Над Тисою

Глава перша

Темної березневої ночі, години за три до світанку, наші прикордонні наряди засікли над Карпатами невідомий літак, який прилетів з південного заходу, з боку Угорщини і Австрії. Він кілька хвилин летів на північ, над лісистим гірським районом, потім повернув на захід і зник.

Незабаром про порушення повітряного кордону стало відомо начальникові міського відділу Міністерства внутрішніх справ міста Явора майору Зубавіну.

«Іноземний літак, звичайно, недаремно з'явився над радянською землею такої ночі, — одразу ж вирішив Зубавін. — Мабуть, скинуто парашутистів».

Літак заглибився на північ не менш як на сорок кілометрів. На якому ж саме кілометрі слід шукати парашутистів?

Розіклавши на столі карту, Зубавін замислився. Поміркувавши, пін зупинився на гірських околицях Явора. На це велике місто, безперечно, і розраховували лазутчики: тут легше переховатися, звідси залізницею і автострадою можна виїхати куди завгодно. Ворог, таємно проникнувши на нашу, землю, — це добре знав Зубавін, — найчастіше намагається якомога швидше потрапити в людський потік і загубитися в ньому.

На ранок район імовірної викидки парашутистів був оточений. Розвідувальні групи прочісували ліс і гірські ущелини, що прилягали до Явора.

Надвечір було знайдено два парашути: один, заваленим камінням, — в густому чагарнику, другий — в стогу торішнього сіна на дальніх луках колгоспу «Зоря над Тисою».

Того ж дня на дільниці п'ятої прикордонної застави, на виноградниках гори Соняшна, прикордонники затримали невідомого, який назвався «агрономом з Москви». Насправді ж виявилось, що він парашутист. Під час конвоювання лазутчик намагався втекти і був убитий.

Другого парашутиста, незважаючи на старанні розшуки, не вдалося знайти ні протягом ночі, ні наступного дня.

У великому районі лісистих гір та ущелин важко знайти людину, яка навчена ховати свої сліди. Але знайти можна і треба! Адже лазутчик не може безконечно ховатися. Він обов'язково покине сховище і вийде. Зубавін розраховував, що це повинно статися не пізніше як завтра: у неділю вранці по всіх гірських дорогах підуть і поїдуть колгоспники на явірський святковий базар.

Пам'ятаючи, що ворог міг пильно стежити з укриття за діями своїх переслідувачів, Зубавін зробив вигляд, ніби знімає блокаду. Він демонстративно, намагаючись якомога більше наробити шуму, посадив розвідувальні групи на машини і відправив униз, в долину.

Вночі Зубавін повернувся і наказав своїм людям потай зайняти всі виходи з нібито розблокованого району.

Рано-вранці, ще до схід сонця; гірськими дорогами почали спускатися хури, запряжені волами, і колгоспники з лозяними, на полотняних ремінцях кошиками за плечима. Від молодих не відставали і міцноногі старики, в чорних капелюхах, у розшитих кольоровою вовною кожушках, з обкуреними до чорноти люльками в зубах, і смугляві, чорноокі старі жінки в гунях — кожухах, вивернутих білою довгою вовною наверх.

Людські струмочки зливалися в один потік на головній дорозі, що веде до Явора. Тут, у будці чергового по переїзду, і розташувався Зубавін.

Знизу, від Тиси і Явора, повільно наближався товарний поїзд. Черговий — сивоусий, з молодими очима чоловік — закрив залізничний переїзд. Перед смугастим шлагбаумом почали збиратися люди. Зубавін вдивлявся и обличчя.

Безтурботно спершись на шлагбаум, стояло щасливе молоде подружжя. На кучерявій голові юного чоловіка — верховинського лісоруба або відважного плотогона — яскраво-зелений капелюх, облямований чорним шнурком і увінчаний райдужним пером. Тонкий стан чоловіка затягнений широким поясом з мідним набором блях, цвяшків, ромбиків і квадратиків. На міцні плечі недбало накинутий білий, найм'якшої вичинки, майже замшовий кептар — безрукавий кожушок, розшитий кольоровою вовною, з пишними китицями біля коміра. Груди полотняної сорочки вишиті шовковим і бісерним узором.

Гарно вбрана і його русява подруга. На ній бордова, з товстої вовни запаска, вишневого атласу кофта, намисто із старовинних срібних монет і сердак — білосніжна безрукавка з двома бортовими смугами кольорової вишивки.

Куди й чого вони йдуть? Мабуть, просто так, нікуди і ні по що. Не сидиться їм зараз удома. Вийшли, щоб похвастати своїм щастям, щоб подивились на їхню вроду добрі, незаздрісні люди.

Зубавін відірвав погляд від молодих верховинців і одразу ж звернув увагу на кирпатого, з неголеним і дуже опухлим, неначе обмороженим, обличчям парубка. Одягнений і взутий він був по-буденному, навіть трохи убого: стара свитка, перешита, як видно, з батьківської, ношені постоли, гостроверха, з витертого смушку шапка. На спині парубка був прилагоджений новий кошик, з якого виглядала червонодзьоба голова чубатого гусака. Вирізнялася ця людина серед натовпу ще однією деталлю: комір її свитки був піднятий. Навіщо? Адже ні дощу, ні вітру.

— Цікавий хлопець! Часто він повз вас на базар прямує? — спитав майор залізничника.

— Уперше бачу. Він не тутешній: нашим вітром і сонцем не підсмалений, білошкірий. І спорядження теж не тутешнє.

— Яке спорядження? — зацікавився Зубавін.

— Бочкори[1], свитка і шапка. Я всіх наших, що живуть нагорі і внизу, знаю — не було серед них такого.

Намацавши в кишені рубчасту рукоятку пістолета, Зубавін рвучко розчинив двері будки і підійшов до шлагбаума.

— Громадянине, ваші документи! — тихо, але твердо сказав він.

— Пожалста!..

Але Зубавіну вже не треба було заглядати в паспорт. Це «пожалста», перекладене з іноземного, яке механічно, мимоволі зірвалося з язика, остаточно переконало Зубавіна, що він не помилився.

В будці парашутиста обшукали. З його кишень повиймали скорострільний беззвучний пістолет, дві гранати, тугу пачку сторублівок і схему головної карпатської залізничної магістралі. В кошику була портативна радіостанція і дві коробки з запасними патронами до пістолета. Обшук завершився тим, що Зубавін витягнув ампулу з ціанистим калієм, зашиту в комір сорочки затриманого.

— Терорист?

Парашутист злякано і протестуюче захитав головою:

— Ні, ні! — Помовчавши, він додав: — Лише диверсант.

— Лише… — Зубавін посміхнувся самими очима. — Це теж немало. Сам ішов?

— Сам. Пане майор, я все розповім. Я мав завдання…

Зубавін обірвав диверсанта, що каявся:

— Потім розповісте, у відповіднішій обстановці…

— Нічого, я можу й зараз. Я мав завдання…

Не слухаючи диверсанта, Зубавін підійшов до нього, рішучим жестом опустив комір домотканої свитки, подивився на зарослу рудуватим волоссям потилицю:

— Навіщо піднімав?

— У вас голять шию, а я…

— Зрозуміло. Виходить, схибили ваші маскувальники… Хто вас споряджав? А проте, потім…

У машині парашутист уже не намагався сповідатися. Він мовчав, похмуро, але й не без цікавості, як помітив Зубавін, роздивлявся околиці Явора і вулиці, заповнені народом. «Він тутешній», вирішив Зубавін. Машина зупинилася перед ажурними литими ворітьми міськвідділу Міністерства внутрішніх справ. Парашутист знову пожвавішав:

— Пане майор, не забудьте, що я не чинив опору. Мав зброю, але не застосував.

— А хіба це має яке-небудь значення? — серйозно спитав Зубавін.

— Боже мій! Аякже! Має! Величезне, — переконано сказав парашутист. — Якби я чинив збройний опір, — я б одержав одну міру покарання, тепер же — іншу. Чи не так?

Зубавін промовчав.

Машина повільно в'їхала у просторий двір, вимощений великими булижниками.

— Пане майор, — бубонів парашутист, я ішов прямо до вас. Здатися. Повірте, я давно, коли вони мене вирішили послати сюди, надумав здатися. Я ненавиджу їх. Вони украли в мене молодість…

Зубавін відчинив дверці машини і жестом запропонував парашутистові виходити.

Диверсант спритно зіскочив на булижник, між яким пробивалась весняна травичка. Він запобігливо дивився на свого конвоїра, намагаючись відгадати наказ раніш, ніж він буде сказаний. Разом з тим він злодійкувато позирав на всі боки: на високі дворові стіни, повиті старим плющем, на двоповерховий будинок з великими вікнами.

— Що, знайома обстановка? — Зубавін усміхнувся.

Парашутист ствердно кивнув головою.

— Тут раніше був мадьярський банк, — сказав він.

Піднявшись до себе в кабінет, Зубавін відчинив кватирку, зняв плащ, картуз, витер хусточкою мокре чоло.

— Роздягайтесь, — сказав він у бік парашутиста.

Той нерішуче тупцював посеред великої кімнати, на краю килима.

— Роздягайтесь, кажу, сідайте.

Парашутист сів. Його чуйне вухо було весь час насторожі: коли ж, нарешті, в голосі радянського майора забренять владні нотки, почується перевага, презирства?

Зубавін мовчав, заглибившись у свої папери, наче забувши про існування арештованого.

Парашутист боязким покашлюванням нагадав про себе.

— Курите? — не підводячи голови, сказав Зубавін і запропонував йому сигарету.

— Пане майор, я хочу розповісти…

— Куди нам поспішати? Особливо вам. Покуріть. — І Зубавін знову замовк, продовжуючи займатися паперами.

Парашутист кивнув головою і смутно посміхнувся, даючи зрозуміти, що іронія дійшла до нього. Він жадібно курив, неспокійно соваючись на стільці.

Тривале мовчання майора нервувало парашутиста. Марно намагався він приховати тривогу, дивлячись на росіянина, що був такий не схожий на того чекіста, якого малювали американські та німецькі газети й журнали і викладачі шкіл розвідки. Диверсант думав побачити на його обличчі злорадне самовдоволення, бажання натішитися своєю перемогою, але воно було буденно спокійним.

У майора довге русяве волосся. Чисте і м'яке, воно покірно в'ється по великій круглій голові до потилиці. Очі сині, надзвичайно мінливі: то суворі, то усміхнені, то смутні, то глузливі. Рухи його уповільнені, підкреслено акуратні.

Зубавін угадував стан лазутчика. Зважаючи на все, він не стане відмагатися, але і не буде відвертим до кінця. Він дасть важливі зізнання, але затаїть найважливіші. Зубавін усміхнувся сам до себе: «Не ти перший, не ти останній вдаєшся до подібного виверту».

Він склав папери, придушив їх важким пресом і, глянувши прямо в очі диверсантові, спитав:

— Прізвище?

— Тарута, — з готовністю відповів парашутист, — Іван Павлович Тарута. Народився в тисяча дев'ятсот…

— Тарута? — перепитав Зубавін. — Добре, припустимо. Куди прямували?

— У Київ.

— Коли вам зробили пластичну операцію? — спитав Зубавін, впритул підійшовши до парашутиста і роздивляючись його штучно задертий ніс і сліди віспи, розкидані вмілою рукою хірурга по щоках і підборіддю.

Парашутист заплющив очі, довго мовчав. Зубавін не заважав йому. Він терпляче чекав, готовий і до часткового зізнання і до нових вивертів ворога.

— Три роки тому, — відповів парашутист.

— Навіщо? Щоб змінити обличчя, яке в Яворі дехто добре знав? — Зубавін повернувся до столу і поклав перед собою купку чистого паперу. — Прізвище?

— Карел Грончак.

— Кличка?

— «Ведмідь».

— Підготовлений, звичайно?

— Закінчив спеціальну школу.

— Яку? Як туди потрапили? Кому служите?

Грончак негайно відповів на всі запитання. Він розповів, коли і за яких обставин почав служити американській розвідці. Родом він з околиць міста Явора, син власника великих виноградників і фруктових садів, утік з батьком в Угорщину в той час, коли Радянська Армія прийшла на Закарпаття. Через деякий час, коли радянські війська ввійшли до передмістя Будапешта, Грончакові довелося тікати разом з хортистами і салашистами далі, в Німеччину. Потім він опинився в американській окупаційній зоні. Тут, у Мюнхені, він і завербувався, його послали до школи, заснованої в одному з колишніх високогірних санаторіїв. Жив Грончак у кімнаті, з якої через вікно було видно тільки небо. Зустрічався лише із своїми викладачами. Їжу йому приносила одна й та ж сама небалакуча жінка. Дихати свіжим повітрям його вивозили в закритій машині за кілька кілометрів від санаторію. Прогулянка, звичайно, поєднувалася з вправами по стрільбі з пістолета, з лазінням по скелях та деревах.

Зубавін відчував огиду, слухаючи Грончака. Відвертий і чесний в стосунках з кожною людиною він легко виявляв витончену, замасковану фальш і брехню.

— Давно і віддано любив свою роботу Зубавін. Любив за її високу відповідальність перед народом і партією, за творчу відповідальність, що виховує розум, волю, мужність. Любив свою роботу ще й за те, що повсякденно, щогодини боровся проти заклятих ворогів Батьківщини. Боровся і перемагав. Перемагаючи сьогодні одного, учився завтра перемагати іншого.

Продовжуючи допит, Зубавін з'ясував, що Карел Грончак за весь час перебування в школі так і не дізнався, хто ще навчався у ній, але відчував, догадувався, що під дахом колишнього санаторію було немало людей, подібних до нього, хоч вони жодного разу не попадались йому на очі.

Після проходження загального курсу Грончака почали спеціалізувати в залізничній справі з врахуванням гірського рельєфу. А через деякий час йому прямо сказали, що його буде послано на Закарпаття.

Закінчивши школу, Карел Грончак одержав гроші і документи на ім'я Тарути, паровозного слюсаря за професією. На початку березня його посадили в машину і відвезли на військовий аеродром, звідки Грончак зробив останній політ у своєму житті.

Прикінцеві слова своєї сповіді Грончак вимовив тремтячим голосом, і в його очах заблищали сльози, але він одразу ж витер очі рукавом свитки, посміхнувся:

— Не думайте, пане майор, що це для вас: Москва сльозам не вірить.

Зубавін записував усе, що казав Карел Грончак: і те, в що вірив, і те, в чому сумнівався, і те, що було явною неправдою. Пізніше, залишившись на самоті, він ретельно розбереться в зізнаннях, відбере потрібне, відкине зайве.

Зубавін суворо додержував правила, обов'язкового для всякого слідства. Допитуючи ворога, він не йняв віри його словам, хоч вони і здавались на перший погляд цілком щирими. Але він однак і не дивувався на зізнання арештованого, як на явно неправдиві, розраховані на те, щоб ввести слідство в оману. Найщиріші зізнання він перевіряв об'єктивними даними, незаперечними фактами. Так збирався зробити і в цьому випадку: не раз перевірити в міру можливості все, що викладав Грончак. А поки що Зубавін розставляв більш або менш помітні віхи на складному шляху слідчого процесу, не заважаючи Грончакові виявляти систему свого захисту, її сильні і вразливі місця. Це була розвідка боєм. Труднощі її полягали в тому, що ворог робив вигляд, ніби не чинить ніякого опору, з усієї сили намагається удати з себе покірну вівцю, людину, що цілком розкаюється. Чим усе це викликане? Чи самим лише страхом перед відплатою і надією хоч якоюсь мірою полегшити суворість покарання? А чи не приховується за. всім цим тонкий замір? Чи не прикидається бувалий вовк пташкою невеликого польоту? Не виключений і цілком протилежний варіант. Грончак зрозумів антилюдську суть своїх хазяїв, зненавидів їх і не захотів бути знаряддям у їхніх руках.

Жодне з цих питань Зубавін ще не розв'язав для себе. Багато зусиль і часу, відчував він, буде витрачено на те, щоб добратися до істини.

— Куди вас націлили? — продовжував Зубавін. — На які об'єкти?

Карел Грончак докладно перерахував усе, що повинен був висадити в повітря, шо тимчасово вивести з ладу, що підготувати до диверсії.

— Чи це не дуже велике завдання для однієї людини? — спитав Зубавін.

— Я повинен був діяти не сам, — відповів парашутист.

— Ви занадто скромні, Грончак, — усміхнувся Зубавін. — Розповідайте, хто ж ваші помічники?

— Ні, ні, що ви, пане майор, я помічник! Запевняю.

Двері кабінету розчинились, і Зубавін побачив на порозі високу, плечисту постать Громади, начальника військ прикордонного округу. Золота Зірка Героя Радянського Союзу блищала на широких грудях, а на погонах — великі генеральські зірки.

— Втручаюся без всяких церемоній, тому що кровно зацікавлений познайомитися з цим добродієм. — Генерал Громада кивнув сивіючою головою в бік парашутиста. — Той самий, що впав з неба?

— Він, товаришу генерал.

Громада мигцем глянув на парашутиста, швидко, не по літах легко підійшов-до майора, що підвівся, енергійно і по-дружньому потиснув йому руку.

Зубавін давно знав генерала Громаду. Незадовго до війни, тоді ще рядовий прикордонник, Зубавін почав службу на Далекому Сході, в загоні, начальником якого був Громада. Перша подяка за першого затриманого порушника була одержана ним від Громади. Він же, генерал Громада, присвоював Зубавіну звання сержанта. Ставши молодшим офіцером, працюючи в штабі загону, Зубавін день у день навчався в генерала Громади складного і важкого мистецтва боротьби з порушниками. Потім війна, навчання в академії і, нарешті, самостійна робота в Яворі.

— Ну, що цікавого він розповідає? — Громада ще раз, тепер уважно, подивився на Карела Грончака, який схопився зі свого стільця, ставши струнко. — Сідайте!

Грончак сів.

Зубавін простягнув генералові дрібно списані аркуші. Громада дістав окуляри в роговій оправі, мовчки прочитав показання парашутиста. Деякі сторінки перечитав двічі.

— Продовжимо нашу роботу, — сказав генерал, знімаючи окуляри і обертаючись до Грончака. — Літак, який доставив вас сюди, був одномісний?

— Ні, що ви, пане генерал! Багатомісний. Транспортний. Дуглас останньої моделі.

— І в цьому багатомісному літаку ви були самі?

Грончак мовчав. Генерал і майор спокійно чекали: один набивав люльку тютюном, другий щось креслив на папері, і обоє, як помітив Грончак, іронічно посміхались. Мабуть, вони вже знали, що він прилетів сюди не сам.

— У мене були супутники, — сказав Грончак.

— Скільки? — Генерал запалив сірник, але не прикурював.

— Лише двоє.

— Чоловіки?

— Так точно.

— Ви їх знали?

— Ні, я бачив їх уперше.

— Який вони мали вигляд?

Грончак докладно описав зовнішність своїх супутників. Один з них, судячи по прикметах, був «московський агроном», убитий під час затримання, особу другого потрібно було з'ясувати. Цим і зайнявся генерал.

— Вашого супутника, що мав фальшиві документи наукового працівника сільськогосподарської академії, звали Петром Івановичем Каменевим. Вірно?

Грончак мовчки кивнув, і на його зблідлому обличчі різко позначилися штучні віспинки, він зрозумів, що попався не один.

— Як звали другого вашого супутника?

Грончак приклав руки до грудей і благально подивився на генерала і майора:

— Не знаю. Клянусь, не знаю! Він стрибнув раніше, і ми з ним мало розмовляли.

— Мало, але все-таки розмовляли? — Громада закурив, підвівся і. пройшовся по кабінету з кутка в куток. — Про що ж ви розмовляли?

— Він сказав: «Сподіваюсь, Таруто, у вас хороша пам'ять на обличчя?»

— Все?

— Перед тим, як викинутись в люк, він простягнув руку мені й Каменеву і сказав: «До скорого побачення!»

— «До скорого побачення!» — повторив Громада. — Як це ви зрозуміли?

— Мені і Каменеву стало ясно, що ми ще побачимося.

— Де? Тут, на Закарпатті? В Яворі?

— Цього я не знаю.

— Ви, звичайно, запам'ятали час, коли ваш літак піднявся в повітря?

— О другій тридцять шість ночі.

— А коли стрибнув ваш супутник?

— Приблизно, через годину.

«Якщо це вірно, — зробив висновок у думці Громада, — то другий супутник Грончака приземлився на угорській території. Але коли і яким шляхом він потрапить сюди, на Закарпаття? Літак випадає. Виходить, через сухопутний кордон. Але коли його націлили на Закарпаття, то чого він викинувся над Угорщиною?»

— Якої він національності? — вголос запитав Громада.

— Не знаю, розмовляв я з ним лише по-німецькому.

— І добре він володів німецькою? Як рідною мовою?

— Ні, з великим акцентом.

— З яким?

— Пробачте, пане генерал, я не зрозумів.

— Був він знайомий з вашими шкільними шефами?

— Так, вони привіталися з ним.

— Як саме?

— Не розумію. — Грончак винувато і запобігливо подивився на генерала.

— Я питаю, як привіталися: зневажливо чи з пошаною? Може, як рівні з рівним?

— По-дружньому, — сказав Грончак після тривалої паузи.

— Як же ви повинні були знайти один одного?

— Я сказав, що про зустріч ніяк не домовлялись. Повірте, я більше нічого про нього не знаю. — Грончак скривився. — Він пан, а я… чорна кістка.

Генерал Громада і майор Зубавін перезирнулись.

Перший допит був закінчений. Грончака вивели.

— Ну? — спитав Громада, дивлячись на майора.

Зубавін звик розуміти генерала з півслова. Він знизав плечима:

— Вірю і не вірю.

— Це, звичайно, взагалі правильно, але іноді слід набратися мужності, сміливості і рискнути повірити навіть ворогові. На цей раз я мушу повірити, товаришу Зубавін. Грончак рятує власну шкуру. Тепер ми повинні вжити заходів, щоб затримати шефа Грончака.

— Товаришу генерал, дозвольте поставити одне запитання: ви вже твердо вирішили, що шеф Грончака спробує проникнути до нас через сухопутний кордон?

— Він обов'язково піде через сухопутний кордон.

— Чому, товаришу генерал? Мені це ще не зовсім ясно.

— Давайте розберемося. — Громада взяв аркуш паперу, накреслив чорним олівцем конфігурацію угорсько-радянського кордону і суміжних до нього державних рубежів — Румунії, Чехословаччини і Польщі. — Тут пролягає давня шпигунська дорога, по якій протягом десятиріч пробирались лазутчики. Тут, на цьому міжнародному перехресті, на стику кількох кордонів, залишились глибоко законспіровані гнізда іноземних розвідок, які…

— Все ясно, товаришу генерал. Пан кинув на Закарпаття пробну чорну кістку, щоб не наражати на небезпеку свої білі кісточки.

— Вірно. Якщо операція з парашутистами провалиться, розміркував шеф Грончака, то я, мовляв, залишуся цілий і здоровий, поза межами досяжності радянського правосуддя, під захистом таємних друзів.

— Якщо ж буде все гаразд, — підхопив Зубавін, — то він негайно сухопутним, випробуваним шляхом прибуде на місце призначення. — Зубавін посміхнувся. — Усе повинно бути гаразд. Карел Грончак вже сьогодні просигналить своєму шефу, що прибув благополучно.

Частини генерала Громади охороняли кордон на протязі кількох сот кілометрів по берегах великих і маленьких річок, у неприступних горах, покритих вічними снігами, на альпійських луках, в зелених, тихих і сонячних долинах, на чорних землях рівнини, по окраїнах міст, по околицях сіл.

Куди піде порушник — той самий, якого парашутист Карел Грончак бачив у літаку? Який напрямок видасться йому найзручнішим? Багатий досвід генерала Громади говорив про те, що ці питання можуть і повинні бути розв'язані.

Диверсант, шпигун, зв'язківець, хай різні своїми особистими якостями, служать одному хазяїнові, діють за його вказівкою. Отже, не нехтуючи вивченням повадок кожного порушника, треба насамперед знати головне: повадки їхнього хазяїна і мету, до якої він прагне.

Майже всі порушники, з якими Громаді довелося мати справу за останні роки, виповзали з одного гнізда. Громада знав не тільки географічні пункти, де споряджались лазутчики, але й тих, хто навчав їх і споряджав. Знаючи це, він міг передбачити, як вони будуть діяти в тому чи іншому випадку.

Прагнучи тривало влаштуватися на Закарпатті, міркував Громада, іноземна розвідка, звичайно насамперед буде цікавитись Явором. Лазутчик, Що спеціалізувався на залізничних диверсіях, тим паче.

Погляньте на карту Закарпатської області. Не затримуйтесь на відомих містах: Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Рахові. Зверніть увагу на чорну звивисту лінію залізниці, що перетинає ясно-коричньову пляму гір і закарпатську рівнину. От десь тут, біля Тиси, на стику Карпатських гір та угорських степів, і знаходиться Явір.

Зі станції Явір поїзди розходяться у п'яти напрямках: на північ — у Карпати і далі — на Львів, Київ, Москву; на північний захід — до гірських районів Польщі; на захід — в Чехословаччину; на південний захід — в Угорщину; на південний схід — в Румунію.

«П'ять частин світу» — так назвали залізничники явірський вузол, ці головні закарпатські прикордонні ворота.

Щогодини в Явір прибувають поїзди з-за кордону або з глибинних районів нашої країни. Ніколи не пустують широкі і вузькі колії товарного парку. Вдень і вночі не припиняє своєї напруженої роботи перевалочна база. Підйомні крани, лебідки і артілі вантажників перекантовують імпортні та експортні вантажі.

На станції в Яворі можна бачити не тільки вузькоколійні, з похилими чорними дахами закордонні вагони, але й людей в закордонній залізничній формі: кондукторів, поїзних майстрів, паровозників, комерційних агентів. Недалеко від вокзалу стоїть великий, добре обладнаний будинок-готель, де відпочивають закордонні бригади.

У просторих вокзальних залах Явора — митному, концертному, ресторанному, в залі відпочинку — завжди людно, шумно, одна людська хвиля змінюється іншою.

Кожен порушник, перейшовши кордон, намагається якомога швидше дістатися до пункту, де б міг він загубитися у великому людському потоці. А в Яворі лазутчикові, на якого очікують, загубитися найлегше.

Кілька годин радився генерал Громада зі своїми офіцерами, з'ясовував і уточнював обстановку. Дійшли до спільної думки.

Величезний простір кордону було умовно звужено до невеликого, в кілька кілометрів коридора і оголошено особливо важливим напрямком.

У цей тимчасовий коридор увійшли місто Явір, суміжний з ним гірсько-лісистий район і частина рівнинного берега Тиси. В цьому коридорі чекали на безіменного шефа Карела Грончака.

Весь наступний день провадилась підготовка до задуманої операції.

Кожен, хто не знав Громаду як стройовика, як бойового командира, як невтомного солдата, дивлячись зараз на самовіддано зайнятого своєю справою генерала, мав рацію сказати, що начальник військ створений для роботи з олівцем і картою, що це його рідна стихія, що він штабіст до самих кісток, і лише штабіст.

Але так не сказав би той, хто бачив Громаду на кордоні, на заставі, коли він перевіряв дозір, розпалював свою люльку в солдатській сушарні, провадив бесіду з прикордонниками в кімнаті політосвітроботи, крокував з начальником застави по його дільниці.

… Минув тиждень, а лазутчик, для зустрічі якого було проведено велику роботу, не з'являвся. Все було спокійно на явірській дільниці.

Громада чекав, його солдати пильно охороняли явірський «коридор».

Глава друга

Цими ж березневими днями на карпатських вершинах, в одному з глибоких проваль біля підніжжя Ніч-гори, навколо якої в'ється автомобільна дорога, була знайдена убита людина. Судячи по ніжній шкірі на обличчі, по світлих кучерях, по міцних та білих зубах, вона прожила на світі не більше 25–26 років. Людина була вбита по-зрадницькому: її вдарили якимсь важким металевим предметом у потилицю, розтрощивши череп. Потім уже, коли вона впала, їй навмисне зробили дві ножові рани в груди, роздягли догола й кинули з урвища в засніжене провалля.

Оглядаючи труп, майор Зубавін звернув особливу увагу на кисть правої руки. Вона була жорстоко знівечена — теж, як визначив Зубавін, після вбивства. Навіщо? Звичайно ж, для того, щоб знищити напис, який був витатуйований на тильному боці долоні. На щастя для слідства, убивці не до кінця виявились передбачливими або їм щось перешкодило: вони знищили більшість літер татуїровки, але одна літера — «Е» — все-таки читалась ясно.

Зубавін наказав ретельно обшукати місцевість, що прилягає до Ніч-гори. Недалеко від місця події був знайдений єдиний доказ: напівзасипана снігом кольорова фотографія, вирізана з журналу «Огонек» і наклеєна на цупкий картон. На фотографії була зображена Терезія Симак, усім відома дівчина з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою», Герой Соціалістичної праці.

Чи належала ця журнальна вирізка саме вбитому чи кому-небудь іншому? На це запитання, як і на багато інших, поки що не було відповіді. Не вияснила справи і сама Терезія Симак, яку запросили на розмову до майора Зубавіна. Він поклав перед нею збільшений знімок з убитого і спитав:

— Ви зустрічалися з цією людиною?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Подумайте добре. Може, все-таки коли-небудь хоч один раз зустрічалися?

— Ніде. Ні разу. Не знаю, хто він такий.

Незважаючи на великі і довгочасні зусилля слідчих органів установити особу вбитого тоді не вдалося, і він був похований як невідомий. Лише через тривалий час, завдяки зусиллям багатьох людей, з'ясувалось, що вбитий був Іван Федорович Бєлограй.

Експрес, у якому виїхав з Москви Іван Бєлограй, складався з синіх суцільнометалевих вагонів з емальовими трафаретами: «Москва — Будапешт — Відень», «Москва — Прага», «Москва — Явір».

Важкі штори і легкі завіски на яскраво освітлених вікнах були розсунуті, і Бєлограй добре бачив пасажирів, які влаштовувалися на тимчасове місце проживання. Оскільки Бєлограй був людиною товариською і цікавою, то він не квапився заходити до свого вагона.

Молоді люди, по-літньому засмаглі, в однакових спортивних костюмах — у синіх, з цупкої шерсті шароварах, зібраних на кісточці, і куртках із золотим гербом СРСР на грудях — тиснулись біля відчинених вікон одного з вагонів.

Як міг Бєлограй, гирьовик і волейболіст, що кілька разів представляв Радянську Армію на фізкультурних парадах, не впізнати майстрів спорту, відомих усій країні!

— Дивись, капітане, — напучував футболістів один з тих, що проводжали, — у неділю сподіваємось почути по радіо, що над празьким стадіоном піднято червоний прапор переможця. Ми вже з батьком і по сто грамів приготували. Вип'ємо за ваше здоров'я!

— Та ви, може, і вип'єте, а от ми… наш Іван Трохимович скоро крем-соду оголосить алкогольним напоєм.

Бєлограй, усміхаючись, пішов далі.

Біля сусіднього вагона стояли, несміливо взявшись за руки, зовсім молодий лейтенант і дівчина. Надовго, мабуть, розлучались закохані. Їм хотілося обійняти одне одного, та так і простояти обійнявшись до самого відходу поїзда, але вони ніяк не могли зважитись на це перед очима в такої сили людей.

Бєлограй з доброзичливою посмішкою підійшов до нарубка та дівчини, розгорнув шинель і, повернувшись до них спиною, скомандував:

— Прощайтесь!

Закохані засміялись і враз відчули, що гнітюча їх ніяковість безслідно зникла.

Іван Бєлограй уже крокував далі, не оглядаючись.

Проходячи повз інший вагон, Бєлограй звернув увагу на двох молодих жінок в котикових шубках, схожих одна на одну. Вони стояли біля вікна і так зосереджено розглядали дорожну карту, наче вони мали йти пішки, без доріг, по пустинній місцевості, а не їхати поїздом, по давно відомих, упорядкованих коліях. Іван Бєлограй усміхнувся сестрам чи подругам, і вони підвели голови, зустрілися з ним поглядом.

Він затримався ще раз, побачивши велику, чоловік з п'ятнадцять, групу молодих китайців, одягнених в однакові сині блузи. Високі і худорляві, кремезні і м'язисті, чорноволосі, шафранно-смагляві, вони оточили сивоголового чоловіка з моложавим обличчям і Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці на грудях й уважно слухали те, про що він їм розповідав. Дівчина в окулярах, з гладенько зачесаним, наче лакованим, волоссям жваво перекладала з російської. Червоні, пухлі її губи не закривались ні на мить, а руки раз у раз стрімко злітали вгору, немов випускаючи на волю птахів, що довго томилися в неволі.

Ще п'ять хвилин, і експрес вирушить у свою далеку дорогу — через підмосковні засніжені ліси, по весняній українській землі, через Дніпро, повз Київ і Львів, через хребти Карпат, до прикордонних берегів багатоводної каламутної Тиси, до Великої Угорської рівнини, до зелених горбів Східної Словаччини. Мало не три доби треба бути Бєлограю в дорозі. Як шкода, думав він, що касир видав йому квиток не в той вагон, де їдуть китайські хлопці і сивоголовий чоловік із Золотою Зіркою. Скільки, мабуть, цікавого довелося б йому почути від них…

Бєлограй увійшов до свого вагона. Проходячи коридором, він затримав погляд на літній жінці в темній сукні. Обличчя її здавалося Бєлограю надзвичайно знайомим, але він не міг пригадати, де і коли бачив його.

Поїзд рушив.

Сусідом Бєлограя по двомісному купе був худорлявий, з бритою головою чоловік у рогових окулярах. Бєлограй швидко і легко сходився з людьми. Він простягнув руку своєму супутникові, назвав себе. Той, у свою чергу, відрекомендувався:

— Стефан Янович Дзюба.

— Як? — перепитав Бєлограй.

— Стефан Янович Дзюба. Дзюба! Голова правління явірської артілі по виробництву червоних, тобто стильних, меблів.

— Гм!.. — Бєлограй примружив свої веселі очі. — Стефан?.. Янович?.. Дзюба?.. На ім'я ви нібито мадьяр, по батькові — чех або поляк, а на прізвище — українець.

— Закарпатець.

— Що це за нова національність? Не чув про таку.

— Тобто, вибачаюсь, українець, русин по-стародавньому. — Дзюба помовчав. — Імена Стефана і Яна приліпили нам, Дзюбам, не з нашої волі. Ви ж знаєте, що закарпатська земля десять століть підряд належала мадьярському королю, австрійській короні, чехословацькому президентові. Австрійці нас називали Карлами і Ріхардами, мадьяри — Шандорами і Стефанами.

— Це вірно, — погодився Бєлограй. — Однак нічого в них не вийшло: українці лишились українцями.

— Точно, — підтвердив Дзюба і енергійно закивав своєю бритою головою. — А ви? — спитав він трохи згодом. — Ви, звичайно, чистокровний русак?

— А хто ж його знає! В анкетах пишу, що росіянин, хоча прізвище…

— Звертай увагу не на ярлик, а на зміст, — пожартував Дзюба.

Він зняв свої рогові окуляри і добрими короткозорими очима, глибоко захованими під сивими бровами, весело дивився на здорового, міцного молодого чоловіка.

— Оце дивлюсь я на вас, Іване, і гадаю: де ваше коріння? Мабуть, ви народилися десь там, під північним сяйвом, у світлій хатині лісника, на березі синього-синього озера, серед білих беріз?

Бєлограй засміявся:

— От і помилились! Народився я не на півночі, а на півдні, в Миколаївській області, на березі моря, в просоленій рибальській халупі…

Провідник приніс постільну білизну.

Бєлограй швидко, по-солдатському, роздягнувся і шмигнув під ковдру. Ліг спати і його сусід.

— Згадав! — раптом вигукнув Бєлограй, схоплюючись. — Стефане Яновичу, ви знаєте цю жінку в чорній сукні, що їде в сусідньому купе?

— Ні, не знаю, — з жалем сказав Дзюба. — А хто вона?

Бєлограй знову ліг, закинувши сильні свої руки за голову, і, дивлячись у стелю, в якусь одну цятку, заговорив:

— Уявіть собі глухий полустанок на сибірській магістралі. Тайга. Сніги в зріст людини. Завірюхи. Листи з фронту йдуть дуже довго. Шість місяців чекала Віра Гаврилівна листа від своїх синів-близнят Віктора та Андрія. І ось якось розриває вона казенний конверт.

— Загинули? — співчутливо запитав Дзюба.

— Поховали їх разом біля підніжжя двох гір. Одним Указом їм присвоїли звання Героїв Радянського Союзу. Тепер у Словаччині є Гора Андрія і Гора Віктора. — Він помовчав. — Кожного року, навесні, на сибірський полустанок приходить конверт з іноземними марками… Віра Гаврилівна дістає чемоданчик, укладає в нього подарунки друзям і їде за десять тисяч кілометрів, щоб поклонитися Горі Андрія і Горі Віктора, своєю рукою посадити квіти на могилі героїв-близнят.

У травні вона повертається додому. До кордону її проводжає делегація партизанів-словаків, бойові друзі Андрія і Віктора.

— Напевно, там, за кордоном, ви й бачили її? — спитав Дзюба.

— Так. Я чув промову Віри Гаврилівни у Берліні на солдатському мітингу.

— А твоя матка… Де вона? — півголосом запитав Дзюба.

Бєлограй довго не відповідав. Дзюба терпляче чекав.

— Немає в мене матері, — нарешті озвався Бєлограй.

— Померла?

— Так. У Ленінграді. Під час блокади. Від голоду.

— А батько?

— Загинув на Курській дузі.

Дзюба співчутливо помовчав, потім спитав:

— А брати?

— Нікого нема, всі загинули.

Бєлограй погасив верхнє світло і рішуче одвернувся до стінки.

Іван прокинувся рано: у вікнах вагона ледве мрів туманний весняний світанок. Бєлограй безшумно спустився з верхньої полиці і обережно, навшпиньках, боячись розбудити свого супутника, вийшов з купе.

Віра Гаврилівна вже стояла біля коридорного вікна — в халаті, з темною пуховою хусткою на плечах, сивоголова.

За вікнами, в хмарах туману, — без кінця, без краю брянські ліси, вкриті інеєм. Зрідка пропливали в молочній імлі попелясто-сизі рублені хати, червоні будиночки колійних обхідників, силосні башти, корпуси машинно-тракторних станцій. Вздовж залізничного полотна часто зяяли величезні воронки, повні чорної води, з білими крижаними пружками. Можливо, звідси, з брянської землі, і почали свій воєнний похід близнята Мельникови, Андрій та Віктор? Від Центральної Росії до Центральної Європи. Мабуть, про їхній шлях і думала осиротіла мати, дивлячись у туманне вікно.

— Доброго ранку, Віро Гаврилівно!

Сивоголова жінка здивовано обернулась.

Обличчя Бєлограя, добре виголене, було привітним. І весь він, підтягнутий, у мундирі без погонів, з орденами на грудях, акуратно зачесаний, з сяючими очима, був такий молодий, свіжий, рідний, що сувора Віра Гаврилівна не могла не відповісти усмішкою на його усмішку…

— Як швидко ви покоряєте людей! — з захопленням промовив Дзюба, коли Бєлограй повернувся в купе.

По обличчю Бєлограя промайнула тінь явного незадоволення. Він дістав коробку «Казбека»:

— Куріть, папашо!

— Дякую, некурець. — Дзюба поклав йому руку на плече: — Шануй і ти своє здоров'я, — синку, не смокчи оцю гидоту натщесерце. Давай поснідаємо, а потім і дими собі на втіху. — Він потер долонею об долоню. — Є любительська ковбаса, чорна ікорка, сир і навіть… коньячок. Зачиняй двері, і будемо бенкетувати.

— Не відмовлюсь.

Снідаючи і випиваючи, Дзюба звернув увагу на напис, зроблений на тильному боці долоні Бєлограя. Невеликими красивими літерами було витатуйовано: «Терезія» — жіноче ім'я, дуже поширене на Закарпатті.

— Еге, друже, — вигукнув Дзюба, — то ти вже поріднився з нашими дівчатами! — Він підморгнув, вказуючи на татуїровку: — Ще наречена чи вже законна дружина?

— Знайома.

Через дві години Дзюба обережними запитаннями витягнув із сп'янілого Бєлограя все, що йому було необхідне.

Дзюба одержав з-за кордону, від своїх давніх шефів, інструкцію терміново здобути, не зупиняючись ні перед чим, абсолютно надійні документи радянської людини віком 25–28 років. Бєлограй був саме такою людиною. Ідеальна знахідка! І місяця не минуло, як гвардії старшина демобілізувався. П'ять років надстроково прослужив у Берліні. Ще б служив, якби не виняткові обставини. Справа в тому, що його життєві плани порушила молода колгоспниця Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, фотографію якої він побачив у журналі.

У першому своєму листі він поздоровив Терезію з високою нагородою і коротко розповів про себе. Повідомив їй, що, «між іншим, власноручно в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, в жовтні, вимітав гітлерівську нечисть з тієї самої землі, на якій Терезія дає тепер рекордні врожаї. Так що, хороша дівчино, не забувай, кому ти завдячуєш своїм геройством», говорила жартівлива кінцівка листа.

Терезія відгукнулась на його лист. Так зав'язалось листування. Ні з того, ні з другого боку щодо почуттів нічого не було сказано. Але, в кожному листі Бєлограй шукав чогось між рядками і знаходив, як йому здавалося. Справа закінчилася тим, що він, коли минув строк — служби, демобілізувався, виїхав у Москву і, проживши кілька днів у своєї далекої родички, троюрідної тітки, вирушив на Закарпаття.

Передбачливий Дзюба з'ясував і таку важливу деталь: Бєлограй не посилав Терезії жодної своєї фотографії.

— Чого? — спитав Дзюба.

— Так… Хіба мертва фотографія може замінити живу людину!

— Це вірно, і все ж ти міг хоч приблизно перевірити фотографією, чи припав їй до вподоби.

— Папером таке не перевіряється.

— Слухай, Іване, — допитувався Дзюба, — як же ти зважився на демобілізацію і на таку ось подорож, не знаючи, кохає вона тебе чи ні?

— Як це не знаю! Звичайно, на відстані, заочно, по-справжньому закохатися не можна.

— От-от! Виходить, у тебе нема ніякої підстави розраховувати…

— Я ні на що не розраховую, а від надії-матінки не відмовляюсь… — Він поблажливо посміхнувся співрозмовникові, нездатному, як видно, розбиратися в сердечних справах.

Веселий, в міру сп'янілий, Іван Бєлограй незабаром перекочував у сусіднє купе. Через годину він перезнайомився з усіма пасажирами вагона. Скромна, соромлива людина — московський муляр — їхав в Угорщину на будови п'ятирічки обмінюватися своїм досвідом. Співачка їхала на гастролі в Прагу. Інженера-полковника викликали на Закарпаття для прийняття моста, збудованого в гірській ущелині за його проектом.

Юнаки і дівчата, як виявилось, були делегатами Угорської спілки трудящої молоді. Вони поверталися із Сталінграда. Кожен зберігав який-небудь речовий доказ свого перебування у прославленому місті: пачку фотографій, книжку сталінградського новатора з автографом, модель сталінградського трактора, зливок сталінградської нержавіючої сталі, гвардійський значок, пробитий кулею…

В купе, де розмістилися керівники угорської делегації, Бєлограй побачив червоний прапор на трубчастому, зробленому з нержавіючої сталі древку. Сталінградські комсомольці написали на прапорі своє послання будапештським комсомольцям: «Друзі! Брати! Під цим прапором ми побудуємо комунізм!»

Поки Бєлограй знайомився з пасажирами, Дзюба, замкнувшись у своєму купе, ретельно досліджував усе, що містилося у його чемодані. Він нічого не залишив поза увагою, намагаючись зрозуміти, яке місце займала в житті колишнього гвардії старшини та чи інша річ: настільний годинник-будильник із дарчим написом на білій пластинці, бігові черевики з шипами, старенька бритва з тонким, вкрай спрацьованим лезом, кругле, у формі металічного диска, люстерко з фотографією Терезії на зворотному боці, книжки і блокноти. З цікавістю Дзюба переглядав листи, записні книжки.

Особливу увагу Дзюба звернув на книгу, що лежала в чемодані, — томик творів Юліуса Фучіка.

«Чудово! Кращого й чекати не можна!»

Дзюба акуратно поставив чемодан на те місце, де його залишив Бєлограй і, розчинивши двері купе, вийшов у коридор.

Диктор поїздного радіовузла оголосив, що поїзд у зв'язку з ремонтом мостів у Карпатах направляється в Явір кружним шляхом.

Надвечір синій експрес, до глянцю помитий українським дощем, повільно входив під високі скляні склепіння львівського вокзалу.

На пероні Дзюба повідомив Бєлограю неприємну новину.

— З'ясувалося, — сказав Дзюба, — що експрес не може слідувати навпростець: на шляху тимчасовий дерев'яний міст замінюється новим, капітальним. Доведеться спускатися на Закарпатську рівнину, кружним шляхом, через Торунський і Яблонецький перевали, а далі автобусами пробиратися вздовж Тиси. Яка досада! — Дзюба клацнув пальцями. — Ще мало не дві доби їхати, а мені завтра — розумієш, завтра! — треба бути вдома. Ех, якби машина — годин за чотири були б уже по той бік Карпат!

— З приїздом, Стефане Яновичу!

Дзюба здивовано обернувся. Перед ним стояв високий чорновусий чоловік у зім'ятому, заяложеному капелюсі, в шкіряному шоферському пальті, в шкіряних рукавицях і з теплим шарфом, обмотаним кругом шиї.

— Оце так сюрприз! — радісно вигукнув Дзюба. — По мене?

— Як бачите. — Шофер усміхався з-під прокурених вусів, показуючи металеві зуби. — Правління артілі чекає вас, не дочекається!

— Чудово! Поїхали! — Дзюба круто обернувся до Бєлограя: — А ти, синку?.. Якщо бажаєш перемахнути Карпати на машині, то й для тебе знайдеться місце.

— З радістю! Який дурень відмовиться від такої поїздки! Одну хвилину зачекайте, я зараз повернусь.

Іван Бєлограй вскочив у свій вагон. Взявши чемодан, він зайшов у сусіднє купе:

— До побачення, Віро Гаврилівно! Залишаю поїзд: їду навпростець через Карпати, машиною. Бажаю щасливої дороги! Коли повертатиметесь додому, заїжджайте в гості! Ну й зустрінемо ж!

Він дістав записну книжку, щось написав у ній і, вирвавши сторінку, простягнув жінці.

— Шукайте по адресі: колгосп «Зоря над Тисою», Гоголівська, 92, Терезія Симак. Будь-яку довідку одержите в цієї дівчини.

Віра Гаврилівна ніжно і сумно подивилася на ровесника своїх синів, непевно сказала:

— Що ж, синку, може й заїду.

Глава третя

На яскраво освітленій площі львівського вокзалу, біля чавунної огорожі і скверу, стояв непоказний на вигляд трофейний грузовик, який належав явірській артілі по виробництву стильних меблів. Простора кабіна мерседеса легко вмістила трьох. Чорновусий, у шкіряному пальті чоловік, механік Скибан, як його називав Дзюба, сів за руль. Бєлограя запросили зайняти місце посередині. Праворуч по-хазяйському розмістився Дзюба. Він з насолодою простягнув ноги, підібрав під себе пальто і посміхнувся очима з-під товстих скелець рогових окулярів.

— Поїхали, механіку.

Ринув яскравий потік світла на обмитий дощем булижник, зашаруділи шини, попливли зліва і справа голі каштани і будинки, викладені глазурованими плитами; промайнули темні стрільчасті ажурні башти костьолу; прощально продзвеніли червоні трамвайні вагончики. Машина вискочила на безлюдну дорогу, густо порослу похмурими тополями. По узбіччях, одразу ж за шеренгою дерев, здіймались стрімкі кручі весняного туману. Бігли назад жовті щити дорожніх покажчиків.

Механік Скибан зосереджено схилився над рулем, Бєлограй безтурботно курив, дивлячись на дорогу, Дзюба мовчки причаївся у своєму кутку, немовби дрімаючи. Впевнений у цілковитому здійсненні свого — наміру, він не бажав витрачати будь-які нові слова на приреченого Бєлограя.

Машина безупинно мчала на південь, до Карпат. Село за селом залишались позаду, на півночі. Дедалі безлюднішими і темнішими ставали вулиці. Ось прорізав рідку туманну імлу останній, забутий, мабуть, вогник у придорожній хаті, покритій замшілою соломою, з чорногузом на гребені, і машина покотилася по глухій прикарпатській рівнині.

Туман одступив від дороги так далеко, що ледве був помітний. Розбіглися на узбіччя і дерева, оголилося шосе. Асфальт змінився добре второваною щебінкою. Гучніше зашурхотіли шини. Вітер, досі нечутний, завив у ребрах шибок. Потягло холодом. Повітря стало чистішим, прозорішим. На небі вирізьбились яскраві зимові зірки, а на землі, біля самого обрію, показалося щось темне, високе, увінчане шпилями.

— А ось і Карпати… — промовив Бєлограй, плескаючи шкіряними рукавицями одна об одну. — Будь здорова, Верховино! Давненько ми з тобою не бачились!

Карпатські передгір'я швидко наближались, виростали. Машина незабаром побігла поміж кучерявими горбами. Потім круто, майже під прямим кутом, звернула ліворуч. Завищали на повороті шини. Голова Бєлограя впала на плече Дзюбі.

— Тримай її міцніше, а то полетить, — усміхнувся голова артілі.

Машина підіймалась вгору, викидаючи з-під коліс дрібні камінці і похрускуючи по крижаних калюжках. Новий поворот — і ще крутішою стала дорога, пробита на гірському схилі. Там, де вона вигиналась, поринаючи в гущавину дерев, спалахнули в променях автомобільних фар два камені-самоцвіти.

— Лисиця! — збудженим мисливським шепотом скрикнув Бєлограй.

Камені-самоцвіти згасли. Лисиця, не поспішаючи, лінивим підтюпцем спустилась на узбіччя, зникла в лісі, метнувши пухнастим хвостом.

Гора здіймалась над горою. Усі вони були чорними внизу, біля підніжжя, сірими — посередині, а біля вершини — чисто білими. Сніги спускалися все нижче й нижче, дедалі частіше машина йшла на другій швидкості. Ось сніги сповзли вже до самого узбіччя, а через кілометр укрили всю дорогу. Тиша. Сонні великі ялини понуро, до самої землі, розвісили лапчасте гілля, опушене білим. На столітніх дубах — ані сніжинки. Товсті, у два обхвати, стовбури. Сухі, попелясто-замшілі сучки. Подекуди червоніють міцні, як залізо, листки, які протягом цілої осені і зими безсилі були зірвати найлютіші вітри, що без упину гасали по північних схилах Карпат.

Бєлограй не відриваючись дивився у вікно. Він народився в степовій Україні, на березі моря; більшу частину життя прожив у Москві, три тижні лише воював на Закарпатті, і все ж таки як сильно полюбив він цей гірський край, з якою насолодою дихав гірським повітрям!

Гори і все гори здіймалися зліва і справа, спереду і позаду. Піднебесні. В сивих кучерях лісів. З голими камінними головами. Лобаті. Одна підпирала іншу. Гори-брати. Гори-сім'ї. Одинаки. Куди б не поглянув Іван Бєлограй, всюди він бачив знайомі, рідні гори.

Верховино, світку ти наш…

Якщо ти не пролив свою кров серед цих гір, якщо ти їх не любиш, то, зрозуміло, вони для тебе всі на один лад, ти не відрізниш Горган від Високих Бескидів, Говерли від Попа Івана, а Маковиці від Петроса.

— Як називаються ці гори, Стефане Яновичу? — спитав Бєлограй і лукаво примружився.

— А хто ж його знає, — Дзюба байдужим поглядом сковзнув по засніжених вершинах. — У нас їх стільки, як мурашок, не запам'ятаєш кожну.

— От тобі й чоловік закарпатської національності! — посміхнувся Бєлограй. — Це Горгани. Запам'ятайте!

Горганські хребти, основа Східних Карпат, — вузькі, крутопохилі, піднебесні скелі, розрізнені долинами. В Горганах майже не зустрічаються плоскі вершини гір. Вони у гігантських півнячих гребнях, скелясті, голі, відкриті для всіх вітрів. Недаремно їх верховинці і прозвали «Горганами». Від Яблонецького перевалу до Торунського, трохи не протягом ста кілометрів, немає жодної сідловини, через яку можна було б пробратися машиною або підводою. Малопомітні в'ючні стежки доступні не кожному. На півтори тисячі метрів і вище піднімаються гірські масиви. Непроглядні темні ліси заливають їхні схили до самих вершин. Ні села, ні хутора тут не знайдеш. Подекуди, на кордоні Полонин, трапляється пастушача колиба, в якій давно ніхто не живе. Проте в Горганах багато звірів: ведмедів, сарн, оленів.

Там, на вершинах Горган, поховані двоє друзів Бєлограя. Там у жовтні 1944 року на схилі Петроса і він пролив свою кров, поранений в руку.

За крутим поворотом дороги, на тлі засніжених зарослів чагарника і молодої порослі ялинок, показався кам'яний, гранчастий, із зрізаною вершиною і масивною чотирикутною основою стовп — самотній свідок неіснуючого тепер державного кордону між Польщею і Чехословаччиною.

— Ну от ми й на Верецькому перевалі! — крізь зуби, низьким хриплуватим голосом промовив шофер.

Це були його перші слова, які почув Бєлограй.

Механік загальмував машину і запитливо подивився на Дзюбу. Той блиснув очима з-під окулярів і коротко кинув:

— Рано ще.

— Що? — спитав Бєлограй.

— Рано, кажу.

— Що рано?

— Грітися! — Дзюба засміявся.

— Правильно, поїхали далі, — безтурботно відгукнувся Іван Бєлограй.

Брезентовий верх кабіни безвідказного, невтомного мерседеса був зсунутий гармошкою до кузова, і Бєлограю добре було видно високе небо, густо вкрите великими, яскравими зірками. Все їхнє веселе святкове світло, здавалося йому, було спрямоване на Верецький перевал.

— Ви пам'ятаєте першу подорож Фучіка до Радянського Союзу? — спитав Бєлограй.

— А хіба він був у Росії? Він нікуди не виїжджав з Явора. Весь час збивав крони.

— Фучік? Та ви знаєте, хто він такий?

Дзюба дуже добре знав, хто такий Юліус Фучік, він здогадувався, яке місце займає в серці Бєлограя цей чеський герой, але він вирішив поглузувати з палкого хлопця.

— Фучіка я давно знаю! — жваво озвався Дзюба, — тобто знав. Він жив у Яворі, на вулиці Масарика, держав першокласну кондитерську. Я любив ласувати тістечками Фучіка.

— Та не той це Фучік, не той! — На обличчі Бєлограя з'явився страдницький вираз. — Я кажу про Юліуса Фучіка, комуніста, героя Чехословаччини.

— А!..

— Двадцять років тому, не злякавшись тюрми, ІОліус Фучік разом з товаришами вирішив таємно перебратися до Радянського Союзу. Він пішки проходив ось саме цими місцями, де ми з вами їдемо. Я вам зараз прочитаю, що він написав про цю свою мандрівку.

Бєлограй витяг з-під своїх ніг чемоданчик, дістав з нього книжку в темно-червоній оправі.

— Включи світло, механіку. Слухайте: «Гей ви, квітневе сонце і прикордонні горби, ви радуєте нас! П'ять туристів крокують по весняних стежках, захоплюються, як і належить, красотами природи, а самі думають про те, що лежить за тисячі кілометрів попереду… А ось і річ, найбільш варта уваги — прикордонний кам'яний стовп! Цей замшілий камінь множиться в нашій уяві, сотні їх виростають у могутню стіну, вона височить над нами, вона вища за дерева. Як ми переліземо через неї?»

Читав Іван Бєлограй швидко, легко, наче власноручно написані вірші.

Механік і Дзюба терпляче слухали його. Єдине, що вони дозволяли собі, — це непомітно перезиратися один з одним і посміхатися очима.

Спуск з північного пасма хребтів був крутий, обрамований ребристими скелями, які нависли над поворотами дороги. Але з кожним новим кілометром ставало все менше зигзагів, далі відступали голі стрімчаки, помітно знижувались гори. Гори, нарешті, розбіглися далеко обабіч від дороги. Власне це була вже не дорога, а справжня долина з річкою, заплавою, луками. Гори вже не дикі, а з м'якими обрисами. Пологі їх схили від підніжжя до вершин покриті чорною ріллею. Здається, вона навіть тепер, уночі, випромінює увібране протягом дня тепло.

Долина переходить у долину, одна за одну ширша, привільніша. Частішими і більшими стають населені пункти. Струмки і річечки зменшували свій біг і текли вздовж їхнього підніжжя.

Це найблагодатніша земля, улюблена верховинськими хліборобами.

Не раз проходив, і проїжджав Іван Бєлограй квітучими долинами цієї смуги, захованої в найгустішому місці карпатських хребтів. Тягнеться вона більш ніж на гриста кілометрів з південного сходу на північний захід, від румунського до польського кордону і далі.

Машина вискочила на міст, перекинутий через провалля, що розділяло підніжжя двох гір.

— Пам'ятаєш, товаришу Бєлограй, це містечко? — спитав колишній гвардії старшина і сам собі відповів — Як же не пам'ятати! Он там, на самій Верховині, в чабанській колибі, ми днювали. Увечері спустилися в цю ущелину. Вночі пробиралися по дну Латориці до мосту, і… на всі Карпати прогримів наш гвардійський грім… Стоп, механіку! — Машина плавно зупинилась. — Чуєш?

Бєлограй завмер з усмішкою на устах, слухаючи дишу. Десь далеко в горах стогнав самотній голос пастушачої дудки. А може, це й не дудка, а струмінь вітру, розщеплений буковою гілкою або голим ребром скелі?

— Чуєш? — повторив Бєлограй. — Ще й досі перегукується в Карпатах той весняний грім… Поїхали, механіку.

Спуск закінчився. Долини лишилися позаду. Гори виростали. Знову дорога запетляла на крутих, підйомах. Починалося друге, стрижньове пасмо хребтів, могутня вісь українських Карпат — Полонини. Високо знялися Полонини і далеко — на сто вісімдесят кілометрів завдовжки, від річки Уж до Тиси, і на десятки кілометрів завширшки. Мало не половину всієї Закарпатської гірської області вони заповнили собою. На південному сході Полонини замикаються знаменитою горою Говерла, а на північному заході — дикими прямовисними пісковиками Лаутинська Голиця. Поміж ними тягнуться великі, масивні хребти з плоскими, куполоподібними, безлісими вершинами, на луках яких можна розмістити незліченні стада. Прорізують хмари своїми гострими пірамідами та шпилями тільки гірські гнізда Свидовець, Котел-Вєлькі, Ближніце, Петрос — спорудження льодовикової епохи. По схилах цих гір лежать блакитні, прозорі до дна озера, названі верховинцями «морське око». На вершинах Свидовця тисячі років працював великий майстер чудесних справ — природа. Льодяними різцями, копіткою роботою води і променями сонця створені там глибокі, з прямовисно падаючими стінами чаші — гірськольодовикові цирки. Кам'яні днища їх покриті шаром землі, густою соковитою травою, кущами ялівцю і квітами. Це найкращі в Закарпатті пасовища — літні храми гірських чабанів.

… Повільно падали снігові пушинки. Крізь їх тихий рій виднілося прозоре, крихке, як перший лід на гірських озерах, небо. Ясний круглий місяць невпинно, не знаходячи опори своїм обкатаним бокам, мчав по слизькій опуклості і от-от, здавалося, ладен був зірватися, упасти на шпилі гір. Який би тоді сумний дзвін розлігся по долинах та ущелинах, як би одразу темно і пустельно стало в Карпатах!

Навколо високогірні чисті-пречисті сніги, край білості, не заплямованої навіть маковим зернятком. Усе в снігу: земля, дерева, гори, каміння, схили, дорога. Кожна билинка торішньої трави. Кожна ялинкова голочка. Все обсипане снігом, все з нього сплавлено, все в його чудесному блиску. Сніг непорушно лежить на гілках, шар за шаром — листопадовий, грудневий, січневий, березневий, від першого осіннього до останнього весняного. Сніг пушисто-невагомий, кубічний, пластоподібний, брилистий, плитковий, такий, що іскриться гранітними дробинками, сніг — лебедині крила, сніг — хмара. Сніг, закам'янілий у найдивовижніших формах — у вигляді куреня, хатини, піраміди, теремка, дзвіниці.

Коли б зараз прогримів мисливський постріл, який би переполох здійнявся у цьому зачарованому куточку Карпат, як почали б розсипатися дивні спорудження!..

— Стоп! — Дзюба повернув до Бєлограя свою масивну голу голову, прикриту хутряною шапкою. — Перекур на свіжому повітрі, гвардії старшина!

Машина зупинилась край глибокого провалля, на дні якого біліли кучугури снігу. Дорога, добре прибита високогірним морозом, співуче хрустіла під чобітьми в Бєлограя.

— Гей Іване, давай трохи побуцаємось!

Дзюба виставив праве плече і войовничим вистрибом, несподіваним для його комплекції, налетів на Бєлограя. Той упевнено прийняв виклик. Вони зійшлися, ударилися один об одного так, що ледве встояли на ногах.

— Ого! — засміявся Іван. — От тобі й «папаша»! Та в тебе, друже, ще богатирські сили. Держись!

Ще раз зіткнулись і знову розлетілися в різні боки.

І пішло, і пішло… Обидва розчервонілись, важко дихали. Пара клубочилась над ними, а сніг був витоптаний і розметений до щебінки.

— Добре, добре! — крякав Дзюба.

Шофер, заклавши руки в кишені свого шкіряного пальта, курив, мовчки посміхався і терпляче чекав сигналу Дзюби, щоб ударити Бєлограя важкою гирею по голові…

Рано-вранці, зі сходом сонця, мерседес, вкритий інеєм, спустився на Закарпатську рівнину. Поки машина мчала рівним шосе, вздовж Латориці, від Сваляви до Мукачева, вона встигла побувати в кількох зонах весни: весни повітря і світла, весни води, весни квітів. По той, північний бік Сваляви, фруктові сади ще були голі, на гірських схилах подекуди лежав ніздрюваватий важкий сніг і не пробивався жоден жмуток трави. Але весна відчувалась уже в незвичайно м'якому й теплому повітрі. Весна шуміла в бурхливих гірських струмках. Весна здіймалась на прозорих своїх крилах над гірськими талими водами, над ланами. Весна дивилась ясними очима з високого чистого неба. Весна перебігала від однієї дзеркальної калюжі до іншої і перед кожною причепурювалась.

За Свалявою, на південному її боці, на берегах Латориці, зазеленіли верби. Уся заплава річки була залита смарагдовою травою.

У Пасіці білим димом повився терник. Відрізок дороги від Чинадієва до Кольчина машина прошуміла між двома квітучими шпалерами яблунь.

Під Мукачевим, по обидва боки дороги, лежали чорні, зорані, забороновані і засіяні квадрати полів. По схилах горбів дерлися білоногі, із свіжопобіленими стовбурами сади: кожне дерево оповите рожевою, білою або червонуватою хмаркою. У виноградниках клопотались люди. Над городами стелився дим — там спалювали торішнє бадилля. Босоногі, в самих сорочках хлопчаки, уже трохи засмаглі, бродили з вудочками по березі Латориці. Кози скубли молоду травицю на південному палу каналу. Голуби воркували під черепичними дахами будинків. Теплий вітер, атлантичний гість, дув з рівнини, з Великої Угорської низини.

Не бачив уже Іван Бєлограй цього скромного і в той же час урочистого ходу ранньої весни по закарпатській землі.

Того ж дня він був убитий біля підніжжя Ніч-гори.

Глава четверта

В другій половині квітня, в суботу, незадовго до заходу сонця з Будапешта вийшла відкрита, з довгим мотором і величезним багажником двомісна машина. За рулем золотистого, оббитого всередині шкірою Лінкольна сидів водій у синьому, з білими оленями на грудях светрі. Це був Файн — завзятий рибалка, мисливець, альпініст, плавець (він купався в Дунаї мало не цілий рік). Виїзд Джона Файна був звичайним для будапештців, які його знали. Американець уже протягом двох років щосуботи виїжджав на далекі прогулянки: то на озеро Балатон, то на південь — до Сегеда, де Тиса входила в Югославію, то до відрогів Альп — на кордон Румунії, то в знаменитий своїми винами Токай, розташований на краю Великої Угорської рівнини, недалеко від Радянського Закарпаття.

Цього разу Лінкольн узяв курс на схід. Промайнули міста, що стояли на автостраді: Монор, Цеглед, Солнок, Дебрецен. Останнє, уже яскраво освітлене електричними вогнями, було найбільше. Тут дорога розгалужувалась. Можна було їхати до Трансільванії, до Карпатських гір або на Ньїредьгазу і до Тиси, на Токай.

Джон Файн подався на Ньїредьгазу і Токай.

Ніч він перебув біля багаття, на очах у токайських рибалок. Вранці з захопленням віддався недільному відпочинку. У Тисі вода була ще холоднувата, але Джон Файн сміливо зайшов у неї, скупався, шумливо поплавав. Потім він розіклав багаття, обігрівся, наловив вудочкою риби, зварив юшку, випив пляшку вина. Опівдні він міцно заснув біля погаслого багаття, а з заходом сонця вирушив у дорогу назад. Прогулянка закінчилась саме так, як минулої суботи і минулої неділі. Якби за Джоном Файном і стежили, його важко було б у чому-небудь запідозрити.

Лише через довгий час з'ясувалось, що в суботу, ввечері, Джон Файн, зупинившись на безлюдній дорозі недалеко від Ньїредьгази, відчинив місткий багажник і випустив на волю пасажирів, що там переховувались: Кларка і його асистента Ярослава Граба, закарпатського українця за походженням. Прощання було коротким, безмовним: все було вже сказано раніше, в посольстві.

Під покровом темряви й дощу, який починав накрапити, Кларк і Граб благополучно обійшли велике місто я заходу, вибрались на його північну околицю, до залізничного полотна. Тут, причаївшись у придорожньому саду, вони дочекались товарного поїзда і ще задовго до півночі були на підході до прикордонної станції. Не доїжджаючи до семафора, вони зіскочили на землю і безшумно зникли в темряві. Через півгодини постукали в глухе віконце невеличкого будинку, що самотньо стояв біля залізничної колії. Колійний обхідник чекав на них. Він відчинив двері, поглянув на гостей і, опустивши голову, мовчки повів Кларка і Граба на горище, завалене запашним сіном. Зморшкуватий, горбоносий залізничник був досить досвідченим хазяїном потайної квартири для порушників, щоб виявити зайву цікавість. Кларк оцінив його стриманість.

— Готово? — спитав він, обтрушуючись від дощу і витираючи мокре обличчя.

Хазяїн ствердно кивнув головою.

— А як у них… у наших попутників?

— І там усе гаразд.

— Коли зможете переправити?

— Почекаємо доброго туману. Відпочивайте. Недовго чекатимете.

Нечутно ступаючи, хазяїн спустився вниз, щільно зачинив двері на горищі. Кларк, не роздягаючись, сів на оберемок сіна недалеко від слухового вікна і поклав поруч себе пістолет. Скрутивши товсту козячу ніжку, він з насолодою закурив.

Дощ ущух, у просвітах між хмарами засвітилися зорі. Скоро вітер розігнав залишки хмар, і небо цілком прояснилось.

— Розпогодилось, хай йому чорт! — вилаявся Кларк.

Він підвівся і підійшов до горищного вікна, що виходило на схід, до кордону; змахнувши пил і павутиння» припав до скла. У яскравому місячному світлі добре було видно великий залізничний міст, перекинутий; через Тису. Одразу ж за ним і за темними плямами надрічкових садів починався Явір, куди Кларк і Граб повинні були пробратися.

На ясному небі чітко вимальовувалися димарі цегельних заводів, купол монастиря, елеватор… Вилискували металевим блиском оцинковані дахи будинків. Роїлись незліченні вогні. Придивившись, Кларк побачив — вірніше вгадав — добре йому знайомий з фотографій силует башти колишньої Народної ради з величезним годинником.

Потужні прожектори, встановлені на високих залізних щоглах, з чотирьох боків заливали яскравим світлом район залізничного вузла, з його білокамінним чотириповерховим вокзалом, водокачкою, депо і численними коліями.

Десятки людей протягом кількох років працювали над тим, щоб Кларк якомога більше знав про Явір і його населення, щоб він міг розраховувати на спільників, щоб у нього була надія благополучно прорватися через кордон. І все-таки цілковитої впевненості в успішному завершенні свого довготривалого, можливо, безповоротного відрядження в нього не було.

Якими близькими і приступними здаються звідси ці явірські будинки, ці іскристі теплі вогні. За нормальних умов до них можна добратися за півгодини. Але хто знає, скільки часу й енергії піде на те, щоб перейти цю зовсім незначну відстань таємно! Не виключено, що в Яворі вже в усіх деталях знають план Кларка. Радянські розвідники вміють працювати.

Це добре розуміють в Управлінні стратегічної служби. Саме тому Джон Файн, втілення бездарності і бундючної дурості, завдяки своїм високим покровителям з Пентагона, залишився розкошувати у весняному Будапешті, а він, талановитий, розумний Кларк, змушений рискувати життям.

Незадоволений цими думками, Кларк насупився і швидко відійшов від вікна. Він не чекав від себе такої слабкості духу. І коли вона виявилась! На самому початку надзвичайно важкого походу, на порозі радянської землі. Розтяпака! Слинтяй!.. Його починало морозити.

В думці вилаявши себе, він дістав з кишені плоску пляшку з коньяком і щедро хильнув з неї.

— Ну от, куме, — сказав він, загвинчуючи пробку. — Пертий етап нашої подорожі закінчився цілком успішно.

Мовчазний і похмурий Граб, діловито повертаючи квадратними щелепами, зосереджено жував копчену ковбасу.

«Тварюка! — подумав Кларк, з огидою прислухаючись до плямкання Граба. — Гіпопотам!»

У великих планах Кларка Ярославу Грабу було відведено дуже і дуже скромну роль. Він, як місцева людина, що добре знає правобережжя Тиси і все Закарпаття й 20 з лишком років прожила у місті Яворі, повинен провести Кларка через кордон і через район, який прилягає до нього. Виконавши цю роль і встановивши зв'язок з якимось Чеканюком, давнім своїм приятелем, кумом, він міг повертатися назад в Угорщину тією дорогою, якою прийшов. На випадок повного успіху справи, тобто якщо Граб точно виконає вказівки Джона Файна, він одержить умовлену суму доларів і зможе виїхати, як йому було обіцяно, разом із своєю родиною в Америку.

Інструкція Джона Файна передбачала поведінку Граба і на той випадок, якщо йому доведеться зустрітися віч-на-віч з радянськими прикордонниками. У критичну хвилину він повинен покінчити з собою. Для цього йому досить піднести до рота ріжок коміра сорочки і розгризти зубами зашиту ампулу з отрутою.

Якщо Ярослав Граб змушений буде виконати цей пункт інструкції Джона Файна, то кількість доларів, обіцяна йому за провід Кларка, збільшується вдесятеро. Гроші при такому результаті справи одержить родина, що найшла собі притулок в Західній Німеччині, в таборі для переміщених осіб. Якщо ж Граб живим потрапить до рук прикордонників, його родина не тільки нічого не одержить, але й буде піддана жорстоким репресіям.

Дивлячись зараз на свого поводиря, Кларк у думці глузував з його надій на благополучне завершення свого «відхожого промисла». В тому чи іншому випадку — і при невдачі і при вдачі — Граб повинен умерти. Що там життя якогось Граба! Кларк не пошкодував би життя і десяти людей заради того, щоб забезпечити собі спокійне існування в Яворі. З таким сильним супротивником, як радянська розвідка, треба боротися вміло, не гребуючи ніякими засобами.

Кларк розраховував, що замести свої сліди йому не пощастить. Граб був для нього зовсім не провідником, як гадав, а ширмою. Кларк своєчасно потурбувався, щоб Граб, виконавши свою справу, якнайшвидше потрапив до рук прикордонників. І він упевнений, що Граб в потрібний момент з власної ініціативи розгризе ампулу з отрутою — іншого виходу в нього нема: він не здасться живим. У роки війни Граб служив у каральних військах: висаджував у повітря Воронеж, підпалював Київ, розстрілював на Закарпатті.

Протягом 15 років навчався Кларк механічно володіти своїми нервами і почуттями, бути покірним виконавцем наказів свого холодного, розважливого розуму, Він багато чого досяг, але все ж, як показало сьогоднішнє випробування, не домігся повної перемоги над собою. Йому слід було б зараз заснути або в крайньому разі ще раз перевірити ретельно, чи нема в його плані якого-небудь недогляду, а він думає казна-що, заздрить Джону Файну, який залишився у посольстві.

П'ятнадцять років тому полковник Франклін Кларк віддав свого єдиного сина в один із секретних американських коледжів, що готували висококваліфіковані кадри розвідників. Десятирічному хлопцеві поряд із звичайними для будь-якої школи дисциплінами викладалися спеціальні. Через 5 років Кларк здобув загальну середню освіту і повністю перейшов на вивчення мистецтва таємного життя в тяжких для кожного розвідника умовах Росії.

У коледжі вивчалась історія Комуністичної партії Радянського Союзу, історія Радянської держави. Кларк студіював «Маніфест Комуністичної партії», заучував його напам'ять, закріплював у пам'яті дати історії партії, читав у оригіналі сучасні радянські книжки. Вивчав радянські і старовинні російські пісні, життя і побут радянських людей, їхні звички, характерні слова, прислів'я, манеру розмовляти. І, само собою зрозуміло, він навчався там акторського мистецтва, хитрощів, снайперської стрільби, акробатичної спритності, поводження з отрутами і багато чого іншого. Він опанував професії паровозного слюсаря, шофера, перукаря. В оточенні інженерно-технічних працівників він міг би почувати себе так само легко, як і серед солдатів. Якби вимагали обставини, він став би цирковим артистом або баяністом і навіть викладачем математики.

Важко було в школі, зате тепер Кларк набув здібності усміхатися навіть у хвилини смертної небезпеки. Безтурботний на вигляд, він завжди був готовий миттю вихопити з кишені пістолет і пустити своєму противникові кулю в серце або в голову. Він умів стрибати з висоти триповерхового будинку, плавати й пірнати, як риба, швидко ходити на лижах по сніговій цілині, чудово ліпити по скелях і деревах, легко, не втрачаючи сил, голодувати по три доби підряд, стійко зносити тривалу спрагу, пити горілку склянками. Хіба здатний на це Джон Файн?

І серед своїх співвітчизників Кларк не переставав бути людиною таємного життя. Покірний і ретельний, він у глибині душі ненавидів своїх начальників, цих білоручок, що домагались великих успіхів, ніколи не рискуючи життям. Ненависть, породжена заздрістю, «нітрохи не перешкоджала йому вислужуватись, робити кар'єру. А зробити її він вирішив будь-що-будь. Він не зупиниться напівдорозі, незважаючи на всякі небезпеки. Що таке життя без достатку, без високого становища?

Кларк твердо знав, що ніколи не просунутися йому вгору по службовій драбині, якщо він не переступить цей третій або четвертий, в усякому разі вирішальний, щабель — карпатський. Не бачити йому не тільки полковницьких, але й майорських погонів, якщо він не справиться з дорученим йому завданням. Ні, він зробить усе. Він відкриє собі дорогу в найважливіші, секретні кабінети Пентагона, він наздожене й пережене Джона Файна, який, завдяки своїм доларам і зв'язкам, зайняв визначне, не належне йому по праву місце серед розвідників. Треба вирватися наперед, вискочити з цієї бридкої трясовини безвісності, з рядів непомітних людей. Хай зараз ходить невідступно слідом за ним смерть, зате потім, через 5–6 років — солідний рахунок в банку, полковницькі погони, власна вілла, розкішний лімузин, вигідне одруження з дочкою якого-небудь державного сановника або грошового туза і беззаперечне право звисока дивитися на тих, хто зараз сам дивиться на нього так. О, заради цього Кларк готовий на все!

Кларк і його супутник цілу добу відсиджувались на горищі залізничної будки. На другий день, увечері, колійний обхідник вивів своїх заморських гостей запущеними, здичавілими садами до Тиси, наглухо закритої туманною імлою.

На березі річки, в глибокій воронці, Кларка очікували «попутники» — троє плечистих, одягнених в однакові куртки хлопців. Смушкові комірці підняті, кепі глибоко, по самі вуха, насунуті на голову. Обличчя темні, невиразні. В руках у кожного автомат, на ремені — налаштовані диски, гранати.

Це була «група прикриття», ще одна хитрість і таємниця Кларка. Всі троє зі зброєю в руках служили німецьким фашистам. Після війни були в бандах, що ховалися по той, північний, бік Карпат, у важкоприступних районах. Виповзали звідти ночами: убивали з-за рогу радянських працівників, тероризували місцеве населення. Вони втекли, коли були розгромлені і знищені основні лігвища бандитських зграй.

За кордоном швидко знайшлися нові хазяї — американці. Всі троє вигідно сторгувалися з ними і ось зараз знову йшли на радянську землю, готові знову вбивати, грабувати, палити.

Ці люди, як і Граб, не підозрювали, яка їхня справжня роль у планах Кларка. Вони гадали, що виконують важливе завдання. Вони вважали Кларка за довірену особу своїх хазяїв, якій наказано провести їх в далеку дорогу. Але не відали того, що, переходячи кордон, вони всього-на-всього повинні були відвернути увагу прикордонників від Кларка.

Кларк коротко, здушеним шепотом востаннє проінструктував цих смертників і подав знак починати переправу. Човен, тільки-но відчаливши від берега, одразу ж став невидимим.

Кларк і Граб мовчки лежали на краю воронки і, ледве дихаючи, вдивлялись у туманну Тису, чекаючи вогняного спалаху пострілу.

Минуло десять… п'ятнадцять… двадцять хвилин. Тиса мовчала. Кларк полегшено зітхнув: все гаразд.

З туману нечутно з'явився легкий надувний човен. Узявши нових пасажирів, човняр м'яко відштовхнувся веслом від берега.

Хвилин через десять швидка течія Тиси винесла гумову посудину туди, де їй і слід було пристати за намірами Кларка: до східного берега, між великим залізничним мостом і руїнами будиночка бакенщина, не менше як за кілометр від місця висадки першої групи.

Як не готувався Кларк до переходу кордону, все ж. пін ступив на радянську землю з непереборним почуттям страху. Одна справа — переходити кордон у думці, теоретично, а інша — ось так, фізично. Він ясно, як ніколи раніше, відчув те, на що йшов. На кожному кроці — буквально на кожному — на нього чатувала смерть.

Кларк і його супутник якийсь час мовчки напружено прислухались. Кларк лежав на Грабі, не торкаючись землі навіть пальцем. Він вирішив перебратися через: кордон на спині Граба, не залишивши на землі жодного свого сліду.

На кордоні було тихо. Зрідка з Тиси долинав різкий сплеск. То відвалювався, як добре знали лазутчики, берег, підмитий швидкою течією повноводної річки.

Прибережна земля була по-весняному податливою, холоднуватою, пахла водоростями, риб'ячою лускою, пріллю торішнього листя.

Кларк натиснув на плече Граба. Той обережно, з обачливою розміреністю підвівся і зразу ж почав просуватися у глиб радянської території. В руках його був рулон гумової доріжки. Граб усі сили, всю свою увагу затрачував на те, щоб приглушити звуки руху.

Кларк, сидячи верхи на своєму асистентові, вдивлявся, слухав, угадував: де зараз знаходяться радянські прикордонники? Чим вони зайняті?

Один з їх нарядів міг знаходитися зараз десь метрів за двісті звідси, під залізничним мостом або трохи далі, в руїнах будиночка бакенщика. Якщо він там, то все обійдеться гаразд, принаймні, на першому етапі.

Але Кларк добре знав, що радянські прикордонники охороняють державний рубіж не за шаблоном, що вони винахідливі щодо всіляких сюрпризів, які підносять порушникам, їх наряд може опинитися в найбільш несподіваному місці, вони можуть приголомшити тебе своїм «Стій!» в ту саму мить, коли ти вже вважаєш себе в безпеці. Якщо це трапиться, тоді, як і передбачено, Граб припаде до землі, почне відстрілюватись до останнього патрона, його підтримають «попутники», а Кларк тим часом щодуху кинеться до Тиси. Хай весняні її води холодні, як лід, бурхливі, як гірський потік, — все одно він перепливе на той бік і заховається у заздалегідь облюбованій щілині. Передбачено все, абсолютно все, що може випасти на долю Кларка. Кожен крок просування вивірений тисячу разів. Будь-якій несподіванці протиставлений холодний розрахунок, рішучість, спритність, набуте роками тренування, — і все-таки почуття страху не покидало Кларка.

Граб зупинився, шепнув:

— Смуга…

Ні, цей звук не мав нічого спільного з тим, який люди називають шепотом. Він нагадував найімовірніше сичання гадюки, доступне слуху лише істоти такої ж самої, гадючої, породи.

Кларк добре знав таємницю цього слова.

Скільки разів, ще будучи в розвідувальній школі, він, як і його товариші по навчанню, винаходив способи подолання цієї вузької смуги землі! Багато способів було придумано, і все-таки смуга залишалась непереборною перешкодою на таємних дорогах лазутчиків. Не лише слід людини, але навіть заяча лапа ясно відбивалась на ній. Її не переповзеш, не обійдеш. Всюди вона: і на рівнині, і на берегах річок, і по пружках боліт, і навіть у горах. По сліду, залишеному на службовій смузі, прикордонники визначають і напрямок шляху порушника і навіть його фізичні прикмети. Звідси починають свій шлях слідчі собаки. І чим досвідченіший той, хто ступає на цю м'яку, спушену землю, чим більше він знає про неї, тим страшніша вона. Кларк згодився б куди завгодно стрибнути з парашутом, аби тільки не прокрадатись через цю невинну на вигляд смугу землі.

Чомусь саме зараз, перед нею, Кларк подумав про те, що він ще молодий і не одружений, що, може, ніколи не носити йому полковницьких погонів, що лежить він на березі Тиси, в той час як Джон Файн розкошує у своїй м'якій постелі або грає в покер. Подумав і про те, що все, що він робив до цього часу, було лише підготовкою до того, що він повинен робити ось тепер.

— Смуга, — повторив Граб, який по-своєму зрозумів мовчання і нерішучість свого сідока.

Кларк енергійно натиснув на плече Граба. Той обережно опустився на коліна, впевнено зробив якийсь невловимий ковзний рух вперед і ліг, заздалегідь розкинувши гумову доріжку. Кларк не міг належно не оцінити свого далеко не спортивного на вигляд супутника. Він злегка поплескав його по теплій складчастій потилиці. Цей дотик значився в числі умовних прийомів, за допомогою яких Кларк правив своїм «конем». Він означав: «Все гаразд».

Граб, розпластавшись на гумовій доріжці, важко дихаючи, відпочивав і чекав наказів. І крізь одяг Кларк відчував його гарячу, спітнілу спину.

Якби Кларк не подавав великих надій як вихованець знаменитої школи розвідників, він би, можливо, не втримався від спокуси перейти кордон саме зараз, у найтихішу хвилину. Але Кларк усе враховував. Він знав, що буде потім. Нічний дозір неминуче виявить слід. Собака, пущений по сліду, наздожене його раніше, ніж він добереться до надійного укриття. І вся кар'єра Кларка, так блискуче почата, безславно кінчиться.

Кларк поскріб нігтями потилицю Граба. Це означало, що той повинен відступити. Граб безшумно відповз до Тиси. Метр, два, три… шість. Бур'ян. Пеньок. Стовбур зотлілого, замшілого дерева… Піщана яма. От тепер досить. Кларк злегка стукнув Граба по голові, і той зразу ж зупинився, важко дихаючи. Над головою, очевидно, на дереві, повитому туманом, тривожно загаласували галки. Кларк в думках вилаявся. І рука його потягнулась до пістолета. Однак галки скоро заспокоїлись. Прикордонники, подумав Кларк, не могли звернути увагу на галчачий крик, занадто він був коротким. Але на всякий випадок він не рухався з місця. Жадібно прислухався Кларк до тиші на кордоні. Він чекав дозору, який з'явиться або праворуч, з боку дуба, розщепленого блискавкою, або ліворуч, від руїн хатини бакенщика. Прикордонники повільно пройдуть уздовж службової смуги, освітлюючи її ліхтарем. Від флангу до флангу. Потім, відпочивши, дозір повторить свій маршрут. Отже, міркував Кларк, якщо він перейде її не зараз, перед появою дозору, а після того, як прикордонники повернуться назад, то він матиме у своєму розпорядженні не менш, як годину. За цей час можна зникнути. І це при найгіршій умові: якщо слід буде швидко виявлений. Якщо ж помітять першим не його слід, а сусідів, на що Кларк твердо розраховував, тоді ще більше шансів на удачу. За дві години він так далеко зайде від кордону, що і з допомогою ста собак-шукачів йото не наздоженеш.

Кларк і Граб одночасно здригнулись, коли праворуч в туманній імлі низько над землею спалахнув вузький промінь електричного ліхтаря. Чуйне вухо Кларка вловило звуки обережних кроків.

Дозір порівнявся з Грабом і Кларком. Промінь рівномірно, спокійно гладив пухку землю. Кроки солдатів віддалялись у бік правого флангу застави.

Кларк перевів подих, облизав губи. Він злегка натиснув на плече Граба, що означало: «Будь напоготові».

Граб безшумно підвівся, швидко згорнув гумову доріжку в рулон. «Пішов!» у думці промовив Кларк і злегка поплескав по потилиці свого «коня».

Промінь спалахнув, знову почулися кроки. Тепер значно енергійніші, частіші. Кларк задоволено посміхнувся. Він угадував, здавалося йому, настрій солдатів: поспішають до застави.

Дозір, ковзаючи по смузі вузьким променем ліхтаря, пройшов мимо, у протилежний бік.

Глава п'ята

За кілька днів до описаних вище подій начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников, на дільниці якого причаїлись перед своїм вирішальним стрибком порушники, призначив у наряд єфрейтора Каблукова і старшину Смолярчука з його слідчим собакою Витязем.

На світанку, ледь почало розвиднятися, прикордонники вийшли з воріт застави і попрямували до Тиси, де вони мали нести службу.

Каблуков і Смолярчук — майже однолітки, але вони різко відрізняються один від одного. Каблуков кремезний, широкий в плечах, важкуватий, повільний в рухах, з крупними рисами обличчя, по-північному русоволосий, з багровими плямами на гострих вилицях. Глибоко посаджені серйозні очі неспокійно дивляться з-під пушистих білястих він. На великому лобі випинаються вугласті зморшки. У щільно стулених губах немає ні найменшого натяку на посмішку. Каблуков мовчить, але вираз його обличчя, його погляд ясно говорять про те, що на душі в нього тяжко.

Смолярчук майже на дві голови вищий за Каблукова, стрункий, рухливий. Рожеві його щоки золотяться м'яким пушком. Зуби великі, чисті, один в один. На рум’яних устах безперестанно, немов забута, сяє усмішка. Веселі очі перебігають з Тиси на небо, з виноградних схилів на гори, освітлені ранковим сонцем. І скрізь бачать щось надзвичайно привабливе.

Кожен, дивлячись на старшину Смолярчука, сказав би, що він правофланговий у строю, перший на службі і в навчанні, заспівувач у поході, весельчак і жартівник на відпочинку, що його люблять дівчата, поважають товариші і друзі, що він має завидне здоров'я і силу.

— А днинка, здається, надходить справді весняна. Припинились дощі… Ох, і погріємося ж ми сьогодні з тобою на сонечку! Як, Андрійку, не заперечуєш проти сонечка?

Каблуков не відповідав. Він обернувся лише після того, як Смолярчук поклав руку йому на плече і повторив запитання. Він дивився на товариша, і по очах було видно, що не тут зараз його думки, а там у далекому Помор'ї, вдома. На заставі ні для кого не є секретом причина невеселого настрою Каблукова. Кілька днів тому він одержав листа, в якому повідомлялось про раптову тяжку хворобу матері.

Капітан Шапошников, начальник застави, іншим часом негайно зняв би клопотання перед командуванням про надання Каблукову короткострокової відпустки, але тепер він не міг цього зробити: посилена охорона кордону виключала всякі відпустки. Крім того, наближався строк закінчення служби Каблукова. Через тиждень-другий він зовсім поїде додому, демобілізується.

Старшина дістав з кишені срібний портсигар і, постукуючи цигаркою об кришку, на якій було вигравірувано: «Відмінному слідопитові, другові Витязя — від закарпатських піонерів», спитав:

— Андрію, від матері нового листа не одержав?

— Ні, — буркнув Каблуков. — Від сестрички одержав. Ось що пише Марія… — Каблуков одкинув полу шинелі, дістав з кишені штанів потертий на згинах аркушик із зошита, густо списаний чорнильним олівцем. Пробігши очима сторінки, він прочитав те місце з листа сестри, яке, очевидно, пекло йому серце: «… В такий день, братіку, наша матінка сама з собою нічого вдіяти не може: зніме зі стінки всі ваші фотографії, розкладе їх на столі і з ранку до ночі очей з них не зводить».

Каблуков згорнув листа, сунув його в кишеню, акуратно заправив шинель під туго затягнутим ременем.

— Розумієш, як вона зрадіє, коли я приїду додому?

— Слухай, Андрію, — раптом сказав Смолярчук, — а що якби Ольга Федорівна дізналася, що наш кордон перебуває на посиленій охороні? Які слова вона прописала б тобі? Хочеш, скажу — які?

Каблуков з цікавістю глянув на Смолярчука.

— Вона тобі написала б так, — продовжував Смолярчук: «Прости, любий мій Андрійку, свою стару і хвору матір. Охопила мене така туга, що я й не стерпіла, наскаржилась твоїй сестричці на своє сирітство. А вона, дурна, тобі настрочила. І коли! В той саме час, коли ти готуєшся заступити дорогу супостатам нашої Батьківщини! Прости, ще раз прости. Міцніше стискай зброю, Андрюшенько. Благословляю тебе, синочку. Роби все так, щоб я пишалася тобою, як пишаюсь твоїми братами-героями…», Смолярчук посміхнувся. — Згоден ти чи не згоден із своєю матір'ю?

Каблуков не міг не відповісти усмішкою на дружню посмішку Смолярчука.

— Згоден, — сказав він.

Смолярчук і Каблуков піднялись на високу, зарослу густим чагарником скелю. Витязя Смолярчук поклав на м'яку підстилку з гірського моху.

Обов'язки Каблукова і Смолярчука полягали в тому, що вони повинні були провадити спостереження безпосередньо за лінією кордону, а також за місцевістю, яка прилягає до рубежа.

Труд і обов'язок прикордонника можна визначити коротко: успішна боротьба з порушниками кордону. Але яка різноманітна, а часом і довготривала ця боротьба, як багато витрачається сил на те, щоб підготувати найкращі умови для цієї боротьби! Спостереження за кордоном має головним чином цю мету — підготовку умов для успішної боротьби з порушниками.

Вибравшись на скелю, Каблуков скромно примостився на кам'яному виступі, мовчки припав до стереотруби і надовго забув про свого напарника.

Смолярчук, навпаки, почував себе на спостережному пункті привільно, по-хазяйському, хоч йому тут, як слідопиту, інструкторові службових собак, нечасто доводилось бувати. — Сьогоднішній наряд був для нього винятком і пояснюється тим; що кордон перебував згідно наказу генерала Громади на підсиленому режимі охорони.

Смолярчук подивився на південь, потім на схід і захід. Він і неозброєним оком бачив дуже добре.

Бурхлива Тиса, несучи свої води з карпатських, ще засніжених гірських ущелин, курилась легкою прозорою парою. Крутий західний берег річки зеленів смарагдовою травою, першою травою цього року. З димарів угорських будинків, розкиданих в гущавині розквітаючих садів, валив ранковий дим. Плаский східний берег був подекуди покритий калюжами — слід весняної повені — чорнів свіжим мулом, величезними корчами, вивернутими деревами, занесеними, можливо, з Марамороської улоговини або звідти, з таємничої Верховини, де зливаються Чорна і Біла Тиси. Герби з нержавіючої сталі, прикріплені до вершин прикордонних стовпів, виблискували в променях ранкового сонця; службова смуга масно лиснілась від нічної роси. По схилу гори звивистою кам'янистою дорогою поміж виноградних кілків ішли колгоспники. На сухих гілках розбитого блискавкою дуба метко стрибала сорока. Тінь підвісної малярської колиски лежала на воді поряд з переплетенням ферм залізничного мосту. Колійний обхідник, нахилившись, заклопотано стукав молоточком по рейках: ударить — і послухає, ударить — і послухає. Над скелею, де сиділи спостерігачі, трохи вбік від неї, здавалося, рукою дістати можна, дзвенів жайворонок. У прохолодних, ще оповитих тінню Карпатах кочувала самітня хмаринка — залишок великої хмари. Швидко несучись, вона оперізувала димовим серпанком гори, закривала зелені галявини, застрявала у верховіттях похмурих ялинок і, нарешті, злилася із зеленою шапкою Ніч-гори. Затисянський вітерець, що народився десь біля берегів Дунаю і набрався сили на Великій Угорській рівнині, шалено напирав на тонку, криву зверху сосну. Вона хиталася з легким пустотливим скрипом: «Захочу впаду, захочу встою».

У цьому неповторному світі, світі кордону, Смолярчук буде жити доти, поки не пройде всі прикордонні посади — від рядового до генерала. Це він твердо вирішив.

Смолярчук сів на камінь, поруч єфрейтора.

— З моєї точки зору, на кордоні немає нічого підозрілого, — сказав він. — А як у тебе, Каблуков? Що ти бачиш озброєним оком?

— Поки що нічого цікавого нема.

Він довго, мовчки і нерухомо, немов скам'янілий, сидів біля стереотруби, не зводячи її всевидячого ока з лівого берега Тиси. Здавалось, він ладен був сидіти отак годинами, хоч до вечора. Але він скоро відірвався від приладу і з тривожною радістю подивився на товариша. Смолярчук по його очах, по збудженому рум'янцю, який до краю заливав щоки Каблукова, зрозумів, що той побачив за Тисою щось надзвичайно важливе.

— Бачиш димар зруйнованого цегельного заводу на тому боці? — спитав Каблуков. — Бачиш дірку посередині, снарядну пробоїну?

Смолярчук кивнув головою.

— Дивись! — Каблуков підштовхнув Смолярчука до приладу і нетерпляче спостерігав, як той вмощувався на камені, відшукуючи зручну позицію. — Ну, бачиш?

— Бачу… — Смолярчук з подивом глянув через плече на єфрейтора. — Бачу дірку від бублика…

— А ти краще подивись.

— Та вже краще нікуди! — Він знову припав до окулярів. — Он димар, он снарядна дірка в цьому самому димарі.

— А в дірці уже нічого нема?

— Нічого.

— Зник, значить. Перевіримо.

Каблуков знову сів за прилад і терпляче чекав і чекав. Звичайно, прикордонник, натренований у процесі служби, діє, як терплячий спостерігач на сторожовій вишці; як слідопит, він переслідує порушника на найдальшу дистанцію і, якщо це необхідно, зав'язує з ним гранатний поєдинок або кидається в рукопашну. Добре, коли прикордонник уміє скрізь як слід трудитися. Але непогано, якщо він має особливо великі успіхи, скажімо, тільки в роботі з собаками, лише по сліду, під час спостереження або в дорозі.

Каблукова вважали відмінником прикордонної служби, хоча не був майстром на всі руки, як Смолярчук. Великі успіхи він здобував лише у спостереженні. Пильне в нього було око: бачив те, що іншому було недоступно.

— Є, є! — раптом скрикнув Каблуков, хапаючи Смолярчука за руку. — Дивись, швидше! — Смолярчук виразно, крупним планом, побачив бінокль, а за ним лису голову і величезні вуса.

І голова і бінокль скоро знову щезли, але прикордонники вже зробили своє діло: обоє, перевіривши один одного, переконалися, що за дільницею застави уважно спостерігає ворог.

Смолярчук телефоном зв'язався з начальником застави і доповів про результат спостереження наряду. За дві хвилини про це дізнався і генерал Громада. Іншим часом його штаб обмежився б звичайною вказівкою, даною через загін. Тепер же звідти на заставу надійшов безпосередній особистий наказ Громади: продовжувати пильне спостереження і обов'язково силами офіцерського наряду.

Ранньої весни майже кожного світанку в долині Тиси, особливо в місцях, де річка виривалася з гір на рівнину, між небом і землею виростала імлиста, багатошарова товща непроглядного туману. Туманом почався і той день, коли капітан Шапошников і старшина Смолярчук, виконуючи наказ генерала Громади, замаскувались у розколині скелі, щоб почати скритне вивчення підозрілого димаря зруйнованого війною цегельного заводу.

Закінчивши обладнання позиції, капітан Шапошников наказав старшині поки що відпочивати. Сам він теж обхопив руками коліна зігнутих ніг, сів на північний пологий схил скелі, суцільно вкритий товстим шаром моху. Веселий погляд його був спрямований у той бік, звідки долинав приглушений шелест Тиси. На круглощокому, майже хлопчачому його обличчі, не зачепленому жодною зморшкою, неприховано проступало радісне нетерпіння.

Смолярчук, дивлячись на начальника застави, посміхався. Він любив у такі моменти бути поруч з ним.

У ті години і дні, коли обстановка на дільниці кордону бувала особливо напруженою, мовчазний, стриманий Шапошников ставав надзвичайно енергійним, діяльним, життєрадісним, говірким, набагато молодшим за свої тридцять чотири роки.

— Ну, де ж ти, сонце красне? — капітан Шапошников розвів руками, шумливо потер долоню об долоню і зсунув картуз на потилицю, відкриваючи свої ледь помітно сивіючі скроні. — Не затримуйся, будь ласка! Світи! Грій!

В тумані, неначе підкоряючись волі Шапошникова, блиснув несміливий промінь, потім другий, сміливіший.

Коли зійшло сонце, туман помітно порідшав і трохи порожевів. Крізь його пелену повільно виступали край темного недофарбованого моста, група осокорів-велетнів, частина річки. Чим вище підбивалося сонце, чим пекучішим ставало його проміння, тим дедалі більше й. більше блакитніли води Тиси. Нарешті зовсім відкрився протилежний берег: пожежні бочки з водою в кінці моста, світлофор, жовтий будиночок прикордонної варти, асфальтоване шосе, смугастий шлагбаум, залізнична будка із стрімким черепичним дахом і димар цегельного заводу.

Шапошников і Смолярчук почали спостереження. В першу ж годину роботи вони засікли спостерігача, що замаскувався на вчорашньому місці. Значить, вивчення кордону продовжується серйозно, інтенсивно.

У справжніх військових, від лейтенанта до генерала, є тверде правило: іноді «думати за противника», тобто ясно собі уявляти обстановку на тій чи іншій ділянці з точки зору противника і таким чином розгадувати його наміри, отже, паралізувати дії.

Капітан Шапошников думкою забрався у пролом димаря і очима ворожого спостерігача почав уважно вивчати дільницю кордону п'ятої застави. Майже в самому центрі вона перетинається великим залізничним мостом. Удень і вночі тут працюють прикордонники контрольно-пропускного пункту. Немає ніякої можливості перейти кордон у цьому місці. А трохи далі, біля розбитого блискавкою дуба? Так, цей напрямок здається найзручнішим: берег Тиси густо заріс. чагарником, за службовою смугою одразу ж починається глибока лощина, яка переходить у гірську ущелину. Не вір, не вір уявній вигоді: вона обманлива. Саме біля входу в цю лощину тебе й схоплять. Ніколи, звичайно, не залишиться вона без охорони. Шукай іншого проходу.

І годину, і другу, і третю капітан Шапошников всевидячими очима досвідченого, на все готового лазутчика шукав приступні для переходу місця на п'ятій заставі і не знаходив їх. Не пройти йому вдень, не пройти і тихої місячної ночі, його почують, побачать всюди, на будь-якому метрі прикордонної землі. Треба чекати найбільш сприятливої погоди: вітру з дощем або непроглядного нічного туману. Лише такої ночі можна буде розраховувати на успіх.

… Ад'ютант, оперезаний польовим спорядженням, з пістолетом і сумкою, в наглухо застебнутій шинелі, відчинив передні дверці машини, пропустив генерала Громаду і спритно скочив на заднє сидіння.

Шофер повернув голову і мовчки, самими очима, спитав: «Куди накажете?»

— На кордон.

Часто сигналячи, машина повільно, обережно пішла через місто. Важкий, густий туман огорнув вулиці, У сивому мороці тривожно перегукувались автомобілі. Мрячив дощ. Гостро проймало вогкістю.

За містом шофер збільшив швидкість. У білястій вогкій завісі туману замигтіли телеграфні стовпи. Незабаром з туману виступили чорні силуети будинків великого населеного пункту. Шофер ледь повернув голову до генерала і знову мовчки, самими очима, спитав: «Заїдемо чи мимо?»

Громада махнув рукою. Машина звернула праворуч, на путівець. Внизу блиснула Тиса.

Всюдихід довгий час біг уздовж кордону, берегом річки, майже біля самого пружка службової смуги. Машина працювала обома ведучими осями і все одно невпевнено ковзала по глибокій, роз'їждженій колії, з-під коліс летіли бризки води, і грудки грязюки.

Шофер часто зупиняв машину, протираючи заліплене грязюкою переднє скло. І в такі хвилини з особливою силою відчувалась глибока тиша на кордоні.

Ліс впритул підходив до дороги — глухий, неходжений, таємничий ліс прикордонної смуги. Коли берег річки ставав пологим, низинним, ліс тікав від річки на узгір'я, поступаючись місцем непрохідним зарослям чагарника і комишу.

Один за одним мигтіли зелено-червоні прикордонні стовпи і високі дозорні вишки.

Ґрунтова дорога вибігла з лісу прямо на шосе. Весело шарудячи дрібною галькою, що нагадувала про море і гірські ріки, газик пішов швидше.

— Комендатура, — півголосом промовив ад'ютант.

Промені фар вихопили з туману невеликий ставок, зарослий комишем, греблю, кам'яні стіни водяного млина і приземкувату будівлю на березі річки. З тилу до комендатури прилягав густий ліс. На тому боці, на західному березі річки, світилися вогні села.

Шофер, очевидно, подумав, що генерал обов'язково затримається в комендатурі і сповільнив хід газика.

— Вперед! — сказав Громада. — На заставу!

П'ята застава містилась недалеко від Тиси, за двісті метрів від кордону, по сусідству із землями колгоспу «Зоря над Тисою».

Великий, недавно збудований рублений будинок, де розміщалися прикордонники, три веселих теремки з різьбленими наличниками і войовничими півнями на гребенях дахів (тут жили начальник і його заступник), низька лазня, що пахне свіжим деревом, довга конюшня, приміщення для собак, дощаний навіс над стосами наколених дров, колодязь з журавлем, драбина, кільця, жердини і перекладина для гімнастичних вправ, гравійні доріжки — все це обнесено невисоким частоколом, ледь потемнілим від часу і дощів.

Довідавшись від сусідньої застави, що генерал Громада їде до нього, капітан Шапошников враз осмикнув кітель, підвівся і, дивлячись у вікно, через яке неясно виднілась Тиса, замислився: чи все гаразд у його господарстві, за яке йому доведеться відповідати перед генералом?

Шапошников думав про кордон. Ні, не про широку річку, не про службову смугу, не про прикордонні знаки, не про зовнішній вигляд кордону. На кордоні можна нагородити що завгодно і скільки завгодно. Однак техніка лише утруднить доступ ворогам, але не зупинить їх, якщо за технічними перешкодами не стоятимуть люди. На людях, тільки на них тримається охорона кордону. От про це, про людей, про те, що становить плоть і душу державного рубежу, і думав Шапошников. Він у думці оглянув передній край своєї дільниці від флангу до флангу. І перед ним постали такі різні, але всі однаково дорогі обличчя солдатів, єфрейторів, сержантів, старшин, офіцерів. Шапошников допитливо вдивлявся в цей живий кордон і думав: чи вірно він розставив людей, чи не залишилось де-небудь лазівки для порушника, чи всі прикордонники готові почути ворожу ходу і крізь туманну імлу? Шапошников твердо відповів: так, усі, і навіть Каблуков. Усім вірив капітан Шапошников, на кожного надіявся — не підведе.

Частини генерала Громади охороняли одну з наймолодших дільниць кордону Радянського Союзу. Виникла вона внаслідок договору СРСР з Чехословацькою Народною Республікою, яким було завершено велику справу злиття в одну сім'ю українського народу.

Шапошников, тоді ще лейтенант, разом з багатьма іншими офіцерами потрапив на закарпатський кордон у перші ж дні його утворення. В ті часи на берегах Тиси ще не було ні прикордонних знаків, ні іншого обладнання кордону.

Наполегливо і старанно, з року в рік Шапошников зміцнював і вдосконалював охорону кордону на своїй дільниці. Він зумів зробити більше, ніж того вимагав обов'язок служби. Існувала теорія, що в горах неможливо поставити на шляху порушника таку досить серйозну перешкоду, як службова смуга. Шапошников наперекір цій теорії обладнав КСС. Змиє її дощем, понесуть весняні паводкові води плоди багатоденної важкої праці — все одно незабаром вздовж кордону знову виростала службова смуга. Там, де гранітні схили були стрімкі і земля не трималась, ставили рублені соти, кліті, одну над одною, східчасто, засипали важким камінням, а потім м'якою землею, яка добре відбиває сліди. Всі сусідні застави наслідували його приклад.

Багато вклав Шапошников праці в обладнання дільниці застави. Але ще більше довелось йому попрацювати, щоб глибоко знати людей свого підрозділу, як їх повинен знати офіцер-прикордонник. Знати, хто до чого здатний, хто що може зробити, — це значить підібрати ключі до різних характерів. Відповідаючи за людей, ти повинен знати їхні смаки і нахили і, кінець кінцем, навіть повсякденний настрій Іванова чи Петрова, Каблукова чи Смолярчука. О, це аж ніяк не дрібниця — чудовий настрій прикордонника! Усіх прикордонників, які вибилися з тієї чи іншої причини із звичайної колії, він брав під особистий нагляд, боровся за них.

Не пізніше як сьогодні заступник Шапошникова, молодий лейтенант, що недавно закінчив школу, запропонував тимчасово усунути від прикордонної служби єфрейтора Каблукова на тій підставі, що той останніми днями, чекаючи демобілізації, став особливо задумливий, неуважний, похмурий. Не можна, мовляв, наполягав заступник, довіряти йому охорону кордону в такому стані.

Якби Шапошников погодився з пропозицією свого заступника і підписав відповідний наказ, Каблуков, звичайно, ще більше спохмурнів би. Не схвалив би цього несправедливого рішення і генерал Громада. Побачивши прізвище Каблукова викресленим із списку солдатів, що несуть службу на кордоні, генерал, безперечно, сказав би: «Не чекав, товаришу Шапошников! Як чудово ви обладнали кордон, а людину… людину не зуміли підбадьорити!»

…Імлистий присмерк, насичений густим водяним пилом, спускався з гір. У вигулах загавкали собаки. В собачому хорі помітно вирізнявся голос Витязя. З конюшні долинув стукіт кінських копит і змішаний запах кінського поту, просякнутої дьогтем збруї і гною.

На стальній перекладинці тренувався прикордонник в оранжовій майці, білявий, із стриженою головою. Через відчинену кватирку казарми почувся настирливий зумер, а потім і суворий голос чергового по заставі:

— «Яблуня» слухає. Що?.. Телефонограма? Давай, записую.

За кілька хвилин черговий розшукав Шапошникова у дворі застави.

— Дозвольте доповісти, товаришу капітан? Телефонограма з штабу загону. — Товсті обвітрені губи чорнобривого, чорноволосого сержанта розтягнулись у нестримній посмішці. — Про єфрейтора Каблукова. Демобілізували.

Далі Шапошникову все було ясно, але черговий не відмовив собі в приємності слово в слово повторити те, що значилось у наказі про демобілізацію.

Шапошников у канцелярії прочитав телефонограму. Сержант стояв біля порога і мовчки, виразними своїми очима запитував: «Дозвольте? Я знаю, що треба далі робити».

Начальник застави посміхнувся:

— Повідомте Каблукова. І викресліть його з добового наряду. Замість Каблукова призначте Степанова.

— Єсть повідомити…

Черговий чіткою веселою скоромовкою повторив наказ капітана і стрілою побіг у казарму.

Каблуков, на подив Шапошникова, не дуже зрадів, довгожданому наказові. В усякому разі, на його обличчі це слабо відбилося: воно, як і раніше, було серйозним, зосередженим.

Вся казарма, всі прикордонники гули збудженими голосами, а Каблуков був стриманим.

— В чому справа, товаришу Каблуков? — спитав Шапошников, заходячи через деякий час до казарми.

— Все добре, товаришу капітан. Мати зрадіє. Тільки… — єфрейтор почервонів до сліз. — Як же я поїду, коли тут…

Каблуков замовк, але Шапошников усе зрозумів.

— Нічого. Їдьте зі спокійним сумлінням, — сказав він. — Ваше місце на заставі займе Степанов. Гідна заміна. Бажаю вам щасливого мирного життя. — Шапошников простягнув єфрейторові руку.

Той схопив її і не відразу випустив:

— Товаришу капітан, дозвольте останній раз піти в наряд з цим наймолодшим прикордонником Степановим? Дозвольте, товаришу капітан!

Шапошникову хотілося обійняти Каблукова, але він лише сказав:

— Добре, підете.

Генерал Громада, прибувши на кордон, перевірив планування роботи на заставі, організацію охорони, службу нарядів, виконання розкладу занять, стан зброї, чи добре перуться солдатські простирадла, чи смачна і за нормою приготована вечеря, чи добре нагодовані службові собаки. Скрізь усе було гаразд. Генерал вважав своїм обов'язком сказати про це начальникові застави.

Два прикордонники, озброєні автоматами, в куртках і брезентових плащах з відкинутими капюшонами зайшли в кімнату, де були генерал Громада і начальник застави.

Єфрейтор Каблуков доповів, що наряд прибув за одержанням наказу на охорону державного. кордону. Прикордонники зупинились перед великим, з низькими бортами, на високій підставці ящиком, у якому був розміщений майстерно зроблений макет дільниці п'ятої прикордонної застави і підступів до неї: річка, узлісся, гірські схили, шосе, польова дорога, стежки, кладовище, одиноке дерево, чагарник, канави, яри.

Каблукова генерал знав; другого, білобрового, світлоголового солдата, він бачив уперше.

— Як ваше прізвище? — спитав Громада, звертаючись, до солдата.

— Степанов, товаришу генерал.

— Славнозвісне прізвище.

Хто в прикордонних військах не чув про трьох братів Степанових! Один загинув на західному кордоні, другий поранений в Карелії, третій служив у Забайкаллі. Тепер перед генералом Громадою стояв четвертий, менший брат славнозвісних Степанових.

— Давно на заставі?

— Недавно, товаришу генерал. Тиждень всього. Я призваний лише три місяці тому.

— Але якщо по-іншому ви будете рахувати строк своєї служби, то років отак з п'ятнадцять набереться, не менше. Вірно?

— Так точно, товаришу генерал.

— Виходить, ви не новачок на кордоні. Про ваших братів я давно чув, а тепер і з вами познайомився. — Громада обернувся до начальника застави: — Товаришу капітан, давайте бойовий наказ.

Шапошников допитливим поглядом з ніг до голови оглянув прикордонників, перевірив зброю, патрони, спорядження, телефонну трубку. Особливу увагу приділив ракетному пістолету — чи всі належні кольори ракет в наявності. І, нарешті, переконавшись, що прикордонники мають при собі індивідуальні медичні пакети, фляги з водою і електричний ліхтар, Шапошников дав бойовий наказ. Генерал стояв оддалік, прийнявши положення «струнко».

Прикордонники вислухали капітана. Потім старший з них, Каблуков, слово в слово повторив наказ: як і куди вони повинні вирушити, яких додержувати запобіжних заходів, що робити на випадок виявлення порушників.

В юнацькому голосі Каблукова виразно звучали урочисті наказові інтонації начальника застави.

Багато разів Громада давав сам і слухав наказ про охорону державного кордону Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І щоразу — чи було це на сопках біля озера Хасан, чи на березі Тихого океану, на Дністрі чи на Чорномор'ї — завжди у таких випадках хвилювався.

Коли прикордонники вийшли, Громада підійшов до капітана:

— Ви завжди так даєте наказ?

— Завжди, товаришу генерал. — Шапошников запитливо глянув на Громаду.

— Правильно робите. Віддавання наказу на охорону державного кордону — це один з найурочистіших моментів прикордонної служби. Командир у таких випадках повинен говорити так, щоб його слова западали в серце солдата. І тоді ось ці ярки, ці дороги, це криве дерево, ця стежка пам'ятатимуться і через двадцять років.

Громада поклав руку на ящик, заплющив очі, і пальці його обережно обмацували макет: поглиблення підвищення, дорогу, берег річки, одиноке дерево…

— Я міг би отак, із заплющеними очима, пройти всюди, де охороняв кордон. Сотні кілометрів. По березі океану. По тайзі. В горах. А знали б ви, який був кордон тридцять років тому! Дротяне загородження в одну нитку — і то рідкість. Для зв'язку із сусідньою заставою кінного посильного направляли. А одягнені як були? Черевиків мого розміру, пригадую, не знайшлося в цейхаузі, і мені довелося взути молдаванські постоли із сириці. Обмундирування було теж не по зросту. Але все одно шпигунів ми топили в Дністрі, знищували на землі, брали живцем… Як поживає Смолярчук? — спитав Громада, круто міняючи розмову.

— Все гаразд, товаришу генерал.

— Не зазнається більше?

Хоч Громада пом'якшив своє запитання усмішкою, однак це був не просто жарт. З того часу, як Смолярчук став славнозвісним, він одростив собі довге волосся і пишні вуса, щоб не впадала людям у вічі молодість, яку Смолярчук поки що вважав за тягар для себе.

На щастя, «зазнайство» Смолярчука тим і обмежилось.

Як тільки старшина виходив на кордон, він ставав тим Смолярчуком, якого уряд удостоїв ордена Леніна, а народ — великої слави.

— Старшина Смолярчук начисто збрив свої вуса, — сказав капітан.

— Результат вашої виховної роботи? — спитав генерал.

Очі Шапошникова весело блиснули:

— При взаємодії з Оленою.

— Ага, он як…

Через годину, коли генерал Громада вечеряв у солдатській їдальні, відчинилися двері, і на порозі виріс черговий по заставі. Обличчя чергового було рішучим, владним.

— До зброї! — скомандував він.

Усі прикордонники вискочили з-за столів, кинулись на двір.

Генерал Громада спитав себе: «Чи не той, головний, завітав?»

Глава шоста

Коли смеркалося, з боку карпатських хребтів різко потягло холодом, і тепла Тисянська долина почала поступово наповнюватися вогким туманом. До настання темряви його густі і важкі хвилі вийшли з берегів багатоводної Тиси, перевалили дамби, затопили виноградники, сади, прикордонні знаки і орієнтири. Якби не гори, що впритул підступали до кордону, тисянський туман розлився б по всій землі Закарпаття. Переступивши поріг казарми, Каблуков і Степанов одразу ж пірнули в білу вологу імлу.

Пройшовши кілька кроків хрусткою від гравію стежкою у напрямі до річки, Каблуков зупинився, подивився на вогні застави, що принадливо мерехтіли в тумані. Востаннє Каблуков бачить свою рідну заставу вночі. Повернеться з наряду вже вранці, нашвидку збере свої солдатські пожитки і подасться до Явора, а звідти — в Москву і далі, до Білого моря.

Прикордонна застава!.. З дня на день, з тижня на тиждень, з року в рік прикордонна застава вимагала від тебе важкої праці, і все-таки ти любив її. Вона — колиска твоєї мужньої юності. Сюди ти прийшов з ковилевим пушком на щоках, закоханий в життя, але не знаючи, що таке удачі й неудачі, не озброєний власним життєвим досвідом. Пригадай перші свої прикордонні ночі. Якими довгими здавались вони, як часто відчував ти тривогу і невпевненість! І який ти спокійний, холоднокровний тепер. На заставі ти жив виключно тим, що чекав, шукав, висліджував, переслідував і знищував, якщо він не здавався, лютого ворога твоєї Батьківщини — порушника кордону. Але ця глибока зосередженість анітрохи не обмежувала сприймання тобою життя. Навпаки. Твоя постійна готовність до боротьби, до подвигу, випробування, яким ти піддавався повсякденно, невпинне виховання волі і гостра пильність, звичка до відповідальності за свої рішення і дії — все це стало твоїм великим життям. Куди б ти не потрапив після прикордонної служби, всюди твоїм надійним помічником і мудрим порадником буде досвід, набутий на заставі. Багато дечого зітреться у твоїй пам'яті, але порівняно недовгий період життя на кордоні залишиться вічно свіжим. І ти розповідатимеш про нього синам і внукам…

— Ну й погодка! — пробурмотів Каблуков. Він дістав з кишені куртки тонко сплетену мотузку, подав один її кінець Степанову: — Тримай! Ясно, для чого нам ця мотузка?

Степанов трохи було не відгукнувся одним упевненим словом «ясно». Він вчасно утримався, щоб не вразити єфрейтора, якому, як він відчував, хотілося погордувати своїм великим досвідом, повчити молодого прикордонника. Хай учить, хай гордиться.

— А навіщо вона, ця мотузка? — спитав Степанов.

Каблуков охоче і докладно пояснив. При такій поганій видимості, як сьогодні, прикордонний наряд повинен надіятися головним чином на свій слух. Коли прикордонники будуть іти дозорною стежкою поряд або на близькій відстані, то вони не почують, що діється на кордоні: кроки один одного перешкодять. Як же в такому разі рухатись? Нарізно. Це потрібно зробити ще й тому, що в туманній імлі можна лицем в лице зіткнутися з ворогом, мимоволі підставити себе під його кулі — однією чергою порушник може знищити наряд.

Але, роз'єднавшись у тумані, дозорні втрачають необхідний зоровий зв'язок. Ось тут-то і здасться мотузка як засіб сигнального зв'язку: смикнув за кінець один раз — «Вперед!», двічі — «Назад!», тричі — «Стій! Увага!»

— Тепер ясно? — голос Каблукова був ласкаво-покровительський, а рука по-дружньому лежала на плечі Степанова.

— Ясно, товаришу єфрейтор, — з повагою відповів Степанов, розуміючи, що це повинно бути приємно старшому наряду.

— Тримайся за кінець міцніше, — Каблуков смикнув мотузок, і наряд рушив до кордону.

Метрів за двісті, обережно рухаючись протоптаною по цілині стежкою, Каблуков і Степанов підійшли до службової смуги. В руках єфрейтора спалахнув електричний ліхтар. Сильний промінь насилу прорізав туман і невиразно освітив клаптик землі КСС.

Службова смуга прикордонної землі… Прикордонникові вона найрідніша в усьому білому світі. Вона йому відома так само, як власна долоня, — кожна її зморщечка, кожен горбик, кожна виїмка. Дубовий або тополевий лист на неї упаде — не залишиться непомітним. Птах або заєць пробіжить по ній — все побачить прикордонник.

Наряд повільно і обережно рухався до лівого флангу, вздовж службової смуги, контролюючи її: чи не займана вона, — чорна, без стеблинки бур'яну, дрібно спушена, в неглибоких подовжніх рівчачках?

Туман, як і раніше, низько слався над землею, його ледве пробивав електричний промінь, але Каблуков добре все бачив, йому здавалося, що сьогодні він і бачить і чує вдесятеро краще, ніж учора або тиждень тому, його чуйне вухо безпомилково фіксувало нічні звуки. Хлюпотіла швидка Тиса під урвищем. Час від часу осипався підмитий берег. Пробігав вітер по голих вершинах осокорів. Десь дзявкала лисиця. Кричала сова. Далеко-далеко, на Великій Угорській рівнині, стогнав біля закритого семафора паровоз.

Густий туман не заважав Каблукову орієнтуватися. За прикметами, тут і там розкиданими вздовж дозорної стежки, він легко визначав, де знаходиться. Ось кам'янисте дно рівчака, промитого весняними дощами, — виходить, пройдено уже понад третину шляху. Через п'ятдесят кроків має бути пеньок старого дуба. Справді, так і є, ось він. Через сім хвилин зачорніє крізь товщу туману голубий стовбур дуба, розбитого блискавкою, потім на другому, на правому флангу з'явиться великий, глибоко врослий в землю валун.

Останній наряд. Останній дозір за майже трирічне прикордонне життя Каблукова. Там, удома, не буде нарядів і нічних тривог, не спалахне сигнальна ракета, не пролунає голос слідчого собаки. Вдома він може спокійно спати з вечора до ранку. Може… але хтозна, чи засне? Не раз і не два, мабуть, пригадає з ниючим болем у серці і цю туманну ніч, і ці Карпатські гори, веселого Смолярчука, начальника застави, друзів і товаришів, усе неповторне своє прикордонне життя. Каблуков усміхнувся, подумавши, що він, ще не ставши людиною цивільною, ще не знявши обмундирування, ще не залишивши кордон, уже тепер, випереджаючи час, нудьгує за кордоном…

Знизу, з боку Тиси, почувся якийсь новий звук, що досі не долітав до Каблукова. Єфрейтор одразу ж зупинився, прислухаючись. Так, він не помилився: там, на березі річки, неспокійно загаласувала зграя галок. Що стривожило їх?

Каблуков різко смикнув мотузок. Уривчасто дихаючи, навшпиньках підбіг Степанов.

— Чуєш? — спитав єфрейтор…

Степанов приставив долоню до лівого вуха!

— Галки. Здається, на тому боці, в Угорщині, — невпевнено, пошепки відповів він.

— Ближче. На нашому березі… — І єфрейтор знову завмер, слухаючи ніч. — Перевіримо! — рішуче сказав він, ведучи за собою Степанова.

Не дійшовши метрів з тридцять до лівого флангу застави, до того місця, де, за розрахунком Каблукова, кричали галки, він заліг і перестав дихати. Чекав п'ять… десять… двадцять хвилин.

Із сизої пітьми ночі долинав стриманий гомін Тиси, хрускіт щебінки під важкими, кованими чобітьми колійного обхідника. І нічого більше, жодного звуку, який викликав би сумнів.

Вузька смужка землі розділяла зараз порушників і прикордонників. Не бачачи один одного і не чуючи, лежали вони по обидва боки КСС. Коли б Кларк або Граб спробували зараз просунутися вперед хоч би на один метр, Каблуков враз почув би найобережніший рух і в потрібний момент виріс би у них на дорозі. Але Кларк і Граб наче завмерли, не поворухнули й пальцем. І Каблукову надокучило чекати. Він підвівся. Вслід за єфрейтором підвівся і Степанов. Молодий прикордонник, усім єством своїм націлений на те, щоб виявити, затримати, схопити порушника кордону, і не уявляв собі, як близько він був від мети.

Каблуков увімкнув ліхтар і, не кваплячись, рушив назад, до правого флангу, пильно оглядаючи чорну, глибоко спушену і акуратно розлініяну зубами борони землю. Все гаразд, на лівому флангу жодних слідів. А галки? Що їх все-таки стривожило? Смолярчук і Витязь? Ні, зараз вони повинні бути в іншому напрямку. Може, і справді галчача метушня донеслась з того боку Тиси? Напевне. В такий туман легко помилитися.

Заспокоївши себе, Каблуков повеселішав, і йому знову захотілося бути великодушним. Він зупинився і, перебираючи руками по туго натягненому мотузку, чекав, поки наблизиться Степанов.

— Ну. слухачу, попрацював вухами? Нічого не виявив? — спитав він, нахиляючись до молодшого наряду. — Тепер треба попрацювати й очима. Бери ось ліхтар, крокуй за головного.

Степанов міцно стиснув ліхтар і попрямував уздовж кордону до правого флангу дільниці. Він був щасливий, що єфрейтор довірив йому огляд службової смуги. Ні, він не просто оглядав її — він її досліджував.

Сліди ворога часто бувають так уміло замасковані, що навіть досвідченого прикордонника збивають з пантелику. Свої сліди на м'якому спустошеному грунті КСС порушники замітають віниками, жмутком трави, загладжують граблями. Якщо і рівчачки на спушеному грунті розміщені не так, як звикло бачити око прикордонника, якщо навіть не видно вм'ятин слідів, але подекуди земля темніша, ніж усюди, — значить, тут побував лазутчик, який присипав свої сліди землею. Найбільш спритні, натреновані порушники намагаються перебратися, через КСС на спеціально сконструйованих ходулях або з допомогою довгої жердини, стрибками. Щоб не залишити слідів своїх ніг, шпигуни і диверсанти укривають спушений грунт трав'яними доріжками, килимками, дошками, колодами. Розраховуючи обдурити слідопитів, вони взуваються в солом'яні і повстяні постоли, в спеціальне «модельне» взуття, яке залишає на КСС слід ведмедя або дикого кабана, корови або коня.

Невичерпні хитрощі порушників, але й неусипна пильність прикордонників.

Степанов ішов вздовж службової смуги, пильно вдивляючись в пухку вогку землю. Кілометр. Другий. Широкою грядкою тягнулась КСС, зі сходу на захід.

Ще кілометр, уже останній. Ось і великий валун, який давним-давно, можливо, тисячу років тому, скотився з гір. Це вже правий фланг застави.

— Перекур! — скомандував єфрейтор.

Каблуков сів на оброслий мохом валун, дістав жерстяну коробку з тютюном, почав повільно скручувати товсту цигарку.

— Курити? — стривожився Степанов. — Адже не можна. Забороняється…

Каблуков махнув рукою.

— В такий ось туман? Нічого за два кроки не побачать. Не можу я зараз не курити. Останні солдатські цигарки…

Накрившись полою шинелі, він запалив сірник, жадібно втягнув у себе махорковий дим і заплющив очі.

Степанов стояв на дозорній стежці, вдивляючись і прислухаючись до туманної тиші.

— Е, і заздрю ж я, брате, тобі! — раптом пошепки сказав єфрейтор.

— Заздриш? Це чого ж? — здивувався Степанов.

— Тобі ще два роки носити зелений картуз із зірочкою, а мені треба завтра або через тиждень насовувати на голову яку-небудь клапоуху шапку або кепочку з ґудзиком.

— В чому ж справа? Залишайся на кордоні.

— Ні, поїду. Одна нога моя уже там, біля матері… — Він гірко посміхнувся. — А друга, можливо, так і залишиться тут.

Позітхавши, Каблуков підвівся і, взявши у Степанова ліхтар, пішов назад по дозорній стежці. Знову електричний промінь заковзав по чорній глянцевій смузі, знову Каблуков не зводив з неї очей. Напроти розбитого блискавкою дерева, на правому флангу дільниці застави, йому здалося, що КСС має незвичайний вигляд. Він зупинився.

Придивившись, Каблуков виявив дуже слабкі, невиразної форми відбитки. Їх було двадцять шість. Розміщені вони були приблизно на віддалі 80 сантиметрів один від одного, впоперек усієї смуги, від краю до краю. Форма відбитків не подібна ні до сліду людини, ні до сліду звіра.

— Напевно, хитро вигаданий слід. — Каблуков став навколішки, пильно оглядаючи відбитки. — Так, маскований. Порушники! — твердо заявив він, підводячись.

Мабуть, жодне слово не впливає на прикордонника з такою силою, як це специфічне — «порушник». Там, у тилу, потім розберуться, хто він, цей порушник, якого рангу, куди і звідки йшов, з яким завданням. А перед прикордонником, коли на його дільниці порушник проривається через державний рубіж, стоїть єдине завдання — якомога швидше піймати ворога і знешкодити його або знищити.

Вимовте найтихішим шепотом у головах хворого прикордонника: «Порушник» — і він усе зробить, щоб підвестися. Скажіть це тривожне слово втомленому солдатові, який тільки-но повернувся з наряду, — і він миттю взується і одягнеться, схопить гвинтівку з примкнутим штиком і буде готовий до найзапеклішого бою з ворогом, до сутички сам на сам, до тривалого переслідування — по ущелинах і горах по тайговому лісі, по болоту, по глухих комшлових зарослях, по піщаній пустелі.

Все, що займало думки Каблукова до цього часу, він відкинув, забув. Бачив лише сліди на КСС.

— Чуєш? — здавленим шепотом спитав Степанов, торкаючи єфрейтора за плече. — Хтось іде.

Каблуков виключив ліхтар і навів автомат у бік кордону, на звук кроків, які швидко наближалися.

Інструктор служби собак старшина Смолярчук вийшов на охорону кордону близько десятої години вечора, його супроводжував рядовий Салтанов і слідча вівчарка Витязь. Від застави до КСС вони йшли стежкою, доступною кожному прикордонникові. Перетяли службову смугу і одразу ж потрапили в зону, яка безпосередньо прилягає до лінії державного рубежу. Смолярчук кожної ночі,» в будь-яку погоду, виходив сюди і повільно крокував по добре йому знайомій стежці, бере-' гом Тиси, із заходу на схід або зі сходу на захід, контролював з допомогою Витязя вузьку смугу землі між річкою і КСС — чи немає на ній чужих слідів. Смолярчук пустив Витязя, глухо скомандував:

— Шукай!

Безшумно ступаючи своїми м'якими сильними лапами, низько нахиливши масивну голову, витягнувши хвіст, Витязь, не поспішаючи, просувався по стежці. Все для нього було тут звичним: і місцевість, і її запах. Для нього не мала зовсім ніякого значення та обставина; що ніч була непроглядна: він був здатний почути порушника і крізь товщу туману.

Як правило, слідчий собака, почувши запах порушника, шалено кидається по його сліду. Якщо інструктор поводком знизить темп погоні, собака швидко втомиться і не зможе провадити розшук.

Витязь спокійно біг вперед. Значить, Смолярчук міг бути цілком упевненим, що по дільниці ніхто з чужих не проходив.

Через однакові проміжки часу, через кожні дві хвилини, підкоряючись виробленому рефлексу, Витязь оглядався на інструктора, ніби чекаючи наказів.

Смолярчук командував шепотом, який міг уловити лише чуйний собака:

— Слухай!

Головатий, з широкими грудьми, на високих ногах, бистрий Витязь неначе кам'янів. Він слухав. Потім поволі, спокійно повертав голову в бік Смолярчука і акуратно складав вуха: все, мовляв, гаразд, можна просуватися далі. Старшина жестом посилав собаку вперед..

П'ять років тому Смолярчук одержав Витязя у школі службового собаківництва. Смолярчук потрапив туди пізніше за інших, коли вже всі собаки були розподілені. Залишалося вільним лише одне, всіма курсантами відкинуте цуценя. Воно було особливої породи, з чудовою родовідною, але захиріло через довготривалу хворобу, яка слабо піддавалась лікуванню. З ним довго возилися і кінець кінцем списали б, якби вчасно не прийшов Смолярчук. Він узяв охляле, довгоноге, шолудиве щеня під свій догляд і не пошкодував ні зусиль, ні часу, щоб виходити його…

Усім молодим собакам в перші ж дні навчання дали клички. Дістало ім'я і щеня Смолярчука. Витязем назвали його, звичайно, на сміх. Кожен курсант вважав за свій обов'язок поглузувати з голенастих ніг Витязя, з його безнадійно обвислих вух, з голого хвоста і випнутих ребер.

І перепадало ж Смолярчуку, коли він насмілювався виводити свого Витязя, вимащеного з ніг до голови задушливою ветеринарною маззю, в оточення чистих, здорових щенят!

Смолярчук займався із занедбаним подалі від собачого шуму і від шкільної метушні. Навчав і лікував. І через рік вивчив і вилікував. Витязь став невпізнанним. Зміцнів. Набрався сили.

… Пробігши метрів з п'ятдесят, Витязь зупинився, замахав хвостом і тихенько заскавучав — вірна ознака того, що десь недалеко відбувають службу свої, тобто прикордонники. Запах кожного солдата і офіцера застави Витязь добре засвоїв і ніколи не плутав його з чужим запахом.

Смолярчук прислухався. Праворуч, за лінією КСС обережно і рівномірно рухався наряд. «Каблуков і Степанов», подумав старшина.

Витязь весь час махав хвостом, чекаючи наказів. Смолярчук підкликав його до себе і, погладивши, посадив біля самих ніг.

Поки вони відпочивали, наряд, який відбував службу по той бік КСС зайшов далеко вперед. Рухався він, пильно маскуючи світло.

Але ось туманну імлу раптом прорізав промінь електричного ліхтаря. Він описав дугу і тривожно метнувся до землі, неспокійно обмацуючи її. Досвідчений слідопит Смолярчук зразу зрозумів у чім річ: на спушеному грунті виявлено сліди.

Він підняв Витязя і, викинувши руку вперед, уривчасто і владно сказав:

— Шукай!

Тривожність інструктора негайно передалась собаці, він кинувся в гущу туману, потягнув за собою Смолярчука. Той стримував його, вкорочуючи поводок.

Хвилини за дві або три збудження Витязя дійшло до краю: він кидався праворуч і ліворуч від дозорної стежки, повертався, рвався бігти вперед. Смолярчук зрозумів, що собака чує слід. Метрів за десять Витязь нахилив голову до землі, злобно наїжився і круто звернув праворуч. Смолярчук побіг за ним, в наш тил, тепер уже незважаючи на те, що топче КСС.

Момент, коли собака тільки ступив на слід лазутчика, — найвідповідальніший в роботі інструктора. Він з шаленою, сліпою силою кидається слідом за порушником, вириває поводок з рук інструктора, намагається дістати повну волю.

Збудженість вівчарки, її лютість, бажання наздогнати ворога такі сильні, що вона може, якщо їй дати волю, або, далеко не досягнувши мети, знесилитися, або взагалі загубити слід, піти хибним шляхом. Але навіть і в тому разі, коли собаці вдасться досягти мети, все одно нічого доброго не вийде. Порушник, звичайно, не буде чекати, поки собака, наздогнавши його, схопить за горло, він скористається зброєю і знищить його раніше, ніж підійде інструктор.

Смолярчук добре знав особливу агресивність свого четвероногого друга. Ні в якому разі не можна зараз давати йому довгий поводок. Навпаки, треба весь час стримувати. Але стримувати розумно, помірно, не відвертаючи від мети і не збиваючи із сліду.

Ледве-ледве перетягнеш в інший бік, і тонко настроєний, звичайно послушний твоєму рухові організм собаки перестане працювати на одній хвилі з тобою.

Обережно стримуючи вівчарку поводком і в той же час заохочуючи командою: «Слід! Слід!», Смолярчук швидким кроком просувався, за Витязем.

— Стій, хто йде? — донісся з-за густої стіни туману голос Степанова.

Заспокоюючи Витязя, що відскочив убік, Смолярчук півголосом назвав пропуск. Спалахнув і ліг йому під ноги промінь електричного ліхтаря. Єфрейтор Каблуков доповів:

— Товаришу старшина, на КСС виявлено сліди. Замасковані.

— Скільки? Свіжі? — Не чекаючи відповіді, Смолярчук попрямував до службової смуги. Освітивши її і швидко оглянувши, наказав: — Повідомте на заставу.

Витязь злісно шкірив зуби, випускаючи піну з пащі. Смолярчук відвів собаку вбік, щоб він трохи заспокоївся, наказав йому сидіти, а сам повернувся до відбитку сліду порушника.

— Ну, подивимось, що ти за маска, — сказав він, уключаючи ліхтар і передаючи його Степанову. — Світи.

Смолярчук вирішив насамперед зайнятися видимим слідом. Вивчаючи слабкі, невиразні відбитки на КСС, він шукав відповіді на чотири основні питання, які постали перед ним: скільки порушників пробралось на радянську землю? коли це сталося? в якому напрямі вони зникли? що говорять сліди про зовнішній вигляд і фізичний стан лазутчиків?

— Та-ак, маска була розумна, — сказав він. Пройшовши по КСС паралельно знайденим відбиткам, Смолярчук переконався, що сліди, зроблені ним і чужі, розміщені приблизно в однаковій послідовності. Висновок напрошувався сам по собі: тут хитро пройшли люди, на ногах яких були спеціальні пристрої. Коли ж вони пройшли? Важкий туман рівномірно зволожив пухку землю КСС. Але там, де пролягли сліди, грунт не встиг потемніти і був дещо світлішим, ніж усюди. Виходить, слід порівняно свіжий, порушники не встигли далеко зайти.

В якому ж напрямку зникли лазутчики — в горах чи за Тисою? Це треба встановити точно, не довіряючи побіжному поглядові, йдучи нормально, людина, звичайно, переносить центр ваги тіла на носок занесеної вперед ноги. І які б пристрої не застосовував порушник, він обов'язково залишить глибокі вм'ятини збоку носка. Змірявши глибину відбитків, Смолярчук встановив, що найглибша їхня частина була повернена в наш тил.

Залишилось тепер з'ясувати, скільки порушників і хто вони. Не знаючи цього, не можна починати переслідування. Смолярчук повинен точно знати, з яким противником матиме справу.

Це може придатися йому і на той випадок, якщо «Собака відмовиться працювати, — для порівняння даних при викритті ворога.

Завидна порушники могли ступати так, щоб сліди одного строго співпадали із слідами іншого. В туман цю хитрість вони не могли використати успішно, хоч і намагались. Смолярчук без особливих труднощів знайшов ознаки групового переходу кордону: нерівномірну ширину і довжину відбитків, характерні поріжки між ними.

Вимірявши нарешті ширину кроків порушників — 78–80 сантиметрів, — Смолярчук одержав відповідь і на останнє питання: усі три лазутчики були чоловіками, притому високими на зріст.

Стоячи навпочіпки, Смолярчук не кваплячись записував усі дані в свою маленьку акуратну книжечку в червоній шкіряній оправі і спокійно, грунтовно викладав свої висновки прикордонникам, що оточили його. Наприкінці він дістав з кишені непромокальний мішечок з алебастровим борошном, відстебнув флягу з водою і, зробивши сметаноподібну суміш, залив нею один з відбитків. Степанов не відводячи очей, з повагою і навіть з деяким страхом стежив за діями Смолярчука і слухав його пояснення. Вкрай напружений момент, дорога кожна секунда, а він такий спокійний, такий діловито неквапливий, наче перебуває не на кордоні, не в бойовій обстановці, а на учбовому пункті…

Тривога на заставі!.. Хто б там не був — генерал з тридцятирічним бойовим досвідом прикордонної служби або молодий прикордонник, — все одно твоє серце обвіє холодок при словах: «До зброї!»

Сержант, черговий по заставі, зробив крок до Громади, приклав руку до козирка:

— Товаришу генерал, старший наряду…

Генерал кивнув у бік капітана:

— Доповідайте начальникові застави.

— Товаришу капітан, старшина Смолярчук додатково повідомляє, з кордону: слід груповий, у наш бік. Троє. Чоловіки.

— Троє. Он як! Крутий поворот справи. У який бік слід?

— Порушники подалися на північ.

— На північ? — Громада перезирнувся з начальником застави.

На півночі, в горах і лісах, мало населених пунктів, там боротьба з лазутчиками буде швидкою і короткою. Вдесятеро ускладнилося б і переслідування і розшук, якби сліди завели в таке велике місто, як Явір. На щастя, цього не трапилось. Так-то воно так, але… чому порушники пішли на північ? Що їм там треба? Яка в них мета? Якщо серед них той, про якого розповідав парашутист Карел Грончак, — то заради чого він поліз в тупик? Спеціалістові по залізничних диверсіях нічого робити в горах і лісах. Ні, ні, тут щось не те.

— Якої давності слід? — спитав Громада.

Шапошников перевів погляд на сержанта, і в очах його відбилась тривога: що той скаже?

— Смолярчук доповідає, що слід свіжий. Годинної давності.

— Хто пішов на переслідування?

— Смолярчук з Витязем, єфрейтор Каблуков і рядовий Степанов. Напарник Смолярчука залишився маячити на службовій смузі.

— Добре. — Громада кивком голови відпустив сержанта і обернувся до начальника застави: — Яке ваше рішення, товаришу капітан?

Шапошников енергійним рухом, наче відрубуючи, кинув ребро долоні на схему дільниці кордону п'ятої застави:

— Сюди посилаю додаткові наряди для охорони кордону. Тут, — він гучно ударив другою долонею по нижньому краю карти, — перекриваю усі дороги і організую паралельне переслідування.

— Згоден, — сказав Громада. — Правильне рішення. Вишліть ще один наряд напереріз імовірному шляху порушників. Де він, цей шлях? — спитав Громада.

Шапошников, подумавши мить, відповів:

— Принадлива ось ця глуха лощина на правому флангу: густий чагарник, неглибокий струмок з твердим дном веде до автомобільної дороги.

— Так, і на мій погляд це найімовірніший напрям лазутчиків. Націльте наряд на верхній край лощини. І зараз же, негайно, пошліть дозор на лівий фланг, ретельно обдивіться КСС. Найкраще, якщо ви займетесь цим особисто. Не виключена ще яка-небудь несподіванка.

Даючи останнє розпорядження, Громада виходив з того, що в той час, коли одна група порушників пройшла по правому флангу застави, а друга могла водночас просуватися $а лівому. Бувало й таке. Іноді кордон демонстративно порушувався одразу на двох напрямках з метою домогтися успіху на третьому, нібито менш важливому напрямку, куди и направлявся головний порушник.

На подвір'ї застави, за туманним вікном, почувся тупіт розпалених коней, збуджене гавкання сторожових собак, стримані голоси прикордонників.

Застава, як завжди в таких випадках, точно діяла за наказом і волею капітана Шапошникова: група прикордонників із слідчим собакою пішла по сліду порушників, друга — паралельно, третя — поспішала відрізати ворогові шляхи імовірного виходу в населені пункти, до шосейної дороги і залізниці. Фланги прикривали сусідні застави. Кордон на всій цій дільниці був закритий — відрізався шлях ворогові назад на той випадок, якщо він спробує повернутися туди, звідки прийшов.

Рухливі, добре озброєні прикордонники застави повинні в найкоротший час зімкнути навколо порушників петлю. Виходу з неї нібито нема.

Досвід Громади однак говорив про те, що перше кільце оточення, зроблене лише силами застави, не завжди забезпечує перемогу над порушниками. Необхідно створити кільце оточення на значно більшій площі і більшої щільності, щоб запобігти всяким несподіванкам.

Генерал наказав телефоном своєму штабу ввести в дію резервні підрозділи і частини.

Час — найважливіший фактор у прикордонній службі. Створюючи свою схему заходів, Громада ретельно підрахував, куди може, перейшовши кордон, добратися за одну годину або, скажімо, за п'ять годин найспритніший досвідчений лазутчик. При цьому передбачалося, що порушник може пройти вдвічі більшу відстань, ніж звичайний пішоходець при найсприятливіших для нього умовах.

З кожною хвилиною все щільніше й щільніше затягувалась петля навколо ворога.

Стрілка годинника підходила до цифри, коли, за розрахунками генерала і за результативними даними операцій подібного характеру, порушники повинні були бути схоплені.

Громада чекав… Хоч би одного захопили живцем…

Уважно вивчивши сліди, Смолярчук повернувся до собаки.

Витязь встиг відпочити і заспокоївся. Узявши його за поводок, старшина спокійним, але владним голосом скомандував:

— Нюхай! Слід!

Витязь рвучко нахилив голову, енергійно обнюхав сліди і рвонувся вперед.

— Добре! Добре! — хвалив старшина собаку і, ледь стримуючи його на поводку, біг за ним.

Степанов слідував на відстані видимості. Поруч нього, майже плече-в-плече, — Каблуков.

Бігти можна по-різному: швидко, витрачаючи сили, або зберігаючи їх і тим самим виграючи час.

Смолярчук біг розважливо, без сліпого азарту, згубного для дальнього переслідування, його поведінка передавалась Витязю. Собака впевнено йшов по сліду: спочатку по зарослій бур'яном лощині, потім по гірському схилу, по дну лісового байрака. Густий туман не був для нього перешкодою.

Все, що було властиве Витязю: сміливість, витривалість, огида до їжі з чужих рук, злість до сторонніх людей, загострений нюх, тонкий, натренований слух, уміння лазити по драбинах, стрибати через огорожі, відданість своєму хазяїнові — все, абсолютно все було прищеплене йому людиною. Сотні, тисячі кілометрів пройшов Смолярчук з Витязем в години тренування. Лісом та ярами, степом та болотами. Вдень і вночі. Близько ста кілометрів на північ, на схід і на північний схід виходили Смолярчук і Витязь по явірській окрузі. Ось і тут, де вони зараз знаходяться, теж побували не раз. Тому собака так вільно, впевнено себе почуває.

З-за хмар вийшов місяць. Чим стрімкіше до півночі підносились гірські схили, тим прозорішим ставав туман. Ось уже крізь блідий серпанок завиднілися дерева, кожне окремо, а через деякий час ліс почав проглядатися в глибину. Тепер, незважаючи на різке підвищення місцевості, і бігти було легше — при світлі сміливішою і сильнішою почуває себе навіть та людина, яка не боїться темряви.

Смолярчук озирнувся. Каблуков не відставав ні на крок. Він, як і досі, біг зліва від старшини, трохи позаду. Поверх плече єфрейтора Смолярчук побачив вилицювате, розчервоніле, сповнене рішучості обличчя Степанова.

Десь ліворуч і праворуч від Смолярчука йшло паралельне переслідування. Далеко попереду, там, у горах, до вузлів доріг і перевалів скакали верхові прикордонники, які поспішали навперейми ворогові. Смолярчук ще не бачив жодного прикордонника з цих груп, але він твердо знав, що начальник застави послав йому щедру допомогу. І думка про те, що його товариші по зброї, його друзі — вся рідна п'ята застава піднята по тривозі, що всі підтримують його, разом з ним поділяють відповідальність за схоплення порушників, — думка ця надавала Смолярчукові сили, зміцнювала впевненість у собі.

Витязь рівномірно тягнув поводок, його вовче забарвлення різко вирізнялося на зеленомоховитому лісному покриві. Масивна, клиноподібна морда майже не відривалась від землі. Між чорними сухими губами біліли крупні ікла. Пухнастий хвіст раз у раз задирався вгору. Гостроверхі вуха ні на мить не втрачали настороженості, їжилася сива шерсть на могутній шиї. Сильні лапи залишали на вогкому грунті великі вм'ятини.

У заболоченій низині, що з'явилась несподівано, сліди раптом зникли. Ні, вони не зникли, це твердо знав Смолярчук, вони є, але Витязь не знаходив їх під водою. Він робив одне коло за одним, витягував шию і принюхувався до верхніх шарів повітря.

Смолярчук покликав до себе собаку. Пестячи його, заспокоюючи, він розмірковував, куди пішли порушники: вгору чи вниз по течії заболоченого струмка? Звичайно, їм зручніше вийти он туди, в березняк, який росте на протилежному, сухому кінці низини. Великий досвід боротьби з порушниками, знання їхньої тактики допомогли Смолярчукові вгадати виверт ворога, зекономити час, скоротити шлях переслідування. Витязь, як і чекав Смолярчук, швидко знайшов продовження сліду на тому боці струмка, в березняку. Петляючи, сліди потяглися нагору, потім вивели на світлу галяву, а звідти знову в густий і вогкий ліс, куди майже не пробивалось місячне світло.

Витязь рвався вперед і скавучав. Звичайно така поведінка собаки означає, що поблизу причаїлися порушники. Смолярчук не зупинився, знаючи, що в лісі на вологому, вкритому мохом грунті, внаслідок малорухомості повітря свіжий слід зберігається дуже довго. Витязь збуджений саме з цієї причини — свіжішим, «гарячішим» став слід.

Досвід підказував Смолярчукові також, що порушники доклали всіх зусиль, використали кожну хвилину, щоб якнайдалі відійти від кордону, якнайшвидше вибратися із забороненої зони на простір. Значить, можна переслідувати сміливіше, не гаючи дорогоцінного часу на запобіжні заходи. Поки що вони зайві. Поки що!

Собака живе в світі запахів. У лісі цей світ особливо різноманітний і складний. Людина не вловлює і сотої частки того, що доступно собаці. На шляху Витязя носилася сила запахів — ефірних масел, коріння багаторічних рослин, мохів, пошкодженого ґрунтового покриву, прілого листя, різних лісових мешканців. Витязь розрізняв серед них той єдиний запах слідів порушників, який почув на вихідному рубежі. Навіть боковий вітер не міг до кінця знищити цей особливий, неповторний запах тих, кого розшукували.

— Добре! Добре! — підбадьорював друга Смолярчук.

Раптом Витязь збуджено вискнув, різко зупинився. Старшина відпустив поводок. Собака рвучко кинувся вбік.

Пробігши кілька метрів, він зупинився під деревом, біля покинутого порушниками ранця німецького зразка, Смолярчук підняв його, передав Каблукову і побіг далі, слідом за собакою.

Дорога! Це найтрудніше для собаки завдання — не загубити «свій» слід на великій дорозі, серед інших, сторонніх слідів.

Витязь нерішуче зупинився. Простим оком було видно, як багато тут, на дорозі, пройшло людей, корів, коней. На вологій землі добре відбились взуття, копита, колісні шини.

Нерішучість собаки зросла б, коли б Смолярчук хоч на хвилину взяв під сумнів його здібності. Тільки б но старшина нервово сіпнув поводок, — як він міг би вмить «забути» слід.

— Шукай, шукай слід! — владно дав він команду. І Витязь знову пішов уперед.

Пробігши метрів двісті по дорозі, Витязь зупинився, посилено принюхуючись. Потім він різко, під прямим кутом, звернув праворуч, потягнув старшину в ліс і вивів на галявину, в центрі якої були складені стоси березових дров. З підвітряного боку стосу здіймався дим багаття і долітали голоси.

«Вони!» подумав Смолярчук і, оглянувшись на Степанова і Каблукова, поклав палець на спуск пістолета. Але дивна річ: Витязь не виявляв особливого занепокоєння. Поведінка собаки бентежила старшину. Чи не на хибному сліду Витязь?

«Вірю я тобі, друже, але все-таки проконтролюю», вирішив Смолярчук. Він жестом наказав Витязю йти біля ноги. Собака підкорився наказу, але неохоче.

Безшумно з'явившись з-за стосу, Смолярчук витягнув уперед руку з пістолетом:

— Руки вгору!

Два літніх чоловіки, що сиділи біля багаття, схопилися, тримаючи над головами шматки хліба, сало і спечені картоплини. На їхніх обличчях не було страху.

Смолярчук уже знав, що перед ним люди сторонні, тобто такі, що не мають відношення до того, що сталося вночі на кордоні. Однак він причіпливо перевірив їхні документи. Це були лісоруби-сезонники.

Де і коли собака збився із сліду? Смолярчук з допомогою лісорубів з'ясував, яким шляхом вони пройшли сюди, на галявину, і де саме їхні сліди перетинали сліди порушників.

Повернувшись назад, Витязь узяв залишений слід і знову помчав уперед. «Молодець!» подумав Смолярчук.

Витримано і це випробування, мабуть, чи не найтрудніше. Навіть добре навчений, але спеціально не натренований собака нерідко губить слід в таких випадках і відмовляється його шукати.

Великі були можливості Витязя, але не безмежні. Смолярчук зрозумів, що собака почав стомлюватись. Не через те, що пробіг сім або вісім кілометрів, — для витривалого собаки це справжні дрібниці. Витязь витратив сили на те, щоб серед безлічі інших запахів розшукувати сліди порушників. Це нелегка робота. Якщо вчасно не дати собаці відпочити, то в нього на деякий час притуплюється чуття.

Смолярчук обережно зупинив Витязя і уклав його на траву, під кущем горішника.

У кишені старшини були припасені шматочки холодного м'яса і грудочки цукру. Він ліг поряд із собакою і почав підгодовувати його, заохочувати командою: «Добре, добре!» і міцно, як вірному другові, потискуючи мокру, в ранішній росі, собачу лапу.

Витязь акуратно, не поспішаючи, не випускаючи на землю жодної крихти, розгризав цукор і смачно хрумтів, перемелюючи його.

Поки Смолярчук підгодовував Витязя, Каблуков і Степанов лежали на прілому листі і мовчки, насторожено роздивлялись на всі боки.

Відпочивши, продовжували переслідування. Починало світати. Неохоче відступали сірі, похмурі сутінки. Тепер неважко було відрізнити осику від вільхи, дуб від клена, бук від берези. Заблищала нічна роса на мохах, на них темніли відбитки слідів порушників.

Вискочивши на голе гірське шосе, без єдиного дерева, обвіюване боковим вітром, Витязь пішов повільно, невпевнено. Часом він витягувався струнко, просто-таки простягався по камінню. Нарешті стало ясно, що собака загубив слід: Витязь засмутився, розгублено тикався то в той, то в той бік. Вперше за час переслідування старшина стривожився по-справжньому. Ворог може зайти далеко!

Смолярчук узяв собаку на короткий поводок — хай заспокоїться — і почав розглядати місцевість. Куди могли податися порушники?

— А якби ти був на їхньому місці, — спитав Степанова Смолярчук, — куди б ти направився?

Степанов сказав, що принадлива он та глибока лощина, заросла ялинником, але вона відводить в бік від перевалів і тому невигідна. Каблуков висловив припущення, що, найімовірніше, втікачі кинулись навпростець, через ту ущелину, на дні якої ще біліє сніг, через он ті чорні скелі. Смолярчук спитав: «А що, коли порушники вибрали найменш зручний для себе напрямок — он той пологий схил гори, що ледь зеленіє першою весняною травою?» Так, дуже можливо. Він, цей напрямок, лише на перший погляд здається незручним. Іти пологим схилом удвічі легше, ніж по кам'янистому і крутому бездоріжжю. Втративши на відстані, виграєш час і збережеш сили…

Степанов і Каблуков розуміли, що їхній старший досвідчений товариш вирішує зараз надзвичайно важливе для успіху справи питання.

Знизу, з-під гори, на якій стояли прикордонники, а навітряного боку долинув тихий, ледве-ледве чутний звук дзвоника. Він був такий слабкий, що на нього звернув увагу лише один Каблуков.

— Чуєш? — спитав він Смолярчука.

Той напружував слух, але чув тільки шум гірського лісу і грізний гул весняного потоку на дні засніженої ущелини.

— Отара!..

І тільки-но Каблуков сказав це, Смолярчук одразу ж почув переливи дзвоника і вловив той характерний запах, який розносить далеко навколо себе велика отара…

— Бачили ми їх, песиголовців, бачили! — не чекаючи, поки прикордонники наблизяться і почнуть розпитувати, закричав сивоусий верховинець в чорному капелюсі, з чабанською торбою за плечима, з обвугленою люлькою у з'їдених зубах. — Ми потайки нашого Василя послали на заставу. Не зустрічали?

— Розминулись, — сказав Смолярчук. — Куди вони пішли, ці песиголовці?

— Ідіть он туди, і ви їх скоро наздоженете.

Пастух направив на вірний шлях: під високою, з викривленим стовбуром гірською ялиною Витязь знайшов загублений слід, і переслідування песиголовців (так народ Закарпаття називав у своїх казках лиходіїв) продовжувалось.

Витязь, злість якого зростала, привів прикордонників до старого високогірного лісу: старі, похмурі, майже чорні ялини, їхня карликова поросль, сивий мох, вогкість, і тиша підземелля…

Підозрілою була ця тиша. За кожним деревом, під першим-ліпшим кущем, в гіллі ялин міг причаїтися порушник з автоматом у руках.

Смолярчук умів бачити одразу весь ліс і кожне дерево, кожен кущик зокрема. Десь тут, вирішив він, причаїлись лазутчики.

Пробігши невелику відстань, він подав знак товаришам просуватися обережно, маскуючись, від дерева до дерева.

Витязь ставав дедалі агресивнішим: він відчував наближення мети.

Увагу Смолярчука привернула гущавина молодих ялинок — їх гострі вершини тремтіли. Старшина заховався за дерево і уклав собаку. Припали до стовбурів ялинок і прикордонники, що супроводили старшину.

— Слухай! — пошепки скомандував Смолярчук.

Злісно рухаючи гострими вухами, пориваючись скочити, Витязь з гарчанням вдивлявся в ялинник. Загривок його їжився.

— Тихо, друже, тихо!

Смолярчук настромив на палицю картуз і обережно висунув його з-за дерева. Застрекотів ворожий автомат. Каблуков і Степанов одразу ж дали подвійну чергу — вогонь на вогонь. Почалася перестрілка.

Переконавшись у тому, що порушники не здадуться, Смолярчук вирішив їх знищити. Він наказав Каблукову вогнем відвернути на себе увагу диверсантів. Степанову поставив завдання обійти ялинник зліва, а сам непомітно перемістився вправо — перебіжкою, від куща до куша. Оточення супроводжувалось безперестанним вогнем Каблукова.

Витязь ні на крок не одставав від Смолярчука, теж лягав, переповзав.

Петля дедалі тугіше затягувалась навколо диверсантів. Вогонь з їхнього боку різко ослаб, потім і зовсім затих. Смолярчук насторожився. Що це значить? Невже лишили заслон і під його прикриттям відійшли?

Ялинник, зрізаний вздовж і впоперек кулями автоматів, порідшав, і добре стало видно на весняній землі дві чорні нерухомі постаті. Лише двоє. А де ж третій? Невже встиг утекти? Так, схоже на це.

Смолярчук перший підбіг до вбитих. Вони лежали, уткнувшись у землю. Перевернувши їх на спину, старшина побачив щетинисті, опухлі обличчя. На міцних солдатських ремінцях підвішені гранати і автоматні диски. Руки все ще стискували зброю.

— Обшукати!.. Що з тобою? — скрикнув Смолярчук, помітивши, як рум'яне обличчя Степанова стало блідим.

— Здається… поранений. У ногу… — губи Степанова затремтіли. — Поранений, — повторив він стиха, уже з заплющеними очима.

Смолярчук взяв у Степанова автомат, наказав Каблукову перев'язати пораненого і охороняти трупи, а сам продовжував переслідування. Не можна було втрачати жодної хвилини. Він біг за Витязем, готовий кожної секунди відкрити вогонь по ворогові. Ялинові гілки, покриті дощовою водою, хльоскали по розпаленому обличчю. Піт заливав очі. Ноги потрапляли в ковдобини, повні весняної води, чіплялися за корені, за каміння і чагарник. Упавши, він підводився раніше, ніж Витязь устигав натягнути поводок.

Захоплений погонею, Смолярчук забув про небезпеку. Вогонь, що несподівано вирвався назустріч, нагадав йому про неї.

Смолярчук заліг біля товстої сосни і став поливати кулями чагарник, за яким заховався диверсант. Падаючи, він скомандував собаці: «Лягай!». Витязь скорився, але з якоюсь дивною, незвичайною для нього повільністю. Він спочатку опустився на коліна, потім уткнув морду в землю і раптом безпомічно звалився на правий бік; мох навколо його голови густо почервонів і запарував на холодному повітрі.

Смолярчук на мить перестав володіти собою. Опустивши автомат, він дивився у широко відкриті очі Витязя, на його рідкі сиві вуса, на його повислі вуха, атласнорожеві всередині і замшові зовні, на його сліпучо білі ікла.

Коли старшина спохватився, диверсанта вже не було в кущах, його спина миготіла поміж дальніми деревами. Порушник швидко віддалявся, — зрідка озираючись, наче вовк, який далеко зайшов від переслідувачів. Смолярчук зрозумів: порушник вважає, що убив і прикордонника, і собаку. Це добре. Тепер він піде впевненіше і спокійніше. Найімовірніше, він круто заверне праворуч, щоб добратися до населеного пункту.

— Не доберешся! — Смолярчук скинув шапку, куртку, чоботи і в легкому вбранні кинувся навперейми диверсанту.

Старшина не помилився у своїх розрахунках. Диверсант вийшов саме туди, де Смолярчук перетяв йому шлях. Важко дихаючи, ворог пробирався по глухій гірській стежці — з темним обличчям, низько підперезаний поясом, у розстебнутій до останнього ґудзика сорочці, з могутніми волохатими грудьми. В руках він тримав автомат. Неможливо такого взяти живцем, але все-таки треба спробувати. Причаївшись у кущах, Смолярчук скомандував:

— Кидай зброю! Руки вгору!

Диверсант відповів довгою автоматною чергою — навмання, на голос. Тоді Смолярчук струменем куль різонув диверсанта по ногах, нижче колін. Той спіткнувся, упав. Але й пронизаний десятком куль не випускав з рук зброї. Смолярчук в азарті бою прикінчив бандита. Після цього він вийшов із засади на лісову стежку. Підняв автомат порушника і раптом, знесилений, сів на пеньок, рукавом гімнастьорки витер мокрий лоб, обличчя.

На вмиленому коні, в супроводі трьох кінних прикордонників, підскакав начальник застави.

Зіскочивши на землю, капітан Шапошников підійшов до вбитого, мовчки, насупившись, подивився на його одутле, заросле обличчя.

Смолярчук винувато посміхнувся:

— Схибнув я цього разу, товаришу капітан, не до кінця виконав своє завдання. Хоч би одного треба було взяти живцем.

Шапошников перевів суворий погляд на старшину:

— Шкода, шкода, і ця ниточка обірвалася.

Глава сьома

Події на п'ятій заставі розгорталися своїм звичаєм. Побоювання генерала Громади були недаремні: на лівому флангу застави знайшли ще один слід порушника. Дослідивши його, капітан Шапошников дійшов до висновку, що головний лазутчик, як і припускав генерал Громада, пройшов тут, на лівому флангу, а там, на правому, діяла лише відвертальна група.

На чолі підсиленого наряду, із слідчим собакою, доставленим із штабу комендатури, капітан Шапошников пішов на переслідування.

Сліди нового порушника були теж хитрими; перш ніж пройти по КСС, він накрив її гумовою доріжкою, спеціально виготовленою так майстерно, що вона залишила на землі дуже слабкий відбиток.

Перейшовши КСС, порушник, очевидно, згорнув свій пересувний гумовий міст в рулон і, вже не вдаючись до хитрощів, став просуватися в тил. Ось його сліди. Судячи по відбитку, порушник взутий у великі черевики на товстій підошві, з гумовими набійками. Пробирався він обережно, часто зупиняючись. Він зайшов у виноградники колгоспу «Зоря над Тисою». Тут, мабуть, йому хтось перешкодив, і він вимушений був заховатися и сараї.

Дерев'яний, похилений і підпертий з одного боку колодою сарай стояв на відшибі, на спадистому схилі гори, і його з трьох боків оточувала зорана м'яка земля виноградника. На її чорному покриві добре було видно відбитки черевиків. Сліди вели до нещільно причинених дверей сарая. Поворотних слідів, які свідчили б про те, що порушник залишив сховище, не було видно.

Інструктор, що йшов попереду наряду із собакою, в нерішучості зупинився, розмірковуючи, що робити. Підеш разом з вівчаркою — напорешся на автоматну чергу. Пустити саму вівчарку? Але і їй не минути лиха. Єдине правильне рішення, думав Інструктор, — оточити сарай і розпочати його штурм. Цю свою останню думку і висловив він начальникові застави, Шапошников категорично відхилив її:

— А якщо порушника там уже немає? Поки ми будемо оточувати сарай, він знаєте куди може зайти!.. Пустіть вперед собаку…

— Товаришу капітан!

Шапошников тихим, владним голосом повторив:

— Пускайте!

Інструктор відстебнув баранчик з нашийника, і вівчарка, високо піднявши голову, з наставленими вухами, кинулась до сарая. Вона підбігла до дверей, рішуче всунула в темну щілину свою клиноподібну морду і прослизнула в середину сарая.

— Бачите, нікого! — сказав Шапошников.

Собака повернувся і сів біля ніг інструктора, підлесливо поглядаючи на нього і махаючи хвостом. Той зрозумів його і простягнув руку. Собака розкрив пащу і впустив на долоню» інструктора патрон від пістолета-автомата. Порушник перезаряджав зброю.

Обдивившись сарай, Шапошников знайшов у його задній стінці пролом. Через нього, відпочивши і покуривши (були знайдені сірники і недокурок), і зник порушник.

В міру віддалення від кордону, на твердій землі сліди ставали дедалі менш помітними і, нарешті, на кам'янистій стежці, яка вилась по південному схилу, серед виноградників колгоспу «Зоря над Тисою», вони зовсім зникли. Ставши на сліпий слід, собака вивів прикордонників на шосе і тут відмовився йти далі. Схоже на те, що порушник скористався машиною. А можливо, він тільки зробив вигляд, що скористався; можливо, пройшовши якусь відстань по шосе, він звернув убік і зараз швидко пробирається глухими стежками через приміські сади і виноградники до Явора.

— Комаров, шукайте слід в районі дороги! — наказав Шапошников інструкторові.

Собака пройшов кілометрів зо два по лівому узбіччю шосе, стільки ж по правому, потім він обшукав великий простір, що прилягає до дороги з обох боків, але слідів ніде не знайшов.

— Ех, Витязя б сюди, він би цей клубок зразу розплутав, — сказав хтось із солдатів, які йшли за начальником застави..

«Так, — подумав Шапошников, — без Витязя нам не обійтися».

— Продовжуйте розшук, Комаров, я скоро повернусь… Ремізов, Марчук — на коней!

Ковані копита розпалених коней, викрешуючи іскри, процокали по каменистій польовій дорозі, яка вела в гори, і скоро затихли в густій передсвітанковій темряві.

Труд прикордонника оцінюється не тільки тим, зумів він чи не зумів затримати порушників саме в момент переходу кордону. Чудовий майстер той, хто схопив ворога, не давши йому пройти по радянській землі і десяти кроків. Але добрий і той солдат, який, знайшовши хитрий слід порушника, переслідує його три, п'ять, десять годин, а може, й двадцять чотири години — і все-таки затримає або знищить. Хай ворог зуміє відірватися від переслідувачів на кілька годин, поставивши їх у надзвичайно незручні умови, хай він навіть безслідно зник — все одно нічого ще не вирішено: переслідування триватиме.

На світанні Громада вирішив сам піти по сліду довгожданого порушника. Поряд з ним ішов і майор Зубавін, що прибув на кордон за викликом. За ними на деякій відстані йшов прикордонний наряд.

Громада і Зубавін мовчки пройшли прикордонну зону, колгоспні сади, піднялись по стежці, яка перетинала виноградники, і вийшли на автомагістраль, в тому місці, де слідчий собака відмовився брати слід. Тут вони, не змовляючись, зупинились, подивились вліво і вправо — на асфальтоване покриття дороги, на акуратні, посипані свіжим піском узбіччя, на білі з чорним шляхові покажчики: десь тут почався новий, невідомий їм шлях лазутчика.

Першим порушив мовчанку Громада:

— Точно держав курс, мерзотник!

— Так, впевнено йшов, як у себе вдома, — відгукнувся Зубавін.

— Авжеж… Значить, добре знає місцевість. Значить, він житель Явора, з емігрантів, або…

— … Або добре зорієнтований, — продовжував міркування генерала Зубавін. — Цей маршрут він накреслив собі ще в ті дні і тижні, коли готувався до переходу кордону.

— Можливо, — згодився Громада. — А на дорогу вийшов, щоб замести сліди.

— І скористуватися попутною машиною.

— А може, й не попутною…

— Так, — підхопив Зубавін, — не виключено, що його де-небудь поблизу чекала машина, яка й повезла… Куди? Бачите, товаришу генерал, по той бік шосе будиночок під червоною черепицею? Там живе колійний обхідник Пєвчук. Зайдімо?

Колійний обхідник стояв біля колодязя, знімаючи з відра мокрий ланцюг. Усе в цій людині було твердим, неначе вирізьбленим з граніту: і велика лобата голова, і вилицювате темне обличчя, і жилава шия, і широкі, кряжисті плечі, і здоровенні кисті рук з випуклостями мозолів.

— День добрий! — генерал простягнув руку. — Водичкою не почастуєте?

Освіжившись холодною водою, скуривши із залізничником по цигарці і поставивши йому кілька запитань, не розкриваючи суті справи, Громада і Зубавін вияснили, що вчора, пізно ввечері, Пєвчук звернув увагу на вантажну машину, що стояла на узбіччі шосе. Побачив, він її вперше, коли тільки починало вечоріти. Обходячи свою дільницю години через дві, він здивувався з того, що машина ще не пішла. Ліве заднє колесо було зняте, а під віссю стояв домкрат. Що було в кузові? Кубометрів зо три дощок. А люди? Людей він не помітив. Машина прийшла з Явора? Ні, вона йшла в Явір.

Подякувавши колійному обхідникові, Громада і Зубавін поїхали в Явір. Дорогою радист прийняв радіотелеграму. Капітан Шапошников повідомив через рацію загону: «Всі три порушники знищені в районі гори Баранячий Лоб, у Чорному лісі. Чекаю ваших вказівок». Громада відповів одним словом: «Виїжджаю».

Заскочивши в Явір, Громада і Зубавін посадили в кузов місткого всюдихода парашутиста Карела Грончака і поїхали в Чорний ліс.

Трупи диверсантів лежали під темною лапчастою ялиною.

— Котрий? — спитав Зубавін, пильно вдивляючись у зблідле, насторожене обличчя парашутиста.

Карел Грончак зробив крок вперед і, схопившись рукою за звисаючу ялинову гілку, подивився на вбитих. Переводячи погляд з одного на другого, він не міг приховати від запитливого погляду Зубавіна радості, що мимоволі засвітилася в його очах.

Майор усміхнувся:

— Ні той, ні другий, ні третій. Так?

Карел Грончак кивнув.

— Цих людей я…

— Не спішіть відмовлятися, — зупинив Зубавін парашутиста, — подумайте на дозвіллі. Можливо, пригадаєте, де і коли їх бачили.

Він дав знак конвоїрам відвести парашутиста.

— Ваші припущення справдились, товаришу генерал, — сказав Зубавін, роздивляючись вилучені в бандитів речі. — Шеф Грончака, певно, той, сліди якого загубились, а це… це теж «чорна кістка».

Крім зброї і ампул з отрутою, порушники мали при собі чимало грошей в радянській і частково іноземній валюті, компаси, карти району лісистих Карпат.

— Зверніть увагу, товаришу генерал: у цих молодчиків гроші такої ж самої серії, як і в парашутистів. Однотипне і спорядження.

— Так, усі вони випущені з одного гнізда. Зубавін акуратно склав усі ці речові докази в чемоданчик.

Підписавши акт, Громада наказав сфотографувати трупи і закопати їх в землю.

Повернувшись до себе, Зубавін негайно, з допомогою автомобільної інспекції, узявся за розшуки машини, якою скористався четвертий порушник. Але це нелегко було зробити. Протягом учорашнього дня між Явором і північним районом Карпатських гір курсувало понад двісті вантажних машин. З цього великого потоку зразу ж було вилучено грузовики, які перевозили лише лісові матеріали. Таких теж набралось чимало: сорок вісім. Тепер треба було з'ясувати, які з них повернулись у Явір пізно ввечері і з пошкодженим скатом. На це неважке питання знову-таки могли ясно і швидко відповісти путьові листи. Переглянувши їх, інспектори не знайшли жодної машини з лісом, яка б приїхала у Явір пізно ввечері.

Не знайшлося і такої, що повернулася б із пошкодженою покришкою.

Справа різко ускладнилась, але Зубавін був готовий до цього. Спільник порушника не такий простак, щоб не вжити запобіжних заходів. Хто ж із сорока восьми шоферів, що працюють в різних явірських організаціях, приховав свій вечірній рейс, не зафіксував його в путівці або як-небудь замаскував? Зубавін дав завдання з'ясувати це, а сам поїхав у гори.

Побувавши на лісозаводах і складах, він з'ясував, хто саме протягом вчорашнього дня одержував пиломатеріали. Зіставивши потім свої дані з даними автоінспекторів, він легко знайшов розходження між ними. У списку Зубавіна був шофер автобази тресту «Укрвино», який одержав п'ять кубометрів обрізних дощок. А в донесеннях автоінспекторів зазначалось, що трестівська машина, згідно з путівкою і нарядом, цілий день працювала: на вивезенні піску і гравію. Повторною ретельною перевіркою було встановлено: шофер справді одержав дошки, але потрапили вони не на склад «Укрвино», а в двір одного з явірських жителів. Машина розвантажувалась, як свідчили очевидці пізно ввечері.

Всі дані говорили ніби про те, що майор Зубавін був на вірному шляху, проте він зовсім ще не був переконаний в успіху. Навіщо досвідчений агент іноземної розвідки попутно ускладнив свої дії крадіжкою? Взагалі ворог, звичайно, не гребує ніякими засобами, але тільки, в тому випадку, якщо ці засоби допомагають йому досягти мети.

Після першого ж допиту затриманого шофера Зубавін передав його справу в міліцію: звичайний шахрай, а не спільник порушника кордону. Спільника лазутчика слід шукати в іншому місці.

І майор Зубавін продовжував розшуки: обережно, тихо, щоб не сполохати тих, кого він шукав.

Не припиняли розшуків і прикордонники. Генерал Громада і не розраховував на те, що парашутист Карел Грончак в одному з убитих диверсантів упізнає свого явірського шефа, супутника по літаку. Громада твердо переконався в тому, що всі три порушники складали відвсртальну групу. Необхідно було тепер вирішити, де і як шукати четвертого, головного.

Впевненість Громади в тому, що цей порушник не може обминути Явір, поділяли всі офіцери штабу. Але це не означало, що його шукали лише в місті, його шукали всюди. Порушник міг залишити Явір і, скориставшись машиною або поїздом, просуватися на північ. Громада потурбувався про те, щоб цей напрямок був надійно прикритий. Не виключався і такий варіант: порушник забрався у давно приготовлене сховище і причаївся там до кращих днів. І цей випадок враховувався в рішенні Громади: прикордонники прочісували дільниці, де було багато зручних укриттів.

«Так, ворог хитрий, обачливий — думав Громада, — такого нелегко витягти на білий світ!»

Одна дорога в лазутчиків. І сотні, тисячі доріг у прикордонників, що переслідують ворога. Шпигун пробирається задвір'ями колгоспних садиб, лісовою хащею або, збиваючи собак із сліду, руслом неглибокої річки. Прикордонники повинні шукати його одночасно в тисячі місць: в болоті, в лісі, в руїнах придорожнього будинку, в каменоломні, на пероні станції, в колгоспній кошарі, в димарі зруйнованого цегельного заводу…

Багато хто з фабрикантів, заводчиків, поміщиків, гендлярів тікали разом з окупантами, але немало їх залишилося ще й тут. В Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Берегові та інших містах жили колишні власники ковбасних, кафе, пивних барів, мебльових фабрик, універсальних магазинів, крамничок, всіляких майстерень, силікатних заводів…

Та й сам «фронт» кордону був не менш складним, ніж тил. На великому протязі державного рубежу, буквально за кілька метрів від прикордонних стовпів, за легким вигоном лозяних тинів, розташувались хати сіл і хуторів. Природно, що в таких умовах прикордонникам важко діяти.

Ці труднощі були б непереборними, якби проти ворога боролися самі прикордонники. Сили, що протистоять порушникові, незчисленні. Прорвавшись крізь першу лінію оборони кордону, він повинен наштовхнутися на другу, потім на третю. Зусилля тисяч людей — солдатів, чекістів, робітників, колгоспників — спрямовані на те, щоб схопити його, не дати зайти вглиб нашої землі. Легендарний Антей здобував сили в матері-землі, солдат кордону — в беззавітній підтримці народу.

Глава восьма

На кінець другої години перебування на радянській землі Кларк і Граб пройшли крізь виноградники і, зробивши чималий гак, вибрались на гірське шосе. Кларк сів на камінь і вийняв з кишені кисет, набитий махоркою.

— Найстрашніше позаду, слава богу. Закуримо, щоб дома не журились.

Він бадьорився, але голос його зрадливо тремтів, а пальці, завжди такі слухняні і спритні, ніяк не могли скрутити «козячу ніжку».

Граб радів з удачі мовчки: важко дихаючи, він витирав мокру голову і, покректуючи, повільно погладжував натруджену, спину.

Вантажна машина чекала їх, як і було умовлено, недалеко від будиночка колійного обхідника. Побачивши в кузові свіжорозпиляні дошки, Кларк переконався, що на шосе стояла не випадкова машина, а саме та, яка йому потрібна:

— Добривечір! — промовив Кларк початок умовленого пароля.

— Кому добрий, а кому… — буркнув шофер і постукав молотком по туго накачаному балону. — Замучило прокляте колесо: дві години монтую!

— Тепер усе гаразд?

— Гаразд.

— Підвезеш у Явір, братухо? На двісті грамів столичної заробиш.

— Сідайте.

Коли Кларк і Граб розмістились у просторій кабіні, шофер Скибан оцінюючим поглядом прикинув, хто з його пасажирів є шефом.

Обрав молодого. Знайшовши в темноті його руку, він міцно потиснув її:

— З удачею!

Кларк відповів спокійно і насмішливо:

— Дивись, який чутливий, більше за мене радієш.

— І вам не гріх порадіти, — сказав шофер. — Через такі рогатки прорватися, подумайте!

— Поїхали, а то спати хочеться. — Кларк позіхнув. «Ну й ну!» — Скибан, сам давній шпигун і вбивця, з шанобливою цікавістю подивився скоса на свого нового шефа.

В'їхали в Явір пізно ввечері, з півночі, з боку Карпат, звідки найменше, за їх розрахунком, у місті могли чекати порушників кордону.

На одній з глухих і погано освітлених вулиць Скибан зупинив машину і сказав, звертаючись до Граба:

— За рогом пивний бар, колишній Імре Варга. Пам'ятаєш? Там зараз закусує твій кум Чеканюк. — Скибан відчинив дверці кабіни: — Бувайте!

— А якщо його там нема? — із сумнівом спитав Граб.

Скибан подивився, на годинник.

— Там, не турбуйся. Він щовечора в цей час блаженствує за кухлем пива.

Граб вийшов з машини, нерішуче простягнув руку. Кларк жваво підхопив її:

— Будь здоров, друже! Днів через три зустрінемось. Я сам розшукаю тебе. Сам! Чуєш? На добраніч!

Перевальцем, важко ставлячи на брущатку свої клишаві ноги в грубих черевиках, Граб віддалявся в глибину темної і безлюдної вулиці. Дивлячись йому вслід, Кларк сказав:

— Скибан, завтра заявиш на нього.

— Я? — Заявити?.. — злякався Скибан.

— Так, ти.

— Навіщо ви так жартуєте, пане?..

— Мені жартувати ніколи. Я кажу цілком серйозно: ти повинен його виказати. Майстер Чеканюк твій сусід?

— Так.

— От і добре. Ти випадково побачив, що Чеканюк привів до себе якусь підозрілу людину і так далі. Ясно?

— Хоч убийте, пане., товаришу Бєлограй, нічого не, розумію!

— Граб зайвий у нашій компанії. За ним тягнеться слід, по якому… Тепер ясно?

— Але… якщо вони заберуть Граба, то він може і нас потягнути за собою.

— Не потягне, будь певен. Про це встигли потурбуватися.

— Слухаюсь! — відповів Скибан і подумав: «Можливо, і я коли-небудь стану зайвим?.. — Він усміхнувся. — А з ким же вони залишаться?»

— Поїхали! Та не поспішай: піджени так, щоб до вокзалу під'їхали точнісінько як потрібно.

Висадивши Кларка в тихому провулку, недалеко від явірського вокзалу, Скибан поїхав. Ні фар, ні заднього світла він не включав доти, поки не звернув за ріг. «Молодець! Знає свою справу!» подумав Кларк, старанно розгладжуючи на грудях і плечах зношену шинель.

Вулиця, густо обсаджена декоративними японськими вишнями, вивела Кларка до залізних крутих сходів. Уперше в своєму житті бачив Кларк ці сходи, але він упевнено, наче робив це в тисяча перший раз, піднявся нагору і опинився на високому пішохідному мосту, перекинутому через численні залізничні колії.

Ішов він, безтурботно розкурюючи товсту самокрутку, стукаючи підковами по дощаному настилу. Подзвонювали ордени і медалі. Свіжий затисянський вітерець розвівав поли шинелі. Пиловидний дощ кропив пасма волосся, що вибилися з-під картуза.

Кларк пройшов міст, спустився по сходах, і саме в цей час повз нього промчав довгий состав пасажирських вагонів московського поїзда. Кларк подивився на годинник: точно! Все, абсолютно все виходить так, як планував.

Демобілізований старшина непомітно виринув із привокзальної темряви і легко загубився на шумному, багатолюдному пероні, серед солдатів-відпускників, що їхали у свої частини, розквартировані закордоном. Разом з ними він увійшов у яскраво освітлений вокзал. Оглядаючись навколо, промовив:

— От і край радянської землі. Ще година, дві — і знову чужа сторона. Ех, доле ти, доле солдатська…

Як і розраховував Кларк, його слова зачепили душевні струни молодих людей, які йшли поруч з ним… Один з них, кругловидий, червонощокий, теж старшина, з артилерійською емблемою на погонах, сказав:

— Мовчи, друже, не завдавай жалю…

— Розумію… — Кларк підморгнув. — Від молодої дружини поїхав?

— Немов у воду дивився. А ти чому без погонів? — спитав старшина, коли вони розмістилися на лавах у залі для чекання.

— Відносив я свої погони з честю, досить. Тепер я де-мо-бі-лі-зо-ваний… Заздриш, га?

Артилерист зітхнув:

— Мені хоч би ще з тиждень побути у відпустці!

— І місяця б тобі, братіку, невистачило. Щасливі днів не рахують. Як вона, твоя молода господиня, величається?

— Клавою досі звали, — соромливо посміхнувся артилерист.

— А тебе?

— Грицьком. Григорій Воловик.

— Гриша, значить. А мене — Іваном. Іван Бєлограй. — Кларк дістав кисет з махоркою. — Кури, Григорію батьковичу, найкращий засіб від нудьги.

Артилерист зробив самокрутку, припалив і, глибоко затягнувшись, крізь дим дружелюбно подивився на співбесідника:

— І давно ти демобілізувався?

— Недавно. В цьому місяці.

— А де служив?

— Та-ам. — Кларк кивнув на захід. — В окупаційних військах.

— І куди ж тепер?

Кларк зніяковіло опустив голову, насунув на очі картуз.

— Шлях мій прямий, а от не знаю, що вийде, — відповів він ухильно. — Словом, сліпий сказав: побачимо.

— А все ж таки куди націлився? — цікавився артилерист.

— Та так, є на землі один заповітний куточок! — Кларк підвів голову, підморгнув. — Націлився я, братіку, на колгосп «Зоря над Тисою», на Гоголівську вулицю, на будинок 92, де проживає Терезія Симак. Чув? Тере-зія!…

Похмуре обличчя старшини-артилериста поступово прояснилось.

— І ким же вона тобі доводиться, ця сама Терезія? — спитав він з деяким лукавством. — Тіткою? Бабкою?

— Ще й сам не знаю, по правді тобі сказати. Поки що мрії великі.

— Чого ж ти сидиш тут, а не біжиш до неї? — здивувався артилерист.

Демобілізований старшина з тугою подивився на темне нічне вікно:

— Радий би в рай, та гріхи не пускають… — Він помовчав і серйозно додав — Куди підеш серед ночі? Місця малознайомі, ще теє… той… на кордон наштовхнешся. Почекаю краще до ранку. — Він. постукав нігтем по скельцю годинника. — Ну й час же повільно тягнеться! Чаю випити, чи що? Пристанеш до компанії, друже?

Артилерист вивернув кишені шароварів:

— Не підхожий я для тебе компаньйон.

— Дарма, пішли.

Кларк схопив за руку старшину і потягнув його за собою.

Піднімаючись крутими відкритими сходами на другий поверх, де містився ресторан, він допитливо і обережно, не обертаючись, косив очима: чи не привернув він до себе увагу? Ні, наче ніхто не стежив за ним.

У просторому залі ресторану було багатолюдно. Вони сіли за вільний столик, замовили горілку, пиво, закуску.

Пили і їли повільно: «демобілізований» весь час розповідав, яка в нього Терезія, як і коли він її покохав, як вирішив їхати до неї, а старшина-артилерист тільки слухав, схвально підтакуючи і сумно посміхаючись.

Кларк говорив з таким захопленням, так пожирав очима свого співбесідника, що, як здавалося збоку, нічого не бачив і не чув навколо себе. Насправді ж він ні на мить не втрачав влади над собою, безперестанно контролював кожну людину, що була у великому залі: чи не зацікавився хто-небудь ним? Іншим Кларк і не міг бути на радянській землі. Постійна настороженість — це тепер його звичайний стан. Він, як людина таємного життя, весь час повинен бути впевнений, що бездоганно виконує свою роль, не викликаючи жодної підозри.

За сусіднім звільненим столиком з'явився новий відвідувач — молодий хлопець у чорній форменій шинелі, з білим металевим паровозиком на новому, вдало зробленому і старанно вичищеному картузі. Кларк призвичаєним оком встиг помітити й інші важливі прикмети хлопця: русявий кучерявий чуб, що вибивався з-під лакованого козирка, яскравий опік рум'янцю на щоках, виголене підборіддя, сяючий погляд. Кожна людина, що потрапляла в поле зору Кларка, зразу ж викликала в нього першорядної ваги запитання: хто ти і що ти? Боятися тебе треба, запобігати перед тобою чи добиватися дружби? Якщо об'єкт не викликав побоювань, Кларк одразу ж, за звичкою прикидав: «А чи не можна, голубчику, мати з тебе якусь користь?»

Попиваючи густе березневе пиво і не припиняючи розмови з артилеристом, Кларк думав про молодого залізничника. За спостереженнями Кларка, хлопець недавно, можливо, тиждень тому, якщо навіть не вчора, одержав право на самостійне водіння паровоза. Цим і пояснюється його парадний вигляд і поява у ресторані. Святкує. Офіціантка називає його на ім'я — значить, він місцевий, яворянин.

«Щасливі люди великодушні, — посміхнувся сам собі Кларк, — вони довірливі і раді кого-небудь пригріти своїм добрим крилом. Що ж, почнемо атаку». Кларк підвів голову і ніби ненароком зустрівся поглядом з молодим залізничником. — Через хвилину він зробив те ж саме, але на цей раз уже посміхнувся очима. Ще через хвилину він підморгнув сусідові по столу і сказав сп'янілим голосом:

— За тих, хто вийшов на самостійний шлях! За тебе, механіку! — додав Кларк і підняв кухоль.

Молодий залізничник, що не чекав такої прозорливості від незнайомої людини, до сліз почервонів, але свій кухоль з пивом він все-таки теж підняв і осушив його до дна.

Кларк у душі безмірно радів. Як швидко заклав він фундамент дружби з цим настільки необхідним йому хлопцем! Він погрозив йому пальцем і сказав, як давньому приятелеві:

— Сам винен, братіку, що я твої секрети розгадав: вони іскряться в кожному твоєму ґудзику. Заздрю: років на п'ять молодший за мене, а вже маєш таку спеціальність.

— Не тобі заздрити! — Залізничник подивився на ордени і медалі «демобілізованого старшини».

— «Не дивися на медалі, а дивись, що буде далі», попереджав Вася Тьоркін. Далі в мене важкий ключ, зубило, домкрат і третій розряд паровозного слюсаря або кочегара. Учнем твоїм, може, буду.

— Що, закінчив службу?

— Угу. Тут, у Яворі, збираюсь заякоритись. Можна? Дозволяєш?

— Можна, — засміявся паровозник, — дозволяю.

Кларк вирішив, що далі зближатися можна уже сміливіше.

— Як тебе мати називає, механіку?

Залізничник, продовжуючи сміятись, відповів:

— Василем.

— А люди? Товариш…

— Гойда, — підказав Василь.

Кларк зміряв юнака з ніг до голови оцінюючим поглядом.

— Все тобі, брате, до лиця: прізвище, ім'я, професія. А в мене підкачали і прізвище і ім'я. Іван! Бєлограй!

Помітивши прикордонний наряд, що зайшов у ресторан, Кларк обережно зжужмив так вдало налагоджену розмову з Василем Гойдою і знову повернувся до старшини-артилериста, який уже встиг занудьгувати.

— Вип'ємо, дружбо, ще по скляночці за твою Клаву!

Випиваючи і продовжуючи з артилеристом розмову, Кларк і разу не глянув у бік прикордонників, що перевіряли в пасажирів-військовослужбовців документи.

До столу підійшов прикордонний наряд — молодий лейтенант і два солдати з автоматами. Офіцер попросив пред'явити документи. Кларк допив пиво, витер губи долонею і, не кваплячись, поліз у кишеню. Поки він, побрязкуючи орденами та медалями, витягав товстий бумажник, старшина-артилерист встиг простягнути лейтенантові маленьку книжечку в коричньовій обкладинці і акуратно складений вчетверо папір — відпускний квиток. Офіцер уважно переглядав документи.

Кларк тимчасом витягнув шкіряний, потертий бумажник, поклав його на край стола і розкрив так недбало, що все, що було в ньому, посипалось на підлогу. Чого тільки не зберігав у своїй місткій утробі цей солдатський бумажник: вирізки з газет часів Великої Вітчизняної війни, виписки з наказів Головнокомандуючого про оголошення подяки за відзнаки, листи, якісь довідки, поштові квитанції, гребінець із люстерком, гроші, орденську книжку, фотографію вродливої дівчини в українському вбранні, із стрічками в грубих русявих косах.

Підбираючи з підлоги вміст бумажника, Кларк усміхався:

— Пробачте, товариші! Це я з радощів все своє барахольце вивернув… Одну хвилинку!

— Чого без погонів? — суворо спитав прикордонник. — Прошу пред'явити документи.

— Документи? Будь ласка.

Кларк нахилився, узяв з підлоги пачку паперів, простягнув лейтенантові:

— Читайте, там сказано, чого старшина Іван Бєлограй без погонів. Відвоювався! Відслужив чесно і благородно, дай боже кожному.

— Коли ви одержали пропуск у прикордонну зону? — спитав лейтенант.

— Коли?.. То там же все ясно, по-нашому написано. Читайте! П'ятого березня цього року.

— Закінчується термін дійсності вашого пропуску. У вас в запасі лише один тиждень.

— Не турбуйтеся, товаришу лейтенант. Продовжимо, якщо… якщо, нам не дадуть по шапці.

Прикордонник поклав на край стола папери:

— Яким поїздом приїхали?

— Та цим самим, московським.

— Квиток зберігся?

— Квиток? Можна й квиток. Ось. — Кларк витрусив з хустки шматочок картону. — Москва — Явір. Дійсність — троє діб. Вартість…

— Раджу, товаришу, піти в готель лягти спати, — сказав на прощання лейтенант сп'янілому, не в міру балакучому демобілізованому старшині.

— Готель… А де він?

— Тут, на вокзалі. На третьому поверсі.

Лейтенант відкозиряв і пішов.

Кожна людина, навмисне або мимоволі спостерігаючи за Бєлограєм і Воловиком, не могла не подумати, що вони разом їхали поїздом, подружилися в дорозі і ось тепер вечеряють перед розлукою. Саме на це й розраховував Кларк.

Диктор оголосив по радіо, що через півгодини почнеться посадка на поїзди, які відправляються в Будапешт і Відень, у Братіславу і Прагу. Старшина-артилерист, із смутком глянувши на годинник, зітхнув:

— Шкода.

— Чого тобі шкода? — спитав Кларк, не підозрюючи про небезпечність відповіді, яка багато де в чому вирішила його долю.

— Тільки-но познайомились, а вже треба розлучатися. От і шкода. Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя приятелювали. Чим причарував?

— Е, є такий засіб. Але не скажу який. І не випитуй. Давай краще вип'ємо. Останню! — Кларк налив у кухоль пива, розбавив його трохи горілкою, цокнувся із старшиною. Роблячи все це, він непомітно косив очима в бік залізничника, який сидів за сусіднім столиком, — чи чув той недоречне признання старшини, чи не викликало воно в нього настороженості?

Молодий машиніст безтурботно пив пиво, димив сигаретою. «Нічого не чув», заспокоїв себе Кларк.

Диктор нагадав, що скоро почнеться посадка на поїзди, які відправляються закордон, і оголосив про прибуття приміського поїзда Мукачеве — Явір — Ужгород.

Старшина-артилерист неохоче підвівся з-за столу:

— Ну, Іване, труси гаман… розраховуйся, словом, а я піду. Час.

— Зажди. Так ти, брате, не підеш! — Кларк грубувато притягнув до себе Воловика, покуйовдив його волосся, потім поцілував у щоку. — Будь здоров, Грицьку!

Провівши зачарованого старшину до дверей залу для перевірки, Кларк поспішив повернутися в ресторан, але Василя Гойди там уже не було. Не знайшов він конче потрібного йому машиніста і в залі чекання, і в перукарні, і на пошті, і в камері для схову. «Поїхав приміським у Мукачеве», здогадався Кларк. Він з досадою пожував губами і піднявся на третій поверх, у вокзальний готель. Годину тому він не думав, що там доведеться ночувати. Розраховував на домашню постіль нового друга, на його хліб-сіль. «Нічого, голубчику, і до тебе доберусь!» Ти мені потрібний, дуже потрібний».

Глава дев'ята

Пізно ввечері Громада повернувся з кордону і по дорозі в штаб вирішив заїхати додому. Піднімаючись сходами, на площадці другого поверху він побачив широкі плечі і знайому кучеряву потилицю Зубавіна.

— Євгене Миколайовичу, ви? — окликнув він майора своїм могутнім басом. — Чого ночами блукаєте?

— Не спиться, Кузьмо Петровичу. От я і вирішив у гості до вас напроситись.

Зубавін часто бував у Громади вдома, він дуже поважав його дружину, Ольгу Костянтинівну, його дівчаток Майю і Світлану. Але Кузьма Петрович розумів, що сьогоднішній несподіваний нічний прихід Зубавіна викликаний якимись особливими обставинами.

Ольга Костянтинівна, відчиняючи двері, зраділа, побачивши Зубавіна:

— А, Женя! Здрастуй, пропащий! — Висока, в легкому білому платті в синю цяточку, з непокірним темним волоссям, перехопленим блакитною вицвілою стрічкою, вона легко і швидко підійшла до нього, схопила за вухо своїми м'якими і теплими пальцями. — Ось тобі, ось…

— За що мені таке покарання, Ольго Костянтинівно?

Вона з веселим обуренням подивилась на чоловіка, що йшов у ванну:

— Чув, Кузю? Він, такий-сякий, навіть не почуває своєї провини. — Ольга Костянтинівна зміряла Зубавіна з ніг до голови зневажливим поглядом. — Хто не показувався на очі третій тиждень? За п'ять кварталів обминає наш будинок! Дівчатка тебе вже зовсім забули…

— Мамо, хто прийшов?

Ольга Костянтинівна стурбовано подивилась на двері дитячої кімнатки, звідки долинув голос старшої, п'ятнадцятирічної Майки.

— Це тато.

— Який же це тато, якщо в нього голос Євгена Миколайовича?

— Тобі здалося. Спи!

— Та хіба ми глухі, мамо! — запротестувала менша, Світлана.

— Припиніть розмови! — Ольга Костянтинівна щільно причинила двері дитячої кімнати, двічі повернула ключ і кивнула Зубавіну, щоб той проходив до кімнат.

— Ось, чув! — сказала вона, заходячи вслід за ним до їдальні. — Його ждуть не діждуться, а він…

— Не було коли, Ольго Костянтинівно. Такі в нас зараз справи… А взагалі, вибачте, винуватий.

Ольга Костянтинівна засміялась:

— Лагідний чоловік в Ірини. Навіть заздрісно. За двадцять років не було ще такого випадку, щоб мій чоловік сказав: «Я винен, Олю». Все дружина винна: дівчатка одержали по трійці — мама не догляділа, у дівчаток апетиту нема — мама не вміє годувати; дівчатка вчащають у кіно — мама їх розпустила; дівчатка пізно лягають спати — мама потурає; дівчатка захворіли — мама не вберегла. Словом, завжди винувата.

На порозі їдальні з'явився Громада, з вогким волоссям, з натертим до червоності обличчям.

— Об'єктивна дійсність, нічого не поробиш, — усміхаючись очима, сказав він.

— Я вже казала: праведник, а не чоловік! — Ольга Костянтинівна материнським жестом, наче перед нею стояв не велетень Громада, а хлопчисько, пригладила на його голові волосся, поправила комір сорочки.

— Все життя будеш винна, Олечко: кому багато дано, з того багато і вимагається! — войовниче мружачись, Кузьма Петрович подивився на тарілки з шинкою, маслом, сиром, ковбасою і свіжою редискою. — А де ж коньяк, Олю? От ще одна твоя провина!

Ольга Костянтинівна дістала з буфета пляшку з п'ятьма зірочками.

— Чудово! Хай все це нас почекає. — Громада відчинив двері суміжної кімнати і пропустив Зубавіна вперед.

Вони сіли в крісла один напроти одного.

— Отже, Євгене Миколайовичу, що нового?

Повідомлення Зубавіна не було несподіваним для Громади. За новими даними, одержаними одночасно з двох джерел, незатриманий порушник, як і гадав Громада, причаївся в Яворі. У справі переховування шпигуна обвинувачується майстер залізничного депо Стефан Чеканюк. В минулому, за буржуазного режиму, він був «січовиком», зі зброєю в руках служив «чорному патерові»— Августину Волошину. Громада спитав, хто і як викрив Чеканюка. Зубавін назвав імена місцевих жителів. Один з них, Федір Степняк, слюсар залізничного депо Явір, повертаючись додому з нічного чергування, побачив у кінці своєї тихої, залитої місячним сяйвом вулиці двох перехожих. Вони йшли, тримаючись у тіні черешень, які росли вздовж тротуару. Раптова поява слюсаря злякала перехожих. Вони звернули в найближчий провулок і там зникли. Федір Степняк насторожився. Хто вони? Якщо чесні люди, то навіщо їм ховатися? Якщо чужі, то що їм потрібно на цій вулиці, де немає ні закусочної, ні аптеки, ні телефону-автомата? Федір Степняк перебрав у пам'яті всіх, хто жив на правому і ліпому боці Першотравневої і не знайшов жодного чоловіка, який міг би в такий пізній час повертатися додому або йти на роботу.

На запитання, в який будинок, за його припущенням, могли зайти ці підозрілі перехожі, якби їм не перешкодили, Федір Степняк не дав певної відповіді. Очевидно, він не хотів кидати тіні ні на кого з жителів Першотравневої вулиці.

Дані, одержані від шофера вантажної машини Скибана, який жив по сусідству з майстром Чеканюком, немовби продовжували і проясняли розповідь слюсаря Степняка.

Скибан сказав, що минулої ночі йому погано спалося: мучили головний біль і задушливий кашель. Над ранок, накинувши пальто, він вийшов у садок подихати свіжим передсвітанковим повітрям. Незабаром йому стало краще, і він пішов у будинок досипати. Не встиг він зробити і двох кроків, як побачив у кінці свого саду, в малиннику, дві чоловічі постаті. Одна була незнайома. В другій, придивившись, Скибан упізнав довгов'язого майстра Чеканюка.

— Сусіде, ти? — гукнув Скибан.

Люди злякано кинулись до паркана, але одразу ж зупинились. Почувся здавлений сміх майстра.

— Що, Стефане, злякався? Заспокойся, голубе, твої кури та індики в повній цілості.

Скибан теж засміявся і хотів був підійти ближче, але сусід переплигнув через парканчик. Уже з ґанку свого будинку він промовив: — Звиняй, сусіде, що ми з кумом, ідучи навпростець, трошки потоптали твій малинник. Завтра ліквідую шкоду. Бувай здоров.

Вранці майстер Чеканюк зайшов у будинок до Скибана і, частуючи його сигаретою, ще раз попросив вибачення за нічні турботи і по секрету сказав:

— Сам знаєш, сусіде, незабаром Христове воскресіння. Так от на свято дорогий гість завітав, мій стародавній кум. І не з порожніми кишенями — в кожній по літру самогонки. Через те ми й блукали садами. — Чеканюк крекнув, облизав губи: — Первак… Приходь, Стефане, розговлятися. Та дивися, друже, не проговорись кому-небудь про самогон. Бувай здоров.

Усе це разом взяте здалося Скибанові підозрілим, а особливо — прохання не проговоритися…

Прочитавши ці докладні показання, Громада поклав на підлокітник крісла міцно стиснуті кулаки і запитливо подивився на Зубавіна:

— Він шофер, цей Скибан? Працював того дня?

Зубавін кивнув головою:

— Так. Повернувся у Явір пізно ввечері. Але лісоматеріалів він не возив.

— Яких заходів ужито? — спитав Громада.

— Поки що майже ніяких. Порушник, як ми з'ясували, переховується в сараї для сіна. Арештуємо через день-другий, коли остаточно вияснимо його зв'язки.

— А ви впевнені, що це той, четвертий, порушник?

— Аякже, товаришу генерал! Проконтролювали по відбитку, залишеному на кордоні.

У кожній великій прикордонній операції є одна важлива особливість. Розшук починається на величезній площі. В міру того, як у штаб надходять чимраз вірогідніші дані про місце перебування розшукуваного, периметр розшуку скорочується, сили стягуються, ущільнюється кільце навколо ворога.

Дані, викладені Зубавіним, примусили генерала Громаду замислитися: чи не пора почати стягування сил? Велика була спокуса ущільнити кільце, але Громада переміг цю спокусу. Ще не все ясно. Великий досвід боротьби проти ворогів навчив Громаду бути обережним, обачливим, приймати рішення на основі цілком достовірних даних. І тому він твердо сказав собі: «Ще рано».

І, навіть перевіривши дані Зубавіна та переконавшись у їх вірогідності, Громада не змінив свого рішення. Він припинить розшук лише в тому разі, коли стане ясно, що схоплений саме шеф Карела Грончака. Здається, це вже лише питання часу. Ворог приречений. Зубавін, вичікуючи, робить правильно. Сьогодні ще рано підводити риску. Хто знає чи не приховується за одним порушником ціла шпигунська зграя? Не слід поспішати. Але й запізнюватись не можна.

З такими думками Громада й заснув, уперше після кількох безсонних ночей, його розбудив настійливий дзвінок телефону. Громада впізнав голос Зубавіна:

— Є важливі новини, товаришу генерал. Натяк був дуже делікатний, але досить ясний. Зуба він хотів, щоб генерал негайно прибув до нього — в міськвідділ.

Громада викликав машину, одягся і за півгодини був у кабінеті Зубавіна. Коли з'явився генерал, чоловік у формі залізничника, який сидів у кріслі біля стола майора, скочив і винувато заморгав білястими віями.

Зубавін підвівся:

— Познайомтесь, товаришу генерал: майстер Чеканюк Петро Петрович.

— Здрастуйте! — Громада схилив голову, його смугляве обличчя було непроникно спокійним.

Після того, що генерал знав про майстра, це «познайомтесь» прозвучало чудно і викликало в Громади подив. Але він швидко здогадався, що в ставленні Зубавіна до Чеканюка відбулася зміна.

Зубавін простягнув генералові кілька аркушів паперу, списаних чорним чорнилом. Протокол докладно пояснював Громаді причину появи майстра в кабінеті Зубавіна. Він прийшов, як сказано було в першому ж рядку, виконати свій обов'язок радянського громадянина. Далі викладалась суть справи. Минулої ночі, вірніше пізно ввечері, Чеканюк повертався з кінотеатру. По дорозі додому він зайшов у пивний бар на Ужгородській вулиці, який належав раніше Імре Варзі. Там він попросив у знайомої офіціантки, як це часто робив протягом кількох років, пляшку пива, сто грамів горілки, бутерброд з червоною ікрою і почав вечеряти. Через кілька хвилин до нього підійшов чоловік у сірій куртці. Спитавши, чи вільний сусідній стілець, він сів поруч і теж попросив собі пива. Наповнивши кухоль, він ледь пристукнув його денцем до столу і півголосом промовив:

— Ваше здоров'я, Петре Петровичу!

— Спасибі! — одразу ж відгукнувся майстер.

Він зацікавився, звідки незнайомий чоловік знає його ім'я і прізвище. Той пильно подивився йому в вічі і тихо сказав:

— Не впізнаєш, куме?

Чеканюк довго вдивлявся у брезкле, з кошлатими бровами, чуже обличчя. І поступово проступили на ньому давно забуті риси: велика родимка на щоці, великі зуби, віспинки на кінчику широкого носа, вперте підборіддя, розділене западинкою. Кум Ярослав! Ярослав Граб, який одягнув у роки війни форму есесівця.

Відчувши себе впізнаним, Граб насупив брови: тихо, мовляв, нічого не питай — зараз не час і не місце розповідати, звідки і як я з'явився.

Вони ще випили, закусили і, розрахувавшись, вийшли на вулицю. Тут Граб заявив, що йому нема де ночувати і в знак старої дружби майстер Чеканюк повинен дати йому притулок. Прийшли на Першотравневу. Пробирались темними вулицями, городами і садами. Чого? Майстер уже догадувався, яким вітром його забутого кума занесло на Закарпаття. Коли зайшли в будинок, то Граб підтвердив здогади Чеканюка. Він прямо сказав, що перейшов кордон і вимагав від майстра сховати його на два-три дні, не більше. Гостинність він щедро оплачував: кинув на стіл тугу пачку сторублівок. Ось вона тут, у справі, хрест-навхрест заклеєна білими смужками паперу. Майстер Чеканюк взяв гроші, сховав кума в сараї. От і все.

Генерал Громада уважно прочитав показання Чеканюка. Потім ще раз і ще.

— Чого кум прийшов саме до вас? — спитав він, швидко глянувши на майстра.

— От про це, товаришу генерал, я і сам весь час думаю: чого? — він потупився, дивлячись на свої жилаві темні руки. — Я за старого режиму… за Августина Волошина був січовиком. Про мене тепер що завгодно можна подумати.

— Ми судимо про людину по її ділах.

— Кращий майстер в депо Явір, — сказав Зубавін. Громада простягнув Чеканюкові руку:

— Прийміть, Петре Петровичу, подяку від прикордонників… Ваш кум озброєний?

— Начебто ні, а втім, хто ж його знає!

— Планами ділився?

— Поки що не встиг. Та я і не показував, що мене це цікавить.

— Треба зробити так, щоб під час арешту Граба не завдати ніякого клопоту ні Петрові Петровичу, ні його домашнім, — порадив Громада Зубавіну.

— Граб думає, що ви зараз на роботі? — спитав Зубавін у Чеканюка.

— Так… Вранці я провідав його і сказав, що йду в депо.

— Скажіть, Петре Петровичу, а коли ви пили з Грабом, самогон не розв'язав йому язика?

— Який же самогон у пивному барі! — здивувався майстер.

— У барі самогону не було, але, можливо, в кума знайшовся? — з посмішкою спитав Зубавін, перегортаючи сторінки допиту шофера Скибана.

— Ні, дома ми нічого не пили.

— Як ви з Грабом пройшли в будинок? — надійшло нове запитання після тривалої мовчанки.

— Ми в будинок не заходили. Прямо в сарай.

— А коли ви заходили, вас ніхто не бачив? Сусіди, наприклад?

— Начебто ні.

Зубавін перезирнувся з Громадою, згорнув папку і відпустив Чеканюка.

— Ну, який ваш висновок, товаришу майор? — Громада, нахмурившись, набивав люльку.

— Поки не арештований цей порушник, я не маю права вважати за вірогідні ні показання Чеканюка, ні Скибана.

— Так. — Генерал густо задимив і заплющив очі. — Якщо шофер Скибан каже правду, — роздумуючи, промовив Громада, — тоді чого прийшов до вас майстер Чеканюк? Друга версія: Чеканюк щирий, він рискує життям. Але навіщо тоді потрібно було шоферові Скибану зводити наклеп на нього?

— Можливо, він зацікавлений у тому, щоб спрямувати розшук на хибний шлях, — відповів Зубавін. — Не подобається мені цей Скибан. Можливо, я і помиляюся, але мені здається, що він недаремно приходив до нас. Я маю підозру, що він якоюсь мірою причетний до справи.

— На чому базується ця підозра?

— Поки що, товаришу генерал, не маю ніяких об'єктивних даних. Буду збирати факти.

Увечері того ж дня під рясним весняним дощем Зубавін і супроводжуючі його особи під'їхали до верхнього кінця Першотравневої вулиці. Залишивши тут машину і виславши оточуючий загін, вони пішли до будинку майстра Чеканюка. І, як тільки вони переступили поріг хвіртки, з-під темного навісу ґаночка нечутно вийшов Петро Петрович. Він, певно, давно очікував гостей. Зубавін подивився в дальній кінець двору, де виблискував вологою оцинкований дах сарая.

— Постукайте. Скажіть, що принесли вечерю.

Обережно ступаючи і боязко озираючись, майстер пішов до темного сарая. Зубавін нечутно йшов поряд, засунувши руки в кишені дощовика і обминаючи калюжі.

Підійшли до дверей учотирьох: посередині — Чеканюк, праворуч — Зубавін, ліворуч — два озброєних офіцери.

Майстер не в силі був зробити останній, вирішальний рух — постукати в двері сарая. Це змушений був зробити Зубавін.

— Куме, це я… вечеряти… — зашепотів Чеканюк, притискаючись губами до щілини між шершавими, набряклими від вологи дошками.

Відповіді не було. Ні найменшого шелесту не доносилось із середини сарая. Зубавін постукав ще і, трохи почекавши, постукав утретє. Сарай мовчав. Зубавін глянув через плече, у темряву, і махнув рукою. Кілька чоловік виросло за його спиною. Двоє з них мовчки, в чотири руки схопили за дерев'яну скобу, прибиту на дверях, і з силою рвонули її. Спалахнув кишеньковий ліхтар. Вістря його променя освітило Ярослава Граба саме в ту мить, коли на його зубах хрустіла ампула з отрутою…

Ще один труп порушника. Важке і одутле обличчя алкоголіка, сіре, наче обсипане попелом, волосся, сукняна куртка із смушковим коміром, збиті на носках, зашнуровані сиром'ятними ремінцями черевики на товстій підошві.

Зубавін узяв майстра Чеканюка під руку і, відвівши його вбік, під навіс ґаночка будинку, спокійно, наче нічого й не сталося, спитав:

— Петре Петровичу, у вас є родичі? Не тут, в Яворі, а в якому-небудь далекому місті?

— Є. Сестра. В Ужгороді. А… а що?

— У вас з нею добрі взаємини?

— Так, дуже добрі.

— Давно ви з нею не бачились?

— Більше року… А чого вас це цікавить? — Майстер із подивом і тривогою дивився на майора.

— Чого? — Зубавін помовчав. — Я хотів би, щоб ви поїхали до сестри в гості. На цілий тиждень, не менше. Сьогодні ж. Оце просто зараз. Моєю машиною.

— Я не розумію, але…

— Будь ласка, їдьте. І постарайтесь не показуватись на вулицях Ужгорода.

Чеканюк схопив руку майора:

— Все зрозумів!

— От і добре!

Шофер Скибан прийшов на роботу, як звичайно, рано-вранці. Голова артілі Дзюба зустрів його по-хазяйському суворо:

— Машина готова до далекого рейсу?

— У справності.

— Перевіримо.

Причепливо оглядаючи грузовик, Дзюба буркотів і вичитував шоферові за те, що кузов брудний, погано накачані балони. Виждавши, коли поблизу нікого не було, Дзюба спитав;

— Як поживає твій сусід?

— Сьогодні вночі у нього були гості.

— Ну? — Дзюба перестав дихати, у зморшках заблищали краплини поту.

Скибан докірливо похитав головою:

— Хіба можна так хвилюватись? Даремно. Гості були не дуже турботливі. Вони тихо і непомітно забрали «кума» і поїхали.

— Живцем?

— Що ви, пане голова! Все вийшло так, як і передбачено. Разом зі своїм кумом зник і Чеканюк.

Дзюба витер лоб великою бордовою хусткою:

— Ух! Виходить, вони тобі повірили. А я, правду кажучи, боявся. — Він різко підвищив голос: — Неподобство! Не дозволяю виїжджати на брудній машині! Зараз же приведіть до порядку!

Глава десята

Ночував Кларк у вокзальному готелі. Вранці він помився в готельній душовій, поснідав і подався у місто влаштовувати свої справи.

Першим, кого вирішив атакувати Кларк, був явірський воєнком, майор Пирожниченко. З його допомогою він збирався пустити коріння у явірський грунт. Оскільки Кларк у школі спеціалізувався по диверсіях на гірських залізницях, його цікавив явірський вузол. Він був упевнений, що створить тут могутній кулак, здатний на випадок війни вивести з ладу найважливіші спорудження — тунелі, мости.

Деякі колеги Кларка, менш, ніж він, підготовлені до таємного життя, не впевнені в собі, потрапляючи в Радянський Союз, повзли второваною стежкою: шукали собі притулку в людей, чиє минуле або сучасне викликало або могло викликати підозру в радянських властей. Цим самим недалекоглядні люди прирікали себе на закономірний провал у майбутньому. Ні, Кларк обрав інший шлях. Маючи можливість сховатися після переходу кордону на квартирі якого-небудь давнього агента американської розвідки, такого як Дзюба, він вважав за краще піти на вокзал, що контролюється прикордонними патрулями і залізничною охороною. З такими документами, як у нього, гадав Кларк, з такими зовнішніми даними і з такою виучкою йому не слід ховатися по закутках. Чим сміливіше він буде діяти, тим менше викличе підозри. Кларк добре знав, що його поява в прикордонній зоні пов'язана з певним риском. Яких би запобіжних заходів він не вжив, все одно ті, кому це належало знати, встановлять достовірно, з точністю до однієї години, коли ти прибув сюди, звідки, з якою метою і т. д. Значить, треба не ховатися, а діяти рішуче, сміливо.

Зустріч з воєнкомом Пирожниченком, яка мала відбутися сьогодні, була першим щаблем тієї великої драбини, на яку збирався вилізти Кларк.

Майор Пирожниченко, певна річ, і в гадці не мав, яку роль повинен відіграти він у долі Кларка. Він, зрозуміло, обурився б, дізнавшись про наміри Кларка. Майор Пирожниченко протягом усього свого життя не зробив нічого такого, що заплямувало б його честь, дало б привід іноземним розвідникам причепитися до нього, шантажувати. Коротко кажучи, майор до цього часу, до появи на його шляху Кларка, жив спокійно, безтурботно, без усяких докорів сумління, не порушуючи обов'язку ні перед, Батьківщиною, ні перед сім'єю і друзями. І так він збирався прожити до кінця днів своїх.

Не знаючи біографії того, до кого збирався, його вдачі, його звичок і нахилів, Кларк однак твердо розраховував на успіх.

Перебуваючи в перші роки другої світової війни в СРСР, він докладно вивчав спосіб життя, характери І національні особливості російських людей. Цілими днями, скромно одягнений, тихий і непомітний, він вештався по продовольчих крамницях, у фойє кінотеатрів, по базарах, стояв у чергах, гуляв у парках культури і відпочинку, не пропускав жодного футбольного матчу, читав і перечитував усі нові романи і повісті. На правах представника союзної держави йому доводилось мати справу з військовими людьми, діячами науки, культури і мистецтва. Згодом, грунтуючись на цих своїх спостереженнях, він написав твір під назвою «Таємні ключі від сердець радянських людей». Начальство Кларка схвалило його дослідження і поставило йому завдання: підкріпити свою теорію практикою.

У дослідженні «Таємні ключі до сердець радянських людей» двісті мільйонів радянських громадян розподілялись на кілька великих груп: робітники, колгоспники, військові, інтелігенція технічна і художня, тобто представники мистецтва і літератури, домогосподарки, молоді дівчата, юнаки, керівні партпрацівники і т. д. Характеризуючи ту чи іншу групу, Кларк пробував давати рецепти, якими засобами розвідник може здобути в цьому середовищі довір'я.

Ось що писав Кларк про радянських людей, об'єднаних ним у групу військових:

«Це найбільш твердокам'яні, одягнені в непробивну броню пильності об'єкти. Вони обережні у своїх стосунках з новою для них людиною. Вони ховають усі свої таємниці за сімома замками. Вони в переважній більшості бездоганно чесні, віддані і таке інше, і таке інше. Вони люблять свою зброю, пишаються нею, бережуть її, як зіницю ока. Вони перед усім світом продемонстрували на полях боїв свою хоробрість, своє нехтування смертю, свою талановитість.

Дурень той, хто робить спроби атакувати цю групу в лоб. Треба намагатися завоювати цих людей обхідним маневром.

Вразливі місця радянських військових можна натупати, лише серйозно вивчивши їх достоїнства. Це парадоксально, але факт.

Військовий любить свою зброю — грай на цій струні. Він дорожить своїм бойовим минулим, заслугами, орденами — спробуй цю законну гордість обплутати лестощами. Хоч як високо з офіціальної точки зору оцінені фронтові заслуги того чи іншого військового, його може потішити і твоє визнання.

Пам'ятай твердо: фронтовик любить згадувати своє воєнне минуле. Якщо ти хочеш привернути його до себе, уважно, із захопленням слухай його розповіді. Безперестанно піддавай жару. Змінюй у деяких місцях захоплення на заздрість. Зітхай із жалем на знак того, що ти людина непомітна в порівнянні з оповідачем. Боже тебе борони від спокуси скористатися з встановленої близькості і почати задавати питання. Вдовольняйся тим, що тобі розповідають і не витягай ніяких відомостей за допомогою питань. Тобі дозволяються лише такі репліки, які б спонукали твого співрозмовника продовжувати розповідь…»

«Я, Іван Бєлограй, що пройшов від Сталінграда до Берліна, я, що полив своєю кров'ю і потом цей великий шлях, я, Іван Бєлограй, військовий до самих кісток, я, дурень отакий, демобілізувався, у чому тепер гірко каюся…»

З такими думками, які виразно відбивалися на обличчі, постукав Кларк у кабінет воєнкома, натиснув ручку дверей, обережно, але разом з тим і без зайвої скромності розчинив їх і чітко, на всю дзвінку силу свого голосу, не переступаючи порога, гаркнув:

— Дозвольте, товаришу майор?

Воєнком сидів у своєму кріслі, біля письмового стола з висунутою шухлядою, яка служила йому за буфетну стойку, і снідав. Кларк, що вмів бачити багато такого, що не доступно для простого ока, зразу оцінив драматизм свого становища. По-перше, він зрозумів, що з'явився саме в ту хвилину, коли майор, відрізавши пластинку домашнього сала, поклавши його на хліб і накривши половинкою огірка, збирався снідати. По-друге, він зрозумів, що майор незадоволений його, Кларка, несвоєчасною появою. По-третє, йому стало ясно, що він повинен негайно і під найпристойнішим приводом відступити.

— Приємного апетиту! — Кларк дозволив собі стримано посміхнутися, звичайно, без найменшої тіні догідливості. — Пробачте, товаришу майор, перебив. Дозвольте піти? — І, не чекаючи відповіді, він приклав руку до козирка й хвацько повернувся кругом.

— Стривай! — пролунав йому вслід владний, але не позбавлений покровительського відтінку голос майора.

Майор Пирожниченко ще хмурився, ще не зникла з його обличчя досада, але очі дивилися прихильно. Вони, ці очі, питали: «Звідки ти взявся, такий гожий та хороший? Чому ти, військовий з ніг до голови, без погонів?»

— Я вас слухаю, товаришу майор! — промовив Кларк, повернувшись у кабінет (двері він не забув зачинити) і зупинившись на певній відстані від воєнкома.

У воєнкома була масивна, кругла, чисто вибрита голова, гулястий лоб і широкий м'ясистий ніс. На новенькому, відпрасованому і з акуратно підшитим комірцем мундирі — орденські колодки, розміщені в строгій симетрії.

Над головою в майора висіла карта Закарпаття. На ній, як догадався Кларк, був зображений шлях підрозділу Пирожниченка, пройдений в період визволення Закарпаття: маленькими ясночервоними прапорцями була позначена майже вся гірська долина Тиси.

Кілька секунд треба було Кларкові для того, щоб він зрозумів, що перед ним сидить старий служака, який пройшов нелегкий шлях від солдата до майора. Тому такі дорогі йому його майорські зірки, тому так потішила його несмілива шанобливість «демобілізованого старшини».

— Ну, чого ти злякався? — спитав майор і добродушно посміхнувся. — Хіба я роблю щось негарне? Бачиш, снідаю. — Він цокнув нігтем по склянці. — І молочко п'ю… Фронтовик? — пережовуючи шматок, спитав майор.

— Так точно! — Кларк весело і віддано подивився на воєнкома. — Сталінградець. Гвардієць Іван Федорович Бєлограй. Демобілізований. Старшина. Служив у Берліні.

Він підступив до стола, виклав військовий квиток, пропуск у прикордонну зону. Воєнком уважно переглянув усі документи.

— Чого демобілізувався?

Колишній старшина схилив голову і, дивлячись собі під ноги, сказав:

— Строк служби кінчився, товаришу майор. І потім… сердечна причина.

— Зрозуміло. Закохався? На сімейне життя потягло?

— Так точно, товаришу майор.

— Твоя наречена, звичайно, мешкає на території моєї округи?

Демобілізований старшина радісно закивав.

Воєнкомові дедалі більше й більше подобалась нав'язана йому роль відгадчика, і він продовжував:

— Якщо не помиляюсь, ти хочеш поселитися на закарпатській землі і пустити в неї своє коріння?

— Так точно, товаришу майор, — знову по-військовому чітко, стримано, з повагою відповів Бєлограй. — Під час Вітчизняної зріднився з цією землею, кров за неї пролив.

— Ти воював на Закарпатті? В яких частинах?

— У гвардійському корпусі генерала Гастиловича.

— Ну? — радісно вигукнув майор.

— Так. — Кларк кивнув на карту, позначену прапорцями. — Весь цей шлях пройшов, де плазом, де рачки, де бігом. Від Яблуневого перевалу до Марамороської улоговини. — Він назвав полк, у якому служив Бєлограй.

— Оце-то зустріч! Ми ж з тобою земляки. Однополчани. Я командував батальйоном. — Майор уже зовсім привітно подивився на колишнього старшину. — Ну, для земляка, як кажуть, і сережку з вушка. Поза всякою чергою дамо квартиру, в Яворі пропишемо і влаштуємо на роботу. Куди бажаєте піти — на млинокомбінат, мебльову фабрику, дортранс, в залізничне депо?

Бєлограй знизав плечима і розвів руками:

— Знаєте, товаришу майор, мені однаково: скрізь буду працювати так, щоб виправдати рекомендацію.

— Раджу вибрати депо. Станеш за кочегара або слюсаря, а через рік-два будеш машиністом паровоза.

— Єсть, товаришу майор, вибрати залізничне депо! — Бєлограй козирнув і вдячно посміхнувся.

Щоб цілком переконати товариша по зброї у своїй до нього сердечній прихильності, воєнком спитав:

— Наречена підходяща? Не соромно буде з нею на люди вийти?

Це було довгождане запитання, і Кларк, в глибині душі радіючи своїй витривалості й логічній послідовності поведінки, дістав бумажник, вийняв з нього усі газетні та журнальні фотографії Терезії, акуратно наклеєні на картон.

— Стій, голубе, — зупинив його воєнком. — Так це ж наша Терезія! Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці. Хороша дівчина! Ну, брате, високо ти злетів!

Кларк зітхнув, похитав головою:

— У мріях, товаришу майор, я, звичайно, високо злетів, а от… невідомо, де сісти доведеться, — можливо, в самісіньку калюжу.

— Виходить, ще не домовились?

— Ні, товаришу майор. Вона ще навіть не знає, що я…

— Що ти одружитися з нею хочеш? — підхопив воєнком і зареготав: — Оце-то жених!

— Запізнився я, товаришу майор, женихатися. Коли б назад повернувся десь там років на п'ять… Ех, яким я був у сорок четвертому! Ось!

Кларк дістав акуратно складений, пожовклий від часу, потертий на згинах газетний аркуш розміром багатотиражки. Воєнком побачив добре йому знайому армійську газету, яку щодня читав на фронті.

На першій сторінці була надрукована велика стаття під заголовком «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя». Тут же був уміщений і знімок героя: білозуба посмішка, з-під шапки вибивається важкий чуб, на шиї ремінь автомата, груди в орденах і медалях.

Ця фальшивка була свого часу виготовлена в американській друкарні і дана Кларку як особлива охоронна грамота.

— От, товаришу майор, яким я був колись, у дні моєї молодості. Так! — Кларк зітхнув. — Що було, те загуло.

— Га-а-арний гвардієць! — майор, короткозоро мружачись, роздивлявся зображення Кларка. — Та й тепер не гірший. Можеш не зітхати.

— Що ви, товаришу майор! — демобілізований старшина скромно опустив очі. — Був кінь, та з'їздився.

— Ну, ну, не прибіднюйся… недаремно ж ти Терезії сподобався!

— Так уже враз і сподобався!

Кларк поклав на край стола кисть правої руки. Воєнкомові зразу ж кинувся в очі витатуйований на тильному боці його долоні напис: «Терезія».

— Як же це так, голубе: не домовившись із Терезією тавруєш себе навіки її ім'ям?

— Не знаю, товаришу, майор, з дурості, мабуть. — Кларк, вдаючи, що засоромився, закрив татуїровку рукавом.

Майор Пирожниченко, посміявшись, подзвонив начальникові явірського залізничного депо інженеру Мазепі, своєму приятелеві і незмінному супутникові в мисливських походах, і попросив його «швиденько і акуратно, на що ти великий майстер, влаштувати на роботу паровозним слюсарем героя Вітчизняної війни Івана Федоровича Бєлограя».

Тут же, в присутності демобілізованого старшини, Пирожниченко подзвонив другому своєму приятелеві, начальникові явірської міліції, і попросив його прописати на постійне проживання «товариша Бєлограя, демобілізованого старшину, мого однополчанина, заслуженого гвардійця, що пролив свою кров за визволення Закарпаття».

Третя послуга, яку охоче зробив майор Пирожниченко Кларкові, була скромніша, але все ж істотна: воєнком написав записку в житловий відділ Явірської міськради і попросив без усякого зволікання дати житлову площу «демобілізованому доблесному воїнові, неодноразово нагородженому бойовими орденами і медалями, — Іванові Федоровичу Бєлограю».

Так протягом одного дня Кларк пустив коріння в явірський грунт.

У той день, коли Кларк оформлявся на роботу в депо, на дошці наказів і повідомлень він звернув увагу на папірець, скромно наклеєний серед інших. У ньому ясно, чорним по білому значилось таке: «Зарахувати слюсарем Івана Павловича Таруту в паровозоремонтну бригаду Хижняка». Кларк зовні нічим не виявив свого радісного хвилювання, але душа його тріумфувала. Ще б пак! Парашутист Карел Грончак, який мав при собі документи на ім'я Івана Тарути, був його супутником по літаку тієї ночі, коли він стрибнув над Угорщиною. Карел Грончак призначений йому в підручні для здійснення диверсій на гірській дорозі.

Де ж він, слюсар Тарута? Розшукуючи свого асистента, Кларк нічого ні в кого не питав, він користався лише тим, що випадково чув. Місце, де працює бригада Хижняка, установити було неважко. Походжаючи по депо, Кларк забрів на другу, хижняківську канаву. Тут він краєм вуха вловив уривок розмови, з якої йому стало ясно, що Тарута лежить у лікарні. Здавалось, обережність тепер уже зайва. Але Кларк все-таки не пішов у лікарню, вирішивши, що зустрінеться з Тарутою пізніше.

Карел Грончак не впізнав свого явірського шефа і в четвертому порушникові, який отруївся. Перед Громадою постали нові, найважчі питання: чи не захотів з якихось міркувань Карел Грончак розпізнати в Грабі свого явірського шефа, чи справді це не він? Якщо ж Граб не важлива персона, то чому ворожа розвідка про нього так дуже піклувалась?

Вивчаючи матеріали, зібрані Зубавіним, Громада прийшов до висновку, що Граб не міг бути керівником диверсійної групи на залізниці, він виконував якусь підсобну роль. І тільки. Але яку ж саме?

Судячи з показань майстра Чеканюка, Граб не збирався довго жити на радянській землі. Виходить, він, як місцевий житель, що добре знає прикордонний район, посланий за Тису, як зв'язківець або провідник.

Установити з ким-небудь зв'язок, крім Чеканюка, він не робив спроб. Значить, провідник. Кого ж він провів? Тих трьох, що вбиті в Чорному лісі? Чи ще когось?

Відповіді на всі ці питання генерал Громада вирішив шукати знову на кордоні, там, де почались події, на п'ятій заставі.

… Берег Тиси. Генерал Громада і капітан Шапошников, обоє в наглухо застебнутих плащах, які заховують їхні знаки відмінності, в однакових зелених картузах, повільно, півголосом розмовляючи, ідуть по стежці, що повторює всі закрути службової смуги. Погожий день, на ясному небі жодної хмаринки. Добре пригріває сонце. Слабкий вітерець доносить свіже, терпке повітря гір, але на обличчях прикордонників немає весняної радості. Вони серйозні, напружені.

Шапошников, ще раз намагаючись не пропустити найменшої деталі, доповідає генералові, де і як був порушений кордон, як було організовано переслідування на одному напрямку і розшуки на другому.

Генерал слухав зосереджено, зрідка ставлячи скупі питання. Зважаючи на їх характер, начальник військ прибув на заставу не для розбору операції, не для того, щоб підвести підсумок подіям. Він шукав ключ до якоїсь нової, важкої задачі. І це особливо було цікаво для капітана Шапошникова, бо хоч і були всі ясні докази успіху, він теж не вважав операцію завершеною.

Шапошников був надзвичайно стриманим у власних міркуваннях, викладав лише об'єктивні дані і чекав слушної хвилини, щоб поділитися з генералом своїми припущеннями, хоча й не перевіреними, але важливими, на думку Шапошникова.

Вийшовши до флангу дільниці застави, Громада сів на нижній східець спостережної вишки, дістав люльку, обережно постукав об поруччя сходів, вибиваючи попіл. Закуривши, він деякий час мовчки дивився на Тису. Вона швидко котила свої каламутні весняні води майже врівень з берегами. Смугаста водомірна рейка то зникала, то з'являлась поверх важких свинцевих хвиль.

— Здається, не на жарт розбурхалась Тиса, — сказав Громада. — Ще одна добра злива — і повідь неминуча. — Він різко обернувся до начальника застави і несподівано запитав: — Ну, капітане, коли збираєтесь святкувати з нагоди такого вдалого завершення операції?

— Поки що не збираюсь, товаришу генерал. Вважаю, що святкувати рано.

— Чому ви так вважаєте? — суворий голос Громади пом'якшав, суворі очі потеплішали. — У вас є підстави?

— Підстав поки що мало, товаришу генерал. Більше підозріння. Якщо дозволите, то я їх викладу. Не подобаються нам сліди цього четвертого порушника — мені і старшині Смолярчукові. Навіщо він укривав службову смугу гумовим амортизаційним килимком? Приховати, свої сліди. Але чому він не приховував їх потім, далі, на виноградниках? А тому, що на твердій землі прикордонники вже не могли ясно прочитати по його слідах, чи без нічого він прийшов, чи з яким-небудь вантажем. Коротко кажучи, товаришу генерал, я і Смолярчук маємо підозру, що Граб перейшов кордон не сам.

Громада слухав начальника застави і радів з того, що той у співдружності із слідопитом Смолярчуком своїм шляхом дійшов до того ж висновку, що й штаб округи.

— Де він зараз, старшина Смолярчук?

— Весь час вивчає сліди Граба. Дозвольте викликати?

Громада кивнув.

Через деякий час славнозвісний слідопит, задихавшись, з якимсь згортком у руках, з розпаленим обличчям, щедро вмитим потом, підбіг до вишки:

— Товаришу генерал, старшина Смолярчук прибув за вашим наказом!

— Ну, доповідайте, що нового вам удалось з'ясувати?

— Виявлено цікавий слід… — не кваплячись почав Смолярчук.

— Де? Про який слід ви говорите?

— Там, в тилу. — Смолярчук махнув рукою у бік виноградників колгоспу «Зоря над Тисою». — В окремому сараї.

— Що це за слід?

— Та все той же: двадцять шість сантиметрів… Того порушника, який отруївся.

— А, Граб? Ну, то що ж?

— Та от, зразу на нього не звернули уваги, а в ньому великий смисл. Дивіться!

Смолярчук діловито розгорнув один згорток і розклав на землі гіпсові відливки: кисті рук паралельно одна одній, а ступні ніг позаду них.

— Ось, товаришу генерал, бачите: четвертий порушник стояв рачки, відпочивав.

— Ну й що ж? — Нетерпіння Громади зростало.

— В іншому місці, через сто дев'яносто два метри, — продовжував Смолярчук, — я знайшов ще один слід: знову порушник стояв рачки, відпочивав. Третій відбиток зберігся через двісті десять метрів. Але тут, в сараї, поруч з попередніми слідами, вже появились відбитки взуття іншої людини. Ця стояла на місці. Потім вона присіла, сперлась на руку. Грунт там вогкий, рука чітко відбилась. Ось!.. Питається: звідки взялися ці відбитки? Я так думаю, товаришу генерал: Граб переніс на собі якусь людину.

Старшина розвернув другий згорток, і Громада побачив ще три гіпсові відливки.

— Відбитки ніг і кисті руки того, п'ятого, порушника, який сидів на спині Граба. Половину дороги, як людина-невидимка, пройшов, а в одному місці все-таки не вберігся і залишив слід.

Громада, незадоволено хмурячись, роздивлявся відливки.

— Так це ж відбитки армійських чобіт! — нарешті сказав він з деяким розчаруванням.

— Правильно. П'ятий порушник був узутий в армійські чоботи.

— А де ж докази того, що це не сліди якого-небудь прикордонника?

— Є, товаришу генерал, і такі докази. Інструктор служби собак, начальник застави і всі прикордонники, хто був тієї ночі в сараї, взуті в поношені чоботи, а він, п'ятий, — в новенькі. Бачите, які чіткі вм'ятини від підборів? Кожен цвях відбився.

— Спасибі, товаришу Смолярчук! — Громада простягнув старшині руку. «Так, тепер справді об'явився, «той», подумав він.

Глава одинадцята

Того ж дня Кларк роздобув велосипед, купив на базарі оберемок бузку, прикріпив квіти до руля і помчав за місто, тримаючи курс на південний схід, до Тиси.

У полі, дивлячись на синіючі ліворуч і праворуч Карпати, на зелений розлив ланів, він заспівав: «Летят перелетные птицы…»

На велосипеді сидів Іван Бєлограй, радів весняному ранку теж Іван Бєлограй, і співав Іван Бєлограй, передчуваючи зустріч з Терезою, а Кларк ревниво спостерігав за ним збоку і, посміхаючись, хвалив: «Добре, добре, молодець!»

Землі колгоспу «Зоря над Тисою» потяглися вздовж угорсько-радянського кордону. Виноградники спиналися по південних схилах Соняшної гори. Білі колгоспні хати розташувались на самому краю урвища Тиси, вікнами до кордону. В центрі сільської площі стояв новий Будинок культури. Вікна колгоспного палацу теж дивилися на Тису і далі на Велику Угорську рівнину. На стрімкому двосхилому червоному даху різко виділялись білі латки черепиці. Ними розмашисто, на весь дах, викладено: «Зоря над Тисою». Білосніжний цей напис видно й угорському населенню лівобережжя.

Біля підніжжя дамби, яка прикривала Тису там, де її крутий берег значно понижується, лежали непридатні, неродючі землі, з давніх давен названі «Чортовим гніздом». Трохи вище від цих земель, на хвилястому узгір'ї, красувався облитий молоком весняного цвітіння терник. По його краю росли осокори, що вже викинули малесенькі прапорці ніжносмарагдових листочків. Там, де кінчалась шатрова тінь могутніх дерев, на дні трав'янистої і прохолодної лощини, — польова дорога. Цією дорогою і в'їхав Кларк у село.

Він дуже добре знав, де живе Терезія Симак, але вважав за потрібне спитати про це першого ж стрічного.

Першим стрічним був високий сутулий чоловік із жовто-сивою бородою і з палицею в руках. Незважаючи на теплий весняний день, на ньому була кожушана безрукавка.

— Гей, вуйку! — скочивши на землю, гукнув Кларк до перехожого. — Здоровенькі були!

Дядько через силу повернув голову, подивився на Кларка сльозавими очима, негнучкою рукою зробив спробу зняти шапку, глухо буркнув:

— Здорово.

— Вуйку, скажіть, будь ласка, де проживають Симаки?

— Га? — Старий приклав долоню до вуха. — Голосніше, не чую!

— Я питаю, де проживають Симаки? — підвищив голос Кларк. — Марія Василівна та її дочка Терезія?

— Аякже, знаю! — раптом пожвавішав дядько. — Гогольська, будинок число 92. Тільки їх немає зараз; вдома, — ні дочки, ні матері. На роботі. Замкнута хата.

— А де вони працюють, не скажете? — Кларк підійшов ближче до глухуватого старого, щоб не кричати на-всю вулицю і не привертати до себе уваги.

— Скажу, — старий усміхнувся. — Кожна православна людина скаже вам, де перебуває Марія Симак. Продала вона свою душу нечистій силі. — Він гнівно стукнув об дорогу ціпком. — У Чортове гніздо пускає свої корені Марія Симак. На тій гіркій і солоній землі не сіяли відтоді, як себе пам'ятаю. І за австріяків, і за мадьярів, і за чехів там були пасовища, а вона, дурна Марія, зрушила ту неродючу, незернову землю і збирається кукурудзу сіяти.

— А Терезія теж там працює, у Чортовому гнізді?

Дядько махнув у бік найближчої гори:

— Ні, вона на виноградниках, на Соняшній.

— Спасибі! — Кларк скочив на велосипед і, розганяючи курей, помчав до виноградників колгоспу «Зоря над Тисою».

Вузька кам'яниста дорога оперізувала круті й зелені, добре обігріті схили Соняшної гори. Хоч як багато сил було у Кларка, але і їх невистачило на те, щоб подолати весь підйом. На третьому, найкрутішому коліні він зліз з велосипеда і, штовхаючи його поперед себе, пішов пішки.

І знову йшов Бєлограй, а Кларк спостерігав за ним збоку.

Гарячі потоки сонячного проміння падали на землю, струмував прозорий димок — весняне дихання воскреслих виноградників. Звідкись долітало напружене трудове гудіння бджолиного рою. Прибережний тисянський вітерець ніс на своїх крилах п'янкі пахощі квітучих садів і річкової свіжості. Між високим чистим небом і зелено-чорною землею носилась, то завмираючи, то здіймаючись, дівоча пісня.

Бєлограй зупинився, прислухаючись. Співали десь на горі, у виноградниках, певне, на ділянці Терезії. Так. звичайно, там. Слів пісні Бєлограй не розбирав. Та й не в них справа. Ніякі слова не змогли б сказати йому більше, ніж мелодія, сповнена глибокого роздуму, трохи журлива і безмірно задушевна. Бєлограй слухав пісню усім єством, і йому було досить ясно, про що говорила вона, до чого кликала і куди вела. «Ой Іване, Іване, — промовляла пісня, — де ти? Чого не стоїш зараз поруч з дівчатами і не дивишся з вершини гори на Тису, на сади, на поля? Приходь швидше, і ти не пожалкуєш».

Кларк усміхнувся: «Молодець! Зіграно дуже добре! От що значить увійти в роль!»

Він скочив на велосипед і, незважаючи на крутий підйом, покотив під гору, назустріч дівочій пісні.

Дівчата замовкли, як тільки побачили велосипедиста, що зненацька вискочив з-за гори. Їх було п'ять — усі в темних спідницях, з босими і вже засмаглими ногами, в білих безрукавках і вишиваних сорочках, в руках у них були важкі рогачі, якими вони спушували виноградник. Терезії серед них не було. Де ж вона?

Залишивши на дорозі велосипед, важко дихаючи, з розчервонілим і мокрим обличчям, немов тільки що скупався в Тисі, Іван Бєлограй підійшов до дівчат.

— Здоровенькі були, солодкоголосі янголята! Честь праці! — Він зняв картуз і вклонився дівчатам, усіх однаково привітно обдарувавши веселим поглядом.

Дівчата жваво привітались.

— Ручуся головою, не помилився адресою, — сказав Бєлограй. — Дівчата, це Соняшна гора?

— Соняшна, — відповіли виноградарки.

— Бригада Терезії Симак?

— Вірно.

— А ви… — він кинув оком на дівчат і продовжував скоромовкою. — Угадав я вас всіх, дорогі подружки. Про кожну писала Терезія. Ганна! Василина!.. Віра… Явдоха… Марина… Ну, а я… — Кларк акуратно, по всій формі, насунув на голову картуз, обсмикнув гімнастьорку, туго затягнену поясом, по-молодецькому повів грудьми, побрязкуючи орденами і медалями: — Дозвольте відрекомендуватися: демобілізований старшина, син матінки-піхоти Іван Федорович Бєлограй!

— Іван!.. Бєлограй!.. — сплеснула в долоні одна з виноградарок, смуглява, веселоока дівчина. — То ми теж вас знаємо, привіти в кожному вашому листі одержували!

— Так, він самий, Іван Бєлограй, пропилений і просолений наскрізь піхотинець… Той, про якого в пісні сказано:

«Любят льотчиков у нас, конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд — лучше не найдете: обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…»

Дівчата, спираючись на свої рогачі, стояли півколом і всі як одна посміхались демобілізованому старшині, дивилися на нього довірливо і привітно.

— А де ж Терезія? Чому вона не працює? Невже запаніла відтоді, як на грудях геройська зірка засяяла?

— Терезія в далеку дорогу збирається, — відповіла смуглява дівчина. — В Угорщину їде з делегацією, на Першотравневе свято. І передавати свій геройський досвід закордонним колгоспникам.

— Он як! — обличчя Кларка стало стурбованим. — І коли ж вона від'їжджає?

— Скоро. Післязавтра. — Веселий, лукавий погляд смуглявої додав: поспішай, Іване, а то запізнишся.

— Та-ак… — роздумливо, ніби сам до себе промовив Кларк. — Виходить, запізнився. Як поспішав, як поривався — і все-таки…. — він раптом крекнув, поплював на долоні, шумно потер їх одну об одну: — Ану, дівчата, озброюйте зголоднілого трудівника своїм знаряддям праці!

Одна з дівчат простягнула йому рогач. Кларк ухопив його і високо, як молотобоєць, підняв над головою.

— У-ух! — він із силою встромив важку, з білим лезом стальну плаху в кам'янисту землю.

Легко злітав і швидко падав, виблискуючи на сонці, його рогач. Скреготала сталь, викрешуючи з каміння іскри. Вилискувала чорним оксамитом свіжоспушена земля. Ліворуч і праворуч на межу сипались невеликі валуни, вивернуті із своїх старих гнізд.

Кларк точно розрахував, чим міг остаточно покорити подруг Терезії. Показовий трудовий сеанс, який тривав усього двадцять хвилин, наблизив його до мети значно більше, ніж всі слова, погляди і посмішки. Коли він розігнувся і, витираючи спітніле обличчя, винувато і зніяковіло подивився на молодих виноградарок, ніби пробачаючись за свій трудовий запал, він уже був для них остаточно своїм, простецьким парубком, людиною їхнього трудового кола, їхніх дум і почуттів. Тепер, гадав Кларк, кожна з дівчат протуркотить вуха своїй подрузі: «Ох, який же твій Іван, Терезіє!…»

От заради цього Кларк і потратив стільки часу і сил на горі Соняшній. Робити тут більше нема чого. Можна рушати далі.

М'яка польова дорога вивела Кларка в прибережні сади. Проминувши їх, він поїхав зеленою дамбою вздовж Тиси, з цікавістю вдивляючись у той, угорський берег. Там, біля колодязя, стояла група жінок у різнобарвному одязі. Це був колодязь, повз який Кларк проходив тієї страшної туманної ночі. Рибалки розпинали на кілках великі сіті. Червоноколісний трактор, крутячись майже на одному місці, орав незручний видолинок — той самий, де лежав Кларк, пробираючись до Тиси.

— Громадянине, зупиніться.

З-за кущів вийшли два прикордонники: старшина (це був Смолярчук) і рядовий. Кларк різко загальмував і зіскочив на землю. Невимушено балакаючи, він дістав документи.

— Вас, товариші, звичайно, цікавить не моя особа, а мої папери. Будь ласка. Ось військовий квиток, ось пропуск у прикордонну зону.

Старшина довго й уважно вивчав документи.

— Куди ви прямуєте? — спитав, нарешті, він, гортаючи сторінки військового квитка.

— А ось сюди, в колгосп «Зоря над Тисою», на Гоголівську, будинок 92, до Терезії Симак. Не чули про таку хорошу дівчину?

Смолярчук не відповів, продовжуючи вивчати документи. Все в них було гаразд, однак він не квапився відпускати демобілізованого старшину. Кларк терпляче чекав.

— Може, вам що-небудь незрозуміло? — м'яко посміхаючись, спитав він, коли повільність прикордонника стала нестерпною.

Смолярчук знову не відповів, подумав: «Чого він нервує?» І ще уважніше продовжував переглядати військовий квиток.

— Ну й служба у вас, зелені шапки! — насмішкувато промовив Кларк. — Якщо навіть з рідною ненькою зустрінешся, — не вір, що вона твоя ненька, поки не посвідчить свою особу. — Він вийняв кисет з махоркою, скрутив товсту цигарку. — Куріть… Не бажаєте? Воля ваша… Слухай, хлопці! — втративши терпіння, вигукнув він. — Прошу даремно не затримувати парубка, не вкорочувати його щастя.

За всіма найтоншими розрахунками Кларка, він повинен був сказати те, що сказав. Хай прикордонники відчують, що він з ними за панібрата, що він абсолютно незалежний.

— Про яке ви щастя говорите? — спитав прикордонник, зводячи очі на Кларка. Він ще раз оглянув його-з ніг до голови, особливу увагу приділив новим, армійського зразка чоботям.

— Та про те саме, про яке в піснях співається. — Бєлограй розкрив бумажник, дістав з нього кольорову журнальну фотографію Терезії, наклеєну на картон із золотим обрізом. — Ось дивіться. Хіба це нещастя?!

Смолярчук нічого йому не відповів і повернув документи.

Бєлограй на прощання простягнув руку прикордонникові й спробував зазирнути йому в душу, дізнатись, чим була викликана його пильна увага до бездоганних документів. Обличчя старшини не виявляло ніякої тривоги. «Все гаразд!» вирішив Кларк.

Він остаточно заспокоївся, коли Смолярчук досить дружелюбно відповів на його потиск руки і навіть посміхнувся.

Кларк спустився з дамби на стежку, що вела в село і за кілька хвилин був на Гоголівській, перед тривіконним будинком номер 92, густо обплетеним зеленню.

Він навмисне забряжчав залізною клямкою хвіртки, сподіваючись, що його почують. Так само шумно вибіг на ґанок, забряжчав чорною клямкою дверей.

— Дозвольте зайти!

У відчиненому вікні з'явилась Терезія — голова у вінку русявих кіс, в одній руці синє шовкове плаття, — в другій — праска. На свіжих щоках дівчини палав яскравий рум'янець, а очі з подивом і цікавістю дивилися на нежданого і негаданого гостя.

— Здрастуй, Терезіє! — Кларк зняв картуз і недбало провів по кучерявому волоссю.

— День добрий, здрастуйте, — зніяковіло відповіла дівчина.

— Не впізнаєш? — Кларк неприховано милувався Терезією.

Вона заперечливо похитала головою.

— Подивись, ще подивись… може, впізнаєш.

Терезія не зводила очей з гостя. Ні, ніколи з ним не зустрічалась. Якби хоч раз де-небудь бачила, неодмінно пригадала б. Такого бравого вояку не скоро забудеш.

Кларк добре розумів, яке враження справив на дівчину, — не менше ніж розраховував. А що буде, коли польються його медові, солов'їні слова!..

У своєму таємничому дослідженні Кларк писав:

«Якщо тобі по ходу справи треба завоювати серце юнака чи дівчини, не розмінюйся на дрібниці. Програє той, хто соромливо і нудно просить зробити ту чи іншу послугу, докладно пояснюючи, для чого це потрібно. Чим більше пояснень, чим більше подробиць, тим менше віри. Поводься з емоціональною непослідовністю. Грай на найсвятішому, чим живе уподобаний тобою об'єкт. Коротко кажучи, випромінюй довірливість, дихай коханням — і тебе чекає перемога».

Така була «відмичка», яку Кларк збирався застосувати в даному випадку до серця Терезії.

— Дозвольте відрекомендуватися, — Кларк підніс руку до козирка і стримано відрапортував. — Демобілізований гвардії старшина Іван Федорович Бєлограй.

Терезія поставила праску на підвіконня, яке зараз же закуріло, кинула плаття і притиснула руки до грудей:

— Іване! Іван Бєлограй? Ти?..

Кларк дбайливо змахнув з підвіконня обвуглену фарбу, поставив гарячу праску на кам'яний східець ґаночка і лише після цього, опустивши очі, тихо сказав:

— Так, він самий, Іван Бєлограй.

Терезія вискочила через вікно на ґаночок, простягнула до нього свої засмаглі руки. Кларк схопив їх, міцно стиснув. Він міг би зараз без усякого риску — в цьому він твердо був переконаний — обійняти і поцілувати Терезію. Стримався. Не слід форсувати події. Хай все йде своїм звичаєм.

Кларк скуйовдив кучері і, оглядаючись навколо, зітхнув на повні груди:

— Гарно тут у вас!..

Кругле червоне сонце високо котилося над Угорською рівниною. Довгі прохолодні тіні гір дотяглися до самої річки. Із ущелини, де білів сніг, віяло ранковою прохолодою. В яблуневих садах тьохкали солов'ї. Над дахами будинків по цей і той бік Тиси виростали прямі світлі цівки диму.

— Як ти сюди потрапив, Іване? — спохватилась Терезія. — Ти ж у Берліні відбуваєш службу?

— Відбув у Берліні, а тепер… — він підвів голову, багатозначно подивився на Терезію. — Тепер сюди приїхав служити. — «Тобі служити», додав його погляд. — Чого ж до хати не запрошуєш, дівчино хороша?

— Ой лишенько! — Вона підбігла до дверей, розчинила їх: — Заходьте, будь ласка.

Він урочисто переступив поріг, тримаючи перед собою у простягнутих руках букет бузку:

— Скільки разів у думках своїх я переступав цей поріг… Мир та щастя дому цьому! — Кларк оглянувся через плече на Терезію. — А може, у вас і свого щастя дівати нікуди, га?

— Не відмовимось і від вашого, — засміялась Терезія. — Значить, демобілізувався?

— Демобілізувався. Солдат, поранений в серце, уже не солдат.

Натяк був досить ясний, але Терезія чистими очима дивилася на Кларка і радісно посміхалась.

— Ти сьогодні їв, пив Іване? Молока хочеш?

«Еге, голубонько, — подумав Кларк, — та ти зовсім простушка!»

— Молока? З твоїх рук? З радістю!

Терезія вибігла і повернулась з темним, рясно запітнілим на теплому повітрі глечиком.

— Виходить, в Угорщину їдеш? — спитав Кларк, кивнувши на розкритий приготовлений в дорогу чемодан. — Читав. І заздрив… Угорщина! Всю її пройшов, від каламутної Тиси до блакитного Дунаю. — Кларк заплющив очі, скорботно стулив губи і зітхнув. — Друга я поховав у Тисаварі. — Він махнув рукою, ніби відганяючи тяжкі спогади. — Виходить, їдеш… — сказав Кларк і смутно подивився на дівчину.

— Скоро повернуся. Через два тижні. — Терезія говорила, паче виправдуючись у чомусь.

Кларк одразу ж помітив це.

Він прилаштував букет бузку на столику перед дзеркалом, прикрашеним чудово розшитим полотняним рушником.

— Ну от, подивився на тебе, а тепер… — помовчав, зажмурився, — тепер можна і їхати.

Кларку були передані не тільки викрадені документи Бєлограя, але й листи Терезії. Він докладно вивчив їх і дійшов до висновку, що дівчина навіть на відстані була недалеко від кохання до Івана Бєлограя.

На перший лист Івана вона відгукнулась скупою листівкою. Але поступово, після багатьох його листів, перестала бути стриманою. Іван писав їй як любимій сестрі або давньому другові. Їй було це приємно, і вона йому відповідала теж — як сестра і друг. Іван Бєлограй: їй сподобався. Людина, що переступила поріг її будинку, була точнісінько такою, якою вона уявляла собі Івана з його листів.

— Навіщо ж вам… тобі так скоро їхати? — з хвилюванням і занепокоєнням спитала Терезія. — Поживи у нас, дочекайся черешень, ягід…

— Та я б не тільки до черешень тут пожив — до винограду. До того часу, поки з жолудя дуб виросте, — говорив Кларк, захоплено дивлячись на дівчину. — Залежить від тебе, Терезіє, чи поїду я звідси через два дні, чи залишуся жити назавжди. — Він замовк, схиливши голову і старанно поправляючи гімнастьорку під новеньким рипучим поясом.

Як поставиться дівчина до його признання, це не турбувало Кларка. Прийме вона його кохання — добре. Не прийме — теж непогано. І в першому і в другому випадку по всій окрузі пошириться чутка, що герой Вітчизняної війни Іван Бєлограй приїхав на Закарпаття і оселився в Яворі заради неї, Терезії. Цього, власне, поки що і добивався Кларк.

Він узяв її за руку.

— Невже ти не розумієш, заради чого я примчав сюди з Берліна? Не розумієш, так? — допитувався Кларк, стискаючи руку дівчини і дивлячись на неї благальними очима.

Вона мовчала, бгаючи поясок плаття.

— Скажи ж бо, залишатись мені тут чи їхати? — губи Кларка тремтіли, голос зривався.

Терезія звільнила руку, відступила до відчиненого вікна, засміялась:

— Що ти вигадуєш, Іване! Подобається жити на нашій землі — залишайся!

— Подобається! — підхопив він. — Дуже подобається!

— Ну й живи собі хоч сто літ. Ходімо, познайомлю з мамою.

Потрібно йому це чи не потрібно, зараз же спитав себе Кларк. Ні, вирішив він, поки що в цьому немає потреби. І потім, хто його зна, якими очима подивиться на нього мати Терезії. Краще почекати.

— Іншим разом, Терезіє, познайомлюся з твоєю мамою. Сьогодні поспішаю. Треба оформлятися на роботу в залізничне депо. Слюсарем. Через рік буду машиністом, от побачиш. Тепер… — він ласкаво подивився на Терезію, — маю право жити і працювати на закарпатській землі. — Він узяв руку дівчини, швидко приклав її долоню до своєї щоки: — До завтрього!

Терезія вийшла з дому разом з ним.

— Не проводжай, не треба, — запротестував Кларк.

— Та я не з тобою… мені треба до мами.

— А, на Чортове гніздо йдеш? — засміявся Кларк. — Можу скоротити тобі шлях. Сідлай мого скакуна, живо!

Не чекаючи згоди Терезії, він підхопив її, посадив на велосипедну раму, скочив на сідло, відштовхнувся від землі і помчав крутим спуском до Тиси.

Вітер шмагав Терезію в обличчя, на очах виступали сльози. Рівні ряди виноградників зливались у суцільний зелений масив.

— Повільніше, Іване! — закричала Терезія. — Зупини!

Там, де схрещувались дороги, що вели на покинуті землі, до Чортового гнізда, і до міста Явора, Кларк різко загальмував, зіскочив на землю і, підхопивши приголомшену Терезію на руки, притиснув до себе і поцілував в уста. Через секунду, залишивши Терезію саму на роздоріжжі, він уже мчав у напрямку до Явора.

Терезія проводжала очима Івана доти, поки він не зник за деревами. Зітхнула, похитала головою, усміхнулась і пішла до Тиси.

Ніколи ще закарпатський край не здавався Терезії таким чудовим, як сьогодні.

В долинах, на стрімких берегах Тиси, на луках, на узбіччях доріг, на полях, навіть в розколинах кам'яних сільських огорож — скрізь палає зелене полум'я весни.

Черешні, яблуні, груші збігають по південних схилах горбів, по просторих терасах. Вони стоять по коліна у воді на тому, заливному березі Тиси. Вони розбрелися по задвір'ях колгоспних садиб. Вони товпляться під вікнами будинків. Як вартові, застигли обабіч автомобільної магістралі. І всі дерева, молоді і дряхліючі, наче огорнені білим димом.

Поле, на якому працювала бригада матері, простяглося біля самої Тиси. Над ним стояв веселий гуркіт гусеничного трактора, який тягнув за собою довгий ланцюжок залізних борін.

Терезія здалеку розгляділа добре примітну постать матері. Ставна, в довгій чорній спідниці і просторій кофті, вона стояла поміж інших колгоспниць на вершині дамби і, приставивши руку до очей, дивилась на Тису. Терезія нечутно підкралася до матері, обхопила плечі ї очима, повними сміху, наказала колгоспницям мовчати. Мати повела очима ліворуч і праворуч, побачила міцні доладні дівочі руки, що лежали на темному, в білу горошинку сатині.

— Терезія!.. — промовила вона, мружачись і зморщивши губи в усмішці.

Терезія притулилась грудьми до спини матері, поклала на її плече русяву, в тугих косах голову:

— Як же це ви мене впізнали, мамо? В Тису, як у дзеркало, дивились, га?

Мати звільнилась від обіймів дочки, поправила на чорному, із синюватим полиском волоссі хустку, що сповзала на вухо, суворо подивилася на Терезію:

— Як упізнала?.. От коли народиш Івана та Петра, Стефанію та Ганку, тоді й сама навчишся вгадувати із. заплющеними очима дух своїх дітей.

Колгоспниці засміялись. Сміялася і Терезія. Мати уважно подивилася на рожевощоку, з сяючими очима дочку.

— Ну, яка ще в тебе радість? — спитала вона.

Терезія мовчала. Сказати чи не сказати, що приїхав Іван Бєлограй? Ні, при всіх не можна. Потім скаже, увечері, коли мати повернеться додому.

Із терника вийшли два прикордонники. Один з них був старшина Смолярчук, другий — солдат Степанов. Вони піднялись на дамбу, привітались.

Смолярчук був частим гостем у селі. Колгоспниці давно вже бачили, що він небайдужий до Терезії.

— Поглядаємо ось, — пояснила колгоспниця, — на своїх закордонних сусідів і радіємо.

Всюди, куди тільки сягало око, лежали напрочуд рівні, немов випрасувані гігантською праскою, затисянські землі — східний краєчок Великої Угорської низини. На цій зеленій скатерці, в її правому кутку, біля самої Тиси, здіймались шатра садів і червоніли черепичні дахи білих будиночків, ряд осокорів, таких же шатрових, спинаючись у небо, як і на цьому боці, вишикувалися біля підніжжя дамби. Все інше — рівнина, рівнина без кінця, без краю: ніжно-зелені озимі поля, біло-попелястий, обвітрений і підсушений сонцем зяб, шовковисто-чорна весняна рілля, густотрав'янисті квітучі луки, болотяний чагарник, мох, молода поросль осоки, квітучий терник, маленькі озера паводкової води. І всюди, далеко і близько — червоноколісні, пахкаючі синім димом трактори, плуги, сівалки, вози з насінним вантажем, великорогі воли.

Угорці, які працювали ближче до Тиси, давно помітили радянських колгоспників, що стояли на дамбі. Порівнявшись з ними на своєму тракторі або на парі коней, запряжених у плуг, вони знімали капелюхи, махали хустками.

— Виходить, знову змагання, Маріє Василівно? — . посміхнувся Смолярчук.

— Виходить, що так. — Марія Василівна ріжком темної хустки витерла обвітрені губи. — Тільки їм доганяти доведеться. Трохи пізно спохватилися. Ми ще восени свою частку Чортового гнізда виорали, а вони тільки починають.

— Ви не жалійте своїх сусідів, мамо, — сказала Терезія. — Доженуть.

— Я не жалію їх, дочко, а радію, на них дивлячись… Дівчата, по місцях!

Залишивши дамбу, розсипавшись по всьому полю, колгоспниці лопатами, залізними граблями, великими рогачами вирівнювали ті западини, видолинки, канави і старі рівчаки водостоків, які не взяла тракторна борона.

Смолярчук не відходив від Терезії.

— Ходімо, — покликав він дівчину.

— Куди? — здивувалась вона. — Нам з тобою не по дорозі.

Старшина похитав головою і тихо сказав:

— Ні, Терезіє, сьогодні нам з тобою по дорозі. Тебе хоче бачити начальник застави.

— Іди, коли запрошують, — сказала мати. — Даремно прикордонники не турбують.

— Ти не знаєш, Михайле, навіщо я потрібна вашому начальникові? — Терезія цілком спокійно, веселими очима дивилася на Смолярчука.

— Не знаю. Кажуть, у тебе сьогодні гості були?

— Були, тільки не гості, а гість.

— Хто такий?

— Іван Бєлограй! — відповіла вона. — А що?

— Та нічого…

— Хай мій гість вас не турбує. Гвардієць! Приїхав з Берліна. Всі груди в орденах і медалях.

Смолярчук спокійно усміхнувся.

— Так ти його давно знаєш, Терезіє?

— Давненько. Понад рік.

— А де ти з ним зустрілась?

— Ми до сьогоднішнього дня ще не зустрічались.

— Не зустрічались? — здивувався Смолярчук. — А як же ви познайомились?

— Через листи.

— І багато ви листів послали одне одному?

Терезія засміялась:

— Багато знатимеш, Михайле, — швидко постарієш, — сказала дівчина, намагаючись звести всю розмову на жарт.

— Це вірно, — покірливо погодився старшина.

Сотні людей зустрічав Смолярчук на своєму шляху з того часу, як йому стало відомо, що п'ятий порушник прорвався через кордон і безкарно розгулює на волі. В кожну незнайому людину пильно вдивлявся Смолярчук, але чомусь лише один Іван Бєлограй викликав до себе справжню підозру, хоча, перевіривши документи демобілізованого старшини, Смолярчук не знайшов у них нічого підозрілого. І чоботи на Бєлограї були зовсім не подібні до тих, що залишили відбитки в сараї. Однак Смолярчук, знаючи, як спритно маскуються вороги, допитливо придивлявся до незнайомця. Хоч як весело посміхався гість Терезії, проте він не міг приховати від пильного ока прикордонника судорожної напруженості свого обличчя. «В чім річ, — подумав Смолярчук, — чого він нервується?» Смолярчук вловлював також і в голосі гвардійця якусь напруженість і скованість. Очі Бєлограя, хоч він намагався дивитися спокійно і весело, все ж виражали тривогу і страх. Та й руки, що стискали руль велосипеда і розгортали бумажник з документами, ледь помітно тремтіли.

Усі ці підозри Смолярчука підкріплювалися тим, що він під час обшуку місцевості в районі Ніч-гори, де була вбита невідома людина, знайшов з допомогою Витязя напівзатоптану в сніг журнальну фотографію Терезії. Вона була наклеєна на глянсуватий, із золотим обрізом картон. Такий самісінький картон з фотографією Терезії побачив тепер Смолярчук і в руках демобілізованого старшини Івана Бєлограя. Як слід розуміти цей дивний збіг? Признання Терезії, що вона лише сьогодні познайомилася з Іваном Бєлограєм, посилило підозріння прикордонника. Ясно, що всі фотографії дівчини належали Бєлограєві. Так, це безперечно. Але яким чином фотографія Терезії опинилась у Карпатах, біля вбитого, коли Івана Бєлограя тоді там і близько не було? А може, й був? Якщо так, значить, він причетний до цієї темної справи. Але все це поки, що були здогадки. Якби Смолярчук був твердо переконаний, що перед ним ворог, то він негайно затримав би цю людину.

Глава дванадцята

Найближчої середи, рівно о дванадцятій, в день і час, як заздалегідь було домовлено з Дзюбою, Кларк зайшов у перукарню на розі Ужгородської та Київської. У маленькій прихожій, за круглим столиком, заваленим старими журналами, сиділи клієнти, чекаючи своєї черги стригтися, і голитися. Серед них. був і найближчий помічник Кларка, голова артілі по. виробництву меблів. Він байдуже, поверх рогових окулярів, глянув на нового відвідувача, позіхнув і знов уткнувся в журнал, роздивляючись картинки. Хоч як вдало маскувався Дзюба, але Кларк зумів прочитати на його обличчі і в погляді справжній вираз. Він був тривожний. Що могло статися?

Кларк сів на вільний стілець поряд із Дзюбою, скрутив козячу ніжку і попросив у сусіда прикурити. Разом з коробкою сірників Дзюба передав записку. Затулившись журналом, Кларк прочитав її, одразу ж зібгав і непомітно проковтнув. Дзюба сповіщав, що органи безпеки зацікавились, вантажною машиною артілі..

— Шофер що-небудь знає? — пошепки спитав Кларк, коли вони залишились біля стола вдвох.

— Поки що нічого йому невідомо..

— Добре… —:. Кларк насупився. Міцні, нігті його вузлуватих пальців затарабанили по краю стола. Здавлене дихання насилу пробивалось через глибоко вирізані побілілі ніздрі.

Мовчав і Дзюба, терпляче чекаючи вирішального слова шефа. Він передбачав, який надійде наказ і ладен був негайно його виконати. Дзюба навіть устиг розробити певний план усунення Скибана.

— Не викаже, якщо?.. — спитав шеф.

Дзюба знизав плечима, на його обличчі з'явився вираз здивування: навіщо рискувати, коли. можна зробити все значно надійніше і простіше!

— Я й за себе не зміг би ручитися… — сказав він.

— Можна сьогодні або завтра перекинути його за Тису?

— Зараз не можна.

— Шкода втрачати такого хлопця, але… що вдієш, доведеться. — Кларк допитливо подивився на свого помічника.

Дзюба поспішно схилив важку бриту голову.

— Хто далі? — розгортаючи штору над дверима, гаркнув чорновусенький, з вискубаними бровами, завитий перукар.

Дзюба схопився і, округло змахнувши рукою, злегка вклонився в бік Кларка.

— Будь ласка, товаришу гвардієць, охоче поступаюсь, своєю чергою….. —…

— Не відмовляюсь, тому що дуже поспішаю… Спасибі! — сповнений гідності, — побрязкуючи медалями й орденами (це виходило ніби само по собі) демобілізований старшина пішов у суміжну кімнату.

Пора викласти хоч би коротко історію життя Скибами І Дзюби.

Шлях Скибана до американської розвідки був довгим, звивистим.

Скибан став шофером у післявоєнні роки. До цього він був різьбарем по дереву і жив у маленькому, з однією мулицею містечку, затисненому у вузькій гірській долині, на стику трьох кордонів: Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Вікна його будинку виходили прямо на кордон. За кам'яною огорожею двору, за два кроки від колодязя, був вкопаний кордонний стовп із зображенням лева, що став на задні лапи. Копаючи город або витягаючи воду з колодязя, Скибан перегукувався з іноземцями — його голос легко долітав до угорської і румунської землі. Розмовляючи про погоду, про види на врожай, про базарні ціни на вовну і бринзу, домоткане полотно і виноградне вино, Скибан легко ухитрявся повідомляти умовним шифром своїх чужоземних сусідів, коли і з яким контрабандним товаром вони повинні чекати на нього і що саме йому бажано одержати взаміну. Глухими, туманними ночами він пробирався через кордон. На ранок був дома. Деякі кордонні стражники знали про нічні пригоди Скибана, але мовчали, бо різьбар по дереву добре платив за це.

Щонеділі Скибан, сховавши на дні хури контрабанду, їхав у Явір продавати зроблені протягом тижня шкатулки, туристські палиці у вигляді гуцульської сокирки іграшкового розміру, випалені розпеченим залізом барильця, тарілки, блюда, вирізьблені із мореного бука і дуба свої вироби Скибан продавав явірському філіалу празької мебльової фірми «Корона», директором якого був Стефан Янович Дзюба. Йому ж він збував контрабанду.

Таємна дружба Скибана і Дзюби була перервана війною. Хортистський уряд, який на цей час завдяки Гітлеру поширив владу і на більшу частину Закарпаття, мобілізував Скибана. Кілька років він прослужив у польовій жандармерії, у мадьярській армії, яка проливала кров за Гітлера на. просторах радянської землі. Різьбар по дереву, контрабандист перекваліфікувався на шофера: Після розгрому хортистських дивізій під Воронежем і Сталінградом Скибан дезертирував. Убивши німецького офіцера, що їхав у відпустку через хворобу, і забравши його документи, Скибан втік з фронту і прибув у Явір. Стефан Янович Дзюба справдив сподівання Скибана. Він дав притулок другові, забезпечивши йому спокій і непогане існування до повного розгрому Гітлера і Хорті.

У жовтні 1944 року Закарпаття було визволене радянськими військами. Скибан мав можливість повернутися до себе додому. Але покровитель удержав його в Яворі.

— Ти мені тут ось як станеш у пригоді! — Дзюба ребром долоні різонув себе по горлу.

Скибан довго не роздумував. Дома тепер не розгуляєшся — змінилися часи. Кордон охороняли не зговірливі стражники, що працювали спільно з контрабандистами, не жандарми, які продавали паспорти і пропуски перебіжчикам, а непідкупні радянські прикордонники.

Скибан, оселившись у Яворі, почав працювати шофером в артілі по виробництву меблів, організованій передбачливим Стефаном Яновичем Дзюбою. Незабаром вияснилось, навіщо він був потрібен Дзюбі. Багато роз'їжджаючи по області, Скибан добре знав, що й де виробляється, де і які розташовані війська, які вантажі перевозять поїзди, де і як будуються мости і склади. Дзюба попросив Скибана добре запам'ятовувати все, що бачить і чує і докладно розповідати йому. Скибан зразу зрозумів, чим цікавиться його друг і на чию адресу надходять відомості. Пізніше, коли Скибан заслужив довір'я, Дзюба відверто розповів йому, на кого вони працюють. На той час, коли було одержане завдання роздобути «залізні» документи для Кларка, Скибан був уже випробуваним помічником Дзюби.

І все ж таки, незважаючи на це, Дзюба без вагань твердо вирішив позбутися Скибана: він занадто багато знав.

Дзюбі пішов п'ятдесят третій рік. Більшу половину свого життя, протягом тридцяти п'яти років, він служив американській розвідці.

Закарпаття ніколи не було складовою частиною Сполучених Штатів Америки. А проте був час, коли Вашінгтон хазяйнував у Мукачеві й Ужгороді, у Сваляві і Берегові, на Верховині і в Марамороській долині.

У Закарпатському обласному державному архіві є документи, які свідчать про те, що саме привабило уряд США і його президента Вудро Вільсона до «проблеми Прикарпатської Русі в 1918–1920 роках».

Перша імперіалістична війна, як відомо, закінчилась поразкою Німеччини та її союзника Австро-Угорщини. Природно, що народи, насильно загнані в лещата клаптевої імперії, при першій же можливості, користуючись сл її б кістю своїх віковічних гнобителів, вирішили самовизначитися. В Угорщині спалахнула революція, влада перейшла до народу. Зашуміли червоні прапори в Ужгороді, Сваляві, Мукачеві, Берегові, Хусті, на Верховині, в горах Рахівщини, в долині Тиси. Закарпатські українці потягнулись до молодої Радянської республіки, до своїх єдинокровних російських і українських братів. «Ми хочемо об'єднатися з Радами на Україні, — урочисто оголошувалось в маніфесті Свалявської народної ради,' яка складалася з лісорубів, гірських чабанів і землеробів. — Хочемо об'єднатися з усією Україною — Руссю, де наша руська мова і де бідний народ одержує землю І волю».

Президент США Вудро Вільсон 21 жовтня 1918 року заявив, що прагнення закарпатських українців «непрактичні і не знайдуть підтримки з боку союзних держав».

Натискуючи на військові штаби своїх союзників, Вашіпгтон водночас використав і місцеві американські можливості. В різних містах Америки жило багато закарпатців, що втекли із своєї землі від злиднів, голоду і холоду, які там лютували. От серед них на перших порах і почала діяти американська розвідка. Вона заслала до закарпатських емігрантів свою надійну агентуру — уніатських священиків, панів превелебних, і ті збили покірні собі в усьому організації: «Об'єднання греко-католицьких російських братів у США» і «Об'єднання греко-католицьких церковних братів». У надрах цього дволикого попівського братства фабрикувались страхітливі наклепи на Радянську Росію, поширювались потім по Америці і експортувались у далеке Закарпаття.

Паралельно з агентами, одягненими в ряси, діяли світські шпиги, у звичайному одязі.

Журналіст Лагута і якийсь Жаткович, юрисконсульт. фірми «Дженерал моторс», створили «Американську народну раду русинів». Її головою вони зробили Ю. Гардоша, фабриканта. Ця «рада» розгорнула шалену агітацію проти приєднання Закарпаття до Радянської Росії і за те, щоб приєднати Прикарпатську Русь до буржуазної Чехословаччини, покірної волі США.

12 листопада 1918 року в американському місті Скронтоні відбувся конгрес русинів, його організатор Жаткович добився прийняття делегатами конгресу такого рішення, яке продиктували йому у Вашінгтоні. Вірний прислужник Уолл-стріту негайно похвастав своєю перемогою перед президентом Вудро Вільсоном. Білий дім відгукнувся ніжною телеграмою: «Шановний пане Жаткович! Дякую Вам за листа від 15 листопада. Питання, про які він повідомляє, дуже мене цікавлять. Радію з Вами успіхові, якого Ви досягли на шляху до кращого майбутнього. Щиро Вам вдячний Вудро Вільсон».

Саме він, президент США, благословив Жатковича і Гардоша на поїздку до Парижа, на мирну конференцію. Агенти американської розвідки виступили 19 лютого 1919 року у Версальському палаці як представники Прикарпатської Русі.

Вашінгтон і його військова розвідка, намагаючись розв'язати «закарпатську проблему», звичайно, не обмежували діяльності своїх агентів кордонами США. На Закарпаття була послана військова місія на чолі із старим досвідченим майстром таємних справ полковником Бенджаміном Паркером. За часом це збігалося з відкритою інтервенцією Америки проти Росії. Війська Пентагона вели бої проти молодої Червоної Армії на Півночі, на Далекому Сході, на Закавказзі. Полковник Паркер і його воєнна місія атакували Країну Рад із заходу, через Карпатські гори.

Закріпившись при штабі французького генерала Енноке, при головнокомандуючому білою карпато-російською армією, яка провадила нещадну боротьбу із закарпатськими партизанами й червоногвардійськими загонами, Бенджамін Паркер закладав міцні, розраховані на тривале існування диверсійні та шпигунські бази, створював агентуру і засилав її в Росію, повчав військових інтервентів, білорумун, білочехів і білофранцузів, як вони повинні приборкувати і підкоряти червоне Закарпаття, готував кадри націоналістичних терористів і підбирав кандидатури міністрів маріонеткового уряду. Між іншим, у складі місії полковника Паркера був капітан Франклін Кларк, батько Ральфа Кларка.

Воєнну місію Паркера протягом всього часу перебування його на Закарпатті підтримувала американська чорносотенна «духовна місія», споряджена всесвітніми єзуїтами. Її очолювали особистий посол папи римського Нярадій і американець Гордон. «Духовна місія» насаджувала в церквах свою агентуру, навербовану з числа превелебного уніатського духовенства, зводила наклепи на народну владу, погрожувала непокірним карами небесними, готувала грунт для окупантів.

Інтервенти розгромили народний рух за приєднання Закарпаття до Радянської України.

Перемігши сьогодні, Паркер потурбувався і про завтрашній день. У травні 1919 року він заснував в Ужгороді філіал американської розвідки, прикритий фіговим листком «Американського комітету цивільної інформації».

Стефан Янович Дзюба, на той час комівояжер фірми «Корона», був одним з перших «кореспондентів» цього комітету. Він, як і всі завербовані, надсилав американцям потрібну їм інформацію з усіх кінців Закарпаття і виконував окремі доручення полковника Паркера. На долю Дзюби випало високе довір'я «Американського комітету цивільної інформації»: організація постачання зброї і грошей петлюрівцям, які безчинствували на території Радянської України.

Служив Дзюба, в міру потреби, американцям і за режиму президента Массарика, і регента Хорті, і фюрера Гітлера. Після приєднання Закарпаття до Радянської України американська розвідка, побоюючись втратити досвідченого агента, тримала Дзюбу в особливому резерві і користувалась його послугами у виняткових випадках.

Глава тринадцята

Посадивши на заднє сидіння «Победы» двох автоматників, майор Зубавін вирушив у гори — на північ, у саме серце Карпат.

Зразу за мостом починались чорні, виорані, забороновані і вже ледь зеленіючі квадрати полів. На схилах горбів цвіли сади. А в горах де-не-де ще лежав вогкий, ніздрюватий сніг, але біля підніжжя гір, вздовж дороги, в канавах шуміли весняні струмки і крізь іржавий листяний панцир пробивались проліски.

Гірський квітень! Усі його радощі сприймала душа Зубавіна, незважаючи на те, що їхав він у Карпати не на прогулянку, а по шофера Скибана в ліспромгосп «Оленяче урочище».

— Північний полюс! — сказав водій, дістаючи з кишені куртки рукавиці, підбиті білим хутром.

Десятки автомобілів спускались із засніженої Верховини. Почувши гудок грузовика за наступним поворотом, шофер гальмував машину, звертаючи на узбіччя, а Зубавін в цей час пильно вдивлявся, сподіваючись побачити за склом кабіни обличчя Скибана.

Одержавши додаткові дані від прикордонників про «п'ятого» порушника, Зубавін повністю — тепер він був у цьому переконаний — відтворив картину подій на кордоні дільниці п'ятої застави в пам'ятну туманну березневу ніч. Він графічно, умовними знаками на великому аркуші креслярського паперу позначив шлях шефа Карела Грончака від берега Тиси до пивного бару. Дальший його маршрут визначався з труднощами, за уривчастими фактичними даними і різними здогадками.

В той день, коли був порушений кордон на дільниці п'ятої застави, Скибан, як зазначалось у путівці, порожняком повернувся зі Львова, куди доставляв чергову партію меблів. Зубавін кілометр за кілометром вивчав маршрут Скибана і точно встановив, де той був і що робив.

З'ясувалось, що порожня тритонна вантажна машина 23–13 стояла біля мінерального джерела Студенець; шофер мив кузов. Через дві години ця ж машина, уже навантажена буковими дошками (їх видав без накладної комірник другого лісозаводу), була помічена під час в'їзду в село Ключарі. Повернувся Скибан до себе в гараж пізно ввечері, без дощок.

Встановлено, що Скибан, перш ніж повернутися зі Львова у Явір, побував у прикордонному районі. Саме його, Скибана, тритонка простояла кілька годин недалеко від будинку колійного обхідника, ніби у зв'язку з ремонтом ската, а насправді чекаючи «гостей» з того берега.

Машину з номером 23–13 бачили тієї ночі в районі вокзалу. Без світла, без сигнальних вогнів вона промчала Залізничною вулицею і мало не збила телефоністку міського телеграфу, яка переходила дорогу.

Чи випадково потрапила машина 23–13 в район вокзалу, чи з певною метою? Чи поїхав другий пасажир Скибана в яке-небудь інше місто, чи залишився у Яворі? На всі ці запитання може дати вичерпну відповідь лише шофер Скибан.

І останнє кільце в ланцюгу фактів: автоінспектор, що спеціально оглядав машину Скибана, установив, що всі п'ять покришок непошкоджені. Тепер Зубавін зрозумів, а якою метою був зведений наклеп на майстра Чеканюка. Було вирішено арештувати Скибана. Але здійснити цього не вдалося, бо артіль відрядила шофера з машиною в дальній карпатський ліспромгосп. Чекали його день-два — Скибан не повертався. Тоді Зубавін сам поїхав у Карпати.

Водій повернув голову до Зубавіна:

— Ось і Оленяче урочище! За тією церковкою — контора ліспромгоспу.

— Заїдемо в гараж, — сказав Зубавін.

У гаражі машини 23–13 не було. Голова явірської артілі Дзюба, який перебував вище, в горах, у лісорубів, викликав сьогодні вранці Скибана до себе.

На Каменецьку дільницю вела вузька, засніжена, погано вторована і дуже покручена дорога. «Победа» Гнила над урвищем з найменшою швидкістю.

За крутим поворотом дорога різко падала вниз, повторюючи всі химерні закрути глибокої ущелини. На снігу добре було видно свіжі рубчасті сліди широких подвійних шин. Вони довго тягнулись точно по колії, паралельно ущелині. На льодяному відрізку дороги, перед мостом, слід раптом вирвався з колії і завернув різко праворуч, до провалля.

— Стоп!

Шофер обережно загальмував, зупинився на мосту. Зубавін розчинив дверці автомобіля і, не виходячи з нього, подивився вниз:

— Запізнились!

На дні чорної, незамерзлої маленької річки лежала вантажна машина, перевернута догори колесами. Навіть не бачивши її номера, Зубавін ладен був ручитися, що це той самий, скибанівський грузовик. Ще не знаючи причини катастрофи, Зубавін був переконаний, що вона не випадкова, що вона організована тим, для кого арешт Скибана міг бути смертельно небезпечним. Так, добре оберігали «п'ятого» порушника!

Спускаючись до оповитої прозорим серпанком річки, яка сердито шумувала на вкритому мохом камінні, Зубавін розмірковував над новим завданням, що постало перед ним. Не чекав він такого крутого повороту подій. Вдало все підстроєно. Можливо, комісія автоінспекції, яка через годину або дві буде розслідувати причину аварії, зробить висновок, що катастрофа сталася внаслідок необережного гальмування надміру п'яного водія. Можливо, розтин загиблого під час аварії Скибана покаже, що він керував машиною майже нічого не тямлячи.

Звичайно, зовні, можливо, все це буде саме так, але насправді…

Додавши копію акта, складеного комісією, до справи Скибана, Зубавін націлить усіх своїх працівників на те, щоб з'ясувати справжні причини аварії. Хто штовхнув Скибана в провалля? Лише необережність, горілка чи його передбачливий спільник? Розв'язати цю задачу — означає розплутати весь вузол, так хитро зав'язаний «п'ятим» порушником. У розпорядженні Зубавіна є багато матеріалів, що характеризують водія розбитої машини. Так, йому не вперше вирушати в дальній рейс у п'яному стані. Скибан, звичайно, любив випити, але робив він це завжди вміло. Шофери, які працювали з ним, розповідали, що він здатний проковтнути за одним разом літр горілки і після цього, наче нічого й не було, вести машину по гірській дорозі. Не може бути сумніву, що загибель Скибана організована. Треба шукати того, хто це зробив.

Зубавін знесилився, спукаючись по стрімкому скелястому схилу ущелини. Він сів на камінь, важко дихаючи і витираючи залите потом обличчя. Відпочивши, закурив і, розганяючи рукою дим, заклопотано подивився вгору, на дорогу і міст, намагаючись уявити собі, як була інсценізована аварія. Очевидно, той, хто сидів у кабіні поруч із Скибаном, на підходах до мосту попросив водія зупинитися і потім оглушив його ударом по голові або навіть зразу вбив. Що зробив убивця Скибана після того, як заволодів машиною? Перейшовши на ліве крило, він круто повернув руль в бік провалля, витягнув до відказу важельок ручного газу, переключив важіль швидкостей на першу передачу і, відпустивши витиснену педаль зчеплення, спрямував грузовик на міст, а сам зіскочив на землю… Збивши поручні моста, машина з мертвим водієм звалилася в провалля. Поки долетіла до води, вона, мабуть, разів з п'ять перевернулась у повітрі.

Зубавін кинув недокурену цигарку і продовжував спуск. За кілька хвилин він стояв по коліна в крижаній воді перед купою зігнутого, понівеченого заліза і, хмурячись, кусаючи губи, дивився на мертвого водія, затисненого між розщепленою передньою стінкою кузова і пружинною стінкою шоферського сидіння. Велика, гола, з проломом на потилиці голова. Сиві брови над опуклими скляними очима…

Убитий був не шофер Скибан, а голова правління явірської артілі по виробництву меблів Стефан Янович Дзюба, якого дуже добре знав Зубавін. Шофера Скибана не було під уламками грузовика. Не було його слідів і на березі річки, на сніжній цілині. Відбитки його чобіт були знайдені нагорі, на дорозі. Собака, пущений по сліду, привів до автостради і далі виявився безсилим.

Кларк оселився на південній околиці Явора, на Степовій. Ця тиха, малолюдна вулиця, не освітлювана ночами, без бруку і тротуарів, мала одну особливість: усі її старовинні одноповерхові будиночки до самих димарів ховались у зелені виноградної лози, черешень і яблунь, тополь і лип, квітучого бузку і вишень.

Перш ніж потрапити в будь-який будинок Степової вулиці, треба обов’язково пройти через сад, виноградник або палісадник.

… Кларк пізно ввечері повертався додому. Вся Степова від краю до краю була повита мороком. Жодного освітленого вікна. В молодому листі лип і тополь шелестів дрібний, тихий, звичайний для Закарпаття дощик. У темряві ледь блищали свіжі калюжі.

Кларк повільно, з непокритою головою, жадібно вдихаючи нічне весняне повітря, йшов вздовж живоплоту. Китиці бузку і гілки японських вишень, важкі від води, пестливо хльоскали його по щоках, плуталися у волоссі, освіжали своєю прохолодою. Кларк відпочивав. Ой, яка це насолода — не озиратися, шукаючи погляду що підозріває, не напружувати до краю нервів, не маскуватися перед усіма і кожним, виконуючи важку роль веселої, задоволеної життям, заслуженої людини, фронтовика, який добре знає собі ціну, і водночас простого й скромного російського хлопця Івана Бєлограя…

Підійшовши до свого будинку, Кларк відчинив хвіртку і, переступивши поріг, зупинився. Ні, він не піде в цю задушливу, з одним вікном, з одним стільцем, з твердим і вузеньким ліжком кімнату, подібну до келії або тюремної камери. Цілу ніч, до солов'їних пісень, просидить у весняному саду.

Він навпомацки знайшов у темряві лавку, сів і, спираючись спиною об стовбур липи, підвів обличчя до неба, заплющив очі і посміхнувся. Чудово!

Приглушений обережний голос несподівано перервав блаженство Кларка:

— Добривечір, товаришу Бєлограй!

— Хто… хто там? — Тільки величезним зусиллям волі Кларк примусив себе не скочити з лавки.

— Це я, Скибан. Шофер… Не бійтеся. Живий Скибан, а не привид.

З-за куща бузку вийшов сутулий чоловік у непромокальному пальті і капелюсі. Він сів на лавку поруч з Кларком. Від нього тхнуло горілкою.

— Прошу вибачити, звичайно, за турботу, пане Бєлограй, але мені конче потрібно поговорити з вами.

Розмовляв він півголосом, майже пошепки, спокійно перекидаючи з долоні на долоню розкритий ніж, довгий і вузький, що сліпив Кларку очі своїм нестерпним блиском.

— Я радий, дорогий друже, що ти прийшов. Як справи? — спитав Кларк, удаючи, що не здивований появою Скибана і ніби не помічаючи небезпечної іграшки в його руках.

— Раді ви чи не раді, а я от узяв та й прийшов… І не піду, поки про все не домовимось.

— Щось трапилось? — занепокоївся Кларк.

— Не прикидайтеся, пане Бєлограй. Зі мною це зайве. — Він присунувся і штовхнув Кларка ліктем. — Не копай, як кажуть, іншому яму, сам у неї впадеш. Подумайте тільки, це бидло Дзюба, царство йому небесне, хотів мене на той світ відправити! Не на того натрапив! — він усміхнувся і ще раз штовхнув Кларка. — Вам тепер ясно, пане Бєлограй, з ким маєте справу? — і, не чекаючи відповіді, уже тверезо й діловито, тоном наказу сказав: — Слухайте мене уважно. Післязавтра у свій перший закордонний рейс вирушає комсомольський паровоз Василя Гойди. Вночі, над ранок, я заберусь під цей самий паровоз. У мене буде подвійний азбестовий мішок, в який ви мене впакуєте і замаскуєте під колосниковою решіткою паровозної топки в піддувалі. — Скибан помовчав, пробуючи нігтем лезо ножа і дивлячись на Кларка блискучими очима. — Запитання будуть?

Кларк сказав:

— Все ясно. Я забезпечу вас доларами і явкою.

— От; і добре, домовились! Люблю догадливих людей! На добраніч! — Скибан підвівся, простягнув Кларку руку і стиснув пальці так, що вони хруснули. — Не прорахуйтеся ще раз, пане Бєлограй!

— Виграв!.. Виграв!..

З такими словами слюсар Бєлограй вискочив в обідню перерву з червоного кутка паровозного депо. Він розмахував над головою брошурою в білій обкладинці.

— Скільки? — із заздрістю спитав слюсар Степняк, у якого Бєлограй працював підручним.

Бєлограй схопився за голову:

— Ой, стільки, брате, що й казати страшно!

— Тисячу?

— Більше.

— Дві?

Бєлограй блаженно примружився:

— Бери вище!

— П'ять?

— Ще вище.

— Десять?

— Ще стільки додай — і то не вгадаєш.

— Більш як двадцять? — з подивом спитав Степняк.

Іван Бєлограй винувато посміхнувся:

— Так, брате, що вдієш, підвезло. Четвертна. Розумієш, четвертна!

На молодого слюсаря з усіх боків замахали руками.

— Хвастаєш!

— Не вірите? От диваки! Подивіться в таблицю. — Він тикав усім в руки брошуру. — Не в цьому тиражі дивіться, а в торішньому. На десятій сторінці. Третій рядок. Знайшли? Це моя серія і мій номер. Весь виграш мій. Уперше в житті випало на долю Бєлограя таке щастя! Скільки було облігацій — жодна не виграла, а ця… двадцять п'ять!

На очах Бєлограя блищали сльози — такий він був радий, такий зворушений виграшем, який неждано й негадано звалився на нього.

Степняк все ще не йняв віри:

— У таблиці все правильно надруковано, а от як там?.. Де вона, ця виграшна облігація?

— Тут! — Бєлограй відставив у бік руки, по лікті замащені мастилом. — Діставай. У лівій. Тягни зразу всю пачку.

Справді, серед облігацій Степняк знайшов «щасливу», на яку припав великий виграш. Він звернув увагу на те, що тираж цієї позики відбувся мало не рік тому.

— То ти ж давно капіталіст, Іване, ще з минулого року!

— Атож, володів таким капіталом, а сам і гадки про це не мав. — Бєлограй зірвав з голови формений картуз, кинув ним об землю: — Ну, братці, обов'язково куплю машину «Победу!» Всіх кататиму. Всіх вас запрошую в ресторан. Ех, погуляємо!.. — Він притиснув до себе свого учителя, слюсаря Степняка, шепнув йому на вухо — І тобі відвалю тисяч зо три, не менше.

Захлинаючись від захоплення, Кларк тимчасом пильно придивлявся до паровозників, як вони сприйняли його великий виграш: чи не викликав він яких-небудь підозрінь, настороженості і сумніву? Ні, начебто все гаразд.

Після роботи Іван Бєлограй з'явився в ощадкасу. Виграш йому не видали. Обіцяли виплатити через два дні, після перевірки облігації.

— Будь ласка, перевіряйте, справа ваша.

Кларк справді не боявся ніякої найуважнішої перевірки. Його облігація була справжня. Він одержав її разом з усіма документами від Джона Файна. Той, у свою чергу, одержав її з Москви, від свого агента, підпільного спеціаліста у справі позик. Таємно скуповуючи облігації на базарах Москви, цей «спеціаліст» час від часу відбирав з безлічі облігацій виграшні і постачав їх своїм хазяям — американській розвідці.

Тепер ніхто не замислиться над тим, звідки в демобілізованого старшини Бєлограя так багато грошей. Усім відомо, що він виграв велику суму. Маскуючись цим виграшем, він сміливо може витратити ще не менш як сто тисяч. Куди? О, Кларкові потрібно багато грошей! Тисячі й тисячі йому потрібні будуть лише для частування тих, з ким вирішив подружитися, кого хотів привернути до себе. Немало тисяч піде й на підгодовування, таємне і явне, тих, хто згодом, коли виникне потреба, підірве тунелі на гірській дорозі, висадить у повітря мости.

І автомашина Кларкові необхідна не для розваг, а для його таємних справ. Чудові дороги перетинають Закарпаття в усіх напрямках. Три-чотири години доброї їзди — і можна бути в найвіддаленішому куточку області. Під виглядом прогулянки можна помчати в гори, встановити на якій-небудь галявинці рацію і відстукати шифром своїм хазяям усі найважливіші відомості.

Глава чотирнадцята

На під'їзних коліях, в дальньому кутку території депо, під транспортером вугільного складу, стояв на екіпіровці паровоз, який через годину мав везти закордон состав платформ з харківськими гусеничними тракторами. Паровоз недавно вийшов з ремонту і виблискував міддю, нікелем, червоною і білою нітроемаллю. Гілки бузку були прикріплені до димогарної коробки, до всіх вікон паровозної будки. Величезний букет бузку стояв і на залізному столику машиніста.

В ці дні Явір утопав у бузку. Важкі, повні його китиці нагинали гілки в міському парку, в скверах, на бульварі. Бузок здіймав свої віти вище огорож, звисав над тротуарами, створював затінок перехожим. Куди не глянеш — всюди він, білий, димчато-рожевий, бузковий, темно-бузковий; у верхній кишені юнака, у волоссі, дівчини, на вітровому склі автомобіля, на рулі велосипеда, у вікні перукарні, на письмовому столі професора і на стелажі інструментальника.

Природно, що паровоз, уквітчаний бузком, у Явірському депо нікому не впадав у вічі.

З цигаркою в кутку рота, в кашкеті, по-молодецькому зсунутому на потилицю, в новому, але вже замащеному комбінезоні, з чорними розводами на щоках, сяючи очима, шумливий і веселий, для кожного друг і товариш, Кларк підійшов до паровоза, постукав алюмінійовим портсигаром об залізні поруччя східців.

У вікні паровозної будки з'явився кучерявий, смуглявий машиніст Василь Гойда:

— А, демобілізована гвардія! Заходь!

Кларк піднявся крутими східцями на паровоз, простягнув руку механікові:

— То, кажеш, до тебе можна без повідомлення заходити і слюсареві третього розряду? Молодець, не обюрократився. Здоров був, Петре.

— Хоч я й не Петро, — відгукнувся машиніст, — а все ж таки здоров. Василем я досі прозивався. Забув?

Кларк навмисне називав Василя Гойду Петром. Взагалі він нічого не робив так, просто за душевним бажанням, усе в нього було розраховано, заздалегідь продумано.

Зовсім недавно Кларк несподівано довідався, що його випадковий вокзальний знайомий, молодий машиніст Василь Гойда є визначною особою Явора. До свого повноліття він уже пройшов великий шлях — кілька років партизанив. А головне, що викликало занепокоєння у Кларка, — це участь Василя Гойди в боях за карпатські хребти у складі тієї частини, де служив Бєлограй.

Восени 1944 року радянські війська штурмували укріплений гірський хребет Яблонецький і вступили в межі Закарпатської області. Сотні провідників з місцевих жителів і партизанів націлювали роти, батальйони і полки на фашистські вузли опору. Василь Гойда, тоді ще підліток, був у числі провідників. Темної ночі він пробрався з радянськими саперами до Ясинських воріт, які закривали вхід в долину Тиси, і перерізав підземні кабелі, підведені під величезну скелю, куди було закладено фашистами кілька тонн вибухових речовин. Замаскувавши сліди пошкодження, Василь Гойда і його товариші зникли.

На другу ніч розвідники повернулися в містечко Ясиня на чолі штурмових батальйонів. Та сама скеля, яка повинна була вибухнути при появі росіян в ущелині, не скинула на голови наступаючих жодного каменя. Партизан Василь Гойда добре знав Ясинський укріплений район, усі чотири десятки двоамбразурних дотів, їх точне розташування, сектори обстрілу і підступи до них. Таємними стежками штурмові групи обминули мінні поля, електрофіковані дротяні загородження і ввірвались безпосередньо в укріплений район. Закидали амбразури гранатами, забивали камінням, землею.

От у цих закарпатських боях, цілком імовірно, гадав Кларк, могли зустрітися Василь Гойда з Іваном Бєлограєм. Але якщо це й сталося, то навряд чи в тій складній обстановці вони мали можливість добре запам'ятати один одного. Виходить, розмірковував Кларк, не слід ховатися від Гойди, а сміливо атакувати його. Завдання полегшувалось тим, що Василеві Гойді було трохи більше ніж двадцять.

У своєму таємному дослідженні Кларк писав про радянську молодь: «Молодість завжди лишається молодістю, за будь-яких соціальних струсів. Ніякі доктрини і проповіді, ніякі заклинання не можуть зробити палкого юнака зрілим мужчиною, озброєним суворою мудрістю.

Молодість щедра по природі і простодушна: дарує свої квіти кожному, хто простягає до неї руку.

Хоч сама ще в зеленому пуху, але вже любить піклуватися про інших. Довірливість — її природний стан. Вона найчастіше вважає людину за таку, якою остання хоче показати себе. Віддана добру, молодість не може собі уявити, що поряд з нею хтось живе за іншими законами. Щастя і боротьба нерідко здаються їй полярними поняттями. Вона любить пісні із щасливими кінцями».

Ця «відмичка», яку Кларк уже застосував до серця Терезії, здавалась йому цілком придатною і в даному випадку.

— Товаришу Гойда, адже ж ми давні знайомі! — очі Кларка посміхались. — Може, ти пригадаєш, де ми зустрічались?

— То я ж одразу тебе впізнав. Хіба можна забути такого бойового гвардійця… На вокзалі ми з тобою зустрілися. Ще й випивали за здоров'я один одного.

— Ні, ми далеко раніше з тобою зустрічалися.

— Де? Коли?

— Невже забув? Ех, а здавалось — усе життя пам'ятатимеш… А я ось тебе справді зразу впізнав. Здорово ти змінився… Виріс. Змужнів… Ну, а я?.. Дивись краще і пригадуй, товаришу Гойда!

Кларк двічі обернувся на підборах, показуючи себе з усіх боків.

— Ну, пригадав? — він схопив Гойду за руку вище ліктя, міцно стиснув. — Яблонецький хребет… Ясинський укріплений район… Штурм лінії Арпада… Вінок з троянд… Сержант Іван Бєлограй… Ага! По очах бачу, що починаєш пригадувати. Друже, шибайголова, перед тобою стоїть той самий Іван Бєлограй, який разом з тобою штурмував залізобетонні доти в Ясинях, який видирався на Полонини. Так, так! Все це я хотів тобі сказати ще там, на вокзалі, але ти взяв та й утік.

— Іван?… Бєлограй?..

«Воював я з ним чи не воював? — спитав себе Василь Гойда і твердо сказав собі: — Ні, не воював».

Кларк вийняв з кишені пачку паперів, дбайливо розгладив їх:

— Знайомі підписи? Командир корпусу генерал Гастилович! Начальник штабу корпусу полковник Шуба! Командир полка Герой Радянського Союзу Угрюмов!

Потім Кларк дістав акуратно складену, пожовклу від часу багатотиражку. На першій сторінці була надрукована велика стаття під назвою: «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя».

Василь Гойда здавався Кларку серйозною перешкодою, перемогти його нелегко. Ну то й що ж! його план використання у своїх цілях Василя Гойди дуже рискований, але хіба це більш рисковано, ніж усе, що робив Кларк? Якщо атака на Гойду виявиться вдалою, то він набагато скоротить свій шлях до перемоги. Гойда, мабуть, кінець кінцем зрозуміє, з ким подружився, які послуги робив ворогові, але буде вже пізно. Кларк до того часу зникне.

Але хоч як високо ставив свого противника Кларк, а проте недооцінив його.

Василь Гойда, незважаючи на свої двадцять два роки, дуже добре розбирався в людях. Якщо вже він ввіряв свою душу, то геть усю, але нелегко він її ввіряв і не кожному. Маючи гаряче серце, він, проте, завжди знав, за що саме любить ту чи іншу людину, чим скріплена його дружба з нею.

Закарпатські партизани не довіряли б йому серйозних справ, коли б він десятки разів не довів, що вміє бути хоробрим і обережним, розумним і пильним. Рискуючи життям, він виконував важливі доручення командира партизанського з'єднання. То під виглядом верховинського пастушка, то школяра, що їде на канікули, то ходячого музиканта він проникав у Мукачеве, Ужгород, Явір і навіть у румунський Сигет, який стояв на рубежі Закарпаття і Трансільванії. Повертався у партизанський штаб завжди щасливо, з цінними відомостями: скільки і де розквартировано каральних есесівських полків, скільки ешелонів з військами пройшло на Східний фронт, які нові накази звалили на голову закарпатців маріонеткові бургомістри, яке майно, приготоване для відправки в Німеччину, лежить на явірських пакгаузах. Діяв, де маскуючись віком і наївною посмішкою, де вдаючи сільського простачка, а де й за допомогою вірних партизанських друзів.

Мало не три роки провадив розвідку Василь Гойда в глибокому тилу ворога і завжди виправдував довір'я командування. Коли б він не міг розбиратися в людях, коли б не розумів і не відчував, кому має право довіритися, а кого підозрювати, коли б не навчився читати найдрібніші прикмети неправди, не протриматися б йому так довго в підпіллі.

На щастя, Кларк нічого не знав про цю сторону життя Гойди.

Панібратський тон і настирливість Івана Бєлограя не сподобалися Василеві Гойді. Розмахує наказами, нав'язується у фронтові друзі… Що йому потрібно? Ось так, мабуть, він нав'язувався в друзі, і тому артилеристові-старшині, з яким бенкетував на явірському вокзалі. Гойда до найменших подробиць пригадав розмову, яку він випадково підслухав, сидячи за сусіднім столиком. Особливого значення тепер набрали для нього слова старшини: «Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя дружили».

— Бєлограй!.. Згадав! — вигукнув Гойда. — Ти був поранений у Ясині, коли штурмували укріплений район. Так?

— От і забув! — поблажливо посміхнувся Кларк. — Не в Ясині, а за Раховим. У Ясині я ще на всю запальничку давав прикурити фріцу.

— Вірно. Все пригадав. Тебе хотіли відправити на попутному танку в госпіталь, а ти упирався: «Моя рана незначна, залишіть мене на фронті». Було таке діло?

Кларк був надто хитрий, щоб зразу ж ухопитися за цей рятувальний круг, який підкинув йому Гойда.

— Не знаю, що я кричав, не знаю, на чому мене повезли в Рахів. Прочумався я вже в госпіталі. — Кларк ще раз обвів поглядом Гойду з ніг до голови. — Ну й витягнувся ж ти — тополя за тобою не вженеться! І я теж, скажи по совісті, здорово змінився?

— Не знаю. Погано пам'ятаю, яким ти був тоді.

— Був, Петре, таким, що всі верховинські дівчата задивлялись.

— Кури! — Гойда простягнув блакитну пачку сигарет «Верховина».

— Не для мене така панська ніжність, я вживаю громобійну махорку. — Кларк почав крутити товсту козячу ніжку. — Ну, як машина? — спитав він за хвилину, ніжно поплескавши по гарячому кожуху котла.

Очі молодого машиніста, як і чекав Кларк, заблищали:

— Чудова! Відремонтували на славу.

— Тягати тобі, Петре, не перетягати поїзди: в Угорщину і Чехословаччину, в Румунію і на Карпати.

— Я ж тобі сказав: не Петро я, а Василь, — терпляче, не ображаючись промовив Гойда.

— Сьогодні куди зібрався? — Кларк задимив самокруткою.

— Через Тису, в Угорщину.

— Угорщина!.. Всю я її пройшов, від Тиси до самого Дунаю… — Кларк заплющив очі, скорботно стиснув губи і зітхнув — Друга я поховав у Тисаварі.

— В Тисаварі? У братській могилі?.. Як його прізвище? Я всіх знаю, хто там лежить.

— Сержант Іванчук Петро Сергійович, — відповів Кларк. — Хлопець був — кров з молоком. Блакитні очі. Русявий чуб… — Кларк помовчав. — Від самого Сталінграда разом воювали. Рідніший за брата він мені був. Віриш, кожну людину, яка подобається, Петром з тих пір називаю.

Кларк усміхнувся. Тепер, звичайно, Василь зрозумів, чому він так уперто називав його Петром. Кларк роздушив підбором недокурок. Не підводячи голови, сказав приглушеним, сумним голосом:

— Вклонися, Петре, тій братській могилі і поклади на неї гілку бузку.

Кларк швидко підвів голову і наче вперше побачив глечик з букетом білого повного бузку. Суворо примружившись, він довго дивився на нього. Потім мовчки зняв із своїх грудей орден Слави, відокремив від нього муарову стрічку, пришпилив її до квітів.

— Ось так і поклади! — сказав він поважно. — З усіх своїх орденів найбільше любив мій Петро простий солдатський орден Слави.

… Полеглі в боях лежали на гарматних лафетах, покриті червоними прапорами й усипані темно-пунцовими трояндами. Вони загинули тут на тисаварському плацдармі, на лівому березі Тиси, в боях за першу п'ядь угорської землі.

Їх ховали в суворий день жовтня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Ішов дрібний і рясний, теплий і безперестанний дощ, які бувають лише в Закарпатті. Попелясто-чорні з білими зубцями хмари наповзали з гір і закривали рівнину. Один за одним падали у важкий вологий присмерк удари дзвону тисаварської церкви. Траурна процесія повільно рухалась по місту. Тисячі угорців, схиливши голови, із запаленими факелами в руках ішли за строєм бійців і офіцерів.

Брати по зброї — сержант і полковник, капітан і єфрейтор, рядовий і лейтенант, піхотинець і артилерист, сапер і танкіст, — лягли поряд, пліч-о-пліч, як і воювали, в одну братську могилу на центральній площі міста Тисавара.

Сріблясті ялини, юні карпатські смереки — сосни — виструнчились навколо литої бронзової огорожі. Біля підніжжя обеліска стелився вічнозелений гірський мох. Майже протягом цілого року цвітуть тут троянди: білі і червоні, рожеві й оранжові, з берегів Дунаю і озера Балатон, гірські і рівнинні, — усі види троянд, які тільки є в Угорщині. Угорці кладуть на мармур надмогильної плити гірські фіалки, проліски, тюльпани, незабудки, бузок, гілки японської вишні з гронами квітів, вінки з повної гвоздики, різнобарвні маки.

Удень і вночі під товстим матовим склом, на якому написані імена загиблих, струмує неонове полум'я. І поруч з цим вічним вогнем часто горить скромна воскова свічка, поставлена селянкою із землеробського кооперативу імені Матіаса Ракоші або якою-небудь трудівницею міста Тисавара.

Піонерська колона, проходячи повз могилу радянських воїнів, дружно піднесе руки над головою і вигукне:

— Елоре, пайташок! Вперед, друзі!

Угорський солдат не пройде мимо, щоб не віддати честь праху бійців великої армії, яка допомогла мільйонам людей завоювати волю і мир.

Кожен, хто їде з Відня в Будапешт, у Радянський Союз або з Москви в Будапешт і Відень, вважає за сердечний свій обов'язок схилити голову перед гранітним обеліском.

Готуючись до переходу радянського кордону, Кларк попередив своїх тисаварських спільників, що він в разі успішного завершення «відрядження» використає придуманий ним спосіб зв'язку: перешле на тисаварську могилу радянських героїв букет бузку з пришпиленою до нього муаровою стрічкою.

Завтра, а можливо, уже сьогодні спільник Кларка одержить орденську стрічку, на якій шифром буде написано перше повідомлення нового явірського агента. «Закріпився, як передбачено. «Старик» загинув. Виникла небезпека провалу. Вжив заходів. На російському паровозі № 50–49 в один з наступних рейсів буде переправлений у піддувалі, в азбестовому мішку, «Бездомний». Переховайте в надійному місці. Подробиці — пізніше».

Іван Бєлограй гучно ляснув себе по лобі:

— Ага, Петре, мало не забув! Чув, яке мені сьогодні щастя привалило? Виграв по позиці. Та ще й як! Двадцять п'ять тисяч з неба впало… Куплю «Победу». — Він підморгнув Василеві Гойді. — Приходь після роботи — гульнем так, що в Карпатах відгукнеться! Адресу запам'ятай: Степова, 16, будинок баби Марії. Ну, бувай!

Глава п'ятнадцята

Василь Гойда повернувся з поїздки в Угорщину наступного дня, у неділю, пекучого ранку. Ледве він встиг помитися і переодягтися у святковий костюм, як у дім ввалився шумний і веселий, уже досить захмелілий Іван Бєлограй.

— Купив! Поза всякою чергою, — радо вигукнув він. — Новенька. Сто кілометрів на спідометрі. Підемо!

Він схопив Гойду за руку, потягнув на вулицю.

Перед будинком, оточена босоногими хлопчаками, виблискуючи на сонці нікелем і свіжою полірованою нітроемаллю, стримано гурчала добре відрегульованим мотором «Победа» пісочного кольору. Брезентовий верх її був зсунутий гармошкою назад. З-під лобового скла стриміла в небо гнучка висувна антена. На задньому сидінні навалена ціла гора згортків і пакетів з фірмовими штампами «Гастронома», «Арарата» і «Головкондитера».

— Поїхали, Васю, на обкатку! — Іван Бєлограй штовхнув Гойду на переднє сидіння, захлопнув за ним дверці, сів за руль.

— Дядечку, покатайте! — хором закричали хлопчаки.

«Як зробив би зараз Іван Бєлограй?» Такі питання тепер Кларк ставив перед собою тисячу разів на день. Він з усієї сили намагався забути, що має кличку «Колумбус», що зареєстрований в американській розвідці «Сі-Ай-Сі» за номером 655/19. Наставники Кларка під час його перебування в таємній школі навчали своїх вихованців: як би вправно не діяв розвідник з допомогою зовнішніх прийомів, все одно він рано чи пізно провалиться на якій-небудь непередбаченій дрібниці. Якщо ж він зуміє переконати себе на якийсь час в тому, що він не американець, не вихованець таємного коледжу, не диверсант, якщо він зуміє в потрібний момент внутрішньо перевтілитися в радянську людину, йому судитиметься довге життя.

— Давай, сідай, живо! — Кларк підхопив замурзаного, патлатого хлопчика і кинув на заднє сидіння. — Усі сідайте!

Ватага дітлахів, штовхаючи одне одного, із захопленим криком кинулась у машину. Бєлограй дав протяжний сигнал, хвацько рвонув з місця і помчав Залізничною вулицею до центра Явора.

— Ну, як? — спитав Бєлограй і підморгнув Василеві Гойді.

— Здорово!

Молодий машиніст був приголомшений, здавалося Кларку, і пишністю машини і тим, як спритно веде її колишній піхотинець.

Головними вулицями міста проїхали повільно, шарудячи туго накачаними шинами і поширюючи різкий запах штучної шкіри, гуми і невивітреної фарби. Сотні людей відпочивали на бульварах, в затінку каштанів та лип, і всі здивовано-радісними очима зустрічали і проводжали відкриту «Победу», набиту тріумфуючими хлопчаками.

Василь Гойда жадібно, з радістю, здавалося Кларку, в перехоплював ці погляди, наче сам був власником машини.

«Пишайся, дурню, — подумав Кларк. — Спеціально для тебе все це розіграно».

— Слухай, Іване, а чого ти не питаєш, поклав я квіти на могилу твого друга чи не поклав?

Кларк загальмував машину і з подивом обернувся до Гойди. Його густі чорні брови полізли на лоб.

— Васьок, а навіщо я буду про це питати, коли твердо знаю, що ти… Моя просьба свята, її не можна не виконати.

Кларк тричі проїхав по центральній частині міста. Нехай яворяни побачать, як «демобілізований старшина Іван Бєлограй», майбутній чоловік Терезії Симак, любить дітей, як він подружився з явірською знаменитістю Василем Гойдою.

— Ну, а тепер куди? — спитав Кларк, коли повернулись на Залізничну вулицю і висадили дітвору.

— Куди хочеш, — покірно сказав Василь Гойда, — хоч на край світу. Люблю машину! — Він ніжно погладив білосніжний руль. — Здається, не тим шляхом пішов. Доведеться перекваліфікуватися на шофера.

Бєлограй ляснув Гойду по коліну:

— Васьок, давай махнемо по всьому Закарпаттю!

— Поїхали!

Вирушили на північ центральною дорогою. Відцвітаючі яблуні та груші впритул підступали до автостради. Струмінь вітру, завихрений швидким рухом машини, зривав з дерев біло-рожевий цвіт і устилав ним асфальт і узбіччя.

— Бачиш, Васьок, як жмемо! — підморгнув Бєлограй.

Гойда мовчки, з щасливою посмішкою на губах кивнув головою.

Перед великим залізничним тунелем, біля цегляної будки колійного обхідника Бєлограй зупинив машину, стурбовано подивився на прилади:

— Перекур: мотор трохи перегрівся. Вижимав на радощах зайві кілометри. Охолоне вода, і поїдемо далі. Хоча — навіщо чекати! Давай краще змінимо воду. Он і колодязь, на наше щастя.

Кларк і Гойда попрямували до будиночка, обгородженого невисоким частоколом, з черешнями під вікнами. Доріжка, викладена річковою галькою, посилана свіжим піском і обсаджена кущастими жоржинами, з'єднувала автостраду з володінням колійного обхідника.

Це була залізнична будка, яка правила Кларкові за орієнтир тієї туманної ночі, коли він переходив кордон. Зупинився він тут не випадково. Ще в ті дні, коли готувався до переходу кордону, запланував завербувати Пєвчука і поступово підготувати з нього свого найближчого помічника. Справа здавалася Кларку надійною. Тарас Кузьмич Пєвчук був рідним братом Дениса Пєвчука, американця закарпатського походження, який уже двадцять років живе у Нью-Йорку, має дружину-американку, дітей і звання лейтенанта американської портової поліції. Передбачливий Джон Файн, споряджаючи Кларка в Явір, наділив свого підлеглого листом, власноручно написаним Денисом Пєвчуком. Брат колійного обхідника в перших рядках, як годиться, передавав привіти, потім описував своє життя в далекій Америці і просив Тараса не забувати його і писати йому частіше «через подавця цього листа».

Само собою зрозуміло, Кларк не мав наміру вручити Тарасу Пєвчуку послання брата тепер, під час першої ж зустрічі. Не розкриється він перед ним і вдруге, можливо, і втретє. Агент, який одержав завдання працювати з дальнім прицілом, має можливість не поспішати.

Мета сьогоднішнього відвідання Пєвчука була дуже скромною: близько познайомитися з колійним обхідником, завоювати його прихильність до себе з допомогою Василя Гойди і виграних по облігації грошей. Оце поки що й усе.

Куплений за гроші, готовий убивати і руйнувати заради грошей, рискуючи життям, заради грошей, Кларк вважав гроші найсильнішою своєю зброєю, універсальним засобом, в. однаковій мірі придатним. для вербування механіка Гойди і колійного обхідника Пєвчука. Кларк був переконаний, що все купується, все продається. Треба лише вміти це зробити.

Кларк підійшов до огорожі, постукав підбором чобота об хвіртку. На кам'яний ґаночок вийшов господар.

— Гей, вуйку, не пошкодуй відро водички для пролетарських туристів!

Господар не поспішав з відповіддю. Кремезний, лобатий, широко розставивши ноги, він стояв під тінистим навісом. Обличчя його було вилицювате, засмагле до чорноти. Шия товста, м'ясиста, кисті рук богатирські. Це й був Пєвчук — колійний обхідник. Він мовчки, приклавши долоню до очей, вдивлявся в людей, що стояли біля хвіртки.

— Здоровенькі були, Тарасе Кузьмичу! — Гойда зняв картуз, вклонився.

— А, це ти, Василю! — сотні найдрібніших зморщок збігали по твердому, наче вирізьбленому з граніту, обличчю Пєвчука: він усміхнувся. — Здоров був, механіку!

Гойда і Пєвчук були знайомі. Щоразу, піднімаючись поїздом у гори, Василь бачив могутню постать обхідника або біля шлагбаума переїзду з жовтим прапорцем у піднятій руці, або з ліхтарем перед входом у великий тунель, або на краю провалля, біля мосту через гірську річку Латорицю.

Залізничники потиснули один одному руки. Гойда кивнув у бік Кларка:

— Це мій друг, демобілізований старшина, власник ось цієї розкішної машини.

Кларк, приклавши руку до козирка, скромно додав:

— І слюсар Явірського депо. Третій розряд. — Він засміявся і енергійно трусонув важку, мозолисту руку Пєвчука.

— Слюсар? — з удаваним розчаруванням промовив Пєвчук. — Тільки й того? А я думав, ви міністри. Не менше.

— Майбутні міністри, папашо. Ми живемо, самі знаєте, в такий час, коли й проста куховарка повинна вміти керувати, державою. — Кларк оглянувся через плече на машину, — То як там з водичкою, Тарасе Кузьмичу? Наша красуня пити захотіла. Позичте відерце.»

— Напоїмо вашу красуню, не. турбуйтесь. Куди. ж це ви прямуєте, майбутні міністри?

— Та так, нікуди. Катаємось. Робимо туристське турне по Закарпаттю. З приводу щасливого виграшу.

— Якого ж це виграшу?

— Ваську, розкажи папаші про користь державних позик, а я поки що своє шоферське діло зроблю.

Кларк випустив з мотора гарячу воду, витягнув з колодязя відро холодної, заправив машину, закрив капот І повернувся на ґаночок під черепичним навісом. В руках у нього була біла булка, кільце ковбаси і пляшка горілки.

— Ну» тепер в курсі нашого щастя, папашо? Ось тобі натуроплата за воду. Випий за здоров'я Івана і Василя і побажай, щоб ще одна облігація виграла.

— Куди вам більше! — щиро позаздрив Пєвчук. — Двадцять п'ять тисяч!.. Та якби на мою долю таке щастя хоч раз в житті припало, я б…

— Цікаво, — підхопив Кларк, — що б ви зробили з таким капіталом?

— О, я б по-хазяйському ним розпорядився!

— Ну-ну, як?

Тарас Кузьмич загнув великий палець:

— Перш за все я замінив би стару корову. — Він загнув другий палець. — Потім одягнув би в усе нове, з ніг до голови, вперше в житті всю свою пєвчеську безштанну команду: Івана та Петра, Марію та Гальку, Явдоху та Степана, Миколу та Віру.

— Що це за пєвчеська команда?

— Сини і дочки, бодай їм. Їх у мене восьмеро. І дев'ятий не за горами.

— Оце-то так! — із захопленням промовив Кларк. — То ви, виходить, не звичайний папаша, а папаша-герой!.. Ну, розповідайте далі, як би ви розпорядились капіталом.

— Купив би придане для дев'ятого.

— Ще? — допитувався Кларк, і лукава посмішка дедалі більше й більше морщила його рум'яні губи.

— Справив би Галині весілля.

— Ще?

— Все! Ні, зажди, не все. Ще одну думку маю… — Тарас Кузьмич поскріб потилицю. — Замовив би я собі фамільний годинник, такий годинник, щоб у мене всі машиністи звіряли час. І такий живучий, щоб він у спадок синам дістався. — Пєвчук перевів подих, зніяковіло посміхнувся. — От тепер і все.

— Та-ак!.. — Кларк подивився на Василя Гойду і раптом, пустотливо підморгнувши йому, гучно вдарив себе по кишені. — Ех, папашо, бути по-твоєму! Хай усе діється, як у тій казці. — Він вийняв пачку новеньких сторублівок і кинув її на кам'яний ґаночок, до ніг колійного обхідника. — Заміни корову. Справляй весілля Галині. Одягни з ніг до голови свою команду. Замов фамільний годинник. Будь здоров, капіталісте! Та не патякай про наш подарунок, а то нам, багатіям на годину, не відбитися від прохачів.

Кларк поплескав по плечу очманілого Пєвчука, схопив за руку Василя Гойду і, тягнучи його за собою, побіг до машини. Через хвилину «Победа» зникла за виступом скелі. Але гучний сигнал її ще довго долинав зверху, де дорога петляла по схилу гір.

Цілий день гасав Кларк по гірському Закарпаттю. Побував на плато Бескид, що обвівається північним вітром. Обідав на перевалі, у Воловці. Пив «квасну воду» із Свалявських мінеральних джерел. Милувався розливом Тиси з висот, які підносяться над містом Хустом. Погуляв по головній вулиці верховинського Рахова. І всюди з ним нерозлучно був Василь Гойда. Пізно ввечері «пролетарські туристи», вкрай змучені, повернулись у Явір. «Победа» зупинилась на Залізничній. Молодий механік вийшов з машини похитуючись.

— Ні, брате, я передумав перекваліфіковуватись, — сказав він, прощаючись з Кларком. — На паровозі куди спокійніше…

Прийшовши додому, Василь Гойда скинув із себе вдавану і справжню втому, сів за стіл, розгорнув товстий зошит і докладно описав свою недільну подорож: де побував із слюсарем Бєлограєм, чим той цікавився, з ким і на яку тему розмовляв.

Рано-вранці, йдучи на роботу в депо, Гойда завернув у міський відділ Міністерства внутрішніх справ і попросив чергового доповісти начальникові.

… Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін здавна, ще за партизанських часів, знали один одного.

Влітку 1944 року німці блокували у важкоприступному. гірському районі партизанський загін, яким командував Зубавін. Район лісистих Карпат Зубавін тоді тільки ще освоював, і йому конче потрібен був добрий Провідник, щоб вирватися із смертельного кільця. І саме того дня дозорні привели в ущелину, де були партійний, білявого підпаска, одягнутого у подертий кожушок і взутого у діряві гірські постоли із сириці. В руках у нього була пастушача дудка — сопілка. Коли в нього стали допитуватись, з якою метою він проникнув у розташування партизанів, він сказав:

— Просто так, щоб ви послухали мою дудку. Все можу: «Камаринську», «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Кто его знает, чего он моргает», «Каховку», «Інтернаціонал».

Партизани із задоволенням вислухали весь репертуар хлопчика і знову почали допитувати. І коли ця розмова набрала характеру, далекого від жартів, пастушок поважним басом спитав:

— Хто у вас тут за старшого?

Партизан у чорній бурці і заячій шапці вийшов наперед:

— Говори.

Хлопчина зміряв його з ніг до голови недовірливим поглядом і похитав головою:

— Ні, я хочу говорити з найстаршим.

Його привели в курінь, зроблений з ялинових гілок. Здоровенний вуйко, дядько, оброслий бородою Чорномора, сидів на пеньку, тримаючи карту на колінах. Біля його ніг лежала вівчарка.

Чорномор розгладив свою пишну бороду, підморгнув автоматникам:

— Що це ви за співака привели, га? Звідки він узявся?.. Ти хто такий? — суворо спитав командир.

— Я від Степана Грозного, — відповів пастух. — А ви Батя, так?

Не чекаючи відповіді, він сів на землю і діловито почав розпорювати шов рядняних штанів.

— Ось! — він протягнув командирові тонкий рулончик паперу.

Батя читав записку довго, уважно, хоча там суть справи, як знав Василь, була викладена коротко і ясно, рукою не менш славнозвісного партизана, ніж сам Батя: «Посилаю провідника. Виведе вас куди завгодно, хоч на вершину Говерли».

— Так… — промовив Чорномор. — Ану, хлопчику, Підійди до мене.

Василь впритул наблизився до чорної, пропахлої димом багаття бороди. Прямо, не кліпаючи, дивився він у вічі Баті і з посмішкою чекав, що буде далі.

— Стояти рівно! — скомандував командир. — Не хитатись, як та хворостина в чистому полі. Ось так! — він поцілував обірваного партизанського посла. Хлопчик засоромився до сліз, увесь зашарівся.

— Значить, обіцяєш цілковиту безпеку?

Василь закивав головою.

— А яку даєш гарантію? — Батя примружився. Обвітрене, з пошерхлими губами обличчя Гойди стало серйозним, суворим:

— Хай я не дочекаю перемоги, якщо не виведу вас на простір!

— Ось тепер ніяких сумнівів не маю! — Зубавін засміявся. — Що хочеш у нагороду? Обіцяю виконати будь-яке твоє бажання.

Так зустрілись Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін. Ще цілий рік воювали вони в Карпатах, у Трансільванії і Альпах. Довелося їм побувати і в Берліні.

Після війни їх шляхи розійшлися, але не минула марно дружба із Зубавіним. Партизанська відвага і сміливість, наполегливість і вміння розбиратися в людях, готовність перебороти будь-які труднощі стали в пригоді Василеві Гойді і в мирні дні, в труді. Він значно швидше, ніж інші, протягом трьох років, здобув право на керування паровозом.

… Майор Зубавін підвівся з-за столу і, розвівши руки, пішов назустріч Гойді:

— А, «Дудочник»! (Це була партизанська кличка Гойди). Здоров був, Василю Івановичу! Ти чого ж так довго не показувався? Місяців зо три не бачились. Зазнався, чи що?

— Як не зазнатися, Євгене Миколайовичу, — посміхнувся Гойда. — Механік!.. Третій тиждень самостійно тягаю поїзди в Карпати і закордон.

— Чув, чув… Поздоровляю!.. Сідай і розповідай, як поживаєш.

— Іншим разом, Євгене Миколайовичу, розповім, а зараз…

Розстебнувши шинель, Гойда дістав з-під поли вже зів'ялий, з пришпиленою до нього орденською стрічкою букет бузку, від якого розносився різкий аромат в'янення, потім в його руках з'явився товстий зошит у клейончатій обкладинці.

— Дружок у мене завівся, Євгене Миколайовичу. Хлопець — душа на розпашку. Гвардієць. Орденів — на десятьох. Веселий. Співун. Щедрий. Дівчата на нього задивляються, а я… Підозрілий він тип. Звичайно, може, я помиляюся… Ось подивіться.

Гойда поклав на стіл букет бузку і розгорнув зошит на тій сторінці, де докладно розповідалося, як, коли і за яких обставин він уперше зустрівся з Іваном Бєло-граєм.

Майор Зубавін мовчки, ні разу не глянувши на Гойду, прочитав його нотатки. Василь не зводив очей з обличчя Зубавіна, намагаючись відгадати, помилився він чи ні. Але прочитана вже остання сторінка, а обличчя Зубавіна, як і до цього, непорушно спокійне.

— Ну? — нарешті не витримавши гнітючого мовчання майора, спитав Гойда.

Зубавін не відповів. Висунувши шухляду письмового стола, він дістав лупу, старанно протер її замшею і схилився над букетом. Не знайшовши нічого вартого уваги у гілках бузку, він відсунув їх і почав пильно вивчати орденську стрічку.

— Я так і думав! — вигукнув він і подивився на Гойду добрими і вдячними очима. — Молодець, Васю!

— Що, Євгене Миколайовичу?

— Зараз усе з'ясуємо. Потерпи.

Він дістав із сейфа флакон з якоюсь прозорою рідиною, налив її у склянку і занурив стрічку.

— Пошта! Шифрована! — оголосив він, розглядаючи через лупу цифри, вміло написані на тканині.

Зубавін подзвонив. Увійшов літній чоловік з погонами капітана. Зубавін обережно, пінцетом узяв стрічку, загорнув її в аркуш чистого паперу:

— Негайно розшифруйте!

Капітан стримано кивнув сивіючою головою, мовчки вийшов.

— Отже, твій дружок найбільше цікавиться тунелями і залізничними мостами? — обертаючись до Гойди, спитав Зубавін. — Навіщо це йому потрібно, як ти думаєш?

— Думаю, поки що придивляється — що і як. Вибирає підхожі позиції і помічників. Дзуськи! Жодного не знайде.

— А цей… колійний обхідник, Пєвчук?

— Прорахується і на цьому. Поверне Тарас Кузьмич гроші, ось побачите. Або вам принесе. Головою за нього ручуся.

— Є чим поручитися! — Зубавін розкуйовдив тугі пшеничні кучері механіка. — Спасибі, Василю Івановичу. Розумник! Яким був, таким і лишився!

Якось звичайного робочого дня майор Зубавін під'їхав до Явірського депо в супроводі Грончака. Не привертаючи до себе уваги, вони пройшли в кабінет начальника депо.

З вікна кабінету добре було видно всі канави, на яких ремонтувались паровози. На першій канаві працював слюсар Бєлограй. У синій спецівці, білявий і веселий, безтурботно насвистуючи, він сидів на даху паровозної будки і монтував сяючий міддю сигнал. Зубавін не міг одвести від нього погляду. Здається, все ясно, а він одно дивився і дивився, немов розгадуючи ще якусь таємницю лазутчика. Довго і через складні перешкоди пробивався Зубавін до цього білявого песиголовця.

Після того, як загинув Дзюба і зник шофер Скибан, була втрачена нитка, що прямо вела до головного порушника. Всі розшуки треба було провадити заново, від початку подій.

Зубавін вирішив установити особу кожного, хто прибув у Явір після того дня, коли був порушений кордон. Людей набралось чимало. Зубавіна насамперед зацікавили сім чоловік, — ті, що влаштувалися на роботу в депо і на залізницю: два паровозних слюсарі, кочегар, стрілочник, складач, телеграфіст і офіціант вокзального ресторану. От серед цих людей, під маскою радянського громадянина, можливо, і приховується шеф Карела Грончака. Звичайно, ці припущення можуть бути і помилковими. Зубавін був готовий і до несподіванок. Той факт, що шеф Грончака повинен був діяти на залізниці, ще не означав, що він обов'язково служитиме саме тут. Він міг улаштуватися і в місті, працювати перукарем, рахівником, продавцем.

Ворог був досвідчений і обережний — він не потрапив у пастку, не прийшов у лікарню до свого підручного.

Із семи чоловік, на яких Зубавін поки що зосередив свою увагу, нічим не вирізнявся паровозний слюсар, демобілізований старшина Іван Федорович Бєлограй. З документами його було все гаразд. Переконливими здавались і мотиви, через які він приїхав у Явір. Працював Бєлограй не гірше від будь-якого іншого слюсаря, старанно і вміло.

Було з'ясовано, що Бєлограя рекомендував на роботу в депо воєнком Пирожниченко як свого фронтового друга. Зубавін пішов до воєнкома, щоб перевірити своє позитивне враження про Бєлограя і залишити його в спокої. Але майор Пирожниченко нічого не підтвердив — навпаки, він заронив у душу Зубавіна сумнів. Виявляється, вони зовсім не були фронтовими друзями. Навіть не зустрічались до Явора. Чого ж воєнком рекомендував Бєлограя? Пирожниченко не розгубився: а чого б і не порекомендувати, якщо сподобалась людина! Адже він заслужений фронтовик, по-геройському відзначився в боях за визволення Закарпаття.

Зубавін терпляче продовжував спостерігати за депо і станцією. Він знав, що ворог так чи інакше, рано чи пізно, але повинен спробувати зв'язатись із своїми спільниками, і чекав цієї спроби.

І ось — розумні здогади прикордонника Смолярчука, берлінські листи до Терезії Івана Бєлограя і кілька гілок бузку, до яких пришпилена орденська стрічка з прочитаною шифровкою.

Смолярчук мав рацію. Поклавши поряд листи, прислані Терезії з Берліна, і особисту заяву демобілізованого старшини Івана Бєлограя з проханням, зверненим до начальника депо, про прийняття на роботу, Зубавін одразу помітив істотну різницю в почерках. Своє враження він перевірив спеціальною експертизою і свідченням Терезії Симак.

Викликавши дівчину до себе вдруге на розмову, Зубавін показав їй заяву лже-Бєлограя і спитав:

— Знайомий почерк? Бєлограївський?

Вона похитала головою і заплакала.

Не помилився і Василь Гойда, прийшовши до Зубавіна? Орденська стрічка з шифрованим посланням, опис недільної подорожі по Закарпаттю на «Победе» і гроші, «подаровані» колійному обхідникові Пєвчуку, теж прилучені до справи, як досить істотні докази діяльності і задумів п'ятого порушника.

Тими ж днями з нового, несподіваного джерела до Зубавіна надійшли дані, які остаточно з'ясували трагічну долю людини, вбитої в Карпатах. Одного разу Зубавіну подзвонив генерал Громада і повідомив, що празьким поїздом у Явір прибула відома Віра Гаврилівна Мельникова, мати Героїв Радянського Союзу Віктора та Андрія, загиблих у боях проти гітлерівців за визволення Чехословаччини. На контрольно-пропускному пункті вона попросила прикордонників допомогти їй дістатися до колгоспу «Зоря над Тисою», щоб побачитись з демобілізованим старшиною, Іваном Бєлограєм, з яким вона познайомилась місяць тому в поїзді.

Майор Зубавін негайно поїхав на вокзал. Поговоривши з Вірою Гаврилівною і доповнивши її розповідь наявними при справі документами, він установив, як, коли, ким і з якою метою був убитий Іван Бєлограй, хто привласнив його ім'я.

Зубавін підвів парашутиста до вікна, обережно трохи відхилив штору, спитав:

— Він?

Так, це був супутник по літаку. Карел Грончак одразу впізнав його, незважаючи на те, що шеф був у іншому одязі, але з відповіддю не квапився. Страшенно хотілося сказати: «Ні». Та ба, насмішкуватий вираз обличчя росіянина ясно попереджав, що тепер уже не має значення для справи, скаже він «так» чи «ні».

Парашутист мовчки схилив голову.

Глава шістнадцята

Темна, тиха Степова вулиця вивела Кларка на Залізничну. Тримаючись її лівого боку, де густо чорніли низькорослі декоративні вишні, він вийшов на під'їзні колії станції Явір і попрямував у депо. Жодної зірки і№ було видно на низькому, оповитому хмарами небі. Пітні дрібний холодний дощ, який почався ще з вечора. По карпатських передгір'ях повзли темні, з білими зимовими краями хмари. Крізь сітку дощу неясно прорізувалися прожектори, встановлені на сталевих баштах. Під'їзні колії Кларк пройшов благополучно, не зустрівши жодної людини.

Паровоз № 50–49 стояв у дальньому, глухому кутку депо, за поворотним кругом. Кларк упізнав його по комсомольському значку на димогарній коробці і по блискучих мідних поясах на котлі. Дві години тому машина Гойди повернулась із важкої поїздки в Карпати і тепер, перед новим рейсом, простоює в гарячому резерві, під невеликим тиском пари. Вдосвіта на паровоз «50–49» прийде Василь Гойда, підніме пару до нормального тиску і поведе поїзд через Тису, в Угорщину.

Кларк глянув на світний циферблат годинника. Часу н його розпорядженні залишалось мало, треба поспішати.

Вогонь у топці комсомольського локомотива підтримував черговий кочегар. Під його наглядом було кілька резервних машин, і йому доводилось кочувати з однієї на іншу. Через те, що час був передранковий, кочегар подовгу затримувався на кожному паровозі: дрімав, прихилившись до гарячого кожуха котла.

Користуючись цим, Кларк непоміченим проник під локомотив. Скибан давно причаївся поміж колісними парами, під тендером. Кларк стиснув його плече і шепотом, нечутним уже на відстані метра, сказав:

— Пора! Все готово?

— Так. — Скибан притиснувся гарячими сухими губами до вуха Кларка і коротко проінструктував, що і як той повинен робити.

— Ну, хай щастить! Ось тобі гроші і явка…

Кларк потиснув руку Скибанові і потім спритно й швидко, наче робив усе це в тисячу перший раз, упорався із своїми обов'язками: упакував приреченого Скибана в подвійний азбестовий мішок з продухом, закритим густою марлею, і, підхопивши безпомічну, судорожно скам'янілу ляльку, засунув її у піддувало головою вперед, обличчям униз, до решітки, через яку в топку паровоза надходило свіже повітря. Потім він забрався на паровоз і при зачинених наглухо дверях добре поворушив вміст топки. Розжарена жужелиця і незгоріле до кінця дрібне вугілля густо просипались через колосникову решітку в піддувало і замаскували азбестове опудало.

На цьому місія Кларка була закінчена, можна було вже іти, але він не поспішав. Численні вдачі, що супроводили Кларка на кожному кроці, як йому здавалось, зробили його самовпевненим. Сидячи навпочіпки під тендером, потягуючи сигарету, затиснену в кулак, він відпочивав і милувався справою рук своїх. «Здорово придумав, собака! Використаю скибанівський спосіб, коли настане час забиратися звідси», вирішив він.

Покуривши, виліз на глухий бік, під високий бетонний мур, і, озираючись, стискаючи рукоятку автоматичного багатозарядного пістолета, нечутно ступаючи, вирушив у дорогу назад. Дощ все ще рясно кропив землю.

Жодна людина не зустрілася Кларкові до самої Степової вулиці. І позаду, за цілий квартал, нікого не було видно. Однак він вважав, що обережність навіть і тепер не завадить. Проминув Степову, звернув на Виноградну і, пройшовши її майже наскрізь, миттю зник на пустирі, зарослому високим бур'яном. Причаївшись біля цегляних руїн розваленого під час війни будинку, він напружено вдивлявся і прислухався, чи не йде хто по його слідах. Було тихо.

За дні і тижні свого перебування на радянській землі Кларк не прожив спокійно жодної години. Все немовби йшло добре, проте він завжди був насторожі, завжди був готовий до зустрічі лицем в лице із своїм смертельним ворогом. Чий-небудь пильний погляд, чия-небудь, можливо, і невинна присутність за його спиною зразу ж примушували міцніше стискати рукоятку пістолета. З яким би добрим настроєм не повертався додому, він завжди чекав засади.

Інакше й бути не могло. Незважаючи на свої удачі в Яворі, Кларк не заколисував себе успіхами: рано чи пізно він буде розшифрований. Як підказував досвід провалів його попередників, це найчастіше траплялося зненацька, враз.

Оселившись на Степовій, Кларк старанно обдивився всю вулицю і будинок номер 16, який належав відомій у Яворі бабі Марії. Наступного дня він уже знав кілька незвичайних підступів до Степової і до свого будинку. Крім того, пристосовуючись до місцевих умов, він винайшов надійний спосіб непомітно зникнути з будинку в разі потреби: через отвір, вирізаний у стелі комори, і через великий підвал, який має два виходи, — в кухню і сад.

Кларк давно, ще будучи закордоном, детально вивчив місто Явір і його околиці. Велику увагу він приділяв також району, що прилягав безпосередньо до державного кордону. На випадок втечі він виробив цілком вдалий маршрут: не залишаючи слідів, заховається в глухих високогірних лісах, по сусідству з румунськими Альпами, щоб одної якої-небудь найбільш туманної ночі прорватися через кордон.

Така велика турбота Кларка про свій відступ анітрохи не суперечила характеру його діяльності, бо він так само ретельно навчався відступати, як і наступати. За роки перебування у таємній школі американської розвідки, систематично і наполегливо тренуючись, Кларк добився того, що лазив по скелях не гірше, ніж першокласний альпініст, міг перестрибнути річку з допомогою каната, прив'язаного до дерева, чудово управляв мотоциклом, автомобілями всіх систем, плавав, як риба, пірнав, невтомно бігав на десятки кілометрів, влучно стріляв, наслідував голоси багатьох птахів і звірів.

Навіть найбільш розумний, сміливий, одчайдушний, глибоко замаскований агент, життя якого проходить в умовах, далеких від первісних, повинен бути, як казали шкільні інструктори Кларка, універсальним спортсменом-рекордистом, здатним в разі необхідності скористатися в повній мірі своєю фізичною силою і спритністю. А в житті таємного агента завжди багато різних несподіванок. Засинаючи, будь готовий до нападу. Прокидаючись, чекай удару з-за рогу. Зустрічаючи загальну привітність, пильно шукай навколо себе недоброзичливця, заздрісника, злопихателя та ін. Ніколи не йди прямо, якщо можна зробити зигзаг. Скромно і безтурботно посміхайся, але будь завжди тигром у душі. Випереди кожного, хто спробує одягти на тебе наручники.

Такі були писані і неписані настанови шкільних інструкторів Кларка. Він суворо додержувався їх у своєму таємному житті…

Кларк вибрався із старих цегляних руїн, перерізав пустир із сходу на захід, обережно вийшов у тил Степової, якраз напроти будинку номер 16. У молодому листі яблунь монотонно шелестів дощ. Скупо блищали калюжі на твердій садовій стежці. Туманною плямою вирізнявся на тлі чорного неба білий оцинкований дах будинку баби Марії.

Призвичаєне до темряви око Кларка причепливо обдивилось стіс дров, повітку, всі темні закутки двору — чи не чекає на нього де-небудь засідка? Не виявивши нічого підозрілого, він безшумно переліз через кам'яну огорожу, яка відокремлювала сад від пустиря, упевнено попрямував до будинку. Намагаючись не шуміти, всунув свій ключ у замок, двічі крутнув його, натиснув коліном на набряклі від дощу двері і тихенько, щоб не зарипіли, розчинив їх. Але переступити поріг він не поспішав. Щось зупинило його. Старий дерев'яний будинок, який давно віджив свій вік, як завжди дихнув на Кларка огидною застояною затхлістю і ще чимось несподівано новим, здається, тютюновим димом. Кларк потягнув носом. Так, безперечно, — цигарковий дим, не помилився. Звідки ж він узявся, якщо баба Марія не курить? Адже крім неї нікого не повинно бути в будинку.

Схиливши голову до плеча і тримаючи пістолет у правій руці, а невеличкий виключений електричний ліхтарик у лівій, Кларк стояв на ґаночку і думкою пробирався коридором, заставленим різним мотлохом: поламаними стільцями, напівзотлілими корзинами, чорними бутлями, тріснутими горщиками. Ось вузенькі двері, що ведуть у комору. Найімовірніше, за ними причаївся той, хто повинен першим схопити Кларка. Далі, за пічним виступом, можливо, стоїть ще одна людина. В кухні — третя.

Кларк, не рухаючись з місця, озирнувся через плече — чи не відрізаний уже й шлях відступу. На ґаночку і поблизу нікого не було. Тихо і в усіх кінцях двору та саду. Жодного звуку не долинало і з темного, прокуреного нутра будинку. Кларк, перевівши подих, витер холодний піт на лобі і рішуче, з шалено калатаючим серцем, переступив поріг, уключив електричний ліхтарик, щоб перевірити свої побоювання. І в ту ж мить хтось спритний навально кинувся на Кларка з-за вхідних дверей, намагаючись схопити його за руки і збити з ніг. Але той, хто нападав, був настільки впевнений у несподіваності своїх дій, у невідпорності, натиск виявився таким необачливим, що Кларк, який досконало володів усіма костоломними способами рукопашної боротьби, легко перевалив противника через себе, на камінні східці ґаночка, і кинувся в сад. Лавіруючи поміж деревами, збиваючи головою росу з гілок, вирвався на Виноградну. Вслід було послано кілька черг із автоматів, але жодна куля не завдала йому шкоди.

З Виноградної Кларк прохідним двором благополучно пробрався на Дніпровську вулицю. Далі, дотримуючись заздалегідь розробленого маршруту, він повинен був пробратися Камінним провулком до пересохлого річища Південного каналу і, йдучи по його твердому дну, вийти в ліс, а потім у гори. Непередбачена обставина значно спростила важке завдання.

На безлюдній, тихій Дніпровській вулиці Кларк побачив невеликий хлібовоз, який стояв перед булочною. Мотор його тихенько гурчав. На місці водія нікого не було. Кларк відчинив дверці кабіни, сів за руль, витягнув зчеплення, включив першу швидкість і обережно, на найменшому газі, повів машину. Завертаючи за ріг, він оглянувся і побачив шофера, який вискочив з булочної. Розмахуючи руками, щось викрикуючи, той кинувся доганяти свою машину. Але як же наздогнати її, таку швидкохідну, слухняну! Собі на лихо водій недавно відремонтував мотор, відрегулював його, як годинник. Близько ста кілометрів з нього тепер можна вижати. І Кларк вижимав. Він промчав по Київській, звернув на Ужгородську, потім на Червону, на бульвар Тараса Шевченка. Замітаючи сліди, виключив фари, рискуючи врізатись у який-небудь кам'яний стовп або паркан, погуркотів по темних, вузьких провулках Нагорної сторони і вискочив до залізниці. Навпростець, по рейках і шпалах, перерізав насип, спустився у Циганську слобідку, де розташувались обабіч шосе глинобитні будиночки, криті очеретом і соломою. Тут, уже не маскуючись, включивши сильне світло, Кларк дав повний хід і понісся з гори. Асфальтова смуга, обмита дощем, з білосніжними захисними стовпцями по узбіччях була безлюдною: жодної машини, жодної зустрічної підводи, жодного подорожнього.

До світанку залишалось багато часу — більш як дві години. Чимало ще було І бензину в баку машини. Бездоганно працював мотор, так що можна було мчати й мчати на північний схід, в гори, до карпатських перевалів, до великих шляхів країни. Але Кларк зупинився на сороковому кілометрі, на дальніх підступах до великого населеного пункту Дубровки.

Не виключаючи мотора, Кларк відпустив ручне гальмо, вийшов з машини. Хлібовоз легко покотився під уклін, набираючи швидкість. Їдучи по прямій, він з кожним обертом колеса збивався з наїждженої колії праворуч, на узбіччя, до провалля. На крутому повороті дороги машина зрізала переднім буфером захисні стовпці і, ламаючи кущі та невеличкі деревця, звалилася вниз, в ущелину, повиту передсвітанковим туманом…

Вранці одна з груп, посланих прикордонниками і органами МПС у всіх напрямках імовірного руху Клерка, знайшла в проваллі розбитий хлібовоз, викрадений у Яворі. Але слід втікача, посилено оброблений хімікатами, не міг взяти навіть найкращий в усьому Закарпатті слідчий собака.

Над ранок Кларк вийшов у такий гірський район, де обривались колісні дороги. Звідси починались важкі літні стежки, з давніх-давен прокладені пастухами. Вели вони на привільні альпійські луки, на піднебесне плоскогір'я Східних Полонин, на головні Карпатські хребти. Однією з цих стежок Кларк міг швидко, найкоротшим шляхом, з найменшою затратою сил вийти до кордону. Переваги стежок, якими гнали худобу, перед бездоріжжям лісової хащі були немовби безперечні, але Кларк довго розмірковував, перш ніж прийняти рішення. Справа в тому, що на второваній пастухами стежці він міг несподівано зустрітися з людьми.

Хто б не була ця людина, з якою зустрінеться Кларк, все одно вона надзвичайно небезпечна для нього. Тепер Кларк нікому не йняв віри. Тепер у кожній людині він вбачав свого смертельного ворога. Беззубий дід або дівчинка з кісками трапиться на його шляху, підліток з піснею на губах або ж мовчазний лісоруб із сокирою за поясом — нікого не пропустить мимо себе. Ніхто не повинен знати, куди прямує Кларк.

Він ішов невпинно, година за годиною, боячись витратити на відпочинок хоча б хвилину. Повалені бурею грубезні буки, порослі мохом, зотлілі до чорноти або ледь-ледь зачеплені гниллю, лежали тут і там, по обидва боки стежки. І всі як один — кронами вниз до долини. Майже на кожному камені яскраво зеленів товстий плюшовий наріст моху, щедро насичений вологою. Відбитки ніг людей і звірів, залишені на м'яких місцях стежки, були наповнені каламутною дощовою водою. Іржаві джерела вибивались із бурих розколин у скелях.

Підніматися крутою, розмитою дощем стежкою, у звичайних, без шипів і залізних кішок, чоботях було дуже важко. Над полудень, незважаючи на величезний запас сили і усвідомлення, що переслідування неминуче, Кларк різко знизив темп. Потім без особливого опору дозволив собі зупинитися. Відпочивав цілих півгодини. Сидячи під великою темною ялиною, мало не до самого коріння вкритою довгими лапатими гілками, пін підрахував, скільки йому ще треба часу, щоб добратися до вершини гори Піп Іван, до румуно-радянського кордону. Якщо йти так, як сьогодні, якщо ніхто не перешкодить і він не зіб'ється з курсу, якщо зовсім не спати і відпочивати недовго, уривками, якщо вдасться забути, що ти голодний, то навіть у такому разі потрібна буде ніч, день і ще половина наступної, третьої безсонної ночі. Чи не багато? Чи не перекриють цього часу прикордонники усі найнеприступніші, глухі стежки?

Кларк скочив і рушив під гору.

Ліс скоро почав рідшати. Часто з'являлися галявки, усипані камінням, трав'янисті, з острівками білої ромашки. Проходячи через одну з таких галявин, Кларк раптом почув форкання коня і гучний дзвін кованих копит по кам'янистій стежці. Відступати було пізно: весь він на видноті, як на долоні. Трапилось те, чого так боявся Кларк. Назустріч йому, поруч з низькорослим, рябим, нав'юченим до відказу конем ішов чоловік у широкополому чорному капелюсі, в кожушку, вивернутому вовною наверх, в сиром'ятних постолах, з ціпком у руці.

Кларк, не зменшуючи кроку, зближався з людиною, яку він, не знаючи ні її прізвища, ні імені, ні звідки родом, ні її місцепроживання, добра чи погана, молода чи стара, прирік на смерть.

Верховинський пастух, зіткнувшись лицем в лице з Кларком, зупинився, стягнув капелюх і привітно, як добре знайомому, вклонився:

— Ось і ви! Здрастуйте! Ми вас уже два дні виглядаємо. Ви з Ужгорода, так? Ветеринар? Де ж ваш провідник?

Кларк мовчав, з цікавістю роздивляючись чоловіка, якому лишилося жити одну або дві хвилини. Волосся в нього попелясто-буре, з густою сивиною на скронях. Високий лоб поритий глибокими поперечними зморшками. Під темними бровами молодо світились великі сірі очі. М'ясистий ніс, щоки і підборіддя грубо обвітрені.

Понуре мовчання Кларка, його пильний погляд, що не віщував нічого доброго, злякав пастуха. Він перестав усміхатися і відступив назад, до коня, неначе шукаючи в нього захисту.

Кларк вистрілив.

Дуже розріджене повітря приглушило звук пострілу — його було чути не далі як за двісті метрів…

У бесагах не знайшлось нічого їстівного і корисного для Кларка. Він відтягнув труп за найближчі кущі, відвів коня в ліс, прив'язав до дерева, щоб його не було видно із стежки, і рушив далі. Але тепер він ішов осторонь від пастушачої дороги, Оленячим урочищем. Непроглядними хащами. За компасом. Відкриті місця зовсім обминав. Тільки коли настала темрява, він знову вибрався на пастушачу стежку. Насунула ніч, а Кларк все ще йшов. Удосвіта трохи відпочив. Спав на ялинових гілках, під відкритим небом. Рано-вранці, з першим проблиском дня, знову йшов.

Високогірний кордон наближався, але й сили Кларка вичерпувались. Дрібний рясний дощ, який почався ще позавчора, не вщухав. З півночі, від перевалів, одна за одною насували важкі, рихлі хмари, несучи в тепле Закарпаття нетравневий холод і вологу. В ущелинах з ранку до вечора не рідшав присмерк. Хвойні ліси, наскрізь просякнуті вологою, похмуро чорніли на гірських схилах крізь дим туману. Струмки, потоки і річечки шумно клекотіли на замшілих валунах і шалено мчали вниз, до Тиси.

Наскрізь промоклий, вкрай виснажений, — знесилений, Кларк змушений був кінець кінцем залишити непрохідні хащі Оленячого урочища і вийти на небезпечні полонини. Знову був великий риск зустрітися з людьми, але ще більшим і непереборнішим було бажання обсушитися біля палаючого багаття, поїсти пастушачого хліба, випити овечого молока і покурити.

Тоненький струмочок, який просочувався крізь смарагдовий мох, вивів Кларка на трав'янисту галявину, затиснену з трьох боків стрімкими скелястими схилами гірських вершин, що становили верхній пояс альпійських луків. Три пастушачі рублені курені — колиби — стояли біля джерела. Недалеко від них — відкриті загородки для худоби. Невеличка отара овець паслась на галявині. Слабкий вітерець, що повіяв у бік Кларка, доніс запаморочливий аромат кислої вовни і теплого молока. Хоч яка велика була спокуса, однак у Кларка все-таки вистачило витримки просидіти до темряви в ялиннику і розглядіти все, що йому потрібно. Вівчарів на полонині було мало — лише двоє. Їм допомагали три кудлаті вівчарки — вовкодави.

Подоївши овець, вівчарі злили молоко з дерев'яних відер у бочку, накрили її білим полотном, віднесли в льох, викопаний тут же, під горою, і пішли спочивати. Незабаром над крайньою колибою, над її широким отвором, прорізаним у покрівлі, здійнявся високий і густий стовп диму, виблискуючи іскрами. Вівчарі, як видно, заходилися вечеряти.

Насамперед Кларк вирішив досхочу наїстися. В льоху, як він догадувався, було не лише молоко, а й бринза і масло. Але як туди пробратися, не стривоживши собак? Він обійшов галявину гірським схилом і потім спустився до льоху з підвітряного боку. Собаки, чекаючи решток пастушачої вечері, лежали на порозі колиби і не зачули чужого.

Наївшись і взявши з собою; чималий кусок бринзи, Кларк залишив льох і готовий був знову цілу ніч йти по карпатських урвищах. Але не встиг він зробити й кілька кроків, як почув позад себе люте гавкання собак. Зупинився, міркуючи, як вигідніше зробити в його становищі: відбиватися від вовкодавів палицею, перестріляти їх, мовчки тікати, маскуючись під вовка («не втечеш — загризуть»), чи, нарешті, покликати на допомогу вівчарів? Вибрав останнє: дуже вже промок і змерз Кларк, обважнів, дуже вже хотілось йому просушитися і поспати хоч з годинку біля багаття, скурити цигарку, занадто вже понадіявся він на те, що не викличе у вівчарів підозри.

Кинувши бринзу собакам, що наближалися, Кларк видерся на невисоку криву сосну і закричав з удаваним переляком:

— Ого-го-го!..

На порозі колиби, заслоняючи собою яскравий вогонь ватри, зачорніли постаті вівчарів.

— Хто там? — суворо спитав молодий, дужий голос.

Собаки оскаженіло гавкали, рвали кігтями і зубами кору з дерева.

— Рятуйте, люди добрі, загризуть!

Той самий молодий, дужий голос щось крикнув собакам, і вони замовкли, неохоче побрели в колибу, оглядаючись і злісно гарчачи.

Кларк спустився на землю. Підійшли вівчарі. Піднявши над головою гасові ліхтарі, вони мовчки, насторожено дивилися на чужу людину.

Кларк зняв картуз, пригладив долонею вогке волосся і, намагаючись бути більше зляканим, ніж привітним, простягнув руку:

— Добрий вечір!

Вівчарі стримано відповіли.

— Ух, ну й налякали ж мене ваші звірюки! На все життя!

Попереджаючи неминучі запитання, Кларк відрекомендувався обласним ветеринаром, відрядженим на відгонні пасовища з науковою метою.

— Кочую ось з полонини на полонину, викликаю незадоволення в собак… — він раптом підморгнув, засміявся. — Та й люди скоса на мою персону позирають: а хто ж тебе знає, ветеринар ти чи бандюга з великої дороги! Вірно я кажу? Відгадав твої думки? Відгадав, по очах бачу!

Кларк по-дружньому поплескав по плечу молодого вівчаря, який дивився на нього похмуро і підозріло.

Білявий, з облупленим носом хлопчина соромливо посміхнувся, опустив ліхтар. Одягнений він був у чорну ватянку, картату сорочку, в сірі грубошерсті, з начосом шаровари. На ногах добре приладнані, міцні, на товстих підошвах, із залізними підківками, черевики. На голові — стара солдатська шапка з червоною зірочкою. В руках — тульська одностволка і ліхтар «летюча миша».

— Вашому хлопчині, мабуть, у кожній людині шпигун ввижається? — насмішкувато спитав Кларк, переводячи погляд на старого вівчаря.

Сивоусий верховинець у чорному капелюсі і кожушку навиворіт, вовною наверх, з обкуреною люлькою в жовтих, наполовину з'їдених зубах кивнув:

— Ваша правда, товаришу ветеринар, знаходьте до нашої колиби, — розмахуючи ліхтарем, заметушився старий. — Прошу!

В рубленому курені, добре проконопаченому мохом, з широкими буковими лавами вздовж стін було навдивовижу тепло, навіть жарко. Кларк зняв плащ, підсунувся ближче до ватри. Від його мокрого одягу повалила густа пара.

— Чудово! Райське життя! — блаженно мружачись стогнав він, повертаючись до вогню то спиною, то грудьми, то боком.

— Нашого молочка покуштуйте, товаришу ветеринар. — Сивоусий верховинець поставив перед Кларком великий череп'яний глечик.

— Зажди, батьку, дай зігрітися! Я хоч і сибіряк, але люблю попарити молоді кісточки. — Він розкинув руки, наче обіймаючи багаття. — Красота!

Гріючись з насолодою біля ватри, Кларк ні на хвилину не переставав крадькома спостерігати за молодим пастухом: чи остаточно той заспокоївся, чи не виявить він свою підозрілість яким-небудь мимоволі відвертим поглядом. Білявий підпасок, скинувши черевики, ватянку і шапку, сидячи на підлозі біля дверей колиби, майстрував маленькою гуцульською сокирою нове ярмо для волячої упряжки. Час від часу він одривався від роботи, боязко поглядав на гостя. Зустрічаючись з ним поглядом, Кларк привітно посміхався, підлесливо підморгуючи: що, мовляв, братіку, надійно сів у калошу, і досі вибратися з неї не можеш.

Обсохнувши і випивши молока, Кларк скинув чоботи, підклав під голову оберемок запашної глиці, з насолодою простягнувся на лаві і запалив самокрутку.

— Просто як у тещі на печі. Спасибі вам, братці, виручили. Ну й віддячу ж я вам! На інших полонинах півгодини читаю лекцію, а вас двогодинною наділю.

Підпасок підвів голову, серйозно і уважно подивився на Кларка.

Той засміявся:

— Бачу, не приховаєш — до науки рвешся. Потерпи до завтра. Ранок вечора мудріший. — Кларк позіхнув, заплющив очі. — Спати! Спати… спа…

Недокурена цигарка впала на землю, почулося богатирське хропіння. Але Кларк не спав. Насилу перемагаючи сон, він чекав, що робитимуть вівчарі. Якщо вони не повірили, що він ветеринар з області, якщо вгадали, відчули в ньому закордонного гостя, то меткий підпасок, розуміється, негайно побіжить до прикордонників і повідомить їх про появу підозрілої людини…

Минуло п'ять, десять хвилин, чверть години, а з колиби ніхто не виходив. Кларк ледь-ледь розплющив очі. Сивоусий верховинець уже мирно дрімав, по-старечому прихилившись до рубленої стінки і не випускаючи з рота своєї люльки. Білявий його помічник старанно скоблив лезом сокири ярмо. Багаття догоряло. По берестяній покрівлі глухо і нудно тарабанив дощ. Десь, мабуть, внизу, у ближній ущелині сумно вили вовки.

Повіки Кларка обважніли, він зажмурився, втратив над собою контроль і заснув.

Проспав він, можливо, годину, дві або три — невідомо. Прокинувшись, побачив над собою чорну, закурену стелю колиби з круглим вирізом посередині, в який струмувало до нічного неба полум'я ватри. Він хотів перевернутися із спини на бік, щоб подивитися, чи на своїх місцях вівчарі, але не міг цього зробити. Однак він не хотів вірити в те, що сталося. Напружив усі сили, рвонувся, намагаючись підвестися. Мотузки, якими Кларк був прив'язаний до букової колоди, були міцні і вузли надійні.

Кларк вилаявся, застогнав, завив. Із дальнього кутка колиби донісся глузливий голос сивоусого верховинця:

— Відпочивай, відпочивай, песиголовцю! Ранок вечора мудріший…

Вранці на полонину прибули верхові прикордонники. Вони посадили зв'язаного Кларка на запасного коня і повезли вниз, у Явір. Того ж дня його передали майору Зубавіну.

Скибан на першому ж допиті охоче розповів усе про себе, про Дзюбу і про свого останнього шефа — «пана Бєлограя».

Майор Зубавін передав Скибана слідчому, а сам зайнявся п'ятим порушником. «Пан Бєлограй», якого ввели в кабінет конвойні, з похмурою і злісною цікавістю з ніг до голови оглянув Зубавіна.

Кларк за час перебування в дорозі, від полонини, де його затримали, до Явора, встиг виробити план самоврятування. Він давно зрозумів, що взято й Скибана, що стався повний провал. Безглуздо тепер усе заперечувати, удавати з себе невинно ображеного слюсаря Івана Бєлограя. Скибан, звичайно, вже розповів, як і хто вбив демобілізованого старшину. Значить, треба діяти, виходячи з реальних умов.

— То це завдяки вам я маю честь потрапити в таке становище? — спитав він високомовно, з удаваною зверхністю.

Зубавін приготувався до важкої, багатоденної розмови, що ускладниться, як він гадав, різними несподіваними крутими поворотами. І тому, зберігаючи сили, прирік себе на витримку, терпіння і байдужість.

— Так, не заперечую, — серйозно відповів Зубавін, — і я потурбувався в міру своїх можливостей, щоб ви потрапили в таке ось становище: у становище спійманого диверсанта, терориста і шпигуна.

Кларк поморщився:

— Побережіть, майоре, ці страшні епітети для слабонервових.

Він сів на найближчий стілець, закинув ногу на ногу і, гордовито посміхаючись, чекав продовження допиту.

Зубавін закурив. «Пан Бєлограй», не чекаючи запрошення, безцеремонно простягнув руку до цигарок. Зубавін дістав нову коробку «Казбека», поклав перед арештованим. Обидва деякий час мовчки димили, відверто, у вічі дивлячись один одному і готуючись до поєдинку.

Як не бравірував цей «п'ятий» порушник, але він не в силі був приховати від Зубавіна справжній свій стан.

Печать тваринного страху, печать приреченості, всупереч його волі, ясно проступала на пихато-зухвалому обличчі. Під глибоко запалими, гарячково почервонілими очима нависли свинцеві мішки. Губи смертельно зблідли, потоншали, висохли. Кінчик носа загострився, побілів, неначе відморожений. Горло стало гострим, кадик помітно випирав — по ньому перекочувалась якась кулька. Кларк без упину ковтав слину.

Зубавін підсунув до себе купку паперу вмочив перо в чорнило і поставив те обов'язкове перше запитання, яким починається всяке слідство:

— Прізвище?

Арештований помовчав, усміхаючись.

— Іван Федорович Бєлограй, — сказав він. — Якщо це вас не влаштовує, тоді — Сидоров. Або Петров. Згоден і на Іванова.

— Мене найбільше влаштовує ваше справжнє прізвище.

— О, майоре, ви занадто багато хочете. Такі речі, як справжнє прізвище, ми не зобов'язані зберігати з пам'яті. Ми їх твердо забуваємо. Назавжди!

— А ви все-таки спробуйте пригадати.

— І радий би, та…

— Допомогти?

«Пан Бєлограй» з живою, непідробленою цікавістю подивився на майора. «Що-небудь він знає, чи… Нічого йому не може бути відомо. Навіть в Америці мало хто обізнаний з моїм минулим».

Вголос він сказав:

— Майоре, ви марно витрачаєте свої зусилля: пам'ять моя незговірлива.

— І все-таки спробуємо. — Зубавін тим же рівним, спокійним голосом, яким розмовляв до цього часу, сказав: — Кларк. Ральф Кларк. «Колумбус».

Смертельна блідість, що застигла на губах «пана Бєлограя», залила його щоки, лоб, підборіддя.

Хвилину або дві тривало мовчання. Нарешті Кларк скривив рот у посмішці:

— Поздоровляю, майоре! — він закурив нову цигарку. — Для вас, звичайно, уже заготовлені погони підполковника, підвищення в посаді і так далі.

Зубавін, почекавши, поки Кларк виговориться, висунув шухляду письмового стола, дістав пачку фотографій і поклав їх перед арештованим:

— Відсвіжіть свою незговірливу пам'ять, «Колумбус», ще ось і цими даними, одержаними нами від одного фотолюбителя, вашого постійного супутника під час прогулянок по Москві. Як вам відомо, він провалився, пійманий на гарячому.

Кларк побачив фотографії, на яких був зображений він, Ральф Кларк, в той період свого життя, коли жив у Радянському Союзі на легальному становищі, як член місії «союзної держави». Ось груповий, воєнного періоду знімок. Чоловік з двадцять молодих людей, одягнених у нову, ще не обношену офіцерську форму, випускники артилерійського училища, товпляться перед відчиненим віконцем театральної каси. Трохи осторонь від них, у скромному пальті, в кепці з довгим козирком, стоїть Кларк. В руках у нього заповітні папірці, що дають право подивитися спектакль. Десятки офіцерських очей з пожадливістю спрямовані на «зайві квитки». Кларк усміхається на знак того, що радий би, мовляв, усіх офіцерів ощасливити, але, на жаль… він показує два пальці: мовляв, лише два квитки може продати.

Ось ще фотографія, на якій Кларк зображений на вокзалі. Він сидить на лаві в багатолюдній залі для чекання і, напівзаплющивши очі, ніби дрімаючи, прислухається до того, про що говорять пасажири, які прибули в столицю з різних кінців Радянської країни. Третя фотографія відображала Кларка в той момент, коли він, сидячи за рулем, щось фотографував через автомобільне скло.

Четверта, п'ята, шоста, сьома, десята і дванадцята фотографії теж викривали Кларка в діяльності, яка нічого спільного не мала з тим, чим повинен займатися представник дружньої союзної держави.

— Ну як, не забули всі ці картини?

Так, Кларк добре пам'ятав, що всі ці знімки були таємно зроблені у свій час його колегою по посольству, молодшим клерком Джексоном. Справді, він був його постійним супутником під час прогулянок по Москві. У самітні хвилини відпочинку, за віскі або коньяком, Джексон, добре напідпитку, не раз діймав свого приятеля, демонструючи йому фотографії, про існування яких довго й гадки не мав вельми досвідчений, досить здібний Кларк.

Зубавін зібрав фотографії, поклав у шухляду письмового стола:

— Отже, Ральф Кларк, «Колумбус», вихованець таємного коледжу…

Кларк квапливо кивнув головою. На його обличчі вже не було ні пихатої усмішки, ні зверхності. Воно виражало неприхований відчай. Але через кілька секунд цей вираз змінився іншим — надією. Зубавін, що з цікавістю спостерігав за Кларком, усміхнувся сам до себе: «Для нього ще не все втрачено, йому ввижається вихід з безвихідного становища. Цікаво, на що ж вік сподівається?»

Кларк випростався, закинув голову, сказав з урочистими інтонаціями в голосі:

— Майоре, я вирішив бути до кінця відвертим. Але я хотів би, щоб усе мною сказане було зафіксоване повністю. Прошу запросити стенографістку.

Зубавін зняв телефонну трубку, набрав номер і коротко наказав:

— Зайдіть до мене.

Зайшов молодий лейтенант у світлих рогових окулярах, з розлініяною пачкою паперу в руках. Він мовчки зайняв, очевидно, своє звичне місце, за маленьким столиком, в кутку кабінету.

— Я вас слухаю. — Зубавін подивився на Кларка.

— Так от… — «Колумбус» розчепіреними пальцями розчесав скуйовджене волосся, потім провів долонею, наче вмиваючись, по обличчю. — Мені недавно минуло двадцять вісім років. З них я майже півтора десятка бездоганно служив американській розвідці. На мене завжди покладались великі надії: в таємному коледжі, в роки стажування, в період самостійної діяльності. Мені довіряли. Мене готували для. великих справ. Мені пророчили важливі посади…

Зубавін уважно слухав Кларка, намагаючись зрозуміти, догадатися, заради чого той так охоче вирішив «бути до кінця відвертим», яку мету переслідує.

Кларк продовжував свою сповідь упевненою скоромовкою, гладко заокругленими, явно заготовленими фразами. Він докладно розповів, коли, де і шо встиг зробити для американської розвідки, назвав усіх своїх шефів, їхні клички, змалював риси їхнього характеру, звички, перелічив усіх, з ким був зв'язаний свого часу, пригадав чимало старих явок, не забув і нові, розповів у всіх подробицях, хто сприяв йому під час переходу кордону і з якими намірами він оселився у Яворі.

Кларк перевів подих, випив склянку води.

— Бачите, яка я для вас цінність. Як ви догадуєтесь, я відвертий тому, що не маю ніякого бажання одержати «вищу міру покарання». Хочу жити! За всяку ціну! Та й вам не вигідно відправляти мене на той світ.

Коротко кажучи, я пропоную вам свої послуги, майоре мій досвід, мої здібності, мої зв'язки — все у вашому розпорядженні. Я можу принести вам величезну користь там, за кордоном…

Зубавін ледве втримався, щоб не посміхнутися. Він уважно, з байдужим виглядом слухав Кларка. Нехай сповідається. Чи не однаково, в якій формі він розкриє найглибші таємниці американської розвідки!

— Упакуйте мене в азбестовий мішок і переправте через кордон! — продовжував Кларк і не без натхнення. — Я повернусь до Файна і скажу, що змушений був тікати, тому що ледве не провалився через Скибана і Дзюбу. Мені зразу повірять, не турбуйтесь. Далі я влаштую, через того ж Файна, все так, щоб мене перевели в Західну Німеччину, в одну з розвідувальних шкіл. Гарантую: мене призначать старшим інструктором. Я буду знати кожного, кого «Сі-Ай-Сі» планує перекинути у вашу країну. Ви одержите повний список усіх диверсантів і терористів задовго до того, як вони будуть готові діяти. Через рік або два я просунусь по службі, мене призначать у вище відомство, і я почну вам пересилати…

Зубавін відкинувся в кріслі заплющив очі.

— Ви мене не слухаєте, майоре? — ослаблим голосом спитав Кларк.

Зубавін позіхнув, здійняв руки над головою і з задоволенням потягнувся:

— Пора кінчати. — Він обернувся до лейтенанта, що посміхався: — Відведіть!

— Пане майор!.. — рвонувся Кларк до Зубавіна.

— Все абсолютно ясно, «Колумбус». Справа тепер за Воєнним трибуналом.

Кларк підвівся і, сутулячись, бгаючи в руках украдений гвардійський картуз, попрямував до дверей.