На Зміїному острові

Розділ другий МИСЛИВЦІ

Вранці все село було збуджене й перелякане. Спроба пограбувати, та ще й удень, просто приголомшила всіх його мешканців. Особливо ж непокоїло людей те, що нікого з грабіжників не пощастило впізнати.

— Це були якісь волоцюги з сусіднього села, — твердив дехто з жінок.

— Але чого ж тоді мати сільського сторожа каже, що один із грабіжників дуже схожий на Дангадасу, а другий — на Упалі? — спитала якась жінка.

Упалі Гінівелле — так звали мене. Ім'я Джінни не називалось; його, мабуть, ніхто не впізнав. Хоч як там було, а батько з мачухою поки що не збирались мене карати, бо не дуже вірили словам старої, — відомої брехухи. Проте якби вони побачили мою нараменну пов'язку, то відразу переконались би, що я таки винний, і суворо б мене покарали.

— Чого від твого саронга одірвано такий клапоть? — спитала мачуха в Джінни.

— Я зачепився за пліт, — відповів мій друг.

Мачуха, звичайно, йому не повірила. Однак їй і на думку не спало, що подертий саронг має щось спільне з участю Джінни в пограбуванні. Втім, після тієї пригоди, що набула великого розголосу, батько з мачухою стали дивитись за нами значно уважніше. Особливо підозріливою була мачуха.

Шість чи сім днів наші ігри були найневинніші: ми гуляли в палички, дерев'яні кульки, схованки. А через два тижні батько з мачухою забули про ту пригоду.

Сторож більш не погрожував нам страшними карами, а його стара мати, зустрівши кого-небудь з нас, навіть привітно усміхалась.

І наша ватага знову взялась за свої витівки. Кілька днів поспіль ми, ховаючись у кущах біля дороги, стріляли з рогаток у перехожих, раді-радісінькі, коли селянин, в якого влучав камінець, зойкнувши, хапався за ногу чи бік, потім спантеличено озирався, марно обшукував кущі і, лаючи на всі заставки сільських хлопчаків, ішов далі.

Якби бодай один з потерпілих дізнався, що я теж стріляв з рогатки, він одразу б поскаржився моєму батьку, і мені було б не з медом.

Одного разу в неділю надвечір, коли ми сиділи в своєму гайку, хтось із хлопців запропонував погратися в мисливців. Усі погодились. Ми скинули саронги, позгортали їх і пообв'язувались ними, як це робили люди за давніх часів. Потім посплітали пояси, на голови начепили вінки з листя хлібного дерева

1 поробили собі луки. У мене лук вийшов довгий і тугий, стріли для нього я нарізав з бамбука. В інших хлопців луки були коротші за мій, а стріли вони поробили з стрижнів листя кокосової пальми. Скинувши сорочку, я почепив свій лук через плече. Інші хлопці зробили так само.

Наслідуючи стародавніх мисливців, ми причаїлись у кущах і почали підстерігати здобич — яке-небудь звірятко чи птаха. Раптом крізь листя я побачив трьох сільських дівчат, що прийшли до ставка по воду. Дівчата весело перемовлялись. Потім одна з них штовхнула другу, і обидві голосно засміялись. Третя обняла ту, яку штовхнула подруга, і поцілувала її. Пустунка, подивившись, чи немає кого поблизу, пішла в танок, а її подружки сміялись і плескали в долоні.

— Якщо нас побачать, то й з села виженуть, ось згадаєте моє слово, виженуть! — сказала танцюристка.

— А може, хочете подивитись, як ходить старостина жінка? — спитала інша дівчина і впали у воду, а дві інших влучили в ту ж саму дівчину.

— Одну оленицю вбито! — загорлали ми і вибігли з кущів.

Подруги дівчини, в яку влучили наші стріли, схопили свої глеки і, перелякані мало не до смерті, кинулись навтьоки. Вони, мабуть, подумали, що ми вирішили помститись їм за мою мачуху.

Ми підняли дівчину й однесли її в зарості. Вона голосно кричала, але поблизу не було ані живої душі, і ніхто, крім нас, її не чув.

— Ану, замовч! — гримнув я на дівчину й грізно додав: — Ми стародавні мисливці.

— Коли я передражнювала твою мачуху, нічого поганого у мене на думці не було. Я просто жартувала, — з сльозами в голосі виправдувалась дівчина.

Мені захотілося заспокоїти її.

— Нам здалося, що ви олені, — сказав я, — і ми помилково вистрілили в тебе.

— А що ми з нею робитимемо? — спитав Ранадева.

— Ми зараз будемо лікувати її рану цілющими травами, — відповів я, — а потім однесемо її назад до ставка і залишимо там.

— То вам здалося, що ми олені? — недовірливо промовила дівчина і, озирнувшись довкола, додала: — Не треба мене нести. Я й сама можу йти.

Але я її не слухав.

— За діло! — скомандував я і одірвав від саронга Джінни довгу стрічку. Потім став навколішки й оглянув подряпину. З неї текла кров. Я приклав до подряпини траву і зробив перев'язку. Мені чомусь здалося, що наша гра в мисливців почала дівчині подобатись.

— Пораненим ходити не можна, — звернувся я до своїх товаришів. — Даваймо всі разом піднімемо її й однесемо до ставка.

— Ні, не треба! Я й сама чудово дійду. Нас можуть побачити! — перелякалась дівчина.

— Замовч! — наказав я. — То й що ж, хай бачать. Адже ми стародавні мисливці.

Дівчина вчинила опір, але ми підняли її й однесли до ставка. Там вона встала, сказавши, що дома чекають воду, взяла глека, притисла його до себе й пішла.

Історія з полюванням страшенно обурила все село. Чого тільки люди не балакали!

— Упалі Гінівелле і ще четверо шибайголів улаштували біля ставка засідку, підстерегли там Лаліту, меншу дочку Надоріса Ламахеваге, і встрелили її з лука, — обурювались одні.

— Важко повірити, — казали другі, — щоб оті шмаркачі могли додуматись до такого злочину самі. Тут не обійшлося без якого-небудь негідника, старшого за віком.

— Та все одно цих поганців треба так провчити, щоб до нових віників пам'ятали, — казали старі діди.

Лаліта присягалась життям, що до події біля ставка ніхто, крім п'ятьох хлопців, причетний не був. Упалі Гінівелле поцілив їй стрілою в ногу. Подряпина була неглибока, а закричала й впала вона просто з переляку. Хлопці однесли її під дерева, хоч вона й чинила опір, потім приклали до подряпини цілющих трав, перев'язали, однесли назад до ставка й відпустили на всі чотири вітри.

— Але ж ніхто не чув, що ти кричала. Це як розуміти? — спитав Лаліту якийсь дід, ніби на допиті.

— Я кричала, і навіть не один раз, а двічі. Але Упалі звелів мені мовчати, і більше кричати я не наважилась.

— То ти злякалась отого шмаркача, га? Чи, може, ти сама ще маленька? А чому ти не кричала, коли вони тебе перев'язували? Чому сказала, що, мовляв, то була весела гра і вона тобі сподобалась? — допитувався старий далі.

— Це я потім зрозуміла, що то була гра, — виправдувалась Лаліта.

Кінчилося все тим, що розплачуватися за нашу витівку кінець кінцем довелося не нам, а Лаліті. Вона стала в селі посміховиськом. Близько півроку дівчина не наважувалась приходити до ставка і змушена була купатись у якомусь струмку далеко від села, куди ніхто не ходив.

Правда, батько суворо мене покарав. Мене було замкнуто в моїй кімнаті і за одну ногу прив'язано до ніжки стола, наче до ганебного стовпа. Ця сувора кара застосовувалась у нас до найбільш невиправних бешкетників, на яких не впливали навіть різки. Протягом трьох діб я обідав, вечеряв і снідав, прив'язаний за ногу. Однак навіть така жорстока кара не відвернула мене від жадоби пригод і не викликала в мені ніякого каяття.

За якийсь час по тому до батька завітав наш учитель і поскаржився, що я дуже часто не відвідую уроків.

— Не може такого бути! — здивовано вигукнув батько. — Мій син завжди йде з дому рано-вранці й повертається додому лише після того, як уроки в школі закінчуються. Правда, в минулому місяці Упалі кілька днів не ходив до школи, бо я покарав його за негідну поведінку.

— А він, мабуть, замість того, щоб сидіти в класі, бігає невідомо де і приходить додому після уроків.

Вчителеві слова страшенно приголомшили батька.

— Я тебе в Маггону відправлю! — крикнув він на мене, коли вчитель пішов.

Тоді я не зрозумів цієї погрози і тільки згодом дізнався, що в Маггоні є дитячий виправний будинок.

«Чому батько не дозволяє мені досхочу гуляти?» — питав я сам себе. Підручники мені обридли, школа теж, та й учитель, який на уроках бурмотів якісь незрозумілі слова, обрид так само. Значно приємніше було гуляти з друзями, ще краще — побігти на річку, сісти в човна й плисти в далечінь. Адже я так любив чисте небо, свіже повітря, рух!

Я був дуже незадоволений своїм життям і запросив Джінну втекти зі мною з дому, але він не схотів.

Старі люди часто розказували, і мені не раз доводилося чути їхні розповіді, що деякі сміливці шукають в джунглях коштовне каміння і їм допомагають у цьому хлопці.

Чував я й розповіді про те, що відважні люди раз у раз знаходять в лісових нетрях скарби. Вони проказують заповітні слова, розбивають велетенські скелі, зсовують з місця статуї богів, під якими часто сховано скарби, вбивають величезних отруйних кобр, які охороняють їх. Я постійно мріяв вирушити в джунглі, зазнати там пригод та небезпек і вийти з них переможцем. Думати про це мені дуже подобалось…

Повсякденне сільське життя здавалось мені нецікавим і страшенно нудним.

Мій батько, аби його старший син остаточно не став неробою й негідником, зважився на крайні заходи і вирішив відправити мене на виховання у Великанд до свого давнього приятеля — директора школи.

Мачуха підтримала батька. Я завдавав їй лише клопоту і прикрощів, і вона була не від того, щоб якийсь час спокійно пожити без мене.

Недільного ранку ми з батьком сіли в автобус і вирушили у Великанд. Пан Андагала Дхармасінге, директор школи, зустрів нас дуже привітно. Він сказав, що для нього будь-яка нагода прислужитись моєму батькові надзвичайно приємна, тому що, додав директор, він ніколи в житті не забуде про ту допомогу, яку надав йому мій батько під час вчителювання в Камбуругамуві. Потім пан Андагала Дхармасінге уважно глянув на мене і сказав мені кілька ласкавих слів.

— Прошу вас мати на увазі, що хлопець має погані нахили, — стиха промовив до нього мій батько. — Все це вплив вулиці. Діти в нашому селі всі такі — не слухають ні вчителів, ні батьків.

— Кожна дитина має погані нахили, — відповів директор, — навіть мої власні діти, яких у мене двоє, проте я не шкодую сил, аби їх виправити. Хочу сподіватись, що ваш син буде поводитись у моєму домі добре і що йому тут сподобається. В усякому разі тут він не буде в поганому товаристві.

Виголосивши цю коротеньку промову, пан Дхармасінге застережливо підніс угору вказівного пальця і уважно подивився на мене.

Директор здався мені людиною, яка від напруженої роботи передчасно постаріла. Обличчя в нього було помережане зморшками й виснажене, волосся сиве. Звертаючись до мене, він раз у раз питав: «Ти мене зрозумів?»; не міг він обійтися без цього запитання навіть тоді, коли відповідав моєму батькові.

Дочка і син пана Дхармасінге, трохи прочинивши двері, стежили за мною з сусідньої кімнати й хихотіли. Я раз у раз озирався, але вони швидко ховались. Мені хотілося познайомитися з ними ближче. Хлопчикові було років з вісім, дівчинці — близько шести.

Мені чомусь здалося, що пан Дхармасінге і його дружина весь час перебувають у стані якогось звичного для них смутку. Вони, мабуть, колись зазнали великого горя, яке залишило слід на все життя.

Коли пан Дхармасінге побачив нас з батьком, він лише на якусь мить ледь посміхнувся до нас, і знову його обличчя набрало сумного, стомленого виразу, його дружина або взагалі не вміла посміхатися й сміятися, або вважала веселощі гріхом. Але хлопчик і дівчинка, дивлячись на мене, весь час посміхались, і пані Дхармасінге це дуже не подобалось.

— Щоб ти мені став гарним хлопцем, — наказав мені на прощання батько. — І не пустуй.

Наступного ранку директор повів мене до школи. Я потрапив у той клас, який вів сам пан Дхармасінге. З учнів лише троє були старші за мене. Ледве я сів на своєму місці, як один з них кинув у мене паперову кульку.

— Справжнісінька черепаха, — прошепотів він.

— Ну й бевзь, — сказав його сусід.

Пан Дхармасінге грюкнув палицею по столу й гримнув:

— Замовкніть!

Так почалося моє нове життя.