Найперша жертва

Роберт ШЕКЛІ

НАЙПЕРША ЖЕРТВА

Фантастична повість

Моїй дружині Джей, з любов’ю

1

Вересневі збори громадськості містечка Кін-Веллі, штат Нью-Йорк ухвалили озброїти Гарольда Ердмана найкращим у місті пістолетом “Сміт і Вессон” 44 калібру і вирядити його на південь до острова Есмеральда, щоб він узяв участь у Полюванні

Гарольда обрали через те, що він сам того прагнув, уся рідня його померла, він був неодружений, мав міцне здоров’я, добре вмів битись і вважався досить чесним, аби виконати свою частину домовленості: надіслати місту половину виграної в Полюванні суми, звісно, за умови, що не загине раніше, ніж встигне щось заробити.

Аби потрапити до Мисливського Світу, йому слід було спочатку попутками, а тоді на автобусах проїхати американським узбережжям аж до Майамі. А вже звідти він міг вилетіти на Есмеральду - маленький острівець на південному сході Багамського архіпелагу, де Полювання було дозволене офіційно.

Наскільки йому було відомо, подорожувати з штату Нью-Йорк до Флориди стало страшенно небезпечно. Розповідали про неймовірно жорстоких бандитів, що, сповнені жагою крові, тинялися дорогами, перестріваючи подорожніх. Про огорнені смердючою імлою спустошені землі, на яких колись були звалища промислових відходів, а тепер від одного необережного кроку там з-під ніг виривалися струмені отруйних газів, неначе земля намагалась позбутися жахливого тягаря концентрованих хімічних речовин і радіоактивних залишків, Від одного такого викиду людина помирала миттєво. Навіть якби кому і вдалося все те здолати, лишалися ще хижі міста півдня, населені істотами, яких навряд чи можна було вважати людьми: на своєму шляху вони вбивали кожного забираючи його речі, а іноді й з’їдаючи його самого.

Ось які чутки ходили про ті місця, обростаючи все новими брехнями, які подеколи виявлялися правдою.

Гарольд не дуже ними цікавився. Він був готовий іти на будь-який ризик аби лише вирватися із свого вмираючого містечка, що притулилося над одним із каньйонів отруєних Адірондакських гір. Йому хотілося зробити щось у своєму житті, і Полювання було єдиною для нього можливістю.

Гарольд був чималий на зріст, але для такого здорованя рухався легко та бігав швидше, ніж можна було чекати. Цей кремезний кругловидий приязний сільський парубок усміхався щирою усмішкою, але по очах його було видно, що І він свого не проґавить. Його нечесане чорне волосся спадало на комір виношеного жакета з червоної шотландки, на обличчі пробивалася кількаденна щетина, і На початок подорожі йому виповнилося двадцять вісім, і він трохи скидався на розбурканого посеред зимової сплячки ведмедя. Здоровенний, сонний, але меткий парубійко. Однак із зовнішності важко судити, чи не так?

2

- Отже, ти таки збираєшся, - промовив Алан. - І справді збираєшся на Есмеральду.

Гарольд кивнув. Минула година від міських зборів. Вони удвох щойно повечеряли і тепер сиділи на веранді Аланового будинку на Спрус-Хілл. Сонце саме сідало за вершини гір.

Алан був найкращий Гарольдів друг. Він теж мріяв стати Мисливцем, але на руках у нього була мати й дві сестри. Піти від них у такі часи означало б покинути їх на вірну смерть. В Гарольда ж не було нікого. Мати померла від туберкульозу, коли йому було п’ятнадцять. Батько, невеселий тихий чоловік, невдовзі після її смерті вирушив на південь шукати роботи. Відтоді ніхто про І нього не чув.

- Там, у Карибському басейні, цілий рік тепло, - сказав Алан. - Так я чув. І в них усе сучасне й нове. Як у тих старих журналах у школі. Вони користуються ваннами з гарячою та холодною водою. Там є ресторани, де готують з натуральних продуктів. Усі гарно вдягнені й щасливі.

- Бо єдине, чим вони займаються - це вбивають одне одного, - І зауважив Гарольд.

- Ну й нічого страшного, правда ж?

- Не знаю. Я зроду нікого не вбивав. Та гадаю, що якось пристосуюся.

- Головне, щоб не вбили тебе, - сказав Алан.

- Атож.

- Там ти зустрінеш Нору.

Гарольд кивнув головою. Нора Олбрайт виїхала з Кін-Веллі два роки тому, коли Монреаль та Нью-Йорк іще з’єднували автобусні маршрути з зупинкою в Платсбурзі. Разом з чотирма іншими дівчатами вона подалася шукати роботу Гарній дівчині завжди набагато легше влаштуватися, ніж чоловікові, хоча іноді такій роботі не позаздриш. Багаті іноземці, особливо азіати, радо наймали гарненьких американок для хатньої роботи, так само як колись американці наймали миловидних німкень та англійок служницями або нянями. Інші дівчата з Кін-Веллі знайшли собі місця на півдні. Нора ж дісталась аж до самої Есмеральди, незалежного острівця в Карибському морі, що жив за законами Полювання; Гроші звідти вона надсилала регулярно.

- Бережися, гаразд? - попросив Алан.

- Добре.

- І передавай Норі від мене вітання.

- Звичайно, Алане.

Вони ще трохи посиділи, дивлячись, як сідає за гори сонце і поступово тьмяніє небо, аж поки відчули, що потягло північним холодом. В Адірондакських горах заходи були неймовірно прекрасні. Гарольду спало на думку, що він. мабуть, ніколи їх більше не побачить. Ще безліч разів сідатиме сонце, але вже не так.

3

Наступного дня Гарольд залишав містечко, маючи при собі “Сміт і Вессон”, тридцять чотири набої до нього та двісті сімдесят шість доларів сімдесят три центи, що їх громада спромоглася зібрати йому в дорогу. Хоча ще не скінчився вересень, у повітрі вже відчувався подих зими, яка на півночі штату Нью-Йорк наставала так швидко, наче осені й не було зовсім.

Всі речі було складено в рюкзак, “Сміт і Вессон” запхано за пояс, набої лежали в правій кишені, щоб їх зручно було дістати. Він одягнув свій єдиний костюм, важелезний, із дуже цупкої вовни, що дістався йому після дядька Люка, коли той минулої весни помер від Т-віруса.

Востаннє він поглянув на гори, на вранішнє сонячне проміння, що відбивалося від гладеньких кам’яних брил, на купку вцілілих під час останнього кислотного дощу дерев і закинув рюкзак у кабіну Біллінгзової вантажівки. З усім цим він попрощався вчора ввечері. Машина рушила, і Гарольд більше не озирався.

Джо Біллінгз їхав до Глен Фолза по частини до тракторів. Ставало дедалі важче підтримувати старі “маккорміки” в робочому стані, врожаї ж були такі бідні, що виникала думка, чи потрібна техніка взагалі. Однак коней і мулів теж не вистачало, а потомства яків, що їх не так давно почали тут розводити, іще не було досить, аби істотно змінити ситуацію.

Наприкінці двадцять першого сторіччя людська недалекоглядність нарешті позначилася і на Америці. Щезли ліси. Загинули перенасичені нітратами посіви. В американській глибинці виникло безліч небезпечних зон на місці звалищ радіоактивних і хімічних відходів. У ґрунті припинилися регенеративні процеси. Навіть повітря дедалі погіршувалося. Неможливо було знайти роботу, бо ніхто не мав грошей. Псувалося обладнання і ремонтні засоби. І, що найгірше, нікому не було до цього діла.

Ще й досі не припинилася холодна війна, і нації час від часу брязкали зброєю. Але нікого це вже не цікавило. Більшість людей воліли, щоб було скинуто ті диявольські бомби й покінчено з усім разом. Хіба то життя? Краще якнайшвидше з ним розпрощатися. Бо старенька Земля летіла шкереберть.

Не слід було вирубувати ліси та джунглі. Треба було вчасно робити щось із кислотними дощами. Гарольд іще пам’ятав ті дні, коли на бурих Адірондакських схилах росла зелень. По-справжньому займатися екологією уряд почав лише п’ятдесят років тому. Одначе було вже надто пізно і не вистачало грошей. Земля велика, і тому видужувала попри нескінченну сваволю людей, та нарешті вони зайшли надто далеко.

У висушених пустелях, на місці яких колись буяли ліси, не лишилося майже ніяких тварин. Спочатку загинули великі звірі в Африці та Америці. А тоді й уся збалансована екологічна система Землі почала розлазитися по всіх швах.

Колись родючі прерії й савани повисихали, їх позаносило задушливою пилюкою. Спустошення тривало, й одне лихо тягло за собою інше швидше, ніж їх можна було полічити. Виникали епідемії грипу та інші пошесті. Ті, хто вижив, розповзалися по Сполучених Штатах, намагаючись протриматися й перечекати, поки справи підуть на краще. Але чи підуть? Насправді ніхто на це не розраховував.

Північноамериканським континентом володіла смерть, смерть від голоду, хвороб і безконечного ланцюга нещасть, на які людина сама себе наразила.

І однаково людей було більше, ніж земля могла їх прогодувати. Людство збільшувалося, не маючи змоги забезпечити себе їжею. Загальна загибель була неминуча. Смерть перетворилася на явище таке звичне, таке повсюдне, що неодмінно мали виникнути місця на зразок Мисливського Світу, де як парадоксальна реакція на жахливі часи створилася ситуація, коли люди аплодували смерті, платили тим, хто з нею грав, і винагороджували найвитриваліших.

4

У Глен-Фолзі Гарольду довелося голосувати. Підвезти його погодився продавець жіночої білизни, власник “Нью Стенді Стімера”. Вони проминали незасіяні поля, де гостре каміння випиналося з запилюженої землі, на якій нічого не родило відтоді, як через накопичення давніх і сучасних хімічних та ядерних відходів був отруєний Гудзон, а озеро Чемплейн перетворене на помийницю.

Зразу після заходу сонця продавець висадив його на перехресті доріг на південь від Честертауна серед вижатих полів і миршавих сосен. Гарольд вирішив десь притулитися на нічліг, бо зупиняти машини вночі було не варто. Вечір був теплий, Гарольд повечеряв смаженим м’ясом, випив води з фляжки. Він розшукав захищену від вітру невеличку улоговину, непомітну з дороги. Не варто привертати до себе увагу.

Але його все ж таки помітили. Вже смеркалося, коли над краєм його схованки з’явилися троє з собакою. Двоє мали бороди. Невисокі, виснажені, вони понасували свої капелюхи на самі очі. а вдягнуті були у щось сіро-брунатне й безформне. Третій з їхньої компанії буя високий і огрядний, навіть більший за Гарольда. Мав на собі сині потерті джинси й вицвілу пілотку часів громадянської війни. Якась неприродна крива усмішка надавала його обличчю страшного й трохи божевільного виразу.

Собака був схожий на гончака, весь у білих та чорних плямах. Побачивши Гарольда, він ошкірився, але голосу не подав.

- Спокійно, Ділсі, - сказав чолов’яга в пілотці. - Нічого поганого він вам не зробить, містере, його справа - полювання на птахів.

- Симпатичний песик. - промовив Гарольд. Він сидів спиною до дерева, рюкзак лежав біля його ніг.

- Вперше в наших краях? - поцікавилася пілотка.

- Так. Я з півночі, з-за Кіну.

- Збираєшся тут залишитися?

- Йду на південь, - відповів Гарольд.

- Нічого ти там не знайдеш. Відтоді як там похазяйнував Т-вірус

- Чув-чув, - підтакнув Гарольд.

Двоє валися на землю з обох боків від нього на відстані футів у п’ять. Чоловік а пілотці сів навпочіпки навпроти.

- А, може, ти збираєшся до Флориди, щоб найнятися ловити рибу? - запитав він.

- Може, й так.

- Забудь про це. Риба там уся здохла, навіть вода смердить. Колись можна було заїхати досить далеко на південь й жити з землі. А тепер ні, можеш мені повірити. Те ж саме можна робити й тут. Приєднуйся до нас. Це - Карл, а то - його брат Дейн. Я - Тег Сандерс.

- Радий з вами познайомитись, містере Сандерс. Мене звуть Гарольд Ердман. Дякую за пропозицію, але вважаю, мені краще податися далі на південь.

- Як собі знаєш, - сказав Тег. - Вже пізно, отож будь такий ласкавий, кинь нам свій рюкзак і виверни кишені, ми візьмемо те, що нам треба, й підемо собі. Одяг можеш залишити. Ну, як тобі такий варіант?

- Дуже люб’язно з вашого боку, але справа в тім, Тегу, що в мене не так-то й багато речей, і всі вони мені потрібні.

Тяг, похитавши головою, зітхнув:

- Всі так кажуть. Їм самим усе потрібно! Але мені й моїм хлопцям теж без цього не обійтися.

- Вам доведеться скористатись чиїмсь іншим добром.

- Мені здається, - вів далі Тег, - що нас тут троє проти одного, навіть якщо ти такий здоровий Гадаю, я повівся досить благородно, запропонувавши залишити тобі одяг і життя. Правда, хлопці? Але деяким людям бракує вихованості. Тепер е лише два виходи: або ти тихо-мирно віддаєш нам свій рюкзак і вивертаєш кишені, або ми робимо це замість тебе.

Брати підсувалися ближче. Гарольд підвівся. У сутінках тьмяно блиснув “сміт і вессон”, якого він тримав у руці.

- Ні. Я робитиму те. що вважаю за потрібне, а ви - своє. Це найкраще з того, що я можу вам запропонувати. А тепер піднімайтеся й забирайтесь геть.

Тег із братами трохи відсунулися. Та зброя їх, здавалося, не дуже зацікавила.

- У наш час кожний, - процідив Тег, - має зброю, однак ні в кого нема набоїв. А в тебе. Герольде, вони є?

- З’ясовувати краще не пробуй.

Тег засміявся:

- Чорт забирай, який він агресивний! Що більше погроз, то менше зарядів. Ділсі!

Собака кинувся на Гарольда. Пролунав постріл, куля влучила йому в груди й збила з ніг. Ділсі качався по землі й скавучав, аж поки Тег став навколішки й перерізав йому горлянку складаним ножем.

- Бідний старенький Ділсі, - промовив Тег, підводячись і витираючи лезо об траву. - На ньому ми перевіряли наявність патронів. Ти перший, хто їх мав і наважився використати. В тебе ще є чи то був останній?

- У мене їх стільки, скільки треба, - незворушно відказав Гарольд.

- Тоді ми, звісно, забираємося. Ти ж не стрілятимеш нам у спину, чи не так? Отож, хлопці, розвертаємось і тихо-мирно йдемо. Згода, Гарольде?

Цієї миті Тег раптом розвернувся й кинувся на Гарольда, низько тримаючи руку з ножем, щоб завдати смертельного удару. Той чогось такого і чекав. У штаті Нью-Йорк теж волоцюги водилися, хоча їх було не так уже й багато - грабувати нічого було, - але всі знали, що просто так вони від свого не відступаються. Бандити гадали, що звичайні громадяни не люблять стріляти, навіть маючи зброю в руках, і коли нападали на озброєну людину, то розраховували на її нерішучість. Гарольд, коли Тег кинувсь із гиканням на нього, вистрелив йому в плече, відчувши сильну віддачу своєї “сорокчетвірки”. Брати заскавучали, неначе він влучив не в Тега, а в них, і кинулися навтіки. Волоцюга закрутивсь на місці й від різкого болю впав. Але швидко підхопився й побіг услід, за братами.

Гарольд не став їх переслідувати. Стріляти в темряві було марно, і, крім І того, йому не хотілося нікого вбивати. Поки за це не почнуть платити гроші, як то, кажуть, заведено в Мисливському Світі.

Він зібрав речі. Хвильку постояв над тілом собаки:

- Що ж, Ділсі, пробач. Але вибору в мене не було. Доведеться шукати іншого місця для ночівлі, бо, правду мовити, ділити притулок із мертвим собакою мені не хочеться.

Пройшовши десь із півмилі, він натрапив на ще одну улоговину І там влаштувався. Агресивним Гарольда ніхто в Кін-Веллі не назвав би. Просто в нього була мета, до якої він ішов уперто й ні на що не зважаючи.

5

Наступного дня його підкинули до Олбані. Тут з’ясувалося, що найближчий автобус у південному напрямку буде тільки через чотири дні, отож доведеться почекати. Гарольд зупинився в притулку Армії порятунку, колишньому пакгаузі, де тулилося близько двохсот чоловіків і жінок. Господарі намагалися нагодувати кожного, але суп був надто пісний й наїдку з нього не було ніякого. Вільного місця в притулку не виявилося, отож Гарольд отримав миску супу й запрошення розміститись надворі.

Нарешті прийшов автобус. То був пошарпаний “Грейхаунд”, броньований з обох боків. У безлюдних районах штату бували напади грабіжників та бандитів. Диспетчер запевняв, що місцева поліція повністю контролює ситуацію, але казати можна що завгодно. Важкий, битком набитий старий автобус Просувався досить повільно. Все було спокійно аж до самого Сафферна, містечка, що межує з штатом Нью-Джерсі.

Коли автобус під’їжджав до приміської автостанції, на платформі начебто нікого не було. Раптом зі станції вибіг низенький чоловічок у якомусь лахмітті загатив кулаком у дверцята.

- Відчиніть! - загорлав він. - Небезпека!

- Де? - запитав водій, відкриваючи для нього двері.

- Тут, - відповів чоловічок, виймаючи з кишені автоматичний пістолет. - Руки за голову й не рухатися, тоді ніхто не постраждає!

Гарольд, як і решта пасажирів, підкорився наказові. Револьвер був у нього за поясом, але витягти його швидко він не міг через рюкзак, який лежав на колінах. Чоловічок вигукнув якісь незрозумілі слова, як з’ясувалося потім, іспанські, і до автобуса вдерлися ще двоє. Обидва мали такі самі автоматичні пістолета. На голові одного з них був крислатий стетсон, колись сірий, а тепер якогось незрозумілого кольору, брудний як і весь його одяг. Одна нога була забинтована закривавленим ганчір’ям, і ходити він міг лише спираючись на когось із своїх супутників.

Залізши до автобуса, він вишкірив зуби, скинув капелюха й проголосив:

- Добрий день, леді і джентльмени! Зараз ми будемо вас грабувати. Будь ласка, слухайтеся моїх людей, і все буде гаразд, Comprende¹ ?

То був худющий низькорослий франт огидної зовнішності, з мавпячим обличчям, хіба що не таким волохатим. Його тіло наче створене було для безформного лахміття. Проте посмішку він мав приємну.

- Хуан Естебан Лопес, або Малюк з Кетскіла до наших послуг, - промовив він. - Гадаю, вам уже зрозумілі наші плани. Мої друзі зараз пройдуться між рядами та позбирають те, що їм сподобається. Віддавайте все без жалю і швидко, друзі, бо ви ж не хочете, щоб ми почали сердитися. Ген, ти, там, - зненацька звернувся він до Гарольда.

- В чому справа? - запитав той, розмірковуючи, чи варто виймати револьвер.

- Піднімайся, amigo² . Бери рюкзак. Ти йдеш із нами. Але твою пушку я заберу.

Виявляється, він помітив револьвер. Узяв його в Гарольда і поклав у власну кишеню.

- Що вам від мене треба? - запротестував хлопець.

- Нічого ми тобі не зробимо, - сказав Малюк з Кетскіла, - в мене поранена нога, і ти мені трохи допоможеш.

Грабіжники закінчили обходити пасажирів та повилазили з автобуса, тягнучи за собою й Гарольда. Малюк свиснув. Із станції вибіг іще один висушений чоловічок.

- Зараз, amigo, - звернувся Малюк до Гарольда, - ти піднімеш мене на свої широкі дужі плечі, й ми подамося звідси геть.

Він зробив промовистий жест пістолетом і посміхнувся. Гарольд обережно підняв його на плечі Малюк із Кетскіла тихо зойкнув від болю в потривоженій нозі.

- Чато! - закричав він. - Сідай в машину, заводь мотор! А ти, - він поплескав Гарольда по плечу, - vamos caballo³ !

Вони побігли до стоянки. Той, кого звали Чато, товстун років вісімнадцяти, перший добіг до старого “6’юїка” біля виходу зі станції. Коли й решта опинилися коло машини, він уже намагався, хоч і марно, завести мотор.

- Жартувати ніколи, - сказав Малюк. - У чім справа?

- Я ж казав, що запалювання нікудишнє, - почав виправдовуватись Чато, - нові деталі потрібні.

- Ти запевняв, що он машина протримається, поки нової не дістанемо.

- Я так гадав.

Мотор поволі заглух. Майже сів акумулятор. Із станції долинали якісь крики. По команді Гарольд знов підняв Лопеса на плечі Вони заквапилися до невисокої посадки за автостоянкою. Позад них почулися постріли.

- Чорт забирай, Естебане, - закричав Малюк з Кетскіла, - як же ви проґавили ті рушниці? Дивися під ноги, amigo, - звернувся вже до Гарольда. - Нам тільки впасти не вистачало.

Той з усіх сил біг схилом угору. Досягши заростей, почав крізь них продиратися, так що Лопес лише голову встигав нахиляти, щоб гілки не стібали його по очах. Тонка лозина хльоснула Малюка по голові, а тонка гілка вибила пістолет з його рук.

- Стривай! - вигукнув він.

- Забудь про нього, - прокричав у відповідь Гарольд.

Не зменшуючи швидкості він біг через посадку до пасовиська, яке вже просвічувало між стовбурами, а там лишалося перетнути ще одну дорогу - і до лісу. Хлопець трохи уповільнив крок. А через півмилі взагалі зупинився. Зняв Лопеса з плечей і опустив на землю. Тоді забрав у нього свого револьвера і засунув за пояс

- Приятелів своїх та можеш якось зібрати?

Малюк кивнув.

- То клич їх скоріше. Навряд чи ті, зі станції, ще й досі вас переслідують, однак краще всім зібратися разом і поміркувати, що робитимемо далі.

Малюк з Кетскіла приклав долоню до рота і пронизливо заскрекотав.

- Крик сороки, - повідомив він. - Що, непогано виходить?

- Може, й нічого, якби тут була хоч одна сорока, крім тебе.

Решта трос переховувалися неподалік. Вони підійшли, націливши пістолети на Гарольда. Малюк махнув рукою, щоб вони їх поопускали.

- Коли я загубив пістолет, ти міг скинути мене й повернутися до автобуса, - звернувся він до Гарольда. - Чом же не вчинив так?

- З двох причин. По-перше, мені здалося, що ти, хоч і bandido⁴ , але людина досить чесна. Я просто не міг покинути тебе напризволяще. Якби пасажири тебе впіймали, то повісили б.

- А по-друге?

- Якщо людей розлютити, так як ото зараз, кров шугає їм у голову, і вони діють не замислюючись. Я прикинув, що вони можуть і не згадати, що я - не один із вас І навіть вважатимуть, наче я навмисне підсів у автобус

Малюк пильно поглянув на нього:

- Гарно все зважив. Але однаково ти ризикуєш, друже.

- Життя - річ ризикована. - промовив Гарольд.

- Хочеш із нами?

- Я не проти, якщо вам десь у напрямку Флориди.

Малюк з Кетскіла засміявся:

- Звісно, на південь. На півночі нічого, крім голоду, нема. То як, ідеш з нами? Ми хочемо дістатися до комуни Ла Іспанідад. як розповідають, вона десь біля озера Окіхобі. Там багато кубинців, буде кому вилікувати мою ногу. А зараз треба роздобути машину. Непоганий план?

- Та наче нічого, поки ми нікого не кривдимо.

- То не від нас залежить, - сказав Лопес - Мені, особисто, нікого чіпати не хочеться. Естебане, дай мені пістолет. Час вирушати.

Гарольд підняв його на плечі

- Andale, caballo! - вигукнув Лопес, і його “кінь” навіть без словника зрозумів, що по-іспанському це означає “Н-но!”.

6

Пройшовши між пагорбами, вони досягли путівця. Перед в’їздом у містечко Лейквіль була бензоколонка. Хлопчина в пошарпанім “форді” саме закінчив заправлятися. Не встиг він розрахуватися й поїхати, як перед ним опинилося четверо виснажених низькорослих чоловіків, що націлювали на нього пістолети. П’ятим був якийсь здоровань. Хазяїн заправки негайно щез у приміщенні станції і замкнувся там.

- Гей, хлопче, твоя машина? - запитав Малюк з Кетскіла.

- Ні, сер. Вона належить містеру Біллінгзу, власнику зерносховища.

- Як твій хазяїн, нічого собі дядько? - вів далі Лопес.

Хлопець стенув плечима:

- Та наче непоганий.

- Ну, то він таким і залишиться. Але вже без машини. Вилізай, хлопче, і йди звідси.

Той виліз, віддавши Малюкові ключі, і почав дивитися, як п’ятеро грабіжників сідають в машину.

- Стривайте, а мені з вами можна? - раптом попросився він.

- Чи ти здурів? - відповів Лопес. - Довго не живуть.

- Ніхто не живе довго. Я хочу з вами.

- Доведеться тобі пристати до когось іншого. Більше п’ятьох цей драндулет не потягне. - Він обернувся до Гарольда:

- Я міг би набрати цілу армію з отаких-от хлопців, що прагнуть до нас приєднатися. Так і зробив би, якби було що грабувати. Та нічого, крім якихось дрібниць, як оце зараз, не трапляється. Люди з великими грошима надто добре знають, як їх ховати, і нам до них не добратися. Лишаються жалюгідні крихти, які ми відриваємо від бідняків.

Вони всілися й поїхали, а хлопець дивився їм услід.

- Вперед! - вигукнув Лопес. - Малюк з Кетскіла знову на коні! Я - іспанський Джессі Джеймс, бебі. Якби тільки не прострелена нога. Та то дрібниці, дістатись би лишень туди, куди треба, там костоправ знайдеться, аби мене підлатати. Сподіваюся.

За кермом сидів товстун Чато. В Лопеса виявилася ціла купа автомобільних атласів. Отож він наказав їхати об’їзними дорогами на північний захід до Пенсільванії. Гарольд поцікавився, чому саме туди, Флорида ж на півдні.

- Усе просто, бебі. Ми тримаємося подалі від так званого Північно-Східного коридору. Доведеться за сто верст об’їжджати Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Балтімор, Вашингтон, Річмонд та інші місця. Бо там і лягаві, і напіввійськові патрулі зупиняють кожну машину для перевірки документів. А то вже нікому не потрібно. А ближче до узбережжя надто високий радіаційний фон після якогось там випадку, що стався в Нью-Джерсі ще до мого народження. До цієї зараженої місцевості я наближатися не збираюся. Не з моїми ніжними cojones⁵ .

Вони витратили майже два дні, перетинаючи Пенсільванію, і опинилися у Вірджінії. Вночі звертали на який-небудь занедбаний путівець і вкладалися коло машини спати. Погода стояла тепла, їжі вистачало. Однак доводилося хоча б раз на день зупинятися для заправки, і кожного разу то був найнебезпечніший час. Зовсім не тому, що поліція їх розшукує, пояснив Лопес. Поліцаям є чим займатися, окрім якоїсь там викраденої машини.

- То в чому ж тоді справа? - здивувався Гарольд.

- У наші дні поліцаї зупиняють тебе із звичайною перевіркою документів, знаходять зброю, з’ясовують, що ти не місцевий, і тоді кришка.

- Ти що маєш на увазі? В’язницю?

- Навіщо їм тримати людей у в’язниці, їх же доведеться годувати. Ти щодня бачиш мертві тіла на дорогах, і більша частина загинули не від рук bandidos.

- Чутки такі ходять, але я б ніколи не повірив, що поліція вбиває людей.

- Краще вір, бебі, бо саме так воно і є.

Лопес багато розповідав про Ла Іспанідад, місце, до якого вони їхали.

- Я про нього чув у Нью-Джерсі. Ми всі звідти. Ця комуна у Флориді, біля озера Окіхобі. Там багато комун, але ця - кубинська. Порядки в ній, як в ізраїльському кібуці: рада, кожен має право голосу, всі багато працюють вдень і танцюють до нестями уночі. Звучить непогано, правда ж? Таке я чув. Мені це подобається.

Обминаючи магістральні шляхи, вони проїхали Вірджинію і Північну Кароліну. Потім розвернулися на південний схід у напрямку узбережжя. Все йшлося добре до Лісвілля, містечка в Південній Кароліні, розташованого над затокою.

В Лісвіллі вони звернули до якогось ресторанчика, щоб чогось попоїсти. То було звичайне собі містечко з високими старими деревами, подекуди навіть іще-живими. Вони замовили сосиски й печеню. А коли вийшли до машини, біля неї стояв поліцейський фургон. Товстий поліцай з дводенною щетиною на обличчі спирався на капот їхнього “форда” і чекав на них.

- Хлопці, а чи не покажете ви мені свої посвідчення?

З деякого часу посвідчення особи почали використовувати по всій країні. Лопесове поліцай затримав у руках трохи довше від інших.

- От що, хлопці, поверніться, ляжте на капот і витягніть ноги. Я вас обшукуватиму.

Він витяг пістолет - поліцейський “Позитив” 38 калібру.

- В чому справа? - обурився Лопес. - Ми звичайні проїжджі.

- Робіть, що наказано, - відрубав поліцай. В нього був високий, неначе хлоп’ячий голос. - Здається мені, що ви, або хтось страшенно на вас схожий, попрацював в одному з місцевих банків.

- Ніякого банку ми не грабували, - знов непідробно запротестував Лопес.

- Тоді вам нічого хвилюватися. Витягуйте ноги і не примушуйте мене повторювати двічі.

- Чорта з два! - вилаявся Лопес.

Під час розмови руку він тримав на пістолеті. І зараз вистрелив, не виймаючи його з кишені. Поліцай заточився і впав, куля влучила йому в стегно.

І почалося справжнє пекло. Не встиг Гарольд отямитись, як на вулицю повибігали озброєні чоловіки. Неначе мешканці Лісвілля тільки те й робили, що сиділи вдома з рушницями напоготові й чекали, поки щось станеться. Почалася стрілянина, і шлях до машини було перетято.

Гарольд з bandidos насилу встигли добігти до рогу будинку і пустилися навтіки. Гарольд, тримаючи Лопеса на плечах, біг до лісу, який починався одразу за містом. За ним ледь встигав Чато.

- Ч-чорт! - раптом вигукнув товстун, ротом у нього пішла кров, і він упав.

За ним упав Маноло, а тоді вже почався ліс. Гарольд не зменшував швидкості, праворуч від нього біг Естебан. Потім упав і він. Гарольд біг далі один, розмахуючи вільною рукою, а другою притримуючи Лопесові ноги.

Ліс закінчився, далі було болото. По кісточки пробираючись у багнюці, Гарольд прислухався, коли затихнуть звуки погоні

Він отінився біля якоїсь річечки, або заболоченого рукава, як її там називати, на березі якої було влаштовано щось на зразок підмостків, з припнутим до них одним-єдиним човном. Навкруги не було ані душі.

- Що ж, Лопесе, - сказав Гарольд, - доведеться перетворитися на моряків.

Той не відповідав. Уважно оглянувши його, Гарольд зрозумів, чому Лопес дивиться на нього скляними очима. Одержавши три кулі в спину, Малюк з Кетскіла врятував йому життя, хоч він того зовсім не збирався робити.

- От прокляття! - вигукнув Гарольд і обережно опустив Лопеса на землю.

- Пробач, друзяко, - звернувся він до трупа. - Я так старався. Прикро, що ти не побачиш своєї комуни. Доведеться комусь іншому тебе поховати, інакше я, чорт забирай, певен, що школи не потраплю на Есмеральду.

Він одв’язав човна, узяв весло й відштовхнувся від підмостків.

7

Він веслував цілий день. У зеленій слизькій воді плавали стовбури дерев і якесь гілляччя. Не те, що вдома, де вода в озерах була кришталево-чиста, хоч і нежива. Гарольду вперше довелося веслувати, але він швидко набив руку. Пістолет був захований у рюкзак. Більше зупинятися хлопець не збирався. Якщо ця річка тягнеться аж до Флориди, весь шлях він здолає у човні.

Але швидко не попливеш. Хоч Гарольд і докладав усіх зусиль, але, як він вирахував, робив не більше двох миль на годину. Якщо так і далі піде, він і за рік до Флориди не дістанеться. Одначе, краще триматися води, доки не відпливе подалі від Лісвілля.

Увечері він припнув човна до мангрового дерева й так проспав у ньому всю ніч. Вранці доїв останній шматок м’яса і вирушив далі. Веслував майже весь день. Ближче до вечора відчув голод, але їжі лишилося дуже мало. Так-сяк повечерявши, заснув.

На ранок знов вирушив у путь, але швидко опинився в болоті. Гребти ставало дедалі важче. Йому раз по раз траплялися мертві тіла, напівзанурені у воду, мов колоди.

На березі річки чи рукава, що там воно було, він побачив самітний причал і підплив до нього. Прив’язавши човна, виліз на берег.

Опівдні він досяг руїн якогось міста. Напевне, Саванни. Воно простягалося на кілька миль і на перший погляд видалося йому геть безлюдним. Але Гарольд швидко зрозумів, що неподалік, за рядами пограбованих будинків, хтось від нього ховається, сполохуючи круків та мишоїдів.

Він дістав з рюкзака свою “сорокчетвірку”, але не став витягати її з-за пояса, коли той чоловік, вийшовши з проходу між двома спаленими будинками, опинився перед ним. То був невисокий ставний старий із хмаркою сивуватого волосся навколо лисини. Він трохи скидався на божевільного, але небезпечним не здавався.

- Ви не збираєтеся на мене нападати? - поцікавився він.

- Та звісно ж, ні, - відповів Гарольд. - А ви?

- Я небезпечний тип, - повідомив старий. - Та лише тоді, коли йдеться про словесні сутички.

Вони всілися біля руїн колишнього кафе. Чоловік, який назвався професором, був мандрівний вчений, що читав лекції з багатьох питань в усіх містах, через які проходив. Виявилося, що їм із Гарольдом по дорозі.

- Про що ж ваші лекції? - запитав Гарольд.

- Про все. Одна з моїх найулюбленіших - тема номер 32 “Чому людство не здатне розвиватися стабільно”.

- Якось смішно звучить, - зауважив Гарольд.

- Ви ж розумна молода людина, - сказав Професор. - Саме в цій лекції я доводжу, що розвиватися стабільно ми зможемо лише покінчивши з невірою у власні сили. Коли люди повірять у себе, вони збагнуть, що все їхнє попереднє існування, яке воно було досі, нікчемне. Нікчемність - ворог роду людського, гірший навіть від диявола. Можна, звичайно, сперечатися, що великі цивілізації доколумбової Америки зникли через те, що усвідомили, які вони нікчемні порівняно з іспанськими завойовниками. Однак індіанці бачили в іспанцях щось таке, чого своїм розумом осягти не могли, та навіть і не намагалися. Отож їх іспанці і знищили. Звідси нікчемність і загибель цивілізацій. Вони вважали іспанців богами, бо індіанські племена дуже відстали в своєму розвитку. Вони вірили, що їх перемогли не люди, а боги.

Гарольд кивнув:

- Нічого не вдієш, коли тебе винищують боги.

- Вони зазнали поразки від Weltanschaung⁶ нової технології. Нова технологія змінює довколишній світ, даючи можливість одержувати все нові й нові перемоги над природою, - вів далі Професор.

- Чи нема у вас, часом, чогось поїсти, Професоре?

- Я якраз збирався запитати у вас про те саме.

- Тоді можна йти далі.

- Безсумнівно. А дорогою я можу процитувати вам дещо з лекції номер 16 “Про втрату автономії”.

- То починайте, - запропонував Гарольд, - Мені подобається вас слухати, Професоре.

- Люди намагаються забутися за допомогою любові, війни, полювання, будь-яких інших веселих або жорстоких розваг, аби лише не думати про те, що вони не можуть існувати автономно, що вони не боги, а всього тільки ланка у величезному ланцюгу, що складається з людей, амеб газопроводів і всього іншого. Існує безліч доказів того, що своїм занепадом самозакохані індивідуалістичні західні раси зобов’язані виключно недолікам власної філософії. Вони надто покладалися на інтелект. Він був підданий випробуванням і зрадив людям. Інтелект має стати кінцевою точкою еволюційного розвитку.

- А далі що буде? - запитав Гарольд.

- Ніхто не знає, що насправді відбувається. Чи, швидше, ми знаємо, що відбувається у кожній місцевості окремо, однак на розуміємо значення тих процесів, якщо вони взагалі мають якесь значення. Розвіявся міф про довершеність людини. Тривалість нашого життя ніколи не стане такою, як сто років тому. Надто багато стронцію в наших кістках. Надто багато цезію в печінках. Наші внутрішні годинники заведені на короткий строк. Наша винахідливість не здатна тут чимось зарадити. Нашу гордість уражають здогади про непоправну шкоду, якої завдано людській расі. Ми мов пацієнт, який, помираючи на операційному столі, все ще намагається планувати щось на майбутнє.

- Думка глибока, - сказав Гарольд, - але що то значить?

- Не треба сприймати це надто серйозно. Мої слухачі полюбляють звинувачувальні промови у високому стилі.

- А мені таки подобаються ваші лекції. Деякі з ваших слів нагадують мені про дивні картини, що іноді виникають в моїй уяві. Ніколи б не подумав, що людина здатна замислюватись над такими речами. Я маю на увазі, що для мене, наприклад, вони не існують.

- А що ж тоді існує? - поцікавився Професор.

Гарольд поміркував.

- Ну, треба хоч приблизно уявляти собі, що ти маєш робити, а тоді вже мізкувати, як досягти цілі.

Професор кивнув:

- Так, але хіба немає у вас якогось внутрішнього голосу, що за всім спостерігає, все коментує і врешті-решт ставить під сумнів доцільність твоїх дій?

- Ні, не думаю.

- Можливо, ви - соціопат, людина, нездатна відчувати, - констатував Професор.

- Ви знов-таки помиляєтеся, - незворушно відказав Гарольд.

- Тоді, може, ви Нова Людина, - промовив Професор так, що неможливо було второпати, жартує він чи говорить серйозно.

- Мабуть. А зараз давайте-но пошукаємо чогось їстівного.

- Психічне роздвоєння особистості, - виголосив Професор. - Дякувати Богові, ви за природою неагресивні.

Вони йшли руїнами нафтоочисного заводу, який простягався на кілька миль. Він уже багато років не працював. Труби геть поіржавіли. Асфальт на величезних майданчиках, що колись мали використовуватись як автостоянки, весь порепався. Завод скидався на кладовище гігантської машинерії. Гарольду важко було уявити, для чого її могли застосовувати і чому її було так багато.

Проминувши завод, вони досягли місцевості, на якій переплетені автостради утворювали розв’язку у формі листка конюшини, тепер вони позаростали травою і навіть невеликими деревцями. Обабіч закрученого 95-го шосе повитикалися невеличкі яскраві квіточки. Поросла квітами автострада своїми правильними кільцями нагадувала садок, спланований якимсь велетом.

Потім вони досягли низьких зелених пагорбів. Перетнувши їх, спустилися до полів, між яких вилася стежка, що вела до кількох невисоких будівель.

- То Мейплвуд, - промовив Професор.

У центрі містечка розташувалася найбільша будівля, низька і довга, яка могла одночасно вмістити сотні, а, може, й тисячі людей. Такої Гарольд зроду не зустрічав.

- Це торговельний центр, - пояснив Професор. - Найголовніша святиня американського життя. Для американця він був тим самим, чим був для римлянина атріум, або ринкова площа для ісландця; люди збиралися тут, аби виконати ритуал купівлі їжі та спробувати призначити романтичні любовні побачення особам протилежної, та й не тільки, статі.

- Професоре, - мовив Гарольд, - у вас і справді дуже дивні погляди на більшість речей. Ходімо краще до міста і побалакаємо “ його мешканцями, може, в них якоюсь їжею розживемося.

8

З міста долинав барабанний бій. сповіщаючи про появу чужинців. Більшість маленьких, відрізаних від усього світу американських містечок користувалися барабанами, бо їх колись використовували індіанські племена, а відроджена клановість шмагала від білих. кольорових та іспаномовних членів клану діяти, як личить справжньому племені. Тобто використовувати барабани.

В місцевих жителів це виходило досить поганенько, бо то було переважно біле місто, населення якого було позбавлено необхідного для такої справи відчуття ритму. Одначе ставилися вони до неї цілком серйозно. Відчувався їхній запал.

- Ага, ви прибули саме вчасно для великої потакави, - промовив один із представників місцевої влади, виступаючи з натовпу, аби їх привітати.

- Чудово, - сказав Гарольд, - Та що таке потакава?

- Потакава, - охоче пояснив той, - то давнє індіанське слово для Дня благодійності В такий день, згідно з давніми традиціями нашого племені, можна купити будь-що за півціни.

- Отже, ми й справді дуже вчасно, - зауважив Гарольд.

- Ми завжди раді покупцям-чужинцям, - запевнив представник влади, - Ваша поява - честь для нашого села.

- Начебто і справді гарні люди, - зауважив Гарольд, коли через якийсь час вони з Професором уже відпочивали в затишному місцевому готельчику. Вони наїлися смачної печеш з опосума, вугрів і окри⁷ - фірменої страви тієї місцевості.

Місто звалося Мейплвуд⁸ , а готель - “Мейплвудський заїзд”. Кімната ж, в якій вони зупинилися, носила назву “Мейплвудської зали”.

- А дошки соснові, - звернувся до Професора Гарольд, постукуючи кісточками пальців по дерев’яній стіні.

- Не має значення, - відказав той. - “Мейплвуд” не означає якогось виду деревини - в даному випадку кленової, - а навпаки, є ім’я абсолютно протилежної єдності, а саме, цього міста.

- Мені ще треба вчитися і вчитися, - сказав Гарольд. - Що далі робитимемо?

- Наскільки я зрозумів, від нас чекають якоїсь покупки, - висловив припущення Професор.

- Ну, те це неважко.

- Головне, придбати те, що треба, інакше вони образяться.

- До якої міри? Так, що зможуть убити?

Професор стенув плечима:

- Чом би й ні? Подумаєш, смерть, велике діло! Та й кого цікавитиме доля якогось чужинця?

- Тоді, - вирішив Гарольд, - ходімо купувати те, що треба. Як гадаєте, що то може бути?

- Ту річ вони щороку міняють, - сумно озвався Професор.

Саме тієї миті до кімнати засунулася голова вже знайомого їм чоловіка.

- Час робити покупку, - широко посміхаючись, повідомив він.

Гарольд з Професором підвелися й слідом за ним пішли до яскраво прикрашеного супермаркету. Їхній супроводжуючий був при повному параді: за племінними звичаями він одягнув дорогий вовняний жакет, штани фірми “Гомофілія Голлівуд” і черевики виробництва славнозвісної “Том Мак-Кенн”. Такі і речі одягали у великих містах впливові бізнесмени, виконуючи незрозумілі тепер таємничі доручення тоді, коли ще існували на світі ті великі міста.

Втрьох вони зайшли до супермаркету. Полиці там були геть порожні. Спершу Гарольд здивувався, однак Професор нагадав йому, що вони беруть участь лиш у ритуалі купівлі. Справжні товари не тут, а надворі, де їм доведеться робити вибір між смертю й життям.

За супермаркетом розташувалися ряди невеличких наметів, як на східному базарі. На зразок індіанських, вони були зроблені з штучник оленячих шкір, напнутих на металеві каркаси, розмальовані під дерево. Перед кожним сидів, схрестивши ноги, його власник, а поруч крутився хтось із членів сім’ї - жінка, син чи дочка, готові в будь-яку хвилину допомогти обслужити покупця; за давньою індіанською традицією до покупців стовклися з великою повагою.

На маленькик столиках перед наметами буяв купами навалені речі, що, як зауважив Гарольд, дуже відрізнялися від тих, які продавалися а універмазі містера Сміта в Кін-Веллі. Містер Сміт, наприклад, не виставляв на продаж битих електролампочок, а тут їх була ціла купа. Інший намет-крамничка. пропонував лише понівечені меблі, ще один - потрощену порцеляну. Була також ціла крамниця якихось клаптів розмальованого полотна, а ще - безнадійно поламаної сільгосптехніки.

Гарольд усвідомив, що на цьому ринку нема жодної цілої або хоч якоїсь придатної для вжитку речі - все тут, за словами Професора, було “символічне”. Та однаково від них чекали покупки. Тож якої?

Хлопець зморщив чоло. Чом би Професорові не вибрати самому? Він людина освічена, повинен знатися на таких речах.

Поглянувши на Професора, він зрозумів, що його сподівання марні. Обличчя старого промовляло: “Вибери ти”.

Гарольду був знайомий той вираз обличчя. Погляд раба, що означав: “Я надто боюся вибирати, то вибери за нас обох”.

Несподівано для себе Гарольд обернувся, простяг руку до першого-ліпшого намету і витяг із купи речей трохи погнутий залізний лом десь футів три завдовжки.

- Скільки за нього? - запитав супроводжуючого.

Той звернувся до торговця якоюсь незрозумілою Гарольду мовою. В цьому містечку вільно користувалися власною говіркою нарівні із загальновживаними іспанською та англійською.

Торговець із гротесковою міною, що мала передавати його бажання догодити покупцеві, промовив:

- Сьогодні День благодійності, крім того, мені сподобалося твоє обличчя, отже, зупинимося на двох доларах.

Натовп присунувся ближче, побачивши, як із задньої кишені вже аж білих на сідницях джинсів Гарольд витягає старий гаманець. Він неквапно відкривав його, а натовп, роззявивши рота, присувався все ближче й ближче. Можна було подумати, що вони зроду не бачили, як хтось щось купує. Для них ця подія мала релігійний смисл, і треба було з тим рахуватися. Професор затамував подих, коли Гарольд простяг торговцеві свої два долари.

- Тепер, - проголосив супроводжуючий, - ти повинен відповісти на запитання.

- Гаразд, - із спокійним, безтурботним виразом обличчя погодився Гарольд.

- Чому ти купив лом?

Хлопець усміхнувся. Він стояв перед цими людьми, вищий і ширший у плечах за будь-кого з них. Стискаючи в кулачиську лом. він закинув його на плече, і натовп відхлинув назад.

- Я купив його, аби розкроїти череп будь-кому, хто до мене полізе.

На кілька хвилин запала тиша: юрба перетравлювала його слова.

- А крім того, - продовжив Гарольд, - там, звідки я прийшов, є звичай вибирати корисні речі.

Секунду натовп думав, а тоді почулося загальне полегшене зітхання. Воно нагадувало гігантське “Амінь!”. Гарольд промовив магічні слова, що хоча б тимчасово перетворили його на такого ж брата, як вони самі. Він сказав, що прийшов звідти, де, так само, як і Мейплвуді, існують звичаї.

9

Кількома годинами пізніше, розпорощавшись із Професором, Гарольд досяг берегової автостради і знов почав голосувати. За два дні він вже перетинав межу штату Флорида. Якщо зважити на стан доріг, просувався він напрочуд швидко. Водії вантажівок підвозили його залюбки, бо він був досить дужий, щоб підмогти щось навантажити, і неагресивний на вигляд. З першого погляду ставало ясно, що Гарольд - своя людина. Останній раз він зупинив машину перед занедбаною військовою базою “Кенл Квнаверал”. У кузові вантажівки лежали дошки та залізні штамповки, що їх водій сподівався продати або виміняти на їжу. З ним Гарольд проїхав останній відтинок шляху до Майамі.

Місто виглядало навіть жалюгідніше, ніж він розраховував. Од великих будинків уздовж Флаглер-бульвару лишились тільки бетонні кістяки, обпалені вогнем і вщент пограбовані. Мовчазні набурмосені люди на вулицях були одягнуті в якесь лахміття. Т-вірус і справді добряче тут попрацював. Раз по раз траплялися мертві тіла. Навіть карликові пальми здавалися зачуханими і якимись утомленими, наче ось-ось мали зів’янути. Пригнічувало те, що на півдні життя таке саме погане, як і на півночі. Але цьому Гарольд нічим не міг зарадити. Він збирався на Есмеральду, де було влаштоване Полювання і де людина мала змогу заробити на хліб.

Острів розташовувався за двісті миль на південний схід від Майамі, неподалік від Куби та Гаїті, і був частиною Багамського архіпелагу. Розпитавши дорогу, Гарольд попрямував у доки. Він сподівався найнятися на яке-небудь судно, аби дістатися Есмеральди. Однак темношкірі рибалки не розуміли англійської і лише хитали головами, коли він намагався порозумітися з ними за допомогою каліченої іспанської.

Витративши на умовляння три дні, досхочу наспавшися на пляжах, не знімаючи, про всяк випадок, руки з револьвера, Гарольд вирішив купити авіаквиток до Есмеральди на ті гроші, яких він іще не торкався з Кін-Веллі. Літаком, на якому він вилетів, колись перевозили худобу.

10

Салон був заповнений. Через прохід від Гарольда сиділо троє чоловіків середнього віку. Двоє весь час піддражнювали третього, “доброго старого Еда”, натякаючи на його бажання стати Мисливцем, хоч він це й заперечував. То був похмурий дядько у картатому, наче в шотландського горця, костюмі. Він мав просте обвітрене обличчя селянина й шапку сивого волосся на голові. Був трохи старший за своїх друзів. Марно намагаючись жартами відбутися від їхніх клинів, він уже починав нервуватися.

Гарольдові швидко набридли їхні балачки, і він подався до невеликого неохайного бару. Від самого Кін-Веллі він майже не витрачав грошей, отож зараз дозволив собі пляшку пива. Вона була вже напівпорожня, коли в барі з’явився “добрий старий Ед”. Глянув на Гарольда і сів поруч. Він теж замовив пиво, раз сьорбнув, а тоді звернувся до нього:

- Сподіваюся, ми там не дуже галасували?

- Мені це ніскільки не заважало, - стенув плечима Гарольд.

- Їм подобається мене підкусювати, - вів далі Ед, - але нічого лихого вони на думці не мають. Ми товаришуємо з дитинства. І всі троє ще й досі живемо за двадцять п’ять миль від Седар Репідза, штат Айова, нашого рідного містечка. Це не абищо, правда ж? То вони нападають на мене, бо я зброєю захоплююсь. На Середньому Заході я став переможцем кількох змагань на швидкість реакції. Звісно, вигравав у машин, а не в справжніх супротивників. Але, як я зрозумів, для змагань у Мисливському Світі однієї реакції мало. То не для мене. Я приїхав сюди як турист.

У барі були й інші люди, отож зав’язалася загальна розмова. Старий, обличчя якого нагадувало коричневий паперовий зім’ятий пакунок, сказав, що теперішній Мисливський Світ - жалюгідна копія колишнього Полювання за старих добрих часів, коли його ще не заборонили в Сполучених Штатах.

- Тоді Мисливський Комп’ютер був як Бог. Безсторонній. Однаково справедливий для всіх. Правила - прості, обов’язкові для кожного і чесні. Не те що тепер, коли тільки й чуєш, що про якісь там Картки Зради, Картки Помсти та інші дурощі. Зараз то комерція найгіршого штабу, а уряд Есмеральди її заохочує. Я навіть чув, що деякі з перестрілок плануються заздалегідь.

Інший чоловік із засмаглим обличчям, правильні риси якого затіняв білий стетсон, промовив, перевівши погляд із пляшки на співрозмовників:

- Сумніваюся, що сутички можуть плануватися. Важко точно визначити, коли почнеться стрілянина, якщо обидві сторони озброєні.

- Зараз люди здатні на що завгодно. Між іншим, мене звуть Ед Мак-Гро, з Айови.

- Текс Драза з Вако, штат Техас.

Трійця ще трохи погомоніла, а тоді Гарольд, допивши пиво, повернувся на своє місце, його сусіда - огрядний засмаглий чолов’яга в гавайській сорочці - дрімав від самого Майамі Аж раптом прочумався і запитав:

- Що, вже прилетіли?

І одночасно замучений стюард у брудно-зеленому костюмі скрипучим через неполадки бортової системи радіомовлення голосом об’явив:

- Леді і джентльмени, подивившись в ілюмінатори праворуч, ви матимете змогу побачити острів Есмеральда.

Крізь пошкрябаний плексиглас Гарольд уздрів тьмяніючий на яскравому дзеркалі моря острів, що збільшувався з їхнім наближенням. Його пагорби поросли сосною й низенькими дубками, біля чорних піщаних пляжів пінилися тонкі смуги бурунів. Далеко попереду видніли розпливчаті обриси іншого, більшого острова.

- А то що таке? - запитав Гарольд сусіда.

Той скоса глянув на нього і стенув плечима:

- Що-що, Гаїті.

Літак швидко знижувався над Есмеральдою, роблячи розворот на Моргантаунський аеропорт.

З’явилися написи “Не палити” та “Пристебнути ремені”, і стюардеса промовила:

- Леді і джентльмени, за кілька хвилин наш літак виконає посадку на Есмеральді. Будь ласка, припиніть палити. Дякую. Приємного вам відпочинку в Мисливському Світі

11

То був гарний, добре впорядкований аеропорт, на відміну від майамського яскравий і сяючий чистотою. Пальми в діжках, низькі стелі з флуоресцентним освітленням, пастельні кольори. Настінні фрески в карибських мотивах. Митні й імміграційні служби працювали швидко, однак сумлінно. Хто прилетів цим рейсом, їх, здавалося, не обходило. Гарольдів брудний від грязюки і поту костюм навіть не удостоївся погляду поліцейського в сяючій чистотою уніформі, який пропускав хлопця разом з іншими пасажирами до аеровокзалу. Ну, нарешті він тут, у самому серці Мисливського Світу.

З переповненого аеропорту він вийшов на стоянку таксі та автобусів. Чекаючи черги, там уже стояло чоловік сто. Гарольд закинув рюкзак за спину й пішов від натовпу, сподіваючись, що до міста його хтось підкине, однак він був готовий іти й пішки, якщо доведеться. Він майже завернув за ріг аеровокзалу, коли поряд із ним загальмувало довге біле спортивне авто.

- Якщо вам до міста, - сказав його водій, - то ви йдете в протилежному напрямку.

- От чорт! - вилаявся Гарольд. - А мо’, ви мене підкинете?

Водій прочинив дверцята. То був кремезний смаглявий чоловік, майже з Гарольда заввишки, але набагато приємнішої зовнішності. В нього було класичне італійське обличчя: оливкова шкіра, м’які карі очі, темнувата щетина на підборідді. На собі чоловік мав трикотажну спортивну куртку з верблюжої вовни та синій вовняний шарф.

- Полювати до нас приїхали? - поцікавився він.

- Іще не вирішив.

- Дозвольте відрекомендуватися, - провадив водій, - Майк Альбані. Мене всі знають. Я - першорядний Наводчик.

- Наводчик? Це що таке?

- Я гадав, всі знають, хто такі Наводчики, - зауважив Альбані. - Ми ті, кого можна назвати радниками Мисливців. Ми поставляємо їм усе: машини, зброю, патрони і, найголовніше, інформацію. Ми організовуємо для вас ваше вбивство або вираховуємо, хто на вас полює і коли прийде ваша черга бути Жертвою.

- А що одержуєте натомість?

- Така допомога коштуватиме вам чверті суми за вступ до Полювання плюс поточні витрати. Повірте мені, справа варта того. Ви що ж думаєте робити, придбати телефонну книгу та дорожній атлас і самі все розраховувати? Хто сушитиме голову над організацією вашої охорони, хто з’ясовуватиме, наскільки захищений ваш супротивник? То моя справа, і тут я - майстер. Отож якщо ви вирішите стати Мисливцем, рекомендую звернутися до мене.

- Дякую за пораду, - сказав Гарольд. - Запам’ятаю.

- Може, бажаєте оглянути місто? Я також влаштовую екскурсії на природу і знайомства з нічним життям Есмеральди.

- Ви вважаєте, мене пустять в нічний клуб у такому вигляді?

Альбані оглянув дешевий Гарольдів костюм, що смердів вовною, неоковирні черевики, заляпані червоною багнюкою штату Джорджія:

- А може, ви ексцентрична людина, звідки мені знати? Іноді так вдягаються дуже багаті люди.

- Якби я був багатим ексцентриком, - промовив Гарольд, - я б одягався так, як ви.

- Може, ви й розбагатієте, хтозна. За Полювання добре платять. Куди вас підкинути?

- Сам не знаю, - відповів Гарольд. Якщо спочатку він збирався одразу до Нори, то тепер передумав. Він уже тиждень не голився, а тіло його стало майже таким самим сірим, як одяг. - Якийсь дешевий готель тут є?

- “Естрелла дель Сюр”, якраз у центрі. Ціни там трохи вищі, ніж у районі Південних доків, але хоч кімнату вашу не пограбують. Принаймні, поки ви її не залишатимете.

- Дякую. Добре, що попередили.

Вони їхали широкою, в чотири ряди, автострадою, що перетинала рівнину. Раз по раз в око впадали крамнички сувенірів та фабрики з пласкими дахами. Плакати обабіч траси рекламували готелі, ресторани, олію для загару, сигарети. І тугі там стриміли пальми, нагадуючи про близькість Карибського моря. Такого процвітання Гарольду зроду бачити не доводилося, хіба що по телевізору в програмах про колишній американський добробут іще до того, як усе полетіло шкереберть і матінка-природа почала затягувати на шиї людства свій зашморг. Швидко вони опинилися в самій столиці - місті Есмеральді. Гарольда вразила його чистота і відсутність жебраків на вулицях.

- Люди тут і справді живуть заможно, - зауважив він.

- У нас туристи не вибувають цілий рік. Есмеральда користується величезною популярністю серед європейців, а зараз почали з’являтися навіть і азіати. Це й підтримує нашу економіку.

- А багато людей приїжджають сюди полювати?

- О, більшість каже, що хочуть лишень подивитися, - злостиво посміхнувсь Альбані. - Вони не прагнуть нікого вбивати. Ні-ні, їм тільки заманулося відвідати цей дивний острів, де чоловіки носять зброю, влаштовують дуелі й полюють один на одного. Їм подобається, не наражаючись на небезпеку, спостерігати за всім крізь куленепробивні вітрини наших кафе та ресторанів. Так вони кажуть. Але цікаво, скільки ж їх кінчають тим, що самі стають Мисливцями! Мабуть, щось таке в повітрі носиться”. Для нас то дуже добре, що вони приїжджають сюди винищувати самих себе. Якби кількість Мисливців постійно не збільшувалася за рахунок прибульців, за рік на острові нікого б не лишилося. Бачте, в нас дуже низький процент приросту населення. Сюди приїздять не сім’ї заводити.

Альбані загальмував перед чотириповерховим будинком, що бачив колись кращі часи. Вицвілі літери на фасаді повідомляли, що то була “Естрелла дель Сюр”.

- Щасливо залишатися, - промовив Альбані - І якщо вирішите полювати, будь-хто скаже вам, де мене знайти. Я - один з кращих Наводчиків, і беру недорого.

12

Есмеральда - видовжений невисокий острівець, що розташовується в південно-східній частині Багамського архіпелагу неподалік від Великого Інагуа; звідси рукою подати до Гаїті. У 2021 році збанкрутілий багамський уряд продав усі права на нього групі міжнародних вкладників, штаб-квартира якої розташувалася в Берні, Швейцарія. З точки зору генерала Лазаро Руфо, який очолив військовий переворот на Багамах, то був необхідний крок, бо уряду страшенно бракувало вільно конвертованої валюти. Що там якийсь острівець, тим більше такий безлюдний як Есмеральда, коли маєш 700 інших, аби про них турбуватися! Ціна була добра, як на острів, що нічого не вартий.

Однак не для корпорації “Мисливський Світ” - міжнародного консорціуму багатих бізнесменів, що дотримувалися єдиного принципу: одержання прибутку з найшвидшим оборотом. Убивство було ідеальною для цього продукцією, кращою навіть за наркотики, бо ті, хто її виробляв, самі постачали все необхідне: свої життя, свою зброю, свої смерті. Вбивство, виконане за правилами, по-діловому і за обопільною згодою, було навіть соціально допустиме. І, крім усього іншого, в ньому ховався величезний потенціал спорту для тих, хто вже перепробував усе інше.

Хоча багато різних держав і висловлювали готовність розташувати “Мисливський Світ” на своїй території, дирекція корпорації вирішила створити для нього власну країну. Таким чином, усіх проблем, що могли б виникати з урядом, вони уникали, створюючи свій власний. Ще одним стимулом для вкладників стяло те, що замість платити комусь податки, вони можуть збирати їх з інших.

Від самого початку проект “Мисливського Світу” розроблявся з вигадкою, на нього виділялися шалені асигнування. Моргантаун - маленьку занехаяну столицю острова - було зруйновано, створено натомість архітектурний проект абсолютно нового міста і в рекордні строки втілено його в життя. Нове місто - Есмеральда- відрізнялося від сталево-скляних кролячих нір, які після тривалої боротьби за звільнення від найменшого натяку на добрий смак стали взірцем архітектури сучасного міста. Есмеральда відверто нагадувала середньовічне місто, тут навіть не був запланований майданчик для торговельного центру. Майже половина будинків була складена із світлого вапняку, поклади якого було знайдено на острові. А для найголовніших будов, таких як Мисливська Академія та Колізей, використали імпортований вапняк та італійський мармур. Отож від самого початку Есмеральда скидалася на колоніальне місто давніх часів, у чомусь європейське, а насправді місто епохи Відродження, що як fata Morgana виникло на невисокому кораловому острові.

М’який тропічний клімат острова разом з чудово стилізованим під старовинне місто і сам по собі був прекрасною приманкою для туристів, навіть без додаткової принадності легалізованих убивств. На Есмеральді можна було насолоджуватися блиском минулих часів, користуючись при цьому всіма зручностями ласої до забав сучасності.

Не лише забави й небезпеки, облямовані чудовою красою природи, вирізняли Мисливський Світ; він принаджував і серйозних вчених. Тут розташувалися всесвітньо відомі музеї ассірійського і хетського мистецтва, повністю відкуплені у збанкрутілої Англії і переправлені на Есмеральду, аби надати всій операції ще більшого шику. Були тут також і відомі курорти: Рокфеллер Хілтон, Холідей Форт, Дорада дель Сюр, Кастілло, Кантінфлас; майданчики для гольфу, тенісні корти, неперевершені можливості для підводного полювання, кухня п’ятьох континентів.

А якщо вашого банківського рахунку не вистачало на відпустку по першому класу, Мисливський Світ пропонував дешевший варіант - карнавальне селище на пляжі “Де Лансі”, що на південному узбережжі острова. Саме тут щороку починалися відновлені Сатурналії⁹ - есмеральдський ні на що не схожий варіант Карнавалу¹⁰ або Марді Гра¹¹ .

Останнім компонентом цієї суміші було Полювання, той незвичний суспільний інститут, в якому чоловіки ризикували життям, змагаючись один з одним за найпростішими правилами. Полювання було чимось на зразок контрольованого беззаконня, що звеличувало низькі емоції. Того, що було офіційно дозволене в Мисливському Світі, з самого початку свого існування намагалося позбутися людське суспільство. Однак марно.

Хоча майже весь світ занепадав, процвітання Мисливського Світу зростало. Звідусіль сюди стікалися люди, щоб на власні очі побачити приниження моральних устоїв і диво економічної стабільності. Вбивство завжди було добрим бізнесом. Мисливський Світ також не залишав поза увагою секс і наркотики, завершуючи таким чином, коло своїх вкладів у речі, які так цінує людина.

Майже в усьому світі люди не довіряли змінам і сахалися нового. Митці радше використовували вже відомі мотиви, ніж створювали щось своє. Майже зникла мода. Потроху люди починали і виглядати, і діяти однаково. Конформізм; став нормою. Занепала наука. Медицина істотно змінилася з фаустівських часів двадцятого століття. Лікарі більше не намагалися врятувати чиїсь окремі життя. Тепер йшлося про збереження замученого хворобами населення в цілому, а його чисельність постійно зменшувалася.

Теоретична фізика вже протягом століття не висунула жодної нової важливої космогонічної теорії, а за останні тридцять років не було відкрито жодної нової елементарної частки. Наука задихалася від нестатку асигнувань, і ніхто в цілому світі проти цього не заперечував. Люди були навіть раді затримати на якийсь час її розвиток. Бо кожен знав, що наука небезпечна. Врешті решт, саме вона витягла атомні бомби й усі інші клопоти з Пандориної скриньки геніальних ідей. Чи не час було оголосити мораторій на геніальні ідеї і спробувати щось виправити, навіть зробити з того всього хоч деякі висновки? Прийшов час змиритися.

Сучасний більш-менш спокійний період світової історії став результатом. ядерної війни 2019 року між Бразилією та Південною Африкою. Хто б мір подумати, що якісь там непорозуміння щодо прав на вилов риби призведуть до війни, що забере 12 мільйонів життів на двох континентах і мало не штовхне весь світ до самознищення? Теперішня ера застою почалася по закінченні військових дій між Південно-Американською федерацією на чолі з гучномовним, хоча й недовговічним породженням її ідеології Карлосом Естебаном Саенцом і Південною Африкою, очолюваною чорношкірим правителем Чарльзом Граатцем.

Війна, яка згодом дістала назву Рибної, завершилася 2 червня 2021 року раптовою смертю Саенца, причини якої і досі не встановлені. Смерть диктатора через кілька годин після повторного обміну країн ядерними ударами викликала паніку в правлячому кабінеті Південної Америки. Давно заплановане вторгнення в басейн Замбезі довелося відкласти до виборів нового глави держави. Перед африканцями відкрилися незрівнянні можливості.

Однак трапилося несподіване. Хоча у ворожому стані й царювало сум’яття і будь-хто залюбки використав би таку перевагу, Чарлз Граатц здивував усіх. Замість того, щоб скористатися з ситуації, він в односторонньому порядку припинив бойові дії, проголосивши, що африканці більше не збираються сперечатися за права на вилов.

Він начебто сказав: “Намагання скористатися перевагами в подібній ситуації було б божевіллям. Навіщо знищувати цілий світ через якусь там рибу? Якщо жодна країна не буде здатна поступитися своїми інтересами, хіба що зазнавши повної поразки, війна перетвориться на явище постійне і вічне. Від імені моїх зулуських виборців, а також від імені наших білих, чорних, кольорових та східних меншостей я заявляю: якщо це для них так важливо, хай забирають собі американці ту рибу!”

Південній Америці на чолі з новообраним її главою генералом Реторіо Торресом теж не можна було відмовити в гордості. Торрес оголосив, що у рибному диспуті головним для них був швидше принцип, а не сама риба; однак честь - діло, вище за будь-який принцип. І з розважливістю, що робила йому честь, запропонував розібратися в цьому конфлікті ООН.

Криза скінчилася так швидко й несподівано, що світ опинився в дивній ситуації, коли не знайшлося жодної іншої кризи, що потребувала негайного вирішення і через яку можна було б розпочати нову війну. І жодна країна не поспішила створити кризисну ситуацію, як то було раніше. Попри всі сподівання встановився мир.

Люди стомилися жити під тягарем страху опинитися на грані знищення. Колись такі важливі, питання національностей, рас, релігій, політики, соціальних теорій і політичної влади видавалися незначними перед лицем нового загального імперативу: “Не розгойдуйте човна”.

Увесь світ, випадково опинившись у стані миру - річ нечувана за всю історію цивілізації - вирішив, що нарешті настав час залишити все, як воно є, забути про національні інтереси й почекати кінця періоду напіврозпаду радіоактивних елементів, залишених у спадщину двадцятим століттям, не додаючи до них нових.

Настав час, коли вже можна було приділити увагу атмосфері і дати можливість і планеті, і мешканцям її вільно дихнути.

Час міркувати, відпочивати, сидіти по рідних домівках.

Так почався період миру, що дістав багато різних назв: “Знесилене замирення”, “час великого застою”, “початок нового середньовіччя”.

І ось яка дивна виявилася тенденція: чоловіки у розквіті літ, яким уже не потрібно було гинути в тій чи іншій безглуздій війні, почали шукати інші способи загибелі.

Немов якась частина населення жити не могла без того, щоб час від часу себе не знищувати, якщо не з одного, то з іншого приводу, або й без ніяких причин взагалі.

Безглуздя, але нікуди від того не подінешся. Бо як іще можна було пояснити процвітання такого місця, як “Мисливський Світ”?

13

Вже збираючись зайти до готелю, Гарольд почув крики і чиїсь швидкі кроки. Роззирнувшись, помітив чоловіка, що біг до нього від бічних сходів. Футів за двадцять позаду біг інший, із зброєю в руках.

Коли перший пробігав повз Гарольда, переслідувач вистрелив. Гарольд, притиснувшись до стіни, відчув, як щось майнуло біля самісінького його правого вуха і стукнулось об граніт. Куля пролетіла мало не в дюймі від нього. Хлопець подивився на вибоїну в стіні А переслідуваний з переслідувачем уже звернули на бічну вулицю.

Гарольд зайшов до готелю й наблизився до конторки. Портьє, темношкірий білочубий чоловік, у брудних білих штанях і футболці, підвів очі від газети.

- П’ять доларів на день, - сказав він. - Гроші наперед, ванна в холі.

- Мене щойно мало не вбили, - поскаржився Гарольд.

- Треба бути дуже обережним, - промовив портьє. - Тут жахливий рух.

- Ні, то була куля.

- А, Мисливці, - промовив портьє, роблячи жест, що мав означати: “Діти є діти”. - Вам потрібна кімната? Ось тут розпишіться.

У кімнаті з білими завісками на вікні, невеличкій і досить чистій, стояло односпальне ліжко і рукомийник. Вікно виходило на площу, посеред якої височів якийсь монумент.

Прихопивши рюкзак, Гарольд спустився до холу у ванну. Викупався, поголився, виправ костюм і перевдягся у джинси та синю сорочку. Повернувся до кімнати, знайшов плічки і повісив одяг сушитися.

В кімнаті був телефон. З пошарпаного гаманця Гарольд дістав клаптик паперу з Нориним номером. Довелося почекати, поки спрацює готельний комутатор, і час той видався йому вічністю. Нарешті на тому кінці озвалися.

- Норо? Ти?

- Хто це?

- Здогадайся!

- Я не збираюся грати ні в які ігри. Це ти, Френку?

- Чорт забирай, Норо, чи не хочеш ти сказати, що й справді не впізнаєш мене?

- Гарольде? Справді ти? Тут, у Мисливському Світі?..

- Та, мабуть, я.

- Але ж як ти... Не звертай уваги, про це можна пізніше. Може, зайдеш до мене, чогось вип’ємо?

- Чи хочеться свині валятися в калюжі?

- То приходь. - І вона розповіла, як добиратися.

На вулицях було повно людей, у повітрі пахло смаженим на олії м’ясом, гострими приправами, солодким вином і ледь відчутним нав’язливим запахом кордіту¹² . Перехожі були вдягнені просто неймовірно. Траплялися люди, крім усього іншого, в хутрі, купальниках, грецьких туніках, римських тогах, із зачісками часів Відродження, в настегенних пов’язках американських індіанців і турецьких шароварах. Були тут і інші костюми, походження яких Герольд не зміг визначити. Але все тут вказувало на достаток, і Гарольду було приємно дивитись навкруги. Ще ніколи не бачив він такого чистого, аж сяючого міста. Уздовж пішоходів росли дерева, і на них теж було приємно поглянути. Він чув, буцімто на острові є цілий ліс, і йому хотілося там побувати.

Кілька разів йому довелось розпитувати, поки він нарешті досяг невеликої площі, про яку згадувала Нора. Знайшов під’їзд її будинку під кам’яною аркою. Пройшовши під нею, піднявся на другий поверх і натис дзвоник перших дверей ліворуч.

Їх відчинила Нора.

- Ну, заходь, - промовила вона.

14

Нора майже не змінилася за ті два роки, що вони не бачилися: така ж невисока, з гарною фігурою, славним дрібненьким обличчям і гладким коротко підстриженим русявим волоссям, як у дівчат на рекламних фото в перукарнях. Її помешкання було невелике, але симпатичне. Вона налила йому пива.

- Як же ти потрапив сюди, Герольде? В тебе ж така гарна була робота на заводі штучного м’яса. Ніколи б не подумала, що ти її залишиш.

У старого Клеймора зроду не було кращого спеціаліста по збагаченню штучного м’яса жиром. Цю роботу доводилося виконувати вручну, бо все устаткування було вже старе, і весь час ламалося, а автомат для жирозбагачування і взагалі ніколи як слід не працював. Відремонтувати машини змоги не було, бо найближча майстерня містилась аж в Олбані. Цілісінькими днями простоював Гарольд біля конвеєра, обробляючи драглисті блоки 6х3х3 дюйми завбільшки, які надходили до нього на поцяткованих мухами тацях. Кожен шматок важив рівно кіло, всі вони були однакового рожевого кольору. Після Гарольда конвеєр ніс їх до структуралістів.

- Ну, якщо точно, то не я кидав роботу, а вона мене покинула, - сказав Гарольд. - Знаєш що зі мною, кращим на весь завод жирозбагачувачем, зробив старий Клеймор? Вирішив якийсь час не збагачувати жиром своє штучне м’ясо і подивитися, чи не викличе це нарікань. Надто дорого виходить, якщо збагачувати ті желатинові блоки натуральним жиром. Хоч він і надає їм такого-сякого смаку. Отож мене звільнили. А тобі добре відомо, що іншої роботи в Кін-Веллі не знайдеш.

Нора кивнула:

- Кому ж знати, як не мені. До того, як виїхати, я по дванадцять годин мантулила в крамниці Сіммонса в Лейк-Плесіді і ледве зводила кінці з кінцями.

- Фреда Сіммонса вже нема, - зауважив Гарольд - Чомусь упав в один із старих кар’єрів. Тепер діло перейшло до його сестри.

- Краще б ніхто не помирав, - промовила Нора, - але він був скупий чоловік. Гарольде, то чому ти все ж таки тут?

- Отці міста послали мене перевірити, як ти тут себе поводиш.

- А якщо без жартів?

- Місту потрібні гроші. Допомога, аби протриматися цю зиму. Я сам захотів сюди приїхати й подивитись, чи не зможу тут трохи підробити.

- Полюванням?

- Хіба що пограбування банку виявиться легшою справою.

- Забудь про це. Тут може бути дозволене вбивство, однак грабунок вважається справою, гіршою за зраду.

- Та я лиш пожартував, - заспокоїв її Гарольд. - Щодо банку, звичайно. Забув ще тобі сказати, що на Сема Сіммонса, отого, що ходив з Бергеровою дочкою, накинулася зграя диких собак і пошматувала його на смерть.

- Завжди приємно почути новини з рідно? домівки. А як ви там зараз розважаєтеся?

- Нічне життя мало чим відрізняється від того, яким воно було до твого від’їзду. П’ємо каву в кав’ярні місіс Сімпсон. Інколи, як щось таке на мене накотить, я вилізаю на отой старий терикон, насипаний колись шахтарями. Мені здається, що то якраз гідне чоловіка місце; ти сидиш на вершині велетенської купи сміття, яку разом із сусідами власноруч склав.

- Кажуть, терикон радіоактивний.

- Чорт забирай, а все місто яке? Кажуть, що радіація колись на ще таки позначиться, якщо раніше якась інша зараза не вхопить.

- З тобою і справді дуже-дуже весело, - сказала Нора. - Ось через те я й поїхала з Кін-Веллі. Там мені ніколи весело не було і люди завжди розповідали лише сумні речі.

- Тебе засмучували розмови про смерть? - здивувався Гарольд. - Сміх, та й годі, я гадав, що у Мисливському Світі її більше, ніж будь-де.

- Воно-то так. Але смерть тут - це ніби розвага, а смерть удома - річ нудна й нецікава,

- Еге ж, моя люба дівчинко.

Вона засміялася й подалася до кухні.

Гарольд підвівся і почав оглядати кімнату. На стіні висіли фото в рамках. Тут були знімки Нориних батьків, краєвиди Озібльської ущелини та Лейк-Плесіда. А також портрет якогось незнайомця, кремезного засмаглого чоловіка середнього віку, що вже починав лисіти; риси його обличчя були суворі однак він змовницьки посміхався у камеру.

- Хто то? - запитав Гарольд, коли дівчина повернулася до кімнати.

- Джонсон.

- А, звісно, Джонсон. Гадаю, мені слід було б одразу здогадатися. Норо, чорт забирай, хто такий той Джонсон?

Дівчина засміялася:

- Мій хлопець. Ми зустрілися ще в Майамі і приїхали сюди вдвох. Це його помешкання. Тобто було його.

- А чим він займався?

- Був Мисливцем. І дуже добрим, його останнє Убивство вийшло кумедне. Він був Жертва, а той, хто на нього полював, виявився індійцем. Я маю на увазі, він був з Індії, а не американський індіанець. Уяви лишень! Вони ж начебто повинні почувати відразу до насильництва, правда? Маленький темношкірий товстун у тюрбані. Тюрбані! Чи повіриш? Джонсон казав, що коли б він знав заздалегідь, що той носитиме тюрбан, він би не викидав гроші на Наводчика.

- Твій Джонсон мав добре почуття гумору.

- Він справді вмів розвеселити. Оно його трофеї.

Гарольд наблизився до стіни. Там на лакованих плакетках з чорного дерева висіли чотири бронзові диски. Кожен офіційно засвідчував, що його власник здійснив Убивство.

- А де ж той славнозвісний Джонсон зараз?

- На Бут-Хіллі, міському цвинтарі. Його підстрелив якийсь коротун в окулярах із Портленда, штат Оклахома. Ніколи б не подумав, правда?

- Авжеж. Слухай, Норо, в тебе тут нема чогось попоїсти? Гроші я маю, заплачу.

- Зробимо краще, - сказала дівчина. - Я знаю місце, де можна непогано пообідати, крім того, його власник дещо мені зобов’язаний.

- А як так сталося? - зацікавився Гарольд.

- Щось ти різкий, мов ситро. Не треба дурних питань. Кожен крутиться, як може.

Раптом вона підбігла до нього і обвила руками його шию:

- Гарольде, я й справді така рада тебе бачити!

15

Аби потрапити до ресторану, вони пройшли в кінець покрученої брукованої вулиці, завернули в провулок і спустилися до якогось підвалу. Всередині відвідувачі в тірольських шкіряних штанцях співали тірольські пісні, грало циганське тріо. Невеликий танцювальний майданчик освітлювався дуже яскравими рожевими лампочками. В залі було тісно, повітря було просякнуте сигарним димом, чулися жваві розмови п’ятьма мовами. Хазяїн підморгнув Норі, провів їх до столика поруч з танцювальним майданчиком і навіть прислав додаткові напої.

Гарольд був надто голодний для розмови і мов вовк накинувся на першу страву - до біса смачну мариновану рибу, що звалася севіш. Наступну - біфштекс із натурального м’яса - їв уже трохи повільніше, отож міг уже про щось розпитати.

- Слухай, Норо, а як вони оплачують Полювання?

- Дві тисячі доларів за вступ. Три тисячі - за перше Убивство. Це для початку.

- А тоді?

- Сума винагороди щоразу збільшується.

- А якщо уб’ють тебе?

- Уряд безкоштовно поховає на Бут-Хіллі.

- П’ять тисяч доларів - чималі гроші.

- Так то воно так, але якщо ти помреш, то це надовго.

- І то правда, - погодився Гарольд. - Але чоловікові однаково доведеться колись померти, навіть якщо він і не наймався нікого вбивати, однак тоді йому вже не бачити п’ятьох тисяч.

- Не думай, що їх так легко заробити, - попередила Нора. - За Полювання добре платять, бо воно принаджує туристів і підтримує добробут Мисливського Світу. Одначе рівень смертності серед Мисливців-новачків дуже високий. Щастить, здебільшого, тим, хто займається цим постійно.

- Але ж і вони колись мали починати, як я зараз.

- Теж маєш рацію.

- Я чув, люди з усього світу сюди з’їжджаються, щоб убивати тих, кого навіть не знають. Правильно?

- Так. Незрозуміло, правда? Я натрапила в журналі на одну теорію. В ній ішлося про так званий “синдром Мисливського Світу”, хоча я й не второпала, що воно таке. Чи то про “Мисливський спосіб мислення”. Там було сказано, що загальна жага вбивства виникла внаслідок перенаселення планети.

- Що за безглуздя! Я вважав, світ потерпає від спустошення або недонаселеності, як там воно зветься.

- То якщо порівнювати з чисельністю населення сто років тому. Однак зараз надто багато людей намагаються поділити між собою те, що їм від Землі лишилося. І з кожним роком його стає дедалі менше. Все псується, ніхто не створює нічого нового, грошей ніхто не має, більшість навіть нікуди не їздить. За винятком хіба що Мисливців.

- Отож є сенс стати одним з них. П’ять тисяч і справді шалені гроші. Гадаю, що заради них я не проти і вбити когось. Якщо він іде на це за власним бажанням, так само, як я. Так що я не проти.

- А коли він уб’є тебе? - запитала Нора.

- Мою смерть можна буде списати на професійний ризик.

- Хіба можна називати це професією?

- Аякже! Професія вбивати людей. По п’ять тисяч за штуку. Єдине, тебе теж можуть колись убити. Якщо розважити, не так вже й погано.

Після вечері Гарольд провів Нору додому.

Вже біля дверей вона запитала:

- Не хочеш пожити в мене, Гарольде?