На другому березі (збірник)

Запрягти до саней чотири чалі коні

і вчвал, і вчвал!

Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні,

аж луна відіб'ється

від скал, від скал.

Труснути батогом на вітер буйний

і вдаль, і вдаль!

Наші очі далеччю гартуймо,

а серце куймо

на сталь, на сталь.

Ударять у срібну рунь[23] золоті копита,

мов грім, мов грім.

Повними грудима будемо вітер пити,

під дахом синього неба

наш дім, наш дім.

Снігів завмерлу тишу вигуком розпороти:

нема турбот!

І сонцю ми поженемо навпроти,

бадьорі, радісні,

в галоп, в галоп.

Запрягти до саней чотири чалі коні

і вчвал, і вчвал!

Навпростець переїдемо всі перепони,

здобудемо

життя фінал.

Розпускають коні сиві гриви,

пара з уст, мов дим.

З рвучим вітром буйногривим!

Бути вічно юним,

вічно молодим!

Такі бувають часом дивні хвилі,

що, сам не знаєш звідкіля, чому,

приходять в ніч, від померків німу,

чи в день, як сонце стане в повній силі.

Далеко бачиш — в незчисленні милі,

віддихаєш, дереш на шмаття тьму

і чуєш давню радість, ту саму,

яку в щоденщини згубив ти пилі.

Горбами та низами йдуть дороги,

схвильована морських поверхня грив —

це крізь життя змагання шлях пологий.

Хоча б чоло батіг невдач порив,

не жаль, бо ступенем до перемоги

стає нам кожний, хоч невдалий, зрив.

Так тихо. Місяць лиш з-за хмар погляне,

порине в чорних тіней знов тенета,

гряде грязька, густа імла з бескета,

повітря є гниле, липке, погане.

Нараз крайнебо від луни багряне,

вогнем угору вистрілить ракета

і задрижить, немов тремка трепета,

мільйоном іскор в неба синь розтане.

О! Серце мріє вирватись із лона

тяжкої дійсності, із буднів ґрунту

в безкрає небо, в соколів околи.

Тут розсипатися в червоні грона,

в криваві розірватись букви бунту,

на землю не вернути вже ніколи.

В холоднім сутінку сухого льоху

по стінах тиша кане зерном граду.

І п'яний, м'ятний запах винограду,

й ряди пляшок, що в сповитку із моху.

В цю кучугуру, мов у землю соху,

вбиває час плісні кошлату шпаду.

Пляшки набрякнуть у тісноті спаду

і тріскають, немов струки гороху.

Вино в пісок усякне, червінь рож

увійде в зелень мохового прута.

І ми, буває, нашої також

бажаєм дійсності розбити стіни,

дарма що, може, кинувши їх пута,

ми б розіллялись на незнані ріні.

Блакитну плахту неба передер

нараз, мов тишу грім, червоний серп;

мов з ран, булькоче кров огню зі щерб.

В повітрі пах припалений чабер.[24]

Даремно воду ллють з криниць й озер.

Вогонь над голови пузаті верб

підносить косу полум’я, свій герб,

як віяло з рудо-червоних пер.

Стрункою шиєю верх стін і брам

хитає в сторону праву та ліву

з жагою дикою; його жарким устам

кривавим віддиху безмежжя треба.

Та іскрами жбурляє в хмари з гніву,

що сам не може підпалити неба.

В морях з шафіру[25] плюхкають краплини,

хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,

і гребінь вітру чеше їх відвік,

і сонце п’ють, мов овочі калини.

В цілунках тих ростуть дрібні цятини

у білопері хмари, літа лік;

підносять вгору свій вовнистий бік,

геть утікають від землі долини.

Та вітер вдарить в їх легкі вітрила,

та млу зморозить білогриву в воду,

на землю їх ваги вертає сила.

Нам годі побороть свою природу,

бунт вічно палить, вічно ломим крила

і знов спадаєм на землі колоду.

Орел, король просторів, вдаль летів,

над полову мідь піль, синь моря лав,

над опар хмар шлях крил його дрижав.

Враз чути літака на небі спів.

На ворога вид в серці лють і гнів;

шалені перегони з ним почав,

ставав чорнішим ліс і меншим став,

аж сил нема, до літака присів.

І ми пливем крізь місяці та дні,

самітні в хвилях моря кораблі,

у промахів і сумнівів борні.

І над низи зриваємося злі,

не знаючи, що можна від землі

втекти лиш іноді — та тут на ній.

І шепотом по полі рознеслося:

на обрій, мов на терези ваги,

хтось в огрядні, пузаті клав стоги

набрякле борошном, товсте колосся.

І зашуміли враз: «Ще зірвемося».

Так загуділи колоски тугі,

бо вітер за чуби гнуздав луги

і торгав горді скирти за волосся.

Бо ж краще їм, як нидіти в млині,

як гинути від жорен тяготи,

щоб вихор їх розмів по далині,

щоби метіль розвіяла осіння.

О, хто не знає ще бажань втекти

з-під млинового сірих днів каміння.

Летіли понад морем раз лелеки

до вирію, до південних країв.

Гаїв, де кипариси, чувся спів,

і усміхались землі їм далекі.

Та задрижали вмить від небезпеки,

бо крила їх охляли. Жах глядів.

Та ліс удалі виріс парусів;

всі з щастя криком на вітрил смереки.

Завчасна радість, заміри невдалі,

бо судна в сторону противну мчали,

до півночі грізні дрімали скали.

Так зриви доля нам на інший шлях

зверта не раз; з розпукою в очах,

що хід їх, бачимо, в чужих руках.

В малій кімнаті стіни, наче руки,

тримають полохливу тишу в жмені.

Сіріють тіні просиво-зелені,

самітна свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.

А ґнотик, в восковім їздець стремені,

свої маріння топить дивні, безіменні,

мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне, й знов палахкотить ясніше,

хоч все заснуло, хоч у сні все дише,

хоч палить власне тіло біло-срібне,

хоч нищить ніч його все нижче й нижче

й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.

До свічки наше серце є подібне.

Дзюрить, дзижчить, дзюрчить, дзирчить вода,

мелодії грає на каміння флейті,

а в білих пін хвилястогривім рейді

риб щічки розцвітають з глибу дна.

Над плесо вискочила з них одна,

та, сонця колесом побита в леті,

упала вниз. Відтоді є в хвиль меті[26]

самітна та німа, хоч молода.

Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба,

не заспокоїть сірини багонце

чужа ржа біржі, гниль коржава гриба.

І мрій снуєш срібнясте волоконце,

і вверх глядиш, мов навіжена риба,

яка побачила хоч раз вже сонце.

З-за шиб проміння жмут, мов блиск омани,

осіннім усміхом з далеких лук

бренькливі мухи манить на рундук.

Мандрують хмарою дрібні прочани

й глядять очима, повними пошани,

як сиве павутиння в'є павук

й в вікні від дотиків охлялих рук

блідо-червоні спіють баклажани.[27]

На грядці ж застала осінь рання,

як ще були зелені, молоді;

тепер крізь скло читають хмар письмо.

Так наші мрії, заміри, бажання

перейдуть часто в дійсність аж тоді,

коли від себе їх відірвемо.

Є світ над нами високо такий:

без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,

що в літній день житам приносить зраду,

що в очі б'є квіток, неначе кий.

І не пече полудня жар палкий,

лиш тиша має там безмежну владу,

й не дасть шаліти хижому торнаду,

й мовчанням шепотить німі казки.

Однак не можна жити там нікому,

бо лютий холод палить гірш від грому

і найсильнпш крила вмить поломить.

Безбарвна сивина колотить розум.

Так і життя без бур, борні, утоми

нас тишею здавило б і морозом.

— Де батьківщина, де твоя, скажи.

Якої син планети чи комети,

які твій лет міжсвітний має мети,

де перед мандрами давніш ти жив?

Міжзірний волокито та бродяго,

в безкраю безвість пущений в крутіж, —

сліпучий, ярий спижу,[28] що гориш

на вежі світу полум'яним стягом.

Незбагненний в рахунку астрономів,

уроджений в височині німій,

навіщо в низині шукаєш дому,

на власнім гробі кам'яна статує?

— Поете, не журись. Упадок мій

жар мого серця від зими врятує.

Солом'яні, руді, мутні краски

вже осінь пензлем сонця по городі

розкидує, й старій, гнилій колоді

подібні барвою стають листки.

На старість жовкнуть гарбузи тяжкі,

горох журливо хилиться та й годі.

Босоніж буйний вітер біг по броді,

ногами топче мокрими стручки.

І опустіє лан, що цвів у літі.

Зістанеш ти самітний та німий,

в блиск дивлячись, що вічно той самий.

Хай дощ, хай буря, хай зів'януть квіти,

осліпнеш, почорнієш, та глядіти

не перестанеш ти ні… ми.

Шумить життя журливе жовте жито,

подій хитає повні колоски.

Додолу вітер гне плоди важкі,

як спіє зерно людських мрій налите.

І провіває синє неба сито

пшеницю діл крізь зір дрібні зірки.

Змагання, мов повою колоски,

оплотом обплели землі корито.

Дорогу нам не стелять тільки рожі,

навпроти віє вітер сніговий,

на скелі пнемось гострі, непригожі.

Благословенний шляху грозовий!

Як намагатися й впадати можеш,

щасливий, друже, ти, бо ще живий.

Сонце любимо та спорт,

наша пісня складена в мажорній гамі,

перегонів любимо бурхливий гамір,

просто й без хитання в порт

човен наш пливе.

Гімнастичний крок

гуркотить на грищі, наче тарабан;

це вистукуємо наш залізний ямб.

Прискає пісок.

Любимо: змагання труд,

шлях під гору, далеч, розмір, погляд просто,

усміх, промінь сонячний, і вільний простір,

й хвиль рвучких сміливий скрут.

Нас утома не поборе.

Від

праці серце нам не хворе.

Сонця жар справляє, що тіла блищать, мов бронза.

О, який рекорд ще зможемо здобути, бозна:

може, перемінимо

світ.

Ратище в руках нам свище

й пестить ляском диск,

понад гуркотливе грище

кулі срібний блиск

й має м'яко м'яч.

Ми не знаємо невдач,

лиш:

розкіш небезпеки,

радість перемоги.

Нас не болять ноги,

як маршуємо,

сильні, мов дейнеки,[30]

смілі, мов ушкали,[31]

на найвищі скали.

Прибрані

в вічної весни зелений буз,

махом руки, маршем ноги

вітаємо сонця брус

ми — бадьорі бронзові боги.

Віддих свище в легенів брилах,

наче буревій.

Пливу легенько на ніг крилах

в синій обрій мрій.

Я не вихаю руками, я не вихаю ногами;

закам'янілий тан.

Я тільки орю по морю персами,

я тільки порю повітря тами,

наче залізний танк.

Я не підношу ніг, я не підношу рук;

закостенілий рух.

Я вистрілений зі стрільна рушниці стріл,

я випнутий лук,

розвійний вітру дух.

Попід мною в противну сторону

біла піску каскада

десь вдаль жене.

Дубовим тараном мені на груди пада та, наче градом,

в очі мене

зернами тне.

О біла смуго піску! Я тебе зімну,

не загородиш мет;

о райдуго піскова! Я тебе зігну,

ще ти спиниш свій лет!

Кудою гляну, кудою гляну —

тисяча очей в імлі,

поглядів банить п'ястук,

батоги вигуків тнуть,

гарпуни люті, злі.

О, не треба оплесків, не треба, ні!

Дарма не складайте рук.

Вашого ентузіазму павук

греблею не буде мені.

Я ніколи не стану, я ніколи не стану;

як

биндочку[32] мети прорву,

в синій обрій розтану.

Набрав повітря в груди,

аж засвистали звуки флейт.

Підніс жердину вгору;

так птах підносить дзьоб,

як починає лет.

Немов стовпи у землю,

вбив ноги у сажневий крок.

Пробитий наскрізь вітер.

Ніг видно лиш галоп.

Угору стрелив скок.

Штовхнув себе, й ворину[33]

відкинула назад рука.

Залопотали в вітрі

і ноги й руки враз,

мов крила вітряка.

Хоч тіло олив'яне,

здається, що легкий, мов лист.

Сумний, що не зістане,

мов парус понад криком мас,

поволі впав униз.

Гляджу захоплений по оболоні

і слова вигукнути з уст не можу,

гляджу на тебе, горду, гарну, гожу,

і як стоїш, застигла у розгоні,

струнка Діано з місяцем в долоні.

Рука пташиним вкрала легкість перцям,

твій рух гнучкий розбурхує до краю.

Не бачу вже нічого більш, лиш знаю,

юрбу схвилюєш ти шаленим герцем,

моїм, неначе диском, кинеш серцем.

Квадратова площа. Нитяний місток.

Білі молодці й дівчата білі

сновигають поміж стінами сіток

по піску, що мов підлога в віллі.

Мірні, рівні, певні, круглі рухи,

білі плями на мінистім полі,

аж здається, що безжурні духи

грають жеребом своєї долі.

Пухке лице судді, неначе в бонза,

та свиставки пронизливий сигнал,

захоплення в очах довкола пал,

і плескіт рук, і мого тіла бронза.

Дають побіди келих у долоні,

беру його в мовчанці сам німій,

а на землі лежить противник мій,

повалений в подвійному нельзоні.

Я — грецький бог з античної статуї —

виходжу з жестом гордої поваги,

дарма що оплесків гудуть ще струї.

Несу здобуту чарку в свій притин,

я хочу пити, я горю від спраги,

до уст бокал підношу — в нім полин.

Вітер оре синє море. Корабель гуляє.

Чорна галка кличе палко, близько вже земля є.

Як граєш у карти чи з чарки вино п'єш, о друже мій,

в гарячці з туманом тяжким замороки одруженій,

бач, щоб за хвилину цю не заплатив ти задорого,

коли тебе тінь твій покине й твоїм стане ворогом.

Послухай: в одному містечку на морському березі

уже похилився над пристанню літеплий березень.

Тут порт закосичений, наче квітками, фрегатами.

Дах неба над ним є сивастими хмарами латаний.

Завішений в порті двигар — величезне коромисло

над містом, над садом, розквітлим торговлею й промислом.

На кожному боті піднесена щогла, мов палиця,

а прапор, на щоглі завішений, барвами палиться.

Обсмалені вітром обличчя моряцькі на палубі;

у тиші спокійних ночей без хвиль шуму не спали би,

у школі вітрів та тайфунів боротися вивчені,

не знають, що ляк переможуть у кожній притичині.

Лиш бовдурів шум розлягається піснею лункою.

Стрункий капітан на поруччі опертий із люлькою.

Канати потяли долоні у тисячні борозни,

волосся вже сивіє, наче прикрашене в борошні.

На дворі буревій,

у корчмі портовій

на столі джину збан.

З чортом грає в карти

(це не жарти, це не жарти)

молодий капітан.

Покинули міста базар і засмічене торжище.

Гей, вітре, гей, вітре, ще грай нам і прапором торгай ще.

Стоїть на сторожі, мов чапля, керманич при демені.[34]

Напружені м'язи моряцькі, мов линви та ремені.

По хвилях вітри сновигають заблукані поповзом,

і ніч виїжджає з-за обрію темряви повозом.

Блідим по воді молоком розіллється блиск місяця;

мов прапор, хмаринки на щоглах повісяться.

Сердито тайфун лопотав корогвами, мов косами;

чардак[35] колихався, обсипаний густо матросами.

Ночами та днями пливуть кучугурам хвиль напросто,

давно не вітав їх зелений на дереві паросток.

Гей, дні, на широких морях перебуті чи вузинах!

Все скоро минає, скоріше від лоскоту пужална.

Темп часу не став, у бігу все шалене прискорення.

Із серця біль рвав, видирав до саміського кореня.

Та де б не поїхав, гонило за ним завжди чучело;

у серці гонило щось дивне його та все мучило.

Минають південні моря із містами, де пагоди.

Ніде вже не можна знайти цьому серцеві злагоди.

На дворі буревій,

у корчмі портовій

на столі в чарці джин.

Нещасний, нещасний,

хто бісові програв тінь власний.

Дівчина та джин — єдиний лік на сплін.

Гей, джину вщерть,

гей, джину вщерть!

Море, дівчина та джин — єдиний лік на смерть.

Вертають із бур, із дощів, завірюх перемочені,

голодні, невиспані, втомлені та в знеохоченні.

Причалив, приплив корабель до далекої пристані.

Під шум морських грив проминали вмить дні дикі, пристрасні.

Моряцькі пісні поплили по тавернах у гавані,

неначе вино для сердець, що від туги поламані.

І тисяча ламп заблистіла в розбавленім городі.

Обнажене тіло дівоче й скуйовджені бороди.

За хвилею хвиля лягає під вітром в зневоленні.

Регочуть матроські обличчя шорсткі, неоголені.

Хрипкий саксофон тут хихикає басом за скрипкою,

танок тупотить під ритм мелодією дикою.

Танечниць перегнуті постаті п'яно без сорому.

Що ж може, однак, помогти капітанові хворому?

Востаннє уста цілував, мав знов їхати в подорож,

за щастя пив. Тінь його встала зі стін, пішла ходором.

З рук вилетів келех із гуком. Кругом все у померках.

В обіймах її зверещав капітан в диких обертах.

Дарма, капітане, даремно взиваєш ти помочі.

Втекли всі. Самітні замовкли вмить вигуки поночі.

На дворі буревій,

у корчмі портовій

на столі джину збан.

Та не йде вже пиття.

Під столом без життя

молодий капітан.

На синьому небі почали вже зорі виблискувати,

у сяєві білому хвилі тихенько полискувати.

Шумить у серці вітер, кров огонь бурлить.

О, допекла вже бруків, мурів, цегли гидь!

На берег моря туга, в край землі жене,

де океан манить піснями хвиль мене.

Покину стукіт вулиць та піду, де пристань,

де линв протяжна пісня й щоглів має триста,

де кораблі, човни по хвилях бурних линуть.

Не стану, аж на них очима відпочину.

Почую вітру рев і мев почую крик,

хвиль булькіт і води об стіну човна сик,

та відгук, що стерна справляє оборот.

Тоді скажу: це мій до моря поворот.

О, допекла вже бруків, мурів, цегли проза!

Тужу за морем, батьківщиною матроса.

Шумить у серці вітер, жар вперед жене.

На море! Гей, на море!! Сум тут вб'є мене.

Над морем в хмарах марить чорна галич,

ліричний місяць потопає в тінь.

І дикі скелі й синя далечінь.

Пливуть похмурі Байрона[37] ушкали.

В городі в темну ніч самітний Вертер[38]

на зір вазі сам важить світ і серце

своє й сумує, що живе, не вмер ще.

О ти, покрово хворих серць, о смерте!

Є два світи: один круг нас, а другий —

це ми; між ними вічна боротьба

лягає на життя клеймом напруги.

Чи ж не сильніші в грудях буревії,

як порожнечі дійсності клятьба?

— Не знали, що гарніший світ від мрії.

Над лугом буря свище, наче пуга,

і вітряна кряжами кряче пря,

мов не ліси хвилюють, а моря,

та в серце туга стукає, мов пугач.

Тоді виходжу в чорну ніч на ґанок,

деру очима тінь, гляджу зорі.

Крізь вихор чалий кінь зарже над ранок,

роздзвінно гупне копитом в поріг.

І сам не знаю, як скачу в стремена,

хватаю репане реміння нузд,

а завірюха на дворі шалена

рамена отвирає й мутить глузд.

Лиш в грудях голос дзенькає, мов мідь,

шепоче: «Молодий, не їдь, не їдь!»

Уздовж причілля тінь лягає вогко,

а коло брам розколений колодязь,

у землю встромлений, немов колода,

зеленим, молодим сміється мохом.

Патлатий, кучерявий прочитан

руками обіймає червінь цегли

та головою похитує легко

над проминанням людських правд й оман.

В труні віків лягли дні юні замку,

минувшини обвило листя клямку,

та й, може, сотий сніг на полі тане,

новими бурями співа Вкраїна.

О пісне, як же ж часто прочитаном

цвітеш ти буйним на життя руїнах.

У правилі математичнім світа

за дужки викинена невідома,

незнаний косинус днів наших літа.

В далекій подорожі, навіть вдома

дарма шукати слів її німих.

Коли здається: пустку переміг,

приходить тиха, наче ніч, утома.

Усміхнені, штудерні тріолети,

мов лід холодні, кажуть нам даремно,

вмовляють, що любов це річ неземна.

О, де ти є, незнана, о, де є ти?

Чи кинув хто на тебе анафему?

А може, винайшли тебе поети,

щоб до згучних сонетів мати тему.

На синьому безмежжі океану,

де не догляне навіть людське око,

високо, аж до хмар, в імлах глибоко

самітний острів серед хвиль пеану.

На острові, так каже казка,

теменні скарби десь лежать закляті.

Горять моряцькі очі у завзятті,

жага бушує в душах буйно й баско.

І вітер дме, і буря тне у парус,

а човен щоглами дере мли пару,

солоною водою перемок.

Нараз вдаряють у підводні скелі,

щасливі, бо в незнання гинуть хмелі:

на острові пустелі лиш — пісок.

В маленькій келії душно, запах сірки.

Засушений, мов сірка, жовтий маг

в реторту п'ялить очі, повні спраг.

Червоний біс регочеться із дірки.

Мов кльоша, золота над всім омана

та опар в куреві кімнату губить.

Дрижать в гарячці в'ялі, трухлі губи;

блідий: «Алаге, — буркотить, — сатанас».[40]

Та раптом скрикнув маг — ні, він не п'яний,

очам не вірить: золото в реторті.

Під стелю бризнув струмом регіт чортів.

І жах пішов до монастирських лав,

ченці шепочуть: уночі над ранок

о[тець] Патрикій божевільний став.

Лисніє липовий, липневий липець,

липучий і лискучий в білім збанку.

В нім розтопились зорі на світанку

і пахощі левад, квітчастих китиць.

Над озером пахучим, золотавим

дзеленькає маленькая бджола.

На брезклі брижі жовтого чола

лягає тінь ü пружком імлавим.

Мов квітка, розхиляє, п'яна цукром,

крил пелюстки, а рідина густа

маленькі ніженьки хватає цупко.

І крильцями пішла розпуки трясця,

над ними мед замкнувся, мов уста.

Ось так вбиває часом власне щастя.

І вітер, що жене по руннім полі,

і дощ, що жне руді хмар руна в млі,

і злотий усміх зір на синім тлі,

і долі спів пшеничної в стодолі.

І виноград, і водоспад удолі,

і сад, і дзвінкодзвонні солов'ї,

і їх пісні, немов фонема «і»,

і гай, і водограй, і край на волі.

І сон на сіні, й сонні лісу тіні,

і смерк в руїні, і казки в країні,

і чалі коні, і чвал баский по степі.

І грунь,[41] і рунь, і ватра у вертепі,

і гарний світ удень і серед ночі,

і найгарніший, як лиш замкнеш очі.

Літак, немов змагун, бере розгін,

костричить кострубатий, гострий лоб,

як віл, вдаряє до повітря стін,

іде в повільний гін, пізніш в галоп.

Шалений вітер дме від дужих крил,

нараз підстрибує, дере муслін

імли та пнеться стрімко в неба схил.

Відштовхуємо землю, наче м'яч.

Рев, гуркіт обіймає нас в кліщі.

Залізний круче, перестань, не кряч,

не вий! Ох Боже, як тріщить, тріщить.

Колеса в хмарах — наче ноги в стремю.

І вихилюся поза край над мряч,

аж серце випаде із рук на землю.

Понад похмуре, чорномуре бердо[42]

підносив замок кам'яний свій жест.

В him сивий мешка цар, мов срібний жезл;

в льохах тримав рабів своїх він твердо.

Навколо замка виросли крокоси,

повій з-під листя вій глядів на жердь.

Щораз то більш впадало в погріб жертв,

неначеб хто косив тяжкі покоси.

Враз лютий бунт затряс тюрми кублом.

Геть! З льоху творять інший світ в надії.

Побачив цар ті тереми новії

та став тоді своїх рабів рабом.

Цей цар — це я, палац — душа моя,

бунт — сон, раби — мої померлі мрії.

В молочнім світлі матових кінкетів[43]

цвітуть на чорнім шовку ордері.[44]

Вогонь в очах холодних загорів,

в судоргах пальці, начеб грав на флейті.

Круг нас паде зелено-жовта мряка,

різнув у вухо свист слизький, мов різки.

Тоді виймав із наших чіл він мізки

й в кишені їх вкладав свойого фрака.

На наші очі, мов рясні каскади,

лились струмками бомбаї й багдади.

І начеб виросли нам крила з пліч,

і забажали ми летіти пріч.

Та в кріслах нас держав шалений гніт,

розпуки нас облив морозний піт.

Предивні, зачаровані міста

з рудого порохна й рябої мерви[45]

І пасма вулиць сплетені, мов нерви,

і клуня в сірих темрявах містка.

І наче плюш з роздертого листа,

життя засушене, немов консерви.

Одначе праця йде все без перерви,

листок зшиває вічно до листка.

Здобичники у сутінках тюрми

ссуть мошечок, рабинь своїх живіт.

Рядами над рядами тут доми

піснями труду дневі шлють привіт.

Подумай мимохіть, як чобітьми

є легко розчавити цілий світ.

Шумить і шамотить шумка шума,

шум прибирає, як весною повінь,

і кожен лист на дубі шуму повен.

Здіймає шлик із голови чумак.

Шпарка шурнула шурубура шуру,

мов малахай, маха майном у май

і розвіває все кругом украй,

що людям аж мороз іде за шкуру.

Тріщить, лящить, мов щелепа, корчма,

й ліщина галуззю стає сторчма.

Це бродить вітер, шуму перший родич,

і пальцем стукає до неба віллі.

Це шум — натхненна музика природи

на смерті та життя гучнім весіллі.

Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,

лине листя з лип,

плине воза скрип,

коло лісу колом ллється вигук зяблика.

Палиться під захід сонця неба палуба,

от отара в отаві,

сизі мряки сиваві,

в яслах яру ясний ястер ятрить яструба.

П'яне піано на піаніні трав

вітер заграв.

Спіють дні все менші, нерівні,

піють по півночі півні

і

ості, осокори,

рій ос

і ось

вже осінь

і

о

осінь

інь

нь.

Осінь переїхала по полі возом золотим.

Понад кучугури кучерява мряка — срібний дим.

Сонце з батогом проміння вогняний погонич.

Навпростець по небі білі хмари в перегони.

На куделі верховіття сиве павутиння.

Підпирається гори рукою далеч синя.

Вітер жовтий лист з дерев змітає помелом,

в гущині сухе гілля гуркоче мідяний псалом.

Білі квіти впали заповідь майбутніх січнів;

перший раз тоді поцілувала землю вічність.

Поволі, поволі

по синім полі

дими кружляють

на вільній волі.

Короткими днями

цвітуть вогнями

на краю плаю,

немов квітками.

Багато багаття,

червоне шмаття,

а часом жовте,

немов латаття.

Обличчя веселі,

імли куделі,

а подув з броду

п'яніє в хмелі.

Вже літа є досить,

угору осінь

хустини білі

хмарин підносить —

знаки німі,

що піддається

зимі.

Віє вітер, віє буйний, віє за горою,

мороз ходить, мороз бродить під руки з весною.

В річці риби, в полі скиби дощу з неба просять,

роси росять, хмари хмарять небо в барву проса.

Помазала шляхи злива розкислим болотом,

плуги риють плай, мужицьким пахне поле потом.

Сірий ранок ніч розколе, згасне сон на квіті.

Сірий труд виходить в поле й грає на трембіті.

Ой піду я до бору, до бору,

подивлюся на сонце крізь тінь.

Піднесуться дерева угору, угору,

і на землю впаде далечінь.

Ой піду я до бору, до бору,

подивлюся на сонце крізь сон.

Попливуть мої думи угору, угору,

ліс і сон зашумлять в унісон.

Ой піду я до бору, до бору,

подивлюсь на смереки крізь смерк.

Піднесеться вже вечір зі звору, зі звору,

щоб лиш день, наче пень, геть померк.

Ой піду я до бору, до бору,

подивлюся на вітер крізь віти,

як пливе він у ліса комору, комору.

Буде в лісі сон, в сні ліс шуміти.

На березі білі берези напнуті, мов струни.

День вітром по них потягає, неначе смичком,

і шепотом падає в хвилі, як зерно до клуні.

Ріка обіймає цей шум, мов раменами, дном.

На плесі являються піни білясті бруньки,

розхлюпані бризкають, спір між собою завівши.

На березі там я берези пень гладжу липкий

і кидаю сам до води свої мрії та вірші.

Під тихий вечір,

як вітер хмари пожене на сон,

немов табун овець до водопою,

й луна над лісом стане золота,

і зашумлять дерева в унісон,

у гай піду та сяду під вербою,

а коло мене

моя самота.

Тоді всі речі

покриє сірина. Дерева бгачко

спинають небо й землю, наче спряжка.

Над нами віком ночі ліс накритий

й зі собою заведемо балачку

про те, як тяжко в світі є, як тяжко

без друга жити.

На побережжі ріки отара овець білосніжних,

вітер торсає хмарами, білою гривою неба,

поки сивої мряки туманів, мов жито, не вижне;

облий облак на облаз гори присідає, мов лебідь.

Плоский горбок, злотолускі рибоньки плюскають в рові.

Де є дійсності грань, де уяви є світ non est certum:[46]

в Тускулюм добрий Горацій на рундуку мармуровім

пише поему до грацій і слухає… радіоконцерту.

У далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун:

на обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев,

таємний рухливий підноситься пункт,

на півгоризонту мотузку тонку роздере.

Уже наближається, скоро підходить.

Момент ще один, ще хвилина остання.

Не знаю: це віз чи туман, пішоходи:

у серце вбиваються гострі, залізні гаки — знаки питання.

Втомлений лоб покладеш на пахучому сіні.

Досить вже, досить на долю собачу ти вив.

Чорна обкутає ніч соломою тіней,

тихо забудеш своїх незбагненних кривд.

Пахощі чуєш світанку; година вже третя,

очі, як вугілля, в темряві блиском горять.

Довго й даремно на шиї шарпаєш кетяг.

Вистрілить оклик півня, мов ранішній ряст.

Вітер торгає листя, мов струни на лютні.

Жовт накипає у серці, аж випаде з меж.

Ні, так далі не може вже бути; із люті

місяць зубами, немов маслака, розгризеш.

Іди вночі, мій друже, іди вночі на грунь

і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,

по місяця чолі рукою пересунь,

а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.

Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,

вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,

уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу

і заспіваєш гімн життю — мовчанням уст.

В дорогу! Щоб лиш сонце нам світило,

щоб ясен круг горів нам угорі.

О ти, шляхів безкраїх дивна сило,

що маниш нас в своїй мінливій грі.

Як вдарить запах піль в вікна вітрило,

хто видержить в душних кімнат жарі.

Упитись далі подихом так мило,

геть суми, думи кинути старі!

Вітрами поле душі нам обмило,

а пісню підказали комарі.

Складаєм дні в яскравих айстрів клумби,

нових Америк щастя ми Колумби.

Чи в очі дощ січе, немов горох,

чи в літній день пітніти буде тіло,

хоч рахувати ти б не вмів до трьох,

хоч від журби твоє би серце мліло,

м'який безмежжя обмотає мох,

поглянеш в тихий, вільний безкрай сміло,

покинеш хвиль минулих темний льох,

і буде серце юним шалом цвіло,

і буде в тобі грав пташиний тьох,

поймеш заплутане природи діло.

Без меж і стін, що тиснуть, станеш тут,

бродяга, волокита, шалапут.

День повіки розплющає й отвирає сонне сонця око.

Руки кладемо на вітер запашний й віддихаємо глибоко.

Наші поринуть долоні в зимну, чисту, кришталеву воду.

Надлетить із поля легіт легко й звіє мряку з-понад броду.

Мов пташня, розгублені хмарки лопочуть крилами над лісом.

Прядемо серцями просту, тиху радість з сонячних повісом.

Віддамо без болю давню тугу й сум воді, лісам і полю

і понесемо в роздалля над собою неба парасолю.

Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято,

перестань, перестань, о молюсь, перестань!

О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято,

щоб ішли я і ти, вдвоє ми, на землі й неба грань?

О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око!

О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар!

Не свердли, не верти аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так глибоко!

Відійми твій сліпучо-лискучий, отруйливий чар!

Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш,

на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад Всесвіту твань,

а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні,

й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два.

В маленькій біленькій хатині сон мрії колише в колисці дитині.

По усточках сонних, мов тіні по сіні, блукається усмішки брижа.

Лиш сутінків рожі в кімнаті закляті кладуться на «завтра» й на «нині».

Навколо колиски чортів чотирьох посідало та грають у бриджа.

І мрійно, спокійно і тихо. Лиш день похилився над лихом у вікнах.

На шибах задзенькали мухи й без руху присіли, побачивши гай.

Ні миша не скрипне. І тиша кладе свої пальці на очі привітна.

Біси грали в карти невпинно. Дитині приснився тоді вперше — рай.

Ніч темна, олив'яна, зимна, люта, чорна,

лиш вітер обертає хмар важенні жорна.

Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива,

й кугикає кугач, лулукає сова.

Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами

стає, й скрегочуть ланцюги й дубові трами.[47]

Та рвучий подув торсає похмуру тінь,

що сволоком втекти не хоче в далечінь.

Як сяйво місяця з-за хмари піднеслось,

бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

«Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,

задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?

Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?»

«Я жду, бо замкнене за брамою є щастя».

«Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш?

Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?»

«Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,

вже відколи колишеться на осі світ».

«Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш

так довго, довго, цілий вік безмеж,

що навіть згорбилась тобі з утоми спина.

Скажи твоє ім'я!» — «Моє ім'я… людина».

Заходить день за днину,

мов сонце за параван далеких гір.

Вже від ждання нас болить зір,

вже сивини на головах є трупі.

…шалом наших душ

ми молимося за нову людину.

Мохнатий, мохнавий, патлатий,

курлапий та клишавий та чеверногий

вилукуваті підігнув під себе ноги

й більмом споглядає на сонячну лату.

Брудний, космогрудий, від бруду

руді підняв груди.

Беззуба щока, спорохнявіле ясно.

О, сонце, всім світить так ясно,

всі рівні є люди.

Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,

й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене

не лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,

що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих шиб пенсне.

Над станційним гамором, мов абажур, наложений склепіння лук.

Навкруги байдужі очі й обоятні[48] постаті незнані,

й кожна з них свій клунок має, й кожна з них несе життя свойого в'юк.

Зі собою тугу заберу свою та радість в чемодані.

Та не знаю, де поїду разом з сірою юрбою тих людей,

де нас потяг завезе гойдаючи, немов малих дітей в колисці.

Срібні рейки-шпаги, вбиті в обрій; поїзд-кінь в ярмі залізних шлей.

Синя далеч хилиться над нами й сонце нам подасть на неба мисці.

А кондуктор, наче ніч, суворий прийде із повагою в купе

й каже нам оправдати до існування право та наш лет.

На банальних лицях пасажирів чудування навкруги тупе,

я подам тоді йому своє без ляку серце як білет.

Кожний день до ланцюга мандрівки раз у раз нам додає по ланці,

та дарма, дарма стараюся пізнати, де кінець йому

і коли, коли наш поїзд стане, до останньої доїде станції,

та спокійно скриню неба з перемучених плечей здійму.

На вулиці підніс угору вітер

на привітання дня пилюки бовдур,

немовби капелюх із голови.

В очах танок шалений чорних літер.

Гляджу на гір далеких темну говду

та на пісок подвір'я половий.

Зі школи ідучи поворітьма,

несу листок на пошту до рідні.

Дорога завтра вибігне пряма

і вітер в шприхах[49] загуде пісні.

Думок у голові кружляє сто.

Небавом сяду одинцем в гаю,

а нині разом вкидаю з листом

в поштову скриньку молодість мою.

Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.

Нині вже інший є світ, може зісталось клейно.

Іноді вийму старий, запорошений, з віршами зшиток,

замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

Наша гімназ'я стояла на схилі малого узгір'я,

жовта дорога вела просто до річки униз.

В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір'я;

всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та

тяжко схилили руді, ґонтові, темні чуби.

Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,

скривлений з віку й біди — комин, мов бляха труби.

Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,

гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний

хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,

разом із кригами ніс перші дітвацькі ще сни.

Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,

пліт із широких делин,[50] кілька зелених смерек,

с'юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,

тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,

сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.

Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,

в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв

в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая

мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

Пташка співала мальована на паперовій тапеті.[51]

Тихо проходив тут день кроками сірих годин.

Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,

а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

Понад дахами — хмарин розіп'ята муслінова верша,

провесна, таловина, шуми далеких сосон.

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;

спомин — роса весняна, щастя забутого сон.

Вечором місяць — на стелі неба завішена лампа.

Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.

Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,

жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

І кучерявилась просива курява над половими

міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.

Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,

вчора, тепер і торік був як потіха й докір.

Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.

Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.

Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,

кожного правда одна, правда зелених хвилин.

Навіщо ти прийшла до мене

й застукала в вікно?

Навіщо серце б'є шалене,

а думка з ним водно?

Навіщо ти прийшла до мене,

веселкою заблиснула в вікні?

Навіщо серце ти шалене

в ці безпросвітні будиш дні?

Тисяча питаннів падає на наші уста,

тисяча шляхів навхрест лягає нам під ноги,

тисяча зірок свої вказує нам дороги,

тисяча вогнів палає, й далі темінь пуста.

І не знаємо, як привітати дні, що грядуть,

моряки сліпі на корабельній світа вежі.

Музо, вигнана за дійсності вузької межі,

чи загубиш у шляхів мільйоні ранішню путь?

Я не потраплю, я не зможу, я не зможу для тебе

вирізьблювати, мов діаманти, вірші,

як дні кругом все гірші,

все гірші.

Але я знаю: в цю хвилину непригожу

небавом, може, навіть нині

нараз тебе побачу в простої людини

чині.

Навіщо ти прийшла до мене

й застукала в вікно?

Навіщо серце б'є шалене,

а думка з ним водно?

Навіщо ти прийшла до мене

й застукала в вікно?

Навіщо серце б'є шалене?

А може, чує що воно.

Чоло в долоні похили,

чоло в долоні похили.

В вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти,

крізь шибу туги будеш в очі місяця глядіти.

Туман обійме ночі злий,

туман, що в кольорі золи.

Півкола на воді

розвівши,

поволі місяць сів.

На галуззі задуми листя виросте блакитних слів,

заслониш очі тишею, немов руками, а тоді

почуєш спів,

почуєш вірші.

Не ті в книжечках, що парфумів мають пах,

а інші,

лиш черенками думок

друковані на серця сторінках.

Чотири різнобіжники на мапі серця,

чотирикутник радості та болю,

чотири припрямки до боку, що не зветься,

що входить клином — між чуття та волю.

Дарма, дарма, що гостре вістря душу ятрить,

серп і серпанок нам на ніч коротку.

Хоч знаю, що лушпиння слів закриє ядра,

вкладаю тихість уст — в строфи коробку.

Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,

як врешті зрозумію життя таємний глузд,

зів'ялий лист незнання, мов буря, розмету

і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.

Землі закриту книжку в обгортці синій неба

з дрижанням від напруги руками розгорну.

Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,

і світла сніп розвиднить кімнату днів курну.

Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,

яка проб'є прозрінням усе нове й старе,

яка мовчущим криком німих очей закличе

і обрій в безкрай неба двигне гір двигарем.

Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,

і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.

У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі

заслуханий, задивлений поет — сліпий.

Не хочу більш писати вірші, складати ямби та трохеї.

Чи вирізьблені з слів мосяжні потрібні ще кому сонети

тепер, коли шпилі найвищі й найкращі падають ідеї,

як правду не мудрці й поети диктують нам, а лиш багнети.

Однак буває ніч погідна, як місяць срібло ллє на сад

і тишею тебе впиває, пахучим, пінявим вином.

У кого, молодий, у кого тоді шукатимеш порад

заслуханий в дерев говірку, які шепочуть тихим сном.

А ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе.

Тоді, щасливий, навіть кривди забудеш і простиш найгірші,

тоді думки квітками пахнуть і чуєш серце молоде,

тоді слова найзвичайніші складають самі у вірші.

Вгорах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,

тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,

і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.

Тепер — де б я не був і коли-небудь,

я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір [до] гамірливих міст,

у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,

глядів спокійно на хвиль противних гурагани.

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,

я — закоханий в житті поганин.

І день і вік однаково минають. Не задержать

нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,

і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,

час виростає, й меж не має, й нас німить.

Так на минулого й майбутнього раменах

повішено, мов плахту, долю нашу.

Ми — ланцюга поодинокі звена,

ми — відтинок малий зі стрічки часу.

Це наших днів звичайна тут дорога,

не падає ніщо до безвісті води.

Віддати треба нам життю щомога,

а треба кожному, ще поки молодий.

Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,

не кидає ще тіні дерево зневіри.

Хоч знає, що морози, серце вірує проте

і ліктями ужитку правди ще не мірить.

Для молодих плечей легкий є неба в'юк,

в одноманітності не явиться нам позіх.

О, не словами уст, але словами рук

співати будем пісню на житті порозі.

Вітай, життя! Що більш даєш, і щастя, і красу,

і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.

Вітай, життя! І на привіт тобі я понесу

м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.

Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

Крилата скрипка на стіні,

червоний дзбан, квітчаста скриня.

У скрипці творчі сплять вогні,

роса музична срібна й синя.

В квітчастій скрині співний корінь,

п'янливе зілля, віск, насіння

та на самому дні три зорі,

трьох перстенів ясне каміння.

В червонім дзбані м'ятний трунок,

зелені краплі яворові.

Дзвони, окриленая струно,

весні шаленій і любові!

Підноситься угору дах,

кружляє дзбан, співає скриня.

І сонце, мов горючий птах,

і ранок, спертий на вориння.[52]

Співучі двері, сивий явір,

старий мальований поріг.

Так залишилися в уяві

місця дитячих днів моїх,

так доховала пам’ять хлопця

затьмарені вже образи,

такий обмежений став обсяг

тієї пісні, що дрижить,

яка зворушенням хвилює,

та все ж без зайвої сльози

пейзажі споминів малює.

І хочу знову пережить

хлоп’ячі радощі та бурі.

Швидкіш струмує в жилах кров,

і сяють щастям очі хмурі,

в долоні легшає перо.

На кичерах[53] сивасті трави,

черлений камінь у ріці.

Смолиста ніч, і день смуглявий,

немов циганка на лиці.

Розсміяні палкі потоки,

немов коханці до дівчат,

злітають до долин глибоких,

що в сивій мряці тихо сплять,

і куриться із квітів запах,

немов з люльок барвистих дим.

Дрижать ялиці в вітру лапах,

голосять шепотом дрібним,

течуть униз краплини шуму,

немов з гарячих пнів смола.

Сповитий в зелень і задуму,

п’є олень воду з джерела.

Квітчасте сонце спить в криниці

на мохом стеленому дні.

Кущем горючим таємниці

виходить ранком з глибині.

Співає пуща сном кудлатим,

прадавнім шумом загуло.

На схилі гір, неначе лата,

пришите до лісів село.

Корчма, мов кущ, що родить зорі,

свічками палиться вночі.

З горілки б’ють дими прозорі,

скриплять іржавії ключі.

Смичком вогнистим тнуть цигани,

розкотисто співає бас.

Пече музика, й голос тьмяний,

і струн сп’янілих лютий бряз.

Тремтить на флейті пальців десять,

музичне дерево горить.

Із бубна, мов із дзбана, ллється

роздзвонений, гарячий крик.

Палає скрипка, тихне, в’яне,

і серце бубна співом п’яне.

І про опришків сотий раз

оповідає в пісні бас:

свячені кулі, литий пояс,

таємне зілля, дика борть,

заклята ніч і смерть в напоях,

що їх коханцям варить чорт.

Шалений місяць — мрійний тенор

веде містичну пісню тьми.

Дівчина, наче веретено,

в танку спідницями шумить.

Ще пам’ятаю: на воді

дрижачі іскри ранок сіє.

Ще пам’ятаю: білий дім,

де стіни з дерева та мрії.

Ще пам’ятаю: в сонці міст

рудий хребет ліниво гріє,

неначе велетенський кіт,

що в сні ледачім очі щулить.

І дім і міст, мабуть, стоять,

але для мене вже минули

і тільки спомином горять.

Неситий крук над мостом крякав,

плило рікою сонце в світ.

Туди ходив ловити раки,

коли мені було п’ять літ.

Колола пальчики шипшина,

устами ссав солодку кров.

На зорі задививсь хлопчина,

але своєї не знайшов.

Тут сиве небо й сиві очі

у затурбованих людей.

Сльота дуднить і шиби мочить,

розмови стишені веде.

Під сивим небом розстелилась

земля вівса та ялівцю.

Скорбота мохом оповила

задуману країну цю.

Як символ злиднів виростає

голодне зілля — лобода.

Відвічне небо і безкрає,

відвічна лемківська нужда.

В таємних кручах давня Лада[54]

ворожить хлопцям молодим.

В церквах горить Христовий ладан

і куриться молитви дим.

На небі тільки сині зорі

вислухують благальний спів

людей, що, прості та безкрилі,

цілуючи в німій покорі

брудні обніжки вівтарів

устами, чорними від пилу,

що їхні губи припорошить,

моління шлють Христу і Духу,

щоб допоміг здобути гроші

на хліб, на сіль і на сивуху.

Земля не родить, віє вітер,

на полі мох, мов теплий одяг,

а люди, як в усьому світі,

все родяться, терплять, вмирають.

Пожежі й повені проходять,

лишаючи лиш пустирі,

рокочуть війни і минають,

зміняються володарі,

літа пливуть, мов гірські води,

і про опришків дощ осінній

вже тільки спомини виводить.

Чимало бур так прогуло.

Лиш ти однакове й незмінне,

далеке лемківське село.

Туди, мов стріли, шлю слова,

туди крилата пісня лине.

З села такого вийшов я,

життя звеличник — верховинець.

З людей, що, щирі та звичайні,

приймали смирно долі пай

і поклонялись неба тайні

під знаком співного серпа.

І, може, був би тут остався,

як інші, покорився сам

і, до землі німий припавши,

молився радісним вівсам,

та Той, що легкість дав сарні,

а бджолам квіти золоті

і кігті сталені для рися,

слова співучі дав мені

і гострі зуби, щоб в житті

я твердо й просто боронився.

Широкий світ, від серця ширший

і ширший вітер на селі.

Не помістити в цьому вірші

ні зір, ні неба, ні землі.

Шляхи широкі у безкрає,

поїхав хлопцем я у світ.

Насправді стриму час не має,

хоч важко це нам зрозуміть.

Турботи, радощі, омани,

кохання, зрада, ночі тьмяні

і сіроокеє дівча.

Одчаю шал, і пал любовний,

і хмільність щастя і печаль,

нестямний захват молитовний,

доглибна знеохоти їдь

і ласка творчості найвища —

це все дало мені життя.

Його звеличую тут я

і кличу дням: мене п’яніть,

п’яніть мене! Хай смерті ближче,

хай на минулому іржа,

хай снігова спливе пороша,

думки нестримано дрижать,

а кожна, мов кришталь, ясна.

О молодосте, ти одна

незаплямована й хороша.

Співуча тінь, крислатий явір

і тесаний дзвінкий поріг.

Отак змальовує уява

місця хлоп'ячих мрій та втіх.

Зелений лист, крилатий ключ,

і веретено, і обруч,

і знов сп'яняє, як сп'яняла,

похмільна юності кабала.

Палати знов і знову мерзти,

кохати знов і знов п'яніти!

На пальці елегійний перстень,

на серці елегійний квітень.

Містечко в сяйві ночі біле.

Невже ж тут друзів не згадать?

Росли ми разом і п'яніли,

кохаючи палких дівчат.

Таїлися від мрій бентежних,

вдавали гордих і твердих

і рвались в обшири безмежні,

що нам стелилися до ніг.

Дарунків повна юність світла,

мов скриня, сповнена скарбів,

та мрія — ночі тьмяна квітка —

вела, де обріїв межа

манила, мов любовний сшв.

Щербились леза на ножах,

і спалювались поривання.

Квітчались місяцем доми,

і тремтячи кохали ми,

хоча соромились кохання.

Почалось так: жарким тюльпаном

горіло сонце юним снам.

Дзвонила в ста фортепіанах

омелодійнена весна.

Смички, мов луки, вигинала

і веретена обертала,

ячала сотнею скрипок,

в криницях м'ятних напувалась,

рядном квітчастим розстелялась

і сипала пісні й пісок.

Пригадуєш: весна горіла,

немов закохане дівча.

Навпроти вийшов ти несміло

невловне щастя зустрічать.

Пригадуєш: циганський вітер

дівчатам поцілунки крав.

Кохання сім гарячих літер

на твому серці написав.

Пізнались ми. Весна дзичала,

немов стріла, що небо тне.

Кохала і з коханням в'яла

дівчина, сп'янена вогнем.

Листар носив листи зелені,

листи шуміли. Ех, весна!

Плету пісні на веретені

про молодість, що промина.

Ночами грала окарина,

співали басом ковалі.

Несмілий і палкий хлопчина

не вмів знайти кохання слів.

Співали ранком білі теслі,

крутився колом дім ткачів.

Кохання мапу хлопець креслив,

весни дванадцять обручів.

Так народилась пісня в серці,

все замінилося у спів.

На амбразурі місяць сперся

й по шибі, мов краплина, сплив.

Вдивляючись в уста, що кличуть,

в розсміяних очей вогні,

різьбив ти в пам'яті обличчя,

щоб перелить його в пісні.

Кохав і зраджував кохану,

та пісні ти не обманив.

їй завжди вірний, в північ тьмяну

ходив шукати в лісі слів.

Отак сплелись життя і пісня,

переливаючись в одне.

Одчай натхнення й радість пізня.

Куди ж ведуть слова мене?

Кохання й розпач так пізнало

жадібне серце юнака.

Устам лакомим завжди мало

палючих поцілунків. Так

перетремтіло, продрижало,

зажевріло, і відлунало,

і спалахнуло, і зів'яло,

в болючу пісню перейшло.

Мов строф гончар, що ліпить дзбани

з розспіваної глини слів,

промінюючи плач і сміх

в ліричне ремесло й купецтво,

невтишним серцем зрозумів,

що речі дві найкращі з всіх:

ясне кохання

й похмуре

мистецтво.

Співали ранком білі теслі,

на веретенах сміх ткачів.

Палючі строфи хлопець креслив,

весни дванадцять обручів.

Листар носив листи зелені,

листи шуміли. Ех, весна!

Плету пісні на веретені

про молодість, що промина.

Співають весняні ключі,

дзвенять черлені обручі,

і знов палає, як палала,

п'янлива юності кабала.

Я маю дім, при домі сад,

ліричні яблуні у ньому.

Мов свіже молоко — роса,

розваги мед мені палкому.

Мов капелюх, квітчастий дах,

і дім мальований, мов скриня.

Злодії ходять по садах

крізь перелази та вориння.

Обгородити треба конче,

покласти мур з каміння й сну.

Росте в мойому саді сонце —

похмільна квітка тютюну.

Виходжу в сад і юне серце,

незаспокоєне й невтишне,

окрилюю зеленим скерцом

розсшваної тужно вишні.

Виходжу в сад, як сонце гасне

і вечір, мов струна, тремтить.

Життя звабливе і прекрасне

в одній хвилині пережить!

Виходжу в сад, слова зриваю,

дерев натхненних щедру дань.

Ой, хлопче, хлопче, ти в одчаю

красі нестямній в очі глянь!

Спалився вечір елегійний,

зів'яв, мов пісня, спопелів.

Збирай у дзбан слова спокійні,

свій молитовно юний спів!

Як ватра, сонце догоріло,

пожаром очі обпекло.

В горючому вінку несміло

схиляю радісне чоло.

Обвечоріло. Обкурилось,

мов сто кадильниць, ніч димить.

Кружалном сонце покотилось

назустріч місяцеві й тьмі.

Цвітучий дим, синява муть,

ніч зорями на небі шиє.

Ти, хлопче, обережний будь,

весна росою очі виїсть.

Знов пахне подув конвалійний,

насичується медом кров.

Хоч крок відміряно спокійний,

невтишне серце б'ється знов.

Господар саду — юний лірик —

повільно йду під ночі спів.

Несу в долоні обважнілій

кіш, повний спілих місяців.

Шумлять дерева елегійно.

Про що шумлять?

— Кохання й сон.

Так вечора душні обійми

вколишуть серце в свій полон.

Таємні тіні — квіти ночі,

це душі білених дерев.

До місяця летіти хочуть,

та вітер їх не забере.

О туго радісна й велика,

слова стрілчасті в небеса!

Це місяць — молодий музика

настроює, мов скрипку, сад.

Нестримна мріє і химерна!

Прослався в безвість ночі шлях.

Ні, небо слів тих не поверне

і не поверне їх земля.

Дерев послухай! їхню сповідь

у книгу ночі запиши!

Мов явір, що тінь власну ловить,

схились до власної душі!

У книзі ночі срібні букви,

натхненні сторінки шумлять,

її не візьмете до рук ви,

її до серця треба взять.

Мов зорі сплячі в глибині,

осяяні недійсним сном,

пробудяться слова на дні

душі окриленої, і

відповідає співом дно.

Відповідає співом явір,

відповідає співом ніч,

спиняється невтишний крок.

Натхненним циркулем уяви

накреслиш коло рівних строф.

Хай серце сп'янене в цю мить

окрилюється і горить,

нехай злітають догори,

нехай зриваються увиш

думки схвильовані й крилаті!

О слово, що в устах тремтиш,

невже ж мені тебе спиняти?

Я чую, як приходиш, чорна,

п'янлива та болюча пісне,

шукає змісту гостра форма,

єдина, що мій жах помістить,

і мою радість світляну,

і всю знемоги глибину,

і словом просто в серце тну,

аж трисне кров, мов крик одчаю,

з нестями й щастя умираю.

На дверях дому знак зловісний,

на дверях дому — перстень пісні.

Розсунулись, мов карти, стіни,

угору стеля поплила,

і вікна згасли в синій тіні,

найближчі речі вкрила мла.

Так ява стала сном.

Уже не стеля, лиш глибінь,

уже не стіни — далечінь

і, наче іскри в тиші сплячій,

далекі, недосяжні в мряці,

дзвінкі, мінливі та дрижачі,

засяли зорі над столом.

І я спокійний та невгнутий

під небом, що важке, мов камінь.

Мені сьогодні не заснути.

Пишу холодними руками

оці слова.

Ріка шумить, мов млин, що мрії меле.

Головокружним ночі хмелем

п'яніє голова.

Ось таємнішає природа

в безбожно первісній красі

(словами не розкрити тайн її).

Яка ж страшна оцього світу врода,

що отруїла дні мої.

От жив звичайно, як усі,

мантачив безтурботно час,

аж забаглось мені нараз

чогось незнаного.

Сьогодні вже не так, не так:

складнішає життя,

і, наче чорний стяг,

шумить над серцем кожна ніч,

і місяць — мідний птах,

таємна рожа неба, лампа

поетів та сновид

веде мене в сріблистих снах

зигзагом мрії та безумства

понад безодню світу.

Мов ртуть, підноситься солодкий жах

до горла і до мізку,

аж струни-нерви задрижать.

Тоді вдаряє пісня стусаном ножа,

Тоді лунає пісня різко.

Ну, сам скажи,

навіщо це усе,

навіщо мерзти

в краси холоднім сяйві.

Ось, краще бережи

твоєї молодості перстень.

Отих хвилин,

коли ще світ, мов серце, був широкий,

коли не снився сон лихий мені,

коли ще хлопцем сивооким

сміявся щиро й дзвінко

та без журби мантачив дні.

Так час перегортає

мого життя нову сторінку.

І знаю тільки те,

що треба пісню, наче тінь, нести з собою,

що треба йти, невпинно йти

назустріч мертвій тишині

за зовом вітру — за зовом ночі,

аж попіл сну засипле очі.

Спочине серце під крилатим кленом,

порине в море трав зелене,

і тільки пісня вільна, спіла,

жива, нестримна, горда, сміла

ітиме далі вже без мене.

Почалось так: упився я

від перших власних строф похмілля.

Був тільки місяць дружбою

на мому з піснею весіллі.

Як сталось те, як задзвеніло,

сказать не вмів оцього вам би,

коли б так серце не горіло.

Так народились перші ямби.

Слова, не тесані в гамарні,[55]

слова, осріблені в вогні.

Складають радісні пісні

в весни заквітчаній друкарні.

Крутиться світ весняний і зелений.

Ясень співає, і серце співа.

Пісня натхненним кружля веретеном,

на веретені срібляться слова.

Ясень, осяяний сонцем, упився,

перстень натхнення на серці тремтить.

Гей же, п'яній, і лети, і крутися,

пісне моїх двадцятьох і трьох літ!

Крилатий вітер, дужий вітер,

що зорі, листя й ластівки несе,

сп'яняє серце. Ех, летіти

в зелений квітень, в синь пісень!

Піднявся день, мов олень з кручі,

ніч відплила, мов корабель.

Крилатий вітер і пахучий,

мов дзенькіт сріблених шабель.

Росте хлоп'я, мов кущ малини,

підкови на шляхах дзвенять.

Ось ластівки в книжках пташиних

записують початок дня.

Запрягши сонце до теліги,

назустріч виїду весні.

Окриленим, хрещатим снігом

співають в квітні юні дні.

Про дівчат і про купців

оповідає давня повість.

Крилата чарка у руці,

жага і трунок гусне в крові.

Червінці дзвонять на столі,

і місяць — найхмільніший келих.

Схилився вечір до землі

і срібним сяйвом ріки стелить.

Обплетений вітрами ранок

шугне, мов циганя, з води

і на піску кричить з нестями,

обсмалений і молодий.

Ріка зміяста з дном співучим,

хвилясто хльостають вітри,

і день ховає місяць в кручу,

мов у кишеню гріш старий.

Клюють ліщину співом коси,

дзвенить, мов мідь, широкий шлях.

Іде розсміяний і босий

хлопчина з сонцем на плечах.

Кинь пісню на вітер,

на вітер слова!

Десь шепотом віти,

десь шумом трава.

Не в воду глибоку,

а в сонце пливеш.

Подумай, нівроку:

ех, світ цей без меж!

Дме вітер у руна

життя молоде,

на яблуні струнах

долоні кладе.

Немає ще яблук…

Хтось кличе з яруг.

Послухай: це зяблик,

це сірий твій друг.

Ти сонно на яві,

ти п'яний від сну.

Десь шепотом явір

вітає весну.

Десь шелестом сливи…

Що більше тобі?

Сьогодні щасливий

ти птах, далебі!

Дивись: шумує день погожий,

кипить зелена заметіль.

В товстому дзбані варить рожі,

аж піна бризкає звідтіль.

Дуднить по шибах дощ цинобри,

і скло відблискує, мов сталь.

Парує курявою обрій,

хвилює в димі ранніх сальв.

Підвівши очі з-понад книжки,

побачиш світ барвистим сном,

і думка, вирвавшися нишком,

мов нетля, б'ється у вікно.

Зелений ясень, серп і коні.

Прилипнув хлопець до вікна.

В чарки сріблисті і червоні

поналивалася весна.

І хочеться хлопчині конче

від весняних воріт ключа.

З трави неждано скочить сонце,

немов сполохане лоша.

Сплигнула ніч з шумких дерев,

втікаючи понад дахами.

Замаяв голуб і дере

крильми хмарин іржаві плями.

Мов дзенькіт товчених склянок,

ясна музика підпливає.

Світанку куриться вино,

і небо в синяві безкрає.

Аж юне серце затремтить,

незаспокоєне й несите.

Устами спраглими в цю мить

всю хмільність світу хочу спити.

Стрілчастий день, прозорий холод

і вся невпійманість краси.

Широко креслиш пісні коло.

Ех, пахне ранок. Срібло й синь.

Душа острунена й зелена.

Сміється сніг, сміюся я.

Червоним сонця веретеном

закрутить молоде хлоп'я.

Ще гори куряться від снігу,

сім стріл неначе сім пісень,

і юнака вітає день

окриленим найменням: Ігор.

Горять скрипки в весільній брамі,

на ній стобарвний прапор дня.

Іду в захопленні й нестямі,

весни розспіваної князь.

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

простелилась нам юним під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця

(над нами, за нами, під нами).

Тільки безкрай і далеч іскриться,

тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дзінь-дзелень

цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

дивний місяцю мідянорогий!

Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! о юність! о мріє!).

Наша молодість, наче природа,

колосистим ще літом доспіє.

Схилились два самітні клени,

читаючи весни буквар,

і знов молюсь землі зеленій,

зелений сам, немов трава.

Оброслий мохом лис учений

поетику для кленів склав.

Співає день, співають клени,

лопоче сонячна стріла.

Весно — слов'янко синьоока,

тобі мої пісні складаю!

Вода шумить у сто потоках,

що з дна сріблистим мохом сяють.

Направо льон і льон наліво,

дібровою весілля іде.

Скрипки окрилюються співом,

і дзвонять тарілки із міді.

Розкотисті музики грають,

свячене сонце в короваю.

Весна весільна і п'янлива,

червоний клен, мов стяг.

Це ти мене заворожила

на смерть і на життя.

Зоря майнула, мов стріла,

неначе іскра, пісня згасла,

і тільки з мокрого зела

роса краплинами сплила,

мов слово, чиста й ясна.

Вже обріїв зігнувся рівень

у круглу смугу обруча,

і ніч почала вже кінчатись,

неначе ватра, догоряти.

Ось ранок синім возом їде

і сонця сніп в село везе.

Крильми шумить червоний півень —

співучий з міді

серп.

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом.

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

Народився Бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць — золотий горіх.

Тешуть теслі з срібла сани,

стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану

Дитя Боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,

сняться веснянії сни.

На тих санях Ясна Пані,

очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,

спить слов’янськеє Дитя.

Їдуть сани, плаче Пані,

снігом стелиться життя.

Закрутився світ безкраїй,

зелень на землі й на небі.

Ой, дівчатам заплітають

у волосся сонця гребінь.

День зелений, день хрещатий,

герці радісних лошат.

В пісні важко передати

те, чим крилиться душа.

Їде Зельман білим возом,

тропарями[57] дзвонить ранок.

О, скажи, весільна лозо,

чому в серці хмільно й п’яно.

Весна — неначе карусель,

на каруселі білі коні.

Гірське село, в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі

слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

Впливаємо в соснове море,

в сосновий шум, сосновий спів.

Над нами небо неозоре,

над нами дах струнких верхів,

над нами віддихом глибоким

парують оліясті пні.

І чуєш, як під твоїм кроком

зростають зела запашні.

Тут не бажаєм більш нічого —

обкутатися мохом сну,

в прапервісний природи морок,

в прадавню впасти глибину.

Хай в нашім тілі, наче в соснах,

густа живиця закипить.

Хай в наші жили зелень млосна

і полум'я спливе й блакить.

Вростем у землю, наче сосни

(лопоче лісу коругов).

Наллється в наші жили млосний

рослинний сік — зелена кров.

Корінням вгрузнуть ноги в глину,

долоні листям обростуть.

А бджоли до очей прилинуть

і мед, мов з квітів, питимуть.

Уже не кров — важка олія

в затвердлих ядрах набряка.

Немов малина, спіє мрія,

солодка, пристрасна й п'янка.

Кущем черленим край дороги

ростеш у шумі тишини.

Лиш олень — самець струнконогий

полохливої шука сарни.

Змія рослинна й кущувата,

змія покручена й слизька,

мов мокра палиця картата,

співає хлопцеві в руках.

Змія, моя рожа, гребеняста

росте з-під каменя кущем.

Слова рослинні і хвилясті

злітають радісним дощем.

Мов папороть, перед очами

стає прапервісність твоя.

Ти ще рослина, ти ще камінь,

тебе обкручує змія.

Навчися лісової мови

із книги лисів та сарнят!

Виходить місяць до діброви

писать елегії на пнях.

Струмки полощуть срібло тиші,

в росі купається трава.

Хай найпростіші з всіх слова

у книзі лісу ніч напише!

На клаптику паперу

рука напише слово

коротке: прощай.

Хоч тьмяні очі знову, знову

обіцяють солодкий

одчай.

На клаптику паперу

рука напише тремтячи,

що тісно двом серцям

на світі

широкому.

Там хата білена, й осніжені каштани,

і місяць, наче сторож, ходить коло хати.

Це не сторінка з давнього роману,

це спомин хлопця, що не вмів кохати.

Мов дві гілки ліщини, розійшлись дороги,

і вечір сині тіні кидає на воду.

Окремо в бурях пристрасті й знемоги

п'ємо життя печальну насолоду.

П'яніючи отруйним чадом

ночей сріблистих та гірких,

дивлюся в місяця свічадо

крізь шибу, повну світляних,

холодних, синіх і тремких

далеких відблисків світів,

що, кинуті у тьму, горять

самітні, горді, золоті,

немов знаків санскритських ряд,

які прадавнім сном дзвенять

і перешіптують із дна,

загубленого в морок дня,

слова старої ворожби

в ім'я землі, в ім'я вогню.

Так віддають у владу сну

і заколихують спочить

серця, сп'янілі в життьовій

нестямній, лютій боротьбі.

І чують очі дотик вій,

і бачать іскри голубі.

Співають на дахах сновиди,

осріблюються краєвиди,

шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни,

і місяць мертвий, місяць синій

відчиняє п'ять брам ночі

над містом чорним та іскристим.

Тьмяніють ліхтарів вогні,

і в шиби стріли б'ють сріблисті —

це стріли зір на вишині.

Зриваються слова з скрипок,

в краси одчаю скам'янілих,

і знов з портрета, з срібла рам

мальований на полотні

до мене кличе мій двійник.

Як я, шалені пише вірші,

і рецитує, і співа,

і, замінившися в музику,

портрет, співаючи, майне.

Тоді червона пляма крику

уста, мов іскра, перетне.

До мізку, в серце, до думок

вливає ніч, немов бальзам,

солодку краплю божевілля.

Годинник б'є, дві рожі, свічка

і маска — смерті чи кохання?

І завжди ніч і ніч відвічна

і перша, й тисячна, й остання.

Люблю не раз вертатись до старого табурету,

де кілька книжечок лежить завинених в газету.

Коли з-за неба виринає ніч назустріч дневі,

мов спомин, випливають із полиць слова вишневі.

Слова, що пахнуть житом, сіном, сонячними днями,

надихані землею та навіяні вітрами.

Слова, що вимріяні у безсонні, довгі ночі,

коли стріла натхнення, вбита в серце, їдцю точить.

Зникають речі, розвіваються довкола стіни.

Тремчу над книжкою у вічності холодній тіні.

Розкрита книжка, лампа, блудні нетлі,

ляга на серце ржа думок.

На стінах тіні в'яжуть круглі петлі

в чудний і нерозплутаний клубок.

Мов чорний кіт, сів череватий чайник,

годинник, наче джміль, гуде.

Яка ж солодка ця принада тайни —

те слово, що, мов з каменю, тверде!

Бляшане небо, олив'яний місяць

і ночі попелястий дим.

Невже ж нема на цьому світі місця

поривам нездійсненним та палким?

Об вікно кажан крильми вдаряє,

все принишкло, стихло, охололо.

Безвість манить нездійсненним раєм,

наче ртуть, спливає в жили холод.

Ходиш, ходиш, дивні тіні водиш,

з болем родиться у серці пісня.

Поплили над світом чорні води

ночі.

Спати йди.

Година пізня.

Ранок блиснув. Сонце, мов червона цегла,

покотилось бляхою дахів.

Ранок тіні й мрії розгорнув і знагла

піснею возш прогомони?.

Знову перекреслить неба синь безмірну

зір падучих лінія крива.

Місто дивно біле, майже неймовірне,

з мли, немов з уяви, виплива.

Тільки цей куток ще тінню обійнятий,

скрипка, струни обвільнивши, спить.

Сонна тиша, лиш перо дзвінке й крилате

по папері, мов стріла, дзичить.

Не втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів,

не втекти вже ні в мрію, ні в пісню.

Мов фальшива струна, так дзвенить кожний спів

під суворих світань весну пізню.

Вже не вирватись більше з затислих обійм,

треба глянути дням просто в вічі,

хоч навпроти вдаряє скажений прибій,

невблаганним нас визовом кличе.

Не сховатись, дарма, в тиху тінь самоти,

не закрити долонями зору.

Гострий відблиск і відгомін хвиль долетить

крізь імлу, хоч найбільш непрозору.

Не сховатись, дарма, під наметом краси,

в чаді п'яному строф кришталевих.

Вітре днів, мої власні слова рознеси,

на шляхах їх розвій стомилевих!

О поете, дарма, вже тобі не втекти,

треба визнати те, що найгірше:

чи самого себе не оббріхуєш ти

в цих п'янливих, розспіваних віршах?

Подай мені лютню з каміння,

холодну мов лід і блискучу мов сталь!

О, не кантилена осіння,

зими променистий, іскристий кришталь.

Не зайві жалі легкозмінні,

не мелений мелос, не настрій шовковий.

Хай струни, як вістря кремінні,

деруть мої пальці і гнуть аж до крові.

О, визволь від слова безсили,

розчавлю притаєну зради змію.

Напружую струни і жили,

хай пісню, мов стрілу, у серце вам вб'ю.

Чи то струни, чи не струни,

чи то, може, вістря шпаг?

Вік минув зеленорунний,

що садами ніжно пах.

Навіть скрипки срібні жили

не заплачуть серед туч,

хоч на серце наложили

днів твердих тісний обруч.

Так стоятиме навпроти,

хоч до цього не привик,

наче скам'янілий спротив,

цей моєї пісні крик.

Мої дні жорстокі та холодні

полину навіяли в пісні,

потонули обрії в безодні

чорної весни.

Знов підказує мені до вуха

слів спокуслива, похмільна їдь,

що поглине серце завірюха,

хоч би мимохіть.

Так складатиму в дні анестезії

цю отруйну дань моїм часам,

бо дарма: гірке вино поезії

мушу пити сам.

Нерозумна мрія зрадно кличе,

знаю, що омана це й фантом:

хочу вирізьбити днів обличчя

вірша долотом.

Заснули люди в чорнім місті,

під ковдрами леліють сни.

Твоєї мрії не помістить

цей світ безкраїй та тісний.

Замовкли голоси охриплі,

і спокій крила розпина,

і північ зерна маку сипле,

та не для тебе тишина.

І ось дрібний чорнявий хлопець

підніс долоні до чола.

Ні, суті світу ти не схопиш,

не вирвеш віршем корінь зла.

Ну що ж, поете безіменних мрій?

В твоїй чернетці пишних віршів рій

дзвінкими римами впиває, як вино.

Ти крізь вікно

у далечінь глядиш:

виприскують сріблясті стебла трав,

небавом бризнуть яблуні бруньками

і край дороги виросте спориш.

На березовій скрипці вітер грав

і, наче шовком, витер кожний камінь.

Ти піснею розпалене чоло

в долоні похилив.

Ось ярою весною зацвіло,

і ти ще раз щаслив.

Твоє перо, думкам слухняне,

нових пісень ладнає гармонійний стрій.

Тремтить захоплення струною голос твій,

і з неба ждеш вечірньої роси,

і ловиш оком п’яним

на синім обрії хмаринки біло-льняні

у завороженому перстені краси.

Не знаєш сам, чи весело тобі, чи сумно,

і б’є весна до голови.

………………………………………………………

А за вікном юнацтво горде та безумне

готується на зрив новий.

Каштани в ранок сивий, попелястий

шуміли над твоїм вікном.

Ти встав, щоб далі ткати, далі прясти

турбот, пісень та мрій фантом.

(Каштани наче прапори хвилясті.)

Хай час від цвілі береже

шляхетне срібло весняного співу.

Та лиш послухай: тут уже

нова лунає пісня — рожа гніву.

Ось краще ти до нас ходи,

де, наче сосни рівні та високі,

юнацтва смілого ряди

відмірюють дзвінкі, пруживі кроки.

Північ чорна, наче вугіль,

ходить тінь по площі Юра,

в'ються обручами смуги

на блискучих сірих мурах.

Місяць — таємничий перстень,

вправлений у ночі гебан.[58]

Будеш в срібнім сяйві мерзти

під холодним дахом неба.

Відрізнити сам не можеш,

що тут привид, а що ява,

чи це марево, чи, може,

дійсність, наче сон, лукава.

Це із скла й музики вежі,

це вогонь, що вже не гріє,

це останні світу межі,

це архітектура мрії.

Північ чорна наче вугіль,

попіл сну на очі сипле,

різьбить сріблом в довгі смуги

небо, до землі прилипле.

Дзвонить ніч на площі Юра.

Хрест неначе ключ могутній.

І стає, мов тінь похмура,

нерозгадане майбутнє.

Ці слова схвильовані,

ці слова неспокійні, грізні.

Їддю часу опльовані,

наче коні, бичовані

батогами, злітають пісні.

Це тобі я складаю дань слів,

динаміко суворих днів!

Хоч в саду понад сливою

романтичної пташки нема,

мов добою щасливою,

своє серце виспівую,

бо мовчати не можу, дарма!

Моя пісня тобі і мій спів,

динаміко суворих днів!

Ось вітрами дебелими

вже надходить епоха світань.

Не словами веселими

з баладовими селами —

різко кличу в майбутнє: повстань!

Це для тебе любов моя й гнів,

динаміко суворих днів!

Вилітають — лиш стопи дзвенять,

аж майдан задрижав, розспівався.

Наче курява, стукіт піднявся,

мов туман, коли вітер шугне,

буря кроків пливе в запашне,

промінливе повітря та гне

по дорозі усе, мов солому.

На піску, на камінню дзвінкому

в бігу ноги скресали вогня.

Ні, даремно було би спинять,

ваші обрії, ваша земля вся.

П’яний ранок — кучеряве дівча

на життя та на смерть поцілує.

Наче іскри летять з обруча,

в весняній, закосиченій кузні,

це так сонячні стріли дзичать,

коли б’ють вас у груди потужні,

коли обрії головокружні

приманливо розкриють глибінь

і запрошують тут, куди тінь,

наче яструб, над серцем колує.

Підорвавшись стрілою з землі,

вигук ваш залунає навколо.

Попід небом, що в синій імлі,

недосяжне, таємне, холодне,

розгорнулось, мов книга безодні,

розстелилось в дрімучі лани,

хвилюванням тремкої струни

переливний роздзвониться голос.

Раннє сонце — молоде оленя

прибігає з-за лісу до вас.

Пролітають — лиш стопи дзвенять,

лиш майдан під ногами співа.

Кінчаючи цієї книги

співні, п'янливі сторінки,

не думай, друже, що у них я

горіти зможу крізь віки.

Із поривань, натхнень, одчаю

останеться лиш попіл мрій.

Бо ж пам'ятник крихкий лишаю

турботі й радості своїй.

Умерлих квітів царство — спить пустиня

в піску сорочці золото-червоній.

Малюк осот — рослинне чортовиння,

екстазу сонця й блискавок погоні.

Живі свічки понад землі труною,

жорсткий бур'ян нараз кущем горючим.

Немов кущі розхилені рукою,

розхиляться бездонні віри кручі.

І бачить вічність — небо опалеве

і шум червоних полум'я потоків.

З-за гір століть веде сузір'я Лева,

цей знак монархів, воїнів, пророків.

Тьмяніє сонце в хмарі птахів сизих,

його вінчають лаври бурі, сині,

і грім, мов підпис золотий у книзі,

триватиме на сторінках пустині.

Автограф грому в царській книзі Левів,

написаній вітрами з-під Синаю,

з узбіч гори, що шпиль пісків парчевий

вінками Божих блискавиць квітчає.

Синайський вітре, бий в відкриті карти!

Без тебе я порожній посуд форми.

Ввесь день над віщим джерелом на варті,

а ніч — мов Біблія червона й чорна.

Пропахчене, духотне чорне золото ночей пустині,

просвітлене пурпурою, розбарвлене у сіть мозаїк.

Це підшивка червона під кожухом ночі. Морок синій

на піч землі, навбач погаслу, хоч іще жарку, сідає.

Готуються до льоту надми піскові, мов хмари птаства,

що сіло на спочинок і ось-ось відлине в безмір вільний,

акорди на акордах,

тераси на терасах,

кола в колах,

сяють дальші царства,

іржуть сарданапали[59] до в розпусті терзаних невільниць.

Палюча ніч пророків. Кануть литі з золота хвилини.

Долоні пальм покірних до плеяд звелись в журливій просьбі,

щоб їх не мучив вічний вітру поспіх. З заворіття кличе

на суд перед сумлінням зір монарший рев царя пустині.

Самум музики дме в уста пустелі. Мряк палата біла.

Акорд в акорд,

удар в удар,

зоря об зорю,

світла хвилі

з пурпури хмар, порубана в сто тонів гама, вітру крила.

З печери, з-поміж левів лине в безвість голос Даниїла:

«Прасвітлий, праєдиний, що мене — рослину ялову —

в саду життя величнім посадив і грієш сонцем ласки!

Поки черва і цвіль не сточать тіла миршавеньку грудку,

у вічнім колі пристрастей, у вічній тіні пальми смутку,

б'ючись за м'ясо, золото і владу, у хвилині кожній

за розкоші шматок віддати все готові, нужд вельможі,

несем свої дешеві лаври і свій розум нестатечний.

Кудою поверну небачний крок, там — небезпеки прірви,

лиш ти один мене з зубів Нічого, з кігтів долі вирвеш!

Коли при мені станеш ти — у ямі левів я безпечний».

Мій прадід плив, бувало, на хребті кита,

три дні й три ночі проповідував глибинам.

Зелений велетень — вода тяжка й густа

пророка колихала, наче мати сина.

Біблійна, довга борода — з ебену стяг —

являлась зорям сходу на букетах піни.

Долонь лілеї понад водами простяг,

благословляючи пливучих в даль дельфінів.

Три рази сонце й місяць. Добрий вірний кит

з пророком плавав тихо, рівно, обережно.

На ложе дна прибої клались, як роки,

коли міняються, мов дня і ночі стежі.

Чи знаєш тьмяне царство — світ мільйона див,

зелено-чорну батьківщину восьминогів?

Бо навіть сон таких не дасть нам образів,

як ніч в правічному пожарі дна морського.

Хто викохав потворну постать цих істот?

Природи жарт жорстокий, марнотратний безум?

Б'ють глухо риби-молоти у штольні вод,

і риби-пили крають водне сонце лезом.

Це друге сонце з дна — двійник того з-під хмар

і квола тінь його й повторення імлаве,

згубивши зміст червоний — життєтворний жар,

лежить в могилі водяній на хвилях-лавах.

Життя колиска перша тут, стихій кубло

(коли ще дух святий ширяв понад водою)

й могила повсякчасна; це туди зійшло

в щоденній самозгубі, самостраи сонце!

Ще, може, десь живе страшний іхтіозавр,

мерзотний рибо-гад, дракон сріблястолуский.

Медуз квітчають губки, мов холодний лавр,

фіалки моря — губки й м'якуни — молюски.

Колишеться достойно сонний лев морський,

морів монарх, в слизькій короні з зірковггнів,[60]

що рясно розцвітають в пущі водяній

в океанічні весни і підводні квітні.

Плавучий острів м'яса — довга лава риб

знялась над звіроквітним, над губчастим гаєм.

Пророк, долонею спинивши літ вітрів,

в океанічній мові слово починає:

«Це Той, що створює й винищує світи,

післав мене до вас, брати з дна вод, акули!»

Акули слухають, підводячи хребти,

Мов луки випнуті в майбутнє і минуле.

«Це Той, що гасить нош й світить свічі днів,

моїми вас усіх благословить руками!»

З далеких срібних вод, мов хмара, окуні

пливуть, вдаряючи, як веслами, плавцями.

«Це Той, що із долоні кидає вітри,

про вас теж пам'ятає, створи ден жахливих!»

І краб за крабом, мов червоний дужий гриб,

з безодні виростає й морщиться із дива.

«Це Той, що сонце звільнює від ночі криг,

із перших світу днів піклується аж досі!»

Ось в безкрай лави, лави, лави осетрів,

за ними по кордони дальніх вод лососі.

«Ви — гін сліпий! Помильна кожна з ваших мір,

бо тільки він один, щоб мірять непомильно!»

Упала ясність, наче блиск з відкритих зір,

що навіть сом на сома споглядає пильно.

Коли на грудях моря розстелялась мла,

хвиль сонних перемови повторяли птахи.

Як ніч, слимак із мушлі місяця, повзла,

затихлу ліру сонця ніс дельфін на захід.

Тоді пророк навчав поліпів і стоніг,

що, тіл соромлячись страшних, мерзких і чорних,

ненавиділи світ і металися за гріх

природи, що зродила їх таких потворних.

Дельфін відплив уже за сьомий берег дня,

кущі коралів згасли, як вечірні липи.

Тоді пророк молився і охороняв

блаженний сон утихомирених поліпів.

Кінчаю вже цю найдавнішу із балад

про прадіда свого й океанічний вечір.

Земля в орбіті завертається назад

у молодість свою, в примарний сон праречі.

Шаблями пройденими повертаю дні

природи в мряковиння й первнів перші шуми:

мов Божий стовп, стоїть мільйоннолітня ніч,

в прадавньому хаосі землі й води всуміш.

Вже не блакить — це вже блакитняви фонтани

і небо неймовірне — в смуги звук потятий.

О квіте тіла, хто ж тут більш, як ти, коханий,

як ти, ненавиджений, плеканий і клятий!

Глуха стіна нічого, що між серце й серце

лягає, мов незнаного хвильна музика,

чи це полуди тільки миршавеньке скельце,

чи безмір вічного для серця завеликий?

Колиско пристрастей, о наші пута й крила,

окови найсолодші й хмелю найхмільніший!

Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила,

два напрями стерна одного людських рішень.

Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліває

і кров повітря — світло ллється із розщілин.

Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк,

те п'ю й, п'ючи, ще більше прагну серцем цілим.

Тераси світла — гами щораз вищих звуків

одна на одній вгору понад мряки мохом.

— Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки.

Це небо валиться, небесна катастрофа!

Молюсь землі в червоному окропі крові

і небо кличу тугою, що вічно ранить.

Із уст моїх поганських спів тече Христовий,

немов вино з води у Галілейській Кані.

Оперта об криничний мур — щербату ліру з пнів камінних —

Ширяє думкою, куди пішов неземний чужоземець.

Мов струни, струмені настроєні на гаму звуків змінних,

зажурно повторяють думу про нестаток цього світу.

Хто він — отой в Господню винницю трудящих слуг наємець?

Схиляється на цямрину, й душа її блакитна й біла

здається чиста й тиха вся, мов найтихіший квіт над квітом.

Сопілка із сопілкою, сестра з сестрою, щось несміло

розповідають, і журливо, і подзвінно, і повчально.

Алеями акордів сонце йде у сад музики дальній.

Пливе овець отара в білім молоці своєї вовни,

минає місяць квітів — звіть його трояндень! — світла повний.

Блакить і білява. Сопілок перемови. Вітровіння.

Пора поразки йде на квіття, суне час гіркого сім'я.

Новину добру сповіщає вітер з лукомор'я травам,

і сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих.

У захист муз — блаженний гай — ісходить сонце поміж птахів

і пильно правлять обряд меду запобігливі комахи.

Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїть

водою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше!

Вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше.

Цей струмінь тільки пропливає нами, ми його не творим,

ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає.

І наново жаждущі прагнемо краси, яку сотворим

в душі самі в неяловім зусиллі вільного горіння

й води живої ласки, що одна — одна всезаспокійна.

Коли ось серцем линеш за натхненноустим чужоземцем,

схились, далека сестро, над дорогоцінний струмінь Слова

й води живої дай мені — твоєї спраги спадкоємцю!

Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,

з проколотого боку неба ллється світло.

Горою ятряться ще рани з зір тернових,

ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.

Земля, немов народжена ні з чого вперше,

виточується з-поза гір хаосу мрячних.

Хрещу новим найменням кожен квіт найменший

і кожен убиваю назвою небачно.

І кожен квіт відроджується удесяте

і сяє знову безіменний під росою,

а сонце — діамант музики, світла свято

очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.

Подвоїть і потроїть і в сто кроть помножить,

аж зрозумію: не мені речей схопити

у клітку слова. Ляжу на зеленім ложі,

голоден яблука землі і світлом ситий.

Роса тече гісопом[61] — золотава піна

і благородний струм впливає в тіла посуд.

З речей потока дно недвижне, твердь нетлінна

в екстази срібні прозирає й звук проносить.

Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,

ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.

Зітхає небо, до хреста землі прибите,

і стигма[62] сонця на моїй долоні світить.

Затихло. Птахи більше листя не колишуть,

і порохно у темряві, мов погляд смерті,

свердлить холодним світлом мрячні нетрі лісу,

як око, в дно життя задивлене уперто.

Краплина крові з рани ночі — це калини

маленька ягода між листям червоніє.

Мій брате оленю, обидва ми із глини,

та ти життя від мене краще розумієш!

Усе, що знаєм: більше зір, як маку зерен,

вузли життя немов вузли пташиних льотів.

Щоночі скаржиться рослинним болем терен,

що мусів він колись чоло Христа колоти.

«Мій друже лавре, що вінчаєш осяги[63] поетів,

солодкий после муз із листям, що подібне лезам,

твоя міцна, безсмертна зелень, о зеленолезий,

за гарні форми нагорода і за творчий безум.

О дубе, князю пущ, достойне дерево монарше

в короні осені — пурпурі листя, з пнем корявим,

коли, щоб відпочити в тіні, спиняться у марші,

схиляєшся до уст вождів шорстким причастям слави.

І ти, оливний кущу, що не в’янеш і ряснієш

зеленим золотом, в триванні свому самоцільний,

учиш замирення з життям і зелені надії

і Ноям, що блукають, шлеш у далеч шум прихильний.

Проте не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,

а я — покірний терен, покруч дерева приземний,

нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний,

зазнав найвищої із ласк — чоло вінчати Боже».

Насущний хліб натхнення.

О, мені не заздріть, друзі!

Воно щоденний ворог, ялова морока з словом,

і нехіть до себе самого й ночі у напрузі,

і неспроможність визволитись в купелю обнови,

вернутись до життя й черствий хліб дійсного сприйняти.

Надгробок щастю став на юності своїй багатій

на помилки! Надгробок сонцю на землі округлій!

Хоч нетямущий в найсолодшій муз науці, друг твій,

коли із серця кличе, то мистецтво в кожнім слові,

бо сірість слова не музикою, а кров’ю поїть,

а кров — музика в флейтах жил червона грає з туги.

Ти — ведений знаттям солодким і достотним, двоїш

і троїш слово, й слово зраджує тебе удруге

й утретє; слово, наче квіт без змісту й барви сірий.

Чуже натхнення слову, як чуже усякій мірі.

Дивись: вдаряє струм речей найглибший в стіни пісні.

Безрукі пні подовжені на тіні сплять кремезні,

і місяць — цар червоний чорної країни півсну,

вдягнувши хмару, мов бобровий плащ, ширяє в безмір.

Опалізує далеч попелястим світлом сходу,

земля в одній хвилині тьму, тьму-тьменну квіття родить.

Глухої флейти темний звук здіймається угору,

на шпиль натхнення пнеться, мов повій на мур червоний;

низька землі музика горне в себе кожен порух

етеру, й вищає, й стрункішає, і світлом дзвонить,

і дзвонить чорним дзвоном ночі, аж стає на грані

нічого й вічного. Вже квіти миються в єлеї.

Роси єлей, що святить поле. У пурпурі ранній

вогненні язики святого духа над землею!

Але який помістить посуд те, що в слові гине.

Ці строфи для натхнення лиш тісні й холодні маски.

Відкрий чоло під чорні лаври ночі, що єдині

вінчатимуть твої поразки!

За тло — блакить. В ній щиглі і кларнети.

Схилився явір над водою. Коні

і кругле сонце золотим браслетом

заплетене у кучері левконій.[64]

І мох вогню, і вітру ясний галас,

і буря світла на води дзеркалах,

мов зламана веселка, що упала

на камінь і удвоє розламалась.

Левконій теплий шепіт. Дальній бубон

червоного майдану, де стрічаєм

ізнов на гривах куряв дні. О люба,

браслетом сонця ранок нас вінчає.

Настурцій ніч і ніч конвалій.

Пливе музика радієва.

В саду тривожний жду — ніч палить —

тебе, далека зоре, Єво!

Карузо[65] ночі — тенор місяць

у скриньці радієвій кличе.

Для наших дум замало місця,

кохання вічна таємнице!

І для сердець замало світла,

землі замало і п'яніння!

Вітри ранкові, наче мітли,

з стежок змітають ніч весінню.

Пора троянд спізнилась, сестро,

так довго ждали, аж приходить.

На милі сонця, світла верстви

розміряно і землі й води.

Хоча це світло надто кволе,

хоч надто рано й сніг упертий,

ощадне сонце й зелень гола,

все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,

під горлиць воркування перше

ідем, далека, поміж буки,

зоря з зорею й серце з серцем.

Зелені сутінки. Гвоздики —

посли весни. П'яній до краю!

Який цей світ знов став великий!

І знов твої листи читаю.

Вгорі зелена яма світла,

ядро — гвоздика електрична.

Ні, ми до того ще не звикли,

що наша молодість не вічна.

Але колись до цього звикнем…

Та поки що свята омана —

ота дружба з життям не никне,

що нас, моя кохана,

помазує весни єлеєм.

Червона молодість півоній.

Яка краса! Яке п'яніння!

Візьми моє чоло в долоні

й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок, —

ще крок, ще крок, мене поцілить

мій друг найкращий і мій ворог

найзавзятіший, Боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!

Б'є ніч у тіней чорні дзвони.

На чорнім тлі, мов кров трагічна,

півоній молодість червона.

Червоне золото тюльпанів

на сірім сонці — танці з лика

і механічний сад мелодій,

де в чорних дисках спить музика.

Металу в'язень — людський голос

засуджений в кружок порожній,

і світу в'язень — людське серце

цього збагнути неспроможне.

Крізь сірий шовк — безбарв'я сіре —

червоне золото тюльпанів.

Цвісти, горіти й проминати,

лишати все, йдучи в незнане!

Фіялки й телефонна трубка

заворожливим сяйвом кличе,

і місяць, мов червона губка,

зминає попіл дня з обличчя.

Слимак з ебену, темна мушля

і вухо ночі — лійка чорна,

і пахощі духмяні душать,

мов пальці на кларнеті горла.

З очей фіялок смутком кришиш

і пригортаєш, сестро рання!

Простягнуті долоні тиші

над нашим вічним проминанням.

У ванні короп золотистий

плюскоче, наче з піни панна,

і в куряві рожевих іскор

кружляє веретеном ванна.

Мідниця ранку повна піни

із мила сонця. Миють хмари.

На сім ключів замкнулись сіни,

де ти в блакитному пожарі.

У ванні короп плеще з дива,

побачивши тебе — сон ясний.

Але чому ти нещаслива

чому очей фіалки гаснуть?

Долоні сну в весінніх сінях

лягли на струн прощальнім шумі.

В твоїх очах блакитна сутінь.

Не дно кларнета — дно задуми!

Мов зустрічі давно забуті,

подертий шовк твоїх левконій.

Мембрана пам'яті найтонша,

не пропустивши світла, дзвонить.

Навіщо, сестро,

навіщо пестиш тіні тіней?

Закрижаніле соло сонця,

мов дно музики

ув оркестрі,

що грає в сну блакитних сінях.

Не думай! Спи! Думки — отрута щастю.

Цвітуть дві тіні — дві лілеї чорні.

Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний,

і так усього в думці не обгорнеш.

Прощаючись із спомином останнім,

що тінню вихиливсь з-за яви краю,

в солодкім марнотратстві почуваннів

кохання вицвіле знов прикликаєш.

Це справді зле, що покохав занадто,

заміцно, зарозтратно. Захват ясний

в екстазу чорну ночі не міняти!

Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?

Мов птах, співає телефонна трубка,

мов чорний птах в ліщині срібній дроту.

Коли покине друг і зрадить любка,

що вибереш: зненависть чи скорботу?

О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!

Музика б'є в обличчя, мов зле птаство.

Життя нам юний захват відбирає,

мов скнара, заздрий на своє багатство.

Вже вмієш зорі на слова міняти,

вже висловиш вогонь душі страдальний —

наприкінці на досвід став багатий:

життя трудне мистецтво ненавчальне.

Від спеки місто важко дише,

й чоло його шорстке й червоне

під віялом нічної тиші

поволі стигне і холоне.

Тремке натхнення віддзвеніло,

застигло в мудрій вірша брилі.

Твоє чи не твоє це діло,

ти сам збагнути вже не в силі.

Крізь гамір дня незмінне «завжди».

Заснеш, заснеш без зір, поете,

життя на звуки розмінявши,

мов золото в дрібні монети.

Мініатюри сонця — яблуко натхнення

на дереві життя — на дереві мистецтва,

і творчість, наче присуд, творчість невмоленна,

і з світом торг красою — муз скупих купецтво.

За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій

узором кола вчить про досконалість міри.

Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi[67]

із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри.

І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами

краси помильні судді і відважать смуток,

діапазон п’яніння, думку, слова гаму,

а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.

Мистецтво — що ж?

Це надаремне

в дно дня, дно дна сягати словом,

в ядро ціляти світла темне.

Ні, не чорнила — треба крові!

Хай ваші терези розумні

відважать форму, зміст, прикраси,

достоту зміряють безумне

і скажуть: небагато важить.

Хай!

Але в те сутнє, в дно дна срібне

не сягнуть мірою ні разу

і сятимуть, мов царство мідне,

ці строфи щільні і доцільні,

ці строфи — формули екстази.

Поезія?

— Ні, не питай,

який рецепт її есенцій!

П’ючи свій золотавий чай,

так пробалакаємо день цей.

Узори гарних слів, мережка,

екстракти мови в срібній чаші —

хай їх краси аптекар зважить!

Ні, не туди, коханий, стежка!

Символіка завбога наша,

і орнаментика засіра.

Де ж міра мір, єдина міра?

Чай процідивши, попрощавшись,

розходимось. Ніч — чорна мушля,

ті самі зорі в ній, що завжди,

той самий захват серце душить.

Тоді, чужі дрібній прикрасі,

слова, затиснуті у горлі,

слова, гальмовані в екстазі,

б’ють, мов джерела животворні.

Коробка радієва й квіття.

Крізь чорну скриньку йде музика,

і душі квітів світлом світять,

що з нього ясність б’є велика.

Дрібненька флота звуків, човен

мелодій на морях етеру

і світла з квітів вечір повен

змінив кімнату в чар-печеру.

А знизу під концертом квіття,

мов кара за краси провину,

жде кіш подвір’я — царство сміття,

де квіти й звуки згодом згинуть.

Дивись у яму мертвих квітів!

О, чи зумієш, майстре сяєв,

своє мистецтво протерпіти?

Не тільки їх краса карає.

Червоні куби мурів, кола жовтих площ, квадрати скверів.

Людино, думки циркулем відмірюй зорі і міста!

На брилі брила, коло в колі, вікна понад вікна й двері,

стає на мідних сходах сонце, мов статуя золота.

Басейни — мов дзеркала нерухомі в куряві червоній.

Тут небо миється в воді густій і срібній, наче ртуть.

В зеленім полум’ї трави пасуться мармурові коні,

камінні янголи у парку металево в сурми дмуть.

Герої сходять з п’єдесталів, сиплються з пузонів іскри,

і сонце на гарматі, й прапори з музеїв у вогні,

і леви з прапорів рядами йдуть маєстатично містом,

і їде мармуровий вождь на кучерявому коні.

На площі театральній мармуровий тенор

вже двісті літ співає зорям золотим.

Коли з наказу ночі стануть веретена,

завмерлі ткальні сповиває сивий дим.

Дівчата від станків вертаються додому

і мріють в сласних снах про тенорів палких,

як пестять їх нестямно й миють співом горла

й руді коти зрадливо ластяться до них.

Господар міста — лев, що спить під арсеналом,

підводиться поволі, йде в пустиню площ.

Герої сплять, в домах розпусти ще співають,

і бунтарям у тюрмах волю дзвонить дощ.

На площі мідних Янголів, сповитій в тишу,

коли інкавст[69] червоний розливає тьма,

історик з п'єдесталу про минуле пише

і гусяче перо мачає в каламар.

Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силуети

тяжких, прирослих до землі, кам'яностопих тюрем,

і в'язнів по ночах відвідують коханки і комети,

і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.

Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.

На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість.

Обличчя в'язнів миє місяць синім і холодним сяйвом,

аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом.

Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,

долини місяця оброслі горіховим гаєм.

Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,

вода підноситься і зорі й тюрми заливає.

Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,

знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.

Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,

і мотуз вішальників для живих приносить щастя.

Води живого срібла повні, сплять криниці ласки,

криниці ласки вічної, що мурів цих діткнулась.

Вже більше літ хода їх не вбирає в лавр поразки,

ні форуму марнот не будить метушливий галас.

В цистерні ночі миються майбутні зорі ранку,

погруддя сонця з гриви полум’ям в музеї ночі.

Вже іній літ сріблить руїни. Мов по ланці ланку,

повільний вітер пхає хмари й цвілі час хлюпоче.

Плече в плече заплівшись тісно, йдуть кущі глодини,

джерела зелені із надр земних, де клекотало

хвильне життя базарів, де роїлися хвилини.

На цвинтар золотих монархій хмари тінь упала.

Княжна екстази — ніч — веде слова камінним гаєм

між лаври, де з листків пливе музика таємниче

і соловейко, брат зорі, про смерть сестри співає.

Трагічний вітер на порожній сцені світу кличе.

Де мармуровий кінь із гриви молоком застиглим

іржанням тужним надаремне будить дальні Трої.

З очей героїв зерно дзьобають бездушні щиглі.

Заходить Зорелев за тінь епохи золотої.

Найблакитніше з всіх блакитних див — занебо,

що, як вогонь з-за мряки, світить з-поза ночі.

Хто-небудь зір до неба звів де-небудь,

вгадай, чи сон, чи серце, чи воно шепоче!

Найблакитніша з всіх ночей блакитних — наша.

Хто-небудь та де-небудь хай зо мною кличе!

Ця пісня нас не зрадить — срібний чад і чаша,

я присягаю вірність перед зір обличчям.

Хто без зорі йде в світ — вже без зорі назавжди.

Той, хто з життям не замирився — все самотній!

Зоря втинає срібні коси на могилі правди,

і, наче темні грона, висять дні скорботні.

Мов піна на питві краси — гірке мистецтво,

і муза, що в саду плекає левенята,

веде своїх обранців на хмільне купецтво,

щоб продали ночам, на що душа багата.

Питаєш, як оці зродились вірші — міти,

як муза мітотворна діє своїм впливом:

руїни царств червоних куряться до світла,

неземний царгород — Чаргород над заливом.

Тече дванадцять рік крізь солов’їне місто,

в тонку пастушу флейту дме вітрів дозорець,

музики білий мур, і стріл крилаті вісті,

достойний лев, слаба людина й вірні зорі.

Пустині мідне озеро, й кощаві скелі,

червоні і глухі рівнини летаргії.

Лілеї зір сходячих клоняться пустелі,

що грізно підіймає гриви суховіїв.

Порожня і дірява сонця шкаралуща,

що, наче скорпіон, само себе вбиває

жалом свого проміння, й на червоних пущах

душа його крилата й звільнена від форми

ширяє в просторах, аж за зеленим краєм,

за муром ста ночей, що фосфорні та чорні,

спочине у вулканах сонних і погаслих.

Отут колиска бур поснулих в скельних яслах,

тут родяться вітри, що на сто крилах згодом

стяги червоних заграв хилять понад сходом.

Кубло орлів поразки вигнаних з прараю

квітчає лисий шпиль, де мідну ніч вітають

лілеї зір сходячих й ос грайливі перли

в тонкій, ледь-ледь помітній неба оболоні.

Піски плащем червоним на пустелі лоні

зірвалися до льоту, впали і завмерли.

І тільки вдумливі й премудрі іхневмони,[70]

до вітру лір приклавши уші, чують дзвонів

підземних таємничий і далекий поклик.

Піски і зорі завирують крутежами,

і скелі залопочуть, мов на вітрі щогли.

Пустиня, мов левиця, у півсні й пів’яві

грудьми ста бур зітхає й попіл червонавий,

мов хмари з сірки й крейди, вдихує, просохла.

На бурунах піску качаються шакали,

їх очі, мов монети божевілля, впали

у гирла куряви і у безумства ями.

Це будяться міста прадавні під пісками.

Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії,

пісок палючий під стопою, мов смола червона, тане,

і я з-перед ста сотень літ різьблю на бубні сонця танець,

лопочуть два кийки, мов крила птаха, що з похмілля мріє.

Прощальним співом спалахнувши, гасну, наче сонна хмара,

танки дівчат прикриє папороть, немов землі долоня.

Вертаються з узгір'їв тиші дивні хороводи й клонять

обличчя з міді під букетами вечірнього пожару.

За берегами смутку, де лягла відвічна ніч зелена,

за сімома верхами

й сімома морями,

в край таємний

маєстатично сходять буйволи червоні на підземні

левади, де засяє їм умерле сонце — диск з ебену.

Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт.[71]

Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття.

З Провалля Зради шепіт. Ляк — мов птах стоокий.

Одне на одному шарами сплять століття.

Джмелі — у вухах пальми золотаві кільця

і місяць, мов кораль на шиї бога Півдня,

на кучерах агав браслети багрокрильців,

не урна в барв узорах — це високорівня.

Вперед! Фосфоризують непрохідні багна,

земля видихує люльками квітів запах,

і фарбою цеглястою малює янгол

новий потопу план на зорях, мов на мапах.

Я жив тут. В неоліті… може, ще давніше…

Мої малюнки буйволів замазав місяць.

І фосфор ночі, й оливо землі гнітуче,

що серцеві тяжать, та серця не помістять.

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,

накритий небом і обмотаний піснями,

лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,

і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,

годин, комет і листя безперервний лопіт.

Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,

і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми

і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

задзвонять в моє серце джагани в копальні.

Оманює зеленим і холодним світлом

підводне сонце у долинах коралевих,

де в кучерях топільниць мертві перли квітнуть

і сплять на ложах з зір тяжкі, мов брили, леви.

Як з пращі ранку вилітає сонця куля

округла, мов бусоля, і швидка, мов мева,

зелений струмінь вод вкриває пил рожевий,

немов багрових бджіл розсипується вулій.

Дельфіни золоті сурмлять на мідних мушлях,

як блискавиця в льоті, тризуб хвилі поре,

вали червоні й мореплавців білі душі

блукають, наче тіні без наймення, морем.

Застигло море в чаші, різьбленій із льоду.

Золотоустий місяць — містик у блакиті.

Полярні янголи колишуть Божі води,

і звірі виють глухо, спраглі і неситі.

Ще тут не доповзло людей руде хробацтво,

багрове небо на хребтах підносять лиси,

кити хвостами миють зорі, й біле птаство,

мов стріли з звірокруга, непорушно висить.

Як Діва з зодіаку чеше карі коси

й горбатий Водяник закличе тіні з лігов,

Земля, мов шкаралуща, гнеться і голосить.

Це душі мамонтів бредуть червоним снігом.

Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,

червоні шиби моря в олив’яних рамах,

де скелі льодові під снігом кучерявим

розсунулись поволі, мов таємна брама.

На бурунів хребтах качаються тюлені,

звірята сходять з зодіака, й червоніє

у сяйві магнетичних піль метал зелений

морів примарних, що подібні сонній мрії.

Мов синє оливо, заклякле небо висить,

і череп місяця, розбитий і безбарвний,

упав на сніг, коли отари білих листів

в країну небуття вела зоря полярна.

Не срібло миршаве, не хміль,

не лавр сумнівний і двозначний,

не дотепів грайливих сіль,

не успіх в грі на риск небачній,

не уст золотомовних мед,

не почестей солодка манна

і навіть не чеснот букет,

що світлість їх не раз оманна,

не винограду темний сік

у колі дружньому за чаєм,

не муз єлей, що на ввесь вік

тавром людину назначає,

не вигаданий в хитрий лад,

щоб мірять душі, вчений лікоть,

не домохвальців млявий чад,

нещирих хвальб слизька музика,

не захист мрій — блаженний дім,

але молімся зорям дальнім,

щоб нам дали на світі цім

життя величне і страдальне.

Стовпи із попелу угору!

Міста в дротах — під вітром ліри.

Це тут, де мурів скупість взором,

без сяйва навіть сонце сіре.

Тут люди, мури і бацилі

тим самим піддані законам

і тулуби печей похилі,

де розцвітають іскор грона.

Хто падає, за ним не тужать,

бо срібло сліз не для розтрати,

скупі на скарб навбач байдужий.

Хвалю життя шорстке й сукате!

Жаркий, духотний день, зомлівши,

мов стовп, упав на груди ночі.

Що ти згубив, не знайдеш більше,

і час надію розхлюпоче.

Ще піна світла з дзбана сонця

парує пилом з теплих мурів.

Не жди від долі оборонця,

від пазурів в овечій шкурі!

З-за золотого шумовиння

ніч блакитніє чиста й вічна.

Знов знайдеш суть у колі зміннім,

щоб в зміст незмінний вірить міцно.

І зір розтратниця — зла ніч і день сліпучий

розтратно твореним і нищеним багатством…

Чергою явищ неповторних в світу кручі

зростання й проминання сплетені суцільно.

Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.

Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,

задумайся на мить про сонця марнотратство!

Корови й дині. Білий янгол

на лопуха зеленій плахті.

Хто будить в серці тужну п'янкість

і хто колише темний страх твій?

Що неоправданий, таємний,

мов кріт, від дна коріння риє

і грає, мов кларнет підземний,

в кипінні форм, у барв завії.

І як зродився без причини,

так без причини щезне знагла.

Природи лоно мрячне й синє,

і сонця кіш,

і кіш землі,

що в ньому

корови, квіття, дині й янгол.

Палкий, нічим незаспокійний,

ловлю слова, мов барвні скельця.

Як же ж я терня туги рвійне

з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків

п’янить, як і давніш п’янило.

Дивлюсь в блакитну призму склянки,

де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,

зелений морок сном колише.

Заслуханий у дружній вітер,

свій давній голос чую в тиші:

«Аж юне серце затремтить,

незаспокоєне й несите.

Устами спраглими в цю мить

всю хмільність світу хочу спити».[73]

Надходить буря. Сиві вільхи

в тривозі туляться до себе.

Щоб відідхнути, просить пільги,

хоч на хвилину, в багрі небо.

Мов стовп, піднявся вихор тричі,

і сяють блискавки, аж маки

червоні сплющують зіниці

і клоняться хорунжим ляку.

Кларнетів схлип, і вітру помах,

і виє лис — нічний астроном.

Червона неба папілома

прорізана, мов бляха, громом.

Це з-понад бурі безкрай вільний,

схилившись, риє в хмарах ями.

Тоді слова швидкі й доцільні,

мов леза, схрещую з громами.

Над ранком. Зорі з вовни мряки,

мов злоті ґудзики з плаща,

відпоре день і сім’ям маку

розсипле солов’ям в кущах.

В сувоях тиші сплять долини,

де мох задуми й мох імли,

аж скотиться стозерна диня

на лопуховий ранку лист.

Як диню сонця зсуне вітер

на решето ясних долин,

розплющують зіниці квіти

і листя рветься в дальню синь.

А серце, що, незаспокійне,

збагнути хоче все до дна,

тріпочеться і з листям рвійним

до болю прагне дива дня.

Сніг зеленіє в світлі ночі,

сніг блакитніє в світлі дня.

Цей дуб — то дерево пророче,

корява ліра з його пня.

Сніг попеліє в сірий вечір,

щоранку у вогнях цвіте.

Із рани сонця кровотечі

б’ють в царство снігу золоте.

Лиш дуб один крізь біле море,

дельфін рослинний, вдаль пливе

і лірою сніг-саван поре,

віщуючи життя живе.

Вже сонця колесо збиває стельмах,

ще обруча — до осі полум’яної!

Цим возом їхатиме завтра Зельман,

ключар і староста гульби весняної.

Відносить стельмах сонце ковалеві:

— Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,

щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева

весні трояндній й осені оайстреній!

Мов свічка, куриться черемха

в побожній вечора руці.

Вертаються з вечірні лемки,

до хат задумано йдучи.

Моя країно верховинна, —

ні, не забуть твоїх черемх,

коли над ними місяць лине

вівсяним калачем!

Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,

як за днів дитинства, в кучерявій млі.

Вилітають ластівками стріли з лука,

білі стріли літ.

Оси золоті в чарках троянд розквітлих,

мокрі зорі куряться під сизий вечір.

Ще горить твоєї молодості світло,

хоч новий десяток літ береш на плечі.

Слухай: Батьківщина свого сина кличе

найпростішим, неповторним, вічним словом.

У воді відбились зорі і обличчя,

кароокі люди і співуча мова.

Боюсь згасити світло лампи,

бо може стати ще страшніш,

і ніч, розкладена на ямби,

у серце вбилась, наче ніж.

Ніяк заснути! Кличуть півні,

годинник б’є, і місяць лине.

Мій сон, мій голос неспокійний

в моїй трагічній Батьківщині.

Село вночі свічок не світить,

боїться місяця збудити,

що жовтим без наймення квітом

цвіте в садах, дощем умитий.

Густа вода спливає з гребель,

де обрії спинились в леті.

У бурих кублах побіч себе

звірята, люди і комети.

Забута земле під дощами,

під оливом рудого неба!

Ця пісня серцю наче камінь,

а все ж її співати треба.

Горять, як ватра, забобони

віків минулих — снів іскристих.

В китайці заходу червоній

моєї молодості місто.

Лопочуть зорі на тополях,

і люди хрестяться з тривоги,

коли ножами місяць колють

хасиди в чорних синагогах.

Моє містечко таємниче

в хлоп’ячих споминів заслоні!

І знов минула юність кличе,

як давні кличуть забобони.

Накрита неба бурим дахом,

мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.

Як вбиті в ніч горючі цвяхи,

холонуть зорі в сині криги.

Насуплений, їдкий, запеклий,

заслониш очі лунатичні,

бо твоє серце — чорне пекло,

середньовічне і містичне.

Тремти в цей вечір забобонний,

мов астролîг, дивися в зорі!

Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних

пригорне ніч, вогонь і море!

Це правда:

кров з каміння може змити дощ,

червона місяця хустина може стерти,

але наймення ваші,

багряніш від рож,

горять у пам’яті на плитах незатертих.

Змагались ви уперто, й мріяли, й жили,

кохалися в суворості, як ми у ґулях,

і ваші очі

сяли вічністю,

коли

у серці, мов зоря, застрягла біля куля.

Об слово дзвонить слово — кусні бронзи віщі.

— Співаю, не кляну

розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!

Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,

а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!

Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради

громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.

Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,

мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.

Зоріє. В відвороті полк. Анабазис[74] під небом африканським.

Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,

і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський

жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки Бога злого.

Немає ласки — і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,

у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,

щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,

щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,

як кріпили владу.

І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,

у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.

Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!

Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!

Дракони, що бензину п'ють, на птахів схожі і на носорогів,

дракони, що плюють зміїну слину — оливо й вогонь зернистий,

являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги

мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.

На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,

слизька смертельна піна з уст, розтерзаних гарматним поцілунком.

Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни,

салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.

Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,

зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,

на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі, злиплі потом,

пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.

Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,

мов листя, сплащені долоні — квіти стоптані життя жагою

спалахують востаннє, й кидають прокльони в небо богоборці.

Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.

Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,

лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.

О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,

де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!

Хай чорна Богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,

де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!

Б’є слово в слово — кусні бронзи дзвонять.

Так прощальний спів кінчаймо,

коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.

Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня!

Хай б’є в здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень,

коли натхнення заплитке і розпач роблений та кволий,

в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі,

в вік змиршавілий, в час легкого успіху, гнучкої міри,

хай б’є зухвала пісня,

хай кличе вищим вітром дихать,

мірилом вищим мірять, міцніш в людину вірить!

В атаку сунуть чоти[75] строф, наїживши багнети рим,

слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,

коротко й різко, раз у раз, рокоче строф хорунжий — ритм,

колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,

щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.

Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяти!

День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі,

день сороковий брат на брата накладає хижу руку.

Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.

Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,

б’ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.

День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім.

Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть

порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.

Не шкура вже — кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі,

зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям,

лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто.

Задиханий, вривчастий токіт мітральєз[76] на мить не щухне.

До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть,

і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.

Толедо на сімох узгір’ях, на червоній кручі Тахо,

це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.

Земля — червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,

пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.

В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,

де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,

тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.

Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,

трава колюча — ворса на кожухах скель слизька від крови.

Лежать покошені тіла — рясні джерела з них булькочуть,

джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,

в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,

фонтан піску плює петарда, крові млява, тьмяна п’янкість,

на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.

Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів

видзвонює покутню псальму, свій пустельний «Dies irae»,[77]

і хор гармат, виригуючи з гирл свій олив’яний спів,

погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.

На морі полум’я міцне судно — незламний Альказар

в тюльпанах тисячі експльозій,[78] в квітах, зрослих з динаміту,

в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,

на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.

В росі вогненній миє мармурово-кам’яне обличчя,

щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величним.

Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.

Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.

Скриплять колиски: «Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,

лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!»

Співає на шляху піхота: «Не стелися по землі, барвінку!»

Пан сотник лютий: «Покрутило б язики вам, покручі прокляті!»

Царило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,

кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.

Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.

Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить

розквітлих квіттям снів дитячих, і не бачили, не знали люди,

коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.

На три шляхи за лисогори, за високорівню ворог відступає.

Лежить на білій плахті снігу сонце — стяг попоротий від куль.

Мов сторожі кордонів пітьми, ждуть горбатодзьобі круки свого паю,

хоч лижуть ще червоні язики з розжеврених до краю дул.

Ще металеві горла літаків серед прокльонів клекоту і гулу

викрикують у світу сторони чотири свій прощальний спів,

і ллється сніг, мов синій лій, у ззеленілий та дірявий сонця тулуб

і, мов печать, значить, застигши синім воском на очах мерців.

Ще з літака мов із відра в казан долини ллється струм вогню густого,

аж вцілений літак, мов птах проколотий, хитнеться й затремтить.

В станицю до вождя телефонує з поля бою Янгол перемоги,

з-над звітів, мап і планів постать згорблена підводиться на мить.

«Тут бойовище, пане генерале, так, це я!» — телефонує Янгол.

«Мій вірний, любий друже!» —

дзвонить відповідь зворушена вождя.

Стає, у записник історії кладе свій підпис твердо, креслить дату.

Виходить із квартири й дивиться на дальній звечорілий шлях.

Гудки патруль над ранком дзвонять в білім місті.

Збудившись, леви з грив стрясають зорі й сніг.

Порожні сині площі в мряці золотистій

колишуться, мов птахи, і біжать з-під ніг.

Дівчата, що вночі в снах ясних розцвітали,

в устах почувши терпкість ранку й свіжу синь,

здригаються, як промінь сонця в око жалить,

долонями взиваючи останню тінь.

Мов піна на тарелях, сонний сніг на площах,

гудки, мов кулі в скло, влітають до кімнат.

Як шаль, дівчатам шиї обвиває острах,

піднявшися з прогалин думки, з серця дна.

Аж сонце, що промінням чеше гриви левів

й оливою мастить їм вигнуті хребти,

відвернеться. Так око неба коралеве

подивиться тривожно, чи й кудою йти.

Знічев’я бризне постріл перший, другий, третій…

І сонце — крапля ртуті в неба синім склі —

сполохане, хитнеться й, тремтячи у леті,

униз покотиться в подертий стяг землі.

Розприснеться й гарячим лоєм на обличчях

холоне, як людьми закрутить наглий вир

і сивим клоччям диму куряться рушниці,

випльовуючи кусні сонця з ситих гирл.

Летять з горбатих мурів постріли, мов щиглі.

Ой, поцілує куля ніжно лева в рот!

І тепле оливо в левиних пащах стигне,

аж продереться день — розрізане шатро.

Вирують вулиці — скажені каруселі,

і юшка олива в котлах димучих площ

булькоче і кипить, немов смола пекельна,

завернутий

з землі у небо

смаглий дощ.

Коли стає густа заслона мряки тонша,

мов нетлі, виринають постаті з димів,

і виплюті з землі угору кусні сонця

вплітаються

у дальній

клекіт

літаків.

Принишкли, наче листя, люди занімілі,

мов клин, в куль тьму впоровся навіжений марш,

аж площі закрутилися,

зірвались,

полетіли

у небо!

Бачиш:

наші йдуть,

це

прапор наш!

Ми молодість тверду і кучеряву

складаємо, мов прапор, на лафетах.

У куряві цілує очі слава,

горять на небі кулі і комети.

Змішалися, у куряві склубившись,

статуї й люди перед арсеналом.

Ми, на багнети сонце настромивши,

виходимо нестримно і зухвало.

Юрба в вертепах вулиць, наче повінь.

З-під ратуші зриваються два леви,

біжать в юрбу, толочать, брук сплив кров'ю,

юрба кипить, шаліє. Місце левам!

Під гул, під бряз валторен і тарелів

виходять леви попереду роти,

ведуть її. Хай їх вітають трелем

пузони полку п'ятого піхоти!

Хай всі, хай всі побачать і почують

з трибун, з балконів, з брам, з дахів сріблистих:

востаннє вам піхота салютує!

Шрапнелі сонця вибухають в місті.

Ми молодість тверду і кучеряву

складаємо, мов прапор, на лафетах.

У куряві на синім небі сяє

майбутньої Республіки планета.

Вже спалюється день на вугіль ночі,

росою вечір трави з попелу полоще,

і ляк, мов свердел, твоє серце точить,

і місяць тіні згублені полошить.

Самітний друже, мов у ночі пояс,

ти в таємничість світу оповитий.

В цей вечір весняний ходи зо мною

в корчмі на місяці горілку пити.

Овес, метелики і присяги коханців.

Весна закрутить хмільно веретена травня.

Лисиці, куни і дівчата вранці

виходять мити очі в буйнолозих плавнях.

Годинник сонця квітам б'є години,

і стулюються маки ввечері бентежно.

Отак під небом недосяжним і безмежним

ростуть і родяться звірята, люди і рослини.

Закони «біосу» однакові для всіх:

народження, страждання й смерть.

Що лишиться по мені: попіл слів моїх,

що лишиться по нас: з кісток трава зросте.

Лисиці, леви, ластівки і люди,

зеленої зорі черва і листя

матерії законам піддані незмінним,

як небо понад нами синє і сріблисте!

Я розумію вас, звірята і рослини,

я чую, як шумлять комети і зростають трави.

Антонич теж звіря сумне і кучеряве.

Під прапором мідянолистих буків,

де сонце покотилось вогняним тарелем,

засмаглі хлопці, мов джмелі на луках,

гудуть, і вибухає пил з рудих цегелень.

На бурунах трави, в зеленім димі

колишуться корови, мов тяжкі колоди,

і зорі в зорі дзвонять понад ними,

й шумлять під ними буйно життєтворчі води.

Той струм, що з сонних квітів синім димом

проходить в стиглість ядер, спрагу росту будить,

насіння кільчиться, упавши в плідну вогкість.

Мужчини волохаті палять темним оком

Дівок широкобедрих, смаглих, повногрудих.

Горбатий Янгол лісу манить теплим мохом.

Завиті у пергамент неба зодіаки

ввижаються нам у хрестах щоночі,

і мрії наших вір горять стожарним маком.

І з зір загаслих іскри осявають очі,

червоні півні синій місяць кличуть —

це буревій краси, прапервнів громовиця!

Так родяться релігії й суспільний лад.

Боги й звірня. Громада до громади.

Епічний вечір починає владу,

і синій вічний стяг лопоче таємниче.

Усоте прославляю буйноту життя!

Шумлять у скринях зеленаві зерна льону,

масний і теплий пил вирує у олійнях.

Щораз в корявих липах спалахне прокльоном

душа зелена, гнівна і незаспокійна.

Черві не піддається буйний струм життєвий,

з дерев зелені іскри дятлі крешуть.

Зорі червінцем платить скупо вечір дневі

за сонце, що його в червоний мох розчеше.

Червона сажа заходу вкриває липи,

що круглі, мов решета, сіють сонне сім’я,

і струни листя замовкають наглим схлипом

під вітру дотиком, що тишу шумом вим’яв.

Дівчата із олієнь пахнуть млосно льоном,

коли, мов квіт, коханцям розкривають тіло,

і сонце вибухає божевільним дзвоном,

в гучні тарелі хмар вдаряє оп’яніло.

Знічев’я затихає в навіженій гімні,

немов макуха, що олією спливає,

і ллються струмені шалені і нестримні

в коріння тіл, у жили лип, у нетрі гаю.

Дивіться: це пожежа світу, буря первнів,

рослини моляться, шаліє кожен колір,

із споду у коріння дмуть вітри підземні,

аж липа, мов кларнет, заграє перша соло.

Ось димарі землі, ось куряться дерева

в зеленім, золотавім і багровім димі.

В соломі мряки пні, верхів’я у прощальній

завії сонця, що, мов птах, зайшло за ними.

I сонце заходу, і літо, й липи мрійні,

змінливість вічну світу ввечері і вранці,

я прославляю невгомонний труд в олійні,

горіння душ, екстазу тіл і хміль коханців.

Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,

у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,

аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,

розплився в квітний пил. Це тільки увертюра.

На солов’їне гасло дружні перемови

усіх музичнодзьобих ста племен пташиних,

і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові

прадавній корінь «ку» у горде соло лине.

Самці й самички у зальотах і докорах,

в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.

У відповідь сп’янілим до нестями хором

спалахує червоним співом квітня терен.

Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,

немов на лезо лезом, піснею за пісню

на поклик відповіла, аж збудився вітер

і вимотався з тиші, де йому затісно.

І ширшає концерт. Шалені перегуки

здіймає квіття хор у барв грайливій піні,

і ніч — блакитний фільтр зміняє барви в звуки,

музики кип’яток наливши в лійку сині.

Із звуку в звук, з клітини у клітину, з шуму

ядра одного в шум рясний рослинних хорів

електрика натхнення ллється змінним струмом,

билини тонів вигинаючи угору.

Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,

кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно

окріп мелодії вливається по вінця,

кущами піни й полум’я розцвівши буйно.

І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі

переливається від краю аж до краю.

Та чуйте: ще зростає вшир і вгору,

коріння ста дубів — підземні ліри грають.

Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля,

як вітру стовп, знялась музика звідси,

і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,

їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.

Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,

заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих,

та не дають його шукати в рвійних трелях

розприслі соловейки — і не видно сліду.

Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,

солодке і п’янке знесилля морщить жили,

і скручуються звуки в світла смуги,

в птах очі сплющені від розкоші знесили.

Низькі октави — чорність і червоність всуміш

проходять в синь і зелень — два стрункі акорди.

Високе «е» на скрипці з молодого шуму

у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.

І зорі — діри в флейті ночі, що проваллям

розкрилась над землею, наче срібний розпач,

почули дотик майстра, й пальці флейту палять,

і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.

Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини

в один клубок клітин, в нерозпутане клоччя,

і лиш музика, мов потоп, усе поглине,

як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.

Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,

празелень звуків, флейт прамова, дно натхнення.

Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик

і трав, мов струн поземних, супровід зелений.

Для розуму зачинені, невидні двері

відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.

Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні

речей і дій, музика суті, дно незглибне.

Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яже

в мелодію розприслі барви, краплі, шуми?

Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,

аж лігатурами[79] спливає співу струмінь?

Пейзаж мелодії мальований в атласі,

музики башта обросла акордів хмелем,

щаблі драбини гам поламані у басі,

спалахують щомить короткі ритурнелі.[80]

Нашарування звуків, краєвиди співу,

тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.

Не клич натхнення! Ніч брову зламає сиву,

а те, що звуть мистецтвом творять шал і розум.

Не клич, не клич небачно імені натхнення,

бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба

і втік за межі простору у струм заземний.

На смугах п’яти ліній кільця нот — муз гребінь.

А я вже віддиху зловити більш не можу

і падаю, мов пень, у ями й вири гімнів.

Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,

коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

Коли співав ще камінь, мали крила змії

і Єва одягалась в черемхове листя,

тоді буйніший і хмільніший вітер віяв

і море сяяло під зорями сріблисто.

Коли із яблуні зірвала Єва місяць,

у раї збунтувались буйногриві леви,

Адамові сини по світі розійшлися,

здвигаючи міста і тереми для Єви.

Послухай: б’є весільний бубон

і клени клоняться, мов пави.

В твоє волосся, моя люба,

заплівся місяць кучерявий.

Чому пригасла скрипка трохи,

чому тремтить твоя долоня?

Ніч срібним сяйвом, наче мохом,

обмотує підкови коням.

Палає ніч пташиним співом.

Хто ж, люба, ложе нам постелить?

Дивись, як сяє мерехтливо

у вікна місяць — чару келих.

Хрещатим мохом і коханням

нас оплете нестямне щастя.

Сто місяців тремтить зарання

у снах гарячих і квітчастих.

Дівчино, хмелю весняний,

довкола мене оплетися!

Кують нам дятлі з моху сни

і в сто гаях лопоче листя.

Весна омаєних весіль

і кожна ніч, немов отрута.

Твоїх долонь ласкавий хміль

і тайна щастя незбагнута.

У вечір, в обрії, у спів

підем, обнявшись, перед себе.

Мов черепицю із дахів,

зриває вітер зорі з неба.

І, відділившись від юрби,

загорнемося в хутро ночі.

Хай два серця — два голуби —

співзвучно й тужно затріпочуть.

Немов метелик полум’яний,

на кущ тернини сонце сіло.

У твої очі синьо-тьмяні

дивлюсь натхненно і несміло.

Коли нас ніч розділить сонних,

серця заб’ються в нас окремо,

щербатий місяць снами томить,

чарує мертво і зелено.

Та не лякайся, моя люба,

спокійно тої жди хвилини,

коли коханням день окрилить,

коли весна на кущ тернини

метелик сонця знов пришпилить.

На сто возах весна приїде,

мов луки, вигнуться смички.

Крізь сито дощ весінній цідить,

і дяк запалює свічки.

Та їхать ми ще не готові,

й баси нам нетерпляче тнуть.

Хай, люба, місяць на підкови

нам ковалі перекують.

Кохай мене звичайно й просто,

так, як кохають всі дівчата.

Коли проходиш білим мостом,

зоря в твоє волосся вп’ята.

Так палко вміють цілувати

лиш ті, що перший раз цілують.

В тремтінні слів твоїх крилатих

я барвінкову щирість чую.

Стріла намірена до лету,

струна настроєна до гри.

Червоні зорі, мов монети,

в калитці вечора лягли.

А серце? Серцю лиш п’яніти,

тремтіти і кохать йому.

Звеличую усоте вітер,

звеличую стократ весну.

Він був закоханий в мистецтво і мистець в коханні,

тесав церкви стрілчасті й чарував жінок,

тесав слова натхненні й на скрипці грав квітчастій.

Горіли молодиці і дівчата в п’янім щасті.

Ой, не одна згубила з них вінок!

Коли умер, лишились його твори:

дзвінкі пісні й церкви сріблистобанні.

Дяки співали, і співали хори,

церкви були в смеречину убрані.

Ой, голосило в кучерявий ранок

дванадцять найкращих коханок.

Дубова скриня, в скрині пісня і сокира.

Сокирою хвалив щодня твій батько Бога.

Твій дід теж тесля був. Стоять церкви чотири,

що ними завершив своє життя убоге.

На жаль, твоя долоня вже не до сокири,

не мрії з дерева тесатимеш крилаті.

Так відлітають птахи наших гір у вирій

долин квітчастих, на дівчата й льон багатих.

Мій брат — кравець хлоп’ячих мрій,

зішив з землею небо.

Горять хустки у крамарів,

немов стобарвний гребінь.

Співають теслі, бубни б’ють.

Розкрию таємницю:

червоне сонце продають

на ярмарку в Горлицях.

Ой, закувала знов зозуля.

Мабуть, кує вже сотий раз?

Вже двадцять весен в юних ґулях

відмірюю піснями час.

Роса сріблилась на малинах,

хлоп'я молилось до весни.

Зозулями хвилини линуть

і хлопцеві малюють сни.

Навчися в теслів ремесла,

навчись тесати слово.

Весна лірична відплила,

теслярське літо знову.

Горю молитвою сокири,

ношу із срібла строфи.

Летять слова в співучий вирій

під неба синім мохом.

Я витесав поему з срібла,

поема — мов ялиця.

Весна спинилась і приблідла,

мов з дива молодиця.

Співай, сокиро, теслі безум,

розтісуй пісню знову!

Углиб, до дна співуче лезо

встромляю в корінь слова.

В мойому цеху теслів і митців

п'янливі таємниці, зваби і омани.

Перо і пензель, тремтячи в руці,

проколюють думок метелики весняні.

Співна сокира й гостре долото

формують глину слів і дерево музики.

Цей світ — хмільної пісні полотно,

митцеві замалий — для теслі завеликий.

У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,

у надро[81] слова і у надро сонця!

В екстазнім шалі, в час, коли найтонша,

роздерти вглиб свідомості запону,

аж зсунеться із нас, мов зайва шкура.

Лілеї сну пом’явши, плахта куряв

звилась у трубку з золотої бляхи.

У землю вбите полум’яним цвяхом,

розколює надвоє сонце обрій.

Мов карти, в кучерявій вітру торбі

мішаються блакитні краєвиди.

Проходять сонні люди, мов сновиди,

колишуться на линвах ясних ранків.

В тривожних радощах, химерно й п’янко

вгинається, мов блиски леза, мова.

До дна землі й до дна цупкого слова

вдираюся завзято і уперто

і видираю в заздрісної смерті

пісні,

п’яніння,

ночі й дні.

Потік рослин клекоче над землею. Лісу лави

мов мрячні мури. Б’ють джерела зелені над пнями

і меду жовте полум’я в бочках колод дірявих,

рудий вогонь кори, суниць густі рябіють плями.

Знов котить вітер ночі колесо з узгір’їв лисих

за берег зір, де біліють тіней луки.

На спомин давніх вод знов кличе струмінь, що з екстази висох.

Земля погрожує злим зорям п’ястуками буків.

Мов ряд зубів трухлявих, пні стирчать із ям, мов з пащі.

Йде день. Дарма зоря в сестри-калини просить крові,

аж біла з розпачу впаде, немов без змісту слово,

на груди дня, що підіймає мряки сиві хащі.

Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,

спить тіла пень й душа у ньому, мов заснула ватра,

а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,

коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.

За греблею трьох днів і трьох ночей, де вир закляклий,

безодня зелені в півсоннім півбутті безкрая.

Прив’язані до пнів, попутані вітри й бог ляку

столиций, хитрий бог, що все нове обличчя має.

Приземні блискавиці-змії сковзають пнями,

слизькими від роси, що молоком холоне в склицю.[82]

Ніч марнотратна нищить надмір форм, як зайві плями,

лиш дуб, мов скнара, береже монет зелених листя.

Зоря на промінь сперлась, мов на кий, стоїть над яром,

де борсуком у лігві зло сховалось і притихло.

Чадять урочища мокравин, цвіль кадить рудим пожаром,

а ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць — шерсті віхоть.

Безумна безліч форм. Багатство, що призначене для мар,

а ввиш пустеля неба — людський ляк і захват, мертве світло,

лиш дуб, рослинний лев, над лісом, гордий і скупий монарх,

підводить вранці сонця жезл над марнотратним світом.

На хмарах відблиск місяця повторений, мов пісня,

на хмарі хмара — срібний мур, під муром виють лиси.

Від зір, мов струни, шнури листя над землею скісно,

гриби рудими тарілками дзвонять в хорах лісу.

Оркестр рослинних голосні пузони-пні дубові

усоте просурмлять неписаним законам ночі,

і принесуть вовки діброві жертви з м’яса й крові,

руді обтерті щоки об рослин музичне клоччя.

Ніч хижих прав і темних чарів. В діжах багон місять

брудно-червоне тісто грязі. Сови ладять зраду.

Тож хай моргне зоря бровою срібною на місяць,

зоря — сестра музики й вартова нічного ладу.

До квіту липне квіт — в густій росі, як в білім клею,

товста, олійна зелень лісу в плахті ночі грубій.

Вузли коріння, мов ключі музичні, під землею

сплітаються в мелодію, що грає в пнях у трубах.

Це тут кутирів[83] лісових таємний круг і вежа,

це тут виснажуються бур майбутніх перевали,

щоб блискавка на блискавку, мов лезо навхрест леза,

вдаряючи з розгоном, крила людських снів ламала,

щоб крила хат вінчала шлюбом полум’я й пожару,

щоб темний ляк — дитя підземне кликала щоночі.

Де поза розумом чуття провалля, наче нетрі темні,

незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить.

Слово за словом, мов ріка весною криги, точить.

Об хмару хмара, мов об дошку дошка,

ударить глухо, й небо затріщить.

З лопати хмари сиплються дощі,

немов пісок дзвінкий. В зелену ложку

листка бере калина дощ, мов юшку,

і п’є, і п’є, мов струмінь щастя жданий,

мов бризки сім’я, мов росу цілющу,

відкривши ягід гроно полум’яне,

як віяло червонопере гроно,

аж рветься дощ, як втятий посторонок,

і вітер звільнений вирує колом.

До чорних уст припавши спрагло,

мов палиця, у смерч скрутився й коле

обличчя наші, наче розкіш нагла.

Вузли долонь — у ритміці кохання

ключі музичні, й ти — ляклива ланя.

Не в Біблії, не на троянднім ложі,

пий бурю плідну і цілющу. Може,

землі замало навіть для кохання,

хіба зрівнятись з бурею всією!

Гей, відходить буря, проспівавши лунко,

лиш грім із громом, мов змія з змією,

ще раз сплелись в останнім поцілунку.

Не знаючи, віддаш себе всією. Так що ж,

ні, не ламай долонь, ні рож.

Поволі повертаємось у землю, як в колиску,

вузли зелені зілля в’яжуть нас — два спутані акорди.

Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску,

музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.

На тратві[84] дня, що нас несе, тіла слухняні й теплі

зростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.

Мов шерсть кота, нас гріє мох. Заміниш зорі в шепіт,

заміниш кров у зелень і музику. Небо світить.

Де берег дня, за морем неба, сплять вітри майбутні

і наші вірні зорі — наші долі ждуть в заморях,

поки не здійсняться з землі наказу. Все несутнє

відкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.

Болить натхнення крові. Брови, мов дві стріли, колють,

і мур мелодії над нами, мов луна велика,

немов крило вітрів. Від зір залежить наша доля.

Гориш рослинна й спрагла, мов земля. Ти вся музика.

Тріпочуться слова, мов бджоли на дощі,

вривається розмова, ледве розпочата,

спалахують думки й ховаються мерщій,

і погляд, мов метелик, ясний і крилатий.

Кімната нам заміниться в квітчастий сад,

і сплетемось, обнявшись кучерявим листям.

Вросту, мов корінь, в тебе, й спалахне роса

на наших ясних снах, омаєних сріблисто.

Нас двоє — два кошлаті й сплетені кущі,

і усміх наш — метелик ніжний і крилатий.

Проколені думки, мов бджоли на дощі,

тріпочуться, на гостре терня міцно вп’яті.

Пісні, мов ягоди, омаюють щодня

той сад, де ми ростем, обнявшись тісно листям.

Углиб, аж до коріння все отут сповня

рослинний бог кохання, первісний і чистий.

Кіптява свічка й ніж щербатий,

червінна королева з карт.

Змішалась ява з сном крилатим

і все недійсне — ніч і чар.

Тремтять уста на чарки вінцях,

і горло здавлює відчай.

Корчмарю, сто даю червінців,

лиш місяця мені продай!

Немов брусок, гострить скінчивши,

косар за пояс сонце вклав.

Аж день розкрився ширше й глибше,

як він засукував рукав.

Слова співучих сіножатей

покошені до строф лягли.

Вже труд натхненний і крилатий

скінчився й піт з чола зітри.

Мав дяк в селі найкращу доню,

дівчину явір покохав.

Почула плід у свому лоні

по ночі, п’яній від гріха.

Дізнавшись, дяк умер з неслави,

мов ніч, похмурний був і гнівний.

Кущем, як мати, кучерявим

росте син явора й дяківни.

Вже ніч, нагріта п’яним квіттям,

димиться в черемховій млі,

і букви, наче зорі, світять

в розкритій книжці на столі.

Стіл обростає буйним листям,

і разом з кріслом я вже кущ.

З черемх читаю — з книг столистих

рослинну мудрість вічних пущ.

До карасів, до коропів і до дельфінів,

до всіх братів з солодких і солоних вод:

— Ви не давайте нам ікри ані фішбінів,[85]

ми прагнем ваших просторів, і волі, і пригод.

Важка вода, та від води ще важче небо.

Тому принаджує нас ваша глибина,

чарує й кличе нас спокусливо до себе

ваш коралевий бог з морського дна.

Співають коропи, і крають води леза,

дахи, мов віка скринь, підносить вітер,

і проповідь говорить окуням береза.

Це все недійсне, навіть неймовірне,

цьому не вірте!

Та дійсне те, що бачив я уранці

там, де ріка коріння миє гаю,

коли вітри, мов пристрасні коханці,

до купелі дівчата роздягають.

Весна на вільхах палить ладан,

і пахне ранків холод синій.

Зелений кодекс квітня влада

для карасів напише й линів.

До ставу, що закрився гаєм,

ідуть дівчата хмари прати,

і вітер листя розгортає,

бо хоче сонце з вільх зірвати.

І серце знов знаходить слово,

струнке, закохане й сп’яніле!

У небо ясне й малинове,

мов птахи, вільхи полетіли.

Калина похилилась вниз,

мов ягода, росте червоне слово.

Весні окриленій молись,

карбуй на камні пісню калинову!

Та промінь сонця, мов стріла,

проколе слово і проріже камінь,

і лиш калина, як цвіла,

цвіте щороку листям і піснями.

Кравці лисицям хутра шиють,

вітри на бурю грізно трублять.

О Боже, стережи в завію

і людські, і звірячі кубла.

У сто млинах зима пшеницю

на сніг сріблясто-синій меле.

Назустріч бурі ніч іскриться,

привалюючи небом села.

Над лугом хмари кучеряві,

як вівці, що пасе їх місяць.

Ростуть дівчата, наче трави,

на втіху хлопцям і гульвісам.

Воли рогами сонце колють,

аж з нього кров тече багряна.

Зачервонились трави в полю —

це захід куриться, мов рана.

Росте Антонич, і росте трава,

і зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки,

почуєш найтайніші з всіх слова.

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,

хто сипле листя — кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

З всіх найдивніша мова гайова:

в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,

на вільхах місяць розклюють зозулі,

росте Антонич, і росте трава.

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Неначе в книгах праарійських

підкова, човен і стріла.

В діброві сяє срібне військо,

шумлять санскритськії слова.

Русяві й стрункочолі йдуть племена,

і їхні друзі — кінь та корабель.

Горять на небі ясних зір знамена,

мов перехрест окрилених шабель.

І вітер віє від століть,

крилатий, вільний і неспинний,

і вчить свободи, туги вчить

за чимсь незнаним і нестримним.

І повторяє нам, прибитим,

у зривах страчених намарне,

що вже ніяк життя спинити

і що життя — це не казарма.

Застрягло сонце між два клени,

димить обвіяна рілля,

і піль коловорот зелений

довкола сонця закружляв.

Ріка мов пояс; лісу смуга;

мов повінь, трави піднялись.

І знову йде молебень плуга,

де війни віяли колись.

Оте село у вільхах і ліщині,

де на дахах червона черепиця,

загорнеш, наче в плахту, в небо синє

та молодість загорнеш в таємницю.

Калинову чи пам’ятаєш кручу,

де пастухи в криниці сонце поять?

Напишеш повість: вечори пахучі,

задума вільх, дахів багровий пояс.

Хати, немов гриби червоні,

ростуть під вітром буйновійним.

У черепицю дощ задзвонить.

Моє село, ти ще спокійне?

По давніх війнах, що минули,

в лісах багрових виють лиси.

Ще люди заграв не забули,

знов над селом комета висить.

В ріці дівчата сонце миють,

прийшли над воду вільхи рядом.

Тут орють від століть, тут сіють

і бунтарів карає влада.

Вернувся я, де вільхи й риби,

де м’ята, іви, де квітчасті стіни;

і знов цілую чорні скиби,

припавши перед сонцем на коліна.

Ой, похилилось надо мною,

як мати понад сином, полум'яне.

І знов мене земля напоїть,

мов квіт росою, поцілунком тьмяним.

І чорні скиби, й сині плавні,

на плоті хмари, наче плахти, висять.

Тут я у кучерявім травні

під вільхами і сонцем народився.

Завія зе'лені, пожежа зелені,

і квіття курява, і солов'їні схлипи.

Столи весільні — ох — столи не встелені,

і бджіл тьма-темрява, і молитовні липи.

В ромашок спів слимак дороги ввився круто,

і ранку кіш, що в ньому птаха — сонця помах.

Задума — не задума, смуток і не смуток,

це на країні цій трагічна папілома.

Мов два дракони, сонце й місяць, зорі-галич,

і білі села, й білий жар, і білість куряв.

Шевченко йде — вогонь, людина, буря —

і дивиться в столітню далеч:

в вогні пробуджена

князівна.

Хай на очах землі печать — тьми чорна штольня!

І день не день, і ніч не ніч, і спів не віщий нам.

О земле, земле батьківська, клятьбо бездольна,

моя країно Благовіщення!

Твій усміх має спокій квіту,

бо суть тобі дана й відкрита:

цвісти й горіти, в пустку світу

з красою йти, щоб краще жити.

Щоб жити краще, ширше, вище!

О, більше світла! Більше сонця!

Ні, від життя ми не взяли ще

усього, що потрібне конче!

Хай тільки наших уст причастя,

вже пустка світу повна маю.

Це той насущний клаптик щастя,

що жадно в долі видираєм.

Твій усміх знає тишу квіту,

коли яснієш, сестро світла!

Від безміру глухого світу

оборони, моя розквітла!

Коли брат вечір — брат наш спільний —

дав нам сніп зір і сніп конвалій,

не гріх, а пісня богомільна

оте, що в серці тужно палить.

Сердець молебень відспівавши,

відходиш, мов коротка казка.

І так було й так буде завжди:

об’явлена кохання ласка.

Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світла

поторгані. Приїхали посли з золотоморя.

Квартет долонь — два спутані акорди. Мряки мітли.

В червоний ягід дощ в’їжджає білий кінь. Про зорі

мовлять посли, та їхня мова нам незрозуміла.

Колись давно співала неня про золотоморе,

підводне царство, де ночує сонце в білих віллах

у зливі світла. Їде віз — колеса сьомизорі.

Це від’їзд дня. Струна долоні грає. Тихне в стиску.

Червона молодість малини звільна попеліє.

Поволі входиш в сон, немов вертаєшся в колиску,

перина моху на постелі лісу. Тіні віял.

В устах зорі тростини флейти. Ніч квітчає чола,

законам пристрасті слухняні. Дуб святий. Мчить ланя.

Лежиш на хутрі ночі тепла й вірна. Мудре коло

життя довершено. За смерть сильніше лиш кохання.

Поїдемо удвоє по закляте руно.

З долоні вітру, що прощався з нами, грудка

погаслої зорі упала, мов дарунок.

Вперед! Сім миль кохання і остання — смутку.

В завії образів поезія і буря.

Дороги стрічка зв’язана у сонця вузол.

Клонюсь тобі, о пані кучерявих куряв,

що дзвониш диском літ, струнка епічна музо!

Два коні з снігу й піни й дно кохання темне,

моє життя взяла ти в пальці, мов балончик,

і аж на п’ятій милі спочиватимемо

на лопуховім листі молодого сонця.

Лілеї з молока і співу над проваллям,

де кубляться й булькочуть сонні трясовини.

Ось восьма миля смутку і уста, що палять

хмільніше від зорі й коротше від хвилини.

Ми — зводники дівчат, коханці перемовні,

ми, що любок міняли, мов квітчасті мушлі,

за тих, що нас поїли дурманом любовним,

за наших жертв молімось, нещасливі душі!

На дні слизький і мокрий місяць — шлюбний перстень,

і сонце тут холодне, мов загаслий камінь.

Танечниці підводні, наші давні сестри,

дельфінів обіймають мертвими руками.

О ти, що стелиш море зорями і мохом,

у небо не бери дівчат з цвітучих мушель,

зішли найбільшу ласку — забуття усього,

в коралі заміни топільниць білі душі!

Причалив човен сонця в пристань — у вікно на дубі —

і кинув на прощання сім червоних весел.

Стовпи струнких тополь підперли небо. Мовкнуть губи.

Прийшли посли від ночі. Чи поїдеш, юний тесле?

Де соковиті грона зір плекає брат твій — ідол —

у винницях на хмарах, у саду із плахт плавучих,

коли калина ввечорі засмаглюється блідо,

немов музики двері, відчинились світла кручі.

Підводиш очі — ягоди блакитні на безодні,

мов перший клинописець, списуєш закони ладу.

Палає срібний лій у каганцях зірок холодних,

і змії, мов свічки зелені, світять воском яду.

Твій кінь, мов чорне полум’я, мов вітер спійманий,

лиш гриви молоко спливає шиєю гнучкою,

гребе ногою, як веслом, й на зов шляхів далеких

ширяє ніздря. В нас серця, що вічно рвуться й двоять,

і жовті квіти людські — мізки в черепах, як в глеках.

Широкоплечі пні. Черва і червень.

З погаслих зір срібляве порохно

обсипує дубове листя. Дно

підземних рік. Тремтять рослинні первні.

Хмарин хустина на обличчі неба.

Співає сонно гімн гниття черва.

Заранній лук мов сонячна брова.

Проміння кусні — світло тонкостебле.

Зелена башта — дуб стрільчастоверхий,

підвівшися із ночі чорних нар,

виполює черву й гниття пожар

зливає свіжим соком — бог упертий.

Мов мідь живу, наснажує рослини

електрика зеленої землі,

але і ти — рослино горда, що

співаєш це, не знаючи пощо,

колись, мов пень, подолана від тлі,

покотишся землі на груди сині.

В’їжджає віз на третю греблю ночі. Хто нас, вітре, кличе?

Чи скоро вийде нам назустріч білий схід, мов олень з бору?

І ти для мене дивний, і я сам для себе таємничий.

Мій віз, мов птах, два крила куряви здіймає з вітром поруч.

Дай карти, пані квітня, карти дай і ворожи з долоні!

Я їду в радість дня, я їду в смуток ночі, чуєш, серце?

Ех, ти не чуєш, ні! Тож граймо в карти! Заколиш на лоні

бездонної весни! Сип вітер в сни і зорі сип, мов скельця!

Тож граймо в темні карти долі! Хай це, може, карти смерті.

Приходь, струнка княгине, дзвінко й розсуди мене і вітер!

Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.

Хвилину дай, хвилину дай! Дарма при зорях пальці гріти.

Мій дім за третьою зорею. В ньому жде мене кохана.

Заходить ніч увита з клоччя сну, що від проміння тонше,

зір цвяхами прибита до землі, де плещуть аж до рана

останні солов’ї, що миють крила у сходячім сонці.

В зорі рожевих пальцях карта смутку затремтить і в’яне.

Хвилину дай п’яніти! Впитись дай собою до нестями,

а карту смутку — карту злу в криницю вкинь, рожева пані,

і віз мій поведи горою понад всі зрадливі ями!

Долина третіх півнів. Ранній плюскіт щиглів у блакиті.

Роса на сивих квітах — поволока з золотого клею.

Із пелюсток долонь летять слова у молодість сповиті;

кохана, вітер, пані дзвінкова і дім, що за зорею.

Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,

і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п’янко.

Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.

До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

Набрезклі пуп’янки бубнявіють в клеїстій піні,

як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнуть,

і крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,

аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне.

Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,

у скорчах розкоші кущі, коріння, й пальці, й листя

насіння вибухає, й місяць коле землю рогом,

аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.

Коріння в черепах мерців сукате й соковите,

життя встромляє свердли ґудзуваті в кубла смерті,

і дуб прискакує до дуба — два боги сердиті,

ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.

Вирують кола світляні — невломні мотовила,

ось благовіщення світанку — й сонце ніч розмеле.

Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!

Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,

тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.

Мабуть, мій дім не тут. Мабуть, аж за зорею. Поки

я тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую.

Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води,

крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром.

Від’їду вже з долонями на лірі сонця сходу,

співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.

Біжать алеї звуків, саджених у гами.

Мов на акорд, упав поверх на поверх.

Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір

від берега по берег, тінь вінків дубових.

Мусує день, мов склянка золотого чаю,

прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.

Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,

хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

Церкви, цукерні, біржі — духові і тілу.

Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин

крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.

Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

Але за муром джаз і танці лампіонів,

балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,

і жовті груди велетенських стадіонів

зітхають глухо під бурхливою юрбою.

І стеляться до ніг дими — покірні птахи,

а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку

антен червоне павутиння розіп'явши,

мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.

Мистці рослин — тюльпани, дбаючи за форму,

припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,

а за законами нам невідомих формул

вирують дні й міста й вирують бормашини.

Дроти тремтять мов нерви.

Теплий білий листик,

зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.

Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток

над вирвами нудних мелодій бормашини.

Дубове листя, терези купців, цигани,

щоденний гамір і щоночі вічні зорі.

Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана

за кожний зайвий день. Жде ніч — суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин

не лишиться з турбот, що нам орали чола.

Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,

вузли димів, що в'яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,

чесноти квіття і на простиралі плями,

дні й ночі, хлопців соромливих солодійство,

і жарти шулерів, і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги

вирують на обличчях, мов павині пера,

а людська доля в дзьобику кривім папуги

колишеться шматком дешевого паперу:

кохання,

подорож,

розлука,

слава,

успіх —

за двадцять сотиків[86] купити можна щастя.

Сплітається і розплітається дня усміх,

папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.

Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.

Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,

вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.

Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.

І в цифри ловим струм натхнення, дивну чудність

найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,

хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

Тече весна, й бадьорі сажотруси,

мов щиглі, на дахах, імла зелена.

Дівчина, що кохає полісмена,

співа на площі, де їй серце вкрав,

а капельмейстер кучерявих авт

тримає в білих рукавичках кусень

сонця.

Тече весна, й балончики зелені,

немов букети перших мрій хлоп’ячих,

колишуться й виплигують із жмені

хлопчини, що за ними тихо плаче.

Бояться діти чорних сажотрусів,

за ґудзики тримаються завзято,

і день зелені тіні в серце трусить,

і клоняться йому кущі півоній

в червоних латах.

Не іскри пелехаті і не квіти

з рожевих пін, розхлюпаних ногою,

метелики, мов пил, спливають роєм

в калюжі сонця, де купають крила,

аж сажа золота усіх прикрила.

Від них, як від веселки іскор, світить

зелений кіш весни.

За десять сотиків рябий балончик,

мов юна мрія, смілий і яскравий,

втекти забаг із щиглями на сонце,

крилату мудрість вітру барвно славить.

Дівчèна з оберемком мокрих рож

співає, мов зозуля, тужно й палко,

й над каруселями летючих площ,

мов синє срібло, полісменська палка.

Ось бубон ранку — кругле сонце

до маршу будить вояків.

Лопочуть верблі по казармах,

весна тріпочеться, мов спів,

весна тріпочеться, мов птах,

у клітці сірих коридорів

і день накреслює свій шлях

на мапі неба. Гаснуть зорі,

мов очі втомлених коханок.

Ось кленів ряд в стобарвній зливі.

Весни пожежа підпалила ранок —

і знову день окрилений,

і знову день п’янливий.

Вітри на кленах грають,

мов на мідних трубах,

вітри — світанку сурмачі.

Дівчатам млосно, болісно і любо,

в обіймах мліють, ячучи.

Пробудяться, розкриють тьмяні очі,

почувши верблі, верблі вояків.

Це верблі весняні, це верблі у маршрут,

та серце схвилював цей спів,

нагадуючи верблі смерті.

Слова коханців юних і палких,

слова, мов гроші, пристрастю протерті,

німіють. Все ж таки

життя кипучого нікому не зв’язати!

І кидає весна слова команди,

прикази радісні й крилаті

нестримних перемог, осяяних оман.

Стоїть казарма чорним кубом,

дуднить під кроками майдан,

і ранок б’є у сонця бубон…

Де, заламавши руки сині,

рятунку кличе ніч намарне,

колишуться п’яниці й тіні

біля кульгавої ліхтарні.

Блакитним квітом похилившись,

ліхтарня, мов лілея, в’яне,

і світ недійсний, тільки миші

ведуть шевців на місяць п’яних.

В корчмі із зорями й дзвінками,

де лупії і сажотруси

співають гімни над склянками

і славлять ніч і чар спокуси.

Крива ядуха пані смутку,

схиляючись до касопорців[88]

обличчям зморщеним, мов губка,

фальшиві карти в пальцях корчить.

Оперши лікті у задумі,

нічного промислу любимці

пливуть на плахтах диму й шуму

під лопіт зір у скрипки скриньці.

В кублі химер, верзінь, наруги

під хлип свічок — тремтливих птахів —

ворожать лупіям папуги,

і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.

Знічев’я плачуть горлорізи

і сповідаються горілці,

і, мов павук, у горло лізе

забутий спів, подертий в кільця.

Знов сажотруси стягом гімну

життя похвалу залопочуть.

Хто це у кухоль знагла гримнув?

……………………………………

Чарки, мов птахи, відлітають

понад столами, попід стелю

лопочуть крилами скляними,

дзвінками грають понад синім

кущем димів, що корчму стелять.

Зів’яла вже зоря остання,

і місяць теж зів’яти мусив,

та в черепа розбитій мушлі

шумить і плеще аж до рання

хор лупіїв і сажотрусів.

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,

і тінь замазує панни, мов образи затерті.

У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись

об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,

дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком

прощається з сестрою, що у зореколі їй

не сяяти

вже більш.

Так ніч

блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.

Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,

колишеться шофер у сонній лімузині.

Крива ліхтарня — квітка зламана і попіл снігу,

і світло — лій зелений, з дзбанка ночі в сутінь литий,

круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху

заблукана і місяць — білий птах натхнення злого,

й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,

що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.

Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки

закриє очі сплющені, немов сестра остання.

Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі

і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.

Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,

колишеться шофер у сонній лімузині.

Примарні камениці і коші подвір’їв,

мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,

провалля ночі, що його ніхто не зміряв,

і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.

Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,

коротка, проста записка: «Ніхто не винен,

злочинця не шукати!» Йде у тихих лаптях,

мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

З розкритих проводів букетом синя пара,

із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.

З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,

примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,

і шепіт божевілля два серця колише

з-під дна свідомості. І ніч у вир шалений!

І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,

сідає миша місячна — цинічна й куца,

і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,

в неситих скорчах болю й насолоди в'ються.

Похилений над ними синій янгол газу

вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,

і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,

аж спаляться, немов останні краплі спирту.

Сліпуче-чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,

природи дно — дно таємниці й неба синє лоно;

лящить у вухах сон — зім’ята та подерта плахта,

і дзвонить в темряві співуче серце телефону.

Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,

з-поза свідомості запони дивиться прадавнє,

мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом

проломаний удвоє місяць на долівці в’яне.

І темне місячне ядро з твердої шкаралущі

вилускують долоні тиші, що усе загорнуть.

Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить,

лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.

Мов бура плахта, хмара круків

сідає на дахах бриластих,

і місяць, звівши сині руки,

немов пророк, став місто клясти.

За всі гріхи і всі провини,

за малість, зрадність і підлоту,

за злочини, що повне ними

кубло презирства і голоти.

Тоді розпутники і гарпагони[89]

покутних псалмів заспівали,

і калібани[90] били в дзвони,

й гетери, мов кобили, ржали.

Мерзенні, сороміцькі, мертві

люїзи з ліжок виходили,

й сарданапалів гордих жертви

червоні язики гострили.

Мов стріл дванадцять з неба пращі,

вітрів дванадцять шле додолу,

й Земля розкрила зворів пащі,

й розбите в кусні Сонця коло.

Гримить підземний лоскіт здаля,

вдаряє в мури буря дзвонів,

і місто котиться в провалля

під лопіт крил і мегафонів.

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,

в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

Бур'ян дахів, співуче зілля, міцний кущ — антени.

На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.

Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,

холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,

старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.

В радіостанції натхненний спікер накладає

на ночі грамофон холодний місяця кружок.

Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,

червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,

і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,

що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.

Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать

і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,

і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа

бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.

Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,

колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.

Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута

й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.

Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають, з-під площ, з-під трав.

Метрополю,

долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!

Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,

географи малюють зорі крейдою на неба мапі,

в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,

і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.

Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,

купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.

Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,

коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони

в густій і чорній мов смола воді, в страшних пивницях сто,

примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.

— О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?

Хто ж потребує слів твоїх?

Чи той, що важить хліб і сіль,

чи той, що відсотки рахує,

чи той, що у безсонну ніч

бунтарські зазиви друкує,

чи той, кого гарячка палить

і з голоду запеклий вже,

чи той, що чорні тюрми валить,

чи той, що тюрми береже?