Непотрібність великоруської літ. для України і для слов'янщини

Цей монстр нагадує типи Пом'яловського в його "Очерках" великоруської бурси, чи духовної школи. Ми розпитували на Україні про свої бурси і нам компетентні люди говорили, що в українських бурсах нема таких страшних типів. Між ними є п'яниці, але таких звірів, як Мєдніков, Тавля, – нема в нас. Середня громадська верства на Україні вище стоїть од великоруської. Вона має м'якші норови, огладжені давньою візантійською та польсько-європейською цивілізацією. Островського та Успенського твори не піднімуть її вгору, а, ми просто скажемо, принизять її. Читайте ви дикі книжки тільки про злодіїв та розбійників, та п'яниць, то потрохи й самі наберетесь поганого духа, оговтаєтесь з тими людьми в книжках, як привикаєте до їх в жизні, а ще тим більше, як така література не дає й не показує вам ідеалів... Перенесіть турецьку або японську літературу на Україну, в Польщу, в Італію, забороніть там місцеву літературу і присилуйте всіх читати тільки про звірство турецьке, про турецькі та японські норови, і ви помаленьку принизите громадянство. А Росія робить з нами такий переступ, забороняючи нам розвивати свою літературу, описувати своє громадянство, щоб підняти його розвиття вгору, і накидаючи нам свою літературу, про котру можна сказати: "Сіє море пространноє, в нем же гади малия й велікія, їм же несть числа"... Великоруська література місцева – своя домашня; вона має велику вагу для Великоросії, а для України вона має вартість одкидну, а не покладну, – а це невелика її роля, чи буде вона в нас, чи й зовсім її не буде. "В безобразиях Медникова были все атрибуты, обставляющие погибель русского человека: и кровь, и водка, разбитая голова и разбитый полуштоф" і т.п. (лист 116), – каже Успенський; од таких атрибутів в літературних типах ми навряд чи покращаємо.

Найновіша національно-народна школа великоруських реалістів ще менше годиться для України, тим що вони пишуть зовсім народним язиком, яким говорять великоруські міщани та мужики. Для Великоросії це дуже добре, це їм подобається, а для нас – не дуже, бо їх народний язик для нас зовсім незрозумілий. Його красу ми мало тямимо. Нам хочеться читати книжки, написані українським народним язиком, котрого красу ми розуміємо. Народний великоруський язик однаково для нас мертвий, книжний язик, бо ми не чули, як там на півночі говорять міщани та мужики.

Так само не годиться для України і школа народних великоруських письменників, як Некрасов, Решетніков, Н.Успенський. Некрасов, недавно померший, писав віршами. По формі віршів, по ліричних та епічних формах поезії, він зовсім народний поет. Його вірші зовсім такі, як в народних великоруських піснях, вони білі, без ритмів і нам здаються більше прозою, ніж віршами. Його поетичні вирази, епічні й ліричні часом цілком взяті з народних пісень, як напр.:

Спится мне младенькой, дремлется,

Клонит голову на подушечку,

Сверок - батюшка по сеничкам похаживает

Сердитый по новым погуливает.

Стучит, гремит, стучит, гремит,

Снохе спать не дает

(ч.3., л. 105).

Але це тільки по формі, а по вмістові своєї поезії Некрасов тільки до половини народний поет. Декотрі його твори зовсім народні, як "Мороз Красный нос" або "Влас"; інші тільки національні, мають вміст з панського життя, як "Недавнее время", "Русские женщины"; інші написані тільки ради народу, а не для народу, як, напр., "Кому на Руси жить хорошо". Але, сказати взагалі, Некрасов мало написав для народу, хоч звав свою музу – музою "горя и печали", конечне народною. Він сам каже про себе:

Я дворянскому нашому роду

Блеска лирой моей не стяжал,

Я настолько же чуждым народу

Умираю, как жить начал.

Талант Некрасова не високий, далеко нищий од Шевченкового, Пушкінового, навіть Лермонтова; його вірші важкі, дубові, про що говорила і великоруська критика, але він притяг до себе велику симпатію громадянства своєю народністю в поезії і тим, що вступався за народ в часи кріпацтва і "временно обязанного" становища селян, – і затвердив у великоруській літературі народність та поезію великоруської народної пісні. Не вважаючи на його велику вартість в великоруській літературі, для нас Некрасов не має такої ваги; в паралелі з ним ми давно маємо Шевченка, далеко вищого од його талантом і зовсім народного поета. Шевченко вніс в свою поезію форму віршів української народної пісні, кращу од великоруської, з чудовими дзвінкими ритмами, з пишними ліричними та епічними формами, з гарячим полуденним кольоритом... Порівняймо вірші Шевченка з віршами Некрасова і ми побачимо, яка велика одміна між народними великоруськими та українськими віршами:

Єсть на світі доля, . . . . . . . . . . . . . . . .

А хто її знає? Зажгло грозою дерево,

Єсть на світі воля, А было соловьиное

А хто її має? На дереве гнездо.

Єсть люди на світі, Горит и стонет дерево,

Сріблом- злотом сяють Горят й стонут птенчики:

Здається, панують, " Ой матушка! где ты?"

А долі не мають... (ч. 3, г. IV)

Нам, українцям, вірші Некрасова здаються просто прозою – і нехай нам вибачить великоруська народна муза! – вона нам не подобається. П[ан1 Костомарів каже, що великоруська пісня українцеві довго не подобається, але в неї є поезія. Ми скажемо те саме: великоруська пісня має мало поетичного, мало ідеального, нагадує прозу і має поетичні форми якісь дуже ориґінальні. Нам більше подобаються ненародні вірші Пушкіна та Лермонтова, ніж Некрасова, а Шевченкова муза переносить нас з землі на якесь дивне поетичне небо своєю високою поезією, глибоким чуттям і фантазією. Шевченкові твори мають ще ту перевагу, що вони всі глибоко народні навіть ті, де говориться про вищі вселюдські інтереси, як "Сон", "Кавказ", "Гус", "Царі", "Марія". Він умів все оглядіти зовсім народними очима, не вважаючи на ідеї, виступаючі з кружка народного світогляду, вмів на високі ідеї глянути зовсім по-мужичому, виявити їх в формах щиро мужичих, од чого всі його твори може читати й розуміти народ, чого не можна сказати про твори Некрасова, напр., про його "Недавнее время", в котрому він описує московських та петербурзьких гультяїв-панів зовсім не під народним поглядом, про його "Русских женщин", жінок, повстанців декабристів і т.д. Більша половина творів Некрасова зовсім не годиться навіть для московського народу. Про український народ ми й не говоримо; він не зрозуміє навіть Некрасових творів щиро народних, бо вони дуже ориґінальні по формі, а вміст їх має багато етнографічних одмін, національного характеру щиро московського. Так, напр., в творі "Мороз Красный нос" для нашого мужика не буде здаватись великим горем, що вдова поїхала в ліс самотужки по дрова, хоч би й зараз після похорону чоловіка: це здалось би для українського мужика розкішшю, бо наші мужики ніколи не їздять в ліс по дрова, а топлять соломою або кізяками. Український "Влас" вже не надіне на себе залізних вериг, хоч і піде по селах просити на храм Божий. Окрім того, не вважаючи на дуже симпатичну ідею й прихильне до народу прямування, Некрасова муза має в собі недостачу національної великоруської поезії, вона має недостачу широкої фантазії і естетичности. Луччий твір Некрасова "Кому на Руси жить хорошо" збудований на фабулі дуже не фантастичній, неестетичній і навіть грубенькій.

Сім мужиків стрітились на розпутті й розговорились про те, кому найлучче жити на Русі, чи поміщикові, чи урядникові, чи попові, чи крамареві, чи міністрові, чи цареві, чи мужикові. Вже сонце зайшло, а вони йдуть та йдуть, одійшли за тридцять верстов од села у ліс та все змагались. В лісі вони розпалили багаття, достали горілки, випили та знов давай змагатись, лаятись, а далі вчепились один одному в патли та в бороди та давай битись! На той час позлітались птиці, вилетіла галка, зозуля, вилетіли сім пугачів, вилетіла сова і почали крутитись над ними, а корова прийшла до багаття, витріщила на мужиків очі та давай ревати! Це зовсім похоже на комічну українську колядку, як: "Пішли баби колядувати, наколядували кишок аж повний мішок; а баби б'ються, а кишки дмуться, а собаки брешуть, ой дай Боже!" Картина, як сім мужиків вчепились один другому в волосся і наробили галасу на ввесь ліс, а на їх ще до того реве корова, дуже не ґраціозна й груба, хоч ідея твору дуже вдячна, не вважаючи на те, що автор нічого не написав про царя та про міністра... Сім мужиків ходять та скрізь розпитують; на дорозі спиняють попа, потім пана поміщика і випитують, чи добре їм жити на Русі. Пан злазить з карети, розстеляє килим і розказує їм про своє життя. Такі картини ні реальні, ні фантастичні... в кожнім разі чудні й ненатуральні. Лучча і натуральніша в цій Некрасовій поемі частка "Матрена", в котрій селянка Матрьона розказує мужикам про своє життя, починаючи од дівоцтва розказує, як вона вийшла заміж, як вона жила в здоровій сім'ї свекра, як вона пішла на поле жати, а її кохане дитя Дену з'їли свині, як вона побивалась за другим сином, як його брали в некрути... Але в паралелі з тією "Матрьоною" український народ має високі твори Шевченкові: "Наймичку", "Катерину", "Причинну", котрі він і тепер читає зі сльозами в очах.

Великоруську народну жизнь описували й прозаїки. Так описував народну жизнь Григорович та Тургенєв в 40-х роках теперішнього віку. З найновіших великоруських письменників описують народний побут Решетніков, Потєхін, Н.Успенський.

Григорович написав 6 томів повістей з народного побуту. І.Тургенєв написав одну книжку "Записки охотника". Повісті з народного побуту Григоровича і Тургенєва писані не для народу, а ради народу, як і твори Некрасова. Ці повісти можна назвати національними, але не можна сказати, щоб вони були народні; в їх трапляються типи, котрі можна назвати великоруськими, в котрих одбилась жизнь великоруських селян, але народности в тих типах мало. Герої Григоровича та Тургенєва говорять не сільським московським язиком, в їх розмові ви не впізнаєте живої розмови великоруських селян, з її ідіоматизмами, з її ліричними та епічними формами. Автори більше говорять од себе за своїх героїв, і говорять літературним великоруським язиком. Григорович виводить жизнь своїх героїв не щиронародну, а пригладжує її, напомаджує. В його все виходить гладенько, без колючок, так що жизнь великоруських селян виходить в його якась ідилічна, гарна. В його навіть старці виходять якимись романтичними, трохи не джентльменами. Великоруські деякі критики сказали про повісті Григоровича, що він описує не великоруських селян, а якихсь червонокожих індійців чи що, тільки не великоруських мужиків. Все суття його повістей в романтичности оповідання, в випадках, доволі цікавих для читання. Вони трохи похожі на повісті з американської жизні Купера та Майн Ріда, і по його повістях не можна судити про жизнь великоруських селян, бо його твори не реальні. Повісті Тургенєва високо стоять з естетичного та художнього погляду. Його типи, як напр., Хорь Калінич, Пєвци, дуже живі, правдиві з реального погляду, національні, але не мають в собі народности. Вони правдиві більше з боку психічного, і в їх розмові не чуємо правдивих великоруських селян. Ми не говоримо про освічення ідеєю типів Григоровича, там ідеї нема ніякої. Ви не впізнаєте, що ті описані люди жили за часів страшного кріпацтва, що вони терпіли од панів, од станових, од сільської власти, од холоду чи од голоду, як от буває в Некрасова.

Україна не може знайти ніякої користи для себе в творах Григоровича та в "Записках охотника" Тургенєва. Українська народна література з'явилась раніше од великоруської. Вже в 20- х роках теперішнього віку вийшла в світ "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" Котляревського, а після його писав свої повісті з народного життя Квітка, Шевченко, а далі Марко Вовчок. Ця народна українська література не тільки національна, але й народна. Вона обмалювала правдиві типи українських селян; дійові особи в повістях говорять щирим сільським язиком, яким і тепер говорять наші селяни. Ці твори блищать народною поезією; в їх повно ліричних та епічних форм народної усної української поезії. Ці всі твори і тепер не втратили своєї сили, свого впливу на українське громадянство, бо вони дишуть жизню та правдою. Минуло півсотки літ од часів Котляревського, а його "Наталку Полтавку" та "Москаля-чарівника" і тепер читають, і тепер грають на сцені й довго будуть читати та грати, бо в їх одбилася правдива національна та народна жизнь українського села. Ви бачите, що Наталка, Терпилиха, Петро, Микола і т.д. живі люди, яких ви і тепер знайдете по селах. Окрім того, українська народна література вище од великоруської і тим, що вона була освічена ідеєю, в одного письменника більше, в другого менше. Вже в "Наталці Полтавці" говориться про Возного, сільського експлуататора, говориться про письменних п'явок, що ссуть кров сільського народу. В "Сердешній Оксані" Квітка критикує наглу солдатчину. Гулак-Артемовський в своєму творі "Пан та Собака" дуже рано зачепив суспільний мотив про відносини панів до мужиків, цей твір і тепер має силу, а Шевченко та Марко Вовчок заговорили про страшне панщанне право. Українська література рано випередила великоруську в описуванню сільського побуту, в національному, народному характері, в освічуванні народної жизні вищою гуманною ідеєю людського права. Була одна недостача в українській народній літературі: вона описувала тільки добрий світлий бік народного життя, не зачіпала його темного боку. Вона більше описувала його як невинного терпільника, мученика, яко бідолаху й сіромаху, на котрого визвірилось усе, що стояло вище од його. Але цей мотив легко зрозуміти. Не треба забувати, що наша народна література появилась за часів панщини, коли народ терпів, як віл у ярмі, коли він не міг і не мав права виступити на сцену громадської діяльности самостійно, як частка громадянства. Письменники по дуже натуральній причині прихиляли до його своє серце, жалували його і поминали недостачу й темні плями народної жизні. Тим-то воно і вийшло так, що в творах письменників того часу бачимо усе якихсь світлих янголів в запасках та в свитках.

Між письменниками теперішньої найновішої школи на Великій Русі дуже мало таких, що виключно описують саме тільки життя сільського народу. Н. Успенський написав невеличку книжку коротеньких сценок з народного життя; Решетніков видав дві-три повісті та Потєхін недавно помістив в "Вестнику Европы" три повісті з життя сільського та фабрицького. Окрім того в журналах подекуди трапляються повістки або більше ескізи народного і навіть старовірчеського життя. Школа народних великоруських письменників дуже омежована й слабенька... не зважаючи на те, ця найновіша школа стала на правдивому ґрунті в описуванню народного життя після знесення панщини. Вона стала не тільки реальною та національною, але й трошки народною. Ці письменники заговорили в своїх творах потроху язиком сільским, мужичим, котрий дуже непохожий на літературний великоруський язик. Вони внесли в свої твори провінціялізми, народні ідіоматизми, почали підроблюватись під мотиви народної поезії, вносити ліричні та епічні поетичні форми усної народної поезії, народного язика. Успенський, Решетніков, Печорський вживають, замість літературних форм язика, народні, наприклад: "хоч" – замість "хоть", "жисть" – "жизнь", "покеда" – "покуда", "с розсудку сшибен" – "сумашедший", "сустерпеть" – "вытерпеть", "ходчей" – "скорее", "хлобыснуть" – "ударить", "энтот" – "этот". Такими народними словами сповняє свої етнографічні твори і Максимов. Це початок нового чисто народного прямування в великоруській літературі. Перегодя такі слова, такі мужичі вирази запанують в цілій літературі, як тільки вона пічне все більше та більше демократизуватись. Журналам не сподобався такий язик нових народних письменників; вони підняли проти їх ґвалт, але це нічого не поможе. Правда візьме своє.

Окрім народної форми і духу народної поезії, нові народні великоруські письменники внесли в свої твори і правдивий вміст; вони почали описувати народ таким, який він в натурі, з усім його добродійством і лиходійством і з його недостачею, з добрим і злим боком його життя. Вони не потаїли його недобрих норовів, але при тому трошки освітили свої твори новими ідеями суспільними, наскільки можна освітити їх в Росії. Вони натякнули на експлуатацію мужика кулаками, поліцією, фабрикантами, панами і трошечки – духовенством. В творах цих письменників потрошки виявилась жизнь великоруських селян, їх сім'яна община, відносини голови сім'ї до дітей та онуків, їх заробітки, їх промисли, їх фабрицька робота.

Чи годиться ж для України ця школа народних великоруських письменників? Чи принесе вона яку-небудь розумову користь для українського громадянства, а найбільше для українського народу? Ми скажемо, що вона не має цивілізуючої вартости для України.

Як ми бачимо, великоруські поети, белетристи та етнографи мало звертали вваги на народну жизнь, мало писали про народ, а ще менше написали такого, що великоруський народ може читати й розуміти, як, нпр., ескізи Н. Успенського або "Подлиповцы" Решетнікова. Другі, як Григорович або Тургенєв та Некрасов, писали тільки ради народу, а не для народу. Але з того, що вже написано, ми можемо довідатись, що воно не годиться для України.

Життя великоруського народу, навіть гадаючи по тому, що написано про його, дуже не похоже на жизнь українського народу. В повісті Григоровича "Рыбаки" описана великоруська сім'я над річкою Окою, всередині Великоросії. Сім'яний побут трохи зачепив і Потєхін в повістях "Около денег", "На миру", Писемський в "Батьке". З цих творів ми бачимо, що великоруська сім'я склалася зовсім інакше, ніж українська. Вона складається часом з сорока або й більше душ. Сини не діляться і остаються жити при батькові з своїми жінками, з дітьми. Вони живуть в надвірних хатах і вся така здорова сім'я покоряється батькові, одному голові, одному хазяїнові. В сім'ї рибалки Глєба Савинича живуть сини, котрим по сорок літ. Вони мають своїх дохожалих дітей і все-таки вони в свого батька слуги, наймити, не мають права розпоряджатись грішми, одежею, худобою, своєю працею. Це діти – в сорок літ, бо ними батько командує, як малими хлопцями. Ніхто в сім'ї не має своєї волі – всі раби; один голова – батько з нагайкою в руках. Жінка, невістки, це неначебто й не люди. В великоруській сім'ї панує страшний деспотизм батька. Там немає ще особистої волі, волі кожної людини, як чоловіка. Дохожалим синам Глєба стало важко зносити батьківський деспотизм і вони, проти волі батька, одрізняються од його, щоб стати вільними хоч на старости літ... В економії така общинна сім'я може вигідніша, але вона давить право особости. Така сім'яна община чи задруга є ще в Сербії, але вона там уже розпадається, бо сини, а більше того, невістки не можуть знести батьківського деспотизму. На Україні такої сім'ї вже нема: вона вже розпалась і вступила в другу фазу. На Україні тепер панує право особости: син зараз одрізняється і ставить собі хату. З творів великоруських письменників великоруський народ може дорозумітись до права особистої волі, а для України ця річ вже зовсім непотрібна. Для нашого народу треба намалювати його сім'ю, розділяну й розбиту, з дуже широким принципом особистої волі. Для України треба вже йти далі в повістях і показати нашому народові на можливу і неминучу третю фазу сім'ї, а більше того – общини свободних сімей: при волі кожної особи, при її широких правах показати, щоб сім'ї знов скупились, згорнулись докупи, для економічної вигоди, для громадських економічних інтересів. Це завдання для наших белетристів та економістів зовсім інше, ніж в Великоросії, де приходиться або розбити сім'яну общину, або навчити людей розуму свого особистого людського права, без руйнування старої сім'яної купи, що дуже трудно. Тим-то показані нами великоруські твори не підходять під жизнь нашого народу. Він навіть не зрозумів такої чудної для його сім'ї, де в 40 літ сини – вже сиві, повинні слухати батька, як малі діти. Ми вже не говоримо про "снохачество" (сноха – невістка) в великоруських сім'ях, де старий батько, в час одходу синів на заробітки, живе з своїми невістками. Це щось дуже дике для нас. В повісті Потєхіна "Около денег" один фабрикант, випровадивши з дому сина в дорогу, іде з своєю невісткою в город, живе там з нею в гостинниці довгенько, купує для неї цінні подарунки, як для своєї коханки... Словом сказати, сім'яна жизнь великоруського народу ще стоїть в першій фазі, дуже патріярхальній, а українська сім'я перейшла вже в другу фазу. Сім'яний побут на Поліссі, в так званій Білорусі, так само такий, як на Україні, як ми бачимо з писання Максимовича "Обитель и житель в Древней и новой Росии", що доказує, що наддніпрянці і білорусини – один народ. Великоруські повісті про такий побут великоруського народу мають для вчених українців інтерес етнографічний, чисто вчений, а для українського народу такі повісті зовсім непотрібні: вони будуть говорити йому про те, чого в його жизні вже нема, й од того конечне не матимуть на його навчаючого цивілізуючого впливу. Деспот батько і раби сини та дочки, та й сама хазяйка – це все буде здаватись для його чудним, дивовижним.

Інші народні коротенькі повістки Н. Успенського, Потєхіна і т.д. не виявляють вповні народної великоруської жизні. В коротеньких фотографічних народних сценах Н. Успенський малює то сцену на постоялому дворі, то коло шинку, то в дяка, то в шинку. В тих повістках ми бачимо, як народ п'янствує, пропиває в шинку своє добро, як конокради обкрадають селян, бачимо народ темний, непросвічений, грубий, бачимо громаду в руках у багатого голови та писаря... але ці всі малювання не освічені вищою ідеєю, як часом буває вряди-годи в Щедріна. Великоруська література мало звертає уваги на народ, але колись вона зачепить і народ, і ми можемо сказати, що будуща народна великоруська література, чим більше вона буде спеціяльно великоруською народною, тим вона більше буде мати сили та вартости для Великоросії і разом з тим вона зовсім не буде годитись ні для інтеліґентних українців, ні для українського народу.

Великоруський та український народ стоять так далеко один од другого народним характером, звичаями, економічними відносинами, як небо од землі. Великоруська сім'я ориґінальна; національний характер народу одмінний од нашого народного характеру. Великоруський народ консервативний, дуже релігійний, але держиться більше обряду, старини, любить старі образи, старі церковні мотиви і в піст не їсть навіть риби, купці не п'ють у піст чаю з сахаром, а з родзинками. Розкольники чи старовіри пішли ще далі назад, держаться старих церковних книжок, несправляних, дивляться на православних, як на нечистих, не курять тютюну, не їдять картоплі, голубів, не сядуть їсти з одної миски з православними. Окрім того, великоруські народні звичаї зовсім одмінні од українських: у великоруського народу нема куті, нема колядок, щедрівок; приїзжі на Україні просвічені великороси не знають, що таке паска, бо в їх паскою зветься шматок сиру, а не наша паска. А з другого боку, великоруський сочельник, семік, красная горка і інші народні празники та звичаї будуть японською грамотою для нашого народу в белетристиці. Побут великоруського народу хліборобний тільки по середній Волзі та в полуденній Великоросії, а далі на північ побут народу промисловий, фабрицький або лісовий, з одхожими заробітками в столицях, на великих річках, в фірманстві (хурманстві), дуже не похожому на наше чумацтво. Жизнь великоруського народа ні кришки не похожа ні в чому на жизнь українських селян і буде для їх і в повістях здаватись незрозумілою. Доволі буде сказати, нехай який-небудь великоруський белетрист підсуне нашому селянинові книжку, де буде описано, як великоруські жінки та дівки молотять, рубають дрова, орють та сіють. Це буде така чудасія для української молодиці, що вона тільки очі витріщить або буде сміятись. На Україні молодиці та дівчата не роблять важкої чоловічої роботи, а в Великоросії чоловіки одходять на літо од дому на роботу і всю важку роботу роблять молодиці.

Ще більше одрізняється од побуту українського народу побут великоруського селянина на далекій півночі, на Уралі, в Сибірі, де живе народ незвичайно темний, трохи не дикий, котрий недавно прийняв християнську віру й обрусів. Решетніков в своїй повісті "Подлиповцы" підняв завісу над тими страшними північними уральськими лісами і намалював страшну картину народного життя в Пермській губернії, коло річки Ками, недалеко від Урала. Село Подлипная стоїть коло здорового лісу. В йому шість хат, і то дві без накрівлі. Ні один двір не має воріт. В тому селі живе тридцять душ перм'яків, що недавно обрусіли і стали християнами. Ці нещасні люди їдять хліб не більше одного місяця на рік. Вся їх їда – хліб з полови пополовині з тертою корою, картопля та скошений зазелень хліб, посушений і потертий на порох, розведений в воді. У одним-одного чоловіка Пили є корова, та й та дає мало молока. Од такої харчі народ став слабий, лінивий, апатичний. На все село один розумний чоловік Пила. Скаже він косити, народ косить, скаже рубати дрова – рубають дрова, а без його всі лежать або сидять, згорнувши руки, і нічого не роблять. Зимою така нужда в селі, такий холод та голод, що люди вмирають од голоду та холоду, хоч коло села зараз росте ліс, як море. В народу нема сили й охоти нарубати в лісі дров. В хатах у підлиповців пустиня; валяється корито, миска та ложка та й годі. Підлиповці одягаються в телячі та в овечі шкури і мають по одній сорочці.

Підлиповці стали християнами, але тільки тим, що їх присилувала поліція, назвавши їх село і записавши їх в подушне, котрого вони до того часу не платили. В підлиповців образи валяються під лавками, і вони вішають їх на стіні тільки тоді, як часом у село приїде священик. Вони моляться до своїх поганських опудалів, а ховають, хрестять дітей та вінчаються тільки тоді, як присилує їх піп, та й то тим, що бояться поліції. Церкви, обряди, кадило й книги в церкві – все здається їм дуже чудним. У Пили був зять Сисойко, жонатий з його дочкою Апроською. Апроська вмерла зимою од голоду разом з матір'ю Сисойка. Пила та Сисойко зробили скриню, поклали туди двох мерців і повезли до церкви ховати. Прийшов піп у личаках та в полатаній рясі, звелів занести мертвих у церкву і почав правити похорон, махаючи кадильницею. Пила каже попові, щоб він не махав здорово тією "махальницею", щоб часом не вдарив Апроськи. Церковні книжки він зве "читальницями". Сисойка плакав за жінкою, а потім давай лаяти мертву од жалю "стервом", а попа – "чучелом" (опудалом, страхопудом). Поховавши мертвих, Пила та Сисойко з двома синами Пили пішли бурлакувати на річку Чусову та Каму. Вони найнялися гнати барки по Камі до Пермі. Не вважаючи на важку працю, вони були дуже щасливі тим, що їли хліб з сіллю та "щи" (борщ) з м'ясом або з рибою. Важка страшна бурлацька жизнь здавалась їм раєм після Підлиповки. Вони не хотіли вже й вертатись додому. Поганенькі міста Усольє, Перм, здорові хати, церкви – це все здавалось для їх таким дивом, як для диких американців кораблі Колумба. В Пермі Пилині сини задивились на архиєрея в церкві і не встигли на судно. Пила й Сисойко покинули їх і погнали барку далі. Тут їм прийшлося плисти не за водою, а проти води, прийшлося тягти судно лямкою – товстою колодою. Робота пекельна! Вона дала приказку тяжкої праці "тягнуть лямку". Пила й Сисойко тягли до останку; в їх сили не ставало, в горлі посохло; вони стали похожі на мерців. На їх біду, вірьовка порвалась, вони попадали. Пила переломив собі ногу. Сисойко порвав груди. Безталанні попадали на пісок. Хазяїн барки звелів одвезти їх у село і там покинути, але їх не встигли одвезти в село: вони обидва зараз померли.

Така безталанна, дика народна жизнь далеких великоруських країв. Для Великоросії такі твори, як "Підлиповці", мають велику вартість. Вони знакомлять інтеліґентних людей з народом, прикликають їх до помочі народові, а самому народові розкривають очі, щоб він подивився на своє безталання, на свою дикість, коли ще він буде зугарний прочитати про своє горе в книжках. Для України такі народні твори не мають жодної вартости, окрім ученого етнографічного інтересу. Вони не покличуть нашу інтеліґенцію на поміч перм'якам, бо перм'яки дуже од неї далеко, а в себе під боком є свої перм'яки, котрим так само треба комусь помагати книжками, школою і доброю порадою. Для українського народу "Підлиповці" будуть похожі на казку про песиголовців або про тих поліщуків, що попадали в церкві на землю та давай дриґати ногами, в той час як побачили, що їх піп ліг на землю та витрушував з халяви жарину, котра якось з кадильниці впала йому за халяву. А підлиповці, сказати правду, стоять на такому ступіні розумового й релігійного розвиття, як ті поліщуки, напів'язичники, що про їх зостались тепер в українському народі казки.

Що б там не говорили великоруські письменники про свій народ, а треба сказати, що український народ на цілу ступінь стоїть вище од великоруського, окрім, може, декотрих центральних великоруських губерній. Він має м'якші норови, м'якший характер. Українська женщина-селянка зовсім рівна правом чоловікові. На Україні розвилася дуже широка воля особости, впав деспотизм голови сім'ї. Характер українського народу більше духовний, більше ідеальний, не такий консервативний, як у великоруського народу. Подружжя і закони сім'ї більше поважаються на Україні; в народі нема скандальної лайки, такої поганої, як у великорусів, котрі верзуть перед дітьми язиками таку лайку, що й купи не держиться. Сам описувач "Никольского уезда" Вологодської губернії в "Древней и Н[овой] России" знайшов там у одному селі три сім'ї, висланих з Харківщини українців, і каже, що вони стоять вище своїм розвиттям од великоросів, хоч і не звикли до важкої праці: вони неписьменні, але знають і про Адама, про потоп, про Христа й апостолів, не лаються паскудними словами перед дітьми, як великороси, не роблять в неділю, бо в їх християнство ввійшло в жизнь глибше, тоді як великороси роблять у неділю, як і в будень, бо не поважають неділі. Великоруська народна література не підніме вище українського народу, а чого доброго, принизить його, так як принизила б його яка-небудь турецька або китайська література, котра б описувала якусь нижчу жизнь і вбивала йому в голову якісь типи та ідеали дуже низької проби. Ми вже не говоримо про язик великоруських народних творів; їх без словаря трудно читати навіть письменним українцям. Як же то зрозуміє цю китайську грамоту український народ?

Скажемо тепер кілька слів про художні типи великоруської інтеліґенції молодого покоління. Ці типи описував найправдивіше й найсимпатичніше Тургенєв і тим мав великий вплив на великоруську мисль. Найбільшу ввагу всього громадянства й критики обернула на себе його повість "Отцы и дети". Головний тип – Базаров, нігіліст, од чого й почали в Росії звати молоде покоління нігілістами. Базаров – молодий чоловік, сам медик і син бідненького медика. Він реаліст до остатньої найдрібнішої кісточки і, окрім натури, більше нічого не хоче знати. Він одкидає релігію й Бога, штуку, сміється з чуття, зве його сентименталізмом, одкидає кохання і дивиться на гарну Одінцову, з повним тілом, як на "богатое тело", добре для анатомічного ножа; він одкида любов до народу і каже, що йому все одно, бо з його, так як і з народу, виросте тільки лопух. Він знає й поважає одну натуру, про неї й приїхавши на село, тільки ріже жаб. В одежі він простий, не дуже чистий, так що пани аж крутять носами і не переносять одного його духу. Він має панів за народ нікчемний, непросвічений і дуже нехтує ними, за що один ари стократ викликує його на дуель. Одначе, побачивши гарну Одінцову, він не видержав ролі одкидача і закохався в неї.

Тип Базарова щиро великоруський, дуже вже одкидний однобачно, дуже матеріяльний, дуже неестетичний. В типі Базарова обтілились ті ультрареальні ідеї, які виказував "Современник" в 60-х роках і які справді були тоді в столичній молодіжі. В нас на Україні вже був тоді інший тип молодіжі, тип українофілів. Він в дечому схожий на тип Базарова, а в дечому зовсім інший. В йому згорнулись прикмети, окрім позитивізму, любови до натури, нігілізму, ще українські національні. Українофіли не одкидали естетики, не сміялись над чуттям, не одкидали штуки й поезії вже по своїй натурі, зроду естетичній, а ще од того, що вони були народовці й націонали, що вони прийняли од нашої старшої партії спадки прихильности до народности, котру вигублював великоруський ряд, прихильности до народної поезії, музики; вони збирали народні усні твори й народні мотиви пісень і дали з себе національно-народних літераторів і композиторів. Українофіли не одказувались од принципу любови до батьків, до женщини, не дивились на женщину, як на "богатое тело", бо в їх жив природний дух народної поезії, одухотворявший дівчину і її кохання. Разом з тим українофіли були реалістами й лібералами, як і Базаров, стояли за реальну просвіту, одкидали клерикалізм, пустосвятство й панство, як усяка демокрація. Тим-то тип Базарова підходив до типу української молодіжі тільки половиною. Космополітизм великоруської молодіжі, що проповідував "Современник", тільки нашкодив нашій молодіжі, бо наплодив у нас людей неприхильних до национальности, а через те й до народности. А народ живе й дише тільки в національній формі. Космополітизм одбив їх од літературної української праці хоч би й для народу і для багато декого подав злучай прикрити космополітизмом своє лінивство, свою апатію до всякої національно-народної праці. Хто з українців каже, що він космополіт, то так і знай, що то або ледащо, або скацаплений чоловік, втрачений для України своєю працею й душевними силами.

Трохи більше годиться для України останній твір Тургенєва "Новь" ("Цілина"), в котрому він описує великоруських соціялістів та їх пропаґанду між великоруськими мужиками. Соціялізм – це з'явище тепер загальне і для Великоросії, і для України, але воно виявилось в одній великоруській формі, не одяглося на Україні в національність і тим стало пропащим для України, оддавши всі сили московському народові. Українські соціялісти появились в формі великоруської національности, не зуміли навіть говорити до свого народу народним язиком, і їх космополітизм спіткнувся об національний український народний поріг дуже комічно.

Щодо великоруського сатирика, шановного Щедріна (Салтикова), то треба сказати, що його сатира карає більше норови столичні, петербурзьких кавалерґардів, панів, урядників або провинціяльних великоруських панів "Іудушек" з їх матерями, з їх гаремами, з їх здирством. Мало в його таких сатир (як "Погодить", "Повість о генералах і мужиках"), що годяться й для України. На Україні є багато своїх спеціяльних плям і в панів, і в попів, і в купців, і в польської (нібито) шляхти, і в жидів, котрі треба б вичистити сатирою. Ми ще тільки ждемо свого сатирик а.

Так само мало годяться для України і великоруські критики, публіцисти, як Бєлінський, Добролюбов, Писарєв, Скабичевський, хоч вони й більше зробили добра для українського розвиття, ніж поети і белетристи. Головні й луччі твори Бєлінського ті, в котрих він розбирає й критикує Пушкіна, Лермонтова та Гоголя; він просто написав історію нової московської літератури. Добролюбов – критик комедій Островського й інших. В свойому "Темному царстві", в "Луче в темном царстве" він аналізує типи з комедій Островського, що мали великий вплив на великоросів, а на нас не дуже значний. Писарєв розбирав твори Л. Толстого, а найбільше Тургенєва та Гончарова, виясняв їх художні типи й популяризував їх. Окрім того, прямування Писарєва зовсім одкидне, як Базарова, а не покладне. Він знаходив все поганим і не встиг сказати свого покладного слова, бо рано вмер, а його ультрареалізм в естетиці зовсім фальшивий і не підходить під національний український дух. Але в писаннях цих трьох критиків, окрім розбору художніх типів, є багато загальних вселюдських думок та гадок, розсипаних між критичними оглядами. Ці думки й гадки мали розвиваючий вплив і на українське громадянство, а найбільше на молодіж. Для розвитих українців ці твори, а найбільше твори Писарєва, вже не мають такої вартости. Для України настали інші часи, потрібуючі інших ідей, інших думок, інших художніх творів, де Писарев та Добролюбов нічого не вдіють. Українцям настав час ворушитись в свойому гнізді, працювати для себе та для свого народу тільки на стежці національно-народній, а не бігати позичати духовного огню за тридев'ять земель, та ще коли б то був правдивий огонь, правдивий світ... Не дурно ж є тепер багато просвічених українців, котрі вже не читають великоруських книжок, а розвиваються на заграничних літературах. На лихо, тепер в Великоросії нема ні поетичних талантів, ні критичних. Сама вона сповняє свої журнали перекладами заграничних авторів.

Так-то, скажемо взагалі, великоруська література стала тепер на правдивій дорозі, стала реальною, національною і народною і через те саме стала зовсім місцевою літературою, як воно і повинно бути. Вона описує місцеву жизнь і тим сповняє до кінця свою впливаючу ролю тільки для великоруської нації. Великоруська порода сама далека од Європи, між іншими слов'янськими породами наймолодша і залізла між дуже примітивні фінські та татарські народці, котрі вона втягла в себе і втягує до сього часу не тільки в Сибірі та на Волзі, але навіть недалечко од Москви в Тверській губернії, в Тамбовській, в Олонецькій і в самій Петербурзькій. Великоросія щепить до свого пня примітивні дички і через те вносить в свою породу багато нецивілізованих первістків. Щапов, сам сибіряк, і по матері тунгуз, вислідив, що великоруські старообрядні секти мають усну релігійну літературу таку саму, як остяки й сибірські породи, тільки переложену на московський язик, в їх і релігійні обряди так само однакові з поганськими обрядами сибіряків. А так як ті народи стоять на низькому ступені цивілізації, то вони принижують саму великоруську породу, придержують її зріст, а це все виявляється і в літературі, в поетичних художніх типах. Ми високо шануємо нових великоруських письменників за їх прямування, за їх освічування своїх творів ліберальним поглядом, за народність їх творів і бажаємо, щоб і наші українські письменники йшли такою самою стежкою, але мусимо признатись, що їх твори не годяться для України, мають інтерес або місцевий, або зовсім етнографічний і не піднімуть розумового та морального зросту України. Для сибірських пород, для фінів, ляпландців, киргизів, калмиків, може, великоруська література принесе користь, бо їх жизнь стоїть нижче од великоруської, але на схід, на полудня вона нешироко піде і матиме інтерес не більше як науковий або зовсім етнографічний. Нам кажуть, що великоруський народ, кругом Москви фабричний, багатий, вище од українського, але тому неправда. З багатими фабричними великоруськими посадами (містечками) треба рівняти українські містечка та села, де багато фабрик, де наші селяни та міщани вбираються в пікові білі ґорсети, в жупани з темно-синього фабрицького сукна, з широкими парчевими комірами, в шовкові хустки, юбки та в сап'яні червоні й жовті чоботи, носять коралі завтовшки в палець. Але й московські купці-самодури ще багатіші, що одначе не вадить (перебаранчає) їм стояти розумовою та моральною просвітою на дуже низькому ступені. Великоруська література для України має вартість тільки одкидну, а не покладну, а на такому коні далеко не заїдеш при теперішніх завданнях європейських літератур.

Ще менше, ніж для України, годиться великоруська література для Польщі, для Чехії та для словаків і хорватів. Не вважаючи на консервативність поляків та старочехів, на потяг їх літератури до антикварности, в масі вони стоять високо по культурі. Великоруський кореспондент Боборикін знайшов варшавську буржуазію далеко вищою по розумовому й політичному розвиттю од петербурзької буржуазії. Про панство, духовенство ми вже й не говоримо. Навіть народ в західній слов'янщині далеко більше просвічений і ближчий до німецького та французького народу. Твори Островського, Успенського, Решетнікова будуть для західної слов'янщини просто звіринцями, повними усяких монстрів. Недурно ж в варшавському учебному окрузі не дозволяють вносити в бібліотеки женських шкіл творів Гоголя, Островського: ці письменники там заборонені, бо з такими монстрами, які в їх описані, з такими дивовищами сором соватись в польське громадянство. Комедії Островського, Писемського – неможлива річ на польській сцені. Вони перелякають польську публіку, та вона тепер і не піде дивитись на їх, при теперішніх політичних відносинах. Для понімеччиної чеської, для помадяреної хорватської аристокрації твори Толстого та Гончарова будуть все одно що горох об стіну: для їх було б добре підставити картини, де б вони самі були описані, що вже й робить чеська література. Галичина вже прийняла Шевченка і українську літературу і сама працює на полі свого місцевого народу. Окрім того, Познань, Чехія, Моравія, Галичина, словаки, хорвати і словінці мають під боком німецьку літературу, далеко вищу од великоруської. Як виявилось в теперішню війну, й полуденні слов'яни, болгари та серби зовсім не стоять нижче од московського народу, а для їх потурнаків-панів, бегів та чорбаджів не поможе ні Гоголь, ні Островський, а помогла б болгарська та сербська національна література, котра б обмалювала тих бегів та чорбаджів так, як вони того заслугують. Народна поезія болгар та сербів дуже гарна і висока, вища од великоруської і далеко ближча до української, ніж до великоруської, і великоруські народно-національні письменники будуть мало зрозумілі для болгар та сербів. Повісті про великоруських купців, міщан та селян та ще старообрядців (Печорський) будуть для їх дуже чужі, дуже незрозумілі, а може й чудні, як повісті китайські або японські, а користи для розумового розвиття од таких творів для їх буде небагато. Та слов'яни, як виявляється, не дуже й квапляться читати великоруську літературу 1. Їм треба помочі од московських спис, а не од книжок.

Великоруські слов'янолюбці возять великоруські книжки та ще й свого ретроґрадного печива за границю, в Чехію, в Галичину, в Хорвацію і певно будуть тепер возити в Болгарію та Сербію. Нам здається, що їх праця зовсім дурнісінька. Науки вони не повезуть за границю, бо сама наука йде в Московщину з-за границі, а Московщина тільки обскубе її, як зарізану гуску, обстриже, як вівцю, та й вертає таке сокровище братам слов'янам. Слов'янофіли не повезуть за границю ніяких ідей, бо ідеї так само пливуть в Московщину з-за границі, пробиваючись крадькома, то скоком, то боком, щоб утікти од московських доглядачів, а слов'янофільські ідеї: православіє, самодержавіє та обрусєніє – річ чужа для слов'янщини і зовсім непотрібна. Виходить, що слов'янофіли возять за границю тільки своє дурне обрусєніє, крам, не маючий ніякої ціни за кордоном в Європі. Учені слов'яни і без їх знають великоруську літературу, більше для научного інтересу, як знають її і вчені французи та німці. Якби слов'янофіли повезли за границю і Островського, Тургенєва, Успенського, то й то не була б велика користь для слов'янщини. Щоб великоруська література сама пішла натуральним шляхом на західну та полуденну слов'янщину, треба щоб вона стала на високости врівні з європейськими літературами по широкости ідей, по вольности мислі, по талантах, а де преса в страшних інквізиційних обручах, там не може бути ні високости, ні широкости ідей, там мисль не може ні широчитись, ні височитись. Та, коли сказати правду, в Московщині дуже мало щиро ліберальних і високо по-європейському просвічених людей, бо петербурзький ряд так задавив просвіту й літературу, що їм нігде і взятись, нігде виховати свою ліберальну мисль, хіба треба йти в Європу позичати ліберального огню. Вільна преса, європейські порядки переробили б та підняли вище великоруську націю, зробили б з монстрів – людей, тоді б і в літературі не появлялись такі страшні монстри, котрими можна тільки злякати слов'янщину та Європу. Конечне сього прийдеться ще довго, довго ждати...

По вище згаданих трьох принципах сьогочасних літератур для України доконечне треба мати свою літературу, а тим часом, дякуючи дурній політиці обрусіння, Москва накидає нам свою літературу: бери, мов, їж, хоч удавись! Вже третій указ карає нашу молоду літературу на Україні: 1876 року 18 мая вийшов той указ, котрим заборонили нам друкувати на українській мові вчені твори, педагогічні книжки, книжки для народного читання – навіть ноти з українськими словами, щоб не дати розвитись українській опері. Не забороняно нам друкувати тільки белетристику, але на ділі і сього не пропускає цензура, бо деякі українські повісті лежать там в Петербурзі по півтора року й більше. Німці не давили так чеської та польської літератури, турки – болгарської та сербської, як московські брати-слов'яни давлять українську. Але це нічого не поможе: "Чему быть, тому не миновать", – каже великоруська приказка. Українська література є й буде і повинна бути. Літературний український язик розвивається все більше і більше, і розвивається легко, без великої напруги, бо він дуже багатий й поетичний. І хоч московський ряд заслав старше українське покоління письменників в неволю, хоч він і тепер переводить інтеліґентних українців на службу, і на службу на далеку великоруську північ, як раз так, як турки висилали болгарську інтеліґенцію в Дамаск та в Багдад, але й це нічого не поможе. "Чему быть, тому не миновать!" В Галичині, на Буковині та за Карпатами живе 3 з половиною мільйонів українського народу, це все одно, що чеське королівство, і на такому ґрунті може рости та розвиватись література, не вважаючи навіть на гніт других наших братів слов'ян, поляків. Шість руських кафедр у Львівському університеті (включно з кафедрою пасторальної теології), одна в Чернівецькому, Львівська 8-клясова руська гімназія, 3 духовні семінарії, учительські семінарії з (утраквістичними викладами), виклади руського язика в усіх гімназіях Східної Галичини і на Буковині і народні школи в Галичині, на Буковині та мадярській Русі, – це все чогось варто в ділі розвиття української літератури. Гніт над українською літературою та язиком в Росії – це велика московська помилка. Він викличе в українців протест і ненависть до Великоросії. Росія повинна якнайскорше прийняти український язик під свою оборону нарівні з великоруським язиком, повинна дати йому таке саме право, як і великоруському, повинна завести його в народні школи, гімназії, в духовні та учительські семінарії, в університети, в канцелярії, в церкву, в суди, словом сказати, – повинна не одрізняти його права од права свого великоруського язика, тоді тільки вона покладе кінець недоумкам між собою й нами. Росія повинна дати нам вільну пресу, дати право друкувати всякі українські книжки, видавати журнали й газети, бо кожна урядова заборона викличе тільки в українцях чуття ворогування й ненависти. Закриття київського географічного товариства – це просто переступ проти України: тоді як свої товариства Москва піддержує грішми, широчить їх по Росії, розсилає свої книжки по цілому царству, наші товариства, наші музеї вона забороняє, принижаючи й обіжаючи нас, як давню історичну націю, що сама прийшла шукати в Москві друга, а знайшла лютого ворога.

В австрійській державі невеличкі слов'янські городи мають свої національні музеї, а на Україні Київ, Харків, Одеса, Вільно не мають право мати їх, хоч би і схотіли. Московщина має собі за ціль вбити українську національність, вбивши нашу літературу, не даючи нам народних шкіл навіть на великоруській мові, бо київський та одеський округ числом народних шкіл стоїть нижче од Сибірі, а харківський стоїть зараз вище од сибірського. Хіба ж це не зумисне так мало шкіл заведено на Україні? Хіба ж не зумисне держать український народ в темноті? Але це дурна праця: вбити національність з 18 мільйонів українців і з 4 міл. білорусів, національність давню, стару, зміцнілу і дуже самостійну, неможлива річ. Таку дурну ідею можуть мати тільки недалекоглядні голови, в котрих в голові немає клепки. Українська національність на сході, там, де вона сходиться з великоруською в Воронізькій, Саратовській, Курській губернії, нічогісінько не втрачує, а ще виграє. Де тільки великороси осілись між українцями в Харківщині, в Катеринославщині, в Херсонщині, там вони втратили свою національність, говорять по-українському, прийняли українські звичаї, і тільки зберегли бороди та місцями свій костюм. Зберегли національність тільки старообрядці чи розкольники, але в Київщині, коло Черкас, і розкольники говорять по-українському, носять одежу наших мужиків, так що їх не можна вже впізнати між нашими селянами; вони тільки і вдержали свою стару віру. Обрусіння зверху, через школи та адміністрацію не піде в народ, не зовсім переробило воно і українську інтеліґенцію, коли появилась у нас ідея національности і твердий пересвід в потребі мати свою літературу, хоч би над нами висіла не одна Москва, а цілих десять. А коли в нас є ідея, то її не можна вбити, бо ідея, як пара: запри її в залізо, а вона й залізо розірве, а таки вилетить на волю. Приказка каже: "Гони природу в двері, а вона ввійде через вікно". Чи не думають у Москві переробити саму природу?

Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурями; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть в національних та літературних... Великоруська нація молода, з диким консервативним характером, з китайською фанаберією; вона все тягне назад, а не вперед – і в свойому старообрядстві, і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливости. Якесь справді самодурство сидить в цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки... А що буде, як засядуть в канцеляріях, в губернаторствах та міністерствах старообрядці, котрих в Росії 11-ть мільйонів, ті розкольники, що й досі не курять тютюну, не їдять картоплі, не п'ють кави, не сядуть їсти з однієї миски з православним? Що заспіває нам ця третина великоруської нації?

Наші московські брати-слов'яни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жизню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватись по своїй літературі, задержують розвиття нашого народу, не даючи йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній, або великоруській. Вони придержали розвиття вищої нашої верстви, бо й вона колись багато втеряла часу, поки вивчилась в середніх школах по-великоруській, втеряла часу, може, не на один десяток років. Скільки загаяли часу наші ученики, скільки списали паперу, поки вдовбали собі в голову ту одну букву Ђ. Тепер Москва придержує розвиття української літератури, самого вищого коаґента цивілізації, а разом з тим придержує виріб і самого українського літературного язика, для чого треба праці й напруги талантів, силкування цілого покоління письменників, помочі школи, свободи видавати вчені журнали і наукові книжки. Нас задержують зумисне, бо дозволяють друкувати українські книжки два-три роки, а забороняють десять років: попустять віжки, зараз-таки й смикають назад. Ми зостаємось позаду в розвитті не тільки од Європи, але навіть і од західної слов'янщини, навіть од Болгарії, де, як виявилось тепер, турки не забороняли болгарам закладати народні й середні школи. Україна зостається в розвитті і позад Великоросії, бо там більше народних шкіл, і вони більше корисні для народу, бо вони на народній мові. Великоруський народ розуміє своїх вчителів і шкільні книжки на своїй мові, наш народ мало або нічого не розуміє в великоруських та ще й до того щиро народних шкільних книжках, як "Родное слово" Ушинського, котре й учителі читають за помочею академічного великоруського лексикона. Український народ зостанеться і позад польського народу, і литовського, і грузинського, і навіть позад казанських татар, бо всі ті породи вчаться в школах на своїх мовах: це наше лихо, – що ми слов'яни, що ми близькі до великоросів. Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтеліґентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літнє гаряче сонце, щоб воно освітило всю Україну, прогнало сумну, пекельну ніч і повело за собою ясний день науки і просвіти – і волі, волі, волі... Наше будуще в чужих руках, але... і в наших! Україна буде й мусить домагатись права свої національности, свого язика в усіх школах і в громадянській жизні, в адміністрації, права вільної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-проґресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна.