На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари)

1

«Пупок світу є у Римі, іншого вже не буде».

Чи ж це означає, що кожен християнин, юдей, турок, язичник, безбожник, чи людина іншої віри мала б відректися від власного пупка? Без власного єдиного пупка ніхто не народився на божий світ. Знівечити пупки, перемішати їх — і так нічого не дасть, нікому не вдасться. Ще гірше: той, що закоханий тільки у свого пупка, вдивляється сам у себе, більш того, випинається, щоб стати пупком пупків, буде назавжди відрізаним, зачахлим. Не віднайде своєї пуповини, не поновить постійного зв’язку між тим, що було розрізане. А це нелегко. По чорній людині не складно здогадатися про її чорних предків, по строкатій — мішаних. Ану впізнайте по пупкові! Щойно там у найжалюгіднішому заспаному закутку приховано тайники.

Знання про пупки нелегке, може воно ще й не існує. Воно зовсім не зупиниться на спогляданні сором’язливо прикритих останків, які ні про що не говорять, а прагнутиме до відновлення в сторону водночас видиму, як і невидиму. Відбудовуючи живу мережу світу, воно піде від малого до найменшого в один бік, а в інший — до великого. І пов’яже знову те, що, здавалось би, розрізане назавжди — живих і померлих. Врешті-решт доля людини — бути пупком, малою ланкою, на короткий час поєднаною з цілим світом, а потім — жалюгідним останком, слідом. Назавжди чи надовго?

Кожен край теж має свого пупка. Найдальший клин пустельної Верховини, гірський вузол, що розкинув навколо себе променисті гірські хребти, сформовані з найстаріших, праскельних пластів, тільки недавно і випадково названих Паленицею. Це — роза вітрів, а ще — роза вод. З цього кута вони просочуються на всі сторони світу: до південного заходу джерела Васеру, до сходу джерела Серету і Перкалабу, на північ джерела Черемошу, а на південь? Про це ще дізнаємось. На мапах і старих документах — та все ж, не давніших, ніж шістсот років — Палениця позначається, як закуток трьох держав: Польщі, Угорщини та Волощини. То десь там Вінценти Поль відкрив камінь із викарбуваними літерами F. R. Finis Rei-Publicae.

Інших карбів чи слідів держав ми не знайдемо серед гірських пусток, серед чорних лісів зі скельними проваллями, серед вод і боліт. Хоч розлогі і достатньо місткі для верхової їзди полонини Палениці та всього пустинного полонинського пограниччя, з давніх віків ніхто ніколи не чув, ані не записав, щоб королі: польські, угорські чи волоські, або якісь гетьмани, воєводи чи рицарі коли-небудь на гарцюючих конях хоч би раз туди з’їхалися на прикордонні зустрічі, задля гонору чи на турнір.

Зате, хтозна відколи, кожної осені від плодовитості, яка шумно вивільняється з живих тіл, величавий ліс несподівано виростає на вершинах і пливе поміж хмар високими полонинами. Це не ліс і не бунчуки королівської свити, це роги-корони і роги-свічники, що їх несуть почети королівських оленів, родом з пущ трьох країн. Спочатку урочисто, а потім у танцювальних підскоках і перегонах. Врешті-решт роги, немов списи, колються, буцаються, тріщать і ламаються, аж переможений противник впаде відразу з-під хмар до безодні. Коли ніч вкриє полонини, зустрічі вже ніжніші, досягається ціль стада. Тужливі голоси оленів, розриваючи тишу, трембітають по пущах з ночі в ніч.

Олені, зазвичай самотні, тільки раз на рік збираються у такі групи. Подібні рої і почети самітників є знаними і підгірним водам: це форелі, що живуть взагалі-то самотньо — кожна в місці свого полювання, на пристойній віддалі одна від іншої — восени, підчас мандрівки до джерел, вони скупчуються у великі групи, і навіть на очах скельного моря, тобто в самому пупку землі, нестримно набуваються, танцюють і шаленіють.

Коли приходить їхня пора, у світлі сонця, а ще частіше при місячній повні, вони завжди звертають очі у верх за течією рік, пробираються струмками до джерел для усамітнених зустрічей: стрункі воднянки з привабливими голівками, оточеними перистими чуйниками, приодягнуті в сріблясту луску на єдвабній підкладці, оксамитні, золотаво притінені станики, що облягають дрібні груди, панянки з шиями, набухлими від яєчників — тремтять у танці. А за ними панцерно-сріблясті зброєносці у розміреному пориві, але в непоступливій боротьбі поміж собою. Задля великих риб’ячих весіль і розваг вони продираються ще далі, до скритих під вершинами заток підскельного моря, звідки вниз від водорозділу розходяться джерела на всі сторони світу.

Єдині людські сліди, історичні, а радше доісторичні, на просторах Палениці — це гірські плаї, збережені настільки, наскільки це дозволило розташування гірських хребтів. У котрий бік ними не пішов би, то до сталих людських осідків не дійдеш раніше, ніж за два-три дні. Годинників чи історичних маятників там не почуєш. Тиша гірських заглибин і лісових надер не допускає навіть сильнішого вітру. Єдині маятники — це ритми шумів поміж шепотами весняних крапель, пробуджених з-під льодів, і літнім гомоном вод, це ритми від пострілів із тріскоту весняного льоду до літнього грому. З Палениці народжуються вітри, народжуються ріки, але рік і вітрів там немає. Вона дозволяється чемно гратися тільки власним дітям, народженим в цьому місці паленицьким струмках та вітерцям.

Це яйце в шкарлупах і оболонках багатьох яєць, той стержень Верховини, стиснутий багатьма шарами верховин і полонин, гірські мудреці назвали для себе таємно Пупком землі.

Чому пупок? Чому не голова? Чому ж не другий життєвий полюс — життєдайний орган? «Шимбале-шимбале! що ж це за загадка?».

Не так вже й важко здогадатися, коли пам’ятаємо, що таке пупок: слід справжнього співжиття, остання видима ланка замкнутого ланцюга матерів, праматерів, родів, прародів. Хто ж здатен охопити, хто і як розплутає це дерево пуповин з корінням, що сягає неба, дерево, яке випустило перший паросток з лона першої матері? Пупок — це місце, хоч би й точка, у якій вістря, що летить з нескінченності і в нескінченності пропадає, перерізало щось замкнуте, закінчене. Після розрізанням цим вістрям пупок є шрамом, до того ж, надзвичайно добре загоєним, мало вразливим на запалення і хвороби. Він вказує на те, що канал, який живив зачатки тіла, це минуле, яке завершилося назавжди, бо своє завдання він передав іншим органам. У самому ж пупку нічого більше не відбувається. Він є найскромнішим. Чим більше він заглиблений, тим досконаліше лоно.

Але ж він є ключом склепіння у часі, утримав цілу будівлю живої істоти. Десь там поміж ним і лоном матері є таємнича святая святих, як колись вівтар у Дельфах. Бо колись захований у Дельфах — які були Римом для еллінських сумнівів і совісті — камінь, що впав із неба, на який дивилися з трепетом і побожно шанували, було покладено на розкішний мармур, вирізьблений у формі пупка. Той центральний вівтар було названо пупком світу, в знак того, що Бог, відриваючи людство від свого лона для самостійного розвитку, послав йому це memento зв’язку. Його досі можна побачити у Дельфах.

Дельфи вже давно є тільки пам’яткою, але може теж і вказівкою? Вірити у пупки чи шукати їх? Замурувати, заклепати назавжди минуле, а разом з ним також і майбутнє; так і не інакше? Чи з трепетом заглядати, шукати, питати, навіть підстерігати: а може там з минулого, що напружується і вистрілює вперед, з заметілі-проміння, з лабіринту життя, з його кровоносних органів і мереж, розшумиться і розгориться заново пупок? Може знову згасне, але дасть свідчення танців життя, ланцюга життя? Може він очікує на пробудження?

2

Як це так відбувається, що Палениця є вузлом особливих і постійних зв’язків між гірськими пластами, підземними водами і повітрям, разом з його течіями, вітрами, хмарами? Чи у Пупку землі не б’ється земний пульс, один з таких, які спричиняють, що в певних місцях земля більш очевидно притягає, ніж в інших? Цей вузол не тільки виловлює, нагромаджує і зв’язує купи хмар, які густо накопичуються над ним, немов ще одна смуга гір. Як пульс притягнення Пупок землі Палениця є ще й витонченою майстернею тисячі рук, яка сама себе оточує власним склепінням, тобто власним повітрям, настільки процідженим у шари особливо легкі, гнучкі, а через це і надзвичайно чутливі, сприйнятливі і пронизливі, що буде в стані розіткати грубі, волохаті коци хмар на найтонші нитки і волокна. За допомогою тисячі сітей і сит зуміє переробити їх у відпливи течій і сил, і врешті-решт розщепити і поглинути цілу стелю з хмар, без раптових бур, без особливих опадів. Це повітря є теж западиною, хоч і бешкетною, але доброю, а радше настилом для танців, настільки пружним, що брилисті, градові хмари, які видираються синіми ведмедями на Паленицю, розгойдуються рожевими хороводами, щораз то більш безтілесними; що громи розчиняються у ніщо, тобто у миготливі роси, аж западуться, засмоктані джерелами, лісовими болотами, потоками.

Та поки це станеться, нераз можна побачити підчас заходу сонця і перед ніччю, як смуги гір і смуги хмар стають схожі на безрозсудних коханців, що обмінюються своїм світлом і своєю темрявою.

Іноді хмари бувають чорнішими. Чавлять чорнотою вершини, поки якась несподівана відсіч, нальотом світла з фаланги, розснує і самі гори павутинням світла. Тоді обидві смуги — чорні хмари і затоплені у світлі вершини — злиті в єдине світло-чорне тіло, набувають постаті несамовитого старця, ім’я якому Час. Він вмирає, каменіючи від голови, і тільки потужні плечі ще зберігають до ночі божу світлість давнини.

Іншим разом бризки хмар згорають настільки дощенту, що в них немає жодної неосвітленої смужки, натомість укопані в землю гори траурно похмурніють чортовими кудлами пущ. І ось перший з синів божих Самаель-Сатанаїл, відрізаний від грудей світла, падає вниз головою, обтяженою вагою землі. І лише астральне тіло Самаеля ще догорає, поволі догасає.

Коли на ніч обидва тіла обміняються сутностями, коли гори і хмари після взаємопроникнення розчиняться у морі первовіку, то в земній реальності вже нічого не залишається. Тільки на вершинах Палениці заіскрене і збільшене крізь кришталеві куполи повітря небо знижується, наближається і відчиняється.

Перевагу і перемогу пульсу землі можна бачити нераз восени у котловинах Альбіна, Попадинця, Рабинця, там де води, зібрані з нутрощів вершин, розлягаються вже назавжди. Сором’язливим ранком щільно скупчені хмариська маскують вміло і начебто по-осінньому довготривалу погоду. Завалюють потоки, нерухомо тримаються клубами, аж тиша без стукоту, без звуку, навіть без пташиного писку, заколише недовірливі ліси, аби ніхто з туманних країв не прослизнув, щоб рознюхувати і підглядати. Тоді ліси і болота, поглинаючи безслідно тумани, відкривають золотаво освітлене тіло неба. І лише дуже досвідчений, а передусім витривалий шпигун, принесе в село і на долини неправдоподібну вістку, що Палениця день за днем ковтає хмари, а небо розчиняє своє лоно і гріє ще сильніше, ніж літом.

Але ж ані жарінь, ані спека ніколи не топче паленицьких земель, не палить сушею, не мучить духотою. Чим більше сонце грає, блакить грає, тим ясніше тремтять роси, дзвенять роси, щебечуть роси скрізь, як широка і довга пуща. Вихоплені пульсом землі з хмар, вони щедро скроплюють кожну травинку, листок, хвоїнку і грибок. Хоч легкий вітерець і проходиться по росах, стрясаючи їх, то все нові роси розквітають пущею. Роси, які вічно відроджуються, вся їхня безмежна мережа — це невичерпні, хоч і найтихіші, джерела Черемоша.

Палениця — це храм, де не тільки громи, але й постріли насмішок розпливуться в усміхнених росах. Яка ж іронія і гіркота вистоїть перед старими деревами, навіть вже спорохнявілими, перед травами, перед джерелами і тишею? А скільки разів потоки і водоспади наповняться і галасливо розсміються, як розбавлені хлопчаки, що бігають навздогін, старі дерева утоплять сваволю в незворушній мовчанці. Нераз вже розбурхувалися води і завжди всякали в ями, в мохи, в лісові сіті. Тому насмішки якогось прибульця, що тільки у власного пупка закоханий, відіб’ється від дерев і буде його переслідувати. Всі дерева і листки, прах їхніх предків і ново набубнявілі паростки вже давно порозумілися у тривалій тиші, тільки він один викидень з тиші, дурень нещасний сміється голосно, бо не розуміє. Стисне його нудний сміх, здушить його тиша, аж перехопить йому подих, втікатиме нажаханий, аж тільки галас міста його заспокоїть, а його легені наповнить пил тротуарів.

Але навіть не подумайте, що Палениця не є гостинною. Постійно запрошує гостей з цього і з того берега до чорно-зеленої родини, до богослужіння в зеленому мороці, до мовчазних танців перед вівтарем живої присутності, де листок горнеться до листка, потиск до потиску, шепіт до шепоту, погляд до погляду.

Тільки чорнота є барвою материнською, найчуттєвішою з усіх барв. Закликає до дитячої довірливості, сама винесе на світло. З неї народжується зелень лісів, з неї і з зелені — блакить неба. Чорні джерела Чорного Черемошу, темне чрево починань в одному зародку зелені, а в другому — блакиті. З лона Палениці, з Попаді, з усіх темних лон тисячі смоктавок висмоктують воду для Чорного моря. Бо під Чорногорою, під чорнолісом і в пупку землі пробиває старіше чорне море, море у часі. Подихи і звуки темряви, наземні і підземні, тисячі потоків, струмків і потічків. Зітхання з-під скель, плачі трясовин, галасливе булькотіння на вигладжених плитах, щебетливий шепіт рос. Очі тут не потрібні — тільки слухати. Джерела Черемоша — з них все ще віє лісовим дитинством. Гірські сосни чорно-зеленої надії, закорінені не в часі, а на корінцях святої лякливості. Триває і перетриває світ.

Десь у тих краях, де владний гомін звільняє від страху, де все однаково тверезо освітлене, там одне й друге є правдою і напевно має ціну, а те інше правдою не є і тому безвартісне. Одне рекомендоване і дозволене, інше напевно заборонене. Тут на джерелах неправда не росте і все дозволено. Первородний гріх просякнув сконденсований у болота і в роси для того, щоб усе було можливо, щоб починати вперше або ще раз. Поки з пупка землі променисто кружляє живиця світового дерева з гілки до гілки, від частинки до частинки, поки жодне з них не є відтятим чи самотнім, гріх не прокинеться. Хто насмілиться порушити зв’язок, розбудити гріх?

Води Верховин не мають льодовиків. Щоправда, весь північний схил Чорногори із проритими колись льодовиками котловинами з їхньою субарктичною рослинністю, із зникаючими на днищах котловин озерцями, підскельними потоками та потічками, є свідченням про давні льодовики. Це минувшина ще до людей, не сьогоднішня, не вчорашня, сліди і відлуння подій доісторичних, від багатьох тисяч років тому. Якщо шукати до кінця і вираховувати, то здається очевидним, що сьогоднішні запаси карпатських вод — це не лише головні джерела, звані головицями, які можна охопити оком. Передусім це густі сніги від осені до травня, пов’язані багатьма зв’язками із багнами, з цілою мережею і лабіринтами підгірних боліт. Ті багна зовсім не бідні на воду, вони радше несміливі і переважно сонні, тому що їм зручно сидиться у своїх руслах. Лише коли їх переповнить талим снігом, більш того, коли весняні дощі і літні зливи, перевертаючи віковічну рівновагу, вирвуть русла і потоки для відпливу, тоді заспані болота прокидаються все бадьоріше, нераз грізно. Пригадують собі, що вода навіть у болотах — це все ж вода і союзниця інших вод. Тому не одна людина, яка піддалася спокусі, щоб отримувати користь з вод, часом нарікає на їх недостачу, але коли краще їх пізнає — на їхню злостивість і небезпечність.

Та мало хто знає про інші ресурси води, про підземні потоки, про затоки, сховки, артерії підскельного моря. Хіба-що форелі, котрі з усіх боків гірських хребтів мандрують восени до джерел, зникають у скельних пащах і там десь святкують свої весілля чи храмові празники. А може ще й видри, що полюють на них? І птахи, звані біложивотими, що йдуть слідом форелі? Вони поєднують у свої кольорах стихію води, темної глибочіні і піни потоків, немов викликають право води. І ще може чорно-жовті змії-плавці, невблаганні і вмілі мисливці у невпинній погоні за фореллю?

Доступ до підземних вод закритий лісом, завалений вітроломами, зашитий густими заростами, заліплений покладами змиршавілих мохів. Тільки в окремих місцях той чи інший потік відразу випливає сильною течією зі скельної пащі, як із спущеної над самою водою брами, за якою щось є. Але що?

3

Фока у молодих літах шукав скарбів, слідів давнини та інших, ще більш несамовитих. Нераз він питав сам себе: куди діваються форелі, що пливуть восени потоками вверх? Де ті великі весілля і чисельні віча форелей з усіх приток? Випадково він знайшов підказку.

Так як і кожного року в Чорногорі на Шурині, а також у верховинській пущі на Рабинці, він вирубував і випалював батьківський ліс задля розширення полонин. Одного разу під струхлявілим від вогню мохом він побачив плаский круглий камінь, який виразно відділявся від схилу. Він його відвалив без труднощів, відкриваючи темний, але досить зручний вхід у середину скелі. В міру того, як він заглиблювався у коридор, сходячи по спеціально там викарбуваних сходах, прохід ставав все вужчим і все нижчим. Врешті-решт стало зовсім темно. Фока повернувся по лучину і, маючи на увазі тісноту кружґанку, приготував кілька лучин дуже коротких. Він зайшов знову, схиляючись тим більше, чим вище підіймався, аж дійшов до високого скісного жолоба між двома шарами скель. Він здаля вже чув хлюпотіння води об скелю, а коли дійшов до струмка, то зупинився, наче вкопаний. Там, де струмінь цілком заповнюючи верхнє русло жолоба, раптом спадав у темряву, він побачив на скелі чіткий знак людської руки: вирізьблену у скелі стрілку, яка була зачорнена вогнем і показувала вліво. За цим знаком він відійшов від струмка і знайшов отвір, проритий у скелі, через який проповз, після чого знову сходами крутого проходу підійшов до струмка. Далі сходини підіймалися берегом підземного струмка, що плив яром унизу. Він дійшов до низької, але просторої печери, яку заповнювало озерце, яке поповнювалось зверху непомітними потоками. Він торкнувся води, вона була неймовірно холодною. Раптом вона засвітилася, наче підпалена. Незліченні форелі різкими скачками поспішно ховалися. Повітря було дещо душне, лучина погано запалювалася, Фока повернувся вниз до лісу. Було очевидно, що підземний потік впадав до Рабинця, але Фока ніколи не міг викрити його гирла. Щодо самого русла, то він здогадався, що принаймні сто років тому хтось з опришків, що ховалися у Верховинських пущах, прорубав коридор, а пізніше ліс і мох замаскували його на довгі роки.

Іншим разом він намагався відшукати джерела потоку, що допливає до Попадинця від скелі званої Мокриновим Каменем, що здаля відсвічує численними кристалічними жилками, бо сформована зі світлого, дрібнозернистого вапняку. Потік появляється відразу вертлявою течією із зубатого горла скелі. Весною він протискається пінячись і гнівно сичить, а літом, а особливо восени, коли вода дещо нижча, весело булькоче. Нижче він омиває велике каміння, вкрите більшу частину року рудим бородатим мохом. Цей мох тільки ранньою весною буває світло-зеленим.

Було це весною, коли Фока, підходячи до скелі, скочив відразу коло горловини Мокринового на один із зелених каменів, видра, що там чигала, кинулася несподівано до нього, неначе хотіла напасти, а потім, проскочивши між ногами, безслідно щезла на дні басейну потоку. Вона, без сумніву, чекала на виході зі скелі на форель. Фока, скинувши взуття і підкотивши гачі, увійшов до льодяної води. Він довго заглядав у темне горло. Бурхлива вода люто пінилася, розбиваючись з неприязним булькотінням і сичанням об зуби скелі. Щоб туди потрапити, потрібно було зануритись, можливо пірнати. Фока роздягнувся. Заховавши кресало у дерев’яну ракву для масла, тримаючи лучину біля голови, а сокиру у другій руці, він занурився по шию. Він з труднощами протиснув голову між зубами скелі і увійшов до печери. Вона була несподівано високою, а вода все глибшою. Вище вдалині він почув шум великого водоспаду. Доплив до водоспаду, відшукав ступінь у скелі і вийшов з води. Тремтів від холоду. Стрясав із себе воду, щоб зігрітись, міцно розтирав тіло. Тримаючи високо в руках вогонь, ракву, запасне кресало і сокиру, підіймався вздовж водоспаду. Сходини були досить слизькі, неначе недавно змочені водою, але зручні для ніг і неламкі. За водоспадом була друга печера, ще просторіша, також заповнена водою, але дещо світліша, так, ніби світло продиралося звідкись знизу. Вдалині було чути гул водоспаду. Фока доплив до другого водоспаду, після чого добрався до третього озерця, продерся крізь третій водоспад до четвертої печери. Озерця, нашаровані схилами одне на інше, були однаково глибокими, але все ширшими. Всі водоспади були придатними для підйому. Перед четвертим водоспадом Фока зупинився. Скеля звужувалась різко та стрімко і вищий від інших водоспад падав із сильним гуком, ніде не можна було поставити ноги.

Він виглядав у озерцях форель, намагався її наполохати, б’ючи ногою по воді. Даремно. Озерця були глухі. Лише біля одного із водоспадів дві налякані жабки болотяного кольору вискочили великими скачками у низ і зникли в воді. Можливо, форелі тут перебували тільки восени, а може вони піднялися ще вище, понад четвертий водоспад, куди Фока сам без допомоги не міг дістатися.

Ця та інші самотні мандрівки збуджували Фоку. Але, скажімо відверто, не бракувало й пересторог.

Він ночував в околицях Палениці, саме навпроти блискучого берега Перкалабу, сформованого із блищакових, передвічних скель. Коли наступила ніч, він побачив на вершині гори блискіт. Спочатку подумав, що це відлуння далеких блискавок, яке відбивається від схилів Перкалабу, але знаки не зникали з Перкалабу, повторювалися акуратно, неначе світлові письмена. На щось вказували, про щось писали. Він прислухався, але скеля була далеко, окрім гулу води, нічого не чув. Фока тієї ночі не спав. Виглядав постійно крізь шпари куреня, на швидкоруч збудованого з кори. Щось про це він вже чув.

Отож, імператори вітрів, стерв’ятнико-люди разом з родиною, не могли собі знайти кращого гнізда, ніж печери, кружґанки і комори Перкалабу. Найстарший з них дід-стерв’ятник прилітав колись до громового діда до Криворівні, аж на вершину Ігреця. Хоч сам громовик був сліпим, але ніхто інший, здається, не бачив імператора на очі, з того часу відомо, що у діда-стерв’ятника гола шия, велика лиса голова, оточена вінком білого волосся, яке гривою спадає йому на плечі. Стерв’ятник-людина — очі світяться, ніс загнутий у дзьоб, а крила закривають усе тіло. Відомо й те, що молоді стерв’ятнико-люди мають зелене волосся і плащ з зеленого пір’я. Коли дід-стерв’ятник йшов, крила тягнулися за ним по землі, розштовхуючи каміння і згортаючи листя. Лиш настільки його було чути. Поза цим він прилітав і зникав безшумно. А як же він розмовляв із громовим сліпцем? Цього ніхто не знає. Єдине, що відомо напевно, що дід-стерв’ятник промовляв очима, а радше блискав очима. Оце й була вся його мова. У такій глибокій тиші, яка панує над Паленицею, інша мова була б недоречною. І хто бував на Палениці, той не перечитиме, що часом уночі ген з-поза Мокринового довго блистять імператорські очі. А іноді так пронизливо засвітяться, що й людині засвітиться щось внизу живота.

Будь-який хлист-мудрагель відразу скаже, що імператор стерв’ятнико-людей, то котрийсь із важливіших чортів — щез би. Але це дурість, бо чорта — щез би — не один бачив і нераз бачив у різних місцях. А імператора зачув хіба той, хто по землі пересувається не ногами.

Для цього у Фоки ще був час, для цього він ще був замолодий. Не скоро він туди повернеться. Вирішив, що колись він помандрує і у ці закутки з побратимом, навіть з кількома, що зробить все можливе, щоб прорватися крізь четвертий водоспад під Мокриновим і ще далі, аби лиш дістатися до головного пупка, де разом святкують весільні забави і віча форелі з усіх приток з угорської, з волоської і з лядської сторони.

1

Вже на світанку старий ґазда клопотався, але ходив на пальцях, особисто готував сніданок. Коли зауважив, що Фока не спить, підійшов до нього і прошепотів йому таємничо, з хитрою посмішкою:

— А може тобі потрібні гроші? Червоних дукатів, га?

Фока дякував, запевняв, що не потребує. Після ситного сніданку, попри подальші спокушання і намовляння, Фока поїхав угору дорогою вздовж Черемоша через Красний Луг, понад Бистрецем на Руський. До полудня він дістався до лісової колиби. Застав у ній тільки спузара.

Спузар — ця непочесна назва дослівно означає сміттяра, підмітальника пилу і сміття. Насправді ж, у відсутність робітників спузар підтримує порядок у цілій колибі. Заготовлює дрова, постійно підтримує вогонь у вогнищі, міняє смерекові гілки для підстилки спальних місць. Вранці і ввечері готує їжу для всіх. Спузар — це господар колиби. Тому іноді трапляється, що обов’язки спузара виконують жінки. У нас нікому й до голови не прийде, ясна справа, як це говорять про певні сибірські роботи, щоб жінка працювала в пущі при вирубці дерев. Але коли вродиться якась така розмашиста та ведмедеподібна і має таке бажання, то що ж, вона цілком може бути добрим спузарем. Окреслення спузар не є принизливим для людини. Це скидання на неї всієї домашньої роботи, всіх обтяжень. За те, що ти пішов проти лісу, зустрічаєшся зі смертю, маєш, чоловіче, ту свободу, що викидаєш всі турботи на сміття. Нехай спузар з цим возиться.

— Знаєте що, ґаздо, — сказав спузар, — сьогодні гарно, тепло, підійміться на гору. За годинку, за дві будуть спускати дерево — вказав він на стрімку стежку відразу коло ризи. — Стежка непогана, — заохочував спузар, — тільки вважайте там, де риза близько, або де риза перетинає стежку, щоб вас якась колода не зачепила… Бо це вже гірше.

Фока залишив коней під опікою спузара, взяв лише два пістолети, сокиру і гострий чекан. Вичовгана, майже обледеніла стежка спочатку здіймалася вздовж ризи, а потім перескакувала на лівий бік від ризи. Знову поверталася на правий бік, аж врешті віддалялася і пішла високо понад ризою. Внизу і навколо був ще незайманий ліс. Старі дерева вистрілювали із запаморочливої глибини одні понад другими уверх, начебто намагалися зрівнятися висотою з вершиною. В будь-якому випадку вони захищали мандрівника на стежці від падіння в провалля. Тут і там обкорована колода, що розминулася з ризою, присипана снігом, перегороджуючи стежку, змушувала до прикладення чималих зусиль.

— Видно, що часом така біланя вирветься на стежку і тоді… — Фока пригадав застереження спузара.

Ще вище стежка вже складалася переважно тільки із ступенів, втиснутих ногами в снігу за кожним стовбуром. Між одним і другим ступенем була обледеніла стіна чи пустка. Прохід стежкою полягав на перескакуванні з одного ступеня на інший. Кмітливі італійці прикріпили кілками до товстих стовбурів гужви, тобто линви, сплетені з кори, з’єднуючи таким чином стовбури, немов поручнями, для зручнішого перескакування. Вже зовсім високо стежка, повертаючи то в один, то в інший бік, часто перетинала ризу.

Фока бадьоро перескакував зі ступеня на ступінь. Іноді відпочивав на заглибинах поверх стовбурів. Сонце гріло, ставало щораз гарячіше. Раптом вирвався згори з повітряної пустки окрик: клей-гоу! клей-гоу! — і відразу ж знизу з провалля, крізь ліс, що дивувався маломовним хором, вздовж ризи, від поста до поста завертілася брава відповідь: кіна-тоу, кіна-тоу! — Це були попередження і сигнали готовності, що колоди будуть з’їжджати з вершини ризами. Фока притулився до стовбура і за мить заграла риза. Так, наче грім влетів у ліс. Ні! Так, наче святий Ілля розлютився і бушував громами по безоднях за полум’яноокою жертвою, вогняним бичиськом хлистав і полошив свою звірину, щезників, всяку чортівню. То грізно гули, тріщали і болісно стогнали міцні жолоби ризи, так, ніби збирались тріснути. Відлунням відзивалися всі яри навколо. Гуркотів цілий Руський, неначе вибухнув з середини. Фока чув гармати на навчаннях, пройшов не через одну гірську бурю, але такої канонади…

Висячи на одній нозі у добре утоптаному ступені за грубим стовбуром, тримаючись за стовбур чеканом, то задирав голову уверх, то дивився вниз, із зусиллям намагаючись вихилитися за стовбур. Він тихо сміявся:

— Не ґаздівська праця? Гей, Танасеньку, а може щось більше? Смішна ця людська пиха, хоч би й у кого…

Раптовий окрик: га-боу, га-боу — що лунав знизу догори, зупинив всю працю. Вишумілися гори. Вибушувалися колоди. І спочили десь удолині. Тут чи там ще десь ліс зітхнув із провалля. Потім стало тихо, як у церкві. Якась каня остерігала десь далеко проникливим скиглінням: бій, бій, бійййй.

Фока знову похапцем перескакував упоперек ризи раз, другий, третій. І знову пролунали міцні чи грізні окрики з повітря і з провалля: га-боу, клей-гоу, кіна-тоу!

І знову біла башта за баштою вигравали крізь пущу.

До вершини ще залишалася значна віддаль, а Фока вже бачив, як пружно італійці атакували гаками і чеканами нерухомі білані одну за другою. Як з наполегливими зусиллями зіштовхували колоду за колодою. Як в останню мить, схожі на скакунів чи на танцівників, вони блискавично відскакували, перш ніж заграла риза.

— Чудовий народ! — любувався Фока.

А зверху, від того місця, де спускали колоди, йшло таке світло від сонця, від снігу, що аж очі боліли. Видно, поважний Танасенько не добрався до вершини. А може й просидів цілий день у колибі, бо нарікав на темряву.

До вершини було вже близько. Фока додав ходу. І, чи це постол був вже сильно витертий, чи то ступив неточно, Фока послизнувся. Вже йому потемніло в очах і він вже летів униз до ризи. Але вхопився за гужву і одним рухом вже був на ступені за стовбуром. Зверху спочатку пролунав вигук переляку, а потім сміх. Фока з цікавістю і зі сміхом дивився вниз: як би це йому туди доріжка простелилась. Так швидко він опинився на горі.

— Слава Господу, сонечку святому! — вітали його італійці і словенці, і лісоруби з Бережниці, і з Руської Поляни.

Поміж лісорубами стояв, весело сміючись, і не хто інший, як корчмар з Роздоріжжя. Йосенько, плечистий, високий, зі світлою бородою і зі світлими довгими пейсами.

— Миром, Йосеньку! І ти сюди видряпався?

— А що ти гадав, що мої пейси тільки внизу мають право рости? І тут їм захотілося. Миром, Фоко! Який це був би з мене торговець, якби я не пам’ятав про своїх гостей любих, котрі тут бідують.

Словенці вже цілком добре навчилися розмовляти по нашому, а італійці вміли спілкуватись так півбіди, але неймовірно тішилися, коли Фока до них звернувся венеціанським наріччям. Поміж робітниками вже майже половину становили наші люди, бережничани, а також ті, що прийшли з Угорщини і з Руської Поляни. Ці останні були досконалими кєрманичами, знавцями дараб і сплавів. Тут на горі вони слідкували за тим, щоб колоди з одного спуску ризою, які мали йти в одній дарабі, були б більш менш однакові.

Навколо чекало ще багато обкорованих колод. Вони лежали сонні, покірні або причаєно хитрі. Після обрізання гілок, сучки, як драконячі очі, посміювалися тихою погрозою. Чи охотою порозбійничати, порозбивати за те, що стояли тут віками?

Це ще на сьогодні. Роботи немало.

І Фока помагав, і Йосенько не байдикував. Коли чорноокий Маріо негірше, ніж дяк з Криворівні, гладеньким голосом заспівав: avanti — avanti — attenzione, — всі, як гончаки, натравлені на ведмедя, накинулися на розкидані колоди, кусали їх чеканами, штовхали вперто до ризи.

Було ще видно на дворі, коли спустили всі білані. Вони посідали на зрубаних пеньках і грілися на сонечку. Не розмовляли, слухали флояру, палили люльки, попивали горілку. До темряви повернулися у колибу.

2

Лісну колибу було збудовано у формі восьмикутника, стіни низькі, а дах високий і гострий. Колиба — це радше стрімкий дах із дранок, з отвором для диму на верхівці, замаскованим крилами з драниць від вітру і дощу. Стіни зі смерекових балок, на які спирається дах, не вищі, ніж зріст сидячої людини, переважно з однієї сторони вкопані у схил гори і старанно ущільнені мохом, зимою вони потопали в снігу. Настільки у нього занурені, що практично невидимі. Для ватри — почесне місце, як для вівтаря, для диму — повно свободи для виходу вгору, а для людей — приземне, чим тісніше, тим краще! Таким є задум колиби. Тільки вхід до колиби і маленькі сіни з двома дверями, — на зовні і в середину — врізаються у дах і здіймаються настільки, що може увійти людина тільки легко нахиляючись. Добре хоч те, що не треба влазити накарачках, як ведмідь до барлоги. Зате в самій колибі, крім центрального місця при ватрі, нема де й випростатися. Чим ближче до стін, тим більше люди сидять навпочіпки, а навіть повзають, як про це говорив обурений Танасенько. Кругом вони сидять навколо ватри і сплять так само. Ногами до ватри, а головами до холодних стін.

Лісова колиба над Руським потоком була просторою, призначеною не тільки для лісових робітників, але й для візників, котрі залежно від потреб перевозки, ночували разом з кіньми у сусідній стайні, наполовину заритій в гірський схил, і тоді приходили в колибу на вечерю. Іноді вони на ночівлю залишалися десь значно вище, тоді в колибі було вільніше. Але холодніше.

Спузар невтомно підтримував жваву ватру.

Коли робітники зайшли до колиби, кожен відразу поспішив на своє місце. Сідав там на свіжій смерековій підстилці, не надто близько до ватри, щоб не перешкоджати тим, хто проходив.

Спузар стояв коло ватри. Готував мамалигу. Дерев’яним паланичем помішував у одному за другим казані, підсував до ватри, то відсував потужну берфелу. Вітався з кожним без виключення. Дещо тривожно запитував: А що? Все миром? І наче в нагороду за весь день мовчанки, насичувався розмовою з тими, хто хотів розмовляти.

Зайнятий був один тільки спузар. Інші відпочивали. Лежали, легкою дрімотою скидаючи з тіла цілоденну втому. Потім починали вечеряти. По десять ложок досягало одного казана. Спочатку запрошували гостей, котрі прийшли з сіл. Гості ж пригощали робітників молоком, коржами і бринзою. Крім італійців і словенців, були там робітники, візники і гості щонайменше з шести сіл.

Порядок денний у колибі є незмінним і більш монотонним, ніж деінде. Крім свят, робітники щодня виходять удосвіта, а повертаються з сутінками. Кожен на своєму місці і вже не рухається. Втома, тіснота і тепло.

— І отак у вас щодня? — запитував Фока, — однаково?

— Дав би Бог, аби так щодня, — відповідав спузар, — і дякувати Богові, що нічого не діється. Бо якби так щось, то не дай Боже, — хіба-що отак гості прийдуть з села, як ви, ґаздо. Хіба-що у якесь свято старий Максимко з Явора нам щось прочитає з грубої книги і новини свої з того світу нам розкаже.

І все ж всупереч тим найтіснішим межам життя і змученого тіла, люди люблять цю вечірню ватру. Потім згадують її з приємністю. Ватра не тільки гріє, не тільки годує. Ватра притягає людей з сусідніх поселень, ватра зближує людей, ватра тішить. А тут же ж ніхто нікого не прив’язує, кожен є вільним, покинути роботу може, коли захоче. Віддаленість від хат, від сімей, а також від буденних клопотів часом возносить понад буденність. Люди завжди мають один одному що сказати. Розмовляють більше, ніж коли-небудь.

А про що? Зранку — про власні сни. Це щось, наче новини звідкись. Довгими вечорами — про дідівські розповіді, про пастирські і мисливські пригоди. І сіються потім розповіді з села до села. Ватра лісної колиби вміє виткати у якусь узорчасту тканину такі думи і такі мрії, які без неї загаснули б. Іноді вони обговорюють справи даного дня, про новини з сіл, ба навіть про політику. Про яку ж? Ясна справа, що не про панську, ані не про віденську, ані не про станіславівську, а навіть не про косівську. А так от про свою власну, тобто про жаб’ївську, про криворівненську. Майже щодня вони грають і співають. А у свята і не одну пісню складуть, яка звідси помандрує селами, втиснеться до віддалених присілків, як вперта форель до найвужчої водяної течії. Адже зрозуміло, що при такій близькій праці зі змінною і твердою природою, наказує природа.

Каже Фока до спузара:

— Добре вам тут, добре кажете? Але чи цього всього не занадто? А як тут, коли гуляють снігові заметілі, або відлига, або повінь? Не хворієте?

— То й що? — перебив синьоокий Юрійко, — мій батько літував двадцять років полонинами, а очі має такі, що тільки вдалину дивитись, як птах. Він каже, що ще не зазнав такої ганьби, щоб літувати у хаті і спати на печі чи й навіть на ліжку. Ой, ні. Лише там у стаї, на сукатій лавочці, або на підлозі втоптаній коло ватри. Ну, то і я зможу якось перезимувати тут з дванадцять зимок на Руському.

— І не хворієте? — повторив Фока.

— Ну, буває, от Чорниш хотів наслідувати Матійка Зеленчука і так на спір носив у зубах повну бербеничку бринзи. Та він не з тієї кості. Тож попсував зуби і хворів.

Всі сміялися і сам Чорниш, сміючись, показував при ватрі щерби в зубах.

— Видите, як ми хворіємо? Хіба б колода, хіба б прьичка…

— От, дав би Бог, щоб все щасливо! — поспішно вставив спузар, — бо тут щодня, щогодини…

А власне в лісній колибі найменше пам’ятають про щоденні небезпеки, які підстерігають на бутині. А може просто про них найменше говорять. Бо чого накликати біду? Часом якесь таке слово непотрібне вилетить з уст… Як несамовитий кажан, як огнистий птах.

Відколи Фока з робітниками увійшли до колиби, занурилися у доброзичливу монотонність, котра кожного гріє і несе кожного, наче хвиля снів туди, за чим тужить його душа.

Тимчасом вже з вечора залопотіла темна звістка. Оббігла ватру. Отже один з італійців, Каміо — говорили — не повернувся до колиби. І далі питання чи невпевненість? Мабуть, щось з ним трапилось. Він щодня обходив і перевіряв ризи. Може цього разу…?

Переважно з таких походів Каміо сам повертався з сутінками. А зараз вже ніч, а його немає та й немає. Його кликали, свистіли, спузар навіть заграв у трембіту сигнал тривоги. Все даремно. Що ж робити? Велика група робітників зі смоляними лучинами, зі зброєю, з лопатами і чеканами вирушили до лісу на пошуки. Фока пішов з ними. З труднощами знайшли Каміо мертвого і то не коло ризи, але глибоко внизу на дні урвища. На ньому не було видно ані ран, ані якихось особливих пошкоджень. Може його вдарило колодою. Може злякався, похитнувся і вбився, падаючи у провалля?

Біля півночі принесли тіло, поклали на смерековому ложі перед колибою і старанно прикрили кожухами. На вході до лісу розпалили ватру. Спузар часто виходив з колиби, затягав на трембіті похоронні ноти, лагідно сумні, але гучні. Здалеку поверталося відлуння, відповідали ліси. Лісні яри на Руському досі не чули таких тонів. Самі ліси помирали тихо.

Спузар повертався у колибу задуманий, заклопотаний. Тихо казав:

— Не надивитися, братчику. Які там високо над горами зірки. Косарі. Блищать. А прислухатись, то й коси дзвенять. Косять, косять.

Фока викладав принесені запаси і пригощав усіх.

— Дивіться-но, тут щось важке, — здивувався він, — га, це Танасенько мені увіпхнув нишком такий сир великий, як камінь, щоб я, борони Боже, не зголоднів, — сміявся Фока.

Він поліз у другі бесаги по горілку. Дивиться, аж там щось таке важке. Га, це та сама бербеничка, з якої вони пили вчора, знову наповнена. Постарався Танасенько. Хто ж би його не знав.

Куштували Танасенькову горілку старі й молоді. Смакували.

— У цій дельорній горілці, — говорив Фока, — весь Танасенько і вся Чорногора.

— А чого Чорногора? — запитав хтось.

— Ану пробуйте, — відповів Фока, — тут і мед є, багато меду і материнка, і кріп і ялівець. Більш того. І джінджора з Чорногори. Щоб легені були здорові, щоб тягарі на плечах носити легко. Ну і скусивник, бачиш, аби ти не перелякався у лісі.

— А може й мадриґан? — запитав Юрійко Грабчук.

— Мабуть, що є. Ану розкуштуйте добре.

Цмокали, добре куштували.

— Господи, — майже жахнувся Юрійко, — це ж нам зараз почнуть духи привиджуватися, а бідний Каміо сяде з нами до горілки.

— Не бійся, не бійся, — відповів Фока. — Танасенько мудрий, солодкого меду дав багато, терпкості і гіркоти не пошкодував. Всього в міру. Ну і мадриґану пару крапель запустив. Стільки, скільки треба. Так, для навіженства. Бо без дурійки цей світ не має смаку, як і без вітру.

— От тільки, щоб боронь Боже, він будикровці не досипав, бо це зілля для нас небезпечне і непотрібне. Тут жінок немає, а як здурніємо, то почнемо всі обіймати спузара та тулитися до нього. Лихо нам буде.

Всі сміялися, смакували чарівний напій. Закушували то буженицею, то сиром, то коржом.

3

І отак сам собою, без потреби, щоб хтось вирішив, щоб хтось наказав, появився знаний вже нам старий обряд пильнування коло мертвого — посіжінє.

Спочатку жартівливі питання і відповіді, потім приповідки, ігри, забавні сценки, дотепи, окрики, і навіть — правду кажучи — блюзнірства так, як завжди. Все це було тим більш забавним, що всі сиділи навпочіпки, у тисняві, голова коло голови, плече коло плеча. Йосенько, що вже був своїм у горах і бувалим серед людей, участі у християнських обрядах не брав, але при цьому пив з ними і закушував своїм власним хлібом та Танасеньковим сиром. Мило посміхався тоді, коли це було потрібно. Іноді спузар знову виходив з колиби і знову звучала трембіта сумно спогадом і жалобою. Тоді всі замовкали, припинялося посіжінє. Після чого знову галасливо звучала колиба, що була на сторожі традиції.

Тільки італійці і словенці переглядалися здивовано, перемовлялися поглядами майже налякані, наче в цьому обряді було якесь знущання чи богохульство. Потім втомлені і збайдужілі дрімали. Подрімавши, прокидались і позіхали. Споглядали знеохочено і понуро. Мабуть, більше, ніж коли-небудь, вони почувалися покинутими, самотніми, у чужій пущі, на краю світу.

Фока, сідаючи навпочіпки перед кожним з італійців, припрошував і частував кожного окремо. І розуміючи, що діється, що італійцям не до смаку така урочистість, розмовляв з кожним окремо. Він приязно втішав італійців, розпитував про Каміо, про його походження, про його сім’ю. І запрошував усіх до себе до Ясенова у гості. І говорив так:

— Ви, може, гадаєте собі, що нам Каміо не надто в голові, що ми не жаліємо його тому, що він чужий. І що через це ми розважаємося. Навпаки! Цей старий християнський звичай і призначений власне для того, щоб розвіювати скорботу.

Заклопотані італійці кивали з неохотою головами, стенали плечами і знову дивилися один на одного. Щоправда, і вони не забагато знали про померлого. Тільки те, що колись він був цирковим скачком, про сім’ю він не розповідав, здається, що в нього і не було родичів. Хороший був чоловік — казали — любив жарти, циркові витівки показував, але переважно по лісі ходив сам.

Маючи перед собою таку чемну людину, яка до того ж ще й розуміла рідну італійську мову, Маріо відповів Фоці дещо сміливіше:

— Не дивуйтеся, сеньйор, що ми зажурені і сумні. Відколи це треба веселитися при померлому товаришеві? І у нас сидять коло мертвого, але як? У нас, у християн по-божому Євангеліє читають, у нас цілу ніч побожні пісні співають. А тут? В цьому немає жодної втіхи. Від цього гучного сміху, від забави — то, мабуть, ще сумніше стає і серце болить. Та що дивуватись? Для нас все це безбожне, поганське і грішне. Не гнівайтеся, сеньйор, але якщо ви вже запитали…

Фока переклав слова Маріо своїм і тоді один за одним люди підсувалися до Маріо, сідали навпочіпки і один поперед другого сердечно промовляли, щиро переконували: — Ви такі вправні люди, досвідчені і чемні, а не можете зрозуміти, що ми хочемо вас утішити.

— Ви не розумієте християнського звичаю. Послухайте, подивіться.

З таким безладом Фока не міг дати ради, не міг перекладати, що кожен з них говорив.

Більш того, пожвавився ще й Йосенько. І він хвалив старий християнський обряд. А вставляючи румунські слова і калічачи їх — бо гадав, що так його краще зрозуміють італійці — пояснював повільно, поважно. Всі слухали мовчки.

— Найкращий наш рабин, наш хасидський рабин, а це означає найбільш побожний, вчив так. — А це така світла голова! Що тут довго говорити! Ну, як сонце там високо над Руським — звали його ребе Нахман фин Брацлав. Він казав так: Коли на свята туга плаче в кутку, то треба її обійняти, пригорнути, от так, ну і вхопити її до танцю. Хай і смуток танцює! О! це звичай неабиякий! Це побожний, солідний звичай.

Фока ще раз намагався пояснити Маріо й іншим італійцям, що це звичай цілком християнський. А також згідно з юдейською релігійністю — як нам каже Йосенько — цілком пристойний і бажаний.

— Ми зовсім не кажемо, що ваш звичай поганий, чи це жалібні співи, чи побожні читання. Боже борони! Тільки наш звичай старий, старіший і від батьків, і від дідів, і від прадідів наших — для нас найкращий. Він і нас переживе. Старі люди пояснювали, що нам не потрібні жалібні пісні, бо люди б від жалю розум втратили. Колись навіть казали, що сміх і веселість вкупі, як тільки бичом хляснуть, то відразу проженуть смерть і нечисту силу. А чому? Хто ж це знає? Тож я, мабуть, ще скажу з власного розуму, бо здається, що так легше зрозуміти. Справа в тому, я так думаю, що у вас сусіди близько, у вас і вуличка, і костел, і дзвони. — А у нас? Кожне поселення далеко від світу, кожна хата далеко від іншої, а раніше ще дальше були. Заїде смерть до хати, як вельможний пан четвіркою. Хто знає, звідки? Втарабаниться зухвало, безжально. І вхопить собі, кого захоче. І запанує: я тут пан! я ґазда цього світу! Ну, і іншим живим зуби покаже, до стінки припре, до підлоги схилить, знівечить. Тоді, як тільки трембіта дасть знати, що хтось вмер у хаті, народу насиплеться до хати звідусюди, як листя. Влаштовують посіжінє. Ну і смерть присяде навпочіпки в кутку. Вже не насідає. Але вдови бідкаються, з розуму сходять, сироти скиглять, а навіть сусідки-плакальниці виспівують жалісні плачі. Та сусіди, друзі і гості не полишають їх, цілу ніч чатують, втішають їх обрядом, смуткові і смерті не дозволяють приступати до живих. Бо смуток гризе людину, сушить її і душить. І отак півживою до смерті тягне. А по дорозі ще й десь до гріха, до злості, до ненависті затягне. А ті старі урочистості втішні ще й нас пов’язують, тримають разом краще, ніж праця. Тоді люди люблять одні одних, признаються одні до одних. І померлий це бачить, і, мабуть, радий з цього. Бо це по-людськи. І Бог це бачить. А чого ж він ще від нас хоче? Отже, це і по-божому. Коли один листок відірветься, впаде на землю, зашумить зелена буковинка. Так і ми. І тут у лісі, в колибі — неменше, ніж деінде.

Маріо слухав серйозно. Кудись задивився. Розхмурився. Італійці приязно кивали, потискали Фоці руку, знову попивали, пригощали один одного. Тоді ґазда Фока звернувся до своїх:

— Послухайте і ви. Не в тому помилка, що ми веселимося, всі це знають. Але недолік у тому, що ніхто тут не заплакав. Бо це старий обряд, мабуть, вже не менше перемішаний, як прекрасна Танасенькова горілка. В ньому і сльози і сміх, розпач і дурійка, гіркота і радість. Без цього всього разом посіжінє недійсне. Біда лиш в тому, що ми Каміо не знаємо, не знали нічого про нього, я й сам його на очі не бачив, навіть італійці про нього не багато знають. Тому я прошу Андрійка, щоб заграв йому на флоярі стару привіль.

З темряви, з кутка колиби виринув зігнутий удвоє високий мужчина з флоярою в руках. Він був подібний до інших з роду Плитків, яких Фока знав із Криворівні. У нього очі були світло-карі, повні, відчайдушно сміливі. Як у стерв’ятника з мармарошських гір. Його прозивали жартома на лісосіках, а потім і по селах: Лісова Смерть. Бо Андрійко Плитка, про що всі знали, запихався у найвіддаленішу лісну глушину. Він рубав сам, без товариства. Над проваллям чи на дні яру він справлявся і з найгрізнішими баштами. Рубав сміливіше, вправніше і швидше, ніж будь-хто інший на цілій лісосіці. Коли заходиш в глибину лісів на Руському, де найважчий доступ, можна було б присягнутись, що це вже кінець світу, що людина потрапила туди вперше. А тут раптом — стукіт сокири. Там рубав собі Андрійко — лісова смерть. Хто не знав Андрійка Плитки, той може б подумав, що це людина понура чи нерозторопна. А його побратими і сусіди знали і здогадувались, що там коренилося у Андрійковій голові, коли він стинав, а потім корчував старі дерева. І чого він нипав по закутках пущі. Його завданням було знайти родючу землю і то на схилах не надто стрімких, а при цьому затишних, щоб завчасно викупити її у пана для себе, для своїх, для сусідів з Криворівні. Сонячні луги, черешневі і сливові сади — ось про що він мріяв. Старим лісам він ніс смерть, а для нових поселень — життя. Може через це Андрійко, який був зовсім не старим, бо не мав більше від сорока років, через турботи і важку працю виглядав значно старішим. Ще раніше Андрійка називали — Шептун, бо він говорив тихо, важко. Перш, ніж заграти, він урочисто прошепотів:

— Добре ви говорили про цю буковинку, Фоко, зелена вона, соковита. І християнин без сльози соковитим не буде. А тут цей бідака, наш побратим, Каміо, хоч і такий потішний, такий приязний чоловік, а при житті закритий був від світу, так як тепер. Він ніколи не скривився. Але ніхто про нього нічого не знав. Я єдиний, може, дещо знаю про нього… Потім розповім. Тимчасом хай його згадає привіль.

І заграв Андрійко на флоярі «померлу ноту», басову, одноманітну. Жалібно розтягнув її. В монотонності вона зависла довго і впевнено, як чорний птах, що в польоті чатував над мовчазною пущею. А потім одним помахом крил злітала далеко від землі. А потім ще квилила, як мандрівний сокіл, коли лісоруби забирають зі смереки його м’яких біленьких пташенят — і так само скаргою життя взивав до похмурих пущ. І відповідав йому із пущ глухий стукіт. Мовчазне вмирання. Впокорення перед смертю грізних лісів. — Або знову ж довірлива розмова шепотіла з померлим, отак через поріг колиби. Тут життя, а там смерть: ти, брате, сьогодні, а ми завтра.

Поруч з Андрійком сидів Юрійко Грабчук Федчуковий, синьоокий парубок з розвіяною крилатою чуприною. Він дивився приязно з повагою, майже з захопленням, на майстра лісової музики. А коли флояра розквилилася у задумані лагідні тони, Юрійко вплітав у лісові ноти свої рими. Підспівував шепітним басом:

Андрійко все споглядав нерухомо, уважно і суворо на трепетну і змінну ватру. І далі грав монотонно, але знову вихоплював звідкись з лісного світу і з людського світу, нові смутки. То пронизливі, то тихесенькі. По зернятку зойку досипав він і доливав по краплині зітхання. А потім рясні, як дощ, сипалися зітхання тих, хто трудиться і хто вмирає. Дії-надії спрацьованої людини. Флояра несміливо тріпотала із лісового мороку, із снігових заметів, запитувала з проваллів: клей-гоу? — Простягалася сміливіше, поспішала разом з Каміо до рідних садів, над тепле море.

Юрійко далі снував шепотом рядки за рядками:

Андрійкова флояра весь час поєднувала зітхання людей із зітханнями вмираючої пущі, із невтомним вічним гулом Руського потоку.

Фока уважно приглядався до Андрійка. Коли ватра пригасла, худе кістляве, обтягнуте смаглявою шкірою лице Андрійка жовтіло і погасало. Знову бухала ватра. А на втомленому Плитковому лиці полум’яніли повні очі, очі сміливі аж до орлиного зухвальства. «Лісова Смерть»…

Андрійко грав далі. Фока розглядав втомлені чи задумані обличчя робітників. Ватра то вибухала на мить, то пригасала, палахкотячи, шепотячи. І обличчя так само. Ці люди, які щодня близькі до смерті, на хвильку випливають з темноти, як з чорною води, виблискують, наче із темної мряки. І знову занурюються в морок. Може й не дивно, що жахнувся старий Танасенько…

Коли Плитка закінчив грати, колиба знову пожвавилась. Частування, жарти, словесні поєдинки і, зрештою, потішні сценки. Ніхто б і не здогадався, що все це після важкої цілоденної праці.

— Жу-жу-жу — жу-жу-жу, — гудів хор басів, а відповідав йому другий хор з іншого кута, тоненько і мелодійно наслідуючи жіночі голоси, — жу-жу-жу — жу-жу-жу, — «жужукало» грало голосніше, ніж ватра. Це був вступ, своїм ритмом він мимоволі розколихав і затягнув усіх.

4

Дари божі ходять також і по пущі і жоден старий обряд не обійдеться без нового акторського таланту, котрий його оживляє і воскрешає. На сьогоднішній вечір таке покликання відчув у собі Петрицьо Сьопенюк, цапуватий, зів’ялий і маломовний парубок, бистрецький поселенець, що мешкав недалеко від бутину.

Спочатку він грав роль рогатої кози. Переодягнувся найкраще, як тільки можна було, а понурий свій погляд вміло використав, як дорогоцінний метал для мімічного мистецтва. Розізлена, пелехата, розчухрана коза зухвало шастає по колибі. Молоді хлопці дразнять її, смикають за кудли і за хвіст. Коза щораз грізніше вирячує очі. Сьопенюк видає з себе голос, але вже не кози, а радше бугая. Сміх охоплює колибу. Як тільки хлопці наблизяться, коза підскакує, копає, кусає. Знову ричить, знову погрожує поглядом. Хлопці, імітуючи дівчачі голоси, пищать немовби з переляку. Підходить Сьопенюк до італійців накарачках. Викривляє ніс, нюхає і фиркає, тупає на них. Довго дурнувато дивиться, погрожує і бурчить. Не витримали італійці. І їх захопила дитяча забава. Починають дражнити козу. Як скочить на них коза та як рикне. Втікають, падають. Хвилює колиба, як дараба на Черемоші. Петрицьо продемонстрував нарешті, що наука циркова не пішла до лісу. Як зів’ється коза пелехата у колесо. Саме так, як показував Каміо. Як покотиться до ватри. Аж казани порозштовхувала, аж у вогонь залетіла! А там як заверещить пронизливо. Лунають окрики: «Господи, Каміо, чистий Каміо з цирку». Але з-поміж ніг, закладених на шию, виглядали не веселі очі Каміо, а вирячені, ніби грізні очі кози-Сьопенюка.

У найзручнішому в колибі місці, спиною до вогнища, спершись на берфели, на гладкому відземку, сидів найстарший бистрецький ґазда — Скулюк, внук першого поселенця, що осів під Чорногорою. Значний зріст, і висунуте кістляве підборіддя, і потужний ніс — все в постаті Скулюка мало риси велетня. Ґазда-велетень, розгортаючи довге густе волосся, що спадало аж на плечі, з очевидним задоволенням слідкував за посіжінєм. Коза обходить Скулюка з одного і з другого боку. Не вагаючись грізно гарчить і на нього. Та Скулюк уміє давати собі раду з худобою. Добродушно поплескує по кудлах здичавілу козу. Глибоким басом заспокоює: «Шу-шу-шу, небого. Ах, ти ж бідо люба! Капусти б тобі, капусти? А може б на полонинку зелену?». Коза шанує ґазду, відходить.

Це тільки перерва. У другому акті коза стає несамовитою. Шаліє, як вовк у овечій загороді, коли його одурманює шал крові. Обезуміла коза з розмаху перевертає людей, що сидять навпочіпки, перескакує через голови, стукається головою об голову, кусає за вуха і свистить у вуха, дує в ніс, хапає за ноги і перекидає. Скаче на ватру, аж іскри розлітаються. І що тут казати, перетворюється у кажана. Хапаючись за опори даху, блискавично перескакує від стовпа до стовпа, гойдається над головами, скаче комусь на голову, швидко втікає, але й надалі погрожує згори.

Італійці знову переглядаються між собою: чим же це закінчиться. Тимчасом Сьопенюк здобув рідкий успіх. Підняв на ноги всю людність колиби проти клятої кози. Але теж передав людям козяче шаленство, всі хапаються за руки і вирушають великим танцювальним кругом, щоб оточити козу. Вимушено зігнуті вони кружляють у потужних присіданнях, арканах. Захоплені вихором гасають навколо ватри, італійці і словенці хоч-не-хоч теж змушені йти в танок. Окозіле від шалу танцівне коло, озброєне бардками і пістолетами, полює на козу. Вже у танці підлітають зі свистом бардочки і вже гуркотять старовіцькі пістолі, як гармати. Після вистрілів нічого не видно, крім тьмяного світла від ватри. Душний дим пороху заповнює колибу. Коло крутиться у мороці з дикими викриками:

Вони стискаються все тісніше навколо ватри. Даремно коза-кажан чіпається за балки даху. Її стягнуть за ноги і кинуть коло ватри.

Там сидить Скулюк, Фока та інші ґазди-гості із незворушними усмішками, як жреці безумного танцю-пожертви. Біля їхніх ніг коза шукає сховку. Ще раз її шал вистрілить пекельним грохотом, що дірявить вуха. Відповідають їй ліси, відлуння підхоплюють шалені відголоски, несуть крізь ніч по зимових ярах, по потоках. Врешті-решт слабне коза і її шаленство. Переможці повалили її коло ватри. Десятки рук спільно валять її і потріпують по шкурі з кожухів. Здирають шкіру з кози і несуть її до ватри на жертвоприношення. Коза стогне з останніх сил, людськість тріумфує гучним сміхом. Знову відповідають ліси. Сьопенюк з кислою посмішкою збирає свої кості і встає. І отримує голосне схвалення. Лунають вигуки:

— Отакою має бути коза!

Ні, такого ще не було. Сто літ тобі життя, солодкий Петрику!

Маріо додає із розумінням:

— Тепер вже точно смерть злякалася.

Заохочений визнанням Сьопенюк давав вистави одну за другою. Спочатку баба-ревнивиця ганялася за дівками, що намагалися спокусити діда, її чоловіка, у непристойний спосіб. Дівки з писками втікали, а баба плескала чоловіка по кожуху. Знову зробився рух і розгардіяш, не гірший ніж з козою. Потім прийшли євреї купувати млин і торгувати щетиною. Тихо, взірцево, на пальчиках. Сьопенюк причепив собі і товаришам бороди і пейси з конопляних клаптів.

Млин гуде і туркотить рівненько — це хлопці, сховані під лавою. Купці обходять млин, набирають охоти, прицмокують: «Файний млин! я даю сотню». Торгуються щораз сміливіше, щораз гучніше, змагаються: «Я даю дві сотні! Я даю три сотні!». Заздрісні, розпалені, сваряться, скачуть один одному до очей, виривають бороди. І все це, сидячи навпочіпки. З останньої надії кличуть Йосенька, щоб їх розсудив. Втягнутий мимоволі до забави Йосенько з забавною поважністю розв’язує суперечки, не щадячи купцям терпких слів. Це нічого не дає. Чим голосніше туркотить млин, тим більше шаліють купці, обезумілі від жаги купування. Раптом купець-Сьопенюк придавленим голосом, ніби він впав у яму, кричить: «Ой, ребе Йосель, ребе Йосель, рятуйте мене від тих грабіжників!».

Млин зіпсувався, перестав туркотіти. Купці приходять до тями. Млин знову починає працювати і знову повторюється єврейська сварка. Йосенько, начебто втрачаючи терпіння, набирає суворої міни, викидає за двері сварливих крикунів. Прогнані купці і далі завзято сваряться.

Забава триває. Появляється вірменин, товстий купець із випнутим животом, з приліпленим величезним носом. Він їде верхи на буйному неспокійному коні. Цим конем є Сьопенюк. Постійно стає на диби й брикається. Одним підскоком він кидається до ватри, намагається скинути вершника в огонь. Та раптом настає грізна мить: наче виростають з-під землі, появляються замасковані і озброєні лісові хлопці, опришки. Оточують зграєю купця. Ватажок гукає зухвало і грізно, а все ж начебто по-рицарськи: «Пане-купчику, солоденький — гроші або життя!». Переляканий вірменин намагається заховатись прямо під животом у коня. Лише кривий ніс виглядає звідти. Починається торг з опришками, ввічливий вірменин вміло заспокоює нападників, віщий кінь нашіптує вірменинові відповіді. Купець, придушений злостивим конем, важко сопе і цідить крізь ніс, як це роблять вірмени: «Пане ватажку, ой! Ви такий славний і знатний, — ой, як сам Довбуш! Якби ж я знав, то приготував би не одну панську рушницю, ба може й якогось червоного дуката вам подарував би! Ну, а там вже і пояси угорські мальовані, і перстені і пацьорки для дівчаток. Для вас все — ой! Але зараз я бідний, нічого не маю, крім живота і носа. Але я вам обіцяю на все святе, що колись я вам багато пообіцяю». Опришки споглядають на керманича, ватажок заковтнув наживку, намагається бути великодушним по-гуцульському: «Ну, якщо ви такий добрий панок…». Кінь, клацаючи ротом, перекривляє ватажка. Вони знову радяться пошепки. Несподівано кінь розштовхує всіх, вірменин находу сідає на коня, втікають галопом. Дещо запізно спам’яталися опришки, густо стріляють, дим заповнює сцену колиби.

Сьопенюк отримав схвалення всієї колиби. Кожне слово, кожну міну Сьопенюка супроводжує вихор сміху. «Дай тобі Боже, братчику Петрику!». Італійці наслідують рухи і міни Петриця, схвально плескають його по плечах. Всі його частують один поперед іншого.

— Ну і цирк зробився у нас на Руському, — промовляє басом старий Скулюк, — ти потішний, синку.

5

Пізніше ще згадували Каміо. Андрійко Плитка прикрив очі, гірко посміхався. Розповідав важким шепотом. Його слухали не менш уважно, ніж раніше флояру.

— У нас так буває, — говорив Андрійко, — або що той чи інший нарікає: що йому тісно при ватрі, бо всі на купі, і людина тут не має свого кутка, гірше, ніж ведмідь у барлозі. Або ж що в колибі ніде танцювати. Мало йому танців зі смереками. Або що йому темно! А від того світла, що на снігу, там у пущі, то вічне світло може охопити. Тож я, мабуть, правду скажу, що такі нарікання, це якісь дурні гримаси. Забагато тобі товариства, гай! Як побудеш сам у несамовитому лісному закутку, то перехочеться тобі бути самому. А тут в колибі і ватра — нехай святиться — гріє нас, як рідна мама цицькою. І спузар — дай йому Боже здоров’ячка — як батько рідний нагодує, прислужить, добре слово скаже. — О, Каміо, ти ж Каміо! Якби ж ти був разом з нами, і кожен з нас же проходив біля нього щодня, і жоден не запитав: «Каміо, може тобі чогось не вистачає? Може тебе щось мучить, Каміо?». Тепер то вже кожен би запитав: «Каміо, що з тобою, Каміо?». Ого — що тут багато говорити, мене ніхто не обмане: ми сьогодні цілий вечір тільки про нього всі думаємо. А так. Кожен з вас безперервно думає про Каміо. Але що це за дивний чоловік був, добрий, як хліб. Як швидкий птах. А винахідливий, а веселий, хоч би й що. Ми нераз зустрічалися. Я десь там глибоко в лісі сам рубаю, а віт то тут то там сам собі ходить. Раз ризу перевіряє, іншим разом всі закутки оглядає, чи часом десь якась заблукала колода не залишилася під снігом, щоб не змарнувалася. Це була його робота. Ходить отак сам по лісі і часом заспіває італійською, і якось так затягає: «Кєбела — коза — бачьяр — льяроза». Я йому кажу: «Що це тобі, брате, все та кобила та коза у голові?». А він сміється: «Іди геть, Андрійку, це і не кобила, і не коза ніяка, а красна дівчина, вловлюєш? Так, щоб її поцілувати». Ось що в нього було в голові! І я вам кажу це, бо знаю: він пішов у пущу на цю роботу, бо був сам, самісінький на цілім світі. Він мені казав це по-нашому, так як зумів: «Мама німа, тата німа, брат німа, жена німа! Нєнте, нєнте німа! Так я на феровія (то по-їхньому залізниця) і аж сюди на лісосіку…». І ось що ще вам скажу: загинув він також через те, що був сам. Одне, єдине слово врятувало б його. Одне слово б зупинило його там, коло ризи. Він стріпнув би з себе страх, не впав би у провалля. Бо тут ще й у цьому справа. Я, наприклад, теж ніби сам один, але я не сам. Я вмію з лісом поговорити, а Каміо хоч і не боявся лісу, все ж не знав лісової мови, ані примівок не знав, ані слів передвічних. І при цьому слово Каміо, його слово людське мене якось врятувало. А було це так. Ви з мене нераз смієтеся, що я «лісова смерть». А мене одного разу колоди в лісі піймали в пастку. І цілу ніч насміхалися з мене різні Біди та лісові Чорти. Насипали мені страху і дали відчути на смак, яка вона лісова смерть. Колись перед святами я хотів за одним махом нарубати якнайбільше, щоб зі спокійною головою піти до хати на свята. Я поспішав, рубав усе підряд, як тільки можна було, колоду за колодою, башту за баштою. Гуркотіли колоди одна за одною, одна коло іншої падали. Я вже зовсім не обчищав гілок, не робив порядку. Відкладав на потім. І сплелося якось несамовито те гіляччя. По роботі, перед вечором, я хочу якнайшвидше повертатися до колиби, збираюся, а це — «годі». Не пускають мене. Не можу вибратись. Викарабкуюся по одній гілці, бухнуся знову вниз. Вишкрябуюсь по іншій. І тут вхопили мені гілячиська, здирають з мене сардак, дряпають, ранять. Не пускають. Я розірвав сардак, ледве виплутався. Тоді пробую низом просунутись. Аж тут розвертається якась гілка, тримає мене, я вже думав, що задушить. Вхопили мене стовбури у свої кліщі. А тимчасом настає темрява, ніч. Як здійметься вихор, як затанцює мені на голові завія, а поруч немає жодного дерева, де б сховатись. Я ж сам все вирубав. Світ потемнів, сніг сипав як з мішка. І присипав усе це пекельне гіляччя і стовбури, та й мене у самому низу. А біля самої півночі як почала гуляти Біда вітряна наді мною. Це не жарти, ані борони Боже, я не був п’яний, ані мені не приснилося. Над вухом мені свистала Біда, за лице мене кусала так, що я аж пищав від болю. І реготала завзято: «ей-га-га-га-га-га-га-га». І так все зухваліше насміхається наді мною Біда і обзиває мене голосно: «ти, пишносрака, Андрійку, хвалишся, що ти лісова смерть? Гі-гі-гі-гі! Тепер бачиш, що таке лісова смерть?». Насипала мені Біда страху, що я аж стогнав, але не перемогла мене. Ну і ніби хотіла мене піймати по-доброму. Потім здалека почала так солоденько заводити: «Люлі-люлі, — люлі-люлі, — спи дитинко, спи…». Я був сам, але не сам. Слова з примівок, слова предвічні мав я в голові. А які? Це вже не для нинішньої розмови…. Хай Біда насміхається з мене, хай нашіптує солодко, я цим зовсім не переймаюся. Я голосно молюся і заклинаю голосно. І береться Біда ще й за інші способи. Здалека, згори — можу присягнутися, що це правда, — чую голос матері: «Андрійку! Андріййй…». А я лиш своє знаю і промовляю слова. Не має підходу до мене. Аж тут дивлюся, а поміж гілками у снігу щось шелестить. Птах — каня? Пробивається через сніг, підлетить до мене, крилом на мене приязно махне. Хай мене Бог покарає, якщо це неправда. Очі в неї світилися, трохи були гострі, але мудрі. Щось скреготить, а навіть дуже тихо шепоче: «Андрійку! хай тебе Бог береже, щоб ти не заснув. Це бісові слуги тебе так спокушають». — «А що ж робити, божа птахо?» — питаю. — «Прокинься, зберися докупи, назбирай гілочок, котрі сухіші, ватру розведи там у ямі. Просидимо цілу ніч». Я так і зробив. Біля ватри ми зігрілися — і я, і птах. Те, про що ми там розмовляли, то собі розмовляли. І ті бісівські слуги, більші і менші чортики не мали до нас доступу. Там ми перебули ту важку ніч. Над ранком припинилася заметіль. Ми з птахою удвох засипані снігом. Тоді я намагаюся вибратись, напружуюсь понад сили, то туди, то сюди. І мови нема! Тільки ще гірше, значно гірше, ніж звечора. Хіба б крила мати. Гадаю собі: людиська пішли на свята, в лісі вже нікого немає, ого! святкуватиму я тут уже навіки. Вже було світло, біло, м’яко, тихенько, і таке солодке дрімання мене оплітає. Хай! Але що лиш я задрімаю, то плаха легко дзьобне мене і шепоче: «Борони тебе Боже, не спи, Андрійку!». І так кілька разів. Якось раптом у тій дрімоті десь чую якийсь, начебто стукіт, чи що? Ні. Почулося мені. Але знову щось стукає… Але звідки? Це вітер стукає об гілки. Але потім чую далеко внизу слабенький голос: «Кєбила коза…». — Господи! Це ж Каміо про ту свою дівчину співає італійською. Я почав кричати до нього, а він до мене. Я чекав багато часу, аж поки він прийшов. І пилу він мав з собою, і лопату до снігу. Він через гілки, через гущавину мені свої міни корчить. І пальцем мені погрожує. І стукається в чоло, ніби каже: розум де? Прорубали ми, пропиляли заплутані гілки і прокопали прохід. Птах чекав, аж поки підійде Каміо. Тоді я кажу Каміо: «Цей божий птах і ти, Каміо, врятували мене». «Який птах? — питає, — я не бачу жодного птаха». Як тільки він це промовив, каня здійнялася вгору і полетіла. Він не бачив, а я бачив. Врятував мене Каміо. А його — не було кому врятувати. Не знав він лісових слів. Навіть тієї кані не побачив.

Посіжінє затяглося аж до ранку. Над ранком Фока разом з Матієм Зеленчуком та Юрійком Федчуковим пішли до присілка над Бистрецем. Там на повороті Бистреця, на високому лівому березі, не доходячи до греблі, в віддаленому місці під схилом стояла тоді капличка, яку збудував старий пан зі Станіславова, Войцєх Пжибиловський. Навколо каплички був невеликий цвинтар. Там вони викопали для Каміо могилу і разом з Матійком та Юрійком зробили смерекову труну. І третього дня там поховали Каміо. Тепер на місці каплички стоїть тільки залізний різьблений хрест, а на місті колишніх могил ростуть старі липи і берези. Внизу шумить Бистрець, як завжди.

6

На похороні почала віяти снігова буря. Хвиля за хвилею, лава за лавою, немов бісові шеренги сунули заметіль з Чорногори. Зернистим, гострим снігом вони сипали в очі. Потемнів світ. Молоді коні Фоки боялися завірюхи, часто повертали і крутилися.

Повертаючись, Фока зайшов до Танасенька, знайшов його у столярській майстерні. Старий ґазда розчухраний, задимлений, але задоволений тримав у руках нову яворову лопату з ручкою, надмірно карбованою узорами. Він, як завжди, зрадів гостеві, показував навколо нові бербенички, тарілки і стільці. В майстерні пахнуло кедриною, наче запаховою олійкою.

Танасій, вітаючись, запитував по-своєму єхидно і немов з тріумфом:

— А що, Льодова баба Євдокія? Заморозила тебе?

— Мене ні, але Каміо.

— Того паяца? Ех, де ж такому по наших пущах лазити. Перемерз, так?

— Навічно перемерз, Танасеньку. Його у провалля зіштовхнула колода.

Танасій спопелив гостя поглядом, призначеним для вбивці. Підійняв лопату, наче хотів нею вдарити. Відкрив рота, опустив лопату на підлогу, вхопився за голову, усією вагою тіла впав на лаву. Швиденько зірвався, заскочив до комори. Увійшов з якоюсь яскравою хусткою, витираючи сльози. Сплющеним вереском кричав від порогу, викривляючи огидно лице:

— Бачиш, що ви наробили? Вішати б вас за це. З чорта, з курви-матері чортової цей бутин.

Раптово він зламався.

— Ой, дурний я, дурний. Чому я його відразу не затримав у себе. Ей, Боже, Боже. А він все вмів зробити. Худоба його любила. Пропало! Щоб я хоч встиг на посіжінє.

— Танасеньку, вас теж шкода, не журіться так! Та й чи ви не казали, що це не ґаздівська дитина? І щось там ще про ту італійську їжу…

Танасенько глянув з-під лоба. Насправді розсердився:

— Що це ти мені тепер мою дурноту пригадуєш. Фе. Знаєш, хто ґазда? Той, хто життя дає і людям, і худобі. І травам, і пашниці також. І, — не гнівайся, Фоко, — такий, що й лісам теж залишає місце на світі! Такий вірить в Бога. Ой, Каміо, синку, Господи!

Ґазда Уршега все вставав, виходив, знову повертався. Не запрошував гостя до світлиці. Приніс до майстерні повну бербеничку. Не переодягнений, а так, як був задимлений, непричесаний, сів коло Фоки.

— Ну, пиймо, Максим’юче, прошу тебе. Дурний весь цей світ, а я в ньому найдурніший.

— Але ж, Танасеньку, — заспокоював Фока, — такий ґазда, як ви!

Танасенько кричав захриплим надламаним голосом:

— Пусте все це ґаздівство, це неволя, це пута! Викину на сміття все це. Покину на чортову мать дурнувату, все їй перепишу. Хай Вона маєтками насолоджується, Курва чортівська, цариця того світу! Та й так із паличкою плаями, гостинцями, куди-небуть вперед… Але трохи мені худоби шкода… Щоб її хтось не скривдив. — Гей, старо стає на світі, темно. Пиймо!

1

Щоб зрозуміти, як Фока наважився на лісосіку, треба сказати, що спочатку він знайшов собі надійних друзів. Перш за все він уклав за стародавнім звичаєм урочисте побратимство з молодим кєрманичом, Петрусем Савіцьким, бо той найбільше припав йому до серця серед усіх, яких він зустрів на панському бутині. Вони вже давно зналися з Ясенова, але досі зустрічалися рідко, бо Фока, дитина родовитих ґаздів, змалку мешкав на горі, а кожне літо проводив на віддалених полонинах, тоді як Петрусь, ковальський син і дитина прибульців, упродовж цілого року стирчав коло косівської дороги, у ямі над Варатином, де була батьківська кузня.

Коли Фока повертався верхи з Рабинця додому, то догнав дорогою з Криворівні Савіцького. Вони розмовляли про зміни останніх років, про нові турботи, а також про земельні векселі. І Савіцький, хоч зазвичай і несміливий, відразу викликав у Фоки довіру. Він розповів тому щось, чого його навчив батько з латинської книжки про те, що коли дуже давно, у старожитні часи, держава була під загрозою нападу, навіть більше — ворожої навали, віщунка порадила, щоб там обнесли себе дерев’яними мурами. З особливою довірливістю до Фоки, він додав: — Латиною це звучить так: “Pythia respondit ut moenibus ligneis se munirent”[1].

Вони розгадали, послухались і виграли.

— Дерев’яними мурами? Розгадали? І що ж це мало означати? — запитав Фока.

Савіцький утішився:

— Тоді це означало — кораблі, а у нас буде означати — дараби. Лісів у вас достатньо, розумієте, що треба робити? Вискочити практично і славно.

— А хто ж допоможе з ризами, з дарабами? Італійців уже немає. Хіба-що спровадити людей з Русполяни, з угорської сторони. На це треба багато грошей.

— Я на цьому знаюся, допоможу вам в усьому. — Такими були пам’ятні для обох слова Савіцького.

Осяяний цією думкою, Фока визнав, про що йому проспівав снігур на горі, а також, що батько погоджується. Слово за словом і домовилися. І невдовзі після цього уклали побратимство. Запросили дружбів з Бистреця і за старим звичаєм пішли з обома дружбами, з Андрійком Плиткою і з Петрицем Сьопенюком, до церкви складати побратимські присяги. Вони обрали церкву у Криворівні, яка була більш-менш посередині дороги між Бистрецем і Ясенівською кичерою, на якій жив Фока. Але в основному через те, що їх особливо приваблював місцевий парох, отець Бурачинський. Після сповіді вони присягли один одному, згідно зі старим звичаєм, що в разі потреби будуть ділитися тим, що мають, що ніколи один одного не залишать, особливо у біді і в грізну мить, що аж до одруження жоден ніколи не поверне до дівчини чи до якоїсь жінки і що жоден не розповість таємницю, яку йому довірив побратим. На цьому мала базуватися лісосіка. Після присяги у церкві вони ще раз відзначили побратимство у домі Шумеїв. Відтоді вони бачилися часто, а розлучалися ненадовго.

Петрусь Савіцький, молодший на якихось вісім років від Фоки, не народився у Ясенові. Він походив з родини, яка осіла там не так давно. Його батько був ковалем. І скажімо одразу, особливим ковалем. Хоч і не циган, як переважна більшість тодішніх, зрештою, не таких вже й численних ковалів, після прибуття з містечка він перший осів над Варатином, неподалік від Жидівського Каменя, там, де дорога, що веде до Косова, протискаючись круто поміж скелями, відразу стрімко підіймається вгору. В такому понурому урочищі жоден пастух не поселився б. Легко сказати: коваль. А що ж варте уваги у придорожньому ковалеві? Передусім у ті часи коваль Савіцький був першим гордим піонером дивовижного заліза в країні дерева. Він також був першим, в чийому домі раз на тиждень пекли житній хліб на заквасці, мало знаний в країні мамалиги. Він поселися на пустирищі при дорозі, де в тих часах ніхто не жив. Подорожні не оминали кузню, завжди відпочивали перед важким підйомом на Буковець, а також після спуску. Іноді вони привозили ковалеві якісь дрібні покупки з Косова. Нерідко вони зупинялися з тією єдиною метою, щоб подивитися на кузню, на її дивовижний міх і на самого коваля.

Пан коваль Савіцький — це велика особа, але бідна. Не дивина, що циган бідний, він воліє бути бідним, мешкати абияк, валандатись, аніж жити по-людськи і зайнятися людською працею. Того, що циган вдіє завтра або за годину, ніхто не може вгадати. Циган не є ніякою особою, правда вмілою істотою, але нетиповою. Чорний-чорнісінький до самого дна, ненадійний, вкраде у побратима ще охочіше, ніж у непобратима. Дозволить своїм дітям жербати в білий день. А в горах жебраків немає, хіба що ті гоноровиті професіонали, «мандрівні люди», які раз на рік з долин сходяться юрмами на горянський храм, щоб демонструвати повикривлювані члени і співати жалібно під ліру для того, щоб люди поплакали собі. І за це великодушно приймають від людей подачки. Але щодо циган, то наші люди мають затверділі серця. Не тому, що цигани не нашої віри. Євреї також іншої віри, не хрещені, а все ж мають душу, навіть якесь своє небо юдейське мають, тільки що без світла, бо там вічний шабат і немає кому засвітити. А циган постійно щирить зуби, безперервно насміхається з християнина — а сам без пупка. Він не від матері Єви походить, а мабуть, від чортиці. Хто ж знає, якої він віри? Не зовсім певно, чи є в нього душа, тож усякого зла можна від нього сподіватися. Тому люди тверді і безсердечні, коли когось скривдять, то викручуються тим, що це, мовляв, циган.

Тому найдивнішим здавалося те — щось про це шепотіли, але потім забули — що така людина, як старий Савіцький, зовсім не циган, а покинув місто і поселився під Буківцем посеред скель. Пана коваля Савіцького шанували, бо — коваль, а головне, що він хоч і бідний, але вільний і гоноровий, як це поляки. Відомо ж, що поляк не завжди приємний, іноді зверхній, ба, навіть пихатий, але що не поляк, то пан, лусне з голоду, а не скривиться. Пам’ятали передусім й про те, що Савіцький не одного витягнув з біди підчас карколомного спуску з Буківця, не одного уночі обігрів, нагодував, напоїв, а тим, хто цікавився, лопатою вкладав до голови ковальські знання, ніколи на них не скупився. Коли Савіцький тримав розпечене залізо у щипцях і, вперто видзвонюючи молотом, вигинав його, як свіжий будз, а золотоволосий Петрусь, висуваючи язика від напруги, роздмухував міха, подорожні спостерігали мовчки, переглядалися і дивувалися пошепки: «Господи!». Коли, гострячи коси, коваль розповідав правдиві спогади про те, що от у селі Верині над Дністром є стара кузня, де гострять коси колом, яке повертає кінь, подорожні, здивовані цим ще більше, ніж тим, що бачили, шепотіли: Господи!». Ковалеві Савіцькому вірили.

Коли вісті про коваля розійшлися тут і там, почали приходити такі й інші, звідси та звідти, нераз аж з-над Білої Ріки, з міжлісного поселення над Гостівцем, часом з іще дальшої полонини, і не лише, щоб оглянути кузню, а ще й щоб поставити питання: «Звідки він бере залізо? Як воно робиться і для чого ще придатне?». Ці питання припирали коваля до стінки, зокрема коли чули або бачили на власні очі, як він згинає у вогні те, що не згинається, як розтягує, немов тісто, те, що затверділо назавжди. Бо хоч кожен і мав сокиру чи сокирку, косу, а потрохи повільно почали потрапляти сюди й пили, але в ужитку все ж було більше латуні, ніж заліза, та й нерідко тут мали до заліза ще й упередження. Залізні кілки, простіше кажучи цвяхи, тут здобували визнання з трудом, бо були недовговічними у порівнянні з тисовими кілками.

Коваль відповідав, як умів, скупувато, врешті-решт по-ковальському важко і повільно. Важче було, коли Танасенько Уршега, хоч і не віщун ніякий, ані не мольфар, але, як казали у селі, гірський мудрець, до того ж багач, приїхав одного разу з Ільців до Ясенова до Савіцького, щоб днювати у нього, тобто провести у нього цілий день, задля того, щоб познайомитись з ним, з його роботою і потоваришувати:

— Пане ковалю, добродію, — запитав Танасенько на самому кінці, — то як, на вашу думку, залізо від Бога чи від чорта?

Савіцький відповів просто:

— Чорт сам нічого не створить, але пробувати любить, може й псувати? А людина псує напевно, може й не гірше від чорта. Якщо залізо для чогось доброго, то від Бога. А якщо для чогось злого — га! — хто ж це знає?

— Ну добре, — продовжував Танасенько, — але ж залізо не росте, як дерево зі святої землі, шарів і серцевини немає.

— Хтозна чи не росте, у землі може й росте.

— Але ж ви говорите, — впирався Танасій, — що його треба виплавити, тож видно, що без людини не буде ані відлитим, ані твердим, ані шляхетним, як ви кажете.

— Дерева ви ж також не берете, коли воно росте. Його треба зрубати, обкорувати, порізати і обробити. Без людини зламається або зігниє. Сиру колоду чи коріння ви ж під хату не підкладете.

Танасенько запитував ще й з коня, коли від’їжджав:

— То що все ж потрібно, щоб залізо було для добра?

— Сумління і рука, — відповів коваль.

Танасій запам’ятав.

Коваль був суворий, говорив небагато, а все ж деякі його хоч і не численні вислови розійшлися та збереглися. «Сумління і рука», — промовляв коваль так суворо, що якби не знати, що це людина помічна, то тільки б забиратись геть і втікати якнайшвидше. Дехто чув, як він казав синові коло міха: «Міх — повний дих, холод — страшний гріх», або ще коротше: «Гостро, гостріше, гаряче». Чули також і такі вислови, яких ніхто не розумів, тому тільки пани і священики їх запам’ятовували. Було відомо, що родинне гасло Савіцьких звучало: «Завжди готові». У тих колах запам’ятали і правило коваля: «Crimen capitale equum mutilare»[2].

І ото стільки чіткої пам’яті поніс вітер і розсіяв по горах від перевалу Буківця понад обома Черемошами і попід вершини, до розсипаних пастуший стай.

Додатково шанували коваля й за те, що його скульптурну рівну поставу оздоблювала колись світла, а на старі літа сталева борода, що спливала потоками цілком густого волосся, а радше сплетіннями, розділеними точно так, як у святого Іллі, володаря громового клину. Важко сказати, хто кого наслідував, чому і як. Може, косівські художники, що зображали на яворових дощечках святого Іллю, просто змальовували з коваля, чи може він і сам уподібнився до бородатого володаря грому. Цьому могли сприяти два каменя, точніше два потужні валуни, поміж якими поселився коваль, до того ж обидва — єврейські. Неподалік від кузні і досі лежить великий, як лісова колиба, валун, званий Жидівським Каменем, якого бачать всі, хоч він і приховує невидимі події, які можна б нарешті відслідкувати і перевірити. Другого каменя, прихованого над скелями високо під верхівкою, з дороги не видно, і його історії, мабуть, ніхто й ніколи не відслідкує. Відомо тільки, що в нього громи б’ють з особливою пристрастю і може тому його назвали Кріслом Іллі. Біля цього Крісла упродовж багатьох років відбувалися події, про які розкажемо пізніше. Саме там єврейський пустельник, званий Єкелє, котрий шукав у горах над Черемошем слідів майстра Бааль-Шем-Това і божої книги, приніс Іллі у жертву первородного сина, щоб той його прийняв на лоно старої віри і нової хасидської також. І коли Єкелє втратив всю родину, всіх, окрім коня, він поїхав візком світ заочі в напрямку Буківця, зітхаючи до Бога і до Іллі. Вони прийняли і його. Грім вдарив у верхній камінь, валун скотився на дорогу і накрив Єкелє разом з возиком і конем. Саме цього валуна називають Жидівським Каменем. І хоч Бог та Ілля спасли колись пустельника, то не кожна людина хоче бути негайно спасенною, тому такий-сякий подорожній підчас бурі втікає і ховається у кузні і в домі коваля. Всі про це знали і коваль про це знав, що першим мешканцем цього яру багато років тому був пустельник Єкелє. І тепер доля призначила коваля охоронцем цього місця і цього каміння. А радше — охоронцем подорожніх. Бо коли громи починали вигравати на горі, то вниз скочувалися більші чи менші валуни. Проїзд був небезпечним і важким.

Голос Савіцького також належав ярові над Варатином. Коваль говорив повільно, густим басом, повним, вібруючим. Неодноразово, як це й нині буває у яру Варатину, сусідні скелі відзивалися людськими голосами. Бас коваля гудів та поширювався в пустелі несподівано і когось, хто нічого не знав про Савіцького, міг би сповнити страхом, який і так підіймався з ущелини тісного яру, котрий добре надавався для засідок і котрий засідками раніше був відомий. Знайомих же бас втішав, що кузня вже близько, а Савіцький на сторожі.

Та попри все, це вже стара історія, хіба-що прадіди і діди нашого покоління її краще пам’ятають. Можливо, що останнім часом про Савіцького у нас відомо ще менше, ніж про святого Іллю. Хоч кузня стоїть і тепер, не було б дивним, коли б хтось сказав, що Савіцького ніколи й не було у яру над Варатином. І що це тільки якась вигадка, відлуння розповідей про Крісло Іллі, втілене в людську постать.

Сьогодні надто часто кажуть: «міф». Тим частіше, чим більше стають сліпими і глухими, ба, чим зухваліше і огидніше хтось починає собі уявляти, що немов би міф можна було заколотити як завгодно і нашвидкуруч, в більшій чи меншій мисочці, типу того, як рабин Мойше Кітовер зробив людину, але без розуму і сумління рабина. Заколотити, а потім розтрубити за допомогою більшої чи меншої труби, і засипати очі піском за допомогою меншого чи більшого розпилювача. Але ж коваль Савіцький — це реальна постать і її нам значно краще розкривають цілком переконливі дані, що він був бідний, і наскільки був бідний, і яким дивом він вижив у горах. Це навіть неважко було б вирахувати щодо ґроша з олівцем в руках, що не підходить жодному міфові. Грошей було мало, за підкови платили кілька ґрошів, за обручі до возів трохи більше, але возів у горах в ті часи було небагато. Савіцький зазнав би нестатків, може й мусив би втікати з родиною з гір, щоб десь далі пошукати щастя на старість, якби не те, що його, на щастя, вважали інституцією. Гірські пастухи проявляли знаки поваги до неї і чи то як оплату замість грошей, чи з нагоди свят і, врешті-решт, задля підтримання добрих стосунків приносили все, що мали. Дарували небагато: бринзу барилками, вовну, шкури, навіть сукно, кожухи, телят, дещо рідше ячмінь — тобто все, що на той час мало копійчану ціну так само, як праця коваля. Іноді хтось з панів, що заїжджав ненадовго до Жабйого, Ясенова і Криворівні: Скарбек, Хелміцький, Яблоновський, Пжибиловський і Штрассер, іноді хтось з гірських священиків — замовляли зробити все, що з заліза, починаючи від підков і обручів до осей, замків, оков, завіс і ключів. Правду кажучи, з бажанням допомогти, вони замовляли дещо більше роботи, ніж їм було потрібно. Але Савіцький, який не був схильним приймати завищену платню, нав’язану з панської ласки чи зі священицького милосердя, сам встановлював ціни по-справедливому. Але, як би там не було, все ж не центи, а гульдени, потрапляли до кишені коваля, та це траплялося досить рідко, взимку практично ніколи.

Як вже було сказано, Савіцький став інституцією, сказати б, рятівною для всіх, хто підіймався на Буковець, а що ще важливіше — для тих, хто спускався із карколомних схилів. Не лише для ремонту воза, коліс чи дишлів, але й для самих людей. Єдине світло вартувало ночами у ярі у вікнах дому Савіцького і воно ніколи не гаснуло. По ночах на поворотах дороги над Варатином воно світилось іноді крізь туман і дощ, як морський ліхтар. Зимою, мабуть, ніхто не проїжджав повз кузню, щоб не зайти та зігрітись. Іноді, зачувши уночі дзвоник чи окрики згори, Савіцький виходив із запаленим смолоскипом до повороту, щоб присвітити. Особливо зимою, щоб допомогти пробитися крізь засипаний снігом яр, зокрема там, де «босі» сани, тобто непідкуті, такі поширені в наших краях, могли з легкістю зсунутися до яру, до води чи до якоїсь ями, підступно присипаної снігом, а потім і потягнути коней за собою — і нещастя готове. Коваль, розуміючи, що підкуті сани не скрізь можуть пригодитися, зокрема на пухнастому снігу, не заохочував підковувати сани, задовільнявся тільки тим, що рятував їх. Щонайбільше, то радив, аби на подальшу дорогу накласти на низ санів «постоли», тобто залізні окови, такі, що їх легко можна зняти, коли знову виїдуть на непроторований сніговий пух. Коли хтось попереджав, що повертатиметься чи спускатиметься вночі, то коваль чи ковалиха вартували. Ковалева жінка довго молилася біля оливної лампи, а коваль сидів за столом і читав, часом, коли був втомлений, лягав на ліжко одягнений. Літом, підчас повеней і бур, вони вартували ще пильніше, ніж зимою. Про все це раніше ніхто не подумав — та й хто мав би подумати, коли у ярі ніхто не жив, — що придався б охоронець безпеки на поворотах карколомної дороги над самим потоком і що придалось би постійне світло. Тож коли коваль появився із власної волі, то виявилося, що був необхідним.

2

Щоб це оцінити глибше, треба б щось сказати про прибульців, тобто про всіх тих зайд і заволок, як їх називали то поблажливо, то зневажливо, котрі в горах шукали притулку. Адже віками наші гори виконували роль морських берегів — а інші гори тисячоліттями — тому, що приймали і захищали викинуті різними хвилями останки і людський осад — невдах і втікачів — та давали їм сховок. Їх пригортали не лише лісові криївки, яри і гірські вершини, але й незмінне пастуше життя, найлегше і найстабільніше, а тимчасово і рідко — мисливське життя. За цей притулок гори вимагали і пастирське лоно мовчки вимагало пристосування тіла, ноші і повсякденного життя: нехай кожен прилине близько до землі! Тверді і ласкаві гори не забирали нікому надію на власність, чи на багатство пастушого життя, але, окрім нездоланних віддалей, ніхто нікому там нічого не забезпечував, і упродовж століть нікого не захищали жодні паперові закони, ані жодна правоохоронна система. Кожен мусив захистити себе сам, щонайбільше, міг його захистити фактичний стан справ — але тільки до певного часу. Тому треба було повністю покладатися на Бога, на власну мужність, завзяття і хитрість. Кожен мусив зректися всього, крім свободи, була вона під загрозою чи ні. Якщо хтось не дуже сильно вірив у Бога, то все ж там на пустирях, у самотності, серед темної ночі він мусив почуватися заклопотаним. Нерозгаданий Бог доводив своє існування раз громами і повенями, раз у слабості і в хворобі, яка захоплювала у шпони на безлюдді, а інший раз — багатством паші, приплодом, молоком, яке лилося щедро, овечим руном, а найпереконливіше тим, що Він давав нарешті невдасі місце на світі, якого той не знайшов у світі людей. За все це Він вимагав терплячості і витривалості. На додаток ще й дарував прибульцеві, поза релігіями, поза догмами, оте людське зітхання: «Боже мій!». Такий втікач, якщо хотів, то міг притримуватись своєї віри, традиції, своїх забобонів, навіть таких мрій, як хмари, що їх вітер приносить з угорської котловини, або зі сходу зі степів Бессарабії. Вони всякають у яри, недовго тримаються у вигляді порваних ганчірок, скапують в ущелини і знову парують, підіймаються. Ніхто не відбивав охоти ані не заохочував прибульця. Все залежало від його прив’язаності, від міцності його мрій і хтозна, може часом те чи се і скапало у пісню або в обряд.

Хоч з осідників творяться верстви, але все ж, на щастя чи ні, більшість людей не є невдахами. Бо весь час народжуються і розквітають широкі цивілізації, котрі осідають над великими ріками, на широких полях, навколо морів, на тисячоліття, а у сміливих намірах — назавжди, щораз ширші, щораз всеохопніші. Щоправда, у кожній з них сперечаються два принципи: один — щоб зберегти цінний здобуток, другий — щоб привнести щось цілком нове, небувале. Забувають, що те, котре зберігається, може закостеніти, а з іншого боку те, що нове, може підкопати те, що стале. Але ще краще, ніж оті цивілізації, доводить незнищенність людськості, особливо перед лицем найбільших катастроф, той людський пил і крихти, що здригаються і зав’язуються на пустирищах, у ярах, в полонинах. Монастирі і обителі схимників, навіть найсильніші, навіть настільки одержимі втечею від світу, який гине, як колись у Тебаідзі, мусять з собою забрати виразні заповіді, вказівки, суворо бережені у книжках. І в цьому їхня сила. Вони вірні, вдячні, віддані на смерть і на життя тим одноразовим, єдиним об’явленням, збереженим спочатку у святих книгах, а потім в необхідній організації Церкви і догм, і то навіть у Гімалаях. Але вони переважно не вдаються до такого ризика, щоб Бог сам промовляв із хмар, з вогню, з дерев, з людської доброзичливості, з жорстокості природи і щоб проявився або ні. І за це отим, виколисаним та береженим традицією і щоденними зусиллями героям віри, будь-який немузикальний недовірок, без чуття на приховані зв’язки, а тим більше без вдячного поглинання шепотів, може закинути: «Те, у що ви вірите, те, на що покликаєтесь і що дає вам силу, ніколи б само по собі у вас не проявилось, якби не минуле, якби не книги, перед якими ви падаєте горілиць, бо вас так навчили і з цим ви прийшли сюди до вашої самотньої обителі».

Але шепіт пущі і хвороби, особливо небезпечні спокуси свободи, яким важко протистояти без зовнішньої допомоги, виставляють на найважчі випробовування. Вони можуть дати таке свідчення: «Так чи інакше, це людськість. Повертається вчора, сьогодні, завтра».

Гори і пущі взагалі терпеливі. А гуцульська верховина — найбільше. І, мабуть, гостинна? То чому б не наслідувати цієї гостинності? Тому слухачеві, який забрався у наші гущавини, чи хоч би завдав собі праці погортати наші спогади, ми зобов’язані проявити гостинність, задля того, щоб собі і нам він визнав таке: «Що ж більше доводить, що віра, особливо віра в Бога, народжується зі страху і є тимчасовим, скажімо собі, знахарським ліком проти страху? Тому, коли людина звільняється від страху, віра стає непотрібною. Відкладімо її на майбутнє, або, якщо вже конче хочемо, то до спогадів старанно прикритих, бо не обов’язково повчальних».

Але чи справді те, що постійно супроводжує нас, мандрівників, утікачів та пастухів, потрібно називати вірою? Ні, бо віра означає впертість, особливо перед лицем нападок і сумнівів, щоб притримуватися чітких і зрозумілих тверджень, щоб повторювати їх собі й іншим, не залежно від того, чи впевнений у них чи ні. Люди в страху і в темряві знаходять Бога не тільки тому, що Його шукають, знаходять Його також навіть тоді, коли не шукають, коли закривають від Нього очі руками. Гори і пущі нікого не тримають. Нехай той, хто хоче і любить по-іншому, втікає від страху, від його раптової тіні, від тіні тіні, від самого страху, щоб борони Боже колись і сам не перелякався, нехай так виховує дітей, щоб вони забули про страх. На жаль, він досягне тільки того, що страх буде чигати з кожної темної шпарини, похмурого закутку, із непогашеного сірника, звідусіль, звідки не доходить яскраве світло. Не показуйте носа в пущах, не наближайтесь туди ані на крок, поки дороги, залізниці і страховки вас не забезпечать! Бо те, що Бог надлітає з темряви, свідчить не проти страху, а на користь страху. Лякаймось і далі, але тільки ті, хто хоче, запихаймо голови у страх, як у тих часах, коли ми пхалися над провалля у вітер, який нас перевертав, у ніч під кулю, через кордони держав, через засіки, ми самі — без зброї, без гранат, з сухим патиком і з сухою головою, то може й витренуємо у собі сміливість.

Але не сподіваймось, що старий Савіцький відразу пригорнувся до землі. Навпаки, можливо в основному через це ним і захоплювалися, що у яру над Варатином він сильніше, ніж деінде, впирався, що зовсім не є невдахою, а мовчазним солдатом Слави, «паном», хоч і без багатств, і зовсім не якимось заволокою, але необхідним ковалем і корисним охоронцем яру. Немов слимаковою мушлею він оточив себе своїм старим світом. А до того ж у нього над Варатином свободи було аж забагато. Він зовсім не мав нагоди, щоб сумніватися в Богові, ані щоб дізнаватися про нього щокілька днів, як пастух, оточений страхами. Щоправда, гірський світ заховав його від потопу, але Савіцький не приєднався до пастушої спільноти. Зате він тут краще, ніж будь-де, міг повторити досвід Йова, Йова-людини і Йова-народу. Подальше пристосування він залишив синові.

Дещо більше про Савіцьких знали ті з братії шляхти, багатші чи бідніші, які мали до цього нашорошені вуха, але в будь-якому випадку не селяни і не люди, які оселянилися, а ще менше пастухи чи гірські ґазди. У нього, начебто були якісь багатства на території під російською окупацією і начебто втратив їх, невідомо як. Точно те, що він брав участь у повстаннях і що в результаті приблукав на Покуття і там у поселенні дрібної шляхти у Нижньому Березові одружився. В тих часах в усіх чотирьох Березовах у підніжжі Рокити — і то з обох боків Рокити аж до потоку Прутець — які згадувалися у місцевих документах з моменту надання прав королем Владиславом Ягеллом, що були кілька разів підтверджені упродовж століть, було ще багато претензійності, рідкісного одягу, своєрідних дворів, врешті-решт шляхетських привілеїв, іноді жалюгідних, як той, що шляхтичі стояли у перших рядах в костелі чи в церкві, ба навіть, що старші по-давньому засідали на фундаторській лавці. Але у Березовах, внаслідок подрібнення земельних ділянок і через відсутність «панської клямки», гербова і горда шляхта спадала від воїнів до рівня, не лише нижчого за рівень підгірного життя, але й до зовсім незаможного селянства. Бо вже з середини ХІХ століття австрійський уряд дуже вміло давав фору селянам, недавно звільненим від панщини на підгірських теренах колишніх королівських маєтків, які забрала цісарська Камора, наділяючи так званих «каморних людей» землею у цілком достатніх обсягах. Таким чином уряд оминав і деградував, здається цілеспрямовано, дрібну шляхту, залишки колишньої Речі Посполитої, ті резерви воїнів, що здавна розселилися густо по цілому Підгір’ю. Березівські шляхтичі через збідніння і зменшення маєтків одружувалися з необхідності, всупереч старим звичаям, із доньками розбагатілих «каморних». Іноді шукали щастя по містах у ремісництві. То знову ж повертались на село, але не у свої Березови, а туди, куди манила хоч якась надія на заробіток. Нераз вони гарячково оберталися у нових сферах: створювали більші чи менші майстерні, іноді навіть фабрики, або ж запихалися у якісь неприбуткові професії, наприклад, як артистичне гончарство, з якого не можна було ані виживати, ані вирватись.

Савіцький теж спробував багато-чого. Одружився в Березові з панною Мілевською, та в Березові було все тісніше, тому він помандрував до міста, потім від містечка до містечка, щораз то глибше в гори, а потім до Яблунова, до Пістиня, до Косова і нарешті звідти аж під Буковець, де ще не було коваля. Сама старанність там небагато помагала. Зате було багато, дуже багато свободи, надмір часу для роздумів, як це буває в горах.

Повага, можна б сказати почесті для коваля, збільшувалися виразно, всупереч тому, що можна було б припустити. Отже, він не був паном, його повсякденне життя легко було підгледіти, його дім був доступним, навіть прозорим. Не один мандрівник бачив на власні очі і чув, як Савіцький читав вголос дуже товсту книжку. Скільки б його не запитували про те, що відбувається у світі, про війну, про цісаря, про конституцію, Савіцький не розповідав, або ж не відповідав взагалі. Натомість, з такою ж охотою, як знання про залізо, поширював те, що писали у книжках, у тих найтовстіших.

До латинського костелу у Косові було далеко, дорога важка, навіть до Ясенівської церкви було неблизько. Савіцький проводив свята і неділі вдома. Він одягав довгу сіру свитку, обторочену по-угорськи, і читав дуже голосно. Головними слухачами були дружина і Петрусь, нераз, правда, і якийсь подорожній, хоч у свята і в неділі тоді мало хто їздив. Слухачам незмінно складав компанію старий, худий, майже полисілий пес, прозваний Холєрником.

Коваль переважно читав Біблію, а з особливим задоволенням книгу Йова, яку дружина, а вслід за нею і Петрусь називали «Історія святого Йова». Пізніше Петрусь нераз згадував, що батько читав гарним сильним голосом. Сам би він так не зміг. Скільки разів він читав про Йова, то завжди пригадував, яким же великим господарем був святий Йов: «Йов утратив все, і дітей теж, і навіть добру славу, розумієте? Бо світ такий. Але ж він не занедбав нічого до кінця. В чому ж проблема — розумієте? З тією нашою однією-єдиною милою корівкою. А Йов мав таких тисячі, мав прислугу, про прислугу теж мав дбати, день і ніч був заклопотаний. А тут, розумієте? Бух, грім з ясного неба — і все втрачено. Він лементував ще й як, хотів би я побачити такого, хто б не лементував. За це друзі дали йому урок, а найбільше суворий приятель Елігу». Коваль читав: «Слухайте мої слова, о мудрі, нахиліть до мене вухо, о розумні! Бо вухо слова розрізняє, як піднебіння куштує славу. Розсудім разом, що є справедливе, і визнаймо між нами, що є добре. Ось Йов мовив: “Я правий, та Бог відмовив мені суду. Проти свого права мав би я брехати? Рана моя невигойна, хоч я й невинний!”. Чи є десь такий чоловік, як Йов, що глум глитає, немов воду, що з лиходіями товаришує та що з безбожниками ходить?».

Коваль значимо кахикнув, ковалева зітхнула, відразу за нею зітхнув Петрусь і сам чітко почув, що зітхав також і Холєрник. Коваль Савіцький підвищив голос, його бас було чути далеко на дорозі і у скелях. Він промовляв повільно:

— Ну, і приятель Елігу не надто розчулився, такі його слова.

Коваль читав: «Не може бути зла у Бозі й у Всесильному — неправди! Він людині відплачує згідно з її ділами; як кожний ходить, так у Бога знаходить. Воістину Бог зла не чинить, Всесильний суду не кривить… Він розгромлює без допиту вельможних, і ставить на їхнє місце інших за те, що дійшов до нього зойк злиденних, і він почує крик смиренних». Ковалиха знову зітхнула, Петрусь слухав, чи також зітхає потік Варатин. Щось там було таке, що навіть вітер поміж ярів зітхав. Коваль кахикав, поправляв бороду, суворо споглядав то на жінку, то на сина, і продовжував: «А все ж правим був суворий приятель. Запам’ятайте, пані дружино, і ти синку! І ви, всі інші! Пан Бог справедливий, розумієте? Найменша несправедливість ніколи-ніколи не впаде на гідного. А якщо впаде, розумієте? то він не гідний, він сам собі ворог, а Бог — друг, тож гідного не покине».

Петрусь Савіцький в цьому ніколи не сумнівався. Але відразу ж перепитав:

— А хто ж винен? — запитав і негайно похилив голову, немов мав провалитися під землю.

Мати поспішно відповіла:

— Диявол, синочку, нехай нас святий Дух від нього вбереже.

Це було полегшенням для хлопця, але батько заперечно кивав головою. Підвищив голос:

— Замість того, щоб шукати вину, ти, чоловіче, чини якнайкраще!

І в цьому Петрусь також не сумнівався.

3

Чорними є глибини лісів на Рабинці, без руху, без звірів і безлюдні. Живуть у них тільки сіро-сині духи, відблиски з мохів, заростів, усіляких тіней і танцюючих світел, які буяють тим досконаліше, чим глибша лісова чорнота. На ніч вони лягають спати у чорноту, а прокидаються на світанку. Ці ліси тим більше насичені запахами, тим густіше росисті, чим вони більш відлюдні. А все ж віє від них славою. Хоч вже й майже забутою людьми, хоч смутною і для самих лісів, бо не відновили своє чорноти, ані голубуватих духів. Славою молодого Савіцького. Пісню про Петруся, чи Петрика, Савіцького вже мало-хто пам’ятає. Бо записали її надто пізно, лише одну, дві і то тільки про сам його кінець, а не про початок. А без нього Фока не відважився б на вирубку, не закінчив би бутину. Може, на ці ліси з часом впав би якийсь інший бутин, грабіжницький, загарбницький, що виснажував би його, як шахти, але — не Фоки. Зазвичай вирубка розпочинається з грішми, заради ще більших грошей. Для вдалого нищення лісів вистачило б передусім якнайкраще знаряддя, і якнайбільше знаряддя, а рубачів — аби звідки, аби лиш за добру плату, або й таких, що через їхню бідність їм будь-яка платня буде доброю, будь-які гроші — великими. Навіть для спуску колод, для побудови риз, щоб загатити воду і зберегти її для сплаву, можна було врешті-решт знайти спеціалістів, тим дорожчих, чим більш здалеку, або тим дешевших — як колись оті італійці, — бо в своїх країнах вони не могли заробити на хліб. Але для тих двох молодих, які хотіли вирватися з застою і нерухомості, бутин був весною і славою. Молодому Савіцькому не обов’язково було залишатися в горах, він міг знайти заробіток без зусиль, бо знався на своїй справі, а Фока, син заможного ґазди і пастуха, теж не мав потреби розглядатися за заробітками, хіба-що задля слави, задля новизни, у найгіршому випадку задля моди. Задля слави, зазвичай, ризикують головою, але вони давали в заставу ще й честь, бо починали голими руками, без грошей. Вони не наймали на роботу бідняків, бо серед перших лісорубів тільки один був бідним, а лише заохочували завзятих юнаків. Можна було з цього сміятися, бо що ж це для світу за слава, коли постачається багатим деревщикам найцінніший товар чи коли банки, трасти деревини, чи нехай лиш посередники і спекулянти заробили відразу більше, ніж деінде? Але слава у різних краях є різною. Дерево для торгівлі і для ринків, слава — не для ринків. Щоб зрозуміти славу, треба знати її глибину, її повітря. Тому розповідь про лісосіку почнемо з дитинства молодого Савіцького.

Колись Савіцькі мали більше дітей, але вижив тільки Петрусь, наймолодша дитина, пізно народжена. Вони плекали його турботливо, тряслися над ним, балували безмірно. Після прибуття до Ясенова він зазнав необмеженої гірської свободи, такої, що розбурхує і захоплює прибульців значно сильніше, ніж тубільців-пастухів. Бо відомо ж, що не один синок зайдів, і не лише панич-possesionatus, що поселився в горах і здичавів через свої «марення», але й бідак, син урядника, навіть страж чи цісарський «finans» із тих, що їх послала влада в гори спеціально задля пацифікації чи запровадження гір у державні рамці, не маючи пастирської статечності, запозиченої в корів, ставав бунтівником, навіть розбійником, гіршим від місцевих. Як той «панич» Тосьо Панкевіч з Дідушкової Річки, званий Ревізорчуком, бо був сином фінансового ревізора, увічнений Коженьовським у «Карпатських горянах». Але свобода часом бувала ще й пробним каменем для натури і традиції такої золотої, що жодна спокуса її не зманила.

Якщо б молодий Савіцький хотів і міг розповісти свою історію, то він сказав би: «На початку був бас».

Батьковий бас був першою згадкою і тлом. На цьому тлі він отримав перші знання, а були ними численні польські пісні, яких його навчила мама. Співала з ним разом, щойно він навчився ходити, то співав цілими днями. Також і батько дещо пізніше та рідше вчив його пісень. Можливо, що Петрусеві це не дуже подобалось, бо були це пісні, при яких батько напучував: «Увага». І хлопець, тільки почувши ці пісні, виструнчувався як солдат, але втрачав бажання співати, хоч і не проявляв цього. Музичних інструментів у них не було, тому Петрусь швидко навчився свистіти особливо мелодійно. На лісосіках його знали з того, що він висвистував довгі мелодії, які радо слухали лісоруби. Щойно через роки він купив собі цимбали.

Змалку він крутився коло батьківської кузні за власним бажанням. Гасив і готував букове вугілля чи оперував ковальським міхом. Але в кузні не завжди було багато роботи, тому Петрусь робив те, що хотів. Сидів неподалік на скелях, хапав руками форель у Варатині, успішно пас гуси, заганяв їх з Варатина до комірки, а часом на схилах вздовж дороги, або й ще вище, пас корову, звану Пані Дідичка, яку вони викохали з подарованого теляти і яку мати розбалувала не менше, ніж самого Петруся. Правду кажучи, він нераз безпорадно гнався за нею, а коли з часом її почали прив’язувати за роги, щоб не втікала надто далеко, Петрусь накручував шнурка навколо руки. На жаль, «Пані Дідичка» тягнула його через зарости і по скелях так, що він ледь встигав за нею, а нерідко і сильно подряпався. Іноді заплутувався у високих травах і падав, а корова гнала далі своїми стежками і він її доганяв. Петрусь нераз плакав через «Пані Дідичку», може часом навіть задля полегшення лаяв би її, але батько суворо заборонив лаятись. Літом було найвільніше, він бігав за півгодини шляху до Черемоша, перепливав на другий бік під старий ліс, туди, де вода зелена і тиха. Годинами він отак плавав і пірнав у ріці, шукаючи рибу під камінням. Його практично ніхто не вчив плавати, хіба-що дивився, як інші хлопці, що приходили знизу від сторони церкви, плавали на такій же глибині. Ніхто його не вчив ловити рибу, хіба-що пташка-біложивотик, така подібна до води, бо чорна, як глибини, а поплямована білизною, як спінені хвилі. Біложивотик чигав на березі чи на каменях і пірнав, а Петрусь за ним. Він став водяною дитиною. Єдиним його товаришем був пес Холєрник. Окрім ясенівського двору, у якому ніхто не мешкав більшу частину року, над потоком і над Черемошем у той час ні хат, ні домів не було.

Іншу частину виховання батьки наповнили, чим могли. Мати навчила його доглядати і доїти корову і прищепила йому чималий запас молитов, релігійних пісень і колядок. Батько, хоч і хотів з нього передусім зробити вмілого ремісника, намагався все ж розширити вузький горизонт Варатина, що було непростим завданням. Читав, читав. Він читав йому вголос усі книжки, які мав. Не проминав важких і цілком нудних істин, пояснюючи йому найбільш доступно. Навчив його на Біблії читати. Навчаючи його письма, сам старанного вистругував гусячі пера і наполегливо вчив сина тій основі гарного почерку, якою є делікатне застругування пер. «Кульгавим почерком, як і кульгавим конем, далеко не заїдеш», «Гусяче перо — це не гусяча лапа, ба, розумієш?». Потім научав: «Currente calamo»[3], а також поблажливо: «Lapsus calami»[4]. Петрусь писав, чистенько, акуратно, чітко. Коли йому сповнилося десять років, мати подарувала йому старий молитовник, на перших сторінках якого записувалися дати народжень і смерті членів родини Мілевських з Нижнього Березова. Від батька він отримав важкий, грубий, як книжка, старий зошит із сірими картками в дрібну клітинку. Це була якась бухгалтерська книжка, мало обписана рахунками. Батько давно тримав її для хлопця. На першій сторінці були написи: «Omnia cum Deo»[5], а також «Fluctuat nec mergitur»[6]. Це мав бути зошит для латинських вправ, мабуть, на все життя, бо як найважливішого за все, батько вчив сина латини, ще більше, ніж Біблії. Особливо вимагав від нього перш за все повороткості у відмінюванні іменників та дієслів. Сірі сторінки заповнилися сотнями слів у всіх формах, нарешті вони дійшли до читання Корнеліуса Непоса: «De viris illustribus»[7]. Це була вершина, більше латинських книжок не було, поза Непоса вони ніколи не вийшли. Нераз, коли батько відпочивав, мати випитувала Петруся про слова, правила, винятки і відмінки, розсіяні по сірих картках. В результаті Петрусь, окрім текстів міністранта, найкраще знав напам’ять Непоса, в уривках також. Зрештою, вже і раніше за різних нагод батько занурював його у латину. Петрусь змалку багато бігав, майже не ходив, лише бігав, тому батько завжди, коли малий розбивав собі носа, повчав його: «Cave ne cadas»[8], а також «Ab uno disce omnia»[9], що мало означати: «На одному синяку вчися, щоб не було інших». А також, коли, як він вважав, вказував на щось важливе, то повчав: «Hic jacet lepus»[10], або ж у кузні задля точнішої практики: «Nec sutor supra crepidam»[11]. Але відразу ж для уточнення, щоб не забувати про ширший горизонт, навчав якогось особливого прислів’я: «Nemo faber nisi supra fabricam»[12]. Петрусь не лише уважно слухав, але мусив повторювати і запам’ятовувати всі висловлювання. Ще через багато років він повторював священику Бурачинському ті свої латинські знання.

Не бракувало й латинських цікавинок та навіть анекдотів, винятки Петрусь вивчав віршами: «Mons, dens, pons, rudens, fons, occidens et oriens sol»[13]. Або ще: «Fer, papaver, ver, cadaver»[14]. І нарешті, коли учень вже знав так-сяк відмінювання іменників, поділ займенників та відмінювання дієслів, вчитель завів його у таку пастку: «Mea mater, mea pater filium tuum lupus est»[15]. І Петрусь попався, але яке ж це було відкриття! Він негайно побіг на дорогу, щоб перед кимось похвалитися або щоб поставити комусь таку саму пастку: «Mea mater, mea pater…». Але кому? Дорога з Буківця була порожня. Та навіть, якби він зустрів випадково якогось подорожнього, ніхто не зрозумів би про що йдеться.

Не менше враження на нього справила і єдина інформація з грецької мови, яку повідомив йому батько: «ICHTHYS»[16], разом із поясненнями, що це абревіатура і знак перших християн. ICHTHYS! — вигукнув Петрусь. Не витримав і побіг вниз до Черемоша, до своїх риб. Він малював на піску рибу і писав: ICHTHYS. Він причаївся над малою затокою і шепотів рибам: ichthys… Але як говорять риби? Рими німі, каже мама. Але ж, де там? Хіба він сам не чув, як якась упіймана, можливо щупаком, форель видала з води жахливий писк. Вони кричать, це напевне, але хто ж їх слухає? Він витягнув рукою з води особливо красиву форель і кинув її на пісок. Форель страшно кидалася, а потім їй вилізли очі. Щось видихнула: ichthys…? Потім погасла і задубіла. Петрусь сам занімів, як риба. Так, вони говорять…? В нього пропало бажання ловити рибу. ICHTHYS.

Уроки з батьком не завжди відбувалися у домі за столом. Дуже часто повторювання уроків відбувалися у кузні. Петрусь чекав коло міха, а батько ніс металевого бруса до вогню. Буркнув: «Потисни». Додав голосніше: «Гостро!». І нарешті: «Гаряче». Вугілля розгоралося, залізо в обценьках розпікалося, коваль ніс його на ковадло, дзвонив молотом і гнув. Петрусь далі чекав коло міха, а батько зненацька від ковадла запитав: «Quid erat in Miltiade?»[17]. Петрусь відповідав від міха: «Cum summa humanitas, tum mira comitas»[18]. Коваль питав знову: «Quis intelligit consilium Pythiae?»[19]. — «Themistocles solum»[20].

Коваль закінчив зі своїм бруском.

— Подай відро з водою.

Петрусь похапцем виконав наказ, залізо сичало у воді, батько відпочивав і запитував знову: «Quid jussit Thrasybulus?»[21]. Відповідь була за Непосом: «Neminem jacentem veste spoliari»[22].

— Віднеси обруч у кут, — наказав батько.

Петрусь тягнув залізо, а потім від коваля до кута долітало чергове запитання: «Quid jurare jussit Hannibali[23]». — «Jurare jussit nunquam se in amicitia cum Romanis fore»[24].

Гірські люди вже давно звиклися з кузнею, з нічною лампою, а з басом у яру ще більше, ніж з Варатином, та по-іншому, бо Варатин шумів весь час поперемінно, а бас залишався незмінним. Втім, невідомо звідки прийшов такий момент, а була це зима на початку 1863 року, що пан коваль зник і кузня замовкла. Але опіка над дорогою збереглася, світло ночами світилося. Після одного чи другого запитання про пана коваля питати перестали. Мабуть, про щось там шепталися, але пастухи і браконьєри старанно приховують свої шепотіння, бо навчились, що не одна голосна біда чи сварка вистрелила із розбовканого шепоту. І якщо в цих шепотах є якісь дурниці, то нехай вони замовкнуть повністю, а якщо — щось розумне, то воно і так залишиться розумним. Пані Савіцька раз і вдруге дала на службу божу, навіть раз передала прохання про службу до латинського костелу у Пістині, аж за Косовом.

За якихось вісім місяців, наприкінці літа, уночі повернувся коваль якимись стежками і попереками через Буковець. Борода жахливо зменшилась, немов її вискубали. Може нерівно відростала після гоління? — Кузня знову працювала. Петрусь чув те й інше, про що батьки розмовляли поміж собою, але не смів розпитувати, бо батько говорив ще менше, не сміявся зовсім, зрештою, він часто полежував на ліжку, хоч і ні на що не скаржився.

У той час молодий дідич з Криворівні, котрий після поразки недавнього повстання все частіше там проїздив, кілька разів провідав Савіцького. Навіть намагався його розговорити щодо справи, про яку більше шепотілися, ніж говорили. А раз запитав його навпростець:

— Пане майстер, чи ви часом думаєте про те, що таке Польща? Що з нею буде?

Савіцький приглядався прискіпливо до молодого пана, поправив бороду, вказав пальцем на свої груди, суворо процитував:

— Iam illis temporibus forties boni pro libertate loque banturquam pugnabant[25].

Дідич більше не запитував.

За час відсутності коваля, син значно підріс. Вони взаємно приглядалися один до одного. Петрусь приглядався до батька уважніше, ходив за ним, немов непомітно охороняв. Батько також дивився по-новому на сина, котрий із підлітка перетворився на юнака. Підчас відпочинку одного разу він промовив від ковадла у напрямку міха:

— Зараз ти мені когось нагадуєш.

— З родини? — запитав, як завжди, несміливо Петрусь.

— Ні, не з родини.

Петрусь не допитувався, а батько дивився на нього далі і продовжував:

— Такого, що довго не пожив, а був найкращим. — Ті, що загинули, найщасливіші. Потисни гостро, гаряче.

Він клав бруска на вугілля, поглядав на сина, немов з-під лоба.

— Ти не коваль.

Син перелякано глянув, бо це було немов закид, а коваль тимчасом заніс залізо на ковадло і дзвонив. Вже від ковадла пояснив:

— Якщо вже майстер, то має бути добрим, це честь, але запродати славу? — ні — це найгірше.

— А як? — тихо запитав Петрусь.

— Слава, — відповів батько.

Петрусь наважився на найсміливіше запитання:

— А зараз що?

— Зараз що, де?

— З того, що було там, зараз? Це слава?

Коваль посуворішав:

— Пригадай собі Непоса про Фоціона: Hujus rei militaris memoria est nulla, fama tamen autem magna[26].

Коваль втомився, відпочивав, говорив дещо незрозуміло:

— Розумієш, це є так: ті, що померли, летять за слідом синів, віються так, як орлиця пантрує за тими своїми малими, коли вони вже злітають, по скелях, по ямах.

— Чому?

— Доглядають, пильнують, куди не глянеш — ти не бачиш, а вони поруч. Га, аби лиш вони знали, де ти…

— Не знають?

— Шукають знаними шляхами, а десь на чужині — слід…

— Губиться, чи що?

— Ну, нічого, потисни міх гостро, гостріше…

Він знову розжарював брусок, потім дзвонив дещо бадьоріше, а Петрусь запитував дещо сміливіше:

— То що? Не рухатись з місця?

Коваль дзвонив далі, змушував чекати на відповідь, потім промовив по складах, але знову якось невиразно:

— Згідно з долею, згідно зі славою. Що з того, що на одному й тому ж місці, а знайдуть тебе апатичним, якимось зажуреним. — Батько повернувся з залізом до міха: — Ну, потисни.

І коваль знову повернувся до ковадла, знову дзвонив, а закінчив так:

— Хтозна, може так і краще, вперед, вперед — він поклав розжарене залізо у воду. Залізо сичало, а коваль промовляв дещо голосніше. — Слава! нехай тебе шукають, принаймні мають що знайти.

Петрусь недоречно потиснув міх, вугілля раптово розгорілося, а батько зупинив його рухом руки. Подивився з докором:

— Не треба от так, ти ж не дівчина. Розлучитися мушу і тужити також. Ну, занеси це в кут, воно якесь важке.

Петрусь безвольно потягнувся по брусок, обернений спиною запитав з кута:

— І як?

— Що як? Постав його сторчма, хай буде.

Петрусь повернувся до міха, коваль дивився на нього знову.

— Ти питаєш — як? Чому ж ні? Нарешті зустрінуться, але мусять шукати так довго, як і перед тим.

— Перед тим? Коли?

— До народження, треба заслужити, слава…

— Не близько кружляють?

— Кружляють, кружляють, а якщо ти не відчуваєш, то з тобою щось недобре.

Петрусь почав ходити між міхом і кутом туди і назад, безцільно, все швидше.

— Принеси мені свіжої води напитись, бо гаряче, — сказав батько.

Вже багато років, відколи перебрався у гори, коваль Савіцький знав, що тут завершиться життя, а тепер знав про це тим більше, відколи повернувся. Праця його втомлювала, ноги ставали якимись важкими, він слабнув з дня на день. Після цього всього ще й хороводи зі здоров’ям? Ще цього бракувало? Найкраще, щоб лягти десь відразу. Цвинтар був далеко, в долині коло церкви, у ярі земля камениста. А найгірше, що цей яр такий тісний. Ті Духи хоч би й шукали по світі, хоч би й літали, хоч би й нипали, нюхали — не втиснуться. Навіть вітер не може тут протиснутись. Може й краще? Для чого ж, щоб вони знайшли його такого змарнілого? Зрештою, ані цей гірський край, ані цей яр нічого поганого йому не зробили. Навпаки. Але темно, тісно, важко дихнути.

Тож, коли прийшла весна, Савіцького гнало з дому. А найбільше з яру. Щовечора він сам виходив на прогулянку, в верх до Буківця, туди, де було ширше і просторіше. Однієї ночі потік ричав, як злий звір, роздратований: мало йому всього того, все ще женеться у низ, женеться? — За кілька днів, коли вода спала, потік стогнав ночами:

— Ой, що ж з ним сталося?

А кілька днів потому Варатин тільки зітхав тихо, без зойків, слабий, вичерпаний. Савіцький слухав, вбирав у себе все нові звуки немов чужого потоку, але що ж вдієш — свого. Одного вечора він почув щось таке, що, повернувшись додому, записав у грубій універсальній книзі великими літерами заголовок: «In articulo mortis»[27]. Нижче під ним не написав нічого, бо стара корова, звана Панею Дідичкою, жалібно порикувала зі стайні. Савіцький перервав, виплутав корову і повернувся. Кількома днями пізніше він задрімав по обіді на лаві коло міха і вже не прокинувся. Кузня не осиротіла, бо Петрусь вже виріс настільки, що мати мала опікуна. Коваля закрила мовчанка. Його випадкові висловлювання — кілька, небагато — закрили навіть цю мовчанку.

Юрми людей проводжали коваля спочатку до церкви, а потім на ясенівський цвинтар. Четверо священиків проводили похорон. Священик Пасіонович, парох Ясенова, втяв пам’ятну промову. Хоч тоді ще й не старий, хоч і русин та греко-католицький уніат, він якось не міг полюбити своїх парафіян, бо не міг до них звикнути. Попри переконливі вмовляння дружини, він підозрював їх у поганстві, дорікав їм безбожництвом, іноді навіть розпустою, в основному через суперечливі пісні. Мабуть, через це на проповідях він охоче і надто часто згадував про кінець світу. Через це дивна напруга наростала між духівником і парафіянами. Священик хотів їх виправити і постійно погрожував кінцем світу, а парафіяни байдужіли, бо він їм відбирав сам смак життя і надії. Мало-що проникало від церкви — хіба лиш до дітей, те, що міцне і гарне з літургії, і з символів — а від амвону, від живого слова запального проповідника не одного відштовхувало, особливо мужчин. Парафіяни не могли почути теплого слова поблажливості, розчаровувалися, коли очікували на підтримку і радість від гарних свят. А священик, пронизуваний холодом байдужості і, як він гадав, непоступливості, знеохочувався також. І ставало все гірше, якийсь покритий сірістю мур — все виростав. Так безплідніла церква.

І тут пригадався союзник неочікуваний, бо дозрілий, пан коваль, що мав повагу і авторитет, як у священика, так і серед парафіян. Він вважав ці парафіяльні сутички дитячими вередуваннями. Тому з іще більшим запалом священик виголосив проповідь в пам’ять про коваля.

— «Завжди готові», — волав священик, — таким є предковічне гасло родини Савіцьких. Пан Бог покликав, і пан коваль відразу все покинув. Пан Савіцький сміливо постукав до неба! Там тебе знають, туди тебе негайно впустять. Пане Савіцький, помолися за тутешніх грішників! Гостро! Гаряче! Найменша несправедливість ніколи не впаде на справедливого. Запам’ятайте собі це, люди, це нам залишив пан коваль. Він не був багатим, але залишив великий спадок. Бо чи ж ви собі думаєте, що світ буде крутитися безконечно, якщо не стане справедливих? Ні! Колесо без змазки трісне, пана Савіцького не стало, і кінець світу близький, він от-от. Кайтеся, жалійте через свої гріхи, бо не знаєте ні дня, ні години. А тимчасом, ще перед кінцем, щоранку, щовечора, коли грішна думка, коли грішний язик, коли рука замахнеться до гріха, помоліться за пана коваля і згадайте про нього: сумління і рука. Дай йому, Боже, царство небесне і хай він поділиться з нами».

Тоді виявилося, скільки друзів було у пана коваля Савіцького, і яких. Стара пані дідичка зі Станіславова, неприступна і сурова, прислала спеціальним гонцем посріблений вінок. Ґазди з багатьох віддалених сіл прийшли у значному числі. Було стільки свічок, що дими тяглися за похороном смугами, а натовп був такий, що не один іншому кудли у тисняві підпалив. Баби заводили хором, як по писаному і нестямно, раз на довбушівську ноту, а другий раз на якусь старовіцьку, яка хоч зовсім і не була сумною, але зворушувала людей.

Нанесли Савіцьким дарів незмірно. Потім потроху забули, бо хоч Петрусь і перейняв кузню, його не визнавали за справжнього коваля, тим більше, що він був мовчазний, то хто ж міг знати, чи він нерозторопний чи неприязний до сільських людей, а може просто гоноровий, як це ковальський панич. Через все це було все скрутніше, крім молока, а ще картопля із кам’янистого ґрунту з-над Варатина, картоплі багато, а житній хліб — звідки? Чи може Бог покинув? Ні, бо ось відкрилися бутини у старого пана дідича. Петрусь найнявся на лісові роботи, а у італійців навчився будувати ризи, а у кєрманичів з Русполяни, з угорського боку, — сплавів по воді, — ремесла, яке він полюбив назавжди.

Перш ніж він пішов на службу у лісосіки, ковалиха, з дому Мілевська, родом з Березова, напучувала балуваного одинака:

— Ти будеш коло великих багатств, синочку, сам без директора. Коли б твоя рука полакомилася на чуже — ти її у вогонь! Проти гріхові — так! Бо ти шляхецька дитина.

З матір’ю він завжди розмовляв польською, але відколи записався на лісосіку, появилася так, наче вилізла з-під землі, велика проблема, велика прикрість з відкритою пащекою, яка важко дихала. Як одягтися? Старомодна свитка батька просвічувалася від старості, до того ж була заширокою, тому надавалася вже хіба-що на пам’ятку про старі часи, а зі свого шарапатківського одягу він давно виріс. Але Савіцькі мали багато грубого твердого сукна з ґаздівських подарунків. Досі вони не знали, що з цим робити, але ж для лісосіки, для роботи коло дерева, трісок, шипів і гілок, то якраз це витривале і грубе сукно єдине годиться. Переодягнутися? Чи хтось усвідомлює, що містить у собі це слово? «Перебранець» — одне це слово відразу заплямовує. Перебранка — це вже немилосердне засудження для жінки, як особи розпусної, котра довела свою безсоромність тим, що переодягнулася. А у Савіцьких? Ще одна тиха, сором’язлива подробиця: хтось, хто називається Савіцький, мав би переодягнутися на селянина? Та що тут багато говорити. Доля так захотіла. Хоч мати й розплакалась, та все ж пошили з полотна гуцульський стрій, і Петрусь переодягнувся, не для того, щоб щось з себе вдавати, а щоб вижити. Правду кажучи, було помітно і те, що він і сам був радий, що не буде відрізнятися від інших. Але це не дуже йому допомогло. До нього й надалі не тільки зверталися «паничу», але й говорили про нього як про «панича», і у вирішальних моментах до нього ставилися як до «панича».

У бутині його називали також — «рись». Петрусь-рись, або панич-рись, — так казали. Мабуть, тому, що і в мові і в ході він був тихий, у скоках — швидкий, а з розбігу скакав високо і далеко через загорожі і через води. Ніхто не міг з ним тут порівнятись. Стрункий, світлий, з сірими гостроглядними очима, з розвіяним золотавим волоссям, промовляв з зусиллям, бурмотів більш охоче. Тому про нього говорили: рись скаче, рись муркотить, рись посміхається у вуса. Зате старий канонік Бурачинський, котрий як парох у Криворівні приїжджав часом до каплички на Бистреці, назвав його: єдиний справедливий. Можливо, були і ще на Бистреці справедливі, але старий священик приглянувся до нього і побачив, що Петрусь хоч і молодий, але не любить різких рухів, чи будь-яких перебільшень, до такої міри, що, перемагаючи свою несміливість, коли чув якісь звинувачення чи засудження, негайно і рішуче їх спростовував. Тому молоді колеги по роботі звертались до нього нераз, щоб розсудив якісь дрібні суперечки, хоч і нарікали кожен окремо, що з паничом не годен дійти згоди, бо навіть якби упіймали когось на тому, що той вбив людину, то він завжди скаже: «Почекайте». Петрусь стояв на своєму, що досі нікого не впіймали на злочині, і далі говорив: «Почекайте».

Говорять так: дружба — це не так вже й багато, але й не так і мало, бо інакше світ вже давно б розвалився. На тому місці, де народилася смілива дружба, проростає світ. Дружба між тими, на кому лежить важка праця, адже вони її не звалюють на шию іншим, бо вдень і вночі звідкись здалека на них дивляться такі очі, які пронизують кожного наскрізь і бачать все його нутро. Такі друзі сплять спокійно, у них зовсім немає часу для того, щоб гризти себе ночами з середини, що приятель його не достатньо розуміє, не достатньо йому допомагає, ані для того, щоб снувати проти нього невдячні підозри, недобрі думки. Зате мають достатньо часу для того, щоб разом радіти, спільно святкувати, для того, щоб не отупіти, як ялові воли під ярмом. На такій дружбі був збудований бутин Фоки.

А все ж досить було глянути на побратимів, щоб зрозуміти, наскільки вони відрізняються поміж собою. Фока коренастий, плечистий, Петрусь високий, майже худий. Один чорний, другий світлий, майже білий. Русин і поляк. Правнук родовитих ґаздів, піднесений полонинами понад усяку політику, і панич, збіднілий до меж виживання, жертва політики останньої половини століття. Один — ватра завзята, для якої скрізь знайдеться паливо, другий — скрите у щілинах джерело, але яке витікає з глибини. Світанок, такий, який іноді вистрілює над Ясеновом з-над Писаного Каменю, і сутінок, освітлений якимось заблукалим світлом таким, яке часом буває на заході сонця там, де поєднуються Варатин з Черемошем. Вони були такі різні, але так добре їм було разом.

Петрусь дивився несміливо, запитував коротко, починав говорити, муркотячи щось під носом. Фока питав жваво, відкрито, відповідав охоче. Петрусь сміявся тихо, Фока — сердечно. Коли їм щось не вдавалося, то Петрусь кривився безпорадно, махав рукою розчаровано. Фока зривався і запалювався ще більше. Петрусь не танцював, але хоч вони й не танцювали разом, що було давнім звичаєм для Фоки, у них були інші святкові забави. Фока з задоволенням розповідав, Петрусь слухав, Петрусь співав, а Фока слухав. Вони разом складали пісні, які виконувалися по святах і розходилися по горах.

Скільки разів молодий Савіцький повертався над Варатин, його вдаряла тиша яру, правду кажучи, жахала. Тоді йому пригадалася дружба із голубом, якого йому кілька років тому хтось із Косова привіз у подарунок. Щодня з самого ранку голуб підстерігав хлопця і злітав йому на плече. Це був самець, його назвали Татусик. На жаль, він ніколи не дочекався пари, тому сильно тужив, особливо весною. Окрім басу коваля, цілими днями яр Варатина відлунював голосною тугою голуба. Через кілька років «Татусик» безслідно зник. Не дивно, бо яри і скелі Варатина були сповнені яструбами та іншими хижими птахами, більш дивним було те, що «Татусик» протримався так довго, можливо тому, що тримався поруч із домом. Коли батька не стало, Петрусь хоч і був уже цілком дорослим, згадував голуба. Яр став занадто тихим.

4

Коли вже було з ким починати, Фока вирішив докінчити свої дослідницькі подорожі з молодих літ.

Хто хоче збудувати водяну запору вміло, а разом з тим і побожно, повинен знати, що вода існує зовсім не для людей, а для себе самої і для землі. А все ж мусить знати запаси води, води приспані і підземні, котрі іноді переповнені дощами, змивають якусь дрібнішу запору і раптово розливаються. Бо інакше він не знатиме, на чому господарює. Або збудує надто слабу запору, котра однієї ночі раптово трісне під несподіваним натиском води, або покладеться на непевні запаси води і якось, у повний розпал праці, коли стоси дерева укриють береги, а дараби чекатимуть готові до сплаву, йому не вистачить води і його піднімуть на сміх. При великому бутині не можна розраховувати на одну пору року, на танення снігів чи на літні дощі, Робити все одним пострілом — це не по-ґаздівськи, в будь-якому випадку, це не для наших лісів.

Фока ще раз пройшов по підземній коморі на Рабинці. З легкістю переконався, що підземна течія, хоч і скромна, та все ж така надійна, що їй не зашкодять ні осінь, ні зима, ні суша, ні мороз. У горішньому ставочку над коморою він — як і колись — сполохав форель. Видно, це було її постійне місце сховку чи полювання.

Більш того. З метою побудови запасної дамби на Попадинці він пішов разом з Савіцьким і Сьопенюком до Мокринового. Була вже зовсім суха осінь, потік на вильоті із світло кристалічної печери був дещо занижений і не торкався скельних зубів, але весело шумів. Висохлий іржавий мох осипався з каменів на потік при найменшому дотикові. Як колись сам Фока, вони сполошили там двох мисливців — жовто-чорну змію і видру, — які чигали на форель. Сьопенюк на якусь мить відвернув увагу супутників від походу. Бо вперся, щоб дослідити, куди зникла видра. Він лупцював довгою жердиною по всіх басейнах потоку. Все даремно, тільки воду скаламутив. За це він відімстив видрі, накрутивши пальцями свої вуса за її подобою і вищиряючи зуби до своїх супутників, імітуючи її злобну жорстоку посмішку. Цим він підіймав настрій.

Та Фока підганяв, підганяв. Вони гарячково готувалися, щоб увійти. Для того, щоб здолати відомі перешкоди, вони крім сокир принесли з собою всі нові, а тоді такі рідкісні і дорогі у горах, інструменти: сапіни, тобто бутинові чекани, раки, тобто залізні зубаті підошви, що прив’язувалися до взуття, і залізні клини. Вони поспішно виймали все це з бесагів, на місці приготували лучини і гужви, наче грубі канати, скручені з молодої липкої смерекової кори. Савіцький, що мав досвід пригод з водою, приніс із собою гашене вугілля, а перед самим входом до печери наповнив широкі бесаги досить важким вантажем смоляних полін для розведення в разі потреби вогнища.

Перепливаючи ставки усередині печери Мокринового і спинаючись по скелях, вони дійшли без особливих зусиль до четвертого водоспаду. «Від тепер це буде водоспад Фоки», — вигукнув Савіцький. Вони сапінами вирубали ступені у стрімкій скелі біля водоспаду, вбили клини, нав’язали на них гужви. Коли дісталися до п’ятої печери, запалили ще два смолоскипи, крім того, що ніс попереду Фока. В печері було два великі темні заглиблення. Звідти їх привітало фуркотіння. Постаті з перетинчастими крилами, рої малих потвор, неначе сліпих та змарнілих дітей, чи радше безбожно зігнаних людських плодів, кружляли навколо них тихо і впевнено. Це була столиця жахливих лиликів, тобто кажанів.

Цього ніхто не очікував. Боятись вони не боялись, але було їм неприємно.

— А як вони бачать? — питав Савіцький.

— А що вони жеруть? — кричав Сьопенюк.

Після цього Сьопенюк, закривши очі, важко викривлював обличчя болісними зморшками, а наближаючи долоні до плечей, наслідував здригання перетинок кажанів. Вони голосно сміялися, як завжди, із блазнювань Сьопенюка, але Фока підганяв, щоб плисти далі. Широке озерце п’ятої печери було довшим і глибшим від попередніх. Його дна не можна було дістати. Здавалось також, що ця печера була темнішою від попередньої. Коли вони пливли з лучиною проти течії, з глибини печери весь час зривалися з фуркотінням рої лиликів. Вони зупинилися щойно перед черговим великим водоспадом, а навіть — грізним. Вискочили на скельне заглиблення, тремтіли від холоду, цокотіли зубами. Розтирали тіла, голосно хляскали один одного, щоб зігрітися. Це допомагало ненадовго. Тоді Петрусь Савіцький, ковальчук і водяна людина, витягнув зі своїх важких, прикріплених до голови бесагів гашене вугілля і живичні поліна гірської сосни. В мить вони зробили ватру у скельній заглибині і добре зігрілися. З повагою дивилися на гучний водопад. Вони ледь чули один одного. Просуваючись нутрощами гір, вони, мабуть, вже пройшли Мокриновий, а може й Пір’я? Може вони вже наближалися до нутрощів Палениці? Як далеко можна отак мандрувати отам під землею? Повертатися? Шкода. Але п’ятий водоспад був надто потужним. Не могло бути й думки ані мови про те, щоб підійматися проти води. А верхня стіна пащі, пробитої нею відразу над їхніми головами, була надто високо. Драбин у них не було, тож треба було б взяти драбини і прийти ще раз. На щастя, у самому низу вони побачили прикриту течією водоспаду скельну ущелину. Савіцький, перемахнувши скоком через водоспад, дістався до неї і за допомогою гужви перетягнув товаришів, також скоком. Ущелина, зрештою сильно мокра, немов якесь запасне русло водоспаду, відхилялася вправо, розкриваючись у ширший прохід. Нахилені, але без особливих зусиль, вони дісталися до шостої печери. Скелі дзвеніли він поштовхів, гуркіт води заглушав, голоси мандрівників тонули в шумі. Під низькою стелею, що відблискувала у світлі смолоскипу, широке озеро, замкнене у вибоїні з гладкими скельними стінами, які виступали, але були зрізані коло вершка, булькотіло і вирувало невпинною купіллю, розбурхуване різкими поштовхами знизу. В якісь миті через певний проміжок часу постріли бризків вистрілювали до стелі і обхлюпували мандрівників, які стояли на гострому краєчку. Вода пихтіла і дихала, а сповнюючи величезний таз, чи радше велетенську дійницю, немов наповнену молочною піною, постійно переливалася через краї її берегів. Окрім водоспаду, який вони саме обійшли, з обох сторін вибоїни на право і на ліво крізь щерби у скелі проливалися ще два водоспади. Це билося серце Палениці. Знайшовши більш зручну для стояння скельну площину, Петрицьо Сьопенюк чи то від захвату, чи для подолання страху, фошкав, фиркав і белькотів вухами «фуш-фуш-фуш», а також забавно підскакував, постійно наслідуючи вибухи води. Ніхто не сміявся.

Тут теж відзначалися храмові свята і весілля форелі. Риба клубилася, звивалася, вискакувала з низу, втікала вниз водоспаду, шаліла у купелі. Савіцький показував побратимам, окрім наших рожево цяткованих форелей, ще й інші, з пущ угорського басейну, чорняві, з чорними зірками на сріблі. Може з річки Васер? Йому про таких розповідали тамтешні браконьєри. Гул був настільки звитяжним, що форелі не втікали, поки не торкалися тіл плаваючих людей. Савіцький, знайомий із ловлею форелі, дуже дивувався, а ще більше тішився. Кричав Фоці на вухо:

— Людина в воді — це ведмідь поміж горщиками, риба відчуває найменший рух, а тут? Ого…

Він захотів наповнити рибою спорожнені бесаги. Тримаючи далеко перед собою лучину, осліплюючи рибу, він хапав форель руками і вкидав її у бесаги. Фока здалека промовисто дивився на Петруся. Савіцький зрозумів. Випустив спійману форель до купелі. Після чого, пірнаючи, спробував визначити глибину льодяної води. Різкий поштовх води знизу знову викинув його на поверхню.

— Без дна! — видихнув з окриком Савіцький, вказуючи на краї вибоїни.

Тут було око підскельного моря. Одне з його очей. Звідси випливали джерела на північ до Черемоша, на захід до Васера, на схід до Перкалабу і, можливо, до Серету.

А на південь?

Щоб це перевірити, вони перепливли ще, пробиваючись з зусиллями через бурхливу вибоїну, до південної стіни. Притулені тісно один до одного, занурені у воду, постійно виштовхувані течією на поверхню, тримаючись міцно за гострі краї вибоїни, вони вихилили голови за стіну скельної дійниці. Тільки тонюсінький струмочок скапував там вертикально в провалля. Савіцький освітив його, і провалля раптом сліпуче заблистіло, немов у велике свято середина церкви, освітлена свічками, золотими іконами, пістрявими прикрасами. Дна вони не побачили, тільки вертикальні стіни, слизькі і обсипані якимись рожевими квітами, що відсвічували яскравіше, ніж виблискують на сонці в самий весняний полудень густі і низькі кущі полонинських рододендронів у цвітінні. Ще нижче грубі, освітлені стовпи звисали вниз гострими клинами. І знову квіти, квіти молочні, червоні, чорні, зелені, але всі прозорі, немов зі скла або з льоду. Їх оплітали ажурні сіті, крихкі й тінисті, неначе льодяні павутини, схожі на краплі осінньої роси на кедрах чи смереках, що їх вітер на світанку видовжує, викручує, виморожує, аж поки застигнуть дзвінкі сіті і квіти інію.

— Пупок, — прошепотів Фока.

— Підскельні церкви, — зітхнув Савіцький і додав: — Якби ж священик Бурачинський міг їх посвятити.

— Ах, брате, людина навіть про страх забуває, — зізнався Сьопенюк.

Вони ще думали: а може звідти, через провалля є доступ — та хто ж знає, куди? Про те, щоб зійти униз, вони не могли й мріяти, їх тільки засліплювали відблиски. І все. Відблиску дна вони не побачили, струмочок хлюпотів так тихо, тихесенько, що вони навіть не чули дна. Переконалися тільки в одному, що водяна запора на Попадинці буде невичерпною багачкою. У випадку довготривалої посухи достатньо буде надрубати якийсь скельний поріг у котрійсь із печер, щоб забезпечити сильний притік води. Вони дивилися один на другого, сміялися, розуміли один одного. Багатство лісу, багатство води і сміливість. Для чого ж їм гроші?

Вони задубіли від холоду. Мовчки прощалися з пречистим і живим морським оком і з родиною водоспадів. Фока кричав:

— Назвемо це місце «Родиною Савіцьких».

— А той струмочок, це мій, це буде Сьопенюк, — просив Петрицьо.

Вони сковзали вниз блискавично, пливли швидко, запакували внизу в бесаги інструменти, ще до ночі вони були на полонині, на краю лісу. Вони ночували там, на схилі Мокринового, в затишному закутку. Ніч була ясна, без хмар. Зі скель Перкалабу блистіло цілу ніч. Мандрівники показували один одному із куреня безмовні світлові знаки, то довгі, то коротесенькі, то із довшими перервами, то одні за одними. Переважно червоні і рожеві, рідше зелені. Ті були зигзагоподібними, блискавками перескакували через усе гніздо Перкалабу. Деякі знаки повторювалися точно по кілька разів, а іноді появлялися якісь нові.

Вони достатньо поживилися і зігрілися, прикрили ватру плахтами кори, спостерігали за знаками, говорили рідко, пошепки.

— Імператор стерв’ятнико-людей, — шепотів Савіцький.

— Що вони там роблять? І для чого? Що все це означає? — підвищив голос Сьопенюк.

Фока дивився на знаки, щось рахував на пальцях, шепотів:

— Остерігають. Хто ж знає…

— Хто це може знати? — підхопив ще раз Сьопенюк.

Фока відповідав неохоче.

— Немає кого запитати і невідомо, чи варто починати, порушувати…

— Чи вони можуть шкодити? — запитав Савіцький.

Фока тихо засміявся:

— У них поліції немає і вони нас не бояться. Їх цікавить ліс і ми також. — І додав: — Не розповідайте про все це нікому, бо для чого?