Не гальмуй!

Розділ 1 Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак

Що таке стрілка, знають навіть дорожні бивні.

Дорожні бивні — тверді та неповороткі істоти. Вони надто незграбні, щоб пересуватися дорогами на машинах. Тому зазвичай вони подорожують своїм ходом.

Бувало, іноді колесо удачі випадало й на їхній номер — коли, наприклад, дорогою сунув гусеничний танк, трактор чи асфальтовий каток.

До цих видів транспорту дорожні бивні вміли причіплюватися й на них могли покататися. Та, на жаль, щастило їм не завжди. А потреба переміщення обтяжувала їх постійно, бо якщо дорожні бивні зупинялися, то швидко приростали до придорожнього ландшафту й зрушити з місця потім було неможливо. Чи то вони пускали коріння, чи коріння навколишніх рослин впиналось у придорожніх бивнів, забираючи енергію, чи то лапки, маленькі й слабкі, зігнувшись, не могли знову підняти дорожніх гігантів такої ваги. Коли лапки дорожніх бивнів відмовлялися ходити, дорожнім бивням доводилося сиднем сидіти там, де їм випало зупинитися. Отак. Ясна річ, дорожні бивні зналися на стрілочках дорожніх. На стрілках зналися майже всі дорожні, мешканці, але якщо на життя прудких та рухливих дорожніх гномів-харлеїв чи доо вони не впливали й зовсім їх не цікавили, то з дорожніми бивнями все було навпаки. Стрілочки відігравали в їхньому житті важливу роль.

— Хвилиночку! — скажете ви. — Що за стрілочки? Які стрілочки? Звідки стрілочки? Про що, взагалі, йдеться?

Про те, що ми з вами називаємо дорожніми знаками, розміткою та світлофорами. Для дорожніх бивнів усі ці дорожні позначки були просто стрілочками, і ставилися бивні до них, як ми до народних прикмет. Авжеж, стрілочки — це природні, тобто дорожні, прикмети, оскільки дорога для бивнів і була природою.

Дорожнім бивням доводилося дуже уважно стежити за прикметами: розміткою дороги, світлофорами, стрілочками та дорожніми знаками — скрізь, особливо на перехрестях. Бо дорожні бивні практично не зупинялися. Самі знаєте, чому. Дорожні бивні йшли не зупиняючись, вони мусили йти та йти доти, поки їх щось чи хтось не зупинить. А зупинятися їм, як ви знаєте, не хотілося, бо коли вони вже ставали, то практично назавжди. Тоді вони не могли зрушити з місця.

Правда, все просто?

У житті все завжди просто. Ніби вареники у корчмі Сита-ситника — дорожнього корчмаря. Тими варениками бивням доводилося ласувати лише інколи. З тієї ж причини: вони не могли стояти. А за випічкою в Сита завжди стояла черга, у котрій доводилося стояти тим, хто хотів отримати пиріжок. Проте Сит-ситник до всіх ставився добре й коли бачив дорожнього бивня, що проходив повз його корчму, неодмінно виносив пиріжок чи сушку. Еге.

Але повернемося до стрілочок. Певне, ніхто не знав так добре дорожні знаки, як бивні. Більшості дорожніх та придорожніх істот було байдуже щодо того, в якому порядку рухаються на дорозі машини. Вони просто сприймали рух машин, як сприймає рибка потоки води в струмочку — не замислюючись над тим, що рухає тими потоками. Дорожні бивні — інша справа. Їхній рух, а отже, їхня доля залежала від знання дорожніх знаків. Їм було байдуже, куди рухатися, їм необхідно було рухатися без перерви: і саме знання розмітки доріг та дорожні знаки могли допомогти їм у їхньому невпинному русі.

А втім, ця казка не про дорожніх бивнів. Ця казка про дорожнього гнома Гролика. А про дорожніх бивнів — лише приказка. Лише помітки на узбіччі.

Просто поблизу трьох деньочків, де мешкали злопи та дорожній гном Гролик, щось скоїлося з одним із цих самих дорожніх бивнів, і він став частиною краєвиду. Ну, ви зрозуміли — вріс в узбіччя. Краєвид, звісно, трохи змінився, але мені здається, не настільки, щоб дорожній гном Гролик не зміг знайти свого південного деньочка.

Присутність дорожнього бивня на злопів теж ніяк не вплинула. Злопи швидко дійшли висновку, що дорожнього бивня ні їсти, ні пити не можна. І з нього не можна добувати корисних копалин або кочережку, а мокриці під нього не залазили. Крім того, злопи втямили, що заселити дорожнього бивня теж не можна, то й відразу втратили до нього інтерес. А ми розповіли про дорожнього бивня тільки для того, аби ви знали всю правду про те, що відбувається в нашій історії. Тому що люди читають книжки, щоб дізнаватися правду. Якщо не писати правди в книжках — їх просто ніхто не читатиме. Це призведе знаєте до чого? До того, що виробництво книжок припиниться й усі залишаться без роботи. Хороші люди також… Це ще одна приказка. Казка буде попереду.

У той день, про який я веду мову, дещо сталося. Дещо незвичайне. Звісно, завжди краще починати розповідь з того моменту, коли щось починає відбуватися.

Отже, після того як рано-вранці того дня, коли злющий шершень Бу вирушив переслідувати дорожнього гнома Гролика, сімейка злопів зайнялася своїми злоп’ячими справами. Злопи подалися тинятися біля дороги та чубитися через недопалки чи лушпиння. Злопенята теж рушили обгризати молоденьку траву й підбирати лушпиння за старшими. Старовинне правило злопів проголошувало: все корисно, що в рот пролізло.

Згідно з цим правилом вони й жили. Шматок діставався тому, в чию пащеку він поміщався. Навіть їжак погодиться, що, скажімо, недопалок злопенятам не по зубах. Тому вони вдовольнялися дрібними шматочками та крихтами тютюну.

Злопи вешталися обабіч шосе, відгавкувалися від інших придорожніх лушпайників, котрі теж паслися в цих місцях. Навколо дороги вистачало всілякої публіки — хижої та небезпечної.

На жаль, злопи були не найнебезпечнішими істотами на узбіччі. У злопів вистачало ворогів та конкурентів. Проте мені їх анітрішечки не шкода. А злопчихам-матусям, звісно, було шкода своїх злопенят, тому найдрібніша молодь трималася в самому центрі володінь злопів, у найбезпечніших та найоб’їденіших місцях. Певна річ, ніхто не дозволяв малятам лізти на дорогу чи на узбіччя. Тому їм доводилося замість смачних окурочків чи пластикових пакетів жерти камінці або один одного. Через ту дурнувату безпеку. Крихітні злопенята сиділи, нудилися, гризли, що на очі потрапить, або терли крильця шматочками крейди, що невідомо яким чином опинилася в цих місцях. А вимальовувати крейдою крильця у злоп’ячої малечі вважалося шиком і навіть грою. Злопенята билися об заклад, хто довше проходить чистим після того, як відбілить крейдою крильця.

Ви вже знаєте злопів?

Я вам про них розповідав? Як ви гадаєте, чи може мале злопеня ходити чистеньким після того, як його оточить цілий натовп інших маленьких злопенят з повними жменьками багнюки у лапках?

Ото ж бо й воно!

Коли вже якомусь злопеняті щастило залишитися з незаплямованими крильцями, це означало лише те, що інших щось дуже сильно відволікло. Щось вельми важливе. Самі розумієте, що мало статися казна-що, аби відвернути злопенят від обливання товариша брудом.

Тож цього, котрий саме натер крильцята крейдою, чекала така самісінька доля, як і його попередників, якби біля самої дороги зненацька не залунало жаб’яче квакання:

— Ква, ква, ква.

А чи знаєте ви, кого люблять жаби?

Це ви так гадаєте, що планктон, ряску та комарів. Даремно ви не враховуєте злопів. Так, це правда — злопів мало хто любив. Щира правда.

А от жаби злопів любили. Причому в будь-якому вигляді: в сирому, і в ледь придушеному, навіть у розчавленому. Якось хробачок на яблуні зірвався разом з яблуком і впав на злопа. Так оту поживну суміш із розбитого яблука, розплющеного злопа та розквашеного хробачка жаба спожила із превеликим задоволенням.

Без жартів, у кожного свій смак. Жабкам до смаку були злопи. Вони їх щиро любили. Однак злопи взаємністю не відповідали. Їх жахала ця любов. Саме тому коли залунало жаб’яче кумкання, злопенята тут же забули про те, що вони збиралися обхаркати, облити брудом, обстріляти гнилими кісточками інше злопеня, яке щойно вибілило крильця. Всі налякано завмерли. Дорослі злопи завмерли теж, бо стояли ближче до дороги, від якої чулося квакання. Жабки несказанно любили злопів, і ті приготувалися до найгіршого.

— Tc-c-c-c, — само по собі прошелестіло над узбіччям, і над пеньочками, й над косогірчиком, і там, і сям. Здоровезні злопи з кирпатими носами й малятка-злопенятка — всі замовкли. Заціпеніли. Очерети з жабами були далеко від узбіччя і від трьох пеньочків. Те, що якась жаба дошкутильгала до трьох пеньочків, вражало. Звісно, якщо той дорожній бивень, котрий засів нещодавно поряд із пеньочками, не був насправді прихованою жабою. Проте в це ніхто вірити не хотів. Та хочеш-не хочеш, а гучне «ква» чулося зовсім поряд. Злопи в розпачі завмерли, не насмілюючись деренчати, й приготувалися… До найгіршого…

Злякалися?

Не бійтеся — добре те, що кінчається добре.

Жаб’яче «ква-ква-ква» зненацька перейшло на звичайне кахикання.

— Ква, ква, кха!

А кашель, погодьтеся, аж ніяк не квакання.

Це навіть те, з вибіленими крильцями второпало. Старші злопи вмить відчули полегшення, оскільки жаб, які кашляють, не буває. Жаби не кашляють.

Якщо ти квакаєш — ти жаба.

Якщо ти кашляєш — то яка ж ти жаба?

Так то й не жаба була. То був Шиворіт-Навиворіт-Наче-Здох-їжак…

Хто?

Та майже ніхто. Так, пройдисвіт дорожній… Балакало перелітне. Перевертак. Коли б злопи одразу на нього подивилися, щойно він заквакав, то відразу б побачили, що то не жаба, а навпаки. Але злопи заціпеніли від жаху й очей підняти не сміли. От Шиворіт-Навиворіт-Як-Неживий-їжак підкрався до злопів та й усю їхню компанію розіграв. Він би й далі насолоджувався таким чудовим розіграшем, ще полякав би злопів, та кашель завадив. Тож уся вистава зійшла нанівець.

Розділ 2 Рожеві мрії

Злопи обступили Шиворота-Навиворота, схожого на здохлого їжака, й узялися лаяти його на різні лади. Злопи жаб боялися, а Шиворота-Навиворота нітрішки не боялися. Вони його лаяли та кляли, а він знай собі реготав.

Не кожне створіння з тих, що мешкали на дорозі, знесло б прокльони злопів. Коли вони поруч, і то не кожен витерпів би. Однак оцей Шиворіт-Навиворіт, котрий ніби здохлий їжак, ще смердючіший за злопів був. Ще бридкіший. Тому на цю лайку та сморід злопів йому було тричі начхати. Йому взагалі на будь-що було начхати, цьому самому Шивороту-Навивороту-Ніби-Здохлому-їжакові, навіть на погану репутацію. Погана репутація захищає тільки тих, на кого хоч комусь заманеться напасти. А напасти на Шиворота-Навиворота, немовби здохлого їжака, не спало б на думку жодній істоті. Тому Шиворота-Навиворота — неживого їжака — й не чіпав ніхто. Ніхто до нього навіть близько не підходив й ніхто до нього не торкався.

Еге ж, нікому не хотілося до здохлого їжака торкатися.

Шиворіт-навиворіт аж ніяк не був здохлим їжаком, хоча на вигляд був зовсім як здохлий їжак. Він був таким самим дорожнім мешканцем, як от яяюжі чи бігоні, чи, може, навіть дорожні гноми. Шиворіт-Навиворіт мав вигляд здохлого їжака для самозахисту, бо такий вигляд робив його вкрай непривабливим і відштовхував не тільки людей та тварин, що мандрували дорогами, а майже всіх звичайних та чарівних мешканців доріг. А насправді він був сумирною, незлою істотою і через свій жахливий вигляд чудово почувався. Тому Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак злопів не боявся. І злопи знали, що він не страшний. Майже. Однак все-таки він був на вигляд майже здохлий їжак…

Шиворіт-Навиворіт квакав, кашляв і реготав з власного вдалого, на його думку, жарту.

Злопи шипіли, плювалися та злилися. Вони готові були просто роздерти бідолашного Ши-На-Ви — самі розумієте, кого — на дрібні клаптики.

Вони б його й розтерзали, та знали, що Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здохлий-їжак їхні голови до землі розщепити здатний… До того ж, Шиворіт-Навиворіт зі злопами нібито дружив, то він їм нібито співчував, про територіальні проблеми розпитував. Про ці проблеми він усе знав. Злопи йому про них під час кожної зустрічі розповідали й не раз.

— То як? — спитав Шиворіт-Навиворіт у злопів. — Відвоювали ви нарешті південний пеньочок?

Злопи, для котрих південний пеньочок лишався болючим питанням, заходилися бідкатися Шивороту-Навивороту, що замість колишнього сусіда у південний пеньочок вселився новий — дорожній гном. Для Шиворота-Навиворота це справді було новиною. Давно він у цих місцях не бував. Злопи так галасували, так бідкалися, що Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак навіть руками замахав, щоб увесь злоп’ячий колектив припинив лементувати й щоб хтось один розповів йому все по порядку. Злопи майже замовкли. Тільки п’ятеро найстаріших почали розповідати. Хоча розповідь велася на п’ять голосів, та не в лад, Шиворіт-Навиворіт зрозумів майже все.

Що дорожній гном вселився замість їхнього колишнього сусіди у південний пеньочок. Що він виселятися не захотів. Що вони, злопи, переконливо просили звільнити приміщення. Як дохідливо гному кожен злоп окремо й усі разом пояснювали, що в них мало місця. І як усе це на гнома не впливало.

— Вдома не сидить, — скаржилися злопи на гнома. — Цілий день дорогами гасає. Тільки ночувати приходить. А пеньочка віддавати не бажає.

— Отже, дорожнього гнома за сусіду маєте? — співчував Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак.

Злопи гірко зітхали.

— От ми й кажемо — днями десь ганяє… Пеньок південний пустує. А у нас місця нема.

Місця справді не вистачало. Відступати злопам не було куди. У пеньочках надто тісно. Схил поритий норами. Зависати в повітрі, ніби комашня, злопи ще не навчилися. Місця злопам справді не вистачало — косогірчик, ну два пеньочки, ну галявина… Ну, там узлісся. Узбіччя. Піщана яма. Порівняно до того, скільки було злопів, місця не вистачало. Харчів теж. Доводилося навіть гравій жерти — так скаржилися злопи. Навіть той шлак, що висипається з вантажівок, мусили вони їсти.

— То ви й шлак трощите? — здивувався Шиворіт-Навиворіт. — Круто!

— Трощимо, — знизав плечима старший злоп.

«Еге», — замислився Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак.

— Себто, — вхопив він за крилечко злопа, — значить, якщо шлак вам по зубах, то ви можете жити там, де він є, а не лише при дорозі?

— Як це — не при дорозі? — здивувався той злоп, котрого Шиворіт-Навиворіт зачепив. — А де ж іще їжа може бути?

— Існують місця, — авторитетно заявив Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак.

Такі слова завжди звучать авторитетно. Через те, що вони про їжу. Той, хто розповідає вам, що знає, де можна нажертися на дурняк, завжди буде користуватися у вас авторитетом. Втім, Шиворіт-Навиворіт увагою не зловживав, розповідав без пауз:

— Терикони, — почав він перераховувати місця, де їжі для злопів завжди досхочу, — раз. Там шлаку, котрий ви вживаєте, стільки, що кожного окремого злопа можна на цілий окремий терикон садовити. Зоопарк — два.

— Що таке «зоопарк»? — поцікавилася недовірлива злопчиха з кривою пикою (у неї сусідній злоп на нозі стояв).

— Місце, де багато першокласного поживного сміття, — відповів Шиворіт-Навиворіт не лаючись, що його перебивають. — У зоопарку Великі тримають тварин. Там тварини всі разом живуть: слони, нерпи, леви, кролики, лисиці…

— Лисиці? — мало не хором перепитали злопи. — Ні, там, де лисиці, нам не годиться. Далі давай.

— Міські смітники, — вів далі Шиворіт-Навиворіт, — каналізація…

Злопи шепотілися.

— Ага, от іще згадав! — радісно закричав Шиворіт-Навиворіт. — Янтарне поле… — і зареготав. — Ну, хлопці, коли б ви знали, скільки у світі місць, де досхочу їжі! А на териконах шлаку просто завали. Отакенні гори їстівного шлаку, — трусив Шиворіт-Навиворіт відловленого злопа за комірець, — гори харчу.

Злопи пищали від радості, однак Шивороту-Навивороту поки не вірили.

От ви повірили б, якби хто-небудь сказав вам, що знає місце, де лежить гора ковбаси? Хай навіть вареної?

— Пі-пі-пі, — промчало лабіринтами й лазівками злопів. Гори безкоштовної ковбаси усім подобалися. Злопи притьмом зібралися навколо Шиворота-Навиворота — сморід їм не заважав — і налаштувалися слухати. Чому ж задарма не послухати?

Розділ 3 Янтарні мрії

— Якщо вам пощастить на терикон потрапити, — переконливо говорив Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак, — там шлаку стільки, що кожен злоп може по сто грамів щодня уминати, і його частка не зменшиться.

— Воно-то так, — недовірливо заперечив котрийсь надто розумний злоп, — але туди ще потрапити треба.

Проте романтики серед злопів переважали. Серед голодних романтиків завжди більше, ніж серед ситих. Злопи всі в основному голодні були й знали, що гарне життя там, де є сміття.

Вони кричали:

— Bay! Гайда на терикони!

— Bay! Вперед на смітник!

— Агов, хлопці, усі на терикон!

— Але туди ще дістатися треба, — і далі гугнявив той, котрий був розумний. Його спершу з’їсти хотіли, а потім вирішили послухати — останнє слово надали.

— Ми ж не сарана, — гугнявив розумник, — ми звичайні осілі злопи… Як ми той твій терикон розшукаємо?

— Жодних можливостей, — пожалкував злоп-старійшина. Він був такий старий, що чурбак у нього репнув не натроє, а на вісім частин. Ото він і підтвердив: — Нє-а, на терикон нам не дістатися…

— Авжеж?! — іронічно спитав Шиворіт-Навиворіт. І запах відповідно іронічно: скислим борщем і розлитим оцтом. — А сусіда вам навіщо? Дорожній гном?

— Правильно! — загомоніли злопи. Про те, що сусіда їм ні до чого, вони знали. З цим вони завжди готові були погодитися. — Нащо нам сусіда?

— Слід його як-небудь вколошкати.

— Та припиніть! — заволав Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. — Я маю на увазі, що в цьому випадку сусід дорожній гном вам більше за все й потрібен.

— Він нам потрібен? — здивувалися злопи, переважно молодь. Старші звикли ні з чого не дивуватися.

— Він вам потрібен. Аякже.

— Він-бо — дорожній?

— Дорожній.

— І сусід?

— Сусід.

— А коли він дорожній, та ще й сусід, то нехай і проведе вас по-сусідськи звідси на терикони або на Янтарне полечко!

…Зависла тиша. Злопи несподівано замовкли всі разом. Під таким кутом жоден злоп ніколи свого сусіду гнома Гролика не розглядав. Що від сусіди гнома Гролика може бути не тільки шкода, а й користь. Злопи так довго мовчали, отетерівши, що Шиворіт-Навиворіт навіть занепокоївся:

— Агов! Чого ви? Чого мовчите?

— Та ми його вижити хотіли, — просто зізнався один із злопів. — Мучили його самі, а потім іще й шершня впіймали та нацькували, щоб він гному дошкуляв. Навряд чи дорожній гном після такого погодиться нам допомагати. Навряд чи погодиться переселяти.

— Погодиться, — впевнено сказав Шиворіт-Навиворіт. — Сусідам, котрі стараються тебе вижити, завжди треба допомогти переїхати.

— Да-а, — проказав Шиворіт-Навиворіт, оглядаючи злоп’ячий натовп. — Таку сімейку переселити трудно. А терикон далеко… Майже так само далеко, як і Янтарне полечко. Злопи! — радісно загорлав Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. — Ви, злопи, янтар жерете?

Злопи були істотами, багатими на чутки.

— Ми не жеремо, — чесно зізнався один старий злоп. — Ніхто не пригощав.

— А розповіді чували. Навіть дуже їстівна річ. А що?

— Та знаю я одну місцинку, — сказав раптом Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. Думка щодо Янтарного полечка припала до смаку Шивороту-Навивороту. Янтарне полечко було наймилішою місцинкою з усіх досі бачених ним. Там було чистенько й охайненько. Там було багато янтарю. Але янтарна варта — духи Янтарного полечка — викинули Шиворота-Навиворота з Янтарного поля. Щоб духу його там не було. Зараз Шиворіт-Навиворіт про це згадав…

«Ах! Яка то була приємна місцинка!» — подумав Шиворіт-Навиворіт.

— Ах! Яка то славна місцинка! — сказав він злопам. — Чиста. Акуратна. Наминайте собі янтар та радійте.

— Нам чистота ні до чого, — насупилися злопи.

— Позагиджуєте, — заспокоїв їх Шиворіт-Навиворіт, — скрізь можна насмітити. Хіба вам довго?

— Янтарне полечко… — замислилися злопи.

— А сусіда погодиться? — уточнив усе-таки якийсь сивий злоп.

— Та куди він подінеться, — здивувався Шиворіт-Навиворіт.

Злопи пропустили повз вуха ідею Шиворота-Навиворота. Вони нарікали на сусіду-гнома — який він упертий. Як він із південного пеньочка йти не бажає і як вони, злопи, шершня закодували, щоб гнома випхати. Це Шиворота-Навиворота наче здохлого їжака неабияк зацікавило. Аякже! Завжди згодиться знання про те, хто кого як дістає. Злопи теревенили, а він по лобі себе раптом як лясне:

— Хлопці! А чи не той це гном, котрого звуть Гролик?

— Він! — заверещали злопи. — Він!

— А знаєте, що я вам скажу? — несподівано підняв лапки Шиворіт-Навиворіт. — Якщо це той гном Гролик, про якого я чув, то він дуже меткий дорожній гном.

— То й що? — погодилися злопи. — Дуже меткий. Так воно і є. Але що з того?

— Один із найкмітливіших дорожніх гномів у світі. Найкращий із усіх, кого я знаю, — правив своєї Шиворіт-навиворіт.

Він навіть підвівся (хоча йому пропонували присісти, навіть стільця підставили) та узявся стоячи розхвалювати гнома Гролика. А злопи навпаки — гнома Гролика не любили.

— Та замовкніть ви! — нагримав на злопів Шиворіт-Навиворіт. — Ото просторіки! Ви слухайте, про що я вам кажу. Я вам про Янтарне полечко розказую — хтось пам’ятає? Вам не виганяти Гролика слід, вам його слід полюбити.

При слові «полюбити» злопи затремтіли. Вони згадали, що жабки їх любили.

— А навіщо? — поцікавилося злопеня, котре забилося в щілину на макітрі найздоровішого злопа.

— Як це «навіщо»? — навіть присів Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак.

Власне, йому ввічливо пропонували сісти — тоді, коли він розповідав про чарівні, повні поживного сміття місця. Але поки Шиворіт-Навиворіт розмірковував, розповідав і руками махав, злопи запропонованого табурета прибрали через ощадливість: щоб сидіння дарма не псувалося на відкритому повітрі. Вони в якійсь газеті прочитали, що коли сидіння стільчика задом не прикривати, а тримати на відкритому повітрі, то воно псується. А Шиворіт-Навиворіт такого навіть від злопів не сподівався — що вони з-під нього табурета запропонованого приберуть, тому не дивлячись присів, вважаючи, що сідає на табурет.

А насправді — на порожнє місце. І бебехнувся. І схилом покотився.

Розділ 4 Здобич шершня Бу

Дуже приємне видовище, еге ж — здохлий їжак, що котиться схилом.

Злопи засперечалися: до якого місця він докотиться?

Проте Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак нікуди не докотився. Він миттю підвівся там, де впав. Злопи нажахано сахнулися — думали, він квакати почне або карати від щирого серця. Однак Ніби-Здох-їжак був ніби не мстивий. Він замість помсти завершив свою думку:

— Вам чому треба гнома Гролика любити? Тому, дурнуваті ви злопи, що саме гном Гролик може вас усіх до добробути привести — на Янтарне полечко доправити. Місця там на кожного буде стільки, скільки ви тут на всіх маєте.

Злопи розічхалися від хвилювання. Від дороги могло здатися, що над пеньочками зависла хмарка комашні. Та це була не комашня. Це злопи чхали. Як малорухомі істоти, злопи боролися за кожен сантиметр землі, на котрій жили. Тож думка про те, що можна ось так, запросто, взяти й переселитися всім сімейством кудись далеко, що хтось здатен переправити їх із одного місця на інше, досі не спадала їм. Але вже коли спала, то відразу глибоко в їхніх розтрісканих головах засіла. Злопи не могли отямитися. Довго кумекали. А потім гірко заголосили. Заголосили вражено. Немстивий Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак почав докладно змальовувати звиклим тіснитися, товктися в черзі до туалету та до триярусних ліжок злопам, які там чисті, не загиджені простори Янтарного поля…

Про те, скільки нір можна накопати в чудовому янтарному ґрунті та як багато місця та вільного часу матимуть ситі й вільні істоти. Отож заливав немстивий Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак по повній програмі. Коли б злопи вміли плакати, вони б плакали, слухаючи, що їм розповідає немстивий, ну геть немстивий Шиворіт-Навиворіт-їжак-Напевне-Здох.

Груди у злопів здіймалися, оченята сяяли, а самим їм несказанно закортіло вирушити вперше в житті в романтичну подорож.

Янтарні міражі линули над натовпом злопів… Ну, певна річ, знайшовся серед них розумник, котрий у розпалі рожевих марень візьми та й ляпни:

— Якщо Гролик нас звідси на Янтарне поле відвезе, йому наші пеньочки дістануться.

— А дулю йому, а не наші пеньочки! — загарячкували найжадібніші злопи. Поспіль чоловічої статі. — У наших пеньочках ми свої яєчка заховаємо, щоб із собою не возити. Нехай вони тут вилуплюються й знову розмножуються.

— Та як це ми яєчка залишимо? — оскаженіли злопчихи. — Ми лише вас, плішивих тут покинемо. А самі з Гроликом поїдемо на Янтарне полечко.

— То ось ви як заговорили! З Гроликом ви поїдете? А хто нас підбурював шершня Бу проти Гролика дресирувати?

Злопчихи робили невинні, мов росинки, очиці. Вони вміли їх робити кришталево-прозорими й вугільно-чорними — щоб подобатися.

Немстивий Шиворіт-Навиворіт розсівся на стільці, котрого злопи знову витягли й встановили для дорогого гостя.

Шиворіт-Навиворіт рохкав від задоволення. Він любив подорожувати. А злопи його вразили. От же народ — малорухливі, найжалюгідніші за рангом серед мешканців доріг. А ти диви — ледь перед ними перспектива змалювалася — потягло злопів у мандри! У дорогу…

— Отакі ми всі, дорожні жителі, — філософствував Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак і погойдувався на стільці.

А злопи й далі сварилися та дорікали одне одному. Кому першому на думку спало сваритися з сусідом гномом Гроликом. Дошкуляти такому, виявляється, потрібному й важливому сусідові. Злопи так погиркалися, що не помітили навіть, як повернувся злющий шершень Бу. Дорожній гном не повернувся, а шершень Бу повернувся, сів на найпівнічніший пеньочок, почав Шиворота-Навиворота роздивлятися. Без жодної цікавості. Як пересічного гнома. У шершня Бу цікавості до сторонніх не було. Він же не вівчарка, а шершень.

Між тим злопи висловлювали кожен власну думку, плювали на думки інших з високої дзвіниці. Вони рвали травинки та чхали один на одного…

У злопів весь обжитий простір був запльований. Тому що думки в них мінялися як напрям вітру. Вони всі чхали. І на всіх.

Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак відсунувся далі. Він роздивлявся шершня Бу. Шершень Бу мав переконливий вигляд — як ретельно розмальований Шварценегер.

У пащі шершня Бу стримів уривок якогось папірця. Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак, подорожуючи шляхами, надивився багато чого. І нікого він не боявся. Тому що його ніхто ніколи не чіпав! Шиворіт-Навиворіт ніби здох їжак мав вигляд здохлого їжака. Причому, міг набувати вигляду здохлого їжака будь-якої несвіжості. Ну скажіть, хто зачіпатиме здохлого їжака? Та ще й несвіжого? Ніхто не зачіпатиме. То чого ж йому боятися?

А от його всі боялися. Аякже. Кому до вподоби здохлі їжаки?

Шершень Бу не становив винятку. Хоча шершень Бу не був ні звіром, ні птахом, а лише комахою — все одно Шиворота-Навиворота боявся. Тож коли Шиворіт-Навиворіт поманив шершня Бу до себе й звелів віддати папірця, той покірливо приніс. І доки злопи сварилися, а сваритися вони могли довго, Шиворіт-Навиворіт-Наче-Здох-їжак уривок папірця вивчав.

Довго вивчав.

Ви вже здогадалися, так? А от Шиворіт-Навиворіт нічого не міг зрозуміти. Шиворіт-Навиворіт страшенно не любив усілякі головоломки. На його думку, світ мав бути простим. Тому він почухав потилицю й загорлав на весь косогірчик:

— Що?!

Злопи замовкли. Потім на Шиворота-Навиворота подивилися. Потім поряд із Шиворотом-Навиворотом шершня Бу вздріли. Потім на папірець в лапах у Шиворота-Навиворота звернули увагу. І спитали в Шиворота-Навиворота:

— А чи не наш то папірчик, перепрошуємо? А чи не нам це наш шершень Бу його приніс?

— Ваш, ваш, — заспокоїв жадібних злопів Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. Він не був скнарою. Для нього що один папірець, що цілий кошик паперів — все одно було. Це для злопів, що тулилися в тісняві, кожен клаптик паперу цінність мав. Це злопи на нього негайно претензію висували.

— А скажіть-но мені, злопи, — спитав Шиворіт-Навиворіт, котрий ніяк не міг второпати, що за папірця приніс шершень Бу, — цей ваш шершень на запис працює? Події дня в нього в макітрі записані? Цікаво мені знати, звідки він цього папірця приніс і навіщо.

Один зі злопів, той, що кодував шершня, підняв його за крильця, подивився на сітківку очиць, струснув і ляснув по задку.

— Із якого часу запускати? — діловито спитав злоп у Шиворота-Навиворота.

Розділ 5 Шпигунська історія шершня Бу

У повітрі зависло щось схоже на екран. На цьому екрані з’явилося зображення подій, що відбувалися перед очима шершня Бу — із самого ранку. З того моменту, коли злопи ще спали й тільки шершень уже чатував над південним пеньочком.

— Прискорено давай, — скомандував Шиворіт-Навиворіт.

Перед публікою промчали події цього дня. Більшість із них були зрозумілими — і погоня за малолітражкою, й події на перехресті, загаченому бігонями, й зустріч із шляховичком Добринькою, й те, що відбувалося на Мосту-Ярмарку.

— Стоп! — закричав Шиворіт-Навиворіт, коли у кадрі з’явилася грамотка.

Ота грамотка від Божени — ви знаєте.

Відтепер Шиворіт-Навиворіт став уважніше стежити за подіями. У деяких місцях він просив злопів прокрутити кадри, що засіли в голові шершня Бу, швидше, в деяких просив зробити стоп-кадр, іноді — пустити запис повільніше. Безперечно, шершень Бу не все бачив. Але Шиворіт-Навиворіт був розумною дорожньою істотою. Він супроводив те, що відбувалося, поясненнями для злопів-тугодумів.

— Ось ваш Гролик грається. Ось хтось йому записочки передає. Ось вони щось чаклують. Оце вони радяться… Цікаво… Оце вони кудись їдуть. Цілий натовп гномів кудись подався.

— …А це, — витріщив очі Шиворіт-Навиворіт, — чумачки! Давно я чумачків не бачив… Чумачки — це старійшини дорожніх гномів… ось знову записочка… Стоп! — закричав він раптом. — Назад крути! Ось знову записка, котру отримав гном Гролик і не зміг розібрати, тому її гноми привезли чумачкам. Ось ваш шершень хапає клаптик цієї записки й утікає…

— То й що там? То й як там? — хвилювалися злопи.

Злопи хвилюються раз, злопи хвилюються два, злопи хвилюються три…

Шиворіт-Навиворіт головою крутить. Міркує.

Це ми все знаємо — все, що там відбувалося.

У гнома Гролика.

У шершня Бу.

У чумачків.

А шершень Бу ні в чому не розбирався, він просто папірця поцупив у гнома Гролика. Через те, що був закодований на шкоду.

Проте Шиворіт-Навиворіт не відразу зрозумів, що й до чого. Спочатку нічого не зрозумів. А злопи на нього напосілися:

— Ну що там?

— Ну про що тут?

— Нам щось перепаде?

— Тобі зрозуміло?

— Їжакові зрозуміло! — відмахувався від набридливих злопів Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. Він поки що блефував.

Він не розумів, лише намагався зрозуміти, що й до чого.

Деякі злопи в задніх рядах уже й інтерес до цієї справи втрачати почали, натомість взялися пощипувати травичку, що підросла останнім часом. Отакої — вони лише на п’ять хвилин відвернулися, а трава так підросла!

А один злоп, котрий просто стояв, за собою хрускіт почув і теж захотів повернутися. Та як тут повернешся в такій товкотнечі? Усі злопи Шиворота-Навиворота таким щільним кільцем обступили — повернутися було ніяк. Тоді той, що повернутися не зміг, від злопи… себто від злоби хотів Шиворота-Навиворота за носа вкусити. І вкусив би. Якби знав, де в того ніс. А цього він-бо й не знав. Тому що шивороти-навивороти мають вигляд такий, який мають здохлі їжаки, а не такий, який у них є насправді. А який він був насправді, ніхто не знав. Ніхто не знав, де в Шиворота-Навиворота насправді вуха, а де — ніс. Де хвіст — теж насправді ніхто не знав.

— Є! Знайшов! — закричав тим часом Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак і підняв папірець над головою. — Тепер я знаю, що воно таке! Я знаю, як змусити гнома Гролика перевезти вас на Янтарне полечко.

— Задарма? — засумнівалися злопи.

— Мені заплатите, — скромно сказав Шиворіт-Навиворіт. Він тільки-но склав у невидимій голові частини невидимої мозаїки.

Злопи посунулися до нього ближче, якщо можна так висловитись.

Якщо ви пригадуєте, Шиворіт-Навиворіт усе-таки мав подобу здохлого їжака. А здохлі їжаки зазвичай мають з біса кепський вигляд. Проте злопи все-таки наблизилися до нього. До тісняви вони звикли, а сморід та гнилизна їх не відлякували. Вони прагнули бути ближче до Шиворота-Навиворота, оскільки сподівалися дізнатись, як можна примусити гнома Гролика перевезти їх із двох пеньочків на косогірчику на Янтарне поле, змальоване Шиворотом-Навиворотом.

Шершень Бу блимав очима. Шиворіт-Навиворіт його випустив і не звертав на нього жодної уваги. Шершень Бу лупав очима. Маленькі злопенята лізли на голови більшим, а ті, котрі їли траву, так і застигли з травинками в дзьобах.

— Кажи!

— Не зволікай! — не витримав найстарший злоп. — Що ти там зрозумів?

Розділ 6 Мозковий штурм

— Я ось що зрозумів, — сказав нарешті Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. — Я зрозумів, що вашому другові гному Гролику передали листа…

При слові «друг» злопи спантеличено перезирнулися. У їхньому словнику такого слова не було.

— Я зрозумів, що гному Гролику хтось передав листа, котрого він не зумів прочитати. Цього листа не змогли прочитати інші гноми. Тому вони цього листа віднесли до чумачків. Старших гномів.

Злопи закивали — ніби второпали.

— Чумачки прочитали записку, — вів далі Шиворіт-Навиворіт.

Злопи повитріщали очі.

— У записці гному Гролику була пропозиція кудись поїхати, — провадив далі Шиворіт-Навиворіт ніби здохлий, проте розумний їжак, — і була вказана адреса. Оцю саму адресу і вкрав ваш злющий шершень Бу. Це координати того, хто запросив гнома Гролика в гості. Розумієте?

Злопи поки що не розуміли. А коли вони не розуміли, то мружилися та насуплювались.

А Шиворіт-Навиворіт зареготав:

— Ги-ги-ги! У нас в руках найважливіша частина листа, отриманого гномом Гроликом. Адреса невідомого відправника!

Злопи чесно старалися зрозуміти, переваги володіння адресою того, хто послав Гролику листа. Але не розуміли.

— Ото тупаки, — знову розгнівався Шиворіт-Навиворіт. — Глечики на вас чіпляти, як на кілочки! Ми маємо в руках адресу того, хто запросив до себе гнома Гролика, второпали?

Второпали чи не второпали, а руки в злопів засвербіли. Однак бурий злоп напрямки спитав:

— Так його що, цього гнома Гролика, теперечки витурити з південного пенька дозволено?

— Витурити! — загомоніли злопи, переймаючись надією.

— Так йому й треба, нехай чужих адрес не губить. Нехай законів не порушує.

— Ви про що? — здивувався тупості злопів Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. — До чого тут «витурити»? Навпаки — ви тепер самі можете поїхати. Гном Гролик от-от з’явиться сюди по свого папірця навздогін за шершнем Бу…

Шершень Бу вжахнувся. Він пригадав, які погрози кричав йому вслід гном Гролик, коли він утікав зі здобиччю.

— І адресу у вас попросить, — провадив Шиворіт-Навиворіт. — А ви… Ви йому…

— Дулю! — одноголосно й дуже радісно загорлали злопи.

— Та ні, не дулю, — з досадою поморщився Шиворіт-Навиворіт. — Ви йому запропонуєте обмін: нехай він за ту адресу всіх вас на Янтарне поле відвезе. То він вас і відвезе. Якщо ця адресочка йому потрібна…

— А звідки нам знати, де ті галявинки? Ми не знаємо, де вони, то може, й гном Гролик не знає? — засумнівався старий злоп. А злоп із червоним носом докинув: — Ми йому віддамо адресу, а він нам — дулю.

— Ну, по-перше, — сказав Шиворіт-Навиворіт, — не судіть інших по собі. А по-друге, я вам намалюю план, як добратися до Янтарного поля. Шматок кори знайдете?

— Якої кори? — не зрозумів злоп із червоним носом.

— Кори для малювання! Щоб я вам план намалював. Як добратися до Янтарного поля.

Кора для малювання у злопів була. Але їм було шкода її віддавати. Вони головами замотали. Ніби нема в них кори.

— Тьху! — розсердився Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. — Отакі скнари! То й сидіть усе життя на двох пеньках. А я полетів…

Хтось нервово захихотів.

Еге ж, злопам було над чим поміркувати.

— Значить так, — подав голос старший злоп, — принесіть-но сюди кору для письма.

— По цілій галявині на кожного злопа! — нагадав Шиворіт-Навиворіт. — На Янтарному полі.

— Бігцем! — знавіснів старший злоп.

Шершень Бу хотів кудись побігти, але увіткнувся в спини натовпу злопів і зупинився. Відверто кажучи, йому кортіло спати.

Злопенята принесли кілька сувоїв кори для письма. Це була гарна кора. Шиворіт-Навиворіт вибрав клаптик, чистіший за решту, й наніс на нього кілька значків. Потім пошепотів над ними. Потім віддав кору старшому злопові.

— Усе! — сказав він. — Карта готова. Згідно з цією картою вас будь-який дорожній гном до Янтарного поля доправить. Хоч Гролик, хоч не Гролик. Але щодо Гролика ви аргументи маєте. У вас є те, що йому потрібне. Я гадаю, він вас повезе.

Шиворіт-Навиворіт раптом заквапився й почав збиратися. У повному розумінні цього слова. Щойно він скидався на розчавленого здохлого їжака, а ось уже він скидається на тільки-но здохлого їжака, ще зовсім свіженького.

— Агов! — загукали злопи. Вони дечого не зрозуміли. — А як цей Гролик зуміє нас перевезти?

— Якось вже перевезе, — зареготав Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак.

Навіщо цей ніби здохлий їжак вирішив Гролику такі чудернацькі задачки загадувати, так цього навіть я не розумію. Чим йому дорожній гном Гролик насолив, що він його так підставити вирішив? Загадати таку задачку на чотири дії? Може, вони раніше десь зустрічалися й дорожній гном Гролик чимось не догодив Шивороту-Навивороту, ніби здохлому їжаку? Чи той просто про запас йому шкодив? Хто його знає! Я коли вже щось дізнаюся чи згадаю, відразу ваш номер наберу й розкажу.

— Щасливої дороги, — реготав злопам Шиворіт-Навиворіт. — Привіт Янтарним полям!

І кудись подівся. Зненацька зник Шиворіт-Навиворіт, котрий ніби здохлий їжак.

Куди зник?

А хто його знає? Ніхто, певне, ніколи в житті не досліджував, куди здохлі їжаки зникають… Безумовно, якщо комусь конче потрібно, ми можемо простежити, куди наш знайомий ніби здохлий їжак подівся, але воно вам потрібне?

Краще я вам розкажу, що зі злопами відбувалося та з шершнем Бу. А ще з гномами. Ах, як приємно мені про гномів писати! Я вже стомився розповідати про злостивих, невмитих, нечесаних злопів, до яких наближалося нове життя. Звісно, нове життя наближалося не дорогою, звідки його слід було чекати. Нове життя мчало навпростець — від Бодайки, хутора чумачків, через поле, через ліс до трьох пеньочків мчав колишній цеповий пес Фау, обвішаний, немов ялинка, дорожньою братією.

Гноми, що скакали на колишньому цеповому псі, були войовниче налаштовані.

Чимало гномів встряли в історію з грамоткою від Божени й втратили при цьому дорогоцінний час для ігор — на спробі розшифрувати грамотку, на подорожі до Бодайки й на спілкуванні з чумачками. Тому витівка злопового шершня викликала в них страшенне обурення й бажання помститися. Гноми ніби індійці прикрасили себе травинками та розмалювали невидимими для людського ока кольорами свої обличчя. Томагавк війни було викопано. Над натовпом гномів лунали войовничі вигуки. Цеповий пес Фау також гавкав — просто з солідарності.

Чумачки пообіцяли цеповому псу Фау південну частину Фолклендських островів за підтримку у відніманні грамотки. Пес Фау вважав, що за такий приз можна й погавкати. А в цілому біг він ледаченько — хоча й удавав, що дуже старається.

Три пеньочки наближалися.

Розділ 7 Нове життя наближається

На зашийку в цепового пса Фау поважно сидів дорожній гном Гролик — хтось же мав вказувати шлях. Пес Фау мчав навпростець — це було захоплююче видовище для дорожніх гномів. Їм рідко доводилося їздити отак — не дорогами. Певна річ, краєвиди, які вони звикли споглядати, роз’їжджаючи по шосе, разюче відрізнялися від тих хащів, крізь які продирався колишній цеповий пес Фау, котрий прагнув якнайшвидше доставити друзів до трьох пеньочків. Гном Гролик теж пообіцяв винагороду — кілограм шинки із лугових коників. Цю шинку вміла готувати баба Галя, котра пригощала пиріжками на дорозі.

Баба Галя мала ятку на автобусній зупинці й була людиною. Тобто Великою. Вона продавала подорожуючим Великим серветки, пиріжки й квас. І з дорожнім гномом Гроликом баба Галя познайомилася, звісно, на дорозі. Одного разу їхні шляхи перетнулися й вони зрозуміли одне одного — баба Галя й дорожні істоти. Її страви припали до смаку дорожнім істотам: і гномам, і роуді, й простецям, і шляховичкам, а деякі страви гномів, навпаки, припали до смаку Великим. І цеповому псу Фау. Скажімо, шинка з коників. Коників бабі Галі в необмеженій кількості доставляв галявинний гоблін Грок. Шинка із коників від баби Галі з’явилась уже в найкращих київських ресторанах, і колишній цеповий пес Фау старався заслужити свій кілограм.

Гном Гролик мав чим розплатитися з бабою Галею. Дорожні гноми трохи вміли впливати на погоду й на хмарність, трохи — на настрій водіїв, тож баба Галя лише вигравала від свого знайомства з ними.

Отже, колишній цеповий пес Фау, осідланий та обвішаний гномами, показався на горизонті й помчав до узбіччя, де зібралася злопська громада. Наставник злопів — Шиворіт-Навиворіт якнайсуворіше звелів твердо стояти на своєму і зник.

Побачивши пса Фау, обвішаного дорожніми гномами, злопи затремтіли. Злопи збагнули, що супроти такої кількості дорожніх гномів із колишнім цеповим псом Фау на додачу їм не вистояти. Однак Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак — їхній новий тренер — виявляється, нікуди не зник. Він не залишив своїх підопічних у скруті.

— Агов, — шелестів невідомо звідки Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак, — подивіться, скільки їх там на собаці. Адже їх там не один гном Гролик, а сила-силенна! Та ви ж їх перелічити не забудьте, щойно вони під’їдуть, — напучував він таємничим шепотом.

— А чого їх рахувати? — понуро запитав сірий злоп. Власне, всі злопи з переляку набули сірого відтінку, але цей був сірим і раніше.

— Як це — чого? — щиро здивувався Шиворіт-Навиворіт. — Ми з вами що постановили? Ми постановили дорожньому гному Гролику висунути вимоги. Аби він нас на Янтарні поля перевіз.

Пес Фау теліпав гномами вже зовсім близько.

— Сам Гролик навряд чи впорався б із вашим переїздом, — провадив своєї Шиворіт-Навиворіт. — Та вже коли візьметься вас перевозити вся його ватага, то разом вони впораються. Слід лише всіх цих гномів перелічити, коли вони з’являться. Слід їх усіх порахувати. Щоб жоден гном не ухилився. Роботи для всіх гномів вистачить. Може, цих гномів стільки, що коли вони разом до перевезення візьмуться, то й перевозити кожному доведеться по одному злопу. Ги-ги-ги! — сміявся Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. Певна річ, як то кажуть — його б вустами та мед пити.

Злопи пильніше придивилися до гурту, що наближався, й раптом впали в розпач. Гномів на цеповому собаці Фау було набагато менше, ніж злопів. По одному гному на злопа не виходило. Простакуватих злопів це неприємно вразило.

Збігло трохи часу, й ось уже дорожній гном Гролик на собаці з юрбою друзів досяг свого південного пеньочка. Пес Фау добіг до косогірчика, поткнувся туди-сюди й не знайшов іншого місця, заліз на брилу, котра насправді була не брилою, а дорожнім бивнем. Пес Фау забрався на брилу й впав без задніх ніг. Він сьогодні набігався.

Узбіччя та косогірчик були забиті розбурханими злопами. Гноми скакали по Фау, але донизу поки не зістрибували. Усі горлали й розмахували руками.

Першими на землю зіскочили веї. Вони були на роликових ковзанах, а в роликах на собаці не вельми зручно. Веї приїхали на Фау виключно через цікавість, дорогою на роликах вони добиралися б вдвічі довше. А так вони встигли до місця подій вчасно.

Потім з Фау зіскочила Чарівна Ши зі шляховичком Добринькою.

Потім скочив шляховичок Цибулька. Цибулька пристав до гурту дорогою. Він був спробував пощипати злопів. Але злопи — істоти товстошкірі й щипання сприймали як лоскіт. Шляховичок Цибулька щипав злопів, доки не збагнув, що їм це до вподоби. Тоді він підняв дрючка й ляснув якогось злопа по макітрі. У шляховичка полетіли ка… ка… камінці. Дорожні веї від’їхали на безпечну відстань, а шляховичок Цибулька заскочив знову на Фау й сховався за спину дорожнього гнома Гролика. А чоловічок-нігтик поліз на голову Фау й почав добиватися справедливості.

— Гей, ви! — кричав він. — Злопи-копи, мерщій повертайте Гролику координати Божени, котрі ваш смердючий шершень украв!

Навіть язиката восьминіжка не вибовкала б злопам більше, ніж це зробив чоловічок-нігтик — навіть якщо була б восьмиязичкою, а не восьминіжкою.

Злопи таки зрозуміли, що Шиворіт-Навиворіт мав рацію і що шершень Бу примудрився поцупити вельми важливий для гномів документ. І за цей документ, як і передбачав Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак, можна було вимагати від дорожнього гнома Гролика чого завгодно, а не тільки переселення на якісь Янтарні луки чи галяви. Злопи, котрі спершу хотіли по-чесному віддати гному Гролику його папірця в обмін на переселення, нарешті зрозуміли, що цей клаптик — важливий козир.

Злопи, певна річ, носи позадирали й примовкли. Гноми галасували, галасували, а потім також замовкли.

— Ну, а тепер, — сказав найстарший злоп, — слухай, що я скажу. Ти, гноме Гролику, переносиш нас, злопів, усіх до єдиного на Янтарні поля й за це отримуєш свого папірця назад.

— А ви його не викинули? — злякався дорожній гном Гролик.

— Ми ніколи не викидаємо папірців, — серйозно відповів старий злоп. — Їх завжди можна використовувати знову. Тож ти переносиш нас на Янтарні поля, а ми віддаємо тобі клаптик із координатами. Усе зрозуміло?

Хоча старий злоп розмовляв не каракулевою мовою, гноми однаково нічого не второпали. Вони про Янтарні поля та про наміри злопів і гадки не мали. У них папірець украли — вони за ним і прибули. А їм про якісь Янтарні поля розповідають.

Навпаки, ніхто нічого не розумів, ніхто нічого. Ані Добринька, ані чоловічок-нігтик, ані Гролик. Ані пес Фау, який мирно спав. Жоден гном нічого не зрозумів. Ніколи ніякі злопи нікуди не переселялися. Злопи завжди розповсюджувалися, утискаючи сусідів, це так, зазвичай. Масових переселень злопів із одного місця в інше жодні дорожні хроніки не згадували.

— Ви що, сказилися? — нетактовно, але прямо спитав чоловічок-нігтик. Він один був дужчий за будь-якого найбільшого злопа. Навіть дужчий за двох середніх злопів. А якщо взяти маленьких злопів, то здоровіший за двадцять чи тридцять злопенят. Та й Ілько, хлопчик-мізинчик, був не слабким здорованем.

— Зараз водою обіллю, — пригрозила злопам восьминіжка Сежелен. — До калюжі метнуся й пообливаю.

Злопи похитнулися. Хлопчик-мізинчик видобув з пазухи рогатку й почав вибирати камінці.

— Стрілятимемо, — сказав він, — тільки по призвідцях.

Розділ 8 Злоп’ячий керманич

Злопи намірилися кинутись врозтіч, але тут на них упала страхітлива тінь і долинув рипучий голос. Злопи підняли голови й побачили Шиворота-Навиворота-Ніби-Неживого-їжака. Той звисав з гілки дерева просто в них над головами, корчив їм страхітливі мармизи й на мигах показував, що слід гнути на своє. Задля вірогідності він вигинався й діставав лапами собі до морди. А може, лише створював ілюзію.

Дорожні гноми теж попіднімали голови, проте нічого не побачили, крім здохлого їжака, а здохлі їжаки не такі вже й привабливі, щоб ними милуватися. Тому жоден з гномів навіть не подумав: а чого це раптом на дереві висить здохлий їжак? Це дорога, а на дорозі чого тільки не висить у найнесподіваніших місцях. На дорогах чого тільки не трапляється. Гноми лишень подивувалися з того, що злопи, які були подалися назад, знов зімкнулись і дружно замотали головами на знак протесту. Вони не збиралися відступати, та й відступати їм не було куди. Так уже склалося, що сімейство злопів, про яке ми розповідаємо, не могло розвиватися, витісняючи сусідів невідомо куди. З південного боку злопів обмежував пеньок гнома Гролика, з північного жила вогненна дорожня саламандра, сама ладна зжерти хоч кого, хто вдереться до її володінь, — хоч злопа, хоч кролика. Зі сходу земля була просто непридатна для життя. Там усе було випалене, залите горілим мастилом та засипане металевою стружкою. А на західному боці мешкав лис. Самі розумієте, лис теж не заперечував проти злопової навали. Він їх, злопів, просто змітав на совочок і висипав у трубу, котра вела вниз, до його друга — крота. Назад злопи, котрі забредали у володіння лиса, не поверталися. Ніхто не знав, що там із ними діялося, але чутки ходили неприємні…

Тепер злопи торжествували. Вони могли примусити дорожнього гнома Гролика перевезти своє сімейство в якісь придатні для розмноження місця.

Злопи не відступили. Усі присутні — й злопи, й гноми — збагнули, що майбутнє визначилось.

— Так, — сказали шляховичок Добринька зі своїм внутрішнім голосом, — цікаво.

— Цікаво, — погодилися злопи.

— Хлопці, — похнюпився зломлений гном Гролик, — може, пеньочка мого південного візьмете, грамотку мені віддасте, та й розбіжимося?

Злопи навіть припинили потріскувати від такого нахабства. Еге ж, від такої зухвалої пропозиції. Та на біса їм здався якийсь нікчемний пеньочок, тоді як їм сяяла ясна далечінь?

Хочеш — на терикони їдь, де на кожного злопа по схилу дістанеться.

Хочеш — у зоопарк.

Хочеш — на смітник за Кільцевою дорогою.

А хочеш — на Янтарні Луки. Де, за словами того самого Шиворота-Навиворота, янтарю на тисячу років вистачить.

Злопи твердо стояли на своєму:

— Ми вам — клаптик вашої грамотки від Божени, ви нас — на Янтарні поля. Тра-ля-ля! Далечінь!

— Та ви їм кажіть, що тут недалечко, та й за мене не забудьте. Я вам дорогу підказуватиму, — шепотів Шиворіт-Навиворіт.

Такого злопи не чекали. Вони так здивувалися, що навіть забули, що повинні розмовляти з Шиворотом-Навиворотом таємниче й пошепки, тож вголос закричали:

— То ти теж у далечінь?! А як ми тебе із собою візьмемо? Адже ти не злоп, а Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак.

— А ви скажете, що я родич… Або — сімейна реліквія, — озвався згори той.

— Тільки ми не самі, — тут-таки сповістив Гроликові злоп-вискочка, не чорного, а сірого кольо-py. — У нас тут талісманчик є, без котрого ми не поїдемо, — він вказав на гілку, звідки звисав ніби здохлий їжак.

— Фе, — зморщив носа дорожній гном Гролик.

— Може, ми вам там знайдемо здохлого їжака? — запропонував чоловічок-нігтик. — Або іншого розчавимо?

— Гидота яка, — скривилася восьминіжка Сежелен. — Бе-е-е…

А хлопчик-мізинчик Ілько спитав, заряджаючи свою рогатку:

— Хіба здохлий їжак може бути талісманом?

— Може! — безладно закивали злопи.

А сірий злоп загорлав:

— Нема чого нас під час переговорів рогаткою шантажувати!

— Та хіба я шантажую? — знітився хлопчик-мізинчик.

Шляховичок Добринька іншим зацікавився:

— А навіщо ви його на дерево закинули?

— Треба, то й закинули, — відрубав найбільший злоп.

«Оце халепа, — безрадісно думав у цей час гном Гролик (він зрозумів, що займатися переселенням злопів йому таки доведеться). — А подорож до Божени, навіть якщо злопи повернуть координати, доведеться знову відкласти».

Хочеш — не хочеш…

Гном Гролик був зрозумів, що доведеться погодитися.

А от його друзі засперечалися. Декому з особливо шляхетних гномів така пропозиція видалася нудною. Декому здалася надто великою морокою. Дехто взагалі збирався провести гнома Гролика, щоб якомога більше дізнатися про нові автомобільні корти, де поселилася Божена. Думки товариства розділилися. Більшість навіть не схотіли зайти чайку випити — все сперечалися. Хтось показував пальцем на здохлого їжака. Хтось розглядав злонів. Хлопчик-мізинчик длубався в носі, позаяк вирішив іти з гномом Гроликом до кінця. А шляховичок Добринька все пропустив повз вуха. Він усе щебетав та щебетав щось своїй Чарівній Ши на два голоси — внутрішній і справжній.

І Чарівна Ши мліла від утіхи.

Тож шляховичок Добринька нічого не слухав. Він не чув ані прохання Гролика, ані вимог злопів. А коли Добринька прислухався, гноми вже втратили надію якось домовитися.

Розділ 9 Подвиг шляховичка

Еге ж, коли шляховичок прислухався, він збагнув, що треба рятувати Гролика. Він знав — як! Шляховичок Добринька придумав таке, що вимагало від нього подвигу. Вимагало, щоб він припинив спілкуватися з Чарівною Ши.

— Б-р-р, — розмахуючи руками, збуджено закричав він. — Бр-ррр! — знову замахав руками. — Бр-рр… — знову спробував заговорити шляховичок.

Однак поки що замість того щоб заговорити, він заговорювався, бо після тривалих теревенів із чарівною Ши обидва голоси в нього запліталися, ніби кіски.

Спільна подорож та палкі рекомендації дорожнього гнома Гролика трохи примирили товариство гномів із дивацькою манерою шляховичка розмовляти внутрішнім голосом. Тож зараз, коли вже всім нічого було сказати, ніхто не заперечував проти того, щоб шляховичок Добринька висловився. Навіть противникові будь-яких компромісів Шивороту-Навивороту, й тому стало цікаво, що там хоче бр-р…якнути шляховичок Добринька.

— Б-р-р, — знову спробував Добринька. — Брр… нззз… нзззвий…

Декого з гномів це почало дратувати.

— Хто-небудь, убийте шляховичка, — гукнула з того краю пса Фау восьминіжка Сежелен.

— Брр-р-р… — і далі тягнув шляховичок.

Він тепер був у центрі уваги.

— Та годі вже, говори! — дозволив чоловічок-нігтик, який дорогою спілкувався з китайськими гномами й нахапався основ конфуціанської філософії. Ця філософія дозволяла йому дивитися на світ широко. — Говори, що маєш сказати, — додав чоловічок-нігтик і заохочувально стукнув Добриньку по спині, щоб той нарешті висловився.

— Нехай скаже! — погодилися китайські гноми доо, які ставилися до шляховичка приязно.

Шляховичок набрав повні легені повітря й розтулив рота:

— Бррр… — сказав він, — …онзовий гном-птах!

— Що-о-о? — здивувався чоловічок-нігтик і вщипнув шляховичка за вухо. Конфуцанська філософія це також дозволяла.

— Який іще озоновий гном? Може, озонова діра — у твоїй голові? Ти нащо нам баки забиваєш…

— Не озоновий! — хором загорлали шляховичок і його внутрішній голос. Нормальний голос нарешті втямив, що казав внутрішній. — А бронзовий гном-птах. Гном, котрий виконує бажання…

Чарівний гном, котрий виконує бажання, — це дивина. Це всіх одразу зацікавило. Чоловічок-нігтик майже командирським голосом запитав:

— Хто такий бронзовий гном-птах, і як він допоможе в нашій пригоді?

Шляховичку довелося розказати про все. Як вони з гномом Гроликом зустрілися на дорозі. Як потоваришували і вирішили мандрувати разом. Як їх викинуло з машини через неправильного папугу, котрий дражнився різними голосами, аж врешті закричав «кукуріку!» Як цей півняче-папужий крик розірвав єдине магічне поле й викинув гнома й шляховичка з машини, в котрій вони мандрували, а до того ж, збив бронзового гнома-птаха. Як Гролик та Добринька взялися цього гнома рятувати, бо він втрапив у маленьке грузьке болітце. Публіка слухала.

— …Ну от, — скінчив внутрішній голос шляховичка, — після того як ми врятували цього бронзового гнома-птаха, з’ясувалося, що нам за порятунок належить винагорода — виконання трьох бажань…

— Отримайте та розпишіться, — позаздрив Шиворіт-Навиворіт, соваючись на гілці.

— Отже, — вів далі шляховичок, — порятований нами гном-птах мав здійснити три наші бажання. Але він змахлював, і два бажання з трьох зумів видурити. Але одне бажання він залишився нам винен!

Гном Гролик нарешті осягнув, що він, чи то пак вони зі шляховичком, зуміли викрутитися з безнадійно скрутного становища.

— Ха-ха-ха, агов, пернаті, — закричав Гролик до злопів. — Чули? Я вас перевозити не буду! Великий чарівник — бронзовий гном-птах — візьметься до вашого перевезення на терикони.

— На Янтарні поля, — виправив з гілки Шиворіт-Навиворіт. Його майже не помічали.

— Гей, ви, — репетував гном Гролик. — Чули?!

— Чули! — гули злопи.

— Збагнули?

Ще б їм не збагнути! Гном-птах винен гному Гролику бажання. Він і перевозитиме злопів. Ще б не збагнути. Таке навіть дорожній бивень розумів би. Виконання бажань.

Це навіть дорожній бивень зрозумів. «Ото б мені, — думав бивень, — теж здійснити хоч одне бажання. Скажімо, внутрішній голос пробудити, як у шляховичка Добриньки. Зрушити з місця я все одно не можу, то б хоч побалакати з кимось — хоч якась розрада».

Чоловічок-нігтик стис кулаки:

— Ви ж розумієте, чи не так? То віддавайте грамотку!

Чоловічок-то був нігтик, але завбільшки як злоп. Та він їх своїми кулаками духопелив би досхочу, але поки що домовлявся мирно.

— То віддаєте, чи як? — погрозливо рокотав чоловічок-нігтик.

Злопи в принципі погоджувалися. Але надто вже їм шкода було що-небудь віддавати. Що-небудь брати — це будь ласка, а віддавати — шкода.

А втім… Бронзовий гном-птах переносить злопів на Янтарне поле… Так круто… це ж про них усі дізнаються! Здохлий їжак аж рохнув від утіхи (ви ж розумієте, що із такою вразливою публікою він ані квакнути, ані кукурікнути не міг).

— Згодні! — загорлали злопи й віддали гному Гролику уривок грамотки.

— А як ми гнома-птаха викликатимемо? — раптом спитав гном Гролик у шляховичка, одночасно прискіпливо роздивляючись клаптик грамотки та звіряючи його з рештою тексту.

— Не бійся, — посміхнувся шляховичок. — За внутрішнім голосом. Внутрішні голоси мають окремий внутрішній зв’язок. Мій внутрішній голос може будь-коли спілкуватися з його його внутрішнім голосом, не зважаючи на відстань.

Всередині в нього щось задеренчало. Потім хтось ніби взяв слухавку:

— Алло, — озвався заспаний потойбічний голос.

Це був внутрішній голос бронзового гнома-птаха. Злопи аж навшпиньки стали шанобливо.

Алло…

— Привіт, — сказав внутрішній голос шляховичка.

— Привіт!

— Упізнаєш?

— Упізнаю, — зрадів внутрішній голос гнома-птаха. — Ти де?

— Та тут, — відгукнувся шляховичок. — У гнома Гролика.

— Уже? — здивувався внутрішній голос гнома-птаха. — Довго ж я спав!

— Нам потрібна твоя допомога. Твій господар хлопцям бажання заборгував.

— Пригадую…

— То він не відмовляється, твій бронзовий? — уточнив внутрішній голос шляховичка.

— Якщо відмовиться, — спокійно відповів внутрішній голос гнома-птаха, — я звідси до внутрішнього голосу срібного гнома-птаха звернуся. Чи ще до когось більш значного. Я тут такі зв’язки налагодив, із такими особами — мамо моя рідна! Я в таких осіб внутрішні голоси задіяв! Нехай мій бронзовий тільки писне — йому такий розбір польотів влаштують! Не відмовиться!

— Отакої! — внутрішній голос шляховичка був у захваті. — А мене з ними познайомиш?

— Атож, — приязно відказав внутрішній голос гнома-птаха. — То такі гарні хлопці, тобто в ладу зі своїми внутрішніми голосами. Діамантового гнома-птаха, золотого гнома-птаха, срібного…

Перемовини внутрішніх голосів шляховичка та гнома-птаха чули всі, хто знаходився біля трьох пеньочків.

Від цієї миті серед дорожніх гномів внутрішні голоси перестали вважатися аномалією чи атавізмом. Вони відразу й надовго увійшли в моду. Хлопчик-мізинчик погодився б хоч зараз задіяти свій внутрішній голос. Та й решта гномів теж…

Тим часом внутрішній голос бронзового гнома-птаха знову озвався:

— Де ви на нас чекатимете?

— Відомо, де, — відповів гном Гро лик. — Біля трьох пеньочків та злоп’ятника.

— Виїжджаємо, — бадьоро доповів внутрішній голос гнома-птаха. — Зараз я його заводитиму, лоскотатиму. Чекайте.

На мовчані запанувало майдання. Ой, не так. На майдані запанувало мовчання.

Хлопчик-мізинчик знайшов десь стільця, на котрому раніше сидів Наче-Здохлий-їжак і запропонував його шляховичку. Шляховичок сів на стілець, а в нього на колінах влаштувалася Чарівна Ши. Гролик сховався від восьминіжки. Усі мовчали й просто чекали, що буде далі.

Розділ 10 Третє бажання

Чекати довелося недовго. Після нетривалої паузи в повітрі утворився вир. По тому з виру витік струмінь піску й посипався на голови злопів. Злопи сахнулися врозтіч. Суто умовно. Позаяк суто фізично цього зробити не змогли: надто щільним натовпом вони стояли. Пісок сипався недовго. А коли у вирі пісок скінчився, звідти бухнув струмінь пари. Втім, читачі, які вже знайомі з першою книгою, напевне, вже самі про все здогадалися.

Із виру виринув струмінь пари, перетворився на хмаринку, й цього разу злопи справді потіснилися. Пара — це гаряча вода, для злопа нестерпна.

— Вода — для злопа біда, — говорили старі злопи.

Парова хмара торкнулася косогірчика, але танути не поспішала. Нарешті хмара осіла, розтанула, й перед гномом Гроликом, шляховичком Добринькою, Чарівною Ши, восьминіжкою Сежелен, хлопчиком-мізинчиком Ільком, чоловічком-нігтиком Пнем, банником Ґансі, близнятами доо, ну гаразд, і перед злопами, просто перед Шиворотом-Навиворотом виник легендарний і міфічний летючий бронзовий гном-птах. Хоча бронзовий гном-птах мав належний вигляд — розкішний та яскравий, мов у папуги, — одразу стало помітно, що йому тут усе жахливо не подобається. Що його щось непокоїть. Що він весь у собі, весь всередині себе, і світ навколо цікавить його дуже мало. Гном-птах щось кашлянув у бік чоловічка-нігтика, кивнув баннику та дорожній восьминіжці, кинув погляд на Чарівну Ши й простяг кволу долоню хлопчику-мізинчику.

— Привіт, Добринько, — буркнув гном-птах хлопчику-мізинчику. Гролика він взагалі не зауважував.

Доки гном-птах обтрушувався, не піднімаючи голови і не розкриваючи рота, присутні уважно роздивлялися це диво. Присутні споглядали диво, що прибуло, й раділи кожен по-своєму.

Злопи розуміли, що цей маг-чарівник візьметься до їхніх справ, і складали грандіозні плани про перебудову світу. Принаймні про світ без кордонів вони вже домовилися.

Гноми раділи за Гролика, що він, бідолашний, нарешті вирушить до Божени. До речі, отримавши від злопів уривок грамоти, він міг би вже зникнути. Але він був гномом Гроликом, а не восьминіжкою, він пообіцяв доправити злопів, куди вони вимагали, і не збирався відмовлятися від своєї обіцянки.

Шиворіт-Навиворіт радів, що нарешті потрапить на Янтарне поле. Від нетерплячки він совався на гілці. З гілки сипалися шматочки кори й падали за комірець бронзовому гному-птаху. Досі просто незадоволений, той нарешті зовсім розлютився й розтулив-таки рота.

— Овва! — загорлав він і підняв голову. — Чи не можна обережніше, шановний?

Не знаю, кого він там очікував побачити, але коли підняв голову й уздрів лише здохлого їжака, це анітрохи не покращило настрій непривітного гнома-птаха. Не покращило його самопочуття. Здохлий їжак (Ніби-Здохлий-їжак) теж не залишився в боргу.

— Цить, — пригрозив гному-птаху Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак, — бо я не тільки квакати, а й кукурікати вмію. Прокукурікати?

Усі заворушилися. Надто страшною була погроза.

— Агов! — гукнув до гномів чоловічок-нігтик. — Агов, чого це ваш здохлий їжак постійно в наші справи втручається? Чи йому робити нема чого?

— То може, він зовсім не талісман? — поцікавився роуді Леф, підозріливий англійський гном.

Здохлий їжак відступився, бо сподівався на Янтарне поле разом зі злопами попасти. Тож замовк і відповз далі по стовбуру.

— Гаразд, — прошипів він, наче не їжак, а гадюка. — Відповзаю.

Щойно бронзовий гном-птах розтулив рота, його внутрішній голос заходився здоровкатися, із Добринькою, внутрішнім голосом Добриньки, гномом Гроликом, внутрішнім голосом гнома Гролика… Ой, знову брешу… Внутрішній голос гнома Гролика не був активований. Зате несподівано для всіх на привітання внутрішнього голосу гнома-птаха відповів внутрішній голос дорожнього бивня. Того, на якому розташувався Фау, думаючи. Що це звичайна стара брила. Усі, крім Фау, переполошилися. Але Добринька всіх заспокоїв. Він нагадав, що брила — це не брила, а дорожній бивень. То й що, що ніколи ніхто не чув його внутрішнього голосу — це раніше не чули. А тепер чутимуть. Все просто: коли йому, Добриньці, знадобилося зайти за брилу, тобто за бивня, той попросив його задіяти йому внутрішній голос.

Хлопчик-мізинчик спересердя навіть кулачок свій вкусив: він теж мріяв пробудити внутрішній голос.

Тим часом бронзовий гном-птах перервав суперечку й процідив крізь зуби:

— Ну, які проблеми?

— Боржок за тобою, — не став відкладати справи у довгу шухляду шляховичок. — Ти нам заборгував здійснення одного бажання.

— Я заборгував?! — здивувався гном-птах. — Я вам повинен здійснити бажання? За що? Ми навіть не знайомі!

Гном-птах хотів був розвинути тему, але всередині в нього щось украй неприємно забурчало. Його почало надувати. Якийсь час він терпів, потім не витримав.

— Ах, пригадую! — сказав він. — Знайомі, — і здивувався: — А хіба я не всі ваші бажання виконав?

— Ми… — почав гном Гролик.

— Чекайте, — згадав раптом гном-птах, — це ви мені килим підштовхнути бажали?

Проте дорожні гноми були тертим народом.

— Слухай, — сказав шляховичок внутрішнім голосом, — годі заливати. Чи нам запросити когось вищого за рангом на розбір польотів? Може, діамантових летючих гномів? Твій внутрішній голос їх теж задіяв!

Для гнома-птаха це виявилося новиною. Неприємною. Він збагнув, що програв, але ще не второпав, наскільки.

— Ну гаразд, — процідив він, оглядаючи чудернацьку публіку, що його обступила, — чого вам, браття? Бажаєте півників на паличці? Я можу це зробити — хоч кожному по два.

— Ура! — здійняли галас злопи. Гном-птах їм подобався чимдалі більше. — Бажаємо!

— Стійте! — кричав гном Гролик. — У нас у всіх лише одне бажання. Ніяких півників!

— А нехай він нас навчить загачувати дорогу, — зарвався якийсь зелений злоп. — Бажаю, як бігоні, дорогу перекривати та помаду красти!

— Хлопці, — зашипів Ніби-Здохлий-їжак до злопів, — у вас мало місця. Вам нема чого жерти. Вам ніде жити…

— Га? — отямилися злопи.

— Ага! — пригадали злопчихи.

— На терикони!

— У зоопарк!

— На смітник!

— На барикади!

— То хто тут бажання замовляє? — цідив крізь зуби гном-птах. — Гноми чи злопи?

— Бажання замовляємо ми, — відказав шляховичок. — Але на прохання злопів.

— То яке ж у ваших злопів бажання? — іронічно поцікавився бронзовий гном-птах. — Пристосувати їхні шлунки для перетравлювання асфальту? Чи навчити обгризати власні вуха?

— Лиса порішити із сусідньої нори! — вигукнув якийсь злоп.

— У злопів звичайне бажання, — спокійно відповів шляховичок і підняв догори палець, — вони хочуть переселитися на Янтарне поле.

— Янтарне поле, — прошипів згори здохлий їжак. І випереджаючи наступне запитання гнома-птаха, додав: — Усім злопакам. Усім злол’ячим нащадкам.

— Та як же це я все сімейство перенесу? — роззявив рота гном-птах. Із рота в нього вирвався потужний регіт внутрішнього гномо-птахового голосу.

— Перенести бронзовому гному-птаху купу злопів від трьох пеньочків до Янтарного поля, — перейшов якнайшвидше до заклинання шляховичок Добринька. — Це наше із гномом Гроликом бажання, виконати котре ми вимагаємо від бронзового гнома-птаха. Усі чули?

Усі закивали. Внутрішній голос гнома-птаха реготав. Злопи кинулися пакувати валізи. Гном-птах стояв блідий, як смерть.

— А ми, — сказав Добринька й поклав руки на плечі гнома Гролика та Чарівної Ши, — подамося нарешті до Божени.

— І я з вами! — закричав хлопчик-мізинчик. Хтось іще щось закричав. Хтось іще. І ще.

Однак колишній цеповий пес Фау навіть не поворухнувся. Він спав на дорожньому бивні-брилі, поклавши велику голову на лапи.

Тут і казочці кінець, а хто слухав — молодець!

А втім — тс-с-с…

Ще не кінець — не зовсім кінець. Про головне я вам ще не розказав. А головним було те, що дорожні гноми нарешті змогли роздивитися координати, написані на грамотці. Гноми приліпили відірваний клаптик до основного тексту так, ніби той ніколи не відривався.

Грамотка стала як нова. Звісно, кожному ще раз захотілося на неї подивитися. Усі скупчилися довкола Гролика, який не випускав грамотку з рук (іще чого — а раптом знову щось трапиться).

Усім було страшенно цікаво. Кожен з дорожньої братії читав кривулі, як собі знав. Внутрішній голос шляховичка Добриньки сіпнув господаря за віко й гукнув:

— Відкрий-но ширше рота, мені нічого не видно!..

Ич, не видно йому!

Допитливий Шиворіт-Навиворіт теж зазирнув до грамотки одним оком.

Лише бронзовому гномові було не до шмиги. Він клацав своїм ноутбуком, рахував злопів, збивався…

Від нього знову пішла валувати пара. Гном-птах почав шмаркати і терти очі.

А дорожні створіння зібралися в Париж до Божени. Не тільки Гролик — і Добринька, і Чарівна Ши, і близнюки доо.

А простець Тиша вирішив залишитися. Простеці взагалі не дуже-то полюбляють великі дороги й далекі подорожі. До того ж, Тиша обіцяв чумачкам доглянути колишнього цепового пса Фау і прослідкувати, аби той без пригод повернувся до Браниці.

Пес Фау спав. Тиша попрощався із товаришами і перебрався ближче до собаки, а по-простому — завалився в його кошлату шерсть і вже звідти махав рукою гномам.

Гноми стояли на узбіччі — чекали на попутку до Парижа.

Poзділ зовсім останній, а тому маленький

Хіба можна розповісти про Париж? Ні, звичайно, та й не збиралися ми розповідати про Париж, ми лише про Божену. Про Гролика. Про шляховичка Добриньку, про Чарівну Ши, про восьминіжку Сежелен, про роуді Лефа, про близнюків доо… Але все-таки головне — про Гролика та про Божену. Адже саме Божена прислала дорожньому гному Гролику грамотку, списану кривулями, в якій запрошувала Гролика до себе в гості. А Гролик грамотку не міг розшифрувати. І Добринька не міг. І близнюки доо не могли, і роуді, і бігоні, і банник. Лише чумачки змогли. Грамотка виявилася дуже простою:

І адреса, куди гномочка Божена запрошувала свого доброго знайомого дорожнього гнома Гролика, теж була зовсім простою:

Отак просто.

Так просто, що кожен із вас знайде, а дорожні створіння — й поготів. Оно, дивіться, вже видно Сену, і крізь туман височіє шпиль Ейфелевої вежі, і чути аромат жасмину — чи як там пахне Париж…

Ще трохи, і вже видно маленьку чепурненьку тендітну Божену — ось вона махає рукою — і чути її веселий сміх. І не лише її, адже разом з нею сміється Гролик, сміються шляховичок Добринька з чарівною Ши, сміються близнюки доо, сміються земля й небо, сміється увесь світ.

Бо хіба може бути щось радісніше й веселіше, як після довгої дороги зустріти друга.