Навколо світу за вісімдесят днів

Розділ двадцять другий,

Сьомого листопада о пів на сьому вечора «Карнатик» вийшов із Гонконга і на всіх парах попрямував до Японії. Він був ущерть наповнений багажем і мав перевезти безліч пасажирів. Лишалися вільними тільки дві каюти першого класу: каюти, які замовив містер Фоґґ.

Наступного ранку спантеличені пасажири другого класу побачили розпатлану людину з туманним поглядом, що непевною ходою вийшла з каюти і важко всілася на палубну лаву.

Це був Паспарту. І ось що з ним сталося.

Щойно Фікс пішов із курильні, двоє слуг підняли обм’яклого Паспарту і поклали його на ліжко, призначене для курців. Француз, якого настирлива ідея переслідувала навіть уві сні, десь за три години здолав дурманний вплив наркотику і прийшов до тями. Думка про невиконаний обов’язок вивела його із заціпеніння. Він полишив ложе п’яниць і, ледь тримаючись за стіни, падаючи й піднімаючись, але вперто рухаючись уперед, немов під владою якогось інстинкту, виплентався з курильні, волаючи як навіжений:

— «Карнатик»! «Карнатик»!

Пароплав уже димів, готовий відпливати. Паспарту залишалося зробити всього кілька кроків. Він кинувся через трап, ступив на борт і впав непритомний на бак, коли «Карнатик» піднімав якір.

Матроси (для них такі сцени були невдивовижу) перетягли бідного парубка в одну з кают другого класу, і Паспарту прокинувся аж наступного дня за півтори сотні миль від китайського берега.

Ось так Паспарту цього ранку опинився на палубі «Карнатика» й на повні груди вдихав свіже морське повітря. Саме воно остаточно привело його до тями. Він ледь зібрав свої думки докупи і зрештою пригадав усе, що сталося напередодні: Фіксове зізнання, курильню, вино.

«Либонь, — подумав він, — я хильнув зайвого! Що скаже містер Фоґґ? У всякім разі, я не спізнився на пароплав, і це головне!»

Потім він подумав про Фікса.

«Сподіваюся, — сказав він собі, — що тепер ми позбулися його: після такої пропозиції він не насмілиться переслідувати нас на „Карнатику“. Поліцейський інспектор, детектив женеться за моїм паном, підозрюючи його в пограбуванні банку! Цього ще бракувало! Містер Фоґґ такий самий злодій, як я — убивця!»

Чи варто Паспарту розповісти про все це своєму панові? Чи треба містерові Фоґґу знати про ту роль, яку відіграє у цій справі Фікс? Можливо, краще почекати повернення в Лондон і лише тоді розказати йому про те, як поліцейський агент зі столиці ганявся за ним навколо світу, і разом із Філеасом Фоґґом поглузувати з цього молодчика? Звичайно, так буде ліпше. Над цим ще варто помізкувати. А зараз він просто попрямує до містера Фоґґа і попросить вибачення за свою непристойну поведінку.

Паспарту підвівся з місця. По морю ходили хвилі, і пакетбот дуже хитало. Парубок, ще не цілком певно тримаючись на ногах, якось дістався до кают першого класу, що містилися на кормі.

На палубі він не зустрів нікого, хто хоча б скидався на його пана або місіс Ауду.

«Еге, — сказав сам собі Паспарту, — то місіс Ауда о цій порі ще спить. А містер Фоґґ, очевидно, знайшов собі партнерів для вісту і, як зазвичай…»

З такими міркуваннями Паспарту спустився в салон. Містера Фоґґа там не було. Слузі залишалося тільки одне: запитати в суднового скарбника, яку каюту займає містер Фоґґ. Той відповів, що не знає пасажира з таким прізвищем.

— Даруйте, — наполягав Паспарту, — але я говорю про високого, спокійного, нетовариського джентльмена й про молоду жінку…

— На пакетботі немає жодної молодої жінки, — відповів скарбник. — Тримайте список пасажирів, переконайтесь у цьому самі.

Паспарту пробіг очима список. Прізвища його пана там і справді не було.

У Паспарту аж в очах потемніло. Проте в нього майнула нова думка.

— Матері його ковінька, я ж перебуваю на «Карнатику»? — не стримався він.

— Так, — відповів скарбник.

— Він прямує до Йокогами?

— Цілком правильно.

Паспарту був злякався: чи не помилився він судном? Але це справді «Карнатик», і його пана тут нема.

Француз упав у крісло. Ця звістка ніби громом його вразила. Та раптом він згадав, що час відплиття «Карнатика» перенесли і він, Паспарту, мав попередити свого пана, але не зробив цього! Отже, через нього містер Фоґґ і місіс Ауда спізнилися на пакетбот!

Це, звичайно, його провина, але більшою мірою — провина того зрадника, що підпоїв Паспарту, аби розлучити його з містером Фоґґом і затримати того в Гонконгу. Нарешті він розгадав маневр поліцейського інспектора! І містер Фоґґ напевно розорений, програв своє парі й, можливо, його арештували і кинули до буцеґарні!.. При цій думці Паспарту став рвати на собі волосся. Нехай лишень цей Фікс потрапить йому до рук, він йому цього не подарує!

Трохи оговтавшись від удару, Паспарту, до якого знову повернулося самовладання, став обмірковувати своє становище. Йому не позаздриш. Наш француз прямував до Японії. Туди він дістанеться, але ж як звідтіля вибиратися? У його кишенях гуляв вітер. Жодного шилінґа, жодного пенні! На щастя, його проїзд і харчування були заздалегідь оплачені.

Отже, у своєму розпорядженні він мав п’ять чи шість днів, аби прийняти якесь рішення. Скільки він з’їв і випив за цей переїзд, навіть важко описати. Він їв і за містера Фоґґа, і за місіс Ауду, і за самого себе. Він їв так, ніби Японія, де він мав висадитися, була пустелею, де не знайдеш елементарних харчів.

13 листопада з ранковим припливом «Карнатик» увійшов у порт Йокогами.

Це важливий тихоокеанський порт. Сюди заходять усі пароплави, як поштові, так і пасажирські, що здійснюють рейси між Північною Америкою, Китаєм, Японією і Малайським архіпелагом. Порт Йокогама міститься у бухті Ієддо, поблизу другої столиці японської імперії — величезного міста Ієддо, колишньої резиденції сьоґунів; Ієддо — суперник Кіото, де живе божественний імператор, нащадок богів — мікадо.

«Карнатик» пришвартувався до набережної Йокогами, неподалік від молу й митних складів, серед численних суден різних держав.

Паспарту без особливого захвату ступив на землю доволі цікавої Країни Світанкового Сонця. Йому залишалося тільки покластися на щасливий випадок, і він побрів навмання вулицями міста.

Спочатку Паспарту потрапив до європейського кварталу, з невисокими, оточеними верандами будиночками, які правильними рядами тяглися вздовж вулиць, площ, доків, складів до самого порту. Тут, як у Гонконгу й Калькутті, населення складалося з представників усіх національностей: американців, англійців, китайців, голландців — купців, готових усе продати й усе купити; серед них наш француз почувався так, ніби потрапив до готтентотів[19].

Щоправда, Паспарту, міг звернутися в Йокогамі до англійського або французького консула, та його стримувала необхідність розповісти свою історію, тісно пов’язану з ім’ям і справами його пана, і тому, перш ніж використати цю можливість, він вирішив спробувати всі інші можливості.

Отже, пройшовши європейську частину міста й не побачивши по дорозі нічого для себе підходящого, він опинився у японській частині, вперто поклавши собі, що за потреби дійде і до Ієддо.

Тубільна частина Йокогами називається Бентен — на честь богині моря, шанованої на сусідніх островах. Тут він побачив чудові піхтові й кедрові алеї, священні ворота вигадливої архітектури, містки, що зависли серед заростей очерету й бамбуку, храми, сховані під високими, сумними віковими кедрами, святилища, у глибині яких мирно існували буддійські жерці й послідовники Конфуція, безкінечні вулиці, а на них — рум’янолицих хлопчаків, що посеред дороги бавляться з рудими безхвостими, страшенно ледачими, зате вельми лагідними котами й куцоногими собачками.

На вулицях — вир перехожих: процесії бонз, що монотонно б’ють у тамбурини, якуніни — митні або поліцейські офіцери в гострих лакованих капелюхах, із двома шаблями за поясом; солдати, одягнені в синій з білими смугами бавовняний однострій і озброєні пістонними рушницями; охоронці мікадо в шовкових камзолах і кольчугах та безліч інших військових різних рангів, бо в Японії професію солдата поважають так само, як нею нехтують у Китаї. Усюди — ченці, що збирають милостиню, прочани в довгому вбранні і просто перехожі — низькорослі, з прямим, чорним, як воронове крило, волоссям, великоголові, вузькогруді й тонконогі; вони мають обличчя всіх відтінків від темно-мідного до матово-білого, проте вони ніколи не бувають жовтими, як у китайців, від яких японці істотно відрізняються своєю зовнішністю. Серед візків, паланкінів, рикш коротенькими крочками дріботіли жінки, маленькі ніжки яких були взуті в солом’яні сандалії, полотняні туфлі або вишукані дерев’яні черевики; більшість жінок не вирізнялися красою, очі в них були підведені, груди стягнуті, а зуби за тодішньою модою начорнені, зате всі вони не без елегантності носили національні костюми «кімоно» — щось подібне до халата, перехопленого широким шовковим шарфом, кінці якого були зав’язані позаду чудернацьким бантом; так що костюм сучасних паризьких модниць запозичений, радше за все, в японок.

Паспарту кілька годин походжав серед цієї строкатої юрби, витріщався на цікаві товари крамниць і базарів, де продавалося безліч усіляких брязкалець, золотих і срібних японських виробів, бачив він і їдальні, прикрашені різнобарвними прапорцями й стрічками, куди він не мав можливості зайти; траплялися йому і чайні будиночки, де відвідувачі чашками п’ють теплу запашну воду з «саке» — напоєм, одержаним у результаті бродіння рису; на його шляху були й курильні, де курять тонкий тютюн, а не опіум, якого майже не знають у Японії.

Затим Паспарту опинився в полі, серед великих рисових плантацій. Там цвіли чудові камелії, що росли не на кущах, а на деревах і дарували свої останні осінні пахощі; обгороджені бамбуком стояли яблуні, вишні, сливи; місцеві жителі розводять ці плодові дерева головним чином заради їхніх квітів, а не заради плодів, і за допомогою маняк[20] і тріскачок захищають їх від зграй горобців, ворон, голубів та інших ненажерливих птахів. На величних кедрах жили величезні орли; у листі кожної плакучої верби гніздилися чаплі, що журно стояли на одній нозі; усюди були ворони, качки, яструби, дикі гуси і багато журавлів, яких японці величають «панами» і вважають символом щастя й довголіття.

Тиняючись полем, Паспарту надибав у траві кілька фіалок.

— От і добре, — сказав він, — вони замінять мені вечерю.

Та понюхавши квіти, він переконався, що вони вже не пахнуть.

«Не щастить!» — подумав він.

Правда, парубок, залишаючи «Карнатик», завбачливо наївся під час сніданку, але після дня ходьби його шлунок геть спорожнів. Він устиг зауважити, що у м’ясних крамницях зовсім немає свинини, козлятини й баранини, а позаяк він знав, що забій рогатої худоби, призначеної винятково для польових робіт, вважається в Японії святотатством, то вирішив, що м’ясо там їдять украй рідко. Він не помилився; та за браком яловичини він залюбки погодився б на добрячий шмат кабана чи лося, зголосився б і на куріпку чи перепілку — словом, не відмовився б од будь-якої живності або риби, якими зазвичай харчуються японці, додаючи до них трохи рису. Однак йому довелося змиритися з необхідністю забути про їжу принаймні до завтрашнього дня.

Настала ніч. Паспарту повернувся в тубільну частину міста; він вештався вулицями, обвішаними різнобарвними ліхтариками, озираючись на фіглярів і мандрівних астрологів, які збирають юрби довкола своїх підзорних труб. Потому він знову побачив рейд, освітлений вогнями рибальських човнів, з яких ловили рибу, приманюючи її світлом палаючих смолоскипів.

Та зрештою вулиці спорожніли. На зміну натовпові з’явилися якуніни — вартові. Одягнені в чудові костюми й оточені юрбою солдатів, вони скидалися на послів, і Паспарту, щоразу бачачи блискучого патруля, жартома повторював:

— Ну от, ще один японський посол вирушає до Європи!