На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Розділ восьмий Федя стає рабовласником

Кудряш проснувся від дотику чиєїсь руки. Розплющивши очі, він побачив капітана.

— Пора снідати, герцог.

— Я зараз, — хлопчик скочив з ліжка, дістав із речового мішка мило, зубну щітку, пасту, рушник і вибіг із каюти.

Був чудовий день. Сонце стояло високо, і в блакитному небі пливли ніжні пір’їсті хмарки. Попутний вітер напинав вітрила. Трохи схилившись на правий бік, каравела легко розсікала хвилі. Вони весело хлюпотіли за кормою. Над кораблем, ледве не черкнувшись об щоглу, швидко пронісся дивний птах. Добре видно було його довгі гострі крила, коротку товсту шию, гачкуватий на кінці дзьоб, характерно роздвоєний хвіст. Слідом за першим пролетів другий птах, третій…

“Птахи не залітають далеко у відкрите море, — подумав Федя. — Земля близько…”

Він не мав сумніву, що бачить цих птахів уперше в житті. Й водночас вони здавалися йому давно знайомими своїми характерними обрисами хвоста, схожого на латинську літеру V.

Птахи давно зникли за обрієм, і тільки тоді Федя згадав що про них пише в своїх щоденниках знаменитий англійський мореплавець Джеймс Кук. Він бачив цих птахів під час подорожі до Південного материка та навколо світу. Звуть птахів вилохвостами, або фрегатами. Дужі крила дозволяють їм залітати у відкрите море за сотні кілометрів. Отже, Федя допустився помилки. Певно, земля далеко. Але ж фрегати живуть лише на океанських узбережжях тропічного поясу. Виходить, каравела біля екватора?!

У Кудряша був чудовий настрій. Хлопчикові здавалося, що все йде якнайкраще. Ще б пак! Він на борту каравели! Майбутнє вимальовувалось в уяві райдужними барвами. Він на власні очі побачить далекі країни, повні чудес, з пишною яскравою рослинністю, гаями кокосових пальм, обплетених ліанами, країни, населені різноколірними папугами, райськими пташками, кумедними мавпочками, велетенськими метеликами, мініатюрними колібрі, завбільшки з бджолу… Він побачить світ, красу якого не в змозі описати жоден письменник чи художник…

“Тільки б “Улюбленець Нептуна” причалив до одного з цих чудесних куточків, — думав Федя. — Кінець кінцем це ж не атомохід “Ленин”, який може місяцями плавати, не заходячи в порти. Каравела повинна поповнювати запаси прісної води, продуктів, дров”.

Федя замріявся. Він на мить уявив себе великим мореплавцем, про якого вдячно відгукуються сучасники й нащадки, подвиги якого вивчають у школі, а на географічних картах всюди стоїть його ім’я, скрізь такі чарівні для вуха назви: мис Кудряша, Великий кораловий риф Кудряша, течія Федора Кудряша…

Замріявшись, Федя став розглядати корабельні снасті. Він чудово знав, що і в сучасному парусному флоті використовують силу вітру, є спортивні яхти, рибальські шхуни, баркаси і навіть великі вітрильні кораблі.

“Правда, ці багатощоглові велетні, — міркував Кудряш, — доживають свої дні. Їх, на жаль, ніде й ніхто нині більше не будує, та й користуються ними лише як учбовими суднами… Та хіба можна порівняти їх із справжніми вітрильними кораблями, хоча б, скажімо, з “Улюбленцем Нептуна”?! Ті жалюгідні посудини тільки заради сміху можна назвати вітрильними. Вони ганьблять парусний флот! До чого додумались: на щоглах і на бортах примудрились сигнальні ліхтарі замінити електролампочками… — обурювався Федя. — В командах тих так званих вітрильних суден є моряки (він сам читав про це), які бояться води, не вміють плавати! І не дивно: плавання на цих ночвах йде спокійно, точнісінько за розкладом. Ніяких тобі пригод! Можеш хоч п’ятнадцять разів навколо світу обійти, в усіх морях побувати й не зазнати жодної аварії… Не те на каравелі, де немає ехолотів, рацій, динамо-машин, парових лебідок… Тільки тут справжня школа для моряка! Тут за день навчишся того, про що на звичайному кораблі й за місяць, ба, навіть за рік не дізнаєшся!”

Гарячкові, розбурхані думки Феді зненацька охолодила згадка про те, що на каравелі він не рівноправний член екіпажу, а бранець, і невідомо, як складеться його доля в майбутньому. Кудряш спохмурнів. Він намагався відігнати геть невеселі міркування, гадаючи, що з часом все якось обійдеться. З насолодою вимовляв він про себе такі дорогі й милі його серцю назви частин корабля: крюйс-бом-брамсель, грот-трісель-шкот, фор-бом-брам-рей, крюйс-штас, клівер-шкот…

Яке щастя, що доля закинула його сюди!

Федя горів бажанням мерщій оглянути корабель й вирішив якомога швидше зробити фіззарядку. Скинувши сорочку й лишившись в одних трусах, він, як звичайно, почав із вправ, що розвивають грудну клітку.

Іспанські моряки здивовано спостерігали за незнайомими для них рухами хлопчика. Почулися стривожені вигуки:

— Він чародій!

— Це танець сатани! Він накликає нечисту силу!

— Хоче потопити нас!

Захопившись вправами, Федя не одразу помітив, яку тривогу це викликало на каравелі. Його зупинив боцман.

— Я… ми… Ну, хлопці просять вас не викликати нечистого… Якщо вже вам так хочеться, губіть одного Педро…

— Що? Що? — не зрозумів Федя, почувши цю дивну мову. — Якого нечистого? Кого губити? Я займаюся фіззарядкою.

Незнайоме слово “фіззарядка” не заспокоїло боцмана, а навпаки ще більше стривожило. Тільки тепер хлопчик звернув увагу на його сполотніле обличчя, на стурбованих матросів, що нерішуче з’юрмилися під кормовою надбудовою.

“Ну й забобонні ж вони! — подумав Кудряш. — Звичайної зарядки злякалися, за чародія мене прийняли. Треба їх якось заспокоїти…”

І Федя, посміхаючись, мовив:

— Невже я справді схожий на чарівника? Просто вирішив трохи розім’ятися… А чародіїв узагалі немає, про них тільки в казках розповідають.

— О, не кажіть, герцог! — замахав руками боцман. — Я сам бачив, як у Барселоні спалили відьму. Ця жінка перетворювала людей на котів та не яких-небудь, а чорних…

Федю вразило, що такий здоровило вірить у нечисту силу і, щоразу згадуючи про неї, тричі спльовує через ліве плече й хреститься. Це здалося хлопчикові таким смішним, що він дзвінко зареготав.

Ображений боцман відвернувся й пішов геть.

“Капітан на мене чекає, треба мерщій умитися”, — згадав Федя й кинувся розшукувати умивальник. Не знайшовши його, повернувся в каюту.

— Куди ви щезли? Я голодний, як акула! — вигукнув капітан.

— Хотів умитися, обійшов корабель, але…

— Хо-хо-хо! — зареготав капітан. — Що ви хочете від тієї свиноти — вони ж ніколи не вмиваються. Протер очі кулаком — ось і весь туалет. Даремно ви до них зверталися. Та нічого, зараз ми зарадимо лиху.

Дон Дієго двічі сплеснув у долоні, і на порозі з’явився худий із сумними очима хлопчик негр, років дванадцяти. З одежі на ньому була тільки біла натільна пов’язка. Вислухавши наказ капітана, негр приніс мокру ганчірку й мовчки простягнув її хазяїну. Той витер ганчіркою обличчя і передав Феді. Кудряш розгублено покрутив її в руках, але витерти лице не наважився.

— У нас так не вмиваються… — несміливо мовив він. — Та й, крім того, мені необхідно почистити зуби…

— Що ж вам для цього потрібно, герцог?

— Таз і глек води.

— Принеси, — наказав негрові капітан.

Дієго й хлопчик негр були вражені, побачивши, як Федя став чистити щіткою зуби. Це здалося капітанові таким кумедним, що він, схопившись за живіт, затрусився від сміху і плюхнувся в крісло. Навіть негр, незважаючи на свою нерішучість, став посміхатися.

Вгледівши блискучу пластмасову мильницю, Дієго схопив її до рук і заздрісно сказав:

— Перламутр… О, на таких речах я розуміюся! Дорого коштує цей рідкісний предмет…

— У нас в універмагах їх скільки завгодно, — вирвалось у Феді.

— А багато у вас цих самих… універмагів?

— Звичайно.

— Даруйте, герцог, універмаг по-вашому замок?

Федя хвилину подумав і мовчки кивнув головою.

— Уявляю, який багатий ваш батько, коли в нього стільки універмагів і всі вони забиті перламутром… До речі, як ви потрапили на узбережжя, де вас полонив Педро? — ніби мимохіть запитав капітан. — Як звуться володіння вашого батька?

— Я був на полюванні і заблукав, — з невинним виглядом відповів Кудряш. — А сам я з Променистеанії…

— Ага… — глибокодумно протяг Дієго, кліпаючи очима. — Як же, чував, чував…

Феді було смішно дивитися, як Дієго, очевидно, прагнучи приховати своє неуцтво, сприйняв його слова за чисту монету.

Власник “Улюбленця Нептуна” з цікавістю розглядав тюбик із зубною пастою, туалетне мило, зубну щітку. Все це викликало в нього неприхований подив.

Як тільки Федя умився, хлопчик негр приніс на срібному блюді козячий сир, варені боби, порізану шматочками солонину, хліб і мариновані сливи. Усе це він розіклав на столі навколо великого глека з вином. Дієго, кульгаючи, підійшов до однієї із скринь і підняв важке віко. Він дістав звідти два золоті карбовані кубки. По черзі плюнувши у кожен із них, капітан витер пилюку полою камзола.

Феді ніколи не доводилось бачити, щоб у такий спосіб мили посуд, і апетит у нього відразу зіпсувався. Не помічаючи Кудряшевого стану, Дієго наповнив вином кубки. Закачавши рукава камзола, хазяїн присунув до себе сир, залпом випив вино і став їсти. Власник каравели голосно плямкав, шматував руками м’ясо, пеленою сорочки витирав масні губи.

Випивши другий кубок, Дієго врешті помітив, що його гість нічого не їсть, і ображено спитав:

— Вашій високості не до смаку мій скромний сніданок?

Федя відчув себе не зовсім зручно й, повагавшись хвилинку, відповів:

— У нас кожен їсть із свого посуду…

По цих словах Кудряш дістав із рюкзака фарфорову чашку, складану похідну виделку з ложкою і почав снідати.

Побачивши, як спритно хлопчик бере їжу виделкою, капітан був страшенно здивований. Він не втаїв цього від Феді.

— Я об’їздив усю Європу, — вигукнув Дієго, — бував у Франції, Англії, відвідав Фландрію, плавав на гондолах по каналах Венеції, але ніде не бачив, щоб найбільш високопоставлені особи, навіть його величність король Іспанії, їли з таких маленьких вил!

Як тільки Федя поклав виделку на стіл, Дієго схопив її і спробував настромити боби. Та всі його зусилля були марні. Боби не хотіли настромлюватись і розкочувались по столу. Лаючись, Дієго облишив боби і став настромлювати шматки солонини. Це, здавалося б, просте заняття так зморило його, що на чолі виступив піт. Кудряш мимоволі розсміявся, спостерігаючи, з якими труднощами капітан опановує мистецтво користування виделкою.

Після кількох невдалих спроб капітану пощастило нарешті настромити шмат солонини. Він уже, було, роззявив рота, але м’ясо зірвалося з виделки і впало на підлогу. Дієго з обуренням кинув виделку, нагнувшись, підняв м’ясо і, не витираючи його, поклав до рота. Розжовуючи солонину, капітан бурмотів щось про придворних франтів, які понавигадували різних хитромудрих штучок, що ними й поїсти як слід не можна.

Протягом сніданку хлопчик негр весь час стояв у кутку і спідлоба голодними очима стежив за кожним шматком, що його капітан клав до рота. Федя помітив це й покликав негра до столу. Але той навіть не ворухнувся, тільки злякано блимнув на капітана.

— Що ви, герцог! — замахав руками Дієго, розжовуючи сир. — Ви, либонь, забули, хто він. Це ж слуга, йому не місце за панським столом.

Феді стало жаль чорного хлопця, та він нічого зробити не міг.

Сніданок наближався до кінця, і Федя попрохав у негра чаю, оскільки не знав, де знаходиться камбуз. Капітан і негр, не розуміючи, знизали плечима. Кудряш повторив своє прохання.

— Чорношкірий у мене слугує недавно, — сказав Дієго, — і погано розуміється на сортах вин.

“Мабуть, я ще недостатньо знаю іспанську мову, — засмутився Федя, — коли не вмію пояснити, що хочу чаю, а не вина”.

Кудряш не здогадувався, що не тільки малий слуга, але й капітан, не могли знати, що таке чай. І не дивно. Лише в першій половині XVII століття голландські купці, відвідавши острів Яву, привезли його звідти в Європу…

— Дякую, вина я не хочу, краще вип’ю води, — сказав Федя і простяг негрові голубу з білими горошинами фарфорову чашку.

За хвилину хлопчик повернувся, але передати Кудряшеві чашку не встиг. Несподівано корабель гойднуло, і негр, не втримавшись на ногах, упав. Голуба чашка брязнула об підлогу і розлетілася на скалки. Капітан зіскочив з місця з перекошеним від гніву лицем.

— Іржавий якір тобі в бік, мерзенний рабе! — заревів він, схопивши за плече на смерть переляканого негра. — Чи знаєш ти, що ця чашка коштує дюжину таких ось чорношкірих? Та що там дюжину?! Сотню! Адже це фарфор! — І капітан з такою силою штовхнув хлопчика, що той відлетів у протилежний куток каюти.

“Негідник! — спалахнув Федя. — Хто йому дав право бити хлопчика?.. І завіщо? За чашку!”

Забувши, що він бранець і що перед ним грізний капітан — повновладний господар на кораблі, піонер, стиснувши кулаки, кинувся на Дієго.

З несподіванки капітан розгубився. Він не міг подумати, що Федю обурило його ставлення до негра. Капітан не мав сумніву в тому, що гнів юного герцога викликаний втратою такої надзвичайно коштовної речі, як фарфорова чашка.

Відступивши від гнівного хлопчика, він, вибачаючись, сказав:

— Жалкую, що не зможу відшкодувати вам збитку, якого завдав цей чорношкірий. Фарфору в мене немає… Хитрі китайці досі не відкривають таємниці, а в Європі ніхто не вміє його виготовляти. Навіть Гуго, що вивчав книги всіх арабських академій у Кордові, як не намагається, рецепту відшукати не може… О, коли б він тільки його знайшов! Адже фарфор розцінюється на вагу золота. Я був би найбагатшою людиною в світі! — І у Дієго пожадливо блиснули очі. — Любий герцог! Будь ласка, зводьте рахунки з негром самі, як вам забажається. Віднині він ваш раб!

Кудряш не повірив власним вухам. Як? У нього тепер свій раб? Про торгівлю рабами Федя читав тільки в книгах та в підручниках з історії. І, правду кажучи, ніколи серйозно про це не думав. А зараз йому у власність віддають хлопчика, який відрізняється від нього, Феді, тільки кольором шкіри!.. Як же так, що він, піонер, стане рабовласником?! Ні, нізащо! Йому не потрібні раби…

Кудряш глянув на заплаканого змарнілого хлопчину з гострими лопатками, з рубцями від частих побоїв, з очима, що з недитячим смутком дивилися на світ, і серце його боляче стислось. Він вирішив хоч трохи полегшити долю нещасного і вимовив:

— Гаразд, я згоден.

Дієго вдоволено потер руки. Радий, що все скінчилося так удало, він залпом випив ще два кубки вина й, вклавшись на скрині, незабаром захропів.