Моя неймовірна подруга

Дитинство. Історія про дона Акілле

Наша з Лілою дружба розпочалася тоді, коли ми вирішили піднятися темними сходами, що вели — сходинка за сходинкою, майданчик за майданчиком — до дверей квартири дона Акілле.

Пам’ятаю рожево-бузкове світло двору, запахи теплого весняного вечора. Наші мами готували вечерю, пора було розходитися по домівках, та ми затримувалися: як завжди мовчки, без єдиного слова, перевіряли одна одну на сміливість. Уже деякий час — у школі та поза школою — ми тільки це й робили. Ліла вставляла руку аж до передпліччя у чорний отвір стічної труби, а коли наставала моя черга, я з калатанням серця робила те саме, сподіваючись, що по руці не побіжать таргани і за неї не вкусять миші. Ліла здиралася по стіні будинку аж до вікна синьйори Спаньйоло, хапалася за залізний стрижень, до якого прив’язували мотузки для сушіння білизни, розгойдувалася і стрибала униз на бруківку; я відразу ж робила так само, хоча й боялася впасти та забитися. Ліла встромляла собі під шкіру поржавілу шпильку, яку невідомо коли знайшла на вулиці і ховала в кишені як подарунок від феї; я уважно дивилася, як залізний кінчик шпильки проколює в її долоні світлий тунель, а потім, коли вона виймала шпильку та протягувала її мені, робила так само.

Якоїсь миті Ліла поглянула на мене так, як могла дивитися тільки вона, — пильно, з примруженими очима — і рушила у напрямку до будинку, де жив дон Акілле. Від страху в мене аж похолонуло все всередині. Дон Акілле був страховиськом з дитячих казок, мені суворо забороняли наближатися до нього, розмовляти з ним, дивитися на нього чи підглядати за ним; треба було поводитися так, наче ні він, ні його сім’я взагалі не існували. У моїй родині, і не тільки у моїй, його боялися й ненавиділи, не знаю навіть чому. Мій батько говорив про нього так, що я уявляла собі якесь величезне розлючене чудовисько, покрите ліловими пухирями, незважаючи на частку «дон» перед прізвищем, що завжди викликала в мене непохитну повагу. Невідомо, з чого була зроблена та істота — із заліза, скла чи кропиви, — але вона була живою, дихала, а з ніздрів та рота в неї пашіло полум’я. Я думала, що навіть якби я побачила дона Акілле здаля, він би пирснув мені в очі чимось їдким і пекучим. А якби я ще насмілилася наблизитися до дверей його дому, то він би мене вбив.

Я зачекала трохи, сподіваючись, що Ліла передумає та повернеться. Я знала, що вона мала на думці, та все ж сподівалася, що вона забуде. Даремно. Вуличні ліхтарі ще не увімкнули, світло на сходах теж. Із вікон квартир лунали роздратовані голоси. Щоб наздогнати Лілу, мені довелося б із сіро-блакитного двору ступити в чорноту під’їзду. Коли я нарешті зібралася з духом, то спочатку нічого не побачила в темряві і відчула лише запах дрантя та дусту. Згодом, коли мої очі дещо звикли до темряви, я розгледіла Лілу, яка сиділа на першій сходинці нижнього сходового майданчика. Вона підвелася, і ми почали підніматися нагору.

Ми йшли, тримаючись ближче до стіни, Ліла на дві сходинки вище, я — на дві сходинки нижче, в полоні сумніву: нагнати її чи відстати ще більше. Ті відчуття добре викарбувалися в моїй пам’яті: дотик плечем до стіни з облупленою фарбою, східці, які здавалися дуже високими, набагато вищими від тих, що були в нашому будинку. Мене трусило від страху. Коли до нас долинав ледь чутний далекий шум чиїхось кроків чи гомін голосів, здавалося, що це дон Акілле підкрадається ззаду по сходах чи йде нам назустріч з довгим ножем, яким розчиняють курку. У повітрі відчувався запах жареного часнику. Марія, дружина дона Акілле, кинула б мене на сковорідку з киплячою олією, їхні діти мене б з’їли, а дон Акілле обсмоктав би голову, як це робить мій батько, коли їсть рибу-султанку.

Ми раз за разом зупинялися, і я все ще сподівалася, що Ліла вирішить повернутися. Не знаю, як почувалася вона, а мене покрив холодний піт. Ліла часто поглядала догори; хтозна, що вона там видивлялася, адже крім невеличких сірих віконець на сходових майданчиках нічого не було видно. Раптом увімкнулося світло на сходах, але покриті пилом лампочки горіли тьмяно, залишаючи великі ділянки сходів у тіні, де, напевне, причаїлася небезпека. Ми завмерли на місці, щоб зрозуміти, чи то бува не дон Акілле увімкнув світло, але нічого не почули: ні кроків, ні скрипу дверей. Згодом Ліла знову рушила вперед, а я — за нею.

Вона була впевнена, що робила щось важливе та необхідне; щодо мене — я взагалі втратила почуття здорового глузду і була там, мабуть, лише для того, щоб бути поряд з нею. Ми повільно підіймалися назустріч найбільшому на той час жахові в нашому житті, ми йшли, щоб зазирнути в обличчя власним страхіттям.

На четвертому прогоні Ліла повелася несподівано. Вона зупинилася, зачекала на мене, а коли я вже була поряд — простягла мені руку. Цей жест назавжди змінив наші стосунки.

То була її вина. Незадовго перед тим — може, за десять днів чи за місяць, бо тоді ми не дуже надавали значення часові — вона взяла мою ляльку й нишком кинула у підвал. Цього разу нам довелося підніматися нагору, назустріч нашому страхові, а тоді ми змушені були спускатися, ще й бігом, до чогось незвіданого. Вгорі, внизу — нам завжди здавалося, що звідусіль на нас чекає щось страшне, щось таке, що існувало ще до нашої появи, але чекало саме на нас. Коли живеш ще так мало на світі, то важко буває зрозуміти природу власних почуттів і страхів, а може, ти навіть і не намагаєшся її зрозуміти. Дорослі, чекаючи на завтра, живуть сьогоднішнім, де вже було вчора, позавчора або щонайбільше минулий тиждень, — про далі вони не хочуть навіть думати. Діти не розуміють значення слів «учора», «позавчора», ба навіть «завтра»; для них існує тільки «зараз, у цю хвилину»: ось ця дорога, ось ці двері будинку, ось ці сходи, ось мама, ось тато, ось день, а ось ніч. Я була ще зовсім мала, і на той час навіть моя лялька знала більше, аніж я. Я розмовляла з нею, а вона — зі мною. У неї було целулоїдне обличчя з такими ж целулоїдними очима та волоссям. Одягнута вона була у блакитну сукенку, яку їй пошила моя мати в один з рідких щасливих моментів гарного настрою, і вигляд у тієї ляльки був чудовий. А от лялька Ліли мені здавалася гидкою та брудною, з тулубом із пожовтілого клаптя тканини, набитого тирсою. Наші ляльки переглядалися, придивлялися одна до одної, але у будь-яку мить готові були втекти до нас на руки, якщо вдарить гроза чи розпочнеться буря, або якщо хтось більший та сильніший, з великими гострими зубами, захоче їх ухопити.

Ми обидві гралися у дворі, але окремо. Ліла сідала на землі з одного боку від підвального вікна, а я — з іншого. Те місце нам припало до вподоби передусім тому, що там, на цементному підвіконні між ґратами вікна, завішеними сіткою, можна було розкласти і речі Тіни, моєї ляльки, і ті, що належали Ну, — ляльці Ліли. Ми розкладали камінці, кришечки від пляшок з газованою водою, квітки, цвяхи, скляні скалки. Те, що Ліла говорила своїй Ну, я повторювала тихенько Тіні, дещо змінюючи слова. Якщо вона брала кришечку та одягала її на голову своїй ляльці, мов капелюшок, то і я говорила Тіні на діалекті: «Тіно, надінь корону, а то змерзнеш». Якщо Ну гралася в класики на руках у Ліли, то згодом і Тіна робила те саме. Але доти ми ще ні разу не гралися разом. Навіть те місце ми вибирали, не домовляючись між собою. Ліла йшла туди, а я ходила кругами, наче збиралася податися кудись в інше місце. А потім, мовби випадково, теж усідалася біля вікна, але з іншого боку.

Найбільше нас приваблював там струмінь холодного повітря, що линув з підвалу, даруючи прохолоду весною та влітку. А ще нам подобалися ґрати з павутинням, темрява, а також густа сітка, поруділа від іржі, із загнутими як з мого боку, так і з боку Ліли краями, через отвори можна було кидати в темряву підвалу камінці, а потім прислухатися до звуку їхнього падіння. Там було гарно і страшно. Через ті діри темрява могла зненацька вхопити ляльок, що інколи були у безпеці в нас на руках, але зазвичай навмисне лежали коло кручених ґрат, а отже — на протязі підвалу, неподалік від загрозливих звуків, що лунали з нього: шурхоту, скрипу, скреготіння.

Ну й Тіна не були щасливі. Ті страхи, які ми відчували щодня, були і їхніми теж. Ми мало довіряли світлій стороні світу навколо нас: камінню, будинкам, природі, людям вдома та на вулиці. Підсвідомо ми відчували, що у них є ще й темна сторона, поки що приховані від нас почуття, які ось-ось можуть вирватися на волю. А тому ми наділяли чорні отвори, що вели до підвалів будинків нашого району, усіма тими якостями, що так лякали нас при денному світлі. Дон Акілле, наприклад, був не лише у своєму домі на верхньому поверсі, але й там, унизу, — найстрашніший з павуків, найбільший з пацюків — химерна істота, що могла втілитися у будь-що. Ми уявляли його собі з відкритою пащею, довгими звіриними іклами, з тулубом з лискучого каміння та отруйних трав, завжди готового загребти у свою чорну торбу все, що ми кидали через ґрати. Та торба була однією з основних прикмет дона Акілле, він завжди носив її з собою, навіть вдома, і пхав туди все підряд — і живе, і мертве.

Ліла знала, як я боялася, бо моя лялька розказувала про це вголос. І саме тому, саме того дня, коли ми мовчки, лише після кількох поглядів та жестів вперше обмінялися ляльками, Ліла, тільки-но Тіна потрапила їй до рук, проштовхнула її через ґрати і впустила в темряву.

Ліла з’явилася у моєму житті ще в першому класі й відразу ж приголомшила своєю злістю. Ми всі були дещо вредні в тому класі, але тільки тоді, коли нас не бачила вчителька Олів’єро. А от Ліла була вредна завжди. Якось вона розірвала на дрібні шматочки лист промокального паперу, упхала ті шматочки у дірку для чорнила, а потім почала виловлювати їх пером та пуляти ними в інших. Мені дісталося двічі у волосся й один раз на білий комірець. Учителька гаркнула на неї так, як вміла робити тільки вона, своїм різким і пронизливим голосом, що доводив нас до переляку, та наказала відразу ж іти на місце для покарання за дошкою. Ліла не послухалася; здавалося, що вона навіть не злякалася, і продовжувала кидатися брудними від чорнила паперовими кульками. Тоді вчителька Олів’єро, огрядна жінка, що здавалася нам тоді геть старою, хоча їй було лише трохи за сорок, зійшла з кафедри й рушила з погрозливим виглядом до Ліли, але перечепилася невідомо через що, втратила рівновагу і впала, вдарившись обличчям об край парти. Вона лежала на підлозі не рухаючись, як мертва.

Що сталося після того — я не пам’ятаю; пам’ятаю лише нерухоме тіло вчительки, мов кимось кинутий темний лантух, та Лілу, яка невідривно дивилася на нього з серйозним виразом обличчя.

І таких випадків я пам’ятаю багато. Ми жили у світі, де і дітлахи, і дорослі часто ранилися, з ран текла кров, потім вони гноїлися, інколи це закінчувалося смертю. Одна з дочок синьйори Ассунти, зеленярки, поранилася цвяхом, а згодом померла від правцю. Найменший син синьйори Спаньйоло помер від крупу горла. Мій двоюрідний брат, якому було вже двадцять років, якось вранці пішов на розчищення руїн, а ввечері вже був мертвий, бо його розчавило під завалом так, що кров текла з вух та рота. Мій дід, батько матері, загинув на будівництві, бо впав з висоти. У батька синьйора Пелузо не було руки, йому її відірвало токарним верстатом. Сестра Джузеппіни, дружини синьйора Пелузо, померла від туберкульозу у двадцять два роки. Старший син дона Акілле — я ніколи його не бачила, хоча мені й здається, що я його пам’ятаю, — пішов на війну і там помер двічі: спочатку потонув у Тихому океані, а потім його з’їли акули. Уся родина Мельхіорів загинула під бомбардуванням, міцно обіймаючи одне одного та волаючи від страху. Старенька синьйора Клорінда померла, бо надихалася якогось отруйного газу. Джанніно, що вчився в четвертому класі, коли ми були ще в першому, одного дня загинув, бо знайшов бомбу і доторкнувся до неї. Луїджину, з якою ми, здається, гралися разом у дворі, а може й ні, убив висипний тиф. Наш світ був таким — наповненим страшними словами, які несли смерть: круп, правець, висипний тиф, отруйний газ, війна, токарний верстат, руїни, робота, бомбардування, бомба, туберкульоз, нагнивання. Думаю, страхи, що супроводжували мене все життя, пов’язані з тими словами й тими роками.

Померти можна було навіть від чогось такого, що на перший погляд здавалося цілком нормальним. Наприклад, якщо спочатку дуже пропотіти, а потім напитися холодної води з-під крану і не помочити перед цим зап’ястя; траплялося, що у такому випадку через деякий час тіло покривалося червоними цятками, починався кашель, а ще згодом ставало важко дихати. Ще можна було померти, якщо поїсти чорних черешень і не виплюнути кісточки. Помирали й від того, що, жуючи американську жуйку, випадково її ковтали. А ще частіше помирали від удару у скроню. Скроня — то було дуже вразливе місце, яке ми оберігали особливо пильно. Досить було звичайного удару камінцем, а бійки із застосуванням каміння тоді були звичайною справою. На виході зі школи на нас нерідко чекала банда хлопчаків з округи на чолі з ватажком, якого звали Енцо або Енцуччо, — одного з дітей зеленярки Ассунти. Ті хлопчаки, побачивши нас, відразу ж починали закидувати камінням. Їх брала злість тому, що ми, дівчатка, вчилися краще за них. Коли розпочинався такий обстріл грудками та камінням, ми всі намагалися втекти, але Ліла не тікала, а продовжувала йти звичайним кроком, а інколи навіть зупинялася. Вона була дуже хитра, і їй вдавалося вирахувати траєкторію польоту каміння і спокійним, виваженим рухом вчасно відступити. У Ліли був старший брат; мабуть, вона навчилася у нього, як поводитися в такій ситуації; не можу сказати напевне, адже в мене не було старшого брата, тільки менші, а від них я мало чого могла навчитися. В усякому разі, коли я бачила, що вона відставала від решти дівчат, то теж зупинялася, щоб зачекати, хоча мені й було дуже страшно.

Уже тоді якесь внутрішнє відчуття не дозволяло мені залишити її одну напризволяще. Я її майже не знала, ми ні разу не перемовилися навіть словом, хоча й постійно змагалися одна з одною, у школі й поза школою. Підсвідомо я відчувала, що якби я втекла разом з іншими, то у Ліли залишилася б якась важлива частка мене, яку вона мені більше б ніколи не повернула.

Спочатку я завертала за ріг школи та виглядала звідти, щоб побачити, чи йде Ліла. Потім, якщо вона зупинялася, я змушувала себе повернутися до неї, подавала їй каміння або й сама теж кидала у відповідь на обстріли хлопчаків. Але я робила це без особливої охоти чи переконання; багато чого в житті я робила теж без охоти та без переконання; я завжди сприймала всі свої вчинки дещо відсторонено, немовби мова йшла не про мене, а про когось іншого. А от Ліла вже змалечку — зараз не можу сказати, з якого віку, років з шести чи з семи, а може, коли ми разом пішли до дона Акілле сходами, отже, з восьми чи з дев’яти — мала цю неймовірну впевненість та рішучість у своїх діях. Коли вона торкалася чогось — пера для письма з трикольоровим стрижнем, каменюки чи поруччя темних сходів — відразу ж було ясно, що все, що вона робила потім, — різким точним рухом вганяла перо у дерев’яну парту, пуляла вимазаними чорнилом паперовими кульками, кидала каміння у місцевих хлопчаків, піднімалася у темряві до домівки дона Акілле — робилося нею без найменшого вагання.

Гурт хлопчаків прибував від залізничного насипу, де попередньо набирав запас щебеню з колій. Особливо небезпечним був їхній ватажок Енцо: з коротким білявим волоссям та світлими очима, старший за нас на три роки, він учився абияк, а тому по кілька років сидів в одному класі. Зате він дуже влучно кидав гострі камінці. А Ліла чекала на його атаки, щоб вчасно відсторонитися, що лютило його ще дужче, а також відповідала не менш небезпечними кидками. Якось ми влучили йому прямо в праву ногу. Я кажу «ми влучили», тому що саме я подала Лілі плаский камінь з гострими краями. Він пройшовся по шкірі Енцо мов лезо, залишивши поріз, з якого відразу ж потекла кров. Він глянув на поранену ногу. Ще й досі у мене перед очима та сцена: у руці між великим і вказівним пальцями він стискав камінь, який збирався кинути, рука вже була заведена назад для кидка, і в цю мить він завмер від несподіванки. Усі хлопці з його ватаги теж дивилися на кров, не вірячи своїм очам. Ліла ж ніяк не виявила свого задоволення від влучного кидка, а лише нахилилася за новим камінцем. Я вхопила її за руку; то був наш перший дотик, швидкий і похапливий. Я розуміла, що тепер гурт шаленітиме від люті, і хотіла, щоб ми відступили. Але часу на це більше не було. Енцо, незважаючи на кровотечу на щиколотці, прийшов до тями й кинув камінь, що тримав у руці. Я все ще тримала Лілу за руку, коли камінь вдарив їй просто у лоб, і вона впала на бруківку з розбитою головою.

Кров. Зазвичай вона проливалася після гучних сварок, під час яких лунали страшні прокляття та грубі образи. Порядок завжди був незмінним. Мій батько, який здавався спокійною та доброю людиною, розверзався нестримним потоком лайки та погроз, якщо хтось, на його погляд, не заслуговував жити на цьому світі. Особливо він незлюбив дона Акілле. Для нього у батька завжди були заготовлені пара прокльонів, і мені не раз доводилося закривати вуха долонями, щоб не червоніти від почутого. У розмовах з матір’ю він називав дона Акілле «твій двоюрідний брат», а та відразу ж цуралася цих кровних зв’язків (насправді вони були дуже далекими), чим збільшувала дозу матюків. Мене лякала їхня злість, а ще більше мене лякало те, що дон Акілле, можливо, має такі вуха, що може почути ті лайки навіть здалеку. Я боялася, що він прийде і повбиває їх.

Та все ж найлютішим ворогом дона Акілле був не мій батько, а пан Пелузо, умілий столяр, у кишенях якого завжди гуляв вітер, бо все, що він заробляв у своїй майстерні, відразу ж витрачав на гральні автомати у барі «Солара». Пелузо був батьком нашої однокласниці Кармели, а також старшого за нас хлопця Пасквале та ще двох менших хлопчиків, з якими ми з Лілою інколи гралися разом і які завжди намагалися у нас щось вкрасти: ручку, гумку, айвове варення, — так що постійно поверталися додому в синцях після наших стусанів.

Кожного разу, коли нам доводилося бачити пана Пелузо, він здавався втіленням абсолютного розпачу. З одного боку, він спускав усі гроші на гральних автоматах, а з іншого — картав себе привселюдно, бо не знав, як прогодувати сім’ю. З невідомих мені причин в усіх своїх нещастях він звинувачував дона Акілле. Він стверджував, що той нишком забрав усі столярські знаряддя та інструменти з майстерні, наче його тіло було з магніту та притягло їх до себе; а без знарядь та інструментів майстерня ні на що не годилася. Потім казав, що дон Акілле забрав і саму майстерню та перетворив її на м’ясну лавку. Малою я часто уявляла собі, як кліщі, пилка, обценьки, молоток, лещата та тисячі й тисячі цвяхів, мов металічний бджолиний рій, летять до дона Акілле, а потім затягуються у чорну матерію, з якої зроблене його тіло. А ще мені роками здавалося, що з того тіла, такого незграбного та наповненого всякою всячиною, ось-ось вискочать ковбаси, головки сиру, сардельки, смалець та шинка, а потім знову роєм знімуться догори.

Щось сталося у страшні роки в минулому. Дон Акілле, напевне, виявив свою лиху природу ще раніше, ніж ми народилися. Раніше. Ліла часто промовляла це слово у школі та поза школою. Та, здавалося, її мало турбувало те, що сталося до нас. Бентежило, а часто й дратувало, її інше: про це «раніше» дорослі зазвичай мовчали або розмовляли дуже неохоче, наче його зовсім не було. Коли ми з Лілою стали подругами, вона так часто говорила про це незрозуміле «раніше за нас», що передала своє роздратування і мені. Той проміжок часу, коли нас ще не було, напевне, тривав дуже довго; дон Акілле встиг показати всім, яким він був насправді: люте страховисько, чи то тварюка, чи то скеля, що висмоктувала кров у всіх навколо, а сама лишалася неушкодженою, може, навіть взагалі невразливою.

Ми з Лілою були, здається, вже в другому класі, але ще не спілкувалися, коли рознеслася чутка, що якраз навпроти церкви Святого Сімейства, коли всі виходили із церкви після служби, синьйор Пелузо почав кричати на дона Акілле, обливаючи його лайкою. А той відійшов від своєї сім’ї — старшого сина Стефано, Пінуччи, Альфонсо (нашого однолітка) та дружини, — і на якусь мить перетворився на жахливе чудовисько, кинувся до Пелузо, вхопив його за петельки, підняв і гепнув об стовбур дерева, під яким той бідолаха лишився лежати непритомний, увесь у крові, що витікала з ран на голові та всьому тілі, і не міг навіть покликати на допомогу.

Наше дитинство не викликає в мене ностальгії: надто багато було в ньому насильства. Насильство було скрізь — удома й на вулиці, але, здається, тоді мені ніколи не спадало на думку, що наше життя було якимось особливо поганим. Життя було саме таким і крапка; ми росли з думкою про те, що треба його ускладнити іншим, перш ніж вони ускладнять його нам. Звичайно, мені подобалися всі ті ввічливі манери, яких нас навчали вчителька та священик, але в душі я розуміла, що вони зовсім не пасували до нашого району, навіть для дівчинки. Жінки билися між собою ще лютіше, ніж чоловіки, вчеплювалися одна одній у волосся, завдавали болю. Завдавати болю — то було якоюсь хворобою. Коли я була ще маленька, то уявляла собі таких манюніх тваринок, майже невидимих, які щоночі приходили до нашого району — виповзали з озера, зі старих вагонів за залізничним насипом, зі сморідної трави, що називають смердючкою, з жаб, ящірок, мух, каміння, пилу, — і потім залазили у воду та їжу, від чого наші мами та бабусі ставали злими, мов голодні собаки. Вони заражалися більше, ніж чоловіки, тому що чоловіки хоч і гнівалися постійно, та все ж згодом заспокоювалися, тоді як жінки, що зовні здавалися мовчазними і мирними, коли розлючувалися, у своїй люті йшли до кінця, і ніщо не могло їх спинити.

Ліла була дуже вражена тим, що сталося з Меліною Каппуччо, яка приходилася далекою родичкою її матері. І я теж. Меліна жила в тому ж будинку, що і мої батьки: ми на другому поверсі, а вона — на третьому. Років їй було за тридцять, вона мала шістьох дітей, але здавалася геть старою. Її чоловік був того ж віку, що й вона, працював на базарі, розвантажуючи ящики з овочами та фруктами. Я пам’ятаю його низеньким й опецькуватим чоловічком, але з приємним та повним гідності обличчям. Одної ночі він вийшов із дому і більше не повернувся: чи то його вбили, чи то він сам помер від утоми. На його похорони прийшли майже всі жителі району, включаючи моїх батьків і батьків Ліли. Минуло небагато часу, і в Меліну немов щось вселилося. Зовні вона була такою ж, як і раніше: худорлявою жінкою з великим носом, сивим прямим волоссям, що звисало пасмами, різким голосом, яким вона щовечора кликала додому дітей, одного за одним, розтягуючи їхні імена чи то від злості, чи то від відчаю: «А-а-ада-а-а, Мі-і-і-ке-е-е!» Спочатку їй дуже допомагав Донато Сарраторе — сусід, що жив якраз над нею, на останньому, четвертому поверсі. Донато був ревним прихожанином церкви Святого Сімейства і, як усякий набожний християнин, робив усе можливе, щоб зібрати для Меліни та її дітей трохи грошей, одягу та взуття, а для старшого сина Антоніо знайшов роботу в автомайстерні, що належала Ґоррезіо, його знайомому. Меліна була йому так вдячна, що ця подяка в душі бідолашної жінки переросла у кохання, у пристрасть. Невідомо, чи сам Сарраторе це розумів. Він був привітним, але й дуже серйозним чоловіком, про яких кажуть «дім, церква, робота», працював у штаті Державної залізничної компанії, з постійною зарплатою, на яку могли достойно прожити його дружина Лідія та п’ятеро дітей, найстаршого з яких звали Ніно. Коли він не був на роботі, подорожуючи на поїзді за маршрутом Неаполь—Паола і назад, то увесь час щось лагодив та ремонтував вдома, ходив у крамницю по покупки, возив на прогулянку у візочку найменшого з дітей. Для нашого району це було незвично. Нікому не спадало на думку, що Донато робив це, щоб допомогти дружині. Ні! Усі чоловіки з навколишніх будинків, а перш за все мій батько, вважали, що йому подобалося вдавати з себе жінку, до того ж він писав вірші й залюбки читав їх усім підряд. Не спадало це на думку навіть Меліні. Вдова вбила собі у голову, що він через доброту свою потрапив під каблук дружини, а тому вирішила люто боротися з Лідією Сарраторе, щоб звільнити його від такого ярма та надати йому можливість жити з нею, Меліною. Війна, що розпочалася між двома жінками, спочатку здавалася мені смішною, про неї плескали язиками і вдома, і на вулиці. Якщо Лідія розвішувала випрані простирадла сушитися, Меліна залазила ногами на підвіконня й вимазувала їх горілою, покритою сажею очеретиною. Якщо Лідія проходила під вікнами, Меліна або плювала їй на голову, або виливала на неї відро з помиями. Якщо Лідія, яка жила зверху, вдень ходила по дому, гучно стукаючи підборами, а її діти здіймали гамір, то Меліна у відповідь усю ніч гамселила шваброю по стелі. Сарраторе робив усе можливе, щоб примирити жінок, але він був надто м’яким по натурі, надто ввічливим. Так, образа за образою, жінки почали обзивати одна одну огидними грубими словами, коли випадково зустрічалися на вулиці чи на сходах. Саме тоді вони почали лякати мене. Одна з багатьох страшних сцен з мого дитинства починається з криків Меліни та Лідії, з лайок та образ, що лунають з вікон, а згодом — на сходах. Потім моя мати біжить до дверей, відчиняє їх і виглядає у коридор, а ми, діти, виглядаємо за нею. І закінчується ця сцена видовищем, яке ще й зараз мені здається нестерпним: дві сусідки, вчепившись одна в одну, котяться вниз сходами, і голова Меліни б’ється об підлогу сходового майданчика, всього лише за кілька сантиметрів від моїх черевиків, наче жовта диня, що випала у когось з рук.

Не знаю, чому ми, діти, у той час були на стороні Лідії Сарраторе. Може, тому що вона була гарнішою, з білявим волоссям. А може, тому що Донато був її чоловіком, і ми розуміли, що Меліна хоче його в неї відбити. А може, тому що діти Меліни були обірваними та брудними, тоді як діти Лідії були завжди вимиті, причесані, а перш за все — Ніно, на кілька років старший за нас, він був дуже гарним і нам подобався. Одна лише Ліла була за Меліну, але не пояснювала нам, чому. Тільки обмовилася якось, що якби Лідію Сарраторе прибили, то так би їй і треба було. А я подумала про себе, що вона так казала, бо й сама була трохи вредною в душі, а ще тому, що вона і Меліна були далекими родичами.

Одного разу ми поверталися зі школи гуртом, четверо чи п’ятеро дівчаток. Разом з нами була і Маріза Сарраторе, яка не те щоб нам дуже подобалася, але ми приймали її до себе, бо так сподівалися потоваришувати з її старшим братом Ніно. Саме вона першою помітила Меліну. Жінка повільно йшла по інший бік дороги, в одній руці вона несла пакунок, а іншою раз по раз брала з нього шматочок і клала собі до рота. Маріза вказала на неї пальцем, назвавши шльондрою, але без особливої зневаги в голосі, просто повторивши те, що чула від матері. Ліла, незважаючи на те що була меншою ростом і тендітнішою, відразу ж заліпила їй такого ляпаса, що та впала на землю. Причому діяла вона спокійно, як завжди в таких випадках насильства, не проронивши ні слова, ні спершу, ні потім, без будь-якого попередження чи злого виразу на обличчі, холоднокровно і рішуче.

Я першою підбігла до Марізи, яка вже плакала, допомогла їй підвестися, а потім повернулася, щоб поглянути, що робить Ліла. Та зійшла з тротуару і переходила вулицю в напрямку Меліни, не звертаючи уваги на вантажівки, які мчали по дорозі. Я побачила в ній — більше в її поведінці, аніж у виразі обличчя — щось таке, що мене стривожило, щось таке, що навіть сьогодні я не можу визначити напевне. Скажу так: незважаючи на те, що вона рухалася, переходячи дорогу, — маленька, смаглява, нервова, — незважаючи на те, що робила вона це зі звичною притаманною їй рішучістю, вона була непорушна. Непорушна у ставленні до того, що робила родичка її матері, непорушна в жалю, непорушна, немов закам’янілий соляний стовп. Спільниця. Єдине ціле з Меліною, яка тримала на долоні м’яке темне мило, щойно куплене у підвалі дона Карло, відламувала від нього шматочки іншою рукою і їла.

У той день, коли вчителька Олів’єро впала з кафедри і вдарилася вилицею об парту, мені здалося, як я вже казала, що вона померла на робочому місці, як це сталося з моїм дідом чи чоловіком Меліни. А тому я подумала, що, як наслідок, тепер і Ліла має померти після свого страшного вчинку. Але протягом наступного проміжку часу, довгого чи короткого, не сталося нічого. Вони просто зникли обидві — учителька та учениця — з наших днів та з нашої пам’яті.

І раптом усе змінилося. Учителька Олів’єро повернулася до школи жива-здорова й взялася не карати Лілу, що було б зрозуміло, а розхвалювати її.

Ця нова фаза розпочалася після того, як до школи викликали матір Ліли, синьйору Черулло. Одного ранку у двері постукав служник і повідомив, що та прийшла. Відразу ж потому до класу зайшла Нунція Черулло, яку годі було впізнати. Вона, що зазвичай, як і всі жінки району, одягалася в старе плаття та зачовгані капці, з’явилася на порозі у святковому вбранні (для весілля, причащання, посвячення, похорону) — вся у чорному, з лискучою чорною сумкою, у черевиках на невисоких підборах, що немилосердно здавлювали розпухлі ноги, — і піднесла вчительці два паперові згортки: один з цукром, а інший — з кавою.

Учителька охоче прийняла подарунки, а потім сказала їй та всьому класові, дивлячись на Лілу, яка не підводила очей від парти, декілька фраз, загальний зміст яких мене збентежив. Ми були у першому класі. Ми лише розпочали вчити алфавіт та рахувати від одного до десяти. Найкращою ученицею в класі була я, бо вже знала всі літери, вміла рахувати «один, два, три, чотири» і так далі, мене увесь час хвалили за каліграфію, я постійно вигравала трикольорові нашивки, які шила для нас вчителька. Незважаючи на це, Олів’єро несподівано повідомила (хоча саме через Лілу вона впала й потрапила до лікарні), що найкращою з нас була Ліла. То правда, що вона була найбільш неслухняною. Правда, що повела себе дуже погано, кидаючи в нас вимазані чорнилом паперові кульки. Правда, що якби ця дівчинка не поводилась так недисципліновано, то вона, наша вчителька, не впала б з кафедри та не вдарилась би вилицею. Правда, що їй доводиться постійно карати Лілу дерев’яною указкою або ставити на коліна на зерно за дошку. Але як вчительку і як людину, її дуже потішило те, про що вона дізналася кілька днів тому, зовсім випадково.

Тут вона замовкла, немовби їй бракувало слів або наче вона хотіла показати матері Ліли і нам, що майже завжди факти важать більше, ніж слова. Вона взяла у руку крейду і написала на дошці (зараз я вже не пам’ятаю, що саме, бо тоді я сама ще не вміла читати; отже я вигадаю слово, яке вона написала) «сонце». Потім запитала у Ліли:

— Черулло, що тут написано?

У класі зависла зацікавлена тиша. Ліла ледве посміхнулася, майже скривилася, різко нахилилася у бік товаришки по парті, яка сердито відштовхнула її. Потім прочитала невдоволеним тоном:

— Сонце.

Нунція Черулло поглянула на вчительку, в її погляді читалася невпевненість, майже страх. У першу мить Олів’єро, здавалося, не розуміла, чому в очах матері не було такого ж захоплення. Потім вона здогадалася, що Нунція, напевне, сама не вміла читати або не була впевнена у тому, що на дошці було написано саме «сонце», і нахмурилася. Отже, з одного боку — щоб пояснити все синьйорі Черулло, з іншого боку — щоб похвалити нашу товаришку, сказала Лілі:

— Молодець, тут написано саме «сонце».

Потім наказала:

— Йди сюди, Черулло, йди до дошки.

Ліла неохоче вийшла до дошки, учителька простягнула їй крейду.

— Пиши, — промовила вчителька, — «крейда».

Ліла зосереджено, невпевненим почерком, де одна літера здиралася вище, а інша стрибала донизу, написала: «креіда».

Олів’єро переправила «і» на «й», а пані Черулло, побачивши це, докірливо зауважила дочці:

— Ти помилилася.

Але вчителька відразу заперечила:

— Ні-ні, звичайно, Лілі треба ще працювати, це так, але вона вже вміє писати. Хто її навчив?

Синьйора Черулло потупила очі:

— Я — ні.

— Але у вас вдома або у вашому будинку є хтось, хто міг би це зробити?

Нунція енергійно захитала головою.

Тоді вчителька звернулася до Ліли та з безпосереднім захопленням запитала її перед нами всіма:

— Хто навчив тебе читати й писати, Черулло?

Черулло, маленька, чорнява, з чорними очима та в чорному фартушку, з рожевим бантом на шиї і всього шести літ, відповіла:

— Я сама.

Якщо вірити Ріно, старшому братові Ліли, дівчинка навчилася читати, коли їй було років зо три, розглядаючи літери та малюнки в його абетці. Вона усідалася поряд з Ріно в кухні, коли той робив уроки, і вчилася більше, ніж він.

Ріно був майже на шість років старший за Лілу, це був відчайдушний хлопець, завжди найкращий в усіх іграх у дворі, особливо у кидках струммоло.[2] Але читати, писати, рахувати, вчити вірші напам’ять — то були забавки не для нього. Коли йому ще не виповнилося десяти, його батько, Фернандо, вирішив навчити сина чоботарського ремесла і почав брати з собою щодня до своєї взуттєвої майстерні, яка більше нагадувала собачу будку і тулилася в одному з провулків через дорогу. Ми, дівчатка, при зустрічі відчували, як від нього тхнуло брудними ногами, старою шкірою, гуталіном, а тому насміхалися з нього, прозиваючи «полатайком». Можливо, тому він хотів переконати всіх у своїй причетності до здібностей сестри. Насправді у нього її ніколи не було, тієї абетки, та й не сидів від над нею ні хвилини, і ніколи — за уроками. А тому неможливо, щоб Ліла навчилася чогось завдяки його завзятості до навчання. Більш ймовірно, що вона сама швидко зрозуміла принципи та правила читання, розглядаючи старі газети, у які клієнти загортали старі черевики та які батько інколи приносив додому, щоб почитати родині про найцікавіші події.

Хай хоч як, але факт залишався фактом: Ліла вміла читати й писати, і від того похмурого дня, коли вчителька нам про це повідомила, у моїй пам’яті залишилося відчуття слабкості, викликане цією новиною. З першого ж дня школа мені здавалася значно кращим місцем, аніж моя домівка. Для мене то було найбезпечніше місце у всьому районі, куди я йшла з великим задоволенням. Я завжди була дуже уважною на уроках, ретельно виконувала все, що нам задавали, охоче вчилася. Та найбільше мені хотілося подобатися вчительці, подобатися усім. У батька я була любимочка, та й брати з сестрою мене любили. Гірше було з матір’ю, з нею стосунки ніколи не складалися. Здавалося, що вже тоді, коли мені було всього шість з лишком років, вона робила все можливе, щоб переконати мене у тому, що я надто легковажно ставлюся до життя. Я їй не подобалася, але й вона у мене не викликала симпатії. Мене відштовхувала її зовнішність, і вона, можливо, це відчувала. Вона була дорідною жінкою зі світлим волоссям і блакитними очима. Але оте її косе праве око — ніколи не вгадаєш, куди саме воно дивиться. Та ще й права нога не така як треба, мати називала її «хворою ногою». Вона кульгала, і її хода мене бентежила, особливо вночі, коли вона не могла заснути, а тому ходила туди-сюди, по коридору до кухні й назад. Інколи чувся роздратований тупіт: то мати давила ногами тарганів, що залазили знадвору через вхідні двері; я уявляла собі її розлючений погляд, як той, яким вона дивилася на мене, коли сердилася.

Вона, напевне, не почувалася щасливою: домашня робота не давала їй спочинку, і грошей завжди не вистачало. Вона часто сердилася на батька, який працював вахтером у мерії, кричала, що йому слід придумати щось, бо так далі жити не можна. Вони сварилися. І оскільки батько ніколи не підвищував голосу, навіть коли йому уривався терпець, то я завжди була на його боці, проти неї, хоча інколи він її бив, та й на мене міг сваритися. Саме він, а не мати, сказав мені у перший день школи:

— Ленуччо, слухайся вчительку, і ми дамо тобі змогу вчитися. Але якщо ти не будеш старатися, то татові потрібна допомога — підеш працювати.

Ті слова мене дуже перелякали, і незважаючи на те, що то він їх мені сказав, пролунали вони так, немовби то мати його намовила, зобов’язала. Я пообіцяла їм обом, що буду старатися. І з самого початку мої справи в школі пішли так добре, що вчителька мені часто казала:

— Ґреко, іди сюди, сядь коло мене.

То була велика почесть. Біля вчительки Олів’єро завжди стояв порожній стілець, на який вона садовила найкращих учнів, — щось на кшталт винагороди. Спершу я постійно на ньому сиділа. Вона нагороджувала мене купою заохочувальних слів, розхвалювала мої білі кучері, так додавала духу старатися — на відміну від матері, яка, коли я була вдома, покривала мене докорами, інколи образами, від яких у мене виникало бажання забитися у темний куток, де б вона мене ніколи більше не знайшла. А потім так сталося, що до нас у клас прийшла синьйора Черулло, і вчителька Олів’єро повідомила нам, що Ліла знала та вміла вже набагато більше, ніж ми. І не лише це: усе частіше вона кликала сісти біля неї не мене, а її. Які почуття викликало у мене те пониження — не знаю; мені важко тепер відверто та ясно визначити, що саме я відчувала. Спочатку — нічого, трішки заздрощів, як і у всіх. Але я впевнена, що саме у той період у мене з’явився страх. Я боялася, що з моїми ногами щось не те, і що я у будь-яку мить можу скульгавіти. Я прокидалася із цією думкою і відразу зіскакувала з ліжка, щоб переконатися у тому, що з ногами в мене все гаразд. Отже, я приписувала вину за свій страх Лілі, у якої ноги були худенькі та рухливі — вона постійно дриґала ними, навіть коли сиділа поряд з учителькою, від чого та сердилася та відправляла її на місце. Тоді я чомусь була переконана, що якби я завжди слідувала за нею, то думка про ходу моєї матері, що поселилася в мене в голові та не хотіла звідти вибиратися, більше б мені не загрожувала. Я вирішила про себе, що повинна брати приклад з цієї дівчинки, ніколи не відставати від неї, навіть якщо її це дратуватиме, і вона мене проганятиме.

Можливо, то була моя реакція на заздрість, ненависть і спосіб побороти їх. Чи, може, так я намагалася приховати відчуття другосортності і своє захоплення нею, через яке я так переживала. Звичайно, я привчила себе миритися з думкою, що Ліла була кращою за мене в усьому, а також змирилася з її притисканнями.

До того ж вчителька повелася дуже завбачливо. Це правда, що вона часто кликала Лілу, щоб та сиділа біля неї, але здавалося, що робила це передусім для того, щоб та поводилася добре і не заважала іншим, а не для того, щоб винагородити її. Вона й надалі хвалила Марізу Сарраторе, Кармелу Пелузо і, насамперед, — мене. Вона підтримувала в мені живий вогонь цікавості до навчання, заохочувала мою поведінку, старанність та уважність. Коли Ліла ненадовго втихомирювалася і легко обганяла мене у навчанні, пані Олів’єро спочатку стримано хвалила мене, а потім розхвалювала на всі лади здібності Ліли. Особливо гостро ятрила мені душу отрута поразки, якщо кращими за мене виявлялися Сарраторе або Пелузо. Якщо ж мені випадало бути другою після Ліли, я надавала своєму обличчю виразу стриманої згоди. Здається, в ті роки більш за все мене лякало одне: що в тій ієрархії, запровадженій вчителькою Олів’єро, мене не буде поряд з Лілою; не почути більше, як вчителька говорить з гордістю: «Черулло та Ґреко — найкращі». Якби одного дня вона б сказала: «Найкращі в класі — Черулло та Сарраторе», або «Черулло та Пелузо», — я б, мабуть, відразу померла. Отож я всіма своїми дитячими силами старалася не те щоб стати першою в класі, — бо це мені здавалося неможливим — а щоб не скотитися на третє, четверте чи останнє місце. Я займалася лише навчанням та іншими складними шкільними справами, які мені давалися нелегко, аби лише не відставати від тієї нестерпної та блискучої дівчинки.

Блискучою вона була для мене. Для всіх інших школярів Ліла була лише нестерпною. З першого по п’ятий клас початкової школи, трохи з вини директора, і трохи — ще й через вчительку Олів’єро, вона була найненависнішою дівчинкою в школі та районі.

Двічі на рік директор школи влаштовував змагання між класами, щоб виявити найбільш здібних учнів, і як наслідок — найпрофесійніших вчителів. Олів’єро це дуже подобалося. Перебуваючи у стані вічного конфлікту зі своїми колегами, який інколи погрожував перейти у відкриту бійку, вчителька використовувала мене з Лілою як очевидний доказ свого професіоналізму, доказ того, що вона є найкращою вчителькою початкової школи в нашому районі. Тож вона частенько водила нас за собою з класу в клас, за бажанням директора і просто так, щоб позмагатися з іншими учнями, дівчатками та хлопчиками. Мене, як правило, виставляли першою, щоб оцінити рівень знань противника. Зазвичай вигравала я, але не з надто великим відривом, щоб не принизити вчителів чи учнів. Я була гарненькою дівчинкою, з білявими кучериками, мені подобалося виступати, але я ніколи не поводилася зухвало, а тому викликала в усіх навколо почуття зворушеності та розчулення. Тому коли виявлялося, що я краще за всіх розповідаю вірші напам’ять, знаю таблицю множення, розв’язую приклади на ділення та множення чи називаю перелік поділу Альп — Приморські, Котські, Грайські, Пеннінські і так далі, — учителі завжди мене гладили по голівці, а школярі розуміли, як нелегко було мені вивчити всю ту науку, і не ненавиділи мене.

Із Лілою було не так. Уже в першому класі початкової школи вона значно переважала усіх інших. Навіть більше того: вчителька стверджувала, що якби вона хоч трохи постаралася, то могла б відразу скласти випускний екзамен другого класу і у неповних сім рочків піти до третього. З плином часу той розрив, що відділяв її від інших, збільшувався. Ліла могла подумки виконувати неймовірно складні розрахунки, в її диктантах не було жодної помилки; розмовляла вона, як і ми всі, на діалекті, але при нагоді могла перейти на грамотну літературну італійську, невимушено вживаючи такі слова як «призвичаєний», «розкішний», «з превеликим задоволенням». Отже, коли вчителька виставляла на змагання її, щоб продемонструвати відмінювання іменників і дієслів чи розв’язання задачі з математики, то годі було навіть намагатися стримати розчарування та вдавати байдужість — пристрасті розпалювалися. Ліла була недосяжною для будь-кого.

Крім того, вона ніколи не підігравала. Для нас, дітей, прийняти перевагу Ліли означало визнати, що нам ніколи не вдасться стати такими, як вона, що не було сенсу навіть змагатися з нею, а для вчителів — зізнатися в тому, що всі інші діти — посередні. Гострота її розуму нагадувала посвист, стрибок, смертельний укус. А в її зовнішності не було нічого такого, що могло хоча б трохи пом’якшити це негативне враження. Завжди неохайна, зі скуйовдженим волоссям, коліна та лікті постійно збиті. Очі, великі та жваві, перетворювалися на щілини, через які перед кожною блискучою відповіддю проглядався дивний погляд, в якому не було нічого дитячого, ба навіть людського. У кожному її поруху була пересторога: боронь Боже завдати їй зла, адже у будь-якому випадку вона зможе дати відсіч та вдарити ще сильніше у відповідь.

Та ненависть була реальною, я її відчувала. Проти неї були і дівчатка, і хлопці, але хлопці — неприховано. З якоїсь лише їй відомої причини вчительку Олів’єро тішило водити нас у ті класи, де можна було принизити не стільки школярок та їхніх учительок, скільки школярів та їхніх вчителів. Директор, знову ж таки з невідомих причин, особливо заохочував такі змагання. Пізніше я думала, що в школі робили ставки на ті змагання і грали на гроші, можливо, немалі. Та я перебільшувала; ймовірно, то був лише спосіб розвіятися від буденності або засіб для директора тримати під контролем менш здібних учнів або менш слухняних вчителів. Хай хоч як, але одного дня нас двох, коли ми вчилися вже в другому класі, повели аж до четвертого класу — де викладав синьйор Ферраро і де вчилися і Енцо Сканно, розбишакуватий синок зеленяра, і Ніно Сарраторе, брат Марізи, в якого я була закохана.

Енцо знали всі. Він по кілька років сидів у одному й тому ж класі, і його навіть якось водили по школі з табличкою на шиї, на якій вчитель Ферраро — високий, худорлявий чоловік з прямим сивим волоссям і маленьким зморшкуватим обличчям та стривоженими очима — написав «віслюк». Щодо Ніно, то він був такий добрий, такий спокійний, такий мовчазний, що окрім мене його мало хто помічав. Звичайно, до Енцо з його навчанням у школі не було нам ніякого діла, ми трималися з ним насторожі, тому що він був забіякою. Нашими суперниками у плані розуму та підготовки були Ніно та — як ми дізналися вже потім — Альфонсо Карраччі, третій син дона Акілле, дуже охайний хлопчик, що вчився у другому класі, як і ми, і здавався меншим за свої сім років. Було очевидно, що вчитель покликав його на змагання туди, до четвертого класу, тому що був більш упевнений у ньому, аніж у Ніно, який був старшим майже на два роки.

Між Олів’єро та Ферраро сталася невелика сутичка через той несподіваний виклик Карраччі, а потім почалося змагання у присутності учнів інших класів, яких для цього звели усіх разом. Нам дали завдання провідмінювати дієслова, розповісти таблицю множення, потім розв’язати приклади з усіма чотирма математичними операціями, спочатку на дошці, а потім подумки. Від того змагання у мене в пам’яті викарбувалися три згадки. Перша — те, що малий Альфонсо Карраччі мене обійшов відразу ж, відповідав спокійно і точно, але по-доброму і не хвалився перевагою. Друга — те, що Ніно Сарраторе несподівано для всіх не відповів майже ні на одне питання, стояв мовчки, збентежено, ніби взагалі не розумів, що в нього запитували вчителі. Третя — як Ліла неохоче змагалася нарівні з сином дона Акілле, немовби їй взагалі не було ніякого діла до того, переможе вона чи ні. Стало цікавіше, коли ми перейшли до розрахунків подумки: додавання, віднімання, множення та ділення. Альфонсо, незважаючи на незворушну поведінку Ліли, яка іноді стояла мовчки, немов не чула запитання, почав помилятися, особливо у множенні та діленні. З іншого боку, якщо син дона Акілле втомився і помилявся, то і Ліла вже була не в найкращій формі, а тому вони видавалися більш-менш нарівні. Але в якусь мить сталося щось неочікуване. Два рази підряд, коли Ліла не відповідала чи Альфонсо помилявся, із задньої парти чувся зневажливий голос Енцо Сканно, який давав правильну відповідь.

Це здивувало усіх — учнів, учителів, директора, мене та Лілу. Як таке може бути, що такий ледачий, нездібний та дурнуватий учень, як Енцо, здатний робити подумки такі складні розрахунки краще за мене, Альфонсо Карраччі й Ніно Сарраторе? Ліла раптом немовби прокинулася. Альфонсо швидко вийшов із гри, і з дозволу задоволеного собою вчителя, який провів швидку заміну чемпіона, дуель продовжилася вже між Лілою та Енцо.

Вони довгий час ішли нарівні. Через деякий час директор, перехопивши у вчителя керівництво змаганням, покликав до дошки сина зеленяра, щоб той став поряд з Лілою. Енцо з нервовим смішком та під хихотіння своїх дружків устав із-за останньої парти, але потім вийшов і став коло дошки навпроти Ліли із серйозним та збентеженим виглядом. Змагання продовжувалося, завдання ставали все складнішими. Хлопчик давав відповідь на діалекті, немов був десь на вулиці, а не в класі, вчитель виправляв його вимову, але відповідь щоразу була правильною. Енцо неймовірно пишався тією миттю власної слави, йому самому не вірилося, що він такий розумний. Потім він почав втомлюватися, тому що Ліла нарешті геть прокинулася, і тепер її очі були примружені тим особливим чином, який свідчив про велику рішучість, відповідала вона швидко і точно. Врешті Енцо програв. Програв, але не здався. Він почав лаятися, викрикувати бридкі образи. Вчитель наказав йому йти за дошку і стати на коліна, але він відмовився. Йому надавали указкою по пальцях і відтягли за вухо у куток для покарання. Так закінчився той навчальний день.

Але відтоді хлопчача ватага почала кидати в нас камінням.

Той ранок, коли відбулася шкільна дуель між Лілою та Енцо, мав дуже важливе значення для нашої подальшої довгої історії. Саме тоді було закладено початок особливостям поведінки всіх її учасників, які складно пояснити. Наприклад, стало зрозуміло, що Ліла, коли хотіла, могла за бажанням дозувати обсяг використання власних здібностей. Саме це вона зробила під час змагання з сином дона Акілле. Вона не лише не захотіла перемогти його, а й змогла належним чином врівноважити свої правильні та хибні відповіді, щоб не програти. Тоді ми з нею ще не були подругами, а тому я не могла запитати в неї, чому саме вона так повелася. Насправді не треба було нічого запитувати, і так все було ясно. Як і мені, їй теж батьки заборонили робити щось погане не лише дону Акілле, а й усім членам його родини.

Так і було. Ми не знали, звідки беруть початок ті страх-­заздрість-ненависть-замовчування, які наші батьки виявляли щодо родини Карраччі, яких вони навчали нас, але вони існували, в цьому не було жодного сумніву, як існував і сам наш район, з його білуватими будинками, запахом злиднів на сходових майданчиках, запилюженими вулицями. Дуже ймовірно, що і Ніно Сарраторе під час змагання мовчав для того, щоб дати змогу Альфонсові виставити себе в найкращому світлі. Ніно спочатку щось там бурмотів, гарний, охайно причесаний, з довгими віями, високий та стрункий, і врешті геть замовк. Щоб не зректися свого кохання до нього, я вирішила для себе, що саме так воно й було. Та все ж десь у глибині душі в мене був сумнів. Чи це його усвідомлений вибір, як у Ліли? Я не була в цьому впевнена. Я відступилася, тому що Альфонсо справді був кращий за мене. Ліла могла перемогти його відразу, але вирішила звести все до нічиєї. А він? Було в усьому цьому щось таке, що мене бентежило, навіть неприємно вражало: не його недостатні здібності, і навіть не поразка, а те, що сьогодні я можу визначити як приниження. Те белькотіння, блідість, почервоніння, що якось відразу звели нанівець враження від краси його очей; він був такий гарний, зніяковілий, і незважаючи ні на що, мені було його шкода через ту слабкість.

Ліла теж в якусь мить здалася мені дуже гарною. Серед нас двох вродливою була я, а от вона була надто худою, мов суха тараня, у ній відчувалося щось дике, з тим видовженим обличчям, немов стиснутим на скронях, в обрамленні гладкого чорного-пречорного волосся. Але в ту мить, коли вона намірилася перемогти Альфонсо та Енцо, в ній немов з’явилося якесь внутрішнє сяяння, як у святої войовниці. На щоках запалав рум’янець, наче то до них приливало звільнене полум’я, приховане раніше у кожному куточку її тіла, і тоді я вперше подумала: Ліла вродливіша за мене. Отже, і в цьому вона була першою. Я могла лише сподіватися, що ніхто, крім мене, цього ніколи не помітить.

Але найважливішим було те, що того дня ми зрозуміли: у тій фразі, якою ми часто користалися, щоб уникнути покарання, насправді таїлося щось справжнє, а отже — некероване і тому небезпечне. Та фраза була «я ж ненавмисне». Енцо зовсім ненавмисне втрутився у змагання і зовсім ненавмисне переміг Альфонсо. Ліла навмисне виграла у Енцо, але ненавмисне перемогла ще й у Альфонсо і ненавмисне його принизила, — то був всього лише необхідний крок. Те, що з цього вийшло, переконало нас, що слід завжди все робити навмисне, заплановано, щоб знати потім, чим все закінчиться.

І справді, те, що сталося пізніше, призвело до неочікуваних для нас наслідків. Враховуючи той факт, що практично ніщо тоді не робилося навмисне, на нас звалилася ціла лавина раптових подій, одна за одною. Альфонсо прийшов додому в сльозах через ту поразку. Його чотирнадцятирічний брат Стефано, який працював помічником м’ясника у ковбасній лавці (де раніше була майстерня столяра Пелузо), що належала його батькові, хоча він туди й ногою не ступав, прийшов до школи після уроків і почав обзивати Лілу. Дійшло навіть до того, що він почав їй погрожувати. І коли вона теж відповіла брудною лайкою, він штовхнув її до стіни, намагаючись ухопити за язик, і кричав, що зараз він проколе його голкою. Ліла прийшла додому і розповіла про все своєму братові Ріно; і що більше вона йому розповідала, то більше його обличчя наливалося кров’ю, а очі блищали від гніву. Тим часом Стефано перестрів Енцо, коли той ввечері повертався додому без ватаги своїх дружків, і надавав йому стусанів та носаків. Вранці Ріно пішов шукати Стефано, і вони люто побилися, без якоїсь особливої переваги з чийогось боку. Кілька днів потому у двері житла Черулло постукала дружина дона Акілле, тітка Марія, і влаштувала Нунції справжній скандал, обливши її прокльонами та лайкою. Відтоді пройшло зовсім небагато часу, і якось в неділю, після служби в церкві, чоботар Фернандо Черулло, батько Ліли та Ріно, невисокий худорлявий чоловічок, сором’язливо підійшов до дона Акілле і попросив у того вибачення, не пояснивши, за що. Я сама того не бачила, принаймні я такого не пам’ятаю, але казали, що той вибачився досить голосно при всіх, хоча дон Акілле зробив вигляд, ніби він нічого не чув, немов чоботар звертався не до нього. Ще згодом ми з Лілою поранили Енцо каменем у литку, а Енцо кинув каменюку і вдарив нею Лілу в голову. У той час, як я верещала з переляку, а Ліла підводилася із землі вся в крові, що текла в неї по волоссю, Енцо збіг до нас із залізничного насипу, теж увесь у крові, і, побачивши Лілу в тому стані, зовсім несподівано — і невідомо чому — розплакався. Ще через кілька днів Ріно, улюблений брат Ліли, прийшов до школи і віддубасив палкою Енцо, який майже не чинив опору. Ріно був старшим, більшим та лютішим. Та й це ще не все: Енцо не розповів про те, що сталося, ні своїм дружкам, ні матері, ні батькові, ні його братам та родичам, що всі жили в селі, працювали на землі, вирощували фрукти та овочі, а потім продавали на вулицях міста з візка. Так, дякуючи Енцо, помсти припинилися.

Ліла деякий час гордо ходила з перемотаною головою. Потім зняла пов’язку і показувала всім охочим почорнілу рану з червоними краями, що виднілася на лобі під волоссям. Згодом забула про все, що з нею сталося, і якщо хтось занадто уважно роздивлявся білуватий шрам, який залишився в неї на лобі, відповідала агресивним жестом, який означав: «Чого витріщився, роби своє діло!» Мені вона ніколи не подякувала навіть одним-однісіньким словом за те, що я подавала їй каміння, що витирала їй кров краєм свого шкільного фартуха. Але з того часу почала піддавати мене випробуванням на сміливість, які не були пов’язані зі школою.

Ми все частіше зустрічалися на подвір’ї. Гралися з ляльками на виду одна в одної, але окремо, ніби на самоті. Поступово ми гралися все ближче одна до одної, щоб спробувати, чи наші ляльки зможуть здружитися. Так одного дня, коли ми сиділи біля вікна до підвалу, закритого ґратами, ми помінялися ляльками: вона взяла погратися мою ляльку, а я — її. І тут Ліла раптом просунула мою Тіну через ґрати і кинула її до підвалу.

Мені аж подих перехопило від болю. Я дуже любила свою целулоїдну лялечку — найкоштовніше з усього, що в мене було. Я знала, що Ліла була вредною, але навіть уявити собі не могла, що вона здатна на такий злий вчинок. Для мене моя лялька була живою істотою; одна думка про те, що вона тепер опинилася у підвалі, серед тисячі хижаків та чудовиськ, що там жили, привела мене у розпач. Але я навчилася особливого прийому поведінки, який з часом мені вдавався все краще. Я приховала свій розпач, стримала в останню мить сльози, що вже от-от мали политися з очей, і мені це вдалося так добре, що Ліла запитала в мене здивовано на діалекті:

— Тебе що, це зовсім не обходить?

Я промовчала. Біль від образи був дуже сильний, але я відчувала, що він був би ще гострішим, якби довелося посваритися з нею. Мене немов розривало на шматки від тих двох страждань: одного, яке я вже переживала через втрату ляльки, й іншого, що могло статися через втрату Ліли. Я не промовила ні слова, відбулася невиразним жестом, не образливим, мовби то було звичною справою, хоча нічого звичного у цьому не було, і образа була великою. Я обмежилася тим, що кинула до підвалу і її Ну — ляльку, яку вона мені щойно дала.

Ліла глипала на мене, не вірячи власним очам.

— Як ти зі мною, так і я з тобою, — голосно промовила я, перелякана.

— Зараз підеш і принесеш мені її!

— А ти йди і принеси мою!

Ми пішли разом. Біля входу до будинку, зліва, були невеличкі двостулкові двері, що вели до підвалу, ми добре їх знали. Старі та перекошені, одна стулка трималася лише на одній завісі, ті двері закривалися старим ланцюгом, що абияк утримував їх зачиненими. Усім дітям дуже кортіло і водночас було дуже лячно відхилити ті двері, щоб пробратися всередину. Ми це зробили. Насилу відчинили одну стулку дверей, щоб наші гнучкі та худі тіла змогли прошмигнули до підвалу.

Після того, як ми потрапили всередину — спочатку Ліла, а потім я, — ми зійшли донизу п’ятьма кам’яними сходами у темну вогкість підвалу, куди дуже рідко пробивалося денне світло з невеликих віконець, розташованих майже врівні із землею. Мені було страшно, а тому я намагалася ховатися за Лілою, яка здавалася сердитою і просувалася вперед рішуче, без вагань, щоб знайти свою ляльку. Я ж ішла за нею помалу. Відчувала під підошвами сандалів хрускіт якихось предметів: скла, камінців, комах. Навколо нас було безліч речей, які важко було роздивитися, — самі темні обриси — вони стояли та лежали тут і там. Час від часу тьмяне світло виривало з темряви окремі з них, і їх вдавалося розпізнати: уламки стільця, стояк від лампи, ящики для фруктів, нижні та бокові частини шаф, залізні обручі. Я дуже перелякалася, коли побачила перед собою те, що мені видалося чиїмсь пласким обличчям з великими скляними очима, яке знизу переходило у довгасте, як труба, підборіддя. Я побачила його підвішеним на дерев’яній розпірці, скрикнула і вказала на нього Лілі. Вона різко повернулася, підійшла, ставши до мене спиною, обережно простягла руку і зняла той предмет з розпірки. Потім повернулася до мене. Вона начепила на себе ту штуку зі скляними очима, тепер її обличчя було величезним, з круглими білими очима без зіниць, без рота, лише чорна шланга теліпалася в неї на грудях.

Ті хвилини добре викарбувалися в моїй пам’яті. Не можу сказати напевне, але, мабуть, з моїх грудей в ту мить вирвався відчайдушний крик, тому що Ліла кинулася заспокоювати мене приглушеним за тим обличчям голосом, пояснюючи, що то всього лише маска, протигазова маска, — так називав ту річ її батько, у них теж була схожа вдома у коморі. Та я все ще продовжувала тремтіти та скімлити з переляку, а тому вона зірвала ту маску з себе й кинула її у куток, наробивши гамору та піднявши цілу хмару пилу, що знявся у повітря і тепер кружляв у променях світла, яке пробивалося через віконця.

Я заспокоїлася. Ліла поглянула навкруги, визначила те вікно, через яке впали Тіна та Ну. Ми підійшли ближче до грубої, шерехатої стіни, придивляючись у темряві. Ляльок там не було. Ліла увесь час повторювала про себе на діалекті: «Нема, нема, нема», і нишпорила руками по землі, чого я не наважувалася робити.

Минуло кілька довгих хвилин. Лише одного разу мені здалося, що я помітила Тіну і з калатанням серця нахилилася, щоб взяти її, але то виявився лише зібганий аркуш з якоїсь старої газети. «Нема», — знову повторила Ліла і рушила до виходу. У ту мить я почувалася геть розгубленою, нездатною залишитися там сама, щоб продовжити пошуки, та з іншого боку — нездатною ось так повернутися і піти, не знайшовши ляльки.

Коли Ліла вже зійшла доверху сходами, вона промовила:

— Їх забрав дон Акілле і запхав собі у чорну торбу.

І в ту мить я його почула, дона Акілле: то він там лазив, шурхотів серед темних обрисів та тіней. Отож я полишила Тіну напризволяще і втекла слідом за Лілою, яка вже спритно вислизала надвір через перекошені двері.

Я вірила всьому, що вона казала. Перед моїми очима виникла безформна здоровенна постать дона Акілле, що бігає підземними лабіринтами, розкинувши в боки руки і тримаючи товстими пальцями одної за голову Ну, а іншої — Тіну. Мені було так шкода, що я навіть захворіла. Спочатку в мене почався жар, потім, коли мені стало краще, я заслабла знову. У мене було щось на кшталт розладу чуттів дотику: інколи мені здавалося, що всі предмети навколо прискорювали свій рух, а їхні тверді поверхні під моїми пальцями ставали м’якими або роздувалися, від чого у них всередині — між внутрішньою твердою масою та оболонкою — утворювалися порожнини. Мені здавалося, що і моє власне тіло на дотик стало розпухлим, і це мене бентежило. Я була впевнена, що в мене щоки — як пухирі, руки набиті тирсою, мочки вух схожі на спілу горобину, а ступні ніг — на булки. Коли я знову змогла виходити надвір і ходити до школи, то відчула, що й простір навколо змінився. Він немовби завмер, здавлений між двома темними полюсами: з одного боку на нього давила повітряна куля підвалу, що тиснула на фундамент будинків, — така собі вигнута печера, в яку впали наші ляльки; з іншого боку — куля зверху, на рівні четвертого поверху, де жив дон Акілле, який їх у нас украв. Ті дві кулі, здавалося, були накручені на залізний стрижень, що в моїй уяві перетинав навскіс будинки, вулиці, поля, тунель, рейки, стискаючи їх. Мені було тісно у тому замкненому просторі, щоденно переповненому людьми й речами, до того ж у мене постійно був неприємний присмак у роті, я відчувала нестримну нудоту, яка доводила мене до безсилля, немовби в тому просторі — такому стисненому, усе тіснішому — мене перемелювало, перетворюючи на гидку кашу.

Той розлад був у мене досить довго, можливо, продовжувався роками, і пройшов вже після підліткового віку. Але саме тоді, коли він в мене розпочався, мені несподівано вперше зізналися у коханні.

Ми з Лілою тоді ще не намагалися піднятися сходами до житла дона Акілле, туга від втрати Тіни була ще відкритою раною. З великою неохотою я подалася купити хліба. Мене послала по нього мати, і я вже поверталася додому, притискаючи до грудей ще теплу хлібину і міцно затиснувши решту грошей у долоні, коли помітила, що слідом за мною ішов Ніно Сарраторе за руку з молодшим братиком. Їхня мати Лідія влітку завжди змушувала його гуляти разом з Піно, якому тоді було не більше п’яти років, з наказом не залишати малого самого навіть на хвилину. На розі вулиці, відразу після м’ясної лавки Карраччі, Ніно обігнав мене, але замість того, щоб іти далі, повернувся, штовхнув мене до стіни, однією рукою обіперся об неї, щоб перегородити мені дорогу, мов шлагбаумом, щоб я не втекла, а іншою підтягнув ближче брата, який мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Спочатку Ніно збентежено пробурмотів щось не дуже зрозуміле. Він був блідий, то всміхався, то серйознішав, то знову всміхався. Нарешті промовив голосно та чітко, як у школі:

— Коли ми виростемо, я хочу з тобою одружитися.

Потім запитав, чи не хочу я зараз стати його дівчиною. Він був дещо вищий за мене, худющий, довгошиїй, з трохи відстовбурченими вухами. Волосся в нього було неслухняне, скуйовджене, а очі — виразні, з довгими віями. Мене розчулило те зусилля, із яким він намагався придушити власну сором’язливість. Хоча й мені теж кортіло одружитися з ним, я мимоволі відповіла:

— Ні, не можу.

Він відкрив рота від несподіванки, Піно смикнув його за руку. А я втекла.

З того дня я намагалася всіляко уникати зустрічей із ним наодинці. Та все ж він видавався мені неймовірно гарним. Скільки разів я навмисне трималася поряд з його сестрою Марізою тільки для того, щоб піти разом з ними зі школи додому. Напевне, він невдало вибрав момент, щоб освідчитися. Звідки він міг знати, як погано я тоді почувалася, як страждала від втрати Тіни, яких зусиль коштувало мені не відставати ні в чому від Ліли, як давив на мене, до задухи, стиснутий простір двору, будинків, району? Після багатьох збентежених поглядів, що він раз у раз здалеку кидав у мій бік, він теж почав мене уникати. Спочатку, він, певне, хвилювався, чи не розповім я іншим дівчаткам, зокрема його сестрі, про його освідчення. Усі знали, що саме так вчинила Джильйола Спаньйоло, дочка кондитера, коли Енцо запропонував їй стати його дівчиною. Енцо дізнався про те і дуже розгнівався, кричав на неї біля школи, що вона — брехуха, і погрожував зарізати. Мені теж кортіло розповісти комусь, але потім я вирішила, що не варто, і не сказала про це нікому, навіть Лілі, коли ми стали подругами. А з часом і сама про те забула.

Пригадалося воно мені одного дня, коли вся сім’я Сарраторе вирішила переїхати. Якось вранці до нашого двору заїхав кінний візок, що належав чоловікові Ассунти, Ніколі; тим візком, в який було запряжено старого коня, він разом з дружиною їздив вулицями району і продавав овочі та фрукти. У Ніколи було добре відкрите обличчя і такі ж самі блакитні очі й біляве волосся, як і в його сина Енцо. Крім продажу овочів і фруктів він ще допомагав, кому треба, транспортом під час переїзду. Отож він, Донато Сарраторе, сам Ніно та його мати Лідія почали виносити надвір усі свої пожитки, всіляке барахло, матраци, меблі і вантажити їх на візок.

Сусідські жінки, тільки-но почули гуркіт коліс на подвір’ї, відразу ж кинулися виглядати у вікна, і моя мати теж, і я. Усім було дуже цікаво. Як виявилося, Донато дали нову квартиру від Державної залізничної компанії, десь біля площі, яка називалася Національна. А може, — як сказала моя мати, — переїхати його змусила дружина, аби уникнути переслідувань Меліни, яка хотіла відбити в неї чоловіка. Можливо. Моя мати завжди помічала щось погане там, де на перший погляд усе було гаразд. І, на моє незадоволення, рано чи пізно вияснялося, що воно там справді було, немовби її косе око було створене таким навмисне, щоб бачити всі таємниці нашого району. Як же тепер поведеться Меліна? Чи правда те, що я колись почула, ніби вона прижила дитину від Сарраторе, а потім її вбила? І чи стала б кричати на всю вулицю лайки та образи, а разом з ними і це? Усі ми — великі й малі — завмерли у вікнах, чи то щоб попрощатися із родиною, яка виїжджала, чи то щоб спостерігати за виставою тієї розлюченої, бридкої, худої жінки-вдови. Я бачила, що і Ліла з матір’ю теж виглядали з вікна.

Я спробувала піймати погляд Ніно, але він був дуже заклопотаний. Тоді у мене — як завжди, без якоїсь ясної причини, — почався один з тих станів слабкості, у якому все довкола здавалося мені мінливим і нестабільним. Я подумала, що він, мабуть, вирішив освідчитися, бо вже знав про переїзд і хотів сказати про свої почуття. Я спостерігала за тим, як він носив ящики, наповнені пожитками, і почувалася винною через те, що відмовила йому. А тепер от він летів геть, мов пташка.

Врешті та процесія з меблів і матраців закінчилася. Нікола з Донато почали обв’язувати вантаж на візку мотузками. З дому вийшла Лідія у святковому одязі, навіть одягла літній солом’яний капелюшок синього кольору. Перед собою вона штовхала візочок з найменшим сином, а поряд з нею крокували дві доньки: Маріза мого віку, років восьми-­дев’яти, та шестирічна Клелія. Раптом на третьому поверсі почувся гамір та звук битого посуду. І майже в ту ж мить Меліна почала кричати. Ті крики так рвали серце, що Ліла навіть закрила вуха руками. Почувся також сповнений болю голос Ади, другої дочки Меліни, що голосно благала: «Ні, мамо, не треба!» Повагавшись хвилину, я теж прикрила вуха руками. Але з вікна Меліни постійно летіли якісь речі, і мені було так цікаво, що я трішки відхилила руки, щоб почути, що відбувається. Та Меліна не лаялася, не викрикувала якихось слів, то був просто крик болю, як у пораненого. Не було видно ні її, ні руки, ні пальців, що викидали речі з вікна. Мідні каструлі, склянки, пляшки, тарілки, здавалося, самі вилітали з вікна, і Лідії Сарраторе на вулиці довелося пригнутися і сховатися за візком разом з дітьми, в той час як Донато залазив на нього між своїми пожитками, а синьйор Нікола стримував коня за вуздечку під бомбардуванням з посуду, що гепався на асфальт, підскакував від удару, розлітався на шматки під копитами зляканої тварини.

Я пошукала поглядом Лілу. Тепер у неї був вже зовсім інший вираз обличчя, збентежений. Вона, мабуть, помітила, що я на неї дивлюся, і сховалася всередині. Між тим візок рушив. Тримаючись якомога ближче до стіни, не прощаючись ні з ким, за ним подріботіли до воріт Лідія з чотирма меншими дітьми, тоді як Ніно завмер на місці, немов зачарований виглядом розбитого посуду на асфальті.

Останнім з вікна Меліни вилетів якийсь чорний предмет. То була стара праска, повністю із чистого заліза. Коли в мене ще була Тіна, і я гралася з нею вдома, я брала праску матері, точно таку, із загостреним носиком, вдаючи що то — човен, який потрапив у шторм на морі. Праска пролетіла у повітрі і з глухим звуком впала на землю, вибивши під собою чималу ямку, за кілька сантиметрів від Ніно. Ще трохи — і вона б його вбила.

Жоден хлопець так і не освідчився Лілі у коханні, а вона ніколи мені не казала, чи це її переймає. Джильйолі Спаньйоло постійно хтось освідчувався, та й я мала успіх у хлопців. Але Ліла не подобалася нікому, передусім тому, що була занадто худорлява, неохайна, з вавками, до того ж гостра на язик — придумувала для всіх образливі прізвиська і, незважаючи на багатий словниковий запас невідомих нам літературних висловів, які демонструвала в школі перед вчителькою, з нами розмовляла на діалекті, сповненому вульгарних грубих слів та лайки, від чого відразу зникало найменше романтичне почуття. Один лише Енцо якось зробив дещо таке, що не можна було вважати освідченням, але в будь-якому випадку це був прояв захоплення та поваги. Значно пізніше після того, як він розсік їй голову каменюкою, і ще до того, здається, як йому відмовила Джильйола Спаньйоло, він перебіг через дорогу і просто на моїх очах простягнув Лілі вінок з горобини.

— Навіщо він мені?

— З’їси.

— Зеленими?

— Зачекаєш, щоб дозріли.

— Не хочу.

— Ну, то викинь.

Оце і все. Енцо повернувся і побіг на роботу. Ми з Лілою розсміялися. Розмовляли ми мало, але в усьому, що з нами відбувалося, знаходили привід, щоб посміятися. Єдине, що я їй тоді сказала весело:

— А я люблю горобину.

Насправді я вигадала, горобина мені не подобалася. Мені подобався її червоно-жовтий колір, коли ягоди ще не були дозрілими, їхня твердість та лиск у променях сонця. Але коли їх зривали і потім підвішували на балконах достигати, коли вони ставали коричневими і м’якими, мов маленькі сушені грушки, коли їхня шкірочка відставала, а під нею виднілася зерниста м’якіть з неприємним запахом, яка нагадувала мені розчавлені тільця мишей на дорозі, тоді мені гидко було за них навіть братися. Я сказала так, сподіваючись, що Ліла скаже мені: «Ну, то візьми, забирай його собі». Мені здавалося, що якби вона віддала мені подарунок Енцо, я була б щасливішою, аніж якби вона мені подарувала щось своє. Але вона цього не зробила, і я ще навіть зараз пам’ятаю те відчуття зради, коли вона понесла його додому. Вона власноруч забила цвях за вікном. Я спостерігала за тим, як вона вішала на нього вінок.

Енцо більше ніколи нічого їй не дарував. Після сварки з Джильйолою, яка розплескала усім про його освідчення у коханні, ми його бачили все рідше. Незважаючи на справжній уроджений дар робити розрахунки подумки, вчитися йому зовсім не хотілося, а тому вчитель не вніс його ім’я на здачу вступного екзамену до середньої школи, та він і не образився, навіть був задоволений. Він записався для подальшого навчання у підготовчу до роботи професійно-технічну школу, хоча насправді він вже й так працював разом з батьками. Прокидався засвіта, щоб іти з батьком на овочевий ринок або возити по району городину на продаж, тож згодом з на­вчанням було покінчено.

А от нам наприкінці п’ятого класу сказали, що у нас є здібності до подальшого навчання. Учителька викликала до школи по черзі спочатку моїх батьків, а потім батьків Джильйоли та Ліли і сказала їм, що нам, окрім випускного екзамену для отримання свідоцтва про закінчення початкової школи, слід неодмінно скласти вступний іспит до середньої школи. Я чого вже тільки не робила, аби мій батько не посилав до школи матір — кульгаву, косооку та ще й завжди сердиту, — а пішов сам, бо він працював вахтером, а тому вмів поводитися чемно. Дарма! До школи пішла вона, поговорила з вчителькою і повернулася додому дуже насурмлена.

— Учителька хоче грошей. Вона каже, що повинна давати вам більше уроків, бо іспит складний.

— А навіщо він здався, той іспит? — запитав батько.

— Щоб вивчити латинську мову.

— Навіщо?

— Каже, що наша донька здібна.

— А якщо така вже здібна, то чому треба вчити її більше, та ще й за гроші?

— Щоб їй жилося краще, а нам — гірше.

Довго вони так сперечалися. Спочатку мати була проти, а батько непевний; потім батько майже погодився, а мати вже не була такою упередженою; нарешті вирішили дати мені можливість скласти той іспит, але за умови: якщо я не буду навчатися краще за всіх, мене відразу ж заберуть зі школи.

А от Лілі батьки відмовили. Нунція Черулло спробувала було щось казати, але батько навіть слухати нічого не хотів, та ще й вліпив ляпаса Ріно, який осмілився заявити, що той помиляється. Батьки Ліли не хотіли навіть іти до школи, але вчителька викликала їх через директора, отож Нунції довелося йти через силу. Почувши сором’язливу, але ясну відмову з вуст заляканої жінки, вчителька Олів’єро з похмурим, але незворушним виглядом дістала чудово написані твори Ліли, блискуче розв’язані складні завдання з математики і навіть різнокольорові малюнки, які, коли їх вішали у класі, викликали захоплення в усіх, тому що було в них щось від пастельних фарб Джотто[3] — витонченість ліній у детальному зображенні принцес, їхніх зачісок, прикрас, одягу, взуття, яких ми ніколи і ніде не бачили, ні в книжках, ні навіть у приходському кінотеатрі. Коли ж навіть після цього відмову було підтверджено, Олів’єро увірвався терпець, і вона потягла матір Ліли до директора, наче якусь неслухняну ученицю. Нунція не поступалася, на це в неї не було дозволу від чоловіка. Тож вона продовжувала повторювати «ні», аж поки не знесилилися і вона сама, і вчителька, і директор.

Наступного дня, коли ми йшли до школи, Ліла сказала мені звичним тоном: «Я все одно складу той іспит». Я їй повірила, бо забороняти їй щось робити не мало сенсу, ми всі про те знали. Вона здавалася нам найсильнішою з усіх, сильнішою за Енцо, Альфонсо, Стефано, сильнішою за свого брата Ріно, сильнішою за наших батьків, сильнішою за всіх дорослих, включаючи вчительку та карабінерів, що могли посадити до в’язниці. Незважаючи на її тендітність, будь-яка заборона перед нею втрачала сенс. Їй вдавалося вийти за межі дозволеного і при цьому майже ніколи не зазнати справжнього покарання за свій вчинок. Зазвичай усі довкола їй поступалися або ж навіть їм доводилося її за це ще й хвалити, хоч і неохоче.

Ходити до дона Акілле теж було заборонено, але вона все одно пішла, а я — слідом за нею. Саме тоді я упевнилася в тому, що її ніщо не могло зупинити, і що в кожному її порушенні правил було щось таке, від чого в мене перехоплювало подих.

Ми хотіли, щоб дон Акілле повернув нам наших ляльок. Отож ми піднімалися сходами, і з кожним кроком мені все більше кортіло розвернутися й вибігти надвір. Я ще й досі відчуваю дотик руки Ліли, що стискає мою долоню, і мені дуже хочеться вірити, що вона це робила не тому, що відчула, що в мене б не вистачило сміливості дійти до останнього поверху, а ще й тому, що так вона сама шукала в мене підтримки, щоб іти далі. Отак, пліч-о-пліч, я — з боку стіни, а вона — з боку поручнів, міцно взявшись за руки, що спітніли від хвилювання, ми пройшли останні сходові майданчики. Перед дверима дона Акілле моє серце ледве не вилітало з грудей, у вухах шуміло, та я заспокоювала себе тим, що то мені вчувався стукіт Лілиного серця. З квартири лунали голоси, можливо, Альфонсо, Стефано чи Пінуччі. Ліла, постоявши деякий час перед дверима, нарешті натиснула на кнопку дзвінка. Спочатку було тихо, потім за дверима почулося шаркання ніг. Двері відчинила донна Марія, у вилинялій зеленій сукні. Коли вона говорила, я помітила у неї в роті дуже блискучий золотий зуб. Вона, мабуть, вирішила, що ми прийшли до Альфонсо, і здавалася трохи здивованою. Ліла сказала їй на діалекті:

— Ні, нам треба дон Акілле.

— Кажіть мені.

— Та ні, нам треба з ним поговорити.

Жінка крикнула:

— Акі!

Знову шаркання ніг. У напівтемряві коридору з’явилася темна згорблена постать. У того чоловіка був довгий тулуб, короткі ноги, довжелезні руки нижче колін, в зубах цигарка, від якої жеврів вогник. Промовив хрипло:

— Хто там?

— Дочка чоботаря із старшою дочкою Ґреко.

Дон Акілле вийшов на світло, і ми вперше змогли його добре роздивитися. Ніяких тобі мінералів, ніякого блиску скла. Обличчя людське, довге, волосся кублилося лише над вухами, а решта голови вилискувала лисиною. Очі блискучі, з білками, вкритими червоними прожилками, рот великий, з тонкими губами, підборіддя важке, з ямкою посередині. Мені він видався бридким, хоча й не настільки, як я раніше собі уявляла.

— Чого вам треба?

— Ляльок, — промовила Ліла.

— Яких ще ляльок?

— Наших.

— Тут немає ваших ляльок.

— Ви в нас їх забрали там, у підвалі.

Дон Акілле повернувся і гукнув вглиб квартири:

— Пінý, ти забрала ляльку у доньки чоботаря?

— Я — ні.

— Альфó, це ти взяв?

Почувся сміх.

Ліла повторила вперто, не знаю, звідки в неї бралася та сміливість:

— Це ви їх взяли, ми вас бачили.

На якусь мить запанувала тиша.

— Ви — тобто я? — запитав дон Акілле.

— Так, ви. І запхали їх до своєї чорної торби.

Чоловік, почувши останні слова Ліли, спересердя спохмурнів.

Мені самій не вірилося, що ми були там, перед доном Акілле, і що Ліла розмовляла з ним таким тоном. Він здивовано витріщився на неї, а в глибині квартири виднілися Альфонсо, Стефано, Пінучча та донна Марія, яка накривала стіл для вечері. Мені не вірилося, що він був звичайним чоловіком — низеньким, трохи лисим, дещо непропорційним — але ж звичайним. Отож я все чекала, що він у будь-яку мить перетвориться на чудовисько.

Дон Акілле повторив, немов не розуміючи, про що йдеться:

— Я забрав ваших ляльок і поклав собі у чорну торбу?

Мені здалося, що він вже більше не сердився, а немовби образився, немов отримав підтвердження чогось такого, про що вже знав раніше. Він пробурчав щось на діалекті, я не зрозуміла. Марія гукнула:

— Акі, вечеря на столі!

— Іду.

Дон Акілле поліз великою, широкою рукою до задньої кишені штанів. Ми ще міцніше стиснули долоні одна одної, чекаючи, що він от-от витягне звідти ніж. Але він дістав гаманець, відкрив його, заглянув усередину і простягнув Лілі гроші, не пам’ятаю вже, скільки.

— Ось, нате, купіть собі ляльок, — сказав він.

Ліла вхопила ті гроші й потягнула мене вниз сходами. А він перехилився через поручні східців і гукнув нам услід:

— І запам’ятайте, що то я вам їх подарував!

Не підводячи голови, щоб не впасти на східцях, я відповіла чистою італійською мовою:

— Доброго вам вечора і смачного!

Ми з Джильйолою Спаньйоло відразу після Великодня почали ходити на додаткові заняття до вчительки додому, щоб підготуватися до вступного іспиту. Учителька жила якраз біля приходської церкви Святого Сімейства, вікна її дому виходили на сквер, за яким виднілися поля, а за ними — опори залізничної колії. Джильйола проходила під вікнами мого будинку і кликала мене. Я вже чекала на неї, і відразу виходила. Мені дуже подобалися ті приватні уроки, здається, двічі на тиждень. Вчителька наприкінці занять пригощала нас сухим печивом та газованкою.

Ліла ні разу не прийшла, її батьки відмовилися платити вчительці. Але вона постійно повторювала мені — бо ми вже стали близькими подругами, — що все одно складе той іспит і вчитиметься у середній школі в одному класі зі мною.

— А підручники?

— Ти мені позичиш.

Тим часом на ті гроші від дона Акілле Ліла купила роман «Маленькі жінки».[4] Вона вирішила купити саме його, бо вже його знала, і він їй дуже подобався. У четвертому класі вчителька Олів’єро давала нам, найкращим ученицям, книжки для читання. Їй випали саме «Маленькі жінки» з такою приміткою всередині: «Ця книжка для дорослих, але тобі підійде». А от мені вона дала книгу під назвою «Серце»[5] і без будь-яких записок, жодного слова, про що в ній ідеться. Ліла швиденько прочитала і «Маленькі жінки», і «Серце», а потім заявила, що їх навіть порівнювати не можна; як на неї, «Маленькі жінки» — просто чудова книга. Я не встигла її прочитати, ледве закінчила «Серце» у зазначений вчителькою термін для повернення книжок. Я — повільна читачка, і зараз теж. Коли настав час повернути книжку, Лілі було дуже шкода через те, що вона не могла більше перечитувати «Маленьких жінок» знову і знову, а ще через те, що не могла обговорити книжку зі мною. Якось вранці вона врешті наважилася. Вона гукнула мене з вулиці, і ми пішли на ставки, де раніше зарили у бляшанці гроші від дона Акілле, забрали їх і подалися до Йоланди, продавчині у крамниці канцелярських товарів, де у вітрині вже так довго був виставлений примірник «Маленьких жінок», що встиг пожовтіти на сонці. Ми запитали в неї, чи вистачить тих грошей, щоб його купити. Вистачило. Отримавши книжку, ми почали зустрічатися у дворі й читати — чи подумки, всівшись поряд, чи вголос. Так ми його читали місяцями, аж поки та книжка геть розтріпалася і стала брудною й замусоленою, корінець у неї обірвався, з нього повилазити нитки, почали випадати сторінки. Але то була наша книжка, ми її дуже любили. Зберігалася вона у мене, я тримала її вдома разом зі шкільними підручниками, тому що Ліла не хотіла нести її до себе. Її батько останнім часом сердився від того, що заставав її за читанням.

А от Ріно її захищав. Коли стало питання про складання вступного іспиту, вони з батьком постійно сварилися. Ріно тоді було вже майже шістнадцять років, він мав дуже запальний характер і якраз почав вимагати, щоб йому платили за роботу. Він розмірковував так: я прокидаюсь о шостій; іду до майстерні і працюю там до восьмої вечора, тож маю право на зарплату. Але ті слова викликали обурення і в батька, і в матері. У Ріно було своє ліжко, де спати, була їжа — навіщо йому гроші? Його обов’язок — допомагати сім’ї, а не обдирати її до нитки. Але хлопець стояв на своєму, він вважав, що несправедливо тяжко працювати нарівні з батьком і не отримувати за це й копійки. У таких випадках Фернандо Черулло відповідав йому з удаваним терпінням: «Я тобі вже й так плачу, Ріно, навіть переплачую, навчаючи тебе ремесла від “а” до “я”. Скоро ти вже не тільки вмітимеш ремонтувати підбори, перешивати краї черевиків чи міняти устілку; твій батько вчить тебе всього того, що знає, і скоро ти опануєш це ремесло і навчишся сам шити черевики». Але та платня навчанням Ріно не задовольняла, отож вони постійно гризлися, особливо за вечерею. Починали з платні і закінчували сваритися через Лілу.

— Якщо ти мені будеш платити, я сам подбаю, щоб вона вчилася, — казав Ріно.

— Вчилася?! А я що, вчився?

— Ні.

— А ти вчився?

— Ні.

— То чому ж твоя сестра повинна вчитися, до того ж ще й дівчина?

Зазвичай та суперечка закінчувалася ляпасом, якого отримував Ріно від батька за те, що так чи інакше ставився до нього з неповагою. Хлопець, без плачу, єхидно вибачався.

Ліла під час тих перепалок мовчала. Тоді як я ненавиділа свою матір, по-справжньому, люто, вона, незважаючи на оте ставлення батька, на нього не ображалася, хоча й ніколи мені про це не говорила. Казала, що батько в неї добрий, що коли йому треба було робити якісь розрахунки, він завжди кликав її, казала, що якось почула, як він розказував своїм друзям, що його дочка — найрозумніша з усіх в районі, розповідала, що на її день народження він сам приносив їй у ліжко кухлик гарячого шоколаду з печивом. Що ж тут поробиш, якщо її подальше навчання не вживалося з його способом мислення? І не вживалося з його фінансовими можливостями: родина в них була велика, жили-виживали за рахунок заробітку у чоботарській майстерні, не лише вони самі, а ще й дві неодружені сестри Фернандо і батьки Нунції. Отож усі оті балачки про навчання були як горохом об стіну, і мати загалом дотримувалась такої самої думки. Один лише брат думав інакше і сміливо виступав проти батька. А Ліла, з незрозумілих для мене причин, була чомусь упевнена, що Ріно переможе. Отримає свою зарплату і відправить її до школи вчитися за власні гроші.

— Якщо треба буде платити за навчання, він заплатить, — пояснювала мені Ліла.

Вона була впевнена, що брат дав би їй грошей і на підручники, і навіть на ручки, на пенал, фарби, глобус, шкільну форму і стрічку для волосся. Вона його обожнювала. Казала мені, що, коли закінчить навчання, заробить багато грошей лише для того, щоб зробити свого брата найбагатшою людиною в районі.

Багатство у той останній рік нашого навчання в початковій школі стало нашою настирливою ідеєю. Ми говорили про нього, як в романах пишуть про пошуки скарбів. Уявляли собі: коли станемо багатими, зробимо оце й оте. Якби хто нас тоді послухав, то вирішив би, що багатство заховане десь у нашому районі, у якійсь вогнетривкій шафі, яка тільки й чекає на те, щоб ми її знайшли і відкрили. Згодом — не знаю чому — ми почали пов’язувати навчання з грошима. Ми думали, що якщо багато вчитися, можна писати книжки і з тих книжок розбагатіти. Нам те багатство завжди уявлялося як блиск золотих монет, захованих у численних скринях, а щоб добратися до них — достатньо вчитися і написати книжку.

— Ми напишемо її разом, — сказала якось Ліла, і моє серце від цих слів переповнилося радістю.

Можливо, та думка зародилася в неї, коли вона дізналася, що авторка «Маленьких жінок» заробила так багато грошей, що поділилася своїм багатством з родиною. Але я не можу сказати напевне. Ми обговорювали це, і вона сказала, що ми могли б розпочати роботу над книгою відразу після вступного іспиту. Потім зізналася, що не втерпіла. У той час, коли мені доводилося багато вчитися, враховуючи додаткові заняття після обіду зі Спаньйоло та вчителькою, у Ліли було набагато більше вільного часу, тому вона взялася до роботи і написала книжку без мене.

Я дуже образилася, коли вона принесла мені її прочитати, та мені вдалося приховати своє розчарування, і я її дуже хвалила. Там було всього з десяток аркушів у клітинку, перегнутих удвоє і скріплених булавкою. Ще була обкладинка, розмальована фарбами, добре пам’ятаю назву: «Блакитна фея». З яким натхненням вона була написана, скільки чудових, складних слів у ній було! Я порадила їй показати книжку вчительці. Та вона не захотіла. Я дуже її прохала, запропонувала сама її віднести. Ліла невпевнено хитнула головою на знак згоди.

Кілька днів потому, коли ми були вдома в Олів’єро під час заняття, я скористалася тим, що Джильйола побігла до туа­лету, і дістала з сумки «Блакитну фею». Я сказала вчительці, що то просто чудова книжка, яку написала Ліла, і що Ліла хотіла б, щоб вона її прочитала. Але вчителька, яка протягом останніх п’яти років тільки те й робила, що вихваляла Лілу за все, що та робила, окрім бешкетувань, відповіла мені досить холодно:

— Передай Черулло, що вона краще б готувалася до випускного екзамену, аніж витрачала так безглуздо час.

Хоча Лілину книжку вона не повернула, залишила її на столі, навіть не розгорнувши.

Така поведінка вчительки мене збентежила. Що сталося? Вона образилася на матір Ліли? Та образа перейшла і на Лілу? Їй було шкода тих грошей, які батьки моєї подруги не захотіли їй платити? Я не розуміла. Через кілька днів я обережно поцікавилася, чи вона прочитала «Блакитну фею». Вона відповіла мені якимось дивним тоном, потаємним, немов мова йшла про щось зрозуміле лише нам двом.

— Ти знаєш, Ґреко, хто такі плебеї?

— Так, плебеї, плебейські трибуни у Стародавньому Римі, брати Гракхи.

— Бути плебеєм — це досить-таки погана справа.

— Так.

— А той, хто хоче залишатися плебеєм, — для себе, своїх дітей, онуків — не заслуговує нічого. Забудь про Черулло і думай про себе.

Учителька Олів’єро так мені більше нічого й не сказала про «Блакитну фею». Ліла в мене питала кілька разів, чи є новини, а потім припинила. Одного дня сказала похмуро:

— Щойно в мене буде час, напишу ще одну книжку, та вийшла погано.

— Ти що, та була чудова!

— Ні, та нікуди не годилася.

Але відтоді вона якось притихла, особливо в класі, можливо, через те, що Олів’єро більше її не хвалила, більше того: інколи здавалося, що надмірні здібності Ліли її тільки дратують. Коли наприкінці навчального року у нас було традиційне змагання, Ліла все одно стала найкращою, хоча й не виявляла більше свого звичного гострого розуму. На завершення шкільних змагань директор дав тим, хто залишився серед переможців, — Лілі, Джильйолі і мені — дуже складну задачу, яку він сам придумав. Ми з Джильйолою довгий час намагалися її розв’язати, але даремно. Ліла, як завжди, примружила очі від напруги, задумалася. Вона здалася останньою. Сказала несміло, що було на неї геть не схоже, що в тієї задачі немає рішення, бо там якась помилка в умові, але вона не знала, яка саме. Що тут почалося! Олів’єро чистила її на всі лади. Я дивилася на Лілу, яка стояла біля дошки сама-самісінька, з крейдою в руці, бліда, під градом образ, що лилися на неї. Я відчувала її страждання, не могла дивитися на її нижню губу, що тремтіла від стримуваних сліз, і сама ледве не плакала.

Наприкінці Олів’єро завершила крижаним тоном:

— Якщо не можеш розв’язати задачу, не треба казати, що задача неправильна. Слід визнати: я не в змозі її вирішити.

Директор не промовив ні слова. Якщо я добре пам’ятаю, на цьому шкільний день і закінчився.

Незадовго до випускного екзамену початкової школи Ліла підбурила мене до ще одного вчинку, на який би я сама ніколи не зважилася. Одного дня ми вирішили прогуляти школу і вийти за межі нашого району.

Такого ще не бувало. Скільки я себе пам’ятала, я ніколи не відходила далеко від наших чотириповерхових будинків, площі двору, приходської церкви, скверу, і в мене ніколи не виникало бажання цього зробити. По залізниці за районом без упину мчали потяги, по трасі снували туди-сюди вантажівки, але мені навіть на думку не спадало поцікавитися про себе, чи запитати у батька та в матері: куди їдуть автівки, вантажівки, потяги, до якого міста, у який світ?

Ліла теж ніколи не виявляла особливої зацікавленості, але того разу вона продумала все. Вона наказала мені, щоб я сказала матері, що після школи ми всі разом ідемо до вчительки додому на святкування закінчення навчального року, і хоча я й намагалася нагадати їй про те, що вчителі ніколи не запрошували нас додому на такі святкування, вона відповіла, що саме тому треба так сказати. Так ця подія видалась би настільки незвичною, що ні в кого з батьків не вистачило б духу піти до школи, щоб поцікавитися, чи це правда. Я довірилася їй, як завжди, і все пройшло саме так, як вона запланувала. У мене вдома всі мені повірили, не лише батько і молодші брати й сестра, а й мати.

Вночі напередодні я не могла заснути. Що було там, за межами району, за його добре відомим нам периметром? Поза будинками району виднівся пагорб, порослий деревами, а ще — кілька будівель уздовж блискучої колії залізничного полотна. Перед будинками, з іншого боку траси, тягнулася ґрунтова, вся в ямах, дорога, що огинала ставки. Праворуч, якщо вийти через ворота, розляглися поля, без єдиного деревця, під широким безмежним небом. Ліворуч був тунель на три отвори, але якщо видертися на залізничний насип, то погожого дня з того боку можна було роздивитися — поза густою рослинністю, будинками та огорожами з туфу — далеку блакитну гору з двома вершинами — нижчою та вищою: то був вулкан Везувій.

Але ніщо з того, що було у нас перед очима щодня, чи з того, що можна було побачити, вилізши на згірок, не справляло на нас особливого враження. Ми так звикли упевнено розповідати у школі про те, чого ніколи не бачили, а лише читали в підручниках, що найбільше хвилювання у нас викликало невидиме. Ліла казала, що саме у тому напрямку, де виднівся Везувій, було море. Ріно, якому колись довелося там бувати, розповідав нам, що вода в морі чиста, блакитна — просто диво. У неділю, особливо влітку та чи навіть і взимку, він бігав з друзями купатися і пообіцяв, що колись і нас візьме із собою. Звичайно, не він один бачив море, бачили його й інші з тих, кого ми знали. Якось нам про нього згадували Ніно Сарраторе та його сестра Маріза таким тоном, немовби для них було нормою інколи ходити їсти бублики та морепродукти. Джильйола Спаньйоло теж побувала на морі. Їй, Ніно, Марізі пощастило, бо їхні батьки могли повезти своїх дітей погуляти десь інде, а не лише у сквер перед церквою. Наші — ні: не мали часу, не мали грошей, не мали охоти. Правда, десь, у якомусь далекому куточку моєї пам’яті, жевріла згадка про море; мати казала мені, що возила мене туди, коли я була ще зовсім маленькою, а їй треба було лікувати хвору ногу пісочними ваннами. Та до матері в мене було мало довіри, тому Лілі, яка про море не знала нічого, я казала, що теж не знаю про нього нічого. Отож вона вирішила зробити, як Ріно: зібратися й вирушити сама. І переконала мене піти разом з нею. Завтра.

Прокинулася я раненько, поводилася так, ніби збиралася, як завжди, до школи: хліб з молоком на сніданок, портфель, шкільний фартушок. Потім зачекала Лілу перед воротами, як і в інші дні, але замість того, щоб піти праворуч, ми перетнули трасу і вирушили ліворуч, до тунелю.

Було ще зовсім рано, але вже припікало. У повітрі відчувався запах землі та трави, що сохли на сонці. Нам довелося продиратися через високі кущі протоптаними стежинами, що вели до залізничної колії. Вибравшись до електричного стовпа, ми зняли фартушки і запхали їх собі до портфелів, які заховали в чагарнику. Потім подалися через поле, ту місцевість ми знали дуже добре, а тому мчали щодуху по схилу, що вів до входу в тунель. Отвір праворуч був таким темним, що здавався майже чорним; раніше туди, у морок, ми ніколи не забиралися. Ми взялися за руки і зайшли всередину. Тунель був дуже довгий, лише вдалині ледь виднілося світло виходу. Поступово наші очі звикли до темряви, у вухах лунко віддавався звук наших кроків, і ми могли вже розрізнити сріблисті струмочки води, що стікала по стінах, великі калюжі на землі. Незважаючи на страх, ми все ж потихеньку просувалися вперед. Тут Ліла крикнула і розсміялася, почувши, як гучною луною відбивався по тунелю її голос. Із тієї миті ми вже тільки те й робили, що вигукували — то разом, то по черзі — кричали і сміялися, сміялися і кричали — аби почути луну наших голосів. Так напруження пройшло, і почалася пригода.

У нас було попереду кілька годин вільного часу, протягом яких ніхто з наших рідних нас би не кинувся. Часто згадую те чудове відчуття свободи, початок того дня, коли ми врешті вийшли з тунелю і опинилися на прямій дорозі, якій кінця-­краю не було видно, — дорозі, яка, якщо вірити Ріно, вела прямісінько до моря. Я з радістю віддалася тому почуттю невідомого. Ту пригоду зовсім було не зрівняти з підвалом чи сходами до домівки дона Акілле. Сонце в небі ховалося за димом, у повітрі відчувався сморід від горілого. Ми довго йшли повз напіврозвалені стіни кам’яних загород, порослих бур’яном, повз низенькі будівлі, з яких лунав гомін на діалекті, інколи сигналили машини. Дорогою ми побачили коня, що потихеньку спустився з насипу і з іржанням пере­йшов дорогу. Бачили якусь молодицю, що вийшла на балкон і розчісувала волосся густим гребінцем для видалення вошей. Бачили ватагу сопливих дітей, які припинили гру, щойно нас помітили, і погрозливо поглядали у наш бік. А ще побачили якогось товстуна у майці, який вибрався з напівзруйнованого будинку, стягнув штани і виставив перед нами свій член. Та нас нічого з цього не злякало: дон Нікола, батько Енцо, інколи дозволяв нам погладити свого коня, задерикуваті діти були і в нашому районі, а старий дон Мімі показував нам своє бридке хазяйство кожного разу, коли ми поверталися зі школи. Годин зо три, протягом яких ми крокували по трасі, дорога нічим не відрізнялася від того відрізку, який нам доводилося бачити щодня. І я ні разу не переймалася тим, чи ми йдемо у правильному напрямку. Ми трималися за руки, крокували поряд, але для мене, як завжди, Ліла немовби йшла на десяток кроків попереду і достеменно знала, що робити і куди йти. Я тоді вже звикла скрізь і в усьому бути другою, і була переконана, що їй, завжди першій, усе ясно: сама подорож, кількість часу, щоб дійти й повернутися, яка саме дорога веде до моря. Я вважала, що в її голові панував такий порядок, який би навколишньому світові ніколи не вдалося зруйнувати. Я цілком віддалася радості. Пам’ятаю м’яке світло, яке, здавалося, лилося не з неба, а немовби з надр землі, хоча її поверхня була бідною, бридкою.

Згодом ми почали відчувати втому, голод і спрагу. Про це ми якось не подумали. Ліла уповільнила крок, я теж. Кілька разів вона якось дивно поглянула на мене, немов жалкувала через скоєне мені зло. Що відбувалося? Я помітила, що вона все частіше озиралася назад, і я теж почала оглядатися. Рука в неї спітніла. Уже давно позаду нас не видно було тунелю, за яким був наш район. Пройдений шлях був таким же незнайомим, як і той, що лежав попереду. Людям, що зустрічалися нам по дорозі, здавалося, до нас взагалі не було діла. А околиці ставали все занедбанішими: старі розбиті бідони, горілі дрова, автомобільні каркаси, колеса з брички зі зламаними спицями, напіврозламані меблі, поржавіле залізо. Чому Ліла повсякчас озиралася? Чому замовкла? Що сталося?

Я почала придивлятися. Небо, яке до цього видавалося високим, тепер немовби припало до землі. За нами враз почорніло, небокрай затягло великими важкими хмарами, які майже торкалися верхівок дерев та електричних стовпів. Попереду все ще було яскраве світло, але воно здавалося якимось неприродним через бузкову сірість з боків, що насувалася на нього, щоб придушити. Вдалині почувся грім. Мені стало страшно, але ще більш мене злякав вираз обличчя Ліли, для мене геть новий. З відкритим ротом, виряченими очима, вона поглядала туди-сюди і все міцніше стискала мою руку. Невже вона боїться? Що з нею коїться?

Впали на землю перші важкі краплі дощу, залишивши на запилюженій дорозі маленькі коричневі цятки.

— Повертаймося, — сказала Ліла.

— А як же море?

— Надто далеко.

— А додому?

— Теж.

— То ходімо до моря.

— Ні.

— Чому?

У такому стривоженому стані я її ще ніколи не бачила. Було в усьому цьому щось таке, що крутилося в неї на кінчику язика, але вона все ще вагалася, казати мені чи ні, і що змушувало її раптом потягнути мене додому. Я не розуміла: чому ми не йдемо далі? Час у нас іще був, море мало вже бути недалеко, а повернутися додому чи йти далі — ми все одно б намокли, якби пішов дощ. Такий спосіб мислення я засвоїла від неї, і мене дивувало, чому вона не користується ним зараз.

Яскраве світло блискавки пронизало чорне небо, загриміло вже дужче. Ліла смикнула мене за руку, і ось ми вже біжимо у напрямку до нашого району. Вітер стих, дощ заряснів і вже за кілька секунд перетворився на зливу. Жодній з нас не спало на думку шукати схованку. Ми щодуху бігли під дощем, промоклі до нитки, безперестанку ковзаючись по мокрій дорозі, що вмить перетворилася на багнюку, у своїх стареньких, одягнутих на босу ногу сандалях. Ми бігли, аж поки нам не забракло духу.

Потім ми втомилися, побігли повільніше. Миготіли блискавки, чулися розкоти грому, дощова вода струмками бігла по краях траси, вантажівки з шаленим гуркотом мчали повз нас, обдаючи брудними бризками. Ми поверталися швидким кроком, серце ледве не вилітало з грудей, — спочатку під зливою, згодом — під рясним дощем, і врешті — під сірим небом. Одяг на нас геть промокнув, волосся прилипло до голови, губи посиніли від холоду, очі перелякані. Перейшли тунель, вийшли в поле. Мокрі кущі раз у раз торкалися нас своїми гілками, від чого нам було ще холодніше. Врешті ми знайшли свої портфелі, начепили на сукенки сухі фартушки і рушили додому. Ліла, вся напружена, з похиленою головою, більше не простягнула мені руки.

Нам швидко стало зрозуміло, що наш план пішов шкереберть. Над нашим районом похмарило якраз тоді, коли закінчувалися уроки в школі. Моя мати прийшла до школи з парасолькою, щоб відвести мене на свято додому до вчительки. Так вона дізналася, що ніякого свята не було. Вона шукала мене вже протягом кількох годин. Коли я побачила здалеку її жалюгідну кульгаву постать, то відразу залишила Лілу і побігла вперед, бо не хотіла, щоб і їй перепало. Мати не дала мені навіть слова сказати. Вона надавала мені стусанів, ще й парасолькою огріла, приказуючи, що якщо я ще хоч раз втну щось подібне, то вона мене приб’є на місці.

Лілі все зійшло з рук, у неї вдома ніхто нічого не запідозрив.

Ввечері мати розповіла батькові про те, що сталося, і вимагала від нього, щоб він мене побив. Батько почувався дуже збентеженим, він не хотів цього робити, тож все закінчилося тим, що вони посварилися. Спочатку він дав ляпаса їй, а потім і мені, бо попалася під руку. Усю ніч я думала, намагаючись зрозуміти, що сталося насправді. Ми повинні були піти до моря, але так і не дійшли, зате мені дісталося від батьків. Під час тієї нашої пригоди сталася загадкова зміна у нашій поведінці: я, незважаючи на дощ, хотіла йти далі, почувалася відстороненою від всього і від усіх, і те відчуття відстороненості — я вперше відкрила його для себе — звільняло мене від будь-яких зобов’язань і хвилювань. Ліла, навпаки, майже відразу пожалкувала, що зважилася на свій план, відмовилася від моря і хотіла повернутися до звичних меж нашого району. У мене це ніяк не вкладалося в голові.

Наступного дня я не зачекала на неї біля воріт, а пішла до школи сама. Зустрілися ми вже в садку за церквою, вона побачила синці у мене на руках і запитала, що трапилося.

— Тебе побили і все?

— А що мені повинні були ще зробити?

— То тебе все одно пошлють вивчати латинську мову?

Я здивовано вирячилася на неї.

Невже це правда? Вона потягла мене з собою, сподіваючись, що мої батьки у покарання не пошлють мене до середньої школи? Чи то вона саме тому намагалася якомога швидше привести додому, щоб я могла уникнути того покарання? Чи — як я тепер сама себе запитую — вона одночасно бажала і того, й іншого?

Випускний екзамен початкової школи ми складали разом. Коли Ліла зрозуміла, що я однак буду складати і вступний іспит до середньої школи, вона ніби втратила сили. Так сталося те, чого ніхто не чекав: я склала обидва екзамени з найвищим балом, на «десять», Ліла отримала свідоцтво про закінчення початкової школи з усіма «дев’ятками» і «вісімкою» з арифметики.

Вона й словом не виказала незадоволеності чи розчарування. Натомість почала дружити з Кармелою Пелузо, дочкою столяра, немовби дружби зі мною їй було недостатньо. За кілька днів ми стали нерозлучною трійцею, у якій я займала третє місце, хоча й була першою у школі. Вони вдвох постійно теревенили та жартували між собою, чи, якщо казати точніше, Ліла говорила та жартувала, а Кармела слухала та сміялася. Коли ми виходили прогулятися від церкви до траси, Ліла завжди крокувала посередині, а ми з Кармелою — по боках. Коли я помічала, що вона ішла, притиснувшись більше до Кармели, то ображалася, і мені хотілося повернутися додому.

У той період Ліла здавалася дивною, була сама не своя, немов на сонці перегрілася. Було вже насправді дуже жарко, і ми часто мочили собі голови під краном вуличної колонки. Пригадую, як вона з мокрим волоссям та обличчям тільки й говорила про те, як ми наступного року підемо разом до середньої школи. Для неї це стало улюбленою темою, наче одне з тих оповідань, які вона збиралася написати, щоб розбагатіти. Тільки тепер під час оповіді вона повсякчас зверталася до Кармели Пелузо, яка закінчила школу з одними «сімками» і не складала вступний іспит до середньої школи.

Ліла вміла розповідати, усе поставало перед нашими очима, як справжнє: школа, куди б ми мали піти, учителі. Від цього мені було смішно, але водночас і лячно. Одного разу я її перебила:

— Ліло, але ж ти не зможеш ходити до середньої школи, бо не склала вступний іспит. Ні ти, ні Пелузо не зможете.

Вона розсердилася. Сказала, що все одно піде: склала чи не склала.

— І Кармела?

— І вона теж.

— Це неможливо!

— Побачиш!

Але ті мої слова, здається, дуже її вразили. Відтоді вона поклала край своїм розповідям про наше спільне шкільне майбутнє і стала дуже мовчазною. Я помітила, що вона була нервовою, збудженою та агресивною, як раніше. Це мене задовольнило, адже тепер вона була схожою на себе. Водночас за тією звичною, попередньою поведінкою відчувався жаль, який мене бентежив. Я бачила, що вона страждає, і її біль мене непокоїв. Вона мені більше подобалася, коли була не схожою на мене, дуже далекою від моїх власних страхів. У тому її стривоженому стані я вбачала слабкість, яка незрозумілим чином перетворювалася в мені на відчуття зверхності. Тільки-но випадала така нагода, особливо коли з нами не було Кармели Пелузо, я немовби випадково нагадувала їй про те, що у моєму табелі оцінки були вищі, ніж у її. Тільки-но випадала нагода, я немовби випадково нагадувала їй, що я піду до середньої школи, а вона — ні. Припинити нарешті бути постійно другою, випередити її, вперше у житті — то був успіх. Ліла, здається, помітила це і стала ще в’їдливішою, але не зі мною, а зі своїми рідними.

Часто поки я чекала на неї надворі, чула її крики з вікон. Ліла обливала всіх удома найбруднішою лайкою на діалекті, такими образливими словами, що мені було соромно за неї; на мою думку, не можна було так поводитися з дорослими, а також з братом. Звичайно, її батько Фернандо ставав дуже злим, коли в нього вселявся дідько. Але таке бувало з усіма батьками. Можна навіть сказати, що її батько був не найгіршим, якщо вона його не провокувала: чемний, привітний, дуже працьовитий. Зовнішністю нагадував одного актора, Рандольфа Скотта, хоча в ньому й не було притаманної акторові витонченості. Він був грубуватий, смаглявий, з обличчям, аж до очей порослим чорною щетиною, з широкими короткими долонями, на яких бруд навічно в’ївся у шкіру. Він завжди охоче відповідав жартом на жарт. Коли я малою забігала до них додому, він, бувало, брав мене за носа вказівним та середнім пальцями і прикидався, що хоче мені його відірвати. А потім вдавав, що тримає мого носа у руці, а той хоче виплигнути з долоні і повернутися на своє місце. Мені було смішно. Але коли Ріно, чи Ліла, чи інші діти його сердили, то від його криків аж мені з вулиці ставало страшно.

Не знаю, що саме сталося одного дня. У теплу пору року ми гуляли надворі аж до вечері. Того дня Ліли не було видно, отож я пішла покликати її знадвору, через вікно, бо їхня квартира була на першому поверсі. Я гукала: «Лі! Лі!». Але мій голос перекривався криками Фернандо, вереском її матері і ще дужчим — моєї подруги. Мені стало зрозуміло, що там відбувалося щось незвичайне. Через відчинені вікна лунала лайка на неаполітанському діалекті та брязкіт розбитого посуду. На перший погляд — ніякої різниці порівняно з тим, що відбувалося у нас вдома, коли моя мати сердилася, бо не вистачало грошей, або коли сердився мій батько, бо вона вже витратила половину його зарплати, яку він віддав їй напередодні. Але різниця була, до того ж принципова. Мій батько намагався стриматися навіть тоді, коли був дуже розлючений, казився нишком, не кричав, навіть якщо в нього надувалися жили на шиї, і очі наливалися кров’ю. А Фернандо кричав, трощив все навколо, від цього його гнів ще більш розпалювався, а не зменшувався. Навпаки, будь-які спроби дружини заспокоїти його доводили до сказу; і навіть тоді, коли він сердився не на неї, закінчувалося все тим, що він її бив. Отож я продовжувала кликати Лілу, щоб витягти її з тієї бурі криків, лайки та звуків розтрощених речей. Я все кликала: «Лі! Лі!». Але вона — я чула — продовжувала лаяти батька.

Нам було по десять років, обом ішов одинадцятий. Моє тіло поступово набирало округлих форм, а Ліла залишалася маленькою, худенькою, була легкою та тендітною. Раптом крики затихли, і через мить моя подруга вилетіла з вікна, пролетіла у мене над головою і гепнулася на асфальт позаду.

Я так і завмерла з відкритим ротом. З вікна визирнув Фернандо, продовжуючи викрикувати страшні погрози дочці. Він просто викинув її у вікно, мов лантух з картоплею.

Я перелякано дивилася, як вона, скривившись, повільно підвелася й промовила майже здивовано:

— Усе добре, я навіть не забилася.

Але у неї текла кров, вона зламала руку.

Батькам можна було робити з неслухняними дітьми все що завгодно. Після того випадку Фернандо став ще сердитіший, працював більше, аніж зазвичай. Протягом всього літа ми з Кармелою та Лілою часто проходили повз його майстерню, але тоді як Ріно нас завжди вітав привітним жестом, чоботар навіть не дивився у Лілин бік, аж поки їй не зняли гіпс із руки. Усім було ясно, що він шкодував про скоєне. Але його вчинок не можна було навіть порівняти з усіма випадками насильства, що так часто траплялися в нашому районі. У барі «Солара» згарячу, після програшу на гральних автоматах чи випивки, справа нерідко доходила до відчаю (на нашому діалекті це слово означало втрату будь-якої надії, а разом з тим — повне безгрішшя), а отже — до бійки. У Сільвіо Солари, хазяїна, — здоровила з великим животом, блакитними очима та високим лобом — завжди був наготові ціпок темного кольору, який він, не вагаючись, пускав у хід щоразу, коли йому не платили за замовлене, не виплачували заборговане раніше, обіцяли заплатити, але не дотримували обіцянок. Йому часто допомагали сини Марчелло та Мікеле, однолітки Ріно, брата Ліли, але вони били ще дужче, ніж батько. Там, у барі, вони дубасили ціпками і самі зазнавали ударів. Потім чоловіки поверталися додому, розлючені програшем, алкоголем, боргами, виплатами, ударами, і після першого ж недоречного слова з боку рідних лупцювали їх: такий от ланцюг з недобрих вчинків, що породжували нові недобрі вчинки.

І от саме серед такого довгого літа сталася подія, що приголомшила всіх, але на Лілу справила особливе враження. Дона Акілле — того самого страшного дона Акілле — вбили у нього вдома одного дощового серпневого дня після полудня.

Він був у кухні, якраз відчинив вікно, щоб впустити свіже після дощу повітря. Він спеціально для цього встав з ліжка, перервавши свій післяобідній сон. На ньому була дуже затерта блакитна піжама, на ногах — лише пожовтілі шкарпетки з чорними плямами на п’ятах. Тільки-но він відчинив вікно, йому в обличчя вдарив порив вітру з дощем, а в шию — праворуч, якраз між нижньою щелепою та ключицею — ніж.

З рани заструменіла кров і залила мідну каструлю, що висіла на стіні коло вікна. Мідь так блищала, що на її фоні кров здавалася чорнильною плямою, з якої — так нам розповідала Ліла — стікала нерівна чорна цівка. Убивця — Ліла була впевнена в тому, що то була жінка — увійшла безшумно в той час, коли дітвора бігала на вулиці, а дорослі або були на роботі, або відпочивали. Вона, напевне, відчинила двері відмикачкою. І, напевне, збиралася вдарити його в серце, коли той спав, але застала його на ногах, а тому вдарила у шию. Дон Акілле повернувся з ножем, по саму ручку загнаним у горло, з витріщеними очима та кров’ю, що лилася рікою і текла по піжамі. Впав спочатку на коліна, а потім — лицем на підлогу.

Вбивство так вразило Лілу, що вона щодня з серйозним виглядом, додаючи щоразу нові подробиці, змушувала нас слухати свою розповідь, немов справді там була. Мені та Кармелі від тих розповідей було лячно, Кармела не могла навіть заснути вночі. Коли Ліла у своїй розповіді доходила до того місця, як темна стрічка крові стікала по мідній каструлі, її очі хижо примружувалися. Напевне, вона уявляла вбивцю жінкою тільки тому, що так їй було легше ототожнювати себе з нею.

У той час ми часто ходили додому до Пелузо грати в шашки або «хрестики-нолики» — Ліла тоді ними якраз дуже захопилася. Мати Кармели впускала нас до їдальні, де всі меблі зробив власноруч її чоловік у ті часи, коли дон Акілле ще не забрав у нього столярні інструменти разом з майстернею. Ми всідалися за стіл, який стояв між двома буфетами з дзеркалами, і грали. Кармела подобалася мені все менше, але я вдавала, що для мене вона — така ж сама подруга, як і Ліла. Інколи я навіть поводилася так, щоб та думала, ніби Кармела для мене важливіша. А от синьйора Пелузо мені справді дуже подобалася. Раніше вона працювала на тютюновій фабриці, але кілька місяців тому її звільнили, і тепер вона постійно сиділа вдома. Та вона за будь-яких обставин не втрачала гарного настрою, була веселою, повною, з гарним бюстом, рум’яними щічками, і незважаючи на те, що грошей у них було небагато, в неї завжди знаходилося для нас щось смачненьке. І чоловік її теж став значно спокійнішим, аніж був раніше. Тепер він працював офіціантом у піцерії і намагався не потикати носа до бару «Солара», щоб не програти в карти свій невеликий заробіток.

Якось вранці ми сиділи в їдальні і грали у шашки: ми з Кармелою удвох проти Ліли. Я й Кармела по один бік столу, а Ліла — по інший. За спиною у Ліли, а також за нашими з Кармелою спинами стояли однакові буфети з темного дерева, із дзеркалами у красивих фігурних рамках. Я раз у раз поглядала на нас трьох у дзеркалах і ніяк не могла зосередитися на грі через ті відображення, що мені не подобалися, та через крики Альфредо Пелузо, який того дня був дуже збуджений і сварився з дружиною Джузеппіною.

Тут хтось постукав у двері, і синьйора Пелузо пішла відчиняти. Раптом почувся галас. Ми втрьох виглянули до коридору і побачили карабінерів, яких ми так боялися. Карабінери вхопили Альфредо і повели геть. Він опирався, кричав, кликав усіх своїх дітей — Пасквале, Кармелу, Чиро, Іммаколату — чіплявся за зроблені власноруч меб­лі, за стільці, божився Джузеппіні, що не вбивав дона Акілле, що був невинний. Кармела невтішно ридала, всі плакали, і я теж. А Ліла — ні, погляд у Ліли став таким самим, як колись у випадку з Меліною, але навпаки: цього разу одночасно із завмерлим виразом обличчя вона немовби рухалася разом з Альфредо Пелузо, який все кричав страшним і хриплим голосом.

То була наймоторошніша подія нашого дитинства, що мене дуже вразила. Ліла піклувалася про Кармелу, втішала її. Казала їй, що, якщо то її батько вбив дона Акілле, він вчинив правильно, але на її думку то був не він; отож він, напевне, невинний, і його скоро випустять із в’язниці. Вони щось там ще довго бубоніли між собою, а коли я наближалася, то відходили від мене, щоб я нічого не почула.