Найкраще в мені

Ця книга — художній твір. Імена, персонажі, місця та події є продуктом уяви автора або використовуються фіктивно. Будь- яка схожість з реальними подіями, місцями або особами, живими чи мертвими, є випадковою.

Для Скота Швіммера, чудового друга

Подяка

Деякі романи писати складніше, ніж інші, і «Найкраще в мені» саме з цієї категорії.

«Найкраще в мені» було непросто писати — не набридатиму переліком причин — однак без підтримки згаданих нижче людей я, мабуть, і досі працював би над ним. Тому, без зайвих церемоній, розпочну.

Дякую Кеті, моїй дружині. Коли ми зустрілися, це було кохання з першого погляду, і нічого не змінилося за всі ті роки, що ми були разом. Ти найкраща, і я завжди щасливий називати тебе своєю дружиною.

Дякую Майлзові, Раянові, Лендону, Лексі і Саванні. Ви — радість мого життя, і я пишаюся вами всіма. Як мої діти, ви завжди будете найдорожчими для мене.

Дякую Терезі Парк, моєму агентові. Після закінчення першої чернетки роману я дійшов до крутого повороту, і ви заслуговуєте на подяку не лише через допомогу з доведенням роману до ладу, але й терпінням — як же стійко ви чекали, доки я завершу роботу над ним! Мені дуже пощастило мати такого агента. Спасибі!

Дякую Джеймі Раабу, моєму редакторові. Ваша робота над порятунком цього роману була, як завжди, вражаючою, а ваші поради — безпомильними. Ви не лише прекрасний редактор, але й чудова людина. Спасибі!

Дякую Хауї Сандерсу та Кеї Хаятьяну, моїм кіноагентам. Я плекаю щиру віру в те, що честь, розум і пристрасть — це основа будь-яких добрих робочих стосунків. Ви обидва завжди виявляєте саме ці риси, і я вдячний за все, що ви зробили для мене. Мені пощастило працювати з вами.

Дякую Денісу Дінові, продюсерові «Послання у пляшці» та інших моїх екранізацій. Звичайно, ви стали більше, ніж просто партнером по роботі. Ви стали моїм другом і справді покращили моє життя. Велике вам спасибі за все.

Дякую Марті Боуену. Ви чудово попрацювали як продюсер фільму «Любий Джоне». Я вдячний не лише за допомогу, але й за дружбу. Спасибі за все, що ви зробили, і я радий, що ми знову працюємо разом.

Дякую Девідові Янгу, генеральному директорові Hachette Book Group: без сумніву, ви зробили мене «Щасливчиком», і я ціную все, що ви робите. Спасибі.

Дякую Еббі Кунс та Емілі Світ з Park Literary Group. Щиро вдячний за всю роботу, яку ви виконуєте заради мене. Ви обидві робили для мене більше, ніж можна було уявити. Я навіть не можу повністю висловити вам свою вдячність. О, Емілі, вітаю з весіллям.

Дякую Дженіфер Романелло, моєму агентові з реклами з GCP, янголові-охоронцеві мого туру. Grazie за все, як завжди. Ви найкраща.

Дякую Стефані Йегер, моєму асистентові. З часів роботи над «Ночами в Роданті» ви забезпечували спокійний плин мого життя. Я вдячний вам за все, що ви робите.

Дякую Куртене Валенті та Грегу Сілверману з «Уорнер Бразерс». Дякую, що дали шанс мені і моєму роману, без попереднього читання. Це було нелегким рішенням, але я вдячний за ваш вибір. Насамперед я дуже радий працювати з вами обома знову.

Дякую Райану Кавана і Такеру Тулі з Relativity Media, а також Віку Годфрі. Я неймовірно схвильований екранізацією «Тихої гавані» і хотів би подякувати всім вам за надану мені можливість працювати з вами ще раз. Це велика честь, і я не забуду цього, і знаю, що ви робите величезну роботу.

Дякую Адаму Шанкману та Дженіфер Гібгот за чудову роботу над екранізацією «Останньої пісні». Я вам довірився, і ви не підвели. Цього я ніколи не забуду.

Дякую Лінн Харріс та Маркові Джонсону. Розпочати працювати з вами колись давно було найкращим рішенням у моїй кар’єрі. Я знаю, що з того часу ви зробили дуже багато фільмів, але, щоб ви знали, я завжди буду вдячний вам за екранізацію «Щоденника».

Дякую Лоренцо Ді Бонавентура за адаптацію «Пам’ятної прогулянки». Плин часу ніяк не зменшує моєї любові до цього фільму.

Дякую Девідові Парку, Шарон Кресні, Флегу та усім іншим із Grand Central Publishing та United Talent Agency. З того часу, коли з вами провели «Три тижні з моїм братом», минуло п’ятнадцять років — рівно стільки ми з вами знайомі. Дякую вам за все!

1

У Довсона Коула галюцинації почалися після вибуху на платформі — у день, коли він міг загинути.

Він був певний, що за чотирнадцять років на платформі бачив усе. У 1997 році на його очах гелікоптер втратив управління просто перед посадкою й, умить перетворившись на вогняну кулю, розбився об палубу, завдавши Довсону опіків спини другого ступеня, коли той намагався врятувати хоч когось з екіпажу. Тринадцятеро людей, більшість з яких перебувала в гелікоптері, загинули. Чотири роки потому, коли на платформі обвалився кран, металевий уламок завбільшки приблизно із баскетбольний м’яч ледве не зніс Довсонові голову. У 2004-му він став одним із тих кількох працівників, що залишилися на вежі, коли налетів ураган «Іван»: швидкість шквального вітру сягала понад сто миль [1] на годину, а хвилі були такі, що, дивлячись униз на опори, які ледве трималися, він мимохіть думав про парашут. Небезпека чигала усюди: люди послизалися, все навкруги ламалося, а синці й порізи були невід’ємною частиною життя команди. Довсон бачив за цей час більше переломів, аніж міг би перелічити, дві епідемії харчових отруєнь, що звалили з ніг усю команду, а два роки тому, у 2007-му, на його очах став тонути корабель постачання, який тільки- но відійшов від вежі; в останній момент його витяг катер берегової охорони, який проходив поблизу.

Але цього разу все було дещо інакше. Оскільки витоку не сталося, — у цьому випадку системи безпеки запобігли б значним викидам — національна преса майже не приділила цій пригоді уваги й через декілька днів усі про неї забули. Та для тих, хто там був, то був нічний кошмар. Аж до моменту вибуху все йшло як завжди. Довсон оглядав насосні станції, коли один із резервуарів несподівано вибухнув. Ще до того, як він устиг усвідомити, що трапилось, його жбурнуло ударною хвилею об стіну сусіднього ангара. Далі полум’я охопило усе навколо. Уся вежа, вкрита патьоками нафти й мастила, миттю перетворилася на пекло, що поглинало платформу. Далі два сильні вибухи струсонули вежу ще дужче. Довсон пам’ятав, як намагався відтягти декілька тіл подалі від полум’я, але четвертий вибух, ще дужчий, ніж попередні, підняв його у повітря вдруге. Спогади про падіння у воду — падіння, якого він міг не пережити, — були розпливчастими. Наступне, що він пам’ятав, — як його носило хвилями Мексиканської затоки десь за дев’яносто миль від луїзіанської бухти Вермільйон.

Як і більшість інших, він не встиг натягти рятувального костюма чи дістатися до плота, але з-поміж хвиль бачив, як якийсь чорнявий чоловік махає йому рукою, наче закликаючи Довсона пливти до нього. Довсон, знесилений і контужений, став вигрібати у той бік, борючись із океанськими хвилями. Важкі від води одяг та черевики тягли його на дно, а коли руки і ноги майже відмовили, він зрозумів, що невдовзі загине. Йому здавалося, що він уже близько, проте величезні хвилі, що здіймалися навколо нього, не давали змоги у цьому пересвідчитися. І тоді серед розкиданих по поверхні уламків він помітив загублений кимось рятувальний пояс, і, зосередившись з останніх сил, вхопився за нього. Пізніше дізнався, що на час, коли його підібрав корабель-постачальник, що вирушив до місця пригоди, він провів у воді майже чотири години і що його віднесло майже на милю від платформи. Його витягли на борт, віднесли в каюту до інших уцілілих. Довсона трусило від переохолодження, в очах темніло. І хоч усе навколо здавалося йому розмитим — пізніше його стан діагностували як «струс середнього ступеня» — він розумів, як насправді йому пощастило. Він бачив людей зі страшними опіками на руках і плечах, у когось із вух текла кров, хтось страждав від численних переломів. Більшість із них він знав на ім’я. На платформі було не так багато місць, де люди могли б проводити вільний час; фактично, це було невелике селище посеред океану, і всі рано чи пізно зустрічалися в кафетерії, кімнаті відпочинку чи у спортзалі. Однак один чоловік видався незнайомим — той, хто начебто роздивлявся його прямісінько через переповнену кімнату. Темне волосся, приблизно сорок років, одягнений у синю штурмівку, яку, напевне, позичив хтось із команди. Довсонові цей чоловік здавався зайвим, він скидався швидше на конторського працівника, аніж на простого нафтовика. Чоловік помахав рукою, і Довсон відчув, як волосся на потилиці стає сторчма: одразу виринули спогади про силует посеред хвиль. Це був той чоловік. Але перш ніж Довсон усвідомив джерело своєї тривоги, хтось накинув йому на плечі ковдру й повів углиб кімнати, де чекав медпрацівник.

Коли він повернувся на своє місце, темноволосого чоловіка вже не було. Протягом наступної години корабель підібрав ще більше вцілілих, і в міру того, як до тіла поверталося відчуття тепла, Довсона дедалі більше цікавило, що трапилося із рештою його команди. Людей, з якими він пропрацював багато років, не було видно. Пізніше він дізнався, що загинуло двадцять чотири особи. І більшість тіл, хоч і не всі, було знайдено. Оклигуючи в лікарні, Довсон весь час намагався осмислити факт, що деякі родини так і не отримали можливості попрощатися із загиблими.

Після вибуху сон важко давався — не через страхи, а через постійне відчуття, наче за ним стежать. Він почувався… одержимим, як би смішно це не звучало. Удень і вночі йому постійно ввижався невловний рух десь на периферії зору, але скільки б він не оглядався, не знаходив нікого й нічого, щоб пояснити це відчуття. Йому було цікаво, чи справді він втрачає глузд. Лікар волів пояснити усе посттравматичною реакцією на стрес, завданий нещасним випадком, і тим, що мозок Довсона таким чином видужує від струсу. Таке пояснення мало рацію, але Довсонові від того легше не ставало. Він покірно кивнув у відповідь, отримав рецепт на снодійне, але за ліками так і не пішов.

Поки жорна правосуддя перетирали справу, Довсона було відправлено в оплачувану відпустку на півроку. Три тижні потому компанія запропонувала йому компенсацію, й він підписав папери. На той час до нього встигло звернутися зо п’ять юристів із пропозицією першим подати колективний позов, але йому не хотілося морочитися. Він погодився на компенсацію і того ж дня перевів кошти у готівку, якої було достатньо, аби справляти враження заможної людини. Далі він пішов до свого банку і переслав кошти на рахунок на Кайманових островах. Звідти їх було переведено на рахунок у Панамі, який вдалося відкрити без зайвої тяганини, а вже звідти — у місце призначення. Як завжди, простежити за коштами було майже неможливо.

Він лишив собі достатньо, аби оплатити оренду та інші витрати. Йому не треба було багато. Довсон мешкав у одномісному вагончику в кінці ґрунтової дороги в одному з передмість Нового Орлеану, і всі, хто проходив повз його житло, певно, вважали, що єдиною прикметою вагончика було те, що він не потонув під час «Катріни» у 2005-му. Покритий подертими й вицвілими пластиковими панелями, вагончик примостився на шлакоблоках — тимчасовому фундаменті, який із плином часу виявився постійним. У вагончику були одномісна спальня, санвузол, захаращений куток для гостей і кухня, де ледве влізав малесенький холодильник. Гідроізоляції майже не було, і вологість так пожолобила підлогу за довгі роки, що Довсона не полишало враження, наче він пересувається похилою ковзанкою. Лінолеум у кухні тріснув по кутах, крізь подертий килимок просвічувала підлога, а невелике приміщення прикрашав мотлох, придбаний у крамницях вживаних речей. На стінах не було жодного фото. І хоч він жив там майже п’ятнадцять років, почувався там радше не як удома, а як у місці, де можна попоїсти, поспати і помитися.

Та хоч яким старим був Довсонів вагончик, виглядав він не гірше за будинки в Ґарден Дистрікт. Довсон завжди відзначався любов’ю до охайності. Двічі на рік він зашпаровував тріщини й заробляв шви, щоби захистити помешкання від комах та дрібних гризунів, і щоразу, коли збирався на платформу, начисто відшкрібав підлогу у кухні й ванній за допомогою засобів для дезінфекції й перевіряв, щоби в кухонних шафках не лишилося нічого, що могло би зігнити чи запліснявіти. Найчастіше його зміни в морі тривали по тридцять днів, а потім він мав тридцять днів відпочинку, тому всі не сховані в герметичні бляшанки продукти встигали зіпсуватися за час його відсутності, особливо влітку. Одразу після повернення додому Довсон заново віддраював і провітрював оселю, усіляко намагаючись позбутися запаху цвілі.

Утім, там було тихо, і таке помешкання насправді повністю задовольняло всі його потреби. До великої дороги було десь чверть милі, а найближчі сусіди мешкали ще далі. Після місяця на платформі це було саме те, що потрібно. До чого він ніяк не міг звикнути на роботі, так це до постійного шуму. Неприродного шуму. Какофонічний гуркіт кранів, гелікоптерів, насосів і металеве брязкання не вгавали ніколи. Платформи качали нафту цілодобово, і це означало, що, навіть коли Довсон намагався заснути, туркотіння не припинялося. Він намагався фільтрувати його під час змін, та щоразу, коли повертався до вагончика, його вражала майже цілковита тиша, що панувала упродовж дня. Уранці він міг почути пташиний спів, що линув від дерев неподалік, а вечорами, вже через кілька хвилин після заходу сонця, іноді помічав, як зливаються в унісон сюрчання коників і жаб’ячі співи. Загалом звуки природи заспокійливо на нього впливали, утім, бувало й так, що вони нагадували про дім, і тоді він якнайшвидше повертався до вагончика, де, намагаючись сховатися від спогадів, брався до численних дрібних справ, які забирали переважну частину його часу на суші.

Він їв. Спав. Бігав, підіймав штангу і порпався у машині. Сідав за кермо й подовгу кружляв дорогами, не маючи чіткого уявлення про пункт призначення. Іноді рибалив. Щовечора читав та іноді писав листи Такові Гостетлеру. І все. У нього не було ані телевізора, ані приймача, і хоч він мав мобільний, у телефонному записнику були лише номери по роботі. Він виходив за продуктами та іншими речами, заходив до книжкової крамниці раз на місяць, але це було єдине, для чого він приїздив до Нового Орлеану. За чотирнадцять років він ні разу не побував на Бурбон-стріт, не пройшовся Французьким кварталом. Він жодного разу не кавував у «Кафе дю Монд», не куштував славетних ромових коктейлів у таверні «Лафіттс Блексміт Шоп Бар». До спортзали також не ходив — вправлявся натомість під вилинялим тентом, розтягненим між вагончиком і деревами, що росли поряд. Він не ходив у кіно, не дивився із приятелями недільних матчів «Сейнтс». Йому було сорок два, і жодного разу з часів навчання у школі він не був на побаченні.

Більшість людей просто не стали б чи не змогли б жити так, але вони не знали його. Вони не знали, ким він був, що накоїв, а він хотів, щоби все так і залишалося.

І ось, абсолютно зненацька, теплого червневого дня по обіді йому зателефонували — й знову наплинули спогади про минуле. Довсон перебував у відпустці вже понад два місяці. Уперше майже за двадцять років він зібрався додому. Думки про це турбували його, але він розумів, що не має вибору. Так був для нього більш ніж другом, він був для нього майже батьком. І коли Довсон укотре подумав про рік, який назавжди змінив його життя, десь на периферії зору знову щось ледь-ледь ворухнулося.

Повернувши голову в той бік, він, як завжди, нічого не побачив і знову запитав себе, чи не втрачає часом глузд.

Телефонував Морґан Теннер, юрист з Орієнтала, Північна Кароліна, який повідомив, що Така Гостетлера не стало. «Є речі, про які ліпше потурбуватися особисто», — пояснив Теннер. Довсон поклав слухавку і майже автоматично забронював квиток на літак й кімнату в невеличкому готелі, а зразу після цього залишив замовлення в тамтешній квітковій крамниці.

Наступного ранку, зачинивши двері, Довсон обійшов вагончик — там, позаду, у бляшаному гаражі стояло його авто. Був четвер, 18 червня 2009 року, він тримав у руках свій єдиний костюм і торбу, яку спакував посеред ночі, коли не міг заснути. Довсон відімкнув гараж і прочинив двері, спостерігаючи, як сонячні промені омивають гладенький кузов машини, яку він ремонтував і реставрував ще зі шкільних часів. Це був фастбек [2] 1969 року випуску — авто, на яке всі звертали увагу, і коли Ніксон був президентом, і тепер. Машина виглядала так, наче щойно зійшла з конвеєра, і упродовж років купа незнайомців зверталася до нього із пропозиціями її придбати. І кожному з них Довсон відмовляв. «Для мене це не просто авто», — казав він без зайвих пояснень. Єдиним, хто справді зрозумів би, що він має на увазі, був Так.

Довсон закинув торбу на пасажирське сидіння, поклав на неї зверху костюм, а тоді стрибнув за кермо. Коли він повернув ключ у замку, двигун із гуркотом ожив, і, вивівши машину на гравій, Довсон вийшов зачинити гараж. Роблячи все це, він подумки іще раз пройшовся по переліку того, що мав зробити і взяти із собою. Уже через дві хвилини він виїхав на шосе, а через півгодини — вийшов на майданчику тривалого паркування аеропорту Нового Орлеану. Думка про те, що треба буде лишити авто, не дуже його тішила, однак вибору він не мав. Забрав речі й попростував до терміналу, де у віконечку авіакомпанії на нього чекав квиток.

В аеропорту було людно. Чоловіки й жінки йшли, тримаючись за руки, цілі сім’ї гуртом стояли у чергах на відліт до бабусь і дідусів, а може, й до Диснейленду, студенти відлітали на навчання чи поверталися додому. Ділові люди теревенили по мобільних, котячи за собою свої валізки. Довсон стояв у повільній черзі, аж доки не побачив вільного віконечка. Він показав документи, відповів на стандартні питання й після цього отримав талон на посадку.

Пересадка буде одна, в Шарлотті, і триватиме вона трішки більше за годину. Не так вже й довго. Сівши у Нью-Берні й винайнявши авто, він матиме попереду ще сорок хвилин за кермом. Якщо не буде затримок, ближче до вечора опиниться в Орієнталі.

Тільки зайнявши своє місце в літаку, Довсон зрозумів, наскільки він втомився. Важко було сказати, о котрій він нарешті заснув — востаннє, коли дивився на годинник, була майже четверта — але вирішив, що поспить у літаку. До того ж навряд у нього буде купа справ у місті. Він був єдиною дитиною, його матір втекла від них, коли йому було три, а батько зробив світові величезну послугу, коли допився до смерті. За всі ці роки Довсон жодного разу і словом не перекинувся із родичами, та й зараз не хотів би поновлювати стосунки.

Просто змотатися туди й назад. Він зробить те, що повинен, не більше, і не лишатиметься в місті довше, ніж потрібно. Може, він і виріс в Орієнталі, але ніколи не був його частиною. Орієнтал, яким Довсон знав це місто з дитинства, аж ніяк не нагадував той світлий дружній образ, що його культивували місцеві туристичні бюро. Здебільшого на тих, хто проводив тут хоча би півдня, Орієнтал справляв враження дивакуватого містечка поетів, митців та пенсіонерів, які не бажали нічого, окрім як відійти від справ і займатися вітрильництвом на річці Ньюс. Старий центр міста, як і належить, пропонував гостям і мешканцям купу антикварних салонів, галерей, кав’ярень, а фестивалів тут щотижня відбувалося більше, ніж, здавалося, здатне провести містечко із населенням менш ніж тисяча людей. Справжнє ж обличчя Орієнтала, яке Довсонові було знайоме з дитинства й юності, складалося з облич людей, чиї предки жили тут іще з колоніальних часів, — облич судді Маккола, шерифа Гарріса, Юджинії Вілкокс, сімей Кольє й Беннет. Саме вони були справжніми власниками цієї землі, збирачами врожаїв, продавцями деревини та постачальниками послуг. Вони були рушієм тої могутньої й невидимої течії, яка насправді живила місто. Воно завжди належало їм, і вони вирішували, яким йому бути.

Довсон зрозумів це вперше, коли йому було вісімнадцять, а потім упевнився в цьому ще раз у двадцять три, коли зрештою поїхав із міста назавжди. Не просто бути Коулом хоч в якому з міст округу Памліко, а особливо — в Орієнталі. Наскільки йому було відомо, кожний чоловік у сім’ї Коулів — аж до п’ятого коліна — бодай раз та відсидів. Усі вони були засуджені за різне: від збройних нападів чи побоїв до підпалів та спроб убивства, а чи навіть убивства, і широка скеляста ділянка, що належала цій багаточисельній сім’ї, була державою в державі, де панували власні, окремі закони. Дерев’яні халупи, одномісні вагончики й комори були розкидані по землі, яку сім’я вважала за домівку, і навіть шериф не навідувався туди без дуже поважних причин. Мисливці обходили цю місцину, небезпідставно побоюючись, що їх можуть пристрелити за порушення кордонів Коулівських володінь — і не просто можуть, а таки пристрелять. Коули були самогонниками, торгували наркотиками, напивалися, били своїх жінок, дітей та матерів, крали й займалися сутенерством, та понад усе вони були відомі своєю патологічною агресивністю. В одному журналі, який тепер вже не виходив, сім’ю Коулів називали найстрашнішою і наймстивішою злочинною сім’єю на схід від Ралі. Батько Довсона винятком не був. Відтоді як йому виповнилося двадцять — і до сорока, — він устиг відбути не один тюремний термін за різноманітні порушення, серед яких була спроба забити льодорубом чоловіка, який не пропустив його на дорозі. Двічі його визнавали невинним у вбивствах через те, що свідки несподівано зникали, а інші члени родини боялися його, бо занадто добре знали, з ким мають справу. Як і чому мати вийшла за його батька, було питанням, на яке Довсон не сподівався знайти відповідь. Вона правильно вчинила, що втекла, — Довсон міг її зрозуміти. У дитинстві думка про втечу не полишала і його. І він розумів, чому мати не забрала його із собою: чоловіки цієї родини ставилися до потомства, як до власності, і тому він би не здивувався, якби батько вистежив матір і забрав би його собі так чи інак. Батько сам неодноразово вказував на це Довсонові, й той навіть не цікавився, що сталося б, якби мати не захотіла його віддавати. Довсон знав відповідь і без нього.

Цікаво, думав він, хто з родичів мешкає там досі. Коли Довсон нарешті поїхав геть, окрім батька там лишалися дід, четверо дядьків, троє тіток і шістнадцятеро двоюрідних братів та сестер. Тепер, коли двоюрідні повиростали, в них, мабуть, понароджувалися власні діти, тож Коулів стало ще більше. Дізнаватися точну їх кількість Довсон не мав жодного бажання. Може, він там і виріс, та ніколи не був частиною цього всього, як і частиною Орієнтала. Можливо, справа була в матері, бо Довсон аж ніяк не був схожий на своїх родичів. Єдиний із численних кузенів він пристойно вчився й ніколи не зчиняв бійок у школі. Він не торкався ні пляшки, ні наркотиків, і коли був підлітком, то намагався триматися подалі від братів, коли ті виїжджали до міста на пошуки кримінальних пригод — брехав їм, що залишиться наглядати за перегонкою чи допомогти розбирати авто, яке вкрав хтось із родичів. Він тримався тихо і намагався привертати до себе якомога менше уваги.

Із його боку така поведінка була ризикованою. Коули були бандою негідників і злодіїв, та це не означало, що їм бракувало клепки, і Довсон на рівні інстинктів розумів, що йому треба приховати власну інакшість у будь- який спосіб. Він був чи не єдиною дитиною в школі, яка вчилася аж так добре, щоби навмисне провалювати контрольні. Він навчився чинити так, щоби чвертні чи семестрові оцінки виглядали гірше, аніж могли б. Він знав, як непомітно випорожнити бляшанку пива до того, як хтось зненацька проштрикне її ножем, і коли він ховався за роботою, аби тільки уникнути спілкування із братами, то часто працював до глупої ночі. Ця тактика деякий час рятувала його, проте згодом вибудувана ним барикада перестала витримувати тиск. Хтось із учителів повідомив за чаркою горілчаному братові батька, що Довсон найкращий учень у класі. Тітки та дядьки стали помічати, що він єдиний із братів у перших тримається в рамках закону. У сім’ї, де вірність традиціям і послух були найвищими цінностями, він був не таким, як усі, і в цьому вони вбачали найстрашніший його гріх перед ними.

Через це його батько казився від люті. Довсон потерпав від побоїв змалечку — батько був великим шанувальником ременя — та коли йому виповнилося дванадцять, батько став його бити з особистої ненависті. Батько бив його доти, доки вся спина і груди Довсона не чорніли від синців, а потім через годину повертався й брався за обличчя й ноги. Вчителі знали, що відбувається, але, побоюючись за власні сім’ї, нічого не робили. Шериф робив вигляд, що не помічав синців і рубців, коли зустрічав Довсона дорогою зі школи. Решта родини не бачила в побоях проблеми. Ейбі й Дикий Тед, його старші брати, не раз нападали на нього й лупцювали не менше за батька: Ейбі — бо вважав, що Довсон наривався, Дикий Тед — просто задля задоволення. Ейбі, високий і міцний, з кулаками завбільшки з дитячу голову, був агресивним і нестриманим, але розумнішим, аніж здавався. А от Дикий Тед народився лютим. У дитсадку він ледве не заколов іншого малого олівцем у бійці за бісквітний батончик, а в п’ятому класі відправив до лікарні однокласника, за що його врешті вигнали. Ходили чутки, що Тед іще підлітком забив на смерть якогось наркомана. Тому Довсон розумів, що найліпше — просто не відбиватися. Натомість він навчився прикриватися від ударів доти, доки брати не знуджувалися, чи не втомлювалися, чи і те, й інше.

Незважаючи на усе це, до сімейної справи Довсон не долучився, і чим далі, тим більше упевнювався, що ніколи не долучиться. З часом він зрозумів: що більше він кричатиме, то сильніше його битимуть, і тому навіть рота не розтуляв. Батько полюбляв насильство, але ж він був ще й задиракою, а Довсон знав, що задираки лізуть битися лише тоді, коли заздалегідь упевнені в перемозі. Він знав, що настане день, коли він матиме достатньо сил, аби вдарити у відповідь, аби більше не боятися батька. І коли на нього сипалися часті, наче град, удари, він намагався уявити, яких зусиль коштувало матері віднайти у собі сміливість розірвати усі зв’язки з цим кублом.

Довсон чимдуж намагався прискорити процес. Він прив’язував до дерева мішок із ганчір’ям і годинами відпрацьовував удари. Він якнайчастіше тягав важкі камені й деталі двигунів. Він підтягувався, відтискався, робив присідання по декілька разів на день. До тринадцяти років він устиг наростити десять фунтів м’язів, а до чотирнадцяти — іще двадцять. Він вищав, витягувався: у п’ятнадцять він був на зріст майже таким, як батько.

Одного вечора, коли йому минув місяць після шістнадцяти, п’яний як чіп батько наблизився до нього із ременем, та Довсон випередив його й ременя відібрав. Він сказав батькові, що, як той наблизиться до нього ще раз, він його вб’є.

Тієї ночі він не мав куди піти, а тому сховався у гаражі Така. Коли Так уранці знайшов його там, Довсон запитав, чи немає для нього роботи. Старий не мав жодних причин допомагати Довсонові, який не лише був чужою людиною, а ще й належав до родини Коулів. Так витер руки об хустину, що її витяг із задньої кишені, й уважно роздивився хлопця, намагаючись розкусити його наміри перед тим, як дістати пачку сигарет. На той час йому було шістдесят один, і дружина його вже два роки як померла. Коли він заговорив, у його подиху чувся запах спиртного, а голос був хрипким від «Кемелу» без фільтру, що він курив із дитинства. Говірка його, як і Довсонова, була цілковито селюча:

— Ясно, що розбирати ти вмієш. А збирати?

— Так, сер, — відповів Довсон.

— Уроки сьодні є?

— Так, сер.

— То опісля ходи сюди, глянем, що ти там вмієш.

Довсон прибіг після школи і на всі лади показував, що вміє. Увечері, коли робота скінчилася, почалася злива, і коли Довсон нишком прокрався до гаража, щоби сховатися від грози, Так уже чекав на нього.

Так ніяк не прокоментував його появу. Замість того він міцно затягнувся «Кемелом», скоса глянув на Довсона й пішов назад до будинку. Відтоді Довсон жодного разу не ночував у сімейних угіддях. Так не вимагав із нього грошей за оренду, а харчувався Довсон самотужки. Так минали місяці, і він уперше у житті став розмірковувати про майбутнє. Заощаджував як міг, витрачав лише на побитий фастбек з автомобільного кладовища й галонові глеки холодного чаю в кафетерії. Авто він лагодив після роботи, попиваючи чай і фантазуючи про вступ до коледжу, — річ, якої жодний Коул ще не робив. Він розглядав службу в армії чи оренду власного житла, але не встиг він дійти якогось рішення, як несподівано до гаража навідався батько. Привів із собою Дикого Теда й Ейбі. Обидва мали при собі бейсбольні бити, і він розгледів ніж, схований у Тедовій кишені.

— Ану віддай, що заробив, — наказав батько без зайвих церемоній.

— Ні, — відмовився Довсон.

— Знав, що ти так відповіси, пацан. Тому й привів Ейбі з Тедом. Вони виб’ють із тебе грошики, а я їх заберу. А можеш і сам віддати те, що завинив за втечу.

Довсон на це промовчав. Батько длубався зубочисткою між зубів.

— Бач, яке діло: усе, що тре’ зробити, аби перетворити твоє життя на лайно, це просто скоїти злочин у місті. Може, крадіжку, а може, підпал. Хто знає?.. Опісля ми просто підкинемо якісь-то докази, анонімно подзвонимо шерифу, а далі за нас усе зробить закон. Ти тут уночі сам, алібі в тебе не буде, і, думаю, ти просто згниєш у бетонній камері. Та мені на це начхати. То чому би просто не зробити, що тобі кажуть?

Довсон розумів, що то не просто блеф. Із кам’яним обличчям він вийняв гроші з гаманця. Батько перерахував купюри, виплюнув зубочистку й вишкірився:

— Наступного тижня повернуся.

Довсон виживав як міг. Він примудрявся приховати трохи грошей, щоби вистачало на ремонт фастбека й на холодний чай, та більшу частину забирав батько. Він підозрював, що Так про все здогадується, але той жодного разу не висловився на цю тему прямо. Не тому, що боявся Коулів, а тому, що це його не стосувалося. Натомість старий став готувати вечері, які були трішки зарозкішні, щоби з’їсти на самоті. «У мене тут трохи лишилося, якщо ти голодний», — казав він, заносячи тарілку до гаража. Часто він повертався назад до будинку не сказавши ані слова. Такі в них були стосунки, і Довсон поважав їх. Довсон цінував Така. Якось так вийшло, що Так став найважливішою людиною в його житті, і Довсон не уявляв, що це може колись змінитися.

Доки до його життя не увійшла Аманда Кольє.

Хоч вони були знайомі з дитинства — в окрузі Памліко була всього одна школа, до якої обоє ходили, — лише в перший рік навчання в старших класах вони вперше обмінялися парою слів. Він завжди вважав її красунею, і не він один. Вона була популярною — такою дівчиною, яка ніколи не опинялася сама за столом у їдальні і навколо якої постійно крутилися хлопці в надії на увагу. Вона не тільки була президентом класу, а ще й чирлідеркою [3]. На додачу родина її була заможною, тож для Довсона вона лишалася недосяжною, як телезірка. Він жодного разу не заговорив до неї, допоки їх не поставили в пару на лабораторній із хімії.

Пораючись із пробірками й готуючись до контрольних разом з Амандою, Довсон дійшов думки, що вона зовсім не така, якою він собі її уявляв. Здавалося, їй було байдуже, що вона Кольє, а він Коул, і цього він аж ніяк не очікував. Сміх її був різким, нестримним, а коли вона посміхалася, то в її посмішці проглядав неначе натяк на бешкетництво, наче вона знала щось таке, про що ніхто більше не здогадувався. Волосся в неї було кольору густого меду, а очі зігрівали блакиттю літнього неба, і часом, сидячи разом із ним над хімічними рівняннями, вона легенько торкалася його руки, вимагаючи уваги, і тоді відчуття її доторку лишалося з ним до кінця дня. Після школи він працював у гаражі, постійно ловлячи себе на думках про неї. Лише навесні він зумів зібрати усю свою сміливість докупи, аби пригостити її морозивом, і з наближенням кінця навчального року вони стали проводити разом усе більше часу.

Тоді був 1984-й, і Довсонові було сімнадцять. Наприкінці літа він зрозумів, що закохався, а коли повітря стало зимнішати й зів’яле осіннє листя задолувало червоно-жовтими веремійками, він остаточно упевнився, що хоче прожити із нею життя, як би дико це не звучало. Наступного року вони були разом, поступово зближуючись, намагалися проводити одне з одним стільки часу, скільки взагалі було можливо. З Амандою йому було легко лишатися самим собою. З Амандою він нарешті відчував рівновагу — уперше в житті. І навіть зараз той останній рік разом був часто єдиним, про що він міг думати.

Точніше, Аманда залишалася єдиною, про кого він міг думати.

Довсон зайняв місце в літаку. Йому випало сидіти біля віконця приблизно посередині салону, а місце поряд із ним займала молода жінка — рудоволоса, довготелеса, висока, трішки за тридцять. Не його тип, але доволі симпатична. Вона ненароком сперлася на нього, шукаючи ременя безпеки, й вибачливо посміхнулася.

Довсон кивнув, але, відчуваючи, що ще один крок назустріч — і бесіди не оминути, відвернувся до вікна і став спостерігати, як від літака відходив багажний візок, подеколи поринаючи у спогади про Аманду. Він пригадував, як того першого спільного літа вони купалися у Ньюс і якими гладенькими були на доторк їхні тіла, коли вони зачіпали одне одного, або як вона нишкла на верстаті, поки він чаклував у Таковому гаражі над своїм фастбеком, — як вона обіймала свої коліна, а він тільки й думав про те, що ладен був вічність дивитися на неї, коли вона отак сиділа. У серпні, коли він нарешті вивів авто з гаража, вони поїхали на море. Лежачи на рушниках, вони розмовляли про улюблені книжки, про кіно, яке їм подобалося найбільше, про таємниці й про спільне майбутнє, і їхні пальці так тісно перепліталися.

Бувало й так, що вони сварилися, і в такі миті Довсон відкривав для себе її запальну суть. Незгоди ці були зазвичай нетривалими, але траплялися частенько. Диво полягало в тому, що як би швидко не розгорялися пожежі між ними, стихали вони не менш швидко.

Іноді вони сперечалися через дрібниці — однією з характерних рис Амандиного характеру була відчайдушна впертість — і вони певний час яро скозувалися, не доходячи хоч якоїсь згоди. І навіть коли вона спромагалася по-справжньому його розлютити, він все одно не міг не відчувати захвату від її щирості — щирості, корінь якої був у тому, що їй було зовсім не все одно, і вона була єдиною такою людиною в його житті.

Лише Так міг зрозуміти, що таке особливе Аманда бачила в Довсоні. І хоч спершу вони старалися приховати свої стосунки, та Орієнтал був невеличким містечком, і люди рано чи пізно стали шепотіти за їхніми спинами. Друзі й подруги одне за одним відцуралися від неї, і те, коли про все дізнаються батьки, було лише справою часу. Він Коул, вона Кольє, і це була достатня причина непокоїтися. Спочатку батьки сподівалися, що в Аманди це минеться, що це просто підліткове бунтарство. Потім вони намагалися закрити очі на ці стосунки. Але коли їхній арсенал стриманості вичерпався, життя Аманди вельми ускладнилося. Батьки відібрали в неї водійські права, заборонили користуватися телефоном. Восени її тижнями тримали під домашнім арештом і забороняли виходити надвір у вихідні. Довсона жодного разу не запросили до неї додому, а того єдиного разу, коли Амандин батько заговорив до нього, Довсон почув на свою адресу слова «нікчемний білошкірий покидьок». Мати благала Аманду припинити ці стосунки, а в грудні батько остаточно припинив розмовляти з дочкою.

Ворожість оточення тільки зближувала їх, і коли Довсон став наважуватися брати її за руку при людях, вона чимдуж трималася за нього, наче кидала усім виклик. Та Довсон не був наївним: як би сильно він не любив Аманду, він нікуди не міг подітися від розуміння, що за проведений разом час доведеться платити. Здавалося, весь світ був проти них. Коли його батько дізнався про Аманду, то став розпитувати про неї, приходячи до сина по зароблені гроші. І хоч відкритої загрози в його питаннях не було, саме тільки її ім’я у вустах цієї людини пробуджувало в Довсоні цілком фізичне відчуття огиди.

У січні Аманді виповнилося вісімнадцять. Батьки були настільки розлючені через її стосунки із Довсоном, що ледь не вигнали її з дому. До того їй було байдуже, що вони там собі думали, — чи принаймні так вона казала Довсону. Іноді після чергового скандалу із батьками вона посеред ночі тікала з дому через вікно своєї кімнати й прямувала до гаражу. Часто він чекав на неї, однак бувало й так, що прокидався від того, що вона вмощувалася поряд із ним на матрацсі, який він розкладав на підлозі гаражної контори. Тоді вони разом ішли до струмка, і Довсон обіймав її, коли вони всідалися на найнижчій з гілок старезного віргінського дуба. Кефалі, вистрибуючи з води, виблискували боками у світлі місяця, Аманда переказувала суперечку із батьками, часто ледве стримуючи сльози, але пом’якшувала деталі, аби не образити його. Він був їй за це вдячний, та насправді добре знав, що саме про нього думали її батьки. Однієї ночі, коли вона розплакалася особливо сильно і сльози суцільним потоком лилися її щоками після чергової баталії, він м’яко зауважив, що для неї буде ліпше, якщо вони припинять зустрічатися.

— То ти цього хочеш? — прошепотіла вона тоді надламано.

Він міцніше обійняв її, притиснувши до себе.

— Я просто хочу, щоб ти була щаслива, — прошепотів він.

Тоді й вона міцно притислася до нього, обіймаючи його за плечі. І в той момент він дужче, ніж будь-коли, ненавидів себе й своє походження.

— Я найщасливіша із тобою, — тремтливо відповіла вона.

Тої ночі вони вперше кохалися. І протягом наступних двадцяти років, ба, навіть більше, він беріг у собі ті її слова й спогади про ту ніч, знаючи, що вона тоді говорила правду про них обох.

Літак сів у Шарлотті, і Довсон, закинувши торбину й чохол із костюмом на плече, попрямував крізь термінал. Він не звертав уваги на те, що відбувалося навколо, бо єдиним, про що міг думати, були спогади про те їхнє останнє спільне літо. Тієї весни вона отримала звістку про вступ до Університету Дюка — вона про це мріяла з дитинства. Перспектива від’їзду й відірваність від сім’ї й друзів тільки підсилили їхнє бажання проводити якомога більше часу удвох. Вони годинами лежали на пляжі, каталися на авто із увімкненим на повну радіо або просто гуляли довкола Такового гаража. Вони божилися, що її від’їзд майже ніяк не вплине на них і що або він їздитиме до Дарема, або вона навідуватиметься до нього. Аманда була упевнена, що якимось чином у них все має вийти.

Однак її батьки мали інші плани. Одного серпневого недільного ранку, десь за тиждень до її від’їзду до Дарема, вони заскочили її зненацька, не давши втекти з дому. Говорила мати, та Аманда знала, що батько стане на материн бік.

— Ми терпіли довго, але тепер вже досить, — почала мати. Дивовижно спокійно вона повідомила Аманді, що якщо та й надалі матиме справу з Довсоном, то їй доведеться забратися з будинку у вересні і почати оплачувати свої потреби самостійно, включно із навчанням. — Нащо нам витрачатися на університет, коли ти все одно псуєш собі життя?

Аманда намагалася їй заперечити, але мати не спинялася:

— Він затягне тебе на дно, Амандо, але зараз ти надто молода, щоби це розуміти. І якщо ти хочеш дорослої свободи, то доведеться взяти на себе й дорослу відповідальність. Зруйнуй собі життя й лишайся з Довсоном — ми тебе не спинятимемо. Але й допомагати в цьому не будемо.

Аманда прожогом вибігла з дому із єдиною думкою в голові: знайти Довсона. Коли вона добігла до гаража, то вже так плакала, що не могла говорити. Довсон міцно обійняв її, і з її вуст зривалися лише окремі слова, доки нарешті вона не опанувала себе й не перестала схлипувати.

— Ми житимемо разом, — мовила вона, і щоки її блищали від сліз.

— Але де? — спитався він. — Тут? У гаражі?

— Не знаю. Якось воно буде.

Довсон нічого не відповів, лише дивився у підлогу.

— Ти повинна вчитися, — зрештою зауважив він.

— Я не переймаюся через навчання, — відказала Аманда. — Я через тебе переймаюся.

Він відпустив її, руки його безсило повисли.

— А я через тебе. І тому не можу це в тебе забрати. Вона розгнівано захитала головою:

— Ти нічого не забираєш у мене, це все батьки! Ставляться до мене, як до малої дитини!

— Вони чинять так через мене, й ти чудово це знаєш, — він із силою копнув землю. — Якщо справді любиш когось, то треба відпустити, правда ж?

Очі її вперше спалахнули люттю.

— І що, як цей хтось потім повертається, то це така вже доля?! Так ти на це дивишся?! Як на якусь мелодраму?! Якесь кліше? — Вона схопила його за руку, її нігті лишали глибокі борозенки на його шкірі. — Ми з тобою не кліше! Ми зможемо якось так, щоби все вийшло. Я можу працювати офіціанткою чи що, і ми винайматимемо житло.

Він намагався говорити спокійно, щоби вона не почула надламаності в його голосі:

— Як? Гадаєш, мій батько отак просто припинить чинити так, як чинить зараз?

— Ми можемо кудись поїхати.

— Але де? З чим? Я нічого не маю. Хіба ти не розумієш? — сказавши це, він помовчав, і коли вона нічого не відказала, вів далі: — Я просто намагаюся реалістично дивитися на речі. Ми тут про твоє життя говоримо. І… Я більше не можу бути його частиною.

— Ти що таке кажеш?

— Я намагаюся сказати, що твої батьки мають рацію.

— Ти не можеш насправді так думати!

Голос її звучав майже перелякано. Він дуже хотів обійняти її просто зараз, та навмисне зробив крок назад.

— Іди додому.

Вона потяглася до нього:

— Довсоне!..

— Ні! — відрубав він, різко відступаючи назад. — Ти не слухаєш. Це кінець, ясно? Ми спробували, в нас не вийшло. Життя іде.

Вона зблідла, обличчя її стало схоже на парафінову маску без жодних ознак життя.

— То це кінець?

Замість того, щоб відповісти, він змусив себе відвернутися й отак піти до гаража. Він знав, що одного погляду на неї буде достатньо, аби передумати, та вчинити так із нею він просто не міг. Він ніколи так із нею не вчинить. Він схилився над відкритим капотом фастбека, щоби вона не побачила, як по його щоках течуть сльози.

Коли Аманда нарешті пішла, Довсон безсило сповз на вкриту іржою підлогу гаража поряд з автом і так просидів декілька годин, аж поки Так не вийшов до нього й не сів поряд. Старий довго не промовляв ані слова. Зрештою він сказав:

— То ти все-таки попрощався із нею.

— Я мусив так вчинити, — ледве промовив Довсон.

— Ага, — кивнув Так. — Це я теж почув.

Сонце входило в зеніт, безжально випалюючи навколишнє безвітря, перетворюючи світ на мертву пустку.

— Я правильно вчинив?

Так поліз до кишені, витяг пачку «Кемелу» й вибив звідти сигарету, відтягуючи момент відповіді.

— Цього я не знаю. Ви з нею були, наче зачаровані, і з цим важко сперечатися. А такі чари непросто забути.

Так поплескав Довсона по спині й підвівся іти. За весь час знайомства з ним це була чи не найдовша фраза, яку він дозволив собі щодо них. Коли він пішов, Довсон перевів погляд на випалене сонцем подвір’я, і сльози потекли знов. Він розумів, що Аманда назавжди лишиться найліпшою його частиною, частиною, яку він тільки-но почав віднаходити і яку завжди прагнутиме віднайти.

Він не знав, що ніколи більше не побачить і не почує її. Наступного тижня Аманда перебралася до гуртожитку Університету Дюка, а місяць потому Довсона заарештували.

Він провів наступні чотири роки за ґратами.

2

Аманда вийшла з машини й окинула поглядом хижку на околиці Орієнтала, яку Так звав домівкою. Після трьох годин поспіль за кермом витягнутися на весь зріст було приємно. Напруження в шиї та плечах ще лишалося, нагадуючи про вранішню суперечку із Френком. Він не розумів, чому вона так прагне побувати на похороні, і зараз, ретроспективно переглядаючи свої аргументи, вона розуміла його здивування. За майже двадцять років подружнього життя вона жодного разу не згадала про Така Гостетлера. І якби вони з Френком на хвилинку помінялися ролями, вона, вірогідно, теж була би засмучена.

Та справжньою причиною суперечки був не Так, не її таємниче минуле чи навіть не те, що усі вихідні вона буде далеко від сім’ї. Десь глибоко всередині них обох заховалося розуміння того, що усе це просто продовження суперечки, яка тривала протягом останніх десяти років, і тому цей раунд почався, відбувся і завершився так само, як і попередні. Вони не кричали, не били речей і одне одного — слава Богу, Френк був не з таких — і він навіть щось пробурмотів про вибачення, йдучи на роботу. Як завжди, вона витратила залишок ранку й частину дня на те, щоби цілком забути про сказане. Хай там як, але нічого вдіяти вона не могла і з часом навчилася долати гнів й неспокій, які встигли стати звичною складовою їхнього спільного життя.

Доки вона їхала до Орієнтала, і Джаред, і Лін, двоє старших дітей, устигли подзвонити і цим дуже її розрадили. У них саме були канікули, і от вже кілька тижнів поспіль дім був повен шуму, без якого підлітки ніяк не можуть. Похорон Така вписався в Амандин теперішній розклад якнайкраще. Джаред й Лін вже мали плани на вихідні з друзями: Джаред мав бути із дівчиною на ім’я Мелоді, а Лін — кататися на човні на Лейк-Норман зі шкільним приятелем, його батьки мали там будиночок. Що ж до Анет — їхньої «дивовижної випадковості», як називав її Френк, — то її на два тижні відрядили до літнього табору. Вона теж подзвонила би, та в таборі було заборонено користуватися мобільними. Та й добре, бо те мале базікало цвірінькало би з батьками й приятелями цілодобово.

Згадка про дітей повернула на Амандине обличчя усмішку. Незважаючи на волонтерство в Центрі дитячої онкології лікарні Університету Дюка, життя її в основному зосереджувалося на дітях. Відколи народився Джаред, вона стала матір’ю-домогосподаркою, і хоча майже вжилася в цю роль і змирилася із нею, та все одно постійно відчувала власну обмеженість. Їй приємно було вважати себе не просто матір’ю й дружиною. Колись вона здобувала вищу освіту, аби стати викладачем, й навіть розглядала можливість написати дисертацію, щоби потім викладати в одному з місцевих університетів. Після випуску вона деякий час працювала у школі… та потім якось непомітно життя повернуло у зовсім інший бік. Тепер, у сорок два, вона іноді помічала за собою жарти про те, що в неї ще все попереду, треба просто вирости й нарешті дізнатися, чим вона хоче займатися.

Дехто назвав би це кризою середнього віку, та Аманда не була певна, що це саме вона і є. Не скажеш, що їй кортіло придбати дорожезне спортивне авто, чи завітати до пластичного хірурга, чи утікти десь на Кариби. Та й про нудьгу їй теж не йшлося: знали б усі, скільки сил і часу в неї забирали діти й лікарня — не занудьгуєш. Натомість її занепокоєння було радше пов’язане з тим, що Аманда більше не бачила в собі людини, якою вона мала бути, і вона не була впевнена, що колись знову матиме змогу стати такою людиною.

Упродовж років вона вважала, що їй пощастило, і для цього багато зробив Френк. Вони зустрілися на вечірці його братства, коли вона була другокурсницею. Незважаючи на галасливе й метушливе товариство, їм тоді вдалося знайти тихий куток, де й пробесідували одне з одним до світанку. Він був старший за неї на два роки, серйозний, розумний, і вже у ту першу ніч знайомства вона зрозуміла, що йому вдаватиметься усе, чого він тільки забажає. Цього виявилося достатньо, аби в них зав’язалися стосунки.

Наступного серпня він відбув на курс стоматології у Чепел-Гілл, та вони продовжували зустрічатися. Через два роки вони закономірно, як їй здавалося, заручилися, а в липні 1989-го одружилися, одразу після її випуску.

Після медового місяця на Багамах вона почала працювати в місцевій початковій школі, та коли з’явився Джаред, пішла в декретну відпустку. Через півтора року, коли народилася Лін, декретна відпустка стала для неї довічною. На той час Френк зумів взяти позику на відкриття власної практики й невеличкий будинок у Даремі. То були важкі для них часи, бо Френк хотів досягти успіху самотужки, без допомоги родичів. Коли усі поточні рахунки й борги було сплачено, вони були щасливі, якщо грошей лишалося хоча б взяти напрокат якийсь фільм. Вони зрідка ходили до ресторанів, а коли остаточно зіпсувалося авто, Аманда на цілий місяць лишилася прив’язаною до домівки, аж доки в них не назбиралося грошей на ремонт. Вони спали під двома-трьома ковдрами, щоб зекономити на опаленні. І хоч ті роки були сповнені стресів й виснаження, вона, згадуючи про минуле, розуміла, що вони були найщасливішими в їхньому подружньому житті.

Справи Френка налагоджувалися, і відтоді їхнє життя пішло передбачуваною доріжкою. Френк працював, вона піклувалася про домівку й дітей, і перед тим, як Беа, третя дитина, з’явилася на світ, вони вчасно встигли продати менший будиночок й перебратися до більшого, спорудженого у престижнішому районі. Далі справ у них обох тільки збільшувалося. Практика Френка зростала, Аманда возила Джареда до школи, Лін до дитсадка й на прогулянки, а мала Беа сиділа між старшими дітьми, пристібнута до крісла для немовлят. То був час, коли Аманда повернулася до думок про здобуття наукового ступеня: вона навіть почала придивлятися до магістерських програм, плануючи долучитися до них, коли Беа доросте до дитсадка. Та коли Беа померла, з нею вмерли й Амандині амбіції. Вона тихенько відклала подалі підручники й заховала до шухляди вступні анкети.

Коли вона несподівано завагітніла Анет, то остаточно упевнилася, що про навчання ліпше забути. Натомість ця вагітність допомогла їй зосередитися на відбудові сімейного життя, і вона з головою віддалася дітям, їхнім заняттям й повсякчасним потребам, аби тільки відігнати горе подалі. Минали роки, спогади про маленьку сестричку тьмяніли, і Лін із Джаредом зрештою повернулися до нормального життя, й за це Аманда була їм вдячна. Невгамовна Анет принесла до оселі небачену й незнану до того радість, і Аманда частенько стала помічати за собою здатність удавати, що вони зрештою є повноцінною сім’єю, якої ніколи не торкалася трагедія і де панує любов.

Коли ж говорити про чоловіка, то прикидатись, ніби все гаразд, у неї не дуже виходило. Вона не вдавалася — ніколи не вдавалася — до ілюзій, що її шлюб був чимось, що можна було би назвати благословенням чи закоханістю. Якщо звести разом двох людей, додати трохи складнощів, трохи щасливих моментів, перемішати усе це, добре струснути, то чвари виникатимуть самі собою, як би сильно ці двоє не кохали одне одного. Час також додав випробувань. Комфорт і звичність — це чудово, та одночасно вони вбивали пристрасть і захват. Передбачуваність й звички зробили неможливими будь- які сюрпризи. Нові історії закінчувалися, вони могли автоматично завершувати речення одне за одним, і Аманда з Френком дійшли до тієї фази стосунків, коли один-єдиний погляд міг сказати більше, ніж будь-які слова. Але втрата Беа змінила їх обох. Для Аманди вона стала поштовхом для волонтерства у лікарні, та для Френка вона означала перехід від однієї-двох принагідних пляшок пива до справжнього алкоголізму.

Вона розуміла різницю й сама ніколи не були схильна шукати спокою на дні пляшки. Так, в університетські часи пару разів траплялося, що вона випивала занадто, і досі отримувала задоволення від келиха вина за вечерею. Іноді вона навіть дозволяла собі другий келих, і найчастіше цього було більш ніж достатньо. Але у випадку Френка те, що починалося як ліки від болю, перетворилося згодом на щось йому непідвладне.

Озираючись на минуле, вона думала часом, що це цілком можливо було передбачити. В університеті він часто дивився трансляції баскетбольних матчів за пляшкою пива з друзями; в медичній школі частенько розслаблявся після занять за допомогою двох-трьох пляшок пива. Та у ті темні місяці, коли Беа хворіла, два-три пива поступово переросли в півтузінь. Коли дівчинка померла — у повний тузінь. На другу річницю смерті Беа, коли вже була «в проекті» Анет, він напивався навіть напередодні робочого дня. Останнім часом так траплялося чотири-п’ять днів на тиждень, і вчорашній вечір не був винятком. Він ввалився до спальні після опівночі, як завжди п’яний, і так голосно хропів, що їй довелося спати в кімнаті для гостей. І саме алкоголізм Френка, а не Так, став справжньою причиною їхньої вранішньої сварки.

За багато років вона бачила від нього всяке: від нерозбірливого бурмотіння за вечерею чи за грилем до п’янезного знепритомлення просто посеред спальні. І через те, що усі навколо вважали його першокласним стоматологом, через те, що він жодного разу не пропустив роботу через дудліж й не мав боргів, вважалося, що в цьому немає жодної проблеми. Він не втрачав глузду, не ставав агресивним — і тому проблеми не було. І це ж було тільки пиво — то яка тут може бути проблема?

Але це було проблемою, оскільки він потроху ставав людиною, з якою вона нізащо не зв’язала би свого життя. Не перелічити, скільки разів вона плакала через це. І намагалася вмовити його кинути хоча б заради дітей. Благала його піти з нею до сімейного психолога, аби знайти вихід, чи лютувала через його егоїзм. Вона по декілька днів не розмовляла з ним, змушувала його тижнями спати в кімнаті для гостей й безперервно молилася. Десь раз на рік Френк таки дослухався до неї й ненадовго кидав. Та потім за пару тижнів він випивав за вечерею пляшечку пива. Лише одну. І тоді проблеми, звісно, не було. І навіть наступного дня він теж обмежувався однією. Ота одна пляшка прочиняла двері, зелений змій уривався в їхнє життя, звивався, і так само спірально зростала Френкова нестриманість у питті, над якою він знову втрачав контроль. І тоді вона знов і знов питала себе про те саме: чом би йому просто не піти геть, коли так вже хочеться випити, і як так виходить, що він не бачить, як тріщить по швах їхній шлюб?

Відповідей на ці питання вона не мала. Але достеменно знала, як це виснажливо. Більшість часу Аманда відчувала, що є єдиною відповідальною людиною в сім’ї, якій можна довірити дітей. Може, Джаред і Лін вже достатньо дорослі, щоби водити авто, але що трапиться, як хтось із них втрапить у халепу, коли Френк буде напідпитку? Чи зможе він вскочити в авто, пристебнути Анет до сидіння й рушити до лікарні? А як хтось захворіє? Так вже бувало. Не з дітьми, а з нею. Пару років тому Аманда випадково отруїлася морепродуктами, її нудило декілька годин. Тоді Джаред мав тільки учнівські права й не міг водити в темний час, а Френк був саме в розпалі одного зі своїх «сеансів». І коли опівночі вона була вже близька до зневоднення, Джаред сів за кермо, всадив батька на заднє сидіння й повіз її до лікарні, а Френк теліпався в них за спинами, вдаючи тверезого. Вона майже непритомніла, періодично помічаючи, як Джаред подеколи зиркав у дзеркало заднього огляду і скільки було в його погляді гніву й розчарування. Потому їй часто здавалося, що тієї ночі їхній син втратив значну частину дитячої невинності, коли став свідком страшних недоліків власного батька.

Френкове пияцтво було постійним джерелом виснажливого неспокою, і вона вже втомилася переживати через почуття чи думки дітей, які бачили, як їхній батько, похитуючись, шкандибає домом. Чи переживати через те, що вони його вже не поважатимуть. Чи переживати, що в майбутньому Джаред, Лін або Анет повторюватимуть за батьком, шукаючи виходу в спиртному, таблетках чи у бозна-чому ще, аж доки не зіпсують собі життя остаточно.

На допомогу сподіватися теж не було звідки. Вона й без спільноти анонімних алкоголіків знала, що сама нічого не зможе вдіяти і що допоки Френк не визнає, що в нього є проблема, і не зосередиться на її вирішенні, він лишатиметься алкоголіком. Що ж це означало особисто для неї? Що вона мала вибирати? Вона мала вибрати, чи й надалі миритиметься із усім цим. Ще вона мала скласти перелік наступних рішень і дотримуватись їх. У теорії це було просто, та на практиці все, що вона відчувала, це була злість. Якщо проблема в нього, то чого б їй брати за це відповідальність на себе? І якщо алкоголізм є хворобою, то чи не означає це, що вона має йому допомогти чи хоча б ставитися до нього поблажливо? І тоді яким же чином вона, його дружина, яка давала обітницю бути з ним і в здоров’ї, і в недузі, могла виправдати розлучення й руйнування сім’ї після всього, що вони разом пережили? Їй лишалася або роль безсердечної матері й дружини, чи роль безхребетної пристосуванки, коли усе, чого вона насправді прагнула, був чоловік, в якого вона колись повірила.

Через це їй щодня і було так тяжко. Вона не хотіла розлучатися, не хотіла руйнувати сім’ю. І хоч постійно доводилося йти на компроміси, якась частина її все ще вірила в подружні обітниці. Вона кохала чоловіка, яким він колись був, і вона кохала того, ким він міг би бути, але зараз, стоячи перед будинком Така Гостетлера, вона просто відчувала самотність і сум і не могла зрозуміти, як прийшла до цього.

Аманда знала, що мати чекає на неї, та наразі не була готова до зустрічі. Вона потребувала хоча б декількох хвилин, і коли сутінки стали спадати, Аманда вирушила крізь зарослий двір до захаращеного Такового гаража, де старий цілими днями реставрував класичні автомобілі. У гаражі стояв «Корвет Стінґрей», напевне, 1960 якогось року. Ведучи долонею капотом, вона з легкістю уявила, як Так повертається до гаража, його згорблений силует у косих вечірніх променях. Він був би одягнений у плямистий від мастила комбінезон, крізь ріденьке сиве волосся просвічує шкіра, а зморшки на обличчі такі глибокі, що майже скидаються на шрами.

Уранці Френк розпитував про Така, та Аманда майже нічого не розповіла, обмежившись тим, що старий був просто другом її сім’ї. Так, це було не все, та хіба вона могла розповісти більше? Вона й сама розуміла, що їхня дружба була щонайменше дивною. Вона спілкувалася з ним, коли навчалася в старших класах, та поновила стосунки лише шість років тому, коли їй було вже тридцять шість. Тоді вона навідувалася до Орієнтала через матір і, схилившись над чашкою кави в кафетерії Ірвіна, підслуховувала, як група старих діляться плітками про нього:

— Цей Так Гостетлер і досі творить дива з машинами, та тільки трохи ума тронутий, — сказав один із них й засміявся, хитаючи головою. — Одне діло говорити з померлою дружиною, а інше — божитися, що чуєш її відповіді.

— Та він завше не з простих був, це вже точно, — відповів інший.

Це було зовсім не схоже на Така, якого вона колись знала, і, заплативши за каву, Аманда сіла в авто й відшукала запилену дорогу до гаража. Решту дня вони з Таком провели в кріслах-гойдалках на розваленому ґанку, і з тих пір вона мала за звичку заїжджати до Така щоразу, коли була в місті. Спочатку це траплялося раз чи два на рік — вона не мала змоги бачитися із матір’ю частіше — проте останнім часом провідувала Така, навіть коли матері не було в місті. Часто вона готувала для нього вечерю. Так із роками слабшав, і хоч вона намагалася запевнити себе, що просто гостює в старого, вони обидва розуміли справжню причину її візитів.

Певною мірою старигані з кафетерію мали рацію. Так справді змінився. Він більше не був таємничим і мовчазним, ба навіть різким, як вона звикла про нього думати, але й не був божевільним. Він розрізняв уяву й дійсність і усвідомлював, що його дружина давно померла. Із часом вона збагнула, що Так якимсь дивовижним чином умів робити бажане частиною дійсності, принаймні власної дійсності. І коли вона нарешті зважилася спитатися про його «бесіди» з померлою жінкою, він просто відповів, що Клара завжди поруч і залишатиметься з ним. Він зізнався, що вони не лише говорили одне до одного, а ще й бачилися.

— То ви хочете сказати, що бачите привида? — запитала Аманда.

— Ні, — відказав Так, — я просто кажу, що вона не хоче лишати мене на самоті.

— А зараз вона тут?

Глянувши через плече, Так відповів:

— Не бачу. Але точно чую її човгання десь у будинку.

Аманда прислухалася, та не почула нічого, окрім скрипіння крісел по дощаній долівці.

— А раніше вона приходила? Тоді, давно?

Він глибоко зітхнув, а тоді втомлено відповів:

— Ні. Але у той час я не намагався її побачити.

Було щось, безперечно, зворушливе, навіть романтичне в його переконанні, що сили їхнього кохання достатньо, аби бути разом навіть після її смерті. Хто б сказав, що це не романтично? Усі хотіли б вірити у можливість вічного кохання. Вона й сама колись в нього вірила, колись, коли їй було вісімнадцять. Та вона знала, що кохання складна штука, як і життя. Воно повертало в непередбачуваних, незрозумілих напрямках, лишаючи по собі довгий слід жалю й спогадів. І майже завжди цей жаль породжував питання умовного способу, які не передбачали відповідей. Що було б, якби Беа вижила? Що, як Френк не став би алкоголіком? Що, якби вона вийшла заміж за того єдиного, кого кохала насправді? Чи взагалі упізнала б вона тоді жінку, яку тепер щодня бачила у дзеркалі?

Спершись на авто, вона розмірковувала над тим, що би Так відповів на її здогади. Так, який щоранку замовляв в Ірвіна яєчню й кукурудзяну кашу і кидав шкаралупки від смаженого арахісу до пустих склянок від пепсі? Так, який майже сімдесят років прожив в одному будинку й виїхав за межі штату лише одного разу, коли його відправили захищати країну під час Другої світової? Так, який слухав радіо чи програвач замість того, щоб дивитися телевізор, бо так вже він звик? На відміну від неї, Так, здавалося, зумів опанувати роль, яку йому написало життя. Вона визнавала, що в такій здатності непохитно приймати усе було багато мудрості, хоча сама такої здатності ніколи не мала.

Звісно, в Така була Клара, і, може, справа була саме в цьому. Вони одружилися, коли їм обом було по сімнадцять, і прожили разом сорок два роки, і коли вони з Таком бесідували, вона потроху дізнавалася, яким було їхнє життя. Він стиха розповідав їй про Кларині викидні, останній з яких призвів до серйозних ускладнень. За його словами, відколи лікар повідомив Клару, що вона ніколи не зможе мати дітей, та майже рік не засинала без сліз. Аманда дізналася, що Клара мала город і навіть якось перемогла у конкурсі штату на найбільшого гарбуза, і вона й досі бачила вицвілу блакитну стрічку, заткнуту за дзеркало у спальні. Так розповідав, що після того, як він почав власну справу, вони збудували невеличкий котедж на ділянці на березі Бей- Рівер поблизу Вандміра — селища, в порівнянні з яким Орієнтал здавався справжнім містом, і вони щороку їздили туди на декілька тижнів, бо Клара вважала ту місцину найпрекраснішою в цілому світі. Він описував, як Клара мугикала під радіо, прибираючи дім, й зізнався, що він частенько водив її на танці до «Ред Лі Ґріл», куди Аманда й собі ходила, коли була підлітком.

Вона з часом дійшла висновку, що таким і має бути життя, такою має бути золота середина, де найменші дрібниці засвідчують вдоволення і закоханість. Це було гідне, чесне життя — хоч і не без горя, та все одно повне, не схоже на багато життів, свідком яких вона була. І вона знала, що Так розумів це краще за інших.

Сам Так колись підсумував: З Кларою завжди було добре.

З плином часу сталося те, чого Аманда до того й уявити собі не могла: Так став її найближчим другом — може, через інтимність його розповідей, а може, через гнітюче відчуття самотності, яке в ній зростало протягом років. Саме з ним вона ділилася болем, завданим смертю Беа, на його ґанку вона нарешті могла випустити назовні спрямовану на Френка злість, йому вона оповідала про свої страхи за майбутнє дітей. Вона розповіла йому навіть про глибинне, все менш уявне відчуття, що колись у житті вона несамохіть не туди звернула, що все мало би бути не так. Вона переказувала йому історії прибитих горем батьків й неможливо оптимістичних дітей, які траплялися їй у дитячому онкоцентрі, і він, здавалося, розумів, яке полегшення їй дає робота, хоча зрідка щось казав. Здебільшого він просто тримав її руку в своїх вузлуватих, заплямованих мастилом долонях, й від його мовчання, просякнутого розумінням, їй ставало легше. Під кінець він став для неї найріднішим, їй здавалося, що тільки він, Так Гостетлер, знає її справжню ліпше, ніж усі теперішні знайомі чи рідні.

Та тепер її друга не стало, і вона вже скучила за ним. Окинувши поглядом Стінґрей, вона замислилася, чи знав Так, що це буде його останнє авто. Прямо він їй нічого не казав, але зараз, озираючись назад, вона розуміла, що він здогадувався, скільки йому лишилося. У свій останній візит вона отримала від нього ключі від будинку: він підморгнув і пожартував: «Не згуби, бо доведеться шибки бити, аби зайти». І вона просто вкинула ключа до кишені, не надавши цьому якогось великого значення, бо того вечора він говорив й цікавіші речі. Вона згадала, як порпалася в шухлядах й буфеті у пошуках складників для вечері, а Так сидів за столом, курив, а далі несподівано спитався:

— Ти яке вино п’єш, червоне чи біле?

— По-різному, — відповіла вона, перебираючи бляшанки. — Буває, що за вечерею випиваю трохи червоного.

— Я там маю трохи червоного вина, — повідомив він, — там-от, у тій шафці. Вона обернулася:

— Хочете, щоби я відкоркувала?

— Та я з ним ніколи не дружив. У мене оно пепсі й горішки, — й збив попіл до покоцаної чашки. — А ще в мене завше є свіжі стейки. Щопонеділка мені їх різник привозить. Там-от, на верхній поличці в льодовику. А гриль на задньому дворі.

Аманда ступила крок до холодильника:

— То що, стейк вам засмажити?

— Та ні. Я їх не одразу їм, десь, може, серед тижня. Аманда вичекала мить, не певна, куди він хилить:

— То ви просто так це все повідомляєте?

Коли він кивнув і замовк, Аманда списала це на втому й вік. Зрештою, вона засмажила для нього яєчню з беконом, потім прибрала в будинку, а Так сидів у кріслі біля каміну з ковдрою на плечах й слухав радіо. Мимоволі вона помітила, яким сухеньким і зморшкуватим він став, наскільки меншим здавався від того міцного жилавого чоловіка, яким вона колись його знала. Перед тим як піти, вона поправила йому ковдру на плечах, гадаючи, що старий задрімав. Дихання його було важким, наче до кожного подиху йому доводилося докладати зусиль. Вона схилилася й поцілувала його в щоку.

— Люблю я вас, Таку, — мовила вона пошепки.

Він трохи посунувся, наче уві сні, та коли вона повернулася йти, то почула, як він зітхнув і пробурмотів:

— Мені тяжко без тебе, Кларо.

Це були останні слова, які вона від нього чула. У них чулися біль і самотність, і вона враз усвідомила, чому Так стільки часу дозволяв Довсону жити в себе. Такові насправді теж було самотньо.

Після короткої телефонної розмови з Френком — Аманда просто хотіла повідомити, що добре доїхала, але встигла розчути в його репліках знайому напиту розслабленість й швидко попрощалася — вона подякувала долі, що діти мали власні справи на цих вихідних.

На верстаті вона знайшла гаражну течку й взялася міркувати, що тепер робити з авто. У течці швидко знайшовся запис про те, що Стінґрей належав захисникові команди «Кароліна-Гарікенз», й вона зазначила собі, що про це треба поговорити з Таковим юристом. Відклавши течку, вона упіймала себе на думках про Довсона. Він також був частиною її таємниці. Розповісти Френкові про Така — означало розповісти й про Довсона, втім, цього вона хотіла найменше. Так завжди знав, що саме Довсон є справжньою причиною її візитів, особливо на початку. Він не мав нічого проти, бо сам як ніхто інший розумів, як багато означають спогади. Іноді, коли сонце сідало і його скісні промені, пробиваючись крізь тент, затоплювали двір лійкими пізньо- літніми сутінками, вона майже відчувала присутність Довсона біля себе і тому розуміла, що Так був далекий від божевілля. Як і дух Клари, дух Довсона відчувався повсюди.

Хоч вона знала, що немає сенсу фантазувати про те, яким було би її життя, якби вони з Довсоном лишилися разом, останнім часом в неї виникла потреба повертатися сюди частіше. І що частіше вона приїздила, то насиченішими ставали її спогади, то інтенсивніше якісь давно забуті події й відчуття виринали з глибин пам’яті. Тут так просто можна було пригадати, яку силу вона почувала у собі, коли Довсон був поряд, якою красунею, якою неповторною особистістю він робив її. Кришталево ясно вона усвідомлювала тут, що Довсон був єдиним, хто справді розумів її. Проте особливо яскраво вона пам’ятала, яким повним, всеосяжним було її кохання до нього і яку безоглядну пристрасть відчував він навзаєм.

У якийсь незбагненний спосіб Довсон пробудив у ній віру в те, що для них усе можливо. Блукаючи захаращеною майстернею, вдихаючи запах бензину й мастила, якими досі було просякнуте повітря, вона відчувала, як тисне на неї вага сотень вечорів, проведених тут нею. Вона торкнулася верстата, на якому сиділа годинами, спостерігаючи за Довсоном, що схилився над розкритим капотом свого фастбека, подекуди повертаючи щось за допомогою мутрового ключа, і пальці його були чорні від мастила. Навіть тоді в його обличчі не було нічого від ніжної хлоп’ячої наївності, яку вона помічала в однолітках, а коли мотузяні м’язи його передпліччя скорочувалися від того, що він брав черговий інструмент, вона бачила в ньому зародок чоловіка, яким він потроху ставав. Як і всім в Орієнталі, їй було відомо, що батько постійно лупцював його, і коли він працював без сорочки, на його спині виднілись шрами, безсумнівно, залишені пряжкою ременя. Вона не була впевнена, чи Довсон сам про них ще пам’ятає, й від цього їй чомусь ставало ще болісніше дивитися на них.

Він був високий і стрункий, темне волосся пасмами спадало на чоло, прикриваючи його майже чорні очі, і вже тоді їй було ясно, що з роками він ставатиме тільки красивішим. Він був зовсім не схожий на решту Коулів, і якось вона спитала, чи схожий він на свою матір. У той момент вони сиділи в його автівці, і патьоки дощу стікали вітровим склом. Голос його майже завжди звучав м’яко, як і Таків, і тримався він спокійно. «Не знаю, — відповів він їй тоді, витираючи пару зі скла, — батько спалив усі її фото».

Наприкінці першого спільного літа вони поїхали до невеличкого річкового доку після заходу сонця. Він чув, що має бути метеорний дощ, і, розстеливши ковдру, вони лежали й спостерігали, як зоряні голки прорізають вирій. Вона розуміла, що якби батьки дізналися, де вона й з ким, то страшенно лютували б, та в той момент для неї ніщо так не важило, як метеори в небі й тепло його тіла поряд. Він обіймав її так, наче не міг уявити життя без неї.

Чи усі перші кохання такі? Чомусь вона сумнівалася в цьому. Навіть зараз те життя здавалося їй реальнішим за будь-яке інше. Іноді вона засмучувалася від думки про те, що більше ніколи в житті не відчує нічого подібного, і згодом життя вичавило з неї усі сильні почуття — вона аж надто ясно зрозуміла, що самого тільки кохання майже завжди недостатньо.

І все одно, коли тепер вона дивилася з гаража на Таків двір, то не могла відігнати від себе думку про те, чи відчував Довсон щось подібне удруге, чи був він щасливим. Вона боялася, що його або посадили знов, або він удався до наркотиків, або навіть помер, хоча такі речі аж ніяк не пасували тому Довсону, котрого вона колись знала. Частково через це вона не зважувалася розпитувати про нього Така: вона боялася того, що може почути у відповідь, і мовчання старого тільки зміцнювало її здогади. Вона надавала перевагу непевності лиш через те, що це давало їй змогу пам’ятати його таким, яким він колись був. Хоча іноді їй хотілося дізнатися, що він відчував, коли згадував про той рік, коли вони були разом, чи кохався він у спогадах про те спільне, що в них було, чи взагалі згадував про неї.

3

Довсонів літак сів у Нью-Берні пізно по обіді — сонце вже здолало більшу частину свого шляху до обрію. Він винайняв авто, доїхав до Бріджтона, перетнувши Ньюс, і виїхав на 55-ту магістраль. По обох боках, подалі від дороги, тяглися ряди фермерських будинків, між якими подекуди траплялися закинуті чи зруйновані тютюнові комори. Рівнинний краєвид мерехтів у світлі пообіднього сонця, і йому здавалося, що за всі ці роки, що минули з часу його від’їзду — а може, й років за сто, — тут не змінилося анічогісінько. Він проїхав Ґрентсборо й Елайнз, Бейборо й Стонвол — містечка, що були меншими навіть за Орієнтал, і враз усвідомив, що округ Памліко був загубленою в часі місциною, наче забута сторінка в закинутій книзі.

Це був також і дім, і хоч більшість спогадів про цей дім завдавали болю, та ж саме тут він знайшов Така, свого єдиного друга, і саме тут він зустрів Аманду. Одна за одною скресали в його пам’яті знайомі з дитинства орієнтири, радіо в авто було вимкнене, і він мимоволі взявся розмірковувати про те, ким міг би стати, якби не Аманда й Так. Та ще більше його хвилювало питання: яким було би його життя, якби доктор Девід Боннер не вийшов на пробіжку пізнього вечора 18 вересня 1985 року.

Доктор Боннер перебрався до Орієнтала у грудні попереднього року: привіз із собою дружину й двох малих дітей. У місті вже багато років не було жодного лікаря: попередній вийшов на пенсію й поїхав до Флориди 1980-го, і з того часу окружна рада марно шукала когось йому на заміну. Місто потребувало лікаря, та незважаючи на купу заохочень, пристойного кандидата було важко знайти: ніхто не хотів жити в застійному провінційному містечку. На щастя, Мерилін, дружина доктора Боннера, народилася тут і, подібно до Аманди, вважалася ледве не королівською особою. Батьки Мерилін, Беннети, мали за містом величезні сади, де росли яблука, персики, виноград, голубиця [4], і коли Девід Боннер закінчив ординатуру, то перебрався до жінчиного рідного міста й розпочав там практику.

Роботи одразу стало хоч греблю гати. Утомлені пацієнти, які раніше змушені були сорок хвилин труситися в авто до Нью-Берна, щодня вишиковувалися у чергу під дверима його кабінету, проте Боннер розумів, що багато на цьому не наживе. Це просто було неможливо у маленькому містечку бідної округи, хоч би скільки в нього було пацієнтів і хоч якими були б родинні зв’язки. Ніхто в місті не знав, що сади Беннетів давно закладено, і в перший же день, коли Боннер перебрався до Орієнтала, тесть підступив до нього з проханнями про позику. З того часу він допомагав батькам дружини, і жити в містечку було настільки дешево, що таке навантаження не завадило йому придбати просторий котедж на березі Сміт-Крік. До того ж дружина була щаслива повернутися додому: вона вважала Орієнтал ідеальним місцем для дітей, і значною мірою мала в цьому рацію.

Доктор Боннер був великим шанувальником свіжого повітря. Він займався серфінгом, плавав, ганяв на велосипеді й бігав. Усі швидко звикли до того, як він буквально біжить по Брод-стріт з роботи додому. Бувало й так, що він не міг зупинитися й вибігав дорогою аж на околиці. Люди сигналили, махали руками, викрикували привітання, а Боннер кивав на ходу, навіть не збивши крок. Іноді, пропрацювавши до пізнього вечора, він вибігав, коли спадали сутінки, і саме так трапилося 18 вересня 1985 року. Він вийшов із дому, коли вже вечоріло. Докторові Боннеру не спало на думку, що дорога може й досі бути слизькою після пообіднього дощу, який достатньо довго змочував асфальт, аби масний дорожній бруд вийшов на поверхню, проте був недостатньо сильним, аби змити його на узбіччя.

Він вийшов на звичний тридцятихвилинний маршрут, але додому того вечора не повернувся. Коли зійшов місяць, Мерилін занепокоїлася і, попросивши сусідів посидіти із дітьми, сіла в авто й поїхала на пошуки чоловіка. Просто за поворотом на виїзді з міста, який затуляла купка дерев, вона побачила карету «швидкої», авто шерифа й невеликий натовп. Там вона дізналася, що її чоловік загинув від удару вантажівки: водій не впорався з кермом, і його занесло.

Вантажівка, повідомили Мерилін, належала Такові Гостетлеру. Водій, якого невдовзі звинуватять у ненавмисному вбивстві й створенні аварійної ситуації, що призвела до смертельних наслідків, виявився вісімнадцятирічним хлопцем, який стояв тут же, закутий в наручники.

Звали його Довсоном Коулом.

За дві милі до Орієнтала — і до пам’ятного вигину дороги — Довсон помітив з’їзд на насип, що вів до родинних угідь, і автоматично згадав про батька. Коли Довсон перебував під вартою в очікуванні суду, несподівано прийшов наглядач і повідомив, що до нього прийшли. За хвилину батько вже стояв перед ним, з його рота стирчала зубочистка.

— Тікаєш, зустрічаєшся з тою багатенькою дівчинкою, плани будуєш. І що, помогло? Сиди тепер, — зловісно всміхався його старий. — Гадав, що ти кращий за мене, але ні. Ти такий самий.

Довсон нічого не відповів. Усередині нього накипало щось подібне до ненависті, коли він дивився на батька з дального кутка камери. Тоді він присягнувся, що за жодних обставин не заговорить до батька ніколи в житті.

Суду не було. Всупереч порадам адвоката, Довсон визнав себе винним, і, всупереч порадам прокурора, його було засуджено до максимального терміну за статтею. У Каледонській виправній колонії, що в Галіфаксі, Північна Кароліна, Довсон працював на тюремній фермі, де вирощували кукурудзу, пшеницю, бавовну, сою. Мокрий від поту, він збирав врожаї під пекучим полуденним сонцем чи промерзав до кісток на крижаному північному вітрі, орючи землю. Він листувався із Таком, але за весь час ніхто не приїхав до нього на побачення.

Після звільнення Довсона скерували до Орієнтала відбувати випробувальний термін. Він далі працював на Така й деколи чув, як за його спиною шепотілися відвідувачі автомагазину, куди він ходив на закупи. Він знав, що є вигнанцем, одним із сумнозвісних Коулів, який убив не просто зятя Беннетів, а єдиного в місті лікаря, і відчуття провини переповнювало його. У такі моменти він навідувався до квіткаря в Нью-Берні й потім на міський цвинтар Орієнтала, де було поховано доктора Боннера. Довсон лишав на могилі квіти чи рано вранці, чи пізнього вечора, коли навколо майже нікого не було. Іноді він годину чи дві стояв над надгробком й думав про дружину й дітей Боннера. Це було єдине, заради чого він виходив у люди, і в основному намагався привертати до себе якомога менше уваги.

А от родичам до Довсона досі було діло. Коли батько знов навідався до гаража за грошима, то взяв із собою Теда. У батька був при собі дробовик, у Теда — бейсбольна бита, однак Ейбі з ними не було, і в цьому полягала їхня найбільша помилка. Коли Довсон наказав їм іти геть, Тед відреагував швидко, та недостатньо: за чотири роки роботи на попечених сонцем полях Довсон зміцнів і тепер був готовий до зустрічі з ними. Озброєний ломом, він зламав Тедові носа й щелепу, відібрав у батька дробовика, зламав йому кілька ребер. Коли вони лежали долі, Довсон навів на них дробовика й попередив, що повертатися більше не варто. Тед волав, що уб’є його, батько ж нічого не казав. З того часу Довсон спав із дробовиком і майже нікуди не виходив із Такової землі: він розумів, що тепер вони можуть повернутися будь-якої миті, та життя несподівано позбавило його такої неприємності. Дикого Теда за тиждень забрали й засудили за п’яну різанину в барі. А татко сам чомусь до нього не приходив. Причини Довсона мало турбували. Він дочекався, доки спливе випробувальний термін, тоді замотав дробовика в промащене ганчір’я, склав до шабатурки й закопав під дубом, що ріс коло Такового будинку. Далі він поклав до багажника речі, попрощався із Таком і виїхав на магістраль, що вела до Шарлотт. Там він влаштувався механіком, а після зміни ходив на вечірні курси зварювання до місцевого коледжу. Звідти Довсон перебрався до Луїзіани, де влаштувався на переробний завод, а вже звідти — на нафтові платформи.

Після виходу з тюрми він намагався не привертати до себе уваги і здебільшого був сам. Він не ходив у гості, бо не було до кого: він не мав друзів. Після Аманди він ні з ким не зустрічався, бо навіть зараз нікого, крім неї, уявити поряд із собою не міг. Підпустити когось — хоч когось — до себе — означало дозволити такій людині довідатися про його минуле, і це його стримувало. Він був колишнім в’язнем зі злочинної родини, він убив хорошу людину. І хоч свій термін покарання він відбув і намагався з того часу надсилати компенсації, він знав, що пробачити цього собі не зможе ніколи.

Уже близько. Довсон під’їжджав до місця, де загинув доктор Боннер. Мимохідь він помітив, що на місці дерев, які колись затуляли поворот, тепер стояла одноповерхова будівля із вкритим гравієм паркінгом. Він зосередив увагу на дорозі, щоби не дивитися в той бік.

Уже за хвилину він опинився в Орієнталі. Він проїхав крізь центр, перетнув міст через злиття Ґрінз-Крік й Сміт-Крік. Хлопчаком, намагаючись триматися подалі від родичів, він часто сидів під тим мостом: спостерігав за човнами, уявляв далекі гавані, в яких ці човни могли побувати, й місця, де неодмінно хотів побувати колись він сам.

Він притишив хід, зачарований краєвидом, як колись в юності. Човнова стоянка була переповнена, люди ходили туди й сюди — прив’язували й відв’язували свої судна, виносили й заносили холодильники. Глянувши на дерева, він зметикував, що вітру сьогодні достатньо, аби виходити під вітрилом, навіть якщо захотіти дістатися аж до моря.

У дзеркалі заднього огляду він помітив готельчик, в якому збирався зупинитися, та йти туди просто зараз ще був не готовий. Він зупинився біля з’їзду з мосту, вийшов з авто, радо випроставшись на повний зріст. Згадав про замовлені ним квіти й вирішив найближчим часом дізнатися, чи їх привезли. Повернувшись у бік Ньюс, він згадав, що вона є найширшою рікою в США аж до лагуни Памліко, — факт, про який мало хто знав. Це знання неодноразово приносило йому виграші в парі, особливо на платформах, де майже всі ставили на Міссісіпі. Навіть серед мешканців Північної Кароліни було мало тих, хто про це знав, а сам він дізнався про це від Аманди.

Він знов думав про неї: що вона робить, де живе, з чого складається тепер її життя. Звісно, вона вийшла заміж, і він намагався уявити собі чоловіка, якого вона могла обрати. Він добре знав її, але уявити, як вона сміється чи спить із кимось іншим, йому було важко. Зрештою, це не було важливо. Від минулого можна втекти тільки у щось краще, і він розумів, що саме так вона й вчинила. Здавалося, так можуть чинити всі. В усіх були розчарування, усі про щось шкодували, усі хоч раз, але помилялися. Та мало хто помилявся так, як Довсон, і це тавро лишиться на ньому довіку. Він знов згадав про родину доктора Боннера, якій завдав стільки болю.

Дивлячись на воду, він раптом збагнув, що приїхав даремно. Він знав, що Мерилін Боннер досі мешкає тут, але не хотів бачитися з нею, навіть випадково. Родичі також неодмінно дізнаються про його появу в місті, і бачитися з ними він також не мав бажання.

Він був тут зайвим. Він розумів, чому Так просив юриста сконтактувати з ним після своєї смерті, та не розумів, чому Так конче вимагав особистої Довсонової присутності. Від тієї телефонної розмови і дотепер він крутив це в голові і так і сяк, однак відповіді на своє питання не знаходив. Так жодного разу не просив його приїхати: як ніхто інший, він знав, з яким тяжким серцем Довсон полишив це місце. Сам Так до Луїзіани не їздив, і хоч Довсон писав йому, відповіді надходили нечасто. Він заспокоював себе тим, що, певно, Так мав причини відповідати на одного листа з декількох, і якими б не були ті причини, осягнути їх Довсон не міг.

Він уже хотів було повертатися до авто, як раптом помітив знайоме мерехтіння на периферії зору. Він повернувся в пошуках його джерела, та марно, і вперше після вибуху волосся на його потилиці стало сторчма. Там щось було, там щось є, здалося умить, навіть якщо він не може його бачити. Сонце сідало, його промені миготіли на поверхні ріки, змушуючи його мружити очі. Він підвів руку до чола, прагнучи захиститися від світла, й став вивчати приплав. Він бачив напівроздягненого літнього чоловіка, який разом з дружиною підтягував човна до стапеля. Неподалік від доку був ще один голий до пояса чоловік, що колупався в двигуні. Він бачив ще кількох людей: пару середнього віку, яка метушилася на палубі яхти, групу молодиків, що розвантажували холодильник після дня на воді. Далі він побачив човна, який саме відходив від приплаву, сподіваючись спіймати вечірній бриз. Усе виглядало звично. Він уже готовий був піти геть, коли раптом помітив чорнявого чоловіка у синій штурмівці, який витріщався на нього. Довсон опустив руку, і чоловік повторив його рух, наче відображення у люстрі. Довсон відступив назад, і незнайомець — так само. Йому перехопило подих, серце калатало як скажене.

Цього насправді нема. Цього не може бути.

У контровому світлі риси чоловікового обличчя неможливо було розгледіти, і, незважаючи на освітлення, Довсон був певний, що знову бачить чоловіка, який являвся йому спершу посеред океану, й потому — на рятувальному судні. Він кліпнув очима, намагаючись сфокусуватися. Коли очі пристосувалися до освітлення, він побачив на приплаві лише стовп із прив’язаними до верхівки потертими линвами.

Побачене глибоко стурбувало Довсона, і він раптом відчув необхідність поїхати до Така просто зараз. Багато років тому гараж був для нього прихистком, і він ураз пригадав, яким спокоєм наповнювало його те місце. Йому конче не хотілося жодних балачок, котрі неодмінно супроводжували поселення до номера: він хотів лишитися на самоті, щоби скласти докупи побачене. Одне із двох: або струс був сильнішим, ніж вважали лікарі, або вони мали рацію щодо стресових ситуацій. Рушивши до шосе, він вирішив навідатися до лікаря після повернення до Луїзіани, хоча побоювався почути від них те саме, що й раніше.

Він гнав подалі неприємні думки, опустив скло і вдихав землистий запах сосен та солонуватої води, коли їхав крізь ліс. За кілька хвилин він з’їхав на дорогу до Такової ділянки. Брудна ґрунтівка, далі поворот, і от уже й Таків будинок, перед яким, як не дивно, було запарковане чиєсь «БМВ». Він знав, що воно не Такове: по-перше, занадто чисте, а по-друге, старий у жодному випадку не придбав би іномарки — не через те, що не вірив би у її якість, а просто через те, що не мав метричних інструментів, аби полагодити. Крім того, Так завжди надавав перевагу вантажівкам, особливо тим, що випускалися в 1960-х. За довгі роки він устиг придбати й відлагодити їх із півдесятка — їздив на них, доки не знаходився перший-ліпший покупець. Його завжди цікавив радше процес реставрації, а не гроші.

Довсон зупинився поряд із «БМВ» й вийшов з авто, здивований тим, як мало змінився будинок. Навіть коли Довсон жив тут, дім Така виглядав розвалюхою. Таким він був і тепер: тут і там видніли недоробки й недоглядки. Аманда колись навіть подарувала Такові вазона, щоби якось прикрасити ґанок, і той вазон досі стояв у кутку, хоч квіти в ньому давно вимерли. Він згадав, як вона раділа й хвилювалася, коли вони дарували вазона Такові, хоч старий не дуже розумів, що з ним робити й де прилаштувати.

Довсон оглянув ділянку перед будинком, помітив білку, що майнула по гілках кизилового дерева. Десь високо у гіллі скрикнув кардинал, а поза тим місцина видавалася покинутою. Він обійшов будинок, прямуючи до гаража. Там було не так спекотно, сосни затуляли сонце. Вийшовши з тіні, він помітив жінку, що стояла в гаражі й оглядала останнє класичне авто, над яким працював Так. Спершу вирішив, що вона з юридичної контори, і уже майже вигукнув привітання, аж раптом жінка повернулася до нього обличчям. І Довсон уже не міг вичавити із себе ані слова.

Навіть здалеку вона виглядала красивішою, ніж він пам’ятав, і деякий час — який здався йому вічністю — він не міг відшукати слів. Він збагнув, що це знов може бути міраж, галюцинація, повільно стулив і розтулив повіки, і усвідомив, що помиляється. Вона насправді була тут, у прихистку, який колись належав їм обом.

І в ту мить, поки Аманда дивилась на нього крізь роки, він несподівано усвідомив, чому Так вимагав його повернення додому.

4

Ані він, ані вона не могли поворухнутися чи промовити бодай слово, доки спантеличення поступово переростало у впізнавання. Першим, що спало на думку Довсонові, було те, наскільки живою вона була в порівнянні із його спогадами про неї. Її волосся вигравало на вечірньому сонці золотавою міддю, а блакитні очі навіть здалеку заворожували глибиною. Та що довше він роздивлявся, то більше помічав відмінностей. Риси її обличчя втратили м’якість юності. Вилиці виступали гостріше, очі, обрамлені тоненькими зморшками, здавалися більш запалими. Та він бачив, що час поставився до її краси більш ніж поблажливо: з часу їхньої останньої зустрічі вона остаточно перетворилася на зрілу, дивовижно красиву жінку.

Аманда, зі свого боку, теж намагалася усвідомити, кого бачить перед собою. Пісочна сорочка по-простому заправлена у випрані-перевипрані джинси, і таке вбрання підкреслювало його досі стрункі стегна й широкі плечі. Посмішка його лишилася такою ж, як колись, а волосся він тепер носив довшим, ніж в юності, і на його скронях вона помітила сиві пасма. Його темні очі лишилися такими самими неможливо виразними, якими вона їх пам’ятала, але тепер у його погляді вона могла простежити обачність, притаманну тим, чиє життя виявилося важчим, аніж вони сподівалися.

— Амандо? — зрештою запитально мовив він, рушивши в її напрямку.

У його голосі їй почулося здивування, та звук її імені на його вустах допоміг остаточно впевнитися, що все це відбувається насправді, що він був справжнім. Він тут, думалося їй, це справді він, і доки відстань між ними скорочувалася, вона відчувала, як роки відлущуються й опадають із неї, хоч і неможливо було це уявити. Коли він нарешті наблизився до неї, то розкрив обійми, і вона миттю опинилася в них — так само природно, як колись давно.

Він притис її до себе, тримав її, наче коханку, якою вона колись для нього була, і вона притислася до нього, і здавалося, що їй знов вісімнадцять.

— Здрастуй, Довсоне, — прошепотіла вона.

Вони довго стояли так у променях пізнього сонця, міцно обіймаючи одне одного, і на мить йому здалося, що вона тремтить. Коли вони нарешті розімкнули обійми, вона майже фізично відчула невисловлену ним емоцію.

Тепер вона роздивлялася його зблизька, і викресані роками зміни стали помітнішими. Тепер він був мужчиною: обличчя його стало обвітреним й засмаглим, як у тих, хто багато часу перебуває на сонці, а волосся порідшало лише трішечки.

— Що ти тут робиш? — запитався він, торкнувши її за руки, наче намагаючись пересвідчитися, що вона справді є.

Питання повернуло її до тями, їй пригадалося, ким вона стала, і вона відступила на крок.

— Гадаю, те саме, що й ти. Коли ти приїхав?

— Тільки-но, — мовив він і здивовано згадав про імпульс, що спонукав його рушити до Така просто зараз. — Не можу повірити, що ти тут. Ти виглядаєш… приголомшливо.

— Дякую, — відповіла вона й відчула, як її щоки мимоволі спалахнули. — Як ти знав, що я тут?

— Я не знав. Просто відчув потребу негайно їхати сюди, і от побачив твоє авто перед будинком. Обійшов садибу і…

Тут він затнувся, і вона закінчила:

— І тут я.

— Ага, — кивнув він, вперше глянувши їй у вічі. — І тут ти.

Енергійність його погляду нікуди не поділася, і вона ще раз відступила: їй здалося, що відстань трохи зніме напруження, і вона сподівалася, що він правильно зрозуміє її жест. Вона рушила до будинку.

— Плануєш тут зупинитися?

Він глянув на будинок і тоді відповів:

— Не тут. Матиму кімнату в готелі. А ти?

— Поїду до матері, — і, помітивши запитальний вираз його обличчя, пояснила: — Татка не стало одинадцять років тому.

— Співчуваю, — мовив він.

Вона кивнула у відповідь і замовкла, і йому пригадалося, що саме так вона колись мала звичку закривати тему розмови. Коли вона подивилася у бік гаража, Довсон зробив крок у тому напрямку:

— Ти не проти? Сто років тут не бував.

— Звісно, ні. Давай.

Дивлячись, як він іде повз неї, Аманда відчула, як її плечі розслаблено опустилися: вона й не помітила, що увесь цей час тримала їх трохи напруженими. Він зазирнув до тісного захаращеного гаражного кабінету, провів долонею по верстату й іржавій монтувалці. Не кваплячись, він вбирав у себе обшиті вагонкою стіни, балки стелі, сталеву діжу в кутку, до якої Так зазвичай зливав зайве мастило. Гідравлічна підойма й шафа для приладдя стояли вздовж стіни, а перед ними — звалені купою покришки. Електричний піскоструминник й зварювальне обладнання прилаштувалися під стіною, протилежною до верстата. Запилений фен притулився в кутку біля розпилювача, електричні лампи звисали зі стелі просто на дротах, а по всіх можливих поверхнях були рівним шаром розкладені різноманітні запчастини.

— Усе виглядає, як колись, — зрештою вимовив він.

Досі тремтячи, намагаючись дотримуватися пристойної відстані, вона слідом за ним зайшла глибше до гаража:

— Можливо, усе й справді, як колись. Він завжди ретельно слідкував, щоб усе лежало на місці, особливо під кінець. Гадаю, він просто відчував, що пам’ять вже не та.

— Як подумати, скільки років йому було, то не віриться, що він до останнього працював із автомобілями.

— Він уже був не такий швидкий. Один-два автомобілі на рік, та й то лиш тоді, коли точно знав, що впорається. Жодних серйозних реставрацій, капремонтів, нічого такого. Оце перша машина, яка тут трапилася мені за останній рік.

— Так говориш, наче часто приїздила до нього.

— Та ні. Раз на декілька місяців, може. Але був час, коли ми довгенько не спілкувалися.

— Він у листах жодного слова про тебе не писав, — подумав уголос Довсон.

— Мені про тебе теж, — знизала вона плечима.

Він кивнув й знов перевів погляд на верстат. Скраю, охайно складена, лежала одна з Такових бандан, і, піднявши її, Довсон тицьнув пальцем у стільницю:

— Глянь, ініціали, які я колись вирізьбив, досі тут. І твої теж.

— Знаю, — відказала вона. Під ними — і про це вона також пам’ятала — було ще й слово «назавжди». Вона схрестила руки на грудях і всіляко намагалася не роздивлятися його рук. Обвітрені й міцні, це були руки робітника, хоча водночас виглядали шляхетно, навіть витончено.

— Не вірю, що його не стало, — промовив він.

— Розумію.

— Ти казала, що пам’ять у нього була вже не та?

— Тільки на різні дрібниці. Якщо згадати, скільки йому було й скільки він курив, то я би сказала, що в нашу останню зустріч він виглядав незвично здоровим.

— Коли це було?

— Може, наприкінці лютого. Він рушив до «Стінґрея».

— А про це ти щось знаєш?

Вона заперечно похитала головою:

— Знаю тільки, що він її лагодив. Там на верстаті течка з замовленнями й коментарями Така, та я можу розрізнити лиш ім’я замовника. Вона там-от.

Довсон знайшов бланк замовлення й ознайомився з ним, а тоді вже став роздивлятися автомобіль. Аманда спостерігала, як він підняв капот, нахилився, аби роздивитися усе зблизька, як сорочка при цьому натяглася на його міцних плечах… і відвернулася, аби він не помітив, що вона звернула увагу. За хвилину він звернув погляд на пакунки, що були розкладені на верстаті. Заглянувши до кожного з них й кивнувши їх вмістові, він насупився.

— Дивно, — нарешті сказав Довсон.

— Що саме?

— Це була аж ніяк не реставрація. Тут скоріше просто треба було двигуна налагодити і таке інше, дріб’язок — карбюратор, зчеплення, те-се. Гадаю, він просто чекав, доки запчастини надійдуть: із такими старими машинами це звична штука, доводиться чекати.

— І що це значить?

— Серед іншого, це те, що власник отак просто сісти й поїхати звідси не зможе.

— Тоді скажу юристові, нехай сам вирішує це з власником. Вона змахнула волосся з чола й додала:

— Усе одно маю з ним бачитися завтра.

— З юристом?

— Ага, — кивнула вона. — Це той самий, що телефонував. Казав, конче треба, аби я приїхала.

Довсон закрив капот і поцікавився:

— А звати його, часом, не Морґаном Теннером?

— А ви знайомі? — сполошилася вона.

— Та я також маю з ним завтра зустріч.

— О котрій?

— Об одинадцятій. І, як я здогадуюся, це той самий час, який він призначив тобі, еге ж?

Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути те, що Довсон уже зметикував: Так, очевидно, спланував цю їхню зустріч заздалегідь. Якби вони не перестріли одне одного тут, то обов’язково зустрілися б завтра. І як тільки це стало ясно, вона відчула, що якби просто зараз побачила Така, то не знала би, чи дати йому ляпаса, чи розцілувати.

Мабуть, у неї на обличчі усе було написано, бо Довсон раптом сказав:

— Я так розумію, ти й не здогадувалася, що Так усе спланував.

— Ні.

З дерев зірвалася зграя шпаків, й Аманда спостерігала, як птахи колували в повітрі, обираючи напрям й викреслюючи небом несподівані візерунки. Коли вона перевела погляд на Довсона, той уже стояв, спершись на верстат, половину його обличчя приховувала тінь. У цьому місці, просякнутому минулим, вона була певна, що бачить перед собою юнака, яким Довсон колись був, хоч і намагалася весь час нагадувати собі, що тепер вони двоє окремих людей. Чужих одне одному людей, якщо чесно.

— Скільки ж часу минуло, — порушив він тишу першим.

— Чимало.

— У мене до тебе тисяча питань! Вона здивовано звела брови:

— Лише тисяча?

Він засміявся, та в його сміху їй почулася печальна нотка.

— У мене теж купа питань, — продовжила вона, — але перед тим… ти маєш знати, що я заміжня.

— Знаю, — сказав Довсон. — Помітив обручку.

Він сунув великого пальця до кишені джинсів, і, схрестивши ноги, сперся на верстат.

— То як давно ти заміжня?

— Наступного місяця буде двадцять років.

— Діти?

Аманда подумки заточилася, згадавши про Беа: ніколи не могла відповісти так просто на таке питання.

— Троє, — зрештою відповіла вона.

Він помітив її нерішучість, та не знав, що вона могла би означати.

— А твій чоловік? Мені б він сподобався?

— Френк?

Вона подумки пробіглася по розмовах, які мала з Таком щодо Френка, і їй стало цікаво, як багато Довсон уже знав. Не те щоб вона не довіряла Такові — просто ураз відчула, що Довсон розкусить миттєво, збреши вона хоч трішечки.

— Ми з ним давно разом.

Здавалося, Довсон оцінює те, як вона добирає слова. Він різко відійшов від верстата, пройшов повз неї у бік будинку, і в його рухах вона помітила атлетичну граційність.

— Я так розумію, ключ в тебе є, правда? Мені треба попити. Вона здивовано кліпнула очима.

— Ану чекай. Тобі Так про це сказав? Довсон розвернувся, задкуючи до будинку.

— Ні.

— Тоді як ти знаєш?

— Бо мені він ключа не дав, але у когось із нас він же має бути.

Воналишиласянамісці,вагаючись, намагаючисьзрозуміти, яквін здогадався, та потім пішла собі за ним.

Він піднявся на ґанок одним плинним рухом й спинився коло дверей. Аманда намацала в сумці ключа, витягла його, і, вставляючи його до замка, зачепила Довсона ліктем. Двері заскрипіли, прочиняючись.

Усередині було по-милосердному прохолодно, й перша думка Довсона була про те, що інтер’єр був продовженням самого лісу: тільки дерево, земля й природні плями. Обшиті вагонкою стіни й соснова підлога потьмяніли й потріскалися з віком, а коричневі фіранки майже не приховували патьоків попід вікнами. Поручні й подушки картатого дивана були затертими ледве не до дірок. Вапно комина розтріскалося, а цеглини навколо нього почорніли від слідів тисяч тріскучих вогнищ. Біля дверей стояв невеличкий столик, на якому були складені фотоальбоми, стояв програвач, який, напевне, був старшим за Довсона, й хиткий сталевий вентилятор. Повітря було просякнуте застарілим запахом сигарет, і, відкривши одне з вікон, Довсон увімкнув вентилятор, прислухаючись до його цвірчання. Підставка трішки хиталася.

У той час Аманда стояла біля комина, роздивляючись фото, прилаштоване на полиці. Так і Клара у двадцять п’яту річницю весілля.

Довсон підійшов до Аманди й зупинився поряд.

— Пригадую, коли уперше побачив це фото. Тоді я вже з місяць тут жив, і от Так нарешті пустив мене до будинку, і я запитався, хто вона. Я й не знав тоді, що він був одруженим.

Вона відчувала тепло, яке він випромінював, і намагалася не помічати його.

— Як сталося, що ти не знав?

— Бо я не знав його. Коли я приблудився сюди, то було вперше, коли ми з ним розмовляли.

— То чому ти прийшов саме сюди?

— Не знаю, — відповів Довсон й похитав головою. — І не уявляю, чому він дозволив мені тут залишитися.

— Бо ти був йому потрібен.

— Це він так казав?

— Не дослівно. Та Клари не стало незадовго до того, як прийшов ти, і мені здається, що ти був саме тим, кого він потребував.

— А я гадав, що так сталося, бо тої ночі він пив. Точніше, у ті часи. Вона силкувалася пригадати.

— Але Так не був пияком, правда ж?

Довсон торкнувся до фото у простій дерев’яній рамці, наче намагаючись усвідомити, що старого більше немає.

— Це було до того, як ви познайомилися. Він полюбляв «Джим Бім» тоді, і бувало так, що він шкандибав до гаража з недопитою пляшкою. Витирав обличчя банданою й повідомляв, що ліпше б я пішов деінде. У перші півроку він чи не щоночі так казав, а я лежав отак до ранку, сподіваючись, що він прокинеться й не пам’ятатиме, що саме мені казав. А тоді одного дня він просто припинив пити, і більше я такого від нього не чув, — Довсон повернувся обличчям до Аманди, і між ними лишалося тільки пару дюймів.

— Він був хорошою людиною, — додав він.

— Знаю, — відповіла вона. Довсон був так близько, що вона відчувала його запах: мило й мускус. Надто близько. — Я теж за ним скучила.

Вона відступила до дивана й взяла до рук одну з потертих подушок, знову намагаючись зберегти відстань. Надворі сонце сідало поміж дерев, й у невеликій кімнаті темнішало. Вона почула, як Довсон кахикнув.

— Ходімо вже вип’ємо. Я певен, що Так лишив трохи холодного чаю в холодильнику.

— Так не п’є холодного чаю. Хоча пепсі в нього, мабуть, є.

— Глянемо, — наполіг він дорогою до кухні.

Він рухався так граційно, і вона злегка похитала головою, намагаючись відігнати зайві думки.

— А ти певен, що нам варто так чинити?

— Я навіть упевнений, що Так саме цього й хотів.

Як і вітальню, кухню наче витягли з часової капсули разом із начинням із домогосподарських каталогів сорокових років: тостер завбільшки з мікрохвильовку, дверцята холодильника на ручках. Дерев’яна стільниця почорніла від води навколо зливальниці, біла фарба буфетних дверцят облупилася навколо ручок. Квітчасті фіранки — очевидно, Кларин вибір — замасніли, набравши сіро-жовтавого відтінку від диму незліченних Такових сигарет. Невеличкий круглий стіл на двох, під однією з ніжок — стосик паперових серветок, щоб не хитався. Довсон повернув ручку холодильника, заглянув усередину і витяг карафку з чаєм. Аманда увійшла, коли він ставив карафку на стільницю.

— Як ти знав, що там є чай?

— Так само, як здогадався, що ти маєш ключа, — відповів Довсон, витягаючи з буфета дві склянки.

— Тобто?

Довсон наповнив склянки.

— Так знав, що в кожному разі ми опинимося тут, він пам’ятав, що я люблю холодний чай, тож потурбувався, аби той був у холодильнику.

Звісно, він потурбувався. Так само, як із юристом. Та не встигла вона осмислити це, як Довсон запропонував їй склянку, змусивши повернутися до реальності. Вона взяла чай, мимохіть доторкнувшись до його пальців.

Довсон підняв склянку:

— За Така.

Аманда цокнулася з ним, і ураз відчула, що все — близькість Довсона, тягар минулого, відчуття від його обіймів, те, що вони самі у цьому будинку — навалилося на неї усією своєю вагою. Тихенький голос усередині умовляв її бути обережною, запевняв, що нічого путнього з цього не вийде, нагадував, що вона має чоловіка й дітей. Але легше від цього не ставало, скоріше, навпаки.

— То що, двадцять років? — зрештою спитав Довсон.

Він питався про шлюб, але вона так розгубилася, що не одразу зрозуміла.

— Майже. А ти як? Колись одружувався?

— Гадаю, мені не судилося.

Вона роздивлялася його поверх склянки.

— То як, досі насолоджуєшся вибором?

— Радше тримаюся на самоті.

Вона сперлася на стільницю, не впевнена, як саме розуміти його слова.

— Де зараз мешкаєш?

— У Луїзіані, під Новим Орлеаном.

— Як тобі там?

— Так собі. Доки не повернувся сюди, не розумів, наскільки те місце нагадує дім. Тут більше сосен, там більше іспанського моху, а поза тим — жодної різниці.

— За винятком крокодилів.

— Точно, за винятком крокодилів, — він скромно посміхнувся. — Твоя черга. Де тепер твій дім?

— У Даремі. Лишилася там, коли вийшла заміж.

— А сюди приїздиш пару разів на рік, аби матір навідати? Вона кивнула.

— Коли тато був живий, то вони самі приїздили, в нас же діти. Та коли він помер, стало важче. Мама ніколи не любила водити, тому я змушена їздити до неї.

Зробивши ковток, вона кивнула у бік столу:

— Я сяду, гаразд? Ноги стомилися нестерпно.

— Звісно, сідай. А я постою, в літаку насидівся.

— Вона взяла склянку й рушила до столу, відчуваючи на собі його погляд.

— Що робиш у Луїзіані? — спитала вона, сідаючи.

— Я зводар на нафтовій платформі, тобто допомагаю бурильникові. Заводжу бурову штангу в підіймач, упевнююся, що всі з’єднання тримаються як треба, слідкую за насосами, аби працювали як належить. Розумію, що усе це далеко від тебе, бо ти, певно, ніколи й не бачила платформи, й усі ці штуки важко пояснити, треба показувати.

— Це так не схоже на ремонт авто…

— Це тільки так здається, насправді, схоже. Я в основному маю справу з двигунами й машинами. А у вільний час, трапляється, ремонтую автомобілі. Той фастбек ганяє, як новий.

— Він досі в тебе?

Довсон широко усміхнувся:

— Люблю його.

— Не просто любиш. Закоханий у нього. Тебе від нього було й за вуха не відтягти. Мені-от частенько не вдавалося. Дивно, що ти в гаманці не носиш його фото.

— Ношу.

— Серйозно?

— Та ні, жартую.

Вона засміялася, як колись давно — легко, невимушено, щиро.

— І давно ти на платформах?

— Чотирнадцять років. Починав різноробом, тоді вислужився до трудяги, а тепер, бач, зводар.

— Різнороб, трудяга, зводар?

— Ну, в нас там на платформах в океані власна мова, — він неуважно колупав борозенку на старій стільниці. — А ти як? Працюєш? Ти ж хотіла бути вчителем?

Аманда зробила ще ковток і кивнула:

— Провчила рік, а тоді народився Джаред, мій старший, і я вирішила лишитися вдома з ним. А тоді Лін народилася, а тоді… було кілька метушливих років, багато чого сталося, і батько тоді помер, тяжко було.

Вона спинилася, розуміючи, як багато розповідає, і що зараз не час згадувати про Беа. Вона випросталася й рівним голосом продовжила:

— За кілька років після того народилася Анет, а тоді вже й до роботи повертатися не було сенсу. Але останніми роками я багато часу працюю волонтером у лікарні Університету Дюка. А ще допомагаю їм знаходити спонсорів. Іноді тяжко, але мені це дає відчуття, що моя діяльність комусь потрібна, що я роблю щось корисне.

— Скільки років твоїм дітям?

Вона перераховувала, загинаючи пальці:

— У серпні Джаредові буде дев’ятнадцять, він саме скінчив перший курс коледжу. Лін сімнадцять, вона цього року йтиме до випускного класу. Анет дев’ять, вона саме закінчила третій клас. Чудове безтурботне базікало. А от старші зараз в тому віці, коли вони впевнені, що знають усе, а я — нічогісінько.

— Тобто, іншими словами, вони такі ж, якими колись були ми?

Вона обдумала його слова, обличчя її набуло мрійливо-тужливого виразу.

— Може, й так.

Довсон замовк і став роздивлятися пейзаж за вікном, й Аманда простежила за його поглядом. Плесо річки потемніло, віддзеркалюючи свинцеве небо. Старий дуб на березі виглядав майже так само, як колись, а поміст зігнив, від нього лишилися самі колоди.

— Стільки спогадів, Амандо, — тихо промовив він.

Може, то був його голос, може, інтонація, та раптом від цих слів у ній щось клацнуло, наче десь далеко хтось повернув ключа у замку.

— Знаю, — зрештою відповіла вона й замовкла на деякий час, обійнявши себе, і шум холодильника був єдиним звуком у кухні. Верхнє світло жовтаво підсвічувало стіни, на які падали їхні невиразні тіні. — То коли ти їдеш?

— Мій літак у понеділок уранці. А ти?

— Навіть раніше. Обіцяла Френкові повернутися ввечері в неділю. Як спитати мою матір, то ліпше б мені було лишитися в Даремі. Вона казала, що їхати на цей похорон — погана ідея.

— Чому?

— Бо Так їй не подобався.

— Радше, я їй не подобався.

— Та вона тебе ніколи не знала, — мовила Аманда. — Вона не дала тобі шансу. Завше ліпше знала, як мені жити. А чого мені хотілося — її не турбувало. І хоч тепер я доросла людина, вона й досі намагається диктувати мені, що робити. Аніскілечки не змінилася.

Вона провела пальцем по краплинах на склянці й продовжила:

— Кілька років тому я мала дурість сказати їй, що заходила до Така, і вона відреагувала, наче це якийсь страшний злочин. Вона вичитувала мені увесь день, допитувалася, чому, допитувалася, про що ми говорили, лаяла мене, як малу. І з того часу я більше нічого їй не казала. Брехала, що ходила по магазинах, що з Мартою снідала на пляжі. Марта — то моя колишня сусідка з гуртожитку, вона тепер живе в Солтер-Пас, ми іноді телефоном спілкуємося, та я давненько її не бачила. Не хочу чути материних питань, і тому просто не кажу їй правди.

Довсон перемішував чай, розмірковуючи над тим, що вона тільки-но сказала, споглядаючи, як вихор у склянці поволі стихає.

— Коли сюди їхав, то не міг не згадувати про батька, про його постійне бажання контролювати геть усе. Я не маю на увазі, що в нього є щось спільне з твоєю матір’ю, але, може, це в неї просто така манера оберігати тебе від помилок.

— Хочеш сказати, що навідатися до Така — то була помилка?

— Не в Такові річ, а в тобі. Що ти хотіла знайти тут? Що ти хотіла почути від нього? Лише ти знаєш відповідь.

Вона відчула нестримне бажання захиститися й не встигла його подолати: даючи йому волю, впізнала манеру відстоювати свою думку, яка колись була для них спільною. Хтось із них казав щось, що ставило під сумнів рішення другого, і тоді вони сперечалися. Вона й не знала, як скучила за цими дискусіями. Не через самі суперечки — через довіру, яку вони означали, через пробачення, яким усе неминуче завершувалося. Бо вони завжди пробачали одне одному.

Якась частина в ній підозрювала, що він просто перевіряє її, але пропустила його зауваження. Натомість, несподівано для самої себе, вона нахилилася до столу, й слова полинули з неї майже самі по собі:

— Маєш плани на вечерю?

— Не маю жодних. А що?

— У холодильнику є стейки, якщо ти схочеш поїсти тут.

— А як же твоя матір?

— Скажу їй, що пізно виїхала.

— Упевнена, що це хороша ідея?

— Ні. Я зараз ні в чому не впевнена.

Довсон пошкрябав склянку великим пальцем, пильно вдивляючись в Амандине лице.

— Гаразд, — кивнув він. — Нехай будуть стейки. Якщо тільки вони не зіпсувалися.

— Їх привезли в понеділок, — відповіла вона, пригадуючи, що казав їй Так.

— Гриль на задньому дворі, якщо ти його розпалюватимеш.

Уже через мить він вийшов, та його присутність відчувалася, навіть коли вона витягла з сумочки мобільного.

5

Коли вугілля дало жар, Довсон повернувся всередину, щоби взяти в Аманди стейки, які та вже намастила жиром й заправила. Проштовхнувшись крізь двері, він побачив, як вона розгублено заглядає в розчинений буфет, тримаючи в руці бляшанку свинини з бобами.

— Як справи?

— Я саме намагаюся знайти бодай щось до стейків, але не це, — мовила вона, показуючи бляшанку, — та вибір невеликий.

— А які є альтернативи? — спитався він, миючи руки.

— Окрім бобів, є ще вівсянка, пляшка соусу до спагеті, борошно до млинців, напівпорожня пачка спагеті й пластівці. А в холодильнику — масло й приправи. Ну і твій холодний чай, звісно.

Він струсив воду з рук.

— Пластівці можуть нас врятувати.

— Напевне, будуть спагеті, — відповіла Аманда, пустивши очі під лоба. — А хіба ти не повинен смажити стейки надворі?

— Мабуть, повинен, — погодився Довсон, і вона ледве стримала посмішку. Боковим зором вона помітила, як він узяв таріль й пішов собі, і двері, легенько клацнувши, зачинилися за ним.

Небо набуло глибокого, оксамитово-фіолетового кольору, вже було видно поодинокі зірки. Струмок за спиною Довсона здавався чорною стрічкою, і верхівки дерев засвічувалися сріблом у світлі місяця.

Аманда наповнила каструлю водою, додала трохи солі, увімкнула плитку. Дістала з холодильника масло. Коли вода зашумувала, вона вкинула спагеті й декілька хвилин шукала друшляк, поки не знайшла його в глибині шафки біля плитки.

Коли макарони були готові, вона злила з них воду, висипала їх назад до каструлі, додала масла, гранульованого часнику, дрібку солі й перцю. Далі Аманда швиденько розігріла бляшанку бобів, й усе було готове якраз, коли Довсон повернувся з таріллю стейків.

— Пахне дивовижно, — похвалив він, не приховуючи подиву.

— Просто масло й часник, — кивнула вона. — Завше спрацьовує. То як там стейки?

— Один середньо обсмажений, з кров’ю, другий теж середньо, але підсушений. Мені все одно, який з них, та я не був упевнений, як любиш ти. Можу якийсь із них досмажити, якщо треба.

— Той, що середньо й без крові, згодиться, — вибрала вона.

Довсон поставив таріль на стіл й перевірив шухлядки й шафки на предмет тарілок, склянок й приборів. Вона помітила два келихи до вина у відкритій шафці й пригадала, що Так казав їй, коли вони востаннє бачилися.

— Ти б випив келих вина? — запитала вона.

— Тільки за компанію.

Вона кивнула, відкрила шафку, на яку тоді вказував Так, й дістала дві пляшки. Вибрала каберне й відкоркувала його, доки Довсон накривав на стіл. Наливши вино до двох келихів, один простягла йому.

— У холодильнику є пляшка соусу до стейків, якщо бажаєш, — сказала вона.

Довсон знайшов соус, Аманда висипала макарони до одної миски, а боби — до другої. Вони разом підійшли до столу, і, оглядаючи скромне сервування, вона помітила, як поволі здіймаються його груди, коли він стоїть поряд із нею. Довсон потягся до пляшки, що лишилася на стільниці, й цим зіпсував момент, і Аманда лиш похитала головою, сідаючи до столу.

Вона ковтнула вина, й тонкий відгомін смаку осів на піднебінні. Кожний собі, вони розклали страви, і Довсон завмер над тарілкою.

— Щось не так? — здивувалася вона. Звук її голосу повернув його до тями.

— Просто намагався пригадати, коли востаннє мав таку вечерю.

— Стейк? — уточнила вона, відрізаючи шматка й підносячи його до вуст?

— Та все, — він знизав плечима. — На платформі я обідав у їдальні з іншими хлопцями, а вдома — завжди сам, і тому готував щось дуже просте.

— А як же прогулянки? У Новому Орлеані купа чудових місцин, де можна смачно попоїсти.

— Та я у місті майже не буваю.

— А побачення? — допитувалася вона.

— Та якось я не буваю на побаченнях.

— Ніколи?

Він заходився різати стейк.

— Ні.

— Чому?

Він відчував на собі її допитливий погляд, коли вона відсьорбнула вина, вичікуючи на відповідь. Довсон посовався на стільці.

— Так ліпше.

Вона так і не донесла виделки до рота:

— Не через мене, правда ж?

Він намагався звучати спокійно:

— Я не впевнений, що саме ти хочеш зараз почути.

— Але ж ти не хочеш сказати, що…

Коли Довсон промовчав, вона спробувала вдруге:

— Ти справді намагаєшся сказати, що ні з ким не зустрічався після того, як ми розійшлися?

Довсон знов промовчав, і Аманда поклала виделку. Говорячи, вона відчувала, як в її голосі оформлюється злісна нотка:

— Ти хочеш, аби я думала, що це через мене… що через мене ти так живеш?

— Знов-таки, я не розумію, що ти хочеш почути у відповідь. Вона зіщулилася:

— Тоді я теж не знаю, що тобі на це сказати.

— Ти про що?

— Я про те, що, на твою думку, я є причиною твоєї самотності. Що якимсь чином це… моя провина. Ти хоч уявляєш, що я відчуваю?

— Я це сказав не для того, щоби завдати тобі болю. Я просто мав на увазі…

— Я чудово знаю, що ти мав на увазі, — відрізала Аманда. — І знаєш, що? Я тоді кохала тебе не менше, ніж ти мене, але з якоїсь причини сталося те, що сталося, і все скінчилося. Але я не скінчилася. І ти не скінчився.

Вона поклала долоні на стіл.

— Ти серйозно вважаєш, що я захочу поїхати звідси й жити далі з думкою, що через мене ти зостався сам на все життя? Через мене?

Він подивився на неї:

— Я твоїх жалощів не просив. Я просто відповів на питання, а ти в моїй відповіді знайшла те, що забажала.

— То я не мала рації?

Замість того, щоби відповісти, він простяг руку, аби взяти ножа.

— Тобі ніколи не казали, що коли не хочеш знати відповіді, то й питати не треба?

Незважаючи на те що він відповів питанням на питання — а він завжди умів це, — вона не могла стриматися:

— Тоді, якщо навіть це й так, це не моя провина. Хочеш собі життя зруйнувати — вперед. Хто я така, щоби зупиняти тебе?

І тут Довсон несподівано розсміявся:

— Приємно знати, що ти аж нітрохи не змінилася.

— Ти вже вибачай, змінилася.

— Не дуже. Ти досі не можеш не вигорнути на мене все, що думаєш і відчуваєш, неважливо, що саме. Навіть якщо тобі здається, що я руйную власне життя.

— Мусить же тобі хтось на це вказати.

— А от якщо я трішечки тебе заспокою? Я теж не змінився. Я тепер сам, бо так було завжди. До нашого знайомства я робив усе, аби триматися подалі від свого дурнуватого сімейства. Коли я прийшов сюди, Так іноді по декілька днів ні слова до мене не казав, а коли ти поїхала, мене забрали до Каледонської в’язниці. Коли я вийшов, то в цьому місті нікому не був потрібний, тому поїхав геть. І так сталося, що відтоді я місяцями працював на платформі посеред океану, а це не те місце, де в людей складаються стосунки — так я насамперед усе це бачу. Звісно, є пари, які можуть витримати постійну розлуку, але й розбитих сердець вистачає. Просто так усе видається легшим, до того ж, я так уже звик.

Вона оцінила його відповідь.

— Хочеш знати, чи я вірю, що ти сказав мені усю правду?

— Та ні.

Несподівано для себе, вона розсміялася:

— Тоді можна інше питання? Ти не маєш відповідати, якщо не захочеш про це говорити.

— Ти можеш запитати про все, про що забажаєш.

— Що сталося у ніч того нещасного випадку? Я чула тільки узагальнення у виконанні моєї матері, але всієї історії не знаю досі, тому не знала, що з того було правдою.

Довсон мовчки пережовував їжу, спокійно проковтнув, а тоді вже відповів:

— Немає про що розповідати. Так замовив набір покришок для «Імпали», яку тоді ремонтував, але з якоїсь причини їх привезли не сюди, а в магазин у Нью-Берні. Він попросив забрати їх звідси, і я так і зробив. Того дня трохи дощило, і коли я дістався до міста, було темно.

Він зупинився, намагаючись віднайти сенс у тому, що не мало сенсу.

— Назустріч їхало авто, водій (може, то була й жінка, досі не знаю) дуже поспішав. Усе одно, хто б це не був, він перетнув роздільну смугу просто переді мною, і я смикнувся убік, аби уникнути зіткнення. Далі пам’ятаю лише, що те авто пролетіло повз, а моя вантажівка опинилася в кюветі. Я бачив доктора Боннера, але…

Він досі бачив це перед собою, бачив чітко й ясно, наче в страшному сні.

— Було враження, наче хтось повільно прокручує плівку, кадр за кадром. Я вдарив по гальмах й викрутив кермо, але дорога й трава були слизькими, і тоді…

Він замовк. Аманда торкнулася його руки:

— То була страшна випадковість, — прошепотіла вона.

Довсон нічого не відповів, тоді посовав ногами, і Аманда задала риторичне питання:

— Нащо ти визнав провину? Ти ж не пив, не перевищував швидкості.

Коли він знизав плечима, вона зрозуміла, що сама знає відповідь. Вона була простою, як два на два.

— Пробач, — мовила вона, відчуваючи, що каже зайве.

— Я розумію. Але не жалій мене, — сказав він. — Тобі має бути прикро за доктора Боннера, його сім’ю. Через мене він так і не повернувся додому. Через мене його діти зростали без батька. Через мене його дружина лишилася сама.

— Ти про це нічого не знаєш, — заперечила вона. — Може, вона знову вийшла заміж.

— Не вийшла, — відповів він. Доки вона встигла спитати, звідки він знає, він повернувся до їжі.

— А в тебе що, — раптом спитав Довсон, відкинувши попередню тему розмови так, немов опустив заслін, і вона пожалкувала, що згадала про це. — Розкажи, як ти жила після того, як ми востаннє попрощалися.

— Не знаю навіть, із чого почати. Він узяв пляшку й долив обом.

— Почни з коледжу, наприклад.

Аманда здалася й заходилася розповідати йому про своє життя, спочатку не вдаючися до подробиць. Довсон уважно слухав, перепитував, уточнював, розпитував. І слова полилися з неї. Вона розповіла йому про одногрупників, про заняття, викладачів, які найбільше надихали її. Вона визнала, що рік роботи вчителькою не виправдав її сподівань — найперше, через те, що вона ніяк не могла усвідомити, що більше не є студенткою. Вона розповіла, як познайомилася із Френком, хоча й відчувала провину, вимовляючи чоловікове ім’я, а тому більше не називала його. Вона розповіла Довсонові трішки про друзів, про місця, де побувала за цей час, але найбільше говорила про дітей: описувала їхні риси, характери, проблеми, намагаючись не надто хвалитися їхніми досягненнями.

Іноді, коли вона завершувала думку, то питала в Довсона про життя на платформі, як він проводив час удома, але найчастіше він звертав розмову на неї. Здавалося, його цікавість до її життя була абсолютно щирою, і вона відчувала дивовижну легкість від цієї бесіди — наче вони просто підхопили безперервну розмову, почату колись давно.

Потім вона намагалася пригадати, коли востаннє вони так розмовляли з Френком, і не могла пригадати, хоча можливості для цього бували, коли вони лишалися наодинці. Тепер Френк випивав і здебільшого говорив сам; коли йшлося про дітей, то вони радше обговорювали їхні справи у школі, чи якісь

їхні проблеми і як їх найліпше вирішити. Їхні розмови зводились до результату, вони мали мету, і він майже ніколи не питався, як минув її день, що її цікавить. Почасти — і вона розуміла це — такий стан речей був типовим для будь-яких довгих шлюбних стосунків: мало нового вони могли розповісти одне одному. Та чомусь їй здавалося, що її зв’язок із Довсоном був принципово іншим, і було цікаво, чи життя з часом вчинило б з ними так само. Їй не хотілося так думати, але хіба був спосіб дізнатися напевне?

Бесіда потроху заводила їх у ніч, і зорі тьмяно блимали крізь кухонне вікно. Здійнявся вітер, і верхівки дерев колихалися, мов океанські хвилі. Пляшка спорожніла, й Аманда почувалася розслаблено й тепло. Довсон зібрав посуд до зливальниці, і вони тепер разом поралися з ним — Довсон мив, а вона витирала. Інколи вона помічала, як він роздивляється її, передаючи тарілки, і хоч упродовж стількох років вони не були разом, вона переживала дивне відчуття, що контакту одне з одним вони не втратили.

Коли вони закінчили поратися в кухні, Довсон рушив до задніх дверей.

— Маєш ще декілька хвилин?

Аманда глянула на годинник і, розуміючи, що вже час іти, несподівано для себе відповіла:

— Так, але лише декілька.

Довсон притримав двері, і вона прослизнула повз нього, спускаючись скрипучими дерев’яними сходами. Місяць нарешті зійшов повністю, і все навколо, сповите його сяйвом, виглядало по-екзотичному прекрасним. Срібна роса вкривала землю, і пальці її ніг у відкритих черевичках одразу ж змокли. Повітря було важким від смолистого запаху сосен. Вони йшли разом, і звук їхніх кроків губився серед сюрчання коників й шуму листя.

На березі стояв старезний дуб, величезні його гілки спускалися ледь не до води й віддзеркалювалися у плесі струмка. Вода подекуди підмила берег, до гілок неможливо було дістати, не замочивши ніг, і вони зупинилися.

— Тут ми колись сиділи з тобою, — мовив він.

— Це було наше місце, — погодилася вона, — особливо після моїх сварок із батьками.

— Чекай, ти й тоді сварилася з ними? — вдав здивування Довсон. — Не через мене, сподіваюся?

Вона легенько штовхнула його плечем:

— Дуже смішно. Так чи інакше, ми залазили туди, ти обіймав мене, і я плакала, і кричала, а ти просто давав мені виплакатися про те, як усе це несправедливо, аж доки я не заспокоювалася. Я тоді була королевою драми, правда ж?

— Я й не помічав.

Вона ледь не засміялася.

— Пам’ятаєш, як барабульки вистрибували з води? Іноді їх було стільки, що, здавалося, ніби вони це роблять для нас.

— Гадаю, вони й сьогодні стрибатимуть.

— Знаю, але так, як колись, уже не буде. Коли ми приходили сюди, я потребувала їх. Здавалося, вони відчувають, що своїм виступом принесуть мені полегшення.

— А я вважав, що це я приносив тобі полегшення.

— Ні, це точно були барабульки, — дражнилася вона. Він посміхнувся:

— Ви з Таком колись сюди ходили? Вона похитала головою:

— Для нього схил був застрімкий. А я-от приходила. Чи намагалася.

— Тобто?

— Гадаю, мені треба було знати, чи почуваю я себе тут так само, та жодного разу не доходила. Дорогою сюди я не бачила й не чула нічого такого, але мене не полишала думка, що в лісі хтось є, і моя уява просто… не слухалася мене. Я розуміла, що сама-самісінька тут, і якби щось трапилось, я би нічого не змогла вдіяти. Тому розверталася і йшла назад до будинку, і жодного разу не доходила сюди.

— Дотепер.

— Зараз я не сама.

Вона роздивлялася, як води струмка йдуть вихорами, сподіваючись, що вистрибне барабулька, та ніхто не вистрибував.

— Важко повірити, що все було так давно, — прошепотіла вона. — Ми були такі молоді.

— Не такі вже й молоді, — голос його був тихим та по-дивному упевненим.

— Ми були дітьми, Довсоне, просто тоді не розуміли цього. Коли маєш власних дітей, точка зору змінюється. У тому сенсі, що Лін, скажімо, сімнадцять, і я не уявляю, як вона переживає те, що колись переживала я. У неї навіть хлопця немає. І якщо раптом я дізнаюся, що вона вислизає ночами крізь вікно, то, можливо, чинитиму так само, як мої батьки.

— Це якщо той хлопець тобі не сподобається?

— Навіть якщо я вважатиму його ідеальним, — мовила вона й повернулася до нього обличчям. — Про що ми думали?

— Ми не думали, — мовив він. — Ми були закохані.

Вона витріщилася на нього, в очах її відблискував місяць.

— Пробач, що не приїздила до тебе й не писала. Коли ти був у Каледонській в’язниці.

— Нічого.

— Ні, серйозно. Але стільки думала про це… Про нас… Весь час.

Вона простягла руку, щоб торкнутися кори дерева, наче шукала силу для продовження:

— Просто щоразу, коли сідала писати, відчувала якийсь параліч. Із чого почати? Розповідати тобі про заняття? Про сусідів з гуртожитку? Чи розпитувати, чим ти займаєшся там, як минають твої дні? Щоразу, як сідала писати, то перечитувала й перечитувала, і написане здавалося мені якимсь не таким. Тому я розривала листа й обіцяла собі почати наново наступного дня. Але дні йшли одне за одним. А тоді минуло вже надто багато часу, і…

— Я не тримаю на тебе зла, — заспокоїв її Довсон. — І потім теж не сердився.

— Бо тоді вже забув мене?

— Ні, — відповів він. — Бо тоді я ледве міг дивитися на себе в дзеркалі. І знати, що ти пішла далі, було для мене усім. Я хотів, аби ти мала життя, якого я ніколи не зміг би тобі дати.

— Ти не можеш справді так думати.

— Але я думаю, — відказав він.

— Тоді саме в цьому ти помиляєшся. В усіх у минулому є речі, які їм хотілося б змінити, Довсоне. Навіть у мене. І я б не сказала, що моє життя було ідеальним.

— Хочеш поговорити про це?

Колись давно Аманда могла розповісти Довсонові все, і хоч зараз вона ще не була готова, але відчувала, що з часом так станеться знову. Визнання цього факту лякало її, навіть коли вона розуміла, що Довсон пробудив у ній щось таке, чого вона не відчувала багато років.

— Ти не розсердишся, якщо я скажу, що зараз іще не готова?

— Зовсім ні.

На її обличчі відобразилося щось схоже на усмішку:

— Тоді насолоджуймось цими хвилинами, доки вони в нас є, гаразд? Як колись. Тут так тихо.

Місяць усе сходив, перетворюючи краєвид на щось неземне, і на тлі його сяйва зорі здавалися дрібненькими й тьмяними, як шпилькові голівки. Доки вони стояли поруч, Довсонові не йшла з голови думка про те, чи часто вона згадувала про нього протягом років. Рідше, аніж він про неї — в цьому він був упевнений, — але він відчував, що обидва вони були самотніми, хоч і по- різному. Він був одиноким силуетом у пустелі, а вона — обличчям у безіменному натовпі. Але хіба не було так само, коли вони були підлітками? Вони через це й були разом — і якимсь дивним чином почувалися щасливими одне з одним.

У темряві він почув, як Аманда зітхнула:

— Мабуть, треба вже їхати.

— Розумію.

Його відповідь дала їй полегшення, хоч і не без дрібки розчарування. Повертаючись до будинку, вони йшли мовчки, кожен з них оповитий власними думками. Усередині Довсон повимикав світло, доки вона зачиняла усі двері, й тоді вони разом пішли до машин. Довсон нахилився відчинити перед нею двері:

— Завтра зустрінемось в юриста, — сказав він. — Об одинадцятій.

У світлі місяця її волосся спадало срібним водоспадом, і він ледве втримався від того, аби провести по ньому рукою.

— Сьогодні було дуже хороше. Дякую за вечерю.

Стоячи перед ним, вона раптом вхопилася за дику думку, що він може спробувати поцілувати її, і вперше з часів студентства відчула, як від чийогось погляду їй перехоплює подих. Але вона відвернулася ще до того, як він встиг би спробувати.

— Рада була бачити тебе, Довсоне.

Аманда сіла за кермо й з полегшенням видихнула, коли Довсон зачинив за нею двері. Вона завела авто й дала задній хід.

Довсон махав їй рукою, доки вона задкувала, аби розвернутися, а тоді спостерігав, як вона рушила насипом. Габаритні вогні її автомобіля лишали по собі в повітрі червоні хвилі, аж доки авто не зникло за поворотом.

Неквапно він пішов назад до гаража. Клацнув вмикачем, і коли єдина лампа під стелею спалахнула, присів на купу покришок. Було тихо, й тільки нічний метелик, що звабився на світло, бився об лампу. Довсон розмірковував над тим, що Аманда таки пережила розлуку й жила собі далі. Які б лиха й прикрощі вона не приховувала — а він знав, що щось таке там ховалося — вона все-таки могла жити життям, якого завжди прагнула. У неї були діти, чоловік, дім у місті, і всі її спогади стосувалися саме їх, як і мало бути.

Самотньо сидячи в Таковому гаражі, Довсон розумів, що брехав собі, вважаючи, що теж пережив й рушив далі. Він завжди вважав, що це вона лишила його позаду, і зараз був у цьому остаточно впевнений. Десь глибоко всередині він відчував, як щось зсунулося з місця і відірвалося. Він попрощався дуже давно, та з того часу запевняв себе, що вчинив правильно, але тут і зараз, сидячи у жовтавому світлі закинутого гаража, втрачав упевненість. Колись він кохав Аманду — і кохав її зараз, і час, проведений з нею сьогодні, не вплинув на цю просту істину. Та коли він витяг ключі, то збагнув іще одне — дещо несподіване.

Довсон підвівся, вимкнув світло, пішов до машини, відчуваючи дивне виснаження. Знати, що його почуття до Аманди не змінилися — це одне. А от визнати, що вони ніколи не зміняться — це вже зовсім інше.

6

Фіранки в готелі були надто тонкими, аби не пропускати сонячних променів, і Довсон прокинувся невдовзі після світанку. Він перевернувся, сподіваючись поспати ще, але не вийшло. Тому встав з ліжка й заходився робити гімнастику. Вранці усе тіло боліло, особливо спина й плечі. Довсон не знав, скільки ще років зможе працювати на платформі: його організм накопичував втому, наслідки травм нікуди не дівалися, і кожний новий рік додавав іще.

Він витяг з торби бігову форму, вдягнувся й тихо вийшов на вулицю. Невеличкий готель виявився таким, яким він його й уявляв: чотири номери нагорі, кухня, їдальня й вітальня. Власники — і нічого дивного в тому не було — полюбляли морську тематику: мініатюрні дерев’яні вітрильники прикрашали столи, по стінах висіли зображення різноманітних суден. Над комином висіло старезне корабельне кермо, а на дверях — річкова мапа, де були позначені судноплавні протоки й канали.

Власники ще спали. Коли минулої ночі він заселявся, то його повідомили, що квіти від нью-бернського квітникаря чекають на нього в номері і що сніданок починається о восьмій. Таким чином, він мав до зустрічі ще купу часу, аби поробити усе, що збирався.

Сонце вже стояло високо. Тонкий серпанок туману висів над річкою, наче низька хмарина, але небо угорі було ядуче-синім і чистим. Повітря вже нагрілося, день мав бути спекотним. Довсон розім’яв плечі й почимчикував до дороги. За кілька хвилин, відчувши легкість у тілі, він перейшов на біг.

Дорогою до центральної частини Орієнтала майже нікого не зустрів. Він проминув дві антикварні крамниці, господарчу крамницю, декілька агентств з нерухомості. На протилежному боці вулиці кафе Ірвіна відчинило двері для відвідувачів — перед ним вже навіть стояло декілька автомобілів. За його спиною туман став сходити з річки, і, глибоко вдихаючи, чоловік вбирав у себе сосново-солонуваті аромати. Коло пришибу [5] метушилися галасливі відвідувачі кав’ярні. Довсон оминув їх і пришвидшив біг, відчуваючи, як з нього опадають залишки вранішньої скутості. Над пришибом кружляли мартини й вигукували свої заклики, ніби звертаючись до людей, що заносили й виносили з човнів холодильники, а він біг собі далі повз крамниці з рибальським приладдям.

Довсон проминув Першу баптистську церкву, мимохідь помилувався вітражними вікнами й спробував пригадати, чи помічав їх у дитинстві, а тоді вже притишив крок і поча шукати контору Морґана Теннера. Він знав адресу й зрештою помітив вивіску на низенькій цегляній будівлі між аптекою й крамничкою нумізмата. У будівлі працював ще один юрист, але практика в них з Теннером була, начебто, окремо. Довсон замислився, чому Так обрав саме Теннера: до того дзвінка він про нього нічого не чув.

Центральна частина скінчилася, і Довсон звернув з головної вулиці у провулок, біжучи навмання.

Цієї ночі він погано спав: усе думав про Аманду й Боннерів. Колись у в’язниці Мерилін Боннер була чи не єдиною, про кого він міг думати, окрім Аманди. Вона свідчила на слуханнях, і у своїй промові наголосила, що Довсон не просто забрав у неї чоловіка, якого вона любила, й батька в її дітей, а й зруйнував їй життя. Надламаним голосом вона повідомила, що не уявляє, як тепер прогодує сім’ю і що буде з її дітьми: як виявилося, життя доктора Боннера не було застраховане.

Невдовзі Мерилін Боннер втратила будинок і перебралася до батьків, але життя її від того легшим не стало. Її батько був пенсіонером, у нього знайшли емфізему на початковій стадії. Матір її страждала на діабет, і застава на майно забирала ледве не весь заробіток, який приносив сад. Через те що батьки потребували постійного догляду, Мерилін могла працювати лише іноді, та її заробітку, навіть укупі з пенсіями батьків, вистачало лиш на найнеобхідніше, а іноді й на нього не вистачало. Старий будинок на фермі, де вони жили, розвалювався, а виплати по закладній на сад безнадійно барилися.

Коли Довсон вийшов з в’язниці, справи Боннерів були такі кепські, що вони втратили будь-яку надію. Та Довсон про це не знав, аж поки не пішов до них на ферму, щоб вибачитися перед вдовою лікаря, десь через півроку після звільнення. Коли Мерилін вийшла до нього, Довсон ледве упізнав її: вона посивіла, шкіра її пожовкла. А от вона, навпаки, одразу упізнала його, і до того, як він устиг хоч слово вимовити, з криком накинулася на нього, репетуючи, що він зруйнував її життя, що він має піти геть зараз же, що він убивця, що в неї не вистачає грошей аби полагодити дах чи найняти працівників. Вона верещала, що банк хоче забрати сад через борги і що вона зараз викличе поліцію. Мерилін Боннер наказала йому йти геть і ніколи більше не повертатися. Довсон пішов, але увечері повернувся, оглянув будинок і дерева в саду. Наступного тижня, отримавши від Така чек на платню, він пішов до банку і анонімно надіслав чеком майже усі зароблені гроші удові Боннер, а також скромні заощадження, зроблені з часу виходу з- за ґрат.

За декілька років після того справи Боннерів пішли вгору. Батьків не стало, і Мерилін успадкувала ферму й сад. І хоч іноді доводилося непросто, вона спромоглася виплатити заставу й відремонтувати усе, що потребувало ремонту. Відтоді вона стала повносправною власницею господарства. За пару років після того, як Довсон поїхав з міста, вона започаткувала продаж домашньої консервації на замовлення. З появою інтернету її бізнес зростав, і в якийсь момент вона зрозуміла, що може більше не хвилюватися через нестачу грошей. І хоч Мерилін так і не вийшла заміж удруге, в неї склалися стосунки з бухгалтером на ім’я Лео, які тривали от уже майже шістнадцять років.

Що ж до дітей, то Емілі закінчила Східнокаролінський університет і перебралася до міста Ралі, де влаштувалася адміністратором універмагу, щоби одного дня бути готовою взяти материні справи до своїх рук. Алан жив на території саду у двомісному вагончику, який для нього придбала мати, і до коледжу не пішов: він мав постійну роботу, й на фото, які отримував Довсон, завжди виглядав щасливим.

Раз на рік Довсонові надходили фото й короткі новини про Мерилін, Емілі й Алана: приватні детективи, яких він наймав, ставилися до своєї роботи відповідально, хоча глибоко в життя Боннерів не занурювалися.

Іноді йому було соромно за ці розвідки, та для нього було важливо упевнитись, що його зусилля хоч трохи змінюють їхнє життя на краще. Це було єдине, чого він прагнув після нещасного випадку, і саме з цієї причини він щомісяця упродовж двадцяти років надсилав їм кошти через низку офшорних рахунків. Кінець кінцем, був відповідальним за те, що вони втратили найважливішу людину у своєму житті, і тепер, біжучи тихими вулицями, розумів, що ладен зробити будь-що, аби компенсувати їм цю втрату.

Ейбі Коул відчував, як у нутрощах пожежею розгоряється лихоманка — його трусило навіть під пекучим сонцем. Два дні тому він мав намір познайомити одного пацана з бейсбольною биткою, бо той пацан його провокував, але вийшло так, що пацан познайомив Ейбі з різаком для картону. Брудним різаком, який лишив йому на животі лютий розріз. Цього ранку він помітив, як з рани тече зелений слиз, що смердить каналізацією, хоча Ейбі приймав ліки, які мали б допомогти. Якщо лихоманка не минеться, то доведеться познайомити з биткою Келвіна, братка в перших, бо той божився, що крадені з ветеринарки антибіотики поможуть.

Просто ж зараз Ейбі відволікся на Довсона, що біг протилежним боком вулиці, тож він розмірковував, як учинити.

Тед був поруч, у супермаркеті, і Ейбі зважував, чи встиг браток побачити Довсона, чи ні. Мабуть, ні, бо тоді вилетів би надвір, наче скажений вепр. Відтоді, як стало відомо, що Так врізав дуба, Тед чекав на появу Довсона. Може, навіть гострив при цьому ножі, чи заряджав пістолети, чи перевіряв гранати, чи чистив гранатомети, чи возився ще з бозна-якою зброєю, яку мав у тій дірі, що її ділив з Еллою, тою шльондрою-автостопницею.

У Теда були не всі вдома. Так було завжди. Просто кавалок люті, той Тед. Дев’ять років на зоні не навчили його тримати себе укупі. В останні кілька років він зрозумів, що братка вже не втримати від контролем, хоча — так собі зметикував Ейбі — певна користь від цього теж була. Неконтрольована лють робила Теда зразковим бійцем, який забезпечував повну слухняність усіх, хто варив мет [6] на сімейній території. Усі, хто стикався з Тедом, мало не всиралися зі страху — родині це теж стосувалося — і Ейбі це ой як влаштовувало. Ніхто не пхав носа у справи Ейбі, усі робили, що їм велено. Ейбі не дуже переймався проблемами меншого братика — просто використовував його для діла.

Але тепер Довсон повернувся, і від Теда можна було чекати чого завгодно. Ейбі зметикував, що Довсон з’явиться тут після смерті Така, та сподівався, що йому вистачить клепки забратися з міста якнайшвидше — висловити пошану та й забратися до біса, доки ніхто не встиг помітити його появи. Так вчинив би будь-хто, у кого є хоч на понюх розуму в голові, і він був певний, що Довсон достатньо кмітливий, аби розуміти, що Тед жадає убити його щоразу, коли бачить у дзеркалі свого потороченого носа.

Ейбі було, м’яко кажучи, начхати на Довсона. Але йому не хотілося б, аби Тед знайшов на їхні гепи зайву пригоду. Йому вже й так було важко тримати все в кулаку — мало йому було того, що федерали, поліція штату й шериф переслідують його сім’ю. Усе було вже не так, як у старі добрі часи, коли законники боялися Коулів. Нині копи мали гелікоптери, псів, інфрачервоні камери, кротів у будь-якій банді. І Ейбі мав дбати про такі речі. Ейбі сам один повинен був готувати план на такі випадки.

Річ була в тім, що Довсон був розумнішим за нанюханих торчків, з якими Тед повсякчас мав справу. Можна вважати Довсона ким завгодно, та колись він ледве не вибив дух із них обох й зі свого батечка, а всі вони були озброєні, а це щось та означало. Довсон не боявся ні Теда, ні Ейбі, і він би підготувався до зустрічі. Він умів бути безжальним, коли потрібно, і цього мало б вистачити, аби Тед трохи протверезів. Однак Тед не протверезів, бо Тед не мав наміру думати головою.

Найменше за все йому зараз бракувало, щоб Теда забрали знову. Він був потрібний йому нині, коли половина сім’ї сиділа на наркоті й тому була схильна до дурощів. Але якщо Ейбі не зможе зупинити Теда, коли той зійде з рейок через Довсона, то Тед може знов постати перед судом. Від цієї думки живота йому скрутило ще дужче. Його нудило.

Ейбі нахилився й вивернув із себе на асфальт усе, що міг. Тоді витер рота долонею, і Довсон саме зник за рогом. Тед усе не виходив. Ейбі подумки зітхнув з полегшенням й вирішив не говорити браткові про те, що бачив. Його знов трусило, в кишках вирував вогонь. Ісусе Христе, як же така срань могла з ним статися? Ну хто, хто міг знати, що в пацана буде різак?

Вбивати пацана Ейбі не збирався, куди там — просто хотів донести до нього й усіх навколо, що не варто заглядатися на Кенді. Наступного разу Ейбі не ризикуватиме. Як почав, то треба закінчувати. Він буде обережним — та він завше був обережним, коли до справи могли взятися законники — але всі мають зрозуміти нарешті, що до його дівчини нікому не слід простягати лапи, вона недоторканна. Іншим пацанам не варто дивитися в її бік, говорити до неї — не кажучи вже про те, щоб думати, що там у неї в штанях. Може, мала й розвихриться, але вона має зрозуміти, що тепер належить йому. І йому не хотілося б зіпсувати її гарненьке личко, пояснюючи такі прості речі.

Кенді не знала, що робити з Ейбі Коулом. Так, вони пару разів гуляли, і вона розуміла, що він може захотіти покомандувати нею. Але він був мужик, а про мужиків їй давно вже все було ясно, навіть про таких тупоголових баранів, як Ейбі. Може, їй тільки двадцять чотири, та вона сама відповідала за себе з сімнадцяти й знала, що як розпустити по плечах біляве волосся й так дивитися на мужиків, як вона вміє, то можна буде крутити ними як завгодно. Вона знала, як дати мужику відчуття винятковості, яким би пересічним бидлом він насправді не був. І за минулі сім років це знання добре їй прислужилося. У неї був кабріолет «Мустанг» — дарунок одного старого з Вілмінґтона — і золотий (можливо, справді золотий) Будда, якого вона тримала на підвіконні та якого їй подарував їй один приємний китаєць у Чарльстоні. Вона знала, що як сказати Ейбі, що їй треба трохи бабла, то він дав би, ще й почував би себе королем.

Але знов-таки, може, це не дуже й розумно. Вона була нетутешня і не знала, ким для міста були Коули, коли приїхала до Орієнтала пару місяців тому. І що більше вона дізнавалася про них, то більше сумнівалася, чи варто підпускати Ейбі ближче. Не через те, що Ейбі був злочинцем. У неї колись був дилер-кокаїнщик в Атланті, і за пару місяців вона його роздягла майже на двадцять штук, та він лишився так само задоволений результатом, як і вона. Ні, мабуть, частково справа була в тому, що її непокоїв Тед.

Вони часто приходили разом, і, якщо чесно, Тед її лякав. Справа була навіть не в поїденій віспою шкірі, не в жовтих зубах, від яких її вивертало, а радше у… атмосфері, яку він створював. Коли він вишкірявся на неї, то в цьому відчувалася якась задиркувата недоброзичливість, наче він не знав, задушити її чи поцілувати, але знав, що в обох випадках можна добряче повеселитися.

Від Теда в неї з самого початку сироти виступали, та що далі вона зближувалася з Ейбі, то ліпше розуміла, що ці обоє з одного тіста ліплені. Ейбі останнім часом поводив себе трохи надто… по-власницьки, і це її лякало. Якщо глянути правді у вічі, то пора було тікати — хоч до Флориди, хоч до Віргінії. Вона б утекла хоч завтра, та заковика була в тому, що їй не вистачало грошей. Гроші в неї ніколи не затримувалися, і вона розуміла, що як добре обслужить відвідувачів бару цими вихідними й правильно скористається своїм жіночим арсеналом, то вже в неділю матиме достатньо, аби забратися звідси на фіг ще до того, як Ейбі хоч щось запідозрить.

Вантажівка смикнулася в бік сусіднього ряду й назад — то Алан Боннер намагався видобути з затисненої між стегон пачки сигарету тією самою рукою, в якій тримав каву. По радіо давали якийсь кантрі-хіт, де мужик співав чи то про бажання завести пса, чи то знайти загубленого пса, чи то з’їсти пса, абощо, та слова були менш важливі за ритм, а ця пісня, безумовно, мала ритм, ще й який. До того ж була п’ятниця, а це означало, що працювати лишилося усього тільки сім годин, а далі довгі, шикарні вихідні, і він уже мав на них настрій.

— А хіба можна радіо так голосно? — запитався Бастер.

Бастер Тибсон був новим стажером у компанії, і це була єдина причина, з якої Алан взагалі пустив його до кабіни: протягом усього тижня він скаржився на те й розпитував про се. Тут будь-хто дахом поїхав би.

— Чого? Пісня не подобається?

— В інструкції сказано, що радіо заважає зосередитися. Коли Рон мене наймав, то окремо на цьому наголосив.

І це була друга набридлива риса Бастера: він не міг без правил. Може, тому Рон його й найняв.

Алан таки витяг сигарету й сунув її до рота, шукаючи запальничку, яка так глибоко запала до кишені, що дістати її, не розливши каву, було не так вже й просто.

— Ти не переймайся. Сьогодні п’ятниця, подумай про це.

Здавалося, Бастера ця відповідь не вдовольнила. Коли Алан глянув на нього, то помітив, що сорочка стажера була ідеально випрасувана. Звісно, це й Рон помітив. Може, він навіть прийшов до контори з блокнотом і ручкою, щоби записати усе сказане Роном й одночасно вихваляти начальникову мудрість.

І що це за ім’я взагалі? Ще одна штука, яка дратувала Алана. Ну що це за батьки такі, як можна назвати власну дитину Бастером? [7]

Вантажівка знов смикнулася вправо, коли Алан нарешті вивудив запальничку.

— Чуєш, а як це так вийшло, що тебе назвали Бастером? — запитав він.

— Це родинна традиція, по материній лінії, — знизав плечима Бастер. — Скільки замовлень сьогодні?

Бастер весь тиждень тільки й питав, скільки замовлень, проте Алан досі не збагнув, чому так важливо знати точне число. Вони возили горіхи, чіпси, сухофрукти і в’ялене м’ясо на заправки й у супермаркети, але хитрість була в тому, щоби не поспішати, бо тоді Рон просто докине пунктів призначення. Алан зрозумів це ще минулого року й більше такої дурні робити не збирався. Його територія й без того включала в себе всю округу Памліко, а це означало нескінченну подорож найнуднішими в історії людства дорогами. Та все одно це була найліпша робота в його житті. Набагато краща за роботу будівельника, чи землекопа, чи мийника — та за будь-що з того, чим йому випадало займатися після школи. Тут, у кабіні вантажівки, він мав свіжий вітер крізь вікно, музику якої схочеш гучності, і ніхто не дихав йому в потилицю. Та й платня була більш ніж пристойна.

Алан утримував кермо ліктями, доки підкурював, склавши долоні човником. Затягнувся, видихнув дим у прочинене вікно.

— Достатньо в нас замовлень. Пощастить, якщо по всіх устигнемо. Бастер відвернувся до вікна й пробурмотів під носа:

— Тоді, може, не варто так довго обідати.

Малий реально дратував. І він насправді був малим, навіть якщо суто технічно був старшим за нього. Але все-таки Алан найменше хотів, аби Бастер доповів Ронові про затримки.

— Справа не в обідах, — відповів Алан, намагаючись звучати серйозно. — Справа в тому, аби обслужити всіх замовників. Не можна прибігти й побігти далі. До людей треба говорити. Наша робота полягає в тому, щоб наші замовники були задоволені. Саме тому я завжди роблю так, аби впевнитися, що все робиться за правилами.

— І паління теж? Ти знаєш, що не можна палити за кермом?

— У всіх є недоліки.

— А радіо на повну?

Ой-ой. Малий, очевидно, складає перелік, і Аланові слід міркувати швидше.

— Та я ж це для тебе. Типу відсвяткувати, ясно? Це кінець першого твого тижня, і ти був молодець. От коли сьогодні все поробимо, обов’язково Ронові дам про це знати.

Згадати про Рона такими словами було достатньо, аби Бастер замовк на пару хвилин, чого було, звісно, замало, але після тижня в його товаристві хоч якесь мовчання здавалося досягненням. День тільки почався, а наступного тижня він працюватиме сам-один. Слава Богу!

А сьогодні? Треба було зробити усе, аби вихідні розпочалися як треба, і для цього у першу чергу треба було забути про Бастера. Увечері він навідається до «Тайдвотера», барчик на околиці міста, — тільки там і можна знайти хоч якусь подобу нічного життя. Він хильне пива, пограє на більярді, і, якщо пощастить, там буде та симпатична барменка, що носить тісні джинси, які підкреслюють її стегна як треба, яка має на собі майку з глибоким вирізом і нахиляється уперед усім тілом, передаючи йому пиво, яке від цього видовища стає ще смачнішим. А потім у суботу й неділю так само, якщо тільки в матері є власні плани з тим її Лео, і вона не прийде до його вагончика, як було вчора.

Чому б їй просто не одружитися з тим Лео — Алан не міг збагнути. Може, в неї тоді були б цікавіші справи, аніж стежити за вже дорослим сином. Йому б дуже не хотілося, аби матір мала на нього плани цими днями, бо складати їй компанію він аж ніяк не збирається, ні-ні. Яка різниця, чи тяжко йому працюватиметься в понеділок зранку? Бастер тоді вже сяде у свою вантажівку, а це таки заслуговує на святкування, бо що тоді святкувати, як не це?

Мерилін Боннер переймалася через Алана.

Не постійно, звісно. До того ж, вона робила все можливе, аби тримати свої страхи при собі. Зрештою, він був уже дорослий, і вона розуміла, що той уже в такому віці, коли треба приймати власні рішення. Та вона була його матір’ю, і, як їй здавалося, головною його проблемою була схильність обирати найпростіший шлях, який нікуди не вів, тоді як менш прості шляхи обіцяли хоч якісь перспективи. Її хвилювало, що він ставиться до свого життя, наче підліток, а не двадцятисемирічний чоловік. Минулого вечора, коли вона зайшла до його вагончика, він грався у відеогру, і першим, про що він спитав, було «чи не хоче вона спробувати». І коли вона стояла на порозі, то не могла збагнути, як це вдалося виростити сина, який зовсім її не знає.

Утім, вона розуміла, що могло бути гірше. Набагато гірше. За великим рахунком, з Аланом усе було гаразд. Він був добрим, він мав роботу, не знаходив біди на свою голову, і це було непогано як для його віку й теперішніх часів. Можна що завгодно казати, але Мерилін читала газети й звертала увагу на чутки. Вона знала, що купа його друзів, його однолітків, яких вона знала змалечку, — і дехто з них походив із заможніших сімей — опустилися до наркотиків й пляшки, а то й втрапили за ґрати. І це було не дивно для цієї місцевості. Звісно, одноповерхова Америка породила багато героїв, і всі звикли бачити її, як на картинах Нормана Роквелла [8], та дійсність сильно відрізнялася від такого уявлення. За винятком лікарів і юристів, або тих, хто мав свою справу, мало хто в Орієнталі міг розраховувати на гідний заробіток — як і в інших невеликих містечках. І хоч це було ідеальне місце для виховання дітей, молодим дорослим тут було робити нічого. У містечках не було — та й не буде — вакансій для управлінців, у вихідні не було куди піти, не було нових людей, аби заводити знайомства. Вона не розуміла, чому Алан хоче лишатися тут, зрештою, якщо він щасливий і сам заробляє собі на життя, то вона готова полегшити йому шлях, навіть якщо знадобилося придбати для нього вагончика, до якого рукою подати, аби він зміг зробити перші кроки у самостійному житті.

Ні, у неї не було жодних ілюзій щодо Орієнтала. У цьому сенсі вона сильно відрізнялася від інших представників вищого світу міста, а коли втратила чоловіка і постала перед необхідністю прогодувати двох дітей, то її ставлення до речей змінилося. Приналежність до сім’ї Беннетів й диплом Університету Північної Кароліни не завадив банкові спробувати відібрати в неї сад. Та й сімейні зв’язки не допомогли у боротьбі за виживання. Навіть престижний диплом економіста не став для неї перепусткою в ліпше життя.

Урешті-решт усе зводилося до грошей, до того, що людина справді робить, а не ким вважає себе. Це була одна з причин, чому дотримання статус-кво в Орієнталі не було більше можливим. Днями вона найняла працьовитого іммігранта, що його їй порадила одна колишня університетська королева краси, яка вважала, що світ належить їй за правом народження. Людей, подібних до Евелін Кольє й Юджинії Вілкокс, вона вже давно вважала чимось на зразок динозаврів, хоча Евелін і Юджинія сприйняли б таку її думку як богохульство. Вони жили у світі, якого давно вже не існувало. Нещодавно під час зустрічі міського бомонду вона десь так їм і сказала. Раніше за такі слова її рішуче засудили б, однак тепер Мерилін була чи не єдиним підприємцем у місті, чия справа процвітала, тому заперечити їй ніхто не міг — навіть Юджинія Вілкокс і Евелін Кольє.

Після смерті Девіда минуло багато років, і за цей час вона навчилася цінувати незалежність, яка далася їй потом і кров’ю. Вона навчилася довіряти інстинктам і не могла не визнати за собою приємного відчуття, що його давав контроль над власним життям: їй більше не треба було рахуватися з чиїмись сподіванками. Мабуть, саме з цієї причини вона відхиляла численні пропозиції Лео про одруження. Він працював бухгалтером у Моред-Сіті, він був кмітливим, успішним, їй подобалося його товариство. Найважливіше — він поважав її, та й діти його обожнювали. Емілі й Алан не розуміли, чому вона відмовляє такому чоловікові.

Та Лео знав, що відповідь її завжди буде заперечною, і змирився з цим, бо насправді так усім було простіше. Завтра, можливо, вони підуть у кіно, в неділю вона сходить до церкви, потім на кладовище до Девіда — щотижня вона ходила до нього, так тривало вже майже чверть століття. Потім повечеряє з Лео. Вона любила його, по-своєму. Може, таке кохання для багатьох було б незрозумілим, та думка інших її не обходила. Те, що було в них із Лео, було добре для них обох.

На іншому боці міста Аманда пила вранішню каву за кухонним столом й робила усе можливе, аби ігнорувати демонстративну мовчанку своєї матері.

Минулої ночі вона приїхала, й мати чекала на неї у своєму будуарі. Не давши дочці навіть присісти, вона заходилася розпитувати.

Де ти була? А чого так пізно? А чого не подзвонила?

Дзвонила, нагадала їй Аманда і, щоби не поринати в розбір порції обвинувачень, заздалегідь підготованих матір’ю, пробурмотіла, що потерпає від головного болю й тому конче потребує піти до своєї кімнати й лягти просто зараз. Вранішня материна поведінка цілком очевидно вказувала на її невдоволення тим, що розмови увечері не вийшло. Вийшовши на кухню, вона тільки привіталася, та більше не промовила ані слова: пішла собі до тостера, підкреслила мовчанку тяжким зітханням, вбгала до тостера хліб. Доки той підсмажувався, мати ще кілька разів — тепер уже голосніше — зітхнула.

«Ну добре, добре, я бачу, що ти засмучена, — хотіла сказати Аманда, — але годі вже». Та замість того вона сьорбнула кави й ухвалила для себе рішення, що не вступатиме в суперечки, на які б ґудзики її мати не тиснула.

Тостер із дзеньканням виплюнув хліб. Мати висунула шухляду, витягла столового ножа та з гуркотом зачинила шухляду назад. Тоді вже заходилася мастити грінку.

— Тобі вже ліпше? — нарешті запиталася вона, повернувшись до Аманди обличчям.

— Так, дякую.

— Тепер можеш розповісти, що відбувається? Чи де ти була?

— Я вже казала, що пізно вирушила, — нагадала Аманда, намагаючись звучати спокійно.

— Я намагалася додзвонитися, але мене скеровували на голосову пошту.

— Телефон сів, — цю відмазку вона вигадала учора, коли нарешті вирушила до матері, бо знала, як усе буде.

Мати забрала її тарілку й поцікавилася:

— І Френкові ти саме через це не дзвонила?

— Я говорила з ним вчора, десь за годину після того, як він прийшов додому з роботи, — Аманда взяла ранкову газету й заходилася з безтурботним виглядом перегортати шпальти.

— А він і сюди дзвонив.

— І?

— Був здивований, що тебе досі нема, — чмихнула Евелін. — Казав, що наскільки йому відомо, ти вирушила о другій.

— Та я ще містом наколувалася, доки на шосе не виїхала, — брехня йшла з неї надто легко, подумалося їй, але тут вона мала велику практику.

— Він наче був не в гуморі.

Ні, просто він пив, — подумки виправила її Аманда, — і я сумніваюся, що про цю розмову він взагалі згадає. Вона підвелася з-за столу й налила собі ще кави.

— Потім йому зателефоную.

Мати присіла до столу й повідомила:

— Учора увечері мене запрошували на бридж.

То ось, у чому справа, — подумала Аманда. Ну, загалом у цьому. Її мати була запеклою картяркою: впродовж майже тридцяти років грала з групою одних і тих самих жінок.

— То й сходила б.

— Я не могла, бо знала, що ти приїдеш, і гадала, що ми разом повечеряємо. Юджинії Вілкокс довелося мене підмінити.

Юджинія Вілкокс мешкала на тій самій вулиці — також в історичній будівлі, не менш шикарній, ніж дім Кольє. І хоч ці двоє вважалися подругами — її мати й Юджинія знали одне одну усе життя — між ними завжди існувала прихована конкуренція: в кого ліпший будинок, у кого ліпший сад чи інше — скажімо, в кого смачніші пироги.

— Пробач, мамо, — сказала Аманда, знов сідаючи до столу. — Треба було раніше тебе попередити.

— Юджинія нічого не тямить у ставках, і гру було зіпсовано — Марта Енн дзвонила й жалілася. Але, що важливо, я розповіла їй, що ти нині в місті, і, слово за слово, вона запросила нас обох на вечерю сьогодні.

Аманда знизала плечима й поставила чашку на стіл:

— Ти ж не погодилася, правда?

— Звісно, погодилася.

Образ Довсона промайнув їй в голові.

— Не впевнена, що матиму на це час, — зімпровізувала вона. — Увечері можуть бути поминки.

— Можуть бути поминки? І що це значить? Поминки або призначено, або ні.

— Значить, що я не впевнена. Коли телефонував юрист, то нічого точно не сказав про похорон.

— Це дивно, чи не так? Що він нічого точно не сказав.

Може, й так, — думала Аманда. Але не дивніше, ніж те, що Так посмертно організував їм з Довсоном вечерю у себе вдома.

— Упевнена, він чинить, як заповів Так.

Від згадування Такового імені мати занервувала — стала перебирати перли намиста, яке мала на шиї. Аманда ніколи не бачила, щоби та хоч раз вийшла зі спальні без макіяжу й прикрас, і цей ранок не був винятковим. Евелін Кольє завжди уособлювала собою дух Старого Півдня і, безперечно, ніщо, окрім смерті, не спинило б її на цьому шляху.

— Досі не розумію, нащо було через це приїжджати. Не те щоб ви з ним були великими друзями.

— Ми були друзями, мамо.

— Колись давно — так. Тобто одна справа, якби ти досі тут жила. Може, тоді я би зрозуміла. Але щоб отак спеціально їхати…

— Я приїхала вшанувати його пам’ять.

— Він мав сумнівну репутацію, от що. Багато хто вважав його божевільним. І що я маю казати друзям про причини твого приїзду?

— Не уявляю, чому ти взагалі маєш щось їм казати.

— Бо вони спитаються, чого ти приїхала, — відповіла мати.

— І чого б це вони про таке питалися?

— Бо ти їм цікава.

У материних інтонаціях Аманді вчулося дещо, чого вона не спромоглася розшифрувати. Розмірковуючи над цим, вона додала до кави вершків.

— І не уявляла, що можу бути такою цікавою темою для бесіди.

— Не так уже й дивно, якщо добре подумати. Ти майже ніколи не береш із собою дітей чи Френка. І коли всім здається це дивним, то тут я вже нічого не вдію.

— Про це ми вже говорили, — відповіла Аманда, не маючи сил приховувати роздратування. — Френк працює, діти в школі, та це не означає, що я не можу приїхати. Іноді, знаєш, доньки так чинять. Навідують матерів.

— А буває, що й зовсім не навідують. І ось це усіх дивує найбільше, якщо хочеш знати.

— Ти це про що? — зіщулилася Аманда.

— Про те, що ти приїздиш до Орієнтала, коли знаєш, що мене тут нема. І що ти зупиняєшся в моєму домі, навіть не попередивши, — Евелін уже не приховувала агресії й продовжила: — Гадала, я не здогадаюся? Як-от коли я поїхала в круїз минулого року? Чи коли я навідувала сестру в Чарльстоні позаминулого року? Це маленьке містечко, Амандо. Люди тебе бачили. Мої друзі тебе бачили. І я не розумію, як ти могла сподіватися, що я ні про що не довідаюся.

— Мамо…

— Не треба, — зупинила її Евелін, піднявши ідеально наманікюреного пальця. — Я добре знаю, чому ти приїздила. Може, я стара, та це не означає, що недоумкувата. Чого б іще ти приїздила на цей похорон? Звісно, раніше ти приїздила, щоб з ним бачитися. І так само ти чинила, коли відбріхувалася про магазини, я права? Чи коли казала, що їдеш із подругою на пляж? Увесь час мені брехала.

Аманда знітилася й нічого не відповіла. Та й що тут скажеш. Мати зітхнула, порушивши мовчанку, а тоді продовжила, але тепер без надриву в голосі:

— Знаєш, що? Я через тебе, Амандо, теж брехала, і тепер втомилася тримати правду в собі. Але я все-таки твоя мати, і ми могли би поговорити.

— Так, мамо, — в цей момент Аманда почула у власному голосі відголосок себе у підлітковому віці і зненавиділа себе за це.

— З дітьми усе добре? З ними немає якихось проблем, про які мені слід було би знати?

— Ні, з дітьми все чудово.

— Із Френком щось не так?

Аманда повернула чашку ручкою від себе.

— Хочеш про це поговорити? — запитала Евелін.

— Ні, — Аманда намагалася говорити спокійно.

— Я можу чимось допомогти?

— Ні.

— Що з тобою, Амандо?

З якоїсь причини це питання нагадало їй про Довсона, і на якусь мить вона подумки повернулася до Такової кухні, де розкошувала у Довсоновій увазі до себе. І тоді зрозуміла, що не хоче нічого, окрім як побачити його ще раз, і чхати на наслідки.

— Я не знаю, — зрештою пробурмотіла вона. — Я би рада пояснити, та не можу.

Коли Аманда пішла в душ, Евелін Кольє вийшла на ґанок помилуватися тим, як над рікою стелиться туман. Зазвичай ця частина дня подобалася їй найбільше — і так було завжди, з самого дитинства. Тоді вона не жила на річці. Мешкала коло млина, що належав її батькові, та на вихідних прогулювалась до мосту, де іноді просиджувала по декілька годин, спостерігаючи за тим, як імла тане в променях сонця. Гарві знав, що вона мріяла жити на річці, і саме тому придбав будинок уже після того, як вони одружилися. Звісно, він купив його в батька за копійки — у ті часи в Кольє було багато нерухомості — тож по статках молодої сім’ї це вдарило не сильно, хоч це й не мало великого значення. Важливо було те, що йому не все одно, і їй дуже не вистачало його зараз — хоч би й через Аманду та її таємниці. Ну як, як можна було здогадатися, що коїться в її голові? Хоча Аманда завше була загадкою, навіть у дитинстві. Вона мала власний погляд на речі, й відтоді як зробила перші кроки, була непіддатливою, наче пожолоблені двері вологого літнього дня. Коли їй говорили бути поряд, Аманда десь загулювала при першій же нагоді, коли їй говорили вдягти щось симпатичне, вона збігала сходами в чомусь давно зношеному й непридатному для виходу в люди. Коли вона була малою, то ще можна було якось контролювати її й втримувати на правильному шляху: вона ж належала до родини Кольє, і очікування щодо неї були високими. Та коли вона стала підлітком, у неї наче чорти вселилися. Спочатку цей Довсон Коул — Коул! — а тоді ці побрехеньки, нічні втечі крізь вікно, жахливий настрій, зухвалі відповіді на будь-які материні зауваження. Від такого напруження Евелін почала сивіти, і — хоч Аманда цього не розуміла — якби не постійна наявність бурбону в буфеті, вона б тих років могла й не пережити.

Коли вдалося розлучити Аманду з тим Коулом і відправити її до коледжу, життя покращилось. Почалися гарні роки без хвилювань, а потім і онуки з’явилися — звісно, це була велика радість. Шкода маленьку, зовсім ще немовля, така гарненька була дитинка, та Господь ніколи не дає життя за просто так. Вона все розуміла — в неї й самої був викидень за пару років до того, як Аманда народилася. І вона була рада, що Аманда змогла зібрати себе докупи, хоч і не одразу — Боже, як сім’я тоді потребувала її — та ще й спромоглася знайти собі ту роботу в благодійництві. Евелін би на її місці, звісно, обрала щось менш нервове — може, якусь дитячу спортивну лігу, абощо — та лікарня Університету Дюка була цілком поважним закладом, і вона не соромилася розповідати друзям про збори коштів, які добровільно очолювала Аманда.

Останнім часом їй здавалося, що Аманда знов деградувала до тих підліткових дурощів — брехала про все як дихала! Ох, звісно, близькі вони з нею ніколи не були, і вона давно вже змирилася з фактом, що ніколи й не будуть. Усі ці легенди про те, що доньки й матері обов’язково мають бути найліпшими друзями, — повна нісенітниця, але дружба повсякчас є менш важливою за сім’ю, бо друзі приходять і йдуть, а сім’я — це назавжди. Ні, вони не довірятися одне одній, а коли довірялися, то радше скаржилися, а скарги — пусте гаяння часу. Життя непроста штука, так завжди було і завжди буде — інакше не буває, то який сенс жалітися? Ти або робиш щось, або не робиш, а тоді живеш із вибором, який зробив.

Не треба бути таким уже розумним, аби помітити, що в Аманди з Френком проблеми. Френка вона останнім часом майже не бачила, бо Аманда приїздила сама, і якось згадувала про надмірну любов Френка до пива. Тут треба сказати, що Амандин батько й собі полюбляв випити бурбончику і що нема у світі подружжів без проблем. Був у її житті час, коли вона ледве терпіла Гарві й мріяла з ним розлучитися. І якби Аманда поцікавилася, то дізналася б про це, а ще Евелін нагадала би їй, що не завжди ліпше там, де нас нема. Молодше покоління просто не розуміло, що найліпше там, де для цього докладають зусиль, а це означало, що й Аманді, й Френкові слід було закасати рукави, якщо вони справді хочуть змінити щось на краще. Та Аманда не цікавилася.

І дуже шкода, бо Евелін ясно бачила, як Аманда сама розхитує й без того хиткі стосунки — і брехня була одним з проявів такої поведінки. Бо як Аманда брехала матері, то неважко було здогадатися, що й Френкові вона може брехати з тим самим успіхом. А коли один раз збрешеш, то хіба зупинишся? Евелін не була впевнена, однак Аманда явно заплуталася, а коли люди не розуміють, що роблять, вони можуть наламати дров. А це означало, що тепер їй треба виявити особливу пильність, сподобається це Аманді чи ні.

Довсон повернувся.

Тед Коул стояв на порозі хижі з сигаретою в зубах й тупо витріщався на м’ясні дерева — так він завжди звав їх, коли хлопці поверталися з полювання. На нижніх гілках висіла пара оленячих туш — навколо них і по них, випатраних і оббілованих, дзижчали й повзали мухи, і виволочені в багні оленячі тельбухи звисали до самої землі.

Напіврозкладені туші злегка погойдувалися від ранкового бризу, і Тед ще раз глибоко затягнувся. Він бачив Довсона, він знав, що Ейбі його теж бачив. Та Ейбі збрехав йому, і це вибісило його майже так само, як зухвала поява Довсона просто посеред міста.

Він почав втомлюватися від Ейбі, свого братка. Йому набридло, що ним попихають, що сімейні гроші йдуть чортзна-куди. Близьким був час, коли старий Ейбі міг випадково опинитися на цівці Тедового «Ґлока». Надто вже часто його любий братик плутав береги. Той пацан з різаком ледве його не зарізав — а ще пару років тому такого й уявити собі ніхто не міг. Якби Тед був там, цього не сталося б, та Ейбі не розповів йому про свої плани, і це був ще один знак на користь того, що Ейбі втрачає пильність. Та нова дівка зовсім мізки йому задурила — Кенді, чи Кемі, чи як там її в біса звати. Так, писок в неї нічого, та й тіло нічогеньке, і Тед би залюбки й собі дослідив, що вона там має і вміє, та вона була жінкою, а з жінками в них правила прості: хочеш від баби щось — то візьми, а як вона сердиться чи костричиться, то провчи, щоб знала своє місце. Може, доведеться так вчинити й пару раз, та згодом усі жінки попускаються. Здається, Ейбі про це забув.

І брехав же ж, брехав просто в лице. Тед жбурнув недобитого беника надвір, розмірковуючи про те, що пора вивести Ейбі на чисту воду, а ліпше — у кращий світ. Та починати треба з початку: Довсон має померти. Він так довго чекав на це. Через Довсона він мав потороченого носа, через Довсона йому заціплювали щелепи дротом, через Довсона той пацан глузував з нього так, що Тед йому цього не спустив, і дев’ять років його життя пішли псові під хвіст. Ніхто ще не срав йому в кашу, щоби так просто утекти. Ніхто. І ніхто не буде — ні Довсон, ні Ейбі. Ніхто. До того ж: як же довго він чекав.

Тед розвернувся і пішов усередину. Хатина була збудована наприкінці дев’яностих, і єдина лампа, що звисала зі стелі, майже не давала світла. Тіна, його трирічна мала, сиділа на подертому дивані перед телевізором й дивилася якийсь диснеївський мультик. Елла пройшла повз неї зовсім мовчки. У кухні на плитці було видно величезну пательню, вкриту товстим шаром нагорілої кіптяви й смальцю. Елла походила й повернулася до немовляти, що сиділо в кухні на високому стільці, верещало й розмазувало по обличчю щось жовте й бридке. Еллі було двадцять — вузькі стегна, ріденьке каштанове волосся, бризки ластовиння по вилицях. Її сукня ніяк не приховувала великого живота: тільки сім місяців, а вона вже втомлена. Вона завжди втомлена.

Він згріб зі столу ключі, і вона обізвалася:

— Десь ідеш?

— Не твоя срана справа, — відрізав він. Коли Елла відвернулася, він погладив немовля по голові й пішов до спальні. Там дістав з-під подушки

«Ґлока», запхав його під ремінь й відчув таке полегшення й радість, наче в житті нарешті усе стало на місце.

Час із дечим порішити раз і назавжди.

7

Коли Довсон повернувся з пробіжки, кілька інших гостей готелю вже пили каву у вітальні й гортали безкоштовні примірники USA Today [9]. З кухні пахло яєчнею й беконом, коли він піднімався сходами до своєї кімнати. Після душу він вдягся у джинси, сорочку на короткий рукав, а тоді пішов донизу снідати.

Коли він сів до столу, решта пожильців уже встигли поснідати, тож їв він на самоті. Незважаючи на пробіжку, він був не дуже голодний, проте власниця — жіночка років шістдесяти на ім’я Еліс Рассел, яка перебралася до Орієнтала на пенсію вісім років тому, — наклала йому на тарілку купу всього, й він відчув, що засмутить її, якщо все це не з’їсть: вона була такою собі бабусечкою — від зав’язок фартуха до подолу картатого домашнього плаття.

Доки він їв, Еліс пояснила, що, як і багато хто, вони з чоловіком перебралися на пенсії до Орієнтала задля вітрильництва. Однак чоловікові стало нудно, тож пару років тому вони придбали цей готель. Несподіваним було її звертання до нього — «містер Коул» — бо в ньому не чулося аніскілечки упізнавання навіть після того, як він завважив, що тут народився й виріс. Вона, очевидно, не влилася в місцеве життя.

Його родичі досі мешкали тут. Він бачив Ейбі коло крамниці і, добігши до рогу, звернув у вузенький провулок, щоб якнайшвидше повернутися до готелю, не виходячи на головну вулицю. Проблем з родичами йому зараз бажалося якнайменше, особливо з Тедом і Ейбі, хоча його не полишало відчуття, що не всі питання було вирішено.

Тим часом у нього тепер були справи. Доївши сніданок, він узяв букет, котрий замовив, перебуваючи в Луїзіані з доставкою до готелю, а тоді сів у орендоване авто. Їдучи, він уважно придивлявся до дзеркала заднього огляду, щоби переконатися, що ніхто за ним не стежить. На кладовищі швидко знайшов могилу доктора Боннера, оминувши низку вже знайомих надгробків.

Як Довсон і сподівався, на кладовищі нікого не було. Він поклав квіти коло надгробка й коротенько помолився за сім’ю померлого. Ще декілька хвилин постояв там, а тоді поїхав назад до готелю. Виходячи з автомобіля, він глянув угору. Блакить простяглася від обрію до обрію, повітря вже потеплішало. Йому спало на думку, що провести такий чудовий ранок в авто було б блюзнірством, а тому вирішив прогулятися пішки.

Сонце сліпуче виблискувало на поверхні Ньюс, і Довсон вдягнув темні окуляри. Перетинаючи вулицю, він роздивився по сторонах. Крамниці вже повідчинялися, та на тротуарах було порожньо, і він мимоволі поцікавився сам у себе, як ті торговці тримаються на плаву.

Глянувши на годинника, Довсон побачив, що має ще півгодини до призначеного часу. Далі перед собою він помітив кав’ярню, повз яку пробігав ранком, і хоч кави йому більше не хотілося, пляшка води могла би згодитися. Дивлячись у бік кав’ярні, він відчув, як здіймається бриз. Тут двері прочинилися, він побачив, хто з них виходить, і посмішка одразу з’явилася на його обличчі.

Аманда додала вершків й цукру до своєї ефіопської кави, стоячи на касі в «Бін». Колись ця кав’ярня була невеличким закладом, та серед її асортименту можна було знайти щонайменше два десятки сортів кави, а також смачнющі тістечка й печиво, і Аманда полюбляла навідуватися сюди щоразу, як бувала в Орієнталі. Як і в Ірвіна, місцеві збиралися тут, аби потеревенити про події в містечку. За її спиною точилася жвава розмова. Хоч вранішня година пік уже лишилася позаду, людей тут виявилося більше, ніж вона розраховувала: дівчина-бариста за прилавою не зупинилася перепочити ані на хвильку за весь час, доки Аманда була тут.

Кава була їй зараз просто необхідна. Ранкова розмова з матір’ю навалилася на неї хвилею апатії. Перед тим коли вона була в душі, на якусь мить з’явилася думка повернутися в кухню і завести справжню бесіду, але, витираючись, вона передумала. Аманда усе життя сподівалася, що врешті- решт її мати стане колись співчутливою й здатною висловлювати підтримку, яка завжди була так їй потрібна, однак уявити збентеження й розчарування на материному обличчі, коли та почує ім’я Довсона, було значно простіше. Тоді розпочнеться тирада — безсумнівно, це буде чергове повторення злостивих і принизливих лекцій, яких Аманда наслухалася в юності. Зрештою, її матір була поборником традиційних цінностей. Рішення були або розумними, або дурними, вибір був правильним чи неправильним, і певні межі перетинати заборонялось. Кодекси поведінки були прописані, оскаржувати їх зась — особливо в тому, що стосувалося сім’ї. Правила Аманді були відомі з дитинства, як і те, у що її мати свято вірить. Мати наголошувала на відповідальності, вірила в наслідки й не мала жодного бажання слухати відмовки. Аманда розуміла, що це не завжди було так уже погано: вона й собі застосовувала подібний підхід до дітей і знала, що так їм буде ліпше.

Різниця полягала в тому, що її мати завжди здавалася такою впевненою. Вона ніколи не мала сумнівів щодо себе, щодо вибору, який робила, — наче життя було піснею, і треба було лише крокувати в ритм, знаючи, що все відбудеться згідно з планом. Часто Аманді здавалося, що її матір не шкодує ні про що взагалі.

Проте Аманда була не такою. Вона ніяк не могла забути, як мати жорстко відреагувала на хворобу, а потім і смерть Беа. Звісно, вона висловила свої співчуття, навіть доглянула за Джаредом й Лін, коли Аманді часто треба було бувати в лікарні, а після похорону вона навіть декілька разів готувала їм вечерю. Але Аманда так і не осягла стоїчного прийняття, з яким її мати поставилася до ситуації, як досі не змогла перетравити лекцію, яку мати прочитала їй через три місяці після смерті Беа — про те, як Аманді треба «повернутися в сідло» й «припинити жаліти себе». Вона так це казала, наче втратити дитину — те саме, що посваритися з хлопцем. Вона досі переживала напади гніву, коли згадувала про це, і іноді не могла зрозуміти, чи її мати взагалі здатна на якесь співчуття.

Вона зітхнула й нагадала собі, що вони з матір’ю живуть у різних світах. Її мати ніколи не вчилася в коледжі, ніколи не жила за межами Орієнтала, і, може, річ була саме в цьому. Вона приймала щось, бо не мала з чим його порівняти. І власне її сім’ю важко було назвати сповненою любові, якщо зважити на ті крихти спогадів, якими мати все-таки ділилася. Але хто ж знав? Аманда напевне знала лиш те, що довіряти мамі — означало знайти на свою голову ще більше проблем, ніж воно було того варте, і просто зараз вона аж ніяк не була до цього готова.

Накриваючи горнятко кришкою, Аманда відчула, як задзвонив її мобільний. Побачивши, що це Лін, вона вийшла на ґаночок відповісти і наступні декілька хвилин провела за бесідою з донькою. Після того Аманда зателефонувала Джаредові на мобільний, розбудила його й послухала його сонне бурмотіння. Перед тим як покласти слухавку, він обмовився, що дуже чекатиме на неї в неділю. Їй дуже хотілося подзвонити й Анет також, але заспокоїлася думкою, що мала й без неї чудово проводить час у таборі.

Подумавши трохи, вона подзвонила Френкові на роботу. До того їй не випало поговорити з ним — хоч що вона там казала про це мамі. Як завжди, їй довелося чекати, доки він матиме вільну хвилинку між пацієнтами.

— Привіт-привіт! — привітався він, взявши слухавку. Поговоривши з чоловіком, вона зрозуміла, що він не пам’ятає, чи телефонував її матері вчора. Проте він, здавалося, був радий її чути: розпитував про маму, і Аманда розповіла, що увечері вони вдвох запрошені на вечерю. Тоді він повідомив, що має на неділю плани — спочатку гольф з приятелем, Роджером, а тоді трансляція матчу «Брейвз» у тому ж клубі. Досвід підказував їй, що ці заняття неодмінно закінчаться пиятикою, але приборкала напад люті, розуміючи, що допити ні до чого хорошого не призведуть. Френк запитав про похорон і про її плани в місті. І хоч Аманда чесно відповіла на всі питання — бо й сама ще нічого до пуття не знала — вона відчувала, як важко їй умовити себе згадати про Довсона. Френк, здавалося, нічого не помітив, але коли вони попрощалися, в Аманди лишилося виразне й неприємне відчуття провини. Вкупі з люттю це відчуття було достатньою причиною, аби на серці їй було дуже неспокійно.

Довсон чекав у тіні магнолії, доки Аманда заховає телефон у сумочці. Йому здалося, наче її обличчям промайнув смуток, та коли вона поправила ремінь на плечі, вираз обличчя знову стало важко прочитати.

Як і він, вона була вдягнена у джинси, і коли він вирушив їй назустріч, то помітив, як бірюзова блуза підкреслює колір її очей. Замислена, вона привіталася лише упізнавши його:

— Здоров, — мовила вона й широко посміхнулася. — Не чекала тебе тут зустріти.

Довсон ступив на ґанок, спостерігаючи, як вона провела рукою по волоссю, зібраному в охайний кінський хвіст.

— Хотів трішки води купити перед зустріччю.

— Не кави? Дарма, тут кава найліпша в усьому місті.

— Я вже поснідав.

— А був у Ірвіна? Так туди колись ходив, як додому.

— Ні, просто поснідав там, де зупинився. Сніданок входить у вартість номера, та й в Еліс усе було готове.

— Еліс?

— Та просто одна супермодель, яка зовсім випадково володіє готелем. Вона не варта ревнощів.

Аманда розсміялася:

— Ага, звісно. Як минув твій ранок?

— Добре. Добре пробігся, роздивився, що тут змінилося і як.

— І?

— Та наче з машини часу вийшов. Почуваюся, як Майкл Фокс у «Назад у майбутнє».

— Це одна з принад Орієнтала. Коли ти тут, легко вдавати, що за межами міста немає нічого, і всі проблеми просто розчиняються в повітрі.

— Ти звучиш так, наче з реклами Торгової палати зістрибнула.

— А це одна з моїх принад.

— Одна з багатьох, я певний.

Коли він сказав це, вона знов була вражена пильністю його погляду. Вона не звикла до того, щоби її так уважно роздивлялися — навпаки, часто почувала себе невидимкою, займаючись своїми нескінченними звичними справами. Та перш ніж вона встигла прийти до тями, він кивнув у бік дверей:

— Я все-таки заскочу за водою, якщо ти не проти.

Він зайшов усередину, й зі свого пункту спостереження Аманда побачила, як та двадцяти-з-чимось-літня бариста щосили намагалася не витріщатися на нього, ідучи до холодильника. Коли Довсон наблизився до каси, дівчина швиденько оглянула себе в дзеркалі, а тоді по-товариськи посміхнулася йому на касі. Аманда швидко відвернулася, щоби ніхто не упіймав її на підгляданні.

За хвилину Довсон повернувся, досі розмовляючи з дівчиною за касою. Аманда доклала усіх можливих зусиль, щоби не видати себе, і вони удвох мовчки, не домовляючись, пішли з ґанку кав’ярні навмання, зрештою опинившись на березі, звідки можна було ліпше розгледіти пришиб.

— Та дівчина за касою загравала до тебе, — поділилася вона спостереженням.

— Вона просто повелася по-дружньому, — знизав плечима Довсон й відкрутив пляшку. — Я й не помітив нічого такого.

— Як можна було не помітити?

— Голова була зайнята дечим іншим.

Його інтонація передбачала якесь продовження, і Аманда чекала, що він скаже далі. Довсон перевів погляд на човни, що вишикувалися уздовж пришибу, заколисані річковими хвилями.

— Бачив Ейбі ранком, — нарешті вимовив він. — Коли вийшов на пробіжку. Від згадки про Довсонового брата в Аманди похололо серце.

— Ти певний, що це був він?

— Він же мій кузен.

— І що трапилося?

— Нічого.

— Це ж добре, правда?

— У цьому я поки що не впевнений. Аманда напружилася:

— Тобто?

Довсон відповів не одразу — натомість відпив води з таким виразом, що Аманда майже почула, як в його голові обертаються коліщатка думок.

— Тобто мені треба якнайменше світитися, доки я в місті. Якщо не вийде, то доведеться діяти відповідно до обставин.

— Може, вони нічого й не робитимуть.

— Може. Поки що все добре, еге ж? — він закрутив пляшку й змінив тему.

— Як гадаєш, що нам скаже містер Теннер? Він говорив дуже загадково, коли телефонував. Нічого не розказав про похорон.

— Мені теж нічого не сказав. Ми з мамою саме про це сьогодні говорили.

— Правда? Як у неї справи, до речі?

— Вона була трохи засмучена, бо пропустила бридж минулого вечора. Але задля компенсації була така ласкава змусити мене піти з нею на вечерю до її подруги сьогодні увечері.

Довсон посміхнувся:

— То… це означає, що до вечері ти вільна?

— А що? Ти щось задумав?

— Не знаю. Дізнаймося спочатку, що для нас приготував містер Теннер. До речі, час уже йти. До його контори десь квартал.

Аманда щільно закрила горнятко кришкою, і вони рушили вулицею, намагаючись триматися тіні.

— Пам’ятаєш, ти запитав дозволу пригостити мене морозивом? — запитала вона. — Тоді, коли ти вперше заговорив до мене.

— Пам’ятаю, як здивувався, коли ти погодилася.

На цю репліку вона не відреагувала і повела собі далі:

— Ти повів мене до кав’ярні при аптеці [10], до тієї, де старомодний фонтан і довжелезна прилава, і ми обоє з’їли по коктейлю з морозива й гарячого шоколаду. Морозиво, яке там готували, було найліпшим з усіх, що мені випало скуштувати. Досі не віриться, що тієї аптеки більше нема.

— А коли її закрили, до речі?

— Не пам’ятаю. Може, років п’ять чи шість тому. Просто якось я приїхала і помітила, що її більше немає. І я трохи той, засмутилася. Колись, коли діти були малі, водила їх туди, і вони завжди були від того щасливі.

Він спробував уявити, як Аманда з дітьми сидить у старій аптеці, але не міг добрати, як би вони виглядали. Чи схожі вони на неї, чи, може, успадкували батькові риси? Чи вони такі ж пристрасні, як вона, чи такі ж щирі й щедрі?

— Як гадаєш, твої діти були б тут щасливі? — запитав він.

— Доки були б малі — так. Це гарне місто, тут купа місцин, щоби гратися й блукати. Та коли виросли б, то усвідомили, як Орієнтал їх обмежує.

— Так само, як ти?

— Ага, — погодилася Аманда, — так само, як я. Не могла дочекатися переїзду. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я подавала документи до Нью- Йоркського університету й до Бостонського коледжу — просто, щоб побачити великі міста.

— Як я міг забути? Вони були так далеко…

— Так, ну і… мій батько вчився в Університеті Дюка, і я зростала на його історіях про ті часи, дивилася матчі їхньої команди по телевізору. Гадаю, якби вступила до декількох коледжів, окрім цього, то навчатися б все одно пішла туди, інакше й бути не могло. І виявилося, що я вчинила правильно, бо отримувати знання там одне задоволення, я знайшла там купу друзів і подорослішала за час навчання. Крім того, не впевнена, що мені сподобалося б в Нью-Йорку чи Бостоні. Усе-таки у серці я дівчинка з маленького містечка. Мені подобається засинати під співи цвіркунів.

— Тоді тобі сподобалася б Луїзіана. Це комашина столиця світу. Вона посміхнулася й сьорбнула кави.

— Пам’ятаєш, як ми поїхали на узбережжя, коли насувався ураган «Діана»? Як я благала тебе відвезти мене туди, і як ти мене відмовляв?

— Я гадав, що ти здуріла.

— Але ти все одно відвіз мене туди. Бо я цього хотіла. Ми із твоєї машини ледве вилізли, такий був вітер, а океан… просто здичавів. Увесь у баранцях, аж до виднокраю, а ти тримав мене й умовляв повернутися до авто.

— Боявся, що з тобою щось трапиться.

— Коли ти на платформі, бувають такі бурі?

— Не так часто, як могло б здатися. Коли ми на шляху урагану, то зазвичай нас евакуюють.

— Зазвичай?

Довсон знизав плечима:

— Буває, синоптики помиляються. Пару раз траплялось, що ураган зачіпав платформу, було лячно. Ми справді цілком залежали від примх погоди: єдине, що ми могли вдіяти, — це пригинатися й триматися за щось, доки платформу хитало, бо якщо щось трапиться, ніхто не прийде на допомогу. Я бачив тих, хто втратив глузд від страху.

— Я, мабуть, була б серед тих, хто втратив глузд.

— Коли насувалася «Діана», ти чудово трималася, — зауважив він.

— Бо ти був поряд, — відповіла Аманда й сповільнила крок. Слова її звучали щиро. — Я знала, що ти не дозволиш нікому й нічому скривдити мене. З тобою я завжди почувалася у безпеці.

— Навіть коли батько й брати прийшли до Така за грішми?

— Ага, — відповіла вона, — навіть тоді. Твої родичі ніколи не лякали мене.

— Тобі пощастило.

— Не знаю, — відповіла Аманда. — Коли ми були разом, то часом я наштовхувалася на Ейбі чи Теда в місті, та й на батька твого теж. Ох, як самовдоволено вони всміхалися, коли наші шляхи перетиналися, але я ніколи не нервувала через це. А коли потім приїздила влітку, то Теда вже забрали, і твій батько разом з Ейбі трималися подалі. Напевне, вони знали, що ти зробиш їм, якщо зі мною щось трапиться.

Вона остаточно зупинилася в тіні дерева й подивилася Довсонові просто в очі:

— Тож ні, я ніколи не боялася їх. Жодного разу. Бо в мене був ти.

— Ти мене переоцінюєш.

— Та ну! Хіба ти дозволив би їм скривдити мене?

Йому не довелося відповідати — вираз його обличчя без слів дав їй зрозуміти, що вона не помиляється.

— Знаєш, вони завжди боялися тебе. Навіть Тед. Бо вони знали тебе не гірше за мене.

— Ти мене боялася?

— Я не те мала на увазі. Просто знала, що ти любиш мене і зробиш задля мене що завгодно. І це була одна з причин, чому було так боляче, коли ти попрощався зі мною, Довсоне. Бо вже тоді я розуміла, якою рідкісною є така любов. Тільки везунчикам випадає хоч раз скуштувати її.

Здавалося, Довсонові на мить відібрало мову.

— Мені шкода, — нарешті вимовив він.

— Мені теж, — відповіла вона, не стримуючи більше давнього смутку. — Я ж була з таких везунчиків, пам’ятаєш?

Діставшись до контори Морґана Теннера, Довсон з Амандою опинилися у невеличкій приймальні з обдертою сосновою підлогою, кількома журнальними столиками зі стосами застарілої преси, а також потертими м’якими стільцями. Секретарка пенсійного віку читала якийсь товстий роман. Хай там як, роботи для неї все одно не було: за десять хвилин їхнього очікування телефон жодного разу не задзвонив.

Нарешті двері кабінету прочинилися, і до них вийшов літній чоловік — сива чуприна, брови, наче гусінь, зім’ятий костюм. Він подав їм знак рукою: мовляв, заходьте, не баріться.

— Аманда Рідлі й Довсон Коул, я так розумію? — і потис їм руки. — Я Морґан Теннер і хотів би висловити свої співчуття. Знаю, вам нелегко.

— Дякую, — відповіла Аманда, а Довсон просто кивнув. Теннер вказав їм на два чорних шкіряних крісла:

— Прошу, сідайте. Хоча це й не забере багато часу.

Кабінет Теннера був зовсім не схожим на приймальню: охайні полиці з червоного дерева, забиті сотнями томів, вікно на вулицю, пишний старовинний робочий стіл у різьбленій мідній облямівці по кутах, і на ньому — щось, що виглядало, як оригінальна лампа Тіффані. Посеред столу просто перед ними стояла горіхова скринька.

— Прошу вибачення за затримку: телефонна розмова затяглася, треба було обговорити останні деталі однієї справи, — говорив юрист, одночасно перекладаючи речі на столі туди й сюди. — Напевне, вам цікаво, чому стільки таємниць у цьому ділі, але це Такова воля, не моя.

Аманда побіжно глянула на Довсона, коли Теннер усівся до столу й узяв до рук теку, що лежала перед ним.

— Дуже вдячний, що ви обоє знайшли час приїхати. Й після всього, що я про вас чув від Така, гадаю, він би теж був вдячний. Упевнений, що у вас купа запитань, тому я почну, — тут він посміхнувся, показавши на диво рівні й білі зуби. — Як ви знаєте, тіло Така знайшов у вівторок Рекс Ярборо.

— Хто? — перепитала Аманда.

— Поштар. Виявилося, що він часто заходив до Така, щоби пересвідчитися, що в того все гаразд. Цього разу, коли постукав, ніхто не озвався. Двері були незамкнені, тож коли він зайшов усередину, то знайшов Така в ліжку. Зателефонував шерифові, той написав у висновку, що це була ненасильницька смерть. І тоді шериф повідомив мені.

— Чому він зателефонував саме вам? — запитав Довсон.

— Бо така в нього була домовленість з Таком. Той повідомив шерифа, що я виконавець його заповіту, тож мене слід повідомити, коли він помре.

— Ви так говорите, наче він знав, що має померти.

— Гадаю, він розумів, що на нього невдовзі чекає, — відповів Теннер. — Так Гостетлер був уже старий, він не боявся того, що готує похилий вік, — тут Теннер похитав головою. — Мені лишається сподіватися, що і сам я буду таким організованим й зібраним, коли настане мій час.

Аманда й Довсон глянули одне на одного, але не сказали нічого.

— Я наполягав, аби він повідомив вас про свою останню волю й плани, та він хотів з якоїсь причини тримати все в таємниці. Цього я досі не можу пояснити, — тут Теннер звучав майже по-батьківськи, — але маю сказати, що він, очевидно, дуже піклувався про вас.

Довсон подався вперед:

— Розумію, що це не важливо, та все-таки хотілося б знати, як ви з Таком познайомилися.

Теннер кивнув так, наче був готовий до такого питання.

— Така я зустрів вісімнадцять років тому, коли привів до нього на реставрацію класичного «Мустанга». Тоді я був партнером великої юридичної фірми в Ралі. Займався лобіюванням, якщо хочете знати. Багато що робив для сільського господарства. Але якщо коротко, то на пару днів я зупинився тут, аби поспостерігати, як іде робота. Я Така в ділі не бачив, тільки чув про нього, тож не дуже довіряв йому. Однак ми познайомилися, і я зрозумів, що мені подобається ритм тутешнього життя. За декілька тижнів, коли приїхав забирати авто, Так взяв з мене набагато менше, ніж я очікував, але роботу він виконав на найвищому рівні. Минуло п’ятнадцять років. Я страшенно виснажився, і як тільки зрозумів це, одразу ж перебрався сюди на пенсію. Але зовсім відійти від справ не випало: через рік, чи якось так, я розпочав практику. Не дуже активну — в основному то були заповіти й угоди з продажу нерухомості. Працювати мені не конче необхідно, просто треба кудись себе дівати. І дружина щаслива, що я десь виходжу на декілька годин у тижні. Так чи інакше, але ми з Таком випадково перетнулися в Ірвіна одного ранку, і я сказав йому, що як чогось він потребуватиме, то нехай звертається. І тоді, минулого лютого, я дуже здивувався, що він вирішив-таки скористатися моїми послугами.

— Але чому ви, а не…

— Не хтось інший? — договорив Теннер. — Я так зрозумів, що йому був потрібний юрист, який не встиг пустити коріння в місті. Він не дуже вірив у нерозголошення відносин між юристом і клієнтом, навіть коли я запевнив його, що таємність буде цілковитою. Не знаю, чи треба додати ще щось.

Коли Аманда похитала головою, він посунув теку ближче до себе й начепив окуляри.

— Що ж, почнемо. Так лишив мені вказівки щодо того, як виконувати його останню волю. Вам слід знати, що його воля включала й те, що він не бажав традиційного похорону. Натомість, він просив, аби після смерті тіло його було піддане кремації, і, відповідно до бажаного для нього розкладу, кремація відбулася вчора.

Він посунув скриньку ближче до них, і стало ясно, що в ній Таків попіл. Аманда зблідла:

— Але ж ми тільки вчора приїхали.

— Знаю. Він просив, аби я подбав про це до вашої появи в місті.

— Він не хотів нашої присутності?

— Він нічиєї не хотів.

— Але чому?

— Усе, що я можу сказати, це те, що так він хотів. Але якби мене спитали, то я би припустив, що йому здавалося, що будь-яка необхідність щось організовувати могла б засмутити вас, — Теннер взяв перший аркуш з теки й підняв його перед очі. — Він казав — і тут я цитую його слово в слово — що «ні в якому разі моя смерть не повинна якось обтяжити когось із них».

Теннер зняв окуляри й відхилився на спинку крісла, намагаючись оцінити їхню реакцію.

— Іншими словами, ніякого похорону? — запитала Аманда.

— У традиційному розумінні — ніякого. Аманда глянула на Теннера, а тоді на Довсона:

— То чому він хотів, аби ми приїхали?

— Він просив, аби я зв’язався із вами, бо сподівався, що ви зможете зробити для нього дещо інше, дещо важливіше за кремацію. По суті, він хотів, аби ви удвох розвіяли його попіл у місці, яке посідало особливе місце в його житті — таке місце, де жоден з вас і не бував. Лише мить, і Аманда здогадалася:

— Його садиба у Вандмірі? Теннер кивнув:

— Саме так. Завтра було би те, що треба, в будь-який зручний для вас час. Звісно, якщо вам ця ідея не близька, то я подбаю про це сам. Все одно маю туди поїхати.

— Ні, завтра буде зручно, — запевнила його Аманда. Теннер узяв до рук клаптик паперу:

— Ось адреса, і я також дозволив собі роздрукувати маршрут. Садиба трохи подалі від в’їжджених доріг, як ви, мабуть, самі зрозуміли. І ще одна річ: він просив, щоб я вам передав оце, — сказав він, виймаючи з теки три конверти з печатками. — Ви побачите свої імена на двох з них, та він хотів, аби ви спершу удвох уголос прочитали того листа, що в непідписаному конверті, за деякий час до церемонії.

— Церемонії? — перепитала Аманда.

— Розвіювання праху, я маю на увазі, — уточнив він, передаючи їм конверти й маршрутні вказівки. — І, звичайно ж, не соромтеся додати щось, що відчуватимете за необхідне сказати.

— Дякую, — відповіла вона, беручи до рук конверти, — несподівано важкі, набиті таємницями. — А що з іншими двома робити?

— Гадаю, ви маєте відкрити їх потім.

— Гадаєте?

— Так про це нічого до пуття не сказав, тільки що після першого листа ви самі зрозумієте, коли читати наступні.

Аманда узяла конверти й поклала до сумочки, перетравлюючи все, що сказав їм Теннер. Довсон здавався так само спантеличеним і задуманим.

Теннер знов заглянув до теки:

— Маєте питання?

— Він не казав, де саме в садибі треба розвіяти попіл?

— Ні.

— То як ми знатимемо? Ми ж ніколи там не були.

— Те саме я питав у нього, та він, здавалося, був упевнений, що ви зрозумієте, як вчинити.

— Він не мав на увазі якийсь певний проміжок часу?

— Знов-таки, він залишив цей вибір вам. Однак він чітко дав зрозуміти, що це цілком приватна справа. Він прохав мене впевнитися, скажімо, що в газетах не буде згадки про його смерть, навіть якщо це просто некролог. Я так зрозумів, що йому б не хотілося, щоби хтось, окрім нас трьох, знав про те, що він помер. І я всіляко дотримувався його вказівок, наскільки було можливо. Звісно, чутки ширилися, незважаючи на мої зусилля, та хочу, щоби ви знали, що я зробив усе від себе залежне.

— Він не пояснював, чому так?

— Ні, — відповів Теннер, — та я й не питав. На той час я вже зрозумів, що якщо він не хоче пояснити, то й не пояснюватиме.

Юрист поглянув на Аманду й Довсона, чекаючи на наступні запитання. Та вони мовчали, і він закрив теку.

— Тепер про його майно. Ви обоє знаєте, що живих родичів Так не мав. Я розумію, що ця тема може здаватися вам неприйнятною в таку скорботну хвилину, та він наголосив на тому, що я повинен повідомити вам його останню волю, доки ви тут. Тож ви не проти?

Обоє кивнули, і Теннер повів далі:

— Так був небагатою людиною. У нього була зовсім невеличка ділянка землі, а також кошти на декількох рахунках. Я досі підбиваю підсумки, але вам слід знати таке: він казав, аби ви на свій розсуд розпорядилися його особистими речами й взяли собі те, що вважатимете за потрібне, навіть якщо це щось одне. Він просто сказав, що якщо ви не дійдете згоди щодо чогось, то маєте вирішити усе тут, особисто. Протягом наступних місяців я займатимуся затвердженням заповіту, та по суті рештки його майна буде продано, а вилучені кошти передано Дитячому онкоцентрові лікарні Університету Дюка, — тут Теннер посміхнувся Аманді. — Гадаю, вам приємно це чути.

— Не знаю, що й сказати, — вона відчувала Довсонове напруження, — це так щедро з його боку.

Вона на мить замовкла, вражена сильніше, ніж хотіла б виявити.

— Гадаю, він знав, що це означатиме для мене.

Теннер кивнув, тоді порозкладав аркуші й відклав їх убік.

— Гадаю, це все, якщо у вас немає зауважень.

Зауважень у них не було, і, попрощавшись, Аманда підвелася з крісла, а Довсон узяв зі столу горіхову скриньку. Теннер теж підвівся, та проводжати їх не пішов. Аманда пішла до дверей разом з Довсоном і помітила, як він насупився. Перед дверима він зупинився й розвернувся:

— Містере Теннер?

— Так?

— Ви обмовилися про дещо, що зацікавило мене.

— Невже?

— Ви казали, що завтра було б найліпше. Я так розумію, що справа в тому, щоб це було не сьогодні?

— Саме так.

— А ви не скажете, чому?

Теннер посунув теку на край столу:

— Вибачте, але не скажу, бо не маю права.

— Що це таке було? — запитала Аманда.

Вони йшли до її машини, яку вона лишила коло кав’ярні. У відповідь Довсон сунув руку в кишеню й запитав:

— Маєш плани на обід?

— А відповісти на моє питання ти спершу не хочеш?

— Я не знаю, що на нього відповісти. Теннер мені не відповів.

— Але нащо взагалі було запитувати?

— Бо я такий, мені цікаво. Мені завжди усе було цікаво. Вона перейшла вулицю.

— Ні. Я не згодна. Ти жив своїм життям і стоїчно приймав усе, що з тобою коїлося, коли вже на те пішло. Але я дуже добре розумію, що ти робиш просто зараз.

— І що ж я роблю?

— Намагаєшся змінити тему.

Він нічого не сказав на заперечення, просто поправив скриньку, яку тримав під пахвою.

— А ти на моє запитання не відповіла теж.

— Яке?

— Я запитав, які в тебе плани на обід. Бо якщо ти вільна, то я знаю чудове місце.

Вона вичекала, розмірковуючи про швидкість поширення чуток у малому містечку, та Довсон, як завжди, сам усе зрозумів.

— Повір мені, — запевнив він, — я знаю, куди саме нам слід піти.

Через півгодини вони знов були в Така: сиділи на березі струмка на ковдрі, яку Аманда знайшла в Таковій коморі. Дорогою Довсон узяв у ресторані «Брантліз Віледж» два сендвічі й декілька пляшок води.

— Як ти здогадався? — запитала вона, повертаюсь до тієї особливості їхнього спілкування, коли для цілковитого порозуміння було достатньо просто опинитися поряд: з Довсоном колись так було, і тепер він знов нагадав їй, що знає її думки ще до того, як вона їх озвучить. В юності найменшого жесту, найнепомітнішого вигуку було достатньо, аби позначити цілий світ думок та переживань.

— Твоя мама та всі її знайомі досі живуть у місті. Ти заміжня жінка, а я людина з минулого. Не треба бути надто розумним, аби зрозуміти, що проводити день у місті — не найліпша ідея в нашому випадку.

Їй було приємно, що той усе розуміє, та коли він витяг з пакета два сендвічі, вона все одно відчула приплив провини. Вона заспокоювала себе, що це лише обід, проте це була не вся правда, і вона це теж розуміла.

Довсон, здавалося, не помітив її вагань.

— Індичка чи цезар? — запитав він, простягши їй обидва згортки.

— Та будь-який, — відповіла вона, а тоді все-таки вибрала. — Нехай буде цезар.

Він дав їй сендвіч й пляшку води. Вона роздивилася навколо. Було тихо і якось по-мирному гарно. Тонкі димчасті хмарки повзли небом, пара білок ганялися одна за одною стовбуром дуба, порослого іспанським мохом. Вона зросла тут, але з часом ці місця стали здаватися їй на диво чужими, діаметрально відмінними від того, що оточувало її зазвичай у ці роки.

— Як тобі зустріч? Що ти про неї думаєш? — запитав він.

— Здається, цей Теннер порядна людина.

— А Такові листи? Є в тебе думки думки щодо них?

— Після того, що я почула ранком? Жодних здогадок.

Довсон кивнув, розгортаючи сендвіча, і вона зробила те саме.

— Дитячий онкоцентр, хм. Несподівано.

Вона кивнула, автоматично згадавши про Беа.

— Я ж казала, що на добровільних засадах допомагаю лікарні Університету Дюка. Серед іншого, збираю для неї кошти.

— Так, але ти не казала, в якому саме відділенні лікарні ти працюєш, — відповів Довсон, тримаючи в руках непочатий сендвіч. У його голосі вона почула запитальну нотку й знала, що він чекає на відповідь, але не могла підібрати слів. Просто взяла до рук пляшку води й відкрутила кришечку.

— У нас із Френком була ще одна дитина, маленька дівчинка, немовлятко, на три роки молодша за Лін.

Аманда зупинилася, щоби набратися сил, але одночасно відчула, що казати про це Довсонові буде не боляче, що в цьому не буде незручності — такої, як з іншими.

— Їй діагностували пухлину мозку в півтора року. Пухлина була неоперабельна, і, незважаючи на зусилля команди найліпших лікарів й інших працівників Дитячого онкоцентру, вона померла через півроку.

Аманда перевела погляд на струмок і відчула знайомий глибинний біль, ненастанну печаль, яка ніколи не минеться.

Довсон взяв її за руку.

— Як її звали? — тихо запитав він.

— Беа.

Вони довго сиділи мовчки, й лише дзюрчання струмка та шурхіт листя у кронах дерев порушували тишу. Аманда не відчувала потреби розповісти більше, та й Довсон не чекав цього від неї. Вона знала, що він повністю розуміє її почуття, і їй здавалося, що йому теж боляче — зокрема через те, що нічим не може зарадити.

Попоївши, вони зібрали рештки пікніку до ковдри й рушили назад до будинку. Довсон зайшов усередину слідом за Амандою, яка пішла класти на місце ковдру. Доки вона поралася, Довсон пішов до кухні, узяв пару склянок й холодний чай з холодильника. В Амандиній поведінці йому чулася якась обачливість — наче вона боялася перетнути якусь уявну, невимовну межу. Коли вона повернулася до кухні, він простягнув їй одну зі склянок із чаєм.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

— Ага, — відповіла вона, беручи в нього склянку. — Усе добре.

— Вибач, якщо засмутив тебе.

— Ти не засмутив. Просто мені досі іноді тяжко говорити про Беа. І ці вихідні… дуже несподівані видалися.

— Для мене теж, — погодився Довсон.

Спершись на кухонну стільницю, він змінив тему:

— То як ми це робитимем?

— Що робитимем?

— Розбиратимемо речі. Щоб побачити, чи не хочеш ти чогось узяти собі. Аманда зітхнула, сподіваючись, що її нервовість не дуже помітна:

— Не знаю. Мені чомусь здається, що це неправильно.

— Не треба, щоби так здавалося. Він хотів, аби ми пам’ятали про нього.

— Я пам’ятатиму про нього незважаючи ні на що.

— Тоді якщо от як подивитися на це: якщо він хотів бути чимось більшим за спогад? Хотів, аби ми мали часточку його і його оселі.

Вона відпила чаю і зрозуміла, що Довсон правий. Та розбирати речі зараз, аби забрати собі якийсь сувенір — у той момент це було занадто для неї.

— Вичекаймо трохи. Можна так?

— Можна, звісно. Давай, коли ти будеш готова. Не хочеш посидіти трохи надворі?

Вона кивнула й пішла слідом за ним на ґанок, де вони всілися в Такові старезні крісла-гойдалки. Сперши руку зі склянкою на коліно, Довсон мовив:

— Гадаю, Так із Кларою частенько тут сиділи. Просто сиділи надворі й спостерігали, як світ живе своїм життям.

— Можливо.

Він глянув на неї й сказав:

— Я радий, що ти приїздила до нього. Нестерпно було думати, як йому тут живеться, завжди на самоті.

Тримаючи склянку, вона відчувала, як по стінці стікає волога.

— Ти ж знаєш, що йому ввижалася Клара? Уже коли її не стало. Довсон насупився:

— Ти це про що?

— Він божився, що бачить її, що вона досі тут.

На мить перед його внутрішнім зором промайнуло відчуття невловного руху й образи, які йому ввижалися.

— Що саме ти маєш на увазі, коли кажеш, що він її бачив?

— Те, що й сказала. Він бачив її й говорив до неї. Довсон знервовано кліпнув очима.

— Ти хочеш сказати, що Так вважав, що бачив привида?

— Як? Він ніколи про це не розповідав?

— Він ніколи не розповідав мені про Клару. Крапка. Аманда витріщилася на нього:

— Ніколи?!

— Єдине, що він казав, це як звали його дружину.

Тож Аманда відставила склянку й взялася розповідати дещо з того, чим з нею за ці роки устиг поділитися Так. Про те, як його, дванадцятирічного, вигнали зі школи і як він влаштувався до дядькового гаражу. Як уперше зустрів Клару у церкві, коли йому було чотирнадцять, й одразу ж зрозумів, що хоче мати її за дружину. Як уся Такова родина, включно з дядьком, поїхала на північ у пошуках роботи під час Великої депресії і не повернулася. Вона розповідала Довсонові про їхні з Кларою перші роки спільного життя, про її перший викидень, про тяжку працю на Клариного батька на родинній фермі вдень і будівництво власного будиночку вночі. Вона розповіла, як у Клари сталося ще два викидні після війни, як Так будував гараж, щоби зрештою почати реставрувати й ремонтувати автомобілі на початку 1950-х. Як він ремонтував «Кадилак» молодого й перспективного співака на ім’я Елвіс Преслі. Коли вона закінчила свою розповідь історією про Кларину смерть і про те, як Так говорив про її яви, Довсон уже допив чай і, похнюпившись, роздивлявся порожню склянку — напевне, намагаючись зібрати все почуте докупи й порівняти отриманий образ з тією людиною, яку він колись знав.

— Повірити не можу, що він нічого такого не розповідав, — дивувалася Аманда.

— Певно, він мав на те причини. Може, ти йому більше подобалася.

— Сумніваюся. Просто я з’явилася в його житті вже пізніше. Ти ж знав його, коли йому досі боліло.

— Можливо, — відповів він так, наче її слова не переконали його. Аманда вела далі:

— Ти був потрібен йому. Як-не-як, він дозволив тобі жити в нього. І не раз — двічі.

Коли Довсон кивнув-таки, вона запитала:

— Я маю до тебе питання. Можна?

— Питай про будь-що.

— А про що ж тоді ви з ним говорили?

— Про авто. Двигуни. Коробки передач. Іноді про погоду балакали.

— Захоплюючі, мабуть, бесіди були, — пирснула вона.

— Та ти не уявляєш! Але тоді і я був не з балакучих.

Вона нахилилася в його бік і несподівано наполегливо сказала:

— Ну, добре. Тепер ми обоє знаємо про Така, ти знаєш про мене. Та я досі про тебе нічого не знаю.

— Звісно, знаєш. Я тобі вчора розповідав. Що працюю на нафтодобувній платформі. Що живу у вагончику поза містом. Маю те саме авто. Ні з ким не зустрічаюся.

Повільно, майже спокусливо, Аманда переклала пасмо волосся з плеча на плече:

— Розкажи про себе щось мені не відоме, щось, чого ніхто більше про тебе не знає. Щось, що здивує мене.

— Та нема чого розповідати, — відповів він.

— Чому я тобі не вірю? — допитувалася вона.

Бо, — подумки відповів він, — я ніколи не вмів приховувати від тебе правду.

— Я не знаю, — сказав він уголос.

Його відповідь змусила її замовкнути. Вона замислилася про щось.

— Ти дещо вчора розповів таке, що мене зацікавило.

Довсон відповів на це здивованим виразом обличчя, і вона продовжила:

— Як ти дізнався, що Мерилін Боннер не вийшла заміж удруге?

— Просто знаю.

— Так тобі розповів?

— Ні.

— То звідки ти знаєш.

Він склав руки, сплівши пальці в замок, і відхилився назад у кріслі. Вона просто спитає ще раз, якщо він зараз не відповість, бо в цьому вона також не змінилася.

— Напевне, ліпше почати з самого початку, — сказав він і зітхнув. Він розповів їй про Боннерів — як колись давно ходив до майже зруйнованого будинку Мерилін, як тяжко її родина боролася за виживання, як він почав анонімно надсилати їй гроші, коли вийшов із в’язниці, і нарешті про те, як він найняв приватних детективів, щоби дізнаватися, як ведеться Боннерам. Коли він закінчив, Аманда мовчала, явно шукаючи відповідь і не знаходячи

її.

— Не знаю, що й сказати, — зірвалося з її вуст.

— Я знав, що ти так скажеш.

— Серйозно, Довсоне, — роздратовано, майже розлючено почала вона, — я розумію, що у твоїх діях, безсумнівно, є щось благородне, розумію, що це допомогло змінити їхнє життя на краще. Але… є в цьому дещо сумне також, бо ти не можеш пробачити собі того, що було нещасним випадком. Усі помиляються, навіть якщо ці помилки гірші за помилки інших. Нещастя трапляються. Але слідкувати за кимось? Щоб точно знати, що з ними відбувається? Це просто ненормально.

— Ти не розумієш… — почав пояснювати він, та вона втрутилася, ляснувши обома долонями по перильцях крісла:

— Ні, це ти не розумієш! Тобі не здається, що вони заслуговують на якусь приватність? А якби вони дізналися? Ти хоч уявляєш, які страшні були б наслідки? Якими зрадженими, якими беззахисними вони б почувалися! — тут вона зненацька взяла його за лікоть і стисла так, що в її дотику почулося відчайдушне бажання бути почутою. — Я не кажу, що згодна з тим, що ти робиш, бо те, що ти робиш зі своїми грішми — твоя справа. Але все інше! Детективи! Ти маєш зупинитися. Пообіцяй, що зробиш це, добре?

Він відчував, як гаряче від її дотику.

— Добре, — зрештою мовив він, — обіцяю, що більше такого не робитиму. Вона уважно дивилася на нього, намагаючись упевнитися, що він каже щиру правду. Вперше з часу їхньої зустрічі Довсон виглядав майже знесиленим. У його позі було щось занепадницьке, і поки вони сиділи поряд, вона все думала, що з ним сталося б, якби того літа вона не поїхала з міста. Чи навіть якби вона навідувала його у в’язниці. Їй хотілося вірити, що все було б хоча трішечки інакше, що тоді він міг би жити, не озираючись назад. Що Довсон, може і не щасливий, міг би, можливо, відшукати в собі спокій. Бо спокій для нього завжди був недосяжним.

Але ж він не був у цьому самотній, правда? Хіба не всі цього прагнуть?

— Я маю ще в дечому зізнатися, — мовив він. — Про Боннерів. Аманда затамувала подих.

— Ще щось?

Він потер перенісся вільною рукою, наче тягнучи час.

— Цього ранку я відніс квіти на могилу Боннера. Так я чинив відтоді, як мене випустили. Коли вже не міг не думати про це, розумієш?

Вона пильно дивилася на нього широко розкритими очима, очікуючи на ще якийсь сюрприз, та сюрпризів більше не було.

— Оце вже не дотягує до всього іншого, що ти робив.

— Розумію. Просто подумав, що треба й про це сказати.

— Чому? Бо тобі тепер цікава моя думка? Він знизав плечима:

— Можливо.

Якусь мить вона не могла добрати слів.

— Гадаю, у квітах немає нічого поганого, — зрештою відповіла вона, — якщо не переборщити. Це насправді… доцільно. Він повернувся до неї обличчям:

— Правда?

— Так, — відповіла вона. — Квіти на могилі означають, що тобі не все одно, але вони не є втручанням у чуже життя.

Він кивнув, та нічого не сказав. Аманда нахилилася до нього ближче.

— Ти знаєш, що мені спало на думку? — запитала вона.

— Після всього, що ти почула, боюся навіть здогадуватися.

— Гадаю, ви з Таком більш подібні, ніж вам здавалося.

— А це добре чи погано?

— Я досі тут з тобою, правда ж?

Коли спека стала нестерпною навіть у тіні, Аманда наполягла на тому, аби повернутися до будинку. Сітчасті двері тихенько зачинилися за ними.

— Ти готова? — запитав він, оглядаючи кухню.

— Ні, — сказала вона. — Та, певно, треба все-таки це зробити. Для протоколу: мені все одно це видається неправильним. Не знаю, навіть, з чого почати.

Довсон обійшов кухню перш ніж знов подивитися на неї.

— Добре, давай так: що тобі найпершим спадає на думку, коли пригадуєш останню зустріч із ним?

— Як завше. Він говорив про Клару, я готувала вечерю, — вона знизала плечима. — Я вкрила йому плечі ковдрою, коли він заснув у кріслі.

Довсон повів її до вітальні й кивнув у бік комина.

— Тоді, мабуть, слід тобі взяти фотокартку.

— Не можу.

— То ліпше, якщо її викинуть на смітник?

— Ні, в жодному разі. Але ти візьми. Ти знав його ліпше за мене.

— Це не зовсім так. Мені він про Клару не розповідав. І коли ти дивитимешся на це фото, то пригадуватимеш їх обох, не тільки його, і саме тому він розповідав тобі про неї.

Коли він побачив її вагання, то підійшов до комина й акуратно витяг фото з рамки.

— Йому хотілося, аби для тебе це щось означало. Йому хотілося, аби вони обоє були важливі для тебе.

Вона взяла фото і стала роздивлятися його.

— Але якщо я візьму його, то що лишиться тобі? У тому сенсі, що тут не так вже й багато речей.

— Не переймайся. Я тут дещо бачив таке, що мені хотілося б зберегти, — відповів він і рушив до виходу. — Ходім.

Аманда пішла за ним вниз по сходах. Коли вони наближалися до гаража, її осяяло: якщо дім був тим місцем, де між нею й Таком виник зв’язок, то для Довсона таким місцем був гараж. І ще до того, як він знайшов те, що шукав, вона знала, що воно буде.

Довсон узяв випрану-перевипрану бандану, охайно складену в кутку верстата:

— Він хотів, щоби я взяв собі саме її.

— Упевнений? — Аманда недовірливо глянула на клапоть червоної тканини.

— Це зовсім дрібниця.

— Оце вперше я побачив тут чисту хустину, тож ясно, що вона чекає на мене, — широко усміхнувся він. — І, так, я упевнений. Бо для мене Так був саме таким. Напевне, ніколи його без хустини й не бачив. І колір завше той самий був, звісно.

— Звісно, — повторила вона. — Це ж наш Так, наш містер Вірність Звичкам. Довсон поклав хустину до задньої кишені джинсів.

— Це не так уже й погано. Зміни не завжди на краще.

Фраза повисла в повітрі, і Аманда не підхопила її. Та коли він сперся на капот «Стінґрея», вона відчула, як щось ворухнулося в ній, якийсь приплив невиразних спогадів, і вона зробила крок до нього, кажучи:

— Забула спитатися в Теннера, що робити з автівкою.

— Я саме подумав, що можу закінчити її. Тоді Теннер просто зателефонував би власникові, і той забрав би її.

— Правда?

— Наскільки можу судити, всі деталі є. Крім того, я більш ніж упевнений, що Так був би радий, якби я довів цю роботу до кінця. І ти ж сьогодні вечеряєш із матір’ю, тож я увечері вільний.

— А скільки часу це забере? — поцікавилася Аманда, роздивляючись пакунки з деталями.

— Не знаю. Може, пару годин.

Вона перевела увагу на авто й обійшла його з усіх боків, а тоді знов підійшла до Довсона.

— Добре, — сказала вона. — Тобі, може, допомогти? Довсон стримано посміхнувся:

— То ти навчилася колупатися у двигунах за ці роки?

— Ні.

— Тоді не переймайся, візьмуся за це, коли ти поїдеш. Тут роботи кіт наплакав. Не хочеш усередину повернутися? Тут щось аж надто спекотно, — запропонував він, вказуючи на будинок.

— Я б не хотіла, щоби ти працював допізна, — відказала вона і, наче увімкнувши колись звичний, а тепер забутий режим, автоматично пішла влаштовуватися на своє улюблене місце: прибрала убік монтувалку, вилізла на верстат і зручно там всілася. — Завтра в нас великий день. До того ж, я завжди любила спостерігати за тим, як ти працюєш.

В її словах йому почулася обіцянка, і до нього прийшло розуміння, що просто зараз роки відмотуються назад, щоби вони мали можливість опинитися там і тоді, де почувалися найщасливішими. Відвертаючись, він нагадав собі, що Аманда тепер заміжня. Найменше за все їй були потрібні ускладнення, які неминуче виникли б через спроби переписати минуле. Він глибоко й повільно вдихнув, видихнув і взяв пакунок з деталлю, що лежав з протилежного кінця верстата.

— Попереджаю: буде нудно. Це забере деякий час, — сказав він, намагаючись приховати неспокій.

— Не переймайся через мене. Я звикла.

— Нудитися?

Вона підтягла ноги під себе й відповіла:

— Звикла сидіти тут годину за годиною, доки ти не скінчиш роботу, щоб нарешті піти з тобою кудись, де можна розважитися.

— Ти б, може, якось давала зрозуміти тоді, що втомилася чекати?

— Коли вже не мала сили терпіти, то казала. Хоча розуміла, що коли часто відриватиму тебе від роботи, то Так не дозволить мені приходити до тебе. Саме тому я не відволікала тебе бесідами весь час.

Її обличчя частково приховувала тінь, у голосі чувся спокусливий заклик. Забагато спогадів, і вона сидить там само, де колись, і говорить так, як говорить. Він витяг карбюратор і став його роздивлятися. Відремонтований, але дуже пристойно, тож Довсон відклав його, щоби скласти в голові план роботи.

Він перейшов до капота, відкрив його й заглянув усередину. Тут вона кахикнула, і він глянув на неї.

— Що ж, оскільки Така тепер тут нема, ми можемо базікати про що завгодно, доки ти працюєш.

— Добре, — погодився він і, випроставшись, зробив крок у бік верстата. — Про що бажаєш говорити?

Вона замислилася трохи, а тоді відповіла:

— Як тобі таке: що тобі найліпше запам’яталося з того нашого першого спільного літа?

Він простягнув руку до набору ключів, зважуючи відповідь.

— Пам’ятаю, як не міг збагнути, навіщо ти витрачаєш на мене час.

— Я серйозно питаю.

— А я серйозно відповідаю. У мене не було нічого, а в тебе було все. Ти могла зустрічатися з будь-ким. І хоч ми намагалися тримати усе в таємниці, я знав, що, коли все випливе, тільки горя тобі завдам. І я не міг збагнути, як так усе вийшло.

Вона вмостила підборіддя на коліна, міцно оповивши їх руками.

— Знаєш, що я пам’ятаю? Я пам’ятаю, як ми поїхали в Атлантік-Біч на пляж. Там було повно морських зірок. Таке враження було, наче їх усіх одночасно повикидало на берег хвилями, і ми з тобою пройшли весь пляж з кінця в кінець і всіх їх позакидали назад у воду. А потім їли на двох бурґер і картоплю, і спостерігали, як сідало сонце. І говорили, говорили — мабуть, годин дванадцять поспіль.

Вона всміхнулася перш ніж продовжити — знала, що усе це він пам’ятає.

— Тому так добре було з тобою. Ми могли робити щось дуже просте — як-от вкидати морські зірки назад у хвилі, чи їсти бурґера на двох, чи просто говорити, і вже тоді я розуміла, як мені пощастило, бо ти був першим хлопцем, який не намагався справити враження. Ти приймав себе й своє життя, але й мене сприймав такою, якою я була. І ніщо більше не важило — ані моя сім’я, ані твоя, ані увесь світ навколо. Бо в нас були тільки ми, — вона на хвильку зупинилася і продовжила: — Не знаю, чи була колись в житті щасливішою, ніж того дня, але, знов-таки, так у нас завжди було, доки ми були разом. І я ніколи не хотіла, щоби це скінчилося.

Їхні погляди зустрілися.

— Може, воно й не скінчилося.

У той момент вона зрозуміла, з відстані віку й досвіду, як же сильно він любив її колись. І досі любив, — шепотіло щось у ній, і раптом у неї виникло дивне враження, наче все, що було в них у минулому, — насправді лише вступ до книги, яку ще випаде дописати.

Ця думка мала б налякати її, але так не сталося, і вона провела рукою по затертих ініціалах, нашкрябаних колись давно на стільниці верстата.

— Знаєш, я прийшла сюди, коли батько помер.

— Куди? Просто сюди?

Вона кивнула, і Довсон повернувся до карбюратора.

— Ти, здається, казала, що стала навідувати Така лише кілька років тому.

— Він не знав. Я й не казала, що приходила.

— Чому не казала?

— Не могла. Це все, що я могла зробити, аби не розпастися на частини, і мені треба було побути на самоті, — вона зробила паузу й повела далі: — Це було десь через рік після смерті Беа, і я досі боролася з горем, коли мама подзвонила і сповістила про те, що в тата був серцевий напад. Усе це в голові не влізалося. За тиждень перед тим вони удвох з мамою приїздили до нас у Дарем, а тоді одразу ця новина. І вже я збираю дітей на його похорон. Ми тоді весь ранок їхали, і коли я зайшла до їхнього будинку, мати вже стояла в передпокої, вдягнена, наче на бал, і одразу почала мене інструктувати, що і як треба організувати на похорон. Тобто було враження, наче вона нічого не відчула. Здавалося, її більше турбує, які квіти замовити для церемонії, чи потреба впевнитися, що я обдзвонила усіх родичів. Це було як страшний сон, і наприкінці дня я почувалася такою… самотньою. Тому я пішла звідти посеред ночі, сіла в авто і з якоїсь причини приїхала сюди, лишила машину на дорозі, прийшла до гаража. Не можу цього пояснити. Просто сиділа й плакала, напевне, декілька годин поспіль, — вона зітхнула від хвиль спогадів, що накочувалися на неї. — Розумію, що батько ніколи не допускав можливості дізнатися про те, який ти насправді, та він не був поганою людиною. З ним мені завжди було легше, ніж з мамою, і з роками ми ближчали. Він любив моїх малих, особливо, Беа, — вона помовчала, тоді сумно посміхнулася: — Гадаєш, у цьому є щось дивне? Що я прийшла сюди поплакати, коли він помер?

Довсон наче зважував відповідь.

— Ні, не дивно. Зовсім не дивно, мені здається. Коли я відбув свій термін, то теж прийшов сюди.

— Тобі більше не було куди йти. Він повів бровою:

— А тобі?

Звісно, він мав рацію. Такова оселя була не тільки сховком для їхньої ідилії. Це також був її прихисток, куди вона завжди приходила виплакатися.

Аманда міцно стисла кулаки, наче вичавлюючи з себе спогади, й присіла, спостерігаючи за тим, як Довсон деталь за деталлю взявся збирати двигун. День минав, вони невимушено говорили про звичайні речі, про минуле і теперішнє, складаючи по клаптиках картини власних життів й обмінюючись думками про все, від книжок до місць, в яких вони обоє мріяли побувати. Вона була вражена несподіваним відчуттям дежавю, коли чула знайомий з юності тріск торцевого ключа, що ним він прикручував деталі. Аманда спостерігала, як він воює з прогоничем — як стискає зуби, силкуючись відкрутити його, як м’язи його обличчя розслабляються, коли прогонич став піддаватися, як він витягає його й відкладає в сторону. Просто як тоді, коли він був молодий, він періодично зупинявся, наче показуючи їй, що уважно слухає усе, що вона каже. І розуміння, що він хоче — на свій ненав’язливий манер — показати їй, яка вона важлива для нього — найважливіша за все — було для неї майже болісним. Пізніше, коли він зробив перерву й сходив за холодним чаєм до будинку, була мить — лише єдина мить — коли вона могла ясно уявити собі інше своє життя — і це могло бути її життя, життя, яке вона насправді завжди прагнула прожити.

Коли пізнє вечірнє сонце вже ховалося за верхівки сосен, Довсон з Амандою вийшли з гаража й повільно пішли до її машини. За останні кілька годин з ними трапилася якась зміна — крихке й тендітне відродження минулого почуття, можливо, — яка одночасно приємно хвилювала й лякала її. Довсонові ж страшенно кортіло обійняти її, коли вони йшли поряд, та, відчувши її розгубленість, він не дав собі цього зробити.

Коли вони дійшли до машини, Амандина посмішка знов набрала спокусливого виразу. Вона подивилася на нього знизу, звернула увагу на його густі вії — таким позаздрила би будь-яка жінка.

— Як же мені не хочеться їхати звідси, — зізналася вона. Він переступив з ноги на ногу.

— Упевнений, що ви з мамою матимете чудовий вечір. Можливо, подумала вона, а, можливо, й ні.

— Ти позачиняєш усе, коли їхатимеш?

— Звісно, — відповів він, помітивши, як сонце виграє на її прекрасній шкірі, як неслухняними пасмами її волосся грає легенький бриз.

— Як ми вчинимо завтра? Зустрінемося вже там, чи поїдемо разом, я за тобою, чи ти за мною слідом?

Вона зважила варіанти, не знаючи, який з них обрати.

— Нема сенсу їхати двома машинами, мені здається.

— То чому б нам не зустрітися об одинадцятій тут і не поїхати разом?

Він кивнув і подивився на неї. Вони обоє не ворушилися. Нарешті він зробив крок уперед, ніби розбиваючи закляття, і Аманда видихнула: вона й не помітила, що затамувала подих.

Сівши за кермо, вона дозволила Довсонові закрити за собою двері.

У контрастному світлі його постать здавалася ще менш знайомою, риси обличчя ховала тінь. Розгублена, вона відшукала в сумочці ключі й помітила, як сильно тремтять її руки.

— Дякую за обід, — сказала вона.

— Завжди прошу, — відповів він.

Поглядаючи у дзеркало заднього огляду, вона рушила уперед. Довсон так і лишився стояти там, де залишила його, начебто сподіваючись, що вона змінить рішення. Вона відчувала хвилювання, наче перед небезпекою, наче мала справу з чимось, що намагалася заперечувати.

Він досі кохав її, і це було ясно, та від усвідомлення цього факту в неї голова йшла обертом. Вона знала, що це було неправильно, тож чимдуж гнала від себе цю думку. Але їхнє спільне минуле знов дало корені, знов пустило пагони в ній, і вона вже не могла заперечувати простої істини: уперше за багато років вона почувалася вдома.

8

Тед спостерігав, як маленька міс чирлідер виїжджає на шосе, і вирішив собі, що виглядає вона збіса привабливо як на свій вік. Але ж вона завжди була тою ще цяцею, й були часи, коли він тільки й думав про те, як би з нею той- во. Просто затягти до машини, розважитися, закопати там, де ніхто не шукатиме. Та Довсонів татусь втрутився, казав, що дівку чіпати заборонено, і в той час Тедові здалося, що старий Томмі розумів, про що говорить.

Та Томмі Коул насправді ні біса не розумів. Це до Теда дійшло тільки вже після арешту, і коли він уже своє відмотав, то ненавидів старого Коула не менше за його синка, Довсона. Томмі нічого не зробив, коли Довсон принизив їх обох. Вони стали посміховиськами через нього, а тому Томмі був першим у Тедовому списку, коли той відкинувся з зони. Облаштувати все так, наче Томмі допився до смерті того вечора, було неважко: залити в горлянку спиртяги, коли він впаде без тями, а тоді дочекатися, доки він захлинеться власним блювотинням.

А тепер і Довсона час викреслити зі списку. Чекаючи, доки Аманда відвалить подалі, він не міг второпати, що ж там можна було так довго робити удвох. Певно, надолужували за довгу розлуку — спліталися там на ліжечку, чим уміли, імена одне одного викрикували. Як на Теда, то вона явно була заміжня, і от чисто цікаво: а чи знає її дорогенький, що тут робиться. Мабуть, не знає. Жінки такого на люди не виносять, особливо жінки на таких авто. Певно, вискочила за якогось багатенького членоголового й сиділа собі днями по педикюрах чи манікюрах, як її мамка. Певно, мужик її якийсь чи юрист, чи лікар; певно, він надто зарозумілий, аби припустити, що його баба може так виграватися за його спиною.

Може, вона просто вміє промовчати, де треба, й сліди замітати — може, і так бути. Більшість жінок такі. Та він і сам це знає. Заміжня, незаміжня — йому начхати було: як дає, то треба брати. Навіть, якщо родичка. Він переграв половину всіх баб на території — навіть тих, що були жінками братів. Та й дочок їхніх — теж. Із Клер, жінкою Келвіна, він гоцався щонайменше двічі на тиждень, і це років так зо шість, і нічого, Клер мовчала про це, як могила. Елла, певно, про щось здогадувалася, бо це ж вона йому кальсони пере, та рота на замку тримала, і триматиме далі, якщо знає своє місце. Що мужик робить — то його справа.

Задні фари Амандиного авто востаннє блиснули перед поворотом. Вона не помітила його пікапа — і не дивно, бо він з’їхав з дороги в хащу. Він вирішив вичекати пару хвилин — раптом вона повернеться. Свідки були йому не потрібні, але як все це діло прокрутити — цього він ще достоту не продумав. Якщо Ейбі ранком бачив Довсона, то ясно, як день, що й Довсон не міг не бачити Ейбі, і тому треба зважити, чи не сидить тепер Довсон з дробовиком в руках і не чекає на його, Теда, появу. Може, він мав план на випадок, як хтось з родичів забажає побачення.

Як тоді.

Тед почепив «Ґлока» до стегна. Найважливіше — застати Довсона зненацька. Підійти достатньо близько, аби поцілити, тоді вкинути тіло до багажника й кинути орендоване авто десь подалі від території. Зняти номери, підпалити — нехай горить, доки одна рама не лишиться. Та й тіла позбавитися буде не так уже й тяжко: обважити добряче, кинути в річку, а тоді вода й час зроблять своє діло. Чи закопати десь у лісі, де ніхто не знайде. Без тіла убивства не довести. Маленька міс чирлідер разом із шерифом можуть що завгодно підозрювати, та від підозр до справжніх доказів — як до неба рачки. Усі, ясно, забігають, але нехай, побігають і вгамуються. А тоді вже й з Ейбі можна буде стосунки з’ясувати. І якщо по-простому, то як Ейбі не триматиметься берегів, то і сам може опинитися на річковому дні.

Готовий, Тед вийшов з авто й пішов крізь ліс.

Довсон відклав ключа й закрив капот. Двигун був готовий. Відтоді, як Аманда поїхала, його не полишало відчуття, що за ним спостерігають. Коли він вперше відчув на собі чийсь погляд, то він чимдуж стис ключа в кулаку й визирнув із-за капота, але навколо нікого не було.

Тепер, ідучи до дверей гаража, він уважно дивився перед собою. Він бачив порослі кудзу [11] дуби й сосни, бачив, як видовжилися вечірні тіні. У небі над ним промайнув яструб, його тінь подріботіла долом, і в кронах дерев зацвірінькали шпаки. Поза тим, то був звичайний тихий спекотний літній вечір.

Але хтось спостерігав за ним. Хтось, хто ховався десь поблизу, — він був певний, і в голові його промайнув спогад про дробовик, давно захований на розі, під деревом, замотаний у проолієну ганчірку й запакований. Удома в Така теж була зброя, мабуть, під ліжком, та Довсон не був упевнений, що вона була законною. Навколо нікого не було, наскільки він міг бачити, та в ту саму мить він помітив боковим зором різкий, але невловний порух серед дерев на тому боці доріжки.

Коли він придивився пильніше, там нікого не було. Він кліпнув очима в очікуванні нових ознак руху — намагався зрозуміти, чи не є це породженням його уяви — і тут волосся на його потилиці стало сторчма.

Тед рухався обережно, він розумів, що набігати різко було нерозумно. Раптом він пошкодував, що не взяв з собою Ейбі. З Ейбі було б зручніше — взяли б Довсона в обценьки. Але Довсон досі був там, якщо тільки йому не заманулося прогулятися пішки. Тед би почув, як Довсон заводить авто, якщо що.

Цікаво, де ж він ховається. У гаражі чи в будинку? Чи десь надворі? Тед сподівався, що надворі, бо місцина навколо будинку добре прострілювалася з вікон. Дім стояв на узліссі, за ним був струмок, та вікна були з усіх боків, і Довсон міг помітити його. В такому разі ліпше було б почекати серед дерев, доки Довсон вийде назовні. Та проблема була в тому, що виходів було два, а Тед не міг бути і там, і там одночасно.

Насправді треба було привернути увагу Довсона, і тоді Довсон вийшов би подивитися, що коїться, і наблизився би до Теда достатньо, аби можна було стріляти. Треба тридцять футів, і тоді «Ґлок» йому не зрадить.

Але як привернути увагу? Оце так питання.

Він виповз уперед, уникаючи гілок і каміння. По всій окрузі ґрунт був кам’янистим, і дощі постійно вимивали з землі гострий щебінь. Просто й ефективно. Можна кинути каменя — розбити фару чи вікно — і тоді Довсон вийде розбиратися, і на нього вже чекатиме Тед.

Він підняв із землі кілька камінців та поклав їх до кишені.

Довсон тихенько прокрадався до місця, де помітив рух, пригадуючи галюцинації, що траплялися в нього після вибуху на платформі. Усе це дуже нагадувало попередні видіння. Він дійшов до краю узлісся й став удивлятися в гущавину, намагаючись дихати спокійніше й притишити серцебиття.

Він зупинився, почувши шпачине щебетання: у кронах ховалися сотні пташок. А то, може, й тисячі. Коли був малий, він часто відчував захват від того, як вони роєподібними зграями зривалися з дерев, варто було лиш плеснути в долоні — наче їхній політ обмежували невидимі тенета — а тоді знов всідалися по місцях. І тепер вони щебетали. Але до кого?

Попереджали його?

Він не знав. Перед ним був ліс, він шумів і невпинно рухався, мов суцільна жива істота. Повітря було важким і солонуватим через запах гнилої деревини. Гілляччя низькорослих дубів повзло долом, а тоді лізло догори. Кудзу й іспанський мох затуляли собою усе, обмежуючи світ до кількафутової живої келії.

Краєм ока він знов зувидів порух і повернувся обличчям до його джерела — йому перехопило подих, коли просто на його очах темноволосий чоловік у синій штурмівці ступив за дерево. Довсон чув, як у вухах відлунює шалений пульс. Ні, думав він, такого не може бути. Це не насправді. Це не може бути насправді. Йому ввижається.

Але, розсуваючи гілки й зарості, він побіг крізь ліс слідом за чоловіком.

Уже близько, — думав Тед. Крізь гілля він розгледів верхівку димаря й пригнувся, старанно обираючи, куди ступити. Жодного шуму, жодного звуку. Це на полюванні найголовніше, а Тед був знаним мисливцем.

Людина чи звір — немає різниці, якщо знати своє діло.

Довсон пробирався крізь підлісок, вихляючи між дерев. Тяжко дихаючи, він намагався скоротити відстань. І зупинитися боявся, і з кожним кроком його сильніше охоплював страх.

Він дійшов до місця, де востаннє бачив чоловіка, і пішов далі в пошуках слідів. Піт стікав його обличчям, грудьми й спиною, наскрізь мокра сорочка прилипла до тіла. Він стримав несподіване бажання погукати чоловіка — йому було цікаво, чи з може він вичавити з себе бодай звук. Але горло йому наче наждаком потерли.

Земля була суха, соснове гілляччя хрупотіло під підошвами. Коли він перестрибнув через сухе повалене дерево, то помітив чоловіка, що тікав від нього крізь хащу, й незастебнута штурмівка лопотіла за його спиною.

Довсон перейшов на стрімкий біг.

Тед нарешті доповз до стосу дров на краю просіки. Будинок був тепер як на долоні. Зі свого сховку він міг зазирнути й до гаражу. Там досі горіло світло, і Тед вичікував майже хвилину, сподіваючись помітити хоч якусь ознаку руху. Довсон був там, колупався в машині, він був майже впевнений у цьому. Та тепер Довсона там не було, і надворі не було теж.

Тоді він був або в будинку, або за будинком. Тед пригнувся, перебіг у лісову тінь, а тоді обійшов будинок, пробираючись між дерев. Там теж нема. Тед повернувся до свого сховку за дровами тою самою дорогою. А в гаражі Довсона досі не було. Це означало, що він був у будинку. Може, попити пішов, а може, відлити. Хай там як, а повернеться скоро.

Він влаштувався зручніше й став чекати.

Довсон побачив чоловіка утретє, цього разу ближче до шосе. Він помчав за ним, гілки дерев і кущів хльоскали по обличчю, та здавалося, що того чоловіка він ніколи не наздожене. Тяжко дихаючи, він поступово притишував ходу, аж доки не зупинився коло шосе.

Чоловік зник. Якщо, звісно, він взагалі там був, у чому Довсон раптом втратив упевненість. Лоскітливе відчуття, що за ним спостерігають, відступило, як і крижаний жах; усе, що залишилося, було відчуття втоми й перегріву з домішками розгубленості й ошуканості.

Такові ввижалася Клара, а тепер Довсонові ввижався темноволосий чоловік у штурмівці, і це в розпалі літньої спеки. Чи був Так таким само божевільним, як і він? Довсон стояв незворушно, чекаючи, доки дихання прийде до норми. Він був переконаний, що чоловік стежив за ним, та якщо так, то хто він такий? І чого хотів від нього?

Він не знав, та що дужче прагнув зосередитися на побаченому, тим далі воно тікало від нього. Наче сни одразу після пробудження, спогади блякли, аж доки він повністю не втрачав упевненості будь у чому.

Він похитав головою, щасливий, що майже завершив роботу над «Стінґреєм». Він хотів повернутися до готелю, прийняти душ, прилягти й все обміркувати. Темноволосий чоловік, Аманда… рівно з моменту вибуху на платформі його життя пішло шкереберть. Він подивився в напрямку, звідки прийшов, і вирішив, що дорогою назад нема сенсу кружляти лісом. Ліпше піти по шосе, а тоді піднятися під’їздом. Вийшовши на асфальт, він був рушив до будинку, але раптом помітив старий пікап, запаркований у кущах.

Йому стало цікаво, що це могло би означати: у цій частині лісу не було нічого, окрім Такової садиби. Колеса були цілі, й він припустив, що пікап вийшов з ладу, і його водій міг піти під’їзною дорогою в пошуках допомоги. Спустившись до пікапа, Довсон побачив, що двері зачинені. Він поклав руку на капот: теплий, та не гарячий. Може, стоїть тут з годину чи дві.

Те, що авто було прибране з дороги і заховане в кущах, не влізалося йому в голові. Якщо його власник чекав на евакуатор, то був би сенс лишити авто на дорозі. Складалося враження, наче водій не хотів, аби пікапа взагалі помітили.

Тобто його сховали навмисно?

І тут раптом усі частинки головоломки встали на свої місця, починаючи тим, що він ледве не перестрів Ейбі ранком. Це був не його пікап — уранці він був за кермом іншого авто — та це нічого не означало. Довсон обережно дослідив протоптану кимось навколо кузова стежку і зупинився, помітивши декілька загнутих гілок.

Тут хтось зайшов у ліс.

І цей хтось приїхав сюди, аби непоміченим прокрастися до будинку.

Тед утомився чекати. Він витяг камінця з кишені й заходився вибудовувати план: якщо зараз він розіб’є вікно, аби виманити Довсона, той може не захоче вийти. А от несподіваний шум — інша справа. Коли щось надворі лясне чи хрусне, то захочеться вийти й подивитися, що ж там таке. І тоді він, можливо, пройде повз купу дров, просто в кількох футах від Теда. І тоді Тед не промаже.

Задоволений, він поліз до кишені й витяг жменю камінців. Обережно, він визирнув із-за дров і нікого не побачив крізь вікна. Тоді, швидко підвівшись, він щосили жбурнув щебінь і встиг сховатися, коли камінці, відбившись від стіни, голосно посипалися додолу.

За його спиною зграя шпаків з криком зірвалася з дерев.

Довсон почув притишений стукіт, і зграя шпаків злетіла над ним, а тоді одразу ж всілася назад. То не був звук пострілу, то було щось інше. Сповільнивши ходу, він тихо наближався до Такового будинку.

Там хтось був. Він знав це напевне. Без сумніву, хтось із родичів.

Тед сидів наче на голках, не розуміючи, куди в біса подівся цей Довсон. Він не міг не почути гуркоту щебеню, але де ж він? Чому не виходить?

Він витяг з кишені ще камінь і жбурнув його з більшою силою.

Новий, голосніший стукіт змусив Довсона завмерти на місці. Поступово він розслабився й підкрався ближче, визначивши джерело звуку.

Тед. Ховається за стосом дров. Озброєний.

Він сидів спиною до Довсона й виглядав на будинок. Невже він чекав, що Довсон вийде звідти? Хотів виманити його на шум?

Несподівано Довсон згадав про дробовик і пожалкував, що не відкопав його. І що не мав при собі хоч якоїсь зброї. У гаражі дещо було, проте він ніяк не пробрався б туди повз Теда. Він обдумав варіант повернення на дорогу, але Тед навряд чи пішов би з засідки просто так, якщо не мав би вагомої причини. Та все одно, по тому, як Тед вовтузився, було видно, що він стомився чекати, а це був добрий знак. Нетерплячість — ворог мисливця.

Довсон заховався за деревом, намагаючись придумати, як вийти з цього всього неушкодженим, а то й не загинути.

Минуло п’ять хвилин, тоді десять, Тед закипав. Нічого. Нікого. Жодного руху ані в дверях, ані у вікнах. Та орендоване авто стояло перед будинком — він міг розгледіти наліпку на бампері — і хтось нещодавно працював в гаражі. І то точно не був клятий Так, чи та клята Аманда. Тож як Довсона не було надворі, не було за будинком, то він мав би бути всередині.

Але чому він не виходив?

Може, він дивився телевізор чи слухав програвач… чи спав, чи мився, чи бозна-чим ще займався. З якоїсь причини він нічого не чув.

Тед посидів за дровами ще пару хвилин. Лють виходила з-під контролю, і він нарешті вирішив, що годі чекати. Визирнувши з-за купи дров, він стрімголов гайнув до будинку й зазирнув за ріг. Нічого не побачивши, він навшпиньки рушив до ґанку й притисся до простінку між дверима й вікном.

Він напружився, намагаючись наслухати хоч якихось звуків усередині, які означали б рух. Та долівка не скрипіла, телевізор мовчав, музики чути не було. Упевнившись, що його не помітили, Тед зазирнув крізь вікно й помацав ручку: та легко піддалася.

Незамкнені. Прекрасно. Тед витяг пістолета.

Довсон дивився, як Тед повільно прочиняє двері всередину. Коли він зайшов, Довсон шугонув до гаража: за його підрахунками, він мав хвилину, може, навіть менше. Він схопив з верстата іржаву монтувачку й безшумно перебіг до фасаду, прикинувши, що зараз Тед перевіряє спальню чи кухню. Господи, аби тільки не помилитися.

Довсон вискочив на ґанок й причаївся там само, де кілька хвилин тому був Тед. Стискаючи монтувачку в руках, він намагався підготуватися до удару. Довго чекати не довелося: він чув, як Тед, сиплячи брудними лайками, кульгає до дверей. Коли двері розчахнулися, Довсон встиг помітити переляканий вираз на Тедовому обличчі тоді, як той побачив його на мить пізніше, ніж було потрібно.

Довсон замахнувся монтувачкою й відчув, як вона завібрувала в руці від удару об Тедове перенісся. І коли брат у перших подався назад, заливаючи кров’ю все навколо, Довсон пішов за ним. Тед повалився на підлогу, і Довсон щосили вломив йому монтувачкою по розпластаній долом руці, щоби вибити пістолет. Почувши хрускіт власних кісток, Тед навіжено заверещав і поповз до дверей, але Довсон схопив пістолет й навів його на Теда:

— Казав же, щоб ти не смів повертатися.

То були останні слова, які Тед почув перед тим, як закотити очі й втратити свідомість від сліпучого болю.

Хоч як він ненавидів родичів, однак убити Теда рука не підіймалася. Поміж тим, він не знав, що тепер з ним робити. Може, викликати шерифа, та якщо він поїде з міста й не повернеться, то — з судом чи без — Тедові нічого не буде. Довсона затримуватимуть годинами, змушуватимуть давати свідчення, і, звісно, його слова піддаватимуть сумніву. Він же й досі мав прізвище Коул, та ще й сам був з кримінальним минулим. Ні, вирішив він, такі проблеми йому не потрібні.

Але не міг же він лишити Теда тут. Він потребував лікаря, і якщо відвезти його до лікарні, то, знов-таки, не вдасться уникнути спілкування з шерифом. Те саме, якщо викликати швидку.

Він нахилився й перевірив Тедові кишені. Знайшов мобільний. Відкривши його, знайшов телефонну книгу. Імен там було небагато, і більшість з них були йому знайомі. Тоді він знов промацав кишені в пошуках ключів від пікапа, збігав до гаража й за допомогою знайдених там мотузок і дротів надійно зв’язав Теда. Коли сонце остаточно зайшло за обрій, він закинув непритомного кузена на плече й поніс.

Він відніс його під’їзною дорогою до пікапа й кинув у багажник. Тоді сів за кермо, завів пікап і попрямував до клаптя землі, де колись виріс. Він не хотів привертати уваги родичів, а тому, під’їжджаючи до території Коулів, вимкнув фари й зупинився коло знаку «Прохід заборонено». Там він витяг Теда з багажника й всадив під знаком.

Далі він увімкнув Тедів телефон, знайшов там номер Ейбі. За декілька гудків Ейбі узяв слухавку. На тлі голосно грала музика.

— Тед? — волав він крізь шум. — Де тебе чорти носять?!

— Це не Тед. Але ти маєш приїхати за ним. Він сильно постраждав, — відповів Довсон і, доки Ейбі не перебив, розказав, де йому шукати свого братка. Поклавши слухавку, він кинув мобільного на землю між Тедових ніг.

Сівши у пікап, швидко завів його й рушив, аби скоріше забратися з родинної території. Тедового пістолета він викинув у річку, а тоді вирішив заскочити до готелю за речами. Потім він поміняє машини, лишить Тедового пікапа там, де знайшов, і далі обере готель за межами Орієнтала, де нарешті зможе помитися й поїсти перед сном.

Він був виснажений. Зрештою, трапився довгий день. І він був щасливий, що цей день добіг кінця.

9

Живіт в Ейбі Коула болів так, наче там чорти смолу варили, та ще й лихоманка наближалася. Це так лякало його, що він ладен був уже просити лікаря подивитися й на його рану теж, коли той наступного разу прийде до Теда. Звісно, вони можуть захотіти вкласти його на койку, та цього він не дозволить. Бо тоді в них виникнуть запитання, відповідати на які в Ейбі немає настрою.

Було вже пізно, десь опівночі, і шум у лікарні почав стихати. У тьмяному світлі лікарняної лампи він дивився на брата й думав про Довсона — той нормально Тедові накрутив хвоста. Як тоді. Ейбі вже думав, що Тед мертвий, коли знайшов його. Лице в крові, рука покручена бозна-як, але все, про що він міг думати, було відчуття, що Тед таки втратив пильність. Було або так, або Довсон його заскочив зненацька — може, в Довсона були свої плани щодо них.

Ейбі відчував, як у тельбухах його нуртує біль, як накочуються хвилі нудоти. У лікарні легше не стало. Спекотно було, як в пеклі. Але він мав бути поруч, коли Тед прокинеться, і це була єдина причина, з якої він не пішов деінде. Треба було дочекатися й взнати, чи Довсон щось замислює. Він весь тремтів від параноїдальних думок, тож зметикував собі, що міркувати серйозно зараз не в стані. Антибіотикам ліпше б вже почати діяти, от просто зараз.

Нічка взагалі видалася пекельна, й не тільки Тед до цього доклався. Ейбі хотів зайти до бару, де працювала Кенді, та коли прийшов до «Тайдвотера», її вже обліпила купа пацанів. Одного погляду було досить, аби зрозуміти, що вона має на меті щось таке. На ній була дуже вже відкрита майка — така відкрита, що вся смакота ледве не вивалювалася, та ще й шорти нап’яла такі, що ледве зад прикривали. Коли вона побачила, як він наближається до шинквасу, то вся така знервована зробилася, наче щось уже накоїла. І ясно- красно, що бачити його вона була не рада. Його б воля, то витяг би її з-за шинквасу надвір, та людей було надто багацько там, і тому він цю ідею відкинув. Він знав, що розмови їй не уникнути, і в голові їй від того розвидниться. Тут питань не може бути, та тим часом ліпше б дізнатися, чого б це раптом очі в неї були такі винуваті. Чи, радше, через кого.

Бо щось там не так, ясно-красно. Якийсь пацан з бару, точно, і хоч Ейбі досі туго думав через лихоманку й пекельний біль у животі, він не відмовлявся від наміру точно дізнатися, хто ж то з них був.

Тому він присів почекати й через деякий час вирізнив одного кадра серед натовпу. Молоденький, темне волосся, аж надто до Кенді загравав, щоби там нічого такого не було. Ейбі бачив, як вона торкалася його руки, як розріз на цицьках перед ним засвітила, коли пиво подавала, і він саме збирався припинити це, коли мобільний зателенькав, і Довсон заговорив на тому боці. Наступне, що він пам’ятав, це як він лупив кулаком по керму, везучи Теда до лікарні — той розпластався на задньому сидінні. Та навіть коли гнав до Нью- Берна, то тільки й думок було що про Кенді й того рагуля безголового, як він з неї майтки стягає і як вона в його обіймах стогне.

Просто зараз вона йде зі зміни, і від цієї думки в нього очі від люті випадали. Бо він точно знав, хто йде з нею до машини, однак нічого не міг вдіяти. Просто зараз йому треба було взнати, що замислив Довсон.

Тед то опритомнював, то знову провалювався у безтямність, і так всю ніч. Навіть коли він приходив до тями, ліки й струс робили своє діло — думати він не міг. Та вранці наступного дня лють витіснила усе інше. Лють на Ейбі, бо він постійно питав, чи не прийде за ним Довсон; на Еллу, бо та скиглила, квохкала й шморгала носом; на шепіт родичів, що чувся з коридору, — наче вони не могли допетрати, чи варто тепер його боятися. Хоча в основному лють його була спрямована на Довсона, і Тед, лежачи в ліжку, ніяк не міг зібрати події докупи. Останнім, що він бачив, перед тим як прокинутися в палаті, була постать Довсона над ним, і він довго не міг допетрати, чого від нього хочуть Ейбі та Елла. Потім прийшли лікарі, надягли на нього гамівну сорочку й пообіцяли викликати поліцію.

Після того він поводився спокійніше, бо тільки так можна було звідти вибратися. Ейбі сидів у кріслі, а Елла на ліжку. Вона метушилася, і він ледве втримався від того, аби дати їй ляпаса. Утім, він же був на зав’язках, тож навіть якби й захотів собі це дозволити, — не вийшло б. Він напружився, перевіряючи ремені на міцність, думаючи про Довсона. Той повинен здохнути, тут двох думок не може бути, й Тед срати хотів на лікареві поради лишитися ще на одну ніч під наглядом і попередження, що надмірна рухливість може зашкодити. Довсон може поїхати з міста щохвилини. І коли він почув, як крізь Еллині схлипування пробивається гикавка, процідив крізь зуби:

— А ну йди геть, треба з Ейбі перетерти.

Елла витерла сльози й без слів вийшла з палати. Коли двері за нею зачинилися, Тед повернувся до Ейбі, і йому подумалося, що браток його виглядає, як купа лайна. Пика червона, весь мокрий. Зараза його валить з ніг. То Ейбі мав би вилежуватися по лікарнях, а не він.

— Забери мене звідси.

Нахиляючись до нього, Ейбі зіщулився від болю:

— Хочеш-таки дістати його?

— Ми з ним не скінчили. Ейбі показав на гіпс:

— І як ти хочеш щось з ним робити, коли в тебе рука нафіг зламана? Коли ти вчора двома здоровими руками з ним не впорався?

— А ти мені поможеш. Та для початку забери мене додому, щоби я взяв другого «Ґлока». А тоді разом з ним покінчимо.

Ейбі відхилився назад на спинку:

— А чого б я в це вмазувався?

Тед дивився йому просто в очі, пригадуючи нервові розпитування, що влаштовував йому вчора Ейбі.

— Бо останніми, що пам’ятаю, були його слова, що тепер він прийде за тобою.

10

Довсон біг злежаним піщаним берегом уздовж води, мляво наздоганяючи крячків, що поземкували над хвилями. Було ще рано, а на пляжі вже повно людей — хтось, як і він, вийшов розтруситися, хтось вигулював псів, хтось будував піщані замки з малими дітьми. Вище, за лінією дюн, люди сиділи на відкритих майданчиках й пили вранішню каву, розслаблено вклавши ноги на перила.

Йому дуже пощастило з кімнатою. О цій порі року готелі на пляжі часто бували повністю заброньовані на місяці вперед, і йому довелося обдзвонити декілька місць, щоби натрапити на несподівано звільнену кімнату. Вибір у нього був невеликий: або тут, або вже у Нью-Берні. І оскільки лікарня знаходилася в останньому, він вирішив, що розумніше було б лишитися тут. І треба бути тихо, бо Тед — і він був упевнений у цьому — так просто від нього тепер не відчепиться.

Яких тільки зусиль він не докладав, аби не думати про того темноволосого привида. Якби він не подався за ним, то не дізнався б, що Тед влаштував на нього засідку. Той привид приманив його, і він пішов за ним — як тоді в океані, коли вибухнула платформа.

Обидва випадки він прокручував у голові, наче зациклене відео. Колись йому здалося, що привид врятував йому життя, і досі йому гадалося, що це ілюзія, збіг. Та двічі? Це вперше він побачив у з’явах темноволосого чоловіка натяк на якусь високу мету: може, його рятують для чогось, хай він і не знає, для чого саме.

Довсон гнав від себе такі думки: прискорив хід, став дихати глибше. На ходу зняв футболку й витер нею піт із чола. Вибрав собі за мету пірс, що виднів подалі, й прискорив біг, аби опинитися там якнайшвидше. За кілька хвилин м’язи ніг запалали. Він не спинявся, зосередившись на тому, щоби довести тіло до межі, та не міг втриматися від того, щоб зиркати навколо в пошуках темноволосого чоловіка серед пляжників.

Добігши до пірса, він не спинився й рушив назад до готелю. Уперше за багато років наприкінці пробіжки він почувався гірше, ніж на початку. Він нахилився й видихнув, щоби припинити віддих. Жодних відповідей на свої питання він так і не знайшов. Повернення до Орієнтала спровокувало в ньому якусь глибинну зміну, і він це відчував. Не міг не відчувати. Усе навколо здавалося незрозуміло іншим. Не через темноволосого привида, не через Теда, не через смерть Така. Усе було іншим через Аманду. Тепер вона не була вже просто спогадом, вона стала невідворотно реальною — живим, яскравим втіленням минулого, якого він не міг позбутися. Не раз юна Аманда являлася йому уві сні, і він не знав, чи зміст цих сновидінь про неї колись зміниться. Ким вона буде? Він не уявляв. Усе, що він знав напевне: Амандина присутність доповнювала його, давала йому цілісність, доступну небагатьом.

На пляжі стало тихо: вранішні відвідувачі розійшлися по машинах, відпочивальники розляглися на рушниках засмагати. Хвилі поволі накочувалися й збігали, звук їх занурював у транс. Довсон дивився на воду. Думки про майбутнє сповнювали його відчаєм. Так, йому було не байдуже до неї, він через неї переймався, як ніхто інший, однак тепер вона мала чоловіка й дітей. Колись йому вже ледве вистачило сили закінчити з нею, і думка про те, що знов доведеться її втратити, була для нього нестерпною. Здійнявся вітер, і Довсон розумів, що їхній спільний час збігає. Ідучи крізь вестибуль, він відчував, як ці думки висмоктують з нього сили, й відчайдушно бажав, аби все було хоч трішечки не так, як є.

Кожна наступна чашка кави наснажувала Аманду для розмови з матір’ю. Вони обидві сиділи на задньому ґанку, що виходив на сад. Мати сиділа у своєму білому кріслі-гойдалці прямо й гордовито, вбрана так, наче очікує на візит губернатора, й оцінювала події минулого вечора. Здавалося, вона вбачала якусь збочену втіху в тому, аби викривати неіснуючі змови й осуд, начебто приховані в словах і інтонаціях її приятельок, які ті дозволили собі за вечерею й партією в бридж.

Аманда сподівалася, що гостини триватимуть годину чи дві, та завдяки партії в бридж все затяглося до пів на десяту. І навіть тоді їй було очевидно, що додому ніхто з присутніх не поспішав. На той час Аманда вже не приховувала позіхань, а про що тепер говорила її мати — вона й гадки не мала. З її точки зору, нічого не змінилося: розмови були ті самі, що й колись. І в цьому бомонд Орієнтала нічим не відрізнявся від таких само бомондів інших маленьких містечок. Спершу про сусідів, потім про онуків, потім про пастора, потім про те, як правильно вішати гардини, потім про стрибок цін на ростбіф — і все це ненав’язливо заправити плітками. Дрібниці, одним словом, та для її матері усе це набувало планетарного значення, нехай і на рівному місці. Її мати вміла бачити драму в усьому, і Аманда була вдячна, що та не розпочала свою жалібну проповідь до того, як вона встигла випити першу каву.

Вона не могла припинити думати про Довсона, і через це зосередитися було ще важче. Намагалася переконати себе, що все тримає під контролем, але чому ж тоді не могла забути, як пасмо його темного волосся падає на комір, чи як йому пасували джинси, чи як природно почувалися вони в обіймах одне одного у перші миті після його появи? Вона прожила в шлюбі достатньо, аби знати, що ці речі не такі важливі, як дружба й довіра, зміцнені спільними інтересами, і провести пару днів разом після більш ніж двадцяти років розлуки було недостатньо, аби такий зв’язок хоча б почав зароджуватися. Щоб стати давніми друзями, потрібно багато часу, але довіра виникає миттєво. Іноді вона доходила висновку, що жінки бачать у чоловіках те, що їм найбільше хочеться бачити, принаймні на початку, і не могла зрозуміти, чи не помиляється. Вона жонглювала цими питаннями, не знаходячи відповіді, і тут її мати втратила терпець:

— Ти мене взагалі слухаєш? — запитала вона вкотре. Аманда поставила чашку на стіл.

— Звісно, слухаю.

— Я саме казала, що тобі слід навчитися робити ставки.

— Просто я давно не грала.

— Тому я й казала, що тобі треба долучитися до клубу або започаткувати свій. Чи це ти теж прослухала?

— Вибач, сьогодні мені треба втримати в голові купу всього.

— Так, та невеличка церемонія, правильно?

Аманда проігнорувала закид, бо була не в настрої сперечатися. Але мати саме цього хотіла, це вона знала. Мати накручувала себе весь ранок, послуговуючись уявними вчорашніми суперечками задля невідворотної атаки.

— Я ж казала, що Так бажав, аби його попіл розвіяли, — нагадала вона, витримавши нейтральний тон. — Прах Клари, його дружини, також був розвіяний. Може, так він хотів возз’єднатися з нею.

Здавалося, мати не почула її.

— Як вдягатися на такі випадки? Звучить так… неохайно. Аманда перевела погляд на річку.

— Не знаю, мамо. Про це я не думала.

Обличчя матері нічого не виражало, наче обличчя манекена.

— А як там твої дітки?

— Я ще сьогодні не розмовляла ні з Джаредом, ні з Лін. Але з ними все добре, наскільки мені відомо.

— А Френк?

Аманда відсьорбнула кави, щоби уникнути відповіді. Вона не хотіла говорити про чоловіка. Тільки не після сварки, яку він влаштував їй вчора перед сном, — такої самої сварки, якими тепер рясніло їхнє життя і які стали для них майже звичкою. Але він про це вже забув. Усім шлюбам — і вдалим, і невдалим — були притаманні повторення.

— З ним усе гаразд.

Мати кивнула, чекаючи на деталі, та Аманда не стала продовжувати. Запанувало незручне мовчання, й мати повела далі, розправляючи на колінах серветку:

— То як це тепер роблять? Просто розкидають попіл, де небіжчик вказав?

— Щось таке.

— А на це потрібен якийсь дозвіл? Мені неприємно думати, що люди можуть робити таке, де їм заманеться.

— Юрист про це нічого не казав, тому, гадаю, все тут вирішено. Я вважаю за честь щось зробити для Така, що би він там не планував.

Мати злегка подалася вперед й хмикнула:

— Звісно, ви ж були нерозлучними друзями.

Аманда розвернулася до матері обличчям, і вся втома навалилася на неї — втома від материних дошкулянь, від Френка, від постійної потреби щось удавати:

— Так, мамо, бо ми були друзями. Мені було добре в його товаристві. Він був чи найдобрішою людиною з усіх, кого я знала.

Від цих її слів на обличчі матері чи не вперше з’явилися ознаки збентеження, можливо, навіть шоку.

— Де має відбутися ця церемонія?

— Яка тобі різниця? Ясно, що ти всього того не схвалюєш.

— Я просто підтримую розмову, — знов хмикнула вона, — і тут нема причин для грубощів.

— Може, це звучить грубо, бо мені болить усередині. А можливо, через те, що ти не сказала мені про всю цю затію нічого схвального. Навіть формального «Співчуваю твоїй втраті. Знаю, яким важливим він для тебе був». Так нормальні люди кажуть, коли хтось близький іде від них.

— Я б, може, й сказала так, якби взагалі знала про ці стосунки. Та ти про них брехала з самого початку.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що саме твоя поведінка змушувала мене брехати?

Мати завела очі під лоба:

— Не сміши. Я тобі слова в рота не вкладала. І не я постійно ховаюся й прокрадаюся ночами додому. Ти так вирішила, а кожне рішення має наслідки. Треба навчитися відповідати за вибір, який ти робиш.

— А ти вважаєш, що я про це не знаю? — Аманда відчувала, як втрачає контроль.

— Я вважаю, — промовила мати, добираючи кожне слово, — що іноді ти буваєш аж надто егоцентричною.

— Я? — Аманда здивовано кліпнула очима. — Це я егоцентрична?

— Звісно, — відповіла мати. — Усі такі, в деякій мірі. Але я хотіла сказати, що цією доріжкою ти іноді задалеко заходиш.

Аманда отетеріло дивилася на неї через стіл і слова сказати не могла. І це каже її мати — її мати! — а не хтось інший. Це страшенно розлютило її. У материному світі всі люди так чи інакше були дзеркалом для неї самої. Аманда зібралася з силами й відповіла, старанно слідкуючи за словами:

— Гадаю, говорити про це — не найліпша ідея.

— А я вважаю, що найліпша.

— Бо я не розповідала про Така?

— Ні. Бо я вважаю, що це має якийсь стосунок до проблем, які ти маєш з Френком.

Від цієї фрази Аманда ледь не вибухнула, однак зуміла втримати себе в руках й не виказати гніву:

— Чому це ти вважаєш, що я маю проблеми з Френком?

Мати намагалася не видати себе, але тон її був дуже вже холодним:

— Я тебе знаю ліпше, ніж ти думаєш, і те, що ти не стала заперечувати, тільки доводить, що я не помилилась. Мені не дошкуляє той факт, що ти не хочеш говорити, що у вас там відбувається. Це ваша з Френком справа, не моя, і я нічим не зможу зарадити. Ми обоє це знаємо. Шлюб — це партнерство, а не демократична республіка. І тому виникає питання, чим ти ділилася з Таком упродовж цих років. Бо, на мою думку, ти не просто відвідувала його. Тобі треба було щось розділити з ним.

Сказавши це й запитально підвівши брови, мати замовкла, а Аманда намагалася проковтнути завданий нею шок. Мати знов переклала серветку на колінах:

— Я так розумію, вечеряти ти будеш в місті. Удома поїси чи десь підеш?

— То ти отак?! — не втрималася Аманда. — Ти отак просто кидаєшся звинуваченнями й здогадками, а тоді змінюєш тему?

Мати склала руки на колінах.

— Я не змінювала тему. Це ти відмовляєшся про це поговорити, не я. Та на твоєму місці я би подумала про те, чого хочу найбільше, бо коли ти повернешся додому, то доведеться приймати певні рішення стосовно свого сімейного життя. І, зрештою, все або вийде, або не вийде. І тут багато чого залежить саме від тебе.

В її словах була гірка правда. Це стосувалося не тільки її й Френка: в них були діти, яких треба було ростити разом. Аманда враз почулася виснаженою. Поставивши чашку на блюдечко, вона відчула, як злість виходить з неї, лишивши по собі тільки відчуття поразки.

— Пам’ятаєш, біля нашого приплаву колись жила родина видр, які постійно випливали погратися коло берега? — нарешті запитала вона, не чекаючи на відповідь. — Коли я була маленькою, пам’ятаєш? Татко кликав мене щоразу, як вони з’являлися. Ми сиділи з ним на траві й дивилися, як вони борсаються й ганяються одне за одним. Мені тоді здавалося, що вони найщасливіші створіння на світі.

— Не розумію, до чого тут це…

— Потім я знов бачила видр, — Аманда перебила матір й продовжила: — Минулого року, коли ми мали відпустку на морі, ходили до акваріуму в Пайн-Нол-Шорз. Я так хотіла побачити тих видр. Сто разів розповідала Анет про звірят, що мешкали коло нас, коли я була ще малою, і вона теж хотіла поглянути на них, та коли ми туди прийшли, все було по-іншому, не так, як у дитинстві. Так, там були видри, та вони просто спали. Ми кілька годин ходили довкола них, та вони не ворушилися. Коли ми виходили з акваріуму, Анет спитала, чому вони не гралися, і я не знала, що їй сказати. І мені було так… сумно. Бо коли ми пішли, я зрозуміла, чому вони так поводилися.

Вона зупинилася й провела пальцем по вінцях чашки, а тоді глянула на матір.

— Вони не були щасливі. Знали, що живуть у несправжній річці. Може, вони й не розуміли, як так сталося, але по них було видно, що вони відчувають неволю, розуміють, що їм звідти не вийти. Це було не те життя, яким вони мали б жити чи хотіли б жити, проте змінити нічого не могли.

І тоді вперше, мабуть, за весь ранок вона помітила, що мати не може підібрати слів. Аманда відсунула чашку й підвелася. Ідучи геть, вона почула, як мати кахикнула, і обернулася.

— Гадаю, ти вкладала у свою історію якусь мораль. Аманда втомлено посміхнулася й тихо відповіла:

— Так. Вкладала.

11

Довсон опустив дах «Стінґрея» й сперся на багажник, чекаючи на Аманду. Повітря було важким і гарячим, на грозу, і він мляво розмірковував, чи нема бува в Така парасольки десь у будинку. Навряд. Уявити Така з парасолею було для нього так само неможливо, як уявити старого вбраним у жіночу сукню, але могло бути по-всякому. Як він вже встиг зрозуміти, Так ще мав багато сюрпризів.

Долом промайнула тінь: просто над Довсоном ліниво ширяла скопа, викреслюючи небом великі кола. Нарешті Амандине авто вигулькнуло з-за дерев. Він чув, як під колесами шурхотить гравій. Аманда зупинилася поряд з його машиною.

Вона вийшла й ошелешено роздивилася його: не очікувала побачити Довсона в ідеально випрасуваному костюмі й накрохмаленій сорочці. Це був заборонений прийом, і він спрацював: з невимушено закинутим на плече піджаком, він виглядав занадто привабливо, і через це передбачення її матері видавалися ще більш правдивими. Вона зробила глибокий вдих, видихнула, і запитала саму себе, що ж тепер робити.

— Давно на мене чекаєш? — запитала вона.

Довсон дивився на неї й потай дивувався тому, наскільки нестерпною блакиттю світилися її очі в сяйві вранішнього сонця. Наче засвічені променями води по-незайманому чистого озера. Сама вона була вбрана в чорний брючний костюм, шовкову блузу без рукавів, на шиї — ланцюжок зі срібним медальйоном.

— Зовсім ні, — відповів він. — Приїхав раніше, щоб упевнитися, що авто готове.

— І?

— Той, хто його ладнав, точно знав свою справу.

Вона всміхнулася й, ставши навшпиньки, цьомкнула його в щоку. Здавалося, Довсон не розумів, як трактувати цей її жест, і його розгубленість віддзеркалилася в ній словами матері, які та сказала зранку. Щоб звільнитися від цих думок, вона перевела увагу на авто.

— Ти опустив верх?

Її питання повернуло його назад до землі.

— Я подумав, ми можемо ним поїхати до Вандміру.

— Воно ж не наше.

— Не наше. Але треба ним проїхатися, аби впевнитися, що з ним все гаразд. Повір, власник обов’язково захоче знати, що воно на ходу і в ідеальному стані, перш ніж виводити його на вулиці міста.

— А як зламається?

— Не зламається.

— Упевнений?

— Так точно.

На вустах її знов заграла усмішка:

— То нащо нам тоді робити тест-драйв?

— Ну гаразд, гаразд, ти мене викрила. Просто хочу проїхатися в ньому. Це просто гріх, що таке авто стоїть у гаражі без діла, особливо, коли взяти до уваги, що власник не дізнається і що я маю ключі.

— Дай вгадаю: коли повернемося, то поставимо його на цеглини й дамо задній хід, щоби відкрутити лічильника назад? Щоб власник не дізнався?

— Це не поможе.

— Знаю. Просто бачила такий трюк у «Ферріс Бюллер бере вихідний» [12], — крізь сміх зізналася вона.

Він трішки відхилився назад, роздивляючись її.

— Ти виглядаєш приголомшливо, до речі.

Вона відчула, як від цих його слів шиєю до потилиці й обличчя здіймається жар. Колись уже вона перестане червоніти в його присутності?

— Дякую, — відповіла вона, прибираючи неслухняне пасемко волосся за вухо й роздивляючись його у відповідь. Вона намагалася тримати відстань.

— Не можу пригадати, чи колись бачила тебе в костюмі. Він новий?

— Ні, але мені рідко доводиться вдягати його. Бережу для особливих нагод.

— Гадаю, Так схвалив би, — сказала вона. — Як минув учорашній вечір?

Він згадав про Теда й про все, що сталося, включно з переїздом до пляжного готелю.

— Та ніяк. А твоя вечеря в материних подруг?

— Нема чого згадувати, — відповіла вона, нахилилася крізь прочинені двері машини вирівняти кермо, а тоді знов звернулася до нього: — А от уранці ми з нею мали прецікаву розмову.

— Невже? Вона кивнула:

— Після неї я замислилася над тим, що відбувається останнім часом. Про тебе, про себе… про життя. Про все. А коли їхала сюди, то зрозуміла, як добре, що Так тобі про мене не розповідав.

— Нащо ти так кажеш?

— Бо вчора, коли ми були в гаражі… — вона зупинилася в пошуку правильних слів і, підібравши, повела далі: — Гадаю, я поводилася неналежно. Тобто треба було бути стриманішою. І тому — перепрошую.

— Але за що тобі перепрошувативи?

— Важко пояснити. Тобто… — коли вона затнулася посеред фрази, Довсон уважно подивився на неї й нарешті зробив крок вперед:

— Амандо, з тобою все гаразд?

— Не знаю. Я тепер уже нічого не знаю. Коли ми були юні, все було значно простіше.

— Що ти намагаєшся сказати?

Вона глянула на нього знизу вгору:

— Ти маєш зрозуміти, що я давно вже не та дівчинка, якою була колись. Я тепер дружина і мати, і в мене є вади, як у всіх. Мені важко жити з вибором, який зробила, я часто помиляюся, і постійно мені не дає спокою те, що я не знаю, ким є насправді, що роблю, чи взагалі потрібна на цьому світі. Я зовсім не особлива, Довсоне, і ти маєш це знати. Ти повинен зрозуміти, що я… звичайна.

— Ти не звичайна.

Помітно було, що говорити їй боляче, та голос її звучав рішуче:

— Розумію, що ти звик у це вірити. Але це не так. І проблема в тому, що все, що відбувається зараз, — воно незвичайне. І я не можу знайти собі в цьому місця. Коли б Так розповідав мені про тебе, я була б принаймні готова до таких вихідних, — машинально, вона взялася за срібний медальйон, що прикрашав їй виріз: — Я не хочу наробити дурниць.

Довсон переступив з ноги на ногу, добре розуміючи, чому вона сказала те, що сказала.

Це була одна з причин його любові до неї, хоч він і не міг зізнатися їй у цьому вголос. Це не те, що їй треба було почути. Намагаючись бути якомога спокійнішим й м’якшим, він промовив:

— Ми говорили, ми їли, ми згадували минуле. І все. Ти нічого такого не зробила.

— Ні, зробила, — вона спробувала посміхнутися, та крізь посмішку все одно просвічував сум: — Я не казала матері, що ти тут. І чоловікові теж.

— А хочеш сказати?

Риторичне питання. Але і мати її питала про те саме. Вона знала, що саме може відповісти, але просто зараз слова не йшли їй з вуст. Вона помітила, що несвідомо захитала головою, повільно й нерішуче, а тоді прошепотіла:

— Ні.

Здавалося, Довсон відчув жах, який охопив її через це визнання — він взяв її за руку й запропонував:

— Їдьмо до Вандміру. Віддамо шану Такові, гаразд?

Вона кивнула, піддаючись несподіваній приємності його ласкавого дотику, відчуваючи, як якась частина її відірвалася й зникла, полишивши її з відчуттям втрати контролю над тим, що може статися далі.

Довсон обійшов з нею навколо машини й відчинив пасажирські двері. Аманда сіла, а сам він пішов до орендованого авто за скринькою з попелом Така, відніс його до «Стінґрея» і прилаштував позаду водійського крісла поряд з піджаком. Аманді важко було опанувати себе. Щоби відволіктися, вона витягла з сумочки аркуш із маршрутом, а сумочку вклала за сидінням.

Довсон натиснув на педаль, повернув ключ у замку, і двигун рвучко ожив. Він декілька разів дав газу, й авто злегка затрусилося. Коли вібрація на яловому ходу минулася, Довсон виїхав з гаража й повільно рушив до головного шосе, уникаючи ям. Двигун запрацював трохи тихше, коли вони проминули Орієнтал і вибралися на безлюдну трасу.

Аманда зручніше всілася і з’ясувала, що з її місця можна було розслаблено роздивлятися околиці. Довсон тримав кермо одною рукою — як колись, і спогади з юності про їхні довгі автомобільні прогулянки боляче відгукнулися в ній. Колись він тільки так і міг повністю розслабитися — так було й тепер: вона відчувала це, спостерігаючи, як він перемикає передачі і як м’язи його передпліччя напружуються й пласкішають.

Пасма волосся затріпотіли навколо Амандиного обличчя, коли авто набрало швидкість, і вона зібрала їх у хвіст. Двигун ревів, вітер шумів, і говорити не випадало, але це їй навіть подобалося. Вона була рада лишитися наодинці з думками, наодинці з Довсоном, і з кожною милею тривога потроху зникала, наче її видимав з неї вітер.

Довсон тримав помірну швидкість, хоч на трасі нікого, крім них, не було. Він не поспішав, та й вона теж. Вона була в авто з чоловіком, якого колись кохала понад усе, вони разом їхали до незнайомої місцини, і вона впіймала себе на думці, що іще пару років тому розсміялася б в обличчя комусь, хто казав би, що це колись станеться. Це було божевілля, щось неможливе, однак було в цьому й багато приємного хвилювання. Принаймні деякий час їй не треба було грати роль дружини, чи матері, чи доньки, і вперше за багато років вона почувалася майже вільною.

Але з Довсоном вона завжди була такою, і коли він виклав ліктя у вікно, вона спробувала пригадати хоч когось, схожого на нього. Біль та сум проклали зморшки в кутиках його розумних очей, і їй стало цікаво, яким він був би батьком, якби все склалося інакше. Їй здавалося, що дуже хорошим. Легко було уявити, як він годинами ганяв би з сином м’яча чи намагався би заплести коси доньці — навіть коли б і гадки не мав, як це робиться. І ці думки були одночасно звабливими й забороненими.

Коли Довсон глянув на неї, вона зрозуміла, що весь цей час він думав про неї, і їй було цікаво, як часто він робив це ночами на нафтовій платформі. Довсон, як і Так, був з тієї рідкісної породи людей, які могли покохати по- справжньому лише раз, і розлука тільки зміцнювала їхні почуття — можливо, саме розлука зміцнювала їх найбільше. Ще два дні тому усвідомлення цього завдавало їй болю, але тепер вона розуміла, що в Довсона просто не було вибору. Зрештою, кохання завжди говорило більше про тих, хто його відчуває, аніж про тих, хто є його об’єктом.

Здійнявся південний вітер, принісши запах великої води. Аманда заплющила очі і повністю віддалася відчуттям. Коли вони дісталися до околиць Вандміра, Довсон розгорнув аркуш із мапою й швиденько пробігся нею очима, мовчки кивнувши самому собі.

Вандмір виявився радше невеличким селищем, ніж містечком. Вона бачила перед собою жменьку будиночків, що примостилися подалі від дороги, й невеличку крамницю з єдиною бензоколонкою перед входом. За хвилину Довсон звернув на зриту коліями ґрунтівку, що вела убік від шосе. Вона не знала, як він зумів помітити з’їзд — його затуляли густі дерева — і тепер вони поволі котилися вперед, обережно оминаючи ковбані, повалені грозами дерева й інші нерівності дикого ландшафту. Двигун, що так ревів на трасі, зараз було ледве чути через зарості, що нависали над ґрунтовкою з усіх боків. Далі дорога звужувалася, перетворюючись ледве не на стежку, і низьке гілля, поросле іспанським мохом, чіплялося за вітрове скло. Буйні азалії, вкриті пишним цвітом, боролися за місце під сонцем із кудзу, затіняючи собою все по обидва боки дороги.

Довсон нахилився до керма ближче, щоб обережніше вести авто й не подряпати фарбу об кущі. Сонце заховалося за хмару, і від рослинності навколо стало майже темно.

Після кількох поворотів дорога знов розширилася.

— Божевілля якесь. Ти певний, що ми їдемо тією дорогою? — занервувала Аманда.

— Якщо вірити мапі, то тією.

— Але чому так далеко від шосе?

Довсон розгублено знизав плечима, а за останнім поворотом інстинктивно натиснув на гальма, і вони обоє все зрозуміли.

12

Останній відрізок ґрунтовки перед ними впирався в невеличку хатину, що примостилась поміж столітніх вічнозелених дубів. Побита негодою будова, фарба лущиться, віконниці почорніли по краях, невеличкий кам’яний ґанок з білими колонами по боках. За довгі роки одну з колон повністю обплело лозою, яка зіпнулася вже на саменький дах. Біля сходів притулився залізний стілець, на розі червоною плямою виднів горщик із квітучою геранню.

Та, звісно, всю їхню увагу привернув до себе дикий квітник. Тисячі, міріади височенних червоних, оранжевих, фіолетових, синіх, жовтих квіток коливалися, наче морські хвилі, заполонивши весь простір від воріт до входу в будиночок. Над ними кружляли сотні метеликів — суцільне мерехтливе різнобарв’я у спекотних сонячних променях. Ділянку навколо будинку обмежував невисокий паркан — посеред буйних лілій і гладіолусів він був ледве помітний.

Аманда здивовано подивилася на Довсона, а тоді знов на квіти. Складалося враження, наче хтось примудрився-таки втілити на землі свої уявлення про особистий рай. Цікаво, коли ж Так висадив їх уперше? Чомусь вона знала, що він зробив це для Клари. Щоби увічнити пам’ять про неї, показати, яка вона важлива для нього.

— Це неймовірно, — видихнула вона.

— Ти знала про оце? — в його голосі чулося таке саме здивування.

— Ні, — відповіла вона. — Це, певно, призначалося тільки для них двох. Промовивши це, вона ясно уявила собі Клару, яка сидить на ґанку, а Так поряд з нею, спирається на колону, і вони удвох милуються буйним, диким квітником. Довсон нарешті прибрав ногу з гальм, авто плавно підкотилося до паркану, і квіти, рухаючись їм назустріч, перетворилися на один живий барвистий килим.

Лишивши авто коло будинку, вони роздивлялися пейзаж, що відкрився перед ними. Поміж квітів ховалася вузенька стежина. Зачаровані, вони не рушили — попливли крізь квіткове море кольору, розлите під клаптиковим небом. Сонце знову вийшло з-за хмари, і Аманда відчула, як його промені нагрівають й пронизують ароматний серпанок, що тепер оточував її з усіх боків. Усі її відчуття загострилися — наче тіло саме знало, що вона має увібрати в себе все, що відчує й побачить, знало, що це її день.

Довсон ішов поряд з нею, і вона відчула, як він торкнувся її руки. Вона дозволила йому взятися за неї й дивувалася природності цього відчуття: вона уявляла, що в кожній зморшці, кожному мозолі на його долоні може прочитати все, що трапилося з ним за життя. Його руки були вкриті численними подряпинками й рубчиками, та його дотик був неймовірно ніжним, і вона чомусь стала певна, що Довсон висадив би й для неї такий квітник, якби знав, що вона цього хотіла б.

«Назавжди». Таке слово він видряпав на Таковому верстаті. Смішна підліткова обітниця, але якимсь чином він зумів її виконати. І вона відчувала силу цієї обітниці зараз: вона наповнювала відстань між ними, коли вони разом ішли серед квітів. Десь здалеку почувся гуркіт грому, і в неї виникло дивне відчуття, що це був поклик до неї, що вона має слухати пильніше.

Вона торкнулася до нього плечем, і її серце забилося швидше.

— Цікаво, чи ці квіти самі сіються, чи треба висівати щороку наново, — розмірковував він вголос.

Звук його слів пробудив її від мрій.

— І так, і так, — відповіла вона, не впізнаючи власного голосу. — Я деякі з них знаю.

— То він навесні сюди приїздив? Щоби досіяти більше?

— Напевне. Скажімо, тут є дика морква. У матері вона теж росте, але на зиму вимирає.

Наступні кілька хвилин вони ходили вздовж квітника, і вона показувала на однолітні квіти, які знала, — рудбекії, ліатриси, в’юнки, дикі айстри, що росли мішма з багатолітніми незабудками, ратибідами й східним маком. Здавалося, квітник заростав хаотично — наче Бог і природа воліли зробити по-своєму всупереч планам Така. Але чомусь така занедбаність пасувала садові, і коли вони прогулювалися цим полем кольорів і відтінків, то вона могла думати тільки про те, яке щастя, що вони опинилися тут разом і можуть розділити цю красу одне з одним.

Знов здійнявся вітер, наганяючи хмари й вихолоджуючи повітря. Він підвів очі до неба й поділився спостереженням:

— Буде гроза. Певно, слід мені підняти верх, щоби не замочило.

Аманда кивнула, та руку його не відпустила. Почасти вона боялася, що він більше не торкнеться до неї, що не буде більше такої нагоди. Та він мав рацію: хмари наливалися темрявою.

— Чекай мене всередині, — сказав він, і голос його звучав так само невпевнено. Він повільно вивільнив свої пальці з її долоні.

— Гадаєш, двері не замкнені?

— Я би побився об заклад, що не замкнені, — усміхнувся він. — За хвилину буду.

— Ти не міг би мою сумку захопити також?

Довсон кивнув, і, спостерігаючи за тим, як він іде до авто, вона пригадала, яка була колись закохана в нього, як обожнювала його, була засліплена ним. Усе почалося, як звичайна школярська закоханість — вона вимальовувала його ім’я в зошитах замість того, щоб робити домашні завдання. Ніхто — навіть Довсон — не здогадувався, що вони не випадково стали напарниками на лабораторних з хімії. Коли вчитель просив учнів розібратися по парах, вона відпросилася в туалет, а коли повернулася, Довсон лишився без пари, як завжди. Подруги стрельнули в неї співчутливими поглядами, а вона подумки страшенно раділа можливості побути поряд з тихим, загадковим хлопцем, який здавався дуже мудрим як на свій вік.

Тепер, коли він зачиняв авто, їй здавалося, що історія повторюється, і на серці їй було так само моторошно й солодко, як тоді. У ньому було щось таке, що промовляло лише до неї, між ними був якийсь зв’язок, якого їй так не вистачало усі ці роки. І вона знала, що дещо в ній чекало на нього — так само, як і він чекав на неї.

Вона й уявити не могла, що вони знов побачаться. І тепер не могла дозволити йому лишитися просто спогадом. Доля — в подобі Така — втрутилася, і коли вона рушила до хатинки, то розуміла, що все це не просто так. Усе це мало щось означати. Минуле, зрештою, лишилося в минулому, і в них було тепер тільки майбутнє.

Як і передбачав Довсон, двері виявилися незамкненими. Зайшовши до будиночка, Аманда не могла позбутися думки, що колись це був Кларин прихисток, Кларині володіння.

Хоч підлога була вкрита такими самими зчовганими сосновими дошками, а стіни — кедровими панелями, та й планування — цілком повторювало Таків будинок в Орієнталі, різниця все-таки була разючою: яскраві квітчасті подушки на дивані, стіни прикрашені чорно-білими фото. Кедрові панелі добре виглянсувані й вкриті ясно-блакитною фарбою, крізь великі вікна кімнату заливає світлом. У стіну вбудовані дві білі книжкові шафки, набиті книгами й порцеляновими фігурками, — очевидно, це Клара назбирала їх за довгі роки. На стільці — різнобарвна клаптикова ковдра, жодних слідів пилу на журнальних столиках. Два торшери по обидва боки кімнати, у кутку, коло радіоприймача, — зменшена версія ювілейного фото.

Вона почула, як Довсон піднімається ґанком у неї за спиною. Він мовчки зупинився на порозі з піджаком і її сумкою в руках. Здавалося, йому забракло слів, аби щось сказати. Свого здивування вона не могла приховати також:

— Це щось, правда?

Довсон поволі роздивився кімнату.

— Таке враження, що я нас не до того будинку привіз.

— Не хвилюйся, — відповіла вона, вказуючи на фото. — Все правильно. Але ясно, що це було радше Кларине місце, а не його. І він ніколи нічого тут не міняв.

Довсон склав піджака на спинку стільця, Амандину сумку прилаштував на сидінні.

— Не пам’ятаю, щоби в Така колись було так чисто. Певно, Теннер найняв когось, аби тут добряче прибрали перед нашим візитом.

Звісно, так Теннер і зробив, — подумала Аманда. Вона пригадала, як той згадував, що збирається з’їздити сюди, а також про його настанову приїздити саме наступного дня після зустрічі. І незамкнені двері лише підтверджували її підозру.

— Ти вже роздивилася інші кімнати? — запитав Довсон.

— Ще ні. Я саме намагалася уявити, де ж Клара дозволяла Такові сидіти. Видно, що курити тут йому заборонялося.

Він показав назад через плече:

— Ага, це пояснює, чому на ґанку прижився стілець. Певно, туди вона його й виганяла курити.

— Навіть, коли її не стало?

— Певно, він боявся, що її дух з’явиться й насварить, якщо він підкурить у будинку.

Вона всміхнулася, і вони разом пішли оглядати будинок, мимохіть зачіпаючи одне одного дорогою. Так само, як і в Орієнталі, кухня була в задній частині й виходила вікнами на річку, але тут вона була вбрана по-Клариному — білі шафки з кованим орнаментом по кутах, синьо-білі кахлі над стільницею. На плитці — чайник, на стільниці — ваза з польовими квітами, зібраними тут, у саду. Обідній стіл притулився коло вікна, на ньому — дві пляшки вина, біле й червоне, а також два кришталево чисті келихи.

— Він стає передбачуваним, — відзначив Довсон, дивлячись на пляшки. Вона знизала плечима:

— Буває й гірше.

Вони помилувалися Бей-Рівер, що поволі текла за вікнами, і жоден з них не промовив ані слова. Коли вони стояли удвох біля вікна, Аманда занурилася в тишу — впізнаване, рідне море спокою. Вона відчувала, як груди Довсона здіймаються й спадають, й приборкала несподіване бажання знов взяти його за руку. Не домовляючись, вони відвернулися від вікна й продовжили обхід.

Навпроти кухні була спальня із затишним ліжком на високих ніжках. Білосніжні фіранки й прекрасно збережені меблі разюче відрізнялися від того, що можна було побачити в Таковій оселі — ані плям, ані подряпин, ані сколів по кутах. На тумбах обабіч ліжка стояло по кришталевому світильнику, а стіну навпроти шафи для одягу прикрашав імпресіоністський пейзаж.

Зі спальні можна було потрапити до ванної кімнати. Аманда все життя мріяла про ванну на ніжках, подібних до звірячих лап. Над мийнею висіло антикварне дзеркало, в якому вона вихопила своє відображення поряд з Довсоном — це вперше з часу повернення до Орієнтала їй трапилося побачити їх двох з боку, і їй спало на думку, що в юності вони ніколи не фотографувалися удвох. Звісно, вони хотіли цього, обговорювали, та нагоди так і не випало.

Тепер вона жалкувала про це. Але якби було в неї таке фото? Чи заховала б вона його подалі до шухляди й забула б про нього, аби потім несподівано відшукати за декілька років? Чи зберігала б його в якомусь особливому місці, відомому тільки їй? Вона не уявляла, однак зараз, коли бачила обличчя Довсона поряд зі своїм у дзеркалі ванної, це було по-справжньому інтимне переживання. Вона вже дуже давно не почувалася привабливою поряд з кимось, але тепер — так. Вона відчувала, як її тягне до нього невидимою силою. Вона ніжилася в його уважному погляді, коли він роздивлявся її, в граційності його рухів. І найгостріше вона відчувала, що між ними існує якийсь первинний зв’язок, якесь передвічне порозуміння. Вони були разом всього лише пару днів, та вона інстинктивно довіряла йому й знала, що може що завгодно розповісти йому про себе. Так, того першого вечора вони трохи сперечалися через ту історію з Боннерами, але в кожному їхньому слові звучала неоздоблена, сира щирість. Жодних недомовок, прихованих натяків і замаскованого осуду. І, як завжди, їхня суперечка згасла так само миттєво, як і спалахнула.

Аманда продовжувала роздивлятися Довсона у дзеркалі. Він повернувся й помітив її погляд. Простягнув руку й прибрав їй з очей неслухняне пасемко волосся. А тоді пішов, лишивши її наодинці з роздумами про те, що наслідки наслідками, та життя вже незворотно змінилося в такий спосіб, якого вона й уявити не могла.

Забравши сумку з вітальні, Аманда знайшла Довсона у кухні. Він відкоркував пляшку й наповнив келихи. Передав один їй, і вони разом мовчки перемістилися на ґанок. З-за обрію накочувалися чорні хмари, додолу спадав легкий туман. На крутому, порослому деревами березі річки листя ожило й затріпотіло, перетворившись на рухливу темно-зелену масу.

Аманда відставила келиха убік й відкрила сумку, з якої після недовгих пошуків витягла два конверти. Одного вона простягла Довсонові, а другого поклала на коліна: цього листа вони мали прочитати разом перед церемонією. Вона дивилася, як свого конверта Довсон охайно склав удвічі й заховав до задньої кишені брюк.

Аманда простягла йому не підписаного конверта:

— Ти готовий?

— Як ніколи.

— Хочеш відкрити сам? Маємо прочитати його перед церемонією.

— Та ні, тримай ти, — відповів він, підсуваючи стільця ближче. — Я почитаю звідси.

Аманда відігнула край печатки, тоді обережно відірвала її. Розгорнувши листа, вона була вражена заплутаністю письма: тут і там слова, чи навіть фрази, були викреслені, рядки танцювали, викриваючи Таків вік і старечий тремор. Лист був довгим — три аркуші з обох боків — і вона мимохіть задумалася, як довго він його писав. У кінці була дата: чотирнадцяте лютого того ж року. Валентинів день. Чомусь такий збіг не здавався банальністю.

— Готовий? — запитала вона. Коли Довсон кивнув, вона нахилилася ближче до нього, і вони разом взялися читати.

Амандо й Довсоне!

Дякую, що приїхали. І дякую за те, що все це для мене робите. Ви єдині, до кого я міг звернутися.

Письменник з мене не дуже, тому, гадаю, треба почати з пояснення, що перед вами історія кохання. Мого й Клариного, я хочу сказати, і, певно, подробиці наших стосунків у перші роки подружнього життя будуть для вас надто нудними, тож я би почав з тієї частини нашої історії, яка зацікавить саме вас — а саме частини, яка розпочалася 1942 року. На той час ми були одружені три роки, і в Клари вже стався перший викидень. Я знаю, якого болю це їй завдало, та й мені теж — бо я нічого не міг вдіяти. Іноді труднощі спонукають людей розійтися. Та буває й так — як-от у нашому випадку, — що труднощі тільки зближують.

Але щось мене занесло не туди. Коли старішаєш, багато що змінюється, мушу сказати. Поживете — побачите.

Був 1942 рік, як я вже казав, і з нагоди річниці ми вирішили піти в кіно на «Для мене й моєї дівчини», де Джуді Ґарленд і Джин Келлі. Оце було вперше, як ми обоє пішли до ілюзіону, а для цього треба було аж до Ралі доїхати. Коли фільм скінчився, ми просто сиділи, аж доки світло в залі не увімкнули, і розмірковували про побачене. Сумніваюся, що хтось із вас взагалі бачив цей фільм, тому не переказуватиму подробиць, але якщо коротко, то там ідеться про чоловіка, який скалічив себе, щоби не йти на війну, але після того стрічає жінку, яку покохав і яка тепер вважає його боягузом. Перед тим я отримав повістку про призов до війська, і тому кіно влучило точно в ціль — я теж не хотів воювати й лишати вдома кохану, ми навіть говорити про це боялися. Тому ми говорили про головну пісню, яка звалася так само, як і кіно. Це була найвдаліша, найпрекрасніша пісня з усіх, які ми коли-небудь чули. Коли їхали додому, то наспівували її разом по колу. І от за тиждень після того мене забрали на флот.

Це дивно, бо, як я вже казав, я саме мав їхати на війну, і ті, хто мене призвав, мали знати, чим я заробляю на життя. Тобто було б розумніше забрати мене до армії: я добре ладнав із двигунами, а от плавати — не вмів. Я міг би опинитися у військовому автопарку й пересвідчуватися, що вантажівки й джипи пройдуть по Європі, як по маслу. Бо яка ж армія без машин, правда? Та хоч я й був звичайним селюком, я розумів, що армія кидає тебе, куди їй заманеться, а не куди тобі хочеться, і тоді вже всі знали, що ми скоро маємо брати Європу. Айк [13] саме пішов на Північну Африку. Вони потребували піхоти, їм не вистачало людей на землі, і хоч як мені хотілося потримати Гітлера за горло, уявити себе в піхоті я не міг.

У призовному пункті я побачив плакат: «На флот». І гасло: «До гармат!». На плакаті був намальований голий до пояса матрос, що заряджав гармату, і щось у мені заворушилося. Це я зможу, — подумалося мені, і я пішов до флотського столу, а не до армійського, і записався. Коли повернувся, Клара проплакала з десяток годин. Змусила пообіцяти, що повернуся живий. І я пообіцяв.

Я пройшов загальну й стройову підготовку, а тоді, в листопаді 1943, мене направили служити на Тихоокеанський флот, на ескадрений міноносець «Ю- Ес-Ес Джонстон». Не вірте тим, хто каже, що на флоті безпечніше, ніж на суші чи в морській піхоті. Чи що там не так страшно. Тебе віддають на ласку кораблю, ти вже не можеш покладатися на себе, бо якщо корабель тоне, то ти йдеш на дно разом з ним. Якщо опинишся за бортом, то помреш також, бо ніхто не зупинятиметься й не витягатиме тебе, ризикуючи життям команди. Ти не можеш утекти, не можеш сховатися, і розуміння, що ти нічого не контролюєш, не полишає тебе, не дає тобі спати спокійно. Та служба на флоті була найстрашнішою частиною мого життя. Всюди дим, палуба палає, гармати не замовкають — шум такий, що й уявити важко. У десять разів гучніший за грім, але й це слабке порівняння. Японські «Зеро» постійно обстрілювали палубу, постріли рикошетили на всі боки. І в таких умовах треба працювати — наче нічого такого не відбувається.

У жовтні 1944-го ми проходили повз Філіппіни, готувалися підтримати вторгнення. У нашій ескадрі було тринадцять суден — може здатися, що це багато, та всі, окрім авіаносця, були або міноносцями, або ескортними міноносцями, тож вогнева міць у нас була не дуже. І тут ми бачимо, як із-за обрію насувається стіна кораблів — наче весь японський флот вийшов проти нас. Чотири лінкори, вісім крейсерів, одинадцять міноносців — і всі вони прагнуть бачити нас на дні моря, і самому чортові їх не спинити. Хтось, здається, потім казав, що ми стояли проти них, наче Давид проти Голіафа, от тільки пращі в нас не було. Десь так, десь так. Вони були поза досяжністю, коли відкрили по нас вогонь. І що ж нам було робити? Ми знали, що живими не вийдемо. Ми прийняли бій. Битва в затоці Лейте — так тепер її називають. Ми пішли просто на них. Мій корабель першим дав залп, першим пустив торпеди й димову завісу. Ми цілили одночасно в лінкор і крейсер. І поцілили. Та ми були в авангарді, тож і на дно мали піти першими. До нас підійшла пара ворожих крейсерів, вони відкрили по нас нищівний вогонь, і нам був гаплик. На борту було 327 людей, і з них 186 — і багато з ким з них я добре приятелював — загинули того дня. Я був одним зі 141, які вижили.

Б’юся об заклад, що ви ніяк не второпаєте, нащо я про все це пишу — певно, вважаєте, що старого знов занесло, тож перейду до суті. Я був на плоту, навколо лютий бій, і тут мені стало ясно, що я більше не боюся. Зовсім несподівано я зрозумів, що зі мною нічого не трапиться, бо я знаю, що в нас з Кларою ще стільки всього має бути попереду. І на мене зійшов спокій. Звіть це контузією, якщо ваша ласка, та я знаю те, що знаю, і там, під небом, що вибухало над головою щомиті й труїло димом, я пригадав ту нашу річницю в кіно і став наспівувати пісеньку з фільму «Для мене й моєї дівчини», як ми колись з Кларою співали дорогою з Ралі. Я співав голосніше й голосніше, а тоді вже просто заволав щосили, наче я один серед моря, наче нічого навколо не коїться, наче я знав, що Клара почує мене якимсь чином і зрозуміє, що нема чого хвилюватися. Я ж пообіцяв їй, що все буде добре, розумієте? Й ніщо з того, що відбувалося на Тихоокеанському фронті, не перешкодило мені виконати цю обіцянку.

Звучить дико, знаю. Але, як я вже казав, мені вдалося вижити. Мене перевели на десантний корабель, і наступної весни я доставляв морських піхотинців на Іодзіму [14] . А далі війна скінчилася, і я повернувся додому. Говорити про війну я не міг, тому мовчав. Жодного слова не сказав про ті події. Надто боляче все це було, й Клара це розуміла, тож мало-помалу ми повернулися з нею до звичного життя. У 1955-му взялися будувати тут дім. Майже всю роботу я зробив сам. Одного дня я скінчив працювати, прийшов до Клари, яка сиділа в тіні за плетінням. І почув, як вона мугикає «Для мене й моєї дівчини».

Я стояв, наче до місця прикипів, й мене накрило спогадами про той бій. Я тої пісні не згадував багато років, та й Кларі не розповідав про події на плоту. Та щось вона у виразі мого обличчя таке помітила, що глянула мені просто у вічі й сказала: «Пам’ятаєш ту нашу річницю? Ніколи не розповідала тобі, що коли ти був на флоті, мені якось наснився сон. Я стояла посеред польових квітів, вони були повсюди, і чула, як ти співаєш цю пісню, але бачити тебе не могла, і коли прокинулася, то більше за тебе не боялася. Бо до того мене не полишав страх, що ти ніколи не повернешся».

Я стояв як мішком вдарений, а тоді зізнався: «Це був не сон». А вона всміхнулася так, наче знала, що я скажу: «Звісно. Я ж казала, що чула тебе».

З того часу упевненість, що між мною й Кларою є якийсь — духовний, напевно, — зв’язок, не полишала мене. Тому за кілька років я став висаджувати сад, а потім привіз її сюди на нашу річницю, щоби показати, що в мене вийшло. Тоді все було не так пишно, як ви бачите зараз, та вона запевняла, що в житті не бачила такої краси. Тому я зорав ще ділянку і наступного року насіяв більше — і весь час мугикав нашу з нею пісню. Я робив це щороку, упродовж усього нашого спільного життя, аж доки вона була зі мною. Тут я розвіяв її прах, бо вона любила цю місцину.

Її смерть ледве не вбила мене. Мене мучила злість, я випивав, і життя наче потроху витікало з мене. Я припинив орати землю й сіяти квіти, бо не бачив у цьому сенсу. Я ненавидів увесь світ і не хотів жити далі. Не раз я думав про самогубство, аж раптом в моєму житті з’явився Довсон. Добре, що він був поряд. Якимсь чином він нагадав мені, що я досі живий, що не все зробив на цьому світі. Але потім і його в мене забрали. І тоді я приїхав сюди вперше за багато років. Була пізня осінь, та деякі рослини ще квітнули, і, не знаю чому, я заспівав нашу з Кларою пісню і заплакав. Я плакав за Довсоном, напевно, але й за собою теж. Звісно, найбільше я плакав за Кларою.

Саме тоді усе й почалося. Уже поночі, коли я повернувся додому, то побачив Клару крізь кухонне вікно. Тихенько вона співала нашу пісню. Та вона була прозора, нетутешня, і зникла, коли я зайшов усередину. Тож я повернувся сюди й став знов орати землю. Підготувався, так би мовити, і вона знов явилася мені, цього разу на ґанку. Через пару тижнів, коли я засіяв ділянку, вона стала являтися частіше, може, раз на тиждень, і я вже міг підійти ближче до того, як вона зникне. Коли квітник розквіт, я приїхав: гуляв посеред рослин. А тоді повернувся додому — і там вона, майже справжня, наче з плоті й крові. Просто стояла на ґанку, чекала на мене й так дивилася, наче не розуміла, чого ж я барюся. І з того часу так було завжди.

Вона живе у цих квітах, розумієте? Її прах допоміг їм вирости, і що буйніше вони росли, то живішою вона ставала. І доки я глядів за квітником, доти Клара знаходила спосіб бути зі мною.

Тому ви тут, тому я попросив вас про цю послугу. Це наше місце, цяточка посеред великого світу, де любов може все. Гадаю, ви, як ніхто, зрозумієте, про що я.

Та тепер час мені приєднатися до неї. Час співати разом. Мені пора, і я ні про що не шкодую. Я знов з Кларою, і тільки з нею мені хотілося бути. Розвійте мій попіл над квітами і не плачте за мною. Ліпше посміхніться за нас обох, порадійте за мене й мою дівчину.

Так Довсон нахилився вперед, упершись ліктями в коліна. Він уявляв Така, уявляв, як він писав листа. Те, що він прочитав, зовсім не пасувало його спогадам про небагатослівного, простакуватого чоловіка, якого він знав колись. Це був Так, якого Довсон не бачив і не знав ніколи.

Аманда обережно склала аркуші, на обличчі її відбилася ніжність, з якою вона ховала листа назад до конверта, боячись порвати.

— Я знаю, про яку він пісню, — промовила вона, заховавши листа до сумки.

— Якось чула, як він співав її, сидячи в гойдалці. Коли спитала, що це, він уникнув відповіді. Але поставив мені платівку, щоби я послухала.

— Там, у себе? Вона кивнула.

— Пам’ятаю, вона здалася мені нав’язливою, але Так заплющив очі і наче… занурився в неї повністю. Коли вона дограла, він підвівся й заховав платівку, і тоді я взагалі не зрозуміла, що це могло означати. Але розумію тепер, — мовила вона, повернувшись обличчям до Довсона. — Він кликав Клару.

Довсон покрутив келиха в руках:

— Ти йому віриш? Що він бачив Клару?

— Спочатку не вірила. Ну, не зовсім. А тепер вже й не знаю. Удалині знов загриміло, ніби нагадуючи, нащо вони сюди приїхали.

— Гадаю, саме час, — сказав Довсон.

Аманда підвелася, розправила брюки, і вони разом спустилися до саду. Тепер вітер вже не стихав, але туман погустішав. Прозорий ранок скінчився, і на зміну йому прийшов день, чия похмурість неначе втілювала в собі темний тягар їхнього минулого.

Довсон виніс скриньку, і вони відшукали серед квітів стежину, що вела до середини саду. Амандине волосся метлялося за вітром, і він спостерігав, як вона проводить по ньому пальцями, щоби — пасмо за пасмом — зібрати його докупи. Вони дійшли до середини й зупинилися.

Тепер Довсон ураз відчув усю вагу скриньки, яку тримав у руках.

— Ми маємо щось сказати, — пробурмотів він. Вона кивнула, мовляв, нехай говорить першим, і він заговорив, віддаючи шану чоловікові, котрий дав йому колись прихисток й подарував дружбу. Аманда, у свою чергу, подякувала Такові за довіру, за те, що слухав її, і зізналася, що ставилася до нього майже як до батька. Коли вони закінчили, вітер ураз подужчав — наче за командою — і вони відкрили скриньку.

Прах здійняло вітром й понесло над квітами, і, спостерігаючи за цим танцем, Аманда не могла позбутися відчуття, що просто в них на очах Так шукає Клару, кличе її востаннє.

Вони повернулися до будинку й подумки згадували Така, кожний по-своєму, і мовчання єднало їх. Надворі почався дощ. Він спадав поволі, але напосідливо — легкий літній дощ, дарунок небес у спеку.

Зголоднівши, вони почимчикували до авто. Провівши «Стінґрея» звивистою ґрунтовкою, виїхали на шосе. Вони могли б повернутися до Орієнтала, та все-таки поїхали до Нью-Берна. В історичній центральній частині їм трапився ресторан під назвою «Челсі» — він був майже порожній, коли вони зайшли, та коли виходили, ледь не всі столи були зайняті.

Дощ ненадовго вщух, і вони скористалися цією паузою, аби прогулятися тихими вулочками й завітати до крамниць, які ще працювали о цій вечірній порі. Доки Довсон перебирав книжки на полицях книгарні зі вживаними книжками, вона вирішила скористатися можливістю зателефонувати додому. Спочатку подзвонила Джаредові й Лін, а тоді зважилася набрати й Френка. Матері вона подзвонила також — лишила їй повідомлення на автовідповідачі, що буде пізно, й попросила не замикати двері. Вона покінчила з розмовами якраз, коли Довсон вийшов з книгарні, і десь глибоко всередині їй заболіло від того, що вечір уже майже скінчився. Неначе прочитавши її думки, Довсон запропонував їй руку, і вона притислася до неї, коли вони йшли до машини.

Коли вибралися на шосе, знов пішов дощ. Туман наповзав, густішав, і коли вони під’їжджали до Ньюс, цівки марева потяглися з лісу, наче мацаки якогось величезного невідомого морського чудовиська. Світло фар майже не допомагало в цій імлі: складалося враження, що дерева обабіч дороги поглинають ті незначні рештки світла, які все-таки примудрялися освітлювати дорогу перед ними. Довсон притишив хід, пробираючись крізь вологу зловісну темряву.

Дощ настирливо стукотів зйомним дахом авто, неначе далекий потяг, і Аманда, заколисана цим звуком, перетирала в голові усе, що трапилося за день. За вечерею вона неодноразово помічала, як Довсон роздивляється її, та припливів сором’язливості від цього не відчувала — радше, вона воліла, аби він не припиняв.

Вона знала, що так не можна. Її обставини не дозволяли жадати таких речей, та й суспільство б це засудило. Вона ладна була відкинути свої почуття як щось мінливе й тимчасове — побічний продукт чинників, які задавали тон в її житті. Та вона знала, що обманює себе. Довсон не був якимсь незнайомцем, з яким вона випадково перетнулася — він був її першим і єдиним справжнім коханням, найвитривалішим, найміцнішим за все.

Френк вмер би, якби дізнався, про що вона думає. Хоч які були в них труднощі, вона відчувала любов до нього. І навіть коли нічого не станеться — навіть якщо сьогодні вона поїде додому — вона знала, що Довсон не зникне так просто з її життя й з її думок. Справа була не в тому, що в її подружньому житті вже багато років усе було не так, і вона шукала розради деінде. Справа була в Довсоні — в тому, як вона і він ставали «ми» щоразу, коли опинялися поряд одне з одним. І все, що відбувалося зараз, було просто логічним, природним — а тому невідворотним — продовженням того, що вже відбулося. Її не полишала думка, що їхня спільна історія не добігла кінця, що обидва вони ще мають написати кінцівку разом.

Проминувши Бейборо, Довсон знов сповільнив авто. Наближався поворот на інше шосе — те, яке вело на південь, до Орієнтала. Просто перед ними був шлях на Вандмір. Довсон повернув би, і коли вони наближалися до розв’язки, вона хотіла попросити його їхати просто вперед. Вона не хотіла прокинутися завтра з сумнівами, чи побачить його колись знов. Ця думка лякала її, та вона не могла вимовити ані слова.

На шосе вони були самі. Вода стікала з асфальту у вузькі кювети обабіч дороги. Перед розв’язкою Довсон м’яко пригальмував, а тоді, несподівано для Аманди, зупинився зовсім.

Склоочисники шугали перед очима туди-сюди. Краплі дощу мерехтіли у світлі зустрічних фар. Коли двигун затих, Довсон повернувся до неї. На його обличчя падала тінь.

— Мати, певно, чекає на тебе.

Вона відчувала, як її серце б’ється швидше й швидше, як воно шаленіє в грудях.

— Так, — несміливо кивнула вона й нічого більше не сказала.

Якусь мить тривалістю з вічність він просто дивився в її обличчя, намагаючись розгледіти страх, надію й бажання в очах, в яких віддзеркалювалися його власні очі. Тоді, несподівано посміхнувшись, він відвернувся до керма, і авто повільно — нестерпно повільно — рушило в бік Вандміра, й жоден з них вже не хотів і не міг його спинити.

Заходячи до котеджу, вони не відчули жодної ніяковості. Аманда одразу пішла на кухню, а Довсон лишився у вітальні й увімкнув світло. Вона наповнила келихи, відчуваючи одночасно страх і приємну схвильованість.

Довсон тихенько увімкнув радіоприймача й зрештою, після деяких зусиль, налаштував його на якусь джазову хвилю. З полиці над приймачем він витяг одну зі старих книжок, і саме гортав пожовклі сторінки, коли Аманда повернулася з кухні з келихами. Поставивши книгу на місце, він прийняв у неї келиха й слідом за нею пішов до дивану. Стоячи, він спостерігав, як вона скидає туфлі.

— Тут так тихо, — сказала вона. Поставивши келиха на столик поряд з диваном, вона підтягла ноги й обійняла себе за коліна. — Розумію, чому Так з Кларою хотіли лишитися тут назавжди.

У тьмяному світлі торшера її обличчя набувало якихось таємничих рис. Довсон кашлянув і запитав:

— Як вважаєш, ти ще повернешся сюди? Після цих вихідних, я маю на увазі.

— Не знаю. Якби знала, що буде, як зараз, то — так, я би поверталася. Та я знаю, що так уже не буде, бо ніщо не триває вічно. І частина мене воліє запам’ятати все, як було сьогодні, — розкішні квіти, дощ…

— Не кажучи вже про прибраний будинок.

— І це теж, — погодилася вона. Взявши келиха, вона покрутила ним, аби вино стікало прозорими стінками. — Удень, коли попіл відносило вітром, знаєш, про що я подумала? Я пригадала ту ніч, коли ми лежали на приплаві й дивилися, як падають зорі. Не знаю, чому, але раптом мені здалося, що я знову там. Я могла уявити нас — як ми лежимо на рушнику, як шепочемо одне до одного, як коники співають у траві — прекрасне, мелодійне відлуння. І над нами небо таке… живе.

— Чому ти про це розповідаєш? — в голосі Довсона чулася ніжність. Обличчя її раптом набуло меланхолійного виразу:

— Бо тієї ночі я зрозуміла, що кохаю тебе. Що я по-справжньому, безповоротно закохана. І, гадаю, моя мати знала, що саме відбувалося тоді.

— Чому ти так вважаєш?

— Бо наступного ранку вона запитала мене про тебе, і коли я відповіла, як почуваюся, між нами відбувся голосовий двобій — хто кого перекричить — гірший за всі інші. Вона навіть дала мені ляпаса. Я була така вражена, що не знала, як відповісти. І весь час вона товкла одне й те саме — до якої ницості я вдалася, як не розумію, що роблю зі своїм життям. Вона так все повертала, наче проблема була в тобі, та тепер, коли оглядаюся назад, розумію, що їй не важливо було, хто саме, це міг би бути хто завгодно. Бо справа була не в тобі, не в нас, не у твоєму прізвищі, не у твоїй сім’ї. Справа була в ній самій. Вона розуміла, що я дорослішаю, і вона боялася втратити контроль. Вона не знала, як з цим впоратися — і досі не знає, — Аманда хильнула вина й опустила келиха, прокручуючи його між пальців. — Сьогодні вранці вона ошелешила мене новиною про те, що я, бачите, егоцентрична.

— Вона помиляється.

— Я теж так вважала. Принаймні, спочатку. Але тепер вже не така впевнена.

— І чому ж?

— Я не дуже поводжуся, як заміжня жінка, правда?

Він дивився на неї й мовчав, даючи їй час осмислити власні слова.

— Хочеш, я відвезу тебе назад? — нарешті запитав він. Вона повагалася, а тоді похитала головою.

— Ні, — відповіла вона. — У тому-то й справа: я хочу лишитися тут, з тобою. Хоч і розумію, що так не можна, — вона заплющила очі, довгі темні вії лягли на вилиці. — Хіба є в цьому якийсь сенс?

Він провів пальцем по зовнішній стороні її долоні.

— Ти правда хочеш знати відповідь?

— Ні, не дуже. Але все так… заплутано. Шлюб, я маю на увазі.

Вона відчувала, як легенько він гладить пальцем її шкіру, викреслюючи заплутані візерунки.

— Тобі подобається бути заміжньою? — запитав Довсон, і в голосі його чулася несміливість.

Замість того, щоб негайно відповісти, Аманда випила ще вина й спробувала зібратися з думками.

— Френк хороший чоловік. Час від часу, принаймні. Але шлюб відрізняється від того, що уявляє собі більшість людей. Всі хочуть вірити, що шлюб — це якась ідеальна рівновага, що її можна знайти, але це не так. Хтось один із двох завжди любить сильніше за іншого. Я знаю, що Френк любить мене, і я теж його люблю. Просто… не так, як він мене. І ніколи не зможу.

— Чому?

— Хіба ти не знаєш? — вона глянула на нього. — Через тебе. Навіть коли ми з ним стояли перед вівтарем, і я збиралася виголосити свою обітницю, то найдужче за все бажала, аби на його місці був ти. Бо я не просто любила тебе — я кохала тебе понад усяку міру, і вже тоді розуміла, що нічого подібного до Френка відчути не зможу ніколи.

У Довсона пересохло в роті.

— Тоді нащо ти вийшла за нього?

— Бо я вважала, що він достатньо хороший для мене. І сподівалася, що змінюся. Що з часом, можливо, я зможу покохати його так само, як тебе. Але я не покохала, і роки минали, і мені здається, що й він усе зрозумів. І йому від цього боляче, і я знала, що йому від цього боляче, але що завзятіше він намагався показати мені, наскільки я важлива для нього, то менш вільною я почувалася. Мене це буквально душило. І я ображалася на це. Ображалася на нього, — вона поморщилася від смаку власних слів. — Розумію, що це звучить жахливо. Я огидна.

— Ти не огидна, — відповів Довсон. — Ти чесна.

— Давай я закінчу, гаразд? — сказала вона. — Я хочу, аби ти дещо зрозумів. Ти маєш знати, що я люблю його й ціную сім’ю, яку ми з ним створили. Френк обожнює дітей. Вони є центром його життя, і, напевне, саме тому смерть Беа так по нас вдарила. Ти не уявляєш, як це страшно: бачити, що твоя дитина хворіє, стає кволішою й кволішою, і ти розумієш, що нічим не можеш зарадити. І тебе носить цими американськими гірками переживань та страждань, й ти відчуваєш і ненависть до Бога, і покинутість, і зрадженість, і знесиленість, і порожнечу. Хоча я все-таки спромоглася пережити цей біль. А от Френк так і не пережив. Бо на дні, на задній стінці всього цього ховається відчай, і він просто… з’їдає тебе зсередини. І в тому місці, де колись була радість, тепер ніщо. Бо саме радістю була для нас Беа. Вона була втіленням щастя. Ми навіть жартували, що вона народилася з посмішкою на личку. Вона навіть немовлям майже не плакала. І так було до останнього. Вона постійно сміялася. Для неї життя було безперервним щасливим відкриттям. Джаред і Лін билися між собою за її увагу, уявляєш?

Голос у неї був такий, наче слова дряпають їй горло. Вона на хвильку зупинилася, а тоді продовжила:

— А тоді з’явився головний біль, і вона стала натикатися на речі, коли чимчикувала кімнатою. І ми носили її по лікарях, і кожний з них казав, що нічого не зможе вдіяти, — вона важко глитнула. — Після того… все почало виходити з ладу. Але вона лишалася такою, як була, розумієш? Щасливою. Навіть наприкінці, коли вона й сісти без допомоги не могла, все одно сміялася. І щоразу, коли я чула той сміх, то відчувала, як від серця відколюється ще один шматок, як воно ось-ось трісне навпіл.

Аманда замовкла, бездумно дивлячись у темне вікно. Довсон чекав.

— Під кінець я просто лежала з нею на ліжку годинами, просто обіймала її, доки вона спала, і коли вона прокидалася, то ми лежали й дивилися одна на одну. Я не могла відвернутися, бо хотіла запам’ятати усе — як вона виглядає, кожну рисочку її личка, носик, підборіддячко, кучерики. А коли вона знов засинала, то я міцно тримала її й ридала через таку страшну несправедливість.

Договоривши, Аманда моргнула: вона не помічала, як її щоками течуть сльози. Вона нічого не зробила, аби витерти їх, і Довсон теж нічого не зробив. Він незворушно сидів поряд, напружено ловлячи кожне її слово.

— Коли вона померла, то разом з нею померла частина мене. І ще довгий час ми з Френком просто не могли дивитися одне на одного. Не через злість — через біль. Я бачила в ньому Беа, а він бачив Беа у мені, і це було… нестерпно. Ми ледве трималися, хоч Джаред і Лін потребували нас тоді найдужче. Я стала випивати по дві-три склянки вина щовечора, щоби якось приспати себе, щоби не так боліло, та Френк пив ще дужче. Зрештою я визнала, що це не допомагає. І зупинилася. Але у Френка сталося інакше, в нього не все було так просто, — вона зробила паузу, потерла перенісся: спогади нагнали знайоме відчуття головного болю. — Він не міг зупинитися. Мені здавалося, що народження ще одної дитини зцілить його, та це не спрацювало. Він алкоголік, і протягом останніх десяти років живе тільки половиною життя. І я дійшла до такої точки, звідки вже не знаю, як повернути йому ту втрачену другу половину.

Довсон глитнув і тихо промовив:

— Не знаю, що й сказати.

— Я теж не знаю. Я часто заспокоюю себе тим, що якби Беа не померла, то всього цього з Френком не сталося б. Але тоді я замислююся, чи це бува не я спровокувала таке його падіння. Бо протягом років завдавала йому болю, навіть до Беа. Бо він знав, що я не люблю його так, як він мене.

— Ти не винна у цьому, — сказав він. Проте навіть для його вуха ці слова видавалися вимушеними.

Вона похитала головою:

— Ти дуже добрий, якщо кажеш так, і, якщо не заглиблюватися, я погодилася би з тобою. Але якщо він пиячить, аби втекти, то тікає, напевне, від мене. Бо він знає, що я зла на нього й розчарована, і він знає, що нічого не вдіє з десятьма роками, витраченими на жаль, бо тут справді нічого не вдієш. І хто не схотів би утекти від такого? Особливо, якщо таке йде від людини, яку ти любиш? Коли єдине, чого ти хочеш, — це щоби та людина любила тебе так само, як ти її?

— Не треба так, — сказав він, ловлячи її погляд, — ти не можеш брати на себе вину за його проблеми й робити їх своїми.

— Ти кажеш так, бо ніколи не був одруженим, — криво всміхнулася вона. — Скажу так: що довше я була в шлюбі, то ліпше розуміла, що ніколи не буває білого й чорного. Я не кажу, що проблеми в нашому з Френком житті — цілковито моя провина. Я просто кажу, що тут може бути трішечки відтінків сірого. Бо жоден з нас не ідеальний.

— Ти говориш, наче сімейний психолог.

— Може, так і є. Протягом кількох місяців після смерті Беа я зустрічалася з психотерапевтом двічі на тиждень. Не знаю, як пережила би все це без зустрічей з нею. Джаред і Лін також ходили до неї, але не так довго. Діти легше пристосовуються, напевне.

— Повірю тобі на слово.

Вона примостила підборіддя на коліна, і на її обличчі відобразилася вся її безпорадність.

— Я ніколи не розповідала про нас Френкові.

— Ніколи?

— Він знав, що у школі я зустрічалася з хлопцем, однак я ніколи не розповідала, наскільки це було серйозно. Здається, навіть імені твого не казала. А мама з татом, звісно, щосили вдавали, наче тебе ніколи й не існувало. Вони ставилися до наших стосунків, як до якоїсь брудної родинної таємниці. Звісно, мати зітхнула з полегшенням, коли я сповістила, що заручилася. Але треба розуміти, що вона не була в захваті. Моя мама ніколи не відчуває захвату від чогось. Можливо, вона вважає себе вищою за це. Та якщо тобі стане від цього ліпше, мені доводилося нагадувати їй, як Френка звати. Двічі. А твоє ім’я, з іншого боку…

Довсон голосно засміявся, а тоді ураз замовк. Вона відпила вина й відчула, як воно гріє її зсередини, стікаючи горлом. Музики, що досі звучала у вітальні, вона вже давно не помічала.

— Стільки всього сталося, правда? З того часу, як ми з тобою бачилися востаннє, — якось жалібно промовила вона.

— Сталося життя.

— Це було більше, ніж життя.

— Ти про що?

— Про все це. Бути тут. З тобою. Це повертає мене в ті часи, коли я свято вірила, що всі мої мрії можуть справдитися. І я вже сто років не відчувала себе так, — вона повернулася до нього обличчям, і тепер між ними було лише кілька дюймів. — Як гадаєш, у нас вийшло б? Якби ми перебралися десь, почали життя наново?

— Важко сказати.

— Але якщо подумати?

— Так. Гадаю, в нас вийшло би.

Вона кивнула, відчуваючи щось приховане в його відповіді.

— Я теж так гадаю.

Надворі шквал оббивав вікна дощовими потоками з таким звуком, наче хтось жменями жбурляв по шибках каміння. Тихо грало радіо — музика з часів, які були дуже давно, змішувалася, підлаштовувалася під звуки зливи. Вітальня огортала Аманду теплом, наче вовняний кокон, і вона майже вірила, що крім них і цієї кімнати нічого у світі більше не існувало.

— Колись ти був сором’язливий, — прошепотіла Аманда. — Коли нас зробили напарниками по лабораторних, ти, бувало, не промовляв ані слова до мене. Я давала тобі підказки, щоби здогадався покликати мене на побачення, та боялася, що цього ніколи не станеться.

— Ти була красунею, — знизав плечима Довсон. — А я був ніким. І через це нервував.

— Ти й досі через мене нервуєш?

— Ні, — відповів він, а тоді передумав, і м’яка усмішка з’явилася на його вустах. — Може, трішечки.

Вона повела бровою:

— Я можу щось із цим вдіяти?

Він взяв її долоню у свої, повертав так і сяк, помічаючи, як ідеально їхні руки пасували одна одній, пригадуючи, що він добровільно колись втратив. Ще тиждень тому він був задоволений життям. Може, не абсолютно щасливий, може, самотній, але задоволений. Він розумів, хто він, яке його місце у світі. Він був одинак, та це був свідомий вибір, і навіть зараз він про нього не шкодував. Особливо зараз. Бо ніхто у світі не зміг би посісти Амандине місце, й ніхто не зможе.

— Потанцюєш зі мною? — нарешті наважився запитати він. Вона відповіла, з відтінком усмішки на вустах:

— Так.

Він підвівся з дивана й обережно допоміг підвестися їй. Вона стояла перед ним, і ноги не слухалися її, коли вони рушили до центру невеличкої кімнати. Здавалося, музика наповнювала кімнату журбою, і ні він, ні вона не розуміли, що тепер робити. Аманда чекала, коли Довсон розвернеться до неї. Вона не могла зрозуміти, що виражає тепер його обличчя. Нарешті, поклавши руку їй на стегна, він наблизив її до себе. Їхні тіла стріли одне одного, і вона притулилася до нього, відчуваючи силу в його грудях, коли він гладив її талію. Поволі, дуже поволі, вони почали рухатися в такт музиці.

Відчувати його було так приємно. Вона кохалася в його запаху — чистому й справжньому, такому, яким вона його пам’ятала. Вона відчувала його сильний плаский живіт, його стегна, що рухалися в унісон з її стегнами. Заплющивши очі, вона поклала голову йому на плече, захлинаючись від пристрасті, пригадуючи, як вони вперше кохалися. Вона тремтіла тоді — і тремтіла тепер.

Пісня скінчилася, та вона лишилися стояти, тримаючи одне одного в обіймах, доки не почалася наступна. Він гаряче дихав їй у шию, і вона чула, як він зітхає, неначе з полегшенням. Тепер його обличчя було ще ближче, і вона відхилила голову назад, мріючи, щоби цей танець ніколи не скінчився. Щоби вони ніколи не скінчилися.

Він торкнувся губами її шиї, тоді легко провів ними по щоці, і вона почула далекий грім, що попереджав її про можливі наслідки, але все-таки подалася назустріч його ніжному, наче крила метелика, дотикові.

Тоді вони поцілувалися, спочатку несміливо, а тоді пристрасніше, надолужуючи довгу розлуку. Вона відчувала на собі його долоні — на всій собі, і коли вони несподівано роз’єдналися, Аманда могла думати лише про те, як же довго вона мріяла про це і якими болючими були ці мрії. Вона дивилася на нього крізь опущені вії і жадала його — як нікого ніколи не жадала, його всього, тут і зараз. І вона відчувала, що він жадає її так само, і — так, наче їй судилося — поцілувала його ще раз перед тим, як повести за собою до спальні.

13

Лайно якесь. Ще зранку було лайняно, і удень лайняно, і вечір теж був лайно — навіть погода, й та якась срана. Ейбі здавалося, що він помирає. Дощило вже кілька годин поспіль, вода просочувалася крізь сорочку, і він був мокрий як хлющ. Тремтіння хвилями прокочувалося по всьому тілі, й на додачу до дощу він ще й пітнів, наче кінь.

Видно було, що Тедові теж несолодко. Коли той виписався з лікарні, то ледве до машини додибав. Але це його не спиняло — поперся одразу до задньої кімнати своєї халупи, де ховав зброю. Вони завантажили все до пікапа й рушили до Така.

От тільки там нікого не було. Дві машини перед домом, а от хазяїв їхніх не видно. Ейбі знав, що Довсон з дівкою повернуться. Куди їм дітися — тачки їхні тут — тож їм з Тедом треба зробити засідки по різні боки двору й чекати.

І чекати. І знов чекати.

Вони сиділи години зо дві, а тоді пішов дощ. Ще година під дощем, і почалися дрижаки. Щоразу, як його трусило, в очах білішало від болю в тельбухах. Господи Боже милий, він таки здихав. Щоби відволіктися, пробував думати про Кенді, але всі думки зводилися до того пацана, чи прийде він сьогодні знов. Згадка про того хлопаку пробуджувала в ньому нестримну лють, від якої його трусило ще дужче, а тоді все починалося знову. Де того Довсона чорти носять, думав він, і що сам він тут робить? Він навіть не до кінця повірив Тедові — про Довсона Тед точно йому у вуха насцяв — але, глянувши на брата, вирішив поки що стулити пельку й нічого не казати. Тед явно так просто здаватися не хотів. І вперше в житті йому було лячно від того, що може скоїти Тед, якщо Ейбі скаже розвертатися і йти по домівках.

А Кенді з тим пацаном точно зараз у барі. Регочуть з нього, обмінюються тими своїми особливими усмішечками. Від таких думок пульс його заходився, як скажений. Тоді спалахував біль, і на секунду йому здавалося, що от тепер-то він знепритомніє. Того пацана він уб’є. Бог свідок. Ще раз побачить — і вб’є, а Кенді засвоїть урок. Тільки треба спочатку покінчити з сімейними справами, щоби Тед поїхав з ним і підстрахував. Господь свідок, він сам не впорається.

Минула ще година, сонце почало рухатися додолу. Тед мало не блював, так йому було кепсько. Щоразу як рухався, голова вибухала болем, а рука вже так нестерпно чухалася у гіпсі, що він ледве стримувався, щоб не зірвати ту кляту штуку до біса. Крізь набряклий ніс було важко дихати, і все, чого він хотів, це щоби Довсон нарешті приперся, і він покінчив би з ним тут й зараз.

Йому навіть було начхати тепер, чи мала міс чирлідер буде з ним. Вчора наявність свідків його непокоїла, та тепер йому було все одно. Просто заховає її тіло, та й по всьому. Може, всі тоді подумають, що ці двоє разом утекли назавжди.

Навіть якщо так, де в біса цей клятий Довсон лазить? Куди він попхався на цілий день? Тим паче, у дощ. Спланувати цього він не міг, тут Тед зуба дав би. Ейбі сидів навпроти, блідий як смерть. Скоріше, навіть зелений, але Тедові треба була поміч, сам би він цього діла не здужав.

Одною рукою точно, та ще й коли мізки бовтаються в голові, наче лайно у відрі. Ісусе Христе, йому навіть дихати було боляче, а коли рухався, то так голова крутилася, що доводилося хапатися за що-небудь, аби встояти на ногах.

Надходила темрява, спадав туман, і Тед умовляв себе, що вони ось-ось повернуться, з хвилини на хвилину, та що далі, то важче було себе в цьому переконувати.

Уже було по десятій, а їх все не було. Тоді по одинадцятій. Тоді по дванадцятій. Зорі блимали поміж важких хмар — небо було, наче блискуча клаптяна ковдра.

Усе тіло судомило, він змерз, і почалися дрижаки: Теда трусило, він не міг опанувати себе, не міг зігрітися.

О першій їх досі не було. О другій Ейбі нарешті підвівся з засідки й хитьма побрів до Теда — видно було, що триматися на ногах йому не просто. На той час навіть Тед зрозумів, що їхні жертви сьогодні не повернуться, і вони удвох побрели до пікапа. Як вони дісталися додому, Тед майже не пам’ятав — як не пам’ятав, як вони спиралися одне на одного, ідучи до дороги. Усе, що лишилося в його пам’яті — лють і ненависть, з якими він упав на ліжко, і в очах йому почорніло.

14

Коли Аманда прокинулася в неділю, то не одразу зрозуміла, де вона: знадобилося кілька секунд, аби упізнати усе навколо, і тоді вечірні події навалилися на нею всією своєю вагою. Надворі — чула вона — співали пташки, крізь шпарину між важких портьєр пробивалися сонячні промені. Вона якомога обережніше перевернулася на інший бік і виявила, що поряд з нею нікого не було. Вона відчула певне розчарування, слідом за яким майже одразу прийшла розгубленість.

Сівши на ліжку, Аманда прикрилася простирадлом і зазирнула до ванної крізь напівпричинені двері в пошуках Довсона. Його одягу коло ліжка не було, тож вона підвелася, обмоталася простирадлом, наче тогою, й вийшла зі спальні. Заглянувши за ріг, вона помітила його на сходинках ґанку. Вона розвернулася, квапливо вдягнулась, заглянула до ванної, швиденько зачесала волосся й боса вискочила до виходу, бо відчувала потребу поговорити з ним негайно. Бо відчувала, що й він має потребу негайно з нею поговорити.

Коли двері скрипнули за спиною Довсона, той повернувся у напрямку звуку й посміхнувся, побачивши Аманду. Темна щетина на щоках додавала його посмішці хитруватості.

— Привіт, — мовив він і вказав на місце на сходах поряд з собою. В руці він тримав термопластикового стаканчика, а другого такого самого він тримав на колінах. — Я припустив, що кава не буде зайвою.

— Де ж ти її взяв?

— У супермаркеті, трохи далі. Здається, це єдине місце у Вандмірі, де продають каву. Хоча навряд вона така само смачна, як та, що ти пила у п’ятницю, — простягнувши її стаканчика, він дивився, як вона вмощується на сходах поряд з ним. — Ти добре спала?

— Так, а ти?

— Не дуже, — він майже непомітно ворухнув плечима, відвертаючись від неї, й перевів погляд на квіти. — Дощ вщух-таки.

— Це я помітила.

— Коли повернемося до Така, треба буде, напевно, машину помити. І Теннерові подзвонити можу, якщо хочеш, щоби я це зробив.

— Я сама йому зателефоную, — відповіла вона. — Нам усе одно не раз ще доведеться спілкуватися, — Аманда розуміла, що ця беззмістовна бесіда була просто ширмою, якою вони відгороджувалися від вочевидь важливішої теми:

— Тобі зле, правда?

Він приречено опустив плечі, але нічого не сказав.

— Ти засмучений, — прошепотіла вона, і на серці їй закололо.

— Ні, — відповів він, здивувавши її, і обійняв її за талію. — Зовсім ні. Чого б мені засмучуватися? — на цих словах він прихилився до неї й ніжно поцілував, а тоді поволі відхилився знов.

— Послухай, — заговорила вона, — щодо вчора…

— Знаєш, що я знайшов? — перебив він Аманду. — Коли сидів отут? Вона тільки похитала головою, бо не знала, що на це відповісти.

— Я знайшов чотирилисту конюшину, — повідомив він. — Просто коло сходів перед тим, як ти вийшла. Стирчала з землі, нічим не прикрита, — він простяг їй тендітний зелений пагінець, вкладений у імпровізований конверт із клаптя паперу. — Він має приносити щастя, а про це я сьогодні ранком багато думав.

Аманда почула в його голосі ледве помітну тривогу, і в неї виникло недобре передчуття.

— Про що ти, Довсоне? — тихо запитала вона.

— Про щастя. Про талан. Привидів. Долю.

Його слова не допомогли розвіяти розгубленість, і вона просто дивилася, як він повільно підносить стаканчика до рота й відпиває. Коли він опустив руку й втупився у далечінь, то продовжив:

— Я ледве не загинув. Не знаю, може, я мав загинути. Одне тільки падіння мало б убити мене. Чи вибух. Прокляття, я ледве не загинув два дні тому…

Довсон задумано затих.

— Ти лякаєш мене, — нарешті зізналася Аманда. Довсон виправився й продовжив:

— Навесні трапилася пожежа на платформі, — почав він, і далі розповів їй про все: як палуба перетворилася на пекло; як він упав у воду й побачив темноволосого чоловіка; як той вивів його серед хвиль до рятувального жилета, а тоді — до корабля, де знов явився у синій штурмівці в приймальні корабельного лікаря. Він розповів їй про все, що сталося протягом наступних тижнів — як йому здавалося, що за ним стежать, як він знов бачив чоловіка на приплаві в Орієнталі. Нарешті він розповів, як наштовхнувся на Теда у п’ятницю, включно з незрозумілою появою й зникненням темноволосого чоловіка посеред лісу.

Коли Довсон закінчив розповідь, в Аманди калатало серце: вона чимдуж старалася зрозуміти та пояснити почутого не могла.

— Хочеш сказати, що Тед приходив убити тебе? Що він прийшов до Такового будинку, щоби вполювати тебе, і ти навіть не дав собі клопоту розповісти про це вчора?!

Довсон похитав головою так, наче йому було все одно:

— Я про все подбав. Я впорався.

Вона почула, як мимоволі підвищує голос:

— Ти лишаєш його тіло на території родини й телефонуєш Ейбі? Забираєш пістолета й викидаєш в річку? Це ти називаєш «подбав»?!

Здавалося, він був надто втомленим, аби сперечатися:

— Така вже в мене сім’я, — сказав він. — Так ми вирішуємо проблеми.

— Ти не такий, як вони.

— Я завжди був одним з них, — відповів він. — Я Коул, не забула? Вони приходять, ми б’ємося, вони приходять знов. Так і живемо.

— То що тепер? Це скінчилося, чи ні?

— Не для них.

— І що ти з цим робитимеш?

— Те саме, що завжди. Триматися від них подалі, робитиму так, щоб наші з ними шляхи не перетиналися, наскільки це можливо. Не так вже й важко. Окрім як помити авто й заїхати на кладовище, в мене справ у місті й нема.

Несподіванадумка, спочаткуневловнайрозпливчаста, стала оформлюватися, кристалізуватися, і її охопила паніка:

— То це тому ми вчора не повернулися до міста? Бо ти вважав, що вони можуть чекати на нас в Така?

— Я впевнений, що чекали, — відповів він. — Але, ні, не тому ми тут. Вчора я про них і не згадував. Замість того я провів чудовий день разом з тобою.

— І ти не злий на них?

— Не дуже.

— Як ти так вмієш? Отак просто клацнув перемикачем — і все? Навіть коли знаєш, що вони там, полюють на тебе? — Аманда відчувала, як адреналін розливається по судинах і вдаряє просто в мозок. — Це якесь твоє збочене розуміння власної долі як носія прізвища Коул?

— Ні, — заперечно похитав головою він. — Я не думав про них, бо всі мої думки були про тебе. Бо так було завжди, з першого дня, коли ти увійшла в моє життя. Я не думаю про них, бо кохаю тебе, і на всіх мене не вистачає.

У розпачі вона заплющила очі:

— Довсоне…

— Не треба, не кажи, — заспокоював він її.

— Ні, скажу, — вона притулилася до нього, притислася вустами до його вуст. Коли вони знов глянули одне на одного, слова пішли з неї назовні легко, мов дихання: — Я кохаю тебе, Довсоне Коул.

— Знаю, — відповів він, ніжно обіймаючи її за талію. — Я теж кохаю тебе.

Гроза вимила з повітря всю вологу, лишивши по собі синє небо й солодкий аромат квітів. Подеколи поодинокі краплини скочувалися з даху на плющ і папороті, й ті тремтіли в прозорому золотавому світлі. Довсон обіймав Аманду, і вони хилилася до нього, насолоджуючись відчуттям його тіла поряд зі своїм.

Коли Аманда по-новому загорнула конюшину в папір й сховала її до кишені, вони підвелися й обійшли ділянку, обіймаючи одне одного. Стежка між квітів, якою вони ходили вчора, розмокла від дощу, і їм довелося піти в обхід. Дім притулився на кручі над Бей-Рівер, майже так само широкої, як і Ньюс. Коло води вони помітили блакитну чаплю, що, високо задираючи довгі ноги, чалапала мілиною, і виводок черепах, які вмостилися на колоді й грілися під сонячними променями.

Вони трохи постояли, вбираючи в себе бачене, а тоді поволі пішли назад до будинку. На ґанку Довсон притис Аманду до себе й поцілував, і вона теж відповіла йому поцілунком, захлинаючись у думках про те, як насправді його кохає. Коли вони нарешті розімкнули обійми, вона почула, як десь зателенькав мобільний. Її мобільний нагадав про те, що в неї є й інше життя. Почувши дзвінок, Аманда схилила голову, вагаючись, і так само зробив Довсон. Чола їхні торкнулися одне одного, а телефон не замовкав, і вона заплющила очі. Здавалося, він дзвенітиме вічно, та коли зрештою він замовк, Аманда розплющила очі й подивилася на Довсона, сподіваючись на розуміння.

Довсон кивнув й простяг руку до дверей, аби прочинити їх для неї. Вона увійшла до будинку й повернула голову, аби впевнитися, що він не йде за нею. Побачивши, як він всідається на сходах, вона змусила себе піти до спальні. Взявши сумку, вона знайшла мобільний, відкрила його й подивилася на кількість пропущених викликів.

Раптом вона відчула, як до горла підступає нудота, і стала панічно збирати думки докупи. Пішла до ванної, дорогою скидаючи одяг, автоматично складаючи перелік усього, що треба зробити, що казати. Вона пустила воду, пошукала по шафках шампунь і мило — і, на щастя, знайшла і те, й інше — і залізла до ванни. Намагалася змити з себе відчуття паніки. Тоді витерлася, вдяглася, насухо витерла волосся. Обережно нафарбувалася тим, що було в косметичці.

Швидко прибралася у спальні: застелила ліжко, склала подушки на місце, забрала майже порожню пляшку від вина, вилила залишки до мийні, а саму пляшку заховала до відра для сміття. Двічі подумала, чи не забрати пляшку з собою, але тоді все-таки лишила її. Забрала з журнальних столиків два напівпорожні келихи — помила їх, витерла й поставила на місце. Заховала усі докази.

Але ж дзвінки. Пропущені виклики. Повідомлення.

Їй неодмінно доведеться брехати. Думка про те, що доведеться розповісти Френкові, де і з ким вона була, здавалася їй неможливою. Їй нестерпно було й уявити, що про неї подумають діти. Чи матір. Треба було все владнати. Чомусь вона відчувала потребу полагодити зламане якимсь чином, та одночасно, десь з глибини свідомості їй чувся голос, який запитував по колу одне й те саме: Ти хоч уявляєш, що ти накоїла?

Так. Але я кохаю його, — відповідав інший голос.

Стоячи посеред кухні, безсила перед емоціями, що налинули на неї, вона відчула, як ось-ось заплаче. Може, й заплакала б, але, немовби відчувши близькість її зриву, Довсон зайшов до тісної кухні, обійняв, знов прошепотів на вухо, що кохає її, і на якусь мить — хоч як дивно це було — вона відчула й повірила, що все буде гаразд.

Дорогою до Орієнтала вони обоє мовчали. Довсон майже фізично відчував Амандину тривогу, й тому стримався від розмов — натомість міцно тримав кермо.

Аманді пересохло в горлі. То нерви, вона знала про це. Присутність Довсона поряд — єдине, що стримувало її від нервового зриву.

Вона подумки метушилася між планами, почуттями, страхами, спогадами — туди й сюди — і цей калейдоскоп крутився перед внутрішнім зором, перескладаючись із кожним обертом наново. Загублена в думках, вона й не помічала, як лишалися позаду миля за милею.

Вони дісталися до Орієнтала незадовго до полудня, проминули приплав і вже за кілька хвилин з’їхали на під’їзну дорогу. Вона мимохідь помітила, як Довсон напружився, вдивляючись у дерева обабіч дороги і низько нахилившись до керма. Він вів дуже обережно. Це через братів, раптом пригадала вона, і коли авто рушило повільніше, вираз його обличчя змінився на такий, наче він не вірив своїм очам.

Простеживши за його поглядом, вона глянула на будинок. Гараж й дім виглядали так само, як до від’їзду. Машини стояли там, де вони їх лишили. Але коли вона побачила те, що Довсон устиг вже помітити, то зрозуміла, що майже нічого не відчула. Весь час вона розуміла, що все цим скінчиться.

Довсон зупинив авто, вона повернулася до нього, побіжно всміхнулася, щоби якось запевнити його, що здатна впоратися сама.

— Вона залишила три повідомлення, — сказала Аманда й знизала плечима, мовляв, що тут вдієш. Довсон кивнув, визнавши, що це цілковито її справа, і вона має зробити її сама. Глибокий вдих, видих — і Аманда вийшла з машини. Вона була абсолютно не здивована тим, що мати не погребувала можливістю вбратися, як слід.

15

Довсон дивився, як Аманда іде просто до будинку, лишивши матері вибір — піти за нею слідом чи не піти. Здавалося, Евелін розгубилася. Вона, вочевидь, уперше була в Таковій садибі, та це місце й не було створене для когось, хто вдягає світлий брючний костюм і намисто з перлів у будній день — особливо після грози. Вона забарилася, роздивляючись Довсона з виразною байдужістю — наче реагування на його присутність не відповідало її статусу.

Зрештою вона розвернулася й піднялася за донькою на ґанок. На той момент Аманда вже сіла в одне з крісел-гойдалок. Довсон перемкнув передачу й поволі повів авто до гаража.

Він вибрався назовні й притулився до верстата. Звідти, де він стояв, Аманди вже не було видно, і він не уявляв, що саме вона казатиме матері. Роздивляючись навколо, він раптом пригадав, як Морґан Теннер дещо казав їм у кабінеті під час зустрічі. Він казав, що вони з Амандою самі зрозуміють, коли прочитати адресовані їм листи, і його охопило відчуття, що саме зараз він має зробити це, бо Так хотів, щоб він прочитав листа в якийсь такий момент. Певно, старий знав наперед, як розвиватимуться події.

Він витяг конверта із задньої кишені брюк. Розгортаючи листа, він провів пальцем по власному імені, написаному на конверті. Почерк був таким самим нерозбірливим, як і в тому листі, котрий вони з Амандою читали разом у Вандмірі. Але цей лист вмістився на один аркуш, хоч і з обох сторін. У гаражі було тихо, і Довсон пригадав, як колись це місце він називав домівкою. Він зосередився на літерах і взявся читати.

Довсоне!

Я не дуже знаю, з чого ліпше було б цього листа почати, окрім як сказати тобі, що за ці роки я познайомився з Амандою доволі близько. Мені хотілося б вважати, що вона мало змінилася з того часу, коли я вперше її побачив, та, якщо чесно, напевне цього стверджувати не можу. У ті часи ви трималися доволі окремо, і, як і буває в більшості молодих людей, завмирали, коли я приходив. Мене це не ображало, до речі. Колись у мене з Кларою теж так було. Не знаю, чи почув її татко від мене хоч слово до того, як ми з нею одружилися, але це вже інша історія.

Я хочу сказати, що не дуже розумію, якою вона була, та добре знаю, яка вона зараз, і, якщо чесно, мені зрозуміло, чому ти так і не зміг її забути. У ній багато доброти, в цій жінці. Багато любові, багато терпіння, вона кмітлива, як чорт, і, певно, найкрасивіше створіння з усіх, що ходили вулицями цього міста. Але, гадаю, найбільше мені припало до душі її добросердя, а я досить прожив на світі, аби судити, наскільки рідкісна це якість.

Напевно, нічого нового я тобі ще не сказав, але останнім часом почав ставитися до неї, як до дочки. Це означає, що я звертаюся до тебе, як міг би, мабуть, звернутися її татко, бо від татків мало діла, якщо вони хоча б трішечки не переймаються через своїх доньок. Особливо через таку доньку, як Аманда. Найважливіше те, що тобі треба зрозуміти, що їй дуже боляче — гадаю, боляче їй уже давно. Я це помітив уперше, коли вона приїхала провідати мене, і тоді, мабуть, я гадав, що це тимчасово, просто такий етап, але що частіше вона приїздила, то гірше себе почувалася. Так мені здається. Часом я прокидався й бачив, як вона блукає гаражем, і тоді я зрозумів, що ти почасти був причиною її переживань. Її переслідувало минуле, вона була одержима тобою. Але повір мені на слово: спогади доволі дивна штука. Іноді вони реальні, але буває й так, що вони стають такими, якими ми хочемо їх вважати, і Аманда, як мені здається, якось по-своєму старалася розібратися, що то за спогади в неї, яке місце в її житті вони посідають. Саме тому я запланував ваші вихідні так, як запланував. Я передчував, що якщо вона побачить тебе знов, то тільки так і зможе знайти свій шлях з пітьми, що б це не означало.

Але, як я вже казав, їй боляче, і якщо я щось і засвоїв за життя, так це те, що через біль люди не завжди бачать речі такими, якими ті є насправді. Зараз їй час щось вирішити зі своїм життям, і тут велика роль відведена тобі. Ви обоє маєте зрозуміти, що робити далі, але пам’ятай, що їй може знадобитися більше часу, ніж тобі. Можливо, вона навіть передумає раз чи два. Але коли вона прийме остаточне рішення, ви обоє мусите прийняти його і змиритися. І якщо у вас це з якоїсь причини не вийде, то тоді ви маєте зрозуміти, що більше ніколи не можна оглядатися назад. Це знищить і тебе, і її. Ніхто з вас двох не може жити далі й шкодувати про втрачене, бо це знесилить вас, вип’є з вас усі соки, і коли я просто навіть уявляю таке, мені серце крається. Зрештою, я звик сприймати Аманду як дочку, а про тебе думаю, як про власного сина. І якби в мене спиталися, чого найбільше перед смертю бажаю, то я б сказав так: хочу знати напевне, що у двох моїх дітей так чи інакше все буде гаразд.

Так

Аманда спостерігала, як її мати перевіряє на міцність прогнилу долівку ґанку, наче боїться провалитися. Вона не поспішала сідати — наче не розуміла, чи варта того розмова. Аманда відчула знайому втому, коли дивилася, як матір повільно й обережно пускається в крісло. Вона сіла так, щоб якомога менше торкатися його.

Влаштувавшись, мати виразно поглянула на неї: очевидно, їй хотілося, аби донька заговорила першою. Та Аманда мовчала. Вона знала, що не зможе сказати нічого, що спростило б цю бесіду, тому свідомо відвернулася й стала спостерігати за грою світла, яке пробивалося крізь навіс.

Евелін завела очі під лоба й заговорила:

— Серйозно, Амандо. Припини поводитися як мала дитина. Я тобі не ворог. Я твоя матір.

— Я знаю, що ти скажеш, — байдуже відповіла Аманда.

— Може, ти й знаєш, та одна зі сфер батьківської відповідальності полягає в тому, щоби упевнитися, що твої діти знають, що роблять помилку.

— То так ти про все це думаєш? — перепитала Аманда, примружившись на матір.

— А ти як би це назвала? Ти ж заміжня жінка!

— Гадаєш, я про це забула?

— Поводишся так, наче забула, — відповіла Евелін. — Ти не перша на світі жінка, яка незадоволена шлюбом. І ти не перша, хто хоче з цим щось вдіяти. Та різниця в тому, що ти продовжуєш вважати, що в цьому винний хтось інший.

— Ти про що говориш? — Аманда відчувала, як мимохіть вп’ялася пальцями у перильця крісла.

— Ти у всьому звинувачуєш інших, — хмикнула мати. — На мене валиш, на Френка, а коли Беа не стало, то навіть на Господа. Ти дивишся на всіх, крім себе, і не хочеш зрозуміти, що причину власних негараздів ти щодня бачиш у дзеркалі. Замість цього блукаєш світом, наче ти якийсь святий мученик: Бідося Амандочка, світ такий жорстокий, а вона така маленька. Правда в тому, що світ жорстокий до всіх нас. Так було й так завжди буде. Але якби ти була чесною із собою, то зрозуміла би, що в цьому є й твоя вина також.

Аманда промовила крізь зуби:

— А я, така наївна, сподівалася, що ти хоч раз викажеш хоч щось бодай трішечки схоже на малюсінький прояв співчуття чи розуміння. Здається, я помилилася.

— Ти правда кажеш те, що думаєш? — запитала Евелін, пробуючи пальцем уявну балабушку на брюках. — Скажи-но мені тоді: а що ж ти хотіла б від мене почути? Треба взяти тебе за руку й запитатися, як ти почуваєшся? Чи треба збрехати тобі й запевнити, що все саме собою буде гаразд? Що не буде ніяких наслідків, навіть якщо ти якимсь чином зможеш тримати Довсона в таємниці? — вона витримала паузу, а тоді продовжила: — Наслідки бувають завжди, Амандо. Ти достатньо доросла, аби розуміти це. Чи тобі справді слід про це нагадувати?

Аманда з усіх сил старалася звучати спокійно:

— Ти не зрозуміла, що я сказала тобі.

— А ти не розумієш того, що я тобі кажу. Ти мене не знаєш так добре, як тобі хотілося б думати.

— Я тебе знаю, мамо.

— О, так, звісно. За твоїми словами, я не спроможна виявити хоч стілечки співчуття й розуміння, — вона покрутила діамантову сережку й опустила руку. — Звісно, тоді виникає питання, а чого б це тоді я тебе прикривала учора.

— Що?!

— Коли Френк дзвонив. Спочатку я говорила з ним так, ніби нічого не підозрюю, і він щось там бурчав про гольф, який запланував на завтра з приятелем на ім’я Роджер. А коли він подзвонив удруге, я сказала, що ти вже спиш — навіть коли я точно знала, чим ти займаєшся насправді. Я знала, що ти з Довсоном, і ще до вечері зрозуміла, що ти не повернешся.

— Як ти могла напевне це знати? — допитувалася Аманда, намагаючись приховати шок.

— Ти коли-небудь взагалі звертала увагу на те, яке Орієнтал маленьке містечко? Коли треба десь зупинитися, то вибір не такий великий. Спершу я подзвонила до Еліс Рассел, ми мали приємну бесіду, до речі. Вона сказала, що Довсон виїхав від них, але мені було досить знати, що він у місті, аби зрозуміти, що відбувається. Гадаю, саме тому я тут, а не чекаю тебе вдома. Мені спало на думку, що цю нашу звичну увертюру з брехнею й відмовками цілком можна пропустити. Мені спало на думку, що так тобі буде легше поговорити зі мною.

Аманді ледь не потемніло в очах.

— Дякую, — пробурмотіла вона, — що не сказала Френкові.

— Я маю права щось казати Френкові, чи взагалі казати щось таке, щоби підкинути проблем у шлюб, де й без мене не все добре. Що ти казатимеш Френкові — то твій клопіт. Бо як на мене, то нічого й не трапилося.

Аманда сковтнула гіркоту, що утворилася в роті, і промовила:

— То нащо ти тут? Мати зітхнула:

— Бо ти моя донька. Ти можеш не говорити до мене, але я завжди чекаю, що ти мене принаймні вислухаєш, — Аманда вловила тон розчарування в материному голосі. — Я не маю жодного бажання розпитувати чи вислуховувати брудні подробиці вчорашнього вечора, чи вислуховувати прокльони за те, що я, сяка-така, не сприймала Довсона з самого початку. І я не хочу обговорювати твої проблеми з Френком. Замість цього мені хотілося б дещо тобі порадити. Хоч ти про мене й не найліпшої думки, але ти моя дочка, і мені не все одно. Але питання в тому, чи готова ти слухати.

— Так, — Аманду було ледве чути. — Що мені робити?

З обличчя Евелін ураз десь поділися гострота й штучність, а голос її зазвучав на диво м’яко:

— Усе дуже просто, — почала вона. — Не слухайся мене.

Аманда чекала, чи буде щось далі, проте мати мовчала й нічим свої слова не доповнила, і вона не знала, як це розуміти.

— Ти кажеш, щоб я пішла від Френка? — нарешті прошепотіла вона.

— Ні.

— То мені слід спробувати налагодити з ним стосунки?

— Цього я теж не казала.

— Я не розумію.

— Ненамагайсячитатиміжрядків, — сказаламати, підводячисьй поправляючи костюм, а тоді пішла до сходів.

Аманда розгублено кліпнула очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Чекай, ти вже йдеш? Ти ж нічого не сказала. Мати обернулася:

— Навпаки, я сказала тобі усе найважливіше.

— Не слухатися твоїх порад?

— Саме так, — відповіла мати. — Не слухайся моїх порад. Чи ще чиїхось. Довіряй собі. Добре тобі від того буде чи зле, щаслива ти будеш чи ні — це твоє життя, і ти можеш робити з ним усе, що забажаєш, — вона встала підбором на першу, найскрипучішу сходинку, і її обличчя знов стало подібним до маски. — Я так розумію, ми скоро побачимось? Коли приїдеш за речами.

— Так.

— Тоді зроблю якісь бутерброди й фруктів дістану, — на цих словах вона спустилася сходами. Дійшовши до машини, вона помітила Довсона, що стояв у гаражі, і швидко його роздивилася перед тим як сісти за кермо. Сівши в авто, вона завела його й швидко поїхала геть.

Відклавши листа, Довсон вийшов з гаражу й став звіддаля спостерігати за Амандою. Та сиділа на ґанку й дивилася на ліс: виглядала вона спокійніше, ніж він очікував, але звідти було не розгледіти виразу її обличчя.

Коли він наближався до неї, вона мляво посміхнулася йому й відвернулася, і він відчув, як десь глибоко в животі заворушився страх.

Він присів у крісло-гойдалку, нахилився вперед, склав руки й не казав ні слова.

— Тобі не цікаво, як минула розмова? — нарешті запитала вона.

— Я так зрозумів, що ти сама розповіси, коли схочеш, — відповів він. — Рано чи пізно.

— Я така передбачувана?

— Ні.

— Так, передбачувана. Моя мати, а з іншого боку… — вона потерла мочку вуха, щоби потягнути час. — Якщо колись скажу, що нарешті до кінця зрозуміла свою матір, нагадай мені про сьогодні, добре?

Він кивнув:

— Так і зроблю.

Аманда повільно глибоко вдихнула, повільно видихнула, а коли заговорила, то її голос зазвучав несподівано по-чужому:

— Коли вона піднялася на ґанок, я точно знала, як розгортатиметься наша бесіда. Вона мала б вимагати пояснень і подробиць про вчорашній вечір і повідомити мені, яку страшну помилку я зробила. Далі мала б бути лекція про очікування й відповідальність, а тоді я перебила б її фразою про те, що вона мене зовсім не знає і не розуміє. Я сказала б їй, що кохаю тебе і кохала все життя, і що я більше не почуваюся з Френком щасливою. І що хочу бути з тобою… — Довсон бачив, як вона заглиблюється у себе, у власні думки. — Це дуже в її манері — змушувати мене сумніватися в усьому.

— В усьому, що стосується нас? — вузол страху затягувався в ньому усе міцніше.

— В усьому, що стосується мене, — відповіла вона, переходячи на ледве чутний шепіт. — Але, так, про нас із тобою ми теж говорили. Бо я дуже хотіла все це сказати їй. Найдужче за все хотіла сказати їй це, бо це найголовніше, бо це правда, — вона похитала головою, нібито намагаючись звільнити розум від решток снів і мрій. — Та коли мати заговорила до мене, моє справжнє життя охопило мене, і я незчулася, як стала вимовляти зовсім інші слова. Таке враження, наче мої думки і мої слова — два радіоприймачі, налаштовані на різні хвилі, і кожний грає щось своє. І з того другого приймача я почула, що не хочу, аби Френк про це знав. І що вдома на мене чекають діти. І що як би я не старалася все їм пояснити і щоб я не казала, в цьому все одно буде щось непоправно егоїстичне.

Коли вона зупинилася, Довсон помітив, як вона автоматично крутить на пальці обручку.

— Анет ще маленька дівчинка, — продовжила Аманда, — і я не уявляю свого життя без неї, і в той же час я не уявляю, як можна забрати її від батька. Та і як пояснювати їй щось таке? Щоби вона зрозуміла? А що робити з Джаредом і Лін? Вони вже майже дорослі, але хіба їм буде легше сприйняти це? Сприйняти, що я розбила сім’ю, аби бути з тобою? Так, наче хочу собі молодість повернути? — в голосі її звучала мука. — Я люблю дітей, і в мене серце стане, якщо бачитиму їхнє розчарування щоразу, коли вони дивитимуться на мене.

— Вони люблять тебе, — ледве вичавив він з себе, проковтнувши клубок, що тис у горлі.

— Знаю. Та не хочу ставити їх в таке становище, — відповіла вона, колупаючи подерту фарбу на підлокітнику крісла. — Не хочу, аби вони ненавиділи мене чи розчарувалися у мені. А Френк… — тремтливо, вона набрала повітря в легені: — Так, з ним не просто. І, так, я весь час борюся зі своїми почуттями щодо нього. Але він непогана людина, і я знаю, що частина мене завжди перейматиметься через нього. Іноді мені здається, що це завдяки мені він тримається так, як тримається досі. Але він не з тих чоловіків, який би подумав, що я покинула його заради когось іншого. Повір мені на слово, він такого просто не переживе. Це просто… знищить його, а що тоді? Він просто питиме більше, ніж тепер? Чи впаде в глибоку депресію, з якої не зможе вибратися? Не впевнена, що можу з ним так вчинити, — вона безсило опустила плечі: — І, звісно, є ти.

Довсон відчував, що буде далі.

— Це були чудові вихідні, але це не справжнє життя. Це було більше схоже на медовий місяць, але з часом наш захват одне від одного мине. Можна обіцяти собі, що цього не станеться — можна що завгодно обіцяти, але так неодмінно буде, і тоді ти вже не дивитимешся на мене так, як дивишся зараз. Я не буду вже жінкою, про яку ти мрієш, чи дівчиною, яку ти колись кохав. А ти не будеш моїм втраченим коханням, єдиним справжнім, що було в моєму житті. Ти будеш кимось, кого мої діти зневажатимуть, бо ти зруйнував їхню сім’ю, а ти побачиш мене такою, якою я є насправді. За пару років я просто стану жіночкою під п’ятдесят з трьома дітьми, які, можливо, відчуватимуть до мене ненависть, а я ненавидітиму через усе це себе. І кінець кінцем ти теж мене зненавидиш.

— Це не так, — голос Довсона звучав твердо. Аманда ж робила усе, щоби звучати хоробро:

— Ні, це так. Медовий місяць ніколи не триває вічно.

Він потягнувся до неї й поклав руку їй на коліно.

— Бути разом — це не тільки медовий місяць. Для нас це — бути самими собою. Хочу поряд з тобою прокидатися, хочу бути з тобою вечорами, дивитися на тебе за вечерею. Хочу розповідати тобі про свій день — усе, до найдрібнішої, найнуднішої подробиці, і щоби ти розповідала мені про свій. Хочу сміятися з тобою, засинати з тобою, і щоб ти засинала на моєму плечі. Бо для мене ти не просто хтось, кого я колись кохав. Ти найближчий мій друг, ліпша частина мене, ти ліпший я, і я не можу, просто не здатен знов уявити себе без тебе, — він зупинився в пошуку правильних, точних слів: — Може, ти не розумієш, але я ділився з тобою найліпшою частиною себе, і коли ти поїхала, все змінилося так, що я досі не оговтався, — Довсон відчув, як на долонях виступає волога. — Я розумію, що ти налякана, бо і я наляканий теж. Але якщо ми просто полишимо це, якщо вдамо, що нічого не було, то я не впевнений, чи випаде ще мені можливість бути з тобою, — він підняв руку, прибрав пасмо волосся, яке падало йому на очі. — Ми ще молоді. У нас ще є час зробити все правильно.

— Ми вже не такі молоді…

— Але ж молоді, — наполягав Довсон. — У нас попереду ще велика частина життя.

— Знаю, — прошепотіла вона. — Тому я про дещо тебе попрошу.

— Проси про будь-що.

Вона потерла перенісся, намагаючись стримати сльози:

— Будь ласка… не проси мене втекти з тобою, бо якщо попросиш, я послухаю. Прошу, не проси розповісти Френкові про нас, бо і це зроблю. Прошу, не кажи мені кинути все й розбити сім’ю, — вона ковтнула повітря так, наче захлиналася. — Я кохаю тебе, і якщо це взаємно, то ти просто не можеш просити мене про такі речі. Бо я недостатньо довіряю собі, аби відмовити.

Коли вона договорила, Довсон нічого не відповів. В її словах була істина, хоч як гірко було йому це визнати. Забрати її з сім’ї — означало б змінити все: насамперед, її саму. Це лякало його, і він пригадав, що Так писав йому. Їй може знадобитися більше часу, — казав Так. Чи, може, насправді все скінчилося, і йому тепер треба якось жити далі.

Але це неможливо. Він подумав про всі ці роки, протягом яких мріяв побачити її знов, уявляв собі майбутнє, якого в них може ніколи й не бути. Він не хотів давати їй час, він хотів, щоби вона зробила вибір тепер. І одночасно він розумів, що їй це потрібно, можливо, саме зараз найбільше, що він має дати їй це, і він зітхнув, сподіваючись, що знайде сили це вимовити.

— Добре, — зрештою прошепотів він.

І Аманда заплакала. Довсон підвівся, емоції наплинули на нього, і він боровся з ними, як міг. Вона теж підвелася, і він обійняв її, й відчув, як вона обвисла в нього на руках. Він вдихав її запах, дихав нею, й образи заметушилися в його голові — як сонце висвічувало її волосся, коли вона вийшла йому назустріч із гаража, коли він приїхав до Такової садиби; як плавно вона рухалася поміж квітів у Вандмірі; як час зупинився, коли їхні вуста, спраглі одне одного, зустрілися у затишку хатинки, про існування якої він і не здогадувався. Тепер все добігало кінця, і в нього було відчуття, наче він спостерігає останній відблиск світла у пітьмі нескінченного тунелю.

Вони довго стояли на ґанку, тримаючи одне одного в обіймах. Аманда дослухалася до його серцебиття й знала, що це єдиний на світі звук, який вона хотіла б чути вічно. Неможливим, безмежним було її бажання почати все наново. Цього разу вона все зробила б правильно, вона лишилася б з ним й ніколи більше не покинула б його. Вони були створені одне для одного, і їм судилося бути разом. У них обох ще був час. Коли вона відчула, як він пестить її волосся, то майже промовила ці слова вголос. Але не змогла. Лише тільки й спромоглася, що прошепотіти:

— Рада була бачити тебе знов, Довсоне Коул.

Її волосся було майже надмірно ніжним й шовковистим на дотик, і Довсон не міг відірватися від нього.

— Може, ми могли б якось це повторити?

— Можливо, — відповіла вона й витерла сльозу зі щоки. — Хто знає. Може, я прийду до тями й навідаюся до Луїзіани якогось дня. З дітьми, я маю на увазі.

Він спромігся усміхнутися, хоч розпач і безнадія скажено билися в його грудях.

— Я би приготував вечерю. Для всіх.

Але час їй був їхати. Коли вони спускалися з ґанку, Довсон подав їй руку, і вона взялася за неї — стиснула так міцно, аж боляче було. Вони забрали зі «Стінґрея» її речі, а тоді поволі пішли до її машини. Довсонові відчуття загострилися до межі — ранкове сонце лоскотало йому потилицю, вітерець торкався його волосся, наче пір’їною, листя на деревах шурхотіло — усе було нереальним, наче в кіно. Єдиним реалістичним відчуттям, яке не полишало його, було відчуття кінця.

Аманда міцно трималася за його руку. Коли вони дійшли до машини, він відчинив для неї двері, повернувся й поцілував — провів губами по щоці, повторюючи шлях її сліз, тоді пройшовся лінією її підборіддя. Він думав про те, що писав йому Так. Він ніколи не зможе пережити це — усвідомлення цього факту виявилося несподівано чітким, прозорим, і він розумів, що не зможе виконати Такове прохання. Вона була єдиною жінкою, яку він міг би покохати, єдиною, кого він хотів кохати.

Через деякий час Аманда змусила себе відступити від нього. Сівши за кермо, вона одразу завела машину й зачинила двері. Опустила скло. Його очі блищали від сліз, віддзеркалювали її очі. Поволі вона дала задній хід. Довсон мовчки відступив. Його біль проклав страдницькі зморшки на її обличчі.

Вона розвернула авто в напрямку дороги. Крізь сльози світ навколо здавався набором розмитих плям. Завертаючи під’їзною дорогою, вона глянула в дзеркало заднього огляду й схлипнула, коли побачила, як фігура Довсона зменшується, лишаючись позаду. Він не ворушився.

Набираючи швидкість, вона розридалася. Дерева миготіли повз вікна, зливаючись в одну тьмяну масу. Їй хотілося повернути назад, повернутися до нього, сказати, що вона не боїться стати тією, ким хоче стати. Вона шепотіла його ім’я, і хоч знала, що він не чує її шепоту, Довсон підняв руку в жесті остаточного прощання.

Мати сиділа на ґанку, коли Аманда приїхала. Тихенько грало радіо, й Евелін спокійнісінько пила собі чай із льодом. Аманда без жодного слова пройшла повз неї й піднялася сходами до своєї кімнати. Пустила воду, зняла одяг. Роздягнена, вона стояла перед дзеркалом. Порожня й непотрібна, як пуста посудина.

Кусючі водяні цівки душу сприймалися як кара, і коли вона нарешті вилізла з ванни, то вдягла джинси, просту бавовняну сорочку, після того склала решту речей до валізи. Листочок конюшини вона заховала в сумку — в потаємну кишеньку на блискавці. Як завжди, зняла з ліжка постіль, віднесла її до пральної кімнати, склала в машинку й запустила автоматичний режим.

Потому вона повернулася до кімнати й продовжила поратися зі списком необхідного. Не забути полагодити морозильник удома, бо перед від’їздом забула. Спланувати збір коштів — це вона відкладала до останнього, та кошти мають надійти вже у вересні, і осінь не забариться, бо літо мине непомітно. Знайти постачальника продуктів, а перед тим непогано було б розпочати збір пожертв на подарункові продуктові кошики. Записати Лін на підготовку до тестування. Пересвідчитися, що за Джаредів гуртожиток сплачено наперед. Зустріти Анет з табору, приготувати щось особливе, смачненьке на честь її приїзду.

Складати плани. Пережити вихідні. Повернутися до реального життя. Як душ, який змивав з її шкіри Довсонів запах, усе це здавалося їй карою.

Та навіть коли біг її думок став сповільнюватися, вона розуміла, що не готова спуститися вниз. Вона сіла на ліжку, сонце скоса пронизувало кімнату, і образ Довсона, те, як він стояв і дивився їй услід, ураз постав перед її очима. Образ цей був таким чистим, таким ясним, наче вона бачила його наживо, знов і знов. І всупереч усьому — всупереч собі — вона раптом зрозуміла, що прийняте нею рішення не є правильним. Вона все ще могла поїхати до нього, вони все ще могли зробити все так, щоби у них усе вийшло, незважаючи на будь-які перепони. Із часом діти пробачать і зрозуміють її. З часом вона зможе пробачити собі це.

Але вона відчувала, як її сковує заціпеніння, і не могла поворухнутися.

— Я кохаю тебе, — промовила вона до порожньої кімнати, відчуваючи, як майбутнє відносить від неї, наче вітром відносить річковий пісок, — майбутнє, яке вже здавалося сном.

16

Мерилін Боннер стояла в кухні свого будинку на фермі й ліниво спостерігала за робітниками, що лагодили зрошувальну систему в саду під вікнами. Незважаючи на вчорашню зливу, дерева все-таки потребували додаткового поливу, і вона знала, що хлопці працюватимуть весь день, бодай і у вихідний. Вона дійшла висновку, що сад подібний до пещеної дитини — завжди потребує трохи більше уваги, трохи більше турботи — завжди йому мало.

Та справжнім двигуном її бізнесу була невеличка фабрика за садом, де виготовлялися різноманітні консерви й варення. По буднях там працювало понад десятеро людей, та на вихідних приміщення стояли порожні. Коли Мерилін збудувала фабрику, то в місті тільки й було розмов про те, що вона не може дозволити собі такої інвестиції. І, може, бували місяці, коли й справді було нелегко, але потроху кривосудці вгамувалися. Звісно, вона ніколи не розбагатіє на вареннях і желе, проте вона розуміла, що справи йдуть достатньо добре, аби перейти до дітей і забезпечити їм безбідне існування. Зрештою більшого вона й не хотіла.

Вона досі була вбрана в одяг, в якому ходила до церкви й на кладовище. Зазвичай вона одразу ж після повернення додому перевдягалася, та сьогодні

їй важко було зібратися з силами. Їсти їй так само не хотілося, і це теж було незвично. Хтось інший на її місці списав би таке на кволість, та Мерилін добре розуміла, що саме не дає їй спокою.

Відвернувшись від вікна, вона роздивилася кухню. Пару років тому вона зробила тут ремонт — а також у ванних, туалетах, більшості приміщень на першому поверсі, і їй спало на думку, що нарешті старий будинок на фермі став нагадувати дім батьків — і з віком це подобалося їй усе менше. Їй багато що не подобалося й багато з чим їй важко було змиритися, коли вона була молодшою й життя йшло шкереберть. Але ті роки, хоч якими тяжкими вони були, дечого її навчили. І незважаючи ні на що, вона мало про що шкодувала — хоч дехто у це й не повірив би.

Усе-таки її турбувало дещо, побачене ранком, і вона не знала, що з цим робити. Й чи взагалі варто щось робити з цього приводу. Завжди можна було вдати, що вона не розуміє, що відбувається, і вважати це буденною магією.

Та Мерилін на своїй шкурі навчилася, що не варто ігнорувати обставини — це може дуже й дуже нашкодити. Вона взяла до рук сумочку, зрозумівши, як зараз треба вчинити.

Кенді запхала останні коробки на заднє сидіння авто й пішла всередину, щоби забрати свого золотого Будду з підвіконня вітальні. Бридка статуетка, але їй подобалася, — з нею їй більше таланило, принаймні, приємно було в це вірити. Ця статуетка також була її страховкою — таланить з нею чи ні, вона збиралася якнайшвидше здати її до ломбарду, бо для початку нового життя гроші їй не завадять.

Кенді загорнула Будду в газету й заховала його до бардачка. Тоді відступила від машини на кілька кроків, щоби роздивитися пакунки. Дивовижно, як це всі її речі влізли до «Мустанга». Багажник ледве зачинявся, пасажирське сидіння було настільки завалене речами, що годі було у бокове вікно визирнути. Усі закапелки, усі закутки були забиті мотлохом. Серйозно, час зав’язувати з покупками в інтернеті. Треба буде купити більше авто, бо з цим швидкі втечі організувати буде усе важче. Звісно, можна було щось лишити. Скажімо, шикарну капучино-машину, але в такому містечку, як Орієнтал, без неї було не обійтися — не хотілося жити, як якийсь дикун у глушині. Часточка великого міста, так би мовити.

Хай там як, а речі вона зібрала. Увечері здасть зміну в «Тайдвотері», а тоді виїде на трасу й зверне на південь, як тільки доїде до головного східного шосе. Кенді вирішила перебратися до Флориди. Скажімо, про Саус-Біч вона чула багато хорошого, і, судячи з того, що їй казали, вона би там залюбки затрималася надовго. Звісно, вона такі речі й раніше собі обіцяла, та все-таки треба було, щоби все склалося, але ж може дівчина помріяти, правда?

Щодо чайових, то вечір суботи був клондайком, а от п’ятниця видалася не дуже — через це вона й вирішила відробити ще одну зміну. Починалося все шикарно — вона вдяглася у тісний топ й коротенькі шортики, і хлопці буквально кишені вивертали, аби привернути до себе її увагу. Але потім приперся Ейбі й усе зіпсував. Сів до столу, на вигляд хворий, як вуличний пес, та ще й спітнілий, наче з лазні, і десь півгодини витріщався на неї з тим своїм психонутим виразом обличчя.

Таке вона вже бачила — таке параноїдальне власництво — та Ейбі вдалося вийти у п’ятницю на небачений досі рівень. Для неї вихідні тільки починалися, і вона відчувала, що Ейбі от-от утне якусь дурницю, чи навіть щось по-справжньому небезпечне. Кенді була впевнена, що тоді він і почне, і, може, він би й почав, та, на щастя, йому хтось подзвонив, і він прожогом вискочив з бару. Вона навіть очікувала, що він може заявитися до неї додому суботнього ранку, але й тоді нічого не сталося. Не приходив він і сьогодні — цьому вона була тільки рада. Добре, що не приходив, бо завантажене авто робило цей план аж надто очевидним, і було ясно, що її намір утекти його аж ніяк не надихне на щось хороше. Їй неприємно було думати про це й зізнаватися собі в цьому, та Ейбі сильно її лякав. І половину бару перелякав у п’ятницю. Як тільки зайшов, то люди почали розходитися — тому й чайових вона майже не назбирала. Навіть коли він пішов, люди не поспішали повертатися.

Але тепер все було майже позаду. Ще одна зміна, і ноги її тут більше не буде. І Орієнтал, як і більшість місць, де вона побувала, стане для неї не більше, ніж просто спогадом.

Алана Боннера неділі завжди трішки засмучували, бо з ними приходило розуміння, що завтра знов на роботу. Для себе він якось вирішив, що люди зазвичай надто переоцінюють значення роботи.

Не те щоб він мав вибір. Мати хотіла, щоби він усе на світі здобув сам, чи як там вона каже, а це, ясна річ, облом. От якби вона найняла його управителем на фабриці, то була б інша справа — сидів би в конторі під кондиціонером, роздавав вказівки, наглядав за роботою інших, а не закуски розвозив по крамницях. Але що робити? Мама головна, і ту посаду вона берегла для Емілі, його сестри. Бо, на відміну від нього, Емілі закінчила коледж.

Але не все так погано. У нього було своє житло, хоч і завдяки мамі, і всі комунальні послуги оплачувалися за рахунок саду, а це означало, що всі зароблені ним гроші цілковито лишалися йому. Чи навіть ліпше: міг приходити і йти, коли йому заманеться — серйозний крок уперед порівняно з життям у материному будинку. Та й працювати на маму, хоч би й у конторі з кондиціонером, було б не легше. По-перше, якщо працювати безпосередньо з нею, то вони постійно натикалися б одне на одного — сумнівне задоволення. А ще мама аж надто велику увагу приділяє паперам і формальностям, а це ніколи не було його сильною стороною, тож так, як є зараз — найліпший варіант. Більшість часу він міг робити що завгодно, коли завгодно — і всі вечори й вихідні належали йому.

У п’ятницю все склалося якнайліпше — в «Тайдвотері» було наполовину менше людей, ніж завжди. Принаймні після того, як Ейбі припхався. Люди реально тікали звідти пошвидше. А він лишився, і деякий час все було просто… шикарно. Він балакав із Кенді, і йому здалося, що її й справді цікавило те, що він розповідав. Звісно, вона до усіх загравала, але він відчував, що сподобався їй. Сподівався, що так само вийде і в суботу, та в барі був реально зоопарк — усі столики зайняті і до шинквасу не проштовхатися. Він власних думок не чув — що вже говорити про балачки з Кенді.

Але ж щоразу, коли він робив замовлення, вона посміхалася йому через голови інших хлопців, і це давало йому надію на сьогоднішній вечір. По неділях мало хто ходить по барах, і він збирався з мужністю запросити її на побачення. Навряд вона погодиться, але що йому втрачати? Вона ж незаміжня, правда?

У трьох годинах ходу на захід від Орієнтала Френк стояв на полі для гольфу. Просто перед ним була тринадцята лунка, Роджер саме прилаштовувався загнати туди м’яча, а він пив собі пиво. Роджер сьогодні грав добре — ліпше, ніж Френк. Сьогодні він не зробив жодного удару, який би зміг урятувати його реноме. Драйви виходили кручені, а чипи короткі, тож про прямі удари до лунки й говорити не випадало.

Він намагався заспокоїти себе, що про результат не треба хвилюватися. Це ж була можливість утекти з кабінету й побути з приятелем, подихати свіжим повітрям і розслабитися. На жаль, легше від цього не ставало. Усім відомо, що головна насолода від гольфу полягає в тому, щоби зробити щасливий удар ключкою — дугоподібний драйв через весь фервей чи чип, після якого м’яч опиниться просто перед лункою. На даний момент він не зробив жодного вартого уваги удару, а на восьмій лунці витратив усі п’ять патів. П’ять! Він з таким же успіхом міг би піти гратися до місцевого атракціону — спробувати між лопатей млина загнати м’яча клоунові до рота. І навіть повернення Аманди не поліпшувало йому настрій. Якщо так ітиме й далі, то він, напевно, і матч не дивитиметься, бо було в нього передчуття, що ніякого задоволення від того не матиме.

Він зробив останній ковток пива з бляшанки й подумки похвалив себе за те, що взяв повний холодильник. По всьому видно, що день буде довгий.

Джаред був щасливий, що мати поїхала з міста — нарешті він міг гуляти ночами, скільки заманеться. Усі ці вигадки з комендантськими годинами якась дурня. Він уже в коледжі вчився, а в коледжі ніхто не дотримується комендантської години, але, здається, мама про це була не в курсі. Як повернеться з Орієнтала, то він її просвітить.

Не те, щоб на цих вихідних це мало якесь значення. Коли батько засинав, то спав як мертвий, а це означало, що Джаред міг повертатися додому, коли схоче. В п’ятницю він повернувся о другій, вчора майже о третій. Тато нічого не помітив. А може, й помітив, та Джаред про це не міг знати: коли він прокинувся, батько вже поїхав на гольф зі своїм приятелем Роджером.

Хоча за пізні повернення теж доводилося платити. Зробивши набіг на холодильник в пошуках їжі, він вирішив повернутися до своєї кімнати й подрімати. Іноді немає нічого кращого за те, щоби завалитися на подушку посеред дня. Найменша сестра була в таборі, Лін поїхала на водосховище Лейк-Норман, а батьків теж не було вдома. Іншими словами, вдома було тихо — мабуть, це були найтихіші дні літа.

Розпластавшись на ліжку, він роздумував, чи вимкнути мобільний. З одного боку, він не хотів, аби його турбували, але з іншого — могла подзвонити Мелоді. У п’ятницю в них було побачення, а вчора ходили разом на вечірку, і хоч зустрічалися вони недовго, вона дуже йому подобалася. Навіть дуже й дуже.

Він лишив телефон увімкненим й вклався зручніше, а тоді за пару хвилин провалився у сон.

Першим, що відчув Тед, коли прокинувся, був нестерпний біль у голові, і роздроблені образи вчорашнього дня стали поступово складатися докупи — Довсон, Тедів зламаний ніс, лікарня, рука в гіпсі, очікування під дощем. Довсон десь ховався, водив його за носа…

Довсон. Водив. Його. За носа.

Він різко сів на ліжку, й у животі завібрував біль. Тед поморщився, та навіть морщитися було боляче, а коли він торкнувся обличчя, то мало не завив від болю. Ніс на дотик був розміром з величеньку картоплину, і хвилями накочувалася нудота. Він не знав, чи зможе до вітру сходити й не впасти дорогою.

Тед знов подумав про монтувачку, що летіла йому просто в обличчя, знов подумав про жахливий вечір під дощем, і відчув, як у ньому прокидається лють. З кухні було чути вереск немовляти — високочастотний вереск, який перекривав навіть гучно увімкнений телевізор. Він примружився, марно намагаючись відгородитися від звуків, а тоді підвівся з ліжка й хитко почалапав зі спальні.

В очах темніло, і він тримався за стіну, аби не впасти. Глибоко вдихнув, стиснув зуби, почувши, як немовля знов заверещало, і подумки поцікавився, чому б тій клятій Еллі не стулити малому рота. І якого хріна телевізор волав так голосно.

Він заточився дорогою до туалету, а коли змахнув рукою в гіпсі, аби втриматися на ногах, то його прошило таким болем, наче хтось під’єднав його руку до високовольтного дроту. Немовляти вереск врізався в мозок розжареним ножем, і коли він обернувся, то побачив дві Елли з двома малими.

— Зроби щось з дитиною, щоб я сам нічого з нею не зробив, — гаркнув він.

— І вимкни клятого телевізора!

Елла позадкувала з кімнати. Тед розвернувся й заплющив одне око, щоби роздивитися, де пістолет. В очах потроху перестало двоїтися, і він помітив пістолет на тумбочці поряд з ключами від пікапа. Взяти і те, й інше з першого разу не вдалося. Довсонові вдавалося дурити його кілька днів, та пора було це припинити.

Коли Тед вийшов зі спальні, Елла витріщалася на нього так, наче живого мерця побачила. Малого їй вдалося заспокоїти, та про телевізор вона забула. Звук луною відбивався йому в черепі. Він завалився до тісної вітальні, копнув телевізора, і той з гучним тріском розбився об підлогу. Трирічна мала заголосила, а Елла з малим заверещали теж. Коли він вийшов з дому, у животі знов закрутило, хвилі запаморочення поновилися.

Тед нахилився, і його знудило просто з ґанку на землю. Він витер рота, сунув пістолета в кишеню. Міцно тримаючись за перила, зійшов донизу. Пікап бачив нечітко, та він зосередився на його обрисах й рушив уперед.

Довсон не втече. Тепер точно не втече.

Ейбі стояв коло вікна й дивився, як Тед кульгає у бік пікапа. Він добре розумів, куди той намилився, навіть якщо було видно, що до машини він іде по великій дузі. Теда кидало то вліво, то вправо — рівно пересуватися він явно не міг.

Учора він почувався жахливо, та сьогодні йому було набагато ліпше, ніж останніми днями. Ті ветеринарні ліки, певно, спрацювали, бо лихоманка минулася — і хоч рана на животі досі сильно боліла, вона вже не була такою гарячою й червоною, як учора.

На всі сто він не почувався, тут нічого й казати. Далеко не на всі сто. Але йому точно було ліпше, ніж Тедові, тут питань не було, і йому дуже не хотілося б, щоб решта членів родини помітили, що Тед настільки не в формі. Він уже дослухався до балачок на території про те, що Довсон знов накрутив хвоста Тедові, і хорошого в цьому було мало. Бо їм усім може спасти на думку перевірити, а чи не можуть вони, бува, накрутити хвоста й йому, а цього йому зараз було ой як не треба.

Потрібно було задушити такі розмови в зародку. Ейбі вийшов надвір й пішов до брата.

17

Змивши зі «Стінґрея» багно, набризкане дощем, Довсон поклав шланг й пішов до струмка за Таковим будинком. Після полудня стало спекотніше — надто спекотно для кефалей — і плесо струмка виглядало неживим, наче скло. Усе навколо застигло, і Довсон упіймав себе на спогадах про останні хвилини з Амандою.

Коли вона від’їжджала, він як міг стримував себе від того, щоби наздогнати її й вкотре спробувати переконати змінити рішення. Він хотів знову сказати їй, як сильно кохає її. Але він дивився їй услід, і серце йому краяла думка про те, що це була їхня остання зустріч. Він не розумів, як же так сталося, що він знову дозволив собі втратити її.

Не варто було сюди повертатися. Тут йому не місце, й ніколи не було. Тут немає для нього нічого, і час їхати геть. Якщо чесно, то він і так вже випробовував долю, лишившись так надовго. Роздивляючись навколо, він пішов уздовж будинку до авто. Остання зупинка у місті, а тоді він назавжди покине Орієнтал.

Аманда не знала, скільки часу вона просиділа у горішній кімнаті. Може, годину чи дві, може, більше. Щоразу, коли вона визирала у вікно, то бачила матір, яка сиділа на ґанку з книгою на колінах. Їжу вона понакривала сітками, аби мухи не попсували. Жодного разу з моменту повернення Аманди вона не піднялася нагору, аби подивитися, як там дочка, та Аманда й не чекала такого від неї. Вони знали одна одну достатньо добре, щоб розуміти, що Аманда спуститься, коли буде до цього готова.

За деякий час до того Френк телефонував їй з гольф-клубу. Він був небагатослівний, та вона встигла почути, що він напідпитку. За десять років у неї вже практично виробився рефлекс на такі випадки. Говорити з ним їй теж не хотілося, та він цього не помітив. Не через те що був п’яний — а він таки був п’яний, — а через те що, незважаючи на жалюгідний початок, йому вдалося закінчити гру з чотирма прямими парами. Мабуть, уперше в житті вона була рада, що він напився. Аманда знала, що коли приїде додому, він вже буде занадто втомлений і засне задовго до того, як вона ляже спати. Найменше на світі їй хотілося зараз, щоб йому не спало на думку покохатися. Цього вечора вона такого точно не витримає.

Іти вниз Аманда досі була не готова. Вона підвелася з ліжка, пішла до ванної кімнати, попорпалася в аптечці й знайшла бутлик «Візину». Закрапала набряклі й червоні від сліз очі, розчесала волосся. Ліпше від крапель не стало, та їй було байдуже, і Френк все одно нічого не помітить.

А от Довсон помітив би. І з Довсоном їй було би не все одно, як вона виглядає.

Вона знов думала про нього — як і до того, — але старалася тримати емоції під контролем. Глянувши на спаковані речі, вона помітила кутик конверта, що стирчав з її сумки. Аманда витягла його, роздивилася Такові закарлючки, котрими було написане її ім’я. Вона сіла на ліжко, зламала печатку й витягла листа — дивно, але вона сподівалася, що там знайде Такові відповіді на всі свої запитання.

Люба Амандо!

Коли ти читатимеш цього листа, то, певно, стоятимеш перед найважчим вибором у своєму житті, і тобі, безсумнівно, здаватиметься, що світ навколо тебе вийшов з ладу й валиться в руїнах.

Якщо тебе дивує моя обізнаність, то я просто скажу, що ми з тобою дуже близько познайомилися в останні роки. Я завжди хвилювався за тебе, Амандо. Та писатиму не про це. Не можу порадити, що тобі робити, — сумніваюся, що взагалі можна тобі щось порадити, аби якось полегшити тобі життя. Замість порад пропоную тобі історію, свою й Кларину, — ти ніколи не чула її від мене, бо я не міг добрати слів, аби розповісти її. Мені було соромно і, гадаю, страшно — я боявся, що ти більше не приїздитимеш до мене, бо вважатимеш, що я тобі весь час брехав.

Клара не була привидом чи духом. Так, я ясно бачив її і чув теж. Не скажу, що тих речей ніколи не траплялося, бо вони траплялися. Усе, що я написав у листі до тебе й Довсона, щира правда. Я бачив її того дня, коли повернувся з Вандміра, і що ліпше я доглядав за квітником, то ліпше бачив її. Я бачив, бо хотів бачити, чув, бо сумував за нею. Напевне, я намагаюся тут сказати, що вона була витвором моєї уяви, не більше, навіть якщо мені приємно було вважати, що це не так.

Певно, тобі цікаво, нащо я це пишу тепер, тому перейду до суті. Я одружився з Кларою, коли нам було по сімнадцять років, і ми прожили сорок два роки разом, і наші життя — ми самі — злилися у щось таке цілісне, що неможливо було розбити — так я вважав. Коли її не стало, то наступні двадцять вісім років мені боліло так, що більшість оточуючих — та і сам я — вважали, що я з’їхав з глузду.

Амандо, ти досі молода. Ти можеш не відчувати цього, але ти ще дитина і в тебе попереду велике й довге життя. Прислухайся до мене: я жив з реальною Кларою, а потім із Клариним духом, і якщо перша наповнювала моє життя щастям, то другий був лише тьмяним уявленням про її образ. Якщо ти відвернешся від Довсона, то все життя проживеш із привидом того, що могло б бути насправді твоїм. Я розумію, що в житті часто буває так, що безневинні люди страждають від наших рішень. Можеш вважати мене старим егоїстом, та мені ніколи не хотілося, аби ти була одною з них.

Так

Аманда поклала листа назад до сумки. Вона розуміла, що Так має рацію. Вона відчувала правдивість його слів глибоко як ніколи, і їй стало важко дихати.

З нервовістю, джерела якої не розуміла, вона зібрала речі й понесла їх донизу. Зазвичай вона складала валізи й сумки коло дверей, аж доки не була остаточно готова їхати. Але тепер вона повернула ручку й пішла просто до машини.

Вона закинула речі до багажника, обійшла авто. І лише тоді помітила, що мати спостерігає за нею з ґанку.

Аманда нічого не сказала — як і мати. Вони просто дивилися одна на одну. В Аманди було відчуття, що мати точно знає, куди вона зібралася, але слова Така досі звучали в її голові, і їй було вже все одно. Треба знайти Довсона — от і все, про що вона була здатна думати.

Він може досі бути в Така, та вона сумнівалася, бо авто мити не так вже й довго, та й брати блукають неподалік, тож у місті він би не лишався.

Але було ще місце, куди він мав поїхати, він казав їй…

Слова зазвучали в її голові несподівано, несвідомо, і вона стрибнула за кермо, точно знаючи, де його шукати.

Діставшись до цвинтаря, Довсон вийшов з машини й пройшовся до надгробка Девіда Боннера.

У минулому він приїздив сюди у незручні години, коли нікого не було, бо старався триматися непомітно й лишатися інкогніто.

Та сьогодні це було неможливо. У вихідні на цвинтарі була купа людей — вони групами пересувалися між надгробків. Здавалося, ніхто не звертав уваги на нього, та він все одно дорогою не підводив очей і людям в обличчя не дивився.

Коли він дійшов до потрібного місця, то помітив, що квіти, які він приніс у п’ятницю, досі були там, хоч і відсунуті вбік. Може, наглядач посунув, коли траву косив. Довсон сів навпочіпки й вискубнув кілька довших пагонів коло самого надгробка, які пропустила косарка.

Думками він линув до Аманди, його душило нестерпне, гостре відчуття самотності. Він знав, що від початку був проклятий, і, заплющивши очі, взявся промовляти останню молитву за Девіда Боннера й не помітив, як до його тіні долучилася ще одна тінь. Не помітив, як хтось зупинився й став просто позаду нього.

Аманда зупинилася на перехресті з головною вулицею Орієнтала. Якщо поїхати наліво, то дорога йтиме повз приплав, а тоді приведе до Такового дому. Якщо поїхати направо, то вона виїде з міста й опиниться на шосе, яке приведе її додому. Якщо ж поїхати вперед і не звертати, то вона виїде до кладовища за високим кованим парканом. Воно було найбільшим в Орієнталі, там знайшов вічний спочинок доктор Боннер. Вона пам’ятала, що Довсон згадував про намір заїхати туди дорогою з міста.

Ворота кладовища були відчинені. Аманда роздивилася п’ятірко машин на паркінгу в пошуках його орендованого авто, і їй перехопило подих, коли таки побачила його. Три дні тому він ставив його поряд з її машиною, коли вони зустрілися в Така. А ранком вони стояли коло нього, й він цілував її востаннє.

Довсон був тут.

«Ми ще молоді, — казав він їй. — У нас досі є час зробити все правильно». Вона тримала ногу на гальмах. Повз неї головною дорогою у бік центру прогримів мінівен й на мить затулив собою все. Більше на дорозі не було нікого.

Якщо зараз перетнути дорогу й зупинитися, то можна знайти його — вона знала це. Згадка про Такового листа, про довгі роки його скорботи за Кларою знов промайнула в її голові, і Аманда зрозуміла, що прийняла неправильне рішення. Вона не могла уявити життя без Довсона.

Перед її внутрішнім зором розгорталася уявна сцена: коло могили доктора Боннера вона знаходить Довсона, той дивується її несподіваній появі, вона говорить йому — вона майже чула, як робитиме це — що не треба було їй їхати від нього. Аманда майже відчувала уже щастя від того, що опинилася знов у його обіймах, бо розуміла, що вони створені одне для одного.

Якщо вона піде до нього, то — і вона знала це напевне — поїде за ним світ за очі. Чи він за нею. Але тоді її зобов’язання все одно тиснули б на неї, і поволі — дуже й дуже поволі, як ніколи в житті ще — вона відпустила гальма. Вона не поїхала уперед — натомість автоматично, мимохіть повернула кермо і, стримуючи схлипування, виїхала на головне шосе — у напрямку дому.

Аманда набирала швидкість, вкотре намагаючись переконати себе, що її рішення було правильним, єдиним реалістичним з усіх, які вона могла ухвалити. Кладовище віддалялося, а тоді зовсім зникло з виднокола.

— Пробач мені, Довсоне, — прошепотіла вона, наче сподіваючись, що він якось почує її. Вона воліла би, щоби ніколи так і не довелося промовляти цих слів.

Шурхіт трави за спиною перервав Довсонові роздуми, і він хутко схопився на ноги. Вражений, він одразу ж впізнав її, але виявив, що й слова вимовити не може.

— То ти таки тут, — ствердно промовила Мерилін Боннер. — На могилі мого чоловіка.

— Пробачте, — пробурмотів він, дивлячись у землю. — Не треба було мені приходити.

— Але ж прийшов, — відповіла Мерилін. — І нещодавно теж приходив. Коли Довсон нічого на це не сказав, вона кивнула на квіти:

— Для мене важливо приходити сюди щонеділі після служби в церкві. Минулої неділі їх тут не було, і вони надто свіжі як для понеділка чи вівторка. То, певно… у п’ятницю?

Довсон нервово глитнув і уточнив:

— Так, вранці.

В її погляді читалися незворушність і жорсткість:

— Ти колись частенько це робив. Після тюрми. Це ж ти був, правильно? Довсон промовчав.

— Я так і думала, — сказала Мерилін. Вона зітхнула й зробила крок до надгробка. Довсон відступив, а Мерилін перевела очі на епітафію й промовила: — Багато хто приходив заквітчати могилу, коли Девіда не стало. Але за пару років це припинилося, ніхто більше не приходив. Тільки я. І деякий час тут були тільки мої квіти, але потім, десь через чотири роки після його смерті, квіти стали з’являтися знов. Не постійно, але й кількох разів було достатньо, аби зацікавитися, хто ж їх приносить. Бо я не уявляла, хто це може бути. Розпитувала батьків, розпитувала друзів, та вони казали, що це не їхніх рук діло. Деякий час я навіть підозрювала, що, може, за життя в Девіда була коханка, уявляєш? — вона похитала головою й глибоко вдихнула. — І от дотепер квітів не було, і я зрозуміла, що то був ти. Я знала, що тебе випустили й що ти був тут на випробувальному терміні. І я знала, що ти прожив тут рік, а тоді поїхав геть. І я була така… зла на тебе за ті квіти, — вона схрестила руки на грудях, неначе намагалася закритися від спогадів. — І раптом цим ранком я знов бачу букет. І розумію, що ти повернувся. Не була впевнена, чи саме ти сьогодні приходив… але приходив точно.

Довсон сунув руки в кишені і несподівано зрозумів, що волів би зараз опинитися де завгодно, тільки не тут.

— Я не приходитиму більше, і квітів не приноситиму, — пробурмотів він. — Слово даю.

Вона подимилася на нього:

— А ти гадаєш, що це якось виправить те, що ти взагалі сюди приходив? Зважаючи взагалі на те, що ти накоїв? Зважаючи на те, що мій чоловік тут, — вона вказала на землю під надгробком, — а не зі мною? Що він так і не побачив, як ростуть його діти?

— Ні, — відповів Довсон.

— Звісно, ні, — сказала вона. — Бо ти досі почуваєшся винним за те, що наробив. Саме тому ти надсилав ті гроші весь цей час, правильно я кажу?

Йому хотілося їй збрехати, та він не міг.

— Як давно ви зрозуміли? — натомість запитав він.

— Коли отримала перший рахунок, — відповіла Мерилін. — За пару тижнів до того ти приходив до мого дому, пам’ятаєш? Не так вже й важко було здогадатися, — вона на мить зупинилася, добираючи слова. — Ти хотів вибачитися, чи не так? Коли тоді прийшов до мене на поріг?

— Так.

— І я не дозволила. Я… багато чого наговорила тобі того дня. Такого, що, мабуть, не треба було казати.

— Ви мали повне право таке казати. Її вустами промайнула усмішка:

— Тобі було двадцять два роки. На своєму порозі я побачила дорослого чоловіка, та що старшою я ставала, то ліпше розуміла, що люди остаточно дорослішають не раніше тридцяти. Мій син зараз старший за тебе тодішнього, проте я досі вважаю його дитиною.

— Ви зробили те, що зробив би будь-хто на вашому місці.

— Може, й так, — відповіла Мерилін, майже непомітно знизавши плечима, й зробила крок до Довсона. — Гроші, які ти надсилав, допомагали. Це була велика допомога для нас у найтяжчі роки, але більше вона не потрібна. Тому, прошу, припини їх надсилати.

— Я просто хотів…

— Я знаю, чого ти хотів, — втрутилася вона, — та навіть усі гроші світу не повернуть мені Девіда й не виправлять втрати, завданої мені його смертю. Вони не замінять дітям батька, якого вони так і не знали.

— Я розумію.

— І прощення за гроші не купити.

Довсон відчув, як його плечі опустилися в безнадії.

— Мені треба йти, — мовив він, повертаюсь у бік воріт.

— Так. Так, певно, ти маєш піти. Але перед тим я хотіла би, аби ти дещо дізнався.

Довсон повернувся обличчям до Мерилін, і та, впіймавши його погляд, промовила:

— Я розумію, що то була трагічна випадковість. Я завжди це розуміла. І також розумію, що ти ладен зробити все, аби переписати минуле — це видно з того, що і як ти робив увесь цей час. І, так, я визнаю, що коли ти приходив до мене тоді, я була зла, налякана і самотня, але я ніколи насправді не вважала, що у твоїх діях того страшного вечора був якийсь лихий намір. Це була одна з таких страшних і несправедливих речей, які часом трапляються, і коли ти приходив, я все на тебе вивалила, — вона зробила паузу, а коли заговорила знов, то в голосі її чулося щось дуже подібне на добросердечність: — Тепер усе гаразд, з дітьми все гаразд також. Ми вижили. З нами все окей.

Довсон відвернувся убік, і вона дочекалася, доки він знов зустрінеться з нею поглядами.

— Я прийшла сказати, що тобі більше не потрібне моє прощення, — чітко, по словах вимовила вона. — Але я розумію, що тобі й не про це йшлося весь цей час. Тобі йшлося не про мене чи мою сім’ю, а про тебе самого. Справа завжди була в тобі. Ти надто довго тримався за цю жахливу помилку, і якби ти був моїм сином, то я би порадила тобі відпустити її, бо тепер саме час. Тому — відпусти це, Довсоне, воно більше не твоє. Зроби це для мене.

Вона пронизливо дивилася на нього, намагаючись впевнитися, що він усе зрозумів, а тоді розвернулася й пішла геть. Віддаляючись, вона лавірувала поміж надгробків, аж доки не щезла з поля зору, й Довсон непорушно дивився їй услід.

18

Аманда керувала на автопілоті й навіть не помічала млявості недільного дорожнього руху. Родинні автомобілі й джипи — деякі з човнами на причепах — заполонили шосе, повертаючись додому після вихідних на пляжах.

Дорогою Аманда не могла уявити, як приїде додому й вдаватиме, що кількох останніх днів просто не було. Вона розуміла, що про них нікому не можна розповідати, але в той же час — і це було дивно — не відчувала провини через усе, що сталося. Якщо й непокоїло її щось, то лише жаль — вона розуміла, що варто було б все зробити інакше. Якби вона знала з самого початку, як скінчаться їхні вихідні, то лишилася би з Довсоном допізна у перший день і не відверталася би, коли зрозуміла, що він хоче її поцілувати. Вона зустрілася би з ним і в п’ятницю — і начхати, як хитро довелося би брехати матері — і все би віддала, аби всю суботу провести в його обіймах. Зрештою, якби вона віддалася почуттям швидше, то й субота могла би завершитися інакше. Можливо, вона відкинула би заборони, накладені на неї подружньою обітницею. І вона ж майже відкинула їх. Коли вони танцювали у вітальні, Аманда тільки й думала про те, щоби дозволити йому кохати її й кохатися з нею, і коли вони поцілувалися, точно знала, що буде далі. Вона жадала його так само, як колись давно.

Вона б вірила, що зможе пройти крізь це. Вона б вірила, що, коли вони перетнуть поріг спальні, її марного життя не існуватиме — хоч би й тільки на одну ніч. Навіть коли він роздягав її й ніс до ліжка, вона розмірковувала, чи зможе відмежуватися від того, що є заміжньою жінкою. Але як би їй не хотілось бути кимось іншим тієї ночі, кимось вільним від зобов’язань й обіцянок, як би вона не жадала Довсона, Аманда знала, що от-от перетне межу, повернення звідти вже не буде. Незважаючи на вимогливість його дотиків й таке бажане відчуття тілесної близькості, вона не могла остаточно віддатися на волю почуттів.

Довсон не сердився за це — натомість він тримав її якомога ближче, перебирав пальцями її волосся, цілував її щоки й шепотів, що ні до чого не зобов’яже її, що не конче зараз робити цей крок, що його ставлення до неї не зміниться, що би там не було.

І вони лежали так, доки небо не стало світлішати й втома не знесилила їх обох. У досвітню годину вона нарешті заснула, заколисана його руками. І коли вранці прокинулася, то найперше хотіла торкнутися Довсона, але тоді його вже не було поряд.

У барі гольф-клубу, коли раунд давно закінчився, Френк махав барменові, аби той дав йому ще одну пляшку пива; він і не помітив, якими поглядами бармен обмінявся при цьому з Роджером. Останній же знизав плечима, бо на той момент давно вже перейшов на дієтичну колу. Бармен неохоче виставив перед Френком пляшку, і Роджер нахилився ближче, аби перекричати гамір. За останню годину людей там значно побільшало — тепер і стати ніде було

— і останній інінґ матчу добігав кінця.

— Ти пам’ятаєш, що я їду сьогодні вечеряти з Сюзан, тому підкинути тебе додому не зможу. А тобі самому за кермо тепер зась.

— Ага, знаю.

— Може, таксі тобі викликати?

— Давай гру додивимося. А тоді я щось придумаю, гаразд? — Френк підняв пляшку й зробив довгий ковток, не відриваючи скляних очей від екрану.

Ейбі сидів у кріслі коло братового ліжка й дивувався, чому Тед живе в такому сральнику. Тут все смерділо відразливою мішаниною забутих підгузків, плісняви й бозна-чого ще — певно, тут щось-таки здохло. А як зважити на маля, що постійно верещало, й Еллу, яка гасала хатою, наче переляканий привид, то було навіть дивно, що Тед не збожеволів сильніше, ніж збожеволів.

Ейбі не до кінця розумів, нащо він тут сидить. Тед майже весь день пролежав непритомний — з тої самої миті, як повалився додолу дорогою до пікапа. Коли він підняв його й потяг до хати, Елла заволала, що треба везти його назад до лікарні.

Якби Тедові стало гірше, то, певно, так би він і вчинив, але лікарі мало чим змогли б тут помогти. Тедові потрібен був спокій — без різниці, чи тут, чи в лікарні. У нього був струс, і треба було поводитися обережніше вчора увечері, бо тепер він платив за необачність.

Справа в тім, що Ейбі аж ніяк не хотілося сидіти з братом у палаті — особливо, коли сам він почувався набагато ліпше. Дідько, та він і тут не хтів сидіти, але треба було владнати сімейні справи, бо порядок у сім’ї потребував загрози насильства, і тут Тедові належала провідна роль. Пощастило, що інші родичі не бачили, що сталося, і що йому вдалося затягти його до хати, доки ніхто нічого не помітив.

Господи Ісусе, ну й сморід тут — наче в каналізації — і пообідня спека все тільки погіршувала. Ейбі витяг мобільного, проклацав телефонну книгу, знайшов там Кенді й натиснув на виклик. Він і раніше набирав її, та вона не відповідала. І не передзвонила. А йому було ой як неприємно, коли на нього отак забивали. Навіть дуже й дуже неприємно.

І от вже вдруге за сьогодні в слухавці чулися довгі сигнали.

— Що в біса відбувається?! — зненацька прохрипів Тед. Слова давалися йому тяжко, а в голові пульсувало так, наче її відбійним молотком довбали.

— Ти в ліжку, — відповів Ейбі.

— А що в біса сталося?

— Ти не дійшов до тачки й зарився писком у землю. Я тебе відтяг усередину. Тед, поволі сівши на ліжку, чекав на «вертольоти», і вони прийшли, хоч і не такі нестерпні, як уранцы. Він витер носа й запитав:

— Довсона знайшов?

— Я на нього не виходив. Весь день глядів твою жалюгідну сраку замість цього.

Тед сплюнув на підлогу, цілячи в купу брудної білизни.

— Він має досі бути тут.

— Може, й так. Але сумніваюся. Він мусив зрозуміти, що ти упав йому на хвіст, і якщо має бодай щось у голові, то давно вже здриснув з міста.

— Ага, ну, може, не такий він вже й розумний, — всією вагою спершись на узголів’я ліжка, Тед підвівся на ноги й запхав «Ґлока» за ременя. — Ти за кермом.

Ейбі знав, що Тед не відступиться. Хоча, можливо, якщо родичі знатимуть, що Тед в строю й готовий робити діло, то буде ліпше.

— А як його там нема?

— Тоді його там нема. Але я маю знати напевне.

Ейбі витріщився на брата, втім, голова його була зайнята Кенді — де вона, чому не відповідає. І тим пацаном, до якого вона загравала в «Тайдвотері».

— Гаразд, — відповів він. — Але після того ти мені теж зробиш одну послугу.

Сидячи в машині на стоянці коло «Тайдвотера», Кенді розгублено роздивлялася екран мобільного, якого тримала в руці. Два виклики від Ейбі. На які вона не відповіла й не передзвонила. Вони нервували її, і вона розуміла, що треба передзвонити. Просто трішечки помурчати до нього, сказати правильні слова… Але ж тоді йому може спасти на думку навідатися сюди, доки в неї зміна, а цього їй зараз хотілося найменше. Він, певно, помітить, що машина завантажена, зметикує, що вона зібралася тікати, а тоді — бозна-що може тоді втнути цей псих.

Треба було спакуватися потім, після роботи, і їхати просто з дому. Та вона не продумала цього, а тепер до зміни лишалося кілька хвилин. Зараз вона може дозволити собі десь тиждень у мотелі й харчі, а от на бензин треба було б заробити сьогодні.

Лишати машину перед баром було б украй нерозумно — Ейбі не повинен її помітити. Даючи задній хід, вона виїхала з паркінгу й рушила у бік центру міста. За однією з антикварних крамниць була стоянка — туди вона й звернула, щоб заховати авто від небажаних очей. Доведеться прогулятися пішки, але це нічого.

А як Ейбі прийде й не побачить машини? Це також може бути проблема. Їй не хотілося відповідати йому на зайві питання. Вона поміркувала й вирішила, що коли він телефонуватиме втретє, то візьме слухавку й мимохідь скаже, що в неї зламалося авто і що вона проколупалася у ньому весь день. Це, звісно, ризиковано, але вона заспокоювала себе тим, що зміна триватиме лише п’ять годин, і вже до ночі вона зможе назавжди лишити все це позаду.

О п’ятій п’ятнадцять, коли задзвенів мобільний, Джаред ще спав. Він перевернувся на інший бік, узяв слухавку, здивований, що це телефонував батько.

Але говорив до нього не батько, а батьків приятель Роджер, який просив його приїхати й забрати батька з гольф-клубу. Бо батько випивав, і за кермо йому не можна.

Ха-ха, правда? Батько? Випивав?

Звісно, Джаред не сказав цього вголос, і не сказав би, якби й схотів. Натомість він пообіцяв приїхати за двадцять хвилин. Підводячись з ліжка, він вдяг шорти й футболку, в яких був до того, а тоді вскочив у в’єтнамки. Забрав з письмового столу ключі й гаманця. Позіхаючи, він спустився донизу. Треба подзвонити Мелоді.

Ейбі не дав собі клопоту лишати пікап на дорозі й іти крізь ліс, як учора. Натомість він рішуче поїхав просто до будинку й різко зупинився на вкритій гравієм галявині, наче водій поліцейського спецзагону на завданні. Він вискочив з авто швидше за брата із пістолетом напоготові, але й Тед виявив несподівану рвучкість для свого стану: набряки в нього під очима набули чорно-фіолетового відтінку. Людиноподібний єнот, а не мужик.

Нікого там не було, як Ейбі й передбачав. Будинок стояв порожній, і в гаражі Довсона не було також. Їхній брат виявився паскудою. Шкода, що він не був з ними усі ці роки, Ейбі знайшов би хороше застосування таким здібностям, навіть якби Тед був проти.

Теда відсутність Довсона теж не здивувала, але люті в ньому через це не поменшало. Ейбі бачив, як Тед нервово й ритмічно стискає щелепи й гладить спусковий гачок «Ґлока». Покипівши на галявині, він рушив урешті до Такового будинку й вибив ногою вхідні двері.

Ейбі сперся на капот пікапа й спостерігав за Тедом — мовляв, нехай робить, що схоче. Він чув, як Тед голосить й лається, як він кидається речами й ламає все у будинку. В нападі люті він викинув крізь вікно стільця, і шиба вибухнула тисячею уламків. Нарешті Тед з’явився на порозі і, не збавляючи швидкості, оскаженіло рушив до старого гаража.

Там стояв класичний «Стінґрей». Учора його тут не було — ще одна ознака того, що Довсон приїздив і поїхав. Ейбі не був упевнений, чи зрозумів це Тед, але припустив, що це не має значення. Нехай Тед випустить лють, перебіситься. Що швидше це трапиться, то скоріше все встане по місцях. Треба було, аби Тед зосереджувався не на тому, чого йому хочеться, а на тому, що йому казатиме Ейбі.

Він побачив, як Тед схопив з верстата монтувачку. Піднісши її високо над собою, щосили вдарив нею по вітровому склу, тоді перейшов до капота й моментально його погнув. Він порозбивав монтувачкою фари, позбивав дзеркала, але це був тільки початок.

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин Тед нищив авто, послуговуючись усім, що траплялося йому під руки. Двигун, шини, оббивку, приборну панель — усе потрощив на друзки, випускаючи свою лють на Довсона з маніакальною наполегливістю.

Шкода, — подумав Ейбі. Машина була лялечка, реальна класика. Але то була не його машина, а Тедові від усього цього було легше, тому Ейбі вирішив, що потрощити її — тільки на краще.

Коли Тед нарешті закінчив, то оглянувся на Ейбі. Він стояв на ногах рівніше, ніж Ейбі очікував, але дихав важко, і в очах досі скакали бісики. Йому спало на думку, що зараз теж може навести пістолета на нього й пристрелити — просто в нападі люті.

Та Ейбі став головним у сім’ї не завдяки тому, що умів відступитися — навіть коли його брат дуркував найгірше. Тому він просто лишився стояти там, де стояв, і байдуже дивився на Теда. Подлубався в зубах, роздивився, що вийшло надлубати. Він знав, що Тед спостерігає за ним.

— Закінчив?

Довсон сидів на приплаві позаду готелю в Нью-Берні. Обабіч нього коливалися на воді припнуті до приплаву човни. Він приїхав сюди просто з цвинтаря й сидів, дивлячись на воду. Сонце сідало.

Це було вже четверте місце за останні чотири дні, де він зупинявся, і вихідні виснажили його одночасно фізично й емоційно. Він даремно намагався уявити майбутнє — завтра, післязавтра, нескінченна протяжність тижнів й років — усе видавалося йому беззмістовним, непотрібним і пустим. Колись він жив певним чином заради певної мети, але тепер цієї мети не стало. Аманда — а тепер і Мерилін Боннер — відпустили його назавжди. Так помер. Що тепер йому робити? Рухатися? Лишатися на місці? Працювати далі? Спробувати щось інше? Який тепер сенс у житті, коли нема навколо жодних дороговказів, коли циферблат компаса тепер чистий від позначок?

Довсон знав, що відповіді не чекають на нього тут. Він підвівся й пішов до готелю. У понеділок рано-вранці у нього літак, тож він знав, що вставати доведеться до сходу сонця і можна просто зараз здати авто й заселитися у номер. За його планом, літак сяде в Новому Орлеані до полудня, і він невдовзі після того опиниться вдома.

Дійшовши до номера, Довсон не став роздягатися й упав на ліжко. Без стерна, без вітрил, без курсу. З ним ніколи ще не було аж так. Він намагався уявити, подумки відтворити відчуття Амандиних вуст на своїх вустах. Їй може знадобитися час, — писав Так, і перед тим як провалитися у неспокійний сон, він учепився за надію, що Так міг мати рацію.

Джаред зупинився на червоне світло й глянув на батька у дзеркало заднього огляду. Той, певно, заспиртувати себе намагався, не інакше. Коли Джаред під’їжджав з гольф-клубу пару хвилин тому, батько не міг стояти рівно й сперся на колону, щоби не впасти — погляд риб’ячий, розфокусований, а перегар такий, що він міг би ним гриль розпалювати. Може, через це він і мовчав. Безсумнівно, він намагався приховати, наскільки п’яний насправді.

До таких ситуацій Джаред вже звик. Він не стільки сердився через батькові проблеми, скільки сумував. Мати знов буде у своєму типовому настрої — вдаватиме, що все нормально, доки її чоловік ганяє чортів по кімнатах. Витрачати сили на злість не мало сенсу, але він знав, що глибоко всередині вона закипала. Вона з усіх сил намагалася бути чемною, але де б батько не присів, йшла до іншої кімнати — наче це абсолютно нормально для подружжя, так поводитися.

Усе йшло до того, що вечір гарним не буде, але він збирався лишити це на Лін — якщо тільки вона повернеться додому до того, як батько вирубиться. Що ж до нього самого, то він вже домовився з Мелоді поїхати поплавати до друга, який мав у подвір’ї басейн.

Світлофор нарешті перемкнувся на зелене, і Джаред, цілковито віддавшись мріям про Мелоді в купальнику, натиснув на газ і не помітив, що інше авто гнало через перехрестя йому поперек дороги.

З гуркотом, від якого барабанні перетинки, здавалося, мали б луснути, авто врізалося в його машину. Скло й металеві уламки віялом розліталися в усі боки. Частина дверної рами, покручена й поторочена від удару, врізалася в салон і вдарила йому в груди. Авто розкрутило, Джареда кинуло вперед, ремені безпеки врізалися в тіло, і він відчув, як його голова ледве тримається на плечах у цьому страшному вальсі посеред перехрестя. Це кінець, — подумалося йому, та вимовити цього він не зміг — не вдавалося набрати в легені достатньо повітря, аби вимовити хоч щось.

Коли авто нарешті зупинилося, він не одразу зрозумів, що досі дихає. По грудях розливався біль, він ледве міг поворухнути шиєю, і йому здавалося, що зараз він задихнеться через сморід піропатрона подушки безпеки, який вибухнув просто в обличчя.

Він спробував ворухнутися, та різкий біль у грудях зупинив його. Його зчавило потороченими дверима й кермом, і звільнитися від них не вдавалося. Посунувшись вправо, він відчув, як тиск на груди зменшився, дихати стало легше.

Він бачив, як навколо них на перехресті позупинялися інші авто. З них виходили люди, хтось вже викликав швидку з мобільних. Крізь павутинчасті тріщини на склі він розгледів понівечений капот авто, вигнутий, наче намет.

Неначе здалеку, долітали до нього крики людей — не ворушитися, чекати допомоги, нічого не робити. Він не послухався, повернув голову, згадавши про батька, і побачив його залите кров’ю обличчя. І тільки тоді Джаред закричав.

До дому лишалося їхати годину, аж раптом Амандин телефон зателенькав. Вона простягла руку до пасажирського сидіння, навпомацки знайшла в сумці телефон і відповіла аж після третього сигналу.

Джаредів голос тремтів, говорив він швидко й плутався у словах, і вона відчула, як холоне серце. Він рвано розповів про все — про швидкі, про кров на Френковому обличчі. Запевнив, що з ним самим усе гаразд, але що його змушують їхати до лікарні разом з батьком. Сказав, що обох їх везтимуть до лікарні Університету Дюка.

Аманда щосили стисла телефон у руці. Уперше з часів, коли захворіла Беа, вона відчула, як всередині неї сотається клубок страху. Справжнього страху, який заповнював собою все, не лишаючи місця ні для чого іншого.

— Я їду, — відповіла вона. — Буду так скоро, як тільки зможу…

Але тут зв’язок обірвався. Вона перенабрала Джареда, але відповіді не було. Вона різко звернула на протилежну смугу, утисла педаль газу в підлогу, увімкнула аварійні вогні й хутко обійшла авто, що їхало перед нею. Треба якнайскоріше дістатися до лікарні. Але недільна дорожня тіснява ще тільки збиралася розсмоктатися.

Після невеличкої екскурсії до Така Ейбі зрозумів, що сильно зголоднів. Після поранення апетит у нього був не дуже, але тепер живіт ревів, наче дика тварина, вимагаючи їжі за всі ці дні — ще одна ознака того, що антибіотики таки подіяли. Вони заїхали до Ірвіна, де він замовив чизбурґера, гарнір з цибулевих кілець у фритюрі й картоплі з сиром і чилі. І він знав, що цього мало, що все з’їсть до крихти — ще й пальці пооблизує. Йому навіть здавалося, що в животі ще знайдеться місце для пирога й кульки морозива на десерт.

Тед, з іншого боку, виглядав не дуже. Він також замовив чизбурґера, але їв повільно й відкушував помалу. Знищення того авто, певно, забрало в нього останні рештки сил.

Доки вони чекали на їжу, Ейбі телефонував Кенді. Цього разу вона відповіла після першого ж сигналу, і вони трохи поспілкувалися. Вона сказала, що вже на роботі й вибачилася, що не чула дзвінків і не передзвонила — авто в неї зламалося, і вона вовтузилася з ним. Її голос звучав так, наче вона рада його чути, грайлива, як завжди. Натиснувши відбій, він почувся набагато краще — йому навіть здалося, що він забагато собі намудрував щодо минулого вечора.

Може, справа була в їжі й у тому, що Ейбі одужував, та поїдаючи бурґера він подумки прокручував почуте туди й назад і не міг зрозуміти, що ж його непокоїть. Бо дещо сильно його непокоїло в тому, як вона говорила. По- перше, проблеми в неї були не з телефоном, а з авто, і якою б вона не була заклопотаною — могла би все-таки знайти хвилинку й передзвонити, якби хотіла. Але, здається, було й щось інше.

Тед підвівся з-за столу, не закінчивши їсти, й пішов до туалету, де просидів деякий час. Коли він повертався до столу, Ейбі подумалося, що брат мав би успіх у ролі якогось зомбі, чи що, й інші відвідувачі кафе з усіх сил вдавали, ніби не помічають його, й дивилися собі в тарілки. Він усміхнувся. Добре бути Коулом.

Але він не міг припинити думати про розмову з Кенді — облизував пальці й прокручував в голові кожну фразу.

Френк і Джаред потрапили в аварію.

Слова прокручувалися в її голові, наче стрічка зловісної телеграми, і кожна мить наповнювала Аманду несамовитим розпачем. Її пальці побіліли від зусилля, з яким вона стискала кермо, і вона кожні кілька секунд тиснула на аварійку, аби її пропустили вперед.

Їх забрала швидка. Френка і Джареда забрали до лікарні. Її чоловіка й сина…

Нарешті машина перед нею змінила смугу, і Аманда промчала повз неї, наздоганяючи машини попереду.

Вона заспокоїла себе, що Джареда просто струснуло, не більше. Але кров…

Джаред з панікою в голосі розповідав, що Френкові обличчя залило кров’ю. Вона схопила мобільного й спробувала знов додзвонитися до сина. Пару хвилин тому він не відповідав, і вона заспокоїла себе, що це через те, що він у швидкій чи, може, вже в лікарні, і там не можна користуватися телефонами. Аманда заспокоювала себе, що зараз ними займаються лікарі й медсестри і що, коли Джаред нарешті відповість, вона зрозуміє, що даремно себе накручувала. Колись майбутньому вони переказуватимуть цю історію за вечерею — як мама, наче сполоханий кажан, летіла до них крізь ніч, коли не було чого хвилюватися.

Та Джаред знов не відповідав, і Френк також. Коли обидва виклики перенаправилися на голосову пошту, вона відчула, як десь усередині неї, наче чорна діра, росте бездонна прірва жаху. Аманда ураз стала певна, що це була серйозна аварія — набагато страшніша, ніж запевняв Джаред. Вона не знала, звідки в неї така певність, та ця думка не полишала її.

Вона відкинула телефон на пасажирське сидіння й щосили натисла на газ, майже впершись у задній бампер авто, що їхало перед нею. Водій нарешті посунувся, і вона майнула повз нього, навіть не кивнувши й не блимнувши фарами на подяку.

19

Довсонові снилося, що він знов на платформі, і її саме розхитує серія вибухів, але цього разу все відбувалося безшумно й події розгорталися, наче в сповільненому кіно. Він бачив, як вибухнув резервуар, як полум’я затулило собою все навколо й небо теж, як чорний дим здіймається догори, набираючи розпливчастих, грибоподібних обрисів. Він бачив, як тремтливі ударні хвилі прокочуються палубою, змітаючи собою усе, розриваючи на шматки машини й опорні конструкції, вириваючи з м’ясом усе, що було до палуби прикріплене. Людей змело за борт наступними вибухами, кожний перелом, кожна покручена кістка чітко відбивалися на сітківці його очей. Вогонь пожирав палубу, наче величезний неповороткий казковий звір. Усе навколо нього поволі зникало в полум’ї.

Та він непохитно стояв на місці, ударні хвилі й здійняті вибухами уламки обходили його якимсь магічним чином. Просто перед ним, коло крана, він побачив чоловіка, що виходив із хмари нафтового диму, але, як і Довсон, він був недоторканним для вогню й вибухів. На мить Довсонові здалося, ніби дим тягнеться за чоловіком, наче серпанок, але тоді димова завіса замкнулася за ним. Довсонові перехопило подих, коли він упізнав темноволосого чоловіка у синій штурмівці.

Незнайомець завмер, риси його обличчя розмиті й невпізнавані з відстані. Довсон хотів озватися до нього, але з його вуст не злетів жодний звук. Він хотів підійти, та його підошви наче приклеїлися до палуби. Так вони й стояли, дивлячись одне на одного з різних сторін палуби, і Довсонові здавалося, що от-от він упізнає незнайомця.

І тут він прокинувся, кліпаючи очима, відчуваючи, як тілом прокочуються хвилі адреналіну. Він у готелі в Нью-Берні, просто на річці, і хоча розумів, що це був лише сон, відчував, як його морозить. Довсон сів на ліжку й спустив ноги на підлогу.

Якщо вірити годинникові, він спав лише годину. Надворі були вже майже сутінки, і все у номері здавалося нереальним у тьмяному вечірньому світлі.

Як уві сні…

Довсон підвівся й роздивився довкола, знайшов ключі й гаманець коло телевізора. Побачивши їх, він згадав про щось, що не давало йому спокою. Він різко перетнув кімнату й порився по кишенях костюма, в якому був, однак не знайшов того, що шукав. Він перевірив знов, щоби упевнитися, що не помиляється, тоді передивився вміст торби. Тоді взяв ключі й гаманець й побіг сходами вниз у напрямку стоянки.

Він перевірив кожний закапелок у винайнятому авто, перебрав усе в бардачку, багажнику, між сидіннями, під килимками. Але зрештою став пригадувати перебіг подій.

Дочитавши Такового листа, Довсон поклав його на верстат. Амандина мати пройшла повз нього, і він перевів погляд на Аманду, що сиділа на ґанку, й забув забрати листа.

Він, мабуть, і досі на верстаті. Можна його там і лишити, звісно… але уявити цього Довсон не міг. Це був останній лист Така, останній дарунок, і він хотів забрати його додому.

Довсон знав, що Тед і Ейбі нишпоритимуть містом, шукатимуть його, але незчувся, як перетнув річку дорогою до Орієнтала. Сорок хвилин — і він буде там.

Алан Боннер глибоко вдихнув, видихнув і, набравшись духу, переступив поріг «Тайдвотера». Людей там було ще менше, ніж він очікував. Коло шинквасу було пару хлопців, ще трійко грали на більярді в глибині залу, а за єдиним зайнятим столом була пара, яка саме рахувала купюри і явно збиралася йти. Пустка порівняно з вечором п’ятниці чи навіть суботи. У глибині залу тихо грав музичний автомат, коло шинквасу бубонів увімкнений телевізор, і напівпорожній бар через це здавався майже затишним.

Кенді витирала стільницю шинквасу й посміхнулася йому, а тоді навіть помахала рушником. Вдягнена вона була у джинси й футболку, волосся зібране у хвіст, і хоч вона й не причепурилася, як зазвичай це було, все одно лишалася першою красунею у місті. У животі його затріпотіли метелики від однієї тільки думки про те, що вона може погодитися повечеряти з ним.

Алан розправив плечі й пообіцяв собі, що жодних відмовок не слухатиме. Зараз він сяде коло шинквасу, просто буде собою і поведе розмову так, щоби зрештою запросити її на побачення. Він нагадав собі, що вона точно, безсумнівно, загравала до нього — може, вона за натурою грайлива, та був упевнений, що це було щось більше. Він знав різницю. Він все розумів і, глибоко вдихнувши й видихнувши знов, рушив до шинквасу.

Розчахнувши двері, Аманда влетіла до передпокою лікарні Університету Дюка й здичавіло втупилася у натовп пацієнтів та їхніх родичів. Вона продовжувала дзвонити Френкові й Джаредові щохвилини, та жоден з них не відповідав. Нарешті вона в розпачі подзвонила Лін. Донька досі була на Лейк-Норман, у кількох годинах ходу від лікарні. Лін ледве не знепритомніла від почутого й пообіцяла приїхати якнайскоріше.

Стоячи в коридорі, Аманда сканувала передпокій з надією побачити Джареда. Вона молилася, аби її хвилювання виявилися марними. Тоді вона помітила Френка на тому боці кімнати, і її охопила лють. Він пішов до неї — видно було, що він постраждав менше, ніж вона боялася. Вона заглянула йому через плече в пошуках сина. Та Джареда ніде не було.

— Де Джаред?! Де Джаред?! — допитувалася вона, і Френк спробував обійняти її. — Як ти? Що трапилося? Що відбувається?

Вона викрикувала питання за питанням, а Френк взяв її за руку й вивів її надвір.

— Джареда забрали, — відповів він. Минуло вже кілька годин з того часу, як він виїхав з клубу, та в його мовленні досі чулася п’яна млявість. Вона розуміла, що він докладає зусиль, аби звучати тверезо, але в його диханні й запаху його поту чувся кислий запах пивного перегару. — Я не знаю, що відбувається. Здається, ніхто нічого не знає. Сестра щось казала про кардіолога.

Від його слів їй стало тільки тривожніше, її трусило:

— Чому? Що з ним таке?

— Я не знаю.

— З Джаредом усе буде добре?

— Здається, з ним все було нормально, коли нас привезли.

— Тоді чому його забрав кардіолог?

— Я не знаю.

— Він казав, що ти був весь у крові.

Френк торкнувся набряклого перенісся: невеличкий поріз оточував величезний чорно-синій синець.

— Я сильно вдарився носом, та вони зупинили кровотечу. Це дрібниці. Зі мною все добре.

— Чому ти не відповідав на дзвінки? Я сто разів дзвонила!

— Мій телефон досі в машині…

Та Аманда вже не слухала, і всі Френкові слова тонули у порожнечі страху, яка розчахнулася в ній. Джареда забрали лікарі. Її син постраждав найбільше. Її син, не чоловік. Джаред. Її первісток…

Раптом вона відчула майже фізичну нудоту від Френкового вигляду — наче її у живіт вдарили — і рішуче пройшла повз нього просто до реєстратури. Вона чимдуж намагалася контролювати істерику, що здіймалася в ній, коли допитувалася в медсестри про сина.

Медсестра мало що їй розповіла — просто переказала все те, що Аманда вже чула від Френка. Від п’яного Френка, — промовила вона подумки, не в силах придушити приплив гніву. Вона вдарила кулаками по стійці реєстратури, привернувши до себе увагу всіх відвідувачів:

— Я маю знати, що з моїм сином! Мені потрібні відповіді, і негайно!

Машина в неї зламалася, — думав Ейбі. Ось, що його непокоїло після розмови з Кенді. Бо якщо в неї машина зламалася, то як вона дісталася до роботи? І чому не попросила підкинути її до бару чи з бару додому?

Може, хтось ще її підвозив? Хтось типу того пацана з бару? Не може ж вона бути настільки ідіоткою. Звісно, він міг би подзвонити ще раз і розпитати, але був і ліпший спосіб дізнатися, що ж там насправді коїться. Кафе Ірвіна було недалеко від вулиці, де вона орендувала будиночок, тож він може просто під’їхати туди й глянути, чи там її авто. Бо якщо воно там, то хтось таки підвозив її, і тоді є про що побалакати, правда ж?

Він кинув на стіл пару купюр й дав Тедові знак іти за ним. За вечерею Тед був небагатослівний, та Ейбі бачив, що братові вже трохи ліпше, хоч і апетит мав кепський.

— Куди ми?

— Хочу в дечому пересвідчитися, — відповів Ейбі.

Дім Кенді був у парі хвилин ходу звідти — в кінці малозаселеної вулиці — бунгало, що ледве трималося купи, личковане алюмінієвими панелями й заросле нестриженими кущами. Не бозна-які хороми, та Кенді була не з вибагливих й нічого не робила, аби якось цю халупу одомашнити.

На під’їзді до Кендіного будинку Ейбі побачив, що машини там не було. Може, вона її полагодила, — розмірковував він, та сидячи в пікапі й дивлячись на вікна будинку, він помітив, що щось було не так. Чогось не вистачало, і йому знадобилося кілька хвилин, аби зрозуміти, чого саме.

Будди на підвіконні не було. Вона завжди тримала його на підвіконні, його завжди було видно крізь шпарину в кущах. Щасливий талісман, як вона його називала, і не було жодної причини, з якої вона забрала би його геть. Якщо тільки…

Він відчинив двері пікапа й вийшов. У відповідь на Тедів запитальний погляд Ейбі кинув:

— Зара повернусь.

Він продерся крізь кущі й піднявся на поріг. Заглянувши крізь вікно всередину й побачив, що статуетки таки нема. Все інше виглядало так само, як і раніше. Звісно, це нічого не означало, бо він знав, що дім вона орендувала разом з меблями. Але відсутність Будди на підвіконні його непокоїла.

Ейбі обійшов будинок, заглядаючи до кожного вікна, хоча фіранки не давали роздивитися все як треба — він мало що побачив. Зрештою, втомившись від здогадів, він висадив ногою задні двері — просто як Тед у Таковому домі. Зайшов усередину, намагаючись здогадатися, що Кенді задумала.

Як і кожні п’ятнадцять хвилин після приїзду, Аманда знов пішла до реєстратури з’ясовувати, чи є новини про сина. Медсестра терпляче відповіла, що вже розповіла все, що знала сама: Джареда забрали лікарі, зараз він у кардіолога, лікарі знають, що батьки чекають на новини, і як тільки щось стане відомо, Аманда першою про все дізнається. У голосі медсестри чулося співчуття, й Аманда вдячно кивнула перед тим як розвернутися й відійти.

Навіть беручи до уваги все, що було навколо, Аманда не могла зрозуміти, що тут робить і як таке могло статися. І Френк, і медсестри намагалися пояснити їй, але тут і тепер їхні слова не мали жодного практичного значення. Їй не хотілося чути від них, що відбувається, вона хотіла побачити сина й поговорити з ним. Їй необхідно було побачити його, почути його голос, щоби зрозуміти, що з ним усе добре, і коли Френк спробував погладити її по спині, аби заспокоїти, вона відсахнулася від нього, як від прокаженого.

Бо це він був винний у тому, що Джаред опинився тут. Тільки він один. Якби він не пив, то Джаред лишився би вдома, чи поїхав гуляти з дівчиною, чи пішов би до друзів у гості. Джаред не опинився би на тому перехресті, не потрапив би до лікарні. Він же просто хотів допомогти. Він виявив відповідальність.

Але Френк…

Вона не могла дивитися на нього. І не кричати на нього їй тяжко давалося. Стрілки настінного годинника у передпокої рухалися повільно, наче в кіно. Нарешті після кількагодинного очікування, яке здалося їй вічністю, двері відділення розчахнулися, й звідти вийшов лікар в хірургічній формі. Вона спостерігала, як він підійшов до реєстратури і як медсестра кивнула й вказала в її бік. Коли лікар рушив до Аманди, та, наче паралізована, завмерла у тривожному чеканні. Вона нервово роздивлялася його обличчя в пошуках натяків на те, що він збирається сповістити. Та з виразу його обличчя не можна було сказати нічого.

Вона стояла на місці, і так само стояв Френк.

— Мене звати Міллз, я хірург, — сказав лікар і жестом запросив їх йти за ним крізь двері, що вели до іншого коридору. Коли двері за ними зачинилися, він повернувся до них. Незважаючи на сивину, він міг виявитися молодшим за неї, — подумалося Аманді.

Однієї розмови було замало, аби вона до кінця зрозуміла те, що розповів їм доктор Міллз, та ясно було одне: хоч Джаред і виглядав неушкодженим, та вчавлені у салон двері авто все-таки завдали йому прихованої травми. Під час огляду в терапевта було виявлено серцеві шуми, викликані травмою, і їхнього сина забрали на детальний огляд. Під час огляду стан Джареда різко погіршився. Лікар під час розмови неодноразово використав термін «ціаноз» [15] і пояснив, що Джаредові встановили стимулятор серцевого ритму, та Джаредове серце поступово втрачає здатність перекачувати кров. Лікар підозрював, що під час травми був пошкоджений тристулковий клапан серця, тож їхній син потребував заміни цього клапана. На даному етапі йому зробили шунтування, пояснив лікар, але тепер йому потрібний їхній дозвіл для операції на серці. Без такої операції, прямо сказав він, їхній син помре.

Джаред може померти.

Вона вхопилася за стіну, щоби не впасти, а лікар переводив погляд то на неї, то на Френка:

— Ви маєте підписати згоду, — сказав доктор Міллз. І в цей момент Аманда зрозуміла, що лікар також чує запах перегару у Френковому диханні. Тепер вона вже ненавиділа чоловіка. По-справжньому люто ненавиділа. Рухаючись, неначе сомнамбула, вона повільно й акуратно вписала до форми згоди своє прізвище. Рука була наче чужа.

Доктор Міллз відвів їх до іншого крила лікарні й лишив у порожній приймальні. Через шок вона не могла зібрати думки докупи.

Джаред потребує операції, бо інакше загине.

Він не міг загинути. Йому ж лише дев’ятнадцять. У нього ще все життя попереду.

Заплющивши очі, даремно намагаючись побачити хоч якийсь сенс в тому, як світ навколо неї виходить з ладу й розвалюється на шматки, вона безсило впала у крісло.

А ось це вже було занадто. Тільки не сьогодні.

Молодий хлопець на тому кінці шинквасу, Алан, чи Алвін, чи як там його, ледве не вмирав — так уже благав її погодитися на побачення. Та ще й відвідувачів майже не було — на бензин годі заробити з такими чайовими. Шикарно. Просто шикарно.

— Агов, Кенді, — то знов той малий звертався до неї, склавши підборіддя на руки, наче підлабузливе цуценя, — прошу, можна мені ще пива?

Вона з помітним зусиллям посміхнулася, коли відкорковувала й подавала йому пляшку. Коли вона наблизилася до його кінця шинквасу, він щось спитав, але в цей момент надворі щось блимнуло — чи то хтось проїхав повз, чи то заїхав на стоянку перед баром, і вона машинально глянула на двері. Що буде далі?

Коли ніхто не зайшов, вона зітхнула з полегшенням.

— Кенді? — його голос повернув її з роздумів.

— Пробач, що ти казав?

Він відкинув пасмо чорнявого волосся з чола й повторив:

— Я питався, як минув твій день.

— Божественно. Просто божественно.

Френк сидів у кріслі навпроти Аманди — він досі не тримався рівно, погляд так і лишався скляним. Вона чимдуж вдавала, що не помічає його.

Окрім цього й своїх страхів і тривоги за Джареда, вона ні про що більше думати не могла. У приймальні нікого більше не було, і перед її внутрішнім зором проносилися спогади про сина, стиснуті й ривкі — ось він маленький у неї на руках, крихітний і беззахисний, як всі немовлята у перші тижні життя; ось вона розчісує його й складає йому бутерброд для подорожі до Парку юрського періоду разом з іншими дітками дитсадкової групи; ось він збирається на свою першу шкільну вечірку, а вона хвилюється, щоби все було добре; ось він п’є молоко просто з пакета, а вона ж стільки разів казала пити зі склянки. Деколи різкі звуки лікарні виривали її з цього напівсонного, напівтривожного стану, і вона пригадувала, де знаходиться і навіщо. І тоді її знов охоплював жах.

Перед тим як піти, лікар сказав їм, що такі операції тривають години, можливо, все закінчиться вже після опівночі, та вона хотіла, щоб їм сповістили бодай щось до того часу. Вона потребувала пояснень — нормальних, зрозумілих, детальних пояснень, але насправді їй більш за все було треба, щоби хтось обійняв її й пообіцяв, що з її хлопчиком — нехай він вже майже мужчина — все буде гаразд.

Ейбі стояв посеред кімнати Кенді, стиснувши губи в одну пряму вузьку лінію. Так-так-та-а-ак. Шафа порожня. Комод порожній. Срана тумбочка у ванній — і та порожня.

Звісно, вона не відповідала на дзвінки — надто заклопотана була, коли речі збирала. А коли відповіла-таки? Як же ж вона забулася поділитися своїми планчиками про втечу з міста?

Але Ейбі Коула ще ніхто просто так не кидав. Ніхто.

А якщо справа в тому її новому приятелі? А якщо вони вирішили втекти разом?

Він прожогом вискочив надвір крізь вибиті двері. Оббігши будинок і зрозумівши, що треба опинитися у «Тайдвотері» негайно, він вскочив за кермо.

Сьогодні він дечого навчить і Кенді, і її молоденького дружка. Обох навчить. І цього уроку вони точно не забудуть ніколи.

20

Такої темної ночі Довсон ще не бачив. Місяця не було, зорі ледве палахкотіли у безкінечному чорному небі.

Він вже майже дістався до Орієнтала, і передчуття, що він от-от зробить якусь страшну помилку, повертаючись сюди, не давало йому спокою. Щоби доїхати до Така, йому треба буде проїхати місто з кінця в кінець, і він розумів, що брати можуть влаштувати засідку, де завгодно.

Просто перед ним був вигин дороги, на якому колись давно його життя безповоротно змінилося. У небі над кронами дерев, що затуляли поворот, він уже бачив віяло міських вогнів. Якщо вже передумувати, то просто зараз.

Він несвідомо відпустив газ, і коли авто сповільнило хід, Довсон знов відчув, наче за ним хтось стежить.

Ейбі міцно тримався за кермо, з ревом скеровуючи пікап в напрямку бару. На крутих поворотах його заносило, і тоді ревіння двигуна заглушував вереск шин, як-от перед в’їздом на стоянку «Тайдвотера», де він запаркувався на місці для інвалідів, різко вдаривши по гальмах. Тепер навіть Тед подавав ознаки життя — вперше після неподобства зі «Стінґреєм» — і салоні авто панувала атмосфера очікування насильства.

Вони ледве устигли повністю спинитися, та Ейбі вже вискочив з пікапа, а зразу за ним і Тед. Ейбі в голові не влізалося, як це Кенді вистачило клепки брехати йому. Очевидно, вона давно планувала свою тихеньку втечу і вважала, що він не здогадається. Час був навчити її, хто тут встановлює правила. Бо, Кенді, солоденька, правила встановлюєш явно не ти.

Рубаючи до входу в бар, Ейбі помітив, що кабріолета Кенді на стоянці не було, а це означало, що вона поставила його деінде. Може, коло дому якогось пацанчика. Певно, глузувала з Ейбі за його спиною, обоє глузували. Він легко уявив, як вона сміється, як називає його дурнем, і від цієї думки йому схотілося винести двері бару разом з одвірками, навести на неї пістолета й тиснути на гачок, доки набої не скінчаться.

Але так він не вчинить. О, ні. Бо спершу треба провчити її. Треба дати їй зрозуміти, що відбувається. Вона мала зрозуміти, що правила встановлює він.

Тед несподівано добре стояв на ногах. Він був практично у захваті від того, що має трапитися. Крізь двері чулося, як грав музичний автомат, і неонова вивіска з назвою бару заливала їхні обличчя червонявим світлом.

Ейбі кивнув Тедові й заніс ногу, щоби з розмаху розчахнути двері.

Довсон тепер їхав поволі, авто ледве повзло, і кожне нервове закінчення у його тілі налаштувалося на сприйняття найменших подразників. Вдалині він бачив вогні Орієнтала. Несподівано його охопило відчуття дежавю — наче він вже знав, що станеться, й не мав можливості якось цьому запобігти — як би цього не хотів.

Довсон нахилився до керма. Зіщулившись, він міг роздивитися магазин, повз який пробігав одного ранку. Шпиль Першої баптистської церкви, освітлений навколишніми вогнями, здавалося, висів у височині над діловим кварталом. Галогенові лампи ліхтарів заливали асфальт моторошним білим світлом, нав’язуючи відчуття, що коли зараз він рушить до Така, то може не повернутися звідти живим. Зорі, які він бачив до того, щезли, і небо над містом набуло нереального чорного кольору. Попереду, справа від дороги, притулилася низенька споруда, яка замінила собою дерева просто посередині останнього повороту шосе перед в’їздом до міста.

Довсон уважно роздивлявся навколо, чекаючи на… щось. Майже одразу його передчуття справдилися — щось промайнуло, мерехтнуло справа від водійських дверей.

Ось він, стоїть, ледве освітлений фарами, на порослому травою узбіччі. Темноволосий чоловік.

Привид.

Усе сталося так швидко, що Алан нічого не встиг усвідомити.

Ось він теревенить з Кенді — чи принаймні намагається — а вона виймає для нього з холодильника ще одне пиво, аж раптом двері бару розчахуються з такою силою, що верхні їхні частини зірвало з завіс.

Алан не встиг і сіпнутися, а от Кенді зреагувала моментально: впізнавання промайнуло її обличчям, і, коротко матюкнувшись, вона впустила пляшку, яку саме тримала на півдорозі до Алана.

Коли пляшка упала на бетонну підлогу, Кенді вже встигла розвернутися всім тілом й з істеричним вереском побігти десь за шинквас.

У нього за спиною, розкочуючи луну по стінах, хтось ревів:

— ТИ СЕБЕ ЗА КОГО МАЄШ, СТЕРВО?!

Алан увесь зіщулився, коли Кенді вже зникала за поворотом до кабінету адміністратора. Алан бував тут достатньо часто, аби знати, що двері в кабінеті адміністратора були укріплені сталевими пластинами й зачинялася на засуви, бо там стояв сейф. Він бачив, як Ейбі кинувся повз нього за Кенді просто через шинквас, намагаючись вхопити її за біляве волосся. Ейбі теж розумів, куди вона прямує.

— О НІ, КУРВО, НЕ ВТЕЧЕШ!

Кенді нажахано глянула через плече, перед тим як вхопитися за ручку металевих дверей і з криком катапультувалася до кабінету. Вона гримнула дверима просто перед носом в Ейбі, котрий встиг перескочити через шинквас ногами вперед, наче через гімнастичного коня, розметавши навколо пляшки й склянки, скинувши додолу касовий апарат. Він майже встиг.

Майже.

Ейбі повалився на підлогу за шинквасом, поскидавши з навколишніх полиць більшість пляшок так, наче то були кеглі для боулінгу. Але це його майже не затримало — він моментально схопився на ноги й дременув до адміністраторських дверей. Усе це проносилося перед Алановими очима, наче кадри сюрреалістичного, високоякісного бойовика. Та коли він осягнув, що насправді відбувається, жах охопив кожну клітину його тіла.

Це не кіно.

Ейбі заходився дубасити по дверях, кидатися на них усім тілом, завиваючи:

— ВІДЧИНИ КЛЯТІ ДВЕРІ!!! Це відбувається насправді.

Він чув істеричні крики Кенді з-за замкнених дверей кабінету. Господи…

У глибині бару, де кілька хлопців грали на більярді, зчинилася метушня — всі кинулися до запасного виходу, кидаючи більярдні киї на ходу. Киї з тріском падали на бетонну підлогу, й від цього звуку Аланове серце зайшлося в дикому ритмі, який спонукав тікати, тікати, тікати звідси, рятувати свою шкуру в інстинктивному пориві самозбереження.

Треба забиратися.

Треба забиратися звідси негайно!

Алан зіскочив зі стільця, наче його у спину льодорубом вдарили — стілець повалився на підлогу, а сам він ухопився за стільницю шинквасу, аби встояти на ногах. Дивлячись крізь потрощені вхідні двері, він побачив вогні стоянки й головну вулицю і рвонув у тому напрямку.

Він вже майже не чув, як Ейбі воює з дверима й обіцяє прикінчити Кенді, якщо вона не відчинить. Він не помічав перекинутих столів й стільців. Єдине, що мало значення зараз, це забратися звідси якнайшвидше й утікти куди завгодно, тільки б подалі від проклятого «Тайдвотера».

Він відчував, як підошви його кросівок гамселять бетонну підлогу, але вибиті двері виходу, здавалося, ближчими не ставали. Наче двері в кімнаті страху у парку атракціонів.

Десь здалеку він почув, як Кенді верещить: «Відчепися від мене!».

Теда Алан не бачив зовсім, як не бачив і стільця, якого Тед жбурнув у його напрямку, поціливши просто в ноги й зваливши його на підлогу. Алан інстинктивно спробував уникнути падіння, але за інерцією його кинуло вперед, чолом об підлогу. В очах спалахнуло білим, тоді одразу ж потемніло. Удар об бетон оглушив його.

За мить він знов розплющив очі, але не міг сфокусуватися. В роті стояв смак свіжої крові, і він борсався на підлозі, намагаючись звільнити ноги від стільця й перевернутися, і тут раптом відчув, як на щоку йому тисне підошва чийогось чобота — підбор боляче врізається у щелепу, скроня втиснута в підлогу.

Просто над ним з напівусмішкою на обличчі стояв Дикий Тед Коул, і в руці його був пістолет, спрямований Аланові в обличчя.

— А куди це ти зібрався, малий?

Довсон з’їхав на узбіччя. Він був майже впевнений, що силует незнайомця зникне в темряві, доки він виходитиме з машини, але темноволосий лишився на місці — стояв собі по коліна в траві. До нього було десь п’ятдесят ярдів — вистачає, аби роздивитися, як синя штурмівка тріпотить від вечірнього вітру. Якщо рвонути до нього зараз, то навіть в такому одязі й у високій траві він міг би наздогнати його секунд за десять.

Довсон знав, що незнайомець не є плодом його уяви. Він відчував його присутність так само добре, як своє власне серцебиття. Не відводячи від нього погляду, Довсон просунув руку крізь вікно водійських дверей і заглушив двигун. Навіть у темряві він міг розгледіти білу сорочку темноволосого чоловіка поміж застібок штурмівки. Але риси його обличчя лишалися невпізнаваними, як завжди.

Довсон зійшов з дороги на засипане гравієм узбіччя.

Незнайомець не ворушився.

Довсон зробив кілька кроків, високо ступаючи по буйній траві, та силует лишався на місці.

Скорочуючи відстань між собою й незнайомцем, він не зводив з нього очей. П’ять кроків. Десять. П’ятнадцять. Якби надворі був день, він роздивився би його без проблем. Він би розрізнив кожну зморшку на його обличчі. Але в темряві це було неможливо.

Уже близько. Довсон рухався обережно, відчуваючи, як накочуються хвилі зневіри. Ніколи ще він не був так близько до темноволосого — так близько, що як кинутися, то можна було б збити його з ніг одним стрибком.

Він і далі уважно спостерігав за привидом, вагаючись, коли ліпше рвонути. Здавалося, темноволосий читає його думки — він відступив на крок назад.

Довсон зупинився. Чоловік зупинився також.

Довсон зробив крок і побачив, як незнайомець відступає на крок назад. Він швидко зробив ще два кроки, і темноволосий точно повторив його рухи у зворотному напрямку.

Відкинувши сумніви, Довсон зірвався на біг, і в цю мить темноволосий розвернувся й побіг також. Довсон прискорив крок, та відстань між ними лишалась такою самою, і штурмівка темноволосого лопотіла за вітром, неначе дражнячи його.

Довсон прискорив біг знов, і незнайомець сіпнувся убік, змінюючи напрям: тепер він біг не від дороги, а паралельно їй, і Довсон біг слідом за ним. Вони прямували до Орієнтала — до невисокої будівлі з бетонних блоків, що притулилася за поворотом.

Поворот.

Довсон не наздоганяв, а темноволосий не відривався. Він припинив змінювати напрям, і вперше Довсонові спало на думку, що незнайомець має щось на меті, ведучи його навпростець. У цьому було щось тривожне, та Довсон не мав часу зважати на відчуття — він цілковито віддався гонитві.

Тедів чобіт чавив Аланове обличчя — обидва вуха розплюскалися й горіли від болю, щелепу звернуло набік важким підбором. Пістолет, спрямований йому в обличчя, здавався величезним — він затуляв собою усе. В животі копошився відчай. Мене зараз вб’ють, — раптом чітко усвідомив Алан.

— Знаю, ти таку штуку вже бачив, — промовив теж, покивавши пістолетом на Алана. — Як дозволю підвестися — не побіжиш, правда?

Алан спробував глитнути, та горло не слухалося.

— Ні, — прокректав він.

Тед надавив сильніше, й Алан заверещав від болю. Вуха боліли нестерпно — здавалося, вони стали тоненькі, наче папір. Скоса дивлячись на Теда й благаючи про милосердя, Алан помітив, що друга його рука була закута в гіпс, а обличчя було вкрите синцями й набряками. Десь у дальніх закутках свідомості Алана прокинулася цікавість: що ж таке сталося з Диким Тедом?

Тед відступив:

— Ану встав.

Алан спробував вивільнити ноги зі стільця, і коли йому це вдалося, поволі підвівся на ноги, завиваючи від гострого болю, що пронизав при цьому коліно. До дверей було всього лиш кілька футів.

— Навіть не думай, мерзото, — прохрипів Тед і вказав у бік шинквасу.

Алан покульгав у напрямку, в якому наказав Тед. Ейбі досі товкся коло дверей, матюкаючись і кидаючись на них, а тоді зрештою розвернувся й глянув на Алана й Теда.

Ейбі схилив голову набік й роздивився Алана, наче думаючи, що з ним зробити. В животі Алана знов підняв голову відчай.

— У мене тут твій дружок!

— Він мені не дружок! — прокричала у відповідь Кенді крізь двері. — Я викликаю поліцію!

Але Ейбі вже йшов до нього, обходячи шинквас. Тед тримав пістолета коло Аланової голови.

— Гадаєш, ви удвох так просто утекли б? — запитав Ейбі. Алан розкрив рота, щоби відповісти, але від страху йому забракло голосу.

Ейбі нахилився й підібрав з підлоги кийок. Алан бачив, як Ейбі — страшний і скажений — зважує його в руці, наче бейсболіст, який приміряється відбити м’яча.

Боже, тільки не це…

— Гадав, я не дізнаюся? Що я не зрозумію, що ви там напланували? Я вас бачив удвох в п’ятницю!

Алан був у кількох кроках від Ейбі й боявся поворухнутися, і Ейбі заніс над ним кия, відступивши назад.

Господи…

Алан скоромовкою вигукнув:

— Я не розумію, про що взагалі мова?

— Вона машину в тебе вдома лишила? — запитався Ейбі. — Там її авто?

— Що?.. Я…

Ейбі зробив крок до нього й завдав удару, не давши Аланові договорити. Кий врізався в його череп. Навколишній світ вибухнув святковим салютом, і в очах знов почорніло.

Алан упав на підлогу, і Ейбі продовжував бити його — удар, іще удар. Алан намагався прикритися, якось захиститися руками, доки не почув, як ламаються його власні кістки. Коли кий тріснув навпіл, Ейбі замахнувся ногою в кованому черевику просто йому в обличчя, а Тед заходився копати його по нирках, і з кожним ударом тіло прошивало сліпучим, нестерпним болем.

Та коли Алан нарешті закричав, за нього взялися по-справжньому.

Вони бігли по траві, наближаючись до невисокої потворної будівлі. Довсон бачив кілька авто на стоянці перед нею і вперше помітив бліде червоняве мерехтіння над входом. Поволі, вони завертали до входу.

На ходу спостерігаючи за тим, як легко й плавко біжить перед ним незнайомець, Довсон відчув перший лоскіт впізнавання. Розслаблені, розправлені плечі, ритмічний рух ліктів, високий, легкий крок… Довсон уже бачив такий біг колись — не тільки у лісі за Таковим будинком. Він не міг визначитися, коли саме, та певність вже ворушилася в його свідомості, вже виходила на поверхню, наче бульки повітря. Чоловік оглянувся на нього через плече, наче дослухаючись до кожної Довсонової думки, і той уперше чітко розгледів риси обличчя, обрамленого пасмами темного волосся, і зрозумів, що вже бачив його колись.

До вибуху.

Довсон заточився, та коли поновив біг, то відчув, як руками й ногами пробігає дрож.

Цього не може бути.

Минуло двадцять чотири роки. За цей час він відбув ув’язнення, його випустили, він працював на нафтодобувних платформах в Мексиканській затоці. Він кохав і втратив кохану, тоді знов покохав і знов втратив її, і чоловік, який колись пустив його до себе, помер від старості. Але незнайомець — бо він завжди був незнайомцем — не постарішав анітрохи. Він виглядав так само, як того вечора, коли вийшов на пробіжку після роботи в лікарняному кабінеті — у день, коли дощило. Це був він, і тепер Довсон це бачив: здивоване обличчя, яке запам’яталося йому на все життя — останнє, що він бачив перед тим, як з’їхати з дороги. Він віз шини для Така і саме повертався до Орієнтала…

Це було тут — знов пригадалося Довсонові. Тут загинув доктор Девід Боннер, чоловік і батько.

Довсон глибоко вдихнув і знов захитався, та чоловік, здавалося, справді читав його думки. Добігши до засипаної гравієм стоянки, він зупинився й раз кивнув Довсонові, але не посміхнувся. Тоді він знов повернувся спиною й побіг — тепер швидше — уздовж фасаду будівлі. Довсон відчував запах власного поту, забігаючи на стоянку. Незнайомець — доктор Боннер — зупинився коло входу до будівлі, освітлений моторошним червонявим сяйвом вивіски.

Довсон підбіг ближче, сфокусувавши зір на Боннері, коли той забіг крізь двері всередину.

Довсон прискорився, прорвався крізь зірвані із завіс двері у напівосвітлений бар, але доктора Боннера там не було.

Йому знадобилася пара секунд, аби оцінити побачене: перекинуті столи, розкидані стільці, глухі жіночі крики десь у глибині будівлі, бурмотіння телевізора. Його кузени Тед і Ейбі схилилися над кимось, хто лежав на підлозі, били його ногами — методично, майже ритуально — а тоді зрештою перервалися й помітили його. Довсон глянув на зіщулене скривавлене тіло на підлозі й одразу ж упізнав жертву.

Алан…

Довсон бачив хлопця безліч разів — на фото, які йому надсилали детективи, але тепер він помітив ще й разючу подібність між ним і його батьком — чоловіком, який переслідував Довсона усі ці місяці, чоловіком, який привів його сюди за собою.

Доки він роздивлявся довкола, всі завмерли. Тед і Ейбі не ворушилися — певно, повірити не могли, що хтось нарешті посмів зайти всередину. Вони важко дихали, дивлячись на нього — наче вовки, яких відірвали від пожирання здобичі.

Доктор Боннер врятував його не просто так.

Ця думка прошила його свідомість у ту саму мить, коли Теда осяяло, хто перед ним. Тед підніс руку, в якій тримав пістолет, але коли він натис на гачок, Довсон устиг відскочити убік й заховатися за перекинутим столом. Він раптом зрозумів, навіщо його сюди привели — і, можливо, заради чого він прожив своє життя.

З кожним вдихом і видихом у горлі й легенях Алана клекотіла кров — наче його ножем під ребра вдарили. Він не міг підвестися з підлоги, але крізь завісу крові й сліз, що стояли в очах, він побачив, що відбувається.

З того самого моменту, коли незнайомець увірвався до бару, дико озираючись на всі боки, наче він за кимось гнався, Ейбі з Тедом припинили його бити й з якоїсь причини перевели всю увагу на новоприбулого. Коли почалася стрілянина, Алан, сам того не усвідомлюючи, згорнувся клубком на підлозі й став молитися. Незнайомець кинувся до перекинутих столів, і Алан більше не міг його бачити, але чув, як в Ейбі й Теда просто над його головою полетіли пляшки, і постріли зарикошетили від стін бару. Він чув, як Ейбі завив від болю, й побачив уламки стільця, що розбився об нього на друзки. Тед зник з поля зору, та Алан досі чув постріли.

Що ж до самого Алана, то йому здавалося, що він от-от помре. Два його зуби лежали перед ним на підлозі, рот був повний крові. Коли Ейбі копав його у боки й груди, він відчував, як одне за одним тріскають його ребра. Перед його джинсів був мокрий — або він обмочився, або через удари по нирках у нього сталася кровотеча.

Він чув, як вдалині виють поліцейські сирени, але, не вірячи у порятунок, не звертав на них уваги. Він чув, як ламаються стільці й б’ються пляшки. Наче десь здалеку, чув, як Ейбі крекнув, коли повна пляшка розбилася об щось тверде.

Ноги незнайомця промайнули перед його очима в напрямку шинквасу. Одразу потому хтось закричав, пролунав постріл, і тріснуло дзеркало за шинквасом. Алан почув, як на нього зливою осипається скло, й зіщулився від того, як дрібні уламки лоскотали й кололи його, стикаючись зі шкірою. Ще крики, квапливі кроки. Ейбі заверещав, але його вереск різко обірвав звук удару чогось важкого об підлогу.

Чиєїсь голови?

Ще перебіжка. Зі свого місця Алан бачив, як Тед заточився й повалився назад, ледве не перечепившись через Аланову ногу. Відновлюючи рівновагу, Тед щось кричав, і Аланові здалося, що в його крику він почув схвильованість. У барі пролунав ще один постріл.

Алан щосили заплющив очі, а коли розплющив, над ним знов, обертаючись у повітрі, просвистів стілець. Тед вистрелив у стелю, і незнайомець звалив його з ніг, приперши до стіни. Пістолет випав з Тедової руки й прогримів долі, коли незнайомець вдарив Теда об стіну.

Тепер незнайомець гнався за Тедом, а той, у свою чергу, намагався сховатися від нього. Алан не міг поворухнутися. За його спиною почулися удари кулаком по обличчю, один за одним, один за одним… Тед щось кричав, і щоразу, коли кулак прилітав йому в обличчя, його тембр то вищав, то нижчав. І потім Алан вже чув самі тільки удари, а Тед більше не кричав. Удар. Удар. Удар. Повільніше й повільніше.

І потім не лишилося жодних звуків, окрім важкого дихання незнайомця. Сирени вже чулися зблизька, але Аланові здавалося, що допомога приїде до нього запізно.

Вони убили мене, — чув він голос у власній голові, і в очах йому потемніло. Зненацька він відчув, як хтось схопив його за пояс і силкувався підвести його на ноги.

Біль був нестерпний. Він закричав, коли відчув, як вага переноситься на ноги, і рука незнайомця боляче тисла під ребра. Дивовижно, але його ноги рухалися, слухалися його, коли незнайомець чи то тягнув, чи то вів його до виходу. Він бачив перед собою чорну ополонку неба, він був вже так близько до зірваних дверей, і вони рухалися туди разом.

І без жодної на те причини він несподівано для себе відрекомендувався, вихаркуючи кожне слово:

— Мене звати Алан. Алан Боннер.

— Я знаю, — відповів незнайомець. — Я тут, щоби витягти тебе.

Я тут, щоб витягти тебе.

Напівпритомний, Тед вже не мислив словами, але інстинктивно зметикував, що відбувається. Довсон знову вислизає з його рук.

Лють, сильніша за саму смерть, зіпнулася в ньому вулканічною лавою.

Він спромігся розплющити залите кров’ю око й побачив, як Довсон кульгає до виходу з приятелем Кенді на руках. Доки Довсон не бачить, треба знайти пістолет. Осьо. Просто в парі футів від нього, під розламаним столом.

Сирени були зовсім близько.

Зібравши докупи останні сили, Тед простягнув руку до пістолета й відчув розраду від металевої ваги у руці. Взявшись зручніше, він навів пістолет на Довсона, який саме був на порозі. Він не знав, чи лишилися в магазині набої, але розумів, що це остання можливість дістати його.

Він примружився, прицілився. І натис на гачок.

21

Опівночі Амандин мозок уже відмовлявся працювати. Багатогодинне чекання у приймальні виснажило її — і емоційно, і фізично, і розумово. Вона бездумно гортала сторінки журналів і газет, що були розкладені на столиках між крісел, але не бачила за літерами жодного змісту; вона метушилася, ходила туди й назад, намагаючись приборкати страх, який охоплював її щоразу, коли вона думала про сина. Та години минали, і коли було вже поночі, вона помітила, що її тривога минається, виївши з неї все, наче вона не людина більше, а порожня шкаралупка.

За годину до того примчала Лін — вона явно була в паніці, бо липла до матері з сотнями питань, на які та не могла дати жодної відповіді. Тоді вона перемкнулася на Френка й стала допитуватися про подробиці аварії. Хтось хотів проскочити перехрестя — це було все, що він міг пояснити. Тепер він був уже тверезий, і хоч було видно, що він дуже переймається через Джареда, проте не міг пояснити, як так вийшло, що Джаред взагалі опинився на тому перехресті, чи як так вийшло, що син мав їхати забирати батька.

За ті години, що вони разом просиділи у приймальні, вона не сказала Френкові жодного слова. Вона розуміла, що Лін не могла не помітити мовчазного напруження між ними, але донька теж мовчала, загублена у власних переживаннях за брата. Вона стала запитувати, чи не варто їй забрати Анет з табору. Аманда відповіла їй, що ліпше дочекатися, коли все буде зрозуміліше, ніж є зараз. Анет була замала для того, щоби брати в цьому участь, і, якщо вже зовсім чесно, то Аманді ще тільки Анет не вистачало. Усі сили її витрачалися на те, щоб тримати себе в руках.

Це був найдовший день в її житті, і о двадцятій на першу до них нарешті вийшов доктор Міллз. Виглядав він втомленим, але дав собі клопіт перевдягтися у чистий халат перед тим, як вийти до них. Аманда підвелася з сидіння, і те саме зробили Лін з Френком.

— Операція була вдалою, — одразу перейшовши до справи, повідомив хірург. — Ми впевнені, що тепер з Джаредом усе буде добре.

Джаред уже кілька годин був в палаті післяопераційного догляду, але Аманді не дозволили побачитися з ним, доки його остаточно не перевели до відділення інтенсивної терапії. Зазвичай відвідувачів туди ночами не пускали, але для неї доктор Міллз зробив виняток.

Лін і Френк вже поїхали додому. Френк жалівся на сильний головний біль від удару в обличчя, але обіцяв повернутися вранці. Лін зголосилася відвезти батька й повернутися до лікарні, але Аманда була категорично проти. Вона збиралася пробути з Джаредом всю ніч.

Наступні декілька годин Аманда сиділа коло синового ліжка, дослухаючись до пищання кардіомонітора й неприродного шипіння апарату штучного дихання, який поволі наповнював легені Джареда киснем. Шкіра його була блідою, наче вицвіла пластмаса, щоки запали. Він був зовсім не схожий на хлопчика, яким вона його пам’ятала, на сина, якого вона виростила. У цьому незвичному оточенні він видавався їй кимось чужим, вирваним з їхнього повсякденного життя.

Здавалося, не постраждали тільки його руки, і вона тримала одну з них у своїх долонях, і те, якими теплими й живими вони були, наснажувало її. Коли медсестра прийшла міняти пов’язки, вона на мить побачила величезний розріз уздовж його грудини і перелякано відвернулася.

Лікар казав, що Джаред має скоро прокинутися, і вона, кружляючи навколо його ліжка, намагалася уявити, що саме він пам’ятатиме про аварію, чи пам’ятатиме про все це взагалі. Чи було йому страшно, коли його стан погіршився? Чи хотілося йому, щоби вона була тут, з ним? Ця думка була для Аманди страшенно болючою, і вона пообіцяла собі, що лишатиметься коло сина стільки, скільки зможе.

Після приїзду до лікарні вона зовсім не спала. Минали години, Джаред не прокидався, і вона, заколисана ритмічним пищанням кардіомонітора, почала провалюватися у сон. Нахилилася вперед, вклала голову на перило ліжка. Через двадцять хвилин її розбудила медсестра й порадила ненадовго поїхати додому відпочити.

Аманда похитала головою і лишилася сидіти в палаті. Вона уважно дивилися на сина, подумки спрямовуючи на нього свої сили, аби наснажити його. Щоб заспокоїти себе, згадала про те, як доктор Міллз запевняв її, що Джаред тепер видужуватиме й скоро зможе жити нормальним життям. Могло бути й гірше, — казав доктор Міллз, і вона повторювала собі ці слова, наче закляття, яке мало захистити їх від більшого лиха.

Надходив день, сонячні промені пробивалися крізь жалюзі палати інтенсивної терапії, і лікарня знову наповнилася шумами й ожила. Медсестри заступали на зміну, розвозили пацієнтам сніданки, лікарі розпочинали вранішній обхід. Поодинокі звуки переросли у безперервний гомін. Медсестра поставила Аманду перед фактом, що Джаредові треба замінити катетер, і Аманда вийшла з палати в напрямку кафетерію. Може, кофеїн надасть їй сил, які зараз так їй потрібні: вона має бути поряд, коли Джаред прокинеться.

Незважаючи на ранню годину, в кафетерії була довжелезна черга людей, котрі, як і вона, провели тут всю ніч. Одразу за нею в чергу став молодик років під тридцять.

— Дружина мене вб’є, — зізнався він, посуваючи свою тацю за її тацею.

— Чому ж це? — звела брови Аманда.

— Вона вчора увечері народила, а тепер послала мене за кавою. Просила поквапитися, бо в неї без кофеїну голова розколюється, але я все одно забіг до ясел, хотів глянути.

Незважаючи на душевний біль, Аманда посміхнулася:

— Дівчинка чи хлопчик?

— Хлопчик. Ґебріел. Ґейб. Наш перший.

Аманда подумала про Джареда. А тоді про Лін і Анет. І про Беа. У цій лікарні вона пережила і найщасливіші, і найскорботніші дні свого життя.

— Вітаю, — промовила вона.

Черга рухалася повільно, відвідувачі подовгу обирали страви й напої, замовляли складні сніданки. Нарешті розрахувавшись за каву, Аманда глянула на годинника. Її не було п’ятнадцять хвилин. Напевне, їй не дозволять зайти до інтенсивної терапії з напоєм, тож вона присіла до столика коло вікна і стала спостерігати, як поволі заповнюється машинами стоянка.

Допивши каву, вона сходила до вбиральні. Ледве упізнала себе в дзеркалі — недоспана ніч, втома і нерви далися взнаки. Аманда побризкала щоки й шию холодною водою, і наступні кілька хвилин витратила на те, щоби привести свій зовнішній вигляд до ладу, наскільки можливо. Потім доїхала ліфтом до потрібного поверху й повернулася до інтенсивної терапії. Коли вона дійшла до Джаредової палати, її зупинила медсестра.

— Вибачте, туди зараз не можна.

— Але чому? — від слів медсестри Аманда остовпіла. Медсестра залишила її запитання без відповіді, обличчя виражало твердість і непохитність. І Аманда знов відчула, як у ній сотається клубок паніки.

Вона прочекала коло дверей відділення майже годину, доки доктор Міллз нарешті до неї не вийшов.

— Пробачте, ситуація серйозно змінилася.

— Але ж я т-т-тільки-но була там, — язик не слухався її.

— У нього стався інфаркт. Ішемія правого шлуночка, — пояснив він, хитаючи головою.

Аманда насупилася й агресивно відповіла:

— Я не розумію, що ви кажете! Кажіть так, аби я розуміла, що відбувається! М’яко, зі співчуттям у голосі, він пояснив:

— У вашого сина… у Джареда був тяжкий серцевий напад.

Аманда кліпнула очима, намагаючись прогнати відчуття, що стіни коридору насуваються на неї.

— Ні, — прошепотіла вона. — Це неможливо. Він же спав… Він одужував, коли я виходила.

Доктор Міллз нічого не відповів, і Аманда відчула запаморочення — наче її тіло вже не належало їй, наче воно було чиїмсь чужим — і залепетала:

— Але ж ви казали, що з ним усе буде добре… Що операція була вдалою… Що він скоро прокинеться…

— Мені шкода…

— Як так вийшло, що в нього був інфаркт?! Йому лише дев’ятнадцять!

— Я не можу стверджувати напевне. Можливо, це був тромб. Можливо, це має стосунок до травми під час аварії, чи від травми, завданої оперативним втручанням, але сказати точно неможливо, — пояснив лікар. — Так, це незвичайний випадок, але коли серце піддається такому ударові, все може статися, — він торкнувся її руки. — Єдине, що можу сказати напевне, це що йому пощастило опинитися в інтенсивній терапії, бо інакше він міг би не вижити.

Амандин голос тремтів:

— Але ж він вижив, так? З ним тепер все буде добре, правда ж?

— Не знаю, — лікар похнюпився.

— Як це ви не знаєте?

— Нам важко підтримувати синусовий ритм.

— Припиніть говорити, як лікар! — заплакала вона. — Просто скажіть те, що я маю знати! Мій син видужає?

І тут доктор Міллз вперше відвів очі.

— У нього відмовляє серце. Без…

Аманда заточилася, наче слова лікаря ударами врізалися їй під дих. Вона оперлася на стіну, аби не впасти, і щосили намагалася осмислити почуте.

— Ви ж не хочете казати, що він помре? — прошепотіла вона. — Він не може померти. Він молодий, здоровий, сильний. Ви маєте якось допомогти.

— Ми робимо все, що можемо, — втомлено відповів доктор Міллз. Тільки не ще раз. Тільки не як Беа. Тільки не Джаред.

— Тоді робіть більше! — напівкричала, напівблагала вона. — Прооперуйте його, зробіть те, що маєте зробити!

— Операція зараз не розглядається.

— Просто зробіть щось, аби врятувати його! — вона ледве не зривала голос.

— Все не так просто…

— Чому? — вона справді не розуміла, і це було видно.

— Менітребаскликатитерміновезасіданнякомітетузпитань трансплантації.

На цих словах вона відчула, як остаточно втрачає самоконтроль.

— Трансплантації?!

— Так, — він глянув на двері палати, а тоді на неї й зітхнув: — Вашому синові потрібне нове серце.

Після цієї розмови Аманду відвели до тієї самої приймальні, де вона чекала завершення першої Джаредової операції.

Цього разу вона була не сама: крім неї там було ще троє інших відвідувачів, котрі очікували на новини з таким самим, як в Аманди, виразом безпорадності на обличчях. Вона впала у крісло й даремно спробувала придушити відчуття страшного дежавю, яке піднімало голову десь глибоко в середині неї.

Не можу сказати, як довго він протримається. Господи…

Враз вона зрозуміла, що більше не може сидіти тут. Запах антисептиків, зловісне флуоресцентне світло, знесилені, тривожні обличчя… повторення тих тижнів і місяців, котрі вони провели у кімнатах, ідентичних цій, під час хвороби Беа. Зневіра, тривога… Треба тікати.

Вона підвелася, закинула сумку на плече й побігла одноманітними кахляними коридорами до виходу. Вийшовши на невелику терасу, вона присіла на кам’яну лавку й глибоко вдихнула. Ранок був прохолодним, повітря — прозорим і свіжим. Вона витягла з сумки телефон і подзвонила додому. Лін була ще там — вони з Френком саме збиралися їхати для лікарні. Аманда переповіла, що сталося за ніч, коли Френк підключився до розмови, взявши іншу слухавку. Лін знов завалила її питаннями, на які ніхто не мав відповіді, та Аманда перебила її й попросила зателефонувати до табору, де відпочивала Анет, і домовитися про те, щоби терміново забрати її звідти. Це означало чотири години в авто, і Лін запротестувала, бо хотіла побачитися з братом, але Аманда жорстко наполягла на тому, що Лін має зробити, як їй кажуть. Френк не промовив ані слова.

Поклавши слухавку, Аманда зателефонувала матері, стала розповідати, що сталося за останню добу, однак від цього кошмар, в якому вона перебувала, видався ще страшнішим, і вона зірвалася на ридання, не закінчивши розповіді.

— Я виїжджаю, — спокійно сказала на це мати. — Буду якнайскоріше.

Коли приїхав Френк, вони зустрілися в кабінеті доктора Міллза на третьому поверсі лікарні, щоби обговорити можливості пошуку серця для Джареда.

Аманда чула і розуміла все, що казав доктор Міллз, але після розмови мало що пам’ятала.

По-перше, кандидатуру Джареда для отримання донорського органа можуть одразу ж відкинути: незважаючи на критичний стан, комітет ще жодного разу не включав до черги жертв автомобільних аварій, бо не було жодних гарантій того, що такі пацієнти виживуть.

По-друге, навіть якщо Джареда включать до черги, йому має дуже пощастити, аби знайшовся підходящий донор — ймовірність цього була дуже мала.

Іншими словами, шансів у нього було замало. Не можу сказати, як довго він протримається.

Дорогою до приймальні Френк мовчав. Виглядав він так само враженим, як і Аманда. Його провина і її гнів вибудували між ними непроникну стіну. За годину до них з новинами підійшла медсестра й повідомила, що Джареда стабілізували на деякий час і що вони обоє можуть зайти до нього, якщо мають таке бажання.

Стабілізували. На деякий час.

Аманда з Френком стояли коло Джаредового ліжка. Аманда пам’ятала хлопчика, яким він колись був, і пам’ятала чоловіка, яким він майже встиг стати, але ніяк не могла пов’язати ті образи з кимось — непритомним, змарнілим — кого вона тепер бачила перед собою на лікарняному ліжку. Френк шепотів вибачення, просив Джареда «лишатися з ними», і кожне його слово ставало камінчиком, який провокував у ній цілий обвал люті, гніву й зневіри, які вона так намагалася контролювати.

Здавалося, Френк постарішав за цю добу років на десять — неохайний, похнюплений, він був живою ілюстрацією убозтва — та вона не знаходила в собі більше сил на співчуття його провині — яку він, очевидно, відчував.

Вона погладила Джареда по голові, міряючи час пищанням кардіомонітора. Над іншими пацієнтами інтенсивної терапії кружляли медсестри — перевіряли крапельниці, налаштовували апаратуру — наче це був звичайний, нічим не особливий день. Звичайний день у перевантаженій лікарні, але для них у цьому всьому не було нічого звичайного. Для неї й для її сім’ї це була смерть, і вона про це знала.

Засідання комітету з трансплантацій от-от мало розпочатися. Ще жодного разу таким пацієнтам, як Джаред, не надавали місця в черзі. Якщо вони відмовлять, її син помре.

Лін приїхала до лікарні з Анет. Мала міцно стискала в обіймах улюблену м’яку іграшку — мавпочку. Братів і сестер зазвичай не пускали до пацієнтів

інтенсивної терапії, але для Джаредових сестер зробили виняток. Лін зблідла, побачивши, в якому він стані, й поцілувала його в щоку. Анет прилаштувала іграшку на ліжку поряд з братом.

У залі засідань кількома поверхами вище зібрався комітет з трансплантації. Доктор Міллз розповів про Джареда, переповів анамнез і наголосив на терміновості рішення.

— Тут сказано, — зауважив один із членів комітету, — що в нього гостра серцева недостатність, — і знизав плечима, киваючи на медичну картку Джареда.

— Як я окремо зазначив у звіті, внаслідок інфаркту був серйозно ушкоджений правий шлуночок, — відповів доктор Міллз.

— Інфаркт, який з високою ймовірністю був спровокований травмою, отриманою під час дорожньо-транспортної пригоди, — заперечив один з присутніх. — Наша політика така, що ми не надаємо трансплантів жертвам автомобільних аварій.

— Тільки через те, що вони можуть не вижити через інші травми, — уточнив доктор Міллз. — Але цей пацієнт виживе. Він молодий, здоровий і, судячи з усього, має високі шанси одужати. Справжня причина інфаркту досі невідома, і, як усім нам відомо, гостра серцева недостатність є достатньою причиною для отримання транспланта, — на цих словах він відклав теку з Джаредовим анамнезом й уважно оглянув присутніх. — Без транспланта цей пацієнт не протримається й доби. Ми просто зобов’язані дати йому місце у черзі, — у його голосі чулося благання: — Він молодий. Ми повинні дати йому шанс вижити.

Кілька присутніх обмінялися скептичними поглядами. Він знав, про що вони думають: цей випадок не має прецедентів, часу дуже мало. Ймовірність того, що донор з’явиться вчасно, настільки мала, що пацієнт, скоріше за все, помре, не дочекавшись пересадки, незалежно від їхнього рішення. Але ще дечого вони не казали прямо, й це щось мало стосунок до грошей: якщо вони дають Джаредові місце у черзі, то успіх операції й видужання впливатимуть на статистику трансплантаційної програми загалом — що більше успішних операцій, то ліпшою буде репутація лікарні. Це означатиме виділення додаткових коштів на такі операції. Це означатиме більше коштів на транспланти. І це, у свою чергу, означатиме, що можна буде врятувати більше життів у майбутньому — навіть якщо цим життям доведеться пожертвувати.

Але доктор Міллз добре знав своїх колег, і глибоко в серці вірив, що вони також розуміють, що кожний пацієнт і його обставини є унікальними. Вони розуміють, цифри — це далеко не головне. І вони є професіоналами, які готові піти на ризик, аби врятувати чиєсь життя тут і зараз. Бо саме з цієї причини — і він чимдуж вірив у це — вони прийшли до медицини. Так само, як і він. Вони хотіли рятувати людей, і сьогодні вони спробують зробити це ще раз.

Зрештою згода комітету була одностайною. Протягом години його пацієнтові присвоїли статус 1А — це означало, що він матиме пріоритет перед іншими пацієнтами, якщо диво станеться і з’явиться донор.

Коли доктор Міллз сповістив їм цю новину, Аманда підскочила з місця й міцно обійняла його.

— Дякую вам, — видихнула вона. — Дякую вам! — вона повторювала й повторювала ці слова, боячись наврочити, боячись відлякати диво.

Коли Евелін увійшла до приймальні, їй вистачило одного погляду на контужену горем сім’ю, аби зрозуміти, що хтось-таки має взяти в свої руки піклування за ними. Хтось, хто зможе їх підтримати, а не хтось, хто сам потребував підтримки.

Вона обійняла всіх по черзі — і Аманду обіймала найдовше. Тоді вона відступила на крок, уважно їх роздивилася й запитала:

— Ну як, є серед вас голодні?

Евелін хутко рушила з дівчатами до кафетерію, лишивши Френка й Аманду наодинці. Аманда явно не могла думати про їжу. Що ж до Френка — їй було байдуже. Джаред і його здоров’я — єдине, про що вона могла думати.

І чекати. І молитися.

Коли одна з медсестер інтенсивної терапії пройшла повз них, Аманда наздогнала її в коридорі. Тремтячим голосом вона запитала про те, про що й сама знала.

— Ні, — відповіла медсестра. — Вибачте, поки що новин про можливого донора не було.

Стоячи в коридорі, Аманда затулила обличчя руками.

Непомітно для неї з приймальні вийшов Френк й спробував торкнутися її, коли медсестра зникла в кінці коридору.

— Вони знайдуть донора, — промовив він. Його дотик змусив її різко розвернутися.

— Вони його знайдуть, — ще раз запевнив він її. Блиснувши на нього очима, Аманда визвірилася:

— З усіх людей на світі саме ти не маєш жодного права про це говорити!

— Так, не маю…

— То мовчи. Не кажи того, що не має сенсу. Френк торкнувся набряклого перенісся.

— Я просто намагаюся…

— Що? Що ти намагаєшся? Полегшити мої страждання? Мій син помирає!

— її слова луною прокотилися кахляними стінами, привертаючи увагу усіх присутніх.

— Він і мій син також, — тихо заперечив Френк.

Гнів, який Аманда так силувалася стримати, знайшов-таки вихід назовні.

— То нащо ти просив його приїхати за тобою? Нащо було так напиватися, щоби не могти доїхати самостійно?

— Амандо…

— Ти з ним це зробив! — закричала вона. З усіх дверей до коридору повизирали пацієнти, медсестри завмерли, почувши її крик. — Його не мало там бути! Не було жодної причини, щоби він там був! Але ти, прокляття на твою голову, так напився, що не міг сам про себе подбати! Знову! Як завжди!

— Це був нещасний випадок, — спробував перервати її Френк.

— Ні, не випадок! Невже ти не розумієш? Ти брав пиво, ти його пив — ти запустив цей механізм! Ти підставив Джареда під те авто!

Аманда важко дихала, не звертаючи уваги ні на кого, хто був у коридорі.

— Я просила тебе кинути пити. Я благала. Вмовляла. Але ти не припинив. Тобі завжди було начхати на те, чого хочу я, чого хочуть діти, що їм потрібно. Єдине, про що ти міг думати — це жаліти себе після того, як Беа не стало, — ніби захлинаючись, вона хапала ротом повітря. — Тому, знаєш, що? Мене її смерть теж звалила з ніг. Я народила її у цей світ. Я колисала її, міняла їй підгузки, коли ти був на роботі. Я сиділа з нею днями й ночами, коли вона хворіла. Я, а не ти. Я! — вона вдарила себе кулаком у груди. — Але чомусь так вийшло, що ти в нас постраждав найбільше. І знаєш, що тоді сталося? Я втратила чоловіка, за якого колись вийшла заміж, разом із дитиною. Але навіть тоді я знаходила сили боротися й жити далі, старатися бачити хороше, — на цих словах вона відвернулася від Френка, і на її обличчі відбилися гіркота й біль, які вона так довго тримала в собі.

— Мій син лежить під’єднаний до апарату життєзабезпечення, і його час спливає, бо мені так і не стало духу піти від тебе. Але саме це треба було зробити вже давно.

Френк опустив очі й не дивився на неї. Знесилена Аманда рушила з місця й поволі побрела до виходу.

На мить вона зупинилася, розвернулася до нього обличчям і додала:

— Я знаю, що це був нещасний випадок. Я розумію, що тобі шкода. Але твого «шкода» недостатньо. Якби не ти, ми не були б тут, і ми обоє це розуміємо.

Останні її слова пролунали коридором, наче виклик, і в глибині вона сподівалася, що він відповість. Але він промовчав, і Аманда пішла геть.

Коли родичам знов дозволили зайти до палати інтенсивної терапії, Аманда й дівчата по черзі сиділи з Джаредом. Сама ж вона просиділа поряд з ним понад годину й пішла, коли прийшов Френк. Після Френка до Джареда зайшла Евелін, але посиділа з ним лише кілька хвилин.

Коли матір забрала решту родини з собою, Аманда повернулася до Джареда й лишалася там, доки в медсестер не закінчилася зміна.

Про донора досі не було чути.

Настав обід, потім минуло ще кілька годин. Евелін нарешті з’явилася й хутко вигнала Аманду до кафетерію. Хоч її майже нудило від самої лише думки про їжу, матір особисто простежила за тим, щоби вона з’їла бодай сендвіч.

Механічно розжовуючи й ковтаючи шматки без смаку й запаху, Аманда доїла й зім’яла пальцями навоскований папір.

Потому вона мовчки підвелася й повернулася до інтенсивної терапії.

О восьмій, коли години відвідування офіційно закінчилися, Евелін наполягла, щоби дівчата поїхали додому й відпочили. Френк згодився відвезти їх, а Аманда лишилася — доктор Міллз знов зробив для неї виняток і дозволив посидіти в палаті.

Надходив вечір, і гамір у лікарні затихав. Аманда незворушно сиділа коло сина. Вона вже не відрізняла день від ночі, не розрізняла медсестер, хоч помічала, коли вони заступають на зміну. Їхні імена вона забувала одразу ж, коли вони виходили з кімнати. Вона сиділа й благала Бога врятувати життя її синові — так само, як колись молилася до нього за Беа.

Вона сподівалася, що цього разу Він її почує.

Десь після опівночі до палати зайшов доктор Міллз.

— Вам треба поїхати поспати, — наполіг він. — Я зателефоную, як тільки щось стане відомо. Слово даю.

Аманда відмовлялася відпустити Джаредову руку й гордо заперечила:

— Я не лишатиму його самого.

Була вже майже третя година ночі, коли раптом доктор Міллз повернувся до інтенсивної терапії, але на той момент Аманда була вже така виснажена, що не могла підвестися.

— Є новини, — сказав він.

Вона повернулася до нього, передчуваючи, що зараз він розіб’є останню її надію. Це все, — подумала вона мляво. — Це кінець.

Але придивившись, вона побачила в його обличчі надію.

— Нам трапився такий, як треба, — сказав він. — Це був один шанс на мільйон, і він випав вам.

Аманда відчула, як тілом розливається адреналін, як кожний нерв у її тілі нашорошився в пошуках значення лікаревих слів:

— Такий, як треба?

— Донор серця. Його просто зараз везуть сюди, і я вже замовив операційну.

Зараз ми саме збираємо команду.

— Це значить, що Джаред житиме? — несміливо запитала Аманда.

— Ну, такий у нас план, — відповів лікар, і вперше за весь час у лікарні Амандиними щоками потекли сльози.

22

Аманда прислухалася до настирливих порад доктора Міллза й поїхала додому. Їй сказали, що Джареда заберуть на передопераційне обстеження й підготують до операції, тож вона не зможе сидіти з ним. Після того відбудеться операція, яка забере від чотирьох до шести годин — залежно від того, чи будуть ускладнення.

— Ні, — відповів доктор Міллз, випередивши її запитання. — Немає причин очікувати ускладнень.

Всупереч гніву, вона зателефонувала Френкові й повідомила йому новини, перед тим як їхати додому. У нього, як і в неї, була безсонна ніч, і вона вже була готова почути п’яне бурмотіння, до якого встигла звикнути, але він виявився тверезим. Йому явно стало легше від новин про Джареда, і він подякував їй за дзвінок.

Приїхавши додому, з Френком вона не перетнулася, і, якщо взяти до уваги, що кімнату для гостей зайняла мати, він мав спати на дивані в кабінеті. Хоч як вона втомилася, треба було сходити в душ, і Аманда довго стояла під розкішно-гарячими струменями, аж поки не відчула, що треба лягти.

До світанку лишалося ще пару годин, і, заплющивши очі, Аманда сказала собі, що не спатиме надто довго — подрімає, а тоді повернеться до лікарні.

І на цілих шість годин провалилася в мертвий сон без сновидінь.

Коли Аманда поквапно збігла сходами донизу, в паніці намагаючись пригадати, де вона лишила ключі від машини, мати саме сиділа з чашкою кави.

— Я дзвонила їм пару хвилин тому. Лін казала, що новин поки що нема. Джаред досі в операційній.

— Все одно я маю поїхати, — пробурчала Аманда.

— Звісно, маєш. Але без кави я тебе нікуди не пущу, — подаючи їй чашку, твердо мовила Евелін. — Ось, зварила тобі.

Аманда попорпалася в купі рекламних листів й іншого мотлоху, розкиданого по стільниці тут і там — не могла знайти ключі.

— Я не маю на це часу…

— Кава забере в тебе лише п’ять-десять хвилин, — голос матері не передбачав жодних заперечень. Вона змусила Аманду взяти паруючу чашку.

— Ці хвилини нічого не змінять. Коли будеш у лікарні, то просто сидітимеш і чекатимеш, і ми обидві добре це розуміємо. Єдине, що матиме значення для Джареда, — це те, що ти маєш бути поряд, коли він прокинеться, а це станеться не раніше, ніж за кілька годин. Тому, будь ласка, присядь і випий каву, поїж чогось, а тоді вже рушай, — безапеляційно мовила мати, вказуючи на стілець поряд з собою.

— Я не можу спокійно снідати, доки мого сина ріжуть в операційній! — заперечила Аманда.

— Розумію, що ти схвильована, — несподівано ніжно промовила Евелін. — Я також хвилююся за нього. Але, як твоя мати, я хвилююся й за тебе також, бо розумію, що решта сім’ї залежить від тебе. І ми обидві знаємо, що ти діятимеш ефективніше, коли поїси і поп’єш кави.

Аманда повагалася, а тоді піднесла чашку до вуст. Смак був божественний.

— Ти направду вважаєш, що так можна? — вона невпевнено наморщила лоба, сідаючи до столу коло матері.

— Звісно, можна. У тебе попереду довгий і тяжкий день. Джаред потребуватиме твоїх сил, коли прокинеться після операції.

Аманда стисла чашку між долонь.

— Мені так страшно, — зізналася вона, зіщулившись.

Глибоко вражена, вона відчула, як мати накрила її долоні своїми.

— Розумію. Мені теж.

Аманда витріщилася на чашку у своїх руках, на свої руки, на наманікюрені материні ручки поверх своїх — тендітні, але дуже сильні ручки.

— Я така вдячна, що ти приїхала.

Евелін дозволила собі стримано посміхнутися:

— Не те щоб у мене був вибір. Ти моя донька, і зараз я потрібна тобі.

Аманда разом з матір’ю вирушили до лікарні й там, у приймальні, зустрілися з рештою родини. Анет і Лін підбігли до неї обійматися — наче малі, ховали обличчя в неї на шиї. Френк тільки кивнув і пробурмотів привітання. Мати, враз почувши напругу між ними, забрала дівчат перекусити.

Коли Аманда з Френком лишилися самі, він звернувся до неї:

— Пробач мені. За все. Мені так шкода.

— Знаю, що тобі шкода, — відповіла Аманда, глянувши на нього.

— Це я мав би бути там, а не Джаред. Аманда нічого на це не сказала.

— Я можу піти десь звідси, якщо хочеш, — промовив він у цілковитій тиші.

— Знайду собі інше місце присісти.

Аманда зітхнула й похитала головою:

— Не треба, лишайся. Він і твій син також. Ти маєш бути тут. Френк глитнув і повідомив:

— Я кинув пити, якщо хочеш знати. Цього разу — по-справжньому. Назавжди.

Аманда піднесла руку в заперечному жесті:

— Не треба зараз, добре? Я не хочу зараз у це все залазити. Тепер не час і не місце, я тільки сильніше розсерджуся від таких розмов. Усе це я чула й раніше, і мені тільки цього ще не вистачало. Я просто не витримаю. Не треба.

Френк кивнув і повернувся на своє місце. Аманда всілася у кріслі під протилежною стіною. Доки Евелін не повернулася з дітьми, вони не промовили одне до одного й слова.

Трохи по обіді до приймальні вийшов доктор Міллз. Усі підвелися. Аманда придивлялася до його обличчя в пошуках натяку на найстрашніше, але побачивши в його виразі одночасно виснаження й втіху, вона одразу ж заспокоїлася, і всі її страхи розвіялися.

— Усе минуло добре, — почав він і далі розповів про перебіг операції. Коли він закінчив, Анет потягла його за рукав і запитала:

— То з Джаредом все буде добре?

— Так, — з посмішкою відповів хірург і погладив її по голові. — З твоїм братом тепер усе буде добре.

— Коли ми зможемо з ним побачитися? — запитала Аманда.

— Зараз він у палаті післяопераційного нагляду й лишатиметься там ще кілька годин.

— А потім прокинеться?

— Так, а потім прокинеться.

Коли їм повідомили, що до Джареда вже можна, Френк похитав головою й мовив до Аманди:

— Іди ти перша. Ми почекаємо. Зайдемо до нього після тебе.

Аманда пішла за медсестрою до післяопераційної палати. Там на неї вже чекав доктор Міллз.

— Він прокинувся, — кивнув він, підлаштовуючись під її крок. — Але я маю попередити, що він задавав багато питань, і не всі відповіді був здатен сприйняти. Тому дуже вас попрошу не засмучувати його.

— Що мені казати?

— Просто йдіть до нього. Ви знатимете, що казати. Ви ж його матір.

Перед дверима післяопераційної палати Аманда глибоко вдихнула, і доктор Міллз прочинив перед нею двері. Палата була яскраво освітлена, і вона одразу ж виокремила сина серед інших пацієнтів — він лежав на ліжку, ширми навколо якого були відсунуті.

Джаред був смертельно блідий, щоки й досі виглядали запалими. Він повернув голову у її бік і слабко посміхнувся.

— Привіт, мамо, — прошепотів він. Через залишки анестезії слова давалися йому тяжко.

Аманда торкнулася його руки, стараючись не зачепити трубок, пластирів й сенсорів, прикріплених до його тіла:

— Привіт, зайчику. Як ти?

— Втомився, — пробурмотів він. — Усе болить.

— Я розумію, — сказала вона. Прибравши пасмо волосся йому з чола, вона всілася поряд на жорсткий пластмасовий стілець. — Деякий час буде боляче. Але ти тут ненадовго. На тиждень чи десь так.

Він поволі моргнув, повіки його були важкими й неповороткими. Зовсім як у дитинстві, коли вона вкладала його спати й гасила світло.

— У мене нове серце, — промовив він. — Лікар казав, іншого вибору не було.

— Так, — відповіла вона.

— Що це означає для мене, — його рука нервово сіпнулася. — Я зможу жити нормальним життям?

— Звісно, зможеш, — мовила вона заспокійливо.

— Вони забрали моє серце, мамо, — він стис простирадло. — І сказали, що я все життя сидітиму на ліках.

На його молодому обличчі вирази смутку й переляканості змінювали один одне. Він розумів, що його майбутнє тепер буде зовсім іншим, і хоч як їй хотілося захистити його від цих нових і страшних реалій, зробити це було неможливо.

— Так, — промовила вона ласкаво, але водночас і твердо, — тобі пересадили серце. І, так, тобі довіку доведеться приймати ліки. Але це також означає, що ти житимеш.

— Але чи надовго? Навіть лікарі не знають.

— Хіба зараз це важливо?

— Звісно, важливо, — відрізав Джаред. — Вони казали, що зазвичай пересаджене серце живе п’ятнадцять — двадцять років. А тоді, можливо, знадобиться нова пересадка.

— Тоді зробимо нову пересадку. А до того ти житимеш. І після того — житимеш іще. Як усі.

— Ти не розумієш, про що я кажу, — Джаред відвернувся до стіни з іншого боку ліжка.

Аманда бачила, як він реагує, і не могла відшукати слів, аби достукатися до нього, допомогти йому сприйняти новий світ, у якому він тільки-но прокинувся.

— Коли я чекала у приймальні протягом останніх двох діб — знаєш, про що я думала? Я думала про те, скільки всього ти ще можеш зробити в цьому світі, скільки всього ти ще не встиг спробувати, скуштувати, пережити. Як-от задоволення від випуску з коледжу, чи хвилювання перед купівлею власного будинку, чи захват від омріяної роботи, чи зустріч з жінкою твоєї мрії, чи почуття закоханості.

Джаред, здавалося, не слухав її, та з його напруженості вона могла судити, що він таки слухав.

— І все це ти зможеш, у тебе все це буде, — продовжила вона. — Ти помилятимешся, боротимешся, як усі, але коли ти зустрінеш саме ту людину, то відчуєш священну, незбагненну радість — наче ти найщасливіший на світі, — вона погладила його по руці. — І пересаджене серце не має жодного стосунку до цього всього. Бо ти живий. А отже, ти кохатимеш і тебе кохатимуть… і ніщо більше не має значення, окрім цього.

Джаред лежав і не рухався, і на мить Аманді здалося, що він заснув через післяопераційну втому й анестетики. Але тоді він повільно повернувся до неї обличчям.

— Ти справді віриш у все, що тільки-но казала? — в його голосі чувся сумнів.

І вперше з моменту аварії Аманда згадала про Довсона Коула. Вона нахилилася ближче до сина й промовила тихо:

— У кожне слово.

23

Морґан Теннер стояв посеред Такового гаража, склавши руки на грудях, й намагався осмислити руїну, яка колись була класичним «Стінґреєм». Він скривився, уявляючи, як розлютиться власник машини.

Очевидно, це хтось нещодавно постарався. З розтрощеної й відігнутої приборної панелі стирчала монтувачка, і йому спало на думку, що якби Довсон чи Аманда бачили це, то обов’язково попередили б його. І, звісно, точно ніхто із них не мав стосунку до розбитої викинутим стільцем шиби. Скидалося на те, що тут побували Ейбі й Тед Коули.

Хоч він і не жив усе життя в Орієнталі, але з місцевими особливостями познайомитися встиг. Із часом він помітив, що якщо уважно дослухатися, про що балакають відвідувачі Ірвінового кафетерію, то можна скласти непогане уявлення про історію цієї місцини й тутешніх мешканців. Звісно, усе почуте в Ірвіновому закладі слід ділити надвоє — плітки, чутки, приховані натяки часто замилювали очі й заважали виокремити найголовніше. Але все-таки про Коулів він наслухатися устиг, і тепер знав про них більше, ніж багато хто міг би уявити. І про Довсона також.

Коли Так поділився планами щодо Довсона й Аманди, Теннер забажав більше дізнатися про Коулів, бо тепер справи цієї схибленої родини могли зачіпати і його інтереси. І хоч Так усіляко заступався за Довсона, старий юрист не полінувався поговорити з шерифом, який колись заарештував Довсона, — а також із прокурором і адвокатом. Місцевих законників в окрузі Памліко було не так і багато, тож знайти можливість поговорити з кимось із них про найголосніший злочин в Орієнталі було не так вже й складно.

І прокурор, і адвокат були впевнені, що назустріч Довсоновій вантажівці того вечора летіло інше авто, і йому довелося сіпнутися убік, аби уникнути аварії. Але оскільки тодішній місцевий суддя й шериф були друзями родини Боннерів, мало що можна було вдіяти. Розмірковуючи про місцеві уявлення про правосуддя, Теннер невдоволено насупився. Потім він ще поспілкувався з пристаркуватим уже наглядачем з Галіфаксу, який запевнив його, що Довсон був зразковим в’язнем. Він також зв’язувався з кількома колишніми роботодавцями Довсона в Луїзіані і впевнився, що той — мисляча й гідна довіри людина. І лише після цих усіх маніпуляцій він погодився допомогти Такові.

Тепер йому лишилося тільки завершити формальності стосовно Такової нерухомості й якось владнати ситуацію з понівеченим «Стінґреєм», й на цьому його участь в цій афері закінчиться. Зважаючи на все, що сталося, включно з арештом Теда й Ейбі Коулів, він радів, що його ім’я не прозвучало в жодній з розмов, які він встиг підслухати в Ірвіна останніми днями. Він був вправним юристом і розумів, що в такі речі ліпше не лізти добровільно.

Але все-таки уся ця історія зачепила його глибше, ніж йому хотілося б. І протягом останніх двох днів йому довелося зробити пару незвичних телефонних дзвінків, вийшовши таким чином з власної зони комфорту. І це його непокоїло.

Теннер відвернувся від машини, роздивився розкладені на верстаті речі в пошуках течки з замовленнями — сподівався знайти там номер телефону власника «Стінґрея». Він зрештою знайшов його на корковій дошці і, вивчивши нотатки з течки, зробив усі потрібні висновки. Кладучи течку назад на верстат, він помітив дещо знайоме.

Він взяв до рук конверт, уважно його роздивився з усіх боків. Тоді, зваживши усі можливі наслідки й ускладнення, витяг з кишені мобільного, знайшов потрібний номер й натис на виклик.

На тому кінці почулися довгі сигнали.

Більшу частину останніх двох діб Аманда провела в лікарні з Джаредом, тому думка про те, що сьогодні можна буде поспати у власному ліжку, насправді її тішила. По-перше, стілець коло Джаредового ліжка був нестерпно незручним. По-друге, Джаред попросив її піти.

— Мені треба побути на самоті, — пояснив він.

Вона спустилася до невеличкого лікарняного саду й присіла на лавці. З насолодою вдихаючи свіже, живе повітря, вона з полегшенням подумала про те, що приблизно зараз Джаред має вперше після операції зустрітися із психологом. Вона розуміла, що фізично він з одужанням упорається, а от емоційний бік питання непокоїв її доволі сильно. Їй хотілося вірити, що їхня розмова трохи прочинила перед ним двері до сприйняття нового для нього статусу, але Джаред все одно страждав від відчуття, що в нього незаслужено забрали шмат життя. Він хотів бути таким, як до аварії, — здоровим, сильним, мати певність у майбутньому. Тепер про це годі було й говорити. Його тримали на імунодепресантах, щоби тіло не відторгло імплантоване серце, і через це він був беззахисним перед інфекціями, через що, у свою чергу, його тримали на сильних антибіотиках, а також диуретиках, аби рідини не застоювалися в тілі. Так, його мали виписати наступного тижня, але все одно доведеться постійно ходити до амбулаторії, щоби за його прогресом уважно стежили, — і так принаймні рік. Він також має ходити до фізіотерапевта й дотримуватися жорсткої дієти. І щотижня зустрічатися із психологом, звісно.

На всю родину чекало далеко не безхмарне майбутнє, але тепер у тому місці, де раніше клубочився відчай, тепер поселилася надія. Джаред був сильнішим, ніж вважав. Йому знадобиться час, але зрештою він знайде спосіб пережити це. За минулі два дні вона неодноразово помічала в його поведінці прояви сили — хоча сам він про них і не здогадувався. І психолог обов’язково допоможе — це вона знала теж.

Френк і мати возили Анет до лікарні провідувати Джареда, а Лін приїздила самостійно. Аманда розуміла, що з доньками варто було би проводити більше часу, бо їм також було нелегко. Але хіба вона мала вибір?

Сьогодні увечері, вирішила вона, треба буде дорогою додому замовити піцу. А тоді вони разом подивляться якесь кіно. Не бозна-що, але зараз її на більше не вистачить. Коли Джареда випишуть, життя потроху повернеться до звичного ритму. Треба зателефонувати матері, попередити про все…

Покопирсавшись у сумці, вона витягла телефон й помітила пропущений виклик з незнайомого номера. У голосовій пошті також з’явилося нове повідомлення.

Зацікавлена, вона зайшла у голосову пошту й почула старечий голос Морґана Теннера, який у своїй незвичній розлогій манері дуже просив її передзвонити, коли буде на те її ласка.

Вона подзвонила. Теннер одразу ж узяв слухавку.

— Вельми дякую, що передзвонили, — заговорив він так само ґречно, як під час тої зустрічі з нею й Довсоном. — Перед тим, як перейти до справи, хотів би вибачитися, що телефоную вам у такий непростий для вас час.

Аманда кліпнула очима від несподіванки, не розуміючи, звідки він встиг про все дізнатися.

— Дякую… Але Джаредові вже значно ліпше. Нам усім сильно полегшало. Теннер замовк, наче потребував часу для інтерпретації щойно почутого.

— Що ж… Тоді… Я дзвоню вам, бо сьогодні ранком їздив до Такового гаража, і коли перевіряв авто, то…

— О, все правильно, — втрутилася Аманда, — я ж збиралася вас повідомити. Довсон довів його до ладу перед від’їздом. Воно має бути повністю готове.

Теннер знов помовчав кілька секунд, а тоді продовжив:

— Я хотів сказати, що на верстаті знайшов листа, якого Так писав Довсонові. Він, певно, лишив його там, і я хотів би уточнити, чи не варто його переслати вам.

Аманда переклала мобільного до іншого вуха. Вона не розуміла, про що мова і до чого тут вона.

— Це був Довсонів лист. Тож, певно, вам слід переслати його Довсонові, хіба ні?

Вона почула, як на тому кінці Теннер тяжко зітхнув.

— Здається, ви не знаєте, що сталося, — повільно промовив він. — Увечері в неділю. В «Тайдвотері».

— А що там сталося? — Аманда остаточно заплуталася.

— Мені дуже не хотілося б казати такі речі телефоном. Ви не матимете можливості приїхати до моєї контори сьогодні увечері? Чи завтра вранці?

— Ні, — відрізала вона. — Я вже у Даремі. Що відбувається? Що там таке сталося?

— Я справді маю повідомити вам це особисто.

— Це абсолютно неможливо, — нетерпляче заперечила вона. — Просто скажіть, що відбувається. Що трапилося в «Тайдвотері»? І чому ви не можете переслати того листа Довсонові?

Теннер помовчав, ніби вагаючись, а тоді відкахикався й промовив:

— У барі сталася бійка із застосуванням зброї. Заклад сильно постраждав, була серйозна стрілянина. Теда та Ейбі заарештували, а молодик на ім’я Алан Боннер сильно постраждав. Боннер досі в лікарні, але з того, що я чув, ясно, що він видужає.

Він називав імена одне за одним, і з кожним із них кров у її скронях пульсувала дужче й дужче. Звісно, вона знала, чиє ім’я пов’язує між собою усі інші. Вона не промовила — прошепотіла:

— Довсон також був там?

— Так, — відповів Морґан Теннер.

— Що з ним?

— Наскільки мені відомо, Тед та Ейбі Коули напали на Алана Боннера, і раптом до бару забіг Довсон. Тоді Тед та Ейбі зосередилися на ньому, — Теннер зробив паузу. — Зрозумійте, будь ласка, що офіційної версії в поліції досі нема…

— З Довсоном усе гаразд? — нервово перепитала вона. — Це єдине, що мене цікавить!

Вона чула, як Теннер важко дихає на тому кінці.

— Довсон виносив Алана Боннера з бару, і тоді Тедові вдалося зробити останній постріл. Він влучив у Довсона.

Аманда відчула, як кожний м’яз у її тілі напружився в очікуванні новини, яку вона вже знала. Це — як і все, що сталося останніми днями — осягнути було неможливо.

— Його… Йому влучили в потилицю. Він не мав шансів, Амандо. Смерть мозку зафіксували ще до того, як довезли його до лікарні.

Теннер ще говорив, та Аманда відчувала, як мобільний поволі вислизає з руки й падає додолу. Вона деякий час дивилася, як він лежить на вкритій гравієм стежці, а тоді нахилилася й натисла відбій. Довсон. Тільки не Довсон. Він не міг загинути.

Але слова Теннера крутилися їй в голові. Він пішов до «Тайдвотера». Там були Тед та Ейбі. Він урятував Алана Боннера, а тепер його не стало.

Життя за життя. У Бога жорстоке почуття гумору.

Ураз перед її внутрішнім зором постав образ: вони тримаються за руки, ідучи серед квітів. І коли нарешті з очей її полилися сльози, вона заридала вголос — за Довсоном, за всіма днями разом, яких у них тепер ніколи не буде. Аж доки вони, як Клара й Так, не з’єднаються над осяяними сонцем травами подалі від звичного життя й второваних доріг.

Епілог Два роки потому

Аманда запхала до холодильника два тарелі лазаньї, а тоді глянула до печі — як там пиріг? До двадцять першого дня народження Джареда лишалося ще пару місяців, але для неї 23 червня назавжди лишиться днем його другого народження. Два роки тому цього дня йому пересадили нове серце — і він отримав шанс народитися вдруге. І якщо не святкувати з такого приводу — то з якого ж іще?

Вона була сама вдома. Френк на роботі, Анет досі не повернулася з ночівлі у подруги, Лін — на літньому підробітку в Gap. А Джаред саме насолоджувався трьома останніми вільними днями перед стажуванням у фірмі з управління фінансами — грав у футбол з друзями. Аманда попередила його, щоби пив побільше — синоптики обіцяли спеку.

— Буду обережним, — пообіцяв він перед виходом. Джаред — може, через те, що дорослішав, чи, може, через усе, що сталося з ним — розумів, що хвилювання є невід’ємною складовою материнства.

Він не завжди був таким терплячим. Після аварії усе йому було проти шерсті — й слова сказати не можна було. Він частенько закидав їй, що її тривожні погляди душать його, а коли вона намагалася заговорити до нього, часто відгиркувався. Вона розуміла причини такої нестриманості — видужання було не безболісним, від ліків постійно паморочилося в голові. М’язи — колись міцні й сильні — атрофувалися, незважаючи на фізіотерапію, і від цього він почувався ще беззахиснішим. Його емоційне видужання теж не минулося без ускладнень: тоді як інші пацієнти, яким зробили пересадку, розраховували на додаткові роки життя, йому здавалося, що в нього, навпаки, частину життя забрали. Іноді він зривався на друзях, які приходили навідати його, а Мелоді — дівчина, про зустріч з якою він мріяв того трагічного вечора, — за пару тижнів після аварії поставила його перед фактом, що зустрічається з кимось іншим. Він депресував настільки, що взяв річну академвідпустку в коледжі.

Це був довгий і непростий шлях, але завдяки психотерапевтові Джаред почав поступово збиратися з силами. Психотерапевт порадила Аманді й Френкові також зустрічатися з нею для обговорення проблем, з якими стикається Джаред, щоби вони знали, як реагувати на них і підтримувати сина. Через історію непростих стосунків між ними це було іноді нестерпно, але вони поступово навчилися не конфліктувати між собою, аби Джаред почувався у безпеці й міг розраховувати на підтримку, яка була так йому необхідна. Їхня любов до сина стала найважливішим пріоритетом у цій боротьбі. Вони робили все, аби допомогти Джаредові безпечно пережити стадії смутку, усвідомлення втрати й осмислення гніву, які передували прийняттю нових життєвих обставин і примиренню з ними.

На початку літа він записався на курс економіки до місцевого вечірнього коледжу, і зрештою Аманда з Френком зітхнули з полегшенням, коли він повідомив, що восени збирається поновитися на стаціонарі у коледжі Девідсона. Того самого тижня він за вечерею розповів — ніби мимохідь, — що прочитав десь про чоловіка, який щасливо живе із пересадженим серцем от уже тридцять один рік. І оскільки медицина не стоїть на місці, він дійшов висновку, що зможе прожити й довше.

Коли він повернувся до навчання, то нарешті відчув бодай якесь емоційне піднесення. Порадившись із лікарями, він потроху став займатися бігом — і тепер, після довгих тренувань, він уже пробігав по шість миль на день. Він також почав ходити до спортзали три-чотири рази на тиждень і поступово відновлювати фізичну форму — і виглядав тепер не гірше, ніж колись. Походивши на економічні курси, він заявив про захоплення економікою і повідомив, що тепер знає, яка спеціалізація в Девідсоні цікавить його найбільше. За кілька тижнів після початку занять він познайомився з перспективною студенткою-економістом на ім’я Лорен. Безнадійно закохані одне в одне, вони вже говорили про одруження після випуску. Протягом минулих двох тижнів вони їздили на Гаїті разом з місією, яку фінансувала церква, до якої ходить Лорен.

Зараз Джаред жив повноцінним життям, типовим для більшості його однолітків — якщо не зважати, що йому треба постійно приймати ліки й категорично не можна вживати алкоголь. Хай там як, він не засуджував материного бажання відзначити річницю пересадки святковим пирогом. За ці два роки він нарешті зрозумів, що як би тяжко й прикро не було — йому по- справжньому пощастило.

Однак віднедавна з’явився один момент у Джаредовій поведінці, який заводив Аманду в глухий кут. Пару днів тому вона завантажувала тарілки й начиння до посудомийки, а він зайшов до кухні і, спершись на стільницю поряд з нею, запитав:

— Мамо, а ти ж робитимеш цієї осені ту благодійну штуку для Дюка?

Раніше він завжди називав збори коштів, які вона запроваджувала, «штуками». З очевидних причин після аварії вона цим не займалася — як і волонтерством для лікарні в цілому.

Аманда кивнула:

— Так. Цього року вони запропонували мені очолити підготовку до заходу.

— Бо в минулі два роки вони напартачили без тебе, так? Це я від мами Лорен таке чув.

— Вони не напартачили. Просто все вийшло не так вдало, як вони планували.

— Я радий, що ти знов це робитимеш. Через Беа. Вона посміхнулася:

— Я також рада.

— І в лікарні теж раді, правильно? Бо ти знаходиш для них кошти? Вона взяла рушника, щоби витерти руки.

— Чого це ти раптом так зацікавився?

Джаред несвідомо потер шрам на грудині крізь футболку.

— Я подумав, може, ти зможеш скористатися зв’язками в лікарні, щоби дещо для мене дізнатися, — сказав він несміливо. — Дещо, що мене турбує.

Пиріг вистигав на стільниці. Аманда вийшла на задній двір й глянула на газон: минулого року Френк установив автоматичні поливалки, але трава все одно вимирала цілими плямами там, де кореням не вистачало вологи. Вранці вона бачила, як він виходив сюди перед роботою — стояв посеред однієї такої брунатної плями, і обличчя його виражало скорботу. Протягом останніх кількох років газон став для Френка предметом фанатичної уваги. На відміну від інших сусідів, він сам його підстригав — розповідав усім, хто цікавився, що так йому легше розслабитися після тяжкого дня, проведеного в товаристві пломб і коронок. І хоч якась правда в цьому, певно, була, Аманда бачила, що в цій звичці є щось хворобливе. Раз на два дні за будь-якої погоди він виходив сюди з косаркою, залишаючи по собі на газоні картатий візерунок.

Попервах щодо Френкових обіцянок вона була налаштована скептично, але з дня аварії він і справді не випив жодної пляшки пива — навіть вина жодного разу не пригубив. Тоді, у лікарні, він поклявся, що більше не торкнеться до спиртного, і — тут треба віддати йому належне — своєї клятви поки що дотримувався. Минуло два роки, і вона вже не боялася, що він у будь-який момент візьметься за старе, і почасти завдяки цьому їхні стосунки стали налагоджуватися. Звісно, ідеальними їх було назвати важко, але так нестерпно, як колись, уже не було. У перші дні й навіть тижні після аварії вони сварилися ледве не щовечора. Біль, провина й гнів перегострили їхні слова на стилети, і вони частенько кидалися одне на одне з прокльонами. Френк спав у кімнаті для гостей декілька місяців, і вранці вони про всяк випадок намагалися не зустрічатися поглядами.

І хоч як тяжко їй тоді було, зробити останній крок і подати папери на розлучення вона так і не зважилася. Зважаючи на Джаредову емоційну крихкість, вона не могла дозволити собі ще сильніше травмувати його. Але тоді вона не розуміла, що її рішення зберегти сім’ю викликало зворотній ефект. Якось, за кілька місяців після того, як Джаред повернувся додому з лікарні, вона зайшла до вітальні, де були Френк із сином. За усталеною вже звичкою Френк підвівся й вийшов із кімнати. Джаред провів його поглядом, а тоді звернувся до матері:

— Він ні в чому не винний. Це я був за кермом.

— Я знаю.

— Тоді досить уже його звинувачувати!

За іронією долі саме Джаредів психотерапевт переконала їх із Френком походити на психологічні родинні консультації. Напруження, яке панувало вдома, заважало синовому одужанню, — зазначила психотерапевт, — тому їм варто звернутися по професійну допомогу, аби налагодити зв’язок між собою. Без емоційної стабільності вдома годі було й говорити про те, щоби Джаред упорався з новими обставинами й примирився з ними.

На першу зустріч зі спеціалістом, якого порадила Джерадова психотерапевт, Аманда й Френк поїхали окремо. Перша їхня сесія стрімко скотилася до взаємних звинувачень, до котрих вони щоразу вдавалися упродовж от уже кількох місяців. Під час другої сесії вони несподівано для себе усвідомили, що здатні не підвищувати голос одне на одного. І завдяки м’яким, але й настирливим порадам консультанта, Френк почав тоді відвідувати групу анонімних алкоголіків, і Аманда зітхнула з полегшенням. Спочатку він відвідував групу п’ять разів на тиждень, але поступово кількість зустрічей зменшилася до однієї, і от уже минулого місяця Френк з простого учасника став поручником: декілька раз на тиждень він за сніданком зустрічався із тридцятичотирирічним щойно розлученим банкіром, який, на відміну від Френка, не спроможний був дотримуватися тверезості. Аж до того часу Аманда сумнівалася, що Френків поступ на цій ниві триватиме довго.

Джаредові й дівчатам, безумовно, поліпшення атмосфери в родині йшло тільки на користь — тут питань не було. Бували моменти, коли Аманда відчувала, що для них із Френком це був новий початок. Цими днями вони дедалі рідше зверталися до минулого — бувало навіть так, що вони могли безтурботно жартувати й сміятися одне до одного. Щоп’ятниці вони влаштовували побачення — ще одна порада від родинного консультанта — і хоч подеколи напруження було уникнути важко, обоє розуміли, як це для них важливо. Багато в чому вони наново відкривали одне одного для себе — уперше за багато років.

Такий стан речей задовольняв Аманду, хоча вона розуміла, що назвати пристрасними їхні стосунки вже ніколи не буде можливо. Френк не був — ніколи не був — з таких, але тепер їй це не надокучало. Зрештою таке кохання — кохання, варте будь-яких пожертв, кохання рідкісне й благословенне — в житті їй уже траплялося.

Два роки. Два роки минуло від вихідних із Довсоном Коулом. Два довгих роки з того дня, коли Морґан Теннер зателефонував їй і сповістив про його загибель.

Вона зберегла листи — як і Такове фото з Кларою, як і чотирилисту конюшину — під задньою стінкою шухляди з білизною, куди Френк ніколи б не наважився заглянути. У миті, коли біль від втрати пронизував її й забирав спокій, вона витягала їх — перечитувала листи, крутила в пальцях тендітний засушений листочок конюшини, намагаючись осмислити, ким все-таки вони стали одне для одного у ті кілька днів. Вони були закоханими, але не коханцями. Вони були друзями, але, разом з тим, чужими одне для одного упродовж довгих років. Але пристрасть їхня була істинною — реальною, як весь світ навколо неї.

Минулого року через кілька днів після річниці Довсонової загибелі вона їздила до Орієнтала. Звернувши з дороги коло кладовища, вийшла з машини й дійшла пішки до останніх рядів, де на невисокому пагорбі купкою росли пишні дерева. Там спочив Довсон — подалі від решти Коулів, подалі від Беннетів, Кольє й Боннерів. Стоячи коло простого надгробка, вона роздивлялася свіжі лілеї, принесені сюди невідомо ким, і їй спало на думку, що якщо за примхою долі її поховають на цьому кладовищі, вони з Довсоном знов будуть разом, і їхні душі віднайдуть одна одну — як було в житті, і не раз, а двічі.

Ідучи назад, вона зробила невеличке коло, аби вшанувати пам’ять доктора Боннера від Довсонового імені. І там, коло надгробка, вона побачила такий самий букет лілей. Певно, це Мерилін Боннер постаралася — щоби подякувати за все, що Довсон зробив для її сина, Алана, і від усвідомлення цього очі її наповнилися слізьми, коли вона поволі поверталася до авто.

Її спогади про Довсона не тьмяніли з плином часу, а почуття до нього — навіть поглибилися. Якимсь дивним чином любов до нього наснажувала її для боротьби з труднощами протягом цих двох тяжких років.

Тепер, коли вона сиділа в себе на ґанку, і вечірнє сонце скоса пронизувало верхівки дерев, то подумки, заплющивши очі, слала йому мовчазні привіти. Вона пригадувала, як він посміхався, якими були на дотик його руки, як вони були разом у ті останні дні. І завтра — вона знала це — ці спогади лишаться так само яскравими й живими. Забути бодай щось, бодай дрібничку з тих днів видавалося їй страшною зрадою, і якщо вона була винна йому щось, то вірність — таку вірність, на яку був колись спроможний він, якою він жив усі ті роки розлуки. Вона покохала його раз, і покохала знов, і її почуття ніколи не зміняться. Зрештою, він повернув її до життя — в такий спосіб, якого вона не чекала й не могла навіть уявити.

Аманда поставила лазанью до печі і взялася кришити салат, доки та готуватиметься. Додому повернулася Анет, а за пару хвилин після того — і Френк. Мала, безперервно теревенячи про ночівлю в подруги, прикрашала пиріг.

Невдовзі в товаристві трьох приятелів прийшов Джаред. Швидко випорожнивши склянку води, він побіг прийняти душ, лишивши друзів грати на приставці у вітальні.

Лін приїхала на півгодини пізніше. Несподівано — також з парою приятелів. Молодь інстинктивно мігрувала до кухні, Джаредові приятелі загравали до Лін — допитувалися, що дівчата робитимуть далі й чи можна до них приєднатися. Анет обійняла Френка, який саме зайшов до кухні, й напосілася на нього з благаннями зводити її на якесь дівчаче кіно, а Френк пив свій сік з м’якушем і дражнив її обіцянками заманити на бойовик. Анет з вереском протестувала.

Аманда спостерігала за усім цим із якимсь відстороненим задоволенням, і на вустах її грала посмішка. Хоч не можна було сказати, що в ці дні вони рідко збиралися усі разом, та частими такі зібрання теж не були. Те, що вдома були сторонні, анітрохи не турбувало її — що більше людей, то веселіша вечеря.

Вона налила собі вина й утекла на ґанок. Просто перед нею з гілки на гілку перелітала щебетлива пара кардиналів.

— Ти ідеш? — гукнув її Френк з порогу. — Там усі вже з голоду помирають.

— Ти, мабуть, починай подавати, — відповіла вона, — а я за хвилинку буду.

— Тобі накласти?

— Це було б дуже мило з твого боку, — кивнула вона. — Але нехай спершу всі наберуть собі, скільки захочуть.

Френк зник усередині, і крізь вікно вона побачила, як він пробирається крізь тисняву у їдальні.

За спиною в неї знов прочинилися двері.

— Мамо, ти як тут? — Джаредів голос повернув її до реальності, і вона обернулася.

— Усе добре, не переймайся.

Він переступив поріг й обережно причинив за собою двері.

— Точно? Ти виглядаєш так, наче стурбована чимось.

— Втомилася просто, — вичавила вона з себе посмішку. — А де ж Лорен?

— Скоро приїде. Забігла додому прийняти душ.

— Їй з вами сподобалося?

— Здається, так. Пограла з нами принаймні. І, наче, лишилася дуже й дуже задоволена.

Аманда глянула на нього знизу вверх: лінія плечей, шия, худі щоки — все це досі зберігало сліди рис маленького хлопчика, яким він колись був.

Він повагався, а тоді знов заговорив до неї:

— У будь-якому разі… Я хотів про дещо тебе попросити. Ти мені того вечора так і не відповіла, — носаком черевика він несміливо покопав подряпину на долівці. — Я хотів би написати його родичам. Просто подякувати, розумієш? Якби не той донор, мене б тут не було.

Аманда опустила очі й пригадала, про що мова.

— Це природно, що тобі хочеться знати, чиє серце тобі пересадили, — промовила вона, обережно добираючи слова. — Але є вагомі причини, з яких у таких випадках зберігається повна анонімність, — в її словах була правда, хоч і не вся.

— А, — промовив він, опустивши плечі. — Так і думав, що щось таке буде. Мені казали, що йому було сорок два, коли він помер. І я просто хотів дізнатися… якою він був людиною.

О, скільки я могла би розповісти тобі про нього, — промовила Аманда подумки, — скільки всього. Після дзвінка Теннера вона підозрювала, що саме сталося, та її здогади остаточно підтвердилися після ще кількох дзвінків. Пізно увечері того понеділка Довсона відключили від системи життєзабезпечення у Східному медичному центрі Північної Кароліни. Його довго тримали живим, після того як лікарі впевнилися, що врятувати його не вдасться, бо він був хорошим донором.

Вона знала, що Довсон врятував життя Аланові — але, насамкінець, він врятував і Джареда також. І для неї це було… все. Я віддав тобі все найдорожче, що в мене було, — так він колись казав, і кожний удар нового Джаредового серця підтверджував його слова.

— Обійму тебе швиденько, добре? А тоді підемо до всіх.

Джаред завів очі під лоба, але розкрив обійми.

— Люблю тебе, мамо, — пробурмотів він, міцно обіймаючи її.

Аманда заплющила очі, прислухаючись до рівного серцебиття в його грудях.

— А я люблю тебе.