Морфій

Розділ I

Голова. Сморід.

Голова тріщить. Язик задубілий, ніби всохлий, мертвий слимак. Піднебіння під кіркою заскорузлої слини. Голова тріщить. Пустеля. Сморід власного дихання.

Усе ж прокинувся? Прокинувся? Не прокинувся. Спати ще? Сон чи покладе кінець стражданням? Не покладе.

А вві сні… То був сон?

А все ж прокидається. Прокидаюся. Прокинувся. Очі печуть, вигрібаю з них грудки, вигрібаю пальцем, повіки закислі та склеєні. Розплющую. Де я? Не в себе.

Треба встати, встати, треба в нужник, прочистити кишки. Не хочеться вставати, не хочу. Полежав би, ох, полежав би. Де? Не в себе. Треба встати.

Встає. Встав. У голові паморочиться. Сідає на ліжку. Сидить, сиджу, в голові паморочиться, блювати, ривок уперед, як фехтувальник, як плавець, уперед, уперед, із не моєї оселі в коридор, до туалету.

Облегшуюсь, випорожнююсь, напнуте черево поволі стухає. Голова тріщить. Є вода? Відкручую чотиристоронній кран із наліпкою блакитною, як Virtuti Militari[1], немає води, давно вже немає. У відрі є, Анєля принесла чи інший хтось.

Споліскую сидіння водою з відра. Потім умивальник, кран, стругає в порцелянову раковину вмивальника, вода, п’єш? П’ю. П’ємо. П’ємо.

Учора: міська управа оголосила список із двадцяти двох пунктів безплатного набору води. Узяту з тих пунктів воду перед уживанням належить кип’ятити. До сраки це. Споліскую лице, поливаю розпухлу голову рештою води, череп скрипить, чую, як скрипить мій череп, зсередини напухлий мозок напирає на кістку, ззовні морозить її крижаний струмінь, підношу голову. Бачу себе в брудному дзеркалі.

То я. Константи Віллеманн.

А ще наслідки вживання спиртного. Конкретно — вина, останніх чотирьох пляшок, на самоті, за кухонним столом, загризаючи їх хлібом, який Анєля спекла на бритванці, натертим часником і посоленим хлібом. Останні чотири пляшки. Немає більше вина. І не буде більше вина. Дурня, вино завжди буде. Але не для мене.

П’ятдесят третій день тверезості типу ем. Чотирнадцятий день німців у Варшаві. Випивання на самоті, а від середини другої пляшки виспівування розпусних пісень, за третьою — патріотичних, так воно є, а за четвертою плач, плач, плач. Крізь прочинені кухонні двері, у шпарину, визирає заспане лице Анєльки, пан чогось бажає? Геть, шмаро, геть, стара курко, самотності мені треба, в моїй трагедії та в трагедії мого міста бажаю самотності, а ще п’ятої пляшки бургундського бажаю, але нічого не можу дістати!

Але перед Анєлькою вибачатись не треба, вона звикла. Звикла, що пан, коли нап’ється, то зривається на цілий світ і на людей. Ну такий уже пан є. Такі вже є пани.

Пригадую собі ті верески, коли дивлюся в дзеркало. Її собі пригадую: Анєля, стара швачка, сестра служниці мого тестя. Ховаюся в її квартирці. Вона спить на кухні. Хазяїв, у котрих вона винаймає приміщення, немає. Втекли. Я не втік. А зараз дивлюся в дзеркало.

То я. Сковтане волосся, бліда пика, дводенна щетина.

І щойно зараз усе доходить чи радше повертається: поруйноване місто, вже не моє. Геля і Юрчик у нашій оселі у ведлівській кам’яниці на Мадалінського, мобілізація, облога, капітуляція. Стажинський марить щось про німецьку армію, котра зганьбила себе, воюючи з бідним населенням Праги, про ордени, прострочені виплати військовим, про божевілля Ксика та його чорні вуса, про післякапітуляційний перехід із наших позицій під Сєлецьким парком і на Парковій до казарм на Шволежерів, де маємо чекати переходу в полон, а я не йду в полон, маячня про те, що треба далі воювати, полковник мене пускає, йди, йди, то свята думка, треба воювати далі, мій пістолет закопуємо на подвір’ї в назаретянок на Черняковській, разом зі зброєю кількох побратимів, потім спалюємо в печі мундир, навіть чоботи, хоча шкода чобіт, смердить жахливо, не йду в полон, навіть мови немає. А раніше, водночас із мобілізацією — обіцянка. Тверезість. Після капітуляції обмежена до тверезості типу ем, звідси вчорашні останні пляшки вина, де тепер брати вино? Ніде. Переховування, цирк на дроті!

Дим над охопленою вогнем Цитаделлю такий піднесений і прекрасний. Братерські привітання передаємо воякам, котрі б’ються на Гелі, тремким голосом каже радіоведучий, хай живе Польща, ще не вмерла Польща. А все ж.

Піддається.

П’ю ще води, просто з відра, піднімаю сильними плечима, так що черево знову як бубон. Дзеркало. То я, то я, то я.

Ненавиджу це місце. Ненавиджу.

— Анєлько, зроби мені кави! — кричу, крик пробиває мені скроні цвяхами, грубими, як пальці Пилата.

— Кави немає! — терпляче відгукується Анєлька з покою, вчора так само кричала.

Та я знаю, що немає, нащо кричати?

— Ну то бодай чаю мені зроби.

— Нема чаю. Я ще тільки під кухнею розпалюю.

Нащо, нащо, нащо?

— А що є їсти?

— Немає. Треба, щоби пан пішов та й купив. Хліб у Мировській дають, за тридцять ґрошів кілограм, дають по четвертині.

Мурчить Анєля, мурчить із кухні, з маленької кухні в тому маленькому помешканні, де ще одну кімнатку винаймають, кімнатку, в якій смердить стара жінка, смердить запахом приготування капусти і цибулі, хоч вона вже принаймні місяць, як не більше, ні цибулі, ні капусти не готувала, але все одно смердить, а може, там тільки має смердіти капустою і цибулею, або потрохами має смердіти, і я сам собі визначаю ті запахи, вигадую їх собі, щоби тільки зібратися з духом?

Вийти в місто, треба вийти в місто. Вийти з цієї оселі та й не повернутися. За вікном — дощ, зусман. Повернутись у ванну. Голитися чи не голитися? Голитися, в холодній воді? А все ж голитися. Причесатися. Але без брильянтину, хоча брильянтин є, у баночці на полиці, але не час тепер для брильянтину, воєнний час, тому тільки гребінь, щоб не ходити стрепіхатим. Потім аспірин, дві штуки. Також закінчується. Тоді майка, кальсони, шкарпетки. Тоді вдягаю грубий тартановий піджак, під нього — теплий пуловер. Капелюх. Шалик. Пальто ще не беру, не час іще для пальта. Цього не вистачає, не вистачає. Твід утримає тепло, але не вистачає. Вбрання, воно для того, щоб показати, що я неабихто, а таки неабихто. Щоби вберегло від розпадання світу, щоб нагадувало, що я — то не абихто.

Я то я. Я Константи Віллеманн, люблю автівки та елегантний одяг, не люблю коней, мундири і невдах. Я — то вам неабихто. А все ж.

Але то пусте, пусте, пусте. Дивлюся на себе в дзеркало, то я, то я, а світу вже немає, і в тому світі я вже не я, а якщо навіть я, то, мабуть, абихто. Навіть у дорогому одязі, у дорогих черевиках. Абихто. Та власне.

Виходжу. Двері за мною погірдливо замикаються. Двері за мною, ті старечі двері, Анєльчині двері, не мої двері, але мого притулку. Виходжу. Не повернуся. Не знаю ще, куди піду, але сюди не повернуся.

Вийшов, місто не моє. Шибок у вікнах не було, а де були, то позаліплювані навхрест папером, віконні хрести святого Андрія, на тих хрестах життя наше розіп'яте, але частіше там лише сліпий дикт і чорні очниці виламаних фрамуг і вибитих шибок. Крамниці позамикані, забиті дошками або розграбовані, замість крамниць торг іде просто на вулицях, люди все продають: англійські чоботи для верхової їзди, гребінці, лампи та їжу за цінами, за які варто би розстрілювати. І які люди: підваршавські перекупки, котрі бозна-звідки той товар і беруть, вишукані панії, бандюки, шахраї, шпана. Суспільство розійшлося, ні елліна ні юдея, ні дами ні курви, ні професора ні злодія. Товар з обнесених крамниць, товар із грабунку чи звичайного мародерства або й власні хутра, старий світ поплив, викладений на вулиці на газетах і картонках, поплив порядок речей, ніби розтоплена крижинка, хутра, перенесені холодного жовтня з власних шаф на вулицю, з вулиці — у чужі руки, баба намагалася продати кавалерійське сідло, з чийого коня здерте, з-під якої дупи висмикнуте, та й нащо комусь уланська кульбака? Хіба нап’ясти собі на плечі та й возити в нім німців по вулицях.

Ще розстріляють.

— Вас за те розстріляти можуть, жіночко, — кажу.

— Як ти, пане, не купуєш, то йди собі, пане!..

То я й пішов. Як добре, що я маю гроші, а таки маю, бо мудрий. Тому насамперед іду собі, такий мудрий, іду собі Крохмальною. Жидки так і в’ються переді мною, хочуть мені все без решти продати за долари і золото, квапляться і бояться, ніби холери, а я йду, на жидків навіть не дивлюся, йду до Галі Мировської купити хліба, солонини, яєць. Половину крамниць облягають. Ціни шалені, кілограм хліба коштує злотий сімдесят. Хліба з роздачі магістрату по тридцять ґрошів уже немає, уже весь розійшовся. Треба за ринковою, щоб краще, ніж у жидів. Беру кілограм. Окрім хліба купую плящину квасного молока, плящина паршива, обв’язана мотузкою, кожному охочому перекупка з банки наливає молока за десять ґрошів, плачу, до чорта все, плюгавими губами, притискаючи їх до шийки пляшки, п’ю, то допоможе.

Не допомогло. У баби є шоколад, серед війни, дванадцять злотих за плитку. Дванадцять! Узяв для Юрчика за три злоті, баба брудними лапами абияк відламує, загортає в газету.

Поклавши їжу до теки, бо ж не буду носити сітки в руках, ніби якась служниця, йду далі. Як мати гроші — то все на світі для людей, все можна пережити.

А я маю. Іще в серпні, за тиждень до мобілізації, вичистив рахунок у РКО[2], мав там небагато, але то таки було щось, то я все й вичистив, отакий я завбачливий, отакий мудрий, купив золото за лихварськими цінами, але ще передвоєнними, купив долари — і тепер маю, і Геля теж має за що Юрчика нагодувати, і думав про це, минаючи вогник під РКО, зумисне додав собі дороги, щоб на цей вогник аж до філармонії продивитися, по п’ятдесят злотих за раз видають, люди дивляться одні на одних вовками з-під капелюхів, і в тих поглядах: санація, злодії, упосліджені полковники, де наші, де мої гроші!

А я маю. Бо я собі мудрий, а люди — ідіоти.

Бо ти мудрий, а люди — ідіоти.

А дороги собі накинув іще й тому, що востаннє в РКО був разом із полковником і майором Томашевським, заступником і ротмістром Хохлом з ескадрону кулеметників, у день капітуляції, але ще до оголошення, Томашевський отримав Virtuti, Хохол — теж Virtuti, а я за ніщо дістав Хоробрих, то ми були в РКО, в підземеллях, я тактовно тримався позаду, не озивався, бо там генерали: Роммель, Кутшеба, Токаревський. Стоять вони гуртом над мапами, курять цигарки: переможені, доведені до капітуляції, розбиті. Просрали Польщу, але стоять над мапами, зашпунтовані по самі шиї, срібні комірці, генеральські пістолетики в маленьких кобурах на дупі, дамські шістки чи сімки, якраз такі, щоби шмальнути собі в чоло, але якось жоден із них не шмальнув, хоча віддали все, що тільки могли віддати, а не якийсь там ґудзичок від плаща.

Наш полковник гадав собі з начальником штабу Роммеля, так, питання капітуляції вирішене, а я мав чимале бажання дістати пістолет і повідстрілювати всі ті генеральські голови, одну за одною.

А сьогодні вже ні сліду генералів, тільки люди стоять під вогником, щоб дістати свої п’ятдесят злотих.

З їжею в теці йду до Європейської, до «Лурса», послухати, що там кажуть. Що думають, що белькочуть, як стукотять щелепами, ніби прохачі своїми черепками об тротуар. Але що там, іду, до «Лурса» йду, аби ще трохи відтягнути те, що настане потім. Зрештою, сорок дев’ятий день тверезості типу ем.

Заходжу. Всередині неймовірна тиснява, більшість — офіцери. Частина вдає, ніби вони — то зовсім не вони, але дрібна офіцерськість їм на пиці написана ще здалеку, на пиці, не на пиках, бо всі вони мають одну дрібноофіцерську пику, полковницьку, майорську, капітанську, панове шляхта, так добре їм та поголена пика виглядала над бляшками емблем на високих комірцях, прикрита лакованим козирком шапки, а зараз сумовито стирчить на худих чи товстих шиях, над брудними комірцями цивільних сорочок, над сірими чи коричневими вбраннями, які вони бозна-звідки й дістали. Довготелесий Калінський в одязі, знятому з якогось карлика, так що рукави закінчуються на півдорозі від ліктя до зап’ястя, далі видніється білий слід від годинника. Товстун у куті розтягує своїми товстими грудьми лацкани піджака, на вигляд ніби добра кишка смаженої кров’янки, на череві сорочка ледве сходиться, в рівних еліпсах між ґудзиками проступає тіло, схоже на волохате тісто.

Інші — в мундирах, чи радше напівмундирах, цивільні піджаки і польові бриджі, плащі військові, але увінчані капелюхами. Ці не мають ховатися, то модлінці. Та й від кого, зрештою, ховатися, німців тут немає, німці по кав’ярнях не ходять.

Усі вочевидь хочуть бути зі мною запанібрата. Не тому, що хочуть бути запанібрата саме зі мною. Тут усі запанібрата, вони ж гадають, що я належу до тих їхніх «усіх».

І думають: що Франція. Що уряд Сікорського, що Ридз інтернований, що санація те, санація се. Клінічний ідіот за столиком біля вікна просторікує, що Польща має набути духовної форми, стати державою духу і з духу народитися наново, країною без нерівності та без переслідувань, країною світлих людей, об’єднаних любов’ю до добра, краси, поступу, Бога, справедливості та приязні.

І, звичайно, до анісових цукерок. Я собі так гадаю, що там іще мають бути анісові цукерки, трояндовий лікер і шаровий кокаїн. Вибираю столика в іншому кінці зали, бо інакше точно заїхав би йому в рило, в іншому кінці зали, зрештою, над пляшкою горілки сидять Рудзік із Маліновським, і до них я підсідаю.

А вони свої. Реєструватися чи ні? Позавчорашнє оголошення Кохенгаузена читав? Читав. Учора були прізвища від а до ка. Завтра — від ель до зет. Рудзік каже, що не піде. Маліновський вагається, але радше також ні. Якщо вже зареєструється хтось — то не буде на те ради, відправлять у табір. А може, не відправлять? А проте: Франція, Франція, Франція, бити німців.

— Ви їх ще не набили за три тижні? — питаю. — Мало вам було?

А вони своєї. Санація та й санація, покарати і поквитатися.

— Кого карати хочете? — питаю. — Маршалка? На могилу йому насците?

— Не вийде, там охорона стоїть, — поважно відповідає Рудзік.

А вони не слухають. Слухай же, Костику, маршрут простий, до Кракова так і так, а з Кракова на Будапешт отак і так, а через Татри на лижах можна так і так, або інакше — знову так, а в Будапешті навіть якщо інтернують, то там, здається, дуже допомагають у міністерстві гонведів, міністр Барта допомагає, тому якщо навіть інтернують, то зразу відпустять, а якщо відпустять, то так або сяк до Констанци, звідти на якесь судно і на Середземне море, і до Марселя, а там уже нова армія, союзник дає нам танки, все нам дає, німця будемо бити, будемо бити більшовика, усіх будемо бити, за вашу свободу, ура, на Берлін, от які ми є! Віват! Віват!

— А якби мав нам дати, то не було би легше дати в серпні? — питаю.

А вони дивляться на мене злими очима з-під насторожених брів, і я зупиняюся, чи вони вже хочуть кинути мені те слово, чи ще ні, але дивляться, а я бачу їхні очі, ніби вікна, навхрест заклеєні смугами паперу. Хочуть кинути, так і кортить їм, але не кидають, бояться, бо життя і без того важке, аби до його вагот іще товариські суди додавати. Тому ні.

Рудзік дістає газету.

— Що то? — питаю.

Рудзік знизує плечима. Ну бо що то має бути? Новий «Кур’єр Варшавський». «Кур’єра Варшавського» вже немає, немає його, бо старий, може, й був, а тут прошу — перший номер. На першій сторінці: «Важливі пояснення стосовно подій, котрі передували німецько-польському конфлікту». Поруч: «Черчиллізм. Цікава стаття Бернарда Шоу». Проглядаю колонку. Францішек Совінський. Не знаю. Мабуть, псевдонім: боїться, хлопчисько, що йому тепер ніхто руку не подасть, бо перед німцями вислуговується.

За наш столик підсідає гість у плащі, з Рудзіком ручкаються, ніби старі товариші. Зразу видно: офіцер, суцільні офіцери.

Дивиться на мене. Низенький, живіт круглий, ніби м’яч, а лице худорляве.

— Моє прізвище Калябінський. Я полковник.

І простягає лапу. Ну, я її й потискаю.

— Мене звати Віллеманн. Я пияк, — відповідаю.

Сміються обоє, Калябінський і Рудзік.

— Підпоручник у нас такий жартівник, — каже Рудзік, аби той сраний полковник ані на секунду не мав враження, що балакає не з офіцером, хоча з очевидно що молодшим і резервним, але таки хто офіцер, той офіцер.

— Пан полковник також зі Шльонська, — додає.

— Із Сосновця, — виправляє Калябінський. — То ви, пане, шльонзак?

— Ні, — заперечую, — варшав’янин. Просто народився на Шльонську.

Більше не дражниться, на щастя, не дражниться.

— Ми в страшних боях були на Шльонську, — каже він ніби не до мене, ніби в простір. — І звідтоді весь час. А ви, пане, воювали?

Дивлюсь на нього так, щоби він бачив мою нехіть.

— Лише по шинках з альфонсами, коли якась курва задарма давати не хотіла, — відповідаю.

— Ой, та пан Віллеманн бився в дев’ятому уланському, — невпевнено сміючись, квапиться пояснити Рудзік.

І наливає Калябінському келишок. Той перехиляє.

— Я оце смішну штуку згадав, — каже, ніби миттєво розпалений горілкою, але відразу притишує голос. — Були ми якось у такому містечку, Стопниці, там самі жидки живуть, і їде собі автобус, а в ньому повно німців, то кинулись по них палити, а виявилося зрештою, що то музиканти. Військові, в мундирах. Але автобус — на решето, музиканти також, труби, пане, всі постріляні та подірявлені. Цілком дурна ситуація, вони й карабінів не мали, тільки ті труби.

Мені хочеться ригати.

Допиваю горілку, щасти, йду, нічого мені тут робити.

Франція, Франція, некромансія, реєстрація чи нереєстрація, санація, коаліція, мобілізація, демократія, дератизація, розумова інсемінація. Геть.

Іду. Маю перевірити, як там ведеться Гелі з Юрчиком, розпитати, попестити, доглянути, але передовсім щось для духу. Тому до Уяздовського шпиталю. Кінець. Виходжу. Кінець.

Іду з «Лурса», мусив піти, щоб не розхворітися з тієї поразки, мало не зомлів від тієї поразки, тому виходжу, вийшов. Кінець.

Моє місто не моє, передірявлене, йду Краківським Передмістям, іде собі артіль жидків з лопатами, йдуть собі трійками жидки, бородаті, в халатах і ярмулках ідуть, їх там чоловік із тридцять, ідуть до якоїсь роботи, супроводжують їх троє німців, мундири ніби військові, але не Вермахт, мене полковник навчив: тільки у Вермахту зліва на грудях є німецький орел, в інших формувань, які носять однострій, — немає. А формувань багато. У цих немає, тому вони не Вермахт. Але холера його зна, що вони за одні. Якісь поліцаї. Або SS. Народ перед ними розступається, відвертається. Жидки з німецьким ескортом ідуть собі серединою зруйнованої вулиці.

А я далі йду, йду Новим Світом, на Новому Світі ще геть недавно точно такі колони бачив, із лопатами, зі спорядженням та в капелюхах, добровольці оборони Варшави йшли копати рови, а зараз тільки могили там, де раніше була проїжджа частина, хлопські фіри замість трамваїв, немає трамваїв, немає автобусів, є тільки фіри, їде така, а в ній спокійно собі сидять п’ятнадцятеро варшав’ян у пальтах і капелюхах, тримаючи теки на колінах, здається, ще трохи — і, закинувши ногу на ногу, читатиме газету, або краще «Wiadomości», ніби то він їде в таксі на прем’єру нового Шанявського в Атенеум. На мурах замість афіш — аркушики.

«До Юзефа Марецького дружина з дітьми. Юзечку, будинок розбитий, ми у Стасів на Ґрохові, чекаємо». «Продам виставкових голубів, вул. Вербова, 14, питати Анджея». Вербова згоріла, був там іще до капітуляції. Цілі таблиці таких аркушиків. Перед аркушиками люди, шукають, читають. Пані починає тут, я там, якби пані щось побачила про Мар’яна Ковальчика, то най би пані сказала, а як сама пані когось шукає, то я теж приглядатимусь? А скільки років? Нещастя, ох, нещастя.

Далі йшов. Вєйською. Не шукаю нікого, ніхто мене не обходить, лише Геля і Юрчик, а вони в безпеці в нашій оселі. Плитка позривана, на хідниках багно, черевики зразу стають закаляні, на вулиці болото і фіри, за два тижні на двісті років назад. Тимчасова барикада була відкрита, плити — розсунуті, але на місце пам’ятники так ніхто й не поскладав.

Знову двоє німців, солдати. Плащі, пояси, фуражки. Люди витріщались на них, ніби ті їм оце щойно рідну маму зґвалтували, вбили і з’їли. Може, в когось і вбили батьків. Може, в когось навіть зґвалтували, хтозна. Тільки от не думаю, що з’їли. Чи, зрештою, навіть не вбивали, радше пілот убив, літак убив, бомба вбила. Солдатики, ще молоденькі, оченята в них перелякані, без зброї, ну то й нащо ти ходиш містом, що його твій генерал здобув, бо ж не ти його здобув, здобуває генерал, а ти просто їхав на танку або ліз піхтурою, тоді біг, ховався, стріляв, пересмикував затвор, стріляв, у кого стріляв? Стріляв, у кого казали, а потім з іншого боку перестали стріляти, генерал дав вам випити, а зараз хтось вам іще в голову пальне, бо то ж не генералові Кохенгаузенові, коменданту Варшави, ані Браухітчу, хтось не витримає, у голову солдатикам — і жодних проблем.

То я і йду. На стіні: «Bekanntmachung!» Зліва писано по-швабськи, справа «Оголошення!» А посередині вишуканий чорний орел. «Wird mit dem Tode bestraft»[3].

Щось мене затримало перед тим оповіщенням. Прочитав німецькомовну половину. І зненацька осяяло. «Wird mit dem Tode bestraft». Так мій папа казав, то є мова мого папи, німецька, звісно, також, але не тільки, саме так розмовляв мій папа замолоду. Не про смертну кару, але: «Konstantin, wenn du unartig bist, wenn du dich schlecht benimmst, dann wirst du bestraft! Konstantin, sprich Deutsch!»[4]

Мені стало зле. Треба йти, треба йти по щось для духу.

То я і йшов. Півгодини пішої прогулянки, і вже — Уяздовський шпиталь. Щось для духу. Палати повні: лежать поранені, лежать, скиглять, ліків бракує, болять дірки від куль та осколків. То погано виглядає. Не знаю навіть, від чого мені зараз гірше: від того, що всім тим хлопцям так боляче, що вони лежать тут, а їм боляче, і що навіть негарним болить, чи, може, від того, що Яцек може не дати, бо його гризтиме сумління. Гризтиме, що дає для відпочинку, а не тим хлопцям у крайній потребі. Гарним і негарним.

А може, й мене б сумління погризло? А може, таки ні. Роззираюся в пошуках свого лікаря, питаю про нього гарненьку блондиночку-медсестричку з такою кругленькою дупкою, наче й нема ніякої війни, змірює мене поглядом ця медсестричка, не на дупу дивиться, але взагалі вона занадто втомлена, щоб її ще чоловіки цікавили, шкода мені її дупи, марнується та дупа на війні. Треба їй любовних погладжувань, потисків, поляскувань і поплескувань, а не біганини з суднами і шарпинами. Але — війна. Важко. Тож я питаю медсестричку, а вона не знає, де доктор Ростанський, і йде далі, ледве притомна.

Я присів на парапеті під високим вікном і в кишені піджака несподівано намацав щось тверде: портсигар, що я вже про нього й забув. З надією відкриваю: всередині три цигарки! Попросив у якогось раннього перехожого вогню та й курю. Тютюн пересохлий, дере в горлі, але добрий, з іншого світу, я три дні не курив, бо думав, що вже не маю цигарок. І думаю: чи мене гризтиме сумління?

Бо ж воно все і без того належить тим подірявленим хлопчакам, у мені німці не здужали дірок наробити, хоча та ціла лавина сталі та свинцю була на мене націлена, була в мене вистріляна, спливала на мене металевим потоком, але не долетіла, не влучила, не здужала, не здужали.

Тому мене гризло сумління. Але коли докурив, то далі шукав доктора Ростанського у шпитальних коридорах і знайшов. Примару Ростанського знайшов. Він всох, дуже схуд, може, на десять кілограмів, під очима кола, із себе весь біло-синій, але зрадів, побачивши мене. Яцек, мій Яцек.

Зрадів у першу секунду, щойно мене побачив, тоді вдруге глянув на мене, і зрозумів, і зразу розгнівався, замкнувся в обуренні.

— Виключено, — так холодно, як тільки вмів, кинув мені — доволі холодно, але недостатньо, не настільки, щоб тим відбити в мене охоту.

— Добридень, Яцку.

— Ти мені давай без добриднів і без благань, Костику. Я знаю, до чого все піде. Не дам, це виключено. Сам нічогісінько не маю.

— Маєш.

— Ні.

Відвернувся і відійшов, ніби не хотів зі мною й знатися. Знав, що я не піду собі, знав. Але дасть, я знаю, дасть. То я йду за ним, до маленького кабінетика, пробував замкнути переді мною двері, але я таки пробився досередини. Знаю, що має, напевне має якийсь нерушимий запасик, напевне й необлікований, солоденькі плящини, не записані в жодну книжку. Та й поїбати той облік, кого зараз облік обходить. Та ж німці прийшли. Кінець обліків.

— Дай, прошу тебе. Не можу, не витримаю того, пущу собі кулю в лоба.

Дивиться на мене, оглядає. Яцек, мій Яцек. Яцусь. Ростанський. Любий. То він зараз думає, чи я справді міг би, чи міг би пустити кулю?

— Ти що, ідіоте, десь пістолет заховав?

Мовчу. Значуще.

— Не дам, не лякай мене дарма, ти ж сина маєш, дружину. Не дав би, навіть якби мав, але не маю. Не дав би, бо і тут потрібен. Пораненим потрібен, холера ясна!

— Та хоч зо дві пляшечки дай, Яцусю мій золотий, благаю тебе, — кажу, але не плачу, слова благальні, але тон рівний.

Зітхнув.

— Первітин[5] можу дати, — відповів, і я зрозумів, що поступиться. — У німців купив, начорно.

— Та не хочу я того холерного первітину.

— Але я тільки первітин маю.

— Неправда. Нащо мені первітин? Нащо тобі первітин?

— Не знаю. Продавали задешево, і я взяв. Більше нічого не маю!

— Маєш!

Зітхнув. Помовчав. Я вже знав, що дасть. Уже знав, що дасть, і тепер знав точно. Ще хвилю помовчав. Покрутив головою.

— Ідіоте. Одну тобі дам. Востаннє. Аж поки війна закінчиться.

Обійняв його, хоч він і виривався, поцілував ув обидві щоки, Яцек ту чудесну пляшечку витяг із сейфу, я її зразу сховав до кишені і ще раз обійняв його, тоді відвернувся, щоб вийти.

— Костику… — почав, коли я вже стояв у дверях, голос йому перемінився.

Відвернувся, дивився на мене, почате речення висіло в повітрі.

— Костику… — повторив.

— Ну?

Боявся. Речення ще хвилину висіло в повітрі, але він так і не здобувся його закінчити, тільки махнув рукою.

— Я ще її пошукаю, друже, обіцяю, — я сказав це бадьоро, ніби говорив перед солдатами на шикуванні. — І знайдеться, точно знайдеться. Люди зараз постійно знаходяться.

Яцек іще раз махнув рукою, а я вийшов і вже з-за дверей почув, як він лягає на кушетку, як заскрипіли пружини не від ваги його вихудлого, малого хлоп’ячого тіла, а від ваги турбот, і страху, і жалю. І смутку.

Твердо обіцяю собі, що дотримаю слова, що порозпитую, міг цим допіру в «Лурсі» зайнятися, але якось із голови вилетіло, бо від самого ранку зосередився тільки на тому, що кінець тверезості, то воно якось і вилетіло. Соромно, що вилетіло, але вилетіло з голови, приятелева дружина, Іґа, Іґа…

Але я подивлюся, пошукаю, пошукаю.

Тому мене трохи гризло сумління, але коли вийшов до міста, то не моє місто заграло іншими барвами: пляшечка в моїй кишені променіла тими кольорами, освітлюючи будинки з підбитими очима, будинки з оскальпованими дахами, будинки з вительбушеними помешканнями. Бачив: іще сьогодні відкину всі ці відтінки сірого, сьогодні втечу туди, де мене не наздожене жоден німець, ані більшовик, ані наш полковник, ані патріотичні матрони не наздоженуть, ні старі, котрі пам’ятають іще січневе повстання, не досягнуть вони мене, хоч би й галопом дибали до мене з тими своїми ласками, бекешами і конфедератками, не досягне мене ні майбутнє народу, ні його минуле, не досягне мене електрифікація, радіо на кристалах і антени, розіп’яті на сільських деревах, ані труднощі хлопські мене не досягнуть, ні парцеляція, ні демократія, нічого. І батько мене там не досягне — той, котрого пам’ятаю ще з-перед минулої війни, з його світлими рідкими вусиками і з моїм іменем, витиснутим із-поміж міцно стулених губів.

— Константине! — сичить мій молодий батько.

Не наздожене мене там, не досягне мене з могили.

І я йшов собі легко через Шуха і Пулавську, два тижні тому ми бились неподалік, а сьогодні я собі йшов по могилах колег і по крові наших коней, і я готовий був навіть посвистувати. Подумав, що треба собі справити велосипед, і нарешті прийшов на Мокотув, до Гелі та Юрчика, під нашу веделівську кам’яницю, сучасність та модерн, стіни гладенькі, без карнизів, без жодних волют і прикрас, сучасні, як аероплан і люксторпеда[6]. Глянув на годинник, батьківський годинник, електа з червоною дванадцяткою, з минулої війни, батьківський годинник, моє зап’ястя: на циферблаті сімнадцята. Зможу якусь хвилю посидіти і ще на деякий час повернутися. Став перед нашою кам’яницею і подумав, що Геля може обмацати мої кишені. Міг би ту пляшечку десь заховати, біля брами чи десь на східниці, але не мав відваги, щоб розлучитися з нею, не зараз. Глянув угору. На другому поверсі горіло світло, тепле світло, в тому світлі на канапі сидить Юрчик і розглядає альбом зі звірятами або складає фортецю з кубиків. Коли я постукаю в двері, Геля вже знатиме, що то я, хтось інший подзвонив би в електричний дзвоник, тому обуриться від того, що я прийшов, бо то ж небезпечно, бо для неї я — утікач, для неї кожен німець у місті нічого не робить, а тільки мене шукає, а Гітлер із Гіммлером верещать у телефон: «Ану зловити нам того Костика Віллеманна, але швидко, падлюки! Хлопці! Ловити, тоді мучити, а тоді розстріляти, а тоді повісити!» Сміюся з того сам до себе, з власних жартів сміюся, бо добре. Тому Геля спершу обуриться, що я взагалі прийшов, тоді подумає, що я прийшов п’яний або в дурмані, визирне у вічко, зразу зрозуміє, що я прийшов тверезий, і одразу тоді зрадіє. Зрадіє і закричить: «Юрчику, татусь, татусь прийшов!»

А Юрчик побіжить до дверей. Геля відчинить, швидко затягне мене всередину, щоб мене випадково не перестрів хтось із сусідів, а я Юрчика візьму на руки, розцілую, розпитаю його про все, він мені по-своєму розповість, сам хаос, про маму, про те, що сьогодні їли на обід, то я йому зразу й дам шоколадку, а Юрчик її цілу з'їсть, вимастить собі бузьо.

У помешканні тепло, бо я ще в серпні потурбувався, щоби для цілої кам’яниці заготували великий запас вугілля, деінде люди мерзнуть, а в нас у центральній котельні опалюється, і в усіх оселях тепло. Тепло, бо подбав, щоб було тепло, я подбав.

Тому й тепло. А раз тепло, то доведеться мені знімати піджак, пуловер. Міг би ту пляшечку заховати в кишеню білизни, але Геля, коли Юрчик побіжить до іншої кімнати, напевне, прилине до мене цілим тілом, покладе долоню мені на груди, а далі та долоня помандрує вниз, вниз, мине пояс, промандрує до самого низу живота, тоді вниз, нижче. І відчує пляшечку.

Тому треба її заховати. Але якщо вже зайду, то звідти треба буде просто до Анєлі, і що, і спати? Сидіти в кухні, в кухні наодинці з собою, себе самого слухати, нащо?

Юрчик. Геля. Кохана Геля. От уже тиждень я їх не бачив, рівно тиждень. Маю шоколадку для Юрчика, малому потрібна шоколадка, он який худесенький. Юрчик татуся заобіймає. Віршик розкаже. Геля вчить його «Kto ty jesteś»[7], мені навіть протестувати не хотілося, хоча то дурість, то страшно, в такі часи навіть безвідповідально — навчати трирічного малого таких потворних кічевих віршиків. Який з трирічного поляк, трирічний — то ще напівлюдина-напівзвірятко, хоч і кохана, проте тваринка, ніякий не поляк. Але Геля вважає, що то важливо, тому нехай вчить, нехай слухає тата чи маму, котрі через день приходять до неї і труять своїми патріотичними занудствами. Обов’язок. Польська жінка, матір, гігієна. Майбутні покоління. Діти — найважливіше. Діти — майбутнє народу. Фізика, євгеніка і чорна Африка. Ні, щоби був Юрчик, внучок, солоденький, ніби тобі живий херувимчик, ні — діти. Польські діти, щоб його на хуй.

Обмацую кишеню. Є воно там, є, золото моє, життя моє.

Повертаю назад. Ще встигну перед сьомою на Повісля, а таки на півгодини перед комендантською не викине мене на вулицю. Скільки мене там не було, два місяці, ніби півжиття, хотів не йти, але таки піду.

І знову: Варшава, місто вже не моє, добре, що не ллє, бо так би не тільки черевики, а й білизну до колін мав би закаляну. А як то так, ходити в закаляних спідніх.

Приніс би квітів, але де тепер ті квіти дістанеш? До неї без квітів погано. Хіба хризантеми.

А чому б то, власне, і не хризантеми? Вона оцінить, двічі оцінить: по-перше, що приніс квіти, по-друге — що хризантеми, цвинтарні квіти, понурі квіти, вона б і раніше оцінила, поки ще все не розвалилося, а тепер тим більше оцінить.

І, побродивши кварталом, зупинився нарешті перед її будинком. Маю хризантеми, вкрав із могили, з-під дерев’яного штахетного хреста, увінчаного французьким шоломом, шоломом типу адріан, а на дощечці абияк видряпаний напис проголошує, що тут лежить кпр. Ґловінський, з 30 пп. Нащо ж капралові хризантеми? Пан капрал уже неживий.

— Ото ви, пане, лайдак, — шепнула мені голосом, що аж дрижав від обурення, якась жіночка, з вигляду вже декласована, у пальтечку з дешевим нутрієвим комірцем і з вихудлим обличчям.

Судячи з її худизни, ще трошки — і зникне й той хутряний комірець. Широко всміхнувся до неї, щоб вона бачила, що варто мені належно постаратися — і вона до вечора вже буде моя. Після того як до мого шарму доєднається обіцянка ситної вечері. На яку мені вистачить, навіть зараз, а от їй — навряд чи.

Але пішов далі, аж поки став перед столітньою кам’яницею на Добрій, на розі Доброї та Радної, став перед кам’яницею зі внутрішнього боку, бо з нутра там стропи, і сходи, і балюстради з трухлявого дерева, кам’яниця побілена, а нутро її точать деревні черви, і людські черви точать її коридори, повні затхлого повітря, а проте я піднявся спорохнілими сходами на другий поверх і став перед дверима. І постукав, розкришуючи шар облущеної фарби. Ніколи не дзвоню, бриджусь електричних дзвінків, то добре для пожежників чи для тривоги перед авіанальотами, не для культурної людини, котра приходить собі в гості. В гості до своєї коханки.

І коли постукав: сто запитань. Чи ще тут мешкає? На Бога, чи вона ще жива? Бачились у серпні, два місяці, а як давно. Може, й нежива. А якщо жива, то чи досі мешкає тут? А якщо мешкає, чи є вдома? А якщо є, то чи сама? А якщо сама, то чи не чекає вона, бува, когось?

Тиша.

Нове питання: а якщо визирнула крізь вічко, бо вона зможе так тихо, що я того в житті не почую, побачила мене і не хоче відчиняти? Стукаю ще раз, і за другим ударом двері прочинилися.

— Костя, ти прийшов… — шепнула.

І в тому шепоті було жадання, обітниця, радощі, як завжди, коли я до неї заходив. Але там було щось іще, там була любов.

На жаль. Оце вперше — кохання. Так небагато знадобилося: два місяці розлуки, намір Гітлера захопити Польщу і наша поразка через два тижні, через так мало — і все, Саля мене покохала. Непотрібним коханням. Знаю це напевне, з цих трьох слів знаю: кохання. Ті слова вимовляє низьким голосом, із придихом, тобто таки кохання. Непотрібне. Але зараз я не маю сили, ані часу розважати про те непотрібне почуття. Мабуть, зараз і не буду його в ній гасити, зараз мені треба лише вколотися.

— Салю… — шепнув.

Впустила мене. Скільки разів гримав цими дверима, скільки разів викидала мене з квартири, скільки разів я скиглив під ними, щоб пустила мене назад, а в неї сидів якийсь мужик, якого потім, хоч він і ні в чому не винен, я лупив кастетом по морді і спускав зі сходів, а все тому, що смак мав такий, як і я, що пірнав у великі Салині очі, моєї Саломеї. Хоча, мабуть, не тільки в очі пірнав.

Дав квіти.

— Цвинтарні, — сказала.

— На цвинтарі живемо, — відповів.

— Так. Чудово. Заходь, сідай.

Зайшов. Квіти поставила в чорну вазу, глянула на годинник, зрозуміла.

— Ти останешся, на ніч останешся! — крикнула, плеснула в долоні.

Сів. Вийняв із кишені пляшечку, поклав на столі. На двох — трохи мало, але для Салі буде менше, якось вистачить. Не хотів сам. Наодинці, так, із морфієм завжди лишаєшся наодинці, але щоб іще й не самому.

Усміхнулася.

— У меня єсть бутилка старого бурґундського. Але перше нарисуєш мене?

І хотів би, щоб зразу розлився в моїх жилах уміст тої Яцкової пляшечки, але не відмовлю, їй таки належиться.

— А звідки в тебе бурґундське, дівко? — все ж запитав, трохи насторожившись, бо ж бурґундське їй міг принести хіба я чи якийсь інший мужик.

— Добрі люди із замкових підвалів принесли. Президентське бургундське. Краще ми його вип’ємо, ніж мали би пити германці, правда?

Знизав плечима, бо ще коли вона відповідала мені своїм альтом, уже зрозумів, що мене те не обходить, бо вже пили те вино з президентських підвалів, іще в казармах шволежерів, пили мадеру таку стару, що хоч ножем її ріж. А що якийсь мужик їй приніс, ну що ж?.. Він приніс, Костик вип’є.

— Але нарисуєш мене? — питала мене зі своєю інтонацією, м’якою, як степи від Дністра до Дону. — Так? — показала на рисунок, що висів над дверима, перший рисунок Салі, який я тільки зробив, ще першого ж дня нашого знайомства, за мить до того, як вона стала моєю коханкою.

— Темно тут.

— Тоді тут також було темно.

Було. Познайомилися ми в «Адрії», у Ярослава за столиком, тоді вона запросила мене до себе, щоб я її нарисував. Я, звісно, думав, що то такий неоковирний претекст, хоч би й за її медової барви волоссям, але коли ми прийшли до неї, а я без жодних передмов узявся до діла, то вона зі сміхом стримала мене, зараз, то за хвильку, після чого вперше посадила мене до крісла, вручила мені дошку, до якої кнопками було пришпилено картон, дала в руки сангіну, а сама розсілась на дивані, не роздягалась, а тільки розхристала блузу, стягнула вниз ліфчик, оголюючи груди, і високо, аж на стегна, задерла спідницю, оголюючи пах, трусиків на ній не було, тільки поясок до панчіх. Ніби зійшла з графіки Еґона Шіле. А я дивився не на неї саму, не на дивну рудоволосу жидівочку, чи то росіянку, сам того не знаю, не на неї дивився, то не вона переді мною сиділа, то не та ніби артистка, муза, вакханка, менада, про яку мені колись розповідав Віткацій, що вона свята курва і що жодним тілом так не тече шампанське, як її тілом, тож не вона переді мною сидить, концентрована жіночність, не тінь ідеї жіночності, котрою є кожна жінка, а жіночність сама в собі, котра від концентрації набула тілесної форми.

І я рисував її рудою крейдою, вона так вульгарно розмальована, прекрасна тим, що переступає всі межі вульгарності, то була не безсоромність, а несоромність, і в тій несоромності вона була прекрасна, ніби взагалі не знала сорому, ніби її єдину не зачепило вигнання з раю, ніби була з окремого жіночого племені, сестрою Єви, котра так у раю й зосталась, і потім дала вправити той рисунок у рамочку та повісила над дверима, задерла спідницю, і темнів її пах, Urheimat[8] чоловічий, і долоні на білих стегнах, біля самого паху, ніби сама собі розсувала безвладні ноги, важкі груди ніби незграбно вилущені з ліфчика, як із перестиглого стручка, і все м’яке, лице її нічого не бачить, бо голову закинула назад, ніби в екстазі.

То не дуже добрий рисунок — ні композиції, ні добре виписаних деталей, навіть риски не дуже, але в ньому є правда про Салю. А якщо вже правда про Салю, то вона й загалом — про жінок.

Геля теж якось присутня в тому рисунку. Моє кохання до Гелі навіть, до її тіла, гармонійного, наче грецька скульптура. Усі мої коханки присутні на тому рисунку, усі, хоча їх загалом і не було аж так багато, як стверджували в плітках, що гуляли ще перед війною, у плітках, від яких я мав берегти свою дружину і, певно, не вберіг. На Салю правдиві та фальшиві чутки про мої інтрижки діяли як афродизіак. Саля не любила чоловічу вірність, хоча й устигла оцінити — але не практикувати — вірність жіночу. Чоловіків однієї жінки чоловіками не вважала, мала їх за інвалідів чоловічності, вони не дотягували до неї, сама ж вона ніколи не пробувала їх відбивати, їхні зальоти приймала поблажливо, ніби вчитель-скрипаль, котрий дивиться на свого учня, якому вже на другому занятті хочеться взяти до рук страдіварі. За це часто сплавляла їм котрусь зі своїх товаришок, що їх вона мала багато і до всіх них при цьому ставилася з погордою.

Інша справа — Геля, з її образом кохання, виплеканим лекціями в пансіоні, для Гелі чоловік із багатьма жінками був бидлом, вона не визнавала навіть повторного одруження вдівців, тому до живих печінок їй допікали плітки, що такий і такий батько родини внадився до борделю, а ще більше — коментарі, що, мовляв, як уже так, то краще в бордель, ніж мав би на якусь любаску витрачати куди більші гроші, гроші, які по праву належить витрачати на дітей і жінку. Вона так одного разу знайомому, про якого ходили такі плітки, зробила цілком шалений, аж до непритомності, прийом, і так закінчились навіть кілька її знайомств.

Якби дізналася про моїх коханок, то що ж? Став би для неї бидлом, але знаю, що лише тоді прокинулася б у ній справжня прив’язаність до мене, вона б заповнила собою рани померлого кохання, бо я гадаю, що всі жінки є однакові, католички, суфражистки, курви, святенниці, тупі селючки, арфістки, готентотки і шведки різняться тільки на вроду, а не єством, і Салина нехіть до вірності, і Гелина нехіть до невірності — то все та сама емоція, основна засада, есенція великої всежінки. Чоловіки, зрештою, також усі такі самі, але тут не про них. Геля робила практично все, щоб не дізнатися про моїх коханок, а я колись мусив ударити Салю в лице, коли при якійсь нашій інтрижці вона вже замовляла на центральному комутаторі номер нашого телефону, щоб усе Гелі розповісти. Тоді вона рушила на мене з кулаками, а коли я схопив її за передпліччя, прилинула до мене всім тілом, як кішка в тічці, погризла мені губи, так що я не міг вернутися додому, бо як пояснювати закривавлені губи?

І зараз Саля дає мені вуглик, картон — реквізити наших стосунків. І чекає, бачу, що вже в передчутті, її очі світяться, облизані вуста блищать.

— Роздягнись, відвернись і нахилися, — кажу.

Ніколи не малював її лице, найбільше — зарисовка щоки і кінчика носа з тильного півпрофілю або підборіддя відверненої голови.

Обличчя Салі. Вродливе вродою Бейрута, Єрусалима і Дамаска, хоча шкіра світла, тому, може, вродою Калабрії, Сицилії та Криту, її обличчя не залишається на тих наших рисунках. Не рисую її обличчя, навіть не люблю його вигляду, не цікавить мене її обличчя. І сьогодні, після всієї тривалої розлуки, я їй отак наказую, бо Саля не любить, коли її питають, просять чи піклуються про її зручність. Саля хоче чути повеління, які могла би виконувати, Саля може бути тільки з таким чоловіком, у наказах якого чує волю і силу. Чоловік, котрий просить, благає, не є для Салі чоловіком.

— Залиш капці, поясок і панчохи, — кажу.

У помешканні холодно, а рисування займає в мене деякий час, але Саля терпить такі незручності без жодного слова всупереч. А я люблю, якою холодною стає її шкіра опісля, коли здається, наче я пещу камінь.

Стоїть нерухомо, ноги широко розставлені. Округлі стегна з драматичними дугами мережив, зграбні литки, міцні стегна, важкі сідниці, боріздка хребта чітка, ніби протесана долотом скульптора, застигає непорушно, так само як застигала посеред зали в академії, оточена студентами і студентками, але вони рисували жінку, а я рисую жіночність.

Коли вуглик починає з іншим звуком вискрипувати об картон, коли я завершую рисунок — вона це чує, її стегна починають опускатись, а в мене закипає кров, і на хвилину я відкидаю думки про пляшечку, повну добра і щастя, бо шматок того добра і щастя, його заповідь, сподіваюся знайти там, між її білими, пухкими стегнами.

Тоді, після всього, Саля гола, грудаста ховає себе до грубої теки, на якій друкованими літерами виписала моє ім’я: Константи. Вона має ще кілька інших папок, але я до них ніколи не зазирав. Той картонний Костик повен різних Саломей: Саля схилена, в панчохах, з випнутою дупцею приєднується до Салі на кріслі, котра ніби Блакитний янгол[9], тільки що гола, але в моєму капелюсі, до Салі, котра лежить на спині з піднятими стегнами, її груди розливаються в боки, лінія піднесених угору сідниць та гущавина волосся виказує сенс і тему того рисунку, приєднується до Салі в драматичній перспективі, з підошвами стоп на передньому плані, далі розхилені стегна, між ними — брама до прабатьківщини і далі — сідниці, відхилені плечі та далекі згини переплетених на шиї пальців. То все різні Саломеї, вугільні чи сагвінові, одна з туші, я їх усіх пам’ятаю; тим часом Саломея з тіла, чи то радше з м’яса, та Саломея, більш чи, навпаки, менш правдива, бере алюмінієву скриньку, я її добре знаю, у її вистеленому червоним оксамитом нутрі спочиває скляний шприц із позолоченою голкою з неіржавкої сталі, поділимо морфій у пляшечці за вагою, дві п’ятих для Салі, три п’ятих для мене, спершу для мене, бо Саля сама собі зробить укол, я того не люблю, але спершу вона ще відкриває бурґундське, підкладає мені під спину подушки, питає, чи мені зручно, я п’ю, голісінький, а вона зав’язує на моєму передпліччі ґумку, стискає, як хороша медсестра знаходить судину, ляскає по ній, впускає золоту голку під шкіру і повільно витискає поршень. Я ще бачу, що її губи торкаються мене, що вона цілує мене так, як би я ніколи не дозволив Гелі цілувати себе.

Потім. Поринаю в тепло. Бурґундське слабне. Біля мого тіла власного моє тіло Салі. Обидва мої тіла голі. Мій язик Салі облизує голку. Завжди облизує голку. Впускає в моє тіло Салі плинне тепло. Плинне щастя, і моє тіло Салі повертається для поцілунку.

А я відходжу. Мої два тіла Саля вкриває ковдрами, перинами, тулиться до мене, я відходжу в теплу, м’яку темряву, в темряву, ніби любовні судоми, розтягнену в годинник Далі, в темряву, подібну до м’якого, теплого олова, внизу живота мого тіла народжується розкіш, печіння, і пече, і розливається каскадами лискучої темряви до плечей, до горла, до паху, до хуя, в ноги, аж у кінчики пальців і виливається з мене, й омиває світ. І все освічується, і все гасне.

Гасне Варшава. Гасне моє життя. Гасне мама, Яцек, Геля, Юрчик гасне. Гасне згадка про батьківське «Константи!», гасне батько, його перший образ, який пам’ятаю, гасне його сірий мундир і шолом з уланською чотирикутною бонеткою, гаснуть уланські чоботи, посічене лице, гасне мама, гасне їхня гучна двомовна колотнеча, з тих часів, коли вони ще любились, і гаснуть невтомні звинувачення, кинуті зміїною мовою, з тих часів, коли ненавиділи одне одного, гасне Варшава, побачена вперше, з вікна купе у вагоні першого класу, гасне перший похід у нову школу, і гасне Варшава, бачена востаннє, годину тому, гасне все, що поміж цими спогадами, гасне середня школа, гасне випускний клас і Ґрудзьондз, коні, шаблі та практика в Теребовлі, гасне вино, випите з русинськими дівчатками під пам’ятником Зоф’ї Хшановській на теребовлянській Замковій горі, гаснуть усі полкові герці, коли полк був іще під Коморовським, гасне навіть передпліччя, зламане при спробі виїхати верхи на мури теребовлянського замку, срібний фужер для шампанського із вигравіюваним на ньому моїм прізвищем, гаснуть «Оаза», «Парадиз», «Зем’янська» й «Адрія», гаснуть чудові люди, котрих я знав, серед них Ярослав, котрий пускав мені солодкі бісики у «Сімона», Віткацій, котрий закохано позирав на Салю, гасне дурний поєдинок із Ростанським, гасне фарс, у котрому я почав грати, гасне Іґа, котру Ростанський у мене відбив чи то котру я йому віддав, не пам’ятаю, бо згасло, і гасне наш із Гелею шлюб, гаснуть дурнуваті шаблі, під якими ми проходимо, і наша перша сварка, бо я собі тих шабель не хотів, а Геля навпаки та й домовилася за моєю спиною з моїми колегами, гаснуть колеги, і гасне рис, яким нас осипають, гасне народження Юрчика, і гасне та мить, коли я вперше беру його на руки і дивлюсь на ту синю, зморщену мордочку, ніби у власне лице дивлюся, гасне нова оселя у веделівській кам’яниці, гасне з’їзд дев’ятого торік у Теребовлі, випивка і загалом полкове свято з нагоди двадцятого ювілею створення полку гасне, як же тоді було гарно, коли люди могли бути ким завгодно і ніщо не заповідало того, що надходить, і та незаповіданість також загасла, гасне мобілізація від початку місяця зі ставкою, гасне тверезість, гасне війна, гасне капітуляція, гасне окупація, гасне резигнація.

Згасло. Нічого немає, я всередині темряви, без тіла, без жодної думки, без нічого, чистий я, інертний я, нея, котрого немає, нея розчиняюся в темряві, ніби крапля дощу в океані. І нея чую, не мислячи: добре ж немені від небуття, солодко немені, тепло, м’яко, тепло є розкішною вологістю, воно оксамитове, білошкірно-матове, воно є, Саломея є, але не є, бо немене немає, мої долоні Салі на моїй власній шкірі, нея порожній усередині.

Нея.

Нея очі розплющую. Очі розплющую.

Я розплющив.

Годинник. Двадцять друга. Коротко ж це тривало. Поруч: Саля.

Мушу звідти вийти. Негайно. Незважаючи на комендантську годину. Дивлюсь на Салю, на мою ніби Салю, і вона здається мені відразливо страшною: спить, така біла, з розтуленими губами, а простір між її вустами — то огидна відкрита рана, зуби схожі на уламки кісток. Встаю, одягаюся. Коли вже біля дверей шнурую чоботи, Саля виходить зі спальні. Гола, очі бігають, наче повіки їй розітнули ножем, гола, зі скуйовдженим волоссям, навіть не пробує затулити груди чи пахвину, мене страшенно бридить вигляд її грудей, набубнявілих шкірястих складок, бородавки на тих грудях видніються голівками запалених гнійників, і бридить мене від гущавини волосся, що росте навіть зі внутрішнього боку стегон, і темна лінія, що небезпечно наближається до бридотного сплетіння пупа. Дивиться на мене, не розуміє, ще трохи в дурмані, аж раптом бачить: виходжу.

Враз кинулась на мене, ніби хижак.

— Костя, ти куди тепер підеш? — скавчала, впиваючись нігтями в мій рукав. — Куда пайдьош, Костя, куда?

Я бридився її, бридився моєї Салі, не хотів її більше бачити.

Буркнув, що йду.

— Не дозволю! Нєльзя! Не йди!

Скімлила, хапала мене, тягла за піджак, ще порве, і я не зможу, не зміг вирватись від неї, вже відчинив двері, а вона далі гола, на колінах, чіплялась за мої холоші.

— Уб’ють тебе, Костя, уб’ють! — плакала. — Не йди!

Дав їй в лице розпростертою долонею, той ляпас — і ніби сам я впав. Саломея на підлозі, мідяне волосся драматично розсипане на її плечах і на паркеті, ніби вона репетирувала те падіння, нага жінка, вдягнений чоловік, іду.

— Я кохаю тебе, Костя… — прошепотіла.

Грюкнув дверима. У коридорі з-за прочинених дверей визирає сусідка, бабисько, спрагле чужої драми, для такої сусідство моєї Саломеї краще, ніж контрамарка в театр, бо вся трагедія відбувається насправді.

— А ти чого морду висунула, стара курво? — сплюнув у неї компліментом. Зникла.

Виходжу в ніч. Христе Боже.

Христе Боже?

То так лише кажуть.

Після настання комендантської години можна стріляти без попереджень. То вони так гадають, що можуть. А хай би мене застрелили. Тільки Юрчик, тільки для Юрчика варто за життя триматися, тільки йому живим можу на щось придатися. Тільки йому. А може, навіть і йому ні.

Іду, іду, іде, не буде ховатися по руїнах, не буду, ані перебігати провулками не буду. Іду 3 Травня, повертаю на Маршалковську, головними вулицями йде. Крокую. Крокує. Варшава не моя, не моя більше Варшава, не його, Варшава подірявлена, Варшава в холоді, в болоті та в снігу з дощем, Варшава зґвалтована, Варшава могил, кінних возів та оголошень на парканах. Варшава — як моя Саломея: побита, на підлозі, Варшава лежить навзнак із гущавиною чорних завитків.

Хтось іде за мною, хтось за ним іде, знаю його, він його знає, Костик мене знає, тямить, хто я такий, не відвертається. Боїться мене побачити.

Хтось іде за мною. За Константи йде. Пізніше, пізніше відійде, завжди відходить наприкінці, завжди потім повертається, брат мій, побратим, товариш.

Біжу, біжу до Гелі, до Юрчика, чимшвидше до них, чимдалі від його Саломеї та від того, хто йде за мною, за ним, рикаючи ніби лев.

Гублю дихання, перестаю бігти, йду, знову спокійно йде.

Назустріч іде патруль. Багнети на карабінах погрожують небу, шоломи затінюють лиця, плащі. Будуть перевіряти документи, заарештують, застрелять, що зроблять?

Чую, знаю: той, що йде за мною, наближається, синхронізує крок із моїм, ніби ми собі дефілюємо, наближається, кладе мені долоню на плечі, рука на його плечах, і так ми йдемо, моя ліва — його ліва, моя права — його права, ніби в дитячій забаві, на витягнуту руку, і оточує мене тими руками, його оточує, і йдемо, йде просто на патруль, просто на них, той, котрий іде за мною, вказує, що розступаються переді мною, перед ним, стають, зупиняюся, чи відсалютують? Не салютують, просто стоять приголомшені, здивовані, минаю, йду, йде, той, котрий іде за мною, десь губиться, і я вже йду сам, а все ж ніколи не сам, самотній, але не сам.

Двері, дзвоню, чекаю сторожа, відчиняє, даю йому п’ять злотих, щось белендить, не слухаю, сходи, підіймаюсь, наші двері, стукаю, але тихо.

Геля. Дивиться на мене у вічко, ніби виколоте шпилькою. Пускає мене без слів, замикає двері, старанно, на замки, на засуви, на ланцюжки. І щойно тоді озивається.

— Ти мені поклявся. Що до кінця війни.

— Війна закінчилась, — відповідаю, трохи белькочу. — Ми програли.

— Тебе могли арештувати!

Відвертаюся, йду в кімнату.

— Розбудиш його! — протестує Геля.

Але я все одно йду, хочу його побачити, мушу його побачити, того малого, світловолосого мого в дитячому ліжечку. Є, спить, пухкі щічки, під щокою рученька, довгі вії. Побачив, почав його гладити, зараз пробудиться той маленький я.

Геля витягла мене з кімнати, завела в кухню, посадила за стіл, і так ми й сиділи за тим столом, мовчали. За хвилю знову озвалася:

— Є якісь новини про Ідзю?

— Жодних.

Яцку, Яцку, будителю мого сумління, Яцку, джерело щастя мого, запечатаного в чудесних пляшечках.

— Учора татусь заходив.

Знизав плечима.

— Каже, що має можливість перекинути нас до Швеції, а звідти — до Нью-Йорка, до дядька Альберта.

— І що?

— Їдьмо разом, утрьох. Подалі від цієї війни і цього страху.

Знаю, чого чекає Геля. Щоб я оце відмовився. Щоби сказав: їдьте самі. Ти і Юрчик. Візьміть тата твого чи маму і їдьте, візьми гроші, я мушу тут лишитися, для мене війна ще не закінчилась, мушу залишитись і битися, дістатись до Франції або законспіруватись і битися, битися для Польщі. Так зараз кажуть.

І тоді Геля буде мене переконувати, що сім’я важливіша, у надії, що я відмовлю і скажу, що люблю вас понад усе на світі, але Польща — то обов’язок, що якби я покинув той обов’язок, занедбав, то вже не був би тим Костиком, котрого покохала. Тому я мушу. А тоді вона могла би стати в позу, як на картині Ґроттґера: якщо вже ти залишаєшся, то моє місце біля тебе. Житиму біля тебе. Упиватиметься тим дивним і дурним жіночим героїзмом, котрий, власне, не жіночий, а просто дивний, тому що польський, і нічого не зміниться, тільки Геля почуватиметься трішки краще.

Тому я тільки знизав плечима.

— Що? — запитально дивилась на мене Геля.

— Нічого. Можемо поїхати, якщо хочеш. Навчимо Юрчика говорити англійською, виховаємо з нього американця, буде жувати ґумку і ходити до клубів слухати негритянську музику, — відповідаю.

— Костику, ну чому ти такий… Ми ж не перестанемо бути поляками, повернемося зразу, щойно закінчиться війна.

Бідна Геля. Бідна Геля нічого про мене не знає, бідна Геля мене не знає, бідна Геля гадає, що вийшла за когось геть іншого. І справа навіть не в інших жінках, справа не в наркотиках — у мені справа.

— Але я справді хочу, щоб Юрчик став милим американським хлопцем, — кажу їй. — Що поганого в джазі?

Геля дивилась на мене поглядом Гелі, тим звичним поглядом Гелі, наче нічого не змінилося, наче не було війни і наче я просто розповідав їй якийсь парадокс, ніби поважно виголошував якесь контроверсійне судження, про яке Геля не знає що й думати, тому тільки дивиться на мене, як ото навчилася, таким поглядом: щоб не погодитись і щоб не суперечити.

— Мені треба поспати.

— Тато має до тебе прохання. Треба занести один пакунок одній собі Лубенській, на площу Спасителя. Я боюся, не хочу, щоб ти те ніс, бо то щось таке, що як тебе з тим зловлять, то розстріляють. Розумієш? Відмовишся, добре? Я татові вже відмовила, але він уперся.

І знову, знову: маленькі перевірки Гелі. Чи мій Костусь виявиться гідним величних незалежницьких традицій нашої родини? Чи виявиться настільки відважним чоловіком, наскільки відважним має бути чоловік Гелени Віллеманн, у дівоцтві Пешковської, гербу Ястшембець? Чи не боїться смерті?

Чи мій Костусь гідний називатись поляком? Їбанутися.

Думаю, Геля бажає моєї смерті. Хотіла б зостатися замотаною в чорне вдовою, дбати про мою могилку з бронзовим хрестом, виховувати Юрчика в переконанні, що його тато був гідним поляком, тоді дозволити якомусь прилаштованому офіцеру опікуватись нею та Юрчиком, приймати його допомогу, закохатися в нього навзаєм, але не дати йому, вочевидь, і пальцем себе діткнути і потім у сцені, від якої серце краятиметься, відмовити йому при освідченні. Зізнатись: так, кохаю, але не можу, я вже маю чоловіка, Константи віддав життя за Польщу, не можу так із ним учинити. Офіцер, вочевидь, зрозуміє: він того сподівався, він навіть хотів те почути, бо жінка, у котру він закохався, чи радше полька, у котру він закохався, так і повинна відповідати; якби вона погодилась, то розчарувала б його, і він би одружився з нею, жив би з прихованою погордою, може, навіть товк би її нагайкою при кожній сварці. Яцек міг би на цю роль згодитися, мій солодкий, добрий Яцек Ростанський, тільки він би Гелю не товк. Тож вони сиділи б за якимсь столом, освітленим свічкою, тримаючись за руки чи тільки притискаючи свої долоні, пальці Гелі хотіли б відчути міцний потиск упевненої руки Яцка, але не можуть, бо все вже сказано, вони кладуть своє тихе кохання на вівтар, це робить їх кращими людьми, тому долоні не торкаються, а вони сидять і вдумливо, тихо переживають свою інтимну трагедію. Тоді Яцек гине на якійсь барикаді чи в якомусь повстанському пікеті, у якомусь повстанському лісі помирає, стискаючи медальйончик із її світлиною, а тоді Геля доглядає вже дві могили, вона свята, зодягнена в чорне. Вона Полька.

— Мені погано, — зойкнув крізь зуби, підриваючись із-за столика.

Кинувся до вбиральні, виблював, знову і довго. Геля підтримувала мою схилену голову, обтирала губи мокрим рушничком, а я викидав із себе Салю, викидав запах тої жінки, її вино, її харчі та її кохання.

Тоді вклався спати. Я був дуже втомлений, а в моєму місті панували німці.

Розділ II

Розплющує очі. Лежить, лежить побіч дружини, побіч сина, а все-таки лежить сам, хоча лежить побіч дружини, побіч сина. Я стою за ним. Надворі ніч, надворі жовтень і падає ріденький перший сніг. Надворі війна, а над містом панують німці.

Розплющує очі і не знає: прокинувся, чи то йому сниться їхня маленька спаленька, міщанські меблі, дружина, вікно, колись ясний прямокутник, ясний від світла газових ліхтарень, сьогодні прямокутник темний, темний несвітлом переможеного міста. Ніч. То прокинувся чи снить?

Прокинувся. Сідає на ліжку, його скроні пульсують, і пульсують докори сумління: забрав морфій, котрий належав пораненим. Належав Польщі. Зраджує дружині з тією жінкою, зіпсованою, відразливою, великою жінкою, котра оголюється перед ним, ніби менада, виставляє свій пах і цілує його так, як він ніколи не дозволив би цілувати дружині.

З докорами сумління встає з ліжка, в оселі трохи холодно, кочегар, мабуть, заощаджує вугілля. Кутається в теплий халат, тепер то такий халат, а колись то був халат, у якому я працював, у який кутався, сідаючи за парту, або перед восковою рамою, або перед друкарською машинкою, а тепер це халат, у який кутається підпоручник резерву з 9-го уланського полку з Теребовлі. Мобілізація, з Варшави до Теребовлі, бойовий шлях, на захід, на схід, лісами, бойовий контакт, стрілянина, переховування, втеча та повернення до Варшави, капітуляція, а зараз у халаті, ніби й не було війни, тільки що вікно згасло.

Цей халат уже капітулював. А раптом прийдуть німці, заарештують?

Думає про Салю. Думаю про Салю. Не хочу думати про Салю.

А проте думаю про Салю.

Саля. Саломея. Потім: Геля. Гелена. Зла Гелена, підла Гелена бажає мені смерті, хоче, щоб я загинув для Польщі. Саломея, моя Саломея, обожнює мене як Бога. Для Саломеї навіть мій сморід святий.

Дурня, дурня, дурня. Гелена мене справді кохає. Справжнім коханням. Саломея — то просто руда вар’ятка. Саломея вип’є мені кров.

Так вона мені сказала, коли ми вперше побачились, перш ніж я її нарисував. Ми танцювали в миготливій «Адрії», люстри обертались, ми крутились, а вона прилинула до мене цілим тілом, витягнулася, щоб дістати вустами до мого вуха і прошепотіла: вип’ю тобі кров. А тоді лизнула моє вухо.

А доти вона ще їла устриці в «Сімона», ми сиділи з Івашкевичем за одним столом, Саля за іншим, за плечима Ярослава, і спокушала мене з-за його плечей. Івашкевич, статний чоловік, дивиться на мене, кидає мені якісь там компліменти, щось там розмірковує, щось каже про літературу, розповідає про Копенгаґен і Брюссель, а Саля за його плечима тільки бере устриці з криги та висмоктує їх, безсоромно сьорбаючи. Бачить, що я сиджу з Івашкевичем, а якщо з Івашкевичем — то я неабихто, тому, певно, мене і спокушає. А я його, власне, заледве знаю. Іноді бачу. Іноді ми говоримо. Заледве. А крім нього, то я взагалі ніяких славних людей знати не знаю. Кільком кланяюсь, вони мені кланяються навзаєм, нас одне одному навіть відрекомендували, але ж це не означає, що я їх знаю.

А вона, сьорбаючи тими устрицями, делікатно висолоплювала язичок, самісінький кінчик, знає, як це виглядає, тип, із яким вона сидить, починає нервувати, бо бачить, що Саломея все дивиться на мене, не на нього, не відриває від мене очей і смокче тих устриць, я порівняно з ним ніхто, а вона, замість на нього, дивиться на мене, для мене робить театр. Але в нього замало оливи в голові, тому він зрештою прощається, виходить. Я виграв.

І вона приєдналась до нас, і ми пішли просто до «Адрії», там уже навсібіч сипав дотепами Яроси[10], підсідаємо, там уже алкоголь, кокаїн, пломеніють люстри, оркестр — туш, і Саля присідає до мене, а потім танцюємо, лиже мені вухо, шепоче, що вип’є кров, і цілий статок у рахунку, знаю, що вони б хотіли, аби я заплатив, але знаю, що коли заплачу — то не шануватимуть мене, тому дивлюсь на них і оплачую лише чверть рахунку, даючи зрозуміти, що решту мають оплатити вони, що я рівний їм, хоч я й ніхто, і вони піддаються цій вихватці, так сталося, платять решту, неохоче, скнарюги чортові, але платять, і я рівний їм, Івашкевичу, Яроси, я рівний їм, ми кожен заплатив свою частину, кожен заплатив свої п’ятдесят два злоті. Саля дивиться на мене здивовано, а я не дався, я ж не олень.

А тепер шлюс, нічого, кінець, нуль, чорна пустка, розпач і гівно.

Піду я до тієї Лубенської, ким би вона не була, занесу їй той проклятий пакунок, що б у ньому не було, і не дам затягнути себе ні в яку ідіотську, пекельну змову. Бо для того мене туди посилає мій любий тесть, щоб я довів свою польськість, вони страх як пишаються такими як я, що батько пруссак, прошу вас, мама — полька, але нещодавня, польською добре говорить, але ще дід і слова сказати не міг, а він тут, у нас, у Варшаві, обирає бути поляком. Ох, як же чудово! Що за історія! Яка то велика річ — вітчизна, і тому подібна поїбота.

Як Яроси, що його всі мають за угорця, а сам він народився в Празі, думає німецькою та вважається австрійцем. І вилазив у «Цирульнику» з тим своїм «проуші панцтва», і того вистачило, щоб його вже і Ґридз оголосив Polonus humoris causa[11], а зараз прошу — десь сидить і переховується. Або його прийняли. Або він виїхав. Холера його знає.

Геля була другого вересня на виставі у «Фіґаро» і потім мені розповідала, коли я вже повернувся додому з нашої смішної війноньки, у якій ми переважно ховалися лісами, розповідала вона мені, як Яроси сказав, аби всі співали гімн, і ціла зала плакала, і Яроси плакав.

А зараз він ховається, бо має польську душу. Або його прийняли. Або він виїхав.

Гівно.

Став у дверях спальні. Було темно, але я бачив обриси їхніх тіл: Геля і Юрчик під перинами, тіла мої найближчі, здорові, чисті, кохані.

— Піду я до тої Лубенської, — сказав. Ніби взяв собі за дружину вірність вітчизні. Слова, сказані в темряву.

— Знаю, Костику, знаю, що підеш. Кохаю тебе, Костику.

Відповіла мені зразу, ніби й не спала. Певно, що не спала.

— Тебе там уже чекають, можеш прийти, коли тобі зручно. Постукай тричі, тоді чотири рази, а коли відчинять, скажи пароль: чи є пан Казімєж? Якщо скажуть, що вийшов, — значить, маєш тікати. Якщо скажуть, що є, — заходиш. Запам’ятаєш?

Щось муркнув, погоджуючись.

Скинув халат, вклався до неї в ліжко, згріб її в обійми, торкнувся її плечей, стегон. Геля — то було цілком інакше тіло, ніж Саломея. Була тілом спортивним, мускулистим там, де тільки можна, з твердими і міцними грудьми, її м’якість була геть інакшою, була расовим тілом, а Саля мала вроду гарної дворняги.

Гелена, я пам’ятаю її в апогеї вроди, два роки тому, в Парижі. Ми поїхали на виставу, Юзек нас запросив, а потім були на бенкеті, я там бачив навіть Шпеєра, але тільки звіддалік, і звісно що ніхто нас не відрекомендував. І стоїмо з Юзьком, трохи розгублені, хоч я в тому, звісно, тоді не зізнався, і я бачу, що на Гелю постійно зиркає якийсь хлоп із зализаним назад волоссям, наполегливо глипає на неї, міряє мою молоду дружину поглядом, і я дуже хотів зацідити йому в писок, але боявся скандалу, тому запитав лише, хто то, і ще поки Юзьо відповів, я побачив, що той хлоп іде в нашому напрямку. Підійшов, відрекомендувався австрійським німцем, сказав, що er Thorak heifißt, er ist von ihrer Schönheit entzückt und bittet seine Kühnheit zu entschuldigen, aber würde die Dame ihm Modell stehen?[12]

Геля не знала, хто то, але я знав, і Юзек також знав. Потім були тривалі диспути в готелі, Юзьо вочевидь був проти, Гелена вагалась, а я її підмовляв. Нарешті зателефонували, що так, що добре, що згодні, але в Парижі будемо ще тільки три дні.

Наступного дня Геля стала, оголена, посеред готельного номера, усі вікна були відшторені, щоби впустити більше світла, mehr Licht, і навіть електричні лампи горіли, я сидів у фотелі, хоча Торакові це все вочевидь не подобалось, він хотів би зостатися з моделлю віч-на-віч, я би їх і залишив, не без охоти, але Геля не погодилась, тому я сидів там у фотелі, закинувши ногу на ногу, курив папіроси та дивився, як німецький скульптор робить ескізи з моєї дружини. І тоді я бачив її знову: м’язисті стегна і гомілки, ніби точені плечі, рамена м’які, але й на них видніються м’язи, ніби вирисувані, груди тверді, високі, сходяться під ребра рівною лінією, без зломів, сильні стегна і шия, тіло спортсменки, тіло, вирізане на лижах, на лучному стрільбищі, верхи на коні. І світло з вікон омивало білу нагу Гелю, вона пишалась тим, що ми так на неї дивимось — і я, і скульптор. Пишалась не своєю жіночністю, в ній не було жіночності, був мармур, пишалась мармуром свого тіла, чи то бронзою, неіржавкою сталлю, як пишалися своїми тілами рабочий і колхозніца на скульптурі Мухіної в радянському павільйоні.

І я дивився, як Торак дивився на неї: не як на жінку, але як на скульптуру, яку на той момент у ній бачив.

Проте скульптури не вийшло. Тато Гелени, мій пречудовий тесть, зажертий ендек[13], втратив ще у 1918-му передні зуби, які йому прикладом вибив німецький єфрейтор, а звідтоді ненавидів німців полум’яною ненавистю, тому заборонив. І Геля не поїхала до Берліна, написала Торакові ідіотського листа, в якому відмовлялася з патріотичних міркувань, незважаючи на всі мої докази, незважаючи на те, що я їй пояснював, наскільки потеплішали між нашими країнами стосунки, відколи Гітлер став канцлером, що такого приязного до Польщі уряду в Німеччині вже років зо сто не було, що Гітлер — австрієць, що він не має прусських упереджень стосовно поляків, не любить лише чехів і жидів, а не те що різні собі прусські юнкери. Але Геля відмовилась. Урочисто заявила мені, що вирізьбити чи намалювати її зможе лише поляк, і нараз зголосилося кілька колег, котрим це загадав Юзеф Шанайца, але на те вже не погодився я — просто щоб піти наперекір. Не хотіла Торака, то й ніхто з тутешніх глиномісів не буде її різьбити.

Але що мушу взяти собі коханку — те я вирішив іще раніше, ще тоді, у великому готельному номері в Парижі, де Торак робив ескізи моєї дружини. Дивився на її прегарне, спортивне тіло і жадав усіх вродливих жінок цього світу, тільки не свою дружину, хотів повних сідниць, круглих рамен, які ніколи нічого не підіймали, м’яких стегон, які ніколи не бігали, та важких цицьок, яким іще не доводилось годувати дітей, я хотів жінок м’яких, розпусних, зіпсованих, а худа, спортивна чистота моєї дружини мені вже обридла.

Але то було тоді ще, давно, у минулому світі.

Зараз торкнувся її стегон. Притулився до її теплого тіла, пересунув долоню вперед, торкнувся грудей. Хотів чистої любові, не зіпсованої, як із Саломеєю, хотів навіть, щоби з цього акту народився новий малий поляк або мала полька. Сягнув рукою під її нічну сорочку, задер її, торкаючись оголеної шкіри сідниць.

— Костусю, але ж тут Юрчик спить, — сказала, відсуваючи мою долоню.

— Гелю… — прошепотів.

Вона відчувала моє збудження, мусила відчувати.

— Костику, нема про те мови. Йди спати на диван, — сказала твердо, голосом познанського ендека, голосом свого батька, саме так старий Пешковський і говорив, домінування жидів у юридичних установах є великою трагедією нашої вітчизни, Костику, йди спати на диван.

— Але ж я вже сказав, що занесу той пакунок до Лубенської, — заїкнувся я. — І маю шоколадку для Юрчика…

— Костусю, не будь жалісним, — відповів голос тестя з вуст моєї дружини.

Вона не потребувала багато фізичного кохання. Фізичне кохання для Гелі було елементом гігієнічного способу життя, тому раз на тиждень належало віддаватися чоловікові. Не годиться неплановано вагітніти, тому вона користувалась брошурками Польського євгенічного товариства, тобто брошурки читала, а чим уже користувалась — того не знаю, не питав, не хотів із тим мати нічого спільного. Після зносин, як вона це називала, вона йшла до вбиральні і щось там якийсь час робила, у крані шуміла вода. Рішення щодо того, коли і скільки в нас буде нащадків, належало Гелені. І тестеві, звісно ж. Тесть за обідом виступав, що євгенічне мислення є неодмінним елементом життєвої гігієни, як-от регулярне миття, відповідна дієта і гарні манери. Звісно ж, тату, казала Геля. А як у вас зі співжиттям, питав тесть за обідом, бо ж його тесть не вважав, що «ті» справи потрібно стигматизувати, виключаючи їх із нормальної розмови. Тоді я кидав ложку і казав, що прошу пробачення, і так далі, і всі троє Пешковських дивились на мене своїми євгенічними, сталевими очима, сповненими погорди.

— Я тебе кохаю, — проскімлив я. Подумав, що міг би її зґвалтувати, тоді вона почала би боятись мене, почала би, може, справді мене кохати.

— Я тебе також кохаю, Костику. На добраніч, Костику. Йди на диван, — сказав мій тесть.

Я пішов спати на диван. Думав, чи не вернутись мені до Саломеї, якось зарадити збудженню, яке мене мучило, але боявся німців, тому сам із тим упорався, у вбиральні.

А тепер не можу заснути. Не можу заснути. Не можу заснути.

Не можеш заснути, не можеш заснути, не можеш заснути.

Не може заснути. Лежить на тому дивані, занапащений лежить, під коцом лежить, лежить самотній, маленький, дурненький, лежить розбитий. Лежить. Устає, шукає цигарок, знову вкладається, закурює цигарку, лежить під коцом, міркує. Дивлюсь на нього, стою над ним.

І не сплю до ранку. Замість сну: питання. Хто я? Навіщо? А може, радше, насамперед: чому я такий лайдак, свиня, моральний нуль, подлєц? Міг би стати ким завгодно, маю все, аби бути великим, я видресируваний на велич, міг би в половині Європи бути великим, у Берліні та Варшаві, мені дано шану, якої мало кому стільки випадає, а я лише п’ю, пив у «Кристалі» або в «Гастрономії», п’ю, обдовбуюсь і рисую голих дівок, а кожна гола дівка, котру я рисую, — то моя переможниця, вона перемагає мене, захоплює, кожна гола дівка, яку я рисую, захоплює мене собі. Тому я їх більше не рисую. Я й не митець, лише трохи собі прикидався. Я більше ніхто, та й тим паче — що більше мені дано, що більше я одержав, то більше моя підлість, моє лайдацтво, моя мука і моя поразка. Я, нея, ніхтоя.

Але добре, що я тепер у своїй оселі, до Анєлі вже не повернуся. З того радше вийде псяча буда, ніж укриття. Та й нащо критися?

Встала Геля, вчасно встала, готує сніданок, для мене готує, встав і Юрчик, а я, занапащений, брудний, знеславлений, бридкий, я лежу на канапі в півсні, в несні, лежу і бриджуся, Юрчик підходить, до мене приходить Юрчик, татусю дорогий, татусю любий, тулить мене, рамена мої негідні обіймів первістка, проте він обіймає, синочок мій, обіймає, тоді я зриваюся і вже знаю, що маю робити, симулюю нахабну чоловічу зухвалість, чоловічий поспіх, конкретність, рішучість, рішучість, уже, Гелю, сніданок, та пачка не має чекати, та пачка чекати не може, тому швидко вкидаю в себе те, що там є з’їсти, а є небагато, якийсь хліб, я сам той хліб приніс, пригадую собі, що приносив його, їм хліб, каву п’ю, кава ще є, в Анєлі немає, а в нас є, бо я купив запас, великий запас, бо я мудрий, а інші люди дурні, тупаки, а я передбачив, завбачив і купив, а вони, дурні, вірили, що підуть під Берлін, напоять коней у Шпрее, то й чому мало б забракнути кави у Варшаві, чому мало б забракнути вугілля, а я знав, знав, вони дурні, всі дурні, а я знав.

От я зараз і п’ю ту каву, справжню каву, вдягаюся, добряче вдягаюся, тепло, піду до Лубенської, занесу пакунок, а там уже, певно, змовники над столиком при свічках, бо в неї, може, навіть електрики немає, ще на площу Спасителя, може, і не повернули, не знаю, чи повернули вже, то я піду туди, а там над столиком змовники, в усіх воєнна виправка, але одяг цивільний, не за розміром, ніби в тих надміру тісних піджаках і надміру широких штанах якийсь особливий шик, а на столі свічки, а вони при свічках, ніби віленські якобінці, як підхорунжі, як Трійницький Союз[14], ніби Офіцерське коло Сєраковського в Петербурзі, як бійці Коменданта, при свічках, при свічках, револьвери в кишенях, і змовляються, і плетуть інтриги, а я приношу їм пакунок. Тож я піду, а поки що п’ю каву, Геля дивиться на мене, уважно на мене дивиться, чуло дивиться на мене, сердечно, бачить у мені немене, тому й пильно дивиться. А я вже постановив, що вчиню як нея і таки піду, занесу пакунок до Лубенської на площу Спасителя. А зараз п’ю каву і сміюсь до Юрчика, котрий наминає свою шкоринку з маслом.

Зрештою виходжу. Сходами вниз, на Пулавську і далі на зґвалтовану Маршалковську, на позривані тротуари, у не моє місто. Немає моєї автівки. Крамниця-кондитерська Веделя зачинена. Ненавиджу тих, котрі заподіяли це моєму місту. Забрав кастет, я сьогодні вже не солдат, але все ж оборонець цього міста, моєї вітчизни і, як варшавський апаш, ношу кастета, буду тим кастетом боронити своє місто. І складаний ножик забрав — маленький, із перламутровим руків’ям, але то вже не зброя.

Моя ненависть пригасає, поволі пригасає, бо з’являється прагнення. Більше думаю про ножик, ніж про кастет. Аби ще було хоч трохи моїх чудових пляшечок, бодай одна. Але Яцек не дасть, точно не сьогодні, не щодня, вчора було одинадцяте жовтня, сьогодні дванадцяте, сьогодні маю зареєструватися, вчора дав, сьогодні не дасть, не може дати, він, зрештою, мій друг, а бути чиїмось другом нелегко, а бути моїм другом іще важче, ніж другом когось іншого, нормального. Тому нічого і йти до Яцка, хіба тільки щось про Іґу запитати, якусь деталь, що мала б допомогти в пошуках, до яких я ще взагалі не брався.

Чому не шукаю Іґу? Він не шукає, бо не може, обов’язок, він тепер лікар, уже два тижні як закінчилась війна, проте він справді не може шукати свою дружину, бо йому на руках люди помирають. Не може, не має права, справді не має права. Але я міг би. Я повинен. Зрештою, Яцек — мій друг, найближчий, найкращий, найщиріший.

І те, що між нами було, між мною та Іґою. Давно вже, років десять тому, але було, і то було немало, я був її першим коханцем, і вона була моєю першою коханкою, хоч і не першою жінкою, бо ще раніше була повія, але її важко рахувати, бо в акті з ними не було елементу любощів, лягли переді мною, бо заплатив їм десять злотих, а Іґа лягла зі мною, бо я є, бо я був чоловіком, і в тих любощах підтвердив свою чоловічість. І я гадаю, він мені донині не пробачив того, що взяв її після мене, що його Іґа носила в собі мій слід, що була зіпсута мною. Хоч я й не казав йому її брати, не сватав його за неї, не моя вона була, коли він її брав, він сам узяв, сам хотів, але образа на мене так у ньому розквітла, ніби я був винен у тому, що він закохався в Іґу.

Ну то сьогодні піду, сьогодні буду Іґу шукати, сьогодні вже точно, сьогодні мушу Іґу знайти. Задля того сліду, що я в ній зоставив, бо ж чоловік залишає свій слід у кожній жінці, з котрою був. Не фізичний слід, але слід у її аурі, може, у її ектоплазмі, у її другому тілі, в тілі духовному, як казав Stack[15] моєї матінки. Навіть якщо потім зненавидять одне одного, збайдужіють, стануть одне одному геть чужими, навіть тоді не вийде витерти отой слід, навіть якщо ті стосунки для обох позостануться далеко в минулому, слід однак є, слід залишається, залишається нематеріальний зв’язок між давніми, старими коханцями. І за тим зв’язком шукатиму Іґу, за зв’язком давніх коханців.

Але передовсім — із пакунком до Лубенської. На площу Спасителя, на розі 6 Серпня, до змовників, до столу зі свічками, до револьверів, захованих у кишенях. Уперед.

Уперед. З пакунком. Із текою.

Уперед. Чота по двоє клусом марш. Розгортається шикування. Списи на стегна, шаблі до бою. Чота — марш-марш! Марш-марш! І йдуть хлопці шикуванням, розгорнутим до приступу, ідуть, ідуть. Ішли.

І я йшов. Іду. В теці — пакунок, який мушу занести до пані Лубенської, до оселі на площі Спасителя. А що в пакунку? Надто легкий, щоби там була зброя. То що ж у пакунку?

Не цікавитись. Не моя справа, не цікавитись, занести. Не питати, не цікавитись, не доскіпуватись, не чіпати, виконати. Виконати.

Але передовсім — до «Лурса». Таки передовсім. Так? Так. Міг би, щоправда, піти через площу Спасителя і залишити пакунок, але якось мені хочеться накинути собі дороги. Тому передовсім до «Лурса», передовсім до «Лурса». Щоб забутися. Може, дадуть горілки.

Тому прямо, на площу Пілсудського, прямо, прямо, ще не на Добру, ще не вправо, передовсім до «Лурса», так підштовхує мене той, котрий іде за мною, тому йдемо, йдемо, день холодний, дощовий день, холодний день, їдуть валізи та пакунки на двоколках, у дитячих візочках їдуть, маневрують поміж отворами, поміж руїнами, поміж купами маневрують, їдуть фірмани, курс десять злотих, лише десять злотих, купи, пан, пане, пане, купи, пан, купиш, пан? Не куплю, йду, хвилююсь, але той, котрий іде за мною, підтримує мене за плечі, не дасть мені впасти, стереже мене і провадить долиною тіні.

Іду далеко, довго йду, півгодини, ноги мене сьогодні не тримають, але ось я, зрештою, стою перед Європейською і входжу.

До «Лурса» заходжу. Поруч, у будинку колишнього Генерального штабу, я маю сьогодні зареєструватися, так розповідає з афіш комендант Варшави генерал-поручник фон Кохенгаузен, прізвище моє Віллеманн, а якщо нині не зареєструюся, то наражатимусь на арешт. То й наражаюся.

Увійшов до «Лурса», а там усе те саме, що б то мало змінитися.

Алкоголю не подають від полудня до шістнадцятої, кожен гастрономічний заклад, що подає страви, без огляду на обставини зобов’язаний готувати для своїх клієнтів страви добрі та поживні, приготовані в одній мисці. Та страва не може бути простим супом, неодмінно мусить бути поєднанням густих та поживних страв (картоплі, макаронів, каш, овочів та м’яса). І кожна спроба подати таку страву як рідкий суп карається як особисто, так і повним закриттям гастрономічного закладу. Ціна страви в їдальні першої категорії: один злотий п’ятдесят ґрошів.

Так написано на стіні, таке сповіщення написане і в «Лурсі», де звично пахне кардамоном, корицею, кавою, шоколадом, і глазур’ю, і димом якісних цигарок, у «Лурсі», де жінки пахли парфумами, а чоловіки були чоловіками першого сорту, сьогодні смердить, як у робітничій забігайлівці, поживною стравою, звареною в одній мисці за злотий п’ятдесят ґрошів.

І чоловіки першого сорту деградували, їх обдерли від мундирів, еполетів та орденів, обдерли від фраків та жакетів, обдерли зі смугастих штанів, з вигадливо складених хустинок, з годинничків у бутоньєрках, з єдвабних краваток, чи то вони радше самі з себе то поздирали, дізнавшись про свою поразку, самі себе здеградували до послідущої категорії, не знаю вже, під яким номером, бо в першій категорії зараз перебувають офіцери Вермахту, які час від часу проходять вулицями з дивними мінами, ніби й із тріумфом, але без знання іще, що з тим тріумфом робити, а тут — категорія п’ята або й п’ятдесята, без краваток, без комірців, мода à la Вітос, кавалерійські чоботи, міни приречені, впокорені, схилені шиї.

А в мене є краватка. Маю єдвабну хустинку в кишені піджака з першосортного англійського твіду. Маю картаті шкарпетки і низькі черевики — напастовані, лискучі. Бо ніхто мене не здолав, я нікому не піддався, я не чув наказу на капітуляцію.

Іґа. Мушу запитати про Іґу, мушу її шукати для Яцка, Яцек шукав би для мене Гелю, не спав би і не їв би.

І нараз бачу: є! Між офіцерами за столиком сидить Ярослав, Ярослав, із яким звик бути на ти, і той Ярослав сумний, він переляканий. Що то сталося з тобою, Ярославе, у ті сумні дні, сидів у Ставиську? Що було з твоєю прегарною головою, з твоїм високим чолом, із твоїми елегантними вбраннями? Щось робив, прекрасний Ярославе, як і твої діти?

Ярослав мене помічає, широко всміхається, пригадує мене, підносить своє велике тіло над столиком, махає мені своїми прегарними долонями, запрошує до столика. Присідаю. Вітаюся. Ярослав сидить, із ним іще двоє, виглядають на офіцерів, справді виглядають нинішніми офіцерами, жертвами наруги. Він дивиться на них поглядом різким, як батіг, ті щось мурмочуть собі під носа, якісь там виправдання, що зараз, що мають щось там зробити, встають з-за столика, і велика, шляхетна голова Ярослава вже повертається в мій бік, його чоло, велике і високе, цілить у мене, як люстро протиавіаційного прожектора.

— Кава там у дзбанку, гидотне пійло, ріденька, — каже Івашкевич. — Але пригощайся. Ти голодний?

— Хіба до новин, — відповідаю.

Наливає мені кави, з-під поли піджака дістає флягу, хлюпає до кави символічного алкоголю, буруватого алкоголю, змовницьки підморгує мені, але не весело, з такими позірними веселощами, робленими, позірними, а я сьорбаю каву й повторюю:

— Ну то що, Ярославе, що чутно?

Хвильку мовчить, усміхається, ніби до себе, його великі груди підносяться в унісон тій усмішці та зразу стухають.

— Сьомого виїхали зі Стависька, потім поблукали трохи, за дітьми… Повернулися тиждень тому, — нарешті витискає з себе. — У дворі сидять німці, але гора ще наша.

— Ну а нащо ти взагалі до Варшави приїхав? — питаю.

— EKD[16] вже ходить, до Щенсливиць. Далі фірою. Як же я не впізнаю цього міста, — відповідає, але не на поставлене запитання.

— Та його вже ніхто не впізнає, — кажу, але він не слухає, безцеремонно перебиває мене, ніби й не чув.

— Зайшов сьогодні до «Сімона» і «Отецького», думав, що там тебе зустріну. Але там самі лише німці та Людвіґ Сімон за столиком, сидить собі та й обідає, ніби ніде нічого, мабуть, думає про Виспянського. Навколо німці, а той собі обідає, ніби він не він.

Даю йому поговорити, люблю, любив його голос. Чи то радше він не дозволив себе перебити.

— Востаннє був там іще п’ятого вересня. Тоді було порожньо. А ще раніше — тридцять першого серпня, тоді було нормально. Тебе вже не було, тебе вже мобілізували. А сьогодні там сидять німці та Людвіґ Сімон, їсть свій сумний eintopf[17] і думає про Виспянського.

Замовк, замислився, але дивиться на мене своїми очима великої сумної риби.

— А ти як війну пережив? — запитав, не зводячи з мене погляду, ніби на мить засоромився того, що постійно говорив про себе.

— Та звичайно, з полком… — махнув рукою.

— У дев’ятому уланському?

— Так.

— Над Бзурою? — запитав, не відриваючи погляду від мого лиця.

— Під Паженчевом, тоді в Кампіноській пущі, де ми їм спалили кілька танків, а тоді до Варшави, та й уже до кінця у Варшаві, від форту Домбровського і Лазєнок аж до капітуляції. У неволю не пішов.

— Ми їхали тим побоїщем над Бзурою, — каже Ярослав, не дивлячись на мене. — Піраміди з сідел високі, по кілька метрів, цілі скирти карабінів, під копитами і колесами постійно тріщать багнети.

І якусь хвилю обидва мовчимо, ніби поміж нами та наша спільна поразка нагло матеріалізувалася, ніби стала річчю, і випорснула на столику, і захопила нас за собою, до себе.

— Іґа зникла, Іґа, дружина Яцка Ростанського, Іґа Ростанська, — кажу за хвилю.

— Яцек Ростанський… це той симпатичний, милий лікар із Уяздовського, котрого я деколи проводжав до «Зем’янської»?

— Той самий. Іґа зникла саме перед капітуляцією.

А якби то була Геля? Що тоді? Я бився з німцями біля форту Домбровського, тоді на Парковій та Рурській, уже при Лазєнках, Яцек зашивав подірявлених хлопців в Уяздовськім шпиталі, а за кілометр звідти Геля ховалася в підвалі нашого будинку. Юрчик був у селі в тестя, Геля зосталась, копала протитанкові рови, котрі нагадували тріщини у всохлому болоті. Якби то вона загинула дорогою на якісь громадські роботи, що б я тепер робив?

Яцек уже два тижні не робить нічого, лише опікується пораненими, а я, що б я робив?

— Замислився ти, Костику, — каже Ярослав.

— Так. Перепрошую. Я маю її шукати, але не знаю як.

І знову мовчимо.

— Я все непокоївся, не знав, чи ти пережив війну, ми вже два місяці не бачились, — каже Ярослав.

Таке зізнання, а я просто знизую плечима, але не легковажно, а з вдячністю за те, що непокоївся, — а знизування плечима вказує на те, що не було чим і взагалі перейматися.

— А щодо тої Ростанської. Якщо вже вона за два тижні не озвалася, то це не є добрий знак. Але ясно, що нічого втрачати надію.

— Але ж ти пустиш чутку, Ярославе? Що шукаємо Іґу Ростанську. Що її чоловік чекає.

Дивиться на мене своїми риб’ячими очима, розуміє чи не розуміє, я вже знаю: мушу піти, перш ніж він відповість, відповіддю він міг би все знищити, тому кничу йому якесь дякую, велике дякую, який же я вдячний! Квапливо прощаюся і вибігаю з «Лурса», не покинув Іґу, пам’ятаю про Іґу, Іґу, поєднану зі мною подвійним зв’язком: Іґу — дружину мого приятеля та Іґу — мою давню коханку. Тому я пустив чутку. Бо як іще маю її шукати? Розгрібати каміння в руїнах?..

Зараз до Лубенської з пакунком, сповнити обов’язок.

А що в серці, що в серці мойому — мойому, бо серце моє походить іще з часів перед орфографічною реформою, завжди в мойому серці, ніколи не в моєму, — а тому: що в серці мойому? Чи в серці мойому грає маршева труба, грає труба обов’язку?

У мойому серці не грає жодна труба. У мойому серці лише журба, лише поривання. У серці, але передовсім у животі, котрий зводить млістю. І в попереку, котрий мені аж сіпає. У лобі, який ніби столярськими обценьками стиснуто за обидві скроні.

То нащо мені себе обманювати, нащо би я йшов із тим триклятим пакунком до пані Лубенської на вулиці 6 Серпня, на розі площі Спасителя, нащо, коли можу спершу піти на Повісля, на вулицю Добру, на добру вулицю на розі з Радною, то значно ближче, а там є бридка стара кам’яниця, у якій мешкає Саля, котра сьогодні кохатиме мене ще сильніше, бо вчора я дав їй у писок, тому сьогодні я буду для неї справжнім чоловіком, не так як для Гелі, котру жодного разу не вдарив, бо натомість вона вигнала б мене з дому, а старий пан Пешковський мене того-таки дня застрелив би. Хоча тепер він зброю віддав німцям, тому, певно, затовк би мене костуром.

Тому я міг би піти на площу Спасителя, але також можу спершу піти на вулицю Добру, що на Повіслі, туди ближче, там мене чекає, дочікується Саломея. І якщо я їй скажу: «Йди!» — вона піде, якщо дам гроші, то піде в якісь занедбані дворики і повернеться з пляшечками чи з порошком. А гроші я таки взяв із собою, аж триста злотих, скільки ж то щастя за такі гроші можна купити! З пакунком піду пізніше.

Тому зараз — на Добру, на Добру!

От він і йде: отакий жалюгідний. Іде в надії, що з ним щось трапиться, щось, через що міг би стати іншим, щось, здатне змінити його життя, бодай щось, щось, що завгодно. Але нічого не станеться, тому я йду за ним.

Той, котрий іде за мною, зовсім близько, близько.

Йду, йдемо, йде. Близько, близько. Каровою, укіс, равлик.

І вже, вже, ось добра вулиця, паршива кам’яниця, паршиве товариство.

І вже сходи, і підіймаюсь ними, і вже двері, вкриті злущеною фарбою. Стука. Каю. Стукаю.

Не дзвоню. Не. Дзвоню. Не дзвоню.

Двері прочинились, ланцюжок запнутий, за ним великооке, просте лице Гелі, її мідяні кучері. На плечах у неї єдвабний капот, а під ним вона гола, блискуча матерія ковзає її грудьми, у паху — руде волосся. Відразу бачу, що вона п’яна, бо лице її наче нечітке, м’язи обрезкли, риси ніби розтерті, а очі блищать. Люблю, коли вона п’яна. Навіть крізь двері чую, як смердить алкоголем. Але смердить іще й чоловіком. Міряє мене поглядом, ніби не впізнає, дивиться на мене, дивиться, нарешті мурчить, хитаючись на ногах, неспроможна сфокусувати погляд:

— Костик, пашол вон…

— Пусти мене, курво! — рикаю і штовхаю двері. Ланцюжок, пригадую, тримається на єдиному гвіздочку, тому має пустити.

І пускає.

— Костя, йшов би ти звідси, — белькоче Саля, пробує мене затримати, я її відсуваю і заходжу.

У маленькій кухоньці порожньо, порожні пляшки, течку кладу на стіл, далі до кімнати, там двоє чоловіків, пляшка горілки, багато диму від хороших цигарок.

Дивляться на мене. Я дивлюсь на них. Правиця в кишені штанів, спітнілі пальці хробаками прослизають у кільця кастета.

Обоє в майках. Один худий, на спинці крісла висить куртка feldgrau[18], офіцерська. Він, побачивши мене, зривається з-за столу, правою рукою накидає на себе куртку, лівою перехиляє келишок горілки, тоді згрібає свої пожитки — шапка, пояс, кобура, — квапливо, але без страху, без остороги, просто більше ні секунди не хоче тут бути, але при цьому взагалі мене не боїться. Виходить без жодного слова. Проминає мене, близько, близько.

Очі має водянисті, як і Ярослав, бліді, великі, теплі, вологі. Мимохідь облизує мене тими очима, і я бачу в них, що він міг би мене вбити поміж ковточками кави. Я також міг би його вбити, але здалеку, з карабіна, з кулемета, кинути бомбу з бомбардувальника, навіть шаблею міг би десь у битві посікти чи пробити списом. Але він міг би вбити мене зблизька, обдаючи тим вологим поглядом.

Ми могли би сплестися в боротьбі, а він би мені забив зуби в горлянку, перегриз би мені трахею і горло, зачерпнув би величезний haust[19] крові, а тоді оголив би закривавлені зуби, показав би їх на цілий світ.

Моя правиця в кишені, широкій, наче кобура, правиця тепер окута сталлю, панцерний кулак, кулак для вуличного боксу, заряджений на злочин.

Проминув мене. Без слова. Не озираюсь на нього, кроки, замикає двері, до Саломеї також не озвався.

Дивлюсь на другого, він теж на мене дивиться. Грубий. Малі оченята за круглими брудними скельцями, губа повна, відкопилена, над дротяними оправами — брови, як у маршалка, а під ними ті оченята крутяться, як свердла.

І більше нічого, бо про що ж тут думати, як я вже бачу, що він ножа шукає?

Тому панцерний кулак виривається зі свого укриття, я кидаюсь до нього і єдиним ударом закутої в залізо правиці валю його на землю, б’ю його за те, що торкнувся моєї Саломеї, не питаю навіть, чи він також продав її швабові. Не питатиму, може, пізніше запитаю, вже коли Саломея приведе його до тями. Зможу затопити в морду, не те що цілий той столик із «Земянської». Мабуть, тому вони мене й шанують, бо я з ними розмовляю, як рівний, про Пруста чи Ніцше, а ще якось налякано дивилися, як я не боявся поставити на місце апашів, котрі хотіли одного бідного поета позбавити останнього одягу — єдиного, який у нього був. Сп’яну я бував шляхетним, зрозумів тоді, що не можу такого дозволити, не злякався ножа і повалив того апаша на бруківку. Їм подобалося знати, що я в кожній дірці затичка, хоч то й була неправда.

То я й не боявся. Воювати ж не боюся. Боюся цього трохи більше, ніж битви, більше боюся бою навкулачки, ніж бою з кулеметами і гарматами, але не настільки, щоб не скочити на того товстуна зі своїм панцерним кулаком, з громовим кулаком.

А голова товстуна ухилилась від мого громового кулака, і ось я вже на плечі товстуна, а він підносить мене аж під низькі крокви, як я, бавлячись, підношу Юрчика, і далі я лечу, повільно лечу на дощану підлогу, і дошки стогнуть, приймаючи на себе моє тіло, і я стогнав би, якби мав на те дух, але духу немає, а товстун не дозволяє, щоби з духом прийшла надія, і впирається мені в груди колінами, моя правиця, ніби мертва тваринка, заплуталась у пазах кастета, правиця моя біла і м’яка, ніби морський молюск, правиця моя безсила.

Товстун підносить вгору свій великий кулак, я відчуваю, як від нього смердить горілкою, і кулак падає просто на мою щоку, то так тріскають кістки? Правиця товстуна вдруге піднімається і вдруге опускається, і кінець, кінець, темно.

Де я, де лежу, в іншому світі.

Розплющую очі.

Товстун стоїть посеред кімнати, Саломея обіймає його за шию, щось шепоче на вухо. Товстун дивиться на мене, а водночас моя Саля цілує його в зарослу сивою щетиною щоку.

Отож товстун стоїть, Саломея цілує його в зарослу сивою щетиною щоку, я також стою, а він лежить на підлозі, а до нього повертається тяма. Саломея цілує товстуна, товстун її відштовхує, брутально, сильно, так само, як і він її був відштовхнув, хоч товстун і не вдарив її в лице, тож товстун її відштовхує, відвертається, йде до кухні та повертається з тієї кухні, тримаючи в руці величезний тесак.

А він лежить на землі, як мертва риба, хотів би встати, здіймається на ліктях, м’який кулак заплутався в кастеті, товстун підходить, збирається мордувати.

— Я би-м пана і вбив-им за такий абрух[20], — белькоче з кресовим акцентом і всміхається бридко, щирить щербату щелепу.

А він на підлозі вже настільки протверезів, щоби розсміятися. І сміється: бо то йому так страшенно смішно, страшно, що не дав німцям себе вбити, бо цілий вересень усе розважав, як би то не датися, як не спіймати кулю, шрапнель чи страшне слово «тхір». А тепер він прийшов до дівки, і там його заб’є якийсь товстий альфонс, чи просто її йобар, чи просто собі апаш, чи то, скоріше, батяр, заб’є кухонним тесаком. Не дали з ним ради танки, юнкерси, не зарадили йому панове Маузер, Мессершмітт ані Вальтер, але зарадить йому пан Золінґен.

То я й сміюся, сміюсь без духу, але сміюсь.

І плаче, думає про Юрчика. Про Гелю також думає, але вже без жалю: тепер переконається, як багато втратила, як низько його цінувала. Чи то все-таки з жалем, бо, слід щиро зізнатись, що аж так багато Геля, попри все, не втратить. Півчоловіка втратить, півмужчини. Скільки таких земля носить? Півмужчин, пів-, а радше ніби-митців, півбатьків, півчоловіків, усього до половини, достатньо для обману, достатньо для правдоподібних обіцянок, недостатньо для дотримання тих обіцянок. Тому півмужчини, бо на стільки його було, щоб вона його покохала, щоб він якось заповнив у ній те місце для чоловіка, котре є в кожній жінці: в її тілі, в її серці, в голові, в душі, але не настільки, щоб там не зосталось місця на тугу за чимось — власне, за чим? За чимось більше, кимось більше, кимось більшим, кимось краще, кимось кращим.

То й півмитця, бо що зробив: рисунки, графіка, хороші настільки, аби не був шваромазом, але й погані настільки, щоб ніколи не став справжнім художником, але й настільки добре і зле водночас, щоби заприязнився й зі справжніми художниками, тільки що ж то за приязнь, чи ж будь-хто взагалі може з ними заприязнитися? Ніяка то не приязнь.

То й півбатька, бо, зрештою, зачав Юрчика, але чи достатньо поклав на те, щоб його утримати? Покладав, але чи своє покладав? Якби не мама, в якій би оселі мешкав Юрчик, у якому одязі ходив би, що б йому Геля могла до миски покласти? Що б там йому було з моєї графіки? Хочу забути про свою графіку, свої рисунки, світ про них забути не може, бо світ про них ніколи не знав.

То й півчоловіка, бо так, подеколи був для Гелі опорою, частіше в здоров’ї, ніж у хворобі, хвороби я бриджуся, тому частіше й не був, бо мене частіше пожирала власна меланхолія. Коли Геля була вагітна Юрчиком, я на півроку виїхав до Відня вчитись і взагалі не вчився, тільки пив вино в «Heuriger» з веселою компанією, валандався музеями, а восени їв каштани і запивав молодим вином, з горла запивав просто на вулиці, були співи, і танці були, і жінки, а Геля з великим животом ще в старій оселі сама, тільки стіни та батько-ендек, усі такі поважні та гожі. Патріотичні та євгенічні.

Так лежить він, напівчоловік, напівхудобина, і сміється до своєї смерті, сміється до пана Золінґена, сміється до пана тесака, виглядає пана тесака, того пана тесака очікує. Приходь, пане тесаку!

Товстий кресов’як втрачає причину до вбивства. Не звик, щоби з нього сміялись.

А Саломея все вішається на його правицю, завагався, і вона змогла, і висить на його товстому передпліччі, не дозволяє йому замахнутися тесаком, висить і виє, ніби хоче оборонити щось цінне, а не лише пів-чоловіка, котре лежить на дошці, сміється і плаче.

Чому ж виє Саломея? Зараз думаю про виття Саломеї, крізь сльози і сміх, не розумію виття Саломеї, чи ж вона його хоче захистити, але що їй від нього, чому ж вона не хоче дозволити товстунові розвалити йому голову тесаком, то була би прегарна смерть, на війні поранений, прикрашений Хрестом Хоробрих, хоче далі воювати з німцями, пане полковнику, а не йти в неволю, а зараз лежить на дошках, і товстун розіб’є йому чоло тесаком, котрим Саломея рубала яловичину на кістці, щоби зварити з неї великий баняк бульйону, щоби вистачило на кілька днів морфінового дурману, а може, готувала той величезний баняк бульйону, щоб нагодувати ним цілий легіон своїх любасів із мистецьких кіл, а зараз цей тесак, родом із чудового міста Золінґен, розіб’є йому голову, не німецька куля, не німецька шрапнель, але німецький тесак у руках товстого батяра.

Тож він лежить на підлозі, сміється, сміється, як вар’ят, і, як вар’ят, плаче.

Товстун скидає з себе Саломею, котра повисла на ньому, жирною рукою б’є її в лице, але вже не так, як то ласкаво б’ють жінок по писку, аби тільки привести їх до тями, але з усіх сил, так що голова Саломеї аж повертається в інший бік, ніби в сови, і шарпає за собою все тіло, а він лежить на землі, сміється, і плаче, і запитує сам себе, чи той удар зламав їй шию, чи на землю падає вже бездиханна Саломея? А вона падає, якщо ще й жива, то, мабуть, непритомна, обертається в піруеті, лежить вигнувшись.

Самому ж товстунові ця ситуація починає здаватися страшенно неадекватною: він не любить шаленців, не хоче задиратися з шаленцями, від шаленців товстому батяру стає бридко. Товстун не вбиває Костика, товстун плює на Костика своєю жирною слиною, оце твій вирок і кара для тебе, для нетебе, півчоловіче, не-чоловіче, шаленцю. Кидає тесак на землю.

Відвертається, хапає свій одяг, котрий висів на кріслі, недопиту пляшку горілки хапає і виходить, гримає дверима, виходить, виходить, лаючись.

А він лежить, лежу, я лежу, біля нього лежить вигнута Саломея, чи Саломея жива? Дивлюсь на неї з любов’ю, якої він для неї не має, а я люблю тих жінок, котрі йому трапляються.

Чому ж мене не вбив? Зараз мені треба буде піти з пакунком на площу Спасителя.

То він лежить і плаче. Хотів би не жити.

Тому я стаю навколішки біля нього, обіймаю його руками, щоб він відчув мою любов, я вся — любов. А він плаче.

Плачу. Торкаюся власного лиця, а той, що йде за мною, при мені, стоїть біля мене навколішки, тулить мене, обороняє, чуває над міною, чому ж не хотів затримати мене, коли я сюди йшов, та ж він міг мене ще зі сходів завернути, міг показати мені дорогу на площу Спасителя, міг потягти мене в дорогу, щоб я пізнав добро і зло. Той чи та?

Ніхто.

Встаю, підіймаюся. Хвилина роздумів: Саломея чи лице? Обираю дзеркало. Я.

Я-нея. У дзеркалі. Щока набрякла, підходить кров’ю, над правим оком пухне повіка, торкаюсь носа, цілий, незламаний. Обмацую губчасті, потовчені тканини, то я чи не я, чи та спухла щока — то так само я, ті повіки, що поволі набираються кров’ю?

Саломея вигнута. Лежить на підлозі. Я вже біля неї, чи то я біля неї?

Підходить до неї, схиляється над нею. Халат розійшовся, лежить гола, важкі груди піднімаються, ноги розкинуті, руде волосся в паху, під пахвами, запах горілки, чоловіка, злягання. Жива. Притомна. Побита, зболена, але й жива і притомна.

— Салю.

— Костя, я ж тобі казала: пашол вон, казала ж тобі! — шепоче.

— Хто це був?

— Не твоє діло, — гордо відповіла мені.

Встає, обмахується халатом, нараз вона вже твереза, нараз соромиться власної голизни, ніколи голизни не соромилась, не була натуристкою, добре тямила ту свою силу, тому не світила голим тілом на всі боки, але ніколи нічого не соромилась. Чекала на тій підлозі, чекала, доки я підійду, то я й підійшов, але якщо то був іспит, то я його не склав. А може, склав, не підходячи?

— Костя, чого ти хочеш від мене?

— Я маю гроші. Йди, купи десь тут морфію.

— Але де? — дивується.

— Тобі видніше де. Я тут почекаю.

Мовчить, обмацує шию, ребра, через єдваб халата розтирає пах.

— Підеш? — питаю.

Дивиться на мене, і споглядання її змінюється, кінець споглядання відрізняється від початку споглядання, споглядання починається з утоми, сп’яніння, знехоті, болю, закінчується погляд хіттю, розтуляються її губи, та й відомо — губи також належать до споглядання, споглядання є моїм поглядом на її погляд, споглядання — то не тільки очі, споглядання — то місце, в якому зустрічаються її погляд і мій погляд, споглядання — то схрещування поглядів, і в моєму погляді, власне, є її вуста, і з її губ, котрі розтуляються, вгадується хіть, і тих чоловіків, німця й товстуна, вже немає, а я є.

— Підеш? — питаю.

— Піду. Але спершу ти ходи зі мною, Костю.

Хапає його за поли піджака, штовхає перед собою, халат знову розпахується, вона гола, він одягнений, штовхає його на ліжко, він поступається, дозволяє, щоб вона його вела, іде назад, на ліжко, вона розстібає йому ґудзики штанів, копуляція, декласація, абомінація, дегуманізація, а я стою біля цього, дивлюся, як вона треться об нього, як втирає в нього всю блядську, жіночну себе, дивлюся, як парується з ним, як потім підмивається над мискою, як безсоромно витирається.

Після всього відчуваю на собі її запах та ще запах того чоловіка, котрий, либонь, злягався з Саломеєю переді мною. Не знаю, котрий із них то був, німець чи товстий батяр, думаю, що німець, Саломея бридилась повними чоловіками.

— З котрим спала? — запитав.

— Як то: з котрим? — здивувалась, підтягуючи грубі панчохи.

— З котрим, з товстим чи з німцем?

Тільки засміялась.

— Нащо вони тут були, і хто тут взагалі був, що, Салю? — намагався дражнити.

Але Саломея не відповідала, сміялася, не припиняючи вдягатись. Потім вийшла. А я зостався, зостався з усім моїм непотрібним життям.

Зостався з ним, і коли пішов до Ґрудзьондза, хоч ненавиджу коней і взагалі військо ненавиджу, мундири, вигадливі нашивки, поліровані ґудзики, наґлянцовані черевики, булані коники, нашмаровані шаблі, оксидовані карабіни, гидкі морди, вишукані прокляття. А я ж міг би й не піти, багато хто не йшов, не так і важко було ухилитись, відкосити, аж потім людину переносили як зайвого стрільця, записували до резерву, і він просто кілька днів на рік копав рови в товаристві жидівських апашів та іншої сволоти.

З Ґрудзьондза я вийшов уже хорунжим, на заняттях у Теребовлі після додаткового курсу для резервістів став підпоручником, бо я достатньо важливий для того, щоби стати офіцером, вочевидь, бо ж я став офіцером, хоч і ненавиджу наказувати й слухати накази також ненавиджу.

Усе те для їхніх очей, для образу, який відображається в тих очах. Аби показати, що я гідний. Для очей моєї матері, щоб у її блідих, ясних очах я вивершував образ мого батька, хлопчака в кавалерійських черевиках, котрий, блідий, їздить на війні з французами, ніби їхав битися з Наполеоном, палаш, зброя, сідло, а в окопах арсенали заліза. І зараз у Саломеї з пакунком для Лубенської, також для моєї мами.

Намагається те собі згадати, лежить у зім’ятих бебехах, лежить, Саломея відійшла, тому вона ні піддалась, ні перемогла, немає її, а він намагається відтворити останню мить, в якій іще все було. Бо що зараз є? Зараз нічого немає.

І бачить, бачить себе самого в дзеркалі. Власне лице бачить у дзеркалі, худу шию та худі плечі. У тремтячій долоні — пензлик для гоління. Ув іншій тремтячій руці — мисочка з піною.

Пензель фірми «Омега». Італійської. Борсуче волосся зі срібними кінчиками, м’якеньке, гарне, акуратно повкладане в пучки, дряпає пеньки щетини, м’який крем для гоління, піна збивається, коли Константи енергійно мішає пензлем у мисочці. Держак пензля ебеновий, шляхетний. Коштував дванадцять злотих.

А потім пучки борсучого волосся на щетинистій щоці Костика, у вбиральні немає вікна, біля раковини та біде, за біде на всю ширину є ванна, то люксово, мудрий пане, думає Константи в електричному світлі, а волосся хижака витанцьовує йому на шкірі, і лягає піна марки «Трюфітт & Гілл». На основі гліцерину. Чудова, міцна ота піна, аж нетямиться з радощів Константи, що проміняв мило для гоління марки «Омега» на крем від Трюфітта. Піна куди краща. На основі гліцерину. Піна густа і міцна. З ароматом лаванди.

Надворі світанок. Літній світанок. Зараз 1937 рік. Зараз серпень. Під шкіру Константи з волосся просочується борсуча сила, борсуче хижацтво. Зараз 1937 рік, зараз серпень. В Іспанії франкісти б’ють республіканців неподалік Мадрида, сповіщають газети. У Совєтах Сталін починає чистки, так от гарненько це називається. Чистенькі. Комуністи комуністів, доповідає радіо.

Радіо «Elektrim Gloria», подарунок від тестя. Сімсот злотих. Господарча криза. Тестя вона не зачепила. Його нічого не зачіпає.

Радіо повідомляє, що відбувається селянський страйк. У Малій Касинці в лиманівському повіті дев’ять убитих. Миколайчик пише: наразі всі селяни в Польщі — за винятком Помор’я, Віленщини, Волині, Східної Малопольщі і Верхньої Сілезії — не можуть нічого ні купувати, ні продавати. Не виїжджати до міст, займатись лише необхідною роботою на своїх господарствах. Закликаємо вас, селяни, виконувати нашу відозву. Будьте солідарні. Повідомляйте інших — належно інформуйте штрайкбрехерів. Для співпраці та допомоги звертайтесь до інших верств населення, особливо до робітників.

А в Москві революційні трійки. Єжовщина, сповіщають газети. Нині ця, завтра та, співає Бодо в новій комедії «Поверхом вище». Хижацтво просочується під шкіру Костика, машинка марки «Меркур» здряпує світлий поріст.

Sex appeal — то жіноча зброя. Слабка стать. Яке гарне ел, еллл, яке гарне. Інша — знову разок перлів. Гарні очі, гарні брови, наспівує Костик. Sex appeal. Адападібідібамба.[21]

І Костику все байдуже. Костику двадцять вісім років, Костик голиться перед дзеркалом, у спальні Геля бавиться з маленьким Юрчиком, Юрчик каже «абла-бла-бла», а Костик голиться, співає з паном Бодо, після гоління плюскає на щоки водою, тоді застібає сорочку, в’яже краватку, вдягає кремовий костюм, лляний, з польського льону, реклама в газеті: плід праці рук людських та польського підприємства, купуй плоди праці польського підприємства, нібито підприємці особисто ткали той льон. Одягає чорно-білі гольфи, ще не розходжені. Цілує Гелю, котру щиро кохає і котрій зараз радше вірний, Геля каже, що вони з малим підуть на сонечко, на терасу на даху, то і йдіть, любі мої, йдіть, цілує синочка, котрого береже і доглядає, далі перед дзеркалом одягає капелюх, хвацько, набакир, на праве вухо. Sex appeal — то жіноча зброя.

Який же він щасливий, спокійний, зосереджений. Він ще не дивився на свою дружину, омиту поглядом Торака в Парижі, до Парижа вони їдуть щойно через кілька днів. Ще все добре.

То й зараз, наспівуючи, виходить з оселі, ліфтом донизу, ах, як це сучасно, ах, як корбюзьєрсько, будинок на палях, ніби пливе в повітрі, серпневе сонце, і де там криза, Франко, Єжов, Вітос, селянські страйки та поліцейські шапки з ремінцями під бородою, поліційні шаблі, карабіни й коні, де ж воно все, якщо очі від сонця ховає світле півколо капелюха. То й заходить до крамниці на розі їхньої кам’яниці, до фірмової крамниці, крамниці-кав’ярні Е. Wedel, на каву, капелюх передом на вішалку, зазирає за вішалку, мої шанування, панянко, панянка Ядзя мліє, бо й гарний той пан Константи, як і щодня, сідає за столик і тріпає розворотом «Кур’єра», на сніданок кава з пончиком, нога на нозі, ніжка на ніжці, похитується новий чорно-білий черевик у такт вранішній мелодії, що лине з радіо, картата шкарпетка, життя, добродію, життя живеться, на повні груди, усім животом, здоровим тілом, чистими долонями, бистрим поглядом, гострим дотепом, ясною головою. Панянко Ядзю, чи можна ще кави, прошу сердечно, пане Костику.

А тому й тисяча турбот: бо і соромиться трохи, що то за мамині гроші, але мама каже йому: Константи, то не мої гроші, то твої гроші. І турботи: що ніхто не цінує графіки. Ані купити не хоче. Що конкурс Журавського з античної програми для крамниць Веделя програно, Журавський плескав по плечах і казав: «Наступного разу, пане Костусю, наступного». Що в «Зем’янській» на нього недобре дивляться. Що Яцек на нього досі ображений за всю ту авантюру. Що в двигуні авта щось зловісно посвистує. Тисяча клопотів.

А після кави Костик виходить на вулицю, переходить на інший бік Мадалінського, з тераси, з даху, з-поза огорожі, з-поза двометрової літери Ш у слові «ШОКОЛАД» вихиляється Геля з Юрчиком на руках, махають татусеві, а татусь махає їм, після чого Костик відчиняє двері свого маленького опеля, одержав від матусі в подарунок грошиків на опелька олімпію та й купив, жовтий, а погода чудова, тому звиває дах у зграбний рулон на багажнику автомобіля, зостаються тільки рами віконець, і спокійно котиться Пулавською своїм опельком олімпією, оригінально сконструйованим, бо як би ж інакше, якщо вже це конструкція mit selbsttragender Karosserie, скромне автечко, але ж і власне, заправляється на площі Спасителя, заправка Standard Nobel повністю, пане начальнику? повністю і далі, Маршалковська, потім праворуч Єрусалимські, потім ліворуч Новий Світ і до «Сімона», на відповідний сніданок із відповідним товариством. У двигуні щось зловісно посвистує, сонце розігріває оббивку на сидіннях автівки.

І де то все поділося? Що зосталось? Барліг Саломеї, липка постіль, сморід. Автомобіль реквізували другого вересня, так стверджує Геля, Константи реквізували двадцять дев’ятого серпня, а крамниця-кав’ярня діяла й далі, тільки що настрій уже не той. Його місто викрали німці, німці викрали кав’ярні та ресторани, і бенкети, і дискотеки, і автопрогулянки за місто, і все, але того внутрішнього спокою він позбувся таки раніше, задовго перед війною.

У Парижі щось у ньому зламалося. Після того як Геля позувала Торакові, повернулись разом до свого покою і мовчали, тоді Константи замкнувся у вбиральні та став перед дзеркалом, стояв чверть години, іще чверть години і в своєму лиці намагався прочитати відповідь на запитання: що, власне, сталося?

Не розумів тоді, що, власне, зламалося в його нутрі. Тоді ще навіть не знав, наскільки важлива та зміна, яка фундаментальна, як вона до решти розладнає його життя.

Якщо взагалі він мав якесь життя. Раніше чи пізніше. Коли повернулися до Варшави, ніхто нічого не спостеріг, ніхто не розумів, що сталося, тільки мама знала.

Стара, мудра і шалена мама Константи, на сорок років старша від свого єдиного сина, а ще й постаріла передчасно, відьма, з волоссям сивим, розпущеним, яке вузькими струмками спадало на рамена, на плечі, на зів’ялі груди, живіт і стегна, шльонська чарівниця з кістлявими колінами, прикритими пледом, лиха королева в інвалідному кріслі, Константи повернувся з Парижа, дивився на свою матір, а бачив старого індіанського вождя: довге розпущене волосся, плед на колінах і люлька, коротка люлька, в якій мама курила мішанку з тютюну і трав, які їй доставляв цілий безмір шарлатанів, котрі висмоктували її статки.

— Варшава — то не слов’янське місто, — шепоче, не знаю, до мене чи до себе. — Ось послухай лишень: Варс-сава. То не слов’янські імена. Думаю, що тут етимологія або кельтська, або іллірійська, але досі ще її не збагнула. Працюю над цим.

