На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

З роздоріжжя на битий шлях

Ця загадкова історія почалася значно раніше, але набула нового розвитку з літа 1988 року. Стимульовано її було дуже промовистою, як на ті часи, подією. 5 серпня, в день народження Бориса Антоненка-Давидовича, збиралися біля його могили, що на Лісовому цвинтарі, всі, кому був дорогий цей письменник, хто шанував його творчість і схилявся перед його мужністю й громадянською незламністю. Людей зібралося чимало, та не встигли й квіти покласти, як з подивом та обуренням застерегли — наш гурт оточено десь п’ятьма десятками натренованих молодиків з однаково сірими обличчями… В нас цілився об’єктив відеокамери, старший віком, середнього зросту чоловік у темній куртці з рацією через плече приймав команди…

Я вибухнув щирим гнівом: «Чого вам треба?!» Та моє обурення було як «глас вопіющого в пустелі», бо охоронці єдиної й неділимої радянської імперії добре тямили, що їм тут потрібно. Бо відколи запанувала диктатура пролетаріату, а точніш, більшовицької партії, сіре видиме й невидиме військо розпочало непримиренну війну з усіма, хто хотів самобутності України, її національного розквіту. До таких належав і покійний письменник, який разом зі своїми яскраво обдарованими колегами невтомно дбав за становлення нової української літератури, з-під пера якого одна за одною виходили книжки прози, що стали масово впливати на пробудження національної свідомості, надто повість «Смерть», яка виносила смертний вирок всій комуністичній системі. Тому «смертоносний» Антоненко-Давидович потрапив туди, куди й мільйони таких «розумних», як він. Неволя забрала в нього понад два десятиліття. Він «опинився в таких обставинах, — як сам про це свідчить, — коли про літературу годі було й думати». До Києва повернувся 1957 року. І що б же шануватися, бути вдячним радянській владі, що простила йому, так він за старе — знову давай баламутити людей новими своїми книжками, статтями, виступами на всіляких зборищах. Мало цього, — дома лекторій улаштував, молодь радянську калічити почав своїми згадками про пережите, надто про свою власну участь у збройній боротьбі за Українську Народну Республіку. Гадалося, що з українським націоналізмом уже назавжди покінчено. Так через оцього петлюрівця і таких, як він, знову ціле покоління так званих шістдесятників народилося. Ось він, цей «виводок» Антоненка-Давидовича, сьогодні й сходиться до могили свого духовного батька. Он у суворій задумі стоять Вячеслав Чорновіл з дружиною Атеною Пашко, Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, Михайлина Коцюбинська, Лариса Скорик, Люба Хейна… О, як їх багато згромадилося перед дубовим різьбленим хрестом! Ні десятиліття сибірських концтаборів, ні переслідування кагебістів, ніщо їм не заткнуло рота…

Ще, чого доброго, й зараз почнуть мітингувати й виголошувати таке, що й мертві з могил позводяться та слухатимуть… А це вже ой як небезпечно!..

Певне, душа духовного батька вберегла дорогих йому дітей та друзів, — кривавої сутички не сталося. Вдалося лиш помолитися, а поминки продовжили на приватній квартирі. Після щойно пережитого на цвинтарі замість пригніченості, страху — піднесення і радість непокори. Чулися теплі спогади про Бориса Дмитровича, читалися уривки з його творів… Ми з Яриною повідомили, як ведеться підготовка до 90-річчя батька, що випадає на наступний рік, які невідомі його твори, котрі, на щастя, збереглися в добрих людей[1] і частково в нас, збиралися видати. Логічно згадалися і обшуки, що чинили працівники КДБ на квартирі письменника, — конфісковано тоді багато творів нових, серед яких особливо цінними були спогади… Як їх тепер вирятувати?..

Одразу після наруги над пам’яттю одного з фундаторів сучасної української прози я пишу заяву до Президії СПУ з вимогою вжити рішучих заходів, щоб покарати винних правоохоронців за блюзнірські дії. Досі поступлива та обережна Спілка велася тепер відважніше. Було ухвалено надіслати відповідні запити у високі інстанції. На цьому ж засіданні секретаріату СПУ, що відбулося 30 серпня 1988 року, мовилося про підготовку до ювілею письменника, про видання його невідомих, а точніш — заборонених, арештованих при обшуках творів. Вирішено було «звернутися до Генерального прокурора СРСР з клопотанням про надання можливості Комісії по літературній спадщині Б. Антоненка-Давидовича ознайомитися з вилученими під час обшуків матеріалами й творами письменника».

Таке клопотання на ім’я Генпрокурора товариша А. Я. Сухарєва одразу й пішло, але реакції ніякої — «глас вопіющого»… На щастя, за рік демократичні процеси поглибилися, «Радянський письменник» видав книжку Бориса Антоненка-Давидовича, куди увійшли опальні «Смерть», «Сибірські новели», «Завищені оцінки». І на цвинтарі тепер вшанування відбулося величаво, сонячно, було багато людей, квітів — і жодного «сірого» обличчя… Та неспокій за арештовані твори не полишав. Боротьба тривала.

Я був відповідальним секретарем ювілейної комісії, в мене збереглися копії документів, які надсилалися. Тому не важко мені документально відтворити події, що розвивалися за гострим карколомним сюжетом… Тож читач нехай дарує розлоге цитування: суха мова документів найпереконливіша. 18 серпня 1989 року пішов лист на ім’я голови Комітету державної безпеки Української PCP товариша Голушка М. М. Цитую:

«4 серпня ц. р. в Літературному музеї України на вечорі, присвяченому 90-річчю від дня народження Б. Д. Антоненка-Давидовича, коли присутні довідалися, що органами держбезпеки й досі не повернуто багато праць письменника, які вкрай необхідні для підготовки запланованого повного видання його творів, була створена Громадська комісія для врятування літературної спадщини Б. Д. Антоненка-Давидовича… Під час обшуку (протокол від 23 квітня 1977року), що чинився на квартирі письменника без ордера прокуратури, вилучено 59 (п’ятдесят дев’ять) літературних матеріалів та речей письменника. У другому протоколі обшуку від 21 травня 1979року, який теж зберігся в особистому архіві Б. Д. Антоненка-Давидовича, вилучення зафіксовані в 11 (одинадцяти) позиціях. В позиції 1 (першій) написано, що забрано «машинописний текст на 16 аркушах білого паперу розміром 21 х 29,8 см. під заголовком «Післяслово». Текст починається на першій сторінці зі слів: «Ось і закінчив я нарешті свою кількарічну працю…», закінчується на останній сторінці словами: «…зробив, що міг». Б. Д. Антоненко-Давидович особливо непокоївся цим вилученням, адже йдеться про «Післяслово» до великих спогадів письменника, які того ж 21 травня одночасно були вилучені органами на квартирі в Огульчанського Юрія Антоновича, якому Борис Дмитрович довіряв і давав свої твори на зберігання. З приводу цього також є протокол обшуку, де вилучення зафіксовані в 42 (сорока двох) позиціях. Значна частина тут — твори Б. Д. Антоненка-Давидовича, а саме «Сибірські новели», «Тюремні вірші», які, до речі, вже опубліковані в українських радянських журналах. Але чи всі? Скільки ще зберігається в сейфах КДБ? Надто зацікавлює 34 (тридцять четверта) позиція вилученого в протоколі: «Папка для паперів синього кольору, в якій знаходиться машинописний текст, що починається словами: «СВУ. Від того часу…» на першому аркуші та закінчується словами: «…тривало це горопашне…» на останньому. Текст виконано на 306 аркушах білого паперу». За свідченням Ю. А. Огульчанського — це спогади Бориса Антоненка-Давидовича[2].

Зрозуміло, громадськість занепокоєна не тільки долею всіх вилучень у Б.Д. Антоненка-Давидовича, а й долею його матеріалів, забраних КДБу літературних та громадських діячів, котрі були в дружніх взаєминах із Борисом Дмитровичем і мали або його листи, твори тощо, або матеріали про нього. Йдеться передовсім про обшуки у згадуваного вже Ю. А. Огульчанського, в Н. В. Суровцевої, Василя Стуса, Пашко, Вячеслава Чорновола… Цей список, на жаль, можна продовжувати, та в цьому немає потреби, оскільки працівникам КДБ добре відомо, коли, в кого і які матеріали вилучали при обшуках.

Шановний Миколо Михайловичу! Просимо Вас особисто вникнути в наше прохання і повернути спадкоємцям усі матеріали та особисті речі Б.Д. Антоненка-Давидовича, вилучені в нього та інших осіб під час обшуків.

Уразі потреби Громадська комісія готова зустрітися з Вами й поговорити по суті порушеної справи».

Така зустріч Громадської комісії, яку очолював активний український діяч-робітник Олекса Миколишин, відбулася невдовзі у приймальні КДБ. Серед присутніх від комісії — Леонід Бойко, літературознавець і давній дослідник творчості Б. Антоненка-Давидовича, добре відомий органам інженер Юрій Огульчанський; був також і я. Тож зібралися люди, які добре знали ціну і постаті Бориса Дмитровича, і його творчому доробку. Зрозуміло, побачивши перед собою самого голову КДБ УРСР товариша Голушка, сподівалися на втішний результат нашої зустрічі. Та які ж ми були приголомшені, коли почули найстрашніше — серед вилучених у Антоненка-Давидовича матеріалів спогадів нема… їх знищено. Як?! Чому?! Найточнішу відповідь одержала спадкоємниця архіву письменника молодша донька Ярина[3], яку було на зустріч у КДБ запрошено 22 вересня 1989 року. Їй було показано акт про знищення. Ось виписка рукою Ярини:

«Комиссия пришла к выводу, что с учетом того, что уголовное дело в отношении Антоненко-Давидовича Б. Д. не возбуждалось, то после его смерти 9. 05. 84 г. все указанные документы, как не подлежащие распространению по существующему законодательству, не являющиеся подлинниками, исполненными автором, и не имеющие какой-либо материальной и исторической ценности, подлежат уничтожению… 360 страниц… 19 июня 1984 г.».

Ярина хотіла записати прізвища членів «геростратової» комісії, але це їй було заборонено. Відкупилися тим, що спадкоємниці повернули шість вилучених у батька речей. Це були старі видання книжок, зокрема М. Грушевського, В. Винниченка, та альманах без обкладинки, що починався раніше забороненим віршем Олександра Олеся. Виходило, що решту з тих 59 плюс 11 вилучень було знищено.

До КДБ УРСР (копія до Верховної Ради СРСР) знову пішов лист, але тепер змісту рішучого й непримиренного:

«Члени Громадської комісії для врятування літературної спадщини Б.Д. Антоненка-Давидовича звернулися за консультацією до чекістів, які багато років пропрацювали в органах держбезпеки, і переконалися в тому, що їх беІсоромно й ганебно обдурили. В КДБ ніщо не знищується, а тим більше такі матеріали. Адже в цій установі, як ніде, добре знають КПК УРСР, згідно з яким усе, вилучене в громадян і не використане слідством або судом, негайно повинно бути повернене. Проти Ю. А. Огульчанського і Б.Д. Антоненка-Давидовича не тільки не порушувалася кримінальна справа, ай не велося слідство.

Ми рішуче вимагаємо негайно розглянути цю ганебну, як на часи перебудови, справу і повернути рукопис спогадів Б. Д. Антоненка-Давидовича українській культурі. Якщо він насправді ліквідований, чому ми не віримо, то вимагаємо видати нам копію акта про знищення, щоб встановити поіменно, хто санкціонував та виконував цю протизаконну акцію. Ми будемо порушувати проти них кримінальну справу. Знищувачі духовних цінностей нашого народу повинні бути покарані. Наші підписи прикладаємо. Всього підписів на семи сторінках -195».

Цей лист, з якого наводжу цитату, було організовано 13 жовтня 1989 р. на ювілейному вечорі Бориса Антоненка-Давидовича. Але й тепер — «глас вопіющого»… Доблесні чекісти трималися героїчно, і їхня фортеця сваволі не піддалася натиску навіть великої громади. Зате мури компартійної системи, яку вони денно і нощно боронили, невідворотно розвалювалися під потужним натиском прозрілих мільйонів. Пробуджувалася національна свідомість народів, які заселяли «необ’ятні» простори СРСР. Утворювалися масові національні фронти, що ставили собі за мету здобуття національної державної самостійності. Україна теж вибухнула Народним Рухом, що повів за собою великий народ, кращі сини і дочки якого впродовж багатьох століть боролися за свободу й українську державність. Може, тому після путчу високопоставлених кремлівських п’яниць, що прискорив розвал СРСР, українці про свою волю до державної незалежності заявили найпотужнішим, порівняно з іншими радянськими республіками, масовим референдумом. Упали криваві знамена, а на їхньому місці замайоріли життєствердні жовто-блакитні прапори, такі ненависні для московського імперіалізму та його прислужників. Замість старих з’являлися повсюдно на установах і нові вивіски, де красувався теж ненависний ворогам нашим тризуб. Помінялася вивіска і на сірому будинку по вулиці Володимирській, тепер тут значилось: «Служба безпеки України». Але чи змінилися люди, колишні працівники КДБ, які після певних скорочень лишилися працювати в СБУ? Що ж, час покаже…

Останню спробу здійснено було в червні 1994 року на вечорі пам’яті Бориса Антоненка-Давидовича, що відбувався у Будинку літераторів як один із заходів до 95-річчя письменника. За підписами багатьох учасників вечора знову пішло колективне звернення, але тепер до СБУ, що особливо обнадіювало, — може, хоч тепер твори-в’язні побачать волю… Та знову даремні сподівання, бо у відповіді значилося, що «вилучені під час обшуку твори були знищені після закінчення терміну їх зберігання».

Отже, нема, хоч і не могла не здивувати розбіжність у мотивації, адже у попередньому акті КДБ значилося, що твори знищено, як «не имеющие какой-либо материальной и исторической ценности». Така плутанина, зрозуміло, насторожувала і ще більше засмучувала. До того ж біль втрати підсилювався тим, що вже були опубліковані спогади Антоненка-Давидовича про судилище над міфічною Спілкою визволення України, про літературну й політичну ситуацію на початку 30-х років. Читачі, які знали творчість одного з яскравих представників розстріляного відродження, тепер були вражені по-особливому. Це було не просто чітке, глибоке, в міру деталізоване свідчення про трагічні явища минулого, а й аналітичне дослідження письменника, науковця, політика, громадянина, який до старості зберіг ясну молоду пам’ять, який про все і про всіх мав свою точку зору і не боявся її переконливо обґрунтовувати, наражаючи себе вже не тільки на небезпеку від диктаторської комуністичної влади, а й на осуд своїх-таки «рідних» патріотів. Тут уповні проявлялася вдача нездоланого козака і шукача правди, який свою віднайдену істину захищатиме перед цілим світом, користуючись по-молодечому задерикуватим кличем: «Налітайте, воріженьки, сам вас накликаю!» Тож усвідомлення того, що спогади Антоненка-Давидовича про революційні події в Україні 1917–1920 років, про боротьбу за Українську Народну Республіку, в армії якої Борис Давидів відважно воював, додавало ще глибшої печалі, - невже ці неоціненні свідчення, це національне надбання навіки втрачено? В таке не хотілося вірити нікому. Може ж таки, десь воно збереглося… Адже знайшовся український патріот, інженер, невтомний збирач рукописів відомих письменників Юрій П’ядик, який свого часу зумів у самого Бориса Дмитровича випросити копії нині опублікованих спогадів, і ось вони щасливо дійшли до людей… А хіба подібного не могло статися зі спогадами, які знищило КДБ? Але на це питання втішної, обнадійливої відповіді Не могло бути, бо Борис Дмитрович своїх найближчих друзів попередив, що задля конспірації спогади він друкував лише в одному примірнику. Не робив також ніяких чорнових заготовок. Тож на диво сподіватися було годі.

А все ж диво сталося! Не пригадую вже точно коли, певне, це було під кінець цього ж 1994 року, до мене на нову квартиру подзвонила Ярина, і я зрозумів, що сталося щось надзвичайне, бо ми з нею після розлуки спілкувалися лиш у виняткових випадках. Справді, молодша донька Антоненка-Давидовича повідомила, що до неї на роботу (працювала вона тоді директором видавництва імені Олени Теліги) заходив загадковий чоловік, що назвав себе посередником від хлопців, які мають твори її батька. І показав машинопис з правками рукою Антоненка-Давидовича. Далі похвалився, що вони мають «Сибірські новели», «Тюремні вірші», ну й багато інших творів в рукописах та машинописах. Зрозуміло, за ці твори вони хочуть певну плату… Ярина одразу ж поцікавилася в «посередника», чи його «хлопці» не мають батькових спогадів. Відповідь була невиразною. Тоді Ярина сказала, що названі ним твори вже друковані, тому вони її мало цікавлять,_#хоча на все те треба було б глянути. А от якщо «хлопці» мають батькові спогади, ось тоді й будемо говорити…

Вислухавши загадкову новину, я одразу засумнівався, бо як може зберегтися те, що знищено. Тут можлива підробка, фальсифікація. Тож настійно попрохав: коли посередник об’явиться з батьковими спогадами, я хотів би на них глянути. Ярина зі мною погодилася й пообіцяла, що про все мені одразу повідомить. І ось нотатка в моєму щоденнику від 10 лютого 1995 року:

Від «хлопців» звернувся посередник до Ярини, показав «Післяслово» батькових спогадів, зажадавши за всі спогади три тисячі доларів. Ярина звернулася до мене за порадою: «Що робити?» — «Якщо вони мають повністю спогади, тоді варто поторгуватися…» — відповів їй і попрохав, щоб цю загадкову справу доручила мені. Вона дала згоду.

9 березня 1995 року. Щойно мені зателефонувала загадкова особа. Чоловічий голос, правильна українська мова, ледь помітні нюанси. Я їх уже давно чув, уже вони мені знайомі, ці нюанси у мові, оця тепер так мало вживана клична форма звертання, оця натренована чемність…

— Борисе Олексійовичу, я за порадою Ярини Борисівни…

Справді, це він — «посередник»… І хвилююсь, і тішуся…

— Я відносно спогадів. Ярина Борисівна поставила умову, щоб тільки до вас звертатися.

— Гаразд. Але ви маєте спогади повністю? Від початку до кінця?

— Так…

— Найголовніше, я мушу переконатися у справжності спогадів…

— Розумію… Треба зустрітись.

Домовилися зустрітися о 16 годині наступного вівторка в Ярининому офісі у видавництві імені Олени Теліги.

11 березня 1995 року. Зустрічався з Юрком Огульчанським. Побачилися у Володимирському соборі. Зустріч із цим тестевим приятелем мені була вкрай потрібна. Адже саме в нього було вилучено спогади. Правда, лиш продовження. Початок, — про що раніше Огульчанський мені розповідав, — вдалося передати приятелеві, який відвіз «крамольний доробок небезпечного антирадянщика» в рідне село до матері. Разом і закопали у сараї дбайливо загорнуту у целофан течку. Матір син попередив, щоб про схованку ніде не проговорилась, бо тоді його, сина, чекатимуть тяжкі прикрощі або й ув’язнення. Минули роки. Померла мати. Прийшли кращі часи. Юрій Огульчанський нагадав приятелеві про заховані спогади. На жаль, течки на тому місці, де її було закопано, не виявилося. Мати її або переховала, а скоріше всього, зі страху за сина, комуніста й начальника, просто спалила, бо де тільки син той пакунок зі спогадами не шукав, але його нема.

Із собору ми з Огульчанським пішли в Ботанічний сад. Розповідаючи про зустріч Ярини із «зв 'язковим від хлопців», який показував машинописи й рукописи батькових творів, пропонуючи їх викупити, про дзвінок до мене, про те, як я запитав, чи всі є спогади — від гіочатку до кінця, і про те, як мені було дано ствердну відповідь, — я пильно придивлявся до виразу обличчя Ю. О. Його подив був щирим: «Звідки в них початок?» Потім розмірковував, — а може, землячок із переляку одразу й відніс спогади в КДБ? Може, кадебісти знали, кому Ю. О. віддав спогади на сховок іпритисли керівного товариша?.. А може, побували і в рідному селі й «розкололи» його матір… Одне слово, багато було «може»…

Сьогодні увечері Ю. О. поїхав розшукати свого приятеля й розпитати про загадкову його поведінку. А я тим часом дістав із валізи, де зберігається архів Б. А.-Д., копії протоколів обшуків, мав копію протоколу обшуку і в Ю. О., і вже вкотре заходився ці документи вивчати, зосередившись на записах, що стосувалися вилучених спогадів… І знову поставали нові загадки…

15 березня 1995 року. Зустрічі вчора у видавництві Олени Теліги не відбулося: загадкова особа не з’явилася. Невже щось насторожило чи якась інша причина?

Минали місяці за місяцями, і я терпляче чекав: коли спогади насправді є, то теперішні їхні власники таки обізвуться. Але друзі Бориса Дмитровича й далі турбували СБУ, вимагаючи повернути спогади. І ось моя нотатка у щоденнику від 1 квітня 1996 року.

У п’ятницю 29 березня 1996 року побував у СБУ. Запросив для розмови Кулаківський Петро Карпович. З ним був (а зустріч відбувалася у кімнаті приймального корпусу) Гончар Андрій Максимович. Обидва полковники, і, як я зрозумів, обидва працівники архівного відділу своєї установи. Привід запросин: Володимир Сіренко — поет із Дніпропетровщини, який по-синівськи любив Бориса Дмитровича, — звернувся в СБУ із клопотанням про повернення спогадів Б. А.-Д. Полковники в один голос мені пояснювали, що спогадів у них нема. Я визначаю собі лінію поведінки. Спершу підкреслив, що і Сіренко, й інші люди клопочуться про спогади з власної ініціативи, мого впливу тут нема. І зупинити прагнення шанувальників А.-Д. немає змоги, поки питання зі спогадами не вирішиться позитивно. Бо відтоді, як 89-го року на клопотання громадськості було офіційно в КДБ повідомлено, що спогади знищено, — відтоді люди й не повірили: ні в Спілці письменників, ні серед «виводка» А.-Д. І на це були підстави. В мене щодо цієї ситуації теж є своя думка. Тепер я ще більше зрозумів значущість документального доробку Б. А.-Д. Після публікацій спогадів про СВУ та літературно-політичну ситуацію початку 30-х років я збагнув, що свідчення про революційні події в Україні 1917–1920 років — то надбання народу. То великий духовний та історичний скарб. Тому по-новому осмислюю й акт про знищення цих спогадів. Там було сказано, що вони не мають ніякої матеріальної та історичної цінності, тому «подлежат уничтожению». Постає питання: хто, на якій підставі давав таку хибну оцінку? Хто підписував цей акт? Тому прошу дати спадкоємниці ксерокопію акта. Справу зі спогадами треба вивчити, і, може, хай би цим зайнялася прокуратура.

Полковники обидва в один голос почали переконувати, що не тільки спогадів нема, але також вже нема і акта, бо йому вийшов термін давності. «Тепер тим більше у мене підозра, що ви кажете неправду. Так не буває у вашій установі. Архівні матеріали зберігаються. Акти, гадаю, до них належать».

Знову доводили, що нема. Тоді я заявив: «Умене є підстави твердити, що спогади не знищено. Я маю свіжі, переконливі докази… І для того, щоб справі не надавати гучного розголосу, бо ви знаєте, на якому політичному та державному рівні зараз «виводок» А.-Д., я хотів би залагодити справу дипломатично. Тому прошу вас, якщо ви патріоти України, допоможіть знайти спогади…»

Зізнатися, тепер я сподівався на допомогу. Та знову марно, знову «глас вопіющого»… А все ж довгожданий день настав!

З грудня 1997 року. Днями знову об'явився «посередник». Зателефонував. Сьогодні йду на побачення, щоб глянути, визначити, — що то за спогади…

Місце зустрічі — зупинка трамвая «Вулиця Сирецька». Їхати від Контрактової площі трамваями 11, 12, 19. Він буде у шкіряному коричневому пальті з коричневим кульком, на якому червоні літери. Час зустрічі 11.00.

За п 'ять хвилин перша. Щойно зайшов у хату. Як ніколи щасливий! Я тримав у руках, переглянув драматичної та загадкової долі спогади Б. А.-Д. про його участь у національно-визвольних змаганнях. Машинопис, перший примірник з правками рукою автора. Правда, немає початку. Починаються із 26 сторінки. Кінчаються 233 ст. Завершуються «Післясловом» Б. Д. і латинською фразою: «Зробив, що міг». Так зазначено і в протоколі обшуку.

«Посередник», назвавши себе, поставив умови… Ті, кого він представляє, за спогади хочуть три тисячі доларів. Я збив ціну до двох тисяч, оскільки спогади без початку. (Невдовзі, попрохавши у «посередника» ще однієї зустрічі для експертизи, куди я запросив Юрія Огульчанського, ціну вдалося збити до однієї тисячі доларів).

Загальний портрет «посередника». Років під п 'ятдесят. З вигляду простий. Росту середнього. Кругловидий, щоки одутлі. Обличчя характерного бурякового кольору, як то буває в людей з високим тиском або через зловживання алкоголем. Видався мені добрим. Порозумітися з ним було легко.

12 березня 1998 року. Сталося! Багаторічні пошуки спогадів «На шляхах і роздоріжжях» Бориса Антоненка-Давидовича закінчилися!

Тут би й поставити вдячну крапку. Бо справді,- хто тоді кращий: крадії, які зберегли неоціненний твір письменника, чи українська мати, яка задля ситого існування сина, може, й спалила його? І я, ідучи на цю завершальну зустріч, готувався висловити вдячність «посереднику» та щиро потиснути руку. Але саме на цій зустрічі сталося таке, що змусило взятися за гостре публіцистичне перо й загукати так, щоб тепер це не було «гласом вопіющого», а мене почуло якнайбільше небайдужих людей. Тож все відтворю у розвитку, як і занотовано в щоденнику:

На трамваїN2 19 я знову приїхав на зупинку «Вул. Сирецька», де о 16.00 мене мав чекати «посередник». Привіталися за руки. В нас уже склалися приязні взаємини. Принаймні, мені так тоді здалося. «Посередник» одразу поцікавився, чому я один, адже телефоном він мною попереджений, що на зустріч прийду з Огульчанським. Я відповів правдиво, що в нього через важливий громадський захід на 16 годину не склалося. «Ну, тоді ходімте…» Досі ми зустрічалися в ближніх кав’ярнях. І тепер повів через дорогу, але не в кав’ярню-«акваріум» «Пінгвін», де відбулася найперша зустріч, а повертає у вуличку. Мене це стривожило. Запитую, куди ми йдемо. «Та у мене там машина». Я гадав, що легкова. Але через сотню метрів «посередник» завертає до середнього розміру фургона, схоже, іномарка. Я найперше зосередив увагу на номерах. Прочитати встиг, та через хвилювання не запам'ятав. Запрошує до високої кабіни. Стривожився я знову, — зараз кудись завезе й… Може, це своєрідний спосіб грабунку, адже він попереджений, що я буду з грошима. В кабіні поряд із водійським кріслом, де вже вмостився «посередник», ширше сидіння на дві особи. Я насторожений, хоч і не боюся. Запитую: «То ми кудись їдемо?..» — «Ні, тут…» Нагнувся за спинку крісла, де я сидів, витяг приплюснутий кульок і подає мені. Розгортаю, — а там у просторому нутрі насипом збилися сторінки, беззахисні й зневажені, а краї верхніх аркушів геть обштрьопані та порвані… Коли я побачив, як неохайно, без поваги зберігається машинопис праці дорогого мені письменника, невдоволено прохопилося: «Нащо ж ви так?.. Хіба не можна було обгорнути хоча б у газету…» — «Та я його, їдучи у відрядження, ото як поклав сюди після нашої останньої зустрічі, то й не дивився…» Виходить, кинувши за сидіння, місяцями возив дорогами та світами. Скільки пересиділо в кабіні людей за цей час, що в ній чинилося, і скільки загроз чатувало на машинопис…

Та беру знову до рук такий уже знайомий стосик аркушів, бачу першу сторінку із числом 26, вловлюю знайомий зміст, одначе тепер тим більше треба кожну сторінку знову перегорнути, переглянути, звірити кінці попередніх сторінок із початком наступних…

На жаль, 216 сторінки не виявилося, хоч була вона, певне, минулого перегляду, бо чинили ми його удвох із Юрієм Огульчанським. Була, але де ж вона тепер поділась? «Посередник» вибачливо розводить руками: не знає, де загубилась… Паніки не чиню: за змістом наступної сторінки не важко здогадатися, про що йдеться… Одначе настійно прошу «посередника», щоб пошукав пропажу й зателефонував мені, коли знайде. Принагідно висловлюю бажання глянути на всі твори Антоненка-Давидовича, які мають ті, кого він представляє. Про ці твори «посередник» раніше говорив і Ярині, і мені. Схоже, вони всі друковані, бо копії їхні зуміли зберегти родичі, друзі, добрі люди. А все ж мені глянути хотілося, не виключено, що там можуть бути й твори незнані. «Посередник» пообіцяв, що про моє бажання скаже власникові… І почулась його розповідь про колекціонера, який зібрав багато чого й емігрував до Америки… І закінчив підтвердженням, що в колекціонера є багато чого й Антоненка-Давидовича, і він може взяти, щоб показати. У мене прохопилося з погано прихованою іронією: «Де є?.. В Америці?..» — «Ні, тут». «Посередник» так, здається, й не помітив, як заплутався в легенді, де кінці з кінцями не в 'яжуться… Ось це почуте «про колекціонера, який зібрав багато чого», мене й вразило, й змусило взятися за перо…

Та спершу найвища нагорода за всі старання — право бути першим читачем порятованих спогадів «На шляхах і роздоріжжях». І хоч вони без початку, та й перше речення теж без початку, але вже через кілька рядків відчуваєш, як тебе полонить живе добірне українське слово Бориса Антоненка-Давидовича, як все глибше й глибше з кожною прочитаною сторінкою поринаєш у намальований ним світ, як разом з оповідачем ідеш небезпечними шляхами, поринаєш у вир війни, ідеш у смертельні атаки, стаєш свідком зустрічей з відомими особистостями, учасником історичних подій…

І хоч спогади охоплюють короткий відтинок — завершальний період боротьби за Українську Народну Республіку, — але в баченні, в осмисленні автором цих кількох драматичних місяців змагань за українську державність виразно постають всі складнощі й суперечності всієї нашої історії. Пережите, побачене відтворено так правдиво й аналітично, що спогади письменника набувають ваги програмних настанов для наступних поколінь. «Я перегортав сторінки своєї пам’яті, — напише автор у «Післяслові» — не для того, щоб паплюжити наші змагання тих незабутніх літ, а щоб у майбутньому, коли ще раз усміхнеться доля (а це конче буде колись!), не повторювати тих помилок і хиб, що привели нас до катастрофи. Хай те, що промайнуло трагічною жарптицею над нашою землею в перші роки великої революції, вдруге повториться не як фарс, а як упевнений чин, перевірений попередніми поразками»…

Тепер, ощасливлений першим прочитанням, коли цілковито збагнув, який духовний скарб України поталанило порятувати, я розгадав давній свій подив: чому КДБ за цими спогадами полювало з неймовірною собачою спритністю й лисячою підступністю. Мене в спогадах по-особливому вразили слова, які почув київський студент Борис Давидів від добре освіченого й спостережливого старшини: «Людям за короткий час, коли вони побачили, що то є більшовицький соціалізм, ненависне все, що про нього нагадує. Я належу до партії українських соціал-революціонерів і з сумом констатую, що люди гидують тепер навіть словом «соціалізм» — так його спаплюжили більшовики…»

Так, спогади Бориса ‘Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях» — це не тільки неупереджене, чесне дослідження письменника й мислителя, а й вирок системі, яка за свій політичний ідеал мала давно збанкрутілий більшовизм. Це й було центральною темою домашньої лектури, якою гостинний господар, починаючи від 1957 року, коли повернувся з двадця-тидвохрічної неволі до Києва, майже щодень «частував» спраглих правди молодих українських патріотів, запалюючи їх до опору й дії, до втілення в життя мети — незалежної української державності. Старання народного професора були не марними: число нових борців щороку більшало, опір їхній дужчав… Тож можна зрозуміти страх і підступність кадебістських церберів імперії, і те, що спогади знищуються як такі, що «не мають історичної та матеріальної цінності», теж характерне для сваволі й беззаконня радянських органів держбезпеки. Але з цієї блюзнірської лжі випливає ще більша неправда: в акті зазначено, що знищено 360 сторінок матеріалів. Всього 360! А де решта? Адже за протоколами обшуків у Б. Антоненка-Давидовича та Ю. Огульчанського творів, критичних праць, спогадальних досліджень опального письменника вилучено щонайменше втричі більше. Цих двох третин в архівах органів нема, спадкоємниці їх не повернули, то де ж вони? Виходить, що в загадкових «колекціонерів». Але яких, скільки їх, і які ще національні скарби вони мають? Певне ж, не тільки з доробку нездоланого козака.

Згадалася мені розповідь Бориса Дмитровича, котру я записав на магнітофон і свого часу опублікував, як його на початку 1935 року було арештовано, як слідчий Проскуряков, щоб розм’якшити серце неподатливого в’язня, піддобрювався, дозволив йому досі заборонені листування та передачі. Запитав також, чи не хотів би він щось цікавого почитати. Письменник, зрозуміло, за гратами стужився за книгами, але де їх тут узяти. «Так я вам зі своєї бібліотеки принесу», — пообіцяв слідчий і таки приніс. Зрадів арештований, бо ж тримав у руках захопливий роман Анатоля Франса «Боги жадають». Та коли розгорнув, то побачив екслібрис «Валер’ян Поліщук», що свідчив — книжка є власністю письменника, якого теж було раніше арештовано, зрозуміло, з попереднім обшуком на квартирі.

Виходить, ще в 30-х роках в органах державної безпеки, що покликані були нещадно боротися з порушниками радянських законів, уже процвітало найогидніше беззаконня — мародерство. Все найцінніше з конфіскованих книжок, творів, праць репресованих письменників «лицарі честі» присвоювали собі. А щоб замести сліди, бо ж конфісковане фіксувалося у відповідних протоколах, треба було знайти причину, щоб присвоєному, краденому винести «смертний вирок», як оце й сталося уже у 70-80-х роках з арештованими творами, матеріалами, книжками Бориса Антоненка-Дави-довича.

Немає вже імперської влади, постала нова державна Україна, немає й КДБ, а є СБУ, та невже залишилися традиції минулого? Бо як тоді розцінити факт, що вже ліквідовано й акт про знищення вилучень під час обшуку в Б. Д. Антоненка-Давидовича, бо, мовляв, цьому акту вийшов термін зберігання. Про цей факт мене особисто, повторюю, було повідомлено в приймальній СБУ на зустрічі 29 березня 1996 року. Що це? Невже таки знову звичайне замітання слідів діяльності «колекціонерів»? Чи кругова порука? Бо на підставі яких законів навіть актам, які засвідчують, де поділася власність громадянина, виходить термін зберігання? Невже наші закони такі й досі антигуманні чи безпорадні? Чи це традиційний обман громадянина, зневага до його людської гідності, такі характерні для найзапекліших ворогів самостійності України, радянських чекістів? Хто відповість на ці запитання?.. Поки що відповідає сам Борис Антоненко-Давидович у своїх воскреслих спогадах: «Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротися й важити своїм життям? Адже зло, навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…»

Справді, чи не тому й досі наше українське суспільство стоїть на економічному, політичному, духовному роздоріжжі, що і досі не вийшло на битий шлях національного розквіту, адже ми вповні не черпаємо з наших духовних святинь, бо вони перебувають не в архівах відповідних установ чи музеїв, куди був би доступ усім зацікавленим, які б вивчали неоціненні свідчення про складні часи і писали правдивіші, глибші історичні дослідження чи шкільні, університетські підручники, які б друкували статті, книги, вкрай потрібні ще далеко не прозрілим і рядовим українцям, і нашим державним, політичним діячам? Чи ж не тому в Україні й досі нездорове політичне протистояння та самознищення? Чи багато сьогодні знайдеться людей, особливо серед політиків, які б за Антоненком-Давидовичем повторили: «Я його так любив, незважаючи на протилежність наших політичних поглядів»?

На щастя, зберігся за кордоном у добрих людей, за що їм безмежна вдячність, і початок спогадів, лиш у стислому, усному викладі, який Борис Дмитрович за життя записав на магнітофонну стрічку, заповівши надрукувати цей матеріал після його смерті. Ніби передчував світлої пам’яті письменник, яка це буде неоціненна компенсація втраченого…

Тож у такій повноті багаторічна праця одного з найвидатніших українців XX століття, здолавши підступні, складні роздоріжжя, виходить завдяки видавництву «Смолоскип» на битий шлях, що веде у широкий світ, — до сердець вдячних читачів.

Борис Тимошенко