На запах м’яса

2

Була в Майки заповітна дрібничка – крихітне (у стиснутій долоні легко вміщалося), вирізане з невідомого білого каменю янголятко. Молилося навколішки – очі долу, рученята до грудей, на голові кучерики, за спиною крильця, а з-під одежинки – голі ступні з круглими п’ятами і пухкими пальчиками. У рідному Генічеську знайшла років десять тому. Бігла з моря босоніж по розпеченому піску, наступила на щось тверде, аж зойкнула. І не зупинилася б – камінець, не інакше, та вгледіла в піску крихітну круглу п’яточку…

Отак янголятко й оселилося в Майки. Стовбичило на письмовому столі, засинало в кишенях чи рюкзаку, губилося посеред подушок, знаходилося на підлозі і знову стовбичило на столі. До часу дівчинка ковзала по фігурці байдужим оком і лишень після того, як у чотирнадцять років із безнадійною нахабністю попхалася до приморського ресторану офіціанткою на курортний сезон влаштовуватися, ледь пробилася до кабінету господаря крізь матюки розмальованих конкуренток, хазяїн схвально кивнув – працюй! – вискочила щаслива, намацала в кишені різьблене кам’яне крильце і повірила: янголятко допомогло.

А воно наче чуло. Так уже старалося! І скоро Майка спершу клала до кишені крихітного кам’яного помічника, а тільки після того вії фарбувала. Та одного разу мама випрала Майчині джинси разом із янголятком, повісила штанці у ванній сушитися, а фігурку, що випала з кишені, – біла-білісінька, – поклала на кришку плетеного кошика для брудної білизни. Майка додому прилетіла, кинулася: де? На плетеній корзині – порожньо. Удвох із мамою весь дім перевернули догори дриґом: щезло сердешне. І хоч життя тої ж миті не дало тріщину, – котилося передбачувано вкрай, – Майка почувалася даішником, у якого відібрали смугасту паличку і вигнали на шлях автівки зупиняти. А як?

Білосніжне кам’яне янголятко несподівано повернулося за кілька років. Одного дня Майка повернулася додому – зморена, спітніла, – залізла під душ, потяглася до мильниці й побачила посеред різнобарв’я обмилків крихітну білу фігурку. Так розчулилася, аж заговорила до янголятка:

– Моя ти крихітко… Не ображайся. Вибач… Більше не загублю. Завжди при мені будеш. Нікому не віддам…

Висушила білий камінь, на радощах виклала янголяткові: «А в мене такі зміни в житті! Їду з Генічеська! До Києва! Може, навчатися буду. Ти допомагав, янголе? Не забував мене?» Поклала білу фігурку у внутрішню кишеню рюкзака, усміхнулася: тепер ще ліпше стане… Тож не випадково – білий янгол у руку, коли конче треба змити із себе гірку сіль…

Від спогадів – гірко. У забутій Богом сірій хатинці на Лупиному хуторі Майка вивалює з рюкзака весь мотлох, врешті намацує на дні холодну кам’яну фігурку, без вагань кладе до кишені пуховичка, передбачливо задуває свічу, виходить у двір. Сніг коле щоки, мороз прикладається, та Майчиним тілом ще вирує гаряче збудження – спонукає до дурниць. Гукнути, щоби аж луна… Бігти навпростець, упасти на коліна. Лице в небеса. Вити відчайдушно й моторошно, щоби аж вовки по ярах затрусилися.

Гасить тремтіння, роззирається: від ґанку – сліди у бік березового гаю. Майка уявляє худорлявого п’яного кульгавого хлопця. Ступає по слідах: крок у крок. У нього… сильні руки. Він… уміє. Після примхливої близькості минула година, та Майчине серце й досі б’ється-калатає. Хай він повернеться! Бо з ним болю не стало, ніби брав її і ворожив-зцілював.

Ніч – проти: ховає місяць за хмарами, замітає снігом хлопцеві сліди. Майка стискає в долоньці кам’яну фігурку, спустошено брьохає до Уляниної хати.

– Це вам. Із Різдвом…

Уляна наче чекала. На столі дві тарілки порожні, виделки при них.

– Дякую… – ставить янгола поряд із фотографією хлопчини в бейсболці. – Повечеряємо?

Майка не виламується. Скидає пуховичок, сідає біля столу.

– Ви не подумайте, що я… заради вечері… Подякувати хотіла. За кашу, за піч… Що людей покликали… на допомогу.

– Знову каша. – Уляна усміхається, накладає на тарілки гречку з м’ясцем.

Майка помічає на підвіконні вигадливі свічки.

– Класні свічки!

– То мій заробіток.

– Самі робите?

Уляна киває, ставить на стіл чорну пляшку.

– По чарці? За Різдво?

Густий кагор по мізках – дзень! Розвезло, розчервонілася.

– Уляно… Ви звідки?

– З Києва.

– Невже тут краще?

Уляна мовчить. Дивиться на фотографію хлопчини в бейсболці.

– Син? – питає Майка.

– Син.

– У мене теж… Мати. Була. – Майчині думки раптом дичавіють, скачуть мавпами, меле, не зупинити. – А… Пусте. Ви казали: «Зайду надвечір». І не зайшли. От я і… сама до вас. Бо, думаю, раптом трапилося щось… І про грубку обіцяли розказати… А ви як зранку пішли, то в мене цілий день двері не зачинялися. Поштарка така… Галя! З чоловіком приїжджала. Руки мені рятувала. А… Ви ж не знаєте – я пальці попекла!

Майка здирає носовички з долонь – дивіться, не брешу!

– У мене китовий жир є. – Уляна підводиться, дістає з полички скляну баночку, заповнену напівпрозорим зеленувато-жовтуватим еліксиром. Змащує Майчині пальці. – І з собою дам. При опіках китовий жир найкраще рани гоїть. – Обмотує пальці носовичками. – Краще?

Майка дивиться на Уляну розгублено.

– Стільки подій… І грубка, і сусіди ваші, і Галя… І каліка той за шпателем повертався. Знаєте?.. – Майка згадує кульгавого хлопчину, щосили стискає ноги, вгамовуючи жадання.

– Ні, – хитає головою Уляна. І нащо дитині казати, що санчата з дровами до Майчиної хати приволокла, у віконце зазирнула і… повернула назад. Ще й Реп’яха завернула вчасно.

– Каліка… Чому він каліка? – питає гостя.

– Не знаю. Я ж не тутешня.

– Чому ви тут?

– А ти?

– Я?! – Майка кліпає повіками, дивиться на янголятко недобре: от і живи з Уляною, раз користі від тебе ніякої. Був би охоронцем, хіба б Майка так занепала?..

– А я – назавжди, – усміхається зухвало. Забула, як увечері божилася – тільки до наступної п’ятниці. – От тільки не питайте «чому»! Бо ляпну, а ви потім лаятимете себе подумки: «Навіщо спитала?! Краще б не знала!» І мене картатимете. Що не збрехала. А мені тепер… геть не брешеться!

– Не питатиму.

У кімнатці – тиша. Тільки дрова в печі потріскують.

– Ще по чарці?..

– Хочу! – Майчин язик – поперед думок. – А ви… Теж назавжди?

– Ні.

Майка лякається.

– А до літа… будете?

– Буду.

– Добре… Мені – щоби ви до літа…

– Навіщо?

Майка знизує плечима.

– Та так… – Дивиться на янголятко з ненавистю.

– У нас тут сусіди добрі, – чує Улянин голос. – І Валерій Михайлович Троянов. І Сашко… Та й у Капулетцях незлі люди живуть. Завжди допоможуть. Жир китовий баба Горпина дала. Той же Толя…

– Піду! – Майка раптом підхоплюється. Чому ж вона в Уляни й досі? Він же… повернувся. Він там. Біля Майчиної хати. Смішний, жилястий, кульгавий… «Та добре!» Чому він усе повторював: «Та добре»?

– Можеш у мене заночувати, – пропонує Уляна.

– Не можу. – Майка натягує пуховичок, суне до дверей.

– Зачекай! І я для тебе гостинець маю. – Уляна дістає з полички дволітрову емальовану каструлю, витирає рушником. – У тебе ж каструль нема? А тепер буде. І каші покладу, щоби порожню не дарувати.

Майка притискає до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.

– А як я закричу… у своїй хаті. То ви почуєте?

– У нас тут спокійно, – відказує Уляна. – Місцеві кажуть: усі, хто полюбляв по чужих обійстях шарудіти, померли. Улітку цигани гастролюють, а взимку сюди й захочеш – не доберешся.

– А як я закричу… ви ж почуєте? – уперто перепитує Майка.

– Почую.

– Добраніч…

Майка брьохає до темної сірої хати – холодно. Сніг наче з прірви. Зупиняється перед хвірткою. Ковтає хвилювання, поправляє волосся, пробує нахабно й зухвало усміхнутися: «За шпателем повернувся?..» Ступає на подвір’я і тільки тепер розуміє: сніг… Усе накрив, приховав, вичистив. Біля хатки – жодного сліду. Майка штовхає причинені двері, зазирає в кімнатку. Нікого…

– Куди всі поділися? – Реп’яхова Тома відчинила магазин о восьмій ранку. Стала на порозі – брови чорним наведені, вуста малинові, туніка п’ятдесят восьмого розміру на пишному тілі потріскує, фетрові уги камінцями виблискують. Краса!

Роззирнулася: вимерли Капулетці! Жодного покупця. А мали б об’явитися. Стара Горпина пенсію отримала, казала, купить цукру і десять літрових банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицінювалася, Горох уже два дні по горілку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городські з Лупиного хутора запізнюються. Чому не йдуть? У них же засіки – як шлунок у голодного: і півкіла гречки не втримає. Невже й досі сплять?..

Матюкнулася на рудого облізлого собаку, – застиг за метр, в очі заглядає, – винесла лопату для снігу, заходилася поріг розчищати, аби без діла не мордуватися. А серце муляє: щось підозріле з Петром коїться. Ой, підозріле. Як материну хату продав, підмінили чоловіка. Гроші віддав, а очі й досі відводить. Наче скіпка в серці. І кохатися щось… не дуже рветься. На Різдво так і не злигалися, хоч Тома самогонки хильнула, чоловіка до дивана притисла: «Ну, що?.. Ти – Чапай, я – Анка?» А воно кривиться: «Щось теє… стрес в організмі. Геть зморився». Зморився?! На Різдво?! Та мать твою!

Аж лопату спересердя кинула. Руки в боки: так… І що робити?..

Думку про іншу жінку, яка могла б у Петра завестися, першою відмела. Чоловік весь час перед очима, та й нема Томі конкуренток у селі й околицях. А водія рейсового автобуса послухати, то й на двісті кілометрів навкруги нема, бо як до Києва по товар їде, водій хоч як, та торкнеться Томиної дупи: «Ох, ти пишна…» Що є, то є. Наїла тіла – є чим похвалитися.

Почухала ляжку, засмутилася.

– Клімакс у нього! – поставила діагноз і тільки замислилася, як із тою бідою впоратися, а тут стара Горпина до магазину суне. Стиць, бабо! Згадала про цукор, банки!

– Христос народився, – бабі в’їдливо.

– Славімо, славімо, – стара Горпина усміхається беззбройно. І не присікаєшся.

– А скажіть, бабо… Ви діда вашого ще пам’ятаєте? – Томі своє болить. Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!

– На Гробки до могилки піду. Згадаю…

– Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаєте?

– Добре жили. Не скубалися.

– Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше…

– Тьху на тебе! – обурилася баба.

– Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що – про космос спитала? Ще скажіть – не знаєте, що воно таке.

– Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі?

– Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дід ваш?

– Ого! Та мій дід і перед смертю…

– Так! Ясно! – Бабі цукор у зуби – гуляйте! – По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете – половину розіб’єте!

Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.

– …А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, – призналася. – Казав: аж болить йому, як не теє… не зніме напруження. А я його обійму та й кажу: «Знаєш, Васильчику… Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олійки собі візьму…»

– Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені ті деталі геть не цікаві!

Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з тривогою глянула.

– Невже на Петра твого мужська неміч напала?..

– Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! – визвірилася Тома.

– А ти йому «Віагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього діла.

Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та на вихід.

– Ідіть уже! Без вас розберуся.

– А Петро з виду так нічого… І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір попер, як заведений, – не вмовкала баба.

– Коли це? – здивувалася Тома.

– Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій – на хутір.

Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то діло – лежиш поряд із дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!» Знайде гроші – кишки на лікоть намотає.

Тільки Тома за поріг, Реп’ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:

– Що за халепа? І гроші нема де заникати!

Присів на диван, у стінку очима увіп’явся – ремонт час робити. Онде край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеїти?

– Оце діло! – Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп – є! Приклеїв кут шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.

– А фіг хто здогадається!

Аж до пляшки потягся – хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.

Шапку на вуха – і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:

– Куди це ти чешеш, Петре?

– На хутір треба!

Потічок перетнув – сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.

Затупцював на місці: допомогти чи як?

– Ви до мене? – почув Майчин голос.

На ґанок вийшла – без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.

– Ти теє… не захворіла часом?

– Смішне питання, – скривилася глузливо. Ох, чудна!

– Що смішного? Думав – підмерзла, застудилася…

– То ви прийшли про здоров’я моє запитати?

– Діло в мене до тебе. Серйозне, – знітився Реп’ях. Потилицю почухав. – Я оце… жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного… На день народження.

– І що?

– А їй сорок років аж після Великодня.

– А я до чого?

– Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу… Як спитає… Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.

– Добре.

Отак просто?! Реп’ях повеселішав. «Це ж який я мудрий, – нахвалював себе подумки. – Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!»

– А купити їй що хочете? – спитала Майка.

– Так теє… Ще є час. Щось вигадаю.

Напружився, подалі від хиткої теми.

– А ти як тут? Не пошкодувала?‥

Майка хотіла було пригадати Реп’яхові, що в оголошенні хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальності – на Лупиному хуторі, та передумала.

– Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка зачинялася. Бо прохідний двір, – відказала недобро. Пішла до хати. Навіть не попрощалася.

«Ох і стерво в материній хаті оселилося!» – вразився Реп’ях. Посунув з подвір’я.

– Стійте, дядьку! – Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.

– Де ти ті дзвінки по селах бачила? – пробурмотів роздратовано.

Вона не чула. Бровки насупила, крізь Реп’яха очима сірими.

– Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву вулиці, номер дому. Шпатель маю йому віднести… Грубку лагодив і шпатель забув, – мовила байдуже.

– Яка ще адреса? – здивувався Петро. – За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дійдеш. За вербами – третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі… – пояснив. – А дзвінка немає! Вибачай! – додав в’їдливо, подався з двору.

І весь настрій коту під хвіст. Так гарно діло владнав – крутнутися тепер до Капулетців, Тома й не здогадається, де був, а тут тобі те худе городське губи вигинає. Дзвінка їй бракує. Куди той дзвінок? Хіба в дупу засунути, щоби дзвонило, як пердіти надумає!

На вулицю вийшов, дратування під кадик. Понаїхало тих городських у села – проходу нема. Ще й командують, ніби знають, як на землі жити. А картоплі не садять – квіти, хай би їм грець! Сплять до восьмої, наче роботи немає, електрику не економлять – що не дачник, то свердловина, насос електричний, і дудлять ту воду із землі на дурні квіти, наче дощу їм замало…

Плюнув під ноги – усі вони однакові. На Улянин двір зиркнув: махає сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетці зиркнув і повернув до Уляниної хати.

– Давай уже… Підмогну.

– Та й сама в силі.

– Бачу, яка сильна. Онде аж світишся, така сильна.

Сокирку перехопив зручніше – лясь по дровиняці.

– І шо то ви, городські, села окупували?.. Не сидиться вам по курятниках ваших.

– Та й ваших у містах не бракує, – Уляна йому. На лаву біля дровника присіла, піт із чола рукавичкою – втомилася, хай Бог милує.

– Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі.

– Та й ваші в містах чужі.

– А шо до дурного звикати? Заробили – й додому, – Реп’ях їй.

– Аби на селі була робота, я б з радістю.

– Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода?

– Нема в мене манікюру, – так гірко відказала Уляна, у Реп’яха аж совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає?

– Ти теє… Чому тут живеш? – спитав сумирно.

– З роботи звільнили, квартиру винаймати дорого. А тут… багато не треба. Свічки роблю. Для однієї художньої крамнички в Києві. Вистачає.

Реп’ях напружився, знітився чогось, запитав ніби байдуже:

– А сім’я?.. Щось ти на стару дівку не скидаєшся.

– З чоловіком давно розлучилася, а син… Звідси й до сина ближче. Навідуюся до нього.

– Навчається? У Сумах чи в Чернігові?

– …У Чернігові. – З лави підвелася. – Ти зачекай, Петре… – мовила лагідно. – Віддячити тобі хочу.

Реп’ях стояв посеред двору із сокирою, як той дурний, серце краялося: ох і худенька та Уляна, аж прозора. Чи то місто з них усіх соки висмоктує? Чи біда? Пригорнути, наче дитину, по спині погладити: тихо, тихо… Я ж бачу: очі сухі, серце у сльозах. І чого ж ви всі городські такі сумні й винуваті? Як ото пройдисвіти в церкві: як радість, то й не згадають про Бога, а як біда – схаменуться, припхаються, святі лики очима їдять, допомоги просять. Чом вас біда в села виштовхує? Бо на землі не пропадеш? То й раділи б…

– Оце тобі. На радість. – Уляна простягнула Реп’яхові вигадливу бузково-рожеву свічку, схожу на античну колону з різьбленням. – Дякую, що допоміг.

– А ти тільки гукни… – Здоровань знічується, як хлоп’я, кліпає повіками. І що то є?! Чому не йдеться з двору?

– Ні, Петре… Не ходи, – Уляна читає його думки. – Нащо людям на язики брехню класти?

– Ну… Тобі видніше, – геть губиться чоловік. Пхає свічку у внутрішню кишеню куртки, брьохає з двору. Й оптимістично міркує, що сьогодні точно звабить дружину: час-час… Заначки в трусах уже нема, жахатися від Томиного дотику нічого, інструмент до бою готовий. Час…

Та пізно увечері, коли надзвичайно ласкава Тома – гаряча-розчервоніла після ванни – ніби ненавмисно забула застібнути халат і так пройшлася повз чоловіка лебідкою, Реп’ях раптом засумував, очі долу.

– Томо… Із тебе б дві худі жінки вийшли, – ляпнув ні сіло ні впало.

– І де ти їх вгледів? Не на Лупиному хуторі? – ледь стримуючи гнів, спитала Тома.

– А треба ж було перевірити, як та дівчина в материній хаті хазяйнує. Бо ще замерзла б там… Чи угоріла б, приміром… А мені потім – відповідай. І стрес в організмі…

– І як? Перевірив?

– Та жива… – Петро дістав із кишені бузково-рожеву свічку, простягнув дружині. – Подарунок тобі купив… Для радості.

– І як мені з нею радіти? Обійняти чи що?! – психонула Тома. Закинула свічку світ за очі, завалилася на диван. – Світло вимкни! – гаркнула.

Згасла люстра, чоловік подався на кухню біля вікна курити. Тома брови звела, насупилася стривожено: раз Петро на її розкішне тіло не зреагував – значить, важкий ступінь клімаксу його виїдає.

– Нічого… – прошепотіла хоробро. – Впораюся…

Тільки третього дня на Лупиному хуторі Майка остаточно усвідомила, наскільки круто змінила своє життя. Довга дорога лишила сил, милосердні походеньки місцевих відволікли й обеззброїли, істерична близькість із незнайомим кульгавим хлопцем вивернула душу і так ясно окреслила тоскну Майчину самотність, що й за добу після забави отямитися не могла. Усю ніч очей не зімкнула, вірила – ось-ось хлопець повернеться. Постукає у вікно, скаже щось дурне, непотрібне, таз знайде, нагріє води…

– Знову захоче мене! – навіювала собі затято. Косувала в темне вікно – нікого?.. Хоч би ніч скорше вмерла.

Разом зі світанком у мізках викристалізувалася очевидна безжальна ясність. Чотири стіни посеред лісу, піч хлипка, люди неподалік, та як хвіртку зачинити й вікна занавісити – ніхто й не поткнеться дізнаватися, чи б’ється ще тут серце. І кульгавий не повернеться… День минув, другий, а він не йде.

– А до біса! Нікого не хочу бачити! – Низ живота скрутило від болю. Витягла з рюкзака целофановий пакет із пігулками, потяглася до «Но-шпи»… Ні! «Кетанов»! Дві! І лягти…

Та полежати не вдалося. Спочатку грубка покликала – годуй! Потім сама їсти схотіла – обмотала поперек побитою міллю вовняною хустиною, що нею навіть Галя погидувала, поставила перед собою каструлю – набирала в долоню гречку, ковтала похапцем, ніби їжа мала вбити біль. Та біль не вщухав. Перед очі – вирок, зрада, мотузка хитається-манить, і так хочеться…

– Ні… Не зараз! – трусилася на тапчані від жахів, товкла собі. – Світанок, молоко… Олені вийдуть із лісу, ружі розцвітуть… Лелеки, трясця матері, прилетять… Скоро… Я… дочекаюся.

За півгодини пігулки почали діяти – Майка роздяглася до футболки і вперше за три дні нового життя уважно обстежила власну хату. Хіба були коли-небудь у неї такі хороми? Виросла у десятиметровій кімнатці батьківської хрущовки в Генічеську, потім до столичного гуртожитку перебралася: усієї розкоші – койкомісце. А тут – цілий світ…

Захопилася, потягла ноги по кімнатках. Одна маленька цілком під кухню підходить, у другій малій можна душ із туалетом облаштувати, велику кімнату з піччю видраїти до блиску, меблі порозставляти. І нащо поштарці віддала купу краму?

Вмостилася на скриню – гарна скриня. Замість шафи зійде, та й сидіти на ній прикольно. Тапчанчик твердуватий, то нічого. Онде подушки й ковдри попросихали, підстелить, укриється… Стіл крутий. Мов із казки про Машу й ведмедів. Лава твердонога, а стілець хлипкий.

– Моя барлога… – розтривожилася, затялася, ганчірку знайшла, почала пил збирати. – Ніхто сюди не поткнеться!

А людям де Майчині думки знати? Реп’ях припхався, потім бородань Санджив зазирнув.

– Можна?

– Ні!

Санджив усміхнувся:

– Я мило зварив… Натуральне мило з м’ятою. Візьми.

– Милом заробляєш?

– Ні, я айтішник.

– Не бреши. Тут електрики нема. – Майка раптом відчула несподівану дику волю. Рвалася назовні, змітала умовності… Надто багато слів! Хай краще забирається!

– У мене генератор.

– То й повертайся до свого генератора.

Санджив не образився. Усміхався в бороду. Поклав духмяне мило на стіл.

– Радісного тобі дня, Ілюзіє.

Майка зачинила за Сандживом двері на засув, заходилася далі красу наводити, та поява бороданя роздратувала вкрай. Який же він солодкий і фальшивий, цей Санджив! Та хто повірить, що він тут із доброї волі? Хто тут узагалі може опинитися з доброї волі?! Шифрується під Ісусика, екопоселенець хріновий! А сам, певно, трахнути Майку хотів… айтішник… Кому він локшину на вуха вішає?!

Витерла одне підвіконня, друге. На третьому – шпатель… Як перемкнуло – стоїть і дивиться. Аж раптом за вікном крук на все горло: «Кру!..» Шпатель вхопила, у пуховичок вскочила, вилетіла у двір.

– Капулетці! Третя хата. За вербами. Ворота коричневі…

До огорожі добігла, на крука кишнула – сидів, їв Майку чорним оком.

– Іди геть!

Крук піднявся на крилах, перелетів на метр, всівся на грушевій гілці, так і дивився на дівчину. Зупинилася – бігом назад до хати. З рюкзака геть усе на тапчанчик вивалила, знайшла люстерко, помаду…

– Подохнете від заздрості! – невідь кому.

Розмалювалася. Ох, цаца! Вуста червоні, сірі очі підведені, брови – стрілами. Шапку не вдягла. Вуха відморозила, зате волосся розвівається. Кульгавий побачить – вмре! Спершу швидко до Капулетців ішла та все простір очима промацувала: гайок, потічок, а там уже й село.

Хиткий місток подолала – зупинилася. Не йдуть ноги – уся хоробрість на Лупиному хуторі лишилася. Може, дарма пхається? Вона ж нічого про хлопця не знає. А як жонатий? Ще й дітки по двору бігають? Стуконе в коричневі ворота, їй відчинить товста неохайна жінка в засмальцьованому халаті: «Толя? Нема чоловіка вдома. А тобі чого?!» Чому вирішила, що в кульгавого дружина – неодмінно товста нечепура? Згадала сильні хлопцеві руки. Збудилася: він… уміє! І болю не було…

Уперед! Спершу магазин знайти. За магазином до яру повернути… Нема в нього нікого: ані предків, ані дружини, дітей!

Оминула облуплений капулетцівський клуб, пішла засніженою вулицею: а немале село ці Капулетці – хат тридцять назбирається, тільки розхристане якесь, розкидане. При асфальтівці ще хати в ряд, а від асфальтівки вглиб домівки, як гарбузи на городі, у довільному порядку стирчать. І тихо… Так тихо, ніби геть нема люду.

Тільки подумала – уздріла дебелу жіночку: пухову куртку розстібнула, ніби літо їй, з-під куртки довга туніка із блистками, гамаші вовняні, на ногах уги чудернацькі. Вийшла зі звичайної хати, замок на двері вішає.

– Добридень, – Майка їй. – А де тут магазин?

– Я – магазин! – Тома око примружила. – Купити щось хочеш? То я відімкну.

Майка намацала в кишені гаманець.

– У вас порошок пральний є?

– І мило господарське. – Тома оперативно замок зняла, двері розчахнула.

– А шоколад? – Майка услід за Томою ввійшла до невеличкого похмурого магазинчика, де впереміш – консерви, чоботи, ножиці…

– У мене тільки манни небесної немає, – похвалилася Тома. – Чого бажаєш?

– Пральний порошок, чорний шоколад… А ложки є? І виделки?

– Ніж туристський розкладний є. Один лишився. Там тобі і ніж, і ложка, і виделка, і штопор, і навіть пилка мініатюрна. Вісімдесят гривень. Береш?..

За дві пачки «Гали», п’ять плиток чорного шоколаду, кіло вівсяного печива і диво-ніж Майка виклала сто п’ятдесят дві гривні. Засмутилася.

– Націнка у вас тут чи що?

Тома брови звела, проштрикнула Майку поглядом.

– А ти часом не та городська, що в мого Петра материну хату на Лупиному хуторі купила?

– Та сама. А що? Не подобаюся?

– Чоловік казав – дитина зовсім, а ти така…

– Яка?

– Розмальована, мов на блядки зібралася, – спокійно відказала Тома.

Майка почервоніла до скронь, дихалку забило.

– Та що ви про мене знаєте… – прошепотіла розгублено.

– А що мені про тебе знати треба? – в’їдливо відповіла Тома. – У мене очі є!

Майка задихнулася, закліпала – земля з-під ніг.

– Протри свої очі! – кинула нахабно. – Корова!

Вискочила з магазинчика – у животі пече. Де вже ті коричневі ворота попід вербами шукати. Брьохала на Лупин хутір, сльозами вмивалася. І всупереч поширеному твердженню зворотний шлях здався Майці набагато довшим. Ех… Були б пальці не попеченими, кулькова ручка, чистий блокнот, записала б: «Друга спроба законтачити з аборигенами закінчилася провалом. І кульгавого не знайшла».

Як місток перетнула, зупинилася. Озирнулася в бік Капулетців, щосили жбурнула в кущі біля потічка файний італійський шпатель із жовтою гумовою ручкою: пропади ти пропадом! Добре, що ніхто не бачив, як вона з тим кульгавим…

Майка повернулася з магазину Реп’яхової Томи й прокляла одразу два населені пункти – Капулетці й Лупин хутір.

Якби гнівні слова в той же час влетіли Богові у вуха, то за дванадцять кілометрів від великого села Добрики, де є сільрада, школа, пошта, автостанція, перукарня, нотаріус Лариса Вікторівна, коноплі на городах і навіть нелегальні гральні автомати в забігайлівці за базаром, замість двох теплих осередків людської цивілізації розстелилися б неорані луки посеред лісів, і тільки одна сіра хатка стирчала б під старими грушами, викликаючи захоплене здивування заблукалих мандрівників: тут є люди?

Люди всюди, всюди люди. Розбурхана Майка драїла підлогу, товкла собі: «А пофіг!» Усередину її світу – чотири стіни – кордон! – ніхто не поткнеться. Навіть добра Уляна…

Випрала старий тюль, що знайшла його у скрині, мокрим – на вікна. І висохне, і розрівняється. Роззирнулася… Кімнатка дякувала, що їй спинку почухали, блищала-посміхалася.

– А круто…

Порозкладала на полиці продукти, що їх поштарка Галя приперла, поряд власні покупки – їжі вдосталь. Спати є де. Тільки впасти намірилася, бо втомилася й пігулки вже не діяли, на грубку зиркнула.

– Дідько! – Останні дрова спалила. А далі що?

Вискочила на ґанок… Хіба взяти іржаву сокиру, спробувати відрубати хоча б декілька гілок від найближчої сосни?

– Гілка гілку не рубатиме…

Обійшла хату, увіп’ялася поглядом у похилену огорожу господарського двору з кількома сараями й загородками. На вістрі відірваної дошки сидів чорнющий, аж синій крук. Дивився на Майку блискучим оком, не лякався.

– Що?! – кинула крукові, відірвала від огорожі прогнилу дошку. – Мені свиней не розводити!

Крук відлетів на метр, вмостився на даху сарая, спостерігав.

– Кльово тобі… Не мерзнеш! – позаздрила Майка крукові. Повалила огорожу, відривала дошки, звалювала на купу в маленькій кімнатці навпроти вхідних дверей.

Уляна до хвіртки підійшла:

– Дитино! Помогти?

– Впораюся!

Поважний Троянов не втримався, гукнув від колодязя:

– Як справи, юна пані?

– Нормально.

Санджив – нахабніший. Вскочив на подвір’я. У дошку вчепився, смикнув.

– Разом веселіше, правда?

– Іди в дупу, – буркнула Майка. – Я з тобою не спатиму.

– Не переймайся дурницями, – відповів. – Мені подобається…

– Що?

– Що ти палиш старі дошки, а не рубаєш дерева.

– Просто в мене нема сил рубати дерева.

– Прости їх… – сказав Санджив.

– Кого?

– Усіх, на кого гніваєшся. Гнів випиває твої сили.

– Хіба погано? Не рубаю дерева…

– А себе?

– Іди геть!

Санджив посунув до хвіртки, усміхався беззбройно:

– Заходь до мене.

– Нащо?

– Подивишся, як я живу.

– І не сподівайся! Не трахнеш!

– Ти – жахлива Ілюзія… – мовив Санджив наостанок.

Майка доповзає до грубки – Господи, та скільки ж уже можна бігати туди-сюди! Пхає в пельку ненажері холодні дошки, безсило валиться на тапчан: «Тепер даси полежати, Лупин хутір?!» Замість відповіді – гострий біль унизу живота. Майка сповзає з тапчана, вилущує з упаковки дві пігулки, та запити нічим: вода скінчилася.

Як жбурнула порожнє відро – миші поховалися. А щоби ти провалився увесь, клятий Лупин хутір! Сльози стерла, вуста зціпила:

– Тільки по воду… А потім… Аж до ранку відпочиватиму.

Відро в зуби – до колодязя. Рукавички забула, попечені пальці відморозила, та зі здобиччю. Повне відро до хати дотягла і так собою загордилася, аж у голові промайнула дурна думка: нагріти води, обмитися, бо потом тхне… Пігулки запила, як впала на тапчан – разом із думками відрубалась. Тільки біла свіча в іржавій консервній банці тріпотіла-тривожилася: задурно хату освітлюю, спить дівча.

Коли зимові присмерки з’їли день, не дали розгулятися вечору-сіроманцю – уже й ніч, від березового гайочка до Майчиної хати обережно наблизився худорлявий кульгавий хлопець у куртці, схожій на матроський бушлат. Тихо переліз через паркан, наштрикнувся на розібрану огорожу господарського двору, зупинився, дряпнув неголену щоку: «Оце так…» Підійшов до віконця, зазирнув – свіча догорала-блимала, освітлювала прибрану кімнатку. На тапчані біля грубки солодко спала дівчина – трохи розтулила вуста, розкинула руки.

Хлопець роззирнувся: нікого поблизу нема? Уже хотів було стукнути у віконце, та свіча раптом смикнулася і згасла. Темінь.

Кульгавий збентежився, відсахнувся. Завмер на хвильку, тихо посунув до хвіртки по глибокому снігу. Зупинився. Повернувся до розібраної огорожі. Відірвав широку міцну дошку, заходився відкидати нею сніг, утворюючи широку доріжку від ґанку до хвіртки.

Коли наступного ранку Уляна, Троянов і Санджив зустрілися біля колодязя, Валерій Михайлович кивнув у бік розчищеного Майчиного двору, мовив приголомшено:

– Не слабодуха, їй-богу. Навіть сніг навколо хати розчистила. А з виду надто тендітна.

– То ілюзія, – усміхнувся Санджив.

– Не турбуй її, Сашку, – попросила Уляна. – Недарма в наш глухий кут забилася. Їй наодинці із собою побути необхідно. Мені так здається.

– То ілюзія, – повторив Санджив.

Майка прокинулася від холоду. Кинулася до грубки: так і є – вмерла. Морозяка в хаті – пара з рота. Вскочила в холодний пуховичок, намірилася скоріш до Уляни бігти: хай би допомогла розпалити. А серце кривиться: «Та якого?!»

Присіла біля грубки. Згадала, як кульгавий викладав на пожмаканій газеті решітку з тонких паличок.

– Ти вже не виламуйся, жери… – Пхала в пащу з межигірки спочатку папір з цурпалками, потім зламані дошки. Грубка відтаяла, потеплішала.

Майка повеселішала. Поставила на чавунні кільця каструлю, подаровану Уляною, налила води. Буде чай! Закружляла по кімнатці. «І стіл мій, і тапчан мій, і стіни мої – будь що можу тут виробляти. Будь що!»

Пуховичок скинула…

– It’s been a long time since I came around… – заскавучала леді Гагою, пожвавішала, голосніше: – О! Так! Минуло немало часу відтоді, як я прийшла! До тебе… поганський ти, Лупин хуторе!

Пальчиками по стільниці ритм – так-так…

– Been a long time but I’m back in town. And this time I’m not leaving without you… – Закружляла кімнатою. – Немало часу, та я… – Зупинилася, усміхнулася тоскно. – Повернулася в місто. Цього разу… не піду без тебе?..

Похнюпилася, залізла на тапчан, вкрилася з головою…

– Та я… – заспівала під ковдрою. – Та я не повернуся в місто… Цього разу… обійдуся без тебе… – замовкла, попливла в спогади. Якби окріп не забулькав у каструлі, розревлася б.

Вилізла з-під ковдри, заварила чай в алюмінієвій кружці, дістала вівсяного печива й шоколад – файний сніданок. Чи вже обід? Тільки печиво до рота – ніби спостерігає хтось. У вікно зиркнула – на уламку огорожі крук чорнющий. Майка заприсяглася б – той самий, що вчора спостерігав, як вона огорожу ламала. Башкою крутить, з Майки очей не зводить.

– Ну, добре…

Сьорбонула чаю, узяла печиво крука пригостити, вийшла на ґанок і очам не повірила – геть увесь двір від снігу розчищений, навколо хати доріжка в’ється, і до хвіртки тепер вільно пройти можна.

– Це… ти? – спитала Майка крука.

– Йа-а-а-а… – здалося, крикнув крук. Так і сидів на уламку огорожі, ні з місця.

– Ну… то заслужив! – Майка кинула печиво в сніг біля огорожі.

Крук вигнув шию, роззирнувся, опустився на землю, швидко підхопив гостинець, примостився з ним на грушевій гілці.

– А ти розумний… – Майка спостерігала за круком, та то не сподобалося птахові. Дзьобнув печиво пару раз, затиснув у дзьобі, полетів десь подалі від дівчини.

Майка посунула доріжкою до хвіртки. Супилася збентежено: «Хто похазяйнував на подвір’ї? Коли? Чому не чула? Спала?..» Значить, хтось, як той злодюжка в темряві, прослизнув у її обійстя і тут собі…

– Санджив! – психонула. Хто ж іще?! Ну… Добре! Начувайся!

Вийшла на вуличку – ані душі. Сонце світить, сніг хвилями, сосни розділовою лінією між небесами й землею. Повітря – пий! Краса… Оминула живі хати, колодязь, жовту хату покинуту – попереду ліс стіною. Цікаво, оленів тут побачити можна чи то тільки Майчині дурні марення?

Пішла в ліс. Сухі гілки під ногами – хрусь-хрусь, білки помаранчевими цятками – аж в очах мерехтить. Незнайомі птахи стривожилися, попідхоплювалися, залопотіли…

– А оленів… щось не видно. – Сунула лісом навпростець, вдивлялася в соснову глибину.

Посеред дерев удалині промайнула темна тінь.

– Ой, мамо… – Як дременула з лісу. І не озирнулася, дурепка. А раптом то дійсно олені?..

Добігла до хутора, аж зопріла. І хоч од скорої ходи низ живота запульсував, наповнився болем, пігулок просити, посунула до Санджива: уже скаже йому все, що думає! Дарма він отак до неї підкочує! Майку тим не купити!

– Привіт! Проходь… – Бородань відчинив, перш ніж Майка підняла руку, аби стукнути у двері.

Стояв на порозі в самій тільки футболці і драних джинсах. З-за спини хазяїна гостю роздивлявся величезний чудернацький кіт, схожий на невелику рись, – сидів на вішаку для одяга, їв Майку холодним жовтим оком.

Перелякалася, відступила на крок.

– Не діждешся! – кинула зухвало. – Ну нащо те все?! Не напружуйся, ясно?! Однаково не спатиму з тобою!

– Тобі дуже не вистачає сексу, – сказав Санджив.

– Мені?! – здивувалася Майка.

– Безперечно.

– Здурів?! Це ти ніяк не вигадаєш, як мене звабити.

– Хочеш, навчу трансформувати сексуальну енергію в енергію творення?

– Нащо?

– Щоби творити. У тому сенс життя, – усміхнувся. – Та проходь, прошу.

– А тварюка твоя… на мене не кинеться? – Майка переступила поріг, насторожено зиркнула на сіро-коричневе плямисте чудовисько.

…Барлога Санджива скидалася на тепле літо – у великих пластикових горщиках при стіні зеленіли знайомі й чужі Майці трави, наповнювали простір пахощами. По підлозі циновки розкидані, подушки в помаранчевих наволоках. Біля гарячої печі полиця зі скляними банками – рис, сухі трави, знову рис… Під вікном низький дерев’яний столик, на ньому ноутбук відкритий. Поряд генератор. Книжки купою. Не брехав про айті?

– Сенс треба шукати, коли є життя, – сказала Майка спустошено й тільки тепер помітила – бородань босий.

Знітилася, скинула чобітки, пішла по циновці босоніж.

– На підлозі спиш?

– І обідаю, і медитую. І взагалі…

– Схиблений на екології?

– Світ не змінити. Тільки себе… – Санджив усівся на циновку, схрестив ноги.

– Я б посперечалася з тобою… Щодо потреби змінюватися. – Майка притулилася спиною до теплої печі, зі страхом роздивлялася чудернацького величезного кота – підійшов до пластикового горщика, смикав зелену травичку, жував кумедно.

– То спробуй, – почула голос Санджива.

– Нащо наступати на одні й ті самі граблі?.. Ти признайся вже: хотів мене?

– А ти?

– От! Я знала! – Майка скинула пуховичок, всілала на циновку навпроти Санджива. Дивилася на нього зухвало.

– Ти чудна Ілюзія! Я починаю підозрювати, що ти сама мрієш звабити мене.

– І що? Голий номер?

– Чому ж… Колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народжується квітка… Любов… Тільки тоді…

– Здуріти! Це теж із маніфесту екопоселенців?

– Ну, вибач, – Санджив усміхається беззбройно, тягнеться до кота, підхоплює немалу тушку, – більше десяти кілограмів, певно, затягне, – гладить по спині. – Чому ти тут, якщо природа й нормальне життя тобі байдужі?..

– Тут – нормальне життя?! Ти здурів? Тут – яма!

Санджив заперечливо хитає головою.

– Ти усвідомиш істину пізніше. Якщо не втечеш до того.

– Не втечу… Я сюди від усіх втекла, – спустошено відказує Майка,

У теплій кімнатці зависає тиша. Санджив дивиться на Майку зосереджено, чудернацький величезний кіт вивільняється із Сандживових обіймів, навертає навколо дівчини кола. Майка простягає до нього руку…

– Ні! – Санджив підхоплюється, кидається до кота.

Та тварина спритніша. Вчіпляється в Майчину долоню зубами й кігтями, змикає щелепи. Майка кричить, намагається відірвати кота – марно.

Санджив хапає кота за шкірку, лупить по спині.

– Хаусе! Відпусти! Чуєш?! Хаусе – ні! – Відриває кота від скривавленої Майчиної руки.

…За десять хвилин після термінової обробки рани перекисом водню і йодом із перебинтованою долонею Майка сидить на циновці, із ненавистю дивиться на чудовисько: стоїть собі біля горщика, траву хрумає, ніби геть нічого не сталося.

– Твою тварюку звати Хаус?

– Так… Очеретяний дикий кіт. Вибач… Забув попередити: нікому не дозволяє до себе доторкатися.

– Ти ж його тільки-но тискав.

– Мені дозволяє. Бо добро пам’ятає. Тільки тому… Дуже розумний.

– Та невже? Чого ж він не розуміє, що я йому нічого поганого не зробила?! – Майка підводиться з циновки, ноги потерпли. – У мене там грубка, певно, знову згасла…

– Допомогти?

– Дай краще щось почитати.

– Тут жіночих романів немає. Технічна література, поезія, психологія…

– О, ні! Не треба. – неушкодженою рукою Майка показує Хаусу фак, іде до дверей.

– Зачекай! Ліхтар візьми. – Санджив суне слідом, усміхається винувато.

– Нащо?

– Бо не годиться в Уляни свічі брати. То її хліб. А в мене кілька ліхтарів. На акумуляторах. Підзарядив – знову горить. Бери!

– Дякую. Тільки не набивайся ти мені більше в помічники! Домовилися?

– Добре, – погоджується Санджив. – Ти й сама відмінно справляєшся. Троянов сказав: «Не слабодуха». Так двір розчистила… Ми вранці побачили – здивувалися.

Майка поверталася до сірої хатки, притискала до боку великий ліхтар із металевим гачком, за який його можна підвісити до стелі, одного второпати не могла: хто ж їй двір вичистив, якщо не Санджив? Може, Уляна? Хотіла була зазирнути одразу й спитати, та біль у животі потяг до пігулок.

– Уляна, а хто ж іще! – вирішила.

Реп’яхова Тома перетнулася з Уляною за тиждень на автостанції в Добриках. Їхала в Київ по товар, вбралася файно – уги зі стразами, пуховик із норковою оторочкою на каптурі, модна шапка з фетровими квітами. Царівна! Гроші в ліфчику, порожні торби в шкіряну червону сумку з камінцями склала. Добре, що водій на Тому азартним оком кидає й не проти змінити маршрут, щоби на зворотньому шляху спочатку підібрати капулетцівську бізнесменшу з повними сумками біля Троєщинського ринку, а потім уже на Чернігівську трасу вивертати.

– Справи в Києві чи скучила за столицею? – спитала Уляну похмуро, бо чого його радіти, коли потенційний покупець туди пнеться, де магазинів – як очок на старій картоплі навесні. Накупить усього до біса – місяць до Томи не зазирне.

– Справи…

Уляна поставила на землю дві важкі торби – маршрут проторований і незмінний: стрімголов у Київ до крамнички на Житомирській, де розкупаються Улянині вигадливі свічки, забрати гроші за продані, залишити нові й одразу мчати на автостанцію біля «Даринку», щоби встигнути вскочити в автобус на Прилуки. До синочка. Тільки після Прилук – на Лупин хутір.

– Як нова сусідка? – кинула Тома байдуже, згадуючи нахабне розмальоване дівчисько.

– Красива… – тепло всміхнулася Уляна.

Тома вухам не повірила. Красива? Чи Тома осліпла?! Невже ще комусь те худе незграбне сподобатися може? Чи не Петрові часом?.. А вона тільки розслабилася. Напередодні Реп’ях врешті виконав чоловічий обов’язок, винувато курив на кухні, навіть приніс жінці чаю в постіль і пообіцяв полагодити дах на дровнику, щоби зекономити і не ставити могорич Гороху. Тома перехрестилася: є надія. Навіть передумала купувати «Віагру» в Києві, а вже цілих п’ятсот гривень на те діло відклала…

– Не приживеться вона в нас, – відказала Уляні в’їдливо.

– Чому?

– Солодке життя надто любить, – згадала п’ять плиток шоколаду, проданих Майці. – Проститутка якась…

– Дарма ви так, Тамаро, – засмутилася Уляна, і скільки потім тряслася в автобусі поряд із Томою, усе до вікна відверталася, наче Тома її щойно в багнюці виваляла й тепер везла чесним людям на суд.

«Недарма… Ой, недарма!» – думала собі Тома. І хоч бізнес її процвітав на трьох китах, – горілка, цукор, пральні засоби, – накупила на Троєщинському ринку дешевого одягу для капулетцівського магазинчика, залишила торби в знайомого азербайджанця, що він китайськими махровими рушниками торгував і за п’ятдесят гривень погоджувався чужий крам зберігати. Линдала торговельними рядами без натхнення, обнову собі шукала, а в душу – сумніви, як ті щури в нічийний сир: «Ой, недарма…» Невже чоловік на те худе негодяще око поклав? Невже конспірується й тільки заради того вчора на Тому так навалився – думала, задушить, трясця матері. І чай заколотив не так, як завжди. І супиться інакше. І свічку товсту, мов дровиняка, що Тома її жбурнула світ за очі, знайшов, на стіл поставив. «Красиво ж…» «Та хай уже стоїть», – подумки психонула Тома, а чоловікові усміхнулася весело: аж всратися, так красиво!

Зупинилася біля ятки з халатами, нічними сорочками, гамашами-гетрами.

– Халатики, тепле спіднє… Розпродаж! – зацокотіла дебела молодуха. – Чого бажаєте? Може, пеньюарчик? Дивіться, який звабливий! Мужчина голову втратить…

Тома спробувала уявити: Петро входить до хати… А вона, як у тім кіно, на дивані виляглася, бретелька прозорої нічної сорочини на плече сповзла, цицька вивалилася…

– Ні, – перекреслила план як малоефективний: не проканає…

– А може, лосинчики? Термо! Фабричний Китай! Більше ніде таких не знайдете, – продавчиня все не бажала відпускати здобич.

Тома ковзнула оком по пістрявому китайському різнобарв’ю.

– У вас труси блядські є? – спитала задумливо.

– На вас? – не розгубилася молодуха. – Знайдуться! – заходилася в целофановому мішку ритися.

Висмикнула яскраві червоні стринги, приклала до Томи, розтягла труси руками, аж тріснули, демонструючи: влізеш, бабо, не май сумніву!

– Ану, дайте… Роздивлюся…

– А що на них дивитися? Їх носити треба! Це ж сексі! У мене вся Окружна скупляється. Я сама такі не знімаю. Чоловік божеволіє…

Тома крутила в руках трикотажні смужечки, зшиті трикутником.

– Якісь вони… не такі!

– Давайте вибирати! У мене і з мереживом є, і зі стразами, і з вишивкою, і такі прикольні з принтами…

– Ну, покажіть… – здалася Тома.

Хвилин двадцять перебирала стринги та зупинилася на тих, що впали в око з першої хвилини: малинові з чорним мереживом і густо-сині з прозорими камінцями на дупі, що їх вигадливий китайський швець виклав у формі жіночих вуст.

– Супер! Я собі теж такі лишила, – цокотіла молодуха, відраховуючи Томі решту. – У мужиків… щелепи відпадають.

Коли пізно ввечері Петро Реп’ях врешті виліз із майстерні позаду хати, де у всяку вільну хвилину із самовідданою любов’ю реанімував раритетну «Волгу ГАЗ-21» з блискучим оленем на капоті, Тома вже повернулася.

– Том… А чого ж не зателефонувала? – Петро перечепився через торби в коридорі. – Я б тебе зустрів. У Добриках…

– А відволікати тебе не схотіла, – почув жінчин голос зі спальні, де подружжя не спало відтоді, як донька подалася на навчання до Чернігова й ховатися стало непотрібно. Засинали не на широкому двоспальному ліжку – на дивані у вітальні перед «Самсунгом».

– Так теє… Том! Ти де?! Як з’їздила? Вечерятимемо чи як?..

Петро пішов на голос, зазирнув до спальні й остовпів: на ліжку, вкритому синтетичним покривалом зі смугастими тиграми, лежала гола Тома. У пузо врізалася тонка малинова смужка з чорним мереживом. Від пупка вниз, поміж ноги, опускалася ще тонша малинова стрічечка…

– Томо… Тебе обікрали? – спитав приголомшено.

Дивна річ: попри безпорадність, самотність, спустошеність і хронічний біль у животі, Майка почувалася захищеною. Дерев’яний теплий дім дихав разом із господинею, відкривав свої секрети, щедро дякував за те, що знову тут оселилася жива душа. Наче й сам міг дихати тільки водночас із людиною.

Майка захопилася. Надвір вийде, на хатку гляне: сіра? Та ні, біла, чудова! Навкруги роззирнеться – вітатися з усім підряд хочеться. І грушам кинути «привіт». І засніженій вуличці, і соснам, і білкам, і чорнющому крукові, що він усе спостерігає за дівчиною. І лісові, лукам.

Навела красу у великій кімнатці з піччю, іконами й тапчаном, врешті наважилася в малих мотлох розібрати. А там краму, до того ніколи небаченого… Наче занесло Майку в краєзнавчі розвідки. Посуд знайшла – на півсела вистачить: миски, горщики, ложки дерев’яні й алюмінієві, три кухлі глазуровані – з одного питиме, у другий квіти навесні поставить, а третій…

– На запас!

У кутку на діжу величезну наштовхнулася.

– Кльово… У ній же купатися можна!

То так, дівко. Тільки б її спочатку з місця зрушити, надвір викотити, вимити зсередини… Спробувала штовхонути діжу. Куди там…

– А повесні… Санджива попрошу… Щоби допоміг.

Пішла далі нишпорити: лопати, граблі, саморобні килимки плетені – злежалися, задубіли, та не погнили, не попсувалися. Скриня мала – у ній нитки з голками. Ох, бачила б поштарка Галя! Зійшла б заздрістю.

– А я ж іще на горище не лазила!

Знайшла драбину в сараї господарського двору, поперла до невеличких дверцят у торці даху. На абордаж! Зламати печатку недоторканості таємничого горища, звідки вночі до Майки долинає тихий моторошний шурхіт, ніби хтось пазурами дірку в стелі вишкрібає, а Майка на те – киш-киш! – і витріщається потім на глуху стелю до ранку, ніби від того страхів меншає.

– Шкури лисячі… – усміхнулася. Гайнула до хати Сандживів ліхтар узяти, щоби роздивитися на темному горищі все як слід.

Вискочила з ліхтарем – біля ґанку кульгавий стоїть. Волосся – солома. Куртка – матроський бушлат, комір підняв – тільки очі з-під нього.

Заклякла, знітилася лише на мить.

– Я тут помираю без тебе! – раптом вигукнула гнівно. – А ти…

Кульгавий насупився збентежено – геть не розумів, чого хоче від нього дивна дівчина. Плечима знизав.

– Що?! По шпатель прийшов? А нема!

– А де?! – відкрив врешті рота.

– Викинула! Піди пошукай!

– Піч подивлюся… – буркнув. – Потім пошукаю.

І суне до хати. Майка почервоніла, гонор по щоці – лясь!

– Хіба я тебе кликала?!

Кульгавий зупинився біля дверей.

– Тиждень минув, піч висохла. Спробую розпалити.

– Сама впораюся!

– Як знаєш. – Очі відвів, пішов до хвіртки.

Майка захлинулася роздратуванням, стиснула кулачки.

– Стій! – вигукнула. – Добре! Подивися…

Принюхалася: п’яний? Ніби ні…

– Тільки мені платити нічим! – кинула зухвало.

– Та добре… – відказав Горох.

Драбина так і лишилася надворі.

У теплій хаті кульгавий геній скинув бушлат, заходився піч перевіряти. Майка залізла на тапчан із ногами, спостерігала за хлопцем, роздивлялася тихцем: при дні лице Толі Гороха видавалося засмаглим, не сірим, відтіняло солом’яні патли. Гострий ніс із горбинкою – наче бився й дістав по носу. Скули стирчать. Злий? Хіба?.. На Оуена Вілсона у фільмі «Він, я і його друзі» схожий: на зріст такий же. На молодого худого Оуена Вілсона.

Збентежилася: серце гупає, нитка-судинка на скроні пульсує – ну, що зробити… щоби пихи не втратити, а він залишився?.. Так, ніби сам захотів, бо цей йолоп… не хоче. Майці начхати… Може хоч зараз знову нахабно кинути: «Хочу тебе!» Та хтось прискіпливий-горделивий усередині супиться: «Ганьба…» Аби сподобалася, кульгавий би щоночі повертався! А він за тиждень… піч завітав перевірити. Не сподобалася?..

– Ти… пічник? – запитала врешті.

– І пічник. – І голови не повернув.

– Ще хто?

– Усе можу…

– Геть усе?

– Так…

– Що ще?

– Усе.

Він знущався! Кидав слова горохом – клацали, відлітали без користі.

– А я… нічого не вмію!

Розгнівалася. До біса! Обійдеться! Секс – фігня! Тої ночі, коли кульгавий сумирно погодився – та добре! – без жодного слова й стогону оволодів Майкою, гострий біль у животі раптом зник, хоч Майка віддавалася незнайомому п’яному хлопцю з мазохістським бажанням зазнати стільки болю, щоби уже не витримати, померти… А біль зник. І тепер… Майка знову жадала тих ліків. А він… знущався.

– Та добре… – почула.

Як перемкнуло.

– Ідіот! Що тобі «добре»?! – визвірилася. Підскочила на тапчані – кричала, бризкала слиною некрасиво, неестетично до дідька. – Покидьок! За кого ти себе маєш? Та пішов ти… – Не витримала, розревлася, впала на тапчан. – Ну, нащо?.. Нащо те все… Іди вже геть… Піч! Най би вона провалилася, та піч! Не хочу! Нічого не хочу! Нічого…

Кульгавий розгубився. Закляк біля печі – руки в сажі. Чи забув про те? Повів долонею по чолу, очі додолу.

– Ти…

– Не треба! Нічого не треба!

– Та добре…

Майка спустошилася, сили зникли враз. Обхопила руками подушку, прилипла до неї щокою, схлипувала, дивилася у вікно на знайомого чорнющого крука – сидів на паркані, спостерігав за дівчиною уважно. «Та пішов ти…» – послала крука подумки.

Кульгавий залишився. Вимів віником сміття з печі. Заходився розпалювати… Рухався тихо, мов кіт, оминав тапчан, на якому зіщулилася дівчина. Затріщали дрова, кімната наповнилася новим теплом і легким запахом диму. Хлопець накинув бушлат, вийшов із хати.

– А пофіг… – Так і не підвелася. Заплющила очі, спробувала уявити сонце – не те пекуче-безжальне, що випалює до кісток, життєдайне, лагідне… Марно. Ну й пофіг…

Скільки часу спливло? Дивилася на крука – прилип, не злітає. Невже печива мріє дочекатися?

– А пофіг… – Не зрушила.

І тільки коли крук раптом сполошився, крукнув, злетів над парканом, підвела голову й побачила Гороха – тягнув до хати повні руки дров.

– Що ти робиш? – Майка сіла на тапчані, звісила босі ноги. Дивилася на хлопця байдуже – от буває ж так: вибухнула, знесилилася, і так тихо на душі стало – ані сплеску.

– Кашу пшеничну на салі тобі запечу, – склав дрова біля печі рівною гіркою, говорив – очі відводив.

– У мене немає сала. І крупів, – відказала, перш ніж згадала про кусень сала, що його поштарка Галя принесла.

– Із собою прихопив, – мовив Горох.

І враз стало радісно. На серці пташки заспівали. За вухом залоскотало щось. Майка відкинула ковдру, зіпнулася на ноги, босоніж пішла до кульгавого.

– А може, ну її, ту кашу? – зазирнула в болотяні очі.

Він не здивувався. Кивнув напружено.

– Та добре, – сказав.

Заварилася каша. Ох, заварилася… Хвилюванням присолена, збудженням. Майці стрільнуло: штори б… День би вимкнути. Щоби очі осліпли, щоби відчувати – не бачити. Рухи рвучкі. Одяг тріщить… Вуста спраглі, німі. Як… до нього дотягнутися?.. Руки наштовхуються на пружні хлопцеві м’язи. У нього красиве сильне тіло. Не знає того. Точно не знає. І як… до нього дотягнутися?..

Толя знаходить Майчині вуста, припадає. Крім гарячих пульсуючих хвиль, Майка відчуває на його вустах сіль… Чи кров… Однаково! Думки перемішуються, стеляться жорсткою циновкою: колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народиться квітка… Любов… Тільки тоді…

Майці смішно. Регоче в обіймах кульгавого.

– Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тут помираю, а ти…

Він припиняє дурні балачки одним упевненим, сильним рухом – кладе долоню на Майчину шию, змушує опуститися на тапчан. Не смішно! Майка дивиться в болотяні ясні очі: чом би не померти? Тут і тепер… Та за мить тіло наповнюється вируючим вихором, заплющує Майці очі: відпливає в дивний світ, де думкам існувати – зась, тільки почуттям. Тільки…

Заварилася каша… День заснув. Засніжило. Знадвору звуки чудні – так би й бігти на ґанок, вдивлятися в чорноту: що там? Хто?

– Не встану, – Майка лежить на тапчані, усміхається, як дурна. Дивиться на тремтяче полум’я свічки: хіба ліхтар подарує таке свято?

Толя натягує порепані джинси, суне до печі.

Смішний! Невже стане кашу в печі запікати? Майка ковтає слину, прикладає долоньки до живота – не болить! – раптом горлає несподівано навіть для себе:

– It’s been a long time since I came around…

Горох озирається.

– А кажеш, нічого не вмієш робити. – І краплі іронії не розчути. – Співаєш гарно.

– То слухай! – гнівається. І ще голосніше: – Минуло немало часу відтоді, як я прийшла…

– А далі?

Майка замовкає, усміхається тоскно.

– Я прийшла… Чого тобі ще?!

– Нічого. Мені більше нічого не треба, – відказує Толя так серйозно, що Майка підводиться з тапчана, голяка суне до хлопця. Заглядає йому в очі: що ти щойно ляпнув? Навіщо?

Горох підкидає в грубку дрова.

– Ти куштувала кашу з печі?

– Ні, – бреше Майка, перш ніж згадує смачнющу жовту Улянину кашу.

– Зараз спробуєш.

І раніше в Майчиному житті траплялося, щоби голяка… по кімнаті… Тепле повітря проникає в кожну клітинку, дарує відчуття первісної свободи, ніщо не стримує рухів, а рухатися хочеться – кружляти, кружляти… І раніше траплялося, та тоді… у чужому просторі чужа рука чемно подавала Майці одяг – бітте! А тут… У власній Майчиній хаті хай би хто зважився! Кружляла кімнаткою – гола, гаряча…

– Не вдягатимуся сьогодні! – Горохові.

– Та добре… – Поставив горщик із кашею на стіл. – Ти поїж…

Сиділа на тапчані біля столу русалкою – ніжки під дупою, волосся по плечах. Ковтала кашу, дивувалася: чому Толя не їсть? Притулився до стіни під іконами, дивиться на дівча, ніби віри не йме – ось вона, поруч.

– Поїж! – йому.

– Не хочу.

– Дарма!

– У тебе дров на добу, – відповідає стримано. – Завтра візьму підводу, привезу.

Майка насторожується. Майка чує інше: «Уже піду…» Зиркає у вікно: ніч. Ні… Хай не йде!

– А… Нащо? – шепоче. – Я паркан розібрала. Завтра сарай завалю.

– То не дрова – мотлох.

Радість зникає, поступається місцем глухому роздратуванню. Перець діловий! Піч-каша-дрова!

– Не хочу про дрова!

– Та добре.

– Я ж не прошу в тебе допомоги.

– Та добре, – повторює він. – А шпатель…

– Що?!

– Дійсно викинула?

Майка кидає в горщик алюмінієву ложку, валиться на тапчан, завмирає, щоби не ляпнути щось ганебне й образливе, що воно з легкістю лізе на язик. Тоді він точно піде.

– Та добре, проїхали. – Толя вкриває Майку ковдрою, дмухає на свічу. – Я знадвору замкну. І вкину ключ тобі у кватирку.

Майці не вистачає духу відкинути ковдру, крикнути щосили: «Не йди!» У цупкій чорноті силкується роздивитися кульгавого Гороха, та лише чує, як ляскають двері, у замку скрегоче ключ.

У теплому повітрі прогрітої хати ще пахне запеченою із салом кашею. Дзень – на підвіконня падає ключ. Пізно. Мовчи вже, дівко. Ані слова…

Реп’яхів кум Микола Галаган умів язика за зубами тримати. Усі в Капулетцях знали: що Галаганові у вуха впаде, у ньому й загнеться. Недарма свого часу на кордоні два роки відмантулив. Серйозний мужчина. Капулетцівські баби не дуже стидалися при Миколі чужі кістки перемивати: однаково по селу не понесе. Тож, коли одного дня Галаган зайшов до Томиного магазину, щоби приправ для кролячої тушонки купити, кумова дружина не припинила по мобільному теревенити. Однією рукою кинула пакетики з перцем-кмином на прилавок, сама в трубку все про ліки якісь, про хвороби… Що за чортівня?

Галаган отоварився, вийшов на вулицю. Назустріч баба Горпина чеше.

– У Томки настрій як? – Миколі. – Бойовий?

– Стоїть ще. Не впала.

– З такою бідою і впасти можна, – натякнула баба. І чекає, в очі заглядає: мовляв, давай уже, питай, що за біда!

– І що за біда? – спитав Галаган.

– Петро її… знесилився! Геть нічого не може по чоловічій лінії. Казала, як «Віагра» не допоможе, повезе в Київ – хай ріжуть!

– Таке дурне, бабо, кажете, аж плюнути на вас хочеться, – сказав Галаган, плюнув під ноги, подався геть.

Наступного дня в Миколиному кролятнику подрібнювач корму гавкнувся. Галаган виматюкався на той нестабільний кролячий бізнес, подався до Реп’яха, бо краще за кума в залізяках ніхто не розбирався. У майстерню зазирнув… Бачить – сидить Петро на ящику, водою пігулку якусь запиває.

– Що то ти, куме, за хімію ковтаєш?

– Та так… – Петро йому. І ніби знітився. Потилицю чухає. А очі сумні – як ото в сучки бездомної. І тему переводить. Про озимі почав, про китайські дирчики, які в Добрики завезли.

– Нема мені коли про дирчики, – психонув Микола. – У мене техніка зламалася. Поможеш чи ти після своїх пігулок недієздатний?

Подрібнювач полагодили, та прикра тривога за кума ніяк не відлипала від Галагана. І день минув, і другий, а Галаган усе про знесиленого кума думає. А в лоба запитати язик не повертається. І солідарність чоловіча прапором майорить над усіма Капулетцями: не здамося. Ніби вже й самому Миколі час пігулки ковтати. Перестрів раз кумову дружину на вулиці, не втримався, запитав:

– Як справи, Томо?

Тома саме переживала ренесанс. Кілька днів тому кляті блядські труси справили на чоловіка настільки непередбачуване враження, що Тома ледь Петрове серце валідолом заспокоїла, а потім так голубилися, що й не помітили, як перейшли до активних дій. Чоловік упевнено перекреслив жінчині сумніви, Тома перехрестилася й розірвала на шмаття смужки з мереживом, хоч спочатку заради економії хотіла було подарувати одні неношені труси Полкановій дружині Зої, та уявила собі перелякану Полканову морду й вирішила не ризикувати.

– А сам як?! – кинула Галаганові гонорово.

– Та як… – знітився Микола. – Ніяк! Таке всюди коїться… У новинах показували… В Америці дядько один «Віагри» наївся. Коньки відкинув, а член стирчить… Воно теє… з пігулками обережніше треба бути. Скажи ж?

Тома остовпіла. Матір Божа! Значить, недарма душа боліла?.. Клімакс таки в чоловіка! Чого ж їй не зізнається, що лікуватися почав? Соромиться?.. А кумові довірився? А де гроші на «Віагру» взяв? Вона ж коштує, як півпальта…

– А що краще?! – психонула. – Горілку у твоєму кролятнику жерти?! – Знищила Миколу поглядом, посунула геть.

Галаган дивився, як Тома танком протаранила путь до магазину, як одним сильним рухом розчахнула двері. «Хіба ті сто кіло легко задовольнити?!.. – пожалів кума. – Та якби в моєї Оксани було стільки сала й такий норов стервозний, я б уже…»

Засмутився, пішов до кролятника. Біля кролів вошкається, а в голові кум оселився. І звідки ті болячки вилізають? От, приміром, кролів узяти. Які вже тендітні створіння – горілку біля них не пий, від протягів дохнуть, кляті, але ж крільчих своїх усіх підряд трахають, аж дим коромислом. Чого ж у людей інакше?

– Жінки винуваті…

Тієї ж ночі влаштував термінову перевірку власної чоловічої моці. Нічого так… Впорався. Оксана аж схлипнула:

– Давно ти мене так не голубив…

– Так теє… Кролі увесь час забирають, – буркнув. А в голові – кум.

Оксана до чоловіка притулилася.

– Троянов дзвонив, – згадала. – Кроля хоче.

– От… – кивнув чоловік. – Кажу ж, куди не кинь – кролі!

Двічі на місяць Микола Галаган постачав пану Троянову на Лупин хутір свіжу кролятину в кількості «одна кроляча тушка» з доставкою до дверей. Зазвичай Валерій Михайлович спочатку телефонував Галаганам: мовляв, готовий викласти вісімдесят гривень за свіжину, тож наступного ранку Микола забив півторакілограмового кроля, освіжував тушку, та на Лупин хутір одразу не пішов – у спині щось стрільнуло. Натер поперек медом зі спиртом й алое, замотав шаликом – линдав, линдав: ніби полегшало. До хутора дійде. Жінка було визвалася замість Миколи на Лупин хутір збігати, і Галаган би погодився – чи не діло! – та минула ласкава ніч і природний гонор не дозволяли слабини. Чоловік він чи теє?.. Він не тільки в постелі! Він і з хворим попереком не те, що на Лупин хутір, хоч на кордон знову…

Ну, і попхався. Без пригод дістався Троянового обійстя, віддав кроля, випив із господарем чарочку за всі різдвяні свята, потеревенили за те, за се, Валерій Михайлович повідав, що готує матеріали для наукової конференції.

– І що за наука? – спитав Галаган.

– Дослідження історії Прилуцького козацького полку за Гетьманщини.

– А… Так он чого ви в наших краях…

Троянов ще налив. Потім ще. До ночі бесіду вели. Микола довідався, що перед розформуванням козацьких полків наприкінці вісімнадцятого століття на території Прилуцького козацького полку налічувалося одинадцять сотень, у яких було дев’ять містечок, п’ятсот сорок сім сіл. І Капулетці поміж них. І Лупин хутір… А з тисяча сімсот чотирнадцятого до тисяча сімсот шістдесят третього полк очолювали полковники Гнат, потім Григорій Галагани.

– І я Галаган! – зрадів Микола. Груди колесом, мордяка щаслива. Оце новина! Усе життя себе справжнім прикордонником вважав, а він за походженням справжній полковник, може бути.

Так возгордився – вискочив із Троянової хати, про поперек забув. Загарцював вуличкою в бік Капулетців, грозним оком роззирається. Нікого? Отож бо, вражі діти! Ховайтеся, Галаган іде!

Уже до краю Лупиного хутора дійшов, у бік Майчиної хати глянув – щелепа відвалилася. Твою наліво… По хаті дівча голе швендяє. Патли розпустило, цицьки стирчать, тільки й того, що нижче пупка не роздивитися, бо для того треба ближче до хати підкрастися, у вікно зазирнути. І хіба то для полковника проблема? До хати крок зробив – поперек як стрільне. Аж паралізувало всього на мить, відчуває – нема тіла, тільки теє… член стирчить. Згадав дядька американського… Перелякався – аж на піт пробило.

– От стерво, – послав Майці привіт. Та боком, боком на Капулетці. А в голові вже не кум – стратегія. І тактика. З одного боку, Томка винувата, що кум імпотентом став! З іншого – хіба на одному жіночому тілі діагноз перевіриш? Якби в кума три жони в ряд лежали. Чи чотири… Отоді б і зрозумів! Може, у нього виключно на Томку не стоїть, а він із переляку хімією давиться?!

Додому дістався, жінці гроші за кроля віддав, змастив поперек наново, за шапку і з хати.

– І куди? – Оксана йому.

– Розмову серйозну до кума маю, – відповів Галаган. – Невідкладну…

Петро Реп’ях у майстерні зачищав від іржі переднє крило своєї красуні – колись кавово-молочної двадцять першої «Волги». Тома вже разів двадцять кликала: «Кинь, іди до хати», – та Петрові кортіло ще сьогодні побачити чисте крило. Тож коли Галаган несподівано став на порозі, Тома тільки мотильнула головою в бік майстерні:

– Там він, чорти б його… І тільки здумай йому наливати!

– Дякую, Томо, – навдивовижу чемно відповів Галаган, посунув за хату.

Реп’ях побачив схвильованого кума, принюхався: набрався Микола. Не інакше прийшов полірувати. Хмикнув утомлено.

– Ні, куме, – відказав. – Сьогодні я пас.

– Ти, бачу, вже повний пас! – зітхнув Галаган. Навпроти Реп’яха на ящик усівся, брови звів – думає.

– Ти чого? – здивувався Петро.

– Ліки для тебе знайшов, – видав кум.

– Та я ніби не хворий.

Галаган на Реп’яха з підозрою зиркнув.

– Ну… То правильно! Не треба нічого казати. Хвалитися нема чим. Тільки я тобі так скажу, куме: пігулки – останнє діло. Треба цю… альтернативу шукати. У навколишньому середовищі.

– Коли в тебе, куме, голова після вчорашнього розколюється, ти пігулку шукаєш чи цю… альтернативу? – усміхнувся Реп’ях.

– Ото ми ще про мене не базікали! – психонув Галаган. – Ти краще мене слухай! І роби, що кажу! Щоби завтра ж на Лупин хутір пішов! До худої тої!

Реп’ях знітився. Кинув металеву щітку, що він нею півдня крило шкрябав, на Миколу зиркнув:

– Питала?..

– А там, куме, повір мені – без питань! Прийдеш, зарядиш батарейки – знову молодий!

– Як це?

– А як уже вийде. Я нині на хутір Троянову кроля носив, у вікно її зиркнув: ходить, стерво, голяка по хаті, цицьки стирчать… І що ти думаєш? Спрацювало. Зарядився на відстані. А ти ж таки хату їй продав. Можеш завітати собі, ніби в тебе діло до неї є. От тобі й альтернатива.

– Так ти про цю… Про дівчину?

– А ти за кого думав?

– Ні за кого… – Петро брови звів, очі додолу.

Галаган головою замотиляв гірко, як ото над могилою бойового товариша.

– Ти, куме, теє… Не панікуй! – постановив. – Будемо вирішувати твою проблему… по-тихому.

– Яку ще проблему? Нема в мене проблем.

– Та досить уже! Кажу ж – знаю!

– Що?

– Що Томка тобою в постелі геть незадоволена.

Реп’ях вухам не повірив.

– Здурів?!

Галаган усміхнувся гірко: мовляв, я тебе, куме, у біді не покину. Поклав руку на Реп’яхове плече.

– Мовчи… Я ж розумію… Нема про що балакати. Ми ж не баби, щоби одне одному жалітися. Робити щось треба, бо то, куме, ще не гаплик – є надія.

Реп’ях на Миколу зиркнув розгублено.

– Звідки ти взяв… Що Тома…

– Не один біс? Ти в корінь дивися! Бо я так собі думаю… Треба діагноз перевірити. На інших жінках. Одна незадоволена жінка – то ще не злочин, а тільки прецедент.

– Ти що пив? – спитав Реп’ях із підозрою.

– А-а-а… Знову ти за пусте, – насупився Галаган. – На хутір іди. До тої городської розпутної, бо вона не просто так по хаті гола ходить. Заманює, сучка! Влаштуй перевірку власному організмові. Як не подіє – будемо інші шляхи шукати.

Тома тільки про городську розпутну почула. Саме до майстерні обережно наблизилася, завмерла, у щілину за кумами спостерігає.

– Не треба вона мені, хоч би й сама за руки хапала, – сказав Петро. – Є мені де заряджатися… Додому йди, Миколо. Усе діло зіпсував дурними балачками.

Галаган так розгнівався, аж вуха почервоніли.

– Це ти мені?! Мені?! І пропадай! І щоби в тебе не тільки на Томку, щоби в тебе на жодну жінку у світі член не встав! І до хати моєї не наближайся на сто метрів. Стрілятиму без попередження!

– Стрілялку спочатку купи, – буркнув Петро.

Тома ледь встигла відскочити: з майстерні вилетів розгніваний Галаган, не помітив кумової дружини, красно виматюкався в ясну ніч, попхався з двору.

Тома зазирнула в майстерню – чоловік сидів на ящику, спустошено колупав нігтем край блискучого відчищеного крила. Плечі опустив, ніби гнітом їх придавило, зітхає, як приречений. Хоч бери його й до серця пригортай, як та баба Горпина: удвох війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали, і тут удвох впораємося?.. Аж вилаялася подумки: єдина відрада – на інших Петрові начхати. Тома на власні вуха то почула.

Полкан спокою не знав. Вдача така: знайде клопоту на свою голову. Виробнича травма у вигляді зламаної ноги не дала змоги дільничному ще на Різдво нагрянути на Лупин хутір із терміновою перевіркою наявного її контингенту, та оперативна інформація стосовно нової мешканки стікалася до лежачого Полкана систематично. І все негативна. Поштарка Галя зазирнула провідати хворого, дратувалася: таке дурне й пихате те дівча, що й очі б її не бачили. А невдячне, а ліниве, прости Господи! А безруке – і з грубкою впоратися несила! Реп’яхова Тома принесла Полкановій Зої дві кофтинки на вибір, плювалася на дівчину:

– Проститутка якась… Помада як стоп-сигнал. Такою тільки хвойди мажуться. А нахабне… Чи обікрала когось і ховається, чи ще чогось гіршого утнула. Кажуть, гола по хаті ходить… Отаке стерво до нас прибило.

Полкан і сам дивувався: що молода дівчина в селі забула? Сільські хати через одну повикупали кияни-дачники, переважно подружні пари середнього віку й старші люди. Були й молоді сім’ї, але щоби городська дівчина сама-самісінька в лісі оселилася, так дивина. Гамірливі столичні компанії виривалися сюди на шашлики у вихідні, засирали ліс пляшками і галасом, із натхненними посмішками поверталися до столиці. А ця, виходить, осіла, щоби хронічно їм тут гадити?.. Гримнув на односельців – більше на бабів, що вони любили язиками плескати:

– Дивіться мені уважніше… За лахудрою тою. Ще красти почне чи якось по-іншому гроші вициганювати. Бачив я моторних таких.

Глуха неприязнь капулетцівських аборигенів до Майки докотилася до Лупиного хутора за місяць. Спочатку Валерій Михайлович Троянов наслухався пліток, як повертався до хутора з наукової конференції в Чернігові, потім Санджив у Добриках зустрічав групу йогів, що вони час від часу влаштовували тренінги в його барлозі, і перетнувся з поштаркою. Не змовчала Галя, спитала зухвало:

– А що… дівка та, що в Петра хату купила, червоного ліхтаря вже на ґанку повісила?

– Нам усім ясного сонця вистачає, – відповів Санджив і, коли Галя взялася пояснювати ідеологічному толстовцю, яка зараза поряд із ним оселилася, тільки погладив поштарку по долоні: «Ну, нащо ви власну енергетику псуєте? Усміхніться… Ви ж добра…»

Ніяк не бажали городські сільських підтримувати!

На початку лютого до Томиного магазину по гречку, цукор і сірники Уляна завітала. Капулетцівські баби не церемонилися, обступили жінку: «Як там сусідка ваша?» Такого про Майку наговорили – Уляна вухам не повірила.

– Дарма ви дівчину ображаєте, – засмутилася. – Нічого поганого за нею не помічала.

– А гарного що?! – спитала Тома.

– Хату до ладу привела. Я думала – ніколи той бруд багаторічний не відмити, а вона навіть цвяхи в стінах повідчищала. Блищить усе.

– А на життя чим заробляє? Як ото раз у мене за царя Гороха п’ять шоколадок купила – відтоді її не бачила, – відрізала Тома. – А з голоду, кажуть, не попухла. Хто ж її там годує? А? З якої такої ласки?

Уляна й гадки не мала, як Майка виживає, та й на поталу капулетцівцям віддати сусідку не схотіла.

– І я дівчині допомагаю, і Валерій Михайлович, і Сашко, – відказала упевнено, навіть не усвідомила: останню краплю дьогтю щойно додала.

– А я казала: захребетниця! – авторитетно заявила Полканова Зоя.

– Та я б із глузду з’їхала в хаті без діла сидіти й чекати, поки мене хто нагодує! – Тома аж руками ляснула од роздратування. – А тій курві в радість із людей усе для себе висмоктувати. І де воно на нашу голову взялося?! От поселилися ж поряд нормальні люди: Уляна свічками своїми промишляє, Троянов книжку якусь пише, Саня-жид семінари проводить, на комп’ютері клацає, а про справи не забувають – городи садять, хати побілені, дерева обрізані, бур’янів навколо хат нема. А тут – на тобі! Цаца об’явилася!

Уляна так здивувалася, що Капулетці давно знають усе, що на Лупиному хуторі відбувається, навіть образитися за Майку забула. Усміхнулася розгублено.

– А давайте весни дочекаємося, – сказала. – От побачите – дівчина першою картоплю у землю вкине.

Капулетцівські затяті баби замовкли на мить, ніби картопля й була головним мірилом порядності. Тільки стара Горпина рукою махнула, мовляв, пусте.

– Дарма сподіваєшся, Уляно, – відказала. – У твоєї сусідки на подвір’ї крук гніздо звив. А то вірна прикмета: де стерво – там і крук. Не буде з неї людини…

– А ви, бабо, звідки про гніздо знаєте? – здивувалася Тома.

– Їздила підводою за хутір у ліс по дрова. На власні очі бачила.

Уляна поверталася на хутір – холодно. Зима в серцях. Сільські не винуваті… Звикли по правді. Не ховаються, однаково не вийде. Як Майці пояснити: це ж не місто, дитино, тут не можна поводитися, як у місті! То в глухій столиці твоєї появи чи зникнення ніхто й не помітить: вошкаються мільйони, випадають тисячі щохвилини, а всім байдуже, пнуться-метушаться… То в місті рот на замок і мовчи про свої біди, усміхайся вічним гуінпленом – один посеред мільйона інших скалічених гуінпленів. А тут не так, дитино. Тут людина з’явилася – подія. Обдивляться, розпитають, двері перед носом не зачинять, останнім поділяться, засуджувати не поспішать – усяке в житті трапляється. І тільки як фальш розчують, відсторонену зухвалість, презирство – отут вона й починається, сільська голгофа. Бичуватимуть без жалю, мов сліпі…

Усміхнулася тоскно: чи їй Майку вчити? Сама Богу молиться, щоби ніхто не дізнався, куди мчить вітром щомісяця…

– Холодно, – прошепотіла засмучено. Повернула до Майчиної хати. Зо два тижні не була. Аж самій цікаво: як живе бідаха?

Зайшла на подвір’я – крук чорнющий злетів з огорожі, закружив над обійстям. Уляна примружила очі, намагалася роздивитися посеред голих грушевих гілок крукове гніздо.

– Нема гнізда ніякого, – роздратувалася, посунула до хати.

У хаті блимало світло, та Майка не відчиняла. Уляна злякалася. Стукнула кулачком у скло.

– Майє… – Очима у вікно увіп’ялася. – Дитино… – Та дужче кулачком по склу.

– Ключ під дверима, – почула за спиною знайомий голос.

Озирнулася – Горох.

– А що тут, Толю?! – перелякалася чогось.

– Хворіє.

– А ти… – Тільки тепер докумекала: тверезий.

– «Фармацитрон» приніс, – безбарвно відповів кульгавий. Дістав ключ, по-хазяйськи розчахнув двері. – То ви куди: до хати чи з хати?

– Зайду… Спитаю: може, щось треба, – зніяковіла Уляна.

У хаті так весело стало – ряднинки смугасті, піч маками розцвіла, на полиці тарілки руба – Уляна розгубилася. Роззиралася зачудовано: коли це Майка встигла… Здається, тільки вчора на попечені пальці дмухала.

Пішла до тапчана, на якому тоненькою гілочкою трусилася дівчина: щоки пашать, очі вологі. Приклала долоню до Майчиного лоба: горить!

– Застудилася? Ну, чого ж мене не гукнула? – засмутилася. – Температуру міряла?

– Градусника немає, – прошепотіла Майка.

– То я зараз принесу. І меду. І калини… – Гайда до порога.

– Не треба.

Уляна так і заклякла:

– Чому?

Майка перевела вологі очі на Тольку Гороха – стояв біля дверей, як швейцар у дорогому готелі.

– Є в мене ліки… – сказала, та Уляні здалося: не про Гороха, не про застуду, температуру й «Фармацитрон»… Про щось інше, нікому не відане.

– Може, сама чогось хочеш? – мовила безпорадно.

– Геть нічого не треба. – Майка підштовхнула сусідку очима: «Ідіть, Уляно, дякую, що провідали…»

Уляна сунула до власної хати – сльози під кадик. Жалі перемішалися з прикрим подивом: щось тут не те. Дивна. Наче приховує щось страшне. Наче ніхто й ніколи не має дізнатися про те страшне. Може, праві капулетцівські баби: надто зухвала! Як ото геть нічого втратити не боїться. І дільничний Полукан має рацію: хто завгодно по селах хати купляє, тільки не панянки столичні.

– Як же так вийшло, що про Гороха й досі ніхто не здогадується? – здивувалася. Капулетцівські баби онде навіть про свічки її знають, про наукові розвідки Троянова, про Сашка… А про Гороха – ані пари з вуст.

Згадала, як на Різдво тягнула до Майчиної хати важкі сани з дровами, як зазирнула у вікно і посеред безладу покинутого помешкання, де тепло людської присутності ще не розгорілося, навіть не тліло, посеред сірих стін і спустошеної безнадії самотніх ненамолених ікон на старих пістрявих подушках біля грубки уздріла гарячі молоді тіла і завмерла, серце забилося – тремтяче полум’я виривалося з привідчинених дверцят грубки, та освітлювало не всю хатинку, наче навмисно кидало мінливі відблиски на тендітну голу дівчину і худорлявого жилястого хлопця, і здавалося, світло лине від тих двох… зігріває хатинку, обійстя, топить сніг і кригу, от-от дістане до зледенілого Уляниного серця.

Згадала, як завернула Петра Реп’яха, що він того вечора пнувся «у справі» до нової мешканки Лупиного хутора. Оберігати дівча взялася, наче своїх справ нема.

Зупинилася, втерла сльозу.

– І що мені до них? – прошепотіла. – Мені є за кого думати…

Вуличку перетнула, на власне обійстя зайшла.

– Добридень, Уляно, – почула від дровника. На пні під голими виноградними лозами сидів Петро Реп’ях.

П’яні одкровення рішучого прикордонника, Петрового кума й ліпшого друзяки Галагана, зламали Реп’яхові хребет. За що не візьметься, Миколині слова у вухах: «Томка тобою в постелі геть незадоволена…»

Дожилися, трясця матері! Так он у чому справа! А Петро голову сушить: що з жінкою сталося? То халат їй не застібається, то труси сирітські купила і так у них розляглася, Реп’яхові аж серце прихопило – тиждень потім «Валокордин» смоктав. І спитати – язик не повертається. Усе життя, значить, подобалося Томі, а тепер, виходить, не подобається! Може, теє… порівнює Реп’яха з кимось? Паралелі проводить? Після фатальної подружньої зради?!

Як уявив – щелепи звело.

– Як наші справи, Томо?.. – ляпнув якось за вечерею.

Жінка напружилася, на чоловіка зиркнула вкрай підозріло.

– Тобі краще знати, – відказала.

Отакої… Реп’ях плечима знизав.

– Я, – каже обережно, – усім задоволений. А ти?

– Та й мені жалітися нема на що, – Тома йому.

Реп’ях здивувався. Потилицю почухав.

– Значить, усе тобі, Томо, подобається…

– Та кажу ж! А чого питаєш? – Тома в розвідку.

– Та так… Оце подумав: хіба таке буває, щоби жінка до чоловіка геть ніяких претензій не мала?

– Претензій ніби нема, а от підозра одна закралася. – Дружина тарілку відсунула, ліктем стільницю притисла, щоку підперла.

– То кажи! Що за підозра? – Петро плечі розправив, набрав бадьорого вигляду. Ну, думає, зараз відкриється… Що геть незадоволена… У постелі!

– Гадаю, чоловіче, не всі гроші за материну хату ти мені віддав!

Реп’ях смикнувся, стрільнув оком так, ніби те око – куля в тривимірному кіно: обійшов поглядом кути й двері, долинув аж до великої зали, учепився в приклеєний кут шпалер… Клята жінка!

– Чого мовчиш? – почув Томин голос.

– А що за дурне балакати? Я думав, щось серйозне.

– А гроші де на пігулки свої взяв?!

– На «Валокордин»? Ніде не брав. В аптечці його ще є непростроченого.

Тома в чоловіка поглядом увіп’ялася – душу виїдає.

– А крім «Валокордину», нічого не приймав?

– Та ні.

– Так ти, значить, без пігулок…

– Що?

– Та нічого, – пташкою підхопилася, тарілками задзеленчала, усміхається.

Реп’ях і собі усміхнувся, від серця відлягло: це ж треба так за заначку перелякатися, щоби про якість сімейного сексу забути?!

Тома перемила тарілки, вляглася перед телевізором… На хвилі несподіваної радості Петро приліпився на краєчку поряд, обійняв дружину міцненько.

– Є за що потриматися, – не забарився зі звичною увертюрою.

– Та вже ж не така худа, як та… – хмикнула Тома, хоч за багаторічною сімейною традицією мала б відповісти: «Хоч поцілуй спочатку, халамиднику!»

Реп’ях закляк – на рівні очей свіча миготить.

– Яка ще «та»?.. – спитав тоскно. – Що ти мелеш, Томо?! Не хочеш? Так і скажи! Усім вона задоволена…

Цигарку в зуби – спочатку було на кухні курити присів, та в дупу пекло: вийшов на подвір’я, потупцював біля ґанку, посунув до майстерні – біля блискучого металевого оленя на капоті двадцять першої «Волги» Реп’яхова душа завжди заспокоювалася. Дав рукам роботи – шкріб-шкріб передні дверцята автівки, аж піт росою.

«Може, правду каже Тома? – крутилися думки. – Може, щось у мені не так? Чому та Уляна з голови не йде? І от же – правда! – потриматися нема за що. І мовчазна, небалакуча, зажурена. І горем від неї тхне – аж підходити страшно. А ото як сказала… про світло на рівні очей… так і почалося… Наче як плакати, так тільки біля неї. Як жалітися – їй, нікому більше. Що то таке? Аби любов, я б, певно, на Тому й не глянув. А воно – інакше… Наче Тома – то одне, а Уляна – геть інше… Наче Тома – половинка моя навіки, а Уляна… Хтозна! І що то за світло на рівні очей?..»

– Такі діла, – пробурмотів розгублено. Наступного дня ноги самі на Лупин хутір понесли.

Капулетцівські баби того дня проґавили нагоду для свіжих пліток – Реп’ях без їхньої прискіпливої уваги перетнув порожню вулицю, дійшов до колишнього клубу. Дивиться – на ґанку кум стоїть, цигаркою димить.

– Привіт, куме.

– Пішов ти! – цвікнув слиною гордий Галаган.

– Так я і йду, – сказав Петро. – На Лупин хутір.

Микола мордяку насупив задумливо, усміхнувся дияволом.

– Отож-бо! – підняв палець догори. – Слухай кума! Кум поганого не порадить.

Петро тільки зітхнув із прикрістю, посунув до потічка.

– Як повертатимешся – заскоч! – крикнув услід Галаган. – Обговоримо… побачене!

Реп’ях дістався Уляниного обійстя, та раптом розгубився. На гальма! Зупинився, знітився. Посунув до сусідньої хати. Гукнув Троянова.

– А сусідка ваша вдома? – Кивнув на Улянин двір. – Діло в мене до неї, – додав, наче його хто про те питав.

– У Капулетцях не перетнулися? Значить, з магазину ще не повернулася, – виказав обізнаність в Уляниних справах Троянов.

– Ну… То почекаю, – сказав Реп’ях, і хоч гостинний Троянов запрошував до себе, відкараскався.

Присів на пень під голими виноградними лозами – поки Уляна додому повернулася, у Реп’яха дупа до пня примерзла.

Вона не здивувалася. Тільки приклала долоню до щоки, ніби казала: «Ну, що ж ти мене не слухаєш?..»

– Діло в мене… – виправдався. – Прийшов у тебе свічу купити. Продаш?

– Обирай…

Пальці тонкі, рухи мов музика. Що то вона ворожить? Виставила на стіл велику картонну коробку, виймала з неї свічки – товсті і гладкі, мов обстругані стовбурчики, кольорові кульки, вигадливі куби з шорсткою поверхнею.

Реп’ях зацікавлено роздивлявся, нюхав, мацав, наче корову купував.

– Оця, приміром, скільки коштує? – врешті вибрав сіро-білу свічку-кубик, схожу на шматок закам’янілої солі.

– Тридцять гривень.

– Нормально, – кивнув. Поліз до кишені, на душі прикрість. Що за жінка та Уляна? Слова зайвого з неї не витягнеш. Хоч би чаю якогось запропонувала. Щоби затриматися… Він би рук не розпускав. Йому то по цимбалах. Він би просто посидів трохи. Подивився на неї…

– Знаєш, – сказав раптом. – Дружина моя кумові пожалілася, що геть я її в постелі не влаштовую. Отака в мене біда.

Уляна завмерла. Увіп’ялася очима у фото усміхненого хлопця в бейсболці, що воно стояло на столі посеред свічок. Опустилася на лаву біля столу.

– Син у мене… в тюрмі, – відповіла. – У Прилуцькій колонії для неповнолітніх. Товариша вбив. Ненавмисно. Самостріл удвох зробили… Випробовувати взялися… – замовкла, зціпила руки на грудях.

Реп’ях закляк на мить. Присів на лаву поряд з Уляною.

– То ти… сюди переїхала, щоби ближче до нього?

Уляна схлипнула судомно, затулила лице долонями – та навзрид. До Реп’яха притулилася – обійняв її за плечі, у самого руки тремтять.

– Не плач…

– З Ічні я сама… – Уляна йому крізь ридання. – Закінчила педагогічний у Києві, заміж там вийшла, Тьомку народила, у райвідділі освіти працювала, а чоловік… Покинув нас із малим. Женився вдруге, купив собі нове житло, а нам із Тьомкою все дорікав, що ми в його старій хрущовці залишилися. Так я… коли батьки в Ічні померли, дім їхній продала, колишньому чоловікові гроші віддала, щоби на сина квартиру переписав. А як із Тьомкою біда сталася… Мене з роботи звільнили… Сказали: не маю морального права у сфері освіти працювати. Геть без грошей залишилася. Потім колишній чоловік із квартири вигнав і продав її. Тільки частину моїх грошей повернув. П’ять тисяч доларів. Хіба на них житло купиш? Оце тільки на хату тут і вистачило… Я й шукала, щоби ближче до Прилук…

Затихла, глянула на Реп’яха винувато.

– Рік не плакала… – прошепотіла гірко.

Петро відсторонився знічено, наче гріх скоїв. Простягнув руку до Уляниного лиця, стер сльозу.

– Як до сина їхатимеш – гукни. Довезу… Усе ж тобі… економія.

– Дякую… – видихнула.

– …І комфорт. Не в автобусі. «Волга» в мене… Двадцять перша. Скоро відреставрую. До Великодня зроблю.

Уляна закивала, усе на синове фото дивилася.

– За тиждень сімнадцять йому… А побачення тільки наступного місяця.

– А мій день народження цього року одразу після Великодня, – зітхнув Реп’ях. – А за два дні після того Томин день народження. Я від неї всього на два дні старший.

Уляна наче схаменулася. Підвелася з лави, загорнула свічку в цупкий папір.

– Собі купуєш чи на подарунок?

– Собі. – Невідомо чого Реп’яхові на душі стало легко-вільно. – Ти вже не журися, Уляно. Збирай сили заради сина. І я тут… поряд.

Усміхнулася гірко.

– Гарна ти людина, Петре… Тільки… йди вже. Так краще.

Знітився вкрай, запхав пакунок зі свічкою за пазуху, уже двері розчахнув…

– Люди кажуть, дівчина та… що хату в мене купила… гола по хаті ходить.

– Брешуть, – відказала Уляна-зима.

Рівно за місяць після появи на Лупиному хуторі, сьомого холодного лютого, Майка гріла хату гарячими сорока градусами, лякала кульгавого Толю Гороха незрозумілими вибриками – навідріз відмовилася пити «Фармацитрон», ялозила вологими очима по білій стелі, шепотіла: «Ластівку б…» Це ж просто. Узяти фарб, що Толя приніс їх тиждень тому, бо Майка надумала наново побілену піч маками уквітчати, заколотити лазурі, й от тобі не стеля – небеса. А чорного в житті завжди через край. Вигреби сажі з печі, до будь-якої фарби чи олії додай – на ластівку вистачить.

– Мань, припиняй уже ці концерти, – сказав Горох. – Лікуватися треба.

Майка не пам’ятала, коли саме Толя вперше назвав її Манею. Манькою-манюнькою, дитинкою, за якою ходи, бо знайде горе.

– Чи оленів перестріти… – прошепотіла сухими вустами. – Толь… Тут є олені?

– Бачив…

– Хай би вийшли з лісу. До мого двору.

– Одужуй, пошукаємо. – Поставив на стіл склянку з гарячою водою, показав Майці пакетик «Фармацитрону». – Заколотити? Вип’єш?

– І так незле, – вперлася. – Ластівку б…

Горох брови зсунув, присів на край тапчана: що за дурна? І дратуватися на неї – зайве. Наче козу на мотузці, водити йому ту Маню, бо відпустити ніяк – пропаде ж.

– Прилетять навесні – повна стріха буде тобі тих ластівок, – відказав.

Майка відірвала від стелі вологі очі, обхопила гарячими руками Толину ногу.

– У Капулетцях є «Пепсі-кола»? «Пепсі» хочу…

– Та добре. – Накинув куртку-бушлат, приклав долоню до Майчиного лоба. – Не вставатимеш?

«Ні», – самими очима.

Коли за годину Толя Горох із пляшкою «Пепсі» кульгав лугом навпростець від Капулетців до Лупиного хутора, Майка стояла за хатою посеред двору, трусилася під ватяною ковдрою – загорнулася в неї, з чобітків босі ноги стирчать. Задерла голову в ясні небеса, спостерігала за чорними круками: кружляли-линули-ширяли у вишині, ганяли одне одного, співали-крукали.

– Мань, ну годі! До хати йди!

– Що вони роблять?.. – прошепотіла Майка.

– Та ясно що – кохаються.

– У небесах?..

– А де ж їм? Птахи – не люди.

– Я теж… там хочу.

Горох підхопив на руки легку дівчину.

– Та добре, – пробурмотів із прикрістю, поніс до хати. – Тільки одужай спочатку.

Довгий тиждень Майка горіла-танула. Коли ставало геть зле, дивилася на Гороха вологими здивованими очима.

– Уже?.. – питала.

– Що? – Горох обтирав Майчине тіло водою з оцтом, бентежився: а як помре?.. Шкода її. Така ж… кульгава, як сам Горох. Тільки не признається.

Майка заплющувала очі, рухала руками хаотично – до лиця, по шиї, грудях…

– Винеси їх, – попросила раз пошепки.

– Кого?

– Тих… Що в куті.

Горох здивувався – невже про ікони каже? Два темні лики – Ісус, Богородиця Діва Марія. Толя власноруч полицю для них відновив, встановив у куті – не хиталися, для лампадки місця б вистачило, якби хто захотів теплим полум’ям освітити лики.

– Нащо?.. – спитав.

Вона – дурна. Де там пояснити по-людськи? Відкинула ватяну ковдру, підвестися пнеться.

– Та добре! Лежи! Тільки скажи: куди їх?

– На волю…

Того дня на велетенській старій груші за хатою поміж голих гілок у місці, де стовбур ділився на три шляхи, причаїлися Син із Матір’ю. І хоч кульгавий Толя Горох церкви оминав, молитов не читав, на куполи не хрестився, не зміг просто так ікони посеред гілок лишити: широка дошка за полицю зійшла, закріпив її поміж грубими гілками, на дошку ікони поставив, над ними з уламків шиферу стріху гарну змайстрував – от уже й капличка на груші, не сирітство якесь занехаяне.

Під вечір Майка всілася на тапчані, торкнулася долонею лоба.

– Їсти хочу, – попросила вперше за останній тиждень.

Назавтра совала ногами по хаті, збентежено косувала на порожній кут, та коли Толя кивнув на грушу – ну, що, повернемо? – тільки головою мотильнула: «Ні…»

Дивну звичку завела. Щоранку виходила з хати, сунула до груші, хрестилася на ікони, ані пари з вуст – дивилася на потьмянілі від часу святі лики, аж поки холоднеча не лізла за пазуху. Тільки після того поверталася в тепло, констатувала демонстративно-зухвало:

– День маємо!

Гороха інше турбувало: більше тижня в Майчиній хаті протирлувався, покинути хвору не міг і тепер, коли дівча потроху оклигувало, від’їдалося, мастило стелю блакиттю й навіть співало те своє дурне-незрозуміле «It’s been a long time since I came around…». Толі муляло – час додому дременути, бо дивні стосунки вимальовувалися: Майка абсолютно все – від сексу до банального миття тарілок – робила на свій смак і на такій високій екстремальній ноті, що якби ще й голосом підтримувала, давно б горлянку порвала, а Горохові тільки те й роби, що стримуй. Наче віжка при кобилі, наче тримає в долонях малу пташку: міцніше затисне – загине, вільніше розкриє – відлетить, не повернеться. А він хіба винаймався її стерегти?..

– Як мала дитина, – сказав, роздивляючись білі хмаринки на блакитній стелі.

– Дорослий?!

– Ну, так. Справ до біса…

Майка завмерла, – саме залізла на стільницю з чорною фарбою в пластиковій діжечці, – зиркнула на хлопця: очі сполохані.

– То й кидайся на свої справи! – кинула зухвало. – Хіба я тебе тримаю?..

– Та добре, – буркнув. – Піду…

Горох повернувся на Лупин хутір за три дні – у хаті холоднеча, аж вікна замерзли. Майка лежала на підлозі в пуховику, чобітках, вовняній плетеній шапочці, обмоталася ватяною ковдрою – й не одразу здогадаєшся: жива чи вже задубла. У мисці картопля кіркою: Толя її три дні тому насмажив перед тим, як до Капулетців зібрався. І не торкнулася.

– Мань… Манюню… Ну, що ти витворяєш?! – Серце в шмаття.

Заметушився: грубку, піч розтопив і, поки в хаті не стало тепло, все сидів біля грубки – всадив Майку собі на коліна у всій тій лабуді, – у пуховику, шапці, ватяній ковдрі, – обійняв, притискав до себе, дмухав дівчині в лице, тер щоки:

– Зігрілася?.. Ну, давай… Подивися на мене!

Майка дивилася на Гороха, наче з інших світів, так байдуже – прокляв себе подумки: чого телився?! Того ж вечора повернутися хотів, так ні! Геть не по-мужськи – вирішив. Чого його бігати жучкою? Обходився раніше, і тепер обійдеться. Навіть купив у Томи три пляшки горілки і, хоч на ранок домовився капулетцівській бабі Наті за двісті гривень частину проваленої підлоги в хаті перестелити, напився до усцячки, зірвав «об’єкт», і, тільки як протверезів за дві доби, вирішив – а чого ж не сходити на Лупин хутір?.. Дівчина не тримала, але й не гнала.