T464kjgkjgjmjyhfj,gf,ghf

«Так, настав час пускати в хід свій останній домашній козир, – остаточно визначився Петро, – але не можна помилитися ні в людині, яка могла б купити їжу, ні у часі стоянки поїзда. Занадто дорога ціна помилки».

...

Проте на перших трьох станціях, потенційно придатних для витрачання грошей, нічого було навіть думати про реалізацію своїх планів. Конвой, що контролював поведінку арештантів, був посилений, з собаками. На одній із цих станцій навіть стався інцидент, внаслідок якого загинув молоденький дуже хворий хлопець. У нього не вистачило сил нести дрова та їжу. Йдучи з поклажею, бідолаха на кілька секунд знепритомнів і впав, за що його нагородили стусанами, зокрема й по голові. Оглушений, хлопець спробував піднятися та дістатися вагона, проте втратив орієнтацію у просторі, пішов не в той бік і був розстріляний охороною "при спробі втечі".

Йося

1931 рік, червень. Томаківка.

Петя попереду всіх вбіг у прохолодну зеленувату воду. Бризки з бурхливою силою виривалися з-під його ніг, подібно до іскор розлітаючись в різні боки. Коли тулуб, котрий рвався вперед, відчув, що втрачає рівновагу, ступні востаннє пружно відштовхнулися від дна, і тіло занурилося у приємне блаженство.

Виринувши, підліток побачив, що друзі наслідують його приклад.

– Федько лов! – вигукнув він, побачивши, як той останнім убігає в річку.

Через мить пацани кинулися врозтіч від щойно призначеного ловлячим, а Петрик, в черговий раз пірнувши, надовго зник з поля зору. З’явився він поруч із місцем, де перед тим був Федір.

– Федю, ти куди поплив?! Я тут! – закричав Петя. Втім об’єкт його знущань тільки мельком відзначив місцезнаходження Петра, одночасно вкладаючи всю свою енергію у спробу наздогнати Васю.

Декілька помахів руками – і Федько відчув, що зачепив свою жертву. Він зупинився та поплив геть, однак Василь не подавав виду і продовжував поводитися так, ніби йому вдалося втекти від переслідування.

– Васько лов! Вася лов! – запищав своїм тоненьким голоском Федя, але його вигуки не мали результату.

– Не впіймав, не впіймав! – заволав у відповідь Васько та для більшої переконливості показав другові язика.

Настала незручна пауза, під час якої погляди всієї групи підлітків звернулися до берега. Там в тіні верби сидів, спостерігаючи за видовищем, їхній штатний третейський суддя – ексцентричний дурник Йося.

Незважаючи на страшну спеку, одягнений він був у своє традиційне вбрання – засмальцьований, із розірваним рукавом синій піджак і такі ж замусолені неосяжні, мабуть, колись білі, штани, підперезані мотузкою. Крізь дірки в штанях на сідниці та гомілці просвічувала шкіра.

Йося був уже немолодим: зморшки неглибокими борознами вкривали його безглуздо усміхнене, безневинне, заросле довгою клапчастою щетиною обличчя. Тепер уже ніхто не пам’ятав, як і коли з’явився цей бродяга серед хлопців. Всім здавалося, що він був у компанії споконвіку. В поведінці Йосі напади навіженості періодично перемежовувалися з періодами просвітлення. Слоняючись, як хвіст, за пацанами, дурник став у групі підлітків чимось на зразок безкоштовного додатку: то забавляв хлопців своїми ідіотськими витівками, то подавав м’ячі та палки, котрі далеченько залітали в процесі гри. Часом він наглядав за хлопчачими речами або виступав носієм істини в останній інстанції при суперечках, а бувало й сам грався разом із дітлахами.

Цього разу, усвідомивши необхідність своєї участі у вирішенні проблеми, Йося збудився та заходився рачки швидко пересуватися до води.

– Гав, гав, гав! Вася лов! Васько лов! – по-собачому прогавкав він, забігаючи при цьому у воду.

Як тільки вода стала заважати йому викрикувати свої вигуки, босяк повернувся на мілину і взявся хапати з дна жмені мулу та кидати їх у Василя, продовжуючи після кожного такого кидка гавкати й повторювати:

– Васько лов! Гав! Гав! Вася брехло!

Цього було достатньо для підлітків.

– Васько лов! Вася лов! – заволали вони, гребучи подалі від нового ловлячого.

Коли Йося вихопив із дна чергову порцію мулу, виявилося, що пацани вже не потребують його послуг. Засмучений, він умостив мул собі на голову і почав розмазувати його по волоссю, обличчі та піджаку. Потім, ридаючи, пішов на своє місце під вербою. Побачивши це, група хлопців пирснула зі сміху.

– Йося дурень! Йося ідіот! – вигукували вони, забувши на деякий час про гру й упиваючись витівкою жебрака.

Петі на мить стало шкода бідолаху, проте довго журитися хлопці йому не дали: один з найкращих плавців їхньої групи, який саме став ловом, улучив момент і на крейсерській швидкості наблизився до Петра, котрий саме зазівався. Спроба в останню мить вислизнути з-під загрози та втекти від переслідування не увінчалася успіхом. А тому довелося показувати свої здібності в якості ловлячого.

Остання покупка

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.

– Виходь на повірку! Усім вишикуватися в одну шеренгу! Крок управо, крок вліво – вважаються втечею, охорона стріляє без попередження! – двері вагона відсунулися, і пролунала серія стандартних знайомих команд.

Дві останні зупинки були зроблені на невеликих станціях; процедури роздачі дров та провіанту відбувалися на них поспіхом, а це унеможливлювало надійне витрачання грошей. Відтак Петро переживав: «А що буде зараз?»

Цього разу командував процедурою лейтенант НКВС середнього віку. На руці у нього не вистачало двох пальців, що могло свідчити про його бойове минуле. В підпорядкуванні у службіста були здебільшого молоді, зелені, мабуть щойно призвані солдатики. Зовсім ще хлопчаки, вони, напевно, проходили в цьому містечку прискорений курс навчання перед відправкою до діючої армії. Становище на фронтах було важке, тому для охорони ув’язнених, замість відправлених у райони бойових дій співробітників НКВС, часто використовували курсантів і ополченців, які вдосконалювали своє бойове мистецтво в навчальних частинах.

Петро вистрибнув з вагона одним із перших, трохи відійшов убік та почав спостерігати за тим, що відбувається, уважно вслухаючись і вдивляючись у дії охорони. Лейтенант командував процесом досить грамотно, без зайвої метушні й запопадливості. В його манерах відчувалася певна нотка демократизму, втім водночас він повністю контролював ситуацію. До вагонів із карними злочинцями керівник приставив більш досвідчених НКВС-ників, а видачу пайків та дров політичним проводили в основному курсанти й ополченці.

Якраз у той час, коли Петро чекав, поки "співвагонники" зістрибнуть на сніг, повз них пройшов лейтенант, мимохідь віддаючи розпорядження підлеглим. Сержантик, котрий саме підбіг до начальника, браво доповів:

– Товаришу лейтенанте держбезпеки, один із трьох вагонів, призначених для приєднання до потяга з ув’язненими, перебуває в неробочому стані. Проблеми з обшивкою. Робітники кажуть, що для усунення несправностей їм потрібно близько години.

Лейтенант подивився на годинник, щось запитав у залізничного службовця, який його супроводжував, зробив запис у блокноті.

– Скажіть, що вони мають 50 хвилин. І дайте їм на допомогу трьох курсантів з Вашого відділення.

Сержант побіг виконувати наказ. Тим часом лейтенант підійшов до двох ополченців, відповідальних за видачу продуктів та дров для ув’язнених із вагона, в якому "подорожував" Петя.

– Як справи, Василю Івановичу, все готове? – по-дружньому запитав лейтенант одного з ополченців, старшого за віком.

– Та ні; бісові душі зі складу обіцяли ще принести рибу й сухарі, але щось не несуть. А хлопці-ув’язнені дуже вже слабі, мруть. Ось і з мого вагона два трупи винесли. Треба б додати людям їжі, адже ж їх везуть працювати, а трупи нічого не зможуть зробити для нашої перемоги, – приземкуватий українець, явно із селян, говорив, перемежаючи українські та російські слова; при цьому він діловито і з розстановкою закінчував останні приготування до дорученої йому процедури.

Петра ніби струмом пробило. По-перше, він почув рідну мову, а по-друге, цей простий немолодий дядько так влучно та стисло висловив те, що вже багато місяців не давало спокою і самому Петрові: чому треба морити голодом, повільно вбивати людей, здатних своєю працею принести набагато більше користі, ніж ті нещасні зайві 200 грамів хліба в день на людину?

– Роздавай те, що є, Василю Івановичу, а потім з’їзди на возі з парою курсантів до складу та спробуй забрати обіцяні рибу й сухарі, – тихо сказав лейтенант. – Поїзд стоятиме ще годину, отже можеш встигнути зробити добру справу для Батьківщини і для цих людей.

Злегка кивнувши головою в бік ув’язнених, він посміхнувся одними куточками губ, а потім жорстким командним тоном розпорядився:

– Ув’язнені з восьмого вагона! Вишикуватися в шеренгу по одному! Приготуватися до переклички, а також до отримання пайків і дров!

Почалася звична метушня. Однак почутий діалог між лейтенантом та ополченцем уже запустив у душі Петра лавиноподібно наростаючий вир почуттів. Будучи людиною чутливою й захопливою, хлопець миттєво перейнявся повагою до свого доброго та скрупульозного земляка. Думки про необхідність отоварити останні батьківські гроші гарячково накладалися в Петровій голові на нові яскраві емоції. І вже через кілька секунд рішення було прийнято: слід ризикнути, довіритися цьому ополченцю, й попросити його купити продуктів на ті десять карбованців, що залишилися.

«Одного разу прийняте рішення не обговорюється, не переглядається, а підлягає виконанню», – це незмінне правило було одним із основоположних каменів у характері Петра, незаперечною аксіомою, якій він слідував усе життя.

Ось і тепер мозок, відкинувши емоції, запрацював чітко, як годинниковий механізм, для реалізації чергової мети.

«Люди, котрі відповідають за роздачу пайків та дров, порядні, старанні й досить терпимі, – думав хлопець, – усе підготували заздалегідь. А враховуючи те, що двоє арештантів із вагону померли, пайків має вистачити на всіх, ба навіть ще залишиться. Водночас ув’язнені, навчені гірким досвідом, намагатимуться якнайшвидше отримати належне. Отже, щоб поговорити з ополченцем, найзручніше було б стати у чергу останнім: так ніхто не підганятиме й не заважатиме. Ситуація поки що складається сприятливо, але потрібно потрапити в кінець шеренги».

Петро швидким кроком рушив до людей, що знаходилися якнайдалі від місця видачі продуктів, на ходу кличучи одного зі своїх друзів, який перебував там. Не дійшовши пару кроків до товариша, він ніби спіткнувся та впав на сніг. А поки піднімався, прозвучали наступні команди охорони, і хлопець уже бігом перемістився в кінець шеренги, що вишикувалася, та став у стрій останнім.

Перший пункт плану було виконано успішно.

«Тепер є достатньо часу, щоб обміркувати, як поводитися далі, що говорити, – прикинув хлопець. – Ну, по-перше, щоб не викликати підозр, потрібно висловлюватися стисло й чітко, тільки про найголовніше. По-друге, краще говорити українською: ополченець, котрий перебуває в російському середовищі, проте не може перебудуватися на мову оточуючих, напевно, зрадіє, почувши рідну мову. Крім того, це одразу, без зайвих слів, позиціонує мене як земляка».

…

Тим часом настала черга отримувати пайок. Беручи належні йому буханець хліба й десяток картоплин, Петро звернувся до старшого ополченця:

– Василю Івановичу, вибачте, що звертаюся, але я випадково був поруч, коли Ви розмовляли з лейтенантом, і дуже зрадів, почувши рідну мову. Ще більше зрадів, коли Ви сказали те, про що я увесь час думаю. Усі ми, в’язні, справді дуже виснажені. І я відчуваю: сили залишають мене, хоча багатьом з нас іще гірше. У мене залишилися останні 10 карбованців із тих, які дала мама, коли мене забирали. Чи не могли б Ви щось купити з продуктів на ці гроші для мене й моїх друзів? Частину грошей можете взяти собі.

– Та ти що, синку! У мене самого брата забрали, і де він, що з ним – я не знаю, – тихенько став побиватися ополченець. – Давай гроші, спробую тобі допомогти.

Петро простягнув йому купюру, а Василь Іванович все ніяк не міг заспокоїтися:

– Та що ти, земляче! Та хіба ж я... Господи! Та що ж це за життя таке?..

В очах уже немолодого чоловіка стояли сльози. Кілька секунд він витратив, щоб оволодіти собою, вгамувати спогади й емоції, що розгулялися, а потім уже майже спокійно продовжив:

– Час ніби є. А коли видаватимемо додаткові пайки, знову стань у чергу останнім.

Вражений несподіваною батьківською реакцією земляка, Петро подякував йому і зі змішаним почуттям радості, здивування та ностальгії пішов отримувати належні йому дрова. Відійшовши кілька кроків, він почув слова ополченця, звернені до самого себе:

– Дасть Бог, може й братові хтось допоможе…

Потяг стояв, мабуть, на тупиковій гілці, а кількість охорони, хоча в основному і незвичної до виконання такої функції, була великою. Тож ув’язненим дозволили певний час побути біля своїх вагонів.

Петра переповнювали радісні почуття від того, що "операція" з отоварювання грошей вдало розвивається, від зустрічі з українцем, від його теплих слів. Витравлені місяцями поневірянь та принижень, проте самою природою закладені у хлопцеві довірливість, любов до людей і доброта з новою силою наринули й разом захопили всю його істоту. Він ні секунди не сумнівався в успішному завершенні задуманого. Та і його жахливе, тяжке становище не здавалося вже таким страшним.

...

Скомандували шикування для отримання додаткових пайків. Однак Петро ніяк не міг отямитися від милих спогадів. Тільки тепер він відчув, що змерз, а тому тугіше затягнув ремінь, поправив шарф і дужче насунув шапку. "Співвагонники" чекали команди у повній готовності, а відтак зреагували на неї миттєво. Поки Петя підійшов до кінця черги, всі вони вже були попереду.

«Ну і добре; принаймні цього разу, щоб стати останнім, не довелося спотикатися й падати», – в умі відмітив хлопець.

Додатковий пайок був воістину царським: по 10 чорних, трохи запліснявілих, сухарів та черпаку солоної кільки. Хоча на який час доведеться "розтягувати задоволення", ув’язненим ніколи не повідомляли: може на тиждень, а може на два.

Петро дуже зрадів, коли побачив біля земляка-ополченця солідну тканинну сумку, котрої не було під час попередньої процедури роздачі пайків. Ця сумка перейшла у власність Петра відразу після отримання додаткової порції продуктів. Українці залишились удвох. Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного. Обоє в ці миті згадували безмежні степи Батьківщини та рідний дім.

– Вибрав найкраще з того, що було на базарі, – тихенько сказав ополченець. – Не зважай, що продукти здаватимуться малопоживними. Їхню користь я випробував на собі ще в часи моєї дороги до Уралу після розкуркулювання. Не перехиляй сумки – там глечик із молоком. Щасти тобі, хлопче, і тримайся!

– Дякую Вам, Василю Івановичу. З Вами я ніби доторкнувся до Батьківщини. На все добре! – довше залишатися віч-на-віч із охоронцем було небезпечно для обох. Тому Петро востаннє зі вдячністю глянув на земляка, посміхнувся й пішов виконувати команду "По вагонах!".

Коли він зі своїм солідним вантажем підходив до нар, товариші з його групи "інтелектуалів" із цікавістю та заздрістю поглядали на сумку. Петро не став випробовувати їхнього терпіння і відразу ж повідомив про вдало проведену операцію з отоварювання грошей:

– Зустрів земляка-ополченця, колись розкуркуленого та висланого на Урал. Хороша, добра й чуйна людина. Я довірився йому, і він купив продукти на мої останні батьківські гроші, – повідомив Петя друзям, розпаковуючи сумку.

Окрім акуратно зав’язаного промасленим папером глечика з молоком, у сумці виявилося приблизно відро моркви.

За неписаним правилом, прийнятим серед "інтелектуалів", власник неказенних продуктів залишав собі більшу їх частину. А товаришам зазвичай діставалася приблизно третина. Насамперед Петро вийняв глечик, визначивши за вагою, що він майже повний молока. Засунувши руку до дна сумки, хлопець розворушив моркву: вона була здебільшого середніх розмірів, близько двох-трьох десятків коренів. Намагаючись вибирати однакові екземпляри, він відрахував дванадцять штук – по крупній морквині кожному з групи – і віддав їх у "загальний котел".

– Дякую, Петю, – сказав від імені всіх Іван Федорович, складаючи коренеплоди в казанок.

Потім легенько кивнув головою; друзі відразу ж принесли воду та почали мити овочі. Плоди були яскраво-оранжеві, соковиті, із залишками коротко обрізаного, ще зеленого листя. Ув’язнені стали їсти. Вони явно насолоджувалися, відкушуючи і розжовуючи хрумку м’якоть, а потім із захватом проковтуючи солодкувату масу.

Над артіллю згущуються хмари

1931 рік, жовтень. Томаківка.

Добіг кінця активний сільськогосподарський сезон. Урожай 1931 року видався скромнішим за попередній. А ось плани хлібопостачання для колгоспу «Богатир» виросли приблизно на третину. Підводячи бухгалтерський баланс, Данило виявив, що зібраного зерна ледве вистачає, щоб розрахуватися за зобов’язаннями перед державою. В зв’язку з цим він ініціював збори братів для обговорення становища. Цього разу зібралися вдома у Василя.

– Якщо повністю виконати план хлібопоставок, то продуктів, що залишаться від урожаю, нам не вистачить навіть на нормальне харчування, – повідомив бухгалтер артілі, коли всі члени активу були в зборі. – Ми можемо забезпечити із цього зерна насіннєвий фонд, однак на утримання живності майже нічого не залишиться.

Брати задумалися... За непрямими ознаками вони розуміли, що результати цього сезону суттєво гірші, ніж попереднього. Але щоб настільки?! Такого ніхто не очікував.

– Невже справді так погано? – спитав засмучений Дмитро. – Мені здавалося, що мало б вистачити...

– Якби не збільшили план – то вистачило б на все, хоча й ледь-ледь, а так...

– Отакої, хлопці, дохазяйнувалися ми... – гірко посміхнувся Іван. – Працюємо, як у тій приказці: «Досить, батьку, торгувати: здачу нічим вже давати».

– А з яких шишів раптом збільшили план? – обурився Василь. – У нас майже все, як минулого року.

– Все – та не все: змінився статус нашої землі, а також статус артільників, – пояснив Данило. – Наприклад, ставка податку нижча з оброблюваної площі, котра прирощена в поточному році. Минулого року такої землі у нас було майже половина, а цього року – проти минулого – жодного приросту. Знову ж таки, якщо у поточному році прийняли в артіль бідняків, – з їхньої землі податок мінімальний; торік увійшло до артілі п’ять таких бідняцьких сімей, а цього року це вже не бідняки, а колгоспники, отже, податок – на загальних підставах.

– Оце тобі й на! Хитро вони розставили бухгалтерські пастки, – зі злістю зауважив Іван, хитаючи головою.

– Така у них робота, – констатував Данило, – вони ловлять – ми вивертаємося.

– І як же нам викрутитись цього разу? – поцікавився Дмитро.

– Не знаю, – розвів руками Данило, – давайте думати.

Настала хвилина роздумів. Кожен мовчки прикидав варіанти дій, свої й чужі вигоди і втрати. Періодично брати поглядали один на одного, ніби оцінюючи становище своїх візаві та їхніх сімей при тому чи іншому розвитку подій.

– Я вважаю, що грати в азартні ігри з державою однозначно не варто, – сказав Іван, обводячи пильним поглядом присутніх.

– Згоден, – підтримав голову артілі Данило, – це вийде собі дорожче.

– Може, ми їм ще з торішніх запасів пшениці підкинемо? – іронічно промовив Василь.

– Якщо це треба буде зробити, щоб нас не посадили, то підкинемо, – холодно відрізав Іван. – Чи ти забув, заради кого та заради чого ми заварювали всю цю кашу? – він витримав паузу, не зводячи очей з Василя. – Дякувати Богу, майже два роки протрималися, вважай, без особливих втрат: нікого не вислали, не посадили; в теплі, в добрі...

– Все це правильно, але при такому темпі закручування гайок наступного року з нас стягнуть три шкури, і для виконання державних поставок не вистачить жодних наших зернових заощаджень, – Дмитро підсунув табуретку до столу, витягнув із кишені мішечок з махоркою та почав робити самокрутку.

– Ми рік працювали – а за підсумками майже нічого не заробили, – озвучив свої думки Василь. – Відтак я вас питаю: чи є в цьому сенс?

– Мабуть, на державній службі я отримував би більше, – оголосив свої міркування Данило, – і робота непильна... І нікому нічого не винен.

Він підсів до свого молодшого брата та приєднався до трапези виготовлення самокруток.

– Я бачу, ви надумали драпати з артілі? – суворо запитав Іван двох наймолодших братів.

– У нинішній ситуації для мене це було б найкращим виходом, – зізнався Данило, – хоча заради Васі я готовий ще якийсь час зображати з себе колгоспника.

– А ти? – звернувся голова артілі до Дмитра.

– Я теж, – молодший брат знизав плечима, – працювати, як віл, і бути ще винним, мені, щиро кажучи, не дуже хочеться. Краще вже піти муляром на будівництво. Там платять від виробітку. І репресій боятися мені немає сенсу; адже до куркулів мене аж ніяк не можна зарахувати. Втім, якщо потрібно потерпіти заради інших, – я готовий.

– Мені теж перестало подобатися наше становище артільників, – погодився з братами Іван, – а основною нинішньою проблемою, як на мене, є те, як вийти з нього без особливих втрат.

– Даню, ти найкраще знаєш ці юридичні хитрощі, – звернувся до брата Василь, – може порадиш, як нам так виважено вчинити, щоб і вовки були ситі, й вівці – цілі?

– Є в мене одна задумка, – з таємничим виглядом промовив Данило, – але не впевнений, чи сподобається вона вам...

– Говори вже, якщо почав! – скипів Василь.

– Ну гаразд, – артільний бухгалтер, не зважаючи на емоції присутніх, витримав паузу, а коли відчув, що інтрига досягла апогею, продовжив: – Я би порадив приєднати нашу артіль до іншої, більшої. Товариш Сталін кілька років тому агітував за це, називаючи "укрупненням".

– І що нам це дасть? – здивувався Іван.

– По-перше, під цей шумок охочі, правильно оформивши документи, зможуть вийти з колгоспу. По-друге, відповідальність за всі наступні результати роботи перейде до нового керівництва; таким чином, ми з Іваном надалі матимемо можливість спати спокійно. А по-третє, кандидати на розкуркулення можуть і надалі числитися колгоспниками, не боячись висилки.

– То ти що ж, пропонуєш тепер мені горбатитися не на себе, а на дядька? – обурився Василь.

– Вибір за тобою, – парирував Данило, – можеш вийти з колгоспу, а можеш залишитись, можеш піти працювати в місто чи до держустанови, а можеш знову стати одноосібником.

– А чи дозволять мені вийти з колгоспу?

– Правдами й неправдами це можна зробити, хоча із землею та майном можуть бути проблеми: навряд чи вдасться повернути все, з чим ти входив до артілі.

– Якщо знову стану одноосібником – удруге зарахують до куркулів, – вголос обмірковував ситуацію Василь, – і в колгоспі, мені здається, більше ловити нічого...

– Є ще один варіант – стати відхідником, тобто поїхати працювати у місто – на завод, фабрику або будівництво мовби за направленням від колгоспу або одноосібного господарства. З Томаківки вже десь тридцятеро людей поїхали до Запоріжжя на будівництво Дніпрогесу. Уряд це підтримує, дає пільги відхідникам і їхнім сім’ям.

– Та там теж не мед, – вставив свої п’ять копійок Дмитро, – мій шкільний товариш Яшка там працює; так він розповідав, що гарують, як прокляті, а заробітки не дуже...

– А у в’язниці взагалі нічого не платять, – заперечив Данило.

На деякий час в кімнаті запанувала мовчанка. Брати, не говорячи жодного слова, обмірковували різні шляхи виходу з критичного становища.

– Ну що ж, – Іван зважився нарешті підвести межу розмові, – я вважаю, у нас є спільна думка про те, що діяльність нашої артілі потрібно потихеньку згортати.

– Так... Угу, – почулися у відповідь невиразні бурмотіння.

– Тоді давайте тиждень подумаємо, дізнаємося як це краще зробити, а потім зберемося ще раз та намітимо план дій.

– Добре, – погодився за всіх Василь, для котрого дане питання було найболючішим.

Це був початок кінця кампанії колективізації, яка на перших порах так вдало стартувала для сімейної артілі Шаблів.

Літературні читання

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.

Знову дорога. Монотонний стукіт коліс... За цей день Петро, на додаток до звичайного хліба, випив глечик молока та з’їв п’ять морквин. І буквально надвечір все його тіло та мозок відчули величезний приплив свіжої сили й енергії. Він наново відчув, що молодий. Від стану безвиході не залишилось і сліду: покращився настрій, захотілося жартувати, спілкуватися з друзями, відчувати позитивні емоції.

Чергова зупинка. Санітарні заходи. Петя підійшов до відкритих дверей вагона та вдихнув на повні груди свіже, морозне, пахнуче хвоєю уральське повітря. Ще прощально світило сонце, ледь чутний легкий вітерець приємно пестив щоки. Сніжно-зелені присадкуваті величні гори вражали своєю добротністю й надійністю.

Хлопцеві чомусь згадалися слова з вірша Єсеніна: «Не жалею, не зову, не плачу. Всё пройдёт, как с белых яблонь дым».

– Так, усе пройде! Зі мною, чи без мене, – констатував Петя… – Але як хочеться, щоб зі мною, молодим, щасливим, веселим.

Непомітно для себе він почав міркувати над символічністю поезії Сергія Єсеніна. У ньому знову прокинувся літературний критик, нехай ще й тільки початківець, проте яскравий і амбітний, той, що вже першими своїми статтями показав блискучі здібності до порівняльної оцінки та логічного мислення.

Були й несміливі, однак ефектні спроби поетичної творчості, які багато в чому наслідували великих поетів початку 20-го століття. Петро реально розумів, що далекий ще від досконалості, але він любив і вмів учитися, уперто працюючи над собою. А разом із неабиякими здоров’ям та розумовими задатками, перші успіхи обіцяли йому чудові перспективи.

Так, в інституті Петя був одним із найкращих, а якщо сказати відверто – найкращим студентом. Залучити його на свою кафедру бажали багато викладачів. Він же обрав свого кумира, доктора трьох наук ще дореволюційного гарту, професора Дмитра Миколайовича Зінчука. Петро захоплювався цією людиною енциклопедичних знань, чудовим оратором і педагогом. Їхній тандем молодості й мудрості просто зобов’язаний був увінчатися якісно новими науковими методами та підходами. Питання про аспірантуру було практично вирішене ще за рік до закінчення інституту…

А потім його вчителя разом зі ще кількома найкращими викладачами забрав НКВС. Всі надії та перспективи вмить зруйнувалися, оголивши в душі безодню страху, розгубленості й нерозуміння. Того разу чергова студена хвиля репресій прокотилася зовсім близько, до кісток обдавши Петра своїми крижаними бризками. Про наукову роботу довелося забути. В ситуації, що склалася, верхом бажань було закінчити інститут і тихо працювати вчителем у якомусь далекому селі, де ніхто навіть уявити не зможе, що скромний педагог лише рік тому був улюбленцем професорів – "ворогів народу".

Хлопець упіймав себе на тім, що знову збився на невеселі спогади. Однак він не вважав допустимим розкисати, тож рішуче відкинув зневіру, ще раз подивився на мальовничий краєвид та попрямував усередину вагона, аби розділити враження від побаченого з друзями.

– А знаєте, – натхненно почав Петя, – під час стоянки я звернув увагу на красу тутешньої природи, на величність давніх Уральських гір. Скільки поколінь людей вони пережили, втім стали з часом тільки стійкішими й мудрішими. Так і люди з віком стають стійкішими та мудрішими. Я тільки зараз зрозумів, чому, коли побачив цей прекрасний пейзаж, – згадав вірші Сергія Єсеніна: підсвідомо я порівнював своє життя, еволюцію поглядів та сьогоднішній стан із життям відомих і шанованих мною людей. Саме рядки цього неперевершеного лірика «Не жалею, не зову, не плачу… Всё пройдёт…» напрочуд гармоніювали з моїм настроєм. Так, саме те, що я відчував і переживав.

Арештант гордо підняв голову, вдихнув на повні груди повітря й почав декламувати Єсеніна. Він умів і любив це робити. Після короткої паузи, призначеної для усвідомлення слухачами величі витвору мистецтва, хлопець приступив до його аналізу, вміло залучаючи товаришів до дискусії, спонукаючи їх висловлювати свої враження й емоції, спостереження та висновки. Потім слідували інші вірші – Єсеніна, Блока, Маяковського, Шевченка, Рильського... І знову порівняння, фрагменти біографії, зв’язок із теперішнім становищем.

Такі "літературні слухання" були однією з небагатьох світлих віддушин в жалюгідному "вагонному" існуванні. Заводієм у них майже завжди виступав Петро, котрий професійно та всебічно володів питанням.

Група "інтелектуалів" була досить різношерстою: вчені, інженери, вчителі, військові, прості робітники й селяни. Головним об’єднуючим їх чинником було прагнення до знань і пізнання, до цивілізованого культурного спілкування. Петя був авторитетом у галузі літератури, історії та політекономії. Інші члени групи добре розумілися на інженерії, геологорозвідці, музиці, промисловості, сільському господарстві, столярній справі, міжнародних відносинах. Вони також із задоволенням ділилися своїми знаннями. Поряд з обговоренням "громадських" тем, значний час "інтелектуали" приділяли також розмовам про порядки в ГУЛАГу. І майже щодня відбувалися диспути на різні теми. Саме вони допомагали знедоленим зекам триматися морально, хоча б частково розфарбовувати похмуре існування такими необхідними людям яскравими кольорами та позитивними емоціями.

...

Відчувши на собі чудодійну силу придбаних на останні свої гроші продуктів, Петя вирішив надалі ті кілька морквин, що залишилися, з’їдати по одній на день, щоб отримати від них максимальну користь для організму. Щоправда, в дійсності він не зміг повністю протистояти спокусі й кожного наступного дня вибирав для споживання найбільший корінь. Разом із додатково отриманими продуктами, це дало змогу відносно безбідно проіснувати ще деякий час.

Золота лихоманка

1931 рік, жовтень. Томаківка.

Активний сільськогосподарський сезон добігав кінця, а тому роботи на колгоспних полях поменшало. Марія після трудового дня забігла на присадибну ділянку, швидко подоїла корову, потім упоралася з рештою домашньої живності й пішла на вечірній базар. В руках у неї були дві сумки з молоком, яйцями та овочами на продаж. Прохолодний осінній вітерець не став на заваді; навпаки, він підганяв жінку до більш інтенсивних дій.

«Товару небагато, так що за годину-півтори повинна впоратися», – прикинула вона час стояння за прилавком.

Задоволена тим, що, напевне, сьогодні перед сном удасться погомоніти з сусідками, Марія прискорила крок.

Базарні завсідники зустріли свою колегу звичайними привітаннями:

– Привіт! Ти сьогодні швидко? – припустила Дарина, оглядаючи зовсім не великі сумки своєї сусідки по торговому місцю.

– Та хотілося б... Думаю ще заскочити до Пелагеї.

– Тоді займай одразу два місця за прилавком: своє і Сарине. Їй сьогодні не до того, – якось змовницьки примруживши очі, тихо промовила Дарина.

– А що таке? – здивувалася Марія.

– Вчора до них нагрянуло ОГПУ, провели обшук; вилучили золото та коштовності, а Гершу забрали. Так Сара сьогодні клопочеться, як чоловіка визволити з каталажки.

– Почекай! Як це – вилучили, забрали?! – не зрозуміла Марія. – Герша ж ювелір, це його робота!

– Не знаю... Чула, що є якийсь циркуляр, і вони шерстять насамперед тих, у кого може бути золото.

Марія почала розкладати товар по прилавку, але серце було не на місці: думки про глечик із золотими монетами, прихованими на чорний день, роз’ятрювали уяву:

«А раптом нагрянуть і до нас?! Адже ж можуть і знайти! І що тоді? Вилучать, заарештують! Потім доводь, що ти не верблюд!»

Підійшли покупці, стали питати ціну, однак Марія відповідала якось невпопад, а одного з особливо перебірливих клієнтів навіть різко відшила.

– Щось ти сьогодні неврівноважена, – зауважила Дарина, – на людей кидаєшся.

– Та голова болить, – збрехала Марія, не бажаючи видавати причину своєї дратівливості.

Жінка ще довго переживала, так і сяк прикидаючи можливість обшуку у себе вдома; але, зрештою, дійшла висновку, що ОГПУ бере в розробку тих, хто пов’язаний із коштовностями за родом свого заняття. Такий висновок трохи заспокоїв нерви, хоча десь усередині черв’як, який підточував спокій, залишився.

Як на зло, цього вечора якось не задалася й торгівля. Простоявши до темряви, Марія так і не розпродалася. Довелося частину товару нести назад додому.

«Нічого, – заспокоїла вона себе, – завтра на поле не йдемо, тож збігаю на базар зранку. Авжеж за день надолужу втрачене».

Коли жінка увійшла до хати, то виявила, що всі вже сплять.

«Буду теж лягати, – вирішила вона, – завтра треба встати раніше».

...

Тільки-но розвиднілося, а Марія вже тягла тачку з продуктами на базар. Цього разу вона вирішила затаритися на повну: крім молока, яєць та овочів, у візку знаходилося ще кілька тушок півників, сир, масло, сироватка, борошно й сало.

Базар саме розгортався. Марія включилася в його звичну ранкову суєту. Вона щойно почала оформлювати прилавок, коли підійшла Дарина.

– Привіт, подруго! – окликнула та Марію, котра її ще не бачила.

– А, доброго ранку, Дашо!

– Чула новину? – з місця в кар’єр заявила Дарина. – Івана Мезенця, Карпа Гуляя та Алевтину Созонову також в ОГПУ забрали. Знову ж таки експропріювали у них золото й коштовності. А в Іваненка та Рабиновича нічого не знайшли, проте вручили повістки і теж забрали на допит.

– Ну нехай Івана та Мойшу, а Карпа й Алевтину за що пустили в оборот? – злякалася Марія.

– Карпа як колишнього куркуля, а Алевтина у громадянську завідувала лікарнею.

– І що?

– Можуть мати золото, – авторитетно заявила Даша, – ось їх і притягують як спекулянтів та укривачів. А якщо не виходить – беруть у розробку, намагаються розколоти.

– Ну, а тих, у кого знайшли золото, навіщо забирають?

– А раптом не все знайшли? Плюс – звідки взяв? Випитати, хто ще має. Натиснуть, пристрахають – ось і є наступні кандидати на обшуки-арешти.

– А як Герша, не повернувся? – поцікавилася Марія, озираючись на всі боки й шукаючи очима Сару, однак не знаходячи її.

– Ні, але начебто обіцяли відпустити завтра, – повідомила Дарина.

І знову настрій у Марії зробився огидним. Хоча торгівля йшла жваво, в голові крутився цілий рій тривожних емоцій:

«Алевтина може не витримати допиту... ОГПУ і не таких розколювало... Розкаже, що мамі теж у громадянську платили золотом за харчування, – тоді пиши пропало. Та й чекісти – не дурні, свою справу знають: якщо знайшли коштовності у завідувачки лікарні, то можуть вийти і на кухарок... Що ж робити?! Може переховати глечик? Але так ще швидше знайдуть!» – металася жінка в паніці, проте не знаходила виходу із ситуації.

Замітка в газеті

Близько дев’ятої години до базару долинули звуки духового оркестру. Грали "Інтернаціонал". А це означало, що на центральній площі відбувається якийсь захід.

– Зовсім забула: сьогодні ж буде сходка з приводу ощадкаси; я бачила оголошення, – збентежено промовила Даша, – ну та нічого, зараз про все дізнаємося.

Жінка повернулася в бік центральної площі, виглядаючи зазивалу, котрий у подібних випадках зазвичай ходив по установах.

Незабаром на базарі з’явився працівник виконкому й оголосив, що всім належить з’явитися до відділення ощадної каси, де проходитиме агітаційний ранок, присвячений перевагам виграшних вкладів та державних позик.

– Треба йти, – рішуче заявила Дарина, збираючи манатки, – а то введуть якісь нові правила, а ми й знати про них не будемо. Так хоч щось розкажуть.

Торговці швидко прикрили товар, залишили на господарстві бабу Свєту, а самі пішли на площу. Там зібрався вже пристойний натовп. Будівля ощадкаси була обвішана плакатами. Над дверима на кумачовому транспаранті красувалося гасло:

«Зберігайте гроші в ощадних касах!

Це просто, надійно та вигідно!»

По ганку моталися сюди-туди службовці цієї установи, здійснюючи останні приготування до акції. Вони накрили стіл червоною скатертиною, поставили на нього графин, а склянку з водою розмістили на трибуні. Начальство, яке ось-ось мало підійти, забезпечили стільцями. А для потенційних клієнтів перед сценою передбачливо поставили лавки. Щоправда, на всіх бажаючих сидячих місць не вистачало, тож персонал робив запеклі спроби знайти лавки та стільці в сусідніх організаціях.

Нарешті, все було готове. Керівництво з пихатим виглядом сиділо за столом, а люди, що зійшлися на захід, перебували в нетерплячому очікуванні.

– Вітаю, товариші! Сьогоднішній ранок організовано для роз’яснення населенню нашого селища достоїнств і переваг послуг ощадної каси, – на правах господаря, але ніби соромлячись того, що змушений говорити першим, почав завідувач цієї установи Станіслав Гунько, а потім без жодного переходу з полегшенням вимовив традиційну сакральну фразу: – Слово надається першому секретареві Томаківського райкому ВКП(б) товаришу Світкіну.

Світкін, лисуватий невисокий мужик у косоворотці, прокашлявся, зайняв місце за трибуною, обвів поглядом присутніх.

– Товариші! – вигукнув він сиплим голосом. – Радянська держава прискореними темпами проводить індустріалізацію та колективізацію нашої країни. У зв’язку з цим Комуністична партія звернулася із закликом до трудящих – активно включитися в боротьбу за побудову сучасної потужної держави робітників і селян! Ми не збираємося йти на уклін до імперіалістів. Навпаки, товариш Сталін впевнений у можливості знайти власні резерви для прискореного розвитку промисловості та сільського господарства. Наш уряд знаходить такі форми залучення громадян до соціалістичного будівництва, які є вигідними і трудящим, і державі. Саме про ці форми піде мова й сьогодні на агітаційному ранку. Про особливості, переваги та вигідність користування різними програмами ощадної каси нам розповість завідувач Томаківського відділення ощадкаси товариш Гунько.

Світкін повернувся до сидячих за столом, потім трохи кивнув Станіславу Федоровичу, а сам подався на своє місце в президії.

– Товариші! Як сказав попередній оратор, державні трудові ощадні каси надають своїм клієнтам, тобто вам усім, виключно вигідні та зручні інструменти для примноження зароблених вами коштів, – Гунько скорчив дуже солідну фізіономію, потім зазирнув у свою шпаргалку. – Мабуть, найефективнішими і найвигіднішими для людей формами є виграшні внески й державні позики, котрі широко застосовуються по всій країні. Подумайте самі: який толк від тих грошей, що зберігаються у вас удома в скарбничці? Жодного! Вони лежать там роками, не приносячи користі ні вам, ні державі. Мало того, їх можуть, не дай Боже, вкрасти, вони можуть запліснявіти, згоріти, одним словом, пропасти. А якщо ви покладете ті ж гроші на ощадкнижку, то про їхню безпеку потурбується держава. А ви отримуватимете щорічно дохід, котрий дорівнює майже десятій частині ваших грошей. Ну а в разі оформлення вами державної позики – ваша вигода буде ще більшою. Ви скажете, мовляв: «Грошей немає». Втім ощадкаса й тут іде вам назустріч. Будь ласка, кредит під невеликий відсоток на купівлю чогось потрібного у господарстві; при цьому гроші віддасте потім. А може, хтось не знає, що робити із залишеними на чорний день царськими золотими рублями, коштовностями чи валютою? Ми вирішимо і цю проблему: цілком офіційно, за встановленим державою курсом обміняємо будь-яку кількість золота чи валюти на радянські карбованці, які, своєю чергою, можна витратити на товари, або ж відразу покласти на ощадкнижку. Все законно, ніякого криміналу, й до вас жодних претензій. Піклуючись про ваш добробут і зручність, Томаківська ощадна каса в найближчий місяць працюватиме й у вихідні дні до чотирнадцяти нуль-нуль без перерви, а якщо буде потреба – то до останнього клієнта. Отримати вичерпну консультацію та оформити внесок, позику чи кредит можна прямо після нашого агітаційного ранку. Ласкаво просимо!

Гунько продовжував розповідати про корисність ощадної каси, проте Марія його вже не слухала. У неї народився план вирішення проблеми, яка її терзала.

– Котра година? – запитала вона у Дарини.

– Без десяти одинадцять.

– Придивись за моїм товаром, а я – додому; буду годині о другій, – на ходу промовила Марія.

Не дослухавши доповіді завідувача ощадкаси, вона побігла реалізовувати задумане.

...

– Мамо, а Даня вдома? – про всяк випадок запитала жінка, зайшовши до хати.

– Ні, ти ж знаєш, що він сьогодні працює. Обіцяв бути ввечері.

– Ну, тоді діставай свій глечик із золотом, підемо класти його на ощадкнижку, – безапеляційно заявила Марія.

– З чого б це? Стільки років золото лежало – хай ще полежить на чорний день, – запротестувала Ірина.

– А ти що, хочеш, щоб його забрали задарма?! Чи бажаєш посидіти у в’язниці разом із Данею?

– Не хочу... Та ти толком поясни, в чому справа!

– ОГПУ заарештувало Гершу Неймана, Івана Мезенця та Карпа Гуляя, а вчора загребли і твою подругу Алевтину Созонову. Провели у них обшуки, експропріювали золото й коштовності. Щоправда, у Тихона Іваненка та Мойші Рабиновича поки що нічого не знайшли, але тепер вони на допиті у чекістів дають свідчення... Гершу вже третій день маринують, випитують, хто ще має золото, діаманти.

– А Алю за що заарештували? – не зрозуміла Ірина.

– За приховування золота й коштовностей з метою спекуляції. І з нами, якщо сидітимемо, склавши руки, може статися те саме. В ОГПУ – сищики зубасті: або Алевтину розколють, або самі здогадаються до нас прийти.

– І що ж робити?! – перелякалася Ірина.

– Можна офіційно обміняти золото на карбованці в ощадкасі, тоді до нас не буде жодних претензій. А для більшої надійності – одразу покласти їх на ощадкнижку, навіть у руки не брати. Сьогодні вони працюють до другої години, тому, якщо поспішимо, – ще встигнемо!

– Але ж золото – є золото: воно цінується за будь-якої влади, – несміливо зауважила Ірина.

– Не думаю, що ця влада скоро зміниться; принаймні вона може відібрати у нас золото й засадити в каталажку вже сьогодні-завтра, – рішуче заперечила Марія.

– Ну, не знаю...

– І знати нічого! – категорично заявила матері донька. – Чи ти думаєш, що тітка Аля гірше за тебе сховала свої скарби?! Не сміши мене!

З вулиці почувся звук автомобіля, що наближається.

– Це ОГПУ! Їдуть до нас! – серце Марії пішло в п’яти.

Ірина визирнула у вікно. Її серце заболіло насправді, однак вона, перемагаючи біль, невідривно дивилася на дорогу. Машина проїхала повз, не зупиняючись.

– Слава Богу, – прошепотіла Марія.

– Ні, так ніяких нервів не вистачить, – видихнула Ірина, потім махнула дочці рукою: – Ходімо!

Все ще тримаючись за ниючі груди, вона попрямувала до комори. Марія пішла за нею. Разом жінки відсунули мішок та відкрили влаштовану під ним у підпіллі нішу. Звідти вони витягли невеликий глечик, наповнений золотими монетами.

– Залишимо трохи на чорний день, – благально промовила Ірина, виймаючи жменю монет і вкладаючи їх у хустку.

– Гаразд, пригоршні дві золота, думаю, не зарахують як приховування. Потім їх можна буде закопати в саду. А поки засунь у підпілля подалі.

Так і вчинили. Потім глечик із золотом поклали в сумку й рушили до ощадкаси.

Операції з обміну золота на карбованці та оформлення виграшного вкладу пройшли без ускладнень: працівники ощадної каси спілкувалися з клієнтами ввічливо, чітко і швидко виконували свої обов’язки. Отримавши на руки ощадкнижку, жінки перевели дух.

– Як камінь з душі звалився! – зізналася Марія матері, вийшовши на вулицю. – Тепер нас нема за що заарештовувати.

– Слава Богу! – промовила Ірина, притискаючи до грудей ощадну книжку.

У полоні

1941 рік, листопад. Табір військовополонених у Бериславі.

Студена листопадова ніч хазяйнувала в таборі військовополонених. Різкі пориви холодного вітру раз у раз проносилися над ровами, в котрих утримували колишніх бійців Червоної Армії. Втім на дні траншеї рух повітря був не настільки сильним, як на поверхні, що давало можливість людям хоч якось подрімати. Лежати на землі холодно, проте іншого виходу не було: червоноармійці підкладали під себе листя або солому, яку німці іноді їм кидали, застеляли імпровізовані ліжка всяким ганчір’ям і мотлохом, міцно притискалися один до одного та в такому вигляді спали. При цьому на вошей, що ссали кров, звертали увагу лише новачки, а досвідчені ветерани табору їх майже не помічали.

Данилові снилася Томаківка. Яскраво уявлялося, як він сидить у центральному парку на лавочці й покурює з друзями цигарки... Ласкаве сонечко пробивається крізь літнє листя дерев, примушуючи мружитися та відвертатися від настирливих сліпучих променів. Але чомусь сонце не гріє; навіть навпаки, промені нахабно залазять за комір і холодять плече крижаним дотиком. Чоловік відчув, що замерзає, зіщулився й міцніше обійняв полоненого, який лежав попереду. Те саме зробив молодий хлопець, що спав ззаду Данила. Стало трохи тепліше, однак ненадовго.

Радянські військовополонені

Незабаром від шиї до спини та живота потекли струмки води: це холодний осінній дощ вступив у свої права. Мимоволі довелося прокидатися. Проте головним відчуттям, котре заполонило мозок Данила, щойно він прокинувся, був голод. Їсти хотілося настільки, що здавалось, ніби живіт зводять судоми. Чоловік навіть рефлекторно доторкнувся до нього рукою, а потім проковтнув слину. Втім усвідомивши, що вгамувати голод немає жодної надії, він вирішив хоча б позбутися дискомфорту, пов’язаного з дощем.

Тим часом військовополонені стали приймати вертикальне положення, прагнучи зменшити кількість води, яка потрапляла на тіло. Данило теж наслідував їхній приклад.

– А-а-а-й, – застогнав він, відчувши пронизливий ревматичний біль у суглобах ніг.

Долаючи його та сконцентрувавши на цьому всю свою силу волі, виснажений бранець все ж підвівся, випростався і, широко відкривши рота, спробував глибоко вдихнути.

– Кха-кха-буха! – несамовитий кашель вирвався з грудей Данила...

Вже близько тижня він із тривогою помічав небезпечні ознаки погіршення свого здоров’я: на тлі хронічного голодування та постійного холоду відновилися задавнена хвороба легенів і ревматизм. Груди боліли від постійного бухикання, з носа текло. На додачу не давали спокою розпухлі коліна та щиколотки, які майже весь час нили. А тепер, здається, ще й температура піднялася.

«У такому стані та за таких умов я довго не протягну, – подумав Данило. – Якби хоч яка-небудь годівля і дах над головою...»

Люди почали хто як затулятися від крапель, що падали з неба. В хід пішли плащ-палатки й речові мішки; але ці "предмети розкоші" були тільки у деяких полонених, в той час коли більшість не мала можливості стерпно захиститися від дощу, котрий все посилювався.

Данило був серед щасливчиків, що мали речовий мішок. Як і інші військовополонені – володарі цього предмета побуту – він натягнув його на голову та плечі, а потім постарався прийняти положення, яке б призводило до найменшого намокання одягу. Однак це не врятувало: дощ уже перейшов у зливу, й через невеликий проміжок часу нижня частина обмундирування повністю просочилася водою.

«Ось таке лікування холодними примочками мого ревматизму та застуди», – сумно зіронізував чоловік, намагаючись переміститися в бік, аби вибратися з калюжі, що утворилася прямо під ним.

Зберігайте гроші в ощадних касах!

1931 рік, жовтень. Томаківка.

Данило повернувся з роботи о пів на третю.

– Даню, ми з мамою обміняли наше золото на карбованці та поклали їх на ощадну книжку, – одразу повідомила Марія головну новину.

Данило розгубився:

– Як це "обміняли"?

– Все законно, за офіційним курсом.

– Ви що, збожеволіли?! – вигукнув чоловік. – Навіщо вам ці папірці – в туалет ходити?! А золото – це ж золото!

– А ти знаєш, що ОГПУ вже забрало золото у Неймана, Гуляя, Алевтини Созонової та інших?! А їх самих – заарештувало, – наїхала на Данила дружина.

– Треба було просто краще сховати – і все!

– Ти що, захотів у в’язницю? – істерично заголосила Марія.

– Яка в’язниця?! – Данила кинуло в жар; його обличчя на очах набувало червоного відтінку. – Не мати ніякого НЗ на чорний день – це справжня катастрофа!

На крик зі спальні вибігла Ірина, проте встрявати в суперечку подружжя не стала, а тихенько притулилася до косяка дверей, спостерігаючи за сваркою.

– Ти такий герой, доки тебе не схопили за одне місце! – кинула тим часом Марія звинувачення у бік чоловіка.

– Може й так, але здавати золото в ощадкасу – верх ідіотизму! Сама подумай, на що ви житимете, якщо мене дійсно посадять?!

– На гроші з ощадкнижки, – раптом спокійно та досить впевнено відповіла Марія.

– Не сміши задницю – вона і так смішна! – Данило ніяк не міг заспокоїтися. – Через рік ти не купиш на ці гроші й половини того, що зараз!

– Чому це?

– По качану! – чоловік скривив гримасу так, як зазвичай робив, коли хотів кольнути домашніх за їхню безграмотність. – Інфляція!

Почувши незнайоме слово, Марія знітилася. Вона ніби шкірою відчула свою некомпетентність у фінансових питаннях. Сумнів закрався в її свідомість:

«А може й справді я чогось не розумію?» – подумала жінка.

Тим часом Данило вловив невпевнений стан дружини.

– Давайте сюди ощадну книжку, – скомандував голова родини, – підемо в ощадкасу; можливо, ми ще зможемо повернути своє золото.

– Але вже майже три години. Ощадкаса, мабуть, давно закрилася, – обережно подала голос Ірина.

– Все одно пішли! Якщо не заберемо золото сьогодні, то не заберемо ніколи! Та і я, проходячи повз, бачив біля ощадкаси якесь пожвавлення. Тож надія є.

Жінки підкорилися. Вони віддали Данилові ощадкнижку та інші документи, а потім, нашвидкуруч одягнувшись, рушили за ним до центру селища.

Ще здалеку Марія побачила, що ощадкаса відкрита: з дверей вийшов якийсь чоловік і попрямував у бік річки.

– Начебто ще працюють, – доповіла вона чоловікові.

– Ну, дякувати Богу, хоч у цьому пощастило, – досадливо висловився Данило.

Нарешті вся компанія увійшла всередину ощадкаси. Там один із працівників обслуговував клієнта, а решта службовців готувалися до закриття установи.

– Здрастуйте, – тихенько промовив Данило, підійшовши до касирки. – Ми хотіли б анулювати внесок в ощадну касу, який зробили кілька годин тому.

Він показав рукою на Марію та Ірину, котрі з опаскою оглядалися по сторонах.

– Будь ласка, – охоче відгукнулася співробітниця установи, посміхаючись. Жінка працювала касиром уже років зо два, і її важко було чимось здивувати. – Для цього підійдіть до другого віконця й оформіть необхідні документи.

Данило зі свитою з дружини та тещі перемістився за вказаною адресою.

– Ми хочемо забрати внесок, зроблений дві години тому, – дружелюбно повідомив він, простягаючи ощадну книжку завідувачеві.

– Немає проблем, – кивнув головою Станіслав Гунько, – втім подумайте ще раз, адже ви втрачаєте проценти за вкладом.

– Ми вже все обдумали, – запевнив голова сім’ї Шаблів.

– Тоді я виписую квитанцію на зняття усієї суми? – уточнив завідувач ощадкаси.

– Ми б хотіли отримати свій внесок у тій самій формі, в якій клали, – на обличчі Данила завмерла напружена посмішка.

– Ви маєте на увазі золото?

– Так.

– На жаль, це неможливо, – скорчив засмучену пику Гунько, – ми вже відправили сьогоднішню виручку з інкасатором. Однак у нас достатньо резерву, щоб видати вам усю суму вкладу в карбованцях.

– Можливо, хоч частину суми можна забрати золотом? – зробив останню відчайдушну спробу Данило, хоча в глибині душі вже не вірив у її результативність.

– На жаль, нічим не можемо Вам допомогти, – розвів руками Станіслав.

Кров відлила від Данилового обличчя; воно раптом зблідло, а масивний, схожий на картоплю, ніс ніби загострився. Під шкірою стали проступати жовна. Чоловік міцно стиснув кулаки, проте нічого не сказав.

– Так що, анулюватимете ощадкнижку? – ввічливо нагадав про себе завідувач державної трудової ощадної каси.

– Не варто, – промовив Данило.

Він дочекався, доки йому повернули документи. Відходячи від віконця, чоловік з останніх сил стримував гнів, який рвався назовні.

Хиткою ходою він пішов до виходу. Хотів було грюкнути дверима, зриваючи на них свою злість, але ледь не стукнув по носі дружину, котра йшла слідом.

– Чорт з ним, – крізь зуби процідив Данило вже на вулиці.

Додому йшли в повному мовчанні: попереду господар, а за ним – двоє жінок, що проштрафилися.

Зайшовши до приміщення, вони побачили там Петю, який недавно повернувся з майданчика.

– Мамо, тату, бабусю! – вигукнув він, кидаючись на шию батькові та цілуючи його. – А я думаю: де це ви поділися.

– Що, злякався? – жартома підколола онука Ірина.

– Ага, – в тон їй відповів Петрик. – А що у нас є їсти?

– Борщ і пюре з котлетою, – повідомила Ірина. – Мабуть, сідайте всі до столу, вечерятимемо.

Жінки почали готувати та розставляти страви, а Петі доручили нарізати хліб.

Данило сів за стіл і, спостерігаючи за метушнею домашніх, відчув, що від душі відлягло.

– Все, що не трапляється, – на краще! – підвів він риску перипетіям дня. – А тому сподіватимемося, що й сьогоднішній випадок, зрештою, піде нашій сім’ї на користь.

© Володимир Шабля,

Україна, Харків, 2006-2020 рік.

Зміст

.................................................стор.

КАМІНЬ. Біографічний роман

Книга друга. НЕПРОСТІ ДОРОГИ ДО ПЕКЛА .......... 2

Писар Данило Шабля

1941 рік, вересень. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 4

Наступ скасовується

22 вересня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 5

Пристрасті довкола наступу

22 вересня 1941 року, вечір. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 11

Останній шанс

23 вересня 1941 року, вечір. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 13

Цесарчине яйце

1926 рік, травень. Томаківка. ..................... 14

Директива про наступ

24 вересня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 18

План наступу

26 вересня 1941 року, середина дня. Театр бойових дій під Мелітополем. ... 18

Наступ

27 вересня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем. .......... 19

Наступ захлинувся

28 вересня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 22

Катання на санках

1927 рік, грудень. Томаківка. ..................... 23

Пристрасті довкола відступу

29 вересня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 26

Оборона

30 вересня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 27

Алгоритм відступу

6 жовтня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 29

Перемога над нічним страхом

1929 рік, травень. Томаківка. ..................... 34

Відступ

7 жовтня 1941 року, ніч. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 37

Останній бій Данила

7 жовтня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 39

День народження Петрика

1930 рік, лютий. Томаківка. ..................... 43

Полонення

7 жовтня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем. ............. 49

Бутирки

1941 рік, жовтень. Москва. ..................... 51

Праця в артілі «Богатир»

1930 рік, червень. Томаківка. ..................... 55

Крадіжка хліба уві сні

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця. . ............. 58

Підсумки першого року в артілі

1930 рік, жовтень. Томаківка. ..................... 59

Арештанти в дорозі

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця. ............. 62

Йося

1931 рік, червень. Томаківка. ..................... 65

Остання покупка

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця. ............. 66

Над артіллю згущуються хмари

1931 рік, жовтень. Томаківка. ..................... 71

Літературні читання

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця. ............. 74

Золота лихоманка

1931 рік, жовтень. Томаківка. ..................... 76

У полоні

1941 рік, листопад. Табір військовополонених у Бериславі. ............. 82

Зберігайте гроші в ощадних касах!

1931 рік, жовтень. Томаківка. ..................... 85

Зміст ..................... 88

Шабля Володимир Петрович

КАМІНЬ

біографічний роман

Книга друга.

НЕПРОСТІ ДОРОГИ ДО ПЕКЛА

ISBN: 9798859109036

Відповідальний за випуск:

Шабля В.П.

Copyright © 2020 Володимир Шабля / Volodymyr Shablia

All rights reserved.

Підписано до друку 26.08.2023.

Гарнітура «Times New Roman».

Ум. друк. арк. 5,8. Обл.-вид. арк.6,1.

__________________________________________________________