Ніжність

17 грудня 1899 року

І ось я знову з тобою, любий мій Луї! Я — як сон, чи не так? З'являюся, коли мені заманеться, але завжди в потрібну хвилину, якщо навколо все порожньо і темно. Я приходжу і йду, я зовсім близько, але до мене не можна доторкнутися.

Я не почуваюся нещасною. До мене повернулася бадьорість, тому що щодня настає ранок і, як завжди, змінюються пори року. Сонце сяє так ласкаво, хочеться йому довіритися, і навіть звичайне денне світло сповнене доброзичливості.

Уяви собі, я недавно танцювала! Я часто сміюся. Спершу я помічала, що ось мені стало смішно, а тепер вже й не перелічити, скільки разів я сміялася.

Вчора було гуляння. На заході сонця усюди юрмилися натовпи святково вбраних людей. Строкато, красиво, схоже на квітник. І серед безлічі задоволених людей я відчула себе щасливою.

Я пишу тобі, щоб розповісти про все це; а також і про те, що відтепер я навернулася в нову віру — я сповідую самовіддану любов до тебе. Ми з тобою якось міркували про самовідданість любові, не дуже-то й добре розуміючи її… Помолімося ж разом про те, щоб всім серцем в неї повірити.