А проте статки її здавалися нескінченними; плід роботи двадцяти поколінь Штрахвіців, залишений пані Віллеманн, а ще плід праці господарства Віллеманнів, а мама після розлучення повернулась до дівочого прізвища, капітал віддали до розпорядження спілці «Федербуш, Розмарин і партнери», капітал інвестовано цілком безпечно, в золото та нерухомість в Америці, жодних часток, жодних паперових грошей, тільки майно, золото, будинки на Лонг-Айленді…

Мамцю, сказав Константи, мамцю. Катажино Віллеманн, primo voto Штрахвіц фон Ґросс-Цаухе унд Каммінец, у дівоцтві Віллеманн, старий вождю, Біла Вірлице, її лице ніби камінне, ніби з пісковику, дощ продовбав зморшки, зморшки глибокі і, ніби в камінні, нерухомі. Константи в дорогому костюмі у неї в ногах сам собі здавався неочікувано маленьким, неочікувано негідним, бо чи ж не з її ласки цей одяг, та й інший, з її ласки той жовтенький опельок, оригінально пофарбований і з брезентовим дахом, з її дозволу, з її шаленства, з її порозуміння з євгенічним тестем жив Константи життям своїм та чудовим, життям в оселі на четвертому поверсі кам’яниці, шоколадної, мокотівської, корбюзьєрівської та журавської, в неправдивому світі, у світі, уявленому через гроші нізвідки. А проте звідкись.

І такий негідний сидить на килимку в неї в ногах, а очі індіанського вождя дивляться на стіну, на стіні розп’яття.

Просте дерево хреста з різьбленого дубу, дубу, закам’янілого в річковій воді й твердого, ніби камінь, на ньому срібний Христос звичайний, тільки замість голови Ісуса там голова пташина — орла чи яструба, — і вона не схилена на груди, вона піднесена, погляд упирається в стелю.

Її погляд слідує за поглядом хижого птаха, вгору, в стелю, тоді повертається до Костика, поволі, старанно обмацує поглядом кімнату, з якої вже двадцять років не виходить, яку вже двадцять років не дозволяє ремонтувати, ніби в посірілих стінах, у клубках пилюки та павутиння криється таємниця, і то неабияка, таємниця людського буття…

А тому безбарвні очі втуплені в розп’яття, двадцять сім кісток кожної долоні обтягнені висхлою, півпрозорою плівкою шкіри, жовті кігті делікатно дряпають картон книжкової палітурки, і Константи бачить назву: «Histoire de l'oeil». Константи знає цю книжку, не читав, бо його французька нікуди не годиться, але знає, тямить, що це означає, срібні очі індіанського вождя, втуплені в розп’яття, перверзія на картинках під шорсткими пучками пальців. «Дозрів, Константи», — сказала тоді мати. Яйця в жіночій вагіні. Хлопчик у тобі зламався навпіл і здох.

Дозрів, щоб стати поляком.

— Але ж я і є поляком, мамо, — сказав той Константи.

— Потенційним, сину, — відповідає мама голосом, що звучить, ніби через радіо, голосом, що звучить, ніби мантра буддійського монаха, низьким, без модуляції. — Хоча череп у тебе кельтський, тобто маєш польський зародок, але ґрунт для нього був яловий. А зараз я оживлю це мертвонароджене дитя, і польськість у тобі вибрунькується, проросте і вистрелить. Пам’ятай, що паруватися маєш із багатьма жінками, вибирай тих, котрі розпусні, розпусні та зіпсовані, у яких піхва пізнала багато чоловічих членів, чистих жінок не торкайся, дівиць узагалі бережись як вогню, дівиці вип’ють із тебе твою чоловічу силу. Твоя польськість потребує гною, відходів, як вигрібна яма, їй не здалася ялова жіночність дівиць.

Каже свої безумства, ледве розтуляє губи, ані м’яз не здригається на її лиці а сама все дивиться в барельєфні різьблення на стіні: мою маму в бронзі витиснув Стах з Варти: її нижня щелепа стала моїм тім’ям, під її підборіддям виростає моя маленька голівка, і я в тій голові — маленький хлопчик із великими очима без зіниць. Колись була запаморочливо гарна, поки не перемінилась на сивокосого індіанського вождя. Але завжди була шаленою.

Зустрічаються перші погляди її та його батька, їй уже років сорок, а його батькові — шістнадцять, зустрічаються на міському прийомі в Kattowitz, О. S., на якому своєю присутністю вирізняються граф фон Штрахвіц із сином, сину його шістнадцять років, і в його молодих чреслах дрімає, спить пів-Константи, яке шаленство в її очах, шепоче йому, коли зустрічаються в передпокої, шепоче йому ще в його хлоп’яче вухо, ковзаючи пальцями по його підборіддю, на якому ще тільки пробивається поріст, шепоче йому: «Komm morgen zu mir, in die Richard-Holtze-Straße 1, im ersten Stock, du erkennst es am Namensschild»[22], її на той час страшна люб’язність, про яку Константи знає, ніколи її не бачив, але знає, що була, нині ж її люб’язність ніби погасла брила вугілля, котра не пломеніє та вже й не запломеніє, але є. Бачить батька очима, як його батько, тремтячи в учнівськім мундирі, здіймається кам’яними сходами на перший поверх катовицької кам’яниці, як стає перед дверима з візитівкою Катажини Віллеманн і як стукає в ті двері, Константи стукає, ніби сам він був своїм шістнадцятирічним батьком із дуже довгим і дуже старим прізвищем, ніби сам був власним батьком і сам повинен був себе зачати.

Болько Штрахвіц стукає у двері, дрижить паперова візитівка в бляшаній рамці, дрижить написане курсивом прізвище: Катаріна Віллеманн — і дрижить Катажина Віллеманн із сорокалітнім голодним тілом, тілом, про яке всі думають, що воно безплідне, тілом, якого не зміг заспокоїти жоден із її численних коханців і в якому жоден із численних коханців не здужав почати нове життя.

Звідки ж це знає Костик, звідки знаєш, Константи, звідки знаєш про материних коханців? Гладжу Костика по обличчю і ставлю йому це запитання.

Чи ж вона не оповідала мені про це, ще коли мені було років десять? Коли ми їхали потягом до Варшави, хіба не гримнула тоді дверима пулманівського купе першого класу поважна матрона, котра спершу не могла повірити власним вухам, а тоді повірила, хильнула собі для притомності з маленької фляжки та спостерігала, як займається і горить її світ, як валиться з гори додолу вікторіанська сценографія її життя: оце поруч із нею сидить суха, витончена п'ятдесятилітка в сукні, запнутій під саму шию, і розповідає десятирічному хлопчику, якому могла б бути і бабусею, розповідає йому кострубатою, незграбною польською про своїх коханців. І та польська була найгіршою з найгірших у своїй незграбності, а вона розповідала.

Про те, як мала шістнадцять років і спокусила двадцятип’ятирічного Ефіка, свого першого коханця, кремезного хлопчину, котрий займався батьківськими кіньми та бричкою, бо батько її тримав коней і бричку, а то був рік 1885-й, і тоді вони мешкали ще у Ґливицях, де не було жодного автомобіля.

Катажинка спокусила Ефіка, біля якого зростала, від котрого вчила польську, бо вассерпольською[23] вдома говорили тільки з обслугою, але їхній дім був прогресивним, там не було погорди до челяді, іноді навіть трапезували всі за одним, міщанським столом разом із панством, двічі на рік те було, а добра стара пані Віллеманн, у дівоцтві Пйонтек, багато часу витрачала на науку тих бідних вассерполяків[24], на те, щоб навчити їх манер і культури, а ще німецької, вона повчала свою єдину доньку, Касю, що не можна погірдливо ставитись до людей, що погорду відчувати взагалі не можна, лише до гріха та нечестивості можна відчувати погорду, а ніяк не можна згірдливо ставитися до того, що хтось уміє говорити тільки вассерпольською, бо як би то вони мали навчитися добре балакати, якщо їм мамуня і татуньо говорили вассерпольською? Вона говорила німецькою, але десь так: «мамуня унд татуньо». Не можна ставитися до них із погордою, треба навчати їх німецької мови, культури, треба їх підносити вгору, а не скидати вниз погордою.

Тож Кася їх підносила, а не спихала вниз погордою. Nein, Fräulein, ich darf nicht, ich darf wirklich nicht, so geht es nicht, Fräulein[25], казав Ефік, а Кася міцно тримала його за грубі поли безрукавки, донині пам’ятає жорсткий крій тканини, тримала його міцно і притягала до себе, її язик знаходив його вуста. Nein, Fräulein. А вона розстібала йому пояс, дуже вже їй було цікаво, що вона там знайде. І знайшла: не був ні особливо великий, ні особливо малий, але значно, значно більший, ніж на грецьких скульптурах, які вона таємно розглядала в батьківських альбомах, що трохи заскочило її зненацька, але й дуже збудило, був геть м’який і безвладний, бо Ефік радше боявся старого пана Віллеманна, ніж хотів його доньку. Але проте він таки знав, нащо йде за нею до стайні. А Катажинка оглядала той великий чоловічий член із цікавістю натураліста, і він ріс від тієї цікавості, і так їй сподобався, що вона його нарешті поцілувала, і нарешті Ефік перестав боятися старого пана Віллеманна, взяв дівчинку на руки, поклав її на в’язанки вівса, задер те, що мав задерти, зірвав те, що мав зірвати, і порвав те, що рветься тільки раз.

Потім іще багато разів йому віддавалась, аж доки їх нарешті спіймав її батько, котрий давно вже підозрював, що його донька психічно хвора. Істеричка. Німфоманка. Він і сам не раз крізь прочинені двері спостерігав, як вона сама себе торкається під ковдрою чи в купелі. А тепер побачив повні сідниці стайничого, його широкі плечі, а з-за тих плечей лице власної доньки, і вона його побачила, і знала, що далі буде, але постановила собі не боятися і не боялася. Дивилась батькові просто в очі з-над Ефікового плеча, поклала руки йому на сідниці та притягала його до себе, а батько стояв, ніби примерз до місця, стояв немічний, а сором у ньому боровся з безсоромністю, кипів, як натрій на відкритому повітрі.

І старий пан Віллеманн, мій тато, а твій дідусь, котрого ти ніколи не знав, старий пан Віллеманн від-реагував щойно тоді, коли Ефік урвав ритм копуляції, напружився і завив, притлумлюючи виття, стискаючи зуби, але завив. А чому ж він завив?

Бо саме тоді він кінчив, сину мій, тоді вперше чоловік осіменив моє лоно.

А тоді старий пан Віллеманн, мій батько, вхопив пужално та ударами пужална скинув товстого пахолка зі збезчещеного тіла своєї дочки. Проте Ефік, піднесений сексуальними втіхами, відчув у собі чоловічу силу, тому, геть не пануючи над своїми вчинками, зірвався із землі, вирвав у старого пана, мого батька, вже згадане пужално і вдарив ним мого батька. Не хотів убити, вдарив у коліно, звалив старого пана Віллеманна з ніг — та й утік. Проте старий пан Віллеманн відразу ж помер, бо не витримало серце.

А потім мою маму, маму Константи, замкнули в нововідкритім закладі для душевнохворих у середмісті Рибніка, а родина її переїхала до Каттовіц, до міста нового, до міста, яке ще тільки росло, та що в його зростанні та розвої можна було заховати, закопати, забути свій сором.

У Рибніку вона зустріла свого другого коханця: спокусила молодого лікаря-психіатра. Розповідала йому про слов’ян, германців та кельтів, оглядала його череп, називала його «вельми нордичним», оглядала і цілувала все його худе лікарське тіло і дуже вже полюбила той абсурдний, здійнятий угору член, який Бог дав між ноги чоловікам на їх сором і згубу, полюбила те, що самим поглядом могла його підняти, аж доки він не вставав, не напружувався, як зелений гусар[26] на варті, полюбила те, що, беручи його в руку, брала в руку цілого чоловіка, наче то віжки, що дозволяли чоловіком правувати.

І саме тоді, попрочитувавши номери «Gazety Górnośląskiej», які валялись по цілій лікарні, занесені туди, мабуть, якоюсь молодшою обслугою чи й самими хворими, постановила собі зостатися полячкою, трішки на честь чоловіка, котрий розірвав її гімен, частково наперекір матері, власному походженню та власній крові, а що залишитись полькою було нескладно — нею вона й залишилась.

Той лікар-психіатр звався Альфред Ріттер фон Конечний і через його ставлення, через його шалену пристрасть, через відмову йому в доступі до свого тіла вона цинічно та з розрахунком могла змусити його до всього, самою лиш обіцянкою, що коли він виконає її бажання — вона для нього роздягнеться і допустить до себе. То для неї не було легко, бо вона снила ним, прагнула його і жадала, щоб він її наповнював, притискаючи до ліжка, хотіла, щоб він щоночі цілував її, але більше хотіла вийти з цього дому для помішаних і таки вийшла нарешті вилікуваною вісімнадцятилітню, він же задля неї викинув із батьківського прізвища одержані ним за заслуги «Ріттер» і «фон», ставши Альфредом Конечним, з почуттів до шаленої дівчини ставши поляком, хоча й сам знав, що слов’янське прізвище, яке він носить, — чеське, а не польське. Зрештою, вона сама йому те сказала. І тоді почалась її одержимість: нордичні та альпійські типи черепів. Слов’янські прізвища, кельтські обереги, бог Тараніс, пальми та будівельні традиції.

А зараз розповідає, розповідає, розповідає про тих коханців: про польських діячів, німецьких офіцерів, жидівських купців із їхніми обрізаними шишками, про візників та гірників, про люмпен і графів та про те, що жоден, жоден не міг зачати в її тілі нового життя і жодного не хотіла собі надовго, хоч із них кожен хотів із нею одружитися. Лікаря покинула через два місяці після виходу зі шпиталю: дбай тепер про Польщу, а не про мою дупу — наказала йому.

І доходить до батька. І Костик бачить її його очима: бачить її на тремкій візитівці, Катаріна Віллеманн, і бачить її, коли відчиняються двері, Костик чує, як батькова шия треться об статечний комірець мундира, а вона відчиняє йому двері, веде його коридором до покою та провадить його коридорами свого тіла, а яким він бачить її тіло?

Бачить її тіло дозріле, але без знаків, які бачив, коли підглядав за служницями, котрі вже мали дітей, без перламутрових слідів вагітності на животі, груди її, що ніколи не годували, геть інакші, навіть гущавини волосся під пахвами і в паху, такі гарні, такі тваринно-жіночі, здаються йому інакшими.

Жінки здаються йому найтаємничішим родом домашніх тварин: вони тільки наполовину свійські, схильні до дикості, грізніші, ніж некастрований огир, страшніші, ніж розлючений пес. І щоб упокорити цю тварюку, потрібен чоловік, бо для цього потрібні відвага, знання і впевненість у собі, усе це потрібно, щоб напевно приборкати цю чистокровну борзу суку.

А її тіло спортивне: їздить на велосипеді, не терпить згорьованих мін, а таких мін небагато, Каттовіц — то новеньке місто, свіженьке місто, у Каттовіці ніби в Америці. А от у Ґляйвіці все інакше, у душному, міщанському Ґляйвіці було б куди важче.

І за першим разом виходить небагато, бо Fräulein Willemann стає першою коханкою молодого Штрахвіца, їхні перші тілесні любощі закінчуються, ще по суті й не почавшись навіть, перш ніж навіть молодий Штрахвіц устиг скинути білизну, але панна Віллеманн провадить молодого хлопця вправною рукою, вона кладе його під себе так, як підводять під себе коня, вона сідлає його так, як сідлають коня, вчить його тримати темп, бути зібраним, учить його всьому. Не намагається зробити з нього поляка, хоч і могла б, але поляк їй ні до чого, вже мала поляка, вона хоче молодого прусського аристократа, їй це імпонує та лестить. І панич Штрахвіц зрештою опиняється в неї та в ній кожного дня, стає домашньою тваринкою, а пані Віллеманн — його пані, і випиває з нього всю його енергію, всю чоловічу силу, і стає цілим світом для панича Штрахвіца, а рік надворі 1909-й від умовного народження Христа, а я тисяча дев’ятсот років тому саме дивилась, дивилась, як то народжувався Христос, а народжувався він, як усі тварини народжуються, у крові, народжувався він як чоловік, важче, ніж народжуються тварини, яким у лонах мізки не пухнуть так ґротескно, як людським дітям, тож народився Христос із роздертого міжніжжя, у криках і болю, і нічого не було так, як потім стало написано, але було.

От уже й у лоні Катаріни Віллеманн проростає Константи, як Єшуа проростав у лоні Міріам, але все ж інакше. Старий пан Віллеманн давно вже неживий. Ефік, чи то Йозеф Шиндзєлож, зостався кількома кістками, запорпаними в китайській землі, без черепа, бо череп його помандрував далі на вістрі списа китайського боксера, малий тріумф китайців над варварами з Європи, за Ефіка потім помстились максими та маузери, великий тріумф Європи над китайськими варварами, а череп стайничого з ґливицького дому Віллеманнів, разом із ввіткнутим у неї вістрям списа, лежить собі на горищі бридкого дерев’яного будинку на околицях Пекіна. І цього не знає Костик, цього не знає його матінка, вона тільки знає, що Ефік утік із Ґливиць і спіймати його так і не змогли.

А я те знаю. Могла би прошепотіти це Константи на вухо, але не прошепочу. Могла б йому оповісти про безславну втечу того жебрака über Breslau und dann weiter, bis nach Hamburg[27], могла б оповісти про людей, котрих він знав, про справи, до яких брався, про військо, про виправу та, зрештою, про війну на китайській землі, але не оповім. Бо чи ж обходить Константи доля найпершого коханця його матері, здорового ґливицького пахолка, чи ж обходить його ця любовна афера півстолітньої давності, коли він стоїть у задрипаній кухні Саломеї, а в нього вкрадено теку, а в тій теці пакунок, а в пакунку гідність, польськість, людськість і, зрештою, честь?

Але чому він зараз думає про свого батька, котрого зовсім не знав? Чому дивиться на нього очима своєї матері, чому дивиться на свою матір його очима? Чи є в тих очах якась любов, чим є любов, Константи кохав Гелю, може, й далі кохає Гелю, любить свого єдиного сина, але чи між очима батька і матері хоч колись була любов, чи траплялась між ними любов, чи могла трапитись?

Константи намагається те зрозуміти. Батько для Катажини Віллеманн покинув усе: добре ім’я, очевидну для аристократа з Uradel[28] кар’єру, замість берлінського полку провінційної гвардії, хоч і старий, обрав ґливицький полк сілезьких уланів, ненависть родини, потім славетний, гучний процес, серія перших сторінок у газетах, гучна сенсація навіть у Берліні: сорокарічна шльонська городянка, шістнадцятирічний шльонський аристократ, потім вісімнадцятирічний, потім шлюб, потім усе інше.

А потім остання згадка про батька: Костику дванадцять років, батько має сірий мундир, на шістнадцять років більше та шрам на лиці, страшний шрам, а ще страшніший його невидний шрам, нижче мундирного пояса, а ще страшніший — у душі. Мама про все те Костикові розповідає. Костик питає про чорного орла на мундирі. Freikorps Oberland[29]. Константи ще просто налякане дитя, він не розуміє, що коїться з його сім’єю, його батько — переможений вояк, кавалерист, утоптаний у болото окопів, утоплений у тому болоті окопів, і не розуміє, що коїться з його сім’єю, батько стає навколішки біля сина, Костик боїться того немовлячого обличчя без жодної рослинності, мертвотної білизни, що сходить із його чола, а кутик лівого ока відтягується вниз, і шматки лискучої тканини видніють на гладкій лінії щелепної кістки, щока його безвладна і обвисла.

— Hüte dich vor der Mutter, mein Sohn, denn sie ist wie ein wildes Tier, ein ungeheueres Tier. Sie ist wie die fleischgewordene Sünde, eine Sünde, die in seidenen Strümpfen durch die Straßen schlendert[30], — шепоче.

А сімдесятилітній індіанський вождь, мати Константи, вросле в кімнату тіло, гладить Костика по ясній голові. Шукальський Стах із Варти на стіні, мати у кріслі, сиві коси як водоспад. Зараз 1936 рік, а Константи гарний і щасливий.

— Пам’ятай, сину, що коли входиш до їхньої піхви, то не тільки заспокоюєш свого звіра, пам’ятай, що в ту мить досягаєш єднання з есенцією Польщі. Не думай про тих жінок як про звичайне м’ясо: думай у ту мить про Польщу. Я — то Польща.

Я й хотів би запротестувати, що геть здуріла, матінко, то все твій шал, хотів би, але як протестувати, якщо вже двадцять сім кісток материної долоні, обтягнених плівкою шкіри, звиваються в кулачок із чотирма кістками виставленого вказівного пальця і показують на секретер. І кажуть материні вуста:

— Подай мені чекову книжечку, хлопче.

Подає: книжечку, перо, а мати, рухаючи долонями, які зараз більше не тремтять, виписує чек. Поштова ощадна каса, варшавське відділення оплатить цей чек за моїм дорученням, чорнило вливається у волокна прозорого паперу, Константи Віллеманну, моє ім’я та прізвище на пунктирній лінії, тисяча злотих.

І виходив, обіллятий її шаленством, із чеком на тисячу польських злотих у кишені піджака, делікатно поплескував по тій кишені та тішився звуками паперового шелесту, притлумленими м’якою фланеллю, а шаленство матері відклеювалося від нього, відходило великими пластами і мертвими медузами спадало на тротуар, а коли потім він заходив до «Адрії», «Під золотою качкою», до «Лурса», до «Сімона» чи до «Зем’янської», був уже знову Константи Віллеманном, про котрого знали, що він вибрав Польщу, хоча міг би бути і прусським аристократом, стрийко графа — майор у німецькій панцирній дивізії, офіцер кірасирів та знаний спортсмен. Зганьблений батько змив свою ганьбу кров’ю на фронті першої війни, де й загинув від польської кулі під святою Анною, шукав, мабуть, смерті з любові до матері. Константи бачив його, я бачив його востаннє ще кілька місяців тому.

Замість чорного сілезького орла на шапці носив череп і стегнові кістки гусарів смерті, так вона казала, а він, Константи Віллеманн, має її прізвище і є поляком. Оце тріумф!

Пам’ятає той срібний череп на шапці, пам’ятає шапку на черепі з батькових кісток, пам’ятає батьків кістяний череп нагорі батькового тіла, череп, захований у м’яких складках тіла, череп ховається за обличчям, а все ж той череп визирає там, де його зачепила англійська шрапнель, вигризла шмат, вишарпала. І та поетична щербина заросла тканиною шраму, рожевою і безволосою, побіліла, затвердла, але вона є, і череп є під нею, прихований, лише трішки оголений, бо шрам заволікає щербину, але не може її заховати.

«О, черепи наших батьків та батьків наших батьків черепи!» — думає Константи.

О, черепе старого пана Віллеманна, о, черепе старого пана Штрахвіца, о, черепи лицарів, котрі загинули під Леґницею, о, черепи безрідних купців, котрі прибули в Сілезію біс його знає звідки, з Франконії чи з Валлонії, варварські черепи, насаджені на частоколи, з поваги чи на острах, усі черепи, зітлілі, обернені в пил, черепи, котрі криються в крові комах, що їх пожирають, черепи, що біжать у жилах пташиних і з мертвими птахами падають у ріллю та сходять житом і зростають хлібом, черепи, з’їдені власними нащадками, черепи, що течуть у їхніх жилах, у їхніх клоаках, у помийницях та каналізаціях, черепи, що плинуть до моря.

І черепи плинуть до моря, а рік надворі 1937-й, добрий рік, щасливий рік, Константи сидить за столиком нагорі в «Зем’янській», і Закопане, і Балтійське море, і Краків, у кабріолетах, на лижах, пікніки, і Стависько ще, і взагалі все. Сріблястим «Локгідом»[31] до Відня, бо так забаглося. Білі коні на віденському іподромі.

А тепер воно все згасло, ті кав’ярні й аероплани, а я залишився сам у квартирі з кухнею на вулиці Добрій, сам, але не сам, бо я і вона, її багато на рисунках, що в теках.

То я й підвівся врешті-решт, витерся простирадлом, одягнув штани, натягнув шлейки. Ще раз до дзеркала, лице моє, напухле.

Оце вперше я зостався сам у Салі, бо чого б то раніше мав у неї залишатися, якщо вона мені взагалі непотрібна, то, виходить, що й колись я її не потребував.

Колись її не потребував, але зараз потребує. Тому зостається. І відкриває теки.

А в теках вона. Вона. Світлини. Різні її фотографували, воно й видно, три Саломеї на одній світлині, не знаю, чи з трьох негативів, чи то тричі просвітлено один негатив, три Саломеї, а з них жодна нітрохи не схожа на мою. Моя Саломея — ніби Ліліт, вона несе в собі цілу жіночу дияволічність та демонічність, уся її сексуальність пекельна, кожен її оргазм гріховний, і кожен її погляд — гріх, кожен її дотик — гріх.

Саломея на знімках — то дівчатко. Лице, тіло — вочевидь ті самі. Але погляд, навіть якщо він зіпсований, — то зіпсована невинність. У моєї Саломеї невинності — ні сліду, ані спогаду. Сфотографована Саломея не переживає оргазмів, Саломея віддається коханому чоловікові з кохання. Моя ж Саломея потребує чоловіка для себе самої.

Отож, наступна тека.

Рисунки олівцем. Не знаю чиї. На теці ім’я: Германн. Із двома «н». Рисунки олівцем. Закоханий хлопець: портретики Саломеї, сильветки Саломеї, повсякденність, Саломея читає книжку, Саломея пише листа, Саломея їсть яблуко, Саломея розчісує волосся. Жінка — повна любові та повна життя. Така, яку хотів би зробити матір’ю своїх дітей — не задля самого акту зачаття, але для того, щоб дивитися на малечу, котра тулиться до її плечей. Які ж брехливі такі рисунки. Така Саломея не могла б існувати, не може, в Саломеї немає нічого від жінок, котрі дозволяють своєму міжніжжю розриватися тільки на те, щоби привести на світ чергову непотрібну людинку.

Людям краще помирати, ніж народжуватися, народження — то щось негідне, низьке, низько так домагатися існування шляхом появи на світ. Смерть — то чин зарозумілий, але гордий, повертаючись до неіснування, ми обираємо те, що гідне, бо в існуванні, в житті є щось іманентно соромітне, існувати — то ніби гучно пускати вітер за вечерею, бути жалюгідно, бути смішно, бути недобре. Не бути — це витончено. Небуття елегантне. Соромлюся того, що наді мною тяжіє відповідальність за помилку буття мною, за нетактовність народження, за незграбність життя, замість того щоб самому застрелитись або дати, щоб мене застрелили німці, щоб через смерть стати елегантною людиною. Саломея не знає сорому, але знає і відрізняє те, що витончене, від того, що простацьке. Народжувати дітей — простацтво. Саломея не стала б народжувати дітей. Обманула своїми очима, своїм гарним — як на нього — лицем, обманула Германна з двома «н» своїми кучерями, сукнями та замисленим поглядом під час читання, а Саломея ж не така.

А тому наступна тека. Непідписана.

Розгортаю, знову світлини. Дістаю першу і негайно ховаю. А проте цікавість перемагає страх. Зрештою, я людина. Людина тому й людина, що цікавість перемагає страх.

Дивиться. Саломея, цілком оголена. Це порнографічна світлина, проте її зробили не лише для того, щоби скидати збудження. У студії. Саломея і чоловіки. Багато. Саломея і жінки, такі як вона. Серія світлин в окремім конверті, підписаному як «Діонісії». Козеня, голі жінки у вінках із виноградного листя тримають козенятко за ноги, світлини йдуть підряд, із плівки майже чути верески мордованої тваринки, який же зойк, який крик розпачу виривається з горлянки мордованої, катованої козички? Того Костик не знає, але якийсь вереск із тих плівок таки чутно. Верески козеняти і виття оголених жінок. Наступне фото, козенятко вже розірване, Саломея в нашийнику з вирваних із козеняти кишок, голі, вимащені кров’ю жінки споживають сире м’ясо, зубами відриваючи його від кісток. Потім бичування: голі чоловіки січуть жінок батогами. Але то не так, як у порнографічних історіях із життя англійських аристократів, то не кара, хай навіть удавана, ніхто і ніщо не спричиняє тим жінкам дискомфорту, вони самі наставляють плечі та дупи під бич, то їхні сідниці самі шукають батога, ніби біль їм спричиняється до екстазу, який відображається на їхніх лицях. Потім копуляції.

Обличчя. На одній зі світлин видно обличчя Іґи Ростанської. Кров козеняти.

Не хочу далі розглядати теки, у яких мешкають різні Саломеї.

— Ти дивився мої теки, — каже Саломея.

Як повернулась, коли повернулась, не звірявся ні з настінним, ані з наручним годинником, поскладані теки лежать там, де їм і місце, коли їх поклав, коли їх упорядкував? Я знаю. Він не знає, забув. Не знає навіть, як опинився за столом, на місці товстого батяра, сидить, обмацує спухле обличчя.

Скільки часу минуло? Не знаю. За вікном смеркає. Іґа. Іґа Ростанська на світлині разом із Саломеєю.

— Знаєш Іґу Ростанську? — питаю.

Бо ж то таки може бути який слід, який новий напрямок пошуків, якщо вона бувала на таких оргіях у Саломеї, на оргіях, які, окрім усього, хтось улаштовував, фотографував, тож у тому напрямку, може, варто шукати, чи розповісти Яцкові, чи хотів би він щось таке дізнатися про власну дружину? І то ще й від мене, від котрого Іґа носить у собі незгладимий слід, мітку, зоставлену давнім коханцем, чи я можу йому сказати, що бачив Іґу на фотографії, голу, коли вона шарпає зубами м’ясо козеняти, розгнуздана, закривавлена, коли вона по-тваринному злягається з чоловіками та жінками? Від мене він того дізнатись не може. Але вистачило б, якби я тільки міг ухопитися за цей слід, за цю нитку, Яцек того знати не повинен. Тому вдруге запитую:

— Знаєш Іґу Ростанську?

Але Саломея не відповідає. Проте дістає зі своєї сумочки брунатну пляшечку. Повна. Дай боже, щоб вона була повна плинного морфію, дай Боже, і то буде з тридцять, може, й сорок приходів, забуттів, відходів!..

— Що це? — питаю.

— Морфій, — відповідає Саломея. Подає мені пляшечку, на ній брунатна аптекарська наліпка, осьде моє рідке золото, моє щастя, у пляшечці міститься розчин двох грамів морфію, тому якщо його ощадливо вживати, то можна буде двадцять разів провалюватися в тепле ніщо. Але відразу ж повертаються почуття.

— І скільки та пляшечка коштувала?

— Сто злотих віддала, — каже і віддає мені двохсотку.

Теплінь і радощі нараз в’януть. Сто злотих, сто злотих! Сто злотих, що належать моїй Гелі, моєму Юрчикові, гроші, які я маю виміняти на їхнє щастя, маю тими грішми виправити їхню долю, сто злотих, виміняні на пляшечку мого теплого щастя, мого прегарного життя, моїх маленьких, карамельних радощів.

— Брешеш, дівко! — крикнув, а спухле обличчя від того крику негайно заволокло болем. — Вона п’ятдесят могла коштувати, не більше, а решту ти вкрала!

А вона сміялась. А я, розлючений, іду до кухні, заховати решту грошей до портмоне, котре лежало собі в теці, біля пакунка, що його маю занести до пані Лубенської на площу Спасителя.

Але теки в кухні не було.

Розділ III

Немає теки.

Моєї теки немає. Стою в занедбаній кухні моєї Саломеї, в кухні, котра не знає запаху їжі, бо Саломея вдома не готує, не готувала, проте ж зараз щось готувати повинна, тому в кухні, яка ніколи не знала цікавих дотиків дитячих пальчиків, які обмацують креденси в пошуках цукерків, бо Саломея не має дітей. На кріслі лежала моя тека.

Чи зомліє? Не зомліє. Проте щось сочиться з підлоги, дрібними струмочками, крізь черевики і шкарпетки, під тоненьку шкіру між пальцями, його тіло наче всіма капілярами втягує страх, страх входить у нього. У венах, у ногах тонкі струмінці зливаються та гуснуть у чорноті, спинаються вище, стегнами і пахвиною, вище, до запалого живота, грубими щупальцями протискаються поміж кишок, знаходять шлунок, обплітають його, ось він уже й чує, як на шлунку йому стискається страшна петля страху.

Більшого страху, ніж перед смертю, бо ж він пам’ятає страх під кулями. Страшний. У лісі поміж Ґрабіною і Розтокою, втиснений у вересневе листя, а за сто метрів за ними, за нами, за сто метрів за нами виїжджають два танки, з поганого боку виїхали, мали виїхати з іншого боку, і плюють у нас із автоматичної зброї та каемів, і виростають навкруг нас маленькі вулкани смерті, і тріщать дерева, а вахмістр Колодзєйчак галопом кудись тягне нашого бофорса[32], а я тулюся лицем до листя і боюся, боявся, але не так, як зараз. То чого ж я тоді боявся? Болю? Смерті? Зникнення? Чого?

Полковник вигукує накази, один за одним, добрий командир, я те далебі знаю, накази зрозумілі, прості, під началом такого командира хочеться воювати, йому хочеться довіряти, йому хочеться вірити. Можна під його началом і помирати, бо тоді звісно, що та смерть буде комусь і на щось придатна.

Але ні, не для вітчизни. Вітчизна — то дурість, мало хто знає, але я знаю. А зараз, програвши війну, про те і взагалі всі забули, але я пам’ятаю, що вітчизна — то дурість, але я й тоді про це пам’ятав, і однак був готовий померти, бо і смерть я тоді розумів.

То був дивний час, тоді, у тій нашій смутній та болісній вересневій ескападі, зжалься, Боже, над тим нашим бойовим шляхом, коли ми переважно місили багно в лісах, нас не розбили, але й ми не становили загрози жодному ворожому з’єднанню, не та вогнева сила, каже полковник Рудницький. Замало артилерії, каже. Кінні не стають шеренгами, марнується сила людська. Усе те він пояснював нам у ті дні найдивніші, дні, що передували капітуляції у Варшаві, у днях поміж війною і невійною, невійною, бо й неспокоєм. Але в мене вже ніхто не стріляв. І зараз у мене також ніхто не стріляє. Але гірше, ніж якби стріляли, те, що я загубив теку.

А ще поки все те почалося, я був готовий до смерті. Звідколи сів до спеціального поїзда, моя мобілізаційна карта без червоної стрічки, рік народження: 1909, Обл. гол. кн. (карти) кад. дод., озброєння (служба): кавалерія, звання: підпоручник, прізвище, ім’я, імена батьків: Катажина Бальдур, отримав направлення в 9-й полк уланів малопольських у Теребовлі (назва формації), план подорожі: див. з іншого боку, призовник має можливість безкоштовної подорожі будь-яким потягом, Геля на пероні з Юрчиком, це чи не найщасливіша мить у її житті, її чоловік, поляк, офіцер, такий прегарний, нашивки на комірці затискаються під горлом, сідає улан, сідає до поїзда, що їде на війну. Може загинути улан, може з орденом повернутися. Мариться їй чорно-синя стрічка Virtuti, а її не дали, і, вже коли я повернувся, знала, що дали амарантово-білу стрічку Хоробрих, але хотіла Virtuti. І тоді Геля занотовує собі в пам’яті кожну секунду тієї зустрічі, маленький годинник на її зап’ясті відлічує ті секунди, а Геля нотує в памяті, тоді нотує у своєму маленькому записничку, маленькими, елегантними літерками, напише, що нині попрощалася з Костиком, напише про розірваність, яку відчувала, бо з одного боку любов, а з другого — Польща; що хотіла б мене зберегти, але мусить віддати мене Польщі. Потім закриє нотатничок, закрутить ковпачок своєї вічної ручки марки «Пелікан» із зеленого бакеліту і закотить свої очі з білого та зеленого під повіки, а ясний прямокутник вікна світитиме навіть крізь них, а вона чутиме сама себе, така вдоволена власною драматичністю, така щаслива своєю польськістю, її чисте лоно дало Польщі Юрчика, а її чисте серце віддало Польщі мене. І вона вже готова цієї-таки миті зостатися вродливою чорною вдовою з суворим обличчям, ніби якісь чорні німецькі птахи впали на потяг, що везе мене до Теребовлі, так, як упали на Ґерніку. Така щаслива у своїй поразці, така автентична її поразка, таке автентичне її щастя від того, що я можу загинути, що вона могла б тоді зостатися сама, тому тепер вона стоїть на пероні та й плаче, а кожна її сльоза — то діамант. Як гострі алмазові свердла.

Тоді я не почував до неї ненависті; вона мені була байдужа. Тільки гукнув Юрчика, знав, як вона його виховає, якщо я загину. Зрештою, я знав, що вона його так само виховає, навіть якщо не загину. Вже по Юрчику.

А коли вже в її лиці я перестав бачити її саму, а бачив тільки познанське лице мого тестя і польські обов’язки?

Бо я ж був готовим до смерті. Ні про що не дбав.

Висів у Теребовлі, сміючись із кількома уланами, з якими познайомився в поїзді, а приїхали саме на свято полку, якраз на 31 серпня. Саме рік тому був у Теребовлі, також 31 серпня, з дружиною, з Юрчиком, свято полку, як же вона тоді пишалася своїм підпоручником! Окрім Гелі, всі бачили в мені просто цивільного в мундирі, ніхто не мав до того претензій, бо я тоді був іще резервістом. А місяць тому я зі ставкою, я, Костик, я, нездалий митець, мобілізований резервіст, помарширував до казарм, одержав розподіл і був готовий іти на смерть: тоді, а ще коли полк через дванадцять годин повантажився до вагона і коли першого вересня вивантажилися під Неклею, біля Познані, проїхавши всю Польщу.

Тоді я бачив себе не офіцером, патріотом, готовим голову покласти за вітчизну, але бачив себе так, ніби дивився на листок, що його несе бистрина. І то було розкішно: не думати про себе, і справа була не в тому, що я виконував накази. Радше в тому справа, що несла мене історія, що я був її частиною, молекулою води в струмині, котра зненацька перетікає через скельний поріг і мчить униз. І коли я втискав обличчя в траву, то Армія Познань втискала обличчя в траву. Коли в мене стріляли, то стріляли в генерала Кутшебу, а коли стріляли в Кутшебу, то стріляли в Польщу. Я був людською масою.

Сьогодні я боявся інакше. Чого мені було боятися — що Хрест Хоробрих дадуть посмертно? Долі овдовілої Гелі та осиротілого синочка? Уславлені ходитимуть, малий зростатиме в теплі мертвого батька, але кращого, ніж був би живим.

Бо що з мене був би за батько для нього, навіть якби я жив?

Краще б мені було тоді померти. Щасливі ті, що в пеклі, — зрештою, їм навіть не треба терпіти цей світ.

Краще мені було тоді померти.

Але не помер, і зараз пакунок для Лубенської втрачено, що б у ньому не було, гроші, мабуть, гроші, які зникли.

Зрозуміло, про що подумають. Що вкрав. Бо хто б то міг викрасти, якби не він? Геля: стулені вуста і стегна, вийди. Юрчик нічого не розуміє. Ендек познанський тесть сичить: ти маєш висіти, ти висітимеш, нездаро, лайдаку, зраднику. Все пропало. Украв, процвиндрив на повій і наркотики. Украв, бо міг украсти, а так у нього вірили, дозволили йому бути поляком, пишалися, що хоче бути поляком, а він викрав пачку для Лубенської, суче насіння, суча кров.

Заніміло лице, аж біль почав відступати. Біль зникає, все зникає. Навіть Саломея зникає. Що залишається?

Сором. Наслідки. Стулені вуста і стегна.

Коли ж то все почалося, думає, коли?

Коли він став такою людиною, якою оце став? Гіршою чи не гіршою? Який я, хто я, що зі мною коїться? Ким я є? Чи я є?.. Що мені є? Чому я є?..

Стоїть як дурень із побитим лицем на кухні в Саломеї, стоїть і дивиться в до болю порожнє місце на кріслі, в місце, на яке поклав теку, і далі, кидається в дурні пошуки: під стіл, під креденс зазирає, побита голова за кожним нахилом набирається крові й пульсує, ніби збирається луснути. Але таки знає, що нема. А як нема, то нема.

— Забрав її, Костю, забрав, — каже Саломея.

Ну то й трапилося це, трапилось. Трапилося те, від чого ціле життя тікав, від чого намагався сховатися і чого боявся: сам себе перекреслив. У їхніх очах. Я негідний! Досі уникав кулі та слова «тхір» і більше боявся останнього, уникнув слів «запроданець» і «не-поляк», мені це в польськості навіть подобалося, що її так легко заявити, що легко стати поляком, усіх приймають, то й мене прийняли. Особливо лестив їхній польськості кожен німець, котрий хотів стати поляком, ба більше, такі потаємно самі собою пишаються, ми пишаємось, тож так я і став поляком.

А тепер загубив довірений мені пакунок. Чому загубив? Через жінку загубив? Через свою кров загубив? Чи, може, через те, що я її негідний?

Коли ж це сталося, коли Константи Віллеманн із милого, порядного хлопця став Константи Негідником, коли став цинічним? Бо ж саме це завело мене сюди, в оселю цієї розпусної курви, де німецький офіцер зустрічається з бандитами.

Що привело до її піхви, котра стікає соками стількох чоловіків, чому я втік до цього вертепу від чистого лона моєї євгенічної дружини, від її міжніжжя, чистого, ніби польський вівтар, від її лона, що нагадує квітучу луку, від тієї матки для поляків, котра охоче приймала моє насіння, щоби прорости поляком, проте мого хуя вона приймала з відразою, бо хіба ж пристойно, щоби Польці хтось сунув хуя межи ноги? Важкою, похмурою необхідністю для неї було моє тіло. Вона б хотіла, щоб ми не мали тіл. Але для Польщі навіть це могла витерпіти.

Геля під час злягання: на спині, лице повернене вбік, обіймає мене руками за шию, жодних поцілунків, бо поцілунки чисті, а тому належать до іншого світу, ногами тримає мене за стегна і приймає мене, така безвільна, чиста і відкрита, навіть не здригнеться, Геля радше дозволяла мені щось із собою робити, ніж будь-коли робила зі мною, і лише час від часу, насамкінець, проходив її тілом дрож, який вона тамувала, як нагадування про іншу жіночність, притлумлену в ній клятим вихованням.

І спершу мені, дурному, того вистачало, а потім я пізнав різні курв’ячі штучки, курв’ячі завивання і зойки, курв’ячі покручування задом та курв’ячі пестощі, курв’ячі зграбні ручки на моєму тілі, все те ошуканство, але як же добре так ошукуватися.

А тепер я втратив теку. Втратив теку, немає теки.

Себе втратив у їхніх очах.

Не приймуть його, виженуть його. Як йому допомогти? Обіймаю його, погладжую його скуйовджену голову.

Моя голова тріщить.

Усе моє життя, усе втоптане в багно. В пил. Німці розвалили. Ридз розвалив. Гітлер розвалив. Варшаву розвалили. Сам усе розвалив, немає Варшави, немає Гелі, немає Юрчика, нічого немає, тільки теку вкрали, а я те все в’язав воєдино, в мені збігалися всі нитки історії, а я розпадався, і все розпадалось, коли я розпався.

Я все мав, а що зосталося? Нічого. Теку вкрали, в теці його честь поляка і гонор офіцера, в теці увесь він, товстий батяр украв теку, а викрадаючи теку, викрав і Константи, Константи немає, Константи викрадений.

То він водночас знає і не знає, що його робити. Матінка. Але то не найкращий вихід, то взагалі не вихід, але знає, а я хотіла б його стримати, хотіла б йому сказати: не йди, Константи, до неї, вона тобі не допоможе, вона тебе не врятує, вона всмокче тебе в круговерть свого шаленства, не йди, Константи, не йди, хотіла б я вийти з тіні, обійняти тебе, затримати, чому ж ти йдеш, Константи, дурню, не йди до неї! Вона вже нічого тобі дати не може.

То я й виходжу, а почуваюся так, ніби вона йде за мною — не Саломея, не матінка, вона. Іде за мною, поволі ступає за мною, неохоче, але відірватись не може, мусить іти за мною, і знаю, знаю, що вона є жінкою, а радше жінкою єсть, призволеною до жіночого начала, до начала землі, вологості та місяця. І не слухаю її, так само як у ту хвилину не слухав би Саломею, якби навіть вона не мовчала, і вибігаю, дерев’яні східці, вулиця Добра, і нараз повертаю! Адже у неї, в Саломеї, зосталась моя чудова пляшечка, пляшечка, повна щастя за сто злотих, як же її залишити, як же її покинути, як же її не забрати?

А поза тим нагадую собі: комендантська година. Нагадую собі: годинник на зап’ясті, перевіряю час, дев’ятнадцята тридцять дві. Уже півгодини як.

То я знову повертаю і йду сходами, розбитий і розтерзаний, ніби роздертий на шматки, ніби пошматований, вертаюся, ніби тільки одяг тримає мене вкупі, теку втрачено, я є, я є, двері вже замкнені, тека втрачена, замкнені на ключ, то я й гупаю в двері, теку втрачено, гупаю в двері, готовий гризти ту тонку деревину, але вона відчиняє, відчиняє, стоїть переді мною, вона курва, Саломея, тому я б’ю її в лице ще в передпокої, бо так із нею належить говорити, не забуваю про биття, коли йду до жінок, я Константи Віллеманн, і ніч ця — моя, влада — моя, а вона, Саломея, мусить пізнати ту владу, вона її пізнає, я знову є таким Константи, якого вона знає, якого забула і загнуздала, якому, водночас здобуваючи його, піддалась. Теку втрачено.

Ідемо на ліжко, ліжко наше, золотий шприц, голка, і рідке щастя пливе в моїх венах, а вона, з побитим лицем, робить те, що їй належить, щаслива зі своєї впокореності. Чи то я стою на вулиці?

Що з тобою діється, Константи?

— Що з тобою діється, Костя? — питає Саломея.

А отже, я в неї, мене її вуста обіймають, я голий на закаляній білизні її курв’ячого ліжка, рідке щастя пестить мій мозок, і вона мене пестить, її долоні на моїх стегнах.

Так для нього безпечніше, добре, що не пішов до матері, його стережуть мої худі плечі, його стереже мій ясний погляд, я сама його стережу, але я не вберегла його від тієї жінки, котра його наркотизує і пестить, не вберегла від його матері та не вберегла його від Польщі.

А я падаю в пух, тону в мелясі, моя гарна, добра Саломея, моя брудна, розбурхана, закаляна Саломея, скільки ж чоловіків у твоєму тілі пізнали малу смерть? І помираю немалою смертю, стократно гину на її вустах, а вона сміється, бо знає, що я її, не Гелі, не Польщі, я її, бо вона тримає мене зубами і могла б розчавити, якби тільки захотіла.

Світ огортає мене, ніби тепла піна, загортаються навколо мене столітні мури, ніби єдвабний серпанок, цегла ніби обійми, тиньк ніби губи, притулені до тіла, так легко, що навіть не прогинається їх рожева тоненька шкіра.

І питаю з-поміж постелі, з простирадл і перин: хто він такий, Саломеє? Куди пішов із моєю текою той костюм зі Львова? Там була страшенно вартісна річ усередині, пакунок, який мені Польща казала доставити на площу Спасителя, на перший поверх будинку на вулиці 6 Серпня, де мешкає пані Тереза Лубенська, а то важливе помешкання, моя прегарна, добра курво, ти мусиш це зрозуміти, моя чудова Саломеє, тому-то я мушу відшукати теку й пакунок, що спочиває в темряві теки, розумієш це, Саломеє?

А вона сміється, кахикає і сміється.

Фльореку, чуєш, чому ти сумуєш?

— Що? — питаю.

— Фльореку, чуєш, чому ти сумуєш[33]? — співає Саля голосом Адольфа Димші.

Засинаю, провалююся в постіль, навколо мене простирадла, затхле повітря помешкання Саломеї, стіни старої кам’яниці на Добрій, навколо мене Варшава, десь у Варшаві товстун і моя вкрадена тека, я засинаю, провалююсь, падаю, падати не боляче.

Будить. Його. Мене. Вдосвіта. Розплющую.

Очі. Розплющує. Поруч вона. Потворна. Годинник. Восьма дванадцять. Дата: тринадцяте. Восьма чи двадцята? Вікно: ясно. Восьма. Листопад.

Усміхається. Костик теж.

— Ти курво.

Каже. Костик. Я кажу. Вона всміхається.

— Я твоя курва, — мурчить.

Як це звучить, аж кров закипає в жилах, як звучить оте «я твоя курва» у світі, повному жінок, котрі не їдять, не випорожнюються і, певно, не дихають, які є майже ефірними з’явами і не ризикнуть навіть прогулятися з чоловіком, щоб не збурювати пліток. Як добре, що ти моя курва, моя прегарна, липка Саломея.

Мурчить. Чудово. Засинає. Засинаю я. Костик засинає. Я майже. Опіатно зсувається, зсуваюся вниз, у медову солодку мелясу цукрову нудку карамельну.

Тека. Немає теки. І нараз усе дійшло, доходить до мене, усе з’являється, о Боже, о добрий Боже, ти, що єси, і ти, Боже, котрого зовсім немає, до чорта все, все вдаряє в мене ніби Panzerdivision[34], а я нараз знаходжу в собі сили, все знаю і над усім паную: тека товстун адреса пістолет, світлини оргія вакханалія Іґа Яцек шпиталь, морфій Геля Юрчик мій солодкий і добрий майбуття народу тесть, ендеція[35] ендеція корпорація Велеція, кам’яниця Пулавська Мадалінського Ростанського Журавського, торги готівкою та вибирання пекао, площа Спасителя Лубенська Ярослав і гарна долоня, акція окупація конспірація реєстрація, Лурс Зем’янська частування зупа поживна полкова стайня і все. Все. Все огортаю своїми думками, над усім паную. Маю силу.

Не знає Костик, не знає, що жодної сили не спізнав. То я її йому дала, то я сповнюю його нею. А звідки ж я її беру, звідки її маю?

Роззираюся в помешканні. Саломея спить гола, оголена поруч зі мною оголеним. Ноги розкинуті, краса білих сідниць, у чорній гущавині ховаються м’які складки зловісного сорому, ворота малої смерті та ворота життя, безодня, у яку провалюється чоловік, серце пітьми, до якого пливе страшна ріка жіночого тіла, вгорі тієї ріки, на погибель у тому, що є перед- і позалюдським.

Я теж голий, член схожий на мертвого щура. Сморід людських тіл у погано обігрітій кімнаті відчувається інакше, ніж в опаленій духоті, — а від того допікає чи не більше. Сідаю на ліжку, відвертаюся від шкіри Саломеї.

А тому тепер план, офіцер завжди діє за планом.

По-перше, одягтися.

Одягаюся. Як холодно, немає вугілля у Варшаві.

Що далі? Сорочку застебнуто, краватку зав’язано, черевики зашнуровано, підтяжки рівно напнуто, жилетку застебнуто без нижнього ґудзика, піджак жахливо пом’ято, закинуто в куток, важко, війна, не час плакати над пом’ятим піджаком. Кастет на підлозі, тож його до кишені. Що далі? Тека. Після теки — Іґа. Іґа — на світлинах у теках Саломеї. Але передовсім — тека, а в ній — пакунок.

Щоби знайти теку, мушу дізнатися, хто ж той товстий львівський батяр і де він може бути.

Так робить офіцер, достеменно так: жодних емоцій, раціональний, він володіє собою, він спокійний, і я такий: я раціональний, я володію собою, я спокійний.

Саломея може бути єдиним потенційним джерелом інформації про того батяра whereabouts[36], як кажуть англійці. Whereabouts, гарне слово, батяр, Щепцьо і Тонько в одному товстому тілі, проклятий, хай би його пекло… Як там кажуть англійці?

Ні. Так офіцер не робить. Не заноситься. Емоціями. Зараз я офіцер. Резерву, але таки офіцер. Підпоручник резерву Константи Віллеманн, дев’ятий полк малопольських уланів, четвертий ескадрон, очільник третьої чоти, нагороджений Хрестом Хоробрих.

Я вже одягнувся. Добре. План: де той батяр? Саломея. Саломея не скаже. Мені не скаже? Не скаже.

Залякати її. Саме так.

Кухня, кухонний ніж, немає ножа, є тесак, на підлозі лежить тесак золінґен, котрим товстун замірявся мене вбити, але Саломея йому не дала. З тесаком сідаю охляп на Саломею. Нараз мені стає погано, нападає на мене млість, і ригаю, вибльовую на підлогу, сам не знаю чим, якісь геть перетравлені рештки, жовч, паморочиться в голові, опертись на ліжко, далі сісти охляп на тій гарній, підлій курві.

Курва прокидається, перевертається піді мною на спину, ніби вуж, що звивається в мокрій долоні, ніби я жодної влади над нею не маю. Гола, гарна, її повні груди так чудово розливаються їй під пахви, але зараз я офіцер, мушу відшукати теку. Сморід її тіла втирається, всякає в матерію мого зимового одягу.

— Де мені знайти того товстуна? — питаю прямо, навпростець, так, як належить питати, саме так.

Саломея дивиться мені просто в лице і нічого не розуміє, ще не прокинулась, і нараз я розумію, шукаю поглядом пляшечку, повну щастя, добру пляшечку, і є, є, бачу, на третину спорожніла, скільки ж морфію змарнувала та темна, плюгава сука, сам себе питаю, скільки впустила в свої брудні вени?

Але, але, але, не час для таких питань, так, питання зараз не на часі, зараз я офіцер, зараз маю план. До плану дописати: звідки Саломея взяла маленьку пляшечку, повну сонця, веселки і радощів, той контакт Саломеї з’ясувати, але не зараз, потім, після теки, пакунка та Іґи.

Б’ю її в лице, сильно, голова підскакує і повертається набік, дрижать м’які груди, ніби хтось камінь кинув у дзеркальну заплаву ставу. То не по-джентльменськи, не по-офіцерськи, офіцер не б’є в лице навіть повію, повію таку гарну і мудру, як Саломея, але зараз вона вже не жінка, зараз вона носій інформації, а я офіцер, котрий її допитує, крім того, я її вдарив у лице, щоб тільки збудити, тож це навіть не насильство, так просто для витверезіння дати в лице. То я й дав. Вона й пробудилася. Тесак у моїй лівій руці, і я сильно соромлюся цього тесака, чи я б і справді замірився рубати тесаком мою прегарну, добру Саломею? Таж це неможливо, сама погроза здається такою дурною… Тому тесак зникає десь у ліжку, я беру її за обличчя, стискаю її щоки, тримаю її в долонях і питаю, розділяючи кожне слово зловорожими паузами:

— Де — знайти — товстуна — кажи!

Сичу, не кажу, мушу бути страшнішим, ніж товстун, мусить мене боятися більше, ніж його, мусить бути вражена мною.

А вона щось зойкає, отой її зойк неартикульований, вона ще падає, вона ще глибоко в мелясі солодкій медовій карамельній.

То я беру дзбан з умивальника і плюскаю на неї плюскаю. Прокидається вона прокидається.

Константи, чому ти все вимовляєш уголос?

Хто питає, чи то Саломея питає, Саломея не питає, мовчить Саломея, чи то я промовляю вголос, увесь час промовляю?..

Я питаю. Константи мене чує. Промовляєш свої думки, Костику, весь час, уголос.

— Чи я весь час говорю?

Вербігерація[37], нав’язливі думки, говорю, психопатологія повсякденності, слова повторюю, слова.

— Вербігерація, нав’язливі думки, психопатологія повсякденності.

— Костя, я нє панімаю нічево, що таке, Костя, що?

І той крик артикульований, конкретний, той крик розумію.

— Де мені знайти товстуна, як його звати, кажи, жінко!

Відвертається, лице в подушку, кричить.

— Дай мені пити, — шепоче крізь пух, шепоче крізь тканину.

Дам я тобі пити, курво ти плюгава! Лють, кидаюсь на неї, лице її вбиваю в подушку, тримаю за стрепіхи на потилиці, плечі притискаю коліном, а голову вбиваю в подушку, в матрац. Душиться.

Офіцер так не чинить. Дозволив емоціям мене понести, Костик дозволив, щоб емоції його понесли, так не має бути, але якщо це вже почалося, то відступати вже нєльзя, verboten, не можна відступати, тому й верещу, де товстун, верещить Константи Віллеманн, підпоручник резерву, дев’ятий полк уланів малопольських, четвертий ескадрон, третя чота, три лінійні відділи, відділ нарізних автоматичних карабінів, гінець, єдиний кіннотник у відділі, тільки один, усі люди на лінії, чота спішується багнет уночі розстрільною шеренгою пошепки розстрільною шеренгою низько вночі до лісу двадцять сім уланів, Гаврилюк, Новак, рудий Ковальчик, старший улан Бочьонґа з еркаемом, але без верхніх різців, елегантно спльовує щербатим ротом і дуже тихо пошепки кляне курва ваша мать гітлерівська пси йобані шкапи німецькі, навідником у відділі щербатий старший улан Бочьонґа, карабінники товстий Гайка, Зємба, Кіневич, ідуть усі, моя чота, гранати хто несе? Спи, колего, в тісній трунві, най тобі присняться курви[38]. Тихо. Розстрільна шеренга. Галуззя і листя.

Зараз, зараз, чому зараз? Саломеє?

Ескадрон цекаемів, ротмістр Хохол, цекаеми зр. 1930, Ґрудзьондз, у Ґрудзьондзі підхорунжий Віллеманн, а з ним вахмістр, родом із царських уланів, що таке цекаем зр. 1930, пажалуста, слухняно карбую цекаем зр. 1930 це колективна автоматична стрілецька зброя, призначена для підтримки піхоти і кавалерії на їх ділянках за допомогою опосередкованого та безпосереднього вогню, ну хай так буде, харашо Віллеманн, сідайте, чота на в’юках, чота на тачанках широкі стволи приторочені на в’ючних конях біля спорядження, один кінь карабін із двома коробками амуніції другий кінь чотири коробки амуніції охолоджувач столовий комплект запасний ствол приклад для стрільби навскидь третій кінь шість коробок амуніції підофіцер гонець із конем і з карабіном.

Боже, що зі мною діється, що з тобою діється, Костику, Саломея важко зводить подих, Константи важко видихає побіч неї, пустив її, переводить подих, спершись на креденс, який ліс, яка розстрільна шеренга, ворог на лівому фланзі, на Бога, зарядити, забезпечити, мчить крізь ніч крізь тиху ніч лісову скрегіт золотавих вихорів милостиво визирають із закапелків, вискакують із них випалені, задимлені, плюються насінням стволів, клацають крильця запобіжників, на Бога, що з тобою діється, Константи? Гаврилюк, подайте гранату на першу шеренгу, пошепки.

Саломея вже на ліжку, відколи на ліжку, Саломея, спина втиснута в подушки, цілком роздягнена, цілком прокинулась, цілком прокинулась, обома руками стискає тесак і витягає його перед собою, але ж у тесака немає кінчика, вістря, яке б відгороджувало від неї Константи. Її лице червоне, подекуди синіє, мапа подушки відбилася на лиці, Саломея оголена, нажахана і товста, важкі цицьки, округлий живіт, а над моєю головою, високо, цокотіння латунних цикад, стогнуть подірявлені дерева, летять нам на голови галузки голки листя як зелений сніг, як дитячі забавки, що робиться, не знаю, не знаю? Але капрал з моєї чоти знає. Цекаем, кричить разом зі скрекотінням далекої черги як подерте простирадло, зараз розумію, зараз знаю, в укриття, кричу, в укриття, шарпаю за кобуру, нащо, нащо, нащо? Дайте еркаем сюди еркаем!

— В укриття!

— Костя, ти з ума зійшов, Костя, що з тобою? — каже ніби звично, але кричить, боїться, добре, добре, добре. Саломея.

Повертаюся. Немає лісу. Немає цикад. Є кам’яниця, Добра вулиця.

Вже ближче, я вже ближче. До себе, до неї ближче. Вже на місці.

— Ти мене душив! — докірливо хлипає Саломея. Але тесак відклала.

— Де шукати товстуна? — питаю.

Нараз тверезію, повністю, начисто.

— Де шукати товстуна?

Боїться мене. Боїться.

— Вулиця Лєшно, номер шістдесят, навпроти міського саду. Біля швидкої. Квартира номер тринадцять, четвертий поверх. Він там у сестри зупинився, — каже геть тверезо, без супротиву, ніби дає якусь геть незначну адресу, дає її конкретно, як треба, точно.

— Прізвище?

— Туманович.

Сміється. Сміюся.

— Дурня.

Саломея знизує плечима.

— Каєтан. Каєтан Туманович, зі Львова.

Знаю! Чи то знаю те, що маю знати. Що важливо. Зараз: вийти!

Двері за мною з грюкотом зачиняються, збігаю дерев’яними східцями, вибігаю на вулицю, переводжу подих, я є, я є, я вийшов. Морфій лишився в неї. Не хочу морфію.

Розділ IV

Привіт, зґвалтована Варшаво!

Ранній ранок.

План: Туманович Каєтан, родом зі Львова.

А пляшечка, повна сонця та веселковості, рідка дитяча усмішка, внутрішньовенне дитяче морозиво, що з моєю пляшечкою, повною добра і тепла?

Залишив у Саломеї. Із собою я її взяти не міг, мусила там залишитися, бо ж я маю план. Я офіцер, офіцер мусить тримати слово, має своє зробити, інакше й бути не може, а з пляшечкою в кишені був би як закохана пенсіонерка, пляшечка мусила зостатися в Саломеї.

Здивувала мене сила власної волі, який же я відважний, відданий країні та обов’язкам. Зрештою, Саломея, мабуть, за мої гроші буде обдовбуватись так довго, доки в її чорних жилах не пощезне все моє щастя, доки не проникне в неї, назавжди відібране в мене. А все ж не забрав із собою пляшечку, все ж у неї зоставив.

Чому так?

Додому йти не можу, бо Геля запитає, що з пакунком, чи відніс, що казали, чекатиме відповіді. Тому маю повернутись.

Гарний день.

І знагла саме повертається. Мундир, пістолет, накази. Два тижні тому, ну, неповні три, стоїмо на Ґурській, ворог на відстані штурму, форт Домбровського вже втрачено, Антек Венявський із другого шволежерів мав відбити, але вже таки все втрачено, совєти взяли, німці вже у Варшаві, а тут Рудницькому з бригади виділили ескадрон, для зміцнення нашого полку, і тим ескадроном Венявський мав форт відбити. Але не відбив, змели його дорогою, ескадрон розсипався під вогнем, от ми й стоїмо. Усю дорогу до Теребовлі потягом і з Теребовлі потягом, кінно і пішо, щоб закінчити війну за кілометр від власної оселі. Люди поховалися по підвалах. Труп жінки, розірваний навпіл на рівні лона, ошмаття нутрощів, чорне людське волосся на тих людських тельбухах, дві жирні ноги, на одній панчоха і капець, поруч труп дитини, дволітки, може, неторкнуте, цілком голе, живе, безголосо плаче, вуста широко відкриті, дитя геть біле, ніби натерте крейдою, намагається здобутися тими вустами на якесь виття, але йому не вдається. А за ними дім — палає смолоскипом, три поверхи, з вікон третього повівають штандарти рудого вогню, на них чорні кутасики диму.

Хто забере те дитя, питаю я, хто його забере? Ксик завдає його на плечі, біжить із ним кудись, весь мундир йому замазаний білим, очі широко розплющені. Не питаю.

Таке воювання на Мокотові, кавалерія у Варшаві. На Мокотівському полі сідає якийсь літак, останній польський літак, який я бачив, дивного типу, але схожий на карася.

Як то звучить, воювати на Мокотові, як то звучить, воювати на Чернякові, як то звучить, коли ворог пробивається через Вілянув, із півдня, жоден ворог не має пробиватися через Чернякув, жодні бої не мають точитися на Мокотові, на Мокотові люди живуть і п’ють каву в крамниці-кав'ярні Веделя, а ще гарячий шоколад, дім шоколадний, Юрчик махає до мене з-поза літери Ш у великому слові «ШОКОЛАД» на даху нашої веделівської кам’яниці, на вулиці стоїть мій опельок, опельок мій припаркований стояв, як може по тій вулиці йти німецький солдат, як можуть нею їхати німецькі легкі танки, якщо на ній стояв мій жовтий опельок олімпія з розкладним дахом, мій кабріолетик, у котрому я возив дружину та ще різних повій у ньому возив?

А все ж їхали легкі німецькі танки Черняковською і Пулавською, їхали навіть важчі, зі сходу їхали совєти, тому навіть краще, що німецькі танки, а не більшовицькі їхали Черняковською, а на моєму опелі, мабуть, якийсь генерал чи інший жирний інспектор утік до Румунії, дай Боже, щоб його по дорозі фріци з якогось літака розстріляли, заряди авіаційного каема дірявлять брезент на даху мого опелька, а може, й краще, було тепло, їхав із опущеним дахом, тому серія так лягла, що дірки поробила тільки в товстому генералі та його курві, котру він забрав із собою, відіславши дружину й дітей ще в серпні до Парижа чи кудись там, і помер генерал, сперши голову на кермо, а мого опеля просто звільнив, він просто лишився на шосе і чекає якоїсь доброзичливої душі, котра чуйно опікуватиметься його жовтою бляхою, кабіну від крові відмиє.

Або, може, десь під Бучачем чи Тернополем генерала з опелька витягли совєти, обдерли його до чорного тіла, генеральську курву зґвалтували і вбили або зробили з неї курву комісарську, і далі вже курва в моєму опельку їздить, на передньому сидінні біля червоного комісара… Усім їм цього зичу. Уже був мій опельок під Бучачем і Тернополем, такий рейд робили, мій опель, два шевроле і три польські фіати, дві п’ятсотвісімки та одна п’ятсотвісімнадцятка, точно пам’ятаю, організували те через автоклуб, навіть у газеті було, автомобілі в нас просто люксові, елегантні, але рейд і без того був гарний, ми з собою мали бриджі та кашкети, а панянки навіть шкіряні шапки, пілотки, ще й авіаційні окуляри, Геля мала авіаційні окуляри, і головне, що їхали з опущеним дахом, шосе номер вісім, але до Румунії не в’їжджали, хоч попервах був такий план, поїхати до Хотина, але не поїхали, подивилися тільки фортецю Святої Трійці, а потім, на зворотній, відвідини полку в Теребовлі, Тернопіль, Львів, Томашув, гарним шосе до Любліна, і Варшава.

Але коли то було, коли?

Три тижні тому у Варшаві поїхав із Рудницьким до генералів, котрі радилися, як краще буде здати столицю, та компонували собі в голові гарні речення для біографій в енциклопедіях та біографічних словниках, так само й той останній літак привіз накази, накази аж із Румунії від Ридза, потім знову до полку, на Рурську, поміж настовбурченими гребенями пілоток і поміж поглядами навідників і стовпами рефлекторів, у нас якась звичайна стрілянина, і тоді з’являється думка, щоб закопати якусь зброю, підказую: в назаретянок. Так гарно, ніби в романі: зброя в монастирі. Закопати. Щоправда, там є ще школа, а це вже не настільки схоже на роман, бо чи ж годиться ризикувати життям учениць?

Але якось таки зупиняються на назаретянках. Ксик, малий, вусатий Ксик ні про що й чути не хоче, як то, зброю закопати, та він зі зброєю помре, не закопає, але з рештою таки домовляємося, Рудницькому ні слова, бо нащо.

Знаходимо скриню, дуже добру, бляшану, ми її запаяємо, потім довга дискусія — що всередину? Чи для війни, чи для партизанки, чи для конспірації? Зрештою, перелаявшись, як росіяни на базарі, постановили, що карабінів не даємо, бо місця шкода, всередину йдуть три еркаеми, трохи різних пістолетів, хто що мав, пару вісів, кілька парабелумів, мій зокрема, з довгим стволом, якийсь іспанський пістолет[39] і великий тринадцятизарядний браунінг, але так добирали, щоби там були тільки дев’ятки, бо тільки дев’яток мали ще кілька коробок, Бєлєцький впирався, щоби докласти туди кілька дамських, шісток і сімок, таких, що в кишені поміщаються, бо такі дуже потрібні в конспіраційній роботі, так йому казали старі бійці з POW[40], то ми й доклали ще кілька дамських, переважно астри і якісь вальтери, але амуніції до них мало, разом, може, один набір шісток і сімок. Окрім того, гранати. Хотіли заховати ще один протитанковий карабін, новесенький, нам його дали щойно при мобілізації, але до скрині він не вмістився, тому ми постановили закопати його побіч, зосібна, складно, довго він так не простоїть, але, може, хоч трохи, законсервували його шміром, непромокний брезент, шнур, шмір, знову брезент, може, й постоїть.

Принаймні мали чим зайнятися. Кілька уланів взялися допомагати, урочисто заприсяглися тримати таємницю, скриню запаяли, присягнули, очевидно, ніхто не довіряв, тому вибирали тих, котрі й так поверталися до Теребовлі, за совєцький кордон, до сімей. Джипом завезли до назаретянок на Черняковській та й пішли домовлятися з сестричками. Звісно, сестрички хвилюються, щось трохи навіть побивались, але то про людське око, як такі гарні улани просять, галантні, офіцери, іменем Речі Посполитої, як же так Речі Посполитій відмовити, у сестричок тремтять коліна, як і в кожної польки від вигляду офіцера уланів, аякже, то й не відмовляють, копаємо в їхньому городі яму, скриню вниз, закопуємо, зараз ніч, стоїмо над тією ямою, ніби щось хочемо в ній поховати, якийсь труп, стоїмо в зелених мундирах, звиваються нашивки на шиях, пояски, пояси, портупеї, кобури, тубуси[41], ботфорти, остроги, конфедератки і залупи, усе так, ніби знову нам випадало якесь повстання, якийсь бунт, а ми, польські офіцери, закопуємо зброю на майбутнє.

Може, так воно й було, може, той двадцять один рік Польщі був, власне, таким тривалим бунтом, тоді ми говоримо про це меланхолійно, смутно, Ксика з нами немає, тому він не глушить нас зухвалими криками, і тоді почуваюся, почувався поляком, був поляком, потім переносять наш полк на Пія XI, потім капітуляція, шаленство Ксика, котрий хоче взяти ескадрон і загинути, героїчно наскочити на ворожі позиції. А може, й не хоче, тільки дізнався, що так випадає, щоб офіцер хотів. Рудницький йому перечить, Ксик шарпає комір мундира, ніби мав його порвати, чухає вуса, ротмістр Хохол каже, що також не складе зброї, що буде з охочими збройно пробиватися до Румунії, на південь, а Рудницький потім каже мені йти додому, перевдягтися в цивільні лахи — так він каже про мої костюми: лахи! — і нагадує тільки: Віллеманне, я вас відпускаю не на те, щоб ви перестали бути вояком, відпускаю вас, щоб ви й далі могли бути вояком, воювати на іншому фронті. Ваші вміння, пане Віллеманн, тепер будуть на вагу золота, ви не можете гнити в обозі, та і я, зрештою, не маю такого наміру. Але ви, пане, з вашою німецькою, з вашим із ворогом знайомством, ви маєте далі воювати для Польщі. Як накажете, пане полковнику. Потиск рук дуже чоловічий.

І, може, тоді я так думав, тоді справді був поляком, у битві мене пройняла польськість, у брудному мундирі з зірочками підпоручника, по одній на кожному еполеті, думав, що піду додому і далі воюватиму.

Варшава важко дихає, у спалених, розбомблених закладах Варшавської Ректифікації до електростанцій засипають купи вугілля, земля підноситься й опадає в ритм дихання Варшави, Віслою Варшава підмиває зболений сором.

Звідки, нащо постійно такі порівняння? Що з тобою діється, Константи? Хотіла б обійняти тебе, хотіла б тулити тебе, як мама, цілувати твоє русяве волосся, як мама ніколи не цілувала, але не маю для того рук і не маю вуст, можу тільки йти за тобою.

Вулицею Доброю, моєю доброю вулицею сунуть людські воші, велосипеди й одна розладнана бричка з товстим візником. Немає трамвая, що зазвичай їздив Доброю, немає мого опелька, ніби ніколи й не було, і що робити? А Варшава велика, пішки не всюди вийде піти.

— Куди шановного пана везти?

Щось на кшталт рикші. Велосипед, спереду два колеса і достоту товарний багажник, виглядає вельми незручно і дуже небезпечно, хистко, але м’язи чоловіка, котрий на сидінні, якось виперли цю машинерію аж сюди.

На сідлі велосипеда сидить худий водій у бриджах, брудних підколінках, велосипедному шоломі.

— На Черняковську до назаретянок, — командую, ніби сідаю до таксі, вилажу на багажник, якось уже сідаю, підтягую коліна під бороду і сиджу, як жид на возі, а не як джентльмен у подорожі. Але джентльменів давно вже немає.

От і поїхали.

— Хай там пан іще почитає, — понуро заскімлив велосипедист, голосом ніби з каналізації. Подав мені «Урядовий вісник столичного міста Варшава». Ну й читаю, сперши газету на коліна. Повідомлення про здійснення смертного вироку над автомобілістом Каролем Лєшнєвським. За переховування зброї в оселі.

— Бачиш, пане, німецькі порядки. Двадцять років тому так само було, молодий був, але пам’ятаю, пане. Тестеві моєму світлої пам’яті кузена розстріляли. Грабував, то правда, але щоб отак відразу розстріляти? Ті німці, любий пане, завжди охочі до розстрілів.

Ну то вже й неживий Лєшнєвський Кароль, ким би він не був, що ж мені до того, чом мене те хвилює, що він неживий, — а тим мене це обходить, що повідомляє про небезпеку володіння зброєю і ходіння зі зброєю, але хто б тут ходив зі зброєю?

Ми проминули продавців усього на світі, котрі стоять обіч вулиці, папірці на мурах не читаю, бо не цікавить мене, хто там що шукає.

— А вам, добродію, якоїсь сирітки не треба, щоби заопікуватись нею з більш-менш матримоніальною метою за невелику оплату? — завів мені над вухом своїм каналізаційним голосом рикша, він дихає, сопе і тисне на педалі.

Знизав плечима, ніби саме цього мені зараз і не вистачало, сиріток, аби ними опікуватися.

— Різні є, — далі править рикша. — Є одна жидівочка, солодка як мед, тільки бери, а циценьки в неї, любий пане, як персики. І їй би тільки до пестощів, така вона. Темперамент, бачите, пане. Та й наших дівчаток кілька, брюнетки, блондинки, сам усе розумієш, добрий пане. На годинку або назовсім, як уже, пане, захочеш. Може, завезти, показати, спробувати?

— На Черняковську завези, — відповів я, вельми пишаючись своїм моральним домінуванням над воєнно-велосипедним monsieur Alphonse.

А той тиснув на педалі та й далі видихав мені на вухо свої мантри:

— Там свіжі, здорові, ненаситні курви, пане шефе, сирітки, маму в бомбардуваннях убили, тато на фронті згинув, треба ними заопікуватися, то й заопікувалися, щоб вони не погинули в цій завірюсі, а яка шкіра, добрий пане, біленька, запашна, гладенька, чистенька, пане, повненькі дупи.

— Пане, ти вези, а не тринди тут над вухом, мені курвів не треба, маю достатньо клопотів, — нарешті відбуркнув я.

— А яловичини, пане, купити не хочеш? — сопів, не прийнявши поразку. — Першокласна. Свіжісінька. Просто з корівки. Цимес. Ніякої там конини, м’ясце, пане, ще як перед війною.

— Пане, їхав би ти, — відрізав я.

Нарешті замовк, тільки сопів і висопів із Сольца на Людну, біля газівні, а з Людної на Черняковську і далі сопів Черняковською, дерев’яні будиночки, муровані кам’яниці, багато згоріли в бомбардуваннях, велосипеди, візки, на візках вирівнюються класи, як рівень рідини в сполучених посудинах, домашній скарб змінює власників, родини змінюють помешкання з розбомблених будівель на нори в підвалах, поруч деркоче німецька чортопхайка із самотнім водієм у круглих окулярах, кінні доріжки, біля доріжок вози на чотирнадцять осіб, зґвалтовані люди на зґвалтованій Черняковській, рикша і я.

А на стіні випаленого будинку подерті папери: оповіщення про мобілізацію, котре мене й самого так недавно, століття тому, завело до Теребовлі, плакат із гітлерівською лапою та хоробрим вояком, що тримає її, «Увага!» та порвана ще довоєнна афіша — літній театр, Розбите серце. Я навіть ходив на неї, двічі, раз із Гелею, раз із Салею.

Я: цивільний. Я: незареєстрований офіцер резерву, переможений Костик, розбитий Костик, Костик котрий загубив пакунок, довірений мені Польщею, Костик-блядун, Костик-морфініст, Костик-порожній-усередині, висушений Костик, Костик, котрий судомно стискає тонкі поручні лавиці на рикші, вухо повне сопінням негідника-рикші.

Минуємо казарми шволежерів, сюди нас перевели після капітуляції з Пія XI, уся кавалерія сиділа там у казармах, ще озброєна, бо то почесна капітуляція, усі повторювали це, як заворожені, то почесна капітуляція, почесна наша капітуляційка, з почестями, почесно капітулюємо, офіцери на огляд із білою зброєю, на знак того, що це почесна капітуляція, мені й тоді ригати хотілося, не кажучи вже про зараз.

Після почесної капітуляції в казармах отримав свою стрічку і бляшаний хрестик, в офіцерських та вояцьких залах жахлива п’янка, здається, навіть, якісь баби були, чорт його знає де і знайдені, але я їх не бачив, потім остання збірка і додому, як казав Рудницький, додому, мундир спалено, страшний сморід від палених кирзаків.

І відразу поза казармами: заклад сестер-назаретянок. Зійшов, заплатив, обсмикнув піджак, поправив капелюха і нагло відчув, як мене сильно лихоманить, ніби цілий світ мною трусить, але то нічого, пішов, треба йти.

У дворі закладу весела крутнява. Сестрички в чорних шатах увиваються навколо, учениць не видно, якийсь молодий хлопчина також крутиться там, упевненим кроком увійшов, так і треба йти.

— Слухаю, пане?.. — запитала мене сестричка у білому вельоні, нараз зачервонілася під моїм поглядом, я також відразу подумав собі, що, ех, марнується таке личко…

Але то нічого, не час зараз на такі дурниці, не час! Зараз треба займатися важливими справами, виправити те, що зіпсувалося!

— Маю поговорити із сестрою Евлалією, — сказав я дуже впевненим голосом, ніби й не я, чи то радше як я колишній, я передвоєнний, я в жовтій олімпії та в «Зем’янській», бонвіван і битий жак, а не той інший я, морфініст, блядун і зрадник, ані третій я, офіцер переможеного резерву.

То я й сказав те, що сказав, дивлячись у вічі тій маленькій сестричці в білім вельончику. Чайного кольору великі очі, ліниві та вологі, ніби не очі черниці, гарні очі, аж кров у мені трохи завирувала.

— Та ми зранку заняття починаємо. Треба попитати, — сказала, ніби виправдовувалася за те кружляння перед інспектором із самого Ватикану.

Знизав плечима і так гарно відобразився в її очах: такий гарний Константи Віллеманн.

— А, сестра Евлалія… прошу.

Пішов за сестричкою, під сутаною намагався додумати собі литки та стегна і те, чого вона там і не мала, але таки не додумав, а вона завела мене до будинку і до кімнатки, де, як виявилося, за скромним письмовим столиком з чимось порядкувала сестра Евлалія, невизначеного віку, з безвродливістю старих, висохлих на тараню паній, що про них не можна справді сказати, ні що вони бридкі, ані гарні, ані старі, ані молоді, бо з іншого світу, ніби ніколи й не були жінками, напівчоловічні, гонорові чоловіки в сутанах і з плоттю, зів’ялою поміж барханів.

Увійшов до кімнати з капелюхом у руці, сестричка у білому вельоні стала позаду мене.

Сестра Евлалія пильно вдивлялася в мене, не розуміючи, чого я можу хотіти, не впізнавала мене, але нараз у ній щось наче клацнуло.

— То ви, пане, — сказала тихенько.

— Так точно, сестро, — сказав так, аби звучало якомога військовіше.

— У справі, ну… пакунку?

— Так точно, сестро.

Сестра Евлалія відіслала послушницю добре натренованим жестом. Сестричка в білому вельоні відреагувала краще, ніж мої улани реагували на мої накази.

— А хіба ще не рано? — запитала.

Отже, сестра Евлалія не лише владна, а ще й інтелігентна. Бо таки добре розуміє, що за два тижні після капітуляції еркаеми нікому ні до чого не можуть бути потрібні, навіть німцям ті наші цілком справні еркаеми багато на що не придадуться.

Але, дяка Богу, у котрого я не вірю, бо я ж сучасна людина, могутність форм, у які вкладаються міжлюдські стосунки, зараз на моєму боці. Бо не зможе черниця звинуватити в брехні офіцера. Тому й не відмовить мені в доступі. Тямить, що я не розповім їй, нащо мені зброя.

— Національний інтерес, — сказав я. Тупість, але сказав.

— Слухаю?.. — здивувалася сестра Евлалія.

— Польща, — бовкнув. — Польща потребує цієї зброї.

— Але вже зараз? І пан геть сам…

— Прошу, сестро, — відрізав я, бо саме час для цього. — Таємниця. Клянуся честю польського офіцера.

Евлалія мовчала, сестра Евлалія. Напевне, знала, як дешево зараз вартує честь польського офіцера. Може, уже й мала справу з якимось генералом. Хоч би й Дембом-Бернацьким. Або іншими легіонерами. Тому дивилась на мене, ніби бачила мене наскрізь, ніби моє тіло прозоре і ніби все моє негідне тіло постало перед нею оголеним.

Але форма міжлюдських стосунків є могутнішою, ніж логіка підозр!

— Добре, — каже просто.

Тож треба було братися до справи.

— Зброя залишиться на місці. Мені потрібно дістати зі скрині один пістолет. Такий маю наказ. Але цього мало: потрібна буде допомога з тим, щоб видобути, відімкнути і наново замкнути скриню, бо наразі в моєму розпорядженні людей немає.

Евлалія видивлялася в мою негідність, ніби в клоаку. Бачила: мала такі проникливі та потужні очі, що мусила бачити.

Але форма потужніша, ніж її очі.

— Тому я ім’ям Речі Посполитої вимагаю, щоб сестра надала мені допомогу з тим, щоб дістати, відімкнути, наново замкнути і закопати скриню.

Мовчання. Негідність. Клоака.

— Речі Посполитої вже немає… — зауважила Евлалія.

— Речі Посполитої не може не бути, сестро. Річ Посполита вічна, — відповів навіть трохи патетично.

Евлалія піднесла голову, впізнала в голосі патетику.

— Але ж то треба робити, мабуть, уночі, так?

— Так точно, сестро. Уночі.

— То ви, пане, прийдете тоді чи хочете тут зачекати?

— Зачекаю.

— Тоді прошу вас розташуватися в якомусь класі, прошу не ходити коридорами.

Тож я й вийшов, натиснув на першу ж клямку в коридорі, розсівся в учительському кріслі за письмовим столом і заходився чекати.

Чекав. Через дві хвилини охопила мене страшна непевність від того, чи дочекаюся. А потім уявив собі сестру Евлалію, яка зараз розсилає містом чутки: онде підпоручник із дев’ятого уланів, прийшов сам і зажадав зброї. Може, хоче продати? Може, видати німцям?

І чутки множаться, витікаючи з людських вуст до людських вух, перетікаючи до «Лурса», до «Сімона», де квітне життя кав’ярень, де сидять незареєстровані офіцери, іде прізвище, підпоручник Віллеманн, ну, прошу пана, з таким прізвищем — що ж тут дивного, чому дивуватися?..

У якому світі житиме мій Юрчик, який світ я йому готую, я сам, разом із Гітлером, Сміґлим і Сталіним?..

Юрчик. Юрчику: чому татусь таке з тобою робить, чому вливає собі у вени рідке щастя, рідкі гроші, рідкі злоті, що їх повинен радше тобі на майбутнє зберегти, заощадити, купити золото, закопати в належному місці, а любий татусь у свої вени і у вени тієї темноволосої курви рідкі радощі та спокій вливає зі шприца з золотою голкою та золотим поршнем, із гарного шприца.

А до класу постукала, а тоді зайшла гарноока й гарнолиця сестричка в білому вельончику послушниці. Принесла окраєць хліба і бляшане горня з чаєм — навіть солодженим.

Я, подякувавши, з’їв, після чого вмостився під стіною та постановив собі скористатися рештою часу для відновлення сил. Так поводиться офіцер: оптимізує час і власні вчинки.

А тому спати. Зіщулився під стіною, за лавками, стягнув зі свого хребта піджак і накрився ним, ніби коцом. Заплющуються мені очі, насичені голизною негідної Саломеї, насичені вересневими битвами, насичені обороною Варшави, і зґвалтованим містом, і понурими стінами помешкання Анєлі.

Хтось мене торсає.

— Пане поручнику!

— Під… — машинально відповідаю.

— Що? — у голосі сестри Евлалії чується подив.

— Підпоручнику.

Розплющую очі. За голосом сестри Евлалії стоїть сестра Евлалія, згорда торсає мене за плече.

— Вже час.

Підірвався. Вже час. Пригадую собі все: де я, чому, монастир закопана зброя Полонія ґроттґерівська.

Потер лице долонями. Дрижу. О рідка радосте, щастя моє рідке, де ж ти є, чому ти вийшло з мене, куди пішло, чому мене полишило, чи ти плинеш зараз у венах негідної Саломеї?

Мушу обтрусити з себе ці думки про свою пляшечку, зараз не час для неї.

Вийшов за сестрою Евлалією на подвір’я. Дві сестрички з лопатами, один чоловік неозначеної для мене професії, але з одягу роблю висновок, що то хтось типу сторожа чи візника.

— Прошу копати, — розпорядилася сестра.

— Ніхто незваний не прийде? — пересвідчувався я.

— Я поставила чати на вулиці та на вході, якщо хтось надійде — ми будемо знати.

Я зрадів, що темно, що не видно, як я паленію від сорому. Що я за офіцер.

Але ні, не так, Константи, не належить так дбати про себе самого, не слід так себе катувати, зараз важливо дістати зі скрині пістолет і з його допомогою знайти пакунок. Той найважливіший.

Лопати заскреготали об сталь, відсунули віко, сестра Евлалія дала наказ, і сестрички разом зі вбраним у робітничу одіж чоловіком почали відкривати вже запаяне віко за допомогою долота, молотків та лома.

Я став побіч, просто став, навіть рук собі не забруднивши.

Скриня роззявилась отвором. Спустився вниз, обережно, щоб не забруднити собі штанів, з-поміж залізяччя, згромадженого в тій скрині, вигрібаю маленький браунінг, шістку, перевірив магазин, повний. Шість куль. Більше мені, певно, й не треба, але для певності вигріб іще п’ять із магазина іншої шістки, яку, випорожнивши від набоїв, повернув до скрині.

Сховав пістолетик до кишені жилетки, п’ять запасних набоїв поклав до іншої кишені, з ями виліз, навіть не надто замастившись.

— Готово, — сказав твердим голосом.

— І як нам тепер зачинити цю скриню? — запитала Евлалія.

— А ви не маєте паяльної лампи? — по-дурному здивувався я.

— Та звідки?..

Оглядаю лиця, що схилилися над скринею, там дві натомлені копанням сестрички й одна тітка, ще раз дивлюся на сестру Евлалію.

— Думаю, ви собі якось зарадите з тим, щоб убезпечити наш сховок, — упевнено всміхаюся. — А тим часом Бог вам у поміч! На хвалу вітчизни!

Та й пішов, залишивши сестру з проблемою, до розв’язання якої докластись не міг, не маючи на те ні сил, ні засобів, ні часу.

Вийшов на Черняковську. Поплескав себе по камізельці, відчув радощі та сили, які приливали від того, що я озброєний. Озброєна людина — то геть інша людина, ніж неозброєна.

То нічого, що навпроти, у казармах шволежерів, повно німців. Мені їх навіть бачити не треба, я знаю, що вони гніздяться там, солдати й офіцери, переможці, може, й між нашими, а раніше царськими будинками припаркували свої важкі та легкі танки, позашляховики та бронемашини, щоб їм чорт, у мене в кишені дамська шістка, одинадцять маленьких смертей, якщо стріляти зблизька, і я Константи Віллеманн, син графа фон Штрахвіца і шаленої Катажини Віллеманн, котра, мабуть, від семи років ніколи не спала, так стверджував Стах із Варти щойно перед війною, коли якось пішли на обід до «Сімона», бо мама дуже хотіла, щоб я з ним запізнався, то я й запізнався, але ж то був божевільний. У кожному разі, він казав, що моя мати не встає з фотеля, не спить, не випорожнюється, — так, він розповідав мені про роботу кишківника моєї матері — бо не їсть ані п’є, тільки курить цигарки та свої трави, опанувала таємні знання індійських йогів, тому сидить, курить трави і думає про Польщу, або, казав Стах, думає Польщу.

А я її син, я народжений з її лона, з лона старої божевільної Катажини Віллеманн.

У мене в кишені дамка, і з її допомогою я віднайду те, що втратив.

А зараз комендантська година і в околиці повно німців. Я швидким кроком пішов у сєлецький район, заховався десь між будиночками, кам’яничками та городиками, недалеко звідти була битва за Варшаву, і, власне, тут ми програли Варшаву, але війна триватиме далі, зброя в кишені. Зрештою, зупинився, заховався в брамі кам’янички біля Кашубської та й став обдумувати подальший план.

На Лєшно, в Середмістя, усе місто до моїх послуг. Зараз комендантська година, ризик дуже великий, а зі зброєю в кишені я наражаюся на розстріл. Додому близько, може, кілометр, але сьогодні додому повернутися не можу. Що робити? Не проводити ж мені ніч у брамі, та й до сестер, від котрих, засоромлений, чимшвидше втік, піти не можу, то що ж робити? Переді мною покривлена вивіска: гоління 25, стрижка 50. Куди поділися гоління і стрижка? Чи зможу я стати самотнішим у місті, яке в мене забрали?

Константи, бідний, безвільний Константи. Безпорадний Константи. Зганьблений.

Пам’ятаю тебе, хлопчику, як ти вперше їхав до Варшави, зі своєю п’ятдесятирічною мамою, їхав у темному, затісному вбранні та практикував собі акцент і сильне «р», щоб не говорити як німці. Кордегардія. Карл у Клари украв корали, а Клара у Карла украла кларнет. Батько вже неживий, тому ти вже не німець, не маєш прізвища Штрахвіц, ти поляк і маєш моє прізвище, яке, хоч і звучить по-німецьки, є все ж польським прізвищем, бо належить польці, а ти — малий поляк, Костусю. Говорила до тебе, була цілим твоїм світом, така висока, худа, сувора і нескінченно мудра, ти був тоді інтелігентним дитям, тому, може, сподівався, що та її мудрість колись, коли подорослішаєш, змаліє.

Але не меншає мудрість і шаленство твоєї сімдесятирічної матері, котра зрослася з фотелем, індіанського вождя, вони завжди роблять тебе десятирічним, малим хлоп’ям, малим, дурним і в її руках.

І такий-то ти є, мій бідний Костусю, коли стоїш у брамі та не знаєш, що з собою робити. Чую твій страх, коли ти тверезієш, коли опій виходить із твого тіла, коли ти поволі повертаєшся до шматка правди про себе, мій любий, тепер ти розумієш. З пістолетиком у кишені жилетки, слабкий, безвольний. Ти вже забув? Цілий вересень ти ховався під гнило-зеленим мундиром, під конфедераткою і під французьким шоломом, тому міг і забути.

Ходи зі мною, янголе мій, ходи, я тебе проведу.

Ходи.

Онде в тебе сльози в очах, хлопчику, то ходи сюди, я проведу тебе, Костусю, ходи. Ходімо на Черняковську. Не бійся, Костусю, не бійся. Я тебе проведу.

Витирає очі, шморгає носом, як маленький-маленький хлопчик, то ми й виходимо, я його веду, трохи правіше, ідемо до Вісли, у бік Черняковської, вулиці порожні, геть порожні, світла також ніде немає, темно, Костик забув навіть про зброю в кишені жилетки, іде, ні про що не думає, довірився мені.

Доходимо до Черняковської. Тут зачекаємо, Костусю.

Ну то й чекаємо. Стоїть, довіряє мені, напевне мені довіряє.

Чує шум автівки, що їде з Чернякова, і вже за мить повз проїздить wanderer, помальований бурою військовою фарбою в бурі плями, світловідбивачі звужені до вузьких рисок, затемнені.

Костусь робить те, що я йому кажу.

Помахай їм, Костусю. Махає. Не сповільнюються. Заступи їм дорогу. Заступає. Зупиняються. Приглядаємося до них крізь шибку: двоє німців у мундирах, але не армія, немає в них орлів на грудях, відразу видно. Якась поліція, таємна чи явна, або інше SS. Костусь робить те, що я йому кажу.

Стукає в шибку. Побите лице криється в темряві, затінене капелюхом.

— Was? — бурчить німець, корбою опускає шибку сантиметрів на п’ять.

— Bringt mich jetzt in die Leszno Straße, aber schnell[42], — каже Костусь своєю бездоганною німецькою, із ледь віденським акцентом, бо віденську вимову в татусевій родині вважали за найдосконалішу і з Відня для паростка цього морганатичного зв’язку замовлено гувернантку. А проте він страшно боїться: документи має, але польські. Офіцер резерву, котрий не зареєструвався. Зброя в кишені. Таж у нього можуть попросити бодай якийсь папірець, і коли збагнуть, що він поляк, то відразу розстріляють, ніщо не допоможе.

Не довіряє мені Костусь. Боїться. А може, власне, довіряє, бо попри страх робить те, що я йому кажу?

Німці в автівці перезираються. Якісь підофіцери, звиклі до того, що їм щось наказують рішучим і впевненим тоном. Чоловік добре вдягнений, німецькою говорить, ніби з Відня, а впевнений у собі так, ніби він щонайменше полковник.

Молодий блондин, котрий сидить на пасажирському сидінні, виходить з автівки, втискається на заднє сидіння, водій показує Константи на місце поруч із собою.

— Ich bitte Sie vielmals um Entschuldigung, aber wer sind Sie überhaupt?[43] — питає німець, котрий сидить за кермом, але питає так, що навіть Константи уже заспокоюється, бо це питання не для того, щоби справді перевірити особу випадкового пасажира, то радше питання, яке має забезпечити його від осуду через надмірну наївність. Це питання вартового, котрий просить пароль у генерала, що приїхав з візитом, — не тому, що його не впізнає, але саме тому, що, розпізнавши вищого офіцера, хоче покрасуватися перед ним своєю відданістю службі.

І Костусь, мій Костусь, знову робить те, що я йому кажу. Дивиться на водія крижаним поглядом, спідлоба, краєм ока, тоді звертає погляд на вулицю і буркає:

— Das ist ein Staatsgeheimnis![44]

І вже й не відводить погляду від вітрового скла, натомість дістає з кишені цигарку, звісно, не питаючи дозволу. Вони не наважуються запитати про його побите лице. Може, зрештою, й не зауважили в темряві. Блондинчик із заднього сидіння вже підносить вогонь, водій смикає важіль на коробці передач, їдуть.

А я не можу в це повірити. Не в те, що відбувається, бо я ж бачу, як це відбувається, розумію механізм. Не можу повірити, що здобувся на таку браваду.

Де знайшов у собі таку відвагу — кинути власне життя на шальку терезів, пістолетик у кишені, дорога на ешафот?

З-поза мене прийшла та відвага, ізсередини.

Але їдемо.

Німці не знали Варшави, тому я давав їм короткі розпорядження, тут повернути, тепер тут, Єрусалимські, Желязна, Лєшно, осьде суд, осьде номер 60. Їхали мовчки і в цигарковім димі.

Сказав їм на мить зупинитися, крізь вікно оглянув кам’яницю, німці терпляче чекали. П’ять поверхів, на першім якась цукерня, у якій я ніколи не був, але в якій судові поразки напевне підсолоджувались тістечками і кавою, а успішні рішення обмивали коньяком. У кількох вікнах горіло світло, певно, вже є струм.

А радше: тут був суд, бо які зараз можуть бути суди?

Зрештою, мабуть, вони таки будуть, тому тістечка, кава і коньяк також будуть, як завжди.

Сказав їм їхати далі, а щойно минули Сольну, я сказав припаркуватися біля кінотеатру «Феміна». Вийшов, не попрощавшись, грюкнув дверима, владно махнув рукою: Los! Los![45]

І поїхали. Ще до початку війни був на відкритті цієї «Феміни», був на відкритті цієї «Феміни» в новій, модерновій кам’яниці, а зараз що?

Зостався на вулиці Лєшно з пістолетиком у кишені та серцем у грудях, котре оце перестало битися, і з кишками стиснутими, згорнутими у страшний вузол.

І що тепер, коли я вже тут опинився, що тепер? Що я можу зробити?

Я йшов униз вулицею Лєшно і не знав навіть, з чого почати, любий-Боже-в-котрого-не-вірю, або ти порадь, або хай дияволи твої порадять, що робити, що робити?

У кишках мені нараз зробилося страшно гаряче, то я й знаю, що не витримаю, вбіг у першу-ліпшу браму. Хотів ту потребу справити просто в брамі, але штурхнув ворота — і вони були відчинені, так їх залишив нерозважливий сторож. Може, через війну чи, може, втік? То я вбіг у двір кам’яниці під номером 52, заховався в темряві за збитою з дощок будкою і, з усіх сил стискаючи сідниці, почав боротися спершу із застебнутими на ґудзики підтяжками, тоді з гачками на штанах і далі з ґудзиками спідньої білизни, аж нарешті вдалося розстебнути спідні та зсунути їх донизу разом зі штанами, у кишківнику все вирувало, але я ще подумав, що забрудню собі піджак, тому зняв його й повісив на цвяшок, котрий виступав із дощок, тому тільки останньої миті встиг присісти і випорожнити кишки. Не маючи вибору, підтерся носовичком, кинув його в куток і, одягнувшись, із відразою зрозумів, що, вберігши піджак, закаляв собі труси.

А кажучи зовсім просто — обісрався.

Матінка натерла б мені вуста милом за таке слово, але я, власне, це й зробив — обісрав собі спідню білизну. Не дуже, але таки дав мокрим гівном, яке розмащується моєю дупою. Обісрався. Гівном.

Я казав би звичніші слова, якби вони якось могли допомогти моїй ситуації, але вони, вочевидь, не могли. З носовичка вже жодної користі бути не могло, тому я відкинув його на купу того, що вже позалишали в дворі кам’яниці на вулиці Лєшно, 52.

Дістав сірники, запалив, роззирнувся навколо: нічого придатного.

— А ти тут чого среш, тобі тут очко? — закричав із вікна чоловічий голос.

Я відчув себе не тільки брудним, а й скомпрометованим у цьому бруді, засоромленим, оголеним.

Атакуй, Константи, інакше втечеш ізвідти, як школярик, спійманий за онанізмом. Мусиш атакувати, мій любий, мусиш!

— Schnauze halten, du Schwein! — гукнув у відповідь. — Ich habe den Krieg gewonnen, also werde ich auch scheißen, wo es mir passt![46]

Зачиняючись, грюкнула віконниця.

Отож і стою собі я, Константи Віллеманн, уночі в дворі кам’яниці на вулиці Лєшно, номер 52, стою я, офіцер резерву, рантьє і бонвіван, стою з побитою губою в обісраних штанах з англійського твіду, вдаю німця-тріумфатора, котрий може срати, де йому подобається.

Але тут у засідці я зараз почуваюся в безпеці, бо ж німця не зачеплять, тому я дістав із нагрудної кишені єдвабну хустинку і тер нею штани, як ошалілий, аби нарешті кинути її там, де вже лежав носовичок.

Мені здавалося, що я весь виваляний у тому гівні, ніби гівно набилося мені навіть до носа й під нігті. Під нігтями насправді могло й бути, бо тут усе одно ніде помити руки.

Тож я повернувся на вулицю та рушив у свій бік, смердячи, хоч уся ця ситуація мене трохи розвеселила, знову без плану і гадки, що робити далі.

Минув станцію невідкладки.

Став перед адресою Лєшно, 60. Вітрина кав’ярні вся заклеєна смугами паперу, можливо, власник утік, у кожному разі заклад, з вигляду, не працював.

Спробував: браму замкнено.

Що робити, що робити?

А просто!

Кинувся грюкати в двері, ніби на пожежу. За хвилину здалеку почувся голос вартового.

— Та зараз, до ясної холери, що у вас там, пожежа, людоньки, та ви знаєте, котра година?

На мене глипнуло велике квадратне око оглядового віконця. Повертаюся до нього непобитим профілем.

— Хто ви, пане, до холери, є? — запитав двірник.

— Aufmachen, Polizei![47] — просичав.

Ох, як же той бовдур відразу перелякався!

А чому я подумав, що він бовдур? Губа в нього, як у бовдура, хіба цього мало? У мене також губа, як у бовдура, — побита.

Брама переді мною обернулась проходом.

— Прошу, прошу дуже… — принижено шепотів сторож.

Я тільки махнув рукою і рушив угору східцями, за мною линув сморід гівна. Проминув третій поверх, а в мене була безоглядна рішучість, безоглядна впевненість у собі, але загалом я таки не знав, що мені належить робити.

Дістав із кишені браунінг, потягнув на себе замок, патрон вискочив із магазина. Двері номер тринадцять.

Приклав вухо. Тиша. Якнайтихіше, як тільки можу, натискаю клямку. Двері замкнені.

Думаю: товстий Туманович добре не чув мого голосу, та й, певно, не припускає, що я розмовляю німецькою, як корінний віденець. Саломея не могла йому того сказати, бо Саломея того не знає, бо я при Саломеї ніколи німецькою не балакав.

Ну і якщо вже це мені вдалося тричі, то може і вчетверте вдатися. Вічка у дверях немає, то й добре.

Переклав пукавку до лівої руки, правою намацав кастет у кишені піджака, просунув пальці досередини. Сподіваюся, обійдеться без стрілянини.

Але, може, таки ні? Може, таки не спокушати долю, не вдавати weder eine õffentliche noch eine geheime Polizei[48], а напасти зненацька, заскочити його в ліжку, бахнути в чоло…

Двері з вигляду слабкі, я вирішив їх вибити. Один замок, якого з виду могло й не бути, на висоті клямки.

Треба бути швидким, Костусю. Треба бути дуже швидким. Ти не хочеш стріляти. Стрільба з пістолета серед ночі в самому центрі Варшави — то не найкраща думка, Костусю. Не стріляй, Костусю, послухай свою єдину товаришку, пам’ятай, не тисни на гачок. Нехай пістолет буде лише погрозою.

Я мушу бути дуже швидким. Як бліцкриґ. Інакше нічого не вийде.

Тому просуваюся на крок.

Я ж перед цим у житті багато дверей вибивав.

Коли дізнався, що життя джентльмена — то несправжнє життя, коли почав часом збиратися з апашами з Керцеляка, пити дешевий бімбер у жидівських кнайпах на Наливках та товктися на вулицях із енертистами[49] з порядних родин, пліч-о-пліч з мужиками з Милої, Доброї Милої, ніби назло, наперекір тестеві-ендекові, котрий і сам носив меч Хороброго[50] на лацкані, але політикою взагалі не цікавився, у дупі мав соціалізм, як і все інше, просто кохався в тому соціалістичному, ґанґстерському середовищі, любив тягар у кишені: радше кастет, ніж браунінг…

Любив бити ендеків, пити з жидівськими злодюжками і грати з ними в карти, ходити з польськими апашами на блядки і танцювати танго, на роботу навіть, хоча мене з собою вони тільки за шофера брали, мене — а може, радше, мій жовтий опельок більше, ніж я, був їм потрібен.

Але і двері ми вибивали, одному енертистові з іншим за час зупинки встигали зуби повибивати, перш ніж рідке гівно до землі долетить. Так було.

Знаю, як ударити, щоб виважити.

То чому я досі стою?

Чому не вдаряю з усіх сил у замок, він же напевне зламається, двері нікчемні, тонкі…

Мусиш, Костику. Мусиш, Костусю, любий мій, мусиш, не маєш виходу, не бійся. Я стоятиму за тобою, не лякайся. Я тебе стерегтиму.

Ударяю. Двері ламаються. Легко. Влітаю всередину. Темно, але очі вже звикли. Передпокій, плащ на цвяшку. Кухня. У кімнаті хтось підривається з ліжка. Я вже бачу його. Товстун. То він.

Мацає за окулярами.

— Стій, бо стріляю! — кричу.

— Курвийсину!.. — чую у відповідь.

Уже не шукає окулярів, летить на мене.

Я вистрілив, у живіт. Влучив у бік, але його то не затримало, шістка слабенька, товстун великий. Я вдруге вистрелив, наосліп правіше, у білу пляму майки, влучив, він рикнув, перекотився на землю.

— Не смикайся! — буркнув я.

Скавулів, пробував підвестися, тож я, добре розмахнувшись, дав йому з усіх сил у чоло, нібито бив м’яч. Захрускотіли кістки, він перекинувся на бік і трохи на плечі. Замовк.

Я злякався — нащо ж він мені мертвий!..

Але підійти боявся. Бо навіть поранений, якщо мене в ті сильнющі руки вхопить, то загину… Біля вмивальника стояв дзбанок з водою, я плюснув на нього. Розплющив очі.

— Ти в мене теку вкрав, негіднику! — горлаю.

— Їбав я твою мамцю в рота, — сичить крізь скривавлені вуста.

— Де моя тека, скурвий ти сину? — знову горлаю, стою над ним із пістолетом. — Думай, чи тобі ще життя миле.

— Я тобі хуя відріжу і дам твоїй жінці погризти, — відповів.

І ось я безпорадний. Оце він лежить, двічі підстрелений, біля моїх ніг, у моїй владі, безпорадний, закривавлений, а нітрохи мене не боїться. Чим я можу йому пригрозити, якщо в ньому немає страху?

Зараз мусиш бути німцем, Константи. Щоби знайти теку, зберегти в собі поляка, зараз мусиш стати німцем. Довірся мені, Константи, я твоя єдина товаришка.

Каєтан Туманович сміється на підлозі, важко дихає, не намагається встати, не боїться, ні на що не сподівається, не намагається боронитися, нічого не чекає. Лежить, сміється.

Будь німцем.

Мені п’ять років. Мій батько має двадцять один рік та сіро-зелений мундир, два ряди ґудзиків, квадратна плитка уланської конфедератки. Сиджу на його колінах, на мені коротенькі штанці, біля моїх колін — мосяжне руків’я шаблі.

У тата в руках картка, він читає з тієї картки побожним і тремким голосом:

— Wie vor tausend Jahren die Hunnen unter ihrem König Etzel sich einen Namen gemacht, der sie noch jetzt in Überlieferung und Mãrchen gewaltig erscheinen Iãßt, so mõge der Name Deutscher in China auf 1000 Jahre durch euch in einer Weise bestatigt werden, daß es niemals wieder ein Chinese wagt, einen Deutschen scheel anzusehen![51]

Мама дивиться на нас байдуже, сидить у фотелі, що між ними відбувається, між моєю мамою і моїм батьком, чи є ще між ними кохання?

І батько пояснює: чотирнадцять років тому Його Цісарська Величність виголосив цю промову. Перед вояками, котрі вирушали до Китаю.

Чи матінка Константи знає, що ті-таки слова, які зараз вона слухає з відразою, слухав і її перший коханець, Ефік, слухав із карабіном на плечі та в пікельгаубе? Не знає, звідки й могла би знати, вона просто шалена катовицька містянка, котра пошлюбила німецького аристократа, молодшого за неї на двадцять чотири роки, збуривши тим ein Skandal vom gesamtdeutschen Rang und Bedeutung[52].

Тож вона не знає, але те незнання тепер не має значення. Важливо те, що ті слова в її вухах звучали так само, як вони звучали у вухах Ефіка, а поміж коханцями існує зв’язок, якого не руйнує ні час, ані смерть, а зараз цісар Вільгельм і молодий лейтенант уланів Штрахвіц, промовляючи ті-таки слова, котрі лунають разом із Ефіком та Катажиною Віллеманн в єдиному акорді, великою терцією гунської промови цісаря та батьківського виховного акту. Константи також цього не знає, не знав цього й тоді, на батьківських колінах, не знає цього й сьогодні, стоячи над пораненим Каєтаном Тумановичем. Я йому того не розповідала і, певно, вже й не розповім.

Батько в сірому мундирі перекладає. Щоб жоден китайоза більше не смів дивитися на жодного німця згори вниз. Щоби після нас у Китаї зосталися тільки поразка і страх. Так, як ми донині пам’ятаємо про гунів. Маємо бути гунами.

— Ich gehe jetzt, mein liebes Söhnchen, in den Krieg. Um der französischen Arroganz endlich ein Ende zu setzen. Damit sie für immer Angst vor uns haben, bis in die Ewigkeit.[53]

Таким зараз і ти маєш бути, Константи. Пам’ятаєш німецькі слова батька, але пам’ятаєш їх польською, хоча батько до тебе, либонь, польською і не говорив ніколи. Але мусиш бути німцем, мусиш бути німецьким пілотом, котрий стріляє з каемів у жінок, що копають картоплю. Ти й сам бачив тих жінок, потятих рівною, подвійною стежкою дрібненьких дірочок, кошик на картоплю лежить біля них, також розтятий, уже порожній, бо інші жінки пересипали картоплю вбитих до своїх кошів, перекладаючи назад у землю картоплю продірявлену і забризкану кров’ю.

Молода, ще незріла дівчина дивиться на вас із ненавистю: натомлена колона, підваршавська стежка, перший ескадрон, другий ескадрон, натомлені, вихудлі коні, натомлені люди, натомлені куди сильніше, ніж коні, коні в них добрі, військові, виховані для таких маршів, для таких маршів призначені, увесь народ ось уже двадцять років економив, щоб були такі коні, а на конях сідла й непотрібні шаблі під кульбаками, на тачанках цекаеми, а далі велосипедисти, бофорси в запрягах, третій ескадрон, четвертий ескадрон, у ньому я, дивимось одне одному в очі, я і та дівчинка над застреленою мамою, і те дівча ненавидить мене більше, ніж того німця, котрий літав над ними, котрий уже сів собі десь далеко на летовищі і п’є собі каву з коньячком або шнапс, і його долоні в індійському танці пілотів розповідають колегам воєнні історії: отак у понадземному польоті, так бах-бах-бах, долоня здоганяє долоню, він мене так, я через крило, на око так, бах-бах-бах. Про те, як стріляв у жінок на полі, мабуть, не розповідав. Чи знав, у кого стріляє?

Знав. А може, й не знав.

Але зараз ти, Костусю, мусиш бути як той німецький пілот, котрий знав, у кого стріляє. Або як англійський вартовий із концентраційного табору для бурів.

Але ти мусиш бути таким, яким через чотири роки буде великоокий маршал Гарріс, маршал із багатьма тілами, захованими, ніби раки-самітники, у тканих шкаралупах літаків, маршал, котрий бомбардує Дрезден, тисячі його очей англійських, польських, канадських, усі очі у прицілах бомбардувальників, тисячі його пальців на гашетках, тисячі бомб, висраних із бомбардувальних відсіків, палають мури, вулиці, палає річка.

Або як німецький вартовий у концентраційному таборі, якого ще немає, але оберфюрер SS Арпад Віґанд саме зараз стоїть десь над Віслою, десь над Солою[54] і думає собі, що тут було б добре. Тут було б гарно, мудро, економно і логістично.

Або як той, хто чорний бруд кидає на паперові японські міста. Або як той, хто змагається між собою: хто мечем швидше обезголовить шеренги китайців, що стоять на колінах?

Або як Юлій Цезар і його мертві галли, його — як присвійний займенник, їхня смерть та їхні мертві тіла належать йому так, як надута жаба належить хлопчиськові, котрий її надув, вона його, навіть коли так смішно пливе поверхнею ставу.

Як мама, що вбиває власне дитя: душить його пледом, або розсуває ноги в клініці, Костоньку, або залишає голе немовля в лісі, як левиця зоставляє левеня, щоб його зжер її новий лев, тисячі й тисячі років тому, і вчора, і назавтра, і через тисячу років. З плачем або зі сталевим лицем. З обличчям, як різанина в Празі. Як лісовчик, що спустошує околиці після битви під Гуменним, убиваючи чоловіків, жінок, дітей і собак. Особливо собак.

Ти повинен бачити вістря їхніх шабель, які, ніби маятники, звисають із їхніх зап’ясть, б’ються об коліна і кінські боки, повинен бачити, Костоньку, як він їде риссю, їде і набиває собі пахвину, а перед ним скорочується відстань між його підкованими копитами і босими стопами тих, хто йде перед ним, ось уже в кінці, пістоль у чохол, шабля зі стропи стрибає в долоню, і засохла кров обмивається свіжою кров’ю, дівочою.

Мусиш бути як людські зуби і кігті, як людська зброя, як меч, ратище, карабін і бомба, бо така, власне, і є людина.

Мусиш бути людським, Костоньку. Мусиш бути людиною. Послухай мене, послухай свою єдину товаришку і не бійся своєї людськості, Костоньку. Будь людиною.

Одутле тіло на підлозі, ніби кит на пляжі, так само тихий і байдужий, не боїться тебе, тому що не знає, на що ти здатен, а ти йому покажи, на що здатен рішучий німець. Тож будь зараз німцем, Константи. Будь людиною.

Уклякає над Каєтаном Тумановичем Константи Віллеманн.

Схиляється над ним, кулак залізний, кулак вогнистий.

Ти людина, Костоньку. Будь людиною.

Каєтан Туманович виє. Довго триває його виття. Сталеве лице Константи подібне до лиць матерів, що покидають своїх голеньких немовлят. У слов’янському лісі. У кельтському лісі. У германському, іллірійському, фракійському, еллінському, романському лісі. Я бачу ті обличчя, Костонько їх не бачить, але я бачу.

У витті Каєтана Тумановича переді мною прояснюється його життя, як кінострічка, пущена з проектора на дими охопленого полум’ям міста.

Прояснюється дім польський та вірменський у Львові, дім, із якого Туманович тікає, бо вже й чотирнадцятилітком розуміє, що ненавидить міщанство.

Прояснюється Росія, велика, гарна, розкішна Росія, повна багатств, за якими достатньо просто схилитися, Росія, повна можливостей, Росія, що квітне багатством, Росія як Америка для таких, як Туманович, Іркутськ, Владивосток геть як міста, що виростають в американській прерії.

Потім революція, тож він утікає, повертається назад, чеським потягом, із золотом, зашитим де треба, Вільно, світ ножа і нагана, світ дійних корів, кордону і кокаїну, офіцерів закордонної розвідки і контрабандистів, раптові багатства і тверде серце Каєтана, ще твердіший кулак, кохання до жидівської курви і все, з чого може складатися авантюрна біографія першої половини двадцятого століття в Центрально-Східній Європі, усе це прояснюється у тому витті, ніби в димі, прояснюються також і причини, з яких Каєтан Туманович сидів за одним столом із німецьким офіцером в оселі на Добрій, добре прояснюються його стосунки з тим водянистооким офіцером і його стосунки з вродливою курвою з Повісля, але тільки для мене прояснюються, не для Константи.

Константи зараз є людиною, він іде до мети.

А Каєтан Туманович виє, коли Константи ножиком із перламутровою ручкою виймає йому око. Виє й далі, навіть коли ока вже немає. І так закінчується його життя, а він же міг би зайняти місце Константи в моєму серці, міг би знайтись під моєю опікою, міг би годуватись моєю милістю, але то Константи сидить над ним, не він над Константи. Йому забракло людськості. Може, достатньо набачився в житті трупів, не хотів бачити ще одного, послухався вродливої курви з доброї вулиці Доброї, вродливої курви з Повісля, дарував фраєрові життя.

— Хочеш і друге втратити? — питає вже не фраєр, питає Константи, котрий сидить верхи на фраєрі.

Чого ти домагався, Костоньку, виймаючи йому те око? Чи ти зближувався з тим, ким або чим є насправді, чи ж навпаки, віддалявся від себе самого і далі, чимдужче? Чи, може, зблизився з людськістю, якої не знаєш і не визнаєш, бо, хоч і маєш себе за циніка, ти все ж не зміг би прийняти ту просту правду про людину, ти бридишся тієї простої правди, Костоньку. Якби ти дожив до тих часів, то бридився б і чоловіка зі світлин з Освенціма, правда ж? Але ти однак не доживеш.

Ти бридився б і пілотів, котрі висідають із чорних бомбардувальників, пілотів, несвідомих того, що вони зробили, але то й не важить, чи людина свідома, чи несвідома, неважливо. Ти бридився б і радянського вояка у фартусі, котрий стріляє у розбиті та тупі польські голови, бридився б, якби побачив шкварки, що сталися з дітей після бомбардування Дрездена, але ти не доживеш.

Питаю.

Я.

— Де моя тека? — повторюю питання.

Каєтан Туманович відповідає.

— А пакунок із теки?

Знову відповідає.

А я вогнистим кулаком зоставляю йому на лобі круглий поцілунок.

Це означає, що стріляю йому в голову з браунінга; якщо вже були два постріли, то третій не завадить. Моя долоня горить, плюнула вогнем і тепер горить. Приглядаюсь до неї: ні, не горить. І стріляю йому в чоло з браунінга. Зробив, що зробив.

І відразу лаюся на чому світ стоїть: а якщо він мене обманув? Дурень, дурень, дурень! Біжу, перевіряю, пора вже спішити. Пукавка звучить не так гучно, як великі пістолети, але постріл — то постріл.

Побіг до кімнати, у якій він спав. Мацаю рукою під ліжком. Є, є!

Далі: мацаю за кухонною пічкою. Є!

Пакунок, який мав віддати Лубенській. Папір, мотузки розрізані. Усередині паспорти. Rzeczpospolita Polska. Витягнув один: порожній, бланк. А проте не гроші.

Каєтан Туманович мертвий і нерухомий. Пляма крові на підлозі, на лиці одне око, велика червона діра і маленька червона дірочка в чолі, ніби тілака.

Тілака?

Арії, розгромивши Індію, хоч і деградували расово, все-таки зберегли в собі чистий дух нашої пракультури, розумієш, Костоньку?

Чому я, власне, зараз чую її голос? Мамо? Mutti?

Струшую з себе її та її арійців, Індію, кшатріїв та прабатьківщину. Urheimat. Повертаюсь на вулицю Лєшно, до життя, яке є.

Якби я таки втратив цей пакунок, на мене б не лихували за крадіжку. Але, може, все-таки?.. Зрештою, міг би виторгувати морфію за ці паспорти…

Ні, ні, ні. Викинь ці думки з голови, Костоньку!

Але запитають: чому цей пакунок розпечатаний? І тоді ти скажеш чому, відповіси твердо, і вони почують ту відповідь, змушені будуть почути і здригнуться від неї.

Вибіг із текою в руці, спіткнувся об нутрощі Каєтана Тумановича, упав, моє лице біля його подірявленого лиця.

Боже, чоловіче, та що ж ти зробив? Сам себе питаю. Нагло зрозумів. Що зробив? Ще хвилину тому сидів верхи на пораненій людині, котра нічого не боялась, і знав, що мушу сягнути туди, де не сподівався, що сягну, що мушу зробити щось, чого він буде боятися, довести йому, що вмію. І я таки довів, мій ножик закривавлений.

Виблював. Розплакався.

Не плач, Костоньку, мій дорогий, мій любий, мій єдиний. Не гидься людини в собі, Костоньку.

Чи я насправді зробив те, що зробив? Хто вів мою долоню, діткнувся маленьким вістрям червоного кутика кон’юнктиви, всунув під повіку, звідки в мене стільки сил, бо ж Туманович мав пручатися, а я лівою рукою стискаю його череп, він ані здригнеться, а маленьке вістря кружляє, дряпає кістки і обриває слабенькі волокна, звідки в мене така сила, щоби він піді мною ані здригнувся?

Ригаю далі, порожній шлунок шарпається і повертається, моя блювота мішається з кров’ю Тумановича.

Устань, Костоньку. Устань і йди.

Вийшов із квартири, східцями вниз. Деякі двері тривожно причинялися, але мого лиця, прихованого крисами капелюха, ніхто бачити не міг. Світ вирує.

Унизу вартовий.

— So endet es, wenn sich jemand mit uns anlegt, blöde Polacken[55], — буркнув німецьким голосом.

Чудово, Костоньку, чудово ти все владнав. Подвійно прислужився Польщі: труп із вийнятим оком і простріленою головою звалив на німців, вони будуть винні в тій болісній смерті.

Розділ V

Вийшов на вулицю Лєшно, тека в руці, в теці пакунок, зараз тільки піти на площу Спасителя, і все, все вже буде добре.

А я бачу більше, Костоньку. Бачу шнури на сталевій балюстраді балкона тієї-таки кам’яниці, линви, напнуті, як струни контрабасів, напнуті тягарем тіл, бачу вулицю, розділену навпіл, бачу вас із непарного боку і бачу парний бік. Але то ще не сьогодні. Але їхня смерть домішається до смерті твоєї жертви.

Стою на вулиці. Став на вулиці. Стоїть на вулиці. Став. Нічого не бачить. Я бачу.

На вулиці Лєшно. Я. Падає.

Зняв капелюха, на мокру бруківку полився струмочок води, яка зібралась на крисах і в заглибині навершя капелюха. Відчував, як мокне, любий мій.

Мокну. Хотів би вкластись у своє ліжко в шоколадному будинку, щоб єдина жінка, яку я кохав і кохаю, сиділа в його узголів’ї, гладила моє волосся і промовляла до мене тихим, низьким голосом, що все буде добре, хотів би, щоб зникла моя мама, моя Саломея, морфій, війна, Польща, і видовбане око, і пакунок із паспортами в моїй теці.

Він хотів би, мабуть, щоб і я зникла, але того просто не зможе сам перед собою визнати. Або ж боїться. Заплакав. Я заплакав. Плачу. Коли?

Жовтень ллється з неба, в повітрі висить комендантська година, пістолетик у кишені важкий, як кара на смерть через розстріл. Вода пливе бруківкою, пливе вулицями, яких не впізнає. Місто вигасло. Спотикаюся, повертаюся.

Викинь пістолета, Костоньку, він тобі тепер не потрібен, викинь його в ринву чи куди, не носи з собою, бо носиш у кишені смертний вирок, Костоньку.

Не викину.

Та тебе ж та пукавка і не захистить ні від кого, ти навіть не перезарядив її, ти ж не будеш у німців із шістки стріляти, ти вже вдосталь настрілявся в німців, викинь, Костоньку, викинь.

Не викину, бо хочу стріляти не в німців, хай йому чорт, а в себе, якщо буде на те час і потреба. Не викину.

Я плину вулицями, не йду, стопи не торкаються ні бруківки, ані асфальту, плину. Желязною, Хлодною, Крохмальною, Ґжибовською. Плину. Вулиця порожня. Німецька автівка. Німецький патруль.

— Halt![56]

Ну і що тепер, Костоньку, що тепер? Казала ж тобі: викинь!

— Halt? — дико запитав, відвертаючись. — Halt?

Рушив у їхньому напрямку. Двоє хлопчаків, їм років по двадцять щонайбільше, шоломи, плащі, шоломами стікає дощ.

Карабіни злітають з плечей, солдатики пересмикують затвори.

Та вони ж тебе застрелять, ідіоте, що робиш?

А нехай стріляють.

— Halt! — верещить вражений солдатик. Я бачу: він би вистрелив, якби був старший, мудріший, якби краще знав життя. Але так само вистрелив би, якби був молодший, дурніший, якби гірше знав життя. Але цей саме настільки дурний і саме настільки знає життя, щоб не стріляти.

Чому так?

— Halte lieber deine Schnauze, du Drecksack! — дико кричу. — Ich bind dock ein Deutscher![57]

Але ні, ні, це не може вдатися. То вже певно. Не вдруге, втретє, вчетверте. Не цього разу. Карабіни підносяться до плечей, не будуть стріляти, але й не відпустять. Один цілиться в мене чорним оком ствола і гострим кінчиком багнета, другий поволі наближається, хоче побачити папери, люб’язно, але рішуче:

— Sind Sie Deutscher? Dann zeigen Sie bitte Ihre Kennkarte.[58]

Очевидно, жодної Kennkarte я не маю, проте знаю, що воно таке — Kennkarte. Німці з Райху вже з рік такі мають, то нам у полку пояснили при мобілізації, на випадок якби нам довелося зіткнутися з німецькими цивільними. То й добре. Але я не німець із Райху, я Константи Віллеманн, у мене тільки польський паспорт і більше нічого.

Тим я, власне, був: Константи Віллеманном із польським паспортом. Але я не мав рації в тому, що був Константи Віллеманном із польським паспортом і більше нічим: я ще мав смертний вирок у кишені та своє незареєстроване офіцерство.

— Ja, natürlich[59], — каже Константи і сягає за пазуху, ніби щось ізвідти виймає.

«Зараз!» — кричу йому на вухо.

І він шарпнув німецького солдатика, з усіх сил пожбурив його на іншого. Той підніс зброю з багнетом, щоб не прохромити товариша.

А Константи вже біг.

У нього вистрелили раз і вдруге, але Константи біг, а я несла його, я рухала його руками, стегнами і колінами, підтримувала його поперек, провадила його. У нього стріляли, промахувались, бігли, стріляли, промахувались, відпустили.

Я плину. Плинув вулицями, колихався на хвилі відпочинку.

Фільтри[60]. Кошикова. Замість, як звично, піти Польною, пішов на Шуха. Німецькі прапори на наших міністерствах сліпо висять у мороці. Тут снують німаки, але вдень, а зараз ніч, а я плину по 6 Серпня і дістаюсь до порту, я біг чи йшов?

Площа Спасителя. Сорочка липне до спини, по спині тече піт, побите лице пульсує. Але я є, я добіг, і ніхто за мною не гнався. Твід промок дощенту.

На розі з 6 Серпня. Дивлюсь на годинник: п’ята ранку. Чотирнадцяте жовтня. Брама кам’яниці наглухо замкнена. На що ж розраховував? Дивлюся вгору: п’ять поверхів, а ще вище чорне небо і дощ мені в очі.

Як зайти, бо ж не вдавати німця. Може, звично.

Постукав. За хвилину прочинилися двері, зі шпари виткнулася подзьобана віспою пика сторожа. Дав йому десять злотих. Пропустив.

По сходах, угору і став перед дверима, за якими чекають на мій пакунок.

Тричі постукав, тоді чотири рази. На майданчику горіло світло. Через кілька хвилин двері прочинилися, ніби брама до іншого світу, в темряві я побачив очі.

Вигляд я мав, либонь, не надто поважний: побитий, промоклий, трохи скривавлений.

— Ну, слухаю пана? — запитала темрява.

Завагався.

— Приніс пакунок…

— Пане, нам тут не потрібні ваші пакунки, — відповіла ясноока темрява, відповіла рішуче і різко.

— Це тут мешкає пані Лубенська? — запитав, збентежений.

— А чого вас це, пане, обходить? Ішли б ви звідси! — гучно, чи не криком, сказала мені темрява.

А потім із тієї ясноокої темряви вилинув шепіт, майже черевомовний, ніби сказаний не людськими вустами: «Пароль, пане…»

Так, пригадую собі: звісно. Конспірація. Пароль. Відповідь. Який був пароль?

Моя голова повна насильства. Побив Саломею. Катував Тумановича. У мене стріляли. Пароль. Пароль. Пароль. Я дракон. Духовна форма нашої пракультури в найчистішому вигляді присутня в староіндійських епосах. Мовчи, матусю.

Темрява мовчить.

Пан Казімєж, Костоньку. Пан Казімєж. Розумієш?

— Я застав пана Казімєжа? — запитую, спантеличений.

— О, звісно, так, прошу.

Темрява зникає, розгорається світло. Запрошений, увійшов.

Очі належали чоловікові середнього віку. Він був, може, трохи старшим від мене. Великий ніс, обвислі щоки, очі заспані, але при цьому навдивовижу чарівні. Одягнений у піжаму.

— А, то ви, пане… — сказав, побачивши мене. — Прошу, сідайте, і, дозвольте, я перевдягнуся.

Зник. Я розсівся в кріслі. Я не знав чоловіка, а він знав мене, і, як видно, добре. Він знав, що я прийду. Це й не дивно, але попри це мені не дуже весело.

Я довго сидів сам. Чув відзвуки ранкового туалету, що долинали з сусіднього приміщення: чищення зубів, хлюпання води, посвистування при голінні. Поплюскування по щоках одеколоном. Це тривало довго.

Нарешті повернувся до вітальні. Зодягнений: чорна шкіряна куртка, галіфе, високі чоботи. Дивно. Я встав. Він простягнув мені руку. Шкіра матова й суха від одеколону з ароматом лаванди. Дуже ретельно поголений.

— Моє прізвище Вітковський.

Я потис його м’яку долоню і, перш ніж устиг назвати йому своє прізвище, Вітковський почав говорити.

— Я вам, пане, сказав своє справжнє прізвище. Усупереч основам конспірації. Вам представлятися не треба, я все знаю. Тут мене називають Інженером, і саме так будете до мене звертатись. А справжнє прізвище кажу для того, щоб ви могли довіряти мені на підставі рекомендації осіб, котрі знали мене ще до війни. То пані Тереза, звісно, але й інші також. У кожному разі, прошу пана, воюємо з німцями, воюємо з совєтами, нікому не здамося!

— Он як, — кисло сказав я.

— Так, так, любий пане Віллеманн, — сказав той, міряючи кімнату пружними кроками, заклавши руки за спину.

Я добре знаю ці пружні кроки і руки, закладені за спину! Хтось колись вигадав, що так має ходити відважний офіцер. Підозрюю, що вигадав якийсь англієць, то вони найбільше схильні вигадувати такі бздури, які потім бере собі за взірець ціла Європа. Так уже всі перейняли собі, скажімо, слово «джентльмен», гру в гольф, англійську флегму чи твідові піджаки, як оце мій.

А що вигадав англієць, те з бездумною залюбленістю скопіювали німці — народець, так сліпо задивлений на англійців, що його можна було б спеціальним указом англійських королів (зрештою, також німців з походження) визнати почесними англійцями.

Від німців того навчились поляки. Тієї англійськості, котру я й сам, власне, наслідую: усі ті мої твіди, теніси, автомобілізми і дендизми. І футболи.

А коли бачу їх у дзеркалі — гладенько виголене лице, напомаджене волосся, — вони мене не вражають. А коли бачу такі зухвалі пружні кроки… Кожен офіцер мого полку ходив достоту так зухвало, особливо Ксик. Ксик зумів таким зухвалим і пружним кроком навіть іти в наступ, іти в такий спосіб під німецьким вогнем, донині це пам’ятаю.

І він ходить так само, цей Вітковський, але я таки бачу по ньому: якщо навіть він офіцер, то, як я, резерву щонайбільше. Цивільний, словом.

— Воюємо і з німцями, і з совєтами, — правив своє Вітковський. — Організуємо розвідку. Будемо передавати нашим союзникам повідомлення з-поза ворожих ліній.

— У мене для вас пакунок, — сказав я йому.

— А, ну так, пакунок, то дурниця, давай же!

Сягнув до теки, подав.

— Розпакований?

— Пане Вітковський. Я знаю, що це йде трохи врозріз із savoir-vivre і загалом із цивілізаційними засадами, але зараз війна. Я мав знати, що ношу. Щоб мати змогу довіритися ще наперед, бо інакше звідки мені було знати, чи то не якась провокація?

Слова самі з’явилися.

Не самі, Костоньку.

Слова самі з’явилися, я просто їх казав і знав, що добре, що доречно, що про це, власне, мова. Саме так це мало звучати.

Замислився. Вдивлявся в мене очима, у яких я нагло спостеріг дещо більше, ніж просто задаваку, яким він мені видався допіру.

Так, Костоньку, ти спостеріг проникливість тих очей і злякався її. Я б хотіла якось заступити тебе від таких проникливих очей, таких очей, як були в твоєї матері.

І я залишався в тій проникливості. Але ця думка нараз розвіялась так само, як і з’явилася, — розвіялась і зникла.

— Слушно, пане! Бо ні жодні присяги, анічого, добре ви зробили, — нагло кинув він, широко всміхаючись.

І нараз знову зміряв мене поглядом, ніби заскочений зненацька, ніби оце щойно помітив.

— А лице вам де так розмалювали?

Не вір йому, Костоньку, що він тільки зараз зауважив, не вір. Він мав зразу помітити. І зараз не без приводу питає. Комедіант.

Знизав плечима. Він прийняв це за відповідь.

— Буду вже йти, — сказав я.

— Ні-ні, це виключено, присядьте, пане, ми ж про стільки маємо поговорити!

Я слухняно сів. Чому я слухняно сів, якщо вже хотів вийти, хотів піти до моєї Гелі, покласти голову їй на коліна, я, котрий доніс цей пакунок до квартири пані Лубенської, якої тут узагалі немає, я, гідний моєї Геленки, дозволити їй гладити мене по голові та про все забути.

То чому ж я сів?

Бо голос Вітковського залунав так, як голос твоєї матері, любий Костоньку, ти не вмієш опиратися такому голосу, ти знаєш це так само добре, як і я. Мій любий.

Інженер узяв пляшку горілки, два шкалики, налив, ми дзенькнулись, до дна, бридка і тепла, знову налив, свій поставив на стіл. Не сідав.

І почав говорити, постійно походжаючи. Лівою рукою обхопив зап’ястя правої. Пальці правої руки безнастанно танцюють, подушечки великого пальця по черзі торкають вказівний палець, середній, безіменний, малий і в зворотному порядку. Неквапливо, в унісон із ритмом речень.

Передовсім розповідає про себе.

Він інженер. Знає Мосціцького, презентував йому якийсь винахід. Працював у Швейцарії. Повернувся до Польщі. Заклав фірму. Винайшов двигун, здатний працювати на будь-якому пальному. Майже винайшов, прототип, але недопрацьований.

Про себе розповідав без сорому, чи радше так, ніби сорому взагалі не знав, без тієї незграбної, завжди вдаваної скромності, з якою про себе говорять різні хвальки, котрі, применшуючи свої заслуги, силують слухачів до запевнення, що їхні заслуги справді вартісні. Інженер казав так, ніби переповідав життєпис когось іншого: усе конкретно, той проект не вдався, той вигорів просто досконало, презентація для Мосціцького була катастрофічна, але фірма працювала успішно.

Добре знайомий із Сікорським. І з Падеревським, ще з Моржа, що в Швейцарії. Стосунки з двійкою. Розумієте, двійка, правда ж?

Розумію, читав газети. Двійка — військова розвідка.

Німці захопили цілий архів. Потім оборона Варшави. Воював.

Він каже: «Я воював». А мені ця фраза все ще важко дається. Бо чи ж я воював? Кричав якісь накази, що там іще з Ґрудзьондза пам’ятав, вимахував парабелумом, ми наступали на Серакув, чи як там називалася та діра, у кожному разі, там загинув ротмістр Поборовський, мій командир, раніше під Ґрабіною Ксик також лежить за щитом бофорса, вуса чорні від ґуми окулярів, лікоть на шині, цілиться, стріляє і розбиває танк, а я, а я, а я що?

А ти, Костоньку, не був тхором. Ніхто не зможе тобі кинути в лице цим словом. Ти не допустив, щоб тебе вбили, улани з третьої чоти четвертого ескадрону дев’ятого полку шанували тебе настільки, наскільки улан узагалі може шанувати тридцятилітнього підпоручника-резервіста.

Стріляли в мене, я втискав голову в землю, але зі свого пістолета жодного разу не вистрелив.

Не було потреби.

— А ви воювали в дев’ятому уланському, так? — знагла уриває свою мову Вітковський.

Ніби мої думки читає.

Може, й читає, мій любий, мій милий, я, зрештою, також читаю всього тебе, ніби ти — афіша на стіні. Але я не маю тіла, так, знаю. Я тільки атман, я дух, я Єва, Гелена, Марія та Софія, мене й зовсім немає. Я — повітря.

— Пане Константи?.. В дев’ятому, я правильно кажу?

Ніби читає мої думки.

— Перепрошую. В дев’ятому. Але жодного разу не вистрелив. Нікого не вбив. Тому навіть не знаю, чи воював, — бовкаю в припливі якоїсь дурної щирості. Або щирої дурості. Хоч я таки й знаю, що вбив одного. То чому брешу, чи тепер соромлюся того, що вбив?

— Пане! Що ти таке кажеш! Офіцер не має стріляти! У вас же там рукопашна бійня була! Пістолет офіцеру потрібен або собі в чоло вистрелити, або дезертира застрелити, правда ж?

Та правда.

— Пане! Ти своїми уланами стріляв! Цілою своєю чотою!

Нехай буде. Мовчу. Інженер недовірливо крутить головою, ну так, що за дурень мені трапився, що за тупак, не воював, ніби війна — то просто тиснути на спусковий гачок. І знагла до мене доходить: Інженер знає про мене навіть те, що я керував чотою.

І знову починає говорити. Каже. Я не слухаю, думаю. Я воював.

Не питаю, але знаю: війна — то власне натискання спускового гачка. Багнет у пузо. Видовбати око. Ото війна. А я просто доносив, передавав накази зверху, накази сміґлі і ридзові, які передавалися в бригаді, в нашому полку, в нашому ескадроні, аж у мою чоту, я ховався від куль, стискаючи в долоні парабелум, із замотаною шиєю, я вимахував зброєю, шабля була під кульбакою, аякже, але чи я воював? Не воював. Не знаю.

А він казав далі: з Варшави після капітуляції дістався до Клееберґа і там керував диверсійною групою, озброєною бронебійними карабінами, такі були і в нашому полку, такі дуже довгі карабіни, а Клееберґ охрестив їх мушкетами.

А зараз організовує у Варшаві. І хто його може порекомендувати: той і цей, сипле прізвищами як із рукава, деяких я знаю, деяких ні. Полковник Ґодлевський. Зараз його прізвище Суходольський. Псевдонім Булава. Якісь там списки складає, напрями розвідки, контакти, плани, більшовики, Берлін, а найважливіше — Будапешт.

— Будапешт, любий пане, найважливіший з усього. Там є маршал, на котрого всі надії покладаємо, все, зрештою, тягнеться до нас, тільки нехай усе якось унормується. Але зараз усе рухається в хорошому напрямку, маємо дві автівки, зелений шевроле мастер, кабріолет і опель капітен дуже гарний, зелений.

Ох, як же я хотів мати такий опель, уже навіть про те говорили з мамою, про те, що олімпія тісна, що капітен більший, сучасніший, кузов ергономічний, обтічний, ніби люксторпеда, сучасний, як німецький автобан. Але потім капітен перестав мені подобатися, краще вже б’юїк із кузовом у Лільпопа, про ті б’юїки ми багато думали. Але потім прийшла війна, і немає навіть моєї маленької жовтої олімпії, а в цього тут відразу дві автівки, хоча тиждень тому він іще стріляв під Коцьком.

Постійно щось казав: німці, совєти, англійці, як лавірувати, але я не слухав, я думав про автівки.

— А так, прошу пана, будемо виглядати, вже коли війну виграємо! — проголошує, показуючи на себе. — Бриджі, високі чоботи, шкіряна куртка і горжет за зразком, я вже його замовив. Такий буде в нас мундир. У вивідачів.

Не знаю вже: чи він божевільний?

А він, ніби відчувши мої сумніви, оповідав далі: про те, як розіслав групи, що збирають зброю: над Бзурою та під Коцьком іще по лісах лежить безліч карабінів, то вони їх збирають, консервують, закопують, будуть із них стріляти по німцях, як прийде час, на порожньому летовищі знайшли цілий літак, розібрали його і заховали до стодоли, аякже, аякже! Чудово налагоджені контакти з поліцією польською та німецькою, все супер, особливо зараз дбають про контакти з німцями, бо без того ані руш.

— Ану дивися, пане!

Він сягнув до кишені, подав мені згорток якогось матеріалу. На матеріалі підпис: Сікорський. Я повернув.

І мені при цьому вдалося навіть знизати плечима, створюючи ілюзію враження, яке він на мене справив тим підписом. Нараз, знизавши плечима, відчув у собі сили, аби встати. І встав.

— Буду прощатися, вже вибачайте, — сказав, кланяючись, ніби я оце до нього приходив чаю попити. — Дуже приємно було з вами познайомитися.

— Пане Константи. Я хочу, щоб ви, пане, працювали зі мною. Для Польщі.

— Польщі вже немає, пане Вітковський. Я хочу просто піти додому, — відповів я.

Ти добре відповів, Костоньку мій. Міцно. Сильно, як чоловік.

— Але ви мені потрібні! Польщі ви теж потрібні!

Ну і прошу, мова змінилася, знову на «ви». Отак треба грати.

— Ви німецькою говорите як високорідний німець. Маєте німецьке коріння. На тому можна багато виграти! Чи вам відомо, що ваш стрий, граф Штрахвіц, командує батальйоном у першій німецькій панцирній дивізії?

Не знаю. Ми ж не підтримуємо контактів. Він знає про тебе збіса багато, Константи! Більше, ніж ти сам про себе знаєш! Пильнуй!

— Щось таке чув, — знизав плечима.

— Любий пане, він зараз у Польщі. Ви могли навіть у нього стріляти, бо вони воювали під Бзурою…

І він замовкає, а його слова зависають у повітрі, наче мають щось означати. Нести в собі якийсь зміст, що під його вагою я маю погодитися.

Але не погоджуся. Немає знаків, є тільки випадковості; ніщо не означає нічого поза собою самим, референт дорівнює знакові.

— Ну добре, і що з того, пане Вітковський?

— Прошу, не вживайте в розмові мого прізвища.

Замовкає. Опустив мене, як школяра.

— І як ви, пане, хочете, щоб я на вас казав? — прохолодно запитую.

— Та просто: Інженере. Я ж уже говорив. Панькатися зі мною не треба, ви ж чули, що кажуть на вулицях? Що панство на заліщицькому шосе закінчилось!

І почав сміятися, заразливо, гучно, потужно. Я теж почав сміятися. Але таки розумів: він змінив тему. Спеціально змінив. Тому моє запитання провалилося в порожнечу, не пролунало. Але я не піддамся. Не цікавить мене конспірація, абомінація, німецьких ліній пенетрація. Я заніс пакунок, у якому виявилися паспорти, — і кінець, кінець, кінець.

— Те, що мій стрий — німецький офіцер, не має жодного значення. Я поляк, не ношу навіть батькового прізвища, німці мене ніяк не цікавлять! — виголосив я дуже рішучим тоном і підвівся. — Буду прощатися.

А Вітковський ніби того вступу до прощання й не чув.

— Очевидно, що ви поляк, пане Константи. Навіть більший поляк, ніж я чи будь-хто інший, бо не мусили бути поляком, але таки стали.

То бздура, Костоньку, і ти про це добре знаєш. Ти мусив бути поляком, більше навіть, ніж по крові чи з яких інших підстав, бо така була воля твоєї матінки. Її воля тебе виліпила, влила твої м’які тканини до форми польськості та випалила в печі, з тебе застиг поляк, випалений, як цегла. То її воля зробила.

Вона тебе зараз слухає і чує, любий мій, знає про тебе, дивиться твоїми очима, стежить за тобою. Але не так, як я.

— Пане Константи, Польща вас потребує, — вів далі Інженер. — Більше, ніж потребувала кілька тижнів тому, перед першим вересня. Я повинен когось відправити до Будапешта, і ви, пане, досконало для того підходите, якщо подумати. Польщі потрібна ваша німецькість, ваш стрий у Вермахті, ваші кревні узи з німецькою аристократією.

— Польщі потрібен надгробок, пане Інженере. А не мої зв’язки. До зустрічі.

Простягнув йому правицю. Він її потиснув, але, замість пустити, негайно вхопив мене за лікоть.

— Ви не зареєстровані, правда? У німців, як офіцер?

Я підтвердив.

— А отже, потрібні вам нові папери. Ви не можете далі бути Константи Віллеманном. Ви є в їхніх паперах, пане Віллеманн. Тому будете сином одного старого фрайкора з Freikorps Oberland, там якраз служили Гіммлер, Дітріх…

— Я не знаю, хто такий Дітріх, — урвав я його.

— Зепп Дітріх. Значна фігура. Але зараз неважливо. Ви племінник видатного офіцера танкових військ. В Абвері ви в тисячі й тисячі папірців записані. І щойно вони отямляться після війни (а отямляться вони швидше, ніж ви думаєте, ще трошки лишилося), вас почнуть шукати. — Він говорив тихо, вів мене, тримаючи під лікоть, до вікна, що виходило на площу, у ньому єдиному вціліли шибки, також навхрест проклеєні, в усіх інших — лише дикт і картон.

— Мого батька вже немає, — сказав я.

Вітковський роблено повів очима, ніби на знак нетерплячості, — не уявляю, що то мало означати.

— Загинув під Анаберґом, — вів далі я. — Себто під Горою Святої Анни. Загинув від польської кулі, від нашої кулі, загинув на війні з моїми співвітчизниками.

— Добре, добре, пане Константи, — урвав мене він. — Не в тім річ. Але це теж має значення. І той скандал з одруженням вашої матері — то теж знана справа, ви ж таки не анонім. Стара шляхта, Uradel. Вас тримають на оці, пане Віллеманн. Вас шукатимуть. І знайдуть. У цьому місті вам небезпечно.

Я знизав плечима.

— Хочете йти до табору? То треба було йти зразу, ваші колеги з дев’ятого уланського давно вже десь сидять. Просто так, пане, зникнути не вийде.

— Полковник казав іти, — відповів я.

— Просто так, пане, вас би й не відпустили. Вас відпустили тоді, пане Віллеманн, бо знали, що ви будете потрібні.

Ми стали біля вікна. Дніло. Площа Спасителя вже частково прибрана, але посередині ще сумовито стирчав труп спаленої клумби, зірвана бруківка, воронки від бомб, дротяні засіки, костел згорів, одна з веж завалилася, ніби велика, незграбна кінська туша, я таких багато бачив, пошматованих, обвуглених з одного боку та зогнилих з другого.

— Оце Польща, Інженере.

Він якусь хвилю мовчав, дивився на сумовитий краєвид за вікном.

— Маєте рацію. І та Польща вам потрібна, пане Віллеманн, — відповів він. — Я вручу вам серйозні папери на фальшиве прізвище. Якщо треба буде, то підробимо свідоцтво про загибель Константи Віллеманна, навіть труп неважко буде знайти, щоб уже ніхто вашу дружину і сина не турбував.

Тепер я мовчав. А він говорив далі голосом тихим і солодким, як карамель, вливав мені ті слова у вуха, ніби годував смаколиками якусь хатню тваринку:

— А передовсім я дам вам заняття. Щоб ви не розмінювалися на дрібниці, а ваш неабиякий талант прислужився чомусь більшому. Ви, пане, потрібні Польщі, а Польща потрібна вам.

Ти все життя розмінюєшся на дрібниці, Костоньку, і ти це знаєш. Оті твої офортики, яких ніхто не хоче, яких ти й сам не хочеш, засідання по кав’ярнях, романи, оте ніби вистругування душі, ти точиш її, стружка летить на підлогу, а душа твоя тоншає, Костоньку, аж доки, нарешті, ти всю її вистружиш, нічого не лишиться.

Я муркнув щось нечітке, бо не міг же так просто погодитися. А сам уже й не знав, чи варто відмовляти. Чи зумію відмовити.

Щоб знати це, ти маєш знати, хто ти є, Костоньку. А я тобі того не скажу, бо сама того не знаю, вже так давно дивлюся на тебе, мій любий, і бачу сіру пляму, хаос.

Пам’ятаєш, коли тобі було дванадцять, коли ти ще не виїхав із мамою до Варшави, за кілька днів перед тим ви пішли навідати твою далеку кузину — таку далеку, що матінка твоя сама не знала, яка там уже в них із нею кровна чи шлюбна спорідненість, і те питання було головним предметом розмови.

Ти ж мав гратися з сином тієї материної кузини, малим, худюсіньким хлопцем, котрий розмовляв тільки німецькою і боявся тебе як чуми, бо був молодший і слабший, а ти відразу постановив собі ствердити власну вищість, ще коли ви тільки познайомилися за кілька років до того, ще в роки війни, під час першого вашого візиту до них, ти його трохи побив, а потім ще й принизив: стягнув з нього штанці та спідні, після чого дав копняка по голій дупі.

Тому за цим разом він і далі тебе боявся, питав, чи хочеш почитати якусь книжку, а ти, вже пробуджений у своїй польськості, відбуркував йому, казав, що коли далі буде говорити до тебе німецькою, то дістане по писку. Хлопець, якого звали Гайнріхом, польською говорити не вмів, але розумів майже все, тому просто сідав на крісло, втуплював погляд у підлогу і так сидів, наляканий.

А ти, Костоньку, стояв біля вікна і дивився. Тітка мешкала в кам’яниці на Шульштрассе, а коли ти визирав із вікна, то на тій Шульштрассе різні карлуси з повсталих саме роззброювали німецьких ґреншутців[61]. Ти зблизька бачив ту шарпанину: двоє хлопців, ненабагато старших від тебе, на яких п’ять, якщо не три роки, двоє хлопців у тісних куртках шарпали старого, сивочолого діда в сталевому шоломі. Той дід був розлючений, ти знав, що він би з охотою повбивав їх, бо для нього вони, мабуть, репрезентували все, що він ненавидів: поляків, комуністів, пацифістів, — та його карабін вони хочуть забрати таки не на те, щоб пожбурити його на бруківку, а щоб з нього стріляти. Вони репрезентують тих, у кого піднімається рука шарпати німця в мундирі, хто не шанує мундира, а тому не шанує ні держави, ні цісаря, нічого, чим дорожить отой сивочолий дід. Через таких вони і програли війну, через таких у них уже тиждень республіканська конституція.

Той дід охоче повбивав би їх, дід їх ненавидить, але боїться стріляти. І хлопці забирають у нього карабін і не бояться гахнути його прикладом у живіт, для них ті вуса і мундир означають усе, що вони ненавидять: німців, котрі звикли сприймати їх як шльонських дикунів, здатних лише до важкої праці й більше ні до чого. Панів, яким належать оті копальні, котрі виплачують їм поденний мізер, жеруть кав’яр і запивають його шампанським. Хоча навряд чи сивочолий дід їсть кав’яр.

З нього зривають спорядження: пояс, патронташ, зривають шолом. Дід стоїть навколішки на бруківці, на бруківці з ним навколішки стоять усі німці Вільгельма. Тоді лунає перший постріл, пам’ятаєш, Костусю? То перший постріл, який ти почув у житті, той постріл на Шульштрассе в Шопеницях. До сьогодні не знаєш, хто тоді стріляв — карлуси чи ґреншутци. Потім ти чув іще багато пострілів, на стрільбищах, на полюваннях і на війні, але той постріл був першим, а останнім був той, котрим ти зробив дірку в чолі Тумановича в будинку на вулиці Лєшно.

І коли впав той перший снаряд, Костоньку, то все й почалося, почали стріляти ті ґреншутци, котрих хлопці не змогли роззброїти, почали стріляти ті хлопці, котрі вже мали якісь карабіни або фузеї, почали літати снаряди. Чув крики «Еріх влучив!» і донині не знаєш, кричав то ґреншутц чи повстанець.

Ти ні секунди не вагався, з якою ти стороною. Чи, радше, проти якої: проти сірого мундира. Власника сталевого шолома та сивих вусів. А проте ти знав, ти ж знав: такий мундир і такий шолом носить твій батько. Котрого ти любив так, як кожен дванадцятирічний любить свого батька, якщо тільки той не кривдив його. А він же тебе ніколи ніяк не кривдив.

Тоді з криком кинулись мама й кузина і забрали тебе од вікна.

І що ти сьогодні можеш відповісти, Костоньку? Чи знаєш щось більше, ніж тоді, коли почув оті перші постріли на Шульштрассе в Шопеницях?

— Не знаю, — глухо відповів, задивившись у себе.

Вітковський поплескав мене по плечах.

— Я добре вас розумію, пане Віллеманн. Нелегко після цього всього знову збиратись докупи. Усю країну, двадцять років праці ми просрали за три тижні. Я добре розумію ваші вагання. Але треба зібрати себе докупи! Треба працювати!

Він мене вже не відпустить, я знаю. Інакше не вийде.

Думай, Костоньку. Ти можеш погодитися, можеш — але так, щоб зберегти гідність, ти повинен зберегти гідність. Тебе негідного я б не захотіла.

— Тоді добре. За умови… — погодився.

— Слухаю, — аж засяяв Вітковський.

— Зникла дружина мого найкращого товариша. Наприкінці вересня. Якщо допоможете мені її знайти, то я буду для вас працювати.

Вітковський ляснув мене по спині, закинув голову, гукнув:

— По руках! — і простягнув мені долоню, попередньо плюнувши на неї, сподіваюся, тільки символічно. Ніби ми тут кіньми торгуємо.

Навіть не запитав у мене прізвище, ситуацію, нічого.

Чи я зберіг гідність?

Глянув на годинник: пів на сьому. Ще півтори години до комендантської, а я нараз відчув, який же я натомлений.

— Ще повернемось до цієї розмови, — сказав я. — А зараз іду додому.

Вітковський іще хвилю простояв, не випускаючи мене з обіймів.

— Ну, можете йти. Вас іще не шукають, бо на те поки не мали часу. Кілька днів навіть можете вдома пожити, але потім, на жаль, із цим доведеться розпрощатися.

Я підняв голову. Вітковський раптом обмацав мій живіт.

— У вас є зброя?

Підтвердив, бо що мав робити.

— Віддайте, — наказав.

Він наказав тобі, Костику. Ти приймаєш від нього накази? Чи, може, думаєш, я б хотіла, щоб ти приймав від нього накази?

— Не віддам, — запротестував я.

Добре, Костику!

Долоня Вітковського міцно стислася на моєму передпліччі.

— Прошу віддати на зберігання, для вашого ж добра, — сказав тим страшним, тихим голосом, у якому були і переконування, і погроза, і непоступливість.

Витяг браунінг, витяг магазин, перевірив затвор, віддав. З кишені штанів дістав іще запасні кулі. Також віддав. Вітковський поплескав мене по плечі.

— А розписка чи щось таке?.. — запитав я і, вже вимовляючи те питання, зрозумів, яка то страшна дурниця.

Вітковський тільки засміявся, ніби з доброго жарту. Ще раз плеснув мене по спині.

— Ну, гарно, гарно. Прошу відзначитися в мене знову через кілька днів.

І відразу ж запитав сам себе: це все?

То я тебе запитала, дурню.

Я вийшов.

Став на площі. На площі Спасителя. Беззбройний. Треба було викинути в канаву.

Під спаленим костелом якийсь виснажений апаш у картатій шапці на миґах розмовляв із двома виснаженими вояками. Хіба одному Богу з дияволом відомо, що ті солдатики тут робили о такій порі, без зброї та шоломів — отже, не в патрулі. Скоріш за все, той худий сурдомовець пробував щось продати воякам.

Якщо я збирався йти далі, то мав їх проминути. Апаш продавав годинники — кільканадцять їх було пристебнуто до підкладки його плохенького піджака, — але ніяк не міг домовитися із зацікавленими в покупці німцями.

Допоможи йому, Костоньку.

— Wie könnte ich helfen?[62] — запитав у них своєю віденською німецькою.

Німці та торгаш разом зацікавлено глянули на мою підбиту губу.

Нащо я їх запитав?

— Я розмовляю польською.

І допоміг. Апаш продав два годинники, вдоволені німці пішли собі, з радощів раз у раз поглядаючи на свої обновки.

— А ким ви, пане, будете? — запитав він.

— Люблю допомагати ближньому.

— То й добре.

Подав мені руку.

— Равич. То моє прізвище.

Я потиснув руку.

— Я вам свого прізвища назвати не можу.

— Та й не треба, паночку. Якби що, то ви питайте Юрка Равича на Тамці, там скажуть. Адреси не даю, вона постійно змінюється. Ну, раптом ви, пане, захочете щось купити чи продати.

Він був дуже худий, лице — ніби обтягнений шкірою голий череп, але при цьому на голодного не виглядав, очі блакитно блищали.

— То ви, пане, з німцями гендлюєте? — запитав я.

— Та гендлюю. На вулицях. І комісійкою керую. Бо я, чесно признатися, німців дуже люблю. У місті буде порядок. Порозганяли панів, засраних капіталістів. А я тішився, як ті курві діти звідси гнали, ви пробачте, пане, але таки курві діти, як гнали своїми автами, і ті їхні курви, і ті їхні курвенята в гімназійних однострійчиках, як то вони швидко звідси зйобувались, ех, пане!

І що, Костоньку, боронитимеш власний стан? Ти повинен. Про тебе він каже, про твоїх людей, таких як ти. Як твоя дружина. Як Яцек Ростанський. Як Іґа.

— І то правда, — сказав я.

Збивши капелюха набакир, я пішов додому.

Пішов додому. Я пішов.

Не до Саломеї. Не до моєї пляшечки, повної добра і щастя. Додому, додому, спати. Там, удома, немає війни. Немає німців. Немає ні трупів, ні пострілів, є тільки Геля, моя Гелена, моя розкішна Гелена, котра кохає мене понад усе, котру я кохаю; є Юрчик, котрому я батько.

Минув площу Люблінської Унії з пам’ятником пілоту, котрий небагато встиг політати, минув Мокотовську заставу і вже йду вулицею Пулавською, далеко позаду моєї Доброї вулиці, зі злого Повісля на добрий Мокотув іду, далеко позаду мене, щоразу далі, лихе тіло Саломеї, я йду до чистого тіла Гелі, до маленького життя свого Юрчика, іду на Мокотув.

І я є, і є мій шоколадний будинок, є магазин-кав’ярня, наглухо замкнений, є брама, є сходовий майданчик, двері до моєї квартири замкнені, а я не маю ключів, стукаю, і мені відчиняє Геля.

Ні про що не питає. Ні про побите лице, ні про дві ночі, що я провів не вдома, ні про замазаний костюм, білу хустинку, якої немає в кишені. Ні про що не питає. Відразу знає, бачить, що я доставив пакунок, але тепер я розумію: її то геть не обходить. Вона мене про те попросила, бо про те її попросив мій батько, мій тесть євгенічний гігієнічний, тому вона тішиться, що я це зробив, що доставив, але ж вона не тому мене кохає.

Як же погано ти оцінив її, Костоньку, очорнив її перед самим собою, ти забруднив кохання цієї чудової жінки, не тільки ототожненням її з брудом Саломеї, але забруднив її злими думками, а вона зараз знімає з тебе піджак, розпускає краватку, розстібає сорочку і ґудзики ширінки і зсуває вбрання з твого тіла, вбрання, яке ще пахне злою курвою, і бачить, що ти не спав, тому вона делікатно веде тебе до ліжка, вкладає твоє зболене тіло в холодну постіль, холодно в квартирі, Юрчик іще спить, а вона тебе брудного, з кров’ю Тумановича під нігтями, кладе на світлі простирадла, накриває світлою ковдрою, голову твою кладе на білу подушку, ото ти є, Костоньку. Заплющуєш очі.

А вона сідає в узголів’ї ліжка та гладить твою натомлену, змучену голову, а ти засинаєш і вже знаєш: кінець. Ніколи знову.

Не вбираєш це у слова, Костоньку любий, уже пізно, голова твоя надто вже стомлена, але ти чуєш це і знаєш: кінець. Ніколи знову.

Ніколи знову не буде жінок, жодних. І точно ніколи знову не буде Саломеї. Не буде знову цинізму, злочинів, підлості, Костоньку. Ніколи. Не буде більше морфію.

То все через морфій. Пляшечка насправді не повна добра, щастя і веселки. Та пляшечка повна прокляття, зради і зла. Пляшечка, котра чекає мене в Саломеї, — у ній мешкає лише демон.

Ні. Не так, та пляшечка вже тебе не чекає, Костоньку. Так, не чекає мене. А може, й чекає, хай чекає, не буде кінця тому чеканню, не піду до Саломеї, не потону в теплій карамелі, ніколи вже не занурюся в ріку солодощів.

Зараз я буду для Польщі. Не тому, що цього від мене хоче Геля. Бо то не так. Геля кохає мене як мене, Геля — то не її євгенічний гігієнічний батько. Гелена кохала б мене і зрадником, і запроданцем. Кохала б мене навіть німцем.

А може, німцем вона б мене й не кохала, але то неважливо. Вже неважливо. Більше не буду розмінюватися на дрібниці, тепер насправді житиму.

Насправді житимеш? Я насправді житиму з тобою, за тобою, при тобі, навколо тебе.

Буду шифруватися, буду плести змови, якщо треба, буду вбивати, якщо треба. Для Польщі.

І ні, ні, не тому, що якось раптом я збагнув, що так мушу. Не мушу. І не тому, що якось нагло увірував, що я винен Польщі. Не винен. Що я був винен — те у вересні з лихвою повернув.

Зараз я буду для Польщі, бо того потребую, потребую бути для неї. Потребую служби, бо, якщо не служитиму, помру.

Правда, Гелю? Правда?

— Так, любий мій. Спи. Добре, що ти знову тут, любий мій.

Засинаю. Засинаю у своїй квартирі, Гелена гладить мою голову, а потім я вже сплю і чую, як вона прослизає під ковдру. А що з Юрчиком, думаю я?

Не думаєш, спиш. То я думаю, чи можеш ти зараз насолодитися дружиною, чи син не прийде, я про тебе турбуюся, Костоньку. Костусю.

Тож твоя дружина прослизає під твою ковдру, Костоньку. Чому ти так погано про неї думав? Чому ти так її ненавидиш, Костоньку, таж п’ять років шлюбу — то немало, чи ж не зробила вона тобі стільки добра?

Її долоні вузькі, наче дрібні, на твоєму оголеному животі, на лобку, вони торкаються твоєї чоловічності — безвольної, вимученої, замореної в курв’ячих тілах, і чи знає вона, чи не знає, ти ж їй не казав, але стільки разів повертався додому зі шрамами курв’ячих нігтів на плечах, зі знаками курв’ячих вуст на шиї, а Геля вдома, над колискою Юрчика, і ти так довго взагалі не хотів її торкатися, Костоньку, тебе бридило її гарне, добре, чисте тіло, бо було добре і чисте, але насамперед тому, що вона тобі віддала те тіло, що те було тіло твоє, що берегла його для тебе. Дала тобі своє налякане, неболюче дівоцтво, дала щойно по шлюбі, але дала, поклала тобі своє чисте тіло в офіру, а ти її так відкинув, коли спав з усіма тими дівками, з котрими спав, Костичку.

А вона тобі те пробачила, пробачила, навіть не знаючи про те, то й ти сам собі пробач, любий мій, мій підпоручнику Константи Віллеманн, мій коханий, мій боже.

І як вона тобі віддавалася, пам’ятаєш? Не було в тому брудного шукання власних розкошів, не було. Вона віддавала тобі цілу себе, приймала тебе в себе, не хотіла від тебе нічого, не хотіла нічого від тебе, хотіла тільки давати себе тобі, то й давала.

А ти уявляв собі, що то в ліжку її батько, котрого ти ненавидиш із його євгенікою. Чи вона відвертала своє лице від твого? Відвертала. Але не тому, що вважала тебе брудним, хоча ти таки був брудним. Відвертала лице від насолоди, може, й тілесної, але радше, в першу чергу, передовсім від насолоди віддавання самої себе тобі, Костоньку. І чому ж ти тоді думав, що вона не цілувала тебе, якщо її вуста насправді шукали твоїх вуст, Костичку? Чому ти зводив на неї поклеп?

Думав неправдиво, погано?

Пробач мені, Гелено, єдина, котра мене кохала. Пробач мені, добрий духу мого життя, що я так тебе покривдив. Віднині я тебе більше ніколи не скривджу.

— Пробач мені, Гелю, — шепочу. — Пробач мені. Я не гідний тебе, Гелю.

— Чшш… Тихо, Костичку.

Її долоня на моїй підлій голові, на моєму плюгавому чолі, вона прочісує моє волосся.

— Чому ти послала мене туди з тим пакунком, Гелю? — шепочу, не сплю.

— Бо воно тобі потрібне, Костику. Бездіяльність тебе вб’є.

— Мене втягли до конспірації. Я погодився.

— Знаю.

— Але я не для Польщі погодився. Мені до сраки Польща. Обіцяли, що допоможуть знайти Іґу. А мене Яцек про те попросив, розумієш… Я тому погодився, розумієш?

— Розумію, Костичку. Спи.

— Я вбив людину, Гелю.

— На війні? — запитала, не припиняючи пестощів.

— Ні. Вчора.

Її долоня на секунду затрималась, застигла у важкій нерухомості, чи то була нерухомість запитальна, чи то ледь подивована?

— Очевидно, мусив убити. — Долоня рушила знову. Так, ніби сказав, що витратив сто злотих.

— Мусив.

Підняла голову. Вірить, приймає, визнає.

— Як думаєш, Іґа ще жива? — питає без тіні несмілості, не боїться вимовити те слово.

Я ткнувся головою в її бік, у її стегно, десь там, де міг дотягтися.

— Не знаю, Гелюню, не знаю.

— Бідний Яцек. — Геля шморгнула носом, ніби збиралася розревітися. — Бідна Іґа.

Бідна Іґа.

Моя перша коханка, перша жінка, і я був її першим чоловіком, а то був рік двадцять сьомий, і ми були на курорті над озером Мядель у повстанському селі, у дворі Рохацевичів, я був тоді вісімнадцятирічним хлопчиною, дурним, дуже чутливим до власного акценту, який часто був шльонським чи німецьким, а тому часто я просто собі мовчав, і збоку то виглядало так, що говорив я суто у справах; але в ті нечасті хвилинки, коли я почувався вільнішим, моє «а» нижчало або, залежно від дивних і незбагненних потоків думок у моїй голові, акцент схилявся до німецького, до круглого «р», і я те чув, бачив здивування чи усмішки й замовкав.

І був там зі мною на курорті Яцек, мій добрий, любий Яцек, мій янгол пляшечок, повних добра і веселки, чи то, радше, зла і смерті, мій колега з гімназії, на два роки старший, із ним доти я взагалі не товаришував, щойно в маєтку Рохацевичів, поміж сосновими борами, озером, прогулянками та плаванням на каяку, щойно там зродилася наша приязнь.

А ще там була Іґа. Яцек тоді був до смерті закоханий в одну варшав’янку, тож на Іґу навіть не глянув. А Іґа була там потужно, ніби увесь той курортний світ обертався навколо неї.

Вона приїхала пізніше, через два дні за нами, я вперше побачив її за сніданком. Доти ми вже розчарувалися в товаристві. Було там двоє старших урядників із Познані, нудних, ніби великопісна проповідь, один із них — з дружиною, сухою, ніби з гербарію.

Окрім того, була ще сувора панна Аліція, котра широкими кроками безупинно прямувала в безодню розпачу старого дівоцтва. А проте в її тілі ще палав жар: вона б, може, і прихильніше дивилася на не втаємничених в окультні таємниці кохання гімназистів, якби випадково не почула, як ми кпили з її тіла. То були незаслужені кпини, бо панна Аліція, хоч і пухка, безсумнівно, була напрочуд жіночною, а кпили з її великих грудей та тугої дупці ми радше тому, що, не до кінця свідомі того, висміювали недосяжне для нас.

Так, Костичку, якби ж тоді ти більше знав про жінок! Якби ж знав, як розпускаються їхні тіла, визволені зі шкаралущі суконь. Але панна Аліція не змогла скористатися зі свого тіла так, як зі своїх користаються багато інших жінок. У неї не було властивого пухким жінкам тепла та сердечності, що їхні джерела б’ють у якийсь таємничий спосіб у тілесній обителі. Панна Аліція була кощавою старою панною в тілі дорідної жінки середніх літ. Не знала, що могла би бути цілком привабливою, якби тіло не затискала в ті страшенно тісні літні вбрання, через котрі виднілося, що її спина нагадує жирний, затягнутий сіткою вуджений ошийок.

Так, Костусю, любий, а чи ти пам’ятаєш, що і я тоді була там із тобою, за тобою, я, твоя сіра, тиха товаришка без лиця, Та, Що Йде За Тобою, чи пам’ятаєш, Костоньку? Не пам’ятаєш, бо я товаришка така сіра й така тиха, що для тебе я хіба тінь; якщо ти відчуваєш мою присутність, то тільки під порогом свідомості, ніколи понад.

Я ніколи не виходжу на світло. Тому згадуй, Костоньку, поклавши голову на коліна дружині, твоїй добрій дружині, згадуй.

— Пам’ятаю, як ми познайомились, Іґа, Яцек і я, — прошепотів я.

— Так, так, на курорті в Рохацевичів. Вона була твоєю першою коханкою. Я чула вже стільки разів, що давно вже пробачила те, що ви з Іґою колись… — відповідала Геля чи то глузливо, чи то поважно.

Вона мені вибачила? Не знаю. Чи там узагалі було що вибачати?..

А на курорті, крім познанських урядників, дружини, товстої панни і подружжя бездітних Рохацевичів, були ще два бонвівани неокресленого сорту, обоє з Варшави, обом під тридцять, обоє знуджені не найкращим товариством на канікулах, поки що не найцікавіших.

З нудьги та ґречності вони загравали до панни Аліції, без жодної думки про якісь там зальоти; вона ж, не тямлячи власної жіночості, не вміючи нею користуватися, стійко тримала дистанцію. Не знала, що, будуючи навколо себе мур доброго імені, має зоставити там хвіртки напівприхованих двозначностей, поглядів та жестів, хвіртки, крізь які за мур доброго імені може пробитись кохання, бодай на одну ніч. Вона й прагнула, щоб комусь та вийшло пробратися за той мур, ночами торкалася власного тіла і намагалася згадати вже півзатерті спогади про останні чоловічі долоні, що її торкалися, і змагалася з тим великим переляком, що зростав у ній усе більше, щоразу, коли вона засинала на самоті, зі страхом перед самотньою смертю, зі страхом того, що ті долоні останні в її житті, що страшні слова, які вона почула потім, були останніми словами кохання, які вона чула від чоловіка. Та страшна образа, те слово «курва» з уст негідника, воно було злим словом, але заразом — словом кохання.

Тож вона лежала та уявляла, що під чорним плащем таємничості з кімнати до кімнати помандрують напарфумлені аркушики. Чекаю сьогодні вночі. Прийду до тебе. Тремчу в очікуванні. Моє життя в твоїх руках. Твоя. Твій. Віддано. І добра брехня чуттєвого, романтичного пожадання уможливить зустріч, огорне оболонкою прийнятних ідей тваринну правду про потребу в заспокоєнні, але також тваринну правду про потребу тепла іншого тіла, того, щоб шкіра терлась об шкіру, щоб руки обіймали шию, щоб коханець із коханкою в обіймах шукали спогадів про материні обійми, шукали спогадів про тепло материного лона.

І мріяла, що за аркушами залунають тихі кроки голих ніг, бо підбори могли б розбудити інших гостей, що відчиняться двері, що стане в тих дверях чоловік, вона прийме його до себе, в себе, віддасть йому свою зітлілу, вже прив’ялу жіночість. Бодай раз. А вже потім невідворотно порине в старість, яка є жіночою смертю. Панна Аліція вважала, що старих жінок не буває, жінка помирає водночас зі своєю молодістю, старенька зостається без статі. Вона ж так хотіла, щоби хтось із них прийшов. Прийняла би навіть тебе, Костоньку, або Яцка.

Проте ніхто не прийшов, бо вона цього нікому не дозволила, тому з курорту їхала мертвою, певна того, що жінка, яка раніше була, вже нежива.

А проте помилялася, бо ще спізнала чоловіка.

Вона спізнає чоловіка через сім років після курорту в повстанському повіті. Коли ти лежиш головою на колінах дружини, у Вільнюс уперше ввійшли совєти, а вона дрижить у неопаленому помешканні. Через неповні два тижні прийдуть литовці, а потім, у червні наступного року, знову совєти, одного дня до її помешкання прийде жовтоволосий совєтський старшина. Він її зґвалтує без жодної жорстокості, навіть не поб’є, тільки ввірветься до квартири, штовхне її на канапу, вона й не буде боронитися, він задере її сукню, розтулить тугі стегна, російською хвалячи їхню білість та округлість, зробить свою справу та й піде, забравши ще вистелене оксамитом пуделко зі столовим сріблом, яке панна Аліція давно отримала від своєї бабусі в надії додати його до посагу.

Через два місяці в поїзді на схід панна Аліція збагне, що вагітна, здорове насіння казанського хлопа зав’язалося в її лоні, яке вона вже вважала всохлим. Чорноволоса дівчинка народиться вже в Казахстані, там і помре через місяць після народження, коли вихудла на скіпку панна Аліція не зможе витиснути зі своїх зів’ялих грудей ані краплини молока. Дівчинка помре, охрещена ім’ям Надія, мудрий, дуже худий і через те, мабуть, мудрий ксьондз не крутив носом, що то некатолицьке ім’я, помре дівчинка, перед тим голосно проплакавши кілька днів, підживлювана попервах розбавленим брудною водою коров’ячим молоком, котрого було дуже мало, котрого й не перетравлював її немовлячий кишківник, помре вона потім, уже тільки тихенько квилячи, великі очиці на вихудлій голівці, панна Аліція сповине її в біле простираделко, і, всохла, як сама скеля, кайлом розбиватиме потріскану прегарними візерунками пустельну землю, і сховає маленьке тільце в порохні розбитої брили. І житиме далі, випливе з тієї казахської землі єгипетської в дім надії з бандою прохворілих голодранців, що їх для порядку названо військом, попливе кораблями через море Каспійське до гостинних берегів Персії, з Персії разом із тим військом піде на Палестину, буде водночас матір’ю, повитухою, нянькою та вчителькою для кількох сотень похворілих, здичілих польських сиріт, коли ті сироти в Єрусалимі вже матимуть свій дім, а в ньому ліжечка, білу постіль та триразове харчування, панна Аліція, військовошпитальна повитуха Аліція, викраде револьвер «Webley» з-під ліжка офіцера, що лежатиме в гарячці, заховається у шпитальнім підвалі, там роздягнеться догола, зніме та повісить білий фартух, старанно складе одежі, торкнеться свого живота і грудей, ніби впевнюючись, що вже геть оголилася, після чого зведе курок і поповнить рядок людських самовбивств, відстрелить собі верхівку черепа, геть уже не переймаючись тим, як виглядатиме по смерті.

Гук пострілу притлумили стіни кам’яниці; два тижні минуть, аж доки знайдеться панна Аліція, котру вже засудили за те, що вона, відкривши в собі жидівське коріння (якого в неї не було), втекла з польського війська до жидівської держави, що тоді саме народжувалася в болях. За мовчазною згодою Андерса так робив багато хто в його вихворованій та вихудлій армії. Але через два тижні її знайшли, голою і мертвою, на її тілі щури вже справили свою щурячу тризну, і мухи відклали в неї яйця, і нікого та смерть не здивувала, бо люди радше дивувалися тому, що вона ще жила.

Але ти того не знав, Костоньку. Ти не знав цього тоді, на курорті, не знаєш цього й нині, бо нині ще панна Аліція поки полірує срібло у своїй вільнюській квартирі, котра на короткий час, власне, стає литовською — з ласки та насмішки більшовиків. І щойно за другим приходом росіян прийде до неї той совєтський старшина, забере в неї срібло та зоставить своє потомство.

І ти вже ніколи не зустрінеш панни Аліції, Костоньку, але Яцек зустріне, хоча не зустріне, так мало буде їх розділяти, коли темна субстанція, пульсація під тонкою шкірою світу кине його поночі, крадькома через фронт до того табору голодранців, вони розминуться за яких два метри, розділятиме їх лише промерзле полотно намету, пара з її подиху кристалізується поміж волокнами брезенту, але що ж із того, коли тоді б усе одно не впізнала його панна Аліція, Костоньку, а якби й упізнала, то що з того? Сміх та й годі, які то дивні перехрестя долі, з двору обійстя Рохацевичів до табору в Бузулуку.

Тому й далі згадуй той курорт дванадцятирічної давності, напівдрімаючи на колінах своєї дружини, у шоколадному домі, у зґвалтованій Варшаві, а панні Аліції присвячуєш уламок того спомину, настільки малий, що ще трохи — і зовсім про неї забудеш, вона зникне з твоєї голови так, як зникне і з твого світу, а колись, уже скоро, помруть усі, хто її будь-коли знав на ім’я та пам’ятав, не забуде та житиме тільки совєтський старшина: ще довго, за Брежнєва й Андропова, заходитиме старечим кроком до режимних церков, буде покутувати і щодня молитися за ту польку з пухкими та білими стегнами, а за Горбачова він утече на Соловецькі острови і там стане безмовним анахоретом, котрого інші помилково вважали мудрецем, а він сам-один слушно вважатиме себе негідним покутником. За Єльцина він візьме старого човна і попливе у Біле море, попливе далеко, скільки йому вистачить сил у старечих плечах, і кине в глибини єдиний свій маєток — срібне начиння, після чого вкладеться в тому човні та й помре, море буде його нести, як норманського пірата в дракарі, сиво-жовте, ясне волосся, ватована тєлогрєйка і зношені валянки. І він піде до старечого неба, і зустріне там свою жінку з простреленою головою, і зустріне свою померлу з голоду донечку, Надєжду, бо так її записав совєтський бюрократ, і разом вони будуть тішитися тим більше, що більше в них не буде навіть того неба, що більше їх самих навіть не буде.

Але ти того не знаєш, Костоньку, це знаю тільки я, твоя сіра товаришка, котра тримає руки на твоїх плечах і йде за тобою, ступаючи водночас із тобою. Ти не знаєш про совєтського старшину, його звали Лавр, але на острові він узяв собі нове, покутне ім’я — Авксентій. І ти не знаєш нічого ні про небо, ні про пекло, куди б не потрапив, бо ж він по всіх тих роках покути зможе піти туди, куди тільки захоче, зі своєю останньою думкою, до Бога, котрого немає, і до пекла, котре є.

Тому згадуй зараз, згадуй свій давноминулий курорт, я тобі те дозволяю, твоя сіра, тіниста коханка.

Я згадую собі той давноминулий курорт, коли спізнав Іґу. Ми з Яцком швидко зблизились одне з одним, навіть могли б заприязнитися з панами кавалерами, якби ті не ставилися до нас із такою явною погордою, сприймаючи в кращому разі як недомірків. Ростанський швидко довірився мені настільки, щоб розповісти про свої сердечні клопоти, тож його безнадійна закоханість стала головною темою наших розмов.

А через два дні після нашого приїзду на наш сніданок увійшла Іґа: їй тоді було років, як і мені, і вона не приголомшувала вродою. Мала зграбну фігуру, солом’яне волосся, пересічне лице і скромну літню сукенку.

Але те, що вона ввійшла до їдальні на сніданок, означало, що між нами з’явилася молода жінка, тож наша ситуація товариської нудьги докорінно змінилася. Яцек на Іґу тільки глянув та й повернувся до своєї туги за недоступною варшав’янкою. Панна Аліція подивилась на Іґу і, мабуть, відразу її зненавиділа, бо сама її присутність цілком перекреслювала й позбавляла ґрунту навіть ті зародки зальотів, на які доти бодай поглядами наважувались обидва кавалери. Було ясно, що до подальших зальотів дійти вже не може і не дійде: загравати до панни Аліції в присутності Іґи, котра аж пашіла молодістю, було б що в цьому товаристві, що загалом поміж людьми геть неможливою річчю.

Я ж поглянув на Іґу з цікавістю куди більшою, але швидко перехопив її погляд, якого вдостоювалися її кавалери з Варшави, і зрозумів, що не маю жодних шансів. Хоча, власне, форма ситуації таки наказувала мені стати на подібні перегони, вдавши, що я не відчуваю можливості перемоги.

А чи ж міг ти тоді знати, Костоньку, як насправді закінчаться ці справжні перегони, один із кавалерів на прізвище Плещинський з простріленим черепом лежить у лісі на сході, а другий тим паче мертвий, Корницький Леопольд, як його було записано в різних соціалістичних списках і реєстрах, член ППО ПОРП[63], майже вигаслий оцупок людини на низькій канцелярській посаді, загине, як жив більшу частину свого повоєнного життя: у темному бридкому костюмі, з урядовою текою в руці та відчуттям безсенсовості, загине банально, бо впаде під варшавський трамвай, а в землях над Віслою пануватиме Ґомулка. Але ти згадуй собі, згадуй на здоров’я, Костоньку. Ти ж того не знаєш, а я не розповім, бо ти не чуєш мого янгольського голосу.

Я не хотів ставати на ті перегони. Я ж був тільки вісімнадцятирічним недомірком, якому доля подарувала чимало прищів, а вони — дозрілими чоловіками, доволі вродливими, певними своїх сил, що і я зі смутком визнавав. Знали життя. Я нічого не знав.

Тому я більше й не думав про панну Ідзю. Невдовзі нас відрекомендували одне одному, іноді нам доводилося розмовляти, проте обоє старших курортників настільки рішуче нав’язувались панії, що я навіть не насмілювався розпочати подібне змагання. Бо де ж мені до тих чоловіків?

Іґа так само звертала на мене уваги не більше, ніж того вимагали б засади хорошого виховання — а вихована вона була дуже добре, старанно, загалом знаючи все, що гарантувало їй упевненість у собі та свободу в усіх пересічних ситуаціях.

Після першого тижня відпочинку я мав панну Іґу за особу вельми цікаву, проте геть мені недоступну. Потім Плещинський, людина з до непересічності вишуканими манерами, дуже нахабно і неґречно зазіхнув на цноту дівчини, хоч доти вона й не була аж настільки до нього неохочою. Одначе темп, у якому він замірявся на її тіло, рішучість пересунути долоню з коліна кудись вище, на стегно чи й далі, змусили її не менш рішуче вигнати його зі своєї кімнати й однозначно закінчити знайомство, обмеживши його холодним щоранковим «доброго дня». Вона того не хотіла, він їй подобався, але не могла інакше. Якби ж він тільки почекав ще день або два перед тією мандрівкою на стегно, та ще тиждень, тоді досягнув би всього, вона би піддалась йому. Але він не почекав: натомість вилаяв її так, як не личить лаятися джентльмену, і вийшов, грюкнувши дверима. Довідався про те пан Рохацевич від своєї дружини, котра, не маючи нащадків, цілими днями вистежувала гостей і підглядала за ними. А коли Рохацевич дізнався, то зняв зі стіни дубельтівку.

Не знайшов до неї набоїв, проте все ж замірився на вбивство, але тут уже пані Рохацевич, нюхнувши солі, протверезіла і рогом уперлася при дверях їхньої подружньої спальні, обіцяючи, що як раптом Рохацевич Плещинського уб’є і піде до в’язниці, то вона з ним розлучиться й поїде до Вільнюса гуляти аби з ким, хоч і з жидами, навіть із журналістами, Господи спаси і помилуй. Рохацевич від таких слів не засмутився, бо був людиною вельми схильною до насильства, але при цьому боягузливою, а жінка просто дала йому нагоду відступити.

Проте Рохацевичеву справа заїла, тому вже зранку, отримавши холодний ультиматум, варшавський бонвіван Плещинський виїхав, ні з ким не попрощавшись, зате забравши з собою товариша.

І вони пішли до своїх життів, які плинули своєю чергою і мали довести їх туди, куди, як я вже казала, вони їх доведуть. До лісу на сході та під варшавський трамвай. Але чи маю я ще оповідати про те, як Плещинський закінчив своє життя в лісі десь посеред польсько-російського простору, а Корницький під трамваєм на вулиці Пулавській, неподалік твого шоколадного будинку, котрий собі й далі стояв там, де стояв, хоча місцевість навколо нього ніби запала під землю? В тих історіях є правда, але чи ж ти думаєш, Костоньку, що мене обходить правда? Я однак не могла б розповісти тобі про долю всіх тих, кого ти зустрічав у житті.

Тож ми зосталися на курорті самі: Іґа і я, панна Аліція зі своїм розпачем, Яцек зі своєю тугою та закоханістю в недоступну варшав’янку, німі й безбарвні познанські урядовці та проникливі очі пані Рохацевич, що постійно нас обмацували.

Тож чи подивилася б ти на мене тоді, перш ніж виїхали Плещинський з Корницьким? Мабуть, ні, то було б так само неможливо, як коли б ці панове залицялись до панни Аліції, маючи поруч Іґу. Хоч я й міг би здатися їй вельми цікавим, проте такою вже є сила товариських стосунків, котра не виникає з того, що ми в неї віримо, але з того, що вона справжня, що вона субстанція життя чи принаймні — не хочу вдаватись у філософські розмисли — відповідає тій субстанції так само, як літери алфавіту відповідають своїм звукам.

Тому ви кружляли самі навколо себе, бо мусили кружляти: Іґа, на канікулах у власної тітки, бо саме тіткою їй була пані Рохацевич, і ви двоє, Яцек і ти.

Не було вже тих, що сильніші від вас. Пробував до неї заливати один із тих познанських урядників — бездарно й недбало, тим бездарніше, що він робив це за відсутності своєї потворної дружини, котра була з ним на курорті.

Тож він був слабшим від тебе, Костоньку. Чи ж розквітла вісімнадцятилітка не могла б віддатись урядникові, котрому п’ятдесят дев’ять років, Костоньку, котрий народився 1868 року, був чиїмсь сином, мав дітей і потім помер, але я тобі про нього також не розповім, бо чому б то я мала тобі про нього розповідати, Костоньку, якщо його життя, як і кожне, не мало значення?

Тож вона могла б йому віддатися, проте не в такій ситуації, не тоді, коли йшлося про курортну інтрижку, не тому одутлому клеркові, коли поруч були хлопці, можливо, поки що не вродливі, але молоді та з обіцянкою прийдешньої вроди, бо насправді всі ті матеріальні розмисли також не мали значення, тому що було літо, палало повітря і палала кров.

Могла вона, вочевидь, і нікому не віддатися — це й було амбіцією тітки Рохацевич, котра не розуміла цієї елементарної речі — забороняючи, контролюючи та переслідуючи, вона тільки підштовхувала Іґу до того, від чого б хотіла її вберегти.

І не вберегла. Іґа першою добачила в тобі те, чого ти сам не добачив, Костоньку. Пам’ятаєш?

Добачила в тобі чоловіка, вона була першою. Не в плані зрілості, до зрілості тобі тоді бракувало ще таки дуже багато, та й далі бракує, але в розумінні статі. Раніше ти не мав статі, лише її споглядання тобі її подарувало.

Ким ти був раніше? Ти був дитям, я вже тоді була з тобою, з самотнім, тихим гімназистом, котрий плентав зі школи додому варшавськими вулицями, ви мешкали в тій купленій у двадцятих роках віллі на Жолібожі, ти був хлопчиною, зануреним у книжки вельми несерйозні як на твій вік — про морські подорожі та дослідження заборонених міст Тибету з книжок Оссендовського, у котрі ти доти ще вірив, ти марив Непалом і джунглями, великими обширами вологої, набубнявілої зелені, повної екзотичних фруктів, грізних тварин, відданих на ласку твоєї гвинтівки, та півголих дикунок, котрих ти раз побачив на фото в ілюстрованому журналі, а вони назавжди оселилися в твоїй кволій хлоп’ячій уяві, оселилися в ній, закоренилися, виросли, а ти уявляв, як став богокоролем дикого племені та формуєш із чоловіків свою маленьку армію, купуєш у торгівців зброєю найновіші карабіни та кулемети, аероплан до твоїх особистих послуг і гармати, а жінки, ті півголі дикунки, усі до твоїх послуг, до послуг Константи, вони служать тобі своїми тілами, а ти володієш ними, а уява підсовує тобі чимраз сміливіші образи тих смаглявих, слизьких від поту тіл.

Ти відрізнявся від ровесників, Костоньку, бо ж вони часто навіть не знали анатомічних особливостей жіночої тілобудови, тому й зринала між ними суперечка, яка точилася з використанням вельми скромного поняттєвого апарату, що базувався на фрагментарних спостереженнях служниць, няньок та — в цьому зізнавалися, трохи конфузячись, — сестер. Наприклад: манда, скільки в ній отворів? Окремий, аби сцяти, бо ж дівчата також сцять, окремий для народження дітей, а окремий, у який вставляють хуй?

Пам’ятаєш, Константи?

Ти розвіював їхні сумніви тоном людини, натомленої анатомічними знаннями.

Чи то все один отвір? І вставляти треба туди, звідки вони пісяють? Бридота. Ти своєю пуцькою також сциш, ідіоте. Ну ніби так, але ж є різниця, бо то дівчина.

А якщо один отвір, то як він побудований? Коли лягаєш на жінку, то хуй націлений униз, як геодезичний маятник, тому суто з позицій анатомії, пане колего, коли жінка лежить, той отвір має бути спереду і вести вниз, щоб можна було вставити. Дурню, глянь сюди, ось — Венера Мілоська. Бачиш якийсь отвір, ідіоте? Сам ідіот, хую ти риб’ячий, то ж тільки скульптура. Та такі скульптури з твоєї мамці фірман у стайні теше.

У хід ідуть кулаки, але потім ти з’ясовуєш. Усе з’ясовуєш.

Ти й хотів би, мабуть, не знати, які вони, але знав. І те знання загалом не робило тебе дорослішим, Костоньку. Таким знанням ти не міг сподобатися дівчатам із пансіонату, без шансів. Таким знанням ти міг би сподобатися курві, тим, що такий молодий, а вже знаєш, що і як, це якби ти мав на курву гроші, але ти їх не мав, не мав грошей, та й узагалі хотів не знати, що там і як, тобі то було вкрай гидко, знання тебе паралізувало. Інші, котрі не знали, що це важко, займалися цим, і щораз хтось приходив до школи, пишний, як павич, і зізнавався: служниця, повія чи ще якась інша жінка зробила з мене вже справжнього чоловіка! І то все дуже просто, вона вставляє, скаче, тоді злазить із мене, та й по всьому.

Ти знав, скільки всього можна не розповісти, тому й боявся більше, ніж вони.

А з Іґою все почалося з розмов, з офіційних прогулянок удень та потаємних прогулянок уночі, ти просто виходив, а вона гнучко вилазила зі своєї кімнати на поверсі, вилазила через вікно, і ми йшли над озеро Мядзьол або на татарський цвинтар у селі та розмовляли, а я тоді вперше в житті провадив такі розмови: інтимні, теплі та близькі.

Потім ми вперше поцілувалися, над озером, навіть при повні, я донині пам’ятаю нечуваний смак її вуст і пам’ятаю, як, коли я її цілував, мій язик заблукав поміж її губ та діткнувся її зубів, а вона його прийняла та відповіла своїм язиком, а потім мої долоні на її спині, довго давалося їм долання того останнього сантиметра повітря, що відділяло їх від тієї спини, не могли зважитися на той останній етап подорожі, але нарешті зважились і спочили на її спині, а від шкіри їх відділяла лише вовна светрика, який вона тоді вдягла, я пам’ятаю фактуру того светрика, жорстку і м’яку водночас.

Тоді Іґа задрижала.

А через два дні ніч була така тепла, майже спекотна. Після вечері Іґа шепнула мені на вухо, щоб я взяв із собою коц, і я вже знав, що то буде.

Я боявся, що не зможу, що не зроблю це як належить, бо ж таки не знав, як воно робиться, і тисячократ обмірковував анатомічні особливості, хоч це знання і не робило мене суттєво сміливішим, бо ж від мами я вже знав такі слова, як eiaculatio praecox та інші, які теж додавали відваги. Але я втішався тим, що вона теж не знає, — бо зізналася, що ніколи не була з чоловіком, та я, зрештою, і сам не міг помислити, щоб усе могло бути інакше.

А потім, на коці, ми шлюбували собі все, що тільки можна собі шлюбувати, коли так уперше насправді кохаєш, то ми й шлюбували собі геть усе: те, що ніколи не розлучимось, що до кінця будемо разом. І кожну з цих присяг ми порушили.

А потім усе сталося, ми роздягалися кожен сам собі, кожен знімав власне вбрання, потім торкались одне одного, а вона боялася мого membrum virile, котрий був такий розбухлий, і коли вона його торкнулася, то, звісно, все негайно закінчилось, а я того соромився, але Іґа була мудра, хоча й недосвідчена, так само цікава і спрагла, як і терпляча, вона мала жіночу інтуїцію, котра їй диктувала, що належить робити.

Потім був її біль, крик і поцілунки. І потім ми лежали на коці, коцом укриті, тулились одне до одного і знову обіцяли одне одному все, вічність, що ніколи не розлучимось.

А потім розлучилися, біля двору Рохацевичів, Іґа пішла до себе, я до себе, а потім ми знову зустрілись і знову обіцяли одне одному все, а потім остаточно розлучилися, хоча ж обоє повернулися до Варшави.

У Варшаві ми страшно посварилися, вона обіцяла, що ніколи більше не озветься до мене і словом, і, звісно, вона довго по цьому мені таки не відповідала, а потім ми знову зустрілися, то було вже значно офіційніше, а потім нас уже й не сильно обходило, що про це все можуть сказати батьки Іґи, а потім ми розійшлися, бо я закохався в Гелену, Іґа мене зненавиділа, її собі взяв Яцек і швидко відучив її ненавидіти мене, ми жили вже практично в досконалій злагоді всю другу половину тридцятих років, котрі, власне, зараз, коли я поклав голову на коліна Гелі, добігають свого сумовитого кінця, 14 жовтня 1939 року. І то мені все звучить якось дивно, вголос вимовляти, «тридцяті роки».

— Що тридцяті роки? — питає Геля.

— Знаєш, Гелю, в серпні Іґа намагалась… — починаю. Але Геля затуляє мені долонею вуста.

— Нічого не знаю і знати не хочу. Мовчи, Константи, мовчи.

Намагалась мене відбити. І чи мав я сказати своїй дружині, що я таки відмовився, і відмовився далеко не через Гелю, а лише через Яцка, бо в Теребовлі казали: ми не відбиваємо дружин своїх колег-офіцерів, підпоручику Віллеманн! І я собі те запам’ятав, докладно запам’ятав, хоча не запам’ятав більше нічого.

І що, я мав би зараз сказати, що я відмовився, коли стільки разів не відмовився, крім цього?

Але вона пробувала, пробувала, на іменинах Яцка, котрі йому зорганізував Ведель у крамниці-кав’ярні в нашому шоколадному домі, скільки то було, два місяці тому, а ніби вічність, два місяці тому, було літо, а ми з Яцком так переймалися, що не маємо білих піджаків до смокінга, тому нарешті обоє справили собі білі піджаки і далі переймалися, чи послужать вони нам і потім. Але вони були. Тому зараз висить той піджак у моїй шафі, міг би відчинити шафу, дістати той піджак і вдягнути його, але навіщо?

Ми з Іґою тоді багато говорили, по телефону і наживо, багато всього згадували, і тоді між нами була та неповторна в іншій конфігурації близькість давніх коханців, досі приязних, здатних поглянути на самих себе іншим поглядом, понад уже згаслою ненавистю. А на іменинах Яцка з колонок лунав слоу-фокс із фільму «Волоцюги», співав Мечислав Фоґґ і грав оркестр «Сирени».

І ми колували начищеним з оказії тих іменин паркетом магазину-кав’ярні, а ти шепотіла разом із Фоґґом, ти була в ясно-синій сукні з довгими рукавами і шепотіла, Іґо…

Я нічого про тебе не знаю, звідки тебе приніс вітер, не знаю твоїх чеснот, не знаю твоїх вад, єдину лише річ про тебе знаю, знаю тільки, що ти робила з моїм серцем.

Ти чудово танцювала, Іґо Ростанська, та і я танцював незгірш, і ми були такі прегарні, давні коханці у слоу-фоксі, швидко, швидко, повільно, моє стегно між твоїми, моя стопа поміж твоїми стопами, наші стегна дотикаються, твій торс і шия предивно відхилені, але наші очі зустрічаються, і ти шепочеш із Фоґґом, слово до слова, в чоловічому роді.

Тільки одне про тебе знаю, що ти зробила з моїм серцем.

Геля на нас дивиться, Іґо, Геля, що я на її колінах зараз лежу, Геля на нас дивиться і що собі думає, що може собі думати, але ж ми танцюємо, стегно моє сповите єдвабом твоєї сукні.

Потім я відвів тебе до столика, і ми розмовляли, попиваючи вермут, а коли Геля пішла нагору глядіти Юрчика, ти прошепотіла, що з Яцком тобі ніколи не було так, як зі мною на тому коці.

То була прегарна брехня, і нею ти зробила мені дуже приємно, а тоді лизнула моє вухо. А я побачив Яцка, котрий мене не бачив, і я втік до Гелі, кинув білий піджак на крісло і пішов спати біля своєї дружини, вельми пишаючись собою.

Тож зараз я мовчу, лежу на колінах Гелени, білий піджак абсурдно висить у шафі. Думаю про те, що зараз робить Яцек, мій єдиний друг, після Гелі — найдорожча мені людина.

— А що там у Яцка? — питає Геля. Тобто вона думає про те саме.

— Не знаю.

— Коли його бачив?

— У середу.

— В лікарні?

— В лікарні.

— Ти по морфій ходив.

— Так.

Вона ж знає, вона мене тоді бачила, три дні тому, бачила, тому не брехатиму.

— І він дав тобі, так?

— Дав.

Мовчить, і я мовчу.

— Зателефонуй йому. Телефон уже працює. Скажи йому… Скажи, що знайдеш Іґу.

— Я тепер буду хорошим, Гелю. Уже не буду вживати наркотики. І пити не буду. Займуся конспірацією, хай мене краще вб’ють, принаймні тоді моє життя буде чогось варте, матиму якусь мету, принаймні на щось придамся.

Не бачу, але чую і відчуваю: всміхається, всміхається делікатно, не знаю — чи поблажливо, чи з надією, чи радо, не знаю, не знаю.

— Але Яцкові зателефонуй. Номер той самий.

Тож я піднімаюся з її колін, тягнусь до апарата, кручу номер, є сигнал.

— Прошу доктора Ростанського. Віллеманн на лінії.

І що я запитаю, що йому скажу?

— Слухаю.

— То я, Константи.

— Не маю, не дам, кінець. Не проси, не дзвони і не приходь, — твердо відповідає.

— Але я нічого не хочу, Яцку.

— Не дури.

— Не дурю. Я зав’язав. Кінець.

Мовчимо.

— А що в тебе? — питаю по хвилині.

— Помирають, одне за одним.

Знову мовчимо.

— Є якісь новини про Іґу?

— Поки нема, — кажу тихо. — Але шукаю. Маю людину, котра її знайде, маю контакти в нашій поліції і в німецькій. Знайду її.

— Дякую, Костику.

— Не дякуй.

У слухавці якісь голоси поміж тріском.

— Мушу йти, кличуть.

— Іди. До зустрічі, Яцку.

Слухавку на рогатки, тремчу в своїй оселі, в шоколадному домі, Геля дивиться на мене, добра Геля, люба Геля, зникла зла Геля, котру я ненавидів і котрої боявся, бо ж загалом вона геть не така, як її євгенічний батько. Геть не така.

— І що з ним? — питає.

— Нічого. Працює. Поранені мруть.

Відважний, відважний Яцек, відважний на медичних студіях, відважний корпорант[64], відважний з модною штукою в руках і відважний за операційним столом.

Відважним він був і тоді, коли я насправді хотів його вбити. Коли десь у середині тридцятих років ми стояли з гладкоствольними пістолетами, Яцек мав стріляти перший і демонстративно вистрелив у повітря, а потім повернувся до мене своїми широкими грудьми та всміхнувся мені, перепрошуючи, просячи пробачення, після чого заплющив очі.

Ти справді хотів його вбити, Костику, я добре пам’ятаю, я стояла за тобою і підтримувала твою руку з пістолетом, і ти цілився, щоб його вбити, і вистрелив, і не влучив, Костику. І нині ти думаєш, що схибив зумисне, але це неправда. Ти схибив, бо пістолет був поганий, бо секунданти за згодою сторін зробили похибку на прицілі, ви стрілялися на іподромі шволежерів з відстані тридцять п’ять кроків, пістолети без нарізки і без мушок. Але ти мітив йому в груди, в груди єдиної людини, котру міг і можеш називати другом, ти бачив його лице над чорною трубою ствола, його білий комір сорочки — бо ви не хотіли стрілятися в мундирах, хоч обоє й могли на правах офіцерів.

Але нас ті мундири бридили, обидвох, бо нехіть до мундирів також нас єднала, так, нас усе єднало, і тільки вона, Іґа, нас розділила.

Іґа вас розділила, Іґа нас розділила.

Ти тоді вже був закоханий у Гелю, чи ти був закоханий у Гелю вже тоді? Як то було, не пам’ятаєш, Костику, не пам’ятаю. Але ти все одно вистрелив. Не хотів у нього влучити і не влучив, бо ж не міг я вбити Яцка. Хай буде так, Костику, пам’ятай це собі, як захочеш.

Ти кохав Гелену і знав, що Яцек з Іґою зближуються, і все було в ідеальному порядку, доки ти не побачив, як вони цілуються. Очевидно ж, вони цілувалися й раніше. Але саме тоді ти зрозумів, що Іґа таки вислизає тобі з рук.

Ти не бачиш цього, Костику, але я бачу. Із тіл коханців виростають великі чорні колони, з тієї самої матерії, що темною субстанцією пульсує під шкірою історії і, зустрічаючись сама з собою, заламується готичними стрілчастими арками, поєднується на довше, ніж тривають життя самих коханців, їхні тіла помирають, а колони існують і далі, походжають між ними чорні боги, тільки ж ти не знаєш ні про колони, ні про чорних богів, Костику, то не твоя справа, колони й боги тебе зовсім не обходять. Але я їх бачу, бачу колону, що проростає з твого тіла, і колони з тіл усіх жінок, з котрими ти був, бачу, як вони єднаються склепінням, а на склепінні сидить злий чорний божок.

Коли ти побачив Яцка з Іґою, то нічого не зробив, пам’ятаєш, Костику?

Чого ж ми тоді взагалі стрілялися, не можу пригадати. Ну тобто я пам’ятаю, що нам ішлося про Іґу, але як, що там було про неї, я ж тоді вже був із Гелею, що мені було до Іґи?

Не пам’ятаєш, Костику, забув, дурненький, бо таки хотів забути, викинув із голови.

А було так: ви сіли у «Зем’янській» п’яні. І, здавалося, цвіте між вами дружба і всіляка злагода. Ви навіть обіймалися, випиваючи чергові келишки коньяку, одним духом, як горілку.

Були там також Іґа і Геля, були обидві, вони вже заприязнилися, дивилися на вас ізнизу вгору, від столика архітекторів, сиділи з Журавським та іншими, а ти тоді шепнув, Костику: «І як тобі смакують мої недоїдки?»

Про що ти думав, кажучи це у вічі Яцкові, котрий був закоханий в Іґу, про що ти думав, кажучи це у вічі Яцкові, котрий приязно до тебе ставився?

Не знаю, чи ти взагалі про щось думав. Ти йшов стежкою тигра, ти був драконом, ти знайшов його найменш захищене місце. А потім був невеличкий скандал, про дуель навіть у «Кур’єрі» написали, без прізвищ, зате вельми насмішкувато, що то, мовляв, була дуель, яких багато, у якій основною жертвою стає дах, що його дуелянти з великою радістю дірявлять, ніби то дах спричинився до всіх тих образ і викликів.

А потім ви возз’єдналися, легко возз’єдналися…

— Спи вже, Константи, — каже Геля.

І я засинаю. А потім прокидаюся надвечір. Геля приготувала вечерю, скромну. Якийсь суп, хліб. Юрчикові дістається м’ясо, він їсть і дивиться на свого татуся, на переможеного вояка, котрий жодного разу не вистрелив, дивиться, дивиться на морфініста, дивиться на моє життя, на мої невдалі рисунки, на змарновані шанси, на все моє життя, на мого мертвого батька, на мою матінку Білу Вірлицю, на все дивиться і не бачить.

По вечері Геля поклала Юрчика спати, а я в своєму одязі знайшов кількаденний шоколад, той, що його купив у Галі Мировської. Заніс до кімнати Юрчика.

— Він уже спить.

— То я покладу біля нього на столику, вранці зрадіє.

Геля подивилась на мене, і в її погляді було видно кохання. Ми пішли в ліжко. Її рука була на моєму торсі, моя рука — на її грудях. Не відвертала голови. Потім я пригортав її, а вона тихесенько плакала.

Потім я заснув.

Розділ VI

Я дивлюсь на нього, на Константи Віллеманна, споглядаю його звисока, дивлюся, як він спить біля своєї дружини, в шоколадному домі, вони сплять побіч, поєднані нещодавніми любощами, близько, бо вона все знає і все йому пробачає, сплять, я дивлюсь на них і бачу, як темна субстанція, що пульсує під тоненькою шкірою світу, випускає свої мацаки. Оплітає опори, на яких стоїть шоколадний будинок, прослизає на сходи, входить, спинається вище, шукає його.

Чи можу я її перемогти?

Я чорна богиня. Я знаю мови людей і янголів. Дозволяю мацакам зіпнутися вгору сходами, дозволяю прослизнути попід дверима, дозволяю ввійти до спальні Константи, влізти під ковдру, вдома холодно, але темна субстанція того не знає, вона не шукає під ковдрою тепла.

Дозволити їй чи спинити її?

Я чорна богиня.

Дозволяю.

Темна субстанція торкається Константи.

Дзвонить телефон.

Темна субстанція оповиває Константи, розтуляє йому губи, проштовхується поміж зубами, вливається в стравохід і трахеї, заповнює легені та шлунок.

— Константи, телефон, — крізь сон промовляє його дружина Гелена.

Устань, Константи, візьми слухавку. Це телефонує Інженер, це телефонує твоя доля і твоє життя, ти мусиш відповісти. Устань, Константи, устань.

Темна субстанція в’ється кишками Константи, тисячериться альвеолами його легень, просочується в кров, наповнює його анус і сідниці, розливається всередині стегон, оповиває Константи ззовні та зсередини.

Дзвонить телефон.

— Константи, телефон, — каже Геля.

Розплющив очі. Розплющую очі. Розплющив очі.

— Іди, візьми, прошу. То, певно, щось важливе. — У темряві голос Гелі гучить, як ворожба.

Встав, встаю, встав. Зимною квартирою до телефону.

— Алло, — прошепотів у слухавку матовим голосом, підняв слухавку, не світив світло, в темряві, стираю темряву з очей.

— На зв’язку Тридцять Сьомий, — сказав голос Стефана Вітковського, я його пізнав безпомилково.

— Хто?

— Тридцять Сьомий, — повторив Вітковський.

Я щось муркнув у відповідь.

— Прошу сьогодні об одинадцятій прийти у «Зем’янську». Вже відчинено. Точно на одинадцяту.

— Сьогодні? — непритомно запитав я.

— Так, так.

У трубці клацнуло. Я її повісив. Глянув на годинник: четверта ранку. Боже.

Все повернулось до мене, все і нічого. Я пішов спати далі, але вже не заснув, лише втикав у стелю, поки через кілька годин, уранці, до нашого ліжка прибіг Юрчик, увесь вимащений шоколадом.

— Я з’їв! — гордо повідомив він.

Через півгодини все було так, як мало бути, мій єдиний син, перший і останній, моя дружина, я, ковдри, його мордочка та присохлі рештки шоколаду на ній. Жарти, штурханці, лоскіт.

Оце мій перший спогад. Моя мама в таких забавах участі не брала, вона розчісувалася, чесала волосся перед ванною, чеше волосся щіткою з м’якою щетиною, я любив її торкатися, хоч вона й сварилася, якщо заставала мене за тим. Мій батько в картатій піжамі — тепер я знаю, двадцятирічний, тоді я того не знав — і я на подружньому ложі моїх батьків, батько мене лоскоче, я кричу німецькою: «Nein, Vati, hör auf Vati, es reicht, kitzele mich nicht!»[65] — і сміємось обоє, який то може бути рік? Війна ще не розквітла, але птахи вже співали, і на деревах було листя, тож війна вже вибруньковувалась, але я нічого про те не знав, та й мій батько, певно, знав небагато, а з того, що він знав, йому була тільки радість, і він гострив свою важку шаблю, драматично підносив її до стелі, а я дивився на той несиметричний лук із-поза дверей, батько спирає вістря шаблі на сидіння табуретки, точило ковзає з мокрим скреготом — від середини леза вниз, вниз, вниз, а потім батько озирає вістря на тлі вікна.

А зараз я, мій перший і останній син та Геля, холодна квартира, шоколадні мури й тепло під ковдрами, і за хвилю все так, як і має бути, немає війни, немає програного життя, життя з чужої ласки, немає непотрібного підпоручника, котрий ніколи не стріляв у ворога, зате замордував чоловіка і ножиком видовбав йому око. Немає.

І ми лоскочемось і сміємося з Юрчиком, але я все задаюся питанням: яким дивом мені це вдається? Яким чином, якими силами та сама рука, що вийняла око Каєтану Тумановичу, зараз рухається тонкою шкірою, худими ребрами мого сина, а він аж корчиться від сміху, а Туманович корчився від болю, який не має назви.

Хто вийняв око Каєтану Тумановичу, Костоньку, то був ти чи хтось інший, Костоньку?

А потім сніданок, хліб із залишками масла і кава. Дивлюся на них знову. На Гелю, на Юрчика. Я вже інша людина. Не така.

Потім виходжу, до «Зем’янської».

А проте таки не до «Зем’янської».

Вийшов із шоколадного дому перед десятою, хотів бути в «Земянській» завчасу, а то ж чотири кілометри пішки. Ішов Маршалковською, кам’яниці як стояли, так і стоять, хтось латає хідники, хтось вставляє у вікна сліпий дикт.

Охоплений ірраціональним страхом перед тим, що Інженер може побачити мене з вікна, проминув площу Спасителя і йшов далі, і, на Бога, в котрого не вірю, і, на всіх богів, що в них я також не вірю, звик я, звик до цієї варшавської вулиці — нової, іншої, вулиці, що постала після краху всього іншого.

Два тижні — і я звик. Що не побачу вже зелених мундирів та круглих шволежерських шапок і тих чудових гнідих і білих шволежерських коників, за тим я навіть не жалкував, хоча сірі швабські мундири й мотоцикли я ненавиджу трохи більше, проте на цій вулиці їх аж так багато не видно.

І до всього іншого звик. До перемеленого міста, перемелених людей, дещо посірілих, до оголошень на стінах і парканах, до сліпих вікон, і торгівців усім, і до зими в жовтні, зими, що ніколи не скінчиться, і Bekanntmachungen[66] на стінах.

Люди дивні. Молоді ходять ніби прибиті — для тих, кому років надцять-двадцять, завалився цілий світ. Але решта — старі пережили росіян, німців, одну невелику революцію, одну війну, пережили ендеків та соціалістів, травневий замах і Пілсудського, кризу і все, тому що їм зараз ті німці?.. За Безелера не було ж погано, можна було жити. Порядок був. І зараз переживемо. Нємци ж культурний народ, так, почув Константи, сказав хтось російською.

Ну а що жидки бояться, то вони слушно бояться, ці жидки, жидівочки та їхні жиденята ще сумуватимуть за нашими студентськими погромами.

Я проминув Пруденціал, зараз геть недоречний у своїй американській, фалічній пишноті, після поразки тих, хто його будував.

Ти не знаєш, Константи, скільки ще поразок попереду буде у вас, котрі збудували той Пруденціал, бо ти ж також його будував, усі його будували, це тоненька шкаралупка цивілізованої польськості на товстому, тупому тілі мужицького слов’янства. Тіло знало, що ви ним гордуєте, і ненавиділо вас за ту погорду, тим більше що знало — воно гідне тієї погорди. І то ви все програли, а не те ненависне тіло, ненависному тілу ваша поразка у війні з німцями була люба, тому що вам, панове, та війнушка була не потрібна. А найдивніше було тим тканинам, що поміж тілом і вами, котрі вже пристали до вас, але вони ще не ви, хоча вже й не вони, до тіла вони вже не повернуться, а ви гордуєте ними так само, ніби вони досі підстеляють собі чоботи соломою, то куди їм іще йти, до німців? Підуть до німців; як буде треба, то й до самого чорта підуть.

А на Мазовецькій, на якій я бачив, як Тувім тягнув Веняву[67] із «Зем’янської» до «Під Горобцем», щоб його з ним бачило якнайбільше людей, на Мазовецькій, котрою належало походжати в доброму товаристві, на Мазовецькій, де Константи Віллеманн франтував, бавлячись тростиною, де був супутником артистів, допущеним через Ярослава, через якусь його таємничу силу міжлюдського зв’язку до контактів із найпершими, на заздрість тих уже справжніх митців і творців, наділених, на противагу мені, тим чи іншим талантом, проте їх там угору не запрошували, а мене запрошували. Не завжди і не щоразу, але запрошували.

Ну, але я таки мав опельок із брезентовим дахом, був пристойним і заможним молодиком із німецьких сілезьких графів, мав гарний костюм, танцював як диявол, був підпоручником уланів резерву з чудового, хоч і провінційного полку, грав у теніс, знав різні мови і, звичайно, пасував до того світу, в якому вони себе хотіли бачити.

Тому мене щиро ненавиділи всі ті поети й поетки, художники та митці другої ліги, другого сорту, не такі вже й неіснуючі, вже такі, що присутні в цьому світі, що пишуть, публікують написане тут і там, від Prosto z Mostu до Wiadomości, їх хвалять або ганять, вони живуть, вони є.

Але як вони живуть, убого, в єдиному пальтечку, в зачовганих, незграбних піджаках, шерсть на колінах і ліктях протерта чи не до прозорості, так живуть, а які вже там авта! Які там подорожі до Відня чи Мілана. Коли їдуть до Парижа, то там гніздяться в якихось закапелках із робітничою хробачнею з Болгарії та Румунії, на готелі, в яких я сплю, в яких спав я з подібними до мене, вони навіть не дивляться.

А ті, що не вбогі, як той молодий віленський товариш Івашкевича, що любив комуністів, його прізвища я не пригадую[68], той, із квадратною щелепою, поет на повній ставці, втомлений, виснажений роботою, відчуває, як талант витікає йому крізь пальці, спрацьовані місячними рапортами та запитами, той, хоча й має добрий костюм (але автівки, вочевидь, не має), іще бідніший, ніж усі ті, котрі часом навіть голодують, бо не має навіть власної гідності, він ненавидить таких, як я, ще дужче.

Ти добре пам’ятаєш його прізвище, Костику, добре пам’ятаєш, Ярослав його любив, добре знаєш, тільки вдаєш, що забув, сам перед собою вдаєш, а нащо тобі зараз цей театр?

Добре, знаю нащо. Він був поетом, а ти був просто людиною, котра мала місячний дохід, походження і машину.

Він був і буде поетом, а ти, Костику, де твій будинок і машина?

Тож вони гордували мною, Яцком, нашими дружинами, костюмами й автівками, гордували тими, від кого хотіли ласки, дорікали Ярославові тим, що він пускав нас до кола «Зем’янської», а потім усе частіше в «IPS» або в «SIM»[69] з на Крульовській, ми навіть не мали купувати в них ту ласку, не мали ставити їм обіди, бо вони навіть не хотіли собі безпосередньо наших грошей, їм не потрібні були мої чеки чи рантьєрські прибутки Яцка, хотіли просто спілкування з нами.

А зараз я прийшов сюди, в «Зем’янську», а проте не в «Зем’янську». Не було жодного знайомого обличчя. За столиком угорі сидів якийсь обшарпанець і сьорбав суп, річ немислима не те що перед війною, а навіть перед капітуляцією — щоб зі столика під намальованою на стіні філіжанкою кельнер не вигнав випадкового гостя. А той навіть на варшав’янина не схожий, хіба на якогось приїжджого зайду. І на нього звертались розлючені, обурені погляди, але то було ніщо порівняно з тим, що ще два з хвостиком тижні тому найдужчий із кельнерів спустив би того порушника зі сходів, а тоді й геть викинув би з кав’ярні, давши наостанок копняка під зад.

Я сів за порожній столик.

— Мої шанування, вельможний пане, — сказав кельнер, кланяючись мені до пояса, ніби я щонайменше Радзивілл. — Нарешті якесь знайоме і шляхетне обличчя, вельможний пане.

Я вдячно й поважно вклонився у відповідь.

— Є кава?

— Паскудна, але є.

— Горілка?

Той кивнув.

— Тоді півчорної та придорожню[70].

— Момент.

Я дістав газету, що висіла на стіні на дерев’яному прихваті. Новий «Кур’єр Варшавський», номер п’ятий. Уже п’ятий! Чотири пройшли повз мене. Переглядаю, гортаю скромні сторінки, кілька статей, невеличка мапа, десятки оголошень, колег підхорунжого Касперського Іґнація просимо будь-які звістки про долю сина переказати батькам, номер будинку вулиця телефон.

І нічого.

Тільки на другій сторінці заголовок: «Жахливе вбивство на вулиці Лєшно!» Нападник жидівського походження по-звірячому вбиває львів’янина Тумановича, попередньо осліпивши того за допомогою ножа, чи не для того, аби він розповів, де ховає гроші.

Чому жидівського?..

Думай, Костику, думай. Тебе не могли сприйняти за поляка, ти говорив німецькою. Ну?..

Мене не могли сприйняти за поляка, я говорив німецькою. Не могли написати, що то німець чи хтось німецького походження. А якщо не німець і не поляк, але говорить німецькою, то жид. Ну бо точно не швейцарець.

І добре. Зрештою, одне пишуть, а німця шукають. Напевне. Зрештою, де б то зараз шукали, в такому хаосі. Не шукають. Нічого боятися.

Нічого боятися. Тільки ж я до чортиків боюся, чому боюся, чому. Нічого боятися. А все ж.

Я посидів так іще трохи в дивному відчутті буття ніде, у світі, якого немає, у великому поміж.

Випив горілки, посьорбав гидкої кави. Устав, щоб повісити газету на місце. Знову розгледівся кав’ярнею. Профан, котрий загиджував своїм супом столик нагорі, вже зник. Столик, котрий пам’ятає лікті Веняви і Тувіма, спорожнів, я за нього не сяду. За іншими столиками, внизу, сидять уже інші гості, на котрих кельнер дивиться дещо доброзичливіше: вони дивно вдягнені, прийшла туристична мода, я це ще раніше на вулиці помітив, але звалив усе на те, що кожен одягається як може, аби тепліше. Але тут бачу, що це, вочевидь, свідомий вибір гардеробу. Гірські черевики з підківками. Лижні шапки, анораки. Пумпи й картаті шкарпетки, навіть два наплічники звисають із крісел.

Я сперся на шинквас, попросив ще одну чарку. Кельнер негайно налив і відразу зауважив, що я не повертаюся до столика, ніби чогось від нього хочу.

— А скажіть, пане, — запитав я, — чого вони всі так повбиралися, ніби йдуть на Татри в похід?

Той знизав плечима.

— Така мода, окупаційна. Ніби от-от — і всі вирушать на Угорщину. Гляньте, пане, отой навіть шалика не зняв. Ще трохи, і лижі мені під стіною ставити почнуть.

— А вони не бояться, що їх заарештують?..

— Та, мабуть, ні. Німці сюди не зазирають. Для німців буде, мабуть, «Адрія» зарезервована, коли відкриється. А може, й уже відкрилася, не знаю.

— Та ви що? — ввічливо здивувався я і, ще хвилину постоявши біля шинкваса, повернувся до столика, і, щойно за нього сів, відчинилися двері, крізь які ввійшов Вітковський. Шкіряна куртка, галіфе з кирзовими чоботами, англійська шерстяна краватка в горошок, картуз. Він привертав до себе увагу навіть на тлі туристів за столиками.

І при цьому вже від порога поводився дуже дивно: став у дверях та обводив цілу залу проникливим поглядом, наче перевіряв, обмацував усіх присутніх. Отак хвилину стояв, не змінюючи пози, а правицю недвозначно тримав у кишені шкіряної куртки, рука в ній лежала не вільно, а була напружена, відведений від тулуба лікоть ясно сигналізував: у мене в кишені зброя! Може, там і була зброя, може, навіть мій браунінг був, але мені радше здається, що то був театр.

І раптово, так само як увійшов, — розслабився. Округле лице розпливлося в усмішці, він зняв шапку, залунало гучне «доброго дня!», домислена зброя солодко заснула в кишені, ненароджена, а може, й геть уявна.

Я не відповідав, усе ще здивований театральною поведінкою Інженера. Пробігся поглядом обличчями інших гостей кав’ярні, котра тепер була «Зем’янською» хіба за назвою: вони були в екстазі! І так досконало пасувала до їхніх туристичних одностроїв — і при всьому патріотичних, у тому-то й річ! — та показушна клоунада, ковбойські жести, ті галіфе й кирзові чоботи.

Тим часом Вітковський був уже біля мого столика.

— Доброго дня, — повторив. — Добре, що ви вже тут.

Він сів, а кельнер без жодних питань подав йому каву і — що цікаво! — коньяк.

— Для мого приятеля те саме, — наказав він так, ніби я був зголоднілою панянкою, котру ведуть до цукерні, напихають тістечками, а хвилиною пізніше їбуть у брудній кімнатці з погодинною оплатою, поки дівчинка ще пам’ятає солодкий смак фаршированих макароників[71] від Гербачевського.

— Я для вас маю документи.

Ніби у фокусі, на столі з’явилось довоєнне посвідчення особи.

— На прізвище Махура. Махура Ян. Мешкаєте у Варшаві, безробітний. Візьміть.

Я взяв. Кельнер приніс мені коньяк і півчорної.

— Звідки у вас моє фото?.. — здивувався я.

Вітковський тільки махнув рукою.

— Дайте, — сказав він. Я віддав документ, а Інженер, на мій превеликий подив, знову заховав його до шкіряної кишені. Я понюхав коньяк. Добрий, мабуть, «Мартелл».

— «Мартелл»? — люб’язно поцікавився я.

Інженер глянув на мене без особливої поваги. Я вирішив повернутися до теми документів.

— Але ж мені таки потрібні будуть ті документи, правда ж? — трохи несміливо поцікавився я.

— Правда. Але ще не зараз. Зараз я для вас маю кращий варіант, значно кращий. Маєте піти на Фредра, 6, кам’яниця Вавельберґа. Знаєте, де це?

На «ви». Тобто він до мене поваги не втратив. Шанує мене. Шанує.

— Знаю. Банк «Західний».

— Отож. Чудово. Там є Німецький клуб, підете в нього і запишетесь німцем. Навіть поверніться до батькового прізвища, чом би й ні. Константин Штрахвіц фон Ґросс-Цаухе унд Каммінец.

Я завмер при столику, з келишком на півдорозі до вуст. У носі крутив аромат коньяку, а я все не міг здобутись на голос, вникнути в те, що мені казав Інженер — і що то, власне, було: прохання, порада, наказ?.. — вникнути в те, що він сказав, зміст іще не встиг розійтися свідомою частиною моїх розбурханих думок, але вже зміг мене паралізувати.

Костику, Костику, навіщо б тобі це робити?

— Другою, фальшивою особою ви зможете користуватися на власний розсуд, бо вона може вам знадобитися. Але найбільше ви потрібні організації в ролі німця. Також, у свою чергу, ви повинні скласти присягу.

— Інженере, але я не хочу бути німцем! Я поляк! — жалібно заскімлив я. — Польськість мені дорого обійшлася, я воював за польськість, я не можу тепер стати німцем, та ще й із моїм прізвищем!..

Вітковський тепло всміхнувся.

— Ну, але має бути під справжнім прізвищем. Ви будете нашими очима в них, нашим контактом, чи не найважливішим посередником нашої організації, чи не найпотрібнішим. Ми вас потребуємо не як якогось там німця, а як Штрахвіца.

— Я Віллеманн! — вигукнув я. Тоді роззирнувся залою, сам злякавшись того крику. Кельнер допитливо дивився на мене. А Вітковський знай тепло всміхався, ніби те, що станеться, давно вже було вирішено, а зараз йому треба тільки перечекати мої жалі та коники.

— Але ще сьогодні станете Штрахвіцем. І я дуже прошу не уявляти собі, що ми будемо розпускати якісь плітки. Те, що ви стали нашим агентом, буде зберігатись у щонайбільшій таємниці, тож вам доведеться покірно зносити всі товариські кляузи.

— Моя дружина цього не знесе, — заскиглив я.

Вітковський хвилю повагався, його круглим лицем промайнуло кілька суперечливих гримас, спершу холод і байдужість, а тоді зненацька — поступливість і добросердість. Він широко розвів руки.

— Дружині можете сказати. — Знов усміхнувся. — Зробимо один виняток. Я знаю вашого тестя, жінка з такої родини заслуговує на повагу.

— Інженере, вона ж не повірить.

— Ну то я їй сам скажу. Не маю жодних сумнівів, що вона зможе тримати таємницю. Тільки знаєте що, пане, тут маємо зіграти певну комедію.

Я затремтів.

— Так. Бо, розумієте, як станете Reichsdeutsch, то кожен легко повірить, із вашим походженням…

Він казав легко, ніби незначущі речі, а проте я знав, відчував, як він мене перевіряє, його цікавила моя реакція на ці слова, і він, мабуть, побачив у мені те, що виглядав, бо я таки виразно здригнувся. Він усміхнувся і повів далі:

— Так, у це кожен повірить. Але ваша дружина таки не дуже зійде за німкеню. А якщо німкені з неї не вийде, то і з нею-полькою зостатися теж не можете. Тому ви повинні розлучитися. Звісно, тільки напоказ. Час від часу будуть можливі навіть якісь таємні зустрічі.

Я вже не був спроможний щось на те відповісти. Бо як?

Протестувати, Костику, стояти на своєму, на своїй ідентичності, на собі самому, на своїй ідентичності, так тяжко вибудуваній, вибореній. Спробуй, любий хлопче, спробуй.

— Але ж я з ними оце допіру воював… — я запротестував, щойно відчув таку потребу.

— Ну але ж ти не стріляв, правда? Ми вже про це були говорили, — сказав він, ні на хвилю не припиняючи всміхатися, його усмішка нагадувала мені морду акули.

І мені забракло духу, мені забракло духу. Він знову говорить до мене на «ти».

Костику, смішна ти кулько з м’яса і шкіри, моя бідна маленька іграшко, забавко темної субстанції, що пульсує під шкірою світу, Костику, мій любий, єдиний…

Вітковський штурхнув мене в плече.

— Та то я жартую, пане. Ви з ними воювали, а вони за те вас поважатимуть. Чули про Ґудеріана?

Ну, чув, чув. Генерал. То я й кивнув.

— Ну, от якісь його кузени, з Холма, також воювали в нашому офіцерському складі, та й наче добре воювали, а зараз вирішили, що вони вільні від присяги, бо так виходить, уявіть собі, що Польщі вже немає, тому й присяга неважлива…

— Та бо таки немає, — урвав я його мову. — То, може, й справді неважливо.

Інженер гучно розреготався, ляскаючи себе по стегнах.

— Добре, добре!.. Так і маєте їм казати, коли вони будуть запитувати. Дуже добре!

Він нараз споважнів, а я нараз збагнув, що Вітковський просто кохається в акторській справі, в тих раптових контрастах настроїв.

Нічого ти не зрозумів, Костику, нічого не знаєш, не зможеш читати людей, котрих зустрічаєш, бо ти сліпий, бо не розумієш людства.

— Але насправді ж вам відомо: осьде Польща! — Інженер гупнув себе по широких грудях, аж загриміло. — І у вас вона теж там. Я знаю.

Він підвівся.

— Коли в них зареєструєтесь, подзвоніть мені, ми приведемо вас до присяги і дамо подальші накази. Ну то бувайте.

Ляснув мене по плечі. Я встав, геть приголомшений.

— Але мамі я мушу сказати правду.

Він широко всміхнувся, знову, знову, знову, радісний, ніби в ролі веселого господаря в легенькій комедійці.

— Не буде потреби, самі побачите. Ну, мені вже пора. Вітчизна чекає. Чолом!

Я щось невиразне муркнув у відповідь, знову не міг докладно знайтися в цих нових декораціях контакту ні товариського, ані службового, не знав, що маю сказати: «Так точно, Інженере»? «На славу вітчизни»?..

Ти просто не маєш слухати тих наказів, Костоньку. А якщо вже послухав, то не має жодного значення, як зараз відреагуєш, любий мій.

— А, мало не забув, — із півдороги повернувся Вітковський. — То для вас.

І він поклав на стіл маленький, але грубий паперовий квадратик, багато разів складений аркушик. І вийшов, зник, а чи й справді тут був? Дивний погляд кельнера доводив, що таки був.

Я розклав згорток. Виконаний зеленим чорнилом польськомовний напис проголошував: «Іґа Ростанська, заарештована під Радзиміном 1 жовтня, наразі перебуває під тимчасовим арештом на вулиці Шуха, 25, може бути переведена в ув’язнення на вулицю Дзєльну, 24/26».

Перша думка: що вона робила першого жовтня під Радзиміном? Чому тікала з Варшави, замість бути в Яцка при боці?

Друга думка: зателефонувати до Яцка, до лікарні, бо ж це означає, що Іґа жива, жива! Розповісти йому про все, але чи розповідати про знімки в Саломеї?..

Третя думка: один день, він дізнався про це за один день. То не якась доморощена, диванна організація, котра може й має бажання діяти, але не має для цього ні засобів, ні змоги. А Вітковський може. То чи не варто було би співпрацювати з ним у цих питаннях? Навіть коштом набуття німецької ідентичності, бо це ж найвища посвята для вітчизни — позбутися для неї не життя, бо на це і вояк здатний, але самого себе заперечити, власне ім’я та честь, прийняти не лише кулю, але гірше — прийняти погірдливі лайки та образи, що ними в мене несхибно цілитимуть.

То я готовий до цього?

Чи тільки з думкою про те, яка велика мені буде хвала вже після перемоги? Коли впадуть маски та широкий загал довідається з гідних і поважних уст, що той Константи Віллеманн ніколи не зрікався вітчизни, просто виконував завдання, яке вітчизна на нього поклала, на його плечі.

Але ж не тільки тому.

Так, Костоньку, не бійся думати про це, бо, приймаючи це завдання, виявляєш геройство, не соромся думати про те геройство, нехай тебе злякає та думка, бо що ж іще може тебе злякати? Так, Костусю, любий мій, єдиний мій.

Тож не тільки тому. Якби навіть я мав загинути німцем, втратити життя і, втративши, ніколи більше не повернути свого доброго польського імені, хіба я не погоджуся на це з охотою?

Погодишся, Костику, бо то, власне, гра в твоїй голові, так тебе виховано, байдуже, батьком чи матір’ю, аби ти був готовий на будь-які подібні пожертви, щоб їх не боявся, бо то метафізичні пожертви, вони не вимагають дозволу від суспільства, досить уже того, що вони діються в тобі, вони дотичні до твоїх інтимних стосунків із тим предивним, таємничим чудом, яким є батьківщина.

Батьківщина.

Допиваю коньяк — після двох горілок та ще цього келишка вже почуваю легеньке запаморочення.

І з того запаморочення з’являється думка, ні, не думка — заледве тінь думки, ніби кольнуло малесенькою голкою, десь дуже й дуже глибоко.

Пляшечка, повна щастя і рідких радощів і забуття і тіла моєї солодкої Саломеї, як біла м’яка шкіра і складки і смак і жар її жіночості і шорстка шкіра її грудей…

Але ні, ні, притлумлюю те відчуття. Я вже не той Константи. Куди мене завело те, що я був Константи морфініст і блядун, до того, що я зрештою видовбав чоловікові око і потім холоднокровно його замордував, хоча той допіру дарував мені життя. Ні, більше ні. Жодних наркотиків, жодних коханок.

Зараз важить лише Польща.

На барі замовляю ще один коньяк, перехиляю одним духом, наплювавши на звичай. Хочу платити — кельнер не дозволяє.

— Але як то, прошу пана? — дивуюся.

Кельнер доброзичливо і наче трішки таємничо всміхається.

— Панове у нас п’ють безкоштовно, — каже, ніби все знає і розуміє.

Ну, з таким дискутувати на місці не випадає, то що я можу зробити?

Згадую собі про Яцка.

— Можна від вас зателефонувати?.. — запитую.

Кельнер негайно схилився і подав мені з-під ляди бакелітовий чорний апарат із довгим шнуром. Сигнал був. Я набрав номер лікарні й попросив доктора Ростанського.

— Немає, — відповів сумовитий голос медсестрички, котрий мені якось корелював із тією натомленою і сракатою панянкою, що я ще переймався (мовляв, марнується її дупа в службі над хворими), коли востаннє навідував Яцка. — Він додому пішов, спати, відпочивати, бо вже сімдесят дві години на ногах, — додала, ніби її обов’язком було подавати найрізноманітніші деталі з життя доктора Ростанського. — Пішов, і його зараз немає, зовсім.

Подякував, повісив слухавку.

То куди ж зараз?

Я б іще раз напився, але не нап’юся. Додому? Пояснити все, запитати Гелю, що вона про те думає? До мами?

Але ні. Я винен це Яцкові. Винен йому Іґу.

І мене несе до Яцкової оселі, несуть мене ноги, але чи то я йду вулицями, чи то я крокую в замазаних болотом чоботях, чи то я йду? Що ж мене підштовхує до нього?

У Яцка велика лікарська квартира в кам’яниці на Вільчій, я лечу Маршалковською, йду — не йду, чи буде він у квартирі, цього не знаю, але йду, несе мене переконання, що також можливо вольовим актом змінити своє життя. Я залишив того себе у квартирі Саломеї або в кам’яниці на вулиці Лєшно над трупом Каєтана Тумановича, немає того мене.

А є я інший — готовий принести в жертву все, я є, я, котрий допоміг другові, відкинув спокуси задурманювання, я гідний, відважний, я польський офіцер, я поляк, я людина, я чоловік, я є, я є, я є, сходи, несе мене вгору тими сходами і далі до дверей Яцка, напис у рамочці на дверях, іще довоєнній, «др. мед. Яцек Ростанський», то я і дзвоню, струму немає, дзвіночок мовчить, тому стукаю, Яцку, Яцку, Яцку, друже мій єдиний, будь удома.

Стукаю.

— Яцку, відчиняй, то я! — кричу в сліпі двері.

І він таки відчиняє нарешті, вдома мій Яцусь.

Стоїть у дверях у смугастій піжамі, очі геть непритомні, волосся стрепіхате, і я стою, не переступивши навіть порога, і так відчуваю його несвіже дихання. Він надягає окуляри, дротяні дужечки не хочуть нормально лягати, але надягнув-таки нарешті.

— Костику, — каже тихо, а більше нічого, жодного «добридень», жодного «морфію не дам, немає», жодного «йди геть».

Він пускає мене до квартири, квартира велика і гарна, у ній жахливий безлад і бруд. Немає Іґи, немає служниці, Яцка теж не було, але хто так насвинячив — не уявляю.

Іду до вітальні, Яцек чалапає за мною, ніби я тут господар.

Сідаю в кріслі, не чекаючи жодного запрошення, бо нащо.

— Не маю морфію, — нарешті витискає з себе голосом так само мертвим, як мертві засохлі квіти в кімнаті, квіти передвоєнні, квіти, рукою Іґи посаджені, а отже, ніби й моєю рукою, якщо вже її.

— Не хочу морфію, казав же.

— А чого хочеш? — Це не холодно звучить, це просто запитання геть вичерпаної людини.

— Я знаю, де Іґа.

Яцек захвилювався, затремтів, заточився, сперся на стіну і стіною зсунувся на підлогу, ніби плювок.

— Жива?..

— Жива. Заарештована. На Шуха, 25, там зараз німецька поліція. Але її могли тим часом перевести на Павяк.

— Але за що вона заарештована, моя Іґа, за що? — заскавулів Яцек уже крізь сльози, сльози, на які він уже не мав сили, натомлений, вичерпаний, порожній.

— Не знаю, Яцку. А тепер слухай. Я її витягну.

Не слухав, плакав, навіть плечі зсунулися стіною, він лежав на брудному паркеті й плакав, велике дитя з титулом доктора медичних наук.

А я почав розповідати про все. Жодних таємниць. Про Вітковського, про організацію, про те, що для організації я стану німцем.

Тобто не про все. Але я й не міг оповісти йому про мордування Тумановича, про те я нікому не міг би розповісти, у цьому я навіть сам собі не зізнався б. Зрештою, я про те вже встиг забути.

І ти зовсім про це забудеш, Костоньку. Забудеш, викинеш із голови, той Туманович буде до тебе приходити лише в снах, але тільки таких, котрі не переходять навпростець до свідомості, тільки їхні соки все ж просочуються, крапають, отруюють, отруюватимуть. Так, як отруюють тебе спогади минувшини, Костику. Не пам’ятаєш, але я пам’ятаю, я тоді була біля тебе, я завжди була біля тебе.

Не пам’ятаєш, забув, як доніс на колегу, котрий любив інших колег, не пам’ятаєш, як повів візничого за руку, грубе гранатове сукно, рукав, латунні ґудзики, повів на дах школи, а там стояли голі хлопці та цілувалися, а візничий, по-міщанськи щиро обурений, повів їх, оголених, за вухо, їхні долоньки сором’язливо прикривали сором, порослий молодим волоссям, підтримували його, наче намагалися підтримати власні життя, котрі саме розпадалися, великий вусатий візничий повів їх до кабінету директора і припильнував, особисто припильнував, щоб ту содомію не вийшло сховати. Він за те втратив роботу, бо директор хотів залагодити справу полюбовно, він був чоловіком бувалим і знав, що серед інтелігенції такі стосунки — не рідкість. Тільки от візничий ненавидів хлопців з інтелігентних родин, ненавидів їх щодень більше, бо щодень бачив своїх люмпенських синів, як вони плентають у своєму житті тими ж стежками, які він устиг проторувати своїм життям, він пішов із тим навіть до преси, знаючи, що через ту нелояльність утратить посаду, таки втратив, тільки справу не вдалося зам’яти, хлопців було вигнано з гімназії, тавровано за твоїм словом, Костику, ти не пам’ятаєш, але твій дотик, Костику, дотик до рукава візничого, твої слова зіпхнули їх зі схилу.

Пам’ятаєш, як вони обоє знущалися з тебе, ти все ненавидиш їх за те, як вони висміювали твій акцент, як били тебе в темних яскинях шкільних коридорів, як плювали з вікна тобі на голову, сильніші від тебе, старші й несвідомі того, на що ти здатен, несвідомі твоєї терплячості та твоєї ненависті, Костику. І так ніколи й не дізналися, що то ти збурив їхні життя, що за твоєю намовою їх, голих, візник допровадив коридорами школи до директора і до кримінальних хронік, візник, котрий потім також більш ніж неохоче спілкувався з журналістами, не довідались, бо тобі нічого не було до того їхнього знання, бо не в тому мала полягати твоя помста.

Твоя помста тоді не мала бути ототожненням себе з ними, ти не хотів особисто тріумфувати, ти хотів просто знищити їхні малі, підлі життя, хотів просто їм зашкодити, а я допомогла тобі в цьому, повела тебе їхніми стежками, їхнім слідом, аж доки ти їх вистежив, аж доки знайшов місце їхніх любовних здибанок, бачив, що вони направду кохали одне одного, що кохали не тільки свої молоді тіла, але кохались направду, як можуть кохатися тільки п’ятнадцятилітки, кохатися всупереч усім і всьому.

Ти зустрічав їх потім, один із них обертався десь у нижчих шарах мистецьких кіл, щось там навіть публікував у «Prosto z Mostu», другий пощез із обрію, наче виїхав до Берліна, це все, що ти про нього знав. І навіть сидячи за одним столиком із тим, котрий не виїхав до Берліна, ти не думав про свою помсту, ти геть забув, а він не думав про те, як знущався з тебе, бо ти його зламав, ти тією денунціацією забрав у нього всю чоловічу силу. Коли його, роздягненого, вели коридором, він губив чоловічу силу з кожним поглядом, що падав на нього, навіть коли то не були осудливі погляди, а більшість тих поглядів таки не були осудливі, більшість людей дивились на нього зі співчуттям, бо завдяки його добре відомій залюбленості в знущання зі слабших він був вельми популярним у школі хлопцем.

А той, що виїхав до Берліна, і цього ти вже, Костику, не знаєш, став коханцем одного штурмфюрера з SA, дивом уникнув смерті під час Ночі довгих ножів, але тільки для того, щоб потрапити в Дахау і там померти. Від тифу.

Але ти про те не думав і не думав би, навіть якби знав, Костику, бо ти не себе хотів цією помстою наситити, Костику, не себе.

Тож я розповів Яцкові про Інженера, про те, що маю стати німцем, і нащо маю стати німцем, і про те, що мені-німцеві Іґу, напевне, вдасться витягнути, бо й німцем я буду неабияким, тому, напевне, все в мене вийде, не побивайся, Яцку, не бійся, не побивайся.

А він плаче, плаче, потім на мить засинає, потім прокидається, вже ніби протверезівши.

А я думаю, чи запитати його про фотографію, котру я бачив у Саломеї, Яцек знає про Саломею, тому пояснювати йому все не мало би бути дуже важко, але чи потрібне йому це знання?

Ні, не потрібне, ще не зараз, хай-но я спершу витягну її з цього ув’язнення, не знаю ще як, але хай тільки спершу її звідти витягну, потім запитаю про те саму Іґу, з нею все проясню, знайду в тому поясненні слід давньої інтимності, не буду ні оцінювати, ані судити, але буду розуміючим і зичливим, Іґа знайде в мені повірника, котрий усе їй пробачить.

Тому я кажу Яцкові про те, що Вітковський хоче, аби я таки був Reichsdeutsch. Що це для Польщі. Що організація цього потребує. І так далі. Але Яцек не слухає.

— Витягнеш її? — питає постійно. — Витягнеш?

Тому я заспокоїв його, приспав, як присипляють дитя. І вийшов.

Додому, до Гелі, до Юрчика. Йду, а ніби й не йшов, бо місто несе мене так, наче мене й немає у власній голові, місто півмертве, а ніби й живе, Варшава.

Мій доме шоколадний, хто я, коли підіймаюся твоїми східцями, стукаю в двері, Геля і мій син, хто я?

А потім уночі розмовляємо.

Пригадую, добре пригадую, ким мені є та чудова жінка, котру я справді покохав, а потім забув про своє кохання, бо з’явились інші тіла, потім з’явилася Саломея з її тілом, білим і блядським, тілом, котрого вже не викину з голови з його м’якістю та затишком, але все ж Саломея для мене й почасти не була тим, ким є для мене Геля.

А я так охоче нарікаю на неї та засуджую її в себе в голові, ніби я її ненавиджу, хоч насправді кохаю. Нарікаю через те, що вона є донькою свого батька, а проте загалом вона є нею не більше, ніж кожен є дитиною своїх батьків.

І мене вона кохає дужче, ніж Польщу.

Чи кохає вона тебе дужче, ніж Польщу, Костику?

Не знаю.

Я кажу, що стану Reichsdeutsch і що нам доведеться порвати стосунки, що їй доведеться мене вигнати. Щоб легенда була правдоподібною. Що не виключено також, що вони захочуть відібрати в неї Юрчика, але я спробую тому запобігти.

— Скажемо, що Юрчик тобі не рідний син, — радить Геля. — Просто плід інтрижки з якимось поляком.

Я ковтаю, гучно ковтаю ці слова.

А вона, кохана вона, усе те бачить і розуміє. Юрчик уже спить, а Геля, кохана Геля бере мене в обійми, веде до ліжка, і я вже знаю, що вона знає про мої зради, але також знає, що я направду її кохаю, тому вона каже мені найсолодші слова, шепоче мені на вухо, один кусник цукру за іншим, будемо зустрічатись потаємно, після війни всі дізнаються правду і я буду героєм, вона ніколи навіть не гляне на іншого чоловіка, їй це також болить, їй це болить, ніби рана від стилета в самому серці, але вона розуміє, що так треба, що це війна, тому це логічно, що з моєю німецькою та німецьким походженням я таким чином зможу прислужитися Польщі найбільше, найкраще, вона розстібає мою сорочку, треба прийняти цю жертву, я її наче й не пізнавав, цілує мою шию, жоден чоловік її не торкнеться, будемо зустрічатися, Костику, а що з Юрчиком, Юрчикові щось скажемо, якусь малу брехню, що татусь мав поїхати, а якщо йому діти в дворі скажуть, що його тато став перекинцем, то не пущу його на вулицю, Костику, цілує мене в живіт, так як ніколи не цілувала, пестить моє тіло, як ніколи не пестила, пестить мене так, ніби вона чоловік, ніби я жінка, котру треба розпалити, але ти зможеш його бачити, коли він буде спати, Костику, будеш його вкривати, а потім, після війни, ми все йому розкажемо і він буде мати батька-героя, розстібає мені штани, делікатно їх знімає, знімає мою білизну, я зупиняюся, чи буде вона цілувати мене так, як досі цілувала тільки Саломея, вона бере мене в долоню, і її погляд знаходить мої очі, так, наче варто мені лише захотіти — і поцілує, але я не хочу, хочу, щоб її вуста були чисті, тому притягаю її до себе, вище, вона цілує мене в уста, я б кохала тебе, Костику, навіть якби ти справді став німцем, бо ти для мене цілий світ, я б не могла тебе не кохати, ти — то вся я, мене немає поза тобою, Константи.

Я голий, вона вдягнена. Вона відривається від мене й оголюється так, як ніколи не оголювалася переді мною, не роздягається, наче з гігієнічною метою, не роздягається й сором’язливо, аби нараз ковзнути під ковдру, бо вона ніколи не соромилась ні моїх еротичних доторків, ані нееротичних поглядів, але не любила, щоб я дивився на неї в контексті еротичних ситуацій, а зараз вона мені, власне, це дозволяє, її груди, живіт, ясне волосся в пахвині, коли вона стягує сукенку, то з’являється ще золота, ледь помітна імла ясного волосся під пахвами, вона спирає долоні на мої груди і сідає на мене, і ми кохаємось так, як іще ніколи не кохалися, у Гелі розтулені вуста і заплющені очі.

— А тепер іди, куди маєш, — каже потім, коли ми вже лежимо, вкриті ковдрою.

— Ми ніколи ще не кохалися так часто, як зараз, — відповів я. — Ото вчора вночі, тепер знову.

— Я ніколи не кохалася так, як зараз, Константи. Ось тому. А зараз іди, візьми документи, вони в кабінеті, у нижній шухлядці письмового столу, візьми документи і йди.

Я цілую її, її язик прослизає крізь мої вуста, як вісник жадання, і, може, я б і хотів, може, був би готовий поєднатися з нею ще раз, але Геля делікатно мене відштовхує, зі сміхом, цілує, але відпихає.

— Йди, йди, нічого чекати, йди, Константи.

І я напхав теку паперами, шкільні свідоцтва, папери з армії, все, вдягнувся і пішов, я думав про те, що востаннє оце йду вулицями Варшави як офіційний поляк, але мені й так ніхто особливо не кланявся, тож я зайшов ще на каву до «Лярделлі»[72], сів під пальмою та випив півчорної, але навіть не зустрів нікого знайомого, тому, випивши, рушив далі.

Чого шукаєш, Костику, чого ти тут шукаєш у своєму твідовому костюмчику, з мордою, побитою тим, кого ти знищив?

А може, я сама себе маю запитати, чому я постійно з тобою, чому йду за тобою, чому тебе ніяк не покину?

Чи могла б я тебе покинути, Костику?

Не могла б.

На Маршалковській заскочив на запряжений плюгавою шкапою віз, вільне було тільки стояче місце, тверді лавки при бортах воза були зайняті всі до одної. Я міг би, мабуть, сказати якійсь сільській бабі, що моє тіло куди більше заслуговує сидіти на лавці, ніж її кошик з яйцями, але не мав настрою на авантюри з хлопством, тому мовчав і тільки похитувався, коли віз підскакував на вибоїнах.

Я пригадав собі, що мені нагадує ця стояча подорож на кінній бричці: дереворити часів французької революції, які зображали везених на ешафот.

Я вийшов на кінці дороги, перейшов Саксонський сад, пустив скупу сльозу над залишками Літнього театру, з яким було пов’язано стільки чудових спогадів, стільки жінок! Вийшов на Фредра і став перед банком жида Вавельберґа, котрий, здається, брав участь у січневому повстанні. А в тій кам’яниці — Німецький клуб.

Увійшов. Гадки не мав, куди далі йти, але, відчинивши двері, дізнався.

Коридор уже був повнісінький. Повний кандидатів у німці, як я відразу збагнув.

Товариство вельми строкате, цілий тобі зріз сучасності, чимало їх товклося біля дверей, із яких іще не зняли двомовного напису.

Двері прочинились, і крізь них до почекальні клубу влилося кілька осіб різної статі та статусу.

Я став при стіні, вирішив озброїтися незламною, залізною терплячістю й чекати скільки потрібно.

Польща бажає цього від мене, Польща цього від мене хоче.

На присутній натовп я дивився з погордою: ото зрадники, конформісти, жалюгідні створіння, що в їхніх жилах, мабуть, і краплі німецької крові немає, а прийшли сюди так само, як прийшли б до кожного, хто сильніший від них. Лайдацтво. Звіринець. Лацюги справжні, й лацюги міські, інтелігентні, у костюмах, але все одно лацюги.

Двері знову відчинились, і з них вийшов розбурханий джентльмен, котрий дуже кострубатою німецькою гукав, що знає когось із оточення самого Гіммлера і має намір звертатися просто до нього, бо те, що тут відбувається, — воістину ганебно!

Це він додав уже польською.

А за ним я побачив свою матір.

Я затремтів.

Як же вона змінилась! Індіанський вождь Біла Вірлиця вже не сиділа в кріслі, вкрита вельоном сивого волосся, волосся тісно сплетене в тоненьку косу, згорнуту на потилиці зграбною ґулькою. Лице те саме, старече, старечі долоні, але вдягнена в щось, що було ніби жіночим мундиром із темно-зеленого сукна, позбавленим знаків розрізнення та відзнак.

І вона теж мене побачила, всміхнулася, махнула мені долонею, і натовп розступився, ніби море перед волею Мойсея, хоча в цьому контексті, мабуть, варто було б уникати жидівських порівнянь, і я ввійшов, і став перед ними.

То було щось на кшталт комісії, котра приймала, як я швидко зорієнтувався, писемні подання про визнання німецькості зголошених мешканців Варшави. За столом сиділо двоє цивільних, котрих я, може, навіть колись і знав, бо їхні лиця мені видалися знайомими, сидів чоловік у мундирі невідомого для мене походження, але з моноклем в оці — той монокль погано гармоніював із неохайною стрижкою та недбало виголеним лицем. І сиділа моя матінка, ніби Катажину Віллеманн прикликали для оцінки німецькості мешканців Варшави.

— Das ist mein Sohn[73], — просто сказала моя мати.

А твоя погорда до того тлуму, що товчеться під дверима, розпадається тут у пух і прах, так само щезає і твоя певність, що саме це належить зробити — для Польщі.

Якщо вже Біла Вірлиця теж тут, у цьому зеленому мундирі без знаків розрізнення, то це означає, що Польщі вже просто-напросто немає.

Твоя мама була для тебе Польщею, Костоньку. Може, вона й узагалі була Польщею, не тільки для тебе, може, то в ній Польща зосередилась і здобула найповніше вираження.

Я став перед ними.

Мати сердечно мені всміхнулася. Я не пам’ятаю цієї усмішки.

— Я рада, що ти прийшов, — сказала польською. — Але то було не конче, я вже залагодила з тобою всі формальності. Актуальна політична ситуація видається мені в певному сенсі тріумфом передньоєвропейського субстрату над арійськими зайдами, розумієш? Ти знаєш теорію Зіґмунда Файста, правда ж?

Звісно, не знаю, не розумію, навіть не слухаю, бо знову, знову, як то так, як ти владнала за мене формальності, навіть не запитавши мене, а якби я хотів зостатись поляком, бо я ж хочу бути поляком, що тоді?

Чеки, чеки, лагідні чеки, чеки милосердні, чеки матусині, опель олімпія, шоколадний дім, смокінги, зустрічі, літаком до Венеції, все.

— Підпиши тут, будь ласка.

Документ німецькою, його мені підсуває матусина кощава долоня, Deutsches Reich, Kennkarte, орел точно такий, як на мундирах, посередині Константи Міхаель Едуард Віллеманн і фото Константи — те саме, що й у польському паспорті, віддруковане у двох місцях.

— Тут залиш відбитки пальців. — Мама тут узагалі без жодних турбот розмовляє польською, але чому говорить польською, ми ж могли б говорити німецькою, а вона таки говорить польською.

Підсуває мені пуделко з тушшю, залишаю відбитки великого і вказівного пальців обох рук, не обзиваючись ні словом. Мати складає документ навпіл і подає мені з променистою усмішкою.

— Ich begrüße Sie in den Reihen des deutsche Volkes, Herr Willemann[74].

А ти нічого не розумієш і все дозволяєш із собою робити, Костоньку. Ти дивишся на значок, причеплений до лацкана жакета твоєї матінки. NS-Frauenschaft. Нічого не розумієш.

А я тобі не скажу, що для неї це все дуже просто. Я дозволю тобі думати про те, якщо хочеш, ти будеш підозрювати власну матір у підлості, у ницих мотивах, у страху, потім воюватимеш із тими думками так, як лише зможеш, іншими думками — а може, й вона теж робить це на чиюсь намову, як і ти, так само.

Вона просто зробила те, що хотіла.

Така вже твоя матінка, Костику, ти ніколи її не знав. Коли ви приїхали до Варшави, а вона замкнулася в порожнечі власної кімнати, до котрої могли заходити лише ти і Стах, ти приходив до неї по чеки, а Стах на багатогодинні аудієнції, на котрих вона говорила, він слухав, тому він іще тоді знав її куди краще, ніж ти будь-коли знатимеш.

То чому ж вона тепер стала німкенею?

З єдиної причини: бо саме так вирішила, таке рішення прийняла одного ранку. Час слов’янськості добіг кінця, прийшов час знову стати германкою. Так само як колись вирішила, що стане полячкою, замкнена в рибницькій божевільні, вирішила стати полькою, бо польськість для неї була абсолютним переступом. Так само вирішила зробити поляком свого лікаря, молодого психіатра фон Конечного, щоб ще помножити той переступ, а позаяк була скерованою на лікування божевільною, не маючи для того інших засобів, зробила це за допомогою свого тіла.

А я була тоді з ним, із фон Конечним, я пам’ятаю його шаленство. Пам’ятаю його чорні ночі, чорні ночі молодого психіатра: молода дружина в ліжку з немовлятком і його чорні ночі. Дружина з дитям потім виїде до Берліна, дитя потім загине під Камбре, ото й увесь сенс його життя, викинутого в грязюку, батькова зрада, німці, війна, осколок, кінець, хробаки. А поки Мартін, котрий потім загине під Камбре, іще маленький, його батько сидить за столом, кіптюжить нафтова лампа, а він знай сидить і дивиться. Лінія, котру шнапс прокреслює на стіні пляшки, з кожним келишком опускається ближче до дна. Горілка намагається забити спогади про тіло своєї пацієнтки. Потім він сповідається ксьондзу, потім сповідається другові, а тіло молодої Віллеманн прослизнуло в його мозок крізь очі, крізь долоні, крізь уста, якими він її спізнав, і через член, котрий знагла зовсім перестав жадати молоду вродливу дружину, він жадає тільки вісімнадцятирічну пацієнтку, аж нарешті тіло перемагає.

Зламаний, він кидає дружину і сина, зламаний, витягає Катажину Віллеманн зі шпиталю, зламаний, стає поляком і навіть пробує вивчати мову, зламаний, кохає її до нестями, зламаний, впадає в шал, зламаний, стріляє собі в голову з револьвера, коли вона йому каже, що вони більше не можуть бачитись, бо вона хоче, щоб Альфред Конечний присвятив своє життя війні за польську справу, а не проводив його з нею під ковдрою.

Вона пояснила йому те, відчуваючи в собі його сім’я, негайно по тому, як він ізсунувся з неї на брудну зім’яту постіль, а він її знав і тямив, що вона не жартує, що не перемінить свого рішення, він поспішно вдягався, ще відчуваючи, як тілом пробігають останні судоми, спомини мертвих розкошів, тож він одягнувся, побіг додому, дістав із шухляди револьвер марки «Маузер» і прострелив собі голову патроном калібру 6 мм.

А я тоді ще хвилю посиділа над ним, гладила його білу польську голову, дивилася, як кров, що порснула на револьвер, просочує викрутні на барабані, після чого покинула його, зоставила його мертвим у кабінеті та довго чекала на когось гідного, аж доки стала за твоїм батьком і його також покинула, хоча геть не чекала його смерті, бо я покинула його, коли тобі було ще тільки п’ять років, і тоді я стала за тобою, Костоньку.

Я завжди дивилась на тебе польськими очима твоєї матері, Константи. А зараз дивлюся на тебе німецькими очима твоєї матері, Константи, а ти не віриш, що вона насправді не спала, а я знаю, що не спала. Я — трохи вона, Константи, а ти, бідолахо, не тільки того не знаєш, ти ще й мене лише відчуваєш, бідолахо.

І не зрозумієш, а я тобі того й не поясню, не можу. Між тим рішенням, щоб стати полькою, і тим, щоб стати німкенею, є проста межа: твоя мати — то чиста воля, твоя мати дотична до божественності, Костику, якби вона хотіла — могла б своєю волею спинити Гітлера, могла б спинити сонце за обрієм.

Але не зрозумієш, не можеш.

А зараз іди, іди звідти.

— Давай зараз іди, потім поговоримо, — каже твоя мати в темно-зеленому мундирі, заплетена на потилиці ґулька — ніби голівка великого цвяха.

Прощаєшся й ідеш, ідеш, приголомшений, просто виходиш, Kennkarte в руці, у кишені польський паспорт, виходиш. Згромаджені в коридорі кандидати на німців розступаються перед тобою. Дивляться на документ у тебе в руці й дивляться на тебе з якоюсь погордою, дивляться потенційні зрадники на доконаного архізрадника, а може, дивляться на тебе з подивом, повагою, острахом?

Назустріч пхається якийсь німець у сірому мундирі, без орла на грудях, комір розстебнутий, чорна краватка, брунатна сорочка, а над краваткою і сорочкою лице, котре ти знаєш, але не впізнаєш. Той німець тобі кланяється, всміхається. Ти знаєш, уже знаєш, то Сим! Ви часом бачилися, раз вас навіть представили на якійсь п’яній вечері «Під горобцем», Геля була в захваті, що може познайомитися з божеством своїх пансіонних років.

І тебе вразив той погляд: він привітально припідняв капелюха, з повагою, ніби ви тим знайомством у Німецькому клубі вже заприязнилися: він у чорному мундирі при чорній краватці, ти з кеннкартою райхсдойча в руках. Ніби казав: дивись, пане, як нас, німців, несе історія. Її дух.

І несе вас, Костоньку, несе вас темна субстанція під шкірою світу, сила, що про неї ти не знаєш, Костоньку, виростають із неї чорні боги кореневищами зі щілин поміж людьми, поміж тобою та кожним присутнім у цьому приреченому місці.

Може, він і мав рацію з тим поглядом.

Виходиш приголомшений, Костоньку, виходиш на вулицю Фредра, почався дощ, виходиш у дощ, а він ніби й зовсім не падає, ти не думаєш про дощ. Ідеш приголомшений парком, ідеш вулицями, Kennkarte засунув до внутрішньої кишені піджака і йдеш, Костоньку.

Звертаєш до будинку марки Е. Wedel, сходи, двері до твоєї квартири трохи відхилені. Заходиш. Немає.

Немає їх. Немає Гелі, немає Юрчика. Хіба ти цього не сподівався? Хіба думав, що буде інакше?

Скільки разів, Костоньку, ти втікав від її тіла, втікав від дитячого плачу, від сімейних вечер, куди ти тільки не втікав, або до «Зем'янської», або до Саломеї, в Татри, до принагідних коханок і до принагідних товаришів, чимдалі, далі, аби тільки скинути з себе їхні голоси та лиця, голоси та лиця тих, кого ти любив найдужче, а проте не міг їх терпіти.

А сьогодні їх немає. І нараз брак Гелиного тіла проймає тебе більше, ніж розкоші, які вона дарувала тобі останньої ночі, тут немає її тіла, немає її грудей, її живота, плечей, її сідниць, її ясного волосся, в тебе забрали Гелю, хто її в тебе забрав, Польща, лихі люди, Вітковський, хто?

Лист на вашому ліжку, а що в листі, а що може в ньому бути, читаєш і не розумієш слів, вони бринять, як музика, зворушують, але нічого не означають, проте ти розумієш.

Пішла. Забрала гроші, тобі доведеться якось собі зарадити, але тобі буде простіше, тому вона забрала все. Ви будете зустрічатися таємно, вочевидь, визначите собі, що, як і коли, батько того знати не може, треба тримати легенду, так має бути, інакше й бути не може.

А тебе вже комендантська година не стосується. Що ж тебе стосується, Костоньку?

Хто ти, затиснений поміж стіною і ліжком, ти, що плачеш, наче дитя, убивця, блядун, тверезий морфініст, хто ти, Костоньку?

Ти мій.

Отакий: мій і заплаканий, самотній, розбитий, без грошей, сповнений надій, ти засинаєш поміж стіною і люстром, навіть не роздягнувшись на ніч.

Розділ VII

А вранці вже настає сімнадцятий день жовтня, ти прокидаєшся побіч ліжка, прокидаєшся, і ти спраглий.

— Sitio[75], — кажу порожній квартирі.

Це ти щойно пародіював Ісуса, Костоньку? Чи радше вчителя латини з гімназії? За кого ти себе маєш? Ні за кого себе не маєш, у цьому твоя трагедія.

Ти спраглий води, ніби з похмілля, але ж ти нічого не пив, ти спраглий морфію, але ж ти зарікся на тверезість, принаймні типу ем, ти зарікся вже вдруге і не хочеш ламати тієї присяги. Ти спраглий тіла Гелі, але знаєш, що вже довго його не спізнаєш, але не знаєш, що не спізнаєш його більше ніколи. Ти спраглий блядського тіла своєї Саломеї, але надто вже її боїшся, щоб іти до неї зараз, правда ж? Ти прагнеш усіх тіл, до яких будь-коли призволявся, від Іґи до Гелі.

Я не піду до Саломеї. Підіймаюся з підлоги, стягую з себе одіж, іду до ванної, є вода, тому митися, голитися.

У дзеркалі моє лице. Не моє.

Твоє, Костику.

У дзеркалі лице зрадника? Але ж таки не зрадника, не зрадника, в дзеркалі радше лице героя, але чи героя?

Вставляєш у машинку нове лезо, здряпуєш поріст. Одягаєш свіжу сорочку, іншу краватку, вчорашній костюм начищаєш так, ніби й не було війни, вішаю до шафи. Вішаєш, так. Вішаю.

А в шафі немає суконь Гелі, немає її спідниць, блуз, ані білизни. Її полиці, як і твоє нутро, порожні, а проте повні надії.

Замикаю шафу.

Іґа. Шуха, 25, у міністерстві. Близько, іду.

Міністерство віровизнань і публічної освіти, як чудово. Освітило польську публіку, що й казати.

Показав вартовому свою Kennkarte та віденську німецьку. Голос із-під шолома показує мені дорогу, куди йти, кудою йти. Кабінет номер двісті сімдесят п’ять.

А з-під ніг твоїх розливається темна субстанція з-під шкіри світу, ніби ти крокуєш мокрим диваном. Отут діється історія.

Що таке історія, Костоньку? Гній, пожива чорних богів, сума зойків і сліз, пил і порохня.

Історія відбувається, коли входиш до кабінету того німця в сірому мундирі за польським магонієвим письмовим столом, за котрим іще недавно референт на прізвище Копчикевич писав доповіді про становище православної церкви в новоґрудському воєводстві, а зараз, власне в ту хвилю, в яку ти, Костоньку, заходиш до того кабінету, власне в ту хвилю референт Копчикевич сидить у холодній львівській квартирі у своєї матусі, до котрої втік із охопленої війною Варшави, і дивиться крізь вікно на мирний радянський патруль, котрий снує вулицями, що вмить порожніють, варто йому з’явитися.

І сидить німець за його столом, а в шухлядах столу ще спочивають його, Копчикевича, пера, аркуші й папери з його підписом, бо німець не надто цікавився вмістом тих шухляд.

Ну, починай, Костоньку.

То й починаю. Не запитую про причину арешту. Далі потужно, серйозно, з великою самовпевненістю, ніби мав непохитну певність у тому, що сам факт того, що я тепер Reichsdeutsch, дає мені право жадати звільнення дружини мого товариша, моєї колишньої коханки.

Хоча це вочевидь дурня, але що ж іще я можу зробити?.. Гадаю, це може-таки вдатися в хаосі перших днів окупації, поки ще все зміцніє, вляжеться, усталиться.

Німець уважно слухає, а я все вимагаю. Ich verlange.

Німець уважно слухає, киває. Нотує собі прізвище, просить повторити по літерах.

— Sie sind sicher, dass sie hier interniert ist, ja?

— Ja.

— Aber woher wissen Sie das eigentlich?..

— Ich weiß es ganz einfach.[76]

Ці слова чи інші, то ж неважливо, правда, Костоньку? Важливо, як ти на нього дивишся.

А німець переходить у контрнаступ.

— Wenn sie verhaftet wurde, dann bedeutet es, mein Herr, dass sie was angestellt hat. In welchem Verhältnis steht sie zu Ihnen? Sie haben in Warschau vor dem Krieg gewohnt, Sie sind nicht aus dem Reich, oder?[77]

Відбий, Костоньку, але ж у який бік мені це відбити? Чи далі вимагати і грати гостро, чи радше в інший бік — пошукати полюбовного рішення? Адже тобі подобається округле, тепле лице цього урядника в сірому мундирі, скромному мундирі зі скромною стрічкою Залізного Хреста на ґудзику, твій батько, Костоньку, мав таку саму, пам’ятаєш, пам’ятаю. Той, мабуть, теж за першу війну, бо за що ж іще, за цю ще дати не могли, хоча тобі вже дали інші хрести, а він ненабагато старший, ніж ти, Костоньку, може років на десять, тож, мабуть, думаєш собі, його мобілізували в 1918-му, правильно думаєш, бо так воно й було, а потім була звична історія таких солдатів, як ото він, фрайкорів, путч Каппа, Stahlhelm[78], темні роки Ваймару[79], SA, потім SS, Geheime Staatspolizei[80], служба, на якій він нічим особливо не вирізнявся, ні поганим, ні хорошим, і ти того не знаєш, Костоньку, а все ж якось те розпізнав, якось доходиш до того з його округлого лиця із добрими блакитними очима.

А тому, напевне, геть братання, так? Тому передовсім коротко кажеш про себе, про те, як важко німцеві у Варшаві, аж нараз щось мені підказує, хтось мені підказує, і нараз я згадую свого батька, котрий воював у великій війні, а потім kämpfte mit den polnischen Aufständischen um Oberschlesien[81], а я воював над Бзурою в польському мундирі, мене відзначено було Хрестом Хоробрих.

І я привернув його увагу.

— Also Sie sind Deutscher?..[82] — зацікавлено питає.

Підтверджую, очевидно, ja, natürlich, natürlich, ich war polnischer Staatsbürger[83], я сповнив свій обов’язок до кінця — зараз Польщі вже немає, тому свою присягу я вважаю сповненою і можу нарешті поєднатися зі своїм справжнім, національним фатерляндом. Я бачу, як у ньому розгорається ця суперечність: німець, але воював супроти нас, але риторика така, яку він розуміє, яка до нього промовляє. Він зацікавився розмовою зі мною, а це найважливіше.

Але тільки б я не забував, ким є направду, хоча відчував, що подібне мені далося би без жодних проблем.

Не забудеш, Костоньку.

А тим часом, до речі, Костику, до речі. Якщо вже ми в такому панібратстві, то побалакаймо як вояк із вояком. То моя коханка. Вона полька, проте геть аполітична.

— In Zeiten des Krieges ist alles politisch, jeder ist politisch[84], — слушно зазначає мій співбесідник.

Я погоджуюсь, але негайно апелюю до досвіду, котрий має бути йому близьким: чи ж пан не доклав би всіх можливих зусиль, аби врятувати дівчину, близьку серцю, чи вона полька, чи будь-хто?

— Sie denken dock nicht vielleicht, dass ich mich in eine Judenbraut verlieben könnte, oder? — сміється сірий мундир. — Andererseits, richtet sich das Herz nach parteilichen Reden?[85] — притишено додав, підморгуючи.

Отже, він є або ж буде закоханий, раз уже такі дрібні нюанси любовних пригод йому не чужі.

Штурмфюрер Меркель, так звучить його прізвище, яке він не може тобі назвати, бо має таке розпорядження. І штурмфюрер розуміє. Але штурмфюрер Меркель має ще й свої міркування. Він має свої потреби, має в Берліні дівчину, котрій не може запропонувати одруження, бо вже одружений із жінкою, про яку не дбає. А чорноволоса і блакитноока дівчина, дівчина, котру звати Бернадетт, важить йому більше, ніж будь-що інше на світі, і через те він як шалений, тим паче що був її першим коханцем і як останній дурень гадав, що зможе купити собі її вірність пересланими з фронту подарунками.

З фронту, бо він так і не сказав їй, що працює в ґестапо. Бо він дурень, бо гадає, що вона могла б того бридитися, а гадає так, бо Бернадетт щиро ненавидить нацистів і кохається в джазі, то як би вона могла покохати ґестапівця?

Як я вже згадувала, штурмфюрер Меркель — дурень, він не розуміє кохання: Бернадетт кохала б його нацистом, комуністом чи жидом, а якщо не буде йому вірною, то це тому, що перестане його кохати, а не тому, що він не заспокоїв її пересланим військовою поштою золотом.

Золотом, якого вона не потребує і яким не переймається, вона переймається лише його очима, теплими м’якими вустами і низьким голосом, переймається тим, як він шепоче їй на вухо, коли вони лежать голі в зім’ятій постелі, в її маленькій кімнатчині на Зедан-штрассе на Шонеберґу.

Але штурмфюрер Меркель — дурень, він того не знає, хоч, може, він просто чоловік, може, саме тому він цього не знає і тому забріхує маленьку бідну Бернадетт, бреше їй, що не має дружини, що не працює в ґестапо, бо не вірить у її кохання, не знає, що так само вона б кохала його з дружиною, з ґестапівським ідентифікаційним жетоном у кишені та з пістолетом, який він завжди залишає вдома чи в письмовому столі, коли планує сходини зі своєю маленькою Бернадетт, її ясно-блакитні очі сяють крізь ніч біля його лиця.

І тому штурмфюреру Меркелю потрібні гроші на подарунки, котрих зовсім не бажає його маленька телефоністка Бернадетт.

І тому штурмфюрер Меркель зараз мовчить, пильно дивлячись на цього дивного ставного чоловіка в гарному костюмі з білою хустинкою в нагрудній кишені і з непомильною віденською німецькою, з лицем, на якому штурмфюрер прочитує впевненість у собі, але також схильність до компромісів і брак педантичності. А штурмфюрер Меркель вірив в обличчя, вірив у таємний алфавіт пропорцій очей, носів, вуст.

Ти того всього не знаєш, Костоньку, а проте якось знаєш.

— Die Liebe hat Ihren Preis, Herr Willemann[86], — каже штурмфюрер Меркель.

Та вже розумію. Ну так, чому, яким дивом я не подумав про те раніше? Із усмішкою погоджуюсь. Так, має свою ціну, і всі ми її сплачуємо, так чи інакше, das ist unabwendbar[87].

— Ja, also wieviel?..[88] — усміхнено запитую.

А штурмфюрер Меркель гарячково лічить, розважає, щоб не загнути, а тим паче не хотілося б продешевити, нарешті каже підсумок, прошу дуже.

— Zwei tausend Dollar müssten reichen[89].

І щойно зараз починає міркувати: чи зможе виконати це прохання? Навіть якби половину того, що візьме на лапу, послав далі, вище, чи зможе? Не хотів би ошукати цього милого варшавського німця зі щелепою, наче вирізьбленою ножем, із блідо-блакитними очима, котрі нагадують йому очі Бернадетт. Тому він обіцяє собі, що навіть якби три чверті хабара мало піти далі — одначе виконає це прохання.

Проте обіцяємо ми за надіями, а чинимо за можливостями[90]. Це написав якийсь французький принц, котрий уже триста літ як мертвий, але що з того, коли він розумів вас, люди першої половини двадцятого століття, краще, ніж ви самі себе розумієте.

— Wird gemacht[91], — каже мій чудовий, коханий Костусь і встає з рішучістю військового, встає, не провадячи далі непотрібну розмову, якщо вже все потрібне сказано.

Штурмфюрер Меркель нараз підводиться, люб’язно прощаються, потискають руки.

Коли Константи уже стоїть у дверях, штурмфюрер здіймає руку в Deutscher Gruß[92], напруженому, ніби ерекція.

І що ж я зараз маю робити, думає Константи, думаю, що маю робити, чи не стане це черговою ланкою в моєму ланцюзі зради, не забути, не забути, ким я справді є, на Бога, адже німця я вдаю щойно кільканадцять годин, а вже боюся, що забуду, ким я є, чергова ланка, ланцюг.

А що ж таке зрада, аби зрадити когось чи щось, окрім себе самого, нам треба насамперед повірити, що існує ще хтось поза нами самими, а в це повірити навіть складніше, ніж повірити в Бога, бо так гнітить і вражає самотність людська, самотність кожна, самотність пустельника, самотність матері п’ятьох дітей, самотність оточеного друзями бонвівана і солдата в окопі.

Хто це думає? Це я думаю чи ти, Костоньку? Радше я, але ж і ми з тобою поєднані, сильніше, ніж ти будь-коли зможеш поєднатися з якоюсь іншою жінкою, тому ти теж трохи про це думаєш, хіба ні?

Підношу руку у вітанні, як підносяться стволи зенітної гармати.

— Heil Hitler, — кажу, надавши, проте, голосу певного відтінку сарказму, та й, зрештою, ми тут щойно вмовились про хабар, у таких умовах важко зіґувати серйозно.

І цей милий ґестапівець, здається, усе розуміє, бо, сідаючи, зиркає на мене.

Я виходжу у Варшаву, уже двічі не мою.

З дому я зателефоную до Яцка з добрими новинами, тож повертаюсь додому, повертаюсь неквапливо і вже по-іншому йду вулицею, інакше переходжу Пулавську, інакше.

А в дорозі мені ще захотілося перекусити, у квартирі нічого немає, у крамниці-кав'ярні зачинено, тому йду до «Лярделлі», навіть гак накину.

Усередині кругло і пальмово, ніби жодної війни немає, люди сидять собі за столиками, перемовляються, сьорбають каву. І так увесь час: ніби війни й зовсім немає, варто тільки зійти з вулиці.

Для тебе ця війна ще тільки бубнявіє, ще тільки проростає, Костику.

Під пальмою біля шинкваса я запримітив Рудзіка, він теж мене запримітив. Загалом мені його товариство не дуже імпонувало, бо я мав його за дурня і взагалі нудного чоловіка, але ж неґречно було б, зауваживши знайомого, і геть до нього не підійти, і не привітатися, і, зрештою, не присісти біля нього.

Тому й підходжу, напоказ усміхаюся та простягаю Руку. А Рудзік устає, вражений, наче в нього блискавка вдарила, і я враз розумію: бачу, як від несподівано тамованого гніву йому дрижать коліна й долоні, але він має силу волі, він офіцер, хоч і в цивільному, тому він опановує себе, тому встає і проминає мене, ніби мене там і не було, а моя рука висить у повітрі, нараз стає центром цілої кав’ярні, на тій правій долоні зосереджуються всі погляди, Рудзік намагається бути ще відважнішим, хоче поглянути на мене так, ніби крізь мене, крізь мої очі, щоби показати мені, що не боїться.

І зараз я відчуваю, як раптом гнів просочується в мою кров.

Бачу, як Рудзік хотів би ще щось до цього додати: плюнути мені під ноги, а може, і в лице, а може, навіть дати мені ляпаса.

Але Рудзік спостеріг у твоїх очах, Костоньку, виття Каєтана Тумановича і кров, що тече з його порожньої очниці, Рудзік бачить це і нараз починає боятися, мало того, він вражений тим, що ти зробив, вражений тим сильніше, що тепер уже не вийде сухим із цієї ситуації, як же йому тепер з неї вийти, не потискати ж йому швабську правицю запроданця, адже всі дивляться, адже, гучно відсунувши стілець, він прикував до цієї демонстрації всі погляди. Але в твоїх очах він бачить кров: знає, що йому вже нічого додати до того, що він отак зненацька встав і не подав тобі руки, тому зриває зі спинки стільця спортивну куртку гірського туриста і виходить, вибігає, власне, тікає.

Погляди відклеюються від твоєї руки, бо всі бачили, що Рудзік утік. Вочевидь, про це інакше розповідатимуть. Розповідатимуть, що не подав тобі руки, що він поважний, що відважний, але зараз їх не вистачить на жодну демонстрацію, поки не вийдеш, на жоден вияв погорди їх не вистачить, бо всі вони бояться його страхом, бояться страхом майора Рудзіка.

А ти, Костоньку, нестимеш цей хрест. Чи то радше цей топожел[93] понесеш на своїх барках, оце твоя жертва для батьківщини. Бо то ж таки не хрест, то не для Бога, котрого немає, ти нестимеш цей тягар лише для Польщі.

Але при цьому ти не повинен принижуватись більше, ніж це конче необхідно.

У пизду Рудзіка. У пизду вас усіх. Кельнер прибігає і намагається балансувати між послужливістю, призначеною для мене-німця, і дистанцією, призначеною для публіки кав’ярні, бідолаха між молотом і ковадлом. І я його не полегшу, не маю наміру нікому нічого полегшувати.

Сідаю за слабеньку каву і хліб з маслом, бо до тістечок — уже є тістечка! — охоти не маю, а з нормальної їжі тільки хліб.

Беру дерев’яний вішак із «Новим Кур’єром», і тут знову наштовхуюсь на сповнені розуміння погляди: запроданий німець, то й «Кур’єр» читає. А в пизду вас. Самі читаєте, бо щось треба читати. Гортаю газети, головно оголошення, нічого цікавого, допиваю каву, виходжу. Йду до Яцка.

Знаходжу його там, де залишив, у квартирі, у піжамі, наче звістка про те, що Іґа жива, геть не поставила його на ноги.

— Її випустять. За дві тисячі доларів. Маєш? — одразу з порога запитую.

Яцек, прочинивши двері, не відповів на моє запитання, тільки без жодного слова пішов до залу, відчинив секретер, звідкись ізвідти дістав гаманець, понишпорив перегородками, дістав дві банкноти по п’ятдесят доларів. З президентом Грантом. І п’ятсот польських злотих.

Я розсівся у фотелі, Яцек поклав гроші переді мною.

— От стільки маю.

І знову впав на канапу, на котрій безвилазно проводив останні кілька днів. Утупився в нерухому стелю.

— Яцку, її треба звідти витягнути, треба роздобути гроші.

Відвернувся до спинки дивана.

— То кара для мене, — сказав голосом, притлумленим плюшевою спинкою. — Бог мене карає за мої провини.

Я був безпорадний. Мабуть, треба було його втішити, вибити йому з голови ті дурні думки про кару, змусити, схилити його до дії.

Треба… Костоньку, кому ти що винен? Костоньку, люди не зустрічаються, люди осібні, кожна людина існує зосібна, малим світом, ніхто нікому нічого не винен.

Ти нічого не винен ні Гелі, ні Юрчикові, не винен нічого Яцкові, тобі ніхто нічого не винен. Ти сам народився і сам помреш. Те, що хтось колись тобі зробив якесь добро, то просто облуда. Ну, годувала тебе матінка, коли ти був маленьким, що ж із того? Годувала тебе, бо не могла б дивитися, як ти голодуєш. А чи тобі обернулося на краще те, що ти не вмер дитиною? Яка ж вартість того всього добра, яке нам виявляють, якщо воно лише спричиняє страждання, зміцнюючи облуду, що прижиттєво можна зазнати щастя?

То й за зло ти не винен жодної відплати, жодної помсти, бо чого ж може стосуватися заподіяне тобі зло? Умоглядів, ілюзії, Костоньку.

Я встав.

— Зателефонуй мені, коли будеш у змозі, — сказав без особливої певності, що мої слова взагалі якось його досягають.

І я пішов додому, а Яцек навіть не потрудився замкнути за мною двері.

Я піднявся сходами, двері до квартири трохи відхилені. Мною пробіг мороз. Уявив собі, що всередині мене чекає мій познансько-ендецький тесть із револьвером. Або німецький поліціянт із кайданками, щоб заарештувати мене за жорстоке вбивство і наругу над Каєтаном Тумановичем.

Проте мене чекав тільки Інженер, у чому я переконався, коли, поборовши страх, нарешті ввійшов до квартири. Він сидів нарозвал у моєму фотелі, заклав ногу на ногу і похитував стопою і литкою, сповитою в хромову шкіру офіцерського чобота.

Я привітався, стараючись не виглядати неввічливо. Інженер одразу перейшов до справи.

— Зареєструвалися на Фредра? — запитав він, і дивно мені зазвучало те запитання, коли я згадав його попереднє всезнайство.

Замість відповіді я показав йому Kennkarte. Вітковський проглянув увесь документ так, ніби в ньому було щонайменше якесь оповідання.

— Але ж там мало бути прізвище Штрахвіц! — жахнувся. — І крім того, яким дивом у тебе цей документ уже через два дні?

Чи була в тому питанні підозра? Не знаю. Може, й була.

— А то вже не ваша справа, прошу пробачення, — на власний подив твердо відповів я. — Завдання виконано.

І ти навіть зміг не додати нічого, що б якось пом’якшило цю відповідь, Костоньку. Як же я тішуся.

Вітковський хвилину помовчав, ворушачи вустами, ніби щось жував, м’ясисті губи звивалися, ніби дощові черв’яки в калюжі. Нараз устав, підійшов до вікна, визирнув і махнув рукою.

— Приведемо вас до присяги, — сказав мені.

І привели. До квартири ввійшов сірий худий чоловік у пілотці та старосвітській шинелі, підперезаний солдатським паском. Також носив круглі окуляри в дротяній оправі, Вітковський відрекомендував його як Керівника.

Руку він тримав у кишені плаща, знову з тим напруженим пальцем на гашетці, тримав постійно; коли я присягав, він допитливо дивився на мене, я сам уже не знав, чи то театр, чи він просто чекає, щоб мене застрелити.

Ти знав, ти знав, Костоньку. Усе театр, війна — театр, присяга — театр, німці — театр.

А якщо усе театр, то що ж тоді справжнє, питав я себе, присягаючи в ім’я Бога Всемогутнього, Триєдиного, святої Марії Матері Божої, що ж тоді справжнє, а я справжній?

А чи я справжня? Ми — просто кола на воді.

То я присягаю воювати, не спочивати, виконувати накази, покласти життя, усе присягаю, що присягають у таких ситуаціях, звична поїбота, батьківщина, війна, незламно, не щадити себе до останньої краплі крові, організації, незалежність, єдність кордонів.

А що ж справжнє? Немає світу, і мене немає, присяга в театрі тіней, кола на воді, слова в повітрі.

— П’ятдесят Шість, оце твій криптонім, — шепоче Вітковський. — В організації звертаємось на ти.

Знизую плечима.

— Маю для тебе перше завдання. Треба поїхати до Кракова, там така собі Рохацевич має для нас гроші. Сто тисяч доларів. Сто тисяч! У твоїх руках їм буде найбезпечніше.

Безпечно в моїх руках. Безпечно? Так. Бо ж я тепер інша людина. Рохацевич? Як той двір, де я спізнав Іґу.

— Як її там знайти?

— Ти тепер будеш офіцером розвідки. Тому знайдеш, — усміхнувся Інженер. — Скажімо, тобі варто сприймати це як тренування, тоді ми відправимо тебе до Будапешта.

— Коли? — запитав я.

Вітковський глянув на годинник.

— Через півгодини відходить військовий потяг із Головного. Пасажирські ще не ходять, але з Kennkarte тобі може й вийти, П’ятдесят Сім.

— Шість, — виправив я.

Він байдуже глянув на мене і знизав плечима.

— З грішми з’явись до оселі Лубенської, але їх там не залишай, зачекай мене.

Після цього вони щезли.

А ти, Костику, зробив те, що від тебе вимагалося, ти спакував до валізки білизну й побіг на вокзал зі своєю німецькістю в руці, ти чекав, чекав, чекав, а час минав, а то ні вокзал, ні руїни, ти чекав, а на вокзалі орди німців та німчуків, сірі мундири, темно-зелені комірці, запнуті білими запонками, коміри, кирзаки і саперки, патронташі, а ти чекаєш, вирішуєш справи і розпитуєш по-віденськи, і по-віденськи всміхаєшся, чекаєш чотирнадцять годин, тобі все болить, Костику, в тебе купа еротичних думок, про Саломею, про Гелю, про Іґу, багато думаєш про те, що Іґу слід витягти з ув’язнення, добре, що ти взяв плащ, бо стає холодно щораз холодніше темно щораз темніше під ковдрою тепло, тепле тіло Саломеї, її теплий, солонавий смак, її м’яка шкіра і пляшечка, повна барвистого тепла, розливається барвисте тепло твоїми жилами, тебе розігріває барвисте тепло, розігрівало б, Костику, якби ти пішов до своєї маленької солодкої курви, котра має для тебе пляшечку, але ти не підеш, о ні, не підеш, бо ти вже не той Костик, котрий ходить до курви Саломеї чорної злої фальшивої, ти не той Костик, у котрого в жилах рідке щастя, текучий спокій, рідкий спазм і ти в її вустах, Костику, правда?

А потім ти думаєш про тих кращих, інших коханок, думаєш про ту, котрій дав ім’я Несподіванка, бо вона так несподівано з’явилась у твоєму житті, але ти давно вже про неї не думав, Костоньку, варто було її вбити, як ти перестав про неї думати, ти вбив її у своєму житті, плачучи, вбив її словами, тому її вже немає.

І ти не знаєш, що вона носила твою дитину, Костоньку, не знаєш, що ти вбив ту дитину своїми словами, і вона того не знає, кривавий ошматок на полотняній прокладці, загорнутий у папір і до сміттєвого кошика, а чи мало те дитя душу, якби хтось запитав, хоча ти не віриш у душу, то було б дурне питання, бо навіть камінь має душу, а то ж був твій перший син із несвідомого тіла твоєї першої зради. Якщо взагалі можна когось зрадити. Я так гадаю, що не можна, бо щоб когось зрадити, люди мали би передовсім зустрітися, а люди взагалі не зустрічаються, але ж ти мислиш інакше, Костоньку, бо ти дурний і не знаєш, що кожен у світі геть сам.

А та дівчина не знала, проте любовно дивилась на те, як ростуть її груденята, гадала, що то від повного місяця, котрий ковзав промінням по її грудях у квартирі, яку ти тоді винаймав разом з кількома товаришами саме для таких сходин. А росли вони від того зліпка, котрий намагався вчепитися в її тіло, але таки не вчепився.

І ти перестаєш про неї думати, бо я тебе про те прошу, тому ти вже про неї не думаєш, колисаний своїм — не своїм потягом, їдеш до Кракова, на південь, у рундуці сидять вояки, звичайні стрільці та єфрейтори, карабіни звисають, провідник польський, хотів би йому щось сказати, пояснити, забрати до кабіни та відкритися: я поляк, я офіцер таємної розвідки, я на завданні. Але не кажеш.

Потім висідаєш, після цілої ночі з солдатами й карабінами, висідаєш на вокзалі в Кракові, чи то в Krakau, на вокзалі, не торкнутому бомбами, якийсь залізничник виловлює твій брунатний костюм із потоку сірих мундирів і, гадаючи, що ти можеш бути поляком, запитує: які там зараз руйнування у Верхній Сілезії, але ти знизуєш плечима, кидаєш йому «Ich weiss nicht!», зрештою, є справи важливі, важливіші, ти ж не можеш розмінюватися на співчуття, вітчизна тризна непорушність кордонів і прикордонних загонів самодостатність і слушність організація конспірація мізків інсемінація.

Тож ти йдеш, минаєш Баштову, переходиш Планти, яке ж це дивне місто, який же дивний Краків, кряче воронами Кракау, ти йдеш і не знаєш, куди йти, не знаєш, як офіцер розвідки має шукати якусь Дзідзю Рохацевич, цікаво, чи схожість назв із власниками достопам’ятного пансіонату випадкова, або все є випадком, або ніщо не є випадком, або все, або нічого, що то взагалі за ім’я: Дзідзя, то ти йдеш через Ринок, місто не торкнуте війною, але торкнуте німцями, всюди повно німців, і тебе повно, мій німцю, мій Костоньку, коли ти так ідеш Краковом, що ти пам’ятаєш із Кракова, що пам’ятаєш, квартиру Ґождзєєвських, у якій ти бував, у якій намагався безсоромно і безуспішно спокусити господареву дружину, пам’ятаєш ту квартиру й ті автомобільні заїзди на три машини, трьома автівками по шосе на Ґруєць, Конське і Мєхув, твоя олімпія, шевроле Яцка і фіат одного такого, що ти його прізвище забув, відкриті дахи, шалики й автомобільні окуляри, а потім горілка, і тіла, і цитування віршів, палець Ярослава при цитуванні піднесено вгору, життя, життя було, Костоньку, а зараз ти по-німецьки топчеш брук і по-німецьки входиш до цукерні «У Мавриція», бо це місце першим спало тобі на гадку, бо куди, як не в цукерню, кав’ярню, кнайпу, де ж іще можна щось знайти, але «У Мавриція» порожньо, проте хтось там є, жодного знайомого обличчя, ти маєш знайомих у Кракові, але, певно, недостатньо багато, замовляєш звичайно півчорної та міцного, впізнаєш одного кельнера, але він тебе не впізнає, і ти не знаєш, не знаєш, що далі, але в тебе все ж є гроші Яцка, Яцка, котрий зараз лежить на канапі, занурений у цілковиту меланхолію, і ти думаєш: може, він собі вже вистрелив у голову, але ж ні, вдома немає зброї, він би не ризикував, а інакше він із собою не покінчить, ти знаєш його забобони, він не поріже собі вени, він не кинеться з вікна, не Яцек, не він.

Тому він лежить, занурений у меланхолію, а ти його гроші, частину його грошей, але таки його гроші, всуваєш у лапу кельнера, тобто бидлу в лапу, хоча таки людині, ти питаєш про таку собі Рохацевич, ти ж не будеш йому звірятися, але він не може знати, що ти не німець, адже ти тут не німець, тому просто посилаєш йому сигнали, натяки, з яких видно, що ти не німець, але тільки конспірація організація мізків інсемінація і сунеш двісті злотих у правицю людині, але бидлу, і кельнер щось шепоче одному, другому і третьому, зноситься хвиля шепотів, виливається з «Мавриція», хвиля шепотів пливе далі, ти губиш її з поля зору, кельнер радить зачекати і наливає ще придорожню за рахунок закладу, подає хліб та сир, і я п’ю горілку, їм і чекаю.

Через кілька годин хвиля шепотів повертається і розбивається об берег: з’являється худа, вельми жіночна баба з довгим носом, зодягнена скромно, але видно, що багато, схожа на потужну аристократку, не таку липову, яких повно, але потужну, старі роди, культурні та виплекані люди, людські ферми, князівство ґедимінське, судячи з прізвища, але може, й ні, може, руське, може, Рюрик та інші нормани, Курцевичі, Четвертинці, Воронецькі, Жижевські та інші такі, то чому б не Рохацевичі, тож вона з’являється, без питань сідає за мій столик, ніжка на ніжку, і питає пароль, а я ж їй жодного пароля не скажу, бо мені Інженер ні про які паролі не казав.

Але знаю, що тут викручуватися мені зовсім не допоможе. Тому шепочу їй на вухо: я з організації, від Інженера, жодного паролю мені не давали, мій криптонім — П’ятдесят Шість…

Рохацевич на частку секунди ясніє, аж одразу знову похмурніє її лице.

— Може, П’ятдесят Сім?.. — запитує.

Стискаю зуби, бо що ж, чи маю сказати, що й сам не знаю? Так буде найкраще. Жодної брехні. Учора мене приведено до присяги. Інженер сказав мені два криптоніми. Спершу сказав, що я П’ятдесят Шість. Але потім звернувся до мене П’ятдесят Сім. Нічого пояснювати не захотів.

Рохацевич киває, сприкрена, ну так, так, такий він ото є, на жаль, так із ним усе і є.

Нарешті вирішує, різко, ривком.

— Вірю вам. — І розпроменілася усмішкою.

А я дивлюся на неї пожадливо, хоч те пожадання невідь-звідки взялось, але так, дивлюсь на неї пожадливо.

А ти дивишся на неї пожадливо, хоч і не відаєш, звідки те пожадання з’явилось, але так на неї дивишся, бо так дивишся на всіх жінок, бо не вмієш інакше на жінок дивитись, окрім як пожадливо, бо від кожної хотів би доказ того, що вона має тебе за чоловіка, бо ти сам цього не певен, можеш за це подякувати матінці, Костоньку.

Тож ти дивишся на неї пожадливо, але знаєш, Костоньку, знаєш, що вона для тебе цілком недоступна, і то не тому, що вона геть недоступна ні для кого, ні, недоступна для тебе, не всунеш їй, бо вона не дозволить, бо поза досяжністю, Костоньку, і мови бути не може.

Є в ній щось, чого ти не знаєш і не розумієш, щось, що ти передвідчуваєш і передбачаєш, внутрішня міць, зібраність, сила, щось чарівне і відстрашливе водночас, щось, чого ти не бачив раніше.

І раптом, замість бути в кав’ярні «У Мавриція», йдете з панною Рохацевич до її квартири, ти заплатив, ви йдете, а потім панна Рохацевич дає тобі течку з грошима, ти ж по неї приїхав, переходить із тобою на «ти», усі кажуть мені «Дзідзя», радить, що цього краще не загубити, ви самі в її квартирі, savoir-vivre[94] того не дозволяє, ти заприсягнувся, що жодних жінок, тільки Геля, Гелюня, коли ви розмовляєте, ти багато говориш про Гелю, кажеш «моя дружина Гелена», а все ж тебе вабить те, що Рохацевич запросила тебе до свого помешкання так, ніби ти жінка, ніби ти їй геть не загрожуєш, ніби в тебе між ногами немає хуя, з котрим ти щиро приятелюєш, і Рохацевич розстеляє тобі ліжко в гостьовій кімнаті, а потім ти цілу ніч чекаєш, чи вона прийде, але знаєш, що не прийде, і вона не приходить, а ти так і чекаєш, дурню, чекаєш і знаєш, що вона прогнала б тебе, якби ти до неї пішов, прогнала б зі сміхом, а не з обуренням, сміх тисячократно гірший, ніж обурення.

Чого ти не знаєш, чого ти не чуєш, то це сліз Дзідзі Рохацевич, сліз жінки, котра нікого не боїться, котра зі спортивного інтересу крутилася санітаркою по закапелках усіх фронтів у Польщі, зі спортивного інтересу бавиться в краківське liberum conspiro, вона відважніша, ніж чоловіки, у ній більше рішучості, вона певна своєї доброї крові, певна того, що варта, вона балканськими шляхами так само ходитиме, як до війни каталась на лижах і водила свого іспано-свіза, потужного, як допотопна бестія, ніби мастодонта об’їжджала, так водила вона свого дванадцятициліндрового іспано-свіза, кожне його колесо, вкрите блискучим, як сльоза, болотником, аж нарешті викрадуть Дзідзю балканські бандити, то буде рік десь так сорок третій, викраде її мальовнича банда, що складається з кількох сербів та одного боснійського мусульманина, під орудою угорця, тож вони викрадуть Дзідзю, їй заклинить пістолет, і вона, перш ніж зможе пересмикнути затвор, буде вже в їхній владі.

Серби битимуть її так, як ніхто ще не бив, зірвуть із неї чоловічий одяг і зґвалтують кожен по черзі, не знаючи навіть, кого ґвалтують, їхні сербські члени в ній почуватимуться так само, як і в жінках, до яких вони звикли, бо ж вони навіть не зауважать, яка гладенька й чиста шкіра в Дзідзі Рохацевич, які прегарні її готські долоні і які шляхетні маленькі груди. А поки вони її ґвалтуватимуть, угорець переглядатиме її багаж, знайде те, що в неї було при собі, та вирішить отримати за це добру ціну. Коли ж її закінчать ґвалтувати, угорець, котрий бачив так багато, що його ніщо не здатне зворушити, застрелить її з її власного пістолета, і голий, забруднений труп Дзідзі Рохацевич лежатиме в споночілому балканському лісі, але недовго, бо скоро його знайдуть вовки, котрим людські війни слугують куди краще, ніж самим людям.

А коли ти, Костоньку, чатуєш у напів’яві в її кімнаті для гостей, Дзідзя плаче за чоловіком, котрий її покинув, плаче за своїм першим коханцем, її мала велика таємниця, про яку не знає ніхто, навіть її найближчі товаришки з роботи, навіть батьки, навіть духівник, котрому Дзідзя перестала сповідатися саме тоді, коли її покинув перший коханець, велика чорна діра в її відважному серці, котре після цього неабияк затвердло, але дірка не заросла; Дзідзя, відважна суфражистка, заповнювала її спортом, автомобілями, конспірацією, іншими чоловіками, котрі пропливали її життям, чоловіками виключно першосортними, жодних дурнів, жодних биків, жодних негідників, жодних боягузів, усі в чомусь були кращими від того першого, але жоден не був достатньо хорошим, щоб загоїти зоставлену ним дірку, тому вона покидала їх, а вони кохали її вже назавжди, чекали, щоб вона повернулася, а вона не поверталася, а зараз, Костоньку, поки ти чатуєш, прагнучи її, чатуєш у її кімнаті для гостей, у голові Дзідзі, окрім сліз, ціле гроно її колишніх коханців, з них сплітається ціла конспіративна організація чоловіків, котрі ніколи не припиняли її кохати, а вона їхні любощі взяла і віддала Польщі.

І вона не чекає тебе, відколи ще вперше глянула на тебе, відразу знала, що ти недостатньо добрий для неї, і тут мова не про графські титули та інше, навіть якби вона знала про твого батька, з найстарших Uradel, ти б усе одно не був для неї достатньо добрий, а достатньо добрим для неї був автомеханік, котрий перебирав її іспано-свіза так само лагідно, як її саму пестив, а зараз він конструюватиме бомби, які вбиватимуть гітлерівців, потім його гітлерівці спіймають і застрелять, а Дзідзя не буде його оплакувати, бо вона оплакує тільки єдиного чоловіка.

Але ти достатньо добрий для мене, Костоньку, для мене ти той, ким для неї був перший коханець, бо для мене кожне моє закохання є першим, бо кожен чоловік, за котрим я йду, покидає мене, свою тінь, щоразу в інший спосіб, при кожному я нова, цілком нова.

І вранці Дзідзя частує тебе сніданком, але сама з тобою не снідає, тому ти на самоті з’їдаєш хліб із яєчнею і п’єш чорну каву, а тоді виходиш із наповненою банкнотами, знову п’ятдесятидоларовими, з Ґрантом, текою, вона тобі їх показала, виходиш ображений, упокорений, вона навіть подала тобі руку на прощання, усміхнулась і сказала:

— Мабуть, іще побачимось.

Але це не вилікує твоє впокорення і поранену гордість.

Тож ти йдеш із кам’яниці на вулиці Длуґій на вокзал, і там чекання й тривога через теку, чи хто в неї не полізе, ти б охоче прикував її собі до руки, ти боїшся контролю, бо Kennkarte не пояснить твоїх доларів у теці, звідки стільки доларів, нащо стільки доларів, тому чекання і страх, аж нарешті потяг, і дискусія з німецьким офіцером, котрий заправляє потягом, і ненависть в очах польського кондуктора, і знову вночі, вночі, на північ, уночі. Цього разу порожній рундук, поляків до потяга не пускають, але тебе пустили, до Варшави ніякі солдати не їдуть, їдуть лише з Варшави, Франція, Франція, некромантія, а чому б то, користуючись Kennkarte, не пробратися до Румунії, до Угорщини і звідти не поїхати до Франції, до польської армії, чому б не піти з французами на Берлін, вони ж раз уже війну з німцями виграли, то й знову можуть виграти.

Але ні, я не хочу жодної Франції, маю свою теку з грішми, мушу її віддати, війна просто тут, тут я воюватиму, тут відбудеться моя війна і тут, якщо треба, закінчиться. Смертна жертва, вітчизна, обов’язок, не спочинемо, непорушність кордонів.

Я дуже раннім ранком зійшов на Ґданському вокзалі, бо тут із якоїсь таємничої німецької причини зупинився мій потяг, була ще комендантська година, але що ж мене та комендантська година обходить, якщо я можу беззастережно поблукати містом, я ж бо німець із німецьким акцентом та німецькими паперами.

Якщо я зараз піду до Лубенської, то теку доведеться віддати. А в ній гроші, багато грошей. Іґа. Ув’язнена. Якщо піду додому, то мене там може Вітковський застати, теку доведеться віддати.

А тому ні.

Як то ні, Костику? Іґа — то справа приватна, дружина товариша, давня коханка, Іґа — то не вітчизна, ті гроші належать вітчизні, Костику, я знаю, що то брехня, як і все на світі брехня, бо нічого немає і ніщо не є правдою, але ти того не знаєш, а тому не можеш зрадити те, у що віриш, Костику, не можеш.

Але ти таки зрадиш, бо такий ти є, чоловік-зрада. Якби я тільки могла тобі сказати, що ти не можеш бути зрадою, бо ти ж цілком сам! Але не можу.

Ні, та й по всьому, бо під німецьким арештом тіло, яке я пестив, я не можу її там залишити, не тепер, коли мене покинула Геля.

Через хвилину виходжу в місто, і що ж я бачу — трамвай! Ходить трамвай, трійка. Сідаю, щасливий, на віадуці над вокзалом і їду. На жаль, тільки до площі Красінських. Я не був тут іще від початку війни, якось так склалося, зараз частина площі вже розчищена, там, де трамвай, але сміття ще багато, поламані вози, і Кілінський погрожує небесам шаблею[95].

Машиніст підказав мені, що на Новому Світі вже ходить автобус, через Новий Світ, Єрусалимські аж до площі Завіші, але мій маршрут пролягає не в тому напрямку. Я жодного транспорту не знайшов, тож зосталося хіба йти пішки, так я і йшов Новим Світом і Алеями, аж по кількох кварталах підійшов до будівлі, котра поглинула Іґу.

І ти цілу дорогу думав про Іґу, Костоньку, згадував усі ваші ночі та лиск її тіла й вуст, смак її згадував і жодного разу не подумав про Гелю, Гелюню, Костику.

Геля тебе не покинула, Костику, Геля відійшла, але ж то тільки театр, добре знаєш, знаєш, але таки пішов на Шуха і зараз ховаєшся в брамі, відкриваєш теку, відлічуєш дві тисячі не своїх, бо вони належать вітчизні, доларів, і далі, міністерство публічної освіти, йдеш, просто йдеш, на Шуха, на Шуха, ти вийняв із теки дві тисячі доларів, просто дістав і йдеш на Шуха. На Шуха, 25, монументалізм Мончинського дуже монументальний, прибрамник, Kennkarte, кімната двісті сімдесят п’ять, симпатичного німця в сірому мундирі ще немає, тому треба зачекати, тому я чекаю, чекаю, на довгій дерев’яній лаві в коридорі чекаю, аж нарешті він надходить.

Він сердечно з тобою вітається, ніби з другом, а в тебе в руці тека, а в ній так багато не твоїх доларів, то ти наче його товариш, а ті долари, котрі ти висмикнув із теки, у тебе в кишені, яку ж ти брехню вигадаєш для Вітковського й решти, а якби тебе хтось побачив, як ти сюди заходиш, потім казатимуть — «на ґестапо», як, ти ходиш на ґестапо, але зараз іще так не кажуть, тому якби хтось побачив, як ти входиш до будівлі колишнього міністерства, що б вони подумали?

Але ніхто тебе не побачив.

Я цілком ґречно привітався з поліціянтом у сірому мундирі, після чого просто витяг долари з кишені та поклав на письмовий стіл. Німець гроші навіть не лічив, а кинув їх у замкнену на ключик шухляду, і з його вуст ні на мить не сходила усмішка.

— Was jetzt?[96] — запитав я.

— Warten Sie einen Augenblick, — ґречно відповів він. — Sie wird gleich entlassen.[97]

І він думав собі про свою милу телефоністку Бернадетт, коли залагоджував цю справу, коли чекав на гроші, уся ця історія видалась йому дуже романтичною. Але ти того не знаєш, Костоньку, ти і не можеш того знати.

І ти став жовтневого ранку на Шуха, чекав своєї давньої коханки. Вулицею чалапав самотній хлопець із наплічником, бо ж у загальноосвітніх школах поновлено заняття, для нього війна і справді закінчилась, якщо треба йти до школи, то війни немає. Він загине в серпні через п’ять років, здобуваючи дім Шіхта в лавах бойової одиниці, яку назвуть компанією, хоч зі зброї в них буде лише три пістолети і кількадесят гранат на всіх, а він не матиме ні пістолета, ні гранати, ховатиметься за стіною, а потім його застрелять, і ніхто його не пам’ятатиме, отака буде його війна.

А на іншій стіні хлопець у велосипедному шоломі ліпить афіші, шмаруючи стіну клеєм за допомогою великої щітки. М’яке, липке волосся ковзає папером, ліниво гнеться дугами, наче клуби східної танцівниці. На афіші ти прочитав, що президент міста Стажинський закликає людей до співпраці зі службою забезпечення, до опору спекуляції та завищенню цін, це питання має бути врегульоване в правовому полі, але добра воля звичайних мешканців та рішуча громадська позиція можуть неабияк допомогти у цій сфері.

Тільки загальне виконання обов’язків може забезпечити повернення нормальних умов, відбудову столиці та щораз вищий рівень зайнятості в місті.

Ти собі тепло думаєш про президента Стажинського, ти ніколи раніше про нього не думав, а зараз думаєш, інші багато розповідали про його перевірки, але тебе тоді не було у Варшаві, а перед війною — що там тебе обходив якийсь комісар-президент, тебе взагалі не обходили жодні президенти.

А зараз, хоч ти і став німцем, тобі все ж якось краще думається про Варшаву, Костоньку, і якщо вже він тут, якщо вже провадить із німцями якусь політику, то добре. Добре, що він зостався, а не втік, як решта негідників.

І раптом, так само як досі не було, з’являється. Не було її, а зараз є. Іґа. У тонкому світлому пальтечку, є. Не було її, тепер є. Стоїть тут. Не стояла, а стоїть. Із маленькою валізкою в руці.

— Константи… — шепоче. — Пробач мені.

— Ходімо звідси, — кажеш ти.

Береш її попід руку, забираєш валізку, кажеш, що Яцек її чекає, хоч це й неправда, бо коли Яцек лежить на канапі, дивлячись на стелю, то не чекає нічого, ні Іґи, ні когось іншого, Яцка тоді взагалі немає.

А Іґа Ростанська, маленька чорноволоса Іґа Ростанська, дружина твого товариша і твоя перша жінка, наче в полоні якогось передчуття питає, чи він знову… А ти не перечиш, не хочеш їй брехати.

— У такому разі я не хочу до нього йти. Прошу, не забирай мене до нього, не сьогодні. Я сьогодні не можу ним опікуватися. Вже завтра буду про нього піклуватися, роздягну його, викупаю, займуся ним, поверну до життя, все таке. Але не сьогодні. Прошу тебе. Забери мене до вас.

Ти мовчиш. Вона не знає, що Гелі немає. А може, знає? Може, якось інакше знає, жіночим чуттям, що її немає?

— Гелі та Юрчика немає, — кажеш ти, а що ж ти цим кажеш, що хочеш цим повідомити, Костоньку?

Іґа сильніше притуляється до твого боку.

— Забери мене до себе, Костику.

І ти таки розумієш, Костоньку, чого їй треба по трьох тижнях арешту. Тепла, спокою, темряви та неув'язненого сну. Але, може, ти думаєш, що то обіцянка спільної ночі, Костоньку?

Ти не знаєш, що вона бачила, а бачила небагато, ніхто її не бив, ніхто з неї не знущався, хоча з кількох інших знущались, а вона просто сиділа в жіночій камері з випадковими жінками, з однією повією і з однією дамою, ніхто її навіть не вдарив, нічого такого, тільки що боялась вона пекельно, бо Іґа — то не Дзідзя Рохацевич, Іґа Ростанська — то жінка іншого сорту, Костоньку, але ти цього не зрозумієш, бо ти, бідолашний дурню, взагалі не розумієш жінок. Але те, що їй цього треба, якось та розумієш. Що сьогодні могла б не витримати Яцка в піжамі, тупо задивленого в стелю. Сьогодні вона б не могла витримати того, що потрібна йому.

Тому ви йдете, Костоньку, попід руку, площа Люблінської унії, Пулавська, шоколадний дім, жовтневе сонце, може, й останнє цього року, розігріваються під ним стіни, і м’якнуть, і пахнуть, і залишаються на пальцях брунатним солодким слідом.

Так?

Стоїте перед домом. Не знаєш, чому взагалі зупинився, але Іґа терпляче, не кваплячи тебе, стоїть поруч.

— Чому тебе заарештували?

— Чинила опір.

— Опір?

— Наше авто реквізували, а я не хотіла віддавати. То й заарештували.

— Тебе ж могли застрелити.

— Могли.

Ти не відповідаєш. Боїшся відповідати, тому не відповідаєш.

— Ходім нагору, — кажеш.

Ви підіймаєтесь сходами, нагору, нагору, до твоїх дверей, Іґа в цій квартирі не на своєму місці, хоча стільки разів тут була.

— Я б хотіла скупатися, — каже.

Перевіряєш — є тепла вода, то добре, набираєш води у ванну, дзеркало повиває матовою паволокою, переглядаєш косметику Гелі та знаходиш там якийсь засіб для ванн, лазничку сповнює запах лаванди, Іґа тим часом сидить у залі, тримаючи долоні на колінах, навіть не зняла плаща, сидить, ніби чогось чекає.

Сама не знає, чого чекає, я зазираю в її голову і розумію, що вона сама не знає.

Ти виходиш із лазнички, просиш її, прошу, Іґо, купіль готова, а вона в плащі йде в лазничку, замикає за собою двері, засуває шпінгалет, а це тебе трохи вражає, правда ж, Костоньку?

Бо не розумієш, як сильно може бажати приватності хтось, хто останні три тижні провів у камері на чотирьох осіб, до того ж у камері імпровізованій.

Не розумієш, але поважаєш, правда ж?

У квартирі настільки тихо, не чути Юрчика, не чути нікого, чути тільки, як Іґа роздягається за дверима лазнички. Чуєш, як вона залазить у воду, чуєш, як у неї поринає, думаєш, що вона гола, бо так собі її уявляєш, бо ж ти пам’ятаєш її тіло.

А тим часом вона геть не гола, Костоньку, вона занурилась у воду в білизні, бо білизна в неї брудна, трусики і бюстгальтер вона зніме лише за хвилю, аж коли ти вийдеш із квартири.

А ця думка в тобі й проростає, Костоньку. Щоб зараз віднести гроші Вітковському. Тож ти, може, якось почув мої слова про те, що сьогодні потрібне Ідзі, твоїй першій коханці Ідзі, Ідзі за вкрадені в Польщі гроші, Ідзі — дружині Яцка, Ідзі зі світлин Саломеї.

— Іґо, я вийду на півтори години. Почувайся як удома, — сказав крізь двері.

Вона муркнула щось у відповідь.

Тож я одягнув пальто і пішов на площу Спасителя, взяв теку, в якій примостилася ціла купа доларів, і пішов, швидким кроком пішов. Пішов. Так.

Піднявся сходами до квартири Лубенської, не знав, як сказати Інженерові про своє марнотратство.

То нічого, Костоньку, то нічого, бо я вже знала, я знаю, що ти скажеш, і це знання послаблює цю тонку перепону між нами, то наче дифузія між тобою і мною, Костоньку, це все якось перетече, просочиться. Нічого не бійся, любий мій.

Тому ти заходиш до оселі Лубенської та оце вперше зустрічаєш саму Лубенську, і єдине, що тобі вдається зауважити своїм чоловічим духом, то її нежіночність, бо ж їй таки п’ятдесят п’ять літ, тому для тебе вона вже не жінка, тож так ти на неї й дивишся.

Знав би ти, скільки мені років! Але не знаєш.

Якби ж ти знав, що у власних очах вона ще є для себе жінкою, коли у ванній дивиться на себе в дзеркало, коли миє своє тіло, загалом іще не зів’яле, то вважає себе жінкою. Якби ти це знав, може, і сам зміг би розгледіти в ній жінку? Але не знаєш.

А Лубенська через вісімнадцять років буде вже стара, матиме сімдесят три роки та кусень історії, що лежатиме в неї на плечах, значна частина тієї історії буде також твоєю, а вік усе ж не вбереже її від страшної смерті: від дванадцяти ударів ножем у старе, зів’яле тіло, і вона вже не встигне цього осмислити, але якби мала трохи більше часу, то подумала б, що то найбільша інтимність, яка в неї була з чоловіком від моменту останнього поцілунку.

А той чоловік прошепоче польською: «Здихай, стара курво!», він прошепоче ці слова, обіймаючи Лубенську лівою рукою за шию, долоня затуляє змертвілі від страху вуста, її обвислі сідниці та ослаблі плечі торкаються його богатирських стегон і плаского живота, він прошепоче ті слова в прикрите його власним волоссям вухо і буде штрикати старе тіло Лубенської стилетом від Фейрбарна і Сайкса, стилетом двосічним, наче язик Христа, стилетом прегарним, такі під час вашої останньої війни носили англійські десантники, гостре вістря продірявить нирки, селезінку, пошарпає кишківник, розітне матку, і щойно тоді чоловік розімкне любовні обійми й старе тіло Лубенської, тіло гербу Помян, тіло подірявлене і скривавлене, мертвою кров’ю впаде на англійську землю, її закопають в англійську землю, і її з’їдять англійські хробаки.

Але то станеться аж через вісімнадцять років, 1957 року, Костоньку, ще встигнуть дозріти тіла дівчат, котрі зараз тільки народжуються, ти бачив їх іще цього вересня в пологовому будинку, пам’ятаєш? Ти бачив їх, евакуйованих до підвалів, чому ви взагалі були в пологовому? Вже не пам’ятаєш. Я пам’ятаю, але це вже неважливо. Але пам’ятаєш, бачив їх у підвальних коридорах, на животах і грудях зодягнених у біле матерів, самі вони теж білі, а коли на землю падатиме подірявлене тіло Лубенської, вони саме вперше закохаються. А коли тіло Лубенської спочине в землі, саме тоді вперше в житті кохатиметься з чоловіком одна з тих новонароджених дівчаток, котрі зараз, коли ти заходиш до помешкання на площі Спасителя, мають місяць від роду, а декотрі й не мають, бо померли під завалами. Від голоду чи від гравітації, коли стіна роздушувала їхні маленькі тільця. Хлоп’ячі тіла вона теж роздушувала, але зараз я думаю лише про тільця тих новонароджених дівчаток, про їхні тіла, готові прийняти чоловіка, коли в повітрі витатиме жовтневий запах відлиги, коли багато говоритимуть про Ґомулку і свободу, і я думаю про подірявлене тіло Лубенської, як його вкриває земля, у котрій, розчинені, кружляють пікти, кельти, англи, сакси, нормани, тисячі інших племен і народів, котрі розчиняються в англійському ґрунті, і з ними кружляє Тереза Лубенська з перебитою мечем бичачою головою на гербі, сама вона теж перебита двосічним вістрям, кружляє в підземних ріках, виливається джерелами, випаровується в хмари, скрапує дощем і повертається в землю. Вона кружляє так, як усі ви будете кружляти.

А зараз вона бадьоро подає тобі руку. Зараз війна, чи дозволить пан, я сама відрекомендуюся, я Тереза Лубенська, підпоручник Лубенська, Константи Віллеманн, також підпоручник, дев’ятий полк уланів, хоча я не знаю, що там зі званнями в організації, тому не знаю, яке маю звання…

Тут забігає Вітковський, хапається за голову, що ж це, що ж це, кричить, любі, таж у нас конспірація, а ви тут прізвища, як на балу в посольстві, а раптом якийсь казус, лише криптоніми, це П’ятдесят Сім, а пані — Дванадцять.

— Може, П’ятдесят Шість… — невпевнено кажеш, а Інженер дивиться на тебе як на ідіота.

Лубенська всміхнулася так, як уміють усміхатися тільки аристократки, у тій усмішці змішалися водночас приязнь, тепла насмішка і виразна нотка погорди стосовно бридні про конспірацію, бо якщо вже й відрекомендуватися зась, то нащо така конспірація.

Потім це все зміниться, Костоньку, коли впадуть перші справжні, тобто знайомі, трупи, але поки що ніхто в це не вірить, у жодні трупи, тому така легковажність.

— Вдалося? — запитав Вітковський.

— Так.

Подав йому теку.

— Я забрав з неї три тисячі доларів.

Ох, яка ж запала тиша, як тихо-тихо стало навколо, як завмерло лице Лубенської, як здивувався Вітковський, шукав у цьому жарту, підступу, а коли не знайшов, запитав нарешті:

— Як то?

— Я взяв, бо мусив витягнути з німецького полону Іґу Ростанську, про котру тобі допіру казав.

Спеціально на «ти», якщо вже ми на «ти», то на «ти», прошу дуже, це має і мусить посилити мою відповідь.

Вітковський заграв жовнами, шукав слів, але першою знайшлася Лубенська.

Вона ще не відчувала теплого леза, що пронизує її тіло, вістря, теплого теплом чоловічого тіла, бо вбивця ніс те двосічне лезо під курткою, воно було тепле теплом його тіла, вже дозрілого, але ще молодого, жилавого, ніби з твердої ґуми.

Той, котрий уб’є її через вісімнадцять років, зараз вирушає французькою провінцією до Ліона, де збираються польські пілоти, підживлюючись людськими почуттями, він зараз має тіло підлітка, худе і не певне своєї сили, яка щойно зароджується. Але тіло виросте, нап’ється з моці тих, кого він уб’є, а вбиватиме він багато, спершу вбиватиме очима, котрі зрослися з прицілом бомбардувальника «Mark XIV», а потім убиватиме вказівним пальцем на гачку браунінга, а потім, вдихаючи запах передсмертного поту, ножем, сталевим шнуром і руками.

Двосічне лезо ще не викували.

Тому Лубенська його ще не чула, її шкіра ще не розступилася там, де потім розступиться під напором сталі. І тому, оскільки не чула леза, знайшла слова.

— Так не годиться… — прошепотіла найстрашніший проклін.

Як же я це ненавиджу, оце «не годиться», скільки разів я це чув, «не випадає», «не можна», цей німий шантаж без конкретної погрози. Як же я хотів би грюкнути дверима, сказати: «А поцілуйте мене в дупу», — а потім піти до мого сірого товариша в сірому мундирі з орлом на лівому рукаві та й розповісти йому все про це зборище, але не піду, бо я поляк.

— Другий граф Завідовський… — каже, ніби й досі до смерті налякана, ніби стривожено, але на її вустах бринить залп, котрий і закінчив життя графа Завідовського.

Я це пам’ятаю, добре пам’ятаю всю ту історію, хоча тоді ще не був дорослим, мав тільки шістнадцять років та велике, непогамовне лібідо, але пам’ятаю. Він розтринькав сотні тисяч марок з армійської каси, витратив їх на прийоми і коней.

Експертне твердження: психічно здоровий і розуміє значення своїх учинків, хоч ними й керує псевдо-аристократична мегаломанія, котра під впливом алкоголю, морфію, кокаїну та поганого товариства набуває конкретних форм, реалізуючись у доглибно хворобливих учинках, робить із нього великого пана, котрий сіє грішми без прагнення особистого зиску.

Оце таке казали про Завідовського, а я подумав, що то мав бути чудовий чоловік, той підхорунжий Завідовський. Мабуть, мав стільки жінок, скільки хотів.

А потім залп, гук, постріл, кінець. І, власне, нащо комусь узагалі щось більше, хіба пожити трохи, насправді, а потім — кінець, шлюс…

Пора пояснити, Костоньку, пояснюй зараз, поки тебе не вигнали чи, радше, не застрелили згідно з якимсь військово-конспіраційним судовим процесом, котрий іще не має докладно прописаної форми, але матиме, з формулою «Іменем Речі Посполитої», як то змінюються всі слова і наміри, тож до справи, пояснюй. І тут не про слова йдеться, слова не мають значення, ти маєш променіти правдою, силою і слушністю, і я дам тобі на те натхнення.

Тож я пояснюю. Голос спокійний, я впевнений у собі, у своїх учинках і своїх словах. Я мусив прийняти це рішення одноосібно, кожна хвилина важила. Це брехня, але це й не важливо, важливо, що ти подаєш це як правду, тільки це і важить. Тож ти мусив прийняти рішення одноосібно, бо часу не було, а порішив ти так не з огляду на приватні справи, а з огляду на доктора Яцка Ростанського. Зараз він уражений меланхолією, він не становить жодної цінності для організації. Проте повернення дружини дозволить йому вирватися з тієї меланхолії. А зосереджений і сильний Яцек був би для організації більш ніж цінним набутком. Велика обізнаність у медицині, він хірург — це по-перше. Якщо когось раптом поранять, до лікарні не можна буде звертатися, німці негайно візьмуть усі шпиталі під контроль.

— Уже взяли, у пошуках офіцерів, котрі переховуються, — зауважив третій голос, голос Керівника, його я досі не зауважував. Він сидів за мною. Рука в кишені, звісно ж. Не знаю, чи тримав її там від початку, чи засунув, коли я сказав про розтрату.

Засунув, коли ти сказав про розтрату.

— Я знаю, що вчинив усупереч нашим засадам. Проте я офіцер, тому за відсутності інших варіантів оцінив ситуацію та перебрав ініціативу на себе. Я кавалерист, і так нас навчали. Реагувати на зміни умов і приймати рішення, — сказав я з натиском, з правдою, з переконанням. — Може, в совєтів офіцер посрати не може, якщо не було наказу. В нас інакше. Я мав єдиний шанс витягти Ростанську з ув’язнення, тому прийняв рішення самостійно. Не ховаю її, а стою тут перед вами, готовий до можливих наслідків, якщо мій командир… — тут я звернувся просто до Вітковського — …вирішить, що я вчинив неприпустимо.

Чи розтанула крига на обличчі Лубенської? Я дивлюся на неї, але ще не певен.

Вітковський дивиться на мене з легковажним усміхом, щось у ньому готується, щось у ньому вариться. Теплі, злі, чуйні очі, округле лице, краватка поміж шкіряними вилогами куртки.

Дивиться і мовчить. Чи може застрелити мене тут, на місці?

Я собі це так уявляю: Керівник дістає з кишені сталевий вирок, три постріли, на хвилю всі глухнуть, у вікнах вібрують шибки, а моє тіло на підлозі, продірявлене, закінчується моє життя, народився в Ґливицях 12 листопада 1909 року, трагічно загинув 19 жовтня 1939 року у Варшаві.

Але сьогодні тут моя сила, правда і переконання, я не боюсь того погляду. Цього разу я виграю. Моя слушність. Не впаде моє продірявлене тіло на скрипучий паркет. Не сьогодні.

— Перевіримо, — каже.

— Звісно, — кажу я без страху. Нехай перевіряють.

— То й добре. Я визнаю, що це був справедливий учинок. — І нараз зі словами зм’якшується його обличчя.

А я стою за тобою, Костоньку, обіймаю тебе за плечі та стою за тобою, Костоньку, і думаю про те, як падатиме Вітковський, продірявлений, і як люди в німецьких мундирах причеплять до нього картку з написом «Найбільший польський бандит», до тієї-таки шкіряної куртки причеплять, до тієї, у якій він зараз стоїть перед тобою.

— У такому разі мусиш привести цього Ростанського. Щойно стане на ноги, — сказав Інженер, іще без дірок від куль на своєму дужому, дебелому тілі.

А потім говорить, багато говорить про напрямок майбутньої інфільтрації, про новоутворювані компанії, у котрі вони будуть інвестувати отримані через мене гроші, багато, багато говорить, жестикулює, говорить про вивідача в Райху, котрий керуватиме компанією, а тоді каже мені поклопотатися про якусь гідну німця роботу.

Але чи це узгоджується із засадами конспірації, що Лубенська і Керівник знають мою німецьку особистість, запитую сам себе і сам собі не можу відповісти, бо ж я не знаюся на жодній конспірації.

Тож нарешті я виходжу. Повертаюся додому, шоколадні сходи, черевики липнуть до шоколаду, відчиняю двері, коридорчик, покій, порожньо.

Заходжу до спальні. Іґа в нашому подружньому ліжку. Голі плечі виступають з-під ковдри, спить, глибоко спить. Я вкриваю її аж по шию, бо в квартирі доволі-таки холодно, знову без опалення. Вона щось нерозбірливо бурмоче.

А ти б хотів роздягтися, Костоньку, і ковзнути до неї під ту перину, відчути своїми стегнами і животом тепло її шкіри.

Я б хотів ковзнути під ту перину. Відчути тепло її тіла. Але ні, ні, ні, я вже не такий Костик, я ж тепер уже хтось інший, я ж офіцер, чоловік своєї дружини, я не зроблю цього. Тому сідаю в крісло і дивлюся, як спить Іґа, моя перша жінка, як спить гола в моєму ліжку, в ліжку моєму і Гелі, але на моєму місці, з мого боку. І я собі думаю, що так сидітиму, дивлячись на неї, аж доки вона прокинеться.

Але то дурниця так сидіти, усі члени напружені, дурниця так сидіти біля голої жінки, вкритої моєю власною ковдрою.

Але ти не лягаєш біля неї, Костоньку, бо ти такий сильний і так собою володієш? Чи, може, якась маленька частина твоєї тупої тями здогадується, що то б ні до чого не привело, що фізичні любощі — то останнє, на що зараз Іґа має охоту. А ти ж би не витримав відмови, чи не так, Костоньку?

Тому я виходжу до зали, броджу порожньою квартирою, бродив.

Валандаюся порожньою квартирою, валандався. Чого шукаючи? Гелі? Юрчика? Іґи? Чуйності? Себе самого.

Довго стояв у ванній, Іґа за собою випуцувала її до блиску, тож я довго стояв у ванній, дивився в дзеркало на своє лице, щелепу, триденний поріст на лиці, бо ж ніколи було поголитися, тому я швидко скупався, а потім давай натиратись олійкою, збивати піну, шкрябати поріст.

Одягнув свіжу сорочку, змінив костюм на сіру фланель. Іґа далі спала. Вирішив зателефонувати Гелі. Телефон у її батьків працював, слухавку взяв мій ендецький тесть.

— Добридень. То Константи. Можу я поговорити з Гелею?

— Стерво, — просичав він. — Шельма. Паскуда. Спробуй іще…

Повісив слухавку. Зателефонував до матері, але в неї зв’язок не працював. Узяв із полиці книжку, але не був у змозі читати, кинув на столик. Я би з’їв чогось. Перевірив у коморі — порожньо. Треба піти купити щось поїсти, але я вже не хотів залишати Іґу саму.

Ще раз пройшовся квартирою, нарешті зайшов до Іґи.

Вона бачить мене і підводиться, наче прокинулась від мого погляду, бо я ж рухався безшелесно. На ній нічна сорочка Гелі, вона кутається в халатик Гелі, підходить до вікна Гелі, за вікном Варшава чорна.

— Забери мене кудись, — каже вона, все ще дивлячись у чорноту.

— Куди? — щиро запитую.

Іґа повертається до мене, її очі палають.

— Не знаю. Кудись, де є алкоголь і музика. Забери мене туди сьогодні, сьогодні на ніч, а вранці я піду і займусь Яцком. І буду хорошою дружиною.

І що, боїшся зараз, Костоньку, правда ж, боїшся? Боїшся. Хочеш її і боїшся. Як би ти мав її не хотіти, ти ж хочеш усіх на світі жінок, Костоньку, дурненький ти блядуне. Щоб вони тобі підтверджували, підтвердили, що ти таки чоловік. А з Іґою тебе пов’язує ще й той зв’язок, котрий зміцнює твоє універсальне пожадання, остаточно робить його невідпорним…

Чорні колони ваших тіл, чорні колони темної субстанції, що пливе під шкірою історії, поєднані, спільні.

Ви стоїте зараз одне перед одним, давні коханці, у порожній оселі, ззовні вас німці, але між вами немає нічого, тільки питання, що з вами сьогодні буде.

Чи ж я не маю завести її просто до Яцка, адже там їй місце. Але Яцкові нічого не станеться, доживе до завтра, напевне доживе до завтра, а їй таки щось належиться по трьох тижнях арешту.

— Я йому зателефоную, — кажу я.

І йду до кабінету, де телефон. Минає трохи часу, поки він бере слухавку.

— Яцку, то Костик. Іґа вже на волі.

— М-гм.

— Я про все подбав, із нею все добре, тільки що вона дуже втомлена. Але все буде добре, завтра вона вже буде вдома. Гаразд?

— Так.

Повертаюсь до зали, заходжу, Іґа напівгола, у білизні, Іґа натягує на ногу єдвабну панчоху, на ліжку відчинена валізка, Іґа пристібає панчоху до пояска, я пам’ятаю її тіло, не здатен відвести погляд, тоді Іґа дивиться на мене через плече, її плечі та стегна. Виходжу, засоромлений.

— Перепрошую… — кажу крізь стіну.

— Та все добре, чого ти там не бачив.

За хвилю вона виходить, уже одягнена, вбралася в зелену сукенку. То не вечірня сукня, але все ж елегантна, нижче колін, приталена, рукави розкльошовані, така була мода передвоєнного літа.

— Він дуже зрадів, — кажу.

Не повірила.

Звісно, що не повірила, Костоньку, вона ж не ідіотка, вона знає його в такому стані, знає, як воно виглядає, ніщо тоді не може його втішити, та й засмутити, зрештою, теж не може, бо прірва розпачу — то не смуток, то цілковита байдужість.

Ти знаєш той чорний безмір, Костоньку? Таки знаєш. Ти в нього по-іншому падав, не так, як твій товариш, але таки знаєш, тямиш, як воно, коли чорнота напирає тобі на зіниці, втискається під повіки, просочується до мозку, всередину і зневладнює, ніби абсолютний наркотик, ніби передозування морфієм.

І то ж саме від цього мороку ти рятувався пляшечками, повними щастя, добра і веселки.

— То ходімо кудись, — сказала Іґа.

— Дівчино, війна надворі…— відповідаєш, ніби забувши, що Іґа ніколи не дозволить звертатися до себе «дівчино». «Я жінка», — казала, ще відколи ви вперше переспали. І раніше ти не дозволив би собі таку нечемність.

Вона лише блідо всміхнулася.

— Прошу тебе, Костику. Вигадай щось. Я хочу пити й танцювати.

І що ж ти можеш зробити, що ж ти зараз можеш зробити, Костоньку? Ти знаєш, що можеш зробити.

Я знаю, що можна зробити. Я можу її забрати і піти до Саломеї, на Добру вулицю, навіть не заходити до тієї плюгавої оселі, просто запитати мою солодку курву про те, де в столиці зараз можна пити й танцювати. А Саломея точно знатиме, вона знає такі речі, завжди знає такі речі.

Можливо, десь уже є таке місце, куди німець може прийти з жінкою, випити й потанцювати. Зрештою, вже понад три тижні з дня капітуляції. Зрештою, німецький офіцер, німецький офіцер-переможець, мусить мати де випити шнапсу або вина, пригорнути дівку, помацати, потанцювати, виїбати. Для того він і перемагав, для того солдат насправді вбиває, коли йде в атаку, бо якщо обороняється, то б’ється за щось інше.

Але ти боїшся йти до Саломеї, правда ж? Боїшся.

Бо ти не забув.

Боюся йти до Саломеї, бо там чекає на мене моя пляшечка. Повна барв. А я таки все більше сумую за нею, за моєю пляшечкою. А навіть якщо моя солодка біла курва ту пляшечку зужила, то, напевне, може піти по іншу, а я ж маю гроші, маю гроші Яцка, маю свої, можу купити.

Адже це кружляє наді мною, за мною, то вже тиждень тверезості типу ем.

То вже тиждень, Костоньку, а ти все думаєш, що зможеш.

Зможу.

А може, тобі й байдуже?

А може, мені й байдуже?

То що ж, підемо до моєї солодкої курви, я і моя перша коханка?..

Підете, адже ти знаєш, не вмієш їй відмовити, ти ні в чому не вмієш їй відмовити.

Я повинен мати зброю. Але не маю. Але ж не піду зараз до Вітковського, не попрошу в нього пістолет. А до назаретянок…

Теж не підеш. Не пішов би навіть в образі поляка, вони сприйняли б тебе за божевільного.

Ну і що, Костику, з’їв?..

Нараз мені дещо спадає на гадку. Дещо страшне.

Бо коли до монастиря прийде звістка, що я став німцем, сестричок охопить великий перестрах. Вони боятимуться арешту, самі побіжать ту скриню викопати, кудись її перенести. Але якщо нічого не відкриється, то моя легенда як німця може значно ослабнути. Що ж то за німець, під кінець вересня закопував зброю, а зараз що, став німцем і мовчить?..

Але чи ти й сам не хотів би, щоб твоя легенда як німця ослабла?.. Бо ж тут сама природа справи така, що до німців ця звістка дійти не зможе і не дійде.

До німців ця звістка дійти не може і не дійде. Але хтозна?.. Можуть із часом когось піймати, ув’язнити і зламати, і той хтось скаже, що такий собі підпоручник Віллеманн закопав зброю в назаретянок. А вони тоді, тобто ми, чи все ж радше вони, перевіряють — ось маємо такого, Константи Віллеманн, став райхсдойчем.

А чому про зброю не сказав?

І почнеться. Або й ні.

То що ж робити?.. Сказати Інженерові якнайшвидше, хай він із цим розбереться.

Але то не телефонна справа. А до Лубенської я з Іґою не піду. Тому ні. Це зачекає до завтра.

— Костику?.. — вичікувально дивиться на мене Іґа.

— Ходімо, добре, ходімо… знайдемо щось.

Глянув на годинник, була п’ята. Вийшли з шоколадного будинку, шоколад налипає на черевики, чи налипав на черевики? Чи то мені вже в голові все плутається, святий Боже. На Пулавській мені вдалося піймати рикшу з платформочкою, на котрій ми незручно всілися, тримаючись за поручні.

Їдуть на добру вулицю Добру, їдуть.

Константи, тримаючись за металевий прихват імпровізованого візка, думає про те, як це виглядає, щоб німець із полькою їхали вулицею на рикші.

Але ще більше, дурень, думає про те, наскільки драматичне його життя, розірване між польськістю і німецькістю, ох, як же страшно в цьому світі декларованих, тотальних національностей бути роздертим поміж німецьким батьком і польською матір’ю, уже не польською, як же страшно мати дві Muttersprache, коли два серця б’ються в грудях, як важко бути поляком, коли ти по крові й з походження німець, яка ж то каторга!

А зараз, думає собі мій дурний Костик, вітчизна, котру він вибрав, Вітчизна з великої літери дає йому щонайважчі випробування, ніби в лицарському романі, і в ім’я своєї любові треба любові зректися, зносити наругу й приниження, видавати себе за того, кого він понад усе ненавидить, усе те для її блага, для загального блага. Оце-то історія, еге ж, Костоньку?

Мій коханий, дурненький Костик, мій любий почувається так трагічно роздертим, так чудово піднесений у тому трагізмі, два серця, дві душі, але ж він обирає лиш одне, друге вириває собі з грудей, немає другого.

Уявляє собі Костик, наскільки легше було б йому жити у світі, у якому сучасні національності й сучасні націоналізми ще не народились, у світі перед Французькою революцією, саме про це він і думає, дурень, наче боїться думати про катастрофу, що все насувається, прагне не думати про те, до чого наближається на керованому силою жидівських м’язів транспорті, не знає навіть Костик, що юнак за кермом — жид, бо вони ще не носять зірок на рукавах, іще не час. Той час несхибно надійде, мої склисті очі вже бачать їхні нашивки, але він іще не настав.

Але десь у глибині, під дурними думками про поляків і німців, Костик знає, що з кожним поворотом педалей він наближається до оселі його страшної, солодкої курви Саломеї, до пляшечки, повної добра і щастя, він знає, що не зможе опиратися.

Вірить тихесенько, бо йому легше розкошувати думками про власний трагізм. Ніби в чорноті, котра розбруньковується поміж ним і світом, винен факт існування націй чи той факт, що він між тими націями роздертий.

Так, ніби в його блядках винне існування статі.

Дурний Костик шукає джерело болю, дурний Костик не розуміє, що чорнота просто є, що те, у чому він винуватить суціль німців і поляків, є просто звичайною людськістю. Костик пірнає в чорноту, бо він людина.

Я те добре знаю, бо я не людина.

Я чорнота.

З мене родяться чорні боги, з мене розливаються океани розпачу, то я притискаю Яцка Ростанського до його канапи.

Хто третій, що завжди йде біля тебе?

Звідки та думка, таж нас лише двоє, я з Іґою, чи той хлопець, котрий крутить педалі рикші?..

Коли ж я вважаю, що лиш ти і я разом. Але гляну вперед, на білу дорогу, і завжди є ще один поруч з тобою. Легконогий, у каптурі й білім плащі. Навіть не знаю, чоловік то чи жінка. Хто ж з іншого боку поруч з тобою?

Чиї то слова, того поета, що ти його прізвище забув, Костоньку, то його слова, ти їх читав іншою мовою, але слова його, а лунають у твоїй голові, бо я їх саме вимовляю.

Тож чи я притискаю Яцка Ростанського до канапи? Усе-таки не я, я лише йду за Костиком, я його товаришка, я з тієї чорноти приходжу і знаю, що немає нічого поза чорнотою, знаю, що мій любий Костик це також колись зрозуміє. Прийде на те час.

А зараз я охороняю його своїми чорними крилами, хоча крила в мене сірі.

Я міський горобець.

Співаю: шанті, шанті, шанті. Так тобі казала матінка, а ти забув.

Костоньку, дурню, якби ж ти тільки знав про те, наскільки неважливі твої польськості та німецькості, яка неважлива плоть, як нічого не важать твої гонор, гідність, вартість власна й відображена… Яким би вільним це тебе зробило, як високо, далеко міг би ти сягнути, далі, вище, ніж будь-коли у згоді зі своєю національністю…

Як то зле і як то добре, Костоньку, що ти не можеш мене почути, що тільки відлуння мого голосу трапляє кудись до тих місць під твоїм черепом, де ти тільки починаєшся, чорні краплі мене розчиняються десь там, де ти народжуєшся, Костоньку, де народжуєшся ТИ, у кожному фрагменті кожної секунди, тому-то я — це ти, Костоньку.

Зараз, коли ти з Іґою в рикші їдеш на вулицю Добру, кохану, солодку.

І зараз, коли ви злазите під кам’яницею номер 52.

І зараз, коли ви підіймаєтесь сходами.

Співаю: шанті, шанті, шанті. Віть, віть, віть.

Іґа нічого не запитує, Іґа здивовано приглядалась до Варшави, не розуміла нової Варшави, тому й не дивується, що ви підіймаєтесь вислизаними, скрипучими сходами до плюгавої оселі на Повіслі.

Аж нарешті ти стаєш перед дверима і боїшся, Костоньку.

Боюся. Боюся того, як подивиться на мене Саломея, коли побачить, що я прийшов до неї в товаристві жінки. Мало того — в товаристві дами. Саломея нараз упізнає даму, її око несхибне, її погляд непомильний.

Боюся пляшечки, повної добра і щастя.

Не стукаю.

— Це тут? — питає Іґа.

І перш ніж я можу відповісти, зашкодити їй, запобігти — бо вона знає, що тут, раз уже ми стоїмо біля цих дверей, — стукає, стукає, стукає.

Я гублюся в паніці, тепер уже все втрачено, тепер уже не втечу, бодай від сорому не втечу, тепер ми мусимо ввійти.

І Саломея відчиняє двері, відчиняє двері, відчиняє двері.

Вербігерація абомінація душі вібрація мозку інсемінація, в паніці розпадаюся навиворіт вивертаюся, істерія життя матерія, зимно зле її одяг у порожнечі.

Вона дивиться.

— Можна ввійти? — запитує Іґа.

— Прошу, — люб’язно відповідає моя солодка курва, мені трясуться руки, я пітнію, піт струменями тече по плечах, через кілька секунд відчуваю, що мої кальсони наскрізь промокли, сорочка також.

Ми заходимо. Сідаємо за стіл. На підлозі ще видніються сліди моєї крові. На моєму лиці ще видніються сліди Каєтана Тумановича.

Я хочу сказати Саломеї, що вбив його.

Ну то скажи їй, дурний Костику.

— Я його вбив, — кажу і відразу здригаюся, бо ж Іґа чує.

Саломея дивиться на мене міцним та холодним поглядом, ніби й не вона.

— Кого? — питає.

— Тумановича.

Іґа дрижить. Саломея всміхається, крига в її погляді тане, теплішає. Вона мені вірить. Вона знову моя добра, солодка курва, котра за кров Тумановича пробачить мені навіть те, що я прийшов до її оселі з дамою.

— А я знаю вас, — каже Саломея.

Іґа дрижить, але кланяється на підтвердження. Знаєш мене, курво.

Світлини, в теці світлини, вакханалія.

— Хочемо напитися, потанцювати… — кажу беззмістовно.

— Маєш гроші? — питає Саломея.

— Я німець, — кажу без сенсу. — Я став німцем.

— Браво, — сміється моя солодка курва. — Маєш гроші?

Іґа нічого не розуміє.

— Яким… німцем?.. — питає.

І що, я мав би їй пояснювати, конспірація деконспірація дегенерація колаборація.

— Потім поясню, — кидаю. Ідзі вистачить, Ідзі важливі чоловіки, жінки й діти, не поляки і німці, Іґа не зважає на політику, Іґа — справжня жінка.

— Ну то маєш гроші чи ні?.. — допитується Саломея.

Чи маю я гроші?

Костику, зараз саме час тобі зізнатися собі, правда ж? Зрештою, в тебе в кишені лежить тисяча доларів. Німцеві на Шуха ти дав дві, зголосився ж, що віддав три. Що ти собі тоді думав? Нічого не думав, чому б ти мав про щось думати, ти зробив що зробив, а я шепотіла, що тобі так належить, за ті гроші, які визволять Іґу, ти не чув моїх шепотінь, але чув тембр мого голосу, чув.

— Маю, — відповів.

Ну, маю гроші. Маю тисячу доларів. Маю, що тут зробиш. Вони мені належали, я ж не міг бути на безгрошів’ї, немає нічого гіршого від безгрошової безликості.

Саломея нараз стала м’якою, теплою, солодкою, як карамель, ллється поволі, як карамель.

Її м’які білі лапки навколо моєї шиї, відпихаю її, шукаю погляду Іґи, сподіваюсь побачити там погорду і спротив, але знаходжу тільки турботу, присоромленість, присоромленість таку, ніби то вона просто переді мною тулиться до якогось бахура.

— Якщо маєш гроші… То ходімо. Я подзвоню, викличу машину.

Я отетерів.

— Маєш удома телефон?

Раніше не мала.

— Аякже. Без телефону важко.

— Але хто ж тобі його провів, зараз?.. — я мало не крикнув.

Усміхнулася.

— Ти ж собі також раду даєш, Костику, хіба ні?

Я про це зараз думати не міг.

— Візьми… знаєш що, — сказали мої вуста, сказав мій голос, я не сказав.

Кивнула, тоді підійшла до телефону і сказала щось у слухавку російською.

Іґа стала у дверях, присоромлена, приголомшена.

— Іґо, я… — почав, слабкий, несміливий, бідний, підлий.

— Мене це не обходить, Костоньку. Мене нічого не обходить, — сказала. І замкнула мені вуста поцілунком.

Власне — замкнула. То не був поцілунок коханців. Хоч то був поцілунок у самі вуста, він усе ж був поцілунком, який не розтуляє губів, лише приклеює одні до інших, склеює їх між собою. І коли замкнула мої губи, то її губи не відірвались від моїх одразу, але тривали при них так довго, що Саломея встигла повернутись і побачити доторк наших губ.

Заплескала в долоні, сміючись.

Ти боїшся її, Костоньку, ти її дуже боїшся.

— Ось тільки перевдягнуся, і їдемо. Транспорт за хвилю буде.

І зникла за дверима. І ми з Іґою стояли в незручній мовчанці, мій погляд уникав її очей.

— Костику, ти міг би зайти, застебнути мені сукню? — забринів курв’ячий голос страшної Саломеї з-за дверей спальні, у якій я стільки разів смакував її біле курв’яче тіло.

І що ти їй відповіси, чи маєш достатньо волі, щоб їй відмовити? Ти паленієш, ти хотів би зникнути з-перед погляду Іґи, а Іґа відводить погляд, чи то з несмаком, чи з соромом.

Ти йдеш.

У спальні Саломея стоїть голісінька, задом до тебе. Дивиться на тебе через плече.

— Як щодо трошки побавитись перед виходом, га, Костику? Хотів би зі мною побавитись? Можеш запросити знайому, ми з нею також знаємося.

Підходить, однією рукою обіймає тебе за шию, друга її рука веде твою долоню до вологого міжніжжя.

— Досить цього, — сказали мої вуста, сказали моїм голосом.

А моя долоня вдарила Саломею в лице, знову, знову дав їй у лице, моїй злій, підлій Саломеї дав у лице. Сильно дав. Засміялася, вхопилася за щоку.

— Колись я тебе за це вб’ю, Костоньку, — прошепотіла солодким голосом і глянула солодким поглядом.

І швидко вдяглась, я допоміг їй застебнути сукню, ми вийшли і стали на вулиці Добрій, а там нас уже чекав білий адлер дипломат. Ми втрьох сіли на задньому сидінні. За кермом був худющий чоловік у чомусь, що нагадувало поношену ліврею готельної служби, давно вилиняле бордо. І кругла шоферська шапка, схожа на шапки шволежерів.

— До «Адрії», — скомандувала Саломея.

— До «Адрії»? — здивувався я. — Я думав про якесь інше місце…

Інше? Ти багацько часу в «Адрії» провів, правда ж, Костоньку, тебе там знають кельнери, а зараз ти маєш зайти туди німцем, ти маєш ввійти туди запроданцем.

— Там зараз nur für Deutsche. Що, звісно, жінок не стосується, — пояснює Саломея, кладучи руку мені на коліно.

Шофер хвацько рушив Доброю, звернув на Тамку, поміж будинками і кам’яницями звичний рух, консерваторія, крутиться голота, ти подумав, Костоньку, подумав з-за шибок адлера, що то голота крутиться, так ти подумав.

«Крутиться голота», — подумав я.

З-за кам’яничок по ліву руку лякав спалений купол цирку на Ординатській, на Ординатську заїхали, проминаючи Коперника, на розі Ординатської та Нового Світу спалена кам’яниця…

— Halt! — закричав я. — Halt!

Іґа затремтіла від німецького слова, але я на те не зважав. Вискочив з автівки. Ти. Вискочив з автівки. Я. Вискочив, сміття вже розчищено, бруківку розчищено жидівськими руками і лопатами, розчищали її жидки, наглядав за ними вже старший товстий єфрейтор зі старим карабіном, що відтягував йому плече, брук розчищений, брук зранений, брук подірявлений. Припав, припав до будинку, випалені дірки вікон, ані сліду віконних рам, ані сліду, мур закіптюжений.

На стінах кров. Тече з вікон, ніби з ран, з ран у боці Христа, як із позбавлених очей очниць, кров пливе обсмаленим тиньком, пливе цеглою, торкаюся, торкаєшся, торкаюся її долонею, і вона бруднить мені долоню, тобі, бруднить тобі долоню. Люди йдуть, проходять, чоловік у довгому пальті, жінка з дитячим поглядом, повним горнят і латунних рондельків, поляк, жид, німець, Бог його знає, я знаю хто, ти не знаєш, я не знаю, кров бруднить мені долоню, бруднить, добрий Боже, чорні боги схиляються над містом, ніби гнуті вітром тополі при дорозі, темний холод холодна чорнота богів кров тече з випалених вікон наріжної кам’яниці Новий Світ, 60, Ординатська, 16, кров на твоїх долонях немає крові на твоїх долонях немає.

Шофер і Саломея делікатно беруть тебе попід лікті, піднімають тебе з колін, Саломея послужливо обтріпує твої коліна з вуличного пилу, Костоньку, яка ж дбайлива та твоя мала, солодка курвочка, яка ж добра та курвочка з вулиці Доброї, Саломея, спалені вікна, Саломея.

Вербігерація дегенерація державна рація. Стіни мальовані санґвіною.

— Константи, що з тобою?

Голос Іґи, голос Іґи. Іґа.

— Костю, Костоньку… — шепоче Іґа, її долоня на твоїй, на моєму лиці її долоня.

І повертаєшся повертаюся повертаєшся повертаюся.

Повернувся до думок, став на вулиці, люди приглядалися до мене з поміркованою цікавістю і з подивом — так само поміркованим.

— Я вилікую тебе, Костоньку, скоро тебе вилікую. А зараз їдьмо, мій хороший.

Хто це сказав, це сказала Саломея? Хто це сказав? Це сказала Іґа?

Це я сказала, Костоньку.

— Це я кажу, — кажу я.

Тож ми їдемо, Варецька, Центральний поштамт, площа Наполеона, Пруденціал, ходять сіро-брунатні люди, за кам’яницею Ґольдштанда орел звертає на Монюшка, пищать шини, костел імені Ісусового, яке то ім’я Ісусове, чи воно тут висить, чи вросло те ім’я Ісусове тут у землю, котра мала й інші імена, орел лягає на крило, аби вміститися поміж кам’яницями і спаленою філармонією, а філармонія спалена і кривава, пір’я черкає об криваві мури, також маститься, дзьоб роздертий, у тому дзьобі рожевий язик гада, зупиняємося перед «Адрією» став перед «Адрією» адлер Адрія адлер Адрія Адріатик.

Костоньку!

Висідаю, білі шини на кривавому бруці, у калюжах крові білі шини, кров тече з вікон філармонії, з вікон звисають сині гірлянди величезних кишок, їхня кров тече з вікон.

Висідаю, нетвердо висідаю, висідаєш, Костоньку, тримайся, Костоньку, ти зможеш, Костоньку, повертайся до себе, Костоньку.

Плачу водієві, плачу добре, плачу з лихвою, плачу доларами.

Іґа ліворуч од мене, Саломея праворуч од мене, з крисів капелюха звисають шмарки, згустки затужавілої крові, чи звисають, Костоньку? Не звисають. Звертаємо до «Адрії». Ні до чого нам кав’ярня нагорі, ні до чого американський бар, показую die Kennkarte und mein Wiener Deutsch, пропливаємо східцями до паркетів, до люстр, Іґа ліворуч од мене, Саломея праворуч од мене, тримаються за шерсть мого піджака, пливемо в затишну ложу, яку нам люб’язно показано, американський долар показав нам дорогу, in God we trust.

Всідаємось навколо скляного столика, ще рано, ще порожньо, немає оркестру, музика грає з грамофонних платівок, американська музика грає, саксофон і контрабас гучать із динаміків, і ми замовляємо горілку, і нам її подають, приморожену й синювату, і замовляємо до горілки яловичий паприкаш, гарячий і пекучий дужче, ніж горілка, тоді Саломея з торбинки дістає пляшечку щасливу й веселкову і золотоголкий шприц із золотою голкою номер 19, осанна тобі, Саломеє, золотопизда моя курво, добра і гарна!

І чи то мені здається, чи то стінами здіймається кривава лінія, збирається кров? Паприкаш криваво-червоний.

То все тобі верзеться, Костоньку. Розмита лінія крові тобі верзеться, «Адрія» тобі верзеться, Іґа тобі верзеться і Саломея і Варшава і все твоє життя від Катовиць по Ґрудзьондз і Теребовля і шоколадний дім і Варшава і твоя мати тобі верзеться, любий мій, усе твоє тіло тобі верзеться. То все примари, Костоньку.

Ти примара, тільки я насправді є, то, може, й ти просто моя примара? Може, я тебе бачу вві сні, любий мій, може, ти моє жахіття, сон тіней, сон того третього чи тієї третьої, котрий чи котра йде за двома по білій дорозі?

А хто тоді я, Костоньку, хто?

Я тінь, як і все, тінь тіні у світлі тіні. Кола на воді. Подух вітру. Зусман.

П’ємо шампанське, справжнє шампанське, серед золота і бульбашок плавають малесенькі ощипки дріжджів, ніби планктон, і оком, гострим від кокаїну, бачиш одного з них, Костоньку, як він нуртує і вирує висхідним танцем, до повітря, підштовхуваний так само злетілими вгору бульбашками, спливає золото, шампанське у ваші горла і так, так, білий порошок кокаїну, Іґа не відмовляється, і очі їм сяють, жінкам, із котрими ти сюди прийшов, їхні очі сяють у кокаїновому збудженні і є музика і є інші люди в мундирах і костюмах і пропливають німці і їхні дами і їхні курви польські та інші, яких тільки носили варшавські вулиці, і плине оркестр у білих смокінгах, ніби те запаморочення і шампанське десь на бальній палубі тропічного трансатлантичного лайнера, а не в жовтневій Варшаві, і ви теж вируєте, Костоньку, але твій білий піджак від смокінга в шафі, міг би вдягнути, думаєш ти, але ні, не в жовтні білий піджак не в жовтні може в липні але не в жовтні в жовтні лише чорний, чорний, атласна підкладка атласні вилоги, вирує паркет, Адрія, Адрія nur für Deutsche, блакитна вода Адріатики, Іґа в твоїх обіймах, її вуста розтулені, вируєте разом із фортепіано і перкусією, Костоньку.

І ти вже знаєш, знаєш, що пляшечка тебе чекає, що там кокаїновий дурман, що там шампанське, золотоголкий шприц і ложа затісна і коли Саломея готує рідке щастя, ти звертаєшся до Іґи:

— Я бачив знімки… Бачив у Саломеї.

А Іґа всміхається. І немає в ній сорому. Ні дрібки. Чи то через шампанське з кокаїном у ній немає сорому? А є лише піднесений рум’янець?

Немає в ній сорому, бо вона відучилась від сорому, Костоньку, для того туди й поїхала, до маєтку під Кобрином, для того дозволила, щоб із неї здерли сукню і щоб її вперше оглядали не твої очі та не твого Яцуся, а очі Яцка для неї завжди були твоїми очима, Костоньку, чого ти не знав, дурню, і не знаєш, бо ти дурний, а я знаю, бо я мудра, мудра й терпляча. Терпіння доводить, що мудрість моя нескінченна.

Тож вона дозволяла, щоб на неї дивились інші очі, дозволяла, щоб до неї торкалися інші руки, слухала їхні дурні розмови, котрі мали ту оргію необмежених злягань зробити чимось більшим від того, чим вона була по суті, дурень із сивою цапиною бородою белендів щось про менад, про діонісії та про тілесну міць, що вивільняється зі злих флюїдів.

А якби той переповнений ученими дурощами цап колись побачив справдешні діонісії, у яких ми дотикалися пальців стоп чорних богів, у яких ми пропливали у світ, у яких із наших животів і наших лон родився новий світ, поки ми вустами пожирали старий світ, а чорні боги походжали поміж нами і дотикалися наших тіл, Костоньку, якби отакі діонісії побачив він, дурень, помер би від страху, помер би, бо, може, зрозумів би, чим є чорні боги, Титани, і як ми плазуємо біля їхніх стоп.

Але таких діонісій він не побачив, бо хотів лише побачити багато оголених жіночих тіл, він не на дівчат хотів дивитися, не професійних повій, але тіла дружин і матерів, оголених перед ним, перед ним і перед іншими, котрі вкладали в ті забави гроші, Костоньку, бо щоб тих матерів і дружин завабити до маєтку під Кобрином, він мусив дати їм щось, чого вони самі хотіли. Декотрі, власне, хотіли оголитися перед чужими чоловіками і м’якнути від їхніх поглядів, і пальців, і сімені, але тих було обмаль, більше було таких, котрі хотіли надати більшого значення своєму порожньому життю, поміж дітьми, роботою, домом, відкритим у четверги або понеділки, поміж чаюваннями з таким чи таким панством, поміж бал-маскарадами, поміж незапланованими відвідинами і балами дебютанток, на котрих вони показували своїх доньок, котрі доходили пори.

Ті матері та дружини охоче згоджувалися на те, щоб їх роздягали, обмацували, ніби тварин, ставились до них, як до речей, і, як із речами, з ними злягалися, якщо за цим стояла віра в те, що вони отримують якийсь важливий життєвий досвід, що та оргія, бичування і танці на взірець античних помпейських фресок надають їхньому життю якогось значення, що коли вони не вислухають ту бридню про дух і матерію, якщо не повірять у немудрі огризки теософії, в шукання сексуальних чакр, якщо у вибавлення не повірять, то зникнуть, розчинившись у своїх дітях, у світському житті, закопані, зникнуть у трунах та й розчиняться в землі, не залишиться за ними нічого, навіть тіні, нічиєї пам’яті, вони зникнуть навіть із фотографій.

І, вочевидь, помилялись і всі позникали, як і ти зникнеш, Костоньку, як зникне Іґа і Саломея зникне, не позоставивши навіть тіні, кола на воді, подух вітру, порожні шкаралупи, тільки скеля і курна дорога без води.

І як різні зникали, переживши війну або не переживши її, від вогню, від кулі або від раку, помирали щасливими чи нещасливими, зі сповненими помислами чи з несповненими, вмиротвореними чи до смутного кінця невмиротвореними.

Смутного, бо кожен кінець смутний, чи то, радше, єством смутку є кінець і проминання.

І тільки я не проминаю, я — тінь, я, твоя маленька коханка, вічна ніщота, я, котра йде за тобою, тінь від тіні.

Тих жінок там було двадцять, усі різні: брюнетки, блондинки, товсті та худі, жінки з великими, важкими цицьками і жінки з дівочими персами, маленькими, всі ще звабливі звабою зрілих жінок, і вони робили те, що їм було сказано: співали пісень незграбною, макаронічною грекою, роздягались, пестили член сивобородого цапа і безглуздо називали його Паном Пріапом, розривали козеня, а розривати козеня нелегко, тому допомагали собі ножами, але козеня було раніше вбите, бо Пан Пріап боявся, що вони не зможуть його самі вбити, пили козячу кров і навіть самі себе змогли ошукати, що все це роблять в екстазі, — у тому їм допомагали вино, щедро запропонований кокаїн і те, що самого себе найлегше ошукувати.

І таких було, власне, найбільше.

Окрім них, були ще дві, котрім хотілося просто звірячого злягання, злягання, в котрому не буде навіть тіні інтимності, такого злягання, якого не могли отримати з набридлим чоловіком або чуйним молодим коханцем, і таке звіряче злягання їм у маєтку під Кобрином гарантували, але чи вони, заповнюючи чоловіками порожнини у своєму тілі, заповнили порожнину в собі, бо, жадаючи того страшного злягання, хотіли, аби хтось заповнив радше їхню душу, хотіли, щоб їх по-звірячому жадали, хотіли притягати чоловіків невідпорним магнетизмом, як вовча сука в тічці притягає самця, такого вони хотіли, але не отримали. Порожнеча зосталася незаповненою.

Бо вашим прокляттям, Костоньку, справдешнім вигнанням із раю є те, що повну, космічну тваринність у вас назавше відібрано, зоставлено вам тільки поривання та інстинкти.

І за дивним збігом обставин жодна з тих двох спраглих тваринності жінок не переживе війни, за дивним збігом обставин обидві загинуть у вересні 1944 року, побутова смерть, тихі жертви фізики, хімії та історії, привалені завалами будинків, що валитимуться від артилерійських залпів.

Так би сказав ти, Костоньку: за дивним збігом обставин. Бо чи ж ти знаєш, любий мій, що ніщо не є дивним і немає збігів обставин, світ — це хаос, обставини не збігаються, лише плинуть одна повз одну, досконало окремі, як на позір окремими є зорі та каміння?

У маєтку під Кобрином були ще чотири жінки, котрим за присутність заплатили: Саломея і три її товаришки.

Натомість Іґа хотіла позбутися сорому, Костоньку, зараз вона каже тобі про те, як хотіла виставити на потіху нікчемним поглядам те, що допіру якнайглибше ховала, те, що мала тільки для тебе і для Яцка. Ви двоє були для неї одним, ви були для неї єдиним чоловіком, єдиним у двох тілах, тому вона ніколи тебе не ревнувала — якщо вона мала Яцка, то мала й тебе також.

Позбулася сорому, натомість набралась відрази до самої себе, до чоловіків і до сирого м’яса.

І про це вона зараз каже, Костоньку.

А ще вона каже тобі про те, навіщо вона це зробила, навіщо…

І тебе тішить початок її оповіді, вона зробила те, що зробила, бо хотіла змити з себе упокореність, якої зазнавала від Яцка.

— Яцек мені зрадив, — шепоче задурманена Іґа.

А це означає, що розпався її спільний чоловік, нараз вас стало двоє, ти став окремим чоловіком, і Яцек став окремим.

Як же тебе це тішить, Костоньку, як же це тішить твоє курв'ярське, наркоманське серденько, як же тебе це втішає, мій любий, ото Яцусь, твій милий Яцусь, той живий згусток сумління, він також бавиться з дівчатками, а ти слова «зрадив» у цьому контексті не любиш, воно здається тобі якимсь неадекватним, зрадити можна вітчизну, друга, та й навіть дружину теж, але ж напевне не тим, що всунеш хуя в якусь дівку, дружину можна зрадити, утікши з дому з якоюсь вертихвісткою, ба навіть у нееротичному сенсі, скажімо, плетучи проти неї інтриги, але те, що до тебе притулиться якась панна, це може бути зрадою хіба в категоріях жіночих або священицьких, що, зрештою, те саме, бо священики є дівами honoris causa.

А ти, Костику, одразу й вирішив, звісно, коли Іґа розповіла про зраду, що Яцек просто-напросто мав інтрижку зі служницею чи якоюсь медсестричкою, правда ж?

Бо тобі не здавалось можливим, щоб Яцек Ростанський міг зрадити Іґу насправді в межах твоїх особистих категорій зради.

Але ти тішишся з його падіння, адже це той самий Яцусь, котрий із такою поблажливою зарозумілістю дивився на твої, Костоньку, блядки, із зарозумілістю сильнішої людини, зліпленої з іншого тіста, із вищістю людини настільки сильної, що їй не годиться ганити слабших, — він-бо ніколи тебе не ганив.

Але щойно ти довідуєшся про це від п’яної, задурманеної кокаїном Іґи, це означає, що чудовий, милий, святий Яцек Ростанський, окрім кохання, вірності та поваги, зрадив передовсім вашу приязнь, що ти сам уже стільки разів робив допіру, але Яцусь, святий Яцек, чудовий Яцек допіру не зраджував вашої приязні, а тут на тобі — оце її зрадив, навіть не кажучи тобі про свій клопіт, попросивши тебе тільки знайти Іґу.

А ти знайшов Іґу і знайшов ту таємницю, яку він від тебе ховав.

І навіть його шляхетне занурення в чорноту стало у світлі тих зрад не настільки шляхетним, твоя невимовлена, неусвідомлена навіть заздрість до тієї його розпачливої меланхолії, шляхетної, як туберкульоз Норвіда, негайно щезла: Яцек занурювався в чорноту не тому — як ти досі гадав, — що його вроджена добрість певний час не витримувала конфронтації зі світом, але тому, що в ньому прокидалася його внутрішня чорнота.

Певно, ти не думаєш про це такими словами, слова у твоїх думках не звучать ніяк, ні польською, ані німецькою, якби тебе запитали, ти б заперечив кожну з цих емоцій, і то заперечив би щиро.

Якби ж ти тільки, дурню, знав…

Любий мій, якби ж ти знав.

Було п’яте вересня, тобто понад місяць тому. Варшава ще жила, а вони, Іґа і Яцек, саме помирали.

Іґа стояла з листом у руці. Лист не було адресовано їй. Ніколи раніше вона не читала листів, котрі не були їй адресовані, бо так її виховали, вона не була на те здатна, так само як не змогла б випорожнитися на публіці. Проте цей лист Яцек залишив на стільниці секретера у їхній спільній спальні. Без конверта, кремові аркуші перетяті двома заломами, конверт був поздовжній.

Заголовок листа проголошував: «Кохання моє, життя моє, любий мій…» І тим заголовком хвилиною раніше пробіг погляд Іґи, ледь ковзнув тими словами, написаними зеленим чорнилом, і тоді розкололося серце Іґи.

Зникла війна, зникли протитанкові рови, протиавіаційні гармати, протипіхотні засіки, диверсійна діяльність. Зникли німецькі танки й аероплани, зникли польські танки й аероплани, зникли прізвища генералів, усі Роммелі, й Руммелі, й Ґудеріани, й Сміґлі, усе зникло, Польща і німці зникли.

Яцек саме купався, Іґа чула, як у ванну тече вода, ще було нормальне життя, хоча й трохи інакшим було це нормальне, останні дні нормального життя Варшави, війна гриміла за обрієм, і саме проминула остання секунда життя Іґи. Вона подумала, що лист написано гарним почерком і добірним приладдям, і взяла його, і прочитала весь, помираючи в кожному реченні, котре закохана молода лікарка на прізвище Тшешнєвська написала Яцкові. Проте прізвища Іґа з листа не дізналась, дізналась тільки ім’я: Аделя, і з того, що вона писала про роботу в Уяздовському шпиталі, домислила собі, що коханка її чоловіка — лікарка, це Іґу глибоко вразило, бо ж Ідзі батьки завжди казали, що така професія годиться для дівчат із родів, котрі підупадають на силі, а не для неї, Ідзі, зі знакомитого і квітучого роду. Ти вродлива, донечко, а татусь має гарну посаду, нащо тобі вчитися. Навчання потрібне бідним або негарним.

Глибоко вразила Іґу спокійна, сумовита краса цього листа закоханої жінки. Закоханої, покинутої жінки, бо з листа вона довідалася, що Яцек порвав із тією жінкою всі стосунки, які б у них раніше не були. То має бути розкішна жінка, якщо вже в неї закохався Яцек, бо ж він добрий чоловік. Те, що вона не змогла відчути ненависті до тієї Аделі, вразило її навіть більше.

Не вразило Іґу те, про що вона не знала: що молода лікарка понесла від Яцка, що вже на сьомому місяці, що року 1940-го народить хлопчика, котрий виросте без батька і ніколи свого батька не знатиме, стане славетним хірургом і вийме серце з однієї людини та покладе його в груди іншій, а тоді помре, бо його власне серце не витримає, коли на публіку випливе інформація про його любов до хлопців, про любов, іще живу, попри сімдесят років за плечима, а я, котрась із мене, котрась я стоятиму навколішки біля його сивої, мудрої голови і гладитиму його по тій голові, коли він западатиме в чорноту, коли зникатимуть його кола на воді.

Його існування, існування Яцкового сина, котрий ніколи не мав його прізвища, вразило б Іґу глибше, ніж усе інше; вона ж сама не могла, не змогла подарувати Яцкові дитину, хоч то й була їхня найбільша мрія. Але Іґа про те не знала і ніколи не мала дізнатися.

А ще глибоко вразила Іґу недбалість Яцка, бо як же він міг такого листа зоставити на секретері?.. Не думала навіть, що то може бути щось більше, ніж недбалість, що він, може, хотів, щоб його спіймали, він і сам про те не думав, що хоче, аби його спіймали.

Іґа поклала любовний лист назад на стільницю, взяла перо і картку, старанно виписала на візитній картці кілька слів, літери, як завжди, елегантні:

«Мій любий, пробач мені цю жахливу, не гідну дами недовіру, але після прочитання листа, що ти його так недбало тут залишив, я не можу більше бути з тобою під одним дахом. Навіки твоя, Іґа».

Після цього вона спакувала валізку, вийшла з квартири і скористалась отриманим за два дні до того запрошенням до маєтку в Кобрині, де сьомого вересня здійснено й задокументовано на фотокамеру діонісії в намірі стримати німецький наступ, і вона віддала своє тіло чужим чоловікам, котрі знали, що Польщі вже немає, а Польща окреслювала їхню вагу і значущість, Польща, котру вони самі будували і за котру двадцять років тому декотрі з них воювали, і так вони святкували кінець свого життя, а потім утікали до Румунії, Угорщини або падали в руки совєтам, або їм таки вдавалось, і вони втікали далі, у Францію чи Лондон, де й закінчували своє безвартісне життя, бо тієї Польщі, котра визначала їхню вартість яко чоловіків і людей, уже безповоротно не було.

Тож Іґу впокорювали, били, бичували, ще й дуже боляче, бо те бичування хіба символічно було чогось варте, з нею злягалися, стискали її тіло, її стрункі стегна і маленькі м’які перса, долоні (в перстенях) чоловіків — бридких, череватих, у неї проникали їхні члени, котрі часто відмовлялися слугувати своїм власникам, тоді її бичували далі, ляскав спалах «Лейки»[98], а вона слухняно підставляла сідниці, стегна, плечі під батіг, розтуляла вуста, розводила стегна і співала пісні ламаною, гімназійною грекою.

А потім, липка, відмивалася від їхнього сімені, поту і слини, потім одяглась, а потім доєдналась до інших паній, уже одягнених, котрі сиділи в салоні. Платних жінок до салону не кликали, бо ж не випадає, запросили тільки безкоштовних жінок, де ті собі сиділи, дотримуючись усіх норм поведінки в товаристві, вони віддавалися люб’язній бесіді, у якій головним запитанням було «що робити далі», поміж ними сиділи ще декілька чоловіків, котрі допіру брали участь в оргії, але більшість уже виводила на дорогу свої фіати, опелі, шевроле, б’юїки, іспано-свізи, і спортивні альфа ромео, і мерседеси, і кінні упряжі теж, вони від’їздили назустріч решті своїх звивистих життів.

Іґа не доєдналась ані до дам, котрі засідали в салоні, ані до чоловіків, котрі поривалися втекти, а долучилась вона до чотирьох платних жінок, котрі краще розуміли історію та війну і повертались до Варшави. А що не мали інших транспортних засобів, то вкрали з маєтку авто, маленький фіат, що його вела Іґа, яку було обрано на водія, забрали також негативи, котрі фотограф залишив разом з апаратом, слушно підозрюючи, що в прийдешньому житті вони йому не знадобляться. Щонайбільше якийсь археолог відкопає скам’янілий фотоапарат у П’ятихатках, але негатив однак не вийшло би проявити, то й не сталося б жодного скандалу.

А вони проїхали дивною, порожньою не-Польщею з Кобрина аж під Варшаву, до Радзиміна, і аж до самого Радзиміна ніхто їх не побачив на дорозі, вони теж не побачили жодного солдата: ані польського, ані німецького, ані совєтського, взагалі людей було небагато, ніби вони їхали через край поза історією, часом і поза світом, аж нарешті в Радзиміні їх зупинили, Саломея втекла, ще тільки побачивши солдатів, і не знала, що далі діялося з Іґою, втекла, тому що боялася, що її застрелять, Іґа ж зробила німцям таку пригоду, що її боялися застрелити, Саломея пішки повернулася до Варшави, Іґа ж негайно потрапила під арешт.

І про це все вони обидві щойно мені оповідали, Іґа і Саломея, п’яні й одурманені, оповідали мені про це, хихочучи як ошалілі, ніби то кабаре, якась плохенька забава, буденні вибрики.

Вочевидь, вони не сказали тобі про все, Костоньку, бо жодна з них не прозирає так далеко і гостро, як я, проте розповідали тобі таки все, про що знали і що бачили, зненацька здружені, обидві безсоромні в такій знакомитій приязні.

Я все одно вже не слухав, хоча кожної іншої хвилі слухав би, ніби святенниця белькоту ксьондза.

Ти вже не слухав. Відкинув навіть руку Саломеї, котра власне вколола тобі рідку веселку, ти встав, із твого передпліччя звисав золотоголкий шприц, звисав, ніби перебита нога кульгавого пса.

Але я вже не слухав, не зауважив навіть, що Саломея ще не закінчила впорскувати любе щастя в мої натомлені, повні нечистої крові жили.

У ложі навпроти нас розсілося вельми німецьке товариство, власне, товариство двох офіцерів у мундирах, темно-сірі штани штайнґрау, куртки фельдґрау, темно-зелені комірці, свіжі стрічки залізного ордена біля ґудзиків. А крім них — три цілком польські курви, розцяцьковані, цицьки аж виливаються з декольте. А крім них — двоє чоловіків у цивільних, темних костюмах, до котрих офіцери, що небувало для зодягнених у мундири, ставилися з вишуканою, вільною шанобою, з якою, скажімо, бувалий майор розмовляв би з цивільним урядником міністерства війни в ранзі щонайменше держсекретаря, до того ж колишнім вояком.

Але мене не те цікавило, не те обходило. Я встав і підійшов до німецького товариства. Вони пили горілку, я ж був одурманений шампанським і кокаїном, але в мені вже не було ні сліду ейфорії, від якої мене трусило ще хвилину тому.

Тож я підійшов до столика з німецьким товариством, а вони замовкли мовчанням не ворожим, але подивованим моїм мовчазним приходом і моїм поглядом, котрий, либонь, був направду шаленим.

Потім зауважили, у що це я так інтенсивно вдивляюсь, і здивоване мовчання знагла змінилося відкритою, відвертою ворожістю.

— Das ist das Gesicht eines Kriegshelden, du Mistkerl! Verpiss dich![99] — гаркнув найближчий до мене офіцер і встав, уже трохи п’яний. Устав, щоб навчити мене манер.

У що ж я так вдивлявся?

Ти вдивлявся в обличчя брехні, вдивлявся у своє неправдиве життя, вдивлявся в порожнечу свого життя, яку потихеньку вже починав відчувати, ніби хлопець, котрий погано розмовляє польською, ти вдивлявся в прізвище, якого не маєш.

Ти вдивлявся в лице чоловіка в темному костюмі з камізелькою, в лице чоловіка, котрий сидів у найглибшому куті ложі, чоловіка, котрому забракло польської курви, бо самого його, здається, курви не цікавили.

То було страшне лице. На лівій щоці починався шрам, який тягнувся вниз, до кутика вуст, забирав значний шматок носа, від якого зосталася тільки права ніздря і завинута складка того, що колись було рештою носа. Нижче шрам також забирав значну частину лиця, і там, де кутик вуст, зяяли голі, позбавлені зубів ясна, що їх невеличкий шматочок був оголений. Ще нижче шрам зісковзував на щелепу страшною борозною кістки, закінчуючи її рівною, міцною лінією.

То було страшне лице. То було знайоме тобі лице.

То було лице мого батька.

Майор замахнувся і вдарив мене в щоку, кісточками, міцно, аж голова мені відкинулась на плече.

Але ти навіть не помітив цього удару, ти взагалі його не помітив.

Бальдур Штрахвіц дивився на тебе ясно-блакитними очима, що з них одне, ліве, вгвинчувалося в тебе поглядом з-поза оправленого золотом монокля.

— Vati… — прошепотів ти.

Тоді він зненацька зірвався, зрозумів, шрам і решту лиця йому скривила страшна гримаса, тоді він кинувся до тебе, відштовхуючи шльондр, офіцерів і товариша в костюмі, скидаючи зі скляного столика пляшки шампанського, наступаючи на дивани й коліна, розриваючи панчохи і забруднюючи фельдґрау штани.

Він кинувся до тебе, і ти тонув у його обіймах, а він міцно-міцно обіймав тебе, ти обіймав його, твоя щока біля його здорової щоки. Шприц висунувся з твоєї жили і впав на підлогу, вбиваючи в паркет позолочену голку, ніби якийсь перверзійний дротик, морфій уже плинув твоїми жилами. Батько обіймав тебе так, наче ти єдина людина у світі.

— Mein Söhnchen, mein geliebtes, verschollenes Söhnchen![100] — шемрав він, понівечені слова випадали з його покалічених вуст.

А ти осунувся на його руках, осунувся в темряву.

Розділ VIII

Ти б хотів глянути на себе, на вас його очима. Але не можеш, Костоньку. Ви маєте багато спільного, але цього все ж замало.

Ти вояк, а це вже щось. Був. Чи й досі є?

Але наскільки ж іншим було твоє воювання, Костику. Твоє офіцерствування. Ґрудзьондз, Теребовля, улани.

Хоч і він, чоловік із поїденим війною обличчям, так само був уланом, але то тільки слово, нічого більше. Твій полк уланів і його полк уланів — різні мундири, хоча в чомусь і схожі, бо з тієї самої традиції, у них вони навіть більш уланські, куртки, як і належить, двобортні, а у вас звичайні. Твій батько народився, щоб бути офіцером кінноти, палашем показувати воякам ціль, а для чого народився ти, Костику?

Ти так мало знаєш, Костику. Пам’ятаєш тільки оте лице, пам’ятаєш його, ніби воно тобі випалилося в десятирічному мозку: ось повертається батько. За ті п’ять років твого життя кожне його повернення було святом. Кількаденними канікулами, які тривали іноді й по декілька тижнів, а потім вівтарик на його честь, до якого тебе підвела матінка, брунатно-жовта світлина: двобортна уланська куртка, долоні стиснуті на руків’ї палаша. Пам’ятаєш, як він раніше гострив той палаш, і ти сидів перед світлиною і намагався поглядом торкнутися лиця, захованого за пласкою емульсією фотографії.

А потім він повертався додому, у відпустку. Передовсім на сходах дзенькотіли бляшані піхви, дзенькотіли об остроги, а потім він відчиняв двері, довго цілував твою матінку, чи радше вона довго цілувала його і казала: «Мій хлопчик повернувся». Він був її хлопчиком, а вдома все було святково, хатній регламент кудись зникав, і я навіть міг звертатися до тата, коли він мене нічого не запитував.

Ночами біля ліжка він оповідав мені свої пригоди, сьогодні я знаю, що вигадані. Але що ж він мав мені оповідати з тієї війни, на котрій навіть не було укріплень, на які молодий поручник міг би вказувати своїм палашем. Чи він мав розповідати мені про те, як воно — тонути в багнюці окопів, чи про сталеві грози? Тому-то він оповідав мені вигадані історії.

Увесь світ вигаданий, Костику. Усе — ніби кола на воді.

Vati вів патруль, коли це зненацька вискакують двісті італійських берсальєрів. Берсальєри — то такі вояки з пір’ям на шоломах. І вони тра-та-та-та-та-та з кулеметів! A Vati витягнув шаблю і швах! Відітнув перший плюмаж! І швах! Відітнув другий плюмаж. І так швах, швах, швах, постинав їм усім плюмажі, а вони так того засоромилися, що покинули кулемети та й повтікали. І так Vati здобув три італійські кулемети і двісті плюмажів, за що Його Величність Кайзер дали йому Eiserne Kreuz. Татусь показує Eiserne Kreuz Erste Klasse[101].

У школі колеги не вірили, а один дав мені в носа за те, що я оповідав такі байки. Я не відповів, бо він був сильнішим за мене, але наступного дня приніс світлину батька в уланському мундирі, у двобортній куртці, в уланській касці, видно руків’я палаша. Заздрили. Приніс також чорне перо з плюмажу берсальєра, котре Vati спеціально для мене привіз аж із війни.

Vati їде собі на конику, аж тут зненацька… Англійський танк! І палить з усіх стволів! А стволів тих у нього п’ятнадцять, все кулемети й гармати. Сталеві! Ну от Vati бере шаблю в руки і швах, швах, швах, усі стволи повідрізав! І англійці давай плакати!

Або їхав якось Vati полем, а тут на нього — літак! І в таке піке, в таке піке зайшов, що крилом скинув татові шапку. А за другим разом так пролетів і так зробив крилом, що бах! — просто в голову, і Vati впав на землю, і вдарився об камінь, і зомлів. Рапапорт, себто батьків огир — так його звали, Рапапорт, — повернувся до полку сам, і всі колеги давай оплакувати батька, що той загинув. Але, але, що ж то робиться! Рапапорт не дає себе розсідлати, брикається, ірже, аж нарешті зривається й біжить, улани пробують його спіймати, а він на п’ятдесят кроків відбіжить та й стоїть, а улани за ним. І так довго — аж їх до татуся довів! А там якраз починався французький наступ! І бігли чорнющі як ніч негри з вищиреними зубиськами! І з багнетами! Але колеги здужали, батька на Рапапорта посадили, а всі негри кинулись навтьоки!

А вже як усі повтікали, то з’ясувалося, що татусева шапка зосталась на полі! А як же так — офіцер без шапки! І як то так, щоб німці втікали від негрів! Тож вони взяли машіненґвер і далі по тих неграх! Тра-та-та-та-та-та! І негри втікали, аж куріло за ними, а вони за ними навздогін, аж поки знайшли шапку, хоча й прострелену з кулемета.

І тоді він показав тобі шапку, на підтвердження тієї історії, пам’ятаєш? У чотирикутному кашкеті-деклі нагорі була наскрізна дірка, така, що в неї саме входив твій палець.

А я товаришам у школі показував: зробив пальцем дірку в аркуші підручника та й показував: отаку дірку мав татусь у своїй уланській шапці! За те мене потім покарав учитель. Але негрів татусь прогнав і навіть одному шаблею голову відрізав! І вже тоді вірили, вірили беззастережно, хоча відрізану шаблею голову ти додав уже від себе, з власної фантазії. Батько не згадував про відрізану голову негра. Додому її також не привіз.

А потім батько повернувся без обличчя і не розповідав жодних історій, узагалі нічого не казав.

Мені не дозволяли його побачити, але я прокрався і бачив з-за прохилених дверей лише його обрис, дивовижно миршавий та худий, майже дівочий. Він ніколи не був кремезним — був жилавий, як і гірняки, що працювали в шахтах і були всі низькі, зсохлі, але оброслі вузлуватими м’язами, мали вузькі стегна і були як один широкоплечі, хоч і худі. Але зараз він був худий, ніби панянка, вузенький, маленький. Він спирався на плечі матері та служниці, кожна з них була сильніша від нього, була від нього більша, сірий мундир висів на ньому, ніби рам’я на опудалі. Я почув, що його кладуть до ліжка, і чув його дихання, чув цілу ніч, як він свистить і харчить, як грають йому горлом пошматовані органи.

А потім я ще раз зазирнув крізь замкову шпарку і побачив.

У кімнаті світилося, мама розгортала обмотки, якими вкрила батькове лице, розгорнула їх повністю, а тоді він відвернувся, і я побачив ту страшну маску, яка затуляла знане, любе лице: гарне, німецьке, золотоволосе і блакитнооке.

І я крикнув.

Твій батько почув той крик. І зрозумів.

Твоя мама почула той крик. І знала, що її любий хлопчик, єдиний, котрий зміг зробити її вагітною, її маленький Бальдур із золотим волоссям та розірваним лицем, також чув той крик і розумів.

Мама вибігла зі спальні батька, схопила мене за комір піжами, брутально затягла до моєї кімнати і там страшно побила: оголила мені сідниці, била різкою, а дім сповнився двоголосим завиванням: моє завивання, а з ним глухе, харкуче виття мого батька.

Я подеколи був зірвиголовою, тому різки для мене були не в новину, але так сильно я не діставав ніколи, ні до того, ні після.

Але навіть коли мати мене била і коли я завивав, то завивав я радше від страху перед тим потворним лицем, ніж від болю. А від болю вив мій батько, і вив тихо або, радше, бажаючи завити, тихо зойкав своїм новим, страшним голосом, свистів, харчав до неї: «Schlag ihn nicht, hör sofort auf ihn zu schlagen, schlag ihn nicht!»[102], бо знав, знав, що вона мене не любить, що любить лише його самого, не любить плід свого лона, бо любить лише те, що наповнює те лоно, а не те, що з лона виходить.

А потім я порожньої ночі лежав сам, мій зад пекло, я намагався їх не чути, а в темряві бачив те його страшне, нелюдське вже-не-лице, опухле не-лице, синце-лице, рано-лице, дірко-лице, на ньому вузька риска страшних вуст і чорні нитки хірургічних швів.

Я чув, як вони розмовляли вночі, в їхніх голосах був гнів, новий гнів, дивний гнів.

Наступного дня я не пішов до школи. Ніхто мене туди не вирядив, то я й не пішов. Коли мама вийшла, я прослизнув до спальні батька, не так уже й набагато старшого від мене, притулився до його худих плечей. Прошепотів: «Ich liebe dich, Vati…»[103]

І ним струснули німі судоми, він добру хвилю так сіпався, ніби від конвульсій, але не повернувся до мене, не торкнувся мене. Я вийшов. І три місяці не заходив до кімнати, у якій лежав мій батько. Лише слухав його свист, харчання й зойки.

А через три місяці ти знову побачив його, Костоньку, пам’ятаєш, ти знову його побачив. У неділю. Падав перший сніг, танув на ще теплій бруківці.

Він стояв у мундирі при виході, хвилювався.

Ти вийшов із кімнати у своїй картатій піжамі.

— Der Kaiser hat abgedankt[104], — сказала твоя матінка, худа, наче крижана бурулька, її сукня була зашнурована по саму шию. Вона більше не кохала Бальдура.

І що з того, що кайзер відрікся? Батько оперезав брудний уланський вафенрок поясом і застебнув пряжку. Пояс звичайний, солдатський, на ньому — дерев’яна кобура у шкіряній кобурі, з неї виступає кругле руків’я пістолета. Я дуже хотів побачити той пістолет. Побіч нього, на прихваті, висів багнет, а я хотів запитати: «Vater, wo ist dein Degen?»[105]

Лице його було обв’язане бинтами, на тих бинтах аптечна ґумка тримала окуляри в дротяній оправі, бо ці окуляри він більше не міг зачепити за вуха.

Він надягнув шапку.

— Hau ab, — сказала матінка.

— Ich will mich nur verabschieden, — просвистів батько з-під бинтувань.

— Na dann verabschiede dich, und dann raus.[106]

Він хотів підійти до мене, пригорнути, я боявся його, але хотів тих його обіймів. Вона заступила мені дорогу.

— Sage deine Abschiedsworte und dann verpiss dich, aber sofort[107], — буркнула.

Він дивився на мене, хоча з-поза скелець та з-поміж бинтів його очей не було видно.

— Leb wohl, mein Söhnchen. Auf Wiedersehen[108], — прошепотів мені.

Він боявся її, боявся навіть її проминути, щоб обійняти мене. На вафенроку в нього був Eiserne Kreuz Erste Klasse und Verwundeteabzeichen[109], клейноди мужності, а він боявся її проминути, щоб обійняти свого єдиного сина.

Він вийшов, не обійнявши мене.

А ти зостався, Костоньку, зостався з нею в тій порожній квартирі, зараз іще порожнішій, аніж раніше. Через кілька місяців ви були вже у Варшаві, зникла золото-брунатна світлина зі справжнім обличчям твого батька, зникли всі згадки про нього, з ванної зникли його бритва, пензлик для гоління та крем марки «Трюфітт & Гілл», безсоромно англійський під час війни з англійцями, але ти ж і сам знаєш, що кожен німець тих часів хотів би бути англійцем, навіть якщо не хоче в тому зізнатися, то все одно мріє про англійство, тікає в англійство, англійство вдає, і все, чим він може стати, то лише марна копія, він стає віце-англійцем, не більше. Німецькість — то центральноєвропейська, континентальна, хтонічна туга за атлантичним англійством, проте їй бракує місця, щоб набути англійського розмаху. Немає океанського подиху, а тому її шаленства завжди матимуть під собою відчуття провини. Німецька ненависть до слов’янства чи єврейства завжди розпочинається в почутті провини, маскує невтолиму ненависть до самих себе: англійці морять бурів у концентраційних таборах без жодних сторонніх думок, але не тому, що не визнають за ними людськості: за ними не визнають англійськості. Пруссак ненавидить поляків, тому що знає: він і сам є поверхнево знімчуреним слов’янином. Австріяк ненавидить чехів, бо сам є не більшим, аніж підфарбованим німецькістю чехом.

І все те, вся та німецька самоненависть почала розквітати десь тоді, коли твій батько втратив обличчя. Хоча це, може, почалося ще раніше, так, мабуть раніше: гунська мова Вільгельма, котрий зараз, коли ти проживаєш своє життя, Костику, мешкає в маленькому будинку в Голландії, маленькому як для цісаря. Ходить собі голландським садом такий, яким був завжди: дурний, пихатий, шляхетний, меланхолійний, у смугастому костюмі та сорочці з незаламаним комірцем. Жалюгідний, розбитий монарх, ніби з оперети.

Або, радше, те почалося ще раніше, посеред бородатих чоловіків, котрі зібрались у Версалі, поміж мундирів гранатових та білих, поміж кірас та піднесених догори лез кірасирських палашів, коли проголошено було повстання і німецькість водномить втратила свою форму, тому що раніше вона реалізувалася в потягах до возз’єднання, така була її природна динаміка, а потім — ким мав бути німець тепер.

Німець мав знайти собі нову форму буття німцем, він знайшов її в Англії. Кожен німецький шляхтич був кепською копією шляхтича англійського, від англійців цісар Вільгельм навчився того, що привело голову Ефіка, першого коханця твоєї матері, з Ґляйвіц під пекінський брук. Пам’ятаєш? Не пам’ятаєш, а йому голову зрубало лезо широкого китайського дворучного меча дадао, та ти все одно не пам’ятаєш, Костоньку.

Знаєш, що тоді з ним діялося, з твоїм батьком?

Ти його потім уявляв таким, яким бачив на світлинах. Баварські вовняні гетри та короткі штанці, пір’я на капелюху, смішне, чи смішне? Трохи; а проте ордени, перехрещені пищалі з едельвейсом замість черепа — значок Оберлянду.

Ти уявляв його собі вже у Варшаві, читаючи в газетах про битви на Шльонську, і ти уявляв собі батька-Бальдура таємно від мами, бо тобі не можна було його собі уявляти. А проте уявляв: як з пістолетом у руці він веде атаку на шеренгу польських бійців. Ти не був певен, на чиєму ти боці.

Ти уявляв його собі з лицем, захованим у тіні кантування широкого шолома, з невидним лицем, як зникають хрести мужності та відваги на його грудях і з’являється червона пляма влучної кулі, твій батько падає спершу на коліна, а на його грудях виникають нові сліди від влучання з кулемета, і твій батько падає обличчям у мокрий ґрунт, зараз двадцять третє травня 1919 року, то лихе село Лихиня, неподалік окоп, а в окопі — ритм: шолом багнет шолом лезо при широкому кантуванні шолома приклад зброї на землі чекають на свисток ти бачив на фото пласкі шоломи англійські глибокі шоломи наші гребенясті шоломи французькі і завжди ритм шолом багнет шолом а під Лихинею окоп плаский шолом багнет шолом чекають пригнуті пригорблені хребти округлі шолом багнет шолом свисток ритм ламається і висипають з окопу окалини голки багнетів багатопала долоня держави і країни і народу поляки і німці б’ються на вулицях поміж дерев’яних будинків та будинків із цегли б’ються багнетами прикладами саперками ножами й пістолетами і навкулачки і клятвами і сльозами і криками «Mutti!», «Мамо!» Так-от мудро тобі тоді все здавалося. А коли ти сам був на війні — там ніхто не кричав: «Мамо!»

Яка ж ти гарна, громадянська війно, без облудного відчуження між ворогами, між ворогами, що як брати. Чужі люди не повинні вбивати одне одного, вбивати одне одного повинні тільки близькі, тільки близькі вбиватимуть чуло, жорстокість — то свого роду чуйність, жорстокість вельми людська, тільки тварини вбивають так, щоб болю не було, жорстокість киями б’є ніби пестить на плацу розстріляють дітей білявих або чорнявих ніби обсипатимуть їх поцілунками.

Я люблю громадянські війни, Костику. Твоя сіра товаришка любить громадянські війни. Упиваюся громадянською війною куди більше, ніж такою, в якій одне одного вбивають чужі люди.

А твій батько лежить, притулившись щокою до чорної землі, неживий, він нікого не кличе.

Так ти собі уявляв дитиною.

А зараз тобі тридцять років, ти п’яний, ти задурманений і хтивий, ти з Саломеєю та Іґою, ти в «Адрії», і плаче кларнет, і він тут.

«Ganz leise kommt die Nacht»[110]. Співачка, альт, тверде «р», наслідує шведську вимову і низький голос Зари Леандер. Твій батько кланяється обом дамам. Вирує світло. Відрекомендовуєш.

— Es ist eine große Ehre, die Damen kennenzulernen[111], — свистить батько.

— Ich kann allem wiederstehen…[112] — співає твердий альт у новій веселій пісеньці.

— Танцюймо! — горлає п’яна Саломея і подає тобі руку Іґи. Подає тобі руку Іґи, пропонує тобі руку Іґи, й Іґа тобі безвольно піддається, чи то радше піддається їй.

Ти повинен танцювати, зараз ти повинен танцювати! Саломея нахиляється до твого батька.

— Herr Graf, ich weiß, dass es sich eigentlich nicht gehört, aber ich halte es nicht länger aus: darf ich Sie zum Tanz bitten?[113]

Ти спостерігаєш його вагання, за тією страшною маскою спотвореного обличчя, бо Саломея просить його до танцю так, ніби тієї маски немає, ніби вона бачить його попереднє, справжнє і вродливе лице, ніби запрошує його до ліжка.

Як же так, як же так може бути, що до мене звертається жінка, думає твій батько, бо знає про себе дещо дуже важливе, дещо, чого ти не знаєш.

Тоді, двадцять років тому, у Каттовіц, у кам’яниці за адресою Річард-Гольцерштрассе, 1, над німецьким «Кайзер Кафе», з котрого потім стане польська «Асторія», у квартирі на першому поверсі, сидить твій батько, він повернувся з війни, перемелений шрапнеллю.

А твоя матінка хоче його, хоче його знову, хоче його всього. Ти спиш, спиш, ніби мала тваринка, спиш, захований у норі ліжка, захований від поглядів світу, світ не знає про тебе.

А вони в спальні. Маю тобі дещо сказати, Катажино, каже Бальдур, але не словами, те кажуть його очі, коли Катажина Штрахвіц, у дівоцтві Віллеманн, розстібає ґудзики високої вікторіанської сукні. Маю тобі дещо сказати, Катажино.

Ти моє життя, Катажино, кажуть його очі та долоні, коли він допомагає сукні впасти з її плечей.

Я покинув задля тебе все, Катажино. Пішов усьому наперекір, усе перекреслив, покинув одинадцятьох братів Штрахвіців, убитих сімсот років тому десь під Лєґніцою, і того єдиного, котрий вижив, нашого предка Воєслава з кабанячою головою на гербі, його я теж покинув. Покинув цісаря та його кінних лейб-гвардійців. Титули і сеньйорати. Blut und Ehre habe ich auch aufgegeben.[114]

Alles.

Усе.

А зараз я мушу дещо тобі сказати.

Твоя матінка не чула слів, якими до неї промовляли очі твого батька, Костоньку.

Я мушу дещо тобі сказати.

А ти з Іґою у слоу-фоксі. «Laß mich gehen»[115], співає вокалістка черговий приспів Зари Леандер. «Laß mich gehen». Саломея тягне твого батька на паркет, Костоньку, а він іде, геть безвольний, одурманений, іде, волочить довгі худі ноги, іде незграбно, ніби Саломея накинула той самий повідець, на якому його колись тримала твоя мати.

— Die Mutter ist in Warschau, Vater![116] — кричу через увесь паркет, Іґа мала би скривитися від німецької в моїх вустах, але не кривиться, не чує.

Моя матінка, котра не спить, Біла Вірлиця, у гранатовій сукенці та гранатовій куртці, срібний орел на лівому плечі, оперезана, маленька свастика на кишені на партійній відзнаці та трикутник відзнаки NS-Frauenschaft.

Звідки я знаю значення тих відзнак, чи я тільки їх вигадав, уявив собі, чи вони справді означають те, що мені здається? Що вона зараз робить, чи знає, що я знаю, що Vati у Варшаві?

Тому я кричу, перекрикую оркестр, і всім здається, що то веселі окрики доброї забави, адже є що святкувати, то ми й святкуємо, у здобутому ресторані німці танцюють із курвами, є музика, є шнапс, усе є. Тому я кричу. Мама у Варшаві.

Чи він чує, чи чує, що чує?

Чує.

Двадцять років тому на Річард-Гольцерштрассе, над «Кайзер Кафе», він допомагає зсунути сукню з плечей твоєї матінки, котрій тоді вже років п’ятдесят, але вона все ще вродлива, сухе тіло в тісній обгортці гладенької, пружної шкіри, тому він допомагає зсунути сукню з того тіла, а ти спиш сном тваринки.

Я мушу тобі дещо сказати, промовляють очі, заховані за шрамами, під котрими вже свіжі рубці, а не відкриті рани, мушу тобі дещо сказати, промовляють очі Бальдура Штрахвіца, ротмістра в другому полку сілезьких уланів фон Кацлера. Катажина могла б кохати його і далі, її вуста не шукають його розірваних вуст, але торкаються його шиї, здорової шиї, йдуть назирці за розстібанням сорочки, ключиці, груднина, Катажина могла б і далі кохати свого хлопця, навіть якщо той не має обличчя. Я мушу дещо тобі сказати, промовляє його тіло.

Її долоні на ґудзиках штанів.

Я мушу дещо тобі сказати, кажуть його руки і притримують ті долоні біля ґудзиків на штанях, а вона знає, вже знає, нараз чує і розуміє ті слова.

Я мушу тобі дещо сказати, незграбно промовляє до Саломеї штивне тіло мого батька, але не відступає.

І вони танцюють. Батько радше просто йде паркетом, страшний, штивний, а довкруг нього в’ється Саломея, наче танцює біля запрошеного танцюриста, наче цілий світ разом із нею танцює навколо нього.

Мій батько щось бурмоче. Саломея сміється.

Іґа в моїх обіймах. І нараз думка: виходимо. Вийти, мусимо вийти. Я мушу вийти.

— Іґо, ходімо звідси, — шепочу.

— Та яке ходімо, Константи? Я хочу пити й танцювати! — відповідає, сміється.

Ми сунемо слоу-фоксом, а я звідкись знаю — не витримаю тут ні секунди довше. Але витримую, одну секунду, дві, три.

Нараз в обличчі, в очах Іґи я бачу лице моєї гувернантки, пані з Трубецьких, Чеславова-Бєльська, як вона сама відрекомендувалася. Суха, запнута під саму шию, кощава дама, фундаментально збідніла аристократка, котра вийшла за скромного урядника з міністерства фінансів і, щоб зберегти якийсь контакт із давнішим життям, навчала гарних манер на приватних уроках.

Урок перший. Добре вихована людина певна того, що не розгубиться за жодних життєвих обставин. Тому вона ніколи не виказує ні клопотів, ані сум’яття. Мало що так імпонує людям, як гарна, сповнена гідності постава.

Я не можу перевести подих, Іґа кришталево сміється. «Laß mich gehen», співає варшавська наслідувачка Зари Леандер, а може, то співає сама Леандер?

Дивишся на сцену. То вона. У Варшаві? Так швидко після війни? Чи то вона? Вона чи не вона?

Я знаю, Костоньку, а ти не знаєш і не дізнаєшся, а я тобі не скажу. Бо не вмію.

Батько раптом змінюється. Починає вести Саломею паркетом, вести її до мене та Ідзі, наче досвідчений світський лев. Такий він і є. Коли ми вже близько, він подає мені адресу, Шуха, 16, не пояснює, але я розумію.

— Генеральський будинок? — ти встиг здивуватися, поки вас розлучив ритм танцю.

Іґа кришталево сміється. «Laß mich gehen». Хочеш утекти.

Урок значно пізніший. Роль жінки на балу пасивна — вона чекає, поки її запросять до танцю. За жодних обставин партнер не може залишити свою даму посеред зали, він мусить відвести її до стільця.

Вириваюся, викручуюся з обіймів Іґи.

Великою нетактовністю, хлопче, нетактовністю та доказом поганого виховання є цинічні розмови чи двозначні вислови в присутності жінок, навіть незнайомих. Той, хто направду має в собі польський дух, таких розмов не веде.

Was ist… цинічний? Ми тут розмовляємо польською, хлопче. То що то таке, ті цинічні розмови, пані Бєльська? Дізнаєшся свого часу, точно дізнаєшся. Але спершу навчишся пристойно розмовляти польською. На письмовім столі лежить лінійка.

Проштовхуюсь поміж пар у танці, штурхаю Саломею, штурхаю офіцера в сірому мундирі, котрий — п'яний — щось кричить мені вслід, щось вельми неґречне, не переймаючись тим, що до нього тулиться дама, чи радше дамочка.

Добігаю до дверей, східці, вулиця.

А Бєльська на те: з давніх-давен поляки славились поміж іншими народами своїм рицарським ставленням до жінок. Ми можемо пишатись тим, що про нас так думають, але тому тим паче ми повинні розвивати в собі цю чесноту, як одну з тих, що вивищують нас понад усіма закордонами.

— Відійди від мене, стара відьмо! — кричиш, Костику, притискаючи кулаки до скронь твоєї зболеної, запамороченої голови.

Приглядаючись до присутньої публіки, нескладно констатувати, що в цьому людському ґроні немає людей насправді добре вихованих, бо жоден із таких не дозволить собі порушувати народний звичай, навіть якщо й не є релігійною людиною, каже пані Бєльська в твоїй голові.

Звідки вона тепер, вона ж не була ніяким прокляттям мого дитинства, я з нею мав лише кілька уроків, вона мене не мучила, не під’юджувала, я її не згадував уже сам не знаю скільки років, а тут раптом з’явилася, тут мене під’юджує, я чую її голос так виразно, наче її уста промовляють ці слова всередині мого черепа. Я біжу.

Жінка не дарує чоловікові своє фото, якщо їх не єднають якісь ближчі стосунки.

Спотикаюся, перекидаюся, на вулиці вирва, воронка від бомби, падаю в бруд, вимастився з ніг до голови. Пишучи до знайомих осіб у якійсь справі, що вимагає відповіді, не слід класти в конверт поштову марку на ту відповідь. Це можна зробити тільки в листуванні з особами з нижчої сфери.

Вигрібаюся з помиїв, підводжуся, а в очі мені дивляться два багнети.

Крики німецькою. Хто направду пройметься польським духом, той знає, що повинен пишатися великими досягненнями нашої вітчизни. Ґдиня є гордістю кожного поляка, повтори.

— Ґдиня є гордістю кожного поляка, — кажу я.

Чорні оченята стволів за вістрями багнетів, котрі я бачу з нечуваної перспективи. А далі темні постаті, плащі, шоломи, кричать німецькою.

— Підпоручник резерву Константи Віллеманн, дев’ятий полк уланів малопольських, доповідає.

Кричать.

О Боже, та то ж німці!

Сягаю до кобури, немає кобури, я, мабуть, десь загубив кобуру, загубити пістолет — то сором, великий сором, хоч то мій, приватний пістолет, то не Річ Посполита мені його купила, а я сам собі його купив.

— Вогню! — кричу.

Чота не стріляє. Може, вже не мають амуніції. Будемо атакувати.

Коли чота доходить до місця, з якого має переходити в наступ, командир чоти наказує: «Чота у наступ — клусом — марш!»; верхівці рушають належним кроком, перевісивши списи на стегно і взявши шаблі до бою. Коли наближаємось на відстань близько двохсот метрів до супротивника, командир чоти наказує: «Чота — марш-марш!»; на цю команду верхівці, беручи списи до бою, з вигуком «ура!» чвалом рушають на супротивника.

— Чота… у наступ — клусом — марш!

Німецькі крики щораз гучніші, мабуть, вони вже близько, я вже вибрався з вирви, що лишилася після вибуху бомби, не знаю, чому я не в сідлі, мабуть, мене оглушило вибухом.

Чоловік знімає капелюха в ліфті, якщо їде в ньому з жінками, навіть незнайомими. Жінка не наливає чоловікові ні вина, ні горілки, ні пива, але може покласти йому на тарілку страву, якщо поруч немає прислуги. Лопатки разом, Константи!

— Чота — вперед руш! — я кричу і роззираюся в пошуках свого коня.

Один із багнетів нараз зникає з-перед моїх очей, прихований шоломом німець звивається в дивній позі, я бачу, як танцює і звивається піруетом приклад, як поволі суне в моєму напрямку і нарешті пестить мою скроню, наче материн поцілунок.

Я падаю. Мене вбили. В тісній труні спи, колего, Польща в сні прийде до тебе.

Стоять наді мною двоє німців у поганських шоломах, а до шоломів прикручено кріплення з вічками на кінцях, ніби швартови на яхті. А до тих вічок причеплені ланцюжки, ні — ланцюги, — і вони здіймаються вгору елегантними дугами, трохи вгинаються під власною вагою, наче велетенські повідки, і зникають У великій чорній долоні, затисненій у кулак.

Я не на війні, я у Варшаві. Над Варшавою виростає велетенська постать, чорно-сіра, велика, мов той хмародер, більша навіть від Пруденціалу, більша навіть від американських веж із заліза й бетону, а з її долоні, мовби проміння, спливають на землю тисячі срібних ланцюжків, і делікатні посмикування тієї долоні керують тими ланцюжками так, як смикання за віжки правує конем.

Один із ланцюжків спускається до мене, він причеплений до мого капелюха.

— Das ist ein Deutscher, hört ihr es? Er ist Deutscher![117] — кричить.

Хтось. Кричить. Іґа. Шарпає мною, її долоня на моїх грудях, під піджаком, щось у мене відбирає.

— Hier, bitte, das sind seine Papiere.[118] — У її руках моя Kennkarte, її подає маріонетка на ланцюжку. Ланцюжок із-поміж її волосся.

— Blöider Säufer! — промовляє до мене маріонетковий шолом. — Nimm ihn ins Bett, Weib![119]

Іґа піднімає мене, тримає під руку, ми йдемо.

Я щось кажу німецькою, але не розумію жодного слова з того, що кажу. Я забув німецьку.

— Я не знаю німецької, Константи, — відповідає Іґа.

— Я не німець. Я не німець, розумієш?

Подзвонюють наші сріблясті ланцюжки, тисячі інших зникають у чорних вікнах будинків, і в ясних вікнах так само зникають, деякі знагла напинаються, смикаються, інші розслаблено звисають. Насправді нічого немає. Мені все здається.

Сідаємо до адлера, котрий чекає під «Адрією», чекає нас.

Пливемо містом, ширяємо на орлиних крилах поміж кам’яниць, котрих я не впізнаю, поміж фантастичних будинків, котрі суперечать законам фізики, здіймаючись над землею, проїжджаємо калюжі крові, обхляпуємо нею білі опони адлера, а кров хляпає на шибки авта, я дивлюся на Варшаву крізь ті криваві крапельки, і вона прегарна, та мальована циноброю і санґвіною Варшава.

Шоколад. Висідаємо. Шофер хоче грошей. Я плачу.

Підіймаємось сходами, я та Іґа. Я злизую шоколадну рідину зі стін, я б хотів злизати її з Іґи.

Квартира. Заходимо. Спальня. Іґа знімає з мене черевики, Іґа розстібає мені штани, штовхає мене на ліжко, знімає шкарпетки. Я б хотів цілком зануритися в її тіло, зімкнути свої вуста на її вустах чи на її міжніжжі, увіпхнути в неї язик і полизати її зсередини. Я лежу.

Які ж у мене гарні шафи з березовою інтарсією, але водночас вони не по-міщанському переоздоблені, а саме легкі, модерні, функціональні, без задухи міщанських креденсів. Дуже гарні.

Лежачи, пробую обійняти її за талію. Вислизає від мене.

— Добраніч, Константи, — каже.

А мене ти не чуєш, геть мене не чуєш, Костоньку. То я й мовчу, хай так, можу й мовчати. Хай інші в тобі говорять.

Якщо найвища обережність при знайомстві з чоловіками є необхідністю, то тим паче обов’язковою вона є в тому випадку, коли до гри вступає жінка, не слід наражатися на компроміс між її думкою і знайомством із непевною людиною. Кожен такий принагідний знайомець чи знайомиця потім може ціле життя запобігати перед тобою, просити про щось, але позбутися їх не вийде.

— Прошу пані, що то за точка зору, яка надається до компромісу?

— Точка зору — то все, Константи, точка зору — то людина.

— Іґо! — кричу в чотирьох стінах порожньої спальні.— Іґо, благаю, прийди до мене, прагну тебе, кохаю, хочу тебе просто зараз мати! Іґо!

— Спи, Константи, — каже мій батько польською, або Іґа те каже, або пані Бєльська.

Жінці не личить курити надворі.

Кажи, Константи. Що маю казати? Хто ти є? Поляк маленький. Поляк маленький. Кров і шрами.

Чорнота.

А потім прокидаюсь, і вже ранок, але ще дуже сірий, і та сірість вливається крізь вікно до кімнати, стікає по стінах, просякає мені крізь очі до мозку, я піддаюся їй і знову засинаю.

І знову прокидаюся, сірість уже проясніла, а я різко пригадую собі вчорашню ніч. Усе.

Іґа. Саломея. Наркотики, знову. Батько.

Боже милий, у котрого я не вірю, батько. Мій батько живий.

І що з того?

Багато що з того, Константи. На небосхилі над тобою стає тісно. Твоя матінка в мундирі NS-Frauenschaft, твоя матінка, котра тепер знову стала Катеріне Віллеманн, такою, якою народилася в домі ґливицького містянина, має трохи поступитися ясним небосхилом тому скаліченому, декласованому аристократу, має вивільнити йому місце над тобою, Костоньку.

Хочеш ти їх там чи не хочеш — вони є.

Але, може, я просто міг би вдавати, що його немає. Чи хочу я вдавати, що його немає, що я маю з ним спільного? Нічого.

Іґа. Де ж Іґа?

Встаю і розпадаюся, як розбитий дзбанок, тому сідаю на ліжку. Хочу води й аспірину, тому встаю знову, поволі, спираючись на стіни, поволі йду до ванної. Нудота, тому блюю в умивальник. Голову ніби взято в лещата, тупий, рівний біль, п’ю воду з крана, бридка, руда, але є, тож я п’ю, з’їдаю два останні довоєнні аспірини, слоїчок кидаю в умивальник, скло дзвенить об порцеляну, в моєму черепі дзвенить, відлунює, ніби голки.

Випив би кави, але немає кави. Вода тепла? Є. Тому приймаю гарячий душ, стоячи у ванні, стою під гарячою водою і стою, аж моя шкіра паленіє червоним, а потім холодна вода, аж кричу, така холодна.

А потім у недбалому негліже виходжу в кухню, а там Іґа, крутиться і з нічого лагодить собі снідання. Варення, легенький чай, кусень хліба розрізає ножем навпіл.

— Добридень, Костоньку, — каже вона, а я вже знаю.

— Добридень, Іґо.

Знаю, пригадую собі: я кликав її вчора, хотів її вчора, пожадав її, все ще хочу її та жадаю її.

Я надто слабкий, надто втомлений, аби наодинці змагатися з цим: бо Геля, бо Яцек, бо все, бо наше спільне, хороше і погане минуле. Тому кажу, так просто:

— Кохаю тебе, Іґо. Хочу тебе.

А вона дивиться на мене, геть не здивована.

— Ти вчора казав.

— Так.

— Я думала, то від алкоголю та опію.

— Ні.

І дивиться далі, геть не здивована, дивиться препильно, ніби хоче мене своїм поглядом притиснути до стіни, ніби хотіла мене тим поглядом розбити.

— Нащо ти це робиш, засранцю? — питає страшним голосом, а я розумію.

Отак просто зрозумів, Костоньку, зрозумів, що вона тебе кохає. Що завжди тебе кохала, але змогла визволитися з тих пут, але так, кохає.

Їмо в мовчанці. Їжі небагато.

— Мушу повертатися до Яцка, — каже Іґа.

Киваю, так, мусиш повертатись до Яцка, ти потрібна Яцкові, ти мусиш витягти його з тієї чорної ями, у якій він тоне, якщо не ти, то хто, Іґо, може, з моєю незграбною допомогою?

— То я вже піду, Константи. Вже мушу йти, — каже Іґа.

Я встаю провести її до дверей, і вже коли біля неї, близько, вона дивиться на мене, а я знаю, пам’ятаю той погляд.

Обіймаю її, обіймаю її за талію.

— Ні, — каже Іґа. — Прошу, ні.

— Ти сказала мені, що тобі ніколи ні з ким не було так добре, як зі мною, тоді, на курорті. Над озером.

— То було давно.

— Два місяці тому.

— Курорт був давно. А ті два місяці ще давніше.

— Ти тоді брехала?

Хвилину мовчить. Нарешті каже:

— Ні.

— Раніше, ще до Кобрина, були інші, крім мене і Яцка? — по-дурному випитую.

— Ні.

— Хочеш мене зараз? — далі випитую, ще дурніше.

— Не хочу, — шепоче.

Проте не відштовхує мене.

Цілую її. Не відповідає на поцілунок, але й не змикає вуст, дозволяє мені цілувати. Я відчуваю перегар, важкий дух перетравленого алкоголю, вона ним також смердить, але мені те байдуже.

— Не роби цього, Константи, прошу, — каже вона, коли моя долоня крізь матерію сукні торкається її сідниць і грудей.

Беру її на руки. Вона легша від Гелі, Геля має мармурове тіло.

— Ні, — каже Іґа. — Ні.

Вона шепоче оте своє «ні» як мантру, як закляття. Несу її до спальні, обережно кладу на ліжко і починаю розстібати сукню.

— Ні, — просить Іґа. — Прошу, ні…

Цілую її. Вона обіймає мене за шию, відповідає на поцілунок. Цілую далі, лице, вухо, шию, ключицю та груди, котрі саме оголюю.

— Ніколи тобі цього не пробачу, негіднику. Ти сам собі цього не пробачиш, — шепоче.

Цілую її груди, живіт, її долоні в моєму волоссі. Розстібаю спіднє.

— Ненавиджу тебе, Константи, — шепоче.

Повертаюсь до її вуст, але вона відвертає від мене голову. Заплющує очі.

— Ненавиджу тебе, — плаче. І зойкає, зойкає від насолоди. — Ненавиджу тебе, поганцю…

Хтось стукає у двері.

Щось у мене всередині лускає, ламається, ніби хтось стиснув мій шлунок, наче риб’ячий міхур, і ніби він розірвався з тихим тріском, тож я зриваюся з ліжка і, плутаючись у спідньому, яке підтягую і застібаю, біжу до дверей. Стукіт не припиняється, відчиняю на довжину ланцюжка.

Яцек, сірий, зламаний, злахманений Яцек, щоки поросли багатоденною щетиною, запали.

— Вона в тебе? — запитує.

— Ні, — брешу я.

Як же ти незграбно брешеш. Вона ж могла бути в тебе, якби ти відчинив йому повільно, Іґа встигла би привести себе до ладу. Але ти вирішив збрехати.

Чому ти вирішив збрехати? Щоб витримати цей маленький тріумф над Яцком, показати йому, що він лише підбирає по тобі вживаних жінок, Костоньку, але також і те, що вона належить йому лиш умовно, настільки, наскільки ти сам її не хотів, ти хочеш йому це довести, у цілому ланцюзі своїх брехонь здобути бодай одну невеличку перемогу, що ж із того, що перемагаєш безборонну, найближчу тобі людину?

Він ніколи тобі не пробачить, Костоньку. Не те що я: я одразу тобі вибачила, я все тобі вибачаю, бо моє кохання до тебе, любий мій, не знає меж.

— Іґо! — кричить Яцек. А потім одразу до мене: — Впусти мене!

Ніби щось знав, ніби й не домислював, що тут відбувається!

Бо він знає, Костоньку. Знає.

— Я знаю, що вона тут! — скімлить Яцек.

Відчиняю. З-поміж ґудзиків моєї недозастібнутої ширінки визирає кутик незастебнутої сорочки. Видно, що вдягався поквапом. Яцек не заходить усередину кроком розлюченого чоловіка, то не бугай, котрий хотів би покарати невірну жінку та її бахура. Яцек — то пом’яті рештки людини, він заходить до оселі, як привіяний вітром листок, м’яко, тихо, так що майже чутно його шелест.

Іде просто до спальні, я за ним. Іґа на ліжку, прикрилася коцом, навіть не намагалася вдягтися, прикрити це все.

— Чому ти його впустив?.. — запитує.

«Бо він мій друг», так і крутиться на кінчику язика, але я стримуюсь і мовчу.

— Іґусю, люба… — плаче Яцек, осувається на коліна в узголів’ї ліжка, в узголів’ї Іґи спирає на подушку свою важку, натомлену голову.

Іґа відвертається від нього, накривається коцом з головою.

— Дайте мені спокій… — муркає з-під коца.

Я забираю Яцка до кухні, він сідає при столі, безсилий.

— Ти з нею спав? — питає.

— Ні, — відповідаю я, бо то таки правда.

— Не вірю.

Знизую плечима. Яцек мовчить, долоні поклав на стільницю, спер чоло на складені долоні.

— Забери її додому, Яцку. І опануй себе.

— Я тобі так не сказав, коли ти прийшов до мене вижебрувати морфій.

— Не сказав, — згоджуюся.

— Ненавиджу тебе, Костю. Хотів би я вміти вбити тебе, — каже, не дивлячись на мене, не відриваючи лоба від сплетених долонь.

— Зроблю тобі чаю, — відповідаю я.

А десь глибоко в тобі, Костоньку, знову з’являється маленька краплина чорноти, малесенька цятка.

На креденсі в кухні стоїть коник Юрчика.

І зненацька той дерев’яний коник усе мені заступає. Дерев’яний коник, на котрому ще сидів дерев’яний джигіт із дерев’яним мечем, подарунок грузинського офіцера, приятеля моїх тестів. Чи то пак екс-тестів, принаймні на їхню думку.

Останнє надвечір’я Різдва Христового, у них удома, той офіцер, із прізвищем, що закінчується на -адзе, але не пригадую, як починається, чорновусий і назагал схожий на Ксика, якби тільки Ксик мав у собі бодай слід романтичного лету. І захват Юрчика від того коника, видобутого з-під кольорового паперу, і розповіді, спершу смішною, російською польською, розповіді того офіцера про Грузію та її воєнні традиції, тоді всі перейшли на німецьку, так легше, офіцер її вивчав іще до першої війни, у Ґеттінґені, тому німецькою оповіді про братство шаблі та коня і війни з Росією трохи неправдоподібні, але як же гарно неправдоподібні, хороший же чоловік, хай йому грець. Він заливав до Гелі, я на ті зальоти знизував плечима, тесть на мене значуще позирав, але до біса тестя, я навіть не пробував розшифрувати значення тих поглядів, чи то, може, нагадує мені, що ось, прошу, когось такого могла б мати його донька, чи радше застерігає, щоб я тим заграванням якось запобіг, може, він хотів би, щоби я з тим клятим вродливим грузином бився за його донечку, щоб рубався шаблями за доступ до її піхви? Не діждеться. Словом, я пробував розшифрувати той погляд, але не розшифрував.

Коник. Зеленим пофарбоване сідельце, передні та задні ноги зрослися могутніми стовпами, писок по-дурному усміхнений. «Ето для синочка кавалеріста польского от кавалеріста грузінского — ето джіґіт. Із Сакартвело! І по-нашему, прошу панства, на здоров’я: ґау-мар-джос! До дна!»

З-поза того коника ледве видніються Яцусь, Іґа та їхні проблеми.

Чи хотів би ти знати подальшу долю того смутного грузина, що, окрім іншого, вельми потерпав через свої специфічні еротичні вподобання, котрі він боявся вдовольняти і той страх намагався притлумити постійним відбиванням заміжніх жінок, які не давали йому ні заспокоєння, ані забуття, нічого, крім репутації, віватів полкових колег та нескінченної серії поєдинків? Якби ти хотів, я могла б тобі розповісти, але хто ж такий для тебе, Костику, той грузин, котрий, хоч і народився в Тифлісі, виховувався в Петербурзі, а тому геть русифікований. Власна грузинськість була для нього так само несподіваним відкриттям, як для прусського шляхтича Адальберта фон Вінклера несподіваним було осмислення себе самого уже як Войцеха Кентшинського.

Він для тебе ніхто. Він лице, він смішна польська, нічого більше. То чому мене має обходити його доля? Тільки ти мене обходиш, Костоньку. А все ж не тільки ти.

Чотири дні я не бачив Юрчика. То недовго. Але нагло його відсутність, тієї миті, коли я глянув на грузинського коника, стала так переважати, ніби то був мій син, котрого я ніколи не бачив. Ніби це була власне перша зупинка у моїй виснажливій навколосвітній подорожі, ніби я наступного разу побачу його не раніше, ніж через рік, чи й більше. Оце і є туга? Не знаю. Мені хотілося притулитись до нього, коли раніше їхав кудись на місяць чи й довше, мені було сумно без його маленьких рученят, пухкеньких щік і ясних кучерів, мені було сумно самотніми пообіддями, коли товариство розходилося по кімнатах трохи подрімати перед вечірнім балом чи іншими атракціями, і мені сідалося на бідермаєрівську отоманку, трохи сумувалося за Гелею чи Юрчиком, а подеколи їм навіть дзвонилося.

А зараз, зараз не туга. Зараз поразка, страх за моє дитя, страх за малого мене, за мою кров, за те, що мій маленький зостанеться без батька.

Так, як я зостався без батька. Хоч я маю батька. Я боявся би показати його Юрчикові.

Але мушу побачитися з ним, мушу побачити його чимшвидше, зараз, уже. Різко встаю з-за столу, Яцек теж підривається, він думає, що то я через нього, що то через нього так зірвався, але я зараз не переймаюся Яцком, не переймаюся Іґою, котра хлипає на моєму подружньому ложі, кидаюсь на пошуки джигіта. І шукаю, в салоні, у спальні, залажу під ліжко, аж Іґа вистромлює голову з-під коца і дивиться на мене як на вар'ята, шукаю в шафах, у кухні, навіть у коморі, аж раптом — є. У коморі є, я зазирнув за порожні скрині, є. Довго шукав.

Юрчик загубив його ще до війни, ще перш ніж мене мобілізували і перш ніж я поїхав до Теребовлі, джигіта вже не було, а був за ним великий плач, мені доводилося заспокоювати Юрчика, показувати йому мою шаблю, татусь має кращу, ніж мав той джигіт, бо справжню, прошу дуже, можеш її торкнутися, а потім начищання латуні та полірованої сталі, щоб не позалишались на ній відбитки маленьких долоньок, а зараз шабля все одно десь у мокрих завалах, так далеко від дому, може б, її знайти, але на Бога, нащо мені шабля, якщо я не маю Юрчика, щоб йому цю шаблю показувати.

Та я маю джигіта. Іґа і Яцек стежать за мною поглядами без розуміння, я не пояснюю. До телефону. Телефоную до тестів, гадаю, що слухавку візьме Геля. Їхній телефон не працює, хоча вчора працював.

То й добре. Вдягаюся — поквапом, недбало, забираю гроші, документи. Кладу джигіта і коника до кишені.

— Я пішов, — кидаю Ідзі та Яцкові, котрих поєднало цілковите нерозуміння сенсу моїх учинків.

А все тому, що вони постійно намагаються прочитати мене через себе, через те, спав я чи не спав з Іґою, через мої з Яцком стосунки, нібито вони є і мають бути центром мого світу! Цієї миті я щиро їх ненавиджу, мені предостатньо їхньої присутності.

— Іду побачити Юрчика, — кидаю.

— А ти… — починає Яцек.

— Що?

— Ну, а ти… з німцями?.. Але так насправді, так? Так насправді?

І все є в цьому питанні, все. Не вірить у мою валленродівську історійку про Вітковського. І все в цьому питанні, все. Те, як він обороняв мене від негідників, котрі ще в гімназії називали мене швабом, як ми разом билися з тими, котрі насмілювалися відмовляти мене від польської, ще замолоду. Але і все те, що було пізніше, також: ті вже зрілі, дорослі розмови, його інтелігентне зацікавлення моїм походженням, він познайомився з моєю мамою, ми багато розмовляли про мого батька і взагалі про Штрахвіців, про котрих завжди розмовляли так, наче то геть чужий мені рід, як не глянь — чужий, я ніколи не думав про себе як про Штрахвіца, я маю прізвище моєї матінки, і воно відповідає фактичному стану речей, я Віллеманн, і на прізвище я Віллеманн. Я не Штрахвіц. І це також є в цьому питанні. Я себе питаю, хто йому сказав, а найпевніше, то була Саломея, бо хто ж іще, але зараз це неважливо. Ось і прошу, ось і всі ті, з ким Яцусь поривав знайомство, бо вони відмовляли мене від польськості, ніби та моя польськість була водночас вершинним гонором і конечною умовою моєї людськості, а зараз, виходить, усі ті зубощири й дурні мали рацію? Отак нагло Віллеманн підтверджує всі ті претензії, на котрі Яцек раніше крутив пальцем біля скроні. Але мало того: отой Віллеманн, котрого Яцек Ростанський вважає собі за товариша, нагло виявляється малим падлом. Опортуністом. Отак щойно це починає окуплятися, зраджує свою обрану вітчизну, не беручи собі за добрий взірець чимало інших поляків німецького походження, котрі демонструють горду, показово незламну позицію ще з перших днів вересня. А тут Костик приєднався до гнид.

І Яцка це, вочевидь, зачіпає особисто. І річ не тільки в тому, чи я, Костик, виявився перешиванцем; річ у тому, що так я відкинув його, бо він пожертвував мені свою дружбу, а хто ж він тепер, друг перешиванця?

Тому я повинен пояснити. Адже саме йому я можу пояснити. Ми повинні сісти, бо ж я нікуди не спішу, сісти і поговорити з ним про Валленрода, говорити з ним, переконувати, поки він не повірить, а водночас затягувати його в організацію, вхопити його за карк і відвести на площу Спасителя, до Лубенської, познайомити з Інженером, затягти до тієї роботи, він би мене обійняв, розцілував, це допомогло б йому відкинути меланхолію, може, й перестав би заморочуватися, чи спав я оце з його Іґою, бо ж Яцек мусить почуватися потрібним, необхідним, а якби тільки відчув себе таким, то міг би все принаймні забути, якщо не пробачити.

Але ні. Я цього не зроблю. Бо він має це бачити. Якщо його дружба… якщо наша дружба була справжньою, то в нього не має бути сумнівів, він має одразу знати, що я б не міг такого зробити, бо він повинен мене знати аж настільки. Повинен знати, наскільки я можу бути негідником, бо я звірявся йому з усіх своїх авантюрок із курвами, але яким би негідником я таки не був, подібної ницості в мене в серці немає. Він радше має запитати: який у цьому сенс, у тому, що ти вдаєш німця. Повинен мені вірити, має вірити у Вітковського і у Валленрода.

А він не вірить. То й добре.

— Давайте, висипайтесь, обоє, — кажу крижаним тоном. — Щоб коли я повернуся, вас уже тут не було.

Виходжу, грюкаю власними дверима, спускаюсь на Мадалінського і далі, на Пулавську. Пішов би до «Лярделлі» на каву, щоб якось остаточно забити докори сумління, які шкребуться десь там, але боюся поглядів, тому не йду. Погода паскудна, але згори не падає. А торік о цій порі було ще бабине літо, тепло, як у червні.

На Підвалля, де мешкає тесть, піду пішки, бо хочу заспокоїтися, зібрати думки докупи. Дорогою на Хмільній поміж розвалених кам’яниць бачу погано намальовану спотикачку: їдальня «У флігелі». Заходжу до брами, є. Тут мене, мабуть, ніхто не знає. Шинквас, за шинквасом якась міцно збита бабеґа кришить цибулю. У трапезній пахне пересічним супом. Суписьком. Не їстиму його.

— Є кава?

— Нима, — відповідає бабеґа.

— Маю долари.

Зацікавлено дивиться на мене.

— Но за доляри найдеться.

Плачу здирницьку ціну і по хвилині одержую каву в бляшаному горнятку, від якого подекуди повідлущувалась емаль. Кава — несподівано смачна, хоча з рук баби до напою, чи принаймні на горня, перейшов ледь відчутний запах цибулі та капусти. Сідаю за брудним столиком, крісло хитається, стільниця прилипає до рук. П’ю.

— Стажинський і той його німець розказують, щоби на зиму забиралися з Варшави, котре мають кревних чи знайомих по селах, — каже бабеґа, продовжуючи кришити цибулю.

Знизую плечима, але їй вистачає і цього.

— Най би сам забирався, мудрагель один і другий. Або я не знаю, як тамті кревні втішаться, як їм на зимовий час поз’їжджаються варшавські голодранці, — далі просторікує, ні до себе, ні до мене.

Я не відповідаю.

— А вугіль по десять злотих за піїсять кільо. Кого на то старчи, пане?

— Німців, — нахабно відповідаю і сам тому дивуюся.

— Но власне. Але правдоподібно, що в Спілці будуть продавати по два сорок.

— То добре, — лагідно погоджуюся.

— Але тілько по піїсять кільо на оселю. Бачиш, пане?

Слухняно підтакую, допиваю каву, встаю і йду до дверей. Коли вже маю виходити, бабеґа раптом відривається від цибулі та й запитує:

— Був-єс на войні, пане?

Знизую плечима.

— Но скажи, пане. Був-єс чи нє?

— Був.

— Офіцір?

— Резерву.

Вона хвилину мовчить, придивляється до мене, ніби хотіла мене спіймати на якійсь брехні.

— Пане офіцір, чо ми ту войну програли-сьмо?

— Не знаю.

— Мій Єжик ше не вернувся. В уланах був.

— Який полк? — питаю, щоби створювати ілюзію доброзичливості. Щирості.

— Або я знаю, котрий то полк. Улан. У мундурі так файно виглядав, як мальований.

— Чоловік?

— Синочок, єдиний. Вітець його вже не жиє, вмер мені, шельма, бо пив. А хлопцю дев’їтнаціть, файний, сильний, так на него ззиралися, аж ну! Кілько він тамка вже панєнок попсув, то довго рахувати, соколик мій. А вони курви.

Я з подивом киваю головою, баба приймає мій подив.

— Курви. А він іще вернеться, — кажу, бо полюбив того її хвацького Єжика.

— Не вернеться. Мала-м сон.

Киваю.

— До побачення, — кажу.

І жіночка без слів повертається до цибулі, виходжу, трохи приголомшений тим її Єжиком.

А чому Єжиком, про котрого я все знаю, бо на те я і є, аби все знати, а не всіма тими, чию смерть ти сам бачив, чому не Гаврилюком, убитим у Варшаві на штурмі, маленька дірка в чолі, чому не товстим, мордатим Бочьонґою, котрий зник у вибуху бомби, чому не думаєш про них? Ти бачив їхню смерть, ти стирав рештки Бочьонґи зі свого французького шолома, кривава каша, змішана з рештками мундира і якимось матер'яним паском, чому не його смерть тебе переслідує?

Або того німця, котрого, як тобі здається, ти вбив, але не вбив, тому загалом ти тоді Інженерові не брехав, коли казав, що нікого не вбив на війні, бо не вбив — його вбив рудий Ковальчик, ви стріляли обоє, ти промахнувся, а Ковальчикові було байдуже, тому хоч він і знав, що то він влучив, однак привітав тебе, влучили, прошу пана, пане поручнику! Ти потім навіть огледів того німця, він був старший, ніж ти, сіро-зелена куртка, сірі штани, закривавлені груди, на грудях розбитий кулею лорнет.

А зараз ідеш собі Маршалковською, і мертвий для тебе Єжик, котрий не повертається з війни, а матері снилося, що він убитий.

Тож і для мене мертвий Єжик, котрий не повертається з війни.

Зґвалтована Варшава дражнить мене вже менше, я вже звик. А якби зґвалтували мою дружину, якби в її животі росла не моя дитина, я б також звик?

Якби ти тільки міг мене почути, я б охоче відповіла тобі на те питання, дурний Костоньку. Але ти не можеш, не можеш… Іще не можеш. Іще не час на те, щоб ти мене чув, любий мій.

Тож ти йдеш далі Маршалковською, йдеш поволі, ніби на прогулянці, поруч сіро-зелені мундири женуть жидів до роботи, а тобі загалом не дуже їх і шкода, і жидів, і погоничів, бо й себе самого не було би шкода, ні якби тебе гнали, ні якби ти гнав. Трусяться пейси, бороди чорні та руді, певно, ці лейби зараз уперше в житті візьмуться до фізичної праці. Лагодять знищений, перекопаний хідник, стараються лопатами й кайлами. Нещасні, незграбні, шкіра та кістки. Бачиш усіх тих гендлярів та їхні тонкі руці, звиклі до рахунку доларів та діамантів, до відсотків, паїв та векселів, як вони дістають тачку й лопату і далі прибирають руїни, у яких іще нещодавно ти стрілявся з німцями. Далі прокладати рейки, нехай гер Віллеманн і далі їде собі трамваєм.

Проблема надрепрезентації жидів. Чи це польська газета? Йо, так, ми забули, пане редакторе, що інтереси Польщі для вас не на першому місці, пише старий Пешковський у «Prosto z Mostu» ще в липні 1939-го, поряд із рекламою збирання коштів на апаратуру та грамофони, спереду Мосдорф, збоку Добрачинський, усі вони статечні, кремезні люди, але як же жалібно водночас пищить отой їхній антисемітизм. Гітлерівці кращі. Гітлерівці не плачуть, що жиди позабирали в них усі газети, гітлерівці самі в жидів позабирали всі газети.

Але, може, загалом і не кращі, з тим їхнім Горстом Весселем, котрий ніби став жертвою, вони теж пищать, з тими їхніми Дольхштоссом, Ґустлоффом і подібними. Велика війна плаксіїв.

О, які ж кривди нам діють!

І мене завжди те бридило, той професійний антисемітизм Пешковського, виплеканий не на расовому, а на культурному та економічному тлі, як уже так, то я радше віддам перевагу кревному антисемітизму, котрий відсилає принаймні до якоїсь метафізичної реальності, а не до бойкоту жидівських крамарів. І я ж товаришував із жидами, у моєму середовищі не варіант було з ними не товаришувати, варто лише глянути, скільки обрізаних сиділо нагорі в «Зем’янській». Сміхота, та й годі.

А потім раптом зупиняєшся перед будинком за адресою Підвалля, 21, дім геть модерновий, функціоналізм, але без витребеньок, як у тебе на Мадалінського, без смаку і без вишуканості, познанський ощадливий ендек купив собі скромну квартиру, дивишся в їхні вікна — і так, за тією шибою твій Юрчик, котрого ти так сильно бажаєш пригорнути, розцілувати в пухкі щічки, погладити по білій голівці й сказати, що татко любить, татко зараз ладен у всьому собі відмовити, аби тільки принести тобі подаруночки, він усе принесе.

Усе буде добре, не переймайся нічим, не треба нічим перейматися.

Брама, сходи, ось і все. У рамку на дверях просунуто візитівку. Кремовий папірець. Табличка спільна. Проголошує «Подружжя Пешковських», звично. І як же повно вона передає невидимість твоєї тещі, жінки, котрої немає, котра навіть не так ховається в тіні чоловіка, як є до нього мовчазним, скромним додатком. Як парасоля чи капелюх. Вона дуже щаслива у своїй зникомості. Через те що її немає, їй не доводиться перейматися війною, і твоєю зрадою, Костоньку, їй не доводиться перейматися, взагалі нічим.

Ти по-дурному вглядаєшся в ту візитівку і навіть незумисне торкаєшся кишені піджака, щоб перевірити, чи є у тебе там власна візитниця з картками, аби залишити на випадок, якщо панства не буде вдома, вона є, але кому б ти залишив візитівку? Можна загнути кутик на знак того, що ти був особисто, і просунути попід двері. Візитівки в тебе є, вони там ще з передвоєння лежать, коли ти востаннє їх діставав? У серпні. А ти все ж не сягаєш по неї, ба більше, ти певен, що й не сягнеш. Війна знецінила візитівки.

Стукаєш. Стукаєш іще раз. І ось тобі відчинили, тесть відчиняє двері та не вірить власним очам, але так, то ти, не хто інший, а саме мій Костик до тебе прийшов, ти, ходяча помилко природи, щоб ти здох, тупа, самовдоволена скотиняко.

Минає хвилина, тоді йому вдається підшукати відповідні слова.

— Нахабство!.. — нарешті вдається йому видушити з себе.

Хоче затріснути двері просто перед твоїм носом, але ти просуваєш у шпару черевик.

— Я хочу побачити Юрчика!

— Геть, зраднику! — вигукує тесть.

— Гелю! — кричиш кудись позаду нього. — Гелю! Я просто хочу побачити Юрчика! Я ж його батько!

Напевне, тебе чує.

— Вали звідси, мерзото! — рикає познанський тесть. — Юрчик не має батька! Мав, але зараз не має!

Він пробує ногою вибити твою ногу з-поміж дверей та одвірка, тебе це бісить, тебе взагалі легко вибісити, тому ти напираєш на двері плечем, ланцюжок лускає, і двері прочиняються отвором.

— Юрцю! — кричу. — Юрчику!

— Татусю! — відповідає тобі з глибин квартири. — Татусю! Я тут!

Голос Юрчика вибухнув мені в животі, в грудях, ніби граната.

Тесть стоїть у коридорі. Якби мав зброю, то вже давно застрелив би мене, я це в його очах бачу.

Не застрелив би, але я розумію, що ти так думаєш. Зрештою, ти ж мудрий.

— Ані кроку! — сичить тесть. — Бо вб’ю!

— Я хочу побачити свого сина, — якось тупо відповідаю.

— Мама не пускає мене до тебе, тату! — кричить Юрчик з-поза дверей.

— Гелю! — кричу я.

А тесть стоїть переді мною, чисто розлючений пес, ендецько-познанська морда, зморщена в звірячій гримасі.

В пизду тебе, діду, я йду! Намагаюсь його обійти, а він раптом валить мені з лівої в голову, ще й влучає в саму щелепу.

І влучає так прицільно, що в голові тобі запаморочилося, Костоньку, що ти знепритомнів. Просто кажучи — професійний нокаут.

Геля вибігає з кімнати і кричить до свого батька, щоб тебе рятував, кричить як дурна, а старий Пешковський одразу піднісся фізично, піднісся як чоловік, незважаючи на шістдесятку за плечима, нараз заграла в ньому сила, як уже давно не грала і як ніколи більше не заграє (чого він іще не знає, але я знаю), і він хапає тебе за комір, на твоїй любій щелепі, Костоньку, розквітає великий кривавий синець, затуляючи сіро-жовті сліди, яким ось уже вісім днів.

А старий Пешковський тягне тебе, і від того ти знову приходиш до тями, хоч і далі запаморочений, а до тями приходиш тільки для того, аби не зламатись до решти, коли старий Пешковський геть буденно спускає тебе зі сходів.

З гуркотом котишся вниз, Костоньку, бідолахо, і чуєш плач Юрчика і крики Гелі, Геля біжить за тобою, плаче.

— Костику, Костоньку… тобі нічого не сталося?

— Геть! — бурчу, плюючись кров’ю. — Уб’ю його!

— Ти маєш зрозуміти, любий, — шепоче крізь сльози. — Зрозумій, я не можу йому сказати правду, татусь не вдержить таємницю, зрозум…

Відштовхую її. Щелепа пульсує різким болем, у всьому тілі пульсує адреналін, мною аж трусить.

То не адреналін тобою трусить, не тільки адреналін. То я трушу тобою, щоб ти став тим собою, якого я люблю, щоби ти знову став міцним, сильним чоловіком, таким, яким і повинен бути. Таким, яким ти не є.

А я аж горю від шаленства, шаленство в мені аж пульсує, але я не піду бити старого Пешковського, не піду вибачатися та пояснювати, хто я насправді.

І раптом щось проймає мене жахом, бо я знаю, що саме те зроблю, що до того мене схиляє моє шаленство, схиляє і схилить.

Тож я відштовхую Гелю, зриваюся зі сходів, хустинкою витираючи кров з носа, вибігаю на вулицю та біжу далі, вочевидь привертаючи увагу публіки, бо біля носа закривавлена хустинка, а я лечу як на крилах, Мьодова та її хисткі руїни, єпископський палац, палац Теппера, розвалені, спалені кам’яниці на Сенаторській, Театральна площа, на цоколі Богуславський у дурнуватому фраці, смутний і нещасний, «Оаза» замкнена, немає більше стейків у гриль-румі, я все біжу, люди на мене дивляться як на божевільного, якийсь поліціянт у гранатовому мундирі свистить, але я його не слухаю, біжу далі, а він за мною бігти не хоче, і ось, ось я тут, Фредра, кам’яниця Вавельберґа та Німецький клуб.

Добре, Костику, добре, ти дракон. Тигр. Живи як дракон. Живи як тигр. Добре.

У коридорі порожньо, ніхто не подавав документів на німця. Може, я прийшов не в прийомний час. У кріслі дрімав, похропуючи, якийсь виснажений чоловік у потертому костюмі та з новенькою стрічкою на передпліччі, вогнисто-червона стрічка і поганська свастика в білому колі.

— Entschuldigung[120]… — штурхнув його в плече.

— Звісно, пане професоре, звісно, — мовив польською до власного сну і прокинувся через хвилину, геть заскочений, тер свої очиці в оправі зморщеної шкіри, аж нарешті мене добачив.

— Де мені знати пані Віллеманн? — запитав я польською.

— Підніміться сходами на другий поверх, там кабінети.

Я піднявся. Ти піднявся, бо ти навіть думав, що, може, від того, що підійматимешся східцями, від того, що наближатимешся до матінки, тобі минеться божевілля, але не минулося. Ти думав, що уникнеш цього, але не уникнув. Увійшов, не стукаючи. Бідолахо.

Матінка за столом. У лівій руці папіроса, у правій перо, щось пише на переграфлених таблицями аркушах зошита. Біля вікна, спиною до тебе, стоїть високий кремезний чоловік у чорному штресемані[121].

— Мамо, мені треба… вони… — безладно почав від порога.

Піднесла погляд над аркушем.

— Константи. Вийди, зачини за собою двері, а тоді зайди як належить.

Вірлиця люто засичала, ошатне вістря язика поміж стулками дзьоба. Вірлиця б’є крилами, страшні пазури дряпають сукно, яким вистелений стіл. Тигр притискає вуха до голови і поволі виходить, стукаючи хвостом об підлогу та одвірки.

Дракон повзе поміж тигриними лапами, лусочки труться об руду шерсть, виходиш.

Замикаєш за собою двері, слухняно, витираєш кров з лиця, приводиш до ладу одяг, потім стукаєш.

— Herein[122], — чуєш материн голос.

Заходиш, ніби той голос тягне тебе на мотузці. Тигр і дракон зостаються ззовні. Кланяєшся, як і годиться.

— Erlauben Sie, dass ich vorstelle: mein Sohn Konstantin[123], — мати належно відрекомендовує.

Чоловіка біля вікна ти вже десь бачив. Матінка тобі його, вочевидь, не відрекомендує, виключено, бо то якась значна особа.

Глибоко кланяєшся. Огрядний понурий чоловік підходить до тебе і простягає долоню для потиску.

— Ich habe viel von Ihnen gehört[124].

І хоча з ситуації ясно випливає, що ти про свого співбесідника мав чути, ти не відповідаєш тим самим… І відразу бачиш, що він глибоко збентежений обридливою показушністю твоєї матері, такою вимушеністю дорослого чоловіка в присутності чужих. Ти цим також збентежений. Ти б хотів знайти з тим статечним чоловіком якусь нитку порозуміння, хоча б тому, що і тебе, і його бентежить така поведінка твоєї матері. Але не знайдеш.

І через його збентеження поведінкою моєї матері, а власне, через його погляд, повний зачудування і погорди, власне, через те в тобі зроджується спротив, Костоньку.

— Zu unseren Angelegenheiten kommen wir später zurück, Frau Willemann. Auf Wiedersehen[125], — каже він, кланяючись моїй матері.

— Auf Wiedersehen, Herr von Moltke[126].

І раптом — знаєш. Усе знаєш. Обличчя знаєш зі світлин, із газет, знаєш графа Ганса-Адольфа фон Мольтке. Він німецький посол у Варшаві, його виїзд десятого серпня означав війну.

Твоя мати в німецькому мундирі дивиться на тебе холодно, її вуста стулені в тоненьку білу лінію. Але всередині, певно, мало не скаче з радощів. От уже вкотре їй вдалося продемонструвати свої зв’язки і владу тобі, її єдиній амбіції, єдиному інтересу, єдиній меті її життя. Ось вона впокорилась, а ти спокійно прийняв її покору — це означає, що вудило між твоїми зубами тримається міцно.

Тому зараз, коли вона тебе вже міцно вхопила за віжки, тобі належаться ніжнощі.

— Знаєш, хто то був? — запитує про всяк випадок. Попри те, що вимовила прізвище. Ніби мала тебе за ідіота, Костоньку. У певному сенсі вона має тебе за ідіота, тому й розвідує для тебе найвищу кар’єру, яка буде її кар’єрою, найвищі посади.

— Знаю, — відповідаєш.

— Чого ти хотів?..

Чого ти хотів? Ти хотів поліціянтів у сірих куртках, із карабінами, ти хотів узяти їх із собою на вулицю Підвалля, гучно вломитися до квартири старого Пешковського, вигукуючи: «Hände hoch!», — і забрати свого сина. І побачити кінець євгеніка-гігієніста. Слабше людське поріддя програє сильнішому. Усе слічне євгенічне гігієнічне. Бах пешковського прикладом у його ендецьку голову, Lebensraum, виправити те, що недорозбите, Drang nach Osten.

Цього ти хотів. Цього хотіла твоя лють. Чи бодай пістолета, щоб увійти туди, висадити двері, настрахати всіх зброєю і забрати Юрчика.

Але відійшов тигр, відійшов дракон.

Ти сам, перед лицем своєї матері, немає ні при тобі, ні в тобі ні крихти тигра чи дракона, ти сам. Вірлиця прогнала тигра і дракона.

— Кажи, Костику, кажи, в чому річ, — сичить до тебе охайний вузенький язик поміж гострими краями жовтого дзьоба.

— Викинув мене… спустив зі сходів.

— Це я бачу. Хто?

— Пешковський. Старий Пешковський. Я хотів побачити Юрчика.

Дивиться на тебе з погордою. Дивиться на мене з любов’ю. Дивиться на тебе з любов’ю. Дивиться на мене з погордою. Любить тебе, тому що гордує тобою. Гордує, тому що любить. Я її син. Ти — вона. Я — вона. Ти її син. Хто ти?

Ти — ошмаття на вітрі. Ти — зліпок клітин. Ти перемелений її поглядом, ти півлюдина-півпорожнеча, а коли вона дивиться на тебе, то тебе більше немає, ніж тебе є. Ти — кавалок м’яса, прожований її чеками, її грішми, ти руїна, витворена її поглядом, тебе радше немає, ніж є.

Кола на воді.

Чому вона тебе любить? Чи мене любить? Що це означає, коли вона любить? Як любить? Коли вона любить, то володіє, і тобою володіє, Костоньку, володіє, як володіла всіма тими чоловіками, молодим психіатром і твоїм батьком, а твого батька вона кинула, бо він їй більше не був потрібен, тебе вона також покине, коли пізнає, що потребує собі заступника, тоді вона знайде собі заступника.

Чого ти не знав, коли твій батько повернувся з війни, чого не розумів і не розумієш, але скоро зрозумієш, то це приводу, з якого вона його вигнала. Вона його вигнала, бо не тільки лице твого батька було скалічене.

Він їй не сказав, вона сама те відкрила. Попри його безсилі протести, безсилі, як і сам він був завжди безсилим, вона все ж хотіла від нього заспокоєння. А він був безсилим, так само як внутрішньо безсилі, попри всю зовнішню силу, були всі її чоловіки — так само як і ти безсилий.

Хоча ти навіть зовнішньої сили не маєш, ти слабкий і ззовні, і зсередини, бо ти її син, а не коханець.

А від твого батька Бальдура вона хотіла заспокоєння. Вона не бридилась його скаліченого лиця, не бридилася сліз, пов’язок, тремких долонь, нічного пхикання і ридань. Вона відчувала б огиду, якби він повернувся зламаний війною, але знала: Бальдур не плакав ні зі страху, ні з жалю за втраченою молодістю, ні з ненависті до тієї страшної війни, Бальдур плакав із ненависті до власної поразки, поразки німців та цісаря. Кайзер був Бальдурові дорожчий, ніж його власне тіло і власний страх, німці були частиною Бальдура, так само як плече або селезінка, тільки стократ важливішою. Бальдур був хвилею, що розкочувалася в ефірі німців, так він сам себе бачив. Ті німці ганебно піддавались, а Бальдур небагато знав про ситуацію з німцями, а того, що знав, не розумів, бо таки твій батько Бальдур, Костоньку, був лише дурним офіцером кавалерії, ніким більше. І тому він плакав. Не з жалю: він плакав з ненависті. Хотів воювати, хотів убивати, але не міг.

Вірлиця те знала, той плач її підривав, той плач її окрилював, і вона хотіла, щоб нею оволодів той скалічений, проте нескорений чоловік, хотіла, щоб оволодів нею, щоб від таємної енергії її тіла одужав і знову пішов воювати.

А він саме тоді гадав, що Катеріне Віллеманн насправді його кохає, кохає власне його, саме тоді думав, що для її кохання не може бути і не буде жодних перешкод, тому він допоміг їй розстібати ґудзики її високої вікторіанської сукні.

А потім вона сягнула до його піжами і відкрила краєвид страшної битви. Дивної битви.

Ротмістр Штрахвіц не знав, хто його переміг. Довго навіть не знав, що він уже переможений. Виконував пішу службу піхотинця, солдата, звичайно, в окопі. Жодних наступів, у які можна було командувати палашем. Лорнет, лихі погляди солдатів, вогкість. Роздуми про пизди, про сраки і про цицьки. Шнапс. Читання віршів, Рільке, Верлен французькою, Вільям Блейк, із якого розумів небагато або й геть нічого. Читання листів із дому, із яких розумів небагато або й геть нічого. Читання щоденних наказів, із яких уже напевне не розумів геть нічого. І одного разу він начепив шолом і вийшов зі схрону, щоби пройти звивистою, довгою траншеєю до висунутого в поле пікету.

Тим, хто переміг Штрахвіца, був канонір Спайвет, котрий виростав під музичні відлуння п’яних бійок у нетрищах Лондона і також не знав, чи взагалі когось переміг, перезаряджаючи набої в обіймищі восьмидюймової гаубиці, а то був щойно перший залп артпідготовки, але цього не знав націлювач, котрий потім звітував про це польовим телефоном, цього не знав командир батареї, не знав командир бронепоїзда марки «Гольт», котрий завіз гаубицю на бойову позицію, та й геть ніхто не знав про цю поразку і перемогу, снаряд калібру 203 мм вирвався з дула, яке колись плавало на кораблі, пролетів свої п’ять миль, бо саме стільки мав пролетіти, вдарився в землю, бо така була його доля, тоді вибухнув, бо таке було його призначення, а удар вирвав худого офіцера уланів з обшитої дошками траншеї і викинув у повітря, маленький фрагмент того снаряда зірвав із нього сталевий шолом, позбавив його притомності та обличчя. Гравітація неделікатно пожбурила хлоп’яче тіло в сірому мундирі на засіки, на яких воно спочило в аж надто драматичній позі. Якби десь поблизу був фотограф, готовий увіковічнити тіло Бальдура на світлині, фотограф, наділений талантом не меншим, ніж в Ендре Фрідмана, знаного як Роберт Капа, тільки що старший від нього, то й через багато років по тому такий знімок міг би знаменувати жахіття війни: худий сірий улан розіп’ятий на колючому дроті, ніби забута маріонетка, світле волосся змішане з кров’ю, руки розкинуті, кобура з пістолетом звисає, ніби метафора «хто мечем воює…». Але фотографа там не було. Так Бальдур утратив обличчя і не здобув слави.

І то не був кінець його поразки, невдовзі по тому на непритомне тіло Бальдура впала ляпка білого фосфору. Їх чимало падало в тій околиці. Та ляпка впала і, приклеївшись до живота й паху, не збудила Бальдура, але горіла, і та нічия перемога над не свідомим своєї поразки тілом була б абсолютною, якби до Штрахвіца вчасно не дістався санітар родом із Познані, котрий урятував йому непотрібне життя, за що Бальдур ніколи не був йому вдячний: ані тоді, бо був непритомний і не міг відчувати вдячність, ані пізніше, коли нарешті опритомнів і тим паче не здатен був на вдячність, бо здатен був лише кричати, ані ще пізніше, коли вже не кричав, а здатен був лише ненавидіти.

Санітар знався на білому фосфорі: він здер його з Бальдура, здер вістрям довгого багнета. Зняв худорлявого ротмістра з колючого дроту і забрав його в тил, а то була довга подорож. У шпиталі Бальдурове життя врятував капітан-медик на прізвище Цвайґ. Передовсім, як умів, зайнявся обличчям. Якби тим займався спеціаліст із хірургії, яка тоді ще не називалася пластичною, деформація голови Штрахвіца не була б настільки потворною; проте таких спеціалістів у цілому Райху було ще небагато, і жоден із них саме не перебував у польовому шпиталі на Західному фронті, бо тоді вони мали й кращі заняття, ніж перебувати в польових шпиталях на Західному фронті. Не кажучи вже про Східний фронт.

Коли Цвайґ вирішив, що голову вже достатньо пі-рихтовано, чимало часу присвятив іншим пораненим, тоді повернувся до Бальдура і зайнявся опіками третього ступеня на його животі та в паху, що суперечило основним засадам, бо лице гоїться добре, а от пах та околиці гояться вельми погано, а тому передовсім слід було подбати саме про них. Проте Цвайґ не був хорошим лікарем. Він був кепським лікарем. Він крок за кроком прибирав обгорілу тканину і з допомогою понурого санітара оглядав та очищав решту опіків. Він не замислювався про те, якою великою втратою буде для Штрахвіца втрата члена, бо якби про щось таке замислювався, то навіть горілка не врятувала б його від божевілля. На три секунди замислився, чи не зможе врятувати пеніс, так само як робив би з будь-якою іншою істотною частиною тіла, — і власне по трьох секундах вирішив, що не вийде, ампутував його біля самої основи, спідручно вивівши сечовий канал назовні, а вже через дві секунди навіть почував гордість за зручність та економність, із якою виконав цю не вельми легку операцію.

— Хуя було б і шкода, але каліці з такою мордою навіть жидівська курва за гроші не дасть, — весело пожартував санітар, котрий був із Познані, ненавидів німців і радів, коли їм чинилася якась кривда, бо й сам немало від німців натерпівся. Проте капітан-медик не знав польської, тому санітару самому доводилося тішитися своїм жартом, проте тішився він не дуже довго, бо за дві години його з автоматичного карабіна застрелили англійці, але принаймні він помер сміючись. Цвайґ охоче посміявся б із жарту санітара, бо, хоча сам і був жидом, жидівських шлюх не цінував, бо ті часто бували губаті; найбільше любив покірніших слов’янок. У тридцятих він виїхав до Нью-Йорка і там забагатів, запив і одружився з непримітною українкою, виплодив малого непримітного жидо-українця, а тоді помер, бо дружина, не здатна більше терпіти побої, отруїла його миш’яком. Але що спільного з тобою має та історія, Костоньку, якщо не враховувати той член, яким тебе зачали за дев’ять років до того і який, уже обвуглений, відрізали твоєму батькові?

Нічого. Ніколи потім твоя доля не перетиналася ні з ким, хто мав би будь-що спільне з капітаном Цвайґом, ані з його українською дружиною, ані з жидо-українським сином, ані з санітаром із Познані, що його прізвище я не бажаю розголошувати. Отож, нічого, крім ампутації прутня ротмістра Бальдура Штрахвіца. І все: бо всі вони і ти сам і твій батько і всі люди і всі ваші життя і життя ваших предків і мавполюдей і ваших нащадків, усі вкладаються в мозаїку з дрібнесеньких кольорових камінців і ніхто, навіть я, не стоїть від тієї мозаїки достатньо далеко, щоби поглядом осягнути її всю, аби так зрозуміти її ритм, лад і красу, які вона породжує. Ніхто або майже ніхто.

Бо якийсь порядок, ритм і породжена ними краса, безсумнівно, входять до тієї остаточної, великої справи мистецтва.

Обвуглений пеніс, котрий поєднує тебе, мій камінчику, з отими камінчиками, спочив у відрі разом із різними частинами різних людей, живих і мертвих: там були руки двох сержантів, котрі так і померли під ножем, але принаймні померли вже безрукими, була нога капітана піхоти, нижня щелепа солдата Мазура, пальці дурного ганноверця, котрий грався гранатою, і йому довелося відтяти пальці, було кілька стіп, зокрема дві ще взуті, а на вершечку цього був член Бальдура фон Штрахвіца, котрий не знав жодної жінки, окрім твоєї матері. Упродовж цілої війни він жодного разу не зайшов до борделю, жодного разу не взяв собі жодної коханки, гамуючи фізичне бажання самостійно, у фронтових приміщеннях, зберігаючи, наскільки йому вдавалося, своє тіло для Катеріни, його Катеріни, для жінки, у якій він зникав, у котрій розчинявся, у котрій жив, для жінки, поза котрою його не існувало.

Бальдур іще кілька днів не відчував нічого, бо стільки часу минуло, перш ніж він опритомнів. Потім іще два тижні він завивав від болю, коли тільки не був у морфієвому дурмані й не усвідомлював, що вже не має пеніса.

Потім усвідомив і довго не знав, що про те думати, лежав у шпиталі та думав про самогубство, і німці програвали війну, і програли, і кайзер зрікся престолу, чим Бальдур перейнявся куди сильніше, ніж утратою члена, тільки що в листі додому він не осмілився про те написати, а потім повернувся додому і все гадав, що йому на те скаже його Катеріна.

Тому коли вона сіла біля його ліжка, він допоміг їй розстебнути ґудзики вікторіанської сукні, а вона сягнула рукою його паху і знайшла там бойову рану.

Коли зрозуміла, що він більше не оволодіє нею, він перестав бути для неї чоловіком. А коли він перестав бути для неї чоловіком, вона збагнула, що німці програли війну, що Бальдур програв війну і програв життя, євнух-каліка, так вона про нього думала, хоча власне мошонка з яєчками уникнула долі члена і не потрапила до глибокої ями з вапном і кавалками інших вояків і вже починала просочувати до ослабленого кровотоку Бальдура страшні речовини, котрі нагадували йому, болісно нагадували, що колись він був чоловіком. Він мав фантомні ерекції.

Але й вони її переконати не могли: якщо він не міг її впорати, якщо не міг у неї ввійти і над нею запанувати, то вже не був чоловіком. Не мав для неї сенсу; був більш ніж мертвим, бо мертвому вона могла бодай пошанувати пам’ять, а він був переможений і зламаний. Тож вона просто встала від ліжка свого колишнього чоловіка, запнула сукню, дуже старанно і без ненависті сказала, що він може тут іще на трохи зостатись, але коли вичухається, то має їхати, а звідтоді жодного разу на нього не глянула, жодного слова не промовила, крім нечемних слів прощання, сказаних по двох тижнях, коли він уже прощався з Костиком. Бо нащо розмовляти з трупом? Далі Бальдуром, аж поки він трохи зміцнів, займалася служниця, а Костик не мав доступу до його спальні.

А зараз ти стоїш перед нею, Костику, а вона б’є крилами. Вузький твердий язик поміж гострими половинками дзьоба.

— Дам тобі жандармів, — сичить.

Золоті кігті чіпляються за чорний бакеліт, скрегочуть по слухавці. І все, що мала висичати, висичала моя матінка, моє прокляття, з неї я народився і через неї помру.

— Зараз вийди, — каже. — Почекай зовні, поки прийдуть.

Виходжу, виходжу, добрий Боже, чорні боги регочуть із мене, коли я стаю перед новим, модерновим фасадом брюґлівського палацу. На дитинці палацу зразу після капітуляції я бачив стада переможених цекаемів, і всі ті тлусті тілиська дивилися очима циклопів у єдиний бік. Стояли бронемашини, і стоси наших маузерів, і сідла, багато сідел, сідел нашого полку.

А зараз, зараз що, що далі?

Ти б хотів упасти на коліна на хіднику, упасти на коліна на бруківці вулиці Фредра, хотів би плакати, Костоньку, над собою, над своєю побитою губою і потовченими ребрами, над своїм життям, над вересневою поразкою, над конем, якого в тебе забрали німці, якого ти встиг був полюбити за той місяць, що він тебе носив, а зараз носить якогось німця. І над тілом і духом, що їх у тебе відібрали німці, ти б також поплакав, але не плачеш, бо десь там, у якомусь вікні, розпростерлася твоя матінка-вірлиця і дивиться на тебе пташиним оком, пильнує тебе, стежить за тобою, бачить тебе.

Тому стою, засунувши руки в кишені, але ні, краще закурити, тому портсигар, тому запальничка в тремких долонях, то я курю, не знаю, нащо курю.

Що хочу зробити?

А вони йдуть, знуджені службою, йдуть, застібають кріплення на великих плащах, карабіни на плечах, ідуть, а про що думають, Костику, чи воно має значення? Чи важливо те, що вони думають про своїх дружин і дітей удома, де б ті їхні доми не були, в Гессені, в Баварії чи в Гамбурґу, чи думають вони про нинішній пайок, чи думають щось погане про своє начальство, чи щось добре, чи думають про злигодні служби, про те, що лівий чобіт натирає гомілку? Я все те знаю, торкаюся їх тисячами моїх пальців, такі пестощі небачені, нечувані, їхнє нутро переді мною як на долоні, але чи має хоч якесь значення те, про що думають ці двоє жандармів у великих сірих плащах?

Очевидно, що має, в хаосі життя все має значення, все рахується, з усього складається космос цього хаосу, все важить, політ горобця і політ бомби, смерть блохи і твоя смерть, Костоньку, яку я теж бачу, ніби на долоні, твій страх і страх коня, втома і туга покликаних криком вірлиці, вони власне йдуть до тебе, вони на деякий час віддані тобі у володіння, так їм наказано, і то все — просто візерунок на великому гобелені, до якого вплетено і тебе, і мене так само, Костоньку.

— Also was tun wir?[127] — питає старший із жандармів, вищий знанням.

Стоять, карабіни на плечах, патронташі на пасах, усе до твоїх послуг, чорні маузери та золоті набої до твоїх послуг і до їхніх, повні жалощів очі твої та їхні, нехіть до себе твоя. Твоя розтовчена губа перед їхніми очима також твоя, і той погляд, його барва і температура твої, погорда в тому погляді твоя, погорда, яку збройна людина відчуває до когось, хто потребує збройного, щоби владнати, залагодити свій клопіт, помститися за потовчену губу. Зроби з цим, що хочеш, Костоньку, що завгодно, тобі все дала твоя матінка-вірлиця.

— Folgt mir[128], — кажеш. Сказав.

Відвертаєшся і далі, далі йти! Тож ти йдеш перший, Театральною площею, яку сумлінно розбомбили, і Сенаторською, крокуєш зі щелепою, яка розривається з болю, в закаляному одязі, а за тобою крокують двоє жандармів із карабінами на плечах, хай-но тільки тебе зараз хтось побачить, Костоньку!

Але ніхто тебе не побачить, усі, чий погляд має вагу, поховалися в жовтневих оселях, вони купчаться біля наспіх поставлених печей, гріють переможені долоні і звільна забувають про війну, забувають про німців, думають про життя: про їжу та про те, як її знайти, про гроші та про те, звідки їх узяти, або — декотрі — як із головою когось видати, про інтереси, як їх відстоювати, з поляками, з німцями і з жидами, думають і про жидів, котрим зараз точно буде важко, жиди також думають про те, як їм буде важко, але думають також і про жінок, про стегна і груди, а ще про те, що найкраще заховатися під периною від холодної оселі та лихого світу, а жінки думають про чоловічі долоні, які зараз пестять тепло, що струменіє з розпеченої бляхи буржуйок, а могли би пестити їхні тіла, тверді руки, міцні руки, а вулиці порожні, і так ви йдете, Костоньку, ти перемащений, і побитий, і розлючений, і жандарми втомлені, хоча вони взагалі й не жандарми, але як іще тобі їх називати, якщо в них військові мундири і шоломи, але не як у вашої поліції, у них і карабіни є, вони йдуть за тобою стройовим кроком повз спалене і поруйноване Міністерство сільського господарства, повз спалений палац Малаховських, а чоботи в них із підківками, і ви повертаєте наліво, у Підвалля, ото твій парад, Костоньку, ото Підвалля, 21, і скромний модернізм дивиться на твоїх жандармів-не-жандармів квадратними вікнами без обрамлень та карнизів.

— Und was nun?[129] — питає старший.

А ти й сам геть не знаєш, was nun. Ти втомився дорогою, з тебе вивітрилась охота до помсти. Але як із цього всього вийти? Тож зараз ідеться точно про те саме, що й цілісіньке твоє життя, спонукане не твоєю волею, і тільки внутрішнє тяжіння кожної окремої ситуації, у якій ти опиняєшся, у якій не вмієш стояти на своєму, бо для цього тобі треба бути чоловіком, а ти хто, гівно ти останнє?

А зараз спільне тяжіння тягне тебе донизу своєю власною, внутрішньою логікою причин і наслідків: раз уже вони сюди прийшли, раз уже Вірлиця дала тобі двох жандармів, раз уже вони мають на плечах карабіни, то далі треба по сходах, треба зайти до квартири старого Пешковського, а що далі? Що далі?

А далі трапиться те, до чого тяжітиме ситуація, бо то вже не ти вирішиш, Костоньку, вирішить тяжіння самої ситуації.

Тож ви піднімаєтесь сходами. Ти перший, вони другі та треті, черговість важлива. Тож ви стаєте під дверима, з яких тебе так безславно викинули. Ти не хочеш того робити, не хочеш того робити, але щоб того не зробити, тобі зараз потрібно було би сказати жандармам, що йшли сюди даремно, що трудилися даремно, на що ти, вочевидь, маєш право, але не маєш сили, щоби витримати їхні погляди, які стали б важкими, ти мав би мати силу, щоб ті погляди витримати, але чи мав ти коли-небудь таку силу?

На війні мав. Із пістолетом у руках крикнув: «Старший улан Бочьонґа, на позицію!», карабінник Гайке був уже неживий, і навідник еркаему, старший улан Бочьонґа, хоч і притиснутий прямим вогнем, почав спускатися румовищем до життя, у безпеку, ти ж гарикнув: «На позицію!» — а він повернувся назад, до смерті, до еркаему зр. 28, а ти знову гарикнув: «Короткими чергами!» — уся чота дивилась на тебе з ненавистю за те, що ти людину посилаєш на певну смерть, а він почав стріляти, ясно, що наосліп, але стріляв, низько пригнувши голову у французькому шоломі, а потім дістав кулю в лоб, і кінець, його мозок вихлюпнувся на плечі, а він навіть не змінив позиції, тільки знерухомів, схилив пробиту голову на плече, та й було по старшому уланові Бочьонзі, навіднику відділення еркаем.

І тоді тебе на це вистачило. Принести в жертву життя старшого улана Бочьонґи. І кому та жертва, Польщі? Польща нічого не отримала з того, що старший улан Бочьонґа випустив іще кільканадцять патронів у напрямку німецьких позицій. То була жертва, яку ти старшим уланом Бочьонґою приніс війні.

Тоді мене на це вистачило. Вірлиця була далеко, я мав мундир і звання.

Сьогодні я ніхто, у забрудненому, подертому вбранні та з побитою губою. А вони мені віддані лише умовно, лише на хвилю. Тому я стукаю і молюся тому, хто поза світом: щоб не відчинили. Нехай мовчать. Нехай вони вийшли, нехай квартира буде порожньою, нехай на цьому все закінчиться. Тому я стукаю тихо, по-дурному тихо, але тихо.

І в тиші рахую секунди, аби тільки дочекатись моменту, коли зможу німецькою сказати: «їх немає, ходімо».

Але це не може вдатися, це не вдається.

Двері з тріскотом відчиняються на ширину ланцюжка. Пешковський передовсім помічає мене, і лють розтягує йому губи, і він щирить очі, ніби скажений пес, а тоді помічає сірі плащі моїх жандармів, лють поступається в ньому місцем шоку і безпорадності.

— Ти… ти… — сичить, затинається. — Ти, гнидо…

— Ruhe! — ліниво гукає жандарм і минає мене танцівним кроком, яким фізичний виконавець волі минає того, чию волю він, власне, реалізує та кому стає в пригоді у прикрих обов’язках. Проминаючи, шарпає ремінь повішеного на плече карабіна, карабін зіскакує йому з плеча, ніби то не зручність самого жандарма ним керувала, але ніби сама зброя жива, дресирована і слухняна.

Пешковський сахається сірої постаті зі зброєю, сахається, вражений, а я ще більше вражений, що ж я маю зробити, адже сам жандарм проторував мені дорогу, то що ж я маю робити, увійти, увійти, бахнути Пешковського в лице на знак помсти чи й побити його ще сильніше на знак помсти, чи дозволили б вони його вбити, того я не знаю, але міг би спробувати, але чи існує тут бодай якийсь спосіб, у який я міг би заробити собі бодай чиюсь повагу, не всі ж мають мене шанувати, хай мене шанує або жандарм, або Пешковський, хай уже бодай хто мене шанує, чи мені вже й шана не належить? Чи кожен гідний шани, але не я, Константи Віллеманн, чому ж не я, чому, що я зробив, кого зрадив, та ще так, щоб це позбавило мене шани ближніх, чому?

Жандарм проторував мені дорогу крізь барикаду Пешковського і повертає до мене своє лице, затінене шоломом, bitte sehr, ich habe hier meine Pflichten erfüllt[130], а зараз ти, Костоньку, роби, що твоє, роби, що нице, що підле, що не гідне людини, поляка, німця, нікого не гідне, окрім тебе, Костоньку.

А Вірлиця кружляє наді мною і чекає, кого б то пожерти.

Входжу. Пешковський — то чиста погорда і чиста ненависть, як аверс і реверс єдиної монети, він показує мені обидва свої обличчя, спротив і нехіть.

І радощі, певне що радощі, тільки радощі, бо таки бачить сліди своїх кулаків на моєму лиці; ні, бачить на моїй морді. А на ньому сорочка без коміра, але не брудна, застебнута під шию, лице виголене, рукави застебнуті, напрасовані штани з доброго гарусу, війна не війна, а я брудний, пошарпаний, побитий і нікчемний, негідний чоловік.

Стоїмо в передпокої: він, я, жандарм старший, жандарм молодший, і всі ніби підвішені, бо що робити, що робити, я мушу це знати, а я хотів би звідси втекти, вибігти на вулицю Підвалля і побігти до найближчої бомбової вирви, до вигризеної бомбою діри в бруківці, заскочити в неї і, поки земля ще не примерзла, копати, викопувати, вгризатися в землю, ніби черв, ніби кріт, дощовим хробаком вкопатися глибоко в археологічні пласти, вкопатися далі за Польщу, далі за слов’ян, далі за готів, далі за кельтів, далі за азійських людей, котрі були тут перед нами і кресали вогонь із каміння.

Ти хотів би сховатися там, куди не сягає навіть спомин по людині, ти хотів би стати передлюдським, і нелюдським, і позалюдським, Костоньку, але таки стоїш у передпокої квартири на Підваллі, стоять жандарми, і стоїть Пешковський, повний ненависті та погорди, і відчиняються кухонні двері, і в них стає Геля.

Геля.

Гелена Віллеманн, у дівоцтві Пешковська, твоя дружина. Донька старого Пешковського, котрий завжди тебе ненавидів, Костоньку, а зараз ти нарешті його ненависть зробив небезпідставною і справедливою.

Геля. Мати твого сина.

Стає у дверях, на руках тримає твою дитину, а ти стоїш у передпокої, озброєний двома жандармами, їхні карабіни, шоломи, підтяжки та ладівниці. Підтяжки на плечах. Багнети сплять у піхвах. Я міг би їх розбудити.

Юрчик на її руках. Ясні кучерики. І личко, яке поволі викривлюється у велику рану плачу, рану в твоєму животі та в твоїй голові.

— Костику?.. — Геля не вірить у жандармів, не вірить, що ти прийшов до помешкання її батька з двома німцями в мундирах.

А ти б хотів, щоб вона знала, щоб розуміла, що ти тут із ними не насправді, ти з ними тільки на позір, ти не німець, ти шпигун організації, ти бойовик, ти польський вояк, що зачаївся в засідці.

Але чи знає вона? Та знає. Знає. Ти їй сказав, а вона готова була прийняти цю жертву. Витерпіти те, що стане дружиною запроданця. Юрчик зросте без батька. Я не маю чоловіка, каже всім Геля, мій чоловік помер, я навіки буду вдовою, але таки знає, що після перемоги все роз'ясниться, все вийде на яв, правда візьме своє слово і вже все буде відомо: герой, а не запроданець. Герой, котрий готовий був пожертвувати більшим, ніж просто життям, герой, котрий готовий був принести в жертву власне добре ім'я. Будуть звіти, на яких він, Константи Віллеманн, підпоручник Константи Віллеманн, капітан, полковник Константи Віллеманн, розповідатиме, як на той рік чи два погодився скидатись на зрадника і запроданця, слугуючи польській перемозі, а вона сидітиме в першому ряду й аплодуватиме йому, а на інших кріслах сидітимуть інші жінки з мокрими очима і будуть обдумувати свої інтриги, як би то відібрати в тієї застиглої Гелі такого видатного героя. І вони передаватимуть йому цидулки, а він, герой, навіть їх не читатиме, а поїде з Гелею блискучим б’юїком, скажімо, на бенкет до «Адрії», на бенкет, присвячений йому, а будуть там, скажімо, пан президент і перша леді. І, скажімо, його зроблять міністром. Міністр Константи Віллеманн, з огляду на воєнні заслуги, надзвичайну гідність та відвагу, перший син вітчизни. Перший?

Тож вона знає, вона повинна знати. І вона зрозуміє, повинна зрозуміти, що я прийшов з німцями, бо не міг інакше, то для правдоподібності, і так, шановні панове, я пам’ятаю ту страшну хвилину, коли він прийшов до нашої квартири з двома німецькими вояками, мій батько нічого не знав, я боялася, щоб у нього з нервів не було нападу, але ж я навіть батькові не могла розповісти, і то був, шановні панове, такий стрес, коли він із німецькими вояками прийшов до нашої оселі на Підваллі, але я знала, увесь час точно знала, тому все тоді владнала. Я знала.

— Забирайся! — кричить Геля, Юрчик плаче.

Її крик виштовхує тебе з передпокою. І плач Юрчика. Але ти борешся.

— Я тільки Юрця хотів побачити… — тихенько скімлиш.

А вона ставить малюка на підлогу і зачиняє за ним двері, зачиняє їх за собою і йде до тебе, не боїться жандармів, а чи знає? У її очах ти бачиш тільки лють, лють матері та лють польки, вона не підморгує тобі змовницьки, не шепоче на вухо слова розуміння, о ні, вона відпихає тебе з великою силою, Геля, можливо, навіть сильніша, ніж ти, її, зрештою, хотів різьбити Торак, її богатирські передпліччя плавчині, м’язи достоту як у чоловіка, обидві руки, ніби бампери поїзда, б’ють тебе в груди, і ти летиш назад. І ти вже знаєш, що далі буде найстрашніший наслідок тої відваги, якою повниться твоя Геля.

Жандарм, той старший, робить жест рукою. Зрештою, це його обов’язок, він твій пес, він повинен захищати свого господаря, тому карабін нагло мертвим багажем зависає в лівій руці, а правою жандарм робить вельми широкий жест, широкий, але зрозумілий, ніби показує квартиру гостям, bitte, und hier haben wir den Salon[131], і тильний бік долоні вдаряє твою сильну Гелю в лице, у праву щоку, вдаряє наче мимохідь, а Геля завертає, ніби в піруеті, ніби хтось узяв її двома велетенськими пальцями за голову і закрутив нею, як Юрчик іноді любить крутитися боком, так голова тягне за собою хребет, хребет тягне таз, і в тому піруеті, зоставляючи в повітрі та на стіні слід крові з розбитої губи, Геля падає.

І тієї ж миті ви обоє рушаєте до жандарма, котрий ударив Гелю, обоє, ти і старий Пешковський. Молодший жандарм топчеться на місці, а я на вас дивлюся, на всіх, згори, возношуся над вами, я.

Пешковський перший опиняється біля жандарма, але жандарм — то не ти, а коли впала Геля, приклад карабіна повернувся в праву руку, і з Пешковським жандарм поводиться вже не так елегантно, як із Гелею, Пешковського жандарм пригощає прикладом. Короткою дугою з-над стегна, оперезаного поясом і сповитого плащем, з-над стегна жандарма, по висхідній дузі приклад ударяє Пешковського в щелепу.

Євгенічна нижня щелепа затиснута в тій самій гримасі люті, яка примружила познанські очі, тій самій, котра викрила скорочення великих виличних м’язів та м’язів, що рухають верхньою губою, оголюючи затиснуті зуби Пешковського. 1

Крізь ті стиснуті зуби енергія удару перейшла вище, роздробивши два кутні зуби і погнувши один золотий, перейшла вище і струснула його мозком, і впав Пешковський біля своєї гігієнічної доньки, впав на бордову доріжку, що нею застелено елегантні дошки дубового паркету, впав Пешковський непритомний, впав без провини і злості, впав із батьківської любові, впав Пешковський, сповнивши те, про що завжди мріяв, пожавши навіть те, чого не сіяв, упав Пешковський непритомний від руки німця, і вже не треба їх розбороняти, бо суперечку вирішено, Пешковського переможено, а Геля лежить і плаче, а Константи вже біжить до неї, хоч то через нього сталося все те, що мусило статися.

А я дивлюсь на вас і свою баладу мугикаю де-не-де, моє існування бліде, моє існування благе, моє існування вічне і до вашого недотичне, я над вами і у вас, я зла, я люта, люта, з кров’ю на нерозбитих губах, із кров’ю на руках, я без вини і сорому, без любові та тепла, дивлюся і все бачу, а ви бачите не все, хоч і дивитесь так пильно, а все ж не бачите, а я бачу скорочення м’язів і твоє безславне задивування бачу, Костоньку, я бачу здивування Константи і скорочення м’язів на лиці Пешковського і відчуваю його мізки краще, ніж він сам їх відчуває, то страшно знати, що є мозок, правда, Костоньку, то навіть страшніше, ніж знати, що є залози, які одним приском своєї страшної трутизни можуть обернути тебе на дикого звіра, затруять твою людськість, і ти побіжиш, як пес до суки, як пес кинешся до горла, коли очі тобі заступить червона мла дикості і ти кинешся копати землю, ніби хробак, ніби кріт, ніби черв, коли очі тобі заступить червона мла сорому і ти заричиш і захарчиш, як ричить і харчить куду в щелепах лева, коли очі тобі заступить біла мла страху, тоді ти розтулиш вуста широко-широко, широко-широко розплющиш очі, та, може, саме тоді ти є людиною, Костоньку, коли, ніби пес на суку, біжиш до своєї Саломеї, коли ти весь є своїм настовбурченим міжніжжям і все, чого ти хочеш, — то її міжніжжя, ніби й немає світу. Не може, не може, Константи, я знаю: я не маю залоз ані мозку ані тіла ані душі нічого немає немає мене, тож я знаю, Костоньку, я знаю, що тоді ти людина, ти вийняв око товстому Тумановичу, бо інакше не міг, бо мало бути око і мав бути його звіриний рик, але власне людський, бо в цьому ти направду є собою, Константи, ти і подібні до тебе, у ваших тілах.

Молодший жандарм стримує мене, його міцні німецькі руки обіймають мене, ніби лещата, обіймають мене разом із моїми руками, молодший жандарм кричить, за дверима виє Юрчик.

— Мамо, мамо, мамо, мамо! — кричить, наляканий.

Старший жандарм — то суцільна погорда. Гордує мною. Не гордує Пешковським, не гордує жінкою, котру вдарив, але мною — цілком.

Чи знаєш ти, Костику, що буде далі?

Знаєш.

— Raus hier, raus, ihr Schweine![132] — кричить Геля, підводячись.

— Raus! — підтверджуєш.

То й жандарми тоді підтверджують, так, раус, як раус, то й раус, виходимо, виходимо, йдемо, чому ні, вочевидь, це геть не має сенсу, прийшли, потовклися, пішли, але хіба світ наказів та обов’язків коли-небудь узагалі мав сенс? Та зазвичай не має, тому ми йдемо, аякже, карабіни погірдливо на плечі, та й ідемо. І я теж іду.

Уже на вулиці Підвалля відряджаю їх. Вони відходять і з усіх сил тобою гордують, і та погорда перейде далі, вони розкажуть про те, що сталося, розкажуть якомусь своєму офіцерові чи фельдфебелеві, він перекаже далі, а погорда, загорнута в погірдливі усмішки та погірдливі погляди, погорда до тебе переходитиме з людини на людину, наче мікроб якоїсь хвороби, кожен по черзі вимовець тих слів буде повторювати ті само погірдливі рухи губами і погляди, аж доки насамкінець вона дійде до твоєї матінки, Костоньку, до Вірлиці, а з неї повернеться до тебе, багатократно побільшена, нарощена кожним носієм, повернеться до тебе та погорда жандармів, велика, як німецький панцерник, а на початку вона була ще геть маленька, ніби багнет при боці жандарма. І що можеш зробити, нічого не можеш зробити, міг би її задушити у зародку, якби зараз убив їх обох, але ж ти навіть зброї не маєш.

І стою сам.

Любий господи чорний боже, що зі мною буде?

Ти знаєш, що буде.

Уб’ють тебе. Уб’ють тебе, зерно цього вбивства вже впало в землю, зараз його хтось поллє, воно проклюнеться і житиме, розквітне отруйною лозою, котра тебе, зрештою, торкнеться і вб’є.

Але ти не думай про те, любий мій, не думай про те, щось ти забагато думаєш, живи, просто живи, бездумно живи.

Іду. Не бачу міста. Бачу людей, або радше їхні тіні, поляків, жидів, німців, а передовсім тих, хто міг би бути кожним: бо іноді видно, просто-таки з першого погляду: ось німець, ось поляк, ось жид. Але той пан у бронзовому костюмі, світлому плащі та дорогому капелюсі, чи то поляк, на якого загальна деградація ще не наклала свій відбиток, чи то радше заможний німець, урядовець або таємний поліційний агент, чи то просто якась зацікавлена особа, чи то, може, асимільований жид, бо ж і серед жидів можна знайти когось настільки кремезного, чи то білий росіянин, чи то, може, радше, більшовицький агент, чи то угорець, чи то, може, фін?

Але воно і в німецькому мундирі не треба бути німцем. Не треба, Костоньку, не треба, тільки не дратуйся, йди, просто йди, до комендантської години ще далеко, а в тебе, зрештою, німецькі папери, ніхто тебе не скривдить. Іди.

Брук. Брук зірваний, болото, бомбові вирви, засипані вирви, жидок з лопатою так розкидає пісок, що аж ну, імпровізована рикша, віз-трамвай, розкладка зі згорнутими вручну папіросами, оголошення, що продаж папірос, фабричних чи згорнутих вручну, суворо заборонено, німецький патруль погірдливо дивиться на мене.

І не знаю, чи тішитися мені з тої погорди, бо дивляться на мене як на поляка, чи лякатись її, я б хотів їм сказати: Mistkerle! Ich bin ein genauso guter Deutscher wie ihr, ein noch besserer als ihr! Mein Vater ist Graf, Ritter, Kriegsheld und wer sind eure Väter, ihr Arschlöcher?[133]

Дірка в сраці[134].

Моя дірка в сраці палає. Напруга трохи відпустила і пече, паприкаш працьовито продерся крізь шари іншої їжі, його гострота саме роз’їдає тендітну оболонку навколо ануса.

Треба піти додому, помитися, щось із собою зробити.

Іду, погляд втуплений у землю, іду галереєю брудних черевиків. Бо то ж війна, тому більшість ненапастована. Війна, хай навіть закінчена, звільняє від обов’язку пастувати черевики. А далі коричневі оксфорди під сірими штанами швидким кроком проминули мене. Далі в’язані черевички, годящі для служниці, над ними грубі та бідні панчохи, на яких уже доволі давно пішла стрілка. Далі чорні дербі, дуже брудні, старі, а ще — фабричні, не від шевця. Далі туристичний черевик, лижний, мабуть, він гордо збирається за кордон, воювати за Польщу, над ним картата шкарпетка, над нею балонові штани, вище не дивлюся, аж раптом звисока злітає бомба слини і падає мені під ноги, тож, певно, хтось мене впізнав і так відважно плюнув, але я не підвів погляду, хоча візерунок шкарпеток і колір штанів навіяли на мене кілька прізвищ, але я не хочу про них думати, далі знову безглузді оксфорди, потім безформні чоловічі черевики, розчовгані, потріскані, з вузликами на шнурівках, вони не переживуть зиму, скільки б їх не церували, далі прегарні жіночі човники, хоч і брудні, ніжка над ними також нічого собі, але вище колін, колін за спідницею, погляду не піднімаю, бо немає настрою, далі, черевики, черевики, велосипедні шини, кінські копита, автомобільні шини, вигляд пошарпаної, позриваної бруківки, обтяті лінії трамвайних колій, і черевики, черевики, черевики, не піднімаю погляду, вулиці, площі та знову вулиці, година, довго, ноги болять, не підводжу погляду, просуваюся місцевістю по пам’яті, але не гублюся, аж нарешті мій ріг, Пулавська, Мадалінського, шоколадний сходовий майданчик, дзвенить, сходами, дзвенить, двері, дзвенить, квартира, замикаю за собою двері, дзвенить, дзвенить.

— Яцек? — запитую в сірість оселі. — Іґа?

Тиша. Перестало дзвеніти. Пішли собі. Знову дзвенить. Очевидно, що пішли собі, чого б то мали тут чекати. Дзвенить.

Сів у кухні біля столу. Що то в кишені?

Коник Юрчика. І джигіт. Не віддав йому, бо коли ж мав йому віддати?

Поставив коника на столі. Посадив джигіта в сідло. Дзвенить. Їдь, джигіте, жени свого кавказького коника, зі столу гоп на крісло, з крісла гоп на підлогу, сходами, на вулицю, Мадалінського, Пулавська, і вгору, засипані зірками площі, Маршалковська під дерев’яними копитцями, аж нарешті доїдеш на Підвалля і до мого Юрчика, ото вже втішиться хлопчик.

Чому ж не дав йому коника?

— Алло! — вереснув у слухавку.

Коли підняв слухавку, того не знаю, не пригадую собі, не пам’ятаю, як піднімав, сів ото собі за столом, а зараз нагло рикаю в слухавку.

— П’ятдесят Сім? — питає Інженер.

— Шість… — автоматично виправляю.

— Так, так. Будь завтра у квартирі на Спасителя. Уранці. Четверта тридцять.

Кінець. Уже не дзвенить. Завів будильник, слухняно завів будильник, бо в цій слухняності прагнеш віднайти втіху, гідність і людськість, а людськості немає.

Одягнений, у черевиках, із коником в одній руці та з джигітом в другій, ти вклався спати. Мій бідний, мій любий, мій милий, смішний, марний, малий Константи.

Розділ IX

Дзвенить. Будильник. Темно. Що?

На площу Спасителя. До Інженера.

З ліжка. Ванна. Світло? Є. Вода? Є. Тепла? Так. Гоління: гаряча, олійка, піна, бритва, піна, бритва, холодна вода після гоління, галуном змастити подряпину під носом, паскудну подряпину під носом. Туалет суміщений. Зубний порошок? Є. Щітка. Брильянтин? Ні. Щітка. Пригладити волосся. У дзеркалі — ненависть. Кухня. Їжі — немає. Годинник? Уже час.

Одяг. Плащ.

Не думати. Двері — на ключ.

Східцями. Вниз.

На вулиці комендантська година. Дня — немає. Пішки. Вулиці та площі. Ліхтарів — немає.

А йдучи до квартири Лубенської, постійно заплющуєш очі: не бачити світу, не бачити людей, подаєш свою нову Kennkarte патрульному солдатові, солдат приязно салютує і щось каже, доброзичливо застерігає, але ти не слухаєш, він відходить, а я за тобою, Костоньку, завжди за тобою, навіть тоді, коли ти йдеш такий побитий, такий розбитий, як оце нині, коли ти йдеш такий слабкий, дурний і злий, як оце нині, коли можеш думати лише про надію на щось, але на що, на що ти взагалі ще сподіваєшся, Костоньку, що якось іще владнається, зараз, після того, що трапилося?

Ти не знаєш того, любий мій, але дещо вже відбувається.

Уже з’явилась певна динаміка подій, якої ще ніхто не знає, бо вона зараз відбувається тільки вперше і залучені в неї люди ще не знають, що опиняються всередині дуже конкретної форми, можливо, їм здається, що вони діють самі, діють, бо так хочуть, бо так бажають, бо так треба. Не знають, що то мої сестри ними керують.

І ця конкретна динаміка порядкуватиме в тому місці ще добрих п’ять років, Костоньку, і зрештою її таки почнуть спостерігати, принаймні дехто, але чи матиме воно значення, те, що її бачать, чи зможуть її перемогти? Опиратися їй?

Ні.

Тож зараз Геля, після цілої ночі ридань, готує вівсянку для Юрчика, дивиться на свого сина і думає, що заразом кохає і ненавидить тебе, що не знає, хто ти, вона не впевнена, вагається, бо знає твою слабкість, Геля знає, що ти не сильний, Геля знає, що ти як трава на вітрі, вона знає. Тож намагається думати про тебе як про Валленрода, але не може прибрати з цього образу жандарма, котрий її вдарив, і коли повертається до пекучого сліду на своєму обличчі, то пригадує твій бездоганний віденський акцент, коли ти розмовляєш німецькою. Пригадує, як сильно ти намагався бути поляком. Так сильно.

Ох, якби вона розповіла про ті сумніви своєму батькові, чи то би щось змінило? Чи завагався б він у тому намірі, який уже в ньому засів, настоявся і вже пнеться вгору, поволі, але несхибно?

Міг би й завагатися; не знаю, це знання від мене приховане темрявою, бо нарешті Геля зрозуміла, що її сумніви мають зостатися тільки її сумнівами, що таємниця, яку вона обіцяла чоловікові зберігати, важливіша від її спокою, тому вона мовчить.

А поруч, у кухні, сидить старий Пешковський із розбитою, виставленою на людський огляд щелепою, сидить, мовчить і часом тільки гладить ясну голівку свого внука. І думає собі євгенічно, скільки твоєї паршивої германської блядської крові тече в Юрчикові, у його Юрчикові, котрий і слова німецькою не знає. Але ж ендеки в кров не вірять, про кров нічого не писали у «Prosto z Mostu», ні в Мосдорфа, ні в Добрачинського, ні в пана Романа, каже собі, народ — то сукупність культури, історії та землі, не крові, бо ж чи Мосдорф — то польське прізвище? Є Мосдорф, може бути і Віллеманн. Ще батько Мосдорфа був звичайнісіньким лютеранином, а молодий — го, го! Тож кров неважлива, мовить собі старий Пешковський, кров неістотна, важливе виховання, важлива культура, а який він, той негідник Віллеманн, мав уплив на виховання Юрчика, жодного впливу не мав, Пешковський добре знає, чим Віллеманн займався перед війною, жодної роботи, нічого від себе він суспільству не давав, тільки курви і кав’ярні, горілка і наркотики, якби-то він іще бодай коли-небудь щось творив, але ті його нездалі рисунки нічого не варті, вдома його не було, і він зраджував, зраджував його чудовій доньці гігієнічній євгенічній, з курвами зраджував, всі знали, тільки вона не знала, але Юрчика не виховував, Юрчик їхній, хто ти є поляк маленький який знак твій моя вітчизна що віддали кров і життя люблю щиро в Польщу вірю.

Тож він сидить і думає, дивиться на внука, дивиться на побите доньчине лице, і зростає в ньому якась загальна ненависть, надто мудра і надто спокійна, щоби шукати собі виходу в різних нерозсудливих вибухах.

Тож Пешковський не гатить кулаком по столі, не б’є тарілки, не хапається за ножа і не бігає шоколадним будинком, шукаючи себе, Пешковський гладить ясну голівоньку Юрчика Віллеманна і дивиться на лице Гелени Віллеманн, у дівоцтві Пешковської, а вона для нього є втіленням Польщі, він породив її зі своєю дружиною, котрої насправді не існує, створив її всю так, як створив свою Польщу, і Гелена Віллеманн насправді є Польщею, не алегорією Польщі, але її втіленням, Польща в ній присутня так, як Христос присутній у Євхаристії, хоча старий Пешковський і не вірить у Христа, геть не вірить, не з того покоління старий Пешковський, Пешковський вірить тільки в Польщу, бо його ендецтво сучасне, байдуже, що вже трохи застаріле, тож він думає про свою молодість і дивиться, дивиться на слід жандармової руки на лиці своєї доньки-Польщі, і зростає в ньому мудра ненависть.

Тож нарешті підводиться Пешковський і тягнеться рукою до телефона, але телефон не працює. Тоді дивиться на годинник і бачить, що вже час, тож каже Гелі, що йде, а вона питає, чи перше не треба лікаря, але старий про лікаря навіть чути не хоче, тіло має коритися його залізній волі, тож він одягається, пристібає комірець до сорочки, в’яже краватку, застібає її шпилькою, вдягає жилетку, навіть знімає із зап’ястя наручний годинник і кладе до кишені пам’ятний кишеньковий, золотий, уже дорослому на двадцятип’ятиріччя, з великою повагою, Роман Дмовський. І піджак, шарпає за лацкани, щоб добре лягли, наскільки ж інакше одягається той покруч нізвідки! Віллеманн одягається демонстративно, Пешковський прагне вдягатися правильно. Йому не залежить на тому, щоб бути гарним. Питання чоловічої вроди Пешковського не цікавлять. Він геть не переймається тим, як його вбрання сприйметься з естетичного погляду, вбрання має бути чистим, напрасованим і годящим для ситуації, костюм має бути відповідним: до звичайного становища, звичайної ситуації має бути цивільне вбрання, вбрання є цивільним мундиром, тож Пешковський зараз застібає ґудзики свого цивільного мундира, вдягає пальто і виходить у Варшаву, яку так ніколи й не полюбив, бо вона є для нього міським утіленням усього того, що він ненавидить у Польщі, бо ж Пешковський любить Польщу любов’ю пана Романа, тому ненавидить її такою, якою вона є, а любить лише такою, якою вона може бути, якщо її створять такі люди, як він, люди зі сталевою волею, з волею, тренованою тисячею малих тренінгів та зречень, встаючи надто рано, приймаючи надто холодний душ, замало їжі, вони вчаться відмовляти собі, думати, коли хочеться сказати, мовчки зносити приниження і тих принижень ніколи не забувати, не віддавати жінкам серця, найкраще зовсім не мати серця. Однопартійцями він також гордує, бо вони й не намагаються стати такими.

І про Варшаву Пешковський не думає краще, бо вже бачить перші паростки того, чим це місто стане на наступні чотири роки, аж доки зникне. Бачить, як житиме поруч із німцями, водночас згораючи на війні, знає, знає, бо Пешковський дуже мудрий, тому знає, що так воно й буде, непотрібне блядство і непотрібне геройство, знає навіть, що він, познанський ендек та гігієніст, швидко стане невід’ємною, іманентною частиною тієї безсенсовості.

І коли він іде містом, то ви розминаєтесь, зовсім недалеко розминаєтеся, бо коли ти йдеш Пулавською до Спасителя, він їде на возі, тримаючи руку на колінах, їде з робітниками з півночі на південь, туди, ближче до Вісли.

Нарешті дістається до квартири, до якої прямував, дзвонить у двері, і відчинено йому, його запрошують досередини, частують чаєм, і саджають у фотель біля круглого столика, накритого мереживною серветкою, і питають, яка мета візиту, а той, хто його питає, добре тямить, що старий Пешковський не прийшов би, якби не мав для свого приходу підстав, і з тим більшою увагою його слухає. Вони знаються звіддавна, ще з-перед большевицької війни.

А хто слухає?

Слухає той, хто має підстави слухати, Костоньку, і якби ти лише знав, хто слухає, — ти задрижав би.

Слухає хтось, хто має велике прізвище, ти знаєш те прізвище, а нещодавно до того прізвища додав собі низку псевдонімів, а крім псевдонімів іще функції в організації, що називається Служба перемозі Польщі, але скоро вона зникне, через три тижні зникне, вирушить до Парижа і зникне, бо злий вождь довідається про неї раніше за доброго вождя з пташиним прізвищем, тому в Парижі її розпустять, а на її місці постане організація з грізнішою назвою, Союз збройної боротьби, але її ще не розпізнали, у динаміці загальних подій вона ще не важить. Її не цікавлять назви і посади, її цікавить лише ланцюг невисловлених обов’язків, переказаних поглядами, переказаних спільною свідомістю, потисками рук, і ніхто не приймає остаточного рішення, остаточне рішення саме себе приймає, задовго до того, як хтось до цього причетний підпише якийсь папір, що стане формальним вираженням того остаточного рішення.

Тоді старий Пешковський говорить. Сіє. Той, що слухає, довіряє Пешковському. Довіряє давно, вже років двадцять. А Пешковський говорить.

Оце є чоловік, Константи Віллеманн, або ж ти, Костоньку. Оце є він напівнімцем, а може, й повністю німцем, бо хтозна, ким вважати його матір, котра німецькою розмовляє краще, ніж польською. От цей чоловік звів його доньку, і заледве вдалося його присилувати до шлюбу.

І як той, котрий говорить, так і той, котрий слухає, знають, що то неправда, що ніхто там нікого не зводив, але логіка історії вимагає таких маленьких неправдомовств, щоб історія, цей кипучий зародок динаміки, про яку я тут розповідаю, була правдивою. А тому Пешковський своїми малими неправдами чинить те зерно вельми набухлим, готовим вистрелити пагоном значно більше, ніж є насправді.

Так, очевидно, згадає про те, що ти воював цілий вересень, згадає про це в нібито нейтральній тональності, що навіть зміцнить його розповідь, бо створить у ній видимість безсторонності, звісно, воював, і не тільки, навіть орден дістав, але самим тоном голосу, тембром, він поставить це під вельми делікатний сумнів, настільки ж підхожий у цій ситуації, як і цілковите заперечення, тому так, дістав орден, але як його дістав, за що йому його дали, чи навколо мало історій про те, за що декому роздають ордени?

А потім він скаже, як ти дезертирував перед капітуляцією. Часом, окрім малих неправд, окрім сумнівів, так само корисних, як і цілковите заперечення, історія також потребує великої неправди, Костоньку, я б навіть сказала: нахабної. І то була нахабна брехня, могутня, бо тільки ледь-ледь стосувалася того, що справді було. Ну ти ж насправді відійшов від своєї частини перед капітуляцією? Так. І цього вистачить, бо інше — то інтерпретація.

А нащо? Бо твій публічний переступ мусить мати цілком конкретну драматургію, тож запроданство не може з’явитися раптово deus ex machina, рушницю на стіні слід повісити завчасу, навіть якщо насправді ти чіпляєш її постфактум.

Пешковський того всього не знає, але відчуває інстинктивно. Відчуває, перебуваючи у владі моєї сестри, вона ним керує, вона знає, що робити, аби зерно, посіяне в генералі зі Служби перемозі Польщі, дало плід.

Тому каже так, як треба, з викінченим драматизмом, аж нарешті доходить до ядра. Те, що тебе, Костоньку, бачили в Німецькому клубі, те, що ти прийняв кеннкарту, то ще нічого, то злочин, але такий, який, на думку генерала, слід карати, коли вже достатньо буде зроблено для перемоги Польщі, а ще цей злочин є зразком, за яким вони існуватимуть наступні чотири роки.

Але не про цю динаміку мова. Тому зараз із сухих гігієнічних стиснутих некурящих непитущих вуст Пешковського зривається те, що підбиває всьому підсумок, родзинка: ось ти приходиш до їхнього дому з жандармами, ось наказуєш жандармам знущатися з твоєї польської дружини, ось із насолодою спостерігаєш, як вони прикладами б’ють твого польського тестя, а все для того, щоб польське дитя вирвати з материних рук, усе для того, щоб забрати польське дитя і зробити його німецьким.

— То його забрали? — питає генерал, котрий буде наступною після Пешковського ланкою цієї динаміки.

Пешковський відповідає, що не забрали, що матінка власними грудьми його заступила. Ті груди, то важливо, груди мають значення не лише еротичне, а й материнське, а патріотична історія, що вимагає помсти, не може відбутися без еротичного елемента. Тож матінка заслонила дитя власними грудьми, оповідає Пешковський, а ти, цілковитий деґенерат, ти, Костоньку, напевне зґвалтував би також її тіло і життя, але забагато було вже зла для простих жандармів, котрі, щоправда, німці, але, якимось дивом, хоч і німці, не втратили тієї найпростішої, найнижчої порядності простої людини, котра не дозволяє їм кривдити матір на очах дитини, і вони, німці, не виконали твоїх наказів і вийшли, не забравши дитя, не змарнувавши його життя, зоставили його при матінці. Отак-то людяність, котра все ж тліє в кожній простій людині, перемогла в них німецьке варварство.

Генерал слухає. Генерал не має мундира, генерал гордо носить цивільне вбрання, яке йому не личить, надто велика сорочка, надто короткі штани. Генерал — статечний, спокійний чоловік. Генерал не ендек, генерал не має з ендеками нічого спільного. Генерал був у революційній фракції ПСП. Генерал носив відзнаку «Парасоля» на мундирі. Генерал був легіонером, хоча на противагу більшості своїх пізніших колег, легіонерів-політиків, генерал мав певні, хоча й обмежені, уявлення про армію, бо генерал закінчив австрійський курс офіцерів резерву.

Генерал є високо втаємниченим масоном. Генерал також є священиком Ліберальної Католицької церкви, і хоч він у те й не вірить і того не знає, але священство, яке він прийняв з рук англіканського отця, з цікавості, почасти для розваги, почасти для мистецької провокації, те священство зоставило на ньому пляму, над ним здіймається сіра, капеланська мла, генерал, хоч він того й не знає, відкритий для таких, як я, для мого світу. Може. Саме тому генерал так добре розуміє мою сестру.

— Там за стіною мешкають четверо з Geheime Staatspolizei, — каже з виразним львівським акцентом. Але вочевидь не як батяр, генерал-бо шляхтич, а не львівський шибеник. Шибеником був Туманович, котрому ти вийняв око, і про те око ти вже й не особливо думаєш, коли проходиш Маршалковською, так недалеко, вулиці та площі, картон і написи і крамниці й черевики, черевики.

— Там за стіною мешкають четверо з Geheime Staatspolizei, — каже генерал Пешковському, коли ти так собі йдеш на Мокотув. — Один із них грипував, але вони не можуть лікуватися в польських лікарів, а німецьких тут іще немає. То я його вилікував, а за мовчання, прошу дуже, отримав карбюратор до шевроле, без якого ми б автівки так і не пустили в рух.

Старий Пешковський слухає, киваючи, дуже зацікавлено-чемно слухає, оглядає карбюратор, ніби то якась цікавинка, трохи попиває чаю, чай йому подано в тоненькій, урочистій порцеляні, візерунок з вічок на нитяному обрамленні серветки ніби мандала, яка не зітреться, яку не розвіє вітер, але зможе розвіяти вогонь.

Пан генерал, хай там пілсудчик, санатор і взагалі свиня, все ж поляк, поляк — то щось таки означає, надто ж зараз, особливо зараз, ненависть Пешковського до тебе, Костоньку, сильніша від його ненависті до пілсудчиків, санаторів та їм подібної свиноти, котрі після травневого перевороту розлізлися своїми товстими масонськими сраками по цілій Польщі. Пешковський знає, що генерал належить до масонів, але зараз це неважливо.

Пешковський довіряє генералові. Але це вже не важливо.

Важливо те, що відбувається зараз, що має статися, важливо, що динаміка подій уже в русі. Бо генерал уже почув те, що мав почути. І вже не може це залишити просто так. Бо яка пляма залишилася б на ньому, якби він не зміг покарати такий явний ґвалт супроти польськості?

І навіть коли кур’єр із Парижа принесе генералові вирок за те, що він був санатором, чи то радше «санаційною свинею», як хотів би Пешковський, тільки що інакше сформульований, коли ліквідує Службу і на її місці створить Союз, у якому генерал відповідатиме за львівський округ, то невблаганна послідовність подій уже добігатиме завершення і встановиться міцно на ті п’ять років, які ще перед вами. Генерал виїде за кордон, до совєтського Львова, але що мало статися — тоді вже станеться.

Пешковський підводиться з-за чаю і серветки, вони потискають руки, ендеківський боєць із санаційною свинею, поляк із поляком, і розходяться, і вже Пешковський повертається на Старе Місто до нового дому, до квартири в модерністській кам’яниці, простій та скромній, а генерал займається своїми справами, кланяється сонцю, якого не видно, сідає до роботи, і робота йому йде.

Ще нічого не відбито на папері, машиною, яку буде збудовано на плечах моєї сестри, ще немає печаток і підписів, але поклопотатися печатками і підписами — то недовго, скоро все буде, і тоді твоє прізвище з припискою «шельма» відіб’ється на папері, а папери вирушать у свою мандрівку, потім буде театрик і процес, потім буде вирок і пістолет, що його старший офіцер дасть молодшому зразу після приведення його до присяги, і то буде якраз початок усього, моя сестра ще не розперезалась у своїй ненажерливості, ще не глитає маленьких дітей, тож молодший офіцер, лікар, засуне пістолет за пояс, у штани, холодний ствол опиниться впритул біля хуя, і вийде тобі назустріч, а коли вже буде по всьому, то відчує таку потребу в жінці, що піде на блядки, хоч ніколи раніше такого й не робив, покладе пістолет на столику в липкій від людських виділень кімнаті, де буде злягатися з байдужою курвою, аж узголів’я металевого ліжка буде вдарятися об старий тиньк, потрохи розбивати його, а ті жовті крихти осипатимуться на старі дошки підлоги, кожна з них летітиме, ніби людська доля в наших, моїх руках. Моїх і моїх сестер.

Чи можеш ти якось це стримати, чи можеш зробити що-небудь? Вочевидь, так, якщо почнуть громадитися контрпапери з контрпечатками, якщо їх почне робити Інженер, якщо висилатиме доповідні, заперечення, кур’єрами до Парижа і назад, без угаву, це може дійти до найвищої інстанції, сам Сікорський вирішує, який із паперів та контрпаперів, звернень та контрзвернень більш важливий чи менш важливий, але щоб ти це робив, ти маєш чекати на чорну тінь моєї сестри, яка насувається на тебе, але ти її не чекаєш, бо ти дурний, ти не знаєш і не дізнаєшся, коли так ідеш на площу Спасителя чорного дня чорного року в чорній країні, коли піднімаєшся сходами і коли тобі відчиняє Лубенська, яку колись обійме молодик зі стилетом від Фейрбарна і Сайкса в руці.

Проводить тебе до зали, там Інженер у фотелі.

— П’ятдесят Сім! — радіє, побачивши тебе.

Сідаєте.

— Не починайте без мене! — гукнула з кухні Дзідзя Рохацевич.

Крикнула, і нараз ситуація цілком змінилася. Нащо тут Дзідзя Рохацевич, що її сюди привело, нащо вона тут узагалі?

В Інженера. У Лубенської.

Тішишся, що вона тут.

Що в ній було такого, що ти тішишся, Костоньку? Скільки ти її бачив? Що вона тобі казала? Та майже нічого. Що тобі до неї? Я знаю, ти не знаєш, тому я хвилююсь, а ти ні.

Входить із тацею, на таці дзбанок і філіжанки. Зриваєшся зі стільця, шалений кавалер. Дзідзя — то живий насміх, живий поглум у жіночому тілі.

— Зробила чаю, — урочисто проголошує очевидність.

Опускає тацю на столик. Сідає на фотелі, біля Інженера. Не дуже доладна, проте дуже гарна. Довгоноса. Худорлява. Долоні — як ластов'їні крила. Лубенська сидить на сусідній канапі.

— П’ятдесят Сьомий, пані Дзідзя якийсь час у вас пробуде. Має владнати у Варшаві деякі справи, — каже Інженер, радий, аж мало не сяє.

Дзідзя якийсь час у мене пробуде. Дивлюсь на неї. Іронічно всміхається. «До ліжка з такими, як ти, не ходжу», — промовляє її усмішка.

— Так точно, — відповідаю.

— Завербував того доктора? Ростанського? — запитала Лубенська.

Осудливо.

Не відповів, запитально глянув на інженера. А Дзідзя глянула на мене з визнанням. Бо я став у позу. Отакий я перець, не боюся стати в позу перед старою аристократкою.

Інженер не почув питання Лубенської й не зауважив мого запитального погляду.

— Я чув про ту аферу в Пешковських, — спокійно сказав.

Нашорошив вуха. Напружився. Дзідзя сміється, її довгий ніс цілиться в мене, ніби вона тицяє пальцем.

— Вона мене дуже потішила, — тягне він. — Твоя легенда як німця зараз цілком правдоподібна. Комар носа не підточить.

Устав із фотеля, обійняв себе руками за плечі та походжає кімнатою, дивлячись у простір перед собою.

— А того ми найбільше потребуємо. Найбільше, — промовив до всіх, і ні до кого, і до себе. — Карасевич-Токажевський організовує Службу перемозі Польщі, вони вже мають якісь канали з Парижем, але то все дурниці, дурниці. Вони не розуміють: німці виграли війну.

На хвилю став біля вікна, дивився в темряву, ніби щось у тій темряві міг побачити.

— Виграли, — повторив. — Це не означає, що ми маємо здатися. Але виграли. Мосціцький не хотів моїх двигунів, моїх запалів, нічого не хотіли, от і програли.

— Війну не програно, поки живе бодай один поляк із палким серцем, — продекламувала Лубенська. — То що то зараз за розмови, пане Стефане?

— Бридня, бридня, — пробурмотів Інженер.

— Що кажете, пане?! — жахнулася господиня і навіть устала з фотеля, ніби мала просто зараз зажадати від Вітковського сатисфакції.

Але той не звертав на неї уваги. Незворушно вдивлявся в темряву.

— Мусимо домовлятися з німцями, — прошепотів у шибку.

— Пане Стефане, — могильним голосом Лубенська заморозила повітря в кімнаті. — Прошу припинити, бо це звучить як зрада. Адже Франція, Англія…

Інженер далі стояв, дивлячись за вікно, короткі пальці сплітались і розчіплялись на плечах, ніби водночас обертали десяток розаріїв.

— Інженере! — підвелась Лубенська. — Наш уряд у Франції організовує армії, кабінети, навесні буде війна, яку німці виграти не зможуть, бо ж є лінія Мажино, англійський флот… Французи підуть на Берлін, Сікорський із ними. Як ви можете казати…

— Я би попросив шановну пані! — нагло вереснув Вітковський, так само не відвертаючись від вікна. Усі в кімнаті підскочили, ніби штрикнуті шпилькою, лише Дзідзя сиділа незворушно.

— Зрада, зрада, зрада, що й думати! Вона така сама, як і ті, Польщу просрали, а тепер зрада, зрада. Сама ти зрада, холера! — гучно і люто прошепотів так, щоб Лубенська могла вдати, що не почула.

Дзідзя розреготалася як чоловік, гучно, відкидаючи голову назад, сміючись із широко розверзтим ротом. Колись матінка не дозволила б тобі так сміятися, але зараз її немає, Білої Вірлиці, тому ти смієшся разом із Дзідзею, гучно, потужно.

Я не повинен так сміятися, але сміюся.

Лубенська вагається. Могла би зробити сцену, піти на авантюру, викинути їх з квартири. То, зрештою, її квартира. Але це заперечувало б усі її інтереси. Та й, між тим, Інженер не виглядає так, ніби оце просто дозволить викинути себе. Тому натомість приєднується до сміху.

Вітковський не сміявся.

— Щоби виграти війну з німцями, з ними треба домовитися. Що швидше, то краще. Щоби з ними домовитися, ми мусимо знати про них щонайменше стільки ж, скільки вони знають про нас. П’ятдесят Шість, ти будеш нашим головним козирем. Ти вже наразився на ненависть усіх порядних поляків, і це пречудово, але зараз тобі треба ще заслужити їхню повагу. Їхню — тобто німців.

Лубенська мовчала, ти мовчав, Дзідзя мовчала, і навіть Вітковський раптом замовк, Дзідзя мовчала, і навіть Вітковський нагло замовк, тож зробилося тихо.

— Ти мусиш знайти спосіб здобути їхню повагу. А коли здобудеш — мусиш зайняти якусь позицію. Позицію, яка даватиме тобі реальну владу і вплив, П’ятдесят Сьомий.

— Я знаю фон Мольтке. Посла фон Мольтке. Мама мене йому відрекомендувала, — кажеш ти, сам дивуючись своїм словам.

Лубенська відвертається до стіни, стискаючи вуста. Зараз вона ще боїться таких слів, дуже боїться. І то страх небезпідставний: через такі слова і через таку нуртовину подій, яка зараз обмиває її ноги, тіло і дух, і через те, що з тієї нуртовини вона не виходить, не ступає на сушу, через те за багато років стилет розітне її живіт і матку, проб’є нирки і селезінку.

Але вона цього не знає; попри це вона боїться.

— То добре, добре з тим послом. Я з ним теж колись познайомився, але твоє знайомство важливіше, тісніше, добре, добре. Щось із того зроблю, — каже Вітковський. — Або, може, твій батько?.. Але от із матір’ю дивна справа…

— Дивна, — неохоче погоджуєшся.

— Інженере, — каже Лубенська. — Прошу розповісти про місію.

— Місія. Звісно ж. Як я вже казав, нам треба налагодити собі лінію комунікації з Будапештом. Є звістки, що там має бути полковник Штайфер.

— Хто? — запитую, либонь, наївно.

— Штайфер. — Вітковський допитливо дивиться на мене. — Не знаєш його?

— Та звідки.

— Розумію. Ну, в кожному разі, тобі треба його знайти. У нього там розкішні зв’язки. Ми потрібні йому, а він потрібен нам. Треба налагодити з ним контакт, і то швидко, поки тут усе ще непевне. Поїдеш туди німцем, офіційно, з паперами, сконтактуєш зі Штайфером, а в нього напоготові будуть уже канали кур’єрської комунікації через зелений кордон, плани, контактні скриньки і так далі, усе те нам привезеш — і налагодимо сталу комунікацію.

Ну і що ти можеш зробити, просто погоджуєшся, погоджуєшся, бо іншого виходу немає.

Будапешт.

— Поїдете з Тридцять Третьою…

— Але я не маю німецьких документів, — протестує Дзідзя.

— Зробимо, зробимо документи для тебе, зробимо. Наразі перебудеш у П’ятдесят Сьомого, зробимо папери, і поїдете.

— Так, — сказала Дзідзя. — А зараз ми вже можемо йти, так?

Вона сказала те, що я в житті не відважився б сказати.

— Йти? — здивувався Інженер.

— Йти. Йти звідси. Бо тут сумно, — розсміялася Дзідзя.

Лубенська жахнулась, мовчки, але гучно.

— Я зроблю кави, — сказала.

— Нам не треба, бо ми вже йдемо, — сказала Дзідзя в множині, яка, вочевидь, означала її і мене. Моєї думки ніхто не питав, але то й добре, бо я зараз не мав жодної думки.

Ти таки не мав. Тому ви швидко зібралися, ти подав Дзідзі пальто, вдягнув своє, і спершу сходовий майданчик, мовчки сходами, двері, вихід, і все, вже, прошу дуже, ви вже ззовні.

Ти і вона. А вона мені не подобається, розумієш?

Хрін ти розумієш.

Було холодно і вітряно, був ранок, і була площа Спасителя, затінена війною, змінена. А ранок був водночас сонячний і туманний, сонячний угорі, туманний унизу. І було морозяно, тонка шкоринка криги на калюжах, уперше цього року. Вулицями сунув вітер, ніби кожна вулиця була трубою великої помпи, яка перекачує повітря з мазовецьких рівнин і з-над Вісли. А костел був як завжди, хіба трохи побитий. Чи то він тепер отакий уже як завжди.

— Я б випила кави. І коньяку, — сказала Дзідзя.

— Я не маю.

Я намагався бути сухим. Дзідзю забавляли мої намагання.

— Ти не маєш. Нечувано. Дурню, ходімо до кав’ярні, тут же в місті є кав’ярні, правда ж? Скажімо, до «Лурса», — сміялась вона.

Сказала до мене — чи про мене — «дурню», а я на хвилю замовк, глибоко вражений цілковитою неадекватністю цього слова.

— До кав’ярні не хочу. Аби чогось не сталося.

— Боїшся їх? — раптом цілком поважно поцікавилась вона.

Я люто повернувся до неї, готовий уже вибухнути на захист своєї чоловічої відваги, коли це в її погляді побачив, що вона те запитує без жодної погорди абощо.

— То зрозуміло. Важко сидіти й пити каву в оточенні кількох десятків людей, котрі тебе ненавидять, — пояснила.

— А ти, Дзідзю… не боїшся сісти зі мною за столик… і скомпрометувати себе?

— Я нічого не боюся, — відповіла таким самим поважним тоном, як і запитувала, чи я не боюся. Без жодних принижень.

Віриш їй, хоча це й неправда. Вона дечого боїться, усі чогось бояться. Але загалом це означає, що нічого не боїться, і ти їй віриш. А я знаю: то початок зміни.

— Вірю, Дзідзю. Проте я не з такої глини зліплений.

— Усе ж ходімо до «Лурса».

— Обов’язково туди? — невпевнено запитав я.

— Таки так.

Я боюсь її, Костоньку. Я боюся тієї довгоносої жінки, бо є у ній щось таке, чого я не зможу вивернути назовні, не зможу побачити її нутра, не розумію, хто вона.

Боюся її, боюся тієї довгоносої жінки. А водночас якось дивно її поважаю, тож якщо вже вона хоче йти до «Лурса» — ходімо.

— Візьмемо авто, — сказала Дзідзя.

— Як?

— Сяк. Просто візьмемо авто. Стоїть на подвір’ї, чому б і не скористатися. У тебе ті німецькі документи при собі, правда ж?

— Інженер нам дасть?

— А то ми будемо його питати. Авто стоїть, от ми й візьмемо.

— А ключі?

Довгоноса всміхнулася, полізла в кишеню і подзеленькала в’язкою автомобільних ключів.

— А багаж?

Знизала плечима.

— Я поведу, — сказала і всміхнулася.

Якось я жодної миті у цьому не сумнівався.

За хвилину ми вже сиділи під брезентовим дахом темно-зеленого шевроле. Master De Luxe, кабріолет, модель 1937 року. Дах брунатний, гарний. Дзідзя, звісно, за кермом. Кошиковою перескочили на Мокотовську, і далі!

Дзідзя вела, як на ралі.

Не подобається мені ця баба, Костоньку, якась вона грізна, Костоньку, я боюся ту бабу, Костоньку, боюся її довгого носа.

На площі Трьох Хрестів скинула швидкість.

— Що?.. — запитав я.

— «Парадиз»… — розмріялася.

— Ну так.

— Бував там?..

А ти, Костоньку, бував у «Парадизі»?

Минули площу, шевроле виїхав на Новий Світ, поволеньки, без вищання шин і харчання двигуна, плентали на другій, Дзідзя розморено спиралась на вікно. Це місце завжди було важливим для тебе, початок Нового Світу, у першому номері ти купував вино й колоніальні смаколики, крім вина, там був іще пан Ґельбфіш, старий жид родом з Крулевця, котрий вважав себе пруссаком, вигнаним до Варшави, босота з кваліфікацією сомельє, вирізняли його сморід із рота і постійна неповага до клієнтів, котрим вино продавав із відразою, ніби картини Караваджо скоробагатькам, якимсь ледве дозрілим нафтовим чи вугільним баронам, котрі їх повісять біля хромолітографій з оленями та іконами, але вина в нього були чудові: французькі, угорські, італійські, він знав, що купувати в посередників. Тому ти терпів ту жидівсько-прусську погорду і купував у нього вина і шампани, які потім стікали тілом Салі, стікали у твій та її шлунки, у шлунки інших повій або в шлунки твої, Гелі та твоїх тестів на званих обідах і вечерях.

Чи ти колись бував у «Парадизі»?

Чи танцював із жінками під еліптичним отвором у стелі, а згори, з поверху, дивилися ті жінки, з якими ти не танцював, і заздрили твоїй партнерці, а туди ти ходив із такими, з якими не хотів бути побаченим в «Адрії» чи «Оазі», хоч подеколи ви заходили і в гриль-рум на стейки, але в гриль-румі було не так, як на паркеті, тож потім часто олімпією з Театральної на Трьох Хрестів, на сидінні поруч розчервонілі дівчата, з якими я зазвичай навіть не спав, хоч вони й мали до того охоту, завжди мали охоту.

Не завжди, не завжди мали охоту. Часто взагалі не мали охоти, але тобі подобається думати, що мали.

З охотою чи без, а ким вони були, ким? Це ж важливіше, ніж власне переспати з ними, важливіше, щоб жінка сама хотіла, ніж те, чи ти цю хіть використовуєш?

Важливіше чи ні?

— Ні, в «Парадизі», певно, ні, — відповів, Костоньку, від сорому, що якщо вона тебе там і могла бачити, то варто би тобі цього соромитися.

— А я бувала, — розмріялася Дзідзя, саме коли ви проминули суворий фасад: три вертикалі тристулкових вікон, чотири ряди, прямокутники, прямокутники.

Коли модерністська кам’яниця з адресою Новий Світ, 3, зникла за твоїм лівим плечем, Костоньку, та приголомшлива жінка відкрила дросель шевроле, шість циліндрів рикнули, і ви погнали.

— Я там зустрічалась була з кількома своїми нареченими. Чи, радше, хлопцями. Таких, із якими не хотіла, щоб мене бачили в «Адрії»! — гукнула.

Ти вже знаєш, чому вона така страшна, Костоньку? Але тобі вона геть не здається страшною.

На перехресті Єрусалимських і 3 Травня шевролетик набрав до вісімдесяти за годину, скавчали ресори, гарчав двигун. Праворуч проскочили жандарма в проґумованому плащі. На щастя, у комплекті з плащем у нього був лише свисток, а мотоцикла забракло; тож свистком він скористався, але що міг зробити, крім як погрожувати нам кулаком?

Під Європейським Дзідзя різко загальмувала, заблоковані колеса заджерготіли об бруківку. Тепер ти розумієш, дурню, нащо вона хотіла забрати автівку, тепер розумієш? Сидять якісь типи за шибою в «Лурсі» й бачать, як хвацько паркується шевроле, та й думають: німці приїхали.

А тут, прошу, висідає Константи Віллеманн із якоюсь фіфою.

Але ні, поки що не висідаєте, поки що сидите. Дзідзя розстібає свою сумочку.

— Ось, — подала мені маленький плаский кольт. — Тямиш у зброї?

— Та до холери, я офіцер резерву, — розізлився.

— Модель тисяча дев’ятсот три, без курка, тридцять другий калібр, — відповіла так, ніби з того, що ти офіцер резерву, випливає, що ти поняття зеленого не маєш про зброю, тоді засміялася, а її сміх був наче нагородою для тих, котрі його заслужили, а для тебе він був карою, той сміх був ніби келих крижаної води спекотного дня, але не для тебе.

— Добре-добре!.. Офіцер резерву! — не припиняла сміятися.

— А що?!. — затнувся й ти. — Дев’ятий полк уланів! Цілий вересень бився!

Дзідзя сміялась так гучно, що аж затуляла лице руками.

— Ну добре, добре, — сказала нарешті, охолонувши і віддихавшись. — Ось тобі запобіжник, а інший автоматичний. Вісім куль у магазині, але якщо хочеш стріляти, то треба спершу звести затвор.

Ти вже відкрив рота, щоби протестувати, так розлютився на неї, бо ж ти знаєш, як поводитися зі зброєю, на курсах резервістів у Ґрудзьондзі ти навіть переміг на пістолетних змаганнях, навіть стріляючи зі старого і пошарпаного парабелума.

Але сміх Дзідзі, з іншого боку, трохи тебе й потішив.

— Заховай пістолет у штани. Ходімо.

І ви йдете. А вони дивляться, як із шевролетика висідають Костик Віллеманн і якась фіфа.

Хоча ні, таки ні, висідає шельма Віллеманн із такою собі Рохацевич, Дзідзею Рохацевич, бо ж вона їм відома.

— Дивись на них так, ніби ти кожному з них щойно в лице плюнув, — шепоче до тебе Дзідзя, але чи це близький шепіт, чи неблизький?

А насправді ти ковтаєш слину, ви заходите. Усередині ще небагато відвідувачів, але чутно балачки, ті балачки стихають, коли ви заходите.

Бо ж абихто до «Лурса» не ходить, а коли ти неабихто, то люди знають, хто ти є, знають тебе ще з-перед війни, пиндючнику в дорогих костюмах, дивакуватий бонвіване, кавалеристе резерву, п’янице, морфіністе, блядуне, вони тебе добре знають, за тобою зітхали їхні дружини і доньки, а зараз ти заходиш сюди і смердиш як німець.

Ви з Дзідзею сідаєте за столик, Дзідзя вдивляється в тебе, ніби закохана, і ти, вже призвичаєний до таких поглядів, думаєш собі або не думаєш, але починаєш відчувати її погляд, ніби вона закохана, а вона ж не закохана, не закохана, дурню, дурний Костоньку, я єдина кохаю тебе, тільки моє кохання правдиве. А вона зараз грає, прикидається, бо хоче спровокувати скандал. А я сама вже не знаю, що ти знаєш, Костоньку, а чого не знаєш. При Дзідзі я втрачаю певність у цьому світі, Костоньку, Дзідзя мене перемагає.

Підходить кельнер, статечний, ніби викарбуваний. Замовляєте: дві кави, два коньяки, два тістечка. Немає тістечок. Ну то без тістечок. Коньяку немає. Ну то дві горілки. Горілка є. Дві горілки, дві кави. Сорок злотих. Дорого.

Сидите. Дзідзя дивиться на тебе таким фальшивим поглядом, яким більше ніколи на тебе дивитись не буде, бо це, вочевидь, потрібно лише на позір, для вистави.

Схиляється до тебе і шепоче тобі на вухо, ніби якісь любовні зізнання. Могла би прошепотіти: я хочу тебе. Або, зваживши, що це Дзідзя, а не якась там сором’язлива цілочка, могла би прошепотіти: хочу відчути тебе в собі. Або: хочу відчути в собі твій язик.

Але Дзідзя шепоче:

— Зараз хтось із них, напевне той, у картатому піджаку, встане і повідомить мене, з ким я маю справу.

За Дзідзею сунеться крісло. Знайомий тобі з лиця, але не з прізвища шкет у картатому піджаку і пумпах, гетрах і лижних черевиках, отак одягнений, устає, трохи зляканий, трохи заведений, але рішучий, підходить поволі до вашого столика. Змірює тебе поглядом, котрий, за його задумом, має бути страшним, тобто морщить брови і примружує очі, як то бачив у ковбойських фільмах із Томом Міксом, то має бути такий погляд, який не виявляє конфронтації, але проголошує, що той, кому належить погляд, конфронтації не боїться, що не виключає самої можливості. Тобто загалом це вельми смішно.

Тож підходить, нахиляється до Дзідзі Рохацевич із-за її плечей і щось шепоче їй на вухо.

Ти добре не чуєш, але я чую, чую добре.

— Панянка, певно, не дуже знає, але той шельма, з яким панянка сидить за столиком, — то зрадник, запроданець, він зрікся польськості, став німцем.

Дзідзя сміється й очима дає тобі знак.

Ти не знаєш точно, про що це вона, але вона, певно, таки невипадково дала тобі пістолет, який зараз тисне тобі в пахвині. Тому ти трохи підводишся з крісла, шкет у картатому піджаку напружується, ніби ладнається до мордобою, але ти підвівся лише для того, щоб витягти зі штанів кольт. Ось ти його витягаєш, тягнеш на себе замок, і він із тріскотом повертається, пістолет заряджено. Руку з пістолетом тримаєш перед собою. Очі шкета вражено ширшають, він поволі відходить, крок за кроком, відходить до свого столика. Дзідзя кидається тобі на шию. Забавляється ситуацією, чи тебе то не вражає, як вона забавляється цією ситуацією, Костоньку, це має тебе вразити, ти дурень, котрий навіть не знає, хто тебе справді любить, а хто тобі ворог, дурню, ти нічого не знаєш. Таж її це не має аж так забавляти, вона ж має цього боятися, що її сприймуть за німецьку курву, що почнуть про це думати, а тим часом вона безтурботно забавляється, хоч і не повинна.

Ти й гадки не маєш, навіщо вона це робить, але й не замислюєшся про те зовсім, а я замислююся, ще й як замислююся.

Кладеш пістолетик на стіл. Кельнер приносить дві кави і дві горілки, з вишуканою старанністю кладе їх біля пістолета. Ви п’єте.

У кнайпі панує мовчання, але не тиша; робиться гучно, совгаються крісла, бо люди встають від столиків, одягають пальта, куртки, плащі та виходять. Але чому виходять, Костоньку, хіба б вони виходили, оголошуючи тобі товариський бойкот, саботуючи тебе, на знак опору тобі?

Ні, Костоньку, вони виходять, тому що бояться тебе. Бояться пістолета, бояться влади, якою ти напевне наділений, якщо вже без вагань дістаєш пістолета в кав’ярні та гепаєш ним об стільницю. Влади над ними, якою ти наділений.

Вони не знають, що то Дзідзя володіє тобою. І в дивовижний спосіб володіє тобою, не безпосередньо, як Вірлиця чи Інженер.

І зараз Дзідзя не припиняє сміятися, розкішно, чудово, для тебе. Виходять. Бояться. А твій хуй напинає штани, не через Дзідзю, а тому що вони бояться. Випиваєш горілку, Костоньку, бо що маєш робити? Випиваєш горілку, тоді випиваєш каву, і от уже в «Лурса» порожньо.

А коли в «Лурса» порожніє, погляд Дзідзі змінюється: Дзідзя Рохацевич уже не вдає закохану Дзідзю Рохацевич, Дзідзя Рохацевич стає просто Дзідзею і дивиться на тебе, Костоньку, як дивилась у Кракові, як дивилася в Лубенської, просто дивиться Дзідзиним поглядом, у якому, так, є симпатія, а ще є дистанція, насмішка, поблажливість і холод — водночас.

— Тобі знадобляться серйозніші документи. Самої кеннкарти недостатньо, — каже.

Та я знаю. Знаю, що мені потрібні будуть серйозніші документи, знаю навіть, де і як можу їх отримати. І то навіть не буде моя матінка-Вірлиця, не з її рук братиму ці папери, піду до посла, попрошу його, оповім свою справу, зіграю на жалощах, на чому доведеться, через нього отримаю, сам отримаю, сам зроблю, в мене вийде, в мене самого, ніхто не повинен буде мені допомагати, сам, я сам.

— Документи знайдуться, — знизую плечима.

Дзідзя сміється, погірдливо махає рукою, ніби слухає школярика, котрий приндиться тим, як то легко дасть собі раду з тим, із чим не зможуть собі дати раду Дорослі.

Дзідзя випиває каву, а коли філіжанка вже порожня, тягнеться до горілки; випиває її одним духом, дивлячись на тебе, ніби кидаючи виклик. Я боюся тієї довгоносої баби, Костоньку, боюся. Ти ще поки не знаєш, що станеться, а я знаю і плачу над тобою, Костоньку.

Тож я покликав кельнера, замовив іще дві. Шлунок стискається від горілки і кави.

Кельнер з відразою приніс, із відразою поставив на столик, із відразою і жалістю до Дзідзі, котру вважав за жінку, не свідому мого морального стану, ми випили, не озираючись на кельнера.

Дзідзя вихилила чарку з таким самим поглядом, як і раніше, тому я замовив іще. Кельнер, відраза, дві горілки на столі. «Лурс» порожній. Випили. І наступна. Дзідзя трішки розчервонілась, але виклик тривав, підвішений у просторі поміж нами. Тож добре, тож наступна. І ще.

Випили кожен по чвертці, на порожній шлунок. Дзідзя розчервонілась, але усміх лишився незмінний.

— Їдьмо до тебе.

Знизав плечима. Моя вдавана байдужість знову потішила панну Рохацевич.

— Ти що, Константи, думаєш собі, що якось зворушиш мене тією силуваною байдужістю? Мене?

І ти сторопів, Константи, коли вона це сказала. Розгубився. Стушувався. Скільки ж слів на те, що є твоєю, Костоньку, суттю. Тебе легко загнати на слизьке. Ти той, хто легко розгублюється. Я боюся тієї жінки, Костоньку, я б хотіла, щоб ти відчув мій страх. Я б хотіла потекти по твоїй спині крижаними струмочками. Я б хотіла стиснути твоє нутро, хотіла би бути твоєю cutis anserina[135], напружити ті малесенькі м’язи під твоєю шкірою, так щоби волоски на твоєму карку і на руках стали дибки. Але я не вмію. Ти її не боїшся.

Я боюся її, тієї Рохацевич. Я боюся її, та водночас вона мене й цікавить, хоча здається геть недоступною, я дивлюсь на неї, ніби шевчик на королівну, я близький до того, щоб полюбити її.

— Нікого, хто виказував до мене байдужість, вимушену чи ні, я ніколи не пускала у своє ліжко.

Брешеш, Рохацевич, я знаю, що брешеш, а він, дурень, не знає, що ти брешеш, але ти брешеш, брешеш, бо і геть нікого, крім того єдиного, єдиного, першого, котрий спокусив тебе саме тим, що не намагався тебе спокусити, а інші намагалися, у ті давні часи, котрі, як ти знаєш, незворотно закінчилися і ніколи не повернуться, як ніколи не повернеться і твоє дівоцтво, котре ти йому віддала, і серце, яке ти йому віддала, і серця зараз не маєш, бо воно залишилось у нього. Я боюся тебе, боюся твоєї сили, боюся так, як не боялася жодної з тих бабів, яким мій Костик віддавав серце, у яких впирався поглядом чи хуєм, а тебе боюся, Рохацевич.

— Але ще на коня! — скомандувала Дзідзя.

— Уже пів на дев’яту, — відповів ти.

— Та ясно. Час летить, правда ж? — засміялася.

Кельнер, стук об столик, випили на порожній шлунок, кава і горілка, горілка і кава.

У полку була така забава, забава для підпоручників, вічний ляпас, повсюдний ляпас, лясь, лясь, ляпаси непроминальні, вічні, Адам лупив Єву, товариші гусари лупили гінців, тільки що тоді це так не називалося, потім у російській кавалерії діди лупили молодих підхорунжих, і так до вас прийшли ті ляпанці, просто з уланських полків царя всія Русі, завжди старі молодших, тож у військовій школі щороку старший молодшому, вилазь на піч, курва, і повторюй уланські полки, місця їхньої дислокації, і бойову історію, і журавейки, фальцетом, курва, отак поручники і капітани для молодих підпоручників, а підпоручників резерву тим паче: шаблю на стіл, уздовж шаблі келишки з горілкою, на кінці велике тістечко з кремом, на тістечку оселедець. І треба випити перед вечерею, і, звісно, без перерв і перепочинків, і мало того, що треба випити, то потім ще й треба закусити, і, звісно, не можна ригати, бо в цьому й полягало уланське життя: пити, але не впиватися. Хлистати, але не проблюватися. Трахати, але не женитися. Битися, але не програвати. Помирати, але перемагати. Того вас і навчали в Ґрудзьондзі, немилосердно луплячи, для цього тебе садили на піч, і тобі доводилося фальцетом цитувати по порядку полки та місця їхньої дислокації, а ескадрон запасу де, хую ти обрізаний? І весь той цирк із випиванням до самого ранку, і вставання на службу без похмілля і на тверезу голову, ніби бахнув трохи сметани з жовтком — і це магічно вимиває з крові алкоголь, стрілятися в стукавці, але не повбиватися, битись і перемагати, як перемогли більшовиків, біля джерел вашого чи їхнього етосу постали ця перемога і переконання, що коли побили росіян, що до вас нікому не вдавалося ось уже двісті з лишком років, якщо вже їх побили, бо ви, чи радше вони, є хазяями світу і всього іншого. Померти, але не програти.

А зараз програли, ганебно, і прикордонну битву, і битву над Бзурою, і битву за Варшаву, і битву під Коцьком, і битву за Польщу, і за все, і за ваші срані життя, остаточно програли її ще яких два тижні тому, і чому, чому програли, так чи інакше вже все закінчилося, вже немає уланів і не буде, німці вас виїбали, потім остаточно роз’їбали вже росіяни, чи то їх роз’їбали, третя особа замість другої, як так будеш казати, Костоньку, ти можеш вийти з цього масового гомосексуального зґвалтування, але чи зможеш?

— Я хочу, щоб ти розумів, Костоньку, що тобі мене не спокусити, — каже Дзідзя. — Ти гарний чоловік, аякже, ти дуже цікавий і навіть трохи мені подобаєшся…

І ти знаєш, ідіоте, чи знаєш, що коли вона так каже, то каже це не так, як казали дівчатка, яких ти зустрічав колись, у світі, якого немає, а може, й ніколи не було, ті, котрих ти зустрічав по кнайпах, танцях, гриль-румах і кав’ярнях столиці, котрі розмову з тобою починали із застереження, що «тільки прошу пана не уявляти собі, що я комусь першому-ліпшому доступна», а ти знав, що це означає дещо цілком протилежне, правда ж, ти знав? Що ті, котрі не доступні комусь першому-ліпшому, не сидять самі на танцях, бавлячись мундштуком, вставляючи його в рот, як репетицію вставляння туди чогось іншого. А по-друге, такі б не сказали про себе, що вони не є «комусь першому-ліпшому доступні», бо ж це само собою зрозуміло. З такою жінкою ти одружився, Костоньку, з гігієнічною Гелею, правда ж?

— Ти мені симпатичний, бо в тебе гарні очі, гарна форма рота, великі міцні долоні, а ще ти маєш якийсь характер. Трохи побитий, понищений, затертий, але маєш, — каже Дзідзя далі, ніби колупаючись пальцем у відкритій рані. — Пане!.. Ще!

Кельнер, ненависть, стук-грюк горілка стіл порожній «Лурс».

— То, може, я б таки могла?.. — замислилась Дзідзя, запитально дивлячись на тебе, ніби вперше в житті тебе бачила. Дивлячись на тебе так, як ти сам часто дивився на жінок. — Ну, пий!

І випиваєте. Пам’ятаєш, як ти дивився на жінок? А зараз відчуваєш, раптово відчуваєш, що це забагато, в такому темпі, з неспання, на порожній шлунок, забагато, і раптово тебе підриває, ти зриваєшся з-за столика, Дзідзя сміється, а ти знаєш, що не добіжиш, тому відвертаєшся від столика і ригаєш, ригаєш, палючий струмінь горілки й кави, відвертаєшся від Дзідзі, ригаєш.

— Ну тоді ні, Константи, тоді ні. Я не можу піти з кимось, хто не вміє випити зранку.

Столики заригані, білі обруси заригані, квіточки, що, незважаючи на війну, стоять у глечиках, заригані. Кельнер стоїть біля столика з міною кислою, мовчазною, покірною та зненависною водночас, ніби ти на нього самого наригав, а він мусить покірно це зносити. Можливо, по суті так воно і є.

— Ну тоді точно ні, любчику, — сміється Дзідзя. — Точно не зможеш мене спокусити, я б не віддалася чоловікові, котрий не вміє пити.

Ото ти виблював свою чоловічність, силу, все, Константи. Спробуй від неї втекти. Не втечеш.

Не втече.

— Ходімо, дурна, — сказав ти, Костоньку, і що з того, що з того, що ти сказав?

Ідете, звісно, так, певно, йдете, але не тому, що ти їй так сказав, ідете, бо вона хоче йти.

І йдете, виходите, спершу Дзідзя, потім ти, виходите на Краківське, а там клеять оголошення, на мурах, клей і клеять, присоромлено, розлючено, але хіба ж вони можуть цього не робити? От і клеять. Зупиняєтеся там разом із Дзідзею.

Оголошення. «Міський транспортний суд при поліції Варшави повідомляє про виконання смертних вироків для семи осіб, на яких заявили про зберігання зброї чи амуніції. Ян Сьокало, колишній староста вонгровецький. Юзеф Садовський — хімік. Станіслав Лясоцький — робітник. Самсон Люксембург. Мар’ян Барановський. Нарцис Гаєвський. Віктор Сікорський. Підпис: президент поліції Кляссен».

Розстрілює їх Schutzpolizei у сеймовому саду, але ви того не знаєте. А перед оголошенням стоїть жінка в хусточці на голові, тримає за руку чотирирічну дівчинку в червоній шапочці, з-під якої вибиваються світленькі пасемця.

Проштовхуєтесь до оголошення, жінка відсмикує хлопчика. А я бачу його через сорок років: як він міряє кроками вулиці іншої Варшави, великий, гарний, довгоносий, упевненим кроком інтелектуала, котрий і в писок може дати. У нього пишні світлі вуса, не боїться нікого, закладає в голови своїм ближнім ідеї та поведінку, закладає, читаючи англійські книжки, пише власні книжки польською, закладає ідеї та поведінку. А ще пізніше, так само великий і вусатий, трохи згорблений, ніби його десь в одному місці підтяли і він похилився (але плечі незмінно рівні), крокує вже значно повільніше, розповідає меншим і молодшим від себе різні байки з життя, настільки майстерно, що їм навіть не треба бути правдою — та вони й зазвичай неправдиві.

Але ви бачите лише червону трикотажну шапку з помпоном, маленьке рученя губиться в материній долоні, а я бачу все, бачу могутній кулак, на який перетвориться те рученя, як на спортивних матах він буде заввиграшки долати інших дужих чоловіків, а потім вони потискатимуть один одному руки.

Я все бачу. Оповідаю лише про декотрих, із приводу чи без приводу, але оповідаю, про інших не оповідаю взагалі.

Тож до авта. Дзідзя сідає на водійське, ти поруч із нею, і їдете, а куди?

— Куди їдемо? — питаєш.

— Зараз — до тебе. Маєш теплу воду?

— Маю.

— Ну то я йду купатися, а ти йдеш вибивати папери на Будапешт.

Жодних сумнівів, жодних вагань, вона просто наказує тобі, та й по всьому.

Наказ. Befehl. Пріказ і так точно, ґаспадін літінант.

— Капрал підхорунжий Віллеманн для виконання наказу прибув, пане поручнику! — ти кричав, а руки по швах, і то саме так, по-російськи, а не на hab acht, бо російські кавалерійські традиції в Ґрудзьондзі таки переважали над австрійськими, бо були багатші, краще узгоджувалися з тим, що вам, полякам, та їм, полякам, здавалося етосом польського кавалериста, бо ж обидва ті кавалерійські етоси, польський і російський, зростали разом саме на ґрунті польського, а не російського відчуття гонору і власного військового шляхетства, ось уже півтора століття перед тобою, Костоньку, польські та російські кавалеристи великих воєн, приурочених до кінця певного світу, були однакові, з одного джерела черпали свою дурість, бравуру і фальшивий образ реальності, на втіху власним командирам, котрі могли давати їм накази всупереч базовим інстинктам самозбереження.

І потім так воно вже й було. Коли російський кавалерґард ішов гулять, то йшов по-польськи. Коли пани офіцери наосліп стріляли під час гри в стукавку, посередині, наче Феміда, офіцер із зав’язаними очима і револьвером у руці, під стінами гості, стукають у стіни, а він стріляє наосліп, стріляє, і то було по-польськи, а колись ти це робив у Теребовлі в казино, коли ти то робив, геть нічим не переймаючись, але позаяк ти тоді був п’яний, то робив те все по-російськи.

І коли якийсь дєд останнього року служби і лупив вас, першорічників, то лупив вас по-російськи. І ти зараз пам’ятаєш те, правда ж, Костоньку? Зараз, коли Дзідзя наказує тобі, Дзідзя Рохацевич.

Ненавиджу її. А ти пам’ятаєш. Не пам’ятаєш про те свідомо, річ не в тому, що ти маєш про те думати чи те забувати: просто все те, Ґрудзьондз, якого ти не хотів, але якого від тебе всі чекали, власне від тебе, бо Яцек міг бути просто лікарем, а тобі треба було бути кимось більшим, вояком. А якщо вояком, то уланом чи шволежером, пам’ятаєш, пам’ятаєш, як усі пишалися, коли ти пішов на перше звільнення додому в мундирі, а потім під привітаннями ховали розчарування, бо й полк, до всього, почесний, бо дев’ятий полк уланів — то полк із гучною репутацією, але всі сподівалися, що ти дістанеш, чи настараєш, чи Вірлиця настарає тобі розподіл до першого шволежерів, до столиці, шапки круглі, як будинок Сейму, Венява нагорі в «Зем’янській», гонор, жінки, вино та вітчизна.

— Капрал підхорунжий Віллеманн для виконання наказу прибув, пане поручнику! — кричав ти, а пан поручник Жабинський дивився на тебе так, ніби просвічував наскрізь рентгенівським промінням, і Дзідзя дивиться на тебе так само, ніби просвічує тебе рентгенівським промінням.

— То що, Віллеманне, усі пана люблять? — запитував поручник, примружуючи вузькі очі, затиснені між повними щоками і надбрівними дугами.

— Чесно доповідаю, що не всі, скажімо, наречена пана поручника мене геть не любить, бо вона любить виключно пана поручника! — кричиш у відповідь бездоганно, як треба, щоб показати, що ти також перець нівроку, така вже традиція дідівщини, відповідати треба дотепно і швидко, водночас покірно й задерикувато. Отакий ти перець нівроку.

— Тихо, пане Віллеманн, — згасив твій запал поручник. — Я зараз вам нічого робити не буду. Даруйте такий ущипливий початок.

— Так точно, пане поручнику, — вже послужливо відповідаєш.

— Ну то всі пана люблять. Статечний, як Димша, мудрий, як професор, багате сімейство з Варшави, а як же гарно балакає польською. Ото вже навчився розмовляти польською. Стріляє, їздить, шаблею махає, списом орудує. Все. Правда ж, пане Віллеманн?

— Так точно, пане поручнику, — з острахом сказав йому.

— Так точно, так точно. Але мене не так просто обманути, пане Віллеманн. Я своє знаю. Я знаю таких, як ви. У нас таких, як ви, пачками, Віллеманне. Так що майте на увазі, пане Віллеманн, мене не обжидиш.

— Так точно.

Вдивляється в тебе.

— Так точно, пане поручнику, — підказав.

— Так точно, пане поручнику.

— Вон.

Ти вийшов.

Від поручника Жабинського вийшов на дитинець резерву в Ґрудзьондзі.

З квартири не вийшов.

Дзідзя і її довгий ніс.

Дрижать твої долоні.

— Ну, чого хочеш, ну? — запитує.

— Тебе, — відповідаєш.

Дзідзя всміхається так, як мурени всміхаються тілам невільників.

— З’їбися звідси, Константи. Зараз же.

Вульгарне слово в її вустах. Виходжу, з власної квартири виходжу, вигнаний, виходжу, вийшов.

Торкаєшся стіни будинку. Тоненький шар шоколаду, як жирна плівка на поверхні води, лускає миттєво, рука проникає глибше, там тепло, волого, щось пульсує, щось плюскає, вириваєш руку.

Костоньку, тікай, тікай від неї, не повертайся додому, тікай від цього всього, від Білої Вірлиці, від німців і від поляків тікай, від свого батька тікай, а де твій батько, Костоньку? Тікай з Варшави, пролазь ровами, повзи лісами, вийся мочарами, вгризайся під землю і рий підземні коридори, ніби хробак, тікай на південь, аж доки не вгризешся в найглибшу штольню Сілезії, ти, що зі штольні родився, з вугілля і сталі, в штольню повернешся.

Я йду, хитаючись, не знаючи спочинку, йду день, Варшава, вулиця, цигарка, холод.

Не йди! Не йди! Тікай, єдиний мій, тікай, любий мій, тікай, рятуйся, запорпайся в землю і прогризи собі шлях у найглибший забій найглибшої штольні, там навіки зостанешся, там облаштуєш свій скит, живитимешся з того, що принесуть тобі копачі на вимін за твої юродиві мудрощі, а якщо не принесуть, то на них полюватимеш, Константи, тікай, мій єдиний, мій любий, зникни звідти чимдуж!

Іду, не знаючи куди. До автівки.

Непритомно сідаю в автівку. Стромляю ключа, непритомно заводжу. Чекай, а якщо хтось зайде! Замикаю двері зсередини. Ніхто не зайде. Ключик. Я ж його вже повернув непритомно. Бляха. Ні, не треба, двигун іще теплий, стрілочка термометра ще далеко, так що не треба. Ну то заводь. Холера, як він заводиться? Є. Не так, як в опелі. А де тут стартер? Зараз, уже знаю, як у Яцка, Яцко теж мав Мастера, тільки що в нього був седан, і там не окремо педалі, там разом із дроселем. У тих новіших була тільки окрема педаль. Той мастер седан Яцкові купили у Шкварчинського. Так. Той, не цей. За цей не знаю. Непритомно. Тисну. Тепер запалювання. Мотор іде, пустити педаль, зараз удруге як натисну, то запрацює вже дросель, не стартер. Чи ні? Тисну, оберти пішли вгору. Так. Зчеплення. Передача. Їду. Друга передача. Мотор на ходу. Потужно. Третя передача, і їду, в’юся Пулавською, як ніколи, колись вона була проста, ніби стрілою пробита аж до Сколімовської, а зараз звиваюся.

Коли я востаннє був за кермом? У серпні, ще до того, як ті військові курвалі забрали мою олімпію, за три дні до мобілізації її реквізували, в інших ще не реквізували, а мою олімпію реквізували, а Геля сказала: спершу реквізують у жидів та інших чужинців, то робить якийсь бюрократ, і йому просто трапилося прізвище, що він так до першої хвилі реквізиції її реквізував. Немає олімпії. Є шевроле. Два місяці тому я востаннє сидів за кермом автомобіля тисячу років тому, а потім помер і не народився знову.

Уперше кермую машиною. Їду.

Їду. Не знаю куди.

До матері.

До клубу.

До пекла.

Щось вириває мене з автівки і з одягу, одяг у формі мене далі сидить за кермом шевроле піджак жилетка сорочка штани краватка батьків годинник на зап’ясті рукавички стиснуті на кермі, а я голий пливу над вулицею, підвішений на невидимих линвах, і дивлюся на шевроле, як він їде, на людей, як вони йдуть, на фіри, як вони повзуть, на людей, як вони повзуть, щось погане сталося з Варшавою, відчуваю, як холодне повітря обвіває мій живіт, мій хуй, мої стопи, добрий Боже, добрий чорний боже, забери мене звідси в інше королівство смерті, в сонне королівство смерті, де немає ні світла ні тіні.

Пливу. Перед автівкою, котра їде, у котрій їду я, але мене в ній немає, перед тією автівкою на дорозі з’являється постать.

— Гальмуй, Костоньку, гальмуй, бо переїдеш людину! — кричу до мене, котрого немає в тій автівці, кричу з високості, clamavi at te, слухай мій голос, коли з високості кричу до тебе, Віллеманне, я, вартівниця світу.

Константи гальмує, я бачу, що гальмує.

Гальмує Костик, безтурботно, Константи гальмує.

Надто пізно гальмує, постать у плащі вискочила перед автівкою, шевроле витанцьовує на заблокованих колесах, думаю, знятися з гальм і спробувати обминути, чи загальмую, але не відпускаю, таки ні, шевроле витанцьовує на заблокованих колесах, і нарешті ось, бачу його зблизька, офіцерський плащ, підперезаний поясом, щось блискуче на голові, врізаюся.

Не дуже сильно. Має жити.

Вистрибую з автівки, лежить, підводиться, допомагаю людині підвестися.

Впізнаю його.

— Мене звати Бартоломей Хохол, я останній король Польщі, — каже ротмістр Хохол.

Чи я його впізнаю? Я знав ротмістра Хохола, але як же його звали, як же звали, чи то та людина, котра з’явилась після ротмістра Хохола, чи то він є тим, ким ротмістр Хохол є зараз, у суботу двадцять першого жовтня тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, година, батьків годинник, година тринадцята двадцять сім, чи той чоловік — то ротмістр Хохол, чи, може, радше ротмістром Хохолом він був тільки рік тому, а зараз уже не є?

Я б і хотів могти це сказати, що не вірю власним очам або щось подібне, що кажуть люди, геть заскочені обставинами буття. Але я не заскочений. Ніщо мене не дивує. Вірю власним очам. Не вірю світу, але очам вірю. Вони багато бачили і ще більше побачать.

Ротмістр Хохол, ескадрон цекаемів. Але ж він наче мав переправитися на південь, не скласти зброю. Плащ дуже брудний, підперезаний, але не паском, а картатим шаликом, перев’язаним як слуцький пояс, тільки що закороткий. На голові в нього картонна корона, обмотана вже порваною в багатьох місцях фольгою. На плащі бовтається Virtuti, на ногах кломпи, вдягнені на щось, що нагадує товсті вовняні онучі. Біля Virtuti дві кругленькі срібні медалі: придивляюся ближче, коли тримаю його на руках, то не медалі, одна — то ідентифікаційна бляшка, польська бляшка на кольоровій стрічці. Інша — то кришечка з коробки презервативів, алюмінієва, німецька. Hygenischer Gummischutz Dublosan, Berlin — Neuköln[136]. Стрічечка фіолетова, біля неї ще кілька довгих кучерявих волосин, ніби вона разом із ними вирвана з дівочої голови.

— Пане ротмістре… — безглуздо кажу.

Хохол поправляє корону з фольги.

— Мене звати Ян Хохол, я… — забуває продовження фрази.

— Пане ротмістре, що сталося, що з вами? — питаю і сам усвідомлюю абсурдність питання.

— Мене звати Ян Хохол, я є! — щасливо відповідає.

Поправляє корону.

— Мушу йти.

Я пробую його обмацати, перевірити, чи не кровить, чи не зламав нічого, але він різко виривається, витягує з кишені книжку, я впізнаю ту книжку, роман з обличчям якогось діда, його роман, знищений, поторганий екземпляр, полк пишався тим, що ротмістр Хохол зі швадрону цекаемів — письменник, видавництво «Рій», 1937.

Стискає книжку в правій руці, ніби зброю, ніби цілиться в мене з тієї зброї.

— Ні кроку далі, бо стрілятиму, — застерігає з тією самою міною, з якою колись бурчав до своїх кулеметів: «Короткими чергами — вогонь!»

А довкруж нас збіговисько, все зростає, збіговисько з’юрмовисько пішоходовисько люди перехожі переможені варшавці і, може, не лише варшавці, хто їх там знає.

Я знаю.

— То дурник, пане, — інтелігентно підказує перекупка, котра поставила на дефлоровану бруківку дві великі торби з товарами.

— То польський офіцер, — відповідаю. — Ротмістр дев'ятого полку малопольських уланів. Я з ним служив.

Збіговисько з'юрмовисько замовкає. Перекупка. Жидок, маленький і худенький, зате плюгавий і, ніби цього мало, ще й в окулярах. Панянка з двома хлібинами в торбі. Молодик у картузі.

А я їх бачу, Костоньку, бачу їх, як до світла світу протискаються крізь вузькі тунелі материних лон і як зі світу протискаються крізь інші тунелі до іншого королівства смерті від кулі від старості від вогню і бачу їх у русі нерухомих і тебе я бачу і тебе люблю, Костоньку, і боюся, що ти відвернешся від мене, Костоньку, я б хотіла, я б так хотіла, щоб ви зрозуміли, щоб дізналися всі, що ви ніби каміння цього міста, ніби горобці, ніби голуби і ніби камінці у величезній мозаїці, що сходить кров'ю і смертю. Тут немає води, тільки скеля, каміння без води, і є курна дорога, є тільки гори й скелі без води, і тут не станеш, і не ляжеш, і не сядеш, а піт сухий і ноги у піску, такий-то світ, котрий я примірюю, інше королівство смерті, сонне королівство смерті, я та третя, що йде за вами там, де вас тільки двоє, я йду за вами, над вами, у вас у сухому королівстві смерті понад вами я і мої сонні товаришки. Нічні трудівниці.

Боюся, ти відвернешся від мене, Костоньку.

Бачу Хохола в короні з фольги, Хохол не мій, не мій. Але ти мій.

— Пане ротмістре, можу вам якось допомогти? — питаю.

Хохол пильно придивляється до мене.

— Підпоручник Віллеманн. Пам’ятаю, як ми сиділи в кнайпі в Теребовлі… — неочікувано тверезо відповідає він, тобто не враховуючи того, що з ротмістром Хохолом ми ніколи в жодній кнайпі не сиділи, бо коли я бував на практиці в полку, то його не було, разом ми пройшли тільки бойовий шлях, кнайп там не було, не було ні шинків, ні заїздів, нічого, шлях полку, шлях порятунку, чоловічий шлях, шлях поразки війни тривалої континуації вербігерації абомінації.

Тихо, тихо, як наука йде до голови без бука, як без бука — то не штука, ні, не йде.

Ніколи в жодній кнайпі. Що ж із ним, чому він, замість пробиватися на південь, битися з німцями, чому він тут, ошалілий, загублений у плащі, шаликом перев’язаному, з книжкою власною замість власної зброї?

Що з ним сталося, що його змінило?

Зосередься на собі, мій любий, мій милий, занурся в себе. Ти мусиш.

— Ти ж мене розумієш, пане Віллеманн. Ніхто мене не розуміє, а ти — так.

— Пане ротмістре, — кажеш. — Пане ротмістре, прошу сісти зі мною в автівку, хай-но допоможу вам.

— Не можу я сісти з вами до автівки. То не моя оповідь. Мене звати Ян Хохол, я останній король Польщі, — відповідає.

Відвертається і проштовхується крізь те маленьке збіговисько з’юрмовисько, і відходить, ні, відбігає, починає бігти, стукаючи кломпами, ніби підковами, клусом марш, галопом марш, чвалом марш-марш-марш стук-стук-стук і брук калабані близько і далі навколо, коли у путь сурма покличе стук-стук-стук і брук.

І почвалав ротмістр Хохол туди, звідки й прийшов.

Ваша зустріч не була випадковістю, бо ніщо не є випадковістю, тому що все є випадковістю. І ніколи тебе не відпустить та маленька болісна думка: чому він, чому ротмістр, керівник ескадрону цекаемів.

— Як ти цілишся, ідіоте з довідкою, як? — кричить ротмістр Хохол, кричить під німецьким вогнем, відпихає навідника від розчепіреного, ніби страшна комаха, кулемета. — Який був наказ?

І кожен сказав би: «манда ти православна жиде пархатий підаре познанський чи там хую собачий курвий ти сину гівна кавалку як ти цілишся», — а ротмістр Хохол: «ідіоте з довідкою», — і відпихає ідіота від прикладу, пересмикує затвор, щоб не клинило, дивишся як загіпнотизований, круглі окуляри ротмістра Хохола і його пальці зосереджені, старанні.

— Підхорунжий Віллеманн! Як ліквідувати клин у кулеметі зразка тридцятого року? — верещить вахмістр Зємбаля, і це школа підхорунжих резерву в Ґрудзьондзі.

Деінде, знову деінде, де ж ти є, де ж ти є, Костоньку, чи зараз жовтень, чи вересень, чи квітень?

Часи сплітаються мереживом, але тільки тобі, бо я бачу все незаплутаним, ніби дивлюсь на стрічку, і ти тут водночас ти там і ти тут і ти тоді і ти зараз тут.

— Поставити кулемет на запобіжник, правою рукою відсунути кришку ствольної коробки на себе, лівою вхопитися знизу за корпус, відкрити кришку ствольної коробки! — кричиш як ошпарений, як годиться такому перцю.

— Що далі? — питає вахмістр Зємбаля.

— Двічі відтягнути важіль затвору назад, перевірити, чи зарядка камора порожня, вийняти стрічку. Далі закрити кришку камори і спустити курок, натиснувши на гашетку. Зняти зброю із запобіжника, пересунувши великим пальцем лівої руки важіль, що нижче від гашетки.

— А що далі? — питає вахмістр.

— Далі зарядити і валити ворога, пане вахмістре!

А потім минає все твоє життя, й ось уже війна, а не Ґрудзьондз, і ти дивишся, як ротмістр Хохол, а не вахмістр Зємбаля руками, котрі не пасують до зброї, руками, які не мають тримати зброю, вже усунув клин, уже зарядив, двічі пересмикнув затвор і зараз цілиться, права рука на ручці, ударник угору, права на прицілі, ніби то він не обслуговує кулемет, а тримає скрипку. Націлюється, вивіряє відстань і валить, задираючи ствол, ніби йде вгору гамою.

А зараз стук-стук і брук черевиками дерев’яними перед варшав’янами. І десь повернув і зник і немає і ти сам і збіговисько маленьке з’юрмовисько.

— У мого батька давно автівку забрали, ще поляки забрали перед війною. А ти, пане, тут людей збиваєш? — безпардонно запитав жидок.

По-дурному дивишся на нього, бо що відповісти людині над прірвою, таж нічого дивного, що забрали, якби не забрали, то забрав би Гітлер.

— Жиди вже голосу не мають. Достатньо нам сенаторів наголосували, — сказала в простір панянка з хлібом у торбі. — Але якось то дивно, що пан автівкою, а тут німці. Чи не так?

— Стули писок, пані. Мій батько каже, що при німцях принаймні буде порядок, а не те що у вас тут, у цій гівняній країні, — каже малий жидок.

— А не сходили б ви на хуй, — відповідаєш, і добре відповідаєш, слушно відповідаєш, любий мій.

І повертаюсь до автівки і вже в собі у власному вбранні є собою і їду містом і їду куди?

Куди? Куди? Та отож, куди? До матері, до клубу? Що їй сказати? Що мені треба папери, що я мушу їхати до Будапешта, що у військовому стані аж до Будапешта не поїду лише з Kennkarte, а ще є Дзідзя, ще треба забрати Дзідзю, дасть мені чи не дасть мені мати папери, дасть мені чи не дасть мені, Дзідзя, звісно.

Стережись тієї жінки, Костоньку. Їде вулицею вантажівка, у кузові смутні німці їдуть вояки шоломи карабіни плащі смутні.

Люди йдуть жидки йдуть поляки німці всі йдуть кудись чому йдуть замість стояти?

До матері не до матері не до матері не. До матері не можу.

Дурню, чи ти й справді не розумієш? Тільки вона може оборонити тебе від Довгоносої. Тільки вона: матінка. Не розумієш? Вона, щойно дізнається, вирве тебе з пазурів тієї потворної жінки, котрої боїться, котра може тобі дарувати свободу, Костоньку, ти розумієш, дарувати свободу. Не розумієш? Може дарувати тобі свободу, якої ти не хочеш, не потребуєш, що ти з нею зробиш, нащо тобі та свобода? Не розумієш?

Розумію, та я все розумію. Я не є собою, у її присутності почуваюся кимось іншим, не собою, але кимось кращим, у присутності Дзідзі.

Не можу поїхати до матері.

Мусиш поїхати до матері. Вірлиця пригорне тебе крильми до своїх грудей, висхлих, але материних, пригорне, притулить і порятує.

Поїду до батька. До батька поїду.

Де він, де він є? А де я?

А ти вже на Жолібожі, на вулиці твого дитинства, Костоньку, вілла твоєї матінки, чи то до неї їхав, але проминув вулицю дитинства, дорога до школи, книжки за спиною, бруківку минув і далі на Маримонті, на Бєлянах.

Константи, що з тобою діється, кажу до себе, бачу в небі себе і тебе.

Що зі мною діється, кажеш до себе.

Зупиняєш шевроле, праворуч лісок, Маримонтська, а ціле місто де, де місто, як ти його проїхав, чому не видно, як їхав, чому не пам’ятаєш, а де ротмістр Хохол, десь ти його, мабуть, переїхав, де зібралося збіговисько з’юрмовисько, на Мокотові вже чи ще в середмісті, чи то була Пулавська, чи то були Уяздовські, чи Боніфратерська, якщо жидів багато, то, може, Боніфратерська, у Новому Місті багато жидів, а може, десь біля розбомбардованого Сімонса, ну та все ж, де то було, ніде того не було, було, але ніде, на вулиці, якої немає, але чи немає її більше, ніж немає Пулавської, Уяздовських, Боніфратерської ані пасажу чи твоєї Мадалінської, чи немає її більше, ніж твого будинку з шоколаду, Костоньку? Сам себе питаю. Сам. Себе. Питаєш.

Мусиш поїхати до матері, Константи. До Німецького клубу. Повертай. Їдь. На Фредра їдь. Сидить там, за столом сидить, у мундирі сидить, перо в руці, папери на столі. Їдь. Мати тебе врятує. Від Довгоносої Рохацевич. Від Пухкого Інженера, котрий не вміє рахувати. Зрештою, від тебе самого.

Їдь до матері, Константи.

Де вона, у Німецькому клубі на Фредра, у клубі, який цілий вересень стояв на замку, а потім тріумфально відчинився, коли на те прийшов час, там вона остаточно перелиняла. Сидить за письмовим столом, перо в сухій руці, гладенький папір на стільниці, вона підписує, бібула підсушує підпис. Шкіра, яку вона отримала в лікарні в Рибнику, почала лущитися, коли Бальдур повернувся з війни; зараз її линька добігає кінця, немає більше дівчини, котру з-за ґрат закладу для божевільних у Рибнику виводили лікарі, для себе і для Польщі, якої немає, і себе віддає тій Польщі, якої немає, наперекір, і на зло, і задля перверсій та збочень, і через божевілля, і живе у тій шкірі вже років двадцять, але тепер уже ні.

А ти того не розумієш, Костоньку, бо не розумієш, що шкіра — то не вона, що твоя матінка під різними личинами завжди однакова, що вона така сама, тільки зодягнулася в інший стрій, того ти не розумієш. Але поїдь до неї, може, вона тобі те прояснить, може, завдяки їй зрозумієш.

Їдь.

Де я? Маримонтська, Бєляни, Центральний інститут фізвиховання. Тобто Академія фізвиховання Юзефа Пілсудського, торік перейменували. Тобто я не знаю, що зараз, бо ж воно вже й не Академія фізвиховання Юзефа Пілсудського. Зараз — нічого. Мури, які німці наповнять змістом, якщо забажають. Німці — ми? Ні.

Повертаю. їду. До матері. До матері? До Німецького клубу їду. Навколо петлі пятнадцятки. Їду до середмістя. На південь. До Німецького клубу. До матері.

До матері?

До неї.

Не бачу вулиці, хтось інший її бачить моїми очима. Хто третій, що завжди йде з нами? Коли я вважаю, що нас лише двоє, але гляну вперед, на білу дорогу, і завжди є ще один поруч із тобою. Стискаю долоні на кермі, не бачу вулиці, не бачу нічого.

Площа Інвалідів, площа Міцкевича, Ґданський вокзал.

Що зі мною коїться? — питаю когось іншого.

Перехожі, їздять трамваї та фіри.

Жінка в сірому плащі тягне ручного возика, на возику клунки, тягне, напружуючись, ніхто їй не допоможе, бо допомагати не слід, тягне, напружуючись, а волосся в неї попри це світле, замалим не біле, як зі сну націонал-соціаліста, жінка, що тягне возика, не повинна мати такого волосся, чи бачив хто блондинку, яка була б перекупкою на торжку чи покоївкою, блондинок таке життя не береться, а ця тягне возика, напружуючись.

Проминаю її, їду поволі, вражено дивлюся, наші кривди, наші погляди зустрічаються, сподіваюся побачити зболений погляд, роздертий, розпачливий, погляд нареченої повішеного повстанця, на ньому чамара, закаляна слиною, що витікає з рота повішеника, а на ній чорна сукня, залізна біжутерія, такою її сподівався побачити, а в неї погляд гордий, лютий, купецький, не як у Гелі.

Як у Саломеї. Саломея змогла б тягнути возик із клунками з таким виразом, як ця дама.

Вона глянула на мене з ненавистю, тож я відкрив дросельну заслінку і далі, далі, до Німецького клубу до моєї матінки до моєї матінки до моєї матінки.

Але не повертаю на Длуґу. Чому я не повернув на Длуґу? Так, може, буде зручніше, ніж повернути на Длуґу, але трохи далі, Мьодовою, потім на Трембацьку. Чи так буде краще?

Не повертаю на Трембацьку. Нащо?

Їду далі Краківським.

Їду Новим Світом. Завжди головними вулицями.

Нащо? Уяздовські, Уяздовський парк, Яцек у лікарні, чи вдома, занурений у чорноту, чи в лікарні латає людей і жартує?

Уяздовські. Нащо? Патруль на мотоциклі.

Шуха. Повертаю на Шуха.

Куди ти їдеш, я знаю, Константи, я знаю, куди ти їдеш, тільки не знаю нащо, не хочу, щоб ти туди їхав. Знаю нащо, таки знаю. І, власне, не хочу.

Не їдь туди, Константи.

Чому на Шуха?

Чи я піду до будинку Міністерства, де зараз сидять німецькі шпиги, звідки я витягнув Іґу, чи радше звідки мені дали Іґу отримав Іґу не витягнув Іґу отримав Іґу я нічого не зробив дістав забрав додому лайдак хуй собачий скурвий син погань.

Гальмую шевроле, висідаю.

Перед міністерством варта: плащі, пояси, карабіни.

Але я не туди, я вліво. До генеральського будинку. Саме до генеральського будинку.

Батьку. Батьку!

Я йду.

Не йди! Йди до матінки, Костоньку, не йди до нього, йди до матері, за матір’ю слідуй, не йди до нього, не йди.

Йдеш.

Самогубство Валерія Славка, це тут. Браунінг, отвір у скроні, смерть у шпиталі, так недавно, усі газети про те писали, і кав’ярні гриміли плітками: нащо? А це точно було самогубство?

— Яке самогубство, пане, яке самогубство! — виступав твій тесть, що його сліди ти зараз носиш на лиці. — Не було ніякого самогубства. Бандити, а тому бандитські, ґанґстерські методи. Валять один одного пістолетами, ножами!.. Ґанґстерське кодло. Я за ними не плачу!

Ти теж не плакав, але не з тих причин, що ендеки, ти й газети заледве проглядав, де б тебе там цікавив якийсь Славек, коли ти мав свої інтрижки в «Зем’янській», мав Гелю та Юрчика, і кошти, які треба було освоїти, і Саломею, і коханок, і рисунки, і Яцка, Іґу, їхні вічні проблеми, він мене не розуміє, постійно працює, чого вона від мене хоче, щоб я не працював, або чи поїхати нам цьогоріч на лижі взимку, чи не поїхати?

А влітку, коли соціальне життя завмирає, куди їхати? На базу відпочинку? До Парижа? Автівкою в Угорщину? Може, зробити з того заїзд, зголоситися і заявитися в автоклубі, у газетах статті та світлини, такі гарні водії в кашкетах і пумпах, романтично запилюжені піонери сучасності.

Автоклуб же недалеко, тут, лише трішки далі. Міг би піти до автоклубу. Цікаво, що чути в автоклубі.

Але я не йду до автоклубу.

Не йду до міністерства. Ввійшов до генеральського будинку, де вже немає ні польських генералів, ані залишених ними вдів ані залишених ними жінок ані жінок після них ні синів коханок слуг і лакеїв ані ординарців ад’ютантів камердинерів фірманів шоферів ані тіток геть нікого. Але, може, мундири ще десь висять у шафах. Може, висять.

Перед дверима вартовий, так само як і перед міністерством.

— Sie wünschen? — питає.

— Ich will zu…[137] — І раптом не знаєш, як його величати. Яке в нього звання? Яке може бути? Може, ніяке? Хто він? Він узагалі є, він тут?

Але ж так він казав, тоді в «Адрії»: на Шуха. Sechzehn.

— Zu wem?.. — питає вартовий, котрий є людиною, котрої немає.

— Ich will zum Herrn Strachwitz.

— Und wer sind Sie?[138]

Дістаєш документи. Дістаєш свою Kennkarte, варта уважно проглядає, акуратно складає, віддає.

— Treppe hoch, drifter Stock.[139]

І йдеш. Піднімаєшся, а сходами піднімають Валерія Славка з простреленою головою, і це певна відповідь, еге ж, Костоньку? Краще, ніж те, що ти хочеш тут зробити, краще, ніж те, ким ти намагаєшся стати, краще, ніж те, що ти пробуєш відвернутися від власної матері, а це однозначна підлість, хоча то вона дарувала тобі життя, виховала, вона зробила тебе тим, ким ти є.

Роздертим, зболеним, півтрупом зробила мене моя мати, покручем без серця і вітчизни без душі в грудях або з двома душами мішлінґом покручем підкидьком ніким.

А ким я міг би бути, міг би бути кимось, вона німкеня по крові, мій батько німець по крові, я теж міг бути, якби не її божевілля і не той клятий психіатр, про котрого вона мені розповідала, не шкодуючи жодних подробиць.

Двері. Я стою перед дверима, не знаю, чи стукати. Не стукаю.

Двері не відчиняються, за дверима батько. Я не стукав.

— Ich habe dich auf der Treppe gehört. Ich habe gehört, wie du geweint hast und mich und die Mutter gerufen hast.[140]

Зараз він це каже чи не зараз? Тоді це казав.

— Ich habe dich auf der Treppe gehört, ich habe gehört, wie du geweint hast. Komm rein.[141]

Зараз це каже. Я входжу.

Лице. Сорочка без комірця, манжети відчеплені, штани, підтяжки, черевики. Сиґнет. Квартира, чиста, як вівтар на Великдень. На стільці в спальні величезна купа зелених мундирів, як і мій був зелений, офіцерки й черевики, бриджі та штани з лампасами, не забрали їх із собою, та ще дві шаблі в блискучих піхвах і рогативки з лакованими дашками.

— Ein polnischer General hat hier gelebt, — каже батько.

— Ich weiß.

— Warst du im Krieg?

— In der Kavallerie. Ich war Unterleutnant im 9. Regiment der Ulanen.

— Unterleutnant?.. — здивувався батько. — So etwas wie ein Fähnrich?

— Nein. So bezeichnet man im polnischen Heer den niedrigsten Offiziersrang. Podporucznik. Unterleutnant. Er entspricht unserem… eurem Leutnant.

— Ich verstehe. Hast du gekämpft?

— Ja, bei den MGs. Sie haben mir eine Auszeichnung gegeben. Krzyż Walecznych. Das heißt, ein Verdienstkreuz.

— Ich weiß, was das bedeutet. Setz dich.[142]

Сідаємо за столом, батько приносить горілку і дві склянки, наливає потроху, на один палець.

— Hier gibt es überhaupt keine Schnapsgläser. Er war wohl Nichttrinker…[143]

Беру пляшку, наливаю в обидві склянки більше, до половини, три чверті, хоч я вже сьогодні й пив, але вже й геть не пам’ятаю того алкоголю, ніби його зовсім не було, тому наливаю більше, до половини, три чверті.

— Gut, dass du gekommen bist.[144]

Сидимо.

— Papa, ich bin kein Deutscher.

— Ich weiß. Mich geht es überhaupt gar nichts an.[145]

Сидимо. П’ємо горілку. Батько потроху, сьорбає своїми зґвалтованими війною вустами.

— Gut, dass du gekommen bist.

Знову наливаю. Мовчимо. П’ємо. Наливаю.

— Ich nahm die Staatsangehörigkeit des Reiches an. Aber ich bin kein Deutscher. Ich arbeite für so eine polnische… Organisation.[146]

Батько киває головою.

— Gut, dass du gekommen bist, — просто відповідає.

— Ich brauche deine Hilfe.[147]

Батько всміхається, не дивлячись на мене. Наливаю горілки, випиваємо. Кажу, мушу поїхати в Будапешт. Маємо машину. Ну і маю Kennkarte, але їду ще з однією такою, котра не має жодних документів. Полька, аристократка. Батько мовчки киває і показує мені встати.

Встаю, але не так, як устав би, якби мені матінка казала встати. Навіть не так, якби вона це звеліла мені німецькою. Батько стає переді мною, поруч зі мною, його худе тіло за кілька сантиметрів від мого, його страшне лице-нелице перед моїм лицем, бачу лусочки тканини на безволосих шрамах, чи то шкіра, те, чим заростають шрами?

Батько уважно придивляється до мене з-під примружених повік, якими кліпає, ніби докладаючи зусиль, поволі. Торкається долонями моїх плечей, боків, живота, дуже делікатно, не потиск, не пестощі. Ставить ногу біля моєї ноги.

— Ja, gut, es wird passen[148], — каже.

Іде до шафи, бебехи з якої лежать на кріслі, зелені та блискучі, як піхви шабель, і чорні, як халяви чобіт. Відчиняє шафу. З вішалки знімає сіру куртку, штани, сорочку, з полиці бере шкарпетки й чорні офіцерки.

— Ziehe es an.[149]

Не запитував. Роззувся, зняв піджак, краватку, розстебнув сорочку і штани, зостався в самій лише білизні та шкарпетках.

— Die Unterwäsche auch, hier hast du frische, noch unbenutzte. Und Socken.[150]

Ну от роздягнувся, не соромлячись його погляду, але соромлячись свого тіла, не його бридоти, бо ж моє тіло гарне, навіть черевце на війні загубив, але власне того, що воно гарне, шляхетне, нічим не торкнуте, не зґвалтоване.

А він дивиться на мене.

Він дивиться на тебе, а я так сильно боюся, Костоньку, боюся за тебе, боюся того, що він може з тобою зробити. А він дивиться на тебе, ніби дивиться на себе, себе бачить у твоїх вузьких стегнах, у гарних вигинах м’язів, у худому животі та міцних стегнах і в бездоганній шкірі та у гладко виголених щоках.

Він дивиться на тебе без жалю та заздрощів, дивиться на тебе з любов’ю, і та любов є самолюбством, як і кожна батьківська. Жоден із вас того не знає, але любов до своїх нащадків таки є самолюбством, ви самих себе любите у своїх дітях, хоч вам і здається, що то найшляхетніша з усіх любовей, а вона — чистий егоїзм.

Бальдур фон Штрахвіц дивиться на свого нагого сина і сам не знає, промовляє це чи тільки думає.

А ти, Константи, чи чуєш ти слова свого батька, котрого зрікся?

Бальдур каже або тільки думає, Крішна каже до Арджуни: найкраща дхарма — власна, найскромніша, у ній навіть смерть добра, ніж найрозкішніша, та чужа. Він навчився цього, знає це краще, ніж навіть власні шльонські легенди.

Яка ж твоя дхарма, кшатрію?

Питає тебе, звертається до тебе санскритом, старим словом: кшатрію. Вояче.

Ти, Костоньку, чи ти взагалі кшатрій, ти ж воював, стріляв, махав шаблею, закликав у бій, утішав наляканих, додавав відваги власним прикладом, кричав накази, але чи ти кшатрій, чи просто сповнював чужу достохвалебну дхарму, в якій ні життя, ані смерть не мають жодної вартості?

Ти не кшатрій, Костоньку. Ти розірваний навпіл, ти тільки біль, і розпачлива туга, і пустка, і немає тебе, як ти можеш кимось бути, якщо тебе немає, Костоньку?

Бачу тебе, сину, каже чи думає Бальдур фон Штрахвіц. Каже чи думає? Бачу тебе, сину. Ти є. Живи свою дхарму.

Стоїш оголений. За тобою твій батько. Перед тобою велике дзеркало, у ньому — твоя голизна.

Батько подає тобі формену білизну. Вдягаєш. Далі сталево-сірі кавалерійські бриджі, підшиті темною шкірою на стегнах, далі довгі шкарпетки, сорочка, підтяжки, сіро-зелена куртка. Комірець під самою шиєю застібаєш на гачки. Ґудзики. Пояс. Маленька кобура з пістолетом, важка, всередині, мабуть, якась сімка.

— Damit gibst du lieber nicht an, — усміхається батько і відстібає з твоїх грудей відзнаки, сілезького орла за рани, Залізний Хрест першого класу. Залишає на ґудзику стрічку від другого класу, хіба що витягує з неї золоту шпильку, значення якої ти не знаєш. Кладе тобі ті ордени та медалі до кишені куртки, старанно застібає ґудзик. Далі подає чоботи, ти сідаєш на крісло, батько допомагає тобі взути високі офіцерки з острогами, робить це вправно, як хвацький ординарець.

— Na gut, dann sehe dich im Spiegel.[151]

Дивишся в дзеркало, у яке був дивився польський генерал. Може, Валерій Славек? Ти не знаєш, у якій квартирі він застрелився, може, в цій. Ні, не в цій, але ти того не знаєш, Костоньку, тому для тебе, може, і в цій.

У дзеркалі бачиш німця в мундирі, ідеально викроєному мундирі. Ніби кравець брав мірку з тебе, а не з твого батька. Шкіра, знята з батька. Сіра куртка, темно-зелений комір. Waffenfarbe grau. На еполетах дві зірочки з білої нитки.

Зупиняюсь на мить: я тепер Hauptmann. Капітан. У нашій армії три зірочки, а тут дві, але більші, і ця біла нитка. Між зірочками монограма з трьох літер: GFP. Не знаю, що означає. На лівому рукаві чорна пов’язка з вишитим написом, піднімаю руку, читаю: «Geheime Feldpolizei». Це пояснює монограму.

Усе це на мені, але не на мені. Мій одяг зрісся зі мною. Навіть мундир, який я носив неохоче, польський мундир, і той зрісся зі мною. А це, воно мене не стосується.

— Löcher im Staff, wo die Auszeichnungen gesteckt haben, könnten dich leicht entlarven[152], — переймається Бальдур у цивільних штанах і сорочці, трошки брудній, що ти спостерігаєш тільки зараз, коли він увивається навколо тебе, як послужливий ординарець.

Я ворушу рукою, мундир теж ворушить рукою. Усміхаюся, усмішка з’являється окремо від мундира.

Батько щіткою чистить груди мундира на твоїх грудях, дірки від нагород увиразнюються. Потім відкладає щітку, дістає пістолетик із кобури на твоєму лівому стегні, дістає магазин, перевіряє затвор, повертає пістолет на твоє стегно.

— Ich habe noch eine andere Waffe, eine private[153], — каже вибачливо. На комоді лежить пістолет у великому дерев’яному футлярі.

— Ist das diese Mauser?..[154] — запитуєш, пригадуючи округле руків’я перед твоїм лицем ще в Катовіц, коли ти востаннє бачив батька дитячими очима.

Батько каже «так». Саджає тебе за стіл, дістає з коричневої теки, замкненої двома застібками, документи і каже. Каже. Каже голосом, збезформленим війною.

Дає тобі документи. Feldpolizeikomissar Бальдур фон Штрахвіц. Soldbuch. Зелена перепустка, на ній дві світлини, у мундирі та в костюмі, лице на обох однаково перекошене.

— Wenn ihr eine Organisation habt, dann kann dir vielleicht jemand die Bilder austauschen, die Stempel fälschen. So eine Person habt ihr bestimmt[155], — каже.

Диск зі сріблястого металу, на паску, схожий на ідентифікаційну бляшку, але отвір тільки один, ну й, відповідно, її не вийде зламати. То відзнака. Oberkommando des Heeres. Geheime Feldpolizei. 2553. З іншого боку військовий німецький орел зі свастикою в кігтях. Зазвичай цього має вистачити, мало хто має достатньо повноважень для того, щоб вимагати документи після пред’явлення диска. І ніколи нікому не представляйся, досить просто буркнути: «Geheime Feldpolizei» і показати диск. То ти можеш вимагати у них документи, розумієш? Байдуже, у мундирі ти чи в цивільному. Але в мундирі воно буде переконливіше. Розумієш?

Слова в твоїй голові лунають польською. А він же до тебе німецькою говорить, німецькою.

— Verstehst du?

Розумієш. Ich verstehe.

— Papa. Für so etwas werden sie dich doch hinrichten.

— Sie werden mich nicht hinrichten, — усміхається він. — Ziehe dich um und geh schon[156].

Коли застібаєш сорочку і в’яжеш краватку, він згортає мундир, плащ, документи й зброю в охайний, зграбний пакунок, великий пакунок, твій пакунок, своє життя загортає в брунатний папір і перев’язує мотузкою, ніби речовий доказ.

— Ich bringe dich nach unten, mein Sohn. Es ist wichtig, dass der Wächter uns zusammen sieht, wenn du rausgehst.[157]

Розумієш? Ти вже розумієш, Костику?

Сходами вниз. Я п’яний. Пакуночок. Батько проводжає мене до дверей і виходить зі мною на вулицю. Такий маленький, дрібний, куди менший від мене. Проте мундир підходить. Хвилину стоїмо один навпроти одного. Я п’яний. Батько кладе руки мені на плечі, обіймає мене, тулить, його шрам на моїй щоці. Він дуже молодий і дуже старий водночас.

— Geh schon. Das reicht mir. Geh[158], — шепоче.

Сідаю в автівку, грюкаю дверима. Пакуночок з мундиром і зброєю мого батька поруч, на пасажирському сидінні. Він стоїть на вулиці, у домашніх капцях, у сорочці без комірця, у цивільних штанах із підтяжками. Махає мені рукою. Я думаю про його зранену пахвину, про ту страшну рану, яку йому в душі, певно, заподіяла рана тілесна. Заводжу двигун. Батько повертається і заходить у генеральський дім. Крізь скляні двері бачу, як він розмовляє з вартовим, як собі безтурботно з ним балакає, вартовий як струнка випростаний перед паном офіцером ветераном воєнним інвалідом.

Зненацька повертається, ніби щось згадав, визирає крізь двері, махає мені рукою, саме так, щоб я поки не їхав, щоб зачекав, що він має до мене якусь справу. Зникає за дверима, по хвилі вибігає з пістолетом-кулеметом, не таким, які були в німецьких підофіцерів у вересні, але з дерев’яною оправою карабіна, з гніздом магазина, скерованим убік, не вниз, волосся в мене на карку стає дибки, але я нараз бачу, що ні, він тримає його не так, як тримають наготовану до бою зброю, у гнізді немає магазина. Виходжу з машини, не глушачи двигун.

— Eine Maschinenpistole wirst du brauchen, mein Söhnchen. Dort, wo du hinfährst. Ich brauche sie doch nicht, weil ich hier bleibe.[159]

Дає мені зброю і магазини до неї в шкіряному футлярі. Усміхається половиною лиця, ще кладе мені руку на плече, тоді відвертається і йде геть. За дверима ще каже щось вартовому, тоді йде вгору.

А я стою, як дурень, на вулиці зґвалтованої Варшави, тримаючи в руках пістолет-кулемет. Тоді відчиняю багажник, кидаю все туди, грюкаю багажником і сідаю в автівку.

Сидиш в автівці із заведеним двигуном, млієш від горілки і від того, що нічого не їв, і що? І чекаєш, п’яний.

Чого чекаю? Що станеться?

Адже знаєш. Але сам собі вдаєш, ніби нічого не знаєш і не розумієш.

А він підіймається сходами до своєї не своєї квартири, а ти сидиш у шевроле, двигун працює.

Він походжає квартирою, знервовано і ніби отупіло, і плаче, і притискає руки до грудей, ніби притискає до грудей щось надзвичайно дороге йому; потім із шафки в столі дістає стоси документів, несе їх на кухню і палить ними кухонну пічку, шаргає в попелищі кочергою, спалений папір розсипається на порохно. Потім визирає з вікна: бачить дах твого шевроле, всміхається. Ховається за брудною фіранкою. Дивиться на фасад міністерства, у якому ад’ютант, молодий Feldpolizeisekretär Ванічек, розкладає стоси документів та впорядковує це все в мережу архівних даних. Feldpolizeisekretär — земляк Бальдура, він також із Сілезії, з маленького села під Ґливицями, котре завжди називалося Пільховіц, але це звучало надто по-слов’янському, тож кілька років тому його назвали Більхенґрунд, ніби це могло змінити в минулому факт, що колись те село називалося Пільховіц. «Feldpolizeisekretär Vanitschek spricht gut Polnisch, er ist intelligent, sehr systematiseh, aber nicht besonders entscheidungsfreudig. Er stellt eine wichtige Errungenschaft für die geheime Feldpolizei dar, es empfiehlt sich seine Kompetenzen zu fördern»[160], — написав фон Штрахвіц в особовій справі свого підлеглого. Секретар польової поліції Ванічек має лице, має краник і все інше.

Feldpolizeisekretär Ванічек через кілька років займеться виловом радянських шпигунів у брудних, часто косооких натовпах східних Hilfswilligen[161], і наловить їх дуже багато, а потім навіть зможе щасливо позбутися компромату у вигляді монограми GFP і не зізнається в тому товаришам із табору. Сам він із табору втече, а то буде далекий табір, у Приморському краї, він буде йти екзотичною тайгою, маючи неабиякі надії: недалеко китайський кордон, а з Китаю вже й повернеться, громадянська війна його не лякає. Проте до Китаю він не дійшов: на нього напав чорний уссурійський ведмідь із білим півмісяцем на грудях. А ті ведмеді чималі, самка, яка, хоч він її й не провокував, напала на зека, котрий колись мав ім’я Ванічек, була завбільшки з кавказьку вівчарку, та не змогла його вбити, тільки страшно поранила, проте він її нарешті відігнав, вдарив по голові ціпком, і все для того, щоб через два дні таки померти від голоду і ран.

Я бачила його, бачила, як помирає, бачила.

А Бальдур зараз дивиться з вікна на дах твого шевроле. Дивиться, поки ти не поїдеш. А я зостаюся з ним ще на хвильку. Уже спалив папери. Тоді роздягається догола, складає одяг на вішалку, бо так його навчили в полку, в іншому світі, у світі, в якому він мав лице, мав хуя і належав увесь, із тим лицем і хуєм, Катажині Віллеманн і ще одному геть дурному цісарю, котрий зараз, сивобородий і в смугастому костюмі, походжає садочком у Гаус Доорн у Голландії, зупиняючись, тільки щоб запитати в самого себе: коли? І що тоді?

А Бальдур фон Штрахвіц стає перед великим дзеркалом і дивиться на своє тіло, худісіньке. На побите лице і на дірку в пахвині, з якої витікає сеча. Бальдур фон Штрахвіц повен любові. Бальдур фон Штрахвіц спокійний.

Бальдур фон Штрахвіц щасливий, а я тебе покинула, Костоньку, на хвилинку, я хочу зараз бути з ним і ним.

Бальдур фон Штрахвіц відкриває дерев’яний футляр, дістає великий старий маузер, оксид подекуди вже протерся до білої сталі. Він з нього вбив багато людей: на війні, після війни, за вироком польового суду. Він їх убивав, бо вони були його ворогами, але вбивав їх переважно тому, що в них було лице, яке можна було поцілувати, у них був хуй, якого вони могли засунути в жінку, тому він стріляв їм у лице або в серце, якщо лиця були недостатньо гарні для кулі, а в пахвину вже стріляти не доводилось, бо там усе й так помирало, коли помирало лице.

Потім перестав убивати людей, бо вже ніде було, закінчились маленькі повоєнні війни; зрештою, вже й не хотів убивати, бо вбивства не дарували йому заспокоєння. Потім виїхав до Індії та Тибету і там намагався знайти щось, чого не міг знайти в Індії, як би довго не шукав, і це йому казали монахи в червоних шатах, бо думали, що помирає.

Ох, коли так, коли внаслідок нещадного Незнання я блукаю в колесі сансари, то забажай відкрити мені, поважний Буддо Вайрочано, найсвітлішу дорогу Мудрості Дхармадхату! Нехай же мене підтримає могутня панна, твоя Дружина! Благаю, звільни мене зі страшного, вузького перешийку бардо! Введи мені до пречистої сфери Сповнення Будди!

Але не помер і не знайшов того, що шукав, бо те, що він шукав, розчинилось у фландрійському болоті, тече в землі, в її соках, кілька істотних частин Бальдура стали Фландрією.

Потім подорожував Персією, Аравією та Північною Африкою, а рідня охоче висилала йому гроші, бо його відсутність була їм тільки на користь, так він не бридив їх принаймні своєю естетичною деградацією: тілесною, загальною і, як слушно вважали, моральною.

Подорожував ніби з заплющеними очима. Багато разів його було обкрадено, крадії слушно вважали його легкою здобиччю, тому охоче порпалися в його багажі, коли він спав чи коли легковажно залишав речі без нагляду. Із тієї самої причини його ніколи не грабували, ніколи на нього не нападали бандити, бо відчували, що, варто його зачепити, він покусає, ніби скажений собака.

Нічого в тій подорожі не пізнав. Але любив тканину, якою обгортають лице, таку, як носять туареґи. Пробував стати мусульманином, але не допомогло. Пробував стати ким завгодно, не допомогло, а він став би навіть жидом, якби то якось могло допомогти, бо ж він навіть був нібито обрізаний. Але й це не могло допомогти. Якийсь час мешкав у Палестині. Повернувся. Плентав по зібраннях різних рухів та фолькістських організацій, аж нарешті наприкінці двадцятих вступив до NSDAP, бо куди йому ще було вступати, якщо там були всі його товариші з Оберлянду, тож він вступив до NSDAP і намагався вивчати історію, але не міг, не зміг. Тож нарешті заспокоївся з університетом, записався на Studiengesellschaft für Geistesurgeschichte[162], Deutsches Ahnenerbe e.V. і їздив по всій Німеччині з лекціями про давніх аріїв, на які зазвичай приходили хіба кілько людей, переважно несповна розуму, і всі, замість слухати про аріїв, дивилися на його страшне лице.

Тоді я не була з тобою, Бальдуре.

Була з тобою раніше, але тоді вже з тобою не була.

Тоді настав 1933 рік, і тебе взяли до війська, тоді нарешті вибухнула війна, і все нарешті заспокоїлося. Але ненадовго, бо потім у якомусь польському генделику ти побачив свого сина.

А зараз, Бальдуре фон Штрахвіц, ти оголений у своїх каліцтвах, ти оголений, і я з тобою.

Оголений, ти стоїш перед дзеркалом. Тебе звати Бальдур Болько Штрахвіц фон Ґросс-Цаухе унд Каммінец. Feldpolizeikomissar. Ротмістр, то було колись. Ти стоїш оголений перед дзеркалом, у руці в тебе пістолет, ти повен любові, ти плачеш і згадуєш Катажину Віллеманн, єдину жінку в твоєму житті, і пригадуєш родинне обійстя, тіток, кузинів і кузен в мундирах, і братів, і брата, коней, служок, і згадуєш, як народився твій син. Ти повен любові.

І все.

Іду від тебе, Бальдуре, повертаюсь до тебе, Константи.

Бальдур навіки залишається сам перед дзеркалом: він молодий і старий, оголений, покалічений шрапнеллю і фосфором, він повен любові, а в руці тримає пістолет. Віднині й довіку він буде таким.

Я відходжу, і ось уже я з тобою, Константи, а ти їдеш, проминаєш Пілота на постаменті, їдеш п’яний і мало не врізаєшся в бричку. От уже й Пулавська, на Пулавській рух, як на війні, повертаєш на Мадалінського і зупиняєш шевроле там, де завжди зупиняв олімпію, і нараз тебе п’яного огортає лютий шал, безпорадний шал.

— Віддайте мені життя! Курви! — кричиш, луплячи руками в кермо шевроле.

Але ти їх не переконав, бо не віддають. До кого ти, зрештою, звертався, Костоньку?

— До всіх, — відповідаю сам собі.— До всіх.

Вилажу з автівки, спотикаюся об власні ноги.

Я боюся за тебе, Константи. Я вже знаю, що тебе в мене заберуть.

Повернися!

Пакунок! Беру.

Повертаюся.

Сходи, вгору, квартира, двері, добрий, добрий Боже і чорний боже, вас нема, але є Дзідзя, на фотелі в залі сидить Дзідзя, у неї мокре волосся, на ній твій халат, з-поміж пол халата її голі стегна.

Не криється, коли він заходить. Заходжу. Заходиш. Заходжу.

— І що ж ти організував, нещасний? — питає.

Неґречним рухом кидаєш їй пакунок. Дзідзя сміється з твоєї зухвалості. Розпаковує. Передивляється речі в пакунку, і її гордовита постава никне.

— Ти вбив його?..

— Ні.

— А звідки це?

— То мій батько.

— Це мундир твого батька? І документи, і зброя?

— Так. Мені підходить. Інженер тобі не казав? — питаєш.

Хвилю мовчить.

— Не казав. Ти вкрав?

— Ні, він мені дав.

— Як то — дав?.. Він буде працювати для нас?

— Ні. Він німець. І німців не зрадив би, нізащо.

— Але зброя, документи?.. — дивується.

Знизуєш плечима. Тобі й хотілося б зручно сісти у фотелі, але ти спотикаєшся дорогою.

Хочу зручно сісти собі у фотелі, але спотикаюся дорогою, я п’яний, я зовсім не п’яний, сідаю. Знизую плечима.

Ще ні, Константи, ще ні, прошу тебе, ще не зараз.

Дзідзя ніби зменшується. Прикриває халатиком стегна, доти погірдливо оголені.

— Дивуєш ти мене, — каже геть іншим тоном, без насмішки, з якою говорила раніше. — Пити не вмієш, але таки можеш здивувати.

— Треба фото змінити. На мої. У мундирі та в цивільному.

Дзідзя мене вже не слухає. Дістала з пакунка мундирний піджак, виспростала, тріпнула. Нараз бачу: вона вже також п’яна.

— Пасує?

— Ідеально.

— А чому тут немає орденів? — питає, показуючи на дірки.

— Батько зняв… — відповідаю. — Бо я замолодий для світової війни.

Дзідзя, трохи потеплівши від алкоголю, на хвилинку морщить брови, а потім нараз широко всміхається.

— Але дурня! Покажись мені, ну!.. З якого ти року?

— З дев’ятого.

Приглядається до мене. До тебе. Приглядається. До. Мене. Вивчає.

— Ану, покажися, стань до світла…

Підходить до мене. Під халатом гола. Кладе мені руку на груди, ніби пестить, але це для того, щоби тримати дистанцію. Бере мою щелепу двома пальцями і повертає, оглядає моє лице.

— Тобі може бути сорок років.

Пирхаю.

— Ти не виглядаєш старим, як на свій вік, — запевняє голосом, котрий геть не звучить як раніший голос Дзідзі.— Маєш вигляд чоловіка. Чоловічно. Чоловік між тридцяткою і п’ятдесяткою може й зовсім не змінитися.

Чи зможу я зараз її спокусити? Чи це вона спокушає мене? Вона п’яна. Я теж. Чому ні? Хочу обійняти її за талію, але поки цей жест устигає набути ваги, вона відсувається, відвертається, закручується в танцювальному піруеті та відсувається від мене.

— А твій батько, німець, він з якого року?

— Дев’яносто третій.

Дзідзя морщить брови.

— То що, йому сімнадцять було, коли тебе…

Знизую плечима.

— Але то добре. Сорок шість років. Підійде. Ти на батька схожий?

Тож вона не бачила світлин у паспорті. Не глянула.

— Не знаю, — відповідаю.

І я вже знаю, вона гляне туди, перевірить, побачить. Побачить, усе побачить. А коли побачить, то шанси на те, що я зможу її спокусити, зникнуть. З огляду на те, що вона побачить, з огляду на те, кого побачить, будь-які шанси зникнуть.

Дзідзя тягнеться до свідоцтва, дивиться.

— О Боже…

Зникли. Знизую плечима.

— То ще не все, прочитай розділ «besondere Merkmale»[163].

Зітхає.

— Ну, тоді треба буде таки зробити знімки. А прутня на кордоні, здається, не оглядають, — сміється.

Мене трохи вражає той сміх, сміється з того, що мій батько не має…

— Але зачекай, — притуплений алкоголем мозок Дзідзі чіпляється за очевидне, — якщо він тебе…

— На війні.

— А. Ну, в кожному разі, ордени тобі треба вчепити назад. Його історія — це твоя історія. Будеш ним. Світлини Інженер має нові зробити.

Сідаю на фотель. Важко сідаю. Про те, щоб її спокусити, вже й мови немає.

— Я, певно, піду приляжу. Я з ним горілку пив. Стомився.

— Ти станеш ним, розумієш? Будеш… — дивиться в свідоцтво. — Будеш Бальдуром фон Штрахвіцом.

Встаю.

— Дай мені спокій, Дзідзю. Я йду спати.

Йду. Йдеш. Так, іду, падаю на ліжко, ліжко Гелі та моє, але зараз переважно моє, падаю на ліжко Гелі та й спати.

Розділ X

— Піднімайся! Побудка, пане фон Штрахвіц!

Дзідзя. Дзідзя? Розплющую очі. Темно. Вона наді мною.

— Вставай, я вже все приготувала.

— Що ти приготувала?.. — непритомно запитую.

— Все. Вдягайся. — Кидає мені мундир мого батька. Нічого не розумію.

— Фотографії, фотографії будемо робити. Спершу в мундирі. Вдягайся.

Дзідзя відвертається і виходить. Я сідаю на ліжку. — Швидко, швидко, нема часу! — відгукується чоловічий голос із залу. Я знаю той голос. То Водій. Водій Вітковського.

Не довіряю. Дзідзя принесла цілий пакунок: у ньому маленька кобура службового зауера мого батька. Відчиняю футляр, дістаю зброю.

— Костоньку, облиш, добре? Потім побавишся, — каже Дзідзя, непомітно повернувшись.

Я мимоволі сіпаюся, щоб сором’язливо заховати пістолет, кинути його, засоромитися, як хлопчик, спійманий за онанізмом, засоромитися, розчервонітися.

Але раптом знаю, що в мені є щось більше. Десь глибоко в мені, не знаю точно, де саме, щось зануртувало, щось, що дозволить утримати цього пістолета в руці. Завдяки їй. Вона каже мені, щоб я не дуркував, але то завдяки їй я можу зробити те, що хочу зробити. Не те, чого вона хоче від мене. Або моя мати. Або мій батько. Або Керівник. Завдяки їй. Я ніколи не знав нікого подібного до неї.

Ти ніколи не знав нікого подібного до неї.

Мої руки тремтять, мені раптово стає жарко, і я намагаюся зробити це поволі, щоб не виставити себе на посміховисько, тому двома пальцями відтягую затвор, перевіряю, чи пішов набій, щось золото блищить, тому, не спускаючи погляду з Дзідзі, відпускаю, і набій стає на своє місце, зброю заряджено.

Я встаю. Мої стегна тремтять від адреналіну. Я тільки в білизні, в кальсонах і майці, але то неважливо. Я не довіряю. Може, вони хочуть мене вбити, бо чому б і ні?

У моєму залі стоїть Водій. Водій Вітковського, в пілотці на голові та в шкіряній куртці, він дістає з великої брезентової торби щось, що здається мені переносною фотолабораторією. Поруч на дерев’яному штативі стоїть фотоапарат, біля нього великі лампи, їх також принесли, бо вони не мої. За обіднім столом розкладає писарське приладдя якийсь невідомий мені чоловічок, у круглих окулярах, перше враження — мабуть, жидок.

Рука Водія смикнулась, ніби вигляд пістолета підказував йому засунути руку в кишеню, але він не засунув. І дивився на мене вже не так, як раніше.

— Що таке? — вигукнув я. — Це мій дім. Досить з мене несподіваних візитів.

— Панна Дзідзя нас запросила, — відповів він. — Ми думали…

— Пане, — відгукується той в окулярах з-за столу, — документи маєте чудові, треба лише вклеїти знімки, переробити «besondere Merkmale», і все буде в шоколаді.

— І нічого тут нервуватися, пане П’ятдесят Сім. Одягнеш мундир, зробимо фотки, та й по всьому — сказав Водій. Неоднозначно. Сказав ґречно. Сказав, переконуючи мене, хоча я й не піднімав пістолет, ні в кого не цілив, просто тримав його в руці, дулом у підлогу. Але, може, вони чули, як клацнув зауер, коли я його зарядив. І зараз він трактує мене по-іншому, його погляд інший, він не дивиться на мене так, як дивився раніше.

Хотіла б я тобі сказати, Костоньку, як він на тебе дивиться, але не вмію. Щось таке з тобою коїться, що мене з тебе виштовхує, ніби щось у тобі росте, а я юшуся з тебе, витікаю крізь твій ніс та крізь твої вуха.

Коїться, а радше вже сталося. Я ж так хотіла, щоб ти поїхав до матері, до своєї матері, завдяки якій ти є, бо ти ж міг і не бути, вона могла тебе позбутися, бо вже тоді у Верхній Сілезії за гроші вона могла ту зав’язь тебе або вже й тебе самого вишпортати зі свого лона, вишкребти, як вишкрібається бруд із вуха, але не вишкребла, зоставила собі тебе, і нащо, і нащо, щоб ти її зрадив і пішов до нього, до нього, котрий не був для неї достатньо добрим, чому ти до нього пішов, Костоньку, чому ти дозволив йому тебе полюбити?

Ти не пішов до матері, тому зараз вона заволодіває тобою. Вона, бо ти ніколи не знав нікого такого, як вона.

Повертаюся до спальні.

— Я б хотів перевдягтися, — кажу до Дзідзі, сподіваючись, що вона почне з мене дражнитися, що захоче перевірити, чи я соромлюся, чого я соромлюся, але вона просто виходить, вийшла.

Одягаю батьків мундир. Шапка, пом’ята кругла шапка з дашком, м’яка, високі офіцерки. Застібаю пояс, кобура, пам’ятаю, що на лівому стегні. Хотів би вдягти й відзнаки, але не знаю як, тому просто виходжу в зал.

— Твою ж мамцю, — лається Водій, побачивши мене. Жидок в окулярах глипнув з-над паперів, знизав плечима.

— Ніби з фріцівської агітки вирізаний, правда? — всміхається Дзідзя.

Я не всміхаюся.

— Мені потрібен той знімок. Щоб ордени припасувати.

Дають, я стаю перед дзеркалом, на світлині Бальдур, у дзеркалі я, чіпляю ордени. У дзеркалі Бальдур, на світлині Бальдур. Або я. Повертаюся.

— Чому у вас штани й чоботи по коліна, якщо тут виразно написано, що таємна поліція? Поліцаї хіба кінно пересуваються? — питає фальсифікатор із-за столу, не відриваючи зосередженого погляду від документів, у яких щось ладнає зволоженим пензлем.

— Мій батько — ротмістр уланів. Був тобто. На великій війні. Другий полк уланів. Тобто німецький, цісарський другий полк уланів фон Кацлера, — пояснюю, але власне пояснюю, а не прояснюю, не ясую, не роз’яснюю, просто кажу. Пояснюю. Хай знає.

Вмикають лампи. На стіні розіп’яли полотно, що Геля на те, що Геля на те, неважливо. Неважливо? Водій фотографує тричі, щось там грається з об’єктивом, тоді я вдягаю свій бурий, грубий одяг. Хуй на місці, я перевірив.

Знову фотографує.

— З вашого дозволу, зробимо собі у ванній лабораторію, — каже Водій, знімає шкіряну куртку і пілотку, а я що, я кружляю квартирою, кружляю, як розлютований лев.

Дзідзя у фотелі читає книжку. Жидок здряпує і розгладжує пензликом страшні рани мого батька. І злущується пошрамована тканина з лиця, заростає здоровою, свіжою шкірою. У пахвині зі складок навколо препарованого сечовивідного каналу виростає новий прутень, канал росте разом із ним, обростає кровоносними судинами і печеристими тілами і шкірою, і все на папері, на папері з документів та на світлочутливому папері, де в червоному світлі проявляється Бальдур фон Штрахвіц, чорний, ніби арап, із чорними білками очей у білому мундирі, а потім світло-сірий у темно-сірому мундирі, до потрібного розміру його обрізає маленька гільйотинка, а потім Бальдур фон Штрахвіц у коричневому костюмі, я.

А ти кружляєш, бо що далі, що далі, що далі?

Геля. Юрчик. Старий Пешковський. Іґа. Яцек. Матінка. Всі.

Саломея, милий Боже, Саломея, що з нею, може, зараз до неї поїхати, зараз їхати, що з нею?

Не їхати.

А батько, що з ним, таж це зовсім близько, пішки, може, чверть години, не більше, може, піду, побачу.

Не підеш, дурню, не підеш. Сам знаєш. Він провів тебе вниз, щоб його побачили тоді, коли ти виходив, щоб бачили, що він лишився сам.

Не піду. А вартовий записав мої дані? Не пригадую, щоб він щось записував, а чи запам’ятав, тільки глянув у мої папери, тож чи запам’ятав прізвище, чи не запам’ятав, бо якщо не запам’ятав, то я буду просто ніким, одним із кільканадцяти тисяч німців Варшави, а якщо запам’ятав, то мене шукатимуть. Потім.

По чому? Потім. Потім. Не піду. До Саломеї теж не піду.

Не підеш. Для інших твоє серце запломбоване. Кружляєш квартирою, натикаючись на запахи та сліди Гелі та Юрчика, до котрих теж не підеш. Перша ночі, вже перша ночі.

— Готово, — сказав жидок.

Геля спала у фотелі.

Дзідзя, не Геля. Дзідзя.

Геля спить далеко звідси на вулиці Підвалля, біля неї Юрчик, а над ними страшна тінь Пешковського.

У шафі сукні Гелі. Проводиш по них долонею, єдваби і шовки шепочуть свої буддійські молитви, як уривки паперу на тибетському вітрі, шепочуть свої молитви до вічної жіночності, яка в них ховалася.

Пам’ятаєш уривки паперу в Тибеті?

Я ніколи не був у Тибеті.

Геля, Геля, Геля. Геля!

— Спи, Константи, — шепоче Дзідзя. — Рано Інженер нас іще настановить, і будемо їхати. Мусиш відпочити.

Пляшечка. Пляшечки. Не маю. Повної щастя.

— Дай мені спокій, жінко, — бурчу і замикаю двері спальні, не переймаючись, що з нею далі. Я буду кимось для чогось, буду навіщось, а не так, як був досі.

Дурний, дурний Костик.

Роздягаюся і сплю.

Сниться мені отчий дім, катовицька кам’яниця. Ти там на прийомі, на коктейльній вечірці, якої в тебе вдома бути не могло, бо в ті часи, коли ти там жив, ще не вигадали коктейлі, на першій у житті коктейльній вечірці ти був у батьків Яцка, і то був 1932 рік, ти був у першому в житті смокінгу і відчував, що твоє життя нагло рушило вперед, із копита. Ти був гарний, і до тебе сміялися гарні жінки в круглих капелюшках, ти пив горілку і їв кав’яр. А потім купив собі фрак. Але зараз ти сниш, ти в залі, у якій ти провів дитинство, так, як провів дитинство у мовчанні своєї матері. А в залі стоїть без ліку людей, але не можеш знайти нікого знайомого, дуже темно, тільки трошки світла сочиться крізь вікна, похмурий, сірий захід сонця.

І все присипано сивим попелом, люди бродять у попелі, з присипаних попелом столів дістають якісь перекуски, попіл наливається в келишки, осипається волоссям, і то не так, що його не бачать, бо вони його бачать, прижартовують собі про те, обтрушують рукави, здмухують попіл із канапок.

Я когось шукаю — потім нарешті зрозумів, що шукаю якусь жінку. Чи то Геля, чи Саломея, Іґа чи Дзідзя? У повітрі, поміж засипаними попелом людьми, здіймаються лискучі, палахкі лінії. То сліди. Я йду тими слідами, які залишилися в повітрі, то палаючі в повітрі сліди підпаленої цигарки. Вони світяться так, як у дитинстві світилися лінії, прокреслені в ночі палаючими палицями, — тільки що ті сліди її цигарки тримаються в повітрі, як на нічній світлині з великою витримкою. У тих слідах іще ясніші світелка, то місця, у яких вона затягалася тією цигаркою.

Ти пробуєш знайти якісь сліди в тій плутанині розпаленілих рисок і вже знаєш, що найсвітліші — то й найсвіжіші, і сліди цигарки ведуть тебе на сходовий майданчик і вгору, на горище: там немає пилу, тільки пахне свіжим пранням, а на шнурах висять вологі простирадла. А між ними сліди цигарки — і нарешті знаходиш її, вона спирається на крокву, вдягнена в коктейльну сукню, стоїть із міцно переплетеними руками, стоїть люта, плаче, сльози течуть їй по щоках, вона курить цигарку в довгому мундштуку. Запитуєш, що відбувається, а вона сичить крізь губи, стиснуті в повну ненависті тоненьку рисочку:

— Вали звідси, бо вб’ю, — каже, а ти знаєш, що вона не жартує. Аж тремтить від гніву. Тому відвертаєшся, геть упокорений і трохи наляканий, хочеш піти, але не можеш знайти дороги поміж простирадлами, і вони обліплюють тебе, а ти бруднишся пилюкою, яка в тебе на руках і у волоссі. Мати лютуватиме. Нарешті виходиш у двір, дорогою зриваючи плахти зі шнурків: а зовні, на вулиці Мар’яцькій, попіл вкриває все, падає з неба як чорний сніг, зараз день, але так темно, як при повному затемненні Сонця. На обрії порскає вогнем величезний вулкан.

— Уставай, Константи, вже час, — каже Дзідзя.

Чи то вона чекала там, на горищі, поміж мокрими простирадлами?

Устаєш. Не хочеш чути мій голос.

Устаю. То й добре. Шкарпетки, кальсони, майка. Зверху сорочка. Сіро-сталеві штани. Підтяжки. Взуваю високі чоботи, гачки застебнуті під саме підборіддя. Далі піджак. Пояс із кобурою, пояс на два отвори, кобура, пам’ятай, пам’ятай, на лівому стегні. Шапка.

Дзеркало.

Ich heiße Baldur von Strachwitz, Feldpolizeikommissar.

Я Константи Віллеманн. У подорожній несесер пакую цивільний костюм, грубий, брунатний, з шотландської вовни, смокінг теж беру. Знаю чудовий спосіб складати піджак таким чином, щоб він не пом’явся, одну сторону навиворіт разом із рукавом, тоді просовую його в інший рукав і загортаю в нього білизну. Моє життя вивернуте, непридатність несесера, як це так, я пакую несесер, звідки несесер, я ж маю пакувати якийсь клунок, якийсь возик, а ніяк не несесер. Перини і бесаги з картоплею. Докидаю кілька сорочок, шкарпетки, кальсони, зубну щітку, порошок, мило і знаряддя для гоління, все.

Виходжу в залу.

У фотелі Інженер, в іншому — Дзідзя, біля вікна Водій.

— Чудово, — плеснув у долоні Вітковський. — Скажіть щось німецькою. Знаєте, таким військовим тоном.

— Frisst alle Scheiße, ihr Drecksäck[164], — слухняно відповідаю.

Дзідзя сміється. Водій не розуміє. Інженерові витягується лице. Встає.

— Добре. Тоді, пане П’ятдесят Сім…

— Ich heiße Baldur von Strachwitz, — уриваю його.

— Так, так. Поїдете в Будапешт. Зупинитеся там у готелі «Ґеллерт».

— Боже, який кіч, — ухопилася за голову Дзідзя.

— Чому ж? — здивувався Інженер. — Я перевіряв у бедекері, то знаний готель. Там є термальні лазні. Зареєструєтеся там під прізвищем фон Горн. Подружжя фон Горн.

Дзідзя погірдливо махнула рукою. Інженер не зрозумів.

— Там перебуває полковник Штайфер, котрий, згідно з нашими даними, вже має бути в Будапешті. Утік від совєтів. А з полковником проговорите наступні справи… Зрештою, прочитайте.

Дає мені аркуш, надрукований на машинці. Налагодження кур’єрського сполучення. Перспективи розвідувальної діяльності. Фінансування. Перекидання до Франції. Зав’язування операційних контактів із представниками німецьких військових кіл. Кільканадцять пунктів.

— Прошу вивчити це напам’ять, а сам аркуш, звісно ж, спалити. Це все. Владнати все, що треба владнати. Потім повернутися.

Навіть Дзідзя на вигляд здивована.

— І все? — питаю. — А якесь конкретне завдання? Що-небудь? А якщо Штайфер не поведеться?

— Пане П’ятдесят Сьомий. Ви офіцер, не капрал. Офіцер розвідки. Офіцер розвідки Речі Посполитої. Маєте брати на себе ініціативу, чинити на свій розсуд. Їдете до Будапешта, робите там усе, що тільки зможете, потім прошу повернутися, не пізніше ніж до кінця місяця. Ми порозумілися?

Знизую плечима.

— Фінанси?

— А, ну так! — Інженер ляснув себе по лобі та сягнув до внутрішньої кишені піджака. — Тисяча доларів. Цього має вистачити.

— А мої документи? — питає Дзідзя.

— Наш осередок на тему підробки документів ще не розпрацювався на повну. Мусите давати собі раду з тим, що є зараз.

Дурня, дурня, слабкість, чи ти того не бачиш, Костоньку? Кидаєш на шальки власне життя. Нащо? Чому ти більше не хочеш мене слухати, Костоньку?

Тебе в мене вкрали.

Одягаю плащ, рукавички. Забираю ключі. На Дзідзі норкове хутро, маленький капелюшок, навіть є муфточка. Немає війни, немає. Де війна, яка війна?

Виходимо.

Вийшли. На місці моєї олімпії стоїть шевроле. На польських номерах, іще довоєнних.

— У нас польські таблички, — сказав я.

— Скажемо, що з реквізованих, — відповіла Дзідзя.

Я відчинив багажник, дістав пістолет-кулемет і патронташ. Дзідзя дивилася злякано, впізнала зброю.

— Умієш стріляти? — запитав я, пам’ятаючи, як вона впокорила була мене під «Лурсом».

— З такого стріляти не вмію і не буду, — відмовила зі зверхністю аристократки, котра відмовляється сідати у вагон третього класу.

Я всміхнувся до неї, вона всміхнулась у відповідь. Вона щось робить зі мною, щось у мені змінюється, щось у мені замовкає; щось, чого я раніше не чув, але що там було, а зараз замовкає.

Ти не чув мене.

Ми сіли в авто, я завів двигун, вставив магазин у гніздо, але не пересмикував затвор, щоб він випадково не вистрелив від якогось струсу. Хвилину сидів мовчки, поклавши руки на кермо.

— Хіба нам не треба щось розпланувати наперед? Якусь дорогу, легенду, що маємо казати, коли нам перевірятимуть документи?..

— Так, тобі треба. Ти ж тут офіцер-розвідник, правильно?

Знову хвилину в мовчанні я стискав руками кермо, ніби висів на ньому над прірвою.

— Ні, — нарешті витиснув із себе. — Я не офіцер-розвідник. Я навіть не офіцер резерву уланів. Тобто я, звісно, офіцер за документами, закінчив курс, керував чотою, бився з німцями, але я не офіцер, навіть не солдат.

Нащо я це сказав, наражаючись на її кпини? Нащо? Не знаю. Але Дзідзя не кпила.

— То хто ж ти? — просто запитала. Поважно запитала.

