Наступного дня важко було впізнати місто — за ніч тут усе докорінно змінилося. Знов одчинилися крамниці, на базарі йшла жвава торгівля, на афішних тумбах майоріли численні театральні та концертні афіші, а біля газетних кіосків і морозивних яток стояли довгі черги. Мешканці багатьох будинків заходилися ретельно прибирати, щоб од пацюків не зосталося ні сліду, ні духу — мили вікна, шкребли підлогу, провітрювали одежу й білизну.
Вулиці запрудили люди — хто поспішав на роботу чи в крамницю, а хто просто походжав, утішаючись порятунком од пацюків. Мешканці міста знову ходили з портфелями й сумками, а в школярів за спинами з’явилися звичайні ранці. Хлопчину, якого послали купити молока з бідончиком, діти узяли на кпини.
Як повідомили ранкові газети, пацюки геть щезли з міста. Навіть оті, яким пощастило сховатися під час шаленого кошачого нападу, протягом ночі тихенько повтікали.
— Наше завдання виконано, — сказав Муфтик, зупиняючи машину перед природничим музеєм. — Як тільки ми передамо музеєві сорочий скарб, можемо спокійно їхати на відпочинок на будь-яке морське узбережжя.
— Чудово! — просопів Півчеревичок.
Трійця ще вранці роздобула на базарі мішок з-під картоплі й склала в нього всі речі, знайдені в сорочій скарбниці, щоб нічого не згубити. Тоді Мохобородько завдав цей мішок на плечі, і вони підійшли до входу в музей.
На дзвінок їм одчинив літній чоловік в окулярах, із сивою борідкою-клинчиком — сам директор музею. Він поглянув на друзів не дуже привітно, а надто на їхній мішок з-під картоплі, похитав головою, підняв окуляри на лоба й буркнув:
— Ну?
— Ми хочемо зробити музеєві невеличкий подарунок, — почав Муфтик, але затнувся, бо директор нетерпляче урвав його:
— Розумію, розумію! Цей мішок повен пацючих опудал, чи не так? І ви, безумовно, запевнятимете, що саме ці — найбільші в світі.
— Не зовсім так… — знітився Муфтик.
Та директор не звернув на Муфтикове зауваження ніякої уваги.
— Чомусь мені сьогодні з самого ранку пропонують лише пацючі опудала, — нарікав він. — От маю мороку! І всі запевняють, що саме їхні опудала — найбільші. Але ж даруйте — не можу я напхати музей пацючими опудалами!
— Це ж треба! — несподівано втрутився у розмову Півчеревичок. — Якщо ви вважаєте нас якимись шахраями, що наживаються на пацючих опудалах, то ви дуже помиляєтесь!
А Мохобородько сказав:
— Ми хочемо передати в дар музеєві скарб, зібраний сорочим родом.
Директор страшенно здивувався.
— Ми, звісно, розуміємо, що сорочий скарб не стосується безпосередньо природознавчої науки, — підпрягся Муфтик. — Проте любителів природи він усе-таки зацікавить.
— Колись у дитинстві я побував у музеї охорони здоров’я, — додав Півчеревичок. — І там демонструвалося чимало всіляких речей, які під час операцій знаходили в людських нутрощах. Там був усілякий непотріб, слово честі — від монет до лікарських ножиць. Отже, крадені сороками речі знадобляться природничому музеєві.
І раптом директор наче переродився.
— О-о, мої маленькі друзі! — пролебедів він. — Коли б ви тільки знали… Коли б ви тільки знали, яку цінність усе це являє для мене! Ви просто озолотили мене!
— Цілком правильно, — кивнув Півчеревичок. — У нас тут ціла купа старовинних золотих монет.
Директор запросив трійцю ввійти і провів довгим коридором до свого кабінету.
— Будьте ласкаві, сідайте, — він показав на зручні м’які крісла. — Спочиньте з дороги.
Та Мохобородько спершу висипав усе з мішка на великий письмовий стіл і сказав:
— Тут не вистачає лише трюфелевої цукерки та медальйона, який ми повернули власникові. Але ми можемо дати його адресу.
Забачивши таке добро на столі, директор на радощах застрибав, як хлопчисько.
— Ой, дорогенькі! — вигукнув він. — Тепер я, вважайте, доктор наук!
Помітивши, що маленькі мандрівники не зовсім розуміють його, він тут же пояснив:
— Звичайно, усі ці речі будуть виставлені в музеї. Та, окрім цього, вони являють собою неабияку цінність для ме не особисто. Або точніше для всієї науки про птахів — орнітології. Річ у тому, крихітки мої, що я орнітолог і пишу докторську дисертацію! І знаєте, на яку тему? «Про деякі особливості сорочих звичок». Тепер, сподіваюся, ви розумієте, що ваш дар для мене означає?
Друзі шанобливо закивали.
— Отже, — усміхаючись, сказав директор, — я прошу вас неодмінно прийти на захист моєї докторської дисертації і бути присутніми на бенкеті з цього приводу. Тепер уже не доведеться довго чекати.
— Пречудово, — зрадів Півчеревичок. — А Муфтик виголосить на торжестві привітальне слово. У нього це часом гарно виходить.
Трійця уже хотіла йти, коли раптом директор щось пригадав.
— Ой, даруйте, — проговорив він. — Я ж не знаю навіть ваших імен. У вступному слові до своєї дисертації я конче хотів би висловити вам подяку.
Він дістав із шухляди книгу почесних гостей і подав друзям:
— Може, запишете сюди свої імена. Якийсь влучний вислів, і під ним — підписи. Гаразд?
Мохобородько взяв книгу й поринув у роздуми. Незабаром у ній з’явився запис рівненькими друкованими літерами:
У ПРИРОДІ ПОВИННА ПАНУВАТИ РІВНОВАГА!