Морт

— Тобто, що куди! — знову спробував вартовий одночасно по-собачому принижено й по-дурному рішуче (саме ці якості сприятимуть його достроковому підвищенню).

Морт перехопив спис і посунув його так, щоби не перекривав в’їзд. Тієї ж миті полум’я смолоскипа освітило його лице.

— Морт, — тихо сказав він.

Для будь-якого іншого солдата цього було б досить, та цей уже подумки був офіцером.

— Т-т-то ви друг чи ворог? — не здавався він, намагаючись не дивитися в Мортові очі.

— А ви як хочете? — вишкірився Морт. Звісно, цей вишкір не дорівнявся би до вишкіру його господаря, та на вигляд він був досить ефектним, і ні краплі гумору в ньому не було.

Вартовий полегшено видихнув і відступив.

— Прошу, друже, — сказав він.

Морт крокував залою до сходів, що вели в королівські покої. Зала помітно змінилася з того часу, коли він був тут востаннє. Всюди були портрети принцеси Келі. Вони висіли навіть там, де раніше висіли побиті міллю й закопчені старовинні стяги й хоругви — в темряві під височенною стелею. Перебуваючи в палаці, неможливо було й трьох кроків ступити, щоби не побачити її портрета. Мортів розум почасти дивувався тим портретам, почасти — був заклопотаний мерехтливим склепінням, що стискалося навколо міста, та здебільшого він варився у вогняному бульйоні з люті, розгублення й ревнощів. Ізабелл мала рацію, думав він, це таки закоханість.

— Хлопець, який ходить крізь стіни!

Морт підвів голову. На вершечку сходів стояв Гостроріз.

«Чарівник також помітно змінився», — глумливо завважив він подумки. Помітно, але не дуже. Незважаючи на розцяцьковану брязкальцями чорно-білу мантію, на гостроверхий капелюх щонайменше ярд заввишки, прикрашений містичними символами щедріше, ніж найдетальніша стоматологічна схема, на червоні оксамитові туфлі зі срібними пряжками й носаками-равликами, комір так само був у плямах, а сам чарівник щось жував, спостерігаючи за Мортом, який саме піднімався сходами.

— Ви злі на щось? — запитав Гостроріз. — Я починав працювати над вашим замовленням, та інші справи затягли мене. Ходити крізь стіни — дуже складна справа. Чому ви так на мене дивитеся?

— Що ви тут робите?

— Я міг би про те саме й у вас спитати. Хочете суничок?

Морт глянув на невеличкий кошик у чарівникових руках.

— Серед зими?

— Насправді це такі малі капустинки, просто трохи причаровані.

— А на смак як суниці?

Гостроріз зітхнув.

— Ні, як капустинки. Ці чари не настільки дієві. Я сподівався трохи розрадити принцесу, та вона тільки жбурлялася ними в мене.

Морт отетерів.

— Жбурлялася в вас?

— І дуже вправно! Винятково цілеспрямована панна.

«Здоров, — озвався голос у голові, — це знову ти, сам собі вказуєш на те, що ймовірність розгляду принцесою цейво із цим добродієм мала настільки, що неймовірна».

«Іди геть», — сказав подумки Морт. Власне підсвідоме починало його непокоїти: здається, в нього є безпосередній вплив на частини тіла, уваги яким він волів би зараз не приділяти.

— Чому ви тут? — запитав він у чарівника вголос. — Це має якийсь стосунок до цих портретів?

— Непоганий винахід, правда ж? — зрадів Гостроріз. — Я й сам ним пишаюся.

— Перепрошую, — сказав Морт втомлено, — у мене був важкий день. Гадаю, мені треба десь присісти.

— Є Тронна зала, — відповів Гостроріз. — Там зараз нікого, о такій пізній порі. Усі сплять.

Морт кивнув, а тоді підозріливо зиркнув на молодого чарівника.

— А чого це ви не спите?

— А, — сказав Гостроріз, — а я просто хотів глянути, чи лишилося щось у коморі.

І знизав плечима.[9]

Зараз саме час повідомити, що Гостроріз, незважаючи на Мортову втому й невиспаність, також помітив сяйво, яке той випромінював, і надмірну справжність — гострішу й якось невловно життєвішу за саме життя. Однак завдяки фаховій підготовці Гостроріз здатен здогадуватися про причини таких явищ, та, на відміну від інших людей, знає, що в таких загадкових справах очевидні відповіді завжди виявляються неправильними.

Морт не замислюючись проходить крізь стіни й не п’яніючи випиває кухоль питва, яке зробило вдовою не одну жінку, не через те, що перетворюється на безплотного духа, а через те, що стає небезпечно справжнім.

І дійсно, якщо поспостерігати за тим, як цей юнак, ідучи порожніми коридорами, проходить крізь мармурову колону й навіть не помічає цього, то стане очевидно, що світ стрімко втрачає свою справжність в його очах.

— Ви щойно крізь мармурову колону пройшли, — завважив Гостроріз. — Як вам це вдалося?

— А я пройшов? — озирнувся Морт. Колона здавалася цілком намацальною. Він вдарив її рукою й трохи забив лікоть.

— Присягаю, сам щойно бачив, — відповів Гостроріз. — Ми, чарівники, такі штуки помічаємо, — він запустив руку в кишеню мантії.

— Тоді ви, певно, і туманне склепіння над королівством помітили?

Гостроріз затнувся. Глек випав із його рук і розбився об кахлі. Запахло прогірклою салатною заправкою.

— Уже?

— Не знаю, чи вже, та королівством сунеться тріскотлива стіна, щоправда це, здається, нікого не засмучує, і…

— А швидко сунеться?

— …І вона все змінює!

— Ви її бачили? Далеко звідси? Як швидко вона рухається?

— Звісно я бачив. Я крізь неї проїхав двічі. Це було так, ніби…

— Але ви не чарівник, тож як…

— Менше з тим, ви що тут робите?

Гостроріз набрав повні груди повітря й заверещав:

— Усім тихо бути!

Запала тиша. Чарівник ухопив Морта за лікоть і потягнув коридором.

— Ходімо. Не знаю, хто ви такий, і сподіваюся, що матиму час це з’ясувати, але невдовзі має статися дещо страшне, і мені здається, що ви маєте до цього якийсь стосунок.

— Щось страшне? А коли?

— Залежить від того, як далеко той горизонт і як швидко він сунеться, — відповів Гостроріз, тягнучи Морта за лікоть боковим проходом. Коли вони дійшли до низеньких дубових дверей, він забрав руку й знову заходився шукати щось у кишенях мантії. Витягнув звідти шмат твердого сиру й неприємно м’який помідор.

— Потримаєте? Дякую. — І знову запустив руки в кишені, витягнув ключ і відімкнув двері.

— Воно вб’є принцесу, так? — запитав Морт.

— Так, — відповів Гостроріз, — але й ні. — Він завмер, тримаючись за ручку дверей. — Це було якесь несподівано проникливе запитання. Як ви здогадалися?

— Я…

— Вона мені дуже дивну історію розповіла, — сказав Гостроріз.

— Мабуть, таки дивну. Якщо це та, в яку важко повірити, то історія та правдива.

— То це були ви, так? Помічник Смерті?

— Так. Хоча зараз я не на роботі.

— Приємно чути.

Гостроріз зачинив за ними двері й пошукав у темряві свічку. Щось гучно луснуло, спалахнуло синє полум’я, і Гостроріз застогнав.

— Даруйте, — сказав він, не виймаючи обпечених пальців із рота. — Вогняне закляття. Щось ніяк не опаную.

— То ви чекали на те склепіння, правда? — нервово запитав Морт. — Що буде, коли воно стиснеться?

Чарівник втомлено всівся на залишки бутерброда з беконом.

— Не цілком певен, цікаво буде спостерігати. Та не зсередини, боюся. Але здається мені, що коли це станеться, від минулого тижня не лишиться й сліду.

— То вона раптом помре?

— Ви не зрозуміли. Вона буде мертва вже тиждень. Усе це, — він невиразно повів руками в повітрі, — немов би й не ставалося. Убивця виконав замовлення. Ви зробили свою роботу. Історія самозцілиться. Все буде гаразд. Принаймні, в Історії. Та все інше, насправді, й не важить.

Морт дивився у вузьке вікно. Він бачив, як за стінами палацу на освітлених смолоскипами вулицях всміхалося до неба обличчя принцеси Келі.

— Поясніть про портрети, — сказав він. — Це якісь чарівничі прийомчики?

— Не певен, що вони працюють. Розумієте, люди почали засмучуватися, та не розуміли, чому. Від цього ситуація тільки погіршувалася. Їхній розум був не в тій самій дійсності, що й тіла. Це дуже неприємно. Вони не могли звикнути до думки, що вона досі жива. Мені здалося, що портрети — гарна ідея, але ви ж знаєте, як воно в людей: коли розум каже, що чогось не існує, вони його й не бачать.

— Це я й без вас знаю, — гірко промовив Морт.

— Я наказував міським глашатаям виголошувати її ім’я в денний час. Мені здавалося, що коли люди повірять у її існування, тоді ця нова дійсність стане справжньою дійсністю.

— Що? — Морт відвернувся від вікна. — Що ви маєте на увазі?

— Ну, бачите, я міркував так: якщо досить людей повірить у неї, вони змінять дійсність. Так із богами. Коли люди не вірять у бога, він помирає. А коли в нього вірить багато людей, він могутнішає.

— Я про це не знав. Думав, боги собі та й боги.

— Вони таких розмов про себе не люблять, — пояснив Гостроріз, перебираючи книжки й пергаменти на столі.

— Може, з богами це вдається, бо вони особливі, — сказав Морт. — Люди більш… намацальні. З людьми таке не пройде.

— Ні, це не так. Уявімо, що ви пішли гуляти палацом. Хтось з вартових вирішив би, що ви злодій і підстрелив би вас. В його дійсності ви злодій, і хоч насправді це не так, ви все одно загинете від стріли. Віра могутня штука. Ми, чарівники, про таке багато знаємо. Гляньте сюди.

Гостроріз витягнув з-під мотлоху книгу й розгорнув на сторінці, закладеній шматком бекону. Морт нахилився через його плече й напружено нахмурився на кучеряві магічні письмена. Рядки опливали, літери пересувалися сторінками, викручувалися й мінилися, аби лишень їх не зумів прочитати простий смертний. В цілому дивитися на них було неприємно.

— Що це?

— Це Книга магії магістра Альберто Маліча. Щось типу теорії магії. Не варто аж так вдивлятися в слова, вони цього не люблять. Гляньте, отут написано…

Його вуста беззвучно рухалися. Краплини поту виступили на чолі, зібралися докупи й вирішили всі разом глянути, як там його ніс. Очі засльозилися.

Іноді люди залюбки проводять вечір у товаристві цікавої книжки. Однак немає в світі тих, хто без крайньої потреби сідав би за чародійські книги, адже слова в них живуть власним життям і мають доволі мстиву вдачу. Читання таких книжок — повсякчасна розумова боротьба. Немало юних чародіїв переоцінювало свої сили в бою з надто сильним гримуаром.

Потім, звісно, хтось прибігав на крик і бачив тільки гостроносі туфлі, пару цівок диму з них і книгу, яка — хоча, може, так лише здається — зробилася трохи товщою. А з тими, хто гуляє між полиць чародійської бібліотеки, може статися таке, що обійми мацакуватих чудовиськ із Підземельних Вимірів на обличчі здадуться лагідним масажем.

На щастя, Гостроріз мав очищене перевидання — найнебезпечніші сторінки його були склеєні докупи. (Хоча іноді поночі він чув, як замкнені в книзі слова човгають паперовими підлогами своєї в’язниці, мов павуки в сірникових коробочках. Коротше кажучи, варто раз посидіти поряд із кимось, хто слухає у навушниках музику, і буде зрозуміло, про які звуки йдеться).

— Ось тут, — сказав Гостроріз. — Пише, що навіть боги…

— Я вже його бачив!

— Що?

Морт вказав на книгу.

— Його.

Гостроріз нервово подивився на Морта й перевів погляд на сторінку ліворуч. На ній був портрет підстаркуватого чарівника з книгою й свічкою у руках і виразом убивчої гідності на обличчі.

— До магії це стосунку не має, — пояснив він дещо роздратовано. — Це портрет автора.

— А що під ним пишуть?

— Е-е… Пишуть: «Коли припала Вам до душі ця Книга, є й інші, що будуть Вам до смаку…»

— Ні, одразу під зображенням! Що там?

— А, та все просто. Це стариган Маліч. Усім чарівникам відоме його обличчя. Він Академію нашу заснував. — Гостроріз неприємного хихикнув. — В головній залі є його статуя, і якось, коли був тиждень талантів, я заліз на неї й причепив…

Морт тупо дивився на портрет.

— Скажіть, а в тієї статуї з носа текло?

— Не певен, — відповів Гостроріз. — Вона мармурова. Та я не розумію, чого ви так за той портрет вчепилися. Багато хто знає, яким Маліч був із себе. Він відомий.

— Але він давно жив, правда?

— Тисячі дві років тому, певно. Слухайте, нащо…

— Зуб даю, він не вмер, — сказав Морт. — Зуб даю, він просто зник. Так було?

Гострорізові на мить заціпило.

— Так дивно від вас це чути, — повільно промовив він зрештою. — Була така легенда. Подейкують, він втнув дещо. Викинув себе у Підземельні Виміри, коли намагався провести обряд Ашк-Енте в зворотному порядку. Знайшли тільки капелюх. Така трагедія, насправді. Усе місто ридало над тим капелюхом. І капелюх той, якщо чесно, такої уваги не заслужив, ще й весь у горілих плямах був.

— Альберто Маліч, — сказав Морт собі під ніс. — Це ж треба.

Він побарабанив пальцями по столу. Звук вийшов несподівано глухий.

— Даруйте, — сказав Гостроріз, — бутерброди з патокою щось мені теж не вдаються.

— Той горизонт, за моїм спостереженням, рухається десь зі швидкістю повільної людської ходи, — сказав Морт, неуважно облизуючи пальці. — Не можна його спинити магією?

Гостроріз похитав головою й радісно відповів:

— Точно не моєю! Мене та штука на фарш перетре.

— А що з вами станеться, коли він надійде?

— Мабуть, опинюся знову на Стінній вулиці. В сенсі, ніби звідти й не перебирався. Буде так, ніби всього цього не ставалося. Шкода. Готують тут дуже непогано, та ще й перуть за мною безкоштовно. А далеко той горизонт, скажіть ще раз?

— Та миль зо двадцять звідси.

Гостроріз завів очі під лоба й заворушив губами. А тоді сказав:

— Значить, воно прийде завтра близько півночі. Точно на коронацію.

— Чию?

— Її.

— Хіба вона не королева?

— Фактично так, але офіційно буде королевою, коли коронують. — Гостроріз радісно вишкірився, і в свічковому світлі його обличчя здалося маскою з тіней. — Якщо раптом ви не знаєте, що про все це думати, то просто уявіть собі різницю між припинити жити і почати бути мертвим.

Ще двадцять хвилин тому Морт був настільки втомленим, що не міг думати. Але тієї миті він відчув, як кров закипає в жилах. Це був той вид бадьорості, який раптом надходить пізно вночі, й зазвичай заздалегідь відомо, що завтра вдень доведеться за нього заплатити подвійну ціну. Морт почувався так, що просто мусив щось робити, бо інакше незайняті м’язи переламали б йому всі кістки, стільки раптом у них забуяло життя.

— Я маю з нею побачитися, — сказав він. — Якщо ви нічим зарадити не можете, тоді, мабуть, я чимось допоможу.

— Там вартові під дверима. Кажу це просто так. Звісно, я розумію, що вони вам не стануть на заваді.

В Анк-Морпорку була північ, та велике здвоєне місто знало тільки одну відмінність між днем і ніччю: вночі темніше. На базарах було людно, біля дверей борделів були натовпи охочих, усі, хто не дотягнув до верхівки харчового ланцюга в заплутаній і давній як світ бандитській екосистемі міста, тихо повзли за течією дном крижаної річки зі свинцевими грузилами на ногах, торговці найрізноманітнішими незаконними і протиприродними задоволеннями вели свої темні справи, грабіжники грабували, ножі виблискували зоряним світлом у темних провулках, астрологи починали робочий день, а в Затінках нічний вартовий остаточно збожеволів і, калатаючи в дзвін, кричав «Дванадцята, і все, а-а-а-а-а-а-а-а!»

Однак Торгова палата Анк-Морпорка навряд чи погодилася би з твердженням, що від болота це місто відрізняється лише кількістю ніг у крокодилів, та й дійсно: були в Анк-Морпорку особливі місцини на пагорбах, де ймовірність вітерця була відмінною від неймовірності, ночі були тихі й повітря солодко пахло невідомими квітами.

Тієї ночі, про яку піде мова, до квітів домішувався запах селітри, адже це була двадцята річниця вступу Патриція на посаду[10], і він запросив численних — тобто п’ять сотень — друзів на чарочку й феєрверки. У садах навколо палацу чувся сміх і подеколи пристрасне ричання, і свято досягло того дивного етапу, коли усі вже випили більше, ніж було варто, але ще не валилися з ніг. Це такий стан, у якому люди роблять те, про що потім згадують із червоними від сорому обличчями, — наприклад, дмуть щосили в паперові свистки й сміються аж нудить.

Насправді десь близько двохсот гостей Патриція саме вишикувалися одне за одним: затинаючись і хвицаючи ногами, вони виконували танок «зміїний», старовинний народний морпоркський танець, який полягав у тому, щоби триматися за пояс людини попереду і, вихляючи стегнами й непристойно регочучи, довжезною крокодилоподібною вервечкою пройти крізь якомога більше кімнат — бажано, щоби там було побільше битких речей, — і періодично хвицати ногою в ритм — уявний чи просто який-небудь. Так вони танцювали уже близько години й пройшли крізь усі кімнати палацу, збираючи всіх підряд. Вже було, крім гостей, зібрано: двох тролів, кухаря, головного ката, трьох офіціантів, крадія, який трапився на шляху, і невеличкого домашнього болотяного дракончика.

Десь посередині вервички опинився й огрядний лорд Прутлі з Квірма, спадкоємець славетних Квірмських маєтків, і в цю мить найбільшою його тривогою були тонкі й чіпкі пальці, що впивалися в його боки. Залитий спиртним лордів мозок намагався достукатися до свого господаря, щоби якось цій незручності зарадити.

— Цеє, — звернувся він через плече до того, хто йшов позаду, коли вони вдесяте вихляли нескінченною кухнею палацу, — можете так не тиснути, коли ваша ласка?

— Я СТРАШЕННО ПЕРЕПРОШУЮ.

— Нічого, нічого, старий. А ми знайомі? — запитав лорд Прутлі, завзято хвицяючи ногою в ритм.

— ГАДАЮ, НАВРЯД. СКАЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ЯКИЙ СЕНС У ТОМУ, ЧИМ МИ ЗАРАЗ ЗАЙНЯТІ?

— Що? — заволав лорд, намагаючись перекричати дзенькіт розбитих кимось скляних дверцят і нестримний регіт винуватців.

— ЩО ЦИ МЕ ЗАРАЗ УСІ РОБИМО? — запитав голос холодний і терплячий, мов товща льодовика.

— Ви на вечірках ніколи не бували? Обережно, тут бите скло.

— НА ЖАЛЬ, Я НЕ ТАК ЧАСТО ВИХОДЖУ В ЛЮДИ, ЯК ХОТІВ БИ. ПРОШУ, ПОЯСНІТЬ, ЩО ЦЕ. ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО ЗІ ЗЛЯГАННЯМ?

— Хіба тільки якщо загальмуємо різко, друже, коли розумієте, про що я, — сказав лорд і по-дружньому штрикнув ліктем невидимого співрозмовника й скрикнув: — Ой!

Гуркіт попереду сповістив про падіння буфета в нерівному бою з кимсь із гостей.

— НІ.

— Що?

— Я НЕ РОЗУМІЮ, ПРО ЩО ВИ.

— Не послизніться на вершках, ковзько. Слухайте, це просто танець, ясно? Для розваги.

— РОЗВАГИ.

— Саме так. Та-да-та-да-та-хвиць!

Співрозмовник якийсь час мовчав.

— ХТО ТАКА ЦЯ РОЗВАГА?

— Це не хтось, це те, що ми зараз усі робимо.

— У НАС РОЗВАГА?

— Мені здавалося, що так, — невпевнено відповів лорд. Голос з-за спини чомусь його насторожував. Здавалося, що він потрапляв повз вуха просто в голову.

— ТО ЩО ТАКЕ РОЗВАГА?

— Оце!

— ЗАВЗЯТО ХВИЦАТИ НОГАМИ — ЦЕ РОЗВАГА?

— Ну, це частина розваги. Хвиць!

— ЧУТИ ГУЧНУ МУЗИКУ В ПЕРЕГРІТИХ ПРИМІЩЕННЯХ — ЦЕ РОЗВАГА?

— Може бути.

— І В ЧОМУ РОЗВАГА ВИЯВЛЯЄТЬСЯ?

— Ну… Слухайте, вас це або розважає, або ні, для цього не треба питати в мене, ви самі відчуваєте, ясно? Як вас сюди занесло, до речі? — про всяк випадок запитав він. — Ви друг Патриція?

— СКАЖІМО ТАК, ВІН МІЙ ПОСТАЧАЛЬНИК. Я ВИРІШИВ ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ ПРО ЛЮДСЬКІ ЗАДОВОЛЕННЯ.

— Здається, у вас усе ще попереду.

— ЦЕ ПРАВДА. ЩИРО ПЕРЕПРОШУЮ ЗА ТАКУ КРИЧУЩУ НЕОБІЗНАНІСТЬ. ХОЧУ НАВЧИТИСЯ ЦЬОГО ВСЬОГО. ДАРУЙТЕ, ЩО ЗНОВУ ЗАПИТУЮ, АЛЕ ОЦІ ЛЮДИ — ДЛЯ НИХ ЦЕ РОЗВАГА?

— Так!

— ЗНАЧИТЬ, ЦЕ ВСЕ РОЗВАГА.

— Добре, що це ми владнали. Обережно, стілець, — гаркнув лорд Прутлі, якому було вже не до розваг, адже він практично протверезів.

Голос за його спиною тихо промовляв:

— ЦЕ РОЗВАГИ. НАДМІРУ ПИТИ — ЦЕ РОЗВАГА. У НАС РОЗВАГИ. В НЬОГО РОЗВАГИ. ЦЕ ПРОСТО РОЗВАГА. ЯКА ЧУДОВА РОЗВАГА.

За Смертю наступним у вервичці був Патриціїв болотяний дракончик. Він похмуро дивився в кістляву спину, тримаючись за кістляві тазові кістки, й міркував так: «Охорона-шмохорона, та коли проходитимемо повз відчинене вікно — тільки мене й бачили».

Келі різко сіла на ліжку.

— Ані кроку, — промовила вона. — Вартові!

— Ми не змогли його спинити, — сказав перший вартовий, присоромлено визираючи з-за одвірка.

— Він просто пройшов… — сказав другий вартовий з-за іншого одвірка.

— А ще чарівник сказав, що все гаразд і що треба його вислухати, бо…

— Гаразд, гаразд. Але так і загинути можна, — відповіла принцеса нетерпляче й поклала арбалет назад на приліжковий столик, необережно забувши про запобіжник.

Щось клацнуло, тятива бренькнула об метал, в повітрі коротко свиснуло і хтось застогнав. Це був Гостроріз. Морт кинувся до нього.

— З вами все гаразд? Ви поранені?

— Ні, — слабким голосом сказав чарівник. — Не поранений. А ви як?

— Трохи втомився, а що?

— А, нічого, нічого. Не тягне ніде? Не підтікає?

— Ні. Чому ви питаєте?

— Та так, неважливо. — Гостроріз розвернувся й уважно оглянув стіну за Мортовою спиною.

— Хіба мертві не заслужили спокою? — в’їдливо запитала Келі. — Я сподівалася, що коли вже мертва, то можна буде виспатись нарешті.

Обличчя в неї було таке, ніби вона незадовго до того плакала. Морт здивовано усвідомив, що вона про це знає і тому лютує ще більше.

— Це якось несправедливо, — сказав він. — Я прийшов допомогти. Правда, Гострорізе?

— А? — Гостроріз саме знайшов арбалетну стрілу, що врізалася в тиньк, і вкрай підозріливо її роздивлявся. — А, так, так. Для цього він прийшов. Але не поможе. Перепрошую, а є в когось нитка?

— Допомогти? — гаркнула Келі. — Допомогти?! Та коли б не ви…

— Ви були б мертва все одно, — сказав Морт. Принцеса дивилася на нього з роззявленим ротом.

— Але я би про це не знала! А знати найгірше.

— Гадаю, вам обом краще піти, — сказав Гостроріз вартовим, які намагалися не привертати уваги. — Але спис лишіть. Дякую.

— Слухайте, — сказав Морт, — у мене надворі кінь. Дивовижний. Я вас куди завгодно можу забрати звідси. Не треба чекати тут.

— Ви про монархію небагато знаєте, правда? — сказала Келі.

— Е-ем. Ні.

— Вона до того, що ліпше бути мертвою королевою у власному замку, ніж простолюдинкою десь інде, — пояснив Гостроріз. Він загнав спис у стіну поряд зі стрілою й намагався відслідкувати, куди той вкаже. — Все одно це не допомогло б. Склепіння не над містом, воно над нею.

— Над ким? — сказала Келі таким крижаним тоном, що від нього молоко місяць не скисало б.

— Над Її Високістю, — автоматично виправився Гостроріз, примружившись уздовж держала. Він витягнув стрілу з тиньку й спробував вістря пальцем.

— От і не забувайся!

— Але якщо ви лишитеся тут, то помрете! — скрикнув Морт.

— Тоді доведеться всьому Дискові показати, як помирають королеви, — відрізала Келі так гордо, наскільки це тільки можливо, коли ви вбрані у рожеву в’язану піжаму.

Морт сів на край ліжка й опустив голову на руки.

— Я знаю, як помирають королеви, — пробурмотів він. — Точно так само, як і звичайні люди. І декому не хотілося б, щоби це сталося.

— Перепрошую, — втрутився Гостроріз, — я хотів би оглянути той арбалет. — Не звертайте уваги.

— Я піду назустріч долі, гордо дивлячись вперед, — сказала Келі, та в її голосі тремтіла невпевненість.

— Ні, не підете. Даруйте, та я знаю, про що кажу. Повірте на слово. Нічого гордого в тому немає. Просто помрете.

— Так, але важливо, як це станеться. Я помру благородною смертю, як цариця Езерель.

Морт нахмурив лоба. Історія була для нього неораним полем.

— Хто це?

— Вона правила Хапонією, у неї було багато коханців, і вона сіла на змію, — сказав Гостроріз, який саме натягував арбалет.

— Вона зробила це навмисне! Через нещасне кохання!

— Я пам’ятаю тільки, що вона приймала ванни з ослиним молоком. Дивовижна штука історія, — промовив Гостроріз глибокодумно. — Стаєте царицею, тридцять років володарюєте, закони ухвалюєте, оголошуєте війни, а пам’ятають про вас, що від вас відгонило маслянкою і що змія вкусила вас у…

— Вона моя далека родичка, — рикнула Келі, — тож не терпітиму про неї жодного кривого слова.

— Можете обоє замовкнути й послухати мене? — крикнув Морт.

Запала тиша.

Гостроріз старанно прицілився й вистрелив Мортові в спину.

Ніч полишила останніх своїх жертв і рушила далі. Затихли вже навіть найрозпусніші вечірки, і гості розповзалися по ліжках — своїх чи чужих. На зміну їм — людям денним, заблукалим у часі подорожнім, — на вулиці виходили справжні хазяї ночі, чий хліб — темні й серйозні справи.

Справи ті мало відрізнялися від притаманних анк-морпоркцям денних справ, просто ножі вислизали з-за поясів охочіше, а усмішки траплялися значно рідше.

У Затінках було тихо, чулися хіба злодійський посвист й оксамитовий шелест кроків тих, хто пересувався містом мовчки, обережно й діловито.

У Шинковому провулку набирали обертів ігри Кульгавого Бо. Кілька десятків постатей всілися навколішки чи навпочіпки навколо витоптаної ділянки, де восьмигранні кості викидали коники, навчаючи присутніх оманливої правди про світ статистики та ймовірності.

— Три!

— Туфалові очі, таки так!

— Попався ти, Грудко, цей дядько вміє кості кидати!

— НЕ ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЦЕ РОБЛЮ.

Грудка М’гак був опецькуватим плосколицим чоловічком, представником племені з Серединних земель, відомого винятковою здібністю до гри в кості — особливо коли вони збиралися по двоє й мали намір обдерти як липку когось третього. Він взяв кості й оглянув їх, подумки проклинаючи Бо, який теж славився талантом до підміни костей, та зараз той талант його, очевидно, підвів. Тоді Грудка побажав передчасної смерті таємничому незнайомцю, який сидів навпроти нього. Тоді кинув кості в багно.

— Ще би раки засвистіли!

Бо забрав кості й віддав їх незнайомцеві. Коли той повертав голову до Грудки, одне око слабенько блиснуло. Грудка був вражений: заледве помітив змазаний слід перекинутих костей між оманливо кривих пальців Бо, а він же пильно стежив.

Боляче було слухати й дивитися, як кості торохкотять у долонях незнайомця, а тоді описують дугу в повітрі, падають і підморгують зорям двадцятьма чотирма цятками.

Досвідченіші мешканці Затінків про всяк випадок відсунулися від незнайомця, адже таке везіння могло швидко принести за собою страшне невезіння, особливо коли грати в кості із Кульгавим Бо.

Бо стиснув кості в долоні так, ніби на гашетку натиснув.

— Усі вісімки, — сказав він. — Аж моторошно, як вам щастить, добродію.

Решту глядачів мов корова язиком злизала. Лишилося тільки двоє непривітних чоловіків. Якби Бо вів бухгалтерію, в статті виробничих видатків ці двоє проходили б по графах «основні засоби виробництва» й «виробниче устаткування».

— Може, це не везіння, — додав він. — Може, це чари?

— Я ВЕЛИКИЙ ПРОТИВНИК ТАКИХ МЕТОДІВ.

— Заходив до нас якось чародійчик, розбагатіти хотів, — вів далі Бо. — Не пригадаю, що з ним далі було. Га, хлопці?

— Поговорили з ним про те й се.

— І лишили в Свинячому проїзді.

— І в Медовому провулку.

— І ще в кількох місцях, уже не пригадаю.

Незнайомець підвівся. Чоловіки оточили його.

— НА ЦЕ НЕМАЄ ЖОДНОЇ ПРИЧИНИ. Я ТІЛЬКИ ХОТІВ ЗРОЗУМІТИ. ЯКЕ ЗАДОВОЛЕННЯ ЛЮДИ ОТРИМУЮТЬ ВІД НЕСКІНЧЕННОГО ВИПРОБОВУВАННЯ ЗАКОНІВ ІМОВІРНОСТІ.

— Ймовірність тут ні до чого. Нумо, познайомимося з ним ближче, хлопці.

Те, як події розвивалися далі, лишилося в пам’яті хіба що бродячого кота — одного з тисяч міських котів, — який саме перебігав провулок дорогою на побачення. Він спинився й зацікавлено спостерігав.

«Хлопці» завмерли, вихопивши ножі. Навколо них мерехтів ореол ядучо-фіолетового світла. Незнайомець відкинув із обличчя капюшон, підняв із землі кості й втелющив їх у завмерлу долоню Бо. Той розтуляв і стуляв рот, очі його марно намагалися не бачити того, що було перед ними. І вишкірялося.

— КИДАЙ.

Бо спромігся опустити погляд на свою долоню.

— На що граємо? — прошепотів він.

— ЯКЩО ВИГРАЄШ, ТО ВІДМОВИШСЯ ВІД ЦИХ ДУРНИХ СПРОБ НАВ’ЯЗАТИ ВИПАДКУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЛЮДСЬКІ ДІЯННЯ.

— Ага. Так. А… А якщо програю?

— ШКОДУВАТИМЕШ, ЩО НЕ ВИГРАВ.

Бо спробував ковтнути, та в роті було сухо.

— Знаю, я багатьох убив…

— ДВАДЦЯТЬОХ ТРЬОХ, ЯКЩО ТОЧНО.

— І пізно казати, що шкодую про це?

— ТАКІ РЕЧІ МЕНЕ НЕ ОБХОДЯТЬ. ТЕПЕР КИДАЙ КОСТІ.

Бо заплющив очі і кинув кості. Він надто нервував, щоби спробувати фірмовий кручений кидок. Не розплющував очей.

— ВСІ ВІСІМКИ. ТО ЯК, НЕ ТАК УЖЕ Й ТЯЖКО, ПРАВДА?

Бо зомлів.

Смерть знизав плечима й пішов геть. Спинився на хвильку почухати за вухом бродячого кота, який саме пробігав повз. Наспівував щось сам собі. Смерть не знав, що це на нього найшло, та цей стан йому подобався.

— Ви ж не могли бути певні, що спрацює!

Гостроріз розвів руки, немов закликаючи до примирення.

— Не міг. Та я подумав: хіба мені є що втрачати? — і відступив.

— Вам втрачати? — закричав на нього Морт.

Він рішуче вирвав стрілу з опори балдахіна над принцесиним ліжком.

— І не кажіть, що оце пройшло крізь мене, — гаркнув він.

— Я навмисне стежив, — сказав Гостроріз.

— І я бачила, — підтвердила Келі. — Це було так страшно! Стріла вийшла там, де ваше серце.

— А ще я бачив, як ви крізь кам’яну колону пройшли, — додав Гостроріз.

— А я бачила, як ви на коні крізь вікно влетіли.

— Так, але я тоді був на роботі, — вагомо завважив Морт й махнув рукою. — Тоді все не як завжди, а інакше. І… — він затнувся. — Ви так на мене дивитеся… Ті на мене теж так дивилися, у шинку сьогодні ввечері. Що зі мною не так?

— Не так те, як ви щойно махнули рукою крізь оцей стовп, — ледь чутно сказала Келі.

Морт тупо подивився на свою долоню, а тоді постукав кулаком по дереву.

— Бачите? Тверді. І рука, і дерево.

— Ви казали, на вас у шинку якось не так дивилися, — нагадав Гостроріз. — Що ви там робили? Ходили крізь стіни?

— Ні! Ну тобто ні, не ходив, тільки випив того… помирану, здається…

— Помияну?

— Так. Смакує ніби гнилими яблуками. Так дивилися на мене, ніби це отрута якась.

— А ви скільки випили?

— Десь кухоль. Я не дуже пам’ятаю…

— А ви знали, що помиян — найміцніший спиртний напій від Сто Лата до Вівцескель? — допитувався чарівник.

— Ні. Мені ніхто цього не сказав. Але який стосунок…

— Не зна-а-ли, — повільно повторив Гостроріз. — Ви не знали. Це, мабуть, нам про щось говорить?

— Який стосунок це має до порятунку принцеси?

— Мабуть, жодного. Та я би заглянув у свої книги все одно.

— Тоді це все неважливо, — твердо сказав Морт.

Він розвернувся до Келі. У виразі її обличчя можна було роздивитися натяк на захоплення.

— Гадаю, я можу допомогти, — сказав Морт. — Гадаю, я міг би скористатися дуже потужною магією. Магія не дасть тому склепінню зчахнутися, правда ж, Гострорізе?

— Моя з таким не впорається. Це має бути щось дуже серйозне, та й тоді я би певен не був. Дійсність міцніша за…

— Мені час іти, — сказав Морт. — Прощавайте, до завтра!

— Уже завтра, — завважила Келі.

Морт дещо знітився.

— До вечора тоді, — сказав він трохи нервово, а потім додав. — Я відбуваю!

— Відбуваєте — що?

— Це він по-геройському, — лагідно пояснив Гостроріз. — Не може стриматись.

Морт насупився на нього, сміливо усміхнувся до Келі й вийшов із покоїв.

— Міг би й двері відчинити, — сказала Келі, коли Морт зник.

— Гадаю, він просто засоромився трохи, — сказав Гостроріз. Всі ми це проходили.

— Що саме? Ходіння крізь речі?

— Можна й так сказати. Радше, наштовхування на них.

— Мені треба поспати, — сказала Келі. — Навіть мертвим треба іноді спочивати. Гострорізе, дай спокій арбалету, будь ласкавий. Упевнена, для чарівника неприпустимо перебувати самому в дамському будуарі.

— А? Та хіба я тут сам? Ви ж тут.

— У тому-то й річ, хіба ні?

— Ой, так, пробачте. Я… Зранку побачимося.

— Добраніч, Гострорізе. Зачини за собою двері з того боку.

Сонце виповзло з-за обрію, а тоді вирішило не соромитися й зійти.

Та знадобиться час, щоби повільне світло прокотилося сонним Диском, гуртуючи поперед себе ніч, тож чорні тіні досі вкривали місто.

Тіні взяли в облогу «Латаний барабан» на Філігранній вулиці — найвідомішу в місті таверну. Славилася вона передусім не пивом, яке було прозорим, мов суп у сиротинці, й смакувало, мов мурашина кислота, а клієнтурою. Подейкують, що коли довго сидіти в «Барабані», то чи не кожний відомий на Диску герой встигне вкрасти вашого коня.

Всередині досі було гамірно від балачок і задушливо від диму, хоча господар уже заходився робити все те, що роблять господарі, коли час зачинятися, а саме гасив світло тут і там, заводив годинник, накривав крани ганчірками і — про всяк випадок — перевіряв, чи на місці булава з гвіздками. Не було помітно, щоб відвідувачі звертали на все це хоч якусь увагу. Для більшості завсідників «Барабана» навіть булава з гвіздками правила щонайбільше за натяк.

Однак вони були достатньо спостережливими, аби почати перейматися через високого пана в темному плащі, який стовбичив біля шинквасу й потроху винищував весь асортимент закладу.

Самотні й наполегливі п’яниці зазвичай оточені духом цілковитої приватності, та цей пан буквально випромінював фатальну скорботу, яка, розгортаючись, витісняла з закладу інших пияків.

Господаря це не засмучувало, адже пан у чорному затіяв дуже недешевий дослід.

Будь-який заклад, де подають спиртне, має такі полиці, де вишиковуються липкі пляшки хитрої форми, в яких міститься не тільки який-небудь екзотичний напій — найчастіше зеленого чи синього кольорів — а й те, що зазвичай у пляшку так просто не запхнути, наприклад, гілки якихось рослин, цілі фрукти чи, в крайніх випадках, мертвих ящірок. Ніхто достеменно не знає, нащо бармени тримають в закладах такі напої, адже більшість із них смакує переважно патокою, розведеною в живиці чи навіть у шпигинарі. Є думка, що вони мріють про день, коли зайде з вулиці несподіваний гість і замовить чарочку «Абрикосової стежини серед м’ятних заростей» — і наступного дня заклад потрапить на сторінки шанованого путівника.

Незнайомець вирішив пити все підряд.

— А ЩО В ТІЙ ЗЕЛЕНІЙ?

Господар глянув на етикетку:

— Написано, що динний бренді, — невпевнено сказав він. — Пише, що виготовлено й розлито якимись там ченцями за старовинним рецептом, — додав він.

— СКУШТУЮ.

Господар зиркнув на рядок порожніх чарок, що вишикувалися на шинквасі. В деяких лишилися шматки фруктів, вишеньки на шпажках і паперові парасольки.

— Ви впевнені, що вам ще не досить? — перепитав він. Його трохи непокоїло, що обличчя незнайомця розгледіти не вдається.

Чарка, на стінках якої загусали краплі напою, зникла десь у глибинах капюшона й повернулася порожньою.

— ВПЕВНЕНИЙ. А ЩО ОТЕ ЖОВТЕ З ОСАМИ ВСЕРЕДИНІ?

— Пише, що «Весняний лікер». Наливати?

— ТАК. А ПОТІМ ОТЕ СИНЄ З ЗОЛОТИМИ БЛИСКІТКАМИ.

— Е-е… «Старий плащ»?

— ТАК. А ТОДІ ДРУГИЙ РЯД.

— Котрий напій?

— УСІ.

Незнайомець стояв прямо, чарки разом із вмістом — сиропами, лікерами й різноманітною рослинністю — зникали під капюшоном одна за одною, ніби на конвеєрі.

«Ось воно, привалило, — думав господар, — ось він, стиль, тепер уже точно заведу собі червону камізелю, горішки й корнішончики виставлятиму на шинквас, кілька люстер повішаю на стіни, тирсу поміняю». Він взяв із крана просякнуту пивом ганчірку й завзято потер шинквас, розмазуючи лікерні краплі в одну широку веселку, від якої з деревини злазив лак. Останній завсідник нап’яв капелюх і покульгав надвір, щось мимрячи собі під ніс.

— НЕ РОЗУМІЮ, ЯКИЙ СЕНС, — озвався незнайомець.

— Даруйте?

— ЩО МАЄ СТАТИСЯ?

— А ви скільки випили чарок?

— СОРОК СІМ.

— Тоді будь-що, — сказав бармен. Оскільки він був не перший день за шинквасом, то знав, чого від нього чекають ті, хто п’є на самоті до третіх півнів, а тому взявся натирати склянки й розпитувати.

— Вас дружина з дому вигнала, так?

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Горе заливаєте?

— НЕ ВІДЧУВАЮ ГОРЯ.

— Ні, звісно, що ні. Забудьте. Я нічого не казав, — ще трохи потер склянку. — Просто спало на думку, що коли поговорити з кимсь, то легше стає.

Незнайомець трохи помовчав, ніби замислився, а тоді сказав:

— ВИ ХОЧЕТЕ ЗІ МНОЮ ПОГОВОРИТИ?

— Так, звісно. Я вмію слухати.

— ЗІ МНОЮ НІКОЛИ НІХТО НЕ ХОТІВ ГОВОРИТИ.

— Прикро це чути.

— НА ВЕЧІРКИ МЕНЕ, ЗНАЄТЕ, ТЕЖ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ.

— Ох.

— УСІ НЕНАВИДЯТЬ МЕНЕ. УСІ. ЖОДНОГО ДРУГА НЕ МАЮ.

— Друзі всім потрібні, це так, — відповів бармен глибокодумно.

— ГАДАЮ…

— Так?

— ГАДАЮ, Я МІГ БИ З ТІЄЮ ЗЕЛЕНОЮ ПЛЯШКОЮ ЗДРУЖИТИСЯ.

Господар посунув у бік незнайомця зелену восьмигранну пляшку. Смерть взяв її, нахилив над чаркою. Рідина подзюркотіла стінкою.

— НАПИЛИСЯ, ЩО Я ДУМАЮ, ТАК?

— Я обслуговую тих, хто може рівно стояти на рахунок три, — відповів господар.

— І-І-І ПР-Р-Р-РАВИЛЬНО. ТА Я… — незнайомець затнувся й завмер, пафосно піднісши вказівний палець. — ПРО ЩО Я КАЗАВ?

— Ви казали, що вам здається, що ви напилися.

— А. ТАК. АЛЕ МОЖУ ПРТВРЗІТИ КОЛИ СХОЧУ. ЦЕ КСПРМЕНТ. І ЗАРАЗ Я ХТІВ Б ПОЕКСПРМНТУВАТИ З ТИМ АПЕЛЬСИНОВИМ БРЕНДІ.

Господар зітхнув і глянув на годинник. Безсумнівно, він робив непогану касу, особливо коли зважити, що незнайомець не помічав, як він накручує ціну чи недодає решти. Та було вже пізно поночі. Точніше, було вже так пізно, що аж рано. Було й ще дещо підозріле в цьому самотньому клієнтові. Зазвичай відвідувачі «Латаного барабана» пили так, ніби завтра не настане, та оце вперше в господаря було відчуття, що воно не настане насправді.

— ТО ПРО ЩО Я. ЧОГО МЕНІ ЧЕКАТИ? НА ЩО СПОДІВАТИСЯ? ЯКИЙ В ЦЬОМУ ВСЬОМУ СЕНС? НАЩО ВСЕ ЦЕ?

— Не скажу, бо не знаю, друже. Та вам, певно, полегшає, коли добре проспитеся.

— ПРОСПЛЮСЬ? ПРОСПЛЮСЬ? ТА Я НІКОЛИ НЕ СПЛЮ. Я… ЯК ЦЕ КАЖУТЬ, ХОДЯЧА ПРИТЧА ВО ЯЗИЦЕХ.

— Спати всім треба. Навіть мені, — натякнув господар.

— УСІ ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ МЕНЕ, КОЛИ ХОЧЕТЕ ЗНАТИ.

— Так, ви вже казали. Та уже чверть по другій.

Незнайомець хитко розвернувся й оглянув приміщення.

— НЕМА НІКОГО, ТІЛЬКИ Я І ВИ.

Господар підняв заслінку й вийшов з-за шинкваса, аби допомогти незнайомцю злізти зі стільця.

— В МЕНЕ ЖОДНОГО ДРУГА НЕМА. НАВІТЬ КОТИ З МЕНЕ КПЛЯТЬ.

З-під плаща вислизнула рука й ухопила із шинкваса пляшку мухоморного лікеру, перш ніж господар устиг підвести власника руки до дверей. Господаря непокоїло питання: як такий худий чолов’яга може бути настільки важким.

— Я Ж КАЗАВ, ЩО МОЖУ НЕ БУТИ П’ЯНИМ. ЧОМУ ЛЮДЯМ ПОДОБАТЬСЯ БУТИ П’ЯНИМИ? ЦЕ ТАКА РОЗВАГА?

— Це допомагає їм забути про життя, старий друже. Ану, сюди обіпріться, доки я двері відчиню.

— ЗАБУТИ ПРО ЖИТТЯ. ХА. ХА.

— Ви приходьте, коли схочете, гаразд?

— ВИ СПРАВДІ ХОТІЛИ БИ ПОБАЧИТИСЯ ЗІ МНОЮ ЩЕ?

Господар озирнувся на шинквас, де лежала купка золотих монет. Дивний клієнт, але платить щедро. Ще й поводиться тихо, такий навряд комусь зашкодить.

— О, так, — відповів він, вивівши гостя на вулицю й забравши пляшку одним вправним рухом. — Ви завжди бажаний гість.

— ЦЕ НАЙПРИЄМНІШЕ З УСЬОГО…

Двері грюкнули, й решти речення господар не почув.

Ізабелл сіла на ліжку.

У двері знов постукали, обережно й тривожно. Вона натягнула ковдру до підборіддя.

— Хто там? — прошепотіла вона.

— Це я, Морт, — просичало крізь двері. — Будь ласка, дозволь зайти!

— Зажди!

Ізабелл заходилася панічно шукати сірники на приліжковому столику, скинула пляшечку туалетної води й коробку цукерок, в якій лишилися переважно обгортки. Запаливши свічку, вона посунула її так, щоби освітлення справляло враження якнайдужче, й поправила сорочку, щоби менше прикривала, а тоді сказала:

— Не замкнено.

Морт, пропахлий кіньми, морозом і помияном, ввалився в кімнату.

— Маю надію, — лукаво промовила Ізабелл, — що ти сюди вломився не для того, щоби скористатися своїми привілеями у цій господі.

Морт озирнувся. Ізабелл виявилася палкою шанувальницею рюшиків. Здавалося, що навіть туалетний столик вбраний у нижню спідницю. В цілому кімната була радше вбілизненою, ніж умебльованою.

— Слухай, у мене на ці ігри часу немає. Бери свічку й ходімо в бібліотеку. І небесами тебе заклинаю, вдягни щось пристойне, ти ж із сорочки випадаєш.

Ізабелл опустила очі, а тоді різко задерла носа.

— Що ж!

Морт визирнув з-за дверей і додав, перш ніж зникнути:

— Це питання життя й смерті.

Ізабелл дивилася, як двері скрипнули й зачинилися за ним. На дверях із внутрішнього боку висіла синя домашня сукня з китицями, яку Смерть вигадав для неї в подарунок до минулої Ночі Гуляння Кабанів і яку вона не наважувалася викинути геть, незважаючи на замалий розмір і кролика на кишеньці.

Зрештою вона звісила ноги з ліжка, вдягнула принизливу сукню й полопотіла в коридор. Там на неї чекав Морт.

— Батько нас не почує?

— Він ще не повернувся. Ходімо.

— Звідки ти знаєш?

— Тут усе по-іншому, коли він вдома. Різниця… різниця така приблизно, як між кожухом, в який хтось вбраний, і кожухом, який висить на вішаку. Ти не помічала?

— Що таке важливе ти надумав?

Морт відчинив двері бібліотеки. Їх обдало гарячим сухим повітрям, завіси непривітно скрипнули.

— Надумав порятувати життя однієї людини. Принцеси, точніше.

Ізабелл ураз зацікавилася.

— Справжньої принцеси? Такої, яка горошинку відчує крізь десяток перин?

— Горошинку? — Морт відчув, як однією турботою зробилося менше. — А, так. Я був певен, що Альберт щось наплутав.

— Ти в неї закоханий?

Морт завмер серед полиць, немов скам’янілий. Було чути тихеньке скрекотіння самописних сторінок під палітурками.

— Важко сказати. А скидається на те?

— Ти трохи нервовий. А що вона до тебе відчуває?

— Не знаю.

— Ага, — сказала Ізабелл так, наче була в цій сфері фахівцем. — Кохання без взаємності — найгірше. Хоча, мабуть, іти й пити отруту, щоби вкоротити собі через це віку, не варто, — мудро завважила вона. — То нащо ми сюди прийшли? Хочеш знайти її книгу, щоби взнати, чи вийде вона за тебе?

— Я читав, і вона мертва, — відрізав Морт. — Але тільки в книзі. Насправді вона не мертва.

— Добре, бо інакше це була б якась некромантія. То що ми шукаємо?

— Біографію Альберта.

— Нащо? Не певна, що вона в нього є.

— В усіх є.

— Ну, він не любить, коли про особисте розпитують. Я раз шукала його книгу, та не знайшла. Але Альберт сам по собі не такий уже й цікавий. Нащо він тобі? — Ізабелл запалила двійко свічок від своєї, й по полицях затанцювали тіні.

— Мені потрібен могутній чародій, і я вважаю, що Альберт таким є.

— Альберт? Серйозно?

— Так. Тільки шукати треба Альберто Маліча. Гадаю, йому тисячі дві років, не менше.

— Альбертові?

— Так, Альбертові.

— Але він чарівничого капелюха ніколи не вдягає, — сказала Ізабелл підозріливо.

— Загубив. Крім того, капелюх необов’язковий. Звідки почнемо?

— Ну, коли ти так певен… Почнемо зі Сховища, там батько тримає застарілі біографії, яким понад п’ятсот років. Це там.

Ізабелл повела Морта між шепітливих полиць до дверей у темному тупику. Двері насилу прочинилися, і стогін завіс луною пронісся по бібліотеці. Морт уявив, як усі книжки враз зупинилися, щоби прислухатися до цього стогону.

За дверима були сходи, що вели в оксамитовий морок. Всюди були павутиння й пил, а повітря пахло так, ніби його тисячу років тримали замкненим у піраміді.

— Сюди нечасто ходять, — сказала Ізабелл. — Я покажу дорогу.

Морт відчував, що мусить якось віддячити.

— Маю сказати, ти в нас молоток.

— Тобто тверда, важка й проста? А ти вмієш догодити дівчині, хлопче.

— Морте, — механічно виправив Морт.

У Сховищі було тихо й темно, мов у підземній печері. Стелажі стояли так тісно, що між них заледве проходила одна людина, і були такі височенні, що свічкове світло не сягало верхніх полиць. Та наймоторошніше було те, що вони мовчали. Життя персонажів добігли кінця, й біографії їхні спали. Та Мортові здавалося, що сплять вони, мов коти, — одним оком. Вони чатували.

— Я раз ходила сюди, — прошепотіла Ізабелл. — Якщо досить довго іти між стелажів, книжки скінчаться, й далі будуть самі глиняні таблички, кам’яні брили й шкури тварин, а всіх персонажів звати Уґ чи Зоґ.

Тиша була майже намацальною. Ідучи гарячими мовчазними проходами між стелажів, Морт відчував, як книжки за ними спостерігають. Тут були всі, хто коли-небудь жив на світі, — аж від перших людей, що їх виліпили з глини чи чого там самі боги. Книжки спостерігали не зневажливо — радше їм було цікаво, що він тут забув.

— А що після Уґів і Зоґів — ти бачила? — прошепотів він. — Багатьом цікаво було б дізнатися, що там.

— Я злякалася. Це дуже далеко, а я не мала стільки свічок.

— Шкода.

Ізабелл спинилася так різко, що Морт врізався в неї.

— Це має бути десь отут. Що тепер?

Морт примружився на вилинялі корінці біографій.

— Тут жодного порядку! — простогнав він.

Вони розглянулися навколо. Зайшли в сусідні проходи. Навмання витягнули з найнижчих полиць кілька випадкових книжок, здійнявши хмари пилу.

— Дурна затія, — сказав Морт зрештою. — Тут мільйони життів. Ймовірність знайти потрібне менша за…

Ізабелл затулила йому рот.

— Слухай!

Морт щось промимрив крізь її пальці, а тоді зрозумів. Напружив слух у спробі розчути щось, крім важкого гудіння повної тиші.

І раптом упіймав його. Ледь чутний дражливий шорхіт. Десь дуже-дуже високо вгорі, у непролазній темряві між верхівок стелажів досі писалося чиєсь життя.

Широко розплющивши очі, вони перезирнулися. Ізабелл промовила:

— Ми проходили повз драбину трохи раніше. Таку, на колесах.

Коліщатка скрипіли, коли Морт посував драбину до потрібного місця. Верхівка драбини посувалася так само, ніби теж котилася жолобом десь у горішній темряві.

— Гаразд, — сказав він, — дай свічку, і…

— Куди свічка, туди й я, — рішуче сказала Ізабелл. — Зупинись тут і посувай драбину, коли казатиму. І не сперечайся.

— Там нагорі може бути небезпечно, — галантно завважив Морт.

— Тут унизу може бути небезпечно, — відповіла Ізабелл. — Тому я полізу драбиною вгору і візьму свічку зі собою, дякую за розуміння.

Вона стала на перший щабель і от уже невдовзі перетворилася на рюшасту тінь, оточену ореолом свічкового світла, що віддаляючись зменшувалася.

Морт притримував драбину й щосили не думав про навислі над ним безліч життів. Зрідка краплини воску спадали метеорами звідкись згори й льопалися на підлогу поряд із ним, утворюючи кратери у товщі столітнього пилу. Ізабелл перетворилася на хмарку світла в височині, і кожен її крок передавався йому драбиною.

А тоді до нього долетіли її слова, моторошні під вагою навколишньої тиші.

— Морте, я знайшла.

— Добре, неси вниз.

— Морте, твоя була правда.

— Чудово, дякую. Спускайся з книгою.

— Так, Морте, але з котрою?

— Не дуркуй, тієї свічки ненадовго вистачить.

— Морте!

— Що?

— Морте, тут ціла полиця.

Настав світанок — та пора зламу між ніччю й днем, котра по праву належала тільки мартинам у морпоркських доках, припливу, що надходив річкою, і теплому поправному вітерцю, який додавав до міського смороду весняну нотку.

Смерть сидів на швартовій тумбі й дивився на море. Він вирішив не бути п’яним. Від цього боліла голова.

Перепробувавши риболовлю, танці, азартні ігри й пияцтво — буцімто найбільші з людських задоволень, — він не бачив сенсу. Їжею він був задоволений — як і всі, він любив попоїсти. Жодне інше задоволення для плоті його не приваблювало — точніше, приваблювало, однак для тих інших задоволень потрібна була, власне, плоть, і він не знав, як отримувати їх, не вдаючись до значної фізичної перебудови, а вдаватися до неї він наміру не мав. Крім того, він помітив, що з віком люди потроху відмовляються від тих задоволень, а це означає, що не такі вже вони важливі.

Смерть доходив висновку, що ніколи в житті не зрозуміє людей.

Бруківка парувала під сонячними променями, і Смерть відчував той легенький весняний лоскіт, який збурює соки в стовбурах столітніх дерев і надимає тими соками бруньки.

Мартини кружляли довкола й пірнали в воду попереду. Одноокий кіт, що відживав восьме життя й останнє відведене йому вухо, виліз із укриття під купою рибних ящиків, потягнувся, позіхнув й потерся об Смертині ноги. Морський бриз пробивався крізь легендарний анкморпоркський сморід і доносив запахи прянощів і свіжого хліба.

Смерть дивувався сам собі. Цьому непереборному відчуттю. Життя робило його щасливим, і бути Смертю якось не хотілося.

— ЦЕ ТОЧНО ЯКАСЬ ХВОРОБА, — сказав він собі.

Морт примостився на драбині поряд із Ізабелл. Драбина була хитка, але наче трималася. Висота уже не лякала його — все, що було нижче, ховалося в густій чорноті.

Кілька перших томів Альбертової біографії розвалювалися в руках. Морт взяв один навмання, відчув, як драбина тремтить від його рухів, розгорнув книгу десь посередині.

— Посвіти сюди, — попрохав він.

— Можеш щось розібрати?

— Трохи можу…

«…і розкрив долоню свою, та бентежно було йому, позаяк усякому чоловікові суджено відійти в вирій зі Смертю, і присягнувся, гординею гнаний, тоді безсмертя здобути. «Отак, — мовив він до чародіїв юних, — вберемося ми в одіж Богів». Та дня наступного, що на дощ був щедрим, Альберто…»

— Там по-старовинному пишуть, — сказав Морт. — Тоді по-простому не писали. Гляньмо, що там в останньому.

Це таки був Альберт. Морт навіть натрапив на кілька згадок про смажений хліб.

— Цікаво, що він зараз робить, — сказала Ізабелл.

— Гадаєш, варто? Це трохи як підглядання.

— То й що? Злякався?

— Ну, гаразд.

Він гортав аркуші, доки не дійшов до чистих, а тоді відгортав трохи назад — до сторінки, де саме писалася історія Альбертового життя, і то несподівано бадьоро, якщо зважити на пізню пору. В більшості біографій не пишуть про сон — хіба тільки коли сновидіння особливо яскраві.

— Ти світи так, щоби книжку не заляпати. Не хочу йому життя засмальцьовувати.

— Чом би й ні? Він жирок полюбляє.

— Не хихочи так, бо обоє звалимося. Так, що тут у нас…

«Він прокрадався темними рядами Сховища, — читала Ізабелл, — рухаючись до далекого тьмяного вогника високо вгорі. Вишукують, — думав він собі, — підглядають за тим, що не має до них стосунку, чортенята малі…»

— Морте, він…

— Помовч, я читаю!

«…невдовзі покладе цьому край. Альберт безшумно підкрався до драбини, плюнув на долоні й уже замахнувся штовхати. Господар ніколи не дізнається. Він останнім часом поводиться дивно, і винний в цьому хлопчина, і…»

Морт зустрівся поглядами із нажаханою Ізабелл.

Та забрала в Морта книгу, відвела її на відстань випростаної руки, досі дивлячись Мортові в очі, й відпустила.

Морт дивився, як її губи мовчки рухаються й усвідомив, що він також рахує пошепки.

— Три, чотири…

Щось глухо гупнуло, почувся притишений зойк і запала тиша.

— Як гадаєш, ти його вбила? — запитав Морт трохи згодом.

— Де, тут? І взагалі я щось не почула від тебе кращої ідеї.

— Ну, так… Але він усе-таки літня людина.

— Ні, не літня, — відрізала Ізабелл, лізучи драбиною вниз.

— Дві тисячі років не жарти.

— Шістдесят сім і крапка.

— У книжках сказано…

— Казала вже, час тут не діє. Тут несправжній час. Ти мене слухаєш взагалі, хлопче?

— Морте, — виправив Морт.

— І припини мені на пальці ставати, я швидше не можу.

— Пробач.

— І не будь таким боягузом. Ти хоч уявляєш, як тут нудно?

— Мабуть, ні, — сказав Морт і зі щирою надією в голосі додав: — Про нудьгу я чув, та якось не випадало спробувати.

— Жахлива штука.

— Коли вже на те, хвилювання теж не мед.

— Будь-що краще за все це.

Знизу почувся стогін і потік проклять.

Ізабелл придивилася до мороку.

— Очевидно, прокльонні м’язи я йому не пошкодила, — сказала вона. — Гадаю, такі слова мені чути не пасує. Це шкідливо для моралі.

Альберт сидів на підлозі під стелажем, бурмотів і розтирав забиту руку.

— Не варто здіймати стільки шуму, — сухо сказала Ізабелл. — Нічого вам не зробилося, батько тут такого не дозволяє.

— Нащо було так зі мною? — стогнав Альберт. — Я нікому не хотів зашкодити.

— Ви нас хотіли скинути з драбини, — сказав Морт, допомагаючи старому підвестися. — Я про це прочитав. Дивно, що ви до магії не вдалися.

Альберт розлючено витріщився на нього.

— То ви дізналися, чи не так? — тихо сказав він. — Ох і щастячко ж для вас. Не маєте ви права винюхувати.

Він насилу підвівся, скинув із себе Мортові руки й покульгав до виходу між мовчазних полиць.

— Ні, заждіть, — сказав Морт, — нам ваша допомога потрібна!

— Ах, ну звісно, — кинув Альберт через плече. — Це ж так розумно! Гадаєте, можна піти понишпорити, порозвідувати про чуже життя, а потім прийти й вимагати допомоги.

— Я просто хотів дізнатися, чи ви — це справді ви, — пояснював на ходу Морт.

— Я це я. І так в усіх.

— Але якщо ви не допоможете, станеться дещо страшне! Є одна принцеса, і вона…

— Страшне трапляється весь час, хлопче…

— Морте…

— … І не варто сподіватися, що я чимось тут зараджу.

— Але ж ви були наймогутнішим!

Альберт спинився на хвильку, але не озирнувся.

— Був наймогутнішим, був. І не намагайтеся мене улестити. Я неулещуваний.

— Та навіть пам’ятники вам ставили, — сказав Морт, намагаючись не позіхати.

— Тоді люди дурніші, ніж я вважав. — Альберт дійшов до сходів, що вели до бібліотеки, піднявся ними й зупинився, світло від свічок позаду окреслювало його постать.

— Тобто ви не допоможете? Навіть коли могли б?

— Ви подивіться на нього! — гаркнув Альберт. — Немає сенсу достукуватися до мого доброго нутра крізь оцей-от панцир, тим паче, що нутро в мене теж броньове нівроку.

Він так протупотів бібліотечною підлогою, ніби вона йому завинила, й грюкнув дверима.

— Отакої, — сказав Морт розгублено.

— А чого ти хотів? — різко спитала Ізабелл. — Йому давно вже начхати на всіх, крім батька.

— Та мені здалося, що він допоміг би, якби я мав змогу пояснити докладніше, — сказав Морт і похнюпився. Енергійність, яка тримала його на ногах дотепер, випарувалася, і голова зробилася ніби свинцева. — Ти знаєш, що він був славетним магом?

— Це ні про що не каже, чарівники необов’язково приємні й добрі. Не варто лізти до чарівників, читала я колись, бо відмови ранять. — Ізабелл підступила до Морта ближче й трохи заклопотано заглянула йому в очі. — Вигляд у тебе, ніби у вчорашньої їжі.

— Все гразд, — нерозбірливо пробурмотів Морт, важко ступаючи сходами, що вели до шурхотливих бібліотечних стелажів.

— Не все. Тобі б виспатися добре, хлопче.

— Мрт, — пробурмотів Морт.

Він відчув, як Ізабелл вклала його руку собі на плече. Стіни поволі пливли повз нього й навіть звуки власного голосу здавалися йому далекими, а ще він потай від самого себе мріяв, як вляжеться на рівній кам’яній підлозі просто зараз і спатиме довіку.

Скоро повернеться Смерть, казав він собі, відчуваючи, як його слухняне тіло напівведуть — напівнесуть коридорами.

Немає ради на все це, треба зізнатися Смерті. Не така вже він злюща скелетина. Треба просто добрати слова й усе пояснити. А тоді можна було б нарешті заспокоїтися й поспа…

— На якій посаді дотепер працювали?

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Чим заробляли на життя? — запитав худенький юнак за конторкою.

Особа в чорному плащі невпевнено посовалася.

— Я ДОПРАВЛЯВ ДУШІ В КРАЩИЙ СВІТ. БУВ КІНЦЕМ УСІХ СПОДІВАНЬ. ОСТАННІМ АРГУМЕНТОМ. УБИВЦЕЮ, КОТРОГО НЕ СПИНИТИ Й ВІД ЯКОГО НЕ СХОВАТИСЯ.

— Так, ясно, ясно, але які навички ви засвоїли?

Смерть замислився.

— ГАДАЮ, ЗДОБУВ ПЕВНИЙ ДОСВІД КОРИСТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ РЕМАНЕНТОМ, — невпевнено запропонував він зрештою.

Юнак несхвально похитав головою.

— НІ?

— Це місто, пане… — він опустив погляд на папери і вкотре почувся незручно, бо не міг прочитати ім’я. — Пане… Пане… Із полями в нас тут не дуже.

Він поклав ручку й так усміхнувся, ніби вчився цього за підручником.

Анк-Морпорк недостатньо розвинуте місто, щоби мати біржу праці. Робота в людей з’являлася, коли батьки їх прилаштовували до своєї справи, або завдяки вродженим талантам, або по знайомству. Однак попит на обслугу таки був, тож коли торгівля в місті вибухово зросла, худенький юнак на ім’я пан Ліона Кібл винайшов фах агента з працевлаштування і саме в цю мить усвідомлював, який цей фах непростий.

— Шановний пане, — він глянув у записник, — пане. У місто весь час приїздять нові люди, бо тут — тільки на їхню думку, на жаль, — більше грошей. Даруйте на слові, та мені здається, що у вашому житті зараз невдалий період. Припускаю, що ви, мабуть, надали б перевагу чомусь витонченішому, аніж, — він знов глянув у записник і насупився, — «щось приємне з котами чи квітами».

— ПЕРЕПРОШУЮ, АЛЕ Я ВІДЧУВ, ЩО НАСТАВ ЧАС ЩОСЬ МІНЯТИ.

— На музичних інструментах граєте?

— НІ.

— Теслярство?

— НЕ ЗНАЮ, НІКОЛИ НЕ ПРОБУВАВ. — Смерть дивився на свої ноги, і йому ставало дуже соромно за себе.

Кібл посовав папери по столу й зітхнув.

— Я ВМІЮ ХОДИТИ КРІЗЬ СТІНИ, — озвався Смерть, бо відчув, що розмова зайшла в глухий кут.

Кібл аж засвітився.

— Ви не могли б продемонструвати? Це може бути цінна навичка.

— ГАРАЗД.

Смерть відсунув стілець, упевнено підійшов до найближчої стіни.

— АЙ.

Кібл уважно спостерігав.

— То показуйте, не соромтеся, — сказав він.

— ЕМ. СКАЖІТЬ, А ЦЕ ЗВИЧАЙНА СТІНА?

— Підозрюю, так. Я не фахівець.

— ЗДАЄТЬСЯ, У МЕНЕ З НЕЮ ПЕВНІ ТРУДНОЩІ.

— Це очевидно так.

— ЯК ЗВЕТЬСЯ ТЕ ВІДЧУТТЯ, КОЛИ ПОЧУВАЄШСЯ КРИХІТНИМ, І СТАЄ ДУЖЕ ГАРЯЧЕ?

Кібл крутив у руках олівець.

— Як пігмей?

— НА «П» ПОЧИНАЄТЬСЯ.

— Приниження?

— Так, — сказав Смерть, — ТОБТО, ТАК.

— Наскільки можу судити, у вас немає жодної корисної навички чи таланту. Ви про викладання не думали?

Смертине обличчя застигло у жахній гримасі. Звісно, воно завжди було таким, однак цього разу відображало почуття свого господаря.

— Тут така штука, — сказав Кібл доброзичливо, поклавши олівець і склавши долоні, — що нечасто, вкрай нечасто випадає мені шукати роботу для… Як ви це назвали?

— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ.

— О, так. А що це таке, до речі?

Смерті почало набридати.

— ОЦЕ, — сказав він.

На мить — на одненьку мить — пан Кібл побачив його цілком чітко. І зблід майже до того ж відтінку, що й Смерть. Руки конвульсивно засмикалися. Серце збилося з ритму.

Смерть спостерігав за Кіблом помірно зацікавлено, а тоді витягнув з-під плаща клепсидру, підніс її до світла й уважно оглянув.

— ЗАСПОКОЙТЕСЯ, ВАМ ЩЕ ДОБРЯЧЕ ПОЖИТИ ЛИШИЛОСЯ.

— Т-т-т-т-т…

— МОЖУ НАВІТЬ СКАЗАТИ, СКІЛЬКИ ТОЧНО, КОЛИ ХОЧЕТЕ.

Кібл, хапаючи ротом повітря, спромігся похитати головою.

— ПРИНЕСТИ ВАМ СКЛЯНКУ ВОДИ?

— Н-н-н-н-н…

Задзеленчав дзвоник при дверях. Кібл сидів завівши очі під лоба. Смерть вирішив, що завинив юнакові послугу. У людей є важливий для них звичай віддячувати, і нехтувати ним очевидно було би вкрай нечемно.

Смерть відсунув намистинчасту завісу, що відділяла кабінет від передпокою, й побачив огрядну жіночку, схожу на розлючений коровай, яка саме лупасила по конторці снулою рибиною.

— Щодо того кухарського місця при Академії! Ви казали, що то хороша робота, а насправді сказати страшно, що там коїться! Студенти ті кляті так знущаються! Вимагаю… Хочу, щоби ви… Я не…

Жіночка раптом затихла.

— Кгм, — сказала вона, та відчувалося, що сміливість її полишає. — Ви не Кібл, правда?

Смерть мовчки дивився на неї. Ще ніколи в житті він не бачив незадоволеного клієнта. Він розгубився. А тоді просто здався.

— ГЕТЬ ІДИ, О ЧОРНОРОТА ВІДЬМО, — промовив він.

Кухарка примружила й без того малі вічка.

— Це кого ти чорнорогою назвав, га? — перепитала вона звинувачувально й знов ляснула рибою по конторці. — Ти тільки глянь! Це ще вчора була моя грілка, а на ранок — рибина! Що скажеш на це?

— НЕХАЙ УСІ ДЕМОНИ ПЕКЛА ТВОЮ ДУШУ ЖЕРТИМУТЬ, КОЛИ НЕ ЗАБЕРЕШСЯ ЗВІДСИ НЕГАЙНО, — спробував зарадити ситуації Смерть.

— Про це нічого не знаю, але як бути з грілкою? Жінці, яка себе поважає, там не місце, вони хотіли…

— ЯКЩО ПООБІЦЯЄШ ПІТИ ГЕТЬ, — остаточно зневірився Смерть, — Я ТОБІ ЗАПЛАЧУ.

— Скільки? — запитала кухарка так швидко, що гримуча змія й блискавка могли б хіба по-чорному позаздрити.

Смерть витягнув з-під плаща мішечок і висипав з нього жменю потемнілих і позеленілих від часу монет на конторку. Кухарка недовірливо спостерігала за ним.

— А ТЕПЕР ІДИ ГЕТЬ ЦІЄЇ Ж МИТІ, — сказав Смерть, а потім додав, — ДОКИ СПУСТОШЛИВІ ВІТРИ ВІЧНОСТІ НЕ РОЗВІЯЛИ ТВІЙ СПОПЕЛІЛИЙ ТРУП.

— Я про все це чоловікові розповім, — лиховісно сказала кухарка й вийшла геть. У Смерті виникло відчуття, що жодна з його погроз не дорівнялася б за моторошністю до цієї.

Він покрокував назад у кабінет. Кібл, який досі сидів за столом геть розім’яклий, белькотнув, ніби його душили.

— То це було насправді! Гадав, ви мені в страшному сні наснилися!

— НА ТАКУ ЗАЯВУ Я МІГ БИ Й ОБРАЗИТИСЯ.

— То ви справді Смерть?

— ТАК.

— Чому ви одразу не сказали?

— ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ПРО ЦЕ ЗНАТИ НЕ ХОЧУТЬ.

Кібл порпався в паперах та істерично підхихикував:

— Хочете щось інше спробувати? Зубною феєю побути? Домовичком? Чугайстром?

— НЕ ПРИДУРЮЙТЕСЯ. ПРОСТО Я… ВІДЧУВАЮ, ЩО ТРЕБА ЩОСЬ МІНЯТИ.

Кібл ще трохи нервово пошурхотів паперами й знайшов потрібний. Маніакально регочучи, він тицьнув його Смерті в руки.

— ЦЕ СПРАВЖНЯ РОБОТА? ЛЮДЯМ ЗА ТАКЕ ПЛАТЯТЬ?

— Так, так, підіть поговоріть із ним, ви ідеальний пошукач. Тільки не зізнавайтеся, що від мене.

Хропунець ішов крізь ніч важким галопом, Диск килимом розгортався під його копитами. І Морт збагнув, що меч сягає далі, ніж він думав, мечем можна було дістати до самих зір, і він замахнувся ним, розтинаючи глибини космосу, і поцілив точно в серце жовтого карлика, який вибухнув надновою, і це тішило. Морт стояв у стременах і замахувався мечем над головою, і сміявся, спостерігаючи, як синій полум’яний слід лишав по собі іскристу чорноту.

Морт не спинявся. Він чимдуж замахнувся й розітнув небокрай, потрощив гори, осушив моря, спопелив до пенька ліси. Йому чулися голоси, короткі зойки родичів і друзів, і він роззирався у відчаї. Пилові бурі ходили спустошеною землею, і він прагнув послабити хват, відпустити руків’я, та меч обпікав його долоні крижаним холодом і затягував його у танець, котрому не було кінця, доки на світі не лишилося нічого живого.

І цей час настав, і Морт стояв сам над світом, і поряд був тільки Смерть, і Смерть сказав: «Добре попрацював, хлопче».

І Морт відповів: «МОРТЕ».

— Морте! Морте! Прокинься!

Морт поволі виплив на поверхню сну, мов труп на поверхню ставка. Він опирався, чіплявся за подушку й кошмарний сон, та хтось настирливо смикав його за вухо.

— М-м-м-м?

— Морте!

— Щ-щ-щ-щ?

— Морте, батько!

Морт розплющив очі й тупо витріщився на Ізабелл. А тоді його, мов мішком із вологим піском, прибило спогадами про минулий вечір.

Він звісив ноги з ліжка, досі огорнутий рештками сну.

— Ага, добре, — сказав він, — піду до нього на розмову.

— Його тут нема! Альберт божеволіє! — Ізабелл стояла біля ліжка й терзала пальцями носовичок. — Морте, як гадаєш, із ним щось страшне сталося?

Морт не розумів, про що вона.

— Не будь така збіса дурна, — сказав він, — це ж Смерть.

Він почухався. Шкіра була суха, гаряча й свербіла.

— Але він ще ніколи так надовго не зникав! Навіть коли була та страшна чума у Псевдополісі! Він мав прибути на ранок — записи впорядкувати, прокласти маршрути й…

Морт взяв її за руку.

— Гаразд, гаразд, — сказав він так заспокійливо, як тільки міг. — Я певен, що з ним усе добре. Заспокойся тільки, а я піду гляну… Чому в тебе очі заплющені?

— Морте, будь ласка, вдягни щось, — сказала Ізабелл тихо й рішуче.

Морт оглянув себе.

— Пробач, — присоромлено сказав він, — я не усвідомлював… А хто вклав мене у ліжко?

— Я, — сказала Ізабелл. — Але дивилася в інший бік.

Морт натягнув штани, вліз у сорочку й у супроводі Ізабелл поспішив до Смертиного кабінету. Там уже був Альберт. Він нервово тупцював на місці, мов качка на пательні, а коли побачив Морта, то на обличчі в нього з’явилося навіть щось схоже на вдячність.

Морт був здивований побачити в старечих очах сльози.

— У крісло ніхто не сідав, — нив Альберт.

— Даруйте, але хіба сталося щось страшне? — запитав Морт. — Мій дід іноді по кілька днів додому не йшов, коли мав на базарі добрий виторг.

— Але він завжди тут, — сказав Альберт. — Щоранку, скільки його знаю, приходив сюди, сідав за стіл і складав собі маршрути. Це його робота. Обов’язок. Він би не прогулював.

— Гадаю, ті книги з маршрутами можуть зачекати день чи два, — сказав Морт.

«Холодно, не вгадав», — підказала йому запала мовчанка.

— Ні, не можуть?

Дівчина й старий похитали головами.

— Якщо маршрути не відмічати в книзі як належить, не вносити туди вузлові точки, порушиться Баланс, — сказала Ізабелл. — І тоді може статися що завгодно.

— Він тебе навчив? — запитав Альберт.

— Ні, на жаль. Я тільки до практичної частини мав стосунок, а теорію він обіцяв потім пояснити, — сказав Морт.

Ізабелл розридалася.

Альберт взяв Морта за руку і, драматично поворушивши бровами, дав зрозуміти, що їм треба відійти поговорити. Морт невпевнено пішов за ним. Старий пошукав щось по кишенях, знайшов паперовий пакетик і простягнув Мортові:

— Цукерочку?

Морт похитав головою.

— Ніколи не розповідав тобі про маршрути й вузлові точки?

Морт знову похитав головою. Альберт засмоктав льодяник з таким звуком, ніби вода стікає трубами з ванни богів.

— Скільки тобі, хлопче?

— Морте. Мені шістнадцять.

— Є речі, про які хлопцеві варто дізнатися до шістнадцяти, — сказав Альберт, зиркаючи через плече на Ізабелл, яка схлипувала в Смертиному кріслі.

— О, про це я все знаю. Батько мені розповів усе, коли ми разом водили тарґів паруватися. Коли чоловік і жінка…

— Я про всесвіт, — нетерпляче перебив Альберт. — В сенсі, ти про всесвіт думав?

— Я знаю, що Диск несуть крізь космос на своїх спинах четверо слонів, які стоять на спині Великого А’Туїна, — сказав Морт.

— Це не все. Я про всесвіт в цілому — про час і простір, життя і смерть, день і ніч — про все це.

— Не скажу, що загалом багато про це думав, — зізнався Морт.

— Он як. А варто було. Я до того веду, що маршрути й вузлові точки — важлива штука. Вони не дають смерті зійти на манівці. Не господареві нашому Смерті, а смерті як такій. Скажімо… — Альберт насилу добирав слова, — скажімо, смерть має наставати точно тоді, коли скінчується життя, а не до того чи після того, і маршрути треба складати так, щоби ключові показники… ти не нічого не розумієш, правда?

— Даруйте.

— Коротше, треба внести маршрути, — просто сказав Альберт, — а тоді треба забрати ті життя, які належить забрати. Життя в клепсидрах. Оті виїзди — це найпростіший з обов’язків.

— Ви це вмієте?

— Ні. А ти?

— Ні!

Альберт задумано сьорбнув, смокчучи льодяник.

— Тоді світові кранти, — сказав він.

— Слухайте, я щось не второпаю, чого аж так перейматися. Думаю, він просто десь затримався, — сказав Морт, та сам собі не повірив. Смерть не з тих, кого хапають за ґудзика й не відпускають, доки анекдот не розкажуть до кінця, чи кому кладуть руку на плече й кажуть приязно, що не треба поспішати, є ще час на кухоль чи два, або кого вмовляють зіграти в кеглі, бо в команді гравців бракує, а опісля хапонійської піци замовити… І раптом Морта нестерпно гостро накрило усвідомленням, що Смерть — найсамотніша істота у всесвіті. На святі Створення світу його місце було на кухні.

— Не розумію, що це на нашого господаря найшло останнім часом, — пробурмотів Альберт. — Злазь із крісла, дитино моя. Гляньмо на ті книги.

Вони разом розгорнули ґросбух.

Довго дивилися на сторінки.

Тоді Морт промовив:

— Що означають ті всі значки?

— Содомі нон сапієнс, — промимрив Альберт.

— Що це значить?

— Най мене шляк трафить, коли знаю.

— Це по-чарівничому? — запитав Морт.

— Ти про чарівничі справи не патякай. Я про них нічого не знаю, про ті справи. Краще сюди-от мозок приклади.

Морт втупився в лабіринти ліній і значків. Скидалися вони на павутину, у якій павук на кожному з’єднанні зав’язав вузлик і написав примітку. В очікуванні прозріння Морт дивився на плетиво, доки очі не запекло. Прозріння не сталося.

— То як?

— Для мене це якась хапонійська грамота. Не уявляю навіть, із якого боку дивитися, зверху вниз чи якось збоку.

— По спіралі від центру, — схлипнула Ізабелл зі стільчика в кутку.

Юнак і старий врізалися лобами, коли одночасно подивилися в центр. Тоді подивилися на Ізабелл. Та знизала плечима.

— Батько навчив мене читати маршрутну карту, — сказала вона, — коли я сюди вишивати приходила. Іноді читав мені її вголос.

— То ти можеш допомогти?

— Ні, — сказала Ізабелл і гучно висякалася.

— Тобто як це, «ні»? — гримнув Альберт. — Не час зараз для витребе…

— «Ні» означає, — крижаним голосом відповіла Ізабелл, — що я можу поробити маршрути, а ви можете допомогти.

Торгова гільдія Анк-Морпорка вдалася до наймання цілих банд молодиків із вухами завбільшки з кулак і кулаками, мов мішки з горіхами, чиїм обов’язком було перевиховувати тих, хто привселюдно відмовлявся визнавати принадність міста. Скажімо, філософа на прізвище Котосмажець одного дня знайшли в річці трохи нижче за течією — усього лише через кілька годин після того, як він озвучив легендарний афоризм: «Якщо людина стомилася від Анк-Морпорка, вона стомилася від життя по коліна в багні».

Тому найбезпечніше і наймудріше було би зараз приділити трохи уваги одній — із численних, звісно, — одній з речей, якими Анк-Морпорк славний на весь мультивсесвіт.

Їжі.

Половина торгових шляхів Диска проходить крізь це місто сушею чи помітно замуленою річкою. Саме ж місто населяють представники більш ніж половини усіх племен і народів Диска. Відтак в Анк-Морпорку зіштовхуються й змішуються найрізноманітніші кухні світу: у меню місцевих закладів можна знайти тисячі видів і сортів овочів і фруктів, півтори тисячі видів сиру, двісті видів прянощів і спецій, триста видів м’яса, двісті видів птиці, п’ятсот різних видів риби, сотню варіацій на тему макаронів, сімдесят таких і сяких їстівних яєць, півсотні їстівних комах, тридцять видів молюсків, два десятки змій та інших плазунів, а ще світло-коричневу бородавчасту штуку, відому як хапонійський плавучий трясовинний трюфель.

Заклади харчування в Анк-Морпорку теж різноманітні. Є дорогі, де порції крихітні, а тарілки величезні й срібні, а є непримітні, в яких, подейкують, приїжджі з екзотичних країн можуть скуштувати все, що зможуть проковтнути.

«Реберня» Гарґи біля доків навряд чи зазначена в популярних довідниках як зразковий заклад — тут обслуговують тих, хто любить великі порції й ламає столи, коли таких порцій за свої гроші не отримує. Тут нікого не цікавить екзотична чи вишукана атмосфера, а їжа тут теж дуже проста: недозрілі пташині зародки, кишки, фаршировані перекрученими органами тварин, шматки свинячих туш, смажені в тваринному жирі коренеплоди. Або, як їх тут звуть, яйця, ковбаси, ребра й бульба.

Заклади такого штибу не потребують меню. Досить глянути на жилетку господаря — Гарґи.

Гарґа саме думав про те, як йому пощастило з новим кухарем. Величезний, мов живий рекламний щит для свого висококалорійного асортименту, він аж світився від вигляду зали, забитої задоволеними відвідувачами. І який той кухар швидкий! Навіть трохи підозріло швидкий.

Він постукав у віконечко кухні.

— Двооку яєшню, бульбу, боби й трольбургер, без цибулі, — гаркнув він.

— ДОБРЕ.

За кілька секунд віконечко відчинилося й звідти з’явилися дві тарілки. Вражений Гарґа задоволено похитав головою. І так весь вечір! Яєшні яскраві й лискучі, боби червоні, мов рубіни, смажена картопля золотава, мов тіла відпочивальників на дорогих курортах. Минулий кухар робив не смажену картоплю, а коричневий слиз «у мішечку».

Гарґа озирнувся навкруги. Ніхто на нього не дивився. Він мав намір дізнатися, що ж там робиться, за віконечком. Він постукав знову.

— Сендвіч із крокодилом, — сказав він, — і шви…

Віконечко відчинилося. Гарґа вичекав кілька секунд, набрався духу й заглянув під верхній шмат хліба. Він не сказав би напевне, чи це крокодиляче м’ясо, але й не сказав би, що це не воно. Він знову постукав.

— Гаразд, — сказав він, — я не скаржуся, просто хочу знати, як це дається тобі так швидко.

— ЧАС НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ.

— Правда?

— ТАК.

Гарґа вирішив не сперечатися.

— Ну, хлопче, маю сказати, працюєш ти нівроку, — сказав він.

— ЯК ЦЕ ЗВЕТЬСЯ, КОЛИ ВАМ ОДНОЧАСНО ТЕПЛО, ВИ ЗАДОВОЛЕНІ Й ХОЧЕТЕ, ЩОБИ ТАК БУЛО ЗАВЖДИ?

— Гадаю, це щастя, — відповів Гарґа.

У крихітній захаращеній кухні, де всі поверхні вкриті столітніми нашаруваннями жиру, безупинно крутився Смерть — різав, шинкував, мішав, насипав і смажив. Крізь смердючий дим виблискувала його сковорідка.

Він відчинив двері у холодну ніч, і в кухню зайшло з десяток вуличних котів, що збіглися на запахи молока і свіжого м’яса — найкращого Гарґиного м’яса, в якому той все одно не розбирався, — в мисках, заздалегідь розставлених на підлозі. Подеколи Смерть відволікався від справ, щоби почухати когось із котів за вушком.

— Щастя, — промовив він і здивувався звучанню власного голосу.

Гостроріз, чарівник і Королівський упізнавач, видерся на останню сходинку до вершини вежі й сперся на стіну, щоби дочекатися, коли серце припинить вискакувати з грудей.

Та вежа, насправді, була не такою вже й високою. Просто достатньо високою, як для Сто Лата. В цілому за проектом і за виглядом вона була цілком собі звичайною вежею, в яких зазвичай тримають викрадених принцес. Зберігали там переважно старі меблі.

Однак із тієї вежі був чудовий вигляд на місто й рівнину Сто — інакше кажучи, глядач міг спостерігати звідти достобіса капустяних полів.

Гостроріз дійшов аж до потрісканого зубчастого парапету й подивився на ранкову імлу. Можливо, того дня вона була трохи імлистішою, ніж зазвичай. Трохи зусиль, і він майже помітив мерехтіння у небі. Трохи уяви, і він чув сичання в капустяних полях — такий звук, ніби хтось смажить саранчу. Гостроріз здригнувся.

В такі миті він механічно перевіряв кишені. Цього разу він знайшов там хіба тільки кульочок желейок, злиплих в одну липку желеїну, і яблучний качан. Ні те, ні інше не могло його втішити.

Насправді Гостроріз хотів того ж, чого й усі нормальні чарівники хочуть у таку мить, а саме: покурити. За сигару він би зараз убив, а за розтоптаний недопалок принаймні поранив би. Опанував себе. Тверде дотримання обіцянок корисне для виховання характеру, от тільки характер не надто віддячував Гострорізові за принесені в його ім’я жертви. Кажуть, справжній чарівник завжди має бути напруженим. Зараз Гостроріза можна було мов тятиву натягувати.

Він відвернувся від капустоцвітого краєвиду й пішов униз гвинтовими сходами до головної будівлі палацу.

Та все-таки, визнав він подумки, його задум працює. Населення не опирається думці про коронацію, хоча й не розуміє до кінця, кого коронуватимуть. Вулиці буде прикрашено, а ще Гостроріз домовився про фонтан на головній площі — його ввімкнуть, і з нього тектиме якщо не вино, то хоча б пристойне пиво з броколі. Також будуть народні танці — якщо знадобиться, то на вістрі меча. Будуть розваги для дітей. І смажений бик. Королівську карету наново позолотили, і Гостроріз оптимістично розраховував, що це змусить людей помічати її на вулицях.

Непросто буде із Верховним жерцем Храму Сліпого Іо. Гостроріз вважав його милим стариганом, який був настільки ненадійним, коли доходило до жертвопринесень, що жертовні тварини втомлювалися чекати й ішли геть. Востаннє, коли він намагався принести в жертву козу, та встигла народити двох козенят, а потім материнство пробудило в ній відчайдушну сміливість, і половині жерців довелося тікати з храму.

Тож, за Гострорізовим підрахунком, імовірність, що він спроможеться вдягнути корону на потрібну голову, навіть за звичайних обставин була мізерною. Доведеться стояти поряд і тактовно скеровувати старечі руки куди слід.

Та й це була не найбільша проблема. Найбільша проблема була дійсно величезною. Про неї після сніданку йому розповів Канцлер.

— Феєрверки? — перепитав у нього Гостроріз.

— Це штука, яку ви, чарівники, добре вмієте, хіба ні? — сказав Канцлер. Він був простий і грубий, мов лежалий хліб. — Спалахи, вибухи й таке інше. Пригадую, приїздив до нас чарівник, коли я був малий…

— На жаль, я про феєрверки нічого не знаю, — сказав Гостроріз таким тоном, ніби це незнання мало для нього велику сентиментальну цінність.

— Ракети такі й сякі, — радісно пригадував Канцлер. — Анкійські свічі. Громовиці. І ще ті штучки, що їх в руках можна тримати. Яка може бути коронація без феєрверків.

— Так, але зрозумійте мене…

— Добродію, дорогенький, — перебив його Канцлер, — я знав, що можна на вас покластися. Запам’ятайте: більше ракет, а ще завершити треба чимось таким тематичним, майте на увазі, чимось таким, щоби аж дух перехопило, як‑от портрет… портрет… — його погляд зробився скляним і до втоми знайомим Гострорізові.

— Принцеси Келі, — сказав він зневірено.

— Он як. Так. Її, — сказав Канцлер. — Портрет… оцієї, кого ви сказали, із феєрверків. Це, звісно, для справжнього чарівника раз плюнути, та люди таке обожнюють. Хіба може бути щось краще, ніж коли усе горить, миготить, вибухає, й коли їхні величності з балкона махають — все це дуже на користь вірнопідданості, тримає її в належній формі, як я завжди кажу. Займіться цим. Ракети. Із рунами.

І от годину тому Гостроріз погортав «Книгу монструозних розваг», обережно змішав певну кількість різномастих речовин, що застосовуються в господарстві, й підніс до них запалений сірник.

Така дивна штука ті брови: не помічаєш їх, доки не втратиш.

Червоноокий і просякнутий димом, Гостроріз поскакав до королівських покоїв повз натовпи покоївок, зайнятих тим, чим зазвичай зайняті покоївки, причому для заняття цього, як йому здавалося, їх треба принаймні троє. Щоразу, коли він проходив повз них, вони замовкали, опускали очі, а потім, уже за його спиною, тихенько хихикали. Гострорізові це дошкуляло. Не через якісь там особисті штуки, — одразу ж додав він подумки. Просто чарівників треба поважати хоч трішки. Крім того, погляди деяких покоївок викликали в нього геть не чарівничі думки.

Дійсно, думалося йому, дорога до просвітлення встелена битим склом.

Дійшовши до покоїв, він постукав у двері. Відчинила покоївка.

— Чи тут ваша володарка? — спитав він якомога урочистіше.

Покоївка прикрила рот долонею. Її плечі смикалися. Очі світилися. Між її пальців проривався звук, схожий на сичання водяної пари.

Здаюся, вирішив Гостроріз, все-таки я якось надприродно впливаю на протилежну стать.

— Це чоловік? — почувся з покоїв голос Келі. Покоївчині очі немов засклилися, і вона схилила голову набік, не впевнена, чи не почулося їй.

— Це я, Гостроріз, — сказав Гостроріз.

— А, тоді все гаразд, заходь.

Гостроріз протиснувся повз дівчину й постарався не звертати уваги на те, як вона хихотіла, біжучи коридором. Звісно, всім було відомо, що жінкам можна бачитися із чарівниками без нагляду, та від самого тону, яким Келі сказала: «Тоді все гаразд, заходь», в нього всередині все занило.

Келі сиділа за туалетним столиком і розчісувала волосся. Не так багато чоловіків дізнається, що там принцеси носять під сукнями, і Гостроріз приєднався до цього кола обраних вкрай неохоче, але самоконтроль при цьому демонстрував дивовижний. Видавало його хіба нервове тремтіння кадика. Очевидно було, що магія йому не даватиметься кілька днів точно.

Келі розвернулася, і він відчув слабкий запах талькової пудри. Хай йому грець, ніякої магії кілька тижнів. Тижнів!

— У тебе трохи перегрітий вигляд, Гострорізе. Я маю про щось знати?

— Ні-і-і-е-е.

— Перепрошую?

Гостроріз труснув головою, приводячи себе до тями. Дивитися на щітку. На щітку.

— Просто один там магічний дослід робив, мадам. Трохи обпікся.

— Воно досі рухається?

— На жаль, так.

Келі відвернулася до дзеркала. Обличчя її ніби скам’яніло.

— У нас є час?

Цього питання він боявся. Він зробив усе що міг. Королівського астролога тримали в тверезому стані достатньо довго, аби переконати його, що церемонія має відбутися саме в цей день, і Гостроріз домовився, щоби її розпочали о секунді по півночі. Він безжально скоротив привітання фанфарами. Він обрізав звернення Верховного жерця до богів і жорстко його відредагував, тож боги будуть м’яко кажучи не в захваті, коли про це дізнаються.

Церемонію помазання священними оліями скоротили до двох мазків за вухами. Скейтборди на Диску на той час іще не винайшли, а коли б винайшли, то пересування Келі килимом між рядів було би неконституційно швидким. Та всього цього не було досить. Гостроріз нервував.

— Гадаю, що, мабуть, ні. Воно надто близько.

Він бачив у дзеркалі її розгніване обличчя.

— Наскільки близько?

— Е-е. Дуже.

— Хочеш сказати, що воно надійде під час церемонії?

— Е-е. Швидше навіть… Навіть до її початку, — нервово відповів Гостроріз. Чути було тільки стукіт Келіних пальців по столику. Гостроріз намагався вгадати, що буде далі — істерика чи, може, вона розіб’є дзеркало. Натомість Келі сказала:

— Звідки ти знаєш?

Він зважив, чи досить буде сказати щось на кшталт «я чарівник, ми про таке багато знаємо», та вирішив не ризикувати. Минулого разу, коли він так казав, вона погрожувала йому сокирою.

— Я розпитав одного з вартових про той шинок, де був Морт. Тоді я розрахував приблизну відстань. Морт казав, воно сунеться зі швидкістю повільної ходи, і я припустив, що ходить він…

— Отак просто? Жодної магії?

— Тільки здоровий глузд. Він значно надійніший, коли загадувати на майбутнє.

Вона поплескала його по руці.

— Бідолашний старенький Гостроріз.

— Мені всього лише двадцять, моя пані.

Вона підвелася й вийшла в гардеробну. Коли ви принцеса, то дуже швидко вчитеся почуватися старшою за всіх, хто має нижчий статус.

— Так, мабуть, мають існувати юні чарівники, — кинула вона через плече. — Просто люди завжди вважають вас старими. Цікаво, чому так.

— Покликання накладає такі обмеження, моя пані, — сказав Гостроріз, закотивши очі, — він чув шурхіт шовку.

— А що тебе змусило стати чарівником? — її голос було ледь чути, ніби вона говорила крізь щось.

— Це робота в приміщенні, не треба тягати важкого, — відповів Гостроріз. — І, мабуть, я прагнув дізнатися, як влаштований світ.

— І як, дізнався?

— Ні. — Гостроріз не дуже вмів вести світські бесіди, а коли б умів, то не розслабився би аж настільки, щоби запитати. — А що вас спонукало стати принцесою?

Запала виразна мовчанка, а тоді Келі відповіла.

— Це, знаєш, вирішили за мене.

— Даруйте, я…

— Бути королівською особою — це в нас така родинна традиція. Мабуть, із магією те саме. Твій батько, певно, теж був чарівником.

Гостроріз промовив крізь зуби.

— Ні. Де там. Аж ніяк.

Він знав, що буде далі, так само напевне, як і те, що ввечері зайде сонце. Тоном, в якому чулися здивування й захват, принцеса запитала:

— Справді? А це правда, що чарівникам не можна…

— Ну, коли все інше ми обговорили, я піду, — гучно сказав Гостроріз. — Якщо знадоблюся — йдіть на звук вибухів. Я… Ох-х-х-х!

Келі вийшла з гардеробної. Тут треба зазначити, що жіноче вбрання не було предметом зацікавлення для Гостроріза, і насправді в його думках про жінок місця для одягу зазвичай не лишалося, та від побаченого в ту мить йому перехопило подих. Той, хто шив цю сукню, не вмів спинитися вчасно. Там було і мереживо на шовку, й краї, оздоблені чорним шовковистим хутром, і перли всюди, де тільки була для них місцинка, і накрохмалені рукави «ліхтариком», і срібна філігрань, і знову-таки шовк. Насправді дивовижно, скільки всього можна зробити з невеликої кількості металу, кількох десятків роздратованих молюсків, одного-двох мертвих гризунів і неймовірної довжини нитки, витягнутої з комашиної гузки. Сукню ту треба було радше населяти, а не носити. І якщо ті волани подолу не котилися на коліщатках, тоді Келі була сильнішою, ніж він вважав.

— Що скажеш? — запитала вона, повільно обертаючись. — Її вдягали моя мати, і моя бабуся, і моя прабабуся.

— Невже всі одразу? — уточнив Гостроріз. Він був цілком готовий у це повірити. Як вона це вдягнула? Мабуть, там позаду є якісь дверцята.

— Це родинний спадок. Корсаж оздоблений діамантами.

— А де тут корсаж?

— Оце.

Гостроріз здригнувся.

— Вражає. Дуже, — сказав він, коли відчув, що здатен вимовляти слова. — А вам не здається, що воно трохи не за віком, надто зріле?

— Так і належить королеві.

— Звісно, та воно не завадить швидко йти?

— Я бігти наміру не маю. Треба триматися гідно. — І знову рисунок її щелепи збурив спогади про її предків — аж до того стопрадіда-завойовника, який надавав перевагу повсякчасному швидкому пересуванню й знав про гідність рівно стільки, скільки можна було донести на вістрі бойового списа.

Гостроріз розвів руки.

— Гаразд. Нехай так. Усі ми робимо що можемо. Сподіваюся, Мортові щось корисне теж спало на думку.

— Немає до привидів довіри, — завважила Келі. — Він крізь стіни ходить!

— Про це я багато думав, — сказав Гостроріз. — Загадкова здатність, чи не так? Він може проходити крізь речі лише тоді, коли не помічає цього. Це, мабуть, якась фахова хвороба.

— Що?

— Вчора я був майже в цьому переконаний. Він стає справжнім.

— Але всі ми справжні! Принаймні, ти і, мабуть, я.

— Але він стає ще справжнішим. Гранично справжнім. Майже таким же справжнім, як Смерть, а куди вже справжніше. Мало що може бути справжнішим за нього.

— Точно? — підозріливо перепитав Альберт.

— Звісно, — сказала Ізабелл. — Робіть самі, якщо хочете.

Альберт знов перевів погляд на ґросбух, і його обличчя перетворилося на живу ілюстрацію невпевненості.

— Ну, на вигляд вони правильні, — визнав він без ентузіазму і переписав два імені на клаптик паперу. — Так чи інакше, є лиш один спосіб перевірити.

Він відчинив верхню шухляду Смертиного стола й витягнув звідти велике залізне кільце. На ньому був тільки один ключ.

— ЩО ТЕПЕР? — запитав Морт.

— Треба взяти життєлічильники, — сказав Альберт. — Ти маєш піти зі мною.

— Морте! — прошепотіла Ізабелл.

— Що?

— От щойно ти сказав… — вона раптом замовкла, а потім додала: — Нічого. Просто прозвучало… дивно.

— Я ж тільки перепитав, що далі.

— Так, але… Та ну його, забудь.

Альберт прошурхотів повз них і тихенько почимчикував у коридор, мов двоногий павук. Підступив до дверей, які завжди були замкнені. Ключ підійшов. Двері розчахнулися.

Ані скрипу, тільки виразніша тиша.

І ревіння піску.

Морт та Ізабелл стояли на порозі, мов прибиті, а Альберт тим часом крокував між стелажів із клепсидрами. Піщаний шум не просто потрапляв у тіло крізь вуха, він заходив крізь ноги, крізь стінки черепа, заповнював голову, аж доки мозок не захлинався і не міг більше думати ні про що, крім сірого шуму, гудіння, шипіння, звуку життів, що їх проживали тут і зараз. Життів, що збігали до невідворотного завершення.

Вони ошелешено роззиралися серед нескінченних рядів життєлічильників, де кожен вирізнявся з-поміж інших, кожен мав ім’я. Світло від смолоскипів, закріплених на стінах, розсипалося іскрами по скляних боках клепсидр, і кожна з них сяяла, ніби зірка. Стіни в глибині кімнати губилися в іскристих туманностях.

Морт відчув, як Ізабелл стискає його руку. Коли вона заговорила, то голос її звучав напружено.

— Морте, деякі з них такі крихітні!

— БАЧУ.

Вона послабила хват — дуже обережно й повільно, ніби щойно примостила останнього туза на верхівку карткового будиночка й тепер боязко відпускала його, намагаючись не завалити будівлю.

— Повтори, будь ласка, — тихо сказала вона.

— Я сказав, що бачу. Нічого не можу вдіяти. Ти тут ніколи не бувала?

— Ні.

Вона трохи відступила й пильно дивилася йому в очі.

— Тут не страшніше, ніж у бібліотеці, — сказав Морт і сам майже повірив у сказане. Хоча в бібліотеці життя можна було тільки прочитати, а тут було видно, як вони збігають.

— Чому ти так дивишся на мене?

— Просто хотіла пригадати, якого кольору твої очі, — сказала вона, — бо…

— Якщо ви вже наситилися товариством одне одного, — гаркнув Альберт, перекрикуючи шум піску, — то ходіть сюди!

— Карі, — відповів Морт Ізабелл. — Вони карі. А що?

— Ну ж бо, швидше!

— Краще піди й допоможи йому, — сказала Ізабелл. — Здається, він дуже нервує.

Мортові враз зробилося якось ніби в’язко й незручно. Він лишив Ізабелл і широким кроком рушив до Альберта, який вже нетерпляче притупував ногою.

— Що від мене потрібно?

— Просто іди за мною.

Кімната розходилася на кілька коридорів, де на пристінних полицях вишикувалися клепсидри. Тут і там видніли кам’яні стовпи із вибитими на них кутастими позначками. Альберт зрідка поглядав на них, та в цілому рухався крізь піщане ревіння дуже впевнено, ніби знав шлях напам’ять.

— То на кожного є по клепсидрі, Альберте?

— Так.

— Але хіба тут усім вистачає місця?

— Знаєш щось про багатовимірну топографію?

— Е-е-е. Ні.

— Тоді я б на твоєму місці ніяких думок із цього приводу не висловлював, — сказав Альберт.

Він на хвильку спинився біля полиці, глянув на папірець, провів рукою вздовж ряду й різко вхопив клепсидру. Верхня посудина була майже порожня.

— Потримай оце, — сказав він. — Якщо ми правильно порахували, друга має бути десь поблизу. Ага. Ось вона.

Морт покрутив клепсидри в руках. Одна мала такий вигляд, наче містила важливе життя, а друга була опецькувата й непоказна.

Морт прочитав імена. Перше належало якійсь знатній особі з Агатійської імперії. На другій були піктограмки, які, як він пригадував, були письмом Поправної Хапонії.

— Тепер твоя черга, — глузливо всміхнувся Альберт. — Що раніше почнеш, то раніше закінчиш. Я підведу Хропунця до головного входу.

— У мене з очима все гаразд? — спитав Морт тривожно.

— Та наче нічого такого, наскільки я бачу, — відповів Альберт. — Повіки трохи червоні, синці більші, ніж зазвичай, та нічого такого.

Морт ішов за ним між заставлених склом полиць із виразом глибокої задуми на обличчі. Ізабелл спостерігала, як він зняв із кріплень меч й перевірив його на гостроту: з розмаху розітнув повітря точно так само, як робив Смерть, — і безрадісно вишкірився, коли почув, як повітря з громовим гуркотом сходиться за лезом.

Ізабелл упізнала ходу: Морт крокував.

— Морте, — прошепотіла вона.

— ЩО?

— Із тобою щось не те.

— ЗНАЮ, — сказав він. — Та мені здається, що можу цим керувати.

Вони почули цокіт копит надворі, Альберт штовхнув двері й зайшов, потираючи руки.

— Гаразд, хлопче, немає часу…

Морт махнув мечем. Той розсік повітря з таким звуком, ніби розтинав шовк, і спинився в одвірку біля Альбертового вуха.

— НА КОЛІНА, АЛЬБЕРТО МАЛІЧ.

В Альберта відвисла щелепа. Він крадькома перевів погляд убік на клинок, що майже торкався його голови, а тоді його очі звузилися в дві вузенькі рисочки.

— Ти в житті на таке не зважишся, хлопче.

— МОРТЕ, — ім’я прозвучало, мов удар батогом, тільки вдвоє зловісніше.

— У нас був пакт, — сказав Альберт, та в його голосі чувся комариний писк сумніву. — Була угода.

— Не зі мною.

— Була угода! Що би з нами всіма було, коли б ми не шанували угод?

— Не знаю, що було би зі мною, — сказав Морт тихо, — ТА Я ТОЧНО ЗНАЮ, ДЕ ОПИНИШСЯ ТИ.

— Це несправедливо! — тепер це було скиглення.

— НЕ ІСНУЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. Є ТІЛЬКИ Я.

— Припини, — сказала Ізабелл. — Морте, це все якась дурість. Ти тут нікого не вб’єш. Та й Альбертової смерті ти насправді не бажаєш.

— Тут — ні. Та я можу послати його назад у світ.

Альберт зблід.

— Ти не посмієш!

— Правда? Я можу забрати тебе туди і там лишити. Гадаю, часу тобі відписано небагато, правда ж? ПРАВДА Ж?

— Не говори так, — промовив Альберт, не в змозі дивитися Мортові в очі. — Ти звучиш як господар, коли так говориш.

— Я можу бути набагато гіршим за твого господаря, — сказав Морт спокійно. — Ізабелл, принеси Альбертову книгу, будь ласкава.

— Морте, я справді вважаю, що ти…

— МЕНІ ПОВТОРИТИ?

Вона побіліла й вибігла геть.

Альберт примружився на Морта вздовж клинка та криво й невесело всміхнувся.

— Ти це вічно контролювати не зможеш.

— Я й не хочу. Контролюватиму стільки, скільки треба.

— Ти зараз вразливий, розумієш? Що довше господаря немає, то сильніше ти стаєш схожим на нього. Та тобі від цього буде тільки гірше, бо ти пам’ятатимеш, як був людиною і…

— А ти сам? — огризнувся Морт. — Ти щось пам’ятаєш про те, як був людиною? Якби ти повернувся туди, скільки би ще прожив?

— Дев’яносто один день, три години і п’ять хвилин, — відкарбував Альберт. — Я знав, що він на мене полює, розумієш? Та тут я в безпеці, а він не такий уже поганий господар. Іноді я замислююся, як би він без мене впорався.

— Так, у царстві Смерті ніхто не вмирає. І як тобі тут, подобається?

— Мені понад дві тисячі років, це справді так. Я живу довше, ніж будь-хто з людей.

Морт похитав головою.

— Ти не живеш. Ти просто відтягуєш кінець. Тут насправді ніхто не живе. Час тут просто омана. Він несправжній. Нічого не змінюється. Я б радше помер і подивився, що далі, аніж вічність був тут.

Альберт задумано почухав ніс.

— Ну так, ти б міг, — погодився він. — Та я був чарівником, щоби ти розумів. І то непоганим. Вони мені навіть пам’ятник поставили, коли хочеш знати. Та коли ти чарівник, то швидко встигаєш нажити собі ворогів, які… які чекатимуть тебе на Тому Боці, — він шморгнув. — І не в усіх них по дві ноги. В деяких взагалі ніг нема. Чи облич. Смерть мене не лякає. Мене лякає те, що після неї.

— Тоді допоможи мені.

— А мені що з того?

— Колись тобі знадобляться друзі на Тому Боці, — сказав Морт. Він кілька секунд подумав і додав: — На твоєму місці я би про душу свою подбав, трохи відполірував би про всяк випадок. Тим, хто чекає на тебе Там, вона тоді не так смакуватиме.

Альберт здригнувся й заплющив очі.

— Ти не уявляєш про те, про що говориш, — сказав він, вклавши в твердження більше почуттів, ніж граматики. — Інакше б ти так не казав. Чого ти хочеш від мене?

Морт пояснив.

Альберт хихикнув.

— І все? Просто змінити Дійсність? Так не можна. Не існує вже в світі такої могутньої магії. Великі Заклинання, можливо, впоралися б. Та ніщо більше. Тому буде як є, а ти роби собі що хочеш, щасти тобі.

Повернулася трохи задихана Ізабелл із останнім томом Альбертового життя. Альберт знову шморгнув. Морт, мов заворожений, дивився на краплю, що вічно висіла на кінчику Альбертового носа. Вона от‑от мала б зірватися, якби не брак сміливості. Точно як сам Альберт, подумав Морт.

— Ви мені тією книжкою нічого не зробите, — втомлено сказав старий чаклун.

— А ми й не збиралися. Та щось мені підказує, що стати могутнім чарівником, завжди говорячи правду, навряд чи можливо. Ізабелл, читай, що там написано.

— «Альберт невпевнено подивився на нього», — почала Ізабелл.

— Ви не можете вірити всьому, що там пишеться…

— «…вигукнув він, визнаючи десь у глибині своєї скам’янілої душі, що вірити точно можна», — читала Ізабелл.

— Припини!

— «…вигукнув він, намагаючись загнати в закапелки розуму думку про те, що навіть коли Дійсність не спинити, її можна трохи сповільнити».

— ЯК?

— «…запитав Морт свинцевим тоном Смерті», — відповідально читала далі Ізабелл.

— Так, так, гаразд, можеш моє не читати, — роздратовано кинув Морт.

— Та вже пробач, що я жива.

— ЖИТТЯ НІКОМУ НЕ ПРОБАЧАЄТЬСЯ.

— І не говори до мене так, будь ласкавий. Мене цим не налякати, — сказала вона, а тоді глянула в книгу, де саме дописувався рядок про те, що вона збрехала.

— Скажи мені, як, чаклуне, — сказав Морт.

— Моя магія — це все, що в мене лишилося, — занив Альберт.

— Вона тобі не потрібна, старий скнаро.

— Я тебе не боюся, хлопче…

— ПОВТОРИ ЦЕ, ДИВЛЯЧИСЬ МЕНІ У ВІЧІ.

Морт деспотично клацнув пальцями. Ізабелл втупилася в книгу.

— «Альберт подивився у синювате сяйво Мортових очей, і рештки сміливості полишили його, адже він бачив перед собою не просто Смерть, а Смерть з усіма людськими вадами, як от мстивість, жорстокість і несмак, і тоді, охоплений жахом, він усвідомив з усією певністю, що це остання можливість вмовити Морта не відсилати його назад у царство Часу, де його буде впольовано, а душу його віддано на поталу тим, хто населяє темні Підземельні Виміри, де його крапка крапка крапка крапка крапка», — дочитала вона. — Там ще півсторінки крапок.

— Бо навіть книжки не зважуються описувати таке, — прошепотів Альберт. Він спробував заплющити очі, та образи, що замерехтіли в темряві під повіками, були настільки живими, що він одразу ж їх розплющив.

— Гаразд, — сказав він. — Є одне закляття. Воно сповільнює час над певною місцевістю. Я його вам запишу, та промовити його має чарівник.

— Це я влаштую.

Альберт облизав пересохлі губи. Його язик був схожий на стару ганчірку.

— Але доведеться заплатити, — сказав він. — Виконати спершу свій Обов’язок.

— Ізабелл?

Почувши Морта, вона знов опустила погляд на сторінку.

— Це правда, — сказала вона. — Якщо не виконаєш, усе піде шкереберть, а він все одно випаде назад у Час.

Усі троє перевели погляди на величезний годинник, що нависав над ними. Його маятник поволі розтинав повітря, дроблячи час на крихти.

Морт застогнав:

— Замало часу! Я не встигну і туди, і туди одночасно! Я не встигну!

— Господар устигнув би, — завважив Альберт.

Морт висмикнув меч із одвірка й люто потрусив ним перед Альбертовим носом. Той зіщулився.

— Пиши закляття, — гримнув Морт. — І не барись!

Він розвернувся і покрокував у Смертин кабінет. Там у кутку був муляж Диска: величезний, він тримався на спинах слонів, вилитих із чистого срібла, які стояли на спині бронзового Великого А’Туїна. Великі річки були позначені нефритовими жилками, пустелі — діамантовим пилом, а найпримітніші міста — самоцвітами. Анк-Морпорк, наприклад, позначений чималим рубіном.

Він розставив клепсидри по точках приблизного перебування власників відповідних життів і повалився в Смертине крісло, люто витріщаючись на них, ніби від цього відстань між ними зменшиться. Крісло тихо поскрипувало й поверталося, коли він совався в ньому з боку в бік.

Невдовзі тихо зайшла Ізабелл і повідомила:

— Альберт записав закляття. Я звірилася з книгою. Він не хитрує. Зараз він пішов і замкнувся у себе, і…

— Ти тільки поглянь на них! Тільки поглянь!

— Гадаю, Морте, тобі варто трохи заспокоїтися.

— Як мені заспокоїтися, коли — ти глянь тільки — одна з них майже у Великому Нефі, а друга — у Фест Пеларґіку, а мені ще потім у Сто Лат. Це дорога завдовжки десять тисяч миль так чи так. Це неможливо.

— Я певна, що ти знайдеш спосіб. А я допоможу.

Тут він нарешті подивився на неї й побачив, що вона була у пальті — незручному для верхової їзди і з великим хутряним коміром.

— Ти? Чим ти поможеш?

— Хропунець легко винесе нас двох, — сказала Ізабелл скромно і вказала на паперовий мішечок у руці, — а ще я зібрала нам обід. Я могла би… Могла би двері відчиняти й таке інше.

Морт невесело засміявся:

— В ЦЬОМУ НЕ БУДЕ ПОТРЕБИ.

— Вдячна буду, коли припиниш так говорити.

— Я не можу брати пасажирів. Це мене сповільнить.

Ізабелл зітхнула.

— Слухай, зробімо так: ми вдамо, що щойно довго сварилися, і я перемогла. Гаразд? Заощадимо сили. І ще я чомусь підозрюю, що Хропунець не схоче іти з подвір’я без мене. Я йому стільки рафінаду згодувала за всі ці роки, ти й гадки не маєш. То як, їдьмо?

Альберт сидів на вузькому ліжку й розлючено дивився в стіну. Він чув, як стукіт копит раптом урвався, коли Хропунець здійнявся в повітря, й щось собі забурмотів.

Минуло двадцять хвилин. Вирази пропливали обличчям чарівника, мов тіні від хмар схилом пагорба. Подеколи він невиразно щось промовляв, як‑от «казав я їм», чи «я ніколи такого не схвалив би», чи «господаря про таке слід попередити».

Та зрештою він, здається, опанував себе, обережно став навколішки й витягнув з-під ліжка подерту скриню. Відчинив її з помітним зусиллям і дістав запилюжену сіру мантію, з якої посипалися мідні блискітки й нафталінові кульки. Він вбрався в мантію, обтрусився й знов поліз під ліжко. Нерозбірливо чулася лайка, щось порцеляново дзенькнуло кілька разів — і Альберт витягнув з-під ліжка чарівничу патерицю, вищу за нього самого.

Вона була товстішою за звичайний костур — здавалася такою здебільшого через рельєфні різьблення, що прикрашали її по всій довжині. Роздивитися їх було непросто, та коли примружитися й зосередитися, написи й знаки прозоро натякали, що читати їх не варто.

Альберт знов обтрусився й критичним поглядом пройшовся по відображенню в дзеркалі над мийкою. А тоді промовив:

— Капелюх. Немає капелюха. Яке чаклунство без капелюха, холера його забери.

Він помарширував із кімнати й повернувся за п’ятнадцять хвилин. За цей час він встиг: вирізати круглий шмат із килима в Мортовій кімнаті, забрати з-за люстра в спальні Ізабелл захований там сріблястий папір, взяти з-під мийки в кухні нитку й голку, обдерти кілька напіввідірваних блискіток із мантії. Те, що вийшло, було не таким ефектним, як йому хотілося б, а ще воно сповзало на одне око, але: воно було чорне, на ньому були зорі й півмісяці, а ще цілком однозначно воно сповіщало, що його власник чарівник, хоча, може, й трохи відчайдушний.

Альберт почувався пристойно вдягнутим уперше за дві тисячі років. Від цього йому зробилося трохи сумно, тож він на хвильку замислився, а тоді відкинув ногою ганчір’яний килимок і патерицею накреслив коло на голій підлозі.

Коли патериця торкалася підлоги, то лишала по собі тонку лінію октаринового сяйва — восьмого кольору веселки, кольору магії, барвника уяви.

На колі він намітив вісім точок і з’єднав їх в октограму. Кімната запульсувала й низько загула.

Альберто Маліч ступив у центр і підніс патерицю над головою. Він відчував, як та прокидається, відповідає на дотики, як тремтить у ній сонна сила, що поволі випростується й напружується, мов розбуджений тигр. Перед внутрішнім зором його поставали образи забутої вже могутньої магії, що причаїлася у затканих павутинням закапелках його розуму. Уперше за багато століть він почувався справді живим.

Він облизав губи. Пульсація вщухла й лишила по собі дивну, повну очікування тишу.

Маліч закинув голову й виголосив один склад.

Синьо-зелене полум’я вирвалося з обох кінців патериці.

Октаринове сяйво здійнялося з восьми вістрь октограми й охопило чарівника. Усе це було насправді непотрібне для завершення заклинання, та ефектність появи для чарівників не пустий звук…

Як і ефектність зникнення. Він зник.

Мортів плащ лопотів на стратопівсферному вітрі.

— Куди спочатку? — прокричала Ізабелл йому в вухо.

— Фест Пеларґік! — крикнув Морт, і вихор відніс його слова геть.

— Де це?

— Агатійська імперія! На Противажному континенті! — і він вказав униз.

Морт не підганяв Хропунця, бо знав, яка довга дорога попереду, тож величезний білий кінь розслаблено чвалав над океаном. Ізабелл глянула вниз на ревучі зелені хвилі в білих баранцях і міцніше притиснулася до Морта.

Морт примружився, намагаючись розгледіти крізь туман біле марево, що означало сушу, й стримувався, аби не прискорити Хропунця пласким боком меча. Він жодного разу його не бив і, чесно кажучи, не знав, що з цього може вийти. Він міг тільки чекати.

З-під його пахви показалася рука з сендвічем.

— На вибір шинка або сир із кисло-солодким соусом, — сказала вона. — Можна й поїсти, доки іншої роботи немає.

Морт опустив погляд на вогкий хлібний трикутник і спробував пригадати, коли востаннє їв. Годинник тут не поможе, треба рахувати за календарем. Він узяв сендвіч.

— Дякую, — сказав він так чемно, як тільки міг.

Крихітне сонце котилося до виднокраю, тягнучи за собою ліниве денне світло. Хмари попереду здіймалися, мов гори, і їхні краї відсвічували рожевим і жовтогарячим. За якийсь час він уже міг розрізнити внизу розпливчасті контури суші, розсипи міських вогнів тут і там.

Півгодини — і він уже був певен, що розрізняє окремі будівлі. Агатійська архітектура тяжіла до приземкуватих пірамідальних форм.

Хропунець знижувався, аж доки між його копитами й морською поверхнею не лишилося кілька футів. Морт ще раз роздивився клепсидру й лагідно потягнув за віжки, аби скерувати коня до морського порту, що був трохи далі в узбічному напрямку від їхнього поточного курсу.

На якорі стояло кілька суден — переважно прибережні торгові вітрильники. Агатійські правителі не заохочували підданих подорожувати за межі імперії, щоби ті не надто переймалися побаченим закордоном. З тієї ж причини по всьому кордону країни було зведено стіну, яку охороняли так звані небесні стражі, а робили вони це таким чином: наступали щосили на пальці тим громадянам, яким спадало на думку визирнути за стіну й ковтнути повітря свободи.

Траплялося таке нечасто, адже більшість підданих Сонцеликого цілком щасливо жили собі з цього боку Стіни. Так уже життя складається, що є ті, хто з цього боку, а є ті, хто з того, й тому шляхів два: виростити собі витриваліші пальці рук або просто не думати про зайве.

— Хто тут головний? — запитала Ізабелл, коли вони пролітали над гаванню.

— Якийсь хлопчик-імператор. Та насправді, гадаю, всім заправляє Верховний візир.

— Жодної довіри до таких візирів, — глибокодумно сказала Ізабелл.

І Сонцеликий Імператор такої довіри не мав. Візир, якого звали Дев’ять Мінливих Дзеркал, мав абсолютно чіткі уявлення щодо того, хто має керувати державою, в тому сенсі, що керувати має він, а юний правитель саме достатньо підріс, щоби ставити незручні питання на кшталт «Чи вам не здається, що Стіна матиме кращий вигляд, коли в ній буде кілька воріт?» або «Так, але хіба не цікаво, що на тому боці?». Тож Візир вирішив, що в інтересах Сонцеликого — вмерти в муках від отрути й бути похованим у негашеному вапні.

Хропунець приземлився на пограбаний гравій у подвір’ї величезного палацу й тим самим кричущо порушив гармонію всесвіту[11]. Морт спішився і допоміг Ізабелл.

— Просто під ногами не плутайся, — сказав він їй серйозно. — І не розпитуй.

Він побіг кудись вгору емальованими сходами й поспішив крізь безмовні кімнати й зали. Спинявся він тільки іноді, щоби поглянути на клепсидру. Зрештою він добіг до кінця одного з коридорів і зазирнув крізь фігурну решітку до нижньої кімнати, де саме вечеряли представники імператорського двору.

Юний Сонцеликий Імператор сидів схрестивши ноги на чолі низенького столу. Позаду нього тягнулася довга мантія, розшита коштовним хутром і пір’ям. Здавалося, він із неї вже трохи виріс. Решта придворних сиділи навколо столу у складновираховуваному порядку старшості, та серед них безсумнівно був і Візир, який украй підозріло длубався в своїй порції снуші й варених водоростей. Не вірилося, що хтось із присутніх от‑от помре.

Морт прокрався вздовж галереї, завернув за ріг і заледве не наштовхнувся на кількох чималих небесних стражів, які саме зібралися біля підглядального отвору в паперовій стіні, передавали один одному цигарку й затягувалися, в характерній для солдатів манері прикриваючи сигарету долонею.

Він навшпиньки пішов назад до решітки й підслухав таку розмову:

— О, нехай наречуть мене найнещаснішим зі смертних, мій Вічний Повелителю, бо знайшов я оце в своїх цілком достойних снуші, — жалівся Візир, показуючи щось затиснуте між паличок.