Хто ж я? Хотів сказати: я Костик Віллеманн, джентльмен, марнотратник, розпусник і наркоман. Мені ніколи не бракувало грошей. Люблю водитися з художниками і письменниками. Любив. Люблю жінок. Трохи вивчав полоністику, щоби забути, що я німець по крові, але мене полоністика не цікавила, студії я не закінчив, трохи рисую, заочно вчився у найкращих професорів АОМ, мати платила, але то мене теж мало хвилює, якщо чесно. Хотів зайнятися фотографією, фотографувати голих жінок у розгнузданих позах, але війна почалася, перш ніж я встиг купити собі камеру. Хотів написати сценарій до фільму або зрежисувати сам фільм, щоби в ньому зіграла Ордонувна. Я розмовляв про те з Ярославом, він заохочував мене, особливо під горілку, бо на тверезу голову заохочував уже не так палко. І я зняв би Саломею в ролі другого плану. Циганки-ворожки. Але я не написав, а потім прийшла війна. Я люблю морфій, холодну горілку і шампанське, не гребую кокаїном, люблю витончені наїдки, люблю танцювати з жінками, в «Адрії» чи в «Парадизі», з жінками, із якими ввечері знайомлюся, а вранці прощаюся. Любив. Люблю піти з ними в ліжко, але більше я люблю те, що вони самі до мене лягають, мені куди важливіше те, щоб вони мене хотіли, ніж власне їхнє тіло. Тіла мене втомлюють. Не втомлює мене тіло Гелі. Не втомлювало. Досі не втомлює. Я хочу Гелю. Не люблю її. Люблю її. Любив. Ні. Не знаю. Я Константи Віллеманн, і я хороший син своєї матері. Неправда. Я Константи Віллеманн, і я прийняв любов свого батька, знаючи, до чого це його приведе. До простріленого черепа. Я Константи Віллеманн, і я ненавиджу свою матір.

Я Константи Віллеманн, і моя матінка — не людина. Я Константи Віллеманн, і я — син дияволиці. Я син диявола, мій батько запліднив диявола, і диявольське лоно породило мене, а мій батько втратив свого прутня, щоб уже нікого не зміг запліднити.

Я Константи Віллеманн, і я не маю ні брата, ні сестри, не маю нікого. Я сам. Не маю дружини. Не маю сина. Я Константи Віллеманн, я не маю ні матері, ні батька, маю тільки диявола і труп. Я Константи Віллеманн, і я син диявола і трупа. Я Константи Віллеманн, і мені до сраки, німець я чи поляк, бо є на світі й важливіші речі.

Я Константи Віллеманн, і я варшав’янин. Ніколи раніше я про те не думав, дивлячись углиб вулиці Мадалінського, у бік Раковця, під будинком із шоколаду крізь вітрове скло двомісного шевроле мастер, який мені не належить. Стискаю руки на кермі. Біля мого коліна дуло автомата в перфорованій накладці, далі коліно Дзідзі Рохацевич у тілесного кольору панчосі з єдвабу. Я варшав’янин.

Я Константи Віллеманн. Я Константи Віллеманн, марнотратник, розпусник і наркоман. Бачу різні речі. Чую різні речі.

Мене не чуєш. Матері не чуєш. Заткнув собі вуха.

— То хто ж ти? — запитала Дзідзя.

— Ich heiße Baldur von Strachwitz.

— Але насправді, — каже, як маленька дівчинка.

Насправді я не Константи Віллеманн. Я не Бальдур он Штрахвіц. Я не. Насправді не є стискаю руки на кермі міцно міцно напружується шкіра на кісточках зараз лусне не лусне. Я син диявола і трупа. Насправді я не син диявола і трупа, я син Бальдура і Катажини, але вона не людина. Хто вона? Вона жінка. Людина. Ні.

— Немає жодного насправді. Насправді мене немає. Насправді немає нікого.

— Пшибишевщина, — всміхнулася Дзідзя.

Але без погорди. Дражнить мене, але без погорди. Нащо? Може, раніше теж було без погорди? Ні. Так.

— Їдьмо, Константи. Виїдемо з Варшави, зупинимось на ніч і вже тоді вигадаємо якийсь план.

Натиснув на газ.

Куди? На південь. Наразі на Пясечно, потім треба буде десь переправитися через Віслу. Так. Шосе на Радом не поїду, хоч там найкраща дорога, асфальтована, але краще не спокушати долю, краще бічними дорогами. Чи то вздовж Вісли, Пясечно, потім жахлива, у ямах, дорога на Черськ, тому треба буде їхати поволі, далі Потич, тудою я колись їхав, хоча частіше таки їздили по шосе на Радом, від Варки знову нормальна дорога, але все ж не така, як асфальтове шосе на Радом, шосе номер тринадцять на Ґруєць і Радом, але я не по шосе номер тринадцять, а бічними дорогами, від Варки далі на Козениці, щоби переправитися десь у Дембліні. А може, і ні. А потім треба буде вивчити мапу. Бо, може, таки їхати далі, аж до Сандомира, і вже там десь переправитися. Хоча мости, мабуть, понищені, навіть не знаю, бо звідки мав би знати. Але мабуть. Може, вже є якісь переправи.

Ну от уже й Пулавська. Мокотув, недалеко поряд Сєльце. Там я воював. Я воював? Віллеманн воював. Воював? Місяць тому. Стріляв, наказував, ховався. Ховався, наказував, а чи стріляв, то вже не знаю, радше наострах. Так. Кільце Служевця, одиничка, дванадцята і шістнадцятка тут їздили, їздилося. Дев’ятнадцятка ще далі, до кільця на Служевці, віднедавна і на форт Служевця. Я любив Варшаву, але вже не люблю. Контрнаступ, два німецькі каеми наші на флангах, втиснуті в гравій, уперед! уперед! Кричу я у власний лікоть, тулячись до землі, вуста повні пилу, і ніхто мене не чує, навіть сам себе не чую, і ніхто ні здригнеться, ні вперед, ні назад, неможливо. Їдемо.

Поліцейський пост на виїзді з міста. Німецький. Я в мундирі. Німецькому. Дзідзя всміхалася, поводилась вільно, ніби ми зупинялися купити пального, вам повний бак, пане шофере?

Вояк відразу побачив, що офіцер, тому підійшов люб’язно, неквапливо, а може, просто собі підійшов, а може, підійшов, щоб напевне, а може, обережно, а може, статутно підійшов, не знаю загалом, як він підійшов, але хотів думати, що він підходить люб’язно, неквапливо, а я, пам’ятаючи все, що казав мені батько, опустив вікно вниз і показав йому лиш диск із вибитим на ньому орлом des Heeres[165] з одного боку і таємною військовою поліцією та службовим номером з другого, а вояк у відповідь тільки відсалютував, ніби геть шокований, він був шокований? Хочеться думати, що був, але як було насправді, що таке насправді?

Я б тобі сказала, але ж ти не хочеш мене слухати, Костоньку, чи ти мене взагалі колись слухав, чи ти мене слухав, не слухав, а може, слухав.

От він відсалютував, а я підняв вікно, та й далі, їдемо собі, Дзідзя аж плеснула в долоні.

— Чудово!

— Ну то дамо собі раду, — сказав я.

Їдемо. Мазовія.

Ніколи сюдою не їхав. Їхав сюдою багато разів, але тепер інакше, на грудях у мене інший орел, і я вже знаю, так, знаю, це не має значення. Ніколи сюдою не їздив. Перевдягнувся у ворожий мундир. Це просто виверт. Нічого більше. Зараз війна. Я ризикую розстрілом, бо ношу ворожий мундир. Я це я, тільки в іншому мундирі.

Адже я німець. Що мені загрожує за носіння мундира мого батька, за те, що видаю себе за нього, за сфальсифіковані документи? Те саме, але не те саме. Смертна кара, але для німця. Їх розстрілюють, вішають чи стинають голову?

Стинають. Я знаю. Я б тобі сказала, якби ти слухав. Якби щось мене з тебе не виштовхало, бо то ж не ти сам зробив, то щось інше. Ті гільйотини невеликі, помальовані в червоне, кат кладе голову німця між дві дошки з вирізаним для шиї отвором, шарпає за мотузку, вістря падає і відділяє голову від тіла.

Мазовія. Краєвид синій і брунатний, дорога погана, дуже погана, вже за Пясечном. Краєвид поганий, дуже поганий. Поля як стіл, я вже звик, коли звик до тих полів, що як зораний стіл, дерева і їхав, а біля мого коліна ствол пістолета-кулемета, а далі коліно Дзідзі в панчосі тілесного кольору. Ми мовчали, бо про що мали говорити? Я мав зупинитися, розгорнути мапу, планувати щось, але зараз хотів лише кермувати, і то їдучи не надто швидко, дорога погана, тому обережно, щоб не спаскудити все ресорою, яка полетіла на якійсь ямі.

Отож їду, їду обережно, я перед собою, а Дзідзя на захід дивиться, бачу її потилицю, темно-зелений фліс капелюшка і світлі пасемця, що вибиваються з-під нього.

Їдемо. Далеко.

Далеко від Варшави.

Зліва Вісла, справа німці. Село і люди, німці. І я. За Варкою шосе першокласне, відкрив дросельну заслінку, подеколи витискали навіть вісімдесят за годину.

— Думаю, десь біля Сандомира зупинимося на ніч, — сказав я, перекрикуючи чудовий рев шести циліндрів.

— Але де? — запитала Дзідзя. — Бо ж ми не можемо спати в полі. Що, в якомусь готелі?..

Я здивувався. Геть не так має поводитися Дзідзя. Дзідзя ж аристократка, тобто, хоч і звикла до єдвабної білизни, може спати і в полі. Задля вітчизни. Порятунку. Якщо вже пориваємося за море, то можна і в полі.

— Та не в мені річ, — засміялася. — Я можу і в полі спати. Але уяви собі, що німецький офіцер, зараз, через місяць після нашої капітуляції, має спати не під дахом? Із жінкою? Та ще й у машині, як, узагалі?..

Погодився.

Але чому?..

Чому вона мені це сказала, якщо я мовчав, кермував, зберігаючи мовчанку, незмінно стискаючи руками кермо? Як вона мене чула?

При дорозі на Козениці — спалений танк. Не знаю, польський чи німецький, я не тямлю в танках. Такий трохи більшенький, так що, мабуть, німецький.

— Чеський, — відповіла Дзідзя. — Тобто німецький, але чеського виробництва[166].

— Я що, думав уголос?.. — налякано запитав я.

Дзідзя лише засміялася. Біля танка — вусаті хлопи у високих чоботах і в шапках відкручували ланки спалених гусениць. А хлопець без вусів і без чобіт крутився неподалік. Танк, мабуть, з бофорса спалили. Як Ксик умів стріляти з бофорса…

Дощило. У мене був повний бак бензину, і цей шевроле мені реально подобався. Шість циліндрів, три з половиною літри, в моєї маленької олімпії один кома п’ять, тут не знаю скільки коней, але навіть ногою відчувається, що багато або й більше, та й уже, та й собі їдемо. І як достойно ревуть ті три з половиною літри і шість циліндрів. Гарне шосе. Їдемо.

Я Константи Віллеманн, і я люблю автівки. Автівки мені подобаються більше, ніж коні. Не люблю коней. Але коні мені подобаються більше, ніж люди. Люблю автівки. Більше, ніж коней, і більше, ніж людей. Але я й жінок люблю. Колись кермував кабріолетом буґатті, п’ятдесят сьомим, у лютому тридцять четвертого в Берліні, сто шістдесят коней під капотом, і гнав сто сорок за годину автобаном, грало радіо, бо навіть радіо було в тому буґатті, але його все одно не було чути, таке враження було, що моя дупа чи не на самому шосе, біля мене сидів Ґеорґ Ріттер фон Налеч і сміявся як божевільний, а буґатті не була ні моя, ні його, найкраща автівка, яку я тільки бачив у житті. Але то не для наших польських доріг, у нас потрібні машини для бездоріжжя, де б то я на такому їздив у Польщі. Та й поза тим ніколи в житті мені б не вистачило на буґатті. Мені то нізащо. А матері? Не знаю. Може, так, а може, й ні. Не знаю, скільки грошей було в моєї матері. Але на буґатті вона б мені не дала, мати дуже ретельно визначала рівень життя, мого життя, за який вона готова була платити. Тому буґатті ні, жодних тобі буґатті. Ані альфа ромео, ані іспано-свіза, жодних люксових марок, не знаю, чи міг би бути кадиллак, кадиллак, мабуть, теж ні. Але я й так мав би купити нову автівку замість олімпії, уже щось поважніше, спершу мав бути той капітен, але потім я хотів б’юїк, модель 41-С, американський, але зібраний у нас, фаетон із чотирма дверима і повністю складаним дахом, рівним, не так, як в олімпії, обшивка, вочевидь, торпеда, на п’ять осіб, вигідний, сто двадцять дюймів відстані між колесами, просто-таки диво на колесах, блакитний, дивився на нього в каталозі Скварчевського на Кредитовій, моделі тридцять сьомого і восьмого дивився наживо, сто сім коней і навіть сигналізація напрямку повороту за допомогою оранжевої лампочки, вона тоді блимала, і то в стандартній комплектації. Може бути. Мати обіцяла, що дасть гроші, у вересні я мав його оплатити і за три тижні від сьогодні вже забрав би автівку, бо транспорт везли до Ґдині з Бостона, принаймні так мені казав, запевняв директор Паппадакіс зі своїм чудернацьким акцентом, пане, до середини листопада автомобіль уже буде в тебе в гаражі, а зараз він пливе через Атлантику! Говорив так, ніби був жидом, а він же був греком.

У мене мала бути поважна автівка. Зрештою, я вже був поважною людиною. Але й не якась звичайна автівка, фаетон, елегантний, графи могли б їздити в такому б’юїку з відкритим дахом і не соромитися. На літнє весілля, таке в англійському стилі, можна було б елегантно приїхати, я б сам його вів, бо так із фаетоном належить, то ніби купе, позаду Юрчик у гранатовому спенсері[167], поруч сиділа б Геля у світлій сукні, світло-блакитній, я в жакетці та смугастих штанях, сірий циліндр, жовті рукавички, кидаю ключі хлопцеві, щоби припаркував автівку, а ми йдемо, піднімаємо келишки з шампанським, так мало бути. Але не є.

Так обіцяв Паппадакіс, директор Столичного товариства торгівлі автомобілями на Кредитовій, 2. Той, що говорив як жид, хоча був греком. Та й вигляд мав як жид.

Чому я згадую Паппадакіса? Я Константи Віллеманн, і я люблю автівки, автівки подобаються мені більше, ніж коні.

Ich bin Baldur von Strachwitz, ich mag Frauen, für etwas kämpfen und töten, ich habe Angst vor Frauen, der Welt, vor den Menschen, ich habe Angst vor allem.[168]

Доїхали до Козениць, а в мене на грудях німецький орел. У Козеницях могли поїхати на Демблін, але їхалося добре, тому я не хотів зараз пакуватися на переправу через Віслу, тому ми звернули направо, на Радом, щоби по кількох кілометрах за містом знову рушити ліворуч, на Зволень.

Дорога відразу ж зіпсувалася, треба було сповільнитися, більше сорока за годину вже не виходило, тому ми їхали поволі. Зате погода покращилася, дах висох, і Дзідзя запропонувала його відкрити, бо навіть сонце почало трохи присвічувати, хоч уже й післяполуденне, тому я відкрив дах, і ми їхали вже з відкритим дахом, їхали сосновим лісом, і було чудово.

— Це остання неділя, не шкодуй її для мене, глянь приязно сьогодні на мене, — заспівала Дзідзя, засміялась і відразу замовкла.

За лісом довелося скинути швидкість: залізнична лінія з Радома до Берестя, переїзд був розбомблений, колії погнуті, але ми таки змогли проїхати, тож їхали далі, наразі полями, а за Пониквою дорога знову була рівна, тому знову їхали швидше, аж нарешті в’їхали до Зволеня, так і не зачиняючи дах.

Було по четвертій, сонце заходило над шосе, що вело на Радом. У передмістях, якщо їх можна так назвати, дерев’яні халупи під стріхами, біда і бруд, і я хотів би померти, якби тут народився, поляк чи жид, Константи чи Бальдур. Далі кілька дрібних кам’яничок, але вони всі випалені, голі стіни, чорні пні дахових крокв, самотні комини посеред мурів, як донжони спустошених фортець. Не поїхали на Радом, а повернули ліворуч, на ринок.

Дзідзя пригнічено придивлялась до всього.

А я насичувалася недавнім пожарищем, у якому ще відчувала вже затихлу музику виття обпечених і людського смороду розірваних тіл, але тебе це вже не обходить, Константи, ти вже мене не слухаєш, і мої пристрасті вже не зворушують твоє серце.

— Нащо його розбомбили? — запитала Дзідзя.

Нащо, нащо бомбити загівняне жидівське містечко на кордоні Мазовії та Малопольщі, нащо бомбити загівняні будиночки, кам’янички з гівняної цегли, розмальовані гівном у гівняні кольори, нащо — думав я, і що мені було відповідати Дзідзі?

Стій, Константи, нащо, ти ж знаєш, ти ж пам’ятаєш, подумай.

— Якщо я добре пам’ятаю, то тут були штаби операційних груп армії «Прусси». Той скурвий син Домб-Бернацький тут керував, організували переправу. Тут купа військ була, так що ми мусили бомбардувати, — сказав, здивований, що це знаю.

Знає. Він знає. Константи Віллеманн знає.

— Ну так, ви мусили, — засміялася Дзідзя безтурботно, як можуть сміятися тільки жінки.

Одноповерхові жидівські будиночки навколо великого довгастого ринку, спалені, закіптюжені стіни, у вінках навіть сліди фрамуг, жидки снують ринком без жодної мети і сенсу, важко між ними вгледіти поляка, німців і взагалі не видно. Валяється сміття, скирти якогось реманенту, зламані вози, дишла стирчать на всі боки, уламки коліс, реміння збруї і розвалена вантажівка зі спаленою, також закіптюженою начорно кабіною, цивільна, мабуть, із реквізованих військовими.

Я пам’ятаю це містечко, кілька разів тут проїздив у минулому житті, Константи Віллеманн проїздив. Обідав з Яцком на ринку, ми їхали до Львова, тут зробили собі привал. Бівуак. Два чи три роки тому. Не було спалених возів, ані вантажівки, жидки тоді виглядали геть інакше, не снували собі, кожен кудись біг і крутився в жидівському поспіху. А зараз я роззираюся і не можу згадати, у якій із руїн був заїзд, не пам’ятаю, годі впізнати.

— Розімнемо кості? — запитала Дзідзя, широко всміхаючись.

Тож ми вийшли, стали перед автівкою, я глянув на зібраних на ринку людей і знову потягнувся до авта, взяв пістолет-кулемет.

І відразу про це пожалкував. Бо що то я за тхір, беру автомат, тому що боюся, чи як? Та то ж просто містечкові жиди, купа їх пейсатих, у смердючих халатах, а я боюся, тягнуся до автомата, але ж ці жидки тут — то ніякі не маккавеї.

Жиди з цікавістю придивлялися, кілька крадькома зійшли з дороги. Один відважно рушив у моєму напрямку. У розквіті сил, чорна борода густа, ніби з повсті, пейсів немає, картуз із дашком.

— Sehr geehrter Herr Offizier…[169] — озвався гарною, чистою німецькою, знімаючи картуза. Але не зминав його руками, просто тримав.

— Я розмовляю польською. — Чому я так відповів, гарною, чистою польською, чи гарна і чиста моя польська?

— Ах, — сторопів жид.

— У чому річ? — запитав я, а Дзідзя біля мене всміхалася, як королева.

— Та бачте, пане офіцере… — відповів гарною, чистою польською. — Бачте, нам наказали сьогодні тут зібратися, на ринку, для наведення порядку, усім жидам зі Зволеня наказали в оголошеннях. І ми тут зібралися, усі жиди зі Зволеня, а тут нікого. Та й не знаємо, що робити. Й інструментів ніяких не маємо, бо написано було, що не треба інструментів. Але ж ви сюди не для того приїхали, здається, правда? Бо ж пана офіцера для простого контролю жидів не посилали би, правда?

Я терпляче слухав. Дзідзя всміхалася, як королева. Я терпляче слухав, а потім відповів:

— Ні, ніхто мене сюди не присилав пильнувати жидів. Почекайте, хтось приїде.

— Та звісно, пане офіцере. До побачення. Бажаю панові гарного дня.

— До побачення, пане, — відповів я і мало не припідняв кашкета, ніби то був капелюх.

Жид уклонився, відвернувся і пішов геть.

— Я хочу до костелу, — сказала Дзідзя.

— То ходімо, — знизав плечима я. Вежа костелу виднілася поза руїнами, ми вийшли на спалену вуличку, але я негайно повернувся. Бо ж автомобіль треба замкнути, тому я повернувся, дістав ключик із кишені та замкнув.

Жиди так дивилися на мене, ніби я здурів.

Бо ти здурів, Костоньку, почуй мене нарешті, серцем почуй, якщо вухом не можеш, але почуй, ти здурів, Костику, бо, замикаючи ту машину, показуєш власне боягузтво і слабкість, бо це свідчить про те, що хтось міг би наважитись обікрасти тебе. Замикаючи шевроле, ти в принципі припускаєш, що його можуть викрасти.

«Meszugene»[170], — думають жиди. Здурів той німець, що говорить польською, дивний той німець, що говорить польською.

Дзідзя здивовано дивиться на тебе. Погірдливо? Ні. Поблажливо? Ні.

На мене. Ні. На Бальдура? Ні. Дзідзя дивиться на Константи дивно, поблажливо, бо вона в тому мундирі бачить Константи, а не мене, Бальдура фон Штрахвіца, вона не знає, що то я, Бальдур.

Dass ich es bin, Baldur, Baldur von Strachwitz.

— Нащо ми йдемо в костел? — запитав я.

— Бо ж сьогодні неділя, — сміючись, відповіла Дзідзя, а я не знав, чи то вона так кепкує, чи для неї справді важить те, що сьогодні неділя, не знаю, не знаю. Хто не знає?

Костел готичний. Збоку прибудовано квадратну ренесансну каплицю, як у вавельській катедрі. Але мені то до сраки.

— Ти не ходиш до костелу, Константи? — запитала.

— Я не охрещений, — відповів я.

Але ж Бальдур фон Штрахвіц охрещений, я охрещений, вочевидь, бо ж святий Яцек Одровонж, католицька шляхта. Войслав зі Страховиць також був охрещений, уже лицар, не слов’янський вой, тож паросток гілки Войслава, Бальдур фон Штрахвіц, мусить бути охрещений, навіть чорна кабаняча голова на нашому гербі — й та охрещена.

І Катажина Віллеманн теж охрещена, і тільки він, бідолаха, Костик-бідолаха, не охрещений, бо Вірлиця ненавиділа священиків і Бальдурові заборонила хрестити сина, а я любив тільки її, вона була моїм світом, і якщо вона ненавидить священиків, то я їх теж ненавидів і не охрестив свого єдиного сина, коли вона мені заборонила, то було тридцять років тому, а я був такий молодий і мав лице, знову маю лице, маю лице мого сина, котрого я не охрестив.

— Мабуть, нелегко було?.. — замислено і сумовито запитала Дзідзя.

— Я завжди казав, що ми євангелісти, так мене матінка навчила, але до церкви ми також не ходили, тому я брехав, що ми євангелісти, що мене охрестили в церкві в Катовицях, але то була неправда, — витиснув із себе.

Дзідзя взяла мене під руку.

— Я б хотіла послухати месу.

Я глянув на годинник, як ідіот, ніби не знав, котра година, ніби не впевнений був, нащо глянув на годинник, чи не знаю, котра година, таж я знаю.

— Ого, то вже по четвертій, — здивувався я.

— Але я з тобою. Ти міг би попросити священика?..

— А вони так можуть — дві меси за день відправити?

— Гадки не маю, — всміхнулася Дзідзя. — Церква мене ніколи не цікавила.

— А зараз хочеш послухати месу?

— Власне, так.

Таж тут їй не в месі справа, розумієш, Константи?

Знаю, що для неї не в месі справа, знаю, що вона хоче глянути на мене, коли я чинитиму насильство. Я міг би їй відмовити, але й сам хотів щось побачити в цій ситуації, тому стукаю в двері цегляної, тинькованої та не зачепленої бомбами плебанії.

І я наполегливо застукав, застукав сильно і кричав, бо мені здавалося, що так буде правдоподібно, я кричав:

— Aufmachen! Schnell![171]

Відчинив священик, радше вікарій, бо молодий, бідний і худий, в окулярах, одне скельце тріснуте, а дротяні оправи погнуті.

— Ja, worum geht es?[172] — запитав священик. Його німецька була дуже польська, але то була німецька.

— Пані хоче послухати месу, — відповідаю.

Я дивлюся на нього, очікувально дивлюся йому в лице, маю мундир із німецьким орлом на грудях, маю кобуру на поясі та офіцерські лички на комірі, еполети й шапку.

Він був заскочений тим, що я відповів польською, тому якусь хвилю ніби зважував, що його робити. Якби я зажадав меси німецькою, йому не довелося б вагатися, відразу все пішло б, та й по всьому, а так замість лише боятися мене ще замислюється, чому я говорю польською, тому я тільки поглиблюю нерозуміння, знову нерозуміння, суцільне нерозуміння.

З-за худого вікарія з’явився пробощ. Через контраст і стереотип я сподівався побачити товстого пробоща, але цей був радше дрібний, тому обов’язковий між вікарієм та пробощем контраст вичерпувався віссю ординат.

— У чому річ? — запитав пробощ.

— Цей пан офіцер розмовляє польською, — випередив нас вікарій, — і він собі бажає, щоб ми відправили святу месу, бо пані, яка його супроводжує, бажає месу послухати.

— Але ми обоє сьогодні вже месу відправляли, — запротестував старший зі священиків. — А більш ніж одну на день не належить. І не можна так, що хтось прийде і буде в нас вимагати.

— Мене то не обходить, — відповів я.

— Вірю. Але якщо пані хоче послухати месу, то вона є католичкою, а тому постанови нашої віри для неї неістотними не є. А отже… — тягнув священик.

— Дияконе… — сказала Дзідзя з-за мого плеча. Урвала його, і він замовк.

Сказала це дуже тихо. Майже просичала. Сказала це так, як виходить вимовляти щось лише у справжніх аристократів. Річ не в крові; так вдавалося говорити моїй матері, хоч вона була міщанкою, так умів говорити мій батько, хоч його кров була лицарська вже сімсот років, завжди.

Священики скулилися від тієї мови. Бо їх було навчено, бо вони завжди знали, вони завжди знали, хто, яка жінка зможе до них так промовити, таким тоном, такими словами, у такий спосіб.

— Дияконе, — повторила Дзідзя. — Я хочу послухати месу. Я не «хтось».

Лиця над сутанами видовжилися. Хвилину мовчали.

— Звісно, я не мав на увазі вельможну пані. Прошу пробачення, — покірно прошепотів пробощ. — Прошу зачекати в костелі.

Так раби цього світу відповідають панам цього світу. І паніям. А тобі запекло, Константи, хоча ти все ж серцем і душею належиш до світу панів, хоч ти й не раб, однак тобі це запекло, за хвилю ти вже був на боці цього священика, хоча стояв перед ним у німецькому мундирі з кулеметом під пахвою. Але ж ти знаєш, Константи, знаєш, що таким є цей світ, що мають бути і завжди будуть пани і слуги, що прірва між ними більша, ніж прірва між спасенними і проклятими, які перебувають на різних кінцях людства.

Хай то буде римський сенатор і його невільник, барон у кольчузі та його хлоп, bellator і laborator, чи Дзідзя і той пробощ із хлопським лицем, чи будь-яка інша конфігурація тих двох первинних та зосібних людськостей, пани і слуги.

А я за хвилю був уже на боці того священика, хоча й стою перед ним у німецькому мундирі. Хоча я точно знаю, що насильство і погрози, на яких стоїть кожна влада, є найпростішою, найпоширенішою матерією світу. І от просто зараз, зараз мені це не подобається, а я ж стільки сміявся з різних застільних соціалістів, коли ще існували нормальні кав’ярні зі столиками, а в них — соціалісти, ми собі дерли з них лаха, а вони спалахували святим обуренням і мали нас за сволоту, привілейовану сволоту, яка розбивається в своїх автівках, і в гріш не ставлячи кривди інших людей, і ми ж таки всі знали, такі, як Яцек чи я, що нас слушно вважають такою сволотою, але ми також знали, що так мусить бути, що так уже влаштовано цей світ, що в ньому мають бути такі, як ми, і такі, як вони, а ми і наші діти можемо опинитися з будь-якого боку цієї стіни, але стіна між панами і слугами мусить існувати, а тому існуватиме.

Увійшли до костелу. Дзідзя сховала волосся під єдвабну хустку, розфарбовану кольоровими квітами. У костелі бридка готика, обліплена гидким бароко. Зацікавила мене одна з каплиць.

— О, тут похований Кохановський, — здивувався я.

— Яке то щастя, що я не вимагаю від чоловіка ерудованості, — засміялася Дзідзя.

А я від цього навіть засоромився.

Ми всілись на лавці.

У труні під долівкою костелу лежав Ян Кохановський.

Але без голови, Костоньку, голову витягли з його гробівця, потім виявиться, що помилились тілами, що його голова лежить у гробниці дружини, а з його гроба голову його дружини якась гієна витягла для своїх нащадків, і вона лежить у схронах музею Чарторийських; не та голова, ні — ту голову, національну реліквію, сховано в палаці в Сєняві, над тією й не над тією ламають голови дослідники. Але тебе це, Костоньку, геть не обходить, правда ж?

До костелу заходить священик, його дрібна постать виопуклилась, загорнута в шари літургійних шат. А за ним маленький міністрант, і Бог його знає, звідки він так швидко взявся.

Пробощ на вас ані разу не глянув. Міністрант не трусився від страху. Дзідзя підводиться, ти за нею.

Дзідзя підвелась, я вслід за нею, так і буду за нею повторювати.

Священик уклонився на бічний вівтар, муркнув латиною, що там належить, хресне знамення.

Не те щоб я ніколи не ходив на месу. Ходив, у Ґрудзьондзі, а потім і в Теребовлі, з уланами, хоча в особистий питальник завжди за намовою матері вписував «євангеліст», але до костелу ходив, бо не хотів відставати від інших, до комуни не приставав, тож усі були тим дуже задоволені, гордилися мною, що я так добре можу зорієнтуватися в ситуації, але такого й чекають від крутого перця: тримається свого, ставлячись до вищого від себе з належною повагою. Але ніхто там, зрештою, жодним християнством не переймався, зрештою, то були не старі баби, а молоді офіцери, улани — до костелу ходити треба, бо треба, решту залишаємо попам і сільським тіткам. То я й ходив, залишаючи решту хоч би й дияволу.

Священик і міністрант обмінялись зауваженнями латиною, які, мабуть, уже були вступом до меси.

Дзідзя сиділа, вставала і падала на коліна, священик і міністрант далі правили своє ремесло, кланяючись, клякнучи мало не щохвилини і мурмочучи якісь формулки.

— І вибав мене, Господи, від людей неправедних і несправедливих, — сказала Дзідзя, не стишуючи голос до шепоту.

— Що? — здивовано запитав я.

— Ab homine iniquo et doloso erue me, — відповіла. — Священик так прошепотів, латиною, а я тобі переклала, Костоньку, бо подумала, що тобі сподобається.

— А ти чуєш, про що вони там балакають? — здивувався я.

— Та нащо мені чути, я просто знаю, що вони там балакають, — усміхнулася Дзідзя.

Я в цій ситуації нічого не розумів. Священик балакав своє. На вівтарі горить лампадка.

— Я почекаю біля автівки, — прошепотів я Дзідзі на вухо, прошепотів, бо мене не вистачило на те, щоби сказати це вголос.

— Spera in Deo, quoniam adhuc confitebor illi: salutare vultus mei, et Deus meus[173], — сказав священик.

Ти вийшов. Я вийшов. Йобаний Кохановський хуй собачий. Йобані попи. І Дзідзя. Грають, усі мною грають, ніби я м’ячик, ніби я й п’яти злотих не вартий. Закинув пістолет-кулемет на плече і пішов. На мені бриджі та кавалерійські чоботи з острогами, знову, а я не люблю коней. Терпіти не можу. Між закінченням практики в Теребовлі і війною я жодного разу не сидів у сідлі, страшно мені було й перші дні після того, коли ми вийшли з потяга у Великопольщі й треба було гицати верхи. Коли нарешті зліз, то стегна в мене були як ватяні, від того що постійно стискав ними кінські боки.

Спалені будинки. Жінка, котра проходила повз, побачивши мене, перемінилася на жебрачку, підбігла, простягла руку. Сягнув до кишені плаща, а там порожньо, тож, піднявши поли, поліз до кишені штанів, а в кишені був дріб’язок, дістав жменю, а там пфеніги: п’ятдесят, дві десятки і п’ятак. Усі з орлами, орли в кігтях тримають свастики.

Дріб’язок мого батька, що ж могла за дріб’язок купувати людина без лиця і хуя?

Я кинув жінці ті монетки, і мені замакітрилась голова, але я не впав. Мені захотілося плакати, але не заплакав, не можна було плакати, мені не дозволено плакати, як я міг би плакати в мундирі переможців, я міг би плакати, якби замість цього сірого плаща на мені був мій мундир із зеленого габардину, але тоді я не плакав, бо мені все було до сраки, а зараз хотів би плакати, над чим, над ким, я хотів би втопити світ у своїх сльозах, вхопити ту вбогу жінку за карк і ввіпхнути її голову під поверхню моїх сліз, я дійшов до ринку і хотів би кожного з тих жидів узяти за голову і втопити у моїх сльозах.

На ринок виїхав мотоцикл із причепом, у ньому двоє жандармів, за ними вантажівка. Вони саме висідали, коли я вийшов з-поза закіптюженої стіни. Шоломи, проґумовані плащі до кісточок, на грудях сталеві перев’язі, що кріпляться до ланцюжків, дуже гарні ланки в ланцюжках, але насправді це ганебно, це атрофія латних обладунків.

Побачивши мене, відсалютували, а я трохи стривожився, бо як моя німецька, чи достатньо добра. Однак треба спробувати.

— Wo wart ihr, ihr Schweine! — гарикнув я. — Diese Menschen warten hier auf euch seit einer Stunde![174]

Вони почали швидко про щось перемовлятися, не знаю, чи були аж дуже вражені, що їх бештає офіцер зі страшними літерами GFP на погонах, чи радше здивовані, що я їх бештаю через тих жидів, які тут зібралися і які, навіть самому собі мушу зізнатися, гидко смерділи.

Я ніколи не був антисемітом, але любити жидів — то теж не для мене. Ну тобто я міг собі любити Тувіма чи Лесьмяна, але таких пархатих і пейсатих жидів насправді важко любити, бо кожен знає, яка то страшна зараза.

Відвернувся.

Мої руки затремтіли, але ж мої руки не можуть тремтіти в цих страшних рукавах, не може тремтіти моя рука, на якій чорна пов’язка зі срібними літерами, які повідомляють про таємну польову поліцію, тому я відвернувся, ніби розлютившись, але ж я геть не лютував, я поставив їх на місце лише для розминки, відвернувся і пішов до шевроле, сів усередину і дозволив рукам далі тремтіти.

Жандарми зробили добір до праці, вибираючи якнайрославіших жидів, роздали їм лопати, кайла і заступи, після цього жиди позалазили у відкритий кузов вантажівки, стискаючи в руках реманент.

Ті, що зостались на площі, повернулися до сонного, беззмістовного проминання, жодної крутняви, бо пощо зараз крутитися, коли світ іще рідкий, іще не застиг у жодній формі, а щоб жидки могли крутитися, світ мусить мати форму. Без цього вони лише сонно снують.

Я завів двигун, під’їхав під плебанію і знову зайшов до костелу. Глухий гук моїх підборів на долівці готичної нави, а священик саме мовчки стояв біля вівтаря, риза на ньому, ніби гаптована золотом скрипка, я йшов, а він підніс угору гостію, тихо шепочучи свої латинські заклинання. Став навколішки, таким самим рухом, яким я салютував керівникові, так я звик іще з Ґрудзьондза.

Тож я став навколішки посередині, але зразу ж і підвівся, бо не хотів стояти навколішки, бо Бальдур фон Штрахвіц ні перед ким навколішки не стає.

Бальдур фон Штрахвіц стояв навколішки перед твоєю матінкою, стояв перед Білою Вірлицею і так ніколи й не підвівся, а ти це знаєш, Костоньку, ти точно це знаєш.

Священик зробив, що там йому належало зробити над чашею. Вино перемінилося в кров або й зосталося просто вином, а на що перетворюється кров у твоїх жилах, Константи, чи міг би ти попросити отця, щоб він перемінив не тільки вино на кров, й твою кров на іншу кров?

Бальдур фон Штрахвіц ні перед ким не стає навколішки, але я став.

— Unde et memores, Domine, nos servi tui, sed et plebs tua sancta, eiusdem Christi Filii tui, Domini nostri, tam beate passionid, nec non et ab inferis resurrectionis, sed et in coelos gloriosae ascensionis[175], — шепотів священик, а ти не чув жодного його слова.

Ти сів біля Дзідзі, вона глянула на тебе — і ти став на коліна.

— Offerimus praeclarae majestati tuae de tuis donis ac datis, hostiam puram, hostiam sanctam, hostiam immaculatam, — мало не безголосо шепотів священик, творячи знак хреста над гостією і келихом, а для мене все те було знайомим, але не настільки знайомим, бо всі знали це з дитинства, знали напам’ять, а я і геть не знав, доки не почав вчащати на месу в Ґрудзьондзі, а потім і в Теребовлі, а потім знову геть на неї не ходив.

— Panem sanctum vitae aeternae et Calicem salutis perpetuae, — прошепотів священик і далі шепотів, розводячи руки, білі рукави звисали з худих рук як білі хоругви, говорив далі, але я вже не слухав.

Я сидів біля Дзідзі, аж поки священик не дістався до свого «Ite Missa est», чи то до слів, які завжди викликали в мене дрож приємного піднесення, бо це власне закінчується нестерпна година нудьги і чарів, а від missa est було вже ніби з гірки, in principio erat Verbum, et Verbum erat apud Deum, et Deus erat Verbum, потім ще Ave Maria, gratia plena, Salve Regina, і вже могли б і йти, бо та меса приватна, наша, замовлена і вимушена, таж я і вийшов уже один раз, не мушу тут залишатися, не мушу тут бути, можу робити що мені завгодно, але все одно чекаю, чого чекаю? Бо я чекаю Дзідзю, що ж іще я міг би робити в цьому гівняному жидівському містечку, аж нарешті Cor Jesu sacratissimum miserere nobis, і кінець, кінець, дочекався кінця, ніби сидів на полковій месі в Теребовлі, нарешті можна зітхнути і вийти, вийти, і священик виходить, Дзідзя встає і виходить, і я за нею, а навколо мене сіро-зелений мундир і плащ і пояс із кобурою і пістолет-кулемет виходять.

— Тут переночуємо, — сказала мені Дзідзя перед костелом.

— Це ж де?..

— У плебанії. Вже пізно. Я тобі казала, що ми не будемо спати в полі. Владнай.

Із захристя виходить пробощ, уже без тих кольорових капеланських шат, лише в чорній сутані, тож підходить до священика, а він мене не боїться. Він боявся мене допіру, а зараз уже не боїться, а може, просто менше боїться.

— Ми заночуємо в плебанії, — кажу я.

Священик лише кивнув, підтверджуючи, що почув мене, бо ж мова не про те, щоб він погодився чи не погодився.

— Хай хлопець принесе речі з багажника, — додав я.

Священик знову кивнув і жестом, але без жодного слова, запросив нас до плебанії.

Увійшли. Усередині безлад, як і в усій Польщі, але слідів війни не видно, подумав Бальдур.

Бальдур?

У коридорі вікарій, провів нас до їдальні. Я подав йому плащ Дзідзі, тоді свій, шапку також, він усе старанно розвісив на вішалки і до шафи.

Ми сіли за великим столом, з одного кінця.

— Вечеря буде дуже скромна, ми й самі мало не голодуємо.

— Ми маємо гроші, — сказав я.

— Ні, ні, дуже дякуємо, але ні, — сказав пробощ, заходячи до приміщення. Також сів за столом.

За хвилину до їдальні зазирнув хлопець.

— Я ваш багаж заніс до кімнати, — сказав тихенько. У нього було розумне і смутне лице вчительської дитини.

— Я б хотіла собі окрему спальню, — застерегла Дзідзя.

Вікарій і пробощ перезирнулися, з яким виразом, із подивом? Не знаю. Перезирнулися.

— Пані може лягти в моїй кімнаті, а пан у вікарія, якщо бажаєте, — сказав старший зі священиків.

До їдальні ввійшла господиня, молода і висока. Поставила на стіл миску супу, біля миски — півбуханки хліба. Небагато.

— Це все, що є.

— Вистачить, дякуємо, — відповів я.

Примирливо? Чи ж примирливо?

Господиня розлила суп у тарілки й відійшла від столу, свій обід вона з’їсть у кухні. Міцні широкі стегна, плечі також сильні, як у плавчині, груди великі та важкі, не надто спортивні і не те щоб елегантні, але личать її образу. Одіж дуже бідна.

Пробощ виголосив молитву і перший, на правах господаря, зачерпнув із тарілки ріденький суп.

— Дивно, що пан пробощ із таким молодим вікарієм на фарі дозволяє собі таку молоду господиню, — почала розмову Дзідзя, саме тоді, коли треба було, по четвертій ложці супу, коли тиша стала вже виразна, але ще не бентежна.

Що ж то за такі думки, каже пані з Трубецьких Чеславова-Бєльська, ну ж бо, скажи мені, Константи, коли ми починаємо розмову на званому обіді?

Вікарій мало не захлинувся супом. Пробощ глянув на Дзідзю і хвилю мовчав, думав, як йому взагалі належить реагувати на таке проречення. Якщо підтримає розмову, чи означатиме це, що цих польськомовних німців він не лише впустив додому під невисловленим примусом, але що їх і гостить, що приймає їх. Вони в нього не ночують, а гостюють. І як реагувати на тверезу загалом заувагу цієї дивної відважної жінки, хто вона? І чи наважиться він образити її відсутністю відповіді, чи просто непривітною відповіддю? Але ж не застрелить його просто тут цей чоловік у сірому мундирі, офіцери не стріляють у священиків, та й точно не за вечерею, навіть настільки скромною. Але чи наражати і вікарія на цю гру, не заперечуючи її увагу й не відкидаючи її? А якщо це правда?

Тож пробощ хвилю мовчав, аж нарешті відповів:

— Жодної старої чи бридкої напоготові не було.

То мало що означає, бо зараз на шальках терезів лежить питання потенційної привабливості вікарія, котрий уже перевів подих, втупив погляд у тарілку і ретельно веслував там ложкою, ніби його на цілому світі не обходило ніщо, крім супу. Може, зрештою, так воно і було: передовсім утамувати голод.

— Але отець вікарій, він не такий, та й наша Ганна заміжня, до нас лише заходить, — пояснював отець пробощ, а пані Ганна внесла сумовиту пляшку вина.

Отець зміряв її поглядом.

— Ще чотири лишилося, пане-добродію, то я й подумала, що принесу, якщо у вас гості, то, може, ви б хотіли… — поволі замовкала.

— Ну то став, Ганно, вино, відкривай і виходь, — буркнув пробощ.

А я знаю, в чому річ, бо тепер він не тільки німця гостив, а ще й з німцем пив, німця поїв.

— Я принесу келишки, — відповіла, не збентежившись, — а пан вікарій хай сам відкоркує.

Відкоркував, розлив вино до склянок. Я спробував, гидке, але часом і гидке буває добре. Ми випили. Усі мовчали, Дзідзя бавилася тишею, що здійнялася над столом, ніби панувала над усіма і над усім, що тут при столі зібралося, може, воно й насправді так було, напевно, так і було, бо хто ж інший міг би так панувати.

— Пора нам іти спати, бо завтра вранці… — почав пробощ, підводячись із крісла, і щойно тоді зрозумів, що так і не вигадав жодної брехні і що насправді завтра зранку йому робити нічого.

Дзідзя сміялася вже на повен голос.

— Ну то ходімо спати, ходімо. А де ж велебні панове ночуватимуть, якщо ми займемо покої?

— Ох, та ми собі дамо раду… — засоромився пробощ.

— Отець пробощ, мабуть, дасть, але бідний вікарій… Таж не буде він спати в коридорі.

І таким очевидним був цей флірт, що навіть отець пробощ зауважив, а отцю вікарію, котрий, скоріше за все, був незайманим, трусилися руки і лице аж паленіло червоним. Але вони це проігнорували.

— Ви собі ще, панове, посидьте хвилинку тут, ми з Ганною приготуємо для вас кімнати, — пробурмотів пробощ, і обоє вийшли. З-поза дверей ми негайно почули, як старший капелан бештає молодшого, але окремих слів не було чутно.

— Подобається мені той вікарій, — сказала Дзідзя.

— Неправда. Тобі не може подобатися той кавалочок чоловіка, він іще практично хлопчик.

— Не може? Це заборона?

— Радше здивування.

Усміхнулася. Усмішка ігристо іскриться.

— Може, мені його спокусити?

— Небагато з того матимеш, бо він такий невинний, що вся забава закінчиться, ще коли він побачить, як ти бавишся волоссям.

Я пробував зберігати холоднокровність і вдавану байдужість, вона оцінила. Далі бавилася волоссям, аж я почав побоюватися, як той хлопчина зреагує на таку відкриту, вульгарну й цинічну увагу. Так сказала би пані з Трубецьких Чеславова-Бєльська: ця дівчина справляє на мене враження вульгарної, схильної до цинічних романів, вважаю, що, спілкуючись із нею, ти перекреслюєш усе, чого ми намагаємося навчитися на цих уроках, бо ж справжній поляк не озирається на таких дівчат, які малюють собі шви панчіх на литках, а мені, власне, на тих швах залежить, а тобі, власне, на тих швах залежить, мені було п’ятнадцять, і ночами я посмикував істотну частину свого тіла, і бруднив постільну білизну, марячи тим, що така дівчина в таких панчохах могла б зі мною зробити, ніколи не думав, що я міг би зробити з нею, тільки думав, що вона могла б робити зі мною.

До їдальні повернувся пробощ із двома запаленими нафтовими лампами в руках.

— Прошу, кімнати готові.

Ми пішли за ним, сходи, коридор, одні двері для мене, поруч інші для Дзідзі, одна лампа для мене, інша лампа для Дзідзі.

— Ідемо спати? — запитав по-дурному, по-дурному запитав. По-дурному.

Дзідзя глумливо зітхнула і зачинила за собою двері спальні пробоща. Тож я ввійшов у кімнатку вікарія і теж зачинив двері, бо ж не могли вони бути відчинені. Розстебнув пояс, стягнув куртку і вже не мав сили марудитися з чоботами, тому просто в чоботах ліг на ліжко, одначе пильнуючи, щоб не забруднити білизну, тому мої стопи звисали за ліжком, одна на другій, так що мені було не надто зручно. За хвилину хлопець приніс багаж, я сказав йому зняти з мене чоботи, і він мене роззув, був би з нього вправний ординарець, не питав його, звідки така вправність, він вийшов.

Я лежав далі, а за вікнами вже ніч, хоча тільки шоста. Я глянув на годинник. Уже пів на восьму, не шоста. То вже й насправді нічого вставати з ліжка, тож я заснув і спав не знаю як довго.

Кроки в коридорі. Розплющив, розплющую очі. Кроки в коридорі, босі, бо не стукає підошва, тільки м’яко поскрипують дошки. Крізь вікно місяць, іще майже вповні, але вже видно, що буде маліти. Шпара під дверима темна, тобто хтось іде без світла. Устаю так тихо, як лише можу, підходжу до дверей і прохиляю двері, ніби відхиляю віко власної труни, і бачу, як іде. Господиня йде, скрадається, її пишні стегна, Ганна йде, таж вона не ночує тут, але йде, скрадається, йде босоніж. Зачиняю двері. Стукає.

— Яцку, — шепоче. — Яцку!.. Відчиняй, — шепоче.

Яцек? Голосом Іґи. Вікарія звати Яцек? Голосом Салі.

Не відчиняю. Двері.

А вона й зовсім не тут, вона далеко, Костоньку, в неспаленому домі, бо далеко від містечка в тому домі тулить до себе дітей, перед якими ще стільки нещасть, стільки страждань, стільки болю, сорокові роки, і п’ятдесяті, і шістдесяті у Зволені, нащо вона їх пестить, для якого життя, нащо? Але ти того не знаєш, може, знаєш не про них, але знаєш загалом. Знаєш?

Не знаю.

Не знаю, чи знаєш, Костоньку.

Кроки в коридорі, і розплющив очі, розплющую. Кроки босі, тихі, без підборів, тільки підлога рипить, м’яко риплять дошки. Тихо зсуваюся з ліжка і тихо, щоб нічого не зарипіло, до дверей, але підлога все одно рипить, а зі стіни дивиться на мене Господь Ісус, прочиняю двері, ніби прочиняю сталеву браму схрону, боячись кулі, поволі, поволі, виставив би польовий бінокль, але тільки визираю, бо немає бінокля.

Темним коридором плебанії йде Дзідзя, але місяць саме вповні, хоча вже й малітиме, а Дзідзя гола, але загорнута в біле простирадло, і звідки йде, бо куди йде, до кімнати свого пробоща, але звідки йде Дзідзя?

— Костику? — повернулась до мене.

Я швидко зачинив двері, а серце моє ніби нагло зірвалося, ніби вона зловила мене на чомусь соромітному, бо, може, так воно по суті й було, може, вона й спіймала мене на чомусь соромітному. Риплять дошки, підлога. Місяць саме вповні, але скоро буде маліти.

— Костику. Відчини, — сказала мені крізь двері, зблизька. Була зразу за дверима.

Відчинив. Вона була гола, голизну прикрила тільки простирадлом і ввійшла, не питаючи. Замкнула за собою двері, а я побачив її тіло, хоч воно й далі було заховане під простирадлом, і так її побачив, її тіло, таке худорляве, так не на мій смак, і так сильно захотів її, а вона прийшла і була тут, зі мною.

Я потягнувся до того тіла, що було загорнуте в простирадло, і притягнув її до себе, і мені не завадили, вона не заважала. То й усе.

— У тебе в кишені пістолет чи ти просто радий мене бачити? — пожартувала, не відриваючи лиця від мого плеча. Нащо жартувала?

Я здригнувся в пласкій усмішці, ледь-ледь, і спробував, пробую її поцілувати, це нелегко, бо її лице на моєму плечі, тому я пробую, лице шукає дороги до іншого лиця, лице пробує повернути інше лице до себе, і воно вже знає, друге лице знає, що вуста ціляться, заміряються на вуста, вже чує на губах його подих, і коли це станеться, то все станеться.

— Константи! — відштовхує мене. — Що в тебе вселилося!..

Я даюсь бути відштовхнутим, дозволяю їй відштовхнути мене, тож вона мене відштовхує, відштовхує, і ось нас уже розділяють океани, ось уже нас розділяє все, хоча я стою босий у бриджах і сорочці, за моїми плечима місяць, а вона стоїть гола і загорнута в простирадло, боса стоїть, а між нами чорні океани.

— Геть здурів? — питає Дзідзя, пирхаючи.

Відкриваються груди. Глитаю слину, і що, і що?

— Вибач. Ти ж прийшла сюди, майже гола… — пояснюю.

— І ти вирішив, що мене можна виїбати? — питає так, як не має питати, нащо це слово, нащо? Так може говорити м’ясник. Або капрал. А це вона так каже, так каже Дзідзя. Я думав, що я вже інший, що через неї, завдяки їй я вже інший, що я змінився, зрозумів, що я то я, осібний і сильний. А зараз знову.

— Не буду я з тобою спати, Константи.

— Але ти тулишся до мене гола, загорнута тільки в простирадло.

Дзідзя знизує плечима.

— Засвіти лампу.

І я шукаю запальничку, я ж її поклав десь біля лампи, є ж запальничка, піднімаю закіптюжений абажур, запалюю, скручую ґніт, добре.

Дзідзя сідає в узніжжі ліжка, повернувшись до узголів’я, сідає так, що я знаю, що мушу сідати в узголів’ї, далеко від неї, тільки повернувшись у її бік, і так сідаю.

— Константи! — каже Дзідзя, і в її голосі немає ні злості, ані кпинів.

Слухаю.

— Константи…

— Де ти була? — питаю, дурний, питаю, бо я дурний, а вона була готова сказати мені щось важливе, щось, що я хотів би почути, але я мусив запитати, а вона тепер мені не скаже, бо я запитав: де ти була, де була, дурню, дурню, і я бачу.

Я бачу, що вона готова була сказати мені щось важливе, а зараз холодна злість і холодний сміх. Я все зіпсував. Нащо?

— У вікарія була.

— У вікарія?

Дурню, дурню, дурню.

Сміється з мене. Не до мене — з мене.

— У вікарія. І скажу тобі, що насправді з нього не такий і поганий чоловік.

І я ж знаю, що вона бреше, чи я знаю, що бреше, знаю, що бреше, але ні. Бо, може, бреше, а може, й ні.

— Мені все розповісти? — дражнить.

— Не розповідай.

Бо якщо не розкажеш, то я зможу думати, що то все неправда, то я зможу думати, що то неправда, бо то таки брехня, але якщо вона скаже ту брехню ще кілька разів, то я вже не зможу так думати, хоча ти в нього таки не була.

Не була, Костоньку. Не була?

— Константи, ти міг би жити інакше.

— Як?

— Ти міг би жити собою самим, не іншими. Правду кажу, ти міг би.

Її голос, її слова, її очі. Знаю, що не буде жодної фізичної близькості, але чи може бути близькість більша, ближча, міцніша?

— Хто ти, Константи?

Хто я? Я Константи Віллеманн, і я люблю жінок, автомобілі та морфій, люблю сидіти в кав’ярнях із відомими людьми, сам при цьому не будучи відомим, а проте сиджу, сидів із ними як inter pares[176], що вивищувало мене понад ними, бо кожен, хто там сидів, мусив чимсь вирізнятися, мало бути генералом, треба бути Венявою, мало поетом, треба Тувіма або Лехоня, а я поміж них сиджу, сидів, я ніхто, а тому хтось, бо всі знали, що я син німецького графа і що я зрікся, хто зрікся, але таки знали, і та моя ніякість вивищувала мене над ними.

Я Константи Віллеманн, люблю жінок, люблю танцювати і не люблю коней, віддаю перевагу автівкам, люблю шотландський твід і літні костюми з тонкої тканини, люблю авторалі та обертальний паркет в «Адрії», люблю джаз, люблю шампанське і морфій, не люблю ні війська, ні мундирів.

— Хто ти, Константи? — повторює питання Дзідзя. І встає, задмухує пломінчик лампи, повертається туди, де сиділа, не торкаючись мене дорогою, хоч я й близько. Жовте світло зникає, залишається синє.

— Хто ти, Константи? — слова тривають, слова досі не згасли.

— Ich bin Baldur von Strachwitz.

— Хто ти, Константи? — повторює питання.

Не втекти.

— Не знаю.

— Ти той, хто є, розумієш? Ти такий, який є. Не інший. Розумієш? — каже Дзідзя, притримуючи біле простирадло на худому білому тілі, білому від місяця.

— Не розумію.

— Знаю, що не розумієш. Ти був би іншою людиною, якби розумів.

— Я не німець.

— Знаю.

— Я поляк?

— Неважливо.

Неважливо. А що важливо? Усе моє життя минуло під знаком: бути поляком, бути поляком.

Дзідзя встає, простирадло обвиває її худе тіло, облягає маленькі груди.

— Іди спати, Константи.

Вийшла. І я залишився сам із місячним світлом, якого не хотів, тому засунув штори, упав на ліжко й заснув.

Розділ XI

— Уставай, Костику.

Пахне тютюном. За вікном темно, в кімнаті жовте світло. Годинник, блищать зеленим стрілки. П’ята. Що?

— Уставай, пора.

Дзідзя з цигаркою в руці, вдягнена як у дорогу, а я розбитий. Лампу, мабуть, Дзідзя запалила. На нічному столику поставила горнятко з кавою, пахло як кава, смачно.

— Чекаю біля автівки.

І вийшла.

Швидко вдягнувся, тільки з чоботами мав трохи клопоту, бо литки мені наче трохи опухли, але нарешті таки взув. Потім я почистив зуби над бляшаним умивальником, вода у дзбанку дуже холодна, гукнув у порожній коридор, Ганна принесла гарячої — для гоління. Не дивилась на мене, погляд утуплений у підлогу. Над умивальником маленьке дзеркальце, у плямах. У ньому моє лице, порване, поламане, перекошене шрапнеллю з англійського снаряда, лице не таке, як у документах, лице-маска, лице-не-лице, потворне лице. А посцяти, посцяти як?

Посцяв із прутня Константи, поголив гладеньке лице Константи.

Пригладив скуйовджене волосся, застебнув куртку, потім плащ, два ряди ґудзиків, пояс із кобурою і застебнув на плащі портупею, взяв багаж і свій пістолет-кулемет і вийшов у двір, де було ще геть зовсім темно.

— Уже чверть години тебе чекаю. Міг би принаймні дати ключі.

— Та ти ж вийшла, коли я ще з ліжка не встав.

Посідали, завів двигун. Погода зіпсувалася, похмуро, дуже холодно, висока вологість.

— Куди їдемо? — запитала Дзідзя.

Мапа в мене в голові, їдемо на південь. Я засвітив фари, і вслід за снопами світла ми проїхали знищеними вулицями аж на ринок, повернули ліворуч, тоді праворуч, виїжджаючи з розваленого ринку, яким тепер уже ніхто не снував.

Шосе на Цєпелюв було порожнє, то навіть не було шосе, хоча поверхня дороги асфальтована. Їхати треба було обережно, тому про те, щоб розганятися більш ніж до сорока за годину не було й мови; отож ми їхали поволі.

Над синьою купою хмар займався день, а ми проїхали Сицину, далі Цєпелюв, а там маленький ринок, на ньому маленький рух, жидів менше, ніж у Зволені, але там чекали роботи, а тут просто снують світом, шукаючи собі чогось поїсти, з ними — кілька меланхолійних хлопів. А поміж ними ще трійко брудних дітей.

— Зупинися, будь ласка, — попросила Дзідзя, і то були перші слова, які вона промовила від самого Зволеня, хоча ми вже їхали добрих півгодини.

Двоє маленьких хлопців, босі. Третя дівчинка, більша, мала на своїх, може, десятирічних ніжках матер’яні черевички.

— Що робите, діточки? — запитала Дзідзя, опустивши вікно.

— Живемо, ласкава пані, — відповіла найстарша дівчинка.

Моя товаришка простягла з вікна руку зі срібним Пілсудським.

— Прошу, тут маєте десять злотих.

Хлопчики запитально глянули на старшу товаришку. Та не звертала на них уваги.

— А що треба за тих десять злотих зробити, добра пані?

— Нічого. Просто взяти. Купіть собі та мамі булочок на сніданок.

Дівчинка взяла монету, ретельно оглянула, аж я подумав, чи не прикусить іще, але вона тільки сховала її до кишені плащика.

— Мама померла, — сказала.

— Через війну?.. — злякалася Дзідзя.

Дівчинка глянула крізь вікно на мене, на мене глянула, на мене, її око спинилося на моєму темно-зеленому німецькому комірі. Німецькому.

— Ні, — відповіла. — Три роки вже буде, як мама померла. Пішла родити до жидів і якось померла при тих родах.

— Поїхали, — я витиснув слова крізь стиснене горло.

Дзідзя мене цілком проігнорувала, хоч то я сидів за кермом, я кермував, я міг завести двигун, витиснути зчеплення, відкрити дросель і їхати, їхати. Я міг. Але не поїхав.

— Як тебе звати? — питала Дзідзя.

— А це важливо?

— Ні.

— Мадзя.

— А то твої родичі тут, Мадзю?

— Та де. Я цих байстрюків не знаю, — рішуче відповіло дівча.

— І не поділишся з ними?.. — запитала Дзідзя.

— Мови немає.

Дзідзя з розумінням кивнула, покрутила корбу, скло піднялося.

— Ну то їдьмо.

Перший поворот ліворуч, дорога зовсім кепська, гірша, ніж я пам’ятав, якщо пам’ятав, щось пам’ятав, але що? Колись цією дорогою їхали. Але чи точно? У Зволені так, у Зволені точно, але чи сюдою?

Зліва озерце, біля озерця — млин. При дорозі чоловік, і халупки при дорозі, котра вже майже стала стежкою, посередині поросла травою.

— Шосе на Липсько? — запитав я.

Чоловік злякався німецького мундира і польських слів, але не втік, може, боявся втікати. Обдертий, вусатий і сумний, високі хлопські чоботи і шапка, котру він негайно зірвав з голови. Незважаючи на дощ, що саме почав байдуже моросити.

— Не на Липсько, пане, — відповів.

— То повертатися до Цєпельова? — запитав я.

На хвилю задумався.

— Не вертати, пане, не вертати, дороги шкода. То за хвилю треба буде звернути вправо на Калкови, там буде така доріжка через ліс, а в Струдзі вельможний пан уже на шосе на Липсько виїде.

Приглянувся до нього. Чому? Старий вусань, шапка в руках. У такому світі живемо: я сиджу в американській автівці в німецькому мундирі, маю зброю, і біля мене сидить вродлива жінка, а він стискає в руках шапку і не має автівки, зброї, мундира, нічого не має, тільки ту шапку. От чому так і декотрі завжди мають усе, а інші не мають нічого? Найдурніше з питань! От якби всі мали всього порівну — тоді доречно було би запитувати: чому, чому…

Поїхав. Повернув праворуч, як було сказано. Дзідзя мовчала, дивилась у вікно праворуч, ніби образилася — ну що, чому на мене, що ж такого між нами, щоб Дзідзя ображалася. Дурня. За вікном бідні паркани, Калкови.

А потім ліс. Сосни. Їдемо.

Лице Дзідзі відвернулося від мене. Дзідзя далеко. Моє коліно, важіль коробки передач, перфорована бляха пістолета-кулемета, а далі коліно Дзідзі, її коліно в тілесного кольору панчохах.

— Обережно!!!

Світ згортається і гусне.

Гальмо, скрегіт, страшний скрип, автівка летить боком, тіло спиняється міцним паском, я знаю, знаю, я вже був у двох аваріях до війни, знаю. Нутрощі туго змотуються. Але бачу: я ще впораюся, от тільки повернуся на дорогу, руки на кермі лежать міцно, як морські вузли, газую і вліво, і вже знаю.

Все буде добре.

Гальмую за півметра перед поваленою впоперек дороги сосною. Нарешті видих, мої та Дзідзині легені видихають повітря. Але я ще відчуваю в тілі дрож, піднесення, тож дивлюся, бачу, думаю швидше: дерево зрізане. Свіже.

— На землю! — кричу до Дзідзі, а сам лівою відчиняю двері, правою хапаю автомат і вилажу з автівки. Вже. Пізно.

З лісу на мене летить зелений мундир. Багнет на стволі карабіна, багнет увіп’ється в мої груди. Французький шолом адріан. Але він спотикається об камінь, втрачає рівновагу, не падає, але губить ритм.

Я зможу. Відводжу затвор назад. Я зможу. Ніколи не стріляв з пістолета-кулемета. Стріляю, погано, дивно, лежачи, навскидь, приклад впирається в землю, але зелений мундир, шолом французький адріан близько.

Влучив, дві кулі в груди. Повернувся і впав. З лісу іржання коня. Засідка. Польські улани. Я вбив людину.

Я знаю лице цього вояка, котрому дві кулі в груди.

Падає випущена з карабіна куля, але хибить, здіймає хмарку піску, куля неподалік мене, стрільця не бачу. Міг померти, нині й на віки вічні амінь. Крізь відчинені двері автівки наді мною тріскає пістолетик Дзідзі. Другий постріл із карабіна, і знову хибить, а я повертаюся на живіт і тну по лісі чергою, ніби луплю з еркаему, і не влучаю ні в кого, і клацання затвора, коли бойок пробиває повітря в порожній камері; тиша, кінець. Уже знаю, що програв, ні в кого не влучив, не маю другого магазина, він лежить у патронташі в автівці на підлозі. Надто далеко. Нічого було все випускати в безглуздій черзі. Пістолетик Дзідзі також мовчить. Повертаюсь на спину і тягнуся до кобури на стегні, але знаю, що не зможу, бо з лісу вже летить другий зелений мундир, улан летить, шолом також французький адріан, а під ним упізнаю: старший улан Бочьонґа, тільки замість еркаема карабін. Летить на мене багнет, Бочьонґа не стріляє.

Але ж він уже мертвий, зловив кулю в лоб на Ґурській, перед Сєлецьким лісом зловив, коли я вислав його до еркаема, зловив, у лоба зловив, крізь шолом адріан французький зловив кулю просто в лоба, вийшла з потилиці, плечі похляпані кров’ю і мозком, і голову схилив на приклад еркаема на передпліччя, летить на Бальдура фон Штрахвіца, багнет на мене летить, кінець.

— Стій!.. — Крик із лісу.

Бочьонґа, котрий уже неживий, ми поховали його під костелом Воскресенців чи не місяць тому, але й це, попри все інше, не пояснює того, що зараз на мене з багнетом летить той, чия голова була фундаментально прострелена, а тіло ґрунтовно і по-католицьки закопане, хоч і під Воскресенців. Летить на мене, і що, воскрес?.. відстібаю кобуру, не відстебну.

Але не долетів. Якусь секунду я думав, що то Дзідзя застрелила його з пістолета, але Дзідзя не застрелила його з пістолета, бо вона б не встигла знайти в сумочці другий магазин, якщо в неї взагалі був другий магазин, і зараз хтось витягує її за волосся з шевроле, а Дзідзя верещить, пусти, хаме, верещить! Її вереск передчуває задерту спідницю, подерту білизну. Не знаю цього вереску, ніколи його не чув, ніхто ніколи при мені не ґвалтував жінку, але таки звідкись знаю.

То не через Дзідзю, але спинився страшний улан Бочьонґа і не прохромив мене багнетом, але спинився багнет на моєму горлі, вістря вперлося в шкіру, моя права рука завмерла на піврозстебнутій кобурі, уже ремінець пряжки вивільнив, уже тільки розстебнути кобуру і дістати пістолет, але вже пізно.

— Не вбивай! — крик із лісу.

Знаю голос. Виходить. Як клепсидра, бо плащ по кісточки підперезаний паском, знизу широкий, у плечах широкий, у талії вузенький, шабля, рогативка, Virtuti причеплено на груди, чоботи начищені, остроги, кобура на поясі, віс[177] у руці. Ротмістр Хохол. За ним іще двійко: улан і піхотинець у глибокому піхотинському шоломі.

— Що з капралом Ванічком? — питає, вказуючи на того, кого я застрелив.

Піхотник торкається шиї.

Я вбив людину. Я нічого не чую. Вже й не сподівався щось почути. Не боюся вбивати людей, бо власної смерті теж не боюся.

— Убитий.

— Убитий, — на мить замислився Хохол, тоді підходить до мене, і стає наді мною, і нагло впізнає мене, і не впізнає. Впізнає, бо впізнає моє лице. Але не впізнає.

— Віллеманн? — запитав. І якщо взагалі можна не вірити власним очам, то він не вірив. Але дехто ніколи не вірить власним очам.

— То він, пане ротмістре, — відповів Бочьонґа. — Тільки мундир якийсь інший. Але то він. Пам’ятаю його з форту Домбровського.

— Та в пизду того Домбровського, ти ж був у моїй чоті, бадилю, тебе ж застрелили!.. — бурчу я.

— Ожондало, заберіть у нього пістолет і автомат, — командує ротмістр.

— Ванічка вбив.

— Та ж це Бочьонґа, старший улан Бочьонґа, — домагаюся правди.

— Не тільки зрадив, Віллеманне, а ще й здурів? — тверезо здивувався Хохол. — Бочьонґу на Ґурській застрелили, поховали під костелом Воскресенців. А це вахмістр Ожондала, шволежер із другого шволежерів, і він не застрелений, марно ти старався, Віллеманне.

— Пане ротмістре, а що з тією німецькою курвою? — запитав солдат, який витяг Дзідзю з автівки і зараз тримав її за волосся, а вона стояла на колінах у пилюці.

— А чому ти кажеш, що вона німецька курва? — здивувався ротмістр, ховаючи пістолет до кобури.

— Бо польською верещала. А з німцем сидить.

— А, ну так. А що б ви з нею хотіли?.. — недомовлено урвав він власний голос.

Солдат сторопів.

— Ну, пане ротмістре… знаєте, пане. Красавіца. А давно нічого…

— Може, потім. Зараз мушу їх вислухати, перш ніж ми вирішимо, що, як і де. Ясно?

— Він Ванічка вбив, — понуро сказав Бочьонґа-Ожондала, забравши в мене зброю, сказав, ніби хотів застрелити мене hic et nunc[178], перш ніж я зможу встати.

— Я пана ротмістра бачив у Варшаві. Позавчора. Збив посеред вулиці, на цій машині їхав, на шевроле, — сказав я, боронячись і все ще лежачи на землі.

— Не пам’ятаю, щоб ми там бачились.

— Але ми справді бачилися.

— Знаєш, пане Віллеманн, я останнім часом не найкраще почуваюся.

Підняли мене, Ожондала і стрілець у круглому шоломі, підняли і понесли, у ліс понесли мене, і Дзідзю за мною понесли до табору, а тоді падав дощ.

І я в тому дощі ніс незаслужене клеймо, я, Бальдур фон Штрахвіц, бо я нікого не зрадив. Weil ich niemanden verraten habe.

Незаслужено ніс, бо нікого не зрадив, я, Константи Віллеманн, я.

За нами мокрим перегноєм тягли тіло Ванічка, якого я застрелив. На плечі Бочьонґи-Ожондали мій пістолет-кулемет висів порожній і мертвий.

— У Варшаві, пане ротмістре, ви казали, що ви польський король, — сказав я.

Хохол повернувся до мене, здивований.

— Мене звати Ян Хохол, я останній король Польщі, — сказав, здивований, що я взагалі запитав.

Ожондала кивнув, підтверджуючи очевидне.

Життя — це сон.

Але це не сон.

У таборі вогонь, два порожні намети, троє коней — один добрий, верховий, дві шкапи, годяться хіба до піхотної бідки[179], не кавалерійські, а при них один конюх.

Мене посадили біля вогню, біля мене німецька курва Дзідзя.

На безкінних сідлах, поставлених навкруж, бо коней було мало, а на чомусь треба сидіти.

— Ожондало, веди решту в патруль. Узліссям на захід, через шосе, але так, щоби вас із Анусина видно не було, до Домбровської Поремби, звідти просікою назад.

— Там, де… Ну, ви знаєте, пане ротмістре… — заїкнувся Бочьонґа, котрий видавав себе за Ожондалу.

— Ні, там іти не конче, що ж там може змінитися. Кого вбили на світанку — той і залишиться вбитим. Я послухаю в’язнів. Виконувати!

— Так точно, пане ротмістре. Дозвольте запитати.

— Дозволяю.

— Амуніція закінчилась. То як іти в патруль?

Хохол аж підскочив.

— Як то — закінчилась! Таж ви мали, Ожондало, два набої, уранці ви мали два набої! У чому зацікавлений стрілець, вахмістре, у чому?!

— Доповідаю, що кожен стрілець зацікавлений у тому, щоб вести вогонь одиночними, щоби після кожної битви можна було сказати, у яку ціль мітив кожним пострілом, — понуро процитував вахмістр.

— Саме так. У яку ціль ви мітили кожним пострілом, вахмістре?

Капрал Ожондала заціпенів, утупився в землю.

— Доповідаю, що мав дві кулі, але двічі вистрелив, коли той німець сік нас із автомата.

— Ну от, прошу, а скільки разів ви влучили, вахмістре? — далі бештав його Хохол.

— Доповідаю, що взагалі не влучив, — відповів вахмістр, але на його щоках палала не скруха, а лють.

— Я наказав: не стріляти! Куля дурна, а багнет — молодець!

— Прошу пробачення, пане ротмістре. Доповідаю, що забрав у німця пістолет і кулемет. До сімки є два повні магазини; кулемет порожній.

Хохол втупив у нього хижий, лютий погляд.

— Ви ж не думаєте, Ожондало, що підете в патруль із пістолетом?

А я подумав, що тут слово за слово могла б зібратися ціла рада військових делегатів. І будуть відрізати погони, і хтозна, може, й щось іще. Ожондала відклав мій пояс із кобурою і пеемом.

— Доповідаю, що не посмів би, — важко відповів.

— То й добре. Вирушайте. І дорогою те дерево приберіть.

Ожондала кивнув, і пішли, закинувши карабіни на плечі, пішли. Хохол дістав з кобури віса, який донедавна був там. Підкинув дрова у вогонь.

— Ну то кажи, Віллеманне.

— А що маю казати?..

Хохол не відповідав. Дзідзя сиділа біля мене, навпроти ротмістра, сиділа напружено, але без страху. Хоч їй і загрожувало зґвалтування. Я б здивувався, якби вона була злякана.

— Нічого йому не кажи, — раптом шепнула.

— Я це чув!.. — Хохол пригрозив нам пістолетом. — Знаєте, що я маю владу вас розстріляти?

— Ти б не мав жодної влади, якби в руці не тримав пістолет. Ніхто тобі не дав влади згори, — відповів я.

— О, що ні, то ні! — обурився Хохол. — Мене звати Ян Хохол, і я останній король Польщі! Моя влада походить від того, хто мене створив.

— Ото дурне, — шепнула Дзідзя.

— Я. Все. Чув! — відрізав Хохол. — Ну то накажу вас розстріляти. Тебе за зраду. — Показав на мене стволом. — А тебе, жінко, за панібратство з ворогом.

— Зроби щось, — шепнула Дзідзя. — Тільки ти можеш нас розконспірувати перед ним.

Цього разу Хохол не почув. Чому я спокійний?

— Я розповім вам свою історію, щоб ви побачили свою мізерність, — оголосив ротмістр, устаючи з сідла.

Поклав руки на плечі, не випускаючи віса з рук. Почав спроквола походжати навколо вогню, я думав, що він підійде до мене, приставить ствол, як до пораненого коня, але ні, лише походжав перипатетично, говорячи.

— Я тебе ніколи не поважав, Віллеманне. Та й ти, зрештою, знаєш, що про тебе казали, лисе ти фарбований? Що поляк ти тільки зверху, а трохи пошкребти — і буде німець. І що ж, хіба не мали рації ті всі, Ксик, навіть Рудницький це слухав, але не заперечував, не мали вони рації?

Підніс угору руку з пістолетом, поставив ногу на сідло, ніби актор під час піднесеної декламації, і говорив. Конюх, що сидів неподалік, виринув із дрімоти і вслухався в промову Хохола як заворожений, бурмочучи щось собі під ніс, і його бурмотіння зливалося з мовою лісу, творячи одностайний, піднесений акомпанемент до слів ротмістра. А той казав:

— Я не складу зброї, ніколи. Моя рука випустить зброю тільки тоді, коли буде вже холодна й мертва. Таку присягу я склав Язловецькій Діві, ще перш ніж ми пішли на війну, від тієї присяги не може мене звільнити ні полковник, ні наш головнокомандувач, Сміґли-Ридз, ні навіть Бог, лише вона. А від неї я наказу на капітуляцію не чув і почути не сподіваюся. Серед усього народу я знайшов п’ятьох чоловіків, котрі погодилися зі мною в доброму розумі ту присягу повторити, і чи ж тих п’яти чоловіків не вистачить, аби цілий народ воскрес? Вони будуть почином Нової Польщі, Польщі Духу, Польщі, відображеної не лише кордонами й урядами, але Польщі, відображеної серцем. Їхня кров, бо вона мусить потекти, як і моя кров потече. Їхня кров засіє зерно відродження.

І зненацька засміявся, ніби зрозумів безглуздя сказаного. Конюх перестав бурмотіти.

Тільки в його словах був глибокий глузд, Костоньку.

Чому ти не боїшся, Костоньку? Ротмістр знову закружляв навколо вогню.

— Кинься на нього, забери в нього пістолет, і втікаймо, — шепнула Дзідзя.

Зроби це, дурню! Ти ж від нього молодший, сильніший! Таж тебе розстріляє цей чоловік, він божевільний, а якби й не був божевільним, то і так тебе може розстріляти цей недобиток, жовтневий партизан.

Але, може, ти не боїшся, бо бачиш далі, ніж я, чи то можливо, що ти бачиш далі, ніж я, єдина, котра тебе насправді любить?

— Про яких замордованих на світанку була мова? — раптом запитуєш ти. Запитую.

Хохол непритомно глянув на мене, зупинившись на середині перипатетичного кроку. Дивиться на тебе, мене, на мене дивиться, пильно, уважно, чуло.

— Триста замордованих! — шепнув. — Звірячо забитих безборонних бранців із сімдесят третього піхоти, вбитих як звірі, німецькими мучителями вбитих.

Я доволі нервово глитнув. Не вистачало тільки, щоб рознервувався, бо ж і так готовий мене на місці вбити.

— На броньованих машинах приїхали, гусениці м’яли мазовецький ґрунт, — декламував Хохол. — І бились, і слави зазнали, і піддалися наші хлопці, коли їм амуніції забракло, і не подумали набій останній собі лишити.

Конюх закрив лице долонями, хитаючи головою.

— Але для переможців слова «лицарство» не існувало, вони здерли з наших доблесних, хоч і переможених вояків куртки, обрізали їм підтяжки, щоб не могли втекти, і розстріляли яко бандитів, розстріляли з автоматичної зброї і тіла звалили в канаву, недалеко звідси, у Домброві.

— Наша піхота не має підтяжок. Не мала тобто, — тихо сказав конюх.

Хохол раптом осів на сідло, кинув пістолет на землю, закрив лице руками.

— Зараз, — прошипіла Дзідзя.

Я глянув на неї, наляканий. Боявся потягтися за пістолетом.

— Та до холери, зроби це. Він божевільний.

Тож я сягнув до кобури. Конюх зграбно перекотився назад, за дерево. Розстебнув, дістав зауера. Хохол плакав, не підносив голови, тож я зарядив пістолет і застрелив Хохола.

Я підійшов — він був мертвий. Підняв віса, дістав магазин — порожній.

— Застрель іще того дурня, — наказала Дзідзя, ніби просила мене зірвати яблуко, хоч то по суті так і є, вбити людину — то ніби зірвати яблуко.

Усупереч тому, що багато хто думає, це дуже просто. Дехто відчуває перед цим якийсь магічний страх, ніби вбити людину — то якось не так, як просто кинути камінь у річку, зрубати дерево чи висипати зі жмені пісок. Декотрим, хоч і мало кому, здається, що Бог цього не дозволяє; тільки от навіть якщо Бог чи боги підносяться над світлистим склепінням неба, то вони створили людину так, що вона нічим не відрізняється від каменя, який точить бистрина. Вона й не є нічим іншим.

Інші гадають, що коли вони самі бояться смерті, то не належить робити ближнім те, що тобі самому не миле; не розуміють дурні, що страх власної смерті є так само чудовим приводом для вбивства, як і будь-який інший, як і відсутність приводу.

Ще інші думають, що людина — то цінність; що людина по суті своїй є цінністю, такою самою, як дерева, ящірки і рінь гірських потоків. І та цінність смертю непощербна, смертю неубавна, навіть якби життя втрачала остання людина на землі, і така хвиля, безумовно, настане, і не розверзнуться небеса, і взагалі нічого не станеться, тільки вітер обточуватиме спадщину нашого небуття, злущиться фарба з фасадів великих американських будинків у передмістях Чикаго, і розсиплються глиняні будинки банту, і шакал загавкає на Іспанських сходах, і тигри вилежуватимуться на Красній площі, а леви — у жорстколистому лісі, що проросте на місці Марселя, і їжаки напишуть про нас книжку на бурій корі або й не напишуть, бо їхні їжачі голови будуть зайняті іншим.

Так думають інші. А я розумію, що застрелити людину — це означає тільки кулю, яка дрижить, пролітаючи ствол. Тільки що серце перестає битися, і тільки те, що воно перестає відчувати свій мозок, — і все, кінець. Ось і все, уся маленька перемога вбивці, стара як сам світ.

І хто це думає, я це думаю, Костику? Ти, Костику, цього не думаєш, отже, то я думаю, твоя тиха пророча товаришка, підвішена над тобою, як медуза у воді? Denke ich das Baldur ohne Gesicht? Und wo bin ich, jetzt?

Ich denke das.[180]

Я це думаю.

Я.

— Та застрель його! — сказала Дзідзя.

— Не треба, ясна пані, — відповів конюх з-поза дерева. — Я вже й так майже мертвий.

— Не маю наміру, — сказав я, бо не застрелити людину так само легко, тож ти його не застрелиш, сказав ти, мій любий.

— Поховай його, — сказав конюху, котрий не мав імені.

— Нічого його ховати.

— Що з тими помордованими в’язнями?..

— Та нічого, паночку. Замордовані або й не замордовані. Закопані в канаві при Домбровській Порембі або й не закопані. Уже зогнили або ще не почали гнити. Так або так.

— Ходімо, — наказав я.

— Добре, Константи, — надзвичайно м’яко відповіла Дзідзя і сама обм’якла, нараз утратила свою войовничу поставу амазонки, навіть її ніс, завжди такий гострий, зараз видавався заокругленим.

Я взяв порожній кулемет і рушив назад до автівки.

Біля автівки, на відсунутому з дороги поваленому дереві, сидів Ожондала, котрий мені більше не здавався подібним до Бочьонґи. Між ними — безпорадні карабіни. Курили цигарки. Коні щипали жовтневу траву. Я вийшов з-поміж дерев зі зброєю в руках, але не цілився в них, Костику, не цілився.

Побачивши нас, натужно встали. Далі спрагло курили цигарки. Не тяглися до зброї, бо до чого могли тягтися, якщо я прийшов сюди переможцем. Біля мене жінка, котру вони спаплюжили, котру хотіли зганьбити. Про що вони думають?

Я глянув на Дзідзю. Вона зрозуміла питання без слів. Махнула рукою, і в її жесті були всі століття її аристократичного роду, були покоління гувернанток і нянечок, котрі займалися кіндерштубе маленьких Рохацевичів, і Дзідзя просто відпустила їм їхню велику кару, бо могла.

А вони по хвилі напруги зрозуміли, що їм пробачили, так, як пробачають кусючим собакам.

— Що з тими замордованими в’язнями? — запитав ти.

Глянули один на одного, не відповіли, але теж ні про що не питали, ні про постріли, котрі вони мусили чути, ні про що інше.

— Мусимо перевірити, — сказав до Дзідзі Константи. А я мовчав. Мене це не обходить.

— Нащо? — здивувалася вона.

— Для Інженера. Він це може якось використати, таку інформацію…

— Ну то скажемо, що розстріляли, — всміхнулася.

— Але ж треба точно знати, як було!

Глянула на мене, ніби хотіла роздивитися там щось дивне, що побачила оце вперше, а тому хотіла роздивитися якнайпильніше.

— Було так, як мало бути. Порпання в піску нічим не допоможе, не дай Бог, щоб ми там ще познаходили погнилі трупи. Чи ти знаєш, Костоньку, як воно буде смердіти?

Ключі далі стирчали в запаленні, я міг лише сподіватися, що акумулятор не розрядився, щоб вийшло завести двигун. Бо в шевроле навіть корби немає, щоб завести вручну. Але не встиг Константи як слід злякатися, а двигун уже завівся.

— Може, нам варто все одно це перевірити. Це важливо. Триста в’язнів… А Хохол навіть сказав, що то за полк, тобто сімдесят третій піхотний… — мовив ти.

Дзідзя засміялась і махнула на мене рукою, як на невиправного жартівника махнула на мене рукою. Або як на докучливу муху.

Зарядив кулемет повним магазином. Про всяк випадок. Ми поїхали, тепер швидше, дорога вела полями і луками, часто навіть моквами, часом якийсь лісок і постійно мовчання Дзідзі і моє мовчання і рівний брязкіт мотора і Голубів і знову якийсь лісок і Цукрувка і знову поля і вітряк і ми в’їхали в Липсько.

Липсько, як і кожне інше містечко, дерев’яне, солом’яне, гівняне. Болотисте. Воно смердить гноївкою, і жидівським диханням, і жидівськими вітрами по тих їхніх човлентах і цибулях, і польсько-хлопським диханням, і післякапустяним пердінням. Люди на вулицях, а я собі думаю, що ж то за раса, якщо хлопство, то воно або нікчемне, невиразне, хворобливе, непридатне до праці, або ж воно здорове і міцне, але якось так мавп’ячо, ті довгі руки, бочкуваті тіла, ноги їхні короткі, завжди по-мавп’ячому криві. Не побачити в тих селах чоловіка високого, атлетичного і стрункого. Такими бувають дівчата, бувають стрункі, гнучкі, ніби циркачки, але потім зникають, і серед зрілих жінок уже жодної такої не видно, бо вся врода з них виходить разом із першою дитиною, у них розносяться стегна, мужніє лице, тупіє погляд, я того багато попобачив, їздячи Польщею на різні ралі з автоклубу, що далі на південний схід, то гірша раса, бо хоч у Великопольщі люди трохи дебелі, проте здорові, хоч і не гарні, але принаймні охайні та доладні. Шльонзаки дрібні, жінки їхні переважно гидкі, але теж якось здорово, гуралі расові, люди там гарні, жінки, може, й не дуже, але чоловіки чудові, хоча кретинів вистачає, а от усі інші, добрий Боже, чи вони взагалі з людського роду? У містах трохи інакше, бо там усе ж завжди жили найкращі представники, та й інтелігенція расово вирізняється з-поміж інших племен.

Отож так я собі думав і поміж тими халупками, що намагалися скидатися на міські, їхав собі поволі та й поглядав на годинник — а то ще заледве полудень. У Липську синагога, попіл чорний, геть чорний. На моєму склі й на попелищі з’явилася сніжинка. Спершу одна, вона зникла, потім п’ять, а десята вже не зникла. Від ранку дуже холодно.

Рушив, рушаю, проїжджаємо Липсько, проїжджаємо через Липсько, повз млин на ріці, вода обертає колесо, як велику чакру світу, думаю собі, і їдемо, і далі.

— Мусимо собі придумати якийсь план, де перетнемо кордон і як… І де заночуємо, — кажу поперед себе, у вікно. Двірники скидають сніг.

— Їдь, Константи. Просто їдь. Уперед. Не затримуйся.

Їду. Я їхав. Їду. Дорога веде полями, які швидко біліють. Схил яру, спустилися легко, на під’їзді розтовчене болото, присипане снігом, тричі мусив рушати, поки мені вдалося виїхати з того яру, і знову поїхали, ліворуч від нас залишились обійстя і парк.

— Данішув, — сказала Дзідзя, коли парк замаячив іще тільки здалеку.

Перед двором німці. Вантажівки з червоними кузовами в білому полі, люди в білих халатах, накинутих на сіро-зелені мундири. Шпиталь. Не зупиняємося.

І далі, далі білими полями, дорога спершу рівна як стріла, потім з’їзд із голови на шию в долину Камєнної, Чекажевіце, людей зовсім не видно, усі через той жовтневий сніг поховалися по хатах, мить — і дорога майже гірська, міст, на щастя, цілий, тому далі, долина і знову вгору, їду дуже швидко, небезпечно, але боюся, що можу забуксувати і тоді все, кінець, доведеться в село по коней, а я не дуже хочу брести снігами, тому швидко, небезпечно, але впевнено кермую, добре кермую, вистрибуємо з долини річки Камєнної, моя стара олімпія тут могла б не впоратися, а шевроле тільки рикнув шістьома циліндрами, і ми вистрибуємо з долини річки Камєнної.

Мене звати Константи Віллеманн, і я про себе небагато можу розповісти, крім того що ношу таку зумисну машкару, опудало городнє, щуряча шерсть, воронові пера.

Біле поле, пряма дорога, двигун, удосталь пального. За Тарловом шосе на Ожарув пряме, як слід стріли, і сніг, сніг, сніг жовтневий ще, теплий, мокрий і липкий, двірники скидають його з вікна, і їдемо поволі, стає щораз темніше, доїжджаємо до сутінків під тридцять-сорок за годину, не швидше.

— Треба буде десь зупинитися, — каже Константи, кажу я.

— Їдь, — відповідає Дзідзя у вікно. У вікно, не до мене.

Яка вона зараз, вона холодна і байдужа? Адже не була такою, коли ми виїхали, не була. Чи то вона вивищується, як раніше, чи з іншої причини мовчить?

— Темніє.

— Маєш фари спереду чи ні?..

— Але врешті-решт десь треба буде зупинитися.

— У Будапешті.

— Хочеш, аби я в таку погоду цими дорогами їхав без перерви аж до Будапешта?

Дзідзя відвертається від мене, не головою, вся, і з цим її худа спина повертається до мене, вся. Зиркаю на неї краєм ока, бо кермую бо сніг бо шибки парують незважаючи на вентиляцію бо слизько бо темно, а вона порпається в торбинці, нарешті дістає слоїчок, маленький видовжений слоїчок із бурого скла.

— Візьми дві, — каже.

— Що це?

— Ізофан.

— А це?.. — дивуюся, бо ніколи не чув.

— Як первітин, але очищений. Фірми «Кнолл». Візьми. Я подрімаю на задньому сидінні, та й доїдемо. Візьми.

Беру. Поки що слоїчок. У ньому таблетки, пласкі білі краплини. Жодної етикетки.

— Візьми, — каже Дзідзя. — Візьми дві.

Нігтем дістаю зі слоїчка пластиковий корок, перехиляю, дві таблетки зсуваються до вуст, зсунулися.

— Розгризи, коли розгризеш — ковтни.

Розгризаю, гіркі, перемелюю зубами і язиком на грубий, мокрий від слини пил, ніби гіпс розмелюю зубами, і ковтаю важку мокру масу, проковтнув.

— Я йду спати, — каже Дзідзя. — А ти їдь.

І раптом її голос м’якне:

— Їдь, прошу, Костоньку, їдь.

— Але ми ще навіть не узгодили, де перетнемо кордон зі Словаччиною, чи відразу на Угорщину, на Закарпатську Русь і Ужгород… Нічого не узгодили.

— То неважливо, Костоньку. Їдь. Ти доїдеш.

Дорога пряма біла чорна бо нічна біла бо сніжна чорна біла дорога. Чую дотик снігу на гумі моїх шин, чую, як він набивається в протектори. Дорога пряма біле чорне шосе на Ожарув.

— Я вкладуся, — каже Дзідзя, тепло, тепло, і перелазить на заднє сидіння, задирає зад, перелазячи, вкривається плащем, краєм ока бачу її краєм ока у внутрішньому дзеркальці, їду, їду.

Ожарув.

Я хвилю шукаю шосе на Опатув, далі хочу їхати на Опатув, знаходжу шосе на Опатув, думаю, що це шосе на Опатув.

Дзідзя спить. А я думаю про Юрчика: коли я вперше тримав тебе на руках, ти мав уже кілька тижнів, раніше мене не пускали, Геля народила тебе ще на віллі моєї матінки, не було ще дому на Мадалінського, ані кам’яниці старого Пешковського на Підваллі, ми тулилися в моєї матінки, а я втікав передовсім від твого великого живота, Гелю, бо з тим животом ти мені здавалася якоюсь геть зовсім чужою, а потім я втікав від того згорточка в тебе на руках, бо ж я того не хотів, не знав, що з тим робити, бо чи ж початок твого малого життя, синку, міг перешкодити мені жити моє життя бурхливе, мигітливе, шампанське, міг перешкодити моїм досвітнім поверненням до якихось кімнат, орендованих, не моїх, до готелів, а ти з твоєю матінкою Геленою, синочку, такий маленький і синьо-рожевий, і лікар переймався, а я не міг, тільки раз глянув на тебе звіддалік і виконав якісь обряди, які видавалися мені обрядами гордого батька, вітця, цілий час думав собі про слово «зачав»: зачав, я зачав сина, ніби той акт зачаття був актом свідомої діяльності, ніби людині треба щось уміти, чогось досягти, таж не в тому річ, що я в матір зачатої дитини заклав своє сім’я, немає в тому жодної штуки, кожна тварина так може, але про те все одно кажуть гордо, ніби збудували машину з гівна і палиць, а зараз ця машина їде рівним, гарним темпом, і кажуть: зачав сина, спадкоємця, нащадка, продовжить мій рід.

А вони ж нічого не продовжують, тільки своє життя сумовите порожнє, нічого більше від нас немає в тих дітях, котрих ми зачинаємо, вирощуємо, виховуємо і випускаємо в світ, вони то не ми, і близько ні, бо що ж то, кров, а якщо нам хтось потайки присобачив роги і ми виховуємо не власну дитину, що тоді, яке в тому значення? Яке? Жодного.

Тож я пиячив у кришталевих палацах із порцеляновими принцесами, пив рідкі діаманти і срібно-білі сорочки, накрохмалені манжети, спинки як жовті сонця і ґудзики перлових лон, оправлених у золото, шампанське і горілка як біла олива, музика біла і фрак і музика і остання неділя, танго самогубців, а потім те все брудне від їжі, соусів і червоного вина і червоних помад на охайному комірці сорочки і пальта, огортаємось пальтами, і жінки огортаються пальтами, сміючись так, ніби збираються випльовувати нутрощі, шукали бричку чи таксі і їхали кудись, вулиці Варшави, але не туди, де Юрчик, їхали з жінками або самі з алкоголем, завжди вже п’яні, часом їхали по опій до китайців, часом билися з апашами, ніж і кастет, і не боявся нічого, смерті, чому б я мав боятися смерті, роздерті розбиті губи морди не наші, коли побили якогось скоробагатька просто з цікавості, бо криво дивився на нас, а ти, Юрчику, а матінка твоя, Гелена.

Дорога, мокрий сніг, Дзідзя на задньому сидінні.

Спершу я тікав від них, від Гелі та загорнутого в пелюшки, ніби в нього не було ні рук, ані ніг, ні ручок, ані ніжок, загорнутий білий черв із людським синім лицем, майже людським, трохи мавпячим.

А потім його розмотали з тієї личинки, потім він ступив перші кроки, а я зненацька полюбив цього хлопця, котрого таки зачав, ніби склав його тіло подібно до машини чи транзисторного приймача. Я полюбив його, бо він обіймав мене за шию, бо казав мені «татко», бо сміявся, як шалений, як дитя, діти завжди шалені та жорстокі, я безоглядно його полюбив. Хотів на нього дивитися, тулити його до себе й цілувати. Я хотів йому щастя, хотів чути його голос і його кроки, і тоді Геля перестала боятися, що втратить мене, бо вже знала, що має мене назавжди через той плід лона свого.

Я не любив у ньому себе нового, кращого. Він не був мною. Не мав зі мною нічого спільного. Очевидно: я був його батьком, він мав мої риси, мої блакитно-карі очі. Але що з того, не був мною і не мав зі мною нічого спільного, нічого.

Кого я в ньому любив, що я в ньому так любив, що аж до божевілля, у цьому маленькому дурненькому чоловічкові? Не знаю.

Гори. То гори? Ні. То Вісла.

Вісла?

Ми летіли вперед, я звірявся з мапою в світлі ліхтарика, на мапі топоніміка: оце Стопниця, а біля літер дрібні, слабенькі світелка жидівських хаток. І згадую оповідь полковника, котрого зустрів лише два тижні тому в «Лурсі».

Тільки два тижні? А ніби півжиття за два тижні. Або й ціле життя.

Але пригадую оповідку про німецький оркестр в автобусі, подірявлений як решето. Отож стоїть насправді той автобус, німецький військовий автобус, насправді подірявлений, чому його ще не прибрали, могли наказати жидам, щоби прибрали, але не наказали. Чому?

Музиканти на війні. Поміж вояченьками Костонька були би на своєму місці ті музиканти зі своїми бубнами й трубами, могли б задавати ритм наступу, як довбиші та трубачі під Аустерліцом чи Бородіном, але нащо музиканти на такій війні в темряві, в невіданні, де ми, де ворог, війні у хованки, танки нізвідки, ховаємось по лісах, дивляться на мене улани, пане поручнику, що буде з нами, не виграємо цю війну, пане поручнику. Так чемно, хоча я лише підпоручник. Я маю висварити їх за поразництво, вишпетити, вибештати як паршиву суку, звернутися до цих хуїв собачих, курвих синів, пригрозити їм воєнним судом за поразництво, але натомість кажу в бортик французького шолома: не виграємо, чоловіче, не виграємо, а над нами по пнях дерев січуть німецькі кулі з автоматичної зброї.

А в автобусі німецькі музиканти подірявлені як решето, і вже не залунають їхні труби, і не заб’ють барабани, бо подірявленим уже не до музики.

Музиканти або не музиканти. А якщо замість труб у них були карабіни системи «Маузер», якщо замість флейт на стегнах — парабелуми, замість бубнів — гранатомети, замість гобоїв — автомати, замість тарілок — міни, і то в таких наші стріляли? А може, автобус був порожній і зовсім не їхав, лише стояв, бо ж якби він їхав, то мав би розбитися після обстрілу, а не легенько зупинитися, може, полковнику просто хотілося розказати анекдот? Яке це має значення? Як і польські в’язні, котрі в лісі закопані чи не закопані. Музиканти застрелені або не застрелені.

А ми летимо далі, на мапі великими літерами Пацанув і кілька його світелок. З козликом нам чиста кара, закричали всі тривожно, заберіть у нього зброю, бо так і померти можна, — декламував Юрчик.

Вісла.

Міст підірвано, перед ним патрульний пост.

Вартовий світить ліхтариком. У вікно. Бачить мундир. Сніг на шоломі, на плечах, на жорсткому сукні плаща.

Опускаю вікно.

— Guten Abend.

— Guten Abend, Herr Offizier, — люб’язно відповідає вояк. — Darf ich Ihre Papiere sehen?..[181]

Я показую диск GFP. Вояк відповідає салютом.

— Die Weichsel muss ich uberqueren?

— Die Polen haben die Brücke gesprengt. Aber gleich daneben ist unsere Pontonbrücke, eine provisorische Brücke. Die Straße entlang wie üblich, wie zu dieser gesprengten. Herr Offizier kommen durch. Aber das Wetter ist grauenhaft, oder?

— Stimmt, stimmt…

— Schnee im Oktober!

— Ein merkwürdiges Jahr.

— Ein ziemlich merkwürdiges, Herr Offizier. Gute Fahrt.

— Wo kann man hier tanken?

— Auf der Wache bei der Brücke haben sie Benzin, sie geben es Ihnen, wenn Sie es fordern.

— Danke.[182]

Вікно зачиняю закручую і їду їдемо і переді мною міст і звісно що висаджений у повітря автомобільний залізничний пошарпані погнуті шини у повітрі в снігу, а нижче треба з’їхати і є наплавний міст біля нього замерзлий пост показую диск, ist Benzin da? Es ist da. Tanken.[183] Вагаються, що, коли то якась провокація? Volltanken, aber sofort![184] І вже не вагаються. Fertig, Herr Offizier.[185] Можна їхати, їхати, тож їду.

Що несе Вісла? Гине сніг у її чорноті. Я їду. Чую, як вона несе міст, порожні баржі в чорній воді, через них перекинуто тимчасовий переїзд, а на переїзді їду їдеш їду.

І вже? Вже Щуцін. Костел, завжди є костел. Синагогу можуть спалити або ні, але костел є завжди великий маленький дерев’яний мурований здалеку видний чи схований, але є.

Костел завжди.

Далі. Вже Домброва? На Тарнув.

Пуща. Дуби, граби і в’язи, старші від людини чи молодші від людини? Проїжджаємо підлісок і грубі пні, і я не знаю, чи то ліс, що виріс перед нами, чи то він виріс за нами?

Домброва. Тарновська.

З бічної дороги виїздить мотоцикл із причепом, у сідлі німець у ґумованому плащі, шолом, бляшана перев’язь жандармерії на шиї, світиться жовто-зеленим напис Feldgendarmerie. Махає бляшаним льодяником, як поліціянт, бо він таки поліціянт, хоче документи, а я показую чародійський диск GFP, і досить, їдемо далі шосе на Тарнув.

Гори.

Перед нами гори, під нами гори.

Пам’ятаю, що, коли я був малий, ми поїхали до Закопаного, я вперше бачив гори і тоді думав, що гори погрожують Богу, що гори противляться Богу, що вони штрикають Бога. Ми виїхали автівкою до Морського Ока, у мами був сильний відкритий кадиллак і водій, також сильний.

Гуралі дивилися на нас спідлоба, мали похмурі обличчя дикунів.

— Я поїду, спи, — каже Дзідзя із заднього сидіння.

— Та я ж випив ізофан.

— Я теж. Іди спати, бо заснеш за кермом і буде аварія.

Ну то й добре. Сніжить, я зупиняюся на узбіччі і вже знаю, що ми проїхали Тарнув, проїхали ринок, зараз собі пригадую, на ринку ратуша, військові вантажівки й автівки, багато військ, проїхали ми непотурбовані, ми проїхали.

Висідаю. За кермо сідає Дзідзя. Дзідзя, а в мене за хвилю виникає враження, що то Іґа, що то може бути Іґа, як і Дзідзя, як і Саломея, як і Гелена, усі вони прокляті.

— Спи, — каже мені. — Збуджу тебе на словацькому кордоні.

Дзідзя рушає. Заплющую очі.

— А де Юрчик? — кричу я.

Але вуста розтуляю безголосо, слова не лунають, уві сні я онімів.

Юрчик стоїть на узбіччі. Такий маленький, у коротеньких штанцях і вовняних підколінках, у плащику й кашкетику, кашкетик ніби студентський, але для маленького хлопчика. Юрчик дивиться на задні фари шевроле, що зникають у сніговому хаосі. Юрчик сам. У жовтневому снігу. Юрчик плаче. Юрчик брестиме в снігу, а потім упаде, йому тільки три роки, чотири роки, скільки років Юрчику?

Або зустріне лихих людей, бо немає інших людей, зустріне лихих людей, і ті візьмуть його додому, і житиме життям знайди.

Юрчик із Гелею у Варшаві, у квартирі старого Пешковського на Підваллі, сидить на колінах дідуся, дідуньо вливає йому у вуха свою отруту, крапля за краплею, як слина, просякає отрута Пешковського у вуха мого Юрчика: батьків наших свята земле, земле всяких цнот, чинів, ти просякла наскрізь, нене, кров’ю жертв твоїх синів. І недаром, земле мила! на зорі твого народу! ти святою називалась, бо вподобалася Богу.

— Де живеш ти?

— Між своїми, — каже Юрчик, інфікований, затруєний.

— В якім краю?

— В Польщі милій.

— Чий є край той?

— Батька й мами.

— Що віддали?

— Кров і шрами.

— Хто йому ти?

— Дитя вдячне.

— А що винен?

— Життя власне.

Життя віддати. Пешковський хоче віддати життя мого Юрчика, і своє теж охоче віддав би, і моє, і навіть Гелі життя теж, чому ні.

Краще б він був на снігу, ніж на колінах Пешковського.

З ринку в Тарнові виїжджає вантажівка опель бліц, у кузові сидять танкісти з 2-ї танкової дивізії, 2-й полк стрільців. Вантажівка їде на південь, їде слідами нашого шевроле, їде на Грабув по шосе номер дванадцять, у Тухові в’їздить у долину Бялої і їде, минає Тухув, і Заґроди, і Туховську Домбрувку, але для танкістів уся топографія анонімна, вони просто собі їдуть дорогою в Південній Польщі, у колишній Південній Польщі, у чомусь, що поки не має жодної форми й назви, бо це вже не Польща, але ще не Райх, це ніщо, це окупована територія, тож я їду, і в світлі фар бліца блискавицях в снігу на узбіччі стоїть хлопчик: короткі штанці, вовняні панчішки і голі коліна, курточка з двома рядами ґудзиків, одяг дитини заможних містян, вантажівка спиняється, беруть хлопця в кузов, розпитують його німецькою, він не відповідає, але єфрейтор Губе родом з Крайни, він народився в Злотові, він ще з дитинства пам’ятає польсько-кашубську говірку, якою часом розмовляв з бабусею його батько, він польською питає хлопця, як уміє, про його батьків.

— Батьки померли, — каже Юрчик. — Мене звати Єжи Віллеманн.

І цією фразою і великими очима і німецьким прізвищем він стає сином полку, отримує маленький німецький мундирчик, який йому за міркою шиє полковий кравець і потім шиє йому наступний, коли з цього мундирчика з обшитими рожевим погонами виросте Ґеорґ Віллеманн.

Ні. Сидить на колінах Пешковського. Тато твій уже неживий. Відійшов твій татусь. Немає його більше з нами, поляками. Геля дивиться на це.

А може, не дозволяє. Може, Пешковський не сміє нічого сказати, коли бачить її погляд, може, має в собі ту делікатність батька майже овдовілої доньки — чи не має?

Я сплю, кермує жінка, моя голова на колінах Яцка. Яцек гладить моє волосся.

— Я завжди був твоїм другом, — шепоче, повторює як мантру. — Завжди. Пам’ятаєш, Костоньку, як ми познайомилися, пам’ятаєш? Пам’ятаєш ту відпочинкову базу, коли ми познайомилися з Іґою і вона спершу була твоя, а потім я її собі взяв, коли ти її вже не хотів, а потім ти знову забрав її собі, коли тобі так забаглося, пам’ятаєш?

То не так, Яцку мій любий, то все не так, я хочу кричати, але я онімів, вуста мої розтуляються і стуляються, як у риби, я німий у тебе на колінах.

Пам’ятаєш, як я познайомив тебе з Саломеєю? Ще до того, як вона стала моєю коханкою. Ти міг її мати. Я тобі її підсунув. Ти не хотів. Чому ти не хотів Саломею, тобі не подобається Саломея, чому?

Рука Яцка пересувається з мого волосся на шию і стискає кадик, ми смикаємось, і нараз усе втихомирюється, Яцек дивиться у своє вікно, я дивлюсь у своє вікно.

— Спи, відпочивай, потім знову будеш кермувати, я тебе збуджу на словацькому кордоні, — каже Саломея.

Саломея?

— Чому ти мене не хотів? — плаче.

Стискає на кермі руки в тоненьких рукавичках.

— Чому ти від початку ставився до мене, як до курви?

Так, від початку ставився до тебе як до вродливої, пристрасної, приголомшливої курви.

— Що я тобі зробила, Костоньку, чому? Я могла не бути курвою, для тебе могла не бути.

Саломея. З Іґою. Повертаються з Кобрина до Варшави. Пасмуги синіють на їхніх білих тілах, на стегнах, сідницях і плечах.

Я сплю. Немає мене. Юрчик?

Немає. На колінах. У снігу. Пешковський.

Яцек? У депресії. Під моєю головою. Де ви?

— Константи?.. — питає Дзідзя.

— Так?

— Кричиш уві сні.

— А я й не сплю, — відповідаю.

Не сню. Не сплю. Кричу наяву до сніжинок, розкиданих кузовом авта, сніжинок, які тануть на брезентовому даху і спливають по шибках, униз і назад спливають.

Кричу до тіні дерев. Кричу до тіні будинків та узгір’їв, до ритму вибоїн та мостів, до буркотіння двигуна, до зболених плечей, і до задубілих сідниць, і стегон, до всього, що мене становить, і мене формує, і що зараз є мною. Кричу. Так.

— Спи, Константи. Накрийся моїм хутром.

Немає дороги, є мапа. Залізнична лінія, Боґоньовиці, Цєньжковиці, ріка Бяла. На південь. Узгір’я, за вікном ледве видно узгір’я, радше не видно. Їдемо. В подорож. Далі.

Сором. Росте, душить, паралізує сором.

За все. Юрчик у снігу на колінах Пешковського. Геля. То її провина, то її провина, то її дуже велика провина. Все.

Цєньжковиці, Зборовиці, сніг і жовтень і ніч і двигун і я не вмію спати, не в такій ситуації, не так просто, тому я щохвилини встаю, тягнусь до мапи, присвічую собі ручним ліхтариком, Цєньжковиці, Зборовиці, сніг. А потім уже не встаю і не присвічую.

Дорого сорому, дорого ганьби!

Розділ XII

Темрява змаліла, замість неї — рожево-сіре світло дня з-поза повік, поки що заплющених.

— Ми вже перед Бардейовом, — сказала Дзідзя.

Ні. А кордон?

— А кордон? — запитав, не піднімаючи голови, не розплющуючи очей.

Мотор хурчав, автівкою дрібно трясло; ми їхали. Лівою стороною дороги.

— А рух не мав змінитися на правосторонній? Я чув, що навесні змінили, — запитую.

— То в Протектораті. А тут незалежна країна, так що, мабуть, зміни плануються, але поки що їхати треба лівою. В Угорщині так само, — пояснила.

— Дивно.

— У нас у Кракові теж так було. Мій татусь іще досі не звик і не хоче сідати за кермо в Польщі.

— Але як ти перетнула кордон?..

— Було двоє словаків. Дала їм сто доларів, вони на тебе глянули, я сказала, що Herr Kapitän komplett betrunken ist und morgen in Budapest sein muss[186], вони відсалютували, побажали приємної дороги, нагадали триматися лівого боку, і ми собі поїхали.

— Це неможливо, — сказав я, сідаючи.

— Спробуй думати як німець, Константи.

— Я не знаю, як думають німці.

Світліло, дніло, сонце дня сходило, світило вербігерація мозку абомінація ескалація. Справа лісисті скелі, гори, не дуже високі, але гори, зліва скелі голі, порослі травою, над ними сонце. Вставало, дніло.

Хижі з глини і хмизу. Дорога якась та є. Їдемо, знову залажу під хутра, але ні, таки ні, не знаю, скільки часу минає, хвилина, п’ятнадцять хвилин, і сідаю на задньому сидінні, стираю сон з лиця. Світає, але похмуро і сіро, уже не сніжить.

А потім Бардейов. Багато костелів, я налічив шість, а потім іще один з двома вежами, на узгір’ї за містом.

У мене дивне відчуття, що ми не вдома.

— Ми не вдома, — кажу я.

— У цьому мундирі ти завжди вдома. Думай як німець, Костику. Heute gehört uns Deutschland und morgen die ganze Welt.[187]

Ми не вдома, я маю це дивне відчуття, дивно навіть, що я його маю, зважаючи на ситуацію, але маю його так само, так само, як мав, коли ми їздили на довоєнний кордон, навіть неподалік нього, хоч би й на літній відпочинок на Сопот.

Проїжджаємо ринок, старе місто. Нужда аж пищить, тому стільки старовинних будинків, тут уже триста років ніхто нічого нового не будував. Ще порожньо, сонце сходить. Молочар, відчинена пекарня.

— Може, купимо свіжого хліба?.. — питаю. — Ми нічого не їли.

— І не треба їсти, — відповідає Дзідзя, ніби повідомляючи щось цілком очевидне.

Отож виїжджаємо з Бардейова, на південь, на Пряшів, так каже мапа. З Бардейова на Пряшів, так каже наша мапа в дужках.

— Я колись закохалась в одного угорця, але він мене не хотів, мав дружину, — почала говорити Дзідзя.

Дорога була пряма, суха і вела вниз, а Дзідзя говорила і все сильніше відкривала дросель.

— Він був письменник, родом із Кашші[188], але мешкав у Будапешті. Він мене любив, я йому подобалась, але після короткого флірту він мене покинув, і то так делікатно, як тільки можливо; за те я його зненавиділа до самої кістки, бо він повівся як джентльмен, абсолютний джентльмен.

Ми замовкли.

— Я пожертвувала йому себе, подала себе на таці, без жодних зобов’язань, я хотіла тільки належати йому, бодай на його ніч, а він відмовив, хоча також хотів мене, то навіть через штани було добре видно, він дуже хотів мене, врешті-решт сам у цьому зізнався, але відкинув мене через кохання до своєї дружини, хоча він, люблячи жінку, не завжди зберігав їй вірність; він мене відкинув з огляду на повагу, яку відчував до мене. Сказав мені, що я не така жінка, з якої роблять коханку. Ніхто й ніколи не ранив мене гірше. І ніхто ніколи не поводився зі мною шляхетніше.

— Чому ти мені про це кажеш?.. — запитав я, перелазячи на переднє сидіння, вельми непристойно при цьому згинаючись, вельми неадекватно до настрою ситуації, заданої словами Дзідзі. Але я боявся швидкості, сподівався, що на передньому сидінні я зможу якось її стримати, погамувати.

— Не знаю. Ми німецькою говорили. Він говорив німецькою як віденець, як ти. Ми лише кілька разів зустрілися. У готелі, у кав’ярнях. Танцювали. Іноді я його просила, щоб він говорив угорською, а він говорив. Я кохала його, коли він говорив угорською. Він був у мене закоханий, він хотів мене, але не захотів мене, коли я принесла себе в жертву.

— Не хочу цього слухати. Чому ти мені про це розповідаєш? — цього разу я заперечив гостріше.

— Не знаю. Люблю Будапешт.

— Чого?

— Як то: чого?

По-дурному питаю, що ж то за розмова, ніби якась пенсіонерка, «а чого, а чого», ніби не вмію вести нормальну розмову, тільки «чого, чого». Мені Будапешт так само байдужий, як і будь-яке інше місто, Катовиці чи Варшава. Як узагалі можна любити міста? Будинки, вулиці, мости, що тут любити?

— Чи місто коли-небудь відповідало взаємністю? — запитав я.

— Ні, ніколи, — поважно відповіла Дзідзя.

— Міняємося місцями?

— Ні, хочу кермувати.

Хвилю їхали мовчки.

— Пам’ятаєш справу капітана Павликовського? Кілька років тому, — несподівано запитала.

— Пам’ятаю. То був знайомий Яцка.

— Чий?

— Мого друга Яцка, лікаря.

Павликовський був капітан, пілот. Застрелив на місці таксиста Стружика, бо той, коли його назвали падлюкою, відповів: «Сам падлюка». Павликовський визнав це за образу мундира і честі польського офіцера, тому витяг пістолет і застрелив таксиста на місці. Павликовського посадили на три роки, посидів і вийшов.

— Колись я була така ж, як і він.

— Застрелила таксиста?.. — засміявся, дурний, дурний, дурний.

— Не доводилось.

І знову тиша, кілометри, тиша.

Дивлюся на неї скоса, її довгий ніс і світле волосся. Капелюшок і брунатний дорогий костюм, лацкани жакетика облямовані жовтим атласом, руки на кермі, довгий ніс. І погляд втуплений у дорогу.

Снігу вже немає, дощу теж немає, тільки смутні хмари, зате вже Словаччина, дивна річ, ніколи раніше ніхто не чув про Словаччину, а зараз уже є Словаччина, незалежна країна, але ж очевидно, що тільки нібито незалежна. Ось дивно, що країни так народжуються і помирають, як люди, бо де сьогодні незалежна Україна, а вона ж була, була колись.

За Бардейовом біда. Кілька словацьких будинків, далі циганський табір, брудні обдерті діти, брудні обдерті люди. Діти худі та голодні, тож Дзідзя, звісно, зупиняється, опускає вікно, діти збігаються, як голодні пси на покидьки до різника, коли тільки почули шум обертання корби.

— Так, ніби їдемо через Африку або Індію, — кажу я.

— Та вони ж індуси, — відповідає Дзідзя.

Діти мовчки юрмляться під вікном Дзідзі, темна шкіра, чорні очі та лахмани в похмурому світлі. Не простягають рук, дивляться, чекають, Дзідзя також придивляється до них.

— Це люди, — каже вона. — Правда, Константи?

— Мабуть, — знизав я плечима. — Не кози ж і не квіти.

— Якщо вони люди, і ми люди, і немовлята люди, і росіяни люди, і якісь африканські канібали — теж люди, Константи, то хто такі люди?

Говорить, не дивлячись на мене, говорить, дивлячись на циганських дітей. Не знаю, чи вона з мене насміхається, тому вирішую, що мушу перевірити, який вигляд маю в сірій куртці та сірому кашкеті з чорним дашком. Я нахилив дзеркальце в протисонячному заслоні.

Я виглядаю як німець.

— Гітлер садить їх до таборів. Як жидів, — каже Дзідзя.

— Ну, жиди з Німеччини все ж виїздять до Палестини, — зауважив я. — Або до Америки.

Циганські діти нараз урвали своє нерухоме чекання, захитали кучерявими головами і випхнули наперед себе одне дитя.

Дитя як дитя, худе й великооке, замість щоки в нього була велика суха рана від вуха до верхньої губи, від ока до нижньої щелепи. Ніби хтось викроїв тканину ножем і осушив від крові, видно було шари тканин, як на анатомічному зрізі: шкіра, м’язи, червонаві кості та рідкі, криві, жовті зуби. І між ними живий язик, і все живе, все пульсує, але не кривавить, якщо не зважати на маленькі краплини крові, що виступають на вкритих виразками яснах.

— Вони її випихають, тому що бояться, що ми хочемо тільки подивитись, а грошей не дамо, — пояснює Дзідзя. — Іноді я розумію Гітлера. Котрий любить тварин, а людей — не дуже.

Кинула їм кілька монет. Циганчуки жадібно кинулися на них. Я знову дивився на себе в дзеркалі. Лице здорове, моє. Лице каліка пошрамоване мого батька моє. Лице зранене відкрите, лице без лиця, тієї дитини, моє. Дзідзя рушила далі, Гертник, Осиков, Раславиці Словацькі, а потім Угорські, шосе в гарному стані, їхали швидко, Дзідзя кермувала сильно, агресивно.

— Що було з тою дитиною? — запитав я.

— Нома. Така хвороба.

— Хвороба? Не рана?

— Хвороба.

— Від чого?

— Від недоїдання і бруду.

Дорога вела тісною долиною між гір, наполовину лісистих, а наполовину укритих пасовиськами. Дивлюсь на мапу.

— До кордону вже недалеко. Від Пряшова яких п’ятнадцять, може, двадцять кілометрів. До Кашші, може, сорок.

— Той угорець, про котрого я казала, у якого я закохалася, був із Кашші, але виїхав на Тріанон. Ненавидів чехів, бо їх вважав винними у всьому поганому, словаків вважав простаками, котрих не можна винуватити в їхніх провинах.

— Але чому ти знову про нього говориш?

— Бо все думаю, чи можна вважати чехів людьми. Чи можна тих брудних циганських дітей вважати людьми. Чи нас можна вважати людьми. Чи жидів можна вважати людьми. Чи німців можна вважати людьми. Чи взагалі існують якісь люди.

Я мовчав. Вона була значно мудріша, ніж я, значно старша, то що ж іще я міг зробити, окрім як мовчати? Принаймні зробив знуджену міну, завжди так робив, коли мене втомлювала розмова в товаристві. Тим я склав про себе думку як про людину інтелігентну і бувалу.

— Я так думаю, що людей узагалі немає. Ми собі вигадали такий конструкт людськості, дехто навіть живе так, ніби він правдивий, а він же не правдивий, ніхто до нього не доростає, люди не є людьми згідно з визначенням, яке визнають правдивим; згідно з цим визначенням ми всі лише тварини.

— Обережно!!!

Дзідзя вдарила по гальмах, шевроле зарився шинами в асфальт, і ми далі летіли вперед, на отару овець, яка невмолимо наближалась. Одну навіть збили, але вже наприкінці гальмівного шляху, вона перекинулась і встала. Понурий пастух вибачливо зняв капелюха і квапливо кинувся завертати овець із дороги, аби панство могли проїхати.

Панство проїхали.

— Міняймося, — сказав я. — Ти дуже небезпечно водиш.

Якось інакше це сказав. Не знаю, як інакше, але інакше сказав, так сказав, що Дзідзя спинила авто і без жодних гримас зачекала, поки я обійду його навколо, щоб вона могла пересунутись на пасажирське сидіння. Той жіночий привілей не вийшов їй на добре, бо роздерла собі панчоху об мушку автомата.

Сів за кермо. Виспаний і невиспаний водночас, свіжий і брудний, тверезий і задурманений.

— Що зробимо на кордоні?.. — запитав я. — Ми ще про це не думали.

— Скажеш їм, що я твоя курва і що не варто чинити перешкоди союзникові. Військова здобич. Маленька полячка, котру ти забрав з війни, аби було що їбати в Будапешті.

— Глянуть на тебе і не повірять, — заперечив я, водночас інтелігентно і наївно, чесно і нечесно.

Дзідзя оцінила, але навіть не відповідь, а те, що я відразу ж не обурився, не почав по-дурному протестувати, зрештою, що мені не забракло для подібного заперечення мови, що вона сама не віднялася, бо могла.

Рушив. Добре знову кермувати. Лежати на задньому сидінні гірше. Шосе рівне, двигун сильний. Я Константи Віллеманн, люблю автомобілі, не люблю коней. Взув високі чоботи з острогами, остроги трохи заважають кермувати автівкою.

Ich bin Baldur von Strachwitz und habe eine Narbe an Stelle des Gesichts.[189]

— У мене тут багато різного добра, — сказала Дзідзя, розшморгуючи торбинку. — Випий.

Подала мені нагрудну пляшечку. Випив. Коньяк. Я не люблю коньяк, але люблю алкоголь, тобто вміст цієї пляшечки цікавить мене принаймні наполовину, рештою можна знехтувати.

Виходячи з-поміж положистих, не надто високих узгір’їв, дорога вела просто на гірський острівець, що відважно і рішуче здіймався попереду. На одній з вершин біліли руїни чималого замку.

Такі замки здобували мої предки-лицарі. Чорна кабаняча голова на золотому, над шоломом із чорно-золотими наметами два страусині пера: чорне і золоте. Ich bin Strachwitz. Ich bin schlesischer Uradel[190]. Прадавня шляхта. Ніякий я не Штрахвіц. Я Константи Віллеманн. Не маю я жодних лицарських предків, мене моя матінка непорочно зачала.

Чорна кабаняча голова.

Минаю узгір’я з замком, який моя мапа називає Капушанським, і тут ми нагло з-поміж узгір’їв виїжджаємо на просторі луки і хвилясті поля, з яких несподівано виростає це гірське пасмо, якщо їхати з півдня на північ, а не так, як ми.

Випив іще. Дзідзя вклалася під свої хутра на задньому сидінні. Не подобається мені в Словаччині. Мені дуже подобалося в Чехословаччині. Чехословаччина була сучасним осердям Європи, а Словаччина — то якась балканська катастрофа.

Під розкішним рестораном якийсь волоцюга присідає на спочинок біля ринви і придивляється до товариства, яке саме з ресторану виходить, гарні панянки, біжутерія і сукні, гарні пани, фраки й пелерини, автівки, лаковані черевики і циліндри, прошу, перепрошую, але ні, так, прошу, а волоцюга дивиться і жує хліб, він ніхто і як дивиться?

Я теж ніхто, але він ніхто не так, як я. Він ніхто, бо він низько, він — то лише згорток лахманів, шмат, смороду, бруду й щетини, а вони гладенько виголені поголені набрильянтинені напастовані блискучі, стрункі торси в них білі сніжно-білі накрохмалені пиздець як випрані і ґудзики перлові в золотій оправі, а він ніхто бо він низько, він запиває вижебраний хліб холодною водою з пляшки, заткненої шматкою зламаним патичком, принаймні так мені здається, бо я давно вже його проминув і його вже для мене немає, а вони запивали млинці з кав’яром кришталевою горілкою.

Павликовський застрелив нікого таксиста Стружика, бо той ніхто образив честь мундира польського офіцера, а взагалі-то офіцер і мухи б не скривдив, зате таксиста, годувальника якоїсь сім’ї, батька якихось діточок, або й холостяка, батька байстрюків, або навіть імпотента, або чоловіка якоїсь жінки — таких людей він боронив би своїми грудьми, але тут він стріляв у нікого, бо той ніхто образив честь, а немає нічого дорожчого від честі, тому Гофмокл-Островський забезпечив йому за те три роки в ув’язненні, не більше, три роки, по-братськи.

А я ніхто по-іншому.

Я не низько, я високо. Я маю мундир і міг би такого нікого волоцюгу або нікого таксиста Стружика застрелити, якби він назвав мене падлюкою. Зараз я міг би застрелити навіть Павликовського, але цим уже, мабуть, хтось інший зайнявся. Я маю фрак. Не тут, не з собою, але в шоколадному будинку маю фрак. Не брав, бо війна, і то якось по-дурному брати фрак. Узяв лише смокінг. Чи Дзідзя казала, щоб я взяв фрак?

Мушу зупинитися, сховати пістолет-кулемет. Бо зброя на поясі — то зрозуміло, то символ свободи й ворожості, але перфорований ствол автомата — то щось інше, то навіть якось негідно офіцера, тому зупиняюся, а Дзідзя не підводить голови, я запихаю автомат за наші торби й валізи, ховаю його глибоко, ти вже нам не потрібен, автомате, отак раз — і не потрібен.

Коньячок. На краєвид уже не дивлюся. Не обходить мене краєвид.

Далі. До кордону. На Угорщину.

Коньячок. Кордон. Маленький. Словацько-угорський. То не такий кордон, як поклали між собою німці і росіяни, зустрівшись посеред Польщі. Ні. То маленький угорсько-словацький кордон. У них теж була своя маленька війна, лік вівся не на армії, а на батальйони, на роти, у небі поганяли собі кілька словацьких авій і кілька угорських фіатів, кілька впали, загалом кількадесят трупів і підписання важкого миру, роздали кілька медалей, та й по всьому, воєнка, війнонька, і вона пересунула їхній маленький кордон саме сюди, до смугастого стовпа, до маленького шлагбаума з пістрявою емблемою, будкою, табличкою з написом «Magyar Királyság» і двома породистими жандармами, на жандармах чорні капелюхи, фалди і плащі з двома рядами блискучих ґудзиків, а ще вусиська, аякже, помпончики й одна шабелина, і все, і короткі карабінчики, довгі багнети на карабінах.

— Jó reggelt. Magyar határellenõrzés. Láthatnám a papírjait, uram?[191] — озвався дурний жандарм, коли я зупинився і опустив вікно. Хоча й бачить: шевроле на польських номерах, а всередині сидить німець.

— Guter Mann, sprichst du deutsch?[192] — запитав я з усією погордою, яку тільки вояк може відчувати до шпига, навіть до такого, з карабінчиком і шпичастим багнетом, шабелькою, вдягненого в помпончики і фалди.

Geheime Feldpolizei.

Сам ти шпиг, Костоньку. Ти Бальдур фон Штрахвіц, колись ти був уланом, ти міг мчати плавним галопом із важкою шаблею, а зараз не маєш хуя, не маєш лиця, маєш мундир Geheime Feldpolizei, що його справжні вояки бояться більше, ніж ворога, тобі не потрібна зброя, ти несеш тільки пістолетик, сімку, зброю бюрократів, яка потрібна тільки для того, щоб не заважати.

— Natürlich spreche ich Deutsch. Aber wir sind hier in Ungarn, ich bin ungarischer Gendarm und als ungarischer Gendarm bitte ich Sie um Ihre Papiere.[193]

Я подаю. Вони угорці. Очевидно. Дзідзя ані здригнеться на задньому сидінні, спить, укрита хутром. А жандарм про неї взагалі не питає. Віддає документи, салютує.

— Einen schoönen Aufenthalt, Herr Offizier.

— Danke. Auf Wiedersehen.[194]

І я їду далі. Їдемо. Від’їжджаємо кілометрів на два чи на п’ять, роздоріжжя, праворуч на Гернадсентіштван[195]. Таке слово, що коли закінчую читати, то вже забуваю, з якої літери починалося. Праворуч дороговказу немає.

— А я й не спала, — раптом каже за моїми плечима голос Дзідзі. — А зараз хочу посцяти.

Мною аж пересмикнуло, чому тобою пересмикнуло? Здригнувся, бо заскочений словами, нізвідки, як «гоп!» з-за рогу, страшно. Але не так страшно, як те «посцяти». Дами так не говорять. А Дзідзі можна, Дзідзя може собі це дозволити. Дзідзі не соромно, Дзідзі не треба нічого соромитися, Дзідзя понад соромом.

Зупиняєшся, зупиняюся за двісті метрів за перехрестям. Тут геть тепло, значно тепліше, ніж у нас. Карпати затримали холод.

Дзідзя вилізла з пасажирського боку, незграбно протиснувшись із заднього сидіння, відійшла на два кроки від машини, засунула нігті під спідницю і зсунула трусики.

Я дивився? Не дивився, але бачив, украдьки зиркав, як злодій, трошки дивився. Украдьки.

Зсунула трусики до колін, високо задерла спідницю, присіла і висцялась, підтерлася чимось, що дістала з кишені, натягла трусики, спідницю вниз і повернулась до автівки.

— Ось мапа: дорожня, угорська, вже з новими кордонами. Їдь, не зупиняйся, аж доки припаркуєшся під готелем «Ґеллерт», — пояснює, знову залазячи на заднє сидіння.

— Але як я знайду той клятий готель «Ґеллерт»?.. — розпачливо запитав я і зразу засоромився, що так запитав розпачливо заплакано смутно по-дурному. Я, справжній я.

— Нормально. Їдь, аж поки доїдеш до Дунаю. Потім поїдь униз за течією наддунайським бульваром, аж поки буде міст Франца-Йосифа. Ferencz József híd, якщо угорською. Якщо спершу буде міст Горті, то ти надто далеко і треба повертатись. Переїдеш через міст і виїдеш просто на готель «Ґеллерт». А тоді збудиш мене.

І вкрилася хутром.

А я, замість перейматися дорогою, знову почав думати про те, як вона сцяла. Нащо вона це зробила, вона ж могла зробити все інакше. Але могла зробити й так.

Тепер була Кашша. Уже Кашша. Я вже не хотів дивитися, не хочу дивитися на Кашшу, мене не цікавила Кашша, я ж не турист. Ось і Кашша. Кам’яниці та костели.

Ich bin Baldur von Strachwitz und flüchte gerade aus Warschau.[196]

Від кого? Чому? Як тікаю, чому тікаю, що зі мною діється, де моє життя?

На полях Фландрії, саме там, де мій хуй і моє лице, саме там, я навіть думаю польською, навіть не вассерпольською, а міг би й вассерпольською думати, бо я вивчив цей дивний, храпливий волапюк від своєї няньки, котра мене бавила змалку, бо матінка мене взагалі не бавила, а нянька розмовляла вассерпольською.

У Кашші не було жодного сліду від Кошиць. Замість доброзичливої зрозумілої чехословацької мови тільки неприступне угорське белькотіння з іншого світу. Яким то дивом з такою мовою ті косоокі степові дикуни тисячі років тому стали європейцями?

Косоокі дикуни змогли розчинитися в слов’янському та італійському субстраті без сліду, як крапля вина розчиняється в морі, степова культура зникла без сліду, вони покинули повстяні юрти і збудували собі замки, і коли через триста років після Хонфоґлалаш[197] на них напали монголи, то ті нащадки степових верхівців уже гадки не мали про те, як воювати легкою кіннотою, і програвали монголам по-лицарськи, по-європейськи, зі списами на важких дестріє[198], разом із моїми дідами, котрі дозволили, щоб монголи їх перебили під Леґницею, тільки один не дав себе вбити, звідти й пішли Штрахвіци.

Отож дикуни розчинилися разом зі степовою культурою шабель та луків; але чому збереглася мова, чому збереглися степові легенди і степова, азійська музика, що триває серед хлопства, чому? Чому щось стається так, а не інакше? Чому в Криму немає ні сліду готів, а мадяри зосталися? Чому в Сілезії немає ні сліду кельтів, а мадяри зосталися?

— Коли дивлюся на твоє ясне лице, на світле волосся, але трошки рудувате, на бороду, теж руду, на світлу шкіру і веснянки, то думаю, що ти кельт, любий мій, — сказала моя матінка, Біла Вірлиця. — Ти кельт, хочеш ти того чи ні.

Кружляв вуличками Кашші, центральноєвропейське містечко, як і всі інші, тому так відрізняється від азійської Варшави, інакше, інакші кам’яниці, інакші костели, Дзідзя спить, а я нарешті знаходжу дороговказ на Мішкольц, на Будапешт.

Лице мого батька. їдемо дорогою на Мішкольц, і краєвид зовсім не змінюється, гори поволі маліють, проїхали Карпати. Барца. Еніцке. Дивні назви.

Перейти Карпати — то вже щось. Абауйсіна. Чорна, похмура топоніміка. Так багато хто не зміг перейти Карпати, залишилися десь на засніжених схилах, але то було давно, а мені вдалося. І я їду. Гідашнеметі. Минаю важкий, запряжений волами віз із грубими колесами, на возі спить жінка, моя товаришка. Форро. На бричці фірман, пахолок, людина-ніхто, про яку не думають, людина без імені, про таких не думають, людина без імені. А я поруч, на малому конику, у сідлі з високими луками, на мені вишиті золотом штивні шати, а на голові шапка з вовчого хутра, у мене довга світла борода, світле волосся і волосся, заплетене в кіски. Чабад.

Було вже світло, коли я доїхав до великого перехрестя доріг: уліво йшла гірша дорога на Ньїредьгазу, або ж у бік Пусти[199], Альфельд.

Острів євразійського степу, відділений від зеленого океану архіпелагом Трансильванії. Коли мадяри перейшли страшні гори Семигороду, вони мали почуватися як удома, як удома. Може, тому й зосталися, хоча замислювалися про землі від Данії аж до Піренеїв?

Чому, чому я про це думаю, повертаючи праворуч, на Мішкольц, Мішкольц уже недалеко, п’ятнадцять кілометрів, клаптик поля, клаптик лісу, краєвид без жодної екзотики, трава при дорозі така сама, дерева такі самі, небо так само похмуре, але снігу немає, не падає жовтневий сніг. Їдемо.

Я б сказала тобі, якби тільки мені дали голос, Костоньку, мій любий мій коханий мій милий мій єдиний чудовий хлопче моє життя моє серце моє кохання.

Якщо тільки ти замкнешся на хвилю, Костику, якщо ти урвеш свою логорею, яку в тебе викликає ця мала гидка курва, котра зараз спить на задньому сидінні, котра безсоромно висцялася, щоби впокорити тебе, дурню, щоби показати тобі, ніби ти слуга, у присутності котрого можна сцяти срати їбатися з кимось іншим, бо ти не маєш очей, не маєш у собі людини, вона впокорила тебе, тупа курва, ненавиджу її, якщо ти урвеш словесний понос, мій любий, то я тобі скажу чому.

Скажу тобі так чи інакше, любий мій хлопче.

Думаєш про кельтів слов’ян аварів поселення мови ізоглоси етимології індоєвропейські угрофінські субстрати не тому, що тебе цим заразила твоя матінка, думаєш, тому що помиляєшся, коли думаєш, що побачиш у цьому якийсь сенс і порядок, бо ти дурний і не знаєш, що не можеш його побачити, навіть якби той порядок там і був, але його там немає і ти його там тим паче не побачиш, хоч би й усі очі над тими книжками видивився, любий мій, нічого ти не побачиш.

Але ти бажаєш того порядку, любий мій, як нічого іншого; якби там був порядок, то був би й сенс, і твоє існування могло би мати той сенс, окрім палючої пустки, яку ти несеш у собі.

Я дивлюся зараз на тебе, любий мій, як ти їдеш у гордій американській автівці по гарній дорозі через неторкнуту війною Угорщину; ти в гордому німецькому мундирі. У тебе сильні руки та довгі пальці, любий мій, ти стискаєш їх на кермі автівки, кінчиком чобота вмикаєш далеке світло, воно розбиває сірий смерк.

Я дивлюся на тебе і думаю, як легко можна було б когось обманути, навіть такого, хто знав би все: про твою кришталеву горілку шампанське морфій кокаїн про жінок про Саломею Ідзю Дзідзю про автівки і коней і польський мундир і цивільне вбрання про вийняте око львівського батяра, про те, як ти срав у брамі, про твої страшні ескапади Варшавою, ті довоєнні всі, про німецький мундир, про матір і батька без лиця, про все, так, котрі знали б, як легко тебе обманути, вони нічого не знають про тебе, а я знаю, Костоньку, я знаю, я все знаю.

Бо що ж тут знати.

Тебе немає; ти порожній, усередині порожній, ти випорожнена людина, я ніби зазираю в нутро статуї, відчинені вікна очниць, вуст, порожньо, випорожнений Костик має на собі німецький мундир, стискає кермо шевроле і щойно проїхав Мішкольц. І дивиться той Костик на стрілку пального, чи вистачить? Вистачить. На спідометр ти теж дивишся, але інакше, і їдеш ти, мій порожній, випорожнений, вихолощений Костику, ти, котрий у тих праісторичних переказах ніколи не знаходив ні порядку, ні сенсу, ані справедливості, бо ніщо не є справедливим і ніщо не має сенсу.

І їдеш далі, любий мій, їдеш. А вона спить, хоча теж випила ізофан. Чи то був ізофан? Я знаю, знаю, я знаю, але не можу тобі сказати, любий, бо ти мене не чуєш, не слухаєш, не потребуєш, не хочеш, правда ж, мій любий? Не хочеш.

Проїздиш Мішкольц, мости й віадуки, бруківка, потім асфальт, знову асфальт, автомобілі з неправильного боку весь час їздять, у містах складніше.

Сутеніє, і знову бліді, слабкі світелка сіл, але не такі, як у нас, бо тут здорові, яскраві, електричні світла міст, потужні світла міст, тут немає війни.

Гарне шосе, гарне покриття, краще, ніж у нас, за вікнами ніч, світла сіл не такі слабенькі, як у нас. Їдеться, вісімдесят, дев’яносто, кілька разів навіть можна розігнатися до сотні, і тоді стає добре, зникає те, що біля дороги, є тільки ніч, дорога, рев мотора і снопи світла на асфальті, права нога на педалі газу, ліва на перемикачі фар, але рух слабенький, його майже немає, у світлах табличка: Гаршань.

А тоді раптом настає Будапешт, і все інакше.

А навіть не раптом, а інакше: не раптом, бо спершу поля, а поміж полями передмістя, залізнична станція, знову передмістя, сільські будиночки, а тоді трохи більш міські будиночки, видно небагато, тільки й того, що в світлі придорожніх ліхтарів, геть небагато, а тоді раптом з’являється місто.

З правого боку вулиці Пешт, XIV район, про який я нічого не знаю, бо ніколи не був у Будапешті, чого б то я мав бути в Будапешті, у Відні так, звісно, у Відні в Берліні в Парижі Римі Лондоні, але Будапешт лежить осторонь, нічого йому не бракує, але таки ні. Не був, та й по всьому, чого маю виправдовуватися, хоча зараз справа від мене виростає XIV район Пешта і підміський маршрут H.É.V.[200], так написано на зупинках, то щось як наше EKD[201], Gödöllő H.É.V., а далі кам’яниці, дуже світло, усюди ліхтарі, світяться ті ліхтарі, а чому кам’яниці більші, ніж у Варшаві? Більші, бо більші, бо це столиця імперії, якої вже немає, але столиця досі імперська, а моя Варшава що, моя Варшава нічого, провінційне, жидівське, російське місто, яке раптом невідомо чому оголосили столицею, тому що воно велике. Може, й велике, але Будапешт більший, кам’яниці в ньому вищі на поверх або й на більше, вулиці ширші та кращі, то Пешт, Пешт, Буда з іншого боку, а тут Пешт.

А поза тим усе по-іншому, усе не так; бо зараз ніч, і то ніч посеред тижня, бо ж із вівторка на середу, а надворі світло.

Немає затемнення, немає ліхтарів, зламаних бомбами, зате є рівна бруківка, на ній автівки, їздять автівки і трамваї, не такі, як у нас, і автобуси не такі, як у нас. У них величезні баньки, вони глипають на мене тими баньками, а між баньками, там, де має бути ґратка радіатора, там на опуклій масці вигинається ґроно лискучих, хромованих прутів, вони розходяться як ліра чи тісно зав’язаний сніп. І переповнені трамваї, а в них люди. І таксі, а в таксі сміються дами, пересічні та професійні, котрі самі називають таксистам адреси, як я розумію — угорською. Виплентуються з винарень, задурманені, під світло ліхтарень, бо ще немає зими, ще трохи до зими й Адвенту, ще тільки жовтень, хороший місяць для вина, найкращий місяць, щоб пити вино, а я їду, поволі, визираю таблички з назвами вулиць, але чому, чому?

А в нас у Варшаві чорнота і морок, якщо так уночі йти, і якщо хтось так уночі йде, то це або німецький патруль, або жидівський злодій, ну хіба що це польський злодій або ще якийсь, і вже нічого немає, немає нічних трамваїв, немає винарень, із яких виплентувалися б задурманені люди, а навіть якщо десь якісь і відчинили, то люди з них крадькома вибігають, замість виплентуватися в дурмані, як виплентувалися ми з Яцком, з моїм любим Яцком виплентувалися, звідки лише у Варшаві ми не виплентувалися, але вже не виплентуємося, бо я спершу став одним вояком, а потім іншим, а Яцек лишився у Варшаві, у своєму сухому, оголеному з усіх нашарувань розпачі, і з того розпачу його Іґа не витягне, не зможе, не може, тому, напевне, знову лежить Яцек, лежить у ліжку, дивиться в чорну стелю, а вдень сидить, сидить знову Яцек і дивиться у світле вікно, дивиться на вулицю, а там не те, не те, що він хотів би побачити, і навіть коли він нарешті зламається, вмиється, поголиться, вдягнеться і піде до лікарні, то що, то нічого, то нікого, подивиться на всіх тих, котрим хотів би, котрим повинен допомогти і не допоможе, і що йому залишиться?

Потягую ще трохи коньячку. Kerepesi üt, тобто, думаю собі, вулиця на честь цього імені Керепеші, що б то не означало, справа угорська EKD і кам’яниці, зліва якісь поля, вигони, мабуть, потім знову колії, але вже перпендикулярно дорозі, виводить вона мене до Baross tér, до невеличкої площі, а на тій площі великий вокзал, Keleti p.u., більший, ніж варшавський, їду далі, як мені здається — вниз, униз, вулиця Ракоці, так я собі швиденько переклав Rákóczi út.

Місто, справжнє, живе місто, столиця імперії. Фіакри. Таксі. Світло. Неони. Вулиця Ракоці широка, гарна. Трамваї. Blaha Lujza tér[202], а на ній великий, статечний будинок із написом Nemzeti Színház, схожий на театр, він переважає варшавський тим, що не спалений. Рух явно лівосторонній, важко призвичаїтися, на шосе легше, у великому місті складно, тому їду обережно. Світла, ліхтарі, неони.

Життя моє, яке в мене забрали. Я дав його в себе забрати. Дозволив. Я любив те життя. Бажаю їм, щоб це місто також навхрест заклеїло свої шибки і згоріло, бо воно не моє, а моє місто спалене і зґвалтоване, бруківка в ньому позривана і не світяться ліхтарі.

На мості, що називається мостом Єлизавети, я хотів розбудити Дзідзю, щоб вона дивилася: осьде в Дунаї відображаються мережива ліхтарів, при березі пришвартовані барки і буксири, і жодної, жодної війни, ніби тут ніколи війни й не було, ніби вона ніколи й не мала сюди прийти. Але я її все одно не буджу, бо вона знає Будапешт, тисячу разів його бачила, то тільки я не знаю, не бачив.

За мостом дуже крутий поворот, не сподівався, аж запищали шини, але повертаю ліворуч і їду наддунайським бульваром, біля підніжжя узгір’я, яке я собі домислюю зі світел, що пропливають наді мною, їду, а на другому березі ріки також їдуть, снопи світел із фар, світяться вітрини кав’ярень і ресторанів. А з мого боку ріки лазні, турецькі, мабуть, судячи з куполів, турецькі лазні. Rudas fürdő[203].

Який же я був спраглий міста, живого міста, а не просто копошіння в тілі трупа, яким стала Варшава.

— Це тут, — каже Дзідзя.

Здригаюся, злякала мене, забув про неї. Зиркаю в дзеркальце.

— Що? — питаю.

— Тут. Готель «Ґеллерт». Паркуйся.

— Тут усюди так світло, правда? — питаю.

Дзідзя знизує плечима.

А готель іще яскравіше освітлений, яскравіше, ніж усе інше, п’ять поверхів, перший високий, декор на ньому чи то історичний, чи то просто різні рослинні візерунки, а над усім куполи, ніби чубчики паростків, що пробивають землю, тож на загал усе виглядає дуже фалічно.

Висідаю, хочу відчинити двері Дзідзі, але вже підбігає хлопець і відчиняє, подає Дзідзі її хутро, а я накидаю на плечі плащ, не перекидаючи пояс із куртки назовні.

Якусь хвилю дивлюся на багаж, але пригадую собі справжнє життя і знаю: вони займуться багажем.

Портьє в циліндрі відчиняє нам двері, всередині мармур і золото, як легко від цього відвикнути, аж доводиться нагадати собі: оце є твоє середовище, Константи, а не бруд, холодна вода і вікна, заклеєні навхрест.

Я трохи п’яний, і трохи хитаюся, і трохи несвіжий, але метрдотель має вже зо сто років досвіду, він дивиться на мене ідеально люб’язним поглядом, ідеально неуважним поглядом, неуважним лише до того, що не належить зауважувати.

— Guten Abend. Haben Sie freie Zimmer? Von Horn mein Name; das ist meine Ehefrau.[204]

Змірює мене поглядом, у якому прочитується ясний, терплячий докір: хто ж їде в готель без резервації? Це триває якусь хвилю, і ця хвиля очікування — то кара, так її треба розуміти, кара для мене за те, що я не зміг припильнувати, аби все відбулося так, як мало відбутися.

— Aber natürlich[205], — нарешті відповідає. Жодного гортання книжок, жодних перевірок, жодних телефонів. Зрештою, я маю мундир, німецький офіцерський мундир, тобто маю гроші, скоріш за все маю гроші, найбезпечніше припустити, що я маю гроші, тим паче що зі мною жінка.

Я зауважую, що хочу номер, у якому будуть дві окремі спальні; звісно. Чи подати вечерю? Я голодний, голодний пекельно, розпалений голодом іще й через алкоголь у порожньому шлунку, але Дзідзя заперечує.

Тож поїмо в місті, раз вона так сказала, поїмо в місті, ґарсон занесе багаж, звісно, я трохи переживаю за автомат у багажнику. Тож ми йдемо до кімнати, апартаментів, веде нас маленький чоловічок у лівреї, найкращі апартаменти, на другому поверсі, даю чоловічкові долар, вікна апартаментів виходять на Дунай і на міст Франца-Йосифа.

Двері за нами зачиняються тихо, всередині масивні, позбавлені смаку меблі, великі вікна, важкі штори, пухкі дивани, і висока стеля, і двері до спалень, і електрична люстра з численними кришталевими скельцями, і на жодному ані пилинки. Ото готель.

Дзідзя впала на канапу, не знімаючи ні плаща, ні чобіт. Хтось постукав до кімнати, я відчинив — ґарсон приніс наші торби й валізи. Я дав йому долар, він подякував німецькою і зник.

— Я освіжуся, перевдягнуся, і можемо йти, — несміливо сказав я.

— Йди, йди… — махнула рукою Дзідзя.

Я й пішов. Зателефонував консьєржу, наказав, щоб напрасували мені смокінг і сорочку, а ще начистили черевики, лакей уже за три хвилини прибіг по все, а я до ванної і у ванні заснув.

— Ну давай, вилазь, голись і вдягайся, я ще сьогодні хочу кудись вийти, а вже двадцять друга, — сказала Дзідзя, а я думав, що то сон, але то був не сон. Стояла у ванній лише в білизні, я виліз із води, затуляючи пах. Вона засміялась і вийшла. Я вийшов із ванної. Мені боліла голова; зазирнув до шафки за дзеркалом і безпомильно знайшов там аспірин, з’їв дві таблетки, запив водою з крана.

Душ, холодний, аби прокинутися, теплий, аби зігрітися. Гоління, милий Боже, в теплій воді, в яскравому світлі, все як треба, гаряча вода, олійка, піна, акуратно з волоссям, знову піна, під волосся, холодна вода, бальзам. Уже готовий одяг лежав на ліжку в моїй спальні, отож свіжа білизна, біла сорочка з охайним комірцем, перламутрові біжутерійні ґудзики, смокінг. Зав’язування метелика. Одеколон. Дивлюся в дзеркало: це я. Оце я.

Виходжу до салону. Дзідзя вже чекає, елегантна, скромна, вродлива і бридка водночас, без віку, скільки їй років, двадцять п’ять чи сорок два? У сукні нижче від колін, кольору дуже темного бургундського. Немає війни, жодної війни, якої війни.

— А в цьому ти тямиш, Константи, — каже з визнанням, дивлячись на мене. — Ніби народився в костюмі.

Виходимо. Я не беру плаща, дорожній плащ, який я взяв, не пасує до смокінга, тому прошу портьє, щоб він викликав таксі, питаю в Дзідзі адресу, а потім невміло намагаюся повторити її таксистові, таксист лагідно погоджується, і їдемо, то недовго, навколо пагорба Ґеллерта, під будський замок на будському пагорбі їдемо, його добре видно, бо він теж ілюмінований, немає війни, жодної війни немає, я вже поміняв трохи доларів у готелі, тому плачу пенґе, висідаємо.

— Це тут, — каже Дзідзя.

Маленька табличка, Борозо, зелені двері. Інтер’єр тут не для смокінга, але й такий, у якому смокінг не дуже виділяється. Я можу собі бути в смокінгу, хоча поруч сидять робітники, вусаті, світловолосі, перехиляють чергові склянки білого вина, нічого не кажуть, мовчать. Поруч сидять кілька порядно вдягнених інтелігентів, дехто з них схожий на жидів, може, вони й жиди, також п’ють, їдять якийсь паштет, ще далі знову робітники, а може, кур’єри, щось таке, а ще далі двоє чоловіків у фраках, перекушують тонко покраяним салом і попивають прозорий трунок з маленьких келишків, я не знаю угорських звичаїв, але знаю, що вони роблять, бо й сам не раз так робив, вони весело заправляються в простій забігайлівці, потім підуть у заклади кришталеві, люстряні, на золочені підлоги, бо так краще, здоровіше, веселіше.

Сідаємо за довгий, дебелий стіл, за стіл із грубого дубу.

Я дуже втомлений, щойно зараз це до мене доходить. Я не впав, я їв дивні пігулки, пив коньячок, мало не цілу фляжку, як виявилося, а ще я дуже голодний, і мені паморочиться в голові, але Дзідзя вже замовляє в люб’язного кельнера з напомадженими вусами і з волоссям теж напомадженим і в фартушку, Дзідзя замовляє: печінковий паштет, сало з паприкою і сіллю, хліб зі смальцем і червоне вино. Ніхто не звертає на нас більшої уваги, побачено, що ми ввійшли, що сіли, що замовили, та й усе, нічого більше, бо що ж тут більше, а проте дивно, і достаток тутешній дивний і гарний, тож наливають, накладають і приносять.

Така гарна копиця грубих скиб хліба зі смальцем, прикритого шматками цибулі та посипаного паприкою. Такий гарний шмат сала на тарелі з гострим ножем, дві плястерки вже відкраяні, чудове сало, в жовтій білості жиру ледве видно тоненький рожевий прошарок, яке ж гарне сало!

І сіро-бурий паштет пахне печінкою і петрушкою, до нього накраяний скибочками білий хліб і вино у склянках.

— Тут міряють на децилітри. Маємо по одному, але одним не закінчимо, правда ж, Константи?

Не закінчимо, але вино потім; зараз треба їсти, який же я голодний! Розмащую паштет на хліб, вгризаюся, який же він смачний, печінковий, відчутно алкоголь, тобто заправлений чимось добрим, горіхівкою, бо й горіхова нотка є, і заїдаю і запиваю і плястерку солонини і хліба зі смальцем.

А Дзідзя тримає фасон за мною, геть не зважає на поради поета Байрона, що жінка зовсім не повинна їсти, щонайбільше креветки і фужер шампанського; ні, Дзідзя їсть за двох, а коли вкушений шматок цибулі, який вона одразу не перекусила, підскакує і червоним порошком замазує їй ніс та губи, вона чхає в блискавично видобуту хустину, сміється, їсть далі, витирає паштет із кутиків вуст, і ми замовляємо наступні склянки червоного і не нюхаємо, не зважаємо на букет, просто собі п’ємо одну децу за іншою, загризаємо, потім куримо, попиваючи, наїдені, повні, не схильні до бесіди, щасливі, замовляємо наступні деци, будьмо, прозт! «Еґесшеґедре», — навчає мене Дзідзя, кельнер чує, сміється, підправляє вимову, і ми разом вчимося угорському «будьмо». Egészségedre.

А потім до будапештської винарні перевальцем заходить п’яна Варшава. Двоє офіцерів, аж повірити в це не можу. П’яні. Сідають. П’ють. Мають гроші, п’ють на широку ногу. Мундири. А ми вражені, здивовані, як же так?..

Кельнер перехоплює наші погляди. На мить замислюється, з ким має справу.

— Wir sind Wiener, — пояснює Дзідзя з адекватним акцентом. — Wir hassen Hitler. Woher kommen hier die armen Polen?[206]

Кельнер киває, погоджується на історію про віденців, котрі ненавидять Гітлера, чому б ні.

— Die Polen gibt es hier überall sehr viele. Angeblich gibt es in Budapest ein paar tausend polnische Offiziere, vielleicht mehr als zehn, sagen sie. Man kann sie hier überall sehen[207], — пояснює, тоді відходить, через хвилю повертається і приносить нам по келишку сливової палінки, за рахунок закладу. Ніби в подяку за те, що ми не любимо Гітлера. Витираючи стіл, бурчить під ніс, бровами і носом показуючи на польських офіцерів: — Und so seit drei Wochen. Das Vaterland haben sie verloren und amüsieren und erholen sich trotzdem.[208]

Польські офіцери не одержали палінки за рахунок закладу. Ох, як же добре я знаю цю бридливість, прокляті кельнери, знаю я таких. Не знаю я, угорцю, що в тебе стоїть на покуті, але я знаю таких, як ти, знав таких, знав вас, багатьох вас знав. І нараз я починаю любити тих офіцерів більше, ніж вони заслуговують. Вони сідають у кутку, якось так дивно вони в цій винарні не такі чужі, як ми, замовляють палінку, одержують палінку, замовляють ґуляш, одержують не те, чого чекали, бо чекали, мабуть, тієї сіро-бурої каші зі шматками м’яса і хрящів, яку в нас подають найнеперебірливішим клієнтам у гівняних харчевнях. Тим часом вони одержали прозору гостру зупу з чудовими шматками яловичини; я знаю, бо жовтоволосий плебей поруч із нами їсть таку саму, обтираючи вуста і вуса тильним боком кошлатої долоні.

Їмо і п’ємо переважно мовчки, якщо й перемовляємось, то притишено, якщо обмінюємося зауваженнями, то робимо це німецькою, не хочемо, щоб у нас упізнали поляків.

Польські капітан і майор дуже швидко впилися, капітан пересів до майора на інший бік столу, під стіну, і зараз п’ють далі, по-братськи обійнявшись.

Я міг би зараз бути з ними. Та чи міг би? Отак обійняти їх у цивільному, напитися з ними і потім знайти якусь дорогу, тудою чи сюдою, до Франції, і там знову до армії, хоча вже без коней, знову мундири, щоденні накази, особливі накази, рапорти, команди, особові анкети, і потім, може, якась війна, і що на війні? Роки гниття в окопах, з одного боку німці, з іншого ми, бункери, вилазки й колючі дроти, болото і ліс мого батька, без лиця і краника, чи, може, щось інше, швидка війна, як у нас, гонитва полями та пагорбами, розриви комунікації, ніхто не знає, де фронт, бо немає фронту, перемішані механізовані і бронетанкові дивізії, женуться навздогін, незахищені фланги, засідки й розвороти, і ми входимо в Берлін, або Берлін входить у нас.

І нащо мені це, пощо мені це, який би я посеред цього всього мав вигляд, нащо б мені взагалі було це робити?

Я Константи Віллеманн і в жінках люблю, коли в них срачина так гарно підтягнута, м’ясиста і пружна, як в угорської кухарочки, котра подеколи визирає з кухні. Не люблю я ні військо, ні коней, ні мундири, ні карабіни, люблю мати пістолет, бо так джентльменові належить, найкраще якусь маленьку пласку сімку, таку, як той зауер мого батька, який я дістав із кобури і про всяк випадок засунув ззаду за пасок, я боявся, що він випиратиме з-під сорочки, але останнім часом я трохи схуд, тому він там вільно лежить, а джентльменові таки належить мати щось у штанах.

Випиваю палінку, тепла в холодному келишку. Я п’яний. Дзідзя всміхається, їсть і п’є стільки ж, скільки я, стільки ж, скільки голодний і втомлений чоловік, багато.

— Я не знаю, хто я, — кажу польською і тихо, польською треба тихо, тому кажу тихо, досі відчуваючи в горлі палючий алкоголь.

Я п’яний. Дуже п’яний. Я — осердя світу, його вісь, огинають мене пани, люди, стеля і стіл.

— Я з ним зустрічалася тут, у цьому закладі, знаєш? — також польською шепоче п’яна Дзідзя.

Я не відповів, бо що ж міг відповісти. Промовчав. А вона, п’яна, шепотіла, до мене і радше навіть до себе, не шукала мого погляду, не зважала, чи я слухаю, але я слухав, але вона шепотіла, тихо і без жодної паузи:

— Ми тут сиділи, за цим столом. Пили вино і їли, говорили німецькою чи французькою, а подеколи, коли вже були п’яні, говорили до себе власними мовами, тільки що я угорською не розуміла нічого, а він польською трошки розумів, бо ріс у гірській частині Угорщини і трохи розумів словацьку, тому й польську трохи розумів, окремі слова. Ми з ним дев’ять разів бачилися. Не завжди тут, тут лише кілька разів, зо п’ять, може, а він не боявся тут зі мною зустрічатися, хоча й сам мешкав тут неподалік, на цій вулиці. Мабуть, досі мешкає. Він до мене зателефонував першого вересня, ще міжнародні працювали, зателефонував зі словами солідарності, співчуття і жалю з приводу війни. Але водночас я чула, що його голос тремтів на радощах, я не знала, чому так, тому розлютилась і кинула слухавку, а він зрозумів, подзвонив іще раз і вибачився, перш ніж я встигла вибачитися, він пояснив: у нього щойно народився син. Саме першого вересня. А проте він пам’ятав про мене і про нас, про Польщу, зателефонував мені. Я його привітала, я пам’ятала його дружину, я бачила його дружину, високу, повітряну жидівку зі шляхетним довгастим лицем і вузькими долонями. Коли її бачила, то думала, що вона ніколи не народить йому дитину, такі вузькі в неї стегна. А вона народила. Я сказала, щоб він не переймався, переможемо Гітлера і будемо напувати коней у Шпрее. Я бачила, що ми програємо, я не дурна, але сказала так, щоб заспокоїти його.

І зненацька замовкла. А я зрозумів, що це важливо. Важливіше, ніж Польща, німці, угорці, жиди разом узяті. Важливіше, ніж війна. Важливіше, ніж наша конспірація, остаточна перемога чи остаточна поразка, важливіше, ніж мій бойовий шлях, і Хрест Хоробрих, і Залізний, і німецький мундир, і польський смокінг, який зараз на мені. Дзідзя і той її угорець, котрий її не хотів.

Немає нічого важливішого, нічого більшого.

— Побачишся з ним зараз?.. — запитав я так само тихо, як вона говорила.

— Ні. Нащо?

— Ходімо звідси.

Дзідзя трохи непритомно киває, погоджується. Прошу рахунок. Польські офіцери, хилитаючись, виходять, заплативши, залишили великі чайові. Розмір чайових не тішить вусатого кельнера, як же так, панове офіцери марнотратні, хіба не люблять свою вітчизну? Не люблю я тебе, вусатий кельнере. Але все одно залишаю великі чайові, виходимо. Ніч холодна, але йдемо пішки.

Спотикаємося, тож обіймаємось і далі спотикаємося разом, а Дзідзя раптом спиняється і починає плакати.

— Що, люба, що?.. — белькочу я.

А вона показує на парк, зарослий молодими деревами.

— Табан тут був, так воно називалося, такий райончик, забитий і дуже гарний, хатинки, кнайпи, борделі, цигани грали… Я ще пам’ятаю, як була тут уперше, десять років тому, я тоді була такою гарно вихованою панянкою, але втекла і пішла гуляти, циганка мені ворожила і наворожила, що колись мене вб’ють серби, що я буду нещасна, але матиму багате життя, таке, що й двадцятеро іноді не переживуть, дурна циганка. А вони все зруйнували.

Дзідзя плаче, тож я обіймаю її ще міцніше, бо знаю, що вона не за тим Табаном плаче, але за своїм коханням, за своїм угорцем, котрий її не хотів і котрому дружина подарувала сина, хоч і мала вузькі стегна.

Спускаємося вниз, до річки, до мосту Єлизавети, йдемо бульваром серед світел, нормальні люди серед нормальних людей, п’яний чоловік у смокінгу з п’яною елегантною жінкою, немає війни, у нас уже також немає війни, але не так, як тут, тут немає німців, є тільки мій німецький мундир, є Бальдур фон Штрахвіц, віддав його в чистку, тож його зараз, мабуть, ошпарюють парою, мого батька Бальдура, і чистять щіткою, і вішають у моїй шафі, він сіро-зелений, добре викроєний для його тіла, для мого тіла, з орденами, до шафи.

Готель, ліфт, номер. Дзідзя вже не плаче. Я б хотів її поцілувати, її вуста шукають моїх вуст чи не шукають моїх вуст? Але не так; так не хочу, я так не хочу, коли твереза, то гордує мною, а п’яна буде моя, так не хочу, тож сідаю в крісло і тягнуся до пляшки, наливаю коньяк у два келишки, на коня, на дорогу, на день і ніч, дороги, щасливої дороги, бо про Хохола і стрілянину я вже не пам’ятаю, і Дзідзя теж не пам’ятає, ніби й не було нічого, тож я сідаю, за пляшкою сягаю, наливаю, подаю і сам сідаю в кріслі навпроти.

— Наше здоров’я, моя товаришко-супутнице, — кажу я.

Дзідзя дивиться в келишок затуманеним поглядом, потім виклично дивиться на мене, але не знаю, на що мене викликає, після цього вона одним духом перехиляє чарку й осідає в кріслі тільки для того, щоби знагла з нього зірватися, затискаючи вуста, і біжить до ванної. Я знаю, що не слід, що я не маю, але біжу за нею, притримую її волосся, коли вона ригає в унітаз, подаю воду в склянці, щоб почистити зуби, вона полоще вуста, бачить себе в дзеркалі, бачить мене в дзеркалі, відвертається, раптом твереза або ніби твереза.

— Вийди, прошу. Але ще не лягай, — шепоче.

Тож я виходжу, сідаю в кріслі. Уже не тягнуся до коньяку, вже не маю сили пити, вже не хочу пити. Подорож, щасливі таблетки, досі не знаю які, коньячок із пляшечки, вино, палінка, знову коньяк, досить.

Встаю, до вікна. За вікном міст, його ілюмінована парабола поміж берегами, десь там старіє світ, з-над Дунаю імла, і в тій імлі розпорошені сяйливі кулі ліхтарів і лінії лампочок на мості, теж розпорошені. Світла автівок. Трамвай.

— Хочеш мене, Константи?

Повертаюся. Дзідзя стоїть у дверях у білизні, у панчохах.

— Хочу. Але не так… — відповідаю, і сам дивуюся власним словам, і раптом боюся, що ці слова зачепили її, але дивлюся на неї і бачу, що не зачепили.

Підходить до мене, обіймає, її худі руки навколо моєї шиї. Я знаю: то не прелюдія, вона мені не віддається цими обіймами. Але водночас це й не сестринські обійми, в цих обіймах, у тому, як вона мене стискає, є якась еротика чи то обіцяння чогось еротичного.

— Дякую. Ти чудовий, — шепоче мені на вухо і цілує мене в щоку. І відпускає. І йде до себе, а я залишаюся, і раптом вимикається світло, і я відчуваю, що мушу вкластися, тільки от ледве що можу зняти піджак, кидаюся на ліжко і не засинаю, тільки занурююся в несвідомість, ніби тону в багні. Я вже не думаю ні про Дзідзю, ні про матір, ні про батька.

Світлий прямокутник вікна, ліпнина на стелі, люстра, усе кружляє наді мною, аж доки нарешті розчиняється в задушливій, важкій чорноті.

Розділ XIII

Мені болить голова, я відчуваю млість, у животі крутить, треба негайно піти в туалет, але перспектива набути вертикального положення мене просто жахає, тому я лежу отак у півсні із заплющеними очима, зайнятий лише тим, що хочу ригати, і відчуваю, як пече голова. Потім пригадую собі про аспірин у ванній, тож нарешті встаю, дивлюся на годинник: одинадцята. Я спав до одинадцятої. Глитаю той аспірин, запиваю водою просто з крана і в душ. Після душу трохи краще. Голюся. Щіточка й порошок, чищу зуби. Загортаюся в купальний халат і виходжу в салон.

Дзідзя вже тут, сидить за кавою, білим хлібом і звареними накруто яйцями.

— Добридень, — кажу я, несміливо й невпевнено: у собі самому, у тому, що був учора, я не впевнений, не впевнений у власній та її пам’яті, але все ж коли її бачу, то знаю: ні, нічого не сталося, я її навіть не поцілував, чи то добре, чи то недобре, не знаю.

— Добридень, Константи, — відповідає, прояснівши, ніби й справді рада мене бачити. Може, вона й справді рада мене бачити. — Поснідай зі мною, будь ласка.

Справді рада мене бачити. Сидить в елегантному, майже старосвітському пеньюарі, намащує окрайчик хліба медом і всміхається мені. Насправді? Мабуть, насправді. Насправді.

— Добридень, Дзідзю.

І раптово розумієш, правда ж, Константи? Розумієш.

Це кінець. Більше ми не зустрінемося, любий мій, бо ти розумієш. Раптово розумієш.

Вона тебе змінила, дурню. Вона — її дух та сила. Вона є всім, чим я не хотіла, щоб ти був. Вона відібрала тебе в мене. Дивлячись на неї, ти побачив людину. Дивлячись на неї, ти побачив когось понад тим, що здавалося тобі людським. Вона, котрої не торкаються погляди інших. Вона, котра не боїться. Вона, котра кохає, бо хоче кохати, жадає, бо хоче жадати, а не тому, що хоче бути коханою і жаданою, як ти.

Я нічого не розумію. Сідаю снідати.

— Не їж багато, на другу підемо в «Centrál Kávéház». То як «Зем’янська», тільки більша і краща, і письменники там кращі сидять.

Я всміхнувся собі під носа. Ніколи не любив наших письменників. Я потребував їхньої слави, як і слави інших митців, але не любив. У них було щось, чого в мене не було, я навіть не вмію достеменно це окреслити, але відчуваю, чи то, радше, відчував, брак цього.

— А передусім вона є, — додав я.

— Що?

— Вона є. А «Зем’янської» немає. Тобто заклад є, точно був нещодавно відчинений, але «Зем’янської» вже немає, бо хто туди зараз ходить і нащо?

— Це сумно, — замислилась Дзідзя.

— Зовсім ні, — негайно відповів я. — Геть не сумно. Мені не шкода. Було, але зараз немає. І, мабуть, уже й не буде. І що з того?

Кивнув. Хтось постукав у двері. Відчинив — лакей зі сповіщенням. Узяв папірець, дав одне пенґе, зачинив двері.

— Мабуть, Штайфер, — сказала Дзідзя.

— Хто ж іще, — погодився я.

Розпечатав листа, сідаючи за столик.

«Herr von Horn wird gebeten, am Mittag in die Hotel-therme zu kommen. M.S.»[209]

Подав папірець Дзідзі. Вона прочитала.

— Допоможе тобі від похмілля, — всміхнулася.

Світ має інший відтінок. Не розумію, але приймаю.

Я розрізав яйце навпіл, жовток іще вологий, поклав шматочок масла і дрібку солі, з’їв, і то було дуже смачне яйце. Випив кави. Дзідзя мовчала, тільки всміхалася до мене. Потягнувся до газет: німецькі, французькі та англійські, але читати не хочу, бо, знову ж, про що тут читати, якщо все ясно.

Ще кава.

— Зателефонуєш йому? — раптом запитав я.

Дзідзя не відповіла одразу. Не була вражена питанням, просто обдумувала відповідь.

— Не знаю, — нарешті сказала. — Мабуть, зателефоную. Або надішлю телеграму.

— Що ти робитимеш, коли я таки зустрінуся в тих лазнях зі Штайфером? — запитав я з розумінням, якого ще вчора між нами не було.

— Дивитимуся за вікно, виглядатиму, чи ти там десь не йдеш, і буду плакати, — відповіла без іронії. — А ти колись закохувався, Константи, так щоб насправді?

Чи я колись закохувався, так щоб насправді? Чи я колись у такій ситуації спромігся на те, щоб закохатися? Чи колись було насправді? Чи я закохувався в Ідзю? Чи закохувався в Гелю? Ураховуючи тих, у кого закохувався якось невинно і чисто. Чи я закохувався в Саломею? Ні, в Саломею я ніколи не закохувався, тільки хотів її, але хотів її хуєм, не серцем, а то дещо інша річ. То негарно, але так є.

Чи я колись закохувався? То важливо і неважливо водночас. Важливо. Бо це і є субстанція життя. З цього воно складається, з поривів серця і посмикувань міжніжжя. А неважливо, бо життя неважливе, взагалі.

— Так, — просто відповідаю.

Дзідзя киває, так, так, так, звісно, так, що ж я міг сказати. І так ми сиділи мовчки, а за вікном Будапешт, а в номері життя, нормальне життя, нормальна їжа, нормальне опалення, все нормально, і я з цього тішуся і без жалю це все покину, хоча коли думаю про це, то мені здається, що мав би жаліти, але жалю немає.

Нарешті Дзідзя дивиться на годинник.

— Іди вже.

— Як я його там упізнаю?

— Він тебе впізнає.

— Мені вдягтися чи йти просто в купальному халаті?.. — все ще невпевнено питаю.

— У халаті. Тут так заведено.

Тож, обгорнувшись м’якою матерією і забравши цигарки, виходжу, ліфтом їду вниз і переходжу до термальних купалень, а в них склепіння високі, сецесійні, питаю, скільки коштують, для гостей готелю терми безкоштовно, то й добре. Іду далі, там роздягальня.

У роздягальні за ширмою великий масажист, ґарґантюанський товстун із обвислими очима басет-гаунда і кутиками вуст, притягненими донизу як гравітацією, так і спокійною погордою до таких, як я: чому говориш до мене німецькою, іноземний ідіоте, звідки в тебе взагалі ця ідея виникла? Бо я німецькою з ним говорю. Що тебе сюди привело, облудний чоловіче, пощо ти прийшов сюди у своєму купальному халаті, з тупою мордою самовдоволеного кретина, га? А я, ідіот, я всміхаюся усміхом, призначеним для продавчинь, і щось тупо белькочу про рушники й халати, а той великий, двохсоткілограмовий чоловік, лисий на голові та волохатий усюди інде, під великим черевом він загорнений у рушник, завитки волосся на ньому мокрі, щоки відтягують йому повіки далеко вниз, дивиться на мене, з жирною терплячістю байдуже чекає, коли я закінчу, і подає мені товстий стос рушників, кажучи при цьому щось із величезною погордою. Уявляю собі, що він може мені казати, знаю, що він має рацію, бо пощо я сюди взагалі прийшов, чи то для мене терми, чи то я гадаю, що за своє пенґе можу купити собі право на буття тут, як купив собі право на вхід? Увійти можу, нехай собі входжу, але бути? Бути — мене тут зовсім немає. Знаю, що він має рацію; я згоджуюся з його нехіттю, поділяю його нехіть до таких, як я, хочу попросити пробачення за те, що прийшов, якби тільки міг, але не зможу, тому йду далі, чиню за вказівками понурих і сумовитих лазничих, вони кажуть роздягнутися, я й роздягаюся, догола то й догола, заходжу до басейну з водою із нижчою температурою, тоді до басейну з вищою температурою і чекаю, чекаю, аж доки мене знайде Маріан Штайфер, котрий має мене знайти.

Тож я вишу у воді температури людського тіла, тоді до парової лазні, тоді знову тридцять шість градусів, тоді знову парова, тоді ванна з окропом, у якій закурюю цигарку, аж мені паморочиться.

Я вже не чекаю, хай приходить, коли хоче. Ходжу і сиджу тут, голий, як і всі, думаю про жінок, про моїх жінок.

І змінився: думаю про них без провини й без сорому. Чому? Не знаю. Адже тілесний, еротичний бруд моїх зносин із Саломеєю не став чистим — як був, так і лишається брудним. Але водночас бачу себе самого інакше, згори, звіддалік, ніби я вишу під заскленим склепінням лазні й дивлюся на себе, зануреного в ту гарячу мінералізовану воду, у якій я ніби вишу, возношуся, неважкий, не сиджу.

І мене оточують голі діди у фартушках, що закривають міжніжжя, і навіть якби я знав, де взяти такі фартушки, то не вдягнув би, бо воно мені здається чимось старечим, чимось, що має закривати ті шматки м’яса, вже ні до чого, крім сцяння, не придатні, шматки зморщені, несправні, мертві — водночас відкриваючи голі старечі сідниці.

А ті діди геть немічні, вони ледь пересувають ногами, ті діди білотілі, їхні руки дрижать, спомин по тих усіх негідних учинках, які вони коїли в житті. Поволі, обережно вступали вони до теплої води, яка ж полегша, коли вода підтримує і нарешті підносить їхні старечі тіла, котрі самі вже не хочуть себе носити, діди занурені аж по тремтливі підборіддя, на зеленій воді — кола від їхнього тремтіння.

А ще там були старі, котрі не зовсім старі, тільки уражені старістю, що насувається, жваві, вони напружують уже прив’ялі груди і втягують обвислі, попри регулярну гімнастику, животи, і коли я дивився на їхні тіла, то був їхнім братом, хоч вони були угорцями чи ще кимось, я там чув іще й німецьку мову, і всі голі тут були мені братами.

Були там і молодики, чоловіки середнього віку, підстаркуваті чоловіки, нарешті, чоловіки без написаного на тілі віку, такі, котрі можуть мати як добрих тридцять, так і п’ятдесят років. Були й чоловіки з гарними тілами вояків, грудні клітки склепінилися арками могутніх ребер, були спортсмени з гнучкими, спритними тілами спортсменів, були підлітки з павукастими кінцівками і запалими грудьми, були товсті, товстуваті та повні, були старі, котрі згадували свої проминулі кращі часи, і старі, щасливі з елегантної бридкості старого віку. І всі були спокійні, голі, тихі та зосереджені на собі, на власних тілах у теплій воді та в парі, навіть якщо в товаристві, всі підносяться у цій воді, як поважні медузи, споглядаючи власні пальці ніг.

І було моє тіло, худорляве, теж добре збудоване, бо теж атлетичне, з нормальним як на тридцятирічного животом, саме настільки, щоби костюмчик сидів, без рельєфних м’язів, волосся небагато, та й те світле, член ні великий, ані малий — звичайний. Я довго соромився цього свого ніякого тіла, ще довго після Ідзі, намагався тягати тягарі, щоб наросли на мені якісь м’язи, багато їв, аби змужніти, хотів навіть зайнятися якимось спортом, але нічого так і не змінювалось, аж нарешті дізнався, що добре бодай те, що не набрав зайвої ваги.

— Доброго дня, — сказав хтось просто в мене за спиною.

Я змахнув руками і повернувся у воді всім своїм голим тілом.

Стоїть наді мною, на краю басейну, невисокий, худорлявий чоловік, близько п’ятдесяти. Великий округлий помпон серед гущавини чорного лобкового волосся. Волосся на голові також чорне, офіцерські вуса, волосся, яке густо вкривало груди, уже посивіло, перестало бути видимим, коли він занурився і намочив груди.

— Конспірація конспірацією, а манери манерами, — повідомив. — Я Штайфер. Але чекайте, чекайте, не відрекомендовуйтеся, я зараз згадаю, я знаю вас, пане… — сказав, уважно придивляючись.

Я знітився, бо не міг відповісти тим самим, а Штайфер, зауваживши це, засміявся й пояснив:

— Ой, ні, не особисто. З паперів.

— З паперів? — я здивувався і трохи затремтів.

Що то в мені тремтіло? Чи те саме, що тремтіло, коли поручник Жабинський сказав: я вас знаю, Віллеманне, — і він насправді знав, він міг зрозуміти, передбачити все і бачити мене наскрізь, навиліт, як летить куля.

Оце те саме затремтіло, але слабше.

А Штайфер думав. Хвилину думав. Пошкріб свою гладенько поголену бороду.

— Знаю! — випалив. — Віллеманн, Константи. Підпоручник резерву, дев’ятий уланський! Добре пам’ятаю, правда ж?

— Добре… — згоджуюся я, невпевнений, голий, наляканий.

Я подаю йому руку, він стискає мою, сильно, різко й рішуче. Не люблю, не люблю, не терплю різкості.

— Ну, пам’ять досі працює, хоча вже п’ятдесятка за плечима. Але з вами то був особливий випадок, я цікавився час від часу, як ви до Ґрудзьондза пішли. Зрештою, ви ж чисто німецького походження, правда ж?

Знизую плечима.

— Я поляк.

— Пане! Що ви! Я вам що, на фалангіста[210] схожий? Моє прізвище Штайфер.

— А прізвище Мосдорфа — Мосдорф, то й що?

— Ну добре, добре. Те, що ви поляк, — зрозуміло, але несуттєво. Ми вами вже здавна цікавилися, шкода, що ви не схотіли зостатися з професією. Також можна жити. Хоча й не так, як ви жили.

— Полковнику Штайфер… — починаю я, але він мене уриває.

— Ох, добре, вибачайте. Важливо, що ви є особливою особою в особливому місці, хоч то, мабуть, і випадково, правда ж? Але кращої ситуації я би для вас не вигадав.

— Мене це теж тішить, — уїдливо відповідаю.

— Ще одне мушу вас запитати, і відразу переходимо до справи. Ваш батько, Бальдур фон Штрахвіц…

— У Варшаві, — відповідаю, і коли це кажу, то вже знаю, що брешу. Хотів навіть це пояснити, але Штайфер мені не дозволяє.

— Ох, то ви знаєте, що він живий?.. Бо мати це, здається, від вас приховувала?

Яка ж це брехня, яка ж брехня те, що я сказав, це брехня, мій батько у Варшаві.

Бальдур фон Штрахвіц у Варшаві. Feldpolizeikomissar Бальдур фон Штрахвіц. Чи він не у Варшаві?.. Де ж Бальдур фон Штрахвіц?

Ти ж знаєш, Костоньку. Але я мушу мовчати, хоч про нього мені мовчати нелегко. Бальдур фон Штрахвіц на полях Фландрії, там він зостався і звідти вже не повернеться. А решту знаєш.

Не повинен брехати.

— Я тут під іменем Бальдура фон Штрахвіца. Маю його мундир і документи. Специ Інженера трохи над ними почаклували, вклеїли мій знімок, підкоригували особливі прикмети…

— Прикмети… а, ну так, — пригадував Штайфер.

— А батько… — тягнув я. — Ну, я не знаю, що з ним зараз. Він мені все віддав. Свою особу, мундир, бо мені якраз підходив, зброю, все.

— Ви гадаєте, що він…

— Не знаю, — відрізав я.

Штайфер кивнув.

— Пане Константи, ви нам ніби з неба впали. З неба. Ходімо до лазні, у парі краще говорити.

І ми пішли, сіли в білих гарячих клубах, сіли поруч, підстеливши собі рушники під дупи.

— Отак іноді добре складається все в лихі часи, ви випадково натрапили на Інженера, я втік від большевиків, просто з транспорту, до Козельська, і от зараз сидимо у лазні в Будапешті. Чи я в тому вагоні — а то був звичайний вагон для худоби, уявіть собі, — чи я в ньому думав, що через тиждень сидітиму в лазні в Будапешті? Не думав. Але сиджу і ще до чогось придамся.

Від мене він потребує лише підтверджень власним словам, це я вже розумію.

— Розповім-но я панові анекдот. У лазні добре розповідати анекдоти. Отож, утік я з того транспорту, правильно?

— Так.

— І, якщо точніше, я знерухомив вартового. А ще точніше, вбив. Забив йому в живіт його власний багнет, забрав карабін та й утік.

— То акт великої відваги, — кажу я, гадаючи, чи розпізнає він сарказм.

— Радше рефлекс. Просто нагода випала. То я втік, украдьки пробирався сюди, надголодь перейшов Ґорґани, вийшов нарешті у Кіральмезе[211], і там мене зустріли півники.

— Жандарми, так?

— Жандарми. Ну от вони кажуть мені віддати зброю, хотіли інтернувати. А я їм кажу, що немає мови, що вимагаю дозволу на телефонний дзвінок. Ми трохи посперечалися, вони кажуть, і правду кажуть, що я смерджу як цап, що я програв війну і нічого не можу вимагати. А я на те кажу, що вимагаю. І так далі. Нарешті погодилися, дзвоню.

— А куди ви дзвонили?

— Прошу почекати. Я поговорив, передаю слухавку тому жандармові, котрий мене пильнував, він трохи зблід, але добре. Каже мені, що зброю віддавати не треба і що треба почекати. От я й пішов спати. До камери, звісно, але відчиненої. Рано встаю, чекаємо далі, але вже недовго. І можете собі уявити, як у тих півників писки побіліли, коли на пост виїжджає колона автомобілів і з одного висідає сам Барта… — Тут він багатозначно замовк, очікуючи почути від мене здивований вигук.

Я замислився на хвилю. Але ні, зараз, щось таке пригадується.

— Барта… Міністр?..

Штайфер полегшено зітхнув.

— Саме так! Кароль Барта де Далнокфалва. І знаєте що? Висідає з автівки, стає переді мною і салютує мені, такому брудному, смердючому, задрипаному, салютує довго і мовчки. А знаєте чому?

— Складав шану героїзму польського вояка? — глузливо запитав я.

Штайфер із розумінням усміхнувся.

— Добре! Але ні. Він дуже пронімецький, знаєте ж?

— Ну а чому?

— Бо то мій колега з війська! — розсміявся він. — Разом воювали в Альпах. Я був сапером. Виніс пораненого з вогню, зніс його в долину, далеко. Мене відразу викликали до Будапешта. Ну то самі розумієте, я тут придамся, з такими знайомствами.

Розумію.

— Отож. Тут недавно планували надати одному титул уповноваженого при міністерстві війни, точніше, воно називається міністерством гонведів. Дембінському планували.

— Генералу Дембінському?

— Ні, капралу Дембінському з Лазиськ-Дольних. Очевидно, що генералу Дембінському. Але я все владнаю так, що уповноваженим зроблять мене. І все владнається. А як ви приїхали? — різко змінив тему.

— Автівкою.

— О! Чудово. То автівку мені залиште, бо вона мені буде тут потрібна. Табори для інтернованих розкидані по всій Угорщині, а мені треба буде їх усі об’їхати. Яка то автівка?

— Шевроле мастер. Кабріолет, — відповідаю на межі смертельної образи, ніби то моя автівка. Мою автівку, мою олімпію, в мене вже забрали такі, як він. А тепер знову забирають. Але це дещо інше. Те саме. Тільки я вже інший.

— Чудово. Шкода, що кабріолет, бо зима надходить. Але дах там бодай суцільний?

— Суцільний. Але як ми повернемося?

— Ну бачите, в тому вся справа. Нині звечора йде спеціальний німецький потяг, просто до Варшави. Випадково довідався. Цивільний, бо угорці військових не пропускають, але всередині переважно військові. Раз уже маєте потужні папери, то поїдете без проблем. А мені автівка потрібна.

— Розумію, — згодився я.

— Добре. Знаєте, ми вже тут довго сидимо. А можна би піти щось з’їсти.

— Так. Я тут із, ну… Як би то…

Не знав, що сказати.

— Ви тут із жінкою.

— Ні, ні… Ну тобто так, із жінкою, але ж це не… Тобто вона співробітниця Інженера, а ніяка не моя… Ну, розумієте.

— Ах. Розумію. А звати?..

— Але ж конспірація…

— Дайте спокій.

— Дзідзя Рохацевич.

— А, панна Рохацевич. Ну, тоді все ясно.

Я хотів би запитально глянути на нього, але в лазні так не вийде, бо сидимо поруч, але бачити одне одного не можемо, так напарили. Тому я не дивлюся на нього запитально.

Штайфер підвівся.

— Ну, пане Віллеманн, то я вже піду.

— Панна Рохацевич хотіла піти снідати до «Centrál Kávéház».

— Може бути. Через дві годинки, — відповів і вийшов.

А я, що я мав робити?

Я ще хвильку посидів, пішов у холодний душ, іще на хвилю занурився в басейн із гарячою водою, щоб не зустріти Штайфера в перевдягальні, потім узяв свій купальний халат, загорнувся в нього і вийшов у передпокій.

Одутлий лазничий ламаною німецькою запропонував мені масаж, коли я проминав його пост.

Бриджуся дотику. Жінці дозволяю торкатися мене в ліжку, але не люблю нееротичної ласки, щоденних пестощів. Я дозволяв те Гелені, бо знав, що вона цього потребує навіть дужче, ніж сексуального життя, тож я дозволяв їй розчісувати моє волосся або гладити мене по шиї, коли вже вона мене пестила, але я того не любив. А тут іще й чоловік аби мене торкався?.. Аби я вклався, голий, тільки сідниці затуляючи рушником, а той велет з очима басет-гаунда буде мене розтирати наолієними долонями? Бридота.

Згодився.

Я пішов за ґарґантюанським товстуном, вклався на лежанці, котру він мені показав, попередньо обмотавшись рушником, а масажист намастив долоні й заходився масажувати мої плечі. І не було в тому нічого бридкого; мало того, це було навіть приємно.

Я Константи Віллеманн, і неважливо, що я люблю, а що ні. Важливо, що я є.

Повернувся ліфтом до покою.

Дзідзя сиділа біля вікна, сплівши долоні на колінах. Повернулась до мене, коли ввійшов.

— Маєш папіроси? — запитала. Її очі не були заплакані, щонайбільше — трішки розчервонілі.

Пішов до кімнати, приніс пачку, почастував Дзідзю і сам теж закурив. Міцні, французькі, саме такі були.

— Я йому подзвонила. Трубку взяла дружина. Я поклала.

Я тільки смикнув головою, що ж іще я міг сказати?

Курили мовчки, тоді загасили цигарки.

— Штайфер хоче нашу автівку. Важко йому відмовити. Каже, що по всій Угорщині розкидані табори для інтернованих і він мусить їх об’їхати. Маємо повертатися потягом, нині ввечері від’їздить спеціальний німецький поїзд до Варшави, мають мене пропустити.

— Я не їду, Константи.

— Що?

— Залишаюся тут.

— Як то?

— На якийсь час, не назавжди. На тиждень, може, трохи на довше.

— Але як повернешся? У тебе ж тільки польські папери.

— Зеленим кордоном.

— Зима близько.

— Дам собі раду. Я знаю гори, їжджу на лижах. Повернуся, не хвилюйся. Мушу повернутися…

Устав, налив собі холодної кави.

— Не мусиш. Можеш лишитися тут або перебратися до Франції чи в Лондон.

— Знаю. Але…

— Ну так, так, Інженер. Вітчизна. Служба, — насміхався я по-дурному, зайве, але насміхався.

— Ні. Ти.

Завмер із філіжанкою на півшляху до вуст.

— Що?

— Хочу тебе… побачити. Знову. Мушу тут на деякий час зостатися, думала, що залишимось разом, але виходу немає, мусиш повертатися, а я мушу зостатися. Знаю, що війна, вітчизна, розвідка, але…

— Не пояснюй, розумію. Я маю дружину, Дзідзю, — сказав тихо, дуже тихо.

Знизала плечима.

— А я не шукаю чоловіка.

Я лише кивнув: кивнув, що розумію, кивнув, що почув, чи кивнув, що згоден?

— Я умовився зі Штайфером у тій твоїй кав’ярні. То далеко?

— Ні. Підемо пішки, якраз гарна погода.

— Піду вдягатися.

— Мені казали, що ти морфініст.

— Хто?

— Люди.

— То, мабуть, так і є.

— Не є. Я знаю морфіністів. Ти морфію не вживав уже щонайменше чотири дні. Морфініст уже трусився б як осика і відважився б на справжні дива переконливості, аби дістати бодай крихту.

Я розвів руки. То мало означати: не знаю, чи я морфініст. Чи радше: що я зроблю з тим, що говорять люди? Або: думай собі що хочеш.

І пішов до своєї спальні.

В’яжучи краватку, дивився на себе в дзеркало.

Я є.

Я є Константи Віллеманн чи я є Константи Віллеманном? Я Константи Віллеманн — це означає, що Константи Віллеманн загалом вичерпує моє буття, а коли я є Константи Віллеманном — це означає, що це є роль, яка повнить моє «я», яке поширюється також на сторони, чи то аспекти, котрі не є Константи Віллеманном.

Застебнув жилетку, вдягнув піджак. Іще раз глянув на себе в дзеркало. Треба піти до перукаря, давно я не був у перукаря. Востаннє стригся ще в мундирі, ще перед капітуляцією, майже місяць тому. Мушу піти постригтися. Піду тут, у Будапешті, до справжнього перукаря у справжньому місці, не хочу стригтись у Варшаві, коли я востаннє стригся у Варшаві, то вона ще жила, ще воювала, а в програній, зґвалтованій Варшаві я стригтися не хочу.

Дивлюся в дзеркало. Я Константи Віллеманн, і я не морфініст. Я Константи Віллеманн, і я непідвладний своїй матері. Я Константи Віллеманн, і я непідвладний своєму батькові, ані його духові, упиреві, котрий висів над моїм дитинством і молодістю. Поправляю вузол краватки, підтягую його трохи вгору, щоб він гарно випинався, поправляю фалду. Я Константи Віллеманн, і мною не володіє жодна жінка. Я Константи Віллеманн, і я не є на чиїйсь службі. Я Константи Віллеманн, і я не служу Польщі, не служу німцям, не служу Богу чи дияволу, не служу нікому. Я Константи Віллеманн, і я не вояк, не офіцер, я Константи Віллеманн. Я не хороший. Я не поганий. Я Константи Віллеманн.

Виходжу до Дзідзі, і виходимо з готелю, двадцять п’яте жовтня, але надворі тепло, тож я несу пальто, повісивши його на ліву руку, на мені твідовий костюм, бура федора набакир, праву руку подав Дзідзі, у кишені маю пістолет, а в іншій гроші, виходимо з готелю «Ґеллерт» і прогулянковим кроком переходимо через міст Франца-Йосифа, світить жовтневе сонце, а я щасливий і спокійний. Я б хотів сьогодні повечеряти надворі, накривши коліна коцом, попивати вино і їсти жирну качку, дивлячись на Дунай.

Я щасливий. Я живий.

За мостом повертаємо ліворуч, Veres Pálné utca, і так собі йдемо Пештом, і проминає нас ось уже друга автівка на польських номерах, і проминають люди, різні, багаті й бідні, крамниці й кав’ярні відчинені, а ми йдемо, гарно вбрані, попід руку, а люди дивляться на нас і думають: яка ж то расова, гарна пара, цей худорлявий високий чоловік із бурою федорою на голові і та худорлява жінка в капелюшку, так ідуть попід руку, не як подружжя, але як дуже близькі люди.

Доходимо до вулиці Іраньї, там на розі кав’ярня, до якої ми, власне, йшли, тож сідаємо в ній, а всередині просторо й традиційно, наскільки ж інакше, не так, як у «Зем’янській», висока стеля, й art nouveau, і блискучий дзеркальний бар, і галерійка з вельми затишними столиками, є все, що має бути в кав’ярні, газети на дерев’яних вішачках.

Тож ми сідаємо в ній, тут, біля заскленої вітрини, вулиця пливе поруч із нами, а Штайфера ще немає, тож ми сідаємо і німецькою просимо: капучино, яєчню, хліб, біле вино, воду, розкладаємо серветки на колінах і їмо, попиваємо каву і вино, ні про що не говоримо, немає війни, немає розбитих сердець, немає нереалізованих любовей, немає вбитих людей, немає вбитих міст, немає осиротілих дітей, немає малих циганчат, котрим хвороба пожерла лиця, немає мого батька, котрому хвороба пожерла лице і чоловічність, немає моєї матері, шаленої та самотньої, немає людей у жасі, у розпачі, немає людей злих, ані немає тих іще гірших, добрих.

Є тільки ми, Дзідзя і я, жінка і чоловік, ми не спали одне з одним, хоча могли б одне з одним спати, їмо яєчню з паприкою, цибулю і покраяну на плястерки салямі, заїдаємо білим хлібом і запиваємо капучино, котре залишає нам на губах білі вуса з молочної піни, ми втираємо вуста і п’ємо білий вельтлінер, аж нам трохи шумить у голові гарна, вранішня веселість, ми всміхаємось одне одному, і ми разом, хоча невдовзі розлучимося.

Поїли, тож закурили по цигарці та замовили ще вина, сидимо одне навпроти одного, і нам добре, нам просто добре, я щасливий і спокійний.

Я Константи Віллеманн.

А потім приходить полковник Штайфер у світлому тренчкоті поверх шикарного двобортного костюма і підсідає до нас за столик, стукає цигаркою об цигарку, замовляє вино, і ми куримо разом, і п’ємо, тільки на позір обмінюючись заувагами про погоду, яка дуже гарна, і сонце б’є нам на столик крізь кришталеві вітрини кав’ярні. Сиджу так, курю, п’ю, і щойно по хвилині розумію, що Штайфер уже давненько говорить:

— …бо, як я вже казав, усе те консульство зайняте вочевидь своїм, перевозить їх до Франції чи куди треба, старається вдовольнити якісь умови, щоб були, але нас те не хвилює.

— А що хвилює? — непритомно запитав я, але Штайфер не слухав, бо сприймав люб’язну, але цілком дерев’яну увагу Дзідзі за щиру цікавість, і то, може, навіть ним самим, а не тільки тим, що він оповідав.

— Тож нас не це хвилює, це очевидно важливо, те, що робить Емісарський, і добре, що взагалі робить, а зараз при міністерстві гонведів Дембінський, бо він також старий ц.к. офіцер[212], і вважають, що після тієї старої бойової історії він з гонведами домовиться, але я також старий ц.к. офіцер, він старший, слід розуміти, але я його звідти виб’ю без клопотів, бо те, що я був поручником, а він був майором, проти того, що я приятелюю з Бартою, поруч не стоїть, а ще ж він німцям дуже не до смаку, тож я це з Бартою без проблем залагоджу, тобто займу його місце, хоча вони, дурні, навіть не знають, що я вже в Будапешті, та й то не для того, щоб їм служити, бо вони зараз усі страшно кровожерні, той весь Сікорський і решта, то хай вони роблять своє, а я робитиму своє, і мене не вчеплять, бо Ридз, очевидно, який є, такий і є, іншого немає, тому треба на нього грати. І на німців.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Дзідзя. Я за хвилю подумав, що то питання, поставлене голосом Терези Лубенської, питання, яке визначає, і в разі неправильної відповіді негайно падає страшне слово «зрада». Але відразу зрозумів: Дзідзя не могла б запитати таким чином.

— Люба пані. Та це ж зрозуміло. Треба з ними домовитися. Гадаєте, що французи підуть за нас на Берлін? Та ніколи не підуть. А в Польщі тим часом щось має поставати, якась нова форма. Не може там бути великої чорної діри. Бо тридцять мільйонів поляків не вийде так просто переробити на німців, ані навіть на мешканців Райху. Не ті часи. Щось із ними треба зробити. Якась Польща мусить бути. Чи бодай Князівство Варшавське.

— Сто двадцять років не було ні Польщі, ні Князівства, — гірко зауважив я.

— Але вже як тепер постала, то так просто не зникне. Чи ви не знаєте, що тут відбувалося останні двадцять років?

— Знаю. А ще знаю, що тут відбувалося останні два місяці.

— Так. У кожному разі, то просто собі стратегічні розмисли, які загалом важливі, але конкретно зараз — не найважливіші. Правда?

Я згодився і знову перестав слухати. Курив. Навіть відвернувся до вітрини, курив на вулицю, на пішоходів, на автівки й на велосипедистів. Штайфер говорив далі, але я не слухав. Нудився. Дзідзя копнула мене під столом.

— Отож тут є всі правила нашої кур’єрської комунікації, — сказав Штайфер і підсунув до мене брусок мила для гоління марки «Трюфітт & Гілл», котра є, зрештою, моєю улюбленою маркою, але не думаю собі, що це тому він мені вручив це мило.

— Я написав рапорт і перефотографував усе на мікрофільм.

— Я так розумію, Інженер знатиме, що з цим усім робити? — запитав я.

— Пане, ви мене взагалі слухали?.. — він несподівано завівся.

— Звісно, полковнику.

— Знатиме. Це, як я вже сказав, правила всієї комунікації. Кур’єрські шляхи, графіки переходів, контактні й розподільні пункти в Кракові, Жиліні та на Підгаллі, у Новому Тарґу, Баліґроді та Саноку, цілком незалежні від трас і кур’єрів, яких організовують люди Сікорського, бо тут для нас незалежність важливіша навіть від надійності, правда ж?

— Правда, — підтвердив я з великою переконаністю, гадки не маючи чому.

— Залишається питання грошей, але це, мабуть, залагодить Інженер.

— Напевне, — заспокоїла Штайфера Дзідзя.

— А також я переконаний, що ви, пане Константи, залагодите істотну частину трансферу ресурсів, людей та інформації між центром у Варшаві і Будапештом, правда ж? Власне, усе те, що я спромігся тут за тих кілька днів організувати, воно ще на базі довоєнної мережі, а з огляду на вашу, пане, позицію, мені особливо важливим видається саме сполучення, скажімо так, запасне, резервне, якщо ви мене розумієте.

— Натурально, пане полковнику, — відповів я, знову дивлячись у вікно. Натурально.

— А знаєте, як кажуть у нас у Парижі?

— Як?

— Кажани! — гарикнув він і гучно розреготався, а я навіть не дуже знав, кого він мав на увазі, кажучи «нас». Але неважливо. Хочуть, то їздитиму. Будапешт — світле, вільне місто, можу їздити в Будапешт, бо ж не здурію я від того, що вони називають службою. Я Константи Віллеманн, якщо хочуть, то я можу їздити, чому й ні.

— Мені потрібні будуть ключики і всі папери на машину. Я її спробую тут зареєструвати, щоб не впадати у вічі, але без польських документів то буде набагато важче.

— Панна Рохацевич залишається в Будапешті, — відповідаю я. — Усе вам передасть. У багажнику є автомат, зробіть із ним що хочете, я його до потяга брати не буду.

Проте Штайфер не слухав про пістолет-кулемет мого батька. Пригладив вуса, схилився над столиком, на мить закусив губи.

— Ох, то ви, пане Константи, самі вертаєтеся до Варшави, самі… А панна тут лишається, так?.. Сама, геть сама?.. — сказав наполовину нам, а наполовину собі, бо замислено вдивлявся в шпалери на стіні.

Мій погляд і погляд Дзідзі зустрілися над столиком, і її ледве видного, побіжного усміху, ледве здійнятих угору кутиків губ вистачило мені для заспокоєння, для прояснення, для приниження Штайфера, до котрого в іншому разі я б не відчув погорди; на все мені вистачило.

І я зрозумів: ми побачимось у Варшаві, і щось поміж нами трапиться, що саме, того я ще не знаю, але незаперечний еротичний магнетизм тут також має значення, проте то не будуть буденні любовні стосунки, як ті, що я мав раніше, бо я вже також інша людина, геть інша людина. Отож щось трапиться; а я повернуся до Гелени, котра мене геть не кохає, але в тому й немає нічого поганого, що вона мене не кохає, бо я не давав їй жодного приводу мене кохати, я повернуся до Юрчика і колись, можливо, буду його батьком.

А потім повернеться Дзідзя, і щось станеться, і нічого не станеться, тож я можу безпечно залишити її тут із полковником Штайфером і його чорними чи, може, фарбованими начорно вусами, бо я залишаю його тут на покору і певну поразку, я повертаюся до Варшави як вождь після звитяжної битви, вождь, котрий тепер уже не повинен кидатися в погоню за ворогом і прикінчити його, пораненого.

Я заховав мило для гоління марки «Трюфітт & Гілл» до кишені плаща. Плаща, бо в піджаку воно б надто напинало одяг. Тому до плаща.

Штайфер сидів іще хвилю, дивився то на Дзідзю, то на мене, не впевнений у ситуації, у якій я тріумфував.

Бо ж він вочевидь був кимось непорівнювано більшим від мене. Сильнішим, кращим, мудрішим. Почасти, але меншою мірою, тому що був старшим, як старий лев бере гору над молодим, але тільки почасти; бо передусім брав гору наді мною тим, що зробив, чого досягнув: полковник, професійний офіцер справжньої розвідки, а ще колись був офіцером ц.к., Барта і все інше, а поруч із таким чоловіком ким я є, ким був?

Я Константи Віллеманн, і то вже щось, але цього ще мало, щоб мірятися з таким полковником Штайфером.

Біля нього я не був ніким. Із кимось, хто був би ніким, Штайфер не сидів би ні за столиком, ані в лазні, я був кимось, але кимось меншим, бо він полковник Штайфер і може багато, скажімо, зажадати від мене мою автівку, а я підпоручник резерву Віллеманн і можу тільки слухняно пристати на його бажання, нічого більше не можу.

У цьому немає нічого поганого, нічого страшного, це не якесь приниження. Нічого болісного. Не буває ж так, аби люди сиділи собі за столиком і сиділи там як рівні з рівними. Хіба коли між товаришами, та й то дуже близькими, та й то нечасто. То й нічого поганого.

Я Константи Віллеманн, та й по всьому, нічого більше. В ієрархії стада я далеко позаду полковника Штайфера.

І тим солодший мій тріумф над ним, тут і зараз, за цим столиком, де сидить він, і Дзідзя, і я, і він про той тріумф не знає, а ми знаємо, моя маленька, таємна перемога.

Але я бачу, він відчуває: щось не до ладу. Щось тут неадекватне тому, що повинне лежати в незримій основі людського буття.

— Ну то я буду з вами прощатися, — вивішує білий прапор Штайфер.

І ми прощаємося. Підводимося. Подаємо руки. Дзідзі Штайфер, звісно, цілує руку. До побачення, неодмінно, до побачення, ще не раз будемо бачитися, правда ж?

— О, звісно: я запрошую, — огризається наостанок, накидає тренч на плечі, на барі оплачує рахунок і, кланяючись іще раз, виходить.

А ми з Дзідзею пересміхаємось, бо не треба говорити, не треба нічого з’ясовувати, бо все зрозуміло.

— Сюди я з ним не приходила, — каже Дзідзя. — Сюди я приходила подивитися на нього. Іноді він мене навіть не помічав. Сидів тут зі своїми товаришами, я кількох навіть упізнаю, там, позаду тебе, але зараз не оглядайся, бо котрийсь може запримітити мене і зрозуміють, що ми про них говоримо, потім подивишся. Ну то він сидів тут, сидів зі своїми товаришами, вони пили, сперечалися, сварилися, не боронили мені сюди приходити і дивитися на нього, якщо мене помічав, то тільки раз підносив до мене чарку, от і все, ніколи не підходив, не починав розмову, я зазвичай виходила перша, але якщо йшли його товариші, то він не залишався, виходив із ними, ледь кланяючись мені від дверей. Я думала, що нині він буде тут. Він завжди приходив о цій порі. Але його немає.

Я замовив іще вина, подав Дзідзі цигарку, ми закурили.

Я знав, тепер я знав, отепер знав, знав дуже добре, що вона це не каже для того, щоби викликати в мене заздрість, я й не почував заздрощів, ні на одробину не відчував заздрощів, той її угорець належав до іншого світу, до світу без мене; я був осібним світом.

— Ходімо на прогулянку, — запропонував я.

Бо що ж іще нам робити? Наші розвідницькі обов’язки було виконано в ту мить, коли Штайфер передав нам інструкції, заховані в шматку мила для гоління. Потяг відходить надвечір. Я глянув на годинник: шістнадцята. Саме для того, щоби прогулятися, потім повечеряти, повернутися в готель і зібратися на вокзал.

Ми вийшли. Дзідзя мене вела, а я дозволяв мене вести, тож ми пройшлися Пештом до базиліки Святого Стефана, тоді на метро під вулицею Андраші аж на Гітлер Адольф тер, тобто на площу того самого Гітлера, вельми гарну, зрештою, де ми бачили чотирьох польських офіцерів, із них троє були геть п’яні й вельми веселі, один був поважний і смутний, тож ми не балакали польською, бо наша прогулянка належала до іншого світу, наша прогулянка була нормальною прогулянкою в нормальному місті, а не втечею після поразки. Ми були тут так, як був би кожен нормальний європеєць від Риги до Палермо, ми навіть порішили на тому, щоби про всяк випадок рекомендуватися віденцями, щоб не нависав над нами чорний, страшний одіум поразки.

З площі Гітлера пішки ми перейшли на площу Героїв, котрі, величезні, зелені від шляхетної патини, оточували вузьким кінним колом архангела Гавриїла (як пояснила Дзідзя) на колоні — Арпад і його вожді, а широким колом навколо площі стояли піші герої, герої мадярської історії від святого Стефана до Франца-Йосифа.

А я знав, що не належу до того світу героїв, кінних і піших, хоча й воював кінно: вони служили, чи принаймні те, що від них зосталося в колективній пам’яті угорців, служило: родові, племені, королеві, вітчизні, коли вони собі ту вітчизну вигадали. Я не служу. Я Константи Віллеманн, і це означає, що я Константи Віллеманн. Нічого більше. Немає жодного «чому я є» або «нащо я є». Я ніби троянда: троянда квітне, тому що квітне, немає в ній «нащо». Я Константи Віллеманн, тому що я Константи Віллеманн, це мене всього окреслює і всього описує. Я в цьому світі ні для чого іншого, крім як для того, аби бути. Виконувати накази Інженера, але не служу нікому, ні йому, ні Польщі, ні організації; моє буття слугує моєму буттю.

На метро ми повернулися аж на площу Верешмарті, а далі вже йшли пішки, набережним бульваром, спершу попід руку, а потім обійнявшись, проминули Ланцюговий міст, вийшли аж на острів Маргарити, на якому в залишках жовтневого сонця сіли на лавці.

— Я хочу цілуватися з тобою, — сказала Дзідзя, і я поцілував її, ігноруючи скособочені міни двох матрон, що їхні сукні було пошито ще, певно, за Франца-Йосифа.

Я поцілував Дзідзю, і це було позбавлене «нащо» і «з якою метою», я цілував Дзідзю, щоб її цілувати.

А потім ми встали з лавки і з-за повороту прогулянкової стежки вийшли просто на ресторан із терасою, із якого краєвид на Дунай і мости над Дунаєм, і не було ніяких польських офіцерів, що ми вважали перевагою, бо не хотіли, щоб нам нагадували про побіжність цього вечора і про моє неминуче повернення до зґвалтованої, закритої в собі Варшави, до її холодних, вологих квартир, до першого снігу, до заклеєних навхрест вікон, згаслих ліхтарів і бруківки, повидертої так, ніби вулиці нагло захвилювалися, збурилися.

Варшава була далекою, такою далекою, ніби її й зовсім не було. Ми попросили коци й меню, накрили коліна, зробили замовлення і взялися учтувати. Обоє їли те саме, так нам здавалося інтимніше і звичніше.

На аперитив палінка, потім на перекуску їли крем із ліптовської бринзи з чорним хлібом: такий із дрібно посіченою цибулькою, з анчоусами, каперсами, кмином і дещицею пива. Потім густа, ґрунтовна рибна юшка з пшеничною булкою, а до неї ми швидко випили десять деца вельшрислінгу, котрий, повчала мене Дзідзя, не має нічого спільного з ельзаським шмурдяком, відомим під схожою назвою, і ми пили те вино зі склянок із товстого зеленого скла, а потім їли приготований по-віденськи великий шмат м’яса, тобто чудовий тафельшпіц із хроном та спаржевою квасолею, і пили до нього червоний сентльорінц із Еґера, а після м’яса, як і належить, риба, судак на ґратці з печеною картоплею і квашеною капустою, а під кінець іще по шматочку лимонної ковбаси і ще літрова карафка еґерського, а потім замовили каву, міцну каву і по шматку торта «Захер», а потім іще раз сливову палінку для травлення, і закурили міцні французькі цигарки, і, об’ївшись, розігріті алкоголем та учтою, не відчували холоду, котрий нагадував, що навіть сюди приходить листопад.

Місто переміняло нас, робило нас знову людьми, ми їли і пили, ми були для себе навзаєм чоловіком і жінкою, кудись пощезла Дзідзина іронія, за якою вона ховалася, бо вона вже не потребувала ховатися від мене, бо ми знову були людьми.

Трохи нижче Дунай робив своє, тобто поволі рухався до Чорного моря, час наближався до кінця всіх часів, а ми, п’яні, хоч і не сильно, поволі рухались до смерті, я оплатив рахунок, який потягнув на дванадцять пенґе і тридцять філлерів, залишив щедрі чайові — заокруглив до двадцяти, попросив кельнера викликати таксі, яким виявився розкішний б’юїк, і стороною Буди ми рушили в напрямку готелю.

— Коли ти повернешся до Варшави? — запитав я ще в автівці.

— Не знаю. Але повернуся, — сказала вона з незламною впевненістю.

Якби знала, скільки ще її відділяє від страшної смерті в сербському лісі, страшної, а проте такої, яка принесе полегшу. Якби знала, що зможе повернутися, перш ніж помре. Але не знала, Костоньку, хіба що відчувала щось у тому місці, яке лежить під свідомістю. Але ти вже глухий, любчику.

Невдовзі я покину тебе.

Дзідзя сиділа біля мене, ми трималися за руки, а я думав про неї, дивлячись на освітлені мости Маргарити, Єлизавети і Франца-Йосифа, і знав: я закохуюся в неї, саме зараз, саме зараз, поволі, хвиля за хвилею, закохуюся в Дзідзю, Константи Віллеманн закохується в Дзідзю, а Дзідзя закохується в Константи Віллеманна, котрий має дружину і сина, але це не важливо.

Думав іще й про те, чи підемо ми зараз, поки я не поїхав, у ліжко, і зрозумів, що, мабуть, не підемо. Напевне, якщо доля буде ласкава, це станеться між нами рано чи пізно, це точно, це вже якось виросло між ними за останні кілька днів, це сталося, ще перш ніж ми це зауважили, але не зараз. Це було би поспішно, а ми б не хотіли, щоб це було поспішно, бо, може, нам дано буде бути близькими тільки раз? Тим паче ми забагато з’їли, забагато випили, безсумнівно, ні Дзідзя, ні я не були в настрої, від інтиму нас відвертали напуклі животи й активна діяльність шлунків і кишківника. Вистачило нам того, що ми трималися за руки.

Коли повернулися в готель, я просто спакував свої валізки і перевдягнувся в мундир. Дзідзя чекала в залі, читаючи. Я знову глянув на себе в дзеркало і побачив свого батька, побачив Бальдура фон Штрахвіца в собі, але то був я, а він у мені, але таки я, Константи Віллеманн. У німецькому мундирі. Застебнув пасок із кобурою і застебнув портупею. Вийшов до зали вже в плащі, з валізкою в руці.

Дзідзя відклала книжку, встала, підійшла до мене, поцілувала мене в щоку, тоді в уста.

— До зустрічі, Константи. Залиш мені повідомлення у Лубенської, як тебе знайти. До зустрічі у Варшаві.

— Добре. До зустрічі, Дзідзю.

Погладив її по волоссю, вийшов і нараз повернувся.

— Маю залишити тобі гроші.

Подав їй пачку доларів, собі залишив сотню. Кивнула, всміхнулася. Вийшов саме враз. Таксі вже чекало. Поїхали на Келеті, мостом Франца-Йосифа до вулиці Ракоці, далі прямо. Заплатив, вийшов і просто на вокзал, шукати спеціального потяга на Варшаву. Запитав першого-ліпшого залізничника — потяг стояв на другому пероні. Вагони позамикані, біля першого від локомотива стояв жандарм у супроводі двох байдужих угорських півників із багнетами на карабінах, а перед ними невеличка юрба офіцерів у німецьких мундирах. Став собі скромно у хвості черги. Монограма GFP на моїх погонах збурила погано приховану цікавість серед офіцерів, що стояли переді мною, але вони швидко повернулися до того, щоби показувати жандармові документи, серед яких часто повторювався один зразок, якого в мене, звісно, не було. Від мене розливався непомильний сморід алкоголю, що для офіцера могло б означати відмову в посадці, але не для шпига, котрий тільки вдає вояка, не для військового ґестапівця, котрим я був, чи то пак чий мундир я носив, а котрим був мій батько, шпигам можна все.

Часом я знаю більше і розумію більше, ніж здається, що я повинен знати, з огляду на те, про що я міг би довідатися. Ніби я, одягаючи мундир свого батька, раптом увійшов якось у його розуміння, розуміння з позиції та статусу функціонера, ніби підсвідомо розумів, ким саме робить мене цей мундир в очах офіцерів та вояків, а проте сам собою я не можу цього розуміти, бо дуже довго треба визирати себе в очах інших, аби зрозуміти це насправді.

Тож замість показувати будь-які папери я показав диск GFP, а жандарм лише запитав:

— Nach Wien, Prag oder Warschau, Herr Kommissar?[213]

Відповів, що до Варшави, той відсалютував, попросив пробачення у двох офіцерів, котрі вже встигли стати в чергу за мною, що, мабуть, не додало мені від них симпатії, і повів мене вглиб поїзда, до пульманівського вагона[214], котрий, либонь, їхав саме до Варшави, показав мені спальне відділення з одним ліжком, відсалютував і пішов.

Я не хотів роздягатися, доки поїзд не рушить, Бог його знає чому, але не хотів, тому сів на постелі, не знявши навіть плаща, і чекав, потягуючи коньяк, і поїзд нарешті рушив, рушив на північ, а я один за одним зняв кілька шарів габардину, зняв сорочку і в самій білизні забурився в свіжі, накрохмалені німецькі простирадла й коци. Подумав, що міг би піти закупитися, попривозити речей, яких зараз у Варшаві бракує, найпростіших, а нічого не купив, а потім подумав, що то добре, що я нічого не купив, ні про що не дбав, не старався, нічим не переймався. Завдяки тому я жив. А раз жив, то й далі живу.

— Я Константи Віллеманн, — прошепотів у темряві.

П’яний, заснув, ще перш ніж вогні Будапешта погасли за вікном.

Снив.

Бачив лицарів із чорними кабанячими головами з великими іклами, зі страусиними перами, що виростали з тих голів, бачив, як вони воюють із зеленим від патини Арпадом, котрий продирається на чолі своїх полководців через Верецький перевал[215]. Під кабанячими головами ховаються покалічені лиця.

Я бачив, як до них із лісу приглядаються жінки, котрі тулять до себе дітей, серед них і Геля з Юрчиком, Іґа і Саломея, котрі тулять до себе невідомих мені чорноволосих діток.

Я прокинувся, бо потяг зупинився. Визирнув у вікно, побачив таблицю: Братислава. Шарпанина і стукіт свідчили про те, що тут поїзд розділяли. Міцно приклався до коньяку.

Коли через чверть години ми рушили, я опустив щільні заслінки на вікна і знову заснув, але цього разу мені вже нічого не снилося, спав як убитий і, насправді, був недалеко від смерті, бо спав так, був таким непритомним, що все одно що й мертвим.

Зануреного в чорноту, обіймаю тебе, любчику, але невдовзі тебе покину.

Розділ XIV

Прокинувшись, глянув на годинник. Стрілки блідо зажевріли в темряві, хоча показували, що саме доходило десятої. Обтрушуючись зі сну, я не міг зрозуміти, чому так, але потім пригадав.

Вкладаючись у Братиславі, я заслонив вікно щільною ролетою. Встав. Потяг їхав, не дуже швидко, але їхав, я відкрив вікно і побачив за ним ненависну мені мазовецьку рівнину.

По хвилині я навіть упізнав, де ми: недавно проминули Жирардув, зараз на пагорбах Маріямполя. Тож зараз, певно, буде Гродзиськ, потім Брвінув, Юзефув, Влохи і далі — Варшава.

А я все відчуваю — зараз гірко-кислий, огидний — смак будапештської палінки, відчуваю життя.

Отож житиму далі.

Туалет, квапливо: порошок, щітка, зуби. Олійка, мило (тільки б не промахнутися), пензлик, машинка, сполоснути, бальзам. Помити під пахвами. Свіжа сорочка. Хвилю розмірковую, чи вийти мені в мундирі, і вирішую, що так буде краще, тому мундир. Коли застібаю пас із кобурою на плащі, потяг минає Влохи.

Пакую дрібні пожитки до валізи. Перевіряю, чи на місці мило від Штайфера. На місці.

Я ще не знаю, що сьогодні робитиму далі. Не знаю, що далі з моїм життям. Не знаю, що взагалі робитиму. Не знаю, хто я поза тим, що я Константи Віллеманн, а це означає тільки, що я це я і мені знадобилося ціле життя, щоб це зрозуміти, це зробило неважливим усі мої страхи і поривання, не перекреслюючи ані уневажнюючи мої вчинки та мої внутрішні переживання, із яких складається моє дотеперішнє життя.

Наразі висідаю на Головному.

Жандарм салютує, відповідаю салютом. Військові звичаї, на щастя, схожі, а на базовому рівні взагалі однакові.

Вокзал у руїнах; дивно, що на нього ще взагалі прибувають поїзди. Виходжу на Єрусалимські, просто на готель «Центрум».

Варшава.

Єрусалимські не дуже постраждали, тож тут і війна не дуже впадала б у вічі, якби не, скажімо, цілковита відсутність таксі.

Вікна позаклеювані навхрест. Оголошення. Бєлецький Юзеф розшукує брата Анджея, зниклого 23.09 цього року.

Варшава, і трохи дощить.

Пішов уліво, під «Полонією» стояла самотня бричка, тож я сів і без хвилі вагання, на власний чималий подив, бо ж мав намір їхати просто на Спасителя, до Лубенської, сказав, не вдаючи навіть німця:

— На Добру, п’ятдесят два.

Вліз під дах брички, заховався під козирок кашкета, у піднятий комір плаща, але ховався не через сором або страх, що хтось побачить мене в німецькому мундирі. Я ж знав, що всі люди, чия думка мені важлива, вже не перший день мають мене за зрадника й запроданця. Такі плітки розходяться навіть швидше, ніж чутки про чиюсь передчасну смерть.

Вліз і заховався я не для того, щоб Варшава мене не бачила, — я ховався, щоб не бачити Варшави. Думав про Гелену, про те, що наше подружнє життя — то фарс і порожнеча, більше думав про Дзідзю, бо в мені нуртував той дурний, дикий стан, проти якого треба продавати таблетки в тютюнових крамничках[216], як ото аспірин продають.

Заплатив п’ять доларів, не мав меншої банкноти, ніж та, що з Лінкольном, а це було так багато, що фірман хотів навіть дати німцеві решту, я махнув рукою, вусань муркнув «данке», ніби плюючись, та й поїхав, а я подумав, що міг би його застрелити, тільки що не мав бажання. Але міг би, якщо й перед війною міг, ризикуючи щонайбільше трьома роками, по-братськи, то й після війни міг би. Але не маю бажання.

Піднявся вгору східцями, знайомими східцями, але піднявся вже як хтось інший, не той, хто зазвичай тут підіймався, стільки разів чіпляючись за обшарпані поручні.

Став перед відомими, добрими дверима. На півсекунди завагався, тоді натис клямку — двері відчинені, але замкнені на ланцюжок. Шарпнув: тримав.

— Was ist da los, zum Teufel![217] — вереснув чоловічий голос із квартири, і негайно по цьому я почув кроки, і нагло зблизька побачив лице, яке вже знав, лице німця з водянистими очима, котрого зустрів у Саломеї два тижні тому, коли вперше побачив Тумановича, зараз він сам.

І коли він бачить мене, у мундирі, то перші кілька секунд він заскочений зненацька, тоді ще більше заскочений, бо впізнає мене, а потім я показую йому диск Geheime Feldpolizei, а він, побачивши його, непритомніє і падає на підлогу.

За ним з’являється Саломея.

Моя Саломея. Не бачив її тиждень, а вона геть інакша. Не знаю, чи вона моя і тільки на вигляд така сама, але вона геть інакша.

Помічає мене крізь двері, відчинені на ширину долоні.

— Боже, що ти йому зробив? — зойкає.

— Нічого. Знепритомнів. Певно, зі страху, — відповідаю.

Саломея відсуває ланцюжок, пускає мене всередину. І міряє мене всього поглядом — чи, радше, мій мундир.

— Що це взагалі таке?.. — питає, показуючи на мене.

— Маскарад, — кажу правду.

Правду? Мундир мого батька — то маскарад? Я — актор, перебраний на комісара Geheime Feldpolizei Бальдура фон Штрахвіца? Остроги в його кавалерійських чоботах — це маскарад?

— Це мундир мого батька. Він мені його дав, — пояснюю далі, немає потреби, але чомусь пояснюю.

— І що мені зараз із ним робити? — із претензією в голосі питає Саломея, ніби то я винен, що її бахур знепритомнів.

— А чого він мене злякався? Бо побачив, що на мені мундир таємної польової поліції?

Саломея тут придивилась уважніше.

— Таємної польової поліції?.. А што ето?

— Військове ґестапо.

— Твій татко військовий ґестапівець і дав тобі свій мундир?

— Був принаймні.

— Ага. Ну то ясно, чого він перестрашився.

— І чого?..

— Бо он єврей. Пішов до війська, щоб не піти в лагеря. І як побачив, що ти поліція, то подумав, що по нього.

Я глянув на нього. Бачив більше, ніж тоді, коли вперше його зустрів. Тоді я бачив тільки німця з водянистими очима, а зараз, коли маю на собі мундир мого батька, бачу очима мого батька: Leutnant. Піхота.

— Розбуркай його, хай забирається звідси і більше не приходить.

— І як мені його розбуркати, як? — заламує руки Саломея.

Тож я йду до кухні, беру бляшане горнятко, набираю в нього холодної води, повертаюся і плюскаю панові лейтенанту на лице.

Він негайно отямлюється, дивиться на мене тими очима, які попереднього разу здалися мені блідими, великими, теплими, вологими і повними погрози, ніби він мені ясно давав зрозуміти, що для нього не складе клопоту вбити мене, впритул, на місці, негайно. Так мені тоді здавалося.

А зараз дивляться на мене ті самі великі, водянисті, світло-блакитні очі, як сарна дивиться в чорні очі дубельтівки Ґерінґа. Боїться, зараз боїться страхом розпачливим, позбавленим надії.

— Verschwinde von hier, — кажу я. — Und komme nie wieder zurück.[218]

І він забирається без слова, встає, швидко збирає речі, плащ, пояс із кобурою, кашкет і відразу вибігає з квартири, без жодного слова. Зникає. Ніколи його тут не було. А я залишаюся наодинці з Саломеєю.

Знімаю кашкет, плащ, сідаю за кухонним столом.

— Морфій у мене є, — каже вона, сідаючи навпроти.

— То добре.

— Чого ти хочеш, Костя? Хто ти?

— Нічого не хочу. Я Константи Віллеманн.

— Чаю хочеш?

— Зроби.

Поставила чайник на плиту, підкинула в піч два більші поліна і знову сіла за стіл, навпроти мене.

Я дивився на неї. Вона здавалася мені гарною, як ніколи раніше, хоч і була в домашній сукенці під теплим светром, без макіяжу, волосся зібране в тугу ґульку внизу потилиці.

Я ніколи не ставив їй жодних питань. Ніколи не запитував, звідки вона взялася, хто вона, чому тут мешкає.

— Ти також жидівка, Салю?

— Наполовину, — відповіла без секунди вагання. — Я народилася в Одесі. Мама руска, тато єврей, оні убєжалі з Одеси, як мені ще п’ять років було, ще до того, як большевики пришли, оні убєжалі до Львова і там ми жили.

— А у Варшаві звідки?..

— Бо я завагітніла. Батюшка як убєжал з Одеси, то пішов охрестився і був дуже добрий православний. І як я завагітніла, то вигнав мене з дому. Бо я блядь, а блядь він ховати не буде. Правду казав, що я блядь.

Я дивився на неї, не насмілюючись запитати. Сама зрозуміла.

— Я виносила. Я курва, але невинної крові на руках не маю. Вона в жидівському дитбудинку. У Любліні, на Ґродській. Їй там непогано.

Встала, глянула під накривку чайника, підкинула два поліна у вогонь.

— Я потім хотіла її забрати, сама виховати, не дали. Пишу їй листи. Але їх, мабуть, не читають. У нас удома тільки російською говорили, бо батько хотів бути русскій, не єврей, тільки чекав, що цар повернеться. Постійно до церкви ходив. А цар не вернувся.

— Салю, як тобі від цього краще, то ти польською цілком чисто говориш.

— То так, як ти, Костя. Коли хочеш, то й ти цілком чисто по-польськи говориш. А я не хочу. Я хочу мєшать польський і русскій, бо тоді знаю, хто я є. Я є Саля Зильберман, і як мєшаю польський і русскій, то знаю, хто я є. Розумієш?

— Розумію. Кипить.

Встала, залила листя в чайничку, поставила на стіл разом із горнятами.

— Морфію хочеш?

— Хочу, але пізніше.

— А покохатись не хочеш? Кокаїн я теж маю.

— Зараз хочу напитися чаю.

— Уже наливаю. Я росіянка. Хотя й Зильберман. Ти тоже поляк; хотя й Віллеманн. Але яка з мене жидовка, Костю? В мене ж пизда не впоперек.

— Не впоперек. Цукру дай.

Дала. Випив три ковтки. Несмачний, але солодкий і гарячий.

— Кожен живе як може, Костя.

— Правда. Лишуся в тебе на ніч.

— Лишися, Костя, лишися. Покохаємось. Тільки в мене їсти нічого нема.

— Дам тобі гроші. Підеш купити?

— Піду.

Чай мене розігріває, я заспокоююсь.

— Так оце думаю, що жидам зараз не дуже добре, правда, Костя?

— Не знаю.

— Але я спокійна. Я не жидівка. У мене пизда не впоперек. А донечка моя — батько поляк. Офіцер, як ти, тільки що не улан, а пілот. Так що вона вполовину полька, на чверть росіянка і тільки на чверть жидівка. Тільки прізвище має моє, погане прізвище, бо він не дав. Зрештою, дітей же німці не будуть переслідувати, правда ж, Костя? Правда?

— Правда.

— Так. Добре їй там, у тому Любліні, на Ґродській. Добре, що я її не охрестила, хрещену не прийняли б. Бо то жидівський інтернат. Їй там краще, ніж було б зі мною. Трохи грошей назбираю, то поїду відвезти. Може, ще пам’ятає.

Я вперше її бачу. Вперше бачу Салю Зильберман. Це не Саломея.

— То йди вже купувати їжу.

— До Галі Мировської піду, бо то і ближче, а Керцеляк весь розвалений, мало хто там торгує.

— Маю тільки долари.

— Добре, що долари, то краще, ніж злоті. Дай.

Дав.

— Хліб по злотому сімдесят п’ять за кіло, хто ж таке бачив. Фунт масла за сім злотих.

Дав іще п’ять. Вона вдягла пальто, капелюшок і пішла.

Я зостався сам.

А вона пішла, Костоньку, в холодну Варшаву, йшла Обозною, Трауґутта і Кредитовою, замотана у вовняну хустку. У малого газетяра купила «Новий кур’єр» і на першій сторінці прочитала, що з двадцять восьмого жовтня, тобто з післязавтра, оголошують перепис містян жидівської національності, та вирішила, що на перепис не піде, бо, зрештою, жидівка вона по батькові, а то не рахується. Тільки те прізвище, те прокляте прізвище, ніби вона не могла бути, скажімо, Зелінська.

А навколо неї, посеред пішоходів, кружляли посланці смерті. Їх було небагато, у кишенях вони несли написані симпатичним чорнилом папери, у головах плани, у течках, наражаючись на розстріл, несли пістолет, котрий потрапить у чиюсь руку, але не в ту, яка його зараз несе.

Запарив іще чаю, посидів за столом, довго сидів. Ні про що не думав, просто сидів і насправді ні про що не думав, просто був. Довго.

Потім згадав собі про теку, в якій Саломея збирала мої рисунки. Дістав її, розгорнув, висипав шкіци на підлогу.

Я не вмію рисувати. Рисувальник із мене ніякий. Не маю ні краплі таланту. З великою натугою вник у технічні правила, як ловити перспективу, перетини ліній, як скомпонувати основу, тоді обриси, додати деталі та фактуру.

Дупа Саломеї. На іншому — груди, розілляті, бо лежить на плечах, розведені ноги, сором. То не вона. Зад. Талія. Плечі. Цицьки. Живіт. Пасма, коли сидить, нахилившись уперед, лице закрите волоссям. Це її тіло, але це не вона.

Зібрав усю ту мазню, безцеремонно її зминаючи, забрав до кухні та й почав один за іншим кидати аркуші у вогонь. Не квапився.

Саля повернулася. Зайшла в кухню.

— Хліб купила, картоплю, півфунта масла, доброї ковбаси, горілку, шоколад і свіжу курку, хоча й худу, і трохи овочів. Зроблю бульйон, і м’ясо буде, на вечерю зроблю. Заплатила, ніби воно все золоте. Рисунки палиш. Шкода.

— Вони погані.

— Погані. Але я любила, щоб ти мене рисував.

— Не вмію рисувати.

— То неважливо. Але як хочеш палити — то пали.

Спалив решту. Сів за столом, Саля подала мені горілки у склянці, хліба і ковбаси, тож я випив, закусив і дивився, як вона метушиться, патрає курку і готує воду на бульйон.

Коли все вже було готове, накритий горнець буркотів собі спокійно на слабкому вогні, Саля запитала:

— Покохаємося зараз? Даси мені ще грошей?

— Дав би і без кохання.

— Я тебе завжди любила, Костя, то й кохатися з тобою люблю. А морфію хочеш?

— Дай.

І дала. Ми пішли до ліжка, Саля до золотоголкого шприца набрала розчину з ніяк не підписаної пляшечки, зав’язала мені на передпліччі джґут, вколола у вену.

Відчув знайоме тепло, проте ніби здалеку. Ніби розчин був дуже розбавлений, тільки тінь нещодавніх, проте далеких досвідів.

Саломея делікатно роздягла мене, ніби роздягала дитину. Куртку ще раніше я сам зняв, тому зараз вона мучилася з кавалерійськими чоботами, аж нарешті зняла, потім розстібнула мені штани і сорочку, делікатно познімала їх із мене, потім розгорнула якийсь порошок, мабуть, кокаїн, втягла його носом і сама роздяглася, і я побачив її тіло: повні стегна і живіт, дуже гарні та важкі груди, усе біле, як молоко або як смерть.

Потім довго цілувала мене, хоча на початку я не міг нормально всього досягти, але потім, коли я вже поволі відпливав у несвідомість, тіло раптом запрацювало так, як і мало, тому кохалися ми недовго, а я був тільки півсвідомий, а потім заснув, а потім вона знову розбудила мене поцілунками.

— Люблю тебе і люблю твого звіра, Константи.

— Не треба брехати.

— Не брешу. Люблю тебе. Ти зараз якийсь інакший; тоді я тебе теж любила, ти був як дикий, поранений звір. Метався. А тепер уже ні, тепер я ще більше тебе люблю. Даси мені ще грошей?

— Дам. Давай з’їмо ту курку.

І ми їли зварену в бульйоні курку, двері були замкнені, в оселі Салі було тепло, волого і тьмаво, на стінах, як завжди, квітнув грибок, а потім ми разом пішли спати, і я спав із нею, бо мені бракувало спати під однією периною з теплим, м’яким жіночим тілом, а вранці я прокинувся перед нею і хотів тихенько вийти.

У кухні одягнув цивільний костюм, але мав намір і далі діяти як Бальдур фон Штрахвіц, і ті свої документи з магічним диском заховав до кишені, заткнув за пояс зауер, мундир, спорядження та військові чоботи заховав до валізки.

Гроші для Салі, для Салі Зильберман. Поклав на стіл тридцять доларів.

Коли був уже біля дверей, Саля вийшла до мене, загорнута в коц, а під коцом гола.

— Ти вже не повернешся до мене, правда, Костя?

— Не повернуся.

— Гроші мені залишив?

— На столі. Всього тобі доброго, Саломеє.

— Так. Я ще піду трохи посплю.

— Добре.

Вийшов. Був іще досвіток, сонце заледве встало, і було холодно, а я не хотів іти додому, не хотів до шоколадного дому, тому що боявся духів.

Пішов у напрямку Старого Міста, але звернув у Карову, східцями вийшов під укіс, трохи засапавшись.

Над містом сірі хмари, але принаймні не сніжить. Не знаю, що далі, але вперше в житті мені це не вадить, бо я нараз знаю, невідь-звідки знаю, що подіям достатньо дозволити відбуватися.

На будівлі Польського гігієнічного товариства двоє підлітків розклеювали жовті оголошення. Один тримав аркуш, другий мастив аркуш пензлем, тоді притискали до стіни, далі наступний, саме клеїли третій, а я підійшов до першого.

Такий собі Ганс Франк проголошує створення Генеральної губернії на зайнятих територіях Польщі. Не помилявся Штайфер; щось тут мусить постати. Питання, чим воно виявиться.

Пішов далі, Краківським, Трембацькою, аж на Фредра. Щоразу більше бруківки приведено до ладу, очищено, дороги вирівняли, але місто далі тоне в багні. На Фредра троє старих жидів розкопували могилу.

— Що робите, люди? — запитав я, здивований.

— Загадали повсюдну ексгумацію, то й викопуємо, де казали.

Дно було вже глибоке, зазирнув усередину. Видно було тіло, жіноче тіло — сукенка. Обкопували її лопатами. Сукенка брудна, але на ній видно дрібні білі квіточки. Трояндочки. Завжди любив літні плаття в трояндочки.

— Покиньте ті лопати та й витягніть її нарешті, — наказав я.

З неохотою глянули на мене.

— Як ти, пане, такий мудрий, то сам собі її витягай, — буркнув один.

— Nicht frech werden, Jude. Du sprichst zu einem Deutschen,[219] — відбуркнув я.

Чому я те зробив? Я зробив це без «чому». Я зробив це, бо не хотів, щоб вони вістрям лопати пошкодили вже вбите тіло, а цього я не хотів, бо не хотів.

Перезирнулись, позирнули на мене, страху більше, ніж неохоти. Відклали лопати, почали руками відкопувати труп, відкопали його остаточно і витягли назовні. Смерділо.

Я наказав іще її прикрити, а поки не прикрили, придивився: труп як труп, нічого цікавого. Сукенка в трояндочки. Вік визначити неможливо, тіло брудне від землі. Жид накрив труп брезентом.

Вартовий перед Німецьким клубом упізнав мене, що позбавило потреби діставати документи Віллеманна, бо тут я остерігався представлятися Бальдуром.

Заходжу. Йду до її кабінету, мене минають люди, але я не минаю нікого, нікого не бачу. Заходжу без стуку. Я знав, що вона буде в себе, і вона в себе, у мундирі, волосся зібране, за столом біля неї секретарка в мундирі клацає на машинці, а моя матінка піднімає погляд з-над паперу, розлючена, що хтось заходить без дозволу, але лють негайно зникає, коли вона бачить мене.

— Константи! — радіє вона і, не припиняючи радіти, до секретарки: — Hau ab, Hilda. Aber sofort![220]

Секретарка зникла, ніби здиміла, я навіть не побачив її лиця, погляд втуплений у підлогу чи просто кудись інде.

— Доброго дня, мамо, — кажу.

— Доброго дня, Константи. Сідай.

Сідаю в крісло для відвідувачів, проте не як відвідувач.

— Вип’єш чаю, Константи? — питає.

А я вже розумію. Все бачу в її погляді. Бачу всі свої брехні.

— Не хочу чаю.

— Добре, добре. Що в тебе, сину? Телефонувала до тебе на Мадалінського, ніхто не взяв слухавку.

— Я був у Будапешті, — відсторонено відповідаю.

Дивиться на мене проникливо, що це означає: дивиться проникливо? І зовсім вона не дивиться проникливо; дивиться уважно, але її погляд мене не пронизує, тепер я це розумію. Колись мені здавалося, що вона може дивитися крізь мене, що вона бачить моє нутро, зараз я розумію: то неправда. Я хтось інший.

Чи я хтось інший?

Я змінився. Дзідзя мене змінила.

Справді?

Не знаю. Але принаймні бачу ясніше.

Адже зараз я бачу її: бідна шалена стара, для якої всім життям є її єдиний син. Я. Константи Віллеманн. Розумна шалена стара, котра бачить і розуміє, як моє життя витоншується, витрачається намарно, котра розуміє, що з мого життя ніщо не народжується, і знає, що то її провина. Не моя, її. Вона дала мені все, а цього забагато. Усе, що я маю і мав, — одержав. Спокій, добробут, навіть дружину від неї одержав, якщо так замислитися. Тільки курви, горілка, наркотики, авантюри — тільки це було моїм, тільки цього я досяг сам. Бо не був моїм ні Ґрудзьондз, ні моє офіцерство в полку, улани, кулемети, свист куль, усе те вона мені дала, ким би я був без неї?

А вона без мене — ким?

Тож дивиться на мене і переймається, просто як мати. Чому в Будапешті? Нащо в Будапешті? Чи справді в Будапешті?

І нащо вона вдягла цей мундир, зараз я, дурний, розумію. Очевидно. Мені важко це витримати, бо вже розумію.

— Був у Будапешті? Нащо? — нарешті запитує.

— Ет, залагодити справи. Різні. Я вже піду.

— Зачекай, Константи, ти нічого не кажеш, що з тобою…

Але я встаю. Але я відвертаюся. Дурень. Дурень. Усе життя, тридцять років, дурень.

— Посидь іще, Константи! Може, тобі щось потрібно?

Вона б хотіла дати мені грошей. Але я вже відчиняю двері.

— До зустрічі, мамо, — кажу.

— Зачекай! — навіть устає з-за столу.

Але я виходжу. Майже вибігаю, незважаючи на валізку, вибігаю. Біжу, валізка б’є мені по ногах, дурний, дурний дурень.

Куди я біжу? До «Лурса»? Ні. «Лурс» — то брехня. Уже бракує дихання в легенях, люди дивно дивляться, чоловік із валізкою біжить, але не на вокзал, не на потяг, тож я сповільнююся, йду, але невпинно йду, навіть трохи плачу, все брехня, дурний, дурний дурень, усе життя брехня. Вербова брехня. Сенаторська брехня.

Я Константи Віллеманн брехня. Люблю автомобілі брехня. Не люблю коней брехня.

Вулиця Підвалля брехня. Сходи брехня. Двері брехня. Стукаю брехня. Дихаю брехня.

Геля прочиняє двері. Уже повісили новий ланцюжок.

— Заходь, батька немає, — каже просто і відчиняє.

Я заходжу. Не знаю, що казати, нічого не кажу.

— Юрчик?.. — тільки питаю.

— Юрчику! — кричить Геля.

А він виходить. Заляканий.

— Юрчику, привітайся з татусем.

— Доброго дня, татусю.

— Доброго дня, Юрчику.

Брехня.

Підбігаю до нього, а він сахається, я йому нічого не привіз із Будапешта, навіть шматка шоколаду не привіз, нічого.

Сахається, але я хапаю його, обіймаю, Юрек, Юрчик мій, як я міг тебе покинути, залишити, забути, не бути біля тебе, не оберігати тебе, не годувати, не робити тобі, такому маленькому, світ прихильнішим, адже ти — то не маленький інший менший я, але хтось цілком інший.

— Пусти, татусю, пусти! — кричить Юрчик.

Пускаю. Він тікає до кімнати.

— Ти не можеш так сюди приходити, — каже Геля.

— Я кохаю тебе, Гелено, — відповідаю, повертаючись до неї.

— Навіть не жартуй собі так, Костоньку, не жартуй. Іди додому.

— Не зможу так. Не витримую цього фарсу, цього вдавання, хочу бути з тобою і Юрчиком.

Брехня.

— Так правдивіше, ніж коли ми не вдаємо, Константи.

Я встаю. Юрчик бавиться вантажівкою, їздить нею по дивані.

Я не знаю, яка Гелена, бо я ніколи її не знав, нічого про неї не знаю, чи вона мене коли-будь цікавила, чи я можу це виправити, чи я ще взагалі щось можу виправити?

— Я можу це ще якось виправити, Гелено? Я ще хоч щось можу виправити?

— Зараз тобі треба йти, батька грець поб’є, якщо він тебе тут побачить. Іди вже, Константи, йди. Я зателефоную до квартири, до тебе, зустрінемося десь у якомусь парку, побавишся з Юрчиком. Але зараз іди. Іди додому, звідки б ти з тою валізкою не вертався.

— Дам тобі грошей, — белькочу і дістаю з кишені останню п’ятдесятку, не мою.

— Мені не треба.

— Візьми для Юрчика.

— Йому теж не треба. Забери свої долари і йди вже, Константи.

— Піду, коли візьмеш.

— Добре.

Узяла. Провела мене до дверей. Я вийшов на майданчик, вона зосталася всередині, замкнулася на ланцюжок і дивилася на мене крізь трохи відхилені двері, тож я чекав, що вона скаже.

— Іґа знову зникла, — за хвилю сказала.

— Як то — зникла?

— Через тебе.

— Гелю…

Тільки знизала плечима і замкнула двері.

Я пішов.

Додому. Довго шукав бричку, щоб не йти пішки, знайшов аж на Замковій площі. Біля замку крутилося багато німців.

Я поїхав, фірман поставив мені буду, я сховався в неї, заплющив очі, щоб не дивитися на Варшаву, щоб нічого не бачити, усе брехня.

Їхали довго, їхали цілий вік, овальна сутула спина фірмана, кругленька шапка фірмана, латка на плащі, замість батога в руках меланхолійно висить гілка, сморід коней, не люблю коней.

Е. Ведель. Шоколад.

Плачу. Немає чим. Прошу фірмана зачекати, біжу до квартири, своєї квартири, східцями, ключі ключі де ключі немає ключів, Інженер лишився, коли ми вийшли, але ж я таки забирав ключі, є. У валізці. Одяг у коридорі розкиданий.

Відчиняю, кидаю валізку, вона відкривається, і з неї висипаються речі, мундир, чоботи, але то неважливо. Визираю з вікна, візник чекає.

На фотелі в залі сидить Яцек і спить. Хропе. На колінах тримає пістолет. Біля нього пляшка з-під горілки. Шукаю гроші, Яцком потім займуся, хай спить, зараз треба заплатити візникові, тому шукаю гроші.

— Не рухайся!

Прокинувся. Не встає, витягнув руку з пістолетом у моєму напрямку.

— Яцку. Я мушу за дорогу заплатити. Зараз повернуся, тільки заплачу за дорогу. Розумієш?

— Не рухайся, — каже до мене і встає.

— Яцку, та визирни у вікно. Фірман чекає, аби я зійшов і заплатив йому, я загубив портфель і мушу заплатити, але немає чим. Маєш десять злотих?

Нащо брешу?

Він дивиться у вікно. Він п’яний, рука йому дрижить, я міг би на нього стрибнути і вибити йому зброю з руки, міг би дістати свій пістолет і застрелити його, Яцка застрелити, мій пістолет пістолет мого батька міг би.

Не міг би.

Рука йому дрижить.

— Яцку. То все не так було з Іґою, як тобі здається. Яцку. Насправді, — говорю, намагаюся говорити спокійно-переконувальним тоном, намагаюся. — Я зійду, заплачу, тоді піднімуся до тебе, і ми подумаємо.

— Сідай, — каже мені, і щось у його голосі підказує мені сісти.

Іде замкнути двері.

— Він сюди прийде за мною по ті гроші, Яцку. Прийде сюди, розумієш? Ганьба буде. Мушу спуститись і заплатити йому.

Він спотикається об мої речі, об мій мундир батьківський мундир німецький мундир. Дивиться на той мундир. Довго. Опустив пістолет, на мене ані гляне, витріщається на мундир.

Я міг би. Але ні.

Зачиняє двері.

Повертається на фотель. Сідає.

— Другий день чекаю.

— Звідки в тебе ключі?

— Ти мені колись дав, не пам’ятаєш? Ти був моїм другом, ти зробив мені ключ і дав про всяк випадок, пам’ятаєш?

— Ну так, було щось таке. — Пригадую чи не пригадую?

— Вона пішла. Через тебе.

— Яцку, я з нею не спав. Не спав я з нею, розумієш? Ми вже раз через дурну голову стрілялися, через мою дурну голову, нащо знову?

— Який же ти дурний, Константи, — белькоче Яцек. — Який дурний, який дурний. А вона в самій сукенці пішла. Через тебе. У твоїй улюбленій, хую ти собачий, у твоїй.

— Не цілься в мене, Яцку, прошу тебе. Я дурний, але не цілься в мене. Я з нею не спав.

— То вже неважливо, Костику. Тобі винесли вирок. Смертний вирок. За зраду. Ти фріце.

— Я мушу піти заплатити візникові, Яцку.

— Вирок тобі винесли, Константи, чи ти не розумієш?

— Хто його виніс?

— Служба перемозі Польщі.

— Польща програла.

— Ото якраз через такі думки. Як ти міг мене зрадити?

— Бричка чекає, я мушу заплатити, Яцку.

Він тягнеться лівою рукою до горілки, щось там іще є у пляшці, зубами дістає корок, робить великий ковток.

— Як ти міг мене зрадити? Той мундир…

— То мого батька, — намагаюся перебити його, але він не слухає.

За поясом штанів у мене пістолет. Батьківський. Я міг би?

— Цей мундир, це все. А я ж тебе так обороняв, Константи. Перед усіма. Я мав їх за дурнів, за бюрократичних філістерів, коли вони таке казали. Я захищав тебе, завжди.

— Я знаю. Яцку, я мушу піти заплатити фірманові. Там чоловік чекає, скільки він може чекати?..

— Заткнися, Костику. Вирок на тебе є. Видали. Як ти міг піти до Пешковського з німцями, як ти міг, фріце? Як ти міг мою Іґу?..

Мовчу. Раз уже він сказав мені заткнутися, то я мовчатиму.

— Тобі вирок оголосили, розумієш? Вирок. Служба перемозі Польщі. Перший вирок. Польовий суд. Перший вирок. І я зголосився, розумієш? Казали, що я не дам собі ради, але я зголосився.

— Ти п’яний, — відповідаю я, хоча мав би мовчати.

— Ти все своє життя прожив п’яним, Константи. Як ти міг мене зрадити?

— Усе не так, Яцку. Я не можу про це багато розповісти, я про ту Службу перемозі Польщі ніколи не чув, але я — у справжній, розумієш?.. Розвідка. Мушу тебе витягти, такий у мене наказ.

Слухає, не слухає? Не дивиться на мене. Заплющив очі, затулив лівою рукою, пістолет, рука з пістолетом на коліні. Я багато що міг би зробити.

— Я з Будапешта повернувся. Кур’єром був. Я привіз правила кур’єрської комунікації, Дзідзя там лишилась, я там був із Дзідзею Рохацевич, тому й мундир, переберництво, розумієш?

Не слухає.

— Я мушу заплатити візникові, Яцку. Зараз повернусь, і поговоримо, добре?

Встаю.

— Як ти міг мене зрадити, Константи? Тільки я тебе любив, тільки я тебе справді любив, а ти мене зрадив.

— Я ж тобі пояснюю…

Вистрелив. Як важким кулаком у живіт. Я на землі. Яцек плаче.

— Як ти міг, вона була… Ти мусив її взяти собі, бо так хотів? Ти мусив саме її?

Стеля. Правила кур’єрської комунікації Штайфера. Хто занесе на площу Спасителя? Мушу заплатити фірманові. Хто заплатить? Він чекає. Тепло. Яцек сідає біля мене, кладе мою голову собі на коліна.

Яцек гладить моє волосся.

Я любила тебе, Константи, а зараз любитиму його, бо я мушу когось любити, тож я його любитиму, спорожнілого і сповненого розпачу. Він танцюватиме навколо опунції, коли ти відійдеш до царства смерті, а я танцюватиму з ним.

— Чому, Константи, чому? — плаче Яцек.

Я мовчу. Ще дихаю. Немає «чому». Ніщо не є чомусь, усе просто є. Є тільки темна, чорна, пульсуюча субстанція, прихована під шкірою цього світу, і тільки ззовні, на поверхні, можна шукати відповідь на питання «чому».

Ніщо не є чомусь.

Мушу заплатити фірманові.