Мурра

6 Халат, статистика й акваріумна рибка

Він розтулив очі. Місто прокидалося, гуділо і гриміло у вікно, а воно ліниво відмахувалося занавіскою. Харрі лежав і дивився на недоречну штучку, що висіла навпроти, — портрет шведського королівського подружжя. Королева впевнено і спокійно посміхається, а в короля такий вигляд, ніби йому в спину штрикають ножем. Харрі знав, як воно, — його і самого в третьому класі початкової школи примушували грати принца у сценці «Капризна принцеса».

Десь шуміла вода. Харрі нахилився понюхати її подушку. На ній лежало щупальце медузи — чи то був довгий рудий волос? Йому згадалася фраза із спортивної рубрики газети «Даґбладе»: «Ерланд Юнсен, футбольний клуб „Мосс“, — відомий своїм рудим волоссям і „довгими“ м’ячами».

Потім Харрі раптом зрозумів, як він себе почуває. Легко. Легко, як пір’їнка. Так легко, що він злякався, що його підхопить вітерцем і понесе у вікно і він літатиме над ранковою метушнею Сіднея зовсім без одягу. Потім він прийшов до висновку, що відчуває таку легкість через те, що за ніч вивів з організму багато рідини і, напевно, скинув зо два кілограми.

«Харрі Холе, поліція Осло, — відомий своїми дурнуватими ідеями і порожніми кулями».

Förlåt?[26]

Бірґіта стояла посеред кімнати в якомусь жахливому халаті і з рушником, зав’язаним на голові.

— Доброго ранку, о вільна красуне! А я ось дивився на портрет Примхливого короля на тій он стіні. Тобі не здається, що він віддав би все, аби тільки бути селянином і длубатися у землі? Судячи з виду — так.

Вона поглянула на фотографію.

— Не всім пощастило знайти правильне місце в житті. Ось, наприклад, тобі, a, snutjävel?

Вона сіла на ліжко поряд з ним.

— Важке питання спозарання. Але могла б ти, перш ніж я відповім, скинути із себе цей халат? Просто мені здається, він входить до десятки найстрашніших речей, які я бачив.

Бірґіта розсміялася.

— Я називаю його: «erotik-dödaren».[27] Він буває потрібний, коли чоловіки починають занадто набридати.

— А ти довідувалась, як називається цей колір? Може, це нове слово, невідома досі біла пляма на палітрі, між зеленим і рудим.

— Не ухиляйся од відповіді, norrbagga![28] — Вона вдарила його по голові подушкою, але після недовгої вовтузні виявилася переможеною.

Не відпускаючи рук, Харрі нахилився і зубами знайшов пояс халата. Зрозумівши його наміри, Бірґіта скрикнула і садонула йому коліном у підборіддя. Харрі охнув і осів на ліжко. Бірґіта швидко притиснула його руки коліньми.

— Відповідай!

— Добре, добре, здаюся. Так, я знайшов своє місце в житті. Я найкращий snutjavel з усіх, кого ти бачила. Так, я б краще обіймав маленьких пустух, ніж длубатися в землі або виходити на балкон, щоб помахати ручкою натовпу. Так, так, я знаю — це збочення.

Бірґіта поцілувала його в губи.

— Могла б і зуби почистити, — процідив Харрі.

І коли вона невимушено закинула голову і розсміялася, Харрі не пропустив цієї нагоди. Швидко скинувши голову, він схопив зубами пояс і потягнув. Халат зсунувся, Харрі підняв коліна, Бірґіта опинилася зверху на ньому. Її шкіра була теплою і трохи вологою після душу.

— Поліція! — закричала вона, обвиваючи його ногами.

Харрі відчув, як пульсує все його тіло.

— Ґвалтують! — прошепотіла вона і вкусила його за вухо.


А потім вони лежали і разом дивилися в стелю.

— Я б хотіла… — почала Бірґіта.

— Чого?

— Та ні, нічого.

Вони встали і почали одягатися. Поглянувши на годинник, Харрі зрозумів, що запізнився на ранкову нараду. Він зупинився біля дверей і пригорнув її.

— Здається, я знаю, чого б ти хотіла, — сказав Харрі. — Ти б хотіла, щоб я що-небудь розповів про себе.

Бірґіта поклала голову йому на плече:

— Я знаю, тобі це не подобається. У мене таке відчуття, ніби з тебе все доводиться обценьками витягувати. Що твоя мати була добра і розумна жінка, напівсаамка, і що вона померла шість років тому. Що твій батько читає лекції в університеті і, хоча йому не подобається, чим ти займаєшся, ніколи тобі про це не говорить. І що людина, яку ти кохаєш над усе на світі — твоя сестра, — «зовсім трохи» страждає на синдром Дауна. Ось що мені хочеться дізнаватися про тебе. Але мені важливо, щоб ти сам хотів мені про це розповідати.

Харрі погладив її по шиї:

— Тобі хочеться дізнатися щось серйозне? Яку-небудь таємницю? — Вона кивнула. — Але таємниці зв’язують людей, — прошепотів він їй на вухо. — А це не завжди те, що потрібно.

Вони стояли в коридорі і мовчали. Харрі затримав подих.

— Усе моє життя мене оточували люблячі люди. Я мав усе, про що просив. Коротше, незрозуміло, чому я став таким, яким став…

Подув вітру з вікна погладив Харрі по волоссю так легко і м’яко, що він мимоволі заплющив очі.

— …Алкоголіком.

Він сказав це твердо і, напевно, голосніше, ніж слід. Бірґіта пригорнулася до нього.

— У Норвегії не так-то легко вилетіти з державної служби. Можна бути некомпетентним — це нічого; неробою — дурниці; начальство можна взагалі обкладати словами — байдуже. Загалом, що хочеш, те й роби: закон захищає тебе в усіх випадках. Окрім пияцтва. Двічі заявишся на роботу в нетверезому стані — вилетиш зразу. А свого часу було легше полічити дні, коли я приходив на роботу тверезим.

Він відпустив Бірґіту від себе і заглянув їй у лице — йому було важливо побачити її реакцію. Потім знову пригорнув її до себе.

— Так чи інак, але я якось жив. Ті, хто про щось здогадувався, вважали за краще дивитися крізь пальці. Напевно, їм слід було на мене донести, але в поліції своя кругова порука.

Якось увечері ми з товаришем їхали на Холменколлен, щоб поставити пару питань одному хлопцю у справі про наркотики і вбивство. Ми його ні в чому навіть не підозрювали, але коли, подзвонивши в двері, побачили, як він на скаженій швидкості виїжджає з гаража, вскочили в машину і почали переслідування. Включили «мигалку» і помчали на ста десяти по Серкедалсвеєну. Машину трохи заносило. Разів зо два ми чіплялися за край хідника. Мій товариш хотів був сам сісти за кермо. Але я був такий захоплений переслідуванням, що тільки відмахувався.

Що сталося потім, Харрі довідався від інших. У районі станції Віндерн з автозаправки виїжджав автомобіль. За кермом сидів хлопчина, який тільки-тільки отримав права і заскочив на заправку купити сигарет для батька. Поліцейська машина протягнула його автомобіль через огорожу, зачепила будівлю поряд із зупинкою, де двома хвилинами раніше стояли п’ятеро-шестеро людей, і зупинилася по той бік колії. Поліцейського, що сидів побіч Харрі, викинуло через переднє скло — він пролетів метрів двадцять і вдарився головою об стовпчик огорожі. З такою силою, що той погнувся, а для встановлення особи поліцейського знадобилися відбитки пальців. А хлопчина, що сидів за кермом другої машини, так і залишився паралізованим — від шиї і нижче.

— Я приїжджав провідати його в містечко під назвою Сюннос, — вів далі Харрі. — Він ще мріє коли-небудь сісти за кермо. Мене тоді знайшли в машині з травмою черепа і рясною внутрішньою кровотечею. Кілька тижнів валявся під крапельницею.

Щодня приходили мати і сестра. Сідали по обидва боки від ліжка, тримали його за руки. Вечорами, коли відвідувачів зазвичай не пускали, приходив батько. Сильний струс мозку вплинув на зір, і Харрі забороняли читати книжки і дивитися телевізор. Йому читав батько. Сідав упритул до ліжка і шепотів на вухо (щоб дуже не стомлювати сина) своїх улюблених письменників: Сигурда Хоеля і К'яртана Флейстада.

— Одну людину я вбив, другу на все життя зробив калікою і все одно залишився оточеним любов'ю і турботою. А опинившись у загальній палаті, насамперед попросив сусіда, щоб його брат купив мені півлітрову бляшанку джина.

Харрі замовк. Бірґіта дихала рівно і спокійно.

— Здивована? — запитав він.

— Я зрозуміла, що ти алкоголік, ще в першу нашу зустріч, — відповіла Бірґіта. — У мене батько алкоголік.

Харрі не знав, що на це сказати.

— Що було далі? — запитала вона.

— Те, що було далі… те, що було далі, стосується лише норвезької поліції. Мабуть, цього краще не знати.

— Ми зараз далеко від Норвегії, — сказала вона.

Харрі міцно її обійняв:

— Я і так сьогодні багато розповів. Продовження — в наступному числі. Мені вже час. Можна сьогодні увечері я знову прийду в «Олбері» і відриватиму тебе від роботи?

Бірґіта посміхнулася трохи сумно — і Харрі зрозумів, що з цією дівчиною все буде набагато серйозніше, ніж він гадав.


— Пізненько ти прийшов, — констатував Водкінс, коли Харрі увійшов до кабінету і поклав йому на стіл кілька ксерокопій.

— У менe jet-lag,[29] — відповів Харрі. — Є новини?

— Так, почитай. Юн Суе відкопав давні справи про зґвалтування. Зараз вони з Кенсинґтоном саме їх вивчають.

Вирішивши, що спершу необхідна чашка гарної кави, Харрі попрямував до їдальні, де наштовхнувся на веселого Маккормака. Вони замовили по порції white flat[30] і сіли за один столик.

— Телефонували з апарату міністра юстиції. А їм телефонували з норвезького Мін’юсту. Я якраз розмовляв із Водкінсом і так зрозумів, що у вас уже є хтось на прикметі?

— Еванс Вайт. Так. Він стверджує, що у нього алібі на той день, коли, як ми думаємо, було скоєно вбивство. Ми попросили німбінську поліцію розпитати ту жінку, з якою, якщо вірити Вайту, він тоді був.

Маккормак буркнув:

— Ти бачив цього хлопця лицем у лице, Харрі. Це він?

Харрі опустив очі і втупився в чашку. Спіралі молока крутилися в каві, нагадуючи галактику.

— Дозвольте провести аналогію, сер? Ви знаєте, що Чумацький Шлях — це зоряна туманність, що налічує понад сто тисяч мільйонів зірок? І що коли з одного кінця цієї спіралі летіти до іншого зі швидкістю світла, то за тисячу років не здолати і півшляху? Я вже не кажу про те, щоб облетіти всю галактику.

— Забагато філософії зранку, Ховлі. Що ти хочеш усім цим сказати?

— Що людська душа — дрімучий ліс, який не можна спізнати за коротке людське життя. Що я уявлення не маю, сер.

Маккормак поглянув на Харрі якось тривожно:

— Ховлі, ти починаєш говорити, як Кенсинґтон. Мабуть, даремно я дозволив вам працювати в парі. У цього хлопця багато дивацтв.


Юн уставив слайд у проектор:

— У країні за останній рік було заведено понад 5000 справ про зґвалтування. Само собою, за такої кількості не можна щось шукати без статистичного підходу. Тобто перше ключове поняття для нас — «статистичні значення». Іншими словами, ми шукаємо тенденцію, яку не можна пояснити статистичними погрішностями. Друге ключове поняття — «демографія». По-перше, я шукав нерозкриті справи про вбивства або зґвалтування, де фігурують слова «задушення» або «ядуха». І знайшов дванадцять убивств і декілька сот зґвалтувань. Потім скоротив пошук, уточнивши, що жертви мають бути блондинками від 15 до 35 років і жити на східному узбережжі. Статистика і відомості з паспортних столів показують, що волосся такого кольору лише в 5 % жінок. Так у мене залишилося сім убивств і понад сорок зґвалтувань.

Юн уставив новий слайд з процентними частками і гістограмами. Він не став нічого говорити, просто дав решті прочитати цифри. Надовго запала тиша. Першим заговорив Водкінс:

— Отже…

— Ні, — відповів Юн. — Це не означає, що тепер ми знаємо щось, чого не знали раніше. Цифри ще нічого не доводять.

— Але ми можемо припускати, — сказав Ендрю. — Ми можемо, наприклад, припустити, що на волі людина, яка систематично ґвалтує блондинок і періодично їх убиває. І любить хапати їх за горло.

Раптом усі заговорили разом, і Водкінсу довелося зажадати тиші. Слово взяв Харрі:

— Чому цього не помітили раніше? У нас на руках сім убивств і 40–50 зґвалтувань, які дозволяють судити про тенденцію.

Юн Суе знизав плечима:

— На жаль, і в Австралії зґвалтування — річ буденна і не завжди привертає таку увагу, як багато хто собі уявляє.

Харрі кивнув. Він знав, що і в нього на батьківщині справи йдуть не краще.

— Крім того, більшість ґвалтівників орудують у тому місті або районі, де живуть, і не намагаються сховатися після злочину. Тому систематичної співпраці між штатами у звичайних справах про зґвалтування немає. В даному разі проблема — територіальний розкид, — Юн указав на список міст і дат. — Спочатку в Мельбурні, місяць по тому — в Кернзі, а ще за тиждень — у Ньюкаслі. Зґвалтування у трьох різних штатах за два місяці. Іноді він у каптурі, іноді в масці, мінімум раз — у нейлоновій панчосі, а інколи жертви і зовсім не бачили ґвалтівника. Місце злочину — від темних провулків до парків. Їх відвозили машиною, до них вдирались уночі додому. Коротше, ці справи ніщо не об’єднує, крім того що жертви — блондинки, були задушені і в поліції немає жодних ключів. Ага, і ще дещо. Вбивця працює дуже чисто. На жаль. Ясно, що він знищує всі свої сліди: відбитки пальців, сперму, волокна одягу, волосся, шкіру з-під нігтів жертви і так далі. Але крім цього, ніщо не вказує на серійного вбивцю: ані слідів гротескових, ритуальних дій, ані візитки для поліції типу «я тут був». За цими трьома зґвалтуваннями настав цілий рік затишшя. Якщо злочинець не скоював у цей час інших зґвалтувань. Але не схоже.

— А вбивства? — запитав Харрі. — З ними що-небудь ясно?

Юн похитав головою:

— Територіальний розкид. Коли поліція Брісбена знаходить труп із слідами зґвалтування, у Сідней з цим не їдуть.

Крім того, великий розкид і за часом, так що встановити закономірність важко. До того ж ґвалтівники часто душать своїх жертв.

— Хіба в Австралії немає поліції, що працює на федеральному рівні? — здивувався Харрі.

На обличчях присутніх з’явилися посмішки. Харрі не став розвивати цю тему і перейшов на іншу:

— Якщо це маніяк… — почав він.

— …то він, як підказує досвід, має діяти за однією схемою, — продовжив Ендрю. — Але ж це не так?

Юн кивнув:

— Очевидно, у когось в поліції упродовж цих років виникала думка про серійного вбивцю. І він, схоже, відкопав з архівів давні справи і почав їх порівнювати, але надто багато що не сходилося, щоб дати справі подальший хід.

— Але якщо це все-таки серійний убивця, у нього має бути більш-менш виражене бажання, щоб його піймали?

Водкінс відкашлявся:

— У літературі з криміналістики часто таке пишуть. Що дії вбивці — це крик про допомогу. Що він залишає маленькі закодовані послання і сліди, які говорять про його підсвідоме бажання, аби його хтось зупинив. Іноді такі буває. Але боюся, не все так просто. У більшості серійних убивць, як і в нормальних людей, немає бажання опинитися за ґратами. І якщо це справді маніяк, то підказок він нам залишив не так багато. Мені не подобається ще дещо…

Він відкопилив верхню губу, показавши жовті зуби.

— По-перше, у нього немає стандартної схеми вбивства, крім того що жертви — блондинки і він їх душить. Може, це означає, що кожне вбивство він розглядає як щось самовартісне, щось подібне до витвору мистецтва, яке не має бути схожим на попереднє. Це значно ускладнює нашу роботу. А може, схема все-таки є, просто ми її поки не намацали. Можливо також, що він зовсім не збирається вбивати, але інколи йому доводиться це робити, тому що жертва побачила його обличчя, вчинила опір, покликала на допомогу або щось іще, чого йому б не хотілося.

— Можливо, він убиває жертву, лише коли у нього з нею не вийшло?.. — припустив Леб’є.

— А може, треба показати справу психологам? — сказав Харрі. — Може, вони складуть психологічний портрет, який нам допоможе?

— Можливо, — промовив Водкінс Здавалося, він думає про щось зовсім інше.

— А що «по-друге»? — запитав Юн.

— Що? — опам’ятався Водкінс.

— Ви сказали: «по-перше», сер. А що «по-друге»?

— Що він так раптово затихає, — відповів Водкінс. — Можливо, він робить це із суто практичних причин. Наприклад, через хворобу або термінову поїздку. А що, коли він просто не хоче, аби хтось помітив зв’язок між злочинами? І на якийсь час лягає на дно? Just like that! — Він ляснув пальцями. — І в такому разі ми маємо справу з дійсно небезпечним злочинцем, який дисциплінований, хитрий і не схильний до тієї манії саморуйнування, через яку врешті-решт попадається більшість маніяків. Він перетворюється на обачливого вбивцю, якого навряд чи вдасться спіймати, перш ніж він влаштує криваве весілля. Якщо нам узагалі вдасться його спіймати.

В кімнаті повисла важка тиша. У Харрі по спині пробігли мурашки. Він пригадав усе, що читав про невловимих серійних убивць і про те, як збивалася з ніг поліція, коли вбивства раптово припинялись. У таких випадках було неясно, чи вбивця ліг на дно, чи просто помер.

— Наші дії? — запитав Ендрю. — Попросимо всіх блондинок аж до пенсійного віку вечорами не виходити з дому?

— Тоді він просто зникне, і ми його так і не спіймаємо, — Відповів Леб’є. І дістав кишенькову пилочку, якою почав старанно чистити нігті.

— Але з другого боку, не віддавати ж йому всіх австралійських блондинок на поталу? — заперечив Юн.

— Для цього не потрібно вимагати, щоб вони сиділи під замком, — сказав Водкінс. — Якщо він шукає жертву, він її знаходить. Хіба він не вдирався кілька разів у будинок до жертви? Отож забудьте. Його треба викурити.

— Але як? Він орудує по всій Східній Австралії, і ніхто не знає, де його чекати наступного разу. Він цілком довільно ґвалтує і вбиває, — сказав Леб’є своїм нігтям.

— Це не так, — похитав головою Ендрю. — Той, хто займається цим давно, нічого не може робити довільно. Може здатися, що серійні вбивці хочуть, аби про них говорили. Вони залишають на місці злочину свої візитки. А цей не такий. Навпаки — він хоче, щоб схожості не було. Його видає лише пристрасть душити. Інакше його взагалі не можна було б вирахувати. Так думає він. І помиляється. Тому що схема є завжди. Не тому, що її розробляють, а тому, що всі люди — це тварини зі своїми звичками. І великої різниці між вами і ґвалтівником немає. Різниця в тому, які особливі звички тварини.

— Ця людина — псих, — сказав Леб’є. — У всіх серійників, по-моєму, шизофренія, хіба ж не так? Голоси, які наказують їм убивати і все таке інше? Я згоден із Харрі: давайте покличемо мізкознавця.

Водкінс спантеличено почухав підборіддя.

— Психолог, звичайно, багато що розповість про серійних убивць, але не певен, що ми шукаємо там, — промовив Ендрю.

— Чому ні? Адже він якраз серійний, якщо скоїв сім убивств, — зауважив Леб’є.

— Послухайте, — Ендрю схилився над столом, тримаючи в повітрі величезні чорні кулаки. — Для серійного вбивці вбивство важливіше за статевий акт. Безглуздо насилувати когось, а потім не вбивати. А для цього важливіше зґвалтування. Коли він убиває, то робить це, напевно, з практичних міркувань, як говорив Водкінс. Наприклад, коли жертва може його викрити. Якщо бачила його обличчя. — Бндрю зробив паузу. — Або знає, хто він. — Він поклав руки перед собою.

Незважаючи на жалісливі завивання вентилятора, в кімнаті стояла більша задуха, ніж зазвичай.

— Статистика непогана, — сказав Харрі. — Але не можна, щоб вона завела нас на манівці. Як кажуть у нас в Норвегії, ми можемо за деревами не бачити лісу.

Водкінс дістав носову хусточку і промокнув спітніле чоло.

— Можливо, частина змісту наведеного містером Ховлі дотепного норвезького прислів’я втрачається у перекладі, але особисто я не зовсім її зрозумів, — признався він.

— Я просто маю на увазі, що не можна, розглядаючи загальну картину, забувати, що вбивство Інґер Холтер може виявитися ніяк з цим не пов’язано. Дехто і у Велику чуму помирав від звичайного запалення легенів, чи ж не так? Припустімо, Еванс Вайт не серійний убивця. І наявність іншої людини, яка вбиває блондинок, не виключає можливості, що Інґер Холтер убив Еванс Вайт.

— Заплутано, але ми зрозуміли, Ховлі, — сказав Водкінс і підсумував: — Отже, хлопці, ми шукаємо ґвалтівника і, можливо — повторюю: можливо, — серійного вбивцю. Як далі піде слідство — залежить від Маккормака. А поки будемо працювати у визначеному напрямі. Кенсинґтоне, хочеш щось додати?

— Так, Ховлі не було на ранковій зустрічі, тому повторю, що я розмовляв з Робертсоном, господарем квартири Інґер Холтер, і запитав, чи не чув він раніше імені Еванса Вайта.

І знаєте, туман прояснився, тому що він дійсно про нього чув. Увечері ми туди підемо. А ще телефонував наш давній приятель — шериф з Німбіна. Ця Анджеліна Хатчинсон підтверджує, що дві доби до того, як знайшли тіло Інґер Холтер, провела з Евансом Вайтом.

Харрі вилаявся.

Водкінс ляснув у долоні:

— Отже, знову за роботу хлопці. Lets nail this bastard.[31]

Останню фразу він промовив без певності в голосі.


Харрі десь чув, що короткочасної пам’яті собакам вистачає в середньому секунди на три, але частими повторами можна істотно збільшити цей час. Вираз «собака Павлова» з’явився після дослідів, які російський фізіолог Іван Павлов ставив над собаками для вивчення так званих умовних рефлексів. Щоразу, даючи собакам їжу, він подавав звуковий сигнал. І якось подав тільки сигнал — без їжі. Але у собак все одно почалося виділення слини і шлункового соку. Може, зараз це явище і не здається дивним, але за своє відкриття Павлов отримав Нобелівську премію, довівши, що тіло «запам’ятовує» часті повтори.

Коли Ендрю вдруге за останні кілька днів добрячим копняком відправив тасманійського диявола в кущі, була підстава сподіватися, що капосний вихованець Робертсона запам’ятає цей копняк краще за перший. І наступного разу, зачувши незнайомі кроки, визнає за краще не кидатися на відвідувачів, а куди-небудь сховатися.

Робертсон посадив гостей на кухні і запропонував пива. Ендрю охоче погодився, а Харрі попросив склянку мінералки. Її в Робертсона не виявилось, тому Харрі вирішив просто закурити.

— Ні-ні, — сказав Робертсон, побачивши у нього в руках пачку сигарет. — У моєму домі курити забороняється. Куріння шкодить здоров’ю, — і він одним ковтком виглушив півпляшки.

— То ви прихильник здорового способу життя? — запитав Харрі.

— Звичайно! — Робертсон зробив вигляд, що не помітив у його голосі іронії. — У цьому домі не палять і не їдять ні м’яса, ні риби. Ми дихаємо чистим повітрям і харчуємося дарами природи.

— Ваша псина теж?

— Мій собака не пробував ні м’яса, ні риби з того часу, як був цуценям. Він справжній вегетаріанець, — з неприхованою гордістю сказав Робертсон.

— Це пояснює його паршивий характер, — пробурмотів Ендрю.

— Ми так зрозуміли, містере Робертсон, що ви знайомі з Евансом Вайтом. Що ви можете нам розповісти? — Харрі дістав блокнот. Він не збирався нічого записувати, але з досвіду знав, що сам вигляд блокнота викликає у свідків відчуття значущості їхніх свідчень. Свідки підходять до справи серйозніше, намагаються не допускати у свідченнях помилок і точніше називають імена, назви місць і час у годинах і хвилинах.

— Констебль Кенсинґтон зателефонував мені і запитав, хто заходив до Інґер Холтер, коли вона тут жила. І я сказав, що, здається, бачив того хлопця з фотографії, де він з дитиною.

— Он як?

— Так, цей хлопець, наскільки я знаю, приходив сюди двічі. Вперше вони зачинилися у неї в кімнаті і не виходили звідти дві доби. Її було дуже… е-е… дуже чути. Я подумав про сусідів і увімкнув гучну музику, щоб не ставити їх у незручне становище. Тобто, Інґер і того хлопця. Гадаю, їм це не надто заважало. За другим разом він зайшов до неї і майже відразу вийшов.

— Вони посварилися?

— Гадаю, так. Вона кричала, що розкаже тій заразі, який він мерзотник. І що вона розкаже декому про його плани.

— Декому?

— Вона назвала ім'я, але я забув.

— А ця «зараза» — хто це може бути? — запитав Ендрю.

— Я намагаюся не втручатися в особисте життя квартирантів, констеблю.

— Чудове пиво, містере Робертсон. То що це за «зараза»? — Ендрю, здавалося, не чув його відповіді.

— Ну, як би це… — протягнув Робертсон. Його очі нервово бігали від Ендрю до Харрі і назад. Він спробував посміхнутися. — Це ж дуже важливо для слідства, чи ж не так?

Питання повисло в повітрі.

Ендрю, грюкнувши, поставив пляшку на стіл і суворо поглянув на домовласника.

— Ви, Робертсоне, надто багато дивитеся телевізор. Гадаєте, я зараз непомітно покладу на стіл стодоларовий папірець, ви шепнете мені ім’я і ми мовчки розійдемося? В дійсності все не так, і ми зараз зателефонуємо, і сюди під виття сирен примчить поліцейська машина, на вас надінуть наручники і заберуть, хочете ви того чи ні, на очах у всіх сусідів. Потім, у дільниці, вам в обличчя світитимуть лампою і як «можливому підозрюваному» влаштують допит на всю ніч. Без адвоката. В дійсності все може обернутися вироком за приховування інформації у справі про вбивство. Це робить з вас співучасника і гарантує шість років суворого режиму. Ну, як вам таке, містере Робертсон?

Зблідлий Робертсон безгучно хапав ротом повітря. Як акваріумна рибка, котра зрозуміла, що обід зараз буде не в неї, а з неї.

— Я… я не хотів, щоб… — нарешті вимовив він.

— Востаннє запитую: хто така ця «зараза»?

— Напевно, та, на фотографії… та, яка була тут.

— На якій фотографії?

— На тій, що висить у неї в кімнаті. Вона там стоїть позаду Інґер і того хлопця. Така маленька, засмагла, з пов’язкою на лобі. Я її впізнав, бо кілька тижнів тому вона приходила сюди і запитувала Інґер. А коли я її покликав, вони вийшли на сходи і стали розмовляти. Потім — кричати і лаятися. Грюкнули двері, і заплакана Інґер побігла до своєї кімнати. Більше я тієї дівчини не бачив.

— Не могли б ви принести цю фотографію, Робертсоне? Я залишив копію у своєму кабінеті.

Робертсон був сама послужливість. Він миттєво побіг і повернувся з тим самим груповим знімком. Харрі вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, хто ця жінка.

— Мені відразу здалося, що я її десь бачив, — сказав він.

— Це ж наша жаліслива мадам! — здивовано вигукнув Ендрю.

— Думаю, її звуть Анджеліна Хатчинсон.


Коли вони поверталися, тасманійського диявола не було видно.

— Детективе Кенсинґтон, ти не замислювався, чому всі звуть тебе «констеблем»? — поцікавився Харрі, коли вони вже сіли в автомобіль.

— Тому що у мене приємна зовнішність. «Констебль» звучить як «добрий дядечко», га? — із задоволеним виглядом запитав Ендрю. — І я не наважуюся їх поправляти.

— Авжеж, просто плюшевий ведмедик, — розсміявся Харрі.

— Коала, — сказав Ендрю.

— «Шість років суворого режиму»! — пригадав Харрі. — Ну ти і брехло!

— Більше нічого на думку не спало, — відповів Ендрю.

7 Terra nullius, сутенер і Нік Кейв

У Сіднеї йшов дощ. Вода ляпотіла по асфальту, розбивалася об стіни будинків і тонкими струмками бігла уздовж хідників. Люди квапилися куди-небудь сховатися, розпліскуючи воду каблуками. Дехто, звичайно, слухав уранці прогноз і захопив із собою парасольку. І тепер парасольки прокльовувалися на вулиці, як величезні яскраві поганки. Ендрю і Харрі стояли і чекали на зелене світло на Вільям-стрит біля Ґайд-парку.

— Пам’ятаєш аборигена, який того вечора сидів у парку поряд з «Олбері»? — запитав Харрі.

— У Ґрін-парку?

— Він намагався з тобою привітатися, а ти йому не відповів. Чому?

— Я з ним незнайомий.

Спалахнуло зелене, і Ендрю натиснув на газ.


Коли Харрі увійшов до бару «Олбері», там майже нікого не було.

— Ранувато, — сказала Бірґіта, розставляючи й далі по полицях чисті склянки.

— Я подумав, що поки відвідувачів не так багато, обслуговування буде кращим.

— Тут ми обслуговуємо всіх однаково добре. — Вона ущипнула Харрі за щоку. — Чого бажатимете, прошу?

— Просто кави.

— Просто каву вип’єш дома.

— Дякую, моє золотко.

Бірґіта розсміялася.

— Золотко? Так батько називає мою маму. — Вона сіла на стілець і, перегнувшись через стійку, поглянула на Харрі. — А насправді час занепокоїтися, якщо хлопець, якого я знаю менше тижня, починає називати мене пестливими іменами.

Харрі потягнув носом повітря. Дослідники все ще мало знають про те, як імпульси, що надходять від рецепторів запаху, перетворюються в мозку на значимі відчуття. Але Харрі не важливо було, як це відбувається, — він просто знав, що, коли він відчуває її аромат, його мозок і тіло відгукуються на всі боки. Повіки злегка опускаються, губи розтягуються в широкій посмішці, а настрій помітно поліпшується.

— Не турбуйся, — порадив він. — Хіба ти не знаєш, що «золотко» належить до безпечних пестливих імен?

— Не знала, що такі бувають.

— Звичайно, бувають. Наприклад, «люба», «подруга». Або «крихітко».

— А небезпечні?

— Ну… Ось «лапуленька» — дуже небезпечне, — відповів Харрі.

— А ще?

— «Лапуленька», «усіпусечка». Знаєш, такі плюшеві слова. Головне, вони несуть у собі не нейтральне, безособове значення, а більш інтимне. Краще вимовляти їх трохи в ніс, як коли розмовляєш з дітьми. Тоді від почуття близькості і тісного простору навіть може розвинутися клаустрофобія.

— Ще які-небудь приклади?

— А як там з кавою?

Бірґіта хльоснула його хусткою. Потім налила великий кухоль кави. Поки вона стояла до нього спиною, Харрі захотілося простягнути руку і провести по її волоссю.

— Тепер моя черга. Я хочу почути продовження розповіді, — заявила вона, сіла і взяла його руку в свою.

Харрі відпив з кухля, затримав подих і поглянув довкола.

— Його звали Стіансен — того мого колегу. А на ім’я — Ронні. Підходяще ім’я для хулігана. Але на хулігана він був не схожий: добрий, чуйний хлопець, якому подобалась його робота. В основному подобалась. Коли його ховали, я все ще валявся під крапельницею. Мій шеф потім зайшов до мене в лікарню. Передав привіт від начальника поліції Осло. Вже тоді мені слід було запідозрити недобре. Але я був тверезий, і настрій паршивий. Медсестра здогадалася, що мені приносять випивку, і сусіда перевели до іншої палати, так що я не пив уже два дні.

«Знаю, про що ти думаєш, — сказав шеф. — Не треба, попереду багато роботи».

Він думав, мені хочеться покінчити життя самогубством. Він помилявся — мені хотілося лише роздобути випивку.

Шеф не любить ходити колом та навколо.

«Стіансен загинув. Йому ти вже не допоможеш, — сказав він. — Але ти можеш допомогти самому собі і своїй родині. І нам. Ти читав газети?»

Я відповів, що взагалі нічого не читав, що батько прочитав мені кілька книжок і що я просив його не заводити розмов про те, що сталося. Шеф сказав — дуже добре, що я ні з ким про це не розмовляв. І це все спрощує.

«Узагалі-то, машину вів не ти, — сказав він. — Тобто скажемо інакше: за кермом не сидів співробітник поліцейської дільниці міста Осло в стані алкогольного сп’яніння». — І запитав, чи розумію я його. Це, мовляв, Стіансен був за кермом. З нас двох саме у нього в крові не знайшли ні краплі алкоголю.

Він показав мені газети тижневої давності, і я, хоча ще погано бачив, прочитав, що водій загинув на місці, а його колегу, який сидів на передньому сидінні, важко поранило.

«Але за кермом сидів я», — відповів я йому.

«Сумніваюся. Тебе знайшли на задньому сидінні, — сказав шеф. — Знаєш, у тебе ж був серйозний струс мозку. Ти, мабуть, узагалі нічого не пам'ятаєш про ту поїздку».

Я, звичайно, розумів, до чого він хилить. Журналістам цікаво тільки те, що знайшли в крові у водія, і якщо там усе в нормі, про мене вже ніхто б не подумав. Для поліції це дуже важливо.

Обличчя у Бірґіти було насуплене.

— А як розповісти батькам Стіансена, що це їхній син сидів за кермом? У них що — немає нічого людського? Як узагалі…

— Я ж сказав, що в поліції існує кругова порука. Іноді інтереси організації важливіші за інтереси рідних. Не виключено, що в такому разі сім’ї Стіансена подали б версію, з якою їм було б легше жити. За версією мого шефа, водій, тобто Стіансен, пішов на виправданий ризик, переслідуючи можливого вбивцю і наркоділка.

А нещасний випадок під час виконання службових обов’язків може статися з ким завгодно. До того ж хлопчина в другій машині був недосвідченим шофером, та і в принципі існувала можливість, що він нас пропустить. Усе-таки ми їхали з сиреною.

— І на швидкості сто десять кілометрів.

— За обмеження п’ятдесят. Ну звичайно, хлопця винити не можна. Важлива аргументація. Як родині буде довідатися, що їхній син був пасажиром? Чи стане батькам легше через те, що їхній син не сів за кермо сам, а дав вести п’яному колезі? Шеф повторював ці аргументи знову і знову. Я думав, у мене голова трісне. Під кінець я перегнувся через край ліжка, і мене знудило. Прибігла медсестра.

А наступного дня прийшли Стіансенові батьки і його молодша сестра. Вони принесли мені квіти і побажали швидкого одужання. Батько бідкався, що так і не зміг навчити сина водити машину обережніше. Я плакав як дитина. Кожна секунда ставала для мене мукою. Вони просиділи у мене в палаті більше години, а потім пішли.

— Боже, що ти їм говорив?

— Нічого. Це вони говорили. Про Ронні. Про те, які у нього були плани, ким він хотів стати, що робити. Про його кохану дівчину, яка вчиться в Америці. Про те, як він говорив про мене. Що я гарний поліцейський і гарний друг. На якого можна покластися.

— Що потім?

— Я валявся в лікарні два місяці. Двічі чи тричі заходив шеф. Якось він знову сказав:

— Знаю, про що ти думаєш. Не треба. — І цього разу вгадав. Я хотів лише одного — померти. Може, приховати всю правду було шляхетним вчинком. Але найгірше — не те, що я збрехав. А те, що я врятував власну шкуру. Може, це звучить дивно, але я багато про це думав. Тому зараз розповім одну історію.

У п’ятдесятих уся Америка знала молодого університетського викладача на ім’я Чарлз Ван Дорен — ніхто не міг перемогти його в телевікторині, яка транслювалася по всій країні. Тиждень за тижнем виходив він переможцем. Питання інколи траплялися найкаверзніші, але, на загальний подив, цей хлопець завжди відповідав правильно. Йому писали дівчата, котрі мріяли вийти за нього заміж, у нього був свій клуб фанатів, а на його лекції в університеті, природно, люди ходили юрбами. У результаті він публічно признався, що організатори вікторини давали йому питання заздалегідь.

Коли його запитали, навіщо він розкрив обман, Ван Дорен розповів про свого дядька, який одного разу признався дружині в тому, що зраджував її. Після цього в сім’ї був серйозний скандал, і Ван Дорен запитав дядька, навіщо він розповів про зраду, адже вона сталася багато років тому і потім дядько жодного разу не бачив тієї жінки. І дядько відповів, що найгірше не зрада, а те, що він залишився безкарним. Цього дядько більше не міг витерпіти. І Ван Дорен — теж.

Думаю, що коли люди перестають вважати свої вчинки правильними, у них виникає потреба в покаранні. В усякому разі, я мріяв про те, щоб мене покарали: били батогом, мучили, принижували. Що завгодно, аби я знову зміг знайти себе. Але карати мене ніхто не збирався. А позаяк я офіційно був тверезий, мене не могли навіть викинути з роботи. Навпаки, шеф публічно мене відзначив як співробітника, серйозно пораненого під час виконання службових обов’язків. І я вирішив покарати себе самого. Ухвалив найсуворіший вирок: жити далі і кинути пити.

У бар стали приходити люди. Бірґіта жестом показала їм, що скоро звільниться.

— А потім?

— Знову став на ноги, вийшов на роботу. Працював допізна — довше за всіх інших. Ходив на тренування і у тривалі походи. Читав книжки. Небагато — вивчав юриспруденцію. Перестав знатися з поганою компанією. Втім, і з хорошою теж. З усіма, з ким запізнався, коли пив. Не знаю чому — це було щось подібне до генерального прибирання. Все, що сталося в моєму житті раніше, мусило пощезнути, — і погане, і гарне. Якось я сів за телефон і обдзвонив усіх своїх колишніх приятелів. Говорив: «Привіт, приємно було бавити з вами час, але більше ми зустрічатися не можемо». Більшість погодилися зі мною. Дехто навіть зрадів. А дехто сказав, що я так відгороджуюся від світу. Можливо, вони мали рацію. В останні три роки я більше спілкувався з сестрою, ніж з ким-небудь іншим.

— А жінки?

Харрі окинув поглядом стійку. Деякі відвідувачі починали втрачати терпець.

— Це вже інша, теж довга історія. Давня історія. Після аварії у мене нікого не було. Я став таким собі самотнім вовком. Хто знає, може, я привабливий, лише коли вип’ю? — Харрі задумливо налив у каву ще молока.

— А чому тебе направили сюди, в Австралію?

— Дехто з керівництва, напевно, вирішив, що це якраз для мене. Як перевірка. Я так зрозумів, що коли не завалю всю справу, переді мною відкриються деякі перспективи в Норвегії.

— Гадаєш, це так важливо?

Харрі знизав плечима.

— Мало що на світі справді важливе, — він кивнув на інший кінець стійки. — Принаймні не важливіше, ніж випивка для того хлопця.


Бірґіта пішла, а Харрі залишився сидіти і дивитися в кухоль. Над полицями із спиртним висів телевізор. Показували новини. Харрі зрозумів, що розповідають про групу аборигенів, які вимагають прав на якусь ділянку землі.

— …у відповідності з новим Законом про титул власності для корінних народів, — сказав диктор.

— Отже, справедливість торжествує, — почув Харрі голос за спиною.

Обернувшись, він спочатку не впізнав довгоногу напудрену жінку з грубими рисами обличчя й у величезній світлій перуці. Але потім пригадав, де вже бачив цей ніс як бульба і широкий проміжок між передніми зубами.

The clown![32] — вигукнув Харрі. — Отто.

— Отто Рехтнаґель власною високою персоною, красунчику. Ах, ці високі каблуки такі незручні. Я маю за краще, коли мої чоловіки вищі за мене. May I?[33] — Він сів поряд із Харрі.

— Що питимеш? — запитав Харрі, намагаючись привернути увагу Бірґіти.

— Розслабся. Вона знає, — сказав Отто.

Харрі запропонував йому сигарету. Той узяв її, не подякувавши, і манірно сунув у рожеві губи. Харрі дістав сірник, і Отто, не відриваючи від нього очей, глибоко затягнувся.

Плаття було коротким, і Харрі бачив худі стегна Отто, обтягнуті панчохами. Слід було визнати, що його вбрання — свого роду шедевр, і в Отто більше жіночності, ніж у більшості жінок, яких зустрічав Харрі.

— Що ти мав на увазі, коли сказав: справедливість торжествує? — запитав Харрі, киваючи на телеекран.

— Ти що, не чув про terra nullius? І про Еді Мабо?

Харрі похитав головою.

Terra nullius — дуже забавна штука. Коли британці приїхали в Австралію, то помітили, що місцеві жителі не надто обробляють землю. Аборигени жили напівкочовим життям, полювали, рибалили і харчувалися дарами природи. І лише тому, що вони не кряжили півдня на картопляному полі, британці вирішили, що народ перебуває на низькому рівні розвитку. Вони думали, що землеробство — обов’язкова ланка в розвитку будь-якої цивілізації, але забули, що перші європейці, котрі намагалися обробляти скупу землю Австралії, гинули з голоду. Аборигени ж знали природу як свої п’ять пальців і постійно відкочовували в ті місця, де в різну пору року можна знайти їжу. Капітан Кук говорив, що щасливіших людей він не зустрічав. Їм просто не було потреби копати городи. Але через те, що вони не були осілими, британці вирішили, ніби земля нічийна. Латиною terra nullius. І значить, британці можуть роздавати права на володіння землею поселенцям, не запитуючи дозволу в аборигенів. Адже земля їм не належала.

Біргіта поставила перед Отто великий келих «Маргарити».

— А кілька років тому з’явився такий собі Еді Мабо, хлопець з островів у Торресовій протоці, який кинув виклик існуючому порядку, не визнаючи принципу «terra nullius». Він заявив, що в ті часи земля була незаконно вкрадена в аборигенів. І в 92-му Верховний суд підтримав Еді Мабо і визнав, що раніше Австралія належала аборигенам. Суд постановив, що аборигени можуть зажадати повернення споконвічних територій мешкання або промислу. Звісно, знявся страшенний галас: білі злякалися, що тепер вони втратять свою землю.

— А що відбувається зараз?

Отто зробив глибокий ковток з підсоленого келиха, скривив невдоволену фізіономію, ніби хлебнув оцту, й обережно витер губи серветкою.

— Ну, суду поки не знесли. Закон про титул власності для корінних народів прийняли. Але застосовувати його на практиці не виходить. Усе-таки бідний селянин не захоче ні з сього ні з того розлучитися зі своєю власністю. Отже паніка потроху вляглася.

«Ось я сиджу в барі, — подумав Харрі, — і слухаю, як педераст міркує про австралійську політику». Він навіть був порівняв себе з Харрісоном Фордом із «Зоряних воєн», що сидів у космічному барі.

Випуск новин перервався рекламою, в якій усміхнені австралійці у фланелевих сорочках і шкіряних капелюхах на всі лади розхвалювали пиво, всі достоїнства якого, очевидно, зводилися до того, що воно, — «proudly Australian».[34]

— Випиймо за terra nullius, — запропонував Харрі.

— Випиймо, красунчику. Ах, зовсім вилетіло з голови. Наступного тижня ми показуємо нову програму в театрі Сент-Джордж на Бонді-Біч. Я просто наполягаю, щоб ви з Ендрю прийшли. Візьміть із собою ще кого-небудь. Прибережіть оплески для моїх номерів.

Харрі низько вклонився і подякував Отто за три квитки, які той простягнув, елегантно відставивши мізинець.


Перетинаючи Ґрін-парк дорогою від «Олбері» до Кінґз-Крос, Харрі чомусь шукав очима того сивого аборигена. Але цього вечора в тьмяному світлі паркових ліхтарів на лавках можна було побачити кількох білих алкоголіків. Затягнуте хмарами небо прояснилося, високо вгорі засяяли зірки. Харрі проминув двох чоловіків, що завели сварку. Вони стояли по різні боки хідника, і йому довелося проходить між ними.

— Ти не сказав, що підеш на всю ніч! — тонко й верескливо крикнув один з них, задихаючись від сліз.

Притулившись до стіни в’єтнамського ресторану, курив офіціант. Вигляд у нього був уже змучений. По вулиці Дарлінґхерст-роуд у районі Кінґз-Крос повільно текли потоки машин і людей.

На розі Бейсуотер-роуд стояв Ендрю і жував хот-дог.

— А ось і ти, — сказав він. — Хвилина в хвилину. Як істинний германець.

— Взагалі-то Германія…

— У Германії живуть тевтони. А ти належиш до північногерманського народу. Це у тебе прямо на виду написано. Чи ти відмовляєшся від власної раси, друже?

Харрі захотілося запитати його про те саме, але він стримався.

Настрій у Ендрю був чудовий.

— Спершу я покажу тобі кількох моїх знайомих, — сказав він.

Голку в сіні вирішили шукати в найбільшій копиці. А саме — серед шлюх на Дарлінґхерст-роуд. Знайти їх було неважко, а з деякими Харрі вже встиг познайомитися.

Mongabi, mу man, how's business?[35] — Ендрю зупинився і по-дружньому поздоровкався з темношкірим хлопцем в обтислому костюмі, обвішаному блискучими брязкітками.

Той посміхнувся, і Харрі помітив золотий зуб.

— Туко, похітливий жеребчику! Та вже не нарікаю!

«Якщо не сутенер, то дуже на нього схожий», — подумав Харрі.

— Харрі, привітай Теді Монгабі, найкрутішого сутенера в Сіднеї. Він почав років двадцять тому, але як і раніше виходить на вулицю зі своїми дівчатами. А як же літа, Теді?

Теді розвів руками і широко посміхнувся:

— Мені тут подобається, Туко. Адже все відбувається тут. Досить залишитися в офісі, і ти миттю втрачаєш з уваги дійство і контроль. А контроль, як відомо, у нашій справі — все. Контроль над дівчатками і над клієнтами. Люди, як відомо, вони як суки. А сука, яку ти не контролюєш, — це паскудна сука. Паскудні суки, як відомо, кусаються.

— Ну, якщо ти так говориш, Теді… Слухай, мені б поговорити з деким із твоїх дівчаток. Ми шукаємо поганого хлопака. Можливо, він позбиткувався і тут.

Sure,[36] з ким тобі потрібно поговорити?

— Сандра тут?

— Сандра завжди тут. Більше точно нічого не потрібно? У сенсі, крім розмов.

— Ні, не потрібно, Теді. Ми будемо в «Палладіумі». Хай Сандра зайде туди.

Перед «Палладіумом» стояв закликайло і заманював людей голосними непристойними вигуками. Побачивши Ендрю, він посміхнувся, а перекинувшись з ним двома слівцями, пропустив поліцейських усередину без квитків. Вузькі сходи вели до підвалу, де в тьмяному світлі стрип-клубу кілька чоловіків, розсівшись навколо столів, чекали наступного виступу. Ендрю і Харрі влаштувалися за столиком у глибині залу.

— Таке відчуття, що тебе тут усі знають, — зауважив Харрі.

— Усі, кому вигідно мене знати. І кого вигідно знати мені. Думаю, і у вас в Осло практикується такий симбіоз між поліцією і напівсвітом.

— Так, звісно. Але в тебе, здається, з ними тепліші стосунки, ніж у нас.

Ендрю розсміявся:

— Либонь, спорідненість душ. Хто знає, якщо б я не пішов у поліцію, може, працював би в цій сфері.

На сходах завидніли чорна міні-спідниця і високі каблуки. Обвівши напівтемну залу важким масним поглядом, жінка попрямувала до їхнього столика. Ендрю підсунув їй стілець.

— Сандро, це Харрі Ховлі.

— Та невже? — криво посміхнувся широкий, густо наквацьований рот. Бракувало тільки ікла.

Харрі потис її холодну бліду руку. Щось у ній було знайоме. Може, якось увечері він бачив її на Дарлінґхерст-роуд. Тільки того разу в неї був інший макіяж. А чи одяг?

— То в чому справа, Кенсинґтоне? Все ловиш бандитів?

— Не простого бандита, Сандро. Він любить душити. Руками. Чула про таке?

— Та в нас половина клієнтів такі. Він що, когось убив?

— Очевидно, лише тих, хто міг його впізнати, — відповів Харрі. — Бачила його раніше? — Він дістав фотографію Еванса Вайта.

— Ні. — Вона навіть не поглянула на фотографію і повернулася до Ендрю. — Що це за тип з тобою, Кенсинґтоне?

— Він з Норвегії, — відповів Ендрю. — Поліцейський. А його сестра працювала в «Олбері». Минулого тижня її зґвалтували і вбили. 23 роки. Харрі відпросився в начальства і прилетів сюди, аби знайти того, хто це скоїв.

— Вибачаюся, — поправилася Сандра і глянула на фотографію. — Так, — сказала вона коротко.

— Що ти маєш на увазі? — пожвавився Харрі.

— Я маю на увазі: так, я його бачила.

— Тобто ти його… е… зустрічала?

— Ні, але він кілька разів з являвся на Дарлінґхерст-роуд. Не знаю, що він тут робив, але обличчя я пригадую. Можу ще розпитати…

— Ми були б дуже вдячні… е… Сандро, — сказав Харрі.

На її губах промайнула посмішка:

— Мені час працювати, хлопчики. Поговорімо потім. — І міні-спідниця зникла так само, як і з’явилася.

— Yes! — сказав Харрі.

— Yes? Лише тому, що хтось бачив його на Кінґз-Крос? Показуватися на Дарлінґхерст-роуд не злочин. І по шлюхах ходити — теж. В усякому разі, не надто страшний.

— Ти що, не розумієш, Ендрю? У Сіднеї чотири мільйони людей, а вона бачила саме того, кого ми підозрюємо. Звичайно, це ще нічого не доводить, але ж це знак! Ти не відчуваєш, що діло пішло?

Вимкнули музику, погасили світло. Гості, чекаючи, дивилися на сцену.

— Ти ж цілком певен, що це Еванс Вайт?

Харрі кивнув:

— Я це відчуваю кожною клітинкою свого тіла. Відчуваю нутром.

— Нутром?

— Якщо подумати, Ендрю, то інтуїція — не така вже й дурниця.

— Я от зараз думаю про це, Харрі. І нутром не відчуваю нічого. Поясни мені, будь ласка, як твоє нутро працює?

— Ну… — Харрі поглянув на Ендрю: чи не знущається він?

Ендрю поглянув у відповідь — з непідробним інтересом.

— Інтуїція — це всього лише сума досвіду. Я так собі уявляю, що все, що з тобою було, все, що ти знаєш, думаєш, що знаєш, і не здогадуєшся, що знаєш, лежить у підсвідомості начебто в напівсплячці. Ніби бабак. Як правило, ти на нього не звертаєш уваги. І він просто лежить, сопе і вбирає в себе нове, хіба ж не так? Але іноді він лупає очима, прокидається і говорить: ей, ти десь це вже бачив. І розповідає, як стояла справа минулого разу.

— Чудово, Ховлі. А ти певен, що твій бабак врахував усі деталі? Те, що людина бачить, залежить від того, звідки вона дивиться.

— Тобто?

— Візьмімо зоряне небо. І в Норвегії, і в Австралії ти бачиш одне і те саме небо. Але позаяк ти перетнув екватор, то зараз — за своїми домашніми мірками — стоїш догори ногами. І сузір’я бачиш догори ногами. А якщо ти цього не знаєш, то обов’язково ускочиш по самі вуха.

Харрі поглянув на Ендрю.

— Догори ногами?

— Еге ж. — Ендрю загасив сигару.

— У школі нас учили, що ви бачите зовсім інше зоряне небо, ніж ми. Коли ти в Австралії, земна куля закриває зірки, які вночі видно в Норвегії.

— Припустімо, — незворушно вів далі Ендрю. — Все одно важливо, звідки ти дивишся на речі. Все відносно, чи не так? Ось що робить світ таким заплутаним.

Зі сцени почулося шипіння, пішов білий дим. За мить дим зробився червоним, а в динаміках зазвучала ритмічна музика. З диму виринули жінка в простому платті і чоловік у штанях і білій сорочці.

Цю музику Харрі десь уже чув раніше. Всю дорогу від Лондона вона звучала в навушниках у сусіда по літаку. Але текст він розібрав лише зараз. Жінка співала, що її називають дикою рожею, а вона не знає чому.

І контрастом звучав низький чоловічий голос:

Then I kissed her good-bye

said all beauty must die

I bent down and planted a rose between her teeth.[37]


Перед тим як Харрі розбудив стукіт у двері його номера, йому снилися зірки і рудувато-жовті змії. Якусь мить він лежав тихо, просто відчуваючи, наскільки йому спокійно. Знову йшов дощ, і виспівувала ринва за вікном. Він підвівся і, не турбуючись про те, щоб одягтися, широко розчинив двері. Бірґіта здивовано розсміялася і кинулася йому в обійми. З її волосся стікала вода.

— Я думав, ми домовилися на третю годину. — Харрі прикинувся, що сердиться.

— Відвідувачі ніяк не хотіли розходитися, — звела вона ластовинчате обличчя.

— Я дико, безнадійно і безповоротно закохався в тебе, — прошепотів він, тримаючи її голову в руках.

— Знаю, — серйозно сказала вона. І оглянувши його з ніг до голови, запитала: — Це все мені?


Харрі стояв коло вікна, пив апельсиновий сік з міні-бару і дивився на небо. Знову наповзли хмари — здавалося, хтось штрикнув у них величезною виделкою і крізь утворені дірки лилося сліпуче сяйво.

— Що ти думаєш про трансвеститів? — запитала Бірґіта з ліжка.

— Тобто, про Отто?

— І про нього теж.

Харрі задумався. Потім розсміявся.

— Думаю, мені до душі його визивний стиль. Напівзаплющені повіки, невдоволені гримаси. Втома від життя. Як би це назвати? Меланхолійне кабаре, в якому він фліртує з усіма і всім. Такий поверховий флірт, пародія на самого себе.

— І тобі це подобається?

— Мені подобається його екстравагантність. До того ж він виступає за те, що більшість ненавидить.

— А що ненавидить більшість?

— Слабкість. Вразливість. Австралійці вихваляються своєю ліберальністю. Може, вони і мають на це право. Але я зрозумів, що тутешній ідеал — це поважний самотній трудяга, оптиміст і трішечки патріот.

True blue.

— Що?

— Вони називають це «true blue». Або «dinkum». Так кажуть про людину або річ — щось справжнє і загальновизнане.

— А за цим радісним всенародним фасадом можна приховати стільки лайна! Навпаки, Отто, виряджений як папуга, репрезентує спокусливе, ілюзорне і хибне. Він справив на мене враження найбільш непідробного і природного. Неприхованого, вразливого і справжнього.

— Дуже політкоректно сказано, Харрі Ховлі, найкращий друг педерастів, — відгукнулася Бірґіта.

— Але погодься, сказано добре?

Він приліг, подивився на неї і закліпав невинними синіми очима.

— Я дуже радий, фрекен, що на сьогодні нашим утіхам настав кінець. Тобто, нам обом час вставати.

— Ти так говориш, аби мене подражнити, — сказала Бірґіта.

Встали вони нескоро.

8 Приємна шлюха, вразливий данець і крикет

Харрі зустрів Сандру перед «Дез Ґоу-Ґоу». Вона стояла край хідника і оглядала своє маленьке королівство на Кінґз-Крос. Втомлено балансуючи на високих каблуках, схрестивши руки, із сигаретою в руці і поглядом Сплячої красуні — одночасно вабливим і відразливим. Коротше кажучи, вона мала вигляд звичайної шлюхи.

— Доброго ранку, — сказав Харрі. Сандра, здавалося, не впізнала його. — Remember mе?[38]

Куточки її губ поповзли вгору, мабуть зображуючи посмішку.

Sure, love. Let’s go.[39]

— Я Харрі. З поліції.

Сандра покліпала очима.

— Авжеж, звичайно. Мої лінзи зранку — ні к чорту. Певно, через вихлопні гази.

— Можу я запропонувати чашку кави? — ввічливо запитав Харрі.

Вона знизала плечима:

— Народу тут мало. Тож я можу повернутись сюди і ввечері.

Раптом з дверей стрип-клубу виник Теді Монгабі із сірником у зубах і коротко кивнув Харрі.


— Як це переживають твої батьки? — запитала Сандра, коли подали каву.

Вони сиділи там, де Харрі зазвичай снідав, у «Бурбон енд Біф», і офіціант пам’ятав, що Харрі замовляє яєчню «Бенедикт», картопляну запіканку і каву white flat. Сандра пила чорну.

— Excuse mе?

— Твою сестру…

— А, зрозумів. — Харрі підніс чашку до рота, щоб виграти час. — Дякую за співчуття. Їм, звичайно, важко.

— В якому мерзенному світі ми живемо.

Сонце ще не зійшло над дахами будинків по Дарлінґхерст-роуд, а в небі вже панувала голубінь, подекуди — в білих цятинках хмар. Як шпалери в дитячій. Але що від цього користі, коли світ такий мерзенний?

— Я поговорила з дівчатами, — сказала Сандра. — Цього хлопця на фотці звуть Вайт. Він збуває ЛСД і каліки. Деякі дівчата в нього купують. Але ніхто його не обслуговував.

— Може, йому немає потреби за це платити, — припустив Харрі.

Сандра усміхнулася:

— Потреба в сексі — це одне. А в тому, щоб купити секс, — інше. Для декого це як струс. Ми можемо дати тобі багато такого, чого вдома ти не отримаєш. Повір.

Харрі підвів очі. Сандра дивилася прямо на нього, і на якусь мить пелена в її очах розвіялась.

Харрі їй повірив.

— Ти перевіряла за датами?

— Одна дівчина каже, що купувала у нього ЛСД за день до того, як знайшли твою сестру.

Харрі поставив чашку так різко, що кава вихлюпнулася на стіл. Потім нахилився до Сандри і тихо і швидко запитав:

— Можу я з нею поговорити? Їй можна вірити?

Широкий наквацьований рот Сандри розплився в посмішці. Там, де бракувало зуба, зяяла чорна дірка.

— Я ж кажу: вона купувала ЛСД. А ЛСД в Австралії під забороною. Тобі не можна з нею поговорити. І потім, як по-твоєму, можна вірити наркоманці? — Харрі знизав плечима. — Я просто сказала тобі, що від неї чула. Але вона, звичайно, не надто розуміє, який день — середа, а який — четвер.


Атмосфера в кімнаті розпалювалась. Навіть вентилятор деренчав сильніше, ніж звичайно.

— Вибач, Ховлі, але Вайт відпадає. Жодного мотиву, і його коханка говорить, що на момент убивства він був у Німбіні, — сказав Водкінс.

Харрі підвищив голос:

— Ви що, не чуєте мене? Анджеліна Хатчинсон вживає чортзна-які наркотики. Вона вагітна, очевидно від Еванса Вайта. Хлопці, та він же підгодовує її наркотою. Він для неї цар і бог! Вона вам що завгодно скаже. Ми розмовляли з господарем будинку: ця дамочка ненавиділа Інґер Холтер, і не без причини. Взяти хоч би те, що якесь дівчисько з Норвегії намагається поцупити у неї курку, що несе золоті яйця.

— Може, тоді краще зайнятися міс Хатчинсон? — тихо запропонував Леб’є. — У неї, принаймні, є мотив. Може, це їй Вайт потрібний для алібі, а не навпаки.

— Але Вайт бреше! Його бачили в Сіднеї напередодні того дня, коли знайшли тіло Інґер Холтер. — Харрі підвівся і заходив по кімнаті, наскільки дозволяли її розміри.

— Якщо вірити повії, яка вживає ЛСД, і ще не ясно, чи зможемо ми її допитати, — додав Водкінс і повернувся до Юна: — Що авіакомпанії?

— За три дні до вбивства поліція Німбіна бачила на головній вулиці самого Вайта. З тієї миті по день убивства він не значиться в списках пасажирів ні «Ансетта», ні «Квантаса».

— Це ще ні про що не говорить, — буркнув Леб’є. — Чорта з два наркоторговець роз’їжджатиме під власним ім’ям. Потім, він міг їхати потягом. Або автомобілем, якщо у нього було багато часу.

Харрі вибухнув:

— Повторюю: за даними американської статистики, у сімдесяти відсотках випадків убивця і жертва знайомі. Та й шукаємо ми серійного вбивцю, знайти якого — все одно що зірвати приз в лотереї. Давайте бодай шукати там, де у нас більше шансів його знайти. Все-таки зараз у нас є хлопець, на якого вказують деякі докази. Потрібно його лише трохи потрясти. Хапай, дяче, поки гаряче. Узяти його в шори. Змусити зробити помилку. А зараз ми там, куди він хотів би нас загнати, тобто в… як його… — він безуспішно намагався пригадати, як англійською буде «глухий кут».

— Гм, — Водкінс почав роздумувати вголос. — Звичайно, вийде не дуже гарно, якщо виявиться, що винний був у нас під носом, а ми й не помітили.

Під цю хвилину увійшов Ендрю.

— Усім привіт! Даруйте, запізнився. Але хтось же повинен пильнувати ладу на вулицях. Що стряслося, шефе? У тебе на лобі зморшки завглибшки як долина Джамісон!

Водкінс зітхнув:

— Ось мізкуємо, куди направити наші ресурси. Відкласти на якийсь час версію про серійного вбивцю і зайнятися Евансом Вайтом. Чи Анджеліною Хатчинсон. Ховлі говорить, що алібі у них так собі.

Ендрю розсміявся і дістав з кишені яблуко:

— Хотів би я поглянути, як вагітна жінка вагою сорок п’ять кілограмів забиває кремезну скандинавську дівчину. А потім ґвалтує.

— Просто версія… — пробурмотів Водкінс.

— А про Еванса Вайта взагалі час забути. — Ендрю витер яблуко об вилогу піджака.

— Чому?

— Я поговорив тут з одним своїм інформатором. У день вбивства він був у Німбіні, шукав травку і прочув про чудовий товар Еванса Вайта.

— І?

— Ніхто не попередив його, що Вайт не торгує з порога свого будинку. Тож хлопець ледве ноги виніс від злого дядька з дробовиком. Я показав йому фотографію. Даруйте, але в день убивства Еванс Вайт точно був у Німбіні.

Запала тиша, яку порушувало тільки деренчання вентилятора під стелею та хрумкіт яблука, що його гриз Ендрю.

— Вернімося до плану, — сказав Водкінс.


Харрі домовився зустрітися з Бірґітою біля Оперного театру о п’ятій і випити по чашці кави до роботи. Але кафе, куди вони хотіли піти, виявилося зачиненим. У записці на дверях говорилося щось про балет.

— Завжди у них так, — сказала Бірґіта.

Вони піднялися на балюстраду. По той бік синіла затока Киррібіллі.

Мимо пропливав страхітливо-іржавий корабель під російським прапором, а далі — у затоці Порт-Джексон — маячили білі вітрильники.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Бірґіта.

— А що мені залишається? Труну з тілом Інґер Холтер уже доправлено на батьківщину. Вранці телефонували з похоронного бюро в Осло. Пояснили, що літак замовив посол. Говорили про «морс»,[40] виявилося, так вони позначають труп. У пісні співається: «Як багато ймень у милих діточок…» Виходить, у смерті їх теж багато.

— То коли ти їдеш?

— Як тільки із справи викреслять усіх, з ким Інґер Холтер підтримувала стосунки. Завтра поговорю з Маккормаком. Швидше за все, виїду до суботи. Якщо не з’явиться свіжий слід. Інакше справа може затягнутись. Але і в цьому разі тут завжди залишається посол.

Вона кивнула. Поряд з ними розташувалася група японських туристів, і тепер шипіння відеокамер змішувалося з какофонією японської мови, криками чайок і шумом пропливаючих катерів.

— До речі, знаєш, що архітектор Оперного театру просто кинув свій проект? — раптом запитала Бірґіта.

Коли вичерпалися кошти, виділені на спорудження Сіднейського оперного театру, данський архітектор Йорн Утсон кинув усе і на знак протесту поїхав.

— Авжеж, — відповів Харрі. — Ми говорили про це минулого разу, коли приходили сюди.

— Подумай, як це — поїхати від того, що ти почав. Від того, в успіх чого вірив. Я б не змогла.


Вони вже вирішили, що Бірґіта не поїде до «Олбері» автобусом, а піде туди пішки у супроводі Харрі. Але розмовляти власне було ні про що, і від Оксфорд-стрит до Паддінґгона вони йшли мовчки. Десь далеко гримнуло, і Харрі підвів здивований погляд на чисте блакитне небо. На розі вулиці вони побачили примітного сивого чоловіка в бездоганному костюмі і з плакатом на грудях: «Таємна поліція відібрала у мене працю і дім, зруйнувала моє життя. Офіційно таємної поліції не існує, у неї немає ні адреси, ні телефону, про неї не пишуть у бюджеті. Ці люди гадають, що залишаться безкарними. Допоможіть знайти бандитів і притягнути їх до суду. Підпишіться або пожертвуйте грошей». У руках він тримав блокнот, помережаний підписами.

Коли вони йшли повз магазин музичних дисків, Харрі, підкоряючись якомусь імпульсу, вирішив зайти. За стійкою у напівтемряві стояв юнак у сонячних окулярах. Харрі запитав, чи немає у них дисків Ніка Кейва.

Sure, he's Australian,[41] — відповів юнак і зняв окуляри. На лобі в нього було татуювання у вигляді орла.

— Дует. Щось про «дику рожу», — почав Харрі.

— Так, так, зрозумів, що вам потрібно. «Where The Wild Roses Grow»[42] з «Murder ballads».[43] Тупа пісня. І альбом тупий. Краще купіть який-небудь його гарний диск.

Юнак знову надів окуляри і зник за стійкою.

Харрі так і залишився стояти у напівтемряві, кліпаючи від здивування.

— А що такого особливого в цій пісні? — запитала Бірґіта, коли вони знову вийшли на вулицю.

— Та ні, нічого. — Харрі голосно розсміявся. Хлопець з магазину розвеселив його. — Кейв і та дівчина співають про вбивство. Але звучить красиво, майже як освідчення в коханні. Хоча пісня, звичайно, тупа, — Харрі знову розсміявся. — Здається, це місто починає мені подобатися.

Вони пішли далі. Харрі роззирнувся на всі боки. На Оксфорд-стрит вони були, мабуть, єдиною різностатевою парою. Бірґіта взяла його за руку.

— Ти не бачив тутешнього гей-параду на свято Марді Ґра, — сказала вона. — Він якраз проходить по Оксфорд-стрит. Торік з усієї Австралії з’їхалося півмільйона глядачів і учасників. Просто божевілля якесь!

Вулиця геїв і лесбіянок. Аж тепер Харрі звернув увагу на те, який одяг продають у тутешніх крамницях. Латекс. Шкіра. Обтиснуті маєчки і шовкові трусики. Блискавки і заклепки. Але ексклюзивно і зі смаком, без пітної вульгарності, якою буквально просякнуті стрип-клуби на Кінґз-Крос.

— Коли я був маленький, поряд з нами жив голубий, — сказав Харрі. — Йому було вже за сорок, він жив сам, і всі сусіди знали, хто він такий. Узимку ми кидали в нього сніжками, гукали: «педик!» — і тікали геть, бо думали, що коли він нас упіймає… Але він ніколи не гнався за нами. Лише насував шапку на вуха і йшов додому. Одного дня він переїхав. Він не зробив мені нічого поганого, і я не знаю, за що так його ненавидів.

— Люди бояться того, чого не знають. І ненавидять те, чого бояться.

— Яка ти розумна! — сказав Харрі.

Бірґіта вдарила його у живіт, і він, скрикнувши, упав на тротуар. Бірґіта розсміялася і попросила не розігрувати спектаклів. Харрі підвівся і решту Оксфорд-стрит біг за нею.

— Сподіваюся, він переїхав сюди, — закінчив він свою розповідь.


Після розставання з Бірґітою (Харрі піймав себе на думці, що тепер кожне прощання з нею стає для нього «розставанням») він попрямував до автобусної зупинки. Перед ним стояв хлопчина з норвезьким прапором на рюкзаку. Коли підійшов автобус, Харрі вже придумав, як показати, що він теж з Норвегії.

Коли він простягнув водієві двадцятидоларову купюру, той невдоволено пирхнув:

So you didn’t have a fifty, did уa?[44] — поцікавився він глузливо.

— Була б, я б її і дав, роздовбай хрінів. — Останні слова Харрі промовив норвезькою і з невинною посмішкою, але водій не став морочити собі над цим голову і лише злісно зиркнув, віддаючи здачу.

Харрі вирішив повторити дорогу Інґер у ніч вбивства. Але не тому, що цього не зробили раніше: Леб’є і Юн обійшли всі бари і ресторани за цим маршрутом — ясна річ, безрезультатно. Він пропонував і Ендрю піти з ним, але той сів навпочіпки і сказав, що не хоче марнувати дорогоцінний час, який можна провести перед телевізором.

— Я не жартую, Харрі. Перегляд телевізора додає певності в собі. Коли ти бачиш, які дурники в основному маячать на екрані, то починаєш почувати себе розумним. А вчені з’ясували, що люди, які почувають себе розумними, живуть краще, ніж ті, які вважають себе за дурнів.

Такій логіці Харрі було нічого протиставити, але Ендрю про всяк випадок назвав йому бар на Брідж-роуд, власникові якого можна переказати привіт від Ендрю.

— Навряд чи він тобі чимось зарадить, але хоч би наллє коли за півціни, — сказав Ендрю із задоволеною посмішкою.

Харрі зійшов коло будівлі міської ради і поспішив до Пірмонта. Тут і там стояли високі будинки, снували містяни. І ніхто нічого не розповідав йому про Інґер Холтер. Біля рибного ринку він зайшов до кафе і замовив рогалик із сьомгою й каперсами. З вікна можна було милуватися на міст через Блекуотл-Бей і на Ґліб по той бік бухти. На відкритому місці починали зводити сцену, з плакатів Харрі зрозумів, що це підготовка до дня Австралії, наміченого на наступну неділю. Харрі попросив офіціанта принести каву і заходився воювати із «Сідней морнінґ ґеральд», газетою, в яку можна загорнути кита, а перегортати її — просто мука, особливо якщо дивитися картинки. Але до вечірніх сутінків залишалася ще година, а Харрі хотілося з’ясувати, які тварюки вилазять із Ґліба з настанням темряви.


Власник бару «Крикет» виявився до того ж гордим власником костюма, який носив національний герой Нік Емброуз, коли на початку вісімдесятих Австралія у трьох відбіркових матчах поспіль розбила Англію в крикет.

Костюм висів у рамці за склом прямо над «одноруким бандитом». На іншій стіні красувалися дві біти і м’яч з матчу 1978 року, коли після довгої боротьби Австралія нарешті перемогла Пакистан. Після того як хтось стирив стовпчики від ворітець з матчу в Південній Африці, які висіли просто над вхідними дверима, власник вирішив прикручувати свої скарби, так що один відвідувач ущент розбив легендарний наколінник Вілларда Стонтона, який не зміг відідрати від стіни.

Коли Харрі увійшов до бару і побачив колекцію скарбів і зборище прихильників крикету, з яких, мабуть, складалася тутешня клієнтура, то відразу ж переглянув своє ставлення до крикету як до гри снобів. Гості були вочевидь не тільки що з перукарні, як і Барроуз, що стовбичив за стійкою.

Evening,[45] — немов бруском по лезу коси брязнув він.

Tonic, no gin.[46] — Харрі виклав десять доларів і попросив залишити здачу собі.

— Для чайових забагато, а для хабара — замало. — Барроуз помахав купюрою. — Поліцейський?

— Так помітно? — запитав Харрі збентежено.

— Так, хоча говориш ти, як турист.

Барроуз поклав перед ним здачу і відвернувся.

— Я друг Ендрю Кенсинґтона, — сказав Харрі.

Барроуз миттєво обернувся і швиденько згріб здачу.

— Що ж ти відразу не сказав? — промурмотів він.

Барроуз не зміг пригадати, чи чув він що-небудь про Інґер Холтер. Харрі це і так було відомо — з’ясував уже після розмови з Ендрю. Але, як говорив його давній учитель Сімонсен на прізвисько Простріл з поліції Осло, «краще запитувати відразу і багато».

Харрі огледів приміщення.

— Що у вас тут буває?

— Гриль на шпажках і грецький салат, — відказав Барроуз. — Страва дня, сім доларів.

— Вибачте, неточно висловився, — поправився Харрі. — Я хотів сказати: що за люди тут бувають? Що за відвідувачі?

— Рівень нижче середнього, — невесело посміхнувся Барроуз, і ця посмішка краще, ніж будь-що інше, говорила про те, на що перетворилася мрія про власний бар.

— А там сидять завсідники? — Харрі кивнув на п’ятьох хлопців, що потягували пиво в темному кутку.

— Авжеж, звичайно. Тут в основному завсідники. Від особливого напливу туристів ми не страждаємо.

— Ви не проти, якщо я поставлю вашим гостям кілька питань? — сказав Xapрі.

Барроуз зам’явся:

— Ці хлопці — не із зразкових матусиних синочків. Не знаю, як вони заробляють собі на пиво, та й запитувати не збираюся. Але з дев’ятої до четвертої вони не працюють, скажімо так.

— Але ж їм теж не подобається, коли поблизу ґвалтують і душать дівчат? Навіть якщо вони самі не завжди дотримуються закону. Хіба такі злочини не відлякують народ і не шкодять справам, хай там чим би ви торгували?

Барроуз почав нервово протирати склянку.

— На твоєму місці я б усе-таки був обережніший.

Харрі кивнув і повільно пішов до столика в кутку, щоб його встигли розгледіти. Один з хлопців підвівся і схрестив руки, так що на м’язистому передпліччі стало видно татуювання.

— Столик зайнято, blondie.[47]— Голос був хрипкий, ніби вітер гудів у димарі.

— У мене є питання… — почав Харрі, але той похитав головою. — Лишень одне. Хто-небудь знає цього чоловіка, Еванса Вайта?

Харрі дістав фотографію.

До цього ті двоє, що сиділи до нього обличчям, ледве окинули його байдужим, навіть незлобним поглядом. Та коли прозвучало прізвище Вайта, в їхніх очах спалахнув інтерес. Харрі помітив, що засовалися й ті двоє, що сиділи до нього спиною.

— Ніколи про нього не чув, — відповів хрипкий. — У нас тут особиста… розмова, містере. На все добре.

— Гадаю, не стосовно речовин, заборонених австралійськими законами? — спитався Харрі.

Довга пауза. Небезпечна тактика. На голу провокацію йде пише той, у кого є або надійна підтримка, або шляхи до відступу. У Харрі не було ні того, ні іншого. Просто він подумав, що час уже діяти.

Одна потилиця стала підійматися. Вище і вище. Він майже вперся у стелю, потім здоровило повернувся до Харрі лицем — рябим і страшним. Прямі вуса, що звисали з куточків рота, підкреслювали східну зовнішність громила.

— Чинґісхан! Радий тебе бачити! А я гадав, ти помер! — випалив Харрі і простягнув руку.

«Хан» відкрив рота:

— Ти хто?

Його бас прозвучав передсмертним хрипом — будь-яка група, що виступає в стилі death metal, продала б душу за такого вокаліста.

— Я поліцейський і не думаю…

— Ай-ді, — кинув «хан» звідкись з-під стелі.

Pardon?

The badge.[48]

Харрі зрозумів, що ситуація вимагає від нього не просто пластикової картки з фотографією з поліції Осло.

— Тобі говорили, що голос у тебе, як у мерця або у вокаліста «Сепультури», як його там?..

Харрі підніс палець до підборіддя і зробив вигляд, ніби намагається пригадати. Хрипкий уже вийшов з-за столу. Харрі тицьнув у нього пальцем:

— А ти часом не Род Стюарт? Так ви сидите тут і обдумуєте «Live Aid II», і…

Кулак поцілив йому прямо в зуби. Харрі похитнувся, але встояв на ногах і підніс руку до рота.

— Я так розумію, ви не вірите, що в мене як у коміка велике майбутнє? — запитав Харрі, дивлячись на пальці. Кров, слина і ще щось м’яке, біле, може, пульпа? — Хіба пульпа не червона? Ну, пульпа — м’яка внутрішність зуба, знаєте? — запитав він «Рода», показуючи йому долоню.

«Род» скептично поглянув на Харрі, потім нахилився й уважно вивчив білі осколки.

— Це зубна кістка, яка під емаллю, — сказав він. — Мій старий — дантист, — пояснив він решті. Потім на крок відступив і вдарив ще раз.

На мить у Харрі потемніло в очах, але коли розвиднілося, він зрозумів, що як і раніше стоїть на ногах.

— Глянь-но, чи немає тепер пульпи? — поцікавився «Род».

Харрі знав, що робить дурницю; життєвий досвід разом із здоровим глуздом теж вважали, що це дурниця; ще не вибита геть щелепа могла підтвердити, що навіть велика дурниця; але права рука визнала, що це чудова ідея, а тієї миті рішення було за нею. Вона двинула «Рода» по підборіддю, Харрі почув клацання зубів і побачив, як «Род» відступив на два кроки, — вірна ознака того, що удар був точний і важкий.

Такий удар через щелепу безпосередньо досягає мозочка (тобто «малого мозку» — назва, яка, на думку Харрі, в даному випадку підходила якнайкраще), де хвилеподібний рух породжує низку дрібних коротких замикань, а також, якщо людина здорова, спричинює моментальну втрату свідомості і/або різні мозкові травми. У випадку з «Родом» здавалося, ніби мозок ніяк не може вирішити, що йому вибрати: цілковите відключення чи нетривалий струс.

Колега «Чинґісхан» вирішив не чекати його рішення і, схопивши Харрі за барки та піднявши на висоту своїх плечей, кинув його, як вантажники кидають мішки з борошном. Парочка, котра якраз їла страву дня за сім доларів, дістала безкоштовний додаток у вигляді Харрі і поспішила забратися геть, коли він спиною гепнувся на їхній столик. «Боже, сподіваюся, я скоро знепритомнію», — подумав Харрі, відчувши біль і побачивши над собою «хана».

Ключиця — кістка крихка і уразлива. Харрі прицілився і вдарив. Але імпульс, отриманий від «Рода», збив окомір, і Харрі просто мазнув у повітрі.

— Закатруплю, — пообіцяв «хан» і заніс над головою важкі, як ковальський молот, кулаки. Удар припав Харрі по грудній клітці, миттєво припинивши всі кровоносні і дихальні функції. Тому він не побачив і не почув, як до бару ввійшов чорношкірий чоловік, який рвонув зі стіни м’яч часів матчу Австралія — Пакистан 1969 року, — міцний предмет діаметром 7,6 сантиметра і завважки 160 грамів. Відвідувач нахилився вперед і взяв невеликий розгін, у кінці якого відведена назад і зігнута в лікті рука з величезною силою зробила горизонтальний рух, як у бейсболі, а не в крикеті, де кидок робиться з-за голови прямою рукою по дугоподібній траєкторії. Тож м’яч не впав, як має бути, на землю, а продовжив рух до цілі.

На відміну від «Рода» «Чинґісхан» не залишив своєму «малому мозку» часу на роздуми, і коли м’яч зацідив йому в лоб, миттю відключився. Його тіло почало падати. Воно все падало і падало, як підірваний хмарочос.

Тим часом з-за столу встали решта троє, і їхній вигляд не обіцяв нічого доброго. Темношкірий зробив крок уперед, недбало піднявши руки в низькій захисній стійці. Один з трійці кинувся на нього.

Харрі, незважаючи на туман перед очима, ідентифікував нову дійову особу, вгадавши, що вона, успішно ухилившись і розвідавши двома легкими ударами лівої руки відстань, аперкотом правою пошле противника в нокаут. На щастя, все це відбувалося у вузькій частині зали, де всі троє напасти на нього не могли. Поки перший супротивник вибирався з нокауту, у бійку кинувся другий, обережніший. Його бойова стійка навертала на думку, що у цього бійця є пояс якого-небудь кольору в якому-небудь єдиноборстві з азіатською назвою. Перший, пробний, удар було відбито, а подальший розворот з обов’язковим ударом ноги не дав результату — темношкірий відвихнувся.

Зате блискавична серія ліва-права-ліва виявилася дуже результативною, відкинувши каратиста до стіни. Темношкірий підскочив до нього і докінчив почате прямим ударом лівою, так що голова з неприємним звуком стукнулася об муровану кладку, і боєць сповз по стіні на підлогу. Метальник м’яча ударив його ще два рази, але це було вже зайвим.

Сидячи на стільці, «Род» засклілим поглядом спостерігав за сценою.

Клацнуло лезо складаного ножа. Пригнувшись і широко розкинувши руки, у бійку кинувся третій супротивник. Якраз у цю мить «Рода» знудило на власні черевики — вірна ознака струсу мозку, відзначив Харрі задоволено. Його й самого почало трохи нудити, особливо коли він побачив, як перший противник, очунявши, зірвав зі стіни біту й підійшов до боксера ззаду. Третій, з ножем, стояв тепер поряд з Харрі, не звертаючи уваги на нього.

— Ззаду, Ендрю! — гукнув Харрі, повисаючи на руці з ножем.

Він почув глухий і сухий тріск біти, гуркіт столів і стільців, але увага його була прикута до парубка з ножем — той вирвався і тепер кружляв біля нього, театрально розмахуючи руками і недоумкувато оскалюючись.

Не спускаючи очей із супротивника, Харрі почав шарити по столу, шукаючи бодай якоїсь зброї. Від стійки лунали удари крикетної біти.

Парубок з ножем розсміявся і став підходити ближче, перекидаючи зброю з однієї руки в другу.

Харрі стрибнув уперед, ударив і відскочив назад. Права рука супротивника повисла як батіг, ніж, дзенькнувши, упав на кам’яну долівку. Сам він здивовано втупився у праве плече, з якого стирчала шпажка із шматочком шампіньйона. Права рука відмовлялася рухатися. Все з тим же здивованим виглядом він лівою рукою поторкав шпажку, ніби перевіряючи, чи не привиділася вона йому. «Напевно, попав у м’яз або нерв», — подумав Харрі і вдарив знову.

Він зрозумів лише, що поцілив по чомусь твердому — від кисті до плеча пробіг різкий біль. Супротивник відступив на крок і ображено поглянув на Харрі. З однієї ніздрі у нього витікала густа цівка крові. Харрі потер руку. Потім підняв кулак знову, але передумав.

— Так я собі кісточки зіб’ю. Може, просто здасися? — запропонував він.

Супротивник кивнув і гепнувся поряд з «Родом», який як і раніше сидів, затиснувши голову коліньми.

Коли Харрі обернувся, він побачив, що Барроуз стоїть, наставивши на першого з нападників пістолет, а поміж перекинутих столів мов неживий простягся Ендрю. Дехто з відвідувачів дав драла, дехто стояв і з цікавістю спостерігав за тим, що діється, але більшість сиділи і дивилися телевізор. Крикетний матч Англія-Австралія.


Коли до поранених приїхала машина «швидкої допомоги», Харрі потурбувався про те, щоб Ендрю забрали першим. Сам він йшов поряд з ношами. У Ендрю ще йшла кров з вуха і страшний хрип виривався з горла під час дихання, але він усе-таки прийшов до тями.

— He знав, що ти граєш у крикет, Ендрю. Чудовий кидок, але, по-моєму, дуже жорстко.

— Еге ж, твоя правда. Я неправильно оцінив обстановку. Ти цілком тримав ситуацію під контролем.

— Ні, — відповів Харрі. — Не брехатиму: не тримав.

— Гаразд, — сказав Ендрю. — І я не брехатиму: у мене страшенно болить довбешка, і я шкодую, що взагалі сюди приперся. Було б справедливіше й краще, якби замість мене лежав ти. Я не жартую.

Коли від’їхала «швидка допомога», в барі залишилися тільки Xapрі і Барроуз.

— Сподіваюся, ми не наламали тут у вас дров? — запитав Харрі.

— Та ні, нічого. Крім того, моїм відвідувачам іноді подобаються видовища наживо. Але тепер тобі треба бути обережним. Босові цих хлопців не сподобається, коли він усе дізнається, — відповів Барроуз.

— Он як? — Харрі здалося, що Барроуз готовий щось йому розповісти. — А хто їхній бос?

— Я тобі нічого не говорив, але хлопець на твоїй фотографії добряче на нього схожий.

Харрі повільно кивнув:

— Тепер я попереджений. Значить, озброєний. Ви не проти, якщо я візьму ще одну шпажку?

9 Двоє ексгібіціоністів, п’яниця, педераст і чорна змія

Зубний лікар на Кінґз-Крос з першого погляду визначив, що над відновленням зламаного посередині переднього зуба доведеться помудохатися. За підготовчу роботу Харрі видав йому щедрий гонорар, сподіваючись, що начальник поліції Осло пізніше відшкодує ці витрати.

У дільниці Харрі довідався, що в Ендрю зламано три ребра і сильний струс мозку, отож він валятиметься на лікарняному ліжку щонайменше тиждень.

Після обіду Харрі попросив Леб’є з’їздити разом з ним відвідати хворого. Вони доїхали до лікарні Сент-Етьєн і залишили запис у журналі відвідувань — товстенному фоліанті, що лежав у реєстратурі перед ще товстішою медсестрою. Харрі спробував запитати, куди йти далі, але медсестра лише показала на себе пальцем і похитала головою.

— Вона не говорить англійською, — пояснив Леб’є.

Вони пішли далі і наткнулися на молодого й усмішливого чергового адміністратора, котрий заніс їхні імена до комп’ютера, повідомив їм номери палат і пояснив, як пройти.

— Від кам’яного віку до наших днів за десять секунд, — прошепотів Харрі.

Вони перекинулися кількома словами із загіпсованим Ендрю, але той був у поганому гуморі і через п’ять хвилин попросив їх забиратися під три чорти. Поверхом вище в окремій палаті лежав той парубок з ножем. З рукою на перев’язі і набряками на обличчі, він дивився на Харрі так само ображено, як і учора ввечері.

— Що тобі треба, чортів коп? — простогнав він.

Харрі сів на стілець біля ліжка.

— Дізнатися, чи давав Еванс Вайт розпорядження вбити Інґер Холтер, кому він його давав і чому.

Хлопець на ліжку спробував розсміятися, але замість цього зайшовся кашлем.

— Не знаю, про що ти говориш, копе, і думаю, ти сам цього не знаєш.

— Як плече? — спитався Харрі.

Очі людини на ліжку стали вилазити з орбіт.

— Тільки попро…

Харрі дістав з кишені шпажку. На лобі у людини на ліжку набрякла синя вена.

— Жартуєш, копе?

Харрі нічого не відповів.

— Ти що, схибнувся? Гадаєш, це тобі мине безкарно? Та якщо на моєму тілі знайдуть хоч подряпину після того, як ви підете, тебе миттю викинуть з твоєї поганої роботи!

Його голос зірвався на писк.

Харрі підніс вказівний палець до його губ.

— Тихше, тихше! Ти бачиш он того великого бритоголового дядька біля дверей? Може, так з вигляду і не скажеш, але він кузен того, кому ви вчора проламали битою череп. Він дуже просив мене взяти його сьогодні з собою. І зараз він заклеїть тобі рот і тебе триматиме, а я розв’яжу цей бинт і встромлю оцю гарненьку штучку туди, де сліду від неї не залишиться. Тому що він залишився ще з минулого разу, пам'ятаєш?

Харрі акуратно взяв його за праве плече. З очей співрозмовника бризнули сльози, а тіло затіпалося як у лихоманці. Погляд перебігав з Харрі на Леб’є. Людська натура — воістину дрімучий ліс, але коли людина на ліжку відкрила рота, Харрі здалося, що він побачив у цьому лісі стежку.

— Все, що ви можете мені зробити, не страшніше за те, що зробить зі мною Еванс Вайт, якщо довідається, що я на нього стукаю. — Очевидно, так воно й було. — Я знаю і ви знаєте, що навіть якби я мав що розповісти, я б усе одно мовчав. Отож починайте. Але спочатку дайте мені сказати: ви шукаєте не там! Їй-богу, не там!

Харрі поглянув на Леб’є. Той злегка похитав головою. Харрі на секунду задумався, потім устав і поклав шпажку на стіл.

— Видужуй, — сказав він.

Hasta la vista,[49] — відповіла людина на ліжку і прицілилася в нього вказівним пальцем.


Черговий адміністратор в готелі передав Харрі повідомлення. Той відразу впізнав номер дільниці і зателефонував зі свого номера. Відповів Юн Суе.

— Ми ще раз проглянули всі дані, — сказав він. — І зробили детальнішу перевірку. Частина даних була вилучена з архівів через три роки після скоєння злочинів. Згідно із законом не можна зберігати застарілі відомості. Але що стосується сексуальних злочинів… на цей випадок у нас є свій, неофіційний архів. І я з’ясував дещо цікавеньке.

— І що ж?

— Офіційно Хантер Робертсон, власник будинку, де жила Інґер Холтер, чистий перед законом. Але якщо приглянутися ближче, з’ясовується, що його двічі штрафували за ексгібіціонізм. Цинічний ексгібіціонізм.

Харрі спробував уявити собі нецинічний ексгібіціонізм.

— Наскільки цинічний?

— Збудження своїх статевих органів у громадському місці. Звичайно, це ще нічого не означає, але це не все. Леб’є поїхав до нього, але вдома нікого не виявилося — лише злюща псина, яка вила за дверима. Поки він там стояв, підійшов сусід. З’ясувалося, що він домовився з Робертсоном по середах годувати і вигулювати його псину. У нього був і ключ від дверей. Ясна річ, Леб’є запитав, чи не вигулював він її перед тим, як знайшли тіло Інґер Холтер. Той відповів, що так, вигулював.

— І що?

— Раніше Робертсон заявляв, що увечері, напередодні того дня, коли знайшли Інґер, він був удома сам. Я вирішив, що тобі буде цікаво це довідатись.

Харрі відчув, як прискорюється пульс.

— Ваші подальші дії?

— Відправимо по нього поліцейську машину — забрати його, а то рано-вранці він піде на роботу.

— Гм. А де і коли він коїв свої злочинства?

— Секундочку. Здається, в якомусь парку. Ось. Написано «Ґрін-парк». Це маленький…

— Я знаю. — Харрі швидко мізкував. — Мабуть, доведеться прогулятися. Дехто, схоже, там днюють і ночують. Може, вони що й знають?

Юн продиктував дати актів ексгібіціонізму, і Харрі записав їх у свій маленький чорний «Альманах ощадних банків Скандинавії» — батьків дарунок на Різдво.

— До речі, Юне, просто задля цікавості: що означає «нецинічний ексгібіціонізм»?

— Це коли п’яний вісімнадцятилітній хлопак показує дупу поліцейському патрулю в день Конституції Норвегії.

Харрі похлинувся від здивування.

Зі слухавки донеслося Юнове хихикання.

— Але як?.. — почав Харрі.

— Чого тільки не довідаєшся, коли у тебе є два паролі, а в сусідньому кабінеті сидить данець. — Юн весело розсміявся.

Харрі відчув, що його кинуло в жар.

— Усе гаразд? — Юн, здається, був занепокоєний, чи не зайшов він надто далеко. — Більше ніхто не знає.

Його голос здавався таким нещасним, що Харрі не наважився розізлитися.

— У тому патрулі була одна жінка, — сказав він. — Їй сподобався мій зад.

Юн полегшено розсміявся.


Фотоелементи в парку вирішили, що вже досить темно, і ліхтарі увімкнулись, коли Харрі підійшов до лавки. Людину, що сиділа на ній, він упізнав одразу.

— Добрий вечір.

Похилена на груди голова поволі підвелася, і пара карих очей поглянула на Харрі — точніше, крізь нього, зафіксувавши погляд на якійсь далекій крапці.

Fig?[50] — хрипко попросив він.

— Перепрошую?

Fig, fig, — повторив він і помахав двома пальцями в повітрі.

Oh, fag. You want a cigarette?[51]

Yeah, fig.

Харрі дістав з пачки дві сигарети. Одну взяв собі. Деякий час вони мовчки курили. Вони сиділи в крихітному зеленому оазисі посеред багатомільйонного міста, але Харрі здалося, ніби він зараз на безлюдному острові. Може, через цю темряву й електричний джеркіт коників. Або через відчуття чогось ритуального і позачасового, того, що вони сидять поруч і курять, білий поліцейський і чорний нащадок давніх мешканців цього континенту з чужим, широким обличчям.

— Хочеш купити мою куртку?

Харрі поглянув на його куртку — тонку чорно-червону вітровку.

— Прапор аборигенів, — пояснив він і показав Харрі спину куртки. — Такі робить мій кузен.

Харрі ввічливо відмовився.

— Як тебе звати? — запитав абориген. — Харрі? Це англійське ім’я. У мене теж англійське ім’я. Мене звуть Джозеф. Узагалі-то це єврейське ім’я. Йосип. Батько Ісуса. Розумієш? Джозеф Волтер Родріґ. У племені мене звуть Нгардаґха. Н-гар-даґ-ха.

— Ти часто буваєш у цьому парку, Джозефе?

— Авжеж, часто. — Джозеф знову відпустив погляд, і той відлетів на кілометр.

Абориген дістав з-під куртки пляшку соку, запропонував Харрі, відпив сам і з задоволеним виглядом закрутив кришку. Куртка була розстебнута, і Харрі побачив на грудях татуювання. Над великим хрестом було написано: «Джері».

— Гарні у тебе татуювання, Джозефе. А хто такий Джері?

— Джері — мій син. Син. Йому чотири роки. — Джозеф розчепірив пальці і спробував відлічити чотири.

— Я зрозумів. Чотири. А де Джері зараз?

— Вдома, — Джозеф махнув рукою у напрямі домівки. — Вдома з мамою.

— Знаєш, Джозефе, я шукаю одну людину. Її звуть Хантер Робінсон. Він білий, маленького зросту, і в нього мало волосся на голові. Коли-не-коли він приходить у парк. І він показує… різні частини тіла. Ти розумієш, про кого я? Ти його бачив, Джозефе?

— Так, так. Він прийде, — відповів Джозеф і потер ніс, ніби гадав, що Харрі не розуміє очевидного. — Просто зачекай. Він прийде.

Харрі знизав плечима. Звичайно, твердження Джозефа не заслуговувало на особливу довіру, але більше робити було нічого, і він простягнув Джозефу ще одну сигарету. Вони сиділи на лавці, а темрява ставала все глибшою і під кінець зробилася майже відчуваною на дотик.


Віддалік забамкав церковний дзвін. Харрі запалив восьму сигарету і затягнувся. Востаннє, коли він ходив у кіно з Сеструнчиком, вона сказала, що йому треба кинути курити. Того разу вони дивилися фільм «Робін Гуд — принц злодіїв» з найгіршим акторським складом, який Харрі міг пригадати. Гірше тільки — в «Plan 9 From Outer Space».[52] Але Сеструнчика не обурювало, що Робін Гуд у виконанні Кевіна Костнера відповідає шерифові Ноттінґемському чистісінькою американською. Сеструнчика взагалі мало що обурювало, зате вона верещала від захвату, коли Костнер зробив лад у Шервудському лісі, і плакала від радості, коли Робін і леді Маріана врешті-решт знайшли одне одного.

Потім вони пішли в кафе, і він купив їй кави. Вона розповіла йому, як добре їй живеться на новій квартирі в Согне. Але двоє людей, які живуть по сусідству, — «зовсім на голову того». І ще сказала, що Харрі мусить кинути курити.

— Ернст говорить, це небезпечно, — сказала Сеструнчик. — Від цього можна вмерти.

— Хто такий Ернст? — запитав Харрі, але вона тільки захихикала у відповідь. Потім знову стала серйозною:

— Ти не куритимеш, Харальде. І не помреш, зрозумів?

Це звертання «Харальде» і слівце «зрозумів?» вона перейняла від мами.

При хрещенні батько наполіг, аби синові дали ім’я Харрі. Батько, Фредрік Холе, який зазвичай у всьому догоджав дружині, раптом підніс голос і заявив, що хоче назвати хлопчика на честь діда, який був моряком і, з усього, хорошою людиною. Мати довго не сперечалася і погодилася, про що потім гірко шкодувала.

— Хто-небудь коли-небудь чув про якого-небудь Харрі, який чого-небудь доскочив? — говорила вона. Коли батько хотів її піддражнити, він цитував її фрази з величезною кількістю «небудь».

І мати стала звати його Харальдом, на честь свого дядька. Але ця затія широкої підтримки не дістала. А після смерті матері Сеструнчик теж стала його так звати. Може, Сеструнчику хотілося таким чином заповнити виниклу порожнечу в їх житті. Цього Харрі не знав — у голові в бідолашної дівчинки відбувалося надто багато непояснимого, І коли він пообіцяв, що кине курити — якщо не відразу, то поступово, — Сеструнчик усміхнулася і заплакала, так і не зітерши з носа крем.

А тепер Харрі сидів і уявляв, як тютюновий дим звиває звої в його тілі. Як величезний змій. Буббур.

Джозеф здригнувся і прокинувся.

— Мої предки були люди-ворони — crow people, — без передмов сказав він і випростався. — Вміли літати. — Здавалося, сон збадьорив його. Він потер обличчя обома руками. — Добре це — літати. У тебе є десятка?

У Харрі була лише двадцятидоларова купюра.

— Здорово, — сказав Джозеф і вихопив її.

Напевно, це було лише хвилинне прояснення, тому що хмари знову почали затягувати Джозефів мозок — він щось забурмотів незрозумілою мовою, що нагадувала ту, якою Ендрю говорив з Тувумбою. Як її там? Креольська? І ось уже голова п’яного аборигена знову похилилась на груди.


Харрі вирішив, що докурить цю сигарету й піде, але тут з’явився Робертсон. Харрі сподівався побачити його в пальті — звичайному одязі ексгібіціоніста. Але на Робертсоні були джинси і біла футболка. Він йшов, розглядаючись на всі боки і ніби пританцьовував у такт беззвучній пісні. На Харрі він не звертав уваги, аж поки дійшов до лавок, але побачивши його, змінився на виду.

— Добрий вечір, Робертсоне. А ми вас шукаємо. Сідайте.

Робертсон оглянувся довкола і несміливо зробив крок до лавки. Здавалося, найбільше йому зараз хочеться втекти. Але він зітхнув і сів.

— Я розповів усе, що знаю, — почав він. — Чому ви мене мучите?

— Тому що довідалися, що раніше ви мучили інших.

— Я? Та ніколи!

Харрі поглянув на нього. Робертсон був дуже неприємною людиною, але попри все бажання Харрі не йняв віри, що перед ним — серійний убивця. І усвідомлення того, як багато часу витрачено даремно, доводило Харрі до сказу.

— Ви знаєте, скільки дівчат через вас не можуть спати ночами? — Харрі постарався вкласти у свій голос якомога більше презирства. — Ті, що не можуть забути про рукоблудника, який подумки ґвалтує їх? Як міцно ви засіли у них у пам’яті, змушуючи знову переживати страх і приниження?

Робертсон видушив із себе сміх:

— Це все, констеблю? Може, я викликав у когось відразу до статевого життя? А тим, кого я травмував, довелося все життя вживати пігулки? До речі, рекомендую підлікуватися вашому дружбану. Який сказав, що мене посадять на шість років, якщо я не дам вам, паршивцям, свідчень. Але тепер я проконсультувався з адвокатом, і він сказав, що поговорить з вашим начальником. Тож не раджу напускати туману.

— Можна обійтися і без цього. — Харрі відчував, що йому не дається роль прямолінійного поліцейського, в якій Ендрю почувався як риба у воді. — Або ви відповідаєте на мої питання тут і зараз, або…

— …або поговоримо в дільниці. Дякую, вже чули. Будь ласка, в’яжіть мене. Мій адвокат приїде і забере мене протягом години. А ви дістанете своє за перевищення службових повноважень. Be mу guest![53]

— Я не зовсім те мав на увазі, — тихо відповів Харрі. — Я думав про невеличкий витік інформації до однієї з недільних газет Сіднея, не надто перебірливих, але охочих до сенсацій. Уявляєте заголовок: «Господар квартири Інґер Холтер (на фото), ексгібіціоніст в об’єктиві поліції».

— Сто чортів! Я ж заплатив штраф! Сорок доларів! — заверещав Хантер Робертсон.

— Аякже, знаю, Робертсоне, це був незначний злочин, — розуміюче кивнув Харрі. — Такий незначний, що досі про нього не знали навіть сусіди. Тим цікавіше їм буде прочитати газети, чи ж не так? А вже на роботі… А ваші батьки ще читають газети?

Робертсон осів. Так здувається пробитий м’ячик. Харрі зрозумів, що, заговоривши про батьків, наступив на болючу мозолю.

— Безсердечний мерзотник, — хрипко, з мукою в голосі видушив Робертсон. — І де тільки беруть таких? — Пауза. — Що вам потрібно?

— По-перше, де ви були того вечора, коли знайшли тіло Інґер Холтер.

— Я вже говорив, що був удома сам і…

— Розмову закінчено. Сподіваюся, в редакції знайдеться відповідна фотографія.

Харрі встав.

— Добре, добре! Мене не було вдома! — майже вигукнув Робертсон. Він відкинув назад голову і заплющив очі.

Харрі знову сів.

— Коли я був студентом і винаймав квартиру в одному з благополучних кварталів, отак через вулицю від мене жила вдова, — сказав Харрі. — Кожної п’ятниці рівно о сьомій годині вечора вона розсувала штори. Я жив на тому ж поверсі, що й вона, і дуже добре бачив її кімнату. Щоп’ятниці вона завжди запалювала свою величезну люстру. В інші дні тижня вона була просто посивіла вдова в окулярах і в’язаній кофті — таких завжди бачиш у трамваях і чергах до аптеки.

Але в п’ятницю о сьомій починалася вистава, і ти забував про літню даму з кашлем і паличкою. Вона була в шовковому халаті з японськими візерунками і чорних туфлях на високому каблуці. О пів на восьму до неї приходив чоловік. За чверть до восьмої вона скидала халат і залишалася в чорному корсеті. О восьмій вона розстібала корсет і кидалася на подушки дивана. О пів на дев’яту чоловік ішов, штори запиналися — виставу було закінчено.

— Цікаво, — саркастично зауважив Робертсон.

— Цікаво те, що ніхто ніколи не здіймав через це галасу. Ті, хто жив на моєму боці вулиці, звісно, бачили, що відбувається, і багато хто дивився виставу регулярно. Але ніколи її не обговорювали і не заявляли в поліцію, наскільки я пам’ятаю. І ще цікаво, що вистави відбувалися систематично. Спочатку я думав, що все через чоловіка, що саме о цій порі він міг приходити, що він працював, можливо, був одружений і так далі. Але потім я помітив, що чоловік став приходити інший, але час залишився той самий. І тоді до мене дійшло: вона міркувала, як міркує директор телеканалу. Якщо ти привчив публіку до певного часу виходу в ефір, змінювати його не можна. А найголовнішими в її статевому житті були глядачі. Розумієте?

— Розумію, — відповів Робертсон.

— Моє питання буде зайвим, але все ж таки: до чого я розповів усю цю історію? Я здивувався, коли наш сонний друг Джозеф так упевнено заявив, що ви сьогодні прийдете. Тоді я перевірив за записами — і все збіглося. Сьогодні середа, Інґер Холтер зникла в середу, й обидва акти ексгібіціонізму теж були в середу. Ви даєте регулярні вистави, чи ж не так?

Робертсон мовчав.

— Тоді природно буде запитати: чому більше в поліцію не заявляли? Адже з того разу минуло вже майже чотири роки. Все-таки публіці не подобається, коли чоловіки показують дівчаткам свої статеві органи.

— Хто сказав, що там були дівчатка? — похмуро запитав Робертсон. — І хто сказав, що публіці не подобається?

Якби Харрі умів гаразд свистіти, він би зараз свиснув від подиву. Він пригадав двох розсварених чоловіків, яких бачив у цьому парку.

— Так ви робите це перед чоловіками, — сказав він більше для самого себе. — Перед місцевими голубими. Зрозуміло, чому на вас не заявляють. То, значить, є і постійні глядачі?

Робертсон зітнув плечима:

— Вони приходять і йдуть. Але принаймні знають, де і коли мене можна побачити.

— А ті заяви?

— Хтось сторонній випадково проходив мимо. Тепер ми стали обережнішими.

— Значить, якщо не помиляюся, сьогодні я зможу поговорити зі свідками, які підтвердять, що того вечора, коли знайшли Інґер, ви були тут?

Робертсон кивнув.

Вони мовчки сиділи і слухали, як сопе Джозеф.

— Але все одно дещо не сходиться, — сказав Харрі, подумавши. — Я майже про це забув, але тут довідався, що щосереди вашого собаку вигулює і годує сусід.

Мимо повільною ходою пройшли двоє чоловіків і зупинилися на межі плями світла від ліхтаря.

— Тоді я запитав себе: навіщо його годувати, якщо Інґер взяла додому кістки і м’ясні об’їдки з «Олбері»? Спочатку я подумав, що ви про це не домовлялися, їжа була на завтра або щось до того. Але потім згадав, що ваш собака не їсть… принаймні, йому не дають м’яса. Кому ж тоді Інґер несла об’їдки? У барі вона сказала, що бере їх для собаки, навіщо їй було брехати?

— Не знаю, — сказав Робертсон.

Харрі помітив, що він поглядає на годинник. До вистави залишалося не так багато часу.

— І ще, Робертсоне. Що вам відомо про Еванса Вайта?

Робертсон обернувся і поглянув на нього своїми блакитними очима. Харрі здалося, що він бачить у них страх.

— Дуже мало що, — відповів Робертсон.

Харрі здався. Далеко він не просунувся. Всередині у нього палало бажання гонитви: наздогнати і схопити. Але такої нагоди не траплялося. Та ну їх усіх! Незабаром він буде далеко звідси. Проте від цієї думки легше не стало.

— Ви говорили про свідків, — сказав Робертсон. — Я був би вдячний, якби…

— Я не заважатиму вашій виставі, Робертсоне. Тим, хто на неї приходить, вона, мабуть, подобається. — Він глянув на пачку, взяв з неї ще одну сигарету, а решту поклав у кишеню Джозефу. Потім підвівся. — Принаймні, мені вистава вдови подобалась.


В «Олбері», як завжди, веселощі були в розпалі. На всю гучність гриміла пісня Джері Хеллівел «It’s Raining Man», за стійкою на сцені стояли троє хлопчиків, на яких не було нічого, крім довгих боа. Люди веселилися і підспівували. Харрі деякий час спостерігав за шоу, потім попрямував у бар до Бірґіти.

— Чому не підспівуєш, красунчику? — запитав добре знайомий голос.

Харрі обернувся. Сьогодні на Отто було не жіноче плаття, а простора рожева шовкова сорочка, і лише трохи туші на віях та помада на губах показували, що він піклується про свій імідж.

— Вибач, Отто, не той настрій.

— О, всі ви, скандинави, однакові. Не вмієте розслаблятися, поки не вип’єте стільки, що вже ні на що не здатні… Розумієш, про що я?

Харрі посміхнувся, дивлячись на його напівопущені повіки.

— Не загравай зі мною, Отто. Даремно згаєш час.

— Ти що, безнадійний гетеросексуал?

Харрі кивнув.

— Все одно дай мені пригостити тебе, красунчику. Що ти питимеш?

Він замовив грейпфрутовий сік для Харрі і коктейль «Кривава Мері» для себе. Цокнулися, і Отто одним духом вихилив півкелиха.

— Більше від нещасного кохання нічого не допомагає. — Він допив решту, здригнувся, замовив ще один коктейль і поглянув на Харрі. — Отже, ти ніколи не займався сексом з чоловіком. І думки у тебе такої не було?

Харрі покрутив склянку в руці.

— Дивлячись що під цим розуміти. Хіба лише в нічних жахах.

— От-от, бачиш, — Отто підніс вказівний палець. — Уві сні ти сам про це подумуєш. Підсвідомість не обдуриш, красунчику. По тобі ж видно, що в тобі це є. Питання лише в тому, коли воно дасться знати.

— Завжди чекав, коли хто-небудь розбудить у мені голубого, — сухо відповів Харрі. — Вибач, але я в це не вірю. Це все природжене. Або людина гомик, або ні. А розмови про середовище і виховання — просто дурниці.

— Та ти що! А я ж бо завжди думав, що в усьому винні моя мати і сестра! — закричав Отто, театрально б’ючи себе по лобі.

Харрі вів далі:

— Це стало відомо завдяки останнім дослідженням мозку гомосексуаліста. Гомосексуалісти легше захворюють на СНІД…

— Це, звичайно, одна з найбільш позитивних сторін захворювання, — кинув Отто і потягнув коктейль через трубочку.

— Також були виявлені органічні відмінності між мозком гомосексуаліста і гетеросексуала.

— У першого він більший. Скажи мені щось, чого я не знаю, красунчику.

— Найцікавіше, що цей ген, чи що там іще, який відповідає за гомосексуальність, передається у спадок.

Отто закотив очі:

— І що? Гадаєш, гоміку не доводиться спати з жінками? Якщо цього вимагає суспільство? Якщо в нього немає вибору? — запитував Отто, активно жестикулюючи. — Якщо жінка — всього лише замінник, то чому б ні? Адже саме тому звичайні люди, потрапивши до в'язниці, починають займатися сексом з чоловіками.

— Отже, ти можеш займатися сексом і з жінками? — запитав Харрі.

— На щастя, у мене ніколи не було забобонів, як у решти гомофілів. Я виріс у сім'ї художника і міг виявляти свої гомосексуальні схильності з десяти років, просто щоб виділитися серед оточення. Навіщо відмовлятися? Тож мені важко уявити собі секс із жінкою, як і тобі з чоловіком. Хоча я думаю, що тобі все ж легше…

— Досить! — обірвав його Харрі. — До чого ця розмова?

— Ти запитуєш про те, що тебе цікавить, красунчику, — Отто поклав долоню йому на руку. — Може, одного дня твоя цікавість переросте в щось іще?

Харрі відчув, як палають вуха. Він тихо вилаяв цього клоуна-педераста, який примусив його, дорослого хлопчика, червоніти.

— Давай поб'ємося об заклад, милий і вульгарний. — Очі Отто весело заблищали. — Ставлю сто доларів, що ще до твого від’їзду до Норвегії твоя м’яка тонка ручка пеститиме мої найінтимніші місця. Згода?

Отто потис Харрі руку і радісно верескнув, побачивши його побуряковіле обличчя.

— Якщо ти дуже хочеш розстатися з грошима, то згода, — відповів Харрі. — Але ж у тебе, здається, нещасливе кохання, Отто? Може, тобі краще сидіти вдома і думати про щось інше, а не спокушати нормальних хлопчиків?

Він одразу й пошкодував про свої слова. Але йому ніколи не вдавалося тримати себе в руках, коли з нього потішалися.

Отто відпустив руку й ображено поглянув на нього.

— Вибач, не бери в голову, — сказав Харрі.

Отто знизав плечима:

— У справі щось з’ясувалося?

— Ні, — Харрі був радий змінити тему. — Можливо, колом її знайомих не обійтися. До речі, ти був з нею знайомий?

— Усі, хто тут часто буває, знали Інґер.

— Ви з нею розмовляли?

— М-гу. Іноді перекидалися слівцем. Але, по-моєму, вона була занадто розчепурена.

— Розчепурена?

— Вона задурила голову багатьом відвідувачам. Одягалася визивно, посилала їм довгі погляди й усмішки, щоб отримати чайові якнайбільше. Це може бути небезпечно.

— Хочеш сказати, хтось із відвідувачів міг…

— Я хочу сказати, що, можливо, вам не доведеться далеко ходити, констеблю.

— Тобто?

Отто глянув навколо і допив коктейль.

— Не бери в голову, красунчику. — Він зібрався йти. — А зараз я зроблю, як ти радиш. Піду додому думати про щось інше. Те, що лікар прописав.

Отто махнув рукою одному з хлопчиків у боа, той підійшов і простягнув йому сигарету.

— Не забудь про мою виставу! — гукнув Отто, йдучи.


«Олбері» був напхом напханий. Харрі тихо сидів і дивився, як працює Бірґіта. Він слідкував за її рухами: за тим, як руки швидко наливають пиво, перелічують гроші і змішують коктейлі, як вона повертається, які відточені її рухи — від бочівки з пивом до стійки і каси. Він дивився, як волосся збивається їй на обличчя, як вона швидко поправляє його. Як її погляд ковзає по обличчях у пошуках нових відвідувачів — і Харрі.

Ластовинчате обличчя прояснилося, і він відчув, як швидко і радісно забилося серце.

— Тільки що прийшов друг Ендрю, — сказала вона, підійшовши до Харрі. — Він відвідав його в лікарні і переказує від нього привіт. До речі, запитував тебе. Гадаю, він поки за своїм столиком. Так, він там.

Харрі поглянув туди, куди вона показала, і відразу ж упізнав вродливого чорношкірого хлопця. Це був Тувумба, боксер. Харрі підійшов до нього.

— Не заважатиму? — Відповіддю була широка посмішка.

— Ні в якому разі. Сідай. Адже я прийшов побачитися із давнім знайомим.

Харрі сів.

І Робін Тувумба на прізвисько Муррі посміхався й далі. Незрозуміло чому повисла ніякова пауза. З тих, які ніхто не хоче визнавати ніяковими, хоча це саме так. Харрі захотілося чимось її заповнити:

— Сьогодні розмовляв з людиною-вороном. Не знав, що ваші племена так називаються. А ти з якого?

Тувумба здивовано поглянув на нього:

— Я тебе не розумію, Харрі. Я з Квінсленда.

Харрі зрозумів, наскільки безглуздо прозвучало його питання.

— Вибач, я щось не те запитав. Очевидно, сьогодні я швидше говорю, ніж думаю. Я не хотів… адже я дуже погано знаю вашу культуру. Думав, може, ви всі належите до якихось конкретних племен… чи щось подібне.

Тувумба поплескав Харрі по плечу.

— Розслабся, Харрі. Посмішив мене, і досить, — сказав Тувумба. — Чого ще від тебе чекати? У тобі ж самі забобони.

— Забобони? — У Харрі почало прокидатися роздратування. — Хіба я сказав щось…

— Річ не в тім, що ти сказав, — відповів Тувумба. — Річ у тім, чого ти підсвідомо чекаєш' від мене. Тобі здається, що ти бовкнув щось не те, і ти вже думаєш, що я ображуся, як дитина. Ти навіть не можеш собі уявити, що мені вистачить розуму зробити поправку на те, що ти іноземець. Тебе ж не ображає, що японські туристи нічого не знають про Норвегію? Про те, що вашого короля звуть Гаральд? — Тувумба підморгнув. — І це стосується не лише тебе, Харрі. Білі австралійці самі панічно бояться бовкнути щось не те. Ось парадокс — спочатку вони відібрали в нашого народу гордість, а тепер боятися її образити.

Він зітхнув і повернув до Харрі свої величезні, як дві камбали, білі долоні.

Низький і приємний голос Тувумби звучав на якійсь особливій хвилі, і йому не доводилося перекрикувати шум навколо.

— Розкажи мені краще про Норвегію, Харрі. Я читав, що там дуже красиво. І холодно.

Харрі почав розповідати. Про гори й фіорди. І про людей, що живуть між ними. Про унії та пригноблення, про Ібсена, Нансена і Ґріґа. Про північну країну, що проводить начебто далекоглядну і розумну політику, а насправді все більше нагадує бананову республіку. Країну, в якої знайшовся ліс і вихід до моря, коли британцям і голландцям виявилася потрібна деревина, знайшлися порожисті річки, коли дізналися про ціну електроенергії, і де врешті-решт відкрили нафту прямо у себе під носом.

— Ми ніколи не випускали ні машин типу «вольво», ані пива типу «Туборґ», — говорив Харрі. — Ми просто не замислюючись розпродавали свою природу. Ні додати ні відняти народ із золотим волоссям на дупі, — Харрі навіть не намагався підібрати відповідної англійської ідіоми.

Потім він розповів про Ондалснес, містечко в Ромсдалі, оточене високими горами, де було так гарно, що його мати часто говорила, ніби саме звідси почалося сотворіння світу. Бог так довго прикрашав Ромсдал, що решту світу довелося закінчувати під гарячу руку, щоб устигнути до неділі.

Про те, як одного раннього ранку в липні вони з батьком рибалили у фіорді, і про те, як він лежав на піску і вдихав запах моря, а над ним кричали чайки, і гори, ніби мовчазні й непохитні вартові, охороняли їхнє маленьке королівство.

— Мій батько з Лешаскуґа. Це маленьке селище в долині. З мамою вони познайомилися на сільських танцях в Ондалснесі. Вони часто говорили, що коли вийдуть на пенсію, поїдуть назад у Ромсдал.

Тувумба кивав і цмулив пиво. Харрі замовив ще одну склянку грейпфрутового соку. Але пити його вже не хотілося.

— Хотів би я розповісти тобі, звідки я родом, Харрі, але у таких, як я, немає чіткої прив'язки до місця або племені. Я виріс у халупці біля шосе неподалік від Брісбена. Ніхто не знає, з якого племені мій батько. Та його й запитати ніхто не встиг. А матері було все одно, з якого він племені, їй головне — наскребти грошей на питво. Вважається, що я муррі.

— А Ендрю?

— А він тобі не говорив?

— Що саме?

Тувумба знову розвернув руки долонями до себе. Між його очима пролягла глибока зморшка.

— Ендрю Кенсинґтон — людина без роду й племені. Ще гірша, ніж я.

Харрі не став розвивати цю тему, але після чергової порції пива Тувумба повернувся до неї сам.

— Може, Ендрю має розповідати про це сам, адже в нього було зовсім інше дитинство. Річ у тім, що він з тих аборигенів, які не знали родини.

— Тобто як?

— Довга історія. Почалося з того, що в декого совість була нечиста. З початку століття власті, що проводили певну політику стосовно аборигенів, відчували докори сумління за всі переслідування, яких зазнавав наш народ. Але добрі наміри не завжди ведуть у рай. Щоб управляти народом, треба його розуміти.

— А аборигенів не розуміють?

— Політика постійно змінювалася. Я, наприклад, з тих, кого силою загнали в міста. Після Другої світової війни власті вирішили, що політику треба міняти: не ізолювати корінних жителів, а постаратися їх асимілювати. І тому вони намагалися впливати на те, де ми живемо і навіть з ким одружуємося. Багатьох загнали в міста, щоб вони залучалися до європейської міської культури. В результаті сталася катастрофа. Аборигени вийшли на перше місце в статистиці за такими показниками, як алкоголізм, безробіття, розлучення, проституція, злочинність, насильство і наркоманія. You name it.[54] Ми перетворилися на невдах в австралійському суспільстві.

— А Ендрю?

— Ендрю народився до війни. В ті роки власті намагалися «оберігати» нас, як якихось вимираючих тварин. Тому нас, наприклад, обмежували в правах на володіння землею або здобуття роботи. Але найбільша дикість полягала в тому, що власті могли забирати в матерів їхніх дітей, якщо існувала підозра, що батько — не абориген. Нехай у мене не найприємніші спогади про батьків, але в Ендрю нема й таких. Він своїх батьків ніколи не бачив. Немовлям його забрали і відвезли до притулку. Все, що йому відомо про матір, — те, що незабаром її знайшли мертвою на автобусній зупинці в Бенкстауні, за п’ять миль на північ від притулку. Ніхто не знав, ані як вона туди потрапила, ані від чого померла. Ім’я білого батька Ендрю йому не говорили, та він і сам не цікавився.

Харрі постарався укласти все це в голові.

— І це було законно? А як же ООН і Декларація прав людини?

— З цим стали рахуватися вже після війни. До того ж у такої політики були шляхетні цілі: оберігати культуру, не дати їй зникнути.

— А що стало з Ендрю потім?

— У школі помітили його таланти і відправили хлопця до приватної школи в Англії.

— Я думав, в Австралії геть усі поборники рівноправ’я і дітей не відряджають до приватних шкіл.

— Усе влаштувала і сплатила держава. Хотіли, щоб випадок Ендрю став світлою плямою в усій цій історії людських трагедій і болю. Коли він повернувся, то вступив до Сіднейського університету. Ось тоді він і закусив вудила. Став жорстоким, оцінки зіпсувалися. Я так зрозумів, у цей час він пережив нещасливе кохання: біла дівчина кинула його, бо її батьки були проти. Але Ендрю про це ніколи особливо не розводився. Так чи інакше, в його житті настала чорна смуга. І вона могла ніколи не закінчитися. Ще в Англії він навчився боксувати. Говорив, лише це допомогло йому вижити в школі-інтернаті. В університеті він знову зайнявся боксом, і коли йому запропонували вступити в команду Чайверса, він без жалю залишив навчання і Сідней.

— Я тут бачив, як він боксує, — сказав Харрі. — Навиків він ще не втратив.

— Бокс був для нього всього лише захопленням, і Ендрю хотів повернутися в університет, але успішним боксером уже зацікавилися газети, і він залишився в команді Чайверса. Коли він пройшов до фіналу чемпіонату Австралії, на нього навіть приїздили поглянути вербувальники боксерів з Америки. Але напередодні фіналу дещо трапилося. Це сталося у ресторані в Мельбурні. Хтось порадив Ендрю переспати з дівчиною іншого фіналіста, на ім’я Кемпбелл. З ним була дівчина-красуня з Північного Сіднея — згодом «Міс Південний Уельс». На кухні сталася бійка, в якій постраждали Ендрю, тренер Кемпбелла, вербувальник із США і ще один хлопець.

Коли Ендрю знайшли, він лежав головою в раковині. У нього була розсічена губа, порізаний лоб і вивихнутий зап’ясток. Про це ніде не повідомляли, але поповзли чутки, що Ендрю чіплявся до дівчини Кемпбелла. Ендрю відмовився від участі у фіналі, а потім його кар’єра пішла на спад. Звичайно, він ще іноді успішно виступав на рингу, але інтерес у газетярів пропав, а вербувальники більше не з’являлися.

Потім він перестав виїжджати в турне. Говорили, що він ударився в горілку, а після турне по західному узбережжю його попросили піти з команди Чайверса — очевидно, за те, що він надто грубо повівся з двома новачками. Потім Ендрю зник. Неясно, чим він займався, але років зо два він роз’їжджав по Австралії без якоїсь певної мети. Потім знову вступив до університету.

— Більше він не боксував? — запитав Харрі.

— Ні, — відповів Тувумба.

— А що було далі?

— Ну-у, — Тувумба жестом попросив принести йому рахунок. — Цього разу в Ендрю було більше бажання вчитися, тому й результати спочатку були кращі. Але втрутилися сімдесяті: рух хіпі, вечірки, вільне кохання, може, іноді й наркотики. Наркотики не допомагають досягти чогось у житті. Тому іспити він складав абияк.

Харрі посміхнувся про себе.

— Та одного дня Ендрю прокинувся, побачив себе у дзеркалі і вжахнувся. З глибокого похмілля, під оком — синець, що не знати звідки взявся, уже за тридцять, а нормальної освіти так і не здобув, плюс до всього — з’являлася залежність від певних хімічних речовин. За спиною — зруйнована кар’єра боксера, а попереду, м’яко кажучи, неясне майбутнє. Що ще залишається робити? Лише йти до поліцейської академії.

Харрі розреготався.

— Це все слова самого Ендрю, — сказав Тувумба. — Незважаючи на особисту справу і вік, його прийняли. Можливо, тому, що властям потрібно було більше аборигенів у поліції. Тож Ендрю постригся, вийняв сережку з вуха і зав’язав з наркотиками. Решту ти знаєш. Звичайно, кар’єрні перспективи так собі, але він все одно вважається одним з кращих сищиків сіднейської поліції.

— Це теж його слова?

— Авжеж, — розсміявся Тувумба.

Гей-шоу в барі добігало кінця під переможні звуки пісні «Y.М.С.А.» у виконанні групи «Віллідж Піпл».

— Багато ж ти знаєш про Ендрю, — зауважив Харрі.

— Він замінив мені батька, — відповів Тувумба. — Коли я їхав у Сідней, то просто хотів одірватися від домівки. Ендрю буквально підібрав мене на вулиці, як і кількох інших хлопчаків. Почав нас тренувати, допоміг вступити до університету.

— Та ну! Ще один боксер з університетською освітою?

— Англійська й історія. Колись я вчитиму моїх одноплемінників, — гордо і впевнено сказав Тувумба.

— А поки б’єшся з п’яними моряками і сільськими силачами?

Тувумба посміхнувся.

— На цьому світі для будь-якого починання потрібний стартовий капітал. Я не створюю собі ілюзій — учителі багато не заробляють. Але я боксую не тільки з аматорами — цього року подав заявку на чемпіонат Австралії.

— Щоб здобути титул, який не дістався Ендрю?

Тувумба підняв келих.

— Можливо.


Шоу закінчилося, бар почав порожніти. Бірґіта сказала, що має сюрприз для Харрі, і він чекав, коли бар нарешті зачинять.

Тувумба все не йшов. Він уже давно розплатився і тепер просто вертів у руках келих. Харрі раптом здалося, що Тувумбі щось потрібно, що він прийшов сюди не просто розповісти давню історію.

— Як там ваша справа, Харрі? Посувається?

— Не знаю, — чесно відповів Харрі. — Іноді здається, що нічого не видно, бо шукаєш з біноклем те, що у тебе під носом.

— Або дивишся не в тому напрямі.

Харрі поглянув на нього і допив свій сік.

— Мені час, Харрі. Але напослідок я розповім тобі історію, яка, можливо, заповнить прогалини у твоїх знаннях про нашу культуру. Ти чув про чорну змію?

Харрі кивнув. Він десь читав, що, перш ніж їхати до Австралії, потрібно привчити себе до отрути чорної змії — не дуже великої, але дуже отруйної.

— Це все правильно. Але якщо вірити легенді, так було не завжди. Давним-давно, у казкові часи, у чорної змії не було отрути. А от ящірка ігуана була отруйною, до того ж набагато більше, ніж зараз. Вона поїдала людей і тварин, і одного дня Кенгуру скликав усіх звірів на раду, щоб вирішити, як зупинити ненаситного вбивцю Мунґунґалі — вождя всіх ігуан. І зробити це зголосилася Оуюбулуй, безстрашна чорна змійка.

Тувумба сидів, трохи відхилившись на спинку стільця, і говорив тихо і спокійно, не зводячи очей з Харрі.

— Решта звірів посміялися з неї і сказали, що для того, щоб перемогти Мунґунґалі, потрібний хто-небудь більший і сильніший.

«Почекайте, ось побачите», — з цими словами Оуюбулуй поповзла в лігво вождя ігуан. Привітавши величезне чудовисько, вона сказала, що вона всього лише маленька і несмачна змійка, яка шукає, де б сховатися від злих і недобрих звірів.

«Головне — не заважай мені, бо сама пошкодуєш», — відповів Мунґунґалі і більше не звертав на неї уваги.

На ранок Мунґунґалі вирушив на полювання, а Оуюбулуй тихо поповзла за ним. Біля багаття сидів мандрівник. Він і оком не змигнув, як Мунґунґалі стрибнув на нього й одним ударом пробив йому голову. Потім вождь ігуан закинув здобич на спину і потягнув у лігво. У лігві він відклав мішок з отрутою набік і почав жерти свіжу чоловічину. Блискавкою кинулася Оуюбулуй до мішка, схопила його і зникла в кущах. Мунґунґалі погнався за нею, але не зміг знайти маленької змії. Коли Оуюбулуй повернулася, звірі як і раніше сиділи і радилися.

«Дивіться!» — гукнула чорна змія і широко розкрила пащу, аби всім було видно мішок з отрутою. Звірі, скупчившись довкола, почали дякувати їй за те, що вона врятувала їх від Мунґунґалі. Коли всі розійшлися, до Оуюбулуй підійшов Кенгуру і сказав, що потрібно викинути отруту в річку, щоб усім у майбутньому жилося спокійно. У відповідь Оуюбулуй укусила Кенгуру, і той, паралізований, упав на землю.

«Ви завжди ставилися до мене зневажливо, тепер моя черга, — сказала Оуюбулуй помираючому Кенгуру. — Поки у мене є ця отрута, ви до мене не підійдете. Інші звірі не знатимуть, що я залишила отруту собі. Хай думають, що я, Оуюбулуй, — їхня рятівниця і захисниця, а я спокійно мститиму вам, одному за одним». — Потім вона скинула Кенгуру в річку, і той потонув. А чорна змія поповзла в кущі. І досі сидить там. У кущах.

Тувумба перекинув у рот вже порожній келих і підвівся.

— Уже пізно.

Харрі теж підвівся.

— Спасибі за історію, Тувумбо. Я незабаром їду, так що, коли ми більше не побачимося, — успіхів на чемпіонаті. І в житті.

Тувумба до болю стиснув простягнуту руку. Харрі подумав, що так нічого й не навчився.

— Сподіваюся, ти розберешся з біноклем, — сказав Тувумба.

І лише коли він уже пішов, Харрі зрозумів значення його слів.

10 Морський жах, містер Бін і знову пацієнт

Сторож дав Бірґіті ліхтарик:

— Раптом що, Бірґіто, ти знаєш, де я. Дивися, щоб вас там ніхто не з’їв, — і він із сміхом повернувся до своєї комірки.

Бірґіта і Харрі увійшли в пітьму лабіринтів величезного Сіднейського акваріума. Була вже майже друга година ночі, і сторож Бен замкнув вхідні двері.

Коли Харрі мав необачність запитати старого сторожа, чому гасять усе світло, той вибухнув довгою тирадою:

— Ну, по-перше, економимо електрику. Тільки це не головне. Головне — ми даємо рибам зрозуміти, що зараз ніч. Але це тепер. Раніше ми просто повертали рубильник — уявляєш, який шок переживали риби, коли навколо відразу ставало темно. Акваріум буквально гудів од німого крику сотень риб, які у сліпій паніці намагалися сховатись або просто мерщій звідси втекти.

Бен театрально стишив голос і прокреслив долонями в повітрі зиґзаґ, зображуючи риб.

— Кілька хвилин вони плескались і хвилювались. А деякі риби, як-от макрелі, коли ми ось так вирубали світло, просто розбивалися від страху об скло. Тому ми почали гасити світло поступово, як воно буває в природі. І риба стала реагувати краще. За світлом тіло відчуває, коли день, а коли ніч. І особисто я думаю, що рибам, щоб уникнути стресу, потрібний природний добовий ритм. У них, як і у нас, є біологічний годинник, і жартувати з цим не треба. Ось, наприклад, у Тасманії дехто, хто розводить баррамунді, восени дають рибам більше світла, щоб ті, дурненькі, думали, що ще літо, і довше метали ікру.


— Бена лише запитай — потім його не зупиниш, — пояснила Бірґіта. — Але зі своїми рибами він розмовляє охочіше, ніж з людьми.

Два роки поспіль Бірґіта підробляла тут влітку і дуже подружилася з Беном, який стверджував, ніби працює в акваріумі з дня його заснування.

— Вночі тут так спокійно, — сказала Бірґіта. — Так тихо. Глянь!

Вона навела ліхтарик на скляну стіну, за якою зі свого укриття випірнула рудувато-жовта мурена і вищирила дрібні гострі зубки. Потім ліхтарик висвітив двох плямистих скатів, які, ніби у сповільненій зйомці, пливли за зеленим склом.

— Краса, правда? — з блиском в очах прошепотіла Бірґіта. — Як балет без музики.

Харрі здалося, ніби він йде по дортуару. Не було чути нічого, крім їхніх кроків і рівномірного тихого булькання акваріумів.

Бірґіта зупинилася біля однієї із скляних стін.

— А тут у нас живе saltie[55] Матильда з Квінсленда. — У світлі ліхтарика з’явилося сухе дерево, що лежало в штучному руслі річки. У загаті поруч плавала колода.

— А що таке «saltie»? — Харрі спробував відшукати поглядом яку-небудь живу істоту.

Колода розплющила зелені блискучі очі.

— Це крокодил, який живе в солоній воді. На відміну від freshie,[56] який живиться головним чином рибою і якого не варто побоюватись.

— A saltie?

— А от його побоюватися варто. Багато так званих небезпечних хижаків нападають на людей, лише коли відчувають загрозу або бачать, що ти вторгаєшся на їхню територію. A saltie — проста, нелукава душа. Йому просто потрібне твоє тіло. На північних болотах Австралії крокодили щороку вбивають по кілька людей.

Харрі припав до скла.

— А це не викликає… е-е… антипатії? Подекуди в Індії винищили тигрів, бо ті жерли маленьких дітей. А цих людожерів чому не знищили?

— В Австралії до крокодилів ставлення, як до автокатастроф. Ну майже. Якщо ти проклав дорогу, будь готовий, що хтось на ній загине, хіба ж не так? І з крокодилами те ж саме. Вони просто їдять людей.

Харрі пересмикнуло. Матильда знову заплющила очі — так самісінько, як і на «порші» ховаються фари. І найменші жмури на воді не виказували двох тонн м’язів, зубів і злості, прихованих у цій колоді.

— Ходім далі, — запропонував Харрі.


— А ось і містер Бін, — ліхтарик Бірґіти вказав на пласку буру рибину. — Вайло-скат — так ми в барі називаємо Алекса, того, якого Інґер прозвала містером Біном.

— А чому «скат»?

— Не знаю. Коли я влаштувалася на роботу, його так уже називали.

— Мгу, ну й кличка. Ця риба полюбляє лежати на дні?

— Так, і тому, коли ти купаєшся, треба бути обережнішим. Він дуже отруйний і випускає отруту, як тільки на нього наступиш.

Крученими сходами вони спустилися до резервуарів.

— Узагалі резервуари — не зовсім акваріуми. Це просто відгороджений шматок затоки Порт-Джексон, — сказала Бірґіта.

Із стелі зеленуватими хвилями струміло тьмяне світло. Хвилясті смужки ковзали по обличчю й тілу Бірґіти, і Харрі здавалося, що вони стоять під світляною кулею на дискотеці. Бірґіта спрямувала ліхтарик угору — і лише тут Харрі зрозумів, що вода скрізь. Вони просто в скляному тунелі в морі, а світло йде зовні, фільтруючись крізь товщу води. Поруч майнула велика тінь, і Харрі здригнувся від несподіванки. Бірґіта тихо засміялася і посвітила ліхтариком на величезного довгохвостого ската, що пропливав мимо.

Mobulidae,[57] — сказала вона. — Морський диявол.

— Такий величезний! — прошепотів Харрі.

Весь скат був однією великою хвилею, і Харрі від його вигляду почало хилити в сон. Скат повернувся, махнув на прощання хвостом і чорною примарою зник у темряві підводного світу.

Вони всілися просто долі, Бірґіта дістала з рюкзака ковдру, два келихи, стеаринову свічку і пляшку червоного вина без етикетки. Дарунок від друга з виноробні в Хантер-Веллі, пояснила вона, витягуючи корок. Потім вони лежали поруч на ковдрі і дивились у воду над головою.

Здавалося, світ вивернули догори сподом. У морі, як у небі, пурхали риби всіх кольорів веселки та інші химерні істоти, що ніби вирвалися з чиєїсь фантазії. Просто над ними, перебираючи тонкими тремтливими плавниками, завмерла блискуча синя риба з округлою здивованою мордою.

— Хіба не прекрасно без поспіху спостерігати їхнє життя? — шепнула Бірґіта. — Відчуваєш, як вони зупиняють час? — Вона поклала Харрі на горло холодну долоню. — Відчуваєш, як перестає битися твоє серце?

Харрі проковтнув слину.

— Я б не проти, аби час уповільнився. Зараз, — сказав він. — На кілька днів.

Бірґіта стисла його горло:

— Не говори про це.


— Іноді я думаю: «А ти не такий вже й дурень, Харрі». Наприклад, я помітив, що Ендрю говорив про аборигенів «вони» — завжди в третій особі. Отже багато що про нього я знав і до того, як Тувумба розповів мені подробиці його життя. Я майже напевно знав, що Ендрю виріс не серед «своїх», що він не належить якомусь місцю, а розглядає речі ніби збоку. Як ми зараз — лежимо і дивимося на світ, самі не беручи в ньому участі. А після розмови з Тувумбою я зрозумів ще, що від природи Ендрю не було дано гордості за свій народ. І він намагається сам її створити. Спочатку я вирішив, ніби йому соромно за своїх братів, а тепер зрозумів — соромно йому за самого себе.

Бірґіта щось буркнула. Харрі вів далі:

— Іноді я думаю, що щось знаю. А наступної миті знову виявляюся викинутим у гігантську плутанину. Я не люблю плутатися, просто не терплю. Тому краще б я або взагалі не помічав деталей, або ж умів складати їх в осмислену картину.

Він повернувся до Бірґіти й уткнувся в її волосся.

— Шкода, що Бог дає людині так багато сприймати і так мало розуміти. — Він постарався вловити знайомий запах її волосся, але, мабуть, уже забув його.

— І що ж ти бачиш? — запитала вона.

— Що всі намагаються мені на щось указати.

— На що ж?

— Не розумію. Знаєш, як жінки — розповідають історії, які насправді про щось інше. І ясно ж, що читати треба між рядків. А я не вмію. Чому ви, жінки, не говорите просто і прямо? Ви переоцінюєте можливості чоловіків!

— Тепер я винна? — розсміялася Бірґіта і вдарила його.

Перекоти відлуння рознеслися підводним тунелем.

— Тсс, не розбуди Морського жаха, — сказав Харрі.


Бірґіта не відразу звернула увагу на те, що Харрі навіть не торкнувся вина.

— Але ж келишок не завадить? — здивувалась вона.

— Ні, — відповів Харрі. — Завадить. — Він з посмішкою пригорнув її до себе. — Але не будемо про це.

Він поцілував її, і Бірґіта затамувала віддих, ніби цього поцілунку чекала все життя.


Харрі прокинувся і здригнувся. Свічка догоріла, було темно, як у безодні. Він не знав, звідки раніше струміло зеленувате світло — від місяця чи від міських вогнів, — але тепер не було і його. Та Харрі пойняло якесь дивне відчуття. Він намацав поряд з Бірґітою ліхтарик і увімкнув його. Бірґіта лежала, загорнувшись у свою половину вовняної ковдри, роздягнена і задоволена. Харрі спрямував світло на скляну стіну.

Спочатку він подумав, що бачить власне віддзеркалення, але коли очі звиклися, серце Харрі шалено закалатало і завмерло. На нього холодними, безжиттєвими очима дивився Морський жах. Харрі видихнув, і його дихання застигло на склі перед блідою і мокрою примарою потопельника, такою великою, що здавалося, він заповнює собою все. Зуби ніби намалювала дитина: нерівна лінія абияк понатиканих хижих білих трикутних іклів.

Потім він повільно поплив нагору, але очі його були прикуті до Харрі ненавистю. І цьому мертвому білому тілу не було кінця.


— То завтра ти їдеш?

— Так точно. — Харрі тримав у руках чашку кави і не знав, що з нею робити.

Маккормак підвівся з-за столу і почав походжати перед вікном.

— Так ти вважаєш, до розгадки недалеко? Гадаєш, тут орудує психопат, безликий убивця, який убиває, підкоряючись раптовому пориву, і не залишає слідів? І нам просто треба чекати, коли він іншим разом зволить припуститися помилки?

— Я цього не говорив, сер. Я просто вважаю, що більше вам нічим допомогти не зможу. До того ж телефонували з Осло — я потрібний там.

— Чудово, Ховлі. Я передам їм, що тут ти себе виявив добре. Тебе ж там вирішили підвищити по службі?

— Мені поки про це не говорили, сер.

— Натішся безтурботним сіднейським життям перед від’їздом, Ховлі.

— Спочатку перевірю цього Алекса Томароса, сер.

Маккормак стояв біля вікна і дивився на затягнуте хмарами небо задушливого Сіднея.

— Іноді я нудьгую за домівкою, Ховлі. За моїм чудовим островом.

— Перепрошую, сер?

— Я ківі. Ківі, Ховлі. Так тут називають вихідців з Нової Зеландії. Батьки переїхали сюди, коли мені було десять. Люди там добріші. Принаймні, так мені пам’ятається.


— Відчиняємося не скоро! — буркнула сердита жінка з мийним засобом у руці.

— Все нормально, я домовився з містером Томаросом, — відповів Харрі, роздумуючи, чи переконає її норвезьке поліцейське посвідчення. Але воно не знадобилося. Двері відчинилися прямо в нього перед носом.

Від «Олбері» пахло старим пивом і милом, і вдень він здавався набагато меншим.

Алекс Томарос, він же містер Бін, він же вайло-скат, сидів у комірці за баром. Харрі увійшов і назвався.

— Чим можу допомогти, містере Ховлі? — Він говорив швидко і з виразним акцентом — своєю версією мови, як іноземці, які вже деякий час прожили в країні.

— Дякую, що приділили мені ваш дорогоцінний час, містере Томарос. Розумію, у вас тут дуже багато справ, але повірте, я вас надовго не затримаю. Я лише…

— Це добре. Бачте, у мене справді багато справ. Кошторис, знаєте…

— Розумію. У вашій заяві говориться, що увечері, коли пропала Інґер Холтер, ви сиділи і підраховували виручку. З вами хто-небудь був?

— Якби ви читали мою заяву уважніше, то помітили б, що я був сам. Я завжди сам… — «Аякже», — подумав Харрі, дивлячись на нахабне обличчя Алекса Томароса і на його заслинений рот. — …підраховую виручку. Сам-один. Та якби захотів, обкрав би заклад на сто тисяч баксів, і ніхто б нічого не помітив.

— Тобто з технічної точки зору на момент зникнення міс Холтер алібі у вас немає?

Томарос зняв окуляри:

— З технічної точки зору о другій годині ночі я зателефонував матері і сказав, що скоро повернуся додому.

— З технічної точки зору між закриттям бару о першій і вашим дзвінком о другій могло статися багато чого, містере Томарос. Не те аби я вас у чомусь підозрював…

Томарос не моргаючи дивився на нього.

Харрі перегортав чистий блокнот, вдаючи, ніби щось шукає.

— До речі, навіщо ви телефонували матері? Дещо дивно телефонувати о другій годині ночі, щоб передати подібне повідомлення.

— Моя мати просить, щоб я повідомляв її, де знаходжуся. Поліція з нею вже розмовляла, не розумію, навіщо повторювати все спочатку.

— Ви грек, чи не так?

— Я австралієць і прожив тут двадцять років. Мої батьки приїхали з Греції. Але в матері тепер австралійське громадянство. Ще щось? — Він добре тримав себе в руках.

— Ви виявляли в тій або іншій мірі особисту цікавість до Інґер Холтер. Як ви реагували на те, що вона віддає перевагу іншим чоловікам?

Томарос облизнув пересохлі губи і зібрався вже щось сказати, але стримався. Потім кінчик язика показався знову. Як у маленької змії, подумав Харрі. Бідної чорної змії, яку всі зневажають, вважаючи нешкідливою.

— Ми з міс Холтер збиралися повечеряти разом, якщо вас це цікавить. Але я запрошував не лише її. Можете запитати інших. Наприклад, Кетрін і Бірґіту. Я дуже високо ціную гарні стосунки з підлеглими.

— Підлеглими?

— Ну, з технічної точки зору я…

— Директор бару. Гаразд, директоре, а як вам сподобалося, коли сюди прийшов її хлопець?

Окуляри Томароса запітніли.

— В Інґер були гарні стосунки з багатьма відвідувачами, тож я не знаю, з ким із них вона зустрічалася. Так у неї був хлопець? Молодчина…

Навіть недосвідчений психолог розгледів би невмілу гру Томароса.

— Тобто вам невідомо, з ким вона була в особливо дружніх стосунках, Томаросе?

Той знизав плечима:

— По-перше, з клоуном, але в нього інші інтереси.

— З клоуном?

— Отто Рехтнаґель, постійний гість. Вона давала йому їжу для…

— …для собаки! — вигукнув Харрі.

Томарос підстрибнув у кріслі. Харрі схопився і стукнув кулаком по долоні.

— Он воно що! Вчора Отто в барі отримав мішок. Там були об’їдки для собаки! Тепер я пригадую: у нього ж є собака. Того вечора, коли Інґер збиралася додому, вона сказала Бірґіті, що бере об’їдки для собаки. І ми весь час думали, що це собака господаря будинку. Але його тасманійський диявол — вегетаріанець. Ви знаєте, що це були за об’їдки? Ви знаєте, де живе Рехтнаґель?

— Боже, та звідки ж мені знати? — одночасно здивувався і злякався Томарос.

Він прихилив крісло до книжкової шафи.

— Добре. Слухайте, нікому не кажіть про нашу розмову. Навіть власній мамі. Інакше я повернуся й відірву вам голову. Зрозуміло, містере Бі… містере Томарос?

Алекс Томарос тільки кивнув.

— А тепер мені потрібно від вас зателефонувати.


Вентилятор знову скімлив, але ніхто в кімнаті не звертав уваги на це. Всі дивилися на поставлений Юном слайд: карту Австралії з нанесеними на неї маленькими червоними крапками і датами.

— Ось місця і дати вбивств і зґвалтувань, за якими напевно стоїть той, кого ми шукаємо, — говорив Юн. — Раніше ми намагалися виявити яку-небудь просторово-часову закономірність, але безуспішно. Тепер, здається, Харрі щось відкопав.

Юн наклав на перший слайд другий, із синіми крапками, які практично цілком збігалися з червоними.

— Що це? — нетерпляче запитав Водкінс.

— Це взято із списку маршрутів «Пересувного австралійського парку розваг» і показує, де він перебував у певні числа.

Якщо не брати до уваги стогонів вентилятора, у приміщенні стало зовсім тихо.

— О Боже, та він у нас в руках! — видихнув Леб’є.

— Можливість звичайного збігу — приблизно один до чотирьох мільйонів, — посміхнувся Юн.

— Чекайте-чекайте, а кого конкретно ми шукаємо? — втрутився Водкінс.

— Ми шукаємо цього чоловіка. — Юн уставив третій слайд. Бліде, трохи плюскле обличчя, обережна посмішка і пара сумних очей. — Харрі розповість про нього детальніше.

Харрі звівся.

— Це Отто Рехтнаґель, професійний клоун, 42 роки, останні десять років гастролював з «Пересувним австралійським парком розваг». Поза гастролями живе сам у Сіднеї, дає в місті власні вистави. Особиста справа чиста. За статевими правопорушеннями не притягувався. Відомий як добрий і спокійний, трохи ексцентричний хлопець. Важливо те, що він знав убиту, був завсідником у барі, де вона працювала. Їх зв’язували теплі, дружні стосунки. Очевидно, в ніч убивства Інґер Холтер йшла додому до Отто Рехтнаґеля. З їжою для його собаки.

— Їжою для собаки? — розсміявся Леб’є. — О пів на другу ночі? Отже, у нашого клоуна теж бували завсідники.

— Ось що бентежить, — сказав Харрі. — Отто Рехтнаґель з десяти років створював собі імідж стовідсоткового гомосексуаліста.

Кімнатою прокотилися смішки і бурмотіння.

— Що ж, по-твоєму, такий педераст міг убити сім жінок і в шість разів більше зґвалтувати? — із зітханням протягнув Водкінс.

У кімнаті з’явився Маккормак. Про тему зборів його сповістили заздалегідь.

— Якщо ти все життя був благополучним педерастом і всі твої друзі такі самі, то зрозуміло, як стає не по собі, коли помічаєш, що тобі подобаються дівахи. Дідько, адже ми живемо в Сіднеї, єдиному місті, де на людей з нормальною орієнтацією дивляться косо.

В його гомеричному реготі потонуло хихикання Юна, очі якого перетворилися на дві ледь помітні щілинки.

Але Водкінс, незважаючи на вибух веселощів, намагався не відхилятися від теми:

— І все-таки дещо тут не сходиться, — почухав він потилицю. — Діяти так холодно і розважливо, а потім учинити так необережно: запросити жертву до себе додому… У сенсі, він же не знав, що Інґер нікому нічого не скаже. Інакше всі сліди вказували б на нього. До того ж інших жінок він начебто вибирав навздогад. Навіщо зраджувати схемі, нападаючи на когось із знайомих?

— Усе, що ми знаємо, — це те, що в цього гада немає жодної схеми. — Леб’є подихав на одну зі своїх каблучок. — Навпаки, здається, він любить зміни. Не рахуючи того, що жертва має бути блондинкою, — він протер каблучку рукавом, — і має бути задушена.

— Один до чотирьох мільйонів, — повторив Юн.

Водкінс зітхнув:

— Гаразд, здаюся. Можливо, наші молитви були почуті і він зробив цю помилку.

— Що тепер? — запитав Маккормак.

Слово взяв Харрі:

— Зараз Отто Рехтнаґель, швидше за все, не вдома. Увечері у нього на Бонді-Біч прем’єра з цирковою трупою. Пропоную на неї сходити, а затримати відразу після вистави.

— Та наш норвезький колега любить драматичні ефекти, — сказав Маккормак.

— Якщо відмінити виставу, преса відразу рознюхає, в чому річ, сер.

Маккормак повільно кивнув:

— Водкінсе?

— Я — за, сер.

— Чудово. Приведіть його сюди, хлопці.


Ендрю натягнув ковдру аж до підборіддя, і здавалося, він уже лежить на катафалку. На опухлому обличчі вигравали цікаві барви. Обличчя спробувало посміхнутись Харрі, але скривилося від болю.

— Невже тобі так боляче посміхатися? — запитав Харрі.

— Мені все робити боляче. Навіть думати — і то боляче, — сердито відповів Ендрю.

Поруч на нічному столику стояв букет квітів.

— Від таємної залицяльниці?

— Можна сказати і так. Від Отто. А завтра прийде Тувумба. А сьогодні ось — ти. Приємно думати, що тебе люблять.

— Я теж дещо тобі приніс. Поки ніхто не бачить. — Харрі простягнув величезну, майже чорну сигару.

— A, maduro. Зрозуміло, Від мого любого норвезького amarillo. — Ендрю посміхнувся й обережно засміявся.

— Як довго ми з тобою знайомі, Ендрю?

Ендрю погладив сигару, мов котеня.

— Кілька днів, друже. Скоро, дивись, побратаємося.

— А скільки тобі треба часу, аби як слід пізнати людину?

— Як слід пізнати? — Ендрю зачаровано понюхав сигару. — Ну, Харрі, найбільш утоптані стежки в цьому темному і дрімучому лісі знаходиш майже відразу. У когось ці доріжки прямі, доглянуті, з освітленням і дороговказами. Здається, вони ладні розповісти тобі все. Але саме тоді потрібно матися на бачності. Тому що лісові звірі не живуть на освітлених дорогах. Вони живуть у нетрях і заростях.

— І багато потрібно часу, щоб це вивчити?

— Залежить від тебе. І від лісу. Інколи ліс трапляється темніший від звичайного.

— А твій ліс? — запитав Харрі.

Ендрю заховав сигару в шухляду столу.

— Темний. Як maduro. — Він поглянув на Харрі. — Але ти, звичайно, знаєш, що…

— Так. Один твій друг розповів мені дещо про Ендрю Кенсинґтона.

— Тоді ти розумієш, про що я. Як не потрапити на добре освітлену дорогу. Але в тебе теж є кілька темних плям. Напевно, пояснювати тобі ні до чого?

— Що саме?

— Скажімо, я знаю одну людину, яка, наприклад, кинула пити.

— Всі знають таких, — пробурмотів Харрі.

— Кожен залишає за собою слід, адже так? Прожите життя — це книга, яку просто треба вміти читати.

— А ти вмієш?

Ендрю поклав свою величезну руку йому на плече. «Він став жвавіший», — подумав Харрі.

— Гарний ти хлопець, Харрі. Мій друг. Думаю, ти все розумієш, так що не шукай там, де не знайдеш. Я всього лише один з мільйонів самотніх душ, що намагаються жити на землі. Іноді у мене навіть виходить зробити щось гарне. От і все. Я не так багато важу, Харрі. Не шукай у мені — це марно. Та врешті-решт і нецікаво.

— Чому?

— Коли сам не знаєш свого лісу, іншим краще туди й не ходити. Дуже просто спіткнутись і впасти.

Харрі кивнув і поглянув на квіти у вазі:

— Ти віриш у випадковості?

— Так, — відповів Ендрю. — Життя — це ланцюжок суцільних випадковостей. Коли ти, наприклад, купуєш лотерейний квиток номер 822531, шанс, що випаде саме він, — один до мільйона.

Харрі знову кивнув.

— Що мені не подобається — так це те, що він мені випадав надто багато разів поспіль.

— Невже? — Ендрю заледве сів на ліжку. — Ну ж бо, розкажи.

— По-перше, коли я приїхав у Сідней, ти, хоча і не повинен був розслідувати цю справу, наполіг на тому, щоб тобі її дали і направили працювати зі мною, іноземцем. Питання виникли вже тоді. Потім, під приводом згаяти час, ти ведеш мене до цирку і знайомиш зі своїм другом. З чотирьох мільйонів жителів Сіднея з цим конкретним хлопцем я познайомився в перший же день. Одна людина! Чотири мільйони до одного. Потім цей хлопець з’являється знову, і ми навіть закладаємося на 100 доларів щодо одного особистого питання. Але вся річ у тім, що він з’являється в тому барі, де працює Інґер Холтер, і виявляється її знайомим! Знову чотири мільйони до одного. І поки я кружляю навколо очевидного вбивці, а саме — Еванса Вайта, раптом з’являєшся ти зі своїм джерелом, який — один з 18 мільйонів на континенті — бачив Вайта, випадково опинившись саме в Німбіні і саме у вечір убивства!

Ендрю, здавалося, поринув у глибокі роздуми. Харрі вів далі:

— І вже не дивно, що ти даєш мені адресу бару, де молодчики Еванса Вайта «випадково» виявляються завсідниками. І вони під тиском підтверджують ту історію, в яку всі просили мене повірити: що Вайт ні до чого.

До кімнати увійшли дві медсестри. Одна взялася за нижній кінець ліжка, друга доброзичливо, але твердо промовила:

— Вибачте, але час відвідин закінчився. Лікарі чекають містера Кенсинґтона на ЕЕГ.

Харрі почав шептати Ендрю на вухо:

— Я людина не блискучого розуму, Ендрю. Але розумію, що ти щось намагаєшся мені сказати. Не розумію лише, чому ти не скажеш цього прямо. Навіщо тобі я? Хтось тебе тримає, Ендрю?

Він ішов поряд з ліжком, поки сестри котили його по палаті і далі по коридору. Голова Ендрю із заплющеними очима лежала на подушці.

— Харрі, ти говорив, що в білих і аборигенів майже однакові історії про перших людей, бо у нас однакові міркування про невідоме. Що якісь розумові алгоритми — природжені. З одного боку, дурнішого я нічого не чув, але з другого — трохи сподіваюся, що ти маєш рацію. А значить, потрібно лише заплющити очі і побачити…

— Ендрю! — прошипів Харрі, коли вони зупинилися біля вантажного ліфта й одна з медсестер стала відчиняти двері. — Не пудри мені мізки, Ендрю! Це Отто? Отто — Буббур?

Ендрю розплющив очі:

— Як…

— Сьогодні ми його беремо, Ендрю. Після вистави.

— Ні! — Ендрю звівся на ліжку, та медсестра обережно, але впевнено натиснула йому на плечі.

— Лікар велів вам лежати тихо, містере Кенсинґтон. У вас же серйозний струс мозку. — Вона обернулася до Харрі: — Далі вам не можна.

Ендрю знову підвівся:

— Не зараз, Харрі! Два дні! Не зараз. Пообіцяй, що почекаєш два дні! Відвали, сестро! — Він вивернувся у неї з рук.

Харрі стояв і тримав узголів’я ліжка. Він нахилився і швидко прошепотів, майже випльовуючи слова:

— Поки що ніхто не знає, що ви з Отто знайомі, але це питання часу. Тоді стануть докопуватися до твоєї ролі. Я не можу більше їх стримувати, якщо ти не збираєшся мені допомагати. Ну ж бо!

Ендрю вчепився йому в рукав:

— Шукай краще, Харрі! Дивися краще! Побачиш, що… — почав він, але не доказав і знову повалився на подушку.

— Побачу — що? — запитав Харрі, але Ендрю заплющив очі і відмахнувся.

Він зараз такий старий і маленький, подумавХаррі. Старий, маленький і чорний у великому білому ліжку.

Медсестра грубо відсторонила Харрі. Останнє, що він побачив за зачиняними дверима ліфта, був помах руки Ендрю.

11 Страта, і Бірґіта роздягається

Тонкий серпанок хмар заснував сонце на вечірньому прузі над Бонді-Біч. Пляж потроху безлюднів. Рівним плавом проходили справжні аборигени цього знаного й чарівного австралійського пляжу: серфери з білими носами й вустами, вайлуваті культуристи, дівчата в підкорочених джинсах і на роликах, а ще бронзово-засмаглі богині пляжу із силіконовими формами — загалом, «The Beautiful People» — молоді, вродливі й (на перший погляд) благополучні. У цей час аж вирував бульвар Кемпбелл-Парейд, де нема де пальця просунути — скільки там салонів мод, невеликих готелів і шалено дорогих ресторанчиків. У потоки людей з ревом врізалися спортивні кабріолети, водії яких дивилися на тротуари в люстра крізь чорні окуляри.

Харрі згадав Кристину.

Той день, коли вони, подорожуючи Європою на потягах за квитками з молодіжною знижкою, зійшли в Канні. Був туристичний бум, на все місто не знайшлося жодної кімнати, де вони могли б заночувати, а брак коштів не дозволяв їм скористатися номером у дорогому готелі. І, з’ясувавши, коли наступний потяг до Парижа, вони залишили рюкзаки в камері схову й подалися на Круазетт. Там вони прогулювалися, розглядаючись на людей і тварин, таких багатих і таких вродливих, на неймовірні яхти з власними екіпажами, каютними катерами на кормі та вертолітними майданчиками на палубі. Дивлячись на все це, вони заприсягнися назавжди залишитися соціалістами.

Від цієї прогулянки вони так упріли, що вирішили скупатися. Рушники, плавки й купальники залишилися в рюкзаках, тож купатися довелося в нижній білизні. Кристині потрібний був чистий одяг, і Харрі позичив їй одні зі своїх надійних чоловічих трусів. Потім вони вдвох, весело сміючись, безжурно плескалися в Середземному морі, поруч з дорогими трусиками танга й золотими засмаглими тілами.

Харрі пригадав, як потому лежав на піску, а поряд стояла Кристина з пов’язаною на талії футболкою й скидала мокрі труси. Йому подобалася її шкіра, що зблискувала на сонці краплинами води, футболка на довгих засмаглих стегнах, м’які вигини її тіла, те, як поглядали на неї французи і як поглянула на нього вона, спіймала його погляд, посміхнулася і, дивлячись на нього, повільно надягла джинси. Збираючись застебнути блискавку на джинсах, сунула руку під майку, але там її і залишила, закинула голову, заплющила очі. Відтак дражливим червоним кінчиком язика облизнула губи — і, розреготавшись, упала на Харрі.

Далі вони обідали у надміру дорогому ресторані, з якого відкривався морський краєвид, а коли заходило сонце, обнімалися на пляжі, і Кристина плакала через те, що все це було так красиво. Вони вирішили винайняти номер у готелі «Карлтон», по змозі погостювати в ньому ті два дні, які хотіли пробути в Парижі, і потому накивати з готелю п’ятами, не розплатившись.

Коли Харрі думав про Кристину, він завжди насамперед згадував про це. Усе відбувалося так бурхливо, і потім він зрозумів, що причина — у передчутті розставання. Але Харрі не міг згадати, чи думав про це тоді.

Тієї осені його призвали до армії, а в грудні Кристина зустріла музиканта і виїхала з ним до Лондона.


Харрі, Леб’є і Водкінс сиділи у відкритому кафе, що на розі Кемпбелл-Парейд та Лемрок-авеню. Було пізно, і їхній столик уже огорнув вечірній морок, але темні окуляри досі ні в кого не викликали підозри. Набагато дивніший вигляд мали в таку спеку їхні піджаки, та з-під сорочок з короткими рукавами всім було б видно їхні портупеї. Говорити не було про що. Вони просто чекали.

Ошатна жовта будівля театру Сент-Джордж, де мав виступати Отто Рехтнаґель, розташувалася на шляху від Кемпбелл-Парейд до пляжу.

— Раніше стріляв з браунінга «хай-пауер»? — запитав Водкінс у Харрі.

Той заперечливо похитав головою. Йому показали, як треба заряджати, досилати патрони й прицілюватися. Та Харрі й гадки не мав, що все це аж так небезпечно. Навряд щоб Отто почав косити їх з автомата.

Леб’є поглянув на годинник.

— Уже час, — сказав він. На його голомозій голові виступили краплі поту.

Водкінс відкашлявся:

— Гаразд. Остання репетиція. Коли всі вийдуть на прощальний уклін, Харрі і я заходимо в бічні двері. Вони будуть відчинені — з охороною я домовився. На дверях гримерки Рехтнаґеля прибили велику табличку з його ім’ям. Почекаємо, доки він підійде, — і беремо його. Відразу в наручники. Зброї без необхідності не застосовувати. Коло заднього входу чекає машина. Коли Рехтнаґель піде зі сцени, Леб’є, даси сигнал по рації. І якщо він щось відчує і піде через зал — теж. А тепер — по місцях. Хух, хоч би в них були кондиціонери!


У маленькій затишній залі театру Сент-Джордж був аншлаг. Пролунали оплески, і завіса піднялася. Точніше, не піднялася, а впала. Спочатку клоуни стояли, здивовано дивлячись на стелю, звідки звалилася завіса, потім галасливо дискутували і нарешті безладно заметушилися, намагаючись прибрати її зі сцени, раз у раз штовхаючись і вибачаючись перед публікою. Публіка відповідала сміхом і підбадьорливими вигуками. Здавалося, серед глядачів у залі актори мають багато друзів і знайомих.

Сцену звільнили і спорудили на ній ешафот. Під барабанні звуки похоронного маршу з’явився Отто. Побачивши гільйотину, Харрі відразу зрозумів: номер буде той самий, який він уже бачив в «Енергетиці». Схоже, сьогодні на екзекуцію відправляли королеву, бо Отто був у бальному платті, жахливо довгій білій перуці з напудреним обличчям.


На катові теж був інший костюм: чорний, що щільно обліплював його стан, з великими вухами і перетинками під пахвами, — це робило його схожим на диявола.

Або нетопира, подумав Харрі.

Піднявся ніж гільйотини, під нього поклали гарбуза, і ніж загримів униз. Кат урочисто показав зраділій публіці половинки розрубаного овочу. Після немилосердних сцен зі сльозами і благаннями про пощаду королеву, на радість глядачам, уклали на плаху. Було видно, як сіпаються її ноги. Ніж знову підняли, почувся барабанний дріб, усе швидше й швидше, вогні на сцені поступово згасали.

Водкінс шепнув Харрі на вухо:

— Він що, й на сцені вбиває блондинок?

Барабанний дріб усе частішав. Харрі роззирнувся навсібіч: публіка сиділа як на голках. Деякі, повідкривавши роти, посунулися вперед, інші — з осклянілими очима — відсахнулися. Так, з радістю й жахом, цю сцену спостерігали покоління людей.

Водкінс знову шепнув:

— Насильство нагадує кока-колу і Біблію. Як сказав класик.

Барабанний дріб усе ще тривав, і Харрі подумав, що сцена затягується. Згадав, що коли він дивився цей номер уперше, ніж опустили майже відразу.

Зненацька без попередження просвистіло лезо.

Харрі завмер. Пролунав хрускіт, ніж перетяв шию. Барабанний дріб ущух, голова, стукнувшись, впала на підлогу.

Секунду було тихо як у вусі, потім жінка, що сиділа перед Водкінсом і Харрі, закричала. Паніка прокотилася залою. Харрі вдивлявся в темряву, але не побачив нічого, крім ката, який задкував назад.

— О Боже! — видихнув Водкінс.

Зі сцени долинув звук, ніби хтось плескав у долоні. І Харрі побачив: з перерізаної шиї стирчав білий обрубок хребта, ніби біла змія, що похитувала головою. Звідти на сцену цебенів фонтан крові.

— Він догадувався про наші плани! — прошепотів Водкінс. — Він знав, що ми прийдемо! І вдягнувся, як одна з його розтерзаних жертв! — Він обернувся до Харрі: — Чорт, Ховлі! Чорт, чорт!

Харрі раптом відчув нудоту — може, від цієї крові, може, від слівця «розтерзаних», а може, через те, що у Водкінса тхнуло з рота.

У наступну мить кат, либонь у шоковому стані, стрибнув, щоб підхопити голову, але посковзнувся в калюжі крові і впав на підлогу, а двоє інших клоунів вибігли на сцену, вигукуючи: «Увімкніть світло!» та «Завісу!».

Ще двоє прибігли із завісою, і всі четверо по черзі видиралися один одному на плечі, намагаючись закріпити завісу на стелі. За сценою хтось крикнув, освітлення блимнуло, щось голосно клацнуло, в залі враз запала цілковита темрява.

— Ходім звідси, Ховлі! Не подобається мені це. — Водкінс підвівся, тягнучи за рукав Харрі.

— Тихіше! — Харрі знову всадовив його на місце.

— Що таке?

Знову запалили світло. Там, де кілька секунд тому в хаосі змішалися кров, клоуни, завіси, гільйотини й відрубані голови, не було нікого — крім ката й Отто Рехтнаґеля з головою королеви під пахвою. Їхній поклін зала зустріла захопленим ревищем.

I'll be damned,[58] — прошипів Водкінс.


У перерві Водкінс дозволив собі кухоль пива.

— Цей перший номер усю душу з мене вийняв, — зізнався він. — Чорт, я ще й досі тремчу. Може, взяти його зараз? Я геть здурію, доки діждуся кінця.

Харрі знизав плечима:

— Чого це? Тікати він не збирається, нічого не підозрює. Діємо за планом.

Водкінс потай перевірив, чи на місці рація. Леб’є, заради безпеки, залишився в залі. Поліцейська машина чекала коло заднього виходу.

Визнаючи новації вельми ефектними, Харрі все ж не розумів, навіщо Отто замінив Людовіка XVI невідомою блондинкою. Звичайно, він розраховував, що Харрі, діставши безкоштовний квиток, обов’язково прийде. Гра з поліцією? Харрі читав, що серійні вбивці смілішають, якщо довго залишаються неспійманими. Чи це прохання його зупинити?

Але можливий і третій варіант: просто цирковий номер з деякими змінами.

Дзвінок.

Here we go again,[59] — сказав Водкінс. — Маю надію, більше сьогодні нікого не вб’ють.


Отто з’явився знову в невеликій сценці в другому акті, убраний мисливцем і з пістолетом у руці. Назустріч котилися дерева, він щось видивлявся крізь них, насвистуючи птахом. Потім прицілився. Гучно бахнуло, від пістолета вгору піднялася хмарка диму, з одного дерева на сцену гепнулося щось чорне. Мисливець підбіг і підняв чорну кішку! Здавалося, він украй здивований. Важко зітхнувши, Отто під оплески покинув сцену.

— Я не зрозумів, — пошепки поскаржився Водкінс.

Харрі також не здатний був оцінити номер по заслузі, по-перше, через те, що нерви в нього були надто напружені, а по-друге, він більше дивився на годинник, ніж на сцену. До того ж основу більшості номерів складала місцева політична сатира, яку не розумів Харрі, зате вельми цінували глядачі. Музика заграла голосніше, вогні блимнули, і всі артисти вийшли на сцену.

Харрі й Водкінс, вибачаючись на кожному кроці, протовпилися вперед і рушили до відчинених дверей збоку від сцени, як і було домовлено. Вони опинилися в коридорі, що півколом огинав сцену. Знайшовши двері з табличкою «Отто Рехтнаґель, клоун», стали чекати під ними. Від оплесків і музики здригалися стіни, та Водкінс розчув слабкий писк рації й вивудив її з кишені.

— Вже? — запитав він. — Ще ж музика не скінчилася. Прийом.

Водкінс вирячив очі.

— Що?! Повтори. Прийом.

Харрі зрозумів: щось іде не так.

— Сиди, стеж за дверима. Кінець зв’язку!

Водкінс запхав рацію назад до кишені і дістав з портупеї пістолет:

— Леб’є не бачить Рехтнаґеля на сцені.

— Може, він просто його не впізнав? Вони так гримуються, що…

— Свині немає на сцені, — повторив Водкінс, безрезультатно смикаючи дверну ручку. — Чорт, Харрі, добром це не кінчиться!

Коридор був вузький. Водкінс притулився спиною до протилежної стіни й почав гатити в двері ногою. З третього удару двері вилетіли. Гримерку заповнювала біла пара. На підлозі була вода. І вода й пара струменіли з прочинених дверей — очевидно, в душову. Вони встали по обидва боки цих дверей, Харрі дістав пістолет і намацав курок.

— Рехтнаґелю! — гукнув Водкінс. — Рехтнаґелю!

Відповіді не було.

— Не подобається це мені, — прошипів він.

Харрі це теж не подобалося — він за своє життя дивився надто багато детективів і знав, що відчинені душові, з яких ніхто не відповідає, нічого хорошого не провіщають.

Водкінс вказівним пальцем показав на Харрі й великим — на душову. Харрі захотілося у відповідь показати середній, але сперечатися не доводилося. Ногою відчинивши двері, він зробив крок у жару і пар й відразу змок на хлющ. Просто перед Харрі висіла занавіска. Не опускаючи пістолет, Харрі рвучко відсмикував її.

Порожньо.

Закриваючи воду, Харрі обпік руку, голосно лайнувшись по-норвезьки. У черевиках хлющало. Пара розсіювалася. Харрі оглянув душову.

— Нікого! — гукнув він.

— А якого біса тут стільки води?

— Почекай, тут щось застрягло в зливному отворі.

Харрі сунув руку в воду, шукаючи затичку, і намацав щось гладке і м’яке, що застряло у стокові. Харрі потягнув це «щось» угору. Раптом він відчув, що починає задихатися. Він проковтнув слину й постарався вдихнути, але пара все сильніше стискала йому горло.

— Що там? — запитав Водкінс.

Він стояв у дверях душової й дивився на Харрі, який присів навпочіпки.

— Здається, я програв Отто Рехтнаґелю сто доларів, — тихо відповів Харрі. — Точніше, тому, що від нього залишилося.


Що відбувалося потім, Харрі бачив ніби в тумані. Здавалося, пара з душової кабінки розлилася по його тілу.

У коридорі розпливчастий силует охоронця намагався відчинити двері реквізиторської. Замкову шпару було заліплено чимось червоним. Двері зламали, усередині стояла скривавлена гільйотина. Почувся скрик — якийсь глухуватий, невиразний, — колег Рехтнаґеля не вдалося стримати, і перед їхніми очима з’явився Отто, розкиданий по всій кімнаті.

Кінцівки валялися по кутках, ніби лялькові руки й ноги.

Підлога й стіни були забризкані справжньою липкою кров’ю, яка поволі зсідалася й темніла. Позбавлене рук і ніг тіло лежало на підставці для гільйотини — скривавленим шматком м’яса з широко розплющеними очима, клоунським носом й помадою на губах і щоках.

Харрі здалося, що пара підступила йому до шкіри, заповнила рот і сягнула піднебіння. Ніби в сповільненій зйомці, з туману з’явився Леб’є, підійшов до нього й голосно прошепотів на вухо: «Ендрю зник з лікарні».

Водкінс усе ще не міг відійти від гільйотини.

— Чортяча самовпевненість, — почув Харрі відлуння його голосу.

Еге ж, відгукнулося в голові у Харрі.

На голову Отто вбивця начепив білу перуку.


Вентилятор, мабуть, змастили — він обертався рівно і майже безшумно.

— Отже, поліцейські в машині бачили, як із дверей виходив тільки кат, вдягнутий у чорне, так?

Маккормак викликав усіх до кабінету.

Водкінс кивнув:

— Так, сер. Погляньмо, що бачили актори й охорона, — їх свідчення зараз записують. Або вбивця сидів у залі і пройшов у відчинені двері на сцені, або ж він увійшов у задні двері до приїзду нашої машини.

Він зітхнув.

— Начальник охорони каже, що під час вистави задні двері були замкнуті. Отже, або в нього був ключ, або він непомітно увійшов разом з акторами і десь сховався. Потім, після номера з кішкою, коли Отто готувався до останнього виходу, він постукав до гримерки. Вочевидь, він його приспав — експерти знайшли сліди діетилового ефіру. Будемо на це сподіватися, — додав Водкінс. — І зробив це або в гримерці, або вже у реквізиторській. Цей хлопець — сущий диявол. Розчленувавши тіло, він узяв відрізаний статевий орган, спокійно повернувся до гримерки і відкрив воду, щоб, коли до Отто прийдуть, подумали, що він у душі.

Маккормак відкашлявся.

— А гільйотина? Людину можна вбити й простіше.

— Сер, я вважаю, з гільйотиною все вийшло випадково. Навряд чи він знав, що в перерві її перенесуть у реквізиторську.

— Дуже, дуже хвора людина, — сказав Леб’є своїм нігтям.

— А двері? Вони ж усі були замкнені. Як він потрапив до реквізиторської?

— Я розмовляв з начальником охорони, — сказав Харрі. — Як у керівника трупи, у Отто була своя низка ключів. Вона зникла.

— А той… костюм диявола?

— Лежав поряд з гільйотиною, разом з бутафорською головою й перукою, сер. Вбивця надягнув його після злочину. Вельми хитро. І навряд чи готувалося заздалегідь.

Маккормак підпер голову долонями:

— Що ти скажеш, Юне?

Протягом усього цього часу Юн щось вистукував на комп’ютері.

— Абстрагуймося від диявола в чорному одязі, — запропонував він. — Найлогічніше передбачити, що вбивця — один з акторів.

Водкінс голосно чмихнув.

— Дозвольте договорити, сер, — сказав Юн. — Ця людина знала програму й те, що після номера з кішкою Отто на сцені не з’явиться — тобто до останнього виходу двадцятьма хвилинами пізніше його ніхто не кинеться шукати. Членові трупи не потрібно проникати потайки, а хто-небудь інший навряд чи пройшов би непоміченим. Хтось із вас неодмінно б помітив, якби він увійшов у бічні двері.

Усі тільки ствердно кивнули.

— Крім того, я з'ясував: ще троє членів трупи теж їздили з «Пересувним австралійським парком розваг». Тобто сьогодні в театрі було ще троє, які раніше бували у певних місцях у певний час. Може, Отто був ні в чому не винен, а просто знав занадто багато? Шукаймо там, де можна що-небудь знайти. Пропоную почати з трупи, а не з примари опери, яка нам явно не по зубах.

Водкінс заперечливо похитав головою:

— Не забуваймо про те, що хтось невідомий покинув місце злочину в костюмі, що лежав поряд зі знаряддям убивства. Не може бути, щоб він не мав до цього вбивства жодного стосунку.

— Гадаю, трупі треба дати спокій, — підтримав його Харрі. — Досі ніщо не спростовує нашу версію, що саме Отто винен у всіх зґвалтуваннях і вбивствах. А причин убити маніяка — безліч. По-перше, може, вбивця був у всьому замішаний, знав, що Отто скоро заарештують, і боявся погоріти разом з ним. По-друге, вбивця міг і не знати наперед, скільки в нього часу, — він міг випитати це в Отто. А по-третє, вдумайтеся в подію. — Він заплющив очі. — Розумієте? Вбивця — нетопир. Нарадарн!

— Що-що? — запитав Водкінс.

Маккормак засміявся.

— Здається, наш норвезький друг заглибився в порожнечу услід за нашим улюбленим детективом Кенсинґтоном, — пояснив він.

— Нарадарн, — повторив Юн. — Нетопир, символ смерті в аборигенів.

— Мене непокоїть інше, — вів далі Маккормак. — Хлопець міг відразу після злочину непомітно вискочити в задні двері й опинитися на одній з найбільш жвавих вулиць Сіднея, де йому дуже легко було відразу загубитися в натовпі. А він марнує час на те, щоб надягти костюм, який напевно викличе підозри в інших, проте водночас не викличе їх у поліції. Ніби знав, що ми стежитимемо за задніми дверима. А коли так, то звідки він міг про це дізнатися?

Запала тиша.

— До речі, як там Кенсинґтон у лікарні? — Маккормаку набридло жувати жуйку, і він приліпив її під стіл.

Стало зовсім тихо. Тільки ледь чутно шелестів вентилятор.

— Його там уже немає, — нарешті відповів Леб’є.

— Мгу… швидко ж він видужав! — сказав Маккормак. — Та однаково мусимо задіювати решту ресурсів, адже — запевняю вас — розчленовані клоуни привертають більшу увагу преси, ніж зґвалтовані жінки. І повторю, хлопці: ми не можемо собі дозволити начхати на газети. Скільки у нас начальників познімали й змінили через кляті газетні статті! Тому, якщо бажаєте моєї відставки, ви знаєте, що робити. Тепер — по хатах, відсипатися. Що, Харрі?

— Нічого, сер.

— Гаразд. Добраніч.


Усе було по-іншому. Вікно в номері не завішене, і в неоновому світлі Кінґз-Крос Бірґіта роздягалася для Харрі.

Він лежав у ліжку, а вона стояла серед кімнати і, не зводячи з нього серйозних, майже сумних очей, поступово скидала з себе одяг. У Бірґіти були довгі ноги, струнке тіло й шкіра біла як сніг, особливо при такому освітленні. За прочиненим вікном гуло нічне місто — автомобілями, мотоциклами, звуками шарманок гральних автоматів і ритмом диско. І все це — з галасом суперечок, криків і брудної лайки — нагадувало сюрчання цвіркунів.

Бірґіта розстібала блузку — не надто повільно й зовсім не хтиво. Вона просто роздягалася.

«Для мене», — подумав Харрі.

Без одягу він бачив її і раніше, але сьогодні все було по-іншому. Вона була така вродлива, що Харрі нараз засоромився свого поки що ледь помітного подвійного підборіддя. Раніше він не розумів її соромливості: чому вона повністю роздягалася тільки під ковдрою і чому, коли вставала з ліжка, щоб іти в душ, прикривалася рушником. Потім зрозумів, що річ зовсім не в скромності чи соромливості. Просто має пройти час, щоб почуття усталилися, народилась довіра одне до одного. А сьогодні все по-іншому. Роздягання було ритуалом, і своєю голизною вона ніби показувала, яка вона вразлива, як вона йому довіряє.

Серце забилося сильніше. Почасти тому, що Харрі пишався і радів довірі цієї сильної вродливої жінки, почасти — від страху, що він негідний цієї довіри. Але найбільше — через те, що він зрозумів: усе, про що він думає і що відчуває, — тут, перед ним, у миготінні рекламних щитів, червоному, синьому й подекуди зеленому. На, дивися! Що, роздягаючись сама, вона роздягала його.

Залишившись зовсім без одягу, вона й далі стояла, і здавалося, її біла шкіра освітлює кімнату.

— Йди сюди, — покликав він голосом радше невиразним, ніж упевненим, відкидаючи ковдру.

Та Бірґіта не зрушила з місця.

— Дивися, — прошепотіла вона. — Дивися.

12 Гладка пані та розтин

Була восьма ранку. Коли Харрі після довгих умовлянь таки пропустили до палати, «Чинґісхан» ще спав. Але щойно Харрі зі скрипом підсунув до ліжка стілець, він розплющив очі.

— Доброго ранку, — привітався Харрі. — Як спалося? Пам’ятаєш мене? Я валявся на столі, і в мене були перебої з повітрям.

«Чинґісхан» застогнав. З широким білим бинтом довкола голови він мав не такий грізний вигляд, як тоді у «Крикеті», коли замірявся убити Харрі.

Харрі дістав з кишені крикетного м’яча:

— Я тут поговорив з твоїм адвокатом, і він сказав, що ти не маєш наміру позиватися з моїм колегою.

Харрі перекинув м’яча з правої руки в ліву.

— Враховуючи, що ти мене трохи не вбив, я, звісно, дуже стурбований долею мого рятівника. Але, якщо вірити твоєму адвокатові, справа в тебе виграшна. По-перше, він сказав, що ти не напав на мене, а тільки відштовхнув, захищаючи свого друга, якого я міг серйозно скалічити. По-друге, він стверджує: тобі надзвичайно пощастило, що ти відбувся черепно-мозковою травмою, бо міг би й ноги простягти від цього крикетного м’яча.

Він підкинув м’яч у повітря і зловив його перед самісіньким носом блідого силача.

— І знаєш — я з ним згоден. Влучно посланий з чотирьох метрів м’яч поцілив тобі просто в лоба. Вижив ти просто випадково, це той приклад, коли дурням щастить. Сьогодні адвокат телефонував мені на роботу — цікавився перебігом подій. Він вважає, цього вистачить для позову про відшкодування шкоди, у всякому разі якщо в тебе будуть тяжкі каліцтва. Ох ці мені адвокати, стерв’ятники, та й годі, — відтинають собі третину відшкодування, але він тобі, напевно, говорив. Я запитав, чому він не переконав тебе подати до суду. Сказав, це питання часу. От і я тепер думаю: це лише питання часу — еге ж, Чинґісе?

«Чинґіс» обережно похитав головою.

No. Please go now,[60] — простогнав він.

— Чому? Що ти втрачаєш? Якщо ти станеш інвалідом, зможеш відсудити великі гроші. Адже ти судитимешся не з бідною вбогою приватною особою, а з державою. Я навіть перевірив — твоя особиста справа залишиться чистою. Хтозна, раптом присяжні підтримають тебе і ти станеш мільйонером. Отже, відмовляєшся?

«Чинґісхан» не відповів, тільки поглянув на Харрі з-під бинта сумними розкосими очима.

— Набридло мені тут сидіти, Чинґісе, тож буду лаконічний: після тієї бійки маю два зламаних ребра і проколоту легеню. Оскільки я був не в поліцейській формі, не пред’явив посвідчення, поводився не згідно з інструкцією, а Австралія дещо випадає з моєї юрисдикції, обвинувачення дійшло висновку, що я діяв як приватна особа, а не як поліцейський. Отже, я сам можу вирішувати, подавати на тебе до суду за грубе застосування сили чи ні. Тож ми знову повертаємося до твоєї незаплямованої — ну, майже незаплямованої — особової справи. Зараз над тобою висять шість місяців умовно за заподіяння тілесних ушкоджень, так? Плюс ще шість місяців. Разом рівно рік. Що ти вибереш: рік в’язниці чи розказати мені… — Він нахилився до вуха, що стирчало червоним грибом із забинтованої голови, і прокричав: —…ЩО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ВІДБУВАЄТЬСЯ!

Харрі знову сів на стілець:

— Отже?


Маккормак стояв спиною до Харрі, схрестивши руки. Через густий туман вогні на вулиці здавалися розмитими, а рухи — сповільненими. Все місто скидалося на нечітку чорно-білу світлину. Лише якийсь стук порушував тишу. Харрі здогадався, що це Маккормак вистукує нігтями по зубах.

— Отже, Кенсинґтон був знайомий з Отто Рехтнаґелем. І ти це знав?

Харрі знизав плечима:

— Розумію, сер, мені слід було сказати раніше. Але я думав, що…

— …не твоє діло доповідати, з ким Ендрю Кенсинґтон знайомий, а з ким ні. А тепер, коли він зник з лікарні і ніхто не знає, де він, ти відчув, що тут щось не так?

Харрі ствердно кивнув спині.

Маккормак поглянув на нього у дзеркало. Потім плавним рухом обернувся до Харрі.

— Якийсь ти… — довершуючи плавний рух, він знову відвернувся, — …метушливий, Ховлі. Що тебе гризе? Ще щось хочеш мені розповісти?

Харрі похитав головою.


Помