Повернення

Частина II

Як вода, вилита з відра на бруківку, бризками розлітаємося ми врізнобіч. Швидким маршем рушили вниз по Гайнріхштрасе Козоле з Брьоґером і Троске. З такою ж поспішністю ми з Людвіґом повертаємо на Бангофсаллеє. Леддергозе, не прощаючись, помчав від нас геть разом зі своїм лотком барахла. Тьяден квапливо розпитує Віллі, як швидше дістатися до борделю, і тільки Юпп та Валентин нікуди не поспішають. Ніхто їх не чекає, і вони ліниво прямують в залу очікування, щоб дізнатися про можливість поїсти. Пізніше вони збираються в казарму.

З дерев на Бангофсаллеє падають дощові краплі; низько та швидко пливуть небом хмари. Назустріч нам рухається кілька солдатів останнього призову. На руках у них червоні пов’язки.

– Геть погони! – кричить один із них і кидається до Людвіґа.

– Заткнися, жовторотий! – зупиняю його я, відштовхуючи вбік.

Ззаду напирають інші, і нас оточують. Людвіґ, спокійно поглянувши на солдатика перед собою, іде далі. Той поступається йому дорогою. Але звідкись з’являються два матроси й кидаються на Людвіґа.

– Ви що, не бачите, собаки, що це поранений? – ричу я і скидаю ранець, щоб звільнити руки.

Але Людвіґ уже лежить на землі, поранена рука робить його майже беззахисним. Матроси рвуть на ньому кітель, топчуть Людвіґа ногами.

– Лейтенант! – лунає пронизливий жіночий вереск. – Бий його, кровопивцю! Затопчіть його на смерть!

Я кидаюся виручати Людвіґа, але удар в обличчя мало не збиває мене з ніг.

– Сатана! – виривається у мене зі стогоном, і я з усіх сил копаю супротивника чоботом у живіт. Охнувши, він валиться набік. Мене миттєво оточують троє інших. Собака кидається на одного з них. Але його товаришам таки вдається мене повалити.

– Гостріть ножі та вимкніть світло! – верещить жінка.

Крізь ліс ніг довкола себе я бачу, як Людвіґ вільною лівою рукою душить матроса, якого йому вдалося звалити ударом ноги під коліна.

Він міцно тримає його, хоча йому добряче дістається з усіх боків. Хтось лупить мене по голові пряжкою ременя, а другий дає кулаком в зуби. Правда, Вовк тут же хапає його зубами за коліно, але встати нам ніяк не вдається: вони знову та знову валять нас додолу і збираються, здається, розтоптати на порох. Розлючений, я намагаюся дістати револьвер. Цієї миті один з моїх супротивників, як сніп, валиться на бруківку. Слідом за ним непритомно падають другий, третій. Це, звичайно, робота Віллі. Кого ж іще.

Він примчав сюди щодуху, ранець скинув по дорозі й ось тепер захищає нас. Своїми велетенськими кулаками хапає їх по двоє за комір і стукає головами один об одного. Вони валяться на бруківку непритомні, бо, коли Віллі злий, він перетворюється на справжній паровий молот. Ми врятовані, і я стаю на ноги, але супротивники встигають утекти. Мені ще вдається жбурнути одному ранцем у спину, потім я нахиляюся над Людвіґом.

А Віллі кинувся навздогін. Він наздогнав обох матросів, які напали на Людвіґа. Один з них уже лежить у стічному жолобі та стогне, весь посинілий, а над ним люто гарчить наш Вовк; за другим Віллі ще женеться, його руде волосся схоже на якийсь вогненний вихор. Перев’язку Людвіґа зірвано. З рани сочиться кров. Обличчя вимазане, на лобі синець від удару чоботом. Він витирає обличчя і повільно піднімається.

– Тобі сильно дісталося? – питаю я.

Смертельно блідий, він заперечно хитає головою.

Віллі тим часом наздогнав матроса й мішком волочить його по землі.

– Ви, кляті свині, – хрипить він, – всю війну просиділи на своїх кораблях, гріючись на сонечку, не чули жодного пострілу, а тепер насмілюєтеся роззявляти пащу й нападати на фронтовиків! Я вам покажу! На коліна, ти, смердюча скотино! Проси в нього пробачення!

Він із таким лютим виглядом підштовхує матроса до Людвіґа, що справді стає страшно.

– Я тебе на шматки порву! На коліна! – шипить він.

Матрос скиглить.

– Облиш, Віллі, – каже Людвіґ, збираючи свої речі.

– Що? – розгублено перепитує Віллі. – Ти здурів? Після того, як вони чобітьми топтали твою хвору руку?

Людвіґ, не озираючись, уже йде своєю дорогою.

– Відпусти ти його на всі чотири сторони.

Віллі остаточно збитий з пантелику. Якусь мить він дивиться на Людвіґа, нічого не розуміючи, а потім, хитаючи головою, відпускає матроса.

– Ну що ж, біжи, якщо так! – каже він. Але не може відмовити собі в задоволенні й тієї секунди, коли жертва збирається дременути, дає їй такого стусана, що матрос, двічі перевернувшись, робить подвійне сальто.

Ми йдемо далі. Віллі свариться: коли він злий, він не може мовчати. Але Людвіґ мовчить.

Раптом ми бачимо, як із-за рогу Бірштрасе на нас знову суне загін утікачів. Вони привели підкріплення. Віллі знімає гвинтівку.

– Зарядити – і на запобіжник! – командує він, і очі його звужуються.

Людвіґ витягує револьвер, і я теж беру в руки рушницю. Досі вся історія була звичайною бійкою, тепер же справа, здається, стає серйозною. Другого нападу на себе ми не допустимо.

Розсипавшись ланцюгом на три кроки один від одного, щоб не бути суцільною мішенню, ми йдемо в наступ. Собака відразу ж зрозумів, що відбувається. Він гарчить і повзе поруч з нами по стічній канаві: на фронті він навчився крастися під прикриттям.

– Ближче, ніж на двадцять метрів, не підходьте: будемо стріляти! – грізно кричить Віллі.

Супротивники розгубилися. Ми продовжуємо рухатися вперед. На нас спрямовані дула гвинтівок. Віллі з шумом відкидає запобіжник і знімає з пояса ручну гранату – свій недоторканний запас.

– Я рахую до трьох.

Від ворожого загону раптом відділяється вже немолодий чоловік в унтерофіцерській формі, але без погонів. Вийшовши вперед, він кричить нам:

– Ми з вами товариші чи ні?

Від несподіванки Віллі закашлявся.

– Чорт забирай, а ми вам про що весь час говоримо, боягузи нещасні! – огризається Віллі. – Хто перший напав на пораненого?

Унтерофіцер вражений.

– Це правда, хлопці? – запитує він своїх.

– Він відмовився зняти погони, – відповідає йому хтось.

Унтерофіцер розлючено махає рукою і знову повертається до нас.

– Вони не повинні були цього робити. Але ви, здається, навіть не знаєте, що в нас тут відбувається. Звідки ви?

– З фронту. Звідки ще? – хмикає Віллі.

– А куди йдете?

– Туди, де ви просиділи всю війну, – додому.

– Друже, – каже унтерофіцер, піднімаючи свій порожній рукав, – це я не вдома втратив.

– Тим ганебніше тобі дружити з цими олов’яними солдатиками, – байдуже відгукується Віллі.

Унтерофіцер підходить ближче.

– У нас революція, – твердо заявляє він, – і хто не з нами, той проти нас.

Віллі сміється.

– Хороша революція, єдина мета якої – зривати погони! Якщо це все, чого ви домагаєтеся… – Віллі презирливо спльовує.

– Ні, далеко не все! – каже однорукий і швидко підходить до Віллі впритул. – Ми вимагаємо кінець війни, кінець цькування, край убивствам! Ми більше не хочемо бути військовими машинами! Ми знову хочемо стати людьми!

Віллі опускає руку з гранатою.

– Тоді це був логічний початок, – каже він, показуючи на розтерзану пов’язку Людвіґа. Потім робить два стрибки й опиняється біля нападників. – Марш по домівках, молокососи! – гаркає він услід відступаючому загону. – Ви хочете стати людьми? Але ж ви навіть іще не солдати. Страшно дивитися, як ви гвинтівку тримаєте. Ось-ось руки собі переламаєте.

Натовп розсіюється. Віллі повертається і на весь свій величезний зріст випростується перед унтерофіцером.

– Так, а тепер я скажу дещо й тобі. Ми теж по горло ситі всією цією мерзотою. Треба покласти край – це ясно. Але тільки не таким чином. Якщо ми вирішимо щось робити, то тільки з власної волі, а командувати собою поки ще нікому не дамо! Ну, а тепер розплющ очі як слід! – Двома рухами він зриває із себе погони. – Я роблю це тому, що я так хочу, а не тому, що ви мені звеліли! Це моя особиста справа. Ну, а він, – Віллі показує на Людвіґа, – наш лейтенант, погони на ньому залишаться, і горе тому, хто скаже хоч одне криве слово з цього приводу.

Однорукий киває. На його обличчі вимальовується хвилювання.

– Адже я теж був на фронті, – із зусиллям говорить він. – Я знаю, чим це пахне. Ось… – хвилюючись, він простягає свій обрубок. – Двадцята піхотна дивізія. Верден.

– Ми теж там воювали, – лаконічно відповідає Віллі. – Ну, значить, прощавай!

Він надягає ранець і піднімає гвинтівку. Ми рушаємо в дорогу. Коли Людвіґ проходить повз унтерофіцера з червоною нарукавною пов’язкою, той бере під козирок, і нам ясно, що він хоче цим сказати: віддаю честь не мундиру й не війні, а товаришеві-фронтовику.

Віллі живе найближче. Розчулено киває він у бік маленького будиночка.

– Привіт тобі, стара руїно! Час уже і в запас, на відпочинок!

Ми зупиняємося, збираючись прощатися. Але Віллі протестує.

– Спершу відпровадимо додому Людвіґа, – заявляє він войовничо. – Картопляний салат і матусині нотації від мене не втечуть.

Дорогою ми ще раз зупиняємося і намагаємося відчистити одяг, не хочеться, аби домашні бачили, що ми билися. Я витираю Людвіґу обличчя, перемотую йому пов’язку так, щоб приховати вимазані кров’ю місця, а то мати його може злякатися. Потім йому однаково доведеться піти в лазарет.

Без нових перешкод доводимо Людвіґа до будинку. Вигляд у нього все ще не надто здоровий.

– Плюнь на всю цю історію, – кажу я і простягаю йому руку.

Віллі обіймає його своєю величезною лапою за плечі.

– З усіма може трапитися, старий. Якби не твоя рана, ти б зробив з них гуляш.

Людвіґ, мовчки кивнувши нам, відчиняє вхідні двері. Ми чекаємо, поки він піднімається сходами. Він уже майже нагорі, коли раптом Віллі вигукує:

– Іншим разом, Людвіґу, бий відразу ногою, – напучує він, задерши голову догори, – копай ногами й нізащо не підпускай до себе! – І, задоволений, спостерігає, як зачиняються двері.

– Дорого б я дав, щоб довідатися, чому він такий пригнічений останнім часом, – кажу я.

Віллі чухає потилицю.

– Усе через пронос, – відповідає Віллі. – Інакше він би… Пам’ятаєш, як він збив танк під Біксхооте? Один! А це непросто, брате!

Віллі поправляє наплічник на спині.

– Ну, Ернсте, бувай здоровий! Піду подивлюся, як жилося сімейству Гомеєр останні півроку. Я думаю, десь годину всі будуть зворушені, а потім почнеться педагогіка. Моя матуся – о брате! З неї вийшов би справжній фельдфебель! У старенької золоте серце, хоч і в гранітній оправі!

Я залишаюся один, і світ відразу змінюється. У вухах шумить, немов під камінням бруківки тече річка, і я нічого навколо себе не чую та не бачу, поки не доходжу до нашого будинку. Повільно піднімаюся сходами. Над нашими дверима напис «Ласкаво просимо», а збоку стирчить букет квітів. Рідні побачили мене здалеку, і всі вийшли зустрічати. Мати стоїть попереду, на сходовому майданчику, за нею сестри. У відчинені двері видно нашу їдальню, накритий стіл. Усе дуже урочисто.

– Що це за дурниці? – кажу я. – Квіти та все інше. Навіщо? Не так уже й важливо, що… Чому ти плачеш, мамо? Я ж тут, і війна скінчилася. Навіщо ж плакати?

І тільки потім відчуваю, що сам ковтаю солоні сльози.

Ми повечеряли дерунами з ковбасою і яйцями – чудова страва! Яєць я майже два роки не їв, не кажучи вже про деруни.

Ситі та задоволені, сидимо навколо великого столу в нашій їдальні й попиваємо каву з жолудів, присмачену сахарином. Горить лампа, співає канарка, навіть піч натоплена. Вовк лежить під столом і спить. Так добре, що краще не буває.

– Ну, Ернсте, розкажи, де ти побував, що пережив? – питає батько.

– Що пережив? – повторюю я, подумавши. – По суті, нічого такого. Просто весь час воювали. Що ж там було переживати?

Як не ламаю голову, нічого путнього не спадає на думку. Про фронтові справи з цивільними, звісно, говорити не будеш, а іншого я нічого не знаю.

– У вас тут напевно набагато більше новин, – кажу я на своє виправдання.

О, так, новин чимало. Сестри розповідають, як вони їздили в село роздобувати продукти для сьогоднішньої вечері. Двічі в них усе відбирали жандарми на вокзалі. На третій раз вони зашили яйця в підкладку пальто, картоплю сховали в сумки, підвішені під спідницями, а ковбасу заткнули за блузки. Так і проскочили.

Я слухаю їх не дуже уважно. Вони виросли відтоді, як я бачив їх востаннє. Можливо, я тоді просто нічого не помічав, але тим сильніше це впадає в очі тепер. Ільзе, ймовірно, вже перевалило за сімнадцять. Як летить час!

– Ти чув, що радник Пляйстер помер? – питає батько.

Я заперечно хитаю головою.

– Ні, не чув. Коли?

– У липні. Числа двадцятого.

На грубці свистить чайник. Я перебираю китиці скатертини. Так, так, у липні, думаю я, у липні; за останні п’ять днів липня ми втратили тридцять шість осіб. Я насилу міг би назвати тепер імена хоч би трьох із цих тридцяти шести, так багато померло після них.

– А що з ним було? – мляво питаю я, обважнівши від незвичного тепла. – Уламок снаряда чи куля?

– Ну що ти, Ернсте, – дивується батько моєму запитанню, – він же не солдат! У нього було запалення легенів.

– Ой, справді! – спохопився я і випростався на своєму стільці. – Буває ще й таке.

Вони розповідають про все, що сталося з часу моєї останньої відпустки. Голодні жінки до напівсмерті побили господаря м’ясної крамниці на розі. Якось, наприкінці серпня, на сім’ю видали по цілих пів кілограма риби. У доктора Кнотта вкрали собаку і, мабуть, пустили її на мило. Фройляйн Ментруп народила дитинку. Картопля знову подорожчала. Наступного тижня на бойні, кажуть, будуть продавати кістки. Молодша донька тітки Ґрети минулого місяця вийшла заміж, і – уяви! – за ротмістра.

У шибку стукає дощ. Я знизую плечима. Як дивно сидіти в кімнаті. Дивно бути вдома.

Сестра раптом замовкає.

– Ти зовсім не слухаєш, Ернсте, – здивовано каже вона.

– Та ні, слухаю, – запевняю я її і щосили намагаюся опанувати себе. – За ротмістра, ну, так, вона вийшла заміж за ротмістра.

– Уявляєш, як їй пощастило! – жваво продовжує сестра. – А в неї ж усе обличчя в ластовинні. Що ти на це скажеш?

Що мені сказати? Якщо шрапнель потрапить у голову ротмістра, то ротмістр точно так само випустить дух, як і будь-який інший смертний.

Рідні продовжують базікати, але я ніяк не можу зібрати докупи своїх думок: вони весь час розбрідаються.

Встаю й підходжу до вікна. На мотузці висить пара сірих кальсонів. Вони ліниво погойдуються в сутінках. Непевний присмерк раннього вечора сіруватий. І раптом переді мною примарно й віддалено постає інша картина. Похитується на вітрі білизна, самотня губна гармоніка у вечірній час, нічний похід. Трупи негрів у вицвілих блакитних шинелях; губи вбитих потріскані, очі налиті кров’ю. Газ. На мить усе це чітко постає переді мною, потім, сколихнувшись, зникає, і знову погойдуються на мотузці кальсони, видніється сірувата імла, і знову я відчуваю за спиною кімнату, рідних, тепло, надійні стіни.

«Усе це вже минуле», – думаю я з полегшенням і швидко відвертаюся від вікна.

– Що з тобою, Ернсте? – питає батько. – Ти і п’ятнадцять хвилин не можеш всидіти на місці.

– Це, напевно, від утоми, – припускає мати.

– Ні, – кажу я в якомусь сум’ятті й намагаюся розібратися в собі, – ні, не тому. Але я, здається, дійсно не можу довго всидіти на стільці. На фронті в нас не було стільців, ми валялися абиде. Я просто відвик.

– Дивно, – каже батько.

Я знизую плечима. Мати всміхається.

– Ти ще не був у себе в кімнаті? – питає вона.

– Ні, – кажу я і вирушаю до себе.

Відчиняю двері. Від знайомого запаху невидимих у темряві книг у мене б’ється серце. Нетерпляче вмикаю світло. Потім озираюся.

– Усе залишилося як було, – говорить за моєю спиною сестра.

– Так, так, – відповідаю я неуважно, мені хочеться побути на самоті.

Але всі вже тут. Вони стоять у дверях і підбадьорливо поглядають на мене. Я сідаю в крісло й кладу руки на стіл. Який він напрочуд гладенький і прохолодний! Так, усе на старому місці. Ось і прес-пап’є з коричневого мармуру – подарунок Карла Фоґта. Воно стоїть на своєму місці, між компасом і чорнильницею. А Карл Фоґт убитий на Кеммельських висотах.

– Тобі вже не подобається твоя кімната? – питає сестра.

– Ні, чому ж? – нерішуче кажу я. – Але вона якась маленька.

Батько сміється.

– Такою вона була завжди.

– Звичайно, – кажу я, – але чомусь мені здавалося, що вона набагато просторіша.

– Ти так давно не був тут, Ернсте! – каже мати. Я мовчки киваю. – На ліжко, будь ласка, не дивися, я ще не поміняла білизну.

Я обмацую кишеню своєї куртки. Адольф Бетке подарував мені на прощання пачку сигар. Мені хочеться закурити зараз одну з них. Усе навколо стало якимось непевним, ніби паморочиться у голові. Я жадібно вдихаю тютюновий дим, і відразу стає легше.

– Ти куриш сигари? – здивовано й мало не з докором каже батько.

Я не менш здивовано дивлюся на нього.

– Звичайно; вони входили на фронті в наш пайок: ми отримували по три-чотири штуки щодня. Хочеш?

Похитуючи головою, він бере сигару.

– Раніше ти зовсім не курив.

– Так, раніше, – кажу я, мені трохи смішно, що він надає цьому такого значення. Раніше я б, звичайно, не дозволив собі сміятися з батька. Але повага до старших випарувалася в окопах. Там усі були рівні.

Крадькома поглядаю на годинник. Я тут якихось дві години, але мені здається, що відтоді, як я розлучився з Віллі й Людвіґом, минуло кілька місяців. Найохочіше я б негайно помчав до них, я ще не можу звикнути до думки, що залишуся в сім’ї назавжди, мені все ще ввижається, що завтра або післязавтра ми знову будемо крокувати пліч-о-пліч, клянучи все і вся, покірні долі, згуртовані воєдино.

Нарешті я встаю та приношу з передпокою шинель.

– Ти хіба не проведеш цей вечір з нами? – питає мати.

– Мені потрібно ще з’явитися в казарму, – кажу я. Адже справжню причину вона однаково не зрозуміє.

Вона виходить зі мною на сходи.

– Зачекай, – каже вона, – тут темно, я тобі посвічу.

Від несподіванки я зупиняюся. Посвітити? Для того, щоб зійти цими кількома сходинками? О Господи, через скільки багнистих вирв, через скільки розритих доріг доводилося мені ночами пробиратися під обстрілом і в повній темряві! А тепер, виявляється, мені потрібне світло, щоб зійти сходами! Ох, мамо, мамо! Але я терпляче чекаю, поки вона принесе лампу. Мати світить мені, і мені здається, ніби вона в темряві гладить мене по обличчю.

– Будь обережний, Ернсте, – напучує вона мене, – щоб з тобою в темряві нічого не сталося!

– Що ж зі мною може трапитися, мамо, тут, на батьківщині, коли настав мир? – кажу я й усміхаюся їй.

Вона перегинається через перила. Від абажура на її маленьке, порізане зморшками обличчя падає золотистий відблиск. За нею колишуться світло й тіні, створюючи ефект неправдоподібності, нереальності того, що відбувається. І раптом щось хвилею піднімається в мені, якесь особливе розчулення стискає мені серце, майже страждання, немов немає у світі нічого, крім цього обличчя, немов я знову дитина, якій потрібно світити на сходах, хлопчисько, з яким на вулиці може щось трапитись; і мені здається, ніби все, що сталося відтоді, як минуло моє дитинство, – лише сон.

Але світло лампи різко відблискує на пряжці мого ременя. І наступної миті я вже не дитина, на мені солдатська шинель. Швидко, стрибаючи через дві-три сходинки, я збігаю вниз і штовхаю двері, мене жене нетерпіння швидше побачити товаришів.

Перший, до кого я заходжу, – Альберт Троске. У його матері заплакані очі. Сьогодні, видно, так годиться, і нічого страшного в цьому немає. Але й Альберт не схожий на себе: сидить за столом понурий, ніби побитий пес. Поруч із ним – його старший брат. Я давно його не бачив і знаю лише, що він довго лежав у лазареті. Він погладшав, у нього здорове, рум’яне обличчя.

– Привіт, Гансе! – весело кажу я. – Ти вже здоровий? Ну, як життя? На ногах краще, ніж у ліжку?

Він бурчить у відповідь щось невиразне. Фрау Троске схлипує і виходить з кімнати. Альберт робить мені знак очима. Нічого не розуміючи, озираюся й тільки тепер бачу біля стільця Ганса милиці.

– Ти все ще не одужав? – питаю.

– Одужую потроху, – відповідає Ганс. – Минулого тижня виписався.

Він бере милиці і, спираючись на них, двома стрибками перекидає себе до грубки. У нього ампутовані ступні. На правій нозі залізний протез, на лівій – штучна нога в черевику.

Я соромлюся своїх дурних запитань.

– Пробач, Гансе. Я не знав, – кажу я.

Ганс киває. Він відморозив ноги в Карпатах, це ускладнилося гангреною, і врешті-решт довелося зробити ампутацію.

– Слава Богу, що тільки ступні, не вище. – Фрау Троске принесла подушку й кладе її під ноги Гансові. – Нічого, Гансе, одужаєш як слід і будеш ходити, як усі. – Вона сідає поруч із сином і ніжно гладить йому руки.

– Так, – кажу я, аби хоч щось сказати, – добре, що тільки ступні.

– З мене й цього вистачить, – відповідає Ганс.

Я простягаю йому сигарету. Що робити в такі хвилини? Що не скажи, навіть з найкращими намірами, все здасться грубим. Ми, правда, розмовляємо про щось натужно, з паузами, але коли хто-небудь із нас, Альберт або я, встає і рухається по кімнаті, Ганс дивиться на наші ноги потемнілим, змученим поглядом, і очі матері прямують туди ж, і обоє, мати й син, невідривно дивляться нам тільки на ноги, супроводжують поглядом туди-сюди: у когось є ноги, а в когось немає.

Напевно, він тепер ні про що інше не може думати, а мати думає тільки про нього. Вона не бачить, що Альберт від цього страждає. За кілька годин перебування вдома він зовсім зажурився.

– Нам іще потрібно сьогодні в казарму, Альберте, – кажу я, підказуючи йому зручний привід вийти. – Ходімо?

– Так, – миттю відгукується він.

На вулиці ми полегшено зітхаємо. Вечірні вогні м’яко відображаються в мокрому асфальті. Ліхтарі блимають на вітрі. Альберт втупився кудись у порожнечу перед собою.

– Я ж нічим не можу йому допомогти, – насилу говорить він, – але коли я з ними, коли я бачу його й матір, мені все здається, ніби я в чомусь винен, я просто соромлюся своїх здорових ніг. Почуваєшся негідником від того, що ти цілий і неушкоджений. Хоч би руку мені прострелило, як Людвіґу, тоді б я не почувався так жахливо.

Я намагаюся його втішити. Але він дивиться вбік. Мої слова його не переконують, та мені вони приносять полегшення. Так завжди буває, коли втішаєш.

Ми йдемо до Віллі. У його кімнаті все догори дном. Розібране ліжко стоїть біля стіни. Ліжко необхідно подовжити – на війні Віллі так виріс, що не поміщається на ньому. Усюди розкидані дошки, молотки, пилки. На стільці стоїть величезна миска з картопляним салатом. Віллі в кімнаті немає. Його мати повідомляє нам, що він уже годину сидить на кухні – вирішив зішкребти із себе бруд. Ми чекаємо.

Фрау Гомеєр, стоячи на колінах, порпається в ранці сина. Похитуючи головою, вона витягує звідти брудне дрантя, яке колись було шкарпетками.

– Самі діри, – бурчить вона, докірливо дивлячись на мене й на Альберта.

– Товар воєнного часу, – кажу я, знизуючи плечима.

– Товар воєнного часу? Скажи, будь ласка, який ти розумний! Це була вовна найвищого ґатунку! Я цілий тиждень бігала, поки роздобула їх, а зараз хоч викинь. Тепер таких не дістанеш! – Вона засмучено досліджує жалюгідне лахміття. – Навіть на фронті можна було б урвати хвилинку й хоч раз на тиждень нашвидку перемінити пару шкарпеток. Востаннє, коли він був удома, я дала йому із собою чотири пари. І лише дві він привіз назад. Та ще в такому вигляді! – Вона проводить рукою по дірках.

Тільки я зібрався було захищати Віллі, як він сам, радісний, із шумом увірвався в кімнату.

– Ось це називається «пощастило»! Кандидат на суп! Ну, хлопці, у нас сьогодні ввечері буде куряче фрикасе!

У високо піднятій руці Віллі тримає, як прапор, величезного півня. Золотисто-зелене пір’я півнячого хвоста райдужно переливається, гребінь червоніє пурпуром, на дзьобі повисли крапельки крові. Хоч я і ситно поїв, але в мене тече слинка.

Віллі в захваті розмахує півнем. Фрау Гомеєр піднімається з колін і випускає крик:

– Де ти взяв його, Віллі?!

Віллі з гордістю рапортує, що він видивився півня за сараєм, зловив, зарізав, і все – за дві хвилини. Він поплескує матір по плечу.

– Цього ми навчилися на фронті. Недарма я часто заміщав кухаря!

Вона дивиться на сина так, ніби він проковтнув бомбу. Потім кличе чоловіка та знеможено стогне:

– Оскаре, подивися, що він накоїв: він зарізав племінного півня Біндінґів!

– До чого тут Біндінґ? – дивується Віллі.

– Та це ж півень молочника Біндінґа, нашого сусіда! О Боже мій, і як тільки в тебе рука піднялася?

Фрау Гомеєр у розпачі опускається на стілець.

– Я ж не міг випустити з рук таку смачнющу страву! У таких випадках я дію автоматично.

Фрау Гомеєр не може заспокоїтися:

– Тепер почнеться! Біндінґ страшенно нервовий!

– За кого ти мене маєш, мамо? – ображено заявляє Віллі. – Невже ти думаєш, що мене бачила хоч одна жива душа? Я тобі що, новачок? Це десятий півень, якого я зловив. Ювілейний півень! Можемо з’їсти його зі спокійним сумлінням: твій Біндінґ ні про що не здогадається.

Віллі розчулено дивиться на півня.

– Дивись у мене, щоб був смачним. Ми його зваримо чи засмажимо?

– Невже ти думаєш, що я хоч шматочок з’їм від цього півня?! – розлючено кричить фрау Гомеєр. – Негайно віднеси його назад!

– Ну, я ще з глузду не з’їхав, – заперечує Віллі.

– Але ти ж украв його! – стогне мати.

– Украв? – Віллі вибухає реготом. – Ну ти й сказонула! Я його реквізував! Роздобув! Знайшов! А ти – «вкрав»! Про крадіжку ще можна говорити, коли беруть гроші, а не все те, що йде в їжу. У такому випадку, Ернсте, ми з тобою чимало накрали, правда ж?

– Ну звичайно, Віллі, – кажу я, – півень сам попався тобі в руки. Як той півень командира другої батареї в Штадені. Пам’ятаєш, як ти тоді на всю роту приготував куряче фрикасе? За рецептом: на одну курку один кінь.

Віллі втішено всміхається і пробує рукою плиту.

– Холодна, – розчаровано тягне він і звертається до матері: – У вас немає вугілля?

Від хвилювання фрау Гомеєр втратила дар мови. Вона може лише похитати головою. Віллі заспокоює її:

– Завтра добудемо й паливо. А на сьогодні достатньо буде цього стільця: йому однаково час у смітник.

Фрау Гомеєр з жахом дивиться на сина. Потім вириває у нього з рук спочатку стілець, потім півня і вирушає до молочника Біндінґа.

Віллі щиро обурений.

– Іде він геть, і пісня замовкає, – похмуро декламує він. – Ти щось у всій цій історії розумієш, Ернсте?

Те, що не можна взяти на підпал стілець, хоча на фронті ми спалили одного разу ціле піаніно, щоб зварити гніду в яблуках кобилу, – це я ще якось можу зрозуміти. Мабуть, зрозуміло й те, що тут, удома, не слід потурати мимовільним рухам рук, які хапають все, що погано лежить, хоча на фронті добути їжу вважали справою везіння, а не моралі. Але що півня, який однаково вже зарізаний, треба повернути власникові, тоді як кожному новобранцеві ясно, що, крім неприємностей, це ні до чого не призведе, – по-моєму, чисте безглуздя.

– Якщо це увійде тут у моду, то ми ще з голоду здохнемо, ось побачиш, – збуджено стверджує Віллі. – Якби ми були серед своїх, ми б через пів години їли розкішне фрикасе. Я приготував би його під білим соусом.

Погляд його блукає між плитою і дверима.

– Знаєш що, давай втечемо, – пропоную я. – Тут дуже згустилася атмосфера.

Але в цей момент якраз повертається фрау Гомеєр.

– Його не було вдома, – каже вона, захекавшись, й у хвилюванні збирається продовжувати свою промову, але раптом помічає, що Віллі в шинелі. Це відразу змушує її забути все інше. – Ти що, вже йдеш?

– Так, мамо, ми йдемо в обхід, – говорить він, сміючись.

Вона починає плакати. Віллі зніяковіло поплескує її по плечу.

– Я скоро повернуся! Тепер ми завжди будемо повертатися. І дуже часто. Може, навіть занадто часто.

Плече до плеча, широко крокуючи, йдемо ми по Шлоссштрасе.

– Може, зайдемо по Людвіґа? – пропоную я.

Віллі заперечно мотає головою.

– Нехай краще спить. Корисніше для нього.

У місті неспокійно. Вантажівки з матросами в кузовах мчать вулицями. Майорять червоні прапори.

Перед ратушею вивантажують цілі купи листівок і тут же роздають їх. Натовп рве їх з рук матросів і жадібно пробігає по рядках. Очі горять. Порив вітру підхоплює пачку прокламацій: покружлявши в повітрі, вони, як зграя білих голубів, опускаються на голі гілки дерев і з шелестом повисають на них.

– Брати, – промовляє біля нас літній чоловік у солдатській шинелі, – брати, нарешті ми заживемо краще. – Губи його тремтять.

– Чорт забирай, тут, здається, щось серйозне планується, – кажу я.

Ми прискорюємо кроки. Що ближче до собору, то більша штовханина. На площі повно народу. Перед театром, піднявшись на сходинки, ораторствує солдат. Крейдяне світло карбідної лампи тремтить на його обличчі. Нам погано чути, що він говорить, – вітер нерівними затяжними поривами з виттям проноситься площею, приносячи з боку собору хвилі органних звуків, у яких тоне високий уривчастий голос солдата.

Неспокійне очікування чогось невідомого нависло над площею. Натовп стоїть суцільною стіною. За рідкісним винятком усі солдати. Багато хто з дружинами. На мовчазних, замкнутих обличчях той же вираз, що на фронті, коли з-під сталевого шолома очі видивляються ворога. Але зараз у поглядах миготить ще й інше: передчуття майбутнього, невловиме очікування нового життя.

З боку театру чути вигуки. Їм відповідає глухий гуркіт.

– Ну, хлопці, здається, буде діло! – захоплено вигукує Віллі.

Ліс піднятих рук. Натовпом пробігає хвиля. Ряди ворушаться. Шикуються в колони. Лунають заклики: «Товариші, вперед!» Рівномірне тупотіння демонстрантів наче могутнє дихання. Не роздумуючи, ми вливаємося в колону.

Праворуч від нас крокує артилерист. Попереду – сапер. Група за групою. Майже ніхто не знає одне одного. Але це не заважає нам відразу ж зблизитися з тими, хто крокує поруч. Солдатам не потрібно довго знайомитися, вони товариші, цього достатньо.

– Ходімо, Отто, чого стоїш?! – кричить сапер солдату, який відійшов убік.

Той не може наважитися: з ним дружина. Поглянувши на нього, вона бере його під руку. Він ніяково всміхається.

– Пізніше, Франце.

Віллі кривиться.

– Ну от, варто тільки втрутитися спідниці – і дружбі кінець. Згадайте моє слово!

– Дурниці! – каже сапер і простягає Віллі сигарету. – Баби – це пів життя. Тільки на все свій час.

Ми мимоволі крокуємо в ногу. Але це не просто похід солдатських колон. Земля гуде, і блискавкою спалахує над головами божевільна надія, від якої захоплює подих, надія, що цей шлях веде просто в царство свободи й справедливості.

Проте вже через кілька сотень метрів процесія зупиняється перед будинком бургомістра. Кілька робітників стукають у парадні двері. Ніхто не відчиняє. На мить за вікнами з’являється бліде жіноче обличчя. Стукіт у двері посилюється, й у вікно летить камінь. За ним – другий. Уламки розбитого скла з дзвоном сиплються в палісадник.

На балконі другого поверху з’являється бургомістр. Крики летять йому назустріч. Він щось намагається пояснити, але його не слухають.

– Марш сюди! – кричать у натовпі.

Бургомістр знизує плечима й киває. Кілька хвилин по тому він крокує на чолі процесії.

Другим витягують з дому начальника продовольчої управи. Потім черга доходить до переляканого лисого суб’єкта, який, за чутками, спекулював маслом. Торговця зерном нам захопити вже не вдається: він вчасно втік, зачувши про наше наближення.

Колони прямують до Шльоссгоф і зупиняються перед окружним військовим управлінням. Один із солдатів швидко вибігає нагору по сходах і зникає за дверима. Ми чекаємо. Усі вікна освітлені.

Нарешті двері відчиняються. Ми з нетерпінням витягуємо шиї. Виходить якийсь чоловік з портфелем. Він дістає з нього кілька листочків і рівним голосом починає читати промову. Ми напружено слухаємо. Віллі приклав обидві долоні до своїх величезних вух. Він на голову вищий за інших, тому йому краще чути, і він повторює нам окремі фрази. Але слова оратора пролітають над нашими головами й летять кудись повз нас. Вони народжуються і вмирають, але нас вони не зачіпають, не захоплюють, не спонукають до дії, вони тільки пролітають у повітрі.

Нас охоплює неспокій. Ми не розуміємо, що відбувається. Ми звикли діяти. Адже це революція! Значить, треба щось робити. Але чоловік нагорі все говорить та говорить. Він закликає до спокою і розсудливості, хоча всі стоять дуже тихо та спокійно.

Нарешті він іде.

– Хто це був? – розчаровано питаю я.

Сусід-артилерист обізнаний краще:

– Голова ради робітничих і солдатських депутатів. У минулому, здається, зубний лікар.

– Гм… – мугикає Віллі й розчаровано крутить навсібіч рудою головою.

– Чортівня якась! А я думав, ідемо до вокзалу, а звідти – прямісінько на Берлін.

Вигуки з натовпу стають дедалі голоснішими, наполегливішими. Вимагають виступу бургомістра. Його підштовхують до сходів.

Спокійним голосом бургомістр заявляє, що всі вимоги будуть найуважнішим чином розглянуті. Обидва спекулянти стоять поруч з ним і трусяться. Вони навіть спітніли від страху, хоча їх ніхто не чіпає. На них, правда, покрикують, але ніхто не наважується першим підняти на них руку.

– Ну що ж, – каже Віллі, – хоч бургомістр не боягуз.

– А він звик, – відгукується артилерист, – його кожні два-три дні витягують.

Ми здивовані.

– Часто у вас такі історії відбуваються? – питає Альберт.

Артилерист киває.

– Бачиш, із фронту постійно прибувають нові війська, і всі по черзі вважають, що саме вони повинні навести порядок. На цьому зазвичай справа й закінчується.

– Не розумію, – каже Альберт.

– От і я нічого не розумію, – погоджується артилерист, позіхаючи на всю горлянку. – Я думав, що все це буде інакше. А тепер адью, хлопці, піду я годувати своїх плюскв. Так буде більше користі.

За ним ідуть інші. Площа порожніє. Промовляє другий депутат. Він теж закликає до спокою. Керівники самі про все подбають. Вони вже за роботою, говорить він, указуючи на освітлені вікна. Найкраще, мовляв, розійтися по домівках.