Навіжена

Марта Ки­рилівна прос­то кру­ти­ла ве­ремія: во­на не хотіла роз­лу­ча­тись з доч­кою, бо та­ки лю­би­ла свою доч­ку,- тільки по-свой­ому.

- А я не так ду­маю,- обізвав­ся несміли­во Ло­мицький,- я маю надію, що Ма­ру­ся щи­ра лю­ди­на і не бу­де ме­не ду­ри­ти.

- Не йміть віри па­нянській щи­рості! Який ви ще мо­ло­дий та зе­ле­ний! - ска­за­ла Ка­ра­лаєва, хи­та­ючи го­ло­вою і див­ля­чись в самісінькі смирні очі Ло­мицько­му.- Та, прав­ду ска­за­ти, я й не ви­дам за вас своєї доч­ки: є то­му де­яка при­ти­чи­на,- до­да­ла різким го­ло­сом Ка­ра­лаєва.- Шу­кай­те собі дру­жи­ни деінде, а не в нас.

- Чом, смію спи­та­ти? - ска­зав Ло­мицький.

- Тим, що ви ду­же ще мо­ло­дий хло­пець, а мо­лоді па­ничі про­повіду­ють якісь там нові ідеї, на­ха­па­лись їх за якихсь там муд­рих кни­жок: Шпен­се­ра та Дарвіна. Це для вас в житті не­без­печ­на річ,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва, не приміча­ючи, що пе­рек­ру­чує ймен­ня, котрі во­на не мог­ла собі вбга­ти в ста­ре­чу го­ло­ву ніяким ро­бом.

- Марто Ки­рилівно! Та й ви ж ка­за­ли, що чи­та­ли Спен­се­ра та Дарвіна. Ви й самі лібе­рал­ка, це я доб­ре за­ува­жив,- ска­зав Ло­мицький.- А що до ме­не, то я, скільки пам'ятаю, ніко­ли не лібе­ральни­чав пе­ред ва­ми: то ви все лібе­ральни­ча­ли…

- Я… я що інше… Я вольна лю­ди­на, ні од ко­го не­за­леж­на: маю пра­во ду­ма­ти, як схо­чу, чи­та­ти, що схо­чу,- з ме­не ніхто «чи­на» не здійме, як при­ка­зу­ють се­ля­ни. А ви на службі…- ска­за­ла Ка­ра­лаєва і грізно на­су­пи­ла свої тонкі бро­ви.

- А я ду­мав про вас зовсім інак­ше,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

- Як хо­че­те, так і ду­май­те. Мені бай­ду­же. Я стою про­ти то­го навіть, щоб дівча­та ви­хо­ди­ли заміж,- це моє та­ке щи­ре пе­ресвідчен­ня. Чо­ловіки - вар­ва­ри, ти­ра­ни, дес­по­ти, нес­тат­ко­вані лю­ди, якісь не­помірко­вані, безг­лузді: сло­вом - по­гані люди, та й годі! - ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

- Але я смію ду­ма­ти, що не бу­ду для ва­шої доч­ки ні вар­ва­ром, ні ти­ра­ном, ні дес­по­том; не хва­ля­чи се­бе, я ска­жу, що я й розмірко­ва­ний, і не безг­луз­дий, і не розт­рат­ли­вий,- обізвав­ся Ло­мицький, зовсім стра­тив­ши сміливість. Йо­го зовсім зби­ла з пан­те­ли­ку Мар­та Ки­рилівна своїм чу­дер­нацьким пог­ля­дом.

- А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у ву­хо бгай, а після вінця за­раз зак­ру­тять ве­ремія, хоч по­ли вріж та тікай! Десь у вас і па­зурі з лап по­ви­со­ву­ються,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Ви мені ви­ба­чай­те за мої різкі речі. Я лю­ди­на сього­час­на і люб­лю го­во­ри­ти, хоч різко, але щи­ро й прав­ди­во. Я маш­ка­ри ніко­ли не надіваю ні пе­ред ким зро­ду.

«А що, як оце усе на її об­личчі тільки маш­ка­ра? - по­ду­мав Ло­мицький.- Од неї прав­ди труд­но до­пи­та­тись: мо­же, Хрис­ти­на й прав­ду ка­за­ла, що в неї си­дить дві бабі… Тре­ба по­ра­ди­тись з Ма­ру­сею».

Ломицький ус­тав і по­чав про­ща­тись з Ка­ра­лаєвою.

- Це ва­ше ос­таннє сло­во? - спи­тав він, ви­хо­дя­чи з ха­ти.

- Це моє ос­таннє сло­во. Я не то що за вас не хо­чу ви­да­ва­ти своєї доч­ки, я її ні за ко­го не ви­дам,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва і по­ду­ма­ла про се­бе: «Не ви­дам її заміж, аж до­ки са­ма не вий­ду».

- Прощавайте! Зос­та­вай­тесь здо­рові! - ска­зав Ло­мицький.

- Прощавайте! ідіть здо­рові! - обізва­ла­ся Ка­ра­лаєва з-за сто­ла.

Ломицький вий­шов. Ка­ра­лаєва сіла на ка­напі й об­тер­ла піт з ло­ба.

«Та й вто­ми­лась. Цур йо­му, пек йо­му! Але ж за­те доб­ре на­ля­ка­ла хлоп­ця! Він та­ки доб­ра сплю­ха, та­ки доб­ре м'яло! Більше, ма­буть, не чіп­ля­ти­меться до доч­ки»,- по­ду­ма­ла Ка­ра­лаєва, ки­да­ючи прос­ти­рад­ло на поміст.

Ломицький вий­шов з гос­ти­ниці ні в сих ні в тих; Ка­ра­лаєва не­на­че об­ли­ла йо­го хо­лод­ною во­дою. Він вий­шов у парк, як сам не свій, зовсім за­мо­ро­че­ний. На­зустріч йо­му йшла Ма­ру­ся. Во­на тільки що ску­па­лась в морі і вер­та­лась в то­ва­ристві якихсь дам, дер­жа­чи в ру­ках ко­шик з прос­ти­рад­лом та руш­ни­ком.

- Що це з ва­ми? - крик­ну­ла Ма­ру­ся, зос­тав­шись вдвох з Ло­мицьким.- Чо­го це ви аж зблідли на ви­ду, і чо­гось не­на­че сумні? Чи пак здо­рові ви?

- Оце був у ва­шої ма­ми…- несміли­во обізвав­ся він та й не до­ка­зав.

Маруся пос­те­рег­ла усе і собі од­ра­зу зблідла; в неї на­че підтя­ло но­ги.

- Що ж вам ска­за­ла моя ма­ма? - спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

- Багато де­чо­го на­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла во­на мені…- ска­зав Ло­мицький і не до­ка­зав.

- Говоріть сміли­во! - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Та, бач­те, ми з ва­шою ма­мою ніби не схо­ди­мось в де­яких пог­ля­дах,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

- З моєю ма­мою труд­но поєдна­тись, та ще й зго­ди­тись в пог­ля­дах,- це су­ща прав­да! - обізва­лась Ма­ру­ся і осміхну­лась якимсь смут­ним осміхом.

Ломицький пішов по­руч з Ма­ру­сею по пар­ку і роз­ка­зав їй про усю свою роз­мо­ву з Ка­ра­лаєвою.

- Знаєте, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, що я цього й жда­ла од своєї ма­тері,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- А я цього не сподівав­ся,- ска­зав Ло­мицький.

- Не знаєте ви га­разд моєї ма­ми,- обізва­лась Ма­ру­ся.

- Що ж нам те­пер ро­би­ти? - спи­тав у неї Ло­мицький.

- Постривайте тро­хи, підож­де­мо. Я ще са­ма по­го­во­рю з матір'ю,- ска­за­ла Ма­ру­ся, по­да­ючи Ло­мицько­му ру­ку на про­щан­ня.- Че­рез днів два при­бу­вай­те до нас.

Ломицький вер­нув­ся до Оде­са. Ста­ра Ка­ра­лаєва не­на­че підстре­ли­ла йо­го нес­подіва­но; йо­го енергія, і без то­го слаб­ка, зовсім за­не­па­ла.

Засмучена Ма­ру­ся пішла в гос­ти­ни­цю до своєї ма­тері. Мар­та Ки­рилівна сиділа на ка­напі, за­ки­нув­ши но­гу на но­гу, й ду­му ду­ма­ла. Слу­га приніс са­мо­вар, пос­та­вив на столі. Са­мо­вар кипів, булькотів та па­ру­вав, як навіже­ний. Мар­та Ки­рилівна і не ду­ма­ла за­си­па­ти чай, во­на жда­ла, по­ки доч­ка надійде і зро­бить свою по­винність.

Вже сон­це сіло, як Ма­ру­ся увійшла в но­мер.

- Чого це ти так дов­го за­ба­ри­лась? За­сип мерщій чай, бо я пи­ти хо­чу. Вто­мив ме­не отой ше­лихвіст, аж усе тіло в ме­не об­важніло: не мо­жу і з місця ру­ши­тись,- сер­ди­то ска­за­ла Ка­ра­лаєва до доч­ки.

Маруся гля­ну­ла на простирадло, що ва­ля­лось се­ред но­ме­ра на підлозі, вхо­пи­ла йо­го, згор­ну­ла і вки­ну­ла в комоду. Во­на пос­те­рег­ла, що ма­ма справ­ля­ла пе­ред Ло­мицьким якусь ко­медію праці.

Засипавши чай, во­на спи­та­ла в ма­тері:

- В вас, ма­мо, був Ло­мицький?

- А тобі вже со­ро­ка на хвості при­нес­ла звістку? - ска­за­ла ма­ти.- Ну так що ж? Був та й пішов, і луч­че бу­ло б, як­би він до нас зовсім не вер­тавсь.

- Чому ж так? Чим же він вам не до впо­до­би? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- А тим не до впо­до­би, що в шта­нях хо­де, поп­рос­ту ска­зав­ши,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Що це з ва­ми, ма­мо? Нев­же вам хо­четься, щоб вів уб­рав­ся в спідни­цю, чи що? - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Не в тім си­ла, що ко­би­ла си­ва, а в тім си­ла, що не ве­зе. Він про­сив у ме­не твоєї ру­ки, а я йо­го прог­на­ла,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Нащо ж ви йо­го прог­на­ли? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- На те, щоб він не смів те­бе зби­ва­ти з пан­те­ли­ку та мо­ро­чи­ти,- ска­за­ла ма­ти.

- Ви, ма­мо, по­роз­го­ни­те усіх моїх же­нихів. Нев­же ви хо­че­те, щоб я в чер­ниці пост­риг­лась? - ска­за­ла, Ма­ру­ся.

- Про ме­не, й пост­ри­гай­ся в чер­ниці, як маєш йти заміж,- ска­за­ла ма­ти.

- Це ви, ма­мо, пев­но, жар­туєте? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Авжеж жар­тую, бо стри­жуться в чер­ниці тільки ду­ре­пи. Я лю­ди­на лібе­ральна і в мо­нас­тир те­бе зро­ду-звіку не пу­щу. А ти заміж не йди. Муж­чи­ни дес­по­ти, вар­ва­ри, бу­зувіри, ле­дарі. Ло­мицький те­бе не лю­бить. Він бре­ше - він бе­ре не те­бе, а гроші, бо знає, що в ме­не є гроші, але він і криш­ки не пок­ре­питься, бо я йо­му гро­шей не дам,- ска­за­ла ма­ти.- Ти йо­му так і ска­жи.

- Ні, ма­мо, цього я йо­му не ска­жу,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- То я йо­му це й са­ма ска­жу, ко­ли хоч,- ска­за­ла ма­ти.

- Але ж, ма­мо, я йо­го люб­лю! - крик­ну­ла Ма­ру­ся.

- Брехня! ти оце на­ва­жи­лась од ме­не втек­ти і лад­на вий­ти заміж хоч і за са­жот­ру­са,- ска­за­ла ма­ти.

- Мамо, сха­меніться! Ви чо­гось стри­во­жені, розд­раж­нені! Що ви го­во­ри­те? - ска­за­ла Ма­ру­ся, і в неї очі зай­шли сльоза­ми.

- І не ду­май, в го­лові собі не пок­ла­дай йти заміж за цього Ло­мицько­го. Вій за­бе­ре твої гро­ши­ки, про­мар­нує, проп'є, прог­рає в кар­ти, а потім по­тяг­неться за акторка­ми, знай­де собі втіху в рес­то­ра­нах. Ого! ти ще не знаєш, що то за люди - муж­чи­ни. На­бе­реш­ся ли­ха!

Маруся вже її не слу­ха­ла і, на­ли­ва­ючи чай, пла­ка­ла. Сльози ко­ти­лись і, як ро­са, си­па­лись на білу ска­тер­ку.

- Оце роз­ри­да­лась, не­на­че ма­ла ди­ти­на; ще в чай на­ка­па­ють сльози. Я стою на тім, щоб усі пан­ни не йшли заміж. Не­хай луч­че по­сивіють на пні, як ма­ють терпіти од дес­по­тиз­му муж­чин. Не­хай луч­че ви­ко­ре­ниться до­реш­ти усей рід людський! - крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

Маруся гля­ну­ла на неї ди­ву­ючись, їй зда­ло­ся, що ма­ти або з глуз­ду з'їха­ла, або збо­же­воліла.

Тихо ста­ло в но­мері. Мовч­ки пи­ла чай Ка­ра­лаєва. Ма­ру­ся й не до­торк­ну­лась до сво­го ста­ка­на.

Надворі смерк­ло. Ка­ра­лаєва ляг­ла в постіль і зах­роп­ла; а Ма­ру­сю й сон не брав. Во­на вий­шла в парк і сіла на лавці під акаціями. Зорі ви­си­па­ли вже на небі. А в го­лові мо­ло­дої дівчи­ни все роєм ви­ли­ся ду­ми,- од­на сум­на, дру­га сумніша. От пе­ред нею ніби май­ну­ли її ди­тячі літа. Во­на зга­да­ла батька. Батько її лю­бив, пес­тив… але ра­но по­мер. Зга­да­ла во­на, як зоста­лась си­ро­тою, як жи­ла з матір'ю вдвох, хо­ди­ла в гімназію, як сиділа з книж­кою вечірньою до­бою ря­дом з матір'ю за сто­лом; при­га­да­ла ма­те­рині на­суп­лені бро­ви, ма­те­рин лібе­ралізм при лю­дях і ма­те­рин дес­по­тизм на самоті, її ве­ред­ливість і її чудні ста­росвітські пог­ля­ди та те­орії, пе­ремішані з но­ви­ми іде­ями. При­га­да­ла во­на і лас­кавість ма­те­ри­ну до се­бе, кот­ра ча­сом про­яв­ля­лась в неї, як по­го­жий день в не­по­го­жу пізню осінь… Дум­ки її по­летіли в да­ле­ку прий­дешність… Пе­ред нею май­ну­ло жит­тя вкупі з ми­лим на своїй вольній волі, їх ха­ти­на чис­та, теп­ла, приб­ра­на, як пта­ши­не гніздеч­ко. І десь узя­лась хи­жа пти­ця, зруй­ну­ва­ла гніздеч­ко і розвіяла по вітру. І та хи­жа пти­ця бу­ла - її рідна ма­ти.

Ніч бу­ла ти­ха, теп­ла. Ши­ро­ке не­бо не­на­че кліпа­ло ти­ся­ча­ми блис­ку­чих очей. Од теп­ла мліло тіло, мліла й ду­ша мо­ло­дої дівчи­ни. Ще привітніша зда­ва­лась для неї прий­дешність; ще теплішим зда­ва­лось для неї гніздеч­ко, ти­хе й за­тиш­не, вкупі з ти­хим, смир­ним Ло­мицьким.

З мо­ря по­тяг свіжий віте­рець. Ма­ру­ся увійшла в но­мер, сту­па­ючи навш­пиньки, щоб не збу­ди­ти ма­ми, ляг­ла в постіль і неш­вид­ко ще зас­ну­ла лег­ким три­вож­ним сном.

Минув тиж­день. Ло­мицький, ску­пав­шись в морі і на­пив­шись чаю, сидів в гос­ти­ниці на третьому по­версі ко­ло од­чи­не­но­го вікна. Ра­нок був яс­ний, по­го­жий. З вікна ви­со­кої гос­ти­ниці бу­ло вид­но покрівлі домів. На покрівлях, на не­ви­со­ких стовп­чи­ках, не­на­че ос­но­ва на снівниці або мо­то­вил­ни­ки на ве­тушці, ви­ли­ся дов­ги­ми ря­да­ми з до­му на дім густі дро­ти те­ле­фонів, а че­рез ті тонкі дро­ти, як че­рез па­ву­тин­ня, лисніло синє блис­ку­че мо­ре, лисніла зо­ло­та імла над за­ли­вом, біліли піски бе­ре­га ко­ло Пе­ре­си­пи і да­ле­ко-да­ле­ко мріла морська да­леч, не­на­че об­си­па­на зо­ло­ти­ми скал­ка­ми та іскра­ми со­няч­но­го проміння. Вни­зу по вулиці сно­ви­га­ли люди. Вид­но бу­ло край­ок над­морсько­го бульва­ру, де веш­та­лись гу­ля­ючі люди, не­на­че ко­маш­ня.

«Нудьга ме­не бе­ре. Не хо­четься йти на бульвар, і гульня ме­не не бе­ре»,- ду­мав Ло­мицький, див­ля­чись на веш­тан­ня людей по вули­цях.

Він вто­пив очі в си­зу да­леч над мо­рем. І йо­го дум­ки по­ли­ну­ли в ту да­лечінь, до кру­тих, ви­со­ких бе­регів, до тих скель над мо­рем на Ве­ли­ко­му Фон­тані, де сто­яв мо­нас­тир, де жи­ла Ма­ру­ся.

«До тих ви­со­ких бе­регів тяг­не й по­ри­ває мою ду­шу, де хо­дять по­над бе­ре­га­ми твої дрібні ніжки, де твої карі очі, твій пог­ляд та­не в сизій да­лечі мо­ря,- ду­мав Ло­мицький, див­ля­чись у вікно на си­нє мо­ре.- Час ми­нає. Я взяв «отпуск» на місяць. Місяць - не­дов­гий час. Тре­ба щось ро­би­ти; не мож­на дов­го га­яти ча­су. Поїду! поїду за­раз-та­ки на Ве­ли­кий Фон­тан і при­чеп­люсь до ста­рої Ка­ра­лаєвої. Мо­же, вже во­на пе­ре­ду­ма­ла, помірку­ва­ла; мо­же, її доч­ка вже вмо­ви­ла… Поїду-та­ки за­раз. День по­го­жий, гар­ний, ве­се­лий, як рай. Над­ворі со­няч­не. Мо­же, в та­кий день пом'якшає й по­добрішає за­пек­ле сер­це в Мар­ти Ки­рилівни».

Ломицький уб­рав­ся, при­че­пу­ривсь і поїхав по вузькій залізній до­розі на Ве­ли­кий Фон­тан. Не­за­ба­ром він при­був на пе­редмістя, ско­чив з ма­ленько­го, ле­генько­го ва­гон­чи­ка і побіг в до­лин­ку по не­ве­ликій, вузькій, ніби су­точ­ки, вуличці, кот­ра йшла на го­ру до мо­нас­ти­ря.

Ломицький йшов за­ду­мав­шись і пох­ню­пив­шись. Че­рез двері однієї крам­нич­ки йо­го вгляділа Хрис­ти­на Сте­панівна; во­на ку­пу­ва­ла в ма­ленькій крам­ниці тю­тюн. Хрис­ти­на вибігла й нес­подіва­но зас­ту­пи­ла Ло­мицько­му стеж­ку. Ло­мицький аж ки­нув­ся й жах­нувсь.

До Ма­русі? Еге так? - ска­за­ла Хрис­ти­на, по­да­ючи ру­ку Ло­мицько­му.

- Еге! - обізвав­ся Ло­мицький.

- Чи посніда­ли? З ста­рою Ка­ра­лаєвою тре­ба го­во­ри­ти, пе­редніше доб­ре поснідав­ши,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Що ста­ра? Не хо­че од­да­ти за вас Ма­ру­сю?

- Не хо­че; не знаю, що й ро­би­ти, що й по­ча­ти,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Знаєте що? Вик­радьте ви Ма­ру­сю та їдьте до Ки­ши­не­ва та й повінчай­тесь по­таєнці. Не­хай ста­ра тут собі ку­пається в морі. Ото бу­де па­рить пар­ка, як ви вчи­ни­те цю шту­ку! Кру­ти­ти­меться, аж зве­ре­те­ниться й по­па­ру не знай­де. Го­луб­чи­ку! Встругніть, будь лас­ка, їй цю шту­ку!

- Як же йо­го та­ки вик­рас­ти дівчи­ну та й повінча­тись?

- Дуже прос­то! Ад­же й ме­не вик­рав у батька мій чо­ловік. І не вик­рав, а я са­ма втек­ла вночі в вікно, а він вхо­пив ме­не на ко­ня та в своє се­ло, а піп за­раз-та­ки й повінчав. От і вся шту­ка! Батько мій був ба­га­тий хер­сонський дідич і пре­ли­хий са­мо­дур. Він, ли­бонь, га­дав ви­да­ти ме­не за ста­ро­го яко­гось ге­не­ра­ла або будлі-яко­го ста­ро­го одесько­го банкіра. А я по­лю­би­ла мо­ло­до­го і не ду­же ба­га­то­го сусіда діди­ча. Отак і ви зробіть, бо інак­ше не діста­ти вам Ма­русі, як сво­го ліктя зу­ба­ми. І знаєте, що без цієї крадіжки не обійдеться!

Як же йо­го та­ки-так вик­рас­ти? - спи­тав Ло­мицький.

- Змовитесь з Ма­ру­сею, та в Одес, а з Оде­са в Ки­шинів. От і вся шту­ка!

- А як дізнається на­чальство? Ще втра­чу служ­бу… А по­го­лос­ка піде…

Гей ви, м'яло! А хоч і дізнається? Ви ж не пе­да­гог, а уряд­ник. На пе­да­го­гові це б око­ши­лось. «Казьонна па­ла­та» не по­тер­пить од цього в своїй мо­ралі. Йдіть та по­ба­ла­кай­те з Ма­ру­сею… та ко­ли спра­ва в вас піде до ла­ду, то дай­те мені зна­ти, сповістіть мені за­раз. Як тільки та ба­ба-яга ки­неться вас до­га­ня­ти вер­хом на ко­черзі, я поп­ро­шу знай­омо­го ка­си­ра на станції, щоб він не дав біле­та в поїзд для Мар­ти Ки­рилівни,- ска­же, буцімто біле­ти всі до­чис­та вип­ро­дані. Не­хай тоді го­ниться за ва­ми, сівши вер­хи на ко­чер­гу або на по­ме­ло.

- Гм… не­по­га­не діло, але тро­хи якось ніяко­во,- обізвав­ся Ло­мицький.- Спро­бую ще ле­гальні спо­со­би, а тоді…

- Йдіть про­буй­те. Але я знаю, що ле­гальною стеж­кою до доб­ро­го кінця не дійде­те,- ска­за­ла Хрис­ти­на і розп­ро­ща­лась з Ло­мицьким.

В той час Ма­ру­ся, на­пив­шись з матір'ю чаю і поп­ри­би­рав­ши з сто­ла та впо­рав­шись, сіла на ка­напі край вікна ши­ти со­роч­ку. Тон­ке по­лот­но хви­ля­ми ле­жа­ло на її колінах, спус­ка­лось до­до­лу, па­да­ло на поміст. Ви­ши­тий чер­во­ни­ми та чор­ни­ми взірця­ми ру­кав прик­ра­шу­вав ті білі хма­ри по­лот­на, як рум'янець прик­ра­шує білі дівочі що­ки.

Мати ле­жа­ла на низькій ту­рецькій софі, підклав­ши обидві ру­ки під го­ло­ву і прос­тяг­нув­ши но­ги. Во­на, оче­ви­дяч­ки, справ­ля­ла ту­рецький кейф. Її ліниві, ніби ка­ла­мутні од сон­но­ти, очі ди­ви­лись на од­чи­не­не вікно. Че­рез вікно ма­нячів в повітрі хрест мо­нас­тирської церк­ви. Кру­гом по­зо­ло­че­но­го хрес­та ви­ли­ся білі та сизі го­лу­би. На фоні не­ба, си­зо­го од морської імли, білі го­лу­би лисніли на сонці чис­тим блис­ком пер­шо­го снігу. Ка­ра­лаєва, не­на­че га­рем­на тур­ке­ня, зовсім зам'яки­ни­лась і, не ма­ючи ро­бо­ти, во­ди­ла очи­ма слідком за при­над­ним ле­том го­лубів по­над ба­нею та хрес­том. Во­на позіхну­ла.

- Що це ти, Ма­ру­сю, усе шиєш та шиєш? - обізва­лась Ка­ра­лаєва до доч­ки.- Ти б узя­ла яку ціка­ву книж­ку та про­чи­та­ла будлі-що. Чо­гось ме­не бе­ре нудьга. Ко­ли б вже пе­реїха­ти в місто, або­що.

- Коли ж, ма­мо, ніко­ли чи­та­ти. Тре­ба ши­ти,- обізва­лась Ма­ру­ся.

- Чого це тобі так приспіши­лось? Чо­го це ти та­ка спішна? Чи не ду­маєш ти ча­сом іти заміж? - ска­за­ла ма­ти.

- А хоч би й так! Чом же мені не вий­ти заміж? - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- І не ду­май, і в го­лові собі не пок­ла­дай. Не ма­ла кло­по­ту, то ма­ти­меш. Надінеш яр­мо на шию, то й бу­деш ка­ятись цілий вік. Але бу­де ка­ят­тя, а во­рот­тя не бу­де, як ка­жуть в при­казці.

- Часом, ма­мо, і яр­мо доб­ре надіти. Я б це яр­мо з охо­тою на­че­пи­ла,- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Мені здається, що з ми­лим і яр­мо - не яр­мо.

- Авжеж! Гарні во­ни ті чо­ловіки до вінця, та й годі. А за­раз-та­ки після вінця во­ни заспіва­ють іншої. Ви­кинь оту дурість з го­ло­ви. Ти са­ма про­повідуєш, що жен­щи­на по­вин­на бу­ти вольна, по­вин­на са­ма на се­бе пра­цю­ва­ти. Слу­жи до смерті, і до смерті бу­деш вольна, ні од ко­го не­за­леж­на, не бу­деш ди­ви­тись в ру­ки яко­мусь там егоїстові, вар­ва­рові.

- Я, ма­мо, й те­пе­реч­ки не зріка­юсь своїх пог­лядів. І чо­ловік бу­де пра­цю­ва­ти, і жінка по­вин­на пра­цю­ва­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Лучче пра­цюй са­ма цілий вік. Чи ти ба! Як гар­но білі го­лу­би в’ються гірлян­да­ми кру­гом бані та зо­ло­то­го хрес­та,- на­че про се­бе про­мо­ви­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Я од праці ніко­ли не одріка­юсь,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Женщина по­вин­на са­ма на се­бе хліб за­роб­ля­ти… Ди­вись, Ма­ру­сю, як хи­мер­но пе­ре­вер­та­ються та пе­рек­ру­чу­ються білі во­ло­хаті пе­ре­вертні-тур­ко­ти! Чи ти ба! Один чіп­ляється за самісінький вер­ше­чок хрес­та, та ніяк не вче­питься ніжка­ми! О, пра­ця свя­те діло! В ній і мо­раль, в ній спасіння мо­ралі жіно­чої! Чи ти ба, як го­лу­би обсіли хрес­та? Та самі з се­бе білі! Не­на­че змо­ви­лись! Вий­шов не­на­че хрест з білих го­лубів! Один, два, три, чо­ти­ри, п’ять, шість… Аж де­сять сіло на хресті! О, пра­ця, свя­та пра­ця! Пра­цюй до смерті зо мною вкупі. Ро­би, не­бо­же, то й бог по­мо­же.

І Мар­та Ки­рилівна ліни­во по­тяг­ла­ся, як кіт зи­мою на ле­жанці.

Маруся гля­ну­ла на неї і осміхну­лась.

- Ви б, ма­мо, по­мог­ли мені ши­ти, ніж ма­ли б го­лу­би на хресті лічи­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- От і дорікаєш мені. Ма­тері мож­на й го­лу­би та гал­ки лічи­ти, бо во­на ста­ра та підтоп­та­на, а доч­ка по­вин­на пра­цю­ва­ти. Ро­би, бо ти ще мо­ло­да.

Не встиг­ла во­на цього до­ка­за­ти, в двері хтось ніби обе­реж­но пос­ту­кав. Ма­ру­ся впізна­ла той несміли­вий стукіт щи­ко­лот­ка Ло­мицько­го. Впізна­ла йо­го й ма­ти. Во­на підве­ла­ся рап­том, не­на­че її підве­ло якесь зна­ряд­дя, і спус­ти­ла но­ги з со­фи. Но­ги бу­ли босі. Мар­та Ки­рилівна лед­ве на­ла­па­ла туфлі і лед­ве встиг­ла всу­ну­ти їх в туфлі.

- Увійдіть! - ска­за­ла го­лос­но Ма­ру­ся.

В но­мер увійшов Ло­мицький і ки­нув очи­ма на Ма­ру­сю, її не­ве­лич­ка пос­тать бу­ла ніби за­ку­та­на в білі хма­ри. Світ од вікна наскрізь про­ни­зу­вав біле тон­ке по­лот­но, про­ми­нав­ся в поб­гані жму­ти. По­лот­но світи­лось наскрізь. З-за білих хвиль ще ясніше бли­ща­ли Ма­ру­сині ве­ликі очі, не­на­че дві зірки між лег­ки­ми біли­ми хмар­ка­ми ча­сом бли­щать в пиш­ну вечірню до­бу. Він при­га­ду­вав, як зас­тав Ма­ру­сю пер­ший раз в її домі за та­кою са­мою ро­бо­тою. І во­на більш од усього по­до­ба­лась йо­му за та­кою хатньою жіно­чою ро­бо­тою се­ред хвиль біло­го тон­ко­го по­лот­на, з гол­кою в ру­ках. На йо­го по­дих­ну­ло ду­хом сім’євої мир­но­ти, хатнього ти­хо­го жит­тя. Йо­му за­ба­жа­лось сісти з Ма­ру­сею по­руч і сидіти, сидіти хоч би й до ве­чо­ра і ди­ви­тись на її темні тихі очі, ди­ви­тись, як її ма­то­во-біла ру­ка швид­ко та хут­ко ми­гає над білим по­лот­ном. Ло­мицький ле­генько зітхнув. Він зга­дав, що до то­го щас­тя не таж-то лег­ко дос­ту­пи­тись.

Він привітав­ся з матір'ю, а потім з доч­кою. Ма­ти навіть не поп­ро­си­ла йо­го сісти. Во­на мов­ча­ла й су­пи­ла свої тонкі довгі бро­ви.

Сідайте, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу! Дав­ненько вже ви бу­ли в нас,- ска­за­ла Ма­ру­ся, при­хильно й спо­чу­ва­юче ки­нув­ши на Ло­мицько­го своїми лас­ка­ви­ми очи­ма.

- Давненько, це прав­да. Але ра­да б ду­ша в рай, та гріхи не пус­ка­ють,- од­ка­зав Ло­мицький.

Марта Ки­рилівна зо зла зир­ну­ла на йо­го, не­на­че п'ята­ка да­ла. Во­на зро­зуміла, які то гріхи не пус­ка­ють йо­го в рай: ті гріхи - бу­ла во­на са­ма.

- Оце, як я зам'яки­ни­лась та заліну­ва­лась. Ти шиєш, та й ме­не взя­ла хіть до ро­бо­ти,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

Вона ки­ну­лась до комоди, гурк­ну­ла шух­ля­дою, по­ча­ла чо­гось шу­ка­ти там, ниш­по­ри­ти.

- Ось, ма­мо, на­те оцей ру­кав та об­ки­дай­те пе­тельки,- ска­за­ла Ма­ру­ся і пе­ре­да­ла ма­тері ви­ши­ва­ний ру­кав со­роч­ки.

- Що ж там в Одесі но­во­го? Які но­вин­ки ви оце при­вез­ли нам? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна в Ло­мицько­го.

- Нічого но­во­го й ціка­во­го. Хіба та но­вин­ка, що при­бу­ла до Оде­си опер­на тру­па,- ска­зав Ло­мицький.

- Ця но­ви­на для ме­не не ціка­ва,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна, за­ко­пи­лив­ши гу­би.

- Чом же не ціка­ва! Ви, здається, лю­би­те опе­ру, му­зи­ку? - спи­тав Ло­мицький.

- Я? Бо­ро­ни бо­же! Бач­те, опе­ра - за­бав­ка арис­ток­ра­тич­на, панська. Мені див­но, що ви ніби­то на­ро­до­вець, та маєте такі дум­ки,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і при­то­му трош­ки змор­щи­ла од­ну що­ку не­на­че по­куш­ту­ва­ла кис­лиці.- Я маю зовсім інший пог­ляд.

Маруся зир­ну­ла ско­са на матір і зди­ву­ва­лась: ма­ти лю­би­ла опе­ру і, бу­ва­ючи в Одесі, сли­ве не щод­ня бу­ва­ла в опері.

- Та чим же опе­ра грішна? І на­род же лю­бить співи. Дівча­та та хлопці на вулиці справ­ля­ють та ви­гу­ку­ють такі опе­ри, що аж сад­ки та вер­би гу­дуть. Му­зи­ка - діло все­людське, а не арис­ток­ра­тя­не,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Я стою за дра­му, за по­важ­ний те­атр,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.-Я ду­ма­ла, що ви при­ве­зе­те но­вин­ки з світу ви­що­го, з світу на­уки. Мо­же, там вий­шла яка но­ва вче­на ціка­ва книж­ка, або­що? Я, бач­те, більше од усього зацікав­лю­юсь на­уко­ви­ми су­час­ни­ми ви­щи­ми пи­тан­ня­ми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Нічого но­во­го не вий­шло. По­чув тільки од­ну но­вин­ку: два мої знай­омі і то­ва­риші оже­ни­лись ра­зом,- ска­зав Ло­мицький, а Ма­ру­ся схи­ли­ла го­ло­ву ниж­че.

- А що? Мо­же, й ви на­пи­та­ли вже собі в Одесі будлі-яку пан­ну? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна, не вдер­жав­ши ціка­во­го язи­ка.

- Я за тим оце й прий­шов, щоб по­чу­ти ва­ше ос­таннє сло­во, Мар­то Ки­рилівно,- ска­зав Ло­мицький, оче­ви­дяч­ки, вже ла­ден хоч би й при­че­пи­тись до неї. Він встав, підсту­пив до Мар­ти Ки­рилівни, взяв її ру­ку і поцілу­вав. Во­на ко­кет­но одніма­ла ру­ку, од­на­че да­ла йо­му поцілу­ва­ти.

- О! як за цим приїха­ли, то шко­да й за­хо­ду! - крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

- А що? Мо­же, ваші по­ро­ги ви­сокі для ме­не? - спи­тав Ло­мицький.

Така сміливість тро­хи стур­бу­ва­ла ста­ру Ка­ра­лаєву. Во­на по­чу­ла не м'який, а вже інший, на­важ­ли­вий, твер­дий тон в йо­го сло­вах.

- Та наші по­ро­ги не ви­сокі і не низькі для Вас, але як ви за цю спра­ву при­бу­ли до ме­не, то я й навтіка­ча! - а жар­том ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона схо­пи­лась з місця, миттю вхо­пи­ла зон­тик, ки­ну­ла до­до­лу шит­во і ко­кет­но, жва­во, по-­па­нянській побігла до две­рей, хрьопну­ла-гурк­ну­ла две­ри­ма й вибігла з ха­ти.

- А ми вас наз­до­же­не­мо та та­ки бу­де­мо про­си­ти,- ска­зав Ло­мицький та й собі схо­пив­ся з місця.

Маруся по­ки­ну­ла ро­бо­ту і собі вста­ла. Взяв­ши зон­тик в ру­ки, во­на зирк­ну­ла в вікно і кміти­ла.

- Побігла ма­ма по­за мо­нас­ти­рем над мо­ре. Ходім слідком за нею навз­догінці,- ска­за­ла во­на до Ло­мицько­го.

- Як ходім, то й ходім,- ска­зав він.

І мо­лоді побігли слідком за Мар­тою Ки­рилівною до­га­ня­ти її. Од­на­че Мар­та Ки­рилівна, так швид­ко та хут­ко дре­ме­ну­ла по­за мо­нас­ти­рем, не­на­че за нею хтось гнавсь з дрюч­ком. Во­ни її не дог­на­ли.

- Ваша ма­ти не хо­че вас ви­да­ти заміж че­рез свій егоїзм та дес­по­тизм. Во­на боїться са­ма зостатись в хаті, боїться, що не бу­де над ким ко­ман­ду­ва­ти.

Вони вий­шли за кла­до­ви­ще. Над самісінькою кру­чею, над бур­та­ми, на ка­мені сиділа Мар­та Ка­ра­лаєва і ди­ви­лась на мо­ре. Во­ни зак­ра­лись і ти­хенько з двох боків ста­ли пе­ред Мар­тою Ки­рилівною.

- І тут знай­шли! Не­на­че з землі ви­рос­ли! Відчепіться од моєї душі, бо, їй-бо­гу, візьму та й плиг­ну з оцієї кручі в мо­ре,- крик­ну­ла зав­зя­то Мар­та Ки­рилівна, ще й ру­ки навіщось роз­ве­ла.

- А ми вас впіймаємо та й не да­мо вам впас­ти,- ска­зав Ло­мицький.

- Тільки, бо­га ра­ди, не ха­пай­те за го­ло­ву, як сторч летіти­му, бо поп­суєте мені ко­афю­ру,- ска­за­ла ко­кет­но Мар­та Ки­рилівна.

- Ми вас вхо­пи­мо за ру­ки та й не пус­ти­мо,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- І чо­го оце ви при­че­пи­лись до Ма­русі? Ви ду­маєте, що во­на ба­га­та, має засіб, має гроші? В бан­ку ле­жать гроші мої, а не її. Ви вхо­пи­те об­лиз­ня, нічо­го не діста­не­те,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Мені нічо­го й не тре­ба. Я не візьму од вас ні ша­га! Маю кла­поть батьківської землі, маю освіту, маю го­ло­ву на пле­чах, і якось про­жи­ве­мо з Ма­ру­сею на світі,- ска­зав Ло­мицький.

- Хіба ви не знай­де­те собі якої іншої в Одесі, чи в Ки­ши­неві? Ма­ло вам паннів, чи що? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Мені ніко­го не потрібно, окрім ва­шої доч­ки. Я без неї не мо­жу жи­ти,- ска­зав Ло­мицький.

- Ви її не лю­би­те? Па­ничі же­няться не по лю­бові, а зад­ля гро­шей! Ви усі ду­рисвіти. Ко­ли є на світі честь, сумління, щи­ра лю­бов, то тільки в нас, а не в вас. Ви Ма­русі не лю­би­те,- ре­пе­ту­ва­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Ба люб­лю!

- Ба ні! Чим же ви до­ка­же­те, що її так ду­же ко­хаєте?

- Чим же вам до­вес­ти? Не ска­ка­ти ж мені з оцієї кручі в мо­ре! - ска­зав Ло­мицький.

- Скакайте, то пой­му віри,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Але ж я собі скру­чу в'язи! - крик­нув Ло­мицький.

- Скрутіть, то тоді пой­му віри!

Ломицький по­чер­вонів. В йо­му про­ки­ну­лось дрімав­ше зав­зят­тя. Йо­го гу­би й ніздрі тремтіли, зат­ру­си­лись й ру­ки. Він вий­няв го­дин­ник і рво­нув шну­рок з шиї, од­чи­нив од­ну де­ку, од­ло­мив і швир­нув до­до­лу, потім од­ло­мив дру­гу і ки­нув до­до­лу, потім бряз­нув го­дин­ни­ком об камінь.

Годинник задз­венів і роз­си­пав­ся на шма­точ­ки.

- Отаке те­пер в ме­не роз­би­те сер­це! Ви пот­ро­щи­ли і моє сер­це і не моє тільки, а ще й дру­ге сер­це,- ска­зав Ло­мицький.

І га­ря­че ко­хан­ня, і ве­ре­ду­ван­ня ста­рої роз­бур­ка­ли в йо­му дріма­ючу енергію, роз­во­ру­ши­ли при­шиб­лені на цвіту нер­ви… Ка­ра­лаєва витріщи­ла очі; во­на пой­ня­ла віри: енергія ко­хан­ня сер­ця, душі в такій буцім тихій лю­дині не­ви­мов­но її зди­ву­ва­ла.

«Є на світі лю­бов!» - по­ду­ма­ла во­на і схи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Ті дум­ки по­летіли да­ле­ко, вер­ну­лись в ми­нувшість, в дав­ню дав­ни­ну…

Дух пал­ко­го ко­хан­ня в мо­ло­дих ду­шах не­на­че повіяв на неї кри­лом, навіяв спо­мин про її дав­ню, мо­ло­ду лю­бов. Во­на зга­да­ла, як са­ма ко­лись бу­ла мо­ло­да, як їй бу­ло сімнад­цять років. Над­ворі вес­на крас­на… Вечір в сад­ку в Ки­ши­неві… Во­на гу­ляє в алеї з во­лоських горіхів. По­руч з нею мо­ло­дий ку­че­ря­вий Бич­ковський. Над­ворі теп­ло, ти­хо. Со­лод­кий за­паш­ний дух акації три­во­жить нар­ко­тич­но нер­ви, дра­тує га­ря­че сер­це. Во­ни обоє щас­ливі, щас­ливі без міри, без кінця… То­му вже ми­ну­ло двад­цять два ро­ки…

На Мар­ту Ки­рилівну ніби повіяло па­хо­ща­ми тої вес­ни, по­ди­хом то­го ве­чо­ра, то­го щас­ли­во­го ча­су мо­ло­дості, як повіває дух по­езії з про­чи­та­ної по­еми.

«Батько зло­мив мою мо­ло­ду во­лю… Од­дав ме­не не за бідно­го та ко­ха­но­го, а за не­лю­ба. А не­люб розвіяв по­ло­ви­ну моїх гро­шей, за­па­гу­бив мій вік і сам по­мер. До смерті я не за­бу­ду тієї му­ки, яку вчи­нив мені батько,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна: зло­мив він ме­не, мо­ло­ду, як вітер оче­ре­ти­ну. І сер­це моє за­ниділо і заш­ка­руб­ло, як су­ха оче­ре­ти­на; ду­ша здерев'яніла… А яка я бу­ла б щас­ли­ва з ним! Як я йо­го тоді лю­би­ла! Ка­за­ла я йо­му: втечімо од батька, повінчай­мось, а він не пос­лу­хав ме­не, по­бо­яв­ся. Нікчем­на лю­ди­на! Нікчемні во­ни усі!»

Каралаєва підве­ла го­ло­ву. Її сер­це пом'якшало, як віск на сонці. Во­на вже хотіла ска­за­ти дочці: йди, доч­ко, за то­го, ко­го вірно лю­биш, і бу­деш щас­ли­ва. Але во­на зга­да­ла, що зостанеться в хаті од­ним од­на, як па­лець, і її сер­це знов ста­ло ка­ме­нем: її на­ту­рис­та егоїстич­на вда­ча пе­ре­ва­жи­ла роз­суд­ливість й добрість.

- Мамо, ви боїтесь, що зос­та­не­тесь самі, як я вий­ду заміж, еге? - ска­за­ла Ма­ру­ся, і її го­лос зат­ру­сивсь, і очі зай­шли сльоза­ми.- Бу­де­те жи­ти з на­ми. Я бу­ду слу­жи­ти вам, як най­мич­ка; я дог­ляд­жу вас на ста­рості літ.

- Авжеж! - пе­ре­би­ла ма­ти.- Бу­ду я ди­ви­тись вам в ру­ки та сподіва­тись од вас лас­ки, як ста­рець-про­хач ми­лос­тині. Не діжде­те цього од ме­не! І я люб­лю не­за­лежність та са­мостійність, як і ти і твої мо­лоді то­ва­риш­ки,- крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Де ж ва­ша логіка! - крик­нув і собі Ло­мицький.- Хо­че­те для се­бе са­мостійності, а для доч­ки її не по­пус­каєте. Це ви не га­разд ро­би­те. Ви ла­маєте її во­лю, роз­би­ваєте її сер­це, не по­пус­каєте для неї при­род­но­го пра­ва са­мостійності, пра­ва сер­ця.

- Це вже моє діло, а не ва­ше,- ска­за­ла сер­ди­то Мар­та Ки­рилівна.- Ва­ша логіка! Ку­ди ж пак! Доб­ре, що в вас, в муж­чин, уся логіка в ку­ла­ках…

- А мо­же, і в го­лові трош­ки,- обізвав­ся Ло­мицький.

Він тільки мах­нув ру­кою, одійшов да­ле­ченько над кру­чу, згор­нув ру­ки і без надії вту­пив очі в да­лечінь мо­ря. Ма­ру­ся поз­би­ра­ла роз­би­тий го­дин­ник, зав'яза­ла в хус­точ­ку, схо­ва­ла в ки­ше­ню й про­мо­ви­ла: - Ці шма­точ­ки я схо­ваю на спо­мин про цей день, на пам'ятку про на­шу щи­ру лю­бов…

- Ховай, хо­вай! А все-та­ки твій Ло­мицький лю­ди­на, як з клоч­чя батіг: на­си­лу ста­ло зав­зят­тя, щоб пот­ро­щи­ти й роз­би­ти та­ку нікчем­ну річ, як оцей го­дин­ник… Ма­буть, на цю вих­ват­ку він вит­ра­тив усей за­пас зав­зя­тості, а на більше діло йо­го вже не ста­не.

«Треба йо­му знов да­ти од­ко­ша. Надісь не ви­дер­жить: од­че­питься! Доч­ка ще мо­ло­да; че­рез років три-чо­ти­ри тра­питься, мо­же, кра­щий же­них, ніж оцей при­ходько в Ки­ши­неві, який­сь за­во­ло­ка… А тим ча­сом… мо­же, й я вий­ду заміж»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

Ломицький знов прис­ту­пив до Мар­ти Ки­рилівни.

- А все-та­ки доч­ки за вас не од­дам! - крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна до Ло­мицько­го і схо­пи­лась з місця як опе­че­на.- Цур вам, пек вам! Тільки ме­не дра­туєте та збу­рюєте мій спокій. Вте­чу од вас хоч на той ма­як, вилізу на са­мий вер­ше­чок та й зап­русь.

Вона побігла втіка­ти до ма­яка. Ма­ру­ся й Ло­мицький сто­яли та сум­но ди­ви­лись їй услід. Мар­та Ка­ра­лаєва пішла по­над кру­чею і швид­ко схо­ва­лась між акаціями, що рос­ли кру­гом ма­яка. Ма­ру­ся сто­яла й пла­ка­ла. Тільки що ма­ти зай­шла за акації, во­на без си­ли опус­ти­лась на камінь. Для неї зда­ва­лось, ніби сон­це на небі од­ра­зу по­гас­ло, ніби на мо­ре впа­ла тем­на ніч. Дум­ки за­мер­ли в го­лові, в душі по­хо­ло­ло. Ма­ру­ся впа­ла на камінь, як при­би­та ор­лом пти­ця, кот­ра схо­дить кров'ю, з кот­рої крап­ля­ми ви­хо­дить жи­вот­тя. Ло­мицький сто­яв ко­ло неї і сум­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на мо­ре,- ди­вив­ся і нічо­го не ба­чив.

Довго во­ни мов­ча­ли. Ло­мицький опам'яту­вав­ся, підвів Ма­ру­сю, взяв її під ру­ку і повів до гос­ти­ниці.

Маруся по­чу­ва­ла, що ду­же роз­сер­ди­лась на матір пер­ший раз на віку. Гнів її мішав­ся з жа­лем та сльоза­ми, як бу­ває в ду­шах ду­же доб­рих, м'яких: во­на і сер­ди­лась, і пла­ка­ла, і по­чу­ва­ла, що ко­ло сер­ця щось ду­шить важ­ке-важ­ке, на­че камінь. Та­ким гнівом з сльоза­ми сер­дяться діти та ду­же добрі на вда­чу люди.

«Покину матір! Дов­ше не ви­дер­жу»,- ду­ма­ла Ма­ру­ся. І во­на по­чу­ва­ла, що та дум­ка все на­ма­гається, все вер­титься в го­лові. Сот­ню раз во­на про­мо­ви­ла ти­хенько цю дум­ку, йду­чи з Ло­мицьким до гос­ти­ниці.

- Знаєте що? - обізвав­ся Ло­мицький.- Я ба­чу, що ва­ша ма­ма не хо­че ви­да­ти вас за ме­не заміж і не ви­дасть.

- Не ви­дасть, ніко­ли не ви­дасть! - аж крик­ну­ла сер­ди­то Ма­ру­ся, так що Ло­мицький зди­ву­вав­ся.

- Втечіть од неї, та й повінчаємось в Ки­ши­неві по­тай од ма­тері. Як це пош­ко­дить мені на службі, то я знай­ду іншу служ­бу: не тільки світу, що в вікні; за вікном йо­го більше. Тікай­мо од ма­тері! - ска­зав Ло­мицький.

Він по­чу­тив, що в йо­му не­на­че ожи­ло при­род­не зав­зят­тя, про­ки­ну­лась во­ля, що вже бу­ла по­ча­ла за­ми­ра­ти. При­биті нер­ви, розд­ра­то­вані навіже­ною упер­тою Ка­ра­лаєвою, нес­подіва­но одійшли, як квітки, при­биті мо­ро­зом, і наб­ра­лись си­ли. Не все в йо­му по­мер­ло, а тільки за­мер­ло од важ­ких несп­ри­я­ючих обс­та­вин.

- Тікаймо! Я дов­ше не ви­дер­жу цієї му­ки. Ма­ти нас мо­ро­чить. Я лад­на й по­ки­ну­ти матір, так мені оця уся тя­га­ни­на ос­то­гид­ла,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

Вона од­ра­зу пе­рес­та­ла пла­ка­ти, їй сльози од­ра­зу ніби ви­сох­ли.

- Ввечері жда­ти­му вас в Одесі на вок­залі залізниці, їдьте прос­то на вок­зал. Вийдіть з но­ме­ра буцімто по­гу­ля­ти та й їдьте прос­то на одеський вок­зал,- ска­зав Ло­мицький.

- Сьогодні вве­чері ма­ма йде в гості до Хрис­ти­ни на кар­ти, а я діста­нусь до­ма. Я виїду до вас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

Довівши Ма­ру­сю до гос­ти­ниці, Ло­мицький поп­ро­щав­ся з нею і поїхав до Оде­са. Ма­ру­ся увійшла в но­мер і сіла на ка­напі. Во­на по­чу­ва­ла, що по­ки дійшла од мо­ря до гос­ти­ниці, то вже й пе­ре­сер­ди­лась. Гнів зник, сльози пе­рес­та­ли ли­тись. Зіста­лось в серці тільки щось схо­же на гнів, який­сь йо­го сутінок: зістав­ся сму­ток, той сму­ток, що гри­зе ду­шу, про­га­няє сон вночі, од­би­ває хіть їсти й пи­ти, га­сить світ яс­ний очей, в'ялить рум'янець і су­шить тіло, як су­ша й спе­ка зем­лю, і доп­ро­вад­жує до мо­ги­ли.

«Одлягло од сер­ця…- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся,- а все-та­ки не­пе­ре­лив­ки: тре­ба тіка­ти од ма­тері. Ні, що бог дасть, вте­чу з Ло­мицьким! Не жаль те­пер мені ма­тері, не со­ром людей. Я просвіче­на лю­ди­на, маю пра­во на сво­бо­ду, на са­мостійність. Хто має пра­во дер­жа­ти ме­не на при­поні? А ко­ли ма­ма не ба­жає мені доб­ра, то я маю пра­во її по­ки­ну­ти. Ло­мицький прав­ду ка­же: тре­ба йо­го пос­лу­ха­ти. Чо­гось я та­ка розд­ра­то­ва­на та сер­ди­та, як ніко­ли ще не бу­ла та­кою. Це несп­рос­та. До­пек­ло вже… Годі терпіти. По­ки­ну, по­ки­ну матір! вте­чу, вте­чу! До­ки мені терпіти та­ку му­ку!»

Маруся вда­ри­ла ру­кою об стіл, вста­ла і по­ча­ла хо­ди­ти по кімнаті. Во­на при­га­ду­ва­ла, де схо­ва­не її уб­ран­ня, й оде­жа,- ду­ма­ла, як усе те запакувати і з що по­зав'язу­ва­ти і що з со­бою взя­ти…

Через го­ди­ну увійшла в ха­ту Мар­та Ки­рилівна. Ма­ру­ся сіла на ка­напі і ди­ви­лась в вікно. Чер­воні зап­ла­кані очі бу­ли сухі, як у людей, сла­бих га­ряч­кою.

- Час нам обіда­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна спокійним го­ло­сом, не­на­че між нею та доч­кою нічо­го неп­риємно­го й не тра­пи­лось.

Маруся мов­ча­ла і ди­ви­лась у вікно. Ма­ти пос­те­рег­ла, що доч­ка сер­диться, і зна­ла доб­ре, що їй бу­ло чо­го сер­ди­тись. Во­на ніби по­добріша­ла, її го­лос пом'якшав, їй хотілось при­вер­ну­ти до се­бе доч­чи­не сер­це.

- Ти, Ма­ру­сю, оце сер­диш­ся на ме­не? - спи­та­ла підлес­ли­во ма­ти і ле­генько пок­ла­ла їй ру­ку на пле­че.

- Гм…- ти­хо ска­за­ла Ма­ру­ся і відвернула ли­це й пле­че од ма­тері. Ма­ти зна­ла, що те її «гм» бу­ло про­тес­том про­ти неї, най­більшим ви­яв­ком гніву її доб­рої душі. Це во­на доб­ре зна­ла ще з Ма­ру­си­них ди­тя­чих літ.

- Та не сердься, доч­ко. Це все нісенітни­ця! Ми­не рік, ми­не дру­гий, і ти за­бу­деш оте м'яло. Я це по собі доб­ре дізна­лась. Та, ска­за­ти прав­ду, я га­разд не знаю, за що ти по­ко­ха­ла ото­го Ло­мицько­го: неп­ро­вор­ний, не­роз­то­роп­ний, смир­ний, як яг­ня; го­во­рить, не­на­че сло­ва че­рез зу­би цідить, ще й не до­го­во­рює ду­мок. В йо­му й сліду не­ма ні лібе­ральної дум­ки, ні прог­ре­су,- навіть ска­жу, що нав­па­ки… Я це за­ува­жи­ла… щось во­но ні се ні те. Знай­деш кра­що­го. Ти ще мо­ло­да, і тобі ще ра­но шу­ка­ти под­руж­жя. Ти не сер­диш­ся на ме­не? прав­да? - спи­та­ла во­на со­ло­деньким го­ло­сом.- Мо­же, ти ме­не зне­ва­жаєш за цей мій, по-твоєму, ли­хий, по-моєму, ро­зум­ний вчи­нок?

Мати знов торк­ну­ла доч­ку ру­кою по плечі.

- Гм… дай­те мені, ма­мо, спокій! Нап­ла­ка­лась я че­рез вас,- аж крик­ну­ла Ма­ру­ся спе­ре­сер­дя і по­чу­ти­ла, що її гнів ще не ми­нув.

- Оце, яка ти ста­ла не­до­тор­ка­на! Ти ко­лись бу­ла не та­ка. А все то винні оті вар­ва­ри, скіфи, лю­до­же­ри. Я в цьому пе­ресвідчи­лась са­ма,- ска­за­ла ма­ти.- Знаєш що, Ма­ру­сю: йди луч­че на кур­си; ти ж встоюєш за жіно­че пи­тан­ня, за пра­во жен­щи­ни. Як маєш йти заміж за оте м'яло, йди луч­че в універ­си­тет.

- Як піду в універ­си­тет, то все од­но, по­ки­ну вас. Прав­да, я стою за ви­щу освіту для жен­щин, за їх пра­ва, але, ма­мо, мені трап­ляється гар­ний же­них, а я люб­лю ти­хе жит­тя в сім'ї, люб­лю хатнє гос­по­дарст­во. Поїду я в Київ, то все од­но не жи­ти­му при вас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

Мати при­ку­си­ла язи­ка й за­мовк­ла.

Маруся сиділа й мов­ча­ла і тільки ди­ви­лась в вікно на не­бо, не­на­че шу­ка­ла в йо­му по­ра­ди.

А не­бо мов­ча­ло і пиш­но сіяло, по­ра­ди не да­ва­ло, тільки вга­мо­ву­ва­ло її розд­ра­то­вані нер­ви. Ма­ру­ся по­ча­ла примічати де­що: примітила, що в небі літа­ють та гра­ють білі го­лу­би, примітила, що вер­хи акацій зе­леніють ко­ло бані мо­нас­ти­ря, дістають вер­ха­ми аж до покрівлі, зак­ри­ва­ють покрівлю скраю зе­ле­ним ру­ном. Во­на по­чу­ти­ла, що ду­ша її пот­ро­ху вти­хо­ми­рю­ва­лась. Дум­ки й помірко­ваність по­ма­леньку, вер­та­лись в її ду­шу, не­на­че зби­ра­лись звідкільсь до­до­му.

Марта Ки­рилівна са­ма пок­ли­ка­ла слу­гу, звеліла по­да­ва­ти обід, са­ма зас­те­ли­ла стіл, сіла за стіл; са­ма по­ча­ла обіда­ти і їла з ве­ли­ким сма­ком, не­на­че після доб­рої гімнас­ти­ки.

А Ма­ру­ся й не сіла за обід і до са­мо­го ве­чо­ра в неї і рісоч­ки в роті не бу­ло. По­обідав­ши всмак, Мар­та Ки­рилівна ви­вер­ну­лась на софі на спо­чи­нок, не­на­че після важ­кої праці. Во­на зро­би­ла папірос­ку і за­ку­ри­ла, її дум­ки роз­во­ру­ши­лись і не­на­че ра­зом з дим­ком папірос­ки за­куріли в її го­лові. Дим йшов під сте­лю. Дум­ки по­летіли ви­ще од стелі: по­летіли в Бен­де­ри, де про­бу­вав Бич­ковський.

«Намагається отой Ло­мицький, на­ма­гається ота на­мо­га, ота на­ха­ба! Я б йо­го випх­ну­ла з ха­ти геть че­рез поріг, та Ма­ру­ся йо­го, пев­но, лю­бить, бо пла­че. Пла­ка­ла ко­лись і я, ніде прав­ди діти… Во­на йо­го лю­бить і ли­бонь та­ки дійде до сво­го… ще, мо­же, і вте­че з Ло­мицьким та й од­ру­житься по­тай од ме­не… Адже ж і я бу­ла на­ла­го­ди­лась втіка­ти з Бич­ковським… Тре­ба щось ду­ма­ти та га­да­ти, бо прий­деться самій до­ма зостатись»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, пих­ка­ючи по-па­ничівській та пус­ка­ючи дим під сте­лю.

«Треба по­чи­на­ти діло з Бич­ковським зав­зятіше… Не зай­шов, ка­торж­ний, до ме­не в Ки­ши­неві, той прок­ля­тий сар­мат! Поїду ли­шень оце до йо­го в Бен­де­ри та втну йо­му візит нес­подіва­но! Але ні… Це вже бу­де ду­же по-сього­час­но­му. Я не якась там лібе­ральна мо­ло­денька пан­на, щоб ро­би­ти самій візи­ти па­ни­чам. Літа не ті, хоч я су­час­на лю­ди­на. На­пи­шу до йо­го, що я раднісінька по­но­ви­ти дав­ню знай­омість, навіть дав­ню лю­бов… Бу­ду йо­го бом­бар­ду­ва­ти лис­та­ми, про­си­ти­му од­пи­су­ва­ти, зап­ро­шу сю­ди до се­бе на кар­ти, на Ве­ли­кий Фон­тан. Мо­же, з то­го що й вий­де… На­пи­шу до йо­го за­раз!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, ско­са пог­ля­да­ючи на Ма­ру­сю.

Маруся все сиділа ко­ло вікна, спер­шись ліктем на одвірок. Че­рез го­ди­ну во­на вста­ла і пішла гу­ля­ти по бур­тах над мо­рем. Мар­та Ки­рилівна схо­пи­лась з ка­на­пи, знай­шла лис­ток па­пе­ру і сіла за стіл.

Довго во­на ду­ма­ла, мети­ку­ва­ла, дов­го ма­за­ла пе­ром, пор­ва­ла кільки листків і та­ки ском­по­ну­ва­ла лист до Бич­ковсько­го. Во­на до­ко­ря­ла йо­му в то­му листі, що він не прий­шов до неї з візи­том в Ки­ши­неві, не вва­жив на її щи­ре про­хан­ня; що во­на йо­го цілий день жда­ла і те­пер жде йо­го візи­ту на Ве­ли­ко­му Фон­тані і про­сить до­кон­че при­бу­ти на кар­ти або до неї, або до Хрис­ти­ни, де во­на має по­ба­чи­тись з ним і по­но­ви­ти з щи­рим сер­цем дав­ню знай­омість.

Марта Ки­рилівна сіла й за­ду­ма­лась.

«А який він те­пер став пиш­ний! Які плечі міцні та ши­рокі! Яка пос­тать здо­ро­ва, міцна, кре­мез­на! А ву­си! Як га­дю­ки! Вінець сот­воріння! Прав­ди­вий вінець на­ту­ри! Юпітер! Са­ме в силі чо­лов'яга! А чим же я не Юно­на?»

І Мар­та Ки­рилівна зітхну­ла з са­мої гли­бо­чи­ни гру­дей. Во­на за­пе­ча­та­ла лист, од­нес­ла са­ма і вки­ну­ла в пош­то­ву скриньку.

Надвечір вер­ну­лась з гу­лян­ки Ма­ру­ся і не зас­та­ла ма­тері в но­мері.

- Де це ма­ма? Чи не пішла ча­сом ку­ди? - спи­та­ла Ма­ру­ся в слу­ги.

- Не пішли, а ку­дись побігли че­рез парк, тільки не над мо­ре, а на вулицю Мо­же, побігли в крам­ни­цю, або­що,- обізвав­ся слу­га.

Незабаром прибігла й Мар­та Ки­рилівна, доб­ренька та ве­се­ленька, не­на­че тільки що вчи­ни­ла доб­ре діло. Що­ки роз­чер­вонілись од біга­ни­ни, очі ве­се­ло бли­ща­ли. Бу­ло знать, що в неї гра­ла фан­тазія на всі зас­тав­ки і в ве­се­лий тон, ніби до танців. Ма­ру­ся пи­ла чай мовч­ки. Ма­ти за­го­во­рю­ва­ла з доч­кою, зачіпа­ла її, навіть сил­ку­ва­лась жар­ту­ва­ти. Але те нічо­го не по­мог­ло: Ма­ру­ся сиділа мовч­ки. Над­ворі по­ча­ло смер­ка­ти. Мар­та Ки­рилівна при­че­са­лась, при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і побігла до Хрис­ти­ни Сте­панівни на кар­ти.

Може, й ти, Ма­ру­сю, підеш зо мною до Хрис­ти­ни? - спи­та­ла ма­ти в Ма­русі.

- Дайте мені спокій! Не гості те­пе­реч­ки мені в думці,- на­си­лу обізва­лась Ма­ру­ся.

Марта Ки­рилівна вий­шла.

Зіставшись са­ма в хаті, Ма­ру­ся знай­шла од­ну но­ву сук­ню для вінчан­ня, зав'яза­ла її в здо­ро­ву хуст­ку, ста­ла се­ред кімна­ти й за­ду­ма­лась.

Надворі ве­чоріло. В гос­ти­ниці бу­ло ти­хо, як в до­мо­вині. Ма­ру­ся гля­ну­ла на ма­те­ри­ну постіль, зас­ла­ну зе­ле­ним ук­ри­ва­лом, і по­си­ла­ла до неї в думці ос­таннє про­щан­ня. І нес­подіва­но во­на зга­да­ла свій до­мок в Ки­ши­неві. Во­на ніби по­ба­чи­ла свою й ма­те­ри­ну опо­чи­вальню, не­ве­лич­ку гос­тин­ну, де сто­яло піаніно, де сто­яли здо­рові лис­таті ви­сокі фіку­си, зга­да­ла ста­рий са­до­чок, пов­ний квіток. Їй чо­гось зда­лось, що во­на не в гос­ти­ниці, а в се­бе до­ма, що во­на ки­дає крадьком своє рідне гніздеч­ко і ки­дає навіки.

«Не пус­тить ме­не ма­ти і на поріг сво­го до­му після цього,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся,- ніко­ли я не по­ба­чу то­го місця, де я зрос­ла, де про­май­ну­ли мої ди­тячі літа…»

Маруся важ­ко зітхну­ла, че­рез ве­ли­ку си­лу од­хи­ли­ла, а потім од­чи­ни­ла двері в ко­ри­дор і пе­рес­ту­пи­ла че­рез поріг кімна­ти. Во­на по­чу­ва­ла, що тра­тить си­лу, що її по­ки­дає на­важ­ливість та сміливість. Сер­це тьохну­ло раз, дру­гий. Во­на пішла тем­ним дов­гим ко­ри­до­ром, од­чи­ни­ла двері надвір і спи­ни­лась: во­на зга­да­ла свою матір, і їй жаль ста­ло ма­тері.

«Я на­кою ве­ли­ко­го го­ря своїй ма­тері. Не все ж ма­ти ме­не ла­яла. Во­на ме­не й лю­би­ла й жа­лу­ва­ла. Сер­це в неї не зле. Тільки в неї логіка якась чуд­на. Во­на нер­во­ва: ча­сом пла­че, по­би­вається, ла­має ру­ки, ко­ли бу­ло тра­питься яка при­го­да в житті. Я для неї вчи­ню ве­ли­ке го­ре… Але, але… вже пізно. Він ме­не жда­ти­ме на вок­залі, бу­де тур­бу­ва­тись…»

І бідній, добрій дівчині жал­ко ста­ло й Ло­мицько­го. Во­на й нез­чу­лась, як опи­ни­лась над­ворі, на стежці і пішла ти­хою хо­дою че­рез парк, пря­му­ючи до вок­за­лу. А ду­ма за ду­мою роєм ви­ли­ся в її го­лові. За кожним ступенем її сму­ток збільшу­вавсь швид­ко-швид­ко, як збільшується літня до­що­ва хма­ра. Гнів на матір зник і в серці й сліду не по­ки­нув. Сер­це тьохну­ло знов і по­ча­ло ки­да­тись швид­ко-швид­ко.

«Боже мій! а що бу­де з матір'ю, як во­на вер­неться до­до­му вночі і ме­не не зас­та­не? - знов по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.- По­ду­має, що я са­ма собі смерть за­подіяла, що я вто­пи­лась в морі… Во­на нат­ра­пить на цю дум­ку…»

І Ма­русі навіть вчу­лось, як ма­ти го­ло­сить, зда­ло­ся, ніби ма­ти ла­має ру­ки, по­би­вається, бігає вночі по піску­ва­то­му бе­резі мо­ря. Сльози рап­том лив­цем по­ли­лись з очей. В гру­дях стис­ло. І не­на­че якась нев­держ­на си­ла по­вер­ну­ла її од­ра­зу на­зад, вхо­пив­ши її за плечі обіруч… Во­на бігцем побігла до гос­ти­ниці.

«Я вб'ю нас­мерть свою матір! Во­на ще за­не­ду­жає че­рез ме­не! Що бу­де, те й бу­де, а я не по­ки­ну своєї ма­тері. Не хо­чу, щоб че­рез ме­не ли­ла сльози та по­би­ва­лась рідна ма­ти…» - ду­ма­ла Ма­ру­ся і вер­ну­лась в свій но­мер.

Маруся ляг­ла на постіль, втом­ле­на, зму­че­на. В хаті бу­ло по­ночі, як в льоху. Во­на навіть не засвіти­ла світла. Але не про матір те­пер бу­ли її дум­ки. Во­на ду­ма­ла про Ло­мицько­го, уяв­ля­ла собі, як він йде в Одесі на залізни­чий вок­зал, як він жде її, шу­кає між людьми і не зна­хо­дить…

«Бідний, не­щас­ли­вий! Як він стри­во­житься, зму­чить свою ду­шу! І я в то­му вин­на! По­жа­лу­ва­ла матір, а йо­го не по­жа­лу­ва­ла».

Ломицький і справді пе­ре­му­чив­ся то­го ве­чо­ра… Зібрав­шись в до­ро­гу і вклав­шись, він сів пи­ти чай. Ду­ша тро­хи зас­по­коїлась; го­ло­ва ста­ла вольна од кло­по­ту, тя­га­ни­ни й лаш­ту­ван­ня в до­ро­гу, але Ло­мицький по­чу­вав, що йо­го нер­ви ду­же нап­ру­жені. Три­вожні мислі за­во­ру­ши­лись в йо­го го­лові.

«І на­що оце я ска­зав Ма­русі, щоб во­на ки­да­ла матір і тіка­ла зо мною? Якось во­но са­мо ви­хо­пи­лось те сло­во… з до­са­ди. Та­ко­го діла не по­таїш од людей… В місті всі довіда­ються про це. Хрис­ти­на та її брат Бо­ро­давкін перші роз­не­суть по місті, ще й брехні то­чи­ти­муть скрізь про ме­не. А що по­ду­має про ме­не на­чальство? Ко­ли я зро­бив од­но кепське не­ле­гальне діло, то мо­жу зро­би­ти й інше, і уся­ке… Во­но так са­мо по собі ви­па­дає… Ов­ва! Ов­ва! А все то вин­на ота бре­ху­ха Хрис­ти­на. Не­ма ро­бо­ти отій ба­га­тирці, то во­на ви­га­да­ла собі роз­ва­гу - оту ро­ман­тич­ну по­ему, са­мо по собі для се­бе, але на мій кошт… Дідько б її взяв з її по­ра­дою. А я, дур­ний, пос­лу­хав: роз­хо­див­ся, не­на­че на пер­шо­му курсі в універ­си­теті! Де це в ме­не взя­лась та­ка дур­на сміливість, та­ка зав­зя­та на­ва­га!

Аж мені са­мо­му чуд­но…» Ло­мицький по­чу­вав, що йо­го не­важ­ливість по­чи­нає вже впа­да­ти. Йо­го ру­ки зат­ру­си­лись. Він хотів пок­лас­ти ло­жеч­ку на блюдич­ко. Ло­жеч­ка ви­па­ла з рук і впа­ла на ста­кан. Скло задз­веніло, і йо­го нер­ви не­на­че задз­веніли, не­на­че за їх хтось смик­нув. «Тре­ба за­ли­ши­ти цю спра­ву… На­пи­шу до Ма­русі, щоб не виїзди­ла… Але, здається, вже пізно. Та й лист мій не дійде вже до неї сьогодні.

Ломицький гля­нув на го­дин­ник.

«Вже не­ра­но. Час виїзди­ти на вок­зал. Тре­ба ж заз­да­легідь ку­пи­ти біле­ти. Тре­ба стріну­ти Ма­ру­сю».

Ломицький схо­пив­ся з стільця по­хап­ком, нер­во­во і по­чав лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу. Він мит­тю ки­нув­ся на дрож­ку. Йо­му чо­гось зда­ло­ся, що він вже опізнив­ся.

- Поганяй швид­ше! - гук­нув він до по­го­ни­ча.

- Ще ра­но! Встиг­не­мо за­ча­су. Не ха­пай­тесь! - обізвав­ся по­го­нич.

Ломицький вглядів на тро­ту­арі Де­ри­ба­совської улиці сідух з квітка­ми та бу­ке­та­ми. Він ско­чив з дрож­ки і ку­пив гар­ненький бу­кет для Ма­русі.

«Але навіщо я оце ку­пив бу­кет? Увійду в вок­зал з бу­ке­том, не­на­че йду на весілля: це ж я сам на собі пок­ла­ду знак цим бу­ке­том…» - І Ло­мицький ки­нув бу­кет під но­ги в дрож­ку.

«От і вок­зал! Там во­на, пев­но, ме­не жде!» - по­ду­мав Ло­мицький, і на йо­го при­том­лені нер­ви не­на­че тхнув свіжий, хо­лод­ненький віте­рець. Йо­му ста­ло лег­ше на душі.

Ломицький вибіг по ши­ро­ких схо­дах і ввійшов в за­лу дру­го­го кла­су. В здо­ровій, тільки що об­роб­леній новій розкішній, освіченій звер­ху і з вікон, залі дру­го­го кла­су веш­та­лось не­ба­га­то людей. Ко­ло ле­генько­го, не­на­че ажур­но­го кіоска, що сто­яв се­ред за­ли, бу­ло вид­но не­дов­гий ря­док людей, що ку­пу­ва­ли біле­ти. Ло­мицький обвів очи­ма усей ря­док. Ма­русі не бу­ло.

Він ку­пив два біле­ти, взяв клу­но­чок в ру­ки і пе­рей­шов за­лу пер­шо­го кла­су. Да­ми й па­ни сиділи попід стіна­ми на дов­гих лав­ках, об­би­тих ма­ли­но­вим пли­сом, на ку­шет­ках, що сто­яли в два ря­ди по­се­ре­дині здо­ро­вої за­ли. Ос­таннє проміння вечірнього сон­ця жевріло в дов­го­му скля­но­му фо­нарі звер­ху, че­рез кот­рий освічу­ва­лась за­ла, лисніло на до­ро­гих виліпле­них фігу­рах та ро­зет­ках кар­низів попід скля­ним фо­на­рем. Звер­ху лив­ся чер­во­ну­ва­тий світ на лис­ню­чий пар­кет, на пли­со­ву ма­ли­но­ву мебель, на ря­ди ба­га­то пов­би­ра­них дам.

Ломицький сів на ку­шетці се­ред за­ли ви­дом до две­рей і по­ма­леньку обвів очи­ма ря­ди дам. Ма­русі не бу­ло.

Люди зби­ра­лись, сіда­ли на ку­шет­ках та ще при­бу­ва­ли. Ло­мицький не по­ми­нав ні од­но­го дамсько­го ви­ду. Ма­русі нігде не бу­ло вид­ко.

Надворі смер­ка­ло. Газ спах­нув в ви­со­ких ліхта­рях, що сто­яли се­ред за­ли між ку­шет­ка­ми. Розкішна за­ла новісінько­го вок­за­лу за­лисніла, заб­ли­ща­ла, не­на­че якась ба­ло­ва за­ла. Пов­би­рані ба­гаті панії та пан­ни сиділи ря­да­ми.

Ломицький за­ду­мав­ся. Че­рез ви­сокі од­чи­нені двері бу­ло вид­но за­лу дру­го­го кла­су, та­ку са­му ви­со­ку й прос­тор­ну, з пар­ке­то­вим по­мос­том. Світ лив­ся хви­ля­ми. Ло­мицько­му чо­гось уяви­лось, що він не на вок­залі, що в цих за­лах справ­ляється чиєсь весілля, буцімто йо­го весілля, що в од­чи­нені ви­сокі двері от-от всту­пить не­за­ба­ром Ма­ру­ся, вся в біло­му про­зо­ро­му лег­ко­му уб­ранні, з гірлян­дою на го­лові з біло­го виш­не­во­го цвіту, в про­зо­ро­му сер­пан­ку, що хви­ля­ми вкри­ває її стан і спа­дає на лис­ню­чий пар­кет… Йо­му зда­лось, що от-от не­за­ба­ром десь заг­рає ор­кестр і во­на увійде в ви­сокі двері за­ли­тої світом за­ли се­ред гус­то­го на­тов­пу паннів та паній… А Ма­ру­ся не ввіхо­ди­ла.

З на­тов­пу в залі дру­го­го кла­су не­на­че ви­ри­ну­ла мо­ло­да пан­на. Во­на з'яви­лась в две­рях, ста­ла і навіщось заг­ля­ну­ла. Густі тонкі бро­ви, ве­ликі по­дов­жасті карі очі, повні чер­воні ус­та май­ну­ли пе­ред очи­ма Ло­мицько­го.

«Вона! Ли­бонь, во­на! - тро­хи не крик­нув він і схо­пив­ся з ку­шет­ки…- Ба ні! Не во­на! Тільки на неї тро­шеч­ки ски­ну­лась ви­дом і пос­тат­тю. Такі бро­ви, такі очі, але не її вро­да… не во­на…»

І Ло­мицький знов сів на ку­шет­ку. Сер­це за­ки­да­лось. зат­ремтіло в гру­дях на­зустріч до­рогій, милій дівчині і знов зас­по­коїлось.

Задзеленькав дзво­ник. Люди за­во­ру­ши­лись, за­веш­та­лись. Ло­мицький ки­нувсь, не­на­че про­ки­нув­ся од яко­гось чу­до­во­го сну. Він пе­ре­ди­вивсь усіх паній. Ма­русі не бу­ло.

Задзвонив вдру­ге дзво­ник. Публіка ки­ну­лась ви­хо­ди­ти в двері. Ло­мицький по­чу­тив, що йо­го сер­це за­ки­да­лось. Він схо­пив­ся з ку­шет­ки і ки­нув­ся в на­товп.

«Чом це її не­ма? Щось тра­пи­лось? Чи не вислідку­ва­ла її ма­ти? Мо­же, замк­ну­ла її, не пус­ти­ла… сте­ре­же двері. Щось є!!»

Ломицький лед­ве про­тов­пив­ся на плат­фор­му. Плат­фор­ма спо­рож­ня­лась од людей і швид­ко ста­ла зовсім по­рож­ня. Він сто­яв один і ог­ля­дав­ся на всі бо­ки. Ма­русі не бу­ло ніде.

Втретє зад­зе­ленькав дзво­ник. Поїзд ру­шив і по­су­нув по­ма­леньку. Ло­мицький вер­нув­ся і пе­рей­шов дві розкішні по­рожні, яс­но освічені за­ли. Ніде не бу­ло вид­но й душі.

«Не вда­ло­ся…» - по­ду­мав Ло­мицький.

І йо­му ста­ло шко­да, що не вда­лось.

«Але я за­те те­пер спокійніший»,- по­ду­мав Ло­мицький, ви­хо­дя­чи з вок­за­лу і сіда­ючи на дрож­ку.

Дрожка зас­ту­котіла по довгій без кінця італьянській вулиці, що йшла од вок­за­лу до са­мо­го мо­ря й бульва­ру. Два довгі без кінця густі ряд­ки га­зо­вих ріжків, не­на­че два раз­ки вог­не­во­го на­мис­та, яс­но горіли в тем­ряві і своєю од­но­манітністю ще більше зас­по­ко­юва­ли розд­ра­то­вані нер­ви мо­ло­до­го хлоп­ця.

Другого дня він приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан. Ма­ру­ся жда­ла йо­го в пар­ку ко­ло мо­нас­ти­ря і, оче­ви­дяч­ки, виг­ля­да­ла йо­го.

- Чом не приїха­ли на вок­зал? Шко­да й жал­ко бу­ло вам по­ки­ну­ти матір. Еге? - ска­зав до неї Ломицький.

- Ви вга­да­ли мої дум­ки,- обізва­лась Ма­ру­ся.

Я вга­даю усі ваші дум­ки, бо знаю ва­ше сер­це. Піду ж я на по­ра­ду до Хрис­ти­ни Сте­панівни та по­рад­жусь. Мо­же, ми хоч іншою стеж­кою, а та­ки дійде­мо до сво­го та­ла­ну. Про­щай­те, та в ту­гу не вда­вай­тесь! Ва­ша ма­ма кремінь, а не лю­ди­на. Піду за­раз до Хрис­ти­ни. Вис­ва­таємо ма­му, тоді й на­ша спра­ва піде до ла­ду. За­раз по­ве­де­мо підступ,- ска­зав Ло­мицький і засміявсь.

Ломицький пішов ти­хою хо­дою на­низ вули­цею і звер­нув в гли­бо­кий яр, схо­жий на про­вал­ля, за­рос­лий ко­люч­ка­ми. Вузенькою сте­жеч­кою він швид­ко дійшов до гор­би­ка не­да­леч­ке од мо­ря, де сто­яла Хрис­ти­ни­на да­ча, поп­рос­ту ска­за­ти,- ри­бальська не­ве­лич­ка ха­тин­ка.

В душі Ло­мицько­го не­на­че ви­по­го­ди­лось. Він був спокійний і ду­мав, як прис­ту­пи­ти до діла.

От і дач­ку вже вид­но. На ґанку під нап­ну­тою по­лот­ня­ною покрівлею сиділа Хрис­ти­на і ма­ха­ла до йо­го білою хус­точ­кою: во­на йо­го вгляділа зда­ле­ка. Ло­мицький всту­пив в ґанок і привітав­ся до Хрис­ти­ни.

Христина сиділа ко­ло сто­ли­ка і ви­ши­ва­ла руш­ник якимсь взірцем-без­ко­неч­ни­ком. Во­на ви­ши­ва­ла од без­робіття і, оче­ви­дяч­ки, ду­же ну­ди­лась; зраділа, що на­го­див­ся знай­омий чо­ловік.

- Чого це ви такі ве­селі, як во­ро­на на ко­пиці в до­що­ву го­ди­ну? - спи­та­ла в йо­го Хрис­ти­на.- Бу­ли там? - кив­ну­ла во­на вго­ру.- Не вда­лось? га? Я ба­чу по ва­ших очах, що не спо­су­ди­лось. Еге?

І Хрис­ти­на пильно гля­ну­ла Ло­мицько­му в очі. Блис­кучі очі при­гас­ли. Під очи­ма чи­малі мішеч­ки бга­лись дрібни­ми зморш­ка­ми. Очі тро­хи навіть зас­ниділи. Ті ма­тові скла­доч­ки ста­ли лис­нючі та аж світи­лись наскрізь, не­на­че пер­ло­ва ма­са, од пе­ре­бу­тої нер­во­вої нап­ру­ги. Хрис­ти­на ми­лу­ва­лась і йо­го ве­ли­ки­ми очи­ма, і оригінальни­ми сутінка­ми тих про­зо­рих зморшків, що за­ляг­ли смуж­ка­ми попід очи­ма.

- Ваша прав­да. Знов не вда­лось! - обізвав­ся Ло­мицький.

- Шкода мені вас! Заз­на­ла й я ко­лись та­ко­го ли­ха: не­дур­но ж я втек­ла од сво­го ба­тенька в вікно та й повінча­лась. Я ж вам ка­за­ла: вик­радьте Ма­ру­сю че­рез вікно або хоч че­рез двері! Не­хай тоді ма­ти тро­хи пос­ка­че ци­ганської ха­лянд­ри! - ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ста­ра ніби й жи­вотіє на світі зад­ля то­го, щоб крив­ди­ти свою доч­ку та й вас. Вик­радьте Ма­ру­сю та­ки за­разі от що! це моя та­ка по­ра­да.

- Цього мені не мож­на зро­би­ти. Гм…- ска­зав Ло­мицький й за­мовк, спус­тив­ши очі до­до­лу і на­че аж за­со­ро­мивсь.

- Не про­бу­ва­ли хіба на своєму віку вик­ра­да­ти паннів? Га? От спро­буй­те! Скільки в цьому по­езії, тай­ни, ро­ман­тиз­му! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Цур йо­му, пек йо­му, то­му ро­ман­тиз­мові! Кра­ще бу­ло б об­ми­ну­ти йо­го,- ска­зав Ло­мицький.

- А спро­буй­те ли­шень те­пер обійтись без цього ро­ман­тич­но­го вчин­ку? А ну­-те! Що ви мені на це ска­же­те?

- Я знаю… до­га­ду­юсь, що є один спосіб, щоб Ка­ра­лаєва зго­ди­лась ви­да­ти за ме­не доч­ку, але, але… Мені ніяко­во… і труд­но це зро­би­ти… Але іншо­го жад­но­го спо­со­бу не­ма,- го­во­рив Ло­мицький, як то ка­жуть, наз­до­гад бу­ряків, ко­ли морк­ви тре­ба. Він хит­ру­вав так, щоб Хрис­ти­на са­ма до­га­да­лась, чо­го йо­му тре­ба, і ста­ла йо­му до по­мочі.

- Але, але…- пе­ред­раж­ню­ва­ла йо­го Хрис­ти­на,- вивіз би язич­ком, як на ло­паті, ска­зав би прос­то: тре­ба, мов­ляв, ста­ру Ка­ра­лаєву пе­редніше ви­да­ти заміж, тоді й Ма­ру­ся бу­де моя. Чи так?

- Ой, так во­но є! - обізвав­ся Ло­мицький, важ­ко зітхнув­ши.- Але… але… але… Чи з моїм же хис­том зро­би­ти це діло?

- Яка чуд­на ме­то­да ва­шої роз­мо­ви! Але… але… це, ма­буть, по су­часній моді, чи що? Пост­ри­вай­те! Ми вам до­по­мо­же­мо! Ми ста­не­мо вам в при­годі поміччю,- гук­ну­ла Хрис­ти­на.- Вис­ва­таємо пе­редніше Ка­ра­лаєву, і Ма­ру­ся бу­де ва­ша.

- Будьте лас­каві, по­можіть мені, бо Ма­ру­ся сох­не, в'яне, і я ход­жу, мов з-за уг­ла при­би­тий,- ска­зав Ло­мицький.

- Тривайте!.. Поїду, за­раз поїду в Бен­де­ри до Бич­ковсько­го! - обізва­лась Хрис­ти­на.- Це мій і мо­го бра­та давній при­ятель; з на­шої, бач­те, ком­панії. Я по­тяг­ну йо­го з со­бою сю­ди, на Ве­ли­кий Фон­тан, на кар­ти. По­ма­ню йо­го доб­рим мо­го­ри­чем; зап­ро­сю до се­бе й Мар­ту Ки­рилівну. По­ве­де­мо їх гу­ля­ти над мо­ре. По­са­ди­мо в купці в чо­вен та по­ве­зе­мо на мо­ре на про­гу­лян­ня. Знаєте - по­езія на морі, морське повітря, доб­ре смач­не ви­но… Я вам цю спра­ву об­чик­ри­жу так, що Бич­ковський і не зог­ля­диться, як всу­не шию в на­ший­ник і сам доб­рохіть зап­ря­жеться в яр­мо,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Будьте лас­каві, зробіть це діло! Я до­га­ду­юсь, що ста­ра хо­че заміж і боїться, щоб доч­ка не вий­шла пе­редніше за неї,- ска­зав Ло­мицький.

- Де чорт не вдіє, ту­ди ба­бу пош­ле,- ска­за­ла Хрис­ти­на. - Оце ж я й ду­маю за­ли­га­ти на­ли­га­чем ото­го бич­ка. За­ли­гаю та й при­тяг­ну сю­ди, хоч би він і опи­нав­ся.

- Та, бач­те, у не­мо­ло­дих дам… то се то се… то нер­ви, то ве­ре­ду­ван­ня…- зне­хо­тя обізвав­ся Ло­мицький.

- Добрі нер­ви! Старій Ка­ра­лаєвій, ма­буть, ма­ло ліків од морсько­го повітря од нервів: їй тре­ба б сте­по­во­го. Як у ме­не ча­сом бу­ло роз­хо­дяться нер­ви, то я вий­ду в степ до ко­сарів, ля­жу на ко­пи­цю сіна та й зас­ну. Висп­люсь на полі і нер­ви засп­лю. Ви­везіть ли­шень свою Ка­ра­лаєву в степ та по­садіть її хоч на місяць на оже­ред сіна, десь під Бен­де­ра­ми, то й ми­неться те ли­хо од нервів. Не­хай би з місяць по­по­хар­чу­ва­лась од­ним повітрям, ман­ною не­бес­ною та вранішньою ро­сою, то, мо­же б, не ве­ре­ду­ва­ла так,- жар­ту­ва­ла Хрис­ти­на.

- Ви-бо все жар­туєте, Хрис­ти­но Сте­панівно! - ска­зав Ло­мицький.

- Марта Ки­рилівна та­ки доб­ра за­водіяка. Ко­ли ви вже з нею за­ве­лись та заг­риз­лись, то тільки я од­на вас роз­бо­ро­ню і поєднаю.

- Жарти жар­та­ми, а я оце поїду в Бен­де­ри та при­че­пою при­чеп­люсь, реп'яхом прис­та­ну до Бич­ковсько­го,- обізва­лась Хрис­ти­на.- Я вже знаю, з яко­го бо­ку прис­ту­пи­ти до бич­ка.

- Коли ва­ша лас­ка, то й до­по­можіть мені, бо по­ки ма­ти не вий­де заміж, по­ти во­на не віддасть за ме­не доч­ки,- ска­зав Ло­мицький.

- А бу­де за це мо­го­рич? А вже я вам цю спра­ву так ви­роб­лю, що аж гу­би об­ли­же­те.

Христина при­ту­ли­ла кінчи­ки пальців до своїх чер­во­них уст і поцілу­ва­ла їх. Ло­мицький по­дя­ку­вав і поїхав до Оде­са.

Ввечері то­го-та­ки дня Хрис­ти­на сіла на поїзд, пе­ре­летіла сте­пи і вночі опи­ни­лась в Бен­де­рах. Пе­ре­но­чу­вав­ши, во­на вранці побігла на квар­ти­ру до Бич­ковсько­го і пос­ту­ка­ла в двері.

Бичковський тільки що на­пив­ся чаю і ва­ляв­ся в одній со­рочці на ка­напі.

- Хто там? - спи­тав­ся Бич­ковський, підвівши свою здо­ро­ву куд­ла­ту, неп­ри­че­са­ну го­ло­ву.

- Я! - обізва­лась Хрис­ти­на.

«Ой ли­шеч­ко, да­ма!» - по­ду­мав Бич­ковський і схо­пив­ся з ка­на­пи та зо­па­лу на­си­лу на­тяг на се­бе сюртук, на­си­лу пот­ра­пив в ру­ка­ви.

- Хто ви та­кий? - знов спи­тав Бич­ковський.

- Ваша дав­ня, як світ, знай­ома. Чи ви, пак, в чо­бо­тях, чи без чобіт? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Ага! це ви, Хрис­ти­но Сте­панівно! Ви­ба­чай­те! За­раз тро­хи при­че­пу­рю­ся,- обізвав­ся Бич­ковський і про­жо­гом вис­ко­чив у кімнат­ку, на­тяг жи­лет­ку і реш­ту уб­ран­ня, при­че­сав куд­ла­ту го­ло­ву, тро­хи при­че­пу­рив­ся й вий­шов.

- Можна! - гук­нув він з кімна­ти.- Про­шу! Вступіть! Хрис­ти­на рап­том од­чи­ни­ла двері. В хаті на столі шипів са­мо­вар. Зе­ле­ний стіл сто­яв се­ред ха­ти розк­ри­тий, ряс­но об­пи­са­ний крей­дою, на йо­му ва­ля­лись кар­ти й чар­ки. В кут­ку сто­яв ко­шик з по­рожніми пляш­ка­ми.

- Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як ба­чу, після вчо­рашнього ба­лу! Ще й сліди такі значні,- ве­се­ло за­го­во­ри­ла Хрис­ти­на.

Бичковський вий­шов з кімна­ти і поз­до­ров­кав­ся з Хрис­ти­ною.

- Повертайтесь же про­ворніше! Стоїть та на ме­не ди­виться. Ой ви, прав­ди­вий бе­са­рабський «кап-ді-боу»! Да­вай­те ж чаю.

Бесарабців драж­нять «кап-ді-боу», себ­то «во­ля­ча го­ло­ва», тим що во­ля­ча го­ло­ва - бе­са­рабський герб. Беса­рабці ду­же сер­дяться за це прізви­ще.

- Чого це ви драж­ни­тесь! - осміхнув­ся Бич­ковський.

- Привезла оце вам де­сять ти­сяч кар­бо­ванців,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

Бичковський витріщив з ди­ва очі й ди­вив­ся мовч­ки.

- Чого це ви витріщи­ли на ме­не очі, на­че зро­ду ме­не не ба­чи­ли? Їй-бо­гу, при­вез­ла! Ви не ди­вуй­те! Я зна­ла, що ви учо­ра прог­ра­ли усі гроші,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Програв. Що прав­да, то не гріх. Ніде гріха таїти,- ска­зав Бич­ковський,- але, але… Це ваші жар­ти? Еге так?

- А мені со­ро­ка на хвості при­нес­ла аж в Одес, що ви, вчо­ра прог­ра­ли усі гроші до ос­таннього ша­га. Ото я й приїха­ла, щоб вас оже­ни­ти й да­ти вам де­сять ти­сяч.

- Мене оже­ни­ти? - аж крик­нув Бич­ковський.

- Атож! А до­ки вам бай­ди­ки би­ти? Дай­те ли­шень за­раз чаю, бо я ще й досі чаю не пи­ла і не сніда­ла. А за чаєм я вам док­ладніше роз­ка­жу про все.

Бичковський, тро­хи зас­па­ний, лед­ве по­вер­тав­ся ко­ло са­мо­ва­ра; він ще не про­чу­мав­ся га­разд після вчо­рашнього. В йо­го очі аж засніти­лись та ніби зас­наділи, як круж­ки на ка­дов­бах з ва­ре­вом снадіють од плісня­ви.

- Ат! вже прав­да, що не­по­вер­тай­ло,- ска­за­ла ве­се­ло Хрис­ти­на. І во­на мит­тю ки­ну­лась до са­мо­ва­ра, на­ли­ла два ста­ка­ни чаю і сіла край сто­ла.

- Знаєте свою дав­ню лю­бов? - ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ще не за­бу­ли свою дав­ню Мар­ту Ки­рилівну Ка­ра­лаєву? Во­на оце хо­че ви­да­ти свою доч­ку заміж, а зять за­бе­ре ма­те­рині гроші. Пишіть до Мар­ти Ки­рилівни, сва­тай­те її та ще й за­раз, ко­ли хо­че­те, щоб не пішли мар­но де­сять ти­сяч, бо потім бу­де свись! Глядіть, щоб не жал­ку­ва­ли потім! А де­сять ти­сяч, бач­те, гроші! А гроші не по­ло­ва…

- Ой по­ло­ва, су­ще по­ло­ва! бо в ме­не учо­ра усі до­чис­та вит­ру­си­лись з ки­шені і не­на­че за вітром пішли,- обізвав­ся Бич­ковський.- А не­по­га­не діло оце ви мені ра­ди­те… тре­ба б помірку­ва­ти за це…

Бичковський за­ду­мав­ся.

- Чого ви ду­маєте? Індик дов­го ду­мав та й здох… Тут тре­ба швидчій з вог­ню ха­па­ти, хоч би й ру­ки по­пек­ти, а не йти по­лап­ки! - крик­ну­ла Хрис­ти­на.- За­раз беріть лис­ток па­пе­ру та й пишіть до Ка­ра­лаєвої.

- Гм… тро­хи чуд­но якось, якось ніяко­во.

- Тим-то ви й тоді втра­ти­ли Мар­ту, що й тоді бу­ло якось ніяко­во та чуд­но. Бу­ло тоді вик­рас­ти її в батька че­рез вікно… Глядіть, бо й те­пер знай­дуться такі, що вкра­дуть Мар­ту. Знаєте, як співа­ють в пісні: «А в на­шо­го дядька гар­ная дя­ди­на - бог йо­му дав,- та не кла­ди її край віко­неч­ка, щоб хто не вкрав».

- Гм… так якось нес­подіва­но… А я її не­дав­но ба­чив: ще й те­пер свіжа, як півонія,- обізвав­ся Бич­ковський.- Та, ска­за­ти прав­ду, во­на ще не так дав­но і лист пи­са­ла до ме­не…

- Писала? Оце не­дав­но? З Ве­ли­ко­го Фон­та­на? Бач­те! Пиш­на, як у са­ду виш­ня без чер­во­то­чи­ни, ще й лис­ти до вас пи­ше са­ма! А ви ж до неї од­пи­са­ли?

- Ні, ще й досі не по­си­лав од­пис­ки. Во­на про­сить, щоб я приїхав до неї будлі-ко­ли на Ве­ли­кий Фон­тан на кар­ти. А я оце зад­ляв­ся з од­пис­кою і з візи­том…

- Ей ви, ва­ри­во­да! Доб­ре ви­ва­ри­ли Марті Ки­рилівні во­ду! Беріть же за­раз лис­ток па­пе­ру та од­пи­суй­те, що приїду, мов, оце до вас за­раз.

Бичковський виніс лис­ток па­пе­ру.

- Чи на та­ко­му ж па­пері пи­шуть до мо­ло­дої! - крик­ну­ла Хрис­ти­на і ви­дер­ла в йо­го з рук білий папір, пош­ма­ту­ва­ла йо­го й ки­ну­ла до­до­лу.

- Ось на яко­му тре­ба пи­са­ти! - ска­за­ла во­на, і одщіпну­ла свій порт­фель та й вий­ня­ла звідтіля лис­то­чок до­ро­го­го па­пе­ру.

- Ось ба­чи­те! На­мальовані го­луб­ки, що цілу­ються, а ось і гніздеч­ко в квітках. Осьдеч­ки пишіть! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Та й нас­тир­ливі ж ви, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва! Все нас­ти­раєтесь… Та що ж йо­го й пи­са­ти не по­ду­мав­ши! - обізвав­ся Бич­ковський.

- Пишіть про дав­ню лю­бов. На­га­дай­те, як ко­лись… знаєте?

- Мабуть, по­ча­ти з то­го… як в алеї з во­лоських горіхів ко­лись… це бу­де до ла­ду,- ска­зав Бич­ковський.

- Починайте з алеї… а потім… що?

- Потім… тоді, пам'ятаю, са­ме цвіли акації,- ска­зав Бич­ковський, гри­зу­чи пе­ро.

- Ну йо­го ік не­чис­то­му, ті акації! Пишіть діло! Прос­то й ко­рот­ко. Ік дідьку ті «ой! ох! Люб­лю, і зітхаю, і зди­хаю щод­ня, що­ночі при зо­рях, і швид­ко здох­ну при місяці!» Пишіть ось про що: пишіть, що її не за­бу­ли і досі і що ви жи­ве­те в са­мо­тині і во­на швид­ко зос­та­неться са­ма… і просіть… не її гро­шей, бо­ро­ни бо­же, а ру­ки.

- Непогане діло оце ви­га­да­ли ви… Я про це діло та­ки ду­мав.

Бичковський на­пи­сав. Хрис­ти­на про­чи­та­ла, згор­ну­ла лис­ток і вкла­ла в кон­верт.

- От я й бу­ду вам за сва­ху! За­раз і од­ве­зу лист на Ве­ли­кий Фон­тан, а во­на вам на­пи­ше, але що на­пи­ше, то­го не вга­даю,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Може, не схо­че за ме­не заміж,- обізвав­ся смут­но Бич­ковський.- А шко­да бу­де. Старість не за го­ра­ми. Са­мо­му ос­то­гид­ло вже бур­ла­ку­ва­ти й ти­ня­тись по світу. Ще десь за­ги­ну під лісою ні за ца­по­ву ду­шу.

- Може, во­на й не схо­че. Тоді ви зос­та­не­тесь з гар­бу­зом, і я при­ве­зу вам то­го одесько­го гар­бу­за. А по­ки що - бу­вай­те здо­рові та просіть ме­не в світил­ки або в сваш­ки. Але й ви гар­ний ка­ва­лер: сва­тає удо­ву… а хіба ж я не удо­ва? Са­ма до вас приб­лу­ди­лась, а він пи­ше лист до дру­гої. Що це? Мені гар­буз?

Бичковський за­ре­го­тав­ся. Рівні білі зу­би йо­го блис­ну­ли з-під чер­во­них ви­раз­них уст. Чорні ву­си за­гой­да­лись.

- Ой ви, ви! Про­ща­вай­те! Та просіть на весілля! Чуєте? - крик­ну­ла Хрис­ти­на з по­ро­га.

- Та це все, ма­буть, ваші жар­ти! Це ви якусь штуч­ку хо­че­те зо мною вструг­ну­ти? Еге? - пи­тав з не­довірністю Бич­ковський.

Добру штуч­ку! - крик­ну­ла Хрис­ти­на з-за две­рей. «Ну та й гур­ка­ло ж, оця Хрис­ти­на! На­нес­ла гур­ко­ту та сту­ко­ту пов­ну ха­ту і щез­ла, не­на­че шквал на морі.- ду­мав Бич­ковський, сівши на ка­напі.- А во­на не­по­га­не діло мені ра­дить: гро­шей чорт­ма, в ки­шені ані ша­га. Де­сять ти­сяч - це не жар­ти! над­хо­дить старість. Тре­ба ж жи­ти, тре­ба чимсь жи­ви­тись… Тре­ба сва­та­ти Мар­ту: ще цвіте… ну, не як ро­жа, а як розкішна півонія… і без жад­ної чер­во­то­чи­ни…»

Бичковського кімна­та не­на­че вмер­ла після го­лос­но­го ще­бе­тан­ня Хрис­ти­ни.

Другого дня Хрис­ти­на од­нес­ла до Ка­ра­лаєвої лист Бич­ковсько­го. Ка­ра­лаєва про­чи­та­ла і по­чер­воніла. Во­на і справді ста­ла схо­жа на ту кост­ру­ба­ту півонію, що з неї вже пот­ро­ху об­си­па­ються збляклі лис­точ­ки. До­чи­тав­ши лис­ток, во­на по­дя­ку­ва­ла Хрис­тині і, за­пи­шав­ши гу­би, ска­за­ла, що за­раз на­пи­ше Бич­ковсько­му од­повідь!

Христина побігла в Одес, знай­шла квар­ти­ру Ло­мицько­го, вбігла до йо­го рап­том, так са­мо як і до Бич­ковсько­го, і за­раз ви­ря­ди­ла йо­го до Ка­ра­лаєвої. Ка­ра­лаєва ве­се­ла-ве­се­ла, як мо­ло­да дівчи­на, привіта­лась до йо­го лас­ка­во, взя­ла за ру­ку Ма­ру­сю і, поцілу­вав­ши її, ска­за­ла:

- Ходім, діти, по­гу­ляємо над мо­рем. Там, на то­му місці, де ви, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, роз­би­ли свій го­дин­ник, я маю вам щось ціка­ве ска­за­ти.

Марта Ки­рилівна вхо­пи­ла сво­го зон­ти­ка і вий­шла. За нею слідком вий­шла Ма­ру­ся та Ло­мицький. Він приж­му­рив до Ма­русі очі і осміхнув­ся. Ма­ру­ся все втя­ми­ла й по­чер­воніла.

Марта Ки­рилівна йшла швид­ко, тро­хи не бігла бігцем. За нею поспіша­ли­ся Ло­мицький та Ма­ру­ся, бліда, з за­па­ли­ми що­ка­ми, на­че за­му­че­на. Зда­ва­лось, ніби Мар­та Ки­рилівна ве­де доч­ку до жертівни­ка, як Ав­ра­ам ко­лись вів сво­го си­на Іса­ака, щоб при­нес­ти її на жерт­воп­ри­но­си­ни, тільки не бо­гові, а своєму егоїзмові.

Прийшовши над кру­чу, до ка­ме­ня, Мар­та Ки­рилівна ста­ла і якось роб­ле­но й штуч­но про­мо­ви­ла до Ло­мицько­го:

- Теперечки я пой­ня­ла віри, що дійсно є на світі щи­ра лю­бов! На цьому місці, де ви до­ка­за­ли свою лю­бов та­ки­ми до­во­да­ми, я віддаю вам ру­ку своєї ко­ха­ної єди­ної ди­ти­ни-єди­ниці.

Марта Ки­рилівна взя­ла Ма­ру­си­ну ру­ку і по­да­ла її Ло­мицько­му; потім, поцілу­вав­ши Ма­ру­сю в вид, а Ло­мицько­го в чо­ло, во­на про­мо­ви­ла:

- Не ду­май­те, Ан­то­не Дем'яно­ви­чу, що я зовсім не ма­ла дум­ки ви­да­ти за вас Ма­ру­сю. Не по­ду­май­те собі, що я ве­ре­ду­ва­ла, мо­ро­чи­ла вас обох. Бо­ро­ни бо­же! Я лю­ди­на не ли­ха, я не егоїстка. Я ма­ти для своє! доч­ки, але я пе­редніше за все лібе­рал­ка, сього­час­на лю­ди­на. В ме­не пе­редніше за все кри­ти­ка людей, кри­ти­ка… як бо ти, Ма­ру­сю, лю­биш про­мов­ля­ти?

- Критика прин­ципів,- ти­хо обізва­лась Ма­ру­ся.

- Критика прин­ципів, кри­ти­ка вчинків, уся­ких по­ми­лок та хиб, кри­ти­ка та ще кри­ти­ка! Я не маю й дум­ки га­ни­ти вас, але я нічо­го не роб­лю на га­лай - на ба­лай, не помірку­вав­ши га­разд! Я не люб­лю хо­ди­ти нав­по­мац­ки або манівця­ми; нічо­го не люб­лю ро­би­ти нав­ман­ня. І я дер­жусь су­час­них прин­ципів. Тим-то я вас тро­хи, мо­же, й по­мор­ду­ва­ла. Це вже моя про­ви­на, навіть моє прос­тупст­во пе­ред ва­ми. Але за це ви­ба­чай­те мені. Будьте ж щас­ливі на увесь свій вік. Весілля, про ме­не, хоч і за­раз.

Вона знов поцілу­ва­ла Ма­ру­сю й Ло­мицько­го.

- І мо­ре слу­хає ваші ро­зумні сло­ва,- обізвав­ся Ло­мицький,- дивіться, як во­но вга­му­ва­лось та вти­хо­ми­ри­лось!

- Якраз так, як моя ду­ша те­пе­реч­ки,- ска­за­ла щас­ли­ва Ма­ру­ся.

- І моя! - до­да­ла, з за­па­лом Мар­та Ки­рилівна, ще й ру­кою мах­ну­ла до не­ба.

Марта Ки­рилівна на­пи­са­ла од­повідь до Бич­ковсько­го; во­на дя­ку­ва­ла йо­му за те, що він не за­був за неї й до сього ча­су, і згод­жу­ва­лась вий­ти за йо­го заміж. Те­пер во­на на­пи­са­ла йо­му дру­гий лист. Во­на по­да­ва­ла йо­му звістку, що ви­дає Ма­ру­сю заміж за Ло­мицько­го і що Ло­мицький, як мо­ло­дий хло­пець та ще й іде­аліст - по са­му шию в іде­алізмі, не схотів бра­ти за Ма­ру­сею при­да­но­го ані ша­га! «Усі мої гроші, усі де­сять ти­сяч зос­та­лись в моїх ру­ках і підуть на при­да­не мені». Так скінчи­ла свій лист Мар­та Ки­рилівна. «Жи­ти­ме­мо вдвох в теплі та в добрі хоч те­пе­реч­ки, ко­ли не до­ве­ло­ся нам вкупі жи­ти пе­редніше, тоді… Приїжджай­те на весілля моєї доч­ки в Ки­ши­нев. Я вас жда­ти­му. Весілля бу­де ти­хе, не буч­не, не гой­не, не люд­не, су­час­не: ми вос­таннє тоді по­ра­ди­мось уд­вох і про на­ше весілля…»

Тим ча­сом ти­хенько од доч­ки Мар­та Ки­рилівна поїха­ла до Оде­са і звеліла собі по­ши­ти но­ву ефек­тов­ну сук­ню, та­ку що ой-ой-ой! Їй за­ма­ну­лось по­ка­за­ти се­бе Бич­ковсько­му в усій своїй красі,- свіжою, а не збляк­лою півонією, і без шашлів та жод­ної чер­во­то­чи­ни...

Аж че­рез тиж­день Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва довіда­лась в Одесі, що її сук­ня вже по­ши­та. Во­на оповісти­ла Ма­русі та Ло­мицько­му, що вже час би хоч і їха­ти в Ки­ши­нев на вінчан­ня. Во­на зап­ро­си­ла на весілля і Бо­ро­давкіна з жінкою та йо­го сест­ру Хрис­ти­ну Сте­панівну. До Бич­ковсько­го во­на на­пи­са­ла ще один ду­же дов­гий лист на до­ро­го­му па­пері з ро­ман­тич­ни­ми прик­ра­са­ми та ма­люн­ка­ми, щоб він до­кон­че при­був на весілля її доч­ки.

Рушили з Оде­са усі ра­зом вранішнім поїздом. Сіли усі в один ва­гон. Ра­нок був яс­ний, по­го­жий, не ду­же душ­ний. Усім бу­ло радісно на серці. Мар­та Ки­рилівна зовсім за­бу­лась і про свою не­доп­ле­те­ну пан­чо­ху і бу­ла ве­селіша од усіх. Бо­ро­давкін смішив усіх, роз­ка­зу­вав ук­раїнські анек­до­ти, котрі так і си­па­лись з йо­го язи­ка, не­на­че насіння з тор­би. От поїзд ви­ли­нув на ши­рокі сте­пи. Повіяв сте­по­вий вітер, повіяло чис­тим здо­ро­вим повітрям. Май­ну­ли в вікнах ота­ри овець на сте­пу, че­ре­ди, ви­сокі оже­ре­ди сіна, що синіли десь да­ле­ко на роз­доллі. За­синіли довгі сму­ги то­ло­ки, вкриті синіми та фіоле­то­ви­ми квітка­ми, не­на­че зас­те­лені синьо-фіоле­то­ви­ми шмат­ка­ми сук­на. Опа­ле­ний сон­цем степ жовтів збляк­лою й по­сох­лою тра­вою, що вже по­ловіла, як пе­рес­тиг­ле жи­то. По­сох­ла жов­та тра­ва лисніла на сонці, не­на­че во­да в ши­рокім ста­ву.

Маруся сиділа і ди­ви­лась в вікно на ши­ро­кий степ, її зму­че­не, по­марніле ли­це ски­ну­лось на ли­це лю­ди­ни, що ви­дер­жа­ла важ­ку хво­ро­бу, якимсь чу­дом вип­ру­ча­лась з рук смерті, оду­жа­ла і тільки що вста­ла з ліжка. Тільки позір її яс­них очей знов зай­нявсь жи­вим ог­нем.

Вже пізненько при­був поїзд до Ки­ши­не­ва. Ло­мицький знав, що ста­ра Ка­ра­лаєва те­пер ду­має зовсім не про весілля своєї доч­ки, а про сво­го Бич­ковсько­го, знав, що усей весільний клопіт впа­де на Ма­ру­сю. Він поп­ро­сив Бо­ро­давкіна та Хрис­ти­ну пок­ло­по­та­тись про усе, за­ку­пи­ти за­куп­ки: усякі за­кус­ки, на­пої та наїдки для весілля. Бо­ро­давкін взяв­ся за це діло з ве­ли­кою охо­тою. Це бу­ла од­на з йо­го роз­ри­вок та за­ба­вок. Де тільки в Ки­ши­неві справ­ля­ли ве­ли­кий то­ва­риський обід, в пе­да­гогічно­му чи земсько­му то­ва­ристві, то до­кон­че про­си­ли Бо­ро­давкіна по­ряд­ку­ва­ти і пек­лю­ва­тись. Бо­ро­давкін знав, де мож­на діста­ти най­луч­чих вин, най­добрішо­го шам­пансько­го, най­смачнішо­го пи­ва, най­смачніших за­ку­сок; знав, де про­да­ються го­до­вані інди­ки, по­ро­ся­та, го­до­вані мо­ло­ком те­ля­та,- і під йо­го дог­ля­дом та за­га­дом завсігди обід ви­хо­див нав­ди­во­ви­жу доб­рий.

Через день після приїзду пос­та­но­ви­ли спра­ви­ти весілля. Справ­ля­ти буч­но­го весілля во­ни не ду­ма­ли. Пе­ред ве­чо­ром при­бу­ли Бо­ро­давкін з жінкою, Хрис­ти­на Сте­панівна, три то­ва­риші Ло­мицько­го та дві то­ва­риш­ки Ма­ру­сині. Ма­ру­ся уб­ра­лась до вінця в прос­теньку чис­теньку сук­ню. Ні весільно­го сер­пан­ку на го­лові, ні білої сукні, ні гірлян­ди, нічо­го то­го во­на не зо­хо­ди­лась надіва­ти. Ло­мицький та Ма­ру­ся поїха­ли в од­ну церк­ву на да­ле­ко­му пе­редмісті за містом і там, по­тай од ціка­вих очей, повінча­лись.

Марта Ки­рилівна уб­ра­ла­ся в но­ву мод­ну сук­ню з шлей­фом, обквітча­ла гру­ди й плечі чер­во­ни­ми ко­кар­да­ми і сиділа на ка­напі, не­на­че йшла заміж во­на, а не доч­ка. Во­на все пог­ля­да­ла в вікно, чи не йде Бич­ковський. А Бич­ковсько­го не бу­ло…

Вже весільний поїзд вер­нув­ся з церк­ви. Ма­ру­ся по­че­пи­ла білий фар­ту­шок і на­ли­ва­ла чай. А ма­ти сиділа на ка­напі, розіслав­ши свій розкішний убір на усю ка­на­пу, і все ди­ви­лась у вікно. Бич­ковський не приїздив.

Сонце спус­ти­лось низько, заг­ля­ну­ло в вікна ко­сим промінням і освіти­ло не­ве­лич­ку ве­се­лу гос­тин­ну, освіти­ло ве­се­лу не­ве­лич­ку ком­панію. Мар­та Ки­рилівна бу­ла ве­се­ла, ба­ла­ка­ла, сміялась. Во­на пи­ла чай і все пог­ля­да­ла в вікна, їй зда­ва­лось, що от-от за­гур­ко­тить під вікна­ми і з дрож­ки ско­чить Бич­ковський. А йо­го не бу­ло…

Марта Ки­рилівна на­пи­лась чаю і зас­му­ти­лась. Во­на спер­лась ліктем на стіл, підпер­ла до­ло­нею че­пур­но при­че­са­ну го­ло­ву, за­мовк­ла й за­ду­ма­лась.

Гості не вва­жа­ли на неї. В хаті йшла ве­се­ла роз­мо­ва, не­на­че ма­лий потік ве­се­ло дзюр­чав по ка­ме­нях в зе­ле­них бе­ре­гах. Поп­ро­си­ли Хрис­ти­ну заг­ра­ти на п'яніні. Хрис­ти­на сіла і чу­до­во прог­ра­ла «Іmрrоmр­tu» Шо­пе­на. Ця здичіла сте­по­ва інсти­тут­ка лю­би­ла му­зи­ку і гра­ла, як ар­тист­ка. В хаті ста­ло ти­хо. Чу­до­ве саn­tаn­dо Шо­пе­на не­на­че заспіва­ло пісню про ко­хан­ня, про щас­тя іде­альне, ви­со­ке, не­ту­тешнє. Ма­ру­ся зас­лу­ха­лась і зітхну­ла. Пісня не­на­че про­мо­ви­ла до її сер­ця про пе­ре­буті тур­бо­ти, про щас­тя ко­хан­ня, але во­на зга­да­ла, що че­рез дві-три го­ди­ни во­на по­ки­не матір, по­ки­не своє гніздеч­ко, де во­на зрос­ла й діву­ва­ла. Її взяв жаль. Сон­це вда­ри­ло на піаніно, освіти­ло ве­ли­ку Хрис­ти­ни­ну пос­тать ко­ло піаніна, освіти­ло два розкішні бу­ке­ти рож цен­ти­фолій, що сто­яли на піаніні, освіти­ло порт­ре­ти Мо­цар­та та Бет­хо­ве­на на стіні.

Проміння об­си­па­ли світом ве­ли­ку ста­рин­ну кар­ти­ну на стіні, де мріли на­мальовані швай­царські Альпи, вкриті звер­ху снігом, а з гір па­дав потік, вик­ла­де­ний блис­ку­чим бісе­ром; під ске­лею сто­яв млин. Во­да спа­да­ла на ко­ле­са мли­на. Па­ничі за­ве­ли ме­ханізм ста­рин­ної кар­ти­ни. Во­да ніби ли­ла­ся з гір, але без шу­му; мли­нові ко­ле­са кру­ти­лись без гур­ко­ту, а млин мо­лов без сту­ко­ту. Ло­мицький згор­нув ру­ки і дов­го ди­вив­ся на той виг­ляд. Він зга­дав свій пер­ший візит в цій гос­тинній, ту ти­шу, той спокій, який па­ну­вав тоді в цьому домі і кот­рий так при­над­жу­вав йо­го. Він не зво­див очей з тієї кар­ти­ни, що ко­лись зда­ва­лась йо­му наз­на­ком тиші і хатнього спо­кою в Мар­ти Ки­рилівни. Той виг­ляд не­на­че сміявся з йо­го, мо­ло­до­го, не­досвідно­го. І Ло­мицький сам сміявся з се­бе…

«Ой, як же я тоді по­ми­ливсь! сміх та глум!» - по­ду­мав він, див­ля­чись на кар­ти­ну.

Маруся оки­ну­ла оком той спокійний ку­то­чок сво­го гніздеч­ка, де во­на ве­чо­ра­ми гра­ла на піаніні, де рос­ли і би­ли­ся її мо­лоді зо­лоті мрії, ки­ну­ла оком на смут­ну матір, і нес­подіва­но їй ста­ло жаль і своєї ха­ти­ни, і ма­тері, що ма­ла зіста­тись в оселі од­ним од­на, як си­ро­та в са­мо­тині.

Маруся лед­ве вдер­жа­ла сльози. А стру­ни дзвеніли, а пісня Шо­пе­на ли­ла­ся, на­че во­да гірсько­го по­то­ку в го­ря­но­му краї; а сон­це яс­но світи­ло чер­во­ним світом в той за­ку­то­чок, де Ма­ру­ся заз­на­ла втіхи й ра­дощів ди­тя­чих літ, заз­на­ла впер­ше і щас­тя ко­хан­ня.

- Чого ви, Ма­ру­сю, так за­ду­ма­лись? Ваші очі зай­шли сльоза­ми. От-от зап­ла­че­те! - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Шкода мені по­ки­да­ти своє гніздеч­ко; я не­на­че при­рос­ла до йо­го. Чо­гось мені жаль то­го, що ми­ну­ло і що вже зник­ло і ніко­ли не вер­неться,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Співайте ще пісень, або­що, бо я вже вто­ми­лась! - ска­за­ла Хрис­ти­на до па­ничів та паннів.

Паничі й пан­ни заспіва­ли хо­ром ук­раїнських пісень. Хрис­ти­на гра­ла аком­панімент. Пісні йшли доб­ре, жва­во, ве­се­ло! Всі бу­ли раді. Зда­ва­лось, ніби стіни й вікна по­ве­селіша­ли. Од­на Мар­та Ки­рилівна сиділа смут­на, її смут­ний вид мав ве­ли­кий конт­раст з ве­се­лою ком­панією, з ве­се­лою обс­та­вою, освіче­ною літнім вечірнім світом. Бич­ковський не при­хо­див.

Почало смер­ка­ти. По­засвічу­ва­ли світло. Ма­ру­ся звеліла нак­ри­ва­ти стіл, са­ма по­розк­ла­да­ла на столі ножі, ви­дел­ки, пос­та­ви­ла чар­ки, ста­ка­ни, са­ма веш­та­лась, по­ра­лась, біга­ла. Ло­мицький по­ма­гав їй, розс­тав­ляв стільці, а Мар­та Ки­рилівна сиділа на ка­напі, не­на­че неп­ри­том­на, згор­нув­ши ру­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­на ду­ма­ла про сво­го Бич­ковсько­го, про свою прий­деш­ню до­лю…

«Що з ним тра­пи­лось? Де він те­пер про­бу­вав? Чом він не їде? Нев­же він не приїде? Нев­же він за­був про ме­не? А що, як зовсім не прий­де? І я не­за­ба­ром, че­рез од­ну-дру­гу го­ди­ну, зіста­нусь од­ним од­на в мертвій са­мо­тині в цій ха­тині, як би­ли­на в сте­пу?..» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона нер­во­во іздриг­ну­лась усім тілом, зга­дав­ши про свою са­мотність, про мерт­во­ту сво­го прий­дешнього жит­тя. На неї на­пав страх, навіть жах.

Вже Ма­ру­ся поп­ро­си­ла гос­тей до сто­лу. Мар­та Ки­рилівна ос­тан­ня вста­ла з ка­на­пи і пішла й собі до сто­ла. За сто­лом чув­ся гомін, шум, ве­се­ла роз­мо­ва, яку мо­же про­ва­ди­ти тільки мо­лодіж… Мар­та Ки­рилівна сиділа смут­на, нічо­го не їла, не­на­че во­на бу­ла не на весіллі, а на по­хо­роні.

«Не бу­де йо­го вже! Не приїде! Ма­буть, ка­пос­ний, пе­ре­ду­мав ме­не сва­та­ти. Щось є! Щось тра­пи­лось! Раз по­ки­нув ме­не, по­ки­не і вдру­ге…» - ду­ма­ла Ка­ра­лаєва і по­чу­ва­ла, що сльози підсту­па­ють до її очей.

Випили за здо­ров'я мо­ло­дих. Мо­лоді па­ничі й пан­ни заспіва­ли на про­щан­ня: «Гей не ди­вуй­те, добрії люди!» - дер­жа­чи чар­ки в ру­ках.

А Бич­ковський не приїхав. Вже й коні сто­яли ко­ло ґанку на­по­го­тові. Ма­ру­ся пе­ре­дяг­лась в до­ро­гу. Мо­лоді по­ча­ли про­ща­тись. В Мар­ти Ки­рилівни очі зай­шли сльоза­ми. Усі ру­ши­ли на вок­зал. Мар­та Ки­рилівна їха­ла в фа­етоні вкупі з Хрис­ти­ною, не­на­че зомліла. Во­на по­чу­ва­ла, що її тіло хо­ло­не, що її мо­ро­зить. Вже поїзд сто­яв на­по­го­тові. Ма­ру­ся і Ло­мицький хап­ком сіли в ва­гон. Гості й Мар­та Ки­рилівна ще раз розп­ро­ща­лись з ни­ми в ва­гоні і вер­ну­лись на плат­фор­му. Ка­ра­лаєва оки­ну­ла очи­ма публіку і зо­ри­ла скрізь по плат­формі, шу­ка­ючи Бич­ковсько­го.

«Може, він опізнив­ся. Мо­же, він десь тут між на­тов­пом шу­кає ме­не…» - ду­ма­ла Ка­ра­лаєва.

Бичковського ніде не бу­ло. В Мар­ти Ки­рилівни по спині не­на­че полізли хо­лодні ко­маш­ки, її по­ча­ло ніби мо­ро­зи­ти. Поїзд ру­шив. Ма­ру­ся ста­ла край вікна і в ос­танній раз мах­ну­ла до ма­тері білою хус­точ­кою. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ти­ла, що її но­ги слаб­ша­ють, не­на­че їх хтось підти­нає чимсь.

- Варвар, дес­пот, ан­тих­рист! ук­рав мою доч­ку! оси­ро­тив ме­не навіки! - крик­ну­ла во­на ди­ким істе­рич­ним го­ло­сом і од­ра­зу зомліла і впа­ла навз­нак на плат­фор­му,

Бородавкін взяв її в свої міцні ру­ки попід ру­ки і виніс до екіпа­жа. Мар­та Ки­рилівна зомліла і ле­жа­ла, не­на­че мерт­ва. Він і Хрис­ти­на при­вез­ли її до­до­му, пок­ла­ли на постіль. Во­ни обоє пар­ка па­ри­ли, туп­ця­ли ко­ло неї. Хрис­ти­на посла­ла за док­то­ром. Прий­шов док­тор і лед­ве од­хо­див її. Хрис­ти­на сиділа ко­ло неї з бра­том сли­ве цілу ніч. Вже світом Мар­та Ки­рилівна опам'яту­ва­лась, очу­ня­ла і за­раз зас­ну­ла важ­ким сном.

Бичковський то­го дня за­гу­ляв­ся за кар­та­ми на ве­чорі в то­ва­ри­ша, доб­ренько впив­ся і за­був, що йо­го Мар­та Ки­рилівна зап­ро­си­ла на весілля. Вже дру­го­го дня, пе­ред ве­чо­ром, він про­чу­мав­ся, зга­дав за ті зап­ро­си­ни і поїхав до Мар­ти Ки­рилівни. Во­на за­раз оду­жа­ла, на­че воск­рес­ла. Че­рез день во­на по­тяг­ла йо­го сли­ве си­ломіць до вінця і після то­го за­раз виїха­ла з ним в Крим на гу­лян­ку.

Ломицький повіз Ма­ру­сю на літо до сво­го батька і не­за­ба­ром пе­реп­ро­сив­ся з Ки­ши­не­ва в один го­род над Азовське мо­ре. Він і Ма­ру­ся зу­мис­не втек­ли як­най­далі от Мар­ти Ки­рилівни.

Минуло кілька років… Ло­мицький про­бу­вав на службі в од­но­му півден­но­му місті не­да­леч­ке од Чор­но­го мо­ря…

Був душ­ний літній вечір. Ло­мицький сидів ко­ло сто­ла в не­ве­лич­ко­му са­доч­ку і пив чай. Вікна йо­го жит­ла і двері в са­док бу­ли по­роз­чи­няні навстіж. Стіл сто­яв не­да­ле­ко од вікна під акаціями. Сон­це вже за­хо­ди­ло, і над­ворі сто­яла важ­ка і су­ха ду­хо­та, яка бу­ває в сте­по­вих місцях. Рідкий лист на аб­ри­ко­сах не­на­че прив'яв, по­жо­ло­бивсь і поз­ви­вавсь. Зем­ля попід де­ре­вом по­ре­па­лась; тра­ва всох­ла, квітки по­жовк­ли. І не­бо й роз­пе­че­на зем­ля не­на­че пашіли ду­хо­тою.

Ломицький сидів, підпер­ши го­ло­ву, і смут­но ди­вив­ся на роз­гор­ну­тий, тільки що про­чи­та­ний лист од давнього то­ва­ри­ша. Він за­ду­мавсь. Йо­го су­хор­ля­ве ли­це, об­ря­мо­ва­не дов­гим во­лос­сям, бу­ло ніби втом­ле­не, не­на­че прив'яле, як і той лист на аб­ри­ко­сах. Ду­ма світи­ла­ся в йо­га чор­них ти­хих очах, і ду­ма не­ве­се­ла…

Товариш пи­сав йо­му з од­но­го ве­ли­ко­го міста, по­да­вав звістки про но­вин­ки, на­га­дав про ідеї, які во­ру­ши­ли мо­лодіж, про нові книж­ки… Дріма­ючі ду­ми роз­во­ру­ши­лись в го­лові Ло­мицько­го. Він по­чу­тив, що ніби якась крап­ля жи­ву­щої во­ди впа­ла на йо­го дум­ки і роз­во­ру­ши­ла сер­це. Дум­ки йо­го по­ли­ну­ли десь да­ле­ко, вер­ну­лись в ті давніші ча­си, ко­ли і йо­го три­во­жи­ли ті самі свіжі пог­ля­ди, ціка­ви­ли йо­го…

«Було та ми­ну­ло - вже й по­ро­хом при­па­ло й тер­ном по­рос­ло,- ду­мав Ло­мицький,- не­ба­га­то ча­су ми­ну­ло, а вже мені об­рид­ло жит­тя, мо­но­тон­не та безквітне. Служ­ба та служ­ба без кінця… По­чу­ваєш се­бе част­кою якоїсь здо­ро­вої ма­ши­ни, важ­кої, за­вальної, цуп­кої, неінте­рес­ної, кот­ру хтось десь за­во­дить і кот­ру тяг­неш з нап­ру­гою, не­на­че віл яр­мо; і люб­лю я її так са­мо, як віл лю­бить яр­мо… І я нез­чув­ся, як і сам став ніби мерт­вою цуп­кою ма­ши­ною. Сер­це дрімає, ду­ша стає мов одубівша, а зав­зят­тя все зга­сає та якось ніби хо­ло­не».

В од­чи­нені вікна ли­ли­ся тихі, граціозні ме­лодії: Ма­ру­ся гра­ла нок­тюрн Шо­пе­на. Співучі про­тяжні то­ни прой­ма­ли га­ря­че, душ­не повітря і не­на­че розімліва­ли самі в тій ду­хоті: якось неш­вид­ко, з про­тя­гом, навіть мля­во та ліни­во сну­ва­лись во­ни в ду­хоті, але ніби й самі на­би­ра­лись вог­ню і га­ря­чо­го по­лум’я. Во­ни так бу­ли підхожі під ду­шев­ну пригніче­ну нап­ра­ву Ло­мицько­го, при­би­ту, але ще нез­гас­лу до­реш­ти, ще жевріючу, не­на­че жар, при­си­па­ний попелом, але ще нес­попелілий до­реш­ти. Ме­лодії во­ру­ши­ли ду­ми Ло­мицько­го. Він важ­ко зітхнув.

«Шкода мені мо­ло­дих літ, шко­да мені тих ки­пу­чих жит­тям літ… Схо­пи­лись бу­ло ду­ми та й… поз­га­са­ли, на­че жар, що спо­пелів, при­си­па­ний по­пе­лом. Чи мо­жу я ще бу­ти суспільним діячем? Чи роз­жевріється в мені ко­ли той свя­тий вогонь?.. Чи про­ки­нуться мої си­ли, чи роз­во­ру­шаться ко­ли мої ба­жан­ня? Чи заціка­ви­ла б ще ко­лись гро­ма­дянська діяльність? Чи зат­ремтіли б пак мої нер­ви од доб­ро­го суспільно­го вчин­ку на ко­ристь Ук­раїни і людськості? Мо­же б, і я був би іншою, ліпшою лю­ди­ною, і ко­риснішою… та якась важ­ка си­ла при­шиб­ла ме­не ще на цвіту… А те­пер…»

З вікон по­ли­ла­ся ве­се­ла ме­лодія, шум­ли­ва й бур­ли­ва, не­на­че во­да по­ли­ла­ся во­дос­па­дом. Ма­ру­ся заг­ра­ла фу­гу, швид­ку й го­лос­ну. Ло­мицький підвів го­ло­ву. Йо­го неп­риємно вра­зи­ла шум­ли­ва, га­лас­ли­ва, аж крик­ли­ва му­зи­ка.

«А! Навіщо ото Ма­ру­ся грає такі крик­ливі речі! Не люб­лю я то­го бренько­ту та кур­ко­ту. Б'ють тобі по нер­вах, не­на­че ко­лу­ном! І який дідько ви­га­дав оті фу­ги в му­зиці? Дзве­нить, сту­ко­тить, гур­ко­тить, не­на­че йо­го чор­ти ха­па­ють, а во­но ре­пе­тує: ґвалт, ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ко­ли б уже швид­ше пе­рес­та­ла гур­котіти».

Маруся вда­ри­ла ос­танні акор­ди. В две­рях, що ви­хо­ди­ли в са­док, з'яви­лась її пос­тать, пов­на си­ли й здо­ров'я. Бу­ло вид­но на лиці, що му­зи­ка зво­ру­ши­ла її ду­шу: що­ки бу­ли рум'яні, темні очі бли­ща­ли. За нею слідком неміцною хо­дою підтюп­цем біг ма­ленький си­нок. Ма­ру­ся прий­шла до сто­ла і сіла на стільці про­ти Ло­мицько­го.

- Чого це ти так скри­вив­ся? Чи жу­риш­ся, чи мо­же вто­мив­ся? - спи­та­ла в йо­го жінка.

- Втомило тро­хи жит­тя… і навіть са­ме жи­вот­тя…

- А це що за лист? Од ко­го?

- Од тво­го й мо­го при­яте­ля. Пи­ше про літе­ра­турні но­вин­ки. В йо­му, бач, ще й досі не про­хо­ло­ла га­ряч­ка ро­зу­мо­во­го та гро­ма­дянсько­го ру­ху,- ска­зав Ло­мицький.

- Можна? - спи­та­ла Ма­ру­ся і вхо­пи­ла в ру­ки лист.

- Чом же? Мож­на. Чи­тай! - ска­зав Ло­мицький. Ма­ру­ся пе­ре­чи­та­ла лист. Її очі забіга­ли. Ли­це по­ве­селіша­ло. Во­на підве­ла очі на чо­ловіка. Очі бли­ща­ли.

- А що? по­ве­селіша­ла? Чуєш го­лос жи­вої лю­ди­ни з да­ле­ко­го краю? А я так ду­маю про наші ча­си, що муд­ра бу­ла та лю­ди­на, кот­ра ви­га­да­ла при­каз­ку: «Моя ха­та скраю, я… нічо­го не знаю».

Він вхо­пив син­ка, по­са­див на коліна і при­гор­нув йо­го свіже лич­ко до сво­го блідо­го ли­ця, а потім вто­пив свій пог­ляд в блис­ку­чих Ма­ру­си­них очах.

«Тут, в сім'ї все моє жит­тя, уся моя втіха»,- по­ду­мав Ло­мицький. Але про­ти йо­го волі з гру­дей ви­ли­ну­ло зітхан­ня…

«Отут, в цій ха­тині моїй, в цьому за­сох­ло­му, по­жовк­ло­му са­доч­ку па­нує мо­ральна й соціальна моя смерть… Я за­пер­ся тут, не­на­че в до­мо­вині»,- по­ду­мав Ло­мицький.

Він мовч­ки взяв з Ма­ру­си­них рук лис­та і дов­го ог­ля­дав пе­чать на кон­верті.

- Чи не по­ру­ше­на пак пе­чать на пошті? - спи­та­ла в йо­го Ма­ру­ся.

Ні, ціла,- обізвав­ся Ло­мицький. І йо­го смутні очі по­ве­селіша­ли.

1891 ро­ку.