Найперша жертва - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Vitaliy (ч. 3)

- Якщо справа в тому, щоб організувати чиюсь смерть, я вже казав тобі минулого разу, що то було востаннє.

- Мені потрібне дещо інше, - сказав Лувейн. - Я й сам більше ніж здатен вбивати тих, кого потрібно, отож дякую, не треба.

- Тоді в чім річ?

- Можливо, ти погодишся зі мною, що для доброго поєдинку потрібен добрий супротивник. Так казали у давні часи іспанські тореадори.

- Певен, у цьому є сенс. Але яке я до всього того маю відношення? Якщо ти сподіваєшся, що я зможу влаштувати тобі поєдинок з биком...

- Та ні, ти все переплутав, - урвав його Лувейн. - Мені потрібна дуже нескладна послуга. В місті є хлопець на ім’я Гарольд Ердман. Ось-ось має відбутися його перше Полювання. Я хочу виступати у парі з ним.

- Це суперечить правилам, - промовив дядько Езра.

- Може, й так, але не їхньому духу.

- Як ти такі речі розрізняєш?

- Дух вимагає добрих поєдинків. Якщо ти його для мене влаштуєш, гарантую, поєдинок буде чудовий.

- А що із тим хлопцем? Нога в нього поламана чи як?

- Ні-ні, він абсолютно здоровий. Але він новачок. Це його перше Полювання. Він дещо загальмований і неповороткий, та, мабуть, і не дуже розумний.

- Вважай, що домовилися. Де ти їх таких лишень береш? З нього вийде прекрасна Жертва.

- Цього разу нехай він полює на мене. Він же не знатиме, що мені це вже відомо.

- Що дасть тобі істотні переваги, - зауважив Езра.

- Так, переваги, але я роблю так не заради себе, а в ім’я шоу-бізнесу й збереження честі нашої сім’ї, аби люди не сміялися, дивлячись відеокліпи.

- Не люблю я порушувати правила, але і то правда, ми не можемо дозволити комусь над нами насміхатися, навіть якщо у твоєму останньому Вбивстві й було над чим посміятись.

- То зробиш це для мене, дядьку?

Дядько підморгнув:

- Побачимо. А тепер ушивайся. Я зайнятий.

Через кілька днів Гарольд, прогулюючись містом, підійшов до базару під відкритим небом, що розташовувався біля порту, там, де колись була ратуша. То було мальовниче місце, всюди на прилавках височіли купи одягу, різноманітних харчових продуктів, під пофарбованим у біло-рожеві смуги іржавим навісом продавалися квіти. Виставлені тут товари звозилися з усього світу, а деякі навіть імпортувалися з колонії на Марсі.

Настрій у Гарольда був чудовий. За гроші, які лишилися від Мисливської винагороди, він купив собі дещо з одягу, запасні набої до “сміта і вессона” і зняв невеличке мебльоване помешкання в Старому Кварталі, неподалік від Нориного будинку.

Підійшовши до рядів з квітами, він помітив дівчину, з якою познайомився на Ювілейному балі. Джекінс, так її звали. їй страшенно пасувала проста біла сукня, зроду він не зустрічав такої екзотичної істоти з модно підстриженим чорним волоссям і знадливими малиновими губами.

Джекінс поцікавилась, чи щасливий він у Мисливському Світі.

- Мені ще ніколи не було так добре, як тут, - кивнув Гарольд.

- Ви, мабуть, один із тих, хто позбавлені будь-якої підтримки, - припустила Джекінс. - Я б усе зненавиділа, якби мені довелося так жити. Дякувати Богові, в мене багата родина.

Батько Джекінс був власником розгалуженої по всій країні мережі м’ясних магазинів. Попит на натуральне м’ясо був величезний, і в Сполучених Штатах його завжди не вистачало, отож це приносило астрономічні прибутки. Джекінс ніколи не доводилося сушити свою гарненьку голівку над тим, як то можна дозволити собі весь час, вільний від навчання, подорожувати першим класом. І вона була цьому рада, бо якби їй довелося думати про гроші, вона не змогла б залишатись такою веселою й гарною. Гарольд і Джекінс пообідали в одному з маленьких симпатичних кафе біля базару, а тоді він запропонував їй подивитись свою нову квартиру. То було звичайне однокімнатне помешкання з усіма зручностями, сталевими жалюзі на вікнах і вмонтованою в двері системою подачі сигналів тривоги. У поштовій скриньці вони знайшли листа. На ньому стояла офіційна печатка Мисливського Світу - два схрещених револьвери на фоні мечів.

- Це повідомлення про Полювання! - вигукнула Джекінс. - Як цікаво!

Отож перше Гарольдове Полювання офіційно вже почалося. Він розірвав конверт. Його першою Жертвою був чоловік на ім’я Лувейн Добрей.

Джекінс прочитала ім’я, і її й без того великі очі розширилися:

- Лувейн? Ти змагаєшся з Лувейном?

- Ну й збіг! - промовив Гарольд. - Він один з небагатьох, кого я тут знаю. А тепер мені доведеться його вбивати. Однак, не такі вже ми й близькі знайомі.

Джекінс замислилася і невдовзі пішла. Її не залишала думка про те, що з усіх можливих комбінацій Мисливців у Мисливському Світі першою Гарольдовою Жертвою комп’ютер вибрав саме Лувейна. Вона чула, що для кожного разу існувало щось біля 25 000 або навіть 25 000 000 можливих комбінацій Мисливців і Жертв. Наступного року, коли вона почне вивчати арифметику, то підрахує ймовірність такого збігу.

Задзвонив дверний дзвоник. Тереза пішла глянути, хто там.

- Хто? - запитав Альбані.

- Каже, його звуть Гарольд.

Альбані, розвалившись у шезлонгу, мрійливо гортав сторінки “Енциклопедії світу в коміксах”. Він любив поєднувати приємне з корисним. А тут схопився на ноги, тугіше затягнув пояс світло-коричневого в розводах оксамитового халату, розпрямив плечі, розтягнув губи в посмішці й пішов до дверей.

- Гарольде! Радий тебе бачити! Заходь-заходь.

Він кивнув Терезі, що означало “принеси вина й тістечок”, і провів Гарольда до кімнати.

- Непогано проводив час?

- Гріх нарікати, - неквапно промовив Гарольд своїм приємним голосом.

- Будемо сподіватися, так піде і далі, - сказав Альбані, забобонно перехрещуючи пальці. - Сідай, де тобі зручніше. Тобі й справді пощастило приїхати саме зараз. Під час Сатурналій тут дійсно дуже весело. Треба весь світ обійти, аби знайти краще місце для смерті, ніж Мисливський Світ у період Сатурналій. Я не маю на увазі, що ти помреш, а лише, якби таке мало статися. Вже одержав повідомлення про Полювання?

Гарольд кивнув і витяг із кишені картку. Альбані прочитав, його гарне обличчя враз спохмурніло:

- Лувейн? Ти змагатимешся з Лувейном? Оце-то дивина!

- Чому?

- Просто неймовірно, щоб супротивником людини, яка лише кілька днів живе тут, комп’ютер вибрав для її першого Полювання одного з небагатьох її знайомих.

- Джекінс такої самої думки, - сказав Гарольд. - Однак, чорт забирай, нічого не поробиш. Він, так само як і я, підписав зобов’язання вбивати або бути вбитим. Подобається він мені чи ні, я маю його вбити. Відверто кажучи, мені б хотілося покінчити з цим якнайшвидше. Тому я й прийшов до тебе, Майку. Будь моїм Наводчиком.

Повернулася Тереза з вином і тістечками з маком.

- Гарольд хоче, аби я йому допоміг полювати, - звернувся до неї Альбані.

- Кращого Наводчика він би й не знайшов, - віддано відповіла Тереза. - То правда, навіть якщо я й сам так скажу, - додав Альбані - Його супротивник - Лувейн, - повідомив він Терезі.

- Чула-чула, той що неохайно працює, так?

- Дуже незграбний Мисливець. - погодився Альбані. - В його останньому Полюванні Жертва померла лише через те, що випадково зламала собі шию.

- Я на таких речах поки що не розуміюся, але знаю напевне одне: я не незграбний, - втрутився Гарольд.

- Головне, чи ти щасливий. Хоч Лувейн і незграбний, проте йому весь час таланить. Зовсім непогана комбінація, як виявляється.

Гарольд стенув плечима:

- Гадаю, я теж везучий.

- Побачимо, - сказав Альбані, промовисто глянувши на Терезу. Та негайно вийшла з кімнати. Чоловіки повільно цідили вино й пригощалися тістечками. Нарешті озвався Альбані:

- В мене зараз дуже напружений графік, на носі Сатурналії й таке інше. Проте, гадаю, що мені вдасться знайти час і для тебе.

- Радий це чути. Сподіваюся, ми удвох дуже добре спрацюємося.

- Коли б ти тільки знав, як мені хочеться, щоб так і було. Ну, а тепер до найголовнішого. Я маю на увазі мій гонорар.

- То єдина проблема, - погодився Гарольд.

- Чому раптом проблема? Ти щойно одержав винагороду, хіба ні?

- Так, але вже все розтринькав, і поки що, до мого першого Вбивства, грошей мені чекати не доводиться.

- Прокляття! - вигукнув Альбані. - Так ділові люди не роблять, хоча це й досить типовий випадок.

- Прикінчивши Лувейна, я тобі все одразу віддам, та ще й з кругленькою сумою зверху.

- Це робить тобі честь, - сказав Альбані. - Однак ти маєш на увазі “якщо”, а не “коли”.

- Впевнений, що із таким Наводчиком, як ти, мені нема чого сумніватися.

Альбані відчув, що то лестощі. Однак вони йому сподобалися. Єдине, що йому не посміхалося - перспектива працювати задарма. Але ж і робота на дорозі не валяється. Якщо Вбивство у Гарольда вийде і справді добре, це допоможе вирішити більшість проблем.

- Гаразд, - погодився він, - оскільки вибору я не маю, то пристаю на твої умови.

- Так я й гадав.

Альбані потис йому руку і покликав Терезу.

- Прибери його склянку, - наказав він. - І принеси йому води замість вина. Віднині починається суворе тренування. Спочатку виберемо тобі якусь зброю, а тоді подамося вправлятись в стрілянні.

- А що, хіба я не можу просто піти, знайти Лувейна й прикінчити його?

- Почекай трохи, - сказав Альбані. - Ну й гарячий же ти!

Альбані привів Гарольда до тренувального центру, утримуваного есмеральдським урядом, аби всі Мисливці й Жертви могли вправлятися тут безкоштовно. Буди там баскетбольні та волейбольні майданчики, плавальний басейн і, звісно, багатий вибір тренажерів. Вони проминали вузькі смуги дуельних майданчиків, де чоловіки билися на шаблях та рапірах. У деяких в руках були довгі кинджали. Інші вправлялися з різноманітними палицями, булавами, сокирами й подібними інструментами. Ще далі розташувалися ванни й масажні кабінети.

- А ось тут учбовий тир, - промовив Альбані.

- Не хочу видатися наївним, - запитав Гарольд, - однак навіщо всім тим людям битися врукопашну? Просто заради спортивного інтересу чи для підтримки форми? Не уявляю, чим всі ті навички можуть зарадити проти вогнепальної зброї.

- Отут ти вже помиляєшся. Деякі з наших найславетніших Мисливців взагалі ніколи її не носять. Вони полюють з голими руками або з ножем.

- На людину із зброєю?

- Вогнепальна зброя має свої недоліки, - пояснив Альбані. - Якщо ти не вкладеш свою жертву на місці з першого ж пострілу, то можеш попасти в халепу. Поранений супротивник може являти собою надзвичайну небезпеку надто якщо він прийняв дозу берсеркіуму.

- Чого-чого?

- Берсеркіум - один із наркотиків локалізованої дії. Багато хто перед Полюванням його вживає. Ти навіть не відчуватимеш його, доки тебе не поранять або ти не опинишся в стресовій ситуації. Він починає діяти під впливом шоку, стимулюючи додаткове виділення адреналіну в кров. Завдяки активації берсеркіуму людина здатна з надзвичайною снагою трощити й нищити все навкруги. Дія триває лише кілька хвилин, а тоді ти перетворюєшся на вичавлений лимон.

- А Лувейн як, розуміється на рукопашних боях?

- Має кілька розрядів по кунг-фу, вміє битися на ножах, палицях, мечах і ще там чомусь. Здається, іноді він навіть тренує інших.

- Ото!

Альбані захопив до тренувального центру невелику брунатну шкіряну валізку з мідними кутиками.

- Це для тебе, - повідомив він, відкриваючи її. - Віддаси після Полювання.

Всередині валізки на червоному атласі лежав “ССК-45-70” з чотирнадцяти дюймовим стволом.

- Візьми, лишень, у руку, - запропонував Наводчик. - Відчуваєш, як приємно його тримати?

Важкий пістолет легко помістився в Гарольдовому кулачиську. То була дійсно смертоносна зброя з полірованими синюватими поверхнями, інкрустованими горіхом. Гарольд захоплено звів його, та одразу ж і опустив.

- Гарна штучка, - погодився він. - Однак мій “сміт і вессон” все одно кращий.

На обличчі Альбані промайнув сумнів:

- Не хочу ганити твого пістолета. Та одного погляду на нього вистачить, аби зрозуміти, що він старий і його як слід не доглядали. А що, як спуск відмовить? Все ж таки краще взяти “ССК”.

- Я можу видатися надто впертим, однак на гачок натискати мені, отож я начебто маю повне право сам вибирати, якої зброї гачок то буде.

- З тобою не посперечаєшся. А зараз перевіримо, як влучно ти стріляєш.

Виявилося, що так собі, і Гарольд вправлявся в тирі доти, доки Альбані сказав, що ним задоволений. Вони пішли до мішеней. Як з’ясувалося, Гарольд і справді мав гостре око й тверду руку. Перші кулі влучили далеко від яблучка, але стрілець-новачок швидко вирівнявся.

- В тебе чудова реакція, - похвалив Альбані. - Зовсім непогано виходить.

- А як стріляє Лувейн?

- Ну, коли він у формі, то дуже добре. Так, як стріляв би ти через кілька місяців, а може, й тижнів.

- Але стільки часу я не маю, так?

- У тебе його взагалі нема. Давай побалакаємо з моїм другом і послухаємо, що він порадить.

Він провів Гарольда через тир до невеличкого кабінету. Там сидів дуже маленький і дуже старий китаєць з довгими тонкими вусами, в капелюсі із задраними догори крисами, який робив його схожим на Чарлі Чена з старовинних кінострічок, і по маленькому монітору спостерігав за тим, що робилося в залі.

- Містере Чанг, мій добрий друг і клієнт Гарольд Єрдман.

- Дуже радий познайомитися, - промовив Чанг з сильним британським акцентом. - Я бачив твого протеже на екрані.

- Містер Чанг - фахівець з фахівців у справах убивства й виживання. Якщо хтось тобі допоможе, то тільки він.

- Залиш мене з містером Ердманом сам на сам, - попросив Чанг Альбані.

Той вклонився й вийшов з кабінету. Коли вони лишилися вдвох” Чанг запропонував Гарольду сісти й налив йому чаю в тонку порцелянову чашечку.

- Які твої шанси, як гадаєш?

- Я не підкачаю.

- Чому ти так думаєш?

- Не знаю, - відповів Гарольд, - певен, та й годі.

- А коли я пораджу тобі якнайшвидше звідси забиратися, доки ти ще живий?

- Запропоную вам порадити те саме моєму супротивнику.

- Тобі до вподоби напруженість ситуації, - зробив припущення Чанг.

Гарольд кивнув:

- Так. Я трохи нервуюсь, але коли треба буде, зможу зібратися,

- Вчити тебе будь-яким воєнним мистецтвам не випадає, часу нема. Отож затям одне. Слухай мене уважно. У хвилини небезпеки перевагу може дати те, що робиться несподівано.

- Я, наче, й раніше таке чув.

- Найглибші істини завжди лежать на поверхні. Треба не просто знати їх, а, коли треба, використовувати. Лувейн твоя Жертва?

Гарольд кивнув.

- Тоді пропоную тобі покінчити з ним якомога швидше, - Чанг обернувся до дверей:

- Альбані!

Майк знов зайшов до кабінету:

- Слухаю, містере Чанг?

- Хлопець хоч і незграбний, зате з холодним серцем. Що швидше його перше Полювання буде позаду, то краще. Не грайся з Жертвою. Йди і вбивай його якнайшвидше. Більше я нічого не казатиму. Щасти вам!

Вони пішли. Альбані, поки вони збирали своє причандалля, перш ніж залишити тир, весь час про щось напружено думав.

- Далі що? - урвав його роздуми Гарольд.

- Спочатку я дізнаюся, де перебуває Лувейн. А тоді ти його вбиваєш.

- Настільки просто?

- Дай Боже, щоб так воно й було.

- Ну, то як твій новий клієнт? - запитала Тереза, коли він повернувся з тренувального центру. Вона взяла собі за правило цікавитися чоловіковими справами, коли він увечері повертався додому, аби дати йому можливість трохи похизуватися й приглушити докори сумління за те, що він повсякчас ставить під удар обидва їхні життя. Цієї давньої жіночої мудрості навчила її мати.

- Він дуже зібраний, - відповів Альбані, - і твердо знає, чого хоче.

- Але як він стріляє?

Альбані трохи напружився:

- В нього гостре око, й рука не сіпається, коли натискає на гачок. Хоча йому бракує досвіду. За півроку він став би найкращим стрільцем у місті.

- В нього швидка реакція?

- Не дуже, поки що. Але через якийсь час...

- Майку, - із зростаючою тривогою в серці сказала Тереза, - в нього нема часу. Він повинен полювати тепер.

Альбані кивнув, пішов до холодильника Й узяв бляшанку пива. Повернувся, сопучи, до вітальні. Зараз Тереза вже напевне знала, що щось негаразд, що він щось від неї приховує.

Вона відклала плетіння і промовила:

- Ти знайшов іще одного клієнта-невдаху. Так чи ні, Мікеланджело?

- Зовсім ні, Терезо. Хлопець для цього просто створений.

- Для чого?

- Кожен для чогось народжується, - сказав Альбані. - Є природжені художники і природжені автомеханіки. Природжені лісоруби і природжені плавці. Природжені Наводчики, як я. От що я маю на увазі, коли кажу, що він для цього створений.

- Створений бути Мисливцем?

- Навіть більше, Терезо. Я більше ніж певен, що Гарольд - природжений вбивця.

- Хіба ж не всі Мисливці є вбивцями? - здивувалася Тереза.

- Всі вони вбивають, це так. Однак від того не стають убивцями Справжніми. Більшість із них граються, наче діти, навіть якщо в них і справжні кулі. Пах-пах, ти мертвий. А от Гарольд... Ні, він не грає. Він цілком серйозний молодий убивця, і далеко піде. І то не лише моя думка. Чанг спостерігав, як він стріляє. І побачив у ньому потенціал, якого ще ніхто, крім нас із ним, не помітив.

- Ну що ж, рада чути, що він має хоч якийсь шанс, ти - його Наводчик, отже...

- Усі, крім нас із Чангом, вважають його просто блазнем.

- Можу собі уявити, - погодилася Тереза.

- Букмекери проти нього ставлять двадцять до одного. Ти коли про що подібне чула?

Тереза стривожилася. Вона відчула, що зараз станеться щось лихе.

- Тут такий шанс! Я поставив на Гарольда, тим більше, що й Чанг зі мною згоден.

Тереза підвелася, впустивши плетіння додолу:

- Поставив? Але ж, Майку, в нас немає грошей. Тільки не кажи, що букмекери почали давати в кредит!

На обличчі Альбані відбилося збентеження:

- Та, зрозуміло ж, ні. Я заставив будинок.

- Не може бути цього. Майку! То ж усе, що ми маємо.

- Слухай, що я за Наводчик, коли не можу поставити на власного клієнта? Я б однаково не міг виконати “Зобов’язання про азартні ігри”, без ризику порушити “Акт фінансової нерозважливості”.

- Майку, не слід було заставляти будинок. Якщо Гарольд програє, це означатиме рабство для нас обох. Ти знаєш, спати на вулицях не дозволяється урядом.

- Але ж Гарольд переможе. Я певен. Я зроду ні за що так не ручився. Отож через те І спалив усі мости. Так би мовити.

- Майку, краще б ти порадився перше зі мною.

Альбані тяжко зітхнув:

- Річ у тім, Терезо, що я побився об заклад ще на десять тисяч доларів із букмекером Товстим Фредді, заставивши як рухоме майно тебе. Хоч ти йому, звісно, ніколи не дістанешся. Бо Гарольд...

- Я правильно почула? - так само продовжуючи стояти, запитали Тереза. - Ти й справді підписав Товстому Фредді закладну на мене, аби піти на парі заради цього одоробла - твого клієнта?

- Авжеж, саме так я і вчинив. Якщо Гарольд не переможе, на мене чекав рабство і, можливо, праця на свинарні. А ти залишишся в Товстого Фредді, що не так уже й погано, якщо розважити. Отож не кажи, що я про тебе не піклуюсь

- О, Альбані, - простогнала Тереза.

- Не хвилюйся, він виграє.

Тереза оволоділа собою. її раптом осяяло, що робити. Якщо Гарольд програє, вона вб’є свого чоловіка, звільнивши таким чином від недостойної його брудної роботи на свинарні. Як на неї, Товстий Фредді був не такий уже й потворний, якщо не зважати на вираз його обличчя. Крім того, казали, що він дуже добре забезпечує своїх утриманок.

- Гаразд, - сказала вона. - Тобі краще знати. Сподіваюся, все вийде по-твоєму.

І пішла на кухню по вечерю.

- Інакше й бути не може, - промовив Альбані, вже вкотре подумки вітаючи себе з тим, що зміг таки вибрати розумну дружину. Будь-яка інша лаяла б його на чім світ стоїть, що він прозакладав її заради якогось невідомого і невипробуваного Мисливця. Тільки не Тереза.На кухні Тереза накладала вечерю - біфойди під гострим псевдотоматним соусом, улюблена страва Альбані. Як дивно, міркувала вона, що незабаром їй, можливо, доведеться готувати для Товстого Фредді. За словами однієї з приятельок, Товстий Фредді ненавидів біфойди у будь-якому вигляді. Він полюбляв відбивні з штучної телятини або свинини. Якщо Гарольд не переможе, вона, може, ніколи вже не готуватиме біфойди. Дивна річ життя.

Нора, з ногами всівшись на підвіконня, дивилася на вулицю. Зараз вона була надзвичайно гарна: світло підкреслювало красу її правильних рис і поблискувало на світлому кучерявому волоссі.

- Гарольде, - промовила вона через якийсь час, - як звалася та комуна?

- Яка?

- Та, що ти мені про неї розповідав. До неї ще збирався Малюк з Кетскіла.

- А-а. Здається, він казав Ла Іспанідад. Біля озера Окіхобі.

- Там добре? Як він розповідав?

- За його словами, непогано. А чого ти питаєш?

- Як ти гадаєш, а ми могли б жити в такому місці?

Гарольд засміявся;

- Комуна - то лише назва для ферми. З мене такої праці досить.

- Але ж там все буде інакше. Всі там працюють разом, діляться всім.

- І співають іспанські пісні? Чорт забирай, Норо, з якого боку не глянеш, то однаково сільгоспроботи.

- А ти з ними покінчив назавжди?

- Мені подобається тут. До міського життя не так уже й важко звикнути. Ти що, Норо, зібралася до іспанської комуни у Флориді?

Вона похитала головою і піднялася з підвіконня:

- Я просто трохи пофантазувала. Мені на Есмеральді теж подобається. Особливо тепер, після твого приїзду.

- Приємно це від тебе чути, Норо, - сказав Гарольд.

Джекінс із дядьком Езрою обідали в окремому кабінеті Мисливського Клубу. Вони їли натуральні, а не штучні продукти, які по всьому світі вироблялися фабриками харчових концентратів. Джекінс не те щоб любила натуральну їжу - в університеті вона жила на самих зербургерах, позбавлених будь-яких калорій та вуглеводів. Проте вона знала, що натуральні продукти - дорогі, тому й вирішила примусити себе до них звикнути. В університеті її вчили, що смак до дорогих речей можна виховати, варто лиш постаратись як слід.

Вони сиділи на даху найвищого в Есмеральді двадцятиодноповерхового будинку, звідки відкривалася чудова панорама всього острова.

На стіні перед їхніми очима був велетенський екран, транслювали “Мисливське Шоу”. В кадрі з’явилося залите кров’ю перехрестя, на якому з’юрмився натовп цікавих, що розглядали безформне тіло; воно лежало долі в калюжі крові, яка час від часу ставала на екрані яскраво-зеленою, бо на якість відтворення монітором кольорів впливали атмосферні перешкоди. Звучав голос за кадром: “Привіт, говорить Гордон Філакіс, я зроблю огляд основних мисливських подій дня. Сьогодні вранці Лютеру Фабіусу Кінгу з Берліна, Західна Німеччина, було зараховане чисте Вбивство Біффа Едмонсона з Калгарі, Канада. Якщо мене слухає хтось із Біффових родичів чи знайомих, повідомляю: він помер блискавично, як того й прагнув. Ал Мак-Тагтарт з Бойза, штат Айдахо, що має на своєму рахунку три Вбивства, переміг Ернана Ібаньєса, колишнього п’ятикратного переможця з Буенос-Айреса. Крім того, Ал Сміт з Лансінга, штат Мічіган, щойно підстрелив Едварда Гріга з Оага, Гавайї, але був оштрафований на десять очок, бо його автомат, зіпсувавшись, поранив кількох перехожих. Якщо, Еде, так піде і далі, тобі ніколи не стати Мисливцем року...

А зараз не про такі значні події: Максвела Сантіні, офіціанта готелю “Надзвичайні подвиги”, було вбито на порозі номера містера В. С. Міккльстона з Лондона, Англія; тримаючи в руках тацю з їжею, він відкрив двері і одержав ніж у груди. Міккльстон виправдовується тим, що Сантіні не постукав, перше ніж зайти, отож і став випадково мішенню його старого стилета. Профспілка членом якої був Сантіні, наполягала, що то було зроблено навмисне - сандвічі запізнилися майже на годину, - і передала справу в суд. Рішенням суду, який відбувся сьогодні ж, Мисливця було виправдано з таким формулюванням: “Чого варте життя якогось там офіціанта?”.

Джекінс простягла руку й вимкнула телевізор, бо їй уже набридли світло й голосні звуки “Мисливського Шоу”.

- Весь цей неперевершений гумор діє мені на нерви, - промовила вона. - І Лувейнові так само.

- Га? - сказав дядько Езра, користуючись тим беззмістовним вигуком, який так часто вживало літнє населення Есмеральди. - В нього все гаразд, чи не так?

- Мабуть, бо ще нічого не трапилося. Смішно, як то комп’ютер вибрав таку комбінацію. Те, що вони виступають один проти одного, випадковість, правда?

Езра всміхнувся й підморгнув.

- Дядьку, чи не ти приклав руку до того, щоб їх спарувати?

- Нічого я не робив, - відповів Езра. - Я тільки попросив Мисливський комп’ютер зробити мені невеличку послугу. А він уже знає, з якого боку живлення одержує, скажемо так.

- Я гадала, що з комп’ютером домовитися неможливо.

- Можна, якщо в нього введено нову спеціальну програму.

- Ти обдурив комп’ютер, аби Лувейновим супротивником став Гарольд Ти старий злий дідуган!

Езра засяяв. Йому подобалося, коли гарні молоді дівчатка називали його злим старим дідуганом.

- Так, я зробив це на прохання Лувейна. Хлопцеві потрібно легке вбивство, аби знов повірити в свої сили. Він був дуже, дуже добрий Мисливець, Джекінс. Довгий час місто не бачило такого класного вбивці. І якщо йому трохи допомогти, він знову їм стане.

- Те, що ти вчинив - обман, - сказала Джекінс.

- Хіба заради сім’ї не варто піти на маленьку хитрість?

До Лувейнового помешкання Джекінс повернулася в глибоких роздумах до чого вона зовсім не звикла. Вона опинилася перед дилемою. Дівчина не була певна, що обман, навіть на користь сім’ї, був допустимий. Особливо коли його результатом мала стати смерть Гарольда, хлопця, який їй досить-таки подобався і якому вона вже вирішила призначити побачення, як тільки знайде шлях підштовхнути його до того, щоб він її про це попросив.

Що більше вона розмірковувала, то гіршим той обман здавався, хоча вона й не могла точно визначити, чому. Найголовнішим питанням було: що слід робити? Відповіді не було, і це її страшенно гнітило. Вона надумала була підкинути вгору монетку, а тоді вирішила відкласти питання й випила снодійного.

В своїй новій квартирі Гарольд саме збирався подрімати, коли залунав телефонний дзвінок. Дзвонив Альбані.

- Гарольде? Ти мені терміново потрібен.

- Що сталося?

- Дещо важливе. Швидше приїзди. Не забудь пістолет, - сказав Альбані і поклав слухавку.

Гарольд іще не роздягався. Отож йому лишалося тільки взутися й перевірити набої. Свого “Сміта і Вессона” він, на вимогу Альбані, вже косив до зброяра. Той замінив ствол, мушку, усі рухомі частини. Пострілявши для проби, Гарольд мусив визнати, що після цього пістолет став куди кращий. Та що найголовніше, відчувати його в руці було так само приємно, як і до того.

Коли він приїхав до Альбані, Тереза провела його до підвалу. Тут розташовувалася Майнова контора. По всіх стінах були розвішані детальні карти Есмеральди й усього острова. На одному з столів стояв любительський радіоприймач, а за ним цілий комутатор з гніздами для кількох пар навушників На робочому столі Альбані стояла невеличка бронзова копія Роденового “Мислителя”. То була славнозвісна нагорода “Наводчику року”. Але їй вже йшов п’ятий рік, бо одержав її Альбані ще за життя великого Санчеса.

Альбані жував одну з мініатюрних Терезиних піц і розмовляв по телефону. Він махнув Гарольдові, щоб той сідав. Відсунувши купу журналів “Убивця”, хлопець сів.

- Так, - казав Альбані. - Так, чую... Так... Так...

- Ви не проти невеличкої піци? - звернулася до Гарольда Тереза.

- Не відмовлюся, пані.

- В мене є з анчоусами і з солодким перцем. Вам яку?

- На ваш смак, - відповів Гарольд, так що стало ясно, що він не відмовиться від обох.

Тереза поклала йому по дві з кожною начинкою і налила склянку пива.

- Пиво прибери, - сказав Альбані - В нього режим. - А тоді знов у слухавку: - Так... так...

- Справді дуже смачні, - похвалив Терезу Гарольд.

- Ще мамин рецепт. З Сицилії.

- Гаразд, - закінчував Альбані. - Ми їдемо. Наступний зв’язок - по п’ятому каналу.

Повісивши слухавку, звернувся до Гарольда:

- Здається, я його впіймав.

- Лувейна?

- Про кого б іншого я говорив, дурнику? Так Лувейна, величного, як життя, і такого ж сонливого. Він подався до одного бару в Латинському кварталі, зветься це місце “Легка гримаса”, і замовив подвійну порцію полуничного коктейлю “Дайкірі”. Там він беззахисний, і ми на місці вкладемо цього сопляка.

- Що, прямо зараз?

- Та не наступного ж четверга, дідько його візьми! Пістолет з тобою? Зарядив? Дай подивлюся.

- Краще ходімо, - запротестував Гарольд.

- Я твій Наводчик і повинен усе перевіряти. - Він оглянув Гарольдів пістолет і віддав назад. - Гаразд, вирушаємо.

- А чому це раптом він там сидить? - поцікавився Гарольд. - Він що, іще не одержав повідомлення комп’ютера?

- Не варто на те сподіватися. Але такі випадки траплялися.

- Мені здається, нечесно полювати на нього, коли він навіть не здогадуватиметься, що на нього полюють.

- Все дуже чесно. Поясню пізніше, - він зняв зі стіни потужну мисливську рушницю із снайперським прицілом, перевірив, чи вона заряджена, й засунув її в сумку з іншою зброєю.

- А це навіщо? - здивувався Гарольд.

- Можливо, Господь своєю безмежною милістю дозволить нам зробити добрий постріл з відстані, недосяжної для пістолета.

- Мікеланджело, - промовила Тереза, - не блюзнуй.

- Хто блюзнує, я? Я молюся. Ходімо, Гарольде, він не сидітиме там вічно, навіть якщо й замовив подвійний “Дайкірі” з льодом.

Величезна скляна вітрина бару виходила на самісінький пішохід. Альбані, поруч з яким стояв Гарольд, уважно вивчав її крізь потужний бінокль, сховавшись у тіні біля входу в інший бар на протилежному боці вулиці.

- Він, - сказав Альбані. - Дивися сам.

Гарольд узяв бінокль і побачив довгоносе Лувейнове обличчя, що схилилося над величезною склянкою якогось яскравого кольору напою.

- Ти молодець, - сказав Гарольд, - що прихопив рушницю. Стрілятиму просто крізь вітрину.

- Забудь про це. Вона куленепробивна. Подивися ліворуч. Бічні двері відчинені. Обійдеш квартал і зайдеш з іншого боку. Опинишся в нього за спиною. Біля поштової скриньки якраз зручне місце: стрілятимеш через відчинені двері бару. Не витягай до останньої хвилини пістолет. Нам не потрібні глядачі, які зіпсують всю виставу своїми вигуками. Зрозуміло?

- Зрозуміло.

- Іди й стріляй.

На хвилину Гарольд завмер, так що Альбані подумав був, що його взагалі правцем поставило. Цього лише не вистачало: Мисливець-новачок, що боїться стріляти. Справді-таки було краще попросити гроші наперед.

Але Гарольд швидко кивнув й вислизнув на вулицю. Альбані дививсь йому вслід, і у його грудях піднімалось якесь невиразне почуття. Цей хлопець не підведе.

Лувейн не міг збагнути, навіщо то він замовив подвійний полуничний “Дайкірі” з льодом. Мабуть тому, що склянка мала тоді бути досить велика й яскрава, аби навіть такий дурнуватий Наводчик як Альбані з своїми помічниками помітили його. Зробив ковток. Як завжди, надто солодке. Здригнувся, коли у вусі, де був схований мініатюрний приймач, тріснуло. То був Сузер, який спостерігав за вулицею з даху.

- З’явилися, - повідомив він. - Альбані з Ердманом. Вони у дверях бару навпроти. Розробляють план наближення.

- Ой, коли б уже швидше, - ледь чутно промовив Лувейн у схований у роті мікрофон. - У мене вже голова болить від цього пійла.

- Едман виходить, - провадив Сузер. - Повертав за ріг, як я й передбачав. Ти готовий?

Лувейн кивнув, а тоді згадав, що Сузер не бачить його крізь п’ять поверхів сталі й бетону.

- Так, готовий.

- Як дзеркало?

- Все гаразд.

Над головою Лувейна було заздалегідь повішене Сузером на стіну телескопічне дзеркало. Завдяки йому Лувейн міг бачити вулицю, якою йтиме Гарольд. У руці він тримав невеличкий передавач, замаскований під пачку сигарет, який приведе в дію зброю, що її Сузер заховав у поштову скриньку. Лувейн мав натиснути кнопку передавача, щойно Гарольд з’явиться в дзеркалі. Подвійний вибух з відстані десяти футів довершить справу.

План був дуже добрий, особливо, коли роздивитися ближче, і їм пощастило, що Альбані на нього купився. Лувейн лише дуже сподівався, що біля поштової скриньки нікого більше не буде, коли Гарольд одержуватиме йому належне. Дядечкові Езрі довелося помучитися, аби все влаштувати, коли Лувейн під час одного з попередніх Полювань кинув у свою жертву ручну гранату в переповненому універмазі, вбивши, крім неї ще кілька чоловік. Іронія долі, але трапилося це біля відділу, де продавалися бронежилети.

- Він повертає за ріг, - повідомив Сузер. - Приготуйся, він за десять футів від скриньки, він...

- Що? - запитав Лувейн. - Що сталося?

- Він зупинився.

- Що ти маєш на увазі, “зупинився”? Він не може зупинитися. Що там відбувається?

- Він із кимось розмовляє. О Господи?

- В чім справа? З ким він балакає?

- Із тим триклятим Гордоном Філакісом!

Мисливський Світ мав сім телевізійних каналів. По шести з них по супутниковому зв’язку ішли передачі з Сполучених Штатів. Сьомий, повністю присвячений щоденним подіям Полювання, мав назву “Мисливського Шоу” і вів його відомий усім конферансьє Гордон Філакіс.

Філакіс мав засмагле квадратове обличчя з важкою нижньою щелепою й стрижене під машинку волосся. Мова його лилася бурхливим потоком, йому ніколи не бракувало слів, навіть якщо й казати було особливо нічого, що найчастіше й траплялося, як у будь-якій передачі з прямим ефіром.

“Привіт, друзі, Гордон Філакіс з своєю передачею “Мисливське Шоу” вітають вас із самого серця Столиці Вбивць, доброї старої Есмеральди в Карибському морі. Так, друзі, це дружня пряма передача місцевого телебачення про вбивства, що транслюється на весь світ. Це програма, трансляцію якої деякі з урядів намагалися заборонити в своїх країнах, вважаючи, що вас, друзі, слід оберігати від показу справжнього, реального вбивства в житті і що вам вистачить фальшивих кримінальних кінострічок, які продовжують продукуватися вашими студіями. Однак, я знімаю перед вами капелюха, ви їм цього не дозволили. Коли вони намагалися нас заборонити, ви купували касети з нашими записами з-під поли, бо чудово знали: у сценах насильства нема нічого жахливого, коли вони відбуваються між дорослими людьми, які йшли на нього свідомо.

Отож іще раз, леді і джентльмени, наша зйомочна група зараз простує вулицями Есмеральди, аби узяти для вас кілька інтерв’ю у Мисливців, що в даний мент беруть участь у Полюванні, і донести до вас усі страхи й жахи чудового світу насильства.

- Пробачте, пане, ваш значок свідчить, що ви Мисливець. В руках у вас “сміт і вессон”, чи не так?

- Що? Авжеж! Перепрошую, але...

- Скільки Полювань на вашому рахунку, містере...

- Ердман, Гарольд Ердман. Це - перше.

- О, Мисливець-новачок! Як вам подобається, друзі? Звідки ти, Гарольде?

- Слухайте, - урвав його Гарольд, - іншим часом я б із задоволенням з вами поговорив, однак зараз...

Філакіс розуміюче посміхнувся:

- Що трапилося, в тебе що, від страху живіт крутить, або, як ми кажемо, Мисливська блювота напала?

- Ні, зовсім ні.

- Тоді скажи ж нам, у чім річ. Всі ми тут прості люди, і все зрозуміємо, що б там не було. В тебе побачення з якоюсь маленькою вертихвісткою?

- Гаразд, якщо це вам так цікаво, я саме збирався декого вбити.

- О, ти полюєш! Треба ж було одразу так і сказати! Мабуть, зараз уже трохи запізно. Не турбуйся, пришиєш свою Жертву пізніше. Ти не сердишся на нас за це, Гарольде, правда ж?

Гарольд похмуро всміхнувся.

- Може, воно й на краще. Знаєте, щось мені сьогоднішній мій план не дуже подобався.

Філакіс урочисто кивнув.

- Мисливський інстинкт. У всіх добрих Мисливців він є. Хто твій Наводчик, Гарольде?

- Майк Альбані.

- Знаємо-знаємо цього всіма шанованого представника старої гвардії. Донедавна йому не щастило, але ти повністю зміниш ситуацію, чи це так?

- Зроблю все від мене залежне.

- Слухай, Гарольде, мені трохи незручно, що через мене ти, можливо, втратив шанс для доброго Вбивства. Отож я хочу загладити провину. Ти вже вечеряв?

Гарольд іще не їв.

- Прекрасно! А що як ми запросимо тебе на якийсь час стати оглядачем у програмі “Ресторан Мисливського Світу”? Ходімо зараз же. Тобі подадуть найкращу на весь острів вечерю, і, сподіваюся, ми ще й посміємося трохи.

Філакіс узяв Гарольда під руку й повів вулицею, а слідом за ним рушили теле- і звукооператори, а також обов’язкова юрба людей, які сподівалися якось влізти перед камеру, аби потім побачити себе у телевізійному випуску новин.

Незабаром вони підійшли до ресторану “Вранішня роса”. Філакіс, Гарольд, оператори, освітлювачі, необхідні за сценарієм дівчата, асистенти режисера, підсобні робочі з’юрмилися у вестибюлі, де їх зустріли чудові пахощі й маленький чоловічок із стривоженими очима в білому смокінгу.

- О, привіт, Гордоне! - вигукнув він.

- Привіт, Томе, - відповів Філакіс. - Сьогодні ввечері ми вирішили завітати до твого ресторану.

- Господи, Боже мій!

- Я привів із собою гостя-оглядача. Познайомся, Томе, з містером Гарольдом Ердманом, який недавно прибув на сонячний острів, став повноправним Мисливцем і твоїм гостем на сьогоднішній вечір. Гародьде, все, що від тебе вимагається - їсти й ділитися з нами своїми враженнями про страви.

Том провів Гарольда до столика, і освітлювачі почали встановлювати софіти. Офіціанти розклали срібні ножі й виделки, принесли серветки.. Подали пляшку невідкоркованого червоного вина із справжньою французькою етикеткою і розлили по бокалах. Гарольд підніс бокал до губів, покуштував задумливо, проковтнув.

- Ну, Гарольде? - поцікавився Філакіс. - Як тобі? - І підморгнув.

Гарольд зрозумів. У житті людини іноді час, коли інтуїція допомагає їй притлумити добропорядність і чесність, які обмежувала її дії змалечку.

Так що Гарольд зорієнтувався і відповів:

- Що ж. непогано...

Філакіс подарував йому промовистий погляд, що мав означати: “А ну, покажи їм?”

- …для миття підлоги, звичайно.

А тоді пішло-поїхало.

Одну по одній він висміював усі страви, заздалегідь гарячково підшукуючи порівняння і будь-що намагаючись не видаватися селюком. Деякі з його грубих дотепів були не такі вже й погані, приміром, суп із зеленої черепахи він назвав гнилим болотом.

Філакіс трохи зняв напруження, почавши вставляти вряди-годи і своє слово, ганячи інтер’єр, офіціантів, обслуговування, оркестр, самого власника ресторану. його дружину і навіть власникового кокер-спанієля.

Поки це транслювалося в програмі “Мисливське Шоу”, Задираки - четвірка м’язистих чоловіків у купальниках - трощили все навкруги бейсбольними бітами, не чіпаючи лише кутка, я ньому Гарольд доїдав “Креп Сюзетт”, який він назвав холодним солодким супом, налитим на тонкий млинець, смачним хіба що для свиней.

А коли під кінець він виплюнув каву, з усіх боків залунали оплески.

Нарешті, коли нічого, що можна було б з’їсти або споганити, не лишилося, Гордон Філакіс ніжно обійняв Тома за плечі й назвав його своєю людиною. Безумовно, студія відшкодує збитки. А за чуйне ставлення до всього, що відбулося, Філакіс подарував Томові квиток у ложу на Мисливські Ігри.

- І тобі, Гарольде, теж спасибі, - промовив він. - Ти теж своя людина, розумієш усе з півслова. Дуже сподіваюся незабаром побачитися знов і, можливо, почути про твоє перше Вбивство.

Повернувшись додому, Альбані роздратовано кинув на стілець своє верблюже пальто. Не відриваючи погляду від телевізора, Тереза запитала: - Ну. як справи сьогодні?

- Катастрофічно. Жертва вже могла вважати себе мертвою, коли раптом вперся той бісовий Гордон Філакіс із своїм “Мисливським Шоу” і став брати в Герольда інтерв’ю. Вся робоча нанівець.

- Не гарячкуй, любий. Прикінчите його наступною разу.

- Маю надію. Однак на той раз то може бути не так легко.

- А як тримався Гарольд?

- Чудово. Гадаю, хоч одне гарне Вбивство в нього та вийде. Сподіваюся. Нам так потрібне саме гарне.

- А чи стане нам від того легше? - сумно поцікавилася Тереза.

- Якщо відверто, то це може дуже мені допомогти. Надто багато людей зараз слідкують за моїми “успіхами”. Ходять чутки - і не запевняй мене в протилежному! - що в мене тепер депресія.

- Як вони сміють! - обурено вигукнула Тереза.

- Вони наводять останні мої невдалі засідки як приклади нерозважливості й нездатності доладно організувати справу.

- Ну. бачиш, тут вони де в чому мають рацію... Згадай хоча б Джеффріса.

Альбані скривився.

- Або попереднього твого клієнта, як там його?

- Антонеллі. О Господи, не нагадуй мені про них, - Альбані скинув жакет і послабив вузол краватки. - Антонеллі. По-справжньому щедрий чоловік. Я захотів йому віддячити. Якнайчіткіше все спланував для його Вбивства. Жертвою була шістнадцятилітня дівчинка, можна собі таке уявити? Незайманка! До того ж, вона полювала вперше.

- Тепер такі діти пішли... - промовила Тереза.

- Все сталося так просто. Антонеллі загнав її в куток. Все, що йому лишилося зробити - натиснути гачок. Однак він, сибарит чортів, не квапився. Подумки вже бачив її мертвою і смакував Убивство. Дівча, правда, було майже голе. Антонеллі гадав, що він у повній безпеці. Ніякої ж зброї видно не було. А вона саме на це й розраховувала. Миттєвої затримки їй вистачило, аби вистрелити спеціальною волосяною сіткою і задушити його.

- Не уявляю, як вона одержала дозвіл на таку зброю? - зауважила Тереза.

- То вже неістотно. Головне, що я не врахував такої можливості. Ще одна пляма з’явилася на моїй репутації. Гадаєш, я справді кочуся вниз, Терезо?

- Це не твоя провина. Краще думай про справи. Оцей Гарольд, має він хоч якийсь шанс?

- Хто його знає. Мені яке діло! - зробив театральний жест Альбані. - Ні, шансів у нього аніяких. Але треба, щоб він переміг. Доведеться якось це влаштувати. Від того залежатиме моє майбутнє. Хіба ж то не важливіше, ніж чиєсь там дурне життя?

- Повністю з тобою згодна, любий. Але ти щось обов’язково придумаєш. А зараз ходімо вечеряти.

У себе вдома Лувейн довго й напружено міркував. Було страшенно прикро, що він втратив таку нагоду підстрелити Гарольда. Забігла Джекінс, лиш глянула, як він зігнувся над робочим столом, перевдяглася і знов пішла. Лувейн самотужки приготував легеньку вечерю: тости із шматочками варених омарів.

Пізніше до нього зазирнув Сузер, налив собі склянку, сів на розкладний хромовий стілець із шкіряним сидінням і став чекати, коли Лувейн зверне на нього увагу.

Нарешті Мисливець поворухнувся. Підвівся, підійшов до письмового столу, знайшов записник, погортав, натрапив на потрібне і, випнувши губи, кивнув.

- Сузере, - покликав Наводчика.

- Що, босе?

- Ти ж знайомий з Гортоном Футом, правда?

- Авжеж.

- Де його знайти, не знаєш? Я маю на увазі зараз.

- Можливо, він у барі Кленсі, що біля Трокадеро, п’є і сам себе жаліє. - Треба, щоб ти пішов і привів його до мене. Негайно.

- Гаразд, босе. Але ж вам відомо, що з тим Футом краще не зв’язуватись. Крім того, він - чи не найбільший ваш ворог на всьому острові.

- Що робить його кандидатуру бездоганною.

- Ясно, сказав Сузер. Насправді він нічого не второпав, однак питати було марно. Бос волів не розкривати своїх маленьких таємниць.

Він попрямував до дверей.

- О, ще одне, - затримав його Лувейн.

Сузер зупинився.

- Так, босе.

- По дорозі накажи швейцару заправити машину . “Мерседес”, а не “б’юїк”.

Сузер хотів був поцікавитися новим планом, однак передумав. Лувейн, коли захоче, сам розповість. І вийшов з кімнати.

Протягом наступної години Лувейн не відходив до телефону, обдзвонюючи всіх своїх друзів у місті. Через годину, ледве він встиг договорити з останнім, з’явився Фут.

Він був маленький на зріст, років йому було десь під сорок, обличчя мав

темне й зморшкувате. Вдягнений був у білий засмальцьований костюм, на голові - капелюх з вузькими крисами, на ногах - відкриті сандалі.

- Сідай. - запропонував йому Лувейн, - Наливай, що хочеш. Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тебе запросив.

- Тільки тому я й приїхав, - сказав Фут. І налив собі найкращого Лувейнового бурбону.

- Знаю, ти мене ненавидиш. Вважаєш, що я вбив твого брата нечесно, так?

- А що? Хіба ні?

- Між нами, - сказав Лувейн, - так воно й було.

Фут не одразу знайшовся, що відповісти. Спочатку кивнув, а тоді промовив:

- Ну що ж, так я й гадав.

Він прагнув розсердитися і не міг.

- Наскільки я пригадую, ти не дуже його любив, - вів далі Лувейн.

- Я ненавидів того сучого сина й бажав йому смерті! - збуджено вигукнув Фут. - Але то не твоє діло. Я нікому не дозволю знищувати членів моєї сім’ї безкарно. Як це має виглядати, по-твоєму?

- Гаразд, - урвав його промову Лувейн. - Я запросив тебе сюди, аби помиритися.

- І яким же чином? - глузливо чмихнув Фут.

- Вдовольнивши дві твої найбільші пристрасті.

- Які саме?

- Ну, перша - гроші.

- Гроші, - мрійливо повторив Фут, відчуваючи, що в нього аж серце від цього слова мліє. - Ти хочеш запропонувати мені гроші? - Обличчя його було вже не таким похмурим.

- Звісно ж, ні, - відповів Лувейн. - Для тебе то було б принизливо.

- Мабуть що так, - сумно погодився Фут.

- Я пропоную тобі їх заробити.

- О, - тільки й вимовив ошелешений Фут.

- Однак працюючи на мене, ти задовольнив би свою другу найбільшу пристрасть?

- Котру?

- Зрадництво.

Фут відкинувся на спинку стільця. Врешті-решт, життя - не така вже й безнадійна річ. Бувають дні, коли доля починає тобі усміхатися, й успіх приходить звідти, звідки ти його зовсім не чекав.

- Добре ж ти мене вивчив! - промовив він.

- Зрада тобі конче необхідна, чи не так? Без неї тобі світ немилий. Наче чогось не вистачає.

- Ти бач, який психолог! Мій психоаналітик справді каже, що для збереження душевної рівноваги мені треба постійно когось зраджувати. Він ще порадив вбивство, але то не для мене: на цьому поприщі мене й самого можуть вбити. Хай ніхто не ображається, однак кожному своє.

- А ніхто й не ображається, - сказав Лувейн. - Пропоную тобі п’ять тисяч за послугу, від якої ти й сам одержиш величезне задоволення.

- Десять, - заперечив Фут, - і я втішатимуся ще більше.

- Зупинимося на семи з половиною, бо ми давні друзі, незважаючи на всю ворожнечу. Га?

- Згода. Кого я маю зрадити? Чи він не один?

- Одного з своїх давніх друзів, Мікеланджело Альбані.

- Альбані! Але ж ми дійсно дуже близькі. Зрадити його було б справжнім свинством.

- Ну то й що? Зрада в цьому й полягає, хіба ні?

- Мабуть що так. Ти, Лувейне, наче наскрізь бачиш.

Той скромно стенув плечима й розповів, про що йдеться.

Фут весь час кивав на знак згоди, але в останню мить у нього прокинулося сумління:

- Для Альбані то буде повний крах. Він збанкрутує, якщо програє й тепер. Знаєш, що то означає?

- Дозволь нагадати, що в протилежному випадку, якщо Гарольд, його клієнт, мене вб’є, Альбані одержить і винагороду, і рекламу, яка зараз йому така необхідна. Якщо чесно, яке тобі діло до того, чи стане Альбані банкрутом?

Фут поміркував.

- Правду мовити, якщо Альбані як державний раб забереться з міста, я зможу розраховувати на прихильність Терези. Ти бачив її, Лувейне? Хитрун, він не випускає її з дому. Вона така гарненька...

Нетерпляче махнувши випещеною рукою, Лувейн урвав його:

- Ми тут не про залицяння зібралися говорити. Обговорюються гроші та зрада.

- Що ж, я до твоїх послуг. Як я маю діяти?

Лувейн наблизився до стіни, де в срібних рамках під склом висіли всі його нагороди й призи. Зняв одну, вийняв з-під скла папірець, простиг його Футові й повісив рамку на місце.

- Ти знаєш, що це, правда?

- Картка Зради. Зроду не тримав її в руках, але як вона виглядає, мені відомо.

- Слухай уважно. От що від тебе вимагається...

Наступного ранку Альбані з власних джерел дізнався, що Лувейн з кількома найближчими друзями вирушив на своєму броньованому “Мерседесі” за місто, аби в себе на віллі влаштувати вечірку напередодні Сатурналій. Альбані набрав номер “Служби інформації для Наводчиків”, щоб звідти прислали посильного з планом вілли і картою місцевості.

Він саме розмірковував, що робити далі, коли задзеленчав телефон, і один з інформаторів Альбані повідомив цікаві новини. За його словами, в одного з його, Альбані, друзів, Гортона Фута, звідкись узялася Картка Зради, і він хоче її продати.

Картка Зради! От чого йому не вистачає.

Він спробував зв’язатися з Футом по телефону, але той вимкнув апарат. Тоді зателефонував кільком його дружкам. Один повідомив, що бачив, як той тинявся зоопарком - похмура постать у довгополому чорному плащі, що був вірною прикметою поганого гумору. Інформатор Альбані сказав, що Фут справляє враження людини, настільки пригніченої, що вона ладна віддатися на поталу левові, мати б лише певність, що звір нею не знехтує. Інший інформатор бачив Фута в Саутсайдських доках, коли той стояв, приклеївшись до швартовної тумби, і дивився на сміття, що гойдалося на воді, явно розмірковуючи, чи не приєднатись до нього.

- Його, начебто, геть прикрутило, - сказав Альбані Гарольду за обідом. - Схоже, що він готується вкоротити собі віку. Тим краще для нас. Нам треба за добру ціну купити в нього Картку.

- Я не розумію, - промовив Гарольд. - Що то за Картка Зради?

- Не знаю, за яким принципом, але Уряд їх іноді випускає. З нею ти можеш будь-кого примусити діяти проти того, кому він відданий. То ключ, що допоможе тобі проникнути на віллу Лувейна непоміченим.

- А тоді?

- Звісно ж, розрахуватися з ним. - Альбані поглянув на годинник. - Вже третя? Треба поспішати, Згідно з моїми даними, Лувейн збирається повернутися до міста завтра вранці, аби приготуватися до Сатурналій. Тобі треба потрапити на віллу сьогодні ввечері, щоб захопити його зненацька. Пропустимо цей шанс - буде ще важче.

- Гаразд, - сказав Гарольд, - Я готовий.

- Спочатку треба знайти Гортона Фута. Розійдемося. Я поїду в Зоопарк, подивлюся, чи він ще там. А ти пошукаєш його в Саутсайдських доках. Як тільки картка буде наша, вирушаємо в путь і кінчаємо з Лувейном.

У препоганому настрої Альбані сів за кермо білого “ламборджіні” і вирушив до Зоопарку. Він був не просто пригнічений. Наводчик підозрював, що знов-таки вляпався - все своє майно поставив на невдаху, на ідіота, який так мало знає, що навіть нічого не боїться, і не зможе діяти блискавично, коли випаде нагода. Хоча новачки, як це дивно, досить часто перемагали досвідчених Мисливців. Може, тому, що атмосфера постійного ризику призвичаювала тих до небезпеки. Вони ставали необачні.

Однак Лувейн, усупереч своїй зовнішності, був обережний і винахідливий. Одне з його перших Вбивств було свого роду шедевром. Перевдягнений хірургом, він застрелив свою Жертву - латиша з сумними очима - в операційній лікарні Сестер Милосердя перше, ніж той встиг, відкинувши біле простирадло, відкрити вогонь із свого двоствольного протеза. Хіба Гарольд сягне колись такого рівня? Не варто, мабуть, сподіватися вишуканого Вбивства від селюка. Та, може, хоч Картка Зради дасть йому хоч якийсь шанс.

Альбані був настільки заклопотаний своїми проблемами, що майже не зважав на дорожні знаки і вів машину автоматично. Він усвідомив свою необачність лише після того, як позад нього залунала сирена. Наводчик загальмував, поліцейська машина також. З неї виліз патрульний у формі кольору хакі, чорних начищених черевиках і сонячних окулярах. На поясі в нього теліпалися дві кобури з “Магнумами” 44.

- Чи не надто повільно ти оце щойно їхав, га? - удавано лагідно поцікавився він. - Хіба не бачив знаку?

- Та бачив: “Небезпечний поворот - збільшити швидкість”. Я й збирався це зробити, але нога спорснула з педалі і я натомість загальмував. З ким не буває!

- Я тебе давно примітив, - правив своєї полісмен. - Ти через усе місто проїхав із швидкістю, на десять миль меншою, ніж дозволено. В чім справа, захотілося посміятися над нашими правилами ризикованого дорожнього руху?

- Та ж ні! Я один з найвідчайдушніших водіїв на острові.

Полісмен недовірливо дивився на нього, все це він уже не раз чув. Обійшов кругом білого “ламборджіні”, шукаючи вм’ятин. Альбані не пощастило, бо за своєю машиною від доглядав куди краще, ніж було зазвичай на Есмеральді. Отож патрульний побачив, що всі фари й мигалки працюють, а це повністю суперечило Правилам небезпечного водіння.

- Отже, штраф, - вирішив він. - “Відчайдушна Їзда”.

Марно Альбані просився, поки полісмен прилаштовував у нього на капоті спеціальну комп’ютеризовану панель. Благав оштрафувати його пізніше, запропонував навіть солідного хабара. Але йому знов не поталанило, бо того дня був Непідкупний Вівторок.

Закінчивши возитися з панеллю, полісмен крізь віконце поглянув на Альбані ще раз, аби пересвідчитись, що прив’язний ремінь не на місці.

- Бажаю успіхів, приятелю, - промовив він. - Оштрафував я тебе лише на десять хвилин, і рух сьогодні не дуже великий.

Полісмен відскочив убік, коли ввімкнувся пристрій на машині Наводчика; до кінця витискаючи акселератор, “ламборджіні” із скреготом рвонув з місця; засмерділо паленою гумою.

Звістка про те, що когось покарали “Відчайдушною Їздою”, летить попереду машини. Легкові, вантажівки, автобуси притискаються до пішоходів. Перехожі заскакують у під’їзди або в спеціальні протиавтомобільні укриття. Так сталося й зараз, коли мимо них проносивсь Альбані в своєму розпеченому “ламборджіні”.

Він якось зумів звернути ліворуч, аж колеса завищали, на шосе, що вело за місто. Прискорення вдавлювало його в сидіння, коли він намагався маневрувати в потоці машин. На панель поступила нова команда, автомобіль почав вихляти колесами, роблячи по шосе зиґзаґи, з’їхав на поле, а тоді на путівець. Альбані, наче людина, що змагається з пітоном, пробував викрутити кермо, безперервно тис на гальма і боявся, щоб вони не полетіли взагалі.

Та найголовніше випробування чекало на нього попереду: у сотні ярдів від себе він побачив пробку; машин було так багато, що проїхати було ніде. Він випустив кермо й заплющив очі.

Цієї миті термін покарання вичерпався, і панель-акселератор клацнула, вимкнувшись. Альбані негайно натис кнопку “Парашут” - засіб безпеки, яким були обладнані всі машини на Есмеральді. Він загальмував у кількох футах від забитої транспортом розв’язки.

До Зоопарку він їхав із швидкістю черепахи. Водіям, вцілілим після “Відчайдушної Їзди”, належала винагорода - двадцять чотири години неймовірної безпеки, коли вони могли їздити як завгодно повільно. Альбані тепер рухався із швидкістю двадцять миль на годину.

У Зоопарку служитель спочатку надовго замислився, однак, одержавши хрусткий п’ятидоларовий “рецепт” для відновлення пам’яті, згадав, що якийсь схожий на Гортона Фута чоловік досить довго простояв біля клітки з бабуїнами. А півгодини тому поїхав.

Альбані мов навіжений помчав до міста, порушуючи правила руху, аби задовольнити найприскіпливішого патрульного. Гарольд тим часом прийшов у порт. Йому сказали, що Фут ошивається в Маллігановому салуні “Останній шанс”, що був одночасно й нічліжкою. Ця висока вузька будівля розташовувалась неподалік від доків.

- Фут? - перепитав власник салуну. - Невисокий худий чоловік у довгому чорному пальті? Аякже, іноді він сюди заходить. Однак де він зараз, я не знаю.

- Я хотів би його розшукати, - наполягав Гарольд.

- На вашому місці я б пошукав його біля причалу для рибальських суден на розі Лейкхерст і Віанд. Іноді він там наймається важити рибу, коли фабрика штучної свинини зачинена.

Гарольд подався до причалу. Тут стояли великі сейнери з Куби, Гаїті, Багамських островів. Кричали, кружляючи над ними в розпеченому полуденному повітрі, чайки. Гойдалися на приколі невеликі суденця, їхні щогли порипували від вітру. Більшість цих човнів вже прикрашені для святкової ночі, бо Сатурналії наближалися. До них лишилася тільки одна ніч. Напередодні свята пропливатимуть вночі через гавань кораблі, на них - ілюмінація, феєрверки.

Гарольд помітив на причалі старого, вдягненого в якесь лахміття, що сидів на швартовній тумбі й дивився на воду.

- Фут? - перепитав він. - Гортон Фут? Як знаєш, куди зникає ранкова імла, відомо тобі, де шукати сховок його.

- Що? - здивувався Гарольд.

- Кіплінг. Вам конче потрібно знайти Фута?

- Так.

- А варта інформація про нього двадцяти монет?

Гарольд заплатив. Старий повів його задвірками до лабіринту перекручених і переплетених вулиць Есмеральди. Канави тут тхнули помиями, а безплідні шпаки нападали на оскаженілих пацюків, змагаючись за ласі шматочки недоїдків. Згори з балкона долинав жіночий спів - журлива народна пісня, стара як світ, про те, як сумно мити щодня посуд, знаючи, що коханий ніколи до тебе не повернеться.

Городяни - дехто широколиций і неголений, а дехто вузьколобий і похітливий - підпирали спинами двері будинків, тримаючи руки в кишенях, а глиняні люльки - в зубах, наче тільки того й чекали, що з’явиться Гольбейн¹⁴ і почне їх малювати. Запалали газові ліхтарі, навколо кожного виник яскравий світляний німб; архітектори Есмеральди скопіювали їх із старого фільму Лерда Крегара. Скінчилась вечірня молитва, сині сутінки нарешті заступила гомінлива ніч.

- Ото попереду - він, - показав старий і пірнув у бічний провулок.

Гарольд подивився у вказаному напрямку. На тому боці перед яскраво освітленим кафе, яке завдяки дзеркалам видавалося не таким убогим, сидів за крайнім столиком чоловік у чорному плащі і смакував напій, що при наближенні виявився лимонним “Рікі”. А поряд із ним, попиваючи “Негроні”, сидів не хто інший, як Мікеланджело Альбані.

- Аж ось і ти, Гарольде, - сказав Наводчик, - Сідай, приєднуйся до нас.

- Я сам щойно приїхав. Гортоне, це мій друг, Гарольд Ердман. Йому твоя Картка Зради теж не потрібна.

Альбані кинув на Гарольда промовистий погляд, аби той не здумав суперечити.

- Саме так, - підтвердив Гарольд, притягуючи стілець і сідаючи. - Ваша Картка Зради мені теж не потрібна. - І обернувся до Альбані:

- Що новенького?

- Вдень довелося відбути “Відчайдушну Їзду”. Уявляєш? До того ж сьогодні, як на лихо, Непідкупний Вівторок. Ну, не щастить в одному, пощастить у іншому. А ти сьогодні чим займався?

- Давайте, хлопці, давайте, - втрутився Фут. - Гадаєте, я нічого не знаю? А мені, бач, відомо, що ви прагнете купити в мене Картку Зради.

- О, ти як у воду дивишся, - сказав Альбані. - Так, маєш рацію, Футе. Я хочу її купити. Звісно, не зараз. За кілька тижнів, щонайбільше за місяць. Тоді я, мабуть, зможу запропонувати тобі кругленьку суму.

- Я не можу чекати кілька тижнів, - відказав Фут.

- До мене доходили такі чутки, - приязно мовив Альбані.

- Та підозрюю, у вас теж часу обмаль.

Гарольд закашлявся, з головою видаючи себе, але ж у нього не було досвіду Альбані, як тримати себе в руках. Фут, маленький потворний чоловічок з брунатно-червоною родимою плямою, що нагадувала за формою летючу рибу, під лівою пахвою, потер носа.

- Скільки ти за неї хочеш? - запитав Альбані.

- Двісті доларів.

- Домовилися, - погодився Гарольд.

Альбані застережливо глянув на нього, але той уже витяг бумажник.

Відійшовши на квартал від кафе, Альбані промовив; звертаючись до Гарольда:

- Я б збив ціну до п’ятдесяти.

- Так, але було б уже запізно.

Альбані глянув на годинник. І лише тоді зауважив, що день скінчився і вже настала ніч.

- Прокляття! Треба поспішати, якщо ми хочемо дістатися до Лувейнової вілли сьогодні. А ми ж іще навіть не замаскувалися!

Джекінс рвучко, аж завищали колеса її червоного спортивного авто, загальмувала перед Лувейновим будинком, коли Есмеральду саме почали оповивати швидкоплинні, однак приємні сутінки. Проте чудовий вечір не впливав на настрій дівчини. Її сині очі аж потемнішали від роздратування. Вона захряснула дверцята машини і подалася до під’їзду так швидко, як тільки їй це дозволяли міні-спідниця й щільний жакет-болеро. Дзвонити не стала. Вставила в замок власний ключ, одержаний від Лувейна ще тоді, коли вони були в кращих стосунках, і зайшла в квартиру.

- Лувейне! - покликала.

Але темні кімнати лишилися німими. Ввімкнувши світло, вона підійшла до шафи з одягом. Зникли Лувейнів замшевий жакет і твідовий капелюх, не було також автомата у вигляді ціпка. Отож, як і казали їй друзі, він поїхав на віллу не те що не запросивши, а навіть не попередивши її. Те, що він полює, його аж ніяк не вибачало. Вона була знайома щонайменше з десятком людей, яких він на сьогоднішню вечірку запросив. А її - ні.

Вона сіла на м’який стілець і запалила сигарету з слабеньким наркотиком. Згадала, що Лувейн казав про Гарольда. З нього вийшла б чудова Жертва, так він говорив.

А тоді, подумати лишень, трапляється так, що Мисливський комп’ютер із тисяч можливих комбінацій вибирає саме ту, яка потрібне Лувейну. Щось тут не те. І чому він подався на віллу з гуртом друзів, а її не взяв?

Гаразд, сказала вона собі, спробую розібратись. Лувейн поїхав з приятелями на віллу, аби заманити туди Гарольда. Але ж Гарольд разом з отим його Наводчиком Альбані не такі дурні, щоб полізти в цю пастку. Вони не з’являться в тій частині острова, де Лувейна кожен собака знає і всі селяни поважають його за щедрість.

Щось не в’яжеться. Неначе не вистачає в загадці якоїсь ланки. Бракує ще чогось, але чого саме? Дівчина підвелася і почала нервово міряти кроками кімнату. Раптом погляд її зупинився на мисливських трофеях і сувенірах Лувейна, то висіли в рамках на стіні. Підійшовши ближче, вона поглянула на них пильніше. Так, одна з рамок - маленька срібна з гравірованим орнаментом - була порожня. Стривайте, що ж там було? Згадати вона ніяк не могла. Дівчина вже зібралася викинути всю цю історію з голови, але раптом щось наче штовхнуло її перевернути рамку. На звороті акуратним, трохи скісним Лувейновим почерком було написано: “Ця Картка Зради успадкована мною від дядька Освальда, земля йому пухом.”

Лувейн забрав Картку Зради! Цікаво. Але навіщо вона йому на віллі, де всі і так за нього горою? Таємниця ставала дедалі заплутанішою, і дівчина відчула потребу випити. Вона підійшла до бару. Поряд із ним на телефонному столику лежав нотатник. На першій сторінці були карлючки: чиєсь ім’я та номер телефону. Гортон Фут. Один з Лувейнових ворогів.

Знов ніякого сенсу. Чого б це Лувейн мав дзвонити людині, яка, всім відомо, його зневажає.

Вона зробила ще одну затяжку і сіла. Її раптом осяяло: хитрющий Лувейн міг телефонувати своєму ворогу через те, що нікому б і на думку не спало підозрювати: Фут на нього працює.

Швидше всього Лувейн домовився з Футом, добряче йому заплативши, аби той продав його Картку Зради Гарольду; недосвідчений Мисливець-бо сподіватиметься, що вона дасть йому переваги і дозволить непомітно прокрастися на віллу, насправді ж там на нього вже чекатиме із зброєю напоготові хазяїн.

Дівчині це не сподобалося. Лувейнів вчинок викликав в неї огиду: то ж треба, вибрав собі Гарольда як легку здобич, влаштував так, щоб спарували саме їх двох, а тоді за допомогою Картки Зради хоче заманити його в пастку! Шахрайство першокласне, але такі речі суперечать самому духу Мисливського Світу.

Лувейн не запросив її на вечірку, бо боявся, що вона розкриє його підступні наміри.

Висунувши верхню шухляду столика, на якому стояв телефон, вона взяла Лувейнів записник. Серед інших там був і Гарольдів номер, записаний акуратним почерком кузена. Ніяким чесним шляхом Лувейн не зміг би так швидко дізнатися, хто на нього полює!

Вона взяла слухавку і набрала Гарольдів номер. То був телефон Нориної квартири. Відповіла на дзвінок Нора:

- Послухайте, - почала Джекінс, - ми з вами трохи знайомі. Я - Джекінс Джоунз, ми зустрічалися на Ювілейному балі. Ви Гарольдова приятелька, чи не так?

- Звісно, - відповіла Нора. - А в чім річ?

Джекінс коротко розповіла про своє відкриття.

- Я давня Лувейнова приятелька, однак він веде нечесну гру. Він хоче всіх обдурити, і це негаразд. Отож я і вирішила вам подзвонити, щоб ви попередили Гарольда, бо йому таки слід берегтися.

- О Господні - вигукнула Нора. - Будемо сподіватися, що він ще не виїхав і ми маємо якийсь час. Вони збиралися їхати від Альбані. Негайно ж йому подзвоню. Дякую, Джекінс!

Нора, як була в блакитній нічній сорочці і з мокрим після душу волоссям, знайшла номер телефону Альбані і подзвонила.

- Квартира Альбані, - відповіла на тому кінці Тереза.

- Мені конче потрібно поговорити з містером Альбані або з Герольдом.

- Вони в підвалі, обговорюють важливі справи. Мені наказано ні в якому разі їх не турбувати. Хто це?

- Нора Олбрайт. Гарольд жив у мене якийсь час. Ми земляки.

-Авжеж, він розповідав про вас. Може, залишити для нього записку? Я скажу, щоб він зателефонував вам одразу, коли вони закінчать.

- Слухайте, в мене й справді дуже нагальна справа. Мені щойно стало відомо, що з ними зіграли такий собі фокус-покус із Карткою Зради. Я дізналася, що особа на ім’я Гортон Фут продав її Альбані. А Фут, як виявляється - людина Лувейна! Все було зроблене навмисно! Якщо вони опиняться на віллі Гарольд потрапить у пастку!

- О Матір Божа, ні! Майк не переживе втрати ще одного клієнта.

- То краще покличте їх з підвалу і дайте мені з кимсь із них побалакати.

- Мушу вибачитися, - сказала Тереза, - але вони зовсім в іншому місці, Я вам збрехала.

- Навіщо?

- Бо Майк так наказав. Аби люди гадали, що вони з Гарольдом і досі в місті.

- Тобто вони вже виїхали на віллу?

- З годину тому. Невже нічого не можна зробити? Може, повідомимо владу, щоб припинили поєдинок?

- Ні, - заперечила Нора. - Ніяких законів Лувейн не порушив. Його вчинок суперечить лише законам гідності й етики. Дайте подумати... Знаєте, я краще покладу слухавку. У мене виникла ідея.

Нора роз’єдналася. Зв’язатися з Гарольдом або з Альбані ніякої змоги не було. Випередити їх і приїхати на Лувейнову віллу раніше вона теж не могла. Лишалося єдине. І вона сподівалася, що це допоможе. Нора набрала номер “Мисливського Шоу”.

Альбані любив подорожувати лише своєю машиною і нічим іншим. Не так багато часу відпущено людині, аби сидіти за кермом “ламборджіні”, а Майк Альбані волів насолоджуватися кожною такою миттю. Однак професійна необхідність перемогла особисті уподобання. Прихопивши Картку Зради, він нашвидкуруч підшукав підходящі костюми для себе й Гарольда. Приїхавши на Центральний вокзал, вони якраз встигли на потяг о 19.15 до Санта-Марії, невеличкого селища неподалік Лувейнової вілли.

У вагоні було повно селян у чорному, вони всі проходи загородили корзинами з салямі та плодами хлібного дерева: саме на цих двох видах продукції спеціалізувався острів.

Після того, як Мисливський Світ одержав незалежність, першим бажанням його засновника було повиганяти звідси всіх місцевих жителів, аби у демографічному відношенні почати з нуля. Однак після тривалих дискусій було вирішено, що острову необхідне селянство. Та не просто якесь там селянство, Есмеральді потрібні були добрі селяни, задоволені власною долею, і такі, що не заздрять багатству й розкоші навколо себе. Засновники розуміли, що по-справжньому добре селянство коштуватиме недешево, однак ніщо інше не змогло б створити на острові тієї своєрідної атмосфери злагідливості, яка так цінується в сучасному світі.

Після тривалого психологічного тестування вирішили завезти з Південної Європи селян, що носять берети.

Зв’язалися з іспанськими та італійськими фірмами, що постачали робочу силу в Андалузії та Меццоджорно, провели співбесіди з претендентами і найкращих відправили в славнозвісну “Селянську школу” в місті Цуг, Швейцарія, для остаточного вишколу.

Селяни Есмеральди по-справжньому майже не працювали. Переважно вони правили за декорацію. Усю марудну й брудну роботу виконували державні раби: орали, пололи, сіяли, збирали врожаї та розкидали гній. Есмеральдські селяни лише танцювали перед глядачами по неділях, а решту часу пили слог - суміш вина й пива, яку марно намагалася розрекламувати есмеральдська винна промисловість.

А ще вони постійно вихвалялися своїм багатством і чоловічими якостями, поки вдома їхні жінки смажили фаршированих кукурудзою поросят.

Їхні традиційні костюми розроблялися модельєром Джікі з Голлівуду і складалися з рясних спідниць, шароварів та щільних корсажів.

Звісно, виникав клопіт з селянськими дітьми, як і з будь-якими іншими, але як тільки дитина ставала підлітком, її відсилали до професійного училища в Кашмірі, і всі були задоволені.

Людина спостережлива мала б помітити дві постаті в балахонах, що зійшли в Санта-Марта дель Кампо - від цього селища до міста було п’ятдесят миль.

Вони одразу ж пішли до найбільшої в селі таверни “Блу Бофор” і почали про щось тихо говорити з її власником. Один з незнайомців - високий гарний чоловік з пишною фальшивою бородою - показав йому щось, не випускаючи ту річ з рук. У хазяїна щелепа відпала. А тоді на його обличчі враз з’явилася хитрувата посмішка.

- Овва! Мені до того немає ніякого діла, я тут при чому? - Рік навчання в “Школі для сільських буфетників” на півночі Англії дуже позначився на його вимові.

- Ми хочемо бачити Антоніо Феріа, - сказав бородань.

- Та йому зараз ніколи, стежить за підготовкою до вечірки на віллі.

- Сам знаю, - в руці бороданя зашелестіла новенька банкнота. - Приведи його до мене, га, він же чоловік непоганий?

Із виразом величезної вдячності хазяїн таверни прийняв кредитку і пішов телефонувати.

Увечері повернувшись після школи додому, малий Джанго Феріа побачив двох незнайомців, що сиділи в материній вітальні. Один - високий гарний з фальшивою бородою. Другий, навіть більший за першого і темноволосий, - весь у чорному, м’які невисокі чоботи на ногах. Його світло-блакитні очі ; північанина випромінювали холод і затятість, що одразу вразило Джанго, і він поцікавився:

- Хто то?

- Заткни пельку! - нагримав на нього батько, Антоніо Феріа. Нараз Джанго зауважив, що на батькові чиста сорочка з китицями, яку він одягав лише на поминки та свята. Мабуть, той незнайомець якась важлива персона, подумав Джанго, але розмірковувати над цим не став, бо добре затямив уроки місцевої “Селянської школи”: коли люди не хочуть, щоб ти про щось думав, не думай про це.

Нараз до кімнати забігла його старша сестра Міранда. Зупинилася, руки в боки, чуттєва нижня губа випнута, на голові височіла копиця так-сяк прибраного густого волосся. Вона була висока, як на селянку, хоча для аристократки замала. Невеликі, але повні груди аж напинали тонку полотнину селянської сорочки. Ноги, хоч їх і не було видно з-під довгої грубої спідниці, теж, мабуть, були гарні.

- Тату, що тут таке? Хто ці люди? - запитала вона начебто стривожено, але обличчя її промовляло, що вона зовсім не від того, щоб опинитися в руках одного з тих чоловіків, а мо’, й обох, хіба що не одночасно.

Сидячи за грубим дерев’яним столом, Антоніо Феріа пошкрябав масивне неголене підборіддя і налив собі склянку “узетти”. Очі його відбивали внутрішню боротьбу гніву зі втомою.

- Все досить просто, - промовив він. - Цей чоловік, - він ледь поворухнув скаліченою правицею в бік Гарольда, - піде сьогодні до вілли сеньйора Лувейна, щоб прислужувати на бенкеті. Він нестиме тацю з курчатами-табака замість Джовіо - новенького, якого сеньйор ще не знає в обличчя. Підете разом, ти подаватимеш традиційні тістечка-корзинки на смальці. Зрозуміло?

- Він не місцевий, - з цікавістю розглядаючи Гарольда, зауважила Міранда. - Що, новий селянин?

- Ні, він Мисливець, і приїхав здалеку.

- Мисливець? І на кого ж полює?

Антоніо відвів очі вбік. На його обличчі з’явилася болісна гримаса.

- Він полює на Лувейна, нашого патрона, - нарешті вичавив з себе він і налив ще одну склянку “узетти”.

- Тату! І ти зрадиш сеньйора Лувейна, який стільки для нас і для всього села зробив?

Антоніо нерозбірливо щось пробурмотів і зачовгав під столом ногами по долівці. Його сабо, що їх кілька пар він дешево купив на базарі в Санта-Каталіні були вже зовсім збиті від човгання по брудному подвір’ю.

- Хіба мені є з чого вибирати? - вигукнув він запально. - Справа в тім, що в нього Картка Зради. Ти знаєш, як карається відмова зрадити, коли той, хто її вимагає, підкріплює свій наказ Карткою.

- Ну, тоді, - сказала Міранда, - вибору в нас, начебто, немає. Але як же він промине охоронців?

- Все буде гаразд, ми дали йому посвідчення Джовіо.

- Тату, та ж Джовіо всього лиш п’ять футів зросту.

- То він пригнеться. А ти покрутиш задом перед охоронцями: сусіди розповідають, що в тебе це дуже добре виходить. Ти також маєш навчити його човгати.

Міранда повернулася до Гарольда:

- Тоді ходімо зі мною. Подивимося, що можна буде зробити.

- Хвилинку, - сказав той. І звернувся до Альбані: - Ну, то я йду.

- План вілли не забув? У поїзді ніколи було його вивчати через той гармидер з сандвічами, а тоді через отого дивакуватого заклинателя змій.

- Та пам’ятаю. Гадаєш, у мене і справді щось вийде?

- Аякже! До того, як ти його пришиєш, він нічого не підозрюватиме. Як приводиться в дію костюм-хамелеон, пам’ятаєш? Пістолет узяв? Заряджений?

- Так, так. Де ти будеш?

- Я повертаюся в таверну. Питиму чорну каву й гризтиму нігті, поки ти; прийдеш сповістити, що все скінчено.

- Або з’явиться хтось інший і скаже, що в мене нічого не вийшло.

- Не кажи так, бо наврочиш. Щасти тобі, Гарольде, Як кажуть Мисливці, ні пуху!

Підійшла Міранда й узяла Гарольда за руку.

- Ходімо вже, - сказала вона своїм хрипким, але навдивовижу жіночним голосом.

- Ні, - промовила Міранда, - зігнутися треба ще більше, голову ввібрати в плечі, а ногами тихенько човгати по підлозі за кожним кроком. Вони були в її спальні - невеликій хижці ярдів за двадцять від батькового будинку; саме на такій відстані треба було будувати оселі для не надто побожних дівчат-селянок шлюбного віку. Тут вона намагалася навчити його Селянському човганню. Звісно, годі було й сподіватися, що він осягне цю науку за одну ніч, в цугській “Школі для селян” саме Зіщулювання вивчають цілий семестр. Дякувати Богові, Гарольду не треба опановувати всі тонкощі, за якими розрізняються соціальні статуси громадян, бо, швидше всього, він нікого не зустріне. А вночі його незграбна постать, можливо, не приверне уваги п’яних охоронців у двобортних костюмах на кнопках, які, дурнувато всміхаючись, вештаються навкруг вілли, палячи сигарети й залицяючись до жінок.

- А зараз трохи краще? - запитав Гарольд, згинаючись і вбираючи голову в плечі.

- Ви схожі на футболіста, що готується прийняти пас.

- А тепер?

- На зацькованого ведмедя, готового роздерти на шматки кожного, хто попадеться йому в лапи.

Гарольд перестав згинатися й випростався:

- Від цього Зіщулювання в мене вже спина кілком стоїть.

Міранда кивнула, милуючись його великою мужньою постаттю, хоча перед тим і поклала собі не сприймати його як чоловіка. Caperiesti dil dnu! - одразу пригадалася їй старовинна селянська клятва. Він був такий гарний. Дівчина затримала на ньому погляд трохи довше, ніж слід, а тоді відвернулася. А хвилиною пізніше не здивувалася, коли він упритул підійшов до неї; близькість цього величезного вайлуватого чоловіка не просто схвилювала її, вона мало не очманіла від запаху його поту, змішаного з ароматами жасмину й бугенвілії, що їх розносив по сонному тропічному острову легенький вітрець.

- Коли ми маємо бути на тому бенкеті? - запитав Гарольд після короткого мовчання, від якого в дівчини зайшлося серце.

Вона оцінила його відвертість і метнула на нього електрично визивний і давній, мов життя, сигнал до дії, зрозумілий без слів.

- Можемо з’явитися там за годину, отож у нас досить часу, - сказала вона, чітко вимовляючи кожне слово, а сама вже аж мліла.

- То, може, влаштуємося зручніше, - запропонував він, лягаючи на ліжко.

Вагання Міранди тривало лиш якусь хвилю. Може, її затримала думка про те, що ось зараз вона розпрощається з незайманістю - ця подія для жінки завжди багато важить. Та чорт його забирай разом із його знадливою незграбністю! - подумалося їй. І перестала боротися з жагою, що заполонила все її єство, наближаючи до якихось нових, ще невідомих істин, і безсило лягла поряд з ним на ліжко, хоча ця слабкість і була її силою.

- Солодкоголосий поганець, - промовила вона; губи її ковзнули по його довгому рівному носі і спрагло вп’ялися в його уста.

В світі, де немає табу на секс, алкоголь, наркотики чи вбивство, важко знайти те, чого не будеш робити щодня, а можеш дозволити собі лише на свята. Нові розваги - ось за чим ганялися на Есмеральді ті, хто влаштовував вечірки.

В давньому Римі типовий заможний господар, якому так само бракувало скромності, як і його сучасному послідовнику з Мисливського Світу, пригощав своїх гостей такою рідкісною й нестравною їжею, як павичеві язики з трюфелями, які подавалися разом з покришеними шматочками охолодженого жиру рабів, як повідомляє папірус, знайдений в Геркуланумі¹⁵ .

В ті часи гість, що йде в ногу з модою, повинен був залюбки запихатися всіма тими їствами, а тоді прожогом нестися до воміторіуму¹⁶ , віддавати все назад і, витерши рота, повертатися до наступної страви.

Та, звісно, багато в чому того давнього римлянина не можна було вважати витонченою людиною. Лувейн же для своїх вечірок завжди прагнув вигадати щось нове, аби вразити присутніх, навіть кинути виклик середньому класу, мало не уподібнюючись дадаїстам¹⁷ .

Отож через те, що на Есмеральді було дозволено все, що завгодно, треба було примусити людей дивуватися речам звичайним, використовуючи для цього закони парадоксу і перетворюючи лоскотання нервів на інтелектуальну вправу. Саме за такими принципами Лувейном і був створений тепер популярний Стриптиз-навпаки.

Це видовище-покруч було показане одразу після кави й шербету у великій їдальні. Гості сиділи за столами, зіставленими в формі підкови. З зовнішнього її боку снували слуги, що підносили страви, наповнювали склянки, пропонували кокаїн (він і досі користувався популярністю, хоча сила його дії - чого не скажеш про ціну - таємниче зменшилася після того, як він був офіційно дозволений у Сполучених Штатах).

Слугами були селяни сусіднього села, вони для такої нагоди лише поперевдягалися у святкові сукні з щільними ліфами та рясними спідницями і короткі шкіряні штани на підтяжках. Якби хтось придивився пильніше, то помітив би серед цього гурту одного селянина, вищого від решти і незграбного навіть для селюка. Жакет слуги, чи хто він там був, якось дивно відстовбурчувався; проте то могла бути просто пляшка вина, яку він поцупив зі столу, аби випити її потім в таверні з своїми грубуватими дружками. Чи, може, щось страшніше: приміром пухлина, що надзвичайно розросталася; такі демонструють заїжджим кінооператорам селяни у віддалених куточках острова. То навіть міг бути “сміт і вессон” у наплічній кобурі.

В той час очі гостей були прикуті до голісінької дівчини, що саме зайшла до їдальні й піднялася на невеличку естраду, яку підковою охоплювали столи. З собою вона привезла блискучу валізу на колесах; в залі почулися стримані оплески. Але насправді її поява нікого не зацікавила. Валізи, навіть і на колесах, гості бачили й до того.

Та коли вона похітливим жестом торкнулася замків і очам публіки відкрився справжнісінький гардероб, столами прокотився шепіт, бо гості зрозуміли, що дівчина збирається одягатися, а такої вистави майже ніхто з них раніше не бачив.

Повільно, немов піддражнюючи, вона витягла з розкритої валізи ліфчик, труси та панчохи. Напруження зросло, коли вона нерішуче завмерла, вибираючи сукню, і нарешті зупинилась на якомусь червоно-бурому балахоні з шовку, крізь який принадно просвічували щойно прикриті вигини її тіла. Глядачі перешіптувалися з усе зростаючим збудженням, хоча неможливо було визначити, справжнє воно чи удаване.

Теоретично кожен знав, що наростання солодких еротичних почуттів можна повернути в зворотному напрямку і одержати інтелектуальну насолоду від магії прихованого. Головним тут, як і в багато чому іншому, було примусити себе відчувати те, що треба відчувати за подібних обставин.

Наприкінці, коли стриптизерці-навпаки - тепер уже повністю і зі смаком одягненій (не обійшлося навіть без довгих, по плечі, білих рукавичок) - настав час накинути натуральну шубу, від оплесків не втрималися навіть найбайдужіші. Гості зрозуміли, що відбувається щось дуже естетичне й інтелектуальне, і вирішили досхочу навтішатися, якою б та насолода не виявилася.

Дівчина нарешті накинула на плечі боа з блакитного російського соболя, вклонилася і покинула естраду, в залі залунали шалені оплески. Лувейнова вечірка, як завжди, вдалася на славу.

Невдовзі все скінчилося. Гості прагнули швидше повернутись додому, бо завтра на них чекав великий день. День боїв у Колізеї, Поєдинків машин, Клоунів-самогубців і Великої Розплати, кінець якої знаменуватиме початок Сатурналій.

Гості роз’їжджалися в своїх потужних лімузинах. Трохи перегодя віллу залишили слуги на поганеньких “Фіатах”. Лувейн пішов у спальню, бо готувався встати удосвіта, аби вранці вже бути в місті. Автоматично ввімкнулася сигналізація, в будинку згасли вогні, настала ніч.

Ніч, моторошна й таємнича, заполонила Лувейнову віллу, ніч всепроникна, невблаганна і лагідно-вкрадлива. В світлі, що його посилали на землю зірки й тоненький молодик, на сірому тлі тьмяно вирізнялися купки дерев.

Всередині будинку було ще темніше. В посудомийці біля кухні одна з досі закляклих тіней заворушилася. Раптовий спалах блискавки, такої нетипової для цієї пори року, осяяв крізь заґратоване віконце купу мішків з картоплею. Один з них рухався.

Гарольд розігнувся і стягнув з себе мішок. Селянський одяг він зняв ще раніше і зараз устав у костюмі-хамелеоні, якого Альбані в останню хвилину вдалося-таки підібрати на його зріст.

Костюм-хамелеон, що його іноді також називали ніндзя, або traje de invisibilidad¹⁸ , був набагато практичніший від колишніх зелено-брунатних маскхалатів, які могли допомогти лишитись непоміченим хіба що в сутінках посеред листяного лісу. Костюм-хамелеон робив людину непомітною на будь-якому тлі. Практично він являв собою волокнистий скляний телеекран, якому техніки-кравці надали форми щільного гідрокостюму з каптуром і маскою. Фотонміметрична речовина, з якої його було зроблено, відтворювала будь-які відтінки й кольори поверхні, на якій перебував його власник, завдяки світловодам і лазерному розкрою.

Найефективніше він спрацьовував, звісно, вночі, бо підстроїтися під суцільну темряву було найлегше. На яскравому фоні зображення іноді зсувалося на п’ять-десять спектральних ліній, спотворюючи кольори. Іноді на ньому виникали незрозумілі холодно-блакитні спалахи, що дуже заважало, якщо ви перетинали рівнинну місцевість. Звісно, костюм мав систему автоматичної настройки кольорів. На Гарольді ж була нова модель з додатковою автоматичною підстройкою блиску, або, якщо необхідно, тьмяності.

Гарольд тихенько просувався до темної вітальні, а його костюм відтворював візерунки, намальовані на стінах світлом і тінню, неначе кола по воді рухалися кімнатою. В руці він стискав вірний “сміт і вессон”.

Почулося гарчання, і Гарольд завмер. Подивившись крізь інфрачервоні окуляри в куток кімнати, він побачив виразне зображення добермана-пінчера.

Помітивши лютий вигин собачої спини, Гарольд запідозрив, що нарвався на песика з породи так званих “Божевільних вбивць”, яких боялися всі, не виключаючи і їхніх власників.

Про добермана ніхто не згадував. Гарольду не хотілося вбивати ще одного собаку. Крім того, поцілити в темряві було дуже важко навіть в інфрачервоних окулярах.

Доберман наблизився і обнюхав Гарольда. В собачому горлі щось булькнуло, наче в людини, що не може знайти потрібних слів, і доберман влігся біля Мисливцевих ніг.

Лише згодом Гарольд дізнався, що собака був не Лувейнів, а Антоніо Феріа, і йому було дано команду “не вбивати грабіжника”, однак хазяїн не потурбувався попередити про це Мисливця. Для грубого селюка - типовий дотеп.

Феріа наказав не чіпати Гарольда не з любові до нього, а через те, що так вимагав закон. Нещодавно Верховний суд Мисливського Світу ухвалив, що якщо людина зраджує, тварини, які їй належать, але передані у тимчасове користування іншим особам, теж не повинні зберігати вірність останнім.

Гарольд обминув лежачого звіра і пройшов до вітальні. Завдяки інфрачервоним окулярам він не наліз на жоден з хистких столиків з виставленими на них антикварними дрібничками, бо інакше наробив би дзенькоту. Навшпиньках обійшов Лувейнові ролики, покинуті просто на підлозі. Тоненькі промені світла з маленьких лампочок на стелі блакитно мерехтіли на поверхні Гарольдового пістолета, затиснутого в руці. В теплому повітрі пахло смаженим м’ясом, йоркшірським пудингом і гаванськими сигарами - саме такі аромати має залишати по собі добра вечірка. Попереду видніли двері Лувейнової спальні.

Гарольд витяг спеціальну магнітну відмичку, яку дав йому Альбані, тихесенько встромив її в замок. Пролунав ледь чутний звук, щось чи то ляснуло, чи то клацнуло. Гарольд прошепотів давню Мисливську молитву “Нічого зі мною не станеться” і прослизнув до кімнати.

Крізь окуляри він розрізнив у кутку ліжко. На ньому щось темніло. Він звів пістолет. Палець застиг на гачку. І враз спалахнуло світло.

Тепер Гарольд побачив, що темна маса у ліжку - то старий Лувейнів спальний мішок, напханий одягом. А сам Лувейн примостився у зручному кріслі в нього за спиною.

- Не рухатись, приятелю, - проказав він. - Ти в мене на прицілі автоматичної гвинтівки “ремінгтон-1100”, калібр двадцятий, повний комплект набоїв, у кожному - куля вагою 30 грамів і 11,5 грама пороху “червона цятка”, так що повний комплект.

- Навіщо ти мені все це розповідаєш?

- Бо хочу, щоб ти зрозумів-один невиправданий рух, і я розмажу тебе по стінах.

- Стіни твої, роби як знаєш.

- Їх можна перефарбувати. - Однак було помітно, що така перспектива Лувейну не до вподоби.

- Ти, мабуть, хочеш, щоб я кинув пістолет додолу?

- Ні, якраз навпаки. Яке ж право я маю тебе вбити, коли в тебе не буде зброї в руках? Правду кажучи, якби ти зараз і спробував її позбутися, я примусив би тебе узяти її знов.

- Що ти робитимеш, якщо я викину пістолет?

- Я все одно тебе вб’ю, - відповів Лувейн. - Це ж і є мета всієї операції, чи не так? А тепер я хочу трохи позловтішатися.

Гарольд за звичкою методично все обміркував.

- Що ж, - промовив він нарешті, - гадаю, в тебе є таке право.

- Але не бачачи твого обличчя, я не одержу справжнього задоволення. Повільно розвертайся, пістолет тримай униз.

Гарольд виконав наказ. На Лувейні був білий оксамитовий халат з вишитими китайськими драконами. Він спокійно розвалився в кріслі; так може сидіти в своїй спальні людина, яка направляє грабіжникові в діафрагму пістолет.

- Я все сам придумав, - сказав Лувейн. - Сузер допоміг мені, але тільки в дрібницях. То була виключно моя ідея - підмовити Фута продати Картку Зради тому тупоголовому Альбані, заманити тебе сюди, вимкнути сигналізацію, аби ти зміг потрапити до моєї спальні. Отож від самого початку ти був приречений. Бо я спритний. Дуже спритний. Визнай це, Гарольде, хто ж, як не ти, має це зробити. Хіба ні?

- Ти й справді спритний, - погодився Гарольд. Він ніколи не кривив душею, якщо хтось заслуговував на похвалу. - Мої вітання, Лувейне.

- Дякую.

Якусь хвилю панувала напружена тиша. А тоді Лувейн мовив:

- Мені чомусь важко.

- Що?

- Отак тебе вбивати. Коли ти просто стоїш. Чи не міг би ти мені якось допомогти?

- Це вже трохи занадто.

- Так, мабуть, ти правий. Слухай, ти не вимкнеш свій бісовий хамелеон? Такі кольори, що мені вже очі болять.

Гарольд виконав прохання і розстебнув спереду “блискавку”. Костюм таки був защільний, а тканина з світловодів абсолютно не всотувала поту.

- Ну, - сказав Лувейн, - часу обмаль. І це погано. Ти мені сподобався Гарольде.

Він звів гвинтівку. Гарольд не зводив з нього очей.

- Будь ласка, не дивися на мене так.

Мисливець заплющив очі.

- Ні, так ще гірше.

Гарольд їх знов розплющив.

- Річ у тім, що мені ніколи не доводилося ось так убивати. Тобто Убивству щоразу передували погоні, переслідування. Розумієш?

- Можу собі уявити.

- Ні, так діло не піде, - вирішив Лувейн. - А що, як ти відчиниш он те вікно і спробуєш втекти?

- А ти що робитимеш?

- Кілька секунд почекаю, а тоді підстрелю тебе з гвинтівки.

- Так я й гадав, - сказав Гарольд. Йому раптом спало на думку, що в нього, може, є шанс вистрелити перше, ніж це встигне зробити Лувейн. Якщо йому хоч трохи повезе, він хоча б щось виграє: вони будуть мертві обоє. Не така вже й принадна перспектива.

Він перетнув кімнату і сів на Лувейнове ліжко. Розраховував, що тут його Лувейн не вбиватиме, слуги-бо повернулися ночувати додому, і йому власноручно доведеться міняти білизну.

- Гаразд, - промовив Лувейн, - ще трохи повтішаюся, а тоді треба з тобою кінчати, навіть якщо сьогодні мені доведеться спати в кімнаті для гостей.

Отож жодного шансу в нього немає! Гарольд увесь напружився, чекаючи, що Лувейн, може, хоч на мить розслабиться, і тоді йому вдасться витягти пістолет і вистрелити.

Зненацька в кімнаті спалахнуло сліпуче світло, щось загуркотіло. Вражений Гарольд блискавично перекотився через ліжко і закляк долі з іншого боку. Лувейн вистрелив, але через те, що прицілюватися йому було ніколи, взяв надто високо і влучив у лампу на стелі. Внизу істерично загавкав доберман. У повітрі смерділо смаженим м’ясом і кордітом.

Нараз залунав оглушливий, підсилений гучномовцем голос:

- Гей, ви, там! Офіційне повідомлення! Негайно припиніть стріляти! Поки що дуель відкладається.

- В чім справа? - запитав Гарольд у Лувейна.

- Не маю ані найменшого уявлення. Дуель, якщо вона вже почалася, ніколи не припиняється, хіба що...

- Що?

Двері до спальні прочинилися. У супроводі освітлювачів і звукооператорів зайшов Гордон Філакіс, конферансьє “Мисливського Шоу”.

- Привіт, хлопці, - сказав він, - Отож ми на віллі Лувейна Добрея, винахідника Стриптизу-навпаки і дуже рішучого, однак безталанного (принаймні останнім часом, чи не так Лувейне?) Мисливця Поряд із ним - Гарольд Ердман, молодий Мисливець-новачок, це його перше Полювання, ви, можливо, пам’ятаєте його з нашої вчорашньої передачі. Як справи. Гарольде?

- Тепер, коли ви тут, уже трохи краще. Однак через що ви приїхали?

- Ваша приятелька, Нора Олбрайт, подзвонила на передачу і дуже вас розхвалила. Тоді ми з’ясували ще деякі деталі... - він кинув промовистий погляд на Лувейна, - ...і вирішили на якийсь час відмовитися від нашого звичного вибору за допомогою лотереї. Джентльмени, поєдинок відкладається на завтра... коли ви з явитеся в Колізеї для Великої Розплати!

Крізь натовп протискався Альбані. Обійнявши Гарольда за плечі, він промовив:

- Як я гадав, так і вийшло.

- Ти хочеш сказати, що це ти все спланував? - здивувався Гарольд.

- Швидше, передбачив такий розвиток подій, як і повинен добрий Наводчик. Головне, що тобі вдалося! Велика Розплата! Винагорода в десять тисяч доларів! Плюс п’ять для Наводчика!

- І то ще не все, - додав Лувейн. Він підійшов до них і узяв Гарольда за руку. Голос його був хрипкий від хвилювання. - Ти новачок, Гарольде, і, мабуть, не знаєш, що означає для Мисливця Велика Розплата. То найвища честь, якої він лише може прагнути; можливість убити супротивника на очах у тисяч глядачів і стати безсмертним на відеокасетах. То слава, Гарольде, і саме її я жадав усе своє життя. Спасибі тобі. До завтра.

Він дружньо ляснув Гарольда по плечі і відійшов до Гордона Філакіса, що саме брав інтерв’ю у селянина Антоніо Феріа, який розповідав, що весь цей план був розроблений саме ним.

- Ходімо звідси, - сказав Альбані.

- Куди?

- Десь повечеряємо І добре виспимося. Ти потрапив у шоу-бізнес, Гарольде, і завтра твоя прем’єра.

Зранку день був сонячний і тихий, на небі - ні хмаринки, чудовий день для вбивства. Цілі юрми людей почали заздалегідь прибувати до Колізею. Ареною проходили колони, кожна несла прапор свого кантону.

Під ареною розташовувалось справжнє підземне царство майстерень, автомобільних ям, роздягалок для бійців та інших учасників вистави, кімнат, де зберігалася зброя; потрапити сюди можна було через люки на арені або проходи з зовнішнього боку амфітеатру. Ремонтні бригади чекали тут як на людей, так і на машини, були тут і службовці в чорному, що відвозили переможених есмеральдських воїнів до їхнього останнього прихистку на Бут-Хіллі.

Опівдні на трибунах не лишилося жодного вільного місця. Вони розділялися на сонячні й тіньові сектори, як на іспанських боях биків. Сектори з ложами були захищені від сонячного проміння навісами.

День був чудовий; сонце в зеніті над головою, дівчата, що поприбиралися в барвисті бавовняні сукні. Повітря було просякнуте запахом смаженого на олії м’яса й часнику. Проходами туди й сюди снували рознощики, пропонуючи глядачам сосиски в тісті, копчену камбалу, солодощі, різноманітні напої, наркотики, програмки, футболки з зображеннями учасників вистави. Між рядами бігали веселі галасливі діти. Гавкали собаки. Панувала та атмосфера піднесеності, яка часто супроводжує повну відсутність доброго смаку.

З одного боку арени, там, де розташувалося поле для вбивств, виднілася засклена коментаторська кабіна. Телекамери були розміщені так, аби дати змогу операторам показувати і події на полі, і вирази облич коментаторів. Біля мікрофона, в зеленому спортивному жакеті з гербом Мисливської Академії на правому лацкані сидів сам містер Мисливський Світ, Гордон Філакіс.

- Привіт, друзі, це Гордон Філакіс! Чудовий день для кривавих боїв! Хіба ні, фанати спорту? Як завжди, всі квитки на це спортивне свято Есмеральди розпродані. Ви побачите все, що відбуватиметься на арені, найбільш захоплюючі моменти повторюватимуться крупним планом в уповільненій зйомці. Але спершу маю представити вам нашого давнього друга, полковника Річа Фаррінгтона, людину, яка трохи розуміється на мистецтві вбивати.

- Дякую, Гордоне. Радий, що ти мене запросив сюди. - Фаррінгтон виявився високим худим сивоголовим чоловіком, що сидів так рівно, наче кілок проковтнув, у нього був орлиний ніс і тонкі безкровні губи.

- Ти був командиром Інтернаціональної бригади найманців, найколоритнішого гурту професійних вбивць за всю світову історію, чи не так, Річу?

- Авжеж, Гордоне, то були неперевершені дні. Бачиш, остання війна була не лише ядерною. Попри всю свою короткочасність і безликість, вона таки породила кілька чудових битв, в яких брали участь і люди.

- Ти разом із своїми хлопцями став учасником “Кампанії Малого Чако”, правда, Річу?

- Звісно, Гордоне, і запевняю тебе, що Південна Америка, хоч там і зникли повністю джунглі, і досі лишається цікавим місцем. Ми з хлопцями також прикривали відступ через Лімпопо. Це - річка в Африці, Гордоне. Отам вже було на що подивитися! Самі лише кулемети й гармати чого варті були!

- Я не раз бачив кінохроніку цих битв, полковнику, так само, як і наші глядачі. Кампанія на Лімпопо - одна з наших найулюбленіших. А в наступному сезоні наше телебачення починає трансляцію воєнної кінохроніки, від першої до останньої хвилини війни. Не проґавте цієї програми, друзі! Вона називатиметься “Чудовий світ кровопролиття”.

- То була добра війна, - промовив Фаррінгтон. - Однак мушу визнати, що саме ви, громадяни Мисливського Світу по-своєму тихо й спокійно дали мені можливість стати свідком найпрекрасніших, найжорстокіших сцен насильства, які я колись бачив. Я не критик-мистецтвознавець, але можу з упевненістю сказати, що дещо з того, з чим я тут зустрівся, має в собі відчутний елемент сюрреалізму. Не такий вже я зверхній, їй-Богу, однак, на мою думку, тут, у Мисливському Світі, люди і справді діють за покликанням - і приносять глядачам набагато більшу насолоду, ніж оті так звані митці в Європі й Америці, які розмазують по полотну невиразні фарби або переводять марно папір на беззмістовні слова. Перепрошую, Гордоне, я, мабуть, трохи відхилився від теми.

- Ну ж бо, полковнику Річ, не вибачайся. Ти - один з нас. Ми також любимо лиш те, що можемо зрозуміти. Вбивство, наприклад! Отож нічого страшного! Дякую, що завітав до нас, Річу.

- Мені самому було дуже приємно, Гордоне. Я завжди приїжджаю подивитися на Велику Розплату і на початок Сатурналій. І ніколи не пропущу цього видовища, хай там що!

- Іще раз спасибі, Річу. А зараз ми, начебто, вже можемо розпочинати. Ось-ось з’являться Клоуни-самогубці, що мали такий шалений успіх торік, ви знову побачите Гру Перехожих, Поєдинок машин, блискавичну Мотогонку з косами і, нарешті, Велику Розплату. Сподіваюся, ваші біноклі напоготові, і ви не пропустите жодної з подій, що відбуватимуться на арені.

У відгородженій з обох боків від інших завісами ложі, яка розміщувалась у дорогому секторі, сиділи Мікеланджело Альбані, його дружина Тереза і Нора Олбрайт. На Альбані була спортивна куртка з цупкого шовку кольору сирої амбри і традиційний для Наводчиків солом’яний капелюх із картатою чорно-білою стрічкою. Норі дуже пасувала її простенька біля сукня з бавовни і червоний капелюшок-таблетка з відкинутою чорною вуаллю. Вона закриє нею обличчя, якщо Гарольд програє.

Норі навіть не вірилося, що теперішній Гарольд - це той самий хлопчина, якого вона знала в Кін-Веллі. Щоб хлопець із її рідного містечка брав участь у найпрестижніших змаганнях Мисливського Світу, лишень подумати! І все одно він лишався тим самим давнім приятелем Гарольдом, незграбним, певним власних сил і неймовірно везучим.

- Хвилюєшся? - запитала Тереза.

Нора кивнула:

- Як мені хочеться, щоб він переміг! Але я так за нього боюся. Майку, ти вважаєш, він має шанси виграти?

- І дуже непогані, - відповів Альбані. - Ти геній, що подзвонила Гордону Філакісу й розповіла про Лувейнів фокус із Карткою Зради! Завдяки цьому ми й потрапили у Велику Розплату - найголовніший бій року. Гарольд уже доведений до кондиції, його ніщо не зупинить. Спробуй розслабитися і просто одержувати насолоду від ігор.

- Постараюсь. -Вона витерла очі гарненьким мініатюрним носовичком.

- На арену виходять Клоуни-самогубці, - повідомив Альбані. - Ти ж любиш їх, правда?

Норине обличчя трохи проясніло:

- Так, вони завжди такі кумедні.

- Розслабся і втішайся виставою. А я маю бігти вниз готувати Гарольда до змагання. Не хвилюйся за нього, моя люба, йому страшенно щастить, а це в усі часи цінувалося більше, ніж будь-яке вміння.

Поява Клоунів-самогубців викликала бурхливі оплески. Бажаючих потрапити до їхнього числа вистачало щороку, з усього світу надходили заявки. Дехто з людей вважав, що вони загинуть недаремно, коли їхня смерть хоч когось зможе розважити.

- Сьогодні, - залунав голос Філакіса, - нам пощастило запросити до себе містера Томмі Едварда, директора і головного режисера “Школи Клоунів-самогубців”. Ми удвох прокоментуємо їхню веселу виставу. Привіт, Томмі.

- Привіт, Гордоне. Я бачу, все ось-ось почнеться.

- Правильно, Томмі. Робочі вже зводять посеред арени триповерхову будівлю. То копія колишнього банку. О, туди, начебто, цілий гурт посунув. Як же зватиметься наша вистава?

- “Пограбування банку”. Це пародія на давню поліцейську хроніку. - Чудово, - сказав Філакіс, - банк заповнюється службовцями й клієнтами в костюмах клоунів. Немов то звичайний робочий день у банку маленького американського містечка сто чи двісті років тому. Аж ось на арені з’являються грабіжники у двох розкішних відкритих авто.

На них кумедні костюми, обличчя смішно розфарбовані Грабіжники залітають до банку, вимахуючи зброєю. Один з касирів намагається опиратися. Грабіжник в нього стріляє. Касир віддає Богові душу, посилаючи повітряні цілунки глядачам. Гарна ідея, Томмі.

- Дякую, Гордоне. Тепер, прихопивши здобич, зручно залаковану в невеликі полотняні мішечки із знаками “долар”, вони вибігають з банку й стрибають у машини. З іншого кінця на арену вискакує такий самий старовинний автомобіль з відкидним верхом. То поліцейська машина, в ній сидять стражі закону. Під градом куль машини грабіжників зриваються з місць. Вбито кількох невинних свідків погоні. Звісно, вони теж Клоуни-самогубці.

- Машини ганяються одна за одною по арені, - підхопив Філакіс. - Вони намагаються уникати перешкод, які розставляють на їхньому шляху робочі сцени, обмінюються пострілами, кидають один в одного ручці гранати. Нарешті грабіжники знов зупиняються біля банку. Забігши всередину, забарикадовуються на двох верхніх поверхах. На допомогу приходять інші поліцейські-Клоуни. Це облога. Поліція встановлює важкі кулемети й гармати. Тіла Клоунів-самогубців у комічних позах розлітаються на всі боки. Глядачам це страшенно подобається. Пізніше ми ще переглянемо відеозапис, але вже зараз можна сказати, що такої кривавої бані я давно не бачив, А ти як гадаєш, Томмі?

- Згідний з тобою, Гордоне. Знаєш, мене просто дивує, скільки куль здатне одержати людське тіло і все одно рухатись, натискати гачок і посилати кулі в інші такі ж тіла. Аж на душі стає приємно, коли бачиш таку міць людини, чи не так?

- Авжеж, Томмі.

- Ще раз хочу нагадати глядачам, що для будь-якого справжнього самогубства це вершина сподівань: напередодні Сатурналій загинути перед камерами “Мисливського Шоу”.

- Лишається тільки восьмеро Клоунів, Томмі. Тобі не здається, що запал їхній трохи підупав? Якщо зважити на умови цього змагання, вони своє вже одержали.

- О, мої хлопці не збираються виходити з гри, Гордоне. Не для того ми їх в школі вчимо.

- Томмі, а чом би тобі, поки Клоуни перезаряджають зброю, не розповісти нам про славетну “Школу Клоунів-самогубців”?

- Ну, як тобі відомо, Гордоне, етика з часів узаконення більшістю країн самогубства зазнала відчутних змін. Майже всюди припинили карати невдах, які не доводили діло до кінця через нестачу снаги або з якихось інших причин. Але ми в Мисливському Світі переконані, коли вже приймається закон, його слід суворо дотримуватись. Якщо людина стає членом Клубу Самогубців, вона підписує зобов’язання вкоротити собі віку тоді і за таких обставин, які вкаже їй Директор, Головний режисер або його асистенти. Розумієш, користуючись театральною термінологією, самогубство, яке не відбувається, означає фіаско.

- Може, ти нам розповіси, як ви домагаєтеся виконання контрактів? Тобто, якщо Клоун-самогубець відмовляється порішити себе сам або не дозволяє зробити це комусь іншому, як того вимагає Головний режисер. Що ви робите? Страчуєте його?

- Звісно ж, ні. Бо йому тільки того й треба, щоб хтось інший взяв на себе відповідальність за його смерть. Ні, Гордоне, якщо Клоун-самогубець сходить з дистанції, покарання надзвичайно просте. Він має до скону фарбувати ніс у червоний колір і носити на спині знак із написом “Боягуз”. І жити якомога довше. Запевняю тебе, таке трапляється не часто.

- Мабуть що так, Томмі, - погодився Гордон Філакіс. - Я бачу, Клоуни вже скінчили заряджати пістолети і знову готові до бою. Вони виходять з-за барикад із зброєю напоготові, однак не стріляють. Вони утворюють коло. На середину виходить Клоун у костюмі старшого. В нього на голові високий чорний капелюх. Він знімає його. Звідти вилітає голуб. То сигнал.

Всі одночасно починають стріляти. Розірвані кулями тіла падають додолу! Ну й ну, гляньте лишень на це море крові! Ото-то пекельний кінець! Послухайте, які овації!

І подивіться, старшому якимсь чином пощастило врятуватися, хоч він і стояв в самісінькому центрі кола. Увесь поранений, він намагається звестися на ноги, йому вдається підвестись. Він вітає публіку і одягає капелюха...

Капелюх раптом вибухає! Там була захована бомба! Спочатку птах, а тоді бомба! Який чудовий кінець! О Томмі, і справді прекрасний фінал. Як ти зміг таке вигадати?

- То було зовсім не важко, Гордоне. Репетиції виявилися набагато складнішими.

Унизу під ареною, в окремій вбиральні з зіркою на дверях Альбані розтирав Гарольду спину і давав йому останні настанови:

- Я не знаю, як саме проходитиме дуель. Вони щороку вигадують щось нове. Старійшини Мисливської Академії приймають рішення в останню хвилину. Отож не забувай слова Чанга. Будь готовий до непередбаченого. Почуваєшся добре?

- Знаєш, - признався Гарольд, - воно й справді наче розвага. Я маю на увазі Полювання. Дуже погано лиш те, що хтось неодмінно загине. Не певен, що без цього можна обійтися, але все одно це дуже погано.

- Якщо ти не відкинеш такі думки, можеш одразу прощатися з життям. - Я не дозволю йому мене вбити.

На протилежному боці приміщення для акторів, в іншій окремій вбиральні також із зіркою на дверях сидів Лувейн разом із своїм Наводчиком Сузером. Була тут і третя людина - Джордж Сакс, спеціальний тренер, якого Лувейн найняв саме для даної події.

Сакс був гладкий, обмежений і невихований, від нього за версту тхнуло потом. Але все те було ніщо в порівнянні з однією-єдиною чеснотою. Його свояк, Гостіліус Віра, займав посаду Головного зброяра Мисливських Ігор. Тобто Віра одним з перших дізнався, яку зброю і яке спеціальне обладнання буде використано для Великої Розплати. А через те, що Віра завжди підтримував родинні зв’язки і співчував своїй сестрі Петриллі, він мав повідомити свояка, яку зброю слід брати з собою.

- То де ж твоя інформація? - запитав Лувейн, аж рикнувши на букві “р”.

- Не знаю, чому він затримується, - виправдовувався Сакс. - Раніше Віра ніколи так не запізнювався. Він мав телефонувати ще півгодини тому.

- Краще б він поспішив, - промовив Лувейн. - Інакше весь той мотлох буде зайвий. - Він махнув рукою в бік двох полотняних мішків, які вони пронесли під носом у підкупленого охоронця. - Скоро вихід. Усі хитрощі виявляться марними, якщо я не знатиму, що на мене чекає.

- Все буде гаразд, босе, - огидно ворушачи товстими губами, сказав Сакс, немов забруднюючи вимовлені щойно слова, аби ніхто вже не зміг ними користуватись.

Нараз задзеленчав телефон.

- Зараз до нас приєднується, - сказав Гордон Філакіс, - Мел Протт, колишній трикратний переможець Змагань на мотоциклах з косами. Радий, що ти сьогодні з нами, Меле.

- Я прийшов сюди з задоволенням, Гордоне, - промовив Протт, м’язистий кучерявий блондин. На ньому, так само як і на Філакісі, був зелений блейзер з емблемою Мисливського Світу на правому лацкані.

- Я бачу, бар’єри для Гри Перехожих вже розставлено. Для тих, хто дивиться наші змагання вперше, скажу лише, що те, що зараз будується на арені, зветься лабіринт. Наш лабіринт дуже простий, ширини його проходу якраз вистачає, аби проїхав спортивний автомобіль. Повороти тут круті, але стіни лабіринту амортизовані, отож водії можуть розвертатися на великій швидкості. Чому б і тобі, Меле, не розповісти нам трохи про це змагання?

- Ну, все досить нескладно, - повів далі Протт. - У лабіринті двоє - Водій і Перехожий. Водій має машину, Перехожий - ручні гранати. Вони переслідують один одного в лабіринті. Розминутися в проході неможливо.

- В Перехожого п’ять гранат, чи не так. Меле?

- Правильно. Звичайно він тримає по одній в кожній руці, а три за поясом. Траплялося, що Перехожі мали ще й шосту гранату в зубах, але більшість експертів погоджуються, що то заважає рухатись швидко.

- Слід звернути увагу тих, хто дивиться нас вперше, на отвори, що подекуди трапляються в стінах лабіринту, в них якраз може пролізти людина, - сказав Гордон Філакіс. Вони стають в пригоді, коли насувається Водій.

- Тобі слід також зауважити, - додав Протт, що граната розривається не одразу, а через півтори-дві секунди. Але якщо натискати пальцем, цей час можна скоротити до половини секунди.

- І таке скорочення дуже допомагає, правда ж, Меле?

- Авжеж, - відповів Протт. - Перехожий має кидати гранату під колеса, коли машина вже ось-ось має на нього наїхати, а тоді пірнати в отвір перше, ніж вибух прикінчить його разом з Водієм. Це вимагає точного розрахунку, запевняю вас.

- Машина з Водієм зараз просувається лабіринтом, - коментував Філакіс. - Авто сріблом виблискує на сонці. То звичайний “порше-1600”, одна з старих моделей, які ми залюбки використовуємо для Полювання на Перехожих у лабіринті. Тепер у лабіринті обидва - і Перехожий і Водій, вони перестрілюються з пістолетів 22 калібру, чим викликають ще більше захоплення Публіки. Водій повертає. Перехожий кидається в один з отворів, тоді знову з’являється в проході, але вже за спиною Водія, який повертав надто повільно. Перехожий тримає руку за спиною, він готується кинути гранату. Але що трапилося?..

- Водій вже чекав на нього, - підхопив Протт. - До таких змагань треба дуже довго готуватися і вміти передбачати події. Водій дав задній хід, машина швидко насувається на Перехожого. Той кидає першу гранату, але надто високо, і вона розривається в повітрі. Зараз він намагається вибратися з проходу, гарячково шукаючи отвору, знаходить і кидається в нього. Та, мабуть, очі йому засліпив сонячний зайчик від бічного бампера.

- Він осліплений і збентежений, - сказав Філакіс. - З проходу знов вигулькує, набираючи швидкість, “порше”. Перехожий приготувався, намацує гранату...

- Надто пізно, - закінчив Протт.

“Порше”, знов даючи задній хід, зник за поворотом. Перехожий розгублено озирався, намагаючись визначити, де машина. А вона раптово з’явилася, з іншого боку. Натовп схвально заревів.

Діватись Перехожому було нікуди. Збожеволівши від жаху, він шукав отвору, але всі вони були надто далеко. Конвульсійним рухом він кинув у машину гранату. Однак невдало, бо перелетівши через неї, вона розірвалась позаду, не завдавши їй ніякої шкоди.

Коли вона вибухнула, Перехожий вже був мертвіший за мертвого,

перетворений на криваву мішанину, розмазану по бамперу “порше”. З’явилися службовці, повантажили на візок рештки тіла Перехожого, змили шлангами місце зіткнення, розчищаючи прохід для наступної пари.

- Лабіринт нарешті прибрали, - сказав Гордон Філакіс. - Настає час Бойових машин. Яка блискуча процесія рухомої зброї! Навряд чи знайдеться щось дорожче людині, ніж її власна бойова машина. Меле, чому ти нічого не розкажеш нам про це змагання?

- В основному воно нагадує традиційне Руйнівне дербі, - сказав Протт. - Однак Бойові машини не лише ганяються одна за одною, шукаючи зіткнень, на них встановлено гармати й інші види озброєння. Отож у вас є нагода побачити справжню битву танків і панцерованої техніки.

- Гадаю, варто додати, - зауважив Філакіс, - що всі снаряди на озброєнні супротивників поставляються зброярами Мисливської Академії і розриваються на відстані двадцяти футів від дула. Отож публіка гарантована від нещасних випадків.

- Чи то не ракетна пускова установка на даху “Лінкольна”? - поцікавився Протт.

- Саме вона. Автоматична й самонавідна. А “тойота”, як я бачу, має гармати з обох боків.

- А он “Павук Мурлан”, - продовжив Протт. - Потужність двигуна - 2000 кінських сил, його велика клешня приводиться в дію краном, розташованим ззаду машини. Краном керує комп’ютер, вмонтований в панель для приладів.

- А ось “Баран Едді”, - сказав Філакіс, - машина, що нагадує одного з викопних динозаврів, якщо не помиляюсь, він зветься стегозавр. Тема динозаврів завжди приваблювала конструкторів Бойових машин. З усіх боків вона захищена панцером, має перископ. Всі виїжджають на стартову позицію. Сигнал! Змагання Бойових машин почалося!