Над прірвою у житі

9

У Нью-Йорку я зійшов з поїзда на Пенсільванському. вокзалі й відразу рушив до телефонної будки. Дай, думаю, кому-небудь дзенькну. Саквояжі я поставив біля будки — так, щоб були на видноті. Та коли я причинив за собою двері, то збагнув, що дзвонити мені нема кому. Д. Б., мій брат, був у Голлівуді. Сестричка Фібі годині о дев’ятій лягала спати — їй теж уже не подзвониш. Сама Фібі не мала б, звісно, нічого проти, якби я її розбудив, але ж трубку, на жаль, узяла б не вона. Трубку взяли б або батько, або мати. Отже, варіант відпадав. Я ще подумав, чи не зателефонувати матері Джейн Галлахер — спитати, коли у Джейн канікули, але потім мені перехотілося. Та й пізнувато вже було. Тоді я вирішив подзвонити Саллі Гейс — своїй дівчині, з якою я досить частенько зустрічався; я знав, що в неї вже канікули, вона ще написала мені отого довжелезного й дурного листа і запросила до себе на святвечір — допомогти прибирати ялинку. Але я побоявся, що трубку візьме її мати. А та знала мою матір, і я собі уявив, як вона, каналія, прожогом хапає трубку і дзвонить моїй матері, що я в Нью-Йорку. Та й узагалі я не був у захваті від перспективи побалакати по телефону з місіс Гейс. Якось вона заявила Саллі, що я, мовляв, неприкаяний. Каже, неприкаяний і не має в житті мети. Потім я хотів був дзенькнути Карлові Льюсу— одному кадрові, з яким я вчився в Гутонській школі. Але я його недолюблював. Кінець кінцем я взагалі нікому не подзвонив, простовбичивши біля телефону хвилин двадцять чи десь так, вийшов з будки. Я взяв саквояжі, дійшов підземним переходом до зупинки таксі й сів у машину.

Я такий з біса неуважний, що назвав водієві — просто за звичкою — домашню адресу! Геть забув, що зібрався ж окопатися в готелі й пересидіти кілька днів, доки почнуться канікули. Я згадав про, це, аж коли ми проїхали вже половину Центрального парку. Тоді я й кажу:

— Знаєте що, ви б не повернули, коли можна буде, назад? Я дав вам не ту адресу. Мені треба до центру.

Та водій мій був теж не в тім’я битий.

— Тут я не можу повернути назад, приятелю, — каже. — Тут однобічний рух. Доведеться тепер їхати аж до Дев’яностої.

Сперечатися я бажання не мав.

— Гаразд, — відповідаю. І раптом мені блиснула ідея. — Слухайте, — кажу, — а ви чули про отих качок на озері, яке зразу біля Південних воріт до парку? На отому невеличкому ставочку. Часом не знаєте, куди вони діваються, оті качки, коли озеро замерзає? Може, випадково знаєте? — Я звісно, розумів: шансів, що він про це знає, один із мільйона.

Водій обернувсь і зміряв мене таким поглядом, ніби я — ненормальний.

— Ти що, старий, — каже, — смієшся з мене?

— Ні, просто мені цікаво, та й годі.

Він не сказав більш нічого, тож і я замовк. Коли ми виїхали з парку біля Дев’яностої вулиці, водій нарешті озвався: —. — Гаразд, старий, то куди тепер?

— Розумієте, — кажу, — не хочеться зупинятись у якому-небудь готелі на Іст-Сайді — тут мене можуть побачити знайомі. Я подорожую інкогніто. — Не можу терпіти заяложених і дурнуватих фраз на зразок «подорожую інкогніто», але з дурнями тільки так, по-дурному, й доводиться розмовляти. — Часом не знаєте, який оркестр грає у «Тафті» або в «Нью-Йоркському»?

— Уявлення не маю, приятелю.

— Що ж, тоді підкиньте мене до «Едмонта», — кажу. — А ви не хочете по дорозі де-небудь зупинитись і випити зі мною коктейль? Угощаю! Грошей у мене слава богу.

— Не можу, приятелю. Вибачай.

Ох і компаньйончик мені попався! Серйозний чоловік.

Ми приїхали до «Едмонта», і я взяв номер. У таксі я натяг свою червону мисливську шапку — просто так, задля хохми, — але у вестибюлі скинув її. Ще, майнуло в голові, люди подумають, ніби я псих абощо. Сміх, та й годі! Тоді я ще й не здогадувався, що в тому клятому готелі аж кишіло всілякої потолочі та придурків. Одне слово, псих па психові.

Номер мені попався зачуханий, з вікна ніякого дідька не видно, крім заднього фасаду цього самого готелю. Та все, це пусте. Коли на серці так гидосно, видами з вікна не перебираєш. Коридорний, що провів мене в кімнату, мав років шістдесят п’ять, як не більше, — дід, та й годі! Від його вигляду на душі стало ще тяжче, ніж від номера. Це був один із тих голомозих типів, що зализують свої три волосини з одного боку лисини на другий. А я б краще вже лисий ходив, ніж отак зачісуватись. Ото роботу знайшов! Скоро вже сімдесят стукне, а він тягає чужі чемодани та жде, ще йому тицьнуть чайові! Мабуть, на розум він не багатий, що правда, то правда, але взагалі це жахливо.

Коли старий пішов, я, не роздягаючись, у пальті, трохи постояв біля вікна. Однаково робити було нічого. Якби ви тільки знали, що діялося за вікнами навпроти! Там навіть не завдавали собі клопоту запнути штори. Один тип — сивоволосий, на вигляд навіть досить солідний, у самих трусах — виробляв таке, що не повірите, коли розкажу. Спершу він _ поставив на ліжко чемодан. А тоді дістав звідти жіночий одяг і вбрався в нього! Справжнісінький жіночий одяг — шовкові панчохи, туфлі на високих підборах, бюстгальтер і такий корсет, що на ньому теліпаються якісь підв’язки. І нарешті нацупив на себе оту вузьку чорну сукню. Вечірню сукню, їй-богу, не брешу! Вбрався — і ну дефілювати по кімнаті, тільки не йшов, а плив — точнісінько, як ото дама, ще й сигаретку закурив, та все поглядає на себе в дзеркало. А в номері більш ні душі. Якщо, правда, ніхто не сидів у ванній — цього вже мені не було видно. Коли дивлюсь — а в тому вікні, що на поверх вище, чоловік і жінка бризкають одне на одного з рота водою! Може, то була й не вода, а віскі з содовою — адже я не бачив, що в них у склянках. Одне слово, набирає спершу він повен рот та як цвіркне на неї! А тоді вона на нього, і так по черзі, трясця їхній матері! Ви б на них тільки поглянули! І регочуть до упаду, так наче нічого смішнішого зроду не бачили. Той готель був просто напханий психами, серйозно кажу. Я був там, мабуть, єдиним нормальним типом, а це не так уже й багато. Ледве не вдарив телеграму каналії Стредлейтерові, щоб той першим поїздом виїздив до Нью-Йорка. В цьому готелі він був би справжнім королем.

Але найгірше те, що від такої гидоти не можеш відвести очей, навіть коли дивитися й не хочеш. Бо, скажімо, та ціна, якій він бризкав межи очі водою, була досить-таки нічогенька. Ось у чому велика моя біда. В душі я, певно, найбільший сексуальний маніяк на світі. Іноді на думку спадає жахлива бридота, яку б я міг зробити, коли б трапилася нагода. Мені навіть здається, що це, може, й досить приємно, хоч і гидко, коли ви з дівчиною обоє напідпитку й узагалі, а тоді заходитеся бризкати одне одному в обличчя водою або там чим… Та, по правді, все те мені не до вподоби. Як добре подумати, то це просто огидно. Я так гадаю: якщо тобі не подобається дівчина по-справжньому, то нема чого з нею дурня корчити, а коли вона тобі подобається, то подобається і її обличчя, а коли подобається її обличчя, то нічого виробляти з ним казна-що — наприклад, цвіркати в нього водою або там чим. Немає нічого гіршого, коли отака мерзота іноді дуже тішить людей. А втім, від самих дівчат теж добра не жди, коли намагаєшся не робити дурниць, щоб не зіпсувати чогось справді хорошого. Років два тому я теж мав одну знайому. То вона була ще гірша за мене. Слухайте, от розпусниця! І все ж якийсь час ми з нею навіть досить весело розважалися, хоч це й гидко. Взагалі я в сексуальних справах не багато тямлю. Там сам чорт ніколи не добере, що й до чого. Я весь час даю собі слово чогось не робити, а тоді відразу його й ламаю. Торік, наприклад, твердо вирішив не волочитися за дівчатами, від яких мені з душі верне. І того ж таки тижня — та де, сказати щиро, того ж таки дня! — сам і порушив це правило. Цілий вечір прообіймався та процілувався з однією дурепою, — звали її Анна-Луїза Шерман. Ні, секс для мене — китайська грамота. Слово честі.

Стоячи край вікна, я почав думати, як би його зателефонувати каналії Джейн — тобто як замовити міжміську розмову просто з Б. М., де вона вчилася, а не дзвонити її матері й не питати, коли Джейн приїде. Власне, дзвонити дівчатам у школу пізно ввечері не дозволялося, але я все добре обміркував. Коли там візьмуть трубку, я скажу, що телефонує її дядько. Мовляв, її тітка попала в автомобільну аварію й розбилася на смерть, і мені треба терміново поговорити з Джейн. Думаю, такий номер пройшов би. І не подзвонив я тільки через те, що був не в гуморі. А коли ти не в гуморі, то нічого путнього не зробиш.

Перегодя я сів у крісло й висмалив кілька сигарет підряд. Ніде правди діти: з голови не йшли кляті жінки. І раптом на думку спала ідея! Я дістав гаманця й почав шукати адресу, яку мені дав один кадр — ми з ним познайомилися влітку на вечірці, він учився в університетському коледжі у Прінстоні. Нарешті я знайшов той папірець. У гаманці він геть витерся, пожовк, але дещо прочитати на ньому ще можна було. Там була адреса однієї кралі — не те що справжньої повії, але, як сказав той студіозус, при нагоді вона не відмовить. Якось він привів був її в Прінстон на танці, і його через неї трохи не вигнали з коледжу. Як виявилось, раніше вона виступала в кабаре із стриптизом, чи щось таке Одне слово, взяв я трубку й набрав номер. Звали її Фей Кевендіш, а жила вона в готелі «Стенфорд Армз» на розі Шістдесят п’ятої і Бродвею. Певно, якийсь глухий закутень. Спершу я подумав був, що її нема вдома абощо. Ніхто не відповідав. Потім, чую, хтось таки взяв трубку.

— Алло! — гукаю. Говорити я намагався басом, щоб вона не здогадалася, скільки мені років. А взагалі голос у мене й так досить низький.

— Алло! — відповів жіночий голос. Щоб дуже привітно, то ні.

— Міс Фей Кевендіш?

— Хто дзвонить? Кому це заманулося будити мене серед ночі, прокляття!

Я трохи аж злякався.

— Я, звичайно, розумію, вже пізнувато, — кажу їй таким дорослим-дорослим голосом. — Вибачте, але мені дуже захотілося почути ваш голос, поговорити з вами… — І все це з біса статечно, поважно. Слово честі!

— Хто це дзвонить? — питає вона.

— Розумієте, ви мене не знаєте, але я — товариш Едді Бердселла. Він сказав, що коли я буду в Нью-Йорку, то ми з вами неодмінно повинні зустрітися і випити коктейль-два.

— Хто-хто сказав? Чий ви товариш?

Слухайте, та вона ж справжня тигра! Не говорить, а ричить на мене в трубку.

— Едмунда Бердселла. Едді Бердселла, — кажу. Я не міг пригадати, як його, і каналію, звали — Едмунд чи Едвард. Я ж бо його тільки один раз і бачив — на отій ідіотській вечірці.

— Не знаю я ніякого Едді, приятелю! І якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно схоплюватися серед ночі…

— Таж Едді Бердселла! Із Прінстоиа! — кажу.

Вона проказала кілька разів прізвище — видно, перебирала в пам’яті своїх знайомих:

— Бердселл. Бердселл… Із Прінстона… З Прінстонського коледжу?

— Ну звісно!

— Ви з Прінстонського коледжу?

— Ага, — кажу. — Майже.

— А-а… То як там Едді? — питає вона. — Ну й час люди вибирають, щоб подзвонити, хай бог милує!

— Непогано. Просив переказати вам вітання.

— Дякую. Вітайте і його від мене, — каже. — Славний хлопець. Що він тепер робить? — Чую, вона вже забалакала привітніше, каналія.

— Та самі знаєте, те саме, — кажу. Звідки мені в біса відомо, що він там робить?! Я того кадра до пуття й не пригадував. Навіть не був певен, чи він ще вчився в Прінстоні. — Слухайте, — кажу, — може, ми з вами зустрінемось, вип’ємо десь коктейль?

— А ви, до речі, хоч уявляєте собі, котра година? — відповідає вона.— І взагалі, дозвольте запитати, як вас звуть? — Вона раптом заговорила з англійською вимовою. — Щось надто вже молодий у вас голос.

Я засміявся.

— Дякую за комплімент, — кажу. Та так чемно — вмерти можна! — Звуть мене Голден Колфілд. — Треба було б назватись якось інакше, але я не зметикував.

— Ну гаразд, містере Колф. Але я не маю моди бігати на побачення серед ночі. Я ж бо працюю.

— Завтра неділя, — нагадав я.

— То й що? Все одно мені треба добре виспатись. Самі розумієте.

— А я думав, ми з вами зустрінемось, вип’ємо хоч по коктейлю… Ще ж не дуже й пізно.

— Дуже мило з вашого боку, — каже вона. — Звідки ви дзвоните. Де ви?

— Хто — я? У телефонній будці.

— А-а, — мовила вона. Потім замовкла. Довго мовчала. — Ви знаєте, містере Колф, мені страшенно хотілося б якось із вами зустрітися. Ви справляєте приємне враження. Люди з таким, як у вас, голосом, симпатичні. Але сьогодні вже пізно.

— То я б міг прийти до вас.

— О, іншим разом я б цю ідею назвала грандіозною! Мені було б дуже приємно, якби ви завітали до мене на коктейль, але моя сусідка в кімнаті саме захворіла. Цілу ніч не могла очей склепити. Оце тільки-тільки заснула. Правду кажу.

— А-а… Шкода!

— Де ви зупинились? Може, ми б зустрілися на коктейль завтра?

— Завтра в мене нічого не вийде, — кажу. — Я можу тільки сьогодні. — От придурок! Смикнув же мене чорт за язик!

— А-а… Страшенно шкода.

— Я перекажу Едді від вас вітання.

— Правда, перекажете? Сподіваюся, ви приємно проведете час у Нью-Йорку. Грандіозне місто.

— Так, я знаю. Дякую. На добраніч.— І поклав трубку. Слухайте, я сам, йолоп, усе зіпсував! Треба ж було бодай домовитися пригостити її коктейлем абощо.