Нетопир

1 Сідней, містер Кенсинґтон і три зірки

Щось було не до шмиги.

Службовка паспортного контролю широко посміхнулася:

— How are you, mate?[1]

— I’m fine,[2] — збрехав Харрі Холе. Тридцять годин тому він вилетів з Осло, зробив пересадку в Лондоні, потім ще одну в Бахрейні й останні години провів на цьому клятому сидінні перед запасним виходом. З міркувань безпеки йому довелося всю дорогу до Сінгапура сидіти у вкрай неприродній позі, і він лише дивом не звихнув собі хребта.

Жінка за столом припинила посміхатися і тепер з неабияким інтересом вивчала його паспорт. Що її так зацікавило — фотографія чи почерк, — сказати було важко.

— Business?[3]

Раніше Харрі Холе гадав, що митні офіцери в усьому світі з увічливості додають «сер», але потім він прочитав, що подібні формальності в Австралії великого поширення не набули. Ну й добре. Харрі не так часто подорожував і снобом не був. Усе, що йому потрібно зараз, — це готельний номер і ліжко, і що швидше, то краще.

— Yes. — Харрі затарабанив пальцями по столу.

Нараз губи її скривилися, а в голосі почулися верескливі нотки:

— Why is'nt there a visa in your passport, Sir?[4]

Серце його підскочило, ніби передчуваючи катастрофу. Може, слово «сер» тут використовують, лише коли ситуація загострюється?

— Sorry, I forgot,[5] — промимрив Харрі, гарячково порпаючись у внутрішніх кишенях. І чому спеціальні візи не проставляють у паспорті, як звичайні? Харрі почув, як у когось у черзі за ним задзумів мобільний. Він знав, що це його сусід по літаку. В того ще під час польоту раз у раз лунала одна й та сама мелодія. Ну чому він такий дурень, ніколи не може запам’ятати, в яку кишеню кладе речі? Було тепло, хоча настав вечір — за кілька хвилин десята. У Харрі засвербіло в потилиці.

Нарешті документ знайшовся, і Харрі поклав його на стіл.

— Police officer, are you?[6]— Жінка відірвала погляд од візи і пильно поглянула на нього. Її обличчя набуло колишнього виразу. — Сподіваюсь, у нас не вбили яких-небудь норвезьких блондинок. — Вона голосно розсміялася і поставила на візу штамп.

— Well, just one,[7] — відповів Харрі Холе.

Зал чекання був напханий представниками туристичних компаній та водіями, і кожен тримав над собою табличку з чиїмсь ім’ям, але свого Харрі не надибав. Він уже був надумався взяти таксі, як раптом побачив чорношкірого чоловіка у світлих джинсах і гавайській сорочці. У нього був надзвичайно широкий ніс і темне кучеряве волосся. Розчищаючи собі шлях між табличками, він ішов прямо до Харрі.

— Гадаю, ви — містер Ховлі? — з переможним виглядом запитав він.

Харрі Холе второпав не відразу. Він уже налаштувався перший час в Австралії поправляти тих, хто читатиме його прізвище як «Ховл» — «дірка». Але варіанта «містер Ховлі» — «пан Святоха» — він аж ніяк не чекав.

— Ендрю Кенсинґтон, — з усмішкою назвався чоловік і немов кліщами стиснув долоню Харрі своїм ручиськом. — Ласкаво просимо у Сідней, сподіваюся, вам сподобався політ. — Його казенно-привітний голос звучав відлунням слів, двадцять хвилин тому промовлених стюардесою.

Чоловік узяв пошарпану валізу Харрі і не оглядаючись пішов до виходу. Харрі попрямував за ним.

— Ви із сіднейської поліції? — завів розмову Харрі.

— Так, друже. Бережися!

Двері шваркнули Харрі прямо по носові, так що в очах закрутилися сльози. Гарний початок для низькопробної комедії! Норвежець помацав ніс і вилаявся рідною мовою. Кенсинґтон поглянув на нього співчутливо.

— Капосні тут двері, еге ж? — сказав він.

Харрі змовчав. Він не знав, як в Австралії відповідають на подібні запитання.

На стоянці Кенсинґтон відкрив багажник маленької, бувалої «тойоти» й акуратно поклав туди валізу.

— Хочеш сісти за кермо? — здивувався він.

І тут Харрі збагнув, що він стоїть біля дверей водія. Виходить, в Австралії лівобічний рух. Друге переднє сидіння було захаращене папером, касетами та іншим мотлохом, і Харрі вирішив розміститись позаду.

— Ви, мабуть, абориген? — запитав Харрі, коли вони виїхали на шосе.

— Я бачу, тебе не проведеш. — Кенсинґтон кинув погляд у дзеркало.

— У Норвегії ми називаємо вас «австралійськими неграми».

Кенсинґтон ще раз скинув оком у дзеркало.

— Невже?

Харрі відчув себе ніяково.

— Е-е, я просто хотів сказати, що ваші предки, схоже, не з тих англійських каторжан, яких привезли сюди двісті років тому. — Харрі сподівався, що хоч якісь знання з історії країни стануть йому за виправдання.

— Це так, Ховлі, мої предки приїхали трішечки раніше. Чотири тисячі років тому, якщо бути точним. — Кенсинґтон поглянув у дзеркало, і Харрі пообіцяв собі не патякати зайвого.

— Ясно. Можеш називати мене Харрі.

— Добре, Харрі. А мене можеш звати Ендрю.

Всю дорогу Ендрю теревенив не вгаваючи. Довізши Харрі до Кінґз-Крос, він тут же повідомив, що цей район славиться проституцією, наркоманією та іншими темними ділами. Кожен другий публічний скандал у місті так чи інакше пов’язаний з готелем або нічним клубом, розташованими на цьому клаптику землі завбільшки із квадратний кілометр.

— Ось ми і приїхали, — раптом закінчив Ендрю. Він під’їхав до краю хідника, вискочив з машини й дістав з багажника валізу Харрі.

— До завтра, — кинув Ендрю наостанку і покотив у своїй чортопхайці. Харрі опинився перед крикливою вивіскою «Готель Кресент», спина у нього затерпла, добовий ритм збився, і в цьому місті, де населення було не менше, ніж у всій Норвегії, він почувався страшенно самотнім. Поряд з назвою готелю стояли три зірочки. Поліцейське начальство в Осло не дуже піклувалося про зручності для своїх підлеглих. Але, врешті-решт, усе не так погано. Тут мають бути знижки для державних службовців і мешканців найменших номерів, подумав Харрі.

Він мав рацію.

2 Тасманійський диявол, клоун і шведка

Харрі обережно постукав у двері начальника Південного поліцейського округу Сіднея.

— Увійдіть, — прогриміло звідтіля.

Біля вікна позаду дубового письмового столу стояв дружелюбний здоровань з черевцем. З-під копиці волосся, що втратило вже свою колишню привабливість, стирчали кущасті брови, очі посміхалися.

— Харрі Ховлі з Норвегії, з Осло, сер.

— Сідай, Ховлі. Ще рано, а вигляд у тебе пожований. Часом, не навідувався до тутешніх хлопаків щодо наркотиків? — Ніл Маккормак від душі розсміявся.

— Це через різницю в часових поясах, — пояснив Харрі.— Сьогодні я прокинувся о четвертій ранку і вже не зміг заснути.

— Так-так, звичайно. Я пожартував, ото й усе. Знаєш, у нас тут кілька років тому десятьох поліцейських судили, у тому числі й за те, що вони приторговували наркотою, своїм же і продавали. А запідозрили їх через те, що дехто з них цілими днями був ось таким підозріло млявим. Узагалі-то з цим жарти кепські, — добродушно додав він, надіваючи окуляри і складаючи папери на столі. — Отже, тебе направили сюди, аби ти допоміг розслідувати вбивство Інґер Холтер, громадянки Норвегії, що працювала в Австралії. Волосся світле, риси обличчя привабливі — якщо вірити фотографіям. Двадцяти трьох років, так?

Харрі кивнув. Маккормак посерйознішав:

— Її знайшли рибалки на березі затоки Вотсонс, а конкретніше — в парку Ґеп. Вона була напівроздягнена; судячи з усього, її спочатку зґвалтували, потім мучили, але слідів сперми не виявлено. Потім під прикриттям ночі її перевезли в парк, де скинули зі скелі. — Його обличчя зморщилося. — Якби погода була гірша, тіло понесло б у море, але воно так і залишилося лежати серед каменів до наступного ранку. Сперми не залишилося, бо статеві органи були цілком вирізані, а море змило всі сліди. З цієї ж причини ми не змогли знайти відбитків пальців. Зате встановили приблизний час смерті… — Маккормак скинув окуляри і провів рукою по обличчю. — Але ми не знаємо, хто вбивця. І якого біса в цю справу лізеш ти, Ховлі?

Харрі зібрався був відповісти, але не встиг.

— Зрозуміло, ти хочеш спостерігати за ходом розслідування, поки ми не знайдемо цього покидька, а принагідно розповідати норвезькій пресі, як славно ми працюємо разом. Позаяк нам не хочеться зв’язуватися з норвезьким посольством і всім, що до нього стосується, доведеться з цим миритися, так що вважай своє перебування тут просто відпусткою і надішли кілька листівок своєї начальниці. До речі, як у неї справи?

— Та начебто нормально.

— Вона у вас що треба! І що вона сказала з приводу твоєї ролі?

— Те й сказала. Участь у розслідуванні…

— Чудово. Забудь. Тут правила інші. Перше: від цієї миті підкоряєшся мені, мені і тільки мені. Друге: ні у що не втручаєшся, якщо тільки я сам не попрошу. І третє: крок убік — і ти летиш додому першим же літаком.

Усе це говорилося з посмішкою, але суть була ясна: не сунься куди не просять, ти просто спостерігач. Треба було захопити з собою плавки і фотоапарат!

— Я чув, у Норвегії Інґер Холтер була свого роду телезнаменитість?

— Не така вже знаменитість, сер. Кілька років тому вона була телеведучою в молодіжній програмі. Але зараз її мало хто пам’ятає.

— До речі, мені говорили, що ваші газетярі зняли галас довкола цього вбивства. Норвезькі журналісти вже тут. Ми їм сказали все, що знаємо, — а це не так багато, так що їм незабаром стане нудно і вони від’їдуть додому. Про твій приїзд їх не повідомляли, у нас вистачає своїх людей, щоб няньчитися з ними, так що можеш про це забути.

— Дуже вдячний вам, сер. — Харрі справді був радий, що тепер не доведеться відбиватися від набридливих норвезьких репортерів.

— А тепер, Ховлі, поговорімо відверто. Від начальства мені відомо, що власті Сіднея хочуть, аби вбивство розкрили якнайшвидше. Звичайно, тут усе упирається в політику та економіку.

— В економіку?

— Підраховано, що безробіття в місті на кінець року перевалить за десять відсотків, на рахунку кожен цент, отриманий від туризму. На носі Олімпіада-2000, зростає потік туристів із Скандинавії. А вбивства, особливо нерозкриті, — погана реклама для міста. Тому ми стараємося з усієї сили: працює слідча група з чотирьох чоловік, які мають у своєму розпорядженні всі бази даних, технічний персонал, експертів-криміналістів. І так далі.

Маккормак дістав якийсь документ і, суплячись, переглянув його.

— Власне, ти повинен був працювати з Водкінсом, але якщо вже сам попросив дати тобі Кенсинґтона, я не бачу причин відмовляти.

— Сер, я не знаю…

— Кенсинґтон — непоганий хлопець. Мало хто з аборигенів доскакує таких висот.

— Чому?

Маккормак зітхнув:

— Ну, так воно вже виходить. Отже, Ховлі, коли що, пам’ятай про нашу розмову. Запитання є?

— Деякі формальності, сер. До старшого за званням тут заведено звертатися «сер», чи це занадто…

— Офіційно? Так, мабуть. Але мені подобається. Принаймні відчуваєш, що ти тут усе ще начальник. — Маккормак знову розреготався і на прощання міцно потис Харрі руку.

— У січні в Австралії туристичний сезон, — пояснив Ендрю, пробираючись крізь потік машин біля набережної Серкулар. — Усі приїздять поглянути на Оперний театр, покататися по гавані на човні і повитріщатися на охочих смалитися на сонці на Бонді-Біч. Але ти, на жаль, мусиш працювати.

Харрі знизав плечима:

— Та мені якось байдуже. Сказати правду, від усіх цих розваг мене аж нудить.

«Тойота» вибралася на Нове Південне шосе і помчала на схід, у бік затоки Вотсонс.

— Східна частина Сіднея — не те що задрибарій Іст-Енд у Лондоні, — говорив Ендрю, тоді як за вікном миготіли будинки, один від одного багатший. — Цей район називається Дабл-Бей — Подвійна бухта. Але ми звемо його Дабл-Пей — Подвійна плата.

— А де жила Інґер Холтер?

— Деякий час вона зі своїм хлопцем жила у Ньютауні. Потім вони роз’їхались, і вона замешкала в однокімнатній квартирі на Ґліб-пойнт-роуд.

— Що за хлопець?

Ендрю посміхнувся:

— Австралієць, інженер-комп’ютерник. Вони познайомилися два роки тому, коли вона приїздила сюди відпочити. У нього добряче алібі, до того ж він зовсім не схожий на вбивцю. Хоча хто його зна.

Вони зупинилися біля парку Ґеп, одного з численних зелених масивів Сіднея. Круті кам’янисті доріжки вели до продуваного вітрами парку, звідки відкривався вид на затоку Вотсонс на півночі і Тихий океан на сході. Досить було поліцейським відчинити двері автомобіля, як на них повіяло теплом. Ендрю надів великі сонячні окуляри, і Харрі подумав, що тепер він схожий на ділка порнобізнесу. Сьогодні австралієць чомусь натягнув на себе тісний костюм, і Харрі було потішно дивитися, як цей чорний широкоплечий чолов’яга чимчикує перед ним.

— Ось, Харрі, це Тихий океан, — сказав Ендрю, коли вони піднялися на високий берег. — Наступна зупинка — Нова Зеландія. До неї всього лише дві тисячі мокрих кілометрів.

Харрі роззирнувся. На заході даленів центр міста з мостом через гавань, на півночі — пляж і яхти у Вотсонс-Бей, а ще Менлі, передмістя на північному боці затоки. На сході синіми переблисками неба і води мінився овид. Прямо перед ними стрімко спадали вниз крутосхили, а далеко внизу уривали серед каменів свою довгу мандрівку морські хвилі.

— Ось, Харрі, зараз ти стоїш на історичному місці, — повідомив Ендрю. — В 1788 році британці відправили до Австралії першу партію каторжан. Вирішено було поселити їх у бухті Ботані-Бей, за кілька миль на південь звідси. Але потім милостивий капітан Філліп розсудив, що краєвид там надто суворий, і послав човен уздовж берега — вибрати ліпшу місцину. Обігнувши мис, на якому ми наразі стоїмо, вони знайшли найкращу затоку в світі. Трохи згодом сюди прибув і капітан Філліп, а з ним — 11 кораблів, 750 каторжан — чоловіки й жінки, 400 моряків, 4 роти солдатів і провіант на два роки. Але в цім краю не так легко жити, як здається на перший погляд. Британці не вміли ладнати з природою так, як аборигени. І коли через два з половиною роки приплив ще один корабель з провізією, виявилося, що британці майже вимерли з голоду.

— Але, схоже, з часом справи пішли на краще, — Харрі кивнув у бік зелених верховин. Від спекоти в нього по шкірі стікали цівочки поту.

— У британців — так. — Ендрю сплюнув з обриву. Вони провели поглядом шлях жирного плювка, поки той пропав з очей. — Їй пощастило, що до моменту падіння вона вже була мертва, — сказав він. — Поки тіло падало, вдаряючись об скелі, каміння виривало з нього шматки.

— Скільки часу вона була мертва, коли її знайшли?

Ендрю поморщився:

— Судмедексперт установив, що 48 годин. Але він…

З його жесту Харрі зрозумів, що лікар любить випити.

— До того ж ти не довіряєш круглим цифрам?

— Тіло знайшли у п’ятницю ранком, тому можна припустити, що смерть настала вночі проти середи.

— Свідки є?

— Як бачиш, машини можна ставити там, унизу. Вночі це місце не освітлене і людей тут практично не буває. Досі свідків не знайшлося, і не думаю, що вони взагалі з’являться.

— І що ж нам робити?

— Ми зробимо, як мені сказав шеф: підемо в ресторан і будемо витрачати державні гроші. Як-не-як, ти зараз найвищий представник норвезької поліції в радіусі двох тисяч кілометрів. Щонайменше.

Ендрю і Харрі сіли за столик, накритий білою скатертиною. Рибний ресторан «Дойлз» стояв на березі Вотсонс-Бей, від моря його відділяла лише вузенька смужка пляжу.

— Ну, то як тобі? — поцікавився Ендрю.

— Як у глянсовому журналі.

Перед ними на пляжі хлопчик і дівчинка ліпили з піску замок. За ними простягалося блакитне море, вдалині височіли величні зелені гори і хмарочоси Сіднея.

Харрі замовив ескалопи і тасманійську форель, Ендрю — австралійську камбалу, про яку Харрі ніколи раніше не чув, і пляшку шардоне, «звичайно, не підходяще для подібного випадку, зате білого на колір, приємного на смак і прийнятного за ціною». Він дуже здивувався, коли Харрі заявив, що не п’є.

— Ти що, квакер? — запитав він.

— Ну що ти! — відкинув його припущення Харрі.

Ресторан «Дойлз», приклад давнього родинного бізнесу, за словами Ендрю, вважався одним з кращих у Сіднеї. Наразі відвідувачів у ресторані було багато, чим Харрі спробував пояснити те, що їх довго не обслуговують.

— Тутешні офіціанти схожі на планету Плутон, — нервово зауважив Ендрю. — Рухаються по периферії, з’являються раз на двадцять років і зовсім не помітні неозброєним оком.

Харрі не зміг видушити з себе ні краплі жовчі у відповідь і просто відкинувся на спинку стільця.

— Принаймні, тут смачно годують, — визнав він. — Ти тому так вирядився?

— І так, і ні. Як бачиш, відвідувачі тут не при параді. Але я зарікся приходити в подібні місця у футболці і джинсах. Костюм — хоч якась компенсація.

— Не зрозумів.

Ендрю поглянув на напарника.

— У аборигенів не такий вже високий статус, як ти і сам помітив. Уже перші прибулі сюди британці писали, що місцеве населення ласе до спиртного, — сказав він.

Харрі з цікавістю слухав.

— Вважалося, що це у нас у крові. «Вони тільки й можуть, що дмухати у довгі дерев’яні рурки, які називають діджериду, зчиняючи страшенний ґвалт», — писав один з них. Тут хваляться, що в Австралії вдалося інтегрувати кілька культур і створити облаштоване суспільство. Але для кого воно облаштоване? Все лихо або все щастя — з якого боку поглянути — в тому, що місцеве населення вже не беруть до уваги.

Аборигени практично не беруть участі у суспільному житті Австралії, крім хіба що політичних питань, що безпосередньо зачіпають інтереси корінного населення та його культури. Австралійці охоче прикрашають свої будинки витворами тубільного мистецтва. А самих тубільців найчастіше можна надибати у списках нестатечних, самовбивць і ув’язнених. І Австралії у чорношкірого в 26 разів більше шансів опинитися у в’язниці, ніж у білого. Поміркуй над цим, Харрі Ховлі.

Ендрю допив вино, а Харрі став міркувати над цим. І над тим, що за свої тридцять два роки він жодного разу не їв смачнішої риби.

— Ні, расизму тут не більше, ніж в інших країнах. Австралія — полікультурна країна, тут живуть люди з усіх кінців світу. Просто щоб піти до ресторану, мені доводиться надягати костюм.

Харрі кивнув. Що тут скажеш?

— Я чув, Інґер Холтер працювала в барі?

— Так, звичайно. Бар «Олбері» на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні. Я думаю, увечері можна буде туди навідатися.

— А чому не зараз? — Харрі починала дратувати уся ця непоквапливість.

— Тому що спочатку треба привітатися з господарем.

Несподівано на зоряному небі з’явився Плутон.

Ґліб-пойнт-роуд виявилася затишною і не дуже діловою вулицею, всуціль забудованою скромними ресторанчиками, в основному з національною кухнею.

— Колись тут був богемний район Сіднея, — розповідав Ендрю. — У сімдесятих я жив зовсім неподалік. Ще й досі тут можна знайти вегетаріанські ресторани для людей, що звихнулися на охороні природи та альтернативному способі життя, а також книжкові крамниці для лесбіянок та багато чого іншого. А от старі добрі хіпі і «кислотники» перевелися. Що популярнішою ставала Ґліб, то дорожчало тут мешкання, і тепер я зі своєю зарплатою поліцейського вже не можу собі цього дозволити.

Вони звернули праворуч, до Херфорд-стрит, і увійшли у хвіртку з номером 54. Назустріч їм з виском вискочила невелика кудлата чорна істота і вишкірила дрібні гострі зубки.

Чудовисько мало розлючений вигляд і вражаюче нагадувало ілюстрацію з туристичного буклету. «Тасманійський диявол. Агресивний, мертвою хваткою хапає за горло. Вид на межі зникнення». На останнє Харрі покладав великі надії. Але коли цей екземпляр кинувся вперед з широко роззявленою пащею, Ендрю копняком відкинув його, і тварина, скавучачи, відлетіла в кущі.

Коли поліцейські проминули сходи, у дверях їх зустрів заспаний черевань.

— Що ви зробили з моєю псиною? — запитав він невдоволено.

— Вона умліває від пахощів рож, — з посмішкою пояснив Ендрю. — Ми з поліції. Відділ убивств. Містер Робертсон, якщо не помиляюся?

— Не помиляєтеся. Що вам потрібно ще? Я вже сказав, що сказав усе, що знаю.

— А тепер ви сказали, що сказали все, що сказали… — Ендрю замовк, але не припинив посміхатися.

Харрі почав переминатися з ноги на ногу.

— Вибачте, містере Робертсон, не хочу вас надто дивувати, але це — брат Інґер Холтер, і він хоче оглянути її кімнату. Якщо це, звичайно, не завдасть вам клопоту.

Вираз обличчя Робертсона відразу змінився:

— Перепрошую, я не знав… Проходьте! — Він відхилив двері і подався сходами вгору, показуючи їм дорогу. — Я ж бо навіть не знав, що в Інґер є брат. Але коли ви сказали, я відразу ж помітив схожість.

За його спиною Харрі повернув до Ендрю стражденне обличчя.

Кімнату Інґер навіть не намагалися прибрати. Скрізь валялися одяг, журнали, повні попільнички і порожні пляшки.

— Е-е, поліцейські просили поки нічого не чіпати.

— Зрозуміло.

— Якось увечері вона просто не повернулася додому. Зникла.

— Спасибі, містере Робертсон, ми про це читали.

— Я говорив їй, що не треба ходити дорогою між Брідж-роуд і рибним ринком, коли повертаєшся додому пізно. Там темно і багато чорних і жовтих… — Він осікся і покосився на Ендрю Кенсинґтона. — Вибачте, я не хотів…

— Усе гаразд. Можете йти, містере Робертсон.

Робертсон почовгав униз по сходах, і поліцейські почули, як він відкорковує пляшку на кухні.

Отже, в кімнаті було ліжко, декілька книжкових полиць і письмовий стіл. Оглядівшись, Харрі спробував уявити собі Інґер Холтер. Легко зрозуміти, якщо вжитися в шкуру потерпілого. Він пригадав те розв’язне дівчисько з телепрограми, її добрі юні починання і синій невинний погляд.

В усякому разі, на домонтарку вона не тягнула і вже напевно не збиралася проводити у гніздечку весь вільний час. Картин у кімнаті не було, лише афіша «Відважного серця» з Мелом Ґібсоном: Харрі запам’ятав цей фільм тільки тому, що він незрозуміло за що дістав «Оскара». Ага, подумав поліцейський, значить, на фільмах вона розумілася кепсько. Як і на чоловіках. Сам Харрі, подібно до багатьох інших, вважав, що з боку Ґібсона було просто зрадою стати голлівудською зіркою.

Ще на стіні висіла фотографія Інґер і якихось волосатих і бородатих молодиків на лавці перед яскраво освітленим будинком, схожим на салун. На ній було вільне бузкове плаття. Розпущене світле волосся облямовувало бліде серйозне обличчя. Вона тримала за руку юнака, який притискав до себе дитину.

На полиці лежала пачка сигарет, кілька книжок з астрології і надтріснута груба дерев’яна маска з носом, схожим на пташиний дзьоб. Харрі покрутив маску в руках. На етикетці значилося: «Зроблено в Новій Гвінеї».

Той одяг, що не валявся долі й на ліжку, висів у невеликій одежній шафі. Кілька бавовняних сорочок, старе пальто, а на верхній полиці — великий солом’яний капелюшок.

Ендрю дістав із шухляди столу пачку цигаркового паперу і прочитав напис на упаковці:

— «Кінґ сайз». Вона сама скручувала собі куриво.

— Наркотиків тут немає? — запитав Харрі.

Ендрю похитав головою і тицьнув на цигарковий папір.

— Але якщо попорпатися в попільничках, б’юся об заклад, знайдуться сліди марихуани.

— Чому ж не попорпалися? Сюди приходила слідча група?

— Ну, по-перше, у нас немає підстав вважати це місцем злочину. По-друге, ні до чого здіймати через марихуану галас, у Новому Південному Уельсі ставлення до неї куди терпиміше, ніж в інших штатах Австралії. Не виключено, що наркотики можуть мати стосунок до вбивства, але я так не думаю. Може, вона вживала і сильніші наркотики — хто знає? У барі «Олбері» бувають наркодилери, але жоден з тих, кого ми допитали, нічого такого не говорив. У крові в неї теж нічого не виявили. Так чи інакше, важкою наркотою вона не балувалася. Слідів від уколів на тілі немає, та й за всіма цими зграями ми приглядаємо.

Харрі поглянув на нього, Ендрю відкашлявся:

— Але основна версія у нас є. І ще дещо, з чим ти міг би допомогти нам розібратися.

Він простягнув Харрі листа. Лист починався словами «Люба Елізабет» і вочевидь не був закінчений. Харрі перебіг його очима:

На цьому лист уривався — ані підпису, ані дати.

На прощання Харрі вдячно потиснув Робертсону руку, а той із співчутливим уклоном сказав, що Інґер була гарна дівчина і чудова квартирантка, авжеж, справжня окраса всього будинку, а може, й усіх будинків в окрузі, хто знає?

Від Робертсона тхнуло пивом, язик йому плутався. Дорогою до хвіртки поліцейські почули слабке скавучання: з трояндових кущів за ними стежило двійко переляканих очей.

Вони вирішили закусити в багатолюдному в’єтнамському ресторані в бухті Дарлінґ. Там було повно азіатів — судячи з усього, завсідників: з офіціантом вони розмовляли незрозумілою мовою з неймовірним чергуванням високих і низьких тонів.

— Схоже, вони час від часу вдихають гелій, щоб розмовляти, як Доналд Дак, — сказав Харрі.

— Не любиш азіатів? — поцікавився Ендрю.

Харрі знизав плечима.

— Любиш — не любиш. Сам не знаю. Скажімо так, у мене немає причин їх не любити. Начебто чесні, працьовиті люди. А ти що скажеш?

— Багато азіатів хочуть переїхати до Австралії, але далеко не всім подобається тут жити. Я проти них не виступаю. Як на мене, нехай приїздять.

Харрі здалося, що він зрозумів підтекст: «Однаково мій народ уже втратив цю землю».

— Менше року тому азіатам і мріяти не доводилося про те, щоб отримати тут посвідку на проживання — власті по змозі намагалися зберегти країну для білих. Офіційно — щоб уникнути великих міжнаціональних конфліктів, адже спроби «асимілювати аборигенів у соціум» обернулися, м’яко кажучи, невдачею. Але потім японці запропонували свої інвестиції, і власті заспівали по-новому. Раптом виявилось, що не можна ізолюватися від світу, а треба все ділити із сусідами. Найближчий наш сусід — Азія. Незабаром Японія стала основним торговельним партнером Австралії, обігнавши США і Європу. Японські компанії почали будувати готелі уздовж Золотого берега аж до Брісбена. Тепер там японські директори, кухарі й адміністратори, а австралійцям дісталися місця покоївок та помічників офіціанта. І протесту з їхнього боку чекати вже недовго. Кому ж сподобається бути на побігеньках у власній країні?

— І твоєму народові це не подобається, так?

Посмішка Ендрю стала жорстокою:

— Європейці ніколи не просили у аборигенів посвідки на проживання.

Харрі поглянув на годинник. До відкриття бару «Олбері», де працювала Інґер Холтер, залишалося не більше двох годин.

— Ти не хочеш спочатку заїхати додому? — запитав він.

Ендрю похитав головою.

— Кого я зараз там знайду, крім себе?

— Зараз?

— Еге ж. Це «зараз» триває вже десять років. Я розлучений. Дружина живе в Ньюкаслі разом з доньками. Я намагаюся відвідувати їх якомога частіше, але це далеченько, та й дівчатка незабаром виростуть — по вихідних їм буде не до мене. В їхньому житті з’являться й інші чоловіки. Одній чотирнадцять, другій п’ятнадцять. Маленькі гарненькі пустунки. Дідько! Кожному, хто тільки підійде до їхніх дверей, це так не минеться!

Ендрю широко усміхнувся. Ця людина не може не подобатись, подумав Харрі.

— Так уже влаштовано світ, Ендрю.

— Твоя правда, друже. А в тебе як?

— Ну… Дружини немає. Дітей немає. Собаки немає. Усе, що в мене є, — це мій шеф, мій батько та двоє-троє людей, яких я називаю друзями, хоча вони телефонують мені раз на рік. Або я їм.

— Саме в такому порядку?

— Саме в такому.

Вони розсміялися. За вікном починалася вечірня метушня. Ендрю замовив ще пива («Вікторія», гірке). З магазинів і банків виливався потік людей: сиві горбоносі греки, азіати в темних костюмах і окулярах, голландці й руді дівиці, поза сумнівом, англійського походження. Вони бігли бігцем, щоб не пропустити автобус на Параматта, поспішали до метро. Діловий люд у шортах — типове австралійське явище, як сказав Ендрю, — квапився на пристань, щоб устигнути на пором, що відпливає до передмість на північному боці затоки Порт-Джексон.

— Куди тепер? — запитав Харрі.

— У цирк! Він якраз на цій вулиці, а я обіцяв приятелю якось заскочити. «Якось» і означає «зараз», чи не так?

Нечисленна трупа цирку «Енергетик» уже почала свою безкоштовну вечірню виставу для нечисленної, але молодої і жвавої аудиторії. Раніше, коли в Сіднеї ще були трамваї, сказав Ендрю, в цій будівлі були електростанція і трамвайне депо. А тепер вона була схожа на музей сучасності. Двоє дівчат щойно закінчили номер на трапеції — не надто ефектний, але бурхливо і щиро оплесканий.

На манежі одночасно з’явилися здоровенна гільйотина і клоун у строкатому костюмі і фригійському ковпаку за французькою революційною модою. На радість хлоп’ятам, він шкопиртав і показував фокуси. Потім вийшов інший клоун, у довгій білій перуці, і до Харрі поступово дійшло, що він зображуватиме Людовіка XVI.

— Засуджений до смертної кари більшістю в один голос, — оголосив клоун у фригійському ковпаку.

Засудженого швидко вивели на ешафот, і після галасливих нарікань і лементів він, на велику радість дітлахів, поклав голову прямо під ніж гільйотини. Почувся барабанний дріб, ніж упав, і, на загальний (включаючи й Харрі) подив, після звуку, схожого на цюкання сокири в лісі, монархова голова відпала. Підстрибуючи, вона покотилась по сцені і попала в корзину. Світло згасло, а коли спалахнуло знову, безголовий король стояв на сцені з власною головою під пахвою. Дитячим радощам не було меж. Світло знову згасло, і ось уже на манежі стояла і розкланювалася трупа у повному складі. Вистава закінчилася.

Глядачі подалися до виходу, а Ендрю і Харрі — за сцену. В імпровізованій гримерній артисти вже знімали костюми і змивали грим.

— Отто, привітайся з гостем із Норвегії! — прокричав Ендрю.

Один з артистів, той, що зображував Людовіка XVI, обернувся. Без перуки і в розмитому гримі він мав не надто величний вигляд.

— А, індіанець Туко!

— Харрі, це Отто Рехтнаґель.

Отто елегантно простягнув руку і ляснув пальцями, а коли трохи розгублений Харрі злегенька потис її, удав обурення:

— А поцілунок, красунчику?

— Отто думає, що він — дама. Шляхетного походження, — пояснив Ендрю.

— Облиш, Туко. Отто знає, що він чоловік. Що це ви, хлоп’ята? Чи не хочете пересвідчитися самі?

У Харрі почервоніли вуха. Клоун перевів свої накладні вії на Ендрю:

— А твій дружок вміє говорити?

— Перепрошую. Мене звуть Харрі… е-е… Ховлі. Мені сподобався ваш номер. І костюми. Дуже… натурально. І незвично.

— Людовік номер шістнадцять? Незвично? Та що ви, це ж класика жанру. Вперше цей номер поставила родина Яндашевських за якихось два тижні після справжньої страти в січні 1793 року. Народові сподобалося. Народові завжди подобаються привселюдні страти. Знаєте, скільки разів на рік американські телеканали прокручують убивство Кеннеді?

Харрі похитав головою.

Отто задумливо поглянув у стелю.

— Без кінця.

— Отто вважає себе послідовником великого Янді Яндашевського.

— Невже? — На уславлених клоунських династіях Харрі знався не дуже.

— Туко, я гадав, твій приятель розуміє, що до чого. Отже, родина Яндашевських була музичною комічною трупою, яка на початку XX сторіччя приїхала на гастролі й оселилася в Австралії. Аж до смерті Янді в 71-му вони керували цирком. Я вперше побачив Янді, коли мені було шість років. З того часу я знав, ким стану, коли виросту. І я ним став.

Сумна клоунська посмішка проступила крізь грим.

— А як ви один з одним? — запитав Харрі. Ендрю і Отто переглянулися. З їх виразу він зрозумів, що бовкнув щось не те. — Ну… познайомилися… Ну, поліцейський і клоун… не зовсім…

— Це довга історія, — відповів Ендрю. — Ми, можна сказати, росли разом. Отто, звісна річ, маму рідну б продав за шматок моєї дупи, але я змалечку бігав за дівчатками і поводився як мерзенний гетеросексуал. Напевно, погана спадковість або довкілля, як гадаєш, Отто?

Ендрю розсміявся, але Отто жестом змусив його заткнутися.

— Не було б у тебе грошей і роботи, і твій задок дістався б мені, — побідкався він. Харрі поглянув довкола: інші члени трупи, здавалося, не звертали на їхню розмову жодної уваги. Одна з дівчат, що виступали на трапеції, підморгнула поліцейському.

— Ми з Харрі збираємося вечірком прогулятися до «Олбері». Складеш компанію?

— Ти ж знаєш, Туко, я туди більше ні ногою, — роздратовано кинув Отто.

— Пересиль себе, Отто. Адже життя йде далі.

— Ти маєш на увазі, йде далі в інших. А моє зупинилося тут, саме тут. Кохання гине, і я разом з ним. — Він театрально приклав руку до лоба.

— Як хочеш.

— До того ж мені треба заскочити додому — погодувати Вальдорфа. Ідіть без мене, я, може, надійду пізніше.

— До побачення. — Харрі чмокнув простягнуту йому руку.

— До скорого побачення, красунчику!

Сонце вже сіло, коли вони знайшли автостоянку на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні, поряд з парком. Біля входу красувалася табличка «Green Park», хоча трава вже поблякла і стала бурою, і крім альтанки в самому центрі, зеленого там нічого не було. Під деревом валявся підстаркуватий абориген. Одяг звисає шматтям, а сам до того брудний, що здавався швидше сірим, ніж чорним. Угледівши Ендрю, він помахав рукою на знак вітання, але той ніяк не відреагував.

У барі «Олбері» народу було стільки, що поліцейські заледве протиснулися в скляні двері. Харрі постояв біля входу, роздивляючись строкатий натовп відвідувачів. Кого тут лишень не було, але найбільше молодих людей: рокерів у потертих куртках, «япі» в строгих костюмах, «художників» з борідками і коктейлями, симпатичних білявих і білозубих прихильників серфінгу і чорношкірих ем-сі — як їх назвав Ендрю, «байкіз». Посеред бару саме у розпалі було шоу за участі довгоногих дівиць у занадто відвертих темно-червоних убраннях. Вони стрибали навколо стійки і під фонограму співали «І will survive» Глорії Гейнор. Час від часу вони підміняли тих, хто обслуговував відвідувачів, підморгуючи і відверто заграваючи з ними.

Розштовхавши відвідувачів ліктями, Харрі підійшов до стійки і зробив замовлення.

— Зараз, солодунчику! — пробасила офіціантка в римському шоломі й лукаво посміхнулася.

— Слухай, ми з тобою що, єдині в цьому місті, у кого нормальна орієнтація? — запитав Харрі, повертаючись до напарника з пивом і склянкою соку.

— Після Сан-Франциско тут найбільше у світі скупчення голубих, — визнав Ендрю. — В сільській місцевості у нас збоченців не дуже полюбляють. Ну от сільські педерасти і тягнуться до Сіднея з усієї Австралії. Та й не тільки з Австралії — з усього світу.

Вони підійшли до іншої стійки в глибині бару, й Ендрю звернувся до дівчини, що стояла до них спиною. У дівчини було руде волосся — таких рудих Харрі в житті не бачив. Воно доходило до задніх кишень обтислих джинсів, проте не приховувало стрункої спини і округлих стегон. Дівчина обернулася і всміхнулася сліпучо-білою посмішкою. У неї були красиві, тонкі риси обличчя, небесно-блакитні очі і незліченні ластовинки. Шкода, якщо вона виявиться чоловіком, подумав Харрі.

— Привіт, це знову я! — Ендрю намагався перекричати громоподібне диско сімдесятих. — Пам’ятаєте, я запитував про Інґер. Маєте час поговорити?

Рудявка посерйознішала, кивнула і, сказавши щось своїм напарникам, пішла в курилку за кухнею.

— Щось знайшли? — запитала вона англійською. Тільки цієї фрази вистачило, щоб Харрі зрозумів: вона набагато краще говорить шведською.

— Якось я зустрів старого, — сказав Харрі норвезькою. Дівчина здивовано поглянула на нього. — Він плавав по Амазонці. Після того як він сказав мені три слова португальською, я зрозумів, що він швед. Він прожив там тридцять років. А я ні слова не знаю португальською.

Здивування дівчини змінилося дзвінким сміхом, що нагадав Харрі щебетання лісової пташки.

— Är det värkligen så uppenbart?[8] — запитала вона спокійним низьким голосом, трохи грасируючи.

— Інтонація, — пояснив Харрі. — Ви ніяк не можете відвикнути від своєї інтонації.

— Молоді люди, ви що, знайомі? — почули вони англійську мову. Ендрю з підозрою дивився на них.

Харрі поглянув на дівчину.

— Та ні, — відповіла та.

А шкода, подумав Харрі про себе.

Її звали Бірґіта Енквіст, вона мешкала в Австралії вже чотири роки і рік пропрацювала в барі «Олбері».

— Ну звісно, іноді ми плескали язиком на роботі, але близькими подругами не були — вона якось трималася осторонь. Ми інколи всі гуртом вибиралися в місто погуляти. Інґер їздила з нами, але особливо себе там не проявляла. Коли прийшла сюди влаштовуватись, вона тільки-тільки з’їхала від свого бой-френда в Ньютауні. Наскільки мені відомо, вони довго були разом, але це все. І ще — вона дуже любила знаходити в житті щось нове.

— А ви не знаєте, з ким зі своїх знайомих вона найчастіше зустрічалася? — запитав Ендрю.

— Якщо чесно, ні. Я ж кажу, вона особливо про себе не розводилася. Та й мені це було не надто цікаво. У жовтні вона їздила у Квінсленд і там зустрілася з якимись хлопцями, потім підтримувала з ними контакт. Може, і хлопця вона там підчепила — він якось заходив сюди. Але ж про це я вже розповідала? — Її голос звучав запитально.

— Так, так, я знаю, фрекен Енквіст, просто хочу, аби це почув мій норвезький колега, а за одним разом і поглянув, де працювала Інґер. Можливо, ми тут, у сіднейській поліції, чогось не помітили, і на це нам укаже Харрі Ховлі — найкращий слідчий Норвегії.

Харрі закашлявся.

— А хто такий «містер Бін»? — нарешті запитав він не своїм голосом.

— «Містер Бін»? — Бірґіта здивовано поглянула на поліцейських.

— Ну, не актор Роуєн Аткінсон, а той, який, по-вашому, на нього схожий.

— A-а, «містер Бін»! — Бірґіта знову зайшлася своїм дзвінким сміхом. Як він їй личить, подумав Харрі. — Це наш адміністратор Алекс. Він завжди спізнюється.

— У нас є підстави вважати, що він цікавився Інґер.

— Так, вона йому подобалась. І не лише вона — більшість дівчат, що працюють у барі, потерпають від його нав’язливих залицянь. Ми ще називаємо його Камбалою. А кличку «містер Бін» придумала Інґер. Йому, бідоласі, теж нелегко: за тридцять, живе з матір’ю, і навряд чи щось зміниться. Але адміністратор він хороший. І людина сумирна, якщо це вас цікавить.

— А ви звідки знаєте?

Бірґіта почухала ніс:

— Ну, по ньому видно.

Харрі зробив вигляд, ніби записує її слова.

— А ви не пригадаєте когось із знайомих Інґер, по кому було б видно інше?

— Сюди багато народу ходить. Не всі ж педики. Інґер багатьом подобалася, вона гарненька. Була. Але так от щоб пригадати… Мабуть…

— Ну-ну?

— Та ні, нічого.

— У рапорті сказано, що в ніч убивства Інґер була тут. Ви не знаєте, вона домовлялася зустрітися з кимось після роботи чи збиралася відразу піти додому?

— Вона забрала з кухні залишки їжі, сказала, для псини. Я й не знала, що в неї є собака, тому запитала, куди вона збирається. Вона сказала, що додому. Більше я нічого не знаю.

— Диявол, — пробурмотів Харрі. І у відповідь на здивований погляд Бірґіти пояснив: — У її домовласника є тасманійський диявол. Значить, цю тварюку треба було чимось задобрити, аби проскочити в дім цілою і неушкодженою.

Подякувавши Бірґіті, поліцейські вже намірилися йти, коли дівчина сказала:

— Ми тут, в «Олбері», всі дуже шкодуємо про те, що сталося. Як там її батьки?

— Боюся, не дуже добре, — відповів Харрі. — Звичайно, обоє шоковані. І покладають на себе вину за те, що дозволили їй сюди поїхати. Труну з тілом відправлять до Норвегії завтра. Якщо хочете послати квіти на похорон, я можу дати вам адресу в Осло.

— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку.

Харрі хотілося запитати ще про дещо, але він вирішив, що це буде недоречно після розмови про смерть і похорон. Наостанок він зловив її усмішку, і довго ще вона сяяла у нього перед очима.

— Дідько! — пробурмотів він. — А, що буде, те й буде.

У барі гриміла музика «Walking On Sunshine», і всі трансвестити, а також дехто з гостей сіпалися під неї, видершись на стійку бару.

— У таких місцях, як «Олбері», смуток і скорбота не затримуються, — зауважив Ендрю.

— Не дивно, — відгукнувся Харрі. — Життя йде далі.

Попросивши Ендрю зачекати, він повернувся у бар і помахав рукою Бірґіті:

— Перепрошую, ще одне питання.

— Яке?

Харрі зробив глибокий вдих. Він уже пошкодував, що сказав це, але відступати було пізно.

— Ви не знаєте, тут є який-небудь гарний тайський ресторан?

Бірґіта задумалася:

— Та-ак… є, на Бент-стрит, у Сіті. Знаєте, де це? Кажуть, дуже навіть пристойний.

— Якщо так, не могли б ви сходити туди зі мною?

Якось по-дурному звучить, подумав Харрі. І непрофесійно. Навіть дуже. Бірґіта приречено зітхнула. Але Харрі зрозумів, що це — початок. До того ж вона усміхнулася.

— Ви часто так робите, пане слідчий?

— Буває.

— І як, спрацьовує?

— У плані статистики? Не дуже.

Вона розсміялася і з цікавістю поглянула на Харрі. Потім знизала плечима.

— А чом би й ні? Середа у мене вихідний. Зустрічаємося о дев’ятій. І платиш ти, snutjävel.[9]

3 Єпископ, боксер і медуза

Коли Харрі розплющив очі, була тільки третя година ночі. Він спробував заснути знов, але не міг позбутися думок про дивне вбивство Інґер Холтер і про те, що зараз в Осло восьма вечора. До того ж він згадував ластовинчате обличчя, яке бачив усього кілька хвилин, а потім почувався останнім дурнем.

— Ну і йолоп ти, Холе! — лаяв він себе пошепки в темряві.

О шостій годині він зрозумів, що треба вставати. Прийнявши освіжаючий душ, Харрі вийшов назустріч неяскравому небу і вранішньому сонцю і став шукати, де б поснідати. З боку Сіті доносився гул, але міська метушня поки що не дійшла свого апогею. Район Кінґз-Крос мав свій шарм, свою чарівність недбалості, і Харрі помітив, що йде, наспівуючи якийсь веселий мотивчик. Вулиці безлюдні, якщо не брати до уваги кількох пізніх гуляк, сплячої парочки, що затишно влаштувалася під укривалом на сходах, і легко одягненої блідої повії, що заступила на ранкову зміну.

Біля ресторанчика на узбіччі стояв його власник і мив хідник. У чудовому настрої Харрі замовив шинку й тост і розправився із сніданком, споглядаючи, як легкий вітерець грайливо торкає серветку на столі.

— Щось ранувато, Ховлі, — сказав Маккормак. — Ну і правильно: мозок найкраще працює вранці, між пів на сьому й одинадцятою. А потім уже діла не жди. До того ж зранку тут тихо. Зате о дев’ятій починається такий рейвах, що я простої думки в голові утримати не можу. Ти, гадаю, теж. А от у сина в кімнаті постійно гримить магнітофон. Каже, у тиші він не може робити уроки. Уявляєш?

— …

— Але вчора я вирішив, що з мене досить, увійшов до нього і вирубав цю пекельну машину. А він кричить: «Я інакше не можу зосередитись!» Я йому сказав, що нормальні люди так не читають. А він скорчив міну: «Люди, татусику, бувають різні!» Ну що з нього взяти, у його-то віці?

Маккормак замовк і поглянув на фотографію на своєму столі.

— А в тебе є діти, Ховлі? Немає? Я от іноді запитую себе питанням: чого я, власне кажучи, досяг у житті? До речі, в якій норі тебе поселили?

— Готель «Кресент» на Кінґз-Крос, сер.

— Авжеж, Кінґз-Крос. Ти не перший норвежець, якому довелося там пожити. Два роки тому сюди з офіційним візитом приїздив єпископ Норвегії чи хтось подібний до того — не згадаю, як на ім’я. Але пам’ятаю, його хлопці замовили йому номер у готелі на Кінґз-Крос. Вирішили, що «Кінґз-Крос» — це «Царський хрест» або щось іще у біблійному дусі. Ну, значить, приїздить він туди, відразу ж потрапляє на очі місцевим шлюхам, і одна з них підходить до нього і робить досить відверту пропозицію. Б’юся об заклад, єпископ виписався з готелю ще до того, як туди занесли його валізи…

Маккормак сміявся, поки на очі не виступили сльози.

— Ось воно як, Ховлі. Ну то чим гадаєш зайнятися сьогодні?

— Думав поглянути на тіло Інґер Холтер, поки його не відправили до Норвегії, сер.

— Дочекайся Кенсинґтона — він проведе тебе до моргу. Але ж ти читав копію звіту про розтин?

— Так, звичайно, просто я…

— Просто — що?

Відвернувшись до вікна, Маккормак промимрив щось, що Харрі сприйняв як схвалення.

На вулиці було плюс двадцять вісім, а в підвалі моргу Південного Сіднея — плюс вісім.

— Багато нового довідався? — запитав Ендрю, щільніше загортаючись у піджак.

— Та взагалі-то ні. — Харрі дивився на останки Інґер Холтер. Обличчя під час падіння відносно не постраждало. Так, кінчик носа розбито, на одній щоці — помітна вм’ятина, але жодних сумнівів у тому, що це обличчя тієї самої всміхненої дівчини з фотографії, доданої до поліцейського звіту. Навколо шиї чорні відмітини, по всьому тілу — синці, рани та кілька глибоких порізів, а в одному місці видніє біла кістка.

— Батьки хочуть поглянути на знімки. Норвезький посол намагався їх відраяти, але адвокат наполіг. Не думаю, що матері варто бачити доньку в такому вигляді, — похитав головою Ендрю.

Харрі узяв лупу і став уважно вивчати синці на шиї.

— Душили голими руками. Це не так-то просто. Убивці або сили не бракує, або він одержимий прагненням убивства.

— Або є досвід у подібних справах.

Харрі поглянув на Ендрю.

— Тобто?

— У неї нема ні шкіри під нігтями, ні волосся вбивці на одязі, по руках не скажеш, що вона відбивалася. Вона загинула так швидко, що майже не встигла учинити опір.

— Ви з подібним уже мали справу?

Ендрю знизав плечима:

— Попрацюй тут з моє — будь-яке вбивство буде до чогось подібним.

Та ні, подумав Харрі. Якраз навпаки. Що довше працюєш, то більше переконуєшся, що в кожному вбивстві є свої деталі і нюанси, які роблять його несхожим на інші.

Ендрю поглянув на годинник:

— За півгодини ранкова нарада. Треба поквапитися.

Начальником слідчої групи був Ларрі Водкінс, випускник юридичного факультету, що стрімко злетів по кар’єрних щаблях. Губи тонкі, волосся рідке. Говорить коротко, швидко і до діла, не турбуючись про непотрібні інтонації та прикметники.

— Та й про ввічливість, — признався Ендрю. — Досвідчений слідчий, але не з тих, кого просиш зателефонувати батькам, коли доньку знаходять мертвою. До того ж він, коли нервує, починає матюкатися.

Права рука Водкінса — Сергій Леб’є, підтягнутий югослав з поголеною головою і гострою борідкою, що робило його схожим на Мефістофеля в костюмі. Взагалі-то, Ендрю недолюблював людей, які дуже піклуються про свою зовнішність.

— Але Леб’є — зовсім інша річ. Він не павич, просто хоче виглядати акуратно. А ще у нього є звичка під час розмови уважно розглядати свої нігті. Але не для того, щоб комусь дошкулити. А в обідню перерву він чистить свої туфлі. І патякати надто не любить: ні про себе, ні про щось інше.

Наймолодшим у команді був Юн Суе — невисокий сухорлявий хлопчина з незмінною посмішкою. Його родина приїхала до Австралії з Китаю тридцять років тому. А років десять тому, коли Суе було дев’ятнадцять, батьки вирішили з’їздити на батьківщину і не повернулися. Дід говорив, що син «устряв у політику», але не розводився на цю тему. Суе так і не дізнався, що ж з ними сталося. Тепер на його плечах були старі і двоє молодших братів, тому він працював по дванадцять годин на добу, з яких щонайменше десять посміхався.

— Якщо знаєш дешевий жарт — розкажи його Суе. Він сміється з усього, — говорив Ендрю дорогою.

Отже, усі вони зібралися в тісній кімнатці з жалісливо скрипучим вентилятором під стелею. Водкінс став біля дошки і відрекомендував Харрі решті.

— Наш норвезький колега переклав лист, знайдений у помешканні Інґер. Що ти можеш про нього розповісти, Ховле?

— Хов-лі.

— Перепрошую, Ховлі.

— Ну, вона пише про хлопця на ім’я Еванс. І судячи з усього, саме його вона тримає за руку на фотографії над письмовим столом.

— Ми перевірили, — сказав Леб’є. — Схоже, що це Еванс Вайт.

— Он як? — Водкінс здивовано підкинув тонку брову.

— Про нього нам відомо не так багато. Батьки приїхали зі Штатів у кінці шістдесятих і отримали посвідку на проживання. Тоді це не було проблемою, — додав Леб’є. — Так чи інакше, вони їздили туди-сюди по країні, практикуючи вегетаріанство і бавлячись марихуаною та ЛСД, на ті часи звичайна річ. Потім народився Еванс, батьки розлучилися, і коли хлопцю було вісімнадцять, батько поїхав назад у Штати. Мати вивчає знахарство, саєнтологію і всіляку містику. На якомусь ранчо на Золотому березі вона відкрила свій заклад, так званий «Кришталевий храм», і там продає туристам і духовним шукачам камені-амулети й різне привізне барахло з Таїланду.

У вісімнадцять років Еванс вирішив посвятити себе тому ж, що й більшість австралійських підлітків, — він поглянув на Харрі. — Тобто байдикуванню.

Ендрю відкинувся на спинку крісла і голосно пробуркотів:

— Авжеж, добре просто волочитися Австралією, займатися серфінгом і жити на гроші платників податків. Чудова соціальна система, чудовий клімат. Чудова у нас країна! — І він знову сів прямо.

— У нього вже давно немає певного місця проживання, — вів далі Леб’є. — Але нам відомо, що не так давно він мешкав десь на околиці Сіднея разом з «білими голодранцями». Проте ті, у кого ми запитували, кажуть, що він кудись запропастився. Його жодного разу не заарештовували. Отже єдине його фото, яке у нас є, — фотографія на паспорт, який він отримав у тринадцять.

— Та ви чарівники, — зауважив Харрі. — Це ж як вам вдалося по одній фотографії та імені так швидко відшукати хлопця серед вісімнадцяти мільйонів?

Леб’є кивнув на Кенсинґтона.

— Ендрю впізнав місто на фотографії. Копію фотографії ми відправили до місцевої поліцейської дільниці, і вони надали нам ім’я. Виявилось, що там хлопець «посідає становище в певних колах». У перекладі нормальною мовою це означає, що він — один з наркобаронів, торгує марихуаною.

— Судячи з усього, містечко зовсім невелике, — припустив Харрі.

— Німбін, понад тисячу мешканців, — повідомив Ендрю. — Основним заняттям було молочне тваринництво, доти, доки в 1973 році Австралійське національне студентське товариство не надумало провести так званий фестиваль «Акваріус». — На обличчях у присутніх з’явилися іронічні посмішки. — Власне кажучи, гаслами фестивалю були ідеалізм, альтернативний спосіб життя, повернення до природи і все таке інше. Газети тільки й писали, що про студентів, які ходили голяка і трахалися направо і наліво, незважаючи на пристойність. Свято тривало десять днів, але в декого воно затяглося. Ґрунт в околицях Німбіна родючий. Для всього. І зараз я, якщо можна так висловитися, сумніваюся, що молочне тваринництво там усе ще найважливіша стаття доходу. На головній вулиці, за п’ятдесят метрів од поліцейської дільниці, розташовано найвідкритіший в Австралії ринок, де торгують марихуаною. Не здивуюся, якщо і ЛСД.

— Так чи інакше, — підсумував Леб’є, — Еванса, якщо вірити поліції, недавно бачили в Німбіні.

— Тепер губернатор Нового Південного Уельсу розгорнув боротьбу з наркотиками, — докинув Водкінс. — Мабуть, уряд змусив його посилити заходи проти зростаючої наркоманії.

— Авжеж, — кивнув Леб’є. — Поліція робить аерофотозйомку полів, засіяних коноплею.

— До діла, — сказав Водкінс. — Потрібно знайти цього хлопця. Кенсинґтоне, ти, схоже, непогано орієнтуєшся в тих краях, а вам, Ховлі, буде цікаво поїздити по Австралії. Маккормак зателефонує в Німбін, попередить про ваш приїзд. Юне, клацай і далі по клавіатурі і шукай, шукай, шукай. Lets mаке some good![10]

— Lets have some dinner[11], — кинув Ендрю.

Змішавшись з туристами, вони сіли на монорельс до бухти Дарлінґ, зійшли в Харборсайді і сіли пообідати в кафе просто неба, звідки очам відкривалася затока.

Мимо продефілювали довгі ноги на високих шпильках. Ендрю не посоромився охнути і свиснути, звернувши на себе увагу відвідувачів. Харрі похитав головою.

— Як поживає твій друг Отто?

— Ну… Місця собі не знаходить. Віддали перевагу жінці, а не йому. Кажу, якщо у твого коханця крім тебе є жінка, він залишиться з нею, а не з тобою. Дарма, йому не вперше. Якось переживе.

Харрі здалося, що на нього впало кілька крапель. Він здивовано поглянув на небо — і справді, з північного заходу непомітно підкралася чорно-густа грозова хмара.

— А як ти впізнав Німбін по фотографії якогось будинку?

— Німбін? Забув тобі сказати: я старий хіпі, — осміхнувся Ендрю. — Усім відомо, що ті, хто хвастає, ніби пам'ятає фестиваль «Акваріус», насправді брешуть. Ну я ж бо в усякому разі пам'ятаю будинки на головній вулиці. І відчуття, начебто опинився в бандитському містечку з вестерну, розфарбованому якимсь психом у бузковий і золотий. Гадаю, ці кольори застрягли в моїй підсвідомості, так на мене подіяло їхнє поєднання. І я відразу пригадав про них, побачивши ту фотографію.

По обіді Водкінс скликав ще одну нараду. Цього разу дещо цікаве вдалося знайти Юн Суе.

— Я переглянув усі нерозкриті вбивства в Новому Південному Уельсі за останні десять років і знайшов чотири схожі на наше. Трупи знайдено у глухих місцях: два у сміттєвих купах, один — на узліссі, біля шосе, і ще один сплив у річці Дарлінґ. Жінки спершу були зґвалтовані і вбиті в іншому місці, а потім викинуті. І що найважливіше — всі до однієї задушені і в усіх на шиї були синці від пальців.

Юн Суе сліпучо посміхнувся.

Водкінс одкашлявся:

— Тебе трішечки занесло, Суе. Задушення — не такий вже рідкісний спосіб убивства, якщо воно пов’язане із зґвалтуванням. А географія, Суе? Річка Дарлінґ — це чортзна-де! За сто кілометрів од Сіднея.

— Тут заковика, сер. Я не можу виявити жодної територіальної закономірності.

Вигляд у Юна був змучений.

— Тоді не думаю, що на підставі того, що за десять років по всій країні були знайдені чотири задушені жінки…

— Ще дещо, сер. У них у всіх світле волосся. І не просто світле, а біле.

Леб’є тихо свиснув. За столом стало тихо.

Обличчя Водкінса залишалося недовірливим:

— Юне, ти можеш зробити деякі підрахунки? Подивися статистику, прикинь, як ці справи з нею співвідносяться, наскільки вони виходять за межі звичайного, щоб нам не бити на сполох передчасно. Для більшої надійності перевір усю Австралію. Розбери в тому числі нерозкриті випадки зґвалтування. Може, там щось знайдеться.

— На це піде скількись часу. Але я постараюся, сер, — знову посміхнувся Юн.

— Добре. Кенсинґтоне і Ховлі, чому ви ще не в Німбіні?

— Виїжджаємо завтра вранці, сер, — відповів Ендрю. — У Літґау свіжий випадок зґвалтування, і я хочу спочатку зайнятися ним. Мені здається, тут можливий якийсь зв’язок з нашою справою. Ми якраз збиралися туди вирушати.

Водкінс поморщив чоло.

— Літґау? Кенсинґтоне, ми працюємо в команді. А це означає, обговорюємо і координуємо наші дії, а не просто кидаємося, як нам стрельне в голову. Здається, ми тут не обговорювали жодного зґвалтування в Літґау.

— У мене просто передчуття, сер.

Водкінс зітхнув:

— Еге ж, Маккормак говорить, що у вас якась там особлива інтуїція…

— У нас, аборигенів, зв’язок зі світом духів сильніший, ніж у вас, блідолицих.

— У моєму відділку, Кенсинґтоне, подібні міркування до уваги не беруться.

— Я просто пожартував, сер. Але ця справа цікавить мене і з іншої причини.

Водкінс похитав головою:

— Гаразд, тільки не пропусти, будь ласка, вранці свій літак.

По шосе вони доїхали до Літґау — промислового містечка з десятьма-дванадцятьма тисячами жителів, що нагадало Харрі велике селище. Біля поліцейської дільниці горів проблисковий маячок, кидаючи скалки синього світла на стовп поблизу.

Начальник поліції прийняв їх привітно. Він виявився добродушним товстуном з неймовірним подвійним підборіддям і прізвищем Ларсен. У нього були далекі родичі в Норвегії.

— У вас в Норвегії є знайомі Ларсени? — запитав він.

— І не один, — відповів Харрі.

— Ага, бабуся розповідала, що у нас там велика родина.

— Так і є.

Справу про зґвалтування Ларсен пам'ятав добре.

— На щастя, в Літґау таке нечасто. Трапилося це на початку листопада. Жінка поверталася додому з фабрики, з нічної зміни. У провулку її збили з ніг, посадовили в машину й, погрожуючи ножем, відвезли у ліс коло підніжжя Блакитних гір, де злочинець зґвалтував її на задньому сидінні. Він уже схопив жертву за шию і почав душити, коли почув позаду автомобільний сигнал. Водій їхав у заміський будинок і, вирішивши, що завадив закоханій парочці, не став виходити з машини. Поки ґвалтівник перебирався на переднє сидіння, жінка встигла вискочити і кинулася до другої машини. Ґвалтівник зрозумів, що його справа кепська, натиснув на газ і поїхав.

— Хто-небудь помітив номер автомобіля?

— Ні, адже було темно, та й сталося все дуже швидко.

— А жінка встигла розгледіти злочинця? Звернула увагу на особливі прикмети?

— Звичайно. Ну, тобто… Загалом, було темно.

— У нас із собою є одна фотографія. А у вас є адреса тієї жінки?

Ларсен дістав архівну папку і, важко сопучи носом, почав перегортати сторінки.

— І ще, — сказав Харрі. — Ви не знаєте, вона не блондинка?

— Блондинка?

— Еге ж, у неї випадково не світле волосся? Може, біле?

Сопіння Ларсена стало ще важчим, подвійне підборіддя затряслося. Харрі зрозумів, що товстун сміється.

— Ні, не думаю, друже. Вона — куурі.

Харрі запитливо поглянув на Ендрю.

— Вона чорненька, — втомлено пояснив той.

— Як вуглина, — додав Ларсен.

— Куурі — це назва племені? — запитав Харрі, знову опинившись у машині.

— Ну, не зовсім, — сказав Ендрю.

— Не зовсім?

— Довго розповідати. Загалом, коли до Австралії прибули білі, там уже було шістсот-сімсот місцевих племен — це 750 тисяч мешканців. Вони говорили 250 мовами, деякі були такі ж несхожі, як англійська і китайська. Але завдяки вогнепальній зброї, небаченим доти хворобам, расовій інтеграції та іншим благам, які принесли із собою білі, місцеве населення помітно скоротилося. Вимирали цілі племена. І коли від початкової племінної структури нічого не залишилося, тих, хто вижив, стали позначати загальними назвами. Тут, на південному сході, аборигенів називають «куурі».

— А скажи-но мені, чому ти спочатку не перевірив, блондинка вона чи ні?

— Я помилився. Напевно, якийсь комп'ютерний збій. Що, у вас в Норвегії такого не буває?

— Ендрю, ти розумієш, що на такі марш-кидки у нас зараз немає часу!

— Чому? У нас навіть є час, щоб тебе розвеселити. — Ендрю різко повернув праворуч.

— Куди ми їдемо?

— Взагалі-то на Австралійський ярмарок сільськогосподарської продукції.

— Ярмарок? Ендрю, у мене сьогодні увечері зустріч!

— Невже? Гадаю, з «Міс Швеція»? Гаразд, заспокойся, устигнеш! Але як представника правоохоронних органів мушу тебе попередити: особисті стосунки з потенційним свідком можуть призвести до…

— Ну зрозуміло, ця вечеря має стосунок до розслідування. У мене до неї є кілька питань.

— Ну звичайно.

Ринкова площа здавалася чималенькою плішиною серед густо натиканих фабричних корпусів і гаражів. Коли Харрі й Ендрю під’їхали до великого шатра, повітря ще було насичене вихлопними газами — щойно пройшли перегони на тракторах. На площі вирувало життя: скрізь стояв гамір і гук, усі були веселі і цмулили пиво.

— Дивна суміш свята й базару, — заявив Ендрю. — Такого в Норвегії не побачиш.

— Ну… у нас є свято «мартнад».

— «Ма-а-ар…» як?

— Неважливо.

Біля шатра пістрявіли великі плакати. «Команда боксерів Джима Чайверса» — сповіщав величезний вогненний напис. Нижче містилася фотографія десяти боксерів, очевидно з цієї команди. Тут-таки коротко повідомлялося про кожного: ім’я, вік, місце народження, вага. І в самому низу слова: «Ти готовий прийняти виклик?»

Усередині шатра, на рингу, в тьмяному пучку світла розминався перший боксер. Він стрибав у розвіяному блискучому халаті і відпрацьовував удари. Викликаючи невимовний захват глядачів, на ринг виліз натоптаний чолов’яга середнього віку в потертому смокінгу. Схоже, його тут знали, бо з усіх боків почулося схвальне скандування: «Террі! Тер-рі!»

Террі жестом закликав до тиші й узяв мікрофон, що звисав згори. «Леді і джентльмени! — вимовив він. — Хто підніме кинуту рукавичку?» Схвальний гомін. Далі пішла довга і пишна ритуальна промова про «шляхетне мистецтво самозахисту», про шану і славу і про непрості стосунки з властями, які засуджували бокс як проповідь жорстокості. І в кінці — те саме питання: «Хто підніме кинуту рукавичку?»

Дехто з глядачів здійняв руку, і Террі жестом підкликав їх. Добровольці вишикувалися в чергу коло письмового столу, де їм, очевидно, давали щось підписувати.

— Що зараз відбувається? — запитав Харрі.

— Ці хлопці приїхали з різних куточків країни, щоб битися з кимось із боксерів Джима Чайверса. Переможець здобуде великі гроші і — що ще важливіше — шану і славу. А зараз вони підписують заяву, що перебувають при доброму здоров’ї і розуміють, що з цієї миті організатор знімає з себе будь-яку відповідальність за раптові зміни в їх самопочутті, — пояснив Ендрю.

— Невже це законно?

— Ну як сказати, — протягнув Ендрю. — Начебто це заборонили в 71-му, тому довелося трохи змінити форму. Розумієш, в Австралії подібні розваги мають давні традиції. Ім’я Джиммі Чайверса зараз лише етикетка. Справжній Джиммі роз’їжджав з командою боксерів по всій країні після Другої світової. У чутті йому не відмовиш! Згодом дехто з його хлопців стали майстрами. Кого тільки не було в його команді: китайці, італійці, греки! І аборигени. Добровольці самі могли вибирати, проти кого битися. І якщо ти, наприклад, антисеміт, то цілком міг вибрати собі єврея. Хоча було дуже ймовірно, що це єврей відлупцює тебе, а не ти його.

Харрі реготнув:

— Але ж це тільки розпалює расизм?

Ендрю почухав підборіддя:

— Та як сказати. В усякому разі, так можна було вихлюпнути нагромаджену агресію. В Австралії люди звикли уживатися з різними культурами і расами. Взагалі-то, виходить непогано. Але без непорозумінь все одно не обходиться. І тоді вже краще дати наминачки один одному на рингу, а не на вулиці. Візьмімо, наприклад, боротьбу аборигенів з білими. За такими матчами завжди дуже уважно стежили. Якщо абориген з команди Джиммі Чайверса перемагав, у рідному селищі він ставав героєм. І незважаючи на всі приниження, люди починали гордитися собою і ставали згуртованішими. Не думаю, щоб це розпалювало расову ворожнечу. Коли чорний духопелив білих, його радше поважали, аніж ненавиділи. Якщо так поглянути, австралійці — спортивна нація.

— Ти міркуєш, як селюк.

Ендрю розсміявся:

— Майже вгадав. Я окер. Самітник із сільської місцевості.

— Зовсім не схожий.

Ендрю розсміявся ще голосніше.

Почався перший поєдинок. В одному кутку рингу — низенький і кремезний рудий хлопчина, який притягнув сюди власні рукавички і власну групу підтримки. У другому — боксер з команди Чайверса, теж рудий, але ще нижчого зросту.

— Ірландець проти ірландця, — з виглядом знавця зауважив Ендрю.

— Особлива інтуїція? — поцікавився Харрі.

— Ні, нормальний зір. Руді — значить, ірландці. Витривалі, чортяки, — бійка затягнеться.

— Бий-бий, Джоні! Бий-бий-бий! — горлала група підтримки.

Вони встигли повторити свою кричалку ще двічі, потім поєдинок закінчився. Три удари по носові відбили у Джоні будь-яке бажання боксувати далі.

— Авжеж, ірландці тепер уже не ті, що раніше, — зітхнув Ендрю.

А на наступний бій уже на всю робили ставки. Народ юрмився навколо двох букмекерів у ширококрисих шкіряних капелюхах, зіпаючи щодуху і простягаючи немнучкі австралійські купюри. Розмова з букмекером тривала недовго, записів ніхто не робив, про те, що ставку прийнято, повідомляли коротким кивком.

— На що перетворився гральний статут! — поремствував Ендрю і вигукнув три-чотири слова, які Харрі не розібрав.

— Що ти зараз зробив?

— Поставив сотню на те, що боєць Чайверса переможе до кінця другого раунду.

— Ти думаєш, тебе хтось почув?

Ендрю посміхнувся. Йому, вочевидь, подобалось читати лекції.

— Невже ти не побачив, що букмекер звів одну брову? Це, друже, називається багатозадачністю. Часткова природжена властивість, частково — наживна. Уміння слухати кілька речей відразу, пускати повз вух гамір і бачити лише головне.

— Чути.

— І чути. Пробував коли-небудь? У житті знадобиться.

Гучномовці затріщали, і Террі, знову взявши мікрофон, представив Робіна Тувумбу на прізвисько Муррі з команди Чайверса і Бобі Пейна на прізвисько Лобі, місцевого багатиря, який з ревінням виплигнув на ринг, зірвав із себе футболку і випнув міцні волохаті груди і накачані плечі. Пославши рукою поцілунок жінці в білому, що стрибала біля рингу, Бобі за допомогою двох помічників став натягувати рукавички. У залі почувся гомін: на ринг виліз Тувумба — високий боксер, надзвичайно чорний і вродливий.

— Муррі? — перепитав Харрі.

— Абориген із Квінсленда.

Уболівальники Джоні пожвавилися — вони раптом зрозуміли, що можуть скористатися тією самою кричалкою і для Бобі. Ударили в гонг, боксери почали сходитися. Білий виглядав більшим і майже на голову вищим за свого чорного супротивника, але голим оком було видно, що рухи в Муррі легші й чіткіші.

Кинувшись уперед, Бобі щосили обрушився на Тувумбу, але той спритно ухилився. Натовпом прокотилося зітхання, а жінка в білому вигукнула щось підбадьорююче. Коли Бобі провів ще кілька невдалих атак, Тувумба підскочив до нього й обережно, ніби приміряючись, ударив по обличчю. Бобі відступив на два кроки, при цьому фізіономія у нього була така, ніби з нього вже досить.

— Треба було поставити дві сотні, — сказав Ендрю.

Тувумба кружляв навколо супротивника, завдаючи йому час від часу несильних ударів і ухиляючись від ударів у відповідь. М’язистий Бобі пихтів і ревів од злості — Тувумба ніде не затримувався більше ніж на півсекунди. Глядачі почали свистіти. Простягнувши руку, ніби для вітання, Тувумба садонув супротивника в живіт. Бобі, скрючившись і не рухаючись, залишився стояти в кутку рингу. Тувумба із заклопотаним лицем відступив на два кроки.

— Добий його, чорний скурвий сину! — гукнув Ендрю. Тувумба здивовано поглянув у його бік, посміхнувся і помахав рукою. — Що ти стоїш як той бовван?! Працюй, дурило! Я на тебе гроші поставив!

Тувумба обернувся був, щоб завдати Бобі останнього удару, але тут пролунав гонг. Боксери розійшлися по своїх кутах, ведучий узяв мікрофон. Жінка в білому вже була поряд з Бобі і лаялася на всі заставки, поки помічники відкупорювали для нього пляшку пива.

Ендрю був невдоволений:

— Робін не хоче завалити білого, це добре. Але нікчемний гівнюк повинен рахуватися з тим, що я на нього поставив!

— Ти з ним знайомий?

— З Робіном Тувумбою? Звичайно!

Знову гонг, але тепер Бобі стояв у кутку і, дивлячись, як до нього впевненими кроками наближається Тувумба, високо тримав руки, прикриваючи голову. Тому Тувумба знов ударив його в живіт. Бобі знову зігнувся удвоє. Тувумба обернувся до Террі-ведучого — який також виконував обов’язки судді, — аби той припинив бій.

Ендрю скрикнув, але пізно.

Удар Бобі звалив Тувумбу з ніг, і той гепнувся на ринг, а коли підвівся знову, супротивник налетів на нього як ураган. Точні удари сипались один за одним, і голова Тувумби відскакувала назад і вперед, як тенісний м’ячик. З носа потекла цівка крові.

— Дідько! Hustler![12] — закричав Ендрю.

— Hustler?

— Наш приятель Бобі розігрував із себе аматора. Старий трюк, щоб змусити чайверсівського боксера розслабитися і розкритися. Напевно, хлопець — місцевий майстер. Робін, роззяво, тебе пошили в дурні!

Тувумба затулив обличчя руками і прогнувся, а Бобі продовжував завдавати коротких прямих ударів лівою рукою і важкі бічні й аперкоти — правою. Глядачі були в захваті. Жінка в білому знову підхопилася і кричала перший склад його імені:

— Бооо!..

Террі хитав головою. Група підтримки вже скандувала нову кричалку:

— Бий-бий, Бобі! Бий-бий-бий! Бобі, Бобі, неслабий!

— Та-а-к… Ну все, — зітхнув Ендрю.

— Тувумба програє?

— Здурів? — Кенсинґтон здивовано поглянув на Харрі. — Тувумба його прикінчить. А я сподівався, що сьогодні все обійдеться малою кров’ю.

Харрі постарався побачити те, що бачив Ендрю. Тувумба відкинувся на канати рингу і, здавалося, розслабився, тоді як Бобі гамселив його по животу. На мить Харрі подумав, що він от-от засне. Жінка в білому перемістилася за спину Муррі. Бобі змінив тактику і тепер цілився в голову, але Тувумба уникав ударів, повільно і неквапливо розгойдуючись вперед і назад. Майже як очкова змія, подумав Харрі, як…

Кобра!

Бобі завмер, не встигнувши довести удар до кінця. Голова його була ледь-ледь повернена вліво, на обличчі такий вираз, ніби він тільки зараз щось пригадав, очі закотилися, загубник випав, перенісся зламане, з рани тече кров. Діждавшись, поки Бобі почне падати, Тувумба ударив знову. У шатрі стало зовсім тихо, і Харрі почув, з яким мерзенним звуком ніс Бобі зустрів другий удар. І голос жінки в білому, яка кричала другий склад:

— …бііііі!

Бобі розплився в кутку рингу в калюжі власної крові.

Террі прослизнув на ринг і сказав, що бій закінчено, хоча всі і так це зрозуміли. У шатрі як і раніше стояла несамовита тиша, якщо не зважати на цокіт каблуків жінки в білому, коли та вибігала геть. Спереду її плаття стало червоним, а на обличчі було те саме здивування, що й у Бобі.

Тувумба спробував підвести Бобі на ноги, але його помічники відтягли тіло. Почулися слабкі і нетривалі оплески, але коли Террі підняв угору руку Тувумби, вони потонули в свисті. Ендрю похитав головою.

— Значить, сьогодні багато хто поставив на місцевого бійця, — вирішив він. — Ідіоти! Ходімо, отримаємо виграш, та треба перекинутися слівцем з цим бовдуром Муррі.

— Робіне! Ти, недоумок! За тобою в’язниця плаче!

Робін Тувумба на прізвисько Муррі, що притискав до одного ока хусточку з льодом, розплився в посмішці.

— Туко! Я чув твій голос. Що, знову потягло на азартні ігри? — неголосно запитав він. Любить, щоб до нього прислухалися, відразу ж вирішив Харрі. Голос був приємний і м’який і, здавалося, не міг належати боксерові, який щойно зламав носа людині, удвічі більшій за нього.

Ендрю підшморгнув носом:

— Азартні ігри, кажеш? Добре, якщо я тепер можу дозволити собі ставити на хлопців Чайверса. Та й то не напевно. Так і жди, що який-небудь білий відморозок тебе обдурить. Що тоді? — Харрі кашлянув. — А, до речі, Робіне, привітайся з моїм другом. Його звуть Харрі Ховлі. Харрі, це Робін Тувумба, наймерзенніший і найнебезпечніший маніяк у Квінсленді.

Вони поручкалися, і Харрі здалося, ніби його руку прищикнули дверима. Простогнав формальне «Як ся маєш?» і дістав у відповідь «Пречудово, друзяко, а як у тебе?» і білозубу посмішку.

— Краще не буває. — Харрі потер руку. Ця австралійська манера вітатися зажене його в могилу. А у відповідь, за словами Ендрю, має лунати щира і бурхлива радість. Мляве «дякую, нічого» сприймалося тут як образа.

Тувумба кивком показав на Ендрю:

— До речі, друже, Тука говорив, що він свого часу сам боксував у команді Джима Чайверса?

— От саме цього я не знав про… е-е, Тука. Він увесь — самі загадки.

— Тука? — розсміявся Тувумба. — Та він увесь — самі відгадки. Сам тобі все розповідає, тільки треба вміти чути. Але він, звичайно, не сказав, що з команди його попросили піти тому, що він був дуже небезпечний? Туко, скільки у тебе на совісті зламаних вилиць, носів і щелеп? Він довго був кращим боксером в Новому Південному Уельсі. Та от лихо — зовсім не вмів себе контролювати, ну ніскілечки. Врешті-решт якось відправив у нокаут суддю за те, що той, на думку Туки, зарано присудив йому перемогу! Оце галабурдник так галабурдник! Його дискваліфікували на два роки.

— На три з половиною, — усміхнувся Ендрю. Вочевидь, йому подобалося слухати, як інші розповідають про його боксерську кар’єру. — Хлопець був ще той дурбас, повір. Я лише збив його з ніг, а кістки він собі сам усі перетрощив.

Тувумба й Ендрю розреготалися.

— Коли я боксував, Робін ще пішки під стіл ходив. Отож переповідає все з моїх слів, — сказав Кенсинґтон Харрі. — Коли вдавалося викроїти час, я працював з важкими дітьми — був серед них і Робін. Я пояснював, як важливо вміти себе контролювати. Для науки наплів їм кілька страшилок про самого себе. Але Робін усе зрозумів неправильно і вирішив піти моїми слідами.

Тувумба посерйознішав.

— Ми нормальні, славні хлопці, Харрі. Зазвичай даємо їм погратися, перш ніж врізати раз-другий, щоб не задавалися, розумієш? Але цей хлопець умів битися! Такі типи дістають те, на що заслужили.

Двері прочинилися.

— Хай тобі дідько, Тувумба! Наче у нас до цього бракувало проблем! Ні, конче треба зламати ніс зятеві шефа місцевої поліції! — пробурчав Террі-ведучий і з підкресленою незадоволеністю голосно сплюнув.

— Просто рефлекс, шефе, — сказав Тувумба, дивлячись на жирний бурий плювок. — Таке більше не повториться. — Він непомітно підморгнув Ендрю.

Обнявшись наостанок з Ендрю, Тувумба попрощався з Харрі невідомою мовою, і норвежець поквапився дружньо поплескати його по плечу, щоб уникнути потиску руки.

— Якою мовою ви говорили під кінець? — запитав Харрі, коли вони сіли в автомобіль.

— А, це! Креольська, суміш англійської і слів аборигенів. Нею говорять багато аборигенів по всій країні. Як тобі бокс?

Харрі зітнув плечима:

— Цікаво було поглянути, як ти заробляєш гроші, але зараз ми могли б уже дістатися до Німбіна.

— Якби ми не поїхали сюди, то сьогодні увечері тебе б не було в Сіднеї, — відповів Ендрю. — Таким жінкам так просто побачення не призначають. Може, потім вона стане тобі за жінку і народить тобі маленьких Ховлі?

Обоє посміхнулись. За склом на тлі призахідного неба пропливали мимо дерева і маленькі будиночки.

Засвітла до Сіднея вони не встигли, але телевежа посеред міста освітлювала вулиці, немов величезна лампа. Ендрю зупинився біля лагуни Серкулар, неподалік Оперного театру. У світлі фар дриґався маленький нетопир. Ендрю запалив сигару. Харрі зрозумів, що виходити з машини не слід.

— Нетопир у аборигенів — символ смерті. Знав?

Харрі цього не знав.

— Уяви собі населене місце, на сорок тисяч років одрізане од усього світу. Тобто в цьому місці не знали ні іудаїзму, ні християнства, ні ісламу, тому що між цим місцем і найближчим континентом — ціле море. А картина сотворіння світу у місцевих жителів виглядає так. Першою людиною був Бір-рок-бурн. Його виліпив Байме, «несотворенний», який був початком усього і любив усіх своїх створінь і піклувався про них. Коротше, цей Байме — хлопець хоч куди, і друзі звали його Великий Батьківський Дух. І коли Байме створив Бір-рок-бурну і його дружині непогані загалом умови для життя, він показав на дерево ярран, де був борть із бджолами.

«Можете їсти все, що захочете, на землі, дарованій вам, але це дерево — моє, — попередив він їх. — Тому не їжте з нього, інакше вам і нащадкам вашим дістанеться на горіхи». — Ну, щось подібне. Хай там як, одного дня, коли Біррок-бурн пішов назбирати хмизу, його дружина підійшла до дерева ярран. Спочатку вона злякалася, побачивши перед собою високе священне дерево, і хотіла щодуху тікати від нього, але навколо було стільки хмизу, що вона мимоволі затрималася. Крім того, про хмиз Байме нічого не говорив. Збираючи хмиззя, вона почула над собою тихе дзижчання, підвела голову і побачила борть і мед, який стікав з бортя по стовбуру дерева. До цього вона куштувала мед лише раз, а тут його було страх як багато. На липких жовтих краплях блищало сонце, і Бір-рок-бурнова дружина врешті-решт не встояла і полізла на дерево.

Ту ж мить, як вітер, з дерева злетіла жахлива істота з величезними крилами. І був то нетопир Нарадарн, якого Байме посадив пильнувати священне дерево. Жінка впала на землю і кинулася до своєї землянки. Але було пізно — смерть уже прийшла в світ в образі нетопира Нарадарна, і прокляття його лягло на всіх нащадків Бір-рок-бурна. І від такого горя заплакало дерево ярран гіркими слізьми. Сльози збігали вниз по стовбуру і застигали, і червоні липучі краплі досі можна побачити на корі дерев ярран.

Ендрю із задоволеним виглядом струсив попіл із сигари.

— Ну, чим не Адам і Єва, га?

Харрі кивнув, визнаючи, що й справді якась подібність є:

— Можливо, іноді в народів у різних куточках планети просто з’являються схожі тлумачення або фантазії. Може, це природжене, записане в підсвідомості. І ми, незважаючи на всю нашу несхожість, рано чи пізно все одно приходимо до однакових відповідей.

— Дасть Бог. — Ендрю, примружившись, вдивлявся в сигарний дим. — Дасть Бог.

Бірґіта прийшла у десять хвилин на десяту, коли Харрі вже допивав другу склянку коли. На ній було звичайне біле бавовняне плаття, руде волосся зібране в симпатичний хвостик.

— Я вже боявся, що ти не прийдеш, — сказав Харрі. Начебто жартома, але ж він справді цього боявся. З того самого моменту, як призначив їй зустріч.

— Правда? — Вона грайливо поглянула на Харрі. Він вирішив, що вечір обіцяє бути приємним.

Вони замовили свинину під карі, курча з кеш’ю по-китайськи й австралійського вина.

— Знаєш, я досі дивуюся, як тебе занесло так далеко від Швеції.

— Не варто. В Австралії живе майже дев’яносто тисяч шведів.

— Невже?

— Велика хвиля була перед Першою світовою, потім молодь потягнулася у вісімдесятих, коли у Швеції почало зростати безробіття.

— А я гадав, що ви, шведи, не встигнете виїхати з дому, як починаєте сумувати за рідною їжею і святами.

— Все правильно, тільки це про норвежців. Так-так! Ті норвежці, з якими я тут зустрічалася, починали нудьгувати за домівкою мало не з перших днів, а через два-три місяці поверталися в Норвегію, до своїх в’язаних светрів!

— Але Інґер була не з таких?

Бірґіта посерйознішала:

— Ні, Інґер була не з таких.

— Чому ж вона залишилася тут, в Австралії?

— Тому ж, що й більшість із нас. Приїздиш погостювати і закохуєшся в країну, погоду, легке життя або якого-небудь хлопця. Хочеться продовжити посвідку на проживання. Скандинавки без зусиль знаходять роботу в барі. А потім розумієш, що це вже твій дім.

— З тобою було приблизно те саме?

— Приблизно так.

Деякий час вони їли мовчки. М’ясо було смачне і добре просмажене.

— А що ти знаєш про нового бой-френда Інґер?

— Ну, одного разу він заглянув до нашого бару. Вони познайомилися в Квінсленді. Думаю, на острові Фрезер. Він скидався на той тип хіпі, який, я гадала, вже зовсім вимер, але виявилось, непогано прижився в Австралії. Довге волосся, квітчастий просторий одяг, сандалі. Неначе тільки-но з пляжу у Вудстоку.

— Пляж? Але у Вудстоку немає моря, він посеред Нью-Джерсі.

— Там же, здається, є озеро, де купаються? Наскільки я пам’ятаю.

Харрі уважно подивився на неї. Бірґіта злегка зсутулилася над тарілкою. Біля перенісся збилися в зграю ластовинки. Харрі подумав, що вона дуже гарна.

— Ти не можеш цього пам’ятати. Ти ще надто молода.

Вона розсміялася:

— А ти що, старий?

— Я? Ну, на кілька днів, може, старший. Є речі, без яких у моїй роботі не обійтися. І десь усередині швидко починаєш почувати себе немічним і старим. Але маю надію, що я ще не втратив здатності відчувати життя і себе в ньому.

— Ах, бідолашний…

Харрі натягнуто посміхнувся:

— Думай що хочеш, але я це сказав не для того, щоб викликати твоє співчуття — хоча, звичайно, було б непогано, — просто так воно і є.

Харрі підкликав офіціанта, що саме проходив повз них, і замовив ще вина.

— Щоразу, коли копирсаєшся у вбивстві, це залишає свій слід. На жаль, копирсатися доводиться не в тих мотивах, про які писала Аґата Крісті, а більше в чужій брудній білизні і просто в лайні. Раніше я здавався собі таким лицарем правосуддя, але з часом все більше почуваю себе сміттярем. Зазвичай убивці — жалюгідні люди, і не так уже важко знайти як мінімум десять причин, чому вони стали такими. У результаті залишається одне-єдине відчуття — роздратування. Через те, що вони хочуть не просто зруйнувати своє життя, але, падаючи, хочуть прихопити ще й інших. Це, звичайно, звучить дещо сентиментально…

— Вибач, не хотіла здаватися цинічною. Я розумію, про що ти говориш, — сказала вона.

Полум’я свічки між ними сахнулося від легкого вітерцю з вулиці.

Бірґіта заговорила про себе і свого друга: як вони чотири роки тому зібрали в Швеції свої речі і з рюкзаками за спиною прибули до Австралії. Як пішки й автобусами добиралися від Сіднея до Кернза, ночуючи в наметах і дешевих готелях для таких от бродяг, іноді підробляючи в цих же готелях позаштатними адміністраторами і кухарями. Як вибралися до Найбільшого Бар’єрного рифу, як пірнали в океан, плавали бік у бік з черепахами і молот-рибами. Як, затамувавши подих, дивилися на стародавню скелю Айрес-рок. Як на заощаджені гроші купили квиток на потяг «Аделаїда — Еліс-Спрінгз», як у Мельбурні побували на концерті групи «Краудед Хаус» і, геть виснажені, опинилися в сіднейському мотелі.

— Дивно, як гарне часом обертається на погане.

— На погане?

Бірґіта зітхнула. Може, подумала, що розповіла цьому настирливому норвежцю занадто багато?

— Не знаю, як пояснити. У дорозі ми, напевно, щось втратили. Те, що раніше приймали як само собою зрозуміле. З часом ми перестали помічати, а потім забули одне одного. Просто попутники. Було добре. Адже і номер на двох знімати дешевше, і в наметі удвох ночувати спокійніше. Він знайшов собі в Нузі багату німкеню; а я поїхала далі, аби зайвий раз не нагадувати про себе. Наплювати на все. Коли він приїхав у Сідней, я сказала, що зустрічаюся з одним американцем, фанатом серфінгу. Не знаю, чи повірив він, може, і зрозумів, що я просто намагаюся поставити в наших стосунках крапку. У тому сіднейському мотелі ми пробували сваритися, але й це не врятувало наших стосунків. Я попросила його поїхати до Швеції і сказала, що приїду слідом.

— Мабуть, він уже і жданики поїв.

— Ми були разом шість років. Віриш, я навіть не пам’ятаю, як він виглядає.

— Вірю.

Бірґіта знову зітхнула.

— Не думала, що все так вийде. Я була певна, що ми одружимося, заведемо дітей і оселимося де-небудь у передмісті Мальме. І у нас буде дім із садком, і щоранку перед дверима лежатиме свіжа газета. А тепер — тепер я вже майже забула, як звучить його голос, або як добре нам було разом, або як… — Вона поглянула на Харрі. — Або як він з увічливості терпів моє базікання після кількох келихів вина.

Весь цей час Харрі посміхався. Пляшки вина йому вочевидь не вистачило, але Бірґіта це ніяк не прокоментувала.

— Я не з увічливості, я з цікавості, — сказав Харрі.

— Ну, тоді розкажи що-небудь про себе, крім того що ти працюєш в поліції.

Бірґіта нахилилась до нього, Харрі змусив себе не дивитися у викот її сукні. Але тепер він відчув легкий запах її парфумів і жадібно втягнув його носом. Стоп, стоп! Тримати себе в руках! Ця сволота у Карла Лаґерфельда і Крістіана Діора знають, як звести чоловіка з розуму.

Запах був чарівний!

— Значить, так, — почав Харрі. — У мене є старша сестра, мати померла кілька років тому, сам я живу в Осло — винаймаю в Теєні помешкання, ледве зводжу кінці з кінцями. Довгих романів у моєму житті не було, за винятком, мабуть, одного.

— Правда? І зараз у тебе теж нікого немає?

— Ну, не зовсім. Так, зо дві жінки, з якими я граю в якісь дурні і безглузді ігри. Іноді я телефоную їм, іноді вони — мені.

Бірґіта спохмурніла.

— Щось не так? — запитав Харрі.

— Не знаю, як я ставлюся до таких чоловіків. І жінок. У цьому я дещо старомодна.

— Але тепер усе це, звичайно, в минулому. — Харрі підніс угору келих.

— Не сказати, щоб мені сподобалися твої блискучі відповіді. — Вони чокнулися.

— Що ж ти насамперед цінуєш у чоловіках?

Прибравши позу мислителя, вона деякий час мовчки дивилася в порожнечу, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Мабуть, легше буде сказати, що мені в чоловіках не подобається.

— То що ж? Окрім блискучих відповідей.

— Мені не подобається, коли мені влаштовують перевірки.

— Тебе це дуже ображає?

Бірґіта посміхнулася:

— Моя тобі порада, Казанова, — якщо хочеш зачарувати жінку, дай їй зрозуміти, що вона унікальна, що до неї у тебе особливе ставлення, не таке, як до всіх інших. Хлопцям, які чіпляють дівчат у барах, цього не зрозуміти. Та й розпусникам на кшталт тебе — теж.

Харрі розсміявся:

— Кажучи «зо дві», я мав на увазі таки «дві». А «зо дві» я сказав тому, що це звучить трохи інакше, начеб як… «три». Одну недавно покинув молодий чоловік, ну, за її словами. Останнього разу вона дякувала мені за те, що я такий… нештучний, а наші стосунки — такі… напевно, що ні до чого не змушують. Друга — це жінка, з якою я давно вже підтримую ненав'язливі стосунки, і вона наполягає, що позаяк почав їх я, то я ж зобов'язаний забезпечувати її якимсь мінімумом особистого життя, доки один з нас підшукає собі щось натомість. Стривай — а з чого це я виправдовуюсь? Я звичайний хлопець, і мухи не скривджу. Думаєш, я когось тут намагаюся зачарувати?

— Авжеж. Ти намагаєшся зачарувати мене. І не заперечуй!

Заперечувати Харрі не став.

— Гаразд. І як у мене вийшло?

Вона задумливо взяла келих, надпила з нього і відповіла:

— Нормально. В усякому разі, можливо. А взагалі, ні, чудово. Цілком.

— Звучить як «на п'ять з мінусом».

— Десь так.

Поряд із затокою було темно і майже безлюдно. Віяв холоднуватий вітер. На сходах Оперного театру фотограф щось пояснював напрочуд огрядним нареченим. Тим вочевидь не подобалося раз у раз переходити з місця на місце, та й не дивно з їхніми тілесами. Але нарешті ідеальний варіант було знайдено, і вони закінчили фотосесію з усмішками, сміхом і, можливо, сльозами.

Харрі й Бірґіта спостерігали цю картину з балюстради.

— Ось що означає з радощів як не луснуть, — сказав Харрі. — Чи шведською так не кажуть?

— Чому ні? Буває, людина така щаслива, що і шведською можна сказати: вона як не лусне з радощів. — Бірґіта вийняла з волосся шпильку і підставила обличчя вітру. — Буває, — повторила вона ледь чутно.

Вона стояла лицем до моря, і вітер розмаював її вогненне волосся, так що воно було схоже на щупальця величезної медузи.

Харрі раніш і не підозрював, що медузи бувають такими гарними.

4 Містечко Німбін, Коре Віллок і Еліс Купер

Літак приземлився в Брісбені, коли в Харрі на годиннику була одинадцята, але стюардеса по гучному зв'язку наполягала, що лише десята.

— Тут, у Квінсленді, час не ділять на зимовий і літній, — пояснив Ендрю. — Були справжні політичні баталії, але в результаті фермери зібралися на референдум і висловилися проти.

— Таке відчуття, що це велике село.

— Подібне до того. Ще донедавна хлопців з довгим волоссям сюди просто не пускали. Це було заборонено.

— Жартуєш?

— Квінсленд — особлива стаття. Скоро звідси поженуть бритоголових.

Харрі посміхнувся і провів рукою по голеній потилиці.

— Що ще?

— До речі, якщо ти привіз із собою марихуану, залиш її краще в літаку. У Квінсленді до наркоманів ставляться суворіше, ніж в інших штатах. Не дивно, що фестиваль «Акваріус» проводили саме тут — прямо на кордоні з Новим Південним Уельсом.

Насамперед вони мали знайти машину. В конторі з прокату виявилася вільною і справною тільки одна.

— Зате в Квінсленді є місця на кшталт острова Фрезер, де познайомилися Інґер Холтер і Еванс Вайт. За великим рахунком, острів цей — просто величезний пляж, але є на ньому і тропічний ліс, і озера з найчистішою у світі водою. А пісок до того білий, що пляж здається мармуровим. Такий пісок називають силіконовим — через підвищений вміст кремнію. З нього можна відразу ліпити комп'ютери.

— Країна достатку, скажіть? — Хлопець за стійкою простягнув ключ.

— «Форд ескорт»? — Ендрю задумливо потер ніс, але потім усе-таки погодився, запитавши лише: — Невже вони ще існують?

— Особлива пропозиція, сер!

— Не сумніваюся.

Сонце до білого розжарило Тихоокеанське шосе, і побудовані із скла й бетону хмарочоси Брісбена сяяли, немов кришталева люстра.

— Гарно, — сказав Харрі. — Так правильно і чисто. Неначе це місто хтось намалював.

— Ти недалекий від істини. Брісбен загалом молоде місто. Не так давно тут було просто велике село із стотисячним населенням. Якщо гарненько придивитися, у місцевих подосі ноги колесом. Зараз місто схоже на підновлену кухню в сільському будинку: блискуче, яскраве і ділове. А довкола блукають задумливі корови.

— Ти намалював симпатичну картину, Ендрю.

— Не випендрюйся.

Вони їхали по шосе на схід. Навколо розлягалися зелені пагорби, що перемежалися лісом і доглянутими нивами.

— Ласкаво просимо в австралійське село, — оголосив Ендрю.

Минули корів на пасовиську, що провели їх байдужим поглядом.

Харрі розсміявся.

— Що ще? — запитав Ендрю.

— Бачив карикатуру Ларсона,[13] де дві корови стоять на задніх ногах, розмовляють, курять і одна кричить: «Обережно, машина!»

Пауза.

— Хто такий Ларсон?

— Гаразд, проїхали.

Мимо проносилися низенькі дерев’яні будиночки, неодмінно з верандами, сітками від комарів і пікапами перед дверима, меланхолійні робочі коні з широкими крижами, пасіки і свині, що розкошували в багні. Дорога ставала дедалі вужча. Перевалило за полудень, коли вони зупинилися на заправку в маленькому містечку. Якщо вірити вивісці, воно називалося Юкі і вже два роки претендувало на звання найчистішого міста в Австралії.

— Ну й ну! — вигукнув Харрі, коли вони приїхали в Німбін.

Центр міста (близько ста метрів) був розмальований усіма барвами веселки. Харрі побачив персонажів, знайомих йому за фільмами Чича і Чонґа.

— Це ж сімдесяті! — видихнув він. — Поглянь, там стоїть Пітер Фонда й обіймається із Дженіс Джоплін.

Вони повільно поїхали вулицею, супроводжувані застиглими поглядами статуй.

— Фантастика! Не думав, що такі місця ще існують. Умерти зо сміху!

— Чому? — запитав Ендрю.

— Тобі це не здається забавним?

— Можливо, — знизав плечима Ендрю. — Сьогодні, звичайно, легко сміятися з цих диваків. Я знаю, що хлопці, які вірили в flower-power generation,[14] були довбаками, вони тільки й робили, що бринькали на гітарах, читали вірші власного написання і трахали один одного. Що організатори фестивалю у Вудстоку розгулювали, начепивши краватки, і давали сміхотворні інтерв’ю, над наївністю яких потішаються й досі. Але ще я знаю, що без їхніх ідей наше життя було б цілком іншим. Може, сьогодні такі гасла, як «мир» і «кохання», здаються заяложеними, але ми, ті, хто виріс у той час, вірили в них. Усією душею.

— А не застарілий ти був для хіпі, Ендрю?

— Авжеж. Застарілий. Я був досвідченим і підступним хіпі, — посміхнувся він. — Але скільком дівчаткам дядько Ендрю розчахнув двері в чарівний світ кохання!

Харрі поплескав товариша по плечу.

— Старий розпуснику, мені ж бо здавалося, ти щойно розводився про ідеалізм.

— Це і був ідеалізм! — обурився Ендрю. — Не міг же я довірити ці ніжні пуп’янки якомусь незграбному прищавому підлітку, щоб дівчина до кінця сімдесятих страждала від душевної травми.

— Так ось у чому найважливіший внесок сімдесятих у розвиток суспільства?

Ендрю похитав головою:

— Дух, друже. Це наш дух. Дух свободи. Віра в людину. У можливість побудувати щось нове. Хай Білл Клінтон заявляє, що у той час не курив марихуану, — він вдихав те саме повітря, той самий дух, що й усі ми. А це якось впливає на те, ким ти станеш. Чорт забирай! Потрібно було взагалі не дихати, щоб не вдихнути частинку того, що носилося в повітрі! Тож смійся, Харрі Ховлі. Через двадцять років, коли забудуться кльоші й дурнуваті вірші, думки того покоління постануть зовсім в іншому світлі, згадаєш мої слова!

Але Харрі все одно розсміявся:

— Не ображайся, Ендрю, але я належу до вже іншого, наступного покоління. І як ви сміялися з вузьких сорочок і брильянтинових проділів п’ятдесятих, так і ми сміємося з ваших «махатм» з квітами у волоссі. Думаєш, сучасні підлітки не сміються з таких, як я? Так було завжди. Але тут, здається, сімдесяті затяглися?

Ендрю махнув рукою:

— Гадаю, у нас в Австралії просто дуже гарний ґрунт і клімат. Рух хіпі ніколи не зникав — він змінився, увійшовши в Нову еру. У будь-якій книжковій крамниці бодай одна полиця відводиться для книг про альтернативний спосіб життя, цілительство, контакти з внутрішнім «я» і про те, як позбутися речизму і жити в гармонії із самим собою і навколишнім світом. Але, зрозуміло, не всі курять травку.

— Ні, Ендрю, це не Нова ера. Це давні, добрі, обкурені хіпі, не більше й не менше.

Ендрю виглянув у вікно і посміхнувся. На лавці край дороги сидів чоловік з довгою сивою бородою і в куртці й на пальцях показував їм літеру «V» — знак перемоги. Поруч була вивіска із зображенням старого жовтого вагончика хіпі і написом «Музей марихуани». І нижче — маленькими літерами: «Вхід один долар. Якщо немає таких грошей, все одно заходь».

— Місцевий музей наркоти, — пояснив Ендрю. — В основному барахло, але є кілька цікавих фотографій з мексиканської поїздки Кена Кізі, Джека Керуака та інших бравих хлопців, які експериментували з галюциногенними наркотиками.

— ЛСД тоді вважали безпечними?

— І секс тоді був безпечним. Добрі були часи, Харрі Ховлі. Тобі б сподобалося.

Зупинившись на початку головної вулиці, вони вийшли з машини і повернули назад. Харрі зняв поліцейські окуляри «рей-бен» і намагався нічим не бути схожим на полісмена. Днина в Німбіні, вочевидь, видалася тиха, і Харрі з Ендрю йшли крізь ряди торговців, які вигукували: «Гарна травка!», «Гей, хлопці, найкраща травка в Австралії!», «Травка з Папуа — Нової Гвінеї, вставляє тільки так!»

— Папуа — Нової Гвінеї! — фиркнув Ендрю. — Навіть тут, у столиці марихуани, дехто гадає, ніби за кордоном травка краща. Хочеш пораду? Купуй австралійську!

Сидячи на стільці перед «музеєм», вагітна, але все одно худа жінка помахала їм рукою. Їй могло бути від двадцяти до сорока. Одяг просторий і квітчастий, причому сорочка застебнута лише на верхні ґудзики, так що видно круглий, з туго натягнутою шкірою живіт. Харрі здалося, що він її вже десь бачив. Зіниці дуже розширені, тому сумніватися не доводиться: на сніданок було щось міцніше за марихуану.

— Looking for something else?[15] — запитала вона, бачачи, що хлопці зовсім не збираються купувати марихуану.

— Н-ні… — почав Харрі.

— Acid. Кислота. Хочете ЛСД? — Вона нахилилася вперед і говорила швидко і наполегливо.

— Ні, ЛСД ми не хочемо, — тихо і впевнено відповів Ендрю. — Ми тут по інше. Ясно?

Вона сиділа й далі, втупившись у них. Ендрю вже зібрався був іти й потягнув за собою Харрі, але жінка раптом підхопилася із стільця (надзвичайно жваво для вагітної) і схопила Ендрю за рукав.

— Добре. Але не тут. Зустрінемося в пабі через дорогу. Я підійду хвилин за десять.

Ендрю кивнув, і жінка з круглим животом швидко попрямувала вулицею вниз у супроводі маленького цуценяти.

— Знаю, про що ти думаєш, Харрі.— Ендрю запалив сигару. — Про те, що недобре обманювати жалісливу мадам: мовляв, нам потрібний героїн. І що за сто метрів звідси — поліцейська дільниця, де ми можемо все довідатися про Еванса Вайта. Але в мене є відчуття, що так піде швидше. Ходімо ковтнемо пива і подивимося, що з цього всього вийде.

Через півгодини до майже порожнього бару зайшла та сама жаліслива мадам у супроводі хлопця, на вигляд такого ж заляканого, як і вона сама. Хлопець скидався на графа Дракулу у виконанні Клауса Кінскі: весь у чорному, блідий і худий, з синіми мішками під очима.

— Оце турбота про покупців, — прошепотів Ендрю. — Особисто перевіряти якість товару.

Жаліслива мадам і «Дракула» квапливо підійшли до столика. «Вампірові» вочевидь не хотілося проводити багато часу при світлі дня, тому він одразу перейшов до діла:

— Скільки заплатите?

Ендрю демонстративно сидів і далі до нього спиною.

— Мені зайвих вух тут не треба, — кинув він, не обертаючись.

«Дракула» зиркнув на жалісливу мадам, і та, невдоволено скривившись, пішла геть. Очевидно, вона отримувала з кожної операції якусь частку, і, як більшість наркоторговців, вони з «Дракулою» не надто довіряли одне одному.

— У мене з собою нічого немає, а якщо ви копи, я вам яйця відріжу. Покажіть спочатку бабки, і я вас кудись відведу. — Він говорив швидко і нервово, а очі у нього невпинно бігали.

— Далеко? — поцікавився Ендрю.

— Its a short walk, but a lo-ong trip.[16] — Він коротко посміхнувся.

— Гаразд, досить. Стули пельку і сядь, — наказав Ендрю і показав йому поліцейський значок.

«Дракула» приголомшено поглянув на нього. Харрі підвівся і сунув руку за спину, ніби збираючись дістати з кобури пістолет. Але «Дракулі» не захотілося перевіряти, чи є в нього зброя. Він слухняно плюхнувся на стілець перед Ендрю.

— Що за бєспрєдєл? Я ж кажу, у мене нічого з собою немає!

— Гадаю, ти знайомий з місцевим шерифом і його помічником? Вони, думаю, теж з тобою знайомі. А ось чи знають вони про те, що ти зайнявся «великим дуром»?

«Вампір» пересмикнув плечима:

— А хто тут говорив про «великий дур»? Я думав, ви по травку…

— Аякже. На «герик» ніхто й не натякав. І не натякне, якщо ти завдаси собі клопоту дещо нам розповісти.

— Та ви збожеволіли? Стану я довбешкою ризикувати і стукали лише тому, що два нетутешні копи, в яких нічого на мене немає, вдираються і…

— Доносити? Ми зустрілися, не змогли домовитися про ціну на товар, і все. До того ж у тебе є свідок — вона підтвердить, за яким ділом ми прийшли. Якщо будеш слухняним хлопчиком, більше нас не побачиш. Ми взагалі тут більше не з’явимося.

Ендрю закурив, мружачись, поглянув на нещасного «вампіра» і випустив дим йому в обличчя.

— А от якщо не будеш слухняним хлопчиком, ми вийдемо звідси з поліцейськими значками на грудях. Потім тут когось заарештують, і сумніваюся, що після цього до тебе ставитимуться краще. Не знаю, як часто тут, як ти висловився, відрізають яйця стукачам, potheads[17] — зазвичай хлопці мирні. Але ж вони дещо про тебе знають, і я не здивуюся, якщо одного чудового вечора до тебе завалиться шериф з обшуком — так, ні з сього ні з того — і переверне все догори дном. Potheads не люблять конкурентів, що торгують важкими наркотиками. До того ж стукачів. А що тобі світить, якщо у тебе знайдуть стільки героїну, гадаю, ти знаєш.

Він знову пустив дим в обличчя «Дракулі». Не щодня випадає таке задоволення, подумав Харрі.

— Отже, — сказав Ендрю, так і не дочекавшись відповіді. — Еванс Вайт. Де він? Хто він? І як його знайти? Ну!

«Дракула» зацьковано огледівся. Велика голова із запалими щоками і тонка шия робили його схожим на грифа, який сів поласувати падлом, але боїться, як би не повернулися леви.

— Це все? — запитав він. — Чи ще щось?

— Більше нічого, — кинув Ендрю.

— А звідки мені знати: раптом ви повернетеся і зажадаєте чогось іще?

— Нізвідки.

«Дракула» кивнув, ніби саме на таку відповідь і чекав:

— Добре. Він поки не бозна-яка риба, але, чув, іде вгору. Працював на мадам Россо, тутешню королеву марихуани, а зараз ось відкрив свою справу. Травка, ЛСД… морфій, мабуть. Травка у нього та ж, що й у нас усіх, місцева. Але у нього в Сіднеї якісь свої зв’язки. Він возить травку туди, а звідти привозить дешеву і хорошу кислоту. ЛСД зараз особливо цінується.

— А хіба не екстезі та героїн?

— Чого б то? — скривився наркоторговець.

— Ну, так стоять справи там, звідки я приїхав: вважається, що половина англійських підлітків старше шістнадцяти після хвилі «хауса»[18] пробували екстезі. А після фільму «На голці» героїн став наркотиком номер…

— Що? «Хаус»? «На голці»? — «Вампір» нерозуміюче втупився в нього.

Харрі помічав, що про останні події у світі наркомани не мають ані найменшого уявлення.

— Як можна знайти Еванса? — зажадав Ендрю.

— Він часто буває в Сіднеї, але днями я бачив його тут. У нього є син. Від телиці з Брісбена, яка раніше тут вешталася. Не знаю, де вона зараз, але син живе у татуся, тут, у Німбіні.

І він коротко розповів, як знайти будинок Еванса.

— Який із себе цей Вайт? — вів далі Ендрю.

— Та як би пояснити… — «Вампір» почухав гладеньке підборіддя. — Гарненький дуринда. Здається, тепер це так називають.

Ні Ендрю, ні Харрі не мали й гадки, як це тепер називають, але обоє розуміюче кивнули.

— Спілкуватися з ним легко, але не заздрю його дівчині, якщо ви розумієте, про що я.

Обоє нерозуміюче похитали головою.

— Він же спідничник і однією телицею не вдовольняється. Баби його завжди скандалять — кричать і горланять. І ніхто не дивується, коли яка-небудь з них ходить з фінгалом.

— Гм. Ти не знайомий з однією норвежкою, блондинкою на ім’я Інґер Холтер? Минулого тижня її труп знайшли в затоці Вотсонс у Сіднеї.

— Справді? Жодного разу про неї не чув. — Газет він, очевидно, теж не читав.

Ендрю загасив сигару. Вони з Харрі підвелися.

— Я точно можу розраховувати на ваше мовчання? — недовірливо запитав «Дракула».

— Авжеж, — відповів Ендрю і попрямував до виходу.

Поліцейська дільниця теж розташовувалась на головній вулиці, метрів за сто від музею, і скидалася на звичайний житловий будинок. Проте вивіска, хай і убога, ясно вказувала, що це саме поліцейська дільниця. Всередині, у просторій кімнаті, за величезними столами сиділи шериф і його помічник. Крім того, в приміщенні були диван, кавовий столик, телевізор, гарненька колекція кімнатних рослин у горщиках і в куточку — книжкова полиця, на якій стояла кондова кавоварка. На довершення всього занавіски в дрібну клітинку робили поліцейську дільницю як дві краплі води схожою на норвезький дачний будиночок.

— Good day,[19] — привітав колег Ендрю.

Харрі пригадав, як у вісімдесятих те ж саме сказав американським телеглядачам тодішній прем’єр-міністр Норвегії Коре Віллок. Наступного дня норвезькі газети накинулися на прем’єра, заявляючи, що той ганьбить країну своїм поганим англійським.

— Good day, — відповіли шериф і його помічник, які норвезьких газет, очевидячки, не читали.

— Мене звуть Кенсинґтон, а це — Ховлі. Гадаю, вам телефонували із Сіднея? Пояснили, хто ми і навіщо приїхали?

— І так і ні, — відповів той, хто, мабуть, був шерифом, — бадьорий, загорілий чоловік років сорока, з блакитними очима і міцним потиском руки. Харрі він нагадав татуся із «Скіппі» або якого-небудь іншого серіалу, такого надійного, принципового і славного австралійського героя. — Ми так до кінця і не зрозуміли. Ви, здається, хочете знайти одного типа, але не бажаєте, щоб ми його заарештували і відправили до вас? — Шериф підвівся і підтягнув штани. — Боїтеся, ми сядемо в калошу? Гадаєте, тутешня поліція не вміє працювати?

— Нічого подібного, шефе. Просто ми знаємо, з цією марихуаною у вас своїх клопотів по горло. От і вирішили самі взятися до цієї справи. Щоб вас зайвий раз не турбувати. У нас є адреска, і ми лише хочемо поставити хлопцю кілька запитань.

— Що Сідней, що Канберра — однаково, — пробурчав шериф. — Віддаєте накази, шлете своїх людей, нас навіть до відома не ставите. А на кого потім усе звалять?

— От-от, — підтакував зі свого місця помічник.

Ендрю кивнув:

— І не кажи. У всіх таке ж лихо. Куди не глянь, ніде начальство носа на вулицю не показує. Ось і нами, оперативниками, верховодять якісь канцелярські посіпаки з посередніми дипломами юристів і заповітною мрією про підвищення по службі.

Харрі поспішно кивнув і сумно зітхнув на підтвердження його слів.

Шериф недовірливо поглянув на них, але обличчя в Ендрю було непроникно чесним, і врешті-решт провінційний охоронець закону привітно запропонував гостям по чашці кави.

— З оцього агрегату? — Харрі кивнув на величезну кавоварку.

Шериф остаточно увірував у порядність своїх гостей.

— Готує літр кави за хвилину, — гордо сказав він і додав короткий технічний коментар.

Після двох чашок вони дійшли висновку, що «Ведмеді», команда Північного Сіднея з регбі, — страшенні сноби, а Юхан Косс, дружок плавчихи Саманти Райлі, — чудовий хлопець.

— А ви бачили в місті гасла демонстрантів? — запитав помічник шерифа. — Людей закликають піти завтра на посадочний майданчик і розламати наш вертоліт. Ми, мовляв, не маємо права фотографувати приватну власність. А вчора п’ятеро прикували себе до нього, так що вилетіти вдалося лише надвечір.

Шериф і його помічник усміхнулися. Значить, вони ще не зломлені.

Після чергової чашки кави Ендрю і Харрі встали, сказали, що час би поговорити з цим Евансом Вайтом, і, потиснувши охоронцям руки, подякували за каву.

— До речі, — обернувся Ендрю в дверях: — Я тут з’ясував, що дехто у вас у Німбіні промишляє героїном. Такий худий хлопець з чорним волоссям. Схожий на вампіра на дієті.

Шериф звів брови:

— Героїном?

— Це, мабуть, Мондейл, — припустив його помічник.

— Мондейл, чортів вилупок! — вилаявся шериф.

Ендрю узяв під козирок, хоча козирка, звичайно, ніякого не було.

— Просто подумав, що вам буде цікаво довідатись.

— Ну, як повечеряв зі свідком із Швеції? — запитав Ендрю дорогою до будинку Вайта.

— Непогано. Спецій було забагато, а так — нічого, — недбало відповів Харрі.

— Дубль два, Харрі. Про що ви розмовляли?

— Про різне. Про Норвегію і Швецію.

— Ну-ну. І хто переміг?

— Вона.

— А що є у Швеції, чого немає у вас в Норвегії? — поцікавився Ендрю.

— Ну, для початку, у них є двоє гарних кінорежисерів. Бу Відерберґ, Інґмар Берґман.

— А, кінорежисерів, — гмикнув Ендрю. — Їх скрізь повно. А от Едвард Ґріґ — лише у вас.

— Ого, я й не знав, що ти цікавишся класичною музикою. Крім усього іншого.

— Ґріґ був генієм. Візьми, наприклад, другу частину його симфонії до-бемоль, там…

— Вибач, Ендрю, — перебив його Харрі. — Я в дитинстві слухав панк-рок і з симфоній найкраще пам’ятаю «Йєс» і «Инґ Крімсон». Я не слухаю старезну музику, розумієш? Усе, що виконували до тисяча дев’ятсот вісімдесятого, — кам’яний вік. У нас в Норвегії є група «Думдум Бойз», так от вони…

— Симфонія до-бемоль виконувалася у вісімдесят першому, — сказав Ендрю. — «Думдум Бойз»? Назва з претензією.

Харрі здався.

Еванс Вайт дивився на них з-під навислих повік. Сплутане волосся спадало йому на обличчя. Він почухав промежину і демонстративно відригнув. Здавалося, гостям він не здивувався. Не тому, що чекав на них, а тому, що не вважав дивним, що його розшукують. Як-не-як він продавав найкращу кислоту в окрузі, а в такому маленькому містечку, як Німбін, чутки розходяться швидко. Харрі розумів, що тип на кшталт Вайта не стане торгувати потроху, тим паче з порога власного будинку, але це людей не зупиняло, і вони час від часу з’являлися тут, сподіваючись щось купити.

— Не за адресою. Пошукайте в центрі, — кинув Вайт і грюкнув дверима із сіткою від комарів.

— Ми з поліції, містере Вайт. — Ендрю дістав значок. — Нам треба з вами поговорити.

Еванс повернувся до них спиною.

— Не сьогодні. Не люблю копів. Приходьте з ордером на арешт, обшук або ще на що, тоді й поговоримо. Але тільки тоді. На добраніч.

Грюкнули і внутрішні двері.

Харрі притулився до одвірка і гукнув:

— Евансе Вайт! Ви мене чуєте? Ми думаємо, на цій фотографії ви, сер? До речі, ви не знайомі з блондинкою, яка сидить поряд з вами? Її звали Інґер Холтер, вона недавно померла!

Пауза. Потім клацнув замок на дверях. Еванс знову виглянув із-за внутрішніх дверей.

Харрі підніс фотографію до сітки від комарів.

— Коли поліція її знайшла, вона мала дуже поганий вигляд, містере Вайт.

Замість скатертини на кухонному столі були розстелені газети, на тарілках і склянках виднілася незмита піна, а вологе прибирання тут, схоже, не робили кілька місяців. Водночас тут і не панував безлад: Харрі відзначив про себе, що будинок не схожий на лігво наркомана, який геть занедбав себе. Тут не валялись об’їдки й огризки тижневої давності, не смерділо сечею, занавіски висіли як годиться. Навпаки, в будинку відчувався якийсь лад і присутність господаря.

Коли гості розсілися на кухонних стільцях, Еванс дістав з холодильника пляшку пива і зробив великий ковток. Потім голосно, на всю кухню, відригнув і задоволено реготнув.

— Розкажіть про свої стосунки з Інґер Холтер, містере Вайт, — сказав Харрі, намагаючись відмахнутися від запаху відрижки.

— Інґер була добрим, гарним і дурнуватим дівчиськом, яке забрало собі в голову, ніби ми з нею можемо бути щасливі. — Еванс звів очі до стелі й знову із задоволеним виглядом посміхнувся. — По-моєму, це дуже точний опис.

— Чи є у вас які-небудь припущення про те, як вона могла бути вбита і хто міг це зробити?

— Аякже, сюди, в Німбін, теж доходять газети. Пишуть, що її задушили. А хто? Я думаю, душитель. — Він закинув голову і посміхнувся. Кучеряве пасмо впало на загорілий лоб, білі зуби сяяли, а від куточків очей до вух з піратськими кільцями потягнулися веселі зморшки.

Ендрю відкашлявся:

— Містере Вайт, тільки що вбито жінку, яку ви добре знали і з якою були в близьких стосунках. Нас не хвилює, що ви у зв’язку з цим відчуваєте і чого не відчуваєте. Але, як ви, мабуть, розумієте, зараз ми шукаємо вбивцю, і якщо ви не постараєтеся нам допомогти тут і зараз, доведеться перепровадити вас у поліцейську дільницю в Сіднеї.

— Я і так збирався в Сідней, і якщо ваша пропозиція означає безкоштовний квиток на літак, я згоден. — Вайт кинув зневажливий погляд.

Харрі не знав, що й думати. Або Еванс Вайт справді такий крутий, яким хоче здаватися, або просто страждає на так звані «окремо розвинені душевні якості» — типове норвезьке поняття, подумав Харрі: більше ніде у світі від закону не вимагають визначати якість душі.

— Звичайно, містере Вайт, — відповів Ендрю. — Безкоштовний проїзд, безкоштовна їжа й помешкання, безкоштовний адвокат і безкоштовна популярність як підозрюваного.

— Big deal.[20] Буду готовий протягом сорока восьми годин.

— У такому разі на додачу ви отримаєте безкоштовну тінь — цілодобово, безкоштовну перевірку, чи вдома ви ночами, і можливо, навіть кілька невчасних обшуків. Хтозна, що нам при цьому вдасться з’ясувати?

Еванс допив пиво і тепер старанно відколупував від пляшки етикетку.

— Хлопці, що вам потрібно? — запитав він похмуро. — Я знаю лише, що одного дня вона зникла. Я збирався в Сідней і вирішив їй зателефонувати, але ні на роботі, ні вдома її не виявилося. Потім я приїжджаю і того ж дня довідуюся з газет, що її знайшли вбитою. Два дні я ходжу як зомбі. До речі, з приводу «вбитої» — скільки людей вмирає ось так, задушеними?

— Не надто багато. Отже, у вас є алібі на момент убивства? Це добре… — Ендрю дістав ручку і блокнот.

— Алібі? — пискнув Еванс. — Що ви маєте на увазі? Я що, підозрюваний? Чи ви хочете сказати, що за тиждень не напали на слід?

— Ми ведемо пошуки на всіх напрямках, містере Вайт. Ви можете пригадати, де були за два дні до своєї поїздки в Сідней?

— Тут, удома. Де ж іще?

— Сам?

— Не зовсім, — посміхнувся Еванс, піднімаючи порожню пляшку. Описавши в повітрі витончену параболу, пляшка безшумно зникла в кошику для сміття за кухонною лавкою. Харрі схвально кивнув.

— Дозвольте дізнатися, хто був з вами?

— Атож, звичайно. Мені приховувати нічого. Жінка на ім’я Анджеліна Хатчинсон. Вона живе тут, у Німбіні.

Харрі зробив запис у своєму блокноті.

— Ваша коханка? — уточнив Ендрю.

— Щось ніби таке, — відповів Еванс.

— Що ви можете розповісти про Інґер Холтер? Ким вона була і чим займалася?

Еванс зітхнув:

— Ми не так давно були знайомі. Зустрілися в Сіднеї, у барі «Олбері», де вона працювала. Поговорили, вона сказала, що збирається провести відпустку на Байрон-Бей. Це за кілька миль звідси, і я дав їй свій телефон у Німбіні. За кілька днів вона подзвонила і попросилася до мене — два-три рази переночувати. У мене вона прожила більше тижня. Потім ми зустрічалися в Сіднеї, коли я туди приїздив. Якихось два-три рази. Самі розумієте, наш роман тривав не надто довго. До того ж вона стала набирати дуже великі оберти.

— Дуже?

— Еге ж, проявляти турботу про мого синочка, Том-Тома, і плекати мрії про дім і родину. Мені це не подобалося, але я їй дозволяв.

— Дозволяли — що?

Еванс засовався.

— Вона була з тих жінок, які нахабніють при першій зустрічі, але плавляться як віск, досить лише почухати за вушком і шепнути, що вона тобі сподобалася. Тоді задля тебе вона готова на все.

— Отже, вона була турботливою? — уточнив Харрі.

Здається, Евансу не сподобалося, куди повернула розмова.

— Може, й була. Я ж кажу, що погано її знав. Вона давно не бачилася зі своїми рідними в Норвегії, так що, можливо, їй просто бракувало… Їх, ну, тих людей, зрозуміло? Дідько, я не знаю! У ній було, як я вже сказав, багато дурості і романтики, але нічого поганого…

Його голос зірвався. У кухні стало тихо. «Або він гарний актор, або в ньому теж є щось людське», — подумав Харрі.

— Але якщо ваші стосунки не мали майбутнього, чому ви не запропонували їй розлучитися?

— Вже збирався. Хотів ось так прямо піти і сказати їй: «Прощавай!» Але не встиг — вона померла раніше. Just like that.[21] — Він ляснув пальцями.

Голос його став колишнім, відзначив Харрі.

Еванс поглянув на свої руки:

— Ось так я і тримаюся.

5 Матуся, величезний павук і Буббур

Вони звернули на гірський серпантин і, орієнтуючись за дороговказами, відшукали шлях до «Кришталевого храму».

— Питання в тому, чи говорить Еванс Вайт правду, — зауважив Харрі.

Ендрю з’їхав на узбіччя, поступаючись дорогою трактору.

— Харрі, дозволь поділитися з тобою досвідом. Понад двадцять років я розмовляю з людьми, в яких найрізноманітніші мотиви, щоб мені брехати або говорити правду. З винними і невинними, вбивцями і кишеньковими злодіями, з невротиками і флегматиками, з блакитноокими немовлятами і зачерствілими мерзотниками, з соціопатами, психопатами, філантропами…

Ендрю спробував знайти ще кілька прикладів.

— Point taken, Andrew![22]

— …чорними й білими. Всі вони сиділи і розповідали мені свої історії з єдиною метою — щоб їм повірили. І знаєш, якого висновку я дійшов?

— Що неможливо визначити, коли брешуть, а коли — ні.

— У точку, Харрі! — вигукнув Ендрю. — У класичних детективах будь-який сповнений самоповаги сищик з точністю визначає, коли людина бреше. Дурниці! Людська природа — ліс дрімучий, який ніколи не пізнаєш до кінця. Навіть мати не знає сокровенних таємниць своєї дитини.

Машина зупинилася перед розкішним зеленим садом з фонтаном, квітковими клумбами й екзотичними деревами, між якими петляла вузенька ріниста доріжка. За садом височіла велика будівля — судячи з усього, це і був «Кришталевий храм», який вони з шерифом Німбіна так довго шукали на карті.

Про прибуття гостей сповістив дзвіночок над дверима. У крамниці було багато людей — видно, це місце було популярним. До поліцейських підійшла худорлява жінка, що чарівно усміхалася, і з таким ентузіазмом їх вітала, ніби їй кілька місяців ні з ким було словом перекинутися.

— Ви вперше у нас? — запитала вона. Неначе її кришталева крамниця стала для відвідувачів місцем регулярного паломництва. Хоча хтозна, може, так воно й було.

— О, як я вам заздрю! — сказала вона, почувши відповідь. — Вам ще тільки доведеться познайомитися з «Кришталевим храмом»!

Жінка, що стояла поряд, застогнала від захвату.

— Проходьте сюди. Праворуч — наше чудове вегетаріанське кафе, в якому вам подадуть найдивовижніші страви. Потому просимо до кришталево-кам’яного чертога. That’s where the real action is! Now go, go![23]

І вона на прощання помахала їм рукою. Після такої передмови великим же було їх розчарування, коли з’ясувалося, що кафе, по суті, звичайнісіньке: там подавали каву, чай, бутерброди і салати з йогуртом. У так званому кришталево-кам’яному чертозі у вигадливому освітленні красувалися сяючі шматки кришталю, фігурки Будди в позі лотоса, зелені й сині кварци і просто дикі камені. Кімнату наповнювали тонкий аромат пахощів, переливи сопілки і дзюрчання води. Бутик здався Харрі досить милим, але дещо простакуватим, і дух від нього аж ніяк не перехоплювало. Хіба що від цін.

— Хе-хе, — посміхнувся Ендрю, вивчивши кілька цінників. — Геніальна жінка.

Він кивнув у бік відвідувачів: здебільшого люди середнього віку з несередніми доходами.

— Діти квітів виросли. І доходи їхні виросли разом з ними. Але душею вони все ще десь в астралі.

Вони повернулись до першої кімнати. Жінка, що зустрічала їх, як і раніше чарівно усміхалася. Вона взяла Харрі за руку і притиснула до його долоні синьо-зелений камінь.

— Ви Козерог, чи ж не так? Покладіть цей камінь під подушку — він очистить вашу кімнату від будь-яких видів негативної енергії. Взагалі-то він коштує шістдесят доларів, але, розуміючи, наскільки він вам необхідний, я віддам його за п’ятдесят.

Вона повернулася до Ендрю:

— А ви, мабуть, Лев?

— Е, ні, мем, я поліцейський. — Він швидко показав їй значок.

Жінка пополотніла і перелякано поглянула на нього:

— Який жах! Сподіваюсь, я не вчинила нічого поганого?

— За моєї пам’яті — ні, мем. Гадаю, ви — Марґарет Довсон, у минулому Вайт? Якщо так, чи не могли б ми переговорити з вами в окремій кімнаті?

Марґарет Довсон швидко зібрала думки докупи і, наказавши одній зі своїх службовок підмінити її за касою, відвела Харрі і Ендрю в сад, де вони всілися за білий дерев’яний столик. Між деревами Харрі побачив сітку, яку спочатку сприйняв за невід, але, коли глянув уважніше, побачив, що то величезна павутина.

— Здається, буде дощ, — сказала місіс Довсон, потираючи руки.

Ендрю кашлянув.

Вона прикусила нижню губу:

— Вибачте, констеблю. Я так хвилююся.

— Все гаразд, мем. Ну й сіточка у вас.

— Ах, оця! Це сітка Біллі, нашого павука-птахоїда. Лежить зараз, напевно, де-небудь і спить.

Харрі зіщулився і підібгав ноги:

— Птахоїд? Ви хочете сказати, що він їсть… птахів?

Ендрю посміхнувся.

— Харрі — з Норвегії. Там такі великі павуки — дивовижа.

— Ну я можу вас утішити: великі безпечні, — сказала Марґарет Довсон. — А от малюсінький пустун, якого ми називаємо «redback»,[24] отруйний. Але він віддає перевагу містам, де можна, так би мовити, загубитися в натовпі. У темних підвалах і вологих кутках.

— Здається, я таких знаю, — зауважив Ендрю. — Але повернімося до справи, мем. Це стосується вашого сина.

Ось коли місіс Довсон справді взялася крейдою:

— Еванса?

Ендрю поглянув на колегу.

— Наскільки ми знаємо, місіс Довсон, раніше в нього проблем з поліцією не було, — сказав Харрі.

— Ні. Ні, звичайно, не було. Дякувати Богу.

— Власне кажучи, до вас ми заїхали, тому що ваш заклад якраз по дорозі до Брісбена. Ми подумали, раптом вам відомо що-небудь про Інґер Холтер.

Вона повторила про себе ім’я, ніби куштуючи його на смак. Потім похитала головою:

— В Еванса було не так багато дівчат. А тих, що були, він привозив сюди, аби познайомити зі мною. Після того як народився син — у нього з… тим клятим дівчиськом, ім’я якого я, здається, забула, — я заборонила… я сказала, по-моєму, він повинен почекати. Поки не знайде підходящу.

— Чому він повинен почекати? — запитав Харрі.

— Тому що я так сказала.

— А чому ви так сказали, мем?

— Тому що… тому що так буде краще, — вона поглянула у бік крамниці, даючи зрозуміти, що їй дорогий час, — і тому що Еванс — надто вразливий хлопчик. У його житті було багато негативної енергії, і йому потрібна жінка, на яку він зможе цілком і повністю покластися. А не ці шльондри… яким тільки б заморочити моєму хлопчикові голову.

Її очі затуманилися.

— Ви часто бачитеся із сином? — запитав Ендрю.

— Еванс приїздить сюди, як тільки у нього випадає нагода. Йому тут спокійно. Бідненький, він так багато працює. Ви пробували трави, які він продає? Іноді він привозить їх мені — я заварюю їх з чаєм і кавою.

Ендрю знову кашлянув. Куточком ока Харрі помітив якесь ворушіння між деревами.

— Нам уже час іти, мем. Останнє питання.

— Так?

Схоже, Ендрю щось потрапило в горло — він усе кашляв і кашляв. Павутина почала розгойдуватися.

— Місіс Довсон, у вас завжди було таке світле волосся?

У Сідней вони повернулися вже пізно ввечері. Харрі почувався таким виснаженим, що мріяв лише про те, щоб якшвидше повернутися до свого номера і завалитися спати.

— Пропустимо по келишку? — запропонував Ендрю.

— Ні, дякую, — відмовився Харрі.

— В «Олбері»?

— Ну, це вже майже робота.

— Атож.

Коли вони увійшли, Бірґіта посміхнулася. Після чергового відвідувача вона попрямувала до них. Очима вона прикипіла до Харрі.

— Привіт, — сказала вона.

Харрі зрозумів, що зараз хоче просто впасти в її обійми і заснути.

— Ім’ям закону, два подвійні джини з тоніком, — зажадав Ендрю.

— Я б краще випив грейпфрутового соку, — сказав Харрі.

Вона принесла замовлення і схилилася над стійкою.

— Tack så mycket för і går,[25] — прошепотіла вона Харрі.

Харрі побачив у неї за спиною своє віддзеркалення з ідіотською посмішкою.

— Ей, там! Годі вашої скандинавської воркотні! Поки за випивку плачу я, будьте ласкаві говорити англійською, — суворо поглянув на них Ендрю. — А зараз, молоді люди, я вам дещо розповім. Кохання — більша таємниця, ніж смерть. — Театральна пауза. — Дядько Ендрю розповість вам давню австралійську легенду, а саме історію про величезного змія Буббуру і Валлу.

Вони підсунулися ближче, й Ендрю із задоволеним виглядом прицмокнув, запалюючи сигару.

— Жив колись на світі молодий воїн на ім’я Валла, який до нестями кохав дівчину на ім’я Муура. А вона — його. Валла відбув племінний обряд посвячення і тепер був чоловіком, а значить, міг вибрати собі за дружину будь-яку жінку племені за умови, що вона неодружена і кохає його так само. А Муура його кохала. Валла дуже не хотів розлучатися з милою, але за традицією він мав піти на полювання, щоб принести здобич у дарунок батькам нареченої. Лише так весілля могло відбутися. Одного чудового ранку, коли на листі ще не висохла роса, вирушив Валла в дорогу, устромивши в волосся кілька білих пір’їн какаду, що їх дала йому Муура.

Поки Валли не було, Муура подалася збирати мед для свята. А проте його було не так-то легко знайти, і їй довелося піти від стоянки далі, ніж звичайно. І прийшла вона в долину валунів. Над долиною залягла дивна тиша: не чулося ні птахів, ні комах. Вона вже хотіла піти далі, як раптом побачила гніздо, а в ньому — великі яйця. «Треба взяти їх із собою на свято», — подумала вона і простягнула до них руку.

Тієї ж миті вона почула, як по каменях хтось повзе, і не встигла Муура ні кроку ступити, ні рота розтулити, як величезний рудувато-жовтий змій обвив їй лоно. Муура намагалася звільнитися, але в неї ніяк не виходило, змій почав душити її. Дівчина поглянула в небо і спробувала вигукнути ім’я Валли, та їй забракло повітря. А змій душив і душив її і врешті-решт витиснув до краплі все життя з Муури і переламав їй усі кістки. Потім змій поповз туди, звідки й приповз, — у тінь, де його неможливо було розгледіти, бо всі кольори зливалися в один у грі сонячних променів між деревами і каменями долини.

Лише через два дні понівечене тіло Муури знайшли в долині валунів. Невтішним було горе батьків дівчини. Мати плакала і запитувала чоловіка, що вони скажуть Валлі, коли той повернеться додому.

Ендрю сяйливими очима поглянув на Харрі й Бірґіту.

— Багаття вже догоряло, коли на світанку наступного дня з полювання повернувся Валла. Хоча похід був тяжкий, кроки воїна були легкі, а в очах промінилася радість. Він підійшов до батьків Муури, що мовчки сиділи біля багаття.

«Ось мої дарунки», — сказав він. І здобич його була багата: кенгуру, вомбат і стегна ему.

«Ти якраз устиг до похорону, Валло, який мав стати нам за сина», — сказав батько Муури. Здавалося, Валлу хтось боляче вдарив, і йому погано вдавалося приховувати свій біль і скорботу. Але, як загартований воїн, він стримав сльози і сухо запитав:

«Чому ви не поховали її раніше?»

«Тому що знайшли її лише сьогодні», — відповів батько.

«Тоді я піду за нею і зажадаю її душу назад. Наш віринун складе її зламані кістки, а я знову вдихну в її душу життя».

«Пізно, — відповів батько. — Її душа вже відлетіла туди, куди потрапляють душі всіх померлих жінок. Але живий ще її вбивця. Ти виконаєш свій обов’язок, сину?»

Валла пішов од них, не мовивши й слова. Він жив в одній землянці з іншими неодруженими чоловіками племені. Але навіть з ними він не заговорив. Декілька місяців Валла сидів самотою, не долучаючись до загального співу і танців. Одні гадали, він намагається загартувати своє серце і забути Мууру. Другі говорили, що він хоче піти за Муурою в жіноче царство мертвих.

«У нього не вийде, — говорили вони. — Жінки потрапляють в одне царство, а чоловіки — в інше».

Якось до вогнища підсіла жінка, яка сказала:

«Ви помиляєтеся. Просто він затоплений у думки про те, як помстити ся за свою наречену. Може, ви думаєте, досить просто взяти спис і вбити Буббура — рудувато-жовтого змія? Ви ніколи його не бачили, а я бачила — одного разу, коли була маленька. Я посивіла того ж дня. Це було найжахливіше видовище на світі. Повірте мені, Буббура можна перемогти лише хоробрістю і хитрістю. І я вірю, що у цього молодого воїна вони є».

Назавтра Валла прийшов до вогнища. Його очі сяяли; здавалося, він навіть був веселий. Він запитав, хто піде з ним збирати смолу.

«У нас є смола, — здивувалися його гарному настрою одноплемінники. — Можеш взяти у нас».

«Мені потрібна свіжа смола, — відповів він, засміявся, побачивши їх перелякані обличчя, і сказав: — Ходімо, і я покажу, навіщо мені потрібна смола».

Цікаві пішли з ним, а коли вони зібрали смолу, він повів їх у долину валунів. Влаштувавшись на найвищому дереві, Валла попросив решту відійти на край долини. З собою він узяв лише вірного друга. Сидячи на дереві, вони вигукували ім’я Буббура, і луна розносила їхні крики долиною, залитою сонцем.

Раптом виткнулася рудувато-жовта голова. Змій прислухався, звідки долинають крики. Довкола кишіли маленькі рудувато-жовті змієнята, що вилупилися з тих яєць, які бачила Муура. Валла і його друг зліпили із смоли великі балабухи. Коли Буббур побачив воїнів, він розкрив пащу, висолопив язика і кинувся на друзів. Був полудень, і сонце яскраво висвічувало білі зуби і червону пащу Буббура. Але в ту саму мить Валла кинув найбільшу балабуху прямо в розкриту змієву пащу. Щелепи мимоволі зімкнулись, і зуби зав’язли в смолі.

Буббур почав качатися по долині, але ніяк не міг звільнитися від смоли, зав’язлої в пащі. Те ж саме Валла і його друг зробили з іншими зміями, і незабаром їх можна було не боятись, бо вони не могли розтиснути щелеп. Потім Валла погукав решту людей, і ті просто перебили всіх зміюк. Буббур таки вбив найвродливішу дочку племені, а потомство Буббура рано чи пізно виросло б у таких самих страшних гадів. З тих пір таких жахливих рудувато-жовтих змій в Австралії поменшало. Але людський страх не зник, а зростав з кожним роком.

Ендрю допив свій джин-тонік.

— А мораль? — запитала Бірґіта.

— Кохання — таємниця більша, ніж смерть. І треба остерігатися змій.

Ендрю розплатився, дружньо поплескав Харрі по плечу і вийшов з бару.