На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Борис Антоненко-Давидович (ч. notes)

Примечания

1

Переважна більшість «Сибірських новел» і «Тюремних віршів» у машинописних копіях та магнітофонних записах збереглася у рідної доньки письменника Ярини Голуб, яка мешкала в Москві. Оскільки часи були ще непевні, згідно з її особистим проханням, ми її ім’я тоді не називали.

2

Невтомний трудівник на літературній ниві та активний учасник історичних подій здавна виношував задум написати біографічну тетралогію (за іншими джерелами — трилогію) під загальною назвою «Що коштує чорний хліб», де хотів згадати своє дитинство й роки навчання, розповісти про національну революцію в Україні 1917-1920-х років та власну участь у тих буремних змаганнях, про український ренесанс 20-х років та нещадне викорінення більшовицькою диктатурою всього національно живого, про десятиліття лютої сибірської неволі та нові надії, породжені так званою хрущовською відлигою… Але цьому задумові здійснитись не судилося. Було написано лише початок (понад 100 сторінок) першої частини «Удосвіта», який автор прочитав найближчим друзям. Серед них був літературознавець, критик Євген Михайлюк, до обгрунтованих, принципових оцінок та порад якого Борис Дмитрович завжди дослухався. А мовилось тоді (поч. 70-х років) про те, що умови життя і праці переслідуваного письменника настільки ускладнювалися (пильний контроль КДБ, вкрай несприятливі домашні обставини, похилий вік, слабке здоров’я), що треба поспішати й доцільно було б зосередитись на найголовнішому періоді… Письменник-реаліст до поради дослухався. Так і народилися спогади «На шляхах і роздоріжжях» про революційні події в Україні й збройну боротьбу за Українську Народну Республіку, учасником якої був студент Борис Давидів. Саме про ці спогади нині йде мова.

3

В житті Б. Антоненка-Давидовича склалося так, що він мав дві доньки і обидві Ярини. Старша — від другого шлюбу з Наталею Карпенко. Молодша — донька його третьої дружини Ганни Борецької, яку вітчим удочерив, і вона стала носити прізвище — Антоненко-Давидович.

4

Початок спогадів, про що вже мовилося, подається з магнітофонного запису, який розшифрував і передав до публікації др. Олекса Горбач. Цей текст уперше побачив світ у ж. «Сучасність», ч. 12,1987 р. Ми передруковуємо зі збірника «Лицар неабсурдних ідей», що вийшов у «Бібліотеці журналу «Час» (1994 р.) за редакцією Лариси Залеської-Онишке-вич.

5

Обрізан чи обріз — рушниця з утятою цівкою, що давало змогу українським селянським повстанцям тих років носити її непомітною під одягом.

6

Бронштейн було справжнє прізвище Льва Троцького, тодішнього організатора й керівника збройних сил Радянської Росії. Л.Троцькии був з національності єврей, так само як і виходець із Румунії X.Раковський.

7

Світ таки вузький: через десять років я випадково зустрів у Києві «пана Заглобу» на вулиці й одразу впізнав через цю шрапнельну кульку під шкірою чола. Він працював тепер старшим коректором у зразковій друкарні.

8

Гласний — депутат міської думи з правом вирішального голосу.

9

Шахрай і Мазлах були члени більшовицької партії й першого радянського уряду України, так званої «ЦИКУКи». Як українців, їх не задовольняло практичне розв’язання українського національного питання протягом 1918–1919 років, про що вони полемізували з Леніним у своїй книжці «До хвилі». 1920 року більшовицька партія послала Шахрая у врангелівське підпілля, де його схопила білогвардійська контррозвідка й замордувала. Мазлах лишався в партії до сталінських «чисток», коли був ліквідований. Книжка «До хвилі» являє собою нині бібліографічний раритет і перебуває в секретних фондах спеціальних бібліотек. У 60-х роках українські націоналісти перевидали її в Канаді, про що мені оповідав канадський комуніст Петро Кравчук, який має й читав її, але, як видно з його дальшої діяльності, не зробив для себе належних висновків…

10

Польща сама знає шлях на Москву! (Польс.)

11

Пістоль, пістоль! (Польс.)

12

Навіщо вам пістоль? (Польс.)

13

Воювати? А з ким пан буде воювати? (Польс.)

14

То, пане, не військо, а бидло! (Польс.)

15

Пане, від Кракова до Києва буде Польща! Так, пане, було, так, пане, й буде! (Польс.)

16

3 Феліксом Гробіцьким я зустрівся через два роки в Охтирці, куди він приїхав, щоб разом із родиною та іншими польськими втікачами бути репатрійованим на батьківщину. Від Фелікса-більшовика не лишилось і сліду: реальна дійсність розвіяла всі його ілюзії… Ба навіть, дізнавшись, що я вступив до комуністичної партії, Фелікс став гірко, з властивим йому запалом, дорікати мені за цей мій, на його думку, аморальний крок. Ким він стане в Польщі — не уявляю собі, але певен, що там він не буде ні комуністом, ні чимось схожим на тих польських уланів, що трапились мені тої сумної осені 1919 року.

17

Я мав нагоду спостерігати 1918 року, як деякі поміщики з партії хліборобів-землевласників, котрі раніш дивились на українську мову не інакше як на «мужицьку» або «базарну» мову, сідали спішно вивчати цю мову, що стала раптом державною; я знав і «дворян», котрі брались за геральдичні спорохнявілі документи, дошукуючись свого гетьманського, полковницького чи бодай сотницького походження…

18

Пугача й кількох його однодумців розстріляли в січневі дні 1918 року на вулиці в Києві муравйовські матроси за розмову українською мовою; ті матроси, що, за тодішнім і теперішнім висловами партії більшовиків, «прийшли на допомогу повсталому українському пролетаріатові». Нероновича розстріляли як зрадника козаки Богданівського полку десь між Киевом і Полтавою, коли українське військо в березні-квітні 1918 року наступало разом з німецькою армією.

19

Академік О. Білецький, що офіційно виступав українською мовою, а в родинному колі та серед близьких друзів говорив по-російському, якось напівжартома, напівсерйозно, цілком слушно висловився про Тичину: «Павло Григорович Тычина больше всего на свете боится советской власти»…

20

Восени 1918 року, коли у Фастові перебував штаб повсталого проти гетьмана й німців війська УНР, робітники Фастівського залізничного вузла склались грішми, купили й подарували білого коня Головному отаманові військ УНР С.Петлюрі, прохаючи його в’їхати на цьому коні в здобутий незабаром Київ. Не знаю, чи виконав це робітниче прохання Петлюра, чи уникнув такої помпезності, бо під час в’їзду Директорії до столиці я не був у Києві.

21

Гривня — фінансова одиниця, що її встановив уряд УНР замість гетьманських «карбованців». Гривня дорівнювала 1/2 карбованця й поділялась на 100 шагів; вартість кожного шага дорівнювала 1/2 копійки.

22

У світах забули про нас, як про окрему націю, після поразки Карла XII та Мазепи під Полтавою й марних змагань Пилипа й Григора Орликів повернути «козацькій нації» її втрачені права. У першій чверті XX століття ми мусили нагадувати про своє існування піснею, а за теперішне визнання нашої окремішності платити кров’ю своєю на полях боїв та в катівнях ГУЛАГу…

23

«Союз земств и городов» — напівцивільна, напіввійськова організація, котру змушений був дозволити утворити царський уряд російським буржуазно-інтелігентським колам, бо вже 1915 року виявилось, що Росія не була підготована до тривалої війни з центральними державами: бракувало снарядів, набоїв і навіть рушниць, не кажучи вже про організацію постачання армії провіанту та санітарну службу. «Союз земств и городов» за короткий час зумів наладнати все потрібне, й на кінець 1916 року Росія мала повну можливість воювати далі. Працівники «Союза» носили військову уніформу й зброю, дарма що перебували в тилу, лиш відрізнялись особливими кокардами на кашкетах; це й дало привід фронтовикам прозвати працівників «Союза» — «земгусарами», що міцно прилипло до них.

24

Гетьманська адміністрація посадила Петлюру 1918 року в київську Лук’янівську в’язницю, відкіля він вийшов за тиждень перед протигетьманським повстанням.

25

Боротьбисти — члени Української комуністичної партії боротьбистів, що утворилася внаслідок диференціації Української партії соціалістів-революціонерів, де утворилось три течії — права, середня й ліва. З лівої, яка прийняла марксистську платформу, утворилась і 30-тисячна партія боротьбистів на чолі з Шумським, Блакитним, Полозом та іншими. Злившись із КП(б)У, боротьбисти під час сталінських чисток були майже всі розстріляні.