Станіслав Вінценз На високій полонині Книга 1 Правда старовіку
Частина перша За голосом трембiти
Чи давні оповіді можуть містити для нас якусь істину? Які саме? Скажімо, про те, що в катаклізмах нераз уже відбувалася загибель роду людського; залишалися тільки незначні його уламки… Уявімо ж собі один із безлічі випадків, що стався після катаклізму… Отож, тими, кому вдалося уникнути тоді загибелі, виявилися мало не виключно горяни, пастухи десь там на верхів’ях. Уціліли маленькі іскри життя, рештки людського роду. Перш за все, через нечисленність тодішні люди любили одне одного і ставилися одне до одного доброзичливо. Не було серед них і бідних, так що бідність не примушувала людей до ворожнечі. Не знаючи ні золота, ні срібла, вони ніколи не стали багатими. А в такому суспільстві, де поруч не живуть багатство й бідність, народжуються чи не найблагородніші звичаї. По простоті душевній вони вважали істинним усе те і вірили всьому тому, що чули в переказах про прекрасне й потворне, вважали істиною все, що розповідали про богів та людей, і відповідно до цього жили.
Від первовіку, у ніч приречень. Перун, ліс та водоспад – троє гучних посланців, раду радять, як зачати трембіту.
У ревашах старовіку сказано так:
≪Візьми для трембіти всохлу смереку, обдерту громом, громом розколену. Видовбай її у вигляді труби, щільно обв’яжи корою берези з-під водоспаду, з піни та шуму≫.
Так пояснює реваш давно, сьогодні й завтра.
≪Най має трембіта силу і гучність грому! Водою виграна, най звикає до всіляких таємниць від вод, родом із пущ. Най підкоряє, най єднає, як вода≫.
Зроблена з таким задумом трембіта, тятива для стріл, що мають прорізати далечінь, неймовірно витягується у довжину: понад три метри. І звужується, стискається у мізерний переріз: неповний дюйм дульця, а в голоснику заледве три дюйми. Суха, гладко обплетена корою, аж блискуча, легенька, хоч і довга. Витончена, як гірська дівчина, і норовлива, так ніби була німа. Людина, що не вміє грати, не знає, як із нею поводитися, вона доступна тільки для грудей майстра, для дихання ватага.
З грому, з лісу, з шуму вод, із пророчої ночі почата, вона рве загати. З неї вихлюпуються світанки, радісні й сумні події, з неї виливаються пори року, літа і віки. Вона, визначальний образ краю та людей Верховини, нині вістує про себе світові.
Трембіта озивається на святочні урочистості: на Різдво Господнє, на Святий Вечір та під час усеношної голосно лунає по горах від хати до хати, її голос перелітає через недоступні й засніжені самотні пущі. Ходить за колядниками, котрі зі світлом та музикою сходять вузькими стрімкими стежинами. Гори та ліси дрімають, затишно приспані в снігах, а голоси скрипочок пронизливо в’ються серед ночі. Їм могутньо вторує трембіта.
Коляда міцнить цей спокій зимового сну та підсилює відчуття блаженної безпеки.
На Святвечір наче лежиш на лоні Божім. Час зупинився. Світ і Гоподь такі ласкаві, що навіть Архіюду, проводиря чортів, Архангел спускає з ланцюга, щоб той виправився. І люди його тоді не бояться, тим паче, коляда захищає село від його сили.
На Великдень трембіта радісно проголошує Алілуя. Впродовж зими, впродовж постів та після Великодня трембіта мовчить. Щойно тоді, коли святий Юрій зазеленить руна полонин, якими досі тільки сонний ведмідь ходив чи, точніше, тинявся, зголоднілий після важкого зимового сну – а лавини, мов гарматні постріли в похмурому скельному урочищі під Шпицями у Чорногорі, даючи перші сигнали, гримлять на честь весни – тоді озиваються трембіти. І пісня каже, що тоді святий Юрій трубить у мідний ріг А коли розійдуться відгомони лісами, обізветься кожна пташина. Вже, вже невдовзі потечуть рої овець, і кіз і всіляка худоба: лагідні та флегматичні або трохи вередливі й балувані, виплекані ґаздами, іноді від телятка вирощені в хаті за піччю корівки – і важкі, похмурі, з поглядом з-під лоба, часто-густо небезпечні бики. І розмаїті коні, цілі табуни; гуцульські коні, що зблискують диким і гнівним поглядом, з тонкими ногами, з міцними грудьми, з широкою шиєю, пишною гривою. Мишасті, вороні, булані, гніді, попелясто-сірі. Потечуть вони від села до полонин, і завирує весняний рух, який за віки обріc барвистим квітом звичаю, – полонинський хід. Потім, уже високо на пасовищах, відбувається змішування стад. Тисячі голів худоби, пастухи, собаки і трави, повертаються старі громади.
Коли там, нагорі, на дні скелястого котла, устеленого мохом, ватаг видобуде з трембіти мелодію, що обплітає дихання, мов пуповина, сповіщаючи цим перший вихід на пасовища, власність на якийсь час скасовується. Хто торкнувся трембіти, той очищений, він не хоче загарбати світ, не хоче мати його для себе. Бо чия полонина? Бога та овець. Бог та вівці годують ватага, пастухів, ґаздів. Ватаг чий? Власний ватаг овець, вони належать одне одному, отари ватагові, ватаг отарам. Усе пов’язує трембіта, стягує вітровою струною від неба до землі. Ватаг, хоча за ним узагалі не пильнують, нічого не беруть ні від кого, не можуть забрати, тому що реваш на удій, що його роблять при змішуванні худоби, відразу показує чітку мірку того, скільки кожен із власників стад – як їх називають, мішенників – має отримати бриндзи з цілого літнього удою. Ватаг служить усім і кожному, але жоден з мішенників не може йому нічого наказувати, та й він не наказує жодному з них. Він надто далеко, надто високо. Хто ж іще, зрештою, проводить протягом року стільки днів та місяців у в хмарах, у світі тіней і туманів, десь поряд із тим світом. То ж бо ватагові діти, чий тато проводить роки на полонині, тривожаться ночами, чи бува не затягли його тумани на той бік, а восени так радісно його вітають, ніби він повернувся з того світу. А ті діти, чийого тата вже немає серед живих, утішають себе тим, що, можливо, – хто знає? – він повернувся до своїх колишніх угідь і блукає у хмарах за отарами.
Полонина, на яку приводять овець і худобу, як каже пісня, пишається цим. Горда, неприступна, вкривається туманами, ніби хустками. Повсякдень грають трембіти протягом усього літа, скликаючи пастухів з-під вершин, з розлогих гірських просторів, з галявин і купин, схованих по скелях і ярах, кличуть до їжі, доїння і на ночівлю. Є лише ще один такий же гучний голос – голос полонинського ворога, страшний рик ведмедя, коли його відганяють від жертви, або коли він, накинувшись на вола чи корову, що тікає в смертному страху, б’єлапою по шиїісмокче кров; коли хоче залякати пастухів, якізахищають стада, або коли він поранений. А звук трембіти справдігучний, але який же ніжний, солодкий, заспокійливий, так ніби небесніблакитіспівають голосом флейти з-за хмарнад вершинами. І пастухи, і худоба, загублені в густих туманах, радісно вітають цей голос, поспішають до нього всі – від найменшого ягняти, що ледве перебирає ніжками, до грізного бика.
День у день радіє полонинка, слухаючи трембіту, – бо це її власний голос, а засмучується, банує лише восени, коли на свято Божої Матері ґазди приходять по свої череди і настає ≪розлучіння≫. Ґазди та ґаздині розраховуються з ватагом і вертаються зі своїм добром та стадами додому до села або до зимарок. Коні, навантажені світлими дерев’яними бербеницями, заповненими бриндзою та маслом, або нав’ючені строкатими бесагами, ідучи вниз, обережно ступають по бездоріжжю. Трембіти грають у лагідному смутку, оголошуючи розлучіння, тай полонинка, як каже пісня, сумує, коли йдуть із неї овечки. Ботеї розсипалися, власність повернулася, спільнота залишається в хмарах і чекає, осінній вітер згадує про неї своїми трембітами. Плаями і заростями гірської сосни дрібоче Мара, зазирає там і сям, навідує овечі кошари й зітхає. Хто знає, чи то злий дух, чи просто неприкаяний, сповнений туги? І знову трембіти надовго замовкають, хіба що виконують інші, так само важливі завдання. А виконують їх – такий уже присуд небес – упродовж цілого року. Коли хтось помре, озиваються трембіти біля хат. Іншу мелодію грають, по-іншому затягують, заводять журливо і сумно. Але й тоді залишається в них поклик ніжності й ласка блакиті, що проглядає над темними вершинами з-поміж похмурих хмар. Якщо, їдучи неподалік гуцульських осель, ви побачите увечері вогні біля хати і почуєте ридання трембіти, знайте, що, як каже пісня, – ≪вже си комусь співанка скінчила≫. Але наша думка, що летить ниніспогадом за голосом трембіти, не веде нас цього разу до сумних справ, навпаки —до радісно погідних, до давнини старовіку.
Розлучіння
То було у 1887 році, восени, на Кізій полонині під Чорногорою. Вітри сильно віяли, дули, вили, бушували кілька днів, періщили, гуляли та тріщали лісами, наламали дерев і галуззя, поки врешті вимели й вичистили небо від хмар. Золота погода стояла на небі – тихо, лагідно, тепло.
Трембіти грали на розлучіння. Було багато ґаздів та людей з низин, і озвучена вигуками полонина змінилася. Радісні оклики перелітали з гори на гору, з полонини на полонину, від стаї до стаї, від колиби до колиби, від кошари до кошари. Далеко розносилося гучне вівкання, один одному відповідали співані оклики та протяжні наслідування голосу трембіти. Літали ті голоси з Кізьої на Погорівку, з Погорівки на Гаджину, з Гаджини на Маришеску, з Маришескої на Млаки і Псарівку, із Псарівки на Озірний і Кострич. Перегукувавсявесь полонинський світ. Здавалося, що ці величезні простори якось з’єдналися на той один день, а людська думка разом із голосом перелітала з полонини на полонину, перескакуючи через неприступні бори, столітні пущі й староведмежі місцини, а разом з тим через молоді гущавини, яри, пропасті і берда. Десь там сидить ведмідь, який цього літа вполював собі не одну ялівку, спритно уникнувши рогатини та пострілу. Сидить у лісових проваллях, у смерекових сиглахабо ґаврах-барлогах, чує всі ті голоси, прищурює вуха або свище і дмухає від збудження. А вовк піднімає догори ніс і нюшить. І далі грають трембіти, а стародавні пістолі й пищалі, зблискуючи вогнем, гучно стріляють, і далі голоси нагукують із полонини на полонину.
Рано-раненько встало сонце. Скелясті пруги ледь притрушені сніжним пилом, ніби міцна зброя або ледьпосріблена кольчуга. Полонина полого здіймається, а потік Кізя, що народжується на скельних пругах, пінистими водами скаче і гуляє посеред кедрового лісу. І виспівує. На полонині вирубане у скелі крісло. Це на ньому колись сидів найславніший із лицарів-опришків – Довбуш.
На Довбушевому кріслі, над старим кедровим закучерявленим лісом, де видно дерева – то прямісінькі, зелені й стрункі, самі в собі, то велетенські, з розгалуженим, схожим на змій гілляччям, нерідко обпалені вітром і морозом аж до жовтизни, там сидить собі добрий ґазда з Ясенова, Фока Шумеїв, пісні про якого живуть донині. Курить люльку і слухає, як унизу шумить пуща. А праліс там унизу – тоначе прибраний прозорий храм з могутніми колонами, то ніби пекельний вертеп, завалений вітроломами, вивертами потворного коріння, вирваного із землі разом з уламками скель, зарослий хащами, малинниками, поритий ямами і проваллями від вирваних коренів, залитий мочарами. Добрий ліс, Божий ліс, Бог його садив, а лісові духи або нявки – берегині з озер під гірськими верхами – леліють його, прислухаються до нього. І хіба лише Бог буде стинати його вихорами, громами, хоча і зветься він панською власністю.
Фока за своє життя чимало лісової гущавини вирубав, викорчував, багато полонин із неї поробив. Не одну царинку-сіножать обгородив там, де колись гніздилися вовки. Не одне і для себе, і для пана-сусіда зробив, а ще ґаздам-сусідам допомагав, радив. Але тепер подумав: ну, ось тут нашим штукам кінець, амінь! Цей ліс залишиться і вічно йому бути! Ані я, ані сам пан, ані цісарські фельвартери не дадуть йому ради. Не дозволимо – і край. Бо навіть якби його зрубав, донизу не стягнеш, не вивезеш, і так і зогниє зрубане дерево. Хай залишається! Так треба, бо де йому бути, як не тут, бо де ж та худоба лісова і Божа подінеться.
Фока має забрати на полонині свою отару і бриндзу, що йому належить. А ще має перевірити стан отар дідича з Криворівні й те, як уділяють бриндзу для нього. Утім не думайте, що у краю розлогих долин, довгих гірських схилів хтось лише заради вовни і бриндзи багато разів знизу вгору і згори вниз мозолив би кінські чи свої ноги. Адже кажуть: «Не для бриндзи бриндза, не для вовни вовна, ані гроші не для грошей». Віддавна ж бо оселі на Верховині, розрізнені, мов острівці в пущі, хоч і скорилися такому розрізненню, якось так напнуті тугою-журою за самим людським спілкуванням, як натягнена для пострілу тятива. Сполучають їх, власне, лише плаї, далекі шляхи, непоказні, але постійні, щоправда, для возів і коліс непридатні, але для їзди кіньми зручні. Ті затаєні плаї – то кістяк спільноти і мапа давнини. Але знайте, краяни, і розкажіть у світах дослідникам, що на тих плаях така туга затуляє очі і раптово їх відкриває, що на повороті відразу бачиш не тільки тих людей, до яких зайдеш упродовж дня, але й тих, котрі перебувають геть далеко. Тож нічого дивного, що один із леґінів старовіку, золотокудрий пан ватажок Дмитро з плаю під Креминистим на Головах, уздрів старого християнського цісаря, який так дбав про наш люд. А іншому, старому кудлаєві, що звався Андрійко, з плаю на Данцерськім, крізь скелі одразу відкрилася дорога до Рима, – туди, де пуп землі, – а на її кінці засяяв білісінькою головою головний християнин, сам папа римський, премилий дідок, що й далі пильнує доступ до неба. Ах, на тих плаях так самотньо, тихо, аж глухо – порожньо так, що нападає з льоту – як на ягня сип, який залітає до нас із Семигорода, чорний, із жалобними хвилястими оздобами на крилах – така сама журба, яка відразу хапає і несе всі бажання, що ледь квилять. Тоді з’явиться не лише папа римський і цісар християнський, це ще надто просто, а й усі ті, кого на жодних плаях земних не зустрінете. Кості їхні десь над Амуром або в італійських Альпах, у Лондоні або в Нью Йорку, а самі ті особи не де-небудь, лиш власне по наших горах проходжаються. Давність фізично присутня на плаях удень, а тим більше вночі. То ніяке не марево, і давність – це не минуле. Бо так уже є: що давніший плай, що більше поколінь його топтало – лісом чи хребтом, берегом чи схилом, у загородах чи полониною, – то він надійніший, бо такий видовбаний і рівний, що навіть темної ночі не випустить ні людину, ні коня. Ґаздівські осередки, зрештою, бувають самодостатніми, бо хоч вони й віддалені, завіяні – не конче снігом, але самою далечиною, пущею, а десь високо й туманами, – аж ніяк не є беззаконними, ніби в якихось циклопів. Безсумнівно, що у кожного є власне, окреме право, кажуть же: «Що згірок, то інший порядок», але річ у тім, що закони і порядки кожного закутка без спротиву підкорилися одному загальному законові гос- тинності, адже мешканці закутків, самотні родини і самотні люди, знають вони про те чи не знають, тужать за спілкуванням, за людьми. Раніше більше, як тепер, бо зі зростанням населення зблизилися відстані. Тож у ті часи вже самі зустрічі, такі нечасті в деякі пори року, навіть якщо траплялися вони з господарської оказії, були святом. Ще більше, ніж вовни і бриндзи, шукали новин, слів, поглядів.
А цього разу, на день Розлучіння, у Фоки особлива роль. Він має запросити весь народ полонинський, де кого зустріне, на весілля найстаршої доньки дідича з Криворівні. І це лише початок добровільного обов’язку. Бо як один із весільних старостів він пообіцяв приготувати й залагодити все, що належить, для весільного прийняття гуцулів. Зрештою, це не одноразова ґречність. Господарство і навіть життя Фоки та дідича спаяні не віднині, Фока стільки навчився від пана, а пан стільки йому завдячив. Весілля дідичевої доньки для Фоки, чия одиначка Гафія померла кілька років тому, – то обов’язок якби перед власною донькою. Іде він до полонинської колиби, а радше до кошари, туди, де юрмляться десятки мішенників, ґаздів із Жаб”я, з Голів, із Зеленого, з Криворівні та з Ясенова. Щойно побачать Фоку, вбраного до запросин, зоставляють свої справи, замовкають, чекають. А він чекає, поки його обступлять, і просить ніби на своє весілля:
«Люди делікатні, ґазди хрещені, побратими звіку-правіку! Дідич, дідичка, панна і я просимо вас усіх на весілля, яке почнеться на Покрову. Хто прийде здалека, притулок знайде, най не бере того до голови. Будуть великі музики гуцульські з Жаб’я, з Ясенова і з Голів. І будуть три музики циганські з Буковини і Мадярів. І жидівська для панів аж із Коломиї. Будуть відправа і Служба Божа, будуть забави й комедії всякі, і такі вогні будуть у повітрі, як звізди або світні квіти. Будуть священики з усеньких гір і польські ксьондзи з Косова і самої Коломиї. Будуть панове зі Львова, з Відня, з Варшави, зі Слободи-Ропи, з Мадярів, з Англії і з Америки. І будуть жиди з цілих гір, сам рабин приїде з Косова. Будуть ґазди звідусіль, люди багаті й бідні, навіть старий Фудор Гєлета, що воював був колись із паном, прийти обіцяв. Кожна віра за старою правдою, по своїй мірі, кожна на своєму місці, як годиться у родині».
«Тай тому ґречно, чемно вас просимо, запрошуємо! Кого побачите, просіть, усі гори просіть! Кажіть, що пан, пані дідичка і сам Фока ясенівський запрошує. І будьте ласкаві, коли з інших полонин хто зацікавиться – переказуйте, – нехай зупиняються коло Чердака, я там до людей буду звертатися і запрошувати на весілля».
Полонинська хода і розлучіння – то справді свято, але весілля все ж таки більше свято, лише один раз, завжди інакше. Перш ніж люди придумали собі театри, бали, клуби, зібрання, концерти, мали весілля. А в гуцульських горах два-три дні весілля, а, якщо добре піде, весільний тиждень, заміняє інші забави й потреби. А що вже у тамті роки, а ще й весілля доньки дідича! Від таких весіль ведеться лік часу, як одні ведуть його від створення світу, другі від Різдва Господнього, а ще інші віднедавна, від прусської війни, крий нас, свята Покрово! Бо весілля обіцяє новий світ, нове життя, так як тиждень творіння, як святочний тиждень Різдва, а відколи якісь вискочки пруси, про яких ніхто перед тим не чув, скрутили бідного цісаря в баранячий ріг, то на кінець світу дуже схоже.
Мішенники перестали звертати увагу на те, по що прийшли. Жоден не задивлявся ні на хвости, ні на коров’ячі дійки, ні на бриндзу, ані на реваш, ані навіть на телятка, бо на все те ще буде час, а людське весільне свято найважливіше. Скільки ж то рук спереду, ззаду, з обох боків тяглося до Фоки, а він сам крутився, як міг, однією парою рук потискав кожну руку, уділяючи всіх так ретельно, що нагадував образ косівського майстра, не будь-яке чудо, а саме «Михайлове чудо», і, як видно з образу, чудо сердечності. На тому косівському образі той великий святий має стільки рук різного кольору, ніби він довкола обріс гілками й галуззям. І це ніяка не дурниця, бо якщо якесь дерево може мати стільки рук, то й сердечний чоловік, тим більше такий, що запрошує на весілля за старою правдою, був би щасливий, якби йому стільки із серця виросло, щоби подавав навколо принаймні з десять відразу, і то так щільно і міцно, щоб нікого з гостей не пропустити. Після потисків рук хор привітності щось мурмотав, ще не відомо що. А вже з нього щораз сміливіше вилітали побажання: «Аби йсте сотки літ дочекали, що так за нас дбаєте». – «Аби сте ґаздували на землі, а царювали на небесах». – «Аби тя, синку, Господня рука стерегла та й благословляла», – дудонів якийсь старець. Із побажань текли схвальні слова, ґречні, сердечні аж на запас, але в сам раз, без жодної фамільярності: «Але сте чемні, Фоко!» – «Але сте файні». – «Удався нам, синку», – додав той самий старець. Коли вже розігрілися, заходилися питати щораз сміливіше: котрий же то князь-наречений? Якого роду? Звідки? Чим займається?
Фока відповідав, як знав, а про заняття нареченого, що той знаходить і видобуває машинами з землі нафтову ропу, пояснив коротко, тільки те, що хотів, щоб не занесло від того запахом якоїсь нової моди, хтозна-якої. Не допитувалися далі, бо раз Фока ручається, то до такого й придивитися варто. Тим жвавіше питали, хто буде куховарити на весіллі та яких музикантів запросили.
Фока охоче називав їх по черзі, а коли згадав скрипаля Сухонського з Голов, крізь юрбу полинув гомін: «Сухонький, Сухонький». Збудження наростало, люди бідкалися один поперед одним, як встигнути на весілля, щоб не запізнитися. Що довше стояли, то вільніше розпитували, не шкодуючи часу, а Фока вже позирав на сонце, як кожен ґазда, що зважає на час. Позирав і на саму колибу, бо хоча у день розлучіння кінець полонинській господарці, а пастухи снують кошарами, переймаючись обрахунками й розділенням стад, не варять уже сиру, Фока мусив зробити у колибі ще дещо важливе.
Бо там зачинився старець Максим із Яворова, якого зумисне запросили взяти участь у погашенні ватри. Поки інші поралися на сонці, Максим сидів сам-один у темній колибі. Інакше могло би статися щось недобре, чи то духи лісові образяться, знюхаються потім із вогнем і буде з того біда, чи сам вогонь образиться. Максим був пустельником, жив самітником на схилі протилежного хребта, серед лісу на галявині, що звалася Яворє. Шанували його надзвичайно, бо він не лише був знахарем, примівником та віщуном, а ще й мав очі найліпші, як казали, рахманські. Схиляв до віри рахманської, щоб ніхто нікого не судив ані словом незичливим, ані поглядом, ані потоком злоби здалека не досягав. І хоча він не був небезпечним, як інші примівники, сама його присутність бентежила.
Входячи з Фокою всередину, в темряву колиби, варто пригадати, що полонинська колиба, чи радше стая, є прямокутною будівлею в «ключі», складеною з колод, які прилягають не зовсім щільно. Завдяки цьому вона безперервно провітрюється, і хоч би до неї у сльоту чи то пастухів, чи мішенників, чи мандрівників із плаїв, де милями і днями не знайдеш ні хати, ні даху, полонинський вітер провіває задуху і дим. Стая не має ні печі, ні вікон, її освітлює тільки ватра, що весь час горить на втоптаній землі. І хоча дим виходить через отвір у навмисне піднятому крилі даху, його так багато і він такий густий, що пробирається ще й через шпари між колодами. Якщо дивитися знадвору, то ціла стая безперестану димить, огорнена ззовні димом. У коротшому боці прямокутника знаходиться вхід, одностулкові двері вузькі й такі низенькі, що якби хтось, заходячи, хоч трохи гордо тримав голову, то вдарився б об одвірок так, що відразу б упокорився. Коли входиш, ватра спочатку осліпить світлом, потім димом заслонить очі, а як від неї трохи відійдеш віддалишся, по кутах так темно, хоч в око стрель, і задимлено.
Між ватрою і стаєю таке співжиття, що коли пастухи йдуть геть, вуглі погашеної ватри зимують собі під дахом, і жодна злива ані відлиги їх не розмиють. Навесні досить іскри або вуглика з ватри, званої живою, і, щойно відгорнуть попіл, старі вуглі оживають і розгоряються. Інколибуває так, що ватру необхідно загасити поспіхом, заливаючи водою. І тоді, як і завжди, коли людина силоміць змішує стихії, вони люто сичать одна на одну. Окріп випаровується, а ватра затихає серед шипіння. Але не думайте, що це цілком безпечно. Бо найгарячіші вуглі, ялівцеві або з жерепу, нехай їх і заллєш такою холодною і надійною водою, як Довбушева, виблискують ненависно, подають знаки. Відчує це вітер або якийсь інший дух, почне дути та спокушати, й вуглі можуть розворушитися, розгулятися і спалять стаю. Через це і сама ватра пропаде, бо без даху зливи, сніги та відлиги розмішають її на болото. Терплячість і гасіння по-старому, коли це робить людина, яка на тому знається, корисне для самої ватри, для стаї, а тому і для людей.
Коли Фока ввійшов до стаї, туди увірвалося сонячне світло. На якусь мить він побачив худу, високу постать, із довгим білим волоссям, зі спокійними сірими очима. По тому Фока зачинив двері, обоє залишилися у темряві, лише обриси постаті вирізнялися у світлі, що сочилося крізь шпари. Максим закінчив розмову з ватрою. Людину було видно, а з ватри тільки вуглі, мов гаснучі очі, то відкривалися, то закривалися, то сичали, то шепотіли.
Ідучи вслід за Фокою, ще пригадаймо, що каже ватра сама про себе і про цей край.
Найдавнішою, найбільш гідною пошани силою, що не дає пропасти людині в гірських пущах та пустищах, є вогонь. Ватра – стара назва багаття в усіх пастухів і горян на безкраїх карпатських хребтах, у румунів, русинів, угорців, секлерів, сербів, саксонців та німців. Ватра – це найстарша матір пастуха і горянина. Гуцульська коляда повідає, що після народження Ісуса «Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрівала».
І гуцул змалечку вміє і любить розкладати ватру. Він робить це легко, швидко й за кожної нагоди, майже так само, як сучасна людина запалює сигарету. У глушині гірських лісів, де завжди панує волога, ватра є неодмінним супутником, тому гуцул, зупиняючись навіть на короткий час на відпочинок у лісі, на полонині, при дорозі чи над рікою, розкладає ватру. Паливо є всюди, тож, коли їдеш чи йдеш горами полонинськими, бачиш, нераз із чималої віддалі, як по всіх верхах та схилах здіймаються фонтани і язики полум’я, сиві або білі дими ватри, що снують лісами, полонинами, царинками. Часом вітер звідкілясь принесе духмяний і міцний запах невидимої ватри. Коли підходиш до стаї, частенько продираючись крізь заслони колод і величезного гілляччя, вже здалека долинає веселе потріскування ватри; а коли увійдеш досередини, чуєш, як тривожно ватра весь час співає, заводить, страждає у горінні, вторує вихору полонинському на одвічній ноті. Надто важливою є ця полонинська ватра, ретельно підживлювана, адже мусить вона горіти безперервно ціле літо на утрамбованій землі, від першого займання, і не можна дати їй загаснути ні на мить. Величезні колоди жерепу, ялівцю та смереки є її поживою, а очі захожого, не звиклі до кусючого диму, ронять сльози безперестанку. Та навіть якщо наб’ється люду понад міру, навіть якщо опиниться там якийсь хворий чи заразний, дим так його витравить, а вогонь випарить хворобу, що та не відважиться показати не те що роги, а навіть ріжки.
Лише раз на рік і лише на полонині розпалюють живу ватру. Колись її запалювали і в хаті, у Великий Четвер, званий Живним, і зберігали вогонь аж до того часу, коли вирушали на полонини. Живу ватру на полонині розпалюють не кресалом і не сірниками, а геть іншим прадавнім способом. Отож беруть сухе кругле полінце і на одному кінці розколюють його навхрест. У ті розколинки запихають губку, і тим же кінцем полінце щільно вкладають у круглий отвір у боці вертикальної колоди, що стирчить із землі. Другий кінець полінця вставляють у ямку на дощечці, якою його притримують, щоб воно тісно оберталося в колоді. Потім полінце обмотують міцною мотузкою, і двоє чоловіків, тримаючи обидва кінці мотузки, надають полінцю обертального руху, аж поки не загориться.
Коли з’явиться і народиться живий вогонь, це означає, що жити почала стая, що розпочалося полонинське життя. Живий вогонь є пульсом стаї, стая – тілесною оболонкою ватри.
Коли полінце зайнялося, із золи вигортають затвердлі минулорічні вуглини, ялівцеві, жерепові, а колись давніше й тисові. Ледь торкнешся до них палаючим живим полінцем, загоряється блискавично, достатньо кількох сухариків, аби спалахнула ватра. Ватра стара й нова водночас.
Багато років по тому дев’яносточотирирічний Матій Зеленчук з роду Іванкових, майже ровесник Фоки, тільки трохи молодший, так пояснював нам, молодим, як розпалюють живу ватру: «Тоті, що крутять полінце, мусять добряче попотіти, такі вже виморені, що ледве дихають. Жива ватра ще й не задиміла, а вони вже півмертві. От коби то я був років зо двадцять молодший, то бих вам так показав, як тото має бути, що аж гей».
Коли ж настає час гасити полонинську ватру, розставатися з вогнем, який ціле літо зігрівав та годував пастухів і був місцем їхньої щоденної праці, це дійство тим паче набирає рис обряду.
Коли увійшов Фока, Максим перервав розмову з ватрою. Але ватра знову зітхнула, і Максим заохкав над нею благально й дошепотів:
«Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш. Вуглі твої не пропадуть – через зиму пройдуть. На зиму стелю тобі колиску в попелі. На весну знов оживе твоя правдешна сестра, пробудить тебе зо сну, і вуглі твої воскреснуть. Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш».
Ватра стихла, вуглини беззвучно жевріли й поволі згасали. Максим почекав хвильку, здійняв угору очі й руки і почав молитися:
«Святий Отче, позволь ми піти до хатів земних у супокої, най твій святий огонь ніколи ми не шкодить. А якби шкода від його таки зробилася, вчини так, щоби в їх не згасла віра, терпіння й одвага. І най усіх сотворінь, і які не стриножені, і які на прив’язі гуляють, береже твоя свята сила. Амінь».
Двері відчинили навстіж, вдерлося світло, і Фока звернувся до Максима з повагою, тихо, достойно:
– Славен єс, Максиме! Будьте ласкаві, не погнівайтеся, не відмовте. Пан дідич, пані і я, Фока, просимо вас, отче Максиме, на весілля. Поблагословіть молодих. Із ваших рук щастя стікає, світло на всіх.
Максим, який зазвичай дуже мало говорив, подивився з поблажливою посмішкою на Фоку, кивнув головою і нічого не відповів. Це означало, що він погоджується.
Фока схилився перед старцем, вийшов із колиби. Очі, обмиті сльозами від диму, заблищали знову. Він поспішав, пішов ще до Довбушевої криниці, до якої було півгодини від стаї. Там набрав до дерев’яного барильця води з джерела. Так він пообіцяв панні молодій. На весіллі не повинно бракувати чорногірської води, а панна молода хотіла цю воду з-під верхів посвятити і взяти з собою в далекі краї. Бо весільна пісня каже таке:
А бодай та молоденька така веселенька,
Так як у тій Чорногорі вода студененька.
«Вода студененька» – якби її налити до металевої манерки, навряд чи можна було б її довго втримати в руках, бо і так у Фоки, поки він її ніс у тисовій бербеничці, руки скоро замерзли, наче від брили льоду, тож він причепив барильце пряжкою до широкого пояса. Адже Довбушева криниця крижана влітку навіть у найбільшу спеку, натомість не замерзає взимку і є тоді єдиним джерелом, яке можна розкопати з-під шарів снігу. «Вода веселенька» – бо у похмурій чорногірській впадині випливає раптом дуже щедро з-поміж величезних каменів, укритих товстим шаром моху. Вибігає несподівано, заговорить, заграє, блисне – і знову сховається. Виявляє тим виверженням, що в глибинах нерухомих скель тече і чаїться підземне море, яке то там, то сям зблисне морським оком і зразу замружується. Бо, йдучи догори брилами, можна почути у скелі дзюркіт і гуркіт. Тому чи то на сонці, чи на морозі, літнім полуднем чи зимовим ранком, Довбушева криниця, родом із вод підземних, не переймається законами сонячного світу. Через це вона має славу вічної води, і є десь такий примівник, у змові з підземними силами, який знає слово, щоб перетворити її, а радше привернути її силу, як скеля, що до життя повертає й омолоджує. Заки з’явиться такий, підземний гомін із грудей землі виманює з грудей людини, що проходить біля джерела, зітхання: «Ти є вода, ти біла, ти чиста, ти ціла, ти свята, ти жива, ти вода правдива». Мабуть, не в одній хаті, і хтозна-як далеко від Чорногори, зберігають на тяжку годину, на хворобу, навіть для вмираючих, воду з Довбушевого джерела. А якби хтось на чужині мав із собою ту воду, навіть під старість, то хто знає…
Поволі, мирно дзюркочучи, стікала хвиля людей і худоби в долини. Як тільки увійшли з полонинських плаїв до пущі, пастухи і ґазди, особливо ті, що замикали похід, взяли зброю напоготів, старі рушниці та мушкети з розширеними дулами, позаяк знали, що вовча зграя, як завжди, пуститься за стадами і буде супроводжувати їх аж до осель і села, намагаючись ухопити, що вдасться. З усіх полонин напливали такі хвилі й зустрічалися на плаях або далі, вже на дорозі над Черемошем. Фока зупинився там, де Бистрець впадає до Черемошу, у корчмі, що звалася Чердак, де заздалегідь замовив чималу кількість пива, багато жидівських калачів і тютюну, аби пригощати людей, які сходилися з усіх полонин і яких він намірявся просити на весілля.
Чердаками колись називали вартівні, завданням яких було не пропускати через гірські проходи втікачів із зачумлених околиць. Цих чердаків, які нерідко вже лежали розвалені по лісах і пущах, боялися забобонно, казали, що там лежать померлі від чуми, і, якщо зайдеш у ті руїни, можна їх розбудити. Втім, у ті часи Чердак біля устя Бистреця був насправді самотнім, але цілком підхожим пристановищем, де після сходження з гірських пустищ і бездоріжжя можна було підкріпитися пивом, жидівською булкою, добути тютюну й почути найновіші вісті зі світу. Горілки на Чердаку бачили ще менше, ніж у найстрогішому монастирі, бо навіть пиво привозили з Косова тільки на такі великі й велелюдні урочистості, як полонинський вихід, розлучіння і бистрецький храм на святої Анни. Поза тим, оскільки поблизу не було лісових робіт, Чердак був безплатним сховком, своєрідним клубом і світлицею, а не корчмою. Оренда Чердака – то гонор, а не зиск. Тому орендар Етик і його родина бачили здебільше таких гостей, що переховувалися хоча би на галерейці від зливи та заметілі, а не таких, які би щось замовляли, купували і платили. Вони до цього звикли, бо й самі, як усі інші, пасли і доїли корів, садили картоплю, пізніше кукурудзу, лише про це розмовляли, раді й таким гостям і вдячні, що їх не забувають, відвідують. Та й що б міг Етик продати у своїй господі? Мамалигу, молоко і бриндзу, що їх кожен мав у себе в хаті. Лише раз на тиждень, якщо поспішить, дехто міг придбати велике диво – білі булки, бо Етичка пекла щотижня. Вряди-годи, не частіше як раз у місяць, Етик читав по складах і тлумачив своїм гостям газету, яка називалася «Неділя», а рідше – залишений кимось із лісників часопис «Ловець». На жидівські свята Етик ставав урочистим, розповідав, але тільки вибраним, легенди про гірських жидів, про хасидів, про великого Рабина і молодесенького Єкеля, що шукав його сліди та Божу книгу в скелях. Етик вірив, що він подвійно щасливий, що не мешкає ані на верхові десь під вітром і у хмарах, ані в селі чи містечку, серед галасу. Серед людей, бо на роздоріжжі, а все ж таки «тихо». Правду кажучи, ані серед людей, ані тихо. Самотня господа Етика мала дві кімнатки для гостей, у кожній по два ліжка. Нечасті гості господи, що спали на добрих ліжках, хвалили її, але скаржилися на гугіт Бистреця, який ночами не давав їм спати.
На весілля у Криворівні Етик збирався з родиною, як і решта. Тим завзятіше допомагав Фоці зустрічати й запрошувати.
Урочисто, підкреслено і поважно повторював Фока формулу запросин, потихеньку втягаючи людей до корчми або підходячи з високою склянкою до перехожих. Двоє старих надвірних гайових із Криворівні і два прибрані сини Фоки, так звані годованці, допомагали йому в цьому. Запрошення і частування супроводжували радісні вигуки та ґречні вівати за здоров’я ґазди Фоки, дідичів і панни молодої. Щохвилини озивалися трембіти, безперестану вилися сумні колоратури флояр. Знову безліч рук віталося з Фокою з усіх боків, а він знову крутився ще спритніше, ніж на полонині, наче в нього множилися руки, мов гілки, як на славному і правдивому образі з Косова. Але і з самим пригощанням був немалий клопіт. Ось подав комусь склянку, вихваляючи, що пиво добре охолоджене, а Етик, увихаючись, як батько рідний і наймит в одній особі, повторював: «Йой, яке холодне, як лід», а той запрошений гонорово надувався: «Нє, дякую, не можу, загорячо». А інший гість вихвалявся: «Облиште, не силуйте, напився я того пива за своє життя». І хто міг знати, чи він взагалі коли-небудь куштував пиво. Напрацювався Фока, аж утомився, тож молоді годованці, як це помітили, ну ж хапати людей по черзі за плечі, прихиляти склянки до вуст, поки кожен, хоч не хоч, ґуль-ґуль випив. Не жартував і надвірний побережник Лук’ян, який, хоча чоловік непоганий – багато сиріт тримав у хаті – був такий крикливий, що всіх браконьєрів поперелякував. Як крикне котрому гостеві над вухом, то той ковтав пиво, мало не захлинаючись. Етик заклопотано прицмокував, а Фока глянув кисло, й відразу перестали, а другий побережник Семен – як то бойко, важкий і згодливий – пояснював: «Ой, як просити треба, довго просити». Дивлячись на це, гості зрозуміли, що Фока не шкодує часу, шанує звичай, а нової моди не пильнує. Попивали жваво. Ще довго людська юрба товклася довкола Чердака: на галерейках, на сходках і перед виходом на дорогу. Затримували її балачки, оповідки, багато цікавих запитань і новин. Вдалині виднілася полонина, ребра скель огорталися туманом, а внизу Бистрець рвав, шумів і пінився.
І далі котився додолу густо і шумно тлум людей та худоби. Як струмки вливаються до Черемошу, так з усіх плаїв виливалися хвилі худоби на дорогу над Черемошем, наповняючи її по вінця. Тисячі корів і коней, неоглядні череди овець рухалися повільно вперед, покидаючи полонини. Лише де-не-де у віддалених самотніх зимарках залишилися пастухи з худобою біля сіна, яке неможливо звезти через височінь та відсутність доріг. Залишаться там до Різдва Господнього, а інші прийдуть до сіна з худобою перед весною, наприкінці лютого. Може, дивилися вони тужно за тими, що відходили, може, шукали їх очима далеко над рікою, на дорогах? Єдина розрада, що годують свою худобу таким м’яким, чистим і соковитим сіном, якого не знайдеш у селах. Так само з дороги то один, то інший задирав голову до верхів, ніби замало йому було цілого літа. Нашим мандрівним пастухам притаманне щось таке, чого немає ні в осілих людей, ні в кочівників. Вони вільні, вдосталь мандрують, але не є бездомними. Проте вони не затиснені назавжди у свій кут, ніби у клітку, а саме тому, що мають постійні оселі, що не позбавлені виміру зусилля та праці, невідомого кочівникам. Тож і пастухи, які місяцями залишаються у зимарках, хоч не мають до кого слова мовити, роблять це з власної волі для власної худоби, хоча дні щораз коротші, хоча звідусіль чигає темрява і хоча деколи під час повернення перед Різдвом мусять підкладати коровам під ноги коци, щоб ті вибрели з заметів. Вони теж, хоч і не є прикутими до хат «домувальниками», аж ніяк не є кочівниками. Бо так собі там далеко на горі вимріюють, відновлюють і очищають хату, сусідів, родину, товаришів та дівчат, навіть телят і лошат, які лишилися вдома, так собі все це вимальовують, як найкращий маляр із Косова або Річки. Щоправда, маляр любить украсти чи ногу, чи руку, чи плечі, а коли його ганять, то викручується, що того не видно, бо щось його затуляє. А тим самотнім із зимарок образ повертається з усіх боків і крутиться, як світ на дарабі під Сокільською скалою. Вони постійно снять, і так, як молодий пес уві сні то радісно загавкає, ніби ось-ось дожене і вхопить зайця, а то потім нараз застогне болісно, наче заєць утік від нього в останню мить, так і в тих із зимарок туга то весело загавкає, то заскавулить.
Тіні чаїлися, скрадалися, прямували дорогою, а освітлені сонцем місця втікали. Тому похід приспішився, а люди розходилися з Чердака. Лагідне, поблажливе, ґречне сонце, що схилялося до Чорногори, ще раз поблагословило розлучіння. Не один пастух озирався, після чого повертався на дорозі всім тілом і кланявся у пояс. Либонь, не один бурмотів молитву так чи інакше: «Сонечко святе, лице Господнє, Ви є ґазда світовий, ватаг досконалий, а нас зносите-терпите віддавна й донині. З темряви виведіть, убережіть і слава Вам. Амінь».
Поки Фока був зайнятий запрошуванням і частуванням, його коні-товариші стояли, променеподібно прив’язані довкола Чердака, високо над глибочінню бурливого Бистреця. А дорогою саме проходило ще стадо коней, що поверталися з полонини. (Слід пам’ятати, що ще на початку вісімдесятих років минулого століття у самому тільки Жаб’ї було більше коней, ніж у новіші часи в цілому повіті). Коні у стаді йшли до того рівно, розважно, майже як у запрягу. Тільки лошата, найбільш неслухняні з усього молодняка, як завжди, відставали й розбігалися. Проте щойно коні з громади зачули чужих коней коло Чердака, грімко заіржали цілим стадом, і їм відразу відповідали коні від Чердака. Певне, у гірських конях, як і в людях, закладена туга за собі подібними, які не поряд. Тому на гірських ярмарках, коли приводять багато коней із найдальших закутків, де перед тим вони паслися самі, цілий день лунає такий грім, якого, мабуть, не почуєш на жодних інших торговицях. Думаєш мимоволі, що саме тому в нас ототожнюють грім із конем у приповідках і загадках, як-от: «Кінь білобокий забрів у Дунай глибокий, як заіржав, увесь світ пізнав». Але кажуть також, що кінський рай на землі на тому самому держиться, що й людський: рай, допоки здалека, а зблизька б’ються і кусаються. Тому люди поспішно вибігали з Чердака, щоб відігнати коней зі стада, які рвалися до коней прив’язаних, аби втамована кінська жага не зашкодила ні жадаючим, ні жаданим.
Щоб наблизити той кінський світ, ведучи сьогодні до далекої країни своїх і чужих, не лише тих, котрі зміряли колись її плаї, але й тих, котрі про неї ледь чули, не вдихали запахів ні живиці, ні диму, не чули грому стада кінських грудей, покажемо найголовнішого провідника – коня. Бо про давню Верховину кажуть: «Ліс, гуцул і кінь». Ліс беріг, гуцул прямував поперед себе, а кінь провадив. І який кінь!
Прекрасні та шляхетні племена чи людські спільноти значною мірою, так нам принаймні здається, є неочікуваним сплавом протилежностей або віддалених відмінностей, начеб дітьми якогось чудесного випадку. Так само прекрасна й дужа порода гуцульських коней видається нам витвором цих чудодійних божих штукарів, які орудують у природі, що їх ми через незнання називаємо «випадками». Які ж різні якості вона в собі поєднує. З одного боку, несподівану міць, мускулистість і силу, з іншого – танцювальну зграбність, майже акробатичну, розсудливість, витончену обережність у вивченні небезпек місцевості, а ще вогонь і неприборкану лють дикого мустанга, який може атакувати навіть грізного ворога, стаючи дибки, то б’є передніми ногами, то брикає задніми. І лагідність приховано чулих, сповнених самопожертви очей, які наче посміхаються вибачливо.
Ще дитиною я, бувало, мріяв про те, щоб стати конем: таким спокійним, ласкавим рябим конем, чиї білі плями снігом вирізняються на контрастних брунатних або чорних. Або таким гордовитим вороним, з буйною гривою, який із радісним іржанням щохвилини, мов циркач, то стає на диби, то знову пустотливо брикає ногами в повітрі. Перескакує паркани один за одним, але коли треба – я сам це бачив, – ступає обережно, крок за кроком, по гнилій, слизький дошці над урвищем високо понад спіненою безоднею. Або ніжним буланим з білою гривою із ледь помітними жилками та крапочками. Таким чулим, розпещеним, нервовим, як поштива панночка. Він витягає шию, мов лебідь, боязко дивиться вперед, тремтячи всім тілом, але навдивовижу сміливий у бігові й галопі. Я мріяв про це, як про справжнє щастя: це ж просто втілення краси – бути конем.
Серед коней здобув я кілька вірних і чуйних друзів. Були ще й інші, гідні подиву кінські істоти, про дружбу з якими я навіть мріяти не смів, тільки мовчки захоплювався їхньою прекрасною гідністю, чудовою поезією руху та ритму, що жила у кожному тілі. А потім – коли став парубком – уже просто хотів їх оспівувати, і приязнь свою переніс на всіх коней, намагався розгадати душу, характер і долю кожного коня, якого стрічав.
У багатьох музичних творах відчував я ритм і красу коней: вир бою, гонитву стада розлогими полонинами, сутичку з вовком; а ще ритм тихої ходи м’яким, порослим травою плаєм, ритм водопою і купання, спокійний ритм нічної паші та затишне тепло стайні. Тому згодом я з жалем став розуміти, як багато різних тонкощів потрібно, щоб передати поезію коня.
З піснею про коня – доброго, вірного, сміливого і надійного, але водночас гордого, дуже вразливого, бо по-справжньому він ніколи не був об’їждженим, про коня-проводиря, коня-охоронця належить починати опис Верховини та її старожитності. Є така пісня, стара різдвяна коляда, що її співають на переломі року, коли обновляється світ:
Що то за один, що дитя пестує,
Вушком золотим серця шепіт чує?
Дивиться у звізди і зі звізд міркує,
А в скелях пороги копитом він кує,
Над снігами гейби полум’я зліта
І хвостом сріблястим слід свій заміта?
Де гуцул, там і кінь, немає гуцула, не було б людини в горах, у чорних пущах і на золотих кичерах полонинських, коли б не кінь. Долати великі відстані, доправляти тягарі до розкиданих і високо розташованих поруч із гірськими пасовищами гуцульських хат було б неможливо без коня. Вертепи і берда, звори та яри – все це, як правило, недосяжне без коня, бо ще лошатами гуцульські коні, коли пасуться в ущелинах, по чагарниках та крутоярах, опановують свій страх, і в той же час набувають хисту ходити небезпечними місцями, тому що вміють видиратися вгору, повзати та присідати з такою вправністю, яку рідко коли зустрінеш серед кінського племені.
Щоправда, верховим гуцульський кінь є переважно для своїх, для тих, хто годував його у хаті та пестив від народження. Ось чому він не бунтує проти жінок. І хоча з примусу, стиснутий залізною вуздечкою, чого раніше ніколи не робили, покірно носить нелюбого йому вершника, але так хитро, що нераз скидає з себе за кожної нагоди або, розігнавшись, гупає ним об дерево чи стягає зубами з сідла.
Стара приказка перських пастухів, увічнена у Зенд-Авесті, каже: «Завдяки розуму пса існує світ». А ми, діти гір, дивлячись на цей гірський світ, вертаючись думкою до того, як він повстав і народився з пущі чорної, бездонної, безмежної, пустив коріння, як забудувався на царинках і далеких пасовиськах, видряпався під хмари на недоступні колись полонини, як утримався і тримається донині, ми повинні вигукнути: «Завдяки розумові, завдяки відвазі, завдяки шляхетності коня існує цей світ. Послухайте, який запальний ритм копит лунає серед пущі! Він уторував тут шлях і завжди є барабаном піонерського походу людини».
Царинковими м’якими плаями, лісовою грузькою або кам’янистою стежкою, взимку по глибокому снігу, по липких, мов ґума, підмерзлих грудках землі, по кризі і серед розтаней, із крутих схилів, із самотньої хатини, обережно похитуючись, виважено роблячи кожен крок, жваво й весело йде кінь. Несе, мов рухома колиска, маленьку дитинку до далекої церкви, на хрестини. І так від колиски усе життя служить людині гуцульській. Аж врешті на виснаженому і змореному коні з понуреною головою приїздить із-за гір на верх до хати священик, щоб віддати останню послугу душі, що відходить.
По полонинах, пущах та вертепах, на скелях біліють кістки коней, які вже відвікували своє, завершили долю, виконали призначення. Пісня їм хвалу співає, а смереки гойдаються, черпають соки з їхньої крові, що всоталась у землю, шумлять під вітрами.
Коні – то особлива оздоба і гордість Гуцулії. Надмір коней у нас мотивують гіпотетичним кавказьким походженням народності, бо схоже на те, що серед усіх гірських племен у Європі, можливо, через таку розпорошеність поселень, лише гуцули були вершниками з давніх-давен. Звідси не один звичай, звідси вбрання, зокрема жіноче – замість спідниці запаски, пристосовані до коня.
Проте основою пастушення є вівці.
Після коней дорогу над Черемошем щільно наповнили живоплинними брилами теплі й кошлаті хвилі овець. Повільніше, густіше, але не менш буйним напливом, ніж якби хвилі Черемошу вийшли тимчасово на високий берег, на дорогу. Вівці не тільки повністю заповнили дорогу, вони переливалися ширше і вище по стрімких схилах, куди б не дісталася жодна повінь. Розсипалися й глибоко вниз до самої води. Хіба що підскальне море, коли виллється колись із пупка землі, буде так переможно панувати і так спокійно грати-затопляти. Поки ж, затиснене під Паленицьким плоскогір’ям, дрімає собі. Тільки зрідка прокидається і підглядає то тут, то там, то одним морським оком, то другим.
Вівчарі квапливо усували з дороги перешкоди, насамперед безжально проганяли всіх інших звірят, щоб овечки не лякалися, щоб, борони Боже, не стовпилися, не сполохалися. Вибігали наперед, благали тих, що їхали у протилежному напрямку, аби почекали десь збоку у сховку, аби не кривдили дроб’єт, аби подув остраху не налетів на овечок. І ті з розумінням відступали, терпляче чекали. Інакше вівчарі могли б їх проклясти і напевно надовго б запам’ятали, які ж то погані люди, оті з повороту над Черемошем. Такі збуджені й занепокоєні вівчарі заледве віталися з зустрічними і взагалі не сердечнилися ґречно за звичаєм, бо все своє серце відкрили турботі про овець. То один, то інший навіть зиркав недовірливо в бік Чердака, чи, бува, якесь занадто гостре людське око не разить нишком овець. Тим часом вівці, впевнені, що опіка над ними саме така, якої вони потребують, розсипалися вільно, ніби опинилися на вітчизні свого роду, на скелястих пустищах. Потім знову збиралися, і, заспокоєні піклуванням і турботами, довірливо рухалися далі з одностайним плюскотом: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Вівчарі також заспокоювалися, витягали з-за пазух флояри, і звивисті, пронизливі сумно-довірливі овечі нотки наповнювали тісну долину Черемошу. І не один, милуючись овечками, заспівав, вторуючи флоярам, аж луна відбивалася з другого берега: «Ой, овечки, небилечки, писаний ботею!»
І справді, ніхто не кинув із Чердака жодного гострого погляду. Коли вигук «дроб’єта ідуть» вихором увірвався в дім, Фока перервав своє заняття і вийшов на ґанок. Звідти, з давнього Чердака, так добре було дивитися згори на шлях. За Фокою повибігали й інші, серед них і Етик. Усі скупчилися на ґанку, сповнені такої цікавості, як ніби в цьому овечому раю Верховини вже хто знає як давно не бачили овець на власні очі. Але повторювати замилування означає постійну новизну. Зойки захвату і співчуття сипалися з Чердака: «Але ж то моцний ботей, тисячка як ніц». І далі: «Маленьство любе!» «Змучаться! Ягнятка найгірше. Такий шмат дороги!» Етик показував: «Ой, гляньте, як та крапчаста кульгає. Поможи їй, Боже». Фока милувався малечею мовчки. Як розкажуть про це наступні розділи, вже змалку, щоліта, перебував він із вівцями в далеких пустищах сам-один, мандрував з ними, піклувався про них, ніжився з ними. Вівчар на все життя залишається вівчарем. Отож Фоку сформували вівці. І вже пізніше, в молодості, коли він сам на сам без зброї, лише зі смолоскипом, відвойовував від ведмедів пущу, то сповняв, як то кажуть, слова святого Письма: «З ведмедями грався, як із ягнятами в молодості своїй».
Фахівці доводять, що співіснування людей із вівцями є підставою цивілізації. Яке ж співіснування? Якої цивілізації – людської чи овечої?
Придивіться до великих отар і потужних овечих черед навесні або восени, коли ці течії безперервно плинуть не тільки над Черемошем, – полонинами, плаями, схилами і як там ще ці види гір та шляхів називають у п’ятнадцятьох мовах Європи, від Балкан через Карпати, Альпи аж до Піренеїв. Ллються і котяться хвилі овець не лише останніми тисячоліттями, а від найдавнішої давнини. Безперестанку піднімаються, і завжди покірніші, ніж річкові чи морські води. Бо вільні води, вдаряючись об перешкоди, бунтують, гримлять, шаліють. Води – грізні, поступливо непоступливі, підстерігають, сичать, підмивають, а хвилі овець не відбиваються, не розбризкуються, не танцюють, як води, а все ж проникають усюди, навіть ще завзятіше видираються на кожну перешкоду. А коли видеруться, то не тріумфують, не усміхаються в сонці, як переможні води, лише далі без зупинки монотонно плинуть, плюскочуть, дзвонять: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, чап-чалап, пирсь-пирсь.
Бо кожна з них є окремим життям, і належить воно лише громаді, лише хвилі. Хвилі з тисячами стривожених щупальців, які дрижать, невпинно тріпочуть, хвилі, що жалісно бекають і перемагають. Однаково вниз і догори, крізь пущі-вертепи, слідами, плаями, дорогами, через броди, гостинцями, стернами, попри рогатки, ринками, вулицями великих міст, до вокзалів, на заріз, безугавно, невпинно пливуть уперед: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Води не тверді, води притихнуть, але не дадуть себе ані затиснути, ані приручити. А хвилі овець не тільки покірніші від вод, вони ще й слухняні. Свист пастуха, ляскіт батога, постріл пістолета, поворот цапа-проводиря, один рух барана керують хвилею овець. Зупиняють її, ніби раптовим знаком хтось стримав водоспад, і ніби пастух хвиль помахом чи викриком наказує хвилям здійнятися і витягує їх на вершини. Також, коли овеча хвиля розіллється на дорозі або на пасовиську, пастухи легко збирають її назад докупи. Часом, коли пастух недбалий, трапляється нікудишній баран, ані вибраний, ані визнаний, проводир стада лише тому, що він є. Ось такий у своєму баранячому розгоні заведе стадо у розбурхані води.
І вівці сліпо йдуть за ним, дають себе захопити і тонуть – не гірше, ніж людські стада, – а котрі врятуються від потопу, прямують далі без помсти і без нарікань. Навіть коли нападуть вовки, коли відразу загризуть цапа-проводиря, а потім, зголоднілі й очманілі від крові, роздеруть у шалі удесятеро більше овець, ніж можуть з’їсти, отарі ще не кінець. Бо коли розбите стадо розсиплеться, мов зерно з подертого мішка, тоді розважний пастух повбиває або прожене вовків. І знову скличе свистом – пострілом – криком овець назад до громади. І далі, після кривавої різні, здесятковані течуть покірні, слухняні, і дзвонять, і дзвонять, і плюскочуть: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Найпокірніші з усіх приручених тварин, найдавніше уярмлені, а тому знеособлені. На противагу диким видам овець, вони не борються, не бороняться. Навіть вагітні вівці, не дбаючи про самозахист, нерідко втрачають плід у тисняві. Бо колись їх знівечив якийсь незмірний страх, зламав їхню самооборону. Вони вірять тільки у страх, лякаються будь-чого. Боятися, тікати будь-куди – ось їхній дороговказ. Вони дозволяють себе заганяти, проганяти, зупиняти, ловити, стригти, доїти, зарізати і тому є основою цивілізації. Дикі вівці не мають вовни, лише шерсть, а нічого теплішого від вовни досі ніхто не винайшов. Її виробництво на цілій землі перевищує мільйон тон. І що ж вони за все це заробили собі від людей, які почуття? Фахівці доводять, що поступ цивілізації ще ніколи не починався з почуттів, лише з задуму, з винаходів, із завоювань. Бо самим почуттям, хоч яким моральним, ще ніхто нікого не зігрів. Тим паче не винайшов вовни і тканини. Пошана фахівцям, а ще скотарям, особливо тим, які є лагідними до овець, бо вони зрозуміли, що лагідність є найкращою політикою щодо овець. Тому вони їх не б’ють, як ніхто не б’є і не мучить своїх машин. Тільки годують овець щораз краще, щораз більше ставлячи їх у залежність, відповідно до скотарського розумінням, що вівця є касою, і чим більше в неї вкладеш, тим ще більше з неї отримаєш. Тому хоч би цивілізація полетіла шкереберть, одна, друга, сота, отари і череди овець будуть текти вперед безперервно: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Бо коли розваляться і знелюдніють міста й оселі, коли не стане теплих вівчарень, навіть гостинців і мостів, з усієї викошеної цивілізації виживуть дурні вівці. Попри вимоги і навички тваринництва, потечуть в інший бік, ніж води, але не менш завзято, до верхів і пустищ, де їхня батьківщина, до неужитків. Проберуться туди, де чимраз холодніше, над обруб трав на межі життя, у мертвотність розколотих скель. І там переможуть. По румовищах Ґорґанів, де невпинно сиплються з гуркотом і гримотінням рухомі каменепади, де зсуви і сухі лавини давно засипали ліс та всі трави, де навіть старі вгрузлі каменюки ледве прикривають свою запліснявілу голизну жовтими бородами або віхтями і чупринами кущиків, там у цілоденному русі пливуть і щось скубуть стада овець. Наче води, огинають западини і згірки, але вони стійкіші за воду, бо не розтікаються. Тут смикнуть сухий корінець, там схрумають грибок, там чорницю, там листочки брусниці, і котяться далі. І якби навіть гори опустіли, вівці протримають і утримають людину. Вони бояться наймізернішої псини, лякаються шелесту гірської миші, але там високо, понад лінією життя, добираються до межі снігу, над звислі сніги, до скельних урвищ. Ці зневажені стада сунуть так само безстрашно і під лавини, і під блискавки. А потім, як після достатнього поживку, зсуваються разом із кам’яними лавинами, самі, мов живі валуни, і течуть, плюскочуть, і все дзеленькають: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Проте, хоча на цих овечих хвилях котиться і точиться цивілізація, чи можна сказати, що цивілізовані люди зберегли у серці й душі хоч якусь згадку про овець, хоча б кучерик або волосок на пам’ять про весь овечий рід? Навіть скотарі обмежують свою вдячність такій нудній тварині годуванням, відбором і теплою кошарою. Тим більше, ніхто з цивілізованих людей не вважає овець друзями, як інших звірят. До того ж, коли про це запитати, не можуть надивуватися, що старожитність колись обрала своїм гербом ягня, і хором волають, що це взагалі не був щасливий вибір. Так ніби минувшина, походжаючи перед крамницями з гербами, примхливо вибрала собі герб, як вибирають кожух, такий чи інший. Більше того, що вище піднімаються люди у цивілізації, то соковитішу зневагу – щиро чи нещиро – вкладають у слова «стадо баранів». Чи заради легкого вивищення? Чи радше для того, щоб самим собі встановити застережний знак проти падіння до того рівня тваринності, до якого довели приручених овець?
Але гуцульських пастухів, як і тисячі років тому ізраїльських, таке не влаштовує. Бо хто знає, що об’явиться чи насниться людині в пустирищах під час грози із громом, під загрозою сніжної лавини чи обвалу каміння? Хто знає, який образ потряс її і навів на порівняння людської долі з фатумом овець, коли хоч би раз, охоплена жахом, людина усвідомила свою безпомічність. Що гірше, коли вона визнала, що є дурною, бо їй нічого не залишилося, як тільки притулитися до жменьки собі подібних. Може, у серці вівчаря назавжди закарбувався й образ овець-матерів, які біжать за вівчарем, жалібно бекаючи, коли той забере ягня, без марного спротиву, ніби втратили весь порив тієї сміливості, яку дає материнство. Знову і знову повторюється й постає перед його очима той зародок овечого роду – ягнятко. Тихе ягня, що ледве перебирає кривими ніжками, але дріботить за вівчарем, сміливо тулиться до нього: «Ось я, біля тебе». Бігає за ним слід у слід, лізе до колиби, а ще й до хати, пнеться до вікна, заглядає і бекає: «Пустіть, це я». Хоча пастух знає, що від овець годі чекати розуму чи розуміння, але каже, як колись Пастух ізраїльський: «Вівці мої знають мене, слухають мене, вірять мені». Бо Творець приголомшив пастуха, показуючи йому ягня, шепнув йому, заповідаючи, отак по-пастушому, по-гуцульськи: «Шимбале-шимбале! Що то за загадка?» І пастух розгадував століттями. Аби розгадати, пригорнув ягня, обдаровуючи його тим, чого йому не може дати матір, затуркана страхом і стадом. Наважився й відгадав: оце обітниця Творця. Так, як багато кому молода мавпочка своїм обличчям дає зрозуміти стурбованість людського обличчя, дуже людську турботу. Як у дитині можна розгледіти щось, що не здійсниться, тільки вказує вище людини на Царство Небесне, так пастух побачив у ягняткові щось таке, що здійсниться або ні, однак напружує увагу слухача шепоту і ловця загадок. Тому він розчув молитву – нехай би йому неписьменному тільки трави її нашептали, – яку старий пророк ізраїльський сміливо виголосив, як і написано: «Пошли, о Господи, ягня володарем землі». Бо ягня, що спить під боком у вівчаря і біжить за ним слід у слід, стало образом не страху, як крапля з полохливого натовпу, – вівця, що виросте з ягняти, а образом довіри. Воно стало пробним ключем до серця пастуха: чи відкриється воно перед найбеззахиснішою довірою? Ось чому воно є символом. І тому до такої міри загострюється ніжність, що пастух залишає ціле стадо і йде шукати пустищами однісіньке ягнятко. І буде так радіти, не соромлячись, як колись добрий пастух ізраїльський: «Друзі, радійте зо мною, бо оце віднайшов я ягня загублене». Така підніметься ніжність, що він виступить на боці ягняти і супроти лихих пастухів. Бо хоча ягня йому довірене і послане, зразком для нього був Той, хто його послав і довірив загадку, Пастух досконалий, сам Творець. Бо написано ще й так: «Дивіться, каже Господь, оце я сам буду шукати моїх овець заблуканих». І тому пастух, хоча залюбки дасть вівці ковтнути гніздо ос або шершнів, аби її збадьорити, ніби келишком горілки, щоб була жвава, щоб завзято шукала пашу, наймилішого свого ягнятка не буде дражнити, не виховає так, щоб воно змінилося, повчаючи його: «Бунтуй, ягнятку, визволися, зробися диким і сильним бараном!» Ні! Заслуханий у загадки й обітниці, промовляє: «Ягня перемагає».
Скількома ж іще знаннями про овечий рід володіє пастух, особливо про те, що утаюють тисячоліття приручення! Однак не квапиться це розголошувати.
Отари віддалялися від Чердака, зникали за поворотом Черемошу, і долинали тільки обривки пастуших пісень, співаних зумисне щораз голосніше:
Яка ж тота полонинка – весела – весела…
Або ще:
На зеленій полонинці, зеленій – зеленій…
І ще голосніше вже здалека:
Ой, засвіти, місяченьку, засвіти – засвіти —
На ті любі полонинки, на ті красні цвіти.
І нарешті на прощання:
Будуть наші співаночки по горах співати.
А ми будем, товаришу, по світі блукати.
З ґанку Чердака линули за отарами погляди й зітхання, ніби не один із жалем наздоганяв свої вівчарські молоді літа. Врешті полонинська хвиля прокотилася, окремі купки відділялися від головної дороги над Черемошем до її відгалужень, до присілків і самотніх хат на дальніх верхах. Чимало відразу пішло старим і довгим верховим плаєм, що сягає аж Підгір’я, до тих дивних військових поселень, Березовів, як там вони всі називаються: Березів Верхній, Середній, Нижній, Баня Березівська, що сягають ще таких поселень, як Текуча, Шешори та інші. Усе це шляхетські садиби, надані королем ще на початку 15 століття, права на які підтверджують документи, заховані по Березовах. Яка ж то таємнича мандрівка тим старим плаєм, із володінь кедра й жерепу в королівство теплих буковин, з-під снігу в підгірські сади, з одного клімату в інший! Утім, головна хвиля походу рухалася далі, аж до розгалуження обох рік або через перевал Буківця до теплого Косова і навіть ще далі в долини.
Чорний Черемош, званий також Чорною Рікою, народжується з безлічі джерел, із мочарів, з туманів, що безнастанно перетворюються на краплі води, і з вічних рос, там, під великим вододілом між трьома країнами. Тече він увесь час пралісом, збираючи з пущ і полонин усі води цього закутка.
Ріка Чорна, бо огортає її чорнота не кінця і не погибелі, а сором’язливого зачаття. Що більше впродовж століть черемошська пуща насмокталася світла з грудей сонця, то густішою є її пітьма. Лісові куполи не пропускають світла, яке ображає й оголює сором. Чорно вгорі, а всередині – тінисте царство зеленого, що озеленить кожне життя. І хвилі Черемошу – як зелено-срібний оксамит, а такі прозорі, що бачиш дно навіть на глибинах. Царство зелених тіней, притулків, сховків і гнізд зелено прихистить і заколише все живе: зеленій, радій і сиди тихо. Для зелені кожне життя миле, ба навіть гарне, і жодне не є бридким, бо вона, як мати, нікого з них не посоромиться і не відштовхне. Не відкине жодного: забирайся, ти не наше, не зелене. Бо там кожне зелене, надійне. Дивно, що у цих гніздах та лісових кишеньках увесь час мріють і говорять про Рахманів, що тисячі смутків роями вириваються на Схід, до сонця, до рахманської країни. Бо там, на найвищих горах цієї землі, панує таке срібно-блакитне світло, що не затоплює, не нівечить, не засліплює. Лиш огортає те, що близько, тільки те, що на верхівці, у прозорі заслони, добуваючи при цьому із сутності кожного життя приховані іскри вогнисті, найживіші. І не тільки добуває, а ще й наближує те, що найдальше, бо очі самих святих Рахманів, пробиваючи заслони, притягують здалека те, що найгарніше. Тому кожен із нас над Чорною Рікою – листок чи птах, гадина чи людина, вівця чи орел, пронизаний і зігрітий далекосяжними очима, сидить тимчасом тихо у зелені й вірить. Будь таким, яким є, яким тебе Бог сотворив, тільки не зроби Йому стиду.
Черемош розриває та розділяє два споріднені гірські пасма, Кострич і Кринту, і пробивається між їхніми підніжжями водоспадом, який зветься Гук. Колись грізний для сплавів, тепер він розбитий динамітом. Власне тим яром Черемошу, що називається Красний Луг, веде дорога на Жаб’є, і туди прямував похід із полонини.
Позаду походу їхав Фока на карому гуцульському огирі. Роками його бачили на такому карому огирі, якого він виплекав сам, наче то завжди був той самий кінь. І ще пригадували, що Фока двічі перемагав на такому самому огирі на святочних перегонах зі свяченим від ясенівської церкви до роздоріжжя на Варатиню.
Кінь був осідланий дерев’яною тарницею, багато різьбленою, з дерев’яними ж стременами, з підстеленими грубими ліжниками і перев’язаною візерунчастими підпругами. Кінь, узятий супроти звичаю на гострий мундштук із ланцюжком, відколи з’їхали зі стежок на дорогу, весь час виривався, безперестанку танцював, мучився і мучив господаря. Фока їхав зі своєю дружиною. Відразу за ним повільно посувалися верхи молоді годованці, чиї коні та капелюхи були прибрані довгими різнокольоровими стрічками – знак, що запрошують на весілля. А за ними їхали обидва двірські гайові, Лук’ян і Семен. На їхніх бляхах, на грудях, було видно герб власника: гола панна, що їде на ведмеді. Позаду дріботіло кілька хлопців для доручень та обслуги.
Фока був останнім на дорозі і не квапився до хати. Він уже достатньо поспішав у своєму житті, починаючи від танцювальних змагань у трьох сусідніх країнах за часів своєї молодості. Тими кроками і скоками, що ними вприпуст надріботів у танцях, міг би дійти пішки чи не до Відня, а може, й до Рима. А як поспішав і напрацювався ще кільканадцять років тому, коли закінчив вдалий вируб найпотужнішого лісу і коли йому вдався сплав дерев, якого у нас ще ніхто не бачив, водою аж до Молдавії, на понад сто миль. Не так давно йому минуло п’ятдесят, але ще раніше він втратив родину та друзів. І хоч він не був такою людиною, що бачила вбивчі битви, ані такою, що знала смерть як природженого косаря, адже військову службу відбув, ніби парад, у Венеції, усе ж смерть роками кружляла довкола нього і скрадалася, торкалася і викрадала зненацька. Але втрат він ніколи не визнавав. Не хотів визнати марнотратства життя. Не судився з Богом, але не втішився. Судився з долею, по-іншому, ніж пастухи і селяни, які мають таке послушне вухо до кроків неминучості й долі. Фока танцював проти неминучості й саме тому вийшов поза світ пастухів. А ще так сталося, що з усіх близьких залишився йому лише один сусід, пан-дідич. І єдиною втіхою, якої дочекався від «своїх», буцім від родини, було те, що запрошував на весілля доньки приятеля так, ніби сам видавав її заміж. Тим завзятіше він дотримувався звичаю, ба, навіть воскрешав те, що поволі згасало. Ще й через це був останнім на дорозі.
Обличчя Фоки, поважне і безмежно погідне, викликало довіру. Чорне, густе і довге волосся, ледь припорошене сивиною, молодило його. І його очі, хоч спокійні – не спопелілі, як вуглі змарнованої ватри, а готові до блиску, – нераз загорялися й зігрівали інших. Напевно, їх запалювала і змушувала блищати присутність людей, бо здавалося, що той, у кого життя забрало все найдорожче, не дивиться ні поза себе, ні навіть у себе. Хто ж те знає, але люди читали на його обличчі: чоловіче, кажи сміло, чого тобі треба. Колись давно для обрядів надягали маски, і дехто пояснював, що такі фальшиві обличчя стали потрібними лише відтоді, відколи люди здрібніли і змішалися. Але Фока без маски вів перед в обрядах. Про нього казали: пощо такому маска? Лице і чоло міцні, як висока тисова брама – відкриється, коли треба, і прихистить, а як замкнена, то не впустить, хоч дряпайся на неї.
Горяни також пам’ятали довго і детально та докладно згадували, як був одягнений Фока за тієї чи іншої оказії. Пам’ятали, згадували, бо самі страх як охочі наряджатися, святкувати, чим не раз справедливо дорікають їм співвітчизники з долин, люди тверезі й роботящі, як того вимагає сама земля – чи обертинська, чи городенська, чи над Дністром, чи й на Поділлі. Земля буйна, урожайна, що запрягає до добровільної неволі праці. Тамті навіть ганять гуцулів: «От тим чубатим єретикам і пустим неробам вроїлося бозна-що, так ніби вони пани, козаки…»
«Чубатим»? Дуже слушно, бо самі горяни це визнають. Кажуть при цьому: «Стрій має бути строго за звичаєм. Перевдягатися в інше, чуже, змінювати убрання на якесь інше, не своє – то гидота, то змінити шкіру, то як обскубати когута догола й наліпити на нього вороняче пір’я. Але кожен стрій має бути трохи інший, особливий. Бо когут не ворона. Лише кишки в когутів однакові, а гребінці, крила, хвости, пір’я хоч і когутячі у кожного, але ж і в кожного трохи інші. Інакше кури б його вважали недорікою, і яструби теж. А так як є, то кури йому покірні, а яструби застерігають один одного писком у польоті: вважай, там унизу той пишний червоний чорт».
Відповідно до сказаного, Фока, їдучи запрошувати на весілля, був одягнений з голови до ніг у яскраве вбрання: крашені червоні штани з дуже грубого сукна, а на плечі накинутий такий самий сердак. Під сердаком груба вишивана сорочка поверх штанів, підперезана таким широким шкіряним ременем, що сягав аж під пахи, і, всіяний мосяжними кільцями та цвяшками, виглядав як стародавній панцир. Вишуканий кожух без рукавів, прикрашений зеленими пухнастими квітами з волічки, оздоблений витинанками з кольорової шкіри й блискучими ґудзиками та шкіряними дармовисами, вкладеними у мосяжні наперстки. Його обтягали схрещені на грудях ретизи, себто тонкі мосяжні ланцюжки, знизу протягнуті кілька разів через кільця пояса, щоб підтримувати пояс. До кожушка щільно прилягали два білі ремені шириною в долоню, густо вкриті паралельними рядами ґудзиків. Ремені, спадаючи з плечей, також перехрещувалися на грудях. На одному з них з правого боку висіла порохівниця з обрізаної основи оленячих рогів, оздоблена зірочками. А на другому, лівому плечі спочивала прямокутна торба, вкрита посрібленою металевою лускою. За пояс Фока засунув два двоствольні пістолі, викладені перламутром, і дві бартки, або ж топірці. Один обшитий мосяжною бляхою з вибитими геометричними візерунками, а другий сталевий, гострий, хоч вістря захищене шкіряним чохлом, а древко стиснуте мосяжними перстнями. На шиї розвівалася зав’язана тугим вузлом єдвабна хустка темно-бордового кольору; золотилася пишними френзлями. Здалека сяяв на грудях важкий чотирираменний хрест, з дірчастим малюнком у вигляді зірочок, хрестиків із зірочок, з вирізьбленими постатями святих. Біля нього, ледь видні з-під пишної хустки, сяяли подібні, трохи менші хрестики немалої ваги, що висіли двома рядами. Великий чорний напівжорсткий високий капелюх оперізували мосяжні бляхи. Павині пера, густо понатикувані за бляхи, розвівалися над капелюхом. Знизу штани були тісно стягнені вовняною ниткою. Легкі шкіряні ходаки, так звані постоли, покривали стопи, а спереду були задиристо закручені, як равлики, як то заведено всюди над Чорним Черемошем. Бо каже пісня: «Гуцул легко ся обує, легко ходить і танцює».
Весь стрій куций, до скоку, до коня, до танцю. Складки глибокі, але без зморшок, бо сукно не мнеться. Просторий, і широкий, і обтислий, і достойний, і хвацький, важкий і пружний стрій збільшував плечисту постать Фоки мало не до розмірів велетня. Здалека все світилося, яскравіла червінь, блищало золоте, зблизька клацала і брязкала зброя, бриньчали і дзенькали прикраси, ретизи та хрести, а на вітерці легенько шелестіли пучки павиного пір’я. Усе промовляло: їде Фока Шумеїв. Таким його бачили й вітали всюди: на полонинах, на плаях і на дорогах. Зрештою, відомо, що його сердечно вітали не тільки у своєму краї. Старші люди розповідали, що ще в 1848 році, коли йому було заледве кільканадцять років, його вітали у Сеґеді угорські панове та маґнати. Бо він сам-один провів таємними стежками загін збунтованих мадярів, які втікали з Галичини на допомогу Кошутові й угорському повстанню. Провів їх під самим носом погоні двох армій. Вдалося йому, повернувся здоровий. Відтоді й роки потому угорські пани вшановували його в Сеґеді і паприкою, що обпікає язик, і гарячим вином, що розрухує кості до танцю.
Знали також і те, що під час добровільної служби у Венеції, яка тоді ще належала до монархії, молодий солдатик Фока був відомим серед венеціанців, бо люди там дуже добрі, як то кажуть чемні, і коли Фока платив їм за вино Шумеєвим ватажковим золотом – платив, чи хто хотів, чи не хотів – зовсім не гнівалися, обнімали його і поплескували по плечу.
І ще кільканадцять років тому в Молдавії, у Галаці над Прутом його не лише вітали, але й платили йому, оті, як їх називають, англікани, хоч і страшенно худі, виглядають геть змоклими, де тільки якась вода, зразу ж завзято тягнуть із неї страшні гроші. Як же їм його не вітати, коли він привіз їм на хвилях Черемошу і Прута весь свій ліс, цілий флот дараб, і то таке дерево, якого ані тут, ані там ніхто не бачив.
Може, його вітали б і десь серед чужої не нашої віри, чи в Єрусалимі, чи навіть у Берліні. Але найдивніше те, що його так само радісно вітали у власнім краї над обома Черемошами, що ніколи нікому не обридли ці вітання, що йому однаково швидко відкривали серця, ніби широкі брами, і колись раніше, і потім. Ще донині так згадують: «Не було такого і не буде. Знайдіть, панове, хоч одного такого, покажіть на світі Божому. То була пишнота і делікатність».
Ним так захоплювалися, що ніхто б не здивувався, якби він отак раптом знудився надто довгою дорогою і фуркнув собі огирем з дерева на дерево, а огир заіржав би десь там угорі над головами переляканої худоби.
Чарів у нас без ліку, різних напрямів, починів та діянь, і як воно ще по-всякому називається. Чарами і жодним іншим цирком нікого у нас не вдасться вразити. І, щиро кажучи, незалежний ґазда хоч і шанує чарівників, ніколи їх не ображає і не зачіпається з ними, але воліє без них обійтися.
Власне так поводився Фока, коли ще хлопцем ходив на верх Ігреця до громового діда, але зовсім не для того, щоб опанувати чаклунство. Тільки заради того, щоби спізнати, що все навколо нас манить, шепоче, смикає нас за волосся, за руки або за поли, аби застерегти, аби показати, що найближче чи далеке майбутнє можна відгадати. Фока сам виконував усі обряди таємні і явні за старою правдою, але до жодного чарівника ніколи не ходив, жодного разу. Він викликав захоплення власне тим, що не пурхав із дерева на дерево, а все ж щодня повертався до давнини, відновлював її й омолоджував. За цим можна впізнати ґазду. Він був останнім із роду Шумеїв, а вже через кільканадцять років після його смерті оповідали (і це навіть було записано, як ніби свідчать етнографічні книжки), що він був дідом славного ватажка Довбуша, а це мало б означати, що він жив на початку 18 століття. А ще через півстоліття, уже за наших часів, його зарахували разом із давніми постатями до найвидатніших людей старовіку.
Був останнім на дорозі, хоч міг легко обминути й обігнати полонинський похід.
Ось і тоді його всюди вітали в день розлучіння, і, хоч дорога була вже вільною, ані він, ані його товариші не могли пришвидшитися. Бо всюди, при устях потоків до Ріки, а стежок до дороги, чекали на нього більші чи менші групки людей. А він усюди запрошував, так важно-поважно, а так весело й вільно, і так прихильно-солодко, як тільки один Фока і вмів на цьому світі.
Найбільше людей зібралося на великому жаб’ївському роздоріжжі, там, де, як підрахували, сходяться дев’ять доріг, плаїв і стежок. То місце випробування, і там може добряче закрутитися в голові, як закрутилося кілька століть Білому Ватагові, тому, котрий справді був ватагом бездоганним, бо, пов’язаний невидимою пуповиною з усім навколо, заглядав у серце кожної істоти аж до дна, так, ніби дивився з берега Черемошу крізь прозорі хвилі. Але долі не мав. Пішов не своїм плаєчком, за те передчасно з’явився на верхах білий вітер з-під північної зорі і виморозив йому тисячі голів худоби, яку йому довірили. З такого горя, власне на цім місці, на Роздоріжжі, він прокляв Бога, й відразу дев’ять доріг закрутилися йому, як вир. Пропав.
Проте Фоці, хоч і він утратив багато, ще більше, ніколи й ніде не закрутилося. А бував він у світі серед усякої віри, серед дуків та бідаків, серед єпископів та вояків, серед генералів та циганів, серед рабинів та волоцюг, серед англікан та румунів, і в митрополита, і у Святого Отця. І тоді на Роздоріжжі чекала на нього всяка віра. Гуцули й жиди, чоловіки, жінки і діти, жандарми та фінансисти, волоцюги з міста та ремісничі, мандрівні люди, заробітчани, а ще діди-жебраки з долин, що прийшли на відпуст Богородиці до Криворівні, кожен по-своєму покручений. Фока втішився. І знову так само, але трошки інакше, усіх вітав і запрошував. То пам’ятали й переказували через багато років. Карий весь час гриз вудила і пританцьовував, врешті рушили, а дітлашня ще бігла за ними. Усіх їх обігнала ясноволоса дівчинка. Вибігла перед огирем – і ані руш. Фока мусив зупинитися. «Возьміть мене на коня», – пищала. «А ти чия, як ся називаєш?» – «Я Кренгля, Йосенькова внучка, возьміть!» Фока нахилився й одною рукою посадив дитину перед собою. Кінь полошився і дмухав, бо решта дітей дріботіла за ними, домагаючись писком, щоб їх також узяли. Кренгля переможно поглядала з коня. Хто знає безлюдні закутки Черемошу, дивувався б, звідки там узялося стільки дітвори. На щастя, дорослі наздогнали, забрали дітвору з дороги, стягнули Кренглю з коня, відвели дітей серед їхнього крику і плачу. Через п’ятдесят із чимось років тоді вже стара Кренгля згадувала це з усіма подробицями.
Стиснув боки коня, годованці та гайові за ним, а хлопці дріботіли ще жвавіше і наввипередки. Приспішилися, ще за дня були у Криворівні. Двір не так давно переробили зі старої укріпленої сторожової споруди – станниці, і тому його називали «гірською станницею». Фортечні звичаї збереглися настільки, що було кілька брам і їх старанно закривали. Гості з полонини затрубили, потім стали стріляти з пістолів. Їм поспішно відчиняли одну, потім другу браму й відразу швидко зачиняли, бо подвір’я перед стайнею заповнила худоба, яка щойно прибула з полонин. Знову трублячи і стріляючи з пістолів, заїхали і стали перед будинком.
Сходячи зі сходів, їх вітав пан Криворівні, випростаний і стрункий, хоча вже сивий, польський поміщик, блакитноокий, з лагідним, зосередженим, трохи хворобливим обличчям. Урівноважений, але й сумний, і маломовний – перший гірський ґазда.
За ним на, досить високому ґанку, розташованому на рівні півповерху, стояла скупчена гуртом родина, але на належній віддалі, довкола широкого фотелю, на якому сиділа старезна дама, мама дідича, яку внуки називали Буня. Сонце вже давно зайшло, та її фіолетова сукня світилася і променилася, ніби вся гордість її роду була зібрана у тій сукні. Ніхто не озивався, ніхто не смів озватися, поки Буня до нього не заговорить, і ніхто не рушився без її дозволу. Тільки коли дідич зійшов униз, зірвалася з місця його старша донька, улюбленка Буні, і спустилася за батьком. Дисципліна порушилася настільки, що все живе: дружина дідича, кревні, дорослі та малі діти, домочадці, а за ними й собаки безладно висипалися вниз до гостей із полонини. Віталися гамірно й довго, всі зі всіма. Від вітання, однак, передбачливо усунули начебто прирученого молодого ведмедя на ім’я Брус і безсумнівно прирученого, але тільки стосовно людей, а не тварин, самця рисі на ім’я Смик. Перш ніж відчиняти брами, їх швиденько замкнули до фурдиги, тобто до арешту з кам’яних брил, який знаходився в нижньому саду. Цей трохи похмурий пам’ятник суворих часів, ще сто років тому призначений для диких нападників, тепер лиш іноді використовувався для таких мешканців, як Брус і Смик.
Знову відчинили брами – навстіж, лише у цей день полонинські стада мали доступ скрізь. Вітали їх ще довше, ніж людей. Корови, капризні, як завжди, пішли відразу до млинівки, впевнені, що про них і так забудуть. Вони бродили по воді, попиваючи собі, а тим часом хлопці й дівчата з двірської служби ганяли за ними босоніж по воді. Тягнули кошики й корита, повні яблук, пригощали корів і телят. Коні та лошата юрбою пробігли перед ґанком. Їх занюхав чи почув огир зі стайні і привітав гучним іржанням. І відразу ж кінське іржання заполонило всі подвір’я та сади. Йому відповідали пронизливими голосами усамітнені Брус і Смик. Тим часом перед ґанком коней по черзі годували цукром. Потому діти влізали поміж коні, які вже скубали собі свіжу отаву з травників. Приваблені гамором пави збіглися з саду і повсідалися на поруччя ґанку. Насамкінець разом із голубами прилетів цілком дорідний птах, скромно званий Пташкою. То був чорногірський орел, якого змалку вигодовували разом із курми та голубами.
Поволі коні рушили до стайні, обидва сусіди, дідич і ґазда Фока першими зникли всередині дому. Скільки б не зустрічалися, вони не обмежувалися буденними справами. Розповідали різне один одному, згадували, спомини дідів пригадували, проходжалися давніми віками Верховини.
Ходімо за ними, не надто повільно і не надто швидко.
Ґазди
Хата
На Святвечір, у день Різдва, коли відбувається Свята вечеря, людям і тваринам дається знання, відкривається правда і передчуття таємниць світу. Старовіцька коляда так каже про ґаздів, які облаштували і цей, і той світ:
Як перед віком, перед первовіком
Йдуть із-за гори, із-за полонини
Святі ґаздове, посланці Божі.
Продираються через верхи та пущі під верхами, ідуть на поміч людям, земним ґаздам, як їх гості, розсіваючи посвіт горами й лісами.
А перший ґазда Миколай Святий,
А другий ґазда святий Юрійко,
А третій ґазда – сам Ісус Христос…
Описуючи працю кожного з них, як дають поміч, працюючи в полі, як научають, як рятують людей, далі пісня оповідає про труди і страждання Спасителя. Краплі поту Його просякають у землю або підхоплює їх вітер і несе в пущі. А де впадуть – з’являються царини, виростають господарства.
Вітри буйні у пущі заносять,
І стають в кути чудні протеси,
Протеси чудні – дворища людні,
Двори, обійстя – ясні ґаздівства.
А далі пісня, як молитва, нагадує про муки Спасителя: вдячна душа незнаного пісняра, а вслід за ним і ціла народна традиція не хоче, не може вірити, що світ міг би бути німим, глухим до того, що найбільш любе людському серцю, бути жорстоким до самої святості, яка раз з’явилася на землі. Тому жодне дерево з пущі не хоче брати участі у завдаванні мук. Тільки одна хробачлива верба згрішила… І течуть сльози і кров людська…
Де сльози сплинуть – там зійде вино,
Винниці шумні – заквітнуть синьо,
Заквітнуть синьо – зародять щедро.
А де кров хлюсне, церква заблисне,
Триверх крилатий – на оба світи,
Дзвони задзвонять: світи ся вклонять.
Вклоняються світи перед таким великим трудом і пожертвою.
Пісня чинить набожну похвалу праці та трудові. Сміло стверджує, що там, де хтось із нас наражав себе на громи, на лавини, на повінь, супроти дикого звіра, де мучився, трудився і мозолився, змагаючись із пущею, там уже багато віків тому випередив його Син Людський, зронив краплі поту і призначив місце для хати і для будови.
Як відшукати ці сліди?
Світ величезний, а нема в ньому місця. Хто сам став перед безмежною пущею, першим рятівним порухом того є сховатися перед безміром, у щось загорнутися, спати. Йому відразу зрадіє і притулить його будь-який сухий закуток лісу, а там уже в блукацькому сні насниться йому власний кут. Хоча вже перша злива вижене його звідти. Історія вигнання у світ стара як світ, і від вигнання починається пошук пристановища та будівництво. Колись, століття тому – але, мабуть, не більше, як п’ять століть – усе населення Верховини утворилося зі втікачів, приблуд, вигнанців. Ніхто краще за бездомного не розуміє, що ціле життя він виморюється на стрімкій стежці і шукає дому, як голий покрову, будує дім, як душа тіло. Історія будівництва старша від людини. Тому вигнанець шукає образ прихистку, знаходить його, вчиться: оце дахи дерев, оце куполи грибів, видовбані пні, мушлі слимаків. Невдовзі переконується, що лісові тварини поділяються на ґаздів, на худобу і на пустаків. Ґазди будують, дбають, охороняють та обороняються, інші стають гнаними і дозволяють полювати на себе, а захист знаходять переважно у втечі. Але перші відважні скитальники, поки навчилися і поки відважилися будувати, знайшли – йдучи за летом лилика – укріплені печери, часом недоступні. Такі, як Довбушеві церкви, склепіння та сховки високо на Синицях, такі, як затишні й теплі комори Довбуша у Ямні над Прутом. Або скельні замки, ніби святині, у Бубнищі під Долиною, у яких знайдуться закутки, де шепоти, розростаючись у голоси, а далі у хори, приголомшують і лякають прибульця. Там само й є підземні сховки зі слизькими сходами в глибині скель у Мокрині, де настирного мандрівника вражає грім вод і проганяє буря водоспадів.
Печера не впускає дощу, вологи й світла, вона суха, тепла і темна. Є взірцем досконалого дому. Як людське тіло, вона має око, але тільки для себе, щоб виглянути, спостерігати, а не для того, щоб хтось крізь нього зазирав усередину. Внутрішність темна, у такий спосіб вона відрізає себе від безміру світу. Зігрівається й освітлюється не сонцем, лише ватрою, коли їй того треба. Тому, хоч минули вже століття, все ще існує правило, що навіть просторий дім має бути темним, як барліг ведмедя, як гніздо одуда. Нападник не знає входу і не знає, що там усередині, не наважується увійти, а як сунеться, дістане по голові.
Для найдавніших хат в пущі рубали колоди, там же тесали, щоб на тому місці поставити дім. Але хоча й вибирали та готували найкращу деревину, ніхто не вирубував лісу відразу, лише впродовж років. Бо такому, що виголював ліс, як бороду, несподівано – частенько вночі – зруб заливала вода, яка так і норовила бухнути з джерела, відкритого рубанням. Тому ніхто не ставив хати відразу на зрубі. Спочатку треба довго придивлятися, треба вчитися, де можна зробити з лісу сіножатну царинку, де сади, а де пасовиська. І як її оберігати, чи залишаючи для захисту частину лісу, чи підсипаючи дамби з боку потоків і стоків води. У прорідженій і просвітленій пущі теж ніхто відразу не закладав хати. Деякі вивчали і пробували впродовж цілого покоління, часом навіть двох. Спочатку ночівля між двома ватрами. Потім шалаші з галуззя, то з одного боку просіки, то з іншого. Нарешті колиби на обох краях пасовиська, одна верхня відразу під скелею, друга нижня поруч із лісом, захищена густим схилом криволісся, кожна з ватрою на утрамбованій землі. Після того півхата, півстайня, півоборіг, перебування на якийсь час, зимарка для випасу сіна взимку, і так само веснарка, у закутку, хай і високому, але так підібраному, що не дійде до неї лавина і не засипле снігова заметіль. Житло наполовину постійне, можливо, випроба хати на майбутнє, з грубкою, тобто піччю на півхати, на якій може спати кілька осіб. І з ледь помітними віконцями, захищеними міцними віконницями. І так триває довго-довго, поки ґазди вирішать, де мають закласти постійну оселю для сім’ї і для роду.
Але довговічного дому – не просто для спання чи для прихистку, не лише на якийсь час – чоловік потребує тільки з жінкою. Між самотнім вигнанцем чи мандрівним пастухом, що веде своє життя згідно з рухом стад, і людиною з жінкою існує така різниця, як між світом, який взагалі не думає про завтра і раніше чи пізніше може бути покараний мандрівною долею, і таким, що хоче заснувати завтра і післязавтра. Нехай би навіть у вигнанців винищили їхні роди, але залишились би чоловік і жінка – то був би початок нового людства. Їм достатньо себе. Потрібна їм лише хата, не тільки як пристановище, але й як тіло та образ роду. Це підвалина і дах життя аж до гробу, а після смерті – для поколінь роду. Як на сміх у нас труну називають домовиною, а той, хто збудував хату на слідах Ісусових і жив на тих слідах так, як треба, той має надію, що після смерті на нього чекає не безпритульність, не вигнання, а дім. Але, як і кожен, хто пам’ятає про блукацьку долю людини, мешканець Верховини залишиться обережним і уважним, навіть коли живе в найбільш захищеній і зручній хаті. Це помітно і з самого вигляду хати, і за її обжитістю. Тому, якщо його запитати, чи добре йому живеться, чи здоровий, він відповість не інакше, як «наразі добре, наразі здоровий».
Те, що має довго тривати, довго постає. Хай нас не дивує, що з побудовою нової хати ніхто не поспішає.
Про саме місце – придатне, добре, благословенне і призначене для будови – перші звістки подають домашні тварини, корівки і ґазди-карлики мурашки. Тож треба уважно придивлятися, в яких місцях худоба любить відпочивати або де гніздяться мурашники, бо там є добре місце для хати. А тоді ще на цьому місці нехай сам ґазда або тесля розпалить ватру і засне біля неї: якщо сни добрі, милі й погідні, особливо як сниться худоба, то це є радісним підтвердженням, що знайдено місце, вказане святою силою.
І тоді на тому місці закопують хрест зі смеречини, освячений і обкурений кадилом.
Для спорудження хати, ще задовго перед тим, як її ставити, вибирали круглі колоди однакової довжини й товщини, що показніші, то краще. Та не в тому річ, що дерево добре вже через саму товщину. Важливо, щоб воно було родом зі здорового, сухого ґрунту, як то кажуть, «густорічне», тобто зі щільними річними кільцями. Ці колоди часом корують відразу, але частіше розтинають їх поздовжньо такими, як є. Такі розрізані навпіл стовбури, з одного боку округлі, а з другого пласкі, звуться протесами. Колись їх – зазвичай відразу після того, як зрубали, і на тому ж місці – розколювали навпіл сокирою і мозольно обтесували, поки не стануть гладенькими. Щойно віднедавна їх розрізають пилою, сперши насторч на трачку, таким чином, що один робітник стоїть нагорі, а другий внизу. Хоча це вже одна з перших ніби-машин, розмірений, але не такий монотонний, як у машинах, ритм пили все ж співає трохи інакше пісню хвали людині; ту, чиї хвацькі ноти закінчуються відмовою, а відмовники бадьоряться: «Вирватися! Ах! Нічого не вдієш! Скоритися – впасти – ні-ні, ще ні!» Коли протеси падають один за одним із трачки, сокири та барди негайно корують їх. Ніби обгавкують почвару смереку, ніби кусають її, здираючи з неї луску змія, поки врешті з-під оболонок кори покажуться не нутрощі гада, не кров змія поллється, а засвітиться золотий м’якуш смереки. Дерево-друг, що жертовно перемістилося до світу людей, аби його оберігати й зігрівати. І потім, під час розпилювання й корування, з його щедрот віє духмяний пил і хмарка запахів. Поруч із робітниками димить і чигає ватра. То гоготить, прагнучи здобичі, то лютує, ковтаючи: пожирає лусочки, скіпки та сміття від дерева. Прибере всі сліди походження, віку та смерті смереки, і ось уже тільки дерево, наше людське дерево, золотиться і пахне.
Ще перед тим, як ставити хату, матеріал уже підігнаний відповідно до планів і вимірів, а зарубки на кутах протесів вирізані так, наче то іграшки якихось дітей велетнів. Поки сохнуть протеси, викладені один над одним у високих трикутних риштуваннях, позначають і трамбують місце для хати. У чотирьох кутах, часто там, де викорчувано коріння, копають чотири рови, два метри вглиб і півметра в ширину. Тут хата має пустити своє коріння у землю; у ці ями насипають брили і каміння, нерідко принесене здалека, з потоку, а іноді з розбитої чеканом підземної скали, і вганяють міцно так званою довбнею, тобто колодою у вигляді велетенського дерев’яного молота. Вганяють так, що отримують ніби чотири міцно забиті у землю кам’яні стовпи, які трохи виступають.
А вже на них стоять тесані підвалини хати, під які потім, радше для оздоби, а не для зміцнення, рівно і симетрично укладають кам’яні плити у кілька шарів.
Коли вже встановлені підвалини, сідають усі: сім’я, сусіди й помічники. І слухають, вслуховуються, який знак, яка ворожба, яке пророцтво щодо щастя і призначення хати об’явиться бодай здалека.
Якщо чути гарні та лагідні голоси – коли заіржуть коні, зареве худоба або повіє лагідний і тихий вітер, – то віщує щастя і благословення. Але недобре, коли долітають неприємні, різкі голоси, дудніння і свист вітру, гуркіт, писк і крик яструба або гавкіт пса. Тоді ґазди просять примівника чи віщуна, аби відвернув наміри ворожих сил. А він примовляє, «говорячи в час угідний, і мовчачи у час лихий». І викликає, проклинає, відкликає небезпечні потоки й напасті:
«Аби йшли собі за моря, бавилися у пісках золотих, калачі їли та вино пили, билиці-небилиці говорили, але волі небес не противилися і перед нею, а не перед людськими забаганками, поступилися».
Того дня, точніше, пополудня, після встановлення підвалин ніхто більше не працює, лише святкують закладення хати з музикою і танцями. Коло запаленої ватри на місці будови між підвалинами ставлять стіл. Одні гомонять, вгощаючись при столі, інші танцюють і приспівують.
Кожна частина хати – це розвиток її ідеї. На підвалинах насамперед ставлять одвірки, бо хата не має бути коробкою. Увійти і вийти – така суть людської долі. А вже довкола дверей «в’яжуть» протеси. Залишаючи, тобто вирізаючи отвори для вікон, «ключем» втискають одну колоду на іншу, випуклою частиною назовні, а рівною всередину. Складана хата росте, як скриня. Відкрита і ясна, сохне безнастанно, провітрюється не лише через вікна і двері, передовсім від верху, від неба, бо дах ще не зродився.
Постійно з’єднувати, постійно скріплювати – ось настанова. Коли протеси дібрані та щільно скріплені, то зовнішня стіна має вигляд рівної хвилі потужних кругляків, а внутрішня стає суцільною гладкою дошкою. Але, хоч у цій єдності майже щезають краї швів між колодами, мозаїка живих шарів та перерізів дерева зберігається й далі і назавжди. Поплутані лінії і рисунки слимаків, поздовжні історії росту дерева, унікальні, як кожна історія, саме такі, а не інші, в кожній колоді. Вони довго захищають себе від гниття, залишаються навіть тоді, коли дерево чорніє, а від глибокої старості розсипається за лініями цих пластів життя.
За тим, як дібрані колоди, видно, що будова закладена вже у самому дереві, бо одне життя дбає про інше, чекаючи, коли вони зустрінуться. Видно теж, що той, хто відшукав густорічне дерево, вже почав будувати.
Тим більше, за в’язанням протесів – доладним чи недоладним – неважко дізнатися, чи складав хату терпеливий майстер, що з’єднав рисунки протесів в одну стіну, ніби образ дивний, загадковий і мудрий, чи, може, бездумний партач, що перемішав протеси і склав їх абияк. Річ у тім, що майстер, і то такий, що не дбає ні про письмо на папері, ні навіть про цифри, і тому нічого не нотує й не нумерує, пам’ятає кожну дошку і знає кожен протес. Тому нераз під час будування тихенько примовляє до них так: «Не фіглюй, братику, і не ховайся, бо ти маєш бути тут, а той інший най мені не пхається під руку і най терпляче зачекає». Майстер часом навіть сам дає протесам імена за їхніми рисунками й узорами, складеними в образ. Цей «вбраний у листя», а отой «дощ рівних струн», а той третій – «злиття потоків», а четвертий «біжить клусом», бо один вигин наввипередки вискакує поперед іншого. Тож як буде спати біля стіни сам ґазда чи який гість, перед сном зануриться в інший образ і переріз. І кожен з них викличе в нього інакші сни, а при потребі втамує різні тривоги. Якщо у перерізі відкриваються широкі простори між лініями, то сон має де мандрувати далеко й вільно. Але коли між лініями забагато тісних і крутих вуличок, такий протес краще не ставити там, де буде голова сплячого, бо сон може втиснутись у ці задушливі вулички. Натомість там, де крила над крилами розкриваються для польоту, там найкращий шлях снам до інших світів. Однак широкі шляхи є не тільки придатними, але й затишними, такими, як колиски, що захищають від усього світу.
Той, хто мандрує у снах, завжди буде вдячний майстрові за шляхи і прихистки. Щоправда, мало хто пам’ятає і самого майстра, і його ім’я. Скоріше прокляне партача, який через неуважність звузить або поплутає сни. Але той, хто вміє читати малюнки перерізів, відчитає руку майстра, розпізнає його всюди. І знає, що він побратався з деревом. Майстер сам би тихенько радів, що його впізнали, не через пусту славу, а за витвором. Це означає, що він наблизив дерево до людини й віднайшов спільноту снів, адже дерево не зносить галасу, навіть зовсім його не розуміє.
Наприкінці в’язання на нього вкладають правила – довгі, особливо тяжкі протеси, спочатку по обидва боки дверей на півхати, потім на одвірки й вікна, на всю довжину дому, щоб остаточно притиснути та скріпити побудоване. Але виступів протесів – як поздовжніх, так і поперечних, – тих, що видаються із в’язання, не відрізають впритул до стіни хати як непотрібні. Навпаки, щоби не проминути можливості оздоби, їх залишають, створюючи таємничу подобу зворотних сходів, що пнуться аж під дах. Не задля підпори даху, бо ж ледь його торкаються! Зате, піднімаючись зиґзаґом у вигляді схеми стрілистого дерева, вони підкреслюють висхідний рух хати, підкреслюючи, що це не нора, а людська мисль, політ угору.
Піднятися від підвалин до даху – ось головна ідея будови. Дах захищає зверху і з боків. Тому він стрімкий, щоби не корився вітрам, легко обтрушувався від дощу, скидав із себе град і сніг. Але він мусить ще й огортати і гріти, і тому заламує свої лінії, вигинаючись навіть кілька разів. Затуляє хату, як сукня, як важка манта або весільна гугля. Найбільше він подібний до лат, бо, ніби з лусок, укладається з дощечок, видертих із дерева, які називаються драницями, золотих, коли нові, срібних, коли постоять. Часом, коли розправлені крила хати вже почорніють і луски зіллються в одне ціле, добре видно, що то крила птаха, який дбайливо захищає своє гніздо від ворожого нальоту. Хоча ще під час будови, коли хата щойно народжується, дах уже пестує її, як духа, що його приймає у себе тіло, як мама дитятко, як коханий жінку у весільному танці. Тому, коли будівництво досягає даху, його прикрашають весільною ялинкою, обвішаною яскравими волічками, тасьмами та папірцями.
Хата наслідує поперечний розріз тіла людини. Її перед і зад набагато ширші від боків. Вона завжди прямокутна, ніколи не буває квадратною. Спереду, іноді з боків, має очі-вікна, зад є завжди геть темним, часто-густо для захисту від вітру, ніби хвостом, прикритий довгим схилом даху, часом аж до землі. І тому всі хати стоять спиною до вітру. На верхах і в місцях, відкритих сильним вітрам, на дах накладають додатковий вантаж – важкі плити й каміння. В поодиноких випадках хату заслоняють особливою загородою з драниць для того, щоб вона перехоплювала натиск вітру, поки той ударить у хату.
Сама хата не тоне беззахисно в оточенні зелені чи зимової білини. І не губиться у підмурівках. Вона відмежовується від терену як окреме тіло, ба більше, замикається, закутана, як у панцирі. Переважно давні хати закривали затято, наче твердині, іноді неабиякою огорожею. І хоча нові, ясні й відкриті, обходяться лише відкритими верандами – щоб відгородитися спереду і з боків, – їхні паркани, старанно замкнені хвіртками входи та виходи зберігають ознаки ізоляції. Щоправда, верх кожної хвіртки якось по-дитячому оздоблений вирізьбленими з дерева хрестиками, кільцями або фігурками. І так само весело вискакують з огорож веранди – на кутах і перед дверима – бадьористі стовпчики. Занурюються в дах зовсім не тому, що він потребує їхньої опори, просто так гарно, що охоче б з ним затанцювали. Без цих оздоб і додатків сам панцирний дах і так тримається купи і сенсу, зате під його крилами всі ці верандочки, стовпчики, хвірточки та вирізані пруги протесів, що пнуться вгору, гарно переконують, ніби заспокоюючи: «З таким, як наш старий, можна повеселитися». При всьому цьому сучасніша, весела хата також не перестає бути надійним укриттям, сховищем від зливи, заметілі та повені. Наче стародавній корабель, виринає на тлі неба із зелені або білини. А іноді раптом вигляне до нас із-за густих і нерухомих туманів і запрошує: «Швиденько заходьте, тут безпечно».
Особливо захищеними, навіть укріпленими, були давні хати, звані ґраждами. Ймовірно, ґраждове будівництво існувало віддавна і тривало досить довго, бо вміння змикати і з’єднувати будинки найбільше проявилося у майстерності виконання дахів, дашків, ґонтових крил і вежок. Нові хати вигравають світлом і ясністю, але й ґражди не були виключно строгими та серйозними. Ніби майстерні колиски своїх родів, вони розкошували у всіляких сховках і закутках, у грі світла і темряви. Що далі від світу, що більше власне світло, що більше ґражда є ніби продовженням різьбленої яскині, то своєріднішою є її доля. Ще й нині по віддалених присілках, не знищених війною, здивованому мандрівникові показуються обгороджені й укріплені маленькі дерев’яні замки. Часом подібні на каплички з чарівно вигнутими банями, дашок до дашка приязно схилений, півповерхові – півприземні гнізда-притулки, а вибудувані ж гарно – як цяцьки. Бувають ґражди просторі й малесенькі, у деталях їх стиль досить вільний, кожна дещо інша, але принцип той самий. З обох боків хату оточує табір господарських споруд із дахами, нижчими від хатніх і нахиленими назовні. Усюди, де лиш вдасться увіпхатися, туляться до основи хати і виходять за її межі. А хата, ніби опираючись на них боком даху, бере їх під свої крила і пригортає до себе. Тому ці крила називаються притулами. Тісно, щільно, нерозривно, наче родина дахів, наче чубаті й неслухняні пташенята горнуться до своєї великої квочки дахи маленьких прибудов. Проникають під притули і спільно продовжують їх лінії, вигинаючись неперервно і хвилясто. Кортить запитати: чи це одне тіло, чи згуртована в обороні громада? Іноді їм і цього мало: шереги будинків оточені палісадами, накритими двосхилими гострими дашками, а під дашками ховаються отвори, наче маленькі віконця. Завдяки їм палісад має вигляд стрільниці, яка не раз бувала стрільницею оборонною. Посередині палісаду височіє брама і для оборони, і для вилазки.
Іноді дві хати, які стоять одна напроти другої, утворюють два боки табору, де задня частина заповнена неперервним рядом господарських будівель, а передня прикрита палісадом з віконцями і високою, накритою зверху брамою. Буває, що дві родинні хати з’єднані критими галерейками без жодного табору. Всюди виявляється спротив до зведення поверхів угору та схильність до розбудови в ширину і з’єднання – завжди відповідно до місця – груп будинків та комплексів хат. Вони змикаються, тримаються гуртом, а на зовні показують зуби. Здалека видно тільки головний дах хати, що стирчить викличним гребенем роду, її шолом, прикритий палісадом, наче маскою чи забралом.
Колись це мало виключно оборонне значення. Не одна хата прославилася розпачливим спротивом нападам, а пізніше ще довго ґражди служили захистком від диких кабанів та вовків. Від печер і житла старовіку досі у них залишився захист темрявою. Обов’язково темними мусять бути як кімнати, так і подвір’я ґражди, відділені одне від іншого. Ґражда є не тільки темною, але й сухою, усіма способами, дахами і дерев’яними ринвами, вона перекриває доступ дощам та снігу. Стежка до ґражди та її подвір’я бувають вимощені величезними плитами. Дивлячись на їх розміри, відчуваєш подив і захоплення: де такі плити можна було відшукати і як їх вдалося сюди доправити.
Луки і сади, що оточують хату, завжди обгороджені так званим воринням, такою огорожею, в якій між високі – до шести метрів – патики, поставлені парами і зв’язані гужвами, тобто пасками, такими мотузками з дерева, кладуть упоперек рядами одну на одну тригранні обтесані балки – без жодного цвяха. Щоб вориння надійніше опиралися вітрові, їх ставлять зиґзаґами. Здалека світяться і в’ються луками ці срібні нитки аж до горизонту, згори з-під неба аж до глибоких низин. Цілий край перетинають високі патики, подібні на антени. Розправляють плечі, тягнуться до неба, але рідко падають. Хоча дмуть на них вітри із заходу, зі сходу і з півночі, хоч виграють на них усі співанки Верховини – часом жартівливі, часом жалісні, часом ніжні, часом грізні, а непереможені відважні вориння ухиляються, танцюючи безконечними рядами.
Коли нова оселя узаконилася на своїм власнім пагорбі, то золота хата здалека ясніє над чорним лісом, мов крапля роси, вирвана з самого сонця. Світить ночами віконцями, пронизує темряву й веде, як ліхтар, крізь лісові хвилі пущі.
А тоді, коли хата вже готова і ґаздівство вже заведене, на Святий Вечір, у день Різдва, коли відбувається Свята вечеря, приходить Він, святий посланець, щоб оглянути господарство. Аби обстежити почату через нього справу, чи добре її провадять. Хоче побачити доробок, що виріс із краплі поту Сина Людського, заглядає у кожен закуток, говорить зі всією худобою, розпитує її і благословить, як дух життя.
Тоді, з року в рік, Він не тільки очищує, але й розраджує свій люд: не нарікайте, браття, коли рубаєте на верховинах вкорінені в землю, наче змієвими пазурами, велетенські дерева, що висять на урвищах над вашими головами. Не лякайтеся, корчуючи змієву пущу і щомиті наражаючись на небезпеку, що вас розчавлять, мов хробака, і скинуть у прірву стовбури. А коли гаруєте, будуючи хати, тягаючи важезні колоди, перенапружуючи кості та м’язи, і як сушите голови над своїм господарством, то не кленіть долі: Святі ґазди, робітники Божі, ще до первовіку вам це показали. У цім місці ваша праця поєднується з їхньою працею.
Шумеєве господарство
Шлях, що пролягає лівим берегом Чорного Черемошу з Жаб’я через Криворівню, за якихось три кілометри нижче від Криворівні переходить через потік Варитин і відразу після цього розгалужується. Одна гілка, ідучи вправо, утворює досить рівну дорогу, яка веде вздовж Черемошу до Устерік у напрямку Кут. А та, що ліворуч, уздовж потоку Варитин піднімається і звивається стрімким перевалом Буківця у напрямку Косова. На пагорбах і схилах біля цього розгалуження доріг та над ним розташоване поселення Ясенів. Історія нашого краю – це історія родів та осель, до того ж небагатьох. Часом, дуже рідко, вони зливалися у взаємному прагненні, після чого знову розходилися. Пастухи справді мають щорічно спільні справи і зустрічі, свята й оборудки, але потім знову зникають чи то у хатах, чи на пасовищах, ніби весняні води, які підносяться, прибувають, зливаються і знову відходять. Поки ще не утворилося чогось більшого від громади, навіть перед тим, як роди й оселі об’єдналися у громади, на них вже насувалися чужі рамки, щоправда, тільки ззовні. Якщо ми хочемо побачити історію численних коренів, які ледве встигли випустити пагони, то мусили б по черзі придивитися до багатьох родів та осель і розповісти історію кожного. За людської пам’яті спільність їх була непомітною, хоча сварки і ворожнеча, які траплялися, ніколи не були дикими. Правда старовіку була основою й історією цієї невидимої спільноти, була стилем осель-коренів. Але у цьому непов’язаному і вільному стані вже жила справжня суспільність.
У ближчі до нас часи, у половині ХІХ століття – однак ще перед тим, коли один за одним, мов удари, увірвалися «нові часи» – прославився Фока з роду Шумеїв. Життя його було активним і насправді виходило за межі його суспільного стану. Він не противився новизні, навпаки, вчився охоче і тому, відновлюючи старе життя, навіть вітаючи свіжим поглядом усе те, що для міських людей уже стало буденним і банальним, осявав світлом новизни. Він сам надихав і зацікавлював кожного, ніби вів безперервну живу розмову між різними часами й вітався з ними на роздоріжжі. Такі зустрічі рідко трапляються в одній людині. А він не просто опирався на всю правду старовіку, але й свідомо хотів її поповнити та відновити.
Познайомитися з його домом і господарством, у багато чому дуже типовим, – то пізнати більше, ніж половину особистості.
Фока Шумеїв з Ясенова мав дві хати на схилах Буківця. Одна була високо на полонині, майже над межею лісу, а друга – стара ґражда, одна з найстарших хат у цій околиці – була більше як на півгодини ходи віддалена від потоку Варитин, який крізь купи велетенських валунів, самими собою обточених, пробивається ясною кришталевою водою до Черемошу. У тому місці, де стрімка і крута дорога, що пролягає між скель і урвищ ущелини Варитину, сходить на рівно з перевалу Буковець, стоїть зліва високо серед скель капличка з вирізьбленим святим, який зверху благословляє перехожих, а нижче, справа від дороги, лежить валун завбільшки з лісову колибу, яку називають «жидівським каменем». Назва походить від того, що багато років тому цей камінь скотився, ймовірно, накривши разом із коником та невеликим візком молодого жида, побожного бідака і мандрівника з братства хасидів, коли той вертався в бік Косова. Ще й тепер лівобіч від дороги високо стирчить багато таких каменів, чигаючи, як може здатися, на перехожого. Місце пусте й чарівне.
Власне там є стрімка стежка, що веде від Буківця до оселі Фоки, відразу здіймаючись уверх. Уже в ті часи, що їх ми описуємо, ґражда Фоки являла собою радше комплекс хат і будинків, поплутаних дивакувато, але органічно, сполучених між собою покрученими критими коридорами або відкритими галерейками у вигляді поздовжніх альтанок. Початкова замкнутість обійстя ґражди таким чином розвалилася. Закритий темний ґанок з’єднував стару ґражду з новою хатою, розміщеною позаду навскіс, до якої були прибудовані ще новіші господарські будівлі. Позаду ж були нові великі стайні, з’єднані відкритим ґанком зі ще однією хатою, ясною і новою, що мала досить великі вікна. Пізніше у ній мешкали прибрані сини Фоки.
Спереду старої огорожі ще одне відокремлене подвір’я, а далі чималий будинок, звідусіль захищений, бо між багатьма кутами. На місці старої комори нова, світла, але затемнена склепінням дашків над ґанком, а всередині зовсім темна, бо без вікон. Там зберігалися великі запаси харчів: цілі ряди бочок, бербениць і малих барилець, у них бриндза, масло, квасне молоко, запаси зерна і муки, смальцю, воску та ясно-золотої пряжі. На полицях розкидано незліченно ревашів – карбованих і різьблених на дощечках обрахунків із полонин та лісових робіт. Там колись цілими днями, особливо взимку, просиджував батько Фоки Максим, мовчун, який замість того, щоб говорити, ревашував, залюблений не тільки в обрахунки з пасовищ і вирубок, але й у карбування спогадів із минувшини, які він робив на дереві різних порід – залежно від їх змісту. Сам Фока, хоч і навчився під час вирубок вести заплутані обрахунки, не мав до них уподобання. Далі за цим будинком ще одне мале подвір’я, на ньому відразу при коморі під стріхою ряди вуликів. Під дашками огорожі ховали всілякі господарські знаряддя, дерев’яні та залізні. Звідти вже було видно величезний сад.
Так із плином часу розрослася стара ґражда. Окрім старої огорожі мала ще п’ять закритих подвір’ячок, два спереду і три – ззаду. З одного замкнутого подвір’я переходили до іншого через хати й будівлі. З боків можна було увійти через низькі брами. Кожну браму накривав високий стрімкий дашок. До обох боків ґражди – зі сходу і з заходу сонця – тулилися ґраждові загороди, молодші від подвір’їв, але більш розрослі, ширші та ясніші. Саме там гніздилися піддашшя, пивниці, склади дров, де завжди було повно рівно поскладаних букових полін, та підсобні склади сіна. Відомо, що у цих закамарках ніколи не ставалося пожежі. А досить було б іскри, щоб хата спалахнула. Річ у тім, що таку садибу треба вміти обжити, пильнуючи не менше, ніж колись у пущі, захищаючись від дикого звіра, а потім від набігів. На ніч зачиняли всі брами, і тоді кожне ґраждове подвір’ячко ставало для себе наче малим світом, невидимим з-поза оселі. Натомість зсередини подвір’ячка не було видно нічого, тільки небо та далекі гори.
Ґражда, збудована з найгрубших колод, зрубаних на цьому ж місці, пам’ятала давні часи. В інших хатах зазвичай на в’язання стіни припадає десять колод, а кожна стіна ґражди складалася з чотирьох. Тонших колод тоді поблизу не було. Вікна були малесенькі, старанно приховані, так ніби будівничий мав виразне бажання сховати їх так, щоб могти бачити, не будучи баченим. Хата, простора і зручна, мала багато сховків і закутків, добре приховані дверцята ззаду та власну комору з підземним виходом. Кажуть, що у тій пивниці зимували опришки, побратими-приятелі предків Фоки. Один бік хати був постріляний кулями з якоїсь стародавньої зброї – теж пам’ятка про дружбу з опришками, котрих так звана «ровта», тобто компанія спеціальної служби безпеки, призначеної по селах цісарським урядом, яка постійно гонила горами, застукала тут зненацька під час молодецької забави у побратимів.
Ґражда була гніздом роду. Була також гніздом шепотів, і так її й називали. Відомо, що є два різновиди голосів. Такі, що тримаються місця, іноді прокидаються і шастають, як домашні змії. І є інші, які приходять звідкись здалека, як звірина у сіті. Часом такий шепіт розтеревениться так, що годі за ним встигнути, а часом тільки зронить одне-два слова: «Чого так?», «Облиш це», «Нумо». Про ті перші домашні шепоти кажуть, що вони не вмирають, бо тримаються роду. Хто його знає, чому? Краще нічого не стверджувати з певністю, а зачекати. Хто ж не зрозуміє смутку? Але не годиться викликати шепоти заклинаннями і змушувати, щоб вони відкрилися, а ще гірше, просто-таки безбожно, було б розпрощатися, прогнати їх, як мітлою вимести. Хто так поводиться з померлими? Не треба їх ні закликати, ні відлякувати. Але зітхати можна. Звідти з кутів шепіт – а звідси від людини зітхання, чого ж іще більше? Мудрі люди, особливо ті, котрі чуйні, вчать нас, що душа не вмирає. Не нам це вирішувати, бо Бог і так собі з нами зарадить, як захоче. Якщо він такий, як нас учили, то він лагідний, навіть ґречний. А коли страшний, захоче карати, мучити або тільки страшити, то й так ніщо не допоможе, хоч умри на амінь, а смерть загнала тебе міцно, як цвях у дошку. Збудив тебе раз до життя, то і ще раз зможе. Лише одне варто було б знати, хоч воно й тяжко: якщо рід розділиться, коли розійдеться далекими світами, словом, коли розсиплеться, чи тоді й шепоти розвіються, чи, може, скличуться докупи? А може, не зможуть один одного наздогнати? Хоча і на то є рада, бо голоси, що мандрують здалека, часто потрапляють у сіті.
Нагорі ґражди, біля верху дахів, що сиділи один на одному, шепоти збиралися, як у музичній шкатулці. Будь-що могло їх розбудити й розбурхати.
Але не думаю, що ґражда слухала тільки власні давні голоси. Слухала і пильнувала всіляко на всі боки. Тільки так, а не інакше, можна було у ній жити, адже вона була обороною. З неї не тільки було все чути, як із мисливської позиції, але й видно було на всі боки, бо вона знаходилася близько від смуги хребта. Ніхто не міг наблизитися непомітно. Стародавні, могутні й розлогі буки, що пам’ятали Довбуша, підпирали огорожу ґражди. А далі, біля нових хат, біліли берези, ясніли модрини, які виросли вже у новіші часи. За якихось двісті кроків нижче від хати, у затишній сонячній місцині, був великий сад.
Понад кичерою, вище від лісу, недалеко від вершини Буківця, стояла верхня, або «вишня» хата. У затишному місці, передом до півдня. Хата нова, але стояла вона на місці найстарішої ясенівської оселі, яка існувала давно – задовго до появи ґражди. Ще праліс шумів на місці, де стоїть ґражда, коли тут на горі вже було обійстя.
Нова хата, ясна, біла, яка стоїть там тепер і ще пахне свіжим деревом, оточена розлогими сінокосами, і її видно здалека. З неї також добре видно довколишні верхи, найближчий – Писаний Камінь, і гори у сторону Кут, Синиці та Церкви з боку Криворівні. Верхів’я Чорногори виднілися вдалині, а внизу, глибоко в яру, шумів Черемош. Але через розлогість і горбистий рельєф лук не було видно Черемошу і його долини. Головним призначенням верхньої хати була заготівля сіна у досить великих обсягах. Царини давали п’ятдесят стогів сіна. Крім того там були різні загороджені пасовиська. На них – багато веселого молодняка: телятка, лошатка і ягнятка, відгороджені одні від одних.
Трави
Без кінця-краю, до самого горизонту сягали сінні луки. Розцвічені й пахучі впродовж весни та літа, вони аж до покосу щомісяця і запах змінюють, і колір.
Ці луки не лише для ґазди, то окремий світ, ґаздівство для себе.
Погляд мандрівника, якого занесло здалека, губиться в цих трав’яних хащах, як у заметах зоряного неба. Його вражають барви, насичують запахи.
Якби хтось пустив сюди худобу, вона відразу б знала, чого шукати. Напевно пішла б туди, де мереживом достигаючих зернят видніється щучник або де купками рожевіє й зеленіє конюшина. Але луки обгороджені воринням. Про них ніби забули. Луки живуть своїм життям. «Сонечко, до всього ласкаве, плекає їх», а ґазда – вони це знають – береже і захищає. Лише комахи – джмелі, бджоли, оси, метелики, мухи та жучки – торують ними свої шляхи. Кольори та запахи подають їм сигнали, за якими вони дізнаються, де шукати соків і пилку. Але не тільки для себе смокчуть квіткову поживу. Господарюють разом із квітами. Без них лука б завмерла.
Перш ніж задзвонять коси, луки разом із комахами святкують це життя для себе. Святкують окремішність кожного роду у спільності з іншими, окремішність кожної спільноти у співжитті з іншими, окремішність луки.
Серед людей тільки той здатен охопити ці окремі життя, цілком осібні й пов’язані зі стількома іншими, хто їх не чіпає, не смикає, не толочить і не зриває для себе. Може, око гірського побожного самітника, яке у кожному рослинному образі розгледить неповторний задум Єдиного? А вухо того пісняра, що сповнений витонченої привітності та доброзичливої шанобливості до всього живого, почуло б ритм кожного квіткового буття. Чи закоханий погляд і повна ніжності рука художника, який іде за рисунком і барвою кожної квітки. Для якої вигоди? Так, ні для чого. У побратимстві з кожною яскравою та пишною косицею і з кожним скромним чубком трави шепне їм: «Яка ж ти красна!»
Весняні луки. Спочатку жовті. Колишуться на них скромні первоцвіти, мов літургійні дзвіночки й перші лугові сиґнатурки. Купальниці задивляються в люстерка ставків, віддзеркалюються в них ясно-жовтим.
Рожеві луки – з переможним квітковим військом зозулиного цвіту. Здалека, з подільських полів мандрують вони через увесь край аж до гір, до нижньої межі лісів.
Білі луки – виткані тисячами й тисячами білих квітів запашної маренки.
Пурпурні луки – мов екзотичні квітники. Там дивовижно вигнуті зозулині черевички. Поцятковані наперстки з соком-нектаром, схованим у скарбничках – солодких закамарках, до яких дістаються тільки сильні волохаті джмелі, а квітка, тихенько закриваючи уста, ховає хмільного джмеля у своєму оксамитовому сховку.
Луки влітку. На більш тінистих схилах, на зрубах, нове диво. Розквітають луки кольору блакиті неба, та й самі вони наче небесні. Це делікатно повитинані, з пелюстками-зубчиками квіти тирлича міняться цілою гамою блакитних відтінків. З’являються величезні, які бувають саме в горах, васильки. А на сонці цвітуть, палають серед трав, наче втілюють сонячну матерію, маленькі жовтогарячі й липкі квітки арніки. На сонці ж, але при землі, в облямівці трав повільно формуються, творяться, вже по-іншому відображаючи сонце, зіркоподібні будяки-відкасники, оман, величезні безсмертники. Теплі й солодкі – а схожі на гострі малюнки паморозі. За життя застигли колючі пелюстки, вирізьблені з шовковистого металу. Зате взимку, коли всі квіти, вже давно засохлі та зів’ялі, тонуть в одноманітній верстві сіна, будячки блищать, вічно живі, зберігаючи свіжий аромат меду.
І навесні, і влітку до образу лугів додають свої барви, свої форми божі свічки – зозулинці. Різні види. Деякі вже у квітні на північних, тінистих схилах. А потім щораз інші, білі, фіолетові або чудернацьки смугасті, плямисті, мічені так, щоб справити враження, спинити, щоб не пролетіла повз ані бджола, ані дівчина. І всі вони дурманять запахом, як ніби не з наших лугів, далеко віднесеним вітрами.
Уздовж стежок комонник. Наче мандрівні, бідні наймички, ген із долин, із далеких полів, що пішли шукати долі аж сюди. Шорсткі комонники з зірковими очима, кольору ясного неба. Тут є й інші вандрівці. З краю жерепів, із гір примандрували на луки квіти нечуйвітру, незліченно розмаїтий рід, такий же мішаний, як тутешнє пастуше населення. Нечуйвітер кармінний, нечуйвітер золотавий, нечуйвітер позлочений, золотистий, чи ж здатен хтось перелічити всі ці відтінки золотого, чи ж стане йому назв.
Шум лісу з долу, з верхів’я Кичери, ледь чутний шум Черемошу, що долинає з глибини долини, – тиша, небо та гірське сонце, і лиш єдине товариство – стара вторована стежина, що в’ється вдаль. А єдиний рух – бджоли та джмелі, що несуть квітам любов. Та ще іноді далекі дзвіночки череди з якогось пасовища, інколи кукання зозулі, як ніби сама весна сповіщає про себе. І уривчасті звуки флояри з акордами шуму або шепоту потоку, що десь високо плеще об скелю. Тут зовсім немає відчуття пустки чи непомірного огрому, як це буває на полонинах, а все ж обшир великий, не одноманітний, щораз інший і, здається, щораз гарніший. Цей світ лук, царинок та зореподібних квітників – світ безпеки, тиші та щастя. Недарма вважають, що зоряне небо – то галявини, небесні царинки. Мабуть, небесні ґазди, засіваючи та плекаючи ці гірські квітники, заздалегідь хотіли подарувати людям враження від своїх галявин.
Відчуття часу зникає: час якось розвіюється й розпорошується, не поспішає, як одновимірна послідовність хвилин та годин, що спливають одна за одною, а дзвенить багатоголоссям, як церковний хор, іноді відступає, граційно ваблячи, в ритмічному танці, і повертається, мов усміхнена дитина уві сні. А потім знову розгортається, розкривається, як віяло, і наповнює собою луки – не час, а хвиля вічності.
І, мабуть, тільки для вух втаємничених нявок, а іноді й для очей ґаздинь-примівниць, видзвонюють і вказують час квіткові годинники. Адже кожна квітка у свою, обрану нею годину, залежно від місяця, відкриває чашу, щоб черпати сонячне світло для своїх життєвих перемін та трудів. І о своїй, цілком своїй годині, навіть не підкоряючись сонцю, чаша закривається. Те дзвеніння квіткових годин чують вуха втаємничених. Рано-ранесенько сухий, шорсткий та строгий комонник – наче блакитним дзвоном квітів – оголошує п’яту сонячну годину. Раніше за всіх відкривають очі ці турботливі й старанні мандрівні наймички з долів, а ще – в той самий час – деякі квітки нечуйвітру, полонинський рід. Перші, можливо, принесли цей звичай зі степів, а другі з вершин. Жовтець, наче життєлюбний хлопчик, вибрав більш пізній час, сповіщаючи про шосту годину з лугових ставочків, що виблискують на сонці. Ніжний та вишуканий тирлич-генціана має час, спить і снить довше, в опочинку набирається сил, щоб відточувати форми. Ці квіти – творці копіткого та вишуканого мистецтва скульптури. Прокидаються допіру о дев’ятій годині. І так весь день. Вечорами, коли сонця вже немає, силени – шляхтянки, викрадені розбійниками, занесені крилатими вітрами на полонини та верховини, звіщають вечірню сьому годину – відкриваються тільки тоді, коли до них струменять хвилі світла, проціджені й профільтровані через темний кристал вечора; опалові й темно-фіолетові.
Нявки щодня слухають дзвін цих годинників, метушаться разом із комахами, серед віхоли ароматів, які також долучаються до хору голосів, пісень, запрошень, подяки та залицяння квітів до комах. Але людські почуття занадто грубі, щоб розрізнити їх. Незадовго до Івана Купала, коли настають «Розигри», тобто свято, коли грає-буяє природа, нявки, як заводійки, затівають плєси і танці всіх істот, що живуть на луках, в лісах та на полонинах. Навіть вовки влаштовують божевільні й радісні танці. Саме тоді, в день єднання і братання з травами, молоді ґаздині й дівчата прокидаються рано вранці, до світання, щоб людське око не бачило, і бігають луками голі, мов рожеві хмаринки, з розпущеним волоссям. Вони танцюють, пірнаючи, купаючись та качаючись у високих травах, і, зазираючи квітам в очі, відчитують світанкові години. Кожну травичку, кожну квітку просять про добру годину, заклинають їх про чарівну манну для улюбленої худібки. Зривають квіти, прямують у танці до джерельця, що шемрає по скелі, пущеного в дерев’яний жолоб. Умиваючись та освіжаючи зірвані квіти водою, примовляють:
– Водо, водичко, свята Йорданичко, найстарша царичко, радісно сердечна, шумливице рідна, візьми цю щасливу годину квіткову, мить світанкову! Подовж, розлий її на цілий рік. Не воду черпаю джерельну, не крижаною водою вмиваюсь, а манну добуваю з цього зілля та квітів. Мирюся з ними, беру для своїх бидляток і для маржинки. Не для себе манну беру, лиш для моєї Зорини, Жовтяни, Модрани й Срібляни…
З давніх давен ці слова повторюють щороку. Протягом століть щорічно відбувається на сільських та верхових луках свято розигрів, братання з травами, відчитування годин і черпання доброго часу з квітів, черпання манни. Є така година – так вірять і знають жінки цілий рік, – котра, прочитана й зачерпнута з квітів, приносить щастя й радість. І о тій самій годині слід починати кожну роботу, будь-яке важливе завдання, аж до нового свята розигрів.
Влітку щодня прямують стежинами білі постаті в полотняній одежі. А ще здалека на тлі живої зелені вирізняється яскрава червінь запасок і хусток гуцульських жінок. Ті білі постаті, що їх видно здалека, здалека, літнього ранку серед безкраю квітів, серед співу цвіркунів та щебету птахів, жінки, що йдуть до ясної хатини, наспівуючи пісень або ледь чутно бесідуючи, – назавжди залишаються у твоїй душі. А багрянець хусток, пишних «турпанів» хизується, ніби начарований самими луками, гірською зеленню для акорду барви.
Коли починається сінокіс, царинки наповнюються іншим життям: чути дзвін та клепання кіс, голоси й пісні косарів. Здаля линуть веселі вигуки: «Боже, помагай! Слава Йсу!» Їм здаля відповідають: «Слава Богу й вам, дякую за добре слово, Боже, помагай і вам» – і далі дзвенять коси. Жінки приносять косарям їсти далеко в поле, щоб ті, не марнуючи часу, могли скористатися з погоди. Коли грабають і громадять сіно, жінки теж беруть участь. Коли накладуть нарешті велику копицю сіна, жінка вилазить на неї, а чоловіки подають сіно вилами знизу, приносячи його здалека на ношах. З вершечка сяє прекрасна, розкішна червона хустка. Жінка опоряджає і формує копицю. Нарешті постає готове, масивне «сіно», яке набуло форми церковної бані.
Внизу, під високими луками, на самому вершечку Кичери, трохи вище за ґражду, були рештки старого бору. Ото й усе, що залишилось від прадавнього лісу, з серця якого, як каже легенда, народився прадід Фоки, Шумей.
Сам Фока розповідав про це так.
Родовід Фоки
Мало вже тепер гідного лісу, хоч пани з міста і навіть віденські міністри, що до пана дідича приїжджають, кажуть – чудесний ліс. Видно, не бачили бідаки ліпшого. Є ще у нас, є ліси-праліси, але вже не тут, не в Ясенові.
Я сам так люблю ліс, як рідну маму. І хоча бував у своєму житті світами – у Відні був, у Будапешті, в Празі, у Венеції, в Римі, у Далмації, а ще в Румунії та Росії, – однак скажу таке слово: що на світі не бачив хат гарніших від тих наших, верховинських. Як дивишся, синку, на ці стіни, чи ясні, як у тої нової хати на горі, чи темні, почорнілі від старості, як тут, то ж то не будинок, не мур, не темниця якась, не гріб мурований і побілений, як у місті. Бо тут тобі здається, що ти всередині дерев, у серці й серцевині тих смерек живеш. Ти в пущі, але бачиш і її, і кожне дерево зсередини. І шумить тобі далі той ліс. Порозтинав чоловік смереки, а вони серцем своїм, душею гріють його і плекають. Глянь на це дерево, на стіни, та ж тут, наче кров, ще дотепер, по стількох роках, витікає жива живиця. Справжні, сердечні матері тоті наші смереки.
Раніше сюди доходив ліс, пуща без кінця, тільки полонини Буковець і Писаний Камінь світилися верхами, а люди трималися верхів і боялися лісу. А все, що нижче, по схилах, облазах і бердах – то був ліс. То вже пізніше митна стежка пішла отуди, отако, долом Варатина, продиралася там, де тепер дорога. Але то була новіша стежка, а стара йшла ґрунем, полониною, на видноті, аби триматися віддалік від пущі.
І ото чому я так ліс люблю. І ще, чому стільки лісу в житті вирубав. То видно з цієї старої оповісті. І зрозуміти то тяжко, але не вірити не можна, бо то стара вість, поважна, гідна, людьми поважними статечними переказана. Не балакунами, а людьми робітними, які дбали про працю і бажали праці.
Десь із Яворова пригнав тут на Буковець свої отари вітець мого діда. І там мав хату, де тепер моя вишня хата. Який то був вітець, зараз оповім. Приходили вони обоє з жінкою до тої колиби. І хату там потім збудували, але її вже тепер нема, бо то дуже давно було. І оповідають, що мали двох синів. А то були леґіні, гідні молодці, що в Чорногорі перші колиби закладали і худобу розводили тисячами. Бо один із них ходив із Довбушем, а може ще з Пинтею. На конях літали на угорську сторону, там за верхами на замки угорські нападали, подолали там панів і лицарів, добра всякого набрали і в Чорногорі у недоступних скелях заховали. Але там у Чорногорі людей тоді ще не було. Ото був рай для змій, добре жилося тому гаддю. Кажуть, що така змія, як за сім років не побачить людини, то так росте і пухне, що обертається на величезного смока, який виглядає, як здоровенний бик на коротких ногах, з велетенськими скляними очами, і зубами клацає, весь укритий шкірою, подібною на кору смереки, але та смокова срібна і блистить. То ж ті смоки замків собі набудували, тобто людей, у неволю взятих, будувати змушували, скарби людські позахоплювали, худобу забирали або нищили, а людей геть із полонин виганяли і колиби поруйнували. Так само і тих двох синів його у неволю взяли і до невільничої страшенної роботи запрягали там у тих скляних замках, що безперестанку крутяться й обертаються на Смотричі, як повідають люди.
Батько мого діда, старий уже дідо, сам тоді з бабою тяжко мусив працювати, косити, громадити сіно і доглядати худобу. Тоді багато маржини пропало, а помічників чи слуг не було жодних.
Іде він раз до лісу і, вертаючись на гору, двигає тяжке дерево. Стогне старий і падає під тим тягарем. Ліс собі шумить, а він скаржиться-примовляє до того лісу:
– Ой, шуме, шуме лісовий, може, пришумів би мені синка-помічника і дитятко-потіху, може, передав би мені якусь вість від моїх синів, що там караються у катушах у нехристів.
Іде він якось потім іншим разом у діл до лісу і приходить на ту кичеру, оту, де та моя стара хата. А ліс дуже шумить, і стогне вітер та плаче, а йому здається, що щось кличе за ним:
– Дєдику, дєдику, чекайте!
Перехрестився він, подумав, що то, може, викликав душу котрогось із синів. Певно, їх там ті смоки чорногірські вже добили. Перехрестився, зітхнув, вернувся на гору до хати і розповів про то бабі. Баба, цікава, як завше, побігла відразу на другий день до лісу. Слухає, прислухається ще здалека, а ліс шумить якось незвичайно, непросто. У дрож кинуло бабу, зі страху хреститься, до сонечка Божого піднімає очі, але слухає далі. Баба, як баба. І тут чує, як голос кличе:
– Неню, ненечко, чекайте!
І голос той не звичайний, чутно, що дитячий, бо то вже баба серцем жіночим краще від діда розуміла. Хотіла втекти, але чує: дитина, точно дитина квилить і кличе.
Дивиться, а там такий кедр з випнутим стовбуром череватим, ніби жінка вагітна, а звідти з дупла дитячі ручки тягнуться до неї. Хреститься знову, молитви читає, але маленькі ручки, як білі квітки, тягнуться з дупла, а голос тоненький, лагідний такий, якби з-під серця їй говорить, щебече: «Неню, ненечко». Підходить вона ще ближче, дивиться: дупло те закрите, лиш через вузький отвір виступають рученята, а вона сокири не має і нічим не може зарадити. Помчала на верх до діда, розказала йому все, і прибігли обоє з сокирою. Почав старий дід того величезного кедра розбивати. Робота важка, змучився, але врешті зробив. І вийняли вони гарненьке біленьке дитятко, таке, що відразу говорило. А що трохи зачепив його дід сокирою – було таке, – то потім мало знак на ціле життя. Вони чудуються, пестять дитя, загорнули його в хустки, знак хреста на чолі поклали, а дитятко тішиться і сміється сердечно. Сама радість! Втішилися тим були старенькі без міри. Ясно їм зробилося на світі. Зараз же осідлали коней і завезли десь аж до Яворова до хреста. І там його назвали: Шумей і Кедринець. Через той шум лісовий, бо з шуму зачалося, і тому що кедра-мама його породила. Потім на тому місці оту хату поставили і колиску для нього зробили з кедрини. Та колиска дотепер є у моїй хаті. То був знак: що не тільки полонин і ґрунів має триматися наша віра, але що маємо увійти в пущу і там жити, де лише дерева, нявки, лісниці і старий Дідо лісовий зі своїм стадом до того часу мешкали. У тій колисці сам Довбуш, коли сюди заходив, барткою дитя колисав. Відтоді і побратимство, і дружба почалася з Довбушем та опришками. Кажуть також, що сарна сама принадилася і годувала дитину. А хлопець виріс із тої дитини дуже добрий, помічний. І господарний. І потім – повідають – з допомогою старого пустельника Онуфрія, що сто п’ятдесят років жив і півжиття просидів у скельній печері, оперезаний змієм, він зупинив вируючі замки зі шкла і братів своїх від зміїв визволив.
Велику втіху, велике щастя дала стареньким Божа пуща і кедр, хай би ся святили!
І тому ми, Шумеї, походячи від лісу та кедра, самі як той кедр: тверді й делікатні. Ліс кохаємо, з лісом ми побратими, лісові кревні, сини й онуки.
Коли ліс шумить, то мої прабатьки скликають мій рід. А коли живиця з дерева стікає, і моя кров тече.
Ці старі дерева, ці велети нам сили свої заповідають, дають у спадок. Коли ліс вирубуємо на нову полонину чи нову царину, слухаємо – і є такі, що чують, – як дерева говорять і шепочуть, що вік свій суджений віджили, а тепер наша черга, покоління ґаздівське має тут царювати, соки з землі тягнути, сонечком тішитися, дощем обмиватися, бурям протистояти, кучеряві голови піднімати гордо, як колись ті дерева – наші прадіди.
Так оповідав Фока про свій рід.
Гірський час
Пам’ять про давню історію й давні оповісті зберігається довго і надійно. Довгожителі, чудові оповідачі з пребагатою пам’яттю, соковитою і пахучою, як лука гірська, прозорою і бистрою, як повітря верховинське, але аж ніяк не м’якою, як віск, що стає податливим від першого-ліпшого подиху, словом, твердою, як кристал, оповідають: так і так було насправді, не інакше, все інше – то пуста балачка. Але див і чудес не відкидають у минулі часи. Оповідь наближає їх і притягує до нас. Трапляються вони і тепер. Адже їх передають живим словом, що пульсує, наче родова кров. Та кров кружляє в жилах родів, як у словах оповідачів. Люди пов’язуються з давніми родами не тільки кров’ю, але й вістю про давнину. Не лише спадком тримаються і живляться, але й живим потоком переказаної вісті. Інші племена мають свої старі книги, святі письма і величні біблії, архімудрі талмуди, а наші гірські роди мають живу книгу. Наскільки довго живуть старі люди, повістуни, починачі-чародії, котрі черпають із джерел давнини, зі старої правди. Наскільки довго б’ють криниці самотності та свободи, наче головиці-джерела на верхів’ях, настільки довго оповідям вірять. Для давніх людей сто років було не так уже й багато, а двісті – також нічого особливого. І не тільки тому, що жили довго, а й тому, що довго жила пам’ять жива. Як і тепер такі, що бігають і гасають горами, відповідають чужакові, який запитує про дорогу: що з Писаного Каменя до красноїльської церкви то недалечко, ну, пару хвилин (а той пізніше йде за годинником п’ять годин), а до Голів чи на Скупову полонину трохи далі: десь так буде годинка (а насправді деколи на дорогу цілого дня не вистачить), так і для давніх повістунів чи Довбушеві часи, чи турецькі часи і навіть часи війни із Сироїдами, з татарською неволею, здавалися недавніми. Та було от, ніби вчора. Так прадід оповідав. Ну, нє, але, може, і сотки років нема – недавно.
Не один повістун проходжувався собі тими далекими часами вільно, ніби власною розлогою полониною, як йому хотілося. А ще подув сивої давнини приносять, посилюючи її близькість, величні ліси – вікові, невчорашні і не завтра їм щезнути. Тому дива стаються дотепер, ставатися будуть доти, доки будуть ліси, доки будуть старі повістуни, доки незнана міра для часу. Доки той гірський світ непронумерований, незареєстрований по-орендарськи, доти й гірський час – некарбований, непроцоканий маленьким годинником, нерахований жадібно на ґрейцери – не знає меж. Сягає, куди схоче. Наближає позавчорашнє, а віддаляє сьогоднішнє. То глибоко мовчить, то говорить приглушено, то шумить, гуде й піднімається несподівано, як Черемош під час повені, і густо сипле скарби, як щедрий ґазда сипав би старі дукати з бербениці. Кружляє, повертається туди, звідки виплинув, або розходиться на всі боки, немов кола хвиль на поверхні озера.
Час, цілком осібний, цілком окремий, щоденно володарює зеленою Верховиною, ґаздує над пущами і полонинами. Подивіться лиш, як він порається перед світанком. Їде собі той час – величезний старий ґазда з довгим білим волоссям – їде полониною чи лісовим плаєм на возі, запряженому чотирма могутніми, але статечними волами. Ґазда замислений і радіє чомусь. Лагідно посміхається. Воли повільно й рівномірно кивають головами. Рипить ярмо… Воли майже спиняються. Геей – цідить ґазда. Воли задумуються, задумується і ґазда. Оглядається, сонечко ще не зійшло: «Маємо чєс… Геей», – повторює за хвильку. Воли рушають, ступають твердо, то повільно йдуть уперед, то спиняються. Скрипом ярма виводять протяжний ритм гуцульського часу: «Маємо чєс…» Ці слова, як лагідний усміх турботливого ґазди, розносяться над цілим краєм.
У ґаздівському житті поспіх не потрібен. Усе робиться завчасу, все відбувається вчасно. Ніхто не запізнюється, бо воліє рано встати, рано впоратися, рано вийти, щоб завжди мати досить часу. Так було колись. Полонинські відстані та подорожі не рахували годинами чи, борони Боже, хвилинами, як поїзди, лише днями й тижнями. Поспіх – то якесь дивацтво, а постійний поспіх – це просто сміх, це хвороба. Поспіхом недалеко заїдеш, зате без поспіху переженеш тих, що поспішають, і ще й добре випередиш. Не один бідкався через поспіх, чи тому, що надто гарячково кинувся мстити за якусь кривду і рубонув супротивника без потреби, чи занадто поспішив із купівлею, продажем або контрактом. А повільна статечність всякчас іде на користь. Дороги були погані, місцями карколомні, плаї завжди йшли верхами й лісовими вертепами, шалені зливи і повені, раптові бурі – через усе це поспіх був неможливим, небажаним, навіть міг бути дуже шкідливим.
І чи випадало б гідному, єльному ґазді квапитися? Кожен розуміє, що колись опришки, люди лісу, як ті хижі птахи, вміли поспішати. Та ще й як! Але хто з ґаздів навіть нині, а тим більше раніше, хто би спішив? Спішить хто? Знервований жид, гублячи, бозна-чого, свої капці. Спішить пройдисвіт, що на світанку нишком крадеться від чужої жінки, або якийсь підозрілий зайда-заволока, лобуряка циганської віри, але не ґазда. Хіба якийсь скоробагатько, скнара, що давиться своїм маєтком. Захланний, неспівчутливий, як лютер, на толоці не прийме як годиться, нікому не помагає. І йому ніхто не поможе. Тож увихається від царинки до царинки, від сінокосу до сінокосу з висолопленим язиком. Хіба такий, що вічно судиться, дістав дурійку, заразився від панів таким терміновим шалом, що жене його від одного судового терміну до іншого.
Ну, а як щось трапиться, боронь Боже, щось справді несподіване в ґаздівському житті, що вдарить, як грім, – чи то напад, чи погоня, чи нещасний випадок, – то є про що співати пісні та переповідати роками, але то вже поза межами ґаздівського життя.
Високими плаями, ніби природними шляхами, якими в далекі часи вже проходили різні племена, відбувалися різні переселення народів, одвічними плаями прямують ґазди, колись завжди кінно, тепер кінно або пішки.
Коли зустрічаються, завжди знаходять час на привітання. Привітання є настільки більш ґречним, наскільки більше в нім сердечності. Ґречність дуже цінується серед самотніх людей, які стільки часу перебувають у лісовому безлюдді та в полонинській пустці. Для ґречності треба мати час. Може, ще й тому, що у давні грізні роки найменша непривітність вже була підозрілою, могла сприйматися за злий намір, а через таке ставалися не раз ґвалтовні вчинки, ніби для випередження і знешкодження ворожих намірів. Безпечніше було бути ґречним. Ґречність проявляється у великій кількості привітань, вигуків і потакувань. Маломовні люди не конче мусять говорити, але повинні постояти і послухати, підтримати таким чином бесіду, слухаючи, а не заперечуючи. Навіть щодо коня зустрічного ґазди слід бути ґречним: «Ну а ти як, бідолашко?». Без ґречності, без часу на ґречність не буває гідного ґазди. Старі люди повідають, що у давнину не було ґазди, який не знав би ціни ґречності.
Деколи вітаються вже здалека, кричать на повні груди, аж ліси відлунюють:
– Чи здорові, Васильку любий? Слава Йсу!
Відповідь так само голосна:
– Навіки Богу слава і вам, Дмитрику!
Зближаються, потискають руки, трусять ними, старші люди по-давньому цілують один одному руки.
– Боже помагай у дорозі!
– Дай Боже і вам!
– Чи дужі?
– Добре, як ви?
– Як вам ведеться? Як сте днювали? Як спали?
– Миром.
– А родина?
– Миром.
– Жінка-ґаздинька, діточки?
– Миром.
– А що чути в долинах, побратиме солодкий та гідний?
– Добре тимчасом, Бог святенький терпить нас, ласкав якось.
– А що на верхах?
– Та, як на верхах, суворе життя, так нам, як тим смерекам верховим. Але, дякувати Господу, здорово, вільно, весело.
Сідають, курять файки, щораз більше зближує їх розмова.
– Маржинка як? Корівки, яловина, дроб’єта, лошєта?
– Дякую, що питаєте, аби сте дочекали сотки літ. Милосердний Бог дає годувати. Породилися телятка, лошатка, ягнята. А воловина напаслася, гай, то змії, а не воли.
– А погода – верем’єчко?
– Дякувати сонечку – Божому лицю, що сінце дає робити.
– А в нас на кичері з неділі, як прийшла година-фортуна та, з градами такими, гей, клекотали, стогнали душі хмарові, аж страху надало. А є ще люди, є. Примівками, молитвами нагнали то, запхали геть, десь у дебрі, під каміння, у безвісті.
– Дякувати усім святим знаним і незнаним!
– А чи не звірно верхами?
– Ой, кажуть, вештається якась вовча зграя і калічить малецтво, але то аж десь на Брустурах, а у нас тимчасом добре, пильнуємо.
Після цих обов’язкових привітань ґазди починають розповідати один одному вже докладніше, що чути в селі, а що на світі. Це цікавий і дивовижний спосіб (чужинецькі туристи називають його гуцульським телефоном), яким по горах поширюються вісті й доходять до найдальших закутків. Доходять досить швидко, але так само швидко змінюють свій вигляд так, що й не впізнати. І саме у такому зміненому вигляді існують роками.
Вісті такі:
Як син цісарський, панич Рудольф-архікнязь ходив на контроль по горах і хатах, а найбільше межи бідаками. Як із того потім строгі кари вийшли урядникам.
«Байка», – недбало буркне молодик, який щойно вернувся з війська. «Байка? – обуриться старий мудрець. – Така байка, як то, що тепер сонце світить. Наші люди добре знали Рудольфа. Я сам жовніром бачив, як він сідав на корабель у Будапешті. Пізнати не важко». «Байка, – впирається молодик уже затятіше. – Пощо би цісарський син блукав аж тут піхом? То не для таких панів, сміх та й годі!» «Не для панів? – дратується старий. – Ісус ще з більших, а весь час тут крутиться. На показ – бідака полатаний, аби не впізнали, щоби піймалися, а зажурений такий – чиста біда. Ану приглянься до нього, як посміхається. То так само, як те, що бачиш за тим вікном, міг би подумати, що малюнок на шклі, а придивися добре – гей! Який безмірний світ. Як будеш так блюзнити, хлопче, то зловишся в пастку, бідака проженеш, ще йому назлословиш – гріх бездонний».
Або ще така звістка: як сам головний турок писав до нашого цісаря, спочатку погрожував, потім перепрошував. Го-го, який хитрий! Тепер такий час надходить, що чим хтось тихіший, тим сильніший у Бога.
А ще цікаві новини про китайок, жінок з далекого краю, де чоловіки, зжалься Боже, безплідні та зневажені, самі заплітають собі коси, як баби. Китайський цісар має з тим клопіт, але ж то мудрець – знає, що робити, має тут невдовзі прислати тих жінок, тому, хто прийме до хати, – заплатить, а тому, хто зробить дитину, тисяча гульденів гарантована, як один гріш. «А то правда?» – питає слухач, який знає трохи менше. «Як же ж неправда, брате мій, коли сам Мошко з Устерік показував тому стариганові, Палійчукові з Дземброні, друковані газети, де виразно китайці намальовані з волоссям, заплетеним у довгі коси. Ну і старий Палійчук, хоч за вісімдесятку давно перевалив, тут же записався до тої роботи». «Та що ви таке кажете? Аби такий мав ще сили сплодити дитину». «А як би не мав, коли відразу заплатив Мошкові за труди п’ять гульденів. А жид гостро підкутий, як кінь на зиму, дорогу до китайського цісаря знайде, та й помічна душа, хоч і жидівська, заплатити варто. Супроти тисячі п’ять гульденів – то так, як ніщо».
А що там діється у краях сироїдів далеко на сході сонця? Віслючок чатує на мандрівників, на наших людей, а як їх побачить, починає іржати, і зразу налітає татарва, погані сироїди, хапають християнина, відгодовують його, як порося, щоб мати його на свята на ситну печеню. Чи ще чути щось про ті загадки, загадоньки грізні для панів, які наш пан цісар післав колись-то своїм народам? Чи може ще раз пішле?
Ніхто не має можливості й потреби перевіряти ці новини, кожен повторює їх із доброю вірою, так, як почув.
Одні ґазди бували на храмі в Ясені угорському або на ярмарках у Косові, в Сиготі на Уграх, а інші аж у Станіславові, і то не раз. Трапиться і такий бувалець, що тримав «бурґвахе» – замкову варту при самім панові цісареві християнському, й уміє так про то розповідати, аж любо. А інший, натомість, прикро це казати, колись у молодості порубав суперника бардкою, якось необачно. Ну і стався випадок. Помер той неборака, слабак якийсь, марної кості. Про те дізналися, і відразу панські суди, які взагалі не визнають єднання чи прощення за кров, послали його до фурдиги. Сидів так, йой, Боже святий, по криміналах-фурдигах, чи в Будапешті, чи в Араді, немало часу, хто би там злічив. Але також немало світу і людей побачив. Розказує про все те, тільки слухай.
Були й такі, як сам Фока Шумеїв, як Марко Мегединюк – майстер великий, як жаб’ївський війт Дмитрій, як той Андрійко, славний повістун, які бували у Венеції, і навіть у Римі, у самого Отця святого.
Але також багато таких було колись, і ще тепер такі трапляються, що жодного разу за ціле життя не бували навіть у Косові. Як то кажуть: від народження не бували в жодному місті, як і ніхто з їхнього роду. Про місто тільки чули, що там смердить, аж душить, що нема води, нічого не видно, що тісно і страшно. Через це там доми теж набудовані один в одного на голові, і так бідолашні люди роками живуть, товчуться один одному над головою. Утім трапляється, що такий «нехожалий» ґазда мусить вибратися десь далеко до міста, чи до Косова, чи до самої Коломиї. Ось тоді біда. Ґазду, як і його коня, який нікуди не виїздив, лиш роками пустував на пасовищах, легко налякати, він тратить багато часу, губить різні речі. На долинних гостинцях фіри страшенно квапляться, не знати пощо. Візник верещить і погрожує вже здалека, а тут ґазда ловить ґав, і ось уже фіра на нього наїхала, ранить коня, штовхає чоловіка. І ще той долинський фірман, паскудне людисько, не має ні краплі ґречності, видно, що з пустого роду, навигадує такого, що в горах за таке голову би стяли. А тому якось нічого, їде собі далі. Марний народ. До міста ґазда приходить або занадто рано на світанку і терпляче вичікує там під установою до полудня, або хоч і в білий день прийде, але їм чомусь запізно, тож мусить чекати цілу ніч. Там у них свій час.
А в самому місті своя біда. Міські пройдисвіти, лобузи та кишенькові злодії, як побачать такого ґазду з конем, нав’юченим ліжниками та гідно осідланим, оточують його, мов комарі та ґедзі. Так кружеляють, що врешті витягнуть йому з торби часом і всі гроші. А буває, такий міський цуцик просто вирве йому гроші з рук, штовхне, вдарить і втече. Шукай тепер його, коли тут кожен однаково виглядає, всі один до одного подібні. Іди з тим до поліції, а там, коли врешті їх відшукаєш, поліційні посіпаки злостяться і клянуть ґазду, ніби то їхні власні гроші. А вже старші чини сміються, кепкують, наче то якась забава. Допуст Божий і чортова справа те місто! Хоч не знати до яких мудрих примівників та починачів ходив би і добре їм заплатив, навіть і переплатив, то не дадуть ради.
Але нехай тут у гори прилізе то міське дрантя! Там, де хоч який миршавий хлопчина за годинку збігає по сир чи масло і вернеться, так, скажімо, пару кроків до стаї на тій полонині, яку звідси видно, то кажуть, що йдуть у похід. Один день сплять перед тим, а два дні після того. Ідуть, як барани за похоронною процесією, відпочивають, як цигани після славетної циганської роботи. Потім пояснюють, що то нездорово так надто прудко літати горами. Зате здорово жити у місті.
Інакшим є гірський час, не може він узгодитися з чужим часом.
Мандрівки Фоки
Фока, хоч рід його походив від дерев, відрізнявся від свого оточення. Він належав цілому краєві, а не лише своїй ясенівській кичері. Він не був схожим на тих закорінених ґаздів, що вросли, мов дерева, кожен у свій схил. Але, хоча жвавий і бувалий, нічим не нагадував – смішно навіть порівнювати – тих теперішніх обходисвітів, чи лісових підприємців, чи керівників, які ганяються за бутинами і за фірмами, чи тих сільських політиків, що шастають нібито у побратимстві з підпанками.
Фока змалечку привчався до мандрівок. Літував на батьківських полонинах, спочатку на Чорногорі, потім на далекій Гнатесці, віддалік від витоків Чорної Ріки. Вдома слухав оповіді про скельні комори та печери, про давні лігвища опришків, про скарби і таємні хвіртки, про секретні переходи. Коли хлопцем прийшов на полонину, пробирався у хащі, куди ще нога людська не ступала, обшукував усі закутки-щілини. Бушував по лісових проваллях.
З часом він їх вивчив, ті найглухіші сигли та найнебезпечніші кабачі.
Інакші то були часи, хоч не дуже давні, але від нас досить далекі. Тоді мандрували не так, як нині. Коли Фока був хлопцем, років із дев’яносто тому, в Ясенові ще був гідний смерековий ліс, чорний і міцний. І хоча вже там і сям трохи порізаний, розділений перехресними стежками, проте не один лісовий чоловічина, який-небудь розбійник чи запізнілий наслідувач давніх славних ватаг, ховався там цілком непогано і зненацька нападав на подорожніх на перевалі Буківця, на тих лісових «сліпанках», що почали вдавати з себе колісні дороги. І хоча за старим опришківським звичаєм такий нападник ґречно звертався до своїх жертв, однак обдирав їх геть-чисто і без пардону. Але то вже були такі собі рештки знаменитого геройства опришківського, без величі, без слави. Вперті недобитки, що лишилися після всіх пацифікацій, штандрехтів і мандаторських катівень. Вони зникли разом із ясенівським лісом.
У Криворівні на лівому березі ріки вже віддавна довкола старої двірської осади зеленіла рівна, простора і ясна долина. І тільки трохи вищі схили були вкриті лісами. Натомість у Жаб’ї у долині було ще менше хат, ніж у Ясенові. Оселі гніздилися переважно на схилах, а широку жаб’ївську долину вздовж ріки займали ще темні й густі ліси. Поміж тієї лісової чорноти де-не-де ясніли поодинокі невеликі полянки, вирубані та випалені, а на середині їх – ґражди. Але до Крутої ходили вже не старим плаєм по схилі, а митною стежкою понад рікою. Над самою рікою, на стрімкому лівому березі, стирчав мініатюрний мисливський замочок. Недалеко звідти стара орендарська корчма, а трохи далі хата Булиґи, у якій мешкали цісарські ревізори та їхній старшина, сам пан респіцієнт. За рікою було велике господарство старого роду Бурдів-Драгиріїв. Усе збудоване з дерева, зрубаного тут же, з колод, тесаних сокирами, коли ще пилками не користувалися. Коли першу Булиґову хату вкрили ґонтою, то Фока та його ровесники-хлопці, йдучи згори зі стадами, зупинялися і задивлялися на ті витончені, дрібненькі й рівно укладені дощечки так, що забували про стадо. Вже здалека зазирали з такою цікавістю, рахуючи ті дощечки, що аж плуталися один з другим на грузькій стежці, а декотрі падали в болото.
Уже від Красного Лугу до Чорногори ходили лісами, яких ніхто ніде не проріджував, не торкався сокирою. Дедалі бездоннішими ставали лісові глибини, дедалі безмежнішими, дедалі важче було зійти з митної стежки. Всюди завали колод, хащі, ями та яри, непрохідне бездоріжжя. Ліси тихі, суцільна глушина, безголоса, навіть без слідів звірини, без жодного іншого сліду, крім життя лісу і вмирання лісу. Ліси, занурені в безчасся, невідомо, коли з’явилися, і кінця не знали, не очікували. Коли на ці ліси спадали сутінки, то не було нікого, хто б не вірив, що цей морок – цілком окреме царство з іншого світу, що приховує лісні юрми, юрми власних духів, що цілі орди небезпечних і збиточних сил постають із глибин лісу.
Уже під самою Чорногорою, коли Шумеєва родина та прислуга наближалася до своєї полонини, починався найстарший ліс: наполовину спорохнявілий баштарник. Старезні височенні ялиці, такі великі та об’ємні, як чималі стоги сіна, вбрані у товсті шари моху, ніби у драконові кожухи. То був одвічний ліс, не торканий від первовіку, страхітливий. А що був у змові проти чужого втручання, то не пускав усередину нікого, ні малих, ні великих гостей. Навіть вихор не мав туди доступу. Навіть для нових поколінь дерев не було там місця. Одне дерево підтримувало інше, одне зжилося з другим. Навіть трухляві дерева утримували рівновагу. Кожен спорохнявілий стовбур щось підтримував, до чогось служив, мав якесь значення у правічній згоді.
Ясно і весело було там, де ліс закінчувався. Біля колиби на випаленій полонині буйні лугові трави та молочаї воювали з новим засівом ялиць. Там і лісовому молоднякові, юним яличкам і смерічкам, було веселіше – поки були молоді. Як тільки трохи підростали, вітер їх ламав, викривляв, обдирав морозяним подувом кору і калічив. А передовсім вирубували їх люди, які вже оселилися на цих лисинах. Щороку розчищали полонину, розширяли її, рубали далі, випалювали коріння та колоди.
На кожній досить великій гірській полонині буває дві стаї – верхня та нижня. Залежно від пори року, від тепла і паші випасають то вище, то нижче. Високо над Шумеєвою колибою були ще під вершинами на виступах, урвиськах і стрімких схилах дивні, моторошні лісові острови – чагарі, вітроломи, вся зроблена вітром плутанина. На порослих мохом пороховиськах, де людина провалюється до пояса, старі грубі жерепи звиваються, наче багатоголові змії, покручені, притиснені до землі, загороджують дорогу з усіх боків. І молоді з пишними зеленими китицями разом з гірськими вербами щільно злютовують гущавину. Посеред них де-не-де грубі, хоч і карликові, смереки, а трохи вище – несподівано прямі ясно-зелені самотні кедри. Неможливо було навіть уявити, щоби хто-небудь сам міг вдертися до такої сигли, не рубаючи дерев, без ватри.
Власне туди залазив із вівцями хлопчина Фока. Там серед кабачів та ям у нього була стайка, яку вони збудували разом із батьком. Пізніше там з’явилася верхня стая. Фока пильнував овець, часом телят і лошат, чималенько худоби, а був переважно сам. Якраз тоді він почав свою війну з лісом. Фока не знав, що у тих кабачах був ведмежий барліг. Якось раз вівці розійшлися, а Фока задрімав. І раптом відчув на носі щось вологе. Прокинувся і побачив просто біля себе маленьке ведмежа, яке, мабуть, обнюхувало його або лизало. Малий Фока підскочив; за мить побачив, що з гущавини суне ведмедиця з малюками. Якийсь час вони так стояли і безпорадно дивилися одне на одного. Згодом хлопець і ведмежа родина мирно розійшлися. Ніхто не подумає, що Фоці бракувало відваги, але ніхто не чув бодай про одну сварку, не чув ніхто, щоб Фока колись гнівався, злостився або когось кляв. Ніколи слова гострого не вимовив. Фока любив усе робити спокійно і весело. І з ведмедями теж не сварився. Він більше покладався на сокиру та ватру, ніж на рушницю. Брався із сокирою до самого лісу. Цілими днями завзято довбав і дзьобав бардою дерево. Коли дерево починало тріщати, а іноді з гуком падало у прірву, до гущавини вривалося світло. Поволі Фока вивчив ведмежі стежки, вислідив їхні лігва й повипалював їх ватрами. Ведмеді вже не поверталися до своїх одвічних кабачів, затягнених димами. Вже здалека було видно, як димлять їхні кабачі. Було видно, що молодий Фока Шумеїв там високо вгорі запроваджує свій лад. Деколи з допомогою пастухів стягав колоди до своєї стайки. І обгородив її ніби ґраждою з колод. А щоночі підтримував довкола стайки по три-чотири ватри. Навколо було немало вовків, а ведмедів ще більше. На полонину, неподалік батьківської колиби, день у день приходили цілими гуртами сарни і паслися разом з худобою, мабуть, шукаючи захисту від лісових хижаків. Фока вмів берегти свої стада. Того першого літа, коли Фока став вівчарем і зайняв верхню стаю для битви з пущею та з ведмедями, ведмідь за один тиждень розірвав у тата Фоки дві корови, ніби кепкуючи із засідок озброєних пастухів. Батько мав неабияку рушницю, важкий родинний Шумеїв кріс, і кожен пастух мав пістолети. І це не допомогло. А Фока не користувався зброєю. І все ж за ціле літо з його стаї не пропало жодного телятка, жодної вівці. Від того літа в горах вже заговорили про Фоку. Видно було, що за ґазда з нього росте.
На Шурині – і це знають по всіх горах – найбільше було щезників та всілякої чортівні. Громи там постійно били у ті плити і скельні зсуви. Люди казали, що то святий Ілля гонить свою звірину, вибиває рештки щезників, які ще тут поховалися. Видко, і хлопчина Фока в час свого літування наполохав у Шурині нечистих духів. З гори з-під Шурина, з-поміж димлячих виступів та урвищ, ціле літо линули звуки Фочиної флояри, розсипалися, розсівалися шуварами та скелями, стелилися ярами та прірвами, долітали аж униз до потоку – солодкі, веселі, безмежно вільні. Наче мудрі, сповнені надії й радості роздуми хлопчини Фоки розсівалися на пустищах. Може, їх і нині ще можна знайти там у шумовинах потоку.
Фоці було замало того кабаччя. На друге літо він вирушив аж на Гнатєсу – тоді дорога туди від Шурина займала днів зо два. Там були – і є ще досі – цілі жерепові бори. Якби у ті часи людина, що йшла з Ясенова на Гнатєсу, хоч на хвильку чогось налякалася, то страх вже б її не відпустив зі своїх пазурів, може, врешті й задушив би посеред моря тієї лісової чорноти. Коли Фока трохи освоївся на Гнатєсі, то часто залишав отари з пастухами, а сам брав бардку та пістолети і ходив далеко гірськими луками і хащами. Ночував Бог зна де. Шукав слідів старовини, а може, й скарбів, кажуть, що залазив у порослі мохом ями та витоки джерел, у такі темні щілини, куди хтось інший боявся б навіть зазирнути.
Вишукував старих дідів, таких, що були чужими для цілого світу й роками перебували з худобою на випалених посеред пущі галявинах. Одного такого він знайшов аж під Дзембронею. Той покинув панські володіння в Бережниці й осів тут. А іншого дивака – аж на Бабі Лудовій, цей був із тих головських, що колись цілою громадою воювали з цісарськими службами та правом, І так і не визнали панських прав. Фока вислуховував від них різні чутки: про велетів, про вільних войовників-опришків, про скарби та про чари. Він любив розповідати, але не все і не кожному все. Вже юнаком метикував собі, що люди не є однаковими, може, навіть не дуже подібні одне на одного.
Фока був підлітком, коли почав ходити з батьком на ярмарки за Чорногору, до Сиґета Мармароського, продавати бриндзу. Ярмарки відбувалися там (у ті часи) двічі на рік: влітку на святого Іллі та восени на Покрови. Жидів-купців у горах не було, а вірмени вже не ходили з купецькими караванами через Чорногору на Угри. Тому гірські ґазди самі продавали надмір своєї праці. Було багато вовни, з неї ткали вдома грубе сукно і продавали на ярмарках. На ці ярмарки люди також гнали волів, ялівок, а от телят ніхто ніколи не продавав. Сама подорож в обидва боки тривала вісім днів. Фока з батьком вели по двадцять коней, завантажених бербеницями з бриндзою. Коні йшли рядком плаями і ґрунями, один кінь вільно прив’язаний до другого. Коней вибирали бувалих, відважних, самостійних, послушних у ході ланцюжком. Фока йшов поруч із конем-провідником, а батько – у кінці валки. Кінь-провідник значив не менше, ніж провідник-людина. Він знав стежки, знав усі небезпеки на них, не збочував з дороги, навіть якби хтось його підганяв, слухав тільки своїх господарів, до чужих був налаштований вороже, міг бути навіть небезпечним. Здалека відчував диких звірів, зупинявся, втягав повітря, храпів або глухо іржав, остерігаючи людей і коней. Отак вони йшли хребтами, ніби високими берегами над лісовим морем. Ішли попри Дземброню, попри Суху Сиглу, а як заходили нижче від Чорногори у ліси, то кожен тримав зброю напоготові. Так доходили до гірського села Луги, першого на угорському боці. Там кожен, хто приходив з Лядчини, мусив внести ярмаркову оплату (тридцять ґрейцерів від сідла). А вже звідти спокійно мандрували до Сиґета. Ярмарок у Сиґеті був такий великий, що треба було вийти на чималу висоту, щоб побачити все, або аж на Чарду, поле за містом, де стояли стовпи і де колись вішали розбійників. По три дні сходилися люди. Роїлися марамороські волохи, гуцули, русняки, словаки, жиди, між ними крутилися вірмени та мадяри. Все те, що тепер привозиться і вивозиться залізницею, тим усім забезпечували і все залагоджували сиґетські ярмарки для цілих угорських північно-східних Карпат. Іноді у містечку з’являвся якийсь мадярський пан, підганяючи четвірку розкішних коней.
Тоді Фока бачив знаменитого пана Сольфанція, того, що хотів бути найстаршим паном і не давав цісареві набирати рекрутів з угорських гір. Чотири коні-змії несли бричку, кидаючи нею направо і наліво. Фока добре запам’ятав собі того пана.
Якось весною раптово зароїлися гори. Настали так звані рейвахи – угорське повстання, яке й досі так називають. За горами спалахнула «кошутська війна». Угорські пани збунтувалися проти молодесенького цісаря. І через гори, переважно ночами, на Угри втікали розквартировані в Галичині угорські полки, вириваючись із гарнізонних міст. Солдати буцімто в’язали офіцерів та старшин і примушували їх повертатися в Угорщину. Вже багато полків пробилося гірськими плаями, коли мандатори отримали суворий наказ протидіяти цьому. Виконуючи накази пана цісаря, що їх він видавав своїм народам, вони з допомогою сільських гайдуків, званих пушкарями, залучали цілі села, і створені таким чином загони, так звані ровти, загороджували колодами й засіками гірські стежки та плаї, як колись робили опришки, гірські войовники, щоб затримати погоню. І так само, як колись опришки, гуцульські сторожі й варти ночами на верхах палили чуги. Закопували товсті й високі смолисті смерекові колоди, обкладали їх сухими гілками та хвоєю, щоб смола могла добре зайнятися. Це були чуги. Від Устерік аж до Чорногори збудували нові чердаки, тобто вартівні, уночі в разі потреби давали сигнали чугами. Як тільки запалювали чугу на Ясенові, відразу спалахувала друга чуга на Синицях, а далі наступна – на Кринтій, затим на Кичері над устям Бистреця і врешті на Чорногорі, на Кошерищі. То був знак, що наближаються мадяри. Цілі гори пильнували, щоб ті бунтівники не прорвалися на допомогу угорським панам —ворогам цісаря, а отже й народу. Хоча цісарські урядники вже давно покорили гірську свободу, хоча мандатори втоптали її у болото, хоч нав’язали в селах панські права, а в деяких селах навіть панщину, люди все ще сподівалися, що пан цісар згадає про своїх гірських побратимів, дасть патенти проти урядовців та панів і відновить стару свободу. І тому дехто допомагав цісарським ловити бунтарів.
Проте багато людей у горах жило поза межами цісарського права. Втікаючи від рекрутації, втікаючи від панщини, вони створили посеред пущ житла у таких місцях, до яких ніхто не добирався, про які іноді навіть ніхто не знав. От вони добре пам’ятали про правду старовіку, про вільне право. Пам’ятала про це і родина Фоки, що походила з ясенівських бунтівників і літувала на своїх розлогих володіннях, далеко від усіх цісарських та панщизняних прав. Ясенів віддавна не корився губернаторським і мандаторським наказам. Так і тоді, всупереч мандаторському примусові, навіть дідич Ясенова, пан Штефко (як його досі називають в оповідях), гостив мадярських утікачів. Туди, де потік Варитин впадає до Черемошу, він звелів позносити ліжники та повиставляти столи і лави. Лави застелили ліжниками, столи заставили бриндзою, сиром, маслом, гуслянкою, наварили ще й цілі казани кукурудзяної кулеші. Венгерці вже засіли було до частунку, як раптом дали сигнал, що з Буковця йде погоня. Невдовзі наскочила цісарська погоня, і мадяри розбіглися, втікаючи долиною річки до Устерік.
Пан Штефко, за переказами, пізніше отруївся зі страху перед карою. Розповідають, що за цісарським присудом його мали посадити всередину бронзової печі, щоб він там згорів. І хоча він давав панові цісарю волів із позолоченими рогами, нічого то не помогло.
Тим часом із Кут прийшли вісті, невідомо, чи правдиві, але страшні, – що москалі чорнотою вкрили святу землю. Було їх як трави і листу. Ішли на поміч цісареві, сунули в гори кількома шляхами. Отоді підліток Фока провів тільки йому відомими стежками підрозділ утікачів поміж двома військами аж до Сиґета. Що йому ровти, чуги та чердаки? Допровадив мадярів аж до замку, до самого пана Сольфанція.
Пан Сольфанцій обіймав хлопця, хотів йому дати пару найгарніших вороних угорських коней, але Фока їх не прийняв: «У нас своїх коней досить!» І малий Фока повернувся сам до Ясенова, ніхто не знав, коли і як.
Зате пізніше, роки потому, не раз пан Сольфанцій гостив Фоку у своєму замку, приймав його з почестями, братався з ним, возив його четвіркою по Сиґеті. А як зістарівся, то просив онуків, щоб вони завжди шанували цього вільного гірського чоловіка, щоб довіку дружилися з його родом. Паничі з захватом розглядали розкішну постать Фоки, вбраного так, ніби якийсь слов’янський князь зі свити короля Атіли, ніби хтось із їхніх предків з’явився перед ними наживо.
Пізніше про Фоку казали, що він народився з мапою в голові. Знав усі проходи та стежки не лише у найближчих горах, але й усюди, куди вони сягали довкола Верховини. Де лиш була якась стежка – чи давно забута і заросла, чи нова, ще не втоптана, тільки натяк на стежку, – Фока її знав. Згодом він сам намічав просіки, вирубував зручні переходи до нових лук і полонин, до нових осель. Мабуть, не одна гірська стежка, якою ми ходимо, пам’ятає Фоку, від Фоки походить.
Фока мандрував не тільки рідними горами. Ще за молодих літ він потрапив до Венеції. А було це так: багато років тому – і ще й тоді, коли Фока був підлітком, – втеча від рекрутації та від війська у пущі й пустки під вершинами була звичайною справою. Впродовж сімдесяти років цісарських порядків військова служба видавалася тогочасним горянам найбільшим нещастям. Мало того, що там людина зазнавала лиха та злиднів, гірше те, що то була неволя, то було велике приниження. Ґаздівського синка з такого роду, який усі знали й визнавали, юнака, якого ніхто не смів зачепити, запихали у гамаші, тримали у неволі, наче батьковбивцю, наче крадія корів, словом, як найгіршого злочинця. І вже не мало жодного значення все, що було до того часу вагомим, зникали всі відмінності, йому обрізали кучері, забирали пишні строї та зброю, вкидали його поміж затурканих і жалюгідних долішніх селюхів, чиї батьки, як тварини, були власністю якихось панів. По сто разів денно їх смертельно ображали, топтали ґаздівську честь, примушуючи хлопця до таких робіт, про які у горах не хотів чути навіть найостанніший бідар. Не дивно, що й набори до війська та облави, і сама служба криваво перепліталися з самогубствами, вбивствами й шибеницями. Через це навіть найвідважніший гірський леґінь боявся війська, лякався, побачивши мундир, мов дикий звір клітки. Тому цісарські обранці або ховалися завчасу, або виривалися мало не з рук призовних загонів, яких називали ловачами або лапачами. Хтось стріляв у ловачів, когось застрелили під час утечі, а хтось – переслідуваний і вже ось-ось упійманий – в останню мить зникав у лісовій гущавині, назавжди уникнувши військової служби. Колись про таке можна було наслухатися безліч історій. Знаний співак і складач пісень Дмитро з Голів, з великого роду Василюків-Понепаляків – згодом славний ватажко, – вистріляв дощенту ловачів, які підступно напали на нього із засідки. А сина Ґєлети з Криворівні, коли той переплив річку й відстрілювався, лапачі поклали трупом. Федіра, син Семена з Іванкових-Зеленчуків, коли його вже доганяла ровта посіпаків, шпурнув їм під ноги кріс і там у Завизі, де колись з’їхала гора, недалеко від Руського потоку під Чорногорою, плигонув у лісні хащі. Тільки його й бачили. А от його брата впіймали і Бог знає скільки років тримали в гамашевих путах.
Коли Фока підріс, старий Шумей узагалі не мав наміру дозволяти, щоб його одинака запхали до тієї цісарської пронумерованої отари. Натомість Фоку думка про військо не лякала, навпаки – йому кортіло побачити трохи світу. Але що, як батько не хотів і казав йому втікати у Чорногору. Щось там повідали, що треба йти до урядників, кланятися, просити, писати, подавати свідків і навіть присягати, що то одинак, а одинаків пан цісар раз і назавжди наказав звільнити від війська. Хоч мандаторію вже скасували, люди все ж – якщо не було неминучої потреби – воліли не мати справи з установами, бо не довіряли таким законам. Тож коли наближався термін призову, Фока за наказом батька зник із села.
На околиці Дземброні, під Чорногорою, серед вертепів, серед одвічної староведмежої дідизни, мав літовище старий Семен Зеленчук з роду Іванкових, чий син Федір, ровесник батька Фоки, колись утік від лапачів, а молодший син, якого ті схопили, багато років служив у війську. Ось у них і переховувався Фока.
Удень кожен робив те, що йому призначали, вечорами сиділи біля ватри, а після того, як подоїли і загнали корів, коли впоралися з господарством, балакали собі, багато всякого розповідали, як зазвичай воно буває. Від Федорового брата Фока почув неймовірно цікаві речі, а особливо про те місто на воді, де проходила військова служба полку, складеного з русинів та гуцулів. Звалося воно Венеція. Щодо того міста, то не було цілком зрозуміло, чи не розташоване воно поруч країни рахманської. Щось тут не складалося зі сторонами світу. Про рахманів відомо, що вони живуть між небом та землею і хати мають саме серед води. Але річ у тім, що рахмани живуть на сході сонця, а до Венеції треба їхати постійно на захід. Про венеціанців справді казали, що вони християни, але в кожному разі не є святими, як рахмани. А ще брат Федора розповідав, що у війську добровольці мають особливі мундири і що з ними поводяться гонорово.
За ніч у Фоки визріла думка зголоситися до війська. Як багато хто у ті часи, хто не користувався щоденно грішми і не потребував їх, Фока мав закопаний мосяжний казанок із дукатами. Невідомо, чи то був подарунок батька, схований на чорний день, чи Фока сам знайшов ті дукати під час своїх мандрівок та пошуків скарбів. Нічого нікому не кажучи, він покинув Семенову стаю, відкопав свій казанок, з батьківської зимарки взяв собі коня, осідлав його, не забув як слід озброїтися і рушив у дорогу своїми, тільки йому відомими стежками. У Яворові сповістив батька через родичів і помчав далі. У Коломиї він вже не боявся батьківської погоні. Якось дістався до Львова і в самій губернії зголосився, що хоч він і одинак, але з доброї волі хоче служити цісареві. Але хоче служити тільки у тому місті Венеції, що ціле на воді.
Його відправили до Венеції. А в окружному уряді в Коломиї, мабуть, щось наплутали, бо тут Фоку вже почали розшукувати як дезертира. Фока був знаттєлюбним, погідно думав та погідно ставився до тієї військової служби, яка для стількох його братів була нещастям і карою Божою. Він умів ладити з людьми, частував старшин винами, як видно, мав за що. Показав німцям, як треба стріляти, і його любили. Справив собі парадний мундир – білий, аж світився, припасований, по фігурі. Стрункий, високий, чорноокий, він ходив вуличками Венеції, як справжній дука, як принц гірський. Венеціанцям теж показав, які вони, хлопці з гір. Невдовзі заробив арешт і карцер – і це ще, як то кажуть, з великої ласки – за те, що збив собі з дощок дарабу, хоч здається, ще більше за те, що разом із товаришами викрадався ночами з казарми і на тій дарабі перепливав на якийсь острів до венеційських дівчат. Та що там Фоці такі фрашки! Так чи інакше він і далі прокрадався вночі на забави, на танці. Нудно було би спати в казармі. Міг би затужити за горами. А тут музика грала, а тут вино пінилося, а тут співи солодкі, а тут дівчатка щебетали: «Сеньйор Шумейо, сеньйор Шумейо!»
От лиш ті дівчатка, хоч і гарненькі, молодесенькі, щебетливі, але, змилуйся Боже, м’які, як булочки, і крихкі, як скло, – нема за що взятися в танці. І боязкі, весь час у страху, щоби хтось їх не стиснув. Чи то така порода, зовсім інша? Чи, може, таке повітря йде від міста й від моря? Молодий Фока тихенько наспівував: «Ой, якби ми, дівчинонько, самі в полонинці…».
Якось у різдвяну ніч Фока – а він мав військову перепустку – заблукав у закапелках венеційських вуличок і вийшов до лагуни. Море, гнане вітром, билося об берег, а він, стоячи там самотньо, згадав святвечірню пісню, гукнув на повні груди, аж удалині відгукнулося в тісних вуличках. І заспівав над лагуною коляду, народжену серед лісів та полонин, – «Ой, у морі-морі, ясний цісарю, – ой, дай Боже…». «Тоді треба було мати флояру – розповідав Фока, – ото вже грається під шум води, під дудніння хвиль. І запросив би я того зеленого дракона, того царя морського, як і всю звірину, на Святу Вечерю», – жартував Фока. Але куди тут просити, коли навіть добре не знаєш, у якій стороні хата твоя і рідні гори.
У горах і навіть у Коломиї ще точно не знали про долю Фоки. Прийшли звістки – як завжди перекручені й неперевірені, – що Фока вже пішов воювати, і то десь на морі, що, здається, поранений, що, напевно, вже не живе, що, мабуть, там і похований у тій воді. Дійшли ті вісті до Шумея. Шумей плакав, звірявся худобі, ходив по примівниках, щедро їм платив. Ворожби насправді отримував добрі, але не міг заспокоїтися. Врешті прийшли офіційні повідомлення, прийшли і листи від Фоки. Приїхав старий дідич зі Станиславова і в подробицях порадив Шумеєві, що той має зробити. Батько Фоки набив торбу грішми і разом із кревняками вирушив до Львова. З адвокатом, про якого казав дідич, пішли до губернської управи. Мовчун Максим рішуче зажадав, щоб йому повернули одинака, бо він не дає дозволу на військову службу. Не хоче – і все. Інакше поїде до самого молоденького пана цісаря. Той молодий панок, либонь, добре зрозуміє, що батька треба слухатись. За кілька місяців Фоку відіслали з Венеції додому. Батько анітрохи не гнівався, вітаючись, довго дивився на нього, не міг надивитися.
Отак молодий Фока помандрував із зимарки у староведмежій глушині під Дзембронею просто до Венеції, а звідти повернувся до старої ґражди на ясенівській кичері. Подорож закінчилася, Фока мав про що розповідати ціле життя. Відтоді молодий Фока, сміливець, який не боявся війська, який стільки світу сам обходив-об’їздив, і не просто об’їздив, а ще й багато розумів, пам’ятав і вмів розповісти, був невичерпним джерелом знань і набув небувалого авторитету.
Ще багато років після того, вже геть старим, він розповідав про те місце так, що й у казці не намудрував би нічого гарнішого. Про те, яке там освоєне море, так що кожен пан і ґазда під’їжджає човном до свого палацу. Розповідав про ті палаци, про предивні повигинані мости, про чудові забави. І про те, який венеційський народ добрий, ґречний, чемний і приємний, як жоден інший. Які вони залюблені у гарні строї. І в усьому цьому наскільки вони подібні до наших християн, до гуцулів. «Говорять лагідно, солодко, делікатно. Набувся вже з ними! І музики наслухався, що тече з тих осяйних хвиль», – казав Фока.
Навчання
У ті часи, коли ще нікому і не снилося про якихось відпочивальників – чи, як кажуть жартома горяни, холєрників, – у великій садибі Буліги у Жаб’ї (де перед тим жили ревізори) оселився якийсь – так про нього казали – «пан чи професор». Виснажений, хворовитий неборака, що постійно кашляв, покинув гарний панський світ і приїхав у ці глухі безлюдні гори лікувати хворобу легенів, пити мінеральну воду і вдихати гірське повітря. Дехто казав, що той немічний – якийсь недопрактикований священик, бо він постійно навертав людей до правдивого Бога, до Євангелія. Повідали, що то найбільший мудрець серед панів. Він мав багато пожовклих книжок і, вказуючи на них, розумно та ревно пояснював людям, що все, що вони роблять у цих горах, є поганим і диким. Часом навіть казав, що вони мали б переодягтися в людське вбрання, а не в цьому поганському, червоному, як кров, показуватися на сонечко та світ Божий. Або іншим разом крутив носом на тутешню господарку. Однак не хотів зрадити таємниці, як треба ґаздувати, аби було добре. Беріг для себе. А найбільше нарікав і кляв ті дурні й дикі забобони, пересуди, тих поганів і поганські віри, чари та примовляння, ніби то гірські молитви. Дуже це його непокоїло.
У ті часи ще набагато урочистіше, ніж сьогодні, відзначали дідівську середу на Великому Тижні. Тепер дітлахи просто приходять на світанку юрбою до хати й урочисто та ритмічно кричать біля воріт писклявими голосами: «Грійте Діда, грійте Діда! Ми прийшли на роковини! Грій-те Ді-да, дай-те хлі-ба!» Усім відразу стає весело, радісно, ніби весь зимовий тягар спадає з душі, як сніг із даху. Ґаздині виносять дітям малі хлібці, що називаються кукудзи, такі самі, як ті, що їх кладуть на могили. Діти, весело нагаласувавшись, ідуть далі. Та й усе.
Поки гріють Діда, поки пишуть писанки, поки дзвонять у дзвони, поки ходять по хатах колядники, доти він – проклятий Арідник, він же і Архиюда, патрон неволі й утисків, прикутий до пекельного дна – не має сили шкодити, не може знищити цього світу.
У часи Фокової молодості Діда гріли урочисто і повноцінно. Щойно почують здалека дитячі викрики «Грійте Діда», домочадці радісно вибігали з хати аж поза ґражду, на царинку, виносячи всілякі приготовані страви. Там розкладали велику ватру. Коли ватра добре розгорялася, усі разом за рухом сонця тричі обходили колом навкруг неї, а затим, викрикуючи: «Грійте Діда!», – перестрибували через вогонь, спочатку старші, потім молодші, а наприкінці діти. Врешті всі сідали навколо ватри і разом споживали принесені страви.
Фока часто згадував дитинство й ті обряди. Згадував, як усією дитячою ватагою – коли вже запахло весною – сновигали від хати до хати. Над ватрами здіймався білий кудлатий дим, дим із ялицевої хвої, наче сам білий кошлатий лагідний Дід, зігрітий і підбадьорений радістю вірного йому люду, піднімався зі святої землі. Дід гірських родів, опікун худоби, що страждав за нас, що молився до Бога. А люди його жаліли, сердечно раділи, що він зігрівся.
І той хворобливий пан чи професор дуже гнівався якраз на цей поганський обряд. Пояснював людям, найпереконливіше пояснював і молодому Фоці – підсовував йому під ніс пожовклі книжки, – що ніякий то не Дід, лиш сам Ісус Христос, що то він за нас страждав, що він молився до Бога, а не Дід, що у Великий Тиждень треба славити Ісуса, а не Діда. А все інше, що про це кажуть, то пусті балачки і погані. З того люди зрозуміли, що хоча Христос – як то кажуть – був молодим чоловіком, але його так вимучили у Великий Тиждень, що за той короткий час він зістарівся від страждань. Зробився Дідом. І далі гріли Діда, святкували на честь Діда, жаліли Діда.
А ще вчений чоловік повчав, що ані небесна ватра не є ніяким отцем, ані вогонь – найстаршим ангелом, тільки Бог – то отець на небі, серед ангелів і святих, а ще – не сонечко є якимось вогнистим паном, а власне Господь Бог у Трійці святій Єдиний є паном вогнистим. Усе це було записане у тих пожовклих книжках… От тільки ніхто не вмів читати. Деякі з тих речей, що говорив пан чи професор, були настільки мудрими, що ніхто не зрозумів ані словечка. І не зрозумів би, хоч убий. Люди напевно зрозуміли тільки те, що в горах весь народ грішний, неосвічений і дурний. А цьому ніяк не могли зарадити. Робили далі по-своєму.
До того вченого чоловіка заходив молодий Фока. Йому кортіло дізнатися більше, про що пишуть у пожовтілих книжках, що вони розповідають про Діда, про Сонечко святе, може, і про рахманів. Він дивився на книжки з повагою. Боявся навіть до них доторкнутися. Тож хворий учений почав учити Фоку писати. Майже цілий рік Фока носив і посилав йому бриндзу, молоко, буженину, дичину, рибу, мед, свіжу й сушену садовину, словом, усе, що було в хаті. І Фока таки вчився, тямущо схоплював письмо.
До Фоки в горах мало хто знав «панську» грамоту. Про ватажків опришків, про найславнішого з усіх Довбуша, про того мудрого співака Дмитра Василюкового, про панича Антося Панкевича, сина ревізора (названого через це Ревізорчуком) розказують, що вони знали письмо. І це зрозуміло, то ж були леґіні-опришки, воювали з панами, не боялися нікого. Але щоби хтось із осідлих ґаздів знав письмо – не дай Боже! Може, і знав, але про те неможливо було дізнатися, бо від часів, коли цісарський мандатор Гердлічка засадив Петра Танасійчука з Ферескула до катуша і тримав його там у мокрій пивниці півтора року, а ще кожних кілька днів велів його бити й катувати, аби той зізнався, що збурював людей – а все через те, що той прочитав сусідові якийсь контракт, – от від того часу люди зрозуміли, як небезпечно знати грамоту і дуже з тим крилися. Перед Фокою тільки старий пустельник Максим із Явора під Чорногорою знав письмо.
Фока швидко підучився, непогано читав і весь час випитував ученого чоловіка про оті найцікавіші книжки. Той, одначе, ще не давав йому їх читати. Може, то теж була його таємниця. А ще пан так паплюжив реваші та карби, оті вирізані на колодах обрахунки, що навіть Фоці було смішно. Бо Фока собі думав, що панське письмо досконале, архимудре, а для полонин та лісу згодяться й віковічні гірські карби. Але вчений пан: ні та ні, тільки свою мудрість визнавав.
Однак був він чоловічком добрим, зичливим, видно, що хотів, аби людям було добре. Фока приніс йому на Новий Рік перстеник щастя. Такий, що й тепер можна всюди знайти: посередині сонечко, а з обох боків сонечка дві п’ятдесятки, вириті ревашевим письмом. Це означає: «многая літа, до ста літ». Здається, над тим перстеником відмовили шістнадцять примовлянь, відповідно до кількості квасолі, яка була в одній зі старих коробочок у Шумеєвій коморі.
Фока тішився, бо зимою вченому чоловікові стало ліпше. Він вважав, що то так добра ворожба подіяла, його перстеник. Прийшла весна, і хворому знову стало гірше. А через те, що не міг всидіти на місці і весь час ходив, говорив, дуже переймався будь-чим, завжди хотів виправити людей і тому постійно нарікав на тих дурних і безбожних горян, – врешті якось так розкашлявся, що помер. Фока плакав за вченим, як за татом, сам справив йому похорон і влаштував гучну гостину на поминках. Про поминки небіжчик якось ніколи не казав, що то поганський звичай. Не любив бідака говорити про смерть.
Пам’ять і честь померлого люди гучно відзначали у хаті Буліги. Шкода їм було того сироти, що мав стільки мудрості, а нічого то йому не помогло. Згас далеко від своїх, далеко від свого роду, від панських звичаїв і панських гонорів. Буліга й молодий Фока щедро вгощали поминальних гостей то бужениною, то банушем, то горілкою, то медом. Потім ще й щиро бавилися біля небіжчика в ігри, приписані звичаєм. Спочатку гралися в жужукало1. Жужукали із запалом, аж хата дрижала, а здалека гучало так, ніби органи грали. Бавилися у млин, хлопці під лавкою в сінях так стукали і галасували, ніби тарахкотів справжній млин. Дуже гучними були й торги ґазди з жидівськими купцями, а ще голоснішими сварки жидів між собою. Як зазвичай у тій забаві. А коли актори, що грали жидів-конкурентів, вилетіли надвір, нібито їх ґазда викинув, то зчинили такий рейвах, що було чути аж на Синицях. А з хати раз за разом гримів потужний сміх. Жодної забави не забули. І сорока скрекотала, і коза рогата кусала дівчат, і вірменин галопував по хаті брикливим конем, аж вікна дзвеніли, і діда-жебрака жінки хапали, а ревнива баба так їх гамселила по кожухах, ніби з пістолетів стріляли.
Цілий час пили і безперестанку згадували небіжчика, бажали йому царства небесного. Ані сварки ніякої не було, ані навіть поганого слова ніхто не сказав, ґречно і приємно перемовлялися, хоч і досить голосно. Отак – по-християнськи – святкували поминки біля тіла бідного пана чи професора.
Булига віддав Фоці книжки й пожовклі листки. Фока сидів над ними, вичитував абзац за абзацом, сторінку за сторінкою. Було там багато про сади, про яблуні, про груші, були й такі книжки, в яких Фока, хоч і розумів кожне окреме слово, та не міг дочитатися бодай якогось сенсу. Але десь поділися ті книжки, яких він шукав, не міг Фока знайти того, що хотів знати. Хто його знає, що сталося з тими таємничими книжками…
Фока, особливо у свята та неділі, не занедбував книжок, читав їх, а часом переписував собі помаленьку. З часом уже знав напам’ять, міг повторити цілі сторінки, не відкриваючи книжки. Наразі навіть те, що було написано в тих книжках про сади і садовину, йому не придалося. Для своїх полонинських обрахунків, для врожаїв, для веснарок та зимарок він мав інше письмо. І то були реваші2.
Як закінчувалося літування, до Шумеєвої хати приносили реваші. Цілі пучки паличок, призначених для розрахунків, лежали на полицях, а деякі старі, вже непотрібні розрахунки валялися по кутках. Батько разом із Фокою подовгу просиджували в коморі й робили остаточні розрахунки, з якими мала узгоджуватися кількість отар та запасів. Молодий ґазда переглядав дощечки, поволі рахував і додавав, а старий ще повільніше карбував додані суми – кожну на окремій грубій палиці. Кожна палиця була з інакшого дерева.
В іншому куті комори на кедровій полиці лежали ще якісь інші старезні більші колоди, позначені геть іншими карбами. А поруч – різні старі пуделка, різьблені хрестами і сонцями. Фока точно ніколи про це не розповідав, але всілякі базіки, а може, просто брехуни, запевняли, що то були не рахунки, а древнє письмо, карбоване на дереві, і що були вони тільки для втаємничених, а ті відкривали його тим, кому хотіли. І чи то стало вже воно нікому непотрібним, чи не було кому передати, чи його дедалі більше приховували, але все кудись пропало й забулося. Деякі з цих колод можна було прочитати з закритими очима самими пальцями – такі виразні ще були зарубки. Власне, це мало бути доказом того, що старий громовий сліпець, який колись мешкав на Ігреці, дав їх Фоці. Хто знає, може, там були ті вісті про Діда, рештки переказів про рахманів? Інші ж колоди були такі затерті, а саме дерево зотліле, що вже нічого не вичитав би ні очима, ні пальцями. В окремих великих і малих скриньках були зерна квасолі, кожна скринька мала свій знак. Ті квасолини вказували кількість примовлянь, вигуків, молитов та отченашів, потрібних для кожного святкування, для кожного виду чарів.
Домарство
Хоча розрахунки вже давно вели в пастушому господарстві, тоді ще нікого не цікавив облік робочих днів. Ретельний облік самої праці почався щойно у так званих бутинах, тобто промислових вирубках лісу. В домогосподарствах ще донедавна не вели детального і точного обліку найманої праці.
Людина, яка господарює в домі, коли решта на полонині, зветься домарем. Коли інші літують, перебувають на толоках, зимарках або веснярках, він домарить. Усі покоси трави, годування худоби коло хати, роботи на подвір’ї, на городах і в хаті – це домарство. У домарській роботі найпершою справою є сіно, без нього маржина не перезимує, все тримається на сіні. Тому період косовиці вимагає найбільших зусиль. У домарській роботі постійні наймити працюють нарівні з ґаздами. Годування корів, доїння корів та овець, доглядання теляток – це їхня найважливіша робота впродовж цілого року. У давні часи наймитами ставали переважно люди, що прийшли з низин, нерідко то були втікачі. Так звана симбриля3 – угода про найману службу – колись укладалася на роки: на десять років, на п’ять, рідше на два. Як оплату наймити отримували не гроші, а одяг, овець, корів, іноді ґрунт. Такі наймити належали до родини. Нераз траплялося, і тепер ще трапляється, що здібний і працьовитий наймит, усиновлений ґаздою, успадковував його маєток і навіть родове прізвище.Найняти когось на кілька днів, тижнів чи місяців було дуже важко. Жодна людина не мала часу ані праці на продаж. Бо якраз тоді, коли робітники найбільше потрібні – в літній час сінокосів, – усі працюють надміру, працюють до ночі, при місяці, частенько навіть при лампах. Сплять дуже мало, починаючи роботу з першими проблисками дня. А в інші пори року, навпаки, часу забагато, і тоді праця не має ніякої ціни. Тому і співпраця завжди зумовлена бажанням – допомагають кревні, сусіди, побратими, знайомі, віддячують, як кому випаде, завжди добровільно й охоче, без примусу. Буває й так, що один дає забагато, а другий менше, немає грошових розрахунків, немає купецької свідомості, що весь час пильно рахує, іншому в зуби заглядає і на пальці дивиться. Може, давні люди сказали б так: «То гарний винахід, що працю обліковують, це добре і мудро, що визиск неможливий». (Бо ніхто з них не підозрював, що точний облік праці може служити для того, щоб витягнути з людини жили, висмоктати з нього життєві сили). «Але, так чи інакше, і такі часи були непогані, коли можна було працювати й допомагати із зичливості та приязні. Все робити по добрій охоті, а не бідкатися, що хтось комусь переробив або переплатив…»
Треба сказати, що з такими вільними людьми, з такою марнотратною працею, що залежить від доброї волі, важко було би зробити якусь справді дуже велику справу. Власне при будівництві вавилонської вежі люди розійшлися, бо були вільні, бо самі собі таке вигадали, а що їх ніхто не змушував, то кожен почав говорити своєю мовою, і велика будова занепала. Можна через це досадувати, можна хвалити неволю, прославляти її до небес, але варто засумніватися, чи невільники збудували б вежу – аж до неба. У наших горах люди з охоти і без оплати будували чудові придорожні хрести, каплички й церковці. Звісно ж, на гуцульську міру – куди там їм до неба…
Не слід думати, що в домарському житті свята, танці та забави мають менше значення, ніж сама робота. Люди, які щопівроку проводять на самоті по літовиськах, по стаях та оборогах для сіна, часто думають про хату передовсім як про місце, де можна – як то кажуть – набутися з людьми, наговоритися, навеселитися. Позаяк денних наймитів немає, саме забава збирає людей. «Робочих рук» нема. Нема взагалі ані самих рук, ані ніг, бо нема права неволити. Згадаймо, що у древній цивілізації рабів називали андраподон – людська нога, або людськоногі істоти. Тепер, натомість, кажуть «робочі руки». У нас, далеко від цивілізації, є тільки сусіди і люди. Що вони самотніші, навіть покинуті, то більше схильні – ба, навіть спраглі – «набутися» з людьми, натішитися розмовою та забавою. Взамін за це – в той проміжок часу, коли не мали власної роботи, – могли й пущу викорчувати для забави, і загатити гірські води. Тож у разі пильної роботи і відповідно до її обсягів влаштовують толоку, роботу, поєднану з частуванням і забавою.
Міра значущості, справа честі господаря – влаштувати прийняття якнайкраще, аби бажання, з яким працюється, не піддавали сумніву, аби зберегти кредит довіри на майбутнє. Уже під час роботи домашні виносять у поле чи до лісу наїдки, напої і тютюн для тих, що працюють, пригощають, якнайгостинніше запрошують, примовляють люб’язно і щиросердо, виправдовуються, просто-таки змушують до учти. Це розпалює завзяття, створює під час роботи настрій, сповнений веселощів та жартів, дух суперництва так, що все разом нагадує скоріше спортивні змагання. Після цілого дня напруженої роботи настає час забави: музика, танці, співи, розповіді, особливі, товариські ігри, відомі тільки у горах, є її змістом. Танцюють усюди: в хаті, у сінях, у стодолі чи на подвір’ї.
Любов до танцю повселюдна й охоплює все гуцульське життя. Танцюють і дорослі поважні люди, і навіть старі. Пісня розповідає про ґазду, який так завзято танцював, що протанцював навіть своє спасіння.
Гуцульських танців багато. Найпоширенішим є коло, танечний круг, що його називають гуцулкою: кілька або кільканадцять людей, тримаючись за плечі, рухаються в потужному розмахові, щораз більше прискорюючи темп, аж до знетями. Часом музика відразу поринає у вир, ввергаючи у нього танцюристів, а часом підходить до нього поступово. Чоловіки врізноманітнюють танець – присідають і танцюють, присівши, при самій землі, підстрибують щупаком угору, вигукують, співають, стріляють із пістолів. Усередині кола іноді вільно танцює одна або кілька пар. Часом, коли коло рухається потужно, але рівно й монотонно, наче махове колесо, замкнуті всередині кола танцюристи шаленіють дедалі більше й більше.
Найдивовижнішими є танці самих чоловіків. Є танець опришків, так званий аркан, сповнений молодечої ритміки з раптовими поворотами, коли для повороту потрібно вловити відповідну мить – ніби мисливець упіймав ціль, готовий до блискавичного удару. Є прадавній танець – так званий круглєк, – у якому танцюристи кружляють із піднятими топірцями. І в круглєку, і у святочних плєсах на Різдво видно, яке значення – на подив чужих – мала колись у танцях зброя. Старі оповіді переказують, як то давніше у танці підкидали гострі й важкі бардки так, що вони безперестану грізно свистали над головами. Як стріляли під час танечної забави так, що нічого не було видно від густого диму. І знову бардки одна за одною весело підлітали вгору і падали, але якось такого не бувало, щоб хтось когось скалічив чи поранив.
Для людей і родин, що мешкають далеко, толока є значною подією. Молодь бавиться, хлопці зближуються з дівчатами, поважні люди обмінюються думками. Часто співають свіжоскладені коломийки про якісь події, що хвилюють загал. Часом повістуни, байкарі або вмілі оповідачі приковують увагу, ніби зачаровуючи ціле зібрання якоюсь казкою, легендою, оповіддю. Старші ґазди діляться спогадами та переказами про давнину, про старовік.
Сидять старенькі, дими з файок, стеляться хвилі диму, розпливаються в тумани і хмари полонинські. Розступаються стіни хати, показуються стежки над урвищами і загони опришків на буйних конях, леґіні в мосяжних бляхах, вежі угорських замків на скелях, і крутяться скляні палаци змія… Або ж сяде серед хати, недалеко від вогню у величезній печі, поміж звуків цимбалів та скрипки, старий сивий ґазда з довгим волоссям, слухачі повсідаються на лави, стільці та припічки, а він наспівує, рецитуючи, і так починає оповідати пісню: «Послухайте, добрі люди, що хочу казати…»
Танці та змагання
Як тільки Фока повернувся з війська, відразу прославився як найкращий танцюрист, як леґінь, що вбирався у найпишніші строї, і як перший на толоках та в роботі. Про строї Фоки ще довго ходили перекази по гірських оселях, по містечках, по панських дворах та угорських замках. Йому так подобалося гарно одягатися, що навіть на полонину, куди добрі ґазди здебільшого йшли у старому поношеному вбранні, він ходив причепурений, і весь його сардак обтягували блискучі ретизи. Так само й пізніше, коли вже був старий. Коли повертався з полонини, то навіть коні його відрізнялися від інших, так гарно були прибрані китицями жерепу.
У ті часи люди не шкодували собі ні храмів, ні забав, не так, як тепер усюди празнують тільки по одному нещасному храмові. А тоді в Жаб’ї були два великі храми (на Божого Тіла і на літню Богородицю) і в Криворівні теж два (на Покрову і на осінню Богородицю), і в Ясенові два. А ще багато людей ходили на Івана Купала через Чорногору на храм до Ясеня угорського, про що тепер уже майже забули. Усі три Дідові суботи відзначали урочисто: навесні, влітку та восени. Згадували предків, вшановували померлих. Люди сходилися на цвинтар з усіх сторін, поводилися гостинно, смачно їли, попивали завжди угорське вино, коли вже дуже бідні – тільки горілку. На Великдень навіть священик святив вино або й горілку, навмисно кропив пляшки свяченою водою з тим, аби це не зашкодило християнам, аби не доводило до гріха.
Фоки не бракувало ніде – на жодному святкуванні, на жодному людному зібранні. А що Шумей зістарівся і Фока був справжнім ґаздою у старій ґражді, його дім був відкритим для всіх. І хоч стояв не при дорозі, але кожен туди заглядав чи й заїжджав, аби дізнатися, що діється, аби побачитися і набутися з людьми. Фока, як колишні гірські ґазди, нікого не відпускав, поки його не нагодує, поки не пригостить і дасть нічліг. А як, бувало, могли натанцюватися й навеселитися випадкові гості у старій Шумеєвій ґражді! Наслухатися співів, музики та всіляких оповідей. Вряди-годи заходили якісь подорожани, так звані «світовани», розповідали новини. А часом з’являвся такий дід, що раз на кілька років сходив зі свого верху, розповідав про давнину, воскрешав її перед слухачами. Ніби серце Верховини забилося у старій ґражді, ніби з її закамарків і подвір’ячок заговорили духи ґаздів та леґінів. Не рахуючись із коштами, Фока влаштовував гучні й пишні храми. Ще й перевершив у цьому давніх ґаздів.
Він усюди мав своїх танечних побратимів. Зустрічався з ними всюди, іноді аж у Сеґеті, куди ходив на ярмарки, а ще в Полянах Угорських, у Косові та Вижниці. Коли зустрічалися побратими, то так витанцьовували, що музикантам аж пальці пухли. А Фока з побратимом танцював і танцював, то приспівуючи, то стріляючи для втіхи. І так цілу ніч до ранку, а потім ще до полудня і ще трішки до вечора, а затим знову цілу ніч.
І що ж вони танцювали? Зображали давні пригоди своїх предків і свої історії. Замахувалися один на одного бартками, танцюючи і присідаючи, ніби погрожували, перекидали бартки один одному, ніби викликаючи до бою. Потім, наче після бою, єдналися, обіймалися за шиї і танцювали у злагоді. А потім кудись разом мчали з піднятими бартками, дивлячись удалечінь, шукаючи ворога. Так ніби разом мчали через гори, здобували міста, втікали від погоні. Потім дріботіли майже на місці, рівно, помаленьку, але вперто просуваючись уперед, увесь час до кола, наче показували спокійне пастуше життя. Знову музика зривалася, як водоспад, ніби зашуміла вода зі спущеної загати. Лунали викрики, а танцюристи в тому нестримному ритмі ледь похитувалися, міцно стоячи на ногах, ніби під ними несеться річкою дараба. Танець постійно змінювався, не був однорідним. Повторював усілякі історії – давні й теперішні.
Біда була тільки в тому, що Фока затанцьовував до знемоги кожного побратима, кожного здолав у танці, вимучив до краю. Слава про це рознеслася повсюди.
Аж одного разу з’явився у Сиґеті молодший від Фоки леґінь, родом з угорського боку, якийсь злидар і вбраний бідно, але що то шкодило Фоці! Звали його Мись, а жартома кликали «Мись чи Моцак», бо хлопець був сильний. Він витримував Фоків крок. Чого лиш Фока не пробував… І музик замінював, щоб були незаморені, свіжі. Й аркана танцював годинами, також замінюючи танцюристів, танцював так, аж підлога ламалася. І круглєка так само. Ніщо не допомагало. Мись танцював невтомно. І здобув слави у Сиґеті. Загірські люди пишалися, що один із них може дорівнятися у танці самому Фоці.
Та прийшла черга й на Міся. Якось до Сиґета на ярмарок прибув молодий Матійко з Криворівні, син Федора, побратима Фоки. То був справжній молоденький міцний бук, а не хлопець. Він постійно літував серед пущ під Чорногорою. Як приходив на полонину, то так собі об заклад мірявся силою і носив у зубах повну бербеницю бриндзи. Заклад вигравав, але виграшу не брав. Ніколи не шукав сварки, але хай би його тільки хтось зачепив! То був простий і щирий хлопець, ні на кого не ображався, але зачіпки нікому не прощав. Так ніби то теж був заклад: Ти до мого лоба берешся? Гей, дай і свого спробувати! Треба було мати здорові кості для таких спроб, до бійки з Матійком, бо сам він мав такий міцний череп, немов зі сталі. Стільки разів його рубали і били по ньому обухом, а він ставав щораз твердішим та міцнішим. Насправді він ніколи не думав про бійку. Матійкові думки були поглинуті худобою. Він постійно думав про всіх тих корів, про баранів і цапів, яких пас, з якими проводив своє життя. Весь час згадував їх, наче товаришів.
Коли Матій прийшов до Сиґета, то ніби жартома спробував позмагатися у танці з Мисьом. Ой, і взнали закарпатські люди, які то леґіні чорногірські з Лядчини! Переміг він Мися в танці. Змагатися із самим Фокою не насмілився, але вважалося, що і його здолав.
Матійко стидався про те розводитися, натомість сам Фока казав, що в танці йому рівня Мись чи Моцак із-за гір, а кращий за нього і на цілі гори перший танцюрист – то Матійко з роду Іванкових-Зеленчуків.
Наймолодший з усіх, Матійко пережив усіх, дожив аж до новіших часів. Усе своє серце присвятив маржині – добре жилося на світі тій худібці, яку пестував Матійко, – а всю відвагу та хоробрість віддав битві з ведмедями. До глибокої старості не спав, борони Боже, в хаті жодного літа. Його голова з пасмами, як у старого орла, покарбована ударами, і в серці вирізані глибокі карби давнини. Він сердечно згадує і людей, що жили колись, і колишню худобу. З його пам’яті, як із багацької комори, ми не раз черпали ті скарби, перекази старовіку.
Отак танцював Фока. Люди довго згадували ті танці, ніби останній поблиск сонця, давнього щастя, давньої свободи…
Від вісімдесятилітньої бабці, Марії Чорниш, однієї з останніх зі згасаючого покоління, я чув колись, яку велику пристрасть мав молодий Фока до танцю. Бабця розповідала жваво, з чарівною посмішкою: «Я тоді мала, мабуть, років з десять. Видивлялася на Фоку, не могла надивитися. Ніколи не забуду, як він виглядав у великому старовіцькому високому капелюсі, які колись носили опришки. А капелюх той був обвитий широкою мосяжною бляхою, а з-за бляхи стирчали і високо розвівалися павині пера. Коли він танцював і нахилявся у танці, то на широчезному поясі, набитому цвяшками, дзвеніли й бренькотали ланцюжки та пістолети. А він був такий гарний і привітний. Куди б не зайшов, де б не з’явився, така була радість, вітали його, як великого пана. Ет, навіть не так – скоріш як самого цісаря. І ґазди, і пани, і старшина, урядники й жиди – всі йому раділи, всі посміхалися, вітали його сердечно. Таку мав шану! І все мандрував. Та що там казати, – розповідала стара, – хоч що згадай, не було славнішого за нього! Були такі, що хотіли його наслідувати, але нікому то не вдавалося. А Фока що слово мовив, що співанку заспівав на толоці – й розходилося, розліталося по усіх горах».
Фока танцював і в старшому віці. Танцював з останнім із роду Василюків з Голів, поважним ґаздою, як сам Фока, але мовчазним, серйозним, неприступним для чужих. Танцювали собі потихеньку, поважно, мовчки. І з Дмитром Шекєриком з Красноїлля – ґаздою порядним, говіркиим, щирим. Балакали, розповідали щось один одному, не могли наговоритися, попивали потрошки, весело танцювали, знову говорили, розповідали без кінця.
Наймити
Наймити родини Шумеїв пишалися тим, що їй служили. Хто своє відслужив, той отримав ґрунт, багато хто з них стали добрими ґаздами. Довго згадували доброту і лагідність старого Максима, щедрість і мудрість Фоки.
Якось, коли худобу зігнали з високих полонин, один вівчар, що звався Трофимко, не допильнував овець. Вовки роздерли майже двісті голів. Було це перед самим відходом із полонини. Сам ґазда Фока, спокійний за все, поїхав додому на день раніше, щоб приготувати прийняття на свято повернення з полонини. Для будь-якого ґазди то була б чимала шкода, а для Фоки ще й справа честі. Бо всі вважали, що наймит, котрий попрацював у Фоки, вийшов із доброї школи. Для недбалих та лінюхів у Шумеїв не було місця. Кожен вчився для себе.
Приходить вівчар Трофимко до Ясенова, розказує, що з ним сталося. Просить людей у дворі, щоби хтось із них переказав Фоці. А з ним ніхто навіть говорити не хоче. Вівчар не знає, що йому робити. Хата повна, там якісь люди, ґазди і пани сидять коло господаря. А в кухнях і на подвір’ях такий рух, як на весіллі. Варяться бануші, голубці, пироги, ковбаси, юшки, вже чекають бочки з пивом. Сьогодні святкують щасливе повернення з полонини. Тому вся родина Фоки, і вся служба, і сусіди мають разом вечеряти. Вівчар іде далі, заходить до хати, де сидить Фока, звертається до господаря. Кожен у дворі думає – ого, пропав вівчар, пропало його ґаздування. Фока сидить, попихкуючи люлькою, розмовляє з гостями. Наймит стоїть на порозі, мовчить.
– Ну, що там, братчику Трофимку, ти тут? Дроб’єта миром? Усе добре? – питає мимохідь Фока, зайнятий розмовою.
– Нє. Дуже зле, біда, – каже, затинаючись, вівчар.
– А то чому? – насупився Фока. Обернувся.
– Дві сотки овець вовки забрали, відразу після розлучіння.
– Скільки?
– Дві сотки…
У хаті запала тиша. Фока підвівся з лавки, сильно затягнувся файкою, задумався. Дивиться на вівчаря. Бачить, що той пригнічений, змучений, мало не плаче. Усі поглядають на Фоку.
Фока сів. Не вигнав вівчаря. За хвильку сказав:
– Сьогодні будеш вечеряти окремо.
І ото всієї кари було для вівчаря.
Із Трофимком були й інші клопоти, але вони теж скінчилися добре. Річ у тім, що Трофимко не вмів жити з товаришами, з іншими наймитами. То були справді такі наймити, яких тепер і не буває, але люди через це не хвалили Трофимка.
Коли Фока виплекав багато отар, часом було важко впильнувати їх на полонинах. Тоді старий Максим позичив йому свого слугу Семена. Що тут скажеш. Як і багато давніх ґаздів у ті часи, коли так важко було знайти наймитів, Максим теж тримав до послуг «такого», одним словом, щезника. Яку він мав із ним симбрилю і чи мав якусь – того ніхто не знає. Але треба лиш зауважити, що про Максимка ніхто злого слова не мовив.
Ходили чутки, що Семенко перший сказав Максимкові, де Фока, коли той утік до Венеції. Від того часу Максимко дедалі більше любив старого слугу. Давніше, коли наймитів ще було менше, Семенко немало гарував у Максимовому господарстві. Добряче послужив Шумеям. Коли ґазда Максим сам годував худобу, люди дивувалися, як спокійно і впорядковано це відбувається: бики були спокійні, барани стримані, навіть цапи переставали битися і пустувати. Корови, ніби навчені, підходили одна за другою до ґазди, щоб отримати солі. Ґазда довго годував кожну худобину окремо, говорив трохи з кожною, поки врешті не казав: «Но, іди вже собі, небого». «Семенку!» —озирався старий ґазда. Семенко – невидимий – відганяв корову, якщо вона не послухала господаря, опікувався кожною коровою, пильнував, щоб вони не билися, згортав сіно, аби його не толочили. Був добрий і лагідний до худобини, ніколи ні одну не вдарив. Жоден наймит не зміг би його замінити.
Того літа (тоді, коли Максим позичив Фоці Семенка до послуг) Фока, як завжди, відправив пастухів з вівцями та коровами на полонини, а Трофимкові дав стільки худоби і коней, що той аж руки заломив.
– А як же я сам упораюсь?
Фока його заспокоїв, наказав йому займатися лише господарством у самій стаї і найважливіше – завжди варити дві кулеші, одну для себе, а другу виставляти поза стаю. І не шкодувати муки! Фока застерігав, щоб він, борони Боже, не солив тієї другої кулеші. Трофимко посміхався, радів, розуміючи, що сам Семенко буде пастушити цього літа. На полонині Трофимкові жилося чудово. Він справді був нібито сам, але не мусив гасати по вертепах і стерегти худобу від диких звірів. Доїв корів, варив сири та куховарив. Семенко ж відразу потайки, не даючи про себе знати, взявся пильнувати худобу. Усе було б добре, якби Трофимко не був замудрий там, де не треба. Спочатку почав солити кулешу. Старий Максимків слуга залишав мамалигу неторканою. Тоді Трофимко виставляв йому другу несолену мамалигу, а тимчасом сам уже добре поїв. Якось раз, туманного й мокрого дня Трофимко аж занадто посолив мамалигу і поставив її за двері колиби. Тієї ж миті мамалига пляцком полетіла Трофимкові в лице, ніби її вихором прибило. Трофимко посміявся зі злості «того», а «той» тим часом терпляче зносив такі жарти… Гірше було, коли Трофимко – може, через лінощі – перестав варити кулешу для Семенка. Корови не прийшли доїтися і десь поховалися так, що неможливо було їх знайти, коні порозбігалися. Добряче наляканий Трофимко пішов шукати корів. Цілий день блукав полонинами, Бог зна куди, як пес без нюху, але не знайшов жодної корови, жодного коня, повернувся до стаї ні з чим. Заходить у загороду геть розгублений, а тут уже в’їжджає на спіненому коні Фока і дивиться суворо. Семенкові того забагато було на старість літ. Тож помчав із Чорногори просто до Ясенова, до Максима, наробив такого ґвалту, що Максим зараз же послав Фоку на полонину напоумити Трофимка, аби не знущався зі старого слуги і не нищив худоби. Фока строго дав Трофимкові відповідні настанови. Врешті присоромив його, що то дуже негарно і негонорово насміхатися над «таким» наймитом, який працює і вірно служить, а сам не може дати собі ради у людській подобі. Якщо Бог терпить його, святий Ілля не б’є в нього громом, якщо він нікому не шкодить, лише помагає, то що з того, що він щезник?! Та в будь-якому разі – якщо він любить худобу, як щирий пастух, то не може бути злим духом.
Трофимко мерщій зварив велику мамалигу і виставив її надвір. Невдовзі озвалися дзвоники. Помалу вся худоба опинилася у загороді. Трофимко все зрозумів. Відтоді вже не жартував по-дурному з Семенком і пильнував своєї роботи.
Поволі обидва наймити подружилися. Якось увечері, коли Семенко покрикував на бидло в кошарах, Трофимко закричав до нього:
– Чорте, ходи до стаї, хочу тебе побачити!
Тоді – як розповідав сам Трофимко – до стаї увійшов не старий пастух, як сподівався Трофимко, а маленький, обдертий, замурзаний хлопчина з дрібненьким чорнявим лицем, виглядав наче сумним і задуманим. Він скидався на корінь, вирваний із землі разом із глиною, на лісову істоту. А сам Трофимко був сильним хлопом з низин, присадкуватим, але міцним, широкоплечим, ясноволосим. Семенко зайшов тихо, сів на лаві біля Трофимка. Говорив майже шепотом, але дуже виразно: – Послухай мене, кухарю! Будьмо відтепер ґречні один з одним. Гаразд? Я з тобою, а ти зі мною. Ми обоє служимо славному родові Шумеїв. Я вже пристав до цього роду. Мій рід мені не в голові, тільки Шумеї та їхня худоба. Будьмо товаришами. Не звертайся до мене так гидко. Можеш кликати мене: щезничку! Тільки так, а не інакше.
Трофимко й це збагнув. Почали вони жити у згоді. Відтоді у стаї все було добре. Семенко сумлінно стеріг стада, заганяв худобу аж до кошари. Трофим доїв корів. Клопотався біля молока та ватри. Про товариша не забував. Семенко приходив до ватри поговорити. Коли Трофимко молився, Семенко тихо сидів у куті й зітхав. Коли Трофимко грав на флоярі, Семенко мружив очі, вдивлявся у ватру і завмирав, щасливо усміхаючись. Трофимко дуже добре його згадував. Одного разу так сталося, що втомлений працею Трофимко ліг спати, забувши перед тим помолитися. Заходить тихо Семенко, каже пошепки:
– Побратиме, ти ще дещо забув.
Трофимко, вже сонний, пригадував різні речі: води приніс, казани вимив, сіна для телят наносив – ну, що ще? Ага, бачиш! Забув Богові помолитися.
– Бачиш, побратиме, я не міг тобі цього сказати!
Коли на полонину приходив сам Фока, Семенко робив своє, але ховався, сидів дуже тихо, не робив шуму по кошарах, не погукував на худобу. Потім казав Трофимкові, що сам він такий чорний і вимазаний, що стидається такого пишного ґазди. Ще ніколи Трофимкові не велося так добре, як того літа з Семенком, старим слугою Максима. Після смерті Максима Семенко щез. Трофимко його гукав, викликав, запрошував на вечерю і послухати флояру – марно. Відколи відійшов ґазда, ніхто ніколи більше про нього не чув. Бог його знає, скільки потрібно було би слуг, щоб повноцінно заповнити його місце.
Нові часи
Нинішньому мандрівникові чи мешканцеві наших гір, що надивилися на промислові вируби лісу, так звані бутини, на предивні ризи, тобто дерев’яні корита і жолоби, що ними спускають зрубані колоди з гір, на величезні миґли – стоси колод, поскладані над рікою для сплаву, на дараби – довгі плоти, зв’язані ликом, якими управляють геройські керманичі, котрі відважно розвертаються на заворотах і стрибають із водоспадів Черемошу, на гаті, чи то греблі, що створюють цілі озера запасів води, – кожному, хто бачив усю цю незмірну роботу, сповнену небезпек і наснаги, важко уявити собі гуцульські гори без цього всього. До того ж, як часто повторюють і запевняють, значна частина населення у деяких місцевостях живе з бутинів, зі сплаву дерева.
Тимчасом це взагалі нове явище. І з вирубками лісів починається нова доба. Ніщо так не змінило образу краю та його краєвидів, ніщо так не змінило його колишньої недоступності, а також господарських занять, звичок, потреб, витрат і всього характеру життя населення, ніщо так не переорало всієї гуцульської окремішності й самобутності, як ці промислові вирубки.
Років сто тому про бутини ніхто й не чув. Мандрівник і професор Львівського університету німець Гакет, який у кінці 18 століття вивчав тутешній край і називав його країною справжніх покутян або гірських русинів, розповідає у своїй праці4, що в Ясені угорському за Чорногорою в цей час уже були промислові вирубки та сплави дерева на ріці Тисі.
З польського боку у великих масштабах це почалося незадовго перед ліквідацією панщини. Ті горяни, які жили публічно, громадою в селах, у яких була панщина, і які не могли викупитися або відрядити наймитів, бо були жонаті, відробляли по двадцять днів панщини на рік, вирубуючи ліси в панських володіннях над Руським потоком під Чорногорою. Очевидно, вони виконували ті роботи, як то кажуть, – «як за панщину». З лісом був обізнаний чи не кожен, бо багато вирубували для себе, для створення пасовищ і полонин. Але як стягати наниз ті баштові колоди і сплавляти їх, які способи знайти для цього – про те ніхто не думав. То було технічне завдання понад сили, бо пил тут не знали, користуватися ними не вміли, а самою бардою ніхто не міг дати ради з такими здоровенними колодами. Ще й нині є багато старих хат, збудованих із колод, тесаних сокирою, а не пиляних. Зрештою, навіть і пізніше, коли бутини приносили вже чималі заробітки, вважалося чимось нижчим ґаздівської гідності гнатися за чимось таким. І вся та робота в бутині, робота без передиху, що вимагала часом блискавичної спритності, поспіху та водночас обережності, відрізнялась і від споконвічних пастуших робіт та звичок, і навіть від надсадної праці при корчуванні й випалюванні лісів.
Коли почалися вирубки у великих масштабах, з’явилася й потреба врегулювання меж великих володінь, що до того часу мало кого цікавило. Деякі старі ґаздівські роди одвіку мали свої ліси й полонини; до них ніхто не мав претензій. В інших частинах краю був ліс божий і людський, а що там було записано десь у табелях чи «бухтах», тим ніхто собі голову не клопотав.
Донині в горах оповідають, що колись давно пані каштелянова Косаковська навчила гірських людей, що найдавнішою межею країн і земельних володінь є вода. Відповідно до вод, відповідно до вододілу, відповідно до потоків вона звеліла повідділяти і розрізняти незміряні доти гірські простори. Вона була закохана в тутешні пущі й у сам народ. Утвердила селам вічні свободи, дала громадам писані патенти на ґрунти, на ліси та полонини. Патенти й різні контракти між самими людьми повиписувала так мудро, ніби їм до серця промовляла. Як то кажуть старі люди: і камінь би заплакав! Так дбала про свободу, про стару правду. Бо ще переказують, що вона постійно напоумляла людей, щоб не пускали в гори нікого чужого, щоб не сміли нікому продавати землю. А такого, що пхається сюди і ще насідає, вимагаючи землі, щоб відвезли аж на Буковець, а звідти вказали йому дорогу мітлами. З вдячністю згадували її старші люди. Вона не тільки вміла шанувати гірське право, а й зводила церкви та каплички, засновувала парафії. Та згодом уряди з допомогою зрадників та підкуплених війтів-отаманів якось повикрадали ті патенти.
Так було на більше чи менше обжитих теренах громад. Інакше було на пустинній Верховині, а ще інакше у Чорногорі. Колись кожен, хто туди приходив, брав стільки ґрунту, скільки сам хотів. Над Бистрецем у Чорногорі оповідають із подробицями, що першим там оселився якийсь Собко Скула. Може, якийсь шляхтич-утікач, бо раніше він звався Скульський. Був то чоловік непоказний, але витривалий і небоязкий. Можна більш-менш точно встановити дати його життя, бо від синів Скули залишився непорушний, ніби застиглий у бурштині, ясний і єдиний спогад, як ватажко Довбуш із товаришами якось навесні прийшов зі своєї комори у чорногірських скелях на відвідини до Скули. Про Довбуша офіційні документи стверджують, що то був «пострах, справжній дракон запрутських гір». Але Скула не для того прийшов у гори, щоб боятися. Однак, побачивши, що наближаються опришки, з обачності закинув усі цінніші речі на стрих. Та це було ні до чого, бо один із Довбушевих товаришів був такий велетенський, що сягав головою вище стриха, та й зустріч була приязною. До того ж Довбуш відкрив бесаги, зв’язані золотим поворозом, вийняв звідти жовту і грубу солонину з оленини й почастував ґазду. Гості собі відпочили та й пішли далі.
З цього спогаду видно, що Скула оселився під Чорногорою понад двісті років тому, і саме тоді з’явилася маленька лісова хатинка, поросла травою і мохом, що простояла аж до недавнього часу.
Скула не завдавав собі клопоту з уділами – ні королівськими, ні панськими. Захопив стільки лісу, скільки міг обійти. Що колись пани обходили раз у сто років, то тепер Скула раз у десять. Випасав череди, де був хоч якийсь доступ, помаленьку влаштовував луки й городи, де тільки міг. І черпав знання про гори та про світ, звідки лиш міг.
Від опришків він дізнався, що, йдучи вододілами, плаями, давнішими від усіх гостинців, можна дійти до далеких країн, на захід сонця аж до Рима, а на схід – аж до Царгорода і навіть Єрусалима. Ранньою осінню риби мандрують потічками до витоків на нерест. За ними, полюючи, йдуть видри. Доходять до витоків, переходять вододіли і спускаються вниз потоками басейну Тиси полювати на тамтешню рибу. Рухаючись за ними разом з козами та вівцями, Скула також вивчив вододіли і природні межі країв. Вчився географії від опришків та видр. Але він вивчав не лише географію. Коли Чорногора у березні ще тоне серед снігів та заметів, уночі й рано-вранці високо понад хмарами чути голоси перелітних птахів – диких гусей і журавлів. Від них він дізнавався, що наближається весна. А влітку прислуховувався, як каня квилить на дощ, а ще уважніше – як непримітна пташина, так званий сльотєнник, нарозтяг стогнучи, наворожує сльоту.
І ще багато чого він тут навчився. На Чорногорі ніхто не поважає границь, тільки про одну границю відомо напевно: що дерева не ростуть до неба і що людина не завоює світу, бо не дасть йому ради. Тому-то ґазда Скула, хоч не боявся ніяких перепон перешкод, бо знав, що на кожну з перепон є інша, і тому щиро говорив: «Біда біду переможе», – та щойно в Чорногорі дізнався від утаємничених, знання яких сягає правіку, головний закон. Звучить він так: «Спинися, чоловіче! Світу не перейдеш».
Як Скула ризикував, можна насправді зрозуміти, якщо згадати, що в ті часи зустріти ведмедя було не набагато важче, ніж ящірку. І що милями, аж до Довбушевих комор у скелях, не було жодної людської оселі. Тільки той, хто вціліє після вогненного потопу нашого світу і кого закине вихором винищення кудись у таку відновлену з часом пущу, можливо, зуміє повторити досвід ґазди Скули.
Сини й нащадки Скули, як дерева, пересаджені з низин на лісовий ґрунт, виросли велетами. Про них відомо, що вони були проти війська, урядів, судів, а також шкіл і будь-якого письма. Бо вже в нові часи, коли стало вигідно займатися лісом, з’явилися нібито справжні власники лісу з писаними документами власності, тобто витягами з ґрунтових книг. Вимагали повернути ліси. І Скулюки, зметикувавши, чого кому треба і що з письмом зв’язуватися гірше, ніж із чортом, відразу погодилися. Неторкані ліси, з яких вони й так нічого не мали, куди крім опришків ніхто не заходив, залишили панам: най ними тішаться і най тим гризуться. А те, що ближче і скромне, що вже оброблене, доступне для коси і для худоби? – собі.
Коли почали затягуватися пута панщини, коли настали облави та військові рекрутації, населення місцевостей, яким це все загрожувало, втікало й подавалося в пущі.
Спочатку в Криворівні – з панської території до сусідньої Бережниці, яка з часом стала присілком Криворівні. Бережниця – це глибокий яр, виритий між горами потоком і вкритий лісами. Ще років із п’ятдесят тому там було чимало ведмежих барлогів. Туди переселялися люди, звідти ж – коли було впорядковано межі панських лісів – перебиралися ще далі в гори, мандрували в Чорногору. Бідніші брали панські стада, одержували місце для випасів, так званий телеґ, і там випасали череди, отримуючи за це певну частину приплоду. Багато хто постійну хату мав у Бережниці, а в Чорногорі лише веснярку чи літовище. Навіть тепер чи не кожен зі старих людей, що живуть під верхами у Чорногорі, народився у Бережниці, а вже пізніше осів і розбудувався тут.
Відносно пізно пани (або їх спадкоємець – цісарська Палата) взялися вимірювати та впорядковувати лісову власність і під Чорногорою. На Кошерищі під Чорногорою тепер є рівні й гладенькі царинки. Раніше доступ до Кошерища був важким, а чужим прибульцям здавався небезпечним. Кам’яниста доріжка, що веде до Чорногори над річкою Бистрець, доходить до яру, що зветься Завис. Високі стрімкі скелі, наїжачені нависаючими каменюками, оточують яр. Там колись гора з’їхала вниз і загатила Бистрець. Стежка тулиться під скалою і піднімається на нанесене осипище. Річище Бистреця прорізане у басейні зі скалистими стінами; звуть його «костелом».
Далі, трохи вище від «костелу», здіймаються, ніби брама, дві стрімкі, порослі буком кичери. Між ними з боку Чорногори пробивається глибоким і крутим яром потік Черлений, притока Бистреця. Над тим потоком рветься у височінь стрімкий лісовий плай. Це найстарший чорногірський плай. Років зо двісті тому ним ходив до Чорногори славнозвісний ватажко Довбуш. Довбушів плай повертає і зникає в лісі. Надто несподівано розходяться гори, раптово відкривається доступ до Чорногори і раптово щезає. Колись на кожному кроці тут легко могли чигати засідки. Напевно, вдосталь було й слідів диких звірів. Цей плай не охотив до погоні. Навіть набагато пізніше він не був приємним шляхом для комісій та прогулянок.
Натомість власне трохи вище за поворотом потоку Черленого відкривається неочікуваний краєвид. Золоті розлогі сіножаті, зелені сади, що милують око. Справжній рай гладеньких і тихих подільських пагорбів, вимріяний і начарований пастухами у цій дикій глушині. Це і є Кошерище. Високо, аж до горизонту простягаються ці ясні хвилясті поляни. Гір та пущ не видно взагалі, наче вони кудись зникли.
Тут на початку минулого століття ґазда Сліпенчук із Криворівні вирубував і випалював ліси й виробив царинки. Внизу біля устя Черленого він мав якусь колибу, щось на кшталт застави. В ній зупинялися комісії й панські виправи. Ґазда щедро пригощав мандрівників приготованими завчасу закусками та горілкою. Комісії відпочивали після трудів, досхочу їли та пили. Далі в гори не пхалися і про ліси не питалися. Ніхто б їм за це не дорікав.
Після смерті Сліпенчука на це місце прийшов інший рід. Годованчуки, славні мисливці на ведмедів, зайшли сюди весною, побачили гарно викорчувані полянки і зайняли їх собі. А коли трохи пізніше зголосилися родичі Сліпенчука, то вони прогнали їх бартками, а для острашки повбивали їхніх баранів і повикидали за огорожу до лісу.
Минули роки, і за розпорядженням влади почали укладати нові мапи. Прибула якась комісія. Питають: «Куди звідси поділися ліси? Та ж тут на мапі ліси без кінця-краю!» А тоді на цьому чорногірському Поділлі вже інший рід сидів і хазяйнував. Вони навіть точно не знали, хто вирубав ліси. До процесу не дійшло.
Щось подібне було на схилі Кострича напроти Чорногори, на кичері, що зветься Дєтул. Там першим осів ґазда Бажило з Бережниці, з роду Осенників, роками вирубував ліси й випалював царинки. Спочатку мав літовисько, а з часом там поселився. І коли почали рубати ліси над Руським, раптом виявили, що на Дєтулі є ціле просторе обійстя. Серед лісу побачили хати, толоки, сінокоси, худобу та людей. Бажило гадав, що ця нічия земля, а пан мав у мапах чи в табелі, що то його. Не судилися, домовилися. Бажило мав достатньо худоби, заплатив за ґрунт, щоб отримати табель.
Усім цим поселянам, які немало борів вирубали, викорчували і випалили, не спадало на думку, що з деревини могло бути більше користі, ніж потрібно для власного вжитку.
Отож, коли повторно взялися до вирубки одвічних лісів над Руським потоком, то не було кому рубати. Людей не цікавили такі заробітки. Крім того ніхто не знався на ризах, необхідних для таких могутніх колод, на «клаузах», тобто водозборах, на підрахунку матеріалу і самих робіт. А передовсім не знали пили. Та дерева над Руським потоком були такі величезні, а матеріал був таким незвичайним і цінним, що довелося запросити професійних лісорубів.
Ось тоді у гори вперше прибули, як каже переказ? – італіяни і ґрани5. Деякі з цих робітників працювали перед тим на будівництві дороги з Сиґета до Станіславова. Горяни ходили видивлятися на італіянські бутини та ризи.
То були люди бувалі, вправні й відважні. Коли прибули сюди, прийшла про них поголоска цікава, дивна, хоч і сумна.
Річ у тім, що давні люди навіть трохи боялися того лісу на Руськім і Зависі. Бо там ще за Довбушевих часів у скелях жила – як то називали – Змія, або Змій, чи Жертва, коротше кажучи, крилатий дракон. Його вбило громом, але пам’ять про нього залишилася. Італіяни того не боялися, навпаки, мусили остерігатися іншого. Як робили дорогу через гори з Сиґета до Станіславова, десь коло Татарова, розбиваючи скелі мінами, убили такого самого змія. А що у них нехристиянський погляд на страви, почали рубати драконяче м’ясо, а було його як із кількох биків. Італіяни те м’ясо зварили, й ті, що його скуштували, впали мертві. Покрутило їх корчами і ніби вогнем спалило нутрощі. Померли бідаки далеко від своїх. Від того часу італіяни, хоч лісу взагалі не боялися, були обачними. Коли на Руськім знайшли «таке чорне, що звуть Вужем» – також немале, бо розміром з людину, – вже до того не торкнулися. Один другого застерігав. Такі збереглися спомини про італіянів.
Поступово бутини почали робити своє. Хоч якось не випадало ґаздам, які мали ліси, бавитися в такі панські чи жидівські штуки, хоч спочатку майже ніхто, навіть із бідніших людей, не працював у бутинах, та з часом вони принесли великі зміни. Принесли ціну лісам, які досі здавалися хіба що лише перешкодою для господарки, принесли й ціну праці. Змінили образ часу.
Раніше, якщо опришки гасали горами й сусідніми краями, то кожен знав, що це від буйності і частенько погано закінчується. А тепер з такої шаленої гонитви була ще й якась постійна користь. Хоч це відгонило якимось наймитством чи навіть панщиною, але кожен бачив, що італіяни та ґрани вивозили звідти багато грошей. А хто з угорського боку або з криворівнянських людей зі збіднілих родів попрацював якийсь час на бутинах, – чи як тесля, ставлячи загати, чи як керманич, ведучи дараби водою, – той невдовзі купував собі немало покорчованого ґрунту.
До того часу гроші були чимось мало потрібним, були зайвиною. Зроду-віку було відомо з досвіду, і далі в горах це постійно підтверджується: що більше хтось несподівано багато заробляє, то ще більше витрачає і ще більше заборговує. Зокрема й через це старі, мудрі люди погано ставилися до бутин.
Та саме можливість заробити, а хоча б і прогуляти, підохочувала молодих людей до цієї роботи за плату. Колись леґінь міг пристати до опришків, погуляти світами, нападати на містечка й помістя, потрясти панків та жидів. А тепер що? Світ забитий дошками, тільки й того, що, наче в ланцюгах, потягнуть у рекрути. Тому дедалі частіше ставалося, що молоді хлопці не з конечної потреби, а просто заради великого зарібку зголошувалися до дараб. Бралися до того залюбки, бо то була небезпечна і ризикована робота, а гроші швидкі.
Один ґазда з Дземброні позбавив сина спадку за те, що той злакомився на таку тяжку роботу, на швидкий неґаздівський зарібок. І записав маєток мандрівному циганові-музикантові… А з іншим стався ще гірший випадок: не хотів давати одинакові гроші на забави, музику та строї, а працювати на дарабах йому не дозволяв. Тож як батько пішов до Косова, хлопець найнявся сплавляти дараби. Бідовий був хлопець, але необережний, не думав про небезпеку. Коли цілий вал колод, що вирвався з Черленого потоку, підпливав швидкою шаленою течією Бистреця, хлопець не поспішав утікати. Загинув, похований під тим громаддям колод. Як батько вернувся з Косова, тіло одинака знайшли десь далеко у Криворівні. Старий тоді гірко каявся, що не давав хлопцеві грошей на забави.
У пісні йдеться про три верстви. Про стару пастушу, ґаздівську, яка століттями жила згідно зі старим правом, а люди тоді доживали до пізнього віку. Про новішу верству, розбишацьку, що билася і рубалася, а люди жили лише по сорок років. І про найновішу, бутинову: і що то за ґазди? Цілі зими просиджують навпочіпки при ватрі в пущах, заради марних грошей та горілки мучаться з тими колодами, робляться до нічого. Пісня говорить про них зі зневагою і жалем.
У цих піснях з’являється не знаний раніше мотив. То одна, то інша оплакують керманича, якого мати виряджає на пливачку (сплав на плотах) з жалем, навіть із розпачем. Адже через злидні хлопець змушений відійти від стародавніх і улюблених пастуших занять. Не мандрує вже вільно з худобою, не доїть корів, не косить, не збирає сіна. Мусить покинути дім і край заради сплаву деревини, заради праці на водах серед постійних небезпек. Врешті він, як тужить пісня, не повертається, тоне або гине, придавлений колодами.
Фока Шумеїв знав лісну роботу від наймолодших літ, бо його життя у полонинах завжди було пов’язане з просіками, з вирубуванням і випалюванням лісу для пасовищ і лук. Ще в молодості він надивився на бутини в панських лісах. Правду кажучи, його тягнуло до них. Але спочатку він не смів зізнатися в тому сам собі, а потім ще довго не наважувався згадувати про таке батькові. Лише після голодного 1864 року, коли так багато всього змінилося, він подався ще з кількома ґаздами до бутин6.
Повернення коляди
Ой добрий вечір до цеї хати.
Чи позволите козі скакати.
Ой скачи, скачи, козо небого.
Насіяв наш пан пшениці много.
На Святий Вечір, коли час завертає, відбувається в карпатських лісах і пустищах тайна вечеря, невидима і загальна учта. У найморознішу ніч, у світлі зір чи у сніговій завірюсі, коли не видно й на крок, відкривається багато вух і багато вуст, ніби квіти навесні. Люди запитують, звірі відповідають, а відтак промовляють самі. Іноді люди почують такі слова або такі загадки, які їм до того часу навіть не снилися.
Як тільки спуститься присмерк, пастух – радше старий, ніж молодий – приходить до стаї сам, щоб його ніхто не бачив і не чув. Щільно зачиняє двері – нічого не чути, крім дихання худоби. Спочатку пастух, щоби його не впізнали, ірже до коней, мукає до корів і до волів, бекає до овець, а в пасіці гуде до бджіл. І коли йому відповідають, то кожного окремо терпеливо питає: «Чи ви здорові, малечо? Чи, може, вас щось болить? А може, покуштуєте чогось святочного? Може, сушениць солоденьких із медом? А може, булки білесенької?» Аж тоді розіржуться коні, замукають корови, забекають вівці, загудуть бджоли, а пастух швиденько біжить до хати за частуванням.
Нема чого даремно ганити. Чимало є таких пастухів, які чинять по совісті цілий рік, хоча, як то буває, кожен щось забуде або проґавить. Але, правду кажучи, багато й таких, що аж на свята згадають про сумління й опам’ятаються. І щойно тоді починають ревно говорити з тваринами й догоджати їм. А чому? Бо добре відомо, що на Святий Вечір повіє десь із полонин і сам Ісус ходить уночі поміж сплячими звірятами й перевіряє: «Малята мої, чи вас хтось не кривдить? Може, мучить вас спрага, бо вас вчасно не напоїли? А може, вам холодно, бо вам не постелили і вас не накрили? Чи мучитеся кольками, бо вас ніхто не потре?»
Тому про всяк випадок навіть людина сувора і без серця подумає собі: цього єдиного вечора краще бути добрим до худоби, адже худоба не злопам’ятна: добро пам’ятає, а все погане забуде, не наскаржиться.
Частування худоби – це тільки початок. На Святий Вечір гостинність розливається, мов гірська ріка, що розбиває греблі й несе за собою все, що трапиться по дорозі. Як тільки пастух закінчив гостити худобу, відчиняє навстіж ворота і двері своєї хати, хай би там який тріскучий був мороз. Кличе і запрошує таких гостей, яких цілий рік ніхто не бачить, а якби й побачив, то, напевно, ніхто їх не запрошує. Найперше всіляку живність із лісів, із безодень лісних, із закамарків, скриток, зі стежок, стежинок. Пастух усіх голосно вітає, починаючи так: «На всіх плаях, на всіх плаєчках, на водах-потічках, на закрутах, на скоках – Божа Дитино, ручкою ясною благослови їх усіх! Чи з ведмежого роду, чи з вовчого роду, чи з оленячого роду, із сернячого чи заячого, зі скали чи з броду, з лісу чи плаю, – ходіть до нас, не бійтеся, скористайтеся, полижіть, скуштуйте, напийтеся, наситьтеся».
Чи тихо в лісі, чи щось десь хрусне, чи чути кроки по снігу – пастух нічого не боїться. Чекає, тричі повторює запрошення для всього, що дихає, для всього живого. Запрошення сягають щораз далі, стають усе важчими, усе небезпечнішими – ризикованими. Пастух кличе душі померлих, своїх і чужих. Ті, що бродять лісом на вітровії, а потрапити нікуди не можуть. Душі тих, кого вбив грім та лісні колоди, тих, що заблукали і пропали у пущах, тих, що втопилися на сплавах серед повені. Ті душі, за які ніхто не молиться, які не мають куди піти на Святвечір.
«Вітці чи невітці, брати чи небрати, побратими чи розбратими, прибувайте, летіть сюди до світла, до хат, будьте ласкаві, відпочиньте, підкріпіться, утіштеся. Ми вам раді, для вас кидаємо мед із пшеницею і з маком».
І зразу з тихеньким шелестом влітають юрмою душі до хати. А домочадці обкидають стіни та стелю стравою з меду, пшениці й маку, щоб душі, сідаючи, де їм заманеться, могли її смоктати, як метелики. Потім домашні дмухають легенько на стіл і на лави, щоб на них не присісти, не підім’яти жодної душеньки.
Врешті настає час на найважливіше запрошення. Мабуть, не кожен пастух – або не кожен однаково, бо не кожен знає, про що йдеться, – кличе і запрошує Громового царя зі скельної країни, аби відвідав його зі своїми громовими боярами, зі скельною громовою дружиною: «Прийди, царю гідний, на Вечір Святий! Над нами більше світло – дитятко Боже, прийди Його вшанувати!»
А що в цей час робить громовий цар? Закривається у скельних замках, у громових палатах, глухий до святих слів, покладаючись лише на насилля, на могуття блискавки та громових гармат. Ви ще не знаєте, хто це? Це головний антипод Бога. Віками чекають на нього привітні словами й відчинені двері. А він ніколи й не ворухнеться, навіть не мугикне. Мовчить. І далі запрошують його пастухи до хвали Дитятка, народженого зі звізд, від Його імені й на честь святого Різдва. А раптом?
Вечері і тайної учти ніхто ніколи не призначав і тому не може заборонити, і тому ніхто цього не може заборонити й ніхто ніколи її не заборонить. Хоч би на кожному дереві вивісили державні укази й церковні ухвали супроти забобонів, ніхто ніколи не встежить за пастухами.
Коли закінчується тайна учта, починається коляда. Коляда весела, відкрита, безжурна, і тому її називають християнською. Бо горяни вважають, що смуток – це поганство або навіть диявольська спокуса, натомість християнство – це вільна радість, це приязна доброзичливість. Від початку свята ходять пастухи-колядники. А звідки взялася коляда в нас у горах над Прутом, над Черемошами, над Бистрицями? Коли рештки свободи згасли на долах, коли й прадавню пісню затоптали, а всі справи віри й серця віддали урядам, то святий Миколай мандрівний, захисник бідних і знедолених, покинув усі інші краї і з’явився тут у нас у горах. За ним прямувала його дітвора-колядники. І тому тільки в наших горах збереглися старі пісні, давні танці, увесь звичай, такий радісний, що аж до неба підскакує і тому слушно зветься християнським.
Але сто років тому і в нас настала ніч. Мандатори7 придушили звичай, і вже здавалося, що от-от настане кінець світу. Бо недарма кажуть, що коли люди перестануть співати старі коляди, писати писанки і молитися до рахманів, відразу ослабнуть ланцюги на Люцифері, а він почне ревіти й готуватися до того, щоб буревієм увірватися на цей світ. Однак того разу йому не вдалося. Мандатори завалилися й пішли до пекла, най їх має і тримає! А пісня воскресла. Знову по засніжених плаях сяяли вогні, знову співали скрипки, дзвеніли дзвіночки, гриміли пістолети, гуділи роги, а трембіти трубили по лісах і полонинах. Знову поверталися колядники до хат.
Чи то ангели з неба зійшли?
Від Бога гості, то коляднички!
Коляднички – Божі дячки…
Старі ліси, що пам’ятають давню свободу, вітали радісною луною пісні, яких не чули весь час неволі, півстоліття. Коляда поверталася з того світу, запитувала від імені Вітців:
Що там поробляє наша верства славна?
Чи така в них віра, як і стародавня?
А чи у церквах моляться щиро?
Чи поклоняються Святій Вечері?
Чи моцно тримаються старовіку віри,
Правди свобідної, як вітці робили?
Коляда застала все по-старому. Ще не згасла стара правда. Старі люди вітали коляду зі сльозами на очах. Коли під вікнами заграли скрипки і трембіти, коли задзвенів дзвіночок керівника коляди, коли молоді голоси заспівали «Чи спиш, чи чуваєш, господарику», а з хати голосно відповідали «Просимо, просимо, пани-колядники».
Колядники рядком ставали під вікнами, піднімаючи величезні сокири, як воїни старовіку. А діти в хаті з радісним переляком пхалися до вікна: а раптом десь у натовпі колядників сховалися ангели, а за трембітарями крокує сам святий Миколай. Вони бачили, як у вогнях червонілося вбрання колядників, як виблискували топірці в танці, як на снігу вирував плєс. Старий Матарга, що мав вуса, наче два рівні й довгі віхті, був старшим братом у коляді. Тримав хрест, обмотаний пряжею, стояв непорушно, урочисто посміхаючись. Біля нього – керівник коляди Фока з роду Шумеїв, пишно вбраний, весь у блискучій міді, з двома пістолетами, важкими як гарматки, з чотирма порохівницями. То дзвенів дзвіночком, то кивком керував плєсами, то співав коляди. Далі скакала Коза – колядник, переодягнений козою. Потім інший, переодягнений конем, вибрикував та іржав, гордо закидаючи голову. Міхоноша, який мав збирати гроші й дарунки, вимахував мішком. Скрипаль виводив жваві мелодії плєсу і круглєка, сам вигинаючись, мов та мелодія. Неподалік стояли трембітарі, і трембіти раз за разом озивалися потужно й солодко. З маленького двору трембіти сповіщали цілий світ про повернення коляди. Кожен колядник був озброєний пістолетами, і після трембіти лунали постріли, аж густий дим огортав колядників, наче гірський туман. Врешті під проводом Фоки починалася пісня – підвіконна коляда, дуже повільно, поважно і рівно. Потім кудлаті біловолосі старці танцювали з топірцями, молодечо присідали й крутилися, як у давні роки. Молоді танцювали після старих. Усі щасливі, ніби світ знову опинився в руках Божих, ніби знову народився. Врешті колядники заповнювали хату, входили до неї юрбою і сідали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто. Діти до кінця життя не забували повернення коляди.
За часів молодості Фоки ходити було не так зручно, як тепер, коли по одній громаді крутиться кілька гуртів колядників. А колись за вісім днів добряче треба було ногами намахатися, щоб обійти чотири або й п’ять громад, віддалених одна від одної. Часом уже від однієї хати до другої треба було подолати значну відстань, а ще як снігу нападало по пояс, то й добряче потрудитися. Іноді, коли було мало часу, людей запрошували до одної хати, й відтоді коляду співають не всім разом, а колядують кожному в хаті окремо призначену пісню, навіть найменшій дитині, і про померлих ніколи не забувають.
Так несли радісну вість і слово Боже у найдальші закутки пущі. Через вісім днів поверталися туди, звідки вийшли? – себто на Ясенів – на розплєс, чи одплєсанє. Цим танцем закінчували коляду.
Нинішні люди вихваляються, що, як колядники, вони не сплять вісім днів, бо безнастанно славлять Христа танцем, піснею та дружнім спілкуванням із людьми. А хіба то правда? Такий-сякий слабак-колядник заледве протанцював одну чи дві ночі, заледве потупцював від одної хати до другої, що тепер і так не надто далеко, а вже валиться де попало й гучно хропе, або принаймні дрімає, б’ється носом об стіл і знову дрімає. Нарід вже не такий, як колись. Одне треба визнати, що наші колядники не так ходять, як оті церковні, десь там у низинах, бо ті хоч і добре навчені, але відтарабанять швиденько своє, ніби ціпом, аби тільки добути пару злотих на церкву, і вже біжать далі. Ні, християнська віра не випрошених грошей потребує! Потрібна охота, щоб захопити, вразити, здобути славу. У містах учені й освічені люди ходять до театру, втішаються виставами. У нас на коляду цілий театр приходить до хати. Але ще не відомо, як він буде грати, як довго побудуть колядники в хаті. Усе залежить від того, як їх прийматимуть, як вони заприязняться з господарями. По-християнськи то саме так: кожному інакше побажати, інакше танцювати, інші оповіді розповідати, інші жарти вигадувати, а як треба, то й блазнювати. Але з усіма заприязнитися! Ось такі вони, справжні колядники!
Щоби воскресити коляду, Фока відшукував, де тільки міг, старі пісні, ходив до інших керівників коляди. Разом пригадували й повторювали старі пісні. Навідувався і до старого дяка Кропивницького у Криворівні, який багатьом відкрив таємні знання про той світ і охоче навчав колядок, коли хтось хотів навчитися. А ще Фока слухав мандрівників, що зупинялися на ніч у його хаті, а деякі пісні вичитував із якихось книжок. І, може, жодного казання гірські християни не слухали так побожно, як коляди Фоки, коли він з усмішкою виспівував розмову Господа зі святим Миколаєм:
А в нашого ґазди і пана,
У побратима брата Івана,
Кедровії двори, тисовії столи.
Радуйся земле! Син ся народив! Радуйся!
Сам Господь сидить при святій Вечері,
А довкола столу святі та ангели,
А нема тільки святого Николи.
– Послужи ми, ґаздо! – сам Господь кличе —
Хай ураз тут стане Никола святий!
І за годину Никола біжить,
Ясна корона на його чолі,
А меч огнистий в правиці держить,
Весну приводить, а зимоньку гонить.
Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!
Каже до нього Господь з-поза столу:
– Де ти ся барив, святий Николо?!
– Пробач ми, Пане, все так ся барю,
Був я на морі, на переправі.
Сім десятків душок віз я через море,
Жодної душеньки ніде не зронив.
Та буйнії вітри звідкись налетіли?
Скинули ми човен тихий у глибини.
І дві душечки море забира:
Одну, бо не пустила до дому
Вбогого, не дала їжі та вбрання,
Не уділила добра нікому.
А друга душечка, та за ніщо мала
Матір та вітця, гірко ображала.
І ті дві душечки води морські взяли.
Вже над ними хвилі змикатися стали.
Три рази пірнути в глибочінь наваживсь,
Тричі не пускали мене хвилі вражі,
Але їх нарешті виловив зо дна,
І так не пропала душа ні одна.
Сім десятків душок провіз через море,
Жодної душеньки ніде не зронив.
Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!
Прикро визнавати, що коли така пісня записана на папері, навіть якщо її голосно прочитати, правильно продекламувати, виглядає вона якось сумно, так ніби її поклали до вічного сну в новеньку труну, а дяк поспішно пробекав вічну пам’ять. Пісня Фоки линула поволі, не квапилася. Розпліталася довкола, промовляла до кожного, питала кожного. Бо Фока сповіщав не тільки кожну строфу, а навіть кожне слово вимовляв виразно і дивився в очі усім по черзі, і вже після кожної строфи спочатку колядники, а потім інколи й усі в хаті відповідали хором, виразно повторюючи рефрен: «Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!»
Отак, узагалі не поспішаючи, співаючи годинами, відспівали кожному з присутніх, не оминаючи нікого, довгі коляди. Кожному іншу, підходящу для кожного: одну для ґазди, іншу для ґаздині, ще іншу для хлопця, іншу для дівчини, іншу для дітей і нарешті коляду для померлих, що, запрошені на Святий Вечір, хоч і невидимі, слухали десь по кутках.
Знову відпочивали, знову їх частували, а колядники навперемінки то церемонилися, то перекушували й випивали, коли їх вдавалося вмовити довгим припрошуванням.
Потім раптово вставали. З піснею на устах Фока розпочинав особливий обряд – святочний танець, що називається плєс, – рвучкий, жвавий, нерівний, ніби молоді кізки танцювали. Розпочинав пісню питанням:
Ой добрий вечір до цеї хати.
Чи позволите козі скакати?
Колядники голосно відповідали:
Ой, скачи, скачи, козо небого,
Насіяв наш пан пшениці много.
І тоді спочатку старі, що пам’ятали давній звичай, узявшись попарно за руки, то стрибали вперед, то враз оберталися назад, то присідали. Насідали по черзі на присутніх, закликаючи піснею, щоб ті дали за плєс гроші на церкву. Та невдовзі молоді плєсуни зміняли старших. Бо кожен із присутніх знав, знала навіть кожна дитина, що то має бути перевіркою витривалості плєсунів – чи довго витримають і зможуть так скакати, присідати, плєсати та співати одночасно, щоб витиснути гроші. І кожен, хоч і тримав у кулаці приготовані гроші, намагався випробувати плєсунів якнайдовше. Уся хата голосно сміялася, а деякі з присутніх казали: «Гей-га, так легко нема, най з ніг валяться, най зароблять на церкву Божу!» Фока безперервно дзвонив дзвіночком у ритмі плєсу, а плєсуни вже роти повідкривали від утоми, вже ледве трималися на ногах у присідах, але й далі гопали і присідали, та, хоч і захекані, все співали, нагадуючи про пожертву:
Не хочеш дати, не підем з хати!
Врешті обступали когось одного, дехто підохочував того опиратися, інші ж просили зглянутися над колядниками, і той кидав гроші до дзвіночка. Хвильку-другу відпочивши, плєсуни оточували плєсом когось наступного, аж поки не витягали на церкву стільки грошей, скільки вдалося. Заробили їх тяжко.
Були й інші радості та забави. На свята деякі ґазди вистрілювали пороху більше – і не абиякого, а грубозернистого мадярського, що зветься «баняш», – ніж їхні предки у знаменитих виправах на Золоту Баню, копальню золота, чи в Кутській війні з цісарськими військами. Стріляли не лише перед входом до хати, а й у самій хаті.
І то аж ніяк не через дикість чи – борони Боже – пияцтво, а лише від святочної радості та з люб’язності, щоб якусь хату не позбавити такої паради. А чому? Це треба зрозуміти.
У давні часи, більше як двісті років тому, предки пастухів шукали собі небезпечних пригод, сутичок і – чому би ні? – золота. І врешті вина угорського чи іншого, лиш би було густе, як олія, а не розбавлене водою. За горами, де Карпати закінчуються пагорбами, переходячи в угорську рівнину, стояв на скелі неприступний замок, оточений мурами й розвідними мостами. Там була копальня золота і, як дотепер розповідають, карбували там монети. Тому у нас той замок називався Золота Баня, бо по-угорськи баня означає копальня. Замок той належав великій княжій родині Баторіїв, які уславилися в історії Угорщини та Польщі. Один із них був таким сміливцем, що погрожував самій Москві і нагнав страху її білим царям. Усе це так манило до себе предків наших пастухів. Серед білого дня під проводом молодого ватажка, який звався Довбушем, не звертаючи уваги на гармати і кулі, вони здобули твердиню. Не вчинивши нікому кривди, навантажили золотом коней, насміялися і повернулися в гори.
Як тільки колядники почали згадувати, як молоденький пан Довбуш строго наказав своїм леґіням, щоб під час нападу, борони Боже, нікого в замку не вбити, аби вийти з честю, і як він сам, посміхаючись, відганяв кулі, наче мух, то їм так зробилося на серці, що один за одним стріляли в хаті з пістолетів, подібних на гарматки. І відразу ж в хаті вилітали вікна.
Потім іще згадували, як інші предки напали на місто Кути, бо там цісарські війська разом з урядниками влаштувалися, як у себе вдома. Молоді нападники набудували собі плотів, прибрали їх шкурами диких звірів і так несподівано налетіли на місто розлитою рікою, що цісарське військо здалося. Не зробили кривди нікому. Пили з вірменами, напоїли цісарських вояків, відтак завантажили їх на плоти й відвезли до устя обох рік. Там встановили границю: на тому боці хай буде пан цісар апостольський зі своїм військом, а з цього боку – вільні християни на своїй зеленій Верховині!
Згадуючи про це, знову стріляли колядники і знову вилітали шиби, так що аж часом полонинський вітер влітав до хати, танцював у хаті і незгірше допомагав співати колядникам. З такої радості, якщо добре пішло, тобто якщо святкувалося щиро, то у хатах, у жидівських корчмах і в панських покоях мало залишалося шиб. Десь залатали вікна запасним склом, десь заліпили плівками з волових міхурів, а де-не-де просто позатикали шматами. Нема чого нарікати, видно, що було свято, а свято мусить щось вартувати. Після свят чекали на Боже милосердя і на весну, поки якийсь довго прошений жидівський скляр зглянеться і прийде зі склом у гори.
Часу в хаті перебували, як коли виходило – чи половину дня, чи півночі, чи цілу ніч аж до ранку. Часом уже підганяли один одного, нагадували, що треба йти далі, проте весело бавилися ще і ще. Врешті за сигналом берези трембітар вислизав із хати. За хвильку трембіта, урочисто й гучно проголошуючи кінець коляди, нагадувала, що інші хати ще чекають. А колядники, вже заприязнившись зі всіма, з жалем прощалися і все ще затримувалися при безперервному частуванні, самі не знаючи, чи мають іти, чи ще залишатися. Та вже й скрипаль вийшов крадькома з хати, і скрипка розспівалася пронизливо і ритмічно знадвору, вже й роги закликали до дальшого походу. Колядники шумно висипалися з хати, а з ними виходили у двір домочадці й гості. Бо ще під кінець усі співаки та плєсуни складали на снігу перед хатою шапки і капелюхи, один на другий, високою купою, яка здаля виглядала, як пень або стародавній вулик. Довкола цього вулика з шапок танцювали круглєк – танець вировий, хижий і легкий, як молоді бджілки навесні, коли відчують соки у квітах. Танцювали, якраз маючи на увазі вулики, рої та мед. Закінчували пісню і всю коляду побажанням:
Ой коби си вам бджоли роїли.
Забирали капелюхи і один за одним, наче гуси, поспішали за скрипалем вузенькою стежкою, протоптаною у снігах. В кінці ряду береза щомиті дзвонив дзвіночком. Далекі й близькі ліси луною відповідали скрипці та дзвонику. І ще раз, танцюючи на вузькій стежці, посилали вітання гостинній хаті, співаючи:
Ой коби си вам бджоли роїли.
І вже з інших далеких хат було далеко чути – колядники йдуть, уже йдуть!
Що можна сказати про круглєк та про всі ті побажання? Про таке не говориться, але кожен знає, що це просто чари за допомогою танцю. Тому не дивно, що священики – й ті, що молодші, й учені, – вбачаючи у цьому поганство, просто магічний обряд, як вони казали, часом ганили його відкрито, частіше натякали то вагомо, то на вухо, делікатно, що принаймні під час християнської прилюдної коляди не варто вдаватися до чарів. Тому так повелося від певного часу, що колядники – може, для того, щоб відразу випередити осуд, – вже на самому початку коляди, коли беруть від священика хрест і скарбничку, заводять на церковному подвір’ї цей бджолиний танець насамперед навколо священика, вітаючи таким чином його першим. Бідолашний священик, що ж має робити? Стоїть непорушно, сам як вулик чи пень. Хто знає, може, щось там бринить у нього всередині, може, якась розгнівана бджілка радо вкусила б у вухо того чи іншого колядника. Але лиця колядників ясніють радістю. Як тут кусати, як сварити? Священик спокійно усміхається, іноді слухає пісні, але переважно не слухає, бо коляду люблять починати свавільними куплетами.
Так чи інакше коляда була християнською. Починали перед церквою і від священика, і був для них відкритий цілий світ. Ходили до всіх, браталися зі всіма, не тільки зі своїми, не лише з ґаздами і пастухами. Ходили й до молодого дідича, який недавно замешкав над Рікою і на все життя залишився у горах. Мати дідича – казали, що княгиня – була з тих, що тільки раз на рік, під Новий Рік, промовляла кілька слів до християн, а на колядників дивилася зверхньо, ніби видерлась на самий чубок даху. Але сам молодий пан, хоч мовчазний, так кліпав очима, якось по-людськи. Відразу було видно, що коляда бере його за серце, що він християнин, а не лише пан. Потім потискав колядникам руки, і, хоч дехто говорив, що він скупий (чи радше рахунковий), так обдаровував колядників, що ті не знали, як усе те забрати з собою.
Ходили й до жидів, і жиди були дуже раді. Забували про свою статечність, з облич зникали сумні й кислі міни, пили до старшого брата, пили до славного берези Фоки. По-християнськи раділи, дякували за вітання. Дякували за плєси, дружно плескали в долоні під час плєсання, просили ще тої чи іншої коляди. Старий Айзек із сивою бородою і з довгими пейсами, дужий, поважний і суворий, як сам святий Ілля, також попивав і смакував пісню, як вино. Приязно усміхався, часом прицмокуючи від задоволення, і кидав до дзвіночка грубі банкноти на церкву. А молодий плечистий Абрумцьо, чорноокий, з чорним, аж смоляним волоссям, із закрученими пейсами, хапався за бартку і, вимахуючи нею сильно, щиро, натхненно, по-християнськи, плєсав разом із колядниками. Радісна, гарна коляда була у жидів-побратимів.
Дехто вже тоді почав на це нарікати, мовляв, жиди – це «віра не наша». Та й деякі священики буркотіли стиха, що й сама коляда, правду кажучи, поганська. Тільки у Криворівні старенький отець-канонік Бурачинський, який добре знав і розумів горян, ніколи їх за це не ганив. Тож Фока не слухав осуду. Не звертав на нього уваги. Казав, якщо ми на Святий Вечір від первовіку єднаємося з усім, що дихає, з усім, що живе, то передовсім із людьми, з сусідами, з побратимами. Це і є по-християнськи, а не те, що якийсь там церковний урядник пробубнить і пробекає. Він і далі ходив до всіх – і до жидів також – з радісною вістю, з колядою та плєсом, поки був березою, а пізніше старшим братом.
Пішли би не лише до сусідів, до багатих і до злидарів, до всіх палаців, дворів, господ, хат, корчом та буд! І до циганів, хоч є такі люди, які уперлися, що цигани походять не від матері Єви, а від дияволиці, тому не мають пупка і взагалі душі. Але хай буде! Підуть до кожного, хто хоче спробувати коляди. А до самого чорта? Га? Чом би й ні? Якби послухав їх хвильку, хоча б через вікно, то зарадили б йому піснею, танцем, веселістю, приязню. Чорт сумний, бо з первовіку напихається самим смутком, таким сухим, як стара свиняча щетина. Без краплі води, без краплі вина! Того і злий. А хто б не був злий?
– Підемо з колядою до всіх, – казав Фока, – саме Дитятко дало нам таку радісну настанову, треба її пильнувати, треба за неї дякувати небесам.
Таким було повернення коляди. І так її святкують донині. Ніхто в нас через це не вивищується над іншими. Навпаки, ми знаємо – і цілий світ про нас це каже, – що ми загрузли в якійсь порослій мохом давнині, в архаїчних звичаях. Нехай і так! Ще прийдуть до нас! Згадають, що пастухи першими прибігли до Дитяти і назавжди залишилися з Ним.
Чорне та біле (про гуцульську магію)
Самотність
Гірський час, який пливе так потужно й повільно, а іноді щедро розсіває радість, барвисту святковість, приховує ще й інші скарби, що їх неможливо осягнути поглядом.
Якщо мандрівник прийде серпневого дня над Черемош, до Криворівні чи Ясенова, – такого ясного, який тільки там буває, то побачить, що тоді вода так іскриться і сяє, що кожну краплину видно окремо, тоді на деревах гілки, листя, шпильки та шишки настільки наповнені світлом, що кожна окремо вирізняється на блакиті неба. І хоча коріння дерев заховане, хоч увесь світ тих буйних коренів лугових трав гніздиться під землею, все ж у такий день якось думається: от якби їх відкрити, оголити, якби й до них дійшло світло… Якби проникло в кожен жмутик, у кожну нитку коріння. У такий день можна повірити, що весь світ зітканий зі світла. Що всюди світло єднається зі світлом і світло творить. І нема нічого, чого не можна було б осягнути самим лиш зором. Може, навіть неминучий і незбагненний перехід до смерті, якщо його сильно наситити світлом, розсіється такою ж прозорою грою краплин, як глибини Черемошу.
Та коли темна ніч затопить Ясенів, а понад верхами гір з безодні неба пронизливо затремтять одинокі пульсуючі вогники, а інші світла, стаючи щораз слабшими й мізернішими, пилинками тонуть у чорних безмірах, тоді відчуваєш, що є сили, могутніші від світла. Самотні промені ледь торкаються їх, але проникнути не зможуть ніколи.
У житті людей понад спілкуванням і працею, понад святкуванням і радістю, понад усілякою товариськістю —старшою і сильнішою є самотність.
Той, хто спромігся б напружити слух, замислитися над цим питанням, таким неважливим для сьогоденного світу, і над тим, що схильність до сердечності, до великих дарів серця та до поклоніння, до культу, до святкувань народжується у самотності, – для того поллється з грудей Верховини, мов неждана довіра, прадавнє, тихе, вічно живе джерело.
За прадавніх часів віщуни, вчителі людськості, самі пізнали ту світовладну силу й відкрили людям новий світ, хоча через це аніскілечки не змінили своїх занять. Усе це тепер вкрите численними пластами. А може все ж таки ще здригаються ті самі джерельні пульси?
У самотності пустельника-пастуха, який спостерігає на пустищі під час громової бурі, як світ заливає то повінню світла, то чорноти. У самотності мисливця і втікача у сніговій завірюсі, яка розриває шатро і засипає його лавиною снігу. У самотності подорожнього серед безмовних лісів, чий кожний шерех викликає дрож, а кожний шум занапащає людину. У самотності родини, яка покладається тільки на себе, десь у гірській пустці, звідки жоден крик, жодне благання про допомогу не дійдуть до людей.
Про саму самотність мало хто здатний розповісти. І кому таке спаде на думку, якщо то власне вона невблаганно жене людину до товариства, до любові або до спільної праці та забави, ніби для того, щоби про неї саму забути.
Незаймано біла стежка, що в’ється між заметами снігу хребтом полонини до самотньої зимарки. Голос невидимої флояри, що сумно озивається з глибини пущі. Залишаються хіба що такі образи самотності?
Бо поступово будь-яка самотність заповнюється людьми. Людина, яка довго є самотньою, у великому світі хмар, гірських верхів, лісів, вод і трав, шукає товариства, шукає побратимства. Часом знаходить, не шукаючи. Для неї звідусіль зринає інший світ, підземний, світ видив, запитань, загадок і знаків. Вона осягає незвичайну науку. Кожен шепіт, будь-який гамір набирає незмірного значення. Там, де мовчить і чекає стара пуща, де у місячному сяйві тане безмежна полонина, там, можливо, серед зілля та корінців чекають на привітні слова, на якесь дуже трудне примовляння, на знак, зрозумілий лише втаємниченим, доброзичливі побратими.
Лісові джерела, що народжуються в пітьмі, шепочуть, зітхають. Верхові потоки буркочуть у шуварах, солодко щебечуть, наче водяні діти, або вигравають, дзвенять по скелях. Інші по-молодецькому гримочуть, бурлять. У долинах води радіють просторам, танцюючим струменям течії. Єднаються, втішаються побратимством вільних потоків, збирають водну раду, виголошують важливі зауваги, несуть далі притчі та повчання гірських вод. Уже будь-якої миті голоси втіляться у досі не бачені постаті. Іноді вже у дрімоті, просто перед воротами серця вони заквилять віщою пташиною, навіють шумом надію. Виграють, приспівують, утішають сплячого самітника.
Бо десь там із шиплячих трясовин, із порослих зеленими лишайниками скельних оповзнів, чи з проваль, із плутанини корчуватих вітроломів (так повчають «примовляння») висовуються, легенько визирають, глипнуть оком – і знову чаяться – чигаючи на якесь необережне слово, чатують, чекаючи на чиєсь підбурювання, – упирячі сили. Бешкетні, насмішкуваті або страшні, з вижертими лицями, з випущеними кишками упириська, що несуть хвороби, страждання, тугу і смерть. Іноді вони страшніші за тих ворогів свободи, які звідкись приносять у гори утиски, кров та біди. Може, вони з того самого нікчемного роду?
А ще десь під верхами у Чорногорі, у найглибших гірських глухоманях, спочивають по-королівськи у сховах башт і веж, у коморах і в ложах, викутих велетами, велетенські орли – сили грізні, але благородні, часом навіть начебто й милосердні. Сили ватроокі, хмарокрилі, громоголосі. Спочивають – до пори. З віконець скельних веж, із галерей, з наріжних башт, що висять над прірвами, час від часу тільки блиснуть вогнисті очі, долине далекий гул.
Малослівна й мовчазна людина чує такі різноманітні розмови, про які йому навіть не снилося. Той, що мало бував світами між людьми, тут на самоті набуває ввічливих манер. Найретельніше дбає про молитви й обряд, пильнує, щоб не вимовити в безлюдній тиші брудного слова, слова недоречного, щоб різким рухом, а то й думкою не розбудити, не сполохати «чогось».
Іноді такий, що не надто переймався дівчатами, сидячи отак сам-один місяцями, почне за якоюсь тужити, і тоді може якимось одним зітханням чи сумним вигуком накликати летку, мов птах, крилату мару – зіткану з зеленого світла Нявку, неземну кохану, яка весь цей світ покаже йому буденним і нудним, і веде його ніжно – через дно провалля – у засвіти.
А ще, коли з часом сповниться бажанням і дозволить жазі точити серце, викличе цим жадібну до пестощів, ненаситну небезпечну коханку – Лісну, вродливу, але з нутрощами, відкритими ззаду, від якої, навіть коли вернеться він до людей, хіба смерть його порятує.
Навіть спокійному, лагідному чоловікові, якого не терзають бажання, також загрожують ворожі напасті й наслання. Він ходить із перестрахом, ніби з тінню, готовий відбити раптовий, хитро підготований, несхибно нищівний напад. Він вчиться бути надзвичайно обережним. Мелькне якийсь вовк біля хати. Сліду не залишить. Чи то вовк? Зірка така ясна з’явиться, якої досі не бачив. А чи то зірка? Вітер жене з цілим військом завиваючих бід, затятих чортів і чортиків, що збиточно гацають із баламутними свистами й писками. Це не звичайний вітер.
Оточений небезпеками та звабами безлюддя, дехто й сам стає воїном, зводить довкола себе барикади й загороджується, проганяє спокуси і видива словами, знаками, таємними засобами або навіть викликає грізні сили. І деколи – як воно буває на війні – кориться їм, на якийсь час або назавжди.
Де у нинішні часи знайти між людьми такого богатиря «примівника», хмарника чи громового починача, який став би віч-на-віч перед грізними силами як рівний або сильніший таємним могуттям, який би захищав від них інших людей, їхню худобу та пашницю? З ними можна хіба що примиритися за бозна-яку ціну або просто безславно їм піддатися. Звичайний чоловік думає: найкраще присісти до землі, мов трава, не пхатися межи сильних, поставити собі заслони з примівок, обереги з хрестів та зілля. І сидіти тихо, поки кудись прогалопують могутні: Громовий цар, вітрові королеви орлолюдів із грізними сонмами, з побратимами своїми, з дітворою своєю лютою, духи повені, водяні королеви та інші.
Захист
Коли вихори й урагани загуркочуть, мов несеться дикий табун, коли громи роздирають небо і сиплеться град, така самотня, нехай і звичайна людина, яка завчасу забезпечила себе примівками і ненадпочатою водою з десяти чародійних джерел, добре перемішаною і завороженою, яка готувалася до Святого Вечора та до громових свят і жодного з тих дванадцяти громових свят не порушила, а святкувала їх, як належить: постила без хліба і води, на той час німіла, ні до кого слова не мовила, навіть до худоби чи дерева, остерігалася навіть сплюнути, ходила голою, роблячи чарівні кроки і зупинки, промовляючи заклинання і прохання, – така людина спокійно витримає не одну бурю, яка чужому прибульцеві запам’ятається на ціле життя.
Той, хто хоче мати захист чи чародійську владу, коли щодня вдосвіта збирає воду з дванадцяти джерел, завжди робить це на самоті, так, щоб ніхто не побачив. Довго стоїть перед кожним джерелом, прислухається до його мови, кланяється кожному джерелові в лісі чи на полонині. Як зачерпне води, пошепки дякує джерелові, славить і просить воду старими примівками: «Водо, Водичко! Свята Йорданичко! Найстарша царичко! Вмиваєш береги, коріння, біле каміння, гасиш вогонь! Умий мене від гріха, від злого, від ґанджу! Яка ж Ти чиста, яка ж Ти свята, зроби, абим був такий!»
Спочатку слід окремо зібрати воду для примівок, а тоді окремо вимити руки й лице. Коли вертаєшся до хати чи до колиби, треба вклонитися димові з ватри. Для гасіння жару у воді, для всілякого обкурювання, для примівок із вогнем треба розпалити прадавнім способом – тертям полінець – живу ватру.
І тоді вже можна починати примовляння. Примівка може розгортати крила. Вода жива, ватра жива і слово живе, зриме. Який починач, таке й починання. Один пурхає, мов горобчик, і цвірінькає, інший, наче ворона на лету, каркає і лякається, а деякі відразу злітають упевнено, гордо, мов орли чорногорські, орлиним поглядом пронизують і кидають виклик.
Люди старовіку вбачали всюди у світі постійну й невблаганну битву, ділили світ на два табори – ворогів та друзів. Серед усіх доброчинців, побратимів самотньої людини наймогутнішим є Сонечко. Воно є противагою всім напастям, породженим із темноти, проганяє всі чари і невловимі загрози. Ґаздує понад усім, плодить, живить і оздоровлює.
Чимало вдячних слів славить Праведне Сонечко.
Непорочне Сонечко, чисте лице Боже,
Праотець і опікун родів людських,
Сонечко – Господь – огнистий.
Йому, святому Лелеві, щоденно слід молитися радісно й покірно, завжди на самоті, стоячи на колінах, обличчям до сонця.
«Лелю-Сонечко! Запашне, чисте! Узріть мене грішного!» І, сходячи, могутнє Сонечко так відповідає дітям своїм:
А як я вийду з ночі глибини,
А як я вийду тихо-тихенько.
А як я вийду рано-раненько.
В неділеньку святу вранці виплину —
То зрадуються моєю зорею
Звірина і пташка, і рибка у морі —
Зрадіють трави і луки зелені,
Зрадіють верхи, верхи костельні.
На усіх землях церкви – костели,
На небесах усі сили – ангели
Співи заводять – дзвони церковні,
Церковні брами відчиняться самі,
Самі в вівтарях свічки ся запалять,
Самі ся служби святі відправлять,
Дадуть здоров’я, від злого збавлять.
Живою небесною ватрою лікує весь світ світовий ґазда. Він є взірцем для ґазди, взірцем наснаги праці, щедрості та ґречності, взірцем для воїна – непохитний, завжди звитяжний. Його день народження люди вславляють колядою. І свята неділя – також свято сонечка. Від Божого Сонечка одне життя дане, як і одна смерть. Над колискою людини дванадцять посланців, суддів ангельських, відгадали присуди і постановили, чим має бути. Нетлінний віщун знав це відразу, а мудрий сусід іноді здогадувався з поведінки дитини.
Людина, яка б сиділа в пустельному мороці без світла, не миючись, без молитви і святкувань, неминуче потрапить під силу бісівськихслуг, здичавіє, а тоді втікатиме у вічному страхові, шкірячи зуби, наче гнаний звір.
Але хто проходить школу самотності, хто відбув практики і втаємничення, хто чув голоси і поборов страх, пройде крізь пущу спокійно, тижнями сам буде йти незнаними пустками без ляку, хоча тоді не раз уже сам «той» береться до нього.
Часом опівночі сховається у смереку і росте аж до неба – велетенський, рогатий, вищирений. А часом на полонині, де вже ясно і весело, з’являється щось таке покручене і карликувате – ніби деревце – та видно, хто то. А хай собі бахурів бісових страшить! «Він» лиш такі міґлі показує, бо він ані великий, ані малий. Чорт – це примара. Він – ніякий. А хоче, щоби ніяким був світ. Хоче, щоб ти зіщулився і скорчився зі страху до самої землі. А для того, хто це збагне, біс – хай би як собі вмощувався, ріс і здіймався до неба – смішний. «Геть з дороги! Щезни, маро!» Перед людиною відкритий світ – вільний, просторий.
Багато хто з таких людей так само, як промовляє та співає молитви, співав би гімни і складав би величальні акафісти про самотність, коли б міг собі все усвідомити. Без самотності немає справжньої свободи. У постійній тисняві нема ані великої любові до людини, ані радості від людей. І людина сама не знає не лише того, ким вона є, ба навіть насправді не знає того, що вона є. У самоті зимарки чи колиби і про користь не надто думається. Аби лиш мав трохи муки, бараболі на пляцки до молока та дрібку тютюну. А як трапиться, що не принесуть вчасно, то Богові та овечкам і за сирок дяка. Робиш своє з охотою, бо що ж то за погана душа була б гадяча, що занедбала би худобу, яка тебе годує. Адже й пес пильнує свого. Хоч ти і наймит, а не згинаєшся ні перед ким, прямий, як кедр вічнозелений – дитина гір. Живеш із цим великим світом навколо, світом пущ, гір та хмар. А перед ним усі смиренні! Бо він нікого не принизить і не зробить каплуна з вільного християнина. Не змушує тебе бути невільником, зібганим рабом, не робить тебе жалюгідним скиглієм, який не знає, де чорне, а де біле. Хоч би який ти був маленький, випростаєшся до неба. Ти такий, а не інакший. Чітко це бачиш і знаєш. Якщо ти вберігся від спокус пущі, якщо врешті їх здолав, то приязнь і сонячна ґречність до людей, до кожного створіння освітлює твоє серце, гріє тебе, надією виграють небеса, золоті полонини, ліси та води. Стара віра колише тебе, як мама.
Якщо вам коли-небудь доводилося зустрічати на полонинах саме таких вільних душею, погідних пастухів, які ні від кого нічого не просять і не очікують, то відразу ж бадьорість і спокій огортали вашу душу. Ці люди радіють кожній зустрічі. Усе радісне тішить їх, а сумне – щиро зворушує. Мимоволі безжурна оповідь сама поллється з ваших уст. І що біднішою є така людина, то ширше в неї відкрите серце й вуха. Ніщо їм не загрожує, ніщо не викликає заздрості, вони завжди ладні радіти та сумувати разом із вами.
Починачі та мольфари
Отож усе життя цілих поколінь та родів залежить від великих сил, від їхньої прихильності або ворожості, а захищають його чи становлять загрозу події та ознаки, які видаються незначними й незнаними. Бо всі ті сили, хоча зазвичай уперто мовчать, хоча старанно ховаються від людського ока, та мають усюди – серед звірів, серед рослин, а також серед людей – своїх служок, своїх нишпорок, рідню та дітей. І всі вони нерідко такі непомітні й непоказні! Неочікувані споріднення, зв’язки, переплетення і спільноти! Різні сили об’єднуються одна з одною в дивний і несподіваний спосіб. Часто їх поєднує назва чи подібність назви. Тільки слухай, розгадуй!
У великих скупченнях людей виникає певний кшталт безпеки і контролю. Ніби якась потужна дамба. Об неї розбиваються вали грізної, розбурханої десь далеко поза людиною бурі. Така гребля не закріплюється в душах гірських людей. Це відчуття безпеки не може в них оселитися. Вони постійно бачать темні хвилі, що випливають наче з безміру, цілі їх сонми, легіони істот – чи то небезпечних, чи приязних, але завжди потужних і таємничих.
Людина, яка пройшла школу самотності, не тільки олюднює природні сили, привиди і хвороби, але й людям, незнаним людським душам надає вагомого, таємничого значення. Коли потрапляє межи людей, то вже й на людей має інший погляд. Той, хто захищався від різних темних сил або змушував їх до чогось побажаннями, примівками, знаками, практиками, буде їх використовувати і стосовно людей. Для мешканця самотньої кичери чи полонини чужак і прибулець є набагато дивнішим і незвичнішим, ніж для міських або навіть сільських людей. То більше любий і гідний сердечності, то навпаки – більш підозрілий і небезпечний. Жодна невідома дрібниця, жоден погляд не проходить повз увагу самітника. Він про все розмірковує, іноді голосно обговорює з найближчими. Незначна, незрозуміла прикрість чи просто щось незвичне надовго залишаються в пам’яті. І якщо потім з’явиться хвороба чи недуга, смуток чи неждане лихо, то він собі пригадує ті різні погляди. Домірковує, котрий був допитливий, гострий, неприязний. Він знає, що ця бола – наслана, але ще не впевнений, хто її наслав. Тоді треба відвернути це наслання закляттям або чарами. Треба знайти добрих і прихильних примівників або – якщо не можна інакше – добре налаштувати тих, що найняті чи якось намовлені ворогами. Найкраще самому оволодіти чарівними властивостями, самому відганяти наслання.
Серед стількох хат, що розкидані по горах, не одна славилася починачем або чудовим примівником. Примівник, виганяючи наслання із хворого тіла, відгадує: «Чи ти з чорних очей, очей похмурих? Чи з витріщених очей, вилуплених? Чи з очей пронизливих, очей злісних, чи з очей каправих, очей слізних – ти, боло дурна! Я тебе кличу! Я тебе проклинаю!»
Той, хто знає починання, може також послати обертин – повернути наслані чари з такою силою, що у того, хто їх послав, тріскаються жили. Деякі люди володіють чарівничим даром від народження і часом самі про це не знають. Нерідко людина дізнається про це раптово, несподівано, сама дивується зі своєї сили. Інші властивості можна здобути за допомогою постів, через втаємничення та практики.
Здобування і виявлення чарівних сил оточене великою таємницею. Про великих починачів, тих, що були віщунами, відомо тільки, що вони довго мандрували пущами, никали заклятими коморами. Серед починачів є добрі, може, і святі люди, а є напевно й дідьчі. Одна справа віщун, що знає майбутнє і може оздоровити самим поглядом, а геть інша – мольфар, який тільки думкою та чарівним діянням нищить і замучує.
Колись точилися цілі війни – грізні й затяті – між самими примівниками, починачами та чарівниками. Не заради якоїсь користі, навіть не так для відвернення шкоди, як заради слави, щоб показати свою чародійську силу, подолати суперника. Серед тих чародійських воїнів траплялися люди обачливі й навіть лицарські. Та бували й такі, що не зупинялися перед жодним способом, хоч би яким диявольським. Частенько після затятої багаторічної війни один примівник зводив зі світу іншого якоюсь невідомою страшною хворобою. Зрозуміло, що ніхто з них не застосовував ні сокири, ні рушниці, ні отрути, тобто жодних інших способів, окрім духовних. Тому чимало таких, що свідомо й умисно послуговувалися чортами і чортівськими способами, маючи на совісті смерть суперника, пішли після смерті всередину Чорногори і, мабуть, покутують там і досі, тягають на плечах лід із озер чорногірських, коли слуги громового царя наказують їм сипати град на землю.
Та це ще не все. Навіть якщо хтось узагалі не втручається до битв таких силачів, усе одно мольфари-злочинці, чарівники, чарівниці та відьми – підвладні злому від народження чи з власної волі й охоти – чигають на нього, не байдикують. Запрягають до служби всі сили, шукають серед них союзників. Постійно насилають лихі течії, хвороби, збитки. Вони часто поводяться з чарівними силами і власним даром так, як люди, звані цивілізованими, що використовують опановані сили природи для того, щоб мучити й нищити інших. Мольфари чинять так через якусь дрібну образу, заради помсти за чиюсь неуважність, часом навіть для дрібної користі та щоб хтось відкупився, а «цивілізовані» люди навіть без таких причин. Ми не маємо точних доказів, що гуцульські мольфари справді насилали на людей духовним способом муки і страшну смерть. Але одне, що зрозуміли гірські люди: якщо існують мольфари, то найтяжчим злочином є злочин духовний, найбільшим злом є скупчення і зосередження всієї потуги духа і волі під командою ненависті, для завдання шкоди ближнім та всім живим істотам.
Можливо, є і так, що через віддаленість осель багато ворожнечі залишається тільки в задумах і намірах? Можливо, при зустрічі суперників вона розгорілася б у велику небезпечну сварку, вибухи люті? А та віра чи знання про мольфарів показує, як багато злих і ворожих почуттів існує та діє й далі, хоч вони не виказані, приглушені. Коли мольфар дерев’яній або глиняній ляльці, яка представляє його супротивника (або його корову) і має на собі волосся чи клаптик одежі ворога, заб’є шпильки або кілки у язик – суперник хворіє на язик або німіє, коли забиває в голову – божеволіє, коли в око – сліпне, коли кладе ляльку до комина – ворог поволі сохне і гине. Часом він робить ще інакше. «Зв’яже» в якийсь спосіб – думками і чарами – якусь тваринку з людиною. Бере, скажімо, білку і завдає їй мук або повільно її вбиває. Це найнадійніший спосіб мучення. Мольфар насичується муками ворога.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги