Так називається книжка про Д’Аннунціо Джордано Бруно Ґуеррі, дослідника соціокультурної історії Італії ХХ ст.: Giordano Bruno Guerri. D’Annunzio. L’amante guerriero. – Mіlano: Mondadori, 2009.
Цікаво, що навіть назва однієї з недавніх ґрунтовних студій творчої біографії Д’Аннунціо по-різному звучить в англійському оригіналі та італійському перекладі. В оригіналі письменника названо: «поет, спокусник, проповідник війни», а в італійському перекладі: «людина, поет, сон життя як твір мистецтва». Див.: Lucy Hughes-Hallett. Gabriele D’Annunzio: Poet, Seducer, and Preacher of War. – London: Fourth Estate, 2013; Ital. Transl.: Gabriele D’Annunzio: L’uomo, il poeta, il sogno di una vita come opera d’arte. – Milano: Rizzoli, 2014.
Annamaria Andreoli. Il vivere inimitabile. Vita di Gabriele D’Annunzio [Неповторне буття. Життя Ґабріеле Д’Аннунціо]. – Milano: Mondadori, 2000.
Luciano Cureri (a cura di). D’Annunzio come personaggio nell’immaginario italiano ed europeo (1938–2008) [Д’Aннунціо як персонаж в італійській та європейській уяві (1938–2008)]. – Bruxelles: P.I.E. Peter Lang, 2008.
Gino Damerini. D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Venezia: Albrizzi, 1992 (Milano: Mondadori, 1943); Emilio Mariano (a cura di). D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Roma, Lucarini, 1991.
Enrico Galmozzi. Il soggetto senza limite. Interpretazione del dannunzianesimo [Суб’єкт без меж. Інтерпретація даннунціанізму]. – Milano: Barbarossa, 1994.
Символічним у цьому плані є такий епізод. Д’Аннунціо переконував у тому, що в лютому 1883 р. у Венеції він був серед тих, хто ніс труну Ріхарда Ваґнера до вокзалу, звідки композитора відвозили в останню путь у Баварію. Цей епізод був описаний у романі «Полум’я», головний герой якого – геніальний поет на ім’я Стеліо Еффрена, ніцшеанська «надлюдина» – був «альтер еґо» Д’Аннунцiо (в самому прізвищі героя закодований латинський вираз «ex freni» – без гальм). Насправді ж письменник потрапив до Венеції уперше лише за чотири роки після смерті Ваґнера, але йому було важливо створити міф про свою причетність до автора «Парсифаля», генія сучасної музики.
Лист до Ганни Барвінок від 23.09.1909 // Михайло Коцюбинський. Твори в семи томах. – Київ: Наукова думка, 1973–1975. – Т. 6. Листи (1905–1909). – 1975. – С. 155.
Cit. in: Emanuela Scarano Lugnani. D’Annunzio. – Roma – Bari: Laterza, 1981. – Р. 43.
Giordano Bruno Guerri. La mia vita carnale. Amori e passioni di Gabriele D’Annunzio [Моє життя тілесне. Любові та пристрасті Ґабріеле Д’Аннунціо]. – Milano: Mondadori, 2013.
Велику вагу для еволюції Д’Аннунціо як драматурга мало спілкування з Сарою Бернар, яка сприяла постановці у своєму паризькому театрі «Ренесанс» («La Renaissance») його трагедії «Мертве місто» (1898; в Мілані його поставила Дузе в 1901 р.). Це перший театральний твір письменника, в якому він намагається модернізувати грецьку трагедію, розвиваючи драматичну історію любовного трикутника на тлі руїн у Мікенах на Пелопоннесі. У 2005 р. вийшло друком його листування з Сарою Бернар: Franca Minnucci (a cura di). Sarah Bernhardt e Gabriele D’Annunzio. Carteggio inedito 1896–1919 [Сара Бернар та Ґабріеле Д’Аннунціо. Неопубліковане листування 1896–1919 рр. – Pescara: Ianieri Edizioni, 2005.
Scott D. Ryersson, Michael Orlando Yaccarino. Infinita varietà. Vita e leggenda della Marchesa Casati [Безмежна різноманітність. Життя й легенда маркізи Казаті]. – Milano: Corbaccio, 2003. Див. сайт, присвячений Луїзі Казаті:
Vittorio Martinelli. La guerra di D’Annunzio. Da poeta e dandy a eroe di guerra e «Comandante» [Війна Д’Аннунціо. Від поета і денді до героя війни та «Команданте»]. – Udine: Gaspari, 2001
Alfredo Bonadeo. D’Annunzio and the Great War [Д’Аннунціо і Велика Війна]. – Madison (New Jersey): Fairleigh Dickinson Univ. Press, 1995.
Renzo De Felice. – D’Annunzio politico: 1918–1938 [Д’Аннунціо-політик: 1918–1938]. – Bari: Laterza, 1978.
«Вільна держава Ф’юме» (1920–1924) у 1924 р. була анексована до Італії, де протрималась до 1947 р. як центр однойменної провінції. Далі місто Ф’юме увійшло до Югославії, а з 1991-го стало третім за величиною після Загреба та Спліта хорватським містом.
Парадокси італійського інтелектуального життя: опонентом Джованні Джентіле (1875–1944) та антифашистом був Бенедетто Кроче (1866–1952), так само видатний філософ-неоідеаліст, історик, основний представник ліберальної думки Італії ХХ ст., що інтерпретував свій ідеалізм як «абсолютний історизм».
Письменник планував написати сім книжок з присвятою кожній із семи зірок сузір’я Плеяд, дочок Атланта.
Суперечність між етичним та естетичним вибором, як між «вибором Сократа» та «вибором Дон Жуана», проаналізована, зокрема, у філософському трактаті Сорена К’єркеґора (1813–1855) «Або – або» («Enten – Eller», 1843). Ця протоекзистенціалістська теорія данcького філософа є одним з наріжних каменів європейського модернізму.
Леся Українка. Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и Д’Аннунцио) // Її ж. Зібрання творів у 12 томах. – Київ: Наукова думка, 1975–1979. – Том 8. Літературно-критичні та публіцистичні статті. – 1977. – С. 26–61.
Attilio Mazza, Antonio Bortolotti. Le medicine di D’Annunzio nella farmacia del Vittoriale [Ліки Д’Аннунціо в аптеці Вітторіале]. – Pescara, Ianieri Edizioni, 2013.
Attilio Mazza. D’Annunzio sciamano [Д’Аннунціо-шаман]. – Milano: Bietti, 2002.
Gianni Oliva. D’Annunzio e la malinconia [Д’Аннунціо і меланхолія]. – Milano: Mondadori, 2007.
Герміона – дочка Прекрасної Єлени, призвідниці Троянської війни. В реальності йшлося про Елеонору Дузе. Сьогодні в Пізі можна прийти до берега моря, де творився цей вірш, бульваром Д’Аннунціо.
Оксана Пахльовська. «Вірте і переможете!» Доба Рісорджіменто і творчість Алессандро Мандзоні [Передмова] // Алессандро Мандзоні. Заручені. – Харків: Фоліо, 2008. – С. 5 – 31.
Ця проблема була подолана лише в середині ХХ ст. завдяки засобам масової інформації, насамперед телебаченню та радіо.
У серпні 1922 року, коли письменник тривалий час був прикутий до ліжка через падіння з вікна у своєму палаці Вітторіале, він написав щоденник – «Книгу Аскези і Книгу Таїни» – під назвою «Ми духи блакитні, ми зорі»: Gabriele D’Annunzio. Siamo spiriti azzurri e stelle. Diario inedito (17–22 agosto 1922). A cura di Pietro Gibellini. – Firenze: Giunti, 1995. – Pp. 12–13, 27.
Буквальний переклад: «Навпаки».
Франческо ПаолоМікетті (1851–1925) – італійський художник і фотограф родом з Абруццо, друг Д’Аннунціо. Письменник написав роман «Насолода» та деякі інші свої твори у францисканському монастирі містечка Франкавілла-аль-Маре, де Мікетті організував одне з найпрестижніших на той час в Італії мистецьких товариств. Мікетті долучився до постановки і костюмів трагедії Д’Аннунціо «Дочка Йоріо» (1904) та написав однойменну картину (1895).
Галерея Шарра – галерея в Римі поблизу знаменитого Фонтана Треві; тут знаходилась редакція літературно-мистецького журналу «Візантійська хроніка» («Cronaca Bizantina»), що виходив у середині 80-х років ХІХ ст. під редакцією Д’Аннунціо.
ПаолоВеронезе (1528–1588) – видатний італійський художник Пізнього Ренесансу, представник венеційської школи.
Галеаццо Маріо Сфорца – герцог Мілана, покровитель мистецтв, зокрема музики, відомий також як жорстокий правитель-тиран (1444–1476).
Маффео ді Клівате – відомий чеканщик ХV ст. з ломбардського міста Клівате (або Чівате, Civate).
День Святого Сильвестра – за григоріанським календарем, останній день року, з якого починається новорічне свято.
Трінітá-деї-Монті – титулярна церква над Іспанськими сходами. Будувалась від 1502 до 1588 р. В одній з капел знаходиться цикл фресок Даніеле да Вольтерра, шедевр маньєризму.
Палац (або палаццо) Дзуккарі – будівля на площі Трінітá-деї-Монті архітектора-маньєриста з Урбіно Федеріко Дзуккарі (1539–1609), що прагнув створити емблему ідеального помешкання митця. Зараз там знаходиться Bibliotheca Hertziana – інститут історії мистецтва німецького Товариства ім. Макса Планка для сприяння розвитку наук.
Галерея Борґезе – картинна галерея в Римі, зафундована 1902 р. на основі колекції античного та ренесансного мистецтва патриціанської родини Борґезе. Тут знаходяться шедеври голландського, французького, німецького та іспанського живопису, італійського мистецтва ХVІ – ХVІІ ст., зокрема унікальна колекція скульптур Джан Лоренцо Берніні та картин Караваджо.
Кастельдуранте – містечко в провінції Марке, де ще з часів Середньовіччя виробляється вишукана майоліка (від 1636 р. Кастельдуранте було перейменоване в м. Урбанія на честь папи Урбана VІІІ).
Люціо Дольчі – художник-маньєрист родом із Кастельдуранте (1516–1591).
«Даная» (1531–1532) Корреджо (1489–1534) зберігається в пінакотеці вілли Борґезе.
Порта Піа – початково ворота в північно-східній частині Мурів Авреліана (зведені імператором Авреліаном між 270 та 275 рр. для захисту Рима від варварів), Порта Піа, Ворота Пія (побудовані папою Пієм IV з династії Медічі), стали одним з останніх творінь Мікеланджело. 20 вересня 1870 р. тут завершився рух Рісорджіменто рішучою битвою між італійськими та папськими військами, що закінчилася взяттям Рима та поверненням його до Італії з-під влади Ватикану.
Видовище номентанського краєвиду – мається на увазі вулиця Номентана, що починається з Порта Піа, – в Давньому Римі поєднувала Рим з містечком Номентум.
Палац Фарнезе – одна з класичних будівель Ренесансу, завершена 1546 р. Мікеланджело. Нині там розташоване посольство Франції.
Святилище Мадонни Божественного Кохання поблизу Рима.
Палац родини Барберіні на однойменній площі у східній частині Рима. Зразок бароково-маньєристичного стилю, серед архітекторів були зокрема генії-суперники Франческо Борроміні та Лоренцо Берніні. Тут знаходиться нині Національна галерея старовинного мистецтва.
Мешканці Чочарії – місцевість у провінції Лаціо. Назва походить від специфічного взуття мешканців – чоча (ciociа). З місцевістю пов’язаний знаменитий фільм «Чочара» («La Ciociara») Вітторіо Де Сіки та Чезаре Дзаваттіні за новелою Альберто Моравіа з Софі Лорен у головній ролі, в якому розповідається про трагічну долю жінок, матері та дочки, під час Другої світової війни.
Чотири Фонтани – архітектурний ансамбль між Трінітá-деї-Монті та базилікою Санта Марія Маджоре, що створювався різними авторами в 1588–1593 рр. Дві чоловічі постаті символізують найбільші річки Італії Тібр та Арно, а отже, Рим і Флоренцію, а жіночі постаті Діани та Юнони уособлюють чесноти вірності й сили. Оспіваний у творі Отторіно Респіґі «Фонтани Рима».
Палац Роккаджовіне – побудований у другій половині ХІХ ст. для родини дель Ґалло, що придбала маркіза Роккаджовіне.
Пінціо – римський пагорб (він не належить до семи класичних пагорбів Вічного міста). Тут знаходяться вілла Медічі, збудована в добу Ренесансу, де розташована нині Французька академія, та вілла Борґезе
Джошуа Рейнолдс – англійський художник-портретист (1723–1792), представник урочистого класицистичного «великого стилю» («Grand manner»). Один із засновників та перший президент Королівської академії мистецтв у Лондоні.
«Міс Неллі О’Браєн» – картина Джошуа Рейнолдса (див. прим. 22), написана приблизно 1763 р. На ній зображена подруга і модель художника, красуня куртизанка, приналежна до тодішнього світу британської аристократії (була коханкою і матір’ю сина третього віконта Болінґброка).
«Квірінале» – досі діючий готель на пагорбі Квірінале поблизу Колізею.
Чужинка (англ.).
Дай мені троянду (англ.).
Аттикізм – риторичний стиль першої чверті І ст. до н. е. ораторів, письменників та граматиків (Ксенофонт, Менандр, Аполлодор із Перґамо, Діонісій Галікарнаський), що характеризувався класичною ясністю та простотою; назва походить від Аттики – області Греції, де знаходяться Афіни. Однак автор міг мати на увазі й так званий «паризький аттикізм» – мистецький напрямок ХVІІ ст., представлений придворними живописцями школи Ніколя Пуссена, що любили стриманий неокласичний стиль і гармонійну «цитацію» археологічних елементів грецької та римської старовини.
Ян (Джованні) Ґоссарт (званий також Мабюз за місцем народження) – нідерландський художник-маньєрист, портретист, гравер, різьбяр по дереву (1478–1532). Під впливом італійського живопису започаткував течію романізму в малярстві Нідерландів ХVІ ст.
П’єро ді Козімо – художник флорентійської школи (1478–1532).
Про Різдво (лат.).
Прокна – другорядний персонаж грецької міфології, дочка володаря Афін Пандіона.
Фердинанд І, король Обох Сицилій (1751–1825), відомий своїм ексцентричним характером та небажанням керувати державою, одружений з Марією Кароліною Австрійською (1752–1814), що перебрала на себе державні обов’язки чоловіка. Герої історичної комедії італійської режисерки Ліни Вертмюллер «Фердинанд і Кароліна» (1999).
Володіти, не дозволяючи, щоб володіли тобою (лат.).
Коров’яче поле – так у ХVІ – ХVІІІ ст. називався ринок корів на місці, де знаходиться Римський Форум – політичний, релігійний та торговельний центр Давнього Риму неподалік від Колізею. Під час наполеонівського правління в Італії ринок було закрито і під керівництвом Папи Римського Пія VІІ (1800–1823) почались археологічні розкопки Форуму.
Арка Тита – тріумфальна арка на Палатинському пагорбі в західній частині Римського Форуму, шедевр давньоримської архітектури, один із символів династії Флавіїв (69–96 рр. н. е.).
Фонтан із Черепахами (1580–1588) – вишукане ренесансне творіння в маньєристичному стилі на площі Маттеї архітектора Джакомо делла Порта та скульптора Таддео Ландіні, що прикрасив фонтан бронзовими постатями чотирьох оголених юнаків. Бронзові черепашки над верхньою чашею фонтана були додані в 1658–1659 рр. рід час реконструкції під керівництвом Лоренцо Берніні або Андреа Саккі.
Колонна – одна з найдревніших в Європі князівських династій (нараховує дев’ять століть), що відігравала важливу роль в релігійному та політичному житті Італії, зокрема в історії ґібеллінів. З династії Колонна походило п’ятеро римських понтифіків.
Доріа – впливовий аристократичний рід з Генуї, з якого від ХІІ до ХVІ ст. вийшло чимало видатних політичних та військових діячів Генуезької республіки.
Барберіні – могутня тосканська аристократична династія, що оселилася у Флоренції в першій половині ХІ ст. У ХVІІ ст. Барберіні були найбільшими меценатами барокового Рима.
Карраччі Аґостіно (1557–1602) та Аннібале (1560–1609) – брати, художники та гравери болонської школи.
Алессандро Альбані (1692–1779) – італійський кардинал, колекціонер, меценат і антиквар, один з найглибших знавців того часу античного мистецтва; сприяв розвитку неокласицизму.
Мармур із Луні – каррарський мармур, одна з найцінніших у світі порід мармуру, що видобувається в Апуанських Альпах. Луні – містечко в Ліґурії, що припинило своє існування ще в ХІ ст.; було головною гаванню для вивезення каррарського мармуру.
Томас Лоуренс (1769–1830) – англійський художник-портретист, мав звання першого придворного художника в часи правління Георга ІІІ.
Я знаю, ти мене не кохаєш (англ.).
Джованні Моро (1877–1949) – італійський художник, майстер пейзажів та портретів, автор фресок у багатьох церквах.
Гравелло – тип італійського вина.
Театр Валле – найстаровинніший театр італійської столиці (перший спектакль відбувся 1727 р.). Від 2011 р. театр перебуває в стані так званої «окупації» – його самовільно «захопили» театральні працівники, забезпечуючи його діяльність для широкої публіки, – це форма протесту проти приватизації театрів.
Мурано – острів у Венеційській лагуні на північний схід від Венеції, славетний від часів Середньовіччя своїми вишуканими виробами (зокрема прикрасами) з кольорового скла, а також традицією мережив.
Тарлатан – легка прозора бавовна, імпортована з Індії, з якої в ХІХ ст. шилися жіночі вечірні сукні.
Мається на увазі портрет Чезаре Борджіа (1475–1507), кондотьєра і кардинала, прототипа «Державця» Макіавеллі, пензля Рафаеля.
Золотий дім (лат.). Мається на увазі Золотий дім Нерона – одна з найвизначніших архітектурних пам’яток давньоримської доби.
Обеліск Саллюстія на площі Трініта-деї-Монті – один з тринадцяти античних обелісків Рима, що здіймається над сходами Площі Іспанії. Зведений у Римській імперії на зразок єгипетських обелісків.
Колона Непорочного Зачаття – пам’ятник поблизу Площі Іспанії, споруджений в середині ХІХ ст. обіч посольства Іспанії при Ватикані – як країни, що найбільше в Європі прислужилася до утвердження догми непорочного зачаття.
Кіферійські краї – від Кітери, одного з Іонічних островів в Егейському морі, що був важливим центром культу Афродіти (звідси одне з імен-епіклес богині – Афродіта Кіферійська, або Кіферея).
Жан-Антуан Ватто (1684–1721) – французький художник, один з творців стилю рококо; майстер жанрових сцен (від галантних до військових і гротескових), виявляв особливу увагу до театральних сюжетів і персонажів (знамениті, зокрема, його образи італійської комедії масок).
Усі пахощі Аравії не зроблять солодшою цю маленьку руку (англ.).
Я боюся того, чого сподіваюся (фр.).
Нікколо Нікколі (1365–1437) – флорентійський гуманіст кола Козімо Медічі, один з найбільших тогочасних знавців античних творів (багато з яких сам копіював), колекціонер та бібліофіл.
Лукреція Крівеллі (роки життя невідомі) – коханка герцога Міланського Людовіко Марія Сфорца на ймення Моро (1452–1508), який був після смерті Лоренцо Пишного (1492) наймогутнішим державним діячем Італії. Під його правлінням герцогство зазнало розквіту, а при дворі працювали митці рівня Леонардо да Вінчі та Браманте. Вважається, що Леонардо зобразив коханку Моро Чечілію Ґаллерані на знаменитій картині «Дама з горностаєм» (1488–1490), а Лукрецію Крівеллі – на картині «Прекрасна Ферроньєра» (1490–1495), що знаходиться в Луврі. Лукреція була матір’ю незаконного сина герцога – Джампаоло І Сфорца, відомого кондотьєра, засновника гілки маркізів Сфорца ді Караваджо.
Я нічого не розумію, не вірю нічому (нім.).
Метауренська майоліка – ренесансна, барокова та неокласична майоліка, що вироблялась у місті Фано (провінція Пезаро та Урбіно), на південь від якого в Апеннінах протікає річка Метауро. Фано й сьогодні важливий центр художніх виробів ручної роботи.
Крістофоро ді Джованні Маттео Фоппа, псевдонім Карадоссо (бл.1452–1527) – італійський ювелір, медальєр, скульптор часів Ренесансу. Починав свою роботу при дворі герцога Міланського Людовіко Моро, згодом працював при дворі римських пап; був учителем Бенвенуто Челліні, знаменитого скульптора, письменника, ювеліра.
Антоніо дель Поллайоло (бл. 1431–1498) – флорентійський скульптор, художник, ювелір
Вольтерра – італійське містечко в провінції Піза, один з важливих центрів етруської культури. Після падіння Флорентійської республіки в 1530 р. Вольтерра опинилась під владою родини Медічі.
Лоренцо ді П’єро дей Медічі, якого назвали ЛоренцоПишний (1449–1492) – італійський гуманіст, письменник, політичний діяч і меценат, правитель Флоренції від 1469 р. і до смерті, був одним з найвидатніших інтелектуалів доби Відродження.
Марія Лещинська (1703–1768) – королева Франції, дружина Людовіка ХV.
Минає час (лат.).
Тобі, Іпполіто (лат.).
Міано – квартал на периферії Неаполя.