Навіжена

Молодий чи­нов­ник ки­ши­нівської конт­рольної па­ла­ти Дем'ян Ан­то­но­вич Ло­мицький, по своєму зви­чаю, роз­дяг­ся по обіді і ліг від­по­чи­ва­ти. Тон­кий та су­хор­ля­вий, за­ку­та­ний по шию в смуг­ас­те, во­ло­ха­те ук­ри­ва­ло, він був схо­жий на дов­гу смуг­ас­ту і по­цяцько­ва­ну гусінь, що роз­тяг­ла­ся на лист­ку на всю свою дов­жи­ну.

«І спа­ти хо­четься, і чо­гось ме­не сон не бе­ре,- по­ду­мав Ло­мицький, позіхнув­ши,- сьогодні, йду­чи на служ­бу, я стрівся з Ма­ру­сею Ка­ра­лаєвою і провів її до бан­ку. Во­на поп­ро­ща­лась зо мною і ти­хою хо­дою пішла по схо­дах в банк, де во­на має служ­бу. Не­ве­се­ла її служ­ба - ма­буть, та­ка, як і моя в конт­рольній па­латі. Шко­да дівчи­ни. А гар­на дівчи­на: бро­ви густі, не­на­че чор­ний ок­са­мит, гу­би повні, чер­воні, очі ве­ликі, карі. Вид в дівчи­ни тро­хи сільський; здо­ров'ям па­шить од її міцної пос­таті; во­на й на вда­чу доб­ра…»

Ломицький зап­лю­щив очі і сил­ку­вав­ся зас­ну­ти, а сон йо­го не брав. В йо­го думці знов май­ну­ли густі ок­са­ми­тові Ма­ру­сині бро­ви, блис­нув осміх чер­во­них, як ко­ралі, уст; блис­ну­ли білі, чи­малі й рівні, ніби підрізані, зуб­ки; май­ну­ло ли­це рум'яне, що так і пашіло здо­ров'ям.

«Гарна, здо­ро­ва, мо­тор­на, й ти­ха на вда­чу, й ха­зяй­но­ви­та… Го­во­рить по­ма­леньку і не­ба­га­то і не­ма­ло: са­ме помірно. Не­на­вид­жу я тих ле­пет­ли­вих дам, що дзи­го­рять, як ті со­ро­ки. Якось мені важ­ко на ву­ха, як хто ду­же дрібо­тить язи­ком… От бу­ла б мені па­ра! - по­ду­мав Ло­мицький.- Я знаю, що я тро­хи спо­до­бав­ся їй. Та про що ми сьогодні ба­ла­ка­ли з нею?»

Ломицький по­чав дріма­ти. Віка ста­ли важкі і не­на­че при­ли­па­ли до очей. А сон все-та­ки йо­го не брав. Карі Ма­ру­сині очі ніби дра­ту­ва­ли нер­ви, не схо­ди­ли з дум­ки, про­га­ня­ли сон з йо­го очей.

«Та про що ми з нею сьогодні ба­ла­ка­ли? - знов на­до­ку­ча­ла йо­му спо­кус­ли­ва дум­ка.- Во­на зацікав­ле­на жіно­чим пи­тан­ням, але про це ми з нею го­во­ри­ли вчо­ра в місько­му са­ду. Сьогодні я спи­тав у неї, чи не бу­де для неї неп­риємно, ко­ли я зай­ду до її ма­тері і поз­най­ом­люсь з нею. Во­на зап­ро­си­ла ме­не до се­бе ко­ли-не­будь на чай, вве­чері, прос­то, без це­ре­монії. Піду сьогодні!.. Навіщо одк­ла­да­ти? Гар­на дівчи­на! Тре­ба ха­па­тись, а то ча­сом хто і вхо­пить її…»

Ломицький знов зап­лю­щив очі. Важкі віка ста­ли ще важчі, ста­ли не­на­че об­ко­вані залізни­ми обідка­ми. Сон на­ля­гав. Дрімо­та ска­ла­му­ти­ла йо­го мислі. Мислі по­ча­ли плу­та­тись.

«Піду завт­ра… Сьогодні не піду. Спа­ти ду­же хо­четься»,- по­ду­мав він.

Городський сад… Густі акації, зе­ле­ний світ в алеї з акацій… Па­лає сон­це… З-за гус­тих акацій вид­ко ши­рокі схо­ди, нові, чис­тенькі. Схо­ди ви­сокі, прог­ля­да­ють че­рез гілки акацій. Май­ну­ли в листі пташ­ки… ні, не пташ­ки: кри­ла зе­лені… ні, зе­ле­на сук­ня Ка­ра­лаєвої, не­на­че спле­те­на з дрібно­го лис­ту акацій… В листі май­ну­ли чорні бро­ви, чер­воні повні гу­би, блис­ну­ли ясні по­дов­жасті карі очі…

«Чи сон, чи прав­да? чи це мені сниться, чи я її й справді ба­чу?» - плу­та­ла­ся сон­на дум­ка в мо­ло­до­го хлоп­ця. Очі Ма­ру­сині розд­раж­ню­ють йо­го нер­ви, не­на­че гла­дять по душі, сип­лють ти­хий світ з душі ти­хої, доб­рої та ве­се­лої. Ло­мицький розп­лю­щив свої не­ве­личкі карі очі і вже не міг зап­лю­щи­ти. Нер­ви розт­ри­во­жи­лись. Сон утік од йо­го.

«Піду, сьогодні піду! Навіщо одк­ла­да­ти? Ті очі ма­нять ме­не до се­бе. Як хо­четься мені по­ди­ви­тись на їх!» - по­ду­мав Ло­мицький і рап­том підвівся і сів на ліжку. Йо­го дов­га, тон­ка, за­ку­та­на в ук­ри­ва­ло пос­тать не­на­че пе­ре­ло­ми­лась і зігну­лась по­по­ло­вині.

Ломицький схо­пив­ся з ліжка, бурх­нув во­ди в мис­ку, вмив­ся раз з ми­лом, ви­лив во­ду, на­лив вдру­ге хо­лод­ної по­го­жої во­ди і по­чав по­лос­ка­тись та хлю­па­ти во­дою в свої сонні, тро­хи ліниві очі. Од хлю­пан­ня йшли од­ляс­ки попід сте­лею ви­со­кої і тро­хи по­рожньої кімна­ти.

- Чи це ви вже вдру­ге вми­ваєтесь? - задз­венів сріблис­тий го­ло­сок за две­ри­ма.

- А ви й ба­чи­те, Хрис­ти­но Сте­панівно? - спи­тав

Ломицький.

- Я й че­рез двері ба­чу! - обізва­лась Хрис­ти­на Сте­панівна.- Мо­же ще й третій раз вмиєтесь?

- Ні, до­волі бу­де й двох! - крик­нув Ло­мицький.

- Вмийтесь і втретє, бо я знаю, ку­ди ви зби­раєтесь йти,- задз­венів го­лос за две­ри­ма.

- Ба не знаєте!

- Ба знаю: тричі вми­ва­ються па­ничі тоді, як до паннів ідуть в гості, та ще й та­ких паннів, ко­то­рих во­ни люб­лять. Чи прав­да моя? - гук­ну­ла Хрис­ти­на.

«Отже вга­да­ла…- по­ду­мав Ло­мицький,- знає доб­ре людське сер­це».

- Отже й ва­ша прав­да! - гук­нув і собі Ло­мицький.

- Еге, ду­маєте оце за­раз йти до Ма­русі? Знаєте, як у нас в Хер­сон­щині співа­ють: «Гей, Гри­цю, до Ма­русі! - За­раз, за­раз при­бе­ру­ся!»

«Од цієї Хрис­ти­ни і в со­ломі не схо­ваєшся з дум­ка­ми: і в го­ло­ву і в дум­ки заг­ля­не»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- Як при­бе­ре­тесь, то зайдіть до ме­не на мушт­ри. Я повіто­ва сва­ха і вам бу­ду сва­хою. Прийдіть до ме­не на ог­ля­ди­ни. А то - знаєте, як бу­ває у ва­шо­го бра­та? При­че­пу­риться тро­хи спе­ре­ду, а на спині або й на го­лові пух, а з-за коміра сюртука десь виг­ля­дає біла со­роч­ка…

- Добре, зай­ду! - гук­нув Ло­мицький і по­чав при­би­ра­тись та причісу­ва­тись пе­ред не­ве­лич­ким дзер­кальцем, що сто­яло на вікні.

Через півго­ди­ни Ло­мицький увійшов в гос­тин­ну сво­го ха­зяїна Бо­ро­давкіна, що слу­жив тоді в залізно­до­рожній кан­це­лярії. В гос­тинній сиділа Хрис­ти­на Сте­панівна Ми­лаш­ке­ви­че­ва, сест­ра Бо­ро­давкіна. Во­на бу­ла удо­ва, бездітна і по смерті сво­го чо­ловіка, діди­ча з Ка­те­ри­нос­лав­щи­ни, про­да­ла зем­лю, жи­ла з про­центів сво­го капіта­лу і, як вольна пти­ця, пе­реліта­ла з місця на місце: влітку жи­ла в ро­дичів в селі, зи­мою про­бу­ва­ла то в Києві, то в Одесі, а най­більше жи­ла в сво­го бра­та Бо­ро­давкіна. Хрис­ти­на Сте­панівна, ви­со­ка й ог­ряд­на, пов­на на ви­ду, сиділа на ка­напі і ви­ши­ва­ла ук­раїнськи­ми взірцями руш­ник. Взірці бу­ли ши­рокі на цілу п'ядь. Во­на на­ши­ла тих руш­ників де­сятків зо два на при­да­не своїм не­бо­гам, котрі іще на припічку ка­шу їли, а од­на ле­жа­ла в ко­лисці. Во­на ши­ла з нудьги, аби щось ро­би­ти та не сидіти згор­нув­ши ру­ки.

Ломицький увійшов і поз­до­ров­кав­ся з Хрис­ти­ною. Хрис­ти­на вста­ла і по­ча­ла йо­го ог­ля­да­ти.

- Нічого, нічо­го - чис­то вбра­лись. А по­верніться кру­гом! Та про­ворніше! І, вже з вас і па­нич! Який­сь сон­ний не­по­вер­тай­ло та одо­ро­ба­ло! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Вона вхо­пи­ла Ло­мицько­го за пле­че, швид­ко крут­ну­ла ним, а потім штовх­ну­ла йо­го в пле­че.

- Чого в вас сонні очі? Тре­ба бу­ло вми­тись ще третій раз,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Та то во­ни в ме­не зро­ду сонні,- ска­зав Ло­мицький, роз­тя­гу­ючи сло­ва.

В Ло­мицько­го і справді бу­ли якісь важкі, ніби сонні, очі. Бу­ла в йо­го і сон­на дум­ка. Важкі й мертві на­уки в гімназії вби­ли в йо­му енергію, стер­ли во­лю, зро­би­ли йо­го в'ялим, апа­тич­ним, якимсь сон­ним чо­ловіком, з сон­но­тою ду­мок, з сон­ни­ми вчин­ка­ми. Тоді як він був на дру­го­му курсі в універ­си­теті, тра­пив­ся поліцей­ський трус. Жан­дар­ми на­летіли на квар­ти­ри де­яких сту­дентів, пе­рет­ру­си­ли все до дна, навіть зри­ва­ли дош­ки на підло­гах, по­ро­ли по­душ­ки. Цей трус наг­нав та­кий пе­ре­ляк на мо­ло­до­го Ло­мицько­го, що йо­го нер­ви, йо­го ро­зум од то­го ча­су не­на­че за­дуб­ли й за­коціліли… Од то­го ча­су на всі су­часні пи­тан­ня він і не об­зи­вав­ся. Якась пе­ред­час­на старість, ста­ре­ча вто­ма на­ляг­ли на йо­го нер­ви, на йо­го дум­ки. Ду­ми йо­го во­ру­ши­лись в йо­го го­лові якось мля­во, бо­яз­ко; роз­мо­ва бу­ла обе­реж­на. Він го­во­рив і не­на­че бо­яв­ся, ози­ра­ючись на усі бо­ки. І тільки ча­са­ми в йо­го ка­рих очах блис­ка­ли ос­тан­ки енергії, котрі не­на­че за­мер­ли в йо­му і ніби дотліва­ли. З йо­го чес­ної і прав­ди­вої вдачі не­на­че хтось вис­мок­тав по­ло­ви­ну енергії, половину свіжих, здо­ро­вих дум, а дру­гу по­ло­ви­ну по­ки­нув йо­му зад­ля то­го, щоб він був не більше як мерт­вим і слух­ня­ним зна­ряд­дям в чу­жих міцних ру­ках. Жи­вотій, тер­пи, мов­чи та диши - пос­та­ви­ла йо­му девізом шко­ла і сис­те­ма. І він тільки жи­вотів, мов­чав та ди­хав… Цю привілегію - мов­ча­ти та ди­ха­ти - й зос­та­ви­ли йо­му…

- Вже з вас мо­ло­дець! А ще до пан­ни приб­рав­ся,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Вам би в ва­ших літах ско­ком-бо­ком та виб­ри­ком! Отак-о!

І Хрис­ти­на підібра­ла трош­ки ру­ка­ми сук­ню і вда­ри­ла тро­па­ка, а потім зро­би­ла кілька скоків ко­зач­ка ле­генько, плав­ко й граціозно,- зовсім так, як тан­цю­ють мо­ло­диці та дівча­та. Ло­мицький осміхнув­ся і якось по­ве­селішав. Хрис­ти­на вміла роз­ве­се­ли­ти й роз­ва­жи­ти і ду­же не­ве­се­лих і по­ну­рих людей.

- Але знаєте, що я вам ска­жу? - ска­за­ла Хрис­ти­на.- На­бе­ре­тесь чи­ма­ло кло­по­ту, по­ки до­бу­де­те свою царівну з за­ча­ро­ва­но­го зам­ку…

- Чому так? - підняв го­лос Ло­мицький.

- Та так…- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ма­ру­ся і справді пре­чу­до­ва, врод­ли­ва дівчи­на, гар­на на вро­ду, мо­тор­на на вда­чу, але її ма­ма… бу­де­те ма­ти з нею ба­га­то кло­по­ту.

- Та чо­го ж так? - спи­тав тро­хи з пе­ре­ля­ком Ло­мицький.

- Це та­ка ба­ба, в котрій си­дить дві бабі; си­дять і од­на од­ну за ко­си сми­ка­ють та ску­буть,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Не ро­зумію ва­шої за­гад­ки: пе­ре­ложіть її на зви­чай­ну людську мо­ву,- ска­зав Ло­мицький.

- Про цю ба­бу мож­на ска­за­ти так: ко­ли во­на ка­же- над­ворі го­ди­на, то ро­зумій, що йде дощ,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Себто во­на неп­рав­ди­ва лю­ди­на?

- Зовсім-таки брех­ли­ва. Бач­те, до доч­ки ча­сом зби­ра­ються її мо­лоді то­ва­риш­ки, ду­же лібе­ральни­ча­ють, го­во­рять про жіно­че пи­тан­ня. Ста­ра нас­лу­ха­лась, і їй зда­лось, що во­на й са­ма мо­ло­денька, лібе­рал­ка, бо во­на й справді має се­бе за мо­ло­деньку. Знаєте пісню:

Захотіла ста­ра ба­ба мо­ло­дою бу­ти:

Натикала за намітку зе­ле­ної ру­ти.

- Знаю, знаю,- ска­зав Ло­мицький.

- Оце ж во­на й є! - крик­ну­ла Хрис­ти­на.- Во­на на сло­вах і лібе­рал­ка, і нігілістка, і сеє, і теє, й онеє; і в неділю до служ­би пан­чо­ху пле­те, а крадько­ма мо­лебні та со­ро­ко­ус­ти най­має. Ка­же, що чи­та­ла і Дарвіна і Спен­се­ра.

- Чи справді ж чи­та­ла? - спи­тав Ло­мицький.

- Читала во­на так са­мо, як я,- тільки чу­ла, як доч­ка ча­сом чи­та­ла. Ще ска­жу вам, що во­на ва­шо­го бра­та, па­ничів, не­на­ви­дить, бо, бач­те, пал­ко встоює за жіно­че пи­тан­ня…

- Невже! - аж крик­нув Ло­мицький.

- А що, зля­ка­лись? Але ж з вас і па­нич! Гей ви! йдіть на прис­туп ско­ком-бо­ком, ко­ли це з ва­шим хис­том,- ска­за­ла Хрис­ти­на і знов штовх­ну­ла хлоп­ця під бік.- Тільки пам'ятай­те про двох бабів в одній бабі; прис­ту­пай­те до тієї, кот­ру по­ду­жаєте.

- Оце ви ме­не аж на­ля­ка­ли,- ска­зав Ло­мицький.- А мо­же, ви го­во­ри­ли так собі, щоб по­жар­ту­ва­ти, бо ви та­ки лю­би­те жар­ти.

- Себто я бре­шу? Ви­ба­чай­те, бо я інсти­тут­ка, а інсти­тут­ки - свя­ти­тельки, а не бре­ху­хи,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Йдіть вже, йдіть! Бо­же вам до­по­мо­жи впійма­ти за ро­ги та за­ли­га­ти то­го мод­но­го, хоч і ста­ро­го, Дарвіна чи Дарвінку,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

Ломицький вий­шов од Хрис­ти­ни Ми­лаш­ке­ви­че­вої і за­ду­мав­ся. «Хоч Хрис­ти­на й ка­же, що інсти­тут­ки - свя­ти­тельки, але, здається, ця свя­ти­телька та­ки лю­бить брех­ну­ти на свою обихідку. На­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла три мішки гре­ча­ної вов­ни,- ма­буть, щоб ме­не на­ля­ка­ти в жар­ти. Во­на ка­же, що я та­ки доб­рий стра­хо­по­лох…»

Ломицький йшов, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Але він зга­дав, що за­раз по­ба­читься з Ма­ру­сею, і йо­го сер­це заг­ра­ло. Над­ворі повіва­ло ранньою вес­ною. Бу­ло ти­хо й теп­ло, хоч іще бу­ли перші дні квітня. Не­бо синіло делікат­ним яс­ним кольором, що пе­ре­хо­див на­ни­зу по­над го­ра­ми в про­зо­рий, опа­ло­вий цвіт. З-за домів, з-за стін скрізь виг­ля­да­ли гілки аб­ри­косів, об­си­па­них цвітом, не­на­че білим пу­хом. Вес­ня­не повітря вли­ва­ло свіжість в гру­ди, ве­се­ли­ло ду­шу.

Ломицький по­ве­селішав; йо­го сер­це, доб­ре зро­ду, пом'якшало, по­добріша­ло. В чис­то­му небі ви­ла­ся ціла хма­ра си­зих та білих го­лубів. Ло­мицький за­ди­вив­ся на їх, і йо­му зда­ва­лось, що й го­лу­би не­на­че раділи і на ра­до­щах гра­ли в небі ве­се­лим пур­хан­ням.

Він прий­шов до воріт Ка­ра­лаєвої. На­зустріч з хвіртки вибігла со­бач­ка. Ло­мицький пок­ли­кав її лас­ка­во і пог­ла­див по го­лові. Він увійшов у не­ве­лич­ку світлич­ку. Світлич­ка бу­ла світла, хо­ча не­ба­га­то обс­тав­ле­на. Ко­ло стіни сто­яло гар­неньке блис­ку­че піаніно. Над ним висіла ста­рин­на чу­до­вої ро­бо­ти кар­ти­на, при­ве­зе­на з-за гра­ниці ще батьком ста­рої Ка­ра­лаєвої. На кар­тині був на­мальова­ний го­ря­ний краєвид в Альпах: з гір ніби збігав потік, ви­ши­тий білим бісе­ром; під ске­лею був на­мальова­ний млин з здо­ро­ви­ми ко­ле­са­ми. По обид­ва бо­ки тієї кар­ти­ни висіли порт­ре­ти Мо­цар­та й Бет­хо­ве­на. В гос­тинній бу­ло чис­то, як у віноч­ку. Ма­ру­ся сиділа на ка­напі і ши­ла со­роч­ку. Жму­ти біло­го по­лот­на жуж­мом вкри­ва­ли її коліна і спа­да­ли хви­ля­ми до­до­лу. Світ од вікна наскрізь про­ни­зу­вав по­лот­но, і білі од­лис­ки си­па­лись на чор­ня­ву го­ло­ву, на рум’яні Ма­ру­сині що­ки. З-за білих хвиль ще ясніше бли­ща­ли Ма­ру­сині ве­ликі карі очі; чорні бро­ви зда­ва­лись чорніши­ми, рум'яні гу­би - чер­воніши­ми. Ма­ру­ся вста­ла з ка­на­пи і привіта­лась до Ло­мицько­го. Він узяв стілець і сів ко­ло сто­ла про­ти неї.

- От і спа­сибі вам, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, що ви не по­цу­ра­лись на­шої ха­ти. По­си­ди­мо, по­ба­ла­каємо. А я оце за ро­бо­тою,- ска­за­ла Ма­ру­ся,- зви­чай­не жіно­че діло.

- Як я ба­чу, ви не лю­би­те дур­но сидіти згор­нув­ши ру­ки,- ска­зав Ло­мицький.

- Нам не мож­на сидіти згор­нув­ши ру­ки - тре­ба ро­би­ти. Та я й не люб­лю дур­но сидіти; без ро­бо­ти ме­не нудьга бе­ре,- обізва­лась Ма­ру­ся, за­тя­гу­ючи нит­ку в уш­ко гол­ки.

Ломицький озир­нув­ся кру­гом. На йо­го повіяло спо­коєм хатнього ти­хо­го жит­тя. Стінний го­дин­ник цо­кав десь в кімнаті за две­ри­ма од­номірне. На столі пе­ред Ма­ру­сею бу­ли роз­ки­дані нож­ниці, ка­туш­ки ни­ток, чер­воні пас­ма за­по­лочі, ва­ля­лись обрізки по­лот­на. Че­рез вікна бу­ло вид­но старі аб­ри­ко­си, старі во­лоські горіхи в не­ве­лич­ко­му са­ду.

«От тут би осістись мені на ввесь вік! - по­ду­мав Ло­мицький.- Ма­ру­си­на ма­ти має хоч ста­рий і не­ве­лич­кий, але свій влас­ний дімок, має са­до­чок. Знаю, що во­на по­зи­чи­ла де­сять ти­сяч од­но­му мол­давсько­му па­нові за чи­малі про­цен­ти. Ма­ру­ся гар­на, здо­ро­ва, ро­бо­ча, ха­зяй­но­ви­та. Замк­нув­ся б от ту­теч­ки в хатньому житті… за­був би усякі гро­ма­дянські пи­тан­ня, ні в які соціальні спра­ви не втру­чав­ся… щоб ме­не ніхто не зачіпав. Знав би свою служ­бу, хоч і неп­риємну, і го­див би на­чальству… І жив би собі з Ма­ру­сею ти­хо, спокійно, ні в що не­без­печ­не не вми­ку­ючись…»

- Чого це ви за­ду­ма­лись? - спи­та­ла в Ло­мицько­го Ма­ру­ся.

- Це на ме­не повіяло спо­коєм в ва­шо­му домі. Як у вас світло та чис­то,- ска­зав Ло­мицький,- яка гар­на ста­рин­на кар­ти­на! заг­ра­нич­ної давньої ро­бо­ти? - спи­тав Ло­мицький, див­ля­чись на швейцарський го­ря­ний виг­ляд чу­до­вої ро­бо­ти, в здо­ро­вих ра­мах.

- Це ще мій дід привіз з-за гра­ниці. От пок­рутіть отой цвя­шок збо­ку ра­мок: ме­ханізм за­во­диться, як в го­дин­ни­ку,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

Ломицький встав і завів ме­ханізм. Во­да з бісе­ру за­во­ру­ши­лась і ніби по­тек­ла з го­ри в до­ли­ну і впа­ла під мли­нові ко­ле­са. Двоє коліс, вик­ла­дені з ни­ток чор­но­го бісе­ру, по­ча­ли кру­ти­тись. Ти­хо, без шу­му па­да­ла во­да з гір. В хаті ста­ло ти­хо, тільки го­дин­ник за две­ри­ма цо­кав од­номірно. Ло­мицький по­чу­вав, що ця ти­ша, ця мерт­во­та ду­же сприяє йо­го втом­ле­ним, при­шиб­ле­ним, змал­ку приг­ноб­ле­ним нер­вам, при­би­тим ще за­мо­ло­ду вто­мою од ве­ли­ких лекцій, од мерт­во­ти кла­сич­них мов, од су­во­рої дис­ципліни. При­шиб­лені слабкі нер­ви пот­ре­бу­ва­ли мерт­во­го спо­кою. «Ця кар­ти­на - іде­альна емб­ле­ма мо­го жит­тя: во­да па­дає без шу­му, ко­ле­са кру­тяться без сту­ко­ту, млин ме­ле без гур­ко­ту… І діло буцім йде, і ти­хо, мерт­во… спокійно. А я люб­лю та­кий спокій; мої нер­ви не ви­дер­жу­ють тур­бо­ти… Люб­лю, щоб хо­ди­ли в хаті сли­ве навш­пиньки, го­моніли сли­ве ни­щеч­ком. Люб­лю та­кий квієтизм жит­тя… хоч та­кий квієтизм не­да­леч­ке од соціальної смерті, а мо­же, й од мо­ральної,- підка­зав ро­зум Ло­мицько­му,- але… але… те­пер так ліпше»,- по­ду­мав Ло­мицький.

Ломицький ки­нув оком на м'яке ста­ро­мод­не здо­ро­ве крісло, що сто­яло в кут­ку ко­ло сто­ли­ка. На сто­ли­ку ле­жа­ла роз­гор­ну­та книж­ка. На книжці ле­жав кістя­ний ніж. Крісло бу­ло пом'яте на сидінні. Вид­но бу­ло, що тут хтось не­дав­неч­ко сидів, встав і вий­шов…

Там сиділа Ма­ру­си­на ма­ти, Мар­та Ки­рилівна. Вглядівши в вікно, що до їх йде Ло­мицький, во­на схо­пи­лась і втек­ла в кімна­ту.

- Як же вам по­до­бається ва­ша скар­бо­ва служ­ба в конт­рольній па­латі? Ма­буть, не ду­же ве­се­ла; лік та циф­ри, та ще циф­ри? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

Ломицький не од­ра­зу од­повідав Ма­русі. Він ніко­ли не од­повідав од­ра­зу на пи­тан­ня, не по­ду­мав­ши. Цю обе­режність та обачність в сло­вах він пос­теріг ще на третьому курсі в універ­си­теті. Він ще тоді доб­ре втя­мив, що тре­ба го­во­ри­ти, ог­ля­да­ючись на усі бо­ки, що не­без­печ­но го­во­ри­ти те, що ду­має чо­ловік, що має на мислі… І він сам нез­чув­ся, як з обе­реж­но­го став не­щи­рим, а потім і хит­рим, а врешті за­рані вже зро­зумів сут­тя су­час­но­го жит­тя. «Як ска­жу, що служ­ба мені не до впо­до­би, то це ча­сом мо­же дійти до ву­ха на­чальни­ка. Ко­ли слу­жиш, то ка­жи, що лю­биш служ­бу, бо не швид­ко підеш вго­ру… А служ­ба і справді та­ка, що з нудьги здуріти мож­на»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- Нічого собі… Служ­ба по мені, по моєму сма­ку і вдачі. Я люб­лю ма­те­ма­ти­ку, люб­лю циф­ри. Це ме­не навіть за­бав­ляє…- ска­зав пе­ре­го­дя Ло­мицький.

Він усе пог­ля­дав на двері. Сподівавсь, що от двері од­чи­няться і вий­де Ма­ру­си­на ма­ти. А двері не од­чи­ня­лись. В кімнаті бу­ло ти­хо, але Ло­мицький ду­хом чув, що там хтось при­таївся, хтось ди­ше, навіть ти­хе­сенько позіхає, за­ту­лив­ши до­ло­нею ро­та.

Маруся вий­шла в кімна­ту за­си­па­ти чай. Во­на знов вер­ну­лась в гос­тин­ну і при­чи­ни­ла за со­бою двері. За две­ри­ма хтось ти­хе­сенько ча­ла­пав по хаті. А Ма­ру­си­на ма­ти не ви­хо­ди­ла.

Маруся знов вий­шла і ви­нес­ла два ста­ка­ни чаю і пос­та­ви­ла на столі один ста­кан для се­бе, дру­гий пе­ред Ло­мицьким. Ло­мицький ждав, що ста­ра от-от вий­де в гос­тин­ну з ста­ка­ном чаю. А во­на не ви­хо­ди­ла. Вже й чай ви­пи­ли. По­ба­ла­кав­ши вдвох з Ма­ру­сею, Ло­мицький по­чав за­ду­му­ва­тись. Роз­мо­ва рва­ла­ся. А ста­ра, знать, веш­та­лась, ча­ла­па­ла по кімнаті ти­хенько, крадько­ма і все-та­ки не ви­хо­ди­ла.

«Може, моя свя­ти­телька і прав­ду ка­за­ла… По­га­но…» - по­ду­мав Ло­мицький.

- Ви лю­би­те му­зи­ку та співи? - спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

- Любив ко­лись… ду­же та й те­пер люб­лю…- обізвавсь Ло­мицький.

- Я тро­хи граю і вмію навіть сяк-так співа­ти. Ви лю­би­те ук­раїнські пісні? Я їх ба­га­тенько вмію співа­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Люблю. Ко­ли ва­ша лас­ка, то заспівай­те,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Ви самі ук­раїнець і, здається, хер­сонський, зем­ляк моєї ма­ми? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Еге,- ска­зав Ло­мицький.

- Ви, пев­но, ціка­ви­тесь ук­раїнською літе­ра­ту­рою. В круж­ку моїх то­ва­ри­шок де­які заціка­ви­лись ук­раїнськи­ми книж­ка­ми. І я чи­таю їх, бо й я ук­раїнка, тільки міська. А ви лю­би­те ук­раїнські книж­ки? - го­во­ри­ла Ма­ру­ся, аби будлі-чим заціка­ви­ти в роз­мові Ло­мицько­го.

- Атож! - обізвав­ся Ло­мицький.

Ломицький мав ук­раїнські книж­ки, але при лю­дях ніко­ли не го­во­рив про свої національні ук­раїнські сим­патії. Він навіть не клав тих кни­жок в своїм житлі на вид­ноті на столі або на ета­жерці, а хо­вав їх в комоду Як тільки за­бо­ро­на з Пе­тер­бур­га бу­ла ка­ра­ла ук­раїнську літе­ра­ту­ру, Ло­мицький тоді навіть не ку­пу­вав їх, а ті, що мав в се­бе, хо­вав ще глиб­ше в комоду

Маруся од­чи­ни­ла піаніно, сіла і проспіва­ла чис­тим альто­вим го­ло­сом кілька ук­раїнських пісень. Ло­мицький тро­хи роз­во­ру­шив­ся, по­ве­селішав. Очі йо­го ста­ли жвавіші, ясніші. Він встав і пе­ресів на стілець, що сто­яв ко­ло піаніно. Ма­ру­ся роз­чер­вонілась. Во­на тро­хи со­ро­ми­лась співа­ти. Віка впа­ли на очі; довгі чорні вії ляг­ли обідка­ми на рум'яні що­ки. В Ло­мицько­го сер­це за­во­ру­ши­лось,- сим­патія про­ки­ну­лась; він ле­генько зітхнув.

Маруся вста­ла і знов сіла на ка­напі. Ло­мицький пог­ля­дав на двері в кімна­ту. Двері не од­чи­ня­лись. За две­ри­ма бу­ло ти­хо, не­на­че в мо­гилі. Ло­мицький встав і по­чав про­ща­тись. Ма­ру­ся про­ве­ла йо­го в при­хо­жу і навіть вий­шла слідком за ним у двір.

- Моя ма­ма не зовсім здо­ро­ва сьогодні… В неї ще зран­ку бо­лить го­ло­ва… При­ходьте ж до нас частіше! - зап­ро­си­ла Ма­ру­ся Ло­мицько­го і сміли­во по­да­ла йо­му руку. Ще й пот­ряс­ла йо­го за ру­ку.

- Спасибі вам… зай­ду, до­ко­неш­не зай­ду до вас,- обізвав­ся Ло­мицький, од­чи­ня­ючи хвіртку.

- Та не гай­тесь! За­ходьте частіше! - гук­ну­ла до йо­го Ма­ру­ся з по­ро­га.

«Гарний хло­пець і мені по­до­бається: ти­хий, спокійний, доб­рий, трош­ки блідий, але ли­це не­на­че ви­то­че­не з мармуру, сли­ве кла­сич­не…- ду­ма­ла Ма­ру­ся, вер­та­ючись в світли­цю.- Шко­да, що ма­ма йо­го не ба­чи­ла! Ціка­во бу­ло б зна­ти, чи спо­до­бається він мамі? А мамі та­ки труд­но підійти під смак: во­на чо­гось все не хва­лить па­ничів, чо­ловіків, а най­більше па­ничів. Чо­мусь во­ни їй не­на­че спро­ти­ви­лись… чо­гось во­ни їй не до впо­до­би…»

Маруся вер­ну­лась в гос­тин­ну і сіла ши­ти, але ро­бо­та не йшла їй на дум­ку. Нит­ка в ру­ках плу­та­лась, за­тя­га­лась в вузли Ма­ру­сині дум­ки літа­ли десь інде… не­на­че слідком пішли за мо­ло­дим хлоп­цем.

Вона згор­ну­ла по­лот­но і вий­шла в сто­ло­ву. Ма­ти сиділа на стільці край сто­ла і пи­ла чай з су­хар­ця­ми.

Марусина ма­ти, Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва, бу­ла се­редніх літ, ви­со­ка, з рівним тон­ким ста­ном. Дов­гоб­ра­зе і тро­хи узьке ли­це бу­ло свіже, усе рум'яне, не­на­че на­ли­те кров'ю. Навіть ру­ки і довгі су­хор­ляві пальці бу­ли чер­во­ну­ваті. Не­ве­личкі гострі карі очі бли­ща­ли гост­рим блис­ком. В їх світив­ся і ро­зум, і сміливість, і ча­са­ми про­ми­на­лись іскри хит­рощів і досвідно­го ко­кетст­ва. На го­лові в неї по­де­ку­ди біліли ніби срібні нит­ки, і во­на завсігди ду­же на­ма­щу­ва­ла над чо­лом ко­си по­ма­дою, щоб за­таїти ті перші прик­ме­ти до­ход­жа­лих літ.

Маруся сіла про­ти ма­тері за сто­лом і на­ли­ла собі ста­кан чаю, їй вже не хотілось чаю, але в неї бу­ла дум­ка по­ба­ла­ка­ти за Ло­мицько­го з ким-не­будь, і більше од усього з матір'ю.

Мати од­на­че пи­ла чай, гриз­ла су­харці і мов­ча­ла. Су­харці хру­ща­ли: білі дрібні густі зу­би швид­ко і про­вор­но пра­цю­ва­ли. Во­на пи­ла чай і не ди­ви­лась на доч­ку.

- Оце нес­подіва­ний гість за­га­яв мені тро­хи ча­су. Ду­ма­ла, сьогодні скінчу ро­бо­ту, та й не скінчи­ла…- по­ча­ла Ма­ру­ся.

Марта Ки­рилівна мов­ча­ла і якось нер­во­во ха­па­ла су­харці з ко­ши­ка та ніби ха­па­лась їх клас­ти в свої дрібні ми­шачі зуб­ки. Ще швид­ше за­хо­ди­лись зу­би ко­ло су­харів, не­на­че во­на по­хап­цем до­пи­ва­ла чай, буцім ха­па­лась ку­дись іти.

Замовкла й Ма­ру­ся і пи­ла чай мовч­ки, пог­ля­да­ючи на матір. Во­на й собі взя­ла су­хар з ко­ши­ка і по­ча­ла по­ма­леньку йо­го навіщось їсти, за­пи­ва­ючи чаєм, бо їй зовсім не хотілось їсти. Во­на ско­са зир­ка­ла очи­ма на матір. Ма­ти ди­ви­лась в ку­ток, на об­ра­зи, і її гострі очі якось нес­покійно кру­ти­лись.

- Я сьогодні йшла до бан­ку і стрілась з де­яки­ми своїми то­ва­риш­ка­ми. Нас дог­нав Ло­мицький та й провів до са­мо­го бан­ку…- знов по­ча­ла Ма­ру­ся і підве­ла на матір свої по­дов­жасті, ясні й щирі, як у ди­ти­ни, карі очі. Ма­ти нер­во­во вхо­пи­ла су­ха­рець з ко­ши­ка і тро­хи вже не за­пи­ха­лась ним. Су­ха­рець заск­рипів в зу­бах, не­на­че десь під підло­гою хру­ща­ла зуб­ка­ми ми­ша. Очі в Мар­ти Ки­рилівни ста­ли ще гостріші, ще нес­покійніші.

Марта Ки­рилівна все-та­ки не об­зи­ва­лась і сло­вом.

«Чи ма­ма ду­же го­лод­на, чи, ли­бонь, ха­пається ку­дись йти в гості… Чо­гось не го­во­ре та й не го­во­ре»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Допивши ста­кан чаю і пот­ро­щив­ши усі су­харці, Мар­та Ки­рилівна вста­ла і про­мо­ви­ла:

- Поїдь ли­шень за­раз на ба­зар та ку­пи са­ха­ру, чаю, ри­жу, ман­них крупів, гвоз­дич­но­го пер­цю, лав­ро­во­го лис­ту, бо це все в нас по­ви­хо­ди­ло. Чо­гось оце мені їсти за­ма­ну­лось… Щось би я їла, та й са­ма га­разд не знаю що… За­ба­жа­лось мені тов­че­ників з го­рош­ком. Візьми там, будь лас­ка, в крам­ни­цях тро­хи м'яса на кот­ле­ти та не за­будься вхо­пи­ти з фунт зе­ле­но­го го­рош­ку.

«Не про те ма­ма го­во­рить, про що мені тре­ба…» - по­ду­ма­ла Ма­ру­ся. Про­заїчна ма­те­ри­на роз­мо­ва зовсім не пот­рап­ля­ла в по­етич­ний тон, який лу­нав в душі мо­ло­дої дівчи­ни.

- На тобі кар­бо­ван­ця. Мої гроші усі вий­шли; реш­ту док­ла­ди своїми, ко­ли маєш,- ска­за­ла ма­ти і по­да­ла дочці кар­бо­ван­ця.

Марта Ки­рилівна ма­ла своїх де­сять ти­сяч кар­бо­ванців, котрі дав на при­да­не їй батько, хер­сонський дідич. Во­на по­зи­чи­ла їх за чи­малі про­цен­ти од­но­му при­яте­леві - діди­чеві мол­да­ва­ни­нові, а са­ма більше жи­ла на доч­чині гроші, за­роб­лені на службі.

Маруся побігла на місто і не­за­ба­ром вер­ну­лась з провізією. Внес­ла во­на ті за­куп­ки в не­ве­лич­ку комірчин­ку, де­що поск­ла­да­ла на по­ли­цях, де­що по­ви­си­па­ла в слоїки, по­зав'язу­ва­ла, потім пос­ти­ра­ла по­рох з по­лиць, пос­та­ви­ла слоїки на по­ли­цях і, впо­рав­шись, вий­шла до ма­тері в гос­тин­ну.

- Скажи, будь лас­ка, доч­ко, ку­хо­варці, щоб за­раз сікла м'ясо на тов­че­ни­ки та за­хо­ди­лась ва­ри­ти го­ро­шок. Щось мені оце ду­же схотілось їсти, та ще й до­кон­че тов­че­ників… Та піди са­ма в пе­кар­ню та дог­ля­дай са­ма. Ку­хо­вар­ка, ма­буть, за­ко­ха­лась, бо все пе­ре­со­лює стра­ву, то пе­репікає, то пе­рес­ма­жує.

Маруся наділа білий хвар­ту­шок і пішла в пе­кар­ню. Во­на ди­ви­лась за всім в домі, са­ма про­ва­ди­ла хатнє гос­по­дарст­во, ще й на служ­бу хо­ди­ла. Ма­ти не лю­би­ла ро­бо­ти і більше лю­би­ла бай­ди­ку­ва­ти та по­си­деньки справ­ля­ти,- все папіро­си ку­ри­ла або швен­дя­ла по гос­тях.

Маруся пішла в пе­кар­ню, а Мар­та Ки­рилівна од­чи­ни­ла заск­ляні двері і вий­шла в са­до­чок.

Старі аб­ри­ко­си сто­яли са­ме в цвіту, не­на­че об­си­пані білим, тро­шеч­ки ро­же­ва­тим пу­хом. Товсті бруньки каш­танів по­на­ли­ва­лись і лисніли, не­на­че об­ма­зані си­ро­пом. Заб­рость аж чер­воніла на де­ре­вах. Вечір був ти­хий та теп­лий, не­на­че май­ський. Синє чис­те не­бо на за­ході світи­лось, аж лисніло. Чер­во­ненькі дрібні хмар­ки роз­си­па­лись в небі, не­на­че дрібний білий лист, об­ли­тий ро­же­вим світом. Щось діво­че, мо­ло­де, не­по­роч­не бу­ло роз­ли­те в кольориті не­ба і не­са­мохіть во­ру­ши­ло мрії в душі.

«Коло моєї Ма­русі вже в'ються роєм па­ничі на ве­чо­рах. А цей Ло­мицький прий­шов до неї в гості, бо, пев­но, вже за­ко­хав­ся в Ма­ру­сю… Мо­же, бу­де сва­та­ти»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, хо­дя­чи по са­ду між за­паш­ни­ми аб­ри­ко­са­ми.

Марта Ки­рилівна за­ду­ма­лась і, йду­чи по доріжці, за­че­пи­ла го­ло­вою гілку аб­ри­ко­са. Білі листочки роз­си­па­лись, об­си­па­ли Мар­тині плечі й вид. Свіжий вес­ня­ний цвіт впав на га­ря­че ли­це і не­на­че пок­ро­пив йо­го хо­лод­ною ро­сою. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ла те делікат­не без­по­се­реднє до­тор­кан­ня вес­ни: во­но розд­ра­ту­ва­ло її нер­ви, роз­бур­ка­ло дріма­ючі мрії.

«Ще чо­го доб­ро­го при­че­питься, бу­де сва­та­ти Ма­ру­сю… А як во­на вий­де заміж? Я тоді зіста­нусь в хаті од­ним од­на, як би­ли­на в сте­пу… А Ма­ру­ся в ме­не всю гос­по­дарську ро­бо­ту ро­бить, і книж­ку ча­сом мені чи­тає в зи­мові довгі ве­чо­ри, і заспіває пісень, і заг­рає. А як зіста­нусь са­ма, про­па­ду з нудьги… Зя­тя я не прий­му до се­бе в ха­ту, бо… бо…»

Щоки в Мар­ти Ки­рилівни спах­ну­ли, її ли­це ста­ло та­ке чер­во­не, як півонія. Очі за­па­ли­лись і заб­ли­ща­ли. І дух вес­ня­ний, і діво­чий чис­тий ко­ло­рит не­ба, і не­давній візит мо­ло­до­го гар­но­го хлоп­ця роз­бур­ка­ли в її серці незамерзлі дріма­ючі інстинк­ти жіно­чої душі, нев­до­во­ле­но­го жіно­чо­го сер­ця, роз­бу­ди­ли дріма­ючу га­ря­чу пот­ре­бу пал­кої вдачі, пот­ре­бу лю­би­ти, вга­му­ва­ти пал своєї вдачі, нев­до­во­ле­ної в свій час.

«І знов вес­на! і знов вес­на! час мрій! час ко­хан­ня! Навіщо во­на дра­тує ме­не, зачіпає мої ду­ми, моє сер­це? Був і мій час, та ми­нув,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, хо­дя­чи по сад­ку,- і я лю­би­ла і бу­ла б щас­ли­ва, та не су­ди­лось мені щас­тя. А як я йо­го лю­би­ла! Йо­го од­но­го. Бич­ковсько­го… Але він був бідний, нез­нач­ний уряд­ник. Батько спро­ти­вив­ся, не ви­дав ме­не за йо­го. Тра­пив­ся Ка­ра­лаєв, за­мож­ний чо­ловік, на доб­ро­му уря­до­во­му місці. Я на­мов­ля­ла Бич­ковсько­го вик­рас­ти ме­не, бу­ла лад­на втек­ти з ним на край світу, а він по­бо­яв­ся бідності, не схотів… Нікчем­ний, под­лий стра­хо­по­лох! І я зло­ми­ла своє сер­це че­рез йо­го, му­си­ла за­бу­ти йо­го, вий­шла за Ка­ра­лаєва. Ка­ра­лаєв про­гай­ну­вав ба­га­то мо­го доб­ра і вмер… Зосталась я мо­ло­дою удо­вою. За­мовк­ло моє сер­це. Чи за­мовк­ло ж, чи за­мер­ло? І знов вес­на! і знов вес­на! І в моєму серці ще не осінь…»

Марта Ки­рилівна важ­ко зітхну­ла і сіла на лавці.

«Ой, не за­мер­ло моє сер­це! Час мій ще не ми­нув. Че­рез нікчем­но­го Бич­ковсько­го я зне­на­виділа муж­чин… і не­на­вид­жу їх і, му­шу приз­на­тись са­ма собі, люб­лю їх… Чи то я тільки пе­ред людьми по­ка­зую, що не­на­вид­жу муж­чин; і пе­ред доч­кою тре­ба про­повіду­ва­ти во­ро­гу­ван­ня до па­ничів, на­тя­ка­ти про їх зрад­ливість, лег­ко­думність, про лег­ко­ту їх сер­ця. Во­на мо­ло­да, то пой­ме віри мені, лю­дині вже досвідній. Мо­же, во­на не схо­че йти заміж, і я до смерті жи­ти­му з нею, до смерті жи­ти­му в спо­кої, без уся­кої три­во­ги, кло­по­ту… А сер­це все-та­ки чо­гось во­ру­шиться, чо­гось ба­жає. Це, ма­буть, од вес­ня­но­го повітря та од цього цвіту аб­ри­косів. А мо­же, тим, що я їсти хо­чу… Ко­ли б швид­ше сма­жи­ли тов­че­ни­ки. Цей пас­куд­ний іде­алізм сер­ця все ме­не три­во­жить тоді, як я їсти хо­чу. Ох, ко­ли б хто доб­рий тра­пив­ся… ко­ли б я ко­го по­лю­би­ла… ох-ох!»

Марта Ки­рилівна сиділа на лавці, схи­ли­ла го­ло­ву й ду­ма­ла. Скляні двері на ма­ленькій те­расі од­чи­ни­лись. Ма­ру­ся в біло­му хвар­тусі вий­шла з две­рей, рівна ста­ном, свіжа, як стиг­ла яго­да, з чер­во­ни­ми пов­ни­ми ус­та­ми. Ма­ти гля­ну­ла на доч­ку, і її взя­ла заздрість, що мо­ло­да доч­ка са­ме по­чи­на­ла жи­ти й лю­би­ти.

- Мамо, вже го­ро­шок і тов­че­ни­ки го­тові! - гук­ну­ла Ма­ру­ся.- Йдіть ве­че­ря­ти!

Мати аж ки­ну­лась і вста­ла з лав­ки.

- Оце роз­но­си­ла­ся з тов­че­ни­ка­ми! Над­ворі та­ка по­езія, зовсім май­ська! За­раз іду! Нак­ри­вай стіл та став тарілки,- гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона сіла за стіл і, за­чув­ши дух свіжих кот­летів та го­рош­ку, зовсім за­бу­ла про по­езію і упліта­ла кот­ле­ти на ввесь рот.

Другого дня пе­ред ве­чо­ром Ма­ру­ся знов сиділа в гос­тинній і ши­ла со­роч­ку. Мар­та Ки­рилівна сиділа ко­ло вікна в м'яко­му кріслі і чи­та­ла книж­ку. Попід вікна­ми май­нув Ло­мицький. Мар­та Ки­рилівна пок­ла­ла книж­ку на круг­ленький сто­лик і хап­ком по­чим­чи­ку­ва­ла в сто­ло­ву. Ло­мицький увійшов в гос­тин­ну і привітав­ся до Ма­русі. І знов во­ни ба­ла­ка­ли вдвох, як і пе­редніше, вдвох і чаю на­пи­лись. В кімнаті бу­ло ти­хо і тро­хи мерт­во. Ма­ят­ник го­дин­ни­ка цо­кав рівно, мо­но­тон­не. За две­ри­ма хтось хо­див, обе­реж­но сту­па­ючи, не­на­че навш­пиньки. Хтось позіхав, при­дав­ле­но, вдерж­но, не­на­че бо­яв­ся спо­ло­ха­ти мерт­ву ти­шу. Ло­мицький пог­ля­дав на роз­гор­ну­ту на сто­ли­ку книж­ку, на кістя­ний ніж, що ле­жав на книжці. Він до­га­ду­вав­ся, що тут, ко­ло сто­ли­ка, пев­но не­дав­неч­ко сиділа Ма­ру­си­на ма­ти. «Тут бу­ла, вертіла­ся, та не знаю - де діла­ся»,- ду­мав він сло­ва­ми пісні. Ма­ру­ся кміти­ла за Ло­мицьким ду­же вваж­ли­ве. Во­на примітила, що він пог­ля­дає на сто­лик, на роз­гор­ну­ту книж­ку, на сліди не­давнього ма­те­ри­но­го про­бу­ван­ня в гос­тинній, примітила, що він за­ду­мав­ся, по­хи­лив го­ло­ву й за­мовк. Во­на сіла за піаніно, тро­хи пог­ра­ла, потім заспіва­ла пісні. Во­на все сподіва­лась, що ма­ти вий­де-та­ки до гос­тя хоч на ча­сок. А двері не од­чи­ня­лись: ма­ти не вий­шла.

Ломицький по­чав про­ща­тись. Ма­ру­ся знов вип­ро­во­ди­ла йо­го аж у двір, аж до хвіртки, і про­си­ла за­хо­ди­ти до неї і ви­ба­чи­ти, що ма­ти не вий­шла, бо в ма­тері су­до­мить ру­ку, ще й го­ло­ва бо­лить й досі.

«Якась чуд­на го­ло­ва в твоєї ма­тері: ко­ли я прий­ду, в неї все го­ло­ва бо­лить або щось десь су­до­мить»,- ду­мав Ло­мицький, про­ща­ючись з Ма­ру­сею.

Маруся вер­ну­лась в гос­тин­ну смут­на й за­ду­ма­на.

«Мати зу­мис­не втек­ла з гос­тин­ної, вглядівши в вікно, що йде Ло­мицький. Во­на має щось на умі. Це несп­рос­та. Що це за знак? Чи во­на ве­ре­дує, чи сер­диться? Я й досі ніяк не од­га­даю, що за лю­ди­на моя ма­ти. Во­на ча­сом ду­же лібе­ральни­чає в роз­мові зо мною, з моїми то­ва­риш­ка­ми: здається, й ро­зум доб­рохіть вси­сає нові гу­манні прин­ци­пи. Але ча­сом… ча­сом зак­ру­тить та­ко­го ста­росвітсько­го ве­ремія, що я нічо­го не втямлю…» - ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Вона пішла в сто­ло­ву. Ма­ти пи­ла чай, тро­хи на­су­пив­ши тонкі густі чорні бро­ви, мов­ча­ла і навіть не гля­ну­ла на доч­ку.

Маруся дов­генько по­мов­ча­ла і та­ки не втерпіла, щоб не по­го­во­ри­ти з матір'ю.

- Мамо, чо­го це ви втек­ли от Ло­мицько­го? - спи­та­ла во­на.- Мо­же, не по­до­бається, що я прий­маю своїх гос­тей, та ще й па­ничів?

- От і ви­га­да­ла! - обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.- Ніби я ко­ли за­бо­ро­ня­ла тобі прий­ма­ти твоїх гос­тей? Ти вже до­рос­ла лю­ди­на, ти на службі,- маєш пра­во хо­ди­ти са­ма, ку­ди хо­чеш, зна­тись, з ким хо­чеш. Я не дес­пот­ка і не якась там придуркувата ста­ро­мод­на пані дідич­ка, що дер­жить до­чок у вза­перті, тро­хи не в ко­морі або в хижці, і не дає їм волі. Ти са­ма доб­ре знаєш, що я лю­ди­на лібе­ральна. Ти вер­зеш якусь нісенітни­цю.

- Але… але все-та­ки я примічаю, що візи­ти цього мо­ло­до­го хлоп­ця вам чо­гось не зовсім… не зовсім… до впо­до­би… не­на­чеб­то…

- От і не зовсім! Неп­рав­да твоя! Я не вий­шла до йо­го, бо тро­хи не­на­че нез­ду­жаю. Поліну­ва­лась ба­ла­ка­ти з ним, як не­ду­жа лю­ди­на, та й годі! - ска­за­ла ма­ти і все-та­ки не підве­ла очей і не гля­ну­ла на доч­ку.- Ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, то я не зовсім люб­лю то­ва­рист­во мо­ло­дих па­ничів. До­рослі, по­важні пан­ни - то зовсім інша річ: то люди досвідні, з ро­зу­мом, з су­тою вда­чею; з ни­ми є про що по­го­во­ри­ти. Чо­ловік в со­рок або в со­рок п'ять літ - ото вінець сот­воріння. А тих мо­ло­дих лег­ко­духів я… не люб­лю: в їх в го­лові тільки ба­ли, пан­ни, танці та уся­ка нісенітни­ця,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Та цей Ло­мицький, ма­мо, зовсім не з таківських,- він не ду­же лю­бить ба­ли і, здається, й тан­цює тільки кад­риль, та й годі! - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Ногами, мо­же, й тан­цює тільки кад­риль, а дум­кою, пев­но, че­ше кан­кан. Усі мо­лоді такі, всі во­ни вітро­го­ни, лег­ко­думні; в їх вся на­ту­ра ще кле­ко­тить, як окріп в ка­зані. Ти, ли­шень, їм не ду­же йми віри: я їх доб­ре знаю,- ска­за­ла ма­ти і якось хит­ро зир­ну­ла на доч­ку.- От хоч би й цей твій гість: двічі при­хо­дить в мій дім з візи­том вве­чері, уб­ра­ний в який­сь ку­ций піджак, а не в фрак,- тро­хи не в ха­латі та в шкар­ба­нах…

- Але ж ви, ма­мо, не ста­ро­мод­на лю­ди­на, пев­но, на це не ду­же вва­жаєте!

- Воно бач так! Я на це не вва­жаю, мені про це бай­ду­же, але він по­ви­нен вва­жа­ти, він по­ви­нен! Все ж та­ки він знає, що я не міщан­ка якась там, а хер­сонська дідич­ка, справдішня пані, з пансько­го до­му, ма­ла землі, ма­ла пан­щан­них. Він все-та­ки по­ви­нен зна­ти ша­ну й честь. А мені? мені все бай­ду­же!

Дочка тільки пле­чи­ма здвиг­ну­ла.

«Чи не має ма­ма для ме­не на приміті ко­гось вже іншо­го, надісь вже підтоп­та­но­го: ба­га­ти­ря або ви­со­ко­го уряд­ни­ка»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся й за­мовк­ла, бо приміти­ла розд­раж­не­ний тон в роз­мові ма­тері.

- От ком­панію твоїх мо­ло­дих то­ва­ри­шок я люб­лю. Ці мені приємні! Зійдуться до те­бе, лю­бенько й по щи­рості ба­ла­ка­ють, чи­та­ють су­часні книж­ки, го­во­рять про су­часні ідеї. Це мені до мислі, бо я са­ма лю­ди­на з свіжою тя­мою в го­лові, з мо­ло­ди­ми свіжи­ми дум­ка­ми. А ті мо­лоді па­ничі… Ет! Бо­дай не ка­за­ти.

Марта Ки­рилівна тільки ру­кою мах­ну­ла і вста­ла.

- До ве­чо­ра ще да­ле­ко, ти б луч­че про­чи­та­ла мені тро­хи Спен­се­ра. Чо­гось я ніби ліпше ро­зумію, як ти мені чи­таєш,- ска­за­ла ма­ти і вий­шла в гос­тин­ну.

Маруся вий­шла й собі слідком за матір'ю, сіла на ка­напі і по­ча­ла чи­та­ти, а ча­сом і витовкмачувати де­які нез­ро­зумілі для ма­тері місця. Але ма­ти зовсім не слу­ха­ла: во­на ди­ви­лась на сте­лю і позіха­ла, злег­ка при­дер­жу­ючи гу­би, щоб доч­ка не примітила Спен­сер був для ста­рої но­вою мо­дою.

Ломицький вбрав­ся і був на­по­го­тові йти на чай до Ма­русі.

«Мабуть, не бре­ше Хрис­ти­на,- щось є! Мо­же, й справді Ма­ру­си­на ма­ти - чуд­на чи тро­хи при­цу­цу­ва­та. Двічі був я в Ма­русі, двічі ба­чив слід її ма­тері в гос­тинній, а ста­ра не­на­че все втікає од ме­не. А забіжу я до Хрис­ти­ни та по­го­во­рю!»

Ломицький увійшов в гос­тин­ну Бо­ро­давкіна. В гос­тинній ніко­го не бу­ло. З од­чи­не­них две­рей з кімна­ти обізва­лась Хрис­ти­на.

- То ви, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу? - гук­ну­ла Хрис­ти­на в своєї кімна­ти.

- Я! - обізвав­ся Ло­мицький.

- Правда, маєте до ме­не діло? А я й знаю яке! Йдіть сю­ди в мою кімна­ту, бо бу­де­мо го­во­ри­ти сек­ре­ти - по­тай од усіх,- гук­ну­ла Хрис­ти­на.

Ломицький увійшов в Хрис­ти­ни­ну кімна­ту. В Хрис­ти­ниній кімнаті не­на­че жив який­сь не­тя­га-бур­ла­ка в спідниці. Усе бу­ло роз­ки­да­не, усе ле­жа­ло не на своєму місці. На столі ва­ля­лись книж­ки, гол­ки, за­по­лоч; на ліжку ва­ля­лась сук­ня, ок­са­ми­то­ве пальто, усе в пу­ху та в пір'ї; ви­ши­вані пре­гарні руш­ни­ки висіли на ліжку, ва­ля­лись на по­душ­ках; кру­гом Хрис­ти­ни на ки­лимі ва­ля­лись обрізки по­лот­на, якісь шма­точ­ки, клап­ти­ки ма­терії, вис­ми­кані нит­ки з кан­ви. Хрис­ти­на ніби сиділа в яко­мусь кублі, на­че не­че­пур­на квоч­ка в гнізді в оби­чай­ці.

- Сідайте на роз­ка­зуй­те! Як же вас привіта­ла ста­ра Ка­ра­лаєва? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Хто йо­го знає й як?

- Чи не розібра­ли й досі, чи що? Це мож­на бу­ло зра­зу ба­чи­ти. Ой ви! Ква­ша ви, джу­ми­га, а не па­нич! До­да­ла б ще щось, та… піч у хаті слу­хає…

- Та я її й досі не ба­чив,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Не ви­хо­дить? - крик­ну­ла Хрис­ти­на.

- Не вий­шла, і я її й досі не ба­чив в її гос­поді.- ска­зав Ло­мицький.

- Погано. Мо­ло­ду ви дійсно впійма­ли, а ста­ру труд­но впійма­ти. Впіймай­те й цю ре­пу - і бу­де­те ко­зак! до­кажіть сла­ви! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

І Ло­мицький роз­ка­зав Хрис­тині про свої візи­ти і про свої здо­га­ди, що ста­ра Ка­ра­лаєва прос­то-та­ки втікає з гос­тин­ної, од­ни­кує од йо­го, як він за­хо­дить до Ма­русі, а не до неї.

- Ця ба­ба з ган­жою, як-от бу­ва­ють з ган­жою коні або ко­ро­ви… Я ж вам ка­за­ла! В неї все при­лич­ко­ва­не, і во­на са­ма лич­ко­ва­на.

- Еге, ви йде­те попід вікна­ми до­му, як за­хо­ди­те до Ма­русі? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Авжеж попід вікна­ми, бо так ви­па­дає,- ска­зав Ло­мицький.

- То-то й ба! А як іще раз йтимете, то не йдіть попід вікна­ми, та зак­радьтесь ти­хенько в хвіртку, щоб і со­ба­ка не гавк­ну­ла, та в при­хо­жу, та шусь в гос­тин­ну! Тоді, мо­же, і впіймаєте ста­ру пта­ху в гніздищі та, мо­же, якось і поєднаєтесь з нею. Во­на лю­бить сидіти в гос­тинній край вікна в кріслі та ло­ви­ти очи­ма ґави у небі,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Може, й ва­ша прав­да,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Не «мо­же, прав­да», а зовсім-та­ки щи­ра прав­да! - гук­ну­ла Хрис­ти­на.- Хит­рий ви, з біса, та не зовсім: не­зу­гарні ви, як я ба­чу, ло­ви­ти ди­чи­ну. Пам'ятай­те, що на­шо­го бра­та не­лег­ко ло­ви­ти: го­туй­те добрі сильця та за­па­деньки, от що! Ста­ра Ка­ра­лаєва хит­ра й досвідна пта­ха з по­лив'яним но­сом.

- Вже й ви на­го­во­ри­те! - обізвав­ся Ло­мицький.

- А що? об­ра­зив­ся, що йо­го прий­дішня те­ща - пта­ха з по­лив'яним но­сом? По­жи­ве­те - по­ба­чи­те і зга­даєте Хрис­ти­ну Сте­панівну.

- Дай бо­же, щоб не прий­шлось зга­ду­ва­ти!

- От ту­ди к дідьку! Це доб­ра дя­ка! Не­хай, мов, Хрис­ти­на Сте­панівна вбре­шеться! Це бу­де кра­ще. Ой ви! Вчені ви, та не дрю­ко­вані!

І Хрис­ти­на без це­ре­монії мах­ну­ла на Ло­мицько­го ви­ши­ва­ним руш­ни­ком, за­че­пи­ла йо­го по го­лові, роз­куд­ла­ла во­лос­ся і об­си­па­ла йо­го го­ло­ву й плечі по­ви­тя­га­ни­ми з взірця нит­ка­ми кан­ви.

- Та й пус­туєте ж ви! Зовсім обліпи­ли ме­не нит­ка­ми!

- От те­пер ви гарні! Так і йдіть з візи­том до Ка­ра­лаєвої! Але нев­же ви оце хо­ди­ли до Мар­ти Ки­рилівни в оцьому ку­ценько­му піджа­ку? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Атож! А хіба що? - спи­тав Ло­мицький.- Мо­ло­да Ка­ра­лаєва ска­за­ла мені, щоб я за­хо­див до неї зап­рос­то на чай вве­чері.

- То мо­ло­да, а то ста­ра! Не за­бу­вай­те і про ста­ру. І пер­ший візит ро­би­ли ви в цьому ку­цо­му уб­ранні? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Ні, пер­ший візит я ро­бив в чор­но­му сюртуці.

- Гм… Пам'ятай­те-бо та­ки, що в Ка­ра­лаєвій в нутрі си­дить дві бабі: од­на лібе­рально-мод­на, а дру­га ста­ро­мод­на кон­сер­ва­тор­ка. Ви в ку­цо­му піджаці зро­би­ли візит Ка­ра­лаєвій но­во­модній, а те­пер робіть візит Ка­ра­лаєвій ста­ро­модній в фра­ку, в білім галс­туці і до­кон­че вранці. Цей візит бу­де для вас без­печніший. Мо­же, тоді во­на й спо­до­бить вас, що вий­де до вас.

- Може, й справді так… А в якім же тоні про­ва­ди­ти роз­мо­ву з нею? чи в лібе­рально­му, чи в кон­сер­ва­тив­но­му? - спи­тав Ло­мицький.

- Для цього май­те вже свій хист. Ста­ру Ка­ра­лаєву сам чорт тов­ка­чем в ступі не влу­чить,- ска­за­ла Хрис­ти­на, і за­ре­го­та­лась.

- Гм… Але й ви вже аж геть то по-сільській го­во­ри­те! - ска­зав Ло­мицький і за­ду­мав­ся.

- Дуже щи­ро? В ме­не що на умі, те й на язиці. А ви в неділю при­беріться гар­ненько, при­че­пуріться і втніть візит не сте­по­вий, не чу­мацький, а євро­пей­ський, су­час­ний. Та ми­най­те вікна! Та ти­хенько зак­радьтесь, та крадько­ма навш­пи­няч­ки до тієї пта­хи шусь у гос­тин­ну,- то й не спо­ло­хаєте! Ота­кеч­ки зробіть! Чуєте?

- Спасибі вам за ра­ду,- ска­зав Ло­мицький і по­чав про­ща­тись.

- Постривайте ж, я обс­ку­бу з вас оте біле пір'я, що в вас на го­лові та на пле­чах,- ска­за­ла Хрис­ти­на і по­ча­ла об­би­ра­ти нит­ки кан­ви з йо­го го­ло­ви та пле­чей.

Ломицький пос­лу­хав Хрис­ти­но­вої ра­ди, вер­нувсь в свою квар­ти­ру, зос­та­вив­ши свій візит до неділі.

Діждавши неділі, Ло­мицький уб­рав­ся в фрак, надів білий галс­тук, ви­со­кий циліндр, ясні ру­ка­вич­ки і пе­ред обідом побіг з па­рад­ним візи­том до Ка­ра­лаєвої. Він зу­мис­не обійшов кру­гом квар­та­лу і підійшов до до­му Ка­ра­лаєвої, ми­на­ючи вікна. Увійшов­ши ти­хенько в при­хо­жу, він ски­нув ти­хе­сенько пальто і рап­то­во шуг­нув в гос­тин­ну.

Марта Ки­рилівна і справді сиділа в кріслі край вікна. Вглядівши нес­подіва­но в гос­тинній Ло­мицько­го, па­рад­но приб­ра­но­го, во­на підве­лась з місця. Але тіка­ти з гос­тин­ної бу­ло ніку­ди, бо Ло­мицький тро­хи не зас­ту­пив їй стеж­ки до две­рей. Він по­ре­ко­мен­ду­вав­ся Марті Ки­рилівні. Гост­ри­ми очи­ма во­на об­ве­ла йо­го од чобіт до го­ло­ви і з по­важ­ною, тро­хи гор­дою міною по­ка­за­ла йо­му на крісло. Він сів. Мар­та Ки­рилівна, оче­ви­дяч­ки з ве­ли­кою не­охо­тою, і собі по­ма­леньку вгнізди­лась в кріслі. Ло­мицький обвів її до­пит­ли­ви­ми, ціка­ви­ми очи­ма. Він не­на­че до­пи­ту­вавсь по її очах, по її уб­ранні, щоб зна­ти, з ким до­ве­деться ма­ти роз­мо­ву.

Марта Ки­рилівна бу­ла уб­ра­на в яс­но-сіру сук­ню з гус­ти­ми чер­во­ни­ми кра­пелька­ми. Зда­ва­лось, не­на­че її усю хто пок­ро­пив чер­во­ним ог­няс­тим до­щем. На гру­дях лиснів яс­но-пун­со­вий ок­са­ми­то­вий бант і не­на­че жеврів, ніби куп­ка жа­ру. Рум'яне, свіже, не­на­че на­ли­те кров'ю, ли­це аж пашіло, як у спе­ку. Гострі очі бли­ща­ли іскор­ка­ми. Чимсь га­ря­чим, пал­ким віяло од усеї її рівної пос­таті. Зда­ва­лось, ніби во­на уся от-от зай­меться і спа­лах­не ог­нем. По всьому бу­ло вид­но, що в Ка­ра­лаєвій за­таїлась вда­ча пал­ка, упер­та й гост­ра. В очах світив­ся ро­зум, але не без до­дат­ку хит­рощів.

- Я вже мав честь бу­ти в ва­шо­му домі, та не мав і досі щас­тя поз­най­оми­тись з ва­ми,- по­чав Ло­мицький.

- Моя доч­ка ка­за­ла мені про вас… Я бу­ла тоді тро­хи сла­ба… В ме­не, бач­те, мігрень в го­лові. Як оце прий­де вес­на, то в ме­не час­то аж су­до­мить в го­лові,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.- Вас прий­ма­ла моя доч­ка, а це все од­но, що й я са­ма. В нас в домі, знаєте, не­ма стар­шо­го й мен­шо­го; ми з доч­кою рівня, при­най­мні я маю та­кий пог­ляд на обопільні сто­сун­ки між батька­ми й дітьми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна з по­важ­ною міною.

- Ваш пог­ляд на це діло зовсім су­час­ний, гу­ман­ний,- обізвав­ся Ло­мицький.

- В ме­не не­ма то­го, як бу­ває в інших сім'ях, щоб діти по де­сять разів на день цмо­ка­ли батька й матір в ру­ку, на їх «ви­ка­ли». Не­хай доч­ка на матір «ти­кає»: це про­ва­дить до сво­бо­ди, не за­дав­лює, не пригнічує осо­бості лю­ди­ни,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Такий пог­ляд на ви­хо­ван­ня дітей ро­бить вам честь,- ска­зав Ло­мицький.

- Вибачайте… я за­бу­ла свою ро­бо­ту на вікні,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

Вона вста­ла, про­вор­ненькою хо­дою пішла до вікна, взя­ла з одвірка по­ло­ви­ну вип­ле­те­ної пан­чо­хи з дро­та­ми, знов по­ма­леньку вгнізди­лась в крісло, щоб не пом'яшку­ри­ти сукні, і по­ча­ла плес­ти пан­чо­ху, вис­та­вив­ши впе­ред ру­ки і тро­хи підняв­ши їх вго­ру. Во­на не­на­че по­ка­зу­ва­ла мо­ло­до­му хлоп­цеві: на, мов, ди­вись, яка я лібе­ральна: до служ­би бо­жої в неділю вранці пан­чо­ху пле­ту! Ту пан­чо­ху во­на по­ча­ла плес­ти ще на пер­ший день різдва і до ве­ли­код­ня на­си­лу вип­ле­ла по­ло­ви­ну. Пле­ла во­на в свя­та та в неділі, ще й до служ­би, при гос­тях, щоб по­ка­за­ти, що во­на ду­же лібе­ральна лю­ди­на і не вва­жає на праз­ни­ки та на людські за­бо­бо­ни.

Це, мо­же, вас со­ро­мить, що я роб­лю ро­бо­ту в неділю? - спи­та­ла во­на в Ло­мицько­го.- Мо­же, ви бо­гомільні?

- Ні, ні криш­ки. Цей пог­ляд за­ле­житься од ва­шо­го су­час­но­го нап­рям­ку, та й годі! - ска­зав Ло­мицький, але на дру­ге пи­тан­ня не од­повів і сло­ва.

- Ваш на­чальник, здається, ду­же бо­гомільний? - ска­за­ла Ка­ра­лаєва?

«Мій на­чальник чи й справді бо­гомільний, чи тільки вдає бо­гомільно­го, бо час­то хо­дить до церк­ви… в церкві час­то стає нав­колішки і б'є пок­ло­ни… Як ска­жу, що я не бо­гомільний, то… ча­сом, це до­не­сеться до на­чальни­ка і це мені пош­ко­дить на службі. Мо­же, й ця Ка­ра­лаєва ча­сом при на­годі і са­ма йо­му ска­же… мо­же… Усе мо­же тра­пи­тись… Не го­диться ба­га­то про се­бе го­во­ри­ти… Луч­че змов­ча­ти,- по­ду­мав Ло­мицький і потім про­мо­вив: - Не знаю, бог йо­го знає! Пев­но, бо­го­бо­ящий».

- Тут, на Бессарабії, інтелігенція ще ду­же ста­росвітська, патріархальна, ще ду­же бо­гомільна,- знов обізва­лась Мар­та Ки­рилівна, ми­га­ючи на сонці дро­та­ми.

- Ото, скажіть! - обізвав­ся Ло­мицький. Ло­мицько­му зда­лось, що він десь чув цю фра­зу, та­ку са­му од сло­ва до сло­ва. Він по­чав при­га­ду­ва­ти і на­га­дав: цю фра­зу го­во­ри­ла не­дав­но Ма­ру­ся, об­мальову­ючи зви­чаї і вда­чу бесарабської інтелігенції. Оче­ви­дяч­ки, ма­ти про­мов­ля­ла те, що чу­ла од своєї доч­ки.

- Оце не­дав­но бу­ла я в гос­тях в однієї знай­омої. Моя знай­ома - да­ма з ро­зу­мом і не без просвіти: по­ди­ви­тись на неї - зовсім євро­пей­ська да­ма; до неї зай­шло ще кільки сусід. І по­ду­май­те собі, що цілий вечір тільки й бу­ло роз­мо­ви, що за церк­ви, за мо­нас­тирі та за чудові об­ра­зи,- все роз­мов­ля­ли про чу­да од чу­дов­но­го об­ра­за Гер­бо­вецької бо­го­ро­диці. Я тро­хи не вмер­ла з нудьги! Дві да­ми прий­шли в гості в чор­них сук­нях і з чот­ка­ми в ру­ках. Чи пой­ме­те віри? Мені зда­ло­ся, ніби я зай­шла в па­нянський мо­нас­тир в гості до чер­ниць, або­що.

Марта Ки­рилівна за­ре­го­та­лась з усієї си­ли своїх здо­ро­вих гру­дей так го­лос­но й дрібно, що спов­ни­ла своїм ре­го­том усю гос­тин­ну.

Маруся сто­яла в другій кімнаті і че­рез двері чу­ла всю ма­те­ри­ну роз­мо­ву.

«Що це ма­ма оповідає там Ло­мицько­му? Сміється з бо­гомільних бесарабських дам, а са­ма на ми­нув­шо­му тижні хо­ди­ла на про­щу в той-та­ки Гер­бо­вецький мо­нас­тир до чу­дов­но­го об­ра­за бо­го­ро­диці, ще й п'ять здо­ро­вих став­ників та три фун­ти ла­да­ну да­ла на церк­ву. Я са­ма ку­пу­ва­ла ла­дан і свічки в Одесі. Гм! моя ма­ма та­ки доб­ра бре­ху­ха. Гм… Гм… це ди­во!.. А мо­же, во­на тільки чва­ниться своїм лібе­ралізмом пе­ред мо­ло­дим хлоп­цем»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Маруся вже нас­то­ро­чи­лась ви­хо­ди­ти до гос­тя, але по­чу­ва­ла, що од тих чванько­ви­тих і брех­ли­вих ма­те­ри­них слів ду­же по­чер­воніла. Во­на гля­ну­ла в дзер­ка­ло: що­ки аж пашіли од со­ро­му. Підож­дав­ши тро­хи, по­ки про­хо­ло­ли що­ки, Ма­ру­ся вий­шла в гос­тин­ну.

Ломицький встав з крісла і про­вор­ненько, по-джентльменсько­му, навіть тро­хи по-офіцерсько­му прис­ко­чив до Ма­русі і цок­нув за­каб­лу­ка­ми. Ма­ру­ся ши­ро­ко витріщи­ла на йо­го очі. Фрак, циліндр в руці, яс­но-жовті ру­ка­вич­ки, джентльменська, зовсім не де­мок­ра­тич­на, ма­не­ра Ло­мицько­го, потім підслу­ха­на брех­ня й чванько­витість ма­тері, і ве­се­лий регіт, блиск її очей - все це не­на­че ту­ма­ном по­ви­ло її очі. Світ сон­ця лив­ся че­рез двоє вікон і за­ли­вав різким блис­ком гос­тин­ну. І при то­му яс­но­му півден­но­му світі Ма­ру­ся ще ніби ви­разніше примічала якусь хи­бу, кот­рою ніби спов­ни­лась уся гос­тин­на і од­би­ва­лась на ви­ду в ма­тері і навіть в ти­хих ка­рих очах в Ло­мицько­го. Щирій, прав­дивій дівчині ста­ло чо­гось ніяко­во, навіть со­ром­но.

- Що це ви з та­ким па­ра­дом до нас? - ви­хо­пи­лось сло­во в Ма­русі про­ти її волі, якось не­са­мохіть.

Ломицький спус­тив очі і сто­яв мовч­ки. Він і сам не знав, що на те од­повіда­ти.

- Я бу­вав у вас у бу­день, а те­пер неділя, ще й свя­то…- на­си­лу спромігся він знай­ти ся­ку-та­ку од­мов­ку.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась Мар­та Ки­рилівна.- Ви, як я ба­чу, лю­ди­на ста­ро­го сти­лю, хоч на літа й мо­лоді. В вас, ба­чу, є ще й якісь будні й свя­та. Ска­за­ти прав­ду, ви ме­не тро­хи на­ля­ка­ли своїм па­ра­дом. Ми не ста­ро­давні арис­ток­рат­ки, а люди но­во­го ча­су. Ви, будьте лас­каві, за­ходьте до нас в простішо­му уб­ранні; ме­не оцей фрак та циліндр прос­то-та­ки ля­кає: я лю­ди­на су­час­на і по­каз­но­го па­ра­ду не люб­лю, навіть йо­го зне­ва­жаю.

Маруся ши­ро­ко розк­ри­ла очі на свою ма­му. Вчо­ра ма­ти наріка­ла, що Ло­мицький прий­шов в гості до їх в піджа­ку, не­на­че до міщан, а сьогодні співає зовсім в інший тон і тро­хи не лає Ло­мицько­го за той фрак. Во­на знов по­чер­воніла.

«Що це за знак, що сьогодні на ма­му на­па­ла якась про­пас­ни­ця фальші?» - по­ду­ма­ла мо­ло­да дівчи­на.

Марта Ки­рилівна нес­подіва­но зітхну­ла ду­же вже де­мок­ра­тич­но і навіть ро­та не за­ту­ли­ла ру­кою. А не за­ту­ли­ла во­на ро­та, ма­буть, тим, що в неї зу­би бу­ли білі й дрібненькі.

- Отже я не зовсім вис­па­лась цієї ночі,- ска­за­ла во­на до Ло­мицько­го.

- Може, вчо­ра в вас бу­ли гості? - спи­тав Ло­мицький.

- Ні, ми самі вчо­ра вве­чері бу­ли в гос­тях. А там зібра­лась ком­панія, зовсім мені не до сма­ку,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

«Цікаво зна­ти, який то в вас смак до людей»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- В нас в гос­тях зви­чай­но усе гра­ють в кар­ти, а ви, ма­буть, не лю­би­те карт? Еге? - обізвавсь Ло­мицький.

- Не люб­лю тих карт, хоч і са­ма по­не­волі ча­сом му­шу гра­ти, як ча­сом при­си­лу­ють та на­мо­жуться гос­по­дар або гос­по­ди­ня,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.- Та там і в кар­ти гра­ло не ба­га­то гос­тей, але, знаєте, зібра­лась ком­панія ста­ре­ча, усе лисі діди та ба­би. А в їх роз­мо­ва бу­ла усе ста­ре­ча, ду­же вже пісна, буцім пи­липівча­на або петрівча­на. Я більше люб­лю ком­панію мо­ло­ду; та й те мені до впо­до­би мо­ло­де то­ва­рист­во не тоді, ко­ли во­но тан­цює та співає,- я більше люб­лю ті зма­ган­ня мо­ло­дих людей про вищі пи­тан­ня, усякі за­гальні світові су­часні пи­тан­ня; слу­ха­ла б та ба­ла­ка­ла цілий вечір. Ота­ка роз­мо­ва при­па­дає мені до сма­ку,- в цьому в ме­не з Ма­ру­сею один пог­ляд.

Ломицького тро­хи стри­во­жив цей смак в Мар­ти Ки­рилівни і са­мої Ма­русі.

- Часом до нас пос­хо­дяться Ма­ру­сині то­ва­риш­ки, то в їх усе зма­ган­ня та роз­мо­ви та знов зма­ган­ня про нові…

- Про нові ідеї,- до­да­ла Ма­ру­ся, не­на­че підка­за­ла.

- Про нові ідеї, а най­більше, знаєте, про нові…- тяг­ла далі Мар­та Ки­рилівна і не­на­че за­пи­ку­ва­лась, буцім-би­то со­ро­ми­лась го­во­ри­ти далі, щоб не ви­да­ти сек­ре­ту.

- Про нові прин­ци­пи,- знов не­на­че підка­за­ла Ма­ру­ся.

- Про нові… про нові но­во­модні на­уки, но­ву віру,- тяг­ла далі Мар­та Ки­рилівна.

Ломицький зовсім стур­бу­вав­ся, по­чув­ши про ті нові прин­ци­пи та ще й про якусь но­ву віру в та­ко­му за­тиш­но­му за­кут­ку. «Оце, га­дав собі схо­ва­тись од тих ідей в цьому за­тиш­ку, а тут тобі на: якась но­ва віра!» - по­ду­мав він.

«Отже збре­ха­ла свя­ти­телька Хрис­ти­на! В цій Ка­ра­лаєвій зовсім си­дить не дві бабі, а од­на; і ця од­на - суцільна, а не шту­ко­ва­на - визначається яс­но і ви­раз­но: ба­ба лібе­ральна. От тобі й на! Ко­ли б ча­сом і доч­ка не бу­ла та­ка ду­же вже лібе­ральна… а то…» - по­ду­мав Ло­мицький.

- Ви, ма­мо, вже геть-то піднімаєте нас на ви­со­кий п'єдес­тал. Ми стоїмо зовсім-та­ки не на підніжках, а на землі, долі, як і усі люди, і пин­дю­чи­тись нам зовсім-та­ки не ли­чить,- обізва­лась Ма­ру­ся.

В Ло­мицько­го тро­хи одійшло од сер­ця. Йо­му зовсім не ба­жа­лось, щоб йо­го жінка сто­яла на ви­со­ко­му підніжку та ще, бо­ро­ни бо­же, і йо­го тяг­ла на той підніжок па по­каз лю­дям.

«Ох, кра­ще бу­ло б жи­ти так, щоб те­бе ніхто не знав не відав, щоб про те­бе ніхто навіть не чув, що ти й на світі жи­вотієш; щоб ніхто не знав, які дум­ки во­ру­шаться в твоїй го­лові і як во­ни во­ру­шаться»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- Ми, здається, зем­ля­ки? на од­но­му сте­пу зрос­ли? в чу­мацьких кра­ях? - нес­подіва­но спи­та­ла в Ло­мицько­го Мар­та Ки­рилівна ук­раїнською мо­вою.

- Земляки. Я ро­дом з-за Дніпра, з Хер­сон­щи­ни,- ска­зав Ло­мицький і знов по­чу­тив, що йо­го ду­ша трош­ки ніби збен­те­жи­лась.

- Я люб­лю свою мо­ву, а ще більше люб­лю наші ук­раїнські пісні. А ви? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна якось од­руб­час­то.

«Випитує… здається, ви­пи­тує… Щось є! Лібе­ральни­чає й ви­пи­тує… Мо­же, во­на по­тай­на жан­дарм­ка. Дідько її вга­дає! Щось во­но тро­хи чуд­не. Спи­та­ла навіщось про це діло і так нес­подіва­но, не­на­че з ти­ну вир­ва­лась»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- Чом же…- ска­зав Ло­мицький так, що йо­го од­повідь мож­на бу­ло пог­ну­ти тро­хи сю­ди, тро­хи ту­ди.

- Одначе ми го­дуємо гос­тя ре­ча­ми, а не ка­ла­ча­ми,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Час ко­фе пи­ти. Біжи, сер­це Ма­ру­сю, та при­не­си нам ко­фе,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна, і її го­лос став різкіший, при­ка­зу­ючий.

Маруся при­нес­ла ко­фе. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ха­ла чо­ло дро­ти­ком і пок­ла­ла пан­чо­ху на столі.

- Присовуйтесь ближ­че до нас,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ка­за­ла ру­кою на по­рожнє місце пе­ред сто­лом.

Ломицький сів ко­ло сто­ла. Ма­ру­ся пос­та­ви­ла пе­ред ним ста­кан ко­фе, а са­ма сіла на софі попліч з матір’ю. Ло­мицько­му зда­ва­лось ко­фе та­ке смач­не, яко­го він ізро­ду не пив. Про­ти йо­го на ка­напі сиділа Ма­ру­ся. Про­ти своєї чер­во­но­ви­дої ма­тері во­на зда­ва­лась пиш­ною, делікат­ною тро­ян­дою або білою лілеєю. Ще ніко­ли її ма­то­ве ли­це не зда­ва­лось йо­му та­ким делікат­ним, ще ніко­ли її чи­малі по­дов­жасті очі не світи­лись та­ким ти­хим, яс­ним рівним світом: во­на бу­ла ра­да, що її ма­ти по­сиділа, привітно по­ба­ла­ка­ла і лас­ка­во обійшлась з Ло­мицьким, бу­ла ве­се­ла і навіть ре­го­та­лась.

«Хоч на­ки­да­ла ма­ма пов­ну ха­ту хиб, але, здається, Ло­мицький при­пав їй до душі»,- ду­ма­ла Ма­ру­ся, до­пи­ва­ючи ко­фе і вти­ра­ючи свої повні, як виш­ня, та чер­воні, як че­реш­ня, ус­та ма­ленькою сал­фе­точ­кою, ви­ши­тою чер­во­ни­ми взірця­ми.

А справді, Мар­та Ки­рилівна роз­ба­ла­ка­лась і лібе­ральни­ча­ла, щоб поч­ва­ни­тись пе­ред мо­ло­дим хлоп­цем і уяв­ки ви­яви­ти, що во­на, хоч ніби й літня лю­ди­на, але ще мо­ло­да і тілом і ду­шею. Во­на мо­ло­ди­лась своїм лібе­ралізмом та своїми сього­час­ни­ми пог­ля­да­ми. Ви­пив­ши ко­фе, Ма­ру­ся взя­ла стілець, сіла ряд­ком з Ло­мицьким і по­ча­ла з ним ве­се­ленько роз­мов­ля­ти. Ма­тері це не спо­до­ба­лось.

- Марусю! візьми ста­ка­ни та од­не­си в сто­ло­ву,- ска­за­ла ма­ти.

Маруся вста­ла, од­нес­ла ста­ка­ни, вер­ну­лась і знов сіла по­руч з Ло­мицьким. Ло­мицький по­вер­нув стілець й сів ли­цем до Ма­русі. Во­ни знов по­ча­ли лю­бенько ба­ла­ка­ти. Ма­ти мов­ча­ла, пле­ла пан­чо­ху та вря­ди-го­ди ки­да­ла до­пит­ли­вим оком на доч­ку. В Ма­русі роз­чер­вонілись що­ки, заб­ли­ща­ли очі. Ти­хий Ло­мицький і собі роз­во­ру­шивсь, роз­ба­ла­кавсь, став жвавіший. Він не­на­че за­ме­тив­ся од Ма­русі ве­селістю та жвавістю.

«Отже цей мо­ло­дий хло­пець по­до­бається Ма­русі,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Чи ти ба! Як в неї заб­ли­ща­ли очі! Як ллється роз­мо­ва! Отже ще при­че­питься до Ма­русі… а во­на, мо­же, зо­хо­титься та й вий­де за йо­го заміж… По­га­но мені бу­де без Ма­русі… Цц…»

Марта Ки­рилівна по­чу­ти­ла, що її роз­би­рає злість на Ло­мицько­го і на Ма­ру­сю. Во­на підве­ла очі і нес­подіва­но вже крик­ну­ла на доч­ку на­че сер­ди­то.

- Піди ли­шень в пе­кар­ню та по­ди­вись, щоб ку­хо­вар­ка ча­сом не пе­ре­со­ли­ла кот­летів! Та не за­будься по­пе­ре­ми­ва­ти по­суд!

Ломицький витріщив очі з ди­ва: Мар­та Ки­рилівна крик­ну­ла різким го­ло­сом, не­на­че во­ро­на зак­ря­ка­ла. Після її ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня та крик­ли­ва фра­за якось свис­ну­ла й зад­зиж­ча­ла, не­на­че ку­ля.

Маруся з ве­ли­кою нехіттю підве­ла­ся з стільця і вий­шла. В Мар­ти Ки­рилівни дро­ти­ки швид­ше за­во­ру­ши­лись в ру­ках. Во­на на­су­пи­ла тонкі бро­ви, міцно сту­ли­ла ус­та і сер­ди­то вп'ялась очи­ма в пан­чо­ху, не­на­че сер­ди­лась на неї і ка­ра­ла її, штри­ка­ючи дро­та­ми.

«Ого! не все, ма­буть, так ще­бе­че ста­ра, як оце не­дав­неч­ко пе­редніше зо мною ще­бе­та­ла,- по­ду­мав Ло­мицький.- Мо­же, Хрис­ти­на і прав­ду ка­за­ла: щось оце з Мар­ти Ки­рилівни не­на­че вже ви­зир­ну­ла дру­га ба­ба, вже зовсім інша».

В світлиці ста­ло ти­хо. Ло­мицький мов­чав і пог­ля­дав на двері. Він ждав Ма­русі.

- Який же в вас на­чальник? Чи доб­рий чо­ловік? Чи ро­бо­чий? Чи, мо­же, тільки ла­ден пов­сяк­час кри­ча­ти, та при­ну­ку­ва­ти, та по­га­ня­ти? Знаю я ті на­чальства! Знаєте, їх нас­тав­ля­ють більше як при­го­ничів, зад­ля то­го щоб слідку­ва­ти за уря­до­вим лю­дом та при­га­ня­ти, а не зад­ля то­го щоб діло ро­би­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

«Вивідує… знов ви­пи­тує. Пев­но, хо­че ви­пи­та­ти, чи по­ва­жаю я на­чальство… Тре­ба сте­рег­тись»,- по­ду­мав Ло­мицький.

І він по­чав хва­ли­ти сво­го на­чальни­ка, але так хва­лив, що аж пе­рех­ва­лив на один бік.

Марта Кирилівна знов роз­го­во­ри­лась, але Ло­мицький примітив, що тон її роз­мо­ви вже був інший, хо­лодніший, як ті фар­би в ма­лю­ванні, котрі кла­де ма­ляр на густі матінки під ске­ля­ми та під ви­со­ки­ми го­ра­ми. Він тільки ждав, по­ки вий­де Ма­ру­ся, щоб поп­ро­ща­тись. Ма­ру­ся вий­шла. Ло­мицький встав і по­чав про­ща­тись. Мар­та Ки­рилівна по­да­ла йо­му ру­ку і ще хо­лоднішим, не­на­че льодо­вим, то­ном про­мо­ви­ла:

Сподіваюсь… Що ви в нас… не ос­танній раз? - Але в думці во­на га­ря­че ба­жа­ла, щоб то був ос­танній раз, бу­ли ос­танні йо­го одвіди­ни.

Маруся про­ве­ла Ло­мицько­го в при­хо­жу. Ло­мицький ра­денький вер­тав­ся до­до­му. Ма­ру­си­на ма­ти по­ба­ла­ка­ла з ним ве­се­ленько, лю­бенько і навіть про­си­ла за­хо­ди­ти. Тільки чо­гось ос­тан­ня її гост­ра фра­за все чу­лась та лу­на­ла в йо­го ву­хах, як во­ро­ня­че кря­кан­ня, неп­риємна, роб­ля­чи різніння в її при­хильній до йо­го роз­мові. Ло­мицько­го встріла Хрис­ти­на і все до­чис­та ви­пи­та­ла в йо­го. Во­на заціка­ви­лась йо­го ро­ма­ном, бо бу­ла ду­же охо­ча й ла­са до та­ких ро­манів та ро­манічних при­год.

«Цікаво бу­ло б роз­во­ру­ши­ти ро­ман і са­мої Мар­ти Ки­рилівни. Я ж знаю її давній ро­ман з Бич­ковським, як-то ка­жуть, од дош­ки до дош­ки. Бич­ковський оце швид­ко бу­де в бра­та в гос­тях. Пок­ли­чу я в гості і Мар­ту Ки­рилівну. Во­ни не ба­чи­лись вже, мо­же, років з п'ятнад­цять. Як-то во­ни те­пер стрінуться?» - по­ду­ма­ла Хрис­ти­на.

Через тиж­день Хрис­ти­на зай­шла пе­ред обідом до Мар­ти Ки­рилівни.

- Марто Ки­рилівно! Я оце забігла до вас по ма­ленько­му ділу,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

Марта Ки­рилівна так заціка­ви­лась, що за­бу­лась вхо­пи­ти в ру­ки свою не­доп­ле­те­ну пан­чо­ху.

- За яким ділом? - спи­та­ла во­на.

- Даю вечір в бра­та. Нудьга ме­не бе­ре та­ка, що не знаю, де дітись. За­ходьте до ме­не! Пог­раємо в кар­ти.

- Спасибі вам. Але я не люб­лю карт: це за­бав­ка не по­важ­на - не прис­тає до ли­ця по­важ­ним ста­рим лю­дям,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- От і ви­га­да­ли. Які ж ви старі? То це й я вже ста­ра, по ва­шо­му, чи що?

- Ви - що інше: вам ще мож­на й заміж вий­ти. А я знов що інше,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і зро­би­ла по­важ­ну міну.

- Як же то ви «що інше»? І мені мож­на ще вий­ти заміж, і вам мож­на. Ми ж од­нолітки або ко­ли ви ще й не мо­лодші од ме­не.

- Молодша… на шість місяців, вдається,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

- От ба­чи­те! Вам са­ме заміж йти вдру­ге. А я нак­ли­ка­ла же­нихів і для се­бе і для вас.

- І годі вам! В вас все жар­ти,- крик­ну­ла ко­кет­на Мар­та Ки­рилівна.

- От по­ба­чи­те! Нак­ли­ка­ла я і ву­са­тих, і бо­ро­да­тих, і си­во­во­ло­сих, і ли­сих, як об­ли­за­ний ма­когін! - го­во­ри­ла і ра­зом ре­го­та­лась Хрис­ти­на.

- О, цур тим ли­сим та си­во­бо­ро­дим! Цих я не хо­чу. Цих беріть собі! - го­во­ри­ла й ре­го­та­лась і собі Мар­та Ки­рилівна.

- Нехай бу­де й так! Я візьму й ли­сих. А си­во­бо­ро­дих скла­де­мо в архів та й двері за­пе­ча­таємо: цих і я не хо­чу. Я нак­ли­ка­ла та­ких Юпітерів Олімпійських, що ви з ди­ва вмре­те або… або… заміж піде­те,- тріща­ла й ре­го­та­лась ве­се­ла без­робітня удо­ви­ця.

- Коли нак­ли­ка­ли Юпітерів, то вже прий­ду та по­див­люсь на ваш Олімп, хоч ска­жу вам, що вва­жаю на усіх тих Юпітерів і Апол­лонів як на вар­варів та дес­потів,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна вже з по­важ­ною міною.

- Не бійтесь! Прий­де­те, по­ба­чи­те і зміни­те свою неп­рав­ди­ву дум­ку. Юпітерів в ме­не на кар­тах бу­де до­волі. Тре­ба до їх і Юнон та Діан, а то, чо­го доб­ро­го, без Юнон мої Юпіте­ри по­розбіга­ються та з нудьги повтіка­ють на Олімп,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- О, ви - так прав­ди­ва Діана! А з ме­не яка ж там Діана? - обізва­лась Мар­та Ки­рилівна, ще й гу­би за­ко­пи­ли­ла, але все хит­ренько пог­ля­да­ла на Хрис­ти­ну. Во­на жда­ла, що на це ска­же Хрис­ти­на.

- І годі вам! Ви то й є прав­ди­ва Діана. Цвіте­те, як пов­на ро­жа, рум'янець на всю що­ку! І з ли­ця не старі і ду­шею мо­лоді! Годі вам Ла­за­ря співа­ти! Ще й заміж піде­те,- го­во­ри­ла Хрис­ти­на.

- Йдіть ви пе­редніше, по­ка­зуй­те стеж­ку, а тоді й я за ва­ми,- ска­за­ла насмішку­ва­то Мар­та Ки­рилівна,- я вже заз­на­ла цього доб­ра.

- А ду­маєте, не пішла б хоч і сьогодні, як­би хто гар­ний при­че­пив­ся?.. Піду з вис­ко­ком та й вас за со­бою по­цуп­ри­кую.

Обидві удо­виці ре­го­та­лись, аж за­ли­ва­лись од сміху. Насміявшись вво­лю, Хрис­ти­на поп­ро­ща­лась з ха­зяй­кою й вий­шла.

«Христина ка­же, що в неї бу­дуть на кар­тах Юпіте­ри: ціка­во по­ди­ви­тись на ті вінці сот­воріння. Я люб­лю та­ких, та й, мо­же, тра­питься хто… А чом би пак мені не вий­ти заміж? Я ще не ста­ра на літа, а на ви­ду зовсім мо­ло­да; і мис­ля­ми і лібе­ральни­ми пог­ля­да­ми я зовсім та­ка, як моя Ма­ру­ся,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ча­ла зшу­ку­ва­ти та ог­ля­да­ти свої убо­ри.- Доч­ки не візьму, бо там, пев­но, бу­де Ло­мицький. Ой, той мені Ло­мицький! Як би йо­го од­би­ти од своєї Ма­русі?»

Ввечері Мар­та Ки­рилівна пішла на вечірок до Бо­ро­давкіна, в кот­ро­го тоді жи­ла Хрис­ти­на. Во­на прибігла ще за­рані. Гос­тей ще не бу­ло. Бо­ро­давкіна поп­ро­си­ла Мар­ту Ки­рилівну в сто­ло­ву, де пи­ли чай. Хрис­ти­на сіла й собі про­ти неї і ціка­вим оком пог­ля­да­ла на неї та пе­рег­ля­да­лась з своїм жартівливим бра­том. Во­на зап­ро­си­ла до се­бе на вечір Пла­то­на Андріяно­ви­ча Бич­ковсько­го, давнього же­ни­ха Мар­ти Ки­рилівни. Її бра­ла цікавість по­ди­ви­тись, як-то во­ни те­пе­реч­ки стик­нуться. По­ча­ли зби­ра­тись гості, все при­ятелі Бо­ро­давкінові. Бо­ро­давкін був чо­ловік ду­же доб­рий і для всіх приємний, але ду­же лю­бив по­гу­ля­ти всмак, пог­ра­ти в кар­ти і поп'янству­ва­ти. В йо­го бу­ла своя гу­ля­ча ком­панія. До тієї ком­панії на­ле­жа­лось чи­ма­ло не­жо­на­тих уряд­ників та офіцерів; до тієї гу­ля­чої ком­панії на­ле­жав і Бич­ковський,- він про­бу­вав на службі в Бен­де­рах і приїхав на одвіди­ни до Бо­ро­давкіна.

Перегодя в од­чи­нені настіж двері увійшов який­сь не­мо­ло­дий інтен­дант, з білою, як мо­ло­ко, го­ло­вою. За ним вис­ту­пав дру­гий інтен­дант, з го­ло­вою ли­сою, не­на­че об­ли­за­ний ма­когін. Після їх прий­шов капітан, ви­со­кий та су­хор­ля­вий, схо­жий на Дон-Кіхо­та. Прий­шло ще два пу­заті уряд­ни­ки, старі ка­ва­ле­ри, з чер­во­ни­ми, не­на­че по­пе­че­ни­ми, що­ка­ми.

«Ні, ці Юпіте­ри мені не до впо­до­би! - по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Я цих усіх од­да­ла б Хрис­тині: вже ду­же по­ли­ня­ли й по­об­ла­зи­ли».

В гос­тинній за две­ри­ма по­чу­лась важ­ка хо­да, аж дош­ки підло­ги тро­шеч­ки вги­на­лись під чиїмись но­га­ми. В две­рях з'явивсь Бич­ковський, ви­со­кий, пос­тав­ний, пле­чис­тий. Ши­рокі гру­ди аж вип­ну­лись. На круглій го­лові стриміли ко­пи­цею чорні ку­чері, по­де­ку­ди при­си­пані ніби срібни­ми нит­ка­ми. Густі чорні бро­ви не­на­че прик­ри­ва­ли здо­рові по­дов­жасті, тро­хи витрішку­ваті карі очі. Довгі ву­си висіли аж до пле­чей і теліпа­лись, не­на­че два ба­то­ги. Од йо­го міцної пос­таті не­на­че бриз­ка­ло здо­ров'я, ли­ла­ся си­ла. Ру­ки й товс­те­лецькі пальці бу­ли такі здо­рові, що сміли­во пе­ре­ло­ми­ли б будь-яку залізя­ку. По­ма­леньку й по­ва­гом - не йшов, а не­на­че су­нув­ся Бич­ковський до сто­ла, де сиділи гості. Мар­та Ки­рилівна вгляділа йо­го в две­рях і здалека не впізна­ла.

«Оце так прав­ди­вий вінець сот­воріння! Оцей так Юпітер, як йо­го ма­лю­ють на кар­ти­нах! Ну, та й плечі! а го­ло­ва! а ру­ки! а гру­ди! а шия! - хоч обіддя гни, як ка­жуть селяни Ну, та й ко­зар­лю­га! Істий за­по­ро­жець! - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Ні. Хрис­ти­на ме­не не ду­рить: не всі тут Юпіте­ри мир­шаві та шо­лу­диві, лисі та сиві».

Бичковськнй наб­ли­зив­ся до сто­ла. Хрис­ти­на й її брат, Бо­ро­давкін, вста­ли. Бич­ковський привітав­ся з ни­ми й за­го­во­рив. Мар­та Ки­рилівна аж тоді впізна­ла йо­го. Од то­го ча­су, як Бич­ковський сва­тав Мар­ту Ки­рилівну, ми­ну­ло сли­ве два де­сят­ки років. Бич­ковський після то­го за­раз виїхав десь да­ле­ченько на служ­бу, і Мар­та Ки­рилівна навіть за­бу­ла про йо­го. Два ро­ки пе­ред тим Бич­ковський з'явив­ся в Бен­де­рах: він пе­рей­шов ту­ди на служ­бу в інтен­дантст­во. До Мар­ти Ки­рилівни дійшла чут­ка, що він слу­жить у Бен­де­рах, але їй ні ра­зу не до­ве­ло­ся з ним стріну­тись і по­ба­чи­тись.

«Той, та не той,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Те­пер він ски­нувсь ли­цем на колишнього мо­ло­денько­го Бич­ковсько­го, як батько на си­на… Але яка пре­пиш­на пос­тать! Фу! Фу! справ­дишній вінець сот­воріння!»

Бичковський привітавсь і по­дав усім гос­тям ру­ку. Зос­та­ва­лась од­на Мар­та Ки­рилівна. Бич­ковський витріщив на неї очі, як ко­ро­ва на нові во­ро­та, і, оче­ви­дяч­ки, ва­гав­ся: чи знай­ома, чи не знай­ома? Десь не­на­че ніби ба­чив… Чи не­на­че ко­лись мені сни­лась та­ка пос­тать…

- Марта Ки­рилівна Ка­ра­лаєва! - ре­ко­мен­ду­ва­ла йо­му Хрис­ти­на.

Бичковський по­дав їй ру­ку і засміявсь. З-під чор­них вусів блис­ну­ли рівні міцні зу­би.

- А ви ме­не оце й не впізна­ли? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Спочатку був не впізнав, а потім за­раз до­га­давсь,- ска­зав прос­то Бич­ковський і важ­ко сів на віденський стілець.

Стілець увігнувсь і за­лу­щав од ве­ли­кої ва­ги йо­го пос­таті.

Марта Ки­рилівна ста­ла чер­во­на, як жар. Во­на лю­би­ла вби­ра­тись в оригінальні та все якісь га­рячі чер­во­нясті убо­ри. І те­пер на їй бу­ла яс­но-сіра сук­ня з чер­во­ни­ми сму­га­ми, котрі ви­ли­ся звер­ху на­низ зиг­за­га­ми. Ті смуж­ки, зав­ширш­ки на па­лець, не­на­че блис­кав­ка, ви­ли­ся і спа­да­ли по усій її пос­таті звер­ху до­ни­зу. Яс­но-пун­сові бан­ти­ки на шиї та на гру­дях яс­но й ріжу­че жевріли, як жар. Мар­та Ки­рилівна по­чер­воніла. Що­ки зай­ня­ли­ся, її рум'яне ли­це й чер­воні ру­ки ніби па­ла­ли се­ред тих чер­во­но-га­ря­чих сму­жок в її сукні.

Христина не зво­ди­ла очей з Мар­ти Ки­рилівни та з Бич­ковсько­го: во­на ба­ви­лась ста­рим ро­ма­ном, що був на­по­го­тові по­но­ви­тись; їй хотілось зна­ти, що то з то­го вий­де?

Марта Ки­рилівна при­га­да­ла, що Бич­ковський ко­лись не зва­живсь з нею тіка­ти та повінча­тись. Во­на і те­пер по­чу­ва­ла, що злос­тує й сер­диться на йо­го. Сер­ди­то спідло­ба зир­ка­ла во­на на йо­го очи­ма, не­на­че го­во­ри­ла йо­му на докір: «По­ки­нув ме­не! не схотів зо мною втіка­ти! А яким щас­тям я те­бе на­да­ри­ла б!» - не­на­че го­во­ри­ли її очі.

Але Бич­ковський не вмів, ма­буть, чи­та­ти та­ко­го дрібно­го дру­ку в очах Мар­ти Ки­рилівни: він з ве­ли­ким апе­ти­том хлеп­тав чай і за­пи­хав рот крен­де­ля­ми.

«Але ж пос­тать! Але ж пос­тав­ний нап­ро­ди­во! Як виріс, ви­люднів! Які плечі! Яка кра­са в тих пле­чах! Ото як­би на йо­го плечі та ще на­мос­ти­ти ши­рокі епо­ле­ти! Ото бу­ла б ця­ця! Оце прав­ди­вий вінець сот­воріння! Зевс! Су­ще зра­зець чо­ловічої си­ли та кра­си!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ча­ла пус­ка­ти з очей со­ло­денькі проміння на ву­си й очі то­го Зев­са.

Але Зевс вже й не ди­вив­ся на свою по­ки­ну­ту Ге­ру; він все ба­ла­кав і жар­ту­вав з Хрис­ти­ною. В Мар­ти Ки­рилівни за­во­ру­ши­лись в серці злі по­чу­ван­ня. Во­на так роз­сер­ди­лась на сво­го древнього Зев­са, що бу­ла лад­на вхо­пи­ти йо­го обо­ма ру­ка­ми за ву­си і скуб­ну­ти йо­го з усієї си­ли.

«Подлий ти, нікчем­ний! по­ки­нув ме­не! Усі во­ни такі вар­ва­ри, п'яню­ги, нес­тат­ко­виті й не­помірко­вані, кар­тярі! ле­дарі! во­ло­цю­ги, за­ли­ця­ни­ки!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і аж зціпи­ла зу­би та ку­ла­ки. З нею тро­хи не ста­ла істе­ри­ка. По­хап­цем до­пи­ла во­на чай, вста­ла з-за сто­ла і вий­шла в гос­тин­ну. Во­на по­чу­ва­ла, що її що­ки аж го­рять, аж па­шать, усе тіло не­на­че в огні од неп­риємних зга­док та од злості. Од­чи­нив­ши вікно, во­на сіла ко­ло вікна і спер­лась ліктем на одвірок. Свіже лег­ке здо­ро­ве повітря тро­хи про­хо­ло­ди­ло її га­ря­чий вид.

В світли­цю увійшла Хрис­ти­на. Во­на зо­ри­ла очи­ма по світлиці й оче­ви­дяч­ки шу­ка­ла Мар­ти Ки­рилівни.

- А ви ту­та? ди­ви­тесь в вікно та, пев­но, вда­лись в по­езію: ми­луєтесь зо­ря­ми? По­езія, по­езія! Ой, ще не ми­нув час ва­шої по­етич­ної вдачі! Ходім ли­шень та приступімо до по­езії, не та­кої вже іде­альної, як от зорі. Час сіда­ти за кар­ти,- ска­за­ла Хрис­ти­на і взя­ла Мар­ту Ки­рилівну під ру­ку та й по­ве­ла в од­ну не­ве­лич­ку кімна­ту. Там сто­яв сто­лик. За сто­ли­ком сидів Бич­ковський та Бо­ро­давкін. Два стільці сто­яли по­рожні, оче­ви­дяч­ки, для Хрис­ти­ни та для Мар­ти Ки­рилівни.

- От і наші парт­не­ри! - ска­за­ла Хрис­ти­на. Мар­та Ки­рилівна зирк­ну­ла на Бич­ковсько­го сер­ди­ти­ми очи­ма; во­на жда­ла од йо­го більше привітності, лас­ка­вості, сподіва­лась чо­гось більшо­го, а те­пер пос­те­рег­ла, що він зовсім збай­дужнів до неї і навіть за­був її. Во­на по­чу­ва­ла, що й те­пер її ру­ки аж сверб­лять, щоб вхо­пи­ти Бич­ковсько­го за ву­си і доб­ре з усієї си­ли пос­куб­ти.

- Не маю чо­гось охо­ти гра­ти в кар­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона крут­ну­лась швид­ко, по-па­нянсько­му, на од­но­му місці, вий­шла з кімна­ти і сіла за дру­гим сто­лом в світлиці; во­на прис­та­ла до інших парт­нерів.

«Не вда­лось-та­ки звес­ти їх до­ку­пи! Але я та­ки їх зве­ду, по­нов­лю ро­ман… А Марті Ки­рилівні та­ки ба­жається по­но­ви­ти ро­ман,- це по всьому знать!» - по­ду­ма­ла Хрис­ти­на.

Після ве­чері вінці сот­воріння смик­ну­ли та­ки доб­ре, але так, що спро­мог­лись ще по­вер­та­ти язи­ком.

- Бичковський! ходім в мою кімна­ту, я по­ка­жу вам од­ну ціка­ву ар­хе­ологічну річ,- ска­за­ла Хрис­ти­на до Бич­ковсько­го.

- Ходім побачимо, яка там за­хо­ва­на в ва­шо­му схо­вищі ціка­ва ар­хе­ологія,- ска­зав Бич­ковський.

Христина взя­ла йо­го під ру­ку і по­ве­ла в свою кімна­ту. В спальній кімнаті, над ліжком Хрис­ти­ни, висів на стіні през­до­ро­вий ки­лим. Йо­го ви­ши­ва­ли ще за пан­щи­ни двірські дівча­та для Хрис­ти­ни­ної ма­тері. Ки­лим був ви­ши­тий га­ру­сом та шов­ком. Ро­бо­та бу­ла пре­чу­до­ва. Кру­гом ки­ли­ма ви­ла­ся ши­ро­ка сму­га, ви­ши­та розкішни­ми ро­жа­ми уся­ких кольорів, оргініями та маківка­ми. Все­ре­дині був ви­ши­тий чор­ня­вий тру­ба­дур - ли­цар. Він грав се­ре­на­ду на якійсь чу­дер­нацькій бан­дурі, си­дя­чи на ка­мені під вікна­ми се­редньовіко­во­го шпи­час­то­го зам­ку, а на бал­коні сиділа ли­цар­ша, спер­шись на ґрат­ки. Ки­лим та­ки доб­ре по­ли­няв, але ма­лю­нок ще й те­пер виз­на­чу­вавсь ду­же доб­ре й ви­раз­но і був ар­тис­тич­ної ро­бо­ти.

- Як вам по­до­бається ця ар­хе­ологія? Прав­да, те­пер і в Персії не знай­ти та­ких ки­лимів? - спи­та­ла в Бич­ковсько­го Хрис­ти­на.

- Сказати прав­ду, я й не роз­бе­ру га­разд, що на йо­му по­на­ля­пу­ва­но: чи ліс, чи ха­та. Не­на­че по­се­ре­дині стоїть ко­пи­ця сіна, і ли­бонь во­ро­на чи крук си­дить на ко­пиці; надісь крук! - обізвав­ся Бич­ковський, лу­па­ючи тро­хи вже п'яни­ми очи­ма.

- Ой ви, Тюхтій Іва­но­вич! Ви самі справдішня ко­пи­ця сіна! Яка там ко­пи­ця сіна? То тру­ба­дур співає се­ре­на­ду під бал­ко­ном зам­ку. Дивіться, який ку­че­ря­вий! Дос­то­ту та­кий, як ви! - ска­за­ла Хрис­ти­на.- От я при­ве­ду сю­ди очі, гостріші од ва­ших.

Христина крут­ну­лась і че­рез од­ну хвильку при­ве­ла під ру­ку Мар­ту Ки­рилівну і пос­та­ви­ла її ря­дом з Бич­ковським пе­ред ки­ли­мом.

- Правда, ви й досі не ба­чи­ли моєї до­ро­гої, те­пе­реч­ки вже сли­ве ар­хе­ологічної річі? Гляньте на цей ки­лим! Прав­да, гар­на, пиш­на ро­бо­та? Вар­то од­да­ти в ар­хе­ологічний му­зей! - гук­ну­ла Хрис­ти­на.

Вона крут­ну­лась, мит­тю вис­ко­чи­ла з кімна­ти, ще й при­чи­ни­ла од­ну по­ло­ви­ну две­рей. Бич­ковський і Мар­та Ки­рилівна зос­та­лись уд­вох і ди­ви­лись чо­гось на ки­лим.

- І справді, ду­же гар­на ро­бо­та,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

- Нічого не роз­би­раю. Якась плу­та­ни­на… - обізвавсь Бич­ковський.

- Тямите ви! Плу­та­ни­на! - ска­за­ла про­вор­но й тро­хи на­хаб­но Мар­та Ки­рилівна і сіла на стільці.

- Сідайте ж! - по­ка­за­ла во­на ру­кою на стілець. Бич­ковський сів.

- Давно ми ба­чи­лись… а те­пер знов до­ве­лось-та­ки нам по­ба­чи­тись,- по­ча­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Гора з го­рою не зійдеться, а чо­ловік з чо­ловіком зійдеться,- обізвавсь Бич­ковський і витріщив очі на

Марту Ки­рилівну.

Це ду­же спо­до­ба­лось їй, їй в вічі знов впа­ли ши­рокі «ча­ру­ючі» плечі Бич­ковсько­го.

«Треба б знов роз­по­ча­ти з ним ро­ман. Чом би пак і заміж за йо­го не вий­ти? Пос­тать! плечі нап­ро­ди­во! І я не зос­та­лась би са­ма в хаті, в са­мо­тині»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

- До нас до­хо­ди­ла чут­ка, що ви й досі ще не оже­ни­лись? - спи­та­ла в йо­го Мар­та Ки­рилівна.

- Ні, не оже­нив­ся й досі,- обізвав­ся флег­ма­тич­но Бич­ковський.

- Чом же ви не оже­ни­лись? Не знай­шли щи­ро­го сер­ця? га­ря­чої душі? Га?

- Гарячої душі не знай­шов,- ме­ханічно обізвав­ся Бич­ковський.

А я і заміж пішла і доч­ку маю, і от-от не­за­ба­ром, мо­же, й доч­ку ви­дам…

- І удо­вою зос­та­лись, та вже й дав­но,- обізвавсь Бич­ковський.

«Чув, под­лий, що я удо­ва, а не прий­шов, щоб ме­не сва­та­ти. Тре­ба б йо­го оже­ни­ти з со­бою… хоч си­лою. Тре­ба б на­посістись на йо­го! Ко­ли б Хрис­ти­на по­мог­ла»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Що ж ви, роз­ба­гатіли? Без жінки, без сім'ї вам, чо­ловікам, і гро­шей не­ма де діва­ти. Пев­но, скла­ли в бан­ку ве­ликі капіта­ли?

- В ки­шені оце маю п'ять кар­бо­ванців. Те­пер це всі мої капіта­ли,- мурк­нув Бич­ковський.

- Оце так ди­во! Ви, пев­но, не бу­ли на службі, а десь ти­ня­лись в світах, пев­но, десь по­невіря­лись… мо­же, му­жи­ку­ва­ли, а мо­же, й стар­цю­ва­ли? Ні жінки, ні гро­шей! А я, хва­лить бо­га, і доч­ку-кра­су­ню маю, і гроші маю, і дім маю, і жи­ву щас­ли­во, як у бо­га за двер­ми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

При цих сло­вах Бич­ковський нас­то­ро­чив ву­ха і пок­ру­тив ву­са. Роз­мо­ва про гроші оче­ви­дяч­ки при­па­ла йо­му до сма­ку.

- Як ви, Пла­то­не Андріяно­ви­чу, ви­людніли, ви­рос­ли і вго­ру і вшир! Я вгляділа вас і спо­чат­ку та­ки не впізна­ла: та­кий з вас ко­зир став! Ще дов­го бу­де­те за­мо­ро­чу­ва­ти го­ло­ви да­мам. А я здо­ро­во зміни­лась? Ви ме­не впізна­ли? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна і приж­му­ри­ла свої гострі оч­ки.

- Ні, не впізнав, але швид­ко до­га­дав­ся, що то ви,- мурк­нув Бич­ковський.

- Що ж я? Чи ду­же пос­тарілась? Ста­ла зовсім ба­бою? Га? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна і підня­ла вго­ру тонкі бро­ви, ще й дрібненько за­ре­го­та­лась.

- Ви ста­ли те­пер чер­воні, а ко­лись бу­ли білі,- зне­хо­тя обізвав­ся Бич­ковський.

Марта Ки­рилівна ще дуж­че за­ре­го­та­лась.

- Це гарні комплімен­ти го­во­ри­те да­мам! Що ж це, по ва­шо­му: чи гар­но б то, чи по­га­но?

- Ні гар­но, ні по­га­но. Але ви ще цвіте­те і не в'яне­те. Я ду­мав, що ви зв'яли й за­червіли,- ска­зав Бич­ковський.

- Кажуть люди, що я не зів’яла, хоч, мо­же, й га­разд і не процвітаю. Чи ма­ли ж який ро­ман на своєму віку? Пев­но, ма­ли стільки ро­манів, що їх усіх і не спи­са­ти,- спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Хто йо­го зна: не пам'ятаю, по­за­бу­вав,- ска­зав Бич­ковський і витріщив очі на ки­лим, не­на­че розг­ля­дав тру­ба­ду­ра з бан­ду­рою.

- Чого це ви так при­див­ляєтесь до то­го тру­ба­ду­ра, чи ар­хе­ологією ціка­ви­тесь, чи тією ли­цар­шею, що си­дять на бал­коні?

- Більше ар­хе­ологією,- зне­хо­тя обізвав­ся Бич­ковський.

- Невже ви так встиг­ли за­чуч­веріти та за­черствіти, що тільки й ціка­ви­тесь тією мерт­во­тою, цеб­то ар­хе­ологією та мерт­ви­ми мальова­ни­ми ли­цар­ша­ми? - чіп­ля­лась Мар­та Ки­рилівна.

Бичковському об­рид­ла вже та роз­мо­ва про га­рячі душі та мальова­них ли­царш,- йо­му за­ма­ну­лось ви­пи­ти всмак з ком­панією, а Хрис­ти­на од­би­ла йо­го од ве­се­лої ком­панії і тро­хи не замк­ну­ла в ха­тині, а Мар­та го­дує йо­го ро­ман­тич­ни­ми со­ло­до­ща­ми.

Може, ви зацікав­лені чим іншим, а я вас тут дер­жу? Мо­же, час ви­пи­ти по чарці? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

«Оце при­че­пи­лась при­че­па! За­лу­чи­ла ме­не сю­ди, не­на­че те­ля в повітку»,- по­ду­мав він.

- А час би вже ви­пи­ти, ви прав­ду ска­за­ли оце.

- І я з ва­ми вип'ю! Нудьга ме­не бе­ре се­ред цієї ста­ре­чої не­ве­се­лої ком­панії,- аж гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

- От і доб­ре! Ходім та вип'ємо вкупі! Я та­ких люб­лю.

- І я та­ких люб­лю! З та­ки­ми і на світі жи­ти ве­селіше! - гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна і схо­пи­лась з стільця.

Вона підроб­лю­ва­лась під смак Бич­ковсько­го. В її ду­шу впа­ла дум­ка і справді знов роз­по­ча­ти ро­ман з Бич­ковським, ко­т­рий міг ста­ти їй в при­годі.

Марта Ки­рилівна ко­кет­но одіпхну­ла обидві по­ло­вин­ки две­рей і про­вор­ненько, якось пус­ту­ючи, вис­ко­чи­ла в гос­тин­ну. За нею по­ва­гом вий­шов Бич­ковський. В сто­ловій кру­гом сто­ла сиділи Юпіте­ри та лисі вінці сот­воріння і хи­ли­ли хто пи­во, хто ви­но ста­ка­на­ми. Мар­та Ки­рилівна сіла по­руч з Бич­ковським і на­ли­ла в ста­ка­ни ви­на і для се­бе, і для Бич­ковсько­го. Бич­ковський підняв ста­кан до Мар­ти Ки­рилівни. Во­на підня­ла і свій ста­кан і цок­ну­ла ним об ста­кан Бич­ковсько­го. Хоч во­на і не лю­би­ла пи­ти, але ра­ди Бич­ковсько­го ви­хи­ли­ла пов­ний ста­кан, ще й дру­гий на­ли­ла. Во­на бу­ла ра­да, що знов своєю осо­бою заціка­ви­ла ко­лишньогось же­ни­ха. Бич­ковський роз­ве­се­ливсь, навіть роз­го­во­ривсь. Мар­та Ки­рилівна при­су­ну­лась до йо­го бли­зенько і пильно ди­ви­лась йо­му в вічі. Во­на роз­чер­вонілась, роз­горілась. З чер­во­ним ли­цем, з чер­во­ни­ми ру­ка­ми, в пун­со­вих бан­тах, в чер­во­них зиг­за­гах взір­ця своєї сукні, во­на вся ніби па­ла­ла, на­че не­опа­ли­ма ку­пи­на. Во­на при­ки­ну­лась ве­се­лою, навіть тро­хи гу­ля­чою, го­во­ри­ла дрібно, ве­се­ло, без­пе­рес­тан­ку та все зачіпа­ла Бич­ковсько­го.

«Весела ба­ба! Ще ве­селіша ста­ла, ніж ко­лись пе­редніше, як бу­ла пан­ною. І ком­панію дер­жить доб­ре: дуд­лить ви­но та­ки га­разд. Та й вид­но, що й жар в неї ще не про­хо­лов: як роз­чер­вонілась!» - ду­мав Бич­ковський.

«Як би до йо­го при­че­пи­тись? Як би йо­му на­тяк­ну­ти, що я й заміж за йо­го лад­на вий­ти? Чи не торк­ну­ти йо­го но­гою під сто­лом? Але він те­пер не роз­бе­ре й не роз­шо­ло­пає, хто йо­го торк­нув че­ре­вич­ком, бо кру­гом сто­ла си­дить ба­га­то Зевсів, та ще й п'яненьких. Ліпше на­пи­шу до йо­го лист… на­чеб­то дав­ня при­ятелька… Або чи не на­мо­ви­ти б Хрис­ти­ну, щоб йо­му будлі-як на­тяк­ну­ла»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, сьорба­ючи ви­но з ста­ка­на.

Христина пог­ля­да­ла на Бич­ковсько­го та на Мар­ту Ки­рилівну і тільки осміха­лась, пе­рег­ля­да­ючись з жар­тов­ли­вим своїм бра­том Бо­ро­давкіним.

Тим ча­сом Юпіте­ри на­ли­га­лись амб­розії так, що вже й міру пе­рей­шли; во­ни бо­ялись, що не дійдуть до Олімпу, тоб­то до­до­му, і по­ча­ли про­ща­тись.

Попрощалась і Мар­та Ки­рилівна. Во­на двічі по­да­ла Бич­ковсько­му ру­ку на про­щан­ня і, буцімто жар­ту­ючи, ду­же міцно зду­ши­ла йо­го за ру­ку, скільки в неї бу­ло в ру­ках си­ли і міці.

- Навідайтесь ж до давньої знай­омої, не за­будьте! Я вас сподіва­ти­мусь,- про­си­ла во­на Бич­ковсько­го.

- Навідаюсь, до­кон­че одвідаю вас,- белько­тав Бич­ковський, лед­ве по­со­ву­ючись до две­рей та чов­га­ючи здо­ро­ви­ми чо­бо­ти­ща­ми.

- Завтра за­ходьте до ме­не на снідан­ня, я по­ка­жу вам свою доч­ку. Чуєте? Я вас жда­ти­му,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна на про­щанні.

- Добре, зай­ду на снідан­ня,- го­во­рив на­че спро­сон­ня п'яненький Бич­ковський, бо він в той час і не роз­би­рав доб­ре, чи це в Ки­ши­неві йо­го про­сять на снідан­ня, чи мо­же в Бен­де­рах, чи й деінде.

Другого дня Мар­та Ки­рилівна жда­ла з візи­том Бич­ковсько­го. Во­на звеліла Ма­русі го­ту­ва­ти ко­фе і снідан­ня, пос­ла­ла взя­ти доб­рої горілки та міцно­го ви­на. Ма­ру­ся одяг­ла­ся в чор­ну сук­ню. Мар­та Ки­рилівна вгляділа її в чорній сукні, і в неї май­ну­ла дум­ка одяг­тись в уб­ран­ня яс­них кольорів.

«Маруся в чор­но­му уб­ранні на­че пос­тарілась на два-три ро­ки. Одяг­ну­ся я в сіреньке та в біле і… пев­но, по­мо­лод­шаю на років п'ять або й шість. Вчо­ра з'яви­лась йо­му ніби в огні та в жа­ру,- сьогодні з'явлюсь йо­му в лег­ких зефірах та хмар­ках: мо­же, він те­пер схильний лю­би­ти зефіри, бо вже прис­тар­ку­ва­тий. Це бу­ває в тих вже літніх, до­ход­жа­лих вінців сот­воріння…»

Марта Ки­рилівна одяг­ла­ся в ле­геньку делікат­но­го сіренько­го цвіту сук­ню, на­ки­ну­ла білу муш­ли­но­ву блу­зу, але та­ки не втерпіла - по­на­ки­да­ла по­де­ку­ди сво­го ко­ха­но­го ог­ню та жа­ру на убір: приш­пи­ли­ла на гру­дях пун­со­вий бу­кет і на шию по­че­пи­ла ву­зеньку пун­со­ву ок­са­ми­то­ву стрічеч­ку.

«Зефіри зефіра­ми, а по­лум'я все-та­ки кра­ще, бо ду­же прис­тає мені до ли­ця,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Не­хай по­ди­ха­ють зефіри вес­ня­ним ду­хом, але не­хай на­тя­ка­ють, що за вес­ною стоїть, при­таївшись, пал­ке літо».

Убравшись і при­че­пу­рив­шись, Мар­та Ки­рилівна по­ход­жа­ла по кімна­тах і все виг­ля­да­ла в вікна. Вже нас­та­ла два­над­ця­та го­ди­на, вже й снідан­ня бу­ло го­то­ве; вже Ма­ру­ся й ко­фе пос­та­ви­ла на пли­ту, а Бич­ковський не при­хо­див. Мар­та Ки­рилівна хо­ди­ла по гос­тинній нес­покійна, три­вож­на. Вже го­дин­ник вда­рив пер­шу го­ди­ну, а Бич­ковський не при­хо­див. Мар­та Кирилівна по­ча­ла сер­ди­тись, пішла в пе­кар­ню, заг­ля­ну­ла в каст­рулі, навіщось ви­ла­яла ку­хо­вар­ку, по­ню­ха­ла ко­фе і чо­гось при­че­пи­лась до Ма­русі. Вже го­дин­ник вда­рив два, а Бич­ковсько­го не бу­ло. Мар­та Ки­рилівна бу­ла лад­на пот­ро­щи­ти на цур­пал­ки усі вінці сот­воріння.

«Напишу до йо­го лист; він, пев­но, но­чу­вав в Бо­ро­давкіна. Бу­ду про­си­ти, щоб за­раз прий­шов до ме­не на снідан­ня»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона вхо­пи­ла лис­ток па­пе­ру і на­пи­са­ла дві фра­зи:

«Жду вас на снідан­ня. Не сподіва­юсь, щоб ви не до­дер­жа­ли сво­го сло­ва. Пам'ята­юча про вас - Мар­та Ка­ра­лаєва».

Куховарка од­нес­ла лист і швид­ко вер­ну­лась на­зад.

- А од­пис­ка де? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Не да­ли од­пис­ки. Ска­за­ли, що пан ще спить,- ска­за­ла ку­хо­вар­ка.

- Варвар!.. Нікчем­ний стра­хо­по­лох! Глад­кий, пи­ка­тий та ока­тий Ба­хус, а не Юпітер! - ти­хенько ла­яла Бич­ковсько­го Мар­та Ки­рилівна. - А мо­же, прий­де вве­чері на чай… Прий­де! бо я йо­го заціка­ви­ла: ра­ди йо­го ви­хи­ли­ла два ста­ка­ни ви­на, аж і досі в го­лові гу­де…

Перед ве­чо­ром Мар­та Ки­рилівна по­обіда­ла і знов жда­ла Бич­ковсько­го; і по обіді, ле­жа­чи на ліжку, все ду­ма­ла про йо­го. В гос­тинній рип­ну­ли двері. Мар­та Ки­рилівна схо­пи­лась з ліжка і про­жо­гом вбігла в гос­тин­ну. Там сто­яв Ло­мицький і ве­се­ленько осміхавсь до неї.

«Не він! Прий­шов мо­ло­дий ше­лихвіст до доч­ки»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і лед­ве вдер­жа­лась, щоб не вер­ну­тись на­зад на ліжко. Але вер­та­тись бу­ло ніяко­во. Во­на сіла і му­си­ла ба­ла­ка­ти з Ло­мицьким, по­ки вий­шла в гос­тин­ну Ма­ру­ся. Як тільки вий­шла Ма­ру­ся, во­на вста­ла, вий­шла і знов бе­бех­ну­ла на ліжко і прис­лу­ха­лась, чи не рип­не хто две­ри­ма в при­хожій.

Двері не рип­ну­ли. Бич­ковський не прий­шов. Мар­та Ки­рилівна вже й не ви­хо­ди­ла в гос­тин­ну до Ло­мицько­го.

Од то­го ча­су Ло­мицький по­чав хо­ди­ти до Ма­русі на вечірній час тро­хи не щод­ня. Мар­та Ки­рилівна ніко­ли не ви­хо­ди­ла в гос­тин­ну до йо­го. Як тільки во­на, бу­ва­ло, заг­ля­дить в вікно, що йде Ло­мицький, за­раз одя­гається і ви­хо­дить з до­му або в гості, або на гу­лян­ку в сад.

Так діло тяг­ло­ся з місяць. Ло­мицький вже звик до та­ко­го об­ходіння з ним ста­рої, але він пос­терігав, що ма­ти­ме при­ти­чи­ну, як тільки діло зай­де про сва­тан­ня.

«Стара або ме­не не лю­бить, або має ко­гось іншо­го на приміті для своєї доч­ки»,- час­то ду­мав Ло­мицький, вер­та­ючись вве­чері до­до­му од Ма­русі.

Одного ве­чо­ра Ло­мицький прий­шов до Ма­русі на вечірній чай. Мар­та Ки­рилівна, по своєму зви­чаю, на­пив­шись чаю в своїй кімнаті, пішла з до­му. Ло­мицький та Ма­ру­ся вий­шли в са­до­чок. Вже сто­яла літня спе­ка. Ло­мицький та Ма­ру­ся дов­генько хо­ди­ли по са­доч­ку, але хо­ди­ти бу­ло важ­ко: ду­хо­та втом­лю­ва­ла нер­ви. І во­ни сіли по­руч на лавці в за­тиш­ку та в хо­лод­ку під гус­тим во­лоським горіхом. Вечірнє сон­це про­ни­зу­ва­ло зе­лені гілки во­лоських горіхів та аб­ри­косів. Зе­лені здо­рові аб­ри­ко­си гус­то обліплю­ва­ли гілки і вже по­де­ку­ди по­чи­на­ли жовтіти. Краплі сон­ця про­ри­ва­лись че­рез лис­тя і си­па­лись га­ря­чи­ми пля­ма­ми на доріжки, на зе­ле­ну тра­ву. Над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо, що й лис­то­чок ніде не во­ру­шивсь…

- От і літо роз­горілось, і аб­ри­ко­си вже жовтіють… Вже до­волі ча­су ми­ну­ло од то­го ве­чо­ра, як я пер­ший раз прий­шов до вас в ваш дім. Я пам'ятаю, тоді са­ме цвіли аб­ри­ко­си, а те­пер во­ни вже по­чи­на­ють стиг­ну­ти,- по­чав Ло­мицький.

- І я пам'ятаю той ти­хий вес­ня­ний вечір,- ти­хо обізва­лась Ма­ру­ся і чо­гось по­чер­воніла.

- Тоді моя сим­патія до вас са­ме розцвіта­ла­ся, на­че вес­ня­ний цвіт, а те­пер…- по­чав Ло­мицький та й не до­го­во­рив: в йо­го не ста­ло сміли­вості прос­то приз­на­тись Ма­русі, що він її лю­бить і хо­че її сва­та­ти.

Він за­мовк, дов­генько мов­чав, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і по­чу­вав, що сміливість йо­го по­ки­дає.

«А тре­ба приз­на­тись… Тре­ба ж ко­лись ска­за­ти, що я люб­лю її і без неї жи­ти не мо­жу»,- ду­мав він, роз­див­ля­ючись на зо­лоті краплі сон­ця, кот­ри­ми бу­ла заб­риз­ка­на доріжка попід аб­ри­ко­са­ми.

- Молоді пан­ни те­пер бу­ва­ють уся­кові: одні ки­ну­лись до просвіти, до на­уцт­ва, ідуть в універ­си­те­ти; другі ки­ну­лись до еманціпації: вільно дер­жать се­бе в то­ва­ристві, їздять вер­хи; треті пішли в на­род, вда­ри­лись в де­мок­ра­тизм. Є такі, що нех­ту­ють ста­ро­давніми зви­ча­ями, люб­лять тільки лібе­ральни­ча­ти і навіть оригінальни­ча­ти…- по­чав Ло­мицький.

- А вам ці всі ка­те­горії на­шої сест­ри не по­до­ба­ються? - спи­та­ла Ма­ру­ся і сміли­во гля­ну­ла Ло­мицько­му в вічі.

Я не ка­жу, що всі ка­те­горії сього­час­них паннів мені не по­до­ба­ються. У всіх ка­те­горіях я зна­ход­жу де­які прик­ме­ти, котрі мені при­па­да­ють до впо­до­би, до моїх пог­лядів.

- Це ду­же ціка­во зна­ти, які ж то ті прик­ме­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся і тро­хи стри­во­жи­лась за се­бе.

Я люб­лю дівчи­ну не тоді, як во­на уб­ра­на в квітки, стрічки та кру­же­ва, літає ме­те­ли­ком в тан­цях на ба­лах, по лис­ню­чо­му пар­кеті, як у неї бли­щать очі вак­ха­нальним ог­нем од жва­вих гуків ба­ло­во­го ор­кест­ру, од ру­ху ве­се­ло­го тан­цю, од за­па­лю­ючих очей ве­се­лої мо­лодіжі; я тоді ла­ден ми­лу­ва­тись нею, слідку­ва­ти очи­ма за її ле­геньки­ми ру­ха­ми, граціозни­ми зво­ро­та­ми, ло­ви­ти іскряні пог­ля­ди її очей, вог­ких і блис­ку­чих, але… му­шу приз­на­тись, що лю­би­ти та­кої дівчи­ни не мо­жу. Не люб­лю я мо­ло­дої дівчи­ни і тоді, як во­на в довгій ама­зонці ле­тить, ніби завірю­ха, на бас­ко­му коні в бадьористій позі. Я ла­ден ми­лу­ва­тись її граціозною пос­тат­тю, ла­ден ди­ви­тись, як вітер ви­хає дов­гою ама­зон­кою, роз­ки­дає її хвилька­ми по блис­ку­чо­му бас­ко­му коні,- все це ви­хо­дить гар­но, але… лю­би­ти дівчи­ну в тій позі не мо­жу. Не люб­лю я тих паннів, що люб­лять вис­тав­ля­тись ду­же вже прос­тою оде­жею, на­пи­на­ють ча­сом на се­бе тро­хи не ста­ре дран­тя, підперізу­ються яки­мись прос­ти­ми шнур­ка­ми, не­на­че ченці-францішка­ни, хо­дять для яко­гось де­мок­ра­тич­но­го ши­ку в вик­рив­ля­них ста­рих че­ре­ви­ках, тоді як у їх є новісінькі і чистісінькі. Не люб­лю я паннів з па­ничівськи­ми вих­ват­ка­ми, що біга­ють по тро­ту­арах з па­лич­ка­ми в ру­ках, з оку­ля­ра­ми на носі, зад­рав­ши бадьорис­то го­ло­ву вго­ру до не­ба, і не­на­че ре­пе­ту­ють на всю ули­цю своєю вдат­ною пос­тат­тю: «Звер­тай­те, мов, з до­ро­ги, бо ле­тить вільна осо­ба, гро­ма­дян­ка, геній на­уцт­ва й штуч­ницт­ва, що нех­тує неп­росвіче­ним, дур­ним, кон­сер­ва­тив­ним на­тов­пом». Це та ж са­ма мод­на чванько­витість, що і в ста­ро­давніх дам; ті ж самі тюр­ню­ри та шлей­фи, тільки надіті на інше ли­це… Ні, не та­кий мій іде­ал і зра­зець мо­ло­дої дівчи­ни,- ска­зав Ло­мицький.

- Сказати щи­ру прав­ду, і я ніко­ли не лю­би­ла то­ва­ри­ши­ти та при­яте­лю­ва­ти з та­ки­ми пан­на­ми,- обізва­лась Ма­ру­ся,- моя то­ва­риська ком­панія зовсім не таківська.

- Знаєте, ко­ли ви по­до­баєтесь мені, Маріє Павлівно? Тоді, як ви си­ди­те в своїй ма­ленькій гос­тинній і шиєте. Пам'ятаєте, як я пер­ший раз прий­шов до вас? Ви сиділи на ка­напці і ши­ли; кру­гом вас біліли жму­ти тон­ко­го по­лот­на; на столі ле­жа­ли білі нит­ки, шма­точ­ки та клап­ти­ки поріза­но­го по­лот­на, нож­ниці, гол­ки. Я вга­дав, що ви лю­би­те гос­по­дарст­во, лю­би­те до­машність; од вас тоді по­ди­ху­ва­ло та­ким спо­коєм, та­ким ми­ром…- ска­зав Ло­мицький.- Як я люб­лю ту хат­ню ти­шу, той спокій хатній!

- Пам'ятаю,- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Я са­ма більше од усього люб­лю сімей­не ти­хе, до­машнє жит­тя, люб­лю мир та спокій та хатнє гос­по­дарст­во.

- А пам'ятаєте, як я два тижні пе­ред цим над­вечір зас­тав вас от тут в сад­ку? - ска­зав Ло­мицький.- Ви сиділи під ци­ми во­лоськи­ми горіха­ми на лавці і чи­та­ли книж­ку. Я ду­же люб­лю ди­ви­тись на вас, як ви си­ди­те в такій позі, з книж­кою в ру­ках, з за­ду­мою на чолі, з ду­ма­ми на лиці. Та­кий був мій зра­зець пан­ни дав­но-дав­но… ще як я кінчав курс в універ­си­теті. І ва­ша ма­ма, здається, лю­бить книж­ки, лю­бить чи­та­ти. Прав­да? Во­на все зачіпає ви­сокі пи­тан­ня та го­во­рить за їх.

- Любить… але більше лю­бить слу­ха­ти, як я чи­таю, ніж чи­та­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся і осміхну­лась.

- А ва­ша ма­ма чо­мусь до ме­не не ви­хо­дить…- обізвав­ся Ло­мицький і осміхнув­ся.- Я час­то чув, як во­на хо­ди­ла ти­хою хо­дою за две­ри­ма в кімнаті, не­на­че крадько­ма; чув, як во­на хо­ди­ла навш­пиньки, чов­га­ла, чимсь ше­лестіла, а до ме­не все-та­ки не ви­хо­ди­ла.

- Моя ма­ма не лю­бить муж­чин вза­галі… має їх за якихсь во­рогів, вже не знаю, чи тільки для се­бе, чи для на­шо­го по­ла,- якось зне­хо­тя про­хо­пи­лась Ма­ру­ся та й за­мовк­ла.

- І те­пер ва­ша ма­ма не­на­че зу­мис­не тікає, ко­ли при­хо­жу до вас; ма­буть, во­на ме­не не лю­бить,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

- Не то що во­на вас не лю­бить…- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Ма­ма час­то ка­же, що не лю­бить вза­галі ва­шо­го по­ла. Ви їй ви­бач­те за це: це в неї та­ка вже хи­ба, чи ска­за­ти б, ган­жа, чи що… Бу­ло, як прий­де до ме­не мій вчи­тель, ще як я го­ту­ва­лась в гімназію, то во­на все бу­ло втікає од йо­го в свою кімна­ту або в са­док.

Трохи чуд­но… Чи не бу­ло якої ли­хої при­го­ди в житті ва­шої ма­ми? - спи­тав Ло­мицький.

- Не знаю,- обізва­лась Ма­ру­ся і по­хи­ли­ла го­ло­ву.- Мо­же, й бу­ло, але ма­тері не го­диться ка­за­ти про це своїй дочці.

- Може, я не підход­жу під впо­до­бу ва­шої ма­тері, під її пог­ляд? Во­на, здається, ду­же лібе­ральна лю­ди­на, а мо­же, й ра­ди­кальна,- ска­зав Ло­мицький.

- А хіба ви не лібе­ральний чо­ловік? Мо­же, ви кон­сер­ва­тор? - спи­та­ла Ма­ру­ся й осміхну­лась.

Ломицький якось за­ме­ту­шивсь: Ма­ру­ся спи­та­ла йо­го та­ким то­ном, не­на­че до­ко­ря­ла йо­му за що або ди­ву­ва­лась.

«Як ска­жу, що я лібе­ральний чо­ловік, то, мо­же, Ма­ру­ся ча­сом десь про­хо­питься в роз­мові, ска­же то­ва­риш­кам, а то­ва­риш­ки роз­не­суть по місті. Бо­ро­ни бо­же, та­ка по­го­лос­ка піде про ме­не і дійде до тих, кот­рим не тре­ба б про це зна­ти… Як ска­жу, що я кон­сер­ва­тор, то, мо­же, во­на спро­ти­виться, од­ки­неться од ме­не… Во­на все-та­ки лю­ди­на сього­час­на, ро­зум­на, лю­бить чи­та­ти,- і це, ска­за­ти по щирій правді, мені по­до­бається. Та й ма­ти її вже геть-то лібе­ральна: лад­на кри­ча­ти про свій лібе­ралізм на все місто, хоч це все, мо­же, в неї не­щи­ре».

Ломицький по­чав за­пи­ку­ва­тись.

- Ні, ба­чи­те… во­но не те, щоб я… але… але… я лю­ди­на пе­редніше за все обе­реж­на й обач­на. Те­пер, знаєте, та­кий чуд­ний час… Я по­ва­жаю прог­ре­сивні ідеї, але… ба­чи­те… так тільки для се­бе… щоб про їх не го­во­ри­ти, не гу­ка­ти та не ве­ре­ща­ти скрізь, де тре­ба, де й не тре­ба…

- Та й я не кри­чу про їх на ву­лиці, але між своїми щи­ри­ми людьми чом би й не по­ба­ла­ка­ти щи­ро й одк­ри­то? - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- А ва­ша ма­ма хіба та­ки кри­чить?..- вир­ва­лось якось в Ло­мицько­го.

- Ет! - ска­за­ла Ма­ру­ся і тільки ру­кою мах­ну­ла та й за­мовк­ла.

- Чи зго­диться ва­ша ма­ти?..- ти­хо-ти­хо спи­тав він у Ма­русі.

Маруся підня­ла ро­жеві віка і лип­ну­ла на йо­го ве­ли­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма.

- Що зго­диться? На що? - спи­та­ла Ма­ру­ся, за­ме­ту­шив­шись.

- Видати вас за ме­не за… між.

- Хіба ви ме­не лю­би­те? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Люблю,- ска­зав ти­хо, не­на­че по­шеп­том Ло­мицький.

- Мені здається, що по­пе­ред нас ста­не на пе­реш­коді… ве­ли­ка при­ти­чи­на: я вам ска­за­ла, що моя ма­ти не лю­бить муж­чин,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Та не­хай собі не лю­бить, ко­ли то­го хо­че,- ска­зав Ло­мицький.- То ма­ти, а то ви; в ма­тері своя вда­ча, своя впо­до­ба, свої но­ро­ви, а в вас - свої. Са­ма ва­ша ма­ти ска­за­ла мені, що вва­жає на вас як на рівню для неї.

Маруся за­мовк­ла і за­ду­ма­лась: їй не хотілось всього роз­ка­зу­ва­ти про свою матір, не ба­жа­лось зачіпа­ти в своїй душі смут­ну нот­ку в та­кий ве­се­лий, приємний час, по­руч з ми­лим.

Марта Ки­рилівна вже дав­ненько вер­ну­лась до­до­му і з вікна на­зи­ра­ла та кміти­ла за доч­кою та Ло­мицьким. При яс­но­му світі вечірнього сон­ця во­на вгляділа нез­ви­чай­ні рум'янці на їх що­ках і приміти­ла, що в їх мо­ва мо­виться не якась зви­чай­на, що­ден­на, а хо­диться їм про щось інше.

Маруся й Ло­мицький увійшли в сто­ло­ву. Ста­ра гля­ну­ла на їх і про все здо­га­да­лась… Во­на здо­га­да­лась, що ве­ли­ке сло­во про лю­бов вже бу­ло про­мов­ле­но між ни­ми; в їх обох очі блис­ка­ли, що­ки па­ла­ли; в очах світи­лась та­ка радість, та­ке щас­тя, не­на­че во­ни бу­ли не­дав­неч­ко десь в раю, слу­ха­ли не­зем­ну му­зи­ку, чу­ли дивні мо­ти­ви, і ті мо­ти­ви ще й досі лу­на­ють в їх ду­шах, ще ви­яв­ля­ють свій од­гомін в очах,- зда­ва­лось, ніби од­на­ко­ва дум­ка, од­на­ко­ве по­чу­ван­ня, од­на­ко­ва во­ля бу­ла в їх ду­шах і од­би­ва­лась в їх очах.

«Обоє во­ни бу­ли стри­во­жені. В очах їх го­рить га­ря­чий од­лиск; в обох бли­щать очі, па­лах­ко­тять що­ки. Ох, заз­на­ла і я цього! Знаю той світ в очах, той жар в що­ках! Та для ме­не з то­го нічо­го не вий­шло. Мо­же, і цей хлоп­чисько ду­рить мою ди­ти­ну - знає, що в ме­не є гроші, дім, са­док… Тре­ба їх роз­лу­чи­ти… Він підду­рить її, зве­де з ума, доч­ка втьопається в йо­го, та ще й заміж схо­че,- тоді я зос­та­нусь са­ма. А мій ро­ман тільки, тільки що по­чав по­нов­ля­тись. Доб­ре б бу­ло самій пе­редніше вий­ти заміж, а потім вже ви­да­ти доч­ку. Не прий­шов же отой одо­ро­ба­ло… отой м'яло, вай­ло! А як доч­ка вий­де, зос­та­нусь отут в хаті од­ним од­на… Ні, тре­ба їх роз­лу­чи­ти… Тре­ба ку­дись виїха­ти і доч­ку ви­вез­ти. Мо­же, во­на по­ба­чить ко­гось кра­що­го, а цього за­бу­де… Спра­ва за­гаїться, а я тим ча­сом за­ход­жусь ко­ло Бич­ковсько­го… Але ку­ди б виїха­ти? Чи на во­ди, чи на морське ку­пан­ня до Оде­си, чи на Ли­ман? На во­ди їха­ти,- кош­ту­ва­ти­ме до­ро­го. Поїду до Оде­си на морське ку­пан­ня. Мо­же, од морської во­ди в Ма­русі прос­тиг­не той дур­ний діво­чий пал, бо мо­ре втом­лює нер­ви… якось пос­лаб­шує, зне­си­лює лю­ди­ну… Та во­на й та­ки доб­ре спо­ганіє од морсько­го ку­пан­ня… Тоді, мо­же, він і сам од неї од­че­питься, як вгля­дить та­ку ше­ре­пу…

Та тре­ба залізти десь в глу­хий за­ку­ток, да­ле­ченько од Оде­си, на Ве­ли­кий Фон­тан, щоб і Ло­мицький нас не знай­шов».

Другого дня ще зран­ку Мар­та Ки­рилівна все чо­гось кри­ви­лась і навіть тро­хи стог­на­ла. Си­дя­чи за чаєм, во­на все ха­па­лась за тім'я і ха­па­ла до­ло­ня­ми вис­ки, буцімто ко­ро­ди­лась на го­ло­ву, чи що.

- Що це з ва­ми, ма­мо? Ви слабі, чи що? - спи­та­ла в неї Ма­ру­ся.

- Чогось не­на­че нез­ду­жаю; так мені по­га­но: і го­ло­ва бо­лить, і чо­гось не­ве­се­ло, і не­на­че су­до­мить мені коліна та гомілки. Вночі я по­га­но спа­ла, тричі про­ки­да­лась; і все мені сни­лись такі чудні та страшні сни,- все сни­лось мені щось куд­ла­те та пе­ле­ха­те, ніби ведмідь вплиг­нув в на­шу гос­тин­ну че­рез вікно, ки­нув­ся до ме­не та й по­чав ду­ши­ти. Ма­буть, я оце сла­ба. Тре­ба побігти до док­то­ра,- го­во­ри­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Чи не зас­ту­ди­лись ви вчо­ра пе­ред ве­чо­ром, як хо­ди­ли в гості? - спи­та­ла в неї Ма­ру­ся.

- Не знаю, мо­же, й зас­ту­ди­лась. Щось мені ду­же по­га­но, ко­ли б і справді не зас­лаб­ну­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- А мо­же, це з ва­ми був кош­мар: ви вчо­ра за ве­че­рею та­ки чи­ма­ло по­ро­ся­ти­ни з'їли,- ска­за­ла Ма­ру­ся,- мо­же, шлу­нок не пе­рет­ра­вив га­разд стра­ви.

- От і ви­га­да­ла! Чи то раз я ве­че­ря­ла й по­ро­ся­ти­ну їла, та, хва­лить бо­га, ніко­ли мені вед­меді не сни­лись,- вже сер­ди­то го­во­ри­ла ма­ти.

Перед обідом во­на одяг­ла­ся і ска­за­ла дочці, що йде до док­то­ра. Але во­на до док­то­ра не хо­ди­ла, бо в неї нічо­го не боліло - во­на бу­ла здо­ровісінька. По­хо­ди­ла во­на, поб­ро­ди­ла по місько­му сад­ку та по ули­цях та й до­до­му вер­ну­лась.

- А що ка­зав док­тор? - спи­та­ла­ся в неї Ма­ру­ся.

- Казав, що в ме­не нер­ви; звелів ку­па­тись в морі з місяць або й два. Ка­зав, як не лічи­ти­мусь за­вча­су, заз­да­легідь, то мо­же бу­ти по­га­но; мої нер­ви зовсім роз­биті, роз­тор­сані. Са­ма я не поїду,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Доведеться ще й мені їха­ти з ва­ми, хоч я зовсім здо­ровісінька,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

То й поїдемо,- по­ку­паєшся, ста­неш ще здо­ров­ша. Са­ма я зро­ду-звіку не поїду. Ду­маю ку­па­тись на Ве­ли­ко­му Фон­тані ко­ло Оде­си, аж докіль не по­дуж­чаю. Тре­ба зби­ра­тись та вкла­да­тись заз­да­легідь; че­рез днів два й виїде­мо. Над­ворі го­ди­на й су­ша: са­ме доб­ре ку­па­тись.

«Шкода. Прий­деться розс­та­тись з Ло­мицьким са­ме в та­кий час, як у нас спра­ва пішла га­разд. Тре­ба хоч да­ти йо­му звістку, що ми виїжджаємо»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Другого дня Ма­ру­ся стріла­ся на вулиці з Ло­мицьким і ска­за­ла йо­му, що во­на виїжджає з сла­бою матір'ю до Оде­си і во­ни обидві бу­дуть ку­па­тись в морі на Ве­ли­ко­му Фон­тані ко­ло Оде­си, до­ки ма­ти зовсім оду­жає.

Ломицький по­дав ту звістку Хрис­тині. Хрис­ти­на за­раз до­га­да­лась про все.

«Це Мар­та Ки­рилівна або тікає од Ло­мицько­го, або роз­по­чи­нає по­нов­ля­ти свій ро­ман з Бич­ковським. Ціка­во бу­ло б слідку­ва­ти за роз­вит­ком обох ро­манів. Так-так! Щось є! Це не­дур­но! Нудьга бе­ре й ме­не. Поїду й я на ку­пан­ня! Бра­та, мо­же, не пус­тить на­чальство. Візьму бра­то­ву з дітьми та й мах­ну. Тре­ба підби­ти й Ло­мицько­го, щоб їхав навз­догінці за на­ми. Най­му прос­теньку міщанську ха­тин­ку на Ве­ли­ко­му Фон­тані, де брат ча­сом про­бу­вав з сім'єю, за­бе­ру бра­то­ву з дітьми та й по­ку­па­юсь тро­хи і… бу­де мені чим роз­ва­жа­ти се­бе,- од­на­че не­ма жаднісінької ро­бо­ти. А тут ску­пи­лось аж два ро­ма­ни! Ціка­ва річ! Тре­ба їха­ти!» - ду­ма­ла Хрис­ти­на.

Через три дні Мар­та Ки­рилівна з Ма­ру­сею виїха­ли до Оде­си і знай­шли собі но­мер в мо­нас­тирській гос­ти­ниці на Ве­ли­ко­му Фон­тані.

«От те­пе­реч­ки не­хай по­по­шу­кає нас Ло­мицький! Чор­та з два знай­де!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, розк­ла­да­ючи свої речі і уб­ран­ня в но­мері.

Але во­на по­ми­ли­лась. Че­рез кілька день після неї приїха­ла ту­ди й Хрис­ти­на з бра­то­вою та з її ма­ли­ми дітьми і осе­ли­лась в яру над са­мим мо­рем в ри­бальській ха­тині. Ло­мицький і собі одп­ро­сивсь в на­чальства на місяць і виїхав до Оде­си. Він приїхав з Оде­си на Ве­ли­кий Фон­тан і пе­редніше за все знай­шов ха­ти­ну, де жи­ла Хрис­ти­на. Хрис­ти­на вже зна­ла, що Мар­та Ки­рилівна осе­ли­лась в мо­нас­тирській гос­ти­ниці на горі, не­да­леч­ко од мо­нас­ти­ря.

- Тепер йдіть до Мар­ти Ки­рилівни з візи­том,- ска­за­ла Ло­мицько­му Хрис­ти­на.- Ото зди­вується ста­ра, як уг­ля­дить вас!

Ломицький виб­рав по­го­жий і не ду­же га­ря­чий день і приїхав з Оде­си на Ве­ли­кий Фон­тан. По­гу­ляв­ши ко­ло мо­нас­ти­ря по­над кру­ча­ми ко­ло ви­со­ко­го ма­яка, на­ди­вив­шись на мо­ре та на скелі, роз­ки­дані попід кру­ча­ми над мо­рем, Ло­мицький примітив, що над­ворі вже ве­чоріє. Він вер­нувсь до мо­нас­ти­ря і дов­генько хо­див в зе­ле­но­му прос­тор­но­му пар­ку, де між акаціями та во­лоськи­ми горіха­ми сто­яла мо­нас­тирська гос­ти­ни­ця. Йо­му хотілось пе­редніше по­ба­чи­тись та по­го­во­ри­ти з Ма­ру­сею. Але її нігде не бу­ло вид­но. Він зай­шов в гос­ти­ни­цю і довідав­ся од слуг, що Ка­ра­лаєва взя­ла но­мер на дру­го­му по­версі. Ло­мицький вий­шов по вузьких схо­дах на­го­ру і ти­хенько пос­ту­кав у двері. Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва са­ме тоді ка­ча­лась на ка­напі після ку­пан­ня в морі. Во­на бу­ла втом­ле­на, аж тлінна, не­на­че після важ­кої ро­бо­ти, бо кру­ча над мо­рем бу­ла ду­же кру­та й ви­со­ка. Ка­ра­лаєва та­ки доб­ре за­са­па­лась, по­ки вилізла на ті бур­ти. Во­на ку­ри­ла папіро­су. По­чув­ши, що хтось чу­жий сту­кає в двері, во­на схо­пи­лась з ка­на­пи і хотіла вхо­пи­ти в ру­ки будлі-яку ро­бо­ту, бо ду­ма­ла, що то прий­шла Хрис­ти­на. Звер­ху на ко­моді, на столі ніде не бу­ло й клап­тя по­лот­на. Во­на од­су­ну­ла шух­ля­ду в ко­моді і вхо­пи­ла, як їй зда­лось, не­до­ши­ту со­роч­ку. Але в ру­ки ви­пад­ком по­па­лось прос­ти­рад­ло. Во­на спох­ва­ту вхо­пи­ла йо­го за кінчик. Прос­ти­рад­ло роз­гор­ну­лось і жуж­мом впа­ло на підло­гу. Ка­ра­лаєва ки­ну­лась шу­ка­ти гол­ки і не зна­ла, де Ма­ру­ся по­хо­ва­ла гол­ки. Тим ча­сом Ло­мицький вдру­ге пос­ту­кав у двері вже міцніше й дуж­че.

«Оце го­ренько! Хрис­ти­на по­ду­має, що я зусім роз­ле­дащіла, си­джу без жод­ної ро­бо­ти та по­си­деньки справ­ляю».

- Хто там? - спи­та­ла Ка­ра­лаєва.

- Я! Ло­мицький! - обізвав­ся він за две­ри­ма. «Йо­го го­лос! От і схо­ва­лась! Та­ки приніс йо­го чорт. Оце при­че­па! Ото на­ха­ба! Ма­буть, доч­ка да­ла йо­му звістку і на­пи­са­ла, де ми жи­ве­мо. І на що оце я обізва­лась? Але… вже тре­ба про­си­ти»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Можна! - ска­за­ла Ка­ра­лаєва, на­ла­пав­ши гол­ку і сівши на софі з білим прос­ти­рад­лом в ру­ках.

Ломицький увійшов і привітав­ся. Ка­ра­лаєва по­ба­чи­ла, що ра­зом з прос­ти­рад­лом з ко­мо­ди чо­гось по­вис­ка­ку­ва­ли під її ру­ка­ми руш­ни­ки та хус­точ­ки і ва­ля­лись долі, не­на­че в ко­моді ла­зи­ли та гра­лись ко­те­ня­та. Во­на вста­ла і поск­ла­да­ла той дріб'язок в комо­ду.

- Оце як я роз­ха­зяй­ну­ва­лась. Ви­ба­чай­те, що зас­та­ли в хаті та­кий гар­ми­дер,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва і знов сіла на софі і по­ча­ла навіщось плу­та­ти по прос­ти­радлі, на­чеб­то во­на йо­го ру­би­ла.

- А де Марія Павлівна? - спи­тав­ся Ло­мицький.

- Їй-богу, не знаю. Десь пішла. Я, бач­те, даю во­лю дочці і не слідкую за нею, як інші ма­тері. Ма­ру­ся вже не ма­ла ди­ти­на,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

Ломицькому спа­ло на дум­ку, що нас­тав доб­рий час по­го­во­ри­ти з ста­рою про свою спра­ву.

- Марто Ки­рилівно! - ска­зав він, за­па­лю­ючи папірос­ку.- Ви знаєте, що я люб­лю ва­шу доч­ку? Я пе­ре­го­во­рив вже з нею оце і прий­шов про­си­ти в вас її ру­ки.

Каралаєва по­чер­воніла, не­на­че їй зда­ло­ся, що Ло­мицький хо­че сва­та­ти не доч­ку, а її са­му.

- Ні, не знаю, що ви лю­би­те мою доч­ку,- обізва­лась во­на.

- Я люб­лю Марію Павлівну, і я те­пе­реч­ки ду­же щас­ли­вий, бо знаю, що й во­на ме­не лю­бить,- по­чав Ло­мицький.

- Ви так ду­маєте? А в ме­не дум­ка зовсім інак­ша: я га­даю, що во­на вас ніко­ли й не ду­ма­ла лю­би­ти і в го­лові собі цього не пок­ла­да­ла,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

Ломицький стри­во­жив­ся і за­ду­мав­ся; ма­тові віка впа­ли на йо­го карі очі.

- А я чув од неї до­рогі для ме­не сло­ва на свої ву­ха,- ска­зав Ло­мицький.

- То не йміть віри й своїм ву­хам,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Пан­ни ви­хо­дять заміж зовсім не ко­ха­ючи. Ко­ха­ючись, же­няться та ви­хо­дять заміж тільки в ро­ма­нах, а в житті бу­ває зовсім інак­ше.

Віка на очах Ло­мицько­го одс­ло­ни­лись, до­ки мож­на бу­ло їм одс­ло­ни­тись.

- Як же ж так? Ми лю­би­мо од­но од­но­го,- ска­зав Ло­мицький.

- Говоріть! Во­на вас не лю­бить і не лю­би­ла, і не лю­би­ти­ме. Я знаю свою доч­ку кра­ще од вас,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Ви ду­маєте, що я йшла заміж за сво­го чо­ловіка по лю­бові? Я лю­ди­на но­ва в своїх пе­ресвідчен­нях, я бу­ду го­во­ри­ти з ва­ми щи­ро й прос­то: я не лю­би­ла сво­го под­руж­жя. Мій батько при­си­лу­вав ме­не од­ру­жи­тись з ним. Знаю я, що інші пан­ни ви­хо­дять заміж так, як от, приміром, ви зай­маєте десь вигідне місце на службі, якусь по­са­ду, чи що.