На визвольних стежках Европи

БОРОТЬБА ЗА "ФУТБОЛЬНІ ПРАВА"

Моє зацікавлення футболом, який виповнив досить велику частину мого життя, почалось ще тоді, коли був я ще дуже малим хлопцем у селі Ямниці Станиславівського (тепер Івано-Франківського) повіту. Це було в кінці 20-их і на початку 30-их років. У той час старша за нас ґенерація студентів (ґімназистів у той час називали "студентами") принесла футбол до Ямниці. А ми, малі, бачили, як старші "копають" м'яч. Це нам дуже подобалося, але біда, що економічні обставини робили придбання м'яча для нас, малюків, нездійсненною мрією; то ми почали копати, що могли. Звичайно робили "шматянки", а зимою копали шматки льоду, замерзлі кінські кизяки, а то й каміння. За це, річ ясна, ми діставали відповідну «нагороду» від наших батьків, бо копання каміння чи кизяків облуплювало шпіци черевиків, а взуття тоді було дуже дороге, так що нам не обходилося тільки так, як Скоценеві, якому батько казав: "От той футбол", а наші батьки добирали трохи гострішої форми вияву їхнього незадоволення і від того деколи пашіла відповідна частина тіла. Та взагалі було дуже важко добитися визнання футболу не тільки в родині, але й в сільській громаді. Річ була в тому, що в селі небагато було вільної землі. Хоча й кажуть, що Україна розлога, але всі найменші ділянки були використовувані і не було в нас у Ямниці якоїсь відповідної площі під таку "непотрібну забаву", як футбол. Пригадую, що перші змагання проти села Павелча я бачив не на якійсь відповідній площі, але на обрінку — це частинка берега потока, заросла травою і всіяна дрібними камінчиками з піском. Ці обрінки ніхто не орав, бо потік, що перепливав через Ямницю, під час досить частих повеней заливав їх водою, так що вони були й так безкорисні і тому виявилися тим місцем де міг розвиватися футбольний спорт. Але зі зростом свідомости в селі та з розвитком таких молодечих організацій, як "Сокіл", старшим студентам вдалося намовити управу села, щоб один такий обрінок обладнати і там збудувати навіть досить порядне грище; правда воно було тверде, каменисте і піскувате, через нього проходила дорога і по ній проїздили возами, та ж усе таки це вже було правильних розмірів грище з перманентними футбольними ворітьми.

Але це вже було пізніше — в 30-их роках. А як я ще починав грати в футбола, то ми, малі, часто грали в Ямчищі. Це так називали частину поля біля залізничої станції. Там були мокляки і було повно ям, які залишилися з Першої світової війни, пороблені вибухами гарматних стрілен. Воно теж було неужитком, так що ми поміж тими ямами ганяли м'яч.

Від "шматянки" був великий поступ, як десь удалося нам роздобути "ґумовий бальон" (так ми називали м'яч), а потім навіть могли стягнутися на м'яч, пошитий зі шкіряних латок. В нього впихали душу і його напомповували. Це вже був справжній м'яч, хоча часто латки були з різної шкіри, і як м'яч змок, то різні латки натягалися — одна більше, друга менше, так що круглість того м'яча не була надто ідеальна. Крім того часто тріскали шви і тоді через щілини вилазила душа і часто проколювалася на якихось колючках — і м'яч "спускав душу".

Ще собі пригадую хатні проблеми, пов'язані з нашим нестримним бажанням, де і коли б тільки можна пограти в футбол. Одного літа ми знайшли пригоже пасовисько ("за цвинтарем"), де можна було гарно пограти, але тільки тоді, як ніхто нас там не міг бачити. Тож вибрали ми собі пригожий час, а саме — в неділю під час Служби Божої, яка в нас тривала більше 2-ох годин. От ми відпроваджували наших батьків до церкви, а самі висмикувалися поза церкву, бігли на те пасовисько і влаштовували там змагання. Перед кінцем відправи ми верталися до церкви і смиренно долучувалися до батьків, повертаючись до дому. Але якось наші батьки це пронюхали і раз мене запитали, хто читав "Апостола", а хто "Вірую" в церкві. Річ ясна, я на ті питання не міг відповісти, так що вони зловили мене на тому, що я не був у церкві, ну і за те мене відповідно нагородили.

На другий раз я хотів їх перехитрити і знов пішов грати в футбола, але перед тим як іти додому я розпитав, хто читав "Апостола" і "Вірую" і, не чекаючи їхнього запитання, кажу: "А нині "Апостола" читав Іван Дяків, а "Вірую" — Семань Кривого. Але тато щось не дуже був переконаний моїм добровільним зізнанням і питає, а що отець на казанні казали. Тут я знов провалився і мусів відбути заслужену покуту. Добрий Бог, кажуть, за добро нагороджує, а за зло карає. А мій тато був тільки пів-богом, бо він карав тільки за зло, а нагороджувати за щось добре він не вважав за конечне чи корисне.

Так що тяжко було розвивати свої спортові здібності в той час, коли спорт ще не мав загального визнання.

Ось ще один епізод — як уже я був у ґімназії і спорт був більше організований, вже існувала ямницька дружина "Вихор", а ми, молодші, навіть зорганізували були дружину юніорів, викликали ми на змагання одну ґімназійну дружину зі Станиславова. До тих змагань ми готувалися дуже серйозно. Навіть закупили сорочки і штанці, а на сорочки понашивали зелені стяжки, так що це виглядало, як спортова форма, а ми як справжня спортова команда. Це все нашивання і вбирання відбувалося цілий ранок у стодолі Ґулаги близько грища, а зараз пополудні почалися змагання. Я в той час ще не був у складі першої дружини, але був у запасі і нетерпеливо чекав за лінією між публікою, що може й мене наш капітан на якийсь час покличе до гри. На жаль, не судилося, бо за моїми плечима появилася мама з добрим прутом і криком: "А ти що тут робиш? У церкві тебе не було, а ти тут батяруєш". І давай мене гнати аж додому. І от мій дебют у "справжній" дружині кінчився соромом і невдачею.

Так то нам доводилося долати перешкоди в наших змаганнях до спорту. Порівнюючи їх із тим, як дуже ми заохочували наших дітей, як ми давали їм усі можливості, щоб вони брали участь у спортових іграх, як їх усюди возили, не шкодуючи матеріяльних засобів, — то різницю бачили ми між нашими успіхами і успіхами наших дітей величезну. Але може якраз тому, що нам треба було переборювати ті всі перешкоди, то це й було додатковим стимулом, цебто робити те, що заборонене.

В СПОРТИВНИЙ ГАЗЕТНИЙ СВІТ

У той час я "заразився" ще одною хворобою, яка залишилася мені на все життя, а саме: читання спортових газет або спортових сторінок у теперішніх великих американських часописах. По чотирьох клясах вселюдної школи я пішов до школи ім. Маркіяна Шашкевича до Станиславова. Зі мною пішли до тієї школи два товариші, яких батьки мали крамниці в Ямниці і вони мали доступ до потрібних грошей на закуп спортових газет (вони все могли їх "потягнути" з каси). Це були: Базь Іляшів і Базь Кривого. Газети станиславівські "Вядомосце спортове" і львівський "Телеґрам спортови" коштували по 10 грошів. В дійсності я викликав у них інтерес до спорту, бо сам не мав грошей, а їм було їх легше роздобути. З часом, зокрема Базь Кривого, зробився фанатиком читання спортової газети і постачав потрібні фонди. Під час шкільного року, якщо були гроші, справа була легка, але під час вакацій ми не їздили до міста, де тільки можна було дістати газети, так що мусіли промишляти різними способами: або просити жінок, що возили до міста молоко, або часом нам доводилося ходити сім кілометрів пішки до Станиславова, щоб дістати ту дуже бажану пресу. Трагедією було для нас, коли тиждень чи й два нам не вдавалося її дістати. Я не відважувався просити свого батька, щоб нам їх купив, хоч він працював на залізниці в Станиславові і міг це легко зробити.

Скоро, завдяки читанню тих газет, ми стали добре поінформовані про всі спортові новини в Станиславській окрузі, а далі й у Львові, в цілій Польщі, а то й за кордоном. З того часу я став болільником "Погоні" в державній лізі де моїми героями були воротар Альбаньський і нападник Матіяс. В окружній лізі я був фанатиком "України", а потім ще "Сяну", а в Станиславській окрузі — нашого "Пролому". Крім тих українських команд, які були в системі ПЗПН (Польскі Звйонзек Пілкі Ножней) на початках 30-их років існував і український спортивний союз, в системі якого й була новозаснована дружина Ямниці "Вихор". До Ямниці тоді почали приїздити різні дружини на змагання за першість, як Станиславівський "УСК", "Сокіл" з Бельведеру, Богородчан, Отинії, "Чайка" з Товмача, "Прут" з Делятина. Рівень гри весь час підносився. Для нас, молодих, ті змагання були великими емоційними подіями і ще більше нас заохочували до гри, бо подавали надію на те, що нам колись усміхнеться щастя бути змагунами справжньої дружини і грати в правдивих футболівках з корками і в чорно-червоних барвах нашого улюбленого "Вихра". Коли тільки могли, ми приходили на тренінґи "Вихра" і жадібно всмоктували в себе всі футбольні вмілості старших грачів; а як їм не ставало партнерів до тренінґу, вони нам давали нагоду з ними покопати — і це було для нас неабияке щастя.

У "Шашкевичівці" було досить велике подвір'я між школою і залею "Сокола", де ми час від часу творили дві команди і змагалися.

По двох роках я перейшов до Станиславівської ґімназії, що була на Липовій вулиці. Хоч офіційно в ґімназії не було, крім руханки, жадного організованого виду спорту, все таки час до часу одна кляса викликала другу на матч, який ми розігрували поза ґімназією, звичайно на бічних площах поза грищем "Каси ощадности". У свій час наша кляса третя Б мала досить добрий склад і нам раз навіть пощастило "набитії" на два роки старшу клясу, де грали такі аси, як пок. Володимир Гук і два брати Припхани.

Ямницький "Вихор" був однією з найсильніших футбольних дружин у Станиславській окрузі в системі Українського спортового союзу. Рівень гри постійно зростав і "Вихор" мав навіть на якийсь час за тренера Осипа Новицького. Але, на жаль, у 1936 році польська влада ліквідувала Український спортовий союз. Це було великим ударом, бо футбол, позбавлений організаційної структури і стимулу грати за першість, став занепадати. Ще перед тим один із наших найкращих грачів Петро Зуб'як перейшов грати до українського клюбу "Пролом", який змагався в клясі "Б" польського зв'язку. По 36-му році більше кращих грачів почали змагатися в барвах "Пролому", і якийсь час "Пролом" мав шістьох грачів з Ямниці.

ДО ЛЬВОВА НА ЮВІЛЕЙ "УКРАЇНИ"

В 1936 році я пережив велику і приємну подію. Спортове товариство "Україна" у Львові готувалось до свого ювілею, на який були запрошені футбольні дружини "Русь" з Ужгороду, "Довбуш" з Чернівців і "Сян" з Перемишля. Але поляки не хотіли допустити до такої знаменної зустрічі українських дружин і можливо побоювалися якихось демонстративних виявів - і не дали віз закордонним дружинам — "Русі" з Чехословаччини і "Довбушеві" з Румунії, так що в останні хвилини їх замінено Станиславівським "Проломом" і Тернопільським "Поділлям". Про це я довідався від Петра Зуб'яка і запитав, чи він би не взяв мене з собою. Він сказав: "Їдь, я тебе якось коло себе притулю". Мій батько, як залізничник, мав три вільні білети річно для своєї родини, з якими можна було подорожувати навіть по цілій Польщі.

Я якось тоді вициганив від батька один білет і він навіть на дорогу дав мені 50 грошів. Це вже був великий проґрес у його наставленні до футболу. Їдучи з "Проломом" на той ювілей, я був невимовно щасливий і гордий, а всі грачі "Пролому" трактували мене як свого "пупілька", а я відчував себе ніби членом дружини. Ми задержалися в "Народній гостиниці". Річ ясна, я не мав ліжка для себе і спав на одному ліжку з Петром Зуб'яком. На змагання на площу "Сокола" треба було доїздити трамваєм, що коштував 20 грошів. Я з 50 грошами в кишені не міг собі багато дозволити, так що доводилося мені шварцуватися в трамваї, або як припер кондуктор, то висідати і далі добиратися пішки.

Мені тоді було 14 років і ювілейні змагання між "Україною" та "Поділлям" і "Проломом" та "Сяном" були на високому, досі для мене не баченому рівні. Правда, раз був приїхав до Станиславова Чернівецький "Довбуш" і грав на грищі "Каси ощадности" з "Ревєрою". Але я не мав тоді грошей на квиток, так що дивився на них, вилізши на дерево, яке було досить далеко від грища, то небагато тоді я зміг побачити.

На ювілеї "України" "Пролом" досяг значного успіху, бо виграв з "Сяном" 4:3, а з "Поділлям" зіграв 0:0, опинившись на другому місці за "Україною".

АВАНС ДО "ВИХОРА" і "ПРОЛОМУ"

Тому що по 1936 році багато змагунів Ямниці перейшли грати до "Пролому", це дало шанс нам, молодим, зайняти їхні місця в першій команді, а радше затикати в ній діри. Мені на початку довелося бути воротарем. Грав я кілька змагань в Ямниці і одне на виїзді в Отинії.

Але згодом я почав грати в захисті і на тій позиції я пройшов усю свою дальшу футбольну кар'єру.

Залишилися в пам'яті виїзди на змагання до різних місцевостей в Станиславівській окрузі у віддалі 20-25 кілометрів у Галич, Товмач, Отинію, Богородчани та ін. Їздили ми возами, запряженими доброю парою коней. Звичайно виїжджали вранці, по дорозі виспівували бадьорих, а часто досить пікантних пісень. Приїздили до визначеного місця, там переодягалися (а часом їхали вже в спортовому строї), щось перекушували (хто що мав), відігравали змагання і пізно в вечорі у настрої відповідному вислідові змагань, ми верталися додому. Хоч обставини не були дуже сприятливі і вимагали багато зусиль і невигод, то ті виїзди і гри залишили незабутні враження в наших молодих серцях. А ті пісні, що ми їх їдучи співали, особливо коломийки, від яких, як то кажуть, вуха пухнуть, і дотепер залишилися в моїй пам'яті, дарма що інші, пристойні пісні — якось уже позабувалися.

У 1937 році кілька нас ґімназистів — Зеньо Білецький, Роман Панчук, Зізі Петровський, Мірко Бих та я — почали грати в юніорах "Пролому". Це був рух уперед, бо ми відбували там формальні тренінґи. Деякі грачі "Пролому", як Роман Кернякевич та інші, вчили нас техніки й тактики гри. Ми мали досить добру дружину юніорів і в тридцять восьмому році мене, Панчука й Петровського перевели грати до першої команди "Пролому". Ми втрьох грали в "Проломі" нелеґально, бо за шкільним статутом учням ґімназій заборонялося належати до публічних, позаґімназійних товариств. Бути в юніорці — це ще не було так небезпечно, бо на змагання юніорів багато людей не ходило, але змагання перших команд мали досить добру публіку, і про них писала преса, часто подаючи склад команди. Тому-то нам порадили, щоб ми виступали в команді під псевдами. Панчук назвав себе Панченком, Петровський узяв псевдо Зізі, бо так його кликали вдома, а мене, Миколу, часто мої товариші кликали Мик, так що я й подав це як моє псевдо. І тут сталося мале непорозуміння: тому що українське "и" по-польськи "у" і навпаки, після першого нашого виступу в "Проломі", взявши з "Вядомосців спортових" моє псевдо "Мик", перекрутили в українській газеті на "Мук" і відтоді я став Муком. Ще й тепер деякі особи, а особливо мої близькі кличуть мене Муком або здрібніло Мучком.

ШЛЯХ "ПРОЛОМУ" ДО ВИЩОЇ КЛЯСИ

"Пролом" грав тоді в "В" клясі; ми виграли мистецтво нашої групи і ввійшли до розиграшу за вхід до кляси "А". Нашими противниками були "Стшелєц" (Калуш), "Гасмонея" з Коломиї і "Станіславовія". Склад "Пролому" воротар — Андриїшин ("Зяйко"), оборонці — Андриїшин II і Місько Багринівський, поміч — Роман Кернякевич або Петро Зуб'як (середущий), бічні — Лесюк і я: на середині нападу — Михайло Звонок, правий лучник — Зубаль, правий крайник — Богдан Малик з Ямниці, лівий лучник — Роман Панчук, а лівий крайник — Зізі (Петровський). Як нас покликали грати до першої дружини, то Петро Зуб'як сказав до Кернякевича: "Гей! Роман! Чи ти собі пригадуєш того малого, що їздив з нами на ювілей "України"? То той малий тепер наш співзмагун. Видно, що ми вже старіємося".

У розгривках за вхід ми виграли всі змагання. Одні змагання найтривкіше затрималися в моїй пам'яті — у Калуші з місцевим "Стшельцом". Моїм противником був правий крайник Машталір, до речі, українець, їх найгрізніший нападник. Під час першої половини мені щось штрикнуло в крижах і я дістав, що в нас називали "гексеншус", але тому, що в нас контужених грачів не можна було ніким замінювати, то я мусів грати далі. Під час перерви біль посилився і мені тяжко було поворухнутися. А я все таки вийшов на грище на другу половину і якось домучив ті змагання. Ми виграли тоді з рахунком 3:1. Тією виграною ми запевнили собі вхід до "А" кляси. По змаганнях мій стан погіршився, і кожний порух різав мене, мов ножем, по крижах. Ми пішли на вечерю і там добрі приятелі нашого клюбу зафундували мені пару пив, що на якийсь час мене задурманило і улегшило мої болі. Потім довелося нам їхати автобусом, мене примістили лежати на сидіння і десь пізно вночі ми доїхали до Павелча. Замість їхати аж до Станиславова, а потім уранці потягом до Ямниці, мені з Маликом прийшла ідея з Павелча піти пішки додому: йому було кілометрів зо три, а мені в долішній кінець Ямниці — 4 чи 5. З великим трудом я доволік ноги додому.

Наше обійстя було обгороджене досить високим парканом з брамою для воза і фірткою для людей. І брама і фіртка замикалися на ніч, так що мені прийшлося перелазити через браму, щоб дістатися до хати. Якось я з великим болем і трудом викараскався на ту браму. Я приліг на ній і мізкував як би то з неї злізти вниз. Саме в той час вийшла мама доїти корови і побачила, як я силкувався злізти з брами і що зі мною щось негаразд. Вона скрикнула: "А ти, вороже тяжкий, уже с си наробив і ти думаєш, жи я тебе тепер буду обходити?" Відчувши, що співчуття не буде, я сам якось зліз, досунувся до хати й ліг. До школи того дня я не зміг піти. Мною зайнялася наша баба, що була для нас домашнім лікарем і все виручала нас з біди. Через день мені трохи полегшало. Я пішов до школи, а потім до нашого клюбового лікаря, прихильника др. Я. Хмілевського. Він поклав мене під діятермію. Потім пішов я до Каси хворих, яка опікувалася залізничними робітниками і їх родинами. Там мені почали прикладати якісь гарячі подушки і за тиждень мені так полегшало, що в наступну неділю я брав участь у змаганні проти коломийської "Гасмонеї", яку ми перемогли з двозначним вислідом (здається 14:0).

Наші останні змагання за вхід до "А" кляси відбулися в Коломиї. Тому що ми в той час мали запевнене першеньство на початку змагання нам чомусь не щастило: можливо тому, що ми недооцінили противника.

По якихось 20 хвилинах "Гасмонея" вела перед 1:0. Наші коломийські українці були розчаровані. Заносилося на встид; ми якось спам'яталися і почали грати з більшим завзяттям і вкінці ми здобули перемогу 8:1. Коли ми повернулись до Станиславова, управа і прихильники "Пролому" влаштували для нас прийняття. Були різні хвалебні промови з подяками і ґратуляціями за вхід до найвищої кляси в станиславівській окрузі, яка теоритично була на тому рівні що і львівська окружна ліґа, в якій змагалися наші команди "Україна" і "Сян". Одним із промовців був др. Хмілевський, який підкреслював особливо те, що "Пролом" має в своєму складі трьох молодих ґімназистів і що один з них (цебто я) є навіть форцуґом (форцуґ — це відмінник навчання). Бо якось так уже бувало, що рідко серед футболістів зустрінеш добрих учнів. У нашій клясі, наприклад, добрі футболісти ледве перелазили з кляси до кляси. Один рік я сидів на одній лавці з Зенком Білецьким, який мав не абияку проблему з наукою і якого я часто рятував — або даючи йому відписувати завдання, або підповідаючи йому, коли його питав учитель. Часто мене на цьому приловлювали, так що це було плямою на моїй поведінці. Із тих кількох форцуґів у нашій клясі тільки я був тим, що часом діставав "добре" на свідоцтві з поведінки. Звичайно всі, а особливо форцуґи одержували з поведінки "дуже добре".

Тоді, як ми почали грати в "Проломі" Зеня Білецького вже не було в нашій ґімназії, а що з ним сталося, не знаю.

Із тих часів глибоко врізалися в мою пам'ять ще одні змагання зі "Станіславією", як передзмаг перед товариською зустріччю між "Ревєрою" і львівською "Україною". Ми перемогли тоді 1:0. Рішальні ворота здобув Ромко Панчук сильним піввисовим стрілом з-поза шістнадцятки у ріг воріт. Це були перші змагання, де нам, молодшим, випадало грати перед заповненим стадіоном і трибуною, а як головні змагання закінчилися високою перемогою "України" (6:3), то це був тріюмф двох українських дружин. Ми, гравці обох команд і вся наша українська публіка, були в той день сповнені радістю і гордістю.

ВИБУХ ВІЙНИ — НОВА ОКУПАЦІЯ — НОВІ ПОРЯДКИ

Хоч "Пролом" увійшов до "А" кляси, але збіг історичних обставин не дозволив нам в ній грати. Сезон починався восени, а 1 вересня 1939 року вибухла Друга світова війна. Західню Україну зайняли совєтські війська, спортові клюби перестали існувати, все життя переходило на іншу систему й інші організаційні форми.

Щоб з'ясувати ті всі переміни, треба б було далеко відійти від моєї основної теми. Отже, зміни в школі та в інших закладах та установах, стріча з новою системою і новими людьми зі Сходу — все те відсунуло спортові зацікавлення на дальший плян. І та осінь для спорту пропала, зимою футболу не було, лише під кінець весни 1940 року почалися спроби відновити футбольну діяльність. Почалося передовсім у нас в Ямниці. Тому що "Пролом" перестав існувати, створилися в Станиславові різні нові команди, як "Динамо", "Спартак", "Буревісник" та інші, але ми, ямничани, колишні змагуни "Пролому" приєдналися не до них, а до ямницької дружини.

Головою так званого Будинку Культури в Ямниці був призначений Микола Дуткевич, який колись був членом КПЗУ. Але він скоро розчарувався в совєтському режимі і, як чесна та порядна людина, втішався серед нас пошаною і симпатією. Він звернувся до нас, студентів, щоб якось відновити культурне і спортове життя. Звичайно, від нього влада вимагала якихось показників його роботи, бо почали влаштовуватися різні конкурси самодіяльности хорового й театрального мистецтва, тому й ми долучилися до того, щоб йому допомогти. Почали ми готувати вистави, а також хорові виступи. Наш хор здобув навіть перше місце на обласному конкурсі.

До організації футбольної дружини вступив і Богдан Дейчаківський. Він був одним із тієї інтеліґенції, що залишилася під совєтською окупацією. Щоб щось робити, головне те, що було політично нейтральним, — на якийсь час він став провідником нашої дружини. Крім нас, з екс-проломівців (Зуб'як, Малик і я), в дружині були ще два Василі Деркачі, яких для відрізнення називали одного Музикою, а другого Шпилькою (обидва вони щойно закінчили ґімназію), а ще два брати Семочки — Богдан і Михась, Влодко Мицько, Ема і ще кілька молодих грачів, отже весною ми вже мали сильну команду.

Слід згадати одну помітну зміну: сільська управа обладнала для нас нове грище на так званому "Ребриччиному лані". Воно було в кращому місці, поблизу залізничої станції, а головне те, що воно було рівне, м'яке, поросле травою. Тож нарешті ми покинули те "славне" ямницьке старе грище, яке за роки вкрилося поздираною шкірою і кров'ю змагунів. Що правда, ми до тих камінців та піску попривикали і навіть малими грали на ньому босоніж. Наша шкіра на ногах була така тверда, як підошви на черевиках. Зате дуже не любили нашого грища паничики зі станиславівських клюбів.

Спочатку, поки не було встановлено якоїсь системи, ми брали участь у товариських змаганнях з довколишніми командами. Пригадую тільки одні змагання — з Пациковом. До ґімназії (тепер до середньої школи) ходив з нами Іван Джус з Пацикова. Там була фаянсова фабрика, і він хвалився, що вони мають добру футбольну дружину. Ми сміялися з того, бо казали, що там може бути доброго в Пацикові, якщо казали всі в станиславівській окрузі, що "в Пацикові кози кують". Але він далі нахвалювався, що вони нас наб'ють. Кінець-кінцем ми прийняли виклик і одної неділі замовили підводу, передягнулися в нашій домівці і вже в уніформах, готові до змагань, поїхали до Пацикова. Змагання ми виграли з вислідом 12:0. Іван Джус не міг витримати того сорому і перед кінцем змагань зійшов з грища, злий і розчарований, кілька днів у школі не показувався нам на очі. Вертаючись із тих змагань, я пригадав собі, що в кишенях мого убрання, яке залишилось у домівці в Ямниці, я ненароком лишив нелеґальну організаційну літературу (в той час я вже був членом ОУН). Поворотна дорога була сповнена тривоги: чи хтось не шукав чогось по наших кишенях, бо якщо б знайшов, то я був би спійманий... Приїхавши, я знайшов усе в порядку, але довго цей випадок непокоїв мене.

ЗА КУБОК ОБЛАСТІ

У червні 1940 року я закінчив середню школу, а в вересні вступив до Львівського університету. Якраз у той час відбувалися розгри за кубок Станіславівської области. Перші змагання ми грали в Ямниці з дружиною "Буревісник" зі Станиславова, яку ми легко перемогли з рахунком 5:0. Турнір проходив за такою засадою: програв — відпав. Ми закваліфікувалися до наступної рунди. Другим нашим противником була репрезентація міста Калуша. Між усіма командами що змагалися за кубок области, Ямниця була єдиною сільською дружиною. Калуш до війни мав добру "А"-клясну дружину "Тесп". У Калуші була велика хемічна фабрика "Тесп", що була спонзором тієї дружини. А що фабрика мала гроші, то постягала добрих грачів з інших місцевостей. Одним із них був Ціхи зі Шлеська, свого часу він навіть виступав у репрезентації Польщі, був дійсно грачем високої кляси. Крім того був там колишній ас "Ревєри" — Герушинський. Змагання відбувалися на нашому грищі в Ямниці. Вони були важкі і драматичні, бо Калуш був технічно кращою дружиною, але ми надробляли завзяттям і посвятою. Нашому найслабшому грачеві Антосеві Дейчаківському, який грав на лівому крилі (за девізою: не уміш ґраць, ідзь на лєве скшидло), вдалося якось прорватися і стрілити рішального ґола, так що він став на той день нашим героєм. Гра була досить гостра і тверда, але того ми не боялися, бо такий стиль нам підходив. При одному вискоку до м'яча я зударився головою з коренистим і міцним Герушинським. Обидва ми попадали. Він підвівся й каже до мене: "Ну, хлопаку, але ти маш моцнов ґлове". По змаганнях ми говорили з Ціхим і він висловився так: "Ви грати не дуже вмієте, але ви так противникові перешкоджаєте, що з вами дуже трудно виграти". Чи його оцінка була правильна, важко судити: ми думали про себе що ми таки вміємо грати. Головне: змагання ми виграли і закваліфікувалися до наступної розгри, яка була потім визначена на виїзді з командою міста Надвірна. Надвірна також мала "А"-клясну дружину — "Бистрицю", до того була ще й жидівська дружина і також до збірної залучили теж українця — Полатайка, з колишнього "Пруту" з Делятина.

Ті змагання ми почали невпинними атаками на ворота противника і за короткий час ми вели перед з рахунком 3:1. Для гордих надвірнянців це було ударом і вони побачили, що з нами виграти не буде легко. Тоді вони вдалися до брутальної гри. Підтримувані фанатичною публікою вони допускалися брутальних фавлів. Деякі з наших грачів почали віддячуватися тим самим, так що гра деґенерувалася і перетворювалася в "копанину" не так по м'ячеві, як по ногах противника. Я, хоча був твердим грачем, але грати навмисно брутально не вмів, бо й не знав тих усіх трюків — як то когось "загакувати" чи "підкосити". І я від цього терпів, бо не міг відплачувати противникові. Але я мав свого ангела-хоронителя — і як тільки мене хто ударив, то Петро Зуб'як відразу до мене: "Никольцю, той с...ий син тебе копнув? К... його мама, я йому зараз покажу" — і при першій зустрічі з тим грубіяном він не по м'ячеві, а гаратав його по ногах. У другій половині суддя, молодий жид зі Станиславова (можна сказати відважний у тій грізній ситуації) все-таки старався опанувати гру, хоч це викликало дикі вигуки і погрози публіки на його адресу — і ті змагання таки довів до кінця. Надвірній удалося забити ще один ґол, але змагання ми таки виграли 3:2 і закваліфікувалися до наступної рунди.

Ми побоювалися, що по змаганні публіка може нас побити. Але, на щастя, з нами був один наш ямничанин у мундурі залізничого міліціонера, ми зібралися біля нього — і, можливо, публіка побоялася тієї "влади": і нас, і суддю, якого ми впустили між себе, випустили з грища, і ми скоро дременули на залізничий двірець та й поїхали додому.

У той час я вже вчився у Львові, тому доводилось на ті змагання доїздити. Водночас я почав грати і в університетській футбольній команді. Наші змагання за кубок відбувалися не щотижня і нереґулярно. Як були оголошені змагання, тоді мені передавали вістку телефоном через ямницьких дівчат, які працювали у Станиславові на пошті — і я доїздив на них. Наступна розгра була призначена з станиславівським "Спартаком", та на неї я, на жаль, не зміг поїхати. Але в ту неділю ввечорі — телефон зі Станиславова: Ямниця перемогла "Спартак" з рахунком 5:4 і закваліфікувалася до фіналу з станиславівським "Динамо". Фінальна зустріч буде за кілька тижнів у неділю, перед святом Жовтневої революції (6 і 7 листопада).

У ДВОХ КОМАНДАХ: ЯМНИЦІ І УНІВЕРСИТЕТУ

Наша університетська команда була досить сильна. До її складу належали два грачі колишньої "Гасмонеї" — Мундзьо Шренцель і Карл Шпісбах, середущим помічником був Андрійчук. У нападі були добрі змагуни Корда, Чорнобай і Василь Дідошак (помер кілька років тому в Рочестері) та інші грачі, прізвищ яких уже й не пригадую. Я в той час ще був у резерві і тільки час від часу замінював Андрійчука, який був рутинованим і добрим змагуном, але не завжди витримував кондиційне.

У ту неділю, коли Ямниці треба було мати фінальну гру з "Динамом", наша університетська екіпа, до якої входили футбольна, відбиванкова, кошівкова, фехтувальна та інші дружини, увечері мала виїздити до Дніпропетровського на змагання п'яти університетів України під час жовтневих святкувань. Я, отже, мусів поїхати до Станиславова на матч з "Динамом" і безпосередньо по нім устигнути на потяг до Львова, щоб пересісти на потяг Київ — Дніпропетровське.

З Ямниці передавали мені невеселі вістки, а саме: нам дискваліфікували наших двох найліпших нападників — Ему і Богдана Малика. Вони обидва працювали в Станиславові на пошті. При пошті була профспілкова команда "Молнія" і вони зіграли в ній кілька товариських змагань. Через те спортові власті їх дискваліфікували і заборонили їм грати в нашій дружині в тій фінальній зустрічі.

По всіх тих наших несподіваних сенсаційних перемогах, команда Ямниці стала загадкою для "власть імущих". А слід узяти й те до уваги, що опікуном "Динамо" були органи НКВД — тепер КҐБ. У їх очах Ямниця мала неблагонадійну, націоналістичну і контрреволюційну репутацію. Саме тоді робився великий натиск влади на Ямницю та інші села, щоб закласти колгоспи. Ямниця чинила спротив, а довколишні села орієнтувалися на неї й казали, що коли Ямниця не хоче, то й вони не підуть у колгоспи.

... Крім того інші дружини мали в своїх рядах змагунів різних національностей — мали інтернаціональний характер, а Ямниця була чисто українською дружиною. Хоч "Динамо" мало в своїх рядах найкращих змагунів Станиславова, несподівані перемоги Ямниці так непокоїли динамівських опікунів, що вони на ті змагання спровадили трьох змагунів — помічників і воротаря з Києва для підсилення і без того дуже сильної своєї команди.

Було зроблене все, щоб не допустити до чогось непередбаченого і щоб кубок дістався динамівцям.

Ось так того осіннього сірого дня почалися фінальні змагання на грищі "Сокола" на Бельведері (грище"Каси ощадности" було в той час у стані реконструкції) в присутності всієї партійної знаті, військовиків НКВС та численної публіки, серед якої було багато ямничан і прихильників з довколишніх сіл. Ми, послаблені відсутністю наших двох нападників, боролися, як могли. Та перевага була за "Динамом" — і незалежно від нашого завзяття та емоційного наснаження ми програвали з рахунком 4:0. За яких 20 хвилин перед кінцем змагань наш змагун прорвався з м'ячем і на карному полі був брутально ззаду сфавльований їхнім оборонцем. Це був очевидний карний м'яч, одначе суддя не зареаґував на це. Наша дружина, яка і так була в великому нервовому напруженні, почала бунтуватися проти байдужого ставлення судді і ми загрозили, що змагань не будемо продовжувати і зійдемо з грища. Суддя не змінював свого рішення, і ми покинули стадіон. Попри всі спроби спортового й партійного проводу не допустити до такого скандального кінця та наперекір погрозам покарати нас, наше рішення було невідкличне, так що ми навіть не були на параді вручення кубка переможному "Динамо".

Я з того був навіть вдоволений, бо це дало мені час скоро переодягнутися й устигнути на потяг до Львова. В Ямниці на станції мій батько передав мені всі речі, потрібні мені в дорогу до Дніпропетровського. Це сталося, здається, перший раз, що батько активно щось робив для моєї спортової діяльности. Але в той час я вже був нібито дорослий і наші відносини з батьком були не такі, як колись.

Участь Ямниці в тім фіналі була, попри нашу прогру, великим нашим досягненням у футболі. Щоправда, могло б усе закінчитися краще без демонстративного покидання стадіону, що не було розважним кроком але то був крик наболілої душі і нерви не витримали. За це Ямниця ще більше втратила довір'я в очах влади, а Богдан Дейчаківський, який по кількох місяцях був арештований за мниму приналежність до ОУН, розповідав пізніше, що капітан Михайлов, керівник "Динамо", відвідав його в тюрмі і закидав йому, як провідникові дружини саботаж, розрахований на підрив авторитету совєтської влади.

СПОВНЕННЯ МРІЇ — ЇДЕМО НА СХІДНЮ УКРАЇНУ

Для нас, молодих українців, уродженців західніх областей, вихованих на романтичних козацьких повістях Кащенка, Андрія Чайковського та на поезії Шевченка, було тоді задушевною мрією колись побувати на Україні, бо в нас усе вважалося, що правдива Україна є там, над Дніпром, а тут це тільки мала частина — Галичина.

Пригадую, як то покійний Григорій Трохимович Китастий раз жартома висловився на питання моєї дружини, чи його син одружений. Коли він відповів, що так, дружина запитала: "А з ким"? — "Та з чужинкою". "А з якою?" — "Та з галичанкою".

Отже, як ми дізналися, що нам трапляється щастя поїхати на Україну, ми довго до того приготовлялися, сповнені радісних сподівань. І чим більше наближався день нашої подорожі, тим більше наростало наше емоційне напруження. І нарешті в неділю пізно ввечорі ми сіли на поїзд Львів — Київ. Наша екіпа зайняла цілий ваґон. Це був перший раз, що я їхав у ваґоні совєтської продукції (а може ще й царської). По якомусь часі виявилась перша невигода: у ваґонах стало дуже душно і гаряче, бо вони вже були позабивані на зиму. У Бродах до нас долучився Чорнобай. У поворотній дорозі він покинув наш потяг також у Бродах. Як потім виявилося, він уже не повернувся до університету — пішов у підпілля і перебув там аж до вибуху німецько-большевицької війни.

Ми їхали через Волинь і трохи куняли. Спати було тяжко, бо була сильна горяч. Не маючи досвіду в подорожуванні, я не мав зі собою нічого легкого, щоб переодягнутися; був у своєму найліпшому костюмі, який за ту ніч добре зім'явся. Але як почало розвиднятися, ми вже проїхали колишній польсько-совєтський кордон і потяг гнався землями Житомирщини. Ми прилипали до вікон, щоб побачити ту нашу "обітовану землю" — Велику Україну. Те, що ми побачили з потяга, нас радше розчарувало, бо був сірий день, краєвид досить монотонний; села виглядали бідно, хати були пообдирані, обійстя без тинів. Не видно було тих вишневих садків, які змалював наш Тарас. Вулиці широкі без ровів по боках, переважно суцільне болото. Наш настрій знизився. Живіше тільки забилося серце, як ми зблизилися до Києва і здалека побачили його чудову панораму. Київський вокзал справив дуже добре враження своєю архітектурою, одначе всередині він був переповнений пасажирами, які розпосілися зі своїми клунками, де тільки можна було знайти вільний клаптик підлоги. Народ був бідно одягнений і вимучений.

Нас завезли до гостиниці, що біля стадіону "Динамо", і ми звідти пішли оглянути Хрещатик і деякі бічні вулиці, де побачили довгі черги людей під різними магазинами. Вразило нас те, що всюди чути було тільки російську мову.

Переночували ми в гостинниці, а рано пішли оглянути стадіон "Динамо", заки поїхали на станцію в дальшу подорож до Дніпропетровського. В порівнянні зі львівськими грищами стадіон "Динамо" був імпозантний. Хоча ми прийшли до нього десь о восьмій годині ранку, ми застали там футбольну команду "Динамо" в стані повного тренінгу. Між динамівцями був наш Леньо Скоцень, і ми подивляли його удари по воротях. На жаль, довго ми там не затримались, бо треба було вирушати в дальшу дорогу; поїхали на головний вокзал і сіли на потяг у напрямі Дніпропетровського.

Поїзд був переповнений — було видно, що комунікаційні засоби були недостатні і не задовольняли потреб людности. В Білій Церкві ми були свідками нелюдяного трактування бідних людей, які пхалися, щоб якось попасти в ваґон, а провідниця ваґону поштовхами їх відганяла.

У ДНІПРОПЕТРОВСЬКОМУ

Увечері ми доїхали до Дніпропетровського, де нас приміщено у гуртожитку. З побутових умов пригадую собі, що вода і їжа відгонили якимись хемікаліями, що їх певно вживали для дезинфекції занечищеної дніпрової води.

Там ми зустрілися зі студентами з інших університетів України: Києва, Харкова, Дніпропетровського й Одеси. Львів був п'ятим університетом. Гнітюче враження справляло на нас те, що майже всі студенти розмовляли між собою російською мовою. Ми відзначалися від них своєю доброю европейською одежею, а особливо капелюхами, що не було в моді для совєтських людей. До нас горнулися всі, щоб з нами порозмовляти, а особливо студентки, так що досить скоро зав'язалися навіть романтичні стосунки.

Перші змагання нам випало грати проти Харкова. Харків мав добру команду. Мрією харків'ян було дійти до фіналу і перемогти Київ, який вони вважали за непримиренного історичного суперника. Але ми мали більше щастя і виграли з рахунком 3:2.

Хоч та поразка харків'ян викликала в них почуття розпуки, бо позбавила дуже бажаної нагоди зустрічі і перемоги над Києвом, вони стали нашими палкими болільниками. Вони почали нас підбадьорювати і давати нам вказівки, як змагатися проти Києва. Вони запевняли нас, що якщо ми заграємо так, як проти них, то нам буде запевнена перемога і перше місце. Вони розхвалювали гру нашої помочі й нападу, а особливо нашого лівого крайника Дідошака, якого вони назвали Карузом за його мистецьке дріблювання та прекрасні центри до середини у підворітний простір, з яких нападники забили головкуванням два ґоли.

На другий день ми стали до фінальних змагань з університетською командою Києва. Ми мали за собою більшість публіки — за звичаєм, що всі радше беруть сторону слабшого проти сильного. Першу половину я був у резерві й уважно спостерігав гру. Вона велася з легкою перевагою Києва, але ні одна команда не зуміла забити ґола. В другій половині я замінив Андрійчука. Початкових 20 хвилин ми мали виразну перевагу, але наш напад не зумів використати кілька догідних підворітних ситуацій. Під кінець змагань Київ, що був кращий кондиційно, посилив темп і атаки на наші ворота. Цей їхній фінальний натиск увінчався здобуттям двох голів. Змагання кінчилися нашою поразкою, якою більше болів Харків, ніж ми, бо здобуття другого місця в тому турнірі ми вважали за неабиякий успіх. Треба визнати, що в усіх спортових ділянках університети України були на вищому рівні, ніж ми, Львів'яни; крім нас, тільки одному нашому фехтувальникові пощастило зайняти друге місце, а в інших ділянках ми пасли задніх. По закінченні турніру мала відбутися вечірка з танцями, на яку молодь приготовлялася, сподіваючись провести гарно вечір і зав'язати дружні стосунки. Але заки піти на ту вечірку я мав переживання, що глибоко закарбувалися в моїй пам'яті, як незабутня стріча з природою і людьми України.

Викладачем російської мови у Львівському університеті на нашому факультеті був Дмитро Ієвлев. Він у дійсності був за фахом україніст. Сам молодий, зі східніх областей. Я і мій товариш Дмитро Штундер досить часто поміж лекціями з ним розмовляли про різні речі, пов'язані чи то з навчанням, чи життям у Західній Україні. Хоч він у розмовах був здержаний, але ми відчували, що він є добрий українець і чесна людина. За кілька днів перед нашим виїздом до Дніпропетровського він стрінув мене і передав мені листа до його батьків, просив зайти до них і персонально їм вручити його листа.

Я розпитав усе про адресу і під вечір вибрався в ту околицю. Це був робочий посьолок по другому боці Дніпра і називався Амур-Чорнозем. Я переїхав через Дніпро трамваєм, їхав до останньої зупинки, а потім довелося ще досить далеко йти пішки. Був гарний, хоч і трохи холоднуватий місячний вечір. Люди не працювали, бо це було державне свято. Нараз я почув незабутню пісню, яка гомоном розлягалася по всьому кутку. Ішли дві "тьоті" і можливо, що може трохи на підпитку тягнули розкотисте "Посадила огірочки близько над водою" — одна сопраном а друга дискантом. Та пісня, а особливо народній, питомий Східній Україні спосіб постановки голосу і ведення мелодії так прекрасно гармонізувалася з природою, що я став і милувався тою незвичайною симфонією. На жаль, я не бачив тих виконавців, бо вони були аж на другому кінці кутка. Батьки професора Ієвлева (він зараз Дмитро Кислиця і живе на пенсії у Фльоріді) прийняли мене дуже сердечно і вгощали різними ласощами та й чаркою, так що ми при щирій розмові провели кілька годин. Як я повернувся, то вечірка вже добігала кінця, хоч я ще встиг потанцювати й поговорити з дівчатами. Одна з них була аж із Хабаровська, що на Далекому Сході, і відрадним було те, що вона добре говорила по-українському. Ось так моя перша стріча з Україною, крім моментів розчарування, мала й світлі переживання.

ЛЬВІВСЬКА ВЕСНА 1941 РОКУ

Футбольний сезон відновився весною 1941 року. Я в той час був у фізично дуже доброму стані, бо поза футболом я був ще й членом університетської плавацької дружини. Два рази на тиждень ми мали інтенсивні тренінґи у критій плавальні на вул. Яблоновській. І хоч у мене почалося з того, що інструктор наперед мусів мене відучувати від мого ямницького стилю, який я засвоїв собі на Бистриці, і переставляти мене на австралійський кроль, я робив у плаванні досить великий поступ і під кінець року був уже включений до естафети 4х100. Наша плавацька команда мала їхати 4-го липня на змагання до Ленінграда, але вибух війни 22 червня 1941 року все перекреслив.

Крім того, щотижня ми, студенти, мали дві години інтенсивної руханки, бо всі ми мусіли підготовлятися до іспиту на ГТО (готов к труду й обороне). Перший іспит не був важкий і всі студенти по певній підготовці могли його скласти. Зате другий, вищий іспит вимагав уже досить інтенсивної заправи. З відживленням були деякі проблеми, бо те, що ми діставали в студентській їдальні — обід і вечеря (снідали — хто що мав), було достатнім для тих, що фізично не висилювались а для молодих спортовців цього було рішуче замало. Та я був у тому відношенні в щасливій ситуації, бо у Львові жила моя сестра з чоловіком, то в них я частенько підживлявся.

Як почався весняний сезон, я остаточно замінив Андрійчука на позиції середущого помічника. Ми грали тоді "віденською системою", а ця позиція була ключова і важка, тому що середущий помічник був по суті мотором дружини, весь час у русі між офензивою і дефензивою. Маючи по обох боках двох вправних і рутинованих грачів, як Шренцель і Шпісбах, я добре вив'язувався, і поміч у той час була найсильнішою формацією нашої команди. Рівень гри нашої дружини постійно зростав; ми мали успіх у розграх з дружинами інших вищих шкіл, як і позашкільних профспілкових команд. Добру футбольну команду мав ветеринарний інститут, з яким нам удалося добитися ремісового висліду. З їхнього складу запам'ятався мені Павлічка, тепер доктор-ветеринар, колишній футболіст, тенісист і соліст хору "Прометей" у Філядельфії.

Весна приносила теплі сонячні дні, зближався час кінцевих іспитів і треба було більше заглядати до книжок і скриптів. Манило йти в природу; часто ми брали з собою книжки і йшли десь на окраїни міста. Один раз я поїхав на Личаків на футбольне грище, що було в дуже доброму місці, як у парку, багато було там зеленої трави й дерев. Там я застав гурт різного віку чоловіків, що бавилися в футбола. Між ними я стрів кумира моїх молодечих футбольних мрій, про якого я все жадібно вичитував у газетах, — колишнього воротаря "Погоні" Альбанського. Був там і знаний мені з преси футбольний суддя Раніш. Вони собі там "копали" для розваги, а потім організували гру на "дві брами", а що їм не ставало грачів, то я і ще дехто з присутніх на грищі пристали до них — і ми мали дуже добрий матч. Більшість із нас усіх грала босоніж. Пригадую, що в розпалі гри я зударився з суддею Ранішем, а радше з його досить об'ємистим животом, на що він зареаґував пересторогою до мене: "Гей, хлопаку, уважай, бо мі бжух розбієш". Альбанський грав не на воротях, а в нападі. Він був на моїй стороні і ми, маючи ще кількох кращих змагунів, добре набили наших противників.

... Та ось уже й іспити, які мені вдалося скласти на відмінно. Я продовжував плавацькі вправи і грав у футбола, коли застав нас вибух німецько-большевицької війни в неділю 22 червня 1941 року. Того дня ми мали грати в своїй групі розгривок, уранці ще ми роздумували, що робити — чи з'явитися на поле змагань, чи ні. Але по промові Молотова змагання були відкликані...

НОВА ОКУПАЦІЯ — НАДІЇ І РОЗЧАРУВАННЯ

По приході німців до Львова я повернувся до Ямниці і Станиславова; як і всі, брав участь у процесі короткотривалого спалаху зусиль над відновленням української державности, проголошення чого я був свідком у залі "Просвіти" у Львові в той незабутній день 30 червня 1941 року.

У скорому часі почалось відновлення і спортового життя. Відновив свою діяльність і ямницький "Вихор". У Львові організувався Український студентський спортовий клюб, який приїхав на змагання й до Станиславова. З тим клюбом ямницький "Вихор" розіграв змагання. Вони відбулися на Гірці, і ми дали львів'янам добру лекцію ямницького футболу, здобувши велику перемогу (здається, 8:1). Це було моє останнє змагання в чорно-червоних барвах Ямниці. Бо відразу по тому почалася страшна злива, яка затопила все Підгір'я і збіглася в часі з грабіжницькими здирствами — контиґентами нових, німецьких окупантів, що й спричинило голодову облогу тих околиць весною 1942 року.

В 1943 році становище трохи покращало і я грав у кількох змаганнях у команді станиславівського "Черника". Ямниця тоді не мала своєї дружини і більшість з нас грала в "Чернику". Пригадую одні змагання у Львові з "Україною". Ми тоді геть чисто засипались, здається з рахунком 9:0. "Черник" не міг зліпити добру команду тому мені доводилося грати в нападі, де я ніколи не грав. Під час гри я кілька разів пробував говорити на розум з Яськом Мікльошем. Я вважав, що він був занадто твердий, можна сказати — навіть брутальний. Я звертав йому увагу, що слід грати трохи делікатніше. Він мені на те відповів по-польськи: "Пшестань плакаць — футбаль єст для менщизн, а нє для дзєці". На такий його диктум я теж пішов на нього кілька разів остріше, що він прийняв без нарікань і навіть почав до мене ставитися з респектом і грати більше по спортовому.

Восени і весною я зіграв кілька змагань у барвах Українського студентського спортового клюбу у Львові. З наближенням фронту все життя, включно зі спортовим, ставало убогішим. Я чимраз більше був пов'язаний з іншими формами діяльности, часто виїздив зі Львова в терен: нарешті — наказаний виїзд на Захід, то ж і фаза моєї спортової діяльности на рідних землях безповоротно закінчилась.

СПОГЛЯДАЮЧИ ПРОЙДЕНЕ

Хотілося б тепер зробити певну аналізу того періоду. По-перше, щоб перебороти всі труднощі матеріяльного характеру, нестачу спортового інвентаря, неможливість спромогтися на добре грище, брак вирозуміння чи прихильного наставлення до того виду спорту з боку батьків і громадян у селі, треба було мати стоїчну терпеливість і незвичайну мотивацію. Найбільшим рушієм такої діяльности безперечно був наш "романтизм", наш дитячий, а потім молодечий запал, наше нестримне бажання гри, змагу і перемог.

Другим рушієм був мотив так званого "забороненого овоча". Це притаманне особливо дітям, бажання робити недозволене, те що забороняли батьки, і що штовхає на риск. Як солодко було, коли риск удавався: менш приємно, коли щось не вдавалося і треба було те відпокутувати. Тоді як ми, учні ґімназії, грали в "Проломі", ми свідомо ризикували усуненням зі школи (а бути учнем ґімназії за тих часів було не абияким привілеєм), то сам той факт вирізняв нас в очах наших приятелів і ми були начебто аж героями в їхніх очах.

Іншим стимулом було те, що ми, молоді ґімназисти, усвідомлювали моральний обов'язок пробуджувати якусь суспільну діяльність у селі: ми мали бути свого роду аванґардом. Іншими словами, приходи-лось бути майстрами на всі руки — грати на сцені, співати в хорі, марширувати, демонструвати, грати в футбола, відбиванку ... Річ ясна, що для молодих, фізично сильних найприємнішою ділянкою до попису був спорт і кожний прагнув бути героєм на спортовій площі. Тут пригадується мені Богдан Наконечний. Його форте було театральна діяльність. Він був добрий актор, а то й режисер, але цього йому не досить було — і він конче хотів бути ще й футбольною зіркою. Та хоч фізично він виглядав на грищі імпозантно, гра його не була надзвичайною. Однак ми намагалися включити і його до команди, бодай на позицію лівого крилевого.

В "Сокільському" гимні співалося: "В здоровому тілі здорова душа". Здоровим тіло в той час було нам легше тримати, ніж теперішній молоді. Ми не мали стільки спокус, а радше не мали грошей, щоб спокусам піддаватися. Папіроси чи алькоголь — мало хто міг собі таке дозволити. Крім того, в тридцятих роках у Галичині була поширена акція "Відродження", спрямована не тільки на охорону організму від шкідливих наслідків алькоголю й тютюну, а й великою мірою на те (хоч і не декляровано), щоб не підтримувати польського державного монополю. Польська держава була для нас тоді ворожою, репресивною, чужою системою.

Не було тоді поширене й радіо, не було ж іще телебачення... Нагод для розваги не було багато, тому футбол зі своєю емоційною наснагою був великою притягальною силою.

Важним мотивом був і патріотизм. Він особливо проявлявся з початком 30-их років, коли діяв Український Спортовий Союз. Тоді було намагання, щоб у його рядах були всі українські спортові дружини, так що деякий час було критичне ставлення до тих, що залишалися в схемі ПЗПН (Польскі Звйонзек Пілкі Ножней). Пригадую таке: коли наш Петро Зуб'як (ще перед забороною Українського Спортового Союзу) пішов грати до "Пролому", то ямничани дивилися на нього майже як на зрадника. Пізніше, як "Союз" поляки ліквідували, всі боліли і тішилися успіхами "Пролому", а ми грачі "Пролому" відчували на собі відповідальність боронити не тільки спортову, а й національну честь нашого клюбу.

Найбільшою приємністю і досягненням було "набити" польський клюб, а зокрема такий, що був пов'язаний з польською парамілітарною організацією "Стшелєц".

Ми рішуче засуджували тих нечисленних українців, що грали в польських дружинах, і з презирством, а то й вороже ставилися до них як на грищах, так і поза ними.

Але в нас був ще один ґатунок патріотизму, який, здається, був часто інтенсивнішим за всенаціональний, а це своєрідний ямницький патріотизм, що його дехто вважав навіть за шовінізм. Ямниця була дуже високої думки про себе. Чи це було заслужене, чи ні — питання лишається відкритим. У всякому разі Ямниця була передовим селом у станиславівській області в різних ділянках і, річ ясна, хотіла здобути чи втримати належне місце в футболі. З тяжким болем ми могли погодитися з програшем в змаганні з котроюсь станиславівською дружиною, але було для нас попросту трагедією програти з якимось довколишнім селом. Одного разу приїхав до Ямниці на матч Боднарів. Вони призбирали собі так званих "заграничних" грачів і перемогли Ямницю з рахунком 3:1. Сором і бажання реваншу палило Ямницю довгий час. Той ямницький патріотизм побуджував небуденний запал і інтенсивність, що помагало нашій дружині компенсувати всі технічні та тактичні вади в грі. Це найповніше виявилось за большевиків у розгривках за кубок области.

Що й казати, я і мої співзмагуни у цій фазі нашого футбольного росту добилися належного рівня і успіхів, бо ж почали ми від "шматянки", а мені пощастило досягти рівня "А"-клясової дружини, якою був "Пролом", чи бути в команді Ямниці, котра дійшла до фіналу кубка области. І, сказати правду, це не було вислідом послідовного футбольного вишколу, а те, що ми згодом окреслили терміном "народня самотворчість". Отже, вчилися грати одні від одних, дивилися, як грали ті. що вже вміли — і їх наслідували, бо фактично формального тренінґа було дуже мало. Пригадую тільки те, що якийсь час, може кілька тижнів, тренував Ямницю покійний Осип Новицький, якийсь час ми мали тренінґи як юніори, а потім як змагуни першої дружини "Пролому", кілька тижнів тренував нашу університетську дружину перед виїздом до Дніпропетровського колишній тренер "України" — п. Мора. І це був такий формальний інструктаж, а решта то самотренінґ або гра від змагань до змагань.

Крім того, з вибухом війни в 1939 році були великі перерви у моїй футбольній кар'єрі, що теж сповільнювало мій ріст як змагуна. Але коли дивитися з перспективи років, то й у цей період мав я багато чогось приємного і цікавих переживань. Шкода тільки, що доля не дозволила продовжувати те на рідних землях, де залишилося багато співучасників тих баталій.

Хотів би згадати моїх співгравців з різних дружин, та, на жаль, не маю жадних писаних матеріялів, а пам'ять про всіх них за довгі роки вже добре припорошена. Але спробую.

З ямницької дружини пригадуються ще такі співзмагуни: Володимир Трач (Дзюньо) — чорнявий поставний довголітній воротар, добрий у позиційній грі і майстер виловлювання горішніх м'ячів. Член ОУН. З приходом большевиків був зв'язковим з закордоном. Загинув у Львові в 1940 році.

Влодко Дейчаківський — лівий лучник. Був швидкий, пробоєвик з добрим стрілом з лівої ноги. Студіював клясичну філософію у Львові, перебув Авшвіц, помер у Торонті 1964 року.

Богдан Дейчаківський — один з перших організаторів футболу в Ямниці, змагун нападу. Його футбольна кар'єра переривалася перебуванням у Березі Картузькій, потім у Карпатах, а також і ув'язненням у большевицькій тюрмі. Тепер живе в Фльоріді.

Антін Деркач — Тосько Ґурний. Дуже швидкий і твердий оборонець, свого часу грач "Пролому".

Петро Зуб'як — середущий помічник, швидкий, твердий, технічно заанґажований, добрий головкар. Найдовше грав у "Проломі". Семен П'яста — центр нападу, дуже звинний, з добрим сильним стрілом. Грав кілька років у "Проломі".

Богдан Семочко — оборонець, хоч малий на зріст, зате швидкий, стійкий, важко його "переїхати", а як захоче то може противника зфавлювати.

На правій стороні ми мали двох найменших ростом грачів — Малика і Зубаля. Зубаль дійсно був, як казали, "метер пєнць і кавалечек", зате гострий як бритва, швидкий, звинний, появлявся він в якомусь підворітньому замішанні, яке часто кінчав він здобуттям воріт. Малик був добрий дріблєр, швидкий і пробоєвий.

З університетської дружини згадаю двох жидівських змагунів колишньої "Гасмонеї" Мундзя Шренцеля — швидкого, жилавого, хоч і невеликого помічника, з доброю вправністю, від нього я багато навчився, та Карла Шпісбаха, високого, ставного змагуна. Їхня доля невідома. Ще в 1942 році хтось казав мені, що бачив Мундзя на вулиці у Львові. Чи пережили вони німецький голокост, не знаю. Дай Боже, щоб було так.

Крім того, пам'ятаю ще передньо згадуваних — Андрійчука, Міська Корду. Їхньої долі не знаю.

Василь Дідошак (наш Карузо) жив і кілька років тому помер у Рочестері.

Чорнобай з Бродів загинув у підбільшовицькому підпіллі. Пригадується ще теж великий прихильник і провідник нашої університетської дружини Юрко Вонторський, який був на еміґрації у Філядельфії.

Від багатьох інших залишилися в пам'яті тільки імена, а дечиї зовсім забулися.

Михась Семочко (молодший брат) — помічник, дуже добре опанував техніку гри, добрий дріблєр, часом задовго притримував м'яча. Загинув в УПА, як і його старші брати — Антін і Лесь.

Василь Деркач (Музика) — нападник, стійкий, добрий тактик, робив сильний стріл по воротях. Був мобілізований до Червоної Армії в 1940 році, попав у німецький полон. В 1943 році приїхав у відпустку додому і залишився в УПА. Там захворів і помер від запалення легенів.

Василь Деркач (Шпилька) — грав у нападі, був швидкий, але не мав твердости і часто уникав контакту. Згинув в УПА по війні.

Микола Деркач — знаний як Ема, тому що він був подібний до змагуна УСКу зі Станиславова — покійного вже Яреми (Еми) Попеля. Він був високий ростом, вродливий і мав добрий стріл. Під час війни німці забрали його на роботу до Німеччини, де він у копальнях набрався хвороби легенів, що й довело його до смерти в 1960 році.

Богдан Малик — швидкий, пробоєвий правий крилевий. Грав зі мною в "Проломі". Загинув у повоєнний час.

Антін Дейчаківський (Онька) — був запасний грач, швидкий, лівий крилевий. Загинув в УПА по закінченні війни. З "Пролому" в пам'яті ще залишилися:

Андриїшин (Зяйко) — воротар, звинний зі швидкою реакцією, відважний. Його мінусом було тільки те, що як низькорослий мав труднощі з горішніми м'ячами.

Два оборонці — Андриїшин II і Місько Багринівський — були непохитні, а як треба було, то вміли підкосити і сперечатися з ними противникові не рекомендувалося.

Бічні помічники — Лесюк і я. Лесюк перебув дивізію, полон, грав в торонтських дружинах і живе в Канаді.

Середущі помічники — Петро Зуб'як, а пізніше Роман Кернякевич. Роман був добрий тактик, дуже приязний і взірцевий змагун, духовий провідник і капітан дружини.

На лівій стороні був крайник Петровський (Зізі) і лучник Роман Панчук. Обидва вони були з Цуцилова, де якийсь час перебував Осип Новицький. Це він прищепив їм добрі футбольні навички.

Центром нападу був Михайло Звонок, колишній змагун української студентської репрезентації з Праги. Він був якийсь час і нашим тренером. Добре натренований, добрий керівник нападу, умів ввести в гру своїх партнерів і створювати догідні для них підворітні ситуації.

Сьогодні 10-те березня 1986 року. Кілька тижнів тому прочитав я книжку Олександра Скоценя "З футболом у світ". Мушу визнати: не сподівався, що книжка буде на такому доброму рівні, бо ж знаємо, що спортовці, а особливо футболісти, нечасто відзначалися якимись інтелектуальними, а зокрема літературними здібностями.

Але ця книжка споминів написана добрим стилем, подає широке полотно не тільки футбольної діяльности за період від 30-их років на українських, здебільше західніх землях і на еміґрації, а й охоплює інші спортові ділянки, як також побут, культурницьку діяльність та історичні події тих часів. До цієї своєї праці автор мусів мати великі записи, використовувати багато вже публікованих матеріялів. Спомини ці таким багатим матеріялом заслуговують на те, щоб бути причинком до майбутніх дослідів з історії українського спорту. Можна мати застереження до переяскравлення деяких міжусобиць, а то й скандальних подій, які не робили чести українському спортові. Річ ясна, що списування тих подій можна вважати за дуже суб'єктивне, тому воно напевно буде предметом непотрібної дискусії. Але якщо зважити, що це особисті спомини, то автор мав на такий підхід право. Можна, розуміється, тільки сумніватись у доцільності того. Автор описує ту футбольну діяльність, якій він віддав свої молодечі роки і в якій він добився високого рівня досконалости. Відчувається в розповіді, що та діяльність мала характер важливої особистої місії, ба навіть і національне значення. Безперечно, такі високі цілі мотивували і його спортивну діяльність.

Але якщо тільки так серйозно підходити до цього, то можна деколи розминутися з основним про спорт, забуваючи, що це передусім розвага чи, як американці кажуть, "фан", бажання задовільнити вроджений інстинкт до гри і перемоги. Тому-то деколи цей підхід іде в розріз навіть із такими аспектами, як національний чи політичний, бо нерідко в розпалі змагу і бажання перемоги ми можемо навіть стати союзником ворогів проти наших братів, якщо так станеться, що брати є по противній стороні.

Цих кілька вступних завваг я подаю тільки тому, що спомини Олександра Скоценя спонукали мене подумати про свою спортову діяльність і може навіть покласти її на папір чи магнітофонну стрічку.

Хоч у футболі я не досяг такого високого рівня, як Олександер Скоцень, але таки дійшов і я до певного рівня — може на одну клясу нижче Скоценя. Але я вважаю, що кожна людина, навіть якщо не дійшла до вершин, могла не менш інтенсивно переживати і, згадуючи про це, може спричинитися до повнішого змалювання якогось періоду життя. Мої спомини не можуть претендувати на велику історичність, бо, на жаль, я не маю під рукою ані нотаток, ані архівних матеріялів і пишу тільки те, що вдасться відгребати з уже припорошеної нам'яти. Також не є моєю метою їх трактувати надто серйозно: лишень висвітлити ту свою діяльність, якою вона була, подати її деколи світлі, а часами і не надто світлі сторони та не приписувати всьому якихось надто високих, і не завжди властивих ідеалів.

ФУТБОЛ У ВІДСТАВЦІ

Вже більше місяця тому закінчив я писати першу частину своїх футбольних споминів з рідних земель. За той час Україну навістила Чорнобильська катастрофа, яка прикувала увагу всієї української суспільности і всього світу, тому всі думки линули до потерпілих в Україні і не було охоти й часу займатися такими маловажними речами, як спомини зі спортивного життя. Але в міжчасі одержав я листа від свого брата з України. В листі до нього перед тим я згадав, що пишу такі спомини; просив його привітати всіх іще живих футболістів ямницької команди, а також подати мені інформації про деяких людей, бо ж я вже дещо призабув про них. Він передає мені подяку від усіх за мій привіт та за згадку про них у тих споминах, їх лишилось небагато: Петро Зуб'як, Семен П'яста, Богдан Семочко, Влодко Мицько, Антін Деркач (Гурний), Дмитро Гулага, Микола Кушніренко (Ковцьо).

І ось сьогодні, 26 червня 1986 року я берусь продовжувати ту важку роботу. Питаю себе: навіщо я це роблю і кому воно потрібне? І хоч я свідомий того, що нічого такого цікавого не приношу, одначе це мене весь час мучить, не дає мені спокою, тому хоч як нерадо, але щоб позбутися того, пробую довести почате діло до кінця.

Хотілося, щоб ті спомини мали трохи більше історично-документального характеру, і я старався зібрати деякі матеріяли. Але поза кількома знимками, які я одержав від пані Стефи Шеремети та "Альманахом Ради Фізичної Культури", збірником "Реґенсбурґ" та виданням "Чорногори", які я позичив від п. Степана Кікти — більше документальних даних я не зміг роздобути. Тому-то дальша розповідь буде обмежена тим, що залишилося в пам'яті. Та й хто його знає, що більш цікаве й вартісне — голі числа й статистика та узагальнення чи радше особистий підхід до певних проблем, з'ясування того, що було глибоко пережите. Бо ж навіть речі на перший погляд тривіяльні та неістотні можуть кидати яскравіше світло на добу, за якої ті події відбувалися.

Тож по ісході з рідної землі в липні 1944 року моя футбольна кар'єра була перервана на два роки. Виїхав я на Захід в рядах однієї політичної формації, в якій довелось мені виконувати різні функції. Це водило мене в різні місця Словаччини, Мадярщини, Австрії та Німеччини. Доводилось відбувати багато нелеґальних поїздок та виконувати різні доручення, що закінчилося арештом у січні 1945 року, а продовжилось побутом у німецькій тюрмі та "визволенням" з тюрми Червоною армією 12 квітня 1946 року. Далі слідував побут у Відні, де треба було уникати "визволителів". Одне слово, було багато клопоту й не було ні часу ні відповідних обставин, щоб займатися футболом. Винятковим, і то пасивним, контактом з футболом було міжнародне змагання у Відні 1945 року — між Францією і Австрією, на яке я пішов з приятелем. У тому змаганні виграла Австрія з рахунком 4:1. Було воно на високому рівні, але найбільший слід воно залишило в пам'яті тим, що перед його початком оркестра грала аж п'ять національних гимнів: американський, совєтський, англійський, французький і австрійський. Тоді я вперше почув, що знаний мені совєтський гимн "Інтернаціонал" був заступлений новим, мельодія якого була взята з гимну партії більшовиків і який нам доводилося співати за першої окупації.

Весною 1946 року я зробив кілька поїздок з Відня до Інсбрука і до Мюнхена. Ті поїздки були пов'язані з деякою небезпекою, бо треба було проходити досить строгий совєтський контроль на границі совєтсько-американської зони коло Лінца, а з Інсбрука до Мюнхена треба було переходити через "зелену границю".

Під час однієї з тих поїздок я випадково відновив активний, хоч насправді тільки одноразовий контакт з футболом. В поворотній дорозі з Інсбрука до Відня на інсбруцькій станції я стрінув колишнього свого товариша, змагуна УССК-у зі Львова — Юзька Бадана. Ми разом зайняли місця в одному купе і він сказав що іде до Зальцбурґа, де він тепер перебуває в таборі біженців. Завтра, цебто у неділю, він бере участь у матчі їхньої футбольної дружини з польською командою. Він піддав думку, щоб я перервав свою подорож у Зальцбурзі і поміг їм зіграти те змагання. Хоч я довго вже не грав і не був у добрій фізичній кондиції, ідея мені вподобалася. Крім того що зможу заграти в футбола та побачити табір і людей, я на один день припізню той неприємний та небезпечний переїзд кордону, який міг закінчитися і поїздкою на Сибір або й чимось гіршим. Я радо прийняв Юзькову пропозицію. Ми їхали поїздом майже цілу ніч. Юзько Бадан, якого ломив сон і він час від часу засинав, при раптовій зупинці поїзду впав наперед і опинився в подолку німки, яка'сиділа навпроти. Витворилася комічна ситуація, і ми всі сміялися; тільки не Юзько, бо йому впали й розбилися окуляри. Він весь час бідкався: як то він завтра буде грати — без окулярів він майже сліпий. Зальцбурґ мав тоді досить добру дружину. Не знаю, чи вона тоді вже називалася "Україна" чи якось інакше. Ми змагання те виграли з рахунком 5:1. Бадан, хоч грав без окулярів, навіть стрілив ґола. Ми зі сміхом час від часу кричали і ніби давали йому напрям, де є ворота противника. Я і мої співгравці були задоволені моєю грою, хоч я давно не грав і був без фізичної заправи. Це був приємний, але на жаль, дуже короткий епізод, бо над вечір треба було сідати на поїзд до Відня, що я робив не надто радо та й з острахом, перед большевицьким контролем. Але доїхав я до Відня щасливо.

ФІРІХШУЛЄ — НОВЕ, БУРХЛИВЕ ЖИТТЯ

Літом 1946 року я остаточно покинув Відень і подався через Інсбрук до Мюнхена, де опинився в славній Фіріхшулє на Рамерсдорфі. Фіріхшулє була оселею українських політв'язнів, гуртожитком студентів, а крім того чимось у роді першого переходового пункту й приміщення для всіх "гнаних і голодних" втікачів з таборів полонених з совєтської зони, Чехо-Словаччини та інших країв. Сюди приходили різні кур'єри з усяких таборових станиць, тут переночовували люди, що мали якісь справи до поладження в Мюнхені. Ця оселя мала репутацію бандерівської твердині. Це не значить, що всі мешканці були бандерівці, хоч якогось явного антибандерівця там не було. Склад мешканців постійно мінявся — сюди приходили, а побувши кілька тижнів, десь зникали, знайшовши десь придатніше місце на триваліший час. Я теж знайшов собі тут перший притулок. І тут почалася моя понад дволітня асоціяція з Українським Студентським Спортовим Клюбом. Про цей клюб є така нотатка в альманасі Ради Фізичної Культури за 1945 — 1948 роки:

"УССК — Мюнхен — Рамередорф. Заснований при гуртожитку на Фіріхшулє 53, 15 листопада 1945 року, за старанням Баранецького Володимира та Ляшевича Ярослава. Найдіяльнішим клюб був у 1946 році, коли студенти не були ще зайняті студіями і багато часу присвячували спортові".

Дальше йде перегляд ланок клюбу, а саме: чоловіча відбиванка, яка була сильною дружиною, розіграли 90 змагань, здобула перше місце на депівському турнірі Мюнхенської области в 1946 році; жіноча відбиванка — 25 змагань та участь в обласних турнірах 1946 — 1947 рр.; чоловіча кошівка — участь у зональному турнірі 1946 року — 14 змагань; легка атлетика — участь у зональних змаганнях в 1946 році; листопадовий біг навпростець в 1946 році; ланка шахів — чотири зустрічі; плавацька секція — участь у зональних змаганнях в 1947 році; ланка туристики — 10 краєзнавчих прогулянок; ланка копаного м'яча — в обласній клясі в 1946 році зайняла друге місце, а опісля увійшла до кляси першунів і "в травні 1946 року після змагань з "Левом" УССК відступив від дальших ігор в системі РФК". "На міждепівському турнірі в 1946 році УССК зайняв друге місце. Розіграв 87 змагань: 45 виграних, 13 ремісів, 29 програних". "Клюб працював за тяжких матеріяльних умов, бо не мав підмог від міжнародніх організацій, ні від українських мешканців Мюнхена, які не відвідували імпрез УССК-у. Сама прихильність і деяка допомога управи оселі українських політичних в'язнів та управи студентської громади не могли дати клюбові засобів, потрібних для розвитку праці".

І в другому місці в тому самому альманасі: "УССК — Мюнхен — Першун на 1948 рік — осіння рунда". "Єдина нетаборова дружина. Головна прикмета (якщо це можна назвати прикметою) — нерівність. Одної неділі виграш проти сильного противника, а другої — програ проти слабого противника в додаток ще на власному грищі. Брак власної чисельної публіки спричиняв постійний брак грошей в касі".

Крім того, ще кілька статистичних даних, наведених у цьому альманасі: за 1946-47 сезон УССК здобув п'яте місце в клясі першунів: 10 ігор — 8:12 точок; за 1947-48 сезон: четверте місце — 13 ігор — 12:14 точок і в сезоні 1948 році в осінній рунді УССК був на першому місці з трьома грами і відношенням точок 4:2.

Цих кілька згадок та статистичних показників — це тільки бліде відзеркалення того, що діялось в УССК-у за ті два пам'ятні та бурхливі роки. Бо трудно схопити в короткому резюме ці всі моменти емоційних піднесень, сподівань чи розчарувань, тих усіх спроб боротьби за те, щоб вдержатися, тих постійних змін у складі футбольної дружини, що часто ставила під сумнів участь у найближчих змаганнях, боротьбу через постійний брак матеріяльних засобів і потрібного інвентаря, через погане відживлення, а то й голод змагунів, через недостатню підтримку широкої публіки, хоч при наявності майже фанатизму зі сторони нечисленних палких прихильників. Не можна не згадати наших шевчиків — політичних в'язнів, що мали свій верстат в Фіріхшулє і були часто нашими спасителями, бо, як могли, латали наші футболівки, які були для нас сталою проблемою. Тому-то я постараюся згадати різні епізоди тих двох років з життя УССК-у, які напевно краще змалюють тло і дух діяльности нашого клюбу. Про той наш клюб була складена пісня, що співалася на мотив:

"Помаленьку, Федьку, грай, бо м капусту їла" і звучала:

Щоправда, той гумор був радше "ґальґен гумор", але він часто рятував нас від чорної розпуки. Бо обставини в Фіріхшулє були здебільша невідрадні й на відміну від усіх інших депівських таборів, що мали унрівську піддержку, Фіріхшулє була на німецькій економіці, що в той час була дуже бідненька і приділи харчів були на рівні концентраційних таборів, зовсім невистарчальні.

У зв'язку з цією ситуацією, став кружляти навіть такий сумний жарт: на питання: "А з чого ви там жиєте на тій Фіріхшулє?" Наш мешканець спокійно відповідав: "Та з привички".

ЗА ВХІД ДО КЛЯСИ ПЕРШУНІВ

Отже, як я прибув до Фіріхшулє, то там уже існувала футбольна дружина, яка, здобувши друге місце в Мюнхенській області, закваліфікувалася по перемозі "Орлика" з Берхтесґадену (це були мої перші змагання) до дальших розгривок до кляси першунів з "Запоріжжям" (Ашафенбурґ), "Беркутом" (Новий Ульм) і "Буревієм" з Ноймаркту. Із тих чотирьох дружин дві мали ввійти до кляси першунів, яка тоді складалася з чотирьох клюбів.

Усі змагуни УССК-у були для мене нові, нікого з них я не знав. Але за кілька тижнів в Мюнхені з'явився Михайло Звонок, колишній співзмагун із станиславівського "Пролому". Він зразу почав кликати мене моїм "проломівським" псевдом Мук. Ціла дружина скоро це підхопила, а особливо по тім, як хтось почув, що якась німка на вулиці кликала свою собачку "Мукі, Мукі". Відтоді "Мук" або "Мукі" прилипло до мене на довгі роки.

УССК-ові вдалось тоді змонтувати досить добру команду. Завдяки старанням нашого палкого прихильника і члена управи, буковинця Миті Молдавана, вдалося притягнути до нас колишнього воротаря чернівецького "Довбуша" — Теофіля Сорочинського. Крім того в оборонних формаціях ми мали тоді таких змагунів, як два брати Кравченюки — Стефка і Осина (Юзька), Любка Стасюка, Василя Петрова й мене, а в нападі Звонка (Тата), Нунаса Смішкевича, Левця Стадниченка, Паша, Купецького та інших. В елімінаційних розгривках ми виграли всі змагання. Залишилися нам були ще останні змагання з "Буревієм" у Ноймаркті. Ми мали вже запевнений вхід до кляси першунів, а на другу позицію мали рівні шанси ще дві команди — "Беркут" (Ульм) і "Буревій" (Ноймаркт). Хто з них увійде до вищої кляси, залежало від того, чи виграємо чи програємо з Ноймарктом. Якщо виграємо, то входить Ульм, якщо ж програємо, то входить Ноймаркт.

І тут на цьому пункті почали робитися різні комбінації та ширитися різні поголоски. Правду кажучи ми, змагуни, в цьому безпосередньої участи не брали, бо ті всі справи йшли через наших прихильників. У всякому разі, до нас доходили поголоски, що з Ульму приїздили якісь нібито представники "Беркута" (чи вони були управнені, чи ні, це не було ще відоме), котрі начебто обіцяли певні блага в формі консервів і 10 картонів американських сигарет, щоб тим способом заохотити нас до особливих зусиль і перемогти Ноймаркт.

З другої сторони, наші прихильники, які були замішані в тому, захопилися ідеєю, чи не можна б дістати якоїсь подібної або й кращої пропозиції від Ноймаркту. До того, здасться, був причетний господар УССК-у Дозьо Кордуба, який був мешканцем табору в Ноймаркті і мав там відповідні зв'язки.

Поза тими всіма поголосками нічого певного не було, і ми виїхали на те останнє змагання до Ноймаркту без жодних зобов'язань. Ми приїхали туди в суботу і там нас прекрасно прийняли. Добре нас нагодували, а потім ще й улаштували нам гарну забаву. Можливо, що господарі мали намір нас трохи змучити. Кілька гарних дівчат були дуже прихильні до нас і ми допізна витанцьовували і забавлялися, а ноймарктські змагуни досить скоро покинули забаву і пішли відпочивати... В суботу приїхало тільки десять наших змагунів, бо Нунас Смішкевич чомусь не встиг на поїзд. На щастя, він добився до Ноймаркту десь у неділю рано. Він був чи не на якихось роз'їздах (здається, комерційних) і приїхав без футболівок. Ми післали Дозя Кордубу до їхнього клюбу, щоб позичили нам пару футболівок, але вони сказали, що, на жаль, вони їх не мають. Один з наших слабших грачів мусів дати свої футболівки Нунасові, а сам грати у звичайних черевиках.

Зближався час змагання, але жадної конкретної пропозиції від Ноймаркту не було. Змагання було призначене на другу годину пополудні. По добрім обіді ми почали виходити на площу й побачили, що майже кожний грач Ноймаркту виходить у добрих футболівках і, на додаток, несе в руках ще пару запасних. Це був для нас очевидний і навмисний афронт. Річ ясна, такий вибрик нас обурив. Та хоч на перемогу ми не дуже розраховували, але вирішили "втерти їм носа".

Почалася гра — тверда і завзята. Ми провели кілька добрих наступальних акцій і за яких 20 хвилин — таки ми вели з рахунком 2:0. Але за кілька хвилин наш воротар Філько Сорочинський якось пропустив далекий, яких 35-метровий стріл Муця, який звичайно він легко ловив. І в тій атмосфері, що була перед змаганням — з поголосками про ті підкупи, "тато" Звонок запідозрив, що Філько пропустив ґола навмисне: замість давати м'яч допереду в сторону воріт Ноймаркту, Звонок стрілив м'ячем до своїх воріт і крикнув: "На, лапай!" На щастя, Філько той його стріл оборонив. Між нами сталася констернація і ми мусіли заспокоїти Звонка, що немає конкретної причини обвинувачувати Філька та що Філько пропустив той стріл через його несподіваність або міг бути кимось заслонений. За якийсь час по цім інциденті я вискочив до горішнього м'яча і зударився головою з Пазуняком, колишнім грачем львівської "України". Я дістав розтин над правим оком, який став сильно кривавити і я мусів зійти з грища. Заки мені здержали кровотечу, забандажували рану і я зміг повернутися знов до гри, Ноймаркт здобув ще одні ворота, і вислід був 2:2, який і задержався до перерви.

У другій половині продовжувалася завзята гра. Філько Сорочинський врятував кілька грізних ситуацій, нам удалося здобути ворота і ми вели змагання з рахунком 3:2. Противник розпачливо атакував, намагаючись вирівняти і здобути перемогу. Гра набирала чимраз більшої гостроти. За яких 10 хвилин перед кінцем суддя подиктував карний стріл проти Ноймаркту за грубий фавль на нашому нападнику. В той мент противникова ситуація була майже безнадійна. Смішкевич готувався до карного стрілу. І тоді до Левця Стадниченка підійшов один з грачів Ноймаркту й сказав: "Левцю, скажи Нунасові, щоб не стріляв ґола, а ми вам за це добре віддячимося". Левцьо підійшов до Нунаса і то так, щоб той грач чув, каже: "Нунас, не стріляй", але моргнув до нього й показав, щоб той стріляв. Нунас сильним стрілом у ріг використав карного і підвищив вислід до 4:2. І попри гураґанну контратаку Ноймаркту ми вдержали той вислід.

По тому змаганні ми не були дуже популярні в тому таборі. Як тільки один з докторів Трухлих, які були там таборовими лікарями, зашив мені мій розтин, ми скоренько покинули табір і поїхали додому.

Із тих комерційних комбінацій так нічого й не вийшло. Це правда, що своєю перемогою в Ноймаркті ми запевнили вхід до кляси першунів "Беркутові" з Ульму, але той, замість подякувати нам, повівся так, що до кінця нашого існування став нашим найгіршим ворогом, і ми за всяку ціну намагалися його набити.

УЛЬМІВСЬКА ПОДЯКА

Увійшовши до кляси першунів, ми уклали договір з сусіднім німецьким клюбом "Баюварен", грище якого було якраз через дорогу від Фіріхшулє і ми почали вживати його площу. У той час ми не мали навіть доброго м'яча і до тренінґу вживали свій, що був у жалюгідному стані, а до змагань господар "Баюварен" за сигарети позичав нам їхнього доброго м'яча.

Нашим першим противником в осінній рунді, в клясі першунів, був знов таки "Беркут" з Нового Ульму. Змагання мало початися о 3-ій годині на грищі "Баюварен". Перед третьою годиною обидві дружини вийшли на грище і, як звичайно, тренувалися біля своїх воріт. Ульм мав два нові гарні м'ячі, а ми вживали наш подертий, з якого вилазила душа. Ми чекали господаря з "Баюварен", що мав прийти і дати нам м'яч. Але він чомусь не появлявся. О 3-ій годині суддя дає сиґнал починати змагання. Ми, як господарі зобов'язані доставити м'яч. Суддя помітив наш подертий м'яч і не визнав його за придатним до гри. Ми намагалися вияснити ситуацію, що зараз прийде господар і дасть доброго м'яча. Ми просили Ульм, щоб до того часу позичив один зі своїх м'ячів, але вони відмовилися, не захотіли нам зробити тієї послуги. 15 хвилин по 3-ій годині суддя відсвистав воковер і ми те змагання програли з рахунком 3:0 і втратою двох точок. Це нас так обурило, що ми готові були роздерти противників. Коли вони, зрештою, благоволили позичити нам м'яча, щоб заграти з нами приятельські змагання, ми від того "приятельства" відмовились, бо наш настрій був такий, що ми горіли тільки бажанням помсти. Ми обіцяли їм за це гідну відплату і сказали, що їхня поведінка була підлою, коли зважити, що ми допомогли їм дістатися до кляси першунів. Відтоді кожне змагання з ними було для нас "священною війною" і, наскільки я собі пригадую, ми завжди їх перемагали.

ДЕЩО ПРО СТИЛЬ І СИСТЕМУ ГРИ

Сьогодні понеділок 30 червня 1986 року. Вчора, 29 червня, в неділю, відбулося фінальне змагання за чемпіонат світу між Західньою Німеччиною і Арґентиною на стадіоні в Мехіко Сіті в присутності 115 000 глядачів. Я дивився на те змагання в телевізії і воно навіяло мені деякі рефлексії та спомини. Змагання виграла Арґентина з рахунком 3:2. Під-час змагання коментатори висловлювалися про стиль-систему гри обох команд. Вони підкреслювали сильну оборону, щільне криття противника німецької команди, а зокрема їхнє обставлювання і намагання, навіть деколи фавлями і гострою грою "заткати" швидкого й ілюзорного найкращого арґентинського нападника, Дієґо Марадону. Це нагадало мені, що по суті ми перебуваючи в Німеччині, перебрали від німців подібний стиль. Щоправда, в той час грали звичайно системою "МВ", що означає 3:4:3, відмінною від теперішньої, але, кінець-кінцем, ті головні засади, на які звернули увагу коментатори, були вже актуальні і в той час. І пригадав я, що з кінцем 1946 і початком 1947 р., коли УССК мав трохи кращі умови, ми найняли на кілька місяців тренера Баєра, змагуна-оборонця оберліґівської німецької дружини "Мюнхен 1860". До цього часу ми грали так званою віденською системою — 5 нападників, середущий помічник, який діяв між наступом і обороною, 2 бічні помічники і 2 оборонці. Баєр переключив нас на систему "МВ", яку вже застосовували тоді, перейнявши від англійців, німецькі футболісти. Як перед тим, коли я грав на бічній помочі, моєю відповідальністю був протилежний криловий (крайник) і здебільшого зона на краю площі, то при цій системі бічний помічник був переміщений в центральну зону, де бічні помічники разом з лучниками з нападу опановували центр площі, включалися і в наступ і в оборону. Колишній середущий помічник був переміщений назад, на ролю штопера, і він разом з двома оборонцями творили останню оборонну лінію.

Та система зобов'язувала кожного перебирати відповідальність за протилежного противника і вимагала щільного криття. Крім того тренер підкреслював потребу контролювати м'яч, коротких подач і комбінацій, виходу на позиції, плянованих акцій і співпраці всіх ліній і поодиноких співграчів. За цей, хоч і короткий час Баєра,УССК зробив великий поступ, зокрема оборонні лінії опанували вказувану нам систему в грі і стали найсильнішою частиною нашої дружини. Та на жаль, матеріяльні умови не дозволили нам на довгий час оплачувати тренера; крім того, нашою Ахілесовою п'ятою були ще й постійні зміни в складі дружини. Тільки п'ять грачів: два брати Кравченюки, Любко Стасюк, Левко Стадниченко і я перетривали всю кампанію УССК-у. їз тих, що затрималися в пам'яті з різних часів були в УССК-у: Турянський, Шеремета, Сорочинський і Древницький — на воротях; в оборонних формаціях — Петрів, Роман Бойко, Циган, Тесяюк; в нападі — Михайло Звонок, Смішкевич, Ахіль Хрептовський, Кирило Митрович, Влодко Благітка, Купецький, Колодій, Паш, Єзерський, Юркевич, Богдан Бойко, Петро Величко та інші, прізвища яких я вже й позабував.

Хоча назва вказувала, що ми Український Студентський Спортовий Клюб, проте не всі наші змагуни були "бона фіде" студентами. Деякі може закінчили середні школи й збиралися студіювати, деякі може звалися студентами, бо жили в той час у Фіріхшулє, що була й студентським гуртожитком, а деяких ми брали просто тому, що ми потребували грачів, яких серед студентів не було.

Здається, з кінцем 1946 року інж. Звонок кудись подався, покинув Мюнхен, і ми втратили мозок нападу. Він, як міг, намагався надавати нашому нападові, який складався з різних індивідуалістів і часто "розгуканих" характерів (як, наприклад, наш найгрізніший, але й нерівний, стихійний Нунас Смішкевич), вигляд певної системи і скоординованости. Без нього наш напад грав системою індивідуальних проривів і методою "вперед". Основною метою Нунаса було — з м'ячем бути десь коло шістнадцятки і бабах: шайба по воротах. А тому що він був добре вправлений і мав сильний стріл, то часто йому щастило і він був у нас постійно "королем стрільців". Більш-менш такою системою грав і Влодко Благітка, а Левцьо Стадниченко був дуже працьовитий, тільки мав слабість дріблювати і, крім того, звичку весь час дивитися під ноги, тому й часто не знав, де він на площі знаходиться і задріблювовався часом поза воротарську чи аутову лінію, за що ми його потім сварили або висміювали.

У 1947 році весною з'явився в Мюнхені Ахіль Хрептовський. Я був близько з ним знайомий в Гогенемсі коло швайцарського кордону зимою 1944-45 років. Звідтіля він переїхав до Пасав, де жила його родина, а до Мюнхена він приїжджав докінчувати свої медичні студії. За так званої першої еміґрації 1939-41 років Ахіль якийсь час був змагуном "Сяну". Він був високий, поставний, але в той час уже зраджував нахил до опасистости і носив уже солідний животик. І хоч він був досить вправний і вдало робив стріл, зате був не дуже повороткий, трохи повільний і не завжди дотримував темно гри. Зате він грав з головою і зайняв позицію Звонка на центрі нападу. Він не тільки "грав з головою", але й умів використати свій живіт. Одного разу на змаганнях з "Чорногорою" в Авґсбурзі наш правий крайник стрілив дуже гарний корнер. Воротар "Чорногори" Дубляниця вискочив до м'яча і зловив його, а Ахіль непомітно попхнув його своїм животом так, що він опинився з м'ячем на землі за ворітною лінією і суддя подиктував до них ґола.

Це був найбільший успіх Ахіля. Але не все для нього кінчилося щасливо, бо, наприклад, на змаганнях у Цуфенгавзені він мав дійсного пеха: в одному моменті він опинився в дуже догідній позиції перед ворітьми противника і розмахнувся до певного стрілу, та нараз його перебіг таки наш грач Петро Величко і забрав м'яч йому просто з ноги й сам стрілив, та ще й перестрілив ворота. Ахіль зі злістю крикнув на нього: "І якої... мами ти мені тут запльонтався". Це почув Андрухович, який з рамени РФК був присутний на тих змаганнях і стояв якраз за ворітьми Цуфенгавзену. За такий нетакт Ахіль дістав упімнення, а пізніше ще й дискваліфікацію.

Ахіль мав неабияку проблему: він жив у Пасав а хотів з нами грати кожного тижня. Саме тоді він готувався до іспитів, його жінка Віра настоювала, щоб він приїздив додому і вчився, а не тратив час на футбол. Крім того, вони сподівалися першої дитини, так що він часто мав трудний вибір між змаганнями, наукою і родиною. Часом він вдавався до якогось викруту, щоб залишитися в Мюнхені на матч.

Пригадую, що одного разу він мав дійсно трудну дилему, бо Віра мала ось-ось народити дитину, а ми мали їхати до Ульму на змагання з нашим найгіршим ворогом "Беркутом". І тут Ахіль проявив свою спортову солідарність — поїхав грати з нами до Ульму, хоч був певен, що йому дістанеться від Вірці. Та все закінчилось щасливо, бо змагання ми виграли, а Віра здержалася на кілька днів з породами.

Не стільки своєю грою, як оптимізмом, жартами і веселістю Ахіль помагав скріпленню дружности і піднесенню нашого спортивного духу, який досить часто зазнавав занепадницьких хвиль.

Великою втратою для нас був перехід Нунаса Смішкевича до мітенвальдського "Лева". Хоч він був досить незрівноважений, і ми часто покрикували до нього — "мамо, я варіят", а таки він був нашим найгрізнішим нападником; та й та лінія не була в нас ніколи досить сильною. Крім того, як член так званої "Барсельони", до якої належали Базьо Сивенький, Грабович та ще кілька "гістів" у черевиках з грубими підошвами, він був дуже популярний на терені Фіріхшулє. І хоч ми розуміли, що пішов він до "Лева" заради хліба насущного і приміщення, якого ми йому не могли забезпечити, все одно ми намагалися йому відплатити за "зраду" нашого клюбу. На грищі підчас змагань ми його добре покривали, а то й старалися поставити його в якусь невигідну позицію. Під час одного змагання з "Левом" у Мюнхені, коли Смішкевич був при м'ячі, я пішов на нього і бачу, що він внурився в землю і почав виробляти різні рухи, щоб мене "викивати". Замість іти на нього я відступив став і показав на нього рукою, а потім почав крутити пальцем по чолі. Публіка почала сміятись і Нунас таки підніс голову й побачив, що я з нього "дру лаха". Зі злости він копнув м'яча, який ми переловили. Якийсь час він був злий на мене і казав: "Я тобі, Миколо, колись зреванжуюсь" — але це забулося і ми були пізніше в добрих з ним стосунках.

До "Лева" ми мали респект. Через якийсь час він був найкращою нашою футбольною командою. В його складі було багато знаних і добрих змагунів, як, Світенко, Голюка, Гарасим, Романець, Ходань та інші. Як базу, вони теж мали один з найбільших таборів і були добре матеріяльно забезпечені.

Наше ставлення до інших дружин, як "Дніпро" Байройт і "Дніпро" Бамберґ, "Січ" Реґенсбурґ, чи "Дніпро" Корнберґ, було коректне і добре. "Беркут", Ульм, був на нашій чорній дошці. Наше ставлення до авґсбурзької "Чорногорії" не було найкращим. Авґсбурґ був і осідком головної управи Ради Фізичної Культури. Правильно чи ні, але нам "бідним студентам" все здавалося, що власті тягнуть за "Чорногорою" і нам діялася кривда. Це, мабуть, тому, що причиною нашої параної були тяжкі наші відносини; ми сподівалися, що над нами, бідними, будуть милуватися, чого одначе не ставалося. Тому ми, бувши нервово напруженими часто, хоч може й безпідставно, звинувачували суддів чи власті в сторонності. Тому що нам так тяжко жилося, ми були більш емоційною командою ніж інші, більш устабілізовані й ситі дружини.

Якщо мова про публіку в різних таборах, то, вона була за те, щоб її дружина виграла, але взагалі люди ставилися до нас, студентів, з певною дозою симпатії. Крім одного випадку — у Цуфенгавзені. Змагання з місцевим "Дніпром" були досить тверді і вирівняні. То вони, то ми здобували провід; були деякі зудари між поодинокими грачами, на які фанатична публіка реаґувала дуже упереджено. Пригадую, як Закалужний хотів дати сильний удар по воротях, а я якраз зробив "накривку" з другої сторони на м'яч так, що він ударив по м'ячі, який я водночас штопував, і він упав, звихнув собі ногу. Хоч я не зробив жодного фавлю, але публіка почала викрикувати різні образливі і погрозливі слова на мою адресу. На щастя, "Дніпро" виграв змагання 3:2 і це заспокоїло загорільців. То все таки по змаганнях грачі "Дніпра" і таборова поліція відпровадили нас до домівки і радили нам не вступати в розмови з фанатиками.

Як я вже згадував, УССК мав багато труднощів. В системі РФК тільки ми були нетаборовою дружиною і не мали такої матеріяльної бази, як усі інші команди. Крім того, організаційна структура УССК-у була дуже нестійка. Пригадую, що першим головою був Дзюньо Баранецький, але він скоро виїхав до Америки, потім головою якийсь час був др. Мартинець, а далі наші управи мінялися так часто, що вже й не пригадую, хто і коли чим був. І я був якийсь час головою. Знаю, що був я в 1947 році головою делеґатури РФК на мюнхенську область. Одним з головних моїх завдань на тому посту було подбати, щоб якнайбільше членів спортових клюбів здобували відзнаки фізичної справности.

Крім тих двох згаданих голів, різні пости в нашій управі займали: Дмитро Молдаван, потім Дозьо Кордуба і Гриць Масник, як господарі але здебільша ми самі, змагуни, були також або членами управи або й так мусіли організувати всі змагання та дбати про те, щоб укомплетувати склад на наступні змагання, що не завжди було такою легкою справою. Фіріхшулє була начебто кочовим табором. Тільки деякі змагуни жили там постійно. Багато жило по інших таборах і тільки або студіювали в Мюнхені, або приїздили на змагання. Так що часто до останньої хвилини ми не знали, де хто є і чи появиться на змагання. Я сам був часто в роз'їздах і про мене казали жартома, що я знаю розклад поїздів на цілу Німеччину і пів Европи. Часом бувало так, що до Байройту УССК приїжджав з Мюнхену, а я до них долучався приїжджаючи, наприклад, з Саарбрюкена або з Майнцкастеля.

Одного разу я мав завдання поїхати до Рима і на початку тижня я подався в дорогу. Я мав можливість полагодити ту справу зараз за австрійським кордоном або аж у Римі. І хоч хотілося побачити вічне місто, але побоюючись, що можу не повернутися до неділі на змагання УССК-у, полагодив справу за кордоном і втратив нагоду побачити Рим, який я ще й досі не мав змоги відвідати.

Багато студентів, як і багато біженців у той час, щоб якось вижити, мусіли займатися чорною торгівлею і все була небезпека, що якийсь наш змагун попаде в конфлікт з поліцією і опиниться в тюрмі, замість бути на площі.

Крім того, ми мали деяких серйозних студентів, як наприклад, Юзько Кравченюк, тепер доктор ґерманістики, і Кирило Митрович, доктор філософії. Вони часом страшили нас, що не зможуть поїхати на змагання, бо мають якісь семінари і мусять багато вчитися. Тоді ми мусіли їх просити і переконувати. Юзько Кравченюк часто здавався на прозьбу і кілька сигарет помагали його переконати; а ще коли промовити до його амбіції, сказавши, що без такого аса, як він, ми не маємо шансів виграти змагання.

Одного разу ми мали велику проблему з Кирилом Митровичем. Ми мали їхати на змагання до Бамберґу. У п'ятницю Кирило каже, що на змагання він не поїде, бо наш поїзд відходить о годині 7-ій ранку і він не зможе бути на Службі Божій, якої він ніяк не може пропустити. Хоч ми всі були християни, але цього нам уже було забагато і, річ ясна, ми хотіли зіґнорувати таке його виправдання. Та він настоював на своєму і ми були в крапці. В суботу Кирило сказав нам, що він знайшов розв'язку. Він довідався, що в якомусь костелі коло Макс II Денкмаль відправляється перша Служба Божа о год. 5:30 ранку. Тому що в той час іще не ходять трамваї, він пішки піде з Рамерсдорфу до того костела, а по Службі Божій долучиться до нас на залізничній станції. Так він і зробив. Тільки ми вже в поїзді, сьома година ось-ось, а Кирила нема. Поїзд рушає, а тут Кирило пробігає через браму і бігом доганяє й ловить останній вагон поїзду. Хоч він завдав нам багато клопоту, то коли вже аж такі високі принципи і він зумів знайти спосіб полагодити справу, від нас мав він заслужений респект.

Ми мали проблему і з грішми. Всі таборові дружини звичайно користувалися таборовими автами для виїздів на матчі, а ми мусіли платити за поїзди, які звичайно були в цей повоєнний час переповнені, то такі поїздки нас мучили. Нам часто бракувало грошей, бо багато публіки на наші змагання не приходило, а багато потенціяльних платників, замість іти на грище, дивилося на змагання з вікон Фіріхшулє.

ЗАРІБКОВІ ВИЇЗДИ

Часто, щоб полатати наш бюджет, ми їздили до різних таборів на приятельські змагання. Звичайно, наші умови були — зворот коштів подорожі, кілька сот марок грішми і добре нас годувати. Їздили ми на такі змагання або цілою командою, або часом кілька нас їздило помагати якійсь таборовій команді в змаганнях з якоюсь чужинецькою дружиною. Пригадую собі таке в Ваєрн, де кілька нас помогло перемогти досить сильну команду юґославів, чим табір був дуже втішений і нас там добре вгощали. Іншим разом помагали ми Ландсгутові перемогти польську команду.

Запам'ятався виїзд дружини УССК на приятельські змагання з "Сяном" у Пфаркірхені. "Сян" був досить доброю дружиною реґенсбурзької обпасти. В ній грав колишній грач "Поділля" з Тернополя — Бойцун. На жаль погода підвела: кілька днів ішов безперестанку дощ, і грище розмокло, було безліч калабань і болото. Спочатку не належало до приємности опинитися в болоті, але як хтось кілька разів упав і обмок у ньому, то привикав і скоро ми були всі обмазані як чорти. М'яч виробляв з грачами несамовиті трюки: або плигав по мокрій частині, або застрявав у болоті так, що ніколи ніхто не був певний, де він опиниться. По якомусь часі це почало нас бавити. Ми ковзалися по болоті, падали в калабані, оббризкували противника водою чи болотом. Грати в пас було неможливо, тому лишався успішним тільки пів-високий стріл по воротях, якщо можна було якось добитися до підворітньої ситуації. Змагання те ми виграли з рахунком 4:0. Це була для нас дуже добра заправа у грі в невідрадних теренових умовах.

Пам'ятні були змагання з дружиною на Функказерне в Мюнхені. В ній грали переважно мадяри. Відзначався найбільше один уже старший мадяр на позиції середущого помічника — він, видко, був грачем високої кляси. У той час ми теж мали добрий склад і по дуже добрій грі виграли з досить високим вислідом, здається 5:1.

На тому змаганні були два колишні станиславівці, які знали мене з "Пролому", а саме — Лудзак і Тарас Ліськевич. По змаганні між нами зав'язалася розмова. Їм дуже подобалася наша гра і вони не знали, що в Мюнхені с така добра дружина. Вони запросили мене до себе, добре вгостили. Жили вони добре, бо були офіцерами ІРО з добрими американськими приділами. Я розповів їм про нашу дружину і сказав про нашу біду на Фіріхшуле, що деколи грачі не мають що їсти. Вони виявили охоту допомогти нам харчами і я умовився з ними, що раз на тиждень я буду приїздити, а вони за той час призбирають здебільша білого хліба, якого в них було подостатком, та якихось інших харчів для нашого клюбу. Кілька місяців ми це робили. Була деяка проблема, бо кожний хотів їхати зі мною по ті харчі, бо звичайно вони нас там добре вгощали, включно з добрим американським пивом. Якщо я брав одного, а поминав іншого, то наражався на гнів. Та згодом наші поїздки порідшали, бо їм знудилося збирати харчі, а з часом ми зовсім це занехали. Цікавим був наш виїзд до Ельванґену чи Ділінґену, точно місцевости не пригадую. Знаю, що мешканцем того табору був тоді студент медицини, а тепер др. Богдан Шебунчак, мій одноклясник зі станиславівської ґімназії. Умови були такі: зворот коштів, 400 марок і добра "вижерка". Це було, здається, на початку 1948 року. На Захід уже прийшли відділи УПА і з нами поїхав Володимир Юркевич, який понаучував нас упівських пісень. На змагання ми приїхали вже в суботу, що ми звичайно робили, щоб продовжити час доброго відживлення, принаймні на два дні. Нас там направду дуже добре прийняли. Столи були заставлені різною поживою, було повно накраяного білого хліба. Ми змітали їду з завзяттям, приспівуючи партизанських пісень. Ми не могли подолати всього хліба і змітали його зі столів і впихали до портфелів, щоб повезти його до Мюнхену. Ми робили це так, щоб ніхто не бачив.

На другий день відбулося змагання. Пригадую, що грище було покрите грубим піском з малими камінчиками. Уранці випав дощ, так що пісок був мокрий і чіплявся до м'яча. Ми мали постійну перевагу, тому було багато викопів воротаря і оборонців противника, багато яких наша поміч головкувала. Через те головкування наприкінці змагання шкіра на моєму чолі була геть розранена тим піском і камінцями. Ми перемогли скромним вислідом 1:0, хоча й мали помітну перевагу. По змаганні нас іще раз добре почастували, а як прощалися з нами, то сказали: "Але найкраще подобалася нам ваша пісня "Лента за лентою, набої подавай"; і як ви, співаючи, тягнули зі столів хліб і "подавали" в портфелі". Ми разом над тим посміялися і казали, що ми на те студенти, щоб якось порадити собі в скрутному становищі. Вони принесли нам ще більше хліба, щоб ми приїхали до Мюнхену бодай на кілька днів добре забезпечені.

Чому я згадав про ті воротарські викопи? Дивлячись на стиль теперішньої гри, я помічаю, що воротар викопує далеко м'ячі дуже рідко, а переважно намагається ввести м'яч у гру або коротким і точним викиненням рукою, або пасінґом м'яча до грача своєї оборони, що запевняє контролювання м'яча. В той час цієї методи вживали досить рідко; звичайно воротар викопував м'ячі якнайдальше, або робили це оборонці зі шістки. І здебільша треба було до тих м'ячів вискакувати і їх головкувати. За них зводили бої помічники чи оборонці з нападниками противника. Я був добрий головкар і намагався брати всі м'ячі, що йшли в мою сторону. Зате я часто зударявся головою з противниками, наслідком чого був синяк коло очей або розтин на чолі чи бровах. В один період з дев'яти змагань я у п'ятьох зазнав контузії голови і ходив тоді з попідбиваними очима, а дехто, не знавши мого прізвища, казав: "Та той з підбитим оком".

Нашим оборонцем довгий час був Стефко Кравченюк, тепер кооперативний діяч у Нью-Йорку. Головкування було його слабою стороною. Одного разу я кажу йому! "Стефку, я тобі покажу, як скакати до головки, і будемо це вправляти". Я казав одному грачеві кидати нам м'яч угору, а я зі Стефком підскакували до нього і намагалися головкувати. Але по кількох таких спробах Стефко каже: "Гей, Муку, я тобі ......щось в таку науку. Кожного разу, як ми вискакуємо до головки, то ти мене гатиш ліктем по ребрах і відсуваєш, а сам береш м'яча". Я йому на те: "Нічого подібного". А він: "Так, так". І дійсно: якщо я звернув на те увагу, то я непомітно те робив. Досить було відсунути противника, але так, щоб судді того не зауважували і не диктували фавлю проти мене. Навпаки, дуже часто фавлі були диктовані проти моїх противників. Пригадую, як раз на змаганнях в Байройті кілька разів ми вискочили до головки з грачем Байройту Пташником. Він був десь з-під Станиславова, був молодший за мене, знав мене ще як змагуна "Пролому" і ніби ставився до мене з пошаною. Він був досить добрий, але надто емоційний і не дуже чистий грач. І майже кожного разу, як ми вискакували до головки, він опинявся на землі, я забирав м'яча, а до того ще й суддя диктував вільне проти нього. За третім разом це його так розсердило, що на якийсь час він покинув грище, вважаючи, що до нього несправедливі.

І так навчання Стефка скінчилося, бо я не міг йому передати того мойого інстинктовного поштовху ліктем, який я робив несвідомо, а який напевно багато мені помагав.

НЕ НАДТО СЛАВНІ ВИСТУПИ

Звичайно наші виїзди на "приятельські" змагання до різних таборів були успішні, але не всі. Бо були два виступи, за які нам потім було соромно.

В Розенгаймі існував спортовий клюб "Богун", який був у Мюнхенській обласній клясі, де грала й наша резерва. Наша резерва мала ще гірші проблеми, ніж перша дружина. Часто вона грала в неповному складі, бо не могла стягнути двох грачів і в табелі вона постійно була на останньому місці. "Богун" в змаганнях першої рунди розгромив нашу резерву на змаганнях в Мюнхені. Мій кузен, Богдан Дейчаківський, який жив у Розенгаймі і часом грав у "Богуні", до якого я часто заїздив, щоб підживитися, кпив собі з тієї поразки. Мало відбутися відплатне змагання в Розенгаймі і ми вирішили відімститися за ту поразку нашої резерви і на те змагання додали до складу дружини п'ять найліпших змагунів нашої першої дружини, включно зі мною. Богунці щось підозрівали, бо вони теж готувалися до того матчу. На те змагання Богдан стягнув з Мюнхену свого брата Влодка Дейчаківського і ще якихось "заграничних" грачів. Воно мало відбутися на площі німецького клюбу. Якраз у ту неділю німці влаштовували там якийсь спортовий фестиваль, тому наше змагання почалось з припізненням, десь аж над вечір, так що його довелось скорочувати, бо надворі вже темніло.

Ми почали гураганними атаками на ворота Богунців і намагалися якнайскорше забити кілька ґолів. Ми їх "душили", гра була весь час на їхній половині і навіть я, помічник, кілька разів стрілив по воротях. Майже вся їхня дружина була стиснена коло їхньої шістнадцятки і вони, як тільки могли, намагалися перешкоджати нашим атакам. На жаль, ми нічого не могли вдіяти, бояк не воротар ловив наші стріли, то ми перестрілювали ворота. Час минав, а висліду жодного не було. Це нас нервувало і ще більше відбивалося на ефективності нашої гри. Якось у замішанні під їхніми ворітьми, я ненароком "підкосив" Богдана. Він мені каже: "Гей, уважай, що робиш". А я йому на те: "А якого дідька ти тут робиш під своїми ворітьми, як ти граєш в нападі і твоє місце там, напереді".

І помимо нашої гнітючої переваги Влодко Дейчаківський, який сам був на середині площі, дістав м'яча, прорвався і стрілив єдиного ґола і ми змагання програли 0:1. Це був страшний сором і я кілька тижнів не показувався до Розенгайму.

А Розенгайм був для мене ніби домом, бо по якомусь часі мені доручили підшукати для себе приватне мешкання в Мюнхені і я перестав бути мешканцем Фіріхшулє, а коли тільки мав вільний час, чи був зголоднілий, їхав до Розенгайму до Богдана Дейчаківського, щоб там, користаючи з гостинности його дружини Марійки, підживитися, а часом і пограти в преферанса чи зробити якийсь комерційний оборот.

Другим "днем неслави" був наш виїзд до Ерлянґену. Студентська громада Ерлянґену запросила мюнхенську на студентську зустріч. Між різними імпрезами тої зустрічі мало відбутися й футбольне змагання між УССК і ерлянґенською студентською репрезентацією. Ми були в той час дружиною з кляси першунів, тоді коли Ерлянґен не мав жадної дружини, і виставив проти нас "збиранину". Не було сумніву, що ми Ерлянґенові дамо лекцію з футболу і виграємо змагання. Але як почалося змагання, знова виявилось, що попри нашу перевагу, нам ніяк не щастило. Вони таки мали кількох добрих змагунів, таких як брати Очеретки і Юрко Дицьо, але решта то були принагідні футболісти, паталахи, як і мій теперішній приятель — доктор-психіятр Богдан Осадца та подібні. Кінець-кінцем ми програли те змагання з рахунком 2:3. Це був попросту встид.

Потім відбулася забава, і ми йшли на неї з невеликою охотою. А один наш змагун (навіть не студент, ми його прозивали Циган, його прізвища не пригадую) зовсім не хотів іти на забаву, бо казав: "Як я можу показатися на очі своїм знайомим по прогрі з такими паталахами",

У НІМЕЦЬКІЙ КОМАНДІ РОЗЕНГАЙМУ

В Розенгаймі була крайсліґова дружина АСФ — Розенгайм (Атлетік Спорте Ферайн). Мій старший ґімназійний товариш Мірко Бих (тепер уролог в Нью Джерсі) і ще один знайомий — Теодор Кухарчук, які в той час були прихильниками того клюбу, намовили мене грати в тій дружині. Я пішов на кілька тренінґів, мене запросили грати на помочі в першій команді і якийсь час я грав в УССК-у і в німецькій дружині. Потім з нашої ініціятиви почав у тій дружині грати й Ґеньо Голюка, змагун "Лева". Він грав у нападі на позиції правого лучника. У той час німецький футбольний союз увів був катеґорію семі-професійних грачів (семі-про), які могли одержувати обмежену кількість грошей за змагання, але не втрачали свого аматорського статусу. Нам платили по 150 марок за змагання, що на ті часи означало дуже мало, якщо купувалося щось на чорному ринку. Пачка американських сигарет коштувала тоді 100 марок. Але якщо купувати речі по твердих державних цінах, то це була досить велика сума. Біда тільки, що майже нічого в той час не можна було купити по державних цінах і майже все треба було діставати на чорному ринку. Але, наприклад, оплата за семестр навчання в університеті дорівнювала в той час 300-400 марок (3-4 пачки сигарет). Перед грошевою реформою 1-го квітня 1946 року це була дрібниця. Але по реформі 300-400 нових марок — це була велика сума грошей. Перед реформою я рідко коли брав тих 150 марок. По реформі нам платили 15 марок за матч і тоді я їх охоче приймав, бо 15 марок щось уже значили. Згідно з грошевою реформою кожному мешканцеві Західньої Німеччини міняли 400 старих марок на 40 нових, а решта грошей пропадала.

Найвищою клясою в американській зоні Німеччини була Південно-Західня Оберліґа. Другим щаблем по ній були так звані Крайсліґи.

АСФ Розенгайм належав до крайсліґи, яка охоплювала Мюнхенську, Авґсбурзьку і Реґенсбурзьку області. Друга крайсліґа включала решту зони. Мистці тих ліґ входили до оберліґи на місце двох команд, що в розгривках зайняли останні місця.

Розенгайм був доброю дружиною і тримався звичайно у вищій половині табелі, одначе мистецтва не здобув. В той час мистцем стала команда "Ян" з Реґенсбурґу і заавансувала до оберліґи. Однією з кращих дружин нашої ліґи був Б.Ц. — Авґсбурґ, що якийсь час був в оберлізі. В моїй пам'яті чітко затрималося змагання з тим клюбом в Розенгаймі. Згідно з німецькою системою крити один одного, мені попався як суперник їхній найкращий нападник Пляцер, який кілька разів грав у репрезентації Німеччини. Він був високий, довгоногий, стійкий грач, мав сильний стріл і здобував для них найбільше ґолів. Я мусів його дуже уважно крити, бо якщо він мене на пару кроків випередив тоді пиши пропало. Я досить добре вив'язався, бо йому вдалося здобути тільки одні ворота, зате він мене так вимучив, що я ледве витримав до кінця змагання, яке ми програли з рахунком 1:3.

По змаганні я пішов до Дейчаківських. Хоч Марійка поставила переді мною добру вечерю, я, бувши дуже змучений, не міг нічого їсти і тільки випив кілька літрів води.

Увечері в ту неділю в Мюнхені відбувався великий баль, влаштований Карпатським лещетарським клюбом у першорядному готелі "Реґіна" і який мав бути найбільшою подією сезону. На цей баль була запрошена еліта цілого Мюнхену і околиць.

О годині 9-ій вечора я сів на поїзд, за годину вже був у Мюнхені і відразу подався на той баль. А тому, що я був досить знаний серед прихильників спорту й серед студентів, то як тільки показався на залі, різні знайомі стали запрошувати мене до своїх столів і частувати різними напитками. За короткий час я тут і там випив з ними по чарці і мені закрутилася голова, бо я був дуже втомлений і не мав нічого в шлунку. Зайшовши до вбиральні, там присів у вигідний фотель, щоб трохи відпочити. На тому фотелі я заснув, проспав там усю забаву. Аж як усі розходилися біля 5-ої години ранку, мої приятелі розбудили мене й завезли на моє мешкання на Макс II Денкмаль площі. Отак тоді я і програв змагання, і проґавив найбільшу аферу сезону.

Хоч в той час я вже відновив був свої медичні студії і ніби повинен був знати, як дбати про охорону свого здоров'я, то мушу признатися, що як я, так і всі наші спортовці не дуже шанували те своє здоров'я. Лікарських оглядів чи лікарської опіки над клюбами тоді не існувало не тільки в нас, але й в таборових клюбах. До лікаря йшли тільки з якоюсь поважною контузією або з хворобою. На так звану превентивну спортову медицину ніхто не звертав уваги. Те саме було і в німецьких клюбах. Як я почав грати в АСФ — Розенгайм, то жодної лікарської провірки я не проходив.

Крім того, більшість футболістів курили цигарки (річ ясна, якщо мали), а якщо була нагода випити, то якихось застережень проти того не було. Відживлення в нас ув УССК-у не було вистарчальне, про якусь раціональну дієту не було й мови. Їлося все, що хто міг дістати. Про належний відпочинок перед змаганнями також не дуже ми дбали. А як увечорі перед ними була якась забава, то ми допізна веселилися й танцювали. З погляду теперішнього підходу до фізичної справности та медичного режиму для спортовців, ми грішили всім, що тепер перечить будь-яким медичним вказівкам. Але в той час ми були молоді, "море було нам по коліна"— ані ми самі, ані хтось нам на те не звертав уваги. Як ілюстрацію нашого наставлення наведу один приклад молодечого буяння. У суботу ми мали змагання в Ульмі з "Беркутом". Увечері була там забава, і ми гуляли майже до ранку. По кількох годинах сну поїхали до Мюнхену. Тут я на станції приєднався до АСФ — Розенгайм і ми поїхали до Реґенсбурґу. Пополудні я грав другий матч проти "РТ", а ввечері ми з Ґеньом Голюкою по дорозі до Мюнхену вступили до табору в Лянцгуті. Там була забава, на якій ми допізна побули і над ранок приїхали до Мюнхена. А вранці треба було йти на виклади в університет. Це можна б уважати за приклад витривалости, а з другої сторони — як немудрий вибрик молодости.

Але над тим не було часу застановлятися, життя тоді кипіло, молодь була активна. І я поза змаганнями в двох дружинах студіював, брав участь у студентському житті і в діяльності політичної організації, що вимагало від мене частих поїздок по Німеччині, до Австрії і Франції.

ВИСТУПИ В РЕПРЕЗЕНТАЦІЯХ

Крім змагань в УССК-у і АСФ — Розенгайм, я грав в різних репрезентаціях. Перші такі змагання між Півднем і Північчю відбулися 1 грудня 1946 року. Південь — це область Мюнхен і Авґсбурґ, а Північ — це Реґенсбурґ, Байройт і Ансбах. Стрижнем команди Півдня були змагуни "Лева", доповнені трьома змагунами УССК (Смішкевич, О.Кравченюк і я) і "Чорногори". Змагання були в Авґсбурґу і закінчилися ремісом 1:1. Опісля я брав участь і в змаганнях репрезентації Мюнхенської проти Авґсбурзької области. Залишилося в пам'яті й змагання репрезентації Півночі проти збірної литовців, що відбулося на прекрасному стадіоні" Ф.Ц. Нюрнберґ. Поза олімпійським стадіоном у Берліні це було найкраще грище в Німеччині. До того змагання запросили Юзя Кравченюка і мене на допомогу, хоча ми належали до клюбів з Півдня. Ми обидва грали на позиціях бічних помічників і присутній на тому змаганні голова РФК мґр. І. Красник сказав про нас, що він досі ще не бачив такої доброї гри помочі в жодній українській команді, як ту, що ми з Юзьком продемонстрували в Нюрнберґу. На нашу думку, помічним у цій добрій нашій грі була висока якість футбольної площі. Вона була максимальних розмірів, ідеально рівна, покрита гарною низенькою травою, так що було де розгорнути гру. Ми з Юзьком опановували середину площі, наші пасінґи рівненько котилися по траві, ми живили напад добрими подачами. Та хоч у грі ми мали велику перевагу, але наш напад не зумів використати чимало догідних підворітних ситуацій, а литовці зуміли два рази прорватися і змагання закінчилось рахунком 2:0 в їхню користь.

Вершком і найбільшою честю для всіх українських футболістів була участь в репрезентації України в олімпійських ігрищах ДП^* (біженців) * В 1948 р. в Лондоні відбулися XIV Олімпійські ігри. Не всі народи змогли взяти в ній участь. Навесні 1948 р. мґр. Рак у спортивній секції Міжнароднього Комітету Політичних Втікачів запропонував проєкт влаштувати спортивні ігри - Олімпіяду тих народів, що із-за воєнних обставин опинились на вигнанні у Німеччині. Таких осіб скорочено називали ДіПі-вці. (Це початкові літери англійської назви "Displaced Persons" - переміщені особи). Тому і назва - "Діпівська Олімпіяда".у 1948 році. Це в тому році відбулася загальна олімпіяда в Лондоні. З ініціятиви українців власті ІРО зорганізували спеціяльну олімпіяду для народів — утікачів у Німеччині. У футбольних розграх брали участь Литва, Польща, Юґославія, Мадярщина, Естонія і Україна. До олімпійської репрезентації були вибрані з УССК-у — Любко Стасюк, Юзько Кравченюк, Філько Древницький і я.

Вона не була, як конкуренційна імпреза для офіційної XIV Олімпіади, але як доказ нашого розуміння і співзвучности цієї великої ідеї у всіх тих, хто в умовах післявоєнного забріханого світу не мали змоги стати в Лондоні поруч інших державних народів.

На жаль, у той час я не був у найкращій формі, тому що весною 1948 року під час змагань АСФ — Розенгайм і РТ — Реґенсбурґ я зазнав контузії правої ноги, яка довго не гоїлася. Я пішов з тим до свого професора ортопедії, він зробив рентґенівський знімок, який не виявив жодного зломання чи ушкодження кісток: його презумптивна діягноза була — діястаза між фібулою і тибією в наслідок ушкодження міжкісткової мембрани. Він порадив мені утриматись від футбола, аж поки біль остаточно не промине. Тієї поради я трохи слухав, а більше ні, а мені то ставало краще, то гірше.

Зв'язковим капітаном нашої репрезентації був Стасьо Кравчишин, який був редактором спортової сторінки в "Українській трибуні".

Не знаю, що він у мені добачав надзвичайного, але дуже часто в рецензіях зі змагань УССК-у вживав фрази: "Найкращим на грищі був Дейчаківський". Здається, тому він вибрав мене до репрезентаційної дружини, не зважаючи на мою контузію.

Кілька тижнів перед початком розгривок моя нога поводила себе майже добре, і я міг брати участь в тренінґу команди під проводом Володимира Кобзяра. Мене приставили до складу нашої команди на змагання проти Мадярщини в Реґенсбурґу. В першій половині все було в порядку. Ми змагання вигравали. Та, на жаль, в другій половині моя контузія озвалася і я почав кульгати, так що змагання я кінчав на лівому крилі. А тому, що я бігаючи помітно кривав, мадяри не дуже мене й пильнували і я мав навіть нагоду здобути ворота у підворітній ситуації. Але й тут не пощастило, бо мій стріл на сантиметри розминувся з ворітьми.

Через ту контузію я не зміг далі брати участь в дальших змаганнях. Я зовсім тоді перестав грати. Щойно за пару місяців мій стан помітно покращав і я поволі почав вправлятися. У листопаді дійшло до фінальних розгривок, через те що три дружини — Польща, Литва і Україна здобули рівну кількість точок і мусіли розгравати одна з одною. Мене знову включили до збірної на позицію лівого помічника і я грав у змаганні з Польщею, яке ми виграли з рахунком 5:1. Під час змагання я почував себе добре, але на другий день, коли ми мали грати проти Литви, я побачив, що моя нога трохи спухла і поболювала. Щоб не трапилося так, як колись у змаганнях з Мадярщиною, я попросився, щоб мене замінили і тоді на моїй позиції грав Кутний. Наша дружина виграла з рахунком 5:1; ми здобули чемпіонат і золоті медалі. Одну з них я ще й дотепер маю.

В РЕҐЕНСБУРЗЬКІЙ "СІЧІ"

Найактивнішими футбольними сезонами були 1946-47 і 1947-48 роки. В останньому було найбільше дружин у клясі першунів — аж вісім. Але вже осіння рунда сезону 1948-49 позначилася спадом кількости дружин, бо починалася масова еміґрація до різних країн поза Европою; почалася реорганізація і переміщення таборів, тому деякі дружини враз із таборами переставали існувати. У той час кляса першунів змаліла до чотирьох команд. Розіграно тільки по троє змагань і навіть нам — УССК-ові припало очолювати табелю. По закінченні олімпійських змагань не було виглядів на продовжування розгривок у клясі першунів. Провід реґенсбурзької "Січі" запропонував усім змагунам репрезентації перенестися до Реґенсбурґу і в барвах "Січі" змагатися з різнонаціональними, а зокрема німецькими клюбами.

Я особисто радо на це погодився, бо моє матеріяльне становище після грошової реформи було незавидне, а до того зближалися мої медичні кінцеві іспити, до яких треба було солідно готуватися. На те треба було мати приміщення. Своє в Мюнхені мені вдержати було дедалі трудніше, а ще важче було з прохарчуванням. У той час, хоча я мав статус діпі, але не належав до жадного табору і був на німецькій економіці. Крім того, в Реґенсбурґу жила моя сестра Стефа, а також деякі мої колеґи, а серед них і Ахіль Хрептовський, який уже в той час працював лікарем у шпиталі ІРО в Реґенсбурґу на Ляндсгутерштрасе.

На початку були труднощі з припискою до табору в Реґенсбурзі і до полагодження формальностей провід "Січі" примістив мене в таборовому шпиталі, як "пацієнта". Я був в одній кімнаті з інженером Тарнавським, який мав тоді якусь хронічну хворобу. Кожного ранку і ввечері сестричка Віра міряла мені температуру і занотовувала в мою карту пацієнта.

Провід "Січі" поставився дуже поважно до підготовки дружини до змагань. На якийсь час найняли тренера колишньої зальцбурзької "України" — чеха Сімона. Ми дуже інтенсивно кожного дня відбували тренінґи, а суботами чи неділями їздили на різні змагання. І я, "пацієнт", кожного дня ганяв по грищі, яке було якраз біля нашого шпиталю.

З тих змагань найбільше запам'яталася наша сенсаційна перемога в Ульмі над оберліговою дружиною "Ульм 1846" з рахунком 6:4, про яку розписували численні німецькі газети.

Другим пам'ятним змаганням був виграш у Бамберґу з "Ф.Ц. Бамберґ". У моїй пам'яті залишилася прекрасна робінзонада нашого воротаря Філька Древницького: він охоронив стріл, що, як потім казав Стасьо Ходань — "я вже відвернувся, бо думав, що м'яч буде в сітці, а тут почув, що це не ґол, а корнер". По змаганнях, на яких було багато жидів, що тягнули за нами, багато з них ґратулювали йому й казали, що він с "ґуміман", тобто ґумовий чоловік.

Ми звичайно вигравали всі змагання з німецькими клюбами крайс- чи ляндесліґи, крім ремісових вислідів зі Штравбінґом і Байройтом та прогри проти реґенсбурзького "Яна" з рахунком 4:5. Але пізніше, десь у половині 1949 року, ще більше пожвавилася еміґрація, продовжувалася переорганізація таборів і дійшло до ліквідації реґенсбурзького табору, і "Січ" мусіла припинити футбольну діяльність. Перед мною знов постала дилема: що зі собою робити? Я вже почав складати кінцеві іспити і мені десь треба було мати мінімальні умовини, щоб мати змогу їх продовжувати. І тут знову вирятували мене мої колеґи, які в той час були лікарями в ірівському шпиталі, котрий ще діяв на Ляндсгутерштрасе. І знов мене прийняли до того шпиталю, як пацієнта. Хоча нічого мені не бракувало, але я мусів грати ролю хворого, носити шпитальну уніформу і дотримуватися шпитального режиму. Директором шпиталю був тоді професор Борис Андрієвський, його асистентами були Панасюк ("Владзьо") і Флюнт. Крім них, у шпиталі працювали доктори Городиловський, Іванець, Мриц, Хрептовський і Юркевич, а це була досить добра компанія. Часом влаштовували вони товариські зустрічі й малі прийняття, на які часто запрошували й мене "бідного хворого студента". Професор Андрієвський у той час був провідним політичним діячем Закордонних Частин ОУН — Бандери. Пригадую, як раз за чаркою я висловив якусь неортодоксальну думку, а він мені сказав: "Гей, Мучку, та ви паршива опозиція". В той час я не був ні позиція, ні опозиція, але, звичайно, мав виразні свої погляди.

Спортом я тоді не міг займатися, хіба часом ходили ми на змагання "Яна". Весь вільний час я використовував на підготовку до іспитів. Я мав так звані зондертерміни: коли підготувався до якогось предмету, то їхав до Мюнхену на іспит, а потім готувався до наступного. Усіх предметів було десять.

У шпиталі, крім лікарів-українців, були й інші, не завше до нас прихильних національностей; один із них — досить строгий мадяр др. Штерба. Щоб виправдати там свій побут, я перебув дві операції. Спочатку др. Мриц зробив мені тонзилектомію, і це дало мені сяке-таке право майже місяць пробути в шпиталі як пацієнтові. А потім зробив він мені ресекцію скривленої перегородки носа, що теж виправдувало мій дальший побут. 19 грудня 1949 року закінчилися мої іспити, після чого я почав працювати в лябораторії шпиталю — як асистент доктора Дорофеєва. На тій посаді я працював майже рік, поки не виїхав до Америки в листопаді 1950 року.

ЕМІҐРАЦІЙНІ РЕФЛЕКСІЇ

Оглянувшись на своє минуле можу сказати, що еміґраційні роки в Німеччині були вершком мого футбольного росту. Може б мені вдалося досягти й вищого рівня, якби я був десь у таборовій дружині, котра мала добрі умовини, тренера й більше часу на тренінґи. В УССК-у, на жаль, тих догідних умов майже не було. Та все таки й те, що кількох нас з УССК-у вибирали до різних репрезентацій, як і моя участь у досить добрій німецькій дружині, свідчило, що ми були на відповідному рівні.

У той час наша преса не мала фахових репортерів, які б належно оцінювали поодиноких грачів, і поза тією фразою Стася Кравчишина — "найкращий на грищі" ніхто не писав — чому, не вказував на специфічні сильні чи слабкі сторони моєї чи когось іншого гри.

Коли пробую оцінити себе, важко мені сказати, чому я був добрим грачем. Якщо мова про мої фізичні атрибути, то я був досить важкуватий, мав криві ноги. Славко Ляшевич казав, що мені слід поліційно заборонити з такими кривими ногами ходити по Мюнхену в коротких баварських штанцях. Я ніколи не був блискучим техніком, я не мав сильного стрілу, здебільша я грав короткими подачами і навіть, коли вкрай треба було, я не міг подати дуже довгого м'яча. Пригадую собі, як одного разу Закалужний, котрий жадав від мене довшої подачі, а вона до нього не дійшла, крикнув до мене: "Ну, ти криваку, не можеш трохи дальше копнути того м'яча?" Моя ліва нога не була на рівні з правою, хоч я й грав завжди на лівій половині. Хоча я мав скорий зрив до м'яча, але на тільки перших кілька кроків, бо на довгий біг я був повільний. На мою думку, моїми сильними прикметами було передусім відчуття позиції на грищі. Знаю, що через мою сторону проходило менше акцій противника. Виглядало, що я знав, як уставитися до м'яча. Крім того, я був твердий, ніколи на грищі не стояв, а був завжди в русі. Я був добрий "головкар". Не був еґоїстом і вмів співпрацювати зі своїми співзмагунами.

В різних місцях своєї розповіді я згадував поодиноких грачів УССК-у чи інших дружин. На цьому місці хотів би ще згадати видатніших членів нашої репрезентації та пізнішої реґенсбурзької "Січі". Переді мною знімок нашої збірної — змагання з Мадярщиною в Реґенсбурґу. На ній Стасьо Ходань — капітан, Микола Касіян — воротар, а потім слідують за порядком (здається, по висоті) Горський, Медведчук, Закалужний, я, Лютак, Куцан, Гарасим, Ясьо Мікльош і Савка. На жаль, на тому знімкові не має однієї з найвизначніших постатей українського футболу, того, хто в той час сповняв функцію тренера нашої репрезентації, того, кому опісля довелося активно включитися в фінальних змаганнях у гру нашої дружини і в останніх двох змаганнях проти поляків і литовців бути вмілим керівником нашого нападу — а ним був уже покійний Володимир Кобзяр. Його ім'я було мені відоме, коли я був ще малим хлопцем у Ямниці. Він був тоді змагуном леґендарної для нас "Руси", дружини "літаючих учителів". Я з захопленням читав про нього в нашій пресі і не снилося мені, що коли-небудь я буду мати щастя його особисто пізнати, та ще й грати з ним в одній дружині. Володимир Кобзяр був постаттю високої кляси, як футболіст і як людина. Він був джентельменом як на грищі, так і поза грищем. У той час він був значно старший за нас, і, річ ясна, його фізичні спроможності не були вже як колись, але це він надробляв своєю доброю технікою, опануванням м'яча, великою рутиною, а передусім великою здібністю керувати нападом, його продуманими подачами і випусками своїх співнападників, з яких вони легко здобували ворота. Сам він мав добре відчуття, де бути в догідній позиції, щоб точним, сильним стрілом здобути ворота. Ми всі ставилися до нього з великим респектом; я особисто завжди звертався до нього не інакше, як "пане Кобзярі" навіть пізніше, коли стрічалися в нього в Гантері, грали бріджа і попивали коньяк. Його передчасна смерть в нещасливому випадку була ударом для української громади і для мене особисто.

Другим респектованим членом дружини був Стасьо Ходань — це був змагун старшої школи, твердий, серйозний, з добрим характером, на нього можна було в усьому покластись.

Микола Касіян був стилевим воротарем. Був добрий при високих м'ячах, гарно презентувався. Деколи був, може, трохи м'ягкий, не досить рішучий. У загальному був веселий і добрий товариш.

Горський і Стефко Лютак, обидва буковинці, вихованці чернівецького "Довбуша". Горський був грізний нападник, а зокрема, бувши високим на зріст, славився як добрий головкар у підворітних ситуаціях. Лютак був дуже завзятий помічник, хоч і тихої вдачі, неголосний на грищі і поза ним.

Ясьо Мікльош, про якого я вже згадував, був твердий, спритний оборонець, хоч був низькорослий, але коренистий, розбивав ворожі атаки, як таран. Зударитись із ним — не рекомендувалось. На жаль, життя його кінчилося трагічно, серед невияснених обставин, ще в Німеччині.

Нашим штопером був вихованець "Ріміні" — Медведчук, який був добрим грачем і мав усі фізичні дані на ту позицію. Високий, добре опановував м'яч, добрий головкар. Одначе часом у нього траплялися ляпсуси, тактичні помилки. Він залишився на довгий час у Німеччині й там продовжував свою футбольну кар'єру.

Треба згадати ще двох надзвичайних грачів — Гарасима і Савку. Савка був типовим "малим" змагуном, який своєю звинністю і рухливістю компенсував свій малий ріст; був дуже веселий, любив жартувати і "натягати" людей. Якось питає він мене: "Слухай, чи то правда, що ти є доктор?" Я відповідаю: "Ще ні, але я буду, а нащо тобі знати?" — "А я хочу, щоб ти мені зробив рентґена". — "Пощо тобі?" — "Та хочу знати, як глибоко я тебе маю десь". Він виїхав до Детройту, але довго не брав участи в українському спортивному житті; ба навіть, як мене інформували, відійшов від українства.

Гарасим був добрий грач, міг грати на різних позиціях — в нападі чи в помочі, був дуже емоційний і ніхто не міг передбачити, яку штуку він утне на грищі чи поза грищем.

Нашими бомбардирами були Влодко Закалужний і Бодьо Куцан. Закалужний був типовим лучником; був дуже завзятий, умів підбудовувати наступальні акції, крім того, мав добрий і сильний стріл, був постійною загрозою для воріт противника. Бодьо Куцан грав якийсь час у німецькій оберліґовій дружині в Штутґарті. Він був фізично компактний, швидкий, типовий бомбардир, здатний до стрілу з кожної позиції, якого треба було уважно стерегтися.

У фінальних змаганнях репрезентації, а потім у "Січі" на позиції лівого крайника грав Ростик Маркевич. Він був швидкий, типовий лівак. Грав добре позиційно, мав гарну центру і був успішним стрільцем по воротях.

Згадати б ще Любка Стасюка з нашого УССК-у, який теж грав в репрезентації і кілька змагань у "Січі"; мав дуже добрий характер, високий, швидкий грач з чистими довгими викопами. На жаль, він загинув у трагічному випадку в Бафало.

Про Філька Древницького я згадав уже про його робінзонаду в Бамберґу. Він весь час змагався за позицію воротаря з Касіяном. Сам він — вихованець "Ріміні"; поза футболом був ще й добрим боксером; був дуже одчайдушний, кидався в ноги нападників, як була потреба. Мав тільки одну ваду: був малого росту і поступався Касіянові в ловленні горішніх м'ячів.

І ще один УССК-івець — репрезентант, мій довголітній товариш-футболіст на помочі — Юзько, тепер др. Осип Кравченюк, який відзначався доброю технікою, був швидкий, стійкий, інтеліґентний, мав відчуття позиційної гри; був одним із поважних студентів і мав широке коло зацікавлень. Тепер він є професором коледжу у Вілкс-Бері, друкується на сторінках української преси.

Згадкою про цих деяких співзмагунів закінчую свою другу фазу Футбольної діяльности на так званій еміґрації, здебільша на теренах і в умовинах повоєнної Німеччини від 1946 до 1949 року.