Нація

Блискавку — цю повстанку

Скромних полів небес —

Перехитрив приманкою

Вітер-каменотес.

І полетів у клоччя

Блискавки білий шал.

Згасли повстанські очі

В бункерах диких скал.

…о, так.

Іти, і я, і ми

В сліпі сніги крильми упали.

Лиш серед чорної зими

Смереки чорно трембітали.

І сонно падала в потік

Прострелена і в'яла глиця.

І снігу мокра плащаниця

Ховала нас, немов шулік.

Ми не давалися, мов пси.

Нас жони — й ті не приручили.

Нам помагали люди й схили.

Нам трембітали — лиш ліси.

Ой, попід гай зелененький

Не Довбуші молоденькі,—

А темнії воріженьки

Шнурочком брели.

Хлопців тридцять, може, триста,

Ой, то з покриком, то свистом,

Стежки кров'ю — а не листом —

Укриті були…

Ще не встигне сонце сісти:

— Давай, суко, борзо їсти —

годувала ж москалів.

Гості й рано.

Ворон кряче:

— Давай, курво, їсти.

Плаче

За тобою Магадан…

…і попід гай зелененький

Не Довбуші молоденькі,

Лиш темнії воріженьки

День при дні брели…

Чорні вітри-вітровії загули — загули.

Не одні тут в преісподню загули. Загули.

…і пливли у ніч твої бесаги

Між сипучих по горбах снігів.

І пекла неправда, наче спрага,

Під дзвінки — як дзвони — биндюгів.

Ой, за ким у ніч вони дзвонили?

Упирались коні, мов душа.

Пси горбами, мов скажені, вили.

Падали ранети з кунтуша.

В череві сахалася дитина,

Ненароджена, та воює з тавром.

Вслід рикала вже чужа маржина.

Плакало корито із цебром.

Та дорога… до якого Бога?

Не під «отче наш…» — під батоги.

У смерек підкошувались ноги —

Біль скрипів, неначе биндюги.

О, Боги!

Оракули!

Провидці!

Пропадай все пропадом — гори!

…і чорніли — наче плащаниці,

Вчора ще веселі хутори.

Моя дитинко,

Моє золоте срібельце!

Тобі тісно у мене під серцем?

Не бий так ніжкою, моє любе…

Ось я кладу руку

На твоє скручене вдвоє тілечко —

І вже мені легше,

І вже мені вільніше

У цьому коров'ячому вагоні,

Де замість худоби — люди,

Арештовані вітром і снігом,

Протокольовані снігом і вітром.

І смородом…

Смородом…

Смородом…

Багато людей, дитинко, —

Всі шістнадцять хат із нашого хутора.

Лишили паралізовану Одокію

І німого Михайла.

Михайло стратився на горищі на стайні.

І — Господи! — хто його звідти зніме?

І — Господи! — хто його поховає?

Кинуть хіба що в прірву

І підпалять ломаччя…

Як вернешся колись,

Моє мальоване дитятко,

Клади свічечку коло кожної пропасті,

Коло кожної вершіді, —

Не одна там душа загублена,

Не одна там душа заблудла…

А паралізована баба Одокія

Тепер все одно не сама:

До неї під вікна приходять вовки

І світять очима

Замість каганця під стелею.

Город розривають дикі свині.

В царинці пощипують сіно олені.

А навесні зазеленіє кучера,

на ній зацвіте горобина.

Душа баби Одокії

Переселиться в трембіту —

І дотрембітається до нас.

Може, тоді ми не будемо

У коров'ячому вагоні.

Ти будеш тупати низями.

Твоя мама чекатиме тата.

Тато встане з-під бука.

Сонце висушить наші сльози.

І тоді душа баби Одокії

Обізветься до нас сопілкою…

Моє голуб'ятко,

Не бий так ніжками маму…

Мама третю добу не їла…

Мама хоче заснути

І прокинутися трембітою…

Щоб ти ніколи не грало веселої,

Моє серденько,

Ні трембітою, ні сопілкою.

Бо не знає ніхто

У кому

Озветься його душа…

…ша…

…Сказав чотар: «Ідемо, хлопці —

Орли…

А вб'ють половиків. {{ Половик (діал.) — яструб. }}

І насміються у потоці

Під чорний дзвін афинників».

…І мама поблагословила

На бій безвусих вояків.

Залопотіли свіжі крила

Незайманих афинників.

Сказав чотар: «Не бійтесь, хлопці, —

Смерть нашу будь-хто приведе.

Душа ж у Білому Потоці

Зостанеться…

А ми — хто де.

Отож: копаймо по хрестові

Собі.

Авансом.

Між верхів.

На хрест — по свіжім рушникові

В'яжімо із афинників.

Робім поминки в дикій вершіді {{ Вершіть (діал.) — провалля. }}

Під дзвони мертвих голосів

За наші душі відумерши

Колись… десь тут… поміж лісів…

Хай за поману буде затірка

Й кулеша з маминих Розтік.

А душі гріймо коло ватерки,

Поки їх всиновить потік.

І на усіх єдину свічку

У цій безодні запалім.

Бо смерть зашкіриться у вічі —

Й не знати, буде хто при тім».

Так пом'янули тихо хлопці

Самі себе.

Замість мамів.

Іржали коні у потоці

Під чорний дзвін афинників.

…і за дерев живими стінами,

Де туляться вітри-гінці,

Так мирно спали з карабінами

Орли…

А завтрашні — мерці…

…обминаючи плай — по вершіях,

Між каміння, ожин, води,

Одинокого мертвого вершника

Кінь розумний три дні водив.#

Був не воїном і не зрадником —

Був заблудлим дитям епох…

Стих учора кривавий ярмарок —

Він лишився з конем удвох.

Жінка буде ночами вити:

«Хто в цю пастку тебе зловив?!»

…Та носив його кінь, убитого,

Воя-вершника без голови.

…Вила вовчо отецька хата:

Не придумав би й не приснив —

Кінь синочка приніс до тата,

Але татові не лишив.

Кінь розумним вродився, добрим:

Для ґазди він збудує дах,

Щоб йому не кидали гробом

Злі собаки на двох ногах.#

…прийняла їх глибока вершіть.

Слід кривавий їм дощ затер.

…кінь лишився із мертвим вершником.

Кінь ірже там ще й дотепер.

* * *

…мамко…

…що тобі дати, дитинко…

Казав татко…

…нема татка…

…а що є…

…нема нікого…

…а ми…

…і нас нема…

…а де ми ділися…

…Завтра сядемо в сани

і поїдемо до Миколая за гостинцями…

…а Миколай не прийде сам…

…не прийде…

…а той, хто приходив на Миколая

з ґвером, то хто…

…то наша погибель…

…погибель — це що…

…це той, із ґвером, що був на Миколая

без гостинця…

…а гостинець…

…а гостинець — це дорога,

якою ми завтра поїдемо саньми…

…куди, мамко…

…у преісподню… спи…

Донині є: і Кінашка, і Бозна,

Мов кладовища — кропиви, хрести.

І півсела світами.

Хтозна?

Бог зна!

Хто чорно так цей край колись хрестив,

Що й півземлі — у незагойних ранах,

Що й цвіт цвіте — голівочками ниць?!

І ходить десь отам по магаданах

Твоя душа із запахом ялиць.

Голосить неприкаяно, ридає,

Із туги, як за мамою, рує, {{ Русти (діал.) — рикати. }}

І стратитися — дерева немає

Букового, й смерічки не стає.

І десь в Караганді чи на уралах,

Чи бозна-де і у яких світах

Розтоцькі Джуряки,

Калинині,

Матіоси

Не ви-вми-ра-ли!!!

Бо ще живуть.

На Кінашці.

В хрестах.

Боже мій!

Єдиний і жаданий!

В благодатну для душі пору

Не здирай, прошу тебе, із мене

Шкіру,

Наче з дерева кору.

Як же я в такім житті затерплім

Перетерплю наготу і страх?!

…Нахились за ягодою теплою —

Я розтану є тебе на губах…

Забутий могильний горбик

З калиновим пожарищем.

Тут сумно ночами чорними

Язичницький вітер свище.

Дерева згортаються з місця —

Бредуть ледве чутним строєм.

І падає з неба місяць —

Неначе виходить з бою.

З очниць лісового брата

Трави проростають крила.

Розпалась за ребер ґратами

Сталь, що всеньких їх погубила.

Край мордований,

Шрамами вкритий,

І розп'ятий…

розіп'ятий…

клятий…

О, як дзвінко звучать копита!

О, як глухо гуде розплата!..

На могилах, що вітри мордують,

Зріють краплі лютого пиття.

До вітчизни притиснись.

Ти чуєш,

Як її, великої, — мало для життя?!

Тут немає скромної каплиці.

Жаль глухий волає в небеса.

Крапля світиться під гілкою чорниці —

Мов горить невитерта сльоза

У очах землі.

Бо кості їхні —

Чаші поминального вина.

Подивись: у смерті в чорних кігтях

Вічностей убитих імена…

* * *

Головосіки —

Голову відсікти

В пропасниці,

В пропасниці

Злодійській.

І сподіватись

На визвольну

Місію

Не зайшлого — свого —

Із лісу —

Війська.

Головосіки.

Голову відсікти.

І плакати з жалю,

А чи розсістись!

Але дрижить у відчаї рука,

І серце обливає тихо млістю,

Що все одно гуртується десь військо.

…хіба у віршах Герасим'юка…

* * *

…і гнуться не плечі — горби верблюжі.

І падає в пропасть безкровна рука.

Я хочу напитися голосу дуже.

Чи вісім рядочків Герасим'юка.

Чи вмерти, як вояк, в отім потоці,

Де честі й безчестю страшний кордон.

Де не ночував ні в одному оці

Ні сон, ані плач.

Ані плач,

Ні сон.

* * *

…бо день якийсь такий,

Що всім би все прощала,

І за здоров'я всіх

Палила би сто свіч.

За тих, кого люблю,

І тих, що проклинала…

Бо день якийсь такий…

Бо день такий — мов ніч.

Життя якесь таке,

Що ми воює всі торговці,

Життя якесь таке —

Лише порізи.

Шви.

Та я палю свічки

В малесенькій церковці

І думаю про тих,

Що є і відійшли.

О, ноша нелегка

Вгинає наші плечі,

Кладе печать жалю

На лиця і на дні.

І я палю свічки

В церковці на Горечі,

І думаю, що хтось

Запалить по мені.

Однак, які легкі

Моїх набутків клунки!

Та все мені проща

Христа прозорий лик.

І думає, мабуть,

Про це стара румунка,

Що тихо поправля

На образі рушник.

* * *

Сіда-ріда,

ой, сіда-ріда…

Плач,

Ридай

чи тужи в кулак.

Вінегретом цим чорним снідай.

Сій з ридання солоний мак.

І не чахни.

Ой, сіда-дана…

Чорні трави коси вночі…

…Під Покрову чи до Івана

Візьмуть музику:

трембітачів.