Мотря

ДОДАТКИ

Після смерті дружини, дочки білоцерківського полковника Половця, гетьман Іван Мазепа повдовів. Мотря (Марія, рос. — Матрена) Кочубеївна доводилась йому хрещеницею. Вже той факт, опускаючи інші, згідно церковних приписів, унеможливлював їх шлюб.

Поза сумнівом, що Богдану Лепкому були відомі листи Івана Мазепи, писані до Мотрі. Питання про те, звідки — залишається відкритим.

Вперше ці листи були приведені у книзі Ілька Борщака та Рене Мартеля «Via de Mazeppa», виданої 1931 p. в Парижі, тобто значно пізніше появи друком «Мотрі» Богдана Лепкого. Українською мовою книжка І. Борщака та Р. Мартеля вийшла у 1933 p. у львівському видавництві «Червона калина» з передмовою Михайла Рудницького, який в період роботи над її виданням на прохання журналу «Нова хата» (№ 4 за 1932 p.) опублікував їх зі своїми коментарями під назвою «Любовні листи Мазепи».

Як твердить І. Борщак, стосуються ці листи 1704–1705 pp.

Тодішня публікація листів викликала жваве зацікавлення до них з боку читачів, а також дослідників та письменників. Вони почали з'являтись у різних часописах з найрізноманітнішими коментарями, які намагались витлумачити характер зв'язків Мотрі та Мазепи. Часто ці листи можна зустріти у вигляді прилог до найрізноманітніших видань про Мазепу.

Доля листів Мазепи на сьогодні невідома. Згідно монографії І. Борщака та Р. Мартеля, мали вони на той час зберігатись «десь у московських архівах». Яким чином потрапили вони туди — невідомо. Невідома доля листів Мотрі до Мазепи. Чи забрав їх гетьман з собою під Бендери разом зі скарбом у вигляді 160 тисяч золотих червінців, з яких 40 тисяч, як твердив у своїй хроніці М. Костін, дістались Карлу XII, а решта перейшла у спадок небожеві гетьмана Войнаровському, — також невідомо. Багато дослідників вияснювали долю спадку; про долю листів не згадував ніхто.

Документально невстановленими залишаються дати народження та смерті Мотрі, хоча її особа притягувала до себе увагу дослідників.

Не зникає Мотря і в наступних книгах «Мазепи».

Публікація листів Мазепи до Мотрі дає можливість звірити і такий дразливий момент в поцінуванні вартості твору, як передача прямої мови гетьмана.

«Моє серденько, мій квіте рожаний!

Сердечно на теє болію, що недалеко від мене їдеш, а я не міг очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всі [64] тіла цілую любезно».

«Моє серденько!

Зажурився я, почувши від дівки (служниці) таке слово, що В(аша) М(илість) за зле на мене маєш, що В-у М. при собі не задержав, але відослав додому. Уваж сама, що з того виросло. Перше: щоб твої родичі по всім світі розголосили: що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці. Друга причина: що державши В. М. у себе, я би не міг жодною мірою витримати, та і В. М. также; мусили би ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і клятьба, щоби нам із тобою не жити. Де ж би я тоді Вас подів і мені би через теє В. М. жаль, щоб потім на мене не плакала».

«Моє сердечне кохання!

Прошу і вельми прошу, раз зо мною побачитися для усної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш — не споминай же. Спомни мої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала. І повторе, і постократно прошу, назначи хоч на одну мінуту, коли маємо з собою видітися для спільного добра нашого, на котре сама раніше згоду свою дала. А заки теє буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу».

«Моє сердечко!

Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями. Посилаю тепер до В. М. Меланку, щоб про все розмовилася, а В. М. не стережися її ні в чім, бо є вона вірна В-ій. М. і мені в усім. Прошу і сильно за ніжки В. М., моє серденько, обнявши, прошу не відкладай своєї обітниці».

«Моє серце коханеє!

Сама знаєш, як сердечне, шалено люблю В. М. і ще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість (було), щоб нехай їхала та жила у мене; тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно при такій злості і заїлості твоїх родичів. Прошу, моя любко, не відміняйся ні в чім, як уже непоєднократ слово своє і рученьку дала — єсь; а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду».

«Моє серденько!

Не маючи відомості про поводження В. М., — чи вже перестали В. М. мучити і катувати, — тепер від'їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю В-ій М-сті від'їздного [65] через Карпа, що прошу завдячно прийняти, а мене в неодмінній любові своїй ховати».

«Моє серденько!

Тяжко болію на теє, що сам не можу з В. М. обширно поговорити, що за відраду В. М. у теперішнім смутку учинити. Чого В. М. по мені потребуєш, скажи цій дівці. В остатку, коли вони, проклятії твої, тебе цураються, — іди в монастир, а я знатиму, що на той час з В. М. чинити. Чого треба — ще раз прошу повідомити мене В. М.».

«Моя сердечно коханая!

Тяжко зажурився я, почувши, що тая катівка не перестає В. М. мучити, як і вчора теє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити. То моя біда, що з В. М. слушного не маю часу про все переговорити. Більш від жалю не можу писати; тільки теє що що-небудь станеться, я поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всього добра не перестану, і повторе пишу не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам».

«Моя сердечне кохана!

Виджу, що В. М. у всім відмінилася своєю любов'ю давньою до мене. Як собі знаєш, воля твоя, чини що хочеш. Будеш потім того жалувати. Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, на той час, коли виходила ти з покою мурованого від мене, коли дав я тобі перстень діамантовий, клад, котрий ліпшого, дорожчого у себе не маю: «Що хоч сяк чи так буде, а любов між нами не відміниться».

«Моє серденько!

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помотатися, тільки ти мені руки зв'язала. Я з великою сердечною тоскницею жду від В. М. відомості, а в якім ділі, сама добре знаєш, тому вельми прошу, дай мені скорий отвіт на цеє моє писання, моє серденько».

«Моя сердечно кохана, наймиліша, найлюбезніша Мотронько!

Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серцю вашому відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: що мене — хоч будеш за мною, хоч не будеш — до смерті любити обіцяла. Спомни, на остаток, любезну нашу бесіду, коли ти бувала у мене на покою. Нехай Бог неправдивого карає, а я, — хоч любиш, хоч не любиш мене, — до смерті кохати не перестану на злість моїм ворогам. Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту учиню, а яку, сама побачиш.

Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають».

«Моя сердечно кохана Мотронько!

Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця — книжечку і обручник діамантовий, прошу теє завдання прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралові, ручки біленькі і всі принади [66] тільця біленького, моя любенько кохана».

— КІНЕЦЬ —