Частина третя. Весняні води
І. Родичі за вибором
Нові часи підкрадалися раптово, як зазвичай. Нашепотіли щось на вухо сміливцям і ті рвалися до міста по-молодецькому, всупереч розважності, всупереч старій правді і тому всупереч волі загалу. Потім вже досить багато-хто добровільно прислуховувалися і приглядалися до міста, і зрештою майже всі почали скочуватися у його пащу. Врешті-решт весь старовічний край почав тяжіти до міста. Наше в силу того загального тяжіння, і первовічні бори, дерева вкорочені на голову і обдерті зі шкіри, били поклони перед містом і дозволяли безвольно вантажити себе, щоб опинитися на далеких берегах.
Після завершення бутину Фока разом зі своєю дружиною, весь час немов заховані у лісовій кишені, неначе весь час готуючись до нападу, очікували вже тільки на день святого Юрія так, як очікують дня випаду. Переймалися тільки поневоленою і вирощеною ними стихією, водою в обох гатях. Випробовували раз одну, раз іншу, спускали воду, то Рабинець вигравав, то Попадинець. Слухали уважно: вигравали, як належить, потужно, бо рівно і чисто.
Подібним чином майже сто років тому готувалися їхні предки Василюкові юнаки, аж врешті на дарабах, оздоблених як потвори, вилетіли несподівано з пущі проти цісарського гарнізону у Кутах і проти славетної мандаторії. Хотіли визволити край від утисків. Перемогли славно, але на коротко, а потім стало ще гірше.
Наступ Фоки також мав на меті визволити край бід бідності, від лихварства, від приниження вбогістю. Тож уперед!
Але це не був жоден бунт чи напад. Навпаки, все почалося на підставі угод, у згоді з віддаленим світом, з його правилами. Адже немає підстав припускати, щоб вони мали намір потрапити у залежність від будь-кого, чи то від міст, чи від знаряддя, ремесел і фабрик, чи від поставок, чи врешті-решт від незнаних досі потреб чи забаганок. І напевно не прийшло їм у голову, щоб відмовлятися від старої свободи. Вони, мабуть, і не думали про те, чи стару правду вдаться погодити з новою.
Та тут потрібно зазначити, що нові часи однозначно біжать вперед, бо все має свою ціну. А ще гірше те, що нові часи іноді норовисто повертають, коли їх на силу штовхати вперед. Хоч згідно з календарною мудрістю нові часи, наприклад, для західного світу розпочалися, скажімо, від року 1492, то все ж той, хто не вірить календарям, з легкістю зауважить, що античність і середньовіччя постійно повертаються або проносяться хвилями там чи тут. Ми навіть були свідками, що тим, хто занадто вірив у нові часи, бо майбутнє дало їм відчути райські запахи чи манливі смаки, час брикнув неслухняно, вибиваючи зуби своїм шанувальникам, і потупцював назад.
Так само на Верховині після 1864 року. Тут нас цікавитиме молодий чоловік, один з тих, кому місце було не в горах, і котрий запланував щось протилежне до того, що ґазди на Рабинці. Він попрямував від міста у гори, назад до джерел. Ретроградів немає без поступу, а на цьому прикладі можна б дійти до висновку, чому таких людей називають ретроградами. Це був молодий польський землевласник, котрий разом з дружиною покинув місто, неначе втік із міста і поселився у пущі. Залишив земельні маєтки в долинах своїй матері і сестрам, а за жінкою отримав придане невелике. У спадок отримав безмежні гірські ліси, але неначе всуперед новому світові поклав край експлуатації лісу і промисловому його використанню, яке розпочав його батько відомим бутином на Руському. І з цього неважко здогадатися, на які труднощі наразився цей молодий дідич dominium у Криворівні.
Отже, молода подружня пара, тридцятидволітній пан Станіслав і двадцятидволітня дружина Отилія клопоталися з усіх сил, щоб розбудувати нове життя у старому дворі, котрий ще донедавна був не стільки житловою спорудою, скільки місцем панського dominium[71], у якому перебували і розпоряджалися, як забажали, орендарі та адміністратори.
Рабинець і Криворівня. Це немов дві протилежні течії. Одні, ті, що з Рабинця, селяни, які хоч і вважали себе ґаздами, то не любили, щоб їх називали мужиками, вивозили ліс, кидалися до перемоги, щоб відкритися на світ. Другі, ті з Криворівні, дідичі, які хоч і воліли, щоб їх сприймали як ґаздів, сховалися, нанече були невдахами і немов після поразки, з метою вберегти те, чим вони були, на їхню думку, щоб утворити свій власний центр. Завозили все, що могли, неначе рятуючи від потопу. Розбудовували Криворівню так, ніби на сотні років. Спочатку ставили потужні дамби проти диких потоків для захисту від несподіваних повеней. Потім орали незаймані досі плугом, хоч і омріяні для плуга, пласкі підлісні ділянки землі. Засівали і збирали збіжжя так, як на Поділлі, до здивування сусідів-пастухів. Розбудували двір, оточили його відкритими ґанками і повними світла верандами. Ставили нові стайні, обори, приміщення для возів. Засновували нові сади, алеї, живоплоти, овочеві городи і розарії. Разом з тим усували попередні огорожі, ґражди і сторожові вежі. Зруйнували приватну «фурдиґу», тобто кам’яну в’язницю, що стирчала коло самої дороги і служила колись, як попередження проти розбійницьких нападів. Нівелювали всю цю фортецю володінь і псевдо-гонору — зухвалу, затяту, ворожу. Відкривалися до світу гірського, немов відкритістю хотіли добитися довіри, неначе хотіли наочно продемонструвати, що вже немає і не буде ані розбійників, ані нічних нападів, ані засідок. Щоправда, робили це поступово, спочатку незначно, навіть несміливо, в основному тому, щоб не будити спротиву матері дідича, котра двічі на рік приїжджала із Станіславова, віддаленого не стільки просторово, скільки відгородженого важкими дорогами, небезпечними чи ненадійними. Мама не мала і ніколи не набрала довіри до гірських мешканців, а прогалини у фортифікаціях здавалися їй доводом непростимої легковажності, або ще гірше — фатального впливу невістки, надто молодої і понад міру енергійної.
Молоді не боялися, наполягли на своєму, бо зробили ставку на довіру. Не боялися, а все ж у святкові чи передсвяткові дні, коли праці і клопоти зависали на кілочку, молоду дружину лякали якісь гірські примари, примари самотності чи передчуттів. Вона вважала особливим щастям те, що могла звіритися зі своїми страхами і переживаннями перед єдиною подругою, а радше опікунці зі шкільного конвікту у Sacrè-Coeur в Орлеані, пишучи їй раз на кілька місяців довгі листи. Останнім часом важка хвороба прикувала приятельку на довго до ліжка і пані Отилія вишукувала вільну хвилину, щоб через листи ще більше зблизитися з нею, поглиблюючи вимріяну дружбу співчуттям і освідченнями.
«Mademoiselle Nelly de Boys —
La Combe de l`Isère, французькі Альпи
Писано у Криворівні, квітень 1869 року,
Королівство Галичини
Моя гарна і шляхетна Неллі, єдина подруго!
Зараз суботній вечір, я ще сама не знаю, що і як маю писати, але вже сама думка про вас робить мене спокійною і щасливою. З самого початку я переписую строфи про Роланда пана барона Авріла із книжки про Роланда, яку я отримала в монастирі, як нагороду на прощання.
Hauts sont les pics, les vallons tènèbreux,
Les rochers gris, les dèfilès sinisters.
Les monts sont hauts et tènèbreux et grands, AOI
Les vaux profonds, rapides les torrents.
Clairons sonnet et derrière et devant
On voit venir tonnerres et gelèes,
Orages, vents, merveilleuses tempètes,
Un appareil de flames et de feux.
Ours, leopards, qui veulent les manger,
Givres, serpents, dragons, diables vivants
Et de griffons plus trente milliers. AOI
У тих preux це було раз і мимохідь, війна — це страшна справа, що ж робити? А в мене над головою щодня стирчать гори і страхи. “А-ой, а-ой”, — зітхаю і я. В будні дні ще можна витримати. Робота заливає нас, як повінь. Але вже перед святами і у свята — це гірше. Так, щоб мене підтримати, ви пишете, що гори заколисували вас з дитинства. І ще так: “Велика пригода Альп стала для мене незрівняною школою захвату”. Школою захвату! А я родом із врожайних рівнин, з-під самої межі степу і гір в житті не бачила. Я захоплююсь своїм чоловіком і всім, чим він захоплюється. Навіть намагаюся розгадати його захоплення: шум нашої річки, хоч її і не видно з будинку, голоси невидимих сопілок, що постають скрізь із лісових глибин. Зрештою навіть бурі, громів і гірських повеней я власне й не боюся. Бо тоді — голову догори і увага. Я дуже щаслива, але постійно боюся за це щастя, не бачу його кінця і не смію заглядати туди, у сам кінець. Тому, коли починає сутеніти, як зараз, коли довгі тіні гір простягають лапи і ялини хитаються, як великі бестії, змовляються, як дракони і грифи — я боюся. Тільки втікати! Почуваюся так, неначе ми обоє разом з дітьми були на високій, але рівненькій і безкрайній полонині підчас бурі, виставлені під громи, без притулку і без схрону. Але я не дурна. Я відвернулася спиною до тіні і пишу до вас. Хай собі хитаються. У салоні мій чоловік грає балади Шопена, але салон темний, цілком понурий, бо закритий садом і кухонним будинком, а фортепіано зойкає, бо не настроєне, бо хоч ми кілька разів запрошували настройщика, він якось не хоче ризикувати головою на наших перевалах і, можливо, приїде лише літом. Мені зовсім не хочеться йти до салону. Але в цей момент чоловік, неначе щось відчув, забіг і запитав, чи наказати, щоб принесли лампу? Зараз принесуть, зашторять вікна і буде веселіше. Я тимчасом ще раз виглянула у вікно на захід сонця і намагаюся уявити собі вас на терасі у La Combe. Знаю із ваших розповідей, що ваша тераса обернена до сходу сонця, скерована прямо на мене. Тож вітаю вас.
Ви пишете про те, що ви все мрієте, щоб прогулятися поза замок, до старих тисів і туй. Чому ж вам так важко встати і що ж ви робите цілими днями? Аби тільки не в ліжку, аби тільки не те безсилля. Ще раз дивлюся до вашого листа. Ах, це ще гірше. Боже мій, чорним по білому ви мені пишете: «Цей рік важкий, болісний, втомливий, у постійній гарячці. Хребет постійно мене смикає, біль мене розриває». Ох, свята Панно з Ченстохови! А я? Ходжу, бігаю і навіть скачу, не гірше від тих чорних білок, що в нашому верхньому саду. Їжджу верхи, їжджу бричкою за якусь добру милю до гирла Ріки і сама керую, по такій дорозі, що бричка підскакує майже стільки ж у повітрі, що й котиться по землі. З розгону я нераз танцювала б ніч у ніч, якби тільки було де. Та тимчасом, коли повертаюся, то засинаю, як вбита, і знову зриваюся раненько.
Якби ж це можна було викачати половину моєї крові і послати вам, то напевно б вистачило нам обом. Це дуже здорова кров, у моїх братів то навіть надто здорова, але вам вона не зашкодить. Чоловік каже, що ще немає такого винаходу, але я не бачу, чому це мало б бути неможливим. Може б ви про це запитали у єпископа, бо там у Орлеані є славетні лікарі, а я поїду до Львова і звідти вишлю вам мою кров. Чоловік напевно погодиться. До Львова уже якийсь час доходять поїзди з Відня, отже, це, мабуть, вдалось би переслати швидко. Я добре знаю, бо минулого літа пересилала чоловіковій сестрі малиновий сок у обплетених бутлях, вони доїхали бездоганно. У нас тут справжня фабрика соків, буває стільки малини, що цілий дім і навіть подвір’я пахнуть малиною. І прошу вас нагадати про мене єпископові, можливо, він мене ще пам’ятає? Коли я його побачила у монастирі, то під черевиками у мене почали підскакувати якісь пружини, щоб його обійняти, на щастя, що я якось стрималася, бо оце щойно був би сором, мене так і називали: petite lutine.
З того, що ви пишете, я тільки зараз усвідомила, що ви від мене старша на якихось десять років. Ви завжди молода, найгарніша, люба Неллі, а я у монастирі була такою дурною, що мені весь час видавалося, що ви могли б бути мені матір’ю. І тепер мені так здається. Це тому, що я рано втратила маму і тепер шукаю матері. Зрештою, ви також втратили маму в дитинстві, але що це за порівняння! Вами займалися, виховували великі люди, такі як священник Дюпанлюп, а мене? А я? Поза монастирем я зростала, як не прищеплена дичка. Мій нещасний батько у вічному неспокої ніколи не спав ніч у ніч у одному й тому ж будинку, а коні завжди були запряжені у екіпаж, готові до виїзду. Моя сестра набагато старша, надто розумна як на мене і надто світова. А брати? Не маю чим дорікнути, любили мене, балували мене, гралися зі мною, як з котом. Але завжди мимоволі мене лякали, бо постійно доходили чутки про їхні скандали, про поєдинки, про чвари, бійки, навіть на дорозі бували конфлікти, коли хтось з кимось не розминувся гладко. А вони ще й нераз цим хвалилися, реготали і дуже їх це розважало. Боже мій, яка я щаслива і яка вдячна, що чоловік забрав мене від того всього. Не лише інший край, інший народ, але й зовсім інший світ.
На сьогодні буду закінчувати, бо подають вечерю. Закінчу завтра і сама завезу листа на пошту. Сьогодні ми з чоловіком помолимося за ваше здоров’я в присутності Матері Божої з Ченстохови. Сонце давно вже зайшло, на дворі зовсім темно, але я знову звертаю свій погляд на захід, до вас. Ніжно обіймаю. Але ж я написала епістолу!..»
Неділя після богослужіння у церкві.
«Вчора вечером з молилася з чоловіком перед лицем Святої Панни з Ченстохови. А також сьогодні на Службі. Я б дуже хотіла, щоб ви пізнали цей ченстоховський образ. Власне, він є подібним до православної Богородиці з Сучави на Буковині, яку я знала ще в дитинстві. Я її впізнаю, як добру знайому, так, як впізнавала б свою маму. Надіємось, що Мати Божа Ченстоховська наверне всіх схизматиків на єдність, як вже раніше навернула русинів. Найважливішою зміною в моєму житті є те, що я стала католичкою і полькою, якою, втім, була і моя мама. Польський Катехизм я знаю напам’ять повністю і по фрагментах, хоч іноді мені вплутується якесь французьке слово, знайоме із Sacrè Coeur. А мій чоловік так уміє глянути синіми очима, що я готова навчитись і по-турецьки. Зрештою, ви, можливо, знаєте, що наша родина була так страшно перемішана, неначе задля того, щоб важко було вгадати. Вавилонська вежа, скільки ж національностей, а скільки мов. Ми розмовляли щонайменше п’ятьма мовами і усіма погано. Моя бабця навіть була неофіткою, із турків-мусульман, а врешті-решт усі були схизматиками і мене зробили православною. Я хотіла б це виправити і весь час думаю про паломництво до Ченстохови. Ми в цьому навіть присяглися обоє з чоловіком, але зараз про це можна тільки мріяти, бо там — москалі. Чоловіка не пустять, або й ще щось гірше йому заподіють, бо як я вам писала, він брав участь у польському повстанні. Ви про це добре знаєте, та й інші у Франції також знають. Їм там навіть досить співчувають, кажуть іноді: «бідна Польща, нещасливі поляки». Але мій чоловік каже, що зовсім і не бідні. Бідні чи ні, але я кажу вам, що кращих людей від поляків немає на світі. Спочатку я їх боялася, бо що не поляк — то гонор. Тому бувають гострими, тобто вимогливими, як Пані Мати мого чоловіка. А наші волохи? Легкодухи кохані, поблажливі, веселі, де їм там гонори в голові? Спочатку я соромилася за свою родину, бо всі вони мені здавалися біля поляків негоноровими. Де ж би вони вчинили таке повстання? То правда, що польських повстанців, як мого чоловіка чи пана В., що вирвався з Сибіру, вони ховали у себе по подвір’ях на Буковині і приймали найсердечніше, чим могли. На всіх дворах звучала дивна польська мова, яку задля паради вживали віками. Полячилися знову задля повстанців, для розваги, але щиросердно. Але й сміялися з них також, реготали. Мій старший брат Титус говорив, що єврей не дав би і ламаного ґульдена за все це повстання. То і що з того, що єврей не дав би? А за поєдинки мого брата дав би? Певно, що ще менше. А за ті розгардіяші, карколомні перегони, за загнаних коней, за перевернуті вози дав би? Хотіла б я побачити такого єврея! Відколи я себе пам’ятаю, я боялася своїх братів і зараз боюся. Постійно непередбачувані випадки, ламання осей, дишлів, коліс, конячих ніг і чого тільки не хочеш. Іноді я їх просила, благала, а вони сміялися, втішали мене один з другим: “Не журися, Отилько, у нашій родині і так ще ніхто не вмер своєю смертю”. І про що з ними розмовляти. Я їх і надалі щиро люблю, щоденно молюся за них, але вам, дорога подруго, зізнаюся, що день і ніч дякую Богові, що забрав мене від них і помістив поміж поляків. Не так галасливо, не так весело, часом сумно, іноді й трагічно, але я є поміж людьми честі, прогнозованими, які навіть зважають на кожне слово, а не поміж тими волоськими гайдамаками і вар’ятами. Якщо вже про це мова, то я зізнаюся, і тільки вам, про свою турботу, яка мене не раз мучить і переслідує, — щоб мої діти не були такими самими. Вже коли я виїздила з Панки, з батьківського дому, тітка княгиня Cantacousaine сказала мені щось цілком серйозно і приязно, а насправді — страшно. Дивилася на мене, погладила по голові, сумно зітхнула, нюхнула тютюну, пчихнула, відразу ж повеселішала, знову погладила мене по голові і сказала таке: «Отилько, моя люба сирітко, це щастя від Бога і дякуй Богові, але не думай, що ти вже позбулася і не тішся передчасно. Бо хто знає? І хай Бог боронить! Молися постійно, щоб ти тим полякам не занесла вашої зарази, родинної вар’яції». Я була ще дурненька, оніміла, а потім питаю: “Тітонько, а це заразне?”. А тітка розсміялася, Боже, яка ж вона добра і люба, тай каже так: “Не в цьому справа дитинко, але ти вже заміжня, тож я можу з тобою про це розмовляти, ти народиш їм дітей, самих гайдамаків, вар’ятів і буде гарний парад на довгі покоління”. У тітки в очах стояли сльози, але вона негайно ж нюхнула тютюну і відразу повеселішала. Але в чому ж я тут винна? Чи таке можливе? З того моменту, як я тут, мене гнітить це. Іноді я дивлюся на моїх дітей зі страхом: занесла я заразу чи ні? У вечір, коли ті смереки з гори на Montagnes Bleus, ті різноманітні дракони, ведмеді і чорти витягають лапи, то я запитую, чи це по моїх дітей, чи це справді якась хижа вар’яція і темне призначення? Щоб самі себе знищили? Найстарша донечка Зоня була після народження слабенькою, просто Крихіткою, бо народилася на сьомому місяці. А зараз така бурхлива, свавільна, вибухова, майже дика, хоч і маленька та гарненька. Але не дай Боже їй у чомусь відмовити. На щастя, це, дякувати Богові, дівчинка, тож не буде вмішуватися у скандали. А наш молодший синок Ладіслас — це товстунчик, спокійний, майже сонний, та неймовірно сильний, просто малий атлет. Коли упреться, то кілька бабів разом не можуть з ним впоратись. На жаль, і одне і друге дуже подібні на моїх братів, ті самі південні очі, випуклі, витрішкуваті, гарні, але страшні і зухвалі. Я молюся, щоб за характером вони стали подібними на чоловіка, щоб стали поляками. А Пані-Мати, діти називають її Буня (що означає — бабуня), хоч нераз гострим слівцем і слушно, та може часом надто гостро, шмагає моїх волоських родичів, не помічає цієї подібності у моїх дітях. Іноді говорить до Зоні: “Ангелику, ти втілена краса, тільки сліди твої золоті цілувати”. Я сподівалася, що вона допоможе мені виховати дітей по-польськи, але після її від’їзду діти…»
Недільний вечір після вечері і молитви.
«Я мусила перервати листа, бо покликав мене чоловік, бо хоч і неділя, приїхав з пошти, аж з гирла Ріки, спеціальний посланець з листом від Пані-Матері. Уявіть собі: вона прийздить наступного тижня! Я хочу ще сьогодні закінчити листа до вас, бо і так не засну. А ще хочу у вас позичити відваги перед цим візитом. Крім того, коли вона тут, то ми постійно зібрані і немає мови про якісь листи. Та, зрештою, не можна й дивуватися. Пані-Мати є обов’язковою, звикла, що упродовж років на її плечах лежить відповідальність за все, і це навіть відразу видно по її лиці. Тому вона довіряє тільки самій собі, постійно контролює, іноді картає. Не всі це розуміють, тому прислуга, часом без потреби, тремтить перед її перевірками. Щоправда, наші діти зовсім не тремтять, а навпаки, коли “Буня” приїде, воюють, майже тріумфують у нас понад головами, як миші над мертвим котом. Найважчим є те, що у Пані-Матері такий вразливий гонор, її надзвичайно легко зачепити, якщо вона стикається з чимось новим, чого не знає. Бо завжди або щось скажеш, або не доскажеш, а може навіть найгірше, коли нічого не скажеш, оскільки Пані-Мати любить відкритість, але як же бути відкритою такій, як я, надто відкритій, і яка саме боїться вибриків своєї відкритості. Я все ще не можу пристосуватися, і коли вона має приїхати, то я за кілька днів до того вже не можу спати, і навіть коли прийде лист, то у мене б’ється серце так, як сьогодні. Навіть, коли вона мені присниться, то я раптово прокидаюся і більше не сплю. З цього ви можете бачити, що я вже не в одному зуміла провинитись, та найгірше те, що сама не знаю — у чому. Бо у нас дома не було атмосфери такого гонору і навіть, коли найстарша сестра приїхала з Німеччини з великого міста, і цілими днями розповідала, що це не годиться, а те — поганий тон, то я завжди прекрасно спала. Але що ж зробиш? Мій чоловік так любить і шанує Пані-Матір, що навіть ніколи не сів би в Її присутності, хіба, якщо вона йому накаже. А коли Пані-Мати їде чи коли від Неї немає повідомлень, він стає дуже сумним, а я вам зізнаюся, що коли вона їде, то я сплю чудово, навіть стаю веселішою. Так негарно, я знаю, це навіть гріх, але це все тому, що я постійно боюся того, що вона мене не любить. Вона на мене не дивиться, а лише в бік, тільки іноді коротко так пронизливо гляне, що я відразу починаю думати, що може я щось не так зробила, може щось розбила, може не доглянула щось, а може навіть щось у неї забрала без дозволу. І справді, під таким поглядом вже кілька разів склянка, а одного разу і тарілка, випали мені з рук. Правда й те, що тут нічого не скажеш, вона могла собі вимріяти і кращу невістку для такого сина. Не таку смаркату, якою я була тоді, більш освічену щодо мов чи музики та більш досвідчену в світі. У її очах я була не лише провінціалкою, але передусім я була схизматичкою, якоюсь там румункою, і мала всього лиш 18 тисяч гульденів (та й це добре при наших родинних порядках), так, це правда, але вже сталося, а мені весь час здається, що Пані-Мати не забуває і навіть не хоче забути про мої недоліки і провини. Мені важко здогадатися, в чому тут справа, тому коли вона приїжджає, я постійно боюся, хвилююся навіть вночі, а наступного дня чоловік дивиться на мене і каже: «ти знову плакала». Але ж ні! Ви знаєте краще за інших, що я ніколи-ніколи не плачу. Часом людина усвідомлює власні гріхи і провини тільки випадково. Минулого літа, коли Пані-Мати поїхала, одна стара баба, кухонна помічниця, звана Варваруца, глянула на мене і посміхнулася з помітним задоволенням. “Чого ви смієтеся, Варваруцо?” — питаю. “Я рада, що ви тішитесь, панусю” — каже Варваруца. “Чого б мені тішитись?”. “Як це чого, що стара пані поїхала”…
Я думала, що мене холодний параліч вхопить, гарно ж я тепер виглядаю в людських очах. Я відразу побігла до дзеркала, подумала і побігла під образ Матері Божої Ченстоховської. Її очі дивилися на мене уважно, щоб я говорила правду. І підчас молитви виявилося, що я полегшено дякую за те, що Пані-Мати вже поїхала. Церква близько, тож я побігла до нашого старого каноніка, але що з цього? Йому легко говорити, він сам святий, тож і сміється з людських гріхів. Посміявся з мене досхочу. А все ж це старенький мудрий, шанований, всі його люблять, навіть Пані-Мати його любить, каже про нього нераз: “Веселий священичок, краще вже такий, ніж інші, але чого він постійно на проповідях говорить, що всі люди рівні? Через це місцеві селяни давно вже вирішили, що вони кращі від нас, подивитись тільки, як вони на нас зверхньо зиркають”. Так говорить Пані-Мати.
Тут починається найважливіший пункт і для нас дуже болючий. Це важко пояснити, але постараюся, бо сьогодні особливо хочу, щоб мені полегшало на серці, і втішаюся тим, що ви мене зрозумієте. Вам треба знати, що у нас в долинах, у маєтку матері і, зрештою у всій Польщі, є великий поділ між панами і простолюдинами, а в Румунії ще гірше. Правда, стосунки іноді бувають добрими, але все ж це два різні світи. Тут у Галичині ще двадцять два роки тому селяни були у панщинній залежності від землевласників, змушені були примусово відпрацьовувати визначену кількість днів і не могли самовільно переселятися. Тимчасом тут у горах такого не було, селяни кажуть, що вони не були ані мужиками, ані підданими, а тільки «ґаздами», тобто вільними господарями і неначе громадянами. Пані-Мати їх не любить, дивиться на них з огидою, говорить про них, що це самі розбійники, бо їхні предки нераз влаштовували напади. І каже, що вони огидні гуцули. Та в чому ж вони винні, що їх Пан Бог створив гуцулами? Та й чи вони одні нападали? А наші предки хіба ні? Мій чоловік, натомість, вирішив тут мешкати до кінця життя і поставив перед собою велику мету. Я це зрозуміла тільки після шлюбу, але відразу, а саме тоді, коли ми приїхали сюди з чоловіком. І тоді я з усього серця приєдналася до його мети. Колись я вам описувала все моє весілля, багато дрібних незначних подробиць, і тільки тепер через роки бачу, чим був приїзд сюди, бо це якось наростає, збільшується.
Звідси на майже шість миль нижче є міст на ріці Черемош, котрий поєднує мій рідний край, тобто Буковину, з краєм мого чоловіка — Галичиною, тобто Польщею. Містечко по волоській, тобто буковинській стороні, називається Вижниця, а з польського боку є друге містечко, зване Кути. Саме до цього мосту після шлюбу і після весілля мене провели двадцятьма екіпажами мої рідні і друзі нашої родини. Ми прощалися на кордоні між країнами, на мості. Циганська музика з Буковини, ах, що за музика! стала посеред мосту і заграла нам неабищо, а менует Моцарта. А ми всі парами перейшли через міст, я з чоловіком у першій парі. Я нічого не передчувала, аж тут раптом звідкись рясна стрілянина і дим з-під мосту. Зверху, водою по хвилях пронісся пліт, а на ньому люди, одягнені повністю у червоне. Стріляють з якихось ручних гарматок, потім дуділи у дерев’яні труби, потім музика почулася з плоту, одні грали, а інші танцювали на пливучому плоті. Всі навколо якогось юнака, котрий тримав чимале деревце, неначе ялинку на Різдво, але прикрашену самими лиш стрічками. Мені страшно й глянути у низ мосту, а вони в одну мить розвернулися на бурхливій воді і почали вискакувати на стрімкий берег. Я ще не встигла й подумати, як тут примчав інший пліт, а за ним третій. І знову постріли і знову багато людей вискакують на берег. Всі у однакових, повністю червоних строях, пояси великі на цілий тулуб і маса пістолетів, неначе на якусь війну зібрались. Поки я прийшла до тями, вони вже стріляли у нас понад головами. Потім утворили навколо всіх наших пар величезне коло і почали танцювати на мості навколо нас якийсь круговий танець, швидкий. Наші гості з Буковини висолопили язики. Після танцю той молодий чоловік з довгим чорним буйним волоссям, які падали йому на плечі, підійшов і вручив мені деревце, біля нього стяв другий, світловолосий, коротко підстрижений, якийсь суворий чи понурий, але гарний юнак. Знову стріляли, знову грали і співали трохи дико, але з темпераментом. Потім накинулися на нас. Мене й інших пань цілували в руки, панів обіймали, а чоловіка взяли на руки і підкидали вверх. Нашим буковинським гостям це не дуже прийшлося до смаку, щоб обійматися з мужиками. Але нічого не вдієш — що не край, то звичай.
Зрештою, Пані-Мати теж каже про всіх них, що це смердючі мужики, бо вони іноді намазують волосся маслом задля блиску і елегантності, а мені відразу здалося, спочатку, що це оті червоношкірі рицарі, про яких ми читали у школі, а потім я раптом побачила, що це не хто інший, як оті preux із Роланда. Коли закінчили танець, вони стали такі спокійно і чемно усміхнені, що нагадався мені мого двоюрідного брата князя Гіоргіу, а я більшого пана, мабуть, не бачила в життя. А ті двоє молодиків, як я потім дізналася, були пов’язані церковними обітницями дружби, вони в моїх очах були повністю як двоє preux з Roncevaux. Той чорний, полум’яний, але лагідний, то Олів’є, а той розмріяний, чи то відсутній чи то суворий, то сам Роланд. Ах, Боже, якби ви могли їх побачити!
Ну, але досить вже всього цього, та й не про це йдеться. Ми тоді ніжно попрощалися на мості з моїми буковинцями, аж тут в одну мить появилися коні, і ті червоні гості з плотів оточили наш екіпаж, немов королівська сторожа, і провели нас юрмою до Криворівні. Тільки подумайте, це майже шість миль. Був початок вересня, у горах дні дещо коротші, тому вже сутеніло, поки ми доїхали додому. Відкрили ворота загорожі, висипалися люди, обсипали нас пшеницею. Наш ескорт відразу ж попрощався з нами і ми залишилися самі. Так само і прислуга вдома нас гарно і сердечно привітала, щось типу того, як карлики з казок Грімма чи духи, і відразу ж зникла, як духи, щоби нам не заважати. Потемніло раптово, за дня було гарне, прозоре повітря, а тепер гори раптом почорніли, і небо з зірками втекло дуже високо. Я побачила, що я у якійсь ямі на дні, і злякалася, бо була перший раз в горах. Я розплакалась і тоді мій чоловік сказав мені те, чого я ніколи не забуду: “Не лякайся, тут ти королева”. І тоді мене осінила блискавка: це означає, що він тут буде королем. І це — місія мого чоловіка.
Наскільки я зрозуміла те, що ви мені колись говорили, а потім писали, то ваш замок у La Combe був навколо особи священика Дюпанлюп центром для відродження релігійного виховання, для збереження легальної влади, такої, задля якої колись Папа коронував Клодвіга, як про це пише пан барон Авріл. А у нас тут королівство на збереженні — частина королівства — і колись віддамо себе польському королеві. Ми його шукаємо, сумуємо за ним, так само, як оті preux — васали шукали, трубили по горах і кликали свого короля, свого імператора. Чоловік любить повторювати і читати текст пана Авріла настільки, що я його майже знаю на пам’ять:
Pour notre roi nous devons resister
Pour son seigneur, on doit souffrir grands maux,
Tout endure, et grands froids et grands chauds.
On doit y perde et son sang et sa chair,
Va de ta lance et moi de Durandal,
Que me donna le roi, ma bonne èpèe.
Мій чоловік іноді називає наше житло “Редут у Відступі”. Я цього спочатку не зрозуміла, а він мені пояснив, що ми є, як задня сторожа у відступі чи як недобитки армії, що сховалися у горах. Окопалися і будемо триматися так довго, як буде можливо. Я зрозуміла і кажу, що ні, бо я це бачу інакше. Ми зовсім не окопалися, а відкрилися на світ, розбили старі загорожі, тюремні сліди і вежі, задля того, щоб кожен з того гірського світу, дорослий чи дитина, вдень чи вночі, мав доступ до нас. — Я не буду вам сьогодні писати, що вже зробив мій чоловік, згадаю лише про те, що він заснував спільну касу, аби люди не потрапляли в боргову кабалу від лихварів; що хоч і має великі сумніви щодо загальної освіти і урядової програми, то все ж збудував школу і, що найважливіше, відновив віча та старі полюбовні суди, бо відколи у повітовому місті є суд, то місцеві люди завзято судяться і марнують все на процеси. Тепер всі суперечки, і навіть відшкодування за рубанину і бійки вирішують добровільно у нас в саду, зобов’язуються, щоб ніколи не йти до суду: “здалека від поліції, здалека від тюрем, здалека від примусової екзекутиви”, — каже чоловік.
Ніч просувається далі якось дуже повільно, бо щойно друга година, і мені зовсім не хочеться спати, і зовсім не хочеться покидати цього листа до вас. Боюся, як же я боюся того візиту. Я хочу вам пояснити, як це виглядає, і як було минулого літа. Я вже раніше писала про те, що важко жити під цілоденним контролем, особливо коли ти до цього не призвичаєний, а до дещо дикої свободи так, як я. Та найважчим з усього є обіди і вечері. З самою кухнею і з подаванням ще йде так-сяк, бо старий пан-кухар Камінський — це не абихто, і камердинер Ян запопадливо слідкує. Хоч Пані-Мати також є уважною, а часом і грізною, все ж не можу сказати, що я зіпсувала польську кухню. Та найважчим є спілкування при їжі. Адже це також важливе, а може й ще більш важливе. Я зовсім не люблю сидіти тихо, як мумія, але сиділа б тихо, якби це не було ще гірше. Не можна ж весь час мовчати в своєму власному домі. Тому я собі готую, переважно по ночах, теми, промови, а навіть по можливості дотепи, та зрозуміло, що про “місію” — ані слова! Пані-Мати вважає мого чоловіка ще трохи хлопцем, то що б вона сказала на те, якби він мав претензії на якусь місію без її схвалення. Я зважаю на кожне слово, зважаю так, наче ступаю по тоненькому льоді. Аби дещо прихилити Пані-Матір до місцевих, я розповідаю про приїзд і про те, як нас сердечно прийняло місцеве населення. Нарешті кажу так: “Особливо ті двоє були просто схожими на рицарів”. “Які це такі рицарі?”— засміялася Пані-Мати. Чоловік відразу зрозумів і виручив мене поспішно: “Фока Шумеїв і Петрусь Савіцький, той син повстанця, вони дійсно виявили нам зворушливу сердечність і рицарську прислужливість на кожному кроці”. Мати скривилася: “Гарні хлопці, це правда, але молода дама таких не повинна навіть зауважувати, бо один — селянин, а другий — переодягнений в селянина, хоч той Савіцький взагалі-то з хорошої шляхти, батько — це людина, тричі брав участь у повстанні. Твердий, незалежний, але той молодий, фе, змужичіє, пропав”. — Я хотіла врятувати честь Фоки і вирвалась по-свому: “Але ж рід Шумеїв також стародавній, кажуть, що від дерев, це все ж”. Мати гостро засміялася: «З дерев? Дійсно, по ньому видно, з яких дерев. Мабуть, якась гуцульська шльондра плуталася з якимось негідником, магнатським паничиком і потім переконала чоловіка, що дитина від дерев. Так ваш Фока і виглядає, як якийсь уламок з великого роду, а він просто з бенькартів і селюк. А в такі байки вірити, то тільки ти одна можеш”. Я втратила слід, виправдовувалась, як могла. “Мені не про все це йдеться, це не моя справа, я лиш про те, що коли вони тоді вискочили на берег, я пригадала собі пана Авріла, того, що я отримала в школі, а потім читала разом зі Стасем, а потім ще були ті молоді, зворучливо доброзичливі і ввічливі щодо нас і люб’язні, хоч ми їм зовсім і не потрібні, тому Савіцький видався мені як Роланд, а Фока як Олів’є”. Мати надула губи, глянула на мене коротко, але пронизливо: “Баламутство романтичне! теж мені французька історія! Щоб на таке сказали у наші часи. Я знала оперу про Роланда, а це що? Я що сліпа чи глуха? Я переглядала того Авріла, це якесь белькотіння, а не французськість, хоч і пригладжене. Вже й до цього дійшло? В будь-якому випадку, це не чтиво для молодих дам. Постійно там голови злітають, мозги і нутрощі вилітають, очі вилітають, стільки крові, фе!”. Ми весь час мовчали, а Пані-Мати впала у запал обурення: “Це поезія? Так вже й бути, я вам скажу відверто, бо ніхто інший вам цього не скаже. Відколи це поезія повинна відкривати по-черзі частини тіла, навіть ті, які підчас купелі старанно прикриває пристойний костюм? Відколи це її погляд повинен сягати найогидніших ран і нутрощів? Замолоду нас учили, що поезія повинна старанно уникати будь-якого нешляхетного слова, а у вашому Роланді? Не хвилюйтесь, я собі запам’ятала — нутрощі вилітають і виливаються, мозок випав і кипить на чолі. І то в кого? У архиєпископа! Це огидно, це приниження духовної гідності. Це ваша воля, але у своєму домі я не терпіла б такої книжки. Варварство, огида!”. Чоловік відповів так тихо, як іноді в школі учениці підказують одна одній. “Зовсім це не варварство, це сувора стародавність, справжня, не підроблена, не оперна. Рицарська, але дорога для нас поляків, як своя власна”. Пані-Мати рубнула відразу з розмаху: “Таак? Це ти від кого навчився перечити і закидати мені брехню? Гарний приклад ти даєш цій малій, гарно доповнюєш її виховання! Тобто що, я брешу?!”. Чоловікові щось заблистіло в очах. Ми обоє замовкли. Пані-Мати продовжила: “Цікаво мені, чи той Авріл від Роланда має щось спільного з двома братами-вбивцями, які нещодавно прославились..?”. Чоловік зірвався і відразу ж сів, потім знову спокійно встав, пішов до бібліотеки і приніс два томи: пана Авріла, а також Роланда у польському перекладі пані Духінської, який ми нераз читаємо разом. Показав Пані-Матері без слів, а Пані-Мати на це: “Ах, він навіть д’Авріл, це, мабуть, якась із тих вискочок з плебсу”. Я не витримала і уточнила тихо, але виразно: “Але ж це пан барон д’Авріл, перший амбасадор Франції у Бухаресті, він навіть був у моєї тітки два роки тому”. Пані-Мати завзято процідила: “Будеш мені прискати в очі амбасадорами і твоєю тіткою? Так, наче я й кращих не знала? От, якийсь бароник звироднілий, захотілося йому смачків варварства”. Чоловік крикнув: “Але це людина великих знань, великий знавець, і письменник, і пропагандист Alliance francaise, чи цього не достатньо?”. Пані-Мати, неначе її вдарили по голові, покірно похилилась, мені раптом стало її шкода, і я різко крикнула на чоловіка: “Стасю, як ти можеш так до Пані-Матері!”. А тоді Пані-Мати до мене: «Вара тобі кричати на мого сина! Моєму синові можна”. — Кінець світу, що ж я наробила! Ласка від Бога, що в цю мить мала Зоня увійшла до їдальні. Ми мовчали, наче вражені паралічем. Зоня подивилася на нас, вхопила склянку з водою і давай нас поливати: Пані-Матір, чоловіка і мене. І ще й кричить: “Ей! ви, бойки! (це образлива назва в горах для селян з долин), чому нічого не говорите?”. Вона не лише вилила всю воду, а ще й кивнула на лакея, щоб долив їй. Без Пані-Матері вона ніколи собі не дозволяла чогось подібного, бо відразу дістала б різкою рішуче і міцно. А для мене удар за ударом — я гадала, що згорю від сорому, а тимчасом Пані-Мати щасливо посміхнулася і каже: “Підійди, мій ангелику, хай я тебе обійму, в тобі одній моя втіха!”.
І щоб ви на це сказали, кохана моя Неллі?
І не думайте собі, що на цьому все скінчилося. Мати маєстатично опанувала себе, подивилася на мене довше, ніж зазвичай, так, що й не знала, куди подітись, а Мати з гідністю: “Ну так, не дивно, що тобі подобається той Роланд і вся та кривава рубанина, а ще й тутешні розбійники. У вас на Буковині і у Басарабії це на порядку денному, там навіть пани рубають одні одним голови день у день, а ти до цього звикла і тобі, мабуть, тут трохи сумно”. Це, звичайно ж, стосувалося мого брата, про нікого іншого Пані-Мати не чула, а зрештою, навіть і не цікавилась. Чоловік просичав, як обпечений, а я негайно дістала носову хустинку. Пані-Мати знову уважно на мене подивилася і промовила зверхньо: “Якщо тобі так сумно за своїми, то принеси собі, Отиліє, велику хустку для того, щоб поплакати героїчно, у твоєму стилі”. Я побігла по хустку і відразу повернулась. Пані-Мати промовляла далі, викладаючи повільно і поважно: “І звичайно ж, звідки ще така симпатія до цих місцевих? Вони ж також рубаються сокирами, що аж іноді й Черемош почервоніє, я й сама це бачила. Це заслуга місцевих священиків, це вони розпускають селян, а тепер це вже буде ваша заслуга. Ви ідеалізуєте тільки простолюд і тих preux, читайте Роланда і братайтеся з дикунами! І знаєте, що з цього всього вийде? Піде велика чутка: пан добрий, бо дурний, тож можна у нього красти, не соромлячись, а пані? Про пані навіть чутки не буде жодної”. Зневажливо махнула рукою, заспокоїлась, перервала, наче чекала на відповідь. Я заспокоїлась, перемогла себе майже героїчно і намагалась пояснити, що і нашим найпростішим обов’язком, і задля підтримання авторитету нашої родини, є дбати щонайменше про здоров’я людей, а саме про те, щоб вони не сварилися, не рубалися і не тягалися по судах. І щоб чогось досягти, потрібно здобути довіру і просвітити їх. Про місію я навіть не згадала. Навіть не вимовила слова “місія”. Але Мати, неначе її відгадала. Вказувала пальцем на чоловіка: “Він до такої місії? Такий слабий, такий хворобливий, а до того ж ще й сам без мене, ледь живий, і ще йому хочеться якоїсь місії? А місія буде такою і вже й здійснена, що в цьому домі вже й не почуєш польського слова. Навіть діти просякли руськістю, що не скажуть слово, то їх гуцул б’є в шию: “фіст” замість хвіст, “сиди крітко” замість спокійно, “Владзьо врітний” замість нечемний, ліжко “прилагодити” замість постелити, і так без кінця. Хочете місії? Варто було б щоденно всю цю голоту вчити польської! Го, го! Якби ж не та проклята, окупаційна Австрія і не так звана свобода від 1848 року, я б не осоромилась. На всіх моїх фільварках говорили б тільки польською. Але правда, як же тут може поширюватися польська і хто її повинен навчати, коли й сама пані-дідичка не зуміє написати листа польською. Але почекайте! У ваших дітях переможу я! — Вона гладила Зоню по голові, але Зоня була нечемна: “Буня знову ниє і ниє, ходімо вже до саду”. Пані-Мати зірвалася, немов хотіла мене вдарити: “«Знову ниє» — звідки вона це чує, звідки?”. Ми вже пригнічені, втомлені, майже виснажені мовчимо, а Пані-Мати ще викладає: “В нинішній епосі молодий поляк не у селі і не в горах повинен закопатись і втопитися у женячці, з мужиками і з тваринами. Потрібно їхати туди, на захід”. Мій чоловік знову пробурмотів, наче проскреготав: “До Монте Карло”. Матір спопелила його поглядом, а я знову кинулась, щоб зробити йому зауваження, та пригадавши, що було якийсь час перед тим, вгомонилася. Пані-Мати також втихомирилась, сказала спокійно: “Ні, не для того, щоб провітритись, чи розглядатись, а задля справжньої просвіти і задля навчання теж, в кого для цього є здібності і витримка”. Вона відкинулась на кріслі, а потім знову раптово зірвалась: “Але якщо ви так будете мене приймати, докучати, і просто виганяти, то ноги моєї тут більше не буде. Позбавлю вас спадку, мені це можна». На щастя, молодший лакей з місцевих, вже добре підівчений, подаючи жовтковий соус до десерту — бо Ян вийшов, — впустив соусницю на підлогу так, що та розбилась, а соус розхлюпався на нас усіх. Пані-Мати на нього глянула так важко, що замість прибирати, він швиденько втік. Пані-Мати заспокоїлась і сказала лише: “Ось маєте, навчайте цих дикунів”. За мить прийшов Ян з бабами, щоб витерти підлогу.
Нам перехотілося і пана Авріла, і всього іншого. Весь день був важкий. Пані-Мати цілий день совалася по закутках, зиркаючи тривожно і з жалем, неначе ми насправді проганяли Її. Я все ж хотіла ще раз підійти до Пані-Матері і показати Їй цитату із пана Авріла:
Li cuers d`unno homme vaut toul l`or d`un pais…
як казав рицар Гарін Лорейн. І як всі вони, ті рицарі підчас війни і підчас миру захищали слабших, і як запрошували на урочисті прийоми всі стани. Я запитала чоловіка: “Може б ось це Матері показати, адже ти мені цьому навчив і далі вчиш”. Чоловік скривився так, немов трохи роздратований: “Що тобі прийшло до голови? Заховай добре цього Авріла, зачини на два замки і ніколи про нього не згадуй”. Він дуже посумнів, і Пані-Мати також до самого від’їзду була понурою. Знаю, що це через мене, і хоч я й не хотіла, але я завжди мушу щось таке ляпнути, адже й у монастирі я нераз говорила щось не в пору, так як тоді, коли занадто допитувалась про Адама і Єву і чи у них в раю були ліжка. Тільки от Мати-Єгуменя була такою терплячою до дурних і зовсім не ображалась. Ах, Боже, іноді я думаю, що якби Пані-Мати пішла в монастир, то може теж стала б такою, як Мати-Єгуменя. Та що ж з того, адже б тоді вона не мала сина, а я не мала б такого чоловіка. Тож нехай вже так і буде і Богові дякувати.
На прощання Пані-Мати подивилася на мене якось ласкавіше, майже так, як на Зоню: “Отиліє, я мушу тебе похвалити”. — Я не повірила своїм вухам, а Пані-Мати продовжує: “Ти встановила бездоганні лампи з камфіном (це місцева назва петролеум), навіть у нас в Станіславові це рідкість. Це справжній прогрес”. — Добре, що хоч це. Але що буде завтра, я боюся навіть подумати. Буду закінчувати, бо вже година пів на четверту і треба поспати. Я ще раз полечу думками на захід, добраніч найкраща Неллі, ви нічого не бійтесь, я весь час думатиму про вас».
Середа.
«У нас сьогодні погодно і весняно, ми дуже зайняті: поля, городи, сади, а ще приготування до весняного вигону худоби, та я все ж конче хочу написати кілька слів, бо прийшов новий лист від Пані-Матері, що через ці дороги вона відкладає приїзд на невідомо скільки. Відпадають великі приготування. Я сплю добре. Ще допишу і вишлю листа післязавтра».
День Святого Георгія, патрона пастухів.
«Дорога Неллі, я затягла із висиланням листа, але сьогодні особисто відвезу на пошту. По зливах, а навіть бурях — сьогодні погодньо, хоч і трохи туманно. Я встала удосвіта, бо неймовірний рух, саме сьогодні виганяють частину худоби на високогірні пасовища. Шум важко описати. Зараз дуже свіжо, весняно, і мені здається, що зараз весною було б легше дістатися до вас. Я собі уявляю, що у вас цвіте бузок в повну силу. Чи може вже відцвів? Напевно, невдовзі до вас приїде отець Дюпанлюп і їздитиме на мулі, щоб читати молитовник і милуватися горами. А як шкода, що немає вже графа Монталембер. У нас вже пуп’янки на квітах, але до цвітіння ще далеко. Зазвичай на день народження Зоні, тобто 15 травня, уже цвітуть нарциси. На бузок потрібно чекати щонайменше до 20 травня. Я засадила цілі алеї і газони, коли розквітнуть, то весь час світяться світло-фіолетово. Зате у птахів уже наступила весна, вони прилетіли роями. У них хороша пошта, перед тим вони гніздилися тільки в садах Фоки, на горі у сусідньому селі, а тепер вже дізналися і про наші сади, прислали сюди свої колонії і літають звідси на гору до Фоки і назад із привітаннями від родини для родини. А ще ластівки і голуби кружляють коло дому. Ах, які голуби! Чоловік з дитинства любить їх, розуміється на них. Капуцини, пурцлі, чайки, домінікани, зобастики, павичі. Великі і надто малі, білі, блакитнуваті і рожеві, з віртуозним польотом, або з якимось безпорадним, неначе літають великі важкі мухи. Щойно чоловік відчинив віконницю і вийшов на ґанок. Відразу ж злетілася його громадка, обсіла йому плечі, голову, руки так, що він став біло-сірий від голубів. Ще забавніше, коли павичі з далеку почують цей трепіт. Тоді вже й вони злітаються, але репетують таким вереском, неначе їм щось відібрали. Я вище вже написала, що зараз було б легше дістатися до вас, але це тільки в душі, бо в дійсності ми настільки відрізані від світу, що ані до нас, ані від нас неможливо добратися. Через це Пані-Мати відклала приїзд, можливо аж до літа. Вона побоялась дороги, і це правильно. Скрізь лавини, повені, а на перевалах — лавини рідкої глини, так, що не можна від нас доїхати навіть до повітового міста. Одна лиш дорога вздовж річки до пошти встояла перед повінню, але годиться тільки для верхової їзди. Ми вирішили сьогодні з’їхати до пошти плотом, бо саме сьогодні вирушають перші плоти із верхів. Їх ведуть наші добрі знайомі — Фока і Савіцький. За годину ми повинні зійти до ріки, щоб чекати на плоти. Ах, коли ж я нарешті вас побачу! Я б з охотою туди поїхала. А поки-що чекаю на листа і від усієї душі прагну, щоб від вас були добрі новини. Прошу вас також дізнатися щодо можливості пересилки шприців з кров’ю, я це серйозно».
«Доїхали ми чудово, хоч місцями було страшно. Спустили воду з обох дамб під вершинами, хвилі так бушували, як підчас бурі у морській затоці. По дорозі є скеля, звана скелею Фоки. Там насправді найбезпечніше було б пролетіти на крилах, бо перед самою скелею є великий спад води, течія різко підхоплює пліт, а вода, відбиваючись від скель, вирує і не випускає плоту з виру, так, що пліт на великій швидкості летить просто на скелю. Плотом керував величезний старець з довгим сивим волоссям. Спокійний, маєстатичний, але настільки стурбований, що мені його відразу стало шкода, бо такого порізаного зморшками чола я ще не бачила. Коли я його побачила на плоті ще до того, як ми зайшли, я прошепотіла чоловікові: “Мабуть, таким був Шарлемань”. Боже, як я люблю ці примари! Чоловік терпляче посміхнувся і прошепотів: “Це бідняк, чисельна родина, землі мало, заробити у його селі немає де, тож на старі літа заробляє у Фоки”. Глянув ще ніжніше і додав: “Але очі дитини бачать влучно”. Під скелею старий керівник пустив плота зовсім повільно, немов на погибель або на волю хвиль. Мені захотілося кричати, але чоловік приклав пальця до уст, а мене тримав за руку. Я трималась. Чорна скеля наближалася блискавично, зростала і заступала небо, вже стирчала над головою. Від неї бив морозний холод пекельний шум. Мені в очах закрутився світ. Порятунку не видно. Раптом старець вперся усім тілом на стерно. Хвилі зашуміло оглушливо, немов збиралися нас поглинути. Колоди застогнали, як прокляті душі, але пліт плавно повернув, зовсім не різко. Ані одна колода не зачепила скелі. Ми попрощалися з ними біля Устя Ріки, і вони відразу ж поплили далі в бік Румунії.
Цілий день люди із прибережних сіл вистоювали над Рікою. Дивилися, бо спочатку щопівгодини, а потім все частіше пливли з гір довгі плоти. Важкі велетні, хвостаті, а спритно завертали на поворотах. Повалені демони, спутані, покалічені, немов кров’ю обліплені живицею. Іноді блимали їхні очні ями — чи як би це сказати? Втомлені насмішливі очі, а радше підступні, мстиві і диявольські. Після обіду хвилі знову розбушувалися так, що перелякані люди втікали з берегів. Видно, що в горах знову спустили воду з дамби. І знову котилася армада драконів, сунули, сичали, булькотіли безкінечні колоди. Наближалися швидко, а зникали ще швидше. Щось мене пригнічує, якийсь страх, а може я просто боюся, що вони мені присняться.
Хоч наші коні прибули вчасно, ми тут залишимося на ніч у господі. Ах, які ж милі і запопадливі ці власники господи, побожні євреї, такі, неначе щойно прибули із Святої Землі. Турботливо опікуються нами, часто запитують, чи нам чогось не треба. Коли ми зайшли до господи, стара єврейка зраділа моєму чоловікові: “Що за гість, це не гість, це любко. Яке щастя!”. Тут мені знову здається, що я в земному раю.
Закінчую листа, але все ще важко його заклеїти, важко мені з вами розлучатись. Ваш лист у мене завжди при собі. Ви в ньому пишете про ті альпійські квіти, котрі живуть так далеко від усіх, що ніхто їх не бачить, ані ніхто не понюхає їхнього запаху. І про ті душі, обтяжені тягарем любові, яка не могла нікому віддатися.
Як гарно це звучить у перекладі пана Авріла, спочатку про вас:
«ce matin j`ai vu vos yeux pleurer»
А тоді про тих, хто вас знав і знає:
«il n`e nest pas qui tendrement ne pleure».
Чоловік звернув мою увагу на те, що сьогодні цілий день гори прикриті прозорими туманами. З-за тих заслон вони проглядають і приглядаються до нас, як світлові примари. Пан Бог так само.
Я думаю про вас, обіймаю вас.
Отилія».
ІІ. На той світ
1
Упевнений, що вбив Томашевського, переляканий власним вчинком і боючись погоні, Мандат — як до того і після того не один необережний гірський убивця — втікав прямо поперед себе до угорського кордону. Не гірше, ніж у танці, він ніс круглий тулуб, котився так пружно, що погоня й двадцяти худих його б не догнала. Нарешті він вдерся у невеликий потік, під прикриттям ночі й надалі рішуче втікав. Весь час вгору, чим стрімкіше, тим швидше — нехай його шукають! Але тільки-но він опинився на хребті і прислуховувався до шелесту струмків, що спливають на угорський бік, то знову перелякався. На чужину угорсько-волоську? Туди лише долетить слух про вбивство, то повішають відразу, про запас і то гаком під ребро. Там суд швидкий, справедливий. Він чув уже про таке нераз.
Але чекай! Це ж минуло. Адже розповідав матчин батько, дідусь Базьо Кропивницький, славний дяк із Криворівні, що так бувало раніше, і то більше, ніж сто років тому. А тепер все інакше, нові часи, панські суди пом’якішали, судді іншої моди, освіта. В Угорщині теж так. Там для лайдаків ще краще якось виходить, бо хто звідси втікає туди, то відразу каже, що через політику. То вже його й не чіпають, аби лиш сидів тихо.
— Викручуватись політикою? га?
Мандат слухом відшукав джерело, яке сочилося в Угорщину, приглянувся, як у ньому виграють зорі, потім знову видряпався трохи вище, відшукав прикордонний камінь. Відпочивав коло каменя, саме на кордоні, зважував:
— Той дідусь Базьо, хоч і мудрий та любий, заповідав нам самі небилиці, аби ніколи нікого не судити. «Нехай Господь святий, нехай Сонечко нас судять, — казав Базьо, — і сумління нехай судить, кожен сам себе, але інших судити нам грішним вара. Це людиновбивство! Хто судить іншого, той його вже вбиває, це найважчий гріх». Але хто ж слухатиме таку набожну неміч, як Базьо? Про нього кажуть, що він богумилий, тобто духовний, але ж тому він і дяк. А що така небога може знати? Нікого ніколи в житті не убив, навіть нігтем не пошкрябав, ані не глянув криво, лише очі витріщає на небо. Де ж йому до цього смаку? Бо хто вже раз посмакував убивства, той ніколи не забуде цього смаку, так само як і той, хто має смак на м’ясо дикого вепра, ніколи не відівчиться від полювання. Такий самий смак і в Угорщині, аби лайдаків гаком за ребро підвішувати! Звідки ж Базьові про це знати? Інша справа такому, що вбив, це вже інша мудрість, такий зразу зрозуміє, що на нього чекає. Ні! В Угорщину ні!
Мандат зірвався, відскочив від кордону. Хоч була північ, хоч на полонині не було ще й живої душі, він, гнаний страхом, та все ж не перетинаючи кордону, біг трав’янистим хребтом, весь час до верхів’я ріки. До світанку він пробіг чималий шмат дороги. Вже розвиднювалося, коли він поспішно віддалився від кордону, звертаючи вліво вниз якоюсь густо зарослою поточиною. Він прямував на шум ріки, до Черемоша. Так він опинився далеко від бутину, навпроти Льодової Баби. Помив постоли в річці, на босо перейшов через воду, втопив сліди. Дещо заспокоївся:
— Якщо це правда, що розповідає Базьо, що суди так по-модному зіпсувалися, то і тут мені нічого не вдіють. То чого ж втікати на чужину? Але що тепер — зараз?
Він задер голову і подивився високо на Льодову Бабу.
— Там свобода, там простір, у верхав розлогий степ, вже й здалеку видно, якби хтось переслідував, навіть якби підкрадався навпочіпках. Що мені там зроблять?! Швидше, швидше на Льодову Бабу! Там старі криївки, підземні печери, там ще й не такі ховалися, а навіть і зимували. Звідти колись старшував над цілим краєм не хто інший, як Дмитро Василюків, славний ватажок, позначений святим Громом, зі своєю ватагою. І він і вони, — Мандат задихнувся, зупинився. — Ні! Від цього борони Боже!
Скільки ж страхів, один за другим, шмагали Мандата, неначе на нього падали раз за разом удари олов’яного бича! Хто ж зміг би це описати, коли він і сам не міг позбирати цього всього в голові до купи!
— Кілька днів я витримаю голод, так! А потім? Нічого іншого не залишається, як прямо звідси нападати! Так! Відразу, бо потім піде сигнал тривоги від хати до хати, а потім від колиби до колиби. На кого ж нападати? І спільно з ким…? Акуратно нападати…? Хіба-що захищатись? Але захищатись, це щось інше, нехай би тут десятеро, нехай навіть двадцятеро пішли на мене, то по голові кожного, голову коло голови поскладаю у ряд, як баранів! Так, розкладу! Га — та й це дарма! Барани — це інша справа. Потрібно терпляче притихнути у схроні і тихо дивитися, а будуть на полонинах великі стада. Вкрасти тут і там по одному, це зовсім не важко, їжі буде достатньо, ніхто не збідніє та й ледь зауважать…
Як надокучливий комар, задзвеніла йому в вухах стара пісня:
Ой, укравбих три баранці, четверту єгницю,
А для мене вже будують в Сиготі темницю,
Вберут ноги в кайданиці, а руки в скрипиці…
— Тьху! тут справа інша, грубша… Що ж? Таке саме з давніх часів трапилося не з одним, а кінець завжди один і той самий. Спочатку якийсь слабак нещасний або крикун підліз під твердий кулак і врізав дуба. Іншим разом комусь зовсім невинному сокира невинно вирвалася з рук і випадково наскочила на слабу кістку. І відразу на бідного кричать: «вбиця». І що він мав робити? Мусив втікати і красти з голоду теж мусив, захищатися мусив, ну і вбивати. А тоді на нього — бий-убий, гналися за ним, як за вовком, і отак він положив десятьох чи більше. Мусив. Потім здичавів з розпачу, від злодійства до злодійства, від убивства до убивства, і нарешті… І де ж справедливість? Дідусь Базьо дуже хвалить Божу справедливість: «До твоєї голови, ані до чиєїсь іншої ніхто не має права, ані до суду. Тільки Бог дише і нами колише». Ой, мій дідусю, а людське право? Яке ж найбільш придатне? Я вже від вчора твердо це знаю: «Утікай від людей, утікай, як борсук до дірки, не стикайся з людьми, бо…Підсунеться тобі такий Ясь». Так! Все через того смердючого цапа! Ой, як добре, що я зробив йому кінець! Та й що з того? Мені кінець теж! Гірший, бо на шибениці. Так було завжди, так і повинно бути, голова за голову. Нехай собі богумилий дідусь байдужить, що хоче.
Він знову поспішив далі в гору. Задиханий, обливаючись раз за разом потом, викупаний у поті, він дійшов після полудня до Льодової Баби. Вже виринав з гущавини потоку. Аж тут раптом чорна жовто-цяткована змія, вже добре вгодована і товста, зірвалася зі стежечки і, поспішно проповзаючи по зарослях, зникла у гущавині. Мандат втішився:
— Якби стало зовсім важко, то втікати на животі, ах, як добре втікати на здорових ногах, дякувати Богові.
Він розпростав ноги, як збуджений кінь бігав по Льодовій Бабі вздовж і впоперек. Шукав і бушував скрізь, але не було жодних печер чи криївок, навіть ні одної дірки для схрону не знайов. Після дощів, після злив минулого тижня гори, як далеко не кинув би оком, були вкриті хмарами, кипіли, диміли. Над далекою Тороягою вистрілювали хмариська, чорні потвори з піднятими копитами, якісь горбаті мари відкривали пащі, щирили зуби. Перед ним був довгий похмурий день, небо душне, думи душні, а живіт смокче. Одна-єдина рада: проспати все і турботи відразу.
Він ліг у гущавині, на краю лісу, накрив голову кожухом. Та прокинувся пізньої, чорної ночі. Від мокрих туманів і страху перехопило подих. Ні, щоб якийсь лісовий дух хапав за ноги, як ще недавно на Рабинці! Де там! Чорна ніч береже, густі тумани бережуть, і це добре. Гнітить не ніч, а чорніше від ночі убивство, доля закована навіки. Відразу на шибеницю, чи що? Опришківство, а потім ще певніша шибениця. А тимчасом, на всякий випадок тихо сиди, не шастай, бо, мабуть, вже упир паскудний, сам лайдак Ясьо шукає свого вбивцю. Хай собі шукає, ніч коротка, світанок недалеко, це не осінь, щоб упирі розгулювали. А зранку Юрія… Чи похорон Яся? Чи може ті все ж попливуть до Галацу? Та де там?! Швидше за все бунт проти ґазди, а хто найбільше спричинився до бунту? Я сам. А що потім? Мабуть, бійка поміж бистрецькими і жаб’ївцями. І з цього нові вбивства. А що потім? Судова комісія, жандарми з кайданками. А хто вип’є за все це? Ґазда Фока за свою порядність. Піти б туди, зненацька порозбивати голови панкам і посіпакам, прогнати! Але ж жаб’ївці першими юрмою повалять його, зв’яжуть, передадуть комісії. Адже вони вже погрожували. А варто б, ой, як варто б за одним махом рубнути хоч би того Крашевського, і Ґонсецького теж, і Кімейчука також, за те, що на стареньких гавкав, казав, що це порохно повбивати. Ґіжицького ні, інших теж ні. Але що йому з цього, нові бійки, нові вбивства. І для чого все це? А хто ж це так сидів у хаті? Може Чорниші-Мандати? Ого, відомо. Але я, я не був з ними заодно, ні, я лиш з маминим батьком, з Базьом. Та й кому коли б могло приснитися, що він, Петрисько, уб’є людину, як зайця, і сам втече, як заєць. Тьху! ось тепер вже закричать: «Це з такого роду, з тих Чорнишів-Мандатів». Досі начебто хвалили — «Петрисько сама делікатність», а тепер вже розгавкаються: «Цей найслабший з них, бо втік, побоявся шибениці». Але ж таке не з одним може трапитись, а потім йому пропаде хата, доля і — життя розбите. Розумно скреготів той дідуган Панцьо: «Хлопче, чорт тебе знайде всюди». Ні з того, ні з сього чорт мені підпалив під ногами і танцюй, Петриську, як ведмідь циганський. І справді, де ж та Мати Божа, що оберігає і мене, і Яся, і будь-кого? Знову заскреготав Панцьо: «Це тобі така мати, що спа-спалить тебе на вугіль».
Мандатові захотілося плакати:
— Шляґ би відразу трафив того Яся дурного, поки він ще не підсунувся своєю гузичною мордою під мою руку. Та й добре, що його вже трафив, принаймні одне це добре. Спати!
Мандат проспав весь залишок ночі, завзято спав і увесь день, проспав Юрія і чергову ніч. Йому снилося довго і втомливо, що він шукав їжу, то смоктав і жував молоду берізку, то попивав помиї в хліві у своїх свиней. Снилися йому і його діти, також голодні і тому змарнілі, цілком здрібнілі. Змарніли їхні ноги, змарніли руки, облізла шкіра, повзали на животах, як червоні дощові хробаки. Тьху, досить такого спання. Щойно він прокинувся, то відразу собі пригадав, що вже день після Юрія.
А що з Ясьом? Лежить собі холодний, посинілий, із витріщеними до неба очима, і так на віки. Мало того, що загинув молодим і намарно, то може ще й комісії та лікарі розрізають ножами його біле тіло і виймають бебехи. А все через мене! Чи це відразу повернутися на бутин і віддатися в руки комісії: «Панове і підпанки, це я сам убив його, бо це лайдак, це пес, бо гавкав на моїх побратимів, бо мені так захотілося. Ані ґазда, ані ніхто інший не винні. Відпустіть їх!».
Повісять? То й повісять, не першого і не останнього. Шибениця? Для людей не для чорта. Жінка? Нехай скисне, чого вона мене відпустила на бутин, так їй і треба! Хай тепер шкирить зуби до молодих, знайде собі. Діти? Нехай швидко забудуть, бо і так їм колотимуть очі: «Батько бандит з бандитів, шибеничник». Нехай забудуть, це добре, але не в цьому справа. Потрібно віддати бика за бика — борг. Інакше нещастя впаде на дітей, шкода мені тих писклят.
Мандат знову задрімав, у півсні йому марилося:
— Наші пани-судді, тепер не те, що колись, надто милосердні, будуть мене мучити, милосердно спокушати і заводити такої: «А може ти, Петрисько, зовсім не хотів його убивати? Може лише так на відмаш дурна рука тобі вискочила і тепер тобі шкода? А може…?». А чорт відразу ж прошепоче: «Чуєш, Петриську? Викручуйся, адже ти ґазда, ти ж не вбивця, маєш жінку, ще й яку жінку! І дітей також, сам же кажеш, що їх шкода. І тоді я, Петрисько, відповім суддям: «Ні панове, не турбуйтесь, мені зовсім не шкода нічого і нікого. Я не міг знести цього цапа і пишносраки Яся, а рука зовсім не дурна, вона вчинила те, що у мене на серці. Я маю на нього таку злість, що ще й зараз я б його порубав на тріски». — «Ну, що ж, — скажуть вони сумно, — шибениця, такий закон. Подавай принаймні Петрисько, до цісаря прохання про помилування!». Подавати? Ну нехай. Але цісар пам’ятає, го-го, у нього там ще з первовіку закарбовано все до грама. Скаже так: «Що? З Чорнишів? З Мандатів? З тих, що куштували вірмен на Радулі? Нарешті потрапив нам у руки! Повішати, повішати якнайшвидше. Ну, але перед повішанням дати йому пива, скільки захоче — це буде моя цісарська милість».
Мандат прокинувся зі сну, зірвався: «Йду куштувати своє пиво».
Погода на Льодовій Бабі була райською. Позавчорашні і вчорашні грізні хмари опали глибоко. Здалися, побіліли, як освітлені тумани лежали тихо на лісах, на схилах, на ярах річки. На ліво від Чорногори, глибоко у просторі, з боку Торояги танцювали чисті, срібні видива гір. Кивали здалеку, потішали, як вони потішають кожного, і п’ятдесят років і сто років тому, і понад сто років також: «Але ж ні, ні, Петриську, і ти другий також, і ти третій, і кожен, хто сюди прийде, це все неправда, починай знову! Запізно? Смійся з цього, ніколи не пізно. Приглянься добре до нас».
Мандат, відпочилий і досить бадьорий, міцно затягнув пасок, щоб втихомирити голодний живіт, і жваво пішов уперед. Спочатку грунем, потім болотистими ярами і стежечками. Того ж самого дня, тобто увечір в день після Юрія, він дістався на бутин. Зупинився. З гущавини неподалік колиби він прислуховувався, немов чигав.
Тихо? Це добре. Якби щось особливе відбувалося, то був би рух, шум. Потім йому здалося, що він помітив когось із дідків. А може ще когось? Ні, більш нікого. Рух слабенький, як у такому вулику, що вимерз за зиму, і тільки тут і там задзижчить якась напівжива муха. Тихо? Це страшно! Всі поплили? Швидше те, що їх усіх арештували, а ще імовірніше, що бистрецькі із жаб’ївцями порубалися на смерть і щойно тепер приїде цісарська комісія, вночі чи на світанку. В самий раз.
Настала ніч. Колиба зовсім затихла, нечисленні робітники, переважно дідки і підлітки, що залишилися на бутині для корування і миґлування дерева, заснули швидко, спали міцно. Лише Панцьо, який погано спав ночами, почув десь коло опівночі кроки, що прокрадалися біля колиби. Він похапцем вийшов і побачив Мандата. Вони впізнали один одного, обоє захвилювались. Панцьо відразу про все здогадався.
Мандат прошепотів:
— Так мало людей?
Панцьо відразу ж несамовито просичав:
— Ти-ти-тихо, почують.
Мандат присів навпочіпки, а втомлений безсонням Панцьо, вредно процідив:
— По-по-поїхали на похорон.
— На чий похорон? — прошепотів Мандат.
— Не вдавай, хто, як не ти, мав би знати?
— На похорон Яся, всі юрмою?
Панцьо відповів запитанням:
— Не розумієш?
— Комісія цісарська була? — промовив Мандат дещо голосніше.
— О-го-го!
Мандат роздратувався, випалив голосно:
— Була чи не була?
— Тихше, — лякав Панцьо пошепки, — коли була, то дуже погано, а якщо буде, то значно гірше.
Мандат раптом ослаб, бо пригадав собі:
— Винесіть мені щось їсти, але швидко.
— Після цього всього тобі ще й їсти хочеться?
— Я три дні нічого не мав у роті, — виправдовувався Мандат.
— І тобі не перехотілося? Ого, ще перехочеться. А чого ж ти не втік в Угорщину?
— Винесіть мені їсти, — тихо попросив Мандат.
Панцьо неспішно приніс барильце гуслянки, а також на яворовій дощечці шматок холодної кулеші, трохи бринзи і кусок солонини. Мандат сів на камінь, рубав і тихо плямкав. Ніч була досить ясною. Панцьо дивився на Мандата і знущально дзявкав:
— Пузо тобі не зменшилося, треба було втікати через всю Угорщину, аж до Боснії, шкода…
— Для чого? — запитав Мандат, не припиняючи їсти.
Панцьо вчепився, як п’явка:
— Там чекають не дочекаються на таких сміливців, практиків від убивства, щоб разом і далі нападати, розбійничати, вбивати. Практика велика, на кілька років…
Мандат подавився якимось куском, відкашлявся, сердито відрубав:
— Ви ж бачите, що я не хочу нападати, повернувся.
Панцьо докірливо скреготав:
— Ти бунтував проти ґазди, бунтуй ще вище. На очах ґазди, без сорому, ти приклепав йому найкращого робітника, на проблеми, на ганьбу. То йди вже далі, не соромся.
Мандат просився чемно, як хлопчак:
— Не страште мене, дідику, я вже і так настрашений.
Панцьо зм’як:
— Нарешті, а вже час! І якщо ти вже добряче раз злякався, то може ще щось з тебе буде — може ще врятуєшся.
— Рятуватися. Як? — поспішно запитав Мандат.
— Залежно від того, що ти сам хочеш зробити, вільна воля.
— Ви мені скажіть, як буде краще, — попросив Мандат.
Панцьо марудив:
— Завжди найкращим є повішатись, але це завжди встигнеш. Так чи інакше, а до хати й носа не показуй, бо там чекають…
— Хто?
— Краще й не питай.
— А куди ж?
— Відразу на дарабу і до Галацу.
Мандат не здивувався, запитав:
— А може по дорозі такі самі чекають?
— Водою гладенько, зручно, з вітерцем полетиш і хто ж тебе дожене? А там? Там тебе ніхто не знає. І навіть, якби ти сам про це кричав на все горло, то ніколи не повірять, щоб такий, котрий привіз дерево на продаж, когось убив. Добре тебе нагодують, ще вином напоять, вже тобі не треба буде нападати, ані розбійничати, за дерево тобі добре заплатять, а на такого з повною торбою ніхто нічого поганого не подумає.
— Ну гаразд, а потім що?
— З грішми у торбі ти відразу знатимеш, що робити.
— Ну нехай і так, але тимчасом треба б дати знати в хату.
Панцьо рознервувався:
— Для чого ці турботи? Краще відразу повідомити у кримінальний суд в Коломиї. Ти ще не зрозумів? Зникнути! вкрасти слід!
Підкріплений їжею Мандат розговорився:
— Ну, а ті, Фока й інші? Вони де? Як їм допомогти, щоб вони не страждали нізащо? Треба ж рятувати. Такі проблеми через мене…
Панцьо немилосердно добивав:
— Ти такий співчутивий? А про матір Томашевського, стару вдову, зовсім не хвилюєшся? Хто їй кине кусок сухаря, чи хоч би браги свинячої наллє, щоб не здохла з голоду?
Мандат зірвався з каменя, махав кулаком над головою Панця, крикнув грізно:
— Дідику, припалюєте, як чорт! Ви й сам чорт, щезай, бідо-чорте!
Хтось із робітників у колибі, зойкнув крізь сон. Мандат злякався і похилив голову. Панцьо сплюнув крізь щерби:
— Кричи, кричи, нехай і вони розкричаться! А може й мені хочеш розбити голову, як тому. Бий сміливо…
Похилений Мандат жалісно шепотів:
— Вибачте, дідику, кажіть, що робити, кажіть.
Мандат чекав з нетерпінням, а Панцьо не поспішав. Мандат чекав, чекав, аж врешті Панцьо твердо заявив:
— Хочеш знати? Слухай уважно. Приготуєш дерево, зіб’єш дарабу, я спущу тобі води з гаті. Перед від’їздом я тобі скажу, де шукати Фоку та інших. Допоможеш їм і собі. А зараз ані звуку! Спати — до жаб’ївської колиби і щоб тебе ніхто й на очі не бачив. Даєш руку?
Мандат безвольно подав руку, послушно пішов до жаб’ївської колиби, але довго не міг заснути. Він був у колибі, на своєму бутині, але був поміж людей, тож мусив остерігатися, гірше, ніж на Льодовій Бабі.
2
Панцьо спав ще гірше, ніж Мандат. Перед світанком зірвався і закричав: «Auf, auf!». Розбудив усіх, розбудив також і Андрійкового сина, Любка Плитку, котрий після від’їзду Петриця залишився із власної волі, щоб допомагати Панцьові у спузарстві.
— Любку, приготуй для всіх їжу на весь день.
Як спузар, Панцьо був значно жорсткішим від Петриця, жорсткішим і від ґазди Фоки. Він наказав робітникам:
— Ідіть тепер на Клин на цілий день. Там ще є неокороване дерево те, яке бистрецькі залишили. Закінчуйте.
— Але ж і тут внизу ще чимало дерева не складеного у миґли, — закинув Остафійчук.
— Змиґльоване воно чи не змиґльоване, гайда на Клин, на цілий день, — наказав Панцьо. — Любку, видай кожному їжу.
Дідки і підлітки здалися, хоч і один чи інший стенали плечами. У колибі залишилися тільки Панцьо і Любко. Панцьо втаємничив Любка не більше, ніж було треба, і наказав йому, що той ні словом не відзивався до Мандата. Нарешті розбудив Мандата:
— Гайда до роботи, збивати дараби.
Мандат, мабуть, вперше в житті дещо зблід, але сили йому не бракувало. Разом з Любком вони скочували колоди по пільгах, потім сам Мандат їх збивав, в’язав у тальби, а Панцьо стояв над ним і покрикував:
— Звідти, о, а тепер звідси, швидше, швидше! Сьогодні перші чотири тальби повинні з’їхати на пристань.
Він сильно вимучив обох, бо не лише прискіпливо слідкував за темпом, але й наказував вибирати колоди найздоровіші, найміцніші, немов на показ, або за покуту для Мандата. Мандат ані не муркнув. Слухався, поспішав, вже зовсім не реготав по-своєму, навіть ні разу не засміявся. І все так сталося, як придумав Панцьо. Перед вечором, коли тальби були готові, Панцьо з Любком спустив стільки води з гаті, скільки назбиралося за останні дні. На прощання Панцьо наказав:
— Вночі повернешся, а завтра — решта, гайда!
Однак Мандат не переплив через Гук аж на пристань, для цього потрібна була велика вода, бо в ті часи Гук (ще не розтрощений динамітом) був пострахом для кєрманичів. Спад був високий, стрімкий, від самого тільки зудару міг розсипати, а навіть розбити дарабу. Гострі скельні ікла стирчали з-під води. Погрожували кєрманичам, що поранять їх чи випотрошать, і тільки найсміливіші та найбільш вправні відважувалися проскочити через Гук. Хоч не хоч, Мандат, котрий ще ніколи не керував дарабою, розв’язав тальби, і, охоплюючи руками кожну колоду окремо, прослизав поміж скельні зуби, занурюючись по шию. В останню мить, поки колода впала на глибину, він видряпувався на сам її вершечок, щоб вберегтися від смерті чи від каліцтва. І скільки ж разів отак? Стільки, скільки було колод.
Глибока ніч настала у яру, а він все важко працював без перерви, зовсім не спав. Гул води його заглушав, та він цим не переймався, і хоч повністю намок, стільки ж від поту, скільки й від води, він зовсім не замерз, оскільки гарячково звивався задля того, щоб до ранку повернутися на бутин, як тільки Панцьо відправить робітників на Клин. Хтось міг би сказати, що Мандат відбував покуту за Яся, а радше за свою безтурботну буйність, але це був тільки початок. Після світанку він поспішно повернувся до колиби, та про пригоди і труднощі переправи на Гуку він зовсім не розповідав. Соромився зізнатись, що навіть не насмілився проїхати на дарабі. Панцьо зиркав з-під лоба, про все здогадався, але навантажив його роботою не менше, ніж попереднього дня. Знову від ранку разом з Любком вони спускали колоди, в’язали тальби. Після полудня Панцьо наскладав високо на триногу з дерева чимало їжі, крім того, ще й окремий козячий мішок, повний кукурудзяного борошна. На кінець виніс йому грубий паперовий звиток, прикордонний пропуск з якимось листом і печатками. Відразу ж загорнув папір у ганчірки і в шкіру, і, вручаючи тому, як святі дари, з притиском сказав:
— Пильнуй це більше, ніж ока в голові! З одним оком ще сяк-так доїдеш, а без цього ані кроку. Не випускай з рук, ні за що в світі не замочи, не розгортай паперу без потреби. А тепер слухай уважно, бо ти давав руку: пливи весь час прямо, через Кути до Прута, далі по Пруті знову весь час прямо, аж до молдавського кордону і далі безперервно аж до Галацу. Ні з ким не розмовляй, але й нікого не бійся. Так само і зі сторожею мовчи, як німий, нехай сам папір кричить замість тебе. Потім добре загорни і знову за пазуху. Запам’ятай це! В Галаці ти легко розпитаєш про Фоку. І щасливої дороги, миром!
Мандатові закрутилося в голові. Він був виснажений надмірною працею, мабуть, ковтав страх і сльози. Видихнув із себе:
— Господи! Я ще в житті не кєрманив, хтозна навіть, чи я добре вистругав кєрму?! Прут, Галац, цей папір — але якщо згину, то згину, так мені й треба.
Панцьо твердо втішав:
— Як пливеш, то відразу на глибину. Вчися! На Гуку трохи важко, але пройдеш, лише про Сокільську скелю говорять, що це відьма…
Мандат зойкнув:
— Ще й яка відьма..
Панцьо суворо перебив:
— Порівняно з шибеницею, це все дрібниці, забава. Наполовину живий чи наполовину неживий, а якось допливеш. Тому запам’ятай, пливучи через Жаб’є, закутай голову, щоб тебе не впізнали, а в Кутах ще більше, бо нащо тобі біди на сам кінець. У Молдавії нікого не бійся. Гайда!
З цим під вечір Мандат поплив до Гука. Наступного дня зранку, вже після сходу сонця Панцьо разом з Любком, після того, як пішли робітники на Клин, негайно ж дісталися до гаті на Попадинці і спустили воду. А Мандат чекав на пристані нижче Гука, вже готовий із восьмитальбовою дарабою. Він знову напрацювався через усю ніч, від втоми заснув на дарабі, та коли нова вода зашуміла з Гука, зірвався і досить вправно ввів дарабу в течію. В цьому шумі він почув лише прощання, адже вислизнув крадькома як убивця. Підхоплений хвилею, він ледь зауважив, що проплив Жаб’є. Полегшено видихнув, бо забув закутати голову, і втішився, що ніхто його не зауважив. Зрештою, хто ж його дожене і на чому? Це єдине, що він зрозумів. Дозволяв нести себе хвилі. Щораз більше сонний, він топив свій сум у дрімоті.
Робітники на Рабинці, хоч і на очі не бачили Мандата, були достатньо хитрими, щоб зауважити, що щось відбувається. Дідки споглядали один на одного багатозначно, але відклали розмови на потім. Панцьо посміхався до Любка поза їх спинами, а в очі був ще твердішим і брав їх в руки так, немов він вже давно був наставником вирубки чи звозу дерева. Поганяв ними так, як досі ніхто не поганяв: «швидше, швидше, що за ледарство, гайда!».
А тимчасом Мандат плив сам-самісінький. Він виготовив собі кєрми якось по-своєму, так, як йому захотілося, дві кєрми спереду і дві кєрми ззаду. Вперше в житті він повертав кєрму і вперше в житті мав за собою такий тягар! Вісім тальб із найважчих колод. Він був надзвичайно сильним, махав кєрмами, немов для розваги, завжди трохи засильно, і вже по одному й другому замахові йому грозило, що вдариться дарабою об берег. Та він набирав сміливості, коли бачив, що крутійські і хитрі хвилі є послушними його ударам. Вчився робити рухи спокійніші, плавніші.
Повертався тугою до хати: як вони там? Чи до них вже дійшла вістка про Яся, чи знають, що я втік? Чи мене шукають?
Від туги його пробуджували страхи: Прут — кордон — чужина: суха, гола, німа чужина! Так, неначе він плив на той світ. З любов’ю, з тим більш сочистою, він розглядав ще цей світ. Світ крутився, але все ж це був свій світ. Знайомі села, знайомі притоки, полонини розверталися, щоб попрощатися, появлялися з усіх сторін. При в’їзді до Криворівні він всунувся зі своїми вісьмома тальбами поміж двох скель. З одного боку Синиці, з другого Громова. Там не один розбився, а недосвідчений міг за одним махом розтрощити собі голову і колоди теж, оскільки відразу за тісною брамою зі скель Ріка то різко повертала, то розгалужувалася і розширювалася до мілин. Але для Мандата там було безпечно, бо він знав ці скелі з дитинства, ходив тими місцями з матір’ю до церкви у Криворівні і до дідуся Базя. На ліво — Громова, там Доровей посперечався, що воскресне, і сам підпалив себе у своїй каплиці. Досі чекають — ого! На право Довбушеві церкви, хвіртка у той світ. Мандат настільки знав ті скелі, що й тепер був певен: протиснеться хоч би й на палець поміж скель, а якщо й зачепив би, то скелі свої — розступляться. Розступляться, це точно, бо якби не розступились, то значить, що не хочуть його випускати, і не варто впиратись. Так було б найкраще, а не валандатись, утікати…
Але ні Синиці, ні Громова не хотіли розбивати йому голову, не бажали його крові, плавно пропустили його із вісьмома тальбами. І не дивно, бо місце настільки було своїм, що навіть чорт, котрий раз за разом вартує коло скель ночами й перетворюється іноді на дуже довгу собаку, пропустив би його ще раз так, як пропускав вже колись разом з мамою. Любі це були місця, всі до одного, та з кожною миттю зникали одне за другим. На завжди? Такої долі, мабуть, ще ніхто не зазнав. Коли він побачив під Ясеновом на схилах Писаного Каменя пістрявий-писаний ботей, то голосно заспівав:
Ой, не мут вас випасати братець ні сестриця,
Але буде випасати чужа-чужениця.
Йому стало ще більше шкода за овечками, ніж за власними дітьми. Кружляли верхи, а Мандат все співав собі на дарабі:
Ой верше, ти наш верше, той зелений верше!
Ой уже нам так не буде, так як було перше.
Він ще втішився, коли знайома йому Біла Ріка яскраво зашуміла з правого боку. Втішився і відразу ж злякався.
Повертатися! Нижче від гирла Білої Ріки він ніколи ще не був. Там вже чужина. З’єднаний Черемош вже не пінився по скелях, не скакав, не крутився. Мандатові не хотілося дивитися на незнайомі села чи береги. Для чого йому це? Чужина і край.
Чужина раптово продерла йому очі. Гіркота його просвітила, страх потряс ним і протверезив.
— Адже це пастка?! Той чортів дідуган! Підслуховував, як співає форель, через це змарнував життя, а тепер і на інших чигає, зараза!
Води якось хитро посміювалися, але відразу ж ковтали усмішки. Мандат вдавав, що не чує їх. Казав собі твердо:
— Але ж це не Панцьо убив Яся, ані не втягував мене у вбивство. Він ні в чому не винен, хотів допомогти.
Він плив гладко, жваво, колоди ледь плюскотіли, думки пливли у тому ж ритмі, що й тальби. Від вод, від вітру вивітрився чад, десь глибоко вкололо його запитання:
— І що сталося з тими іншими? Адже дерева на миґлах небагато, а тальби сплавили всі до одної, це ж видно. Я тільки тепер це помітив? А якби був похорон? То відклали б виїзд. А яки була комісія? То їх би не випустили. З такою могилою дерева не можна зникнути просто так. І врешті-решт, хто ж бачив мертвого Яся? Хто?
Він розкрив рота, неначе хотів випити весь Черемош, потім плямкнув губами, як вийнята з води риба:
— Ніхто не сказав, Любко не промовив ані слова. А чому? А сам Панцьо? Відкривав на нього щерби, як розсміяний вовк. Що ж він насправді говорив? Прямо нічого не сказав, а лише одурманював та лякав. І через все це я проскочив Жаб’є. А треба було зупинитися, розпитати. Але ж окрутив мене той хитрий старий! Постійно боятися, це гірше, ніж шибениця. Краще швидкий кінець, але кінець. Коли я вже точно дізнаюся, що дідуган мене обдурив, то — нехай бережеться, хай не бреше, хай не обманює! І хай признається! Та мара щербата, смердюх огидний, ропуха ядовита, кого він обслинить, той пропав…
У помсту за свою послушність, за страхи і за зусилля, він розізлився на Панця. Живіт його потрясався, серце бухкало, він виявив, що має серце. Хвилі були спокійні, а в голові шум і гудіння. Він давав їм вихід у лайці. Лаявся тим завзятіше, чим більше віддалявся від Панця:
— Ти, морда щербата, ти жабо, наслана чортом, ти ганьба роду людського, ну почекай! Потрапиш ти в мої руки… Я зійду у Кутах, розпитаю детально, і будеш ти…
Водяна течія несподівано стала сильнішою, дараба заскрипіла, помчала швидше. Ще раз і вдруге вода лагідно хлюпнула «буль-буль», а потім почало діятися щось дивне. Мандат побачив зліва від себе досить далеко чорну скелю без стеблинки зелені, бридку і голу, на половину розрізану, як гузиця з великою діркою. Це вона, Сокільська відьма, що гузичною скелею покривляється сонцеві! Вона здалеку притягувала без милосердя, зростала, і Мандат зрозумів, що це не жарти. Перестав лаяти Панця. Випростався і вхопився за обидві передні кєрми. Спуск ставав все похилішим, вода бурчала, потім ричала, дараба нерівномірно розхиталася, немов клацала зубами. Однак рвалася все сильніше на скелю, аж вітер свистав коло вух. Скеля наростала, заступала світ. Від неї повіяло холодом, немов з глибини землі. Ріка звужувалася, до того ж тільки під скелею ставала глибшою, а коло правого берега — плиткішою. Вся течія летіла просто на скелю. Переляканий Мандат безпорадно смикав кєрмами, щоб обійти її справа.
Щоправда, там, справа, мілина, можна застрягнути, він точно застрягне. Навіть можна розбити дарабу, що розігналась до великої швидкості. Але все ж краще, ніж влетіти з усієї сили просто в гузицю Скелі. Хвилі щораз буйніші, щораз сміливіші, вони, мабуть, прямо штовхали його на Скелю. Биті кєрмами, вони гарчали, і врешті гавкали на нього усім стадом. Мандат ошалів, бив кєрмами по горлах хвиль, посік їх дрібненько, збив стільки піни, що плив неначе по сметані. Дараба зникла у піні, хиталася, тальби жалібно стогнали, врешті ліниво перехилилися вправо. Мандат видихнув, йому здалося, що він виграв.
А треба знати, що ретельним, не кажучи вже про великих кєрманичів, і в голову не прийде, щоб нещасною кєрмою боротися із сильною течією, чи щоб смикатися всупереч розбурханій воді. Бо від усього цього тільки сама дараба втрачає швидкість, а навіть стає безвольною, втрачає перевагу над водою. Потрібно навпаки, кєрму попустити і лише слідкувати, щоб дараба, ковзаючи по воді, набрала швидкості більшої навіть, ніж вода. Її сила виросла на силі води, та тепер вона тут наказує. Нехай ковзає швидше, щораз швидше, нехай пережене воду! Тільки в цей спосіб, а потім вже одним помахом кєрми може відбитися від неї, коли тільки захоче. Бо коли Ріка підпливає під Сокільську скелю, то якось тихне, побожно замовкає, немов злякалася. І тоді дараба із сміливим розгоном покаже, що уміє.
А що ж зробив Мандат? Замість того, щоб причаїтися, як старий Кочерган, як молодий Савіцький, як кожен знаючий кєрманич, котрий вдаючи, що слухає шепотів відьми, ніби-то пливе верткою глибиною прямо в дірку, але в останню мить, на найбільшій швидкості — але не далі, як на ширину долоні від Скелі — відштовхнеться кєрмою і «бувай здорова відьмо або лусни», Мандат і так вже досить злий, розгнівався і збунтувався проти Скелі. Коли з утроби Скелі вилітав холодний шепіт за шепотом, а ці шепоти злітали і спадали зверху все далі, неначе розмножувалися і сипалися чорні павуки, Мандат замість того, щоб тихо помолитися, як не один кєрманич, викрикував аж відлунювало по прибережних селах: «Ти відьмо, ти мене будеш до своє гузиці затягати? І шепоти попускати з гузиці? Я тобі зараз покажу!» — У водяній пастці він розлютився, як вовк у залізному капкані. Проти вод він також збунтувався. Яся Томашевського обзивав, що той пишносрака, а сам так розпишнився перед водами: «Ви на мене? Ви дізнаєтесь, хто я такий! Я вас розхлюпаю так, що з вас тут тільки болото залишиться!» — Він так шмагав кєрмами хвилі по чубах, що дараба заскавучала, тріснула і відскочила до правого берега. Відскочила якось так, як під кінець світу, коли вся земля розгориться, а з того й води закиплять. Головна Риба, коли їй надто запече, відіб’ється від води і вискочить на берег. Він такої швидкості, від скоку і раптової зупинки навіть Головна Риба, якщо занадто вигнута, то могла б тріснути. А що ж казати про дарабу? Вона тріснула по середині. Пошкоджена таким чином, просто безвольно покинута каліка, вона змарнувала весь розгон.
Але цей скачок — ще не кінець. Бунтувався Мандат, то збунтувалися і води. Одним хлюпком вони відплили до Скелі, стрельнули аж під саму дірку, а потім крученим-вигнутим виром затягнули до себе безвладну дарабу, немов засмоктали її. Тепер вже він міг махати кєрмами, скільки б забажав, а все дарма. Коли дараба вигнулася кутом у найвужчому місці Ріки, то передні тальби, які або засмоктував вир, або зіштовхувала нова вода, що безперервно напливала зверху, і які були наполовину відірвані від задніх, в один момент наскочили на Скелю і почали накопичуватися, ніби вишкрябувалися на неї. Мандат гадав, що дараба, стаючи дибки, повністю розірветься по середині, врятувався, відскакуючи на п’яту тальбу, але передні колоди, які все ще не відірвалися, смикнули ще раз і ціла дараба вирушила на Скелю. Втікаючи все далі, Мандат скочив на шосту, потім на сьому тальбу. Накопичені колоди із розбитих тальб вже падали вниз зі Скелі. Ніби на щастя, прив’язана міцно сьома тальба стала дибки і, хоч відкинула Мандата на останню тальбу, та закрила його від навали колод, що зсипалися. Та втекти він не встиг. Сьома тальба, переважена наваленими колодами, вигнулася дозаду, вхопила його, затиснула, відпустила на мить, та знову повалила і затягнула поміж розв’язані колоди. Бовтаючи ним весь час у воді, вона його приколисала. — Остатками світла в голові він подумав: «Кінець! Чорт піймав мене, нехай того старця теж ухопить». Йому потемніло в очах.
Коли його звільнили з защібки, в яку його втиснули тальби, то переконалися, що він живий. Та й він сам у цьому швидко переконався. Він помітно ослаб, але вижив, затиснутий поміж розв’язані, досить поступливі колоди останньої тальби, до половини тіла у воді. Попри все те, що був стиснутий і промоклий, він нічого собі не пошкодив, а навіть не поранився. Міг рухатись, похапцем хапав повітря, швидко оживився. Почув за собою шепотіння: «Забитий, але трохи живий». Перелякано зірвався, але відразу ж осунувся на тальбу, та не зімлів знову, повільно розглядався. Він лежав у затоці Ріки, його оточували сільські люди. Він їх добре розумів: це зовсім не чужина! Навколо ліниво плавали колоди із розбитої дараби. Він глянув позад себе: Сокільська скеля стирчала досить далеко. Ані сліду розлупленої гузиці. Якась рожева хмарка догасала на її голові, немов вінок: «Бачиш, як я можу». Сонце заходило, боліло все тіло, але головою крутив нормально. Похапцем, але детально вивчав берег: жандармів не було! Жодної шапки, жодної поліційної бляхи. Заспокоївшись, він поліз за пазуху: згорток з папером був не пошкоджений, не замочений. «Ах, який розумний той дідисько, а я його лаяв, от мені за це кара».
Сільські люди ні про що не запитували, так немов про все знали. І він, пам’ятаючи про попередження Панця, нічого не запитував, взагалі не озивався. Хіба-що запитував поглядом, бо люди самі сказали йому, що він опинися на березі села Межиброди, на Буковинській стороні. Деякі вже ловили колоди на мілині і притягали їх до берега. Інші обмацували Мандата. Переконалися, що він не поламаний, та все ж взяли на руки, занесли до сусідньої хати і поклали на ліжники за піччю. Відразу ж баби розтерли йому потовчене тіло розігрітим маслом, потім відстригли у нього кілька смужок волосся, довго варили їх у горщику в воді, щось бурмотіли, потім дали йому попити тієї води. Йому відразу полегшало. «Ні, це не чужина».
Він так за піччю пролежав кілька днів, нарешті отямився, але й надалі не озивався. Почув, як баби шепотілися: «Такий милий цей білий хлописько, але онімів, сирота. Наче з могили повернувся».
За кілька днів прибережні люди з Межибродів, що зналися на сплавах, збили йому нову дарабу. І ще й як! Краще, ніж він сам, міцніше, щільніше, навіть якось красивіше. Баби його помили, поголили, вичесали, дали йому чисту сорочку, чисті штани, висушили і почистили кептар і сердак. Він міг плисти далі. Адже лише їжа впала у воду і пропала, хоча шкіряний мішок з борошном зберігся. Ґазди хати у Межибродах, старий Онофрій і жінка Калина, приготували йому нову їжу. Більше, ситнішу і смачнішу. І солонину жирнішу, і огірків ціле барильце. Але ж це огірки! І хліба житнього буханку, як стіл. І якусь кашу, і ще сушеницю і барильце горілки. Мандат взагалі не поспішав. Хто б поспішав на погибель і в чужину? Тимчасом почали падати рясні травневі дощі, Ріка набрала. Врешті-решт потрібно було вирушати. Все йому приготували, і Мандат, відпочилий, відгодований, а навіть приодягнений, як пан чи найголовніший кєрманич, вийшов бадьоро на берег, несучи пузо поперед себе. Вперше котрийсь з молодиків не витримав і запитав: «А ви звідки?». І відразу ж захотілось і наступному, теж запитав: «А ви куди?». Лише ґазда Онофрій буркнув на обох: «Агій! Чого питати, і так бачите».
Бачили і знали, але що? Мандатові було соромно, що він за їхнє добре серце не відкрив свого серця. Та сказав їм принаймні одне: «Я — Петрисько, це запам’ятайте, і дай вам Боже за все». В нагороду за це ґазда Онофрій ще порадив чемно, тихо: «Послухайте, Петриську, і запам’ятайте: воду не дражніть! дарабу не стримувати, не забирати їй силу! Нехай гуляє! Швидко і сміливо!».
Мандата осіяло: швидко і сміливо. Які ж це люди, мудрі і шляхетні, зовсім не чужина.
І знову поплив Мандат далі, дещо втішений, але знову сам-самісінький. Сплав був рівний, але сильно набухла Ріка відразу з такою швидкістю підхопила дарабу, що закинула її вихором поміж Кутами і Вижницею і вихором помчала далі. І хай би там цілі кордони з військових сторожували, і хай би там упоперек Ріки поставили запору, дараба розбила б загорожі, погромила б сторожу. Мандат зовсім забув про те, що збирався зійти в Кутах, навпаки, тішився: вільний шлях, на щастя. Переможно співав:
Ой украв бих три баранці, четверту ягницю,
А на мене вже чекає в Кутах шибениця.
Шибеничка старенькая, линовки новеньки,
Та коби си покаяли старі та й маленькі.
З дороги, шибенице! Геть! Щез той дурний край, той тісний світ поміж темницею в Сігеті і шибеницею в Кутах! Свобода!
Та щойно Кути зникли з його очей, щось йому зашепотіло із вітру і заскрипіло від дараб: Буде тобі свобода, буде тобі щастя. Це ще не кінець. Бо хто ж призначений для пекла, якщо не такий? Безкарність! Це перша перепустка до пекла. Такий, що не лише убив, але що з ним і Сокільська скеля не впоралась. Такий, котрому шляхетні ґазди прислуговували, як панові, такий, що продасть собі дерево і торби грішми наб’є. З такого сало капатиме просто в рот чортові. Такий буде смажитися разом з війтами і з безбожними багачами там внизу, під землею.
Він перестав перейматися чужиною, піддався долі.
З чужини чи не з чужини, а туди на дно пекла дорога однакова. Нехай води несуть його, куди хочуть, і так до чорта занесуть. Він плив, як приречений, ледь торкаючись кєрми. І так найкраще. Щоб бути добрим кєрманичем, нічого не бійся, лише вір у чорта і він тебе виведе на гладке. Кєрманицька майстерність в тім і полягає, щоб продатися чортові, щоб бути його підданим. І якби він під Сокільською скелею піддався чортові, то не розбився б, ні!
Мандат розлютився:
— Тепер я вже чорта найманець, справжній чортовий син, це гірше, ніж курвин син. Це огида для всієї землі. На такого ще здалеку пси гавкають. І навіть лиси. На такого коти фишкають, всіляке живе створіння чує його сморід, верещить на нього, як ластівки на яструба, всі його дзьобають, як все птаство пугача. Чортової курви син.
Він бив себе розпачливо і люто по голові:
— Це той старий, помічник чорта, мене спокусив. Я хотів висіти, я просто прийшов зголоситися на шибеницю, добровільно, аж з Льодової Баби. А він, як чорт, до чортівської роботи і до дараби запріг мене. Чорте, любий мій пане, чорте — майстре всіх майстрів, я служитиму тобі вірно, буду тобі чистити гузицю, дай мені лиш одне з твоєї ласки, щоб я міг тому старому Панцьові голову розбити.
Але така вже доля Мандата, що одна небезпека рятувала його від іншої. Він вже занурився у чорноту пекла, вже прийшов вечір і навколо потемніло, і тут раптом почув з лівого боку глибокий шум і відчув нову сильну течію. То Прут поєднувався з Черемошем. Шум Прута був пласким, важким, глухим… Чужі води, справжня чужина.
Злякався, забув про вічне прокляття і про те, що він чортовий син. Ще раз заноровився, як дикий кінь: «Я не хочу далі, ані кроку, я ж людина, а не худоба, я не піддамся водам, повертатись, сили в мене достатньо, проти неволі Бог допоможе».
Він стиснувся у собі, щоб розвернути дарабу. Течія була рівна, але сильна, всі води з цілих гір, з Буковини і з Покуття, були проти Мандата. Він смикався, нарешті розвернув дарабу, ошаліло побіг взад зараби. Завзято відштовхував задніми кєрмами. Здивовані води лагідно хлюпотіли, легко хихотіли, іноді котрась із хвиль голосно зареготала і знову замовкала. Дараба просувалася кілька кроків вверх, врешті зупинялась, ще якусь мить трималася на хвилях, а потім течія знову зносила її повільно, якось чемно. Мандат знову рвав кєрмами, зупиняв дарабу, перескакував то вперед то назад, веслував раз передніми кєрмами, раз задніми. «Загину, а не піддамся». Та все намарно, втомлений впав: «Бог не підтримує свободи». Вже не обзивав хвиль, ой ні, тільки глухо вив. Хвилі знесли дарабу, самі її розвернули, легко зачепили об берег і знову ж самі відштовхнули від берега. Все лагідно, неначе з хворим, немов з дурним. Дараба, хоч і довга та важка, плила сама вперед без кєрманича так, ніби він і не був їй потрібний. Мандат лежав на дарабі, не вставав. Для чого?
Проти течії, проти води, проти Бога він не міг нічого, але не здався:
— Я людина, а не худоба. Сили не маю, але перед чортом ще не буду, не буду принижуватись. Погибель, то погибель. Глибина наростає, Ріка розширяється, береги все далі. Дараба нехай собі пливе, але моя голова, мої думи — ні! Нехай пливуть назад. Я і так уже знівечений, вже Петрисько не Петрисько. Назад.
Дараби не зачіпав, тільки розвернув думки, неначе покрутив кєрмою: кррр-крр-кррвій — нехай пливуть у зворотний бік. З чого ж почати? Мабуть, з того проклятого роздоріжжя, коли чорт його спокусив, щоб пішов на бутин. Але від якого бутину? Від останнього у Фоки, чи від давнішого, панського? Так, так від давнішого. Він саме мав женитися. Василинка, солодкість в очах, у колінах також. До шлюбу, весілля на конях, поїхали юрбою до Криворівні, по дорозі…
Мандат кинув оком від спогадів до берегів Ріки. Підвівся, поправив кєрмою дарабу.
Дурню, круглий пузатий дурню, погано, зовсім погано! В думах не уперед пливи, не перед собою, не до весілля, не до танців, бо так доїдеш до бутину, до чортового роздоріжжя, а потім аж сюди до Прута. Не так, повертай назад: крр-крррові-кррвій — Так. Про що б це згадати? Як він побачив Василинку через вікно. В поясі стягнута крайкою, немов оса, але вона не оса, а бджола медоносна. Повернутись, негайно повернутись. І то бігом! Покинути дарабу на березі. Залишити її чортові і пішки по березі до хати. Ні, не повернутись, це вже зачинено назавжди. Потрапиш у пастку, як багато опришків, як не один убиця, що летів на мед, як метелик на вогник, а там під хатою день і ніч сторожа чигає. Не так, ще більше назад! Ще до того, як побачив Василинку, приходила інша. Побачив її підчас купання крізь гілки, від горла до живота щось ним пересмикнуло і щось з нього вихлюпнулось. Зараз же вискочити з дараби, доплисти до берега, покинути все, повертатись.
Знову зиркнув на похмуру воду. Хвилі рівні, потужні і темні, немилосердно несли міцну дарабу із щораз більшою швидкістю. Ґазда Онофрій з Межибродів, як рідний батько наказав: «воду не дражнити! Нехай гуляє, швидко і сміливо». Нехай собі гуляє, а я назад.
Ні про ту, ні про іншу я вже не згадаю, бо мені в животі обертається кєрма і живіт розірветься. Зречуся однієї й другої. Відмовлюся від присяги чортові. Назад, згадувати, як наганяли Іваниськові оленів під Дзембронею. Ах, це життя! М’яка темрява, м’яка хвоя під ногами, м’яке мукання самців на місці гону, бууа-бууа. Це воно, це мені потрібне! Не втікайте, замукайте ще раз… Ого! Вода зашуміла швидко, якийсь чорний берег наближався з правого боку, не те що Сокільська відьма, але, як би там не було, глибина, течія, скелі. «Не забирай сили, хай гуляє! швидко і сміливо». Він не опирався воді, дозволив понести себе течії, аж похилився вперед. Під самою Скелею він легенько торкнуся води кєрмою. Вода захихотіла: «гараз-гаразд, досить». Підняв кєрму високо, більше не торкався води, проплив плавно.
Та що мені там скелі, що мені течії, що мені чужина. Назад, назад! Де ж ті самці на місцях гону? Нехай ще раз замукають…
Знову згадувати не зміг, бо ось новий страх. Світла, віддалені світла. Шукав недавньої втіхи, та знову йому до вуха заскреготів Панцьо: «вчися, вчися».
Добре, мій беззубий дідусю, сирото старенька. Вчитися це добре, навіть з розбитої дараби є чого навчитись, але ось так здалеку побачити стільки світла, стільки чортівських очей… Вам легко казати, ви світовий волоцюга, ах, якби ж ви були тут зі мною… Це, мабуть, голова Буковини так очима глипає, Чернівці, якось так це називається… Чернівці, ніби це чорне для відведення очей, а світлами так коле, як шпильками. Звідти слідкують, там чигають стражі, жандарми, кримінали, шибениці. Ах, якби ж це така чорнота, як з чорного Черемоша! Там безпечніше, ніж у животі в матері.
Він кілька разів перехрестився. Світла наближалися, кололи його по цілому тілі. Не налякаєте мене, назад! Де б почати? Оленів уже не почує, але далі, ще далі назад, ага, перша коляда, коли вона прийшла з Криворівні на Бистрець. Дідусь Базьо навчив їх всіх співати, старим пригадав, молодих натренував. Якийсь сивий старий із бакенбардами посміхався солодко, це «старший брат», старий Матарга. І чуєш-чуєш, сам Фока співає: «Ой, добрий вечір до сеї хати, Чи дозволите козі скакати».
Мандат заспівав, його ноги підскакували, але при різкому повороті дараби він заточився. А тут ще й світла все ближче.
Святий Миколаю-спасителю, втікати назад, втікати. Це не світла з міста, це колядники з вогниками, чуєш, чути дзвін, це зовсім не з міста, це колядники.
Але світла були все чіткіші, щораз ближче, все яскравіші, на рівні з ним, навколо і зовсім десь високо. Застигли, не рухалися з місця, і він застиг. Щоб відігнати переляк, він пригадав про найбільший страх:
Радул, заломистий ліс, голоси з вітру, верески з дерев, ричання старого діда Мандата, страх по ночах. Про це соромно було зізнаватися бутинарам, що коли бабка брала його на полонину Радул, просив, навіть голосив: «Ні, ні, тільки не туди, бабуню люба, мамко солоденька! Там вітер, там крик, там дід Мандат, там когось уб’ють». — «Іди, дурненький, — казала мама, — баранів убивають, підгодують тебе бараниною, сметанами і бринзою, будеш, як товстий підсвинок, ану, гайда!». Видно, що страх в тобі вже тоді зародився. Агій, хай щезне все те дитинство, та кров Чорнишів. Маю тепер за це, штрикали мені в очі Мандатами і наштрикали. Але ж мій дідусь, це Базьо Кропивницький, мамин батько, а не якийсь Чорниш. Базьо — це рахманна душа — вчив нас не засуджувати. «Хто судить, той вже вбиває», — казав Базьо. Говорив також мамі: «Чорнишів теж не судіть», — я сам чув. А як же тут не судити? Такі порушення, такі людиновбивства! Кожен з Чорнишів знав, навіть я, таке пухке порося, щось винюхав. А зараз, як же не засудити? Засудити, засудити! Бо хто не засуджує, той їхній спільник. Тепер і мене засуджують. І ще й як осудять. Але до чорта, хоч я нібито й подібний на них, я не відношуся до Чорнишів. Я не хочу вбивати, я не хотів убити, я б того смердючого Яся, того підтирача курвів жаб’ївських, в руку поцілував би, аби він лиш був живий. Хай би я здох на місці, аби він жив.
Він пригадав молитву, якої його навчила мама, а дідусь Базьо пояснював йому, вкладав у голову. Тимчасом він, малий шибеник, спочатку позіхав і засинав, а потім ловив мух коло каганця. Мама за вухо, а Базьо: «Залиш, це ж дитина». «Прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо боржникам нашим». Прощаємо? Що я кому мав би прощати? Хто мені коли-небудь зробив кривду? Так само і моєму родові, Чорнишам з Радула. Хто й коли їх скривдив, хібащо на стільки, що їм ще замало дозволяли вбивати, замало дозволяли грабувати. Такий самий і я. Може мені замало одного Яся? А правду кажучи, то ті з Радула не лише мене не скривдили, а й годували мене, як порося, пузо мені напихали і ще й пестили. Я гірший від них, молитва не для такого.
Пропливаючи посеред нерухомих чернівецьких світел, про які він, на щастя, забув, Мандат плакав. Відтоді, коли його бабка тягнула на Радул аж до тепер, він не плакав так гірко. Проплив гладко, знову тиха темрява, благотворна чорнота, рідна.
Сходило сонце, і Мандат побачив з лівого боку безконечні рівнини. Степи чи пустелі? Підпливав ближче: ні, поля рівненькі, збіжжя, пшениця буйна без кінця. Але ж це родючий, поживний край, край-рай. Далека за правим берегом, по праву руку темні гори все віддалялись. Там верховина, там також і Радул, прокляте дитинство, опришківське.
Хай їх чорт, до чорта весь цей рідний край! Скочити у воду, вбити себе, бо ця чужина родюча, пшенична мила мені і тепла, а та батьківщина, чорна, холодна, дика, проклята для мене. То до цього я доплив? Зрада? За багатство, за те, що тілько-но її побачив, за ці пшеничні поля, то відразу й чортові продатись? Але ж ні! геть-назад, бо де пшениця, там неволя. Як нам панич-рись співав на свято Одокії жаб’ївську пісню: «Там неволя зерно сіє і збере неволя».
Геть-назад, втікати ще далі. А куди ж це ще далі? Він був ще зовсім малий, коли на свята його скрізь пригощали і напихали його зранку до вечора, і у баби, і у тітки, і у Ґотичів, і у Скулюків. І бануш, і голубчики, і сметану, і паску, і фасолю на олії, і сушениці з медом. Пхали-напихали, привели додому, а тут якось незручно, новенькі штаненята теплі і повні. Стиснув зуби, приховав, а баба до нього: «Ти, Петрунечку, щось занадто смердиш». Роздягла його, і тут таке жовтеньке вилетіло зі штанів на лаву. Стах, сором! А баба у сміх: «Оце так історія!». З того часу я знаю, не забув, що це значить історія. І тепер також справжня історія зі мною, обісрався я перед усім світом. Історія! Ганьба більша на мене впала, ніж на тих із Радула. Бо тих боялися, а мене? Смішно й казати.
Чим більше розширювалася Ріка, тим більше появлялося якихось човнів, ба, навіть малих кораблів, плаваючі хати. Мандат знову злякався, але якось інакше, ніж досі, тверезо: «От тепер мені вже кінець. Зачіплю когось чортівським хвостом дараби, пошкоджу чи розіб’ю і дадуть мені за це. Він помацав за пазухою папір в шкірі, заспокоївся. Люди, які зустрічались на Ріці, не надто приглядались і відразу ж відверталися до своєї роботи. Мандат всім поступався з дороги, плив боком, зовсім коло берега. Було вже під вечір, але не пам’ятав, котрого дня від виїзду. Ріка якось спорожніла. Сонце того дня його вигріло і втомило. Задрімав, іноді відкривав одне око, іноді друге. Ріка була широка і порожня, вода булькала, хлюпотіла, шепотіла, заколисувала до сну. Було вже зовсім темно, коли дараба об щось різко вдарилась, стряслася, колоди, колоди тріщали, а може навіть і ламалися. Мандат зірвався і відразу ж впав на дарабу. А дараба, викручуючись, вдарялася все легше об якусь невидиму перешкоду. Він озирався, був на середині Ріки. Почув якісь незрозумілі крики. Дараба ще трохи поколивалася, а потім вся розвернулася впоперек Ріки і зупинилася. Крики повторилися, а птім прогудів постріл — один, другий. Мандат причаївся, ліг на дарабі, не озивався. Чорт випустив мене із пастки колод, але приберіг на потім, для ще гіршого. Що буде, те буде.
4
Вже світало, коли його розбудило хлюпотіння весел. Мандат зірвався. Побачив човна з двома людьми. Вирвав одну з кєрм і приготувався до оборони. Ті пришвидшили човна і за кілька зусиль вже були на дарабі. Розбійники? Ні, солдати. Хоч у постолах, але в солдатських шапках і йшли на нього з багнетами. Кричали щось один поперед одного, Мандат не зрозумів. Ось вони, вже близенько, вже майже кололи його багнетами, може й закололи б, тому Мандат розізлився. Кинув кєрму і миттєво вирвав із рук карабін спочатку одному, потім іншому. Розмахнувся, щоб одного за другим влупити карабіном по голові, але вони закривали голови руками. Беззахисні. Біда їх бери, кину карабіни у воду, цього буде досить. Але вони простягали руки поперед себе, просили, немов жебрали. Ну то тоді хоч обох у воду скину, нехай плавають. Так щось його підштовхувало раз, підштовхувало вдруге, спокушало, але відразу ж шепнуло: «Нові вбивства? Шибениці нові? Ні! почекай, чорте!». Він віддав їм карабіни і, вказуючи пальцем на човна, грізно крикнув: «Марш». Жовніри поспіхом відступили, а Мандат тимчасом роздумував, як би це втекти з дарабою. Було вже досить ясно, він побачив, що його затримала велика поперечна рогатка через цілу Ріку. Та поперечини рогатки були зв’язані ланцюгами, замкненими на залізні колодки. Втекти неможливо, пропало. Вирішив, що не буде захищатись! Знову ліг, чекав.
На сході сонця широкий Прут закипів життям. Неначе за невидимим знаком, птаство почало галасувати, розплескалось і розфуркотілось. Найзухваліше і найголосніше кричали дикі качки, вони літали по одній, по дві і по кілька. Вони ганялися одна за одною, билися і знову сідали на воду. Чайки миготіли білістю відразу над дарабою. Кулики, кожен інший, кожен з дзьобом, як рогатиною, сідали на дарабу, надувалися, йшли один на одного, затято билися. Жоден з птахів не боявся Мандата, не зважав на нього. Га? Знали, що його кінець вже недалеко. Якби на його місці був той бідачисько Ґотич, названий Нявчуком, то задзьобали б його. Щастя хоч те, що в тебе в голові немає пугача, — казав собі Мандат. І що це мені за щастя? Те, що у моїй голові, гірше від пугача, бо птахи подзьобали б, побились би поміж собою і втекли, а мене за годинку ті з берега заберуть і амінь. З берегів, з заростей, з прутових лугів зухвало посвистували дрозди, наче батогом: світ-світ, цить-цить, біт-біт, скрить, тліть, ґніть, жить-жить — свистали наполовину зрозуміло, зовсім як у нас, а наполовину незрозуміло, ясна справа, чужина. Якийсь незнаний птах дзвонив-відбивав раз за разом, як дзвіничка на костелі. «Дзонить за упокій душі», — бурчав Мандат. Іволги любовно підсолоджували. Він розумів їх все краще: «Філе-філе, міле-міле, тільки-стільки». — «Слушно, птахо, тільки-стільки, вже достатньо». Одна іволга підійшла до Мандата, заскреготала на нього вороже, як літаюча жаба: «Щез, щез». — «Зараз щезну, птахо». Раптом яструб високо блиснув крилами, і на цей зловісний мовчазний знак крил цілий широкий Прут затихнув. Але відразу ж, невідомо звідки, появилися ворони, бридко на нього каркали, проганяли. Мандат сумно пробурмотів: «Проти розбійника навіть у птахів є поліція. Так і повинно бути». Крилатий розбійник махнув кілька разів крилами і відразу ж зник. І негайно ж розсвистівся голосами і пір’ям широкий Прут, заблищав відблисками крил і здійнятих крилами хвиль. Вся Ріка загаласувала ще голосніше, зневажливо перекривляючи смерть, тріумфуючи над розбійником, і вже неможливо було відрізнити голосів. «Одним життя, другим смерть», — промимрив Мандат. Готувався до смерті.
Шибениця готова скрізь, і дякувати Богу. Як добре, що мене нарешті впіймали, заслужена кара і тому на серці легко. Я зрікся усього. Зрікся краю, зрікся Василини, зрікся дітей. І це, здається, навіть не дуже болить, коли накладуть шнурок. Це раз-два. Хіба-що трохи залоскоче, може затисне… Болить не болить, болить надто коротко, бо хто не вагається, щоб вбити, того повинно боліти довше… Зрештою, я не був аж такий поганий, жінку ніколи не бив, ані дітей навіть не торкнувся, навіть не кричав. Теж мені диво! Ведмідь також жінку не б’є, зате мудріший в тому, що дітей добре шмагає, вчить, і потім вони не такі розпущені, як ти, Петриську. Коли б тебе так трохи пошмагали! го-го. Але ж пестили, занадто балували.
Невдовзі більше жовнірів, а з ними досить багато пахолків з кілками в руках, наблизилися човном до дараби. Вони обережно заскакували на дарабу, оточуючи з усіх боків Мандата, але він не рухався. Вони його злегка поколювали багнетами, але він лежав надалі. Закинули йому аркан на шию. Затиснули, після чого зв’язали руки і ноги. Мандат не опирався і не вставав. Колись люди славили вагу і силу братового діда, того з Радула. Після смерті хотіли його знести вниз, заморились там, змирилися, похоронили на верху. Тепер виявилося, що і з нашим Мандатом було чимало труднощів. Солдати стогнали, бурчали, лаялись, били його кулаками. «Похорон, — мимрив Мандат, — мене так несуть, як і того». Нарешті його перенесли, кинули на дно човна, перевели подих, привезли на берег. Там стирчали два високі стовпи, помальовані на червоно, на них зверху дошка, а на ній якийсь великий напис, щось багато було написано. Що це? Шибениця, а що б іще? А напис? Шибеничний, як для повішених.
Але його ще не повішали, тимчасом кинули до мокрої комірчини. Мандат, хоч і був міцно зв’язаний, заснув. Його розбудили десь коло полудня, оточуючи і стискаючи юрбою, гукаючи, як на впертого бика, помагаючи собі багнетами і прикладами, заштовхали його перед лице якогось вусача у військовій шапці. Мандатові вусач сподобався, видно було, що Мандат вусачеві також, бо прицмокнув, коли того побачив, а потім поклепав його по пузі. Однак вони не могли порозумітися. Вусач говорив спершу спокійно, промовляв слова, немов кусав язик, а потім кричав щораз голосніше. Мандат нічого не розумів. Вусач нарешті розізлився і кричав якось так запитально: «Szti! Sztinuszti!», а інші юрбою докрикували Мандатові на вухо: «Sztinuszti?». Щось їх розлютило. Мандат вже хотів відкрито зізнатися, що він ніякий не Sztinuszti, а Петро Чорниш, та ще приховував. Та окрики сипалися, гриміли, заглушали. Мандатові набридло, він вирішив, що нема чого приховувати і сміливо випалив: «Не турбуйтесь, я ніякий не Sztinuszti, я Петро Чорниш, село Бистрець, парафія Криворівня, повіт Косів. Я вбив, але тільки одного і не хотів убивати, ні».
Вусача це не зацікавило, а тільки весь час своєї та й своєї. Та потім крикнув якось по-іншому. І солдати негайно ж почали обшукувати Мандата. Обшукали його торбу, кишені кептаря, взялися за сорочку. Мандат пригадав про свій папір, відкинув їх цілим тілом з такою силою, що вони всі заточилися. Під покрикування вусача з дикими вересками вони накинулись на Мандата з усіх сторін, б’ючи його то прикладами, то кулаками. Захекались, спітніли, почервоніли всі до одного, нарешті повалили його на землю. Побитий, переможений кількістю, вже лежачи на землі, захищаючи цінний папір, Мандат звивався, як вуж, і ричав грізно, як бик. Намарно! Нарешті розірвали його сорочку і з-за пазухи вирвали згорток у шкірі. Все, тепер кінець. Віддали його вусачеві. Вусач обережно розгорнув згорток, розвинув папір, то читав, то уважно дивився на поваленого Мандата, то знову читав. Потім постукав пальцем в чоло. Розсміявся. Врешті, підходячи до Мандата, знову якось по-іншому гукнув до жовнірів, весело. Мандат вловив лиш одне слово: «Prost, prost[72]». Солдати негайно відпустили поваленого, самі повставали і Мандата поставили на ноги. І тоді вусач, як з ніжністю згадував Мандат, замість того, щоб його повісити, дав йому, як рідний батько, тільки два рази по морді. І повернув папір. Мандат вхопив папір і сховав. А вусач ще подивився на Мандата, поплескав його по пузі і крикнув: «Гайда!». Це одне слово Мандат зрозумів. Його розв’язали, наказали сідати в човен, відвезли на дарабу. Розв’язали ланцюги, відтягнули замки і колоди, відімкнули рогатку і знову: «Гайда!». Вусач з берега показував дошку високо на стовпі. Мандат не вмів читати, але це добре зрозумів, що цього разу йому вибачили, але на наступний раз писана шибениця.
Чужина? Де ж та чужина? Що ж за мила людина, мови не знає, але кращий, ніж рідний батько. Зовсім як дідусь Базьо. Оце делікатність! — Йому хотілося ніжно обійняти вусача, але той стояв далеко на березі. Це був румунський кордон. Десь коло полудня Мандат вирушив, знову сам-самісінький у справжню чужину, у теплу широку Молдавію. Які ж гарні сади навколо! Важко повірити, всього два тижні після Юрія, а тут черешні, спілі черешні. Нехай би його хто-завгодно звинувачував у брехні, хай би йому заперечував і сам священик Бурачинський, Мандат готовий присягнути, бо бачить чітко: справжні черешні, червоні, як кров… Кров? Але коли він лупнув Яся, то крові не було. Чи ж можна убити без крові?
Цілий світ йому не дає жити, навіть черешні. Він так їх любить, пропадає за ними, не багато разів у житті їв їх, якось посеред літа у Криворівні. А зараз — навіть черешні проти…
Геть-назад ще далі! То заглиблюючись до зворотньої хвилі, то спокушаючись теплим краєм і розглядаючись навколо, Мандат смикався так аж до вечора. Спогади вичерпувались, можливо тому, що він волів роззиратися. Назад, назад! Аж прийшов такий час, коли вже нічого не було. Нема чого згадувати. Це добре, це прекрасно.
Ах, як добре, мабуть, було, коли мене ще не було на світі. Так, як у цій теплій Молдавії. Ніхто тебе не мучить, ніхто тебе не лякає. Сміється цілий край, там далеко женуть великі стада овець, на березі весело гавкають білі кудлаті пси, а мене немає. Сонце собі заходить, а в сонці овечки, рогата худоба, кудлаті собаки, якісь дівчата сидять коло хат на березі, прядуть і співають. Які ж це дівчата і які сорочки, а які уставки? А як співають! Не дивися туди, навіть не думай. Бо зіскочиш, ухопиш котрусь, наробиш чогось такого, як з Ясем. Твоя кров чорнишова, паскудна, бандитська. Нехай святий Бог береже дівчат від такого. Так гарно вже стало на світі, коли тебе немає, а тут ти знову почав би. Геть — назад.
Та вже немає куди назад, то вперед, поперед себе, втікай. Усього себе ти залишив там на водах, на просторах. І так задармо віддав себе. Що ти взяв собі? Те, що перед тобою.
Він вивів дарабу на середину Ріки, вона крутилася широко вільно, поплила рівно. А перед ним вже зелененька діброва догасає у сонці. Лягти б там і ніколи вже не прокинутись, втекти від чорта назавжди.
Може і Ясеві вже було досить чорта? Може й він радий, що його вже тут немає? Лягти б…
Мандат валився від утоми, але знову зірвався.
Лягти? А де прокинутись? У пеклі? Ось де справжня пастка! Мій дідусю, Базьо золотий, рятуйте! Сірий сюртучок шарапацький — цілий той Базьо, хтось подумав би, що це бідний пахолок від панського візничого. А під тим сюртучком? Та що ж? Шкіра і кості. Ну так, а під худою шкірою? Золоте серце. «Немає пекла, тільки зречися чорта» — казав Базьо. Чуєш, Петриську, сам дідусь Базьо, богумилий, найстарший дяк від найстаршого священика Бурачинського засвідчив, що пекла нема. Ой, Ясю, Ясю — це неправда, щоб хтось колись хотів убивати. Це неможливо. Для чого вбивають і чому? Через дурість. Зірветься рука чи сокира, і вже є нещастя. А ласкавий Бог дивиться у серце, аж на дно. То для чого судять? Також через дурість, правда ж, дідусю? Звільнитись від присяги, зректися, і цього вже достатньо. Пекла немає? пекло смішне? мій дідусю. Ті привиди з Торояги так само нашіптували: «Запізно? Смійся з цього, Петриську. Ніколи не пізно. Починай знову».
5
Стало зовсім темно, стягалися хмари, блискало. Втома і сон перемогли Мандата, він то дрімав, то міцно спав, то знову прокидався. Громи наближалися, блискавки освітлювали Ріку, але він томлений засинав міцно. Зі скрипів колод шепотіли мари, потім викрикали болісно: «Петриську, то я, я». Напівпритомний Мандат, зриваючись на рівні ноги, заточувався. «Хто це, я?». Опритомнів, бо шмагав його проливний дощ і струмки стікали йому по лиці на шию і за сорочку. Мандат щільно окутався мантою. Хотів спати, спати. Його розбудив світанок, він побачив десь далеко по правому боці куполи церкви, вежі, високі будинки. Сон відразу відлетів. Що ж тепер робити? Наближається. Він був наче оточений, як той олень, якого облавою одного разу загнали на лід, десь на Дземброні. Тепер кара за це! він тремтів цілим тілом. Тільки тепер відчув, наскільки він промок. Ріка розливалась, повертала вліво, течія сповільнювалась. Відходила від міста, обпливала його. Богу дякувати! А все ж тут і там, звідусіль з права темні і мокрі страхи: будинки, мури, голі стіни — чигали. Чогось такого він ще не бачив — це все ті славетні кримінали? Але за мить він втішився, побачив здалеку у розливі Ріки ставок чи озеро, а на ньому галери, заповнені деревом, а дещо ближче дараби, ще не розв’язані або наполовину розв’язані, у тимчасових миґлах. Доступ був щораз тісніший. Дараба стукнулась тут і там, ліниво просувалася, скрипіла, дійшла до якогось помосту, зупинилася сама. Дощ перетворився на одноманітну зливу. Весняне золото з молдавського неба плило щедро, але з особливим завзяттям. Місцевий рільник не проміняв би його на золото із семигородського Залісся, ані навіть на казкові скарби Царгороду. І Мандат це розумів, тішився попри те, що злива змочила його, охолодила і майже викупала після паркого дня, постійно на сонці. Так, немов він вийшов десь на Чорногору. Він, однак, пильно роззирався навколо, чи не побачить десь жандармського багнету, бо хто ж міг знати? Ані живої душі, ані собаки навколо. Мандат радів подвійно: яке ж це щастя, що так лиє. Разом зі своїми манатками він все ж пошукав сховку від зливи. Перескакуючи з колоди на колоду, він видряпався по драбинці на досить високий і довгий поміст. Там звіддаля побачив якусь круглу бочку, перевернуту, але достатньо засмолену, він похапцем заліз до бочки, як пес до буди. Церковні дзвони пробили якусь годину. Мандат не розумівся на годинниках, але тішився, що церкви його вітають. Підстелив ліжник, промоклий, але як би там не було — грубий, огорнувся у манту, натягнув каптур на голову і відразу ж заснув.
Його розбудив дошкульний холод, він тремтів від того, що цілий був мокрий. Де б це зігрітися? Хіба-що пробігтись по помосту. Він визирнув з бочки. День вже був світлий, але дощ все хляпав, хляпав.
І що це за диво? По помості ходила розміреним кроком панночка під парасолею, така панночка, що аж любо. І для чого це їй? Ходила і мокла сирітка. Може це й соромно зачіпати незнайому, може й правила такі, що не можна зачіпати панночок з високої кості? Але як же не запросити, щоб сховалась, щоб не мокла бідненька? І як це з нею заговорити? Та як би інакше — по-панському, по-коломийськи, так, як він чув на плебанії, так, як розмовляє двірський лісник пан Розвадовський. Він висунув голову з бочки, посміхався якнайввічливіше:
— Панночко делікатна, вибачте, що прошу, це не те, щоб я вас зачіпав, нехай мене Бог боронить, щоб я мав вас за якусь таку. Не гнівайтесь, прошу, ходіть до бочки, бо мокро.
І диво не диво, от що може панська мова! Панночка зрозуміла, промовила також по-панському, по-коломийськи.
— Добре, мій хлопчику, чому б і ні.
Панночка пишна, колихалась на своїх стегнах, дещо піднесла червону спідничку, склала парасолю і засунулась до бочки. Відразу зрозуміла, що Мандат тремтить від холоду, не дбаючи про спідничку, вони присунулася досить близько і сказала, як стара знайома:
— Ви змерзли, треба загріти. Мене звати Роза.
Мандатові трохи відібрало мову, але відразу ж віддало:
— Мене звати Петрисько, а ви панночко звідки, з Коломиї?
— Саме з Коломиї, — радісно відповіла панночка.
Мандат зрадів, що вона втішилась, а панночка оглянула його уважно і сказала:
— Ах, як гарно, Петрисько, а гроші у вас є?
— Ні, панночко люба, грошей немає, але Пан Бог дасть, бо я привіз дерево, а далеко в горах я залишив жінку і дітей.
— Жінка далеко, то присувайтеся ближче.
— Нехай мене Бог береже, панночко, щоб я пастирського стану до вас, до такої панночки, зухвало пхався.
Панночка підсунулась ще ближче, сама влазячи на коліна, ніжно заохочувала:
— Ну, то ходімо до священика.
Мандат не повірив вухам.
— До священика, чого?
— Грошей у вас немає, жінка далеко, то що ж робити? Священик, шлюб.
— Чуєте, панночко, я жонатий на віки, я вже присягав у церкві.
— То яка проблема, можна і тут присягнути, для цього і є священик.
Мандат намагався відсунутись від панночки, але встелена ліжником бочка була зовсім тісною. Він обурився:
— Дві жінки — це смертельний гріх, це пекло і кримінал також.
Панночка чемно пояснювала:
— В одній країні дві жінки — це гріх, це так, але на чужині інші правила. Бо вважається, що в кожній країні по одній, тоді в порядку.
Мандат приглянувся до панночки. «Але ж пишна, волосся світле, очі ясні і якісь повні, і притуляється все тісніше». Йому стало тепло, потім якось гаряче. Панночка наполягала:
— Йдемо до священика?
Мандат впирався:
— Так рано, священика ще немає?
Панянка хихотіла:
— Тут священиків скільки захочете, я тільки свисну і буде священик.
— То як? Обов’язково йти до священика? — запитав Мандат.
Панночка засміялася:
— Якщо грошей у вас немає, а жінка далеко, то обов’язково! Швидше, швидше, бо тільки подивишся і прийде сюди інший, а тоді..
— Який інший?
— Мій наречений, і буде погано.
— А чому погано?
— Він страшно ревнивий і сильний. Коли розізлиться, то кості переламає мені і вам також.
Мандат намагався відсунутись:
— Ну тоді ще більший гріх, у нареченого відбивати, якось так…
Панночка обійняла його за шию, говорила довірливо:
— У нього є гроші, достатньо грошей, має ще й румунські строї, але ти мені дуже, дуже подобаєшся, ходімо, ходімо.
Мандат несміливо переконував:
— Страшний дощ, панночко, куди ж іти у такий дощ.
— Ми швидко перебіжимо, у мене тут недалеко є кімнатка, і там ліжко для нас обох, а священика можна викликати.
Мандат ухилявся від обіймів:
— Але ж, панночко, я жонатий, не годиться до ліжка, до того ж з панянкою, наче з якоюсь… такою…
— Не бійся, не змилиться.
— Що не змилиться?
— Те, що намилюється, ходімо.
Сидячи на колінах, панночка розгорнула манту Мандата, обійняла його руками під кожухом і притулила лице до лиця. Мандат в собі смикався: «Буряком якимось намазана, пахне якось так млосно, як ті жаб’ївки на храмі. Що ж тепер? Утікати? Мені сниться? Що за щастя, на чужині і відразу така панночка. Тьху, це, мабуть, чорт мене оманює. Мандат не зрушився з місця, ані не пішов до кімнатки, ані до священика. Сиділи мовчки, притулялися і грілись, аж поки дощ не перестав падати і люди почали крутитися по помості. Раптом панночка зірвалася і прошепотіла Мандатові: «Зараз прийде, вже йде». Швидко вискочила з бочки, поправила сукню і поспішно пішла геть.
І справді, прийшов нарешті молодий румун — рослий, стрункий, у сорочці, вишитій вздовж і впоперек, в обтислих штанах від постолів аж до колін стиснутих чорно-білими зав’язками, а в поясі перетягнутий узорчастою крайкою. Диво, а не румун. Краса не хлопець, горда голова, це вже з далеку було видно. Що тепер буде? Мандат дещо зігнувся у бочці, настільки, наскільки зміг, бо панночка казала, що той ревнивий. То для чого ж з самого початку на чужині має бути сварка? Ще можуть звинуватити, що він був зухвалим щодо панночки, а це заборонено, це інший стан. «Я буду тихим і малим», — він опустив голову на груди, неначе спав.
Тимчасом румун з панночкою прогулювалися повільно попід ручки. Петрисько злегка глипнув оком: «Ну так, це наречений». Вони саме проходили коло бочки, і Петрисько на всякий випадок закрив очі. Раптом румун кинувся до бочки і вигукнув: «Петриську, то ви тут?».
То не румун, то був Ясьо Томашевський. Мандат вирвався з бочки з такою силою, що бочка покотилась. Обійняв Яся, підніс його, підкинув у повітря і вхопив на руки. Звертаючись до того відразу на ти, як досі тільки в приступах гніву, заволав:
— Ясю, Ясеньку, ти живий?
Важкий камінь впав йому з серця, від надмірної легкості він вже летів аж до неба, йому закрутилося в голові, він мало не впав. Знову обійняв Яся, знову підкидав догори і ловив на руки, нарешті Ясьо з труднощами звільнився від обіймів. Витер обличчя пахучою шматкою, випростався.
— Ти живий, Ясю? — переконувався Мандат, ледь не плачучи.
Ясьо відповідав пихато:
— Та живий, ще й як живий, де ж іще життя, як не тут у Молдавії!
Та Мандат не міг заспокоїтись.
— Ясю, не гнівайся на мене, Ясю, пробач.
Ясьо був здивований.
— За що? — нарешті з зусиллям щось пригадав собі і недбало кинув. — Ах, мало що трапляється поміж камратами, — і переможно засміявся. — Але ти мав щастя, Петриську.
В свою чергу здивувався і Мандат:
— Я мав щастя?
— Так, ти мав щастя, що втік. І що я за тобою не побіг з камратами, було б тобі погано. Але було надто темно. Зрештою, це минуло вже, та й добре.
Немов щойно тепер повіривши, Мандат, якого розпирало з середини від радості, ошалів. Підскочив, як у колядницькому танці, тупнув ногою, присів і викидаючи раз за разом поперед себе ноги, затанцював навколо Яся і Рози. Танцюючи, співав щораз більш задихано:
Ой там на ріці, там на Йордані
Господь разом з Петром там си купали.
Підривався, підскакував у повітрі, знову спадав на землю, присідав, крутився, атакував танцем Яся і Розу, якби у коляді танцем вимагав гроші на церкву.
Ясьо гордовито посміхався, хвалився перед Розою:
— Бачиш, жупаніца? Як мене люблять! Це багач, має ліс, полонини, а під моїм керівництвом. Сам примчав за мною, бо не міг витримати. Ну досить, Петриську, час вже порозумнішати.
Мандат перервав танець, склав руки, немов до молитви, хлипнув, наче до плачу:
— Ой, як я помудрів! За всі часи і назавжди! Тягар, важчий від дараби з вод мені на плечі налетів, як горб. Я старий, сама старість.
Ясьо поблажливо скривився:
— Ти помудрішав, Петриську? ха-ха, такий круглий дурень? Ні, це дарма.
Мандат не відповів, його знову заткнуло зі здивування. Це ж він на власні вуха чув, як Ясьо до панночки зовсім по-румунськи говорить, бо весь час повторював слово: «жупаніца, жупаніца». Дивувався, протирав очі.
— Ясю, ти золото, а не людина! Зовсім не сердишся?
Ясьо легко наморщив брови і вказав пальцем:
— Ну, йди вже, розв’язуй дараби, поки ще інші не прийшли до роботи. А потім сапіною по воді стягай колоди і вантаж на ту галеру, бачиш там, гайда!
Розпогодилось, Ясьо поспішно пішов з Розою. Роза щось махала Мандатові, але він все оглядався на Яся. Хоч був голодний і сонний, та поплентався до дараб, до роботи.
ІІІ. Побратимство за відсутності віри
1
Не Прут вируючою загородою навис над сонною Молдавією. Не Дунай розвернув безпощадну течію. І не море наростаючим валом підповзло тихо-цссс за їхнім слідом: знести гори, викрасти ліси, сплющити світ.
Це наближався безшумний потік, це зачаївся нечуваний вир. На чолі вожак-мовчун, що скрізь, де є дерево і вода, піднявся з морів. Подумав, стукнули чолами тисячі башт. Кивнув і люд, що досі спав і крізь сон кричав: ні! — вигулькнув і кинув йому під ноги ліси. Чародій наближався, а за ним капітали, хтозна які війська, темні, як московські, чи біленькі, як наші, цісарські? Над ним хвацький вітер — Поступ. Ніхто не знав, чи від цього закиплять холодні серця, чи гарячі замерзнуть на лід.
2
Тимчасом з неба налетіло на Молдавію тепло, потім духота і спека, неначе земля підлізла під розпечену піч, а потім повільно засувалася у саму піч. Гірські бутинарі задихалися від спеки, хоча й ходили в самих полотнянках. Часом хапали повітря, як риби, викинуті зі своєї мокрої вітчизни, одному чи іншому темніло в очах і він думав, що це кінець. Постійно пили воду, неначе набралися зворотньої гідрофобії. Вже з самого ранку починалася спека, розпечені мури відбивали тепло, тротуари пекли, а з вулиць, з доріг вкритих пластами білогого пилу за кожним кроком здіймалися густі і довгі хмари куряви. Бутинарі задихалися навіть ночами у душній господі, втікали спати на сіно, на стирти соломи, а навіть на плоти під деревами.
Тим радісніше вони дихали і охолоджувались, працюючи на галацькому водяному просторі, у розточчі рік, в мережі приток і сплетіннях потоків, серед захованих у зарослях заток і закручених бухточок, на ставках, на неочікуваних глибинах і вирах. Або ж на мілинах, що були ледве прикриті прозорою водою, на піщаних косах, на різному мотлосі. І нарешті у темних гущавинах чагарників і очерету. Фока і Савіцький разом з жаб’ївцями вимірювали кубатуру і передавали дерево дирекції: Мандльові, котрий вже появився, та інженерові Уолз’ю, про якого говорили, що він є правою рукою шефа і що він представник капіталу. А інші робітники розв’язували дараби й тальби, намащували колоди жиром, щоб не тріскали, підпилювали їх, щоб були рівненькі, і так вантажили їх на довгі галери. Прикріплювали тих линвами до малих галасливих пароходів, які називали tug’s. Ті ж повільно відтягували дерево до рукава Дунаю, що звався святий Юрій, і до моря. Гірські люди надивилися чудес, яких ще не бачили, а почули стільки мов, що найбільш ефективно було розмовляти мімікою.
І все це зробив Шеф, чи як тепер говорили якось інакше, що «капітал», — точно невідомо, хто був важливішим. Без того капіталу вони ніколи туди не потрапили б. У давніх часах один тільки пан ватажко Дмитро Василюк бував тут і без жодного капіталу, бо спочатку судився із цісарськими урядниками, потім збунтувався і через те братався з козаками, і, як казали, з самим головним Турком також. Тепер вже Турка нестало і від турецьких панів, про яких колись співали, теж не залишилося й сліду. Навколо, куди не глянь, — волохи. Та бутинарі не мали з ними ніяких справ. Мешкали недалеко від міста у господі замляка з Устеріків, Айзика Розенкранца; перебували під єврейською опікою і через євреїв спілкувалися з цілим світом. А в праці на водах зустрічалися з людьми з-під шефа і з-під капіталу.
Тимчасом не одну мить вільну, а навіть веселу, вони провели на водах у заростах, особливо Лесьо і Мандат, бо вони по всіх заточках виловлювали окремі колоди, віднесені течією. А було цього достатньо, бо при такому накопиченні колод у міжрічковому лабіринті потоків і течій, звільнені з прив’язки колоди, постійно втікали. Робота виявилася важчою, аніж вишукування колод під снігом на бутині. Пильна, як робота мисливця, точна і швидка, як у танцівника, готова до скоку і пересування вплав, бо вода непередбачувана, а найважча колода на воді також є непевною. Там у снігу колоди не так дуже й втікали, а з весною сам сніг відступав. А тут весняні води розлилися широко і весь час прибували з далеких гір, із танучих снігів та дощів. Вони вчилися водних танців і полювання на колоди. Це поглинало багато часу, бо колоди-втікачі ховалися по заточках і заростах. Пересуваючись на малому, збитому з дошок плоті, коли вони знаходили колоду, вбивали в неї чекан і тягнули, як виходило — за течією, або проти течії. Починали до сходу сонця, а закінчували пізно у вечір, у сутінках. За це отримували несподівану винагороду. Не лише праця не була одноманітною, як розв’язування дараб, а тим більше, як пиляння чи вантаження колод. Не лише багато свободи, але й могли нераз прилягти тут чи там на острівцях, у чагарниках, і проспати спекотний полудень у тіні.
Понад усе вони тішилися щиро життям вод, водяним і болотним птаством, мешканцями заростей, як найбажанішою розвагою, і більше, ніж походами у місто. Раділи, але й вчилися теж. Оглядали, як тільки мали час, іноді й крали час від роботи, щоб спостерігати і слухати тисячі птахів, їхні рої і зграї, що їх вигріла і скликала весна. Сипала цього і сипала, рясно і щедро! Більш багато, ніж те, що бачив Мандат на Пруті тоді на світанку, коли очікував на шибеницю. Завирувало їм у головах від дивотворів і різних покручів: ці довгі, палицеподібні і милицеподібні ноги, ці гострі дзьоби, як чекани, чи пласкі, як лопати, ці лаптеподібні ноги, стягнуті перетинками, ці крила, немов важкі коромисла, але такі надійні, бо чим вище, тим швидше літали. Все це було, неначе спеціально повикручуване задля цирку і для сміху, але настільки практичне для води, для мочарів і боліт, та найбільше для польоту.
Мандат вдячно промовляв:
— Без капіталу все це нам і не снилось би. Ані в гарячці, ані у найлетючішому сні на світанку, такому, як посилають Рахмани. А може було б варто кудись поплисти за тим капіталом, щоби натішитися світом, га?
Лесьо відповів передбачливо:
— Може й варто, а може й ні. Ми ж його не бачили на очі, не чули його, а так здалеку не можна судити.
Очерет швидко підріс на зріст людини і вище, листя пустилося буйно, а з його зростом береги та зарости наповнилися свистом, криком, клекотом. Постійне храмове сп`яніння, щораз нова вистава, не натішитись, навіть втомливе. Сипались, фуркотіли і відблискували: гуси, чаплі денні і нічні, сніжно-білі, сріблисті, жовті, червоні, пурпурові. Тисячі сховків чекало на них, і тепер скрізь тремтіло життя, бо гнізда були всюди: на землі, на острівцях, у кущах теж, на деревах, на вербах і на тополях по десять, по двадцять гнізд. Звідти — постійний крик, тріск, клекіт і бурчання, завзяті сварки, бо весь час щось комусь викрадали, відбирали і обікрадений завжди верещав аж до неба, а пташине товариство теж закликав до крику, і відразу ж після цього ще сварливіший пташиний сейм викрикав і галасував ще гучніше. Щомиті налітав якийсь хижак і втікав зі здобиччю від крику. Лише деякі чаплі билися мужньо, навіть з найбільшими грабіжниками, з соколами, змагаючись з ворогом чи на смерть, чи на життя, в польоті від землі до неба, а потім вниз, від неба до землі.
— Якби ж то знати назви! — казали одні одним наші бутинарі. Але що кому із назв, і так сама людина не може за ними поспіти, хіба би весняний святий Юрій, бо це ж все його худоба.
Але ж там були велетні, ті найбільш прожерливі пузаті пташиська з червоним пухом, висотою на півтора метра, а з розкладеними крилами ще ширші. Лаписька почварні, широкі, порослі перетинками і, хоч вони були такі важкі та товсті, трималися на воді легко, як корки. Коли вони відбивалися, тріпали воду крилами, збивали її аж до піни, та чим вище злітали, тим впевненіше летіли. Не боялися людей, може зрозуміли, що ті без зброї і що милуються ними, бо їх це розважає, тож досить шанобливо наближалися до Мандата і до Леся. Чекали поки ті їм щось дадуть, хапали і швидко з апетитом ковтали те, що їм давали. Побачивши це, Лесьові спало на думку, щоб одного з них упіймати. Прив’язав рибу на шнурок і кинув тому. Пузатий птах міцно вхопив і ковть-ковть-ковть — ковтнув рибу разом зі шнурком, а Лесьо підтягнув його до себе. Той, давлячись і міцно смикаючись, опирався, але риби з пащі не випускав, і Лесьо, маючи його нарешті в руках, запхав йому до дзьоба цілу долоню, витягнув рибу з горла і випустив птаха на волю. Прожерливий птах зовсім не втікав, вимагав своєї риби. Лесьо кинув її йому знову, птах проковтнув негайно, після чого не уникав їх, наближався, як старий знайомий, а вони годували його щодня тим, що мали.
Зате журавлі, знані нашим людям тільки з неба, бо весною і восени пролітали ключами, турбуючись і хвилюючись жалібно: «жур-ба, жур-ба, жур-ба», — там на водах зовсім не були жалісними, ані не лагідними чи приязними, як ті пузаті. Вони будували гнізда на острівцях, пильнували їх, як жандарми, стоячи поважно на варті на одній нозі. І саме так виглядали, гарно і гордо з чубами пір’я на голові, як цісарські жандарми. Тож інші птахи оминали цих жандармів, навіть не наближаючись. Мандат і Лесьо з цікавістю підпливли до острівця, щоб оглянути гнізда і яйця. Побачили їх: за величиною, як гусячі яйця, зеленкаві і поцятковані плямками, кружками і закрутками, неначе щойно розпочаті писанки. Але щойно вони заглянули до гнізд, вже на них летіла жандармська пара з дзьобами, немов багнетами. Ті справились би з ними бардками чи чеканами, але для чого ж завдавати шкоди, відбирати їм життя, а собі псувати розвагу. Похапцем втекли.
Іноді, мабуть з полів зі збіжжям, великі бородаті дрофи з волом на набубнявілій шиї, злітались до води на прогулянку і по їжу. Вони з гідністю крокували по мілинах, але літали дуже швидко. Щойно відчули на собі людські погляди, відразу ж відлітали так вправно, що із мисливців хіба-що один лиш Іванисько взяв би їх на ціль. Але Іванисько забрався з бутина, навіть і не збирався мандрувати.
Увечір нове неймовірне диво. З мочарів пролунало ричання, наче бик там сховався: Уу-прррум-угу-бугу. Вони для себе назвали того дивака бичачим птахом. Аж страху наганяв! Але був таким полохливим і скритним, що вони хоч і бачили здалека на воді його плаваюче гніздо, з якого він ричав, самого ж птаха ніколи не побачили.
Як капризи, як привиди появлялися крилаті гості, невідомо звідки, на раз, на день чи на годину. А потім вже й не хотілося вірити, що це правда. Так, неначе якийсь чарівник задля сміху пустив тобі перед очі: чаплю на таких тоненьких соломках, як червоні ніжки, що мали от-от зламатися, або величезне пташисько із задертим догори дзьобом, ніби пошкодженим.
Дуже рідко, засліплюючи білим відблиском крил, лебеді задавали їм тон, як згасаючі дзвоники. Злітали і пропадали у заростах. Говорили, що це були найшляхетніші і найвірніші серед птахів. Тому Бог дав їм голоси чисті, як музика, особливо перед смертю. Раз і вдруге вони почули здалека їхні скляні співи. Мандат і Лесьо зняли капелюхи, розуміючи, що ті скликають на свою літургію, літургію на водах.
Бо, зрештою, все інше водяне птаство зовсім не мало голосів набожних чи навіть приємних. Днями, вечорами калатало, пищало, гелготіло, булькотіло, навіть ричало. Справді пташиних співів вони не чули.
Лише коли зелений вітер впав на води зі сміхом, запінив води, повимітав і зігрів мочари, розбудив очеретяних дроздів. Ті щебетали і співали охоче: ха-ха-хе-хіт. Карра-кєрр, карра-квіт, фітю-фіт, пітю-піт, лі-лі-лі-літ, квіт-квіт.
Галасували і шастали навколо, як нечемні діти, а потім кожна пара, що добралися при цих співах і танцях, будувала собі гніздо. Коли Лесьо і Мандат наблизились, дрозди покинули працю і юрбою вилетіли проти них, посідали роями навколо, ніби збиралися захищати гнізда, але може хотіли сказати людям: «Дивіться, ми вам віримо, ви ґазди і ми також, не робіть нам шкоди». І слушно! Лесьо і Мандат не йшли ні на крок далі у гущавину, не заважали малим ґаздам. І ті зразу ж розспівалися у гущавині, а їм відповіли з боліт, водяна пісня стріляла і реготала, немов якісь крилаті жаби розспівалися.
Мандат зітхнув:
— Ми за гроші працюємо для Шефа, а вони для своїх родів, за бажанням.
Хащі шмагали сміхом: ха-ха-хе-хіт, карра-керре-квіт, фітю-фіт, квіт-квіт.
Найбільше їх тішили голоси зозуль тут і там на деревах, над косами, на острівцях. Тільки-но вони її вперше почули, Мандар радісно проспівав:
Закувала ми зозулька з волоського боку,
Буковинка си розвила, тепер ми широко.
Вони знали зозулю, відколи пам’ятали себе самих. І кожного разу, коли її чули навесні вперше, світ їм відроджувався. Немає чуттєвішого, солодшого, більш невинного голосу у наших горах, ніж зозулі. А може й на світі немає. Коли зозуля відчиняє весну дзвоном з глибини неба, зітханням з глибини серця з далеких зелених буковин, прасловом світу і старшої від світу весни — то, неначе всі мертві воскресають і ніби тішаться нами наші прадіди, діди і вся наймиліша стариня. Бо тоді і ми самі на крилатих конях наздоганяємо наші давні літа, десь там високо у світлі, під зірками, під сонцем.
Адже ані Мандат, ані Лесьо, хоч і були лісовими людьми, то ніколи ще не приглянулися до зозулі так зблизька, як там на водах. Бо у нас в горах простори, а наші зозулі полохливі, ховаються, як марева, як безтілесні співи, а ще всі їхні справи і лісові пригоди, подібно, як і людські справи та гріхи, ховаються під темним пущовим соромом. А там на водах сорому менше, бо пташиної любові більше. І щораз більше прибувало гнізд, незліченні сотні, тисячі гнізд по заростах, по гущавинах і на деревах. І саме зозулі пильнували тих гнізд постійно, завзято, краще, ніж винюхувальна поліція ґмінна чи ціарська. І краще, ніж самі ґазди гнізд, саме так, як тільки злодій уміє винюхувати і чигати. І підглядали краще, ніж Мандат і навіть ніж Лесьо, пущовий слухач і глядач, цікавий лісових справ. А тоді і вони обоє наочно переконалися в тому, про що нераз чули, але чого самі ніколи не бачили. Отже, де хоч би лиш на мить ґазди покинули гніздо, зозуля появлялася в той же момент, як гніздовий упир, викидала ґаздівські яйця і підкладала свої. Вдираючись до сховків у гущавинах, до мішочків, до шапочок і панчішок гнізд, вона показувала обом зацікавленим людям, де були ті гнізда, бо без неї вони самі ніколи б тих не відкрили. Вона протискалася у найтемніші хащі, і поміж терня, може навіть іноді й покалічилась, бо там на теплому Дунаю інакше, ніж у нас, багато терня і гострих шипів приховується у хащах, поранитись легко. Але мусила, бо її припікало яйце, щоб знести його негайно, а власного гнізда не мала. Зате вміла вибирати. До незґрабних гнізд болотних птахів, абияк зліплених із патиків, ні за що на світі вона свого яйця не поклала б. Вона лиш вибирала гнізда м’якенькі, м’які, як ягнячі шапочки, зґрабно виткані, як зимові рукавички, і вистелені, як дитячі колиски. Принаймні стільки турботи проявляла, але й зусиль немало заради своїх майбутніх поколінь, що яйця не розкидала абиде. А ті дурні ґаздівські пташини, великі чи найменші, коли поверталися до гнізда, не викидали бенькарта, а вигрівали, берегли, висиджували, потім годували ту бездонну горлянку і ніжно опікувалися чужим пташеням, щоби з ним, боронь Боже, щось не сталось. А потім, коли товстун розіпхався на все гніздо і повипихав рідних пташенят, може навіть і тішились, що вигодували такого грубаса.
Такий гарний птах, сам чистий голос, більш побожний, ніж костельний дзвіночок, як божий голос, ховається, ніби пропаде, а знову задзвонить там, де ніхто й не сподівається. Жити без нього не варто! А потім що показує? Що у нього є якісь важливіші завдання на цьому світі і тому свої покоління підкладає тим, нехай і малим ґаздам, на годування, нехай працюють! Мандат і Лесьо вигледіли раз і вдруге, що тільки-но зозуля поклала яйце, а її вже манив її любий і чекав на неї от-от. І знову вони удвох перелітали з гілки на гілку, цілувалися дзьобами, обіймались крилами, ніжно сідали одне на друге. А тут відразу ж під боком вже й другий птах-самець кукав і манив. І вона, коханочка, щойно набувшись з одним, вже фру-фру полетіла з іншим. То було їх найулюбленіше і постійне заняття. То звідки ж їм було взяти час на будівництво гнізда? Мандат і Лесьо зауважили, що зблизька голос зозулі був дещо іншим, ніж у горах. Ку-ку, ку-ку, ху-ху-ху, го-го-го — вперше цей голос прозвучав їм охрипло, знущально, зухвало.
Відпочиваючи у полудень, поїдаючи білий хліб з бринзою і попиваючи вино з бербенички, вони терпляче чигали у кущах на період весняного спарювання зозуль і на їхні таємні польоти. Вода й не хлюпнула, було тихо, і Мандат, скулившись у заростах, придушуючи сміх, шепотів до Леся.
— Здається, що наш пан капітал такий самий. Появляється, як дух, невідомо звідки, підкладає яйце на вигодовування, нехай інші журяться, а сам сміється: го-го-го.
— Може й так, — відповів Лесьо, — але чи він такий милий, як зозулька, і чи варто заради нього напружуватись?
— Чому ж не милий? — не погодився Мандат, — Батько рідний! Що й казати, здалеку нам життя розвеселював та ще й як! Без нього ми б не мали ані бутинової зими, ані весняного храму, ані не побачили б цієї пишної Молдавії, ані вод, ані птахів. От, кисли б по хатах.
— Розповідають, що він страшно хитрий, — шепотів Лесьо.
— Хитрий? — обурився Мандат. — Зозуля теж хитро байстрюків підкладає! Але що ж їй бідній робити? Якщо не вміє будувати, то вже весь рід занапастити? Шкода. А хто ж тішитиме світ весною?
— Та й що з того, — сумно промовив Лесьо, — коли жодне з тих молодих зозуленят не знає та й не пізнає ані батька, ані матері, ані брата, ані сестрички. І не признає його, бо не знає, що це свої. І ще гірше, бо може побитися з батьком, навіть його вбити.
Мандат не зрозумів:
— Хто? Пан капітал?
— Та ні! Кажу ж — зозуля. А пан капітал? Також може, але так не треба говорити, поки не знаєш напевно.
Лесьо дивився на Мандата мовчки, потім промовив важко:
— Ви, може, чули, як це почалося з Нявчуком, що птахи юрбою проти нього?
— Чув, ви розповідали після храму на бутині.
— Ні, цього я не розповідав, бо для чого ж спокушати. Нявчук з’їв пташине серце і ось тепер маєте. Сам тріпотить невпинно, а птахи це розуміють.
Мандат нажахано підірвався.
— Це жахливо!
— Може бути ще страшніше, — тихо промовив Лесьо, — якщо б хтось з’їв серце зозулі…
— То що тоді? — тихо запитав Мандат.
— Хай Бог боронить! Стане холодним і буде крутити світом, чарувати, шкодити, перевертати. А що за цим криється, ви й самі бачили, розумієте.
Невдовзі вже не було дерева у дарабах, ані в тальбах, не було й окремих колод по потоках. Смолисті, при потребі добре намащені жиром, рівненько підрізані повантажені на довгі судна, вони чекали аж поки tug’s затягнуть їх у рукав святого Юрія на Дунаю і до моря. Бутинарі достатньо набулися на водах, декотрі пороззиралися у місті і вже хотіли втікати від спеки у гори, до хат, але прогриміла новина, що приїджає сам шеф. Директор Мандль, хоч і був захований за щільними окулярами, і такий випрасуваний, що без жодної зморшки на одязі, і так світив накрохмаленими сорочками та комірцями, як дзеркало, і надалі був гарячий, як завжди, тому невпинно гарячкував. Із замилуванням заповзявся на наш край, хотів його тягнути до прогресу так, як ті tug’s, що плювали парою і фуркотіли, тягнучи вантажі безвольних колод. Хотів похвалитися перед шефом відкриттям, найціннішим деревом, хотів похвалитися Фокою і Савіцьким, показати вожакові свою надійність, «meine Leut». Фока ж вважав, що ґазда має зустрітися з ґаздою, але й інші також ґазди, а не пахолки. І з цього, як то у нас з первовіку ведеться, — делегація. А для чого?
3
Щоб порадитись про це, ґазди зібралися не коло церкви, не на полонині, а у великій господі у самого Айзика Розенкранца, родом з Устеріків, що вже давно осів під Галацом, але чесно дотримувався побратимства. Господа була недалеко за містом, коло широкої дороги біля Роздоріжжя, і там мешкали ґазди, немов у монастирі. Айзик піклувався про них, як батько і як архімандрит також. Він здавна знав роди Шумеїв і Кочерганів, а до того ж великий віденський директор Мандль особливо рекомендував йому своїх людей. Отже, вони не надто валандалися містом, окрім одного Яся Томашевського, котрий іноді зникав із Мандатом. Зрештою, до самої господи жодна чужа жінка не мала доступу ні за що на світі.
Айзик прошепотів Фоці із розумінням:
— Ясеві вже ніщо не допоможе, а Мандатові ніщо не зашкодить.
У їдальні господи величався великий яворовий стіл, родом з наших гір, як і сам Айзик. Поруч з ним стояв кедровий комод, а далі поспиралися об стіну шафи із букових дошок, по-нашому оздоблені то сливою, то березою. Гості, як у себе в своєму краю, розсілися навколо столу на глибоких важких лавах з молдавського дуба. Найскромніше, тихіше від важких меблів укрився в тіні шинквасу сам архімандрит, тобто ґазда корчми Айзик, тихий, худий, сивий, з малою борідкою. Він стримано кивнув до чорнявої жупаніци, своєї невістки, і відразу ж стіл і комод були накриті. Блимаючи очима, вона зносила великі буханки білого хліба. Багато бринзи, кашу з сушеницями, багато напоїв. На комоді у поливаних дзбанках стояли: вино червоне, вино біле, пиво буро-темне і пиво золотаве. У прозорих пляшках: горілки рожеві, зелені, червоні. На сам кінець появилися гарячі плачінти з сиром, з повидлами і з усілякою дульчіацією. Чи пан, чи пастух, чи боярин, чи бідняк, директор чи робітник, ще ніхто й ніколи від початків світу не наїдався плачінтами і ніколи не наїсться, бо коли почне одного разу, то все більше їх хочеться з’їсти.
Деякі з ґаздів зиркали стримано, інші вже очима поглинали смаколики, а жупаніца, блимаючи очима, все приносила їх і приносила. Спочатку тихо припрошував Айзик: «Краяни делікатні, гості любі, уживайте!». Потім вже запрошував сам Фока: «Ґазди, не забувайте про себе, ми тут задля цього». Потім чорнява жупаніца щебетала по-волоськи, як ластівка під стріхою, так солоденько, немов головна плачінта вискочила з тарілки і почала щебетати. Підсувала, показувала і весь час блимала очима. Та гості куштували повільно, з недовірою, аби в такий важкий момент щось їх не підкупило, не задурило. Тільки Ґєлета і Мандат відразу сміливо діставали, найбільше чудового хліба, жирної бринзи, і відразу ж запивали. Жупаніца тішилась, а Айзик знову сховався за решіткою монастирського шинквасу.
Фока обережно зачепив тему про делегацію до ґазди, якого англікани прозвали шефом. І відразу ж Матарга пихато поправив, що правильно треба говорити — шіфа.
— Приїздить сам ґазда, — говорив Фока, — і директори нас дуже до нього запрошують, найбільше той наш побратим світленький в окулярах, каже, що годилось би. З цього немає ніякої користі ані для нього, ані для нас, лише чистий гонор. Ми до нього аж з-під Чорногори, а він до нас ще далі, з-за морів. Зробіть, що годиться, зробіть, як хочете.
Думали мовчки, тільки Ґєлета щось муркотів, але й він не випустив і пари з уст.
— То що? — запитав Фока роззираючись.
Заохочений Ґєлета поважно відповів:
— Трунки вишукані, їжа з великого світу, і ми у своїх, у Айзика, не на чужині. Але пхатися до чужих панів? Кому ж це до смаку?
Всі нерухомо мовчали, Айзик щось зметикував, вийшов зі своєї келії і знову припрошував. І відразу ж Мандат міцно затягнувся з горщика. Посміливішав і озвався:
— Пани чи не пани, чужі чи ні, а наш ґазда Фока все знає найкраще: що він, те і ми.
Бурмотіння закружляло довкола столу, а потім злякалося і затихло. Лише Мандат щомиті потягаючи із горщика, говорив все сміливіше:
— Я піду за ґаздою, хоч би коли і куди, радше в ночі, ніж у день, бо дивіться, мій стрій помнєцканий. Скажуть директори і сам їх шіфа: «Це якийсь обдертюх». Але піду і так.
— Я позичу вам новий сердак, — відізвався Лесьо.
Всі голосно засміялися, а Ґєлета насміхався:
— Мандатові лиш на плече вистачить Лесевого сердака, а чим він пузо прикриє?
Сміючись, вони потрохи танули, але ніхто не зголошувався, окрім Ґєлети.
— Делегація? До грошовитих панів? А чи ви знаєте, що такі можуть вам вчудити? Розпишуть вас у газетах по цілому світі, аж до Відня.
— І що з того? — засміявся Мандат.
— Саме це, — тягнув Ґєлета, — сміх! Для чого зв`язуватись?
— Але ж ми газет не читаємо, це не наша проблема, — відповів Мандат.
Фока захищав:
— Ґазда-шеф не така людина, кажуть, що він твердий мовчун, ледве що по слову випустить.
— Га, може він і не такий, — сказав Ґєлета, — але його служба, ті директори, хто ж знає? Я до них приглянувся на Рабинці. Чесали язиками, немов клюски з рота випльовували, а дивилися на нас так, ніби ми ведмеді або диволюди, а вони — ні. І так, без сумніву, про нас напишуть.
— А ви читаєте газети? — запитав Фока.
Ґєлета обурився:
— Нехай мене Бог боронить! Тільки-но мені в вухах зашелестить газета, то вже мені кишки розриває. Але висміяти і зганьбити найлегше. І тільки подумайте, та сама газета кружляє, як мандрівний сокіл. Одного дня в Коломиї і відразу ж у Львові, у Відні і далі у світ. А для чого на нас мають показувати пальцями, та й за що?
Мандат весело махнув рукою, інші захвилювались, щось буркотіли, припинили смакувати, не допивали трунків, лише від молдавського хліба не могли відірватись. Один чи другий так ним напхали щоки, що інші з страху аж витріщили очі. Що це за пухлина? Може вже чорна смерть? Тим щільніше напихали роти. І може це тривало б довго, якби не втрутився Цвилинюк. Він був поважний, але невеселий, промовляв стурбовано:
— До панів, кажете? Не про це ж йдеться. Нам ясенівцям, а мені особливо, пани не в новину. Наші батьки їздили до королів, до пана цісаря і до папи римського також, тільки до головного чорта — ні! Ні за що у світі! Я знаю все, зовсім все про делегації, ген аж з первовіку. Панів я бачив, як трави, як листя, побратимів серед панів теж мав достатньо. Хоч вони по-панському дурні, але що ж вдіяти, не зміниш, такого вже вони роду. Але тут йдеться про те, що ми маємо іти до лютерів, до ще гірших, ніж лютери.
— Ще гірших? — злякався Вітролом, — Та хто ж це?
Цвилинюк вичикав момент і втаємничив дуже повільно:
— Такі, що коли почуєте, то побіліє вам око. Бо лютери однією рукою трохи тримаються хреста, а тамті зреклися хреста, зрадили!
— Хреста??! — видихнув Вітролом.
— Так, — переможно завершив Цвилинюк, — до таких іти юрбою і добровільно — це гріх!
— Гріх, — повторив Вітролом, як тихе відлуння.
Запанувала сувора тиша, гнітюча. Айзик почув тишу, захвилювався. Підійшов до Цвилинюка, припрошував його до їжі, але той вже набундючений, наче й не чув. Попри те Айзик не відходив. І зразу ж Фока відрізав Цвилинюкові:
— А гроші у них брати не гріх?
Цвилинюк безпорадно запищав:
— Ми грошей не робимо, гроші цісарські, нехай пан цісар сам за них перед Богом викручується, бо сам їх запровадив. Ми для них чесно працювали і цього досить. А приятелювати? Боронь Боже!
Фока знову йому відрізав:
— А ви ж самі ходили приятелювати з євреями, з Йосеньком найбільше, навіть розповідали, що він мудріший від священика.
Мандат зареготав:
— Може тепер вже Йосенько навернувся до хреста?
Цвилинюк кинув Айзикові короткий, але вдячний погляд за припрошування і відразу ж почав мужньо оборонятися:
— Мене ніхто не обведе, ані не зажене в козячий ріг. Євреї — це інша справа, вони були ще до нас з первовіку. Вони свої, як Йосенько, як Айзик, сусіди. Віри не нашої, то правда, але не зрадили, ой, ні! Вперто тримаються свого так, як пес, що зубами вхопився за палицю! І за це вони зазнали чимало біди, і ще й тепер мають. Бо такою є божа постанова для них від початку світу, щоб вони були євреями, а для нас — щоб ми були християнами. А ті англікани? Навпаки! Відскочили, стару віру покинули і ще хваляться, що вони християни. Такі часи!
Цвилинюк жалібно зітхнув і відразу ж Вітролом дмухнув міхом на цілу кімнату, і Айзик зітхнув, вторячи йому. І знову Цвилинюк кинув йому вдячний погляд.
Вітролом промовляв, зітхаючи:
— Без хреста? То вони мучаться бідаки, треба б їм якось полегшити долю, піти до них з хрестами.
Бомба бовкнув:
— Ми не від цього, хіба-що священика їм послати.
Цвилинюк роздратувався:
— Мучаться? Чорт у них в кишках мучиться. Священика їм? Вони теж мають якихось священиків, не знаю яких, але добре знаю, що поставлених чортом.
Айзик задля безпеки не повернувся до комірки, надалі стояв сумний над сидячим Цвилинюком, немов доглядав хворого. А Фока запитав Цвилинюка:
— А звідки ви все це знаєте?
— Ти ж знаєш мене не від нині, знаєш, що я на вітер слів не кидаю. Відтоді, відколи то вже ті англікани, що від риби, просиджують у нашого священика! І раз нам захотілося запросити їх на наш храм до церкви, і до хат також. Ми приготувалися, прибралися у пістолети, порохівниці, а хрестів на шиї стільки, скільки в кожного було, аж світилося. І пішли до священичої резиденції. Нема що й казати, самі ґазди, не абихто. Хочемо гостей запросити до нас, а священик на те: «Не пхайтеся, не будьте смішні, не втомлюйте їх, адже це гості». Ми далі своєї: «Ми теж їх хочемо пригостити, тих гостей здалека, і в церкві, і в хатах теж». А священик на те: «Чого ще вам захотілося, а як ви з ними будете розмовляти, та й про що?». А ми отцеві: «По-людськи, як з людьми». Аж тоді священик рознервувався, що ми такі дурні, і ґрунтовно лопатою вкладав нам у голови все те англіканство. Говорив багато, і з цього я вихопив найважливіше, що вони беруть когута і шанують, а хреста зовсім ні. І у нас когут пильнує собі хреста і з хреста галасує на цілий світ, а у них без хреста. Невідомо чого і на кого. Ну і ми через це з чим прийшли з тим і пішли, з соромом повернулися до села. Запам’ятали ми англіканів назавжди.
— Без хреста? Самого когута? Що ж це може означати? — обурювався Вітролом, але відразу ж заспокоївся. — Це, мабуть, неправда, Цвилинюче. Блюзнити людей і злословити — це найлегше, кожен зможе, а це найбільший гріх.
Айзик прицмокнув, легко поплескав по плечах Вітролома, потім ще й Цвилинюка, але Цвилинюк впирався надалі:
— Наш священик з Ясенова який є, такий вже є, але не злословить і не бреше.
— Але наш старенький священик Бурачинський ніколи чогось такого не говорив, — відповів Вітролом.
— Не говорив, бо англікани до нього не заходять, то звідки він мав би знати, — гарячкував Цвилинюк.
Фока його осадив:
— Весь час чути, що ви бунтуєтеся проти нашого священика, а зараз…
— Бунтуюся, — поспішно підхопив Цвилинюк, — бо мушу, якщо він нам дихати не дає і на проповідях постійно марудить про кінець світу. І ще й лякає так, що християнинові вже не хочеться навіть корову доїти. Нехай ходять бідулі недоєні зі спухлим вим’ям, якщо вже кінець світу над головою.
— Але ж сам отець Пасьонович гостить англіканів, — перебив Фока.
— Гостить, бо мусить, що ж йому ще робити, у себе вдома кожен гостинний, але до них пхатися? Ні!
— Якісь ідолопоклонники, чи що? — видусив з себе Бомба стурбовано.
— Які там ідолопоклонники, — пищав Цвилинюк, — вони навіть ідолам не поклоняються, лише грошам.
— Гроші кожен славить, аби лиш чесні, — заявив старий Кочерган.
— Тож за що їх звинувачувати і в чому? — гостро запитав Фока.
— Що вони безвірки, просто Бога зрадили, — випалив Цвилинюк.
Айзик беззахисно розставив руки і сів на лаву біля Цвилинюка. Фока теж опустив руки на стіл, лише Вітролом обурився на Цвилинюка:
— Чоловіче! так за пусто-дурно людей плямувати? Безвірками їх обзиваєте? Зрадників з них малюєте? Хай буде. Я першим піду до тих безвірків.
Айзик оживився, перескакував очима з одного на іншого. На чолі старого Кочергана заграли зморшки, але відразу ж в його очах заблищали вогники, як в очах молодої сарни, яка досі не бачила людини і коли її зустріла, то не знає, чи втікати, чи залишатись. Він нарешті розморщив чоло і глухо заявив:
— Я вперше в житті чую таке плямування і ганьблення. Ось це справді гріх! Піду і я до них.
Айзик дивився розмріяним поглядом на старого Кочергана, а потім сумно задумався, прищулив очі і втупив їх у стіл, а вже достатньо заохочений Мандат допив пиво з горщика і зареготав:
— Ми вже були на свято Одокії під білою чортівською попівнею, там у снігах, то ходімо ще й до безвірків. Я не боюся, хоч би й у старому сердаку — піду.
Цвилинюк жахнувся:
— Люди! Що вас отуманило, заради грошей пхатися чортові в горло? Кара божа.
Айзик кивнув до жупаніци, щоб швидко подала свіжі плачінти, а Вітролом гукнув Цвилинюкові:
— Це з вами кара божа, щоб отак на людей ганьбу сипати, як терня.
Мандата теж понесло, вдарив кулаком об стіл, крикнув на Цвилинюка:
— Це ви пхаєтеся чортові в горло! Мій дідусь, Базьо Кропивницький, головний дяк, так каже…
Негайно посіялась мовчанка, слухали з зацікавленням. Цвилинюк теж охолонув і запитав:
— Що каже дяк Базьо?
— Що каже Базьо? — прошепотів Айзик.
Замість відважитись, Мандат сполошився, почав затинатись, потім надувся і випалив:
— Дідусь каже, що не так.
— Ой, не так, — повторив Айзик, наче відлуння.
— То що ж не так? — напирав Цвилинюк.
— Що є лист з неба, що все по-іншому, — затинався Мандат.
Цвилинюк рятував сам себе.
— Який лист з неба? Гляньте на нього! Сам нічого не розуміє, а бундючиться дідовим розумом. Бог нас покарає, як будемо слухати найдурніших.
Посипалося хихотіння, Айзик поскубував бороду, із занепокоєнням розглядався по кімнаті, чи не наближаються вже свіжі плачінти, а Ґєлета заохочував Мандата:
— Ну, Петриську, не крутіть, давайте вашу проповідь.
Підстьобнутий Мандат раптово зірвався, немов збирався наскочити на Цвилинюка. Айзик склав руки, наче до молитви, дивлячись на того вражено, як на дитину, яка підчас дитячої сварки всього за кілька хвилин перетворилася на великого чоловіка, готового розбити голову за будь-що. Та Мандат спам’ятався, присів, задумався. Потім заговорив впевнено, немов читав, хоч ніхто й не знав, чи він вигадує, чи насправді пригадує.
— Так, мій ґаздику, лист з неба такий: що пекло повністю нівечиться, затікає в землю, коли по ній ступають рахманні душі, але — підпливає знизу догори, коли, — Мандат знову затнувся, а потім вигукнув на повні груди: — і аж земля свята ригне на нас пеклом, по очах шмагне, коли будемо осуджувати, ганьбити і гавкати на ближнього…
Цилинюк ще несміливо опирався:
— Земля ригне? Такого жоден священик ніколи не казав.
— То самі прочитайте листа з неба — відрубав Мандат.
— А ви? Ви вмієте читати? — запитав Цвилинюк.
— Для чого мені читати? Дідусь Базьо читає за мене і за всіх.
Цвилинюк скулився, загорнув рукою волосся на лисині, повільно здаючись, але все ж намагаючись ще щось врятувати зі своєї слави, волав тремтячим голосом:
— Запитайте якого хочете священика, не обов’язково нашого, що земля є окремо, а пекло окремо. Це щось зовсім інше, це потойбічний світ. Запитайте Йосенька. Запитайте вже Айзика, він знає святе письмо.
Айзик сполошився, присівся до Мандата, скулився і сховався, як такий неборак, якого витягають з ліжка до суду на свідка бійки. Тимчасом підійшла допомога. Жупаніца блимала очима і запахли плачінти. Мандат ухопив першу-ліпшу плачінту, після чого глибоко заковтнув з горщика і рубав далі, немов лупив довбнею по голові:
— Дідусь Базьо слово в слово читав. Лист з неба так проголошує: пекла немає, але готове появитися. Чуєте? І з цього видно: нехай священик виголошують, що хочуть, бо зараз їм можна, але нехай стережуться, бо і для них теж появиться. Свята земля відкриє горло, ригне вогнем, якщо будуть засуджувати, шкодити, замість любити.
Ґєлета позіхнув:
— Наш Петрисько десь дорогою висвятився на попа.
— У кутського рабина, — буркнув Ясо Томашевський з кута глибокої лави.
Цвилинюк його зауважив, щось собі пригадав. Втішився, бо вражений, він намагався врятувати себе, як міг. Запищав ядовито:
— А хто в нас шкодить? Хто недавно так висвятив по голові побратима, що аж засвистіло? Ми всі бачили.
Мандат у розпачі вхопився за волосся, наче хотів їх вирвати, потім замахнувся горщиком так, ніби хотів ним кинути у Цвилинюка. Лупнув кулаком об стіл, аж грубий стіл підскочив і задзвеніли миски та склянки. Айзик теж підскочив, але зразу ж просвітлів, бо стиснутий в собі Мандат промовляв шанобливо, трохи жалібно:
— Чорт мене підштовхнув того разу — не заперечую. А може я й сам зчортів? Але Ясьо мені вибачив, запитайте його. Це вже ніколи-приніколи не повториться! Я присягнув на це і зараз повторюю.
Айзик із замилуванням дивився на Мандата, як на любого внука, який щойно навчився промовляти по складах, а вже береться за Талмуд. Одягнений, як цирковий румун, Ясьо важно випростався, але замість відповіді недбало махнув рукою, а Фока закінчив:
— Ну то й гаразд, тож хто йде до шефа?
— Всі, всі, — волав Мандат за всіх.
— Добре, чому і ні, — зголосився пишно Ясьо.
— А може хтось не хоче йти? — запитав Фока.
Всі глянули на Цвилинюка, він дивився в стіл і мовчав. Айзик мимрив до нього по старій знайомості:
— Юрочку Гайдуковий, без образ, у злагоді, у тиші, подайте один одному руки. А може б іще плачінти?
Простягали руки для примирення, дякували Айзикові. Вже розходились, хто куди хотів, коли Фока упівголоса запитав Цвилинюка:
— Що з вами, дідику? Ми ніколи не сперечалися, ні разу, а тепер… так норовисто.
Цвилинюк нетерпляче сахнувся. Опанував себе, старанно поправив волосся, зачесане на лисину, прищулив очі, промовив з смутком, але чітко:
— Норовисто? Там вдома нікому нічого не загрожує, можуть гуляти, хвалитися, вдавати. Реваш все вирівняє. А тут — реваш скасовано, чужина.
— Чужина? Вже всі заспокоїлися, світ відкрився, а один ви каркаєте.
Цвилинюк нетерпляче запищав:
— Тільки чортові світ відкритий, а людина повинна шукати людину! — Заспокоївся і промовляв тихше: — Але як? На чужині люди стають менш певними, а вона все чигає — за чарку, за ґудзик, за гріш перетворить тебе на неправду.
— Мене за гріш перетворить? — запитав Фока.
Цвилинюк прояснів, хитро посміхнувся:
— Хлопчино любий, не хизуйся, а сиди тихо, не рипайся. Тобі я вірю, тебе за гріш не куплять, а от за почесті, за моду, за ту нібито світову мудрість, хтозна… Скрізь чигає.
— Що чигає? Де чигає?
— Гроші чигають, дівчата чигають, а невірна віра ще більше, бо вона так тобі промовляє всередині: «Що ти маєш від вірності?». А молода пиха на все горло кричить: «Я зроблю тебе великим». Втягує, всмокче, знівечить.
— Як це знівечить, від чого почне?
Цвилинюк відповів турботливо:
— Чужою шкірою тебе спокусить і відразу ж на тебе її натягне. Ну і з тієї шкіри, як з вовчої, як з ведмежої їхнім духом несе, запах тебе просякне. Твоя душа ним просмердиться і пропало. Так, якби малинового соку налити до пляшки з-під нафти…
Фока заспокоював:
— То по-вашому потрібно закритися? Не треба вчитися?
— Треба глибоко занюхувати, норовитися, як гірський кінь на конекрадів, або на злодійських купців.
— А де ж ці злодії? Де ті купці на мене і на нас?
— Хтозна? Для грошей ти не дитя Шумеїв, навіть не кінь, лише бичок на продаж задля м’яса, на закуску для чорта.
— Але ж ми у делегації не йдемо задля грошей, лише задля взаємного вшанування.
— Одне вшанування малинове, а інше нафтове, — опирався Цвилинюк.
Фока зморщився:
— Але ж це нездорово настільки не довіряти, тільки погане винюхувати. Той, хто скрізь бачить чорта, розбудить його.
— Не хвилюйся, хлопчино, він вже давно прокинувся і причаївся.
Фока тихо запитав:
— То що ж по-вашому робити?
— Піти з делегацією, нехай англіканам буде така почесть, а потім швиденько до хати.
— Я теж так думаю.
Цвилинюк весело вилупив очі, хитро посміхнувся.
— Ну, то ґазда більше каркати не буде.
Вони подали один одному руки.
4
Вони чекали його, сидячи на простих лавках, на підвішеному в повітрі півповерсі у портовій канцелярії Трасту, нудьгуючи і позіхаючи. Бідно там було, дуже бідно, і порожньо, без оздоблення, без жодного образка, навіть без хреста, ані без скручених у бляшки заповідей, як це буває на дверях у євреїв. Столи, лави, полиці з білих дошок, обтесаних нашвидкоруч, як труни підчас холери. Навколо папери, папери, всі однакові. На противагу до цієї нудьги делегати вдяглися якнайкраще. Ті, що стояли попереду, сяяли від міді, хрестів, поясів, бардок, пістолів і порохівниць. Але не всі могли гарно вдягнутися, деякі з дому взяли з собою тільки робочий одяг, а на чужині одягу зі своїх країв не дістанеш за жодні гроші, та нікому й до голови не прийшло вистроїтися в чуже пір’я і вдягатися в чужу шкуру. Прикро говорити, але один тільки Ясьо Томашевський, ніби хотячи надолужити недоліки інших, хизувався накупленими у Галаці румунськими строями і, випихаючись на сам перед, крутився, як рухомий базар, щоб ні від кого не приховалася яскрава картинка. Він накупив всього, що зміг, майже все, що побачив: і обтислі штани із нашитими на стегнах плямами у формі долоні, і білі ремінці, що зґрабно навхрест завивалися навколо гомілок аж до колін. Крім того, навантажив на себе різних прикрас з цілої Румунії, що порушувало всі звичаї, навіть ображало їх. Він не лише мав шкіряний гафтований нагрудник, а ще й одягнув сорочку із густо вишитими рукавами із тих, які в Румунії носять лише жінки. Не зважаючи на спеку, він одягнув також довгу смушкову шапку, яку там носять мужчини, але невідомо для чого, прикрасив її стрічками всіх кольорів, які тільки можна було знайти: зеленими, білими, пурпуровими. Дехто з нього постійно підсміювався, інші ж чемно і з зусиллями придушували сміх.
Але вже не було схильності до образ, як ще нещодавно на бутині, обставленому зусібіч самотностями. Стара неприязнь, чужість і підозри поміж селами випарувалися, ніби їх ніколи й не було. Всі були своїми, лише та одна чужість поверталася, як ніч, нагадувала їм про обережність: «чужий край!». А Ясьо? Хай на здоров’я розважається, на чужині свобода, а вдома скине все це переодягання, бо йому дітлахи і собаки не дадуть навіть перейти через дорогу. Та все ж Фока зажурився, що через цього одно всі інші стали немов знеособлені. Ніби це не вони прийшли з делегацією, а якісь інші, і то абихто, хоч з усієї делегації ніхто інший не одягнув ані чужоземських чоботів, ані постолів, ані навіть ремінців. Ніхто не дозволив себе впі ймати у пастку чужини. І Мандат теж, попри те, що нераз ходив з Ясьом витріщатися у місто, не купив ані ґудзика з тієї моди, хоч Ясьо його спокушав і підмовляв. Задля делегації він лиш дозволив випрати свій одяг у господі, а в канцелярії сховався з самого заду, за всіма іншими. Звідти він пошепки піджартовував над Ясем: «Як там наша Розапанночка?». Ясьо, розкогучений і розпавичений у такого румуна, якого в цілій Румунії ніхто й не бачив, з таємничою посмішкою приклав пальця до уст. Бомба дивився на нього із захватом і зітхав: «Гляньте лиш, яка велика румунська особа наш Ясьо!».
А між тим час проминав, ґазди упівголоса та сонно гомоніли за столом, лише Мандат стояв і жваво розмовляв у куті з Фокою. І от почули на ґанку молоді кроки. Кімната замовкла, ще більше напружилась. Бігом увійшов він сам — шеф.
Молодий чи старий? Вищий від Іваниська. Волосся дуже світле, без жодної сивини і досить густе. Худий, дуже худий, а радше сухий, і так щільно обтягнутий шкірою, що ніде не мав жодних зморшок. Навіть вуста були так стиснуті, ніби в них зовсім не було тіла, лише дві сухі смужки шкіри. Для людей з мисливськими очима це була пам’ятна зустріч, нічого не забули.
А він? Як сокіл, що з розгону увірвався до пастки, відступив до кута. Злякався? Ні! Приготувався до удару. Синьоокий, брови золотаво-жовті. Очі гарячі чи прохолодні? Такі й такі. Лід раптом закипав і відразу ж заморожено застигав. Його погляд постійно перелітав, але не скакав по-лисячому і не винюхував весь час, як у директора Зариґи. Ні! Кружляв пильно, як сиво-золотавий мандрівний сокіл. Завжди голодний, постійно напружений і весь час нападає, аж поки його не підстрелять. Легенько злітав, присідав не надовго, вдаряв упевнено, сам же не вдарявся ні об що, плавно все оминав.
Спочатку облетів контору і папери. Потім, ще поки хто-небудь спам’ятався, заатакував кожного. Оцінював відразу, на льоту, скривився з огидою від Томашевського, немов налетів на пістряву ящірку, пролітаючи дзьобнув того очима безпомилково. Зауважив Фоку, розмахнувся, відразу кинувся, але відразу ж тихо ухилився, як перед птахом великого калібру. Холодно здивувався, пролітаючи над старим Кочерганом. Інших, одного за іншим ледь дзьобнув і відразу відкинув: «Не годяться! не для мене». Так, немов перед ним була зграйка горобців, на котрих більше пороху і бруду, ніж м’яса. Але зауважив Мандата, що заховався в куті, оглянув із зацікавленням по колу його пузо, прояснів. Нарешті знайшов своє місце, зупинися на Савіцькому, наче на верхівці смереки: «Ось це саме для мене». І знову жваво всіх якось так облітав, ніби стягав всіх до купи шнурочком. Він ще нічого не сказав, а вже стало душно. Полетів поглядом до вікна: «Туди, туди». Але куди? Повернувся, вдаряв, розпікав: «Швидше, швидше, що це за плазуни!». Погляд, що обпікав морозом, але був прозорливий. Не посміхнувся жодного разу.
Переміг і розправився з усіма. Погасив очі, як їх гасить сокіл у сутінках. Сам підійшов до столу. Нікого вже не бачив, про всіх забув. Навколо нього, як єпископи навколо митрополита — директори, директори, директори. Та ніхто не поблагословив, ніхто не розціловувався, навіть ніхто не простягнув руки. У тиші, порушеній поспіхом, делегатам на уста самі прийшли чуті вже, хоч і не зрозумілі слова. Старий Кочерган напружено пробурмотів д Фоки: «Сам головний капітал?». «Саме він», — тихо відповів Фока. Нарешті шеф, не дивлячись ні на кого, щось сухо ляснув, а на це директори ляснули тричі, але не амінь, якось інакше, щось таке: «Quite, quite, quite». Це означало, що всі повинні сісти. Всі сідали, Мандль кивнув Фоці, делегати сіли також. Сам шеф надалі залишився стояти, ніби не мав часу сідати або для того, щоб могти втекти у вікно із пастки. Кінчики пальців він тримав на товстій траурній чорній книжці, що лежала на столі. Поверхово всіх оглянув, знову ляснув холодним словом. Перекладач, що стояв ззаду, директор Зариґа, пропихався крізь натовп директорів з таким завзяттям, неначе боровся за життя, але поки він проштовхався, то Мандль уже переклав слова шефа на німецьку: «Шеф вітає співробітників своєї справи». Фока підвівся і відповів німецькою: «Вітаємо пана шефа, слава Богові, слава вам».
Шеф зажмурив очі, але відразу ж прокинувся, гаряче ляснув: «Бог є нашою скелею». Мандль негайно ж переклав, але погляд шефа нетерпляче відлетів, ніби забув вже, що сказав, наче шукав нової здобичі. Нерухомо увіп’явся в Савіцького. Буркнув: «That one is quite like a Scotch boy, must be a German[73]». Ніхто не вважав за потрібне це перекладати, а шеф, не зводячи погляду з Савіцького, звернувся до нього англійською: «Your name is Sawicki?[74]». Панич-рись, набурмошений, як сам пан Коваль, каркнув польською: «Так». І відразу ж шеф із затуманеним поглядом заклекотів лагідніше, ніж сокіл, що налетів на своє пташеня, яке щойно оперилося, а вже втекло з гнізда: «Hoarse and efficient like a new saw-frame[75]».
Він відірвав погляд і, звертаючись до Фоки, шмагав кістляво, ніби й ні до кого. І Мандль негайно перекладав: «Шеф питає директора Фоку, чи ви задоволені, чи є у вас якісь побажання?». Фока відразу ж відповів: «Я не директор. У контракті все передбачено. Ми вам бажаємо добра, слави у Бога і в людей для вас і для ваших родів. Нехай Бог вас супроводжує на всіх водах. Амінь».
Мандль, кривлячись перекладав на англійську, а Фока пошепки пояснював своїм людям. Шеф наче цього й чекав. Перейшов до справи. Зігнутим пальцем він постукав об книжку, ніби стукав у двері. Розкрив книжку, швидко знайшов і дав Мандльові, щоб той переклав. Знову зажмурив очі, а Мандль, прикриваючи лице, перекладав німецькою.
«Господь береже мене і нічого мені не бракуватиме. На місці зеленім, там він оселив мене; коло води спокійної виховав мене. Душу мою навернув; навів мене на стежки правди задля імени свого. Бо, коли я піду навіть у тіні смертній, не боятимуся зла».
Фока впізнав, зрозумів, прошепотів своїм: «Псалм Давидовий». Зашуміло між делегатами. Цвилинюк буркнув: «Їхнє богослужіння». Перехрестився тричі і відразу ж усі делегати, один за одним підводилися з лав, хрестилися, кланялися в сторону столу і книжки. Потім стискалися навколо Фоки, наполягаючи, щоб він їм переклав. Та шеф поспішав, знову вказав якесь місце у книжці і знову Мандль перекладав з іще більшою нехіттю, зупиняючись мало не при кожному слові.
«Бог став у зборі богів, і явно богів розсудить». «Доки будете судити несправедливо і на особи грішників уважати? Судіте сироту й убогого, покірливого й бідного виправдайте. Вирятуйте бідного й убогого, з руки грішника визвольте його». «Я сказав: Ви — боги і сини Всевишнього всі».
Фока з труднощами вловлював переривчастий, незґрабний переклад, а делегати насідали на нього, шепочучи: «Що це означає? Що написано у книзі?». Він встиг лиш відповісти: «Святе письмо проголошує, що вже йде добро для бідності, для кривди, бо всі є дітьми Бога». Щойно він завершив, щойно збадьорені делегати зрозуміли, а вже шеф, ще більше поспішаючи, так, немов запізнювався, втретє вказав Мандлеві нове місце для перекладу. Знеохочений і пригнічений Мандль перекладав.
«На шляхах Твоїх судів чекаю на тебе, Господи. Проковтне смерть переможно, витре сльози, і нагану зніме зі свого люду по всій землі. Вірмо в Господа, бо Бог Єгова є вічною силою».
Зліплюючи з труднощами слово до слова, все менш зрозуміло, Мандль повністю ослаб, зате делегати збуджувалися все більше. Не лише Цвилинюк і Кочергани, але й Вітролом, Матарга, Бомба, Лесьо, зрештою, й усі жаб’ївці почали хреститися і кланятись побожно в сторону книги. Директори позіхали, позіхали щораз відвертіше. Шеф забрав книгу, поклав на стіл, літургія завершилася.
Очі шефа стали відсутньо скляними, ніби він відразу все забув. Тоді старий Кочерган підійняв до нього руку, урочисто промовляючи: «Хай вас Бог благословить, щоб ви прожили сто років». Шеф зауважив, кивнув тому головою і почав ще більше поспішати. Нарешті сів, задивився у стіл, так і сидів нерухомо. Старий Кочерган пробурмотів: «Молиться, помолімося й ми». Всі натхненно почали шепотіти, молитовна тиша опустилася на нудну канцелярію, та все ж не прогнала нудьги. За якусь мить шеф похапцем кивнув на шафу, йому подали звідтам нову книгу, значно грубшу і більшу, але з окремими картками. Він їх перелистував блискавично, щось вишукував пальцем, закінчив швидко, закрив книгу.
Вперше незвично пожвавився. Напружився, натягнув шкіру на лиці, наче ще більше схуднув, підвищив кістлявий голос. Шмагав ним так міцно, що делегатам здалося, ніби він за щось бичує всю прислугу, тобто директорів, бо ті покірно слухали. Декламував англійською так, наче мав ілюзію, що делегати задля такого важливого рішення отримають від неба дар мов: «For all their goodwill we`ll show our goodwill too, in paying them extras, for industiuos seasoning of timber for not allowing it to warp[76]».
Делегати не зрозуміли, але втямили важливість, декотрі прошепотіли: «Це якась проповідь?». І відразу ж один за одним нахилялися до Фоки, котрий зрозумів рівно стільки ж, що й вони. Нарешті директор Мандль урочисто проголосив німецькою, що йдеться про найважливішу справу, про оплату: «Це особливо хвилює шефа, це для нього святе». На сам такий урочистий голос деякі делегати підвелися, а Фока нахилився вперед. Мандль інформував, що шеф наказав заплатити все, втім і грошову заставу, яка забезпечувала якість деревини, бо визнав її хорошою, а контракт — бездоганно виконаним. Більш того, він наказує з доброї волі виплатити премію за перевантаження і консервацію дерева. І нарешті він вирішив, що за імовірні шкоди, завдані сплавом берегам і рікам, він заплатить негайно, як тільки отримає висновки комісії, надіслані до Відня. «На який банк надіслати?» — запитав Мандль. «До священика Бурачинського», — зразу ж відповів Фока.
Мандль заклопотано перекладав шефові, а шеф вперше розтулив сухі смужки уст, ніби й для усмішки, але радше грізно, демонструючи великі ікласті зуби, котрих досі не показував. Він знову стис вуста і буркнув: «Their parson is their banker too?[77]». Мандль щось пояснював із кислою міною. Шеф його перебив: «This is all your pleading?[78]». Мандль стягнув лице і трохи нетерпляче оголосив: «Тепер ідіть до каси, шеф вам дякую, і це все».
Фока махнув рукою, випростався. Твердо висмикував із себе по одному німецькому слову:
— Ні! Не це у нас на першому місці. Я маю очі, бачу те ж, що й ваші очі бачать. Ми вам дали те, що у нас було найкраще. А ціна? — У Відні одна, в Царгороді інша і так повинно бути. Але наше дерево — це золото. І з цим нехай у вас залишиться про нас пам’ять! І з Богом!
Дещо спантеличений Мандль переклав, а шеф знітився ще якось більше. Його очі осклилися, уста затремтіли. Він їх стиснув так, ніби не міг розірвати. Болісно надувся і випалив: «This is my right man! A honest monger in God’s hand — Amen»[79]. Рвучко підійшов і потиснув Фоці руку, обидва ґазди, один гірський, другий з-за морів, щось тихо і заклопотано мимрили. Вони порозумілися без слів. Старий Кочерган зрозумів і розчулено прошепотів: «Хай вам Бог допомагає, ґазди».
Прийом було завершено. Очі шефа цілком затуманилися. Ще раз ніжно проковзнув по Савіцькому. Глибоко засмучений, він махнув на прощання рукою. Різко повернувся і швидко збіг по сходах. Більше його вони не бачили.
Коли делегати повільно спускалися по дерев’яних сходах, Вітролом вибухнув від захоплення: «Сам шіфа, головний капітал».
Цвилинюк, зиркаючи на Фоку, крадькома зітхав: «Можна було б багато-що сказати, але не годиться ганити, бо це гостина». «І що, вкусили вас безвірки?» — запитав Фока. Цвилинюк неприязно скривився, та врешті звірився: «Богослужіння надто коротке, не те, що у нас». «Надто коротке», — тихо погодився старий Кочерган. «Ой, закоротке», — тихо повторили брати Кочергани. «Але вагоме», — додав старий Кочерган. Ґєлета процідив: «Коротке, але платять, після літургії не стягають грошей, як у нас».
Мандат дражнив Ґєлету: «Головне, щоб вас у газетах не описали». «Хто знає, вірити не можна, а от візьмуть і опишуть», — відрізав Ґєлета. «Не хвилюйтесь, він про нас уже забув», — заспокоїв Мандат. «Такий не забуде», — впирався Ґєлета. А Вітролом ще допитувався: «Він якийсь холодний, чи що?». Фока неохоче пробурмотів: «У нього немає часу».
Споглядаючи на Цвилинюка, підвищив голос: «Але про ґаздівство дбає, слова дотримує. У цьому його життя, це називається обов’язок». Цвилинюк не відповів, а Вітролом здивувався ще: «Такий багач і не має часу?». «Ой, не має», — зітхнув Бомба зі зрозумінням.» — «Багатство твердіше від служби». А Ґєлета ще й насміхався: «Якби наш Бомба схуднув і побліднув, то був би з нього шіфа». Мандат весело заспокоював: «З Бомби принаймні можна посміятися, а з тією шіфою то людина скисла б від нудьги. Не дай Боже». — «Не можна судити з першого разу», — обережно поправив Лесьо. «А тепер по гроші, — перебив Фока, — і гайда додому». «Шкода, — зітхнув Мандат, — ми позбулися шіфи, то тепер би вартувало далі водами, хащами, так вперед аж до моря…»
«А це вже після наступного бутину», — відповів Фока.
Наступного бутину вони ніколи не дочекалися. Тільки цей єдиний раз вони зіткнулися віч-на-віч із шефом і з капіталом. Зустріч була короткою і вже не повторилася. Пустуючи, вони згадували про неї охоче і з приємністю.
5
А от шеф зовсім не забув. Запам’ятав, немов закарбував навіки, хоч і розкусив їх відразу і назавжди. Тому на перспективах Трасту у Високих Карпатах він поставив хрестик. Деревом він був особливо зацікавлений, бо здобув новий розділ знання про деревину. Він це нераз повторював. Виконанням контракту — також, але в його очах це була звичайна справа. Несподіваний прибуток він сприйняв зі здивуванням, радше зі змішаними почуттями, бо дивився дальше, далеко.
Шеф не зносив запахів, ні терпких, ні гострих, а солодких, то й іще менше. Допускав лише тверезий запах. Щойно він повернувся в офіс, підійшов до вікон, щоб особисто провітрити канцелярію. Провітрював досить довго, фанатично, поки не вивітрилися всі пастуші запахи, чи то намазаних маслом голів, чи то люльки або шкіри. Його канцелярія вміла вимітати спогади. Холодно-сувора вона не налаштовувала на жодну приємність чи щоби комусь було мило, а лише на виконання завдань — завжди пильних, визначених. Розповідали, що його помешкання було майже завжди прохолодне, практично холодне. Тільки-но він зачинив вікно і повернувся до столу, ухвалив рішення, плеснув у долоні. А потім сидів сумно задуманий і чекав. Канцеляристи і директори накладали перед ним на столі папери, листи, рахунки. Вони зрозуміли, що він готується щось сказати, повиснули на його сухих губах. Мандль зняв окуляри і знову запалав, Гусарек систематично цідив з очей проміння поваги, потужний Якобс, директор з Будапешту, розтулив м’ясисті губи у поблажливій синівській посмішці. Інші слухали холодно, деякі демонстрували, що слухають з увагою. Зариґа, який не надто розумів англійською, набожно наставив вуха, як вірний, що не знає латини, слухає богослужіння.
Не дивно, бо мовчун шеф, невтомний у діях, промовляв всього лиш раз на сім років, або з нагоди закриття компанії, або для відкриття нової ери. Він промовляв неголосно, поспішно, з помітним смутком:
— Мені шкода цих бідаків. Ви чули? У них навіть банкіром є їхній a popish parson. Так. Приречені на розваги при святі, на наряжання, як той паяц, а деякі ще й на пияцтво. Без сумніву, що вони розтратять заробітки на застарілі церемонії і звичаї. Їхня найвища радість — це пишні похорони. Так, як ще до недавна і у нас в Шотландії, на тих островах, котрі залишалися popish. У найкращому випадку вони закопають гроші, банкноти зігниють у землі, а метал їм покрадуть. Щонайбільше, то через багато років, коли гроші вже вийдуть з обігу, то жінки будуть носити монети як прикраси на шиї, а банкнотами обліплять комори. Для нас самих цей бізнес добрий, дерево не гірше від австралійського, прибутки імовірно більші, ніж будь-коли. Чесно кажучи, якщо б це були дорослі люди і пробуджені душі, можна було б соромитись, що ми заробили відразу стільки і дуже багато стосовно витрат. А вони занадто мало… Але, кажучи ще біль щиро, з огляду на користь для багатьох, для людства, «для визволення бідних із підступних рук», ми і так заплатили забагато. Бо ті гроші пропадуть для світового обігу, так, як би кров запеклася в паралізованому органі. Ми ані не можемо відрізати того органу, ані випустити ту кров. Ця кров пропала, адже ми нічого для них не можемо зробити, задля їхньої користі, поступу, освіти. Ані навіть для їхнього спасіння «не можемо їх провести стежками праведними». Ви ж бачили, як вони витріщали очі підчас псалмів, як забобонно хиталися. Нам йдеться про розуміння Бога, про реалізацію і верифікацію віри ефективними вчинками. Їм — про ідолопоклонництво. У них проявляється ця монархія — не скажу, що типово континентальна, бо зараз тут є й інші сили, але ось цей музей відсталості, папська Австрія, with its ins and outs, its skeleton in the cupboard[80]. Вже у Відні мені це відкрилося. Поза Біблією я слабо знаю історію, мене не манить минувщина, ані цвинтарі. Але коли мені у Відні показали іспанську карету цісарського двору — і то зовсім не для карнавалу, а на щодень — мене це поразило. Я здогадався: там спочили останки тих, що колись змовлялися проти Провидіння, проти поступу, проти нашої британської місії.
Ніхто не сперечався, лише Мандль промовисто дивився на шефа, неначе щось йому пригадував поглядом. Шеф це відразу зауважив, випередив ще до того, як той відізвався:
— Я знаю, що Мандль хоче сказати, бо, зрештою, він вже це говорив. Ці темні і бідні люди є gentlemenlike і то всупереч очікуванням. Так. Саме тому мені їх шкода. Бо gentleman мусить бути перевірений своїм призначенням, тим, що і як він робить з користю для багатьох, для всіх. Тому я швидше сказав би, що вони є якось по-селянськи «cavalierlike», щось перезріле із цвинтаря історії. Щось зайве. Той їхній директор — це візантійський князь. А той старець з потужним чолом і спрацьованими руками, га? Це, мабуть, з королівських драм, чи ще давніша старина. Навіть той льняноволосий атлет з пузом — його можна було б перелякатися у лісі, це так, але очі у нього дитячі, ба, чесні, тож далі тільки у театр в ролі незрозумілого, але шляхетного бандита. Театр з темних віків. В основі апетит на варварське споживання, а тло — відстале виробництво. Скажімо щиро: їх точить рак, але це не їхня вина! Не засуджуймо їх, не судіть, залишмо — And do the best[81]! Мені лише цікавий той хлопець, схожий на шотландського, котрий сам один збудував ризи. Суворий мовчун… Закликає до обов’язків, чекає на покликання. Запропонуйте йому посаду у Трасті. Скромну, дуже скромну для початку. Хто ж може знати? Варто простягти йому руку, зрушити. Особисто я починав ще скромніше.
Шеф пройшовся по всіх сумним поглядом, неприязно вдарив по показовій набожності Зариґи, що аж той зіщулився. Та смуток промовця передався слухачам, так, як довірливий, але безнадійний вирок лікаря над важко хворим. І так, ніби вони зблизилися через того хрестика на долі темних постачальників. Долі такій сумній, на противагу до тієї єдиної цінності, якої вони саме позбулися, — дерева, як золото, і такої ж праці. Вони слухали, причаровані так рідко дарованих, а зараз так щедро вигорнутих на поверхню повчань скупого на слова творця Трасту, навіть одне слово якого так багато важило не в одному банку. Сиділи похилені, немов готові зірватися на сам тільки кивок. Очі шефа затуманилися ще більше, він промовляв ще тихіше, наче тільки для тих, яким важливо було почути і зрозуміти.
— Спогади — може наука? якщо хтось вчиться на досвіді інших. Я не мав взагалі ніякої освіти. Я у всьому — самоук і аматор. Я підмітав вулиці у St. Andrews. Відразу: а work for many. I have been sweping for many[82]. Підмітаючи вулиці і порт, я підбирав шматки деревини і тріски зі сміття, підрізав, вирівнював, укладав у в’язки. Потім ходив із цим від дому до дому, постачав тріски на розпал, найдешевше, з конкурентною перевагою. Нарешті одного разу з великою купою в’язок, несучи на плечах справжній вантаж, я пішов до конкурентів, на склад деревини для опалення, продав їм дешево, керівник заплатив мені відразу, і це був мій перший капітал. І він негайно ж прийняв мене на нічного сторожа, а також для виготовлення трісок із відходів. Я спав у кімнатці з вечора до опівночі, замість подушки під головою були мої в’язки трісок. «I used my burden for my pillow[83]». Від опівночі я не спав, рубаючи, ріжучи і зв’язуючи тріски аж до ранку. Коли прийшли робітники і керівник, я розвозив тріски на тачці по домах, а коли повертався на склад, то читав книжки, якщо міг і коли було світло. Якби я мав дітей, то заштовхнув би їх у подібну сувору, але плодовиту вбогість. Метою світу є добробут, багатство для багатьох, багатство для всіх, але не гримаси багатих і зіпсованих спадкоємців, як то Іспанія, Франція, як ось цей єдиний славетний релікт — Австрія, як уся та католицька гнилизна разом з орденами, монашками, безплідними фондами і маєтками мертвої руки. Я повимітав з мого мозку все сміття, коли я прогризся крізь Бентама, зійшло сонце над моїми сірими днями. А коли я прочитав Спенсера, світло пронизало мене з ніг до голови, як потоп. Еволюція, добробут, щастя для всіх — це сьогодні на устах у багатьох. Але основою має стати замітання, філософія моїх трісок. Патріархальна суворість. Задля цього, де тільки можна, треба асимілювати таких, як той синьоокий хлопець. Це буде справжня користь із темних Карпат. Досить!
Шеф розгледівся, тіні неспокою пролетіли по обличчях директорів. Мандль хотів щось сказати, але шеф розітнув рукою повітря, в результаті ніхто не одізвався, а він раптово випростався. Зухвало і задиристо оголосив остаточне рішення.
— Бо тут наша британська місія Трасту закінчується, our mission for many. Я не бачу, щоб у нас було достатньо сили для опанування, а радше для розпорошення такої густої темноти. Не бачу, як ми могли б прищепити прогрес і посіяти трохи світла. Одноразовий значний прибуток — це ніщо, це навпаки — навіть мінус. Бо ми власне цей капітал втопили, немов кинули насіння на камінь, для того, щоб диявол його розірвав. Залишмо ці та інші регіони німцям, тобто пруссакам. На них покладена велика надія континенту. Біблія, примусова реформа і освіта, організація науки, систематичне винахідництво, світло! Вони поглинуть Австрію, може й Італію, впораються з католицизмом. А щодо Росії? Га, хто ж знає, чи туди колись дійде прогрес і звідки? Але німці оцивілізують і освітять континент. Може не таких, як ті, яких ми сьогодні бачили, але їхніх дітей. Впораються, бо володіють твердою і молодою жорсткістю — якою вже від давна є шкільний примус, — такою, якої ми соромимося. Це правда, їхній шлях — не наш шлях, але ми не будемо їм переходити дороги, не будемо їх від нас відштовхувати, не будемо будити їхньої підозріливості. Не треба марнувати їхньої місії, а таким чином і своєї. Вони це зрозуміють і врешті-решт звернуться до нас самі. Всі наклепи виповзають проти них з тієї спорохнявілої Франції, а також з Риму. Та хто з нас слухав би ці плюгавства — would fall short of integrity and of shame[84]. І псалом нас також до цього закликає: «Зупинити нападки!». Ось доказ: нещодавно я був на австрійському Шльонську, тільки-но я проїхав через той край, то відразу відчув рятівний вплив пруссаків, їхніх інвестицій, персоналу і міцної руки, починаючи вже від приватної залізничної лінії Одерберґ — Кашау. Вони вже точно не терпітимуть якісь там народики, ані історичного одягу, ані будь-якого театру в житті, ані тієї чи іншої мови та щебетання. Зрештою, ми вже й сьогодні бачили, що без німецької не змогли б порозумітися. Поки-що поділімося з ними завданнями, аж поки не поєднаються наші місії. Аж поки вся земля, яка ні для задоволень, ні для забави, а для ефективного виробництва призначена, дасть доказ, що Бог на нашому боці. Бо нас так закликає псалом: «Будьте богами, дітьми Всевишнього». Навести доказ вибраності — це є в наших власних руках. Практичне рішення: задля прикладу Траст заснує стипендії для молодих німців, за можливості — берлінців, у сфері освіти і праці по дереву. Крім того, ми підтримуватимемо на території Угорщини, Галичини і Балканів німецькі школи, місії, підприємства, євангельські видавництва. Самі ж негайно забираємося з Карпат і з Балканів. Залишимо їм Карпати не нарушеними. Вони, без сумніву, це оцінять. І нарешті безпосереднє розпорядження: після розрахунків по бізнесу згорнути контори в Галаці і Константинополі! Відень і Будапешт залишимо для спостережень. Подальші вказівки будуть пізніше. Дякую вам.
Присутні в канцелярії директори, службовці, канцеляристи і посередники обмінювались поглядами. Мандль глибоко зітхнув, різко встав, розпачливо махнув рукою, старанно одягнув окуляри. Вже йдучи поспіхом до виходу, шеф зауважив його заклопотаність і знайшов для нього кілька слів: «Don’t worry — it was courageous after all, go on…[85]».
Вибіг так, немов вирвався із пастки, ніби гарячково наздоганяв час. Віддаючи Карпати, шеф ще на якийсь час продовжив життя темноти. В очах пастухів із Верховини побратимство за відсутності віри не могло мати кращого закінчення. Вони щасливо розійшлися.
6
Капітуляція капіталу перед темнотою, немов програна війна після стількох великих перемог, набрала дещо іншого вигляду в очах континентальних директорів. Деякі голови покрила смутком. І вони, спокушені славними плачінтами, вдалися у вечір бричкою до Айзика. Та вони не бенкетували в широкій загальній залі, а в приватній і парадній, де засклені шафки, що містили різноманіття посуду і флаконів, до того ж дві великі люстри, дві плюшеві насправді боярські канапи, разом зі столом, вкритим майже білою скатертиною, легітимізували приймання таких великих гостей.
Поки подали популярні плачінти, які особливо пропагував будапештський директор Якобс, вони обережно мочили уста в питному меді місцевої фабрики, що його нахваляв Айзик. Хоч вони й звикли до неочікуваних рішень шефа, все ж були шоковані. Коментували одне й інше, та ще більше не договорювали, озираючись постійно на худого і мовчазного речника Трасту, інженера Уолз’ю. Заради нього вони і між собою спілкувалися англійською. Відчуваючи на собі запитальні погляди, Уолз’ю чітко пояснював:
— Джентльмени! ваша лояльність є безсумнівною. Але так виглядає, що я маю захищати Траст і шефа. Я не ухилятимусь. Не варто нагадувати, що його рішення, навіть неочікувані, завжди виявляються далекоглядними. Та передусім ми повинні усвідомлювати фінансові ризики, яке досі майже повністю несли ми. До таких шляхетних намірів і обіцянок не можна все ж постійно доплачувати. На континенті забагато говорять, але не все треба говорити, бо розуміння — це питання чутливого сумління. Чому тільки ми мали б нести на собі «тягар білої людини»? Нехай німці також візьмуть участь капіталом і працею, взамін за наше керівництво і посередній доступ до світових ринків. Вони це, без сумніву, оцінять, бо по-німецьки навіть якось так говорять: марширувати окремо, а наступати разом. Ми зробимо все, на що ми здатні, щоб вони нас полюбили. Це позиція Трасту, слова шефа. Я від себе нічого не додаю, але лояльно вірю, без застережень, бо шеф — is a sterling hearted old blade[86].
Мандль старанно прикрив очі окулярами, відрізав холодніше, ніж завжди.
— Будь-який зупинений розмах є сумним. Зокрема після таких гарних успіхів і перспектив, коли ми не тільки унезалежнили наші континентальні відділення від припливу фунтів стерлінгів, але навіть можемо зміцнити прибутками центральний офіс. Пруссія і пруссаки? Ха, про це можна б багато говорити, я не належу до наклепників, я теж не католик і ніколи ним не був. Але не звик — to come off with a lie[87]. Та часом треба послухати сусідів, навіть якщо у них не найкраща репутація. Чужим розумом справи не робляться. На австрійському Шльонську, що його так хвалив шеф, не можна зауважити одного, особливо, якщо не знаєш місцевих мов: що з часу тих славетних прусських інвестицій бідність серед людей не зменшилася, а зросла. Тимчасом у цілих східних Карпатах, у цих, як кажуть, темних пастухів, навіть у найбідніших, я і близько не бачив такої вбогості, як на Шльонську, де коза є єдиною домашньою твариною. У гуцулів кіз вирощують великими стадами для продажу шкур вірменам і задля м’яса. Якби лише такими були перспективи індустріалізації для загалу, як на Шльонську, то всі відсталі мали б порівняно з цим великий успіх. Бо ті прусські інвестиції — це зовсім не багатство для багатьох. А саме це ми могли б принести в Карпати. Тимчасом центр Європи опиниться в гіршій ситуації, ніж глибинка Африки, де великий Цеціл вторував дорогу діамантами. Ось це меланхолійне.
Директор Якобс, що був родом з Росії, а ставши англійським підданим, примандрував разом з Трастом до Будапешту на постійно, і який до цього моменту не цікавився дискусією, почав оцінювати справу спокійно: «Ах, ці дикі Карпати, ніби й у центрі, але ж сплять, може тому, що занадто дикі, і тому нам не вистачало євреїв, але вони появляться, і тоді Карпати прокинуться».
Мандль, збитий з ходу думок, в’їдливо засміявся і розійшовся, наче доганяв якусь стару образу.
— Всіх цих польських євреїв я відступив би царатові без жодних сумнівів, але таких дратуючих, таких відсталих і самозакоханих у своїй темноті, як євреї з Карпат, я досі ще не зустрічав. Власне через темноту вони є такими хижими. Той посередник Йосель уже гострив собі зуби, аби вхопити мало не весь прибуток Трасту, але я перший і без нього подумав про ці терени. Ах, якби ви побачили те, що ми бачили з директором Гусареком на власні очі: як він дотримується свого ритуалу у кожному русі. Справжній середньовічний ереміт, пов’язаний обітницями, а все задля визискування селян. Таких нехай царат поселить десь у своїх кантонат і цивілізує їх твердою рукою.
Повний і безсилий директор Якобс ворухнувся, навіть трохи задихався.
— Той, хто побув у Росії так, як я, не буде так легковажно говорити про кантоністів чи про переселення. А що стосується цих польських євреїв, то не думайте, що вони насправді такі дурні. Вони дотримуються набожності поки їм це вигідно, але як тільки котрийсь вирветься із цієї протухлої польської шляхетчини до Відня чи хоч би до Будапешту, то зразу скидає халат і просвітлюється.
Мандля понесло.
— Взагалі це правильно, ті ж самі євреї деінде вже давно цивілізувались би, але шляхтичі утримують їх в темряві, бо самі не вміють нічого робити, або й ще гірше — не хочуть нічого робити. Це tell it bluntly[88], — бо традиція традицією, але така терпимість до темноти, як у цих польських провінціях, є просто скандалом для ХІХ століття і тому наша акція мала такі привабливі перспективи, а відтак і обов’язки…
Уолз’ю, відчуваючи, що повертаються приховані нападки, відповідав, відмірюючи слова:
— Шеф сказав: ефективний бізнес — перш за все. Тому вибір шляхів — відповідно до ефективності. Ми з острова і з морів дотримуємось толерантності, а ці з континенту, тобто пруссаки — просвіти. Вони роблять це твердіше і енергійніше від нас. В кінцевому результаті йдеться про те, щоб і сліду не залишилося від темних віків. Нехай вони розсіються перед толерантністю і перед просвітою, як ніч…
Він не закінчив, бо посипались примирливі голоси: quite, quite, quite. Жупаніца саме підходила із двома полумисками: на одному ягнятина з ріжна по-болгарськи з паприковим соусом, на другому — омріяні плачінти. Смуток пригаснув. За винятком інженера Уолз’ю, директори Трасту та їхній віденський секретар Йозеф Кюрнберґер, званий Пепперль, жваво потягнулися до келихів з медом, щоб привітати жупаніцу.
Адже її плачінти, промовиста назва яких збереглася від стародавнього, латинського плаченто — вподобання і приємності, — були всього-навсього млинцями і налисниками. Їхні індивідуальні втілення були, наче відображення румунських дівчат, створених для різноманітних тональностей, вподобань і захоплень. Золотаві блондинки від відповідного додавання жовтка і перетворення на золотавість, також подібні до присмаглих на весняному вітрі циганок або волошок з оксамитними очками сливового повидла. Або ж рудаві з вустами, як варення з рози, чи то загорнуті у паперово прозору шкіру, що просвічується жилками всіляких солодощів, як єврейські дівчата, як сама ця мисткиня плачінт — жупаніца. І нарешті сухенькі, темно-тверді, мов степові дівчата з Добруджа, хоч і не прозорі і не засмаглі, а лиш злегка хрумкі.
Всі ці плачінти мали дівочу гнучкість і таким чином пристосовувалися солодко або так, як хотів гість, і з кожним гостем поводилися по-іншому. Плавно влітали, довірливо, наче ластівки у своє гніздо, до уст молодого секретаря Пепперля. Шанобливо церемонилися, коли за них брався сам директор Гусарек, наче не були впевнені, чи задоволення від таких приємностей відповідає батьківській особі шефа калькуляції. Бо було навіть дивно, що він міг мати ще якісь вподобання, окрім калькуляційних турбот. Швидко і приховано, неприглядними крочками вони прослизали до нутрощів інженера Уолз’ю, та не інакше все ж, як через рот, який ледь відчинявся і був дуже старанно замурованим. Так, ніби першою передумовою їжі було, аби відчути всю ту натуральну, а тому й сором’язливу функцію їжі, тож і самі плачінти соромилися, що вони тільки цьому й служать. Та коли потужний директор Якобс задоволено обертав ними в урочистому танці губ, щелеп і зубів, вони набирали гордовитості, навіть індивідуальності. «Я не є будь-якою плачінтою, я та єдина і не інакша, бо мене цінують і люблять». Або ж навпаки. Сумно втрачали не тільки привабливість, а навіть цінність, будучи приниженими до обов’язку смакувати, або й всього лиш підкріпляти нікчемне, хоч і добре закрите одягом тіло ідеаліста, директора Мандля, який говорив тільки про карпатське дерево, бо постійно марив і мріяв про далекі Карпати, про запінений Рабинець, про бурхливий Черемош. З тілесних приємностей він цінував лише мед і каву, бо вони допомагали йому перенестися у сфери мрій.
Пепперль жартував:
— Старе правило для поїдання плачінт є таким, щоб заповнювати собі рот настільки щільно, щоб не можна було вимовити: ппапп, ппфаф. — На підтвердження цієї заяви Пепперль проекспериментував, заповнив рота і ледь зміг видавити з себе: пфафф. Він іронічно посміхався, а глянувши з бунтівною повагою на директора Гусарека, додав: — Саме звідси взялося слово Пфафф, бо клерикали так напихаються.
Гусарек, що їв систематично, глянув на нього з німим докором, а Мандль задля примирення відгадав думку старшого колеги:
— Ах, наш ліберал Пепперль шукає собі антиклерикальних імпульсів.
Використовуючи спокій, Мандль знову висвітлював свої аргументи:
— Треба констатувати і визнати, що це не тільки був найуспішніший з наших бізнесів на континенті, але й найспокійніше і відразу розв’язаний. Покажіть мені ще іншого постачальника, котрий би так лояльно, так елегантно справився з обов’язками, як директор Фока.
Директор Якобс гугняво засміявся в середині грудей: His lordship the peasant[89] — хоч він ще й не доїв ягнятини, а вже крадькома куштував плачінти, був цілком спокійним, терпеливим і багатослівним.
— Ах, мій друже Мандль, я розумію ваші шляхетні слабинки, бо цей стиль мені знайомий ще з Росії. Щоправда, там це часом попахувало філантропійною сльозинкою для бідного народу, іноді якимось сектанством, а траплялося й — повірте мені — навіть пекельно непрактично, бо — бунтом. А тут на філантропії Мандля, на його дружбі з простолюдом ми зробили прекрасний бізнес. Але не всі мрії збуваються повністю. Треба бути тверезим. Після розумувань і пояснень інженера Уолз’ю мені заокруглилася пекельна тверезість шефа: не вдасться затягнути! Бо після першої успішної справи можуть прийти погані. Нехай пруссаки намагаються, ну і нехай тих просвічують — ха-ха-ха… — директор Якобс сміявся гучно, з глибини потужних грудей. Потім знову обережно взявся за їжу, кусаючи сильними щелепами так міцно, що тільки цим одним вже нагадував староруських героїв.
Мандль йому не відповідав, йшов далі за своєю думкою:
— Ще раніше Зариґа запропонував, аби пригостити наших постачальників, запросивши їх на якусь забаву у їхньому стилі. Якщо вже віддаємо карпатські ліси пруссакам, — які вже і так там крутяться — то нехай на згадку у тих людей залишиться пам’ять про нашу поведінку — для порівняння. Це дрібниця. Нам не обов’язково цим шефові забивати голову.
Систематичний директор Гусарек, котрий ніколи не робив двох справ одночасно, заперечливо захитав головою. І тільки коли покінчив з ягнятиною і старанно витер рот, відповів:
— Я розумію вашу австрійську Gemütlichkeit[90], бо подібні слабинки не були чужими й мені, але обтяжувати адміністрацію витратами? Ні, ніколи! Саме це полюбляє Зариґа, але тепер він і сам відпаде.
Інженер Уолз’ю сором’язливо додав:
— Я про це вже говорив з шефом. Його відлякують не витрати, бо, як ви знаєте, він не лише не є penny wise[91], а швидше, коли пронизує справу до кісткового мозку, то може видатися і pound-foolish[92]. Бо тоді видобуває з кишені усе там, де який-небудь вузьколобий із синів Джона Булла розкричиться, що от-от впаде на голову своєму parish на хліб з його ласки. Опір шефа проти таких витрат береться з того, що нам так не годиться. Бо таке нагадувало б яких-небудь янкі з Вайлдвест і з Фронтірз, котрі за забаву, за горілку, за якісь дрібнички видурюють у тамтешньої червоношкірої темноти цілі території і краї. We are but honest brokers[93], і якщо на щось і будемо тратитись понад заплановане, то на християнські місії, на підтримку поважних підприємств, але не на забаву чи на пияцтво. Ні на що нечисте.
Мандль з труднощами ковтав ці слова, немов давився ними. Швидко запивав медом, щоб їх легше проковтнути. Запивав навіть більше, ніж зазвичай, тому замість того, щоб остудити інженера, промовляв все тепліше, майже відверто, ніби хотів того захопити:
— У цьому є певна людяність, навіть педагогіка, щоб брати по-людськи участь у звичаях людей, якщо вони є вираженням добрих намірів. Я буквально соромлюся того, що після тієї гостинності, з якою мене там скрізь приймали навіть найбідніші, тут на чужині я не спромігся ні на що стосовно тих людей. Запевняю вас, що хоч я і там попивав одне й інше, то ніколи ні разу не закралося щось нечисте, бо над усім панувала чиста людяність. Я пригадую вечір у старого пароха, саме того, котрий є ще й їхнім бесплатним банкіром, і тоді, якийсь подібний до сьогоднішнього трунок наблизив нас.
Інженер Уолз’ю достосовувався із незаперечною доброю волею:
— Трунки і чиста людяність, ха-ха, ви оригінально жартуєте. Що Відень, то Відень.
Директор Якобс, жуючи, смакуючи і ковтаючи плачінти обережно з гідністю, ставав все більше блаженним:
— У аскетичного священика, із канонічно приписаною господинею, чи трошки молодшою?
Мандль відрубав:
— Священик одружений, йому вісімдесят років і дружині, мабуть, не менше. Найвеселіший з людей, а до того ж батько і дідусь цілого світу. Я, мабуть, дуже давно, багато років тому так почував себе поміж тих, яких уже немає на світі, як того вечора у священика. Мені, як прихильникові прогресу, зовсім чужими є однаково і рабини, і священики. Але якщо б коли-небудь моя найглибша віра у поступ збанкрутувала, коли б залитий дурнотою і засипаний тупістю я сказився від багатьох розчарувань, я би вже не повернувся до колишньої віри, а сховався б саме у цій по-людськи співчутливій атмосфері, яка поширює родину на інших, на світ. Я став би католиком, але тільки за посередництвом такого чи того священика.
Інженер Уолз’ю з найкращими намірами намагався і це сприйняти за чисту монету:
— Оце ж бо й воно! Ви австрійці відзначаєтеся дотепами, а ми за вами ледве встигаємо. Ви, пане Мандль, будучи прихильником прогресу, могли б стати коли-небудь папістом? А може поклонником Бала чи іншим ідолопоклонником?
Мандль уважно дивився на нього так, ніби не знав, що з ним робити, а потім вивчально глянув на Гусарека, але той залишався незворушним. Рішуче потягнув більший ковток меду і задумався.
— Менше з тим, — пробурмотів, — я згадую чисто людські риси. Га, шкода — там теж був такий польський граф, власне кажучи, також особливий…
Якобс, повільно насолоджуючись плачінтою, запитав із умиротвореною посмішкою:
— Із тих, що прив’язали євреїв до халатів і до темноти?
— Цього я про нього не знаю, але це інша особливість… расова.
Якобс у щораз кращому настрої відгадував:
— Расова. Те саме, що й в Угорщині, знаю, знаю. Щодня расово інша дівчина, вино, карти і живуть так по дев’яносто років. І ніколи не можуть обанкротитись, бо весь час успадковують від довговічних, як вони самі, дядьків чи тіток. З такого ніколи навіть найгірший лихвар не мав користі, бо боржник платить йому найвищий процент, позичений деінде, а капітал прогуляє і ніколи не віддасть. Євреї загрібають проценти, а ті — капітали. З такими польськими панками пруссаки, як би там не було, дають собі ради.
Мандль пригас так, наче був втомлений тим, що немає з ким розмовляти, тож відповів неохоче, тихо:
— Ах, ні, такі мене зовсім не цікавлять. Той з гір зовсім інакший. У рукавичках, як князь Валії, дуже ввічливий, хоч і менш відкритий, хоч і противник промисловості, та все ж якийсь людяний і має ідеї — може й по-середньовічному дивні, а все ж змушують задуматись.
— Я знав таких у Росії, такі можуть собі дозволити на все, навіть на ідеї.
Мандль замислився, промовляв так, наче до себе:
— Це мені зараз якось інакше виглядає. Якби той захотів щось колись написати… Але не напише, а якщо й напише, то не оприлюднить.
— Власне так, як в Росії, — повільно продовжував Якобс, — маса ідей, князь і паж імператора став анархістом, а великий князь, імператорський кузин фліртує з поезією. А при цьому з тих великих багатств могли б створити велику промисловість, та ще й яку! Але вони народові залишають одну ідею — ненависть до євреїв, а для приватного задоволення іноді кивають пальчиком в чоботі проти царату. І чи ви можете повірити? Іноді навіть інших підбурюють проти монархії, хоч з неї живуть. Це погано закінчиться.
Мандль зірвався і відразу ж зневажливо скривився:
— Що? Царат непевний? Ще одне єврейське марево.
Якобс, поглинутий плачінтами, сам їх не поглинав абияк. Цінуючи кожен шматок, кусав міцно, смакував дуже повільно, змушуючи чекати на відповідь. Відповів з розважним переконанням:
— Ні, навпаки, царат певний, найпевніший, на сотні літ, на тисячу літ. Але й темнота теж. Її руками царат знищить таких панків красномовних, а разом з ним, а може ще й перед ним, нас євреїв також.
Мандль, знову вколений якоюсь образою, несподівано завівся:
— Ці слов’яни, вони просто ніщо. Чи росіяни чи поляки, хоч і вивищуються одні понад одних і понад інших, для цивілізації вони безплідні, світові нічого не принесуть.
Якобс ліниво посміхався:
— Якщо йдеться про Росію, то вона принесе тим, хто любить варварські розваги, танці і музику. А для серйозних людей, то скажу вам чесно! найкращу у світі їжу (для пів процента населення).
Якобс припинив їсти, глибоко зітхнув, міцно клацнув щелепами і замовк. Чи справді замовк? Бо ось співучасники застілля чітко почули, неначе з-під підлоги, але, мабуть, з живота самого Якобса, зойк зворушливий і пронизливий: «Ах, коли вже ті німці туди доберуться». Мимовільно всі почали шукати очима, нашорошувати вуха: «Звідки?». Стенули плечами, бо директор Якобс вже цілком спокійний смакував плачінти і, неначе виправляючись, відповів зойкові з живота тверезим голосом, жирно пульсуючим:
— Га, якби ж! Але як? Ось це насправді єврейське марево! Марево — бо потрібно знати цю потвору, напів-Азію і Панславізм. Боюся, що радше…
Мандль засміявся і відповів:
— Що радше росіяни доберуться сюди і до Константинополя?
Якобс не відповів, засмутився, та вже чорноока жупаніца поспішала з полумиском свіжих плачінт. Якобс дивився на них то з розчуленням дитини, то зі знанням шанувальника стародавніх гем. Тимчасом інженер Уолз’ю підвівся, бо завершив раніше від інших, а до меду навіть не доторкнувся. Стоячи, пробурмотів свою молитву, попрощався холодно і тихо, і поїхав до шефа.
7
Австрійсько-угорські директори, один з яких був з Чехії, другий з Моравії, третій з Росії, і жоден не був ані з Австрії, ані з Угорщини, залишилися самі в товаристві віденського секретаря Пепперля. Перейшли на німецьку. Мандль зняв окуляри, промовляв довірливо:
— Я не дуже хотів згадувати про наш досвід із прусськими деревщиками у Карпатах, а ще менше — про їхній берлінський центральний офіс і взагалі про Берлін. Зовсім не виглядає на те, щоб вони колись захотіли потиснути британську руку, хіба-що — аби її ніколи вже не випустити зі своїх рук. Вони проявляють агресивність, мотиви якої зрозумілі, мабуть, тільки нам, віденцям.
Пепперль кахикнув, а Мандль поспішно запитав:
— Ви щось хотіли сказати?
— Лише те, — відповів Пепперль стримано, — що хто хоче, той не зауважить, аж поки його не запече. Але це не моя справа.
Мандль несподівано накинувся на нього:
— А ще й лояльність! І ви, віденський ліберал і, як би там не було, працівник Трасту, нейтрально приймаєте капітуляцію перед пруссаками? Наша епоха переповнена надіями, тріщить від надій, але якщо молодь отака, то можемо відразу повішатись.
Задиристий юнак розгублено замахав очима, але відповідь знайшов:
— Ви, пане директор, більше досвідчений від мене, ми очікували на ваші репліки у шефа.
Якобс знову заспокоєний плачінтами, сонно заспокоював:
— Не забуваймо будь-що-будь, що Німеччина є єдиною країною на континенті, де немає особливого антисемітизму, де особливо немає цього лиха з антисемітизмом економічним — щонайбільше то якісь дрібні вибрики провінційних неважливих газет. Тому вона приманює і притягає євреїв з усього світу. Не те, що антисемітська Франція — там зрозуміло. З нагоди якогось конфлікту вийшла книжечка єврея з Америки, котрий твердить, що де єврей поставить ногу, там відразу форпост німецькості. Гідне уваги, бо прозвучало як пропозиція.
Мандль заспокоївся, знову відтинав рішуче, хоч і стримано:
— З тими прусськими деревщиками, які вкоренилися в Карпатах, ми відразу ж отримали специфічний досвід: витискають євреїв скрізь, де можуть, систематично, хоч і тихцем. Але не це мене хвилює, а те, до якої ступені те кепське шампанське грає в головах пруссаків. Це не лише відштовхує, це непокоїть. Тому ця простягнута рука шефа — це швидше місіонерство і ніщо інше.
Якобс позіхав раз за разом, але поливав своє задоволення соусом поступливості:
— Я захоплююсь шефом, та й хто ж не зачарований його хижістю і рішеннями. З нічого таке міцне багатство і в таких широких межах. Але в англосаксів, особливо у шотландських пуритан, оті ілюзорні прагнення, навіть поетичні — ха-ха-ха — виникають з необхідності, щоб стриманість і болісну відмову від найсмачніших, бо природніх задоволень, надолужити повними полумисками ілюзій. — Якобс засміявся з глибини грудей так, ніби глухо заіржав. — Найвидатнішим із поетичних піднесень шефа було: «Ми, британці посередині, а по боках два крила, янкі і німці». Зрештою, німці — це німці, але янкі? Це ж банкроти раз і назавжди. Після останнього свого провінційного скандалу вони приїздили до паризького Ротшильда жебрати позику і то він імені федерального уряду (теж мені велика фірма!). Ротшильд відрізав коротко і відкрито: «Панове, таким як ви — ані франка». А хто ж заслуговує на більшу довіру, ніж він? Шеф має до янкі расову слабкість, але до спілки їх не візьме. Але він не перебільшує в тому, що на полі залишаються тільки пруссаки.
Якобс позіхнув, оглянувся, але плачінти закінчились. Він пригадав собі про свої клопоти, занурився в них і додав:
— Так, це точно, бо що ж ми ще можемо зробити з тією Росією? Як же вам добре всім на світі, що вона у вашій свідомості не існує. Це хвороблива близорукість, а навіть сліпота — вона помститься. Ви й самі не відчуваєте, що вас очікує. Ах!
Мандль дещо нетерпляче відповів:
— Директоре Якобс, не будьте таким невтішним, завтра знову буде день, знову будуть плачінти.
Якобс глянув на нього з жалем, зневажливо махнув рукою. Директор Гусарек систематично закінчив їсти, витер рот, промовив спокійно, але з турботою:
— Не треба заглядати аж так далеко. Наш директор Якобс захопився далековидством, а в нас є більш гарячі проблеми. Це навіть є силою Австрії, що вона не завертає собі голову перспективами, бо це в наших мирних часах могло б тільки зашкодити. Передусім потрібно промовчати аж до ухвалення наступних рішень, або прокоментувати рішення шефа так, щоб наші офіси у Відні, а може й в Будапешті, не мали проблем. Адже ми за це відповідаємо. Без сумніву, у Відні більш бажаними є англійці, ніж пруссаки. Зокрема для нас, консервативних католиків, але врешті-решт і для лібералів теж. Наш Пепперль спадковий і невиправний ліберал знає про це найкраще. Для нас сама поява пруссака на вулиці є несамовитою так само, якби яструб влетів на Ратхаузпляц поміж голубів. Їхній стиль заморожує наші життєві відчуття. Зрештою, вони ж парвеню. Це не серйозно. І це довго не може тривати. Крім того, у нас німців практично і немає, окрім викладачів-германістів, і втіхи від німецькості Австрії не буде. Але не забуваймо, що Траст через надмірність чи надто геніальну активність керівника місцевого відділення наразився на осуд віденської громадської думки і уряду і мав значні неприємності. А міг мати і значно більші.
Мандль засміявся дещо заголосно:
— Йдеться про той скандал з Вінервальдом. Тоді хвалили, що це геніальна ідея, бо вирубка під боком і під вікном дирекції. Легко перевірити для кредиторів і для банків, а комунікація для відправки дерева у світ просто вимріяна. А разом з тим — що моя полюсна ідея з Карпатами непрактична, бо це десь коло полюса.
Гусарек, притишуючи голос, говорив засмучено:
— Що ж з того, що ідея хороша! Я не терплю геніальності, бо вона відразу дорого обходиться. Якби не такий простий, бо дешевий винахід Мандля, то де б ми зараз були? Ми стягнули б собі на голову великий фінансовий скандал. Трастові довелося б доплачувати, і ми всі втратили б посади. В результаті ще до недавна ми тратили на себе щедро у тих місцях, яких не могли зголосити, і приховували це у книгах. Га, це втомлює, бо одні геніальні, а моя голова нехай сивіє над тим по ночах.
Пожвавившись, Якобс трохи задихався:
— Я не знаю цієї справи, але й для нас в Угорщині вона може бути повчальною. Перешіптувалися, що все почалося із підкупу якихось другорядних чиновників. А для чого ж бруднитися? Якщо платити — то наверху, і відразу справу за горло.
Гусарек відповідав весь час притишеним голосом:
— Одна фатальна дурниця доганяє іншу. Почалося ніби крочок за крочком, але відразу з витрат, як запевняли, нікчемних. — Гусарек стогнучи підвищив голос: — Гарна мені нікчемність! Я вірю тільки в реальні справи, без копійки змарнованих коштів, хабарів чи представницьких! Не можна починати з витрат, бо з таких коштів відразу родиться справа totgebenen[94] — пояснював знову спокійно. — Тож за допомогою таких нібито дешевих протекцій вдалося отримати контракт від дирекції державних доменів і мовчазну згоду наглядових структур, а це вже не могло бути надто дешеве! На вирубки в улюбленому для прогулянок віденському ліску! Думка любителів прогулянок відразу ж розкричалася, преса також, особливо такий-собі Шьоффель викрикав: «Капіталістичні акули, морські пірати!». Замість того, щоб спокійно перечекати чи вплинути на пресу, то наш офіс, особливо один там, вирішили погратися в агресивний капітал. Це опинилося в суді. Суддя, що мав борги, виявився приступним, похапцем ствердив фальшивість інформації з преси, а навіть злий умисел. Коли ж у свою чергу преса, навіть не надто сміливо, легко ляснула по вироку, то цей надвразливий, ба лоскотливий суддя, може й під натиском наших, почувся ображеним і звинуватив винуватців того вітру в образі суддівської гідності. Звинувачені зовсім не злякалися, бо справа прийшла до суду присяжних, і любителі прогулянок у Вінервальді, підстібнуті плітками, виправдали звинувачених. Тріумфальні плітки розширилися, мов пожежа, здавалося, що Траст зганьблено, погублено, і нас з ним також. На щастя, австрійська влада полегшує життя половинчастими засобами. Суддю перевели і це вже було поступкою для мас. Але хоч легковажний і швидкий до задоволень мотлох затих, то преса не затихла, особливо два типа. На щастя, і в них були досить добрі віденські звички, не вказувати ні на кого пальцями. Шеф тоді був у Австралії, не дізнався про це, а британське посольство ніби й не зауважило, а швидше, очікуючи, вдавало, що не зауважує. Наш секретар Пепперль Кюрнберґер знає про це найкраще, бо його дядько Фердинанд сумно відзначився у кампанії в пресі проти нас. Мушу сказати, і хай Пепперль вибачає, що, на щастя для нас, той захворів.
Якобс надув губи і видмухав з них зневажливо:
— Österreichische Schlamperei[95]! Зверху до низу.
Заохочений і трохи збадьорений медом Пепперль, худий високий блондин із випуклими синіми очима, веселий і ввічливий, відповідав, посміхаючись не то іронічно, не з виправдовуючись:
— Треба знати темперамент мого дядька, це ж поет, незламний шанувальник лісу, розмашистий, але людина великої доброти. Він не лише через хворобу припинив нападки, але ще до неї через вмовляння всієї нашої родини. Потім шкодував через свою гостроту, переймався долею директора Гусарека, навіть побоювався, що нехотячи зробив тому кривду, адже він цілив у когось іншого. Та правду кажучи, він навіть у інших не цілив, і ще менше у сам Траст, а в усіх тих пузатих nouveau-riche[96], що викаблучуються по театрах та операх, директорів і псевдо-директорів з усією їхньою капіталістичною «релігією». Тож, як це завжди у Відні, все закінчилося на забаві і дотепах. Бо точка зору дядька була забавною, не позбавленою чарівності. Любителі прогулянок виїздили під Вінервальд на Гойріґера, тішилися перемогою, тобто дотепами дядька, насміхалися, забули про Траст і про всіх деревщиків. Справу похоронили, і ніхто вже її не воскресить.
Мандль втішився:
— Ах, ці віденські анекдоти! Пепперль, розказуйте, бо при цьому можна забути про все. Тож, що написав ваш славний дядько? Я це не читав, бо тоді вештався по Буковинах, по Карпатах.
Пепперль також був радий і оповідав:
— Дядко Фердинанд писав, що у тих героїчних змаганнях ми є свідками боротьби двох релігій: з одного боку сучасна гуманітарна і, звичайно ж, християнська релігія людини, а з іншого — поганська релігія дерев. До першої належать люди дії і поступу, деревщики, Трасти і їхні директори з усіма державними помічниками, лісниками, суддями також, до другої — якісь там моралісти, ідеалісти зі свитою любителів прогулянок і неосвіченого натовпу. І саме вони насмілилися кинути виклик людям дії, шельмуючи їх і обмовляючи, що ті є піратами, перетвореними на старших лісників, фінансових службовців, суддів, а передусім на капіталістів, тільки за те, що вони взяли на себе завдання і жертовність, щоб відкрити світові наші ліси. Але результат безсумнівний, адже цей культ дерев і лісів — це темнота древніх часів, яка протистоїть поступові, яка проти культури і освіти. Схаменіться! — волає дядько. — Не гай, не ліс є святістю, а людина. Не Вінервальд, а прогрес і вигідна торгівля! Тож нехай закон сміливо стає на бік людини, на бік директорів, на бік новобагатьків, їхніх метрес і екіпажів, їхніх театральних лож, словом — на бік культури, а не на сторону лісу, диких тварин і варварства. Поміняймо святі гаї на гроші, ще більш святі, якнайбільше грошей для культури, для людини, для духу. Dös is a Hetz!
Обидва віденські директори, почастовані такою розповіддю, тішились так, неначе вони вже опинилися в Вінервальді, переходили на віденський діалект, а Якобс надалі зберігав зневажливу кислу посмішку, ніби був невтішним, але не через закінчення вечері, а через провінційні втіхи своїх колег. Пепперль далі мирно гомонів:
— Дядько Фердинанд здобув собі ворогів, це правда, але ті, хто його знав, добре розуміли, що він має не лише рацію, але й серце. На його боці були усі веселуни, тобто весь Відень. Він не хотів нищити людей, а лише замітав, вимітав зловживання і, скажімо щиро, також старе павутиння. Це, мабуть, і є a work for many[97], яке нахвалював сьогодні наш шеф.
Директор Гусарек поблажливо погодився:
— Наш Пепперль — це ліберал, розпечений до червоності, і так висловлюється, але він правий. Ті ліберали, що ж, іноді потрібно визнати…
— Ну, бачите, — засміявся Мандль, — тепер поясніть тим англійцям, як тут у нас самостійно функціонує дотеп, ніби громовідвід. І тепер у світлі тих змагань і тих дотепів видно практичність моєї неприглядної, як про це перешіптувались, непрактичної карпатської ідеї. Це не тільки не було задорогим, як визнає наш шеф від рахунків, але і ще, що є вирішальним у підприємництві, несподівана rentabilitè[98]. І ще одне: наше сумління щодо Трасту — спокійне. Цим прибуткам не загрожують жодні інтриги чи небезпеки…
— Цілком слушно, — жваво перебив Гусарек, — сьогодні через заздрість мотлоху і хворобливої вразливості багатьох чинників жоден бізнес не має гарантованого майбутнього, а цей карпатський мав.
— І про це йдеться! — втішився Мандль. — Тільки ви один мене розумієте. Бо про ті дерева і ліси з Рабинця не згадають ні плітки, ні преса, а любителі прогулянок не влаштують нам процесу і не засідатимуть як присяжні, не знайдеться також поета для їхнього захисту, як дядько пана. Навіть той гірський дідич, хоч він і противник вирубок, не скаже ані слова, бо для нього це не годиться. І такі скарби віддавати пруссакам за ціною ілюзій?
— Чи ви, пане директор, певні, що ніхто не зацікавиться тими лісами? — підступно запитав Пепперль.
— Ніхто й ніколи, бо кому це потрібно?!
Директор Якобс, хоч видавалося, що для нього все вже є марнотою, все ж переймався. Промовляв з тугою приреченого:
— Як керівник на теренах Угорщини я боюсь, щоб Будапешт не заразився пресою у Відня, бо вони там, попри удаваний опір, люблять наслідувати Відень. Навіть угорські євреї забувають, що вони євреї. Треба визнати Росії хоч це одне, що там публічні кампанії і такі труднощі для людей, які вперто працюють у промисловості, нікому навіть не приходять до голови. Бо там, якщо вже хтось має за собою верх, то вже не боїться жодної думки чи пліток. Знає, чого триматися, бо це очевидно. А тут ні те, ні се.
Пепперль весело розсміявся:
— Але ж ви не будете нас переконувати, пане директоре, щоб ми перебралися туди, до тієї ясності, якщо ви вже й сам сховалися у нас, у австрійському мороці.
Якобс похилив голову, його шия напухла, як у бика перед коридою, якого дражнить якийсь хлопчак і з яким він не хоче паскудитись. Мандль повернувся до свого:
— Так чи інакше, а в Карпатах ані корупція, ані протекція влади не була нам потрібна, вистачило малих завдатків, а в основному добре слово, і це ще раз дає нам розуміння привабливості такого бізнесу і безповоротності втрат у випадку відмови від нього.
Директори, в тім і Якобс, сумно похилили голови, а Пепперль хвацько засміявся:
— Зрештою, ці Карпати не належать Англії чи Пруссії, а нам. Не мусимо зважати ні на одних, ні на других, поки наш Відень тримає голову високо. Ми не боїмося.
Директор Якобс фиркнув, як обурений кіт, після чого почав понуро громити:.
— Не боїтеся? На якому ж ви, австрійці, світі живете? У хмарах чи радше у Rathauskeller[99], що не бачите тверезого дня? Я повністю підтримував той бізнес у горах. Це трохи так, як в Росії, а може й іще краще, бо без чиновників і без забарикадованих кордонів. У бізнесі потрібно хапати швидко, хапати, поки є що, а якщо дають задармо, то ще й ковтати про запас, давитися, але ковтати. Але що потім робити з деревом? Звідки взяти капітал на переробку і доставку? Треба мати очі! Коли нові столиці і нові сили засвічуються, то треба швидко зголоситися, щоб бути першим. Навколо вас неймовірні сили, а ви, як когути: «не боїмося».
Директори засумували, Гусарек похилив голову так, наче чекав на удар, лише Пепперль підвів ясного чуба і випростався, як когут.
— Не боїмося! Капітали знайдуться і у нас. Бо найбільший наш австрійський капітал — це серце. Так само, як наш директор Мандль, ми тим гірським селянам принесемо добре серце. Das weaner Herz.
Заклопотаний Мандль бовкнув:
— Я б це окреслив інакше, але це правильно, що ми самі собі повинні давати раду, повіривши у власні сили. Ми вже зробили піонерські кроки, тут коло гирла Дунаю, і не одне принесли в жертву.
Якобс різко махнув рукою, наче хотів врізати комусь із них, чи щонайменше послати їх під всі чорти. Він надто задихався і, дозволивши австрійцям себе втягнути, уподібнювався до їхньої мови.
— Menschenkinder! Ihr seid Leut — це ви такі промисловці і бізнесмени? Першою заповіддю є не вірити нікому і ні в що!
Мандль терпко вставив:
— Тільки в пруссаків, як ви.
Та Якобс продовжував так, ніби не почув:
— А ви вірите в дурниці. Звідки ви знаєте, що ті селяни з гір вже не протверезіли або чи хтось їх не підбурив, і вдруге номер з Карпатами не пройде? Тільки один шеф це второпав на льоту. Нічого не означає віра чи принесені жертви, ані те, що ми мучимося тут; не вірити треба, а калькулювати без віри! Не в пруссаків я вірю, просто бачу, як вони набухають. Тут Росія — потвора незмірних багатств, там Англія, ті хоч і калькулянти, але тільки в арифметичному прогресі, а посередині пруссаки в геометричному. Пришвидшений світ. Пруссаки перегонять, тож поспішаймо і ми разом з ними. А пан директор Мандль, ніби й бізнесмен, ніби й єврей, ніби й вмієте рахувати — вам вже зовсім так не годиться. На чому ж ви базуєте ті ваші ілюзії і всі цю австрійську балаканину?
Якобс задихнувся, не міг говорити, а Мандль твердо відрізав:
— Я вірю в силу поступу і цивілізації, а отже — в дух. Якщо Австрія, як це зараз виглядає, висунеться на чоло як вогнище толерантності і як союз народів, то прогрес її захистить і збереже для свого ж власного інтересу, з історичної необхідності!
Директор Якобс задихнувся відлунням: «Поступ у власному інтересі! З необхідності!». Ти скажи. Тьху! Це вже соціальна демократія, — міряв він понуро Мандля поглядом, але відвернув погляд, бо жупаніца саме несла з димком чайник з кавою. Замість того, щоб громити австрійців і їхні задимлені марення, він зосередив увагу на задимленій дійсності. Жупаніца розливала турецьку і по-турецьки приготовану каву до боярських синіх філіжанок з золотими краями, а Пепперль по-віденськи заспівав:
Kafferl, Kafferl du bist guet
Ich kauf mir heur kan neuen Fluet.
Радіючи, обидва віденські директори, як католико-консервативний, так і віри в прогрес, підхопили за ним по-народному:
Aber Kafferl, Kafferl du bist guen
Попивали мовчки, а Пепперль ще співав:
Wann i amol heirat
Muess mai Haberstroh weg.
Hoderada-ho, hoderada-ho-ho
Захоплені пани-директори Трасту повторювали із запалом: hoderada-ho, hoderada-ho-ho. Та на цьому не закінчилось. Звільнений з вузів іноземної дисципліни Пепперль розщебетався, розсвистався і розспівався.
— А ось це впізнаєте, панове? Тільки в цьому я залишаюсь затятим монархістом, у прив’язаності до його Королівської і надкоролівської величності — короля вальсів Йогана Штрауса. Ось це остання новинка, фейлетонний вальс, скомпонований для балу преси.
Свистів і співав, а зачаровані директори повторювали за ним тихенько захопливу мелодію, ідучи в мріях до заток Дунаю, до блакитного Дунаю у Відні.
Пепперль зачаровував надалі і лепетав:
— Ах, як би ж у мене під рукою була сяка-така скрипка. Взагалі-то я скромний обиватель нашої веселої республіки тонів, таких як славетний віцмахер Моцарт, таких як наш солодкий друг вина Бертль, бо саме так називали Шуберта, і інших, багатьох інших. Мені бачиться, як віденський дух підіймається від ріллі, від людей, і злітає до вершин.
Скромний секретар покорив уже, як калькуляційного, так і ідеалістичного директора. Мандль докінчив пошепки:
— І в майбутнє також…
Потужний Якобс застиг. Підозрюваний у смутку з причини закінчення кулінарних задоволень, він співчутливо кивав головою на цих австрійців, яким вистачило й кави, аби забути. Він знову зібрався їх громити і загудів:
— Панове, кава кавою, але…
І зрозумів, що не варто. Прив’язаний до якнайбільш відчутних благ, він зневажав ілюзії, які затуманювали йому погляд у далину. Його вгодоване лице, дарма, що таке по-степовому просторе, було опанованим у кожній зморшці, в кожному опукленні одним-єдиним виразом зневаги.
8
Спека запанувала над Молдавією і над мережею річок. Тому тільки-но бутинарі закінчили свої праці, щойно відбули делегацію до шефа і отримали гроші, то не хотіли більше залишатися ані дня, ані години. З гарячого і буйного краю підіймалася душна і грізна чужина. На кожному кроці нудьга гавкала на них так завзято, неначе на всіх дорогах, роздоріжжях і у вуличках всі собаки з усієї Молдавії розгавкалися і гнали їх до хат. Вечорами і ночами було ще гірше, туга добиралася до горла, зубами хапала за кадик. До сита, до перенасичення вони набулися на чужині. Покищо залишалося тільки одне — спати. А щойно прокидалися, то у них над головами шуміло ще більш гаряче і нестерпно, ніж раніше, нагадування бутину і директорів: «швидше, швидше» до хат! Вони слабували, нарешті нападали і гавкали на самого Фоку. Упродовж останньої половини тижня вони не могли знайти фур. Навіть сам Фока вже ніби зрозумів, що час — це гроші, бо час спорожнів до дна, а щоденне перебування коштувало грошей. Але що ж він міг зробити? У Молдавії поїздів ще не було, поштових диліжансів теж — небагато, а ті, що були, курсували лише на невеликі віддалі, до того ж не могли взяти такої юрби народу. Без Айзика, без євреїв вони нічого не могли зробити, так, наче всі коні і фури у Молдавії слухалися тільки євреїв. Без євреїв або махай пішки, або сиди тихенько, чекай божої милості! Так їм тягнулися і так пропадали день за днем, а коли наставав кінець тижня і шабат, то наближався і кінець їхніх надій. Бо коли субота впала на світ і євреї зникли з людського світу, то на світі стало зовсім чорно. У жалі, у розпачі і бутинарі також зникли зі світу, і проспали суботу. В неділю вони підіймалися у досвіта, совалися по подвір’ях ґаздівства, чигаючи на Айзика. Дещо повеселіли, коли почули рух у його кімнатах, коли він врешті повернувся від Бога до людей. Знову засвітилася надія, вони вичікували досить довго, поки появився Айзик. І відразу ж знову посумніли, бо не подумайте, що євреям легко чи приємно повертатися до людей! Сонний Айзик, ніби й не до кінця прокинувшись, скривився: «Сьогодні ні, завтра початок тижня, напів-свято, то також ні. Може у вівторок? Може про щось дізнаємося, бо буде базар».
Вони тихцем кляли Айзика і всіх євреїв. Ґєлета безпорадно кидався:
— Від початку світу все через євреїв! Немає на них смерті, навіть кийка немає.
Пехкало також жовчно нарікав:
— Тепер маєте! Ми працювали на своїх, євреїв і на ліки не було, а як ми потрапили їм в руки, то немає від них рятунку.
— Ой, немає, — погоджувався Бомба. Хіба-що одне, самому протистояти євреям.
— Не журіться, — потішав Мандат, — все через коней, немає виходу, хіба самому стати конем.
Цвилинюк, сумно киваючи головою, повертався до свого аргументу:
— А що я вам казав? Все через тих грошовитих панів англіканів. Якби ми не чекали на їхнього єпископа, то вже були б вдома.
— Для чого ж звинувачувати, — заспокоював старий Кочерган.
— Даремно звинувачувати, — заявив Фока, — не важко купити коней і воза, але побачимо, що довше потриває.
Так вони виговорювалися, але не заспокоїлись, бо сидячи в неділю вранці у широкій кімнаті господи, займалися тільки наріканнями і навіть їсти їм перехотілося. Старий Кочерган обережно скаржився:
— Там у нас життя, господарка коло хат, на полонинах чекає на нас. Або вже не чекає…
— Ой, чекає і не чекає, — повторили ще більш жалібно брати Кочергани.
— Стільки неділь без слова божого, — зітхнув Цвилинюк, хоч всі неділі на бутині відбув без нарікань.
Найтвердішим був Ґєлета:
— Жодної години тут, бо життя і кров утікають з нас, як вода.
Біриш і Лесьо перешіптувались. Вони розуміли один одного найкраще. Біриш казав зі сльозами:
— Моя бухня на ґмінному ґрунті у Жабйому бідненька, але лише там є життя!
— Так, — відповідав пошепки Лесьо, — тільки бідна людина любить свою хату, бо немає для неї іншого кутка на широкім світі.
Навіть послушний Пехкало почав висловлювати претензії Фоці:
— Все ви вміли зробити, буквально все, аби нас сюди затягнути, а от того, що найважливіше — ні, бо задля чого ж ми працювали? Щоб жити у себе, в хатах, а що зараз? Вивезені на чужину і за що?
Навіть Фиркалюк не був задоволений:
— Вже не можна витримати спеку і порохи. Задихнеться людина і змарніє від спеки. Незабаром гляди, як всі пси показяться і ми з ними.
Матарга знову почав уважно подавати голос:
— А що? Хіба я не передбачав? Заманили нас, досі все виглядало гарно, а тепер маєте. Спочатку нас задушить спека, потім далека дорога пішки нас висушить і нам кінець.
Навіть заробіток і відпочинок у Айзика їх не тішив. Бомба зітхав:
— Для чого там ця вишуканість, це все дорого, у нас за це жив би місяцями. Єврей з цього розбухає, а ми худнемо.
— Щось не видно, аби ви надто схудли, — прошептав Мандат.
— Завтра на світанку вирушаємо пішки, — несподівано вирішив Бомба.
Матарга, Ґєлета, Пехкало і Лесьо бурхливо погодились. Тільки Ясьо разом з камратами, ніби й не знали, що робити. Ясьо не поспішив, волів затриматись у Галаці і набутися у Молдавії, та інші, хоч і трималися коло нього, хотіли повертатися. Опритомніли і вперше пересварилися. Несподівано розчулений Крашевський апелював Ясеві до сумління:
— Ти міг би принаймні пожаліти маму і швидко повертатися до хати.
— А не переодягатися на румуна і волочитися з бабами, — допікав Ґонсецький.
Ясьо їх присоромлював зі зневажливим жалем:
— Такі це з вас камрати? Ви ж могли переодягнутися з поляків на русинів, то я можу на румуна. Лише Петрисько мене розуміє. Петриську, залишайся зі мною.
Петрисько Мандат наштовхнувся на межу цієї дружби за покуту. Він зовсім не хотів залишатись, але по-своєму хитрий, він знайшов спосіб підкупити сумління і Яся також:
— Знаєш, Ясю, я піду до твоєї матері, перекажу, занесу, що потрібно, а ти набувайся тут, бідако.
Ясьо був по-іншому хитрий, тож начебто дав себе впіймати:
— А хіба ж я не казав? Хто вірний? Лише Петрисько! Добре, милий брате, зайди до мами, дай їй, що буде треба, а я тобі потім поверну, ти ж мене знаєш…
Обидвоє були задоволені своєю хитрістю не менше, ніж новою дружбою.
Поки вони так балакали, двокінна бричка під’їхала до двору Айзика. У ній сидів не хто інший, як сам директор Мандль. Фока щиро втішився, бо мав з ким погомоніти і передихнути від нових труднощів, інші теж перестали киснути, бо Мандль, хоч і директор, але будь-що-будь свій. Директор приїхав з важливими новинами. Передусім, що шеф наказав заплатити Айзикові за перебування всіх, все-все. По-друге, шеф пропонує Савіцькому, щоб той їхав з ним у світ, скрізь по морях і за моря, щоб будувати ризи і облаштовувати нові бутини. А може ще хтось з бутину захотів би з нами їхати? Шеф вважає, що вони добре працюють, весело.
Фока втішився, переклав Савіцькому, та Савіцький нахмурився, навіть не хотів цього слухати. Фока переконував:
— Петрусю, їдь, ти ж молодий, весь світ перед тобою, а всі ми Шумеї будемо пам’ятати про пані ковалеву, як про свою. Шеф собі тебе вподобав і може десь там станеш директором, а тоді повернешся.
Савіцький заперечливо похитав головою і твердо прибив: «Ні, ні!».
Мандль дещо засмутився, звернувся до інших:
— А може з вас хтось інший захоче з нами поїхати? Для вирубки, для риз, для сплавів?
Савіцький мовчки вказав на Яся, а Ясьо так запалився, що аж весь розцвів червоним.
— Тільки є одна справа, — обережно промовив Мандль, — шеф не зносить тих кольорових строїв, а Томашевський одягнений, як до цирку. Треба це змінити.
Фока переклав, а Ясьо запалився ще більше:
— Та я охоче, буду ходити одягнений по-міському, як мій дідусь, а як буде потрібно, то навіть переодягнуся на англійського пана.
— Тоді швидко збирайтесь, бо зараз поїдете зі мною, — вирішив Мандль.
Це полегшило Ясеві розлуку з камратами, пообіймалися з Петриськом в ім’я нової дружби, такої гарячої, розпаленої міцним ляпасом. І ще до того, як Мандль сів до брички, Ясьо вже заніс туди свої бесаги, своє шмаття і чекав на нього.
Мандль прощався з Фокою сумно:
— Ах, Фоко, передавайте всім привіт, а священикові і його дружині передусім. Занесіть від мене священикові цю велику люльку, цей мішечок з турецьким тютюном і цей тютюн для пчихання. Там у вас життя… — Мандль зняв окуляри. — Привітайте від мене також і графа, хочу сказати дідича. Пригадайте йому мене. Ну і, зрештою — Йосенька також, хай йому буде. Ви вже самі знаєте, що кому сказати. Там у вас мені було добре. Дякую, Фоко. Шкода.
Фока зрозумів, відповів:
— Але, може, ви ще колись приїдете до нас, до мене?
Мандль махнув рукою, одягнув окуляри:
— Ах, зараз? Хтозна, де я буду, та все ж — тягне до людини, я б хотів, повірте мені. Та все відкладаю на потім, треба гнати, завжди поспішати…
На прощання Мандль ще поклав на відповідальність Айзика, щоб той знайшов бутинарам фури — зараз, негайно, вже. Айзик похилився перед бажанням директора з самого Відня, почав ворушитись, пообіцяв, що завтра, що сьогодні, що зараз, що вже розсилає гінців. Ясьо чекав у бричці, Мандль швидко сів, махаючи ще раз Фоці і Савіцькому. Поїхав.
9
Бутинарі заспокоїлись, а Кочергани і Цвилинюк, не зважаючи на спеку, збиралися з нагоди неділі до церкви. Тільки-но вони вийшли на вулицю, а інші почали прилучатися до них по одному, по двоє, щоб іти з ними, то побачили на опустілій недільній дорозі неабияку картину. Якихось двадцять людей, появляючись з-за повороту з хмари пилюки, наближалися так швидко, немов від когось втікали. В дуже потертих, навіть понищених козячих кептарях, подібні на пастухів, які ніколи не сходять з пасовищ, всі рухливі, худі, потемнілі, ба, обпалені від вітру і від сонця. Лише один з них, той, хто йшов попереду, старець із білим волоссям, яке стирчало з-під довгошерстної шапки, був не лише великим, але й досить товстим. Він ніс на плечах щось типу ліжника чи манти, чорний важкий плащ, справжній дах або намет, широкий купол якого покривав всю постать аж до землі. З цим тягарем він робив такі великі, але й швидкі кроки, немов ковтав землю. Він нерухомо дивився поперед себе в далину, наче був сліпий або наче мав більмо на очах, бо навіть не моргнув оком. Важкий плащ на велетні був розхиленим на грудях і було видно, що він тримав обома руками і ніс перед собою музичний інструмент, щось типу ліри. Інші йшли за ним, відриваючи зґрабні постоли від землі так швидко, наче хотіли б бути будь-де, тільки не там, де були. Вони рухалися швидше, ніж при швидкому бігові, постоли самі їх несли, якісь крилаті, і до верху схоплені зав’язками аж по литки. Такими можна зайти не тільки до моря, а, мабуть, і через море. Вони не дивилися під ноги, не розглядалися навколо, тільки вперед, кудись далеко. Він них віддавало чужістю, чужістю до всього. Нетутешні! Сироти чи щойно випущені в’язні? Цигани чи татарчуки — погани?
Ґазди зупинилися, дивувались мовчки. Тільки-но вони мали час, щоб огорнути поглядом дику громаду, родом ні звідки, у поході в нікуди, як з неї вистрелила музика, спочатку спереду, потім посередині і негайно ж позаду походу. Потім охриплий спів, тужний, але гучний. Ні, це були не цигани. Той старий товстий велетень, додатково збільшений куполом чорного плаща, піднявши вгору інструмент, правою рукою крутив ручку, а лівою вдаряв по пласких клавішах і швидко перебирав по них. Добираючись вправно до впертих клавіш, він витягав з них тугу підземних вод, бурхливих, але придушених. А ще придушений плач з грудей дівчини, дикий і шорсткий, як ті води, як ці волоцюги. В середині походу юнак з мідним лицем, втомленим сонцем, грав на дещо іншій лірі, прикриваючи очі. На подібних інструментах під коломийською церквою грали старці, але їхня музика і пісні були жвавіші, беззахисні, а ця нота волоцюг наростала, вдаряла, немов замахувалася, щоб розтрощити. Наприкінці походу четверо цимбалів розсипали рясну зливу крапель, багато — багато сліз, без жалю, без розчулення, які капали тільки тому, що так вони повинні були капати.
Мандах відкрив рота, видихнув:
— Але ж це свобода!
Цвилинюк з острахом сплюнув:
— Татарчуки з-над Дунаю, безвірки сироїдські.
Ніби-то всупереч Цвилинюкові, Фока утішився.
— О, це справжні безвірки! — негайно вирішив він. — Запросимо їх до Айзика, оплатимо забаву, нехай нам заграють і затанцюють.
Цвилинюк перехрестився, знову обережно сплюнув і пішов до церкви. Кочергани разом з ним, а інші якось і забули про церкву, бо витріщалися на мандрівників. Тимчасом Фока підійшов до велетня у чорному плащі і старий відразу припинив грати, зупинився. Інші також зразу зупинились. Старий дивився вперед скляними очима, закрив їх, поправив білі пишні вуса, кивнув молодому музикантові, заволавши; «Шандор». Танцювальний і гнучкий Шандор прискочив до Фоки. Він говорив так, що його можна було зрозуміти. Вони погодилися на запрошення, і Фока пішов до Айзика, щоб приготувати їжу. Та Айзик скривившись, вперше говорив неохоче, ніби з острахом:
— Це волоцюги, може й — небезпечні.. Хто ж знає… Дехто каже, що вони викрадають дітей, інші — що викопують трупи. Може це і неправда, але що вони крутяться по ночах, це точно. Якщо їм закортить — то пограбують, і хто ж їм заборонить? Втечуть, їх ще ніхто не наздогнав.
Фока чемно впирався, Айзик поступився, хоч вперше з опором і з умовами.
— Це тільки для вас, — сказав, — і під вашу відповідальність! І ви їх потім повинні відправити. І то обов’язково до ночі, бо інакше це вони нас з дому витіснять.
Не були то цигани, не були татарчуки з Добруджа, а мандрівні мадяри, тільки не з Угорщини, а начебто з Румунії, а насправді з доріг, з прирічкових шляхів, з приморських боліт. Ловили рибу, водяних птахів також, мандрували і мешкали серед вод.
Поміж собою вони розмовляли небагато, відрубуючи зухвало по слову. Знали також кілька слів румунською. І тільки Шандор добре розумівся з ґаздами. Як він розмовляв, невідомо, сам казав, що це по-слов’янськи. Він єдиний не був родом із мандрівки, а з Сентес над Тисою. Але відколи його змила весняна повінь, то він вже додому не повертався. Шукав того старого Йожібачі, бо і той був родом з Сентес, але так давно мандрував, що вже ніхто про нього не пам’ятав. Шандор лазив за ним довго по кількох країнах, аж поки не знайшов. Із мандрівного товариства старого ніхто навіть не знав, що його звати Йожі, звали його Баньо-Кеменце.
Шандор розповів ґаздам, що в Сентес повно хліба, кукурудзи, білих гусей і подушок багато, непогане вино, а риби найбільше на світі. Всього доволі, тільки свободи немає.
Крім Кочерганів і Цвилинюка, ґазди, забувши про церкву, обсіли гостей і гомоніли, випитуючи Шандора про все. В цей час Айзик і жупаніца подавали замовлені страви, лише горілок — жодних, замість цього — пиво.
— Той старий, — буркотів Айзик, — і так достатньо гарячий, тож нехай охолоне і розслабиться.
Баньо Кеменце і Шандор сіли обабіч Фоки. Фока пригощав, а Шандор розповідав про їхнє життя, про мандрівки.
— У Молдавії і тут на водах для нас найкраще, тут нас терплять. Іноді закривають у в’язницю, але на коротко, так собі, на день, на два, можна виспатись, та й по всьому. Ті, що нас вже знають, то не закривають, іноді наказують нам поспівати, потанцювати, пригощають, навіть платять. І відпускають. А в Угорщині відразу кажуть, що це «tolonc», волоцюга, тягають, замикають у «tolonchaz», тримають без кінця, нудно.
Фока, хоч весь час і припрошував, то все ж слідкував за тим, щоб вони більше їли, ніж пили. Тимчасом Савіцький незвично пожвавився, сів коло них зі своїми цимбалами, просив, щоб йому повторювали мелодію та співи і грав разом з ними. Вони власне й не співали, а чітко промовляли у співі. Від цього рубаного співу, від тих закручених лір, одна з яких звалася tekerö — закручена, а друга nyonyere — розіграйка, віддавало давниною, дикою свободою.
Мандат запалився:
— Вільніші від нас, де б їм ішлося про хати.
— До таких безвірків варто й прилучитися, — визнав Ґєлета.
Тимчасом Шандор, підкріплений їжею і трунками, не лише з охотою викручував своєю лірою, але й так, як умів, своєю слов’янською мовою:
— Найкраще там, де людина є, але не довше, ніж день. Може два дні. Але дві ночі — це вже ні. Бо там, де завтра, там ще краще. А все ж не потрібно сьогодні продавати за завтра, ой ні, добре і сьогодні. Але завтра не продавай за сьогодні. Добре завжди і скрізь, але зразу ж — далі, далі. Без цього скиснеш і ти вже огірок у бочці, вже пристанеш до хати, до труни. Навіть смерть краща у дорозі, ніж у хаті. До останньої години не знаєш, але вона нічого у тебе не забере. Що може забрати в дорозі? Навіть хвороба краща в дорозі, ляжеш будь-де, під деревом на траві, а світ відкритий. Для малої хвороби ліжко придатне, хай буде, а з великою що ти зробиш? Утікати, втікати, поки можна. А тут люди непогані, ні, самі всього не з’їдять, поїсти дадуть і дозволять прилягти десь у куті, якщо захворієш. І у зимі притулять. Ну а літом що ж? Баньо Кеменце має свою бурку «szür», коли треба, то дозволить сховатись, закриє від вітру, від дощу, краще, ніж дах.
Шандор походив з комітату Чонград, як він розшифровував Чорний град. Там знаходяться могили велетнів з давнини, з дуже давна. Шандор розповідав:
— Були там колись велетні, одні померли там на місці, а інші не витримали і пішли далі. Вони мали надто великі кроки, ми так само. На Чонграді хати міцні, муровані, мужичі міста, криниці скрізь глибокі, черпають звідти прямо від Нього. І порядок в Угорщині, злодіїв небагато, це так, але таким, як ми, краще тут. Бо там панський порядок, не наш, а в Молдавії бояри окремо, а ми окремо. Вони у дворах, ми на дорогах, не заважаємо одні одним. Цілий чонградський край лежить на підземному морі, і з цього виникає, що земля у нас — у них, добра, щедра. Ану, як прикладеш уночі вухо до землі, то чуєш, як вдаряють води. Там недалеко є озеро біле, Fehèr-to — це біле око підземних вод. Підземне море цим одним оком підглядає, шпигує. А весною з нього встають повені з-під землі. Іноді й зимою. Обов’язково потрібно підготувати човни, балії, бо все навколо заливає, як сягає око. Неначе це вже суд! Треба вважати. Там ховається старий бог, він теж пильнує, захищає від вод, ще й допомагає, викрадає води, годує.
— Де ж він? — запитав Фока.
— Під землею, він давно нам дає, та колись земля все собі відбере те, що він надавав. Тепер нова віра, наказують садити дерева, щоб захиститись від повені. А що ж дерева вдіють проти землі, якщо не допоможе старий бог.
— А який це новий? — запитав Фока.
— Той не наш, німецький.
— Німецький? Який це?
— Той, що тепер, новий, — відповів Шандор і запитав: — А ви щось розумієте по-нашому, по-мадярськи?
— Небагато, лиш стільки, скільки нахапався у Мармарош-Сігет, — відповів Фока.
— Отже, — пояснював Шандор, — той «öreg» — наш старий, то не örög, що — назавжди, ані не ördeg, що — чорт, бо це все тільки тепер німці помішали, а це просто öreg — старий і наш, а règös — прихований.
Фока стенув плечами, а Шандор провадив далі:
— Тепер вони воюють між собою, ну і ми втекли сюди від одного й від другого. Для чого нам лізти поміж них? Нехай самі воюють! Тут весело, весело йти, весело спати, весело вставати, стерегтися не треба. Для чого волоцюзі стерегтися? Але вночі, коли шумить на прихованих потоках там над гирлом Дунаю, то наш Старий нагадує про себе, і тоді Баньо Кеменце кланяється йому. Але здалеку…
— А ви молитеся? — запитав Фока.
— Буває такий час, ха… що Баньо Кеменце починає так: «Земле, матір-нематір, чого ж ти наїлась? Чого ж ти нажерлась, що ти така спрагла? Стільки п’єш сліз і крові стільки ж. — А ти, Старий, ти наш, годуєш своїх сиріт, харчуєш нас крадькома від землі водами, тримаєш, поки сила, поки прийде суд….
— Суд, чому суд? — запитав Фока.
— Нічого немає задармо, все коштує, прийде суд.
— Який суд?
— Це зачинено, втікаймо далі так, щоб здалека…
— А Баньо Кеменце що про це каже? — запитав Фока.
— Він більше не каже, тягне нас, жене нас. Після опівночі зникає, це його робота, він найстарший.
— Куди зникає?
— Ніхто не запитує, коли я буду найстарший, то також буду зникати.
— А що це означає Баньо Кеменце? Чому його так назвали? — запитав Фока.
— Баньо Кеменце означає баба-піч, піч груба, як баба, там у нас — у них, над Тисою. Напхають соломи, підпалять, гріють і хліб також печуть. І цей нас також гріє і годує. І судить також, наших жінок і дітей…
— А де ж вони?
— Там поміж водами, коло гирла, на острівцях, у хащах, де й птахи. Ми змінюємо гнізда. Шукати нас? ха, то не знайти. Ми не належимо жодній державі, ні до цієї, ні до тієї, ні до якоїсь третьої. А зимою ми у волохів, там хоч де, притулять, пригріють, нагодують, не відмовляють. І не докоряють. Інші на нас кажуть, що ми від чорта і з чортом, інші нас вигнали б, а волохи ні. Кожному дають жити.
— А може б ви до нас в гори прийшли? — запитав Фока. — У нас теж дають жити кожному.
— Ні, ні, ні! У горах страшно, доженуть, оточать, спіймають.
— Хто?
— Не можна знати, треба втікати, а куди?
Після міцної перекуски, після розмов мандрівники танцювали. Айзик вже заспокоївся і на їхнє прохання знайшов ціпи. Танцювали під музику обох закручених інструментів, а Савіцький долучився з цимбалами до їхньої музики, слідував за їхніми тонами, вчився. Танцювали, замахуючись ціпами одні на одних, щось типу, як у нас із сокирами, але ухиляючи в останній момент голови від удару ціпом.
Та Баньо Кеменце вже непокоївся, твердо покахикував. І танцівники відразу ж перервалися і вже збирались в дорогу, якраз коли втомлені спекою і спітнілі Кочергани та Цвилинюк повернулися з церкви. Баньо Кеменце буркнув раз і вдруге, а Шандор похапцем переклав ґаздам:
— Пора нам, пора!
— Куди ж ви так поспішаєте? — запитав Фока.
— Мусимо бути в Тульцеа ще до півночі.
— Го-го, це здається шмат дороги, далеко.
— Баньо Кеменце пережене всіх, а ми за ним, — впевнено відповів Шандор.
— Але для чого так гнати, чого?
Шандор скривився, щось запитав старого, вказуючи на Фоку. Старий відрубав, а Шандор мучився, не вміючи знайти слова.
— Так необхідно, так повинно бути.
— Ваша доля? чи примус? — запитав Фока.
Шандор не заперечував, ані не підтакував. Прощалися, а тимчасом Фока доклав до їхніх мішків білого хліба і по пляшці вина. Мандрівники кисло посміхаючись, запитально позирали на старого. Тоді Баньо Кеменце наказав зняти йому з плечей бесаги, порпався у них досить довго, витягнув з дна шматку і подарував Фоці велику золоту монету, розміру ґульдена. Фока впирався, Баньо набурмосився, а Мандат тимчасом гадаючи, що йдеться про обмін, запхав старому до руки молдавську банкноту. Баньо гнівно його відіпхав і буркнув: «En magam ur vagyok, èn fizetem mindig[101]». Фока зрозумів, а Шандор попросив упівголоса:
— Не дратуйте його, для чого ж? Він вас полюбив, буде пам’ятати.
Фока знітився, а потім втішися якійсь думці, зняв схований під торбою пістолет і набиту цвяшками круглу порохівницю і подарував старому. Баньо Кеменце прояснів. Оглядав довго на світло, наближав до очей, а потім рубнув щось дуже чітко, з чого Фока небагато й зрозумів. Шандор швидко переклав:
— Він ваш друг, сказав таке: «Не до людей ліпися. Ні! До вод, до хащів, до птахів. Так!».
Сам Баньо скривився, а потім насупився, як траурний стерв’ятник з Семигороду, нарешті змирився, промимрив кілька слів, а Шандор знову переклав:
— І до того Старого, внизу глибоко, туди до нього — так. Варто!
Потиснули один одному руки.
— Дай Боже здоров’я і щасливої дороги, — сказав Фока.
— Az öreg Isten adjon![102]— відповіли раз і вдруге мандрівники.
Фока і Баньо, а інші також поміж собою, пили прощальну склянку пива. Допивши до половини, Баньо перервав, вказав пальцем на землю, щось сказав, а Шандор пояснив:
— Це для того Старого, нехай прийде і поп’є.
Фока зрозумів, допивали дуже повільно. Баньо ще щось пробурмотів до своїх, і вони, взявшись за руки, розхиталися в ту і у іншу сторону, кружляючи аркан навколо ґаздів. Відтанцювали дрібними крочками прощальний танець, весь час кланяючись у танці. І так витупцьовували, танцюючи, на дорогу. Ґазди дивилися на них із співчуттям, а Вітролом жалів:
— Бідаки, такий шмат дороги в таку спеку.
Шандор лише цей один раз пожартував:
— Все є звичкою, смерть також! Але хто її вигадав?
Вони знову поспішали, земля знову зникала під їхніми швидкими постолами. Знову здалеку було чути tekerö. Це Баньо Кеменце добирався до музики впертих клавішів, немов до закритих під склепінням землі вод, наче будив тверду і тернисту дівчину Csipke-rozsika. Потім заводила nyenyere у руках молодого Шандора і втікала від смутку, далі цимбали сипали рясний дощ сліз, які зовсім не скаржаться, але мусять текти. Ґєлета забув, що так поспішав до хати, і піднесено заволав:
— Ходімо за ними, до гирла, до моря, там життя!
Кілька бутинарів, з тих молодших, зірвалися, ніби хотіли їх доганяти. Та поки вони щось вирішили, мандрівники зникали, зникали і швидко зникли в куряві і за поворотом дороги. Цвилинюк не витримав. Встав, перехрестився, перехрестив інших, вражено заволав:
— Люди! Ви не пішли до церкви. А чи ви знаєте, у що ви влізли? І хто той старий грубий чорт? Ви бачили, як він йшов! Це ж сам Вічний Жид!
Всі застигли, нарешті Матарга прошепотів:
— Це саме він, ось де справжня безвіра.
Вітролом також перехрестився:
— Вічний Жид? А ми всі йому подавали руку.
Фока влучно відрізав Цвилинюкові:
— Ви ж обіцяли не каркати, і ви ж самі знаєте і самі так говорите, що Вічного Жида вирахували щойно за сімнадцять років.
Цвилинюк загарячкував:
— Не заперечую, але це всупереч розрахунків і тому ще гірше. Щось несподіване загрожує, щось страшне чигає.
Фока роздратувався:
— Ви щось таке вигадуєте, що аж сором.
Цвилинюк загнівався:
— Я вигадую? Напевно таких дурощів не вигадую, як ті пани, твої побратими.
Фока заспокоював з усмішкою:
— Але ж він пішов у зовсім протилежному напрямку, ніж наша дорога. Запитайте у Айзика, чи це Жид, той би його відразу впізнав.
На згадку про Айзика заспокоїлися, але вперто мовчали. Щойно за якийсь час Мандат, наче скидаючи з себе чари, сильно потряс головою аж розсипалося довге льняне волосся. Розреготався.
— Кажіть, що хочете, а я волію одного грубого Баньо Каменце, аніж десять худих шефів з їхніми худими богослужіннями.
Ґєлета також стряснувся:
— У них там, на водах, життя, свобода, яка ж іще інша віра потрібна?
— А все ж, — зітхнув Вітролом, звертаючись до Фоки — ви взяли золоту монету. Страшно…
Фока знову заспокоював:
— Дам священику Бурачинському на церкву, нехай покропить. Якщо це від чорта, то золото розтопиться. Але ви зважте на те, як вони слухають того старого…
10
Замовкли, сиділи мовчки, хтозна, як довго, і про що вони там думали. Тимчасом візит і авторитет віденського директора зробили своє. На заспокоєння страхів чи туги, справжній, а не вічний єврей Айзик появився і заявив поспішно та із задоволенням:
— Цієї ночі, після опівночі їдуть фури прямо до Ясс. Цілий караван! Їх веде Мош Нікіфор. Ви знаєте, хто це? Головний фурман у всій Молдавії і мій побратим. З такою бородою до пояса! Православний волох, але ще кращий, ніж єврей. Ну! Сам Авраам! Коло нього крутяться родичі моїх родичів. А там у Яссах мешкає Єкеле Манґер, наш краянин зі Стопчатова від Печеніжина. Про нього кажуть, ще це просто фірма. Він там знайде фури і відправить до самого кордону. Це гарантовано.
У господі зашуміло. Хоч до вечора ще було далеко, бігали, готувалися, аж поти з них лилися. Молоді вигукували, немов повпивалися: «Дай Боже здоров’я панові капіталу, що дає нам повернутися!» — «Хай живе наш побратим, директор Мандль!» — «Дай Боже щастя Айзикові і його родині!», «Дай Боже здоров’я всім євреям від початку до кінця світу!».
— Хай живе здоровий наш грубий Вічний Жид Баньо Кеменце! — перекричав усіх Мандат.
Цвилинюк заткнув вуха, а Вітролом чемно просив:
— Люди добрі, дякуйте Богові, що можна повернутись, не плетіть абищо, не накликайте, тихенько. Бо інакше — Молдавія вам носом вилізе.
Мандат весело кричав:
— Молдавія не така, прийняла нас любо, годувала-гостила, як рідна мама, дай Бог здоров’я всім волохам!
Довбушевий нащадок Половик-Ґєлета зухвало вдаряв очима:
— Чого це ви нам погрожуєте? Чому б нам мала носом вилізти? Повертаємося в гори, в полонини, у свої ліси, крила нам виростають.
— Ростуть, ростуть, — тішився Лесьо.
— Ой, ростуть, я неначе на небо лечу, — тихо промовляв Біриш.
— Ой, ростуть і мені, — розчулено белькотів Бомба.
Мандат безперервно сміявся, як щаслива дитина.
— Подивіться, який гарний наш Бомба з крилами!
— І де ж та чужина? — переможно запитував Фока.
Старий Кочерган підняв руку, повільно урочисто промовив:
— Зупиніться на хвильку, погляньте розумним оком, хто вас годував. Молдавія — це наш старий край. Ми наче у наших батьків побували.
IV. Кінець чвар
А ось і кінець. Лише стільки, скільки Андрійко-Лісова смерть нашепотів з-поміж усіх шепотів отцеві-деканові Бурачинському підчас весняного об’їзду церковці на Бистреці. Весна почалася сумно, без вітру, без дощу, цілком сухо, якось старо. А закінчилася вибухами снігу, лавинами, повінню.
Вісімдесятилітній декан виконав свої обов’язки за три дні. Очистив душі своїх парафіян сакраментами і проповідницьким криком, повторюючи, не відомо в який вже раз, свої славетні промови про пророка Іону і Левіатана. Врешті-решт він їх збадьорив, а на прощання, як звично, порадував сміхом. Він вже збирався додому, коли з гір, з-під Кострича приїхав з двома кіньми Любко Андрійковий з недобрими новинами про батька: що має пропасницю, що виглядає дуже недобре і, що тут багато говорити, захотілося йому вмирати. З цього всього він просить священика до себе. Тому священик передав у Криворівню, що він поки-що не повертається додому. Вибрався на ніч до нового Андрійкового обійстя.
Туди було значно дальше, а ще стрімкіше і більш круто, ніж уявляв собі священик. Вершини Кострича то появлялися над головою, ніби наближали межі села з іншого боку хребта, то знову вперто віддалялися, немов ховаючись за лісами. Священик пригадував, що якусь кількість років тому приблизно в цьому місці він заблукав конем у якийсь сліпий бутиновий плай. Заїхав під вечір на дно яру і вже не міг вибратись із заплутаних сухих гілок. Зліз з коня, продирався вперед, а старий кінь, то схиляючись під гілки, то вибираючись на зрубані стовбури, і навіть перескакуючи з відземка на відземок, продирався за ним. Та врешті вони, священик з конем, мусили переночувати у лісі.
Зараз же стежка була впорядкована, хоч і стрімка та крута, та вже чітка і тверда, як дорога. Вище відкривалися все більш віддалені краєвиди, щораз сміливіші. Тільки-но вони виїхали під верх, з угорського боку потягнуло гарячим вітром. Небо почорніло, сухі, голі, наче окам’янілі буковини, які весь час нагинав вітер, були особливо понурими. Густі шари листви по ярах зловороже шуміли, зовсім не весняно. Та священик радісно привітав приховане у закутку Андрійкове обійстя. Він вже давно не бачив гнізда, так добре прихованого на схилі, у такій згоді з навколишньою територією.
Коли він увійшов до хати, то застав Андрійка на широкій печі, на грубих ліжниках. Піч була така гаряча, що при доторку обпікала. Та Андрійко здригався що-якийсь час від пропасниці. Сам священик не любив теплих приміщень, відразу спітнів, важко дихав. Тому вночі він спав неспокійно, та, на щастя, на ліжку, а не на печі. До того ж, уночі досить сильний вітер вривався раптово у затишок, і священик часто прокидався. На світанку він побачив крізь вікно, що навколо хати біло. Вітер затих, буковини були вкриті білою пеленою, стежки густо засипані, а під кінець потиснув ще й сильний мороз. Сніги загребли стару весну і роз’яснили світ. Упійманий в пастку нової зими, священик смутно здався, а Любко відразу ж, продираючись через сніги, з’їхав униз, щоб передати вістку на плебанію у Криворівню, що отець здоровий, лише йому важко вирватись з заметів.
Всі домочадці передбачливо залишили священика наодинці з Андрійком. Попиваючи молоко, постійно гріючись на краю печі, вони гомоніли з самого ранку. Переважно про те, про що перестали розмовляти, наче внаслідок змови. Про погибель бистрецьких рубачів. Перед ними теж появився Левіатан, тільки не морський, а гірський. Усіх загріб, тільки Андрійка виплюнув. Саме про це збирався говорити Андрійко. Але він затинався, весь час переривав, священик хотів почути, але випитував обережно:
— Спочатку казали, що і ви загинули, а потім, що ви осліпли, а нарешті, що якось замурували рота.
Андрійко розповідав важко:
— Саме так, як у вашій проповіді. Я з’їхав на дно гори, земля мене проковтнула. І я загинув, а потім ожив і в самому кінці осліп. Я не смів молитися, бо ті погинули, а я вижив. Але чому? Для чого? Скажіть.
Священик не відповідав, Андрійко пояснював:
— Знаки я бачив від початку, але сам собі не вірив. Тож, як вимагати, щоб інші повірили? Я наглядав за ними, часом щось сказав тихо, щоб занадто не сміялися. Остаточно я злякався тоді, коли Танасенько пророкував потоп і кінець. Коли мої напучування вже не допомагали, то я ходив за ними, коли міг. І в той останній раз також. Але Левіатан мене не захотів. Добре хоч одне те, що не сталося те, чим страшив Танасенько.
Андрійко перервав, показав за вікно:
— На дворі було саме так, як сьогодні.
Священик вийшов за хату. Після потопу снігових заметів розпогодилося, що аж любо було. Не було й сліду старої весни, ані журби, ані нудьги, ні обдертих буковинок. Знизу земля затвердла, на ній іскрилася снігова піна. На лісах і вершинах білі загортки відбивали світло так, що аж боліли очі. Сонце і вітер мали з чим гратись. Далекі вершини курили собі люльки, спокійно, щасливо.
— Через якихось два дні можна повертатись, — втішився священик, — аби лиш протоптали стежки.
Коли він повернувся до хати, Андрійко підвівся на руках і розповідав жвавіше:
— Так само було тоді, коли ми востаннє поверталися з бутину. Ми дійшли на Зелене, недалеко до села вже після полудня. Ще до того ми зауважили на чистому небі білу копицю-вершину. Гора гладенька, сонце на ній вигравало, але в її животі під снігом там, де тріснуті скелі, я про це добре знаю, заховані скарби. Не срібло і не золото, а луска, яка світиться на сто метрів у глибину, а може й більше, поскладана рівненько, як короби. Там ще до потопу світу, стара могила живих істот. Не одне життя гора там проковтнула. Похоронила цілі роди, накрила цілі пласти, один на другий.
Тільки-но побачили рубачі, як блистить вершина гори на західному сонці, закричали в один голос, аби скоротити дорогу, а не обходити через село вздовж Ріки. Сніг твердий, лопати і чекани у нас із собою, пройти туди — це легко. І слушно, бо обходити навколо і далеко і нудно. Тож ми відразу пішли стрімко вгору. Ноги самі рубали сніг, ми не провалювались і не зсувались. Тільки дуже високо вже почався западистий сніг, м’яко увігнуті подушечки, тільки й лягай. Сонце зайшло, але так було навіть краще, бо в очі не били відблиски, а на снігу і так було видно. Ми провалювалися все глибше, допомагали собі лопатами.
Вже пройшли більше від половини шляху, аж тут блискавка високо над лісом. Я дуже чітко почув шепіт: «Вони попалися!». Потім висока, як чотири смереки, тінь змахнула, немов крило, і позіхнув голом так, наче вовк прокинувся у лігві. «Повертаймось негайно, — просив я, — чуєте? Відкриває на нас пащу!». Вітролом заспокоював: «Можливо, засов готується проти лісу, але нас не спустить. Немає чого боятись. Повертатися надто пізно, на Річці скоро вже ніч». І зразу ж пролетів наступний туман тіні, ще вищий. «Люди, це не жарти, — наполягав я, — повертаймось негайно!». І тут тріснув грім, потім загуркотів довгий грім. Засов снігу насунувся на ліс, зупинився. «Ну, бачите? — казав один з іншим. — Ліс не пустив». Тільки Лесьо Караванчук, взявши мене за руку, прошепотів: «Чуєте шепоти? Ви бачили тіні?». Щоб не лякати, щоб криком не підштовхнути засову, і я прошепотів до Вітролома: «Кузьмо! повертаймось бігом! Вже! поки ще є час!». Вітролом голосно засміявся: «Тепер? Коли ми вже проковтнули половину гори?». Мандат весело зареготав, всі сміялися, крім Леся. А я їм пошепки: «Ви чули шепоти?». Лесьо теж чув. «Повертаємося, Лесю?» — «Я за компанію, так як всі», — відповів Лесьо. — «Люди, — кажу я їм вже відкрито, — це не ви гору проковтнули, це вона вас збирається проковтнути. Втікаймо і то бігом, заради Ісуса святого!». Вітролом зупинився: «Повертайтеся, Андрійку, ночуйте над Рікою. Коли комусь щось причується, то змушувати не треба». — «А ви не бачили, не чули?» — питаю я. — «Ні, — відповідає, — я нічого не чув». — «Але ж Лесьо чув», — кажу. — «Ну, то нехай повертається разом з вами. Тут ще стрімкий спуск, а він не такий міцний, та й ви не надто, повертайтеся обоє».
Щойно він це промовив, як яскрава блискавка розсвітлила ліс, а гуркіт був такий, як тоді, коли на Ріці скелі розбивали. І не дивно, ліс же прорубаний, не такий, як колись, не впирався. Після цього гуркоту він сам, Левіатан, появився відразу нижче лісу. Неначе ми його накликали. Ми зупинилися шеренгою, я це запам’ятав: Мандат, Ґєлета, Матарга, Лесьо, Бомба, Вітролом, Дмитрейчук, а я в самому кінці. І тиша.
— «Повертаймось бігом»? — прошепотів я. «Мабуть, так» — відповів Лесьо.
Інші мовчали, чекали. Ще пару цих хвилин були нам зіслані з неба, більше вже ні. Тимчасом Левіатан переодягнувся у липку маску снігу. Вітролом заспокоював: «Це вже кінець, ви ж бачите, засова м’яко розбита, ходімо прямо на поперек».
І відразу ж для нас усіх почався кінець світу. Тихенько зростала в наш бік його паща, щораз вище понад наші голови. Відкривалася. Але ж ні! згори, знизу, збоку того тілища насувалися пащі. За кілька митей набухали, розросталися так, як дерева за сотню літ. Вигиналися, шукали.
Петрисько, внук вашого дяка, той, що його звали Мандат, вкопався ногами у сніг. І повірте мені, сміявся, наче це була гра. Таким він був. Сокирою розбивав чорно-білі морди, рубав. Але, де він щойно зрубав, виростали тихо і швидко дві нові і все ближче. Він провалився по коліна, потім вище живота і закричав до Ґєлети: «Половик, на допомогу!». Ще раз відкрив рота і вже його не закрив. Половик трощив пащі сокирою, дзьобав чеканом, відкидав лопатою. Надаремно. «На допомогу, Матарго!» — кричав також Половик. Матарга ричав, кидався всім тілом на пащі. А тут виростали нові пащі, насувалися тихо, відкривалися, ковтали. Проковтнули найсильніших: Мандата, половика, Матаргу. Більше ми їх не бачили. Не злякався Лесьо, заточувався у снігу, занурювався, майже зникав, але знову виринав, ступав міцно, йшов уперед, кричав з усіх сил: «Дайте руку, Петриську, руку, Ґєлето, озвіться, Матарго!». Щось там заскреготіло у сніговому пузі Левіатана, трощені кості чи здушені голоси? Та Лесьо не припиняв. А в цей час лився сніжний пух м’якою хмарою, переливався нам через голови. Якусь мить душив, здавалося, що задушить, але зразу ж провіював. А те, що на нас сунуло, було тверде, як скеля. Розбиваючи чеканом, Лесьо просувався до середини, до самого твердого живота. Здавалося, що йому пощастило, бо нова паща не вискочила. Інші також набрали охоти, Вітролом вже йшов за ним, далі Бомба, потім Нявчук, всі з чеканами, наче дзьобаті гуси проти Мари. Потвора притихла, ніби їй уже було досить, чи може хотіла добре проковтнути. Не загриміла ні разу, тільки бурчала і бриніла. Мабуть, її спровокували, бо раптом знову загриміла, підскочила, сипнула в очі гострою і морозною піною. Сунула повільно до провалля. Тепер вже ми полювали на неї, щоб вона не забрала тих, не розбила, не задушила. Я і Дмитрейчук стояли на самому кінці, на рубцюватому схилі, а Лесьо проштовхувався вперед, ніби був сильнішим від усіх. Левіатан збивав його з ніг, а він підскакував, відскакував, вискакував понад нього. Не втомлювався. Я і зараз це бачу, як він уникав того, наче птах. Навіть крикнув: «Є Матарга!». Витягнув щось чорне, це був Матарга, зімлілий чи може задушений.
За це Левіатан розлютився, що йому такий шматок виривають з кишок. Лесьо худенький, легкий, показував хитрі прийоми, то згинався до землі, то підскакував, але все тягнув Матаргу з кишок білого чорта. Та й що з того? Показував свої прийоми Лесьо, а Левіатан показував йому свої, ще хитріші. Начубився знову зверху, задимів морозом, що ми аж нічого не бачили, потім скочив і зверху, не пащею, а задом привалив тих трьох. І рипнув відразу ж поруч зі мною і Дмитрейчуком, як велика біла баба, закутана, гузицею вдвічі більша від нас, понад наші голови. «Ну, йдімо і ми проти нього», — прошепотів Дмитрейчук. «Ні, — прошепотів я йому, — лягаймо на живіт, упрімося ногами в плити, нехай по нас пройде до провалля, пузо йому розсиплеться, то може і тих висипе».
Та Левіатан не поспішав, був ситий. Велика біла гузиця, почвара з чубом висіла над нами. Він чекав, чекали і ми, тріщали від чекання. Темрява вже хапала за очі. «Подражнити його, — шепотів Дмитрейчук, — бо вони задушаться». — «Слушно, — кажу я йому, — бо зараз стане темно». — «Гоу, ти старий чорте! Гузице снігова, — обзивав криком Дмитрейчук. — Вирушай!»
Чорт мовчав, не поспішав, що це для нього за проблема. Ставало щораз темніше. І це нас погубило. Крики нічого не дали. Підійшов і я до гузиці, почав рубати чеканом з самого низу, раз за разом. Дмитрейчук теж рубав і сік. Наші руки ослабнули, ми відпочивали і знову рубали. Ми б його і кусали, бо розлютилися, що ми такі безсилі. Що нам безпорадно доведеться провести ніч коло могили побратимів. І ми справді почали його кусати. Ох! як ми кусали, а ще й вили, аж поки нам роти не задерев’яніли, горла задубіли. Але ми не могли відійти і на крок, бо якщо тих у пузі залишити, то вже поховати їх навік. Зовсім стемніло, коли добряче підрубаний з низу, він рушив на нас. Ми прилягли дуже пласко до плит, більш по-жаб’ячому, ніж жаби, а ноги вперли об плити на самому краєчку. Сокири і чекани вгору, щоб його пузо на них розпоролося. Він бурчав, сунув дуже повільно, і той, хто нічого не знає про засови, навіть не зауважив би, що рухається. Знову хитро задимів, знову раптово розвернувся і одна м’яка паща за іншою висувалися, немов злякалися провалля. Більше, ніж він хотів на нас, тепер ми хотіли на нього, щоб повернув нам наших. Бо ми якось так собі подумали, що таких пласких, як ми, він не зможе вхопити. Нехай йде на нас і по нас, а ми заскочимо на хребет. Ох! Як ми трималися ногами плит, як впиналися раками від постолів у сніг і у скелі теж, а ще й нігтями, пальцями, зубами. Але це був не звичайний засов, це Левіатан на нас полював. Він рушив по нас, мені в очах засвітилися ліхтарі, задзвеніли похоронні дзвони, здушило у горлі, почорніло в голові. А потім били по голові з пуза засови розтрощені стовбури один за другим і будили. Дмитрейчук ухопив мене за руку і тільки видихнув: «Андрійку, тримайте». У такий гріб ми з’їхали разом з Дмитрейчуком за руки. Не було навіть гадки, щоб вирватись! Аж у самому низу Левіатан з гуркотом впав. Розбилося його біле черево і розсипалося. І ми обоє вже вільні. Я напівживий, а Дмитрейчук?? А Сам Левіатан? Біда не щезне, полетів далі шукати собі нового тіла, має з чого ліпити. Ніч чорна, зрозуміло лише те, що Дмитрейчукова рука у моїй руці і що вона мертва. Я викресав світло, обмацав його чоло, послухав серце. Він був вже холодний, застиг від морозу. А він інших ані стогону, ані подиху, такі ж мертві, як увесь світ тієї ночі. Тільки мене вибрала доля, і Левіатан теж, щоб я вижив. Щоб перечекав довгу чорну ніч, щоб був у розпачі і ще щоб сподівався, і щоб врешті з усім змирився. Щоб я на ранок від тієї туги за світлом і за кару осліп від снігової білизни. Довшої ночі ніколи не було. Так, неначе тільки я один пережив увесь світ і все світло. Кажуть, що колись все закінчиться. Але після того кінця велика темрява не закінчиться ніколи. Я забув про родину, про дітей, про господарство так, ніби їх ніколи-приніколи й не було. А вранці… щойно я почав повзати по снігу накарачках, відразу ж сильна білизна вдарила мене по очах, а за нею наступила сліпота, нова чорнота. От тільки тоді я насправді жахнувся, закричав. Лише тоді я схаменувся, наче прокинувся у труні. І від тієї притомності я пригадав собі, чого мене колись навчив той ватаг, котрий із зимарки забрів з худобою у сніги перед самим Різдвом. Рятував худобу, як міг, але осліп від білизни. Навчив мене, що потрібно промити очі сечею. Аби прозріти. Це відомо. Тож я промив і тоді, і зараз іноді промиваю, коли морок збирається повернутись на очі. Лише коли я прозрів, мені захотілося спати, заснути навіки. Але нічого немає за дармо. Я шукав тих по скелях, шукав серед снігового пилу і снігових брил із розбитого зсуву, зрештою, шукав вже зовсім унизу. Я знайшов усіх, тільки Мандата не міг знайти. Він, видно, вліз у якусь брилу льоду і вона його забрала, сховала. Головний Сміх заховався назавжди. Я всіх поскладав покотом, ходив навколо, розбивав брили і завали льоду — намарно. Навіть кричав, бо хтозна, а може? Я верещав: «Петриську! Мандат! Побратиме!». Ого! Лише відлуння зі скель відгукувалися мені, і сміялись теж, неначе сам наш Петрисько засміявся в останній раз. Хоч вже без сил, хоч накарачках, я доліз до села на Зелене аж під вечір. Наступного дня люди прийшли зі мною на гору з лопатами, допомогли мені, занесли тіла під церкву.
Потім розповідали, що загинуло дев’ятеро. Це неправда. Тільки восьмеро, про це треба пам’ятати. Бо я один уникнув. Я вартував здавна, відганяв це примівками…
Священик знітився, підвівся різко у пориві, потім відразу ж сів. Опанував себе, заволав:
— Бог може все! Написано ж: Ти розбив голови драконів і розчавив голови Левіатана.
Андрійко задумався, переривчасто мимрив:
— Тож я думаю собі так — що ж може такий, як я? Але якби преосвященний владика до того висвятив би своєчасно, одну за одною, всі гори і прокляв чортівню, не було б такої втрати.
Священик зірвався з лави:
— Що ж це вам стрілило в голову? Якщо преосвященний митрополит висвятить усі гори, то вже не буде снігових засов?
— Засови засовами, але вже не буде гуляти чорт-Левіатан, ані не полюватиме на християн, — Андрійко зітхнув: — А якщо б там в його животі був пророк, чи принаймні священик, то звільнив би.
Священикові важко було всидіти на місці, тим більше він довго не витримував і поза домом. Розмовляв з Андрійком до пізньої ночі, втішав його, але сам тієї ночі спав ще гірше, ніж попередньої. Спека перегрітої хати зварила його. Спокій затишку його обтяжував. А ще гірше, що якийсь кашель і духота тиснули йому на груди. Важкий сон розбудив його вдосвіта. Андрійко наполегливо затримував, а священик йому пояснював:
— Тут у вас добре, бо на краю світу, але своя хата — це своя шкіра. Знаєте ту байку, як старому чортові захотілося людської шкіри, а потім задушився у ній. Так і це. І ще й сон страшний мені приснився, треба втікати. Якась облава. Як пси зайця, переслідували мене затяті кредитори і незаплачені рахунки. Що я тут вивільнюся, то вони там наскочать — гузя! Не можу собі пригадати, щоб я колись мав якісь борги, та це, мабуть, якісь гріхи? Душить мене, мені потрібен рух, вітер.
Андрійко занепокоївся, присів на краю печі:
— Сон зрозумілий. Це ніякі не гріхи, це чорти на вас заповзялися. Сидіть у хаті, сьогодні ще не рушайте, отче духовний. Погода занадто парадна і пастка не на злих поставлена.
— Але ж тут немає жодного снігового замету, — відбивався священик.
— Немає? Але Льодова Баба звивається, спокушає світлом. М’яко, весело, а все ж западисто. Будь-де кінь може зсунутися задом у бердо, на саме дно, щонайменше, то ногу зламає.
— Воля Божа, Андрійку, — сказав священик.
Андрійко, як ображений, різко сахнувся, пропасниця сильніше затрясла ним. Він розкричався:
— Така воля Божа? Погубити стількох молодих? Осиротити стількох дітей? Ні! Це чорт! А ви хоч маєте з собою свячену воду? Кропило, олію, кадило і молитовник для прокляття чортів?
Священик гостро перебив:
— Який же я був би священик, якби постійно тремтів перед чортами. Не життя є найважливішим, а те — яке життя.
Андрійко надувся і твердо прибив:
— Не їдьте сьогодні. Не поїдете!
Священик теж відрубав твердо:
— Пішки піду, до вечора кудись дійду. Бог пильнує. — Він встав і сказав: — Помолімося, Андрійку, божий псалміст співав так: «Чим є людина, що так турбуєшся про неї, Господи? Ти зробив її не надто нижчою від ангелів, наділив славою і шаною. Дав ти їй панування над ділами Твоїми, поклав до її ніг усі трави, корови, воли, вівці, польові тварини, птахи у повітрі і риби, і все, що знаходиться на водяних шляхах. О, Господи, яке ж прекрасне ім’я Твоє!».
Андрійко зітхнув, перехрестився і замовк. Незабаром про щось шепотівся з дітьми, неначе у змові. Любко і обидві доньки скулилися перелякано над батьком, весь час поглядаючи на священика. Повчаючи дітей, Андрійко, не зважаючи на пропасницю, викидав із себе пошепки грізні постріли:
— Не допустити їх, путами зв’язати, прогнати…
Священик здогадався, що це магічні настанови на небезпечну дорогу. Розуміючи, які страхи в них пробуджує, він виправдовувався:
— Діти мої, зрозумійте мене. Не гнівайтесь, я мушу їхати, її милість моя жінка дуже хвилюється, а старий святий кіт лементує по цілому будинку, не дає жити.
— Чому святий? — запитав Любко.
— Задля сміху так назвали старого коцура, бо він не покидав мене ні на крок. Навіть по церкві лазить за мною. А коли мене немає, то заводить і м’явкає, не можна витримати.
Священик підвівся, прощався з присутніми. Поривчасто сказав:
— Наказую вам, Андрійку, вигріти пропасницю на печі і то повністю! Лише весною гайда на сонце, хай вигріє!
Андрійко скиглив по слову:
— Думок — моїх — не вигріє, — з голови проростають. Дай вам Боже, отче духовний, сьогодні щасливо доїхати, а весною — я відведу вас на те місце, щоб ви його освятили… А, якщо Бог не дасть, то принаймні сюди на гору по мене приїдете…
Священик зрозумів.
— Соромтеся, Андрійку, Господь до вас проявив стільки ласки, то мусите жити. Та й ви ще хлопчисько напроти мене.
— Хлопчисько? Мене надто обтяжує на плечах той тягар. Такі молоді пішли намарно, то для чого ж я тут?
Священик задоволений, що його не затримують, пожвавився, голосно засміявся:
— Чоловіче, а для чого я тут? Старість — це письмо в оба боки, ласка — це так, але головне випробовування — це ще більше. Ті — своє показали, не злякалися, тепер їх видно наскрізь до сонця. Які ж вони прозорі! Ну і позбулися. А ми, братику, ще тягнімо, гайда догори. Бо хтозна, як ми проявимося. Від старих вимагають жорсткішого рахунку. Бо тимчасом Бог дає нам щодня і надто багато. Треба дякувати, а не буркотіти. А я вже такий старий, як перепалений горщик, кипить швидко і зразу ж витікає.
Андрійко мовчав, дивився поперед себе, щось жував у зубах, ще по слову пробовкував:
— Кажете — рахунку вимагають… А я вам ще не сповідався про те, що мене пече. Га, якби ж це знати, отче духовний. У нас кажуть, що тим, котрі ліс катують і нищать, за кару після смерті будуть ноги з могили стирчати, як гілки. Або й ще гірше…
Священик зморщився:
— Що? Що ще гірше?
— Святий грім в могилі вдарить у статеві органи… Ой, я б уже заховався під землю. Та що ж? І так мене дістане. Який сором!
Андрійко з труднощами ковтав слово за словом, немов горло його напухло. Священик рознервувався:
— Який сором, що це за небилиці?
— Ті молоді вже заплатили, і я не скажу, що з честю. А на мене — ще чекає.
— Що ви, що чекає?
Андрійко прошепотів:
— Ті, лісні — знущаються, ображають. Так, як тоді, коли мене Біда в гущавині спіймала і снігом засипала. Так само мені іржала до вуха: «Ти лісова смерть? І-га-га-га, ти пишносрака надута, Андрійку. Ти шкодив, винищував цілим родом тих, що не захищаються, винищував їх до останнього! Ганьба тобі за це, вічна ганьба! І тому другому так само». Так гавкають, не дають мені жити. І ще вам зізнаюся, що мені шкода Фоки, і то дуже…
Андрійко опустив голову, закрив очі рукою, а священик відкрив рота так, наче хапав повітря, потім міцно цмокнув, ніби скуштував щось смачне, нарешті замахав руками, немов відганяв щось від себе. Знову сів, забув про від’їзд. Заспокоївся, говорив чітко, слово за словом:
— Пан Бог дав нам свої діла для чесного використання, для праці. Дав також і ліс, так само, як і худобу. А заборон щодо цього не давав і покарань таких немає.
Андрійко підвів голову, вдарив очима, пробурчав:
— Щоб за це не було кари? Що ви мені тут розповідаєте.
Роздратований священик підвищив голос:
— У цій справі ви нікому не зробили кривди, бо і не хотіли робити кривди. А де ви чули таку заповідь: «пам’ятай, щоб не рубати лісу»? Немає такого.
— То сумління вже ні до чого? — прошепотів Андрійко.
Священик нетерпляче закричав:
— Сумління потрібно слухатись, а не лякатися, і молитися. Бог милосердний!
— Милосердний? — зітхнув Андрійко недовірливо.
— Так, — прибив священик, — молитися. Поки ми молимося, доти ми потрібні на цьому світі. Це корінь для обох світів, для цього і для того. — Священик підвівся і рішуче заволав: — Помолімося, Андрійку.
Андрійко опустив голову, молився упівголоса, але пропасниця ним різко затрясла. Він здригався у судорогах і зітхав більше, ніж молився. Священик гордовито підірвав худу голову, як гірський кінь, коли винюхає якийсь страх у темряві.
— Андрійку, голову догори! Чи ж ви забули своє власне бутинове прислів’я, юнацьке: «Немає на нас смерті…. аж поки не прийде». — Декан засміявся підбадьорливо.
Андрійко підвів голову і сумно, але вдячно посміхнувся.
Тимчасом на засніженому подвір’ї чекали два коня, яких тримав Любко, осідлані м’яко і тепло. Коло них стояли дві дівчини з дерев`яними лопатами. Загорнутий у грубу манту священик сів на стару булану кобилу, звану Лиса, а Любко їхав поруч на припаленому гнідому Шкрумку. Одна дівчина лопатою пробивала в снігу дорогу, а друга вела кобилу за вуздечку. Любко весь час споглядав на Лису, лагідно покрикуючи. Та не було такої потреби, бо щойно вона вийшла з подвір’я, почала турботливо сопіти, підозріливо нюхати сніг, гребти його передніми ногами і щомить присідати на круп. Дорога вниз видалася священикові ще стрімкішою, ніж виїзд вгору два дні тому, просто неможливою для спуску. З пустки, яка бушувала навколо лісу, то сліпило ударами сонце, розблискуючи пухнастий сніг на деревах, то вривався вітер, роздирав його, розвіював. Та потім сніг закурився десь із пустирища. Ба, сипнув знизу до неба, і ще більше, вистрелив вгору білими стовпами. І вже викрутився у світ. Де низ, де верх? Священик закрив очі. Але худа голова старої кобили не похитнулася. Лиса відмірювала крок за кроком, так само й Шкрумко, то ковзаючи, то хрипучи від страху напружувався, завзято вчився. У похмуро-світлистій заметілі два виховувані від лошатка у хаті бабські коненята ступали бадьоро, але уважними кроками вони так втрамбовували сніг, неначе везли вантаж найгарніших великодніх писанок до церкви на святе Воскресіння. Обидвоє сильно напружувалися. Але тільки у тому напрямку, щоб гальмувати. Сила тяжіння працювала замість них, тягнучи їх униз, а вони впиралися, майстерно нею управляючи. На поворотах стежка, яка була покращеним плаєм старого панського бутину, зависала у пустці. Хтось, п’яний від ігор світла та снігу, якщо б забув про обережність, міг би тішитись, що пливе у повітрі. І священик, який вирвався із перегрітої хати, після дводенної засидженості, від грізних примар і важких снів — тішився. Кахикав і кашляв, іноді щось укололо його у горлі, як ножем, але дивлячись на танець світла зі снігом, то в провалля, то в блакить, або ж оглядаючи коненят і самого себе, немов на білому канаті над безоднею, йому хотілося заспівати: Гей, пропала стара весна із позавчора.
Неначе здогадуючись про бажання священика, дівчата весело розспівалися, спочатку невинно, а потім зовсім нескромно. Священик голосно кахикнув. Мовчазний, але достатньо бувалий Любко, кахикнув ще голосніше. Ніби у відповідь на це дівчата як тільки доспівали своє, почали проклинати ситуацію навколо, щоб продемонструвати пекельну силу, приховану в білих пухах. Та, що йшла попереду з лопатою, із сапфірними очима, подібними до Любкових, і припухлими дитячими губами, особливо завзято вигавкувала нехлюйну лайку у ритм лопати, якою відгортала сніг. У сьогоднішні часи, мабуть, ніхто не зрозумів би того набору проклять і вульгарних погроз. Досить сказати, що вони докоряли чортам пекельним походженням і усіма їхніми нечистими та розпусними матерями-чортицями, що походили з дна пекла. Священик кашлянув ще голосніше, дівчата ледь зауважили, бо розлютилися у розпачливому гавканні на злі сили. Священик вух не затикав, відізвався жартівливо:
— Ну, досить, діти! Дозвольте мені перевести подих.
— Перевести подих? — верескнула та з лопатою.
І знову кляла всіх курвів і пра-курвів чортівських, погрожуючи їм жахливо і нестримно. Деяких висловів священик зовсім не розумів, нарешті роздратовано крикнув:
— Забороняю вам, дівчата, такої огиди.
На це та з лопатою, озираючись перелякано, підбігла далеко вперед. Відгортаючи сніг з шумом, підгавкувала під носом, а друга у відповідь ледь бурмотіла.
Священик відклав вуха позад себе, йому здавалося, що він добре знав своїх парафіян. Адже він роками записував таємні примівки, призначені для шепотіння, для темряви і для ночі. Але такої вистави він ще досі не бачив. Видно, вони так завзято гавкали за наказом батька, а все задля того, щоб оберігати священика якнайсильніше. Там, де води з двох розлогих гірських хребтів, Кострича і Чорногори, наближалися одні до одних у піні, шумі і гуркоті, у булькотінні драконів, давлячись люттю, ніби для того, щоб розвалити дорогу і вирватись на світ, дівчата ошаленіли від страху чи від шаленої відваги. Неначе встав з могили вже похований, але захований до важких часів, старий шал захисту людської стихії від ворожих до неї стихій. Недарма Андрійко, наказуючи дітям зі щирої вдячності до священика, зачарував доньок до завзятості понад сили. «Не допустити їх, путами зв’язати, прогнати». Тільки коли води бурхливого Руського потоку злилися з Бистрецем, а вторована санна дорога, відкрита і пласка, простяглася і чітко вела поперед себе, дівчата охололи, ніби небезпека минула. Поєднаний Бистрець там швидко віддаляється від дороги, виграє глибоко, але рівно, без гуркоту і без піни, без погроз. Священик нарешті відпочив від нехлюйства. Дівчата попрощалися, сором’язливо червоніючи, і побігли, наче на крилах, назад у гору. Любко провів священика двома конями до церкви.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги