Нічийна троянда

Es war Erde in ihnen, und

sie gruben.

Sie gruben und gruben, so ging

Ihr Tag dahin, ihre Nacht. Und sie lobten nicht Gott,

der, so hörten sie, alles dies wollte,

der, so hörten sie, alles dies wusste.

Sie gruben und hörten nichts mehr;

sie wurden nicht weise, erfanden kein Lied,

erdachten sich keinerlei Sprache.

Sie gruben.

Es kam eine Stille, es kam auch ein Sturm,

es kamen die Meere alle.

Ich grabe, du gräbst, und es gräbt auch der Wurm,

und das Singende dort sagt: Sie graben.

O einer, o keiner, o niemand, o du:

Wohin gings, da's nirgendhin ging?

0 du gräbst und ich grab, und ich grab mich dir zu,

und am Finger erwacht und der Ring.

Земля була в них, а вони

копали.

Вони копали й копали, так спливали

їхні дні, їхні ночі. І вони не славили Бога,

який, як чули вони, жадав цього всього,

який, як чули вони, відав про все це.

Вони копали й не чули більше нічого;

вони не ставали мудріші, не співали пісень,

не вигадували для себе іншої мови.

Вони копали.

Надходила тиша, надходила буря, відтак

надходили води морів.

Я копаю, ти також копаєш, копає й хробак,

і співоче там мовить: вони також копають свій рів.

О хтось, о ніхто, о жоден, о ти:

Куди ж воно йшло, що нікуди не вийшло правцем?

О, ти копаєш, копаю і я, щоб до тебе прийти,

і на пальці у нас уже проростає кільце.

Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen,

das wir gelesen haben.

Die Jahre, die Worte seither.

Wir sind es noch immer.

Weißt du, der Raum ist unendlich,

weiß du, du brauchst nicht zu fliegen,

weißt du, was sich in dein Aug schrieb,

vertieft uns die Tiefe.

Це слово про шлях-до-глибин,

прочитане нами.

Ці літа, ці слова відтоді.

Ми все ще такі, як і перше.

А знаєш, цей простір безмежний,

а знаєш, тобі не потрібно літати,

а знаєш, що все, закарбоване в оці твоїм,

поглиблює нам глибину.

Bei Wein und Verlorenheit, bei

beider Neige:

ich ritt durch den Schnee, hörst du,

ich ritt Gott in die Ferne — die Nähe, er sang,

es war

unser letzter Ritt über

die Menschen-Hürden.

Sie duckten sich, wenn

sie uns über sich hörten, sie

schrieben, sie

logen unser Gewieher

um in eine

ihrer bebilderten Sprachen.

З вином і самотністю, з

рештками їх на денці:

верхи я мчав крізь сніги, ти чуєш,

мчав із Богом у далеч — ця близькість, коли він співав,

це був

наш останній галоп через

бар'єри людей.

Вони нахилялись, коли

чули тупіт копит над собою, вони

щось нотували, вони

перебріхували наше іржання

на одну зі своїх

надто барвистих мов.

Vom Zuviel war die Rede, vom

Zuwenig. Vom Du

und Aber-Du, von

der Trübung durch Helles, von

Jüdischem, von

deinem Gott.

Da-

von.

Am Tag einer Himmelfahrt, das

Münster stand drüben, es kam

mit einigem Gold übers Wasser.

Von deinem Gott war die Rede, ich sprach

gegen ihn, ich

ließ das Herz, das ich hatte,

hoffen:

auf

sein höchstes, umröcheltes, sein

haderndes Wort —

Dein Aug sah mir zu, sah hinweg,

dein Mund

sprach sich dem Aug zu, ich hörte:

Wir

wissen ja nicht, weißt du,

wir

wissen ja nicht,

was

gilt.

Про надмір йшла мова, про

обмаль. Про Ти

й Але-ж-Ти, про

потьмарення через сяйво, про

юдейське, про

твого Бога.

Про

це.

У день вознесіння,

Мюнстер[4] стояв навпроти, він ряхтів

позолотою у воді.

Про твого Бога йшла мова, я гудив

його, я

змусив серце, яке мав у грудях,

сподіватися:

на

його щонайвище, охрипле, його

громовісне слово —

Твоє око дивилось на мене, дивилось убік,

уста твої

мовили оку, я почув це:

Ми

не відаєм, знаєш,

ми

не відаєм,

що є

правдивим.

Krauseminze, Minze, krause,

vor dem Haus hier, vor dem Hause.

Diese Stunde, deine Stunde,

ihr Gespräch mit meinem Munde.

Mit dem Mund, mit seinem Schweigen,

mit den Worten, die sich weigern.

Mit den Weiten, mit den Engen,

mit den nahen Untergängen.

Mit mir einem, mit uns dreien,

halb gebunden, halb im Freien.

Krauseminze, Minze, krause,

vor dem Haus hier, vor dem Hause.

Зелен-рута, рута-м'ята,

біля дому, біля хати.

Мить оця, твоя година,

уст розмова тихоплинна.

Уст розмова, їх мовчання,

слів уперте сперечання.

З далиною, з тіснотою,

із загибеллю близькою.

Із одним, з трьома у колі,

що невільні і на волі.

Зелен-рута, рута-м'ята,

біля дому, біля хати.

Soviel Gestirne, die

man uns hinhält. Ich war,

als ich dich ansah — wann? —,

draußen bei

den ändern Welten.

O diese Wege, galaktisch,

o diese Stunde, die uns

die Nächte herüberwog in

die Last unsrer Namen. Es ist,

ich weiß es, nicht wahr,

dass wir lebten, es ging

blind nur ein Atem zwischen

Dort und Nicht-da und Zuweilen,

kometenhaft schwirrte ein Aug

auf Erloschenes zu, in den Schluchten,

da, wo's verglühte, stand

zitzenprächtig die Zeit,

an der schon empor- und hinab-

und hinwegwuchs, was

ist oder war oder sein wird —,

ich weiß,

ich weiß und du weißt, wir wussten,

wir wussten nicht, wir

waren ja da und nicht dort,

und zuweilen, wenn

nur das Nichts zwischen uns stand, fanden

wir ganz zueinander.

Стільки сузір'їв, які

відкриваються нам. Я був,

коли вперше побачив тебе — коли? —,

там, далеко, в зовсім

інших світах.

О ці шляхи, галактичні,

о ця година, що нам

перевантажила ночі

в наших імен ваготу. Це

неправда, я знаю,

нібито ми існували на світі, то тільки

подих сліпо снував поміж

Там і He-тут і Лиш-часом,

кометою око хурчало

до згаслого, у безоднях,

там, де віджевріло все, там постала

розкішна, як грудь материнська, епоха,

від якої усе відросло —

вгору, вниз і убік, все,

що є, було або буде —,

я знаю,

я знаю й ти знаєш, ми знали,

ми не знали, ми ж

були тут, а не там,

і лиш часом, тоді,

як Ніщо поміж нами стояло, ми

віднайшли одне одного.

Dein

Hinübersein heute Nacht.

Mit Worten holt ich dich wieder, du bist du,

alles ist wahr und ein Warten

auf Wahres.

Es klettert die Bohne vor

unserm Fenster: denk

wer neben uns aufwächst und

ihr zusieht.

Gott, das lasen wir, ist

ein Teil und ein zweiter, zerstreuter:

im Tod

all der Gemähten

wächst er sich zu.

Dorthin

führt uns der Blick,

mit dieser

Hälfte

haben wir Umgang.

Твоє

заглиблення в себе цієї ночі.

Словом я знов повернув тебе, ось ти,

все є правдивим, все є чеканням

правди.

Під нашим вікном

гінко в'ється квасоля: подумай

хто поряд з нами росте

й споглядає її.

Бог, ми читали про це,

є лиш часткою, друга ж розсіяна:

в смерті

всіх скошених

він зростається знову докупи.

Туди

провадить нас погляд,

з цією

половинкою

ми завжди у спілкуванні.

Zu beiden Händen, da

wo die Sterne mir wuchsen, fern

allen Himmeln, nah

allen Himmeln:

Wie

wacht es sich da! Wie

tut sich die Welt uns auf, mitten

durch uns!

Du bist,

wo dein Aug ist, du bist

oben, bist

unten, ich

finde

hinaus.

O diese wandernde leere

gastliche Mitte. Getrennt,

fall ich dir zu, einander

entfallen, sehn wir

hindurch:

Das

Selbe

hat uns

verloren, das

Selbe

hat uns

vergessen, das

Selbe

hat uns — —

Обіруч мене, там,

де мені виросли зорі, далеко

від усіх цих небес, близько

до всіх цих небес:

Як

там недремно! Як

нам відкривається світ, із середини

і через нас!

Ти всюди,

де є твоє око, ти

вгорі, ти

внизу, я

бачу

вихід.

О це мандруюче, це порожнє

гостинне осердя. Роздільно,

я випадаю тобі, ти

випадаєш мені, ми дістаємося

одне одному, ми бачимо

наскрізь:

Одне

й те ж

нас погубило, одне

й те ж

нас

забуло, одне

й те ж нас — —

Die wahr-

gebliebene, wahr-

gewordene Zeile: …dein

Haus in Paris — zur

Opferstatt deiner Hände.

Dreimal durchatmet,

dreimal durchglänzt.

...........................

Es wird stumm, es wird taub

hinter den Augen.

Ich sehe das Gift blühn.

In jederlei Wort und Gestalt.

Geh. Komm.

Die Liebe löscht ihren Namen: sie

schreibt sich dir zu.

Рядок, що лишився

правдивим, зробився

правдивим: …твій

дім у Парижі — є

жертовником твоїх долонь[5].

Тричі продиханий,

тричі просвітлений.

...........................

Стає німотно, стає нечутно

поза бар'єром очей.

Я бачу, як квітне отрута.

В кожному слові й жесті.

Йди. Повернись.

Кохання гасить своє ім'я: воно

рідниться з тобою.

Mit allen Gedanken ging ich

hinaus aus der Welt: da warst du,

du meine Leise, du meine Offne, und —

du empfingst uns.

Wer

sagt, dass uns alles erstarb,

da uns das Aug brach?

Alles erwachte, alles hob an.

Groß kam eine Sonne geschwommen, hell

standen ihr Seele und Seele entgegen, klar,

gebieterisch schwiegen sie ihr

ihre Bahn vor.

Leicht

tat sich dein Schoß auf, still

stieg ein Hauch in den Äther,

und was sich wölkte, wars nicht,

wars nicht Gestalt und von uns her,

wars nicht

so gut wie ein Name?

З усіма своїми думками я вийшов

за браму світу: там була ти,

о моя тиха, моя відкрита, і —

ти прийняла нас.

Хто

мовить, що все в нас умерло,

коли око нам заломилось?

Все прокинулось, все піднеслось.

Припливло велетенське сонце, сяйно

стояли віч-на-віч душа з душею, ясно,

владно вимовчали вони для нього

його майбутні орбіти.

Легко

розкрилося твоє лоно, тихо

піднявся в повітря легкий подув,

й те, що зіхмарилось, чи ж не було,

чи ж не було воно постаттю, що відділилась від нас,

чи ж не було воно

чимось таким, як ім'я?

Über aller dieser deiner

Trauer: kein

zweiter Himmel-

.......................

An einen Mund,

dem es ein Tausendwort war,

verlor —

verlor ich ein Wort,

das mir verblieben war:

Schwester.

An

die Vielgötterei

verlor ich ein Wort, das mich suchte:

Kaddisch.

Durch

die Schleuse mußt ich,

das Wort in die Salzflut zurück-

und hinaus- und hinüberzuretten:

Jiskor.

Над усім цим твоїм

смутком: жодного

іншого неба.

........................

На устах,

для яких воно тисячним стало,

загубив — загубив я слово,

котре зоставалось мені:

сестра.

У

многобожжі

згубив я слово, котре шукало мене:

Каддіш[6].

Я мусив

пройти крізь цей шлюз,

щоб від- і при- й перенести

це слово в солоний потік:

Іскор[7].

Stumme Herbstgeräusche. Die

Sternblume, ungeknickt, ging

zwischen Heimat und Abgrund durch

dein Gedächtnis.

Eine fremde Verlorenheit war

gestalthaft zugegen, du hättest

beinah

gelebt.

Безмовні запахи осені. Айстра

ненадломлена, увійшла

між вітчизною і бездонням

у пам'ять твою

Чужа самотинність

була відчутна на дотик, ти тоді

майже

жив.

Es ist ein Land Verloren,

da wächst ein Mond im Ried,

und das mit uns erfroren,

es glüht umher und sieht.

Es sieht, denn es hat Augen,

die helle Erden sind.

Die Nacht, die Nacht, die Laugen.

Es sieht, das Augenkind.

Es sieht, es sieht, wir sehen,

ich sehe dich, du siehst.

Das Eis wird auferstehen,

eh sich die Stunde schließt.

Це край, що зветься Згуба,

там в плавнях місяць спить,

і мерзне все нам любе,

що жевріє й зорить.

Зорить, бо має очі,

сяйливі, мов Земля.

В ніч, у трутизну ночі

вдивляється маля.

Вдивляється зористо,

як я і ти, і ми.

Воскресне лід пречисто

ще до години тьми.

Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm,

niemand bespricht unsern Staub.

Niemand.

Gelobt seist du, Niemand.

Dir zulieb wollen

wir blühen.

Dir entgegen.

Ein Nichts

waren wir sind wir, werden

wir bleiben, blühend:

die Nichts-, die

Niemandsrose.

Mit

dem Griffel seelenhell,

dem Staubfaden himmelswüst,

der Krone rot

vom Purpurwort, das wir sangen

über, o über

dem Dorn.

Ніхто нас не виліпить знову із глини земної,

ніхто не оплаче наш прах.

Ніхто.

Будь славен навіки, Ніхто.

Задля Тебе

ми квітнем.

Супроти Тебе.

Ніщо

ми були, є і будем,

квітуючи:

троянда-Ніщо, Нічийна

троянда.

З маточкою

світлої душі,

тичинкою небесної пустелі,

келихом, що палає

від пурпурових слів, які ми співали

понад, о понад

терням.

Zur Blindheit über-

redete Augen.

Ihre-«ein

Rätsel ist Rein-

entsprungenes» —,ihre

Erinnerung an

schwimmende Hölderlintürme, möwen-

umschwirrt.

Besuche ertrunkener Schreiner bei

diesen

tauchenden Worten:

Käme,

käme ein Mensch,

käme ein Mensch zur Welt, heute, mit

dem Lichtbart der

Patriarchen: er dürfte,

spräch er von dieser

Zeit, er

dürfte

nur lallen und lallen,

immer-, immer-

zuzu.

(«Pallaksch. Pallaksch.»)

До незрячості пере-

конані очі[8],

їхнє — «за-

гадкою є

з чистоти постале»[9] — їхній

спомин про

Гельдерлінові вежі плавучі, мево-

окрилені.

Відвідини теслярів-потопельників

з цими

тонучими словами:

Якби прийшов,

якби прийшов чоловік,

якби прийшов у світ чоловік, нині

зі світлою бородою

патріархів: він міг би,

мовлячи про

цей час, він

міг би

лиш белькотіти, лиш белькотіти,

знову й знову,

раз-у-раз.

(«Палакш. Палакш.»[10])

Schweigen, wie Gold gekocht, in

verkohlten

Händen.

Große, graue,

wie alles Verlorene nahe

Schwestergestalt:

Alle die Namen, alle die mit-

verbrannten

Namen. Soviel

zu segnende Asche. Soviel

gewonnenes Land

über

den leichten, so leichten

Seelen-

ringen.

Große. Graue. Schlacken-

lose.

Du, damals.

Du mit der fahlen,

aufgebissenen Knospe.

Du in der Weinflut.

(Nicht wahr, auch uns

entließ diese Uhr?

Gut,

gut, wie dein Wort hier vorbeistarb.)

Schweigen, wie Gold gekocht, in

verkohlten, verkohlten

Händen.

Finger, rauchdünn. Wie Kronen, Luftkronen

um — —

Große. Graue. Fährte-

lose.

König-

liche.

Мовчання, мов переплавлене золото,

в обвуглених до кісток

долонях.

Велика, сіра,

близька, як найважча втрата,

постать сестри:

Всі наймення, всі

спалені разом

наймення. Скільки

попелу благословити. Скільки

здобутої раптом землі

понад

легкими, зовсім легкими

обручами

душі.

Велика. Сіра. Без-

жужільна.

Ти, тоді.

Ти, з блідим

надкушеним пуп'янком.

Ти у виннім потоці.

(Чи не правда, нас також

визволив цей годинник?)

Добре,

добре, як твоє слово тут мимохідь вмирало.)

Мовчання, мов переплавлене золото,

в обвуглених до кісток

долонях.

Пальці, тонесенькі, мов корони, етерні корони

навколо — —

Велика. Сіра. Без-

слідна.

Вінце-

носна.

Damals, als es noch Galgen gab,

da, nicht wahr, gab es

ein Oben.

Wo bleibt mein Bart, Wind, wo

mein Judenfleck, wo

mein Bart, den du raufst?

Krumm war der Weg, den ich ging,

krumm war er, ja,

denn, ja,

er war gerade.

Heia.

Krumm, so wird meine Nase.

Nase.

Und wir zogen auch nach Friaul.

Da hätten wir, da hätten wir.

Denn es blühte der Mandelbaum.

Mandelbaum, Bandelmaum.

Mandeltraum, Trandelmaum.

Und auch der Machandelbaum.

Chandelbaum.

Heia.

Aum.

Envoi

Aber,

aber er bäumt sich, der Baum. Er,

auch er

steht gegen

die Pest.

Колись, коли ще стриміли шибениці,

тоді — хіба ні — існувало

небо.

Де моя борода, буревію, де

мій юдейський знак, де

моя борода, яку ти скубеш?

Кривим був шлях, яким я йшов,

кривим був, ая,

адже, ая,

він був рівним.

Гейя.

Кривим стає і мій ніс.

Ніс.

І ми подалися в Фріулі[14].

Перепало ж нам, перепало ж нам.

Бо тоді квітував рожевий мигдаль.

Рожевий мигдаль, можжевий риґдаль.

Рожевий сандаль, сажевий рондаль.

А також мигдаль-лавандаль.

Менораль[15].

Гейя.

аль.

Приспівка

І все ж,

і все ж стовбурчиться стовбур. Він,

він також

змагає супроти

чуми[16].

Ein Wort,

an das ich dich gerne verlor:

das Wort

Nimmer.

Es war,

und bisweilen wusstest auch du's,

es war

eine Freiheit.

Wirschwammen.

Weißt du noch, dass ich sang?

Mit dem Flimmerbaum sang ich, dem Steuer.

Wirschwammen.

Weißt du noch, dass du schwammst?

Offen lagst du mir vor,

lagst du mir, lagst

du mir vor

meiner vor-

springenden Seele.

Ich schwamm für uns beide. Ich schwamm nicht.

Der Flimmerbaum schwamm.

Schwamm er? Es war

ja ein Tümpel rings. Es war der unendliche Teich.

Schwarz und unendlich, so hing,

so hing er weltabwärts.

Weißt du noch, dass ich sang?

Diese —

o diese Drift.

Nimmer. Weltabwärts. Ich sang nicht. Offen

lagst du mir vor

der fahrenden Seele.

Слово,

з яким я охоче тебе б загубив:

це слово

Ніколи.

Це була,

й часом ти також знала про це,

це була

неймовірна свобода.

Ми пливли.

Ти пам'ятаєш, що я співав?

Я співав з мерехтливим стовбуром, зі стерном.

Ми пливли.

Ти пам'ятаєш, що ти пливла?

Нагою лежала ти переді мною,

лежала, лежала

перед

моєю ви-

ламаною з тіла душею.

Я плив за нас двох. Я не плив.

Плив мерехтливий стовбур.

Чи плив він? Це була

мовби якась калюжа. Це був безмежний став.

Чорний, безмежний, він простирався,

він простирався вниз по світу.

Ти пам'ятаєш, що я співав?

Це —

о це дрейфування.

Ніколи. Униз по світу. Я не співав. Нагою

ти лежала перед моєю

кочовою душею.

Die Abende graben sich dir

unters Aug. Mit der Lippe auf-

gesammelte Silben — schönes,

lautloses Rund —

helfen dem Kriechstern

in ihre Mitte. Der Stein,

schläfennah einst, tut sich hier auf:

bei allen

versprengten

Sonnen, Seele,

warst du, im Äther.

Вечори зариваються глибше

під твоє око. Губою зі-

брані цілокупно склади — гарна,

нечутна кругова

допомога повзучій зірці

потрапити в осереддя. Камінь,

колись близький до твоєї скроні, тут відкривається:

біля всіх

підірваних

сонць, була ти,

душе, в етері.

Einiges Hand-

ähnliche, finster,

kam mit den Gräsern:

Rasch — Verzweiflungen, ihr

Töpfer! —, rasch

gab die Stunde den Lehm her, rasch

war die Träne gewonnen —:

noch einmal, mit bläulicher Rispe,

umstand es uns, dieses

Heute.

Щось долоне-

подібне, темне,

прийшло з травами:

Прудко — хвилі відчаю, о

гончарі! —, прудко

віддала година глину, прудко

було добуто сльозу —:

ще раз, синюватою волоттю,

воно обступило нас, це невідступне

Нині.

Ihr gebet-, ihr lästerungs-, ihr

gebetscharfen Messer

meines

Schweigens.

Ihr meine mit mir ver-

krüppelnden Worte, ihr

meine geraden.

Und du:

du, du, du

mein täglich wahr- und wahrer-

geschundenes Später

der Rosen —:

Wieviel, o wieviel

Welt. Wieviel

Wege.

Krücke du, Schwinge. Wir — —

Wir werden das Kinderlied singen, das,

hörst du, das

mit den Men, mit den Sehen, mit den Menschen, ja das

mit dem Gestrüpp und mit

dem Augenpaar, das dort bereitlag als

Träne-und-

Träne.

Ви, молитовно-, ви богохульно-, ви

молитовногострі ножі

мого

мовчання.

Ви, мої по-

калічені мною слова, ви,

мої непокривлені.

І ти:

ти, ти, ти,

моє щодень правдиво- й правдивіш-

знівечене Пізніше

троянд[19] —:

Скільки, о скільки

світу. Скільки

шляхів.

Милиця ти і крило. Ми — —

Ми заспіваємо дитячу пісеньку про —

ти чуєш, про що,

про лю і про дей, про людей, про

чагарник і про

пару очей, яка там лежала напохваті як

сльоза-і-

сльоза.

Es ist nicht mehr

diese

zuweilen mit dir

in die Stunde gesenkte

Schwere. Es ist

eine andre.

Es ist das Gewicht, das die Leere zurückhält,

die mit-

ginge mit dir.

Es hat, wie du, keinen Namen. Vielleicht

seid ihr dasselbe. Vielleicht

nennst auch du mich einst

so.

То вже не

та

часом з тобою

в годину занурена

вагота. То

вже інша.

То тягарець, що стримує порожнечу,

яка

йшла разом з тобою.

Він, як і ти, не має наймення. Можливо,

ви одне й теж. Можливо,

колись ти також назвеш мене

так.

Wie man zum Stein spricht, wie

du

mir vom Abgrund her, von

einer Heimat her Ver-

schwisterte, Zu-

geschleuderte, du,

du mir vorzeiten,

du mir im Nichts einer Nacht,

du in der Aber-Nacht Be-

gegnete, du

Aber-Du —:

Damals, da ich nicht war,

damals, da du

den Acker abschrittst, allein:

Wer,

wer wars, jenes

Geschlecht, jenes gemordete, jenes

schwarz in den Himmel stehende:

Rute und Hode — ?

(Wurzel.

Wurzel Abrahams. Wurzel Jesse. Niemandes

Wurzel — o

unser.)

Ja,

wie man zum Stein spricht, wie

du

mit meinen Händen dorthin

und ins Nichts greifst, so

ist, was hier ist:

auch dieser

Fruchtboden klafft,

dieses

Hinab

ist die eine der wild

blühenden Kronen.

Так, як до каменя мовлять, як

ти

мені із безодні, із

вітчизни по-

ріднена, по-

жбурена, ти,

ти, що здавна мені,

ти, що мені у Ніщо найглибшої ночі,

ти у Знов-ночі зу-

стрінута, ти

Знову-Ти —:

Тоді, коли не було мене,

тоді, коли ти

міряла кроками поле, сама:

Ким,

ким було те

плем'я, те замордоване, те

чорно зависле у небі:

прутень і ядра — ?

(Корінь.

Корінь Авраама, корінь Єссея[21]. Нічийний

корінь — о

наш.)

Так,

як до каменя мовлять, як

ти

сягаєш моїми руками туди

і в Ніщо, таким

є, що тут є:

і ця

плодюча утроба зяє,

це

звергання

є однією із дико

квітнучих крон.

Schwarzerde, schwarze

Erde du, Stunden-

mutter

Verzweiflung:

Ein aus der Hand und ihrer

Wunde dir Zu-

geborenes schließt

deine Kelche.

Чорноземе, чорна

земле, ти — матір

годин

відчаю:

З долоні та

її рани тобі навстріч на-

роджене закриває

твої суцвіття.

Einem, der vor der Tür stand, eines

Abends:

ihm

tat ich mein Wort auf —: zum

Kielkropf sah ich ihn trotten, zum

halb-

schürigen, dem

im kotigen Stiefel des Kriegsknechts

geborenen Bruder, dem

mit dem blutigen

Gottes-

gemächt, dem

schilpenden Menschlein.

Rabbi, knirschte ich, Rabbi

Löw:

Diesem

beschneide das Wort,

diesem

schreib das lebendige

Nichts ins Gemüt,

diesem

spreize die zwei

Krüppelfinger zum heil-

bringenden Spruch.

Diesem.

...................................

Wirf auch die Abendtür zu, Rabbi.

....................................

Reiß die Morgentür auf, Ra- —

Тому, хто стояв за дверима, якось

увечері:

йому

я відкрив своє слово —: до

почвари він тюпав, до

напів-

облізлого, у

брудному чоботі кнехта

рожденного брата, із

кривавою

божественною

матнею,

цвірінькаючої істотки.

Рабі, скрипів я, рабі

Льов[23]:

Йому

здійсни обрізання слова,

йому

начертай животворне

Ніщо в саму душу,

йому

розчепір його два

покручені пальці для

зцілюючої молитви.

Йому.

..........................

Закрий браму вечора, рабі.

...........................

Розчахни браму ранку, ра- —

In der Mandel — was steht in der Mandel?

Das Nichts.

Es steht das Nichts in der Mandel.

Da steht es und steht.

Im Nichts — wer steht da? Der König.

Da steht der König, der König.

Da steht er und steht.

Judenlocke, wirst nicht grau.

Und dein Aug — wohin steht deine Auge?

Dein Aug steht der Mandel entgegen.

Dein Aug, dem Nichts stehts entgegen.

Es steht zum König.

So steht es und steht.

Menschenlocke, wirst nicht grau.

Leere Mandel, königsblau.

У мигдалі — що стоїть у мигдалі?

Ніщо.

Ніщо стоїть у мигдалі.

Стоїть собі і стоїть.

А в Ніщо — хто стоїть там? Цар.

Там стоїть собі цар, цар.

Стоїть собі і стоїть.

Юдейський пейсе, не сивієш ти.

А око твоє — до кого стоїть твоє око?

Твоє око стоїть до мигдалю.

Твоє око стоїть до Ніщо.

Воно стоїть до царя.

Стоїть собі і стоїть.

Людська чуприно, не сивієш ти.

Мигдаль порожній, в сяйві синьоти.

An niemand geschmiegt mit der Wange —

an dich, Leben.

An dich, mit dem Handstumpf

gefundnes.

Ihr Finger.

Fern, unterwegs,

an den Kreuzungen, manchmal,

die Rast

bei freigelassenen Gliedern,

auf

dem Staubkissen Einst.

Verholzter Herzvorrat: der

schwelende

Liebes- und Lichtknecht.

Ein Flämmchen halber

Lüge noch in

dieser, in jener

übernächtigen Pore,

die ihr berührt.

Schlüsselgeräusche oben,

im Atem-

Baum über euch:

das letzte

Wort, das euch ansah,

soll jetzt bei sich sein und bleiben.

..............................................

An dich geschmiegt, mit

dem Handstumpf gefundenes

Leben.

До нікого щокою притулене —

до тебе, життя.

До тебе, оцупком руки

віднайдене.

Ви, пальці.

Далеко, в дорозі,

на перехрестях, часом,

спочинок

з розслабленим тілом

на

порохнявій подушці. Колись.

Задеревілий сердечний запас: той

тліючий

слуга кохання і світла.

Пломінець половинної

лжі ще у

цім, у тім

наднічнім капілярі,

якого торкаєтесь.

Шарудіння ключа вгорі,

в подихо-

дереві понад вами:

останнє

слово, що дивилось на вас,

мусить нині бути в собі й там зоставатись.

...................................................

До тебе притулене,

оцупком руки віднайдене знову

життя.

Zweihäusig, Ewiger, bist du, un-

bewohnbar. Darum

baun wir und bauen. Darum

steht sie, diese

erbärmliche Bettstatt, — im Regen,

da steht sie.

Komm, Geliebte.

Daß wir hier liegen, das

ist die Zwischenwand —: Er

hat dann genug an sich selber, zweimal.

Laß ihn, er

habe sich ganz, als das Halbe

und abermals Halbe. Wir,

wir sind das Regenbett, er

komme und lege uns trocken.

................................

Er kommt nicht, er legt uns nicht trocken.

Дводомний, Вічний, ти єси, для житла не-

придатний. Тому

ми будуємо і будуємо. І тому

стоїть оце

жалюгідне ложе — під дощем,

там стоїть воно споконвіку.

Кохана, приходь.

Ми ляжемо тут, це

простінок —: Йому

вистачає самого себе, двічі.

Лиши його в спокої, він

почувається цілим, як половинка

й знов половинка. Ми,

ми — ложе під вічним дощем, він

прийде й висушить нас.

...........................................

Він не прийде, він не висушить нас.

Bogengebete — du

sprachst sie nicht mit, es waren,

du denkst es, die deinen.

Der Rabenschwan hing

vorm frühen Gestirn:

mit zerfressenem Lidspalt

stand ein Gesicht — auch unter diesem

Schatten.

Kleine, im Eiswind

liegengebliebene

Schelle

mit deinem

weißen Kiesel im Mund:

Auch mir

steht der tausendjahrfarbene

Stein in der Kehle, der Herzstein,

auch ich

setze Grünspan an

an die Lippe.

Über die Schuttflur hier,

durch das Seggenmeer heute

führt sie, unsre

Bronze-Straße.

Da lieg ich und rede zu dir

mit abgehäutetem

Finger.

Молитви над луком[27] — ти

не проказував їх з усіма, це були,

як гадаєш, твої.

Чорний лебідь ширяв

на зорі світанковій:

з поїденим прижмуром віч

стояло обличчя — також під цією

тінню.

Маленький, на крижаному вітрі

полишений

бубонець

з твоїм

білим, як сніг, камінцем в устах:

І в мене застряг

тисячобарвний

камінь у горлі, камінь серця,

і я

накладаю зелену цвіль

на вуста.

Тут, понад рінню,

через море осоки

нині веде він, наш

бронзовий шлях.

Там я лежу й промовляю до тебе

із до кістки обідраним

пальцем.

Ge-

trunken hast du,

was von den Vätern mir kam

und von jenseits der Väter:

— — Pneuma.

Ge-

segnet seist du, von weit her, von

jenseits meiner

erloschenen Finger.

Gesegnet: Du, die ihn grüßte,

den Teneberleuchter.

Du, die du's hörtest, da ich die Augen schloß, wie

die Stimme nicht weitersang nach:

's mus asoj sajn.

Du, die du's sprachst in den augen-

losen, den Auen:

dasselbe, das andere

Wort:

Gebenedeiet.

Ge-

trunken.

Ge-

segnet,

Ge-

bentscht.

Ви-

пила ти,

що дісталось від предків мені

і від тих, хто потойбіч предків:

— — пневму[30].

Благо-

словенна будь, звіддаля, із

потойбіччя моїх

згаслих пальців.

Благословенна: ти, що його привітала,

світоч темряви.

Ти, що слухала, навіть коли я заплющив очі, як

голос уже не співав:

'с мус азой зайн[31].

Ти, що мовила там, у без-

оких, в лугах:

те саме, та інакше

слово:

благословенно.

Ви-

пито.

Благо-

словенно

Ґе-

бенчт.[32]

Es liegen die Erze bloß, die Kristale,

die Drusen.

Ungeschriebenes, zu

Sprache verhärtet, legt

einen Himmel frei.

(Nach oben verworfen, zutage,

überquer, so

liegen auch wir.

Tür du davor einst, Tafel

mit dem getöteten

Kreidestern drauf:

ihn

hat nun ein — lesendes? — Aug.

Wege dorthin.

Waldstunde an

der blubbernden Radspur entlang.

Auf-

gelesene

kleine, klaffende

Buchecker: schwärzliches

Offen, von

Fingergedanken befragt

nach — —

wonach?

Nach

dem Unwiederholbaren, nach

ihm, nach

allem.

Blubbernde Wege dorthin.

Etwas, das gehen kann, grußlos

wie Herzgewordenes,

kommt.

Лежать оголені руди, кристали,

друзи[34].

Ненаписане,

ущільнене в мову,

відкриває небесну браму.

(Викинуті нагору, беззахисні,

навскіс, так

і ми лежимо.

Ти був дверима колись, плитою

з начертаним знаком

крейдяної убитої зірки на ній:

тепер

її має — читаюче? — око.)

Дороги туди.

Лісова година

вздовж хлипкого сліду коліс.

По-

визбирувані,

зовсім маленькі, зяючі з-під лушпиння

горішки буків: чорнюще

Відкрите,

думками пальців опитане

про — —

про що?

Про

неповторне, про

нього, про

все.

Хлипкі дороги туди.

Щось, здатне ходити, без вітання,

серцем постале,

врешті надходить.

Die Hellen

Steine gehen durch die Luft, die hell-

weißen, die Licht-

bringer.

Sie wollen

nicht niedergehen, nicht stürzen,

nicht treffen. Sie gehen

auf,

wie die geringen

Heckenrosen, so tun sie sich auf,

sie schweben

dir zu, du meine Leise,

du meine Wahre —:

ich seh dich, du pflückst sie mit meinen

neuen, meinen

Jedermannshänden, du tust sie

ins Abermals-Helle, das niemand

zu weinen braucht noch zu nennen.

Сяйне

каміння креслить повітря, сяйно-

біле, вісник

світла.

Воно не воліє

падати долу, ні звергатись,

ні цілити в когось. Воно злітає

до неба,

наче гірські троянди,

що розкривають пелюстки,

вони линуть

до тебе, о моя тиха,

моя правдива —:

я бачу тебе, ти рвеш їх моїми

новими, моїми

належними кожній людині руками, ти кладеш їх

в сліпучішу сяйність, яку вже ніхто

не сміє оплакати, ані назвати.

Dieses

schmal zwischen Mauern geschriebene

unwegsam-wahre

Hinauf und Zurück

in die herzhelle Zukunft.

Dort.

Silben-

mole, meer-

farben, weit

ins Unbefahrne hinaus.

Dann:

Bojen-,

Kummerbojen-Spalier

mit den

sekundenschön hüpfenden

Atemreflexen —: Leucht-

glockentöne (dum-,

dun, un-,

unde sispirat

cor),

aus-

gelöst, ein-

gelöst, unser.

Sichtbares, Hörbares, das

frei-

werdende Zeitwort:

Mitsammen.

Це

написане дрібно між мурами

незрушно-правдиве

Вгору й Назад у

серцесвітле майбутнє.

Там.

Слово-

моли, море-

барвні, аж

геть у незвідане.

Відтак:

шереги

буїв, скорботних буїв

із

прекрасними, мов секунди, стрибаючими

рефлексами дихання —: світло-

дзвонні тони (дум-,

дун-, ун-,

unde suspirat

cor)[36],

по-

гашено, за-

плачено, наше.

Зриме, чутне,

вільно-

постале наметове слово:

Разом.

Ein Wurfholz, auf Atemwegen,

so wanderts, das Flügel-

mächtige, das

Wahre. Auf

Sternen-

bahnen, von Welten-

splittern geküsst, von Zeit-

körnern genarbt, von Zeitstaub, mit-

verwaisend mit euch,

Lapilli, ver-

zwergt, verwinzigt, ver-

nichtet,

verbracht und verworfen,

sich selber der Reim, —

so kommt es

geflogen, so kommts

wieder und heim,

einen Herzschlag, ein Tausendjahr lang

innezuhalten als

einziger Zeiger im Rund,

das eine Seele,

das seine

Seele

beschrieb,

das eine

Seele

beziffert.

Бумеранг, стежинами подиху,

так він мандрує, крило-

потужний,

правдивий.

Орбітами

зір, цілований

скалками світу, вкритий

шрамами часових зерен, часовим пилом,

осиротілий разом із вами,

лапіллі[37], що до розміру гномиків

зменшені та змалілі,

знищені,

переправлені та відторгнуті,

сам собі римою, —

так він ширяє

в польоті, так

знову вертає назад,

щоб зупинитись

на серця удар чи на тисячу літ

як однісінька стрілка на циферблаті,

яка чиюсь душу,

яка свою

душу

цілком описала,

яка чиюсь

душу

цифрує.

An dem einen, dem

einzigen

Faden, an ihm

spinnst du — von ihm

Umsponnener, ins

Freie, dahin,

ins Gebundne.

Groß

stehn die Spindeln

ins Unland, die Bäume: es ist,

von unten her, ein

Licht geknüpft in die Luft-

matte, auf der du den Tisch deckst, den leeren

Stühlen und ihrem

Sabbatglanz zu — —

zu Ehren.

Одну,

єдину

нитку, її ти

прядеш — нею

оплутаний, на

волю, туди,

у зв'язане цілокупно.

Могутньо

стримлять веретена

в безплідну землю, дерева:

знизу,

світло, долучене до етерної

мати, на котрій ти стіл накриваєш, порожнім

стільцям та їхньому

блискові шабату на — —

на пошану.

Wachsendes

Steingrau.

Graugestalt, augen-

loser du, Steinblick, mit dem uns

die Erde hervortrat, menschlich,

auf Dunkel-, auf Weißheidewegen,

abends, vor

dir, Himmelsschlucht.

Verkebstes, hierhergekarrt, sank

über den Herzrücken weg. Meer-

mühle mahlte.

Hellflüglig hingst du, früh,

zwischen Ginster und Stein,

kleine Phaläne.

Schwarz, phylakterien-

farben, so wart ihr,

ihr mit-

betenden Schoten.

Дикоростуча

сірість каменя.

Сіра постава, без-

окий ти, кам'яний погляде, із яким нам

явилась земля, по-людськи,

на темних, на білих дорогах степу,

ввечері, перед

тобою, небесна хлане.

Відринуте, тяжко доправлене, вгрузло

над пагорбом серця. Жорна моря

мололи.

Яснокрило висиш ти, вранці,

між дроком і каменем, —

маленький нічний метелику.

Чорними, філактерійно-

барвними[40] були ви,

стручки,

що молилися з нами.

In Brest, vor den Flammenringen,

im Zelt, wo der Tiger sprang,

da hört ich Dich, Endlichkeit, singen,

da sah ich dich, Mandelstamm.

Der Himmel hing über der Reede,

die Möwe hing über dem Kran.

Das Endliche sang, das Stete, —

du, Kanonenboot, heißt «Baobab».

Ich grüßte die Trikolore

mit einem russischen Wort —

Verloren war Unverloren,

das Herz ein befestigter Ort.

У Бресті[41], де крізь пломіння,

Тигри стрибали — там

я почув твою пісню, о тління,

я побачив тебе, Мандельштам.

Небо над рейдом цілюще,

мева пірнає в єдваб.

Тлінне співало і суще —

Канонерко моя, «Баобаб».

Забутим російським словом

я привітав триколор.

Втрата віднині — обнова,

серце — надійний затвор.

Hasenfell-Himmel. Noch immer

schreibt eine deutliche Schwinge.

Auch ich, erinnere dich,

Staub-

farbene, kam

als ein Kranich.

Небо — заяче хутро. Все ще

черкає чиєсь виразне крило.

Я також, згадай-но,

пилюго-

барвна, прилетів сюди

журавлем.

Du Tausendgüldenkraut-Sternchen,

du Erle, du Buche, du Farn:

mit euch Nahen geh ich ins Ferne, —

Wir gehen dir, Heimat, ins Garn.

Schwarz hängt die Kirschlorbeertraube

beim bärtigen Palmenschaft.

Ich liebe, ich hoffe, ich glaube, —

die kleine Steindattel klafft.

Ein Spruch spricht — zu wem? Zu sich selber:

Servir Dieu est régner, — ich kann

ihn lesen, ich kann, es wird heller,

fort aus Kannitverstan.

Злототисячнику зірчастий,

Вільх і буків, чар-зілля сон,

з вами, близькими, хочу впасти

в твій, вітчизно, п'янкий полон.

Лавровишня шаріє порфіром,

Пальма тихо снує прядінь.

Я люблю, я надіюсь, я вірю,[43] —

Зяє мушля у височінь.

Вислів мовить — до кого? До себе:

Servir Dieu est régner[44] — між альтан

я читаю це, й сяйно у небі,

геть із Kannitverstan.[45]

Ich habe Bambus geschnitten:

für dich, mein Sohn.

Ich habe gelebt.

Diese morgen fort-

getragene Hütte, sie

steht.

Ich habe nicht mitgebaut: du

weißt nicht, in was für

Gefäße ich den

Sand um mich her tat, vor Jahren, auf

Geheiß und Gebot. Der deine

kommt aus dem Freien — er bleibt

frei.

Das Rohr, das hier Fuß fasst, morgen

steht es noch immer, wohin dich

die Seele auch hinspielt im Un-

gebundnen.

Я різав бамбук:

для тебе, мій сину.

Я жив.

Ця хатина, що завтра

буде знесена, ще

стоїть.

Я не зводив її разом з іншими: ти

не знаєш, в які

глиняні глеки

я збирав кругом себе пісок, давно, за

наказом і повелінням. Твій

прибуває із вільних просторів — він залишається

вільним.

Тростина, яка прижилася отут, вона

стоятиме й завтра, куди б

душа не зманила тебе в не-

стриноженім.

Keine im Licht der Wort-

Vigilie erwanderte

Hand.

Doch du, Erschlafene, immer

sprachwahr in jeder

der Pausen:

für

wieviel Vonsammengeschiedenes

rüstest du's wieder zur Fahrt:

das Bett

Gedächtnis!

Fühlst du, wir liegen

weiß von Tausend-

farbenem, Tausend-

mündigem vor

Zeitwind, Hauchjahr, Herz-Nie.

Жодна збагачена досвідом мандрів

у світлі вігілії[47] слова

рука.

Але ти, оспала, завжди

мовноправдива кожною

з пауз:

за

скільки взаємно роздільного

знов споряджаєш усе це в дорогу:

ложе

пам'яті!

Ти відчуваєш, як ми лежимо,

білі від тисячо-

барвного, тисячо-

устого перед лицем

часо-вітру, подихо-року, серця-ніколи.

Was geschah? Der Stein trat aus dem Berge.

Wer erwachte? Du und ich.

Sprache, Sprache. Mit-Stern. Neben-Erde.

Ärmer. Offen. Heimatlich.

Wohin gings? Gen Unverklungen.

Mit dem Stein gings, mit uns zwein.

Herz und Herz. Zu schwer befunden.

Schwerer werden. Leichter sein.

Що відбулось? Полишив скелю камінь.

Хто тут прокинувсь? Ти і я.

Мова, мова. Суземля з зірками.

Вбога і беззахисна. Моя.

І куди тепер? В невідгомонне.

Разом з каменем верстаєм путь.

Серце й серце, ваготою повне.

Стати важчим. Легшим буть.

Dreizehnter Feber. Im Herzmund

erwachtes Schibboleth. Mit dir,

Peuple

de Paris. No pasaran.

Schäfchen zur Linken: er Abadias,

der Greis aus Huesca, kam mit den Hunden

über das Feld, im Exil

stand weiß eine Wolke

menschlichen Adels, er sprach

uns das Wort in die Hand, das wir brauchten, es war

Hirten-Spanisch, darin,

im Eislicht des Kreuzers «Aurora»:

die Bruderhand, winkend mit der

von den wortgroßen Augen

genommenen Binde — Petropolis, der

Unvergessenen Wanderstadt lag

auch dir toskanisch zu Herzen.

Friede den Hütten!

Тринадцяте лютого[48]*. В серце-вустах

зрина шибболет[49]. З тобою,

Peuple

de Paris[50]. No pasarán[51].

Ліворуч овечка: це він, Абадіас[52],

старець з Уески[53], прийшов зі своїми псами,

прийшов через поле, вигнанцем

біліла хмаринка

людської шляхетності, він проказав

нам слово в долоню, на яке ми чекали, це була

пастуша іспанська, в ній,

у крижаному сяйві «Аврори»[54]:

братня рука, що махає

пов'язкою, знятою з віч,

великою, наче слово — Петрополіс[55],

незабутих блукаюче місто, що лежало й тобі

тосканським смутком на серці.

Мир хатам![56]

Hinausgekrönt,

hinausgespien in die Nacht.

Bei welchen

Sternen! Lauter

graugeschlagenes Herzhammersilber. Und

Berenikes Haupthaar, auch hier, — ich flocht,

ich zerflocht,

ich flechte, zerflechte.

Ich flechte.

Blauschlucht, in dich

treib ich das Gold. Auch mit ihm, dem

bei Huren und Dirnen vertanen,

komm ich und komm ich. Zu dir,

Geliebte.

Auch mit Fluch und Gebet. Auch mit jeder

der über mich hin-

schwirrenden Keulen: auch sie in eins

geschmolzen, auch sie

phallisch gebündelt zu dir,

Garbe-und-Wort.

Mit Namen, getränkt

von jedem Exil.

Mit Namen und Samen,

mit Namen, getaucht

in alle

Kelche, die vollstehn mit deinem

Königssblut, Mensch, — in alle

Kelche der großen

Ghetto-Rose, aus der

du uns ansiehst, unsterblich von soviel

auf Morgenwegen gestorbenen Toden.

(Und wir sangen die Warschowjanka.

Mit verschilften Lippen, Petrarca.

In Tundra-Ohren, Petrarca.)

Und es steigt eine Erde herauf, die unsre,

diese.

Und wir schicken

keinen der Unsern hinunter

zu Dir,

Babel.

Вивінчаний,

виплюнутий у ніч.

Під якими

зірками! Лиш

сіро-сріблястий стукіт молотків серця. Та

коса Береніки[57], тут-таки, — я заплітав її,

я розплітав,

я сплітаю її, розплітаю.

Я сплітаю.

Блакитна безодне, в тебе

скидаю це золото. Навіть з ним,

розтраченим у повій і хвойд,

я приходжу й приходжу. До тебе,

кохана.

Навіть з прокльоном, з молитвою. Навіть

з кожною булавою,

що свистить наді мною: навіть вона,

суцільнолита, навіть вона,

фаллічно з тобою зіллята,

сніп-і-слово.

Іменами напоєна

в кожнім вигнанні.

Іменами і сім'ям,

іменами, занурена

в геть усі

келихи, повні твоєї

шляхетної крові, людино, — в усі

келихи велетенської

ґетто-троянди, з якої

ти на нас дивишся, ти, безсмертна від цих

на ранкових стежках перемерлих смертей.

(Ми також співали там Варшав'янку[58].

Зімкнутими устами, Петрарка[59].

У вуха тундрі, Петрарка.)

І здійметься раптом земля,

наша, оця.

Й ми не пошлемо

нікого з наших униз

до тебе, блудний

Вавілоне[60].

Wohin mir das Wort, das unsterblich war, fiel:

in die Himmelsschlucht hinter der Stirn,

dahin geht, geleitet von Speichel und Müll,

der Siebenstern, der mit mir lebt.

Im Nachthaus die Reime, der Atem im Kot,

das Auge ein Bilderknecht —

Und dennoch: ein aufrechtes Schweigen, ein Stein,

der die Teufelsstiege umgeht.

Куди кануло слово безсмертне моє:

в безодню небес, за чолом,

туди ж разом з брудом і слизом снує

семицвіт із зірчастим зелом.

Там рими у схові, там подих — сопун,

там око — лиш видив мана —

Однак: прямовисне мовчання, валун,

що диявольські східці мина.

In den verfahrenen Augen — lies da:

die Sonnen-, die Herzbahnen, das

sausend-schöne Umsonst.

Die Tode und alles

aus ihnen Geborene. Die

Geschlechterkette,

die hier bestattet liegt und

die hier noch hängt, im Äther,

Abgründe säumend. Aller

Gesichter Schrift, in die sich

schwirrender Wortsand gebohrt — Kleinewiges,

Silben.

Alles,

das Schwerste noch, war

flügge, nichts

hielt zurück.

В заблукалих очах — там читай:

орбіти сонця, орбіти серця,

шумливо прекрасне Дарма.

Ці смерті й усе

з них народжене. Цей ланцюг

поколінь,

який тут похований і

який тут ще висне, в етері,

облямівкою хланей. Усіх

облич письмена, які

прогризає летючий словесний пісок — дрібновічне,

силабо-склади.

Все,

навіть найважче, вже

відлетіло, ніщо

не затрималось тут.

Schwer-, Schwer-, Schwer-

fälliges auf

Wortwegen und -schneisen.

Und — ja —

die Bälge der Feme-Poeten

lurchen und verspern und wispern und vipern,

episteln.

Geunktes, aus

Hand- und Fingergekröse, darüber

schriftfern eines

Propheten Name spurt, als

An- und Afterschrift, unterm

Datum des Nimmermenschtags im September —:

Wann,

wann blühen, wann,

wann blühen die, hühendiblüh,

huhediblu, ja sie, die September-

rosen?

Hüh — on tue… Ja wann?

Wann, wannwann,

Wahnwann, ja Wahn, —

Bruder

Geblendet, Bruder

Erloschen, du liest,

dies hier, dies:

Dis-

parates —: Wann,

blüht es, das Wann,

das Woher, das Wohin und was

und wer

sich aus- und an- und dahin- und zu sich lebt, den

Achsenton, Tellus, in seinem

vor Hell-

hörigkeit schwirrendem

Seelenohr, den

Achsenton tief

im Innern unsrer

sternrunden Wohnstatt Zerknirschung? Denn

sie bewegt sich, dennoch, im Herzsinn.

Den Ton, oh,

den Oh-Ton, ah,

das A und das O,

das Oh-diese Galgen-schon-wieder, das Ah-es-gedeiht,

auf den alten

Alraunenfluren gedeiht es,

als schmucklos-schmückendes Beikraut,

als Beikraut, als Beiwort, als Beilwort,

ad-

jektivisch, so gehen

sie dem Menschen zuleibe, Schatten,

vernimmt man, war

alles Dagegen —

Feiertagsnachtisch, nicht mehr, —:

Frugal,

kontemporan und gesetzlich

geht Schinderhannes zu Werk,

sozial und alibi-elbisch, und

das Julchen, das Julchen:

daseinsfeist rülpst,

rülpst es das Fallbeil los, — call it (hott!)

love.

Oh quand refleuriront, oh roses, vos septembres?

Важко-, важко-, важко-

ступне на

шляхах і прорубах слів.

І — авжеж —

одоробла поетів феми[63]

бурмочуть, бубнять, шамотять і сичать,

епістолюють.

Проквакане

з брижів долонь і пальців, над ними

не занесене в книги

пророка ім'я простирає слід,

ставши надписом, записом, гузнописьмом,

вересневою датою — днем небуття людей —:

Коли,

коли ж зацвітуть, коли ж,

коли зацвітуть уже тут, вітужетуть,

вітужету, ті вересневі

троянди?

в'йо — on tue[64]… То коли ж?

Коли, то коли-коли ж,

Ванзее,[65] цей безумний дриж —

брате

Засліплений, брате

Згаслий[66], ти нині читаєш

це, ось це:

Дис-

паратне —: Коли

зацвіте воно, це Коли,

це Звідкіль, це Куди, що

і хто

проживе, заживе, доживе й обживе цей

тон земної осі[67], Теллура[68], в його

чутливо

ширяючім

вусі душі, цей

тон осі в глибині

нашого

зорекулястого дому страждання? Бо

вона таки крутиться, в ритмі серця.

Цей тон, о,

цей о-тон, ах,

це А і це О[69],

це о-знову-цих-шибениць-тьма, це ах-як-воно-квітне,

на споконвічних полях мандрагори[70] квітує воно,

як неоздобно-оздоблене зілля,

як зілля, привілля, признака, як слово сокирне,

при-

кметниково, ось так

підходять вони до людської плоті, лиш тіні,

лишаються, всякий

спротив —

був тільки святковим десертом, не більше, —:

Скромно,

в ногу з законом і часом

береться за справу Ганс-живолуп[71],

соціально й алібі-ельбно,

і Юльхен, ах Юльхен[72]:

гладка і вдоволена, знову відригує гучно,

й цим приводить у рух гільйотину, — call it (гаття!)

love[73].

Oh quand refleuriront, oh roses, vos septembres?[74]

Das Auge, dunkel:

als Hüttenfenster. Es sammelt,

was Welt war, Welt bleibt: den Wander-

Osten, die

Schwebende, die

Menschen-und-Juden,

das Volk-vom-Gewölk, magnetisch

ziehts, mit Herzfingern, an

dir, Erde:

du kommst, du kommst, wohnen werden wir, wohnen, etwas

— ein Atem? ein Name —

geht im Verwaisten umher,

tänzerisch, klobig,

die Engels-

schwinge, schwer von Unsichtbarem, am

wundgeschundenen Fuß, kopf-

lastig getrimmt

vom Schwarzhagel, der

auch dort fiel, in Witebsk,

— und sie, die ihn säten, sie

schreiben ihn weg

mit mimetischer Panzerfaustklaue —,

geht, geht umher,

sucht,

sucht unten,

sucht droben, fern, sucht

mit dem Auge, holt

Alpha Centauri herunter, Arktur, holt

den Strahl hinzu, aus den Gräbern,

geht zu Ghetto und Eden, pflückt

das Sternbild zusammen, das er,

der Mensch, zum Wohnen braucht, hier,

unter Menschen,

schreitet

die Buchstaben ab und der Buchstaben sterblich-

unsterbliche Seele,

geht zu Aleph und Jud und geht weiter,

baut ihn, den Davidsschild, lässt ihn

aufflammen, einmal,

lässt ihn erlöschen — da steht er,

unsichtbar, steht

bei Alpha und Aleph, bei Jud,

bei den ändern, bei

allen: in

dir,

Beth, — das ist

das Haus, wo der Tisch steht mit

dem Licht und dem Licht.

Око, темнаве:

як хижі вікно. Збирає,

що було світом, лишається світом: мандрівний

схід,

ширяючих

людей-і-юдеїв,

народ-з-понад-хмар, магнетично

притягує, пальцями серця, до

тебе, земле:

ти прийдеш, ти прийдеш,

ми будемо жити, жити, щось

— подих? ім'я? —

в осиротілому ходить довкола,

пританцьовуючи, незграбно,

янголове

крило, важке від незримого, біля

зраненої ноги, з пере-

вантаженим трюмом

від чорного граду, який

випав і там, у Вітебську[75],

— а ті, хто посіяв його, вони

стирають його

міметичною лапою фауст-патрона! —,

Ходить, ходить довкола,

шукає,

шукає внизу,

шукає вгорі, далеко, шукає

оком, зводить

униз Альфа Центавру[76], Арктур[77], виводить

промінь з могил,

йде в ґетто й Едем, зриває

букет сузір'я, котрого вона,

людина, для прожиття потребує, тут,

серед людей,

викроковує

літери й літер смертно-

безсмертну душу,

йде до алеф і йод[78], йде собі далі,

будує його, щит Давида[79], велить йому

спалахнути, колись,

велить йому згаснути — ось він стоїть,

незримий, стоїть

біля альфи й алефа, біля йода,

біля інших, біля

усіх:

у тобі,

бет[80], — це

дім, де накритий стіл,

повний сяйва і сяйва.

Es gab sich Dir in die Hand:

ein Du, todlos,

an dem alles Ich zu sich kam. Es fuhren

wortfreie Stimmen rings, Leerformen, alles

ging in sie ein, gemischt

und entmischt

und wieder

gemischt.

Und Zahlen waren

mitverwoben in das

Unzählbare. Eins und Tausend und was

davor und dahinter

größer war als es selbst, kleiner, aus-

gereift und

rück- und fort-

verwandelt in

keimendes Niemals.

Vergessenes griff

nach Zu-Vergessendem, Erdteile, Herzteile

schwammen,

sanken und schwammen. Kolumbus,

die Zeit-

lose im Aug, die Mutter-

Blume,

mordete Masten und Segel. Alles fuhr aus,

frei,

entdeckerisch,

blühte die Windrose ab, blätterte

ab, ein Weltmeer

blühte zuhauf und zutag, im Schwarzlicht

der Wildsteuerstriche. In Särgen,

Urnen, Kanopen

erwachten die Kindlein

Jaspis, Achat, Amethyst — Völker,

Stämme und Sippen, ein blindes

E s s e i

knüpfte sich in

die schlangenköpfigen Frei-

Taue —: ein

Knoten

(und Wider- und Gegen- und Aber- und Zwillings- und Tau-

sendknoten), an dem

die fastnachtsäugige Brut

der Mardersterne im Abgrund

buch-, buch-, buch-

stabierte, stabierte.

Воно далось тобі в руки:

неозначене Ти, безсмертне,

всяке Я прийшло через нього до себе. Довкола

плавали вільні від слів голоси, пустотілі форми, і все

увіходило в них, змішано

й геть розмішано

й знову

змішано.

І числа були

ввіткані

в незліченне. Одиниця і тисяча й те,

що стоїть перед ними і після них

було більшим за нього самого, меншим, ви-

зрілим,

уперед і назад

перетвореним

у кільчасте Ніколи.

Забуте сягнуло

в надто-забутливе, світу частини, серця частини

легко пливли,

потопали й пливли. Колумб,

з пізньо-

цвітом в очу, квіткою

для розсади,

мордував свої щогли й вітрила. Все вирушало,

вільно,

зі спрагою відкриттів,

відцвітала роза вітрів, гортала свої

пелюстки, світовий океан

квітував цілокупно й відверто, у чорному світлі

диких стернових румбів. У трунах,

урнах, канопах

прокидалися немовлята

яшма, агат, аметист — народи,

племена й роди, незряче

Х а й б у д е

долучилося до

змієголових вільних

канатів —:

вузол

(і контр- й анти- й однак- і подвійний і ти-

сячний вузол), в якому

масничнооке поріддя

куничих зір у безодні

читало, читало, читало

по складах, по складах.

Brich dir die Atemmünze heraus

aus der Luft um sich und den Baum:

so

viel

wird gefordert von dem,

den die Hoffnung herauf- und herabkarrt

den Herzbuckelweg — so

viel

an der Kehre,

wo er dem Brotpfeil begegnet,

der den Wein seiner Nacht trank, den Wein

der Elends-, der Königs-

vigilie.

Kamen die Hände nicht mit, die wachten,

kam nicht das tief

in ihr Kelchaug gebettete Glück?

Kam nicht, bewimpert,

das menschlich tönende Märzohr, das Licht gab,

damals, weithin?

Scherte die Brieftaube aus, war ihr Ring

zu entziffern? (All das

Gewölk um sie her — es war lesbar.) Litt es

der Schwarm? Und verstand,

und flog wie sie fortblieb?

Dachschiefer Helling, — auf Tauben-

kiel gelegt ist, was schwimmt. Durch die Schotten

blutet die Botschaft, Verjährtes

geht jung über Bord:

Über Krakau

bist du gekommen, am Anhalter

Bahnhof

floß deinen Blicken ein Rauch zu,

der war schon von morgen. Unter

Paulownien

sahst du die Messer stehn, wieder,

scharf von Entfernung, Es wurde

getanzt. (Quatorze

jullets. Et plus de neuf autres).

Überzwerch, Affenvers, Schrägmaul

mimten Gelebtes. Der Herr

trat, in ein Spruchband gehüllt,

zu der Schar. Er knipste

sich ein

Souvenirchen. Der Selbst-

auslöser, das warst

du.

O diese Ver-

freundung. Doch wieder,

da, wo du hinmusst, der eine

genaue

Kristall.

Викреши шеляг подиху

із етеру довкола себе, викреши дерево:

саме

стільки

вимагають від того,

кого сподівання кидає вгору і вниз

стрімкими схилами серця — саме

стільки.

на крутім віражі,

де його вразила хлібна стріла,

що спивала вино його ночі, вино

злиденних, королівських

вігілій[82].

Чи ж не прийшли з ним долоні тоді, сторожкі,

чи ж не прийшло те бездонне

в око келиху втоплене щастя?

Чи не прийшла, облямована віями,

по-людському співаюча березнева сурма, світлодайна,

тоді, в далечінь?

Чи не збився з дороги поштовий голуб, чи можна було

розшифрувати його кільце? (Всі ці

хмари навколо нього — їх можна читати.) Чи зграя

цим переймалася? І чи помітила

й далі собі полетіла, коли він відбився?

Еллінґ[83], похилий, мов дах, — на голубине

перо покладено все плавуче. Крізь перебірки

кривавиться звістка, задавнене

юно ширяє над бортом:

Через Краків

прибув ти, на Ангальтськім

вокзалі[84]

очам твоїм навстріч клубочився дим,

він був уже завтрашнім. Під

павлоніями

ти бачив, як оголялись ножі,

знову й знову,

гострі навіть на віддалі (Quatorze

juillets. Et plus de neuf autres[85].)

Геть покривлені, мавп'ячі, косороті

вдавали прожите. Якийсь чолов'яга

вийшов, загорнутий у транспарант

до юрби. Він клацнув

себе,

сувенірчик на пам'ять. Авто-

спуском був

ти.

О, це дружнє бра-

тання сердець. Але знову

там, куди ти повинен прибути, лиш єдиний

правдивий

кристал.

Es ist alles anders, als du es dir denkst, als ich es mir denke,

die Fahne weht noch,

die kleinen Geheimnisse sind noch bei sich, s

ie werfen noch Schatten, davon

lebst du, leb ich, leben wir.

Die Silbermünze auf deine Zunge schmilzt,

sie schmeckt nach Morgen, nach Immer, ein Weg

nach Russland steigt dir ins Herz,

die karelische Birke

hat

gewartet,

der Name Ossip kommt auf dich zu, du erzählst ihm,

was er schon weiß, er nimmt es, er nimmt es dir ab,

mit Händen,

du löst ihm den Arm von der Schulter, den rechten, den linken,

du heftest die deinen an ihre Stelle, mit Händen,

mit Fingern, mit Linien,

— was abriß, wächst wieder zusammen —

da hast du sie, da nimm sie dir, da hast du alle beide,

den Namen, den Namen, die Hand, die Hand,

da nimm sie dir zum Unterpfand,

er nimmt auch das, und du hast

wieder, was dein ist, was sein war,

Windmühlen

stoßen dir Luft in die Lunge, du ruderst

durch die Kanäle, Lagunen und Grachten,

bei Wortsinn,

am Heck kein Warum, am Bug kein Wohin, ein Widderhorn

hebt dich

— Tekiah! —

wie ein Posaunenschall über die Nächte hinweg in den Tag,

die Auguren

zerfleischen einander, der Mensch

hat seinen Frieden, der Gott

hat den seinen, die Liebe

kehrt in die Betten zurück, das Haar

der Frauen wächst wieder,

die nach innen gestülpte

Knospe an ihrer Brust

tritt wieder zutag, lebens-,

herzlinienhin erwacht sie

dir in der Hand, die den Lendenweg hochklomm, —

wie heißt es, dein Land

hinterm Berg, hinterm Jahr?

ich weiß, wie es heißt.

Wie das Wintermärchen, so heißt es,

es heißt wie das Sommermärchen,

das Dreijahreland deiner Mutter, das war es,

das ists,

es wandert überallhin, wie die Sprache,

wirf sie weg, wirf sie weg,

dann hast du sie wieder, wie ihn,

den Kieselstein aus

der Mährischen Senke,

den dein Gedanke nach Prag trug,

aufs Grab, auf die Gräber, ins Leben,

längst

ist er fort, wie die Briefe, wie alle

Laternen, wieder

musst du ihn suchen, da ist er,

klein ist er, weiß,

um die Ecke, da liegt er,

bei Normandie-Njemen — in Böhmen,

da, da, da,

hinterm Haus, vor dem Haus,

weiß ist er, weiß, er sagt:

Heute — es gilt.

Weiß ist er, weiß, ein Herzstrahl,

ein Fluss,

du kennst seinen Namen, die Ufer

hängen voll Tag, wie der Name,

du tastest ihn ab, mit der Hand:

Alba.

Все інакше, ніж думаєш ти, ніж думаю я,

стяг іще майорить,

ще існують малесенькі таємниці,

вони відкидають ще тіні, якими

ти живеш, я живу, ми живемо.

Срібняк розтає на твоїм язиці,

він має присмак світанку, всякчасності, шлях

у Росію зринає у серці твоїм,

карельська береза

віддавна

чекала,

ім'я Осип[86] прилине до тебе, ти розкажеш йому

те, що йому вже відоме, воно це приймає, воно

це знімає долонями,

ти руку відділиш йому від плеча, десницю, шульгу,

причепиш свої на їх місце, з долонями, пальцями,

з плетивом ліній

— відірване знову зростеться —

ось маєш їх, ось же візьми їх, ось маєш їх двійко,

ім'я та ім'я, руку та руку,

візьми ж їх собі як заруку,

він це візьме, й ти матимеш знов

те, що твоє, що було чужим,

Вітряки

надувають повітря в легені твої, ти веслуєш

по каналах, лагунах і ґрахтах,

в сяйві слова,

жодних Чому на кормі, на носі ніяких Куди, шофар[87]

піднімає тебе

Текіа![88]

як сурм завивання крізь ночі у день,

авгури[89]

розривають себе навзаєм, людина

має собі свій мир, Господь

має свій, кохання

знову вертається в ложа подружні, волосся

знов у жінок відростає,

глибоко втоплена

брунька персів її

знов набухає, на лінії

серця й життя оживає вона

під твоєю рукою, що все вище блукала стегном, —

як він зветься, твій край

за горами там, за літами?

Я відаю, як він зветься.

Як зимова казка[90] він зветься,

він зветься, як літня казка,

край трьох літ моєї матусі[91], це було,

це є,

він усюди мандрує, як мова,

відкинь же, відкинь її геть,

тоді її знову здобудеш, так само,

як камінь-голяк

із моравської низовини[92],

який твоя пам'ять принесла до Праги

покласти його на могилу, на безліч могил, у життя,

давно вже

він зник, як листи, як усі

ліхтарі, знову ти

мусиш шукати його, але ось він,

малесенький, білий,

за рогом, ну ось він лежить

біля Нормандії-Німан[93] — в Богемії,

тутечки, тутечки, тут

перед домом, за домом,

він білий, він білий, він мовить:

Нині — це важить.

Білий він, білий він, промінь

води протинає його, промінь серця,

ріка,

ти знаєш її на ім'я, береги

височать, повні світлого дня, як ім'я,

ти обмацуєш чіпко його, своєю рукою:

Альба[94].

Vom

Sternbild des Hundes, vom

Hellstem darin und der Zwerg-

leuchte, die mitwebt

an erdwärts gespiegelten Wegen,

von

Pilgerstäben, auch dort, von Südlichem, fremd

und nachtfasernah

wie unbestattete Worte,

streunend

im Bannkreis erreichter

Ziele und Stelen und Wiegen.

Von

Wahr- und Voraus- und Vorüber-zu-dir-,

von Hinaufgesagtem,

das dort bereitliegt, einem

der eigenen Herzsteine gleich, die man ausspie

mitsamt ihrem un-

verwüstlichen Uhrwerk, hinaus

in Unland und Unzeit. Von solchem

Ticken und Ticken inmitten

der Kies-Kuben mit

der auf Hyänenspur rückwärts,

aufwärts vervolgbaren

Ahnen-

reihe Derer-

vom-Namen-und-Seiner-

Rundschlucht.

Von

einem Baum, von einem.

Ja, auch von ihm. Und vom Wald um ihn her. Vom Wald

Unbetreten, vom

Gedanken, dem er entwuchs, als Laut

und Halblaut und Ablaut und Auslaut, skythisch

zusammengereimt

im Takt

der Verschlagenen-Schläfe,

mit

geatmeten Steppen-

halmen geschrieben ins Herz

der Stundenzäsur — in das Reich,

in der Reiche

weitestes, in

den Großbinnenreim

jenseits

der Stummvölker-Zone, in dich

Sprachwaage, Wortwaage, Heimat-

waage Exil.

Von diesem Baum, diesem Wald.

Von der Brücken-

quader, von der

er ins Leben hinüber-

prallte, flügge

von Wunden, — vom

Pont Mirabeau.

Wo die Oka nicht mitfließt. Et quels

amours! (Kyrillisches, Freunde, auch das

ritt ich über die Seine,

ritts übern Rhein.)

Von einem Brief, von ihm.

Vom Ein-Brief, vom Ost-Brief. Vom harten,

winzigen Worthaufen, vom

unbewaffneten Auge, das er

den drei

Gürtelsternen Orions — Jakobs-

stab, du,

abermals kommst du gegangen! —

zuführt auf der

Himmelskarte, die sich ihm aufschlug.

Vom Tisch, wo das geschah.

Von einem Wort, aus dem Haufen,

an dem er, der Tisch,

zur Ruderbank wurde, vom Oka-Fluß her

und den Wassern.

Vom Nebenwort, das

ein Ruderknecht nachknirscht, ins Spätsommerohr

seiner hell-

hörigen Dolle:

Kolchis.

Про

далеке сузір'я Великого Пса[97], про

яскраву зорю[98] в нім, про білого

карлика[99], що тче разом з ним

в бік землі віддзеркалені тракти,

про

посохи пілігримів, там також, про південне, чуже

й сплетене із волокон нічних,

як слова непоховані,

що розсипані

в сферах досяжних

цілей і стел, і колисок.

Про

правдиве, завчасне й спізніле-тяжіння-до-тебе,

про мовлене у височінь,

що лежить там напохваті, схоже

до одного з каменів серця, виплюнутих

разом з їхнім не-

знищенним годинником,

в антикрай, в античас. Про таке

цокання й цокання серед

кубів жорстви

слідами гієни назад

і вперед простежених

шерегів

предків, Тих-

з-ім'ям-та-його

круглястим проваллям.

Про

одне дерево, про єдине.

Так, про нього також. І про ліс доокола. Про ліс

геть незайманий, про

думку, з якої він виріс, як звук

і півзвук, і аблаут, і ауслаут, по-скіфськи

заримований в такт

скроні прибитих сюди,

із

подихом

степових стебел записаний в серце

цезури годин — в те царство,

у царств

щонайдальше, у

велику внутрішню риму

потойбіч

зони німих народів, у тебе,

мови ваго, слова ваго, вітчизни ваго

вигнання.

Про це дерево, про цей ліс.

Про кам'яний

парапет мосту, з якого

він стрибнув

у життя, окрилений

ранами, — про

міст Мірабо[100].

Де не плине Ока. Et quels

amours![101] (Кирилицю, друзі, також

верхи я мчав через Сену,

мчав через Рейн.)

Про одного листа, про нього.

Про того листа, про листа зі Сходу. Про шкарубку,

малесеньку купку слів, про

неозброєне око, яким він сягає

трьох

зірок у поясі Оріона[102] — о посоху

Якова[103],

знову пускаєшся в мандри! —

на карті небесній,

що відкрилась йому.

Про стіл, де це все відбулося.

Про однісіньке слово, з тієї купки,

від якого той стіл

став лавкою для весляра, про річку Оку

і про води.

Про слово супутнє, яке

процідить весляр у вухо пізнього літа

своїм

кочетам чуйним:

Колхіда[104].

In der Luft, da bleibt deine Wurzel, da

in der Luft.

Wo sich das Irdische ballt, erdig.

Atem-und-Lehm.

Groß

geht der Verbannte dort oben, der

Verbrannte: ein Pommer, zuhause

im Maikäferlied, das mütterlich blieb, sommerlich, hell-

blütig am Rand

aller schroffen,

winterhart-kalten

Silben.

Mit ihm

wandern die Meridiane:

an-

gesogen von seinem

sonnengesteuerten Schmerz, der die Länder verbrüdert nach

dem Mittagsspruch einer

liebenden

Ferne. Aller-

orten ist Hier und ist Heute, ist, von Verzweiflungen her,

der Glanz,

in den die Entzweiten treten mit ihren

geblendeten Mündern:

der Kuss, nächtlich,

brennt einer Sprache den Sinn ein, zu der sie erwachen, sie —:

heimgekehrt in

den unheimlichen Bannstrahl,

der die Verstreuten versammelt, die

durch die Sternwüste Seele Geführten, die

Zeltmacher droben im Raum

ihrer Blicke und Schiffe,

die winzigen Garben Hoffnung,

darin es von Erzengelfittichen rauscht, von Verhängnis,

die Brüder, die Schwestern, die

zu leicht, die zu schwer, die zu leicht

Befundenen mit

der Weltenwaage im blut-

schändrischen, im

fruchtbaren Schoß, die lebenslang Fremden,

spermatisch bekränzt von Gestirnen, schwer

in den Untiefen lagernd, die Leiber

zu Schwellen getürmt, zu Dämmen, — die

Furtenwesen, darüber

der Klumpfuß der Götter herüber-

gestolpert kommt — um

wessen

Sternzeit zu spät?

В повітрі, там зостається твій корінь, там,

у повітрі.

Де твердіє земне, по-земному,

подих-і-глина.

Великий

іде нагорі там вигнанець,

спалений: померанець, домівка його —

пісенька про хруща[105], материнська, літня, сяйно-

квітуча на облямівці

всіх жорстких

зимостійко-студених

силаб.

З ним

мандрують меридіани: при-

смоктані цупко його

сонцекерованим болем, що землі єднає за

полудневим словом

люблячої

далечини. По-

всюдно є лише Тут і Сьогодні, з одчаю,

той блиск,

до якого заходять поділені навпіл з їх

осліпленими устами:

поцілунок, нічний,

випалює сенс тої мови, до якої вони прокидаються, —

щойно вернувшись додому

в страхітливий промінь опали,

що збирає розсіяних,

допроваджених через зорепустелю душі,

розкладаючих шатра вгорі, у просторі

своїх поглядів і кораблів,

маленькі сніпочки надії,

з яких шелестять архангельські крильця, фатально,

браття, сестри, які

знайдені

надто легкими, надто важкими, надто легкими

на світових терезах[106] у крово-

змісницькім, у

всеплодючім лоні, довіку чужі,

сперматично увінчані зорями, важко

лежачи в темних глибинах, тілами

в пороги згромаджені, в дамби, — ті

мешканці бродів, понад якими

кульгава нога небожителів[107] ступить пере-

чепившись — на

чию

зіркову добу[108] запізно?