Наказ лейтенанта Вершини

Розділ одинадцятий ЗАГИБЕЛЬ «ЧОРНИХ КЕНТАВРІВ»

Сільську череду здавна пас старий-престарий дід Матвій. Говорили, що йому, як і діду Захарку, давно звернуло за сто років, тільки він старший за свого товариша. Після приходу фашистів чередник ледве не лишився своєї роботи. За наказом коменданта Штарка з села забирали щодня одну-дві корови. Череда порідшала, зменшилася на добру половину. Нещодавно Штарк зобов'язав старосту переписати вцілілих корів, і їх власники мусили здавати молоко. Хто виконував встановлену норму, одержував на день літр перевіяного молока. Вершки щодня поліція відвозила на Татарський острів. Чередник у неділю доручав корів своєму правнукові, а сам приходив до діда Захарка порозмовляти, згадати минуле. Приятелі сідали на призьбу, скидали майстерно виплетені брилі і подовгу розмовляли, пригадували давні події, людей, які колись мешкали в селі та навколишніх хуторах. Юрко любив слухати ті розповіді. Примоститься біля дідів і слухає. Дивні, хвилюючі події поставали в Юрковій уяві, примушували переживати, уболівати за долю тих людей, які колись жили і боролися на цій землі. І дід Матвій, і дід Захарко часто згадували місцевого повстанця Тимофія Кушніра, розмовляли про нього так, ніби були особисто з ним знайомі, приятелювали. А дід Матвій запевняє, що він бачив Тараса Григоровича Шевченка і той подарував йому на ярмарку в Яготині срібного карбованця. Нібито на тому ж ярмарку поет викупив з неволі молоду дівчину-кріпачку і дав їй грошей на посаг. Найчастіше діди пригадували своїх односельчан, товаришів, давніх побратимів.

— А пам'ятаєш, Захарку, Федора Хмарського? — запитував дід Матвій. — Ну й сильний був чоловік. Покладе руку на коня, притисне — і кінь не витримує, стає на коліна. А душа лагідна в нього була, нікого сам не скривдить і за слабшого заступиться. Доброго чосу колись дав Федір Хмарський пану Хоткевичу, коли той хотів силоміць Хіврю Стадниченкову в покої забрати.

— Пам'ятаю, — озивається дід Захарко, — пригадую Федора, високий такий, ставний, вуса, як смола, чорні. Тільки все воно, як у тумані, видиться… Коли це було, коли це діялося?

— Славний був чоловік, — задумливо промовляє дід Матвій. — Нікого Федір Хмарський не боявся, ні перед ким не гнувся, дарма що й сам був кріпак. Порубали його гайдуки, слуги панські, як він Хіврю відбив від пана, а він поглянув на людей, гукнув востаннє: «За правду, люди, погибаю! Сам гину і пана забираю з собою! Живіть щасливо!» Коли воно це було, а слова Федора і зараз у вухах стоять, ніби я сьогодні їх почув!

— Отакий і Грицько Лиска був, — пригадує дід Захарко, — силач! А вдачу мав лагідну і щиру! Колись я пас панських телят, розімлів на сонці, закуняв, а тут осавула нагодився і пугою мене сонного! Пугою! Я схопився, не збагну, де я, що зі мною діється, — репетую, а він мене пугою смугує! А тут Грицько нагодився, вирвав у осавули батіг та як почав його пригощати! «Знай, — каже, — панський служако, як над сиротами збиткуватися! Довго мою науку пам'ятати будеш!» Захистив мене Грицько Лиска, а сам головою наклав…

— Так Грицька я добре знав, — жвавішає дід Матвій, — він часто на нашу вулицю вчащав! Гарний був парубок! Руками підкови гнув! На Шляхетському болоті всіх їх порішили.

Згадка про Шляхетське болото насторожує Юрка, і він, вибравши зручну хвилину, питає діда Захарка:

— А Грицька за що порішили?

— Ніхто достеменно не знає, як воно було діло, — повагом відповідає той, — а чутка селом пішла, що пан наказав загнати людей у підземелля, щоб вони там щось вимурували…

— Так було! — переконано говорить дід Матвій. — Я достеменно знаю: є підземелля під Білою вежею. Тільки воно тепер водою залите. Як пан тікав за границю, води туди напустили!

— Правда! — згоджується дід Захарко. — Було таке! Утік пан. Люди кинулися в палац, почали в льох добиратися, а там — вода!

— То я й кажу, — не кваплячись, продовжує дід Матвій. — що зібрав пан людей, чоловік з десять, оголосив, ніби послав їх кудись на роботи, а насправді підземелля мурувати. Нема людей і нема, коли вночі стрілянина за селом, панська варта оточила Шляхетське болото. Полягли там наші люди, і Грицько Лиска загинув. Один тільки Павло Пушкар врятувався. Пощастило йому втекти від гайдуків. Добрався до Прип'яті, переплив річку і прибився до хутора. Там його сестра замужем за Тимошем Климчуком була, він і прийшов до них після втечі. І розповів, що пан загнав людей у підземелля. Гайдуки довго вели їх кам'яним переходом, свічками присвічували. Прийшли в простору кімнату, а там стіна обвалилася. І треба було поставити її на місце. Тут же стояли кошики з яйцями і повно вапна. Наказали гайдуки змішувати вапно з білками і мурувати стіну. А Грицько Лиска по деякім часі і каже: «Плохе, хлопці, наше діло! Стіну вимуруємо — і буде нам гаплик! Нікого пан не випустить звідси, всіх накаже порішити! Це, хлопці, не просто кам'яна світлиця, а пан тут свої скарби зберігає! Дивіться, що я тут знайшов!» І показав Лиска жменю золотих дукатів. Повиносили з скарбниці золото, а в кутку ті дукати і завалялися.

Придушили муляри гайдуків і кинулися бігти по кам'яних переходах. Добігли, а перед ними — двері! Грицько наліг на них, а вони й хряснули. Дивляться люди, а вони на Шляхетському болоті опинилися, прямо в Гаркушіш ліс вийшли. Почали радитися, як бути, куди тепер податися. Поки вони домовлялися, один з гайдуків очуняв, покликав на допомогу. І полягли наші люди на тому болоті! Чи не так, Захарку?

— Так воно й було, — стверджує дід Захарко, — полягли люди на тому гиблому болоті! Мені панський гайдук Свирид Верхогляд колись у шинку за чаркою розповідав, що Лиску з пістоля застрелили, бо не могли шаблею взяти! Треба було втікачам в Чорний ліс податися, а не суперечки розводити! Як почали радитися та сперечатися — втеряли время! Тут їх гайдуки і порішили!

Часто слухав Юрко спогади старих людей, а особливо після того, як побули всім класом на Кам'яному Розі, як вчителька Олена Марківна з дядьком Денисом повела їх по місцях колишніх боїв, розповіла про битви червоних партизан з німецькими окупантами, біляками, петлюрівцями. Хотілося ще більше взнати про минуле рідного краю, про людей, які відстоювали свою землю від ворогів. Дізналися учні і про давно минулі події. Неподалік села є стрімка круча. Називають її люди Дівочою. Схопили колись татари дівчат, погнали їх у неволю, а вони й покидалися з кручі у Прип'ять, не дісталися нападникам. Побував Юрко і в Дівочій печері, бачив кістки людей, замордованих татарами. Ніхто не знає ні прізвищ, ні імен. А повага до них велика! Всі вони оборонці землі своєї, вірні і незрадливі захисники рідного краю. Полягли за волю і не стали перед ворогом на коліна! Якось Юрко запитав діда Захарка, скільки років виповнилося череднику і чи правда, що він найстарший житель села.

Дід Захарко довго думав, рахував, прикидав щось у пам'яті, нарешті сказав:

— А либонь, Матвій і справді найстарший! Як я ходив до дяка в школу, то він уже був там, топив дякові хату, шмагав нас різками по суботах. І добряче! Коли воно було, ай зараз пам'ятаю! Міцна була рука в Матвія. Я так думаю, що йому тепер стукнуло сто п'ять років. Не менше! Колись мені Матвій розповідав, що, як пан мурував ворота до Білої вежі, він вже був. А на тих воротях було виліплено: «1847 рік». Отут і рахуй! Матвію тоді вже було дванадцять літ. Ти бач, чоловіку за сто звернуло, а він все ще розум ясний має!

Хоча всього зазнав цей чоловік на своєму віку — і радості, і прикрощів! Ох і ненавидів Матвія старий пан! Якби міг, то в ложці води утопив би! Поталанило Матвію! Зарадили його лиху добрі люди! І дружину він мав любу та розумну! Молодиця на все село була, як зайде у церкву — ніби сонце засвітить. Велика любов і злагода були між ними, всі їх в селі за приклад ставили! Хотів пан укоротити Матвію віку, а все через ті свої підземні схованки, через багатство велике!

Юрко часто пригадував ці напівзабуті розмови, по-новому осмислював їх і все більше переконувався, що під палацом та під Білою вежею справді є переходи та закапелки. І треба розгадати таємницю Червоної Красуні, щоб потрапити в ті кам'яні лабіринти. Ні, не вигадував дід Матвій, коли розповідав, що від палацу підземний хід проліг аж на Шляхетське болото. Тільки як потрапити до нього? Можливо, що саме цей хід і веде в казарму «чорних кентаврів»? Крізь нього можна проникнути і в той будуар, де знаходиться фотолабораторія Маєра! Оце була б удача! Узяти фотокартки «чорних кентаврів» — і тоді нікуди вони не дінуться, ніде не сховаються! Може, підмовити Вовку і піти на Шляхетське болото, оглянути там пагорби, схили, ліси й переліски. І водночас пошукати тайник із срібними самоварами? Тільки все це даремна затія. Нічого там не знайдеш. Ходив колись тато, шукав панський тайник і нічого не знайшов, лише час змарнував. Надто велике Шляхетське болото, щоб натрапити на тайник або на вхід до підземелля. Треба розпитувати людей, шукати шлях до таємниці Червоної Красуні. Юрко постарається про все докладно розпитати діда Матвія.

На світанку, коли починає сіріти, дід Матвій виходить з своєї хати, вмивається, потім снідає, бере торбу з харчами, ріг і, вийшовши на вигін, сурмить, подає знак, щоб виганяли корів на пашу. На вигін вчасно приходить і підпасич.

Нарешті дійшла Юркова черга пасти з дідом Матвієм корови. Мати ще звечора поклала в полотняну шаньку харчі, баклагу води.

Дід повернув череду на луки, корови паслися, а чередник розіслав під вербою мішок, сів на нього, прихилився до стовбура.

— Що то літа з людиною роблять, — з жалем промовив він — не встигли за село корівок вивести, а вже й посидіти хочеться. А колись, було, за день і на хвилину не присядеш і не знаєш, що таке втома… Зустрічаю сто сьому весну, гріх мені на долю ремствувати, потоптав я рясту на білому світі. А ніби й не жив, ніби все це мені наснилося. Давно вже нема моїх друзів, тільки Захар лишився.

— А дід Нечипір? — спитав Юрко.

— Хай він проживе ще сорок років, щоб зі мною зрівнятися. Нечипір проти мене парубок! Хоча й зробив він багато добра людям на своєму віку. Чесна людина! Якби не він — пішло б за димом наше село! Хотіли німці спалити, як прийшли вони до нас у 1918 році. А Нечипір червоних повстанців покликав на допомогу — і вибили гуртом окупанта. І пана вигнали з села. Хоробрі й завзяті люди — наші односельці. Ніколи перед лихом не гнулися, ніколи неправді не корилися. Честь наша і гідність з покоління до покоління передається.

— Чи правда, діду Матвію, що колись ваша родичка Катря Загорулько потрапила в палац до пана і він назвав її Червоною Красунею, дарував їй багаті подарунки, кидав у темницю, а вона не скорилася і лишилася вірною своєму нареченому.

— Правда, хлопче, так воно й було, як ти кажеш. Гарна була Катря.

— А чого Катрю пани називали Червона Красуня?..

— Так їм заманулося. Захоче пан, назве тебе зеленим, а захоче кликати сірим, то й будеш сірим. Недаремно люди говорять: скачи, враже, як пан каже! От люди й скакали! Тільки не всі! От і Катря не захотіла під панську дудку танцювати! І Тимофій Кушнір, її наречений, такий гопак пану врізав, що ледве той голови не позбувся! Від палацу купа попелу лишилася!

— Де ж Червона Красуня ділася?

— Загинула! Укоротив їй пан віку! Та хіба тільки Катрі? І Тимофій загинув! Зрадники продали Тимофія панові за капшук золотих червінців! Мій предок Данило Загорулько був вільний, ніякому пану не належав. І колись давно разом з предком наших панів пристав до Богдана Хмельницького. Під Жовтими Водами Степан Хоткевич відбив у шляхти гармату і став сотником. А вже після Корсуня, як і там повстанці побили панів, призначив його гетьман полковником. Там козаки захопили шляхетський табір, взяли в полон багато жовнірів. На березі Прип'яті в той час стояла невеличка фортеця, отут, де зараз палац. І як побив Богдан Хмельницький шляхту, то віддав фортецю полковнику Хоткевичу. Чи правда, чи неправда, може, все це люди вигадали, бо коли все те діялося, але є нібито під вежею підземелля. І там сховано великі скарби панів Хоткевичів, бо все шляхетське золото їм лишилося. Степан Хоткевич став паном, полковником, заволодів великим багатством. А мій предок Данило Загорулько повернувся з походу з жінкою-красунею. У якогось магната-шляхтича була наймичка, надзвичайно вродлива дівчина. Так мій предок закохався в ту наймичку і взяв її собі за дружину. А потім кріпацтво настало. І наділила цариця панів Хоткевичів навколишніми селами та хуторами. І люди стали власністю панів.

У мого далекого пращура Устима Загорулька було десять дочок і чотири сини. І дочки, і сини вродою вдалися в матір, а силою та своїм непокірним характером батько їх наділив. Увесь наш рід такий — непокірний та непіддатливий, завжди до роботи та правди горнеться. Один Федір з пуття збився, бо горілка та лінощі його доконали.

Так, кажу, велика родина була, в мого пращура, як не тяжко жилося, а на хліб заробляли, зводили кінці з кінцями. А тут — кріпацтво. І вже ти ніби й не людина, а якась худоба, бо туди не йди, тут не сядь, там не стій. Хоче пан — помилує, а захоче — продасть або накаже різками шкуру селянину спустити. Якось пішла Катря, дочка мого пращура, в церкву, а пан і накинув на неї оком, звелів забрати дівчину в свої покої. Не одну Катрю тоді забрали, багато дівчат опинилося в палаці. Дуріли пани з жиру, казилися. Позбирав пан дівчат, наказав одягти їх в чудернацький іноземний одяг і велів співати та танцювати, тішити своїх гостей. Портрети тих дівчат і зараз, кажуть, лишилися в підземеллі у отій великій круглій залі. Є там і Катрин портрет. Тільки не у великій, а в малій світлиці. Катрі особлива доля випала, не така, як її безталанним подругам. Закохався в неї пан. Та так закохався, що не міг жити без цієї дівчини. Дарував їй дорогі оксамити, коштовні разки намиста, золоті каблучки та сережки. Не діяли ті дарунки на дівчину, не хотіла вона й дивитися на осоружного пана.

Збиралася Катря заміж виходити, чекала осені, мала побратися з своїм обранцем Тимофієм Кушнірем. І йому вірною лишилася. Не скорилася дівчина панові, кинулася в ополонку, пішла на дно Прип'яті. Дуже пан був вражений вчинком дівчини, її великою вірністю своєму коханню. І повелів художнику намалювати Катрю на кам'яній стіні в глибокому підземеллі; мовляв, хай ця непідкупна дівчина оберігає вхід до його скарбниці. І себе повелів намалювати поряд, бо хотів пан і після смерті оберігати великі багатства, сховані в підземеллі. От і оберігає Катря панську скарбницю віки вічні: стоїть поряд з своїм ворогом та розлучником у кам'яниці.

— Як же портрет дівчини може оберігати вхід до скарбниці? — запитав Юрко — Це вже, мабуть, вигадали люди…

— Нічого люди не вигадали, — трохи ображено відповів дід — бо не звичайний той портрет, а з великою таємницею. І колись люди розум у голові мали і такі чудеса творили, що й зараз не так просто розгадати їхні загадки. Є підземелля під Білою вежею — я напевне знаю! А проникнути в них ніхто не може! Нема сьогодні туди дороги! А чому нема? Ніхто не зумів розгадати Катрину таємницю! Ніхто!

— Так яка ж таємниця, діду, є в Червоної Красуні? Як вона оберігає вхід?

— Зачекай, — озвався неквапливо чередник, — вислухай все до кінця. Ось дівчина сидить і слухає, а ти, як той живчик, — місця собі не знаходиш.

Так от слухайте, діти, як воно було, як жили колись на нашій землі люди, боронили своє право, свою честь відстоювали. А ви згодом своїм дітям розкажете, а вони своїм повідають. Хай не забувається пам'ять про тих людей, що своє життя за волю поклали.

Як не стало Катрі, зібрав Тимофій Кушнір ватагу добрих хлопців, налетів на село і спалив палац. Мій прадід пам'ятав ту пожежу, хоча на той час ще зовсім був хлопчаком. До неба, казав, полум'я шугало. А цей палац, що зараз є, пани після тієї пожежі збудували. Підземні світлиці, звісно, лишилися. Розповідав мій прапрадід, а він якось потрапив у ці катакомби, ніби є там зображення козака та бусурмана, і вони пучкою вказують хід до панських скарбниць. Але втрапити до них ніхто не може. У кам'яних стінах нема жодної шпарки. Рівна, як долоня, крем'яна стіна — і нема більше нічого. Щоб пройти до скарбниці, мусиш знати таємницю Червоної Красуні. А таємниця та схована у вінку з волошок, що намальований на Катриній голові. Чи так воно, чи ні — запевняти не буду, бо не був там ніколи, не бачив я ні Катрі, ні її вінка. Так мені люди розказували, і я, що чув, вам розповів. А як воно є насправді — не скажу!

— Що ж далі, діду, було? — запитав тихо, ледь чутно Юрко.

— Схопив-таки пан Тимофія Кушніра і розіп'яв його у підземеллі. Зраднику тому, що видав свого отамана, пан дав капшук золотих дукатів, ще й грунту добрячий шмат наділив. І Свирид Терпило на ці гроші відкрив у селі шинок. Тепер оце його нащадок в поліції орудує, німцю, як той пес, прислужує.

— Дідусю, — запитала Леся, — а як вас пани продавали?

— Як продавали? Як ото худобу продають! Забрав пан мою меншу сестру в покої. Не хотіла вона йти — повели її гайдуки, забрали, не зглянулися на її благання та сльози. Отак, як Катрю, так і сестру забрали!

Я вже на той час парубком був. І пустив на панські ожереди червоного півня. Хоча й не піймали мене панські посіпаки, а підозра все одно була! Привели мене на конюшню, шмагали, допитували — не признався! Ще й свідків поставив, що я в ту ніч на колодках до світу сидів.

Наказав пан економу продати мене, щоб мого й духу в селі не було! Погнали мене на ярмарок в село Нова Басань. Продають на ярмарку худобу, вози, крам усякий, а в закапелку людьми торгують. Навпроти мене родину пан продає — матір, батька, двох синів і дочку. Славна така дівчина, вродлива, чорнява, брови, як шнурочки, і обличчя рум'яне, як те яблучко. Тільки вид у неї сумний, очі погасли, хилиться дівчина від туги, слізьми умивається.

Пан люльку курить і гукає:

— Продається дівчина-красуня! Коваль гарний і молодиця! І два сини ковалеві! Сто рублів прошу!

І тут таке на мене найшло, що ніби туману хтось напустив. Не хочу на дівчину дивитися, а очі самі до неї повертаються. Чудасія! Самого продають, а він на дівчину зирить!

Молодий був, а дівчина вродлива.

Коли це, як з-під землі, вигулькнув старий чоловік, голова сива, як молоком облита, плечі широкі, зросту високого — справжній велетень.

Поглянув на мене той чоловік, на дівчину і питає:

— Що, козаче, припала до серця дівчина?

Зітхнув я важко:

— Гарна дівчина, пане, та не мені дістанеться!

— Як тебе звати?

— Матвій!

— Так ти, виходить, мій тезка! Я теж Матвій! Ганжа Матвій! Прощається Ганжа Матвій з білим світом, навіки прощається!

Повернувся і питає нашого економа:

— Скільки за хлопця правиш?

— Двадцять п'ять рублів!

— Давай йому вольну! Хай вільною пташкою політає по білому світу.

Потім підійшов він до панка й питає:

— А ти скільки за душі християнські правиш?

— Сто рублів!

— І цих викуплю! Бери гроші та давай вольну! Підійшов цей чоловік до коваля, вручив йому вольну, а той дякує, і сміється, і за слізьми світу не бачить.

— Спасибі тобі, добродію, скільки житиму, стільки й дякувати тобі буду!

— Не треба мені ніякої дяки, — одказує чоловік, — живи та не цурайся людей, роби добро своїм ближнім, отим, хто своїми руками шматок хліба насущного заробляє. Ото й буде найкраща дяка!

Підійшов чоловік до дівчини, питає:

— Як тебе, дівонько, звати?

— Оксаною, добродію.

— Колись і в мене наречена була, на тебе схожа. Забрали її злі люди — і мене на весь вік осиротили, і їй світ зав'язали! Так хоч ти рости щаслива та гуляй на волі.

Через рік повінчалися ми з Оксаною, поселився коваль з родиною в нашому селі, не схотів до свого пана повертатися. У нас був пан лютий, а там, мабуть, ще лютіший!

Придбали ми гуртом клапоть землі, хату сяку-таку поставили, згодом корівку купили і зажили…

Дід підвівся з землі, приклав долоню до чола, оглянув череду, зиркнув на сонце:

— Час корівок на свіжу пашу переганяти, хай попасуться, а там, дивися, й додому будемо збиратися.

— Діду, — запитав Юрко, — от ви прожили на світі більше ста років. А як ви вважаєте, що найбільш людині потрібно? За що вона повинна боротися, до чого прагнути?

— Оце запитав, — дід звів докупи стрішкуваті брови, — довго, хлопче, мізкувати треба, щоб відповісти на твоє запитання. Кожна людина до свого щастя прагне.

— А яке ж те щастя? — допитувався Юрко.

— Кажу тобі, що в кожного воно своє…

— Що ж ви, діду, за щастя вважаєте?

— Як тобі сказати, хлопче… Я так вважаю… Людина мусить себе господарем на землі відчувати, працювати чесно, не шукати кривих стежок, бо ті стежки завжди боком виходять. Для щастя дружина потрібна кохана та вірна, родина, діти. І ще мусиш добро людям робити, не для себе, а для людей жити! Що зробив за життя доброго — те й твоє! Отак я думаю, отак і намагався жити. І тобі, хлопче, раджу!

— А багатство?

— І багатство потрібне, — відповів дід, — тільки багатство всяке буває. Що чесною працею заробив — твоє! А нечесно нажите добро людину з пуття зводить! Це вже я достеменно знаю! Надивився за свій вік, як гонитва за багатством людей з пуття збивала, життя їм вкорочувала. Був у мене племінник, Федір. Кмітливий парубок, метикований. Прилаштувала його сестра лакеєм до молодого пана, до цього вже, що його в палаці на горищі недавно застрелили. Раділа Олена, думала, вивела сина в люди! Полюбив пан Федора, одягав його, як картинку. Розледащів Федір на панських харчах. Їсть, п'є, гуляє та пану годить! Часто казав я Федору: «Лишай, хлопче, свою службу! Чесною працею заробляй хліб!» Не послухав мене парубок. Після революції пан утік за границю і Федір за ним потягся. Згодом повернувся пан в село з німцями. І Федір з ними. І вже не просто Федір, а пан сотник! Почали німці отак, як і зараз, в селі свій порядок наводити: хто брав панське майно — неси і вези в економію. За грабунок одержуй двадцять п'ять шомполів! Я теж узяв у пана пару коней, воза, борону. Почала й до мене черга доходити. А Федір поцупив той список, де записано, хто що брав. Так у мене й зараз стос панських документів лишився. Лежать у скрині, пилом припадають. А тут знову червоні на панів натисли. Знову довелося пану тікати за границю! Так Федір цілий віз панського добра прихопив. Завернув у ліс, сховався в гущавині, переждав, поки пани подалі від'їхали. І додому! Каже: «Тепер, дядьку Матвію, і я пан! Фунтів п'ять золота дісталося! Є й паперові. Так я, дядьку, трохи у вас лишу, приховайте, хай полежать, почекають кращого часу! Я й вам золота вділю!» Вділив трохи. І клунок паперових грошей на горищі сховав. Не наші ті гроші — заграничні. Досі лежать на горищі, пилом припадають, а Федір пішов до Махна і наклав десь своєю дурною головою! Не привчили його змалку до чесної праці. Все він за багатством ганявся!

— Діду, а ви можете віддати мені ті гроші? — спитав Юрко.

— Навіщо вони тобі? — здивувався дід. — За них ніхто тепер і ламаного шеляга не дасть!

— Тут один німець, — відповів Юрко, — збирає старі гроші для колекції. І він може дати за них солі, борошна, сірників.

— За ті гроші? — недовірливо запитав дід. — Навряд щоб за них хтось щось міг дати!

— І спирту може вділити! — стояв на своєму Юрко.

— Навіщо мені той спирт, — нахмурився дід, — хай він горить білим полум'ям. Нема страшнішого лиха на землі, як горілка! Федору сивуха душу витруїла. І внук мій Гаврило до ручки спився. П'яним і замерз під шинком. П'ятеро сиріт лишилося. Не люблю я п'яниць, за людей їх не вважаю!

— Так горілку і в крамниці продавали, — здивувався Юрко, — на празник і тато, бувало, чарку вип'є, хоча він і не любив горілки, завжди скаржився, що від неї голова болить.

— Воно так, — спокійніше відповів дід, — дорослій людині на празник не гріх чарку випити. Я про тих говорю, хто щодня в горілці мокне! На них я ремствую! Я так вважаю, — сердито продовжував дід, — хто став п'яницею — той зрадник землі своєї, свого народу і дітей своїх зрадник! Він і не працює так, як треба, і родину свою не годує, і дітей своїх добру-розуму не навчає. І того, хто до чарки хилиться, всяка наволоч на свій бік перетягає, з пантелику збиває. Хто зараз пішов до німця служити? П'янюги та злодії! І Самсон, і Дереза, і Скрипаль щодня в чарку заглядали. Пропили свою честь та совість, іудами стали, — важко зітхнув дід. — Нема спокою від тих п'яниць-поліцаїв, лізуть у хату, вимагають: «Став чарку!» Нахваляються моїх правнучок в Німеччину забрати. Нема на тих поліцаїв погибелі! А гроші можеш взяти. Я тобі ще й спасибі скажу. Мені вони без потреби, лише місце на горищі займають.

Дід трохи помовчав, подумав, сказав лагідно:

— Ми з твоїм дідом, хлопче, були друзями. Убили його денікінці. Твій батько пішов до червоних, за те білі й застрелили твого діда — щось він наперекір офіцеру сказав, не захотів лагодити броньовика.

Старий приклав дашком долоню до чола, подивився на сонце:

— Час до озера корівок гнати. Хай нап'ються та додому!

Увечері родина Берегових зібралася за столом, розмовляли, а Юрко пригадував розповідь та обіцянку діда Матвія.

— Про що, сину, задумався? — запитала мати. — Пригадуєш розповіді діда Матвія? Я теж колись, як наслухалася його спогадів, мало сама не пішла шукати Червону Красуню. Навіть підмовила нашого тата, і разом ходили на Шляхетське болото шукати тайник.

— Що ж ви там знайшли?

— Нічого не знайшли, лише потомилися. А льохи під Білою вежею справді були. Там пани фальшивомонетню влаштували. Тепер ті льохи водою залиті. А розповіді про портрет Червоної Красуні — не вигадки! Колись, ще під час громадянської війни, Федір Пампушка, лакей пана Хоткевича, приносив у майстерню альбом — показував фотографії і запевняв, що вродлива дівчина у дивовижному одязі і є Червона Красуня!

— А де тепер той альбом?

— Не знаю! Мабуть, у Тимофія лишився, у Федорового брата. Там якісь зали на фотокартках зображені, келихи, зброя, картини, портрет козака Мамая. Усього не пам'ятаю, бо давно бачила.

Не спалося вночі Юркові — нарешті він дізнався про таємницю Червоної Красуні. Якщо правду сказав дід Матвій, партизани зможуть проникнути в казарму «чорних кентаврів». Завтра піде з Лесею до чередника, візьме в нього папки з документами, гроші. І віднесе ті фальшиві фунти Маєру. Варто буде навідатися й до Тимофія Пампушки, проглянути альбом. Може, серед панських документів і план підземелля знайдеться.

Уранці Юрко насипав торбу солі, запропонував Лесі:

— Як хочеш, ходім до діда Матвія, візьмемо гроші та документи.

Леся одягла старий піджак, широку спідницю, запнулася сірою приношеною хусткою. На майдані довелося зупинитися, бо їм перепинили дорогу чорні фургони, що повзли на Митрикове поле.

— Що вони щодня возять? — спитала Леся.

— Солдатів навчають на полі,— зневажливо відповів Юрко.

— Страшні які машини — великі, чорні, похмурі.— І раптом дівчина заговорила про інше: — А навіщо тобі ті паперові гроші? І взагалі ти якийсь дивний. Учора, як дід розповів, що в Червоної Красуні є вінок, а в тому вінку секретні замки приховані, ти аж промінився від радості. Чого тебе так хвилюють розповіді про підземелля та палац? Невже ти сподіваєшся заволодіти панськими скарбами?

— До скарбів мені байдуже, хоча цікаво було б подивитися, а знати таємницю підземелля треба.

— Ти думаєш, що всі ті підземелля справді існують?

— Звісно, існують, — впевнено відповів хлопець, — у нас все село стоїть на кам'яних виробках. І навколо села лишилися старі каменоломні. В одній з них є давній монастир, ще з часів Київської Русі; там ченці велику бібліотеку сховали.

— Яку бібліотеку?

— Як хан Батий напав на нашу землю, от вони й сховали пергаменти.

— І ти сподіваєшся відшукати?

— Просто розповідаю, цікаво…

— А нащо тобі паперові гроші?

— Їх треба Маєру віддати, хоча вони й фальшиві.

— Навіщо?

— Так треба, Лесю, бо від цього фашиста дуже багато залежить. І я мушу бути для нього потрібною людиною.

— Так ті ж гроші фальшиві. Навіщо йому папірці?

— Маєр їх перепродує і має від цього добрий зиск. У нього є можливість видати їх за справжні.

— Не можу я зрозуміти фашистів, — зневажливо промовила дівчина, — і не соромно йому фальшиві гроші перепродувати. Подумай, Юрку, мій татко — командир Червоної Армії — торгує фальшивими грішми. І уявити таке неможливо!

— Вони ж фашисти, у них свої погляди на життя, для них основне — нажива! За золото, за багатство все продадуть! Фашисти оголосили себе вищою расою, а всі інші народи, мовляв, неповноцінні! І найбільше вони ненавидять нас, радянських людей. Гітлер пообіцяв своїм офіцерам маєтки на Україні. І фашисти «виборюють» життєвий простір, «очищають» його від нас, навіть дітей не жаліють! Он скільки людей убили на Олефіренковій леваді!

— Навіщо ти так запобігаєш перед Маєром?

— Щоб увійти до нього в довір'я і знати наміри наших ворогів… Отут мені й допоможуть фальшиві фунти.

На подвір'ї діда Матвія поралася його правнука. Побачивши Лесю та Юрка, запросила їх до хати. Хлопець подав тітці торбу:

— Солі вам трохи приніс… Тітка радісно сплеснула руками:

— Спасибі! Без солі живемо… Де ж це ти, Юрку, роздобув?

— У німців виміняли за вишиту сорочку.

— Заходьте до хати, сьогодні і дід Матвій дома, відпочиває.

Юрко з Лесею зайшли до хати, привіталися з дідом.

— Ти, Надіє,— озвався чередник, — віддай хлопцеві гроші, оті, що їх колись Федько на схованку приніс. Ти все надокучала: «Викиньте, діду!» І папери оті, що в голубій папці, віддай Юрку. Хай молоді про панське життя прочитають.

Тітка Надія покликала Юрка в сіни, кивнула на драбину:

— Лізь на горище. За лежаком у кутку побачиш мішок. Там гроші. Як поклав їх колись Федір, то там вони і пролежали роками. А про Федора ні слуху ні духу! Діставай мішок, а я тобі папери знайду — вони в мене в скрині.

Юрко виліз на горище, призвичаївся до мороку, оглянувся навколо. Прямо перед ним стояла картина, покрита пилюкою, крізь яку прозирало вольове обличчя. Хлопець підійшов до лежака і в кутку побачив великий брезентовий мішок. Струсив з нього пилюку, остюки і скинув у сіни. Клунок, гепнувшись, розв'язався — і на підлогу випала пачка туго перев'язаних купюр.

Тітка Надія винесла з комори папку, зав'язану шнурками, витерла її ганчіркою, поклала на стіл:

— Беріть та читайте! А як хочете, то й забрати можете. Тепер ці папери нікому не потрібні. Я почала читати і нічого не збагнула. Там списки людей, яких вже давно й на світі немає. У нас ще одна така папка була — миші сточили.

Юрко попросив в діда Матвія тачку, привіз клунок з грішми додому, сховав його в коморі. Потім розгорнув папку. Зверху на паперах лежав зошит у коленкоровій обкладинці. На першій сторінці чітким красивим почерком було написано: «Список жителів села Відрадне та навколишніх хуторів, які є більшовиками або ж активно співчувають їм, допомагають червоним повстанцям». Першим у списку стояло прізвище Петра Кожухаря. Навпроти дрібним почерком було написано: «Активний учасник революції 1905 року. Більшовик. Брав участь у штурмі Зимового палацу. Прибув на Україну з мандатом Леніна для підготовки повстання проти Центральної ради, поділив між селянами землю пана Хоткевича». Далі значилися прізвища ще багатьох мешканців села Відрадного.

Під списком було зроблено запис: «Матеріали про вороже настроєних жителів села Відрадне, одержані мною від Юхима Щупака, Панаса Олефіренка, Гната Ситарчука, Лаврентія Шудрі, Трохима Підошви». І внизу підпис: «Працівник державної варти сотник Олексій Марчук. 21 березня 1918 року».

— А де тепер всі ці люди? — прочитавши список, запитала Леся.

— Полягли за Радянську владу. Їх усіх постріляли та порубали петлюрівці, денікінці, білополяки, кайзерівці. Я не раз чув прізвища цих людей.

Юрко поскладав папери, зав'язав папку, сховав її в коморі за старими рамами, сказав дівчині:

— Зараз піду до Маєра, розповім про знайдені гроші і попрошу перепустку в Київ.

Хлопець кинув у кошик кілька пачок хрускотливих купюр, взяв посвідчення і пішов до палацу.

Вартовий есесівець уважно прочитав посвідчення, підозріло поглянув на кошик, прикритий вишитим рушником, зайшов у будку, почав дзвонити по телефону. Невдовзі до воріт підійшов офіцер і запитав:

— Хто хоче бачити пана штандартенфюрера?

— Ось цей хлопчик, — показав вартовий на Юрка, — він має перепустку.

Шарфюрер теж підозріло оглянув кошик, прочитав посвідчення і привітно гукнув:

— О, Юрген Берг! Радий познайомитися з рятівником солдатів охоронного батальйону! Проходь! Зараз я доповім про тебе пану Маєру!

Маєр був у своєму робочому кабінеті, побачив Юрка, підвівся з-за столу, радісно сказав:

— Я висловлюю тобі велику подяку за врятування солдатів фюрера! Штурмбанфюрер гер Лернер розповідав мені… Ти, Юрген, справжній фольксдойч і одержиш нагороду! До речі, завтра до нас приїздить кореспондент газети «Солдат СС», він писатиме про тебе, Юрген! Завтра о дев'ятій годині Франц приїде до вас і привезе тебе в палац. Газету «Солдат СС» читає фюрер. І, можливо, прочитає нарис про героїчний вчинок Юргена Берга.

— Пане Маєр, — промовив Юрко, — я натрапив на іноземні гроші і вирішив принести їх вам.

— Фунти стерлінгів, — радісно проказав Маєр, — це чудово! Давай поглянемо на твою знахідку!

Маєр замкнув двері, дістав з тумби газету, надруковану жирним шрифтом, розіслав її на столі. Остання сторінка газети була заповнена оголошеннями в траурних рамках. Над кожним оголошенням чорнів хрестик — повідомлення про загибель на Східному фронті високопоставлених гітлерівців.

Маєр взяв кошик, виважив його у руці, поспіхом вихопив одну пачку грошей, поглянув на неї — застигле лице ожило, на тонких губах з'явилася усмішка.

— Це фунти стерлінгів! — пошепки озвався він, і його голос затремтів від стримуваного хвилювання. — І це все, що тобі пощастило знайти?

— Ні, пане Маєр, у мене цілий мішок. Важкий! Я не зміг принести. Узяв трохи, щоб показати. Мені віддав ці гроші старий Матвій Загорулько. Я відніс йому трохи солі, і він був дуже радий.

— Чи не лишив дід грошей собі?

— Ні, пане Маєр, він віддав все, що в нього було, жодного папірця не приховав! Навіщо йому цей мотлох?

Завжди стриманий і врівноважений гестапівець, почувши останні слова свого співрозмовника, засміявся:

— Дивні дива творяться на землі: у глухому поліському селі, загубленому серед непрохідних боліт і трясовин, далеко від культурних центрів, виготовлялися фунти стерлінгів, які майже неможливо відрізнити від справжніх! І цей скарб вважається нікому не потрібним мотлохом! А це — золото!

Маєр поклав пачку купюр у кошик, прикрив її рушником, запитав:

— А де решта?

— У нас, пане Маєр, я лишив клунок у коморі. Їх там ніхто не чіпатиме. Вони нікому не потрібні. Адже за них нічого не можна купити. — Хлопець ніяково посміхнувся: — Пане Маєр, я пообіцяв дідові за ці гроші дати трохи борошна.

— Гаразд, — милостиво кивнув фашист, — Франц привезе вам сіль, борошно, макарони, консерви! Завтра ти, Юрген, одержиш особисту зброю. Велика Німеччина, — з пафосом промовив Маєр, — не забуває своїх вірних синів і щедро відзначає їх звитягу. Штурмбанфюрер гер Лернер задоволений твоєю поведінкою. Він бачив, як ти взяв автомат у забитого солдата і хоробро зустрів натиск бандитів.

Маєр похапцем відчинив металевий сейф, сховав купюри, підняв телефонну трубку:

— Франц, приготуй машину! Через п'ять хвилин їхати. Фашист дбайливо розчесав своє рідке рудувате волосся, подумав, дістав із шухляди столу дві барвистих коробки з цукерками, загорнув їх у газету, поклав у кошик:

— Зараз ми поїдемо до вас. Я мушу забрати решту, бо не матиму спокою, поки всі фунти стерлінгів не лежатимуть у моєму сейфі. Завтра я, Юрген, зроблю відповідні підрахунки, і ти одержиш свою частку. Ми є компаньйони і мусимо вести чесні розрахунки. Ми маємо добрі успіхи. Можливо, нам пощастить проникнути і в скарбниці власника цього маєтку, натрапити на його фальшивомонетню.

— Пане Маєр, — шанобливо звернувся Юрко, — у мене є до вас велике прохання.

— Я слухаю тебе, Юрген!

— Мені треба поїхати в Київ. Для сім'ї необхідно придбати одяг, взуття, гас, сірники. Обносилися — взимку нам ні в чому буде вийти на вулицю,

— Тобі потрібна перепустка?

— Так, пане Маєр.

— Завтра ти її одержиш. Зараз ми їдемо до вас, я мушу взяти решту фунтів стерлінгів.

Через десять хвилин «опель» зупинився біля воріт Берегових. Маєр зайшов у хату, подав руку матері:

— Тепер я ваш довічний боржник. Ви вчасно подарували медаль, яка врятувала мені життя. Неймовірний випадок, але це так!

Маєр дістав з кошика, який тримав Юрко, коробки з цукерками, поклав їх на стіл, звернувся до матері:

— Прошу вас прийняти мій скромний подарунок. Юрко витяг з комори клунок з грішми, поставив його на ґанок, зайшов у хату:

— Пане Маєр, я можу віднести клунок до машини?

Фашист поспішно подав матері руку, привітно кивнув і швидко вийшов з хати, оглянув клунок, наказав водієві:

— Франц! Допоможи Юргену занести вантаж в машину.

Маєр, як зачарований, дивився на мішок, і його круглі як у риби, очі стали ще круглішими.

Через годину водій Маєра Франц привіз два мішки солі, мішок борошна, паперовий пакет з макаронами і чотири банки м'ясних консервів.

Франц допоміг внести продовольство в комору і сказав:

— Тепер, Юрген, зроби мені невеличку приємність.

— Яку, пане Франц?

— Гер Маєр сьогодні в доброму гуморі. Він дозволив мені затриматися, відпочити, побути на річці, і я хочу половити раків.

— Зараз і підемо, — погодився Юрко, — раків у Прип'яті вистачає.

Юрко заходився показувати, як треба шукати пічурки, і, намацавши великого рака, витягнув його з води і викинув на берег. Той порачкував по піску.

— Отак ловлять раків, пане Франц!

Солдат підійшов до берега, засунув руку в пічурку, висмикнув її з води і перелякано затріпав нею. На його вказівному пальці теліпався великий рак. Нарешті він розтулив клешні і плюхнувся у воду.

— Ні, Юрген, я не буду ловити, — розгублено мовив солдат, — тут треба мати досвід. Рак знову схопить мене за палець.

— Ви його відривайте, кидайте на берег. Раки можна ловити підсакою. Але витягати їх з пічурок найцікавіше.

Години за три Юрко наловив відро раків, і задоволений солдат поїхав у палац. Галина Іванівна осудливо оглянула привезені мішки та коробки, докірливо похитала головою:

— За які послуги, Юрко, ти одержуєш від німців такі подарунки? Дивися, хлопче, щоб не довелося відповідати за Маєрові консерви!

Перед настанням комендантської години Юрко пішов до Трохима Свічки.

— На який день брати перепустку в Київ? — запитав лісника. — Я сьогодні був у Маєра, він пообіцяв завтра видати мені перепустку.

— Бери на наступну середу. Виїдемо через чотири дні. Думали раніше, а воно й не вийшло. У мене перепустка на середу. Зранку й поїдемо.

О восьмій годині ранку приїхав Франц, вніс в хату великий, трохи потертий чемодан, поставив його на підлогу:

— Це нове обмундирування! Одягайся хутчіше, і поїдемо в палац. Тебе чекає кореспондент газети «Солдат СС». Він приїхав до нас з Берліна. Ти постарайся побільше розповісти йому про свій подвиг. Газетярі люблять, коли їм розповідають щось незвичайне.

У чемодані було дві пари нового есесівського обмундирування, дві пари черевиків, чоботи, пістолет в рудій ремінній кобурі, автомат з двома запасними ріжками. Юрко одягнув чорний, дбайливо випрасуваний мундир, од якого неприємно несло карболкою, і сказав матері:

— Поїду в палац.

— Чого ти туди поїдеш?

— Прибув кореспондент, хоче написати статтю про бій в селі Дібровному.

Галина Іванівна осудливо поглянула на мундир, скрушно похитала головою.

У кабінеті Маєра Юрка чекав вертлявий фашист.

Під його тонкою, сухою, трохи зморщеною шиєю теліпався білий хрест з чорною обводкою.

Маєр привітався з Юрком, сказав вертлявому:

— Гер Фіхте, прошу вас познайомитися з героєм бою Юргеном Бергом. Оце і є рятівник солдатів охоронного батальйону дивізії «Вікінг». Він хоробро бився з бандитами, як справжній солдат фюрера.

Той підійшов до Юрка, подав руку:

— Я радий познайомитися з юним героєм і розповісти про його хоробрість читачам. Нашу газету читає фюрер! І це велика честь для тих, чиє ім'я потрапляє на її шпальти.

— Пане Маєр, — звернувся кореспондент до фашистського полковника, — я просив би вашого дозволу порозмовляти з Юргеном наодинці. Якщо ви дозволите, ми поговоримо з ним на чистому повітрі, у невимушеній обстановці. Мені цікаво буде почути розповідь про бій «вікінгів» серед непрохідних боліт та лісів.

— Будь ласка, пане Фіхте! — люб'язно погодився Маєр, — Ви наш гість, і ваше бажання — закон. Ви можете піти в парк, пройтися алеями, порозмовляти на березі озера.

Юрко з кореспондентом вийшов на подвір'я палацу і повів його в глиб парку.

— Який чудовий парк! — проказав газетяр. — Оригінальне поєднання дикої природи і мистецького творіння людських рук!

Юрко уважно оглянув подвір'я. Навпроти палацу стояли чотири танкетки. На галявині під муром вишикувалися чорні фургони. Їх було п'ять. Це були ті, що возили диверсантів на Митрик.

— Я хочу почути твою розповідь, — глянув на юнака гість, — про бій солдатів фюрера з лісовими бандитами. Ти, Юрген, мусиш розповісти мені про подробиці цієї нерівної битви.

Юрко почав розповідати про бій в селі Дібровне і непомітно підводив німця до кінця галявини, де знаходилася чавунна решітка. Над нею ріс розлогий кущ бузини. Решітка повністю була схована під опалим листям, сухим паліччям, мулом, що його нанесли дощові води.

Фіхте уважно слухав розповідь, час від часу робив якісь помітки в своєму записнику.

— Що ти відчував, — запитав есесівець, — коли вас примусили викопати собі могилу і кинули в кам'яний льох?

— Нічого я не відчував, гер Фіхте, — мене так побили жінки, що я ніяк не міг прийти до тями. У мене розпухло лице і дуже боліла голова.

Фіхте зробив запис і запитав Юрка:

— Як багато було лісових бандитів, і як вони були озброєні?

— Їх було дуже багато, гер Фіхте! Вони повністю оточили наш батальйон. У них були автомати, кулемети, гранати, їх було значно більше, ніж солдатів фюрера.

— Як тобі пощастило врятувати приречених на загибель солдатів?

Юрко коротко розповів, що було в льоху, пояснивши, що його надоумив Лернер.

— Чудово, Юрген! Ти справжній герой, хоробрий солдат фюрера! Тепер я зроблю кілька знімків для нашої газети.

На подвір'я прийшли есесівці, вирятовані Юрком з льоху, на чолі їх став Лернер, блідий, схудлий; він, мабуть, ніяк не міг отямитися після невдалого бою та мандрівки по нічному болоті. Фіхте зробив з десяток знімків. Він сфотографував окремо Лернера, Юрка, ще одного офіцера в новій формі штурмфюрера військ СС.

Потім Фіхте зробив груповий знімок біля танкеток, у центрі есесівців знаходився Лернер, поряд з ним — Юрко у своєму новому, трохи завеликому мундирі.

Після фотографування до Юрка підійшов Франц:

— Юрген, гер Маєр наказав тобі зайти в його опочивальню. Ходімо!

Маєр чекав на Юрка у Зоряній кімнаті. На стінах, освітлених сонцем, виблискували мідні зірочки, сяяли на стелі, привертали до себе Юркову увагу. Крізь вузьке відчинене вікно в кімнату повівав прохолодний вітерець з Прип'яті.

Маєр сидів за столом. Водій залишив Юрка в Зоряній і, спитавши дозволу, вийшов з кімнати. Фашист запросив хлопця сідати, потім радісно проказав:

— Я сьогодні майже цілу ніч підраховував наш скарб — це було надзвичайно приємне заняття. Ми маємо триста тисяч фунтів стерлінгів. Після успішної реалізації я вручу тобі п'ять процентів. І це будуть не фальшиві фунти, а справжні долари! — Маєр поглянув на Юрка, замовк, не розуміючи, стенув вузькими плечима: — Ти дивна людина, Юрген! Я не бачу на твоєму обличчі радості. Ти з часом можеш стати надзвичайно багатою людиною. Ти будеш мати справжні долари!

— Навіщо мені долари? — промовив Юрко. — За них все одно нічого не можна купити!

— Я маю можливість, — Маєр відкинувся на спинку крісла, — виплатити належні тобі п'ять процентів окупаційними марками. І виплатити сьогодні. Зараз. Ти можеш поїхати в Київ і купити на них все, що тобі потрібно, — Маєр задумливо потарабанив пальцем по полірованій поверхні письмового столу, — але мушу сказати тобі відверто, що це занадто нерівноцінний обмін. Беручи марки, ти багато втратиш в майбутньому. Долари — надзвичайно цінна валюта! Надзвичайно!

— Я з радістю візьму окупаційні марки!

— Хай буде так! — Фашист відчинив сейф, дістав кілька пачок окупаційних марок, перерахував їх, потім додав до них ще п'ять пачок і сказав: — Я віддаю тобі, Юрген, двадцять тисяч марок! Пізніше я порахую все точніше! Ти можеш їхати в Київ і купити потрібні речі. Перепустка теж готова! Ти повинен лише назвати число, коли маєш виїхати в Київ, і назвати день повернення.

— Я хочу поїхати в середу. І в неділю повернуся.

Маєр подав хлопцю папірець з чорним розпластаним орлом:

— Ти можеш їхати! Дозвіл на провезення продовольства візьмеш в коменданта Штарка. Я потелефоную йому, щоб він теж виписав тобі трохи продуктів. Чи подобається тобі новий мундир?

Юрко підхопився з стільця, відповів ніяково:

— Прошу вибачити мені, пане Маєр! Я не подякував вам за цей дарунок! Це чудове обмундирування. І спасибі вам за пістолет та автомат! Жителі села дізналися про мою участь в бою за село Дібровне, і тепер мені необхідно мати зброю.

— За свою хоробрість, — урочисто промовив Маєр, — ти одержиш велику нагороду! Їдь у Київ. Після твого повернення ми зустрінемося і поговоримо про таємниці Червоної Красуні. Я певен, що з часом нам пощастить потрапити до фальшивомонетні пана Хоткевича. Я дещо довідався про цю таємницю. Ми поговоримо, коли повернешся з Києва. Бажаю тобі, Юрген, успішної поїздки!

У середу до воріт під'їхав Свічка на возі, запряженому парою коней, постукав пужалном у відчинене вікно:

— Доволі спати! Час їхати!

— А де староста? — запитав Юрко.

— Прихворів трохи, вирішив дома перебути. А нам того й треба, — Свічка підморгнув Юркові,— ми й без старости впораємось!

Лісник допоміг повантажити на віз мішок борошна, кошик з яйцями, торбу з харчами, зачекав, поки Юрко одягнувся і вийшов на вулицю в чорному есесівському мундирі, на жовтому ремені висіла кобура з пістолетом.

— Ого! — вигукнув Свічка, — для такого пана фаетон потрібен, а не така гарба, як у мене!

На пропускному пункті перед смугастим шлагбаумом стояли есесівці, старанно перевіряли всіх, хто йшов або їхав у Київ.

Юрко подав офіцерові посвідчення, видане Маєром, перепустку, дозвіл коменданта Штарка на провіз продовольства, той наказав солдатові:

— Пропустити!

Київ скидався на вимерле місто. На вулицях виднілися лише поодинокі перехожі. І ті злякано тислися до стін зруйнованих будинків, готові при першій небезпеці чкурнути у темні провалля.

— А тепер куди податися? — запитав Свічка Юрка. — Мені наказано виконувати твої розпорядження.

— Давайте, Трохиме Сергійовичу, — запропонував Юрко, — заїдемо до моїх знайомих, я передам їм продукти, а потім — у Покровський монастир.

Коні поволі рушили з місця, і віз з гуркотом покотився по брукованій вулиці. Незабаром зупинилися перед сірим приземистим будинком з вибитими вікнами, сяк-так заладнаними диктом. Юрко увійшов у напівтемний коридор. Тут була кімната Каті. Перед знайомими дверима Юрко зупинився, постукав, зачекав і знову постукав.

— Хто там? — почувся голос Катаної матері.

— Поліція! — німецькою мовою вигукнув Юрко. — Відчиняйте! Шнель!

За дверима брязнув ланцюжок, двері прочинилися, з-за них визирнула перелякана Анастасія Іванівна. За нею стояла Катя. Юрко швидко ввійшов в темний передпокій, дівчина відразу впізнала його:

— Мамо! Це ж Юрко!

— Який Юрко?

— Наш! Із села! Я його зразу впізнала! Заходь, Юрку!

Хлопець зайшов до кімнати, слідом за ним — Катя й Анастасія Іванівна. У кімнаті було світліше. Анастасія Іванівна ніяк не могла заспокоїтися, підозріло оглядала німецький мундир, запитала стримано:

— Ти що? В їхньому війську служиш?

— Ні, Анастасіє Іванівно, — лагідно відповів Юрко, — ніде я не служу! І ви мене не бійтеся! Я, слово честі, не фашист!

— Звідки ж у тебе ця форма? — допитувалася стривожена Анастасія Іванівна.

— У нас на квартирі стоять есесівці, вони мені й подарували цей мундир.

Юрко скинув френч, повісив його на спинку стільця, заніс у кімнату борошно, хлібину, шматок сала. Подумав, дістав з кишені пачку окупаційних марок, поклав на стіл:

— Це вам!

Анастасія Іванівна підозріло оглянула продукти, помацала мішок з борошном, сказала розгублено:

— Борошно! І грошей стільки! Де ти, хлопче, береш гроші, борошно, сало? Хто ж ти такий? І чого ти навіз нам стільки добра? Чи, може, тебе до нас хтось підіслав?

— Ніхто мене не підсилав, — ображено відповів Юрко, — хто б мене міг підіслати? Просто хотів вам допомогти, бо знаю, що голодуєте! Як ви мені не довіряєте… більше до вас не буду заходити.

— Навіщо ти, мамо, Юрка ображаєш, — розгнівано сказала Катя, — він нас від голоду врятував, а ти таке кажеш!..

— Дожилася, — образилась Анастасія Іванівна. — Прийшов Юрко в німецькій формі, привіз стільки продуктів, дав пачку грошей. І нічого не питай!

— Нема чого питати, — впевнено відповіла Катя, — хіба ж ти не знаєш, хто такий Юрко? Я ж сама бачила, як він взимку на базарі безкоштовно роздавав голодним жінкам картоплю. І нам допоміг! А сам був у благенькі чобітки взутий. Я ж бачила!

Катя вдячно глянула на Юрка, сказала:

— Спасибі тобі, що нас не забуваєш! І за хліб спасибі! От Мишко зрадіє, як побачить, стільки хліба. Де ти зупинився?

— Поки що ніде.

— Лишайся в нас!

— Не можна, Катю, треба на базарі поторгувати. Я ще до вас зайду. А ви, Анастасіє Іванівно, на мене не ображайтеся! Вибачте, що я так невдало пожартував, гукнув «поліція», налякав вас і Катю!

Переїхали Лук'янівку і зупинилися під брамою Покровського монастиря. Юрко запитав Свічку:

— Що далі робити? Лейтенант сказав, що треба їхати у Покровський монастир. А пароль ви скажете.

— Іди, Юрку, — промовив лісник, — і питай послушницю Серафиму. Запам'ятай пароль: «Просив отець Никодим передати дві проскурки». І відповідь на пароль: «Як здоров'я отця Никодима?»

Юрко пішов на подвір'я монастиря, побачив молоду черницю, запитав, де можна знайти послушницю сестру Серафиму. Та злякано кліпала віями, сумирно дивилася в землю, а тоді вказала на ветхий двоповерховий будинок:

— Там!

Черниця пішла в монастир, а Юрко зайшов у темну затхлу будівлю. За столом сиділа стара черниця у високому чорному клобуці, запитала:

— Що пан хоче? Чого він прийшов у нашу святу обитель?

— Мені потрібна послушниця сестра Серафима.

— Зараз покличу.

Хвилин через п'ять черниця повернулася з молоденькою, невисокою на зріст послушницею.

Юрко поглянув на неї — і пароль тут же випурхнув із голови. Перед ним стояла дівчина з села Дібровного, яка подряпала йому лице і вискубла півчуба. Вона теж впізнала Юрка, зблідла від несподіванки і перелякано крикнула:

— Ти? — аж відсахнулася від хлопця, але відразу отямилась і сумирно спитала: — Що потрібно панові солдату? Про що він хоче розмовляти з послушницею Серафимою?

Юрко не чекав на таку зустріч і теж спершу розгубився, хоча й тримався, але пароль вилетів з голови. Він поглядав то на стару черницю, то на молоду послушницю, нарешті сказав:

— Отець Никодим просив передати його благословення. Слабує він дуже.

Дівчина недовірливо зиркала на Юрка, але запитала спокійно:

— Що ж передав отець Никодим?

— Своє благословення і гроші,— на ходу вигадував Юрко, — і просив відслужити молебень за його здоров'я. Прошу пані послушницю вийти зі мною на подвір'я, я маю щось розповісти наодинці.

Стара черниця на знак згоди кивнула і запитала солодким голосом:

— Скільки ж грошей передав сестрі Серафимі отець Никодим?

— Сто марок!

— Хай бог пошле здоров'я отцю Никодиму, а ми помолимося за його одужання і передамо йому святі проскурки.

Послушниця вслід за Юрком вийшла на подвір'я і насторожено дивилася на хлопця, ніби хотіла зазирнути йому в душу своїми великими блакитними очима. Від хвилювання в неї зрадливо тремтіли руки, і вона, щоб приховати свій переляк, ховала їх в глибокі кишені широкого плаття. Потім, тамуючи розгубленість, запитала:

— Так що ж передав мені отець Никодим?

— Зачекай! Не сподівався тебе тут зустріти, ніколи б не подумав, що ти послушниця. Дай мені з думками хоч трохи зібратися.

Дівчина, сполохано дивлячись на нежданого гостя, настирно допитувалася:

— Так що ж передав мені отець Никодим? Чого пан не відповідає?

— Отець Никодим просив передати дві проскурки.

Обличчя дівчини проясніло, вона полегшено зітхнула і довірливо запитала:

— Як здоров'я отця Никодима? — і тут же сказала: — Ви, мабуть, по товар прибули? Правда?

— Так.

— Зачекай мене, я зараз! Скажу сестрі Пелагеї і візьму проскурки для отця Никодима.

Хвилин через п'ять послушниця вийшла на подвір'я, ніяково зиркнула на хлопця, запитала:

— Не сердишся на мене, що я тобі у чуба вчепилася? У мене й думки не було, що ти підпільник! Так уже вийшло, — розгублено вела далі дівчина, — і ти не ображайся!

Довірливо поглянула на Юрка, сказала несподівано:

— Ти мені снився недавно! Слово честі! Ніби йдеш по широкій польовій дорозі, а в мене автомат! Я стріляю і ніяк в тебе влучити не можу! Стріляю і плачу від злості!

— Сни в тебе, — покрутив головою Юрко, — зовсім не божественні. Черницям, як говорив один чоловік, мусять райські сади снитися. А ти в людей з автомата стріляєш. Гріх!

— Я така послушниця, — посміхнувшись, промовила дівчина, — як ти есесівець! Хочеш не хочеш, а мусиш до пори носити це остогидле вбрання. Якби мені хтось до війни сказав, що я буду послушницею, ніколи б не повірила! Як там Павло Павлович поживає? Чи не хворіє?

— Хворіє потроху. Рана на нозі не гоїться. І виразка шлунку не дає спокою. Але він своє діло робить!

— Передаси йому привіт. Скучила за ним, а в село не велено мені заходити. Одна наша послушниця як потрапила в це Відрадне, так нема про неї й чутки. Ти передай батькові, щоб він берігся, не забував, що в нього діти малі.

— Якому батьку? — вражено запитав Юрко. — Павло Павлович твій тато?

— Мій! — відповіла дівчина. — Чого ти так здивувався? Ти думаєш, він справжній кравець? У мене татко — військовий. Це зараз він став кравцем, а я — послушницею, бо так треба. Фашисти дозволяють послушницям ходити по селах, перепустки видають, велять продавати людям хрестики, ікони, свічки, молитовники. Пішла я у Дібровне, треба було мені терміново відвідати це село, а тут карателі. Схопили і погнали на Татарський острів. Дівчата як почули, куди їх фашисти повели, ледве не побожеволіли з страху! Ти нічого не чув про цей острів?

— Там зараз фашисти. І близько нікого не підпускають. Кого помітять — стріляють без попередження.

— Відбили нас партизани, — озвалася дівчина, — зразу за селом напали на фашистів. І людей з палаючої церкви вирятували. Так це ти, мабуть, і партизанів повідомив, що карателі будуть палити село?

— Я.

— Спасибі, допоміг людей врятувати. І мене з полону вирятував. А я тобі так подякувала. Тебе як звати?

— Юрко.

— А мене Клара. Тепер будемо знайомі. А ти, Юрку, артист!

— Чого це ти мене в артисти записала? — здивувався хлопець.

— Ти справжній артист, — переконливо промовила Клара, — ніколи б не подумала, що ти підпільник, виконуєш доручення партизанів. Так уже запопадливо гнувся ти перед цибатим есесівцем. І перекладав з повагою та улесливістю. «Пан штурмбанфюрер вам наказує,— незлобиво перекривила Юрка, — зараз вас поведуть на Татарський острів. Ви мусите покірно виконувати накази німецьких солдатів. За прояв найменшої непокори винні будуть розстріляні». І голос у тебе був такий, що, здається, зараз упадеш на коліна і будеш молитися на того фашиста. — Дівчина зиркнула на Юркове насуплене обличчя і вже примирливо: — Ти не ображайся! Я навіть заздрю тобі, що вмієш так перевтілюватися. Справжній фольксдойч, перекладач-есесівець. А з мене нікудишня послушниця. Карають мене черниці, а толку ніякого! То не так глянула, то нема шанобливості в голосі, то не так ігумені поклонилася. І розвідниця з мене нікудишня. Побачила тебе — злякалася, руки тремтять, ледве мову не відібрало.

Дівчина сіла на віз, показувала Свічці дорогу. Коли приїхали на Щекавицьку вулицю, звеліла зупинити коней біля високих червоних воріт.

Постукала у дубову хвіртку.

Невдовзі на вулицю вийшов однорукий високий чоловік з довгим білявим чубом, який спадав на високе випукле чоло. Чоловік перекинувся кількома словами з Кларою, відчинив ворота, запросив заїжджати на подвір'я. Він подав Свічці та Юрку руку, сказав.

— А ми вас ще позавчора чекали. Уже й хвилюватися почали. Товар приготували, а покупців немає!

Клара, не заходячи в хату, запитала Юрка:

— Може, проведеш мене трохи?

На вулиці дівчина спитала:

— Де гроші, які передав батько?

— Які гроші? — здивовано озвався Юрко.

— Ти ж казав при сестрі Пелагеї, що отець Никодим передав сто марок.

— Так то я вигадав, — пояснив хлопець, — з переляку набалакав, як тебе побачив.

— Даремно ти про гроші набалакав, — засмучено промовила дівчина, — тепер ніяк не повірять мені черниці, скажуть — присвоїла. Знову примусять цілу ніч поклони бити.

— Не журися, — заспокоїв Клару Юрко, — у мене повна кишеня марок, я тобі дам скільки треба.

Хлопець витяг пачку грошей, простягнув дівчині:

— На, бери! Тут має бути тисяча марок. Віддаси трохи черницям і собі залишиш. У тебе є менші братики та сестрички?

— Є. Два брати і три сестрички.

— А як у вас з харчами?

— Як у всіх! Бідуємо, бо в місті голод. Як піду на села — принесу трохи борошна чи буханець. Отак і живемо!

— А твій батько нічого й не казав, я ж міг би вам привезти трохи продуктів. У мене було борошно, сало, я знайомим віддав.

— Ти краще до нас не потикайся, — озвалася дівчина, — щоб твої відвідини не кинулися комусь в очі. У місті почалися арешти підпільників, а мій батько — комуніст, може тобі бути неприємність.

Юрко дістав з кишені ще одну пачку марок, подав дівчині:

— Візьми, Кларо, хоч трохи собі харчів якихось купите. Я б тобі й більше дав, але решта грошей лишилася в кошику.

— Вистачить, — радісно мовила дівчина, — тепер нам буде за що хліб купити, а там я знову піду на села.

Сховавши марки, Клара притишила крок:

— Як повернешся додому, підеш до батька і скажеш, що материного брата дядька Григорія забрало гестапо. І Білаша забрали, і Грушу. Запам'ятав прізвища?

— Запам'ятав.

— І передай батьку, що в загоні Коваленка діє провокатор. Кличка — Рудий. Про це повідом негайно. Цей Рудий з військовополонених, його гестапівці ще у вересні 1941 року в шпигуни завербували. Він видає себе за танкіста, пораненого під Воронежем. Груша перед розстрілом передав повідомлення через одного підпільника, той наглядачем у Лук'янівській в'язниці працює. Так Грушу допитували, катували, вимагали, щоб він назвав явки, прізвища відомих йому підпільників. Той знепритомнів, гестапівці лишили його на підлозі, а самі палили сигарети, перепочивали. Груша прийшов до тями й почув розмову гестапівців. Він викладач німецької мови і все зрозумів.

— Про що ж говорили німці? — запитав Юрко.

— Не перебивай, вислухай, а потім будеш питати. Я боюся, щоб нічого не пропустила, не забула. Днів п'ять тому з Києва в ваші ліси повинна була вийти група підпільників, їх місце збору — ліс під селищем Ірпінь. Там є дот, от біля нього і мали зібратися наші підпільники і звідти вирушити в загін Коваленка. Там їх і оточили гестапівці. Майже всі вони загинули, а кілька чоловік потрапили в полон. Чоловік десять підпільників арештували дома, в тому числі й Грушу. Кажуть, їх видав агент Рудий, який зараз перебуває в партизанському загоні Коваленка. Про все розкажи батькові! Це дуже важливо!

— Про все розповім, Кларо, не турбуйся!

— Тепер повертайся. Будь здоровий, Юрку, не згадуй лихом бідну послушницю!

Хлопець повернувся до хати. Господар розповідав Свічці:

— Товар приготували! Трохи краму, сірників, солі, сотню кіс, гребінці, запальнички, сковорідки. І найбільше гральних карт. Наперли їх фашисти на Україну — повно! Хочуть, мабуть, з нами в дурня зіграти! От ми й граємо! Побачимо, хто в дурнях лишиться. Основний «товар» в ящику з цвяхами. Малувато спромоглися вам вділити — тридцять два гостинці. Ми їх тепер самі почали виготовляти, а матеріалу мало. Потрібні годинники, а купити нема за що!

— У мене є марки, — озвався Юрко. — Тридцять тисяч. Беріть!

— Тридцять тисяч?! — ожив Степан Тимофійович. — Так це ж гроші! За них можна й товару прикупити. Де ж це ти, хлопче, розжився на таку суму?

— Виміняв у одного багатого чоловіка.

— Добре міняєш, — господар хати схвально кивнув головою, — старайся й надалі при грошах бути. Усіх марок ми в тебе не заберемо, а тисяч десять візьмемо! Ми тобі теж товару підкинемо, ти лише скажи, що твоїй родині потрібно. При тобі марки?

— При мені.

— Давай їх сюди. Ми зразу і розподілимо.

Юрко дістав торбу з грішми, висипав на стіл пачки з окупаційними марками. Степан Гнатович відклав кілька пачок:

— На ці гроші купимо тобі трохи барахла! Той багатий чоловік може поцікавитися, як ти марками розпорядився, чи купив собі щось, варте уваги. А це піде на годинники. Для виготовлення мін потрібні годинникові механізми.

Підпільник сховав гроші у стіл, прикрив їх паперами, почав розпитувати Юрка та Свічку, який їм потрібен одяг, взуття, матерія.

Свічка запитав:

— А вистачить у нас тих марок?

— Вистачить, — відповів господар, — і на одяг, і на годинники вистачить!

— Так купи мені, Тимофійовичу, — озвався Свічка, — черевики для дочки, потрібен їй тридцять восьмий розмір. І пальто треба. Зовсім обносилася дівчина! У мене, правда, марок немає, але ми з Юрком люди свої — помиримося!

— Сьогодні увечері буде все! — запевнив господар. — Як є гроші, то й товар можна добути! Фашисти — народ торговий, батька рідного продадуть!

Уранці, по комендантській годині, поїхали додому. На пропускному пункті заспаний солдат пильно оглянув Юрка, і його суворе обличчя розпливлося в шанобливій посмішці:

— Юрген Берг! Юний рятівник солдат фюрера! Герой битви з лісовими бандитами! Радий познайомитися! Я Курт Бібрах! Ми вчора читали газету «Солдат СС», там твій портрет. Я тебе зразу впізнав! Показуй перепустку — і бажаю тобі щасливої дороги!

Свічка полегшено зітхнув.

Наступного дня під вечір приїхали додому. Свічка зупинив коней біля хати Берегових, допоміг зняти з воза чемодан, клунок і сказав:

— Поторгували на славу! Бувай, Юрку, а я поїхав додому, стара чекає!

Уранці Юрко пішов до Кравця. Він, як завжди, сидів за столом, читав книги. Побачив хлопця, відсунув книгу і запитав.

— Як їздилося?

— Що треба — купили!

— От і добре. У Покровському монастирі був?

— Побували і в монастирі, познайомився з послушницею, сестрою Серафимою. Вона вам великий привіт передавала, просила, щоб ви берегли себе, пам'ятали про свою родину та малих діток.

— Що ще тобі розповіла послушниця?

Юрко розповів про розмову з Кларою.

— Кажеш, Грушу взяли і Григорія схопили? — схвильовано проказав Кравець. — Загинули мої найближчі вірні друзі…

Кравець, опустивши голову, запитав:

— Ти все розповів?

— Наче все, намагався нічого не забути.

Обличчя Кравця зблідло, і здавалося, він враз постарів, згорбився:

— У загоні діє Рудий! Ще одного зрадника викохали фашисти!.. Принеси мені води. І подай пляшечку з мікстурою. Серце почало підводити…

Юрко приніс води, подав ліки. Кравець накрапав у ложку чорної рідини, випив і, зітхнувши, зронив:

— Полежу трохи. А ти йди до шевця, там тебе чекає лейтенант.

Побачивши Вершину, Юрко втішився:

— Іване Петровичу! Тепер нам відома таємниця Червоної Красуні. На голові в неї вінок з волошок. В кожній квітці — мідна блискітка… Може, вдасться пробратися до казарми «чорних кентаврів».

— Спасибі за товар, Юрку… — привітно глянув хлопцеві у вічі лейтенант.

— Чому ж ви нічого не кажете про Червону Красуню?

— Я давно помітив ті блискітки. Натискав, але не діють!

— І ніяк не можна проникнути в підземелля?

— Поки що ні! Але хай тебе не тривожить таємниця Червоної Красуні! Для нас основне — товар! А з часом і таємницю розгадаємо! Не все зразу! Як там у Києві? Розповідай!

Почувши про Рудого, лейтенант спохмурнів і промовив задумливо:

— Значить, Рудий… Рудий… — Вершина пройшовся по кімнаті, потім сів за стіл. — Треба через чавунну решітку проникнути в парк і поставити магнітні міни на чорних фургонах та танкетках! Командування партизанського загону на мою пропозицію доручило це завдання Юрку Береговому і Вовці Карпенку. Ти не раз був на подвір'ї палацу, знаєш, де стоять танкетки та чорні фургони. Володя теж знає парк. І ви вільно можете пролізти через решітку. Приведи до мене Володю.

— Він же, мабуть, на роботі?

— Ні, Володя дома і знає про нашу зустріч. Через два дні «чорні кентаври» мають залишити палац!

Юрко прийшов до Вовки, коли той сидів серед подвір'я і кришив для поросяти кропиву. Побачив Юрка, кинув ніж, витер об штани руки:

— Це ти?..

— А хто ж?

— Сьогодні має прийти людина від лейтенанта.

— От я й прийшов! Іван Петрович нас жде в шевця!

Хлопці дочекалися призначеного часу.

— Ідіть за мною! — пошепки наказав лейтенант.

За півгодини вийшли до Вовчого яру.

Вершина, намагаючись не шурхотіти гіллям, знайшов вхід до водоспуску:

— Пішли!

Поволі ступали в темряві за лейтенантом та Поухом. Іван Петрович присвітив ліхтариком, йти стало легше. Нарешті потрапили в просторий колодязь. Недавно пройшов дощ, і трохи води просочилося на дно водоспуску.

Лейтенант почепив ліхтарик на ґудзик піджака, сказав пошепки:

— Почнемо! Беріть, хлопці, міни і дійте, як домовилися!

Юрко поволі піднявся по металевих сходинках до чавунної решітки. Хлопець намацав рукою пролом, відсунув листя.

На нього війнуло свіжим повітрям. Не кваплячись, Юрко вибрався в парк. Вовка — за ним.

Міна, як жива, ледве не вискочила з руки, міцно прилипла до металу. Нарешті поставлено міну й на останній, п'ятий, фургон. Можна повертатися до чавунної решітки. Вовка теж впорався.

У цей час на алеї, поблизу якої стояли фургони, з'явилося два німці.

— Скільки нам ще тинятися довкола палацу? — зронив один з них.

— Ще годину — і нас замінять! — відповів другий. — Даремно ти ремствуєш, Курт; сидіти в цій глушині значно вигідніше, ніж потрапити на Східний фронт! У Фріца Гамера вже третій брат загинув. Фріц учора одержав повідомлення!

— І тут не краще, — пробурчав невдоволено Курт, — з батальйону Лернера лишилося п'ятнадцять солдатів! І зараз стає страшно, як пригадаю останній бій, полон, розлючених жінок…

Юрко прикипів до землі.

Стукотіло серце, і хлопцю здалося, що фашисти чують той стукіт.

Вартові поволі наближалися до фургона. Несподівано майже поряд з ними, на протилежному кінці неширокої алеї, хтось наче пчихнув.

— Хто тут?! — гукнув один з вартових. — Стрілятиму! Блідий промінь ліхтарика ковзнув по землі, пробіг по алеї і освітив їжака, який в ту ж хвилю швидко згорнувся в клубок.

— Пауль, — насмішкувато озвався вартовий з басовитим голосом, — ми маємо можливість одержати нагороду, адже ми затримали злочинця. І він справді озброєний з голов до ніг.

— Цей їжак чхнув, як людина, — відповів вартовий, — я ледве втримався, щоб не дати по ньому чергу з автомата. Я був певен, що в парк проникли партизани.

Бас весело зареготав:

— От була б історія! Справжній анекдот! Пауль Вайдер і Курт Кірхбаум захопили в полон їжака! Пішли далі, Пауль! Хай цей колючий «партизан» займається своїми справами. У парку живе багато їжаків. Я не раз бачив їх під час нічних чергувань.

Фашисти ще трохи постояли, один з них торкнувся носком чобота до колючого клубка, посунув його по землі.

Нарешті есесівці пішли по алеї й невдовзі сховалися за рогом палацу.

Юрко трохи почекав, вибрався з-під фургона і, тримаючись муру, обережно почав відходити. Ось і знайомий кущ бузини.

Тремтячою рукою намацав холодну решітку, назгрібав купу торішнього листя, поклав його поряд з проломом і почав спускатися в колодязь. Потім дбайливо замаскував решітку і заспокійливо зітхнув, коли його ноги торкнулися кам'яного дна водоспуску.

— Поставив? — запитав лейтенант.

— Так, Іване Петровичу!

— Чого затримався?

— Патруль з'явився! Фашисти зупинилися неподалік фургона, на який я ставив останню міну. А Вовка тут?

— Тут, — почувся голос товариша, — я приклеїв міни на танкетки і зразу назад.

— Тепер давайте вибиратися з цього водоспуску, — запропонував Вершина, — бо часу в нас обмаль. Ще трохи — й почне світати.

— Лише б фашисти не передумали, — стурбовано озвався Поух, — та не забарилися з виїздом. Страшне лихо можемо накликати на село.

— Не накличемо, — заспокійливо відказав Вершина, — німці — народ точний. Повинні виїхати о п'ятій годині ранку. Тут уже ми будемо сподіватися на німецьку точність. А через п'ятнадцять хвилин спрацюють наші міни.

Коли вийшли з водоспуску, ще було темно. З Прип'яті повівав прохолодний вітер. На березі лейтенант зупинився:

— Велике вам спасибі, хлопці, за виконання бойового завдання. А тепер — додому! І нікуди не рипатися! До скорої зустрічі, хлопчики!

Постаті лейтенанта та Поуха швидко розтали в темряві, Вовка, глянувши їм услід, сказав:

— Ходім спати! Краще й справді зараз сидіти дома, хоча й хотілося б подивитися на фейєрверк!

Юрко попрощався з товаришем, берегом Прип'яті пішов додому, ступив на ґанок, сів на лаву. У повітці голосно форкнув Гнідко і тихенько заіржав. Звик кінь до Юрка, визнав його за свого господаря. Як почує його кроки — починає тихенько іржати, кличе, щоб підійшов, погладив, пригостив шкуринкою хліба.

Юрко прихилився до ґанку і непомітно для себе задрімав. Прокинувся від недалекого гуркоту моторів. Спершу здалося, що в передсвітанковому небі летіли важкі бомбардувальники. Хлопець прислухався. Десь біля майдану на вулицях вуркотіли танкетки, потім заревіли фургони.

«Недовго вже вам гуркотіти», — втішно подумав Юрко.

Чорні фургони в супроводі танкеток та чотирьох вантажних машин з есесівцями посунули на шлях, який вів на Київ.

Лейтенант Вершина та Поух підійшли до печери тоді, коли з неї виходили партизанські кулеметники та автоматники і займали місця на придорожніх пагорбах. Біля входу в печеру стояв командир партизанського загону Михайло Сергійович Коваленко. Він запитав Вершину:

— Порядок?

— Повний, товаришу командир.

Коротка липнева ніч.

Не встигне зайти сонце, не встигне ніч по-справжньому розгорнути над землею свої крила, як уже на сході починає багряніти небо.

Партизани чекали фашистів.

Лейтенант хвилювався, раз у раз стурбовано поглядав на годинник:

— Стрілки повзуть, як сонні, ледве рухаються!

Командир загону заспокоював Вершину:

— Ніде, Іване Петровичу, твої фашисти не дінуться! Дорога на Київ одна. Іншої немає. Так що окупанти з нами розминутися не зможуть. А от чи вибухнуть своєчасно твої магнітки — невідомо. Але це теж не біда. Далі придорожніх верб ми їх не пустимо!

Командир уважно глянув на годинник, заклопотано промовив:

— Уже час! Скоро мають прибути «гості».

І ніби на підтвердження його слів на польовій дорозі з'явилися легкі танкетки.

За ними пливли по хвилях білого туману важкі чорні фургони, а за фургонами рухалися вантажні машини з есесівцями.

Лейтенант Вершина прикипів поглядом до годинника, уважно стежив за стрілкою, яка поволі наближалася до визначеного часу. Ворожа колона рухалася, поволі минала придорожні верби. Вершина заспокійливо сказав командиру:

— Ще хвилька! Ми точно розрахували! Тільки б спрацювали міни. Якщо ні — відкриємо вогонь.

І раптом над танкетками, над чорними фургонами водночас знялася хмара чорного диму, пролунав оглушливий вибух.

По вантажних машинах вдарили партизанські кулемети. Есесівці зіскакували на землю, залягали, відстрілювалися.

До фургонів, до автомашин кинулися партизанські автоматники.

Магнітні міни, кулемети зробили свою справу. Тепер автоматники довершували розгром ворога.

Купка есесівців залягла в придорожньому рові, неподалік від палаючої машини, і відстрілювалась.

У рів полетіли гранати — і постріли затихли.

Партизани, підпаливши вцілілі автомашини, швидко відходили до Самусевого лісу. А на Кам'яному Розі догорали танкетки, розметані фургони, прошиті кулями вантажні машини.

Юрко, почувши вибухи, прислухався. Тонко задзеленчали шибки. Спрацювали магнітні міни. Рипнули сінешні двері, й на ґанок вибігла Леся. Побачивши Юрка, запитала:

— Що це за вибухи? Добряче гахнуло за селом! Мені здалося, що й хата затрусилася.

Юрко підійшов до дівчини, взяв її за руку. Радість переповнила йому груди. «Чорні кентаври» злетіли в повітря! Не випустили їх партизани.

І він, Юрко, не стояв осторонь, як міг, так і допомагав партизанам.

Хлопцеві хочеться розповісти Лесі, як він привіз з Києва магнітні міни і разом з Вовкою поставив їх на танкетках і фургонах.

З великим задоволенням розповів би він і про таємницю Зоряної кімнати, загадкове підземелля, скарби, сховані в тому кам'яному лабіринті, які ще треба буде розшукати.

Тільки не має права Юрко й словом обмовитися про цю таємницю. І вдень, і вночі чатують в підземеллі наші розвідники, ведуть спостереження за Зоряною кімнатою, ловлять кожне слово, зронене ворогами.

Загинули «чорні кентаври», а боротьба не припинилася, вона триває і триватиме доти, поки не будуть знищені фашисти.

Хай колись, після перемоги, Юрко докладно розкаже Лесі про все.

Край неба над Кам'яним Рогом густо почервонів, ніби хтось заслав його велетенським багряним полотнищем.

Юрко дивиться на широкі багряні розливи і відчуває, як в серце почали закрадатися тривога та неспокій. Що буде завтра?

Чи вціліє село, чи не налетять карателі і не зрівняють його з землею?

— Ходім, Юрку, — озвалася Леся, — страшно! Ти ж бачиш яка пожежа вирує за селом! Півнеба від вогню почервоніло! Я ще ніколи не бачила такої заграви!

Між білими хмарами все ширше розливалися багряні відблиски пожежі, небо рожевіло, наливалося, розбухало від полум'я, і здавалося, що на землю має випасти вогняний град.