Наприкінці приходить смерть

Розділ шостий. Зима: місяць перший, день четвертий

У Ренісенб увійшло в звичку ходити у гробницю чи не щодня. Інколи там були Яхмос та Горі, часом – лише Горі, часом – нікого, але дівчина щоразу помічала, що там до неї приходили полегшення та спокій, майже такі, як бувають, коли втік від життя. Їй більше подобалося, коли там був лише Горі. Щось було в його серйозності, його беземоційному сприйнятті її візитів, що давало їй дивне відчуття задоволення. Вона сиділа в тіні біля входу в грот, зігнувши ногу в коліні і обхопивши її руками, і милувалася зеленою смугою полів, що простяглися аж до мерехтливого Нілу вдалині й ген за нього, туди, де бежева, кремова і рожева барви небокраю плавко перетікали одна в одну.

Вперше вона прийшла сюди кілька місяців тому, раптом відчувши бажання втекти з царства жінок. Їй хотілося сталості та єдності – і вона знайшла їх тут. Бажання втекти не полишало її, але тепер це був не просто збурений надмірними хвилюванням і домашньою метушнею порив. В цьому відчувалося дещо більш визначене, якась тривога.

Одного дня вона звірилася Горі.

– Мені страшно…

– Чого ти боїшся, Ренісенб? – Він уважно роздивлявся її. Дівчина на хвилину замислилася. Потім повільно додала:

– Пам’ятаєш, ти сказав мені, що є два різновиди зла – те, що приходить ззовні, і те, що береться зсередини?

– Так, пам’ятаю.

– Потім ти сказав, що мав на увазі хвороби, які вражають пшеницю та фрукти, але мені здається, те саме можна сказати і про людей.

Він повільно кивнув.

– То ти це зрозуміла… Ти маєш рацію, Ренісенб.

Дівчина швидко заговорила:

– Саме це й відбувається зараз там, у будинку. Зло прийшло ззовні. І я знаю, хто приніс його. Це – Нофрет.

Горі повільно промовив:

– Гадаєш?

Ренісенб жваво закивала.

– Так, так, я знаю, про що говорю. Послухай, Горі, коли я прийшла сюди вперше і сказала, що все лишилося таким самим – навіть сварки Сатіпі та Кайт – то була правда. Але ті сварки, Горі, не були справжніми. Я хочу сказати, що Сатіпі й Кайт отримували від них насолоду – вони так проводили час, і в жодної з них не було справжньої злості одна на одну. Але тепер усе змінилося. Тепер вони не просто кажуть одна одній неприємні речі, тепер вони кажуть те, що має скривдити, а побачивши, що скривдити вдалося, навіть радіють. Це жахливо, Горі, жахливо! Учора Сатіпі так розлютилася, що встромила велику золоту шпильку в руку Кайт – а день чи два тому та впустила важку мідну пательню, повну гарячого жиру, на ногу Сатіпі. І те саме скрізь – Сатіпі напосідається на Яхмоса до пізньої ночі – ми всі чуємо їх. Він має хворобливий, втомлений і зацькований вигляд. А Собек ходить у село, спить з іншими жінками, повертається додому п’яний, кричить і вихваляється, який він розумний!

– Так, дійсно, я щось таке чув, – повільно сказав Горі. – Та чому ти звинувачуєш Нофрет?

– Бо все це через неї! Вона щось скаже – може, дрібницю, але добре обмірковану дрібницю – і все це починається. Вона штрикається словами, наче то прут, яким підганяють вола. І до того ж вона розумна, знає, що саме сказати. Часом я думаю, це Генет усе їй переказує…

– Так, – задумливо мовив її співрозмовник. – Цілком можливо.

Ренісенб пересмикнулася.

– Мені не подобається Генет. У мене від неї мороз поза шкірою. Вона віддана нам усім, але жодному з нас її відданість не потрібна. Як моя мати могла привести її сюди і дружити з нею?

– Нам це відомо лише зі слів Генет, – сухо зауважив Горі.

– Чому Генет так підлещується до Нофрет, що постійно ходить за нею і нашіптує щось? О, Горі, кажу тобі, мені страшно. Я ненавиджу Нофрет! Я хочу, щоб вона пішла. Вона вродлива, але й жорстока, а ще лиха.

– Яке ти ще дитя, Ренісенб.

Горі тихо додав:

– Сюди йде Нофрет.

Ренісенб озирнулася. Вони спостерігали за тим, як наложниця Імхотепа повільно йшла крутою стежкою до краю скелі. Вона посміхалася сама до себе й щось наспівувала собі під ніс.

Дійшовши до місця, де сиділи Горі й Ренісенб, Нофрет роззирнулася й посміхнулася. То була посмішка втішеної цікавості.

– То он куди ти щодня тікаєш, Ренісенб.

Та не відповіла. Відчувала злість і розчарування дитини, чию схованку викрили.

Нофрет знову роззирнулася.

– А це славнозвісна гробниця?

– Саме так, Нофрет, – підтвердив Горі.

Вона глянула на нього, і її котячий ротик розплився в посмішці.

– Не сумніваюся, що це приносить прибуток, Горі. Чула, ти знаєшся на управлінні справами.

В її голосі чулася дражлива нотка, але чоловіка це не зачепило, він і далі всміхався спокійною зваженою посмішкою.

– Це приносить прибуток нам усім… Смерть – це завжди прибуткова річ…

Нофрет здригнулася, озираючись, ковзаючи очима по жертовних столах, вході до гроту та вирізьбленому контурові несправжніх дверей.

Вона пронизливо скрикнула:

– Ненавиджу смерть!

– Даремно, – спокійно промовив Горі. – Смерть – основне джерело багатства тут, у Єгипті. Прикраси, що ти носиш, подарувала тобі смерть. Смерть годує і вбирає тебе.

Наложниця Імхотепа витріщилася на нього.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Я хочу сказати, що Імхотеп – жрець Ка і править поминальні служби, усі його землі, худоба, деревина, льон, ячмінь – усе це те, що він отримав завдяки гробниці.

Горі замовк, а потім задумливо додав:

– Ми, єгиптяни, дивні люди. Ми любимо життя, тож дуже рано починаємо думати про смерть. Туди стікається все багатство Єгипту – в піраміди, в усипальниці, в землі, які спадкуються разом із гробницями.

Нофрет грубо відповіла:

– Може, ти припиниш уже говорити про смерть, Горі?! Мені це не подобається.

– Бо ти справжня єгиптянка, любиш життя і часом відчуваєш тінь смерті дуже близько…

– Припини!

Вона різко розвернулася до нього. Потім, стенувши плечима, відвернулася і побігла стежкою вниз.

Ренісенб зітхнула з полегшенням.

– Я рада, що вона пішла, – дитинно зізналася вона. – Ти налякав її, Горі.

– Так… А тебе я не налякав, Ренісенб?

– Н-ні, – непевно відказала дівчина. – Те, що ти сказав, – правда. Просто я ніколи не думала про це з такого боку. Адже дійсно, мій батько служить поминальні відправи.

Горі з неочікуваною гіркотою додав:

– Увесь Єгипет одержимий смертю! І знаєш чому, Ренісенб? Бо наші тіла мають очі, а серця – ні. Ми не здатні осягнути того, що існує інше життя – життя після смерті. Ми можемо уявляти лише те, що знаємо. В нас немає істинної віри в Бога.

Дівчина здивовано витріщилася на нього.

– Як ти можеш говорити це, Горі? Адже в нас багато, багато богів – так багато, що всіх і не перелічити. Лише вчора ми говорили про те, кому який бог ближчий. Cобек звертається до Сехмет, а Кайт молиться Месхенет. Камені клянеться Тотом, що логічно, адже він – писар. Сатіпі ближчий Гор із головою сокола та наша Мерітсегер. Яхмос вважає, що слід поклонятися Птаху, бо той створив усе, що є на землі. Cама я люблю Ісіду. А Генет подобається наш місцевий бог Амон. Вона стверджує, що серед жерців ходять пророцтва про те, що одного дня Амон стане найвеличнішим богом Єгипту – тож вона носить йому дарунки тепер, поки він не такий видатний. А ще є Ра, бог Сонця, й Осіріс, в присутності якого зважуються душі мертвих.

Ренісенб замовкла, бо їй забракло подиху. Горі усміхався до неї.

– А яка різниця, Ренісенб, між Богом і людиною?

Вона витріщилася на нього.

– Боги, вони… чарівні!

– І все?

– Не розумію, про що ти, Горі.

– Я хочу сказати, що для тебе Бог – це чоловік чи жінка, які можуть те, чого звичайні люди не можуть.

– Дивні речі ти кажеш, я тебе не розумію.

Вона спантеличено глянула на нього, а потім перевела погляд на долину, де її увагу привернуло щось інше.

– Глянь, – вигукнула дівчина. – Нофрет говорить із Собеком. Вона сміється. О! – раптом зойкнула Ренісенб, – ні, нічого. Мені здалося, що він збирався її вдарити. Вона повертається до будинку, а він іде до нас.

Піднявшись нагору, Собек метав громи та блискавиці.

– Нехай би крокодил її зжер! – волав він. – Мій батько вчинив іще дурніше, ніж зазвичай, узявши цю дівку за наложницю!

– Що вона тобі сказала?

– Образила мене, як завжди. Запитала, чи не довірив мені батько продати ще деревини. Кусається як змія. Убив би.

Він пройшов уздовж краю, підняв камінь і кинув його вниз із висоти. Здається, йому сподобався звук, з яким той ударився об скелю. Собек підняв більший камінь, та раптом відскочив – на нього дивилася змія, що ховалася під каменем. Змія розлючено шипіла, і Ренісенб побачила, що то була кобра.

Узявши каменюку, Собек знавісніло напав на змію. Точним ударом зламав їй хребет, але з шаленим блиском в очах продовжував сипати ударами, закинувши голову й тихо бурмочучи собі під ніс слова, які Ренісенб ледве чула й не могла розібрати.

Вона вигукнула:

– Годі, Собеку, годі – ти її вбив!

Брат зупинився, відкинув каменюку і розсміявся.

– В світі стало на одну отруйну гадину менше.

Він знову розсміявся – хороший настрій повернувся до нього – і пішов стежкою вниз.

Ренісенб тихо сказала:

– Здається, Собекові подобається вбивати!

– Так.

У голосі Горі не було здивування. Він просто підтверджував те, що, очевидно, знав уже давно. Ренісенб повернулася й уважно поглянула на нього. Вона повільно промовила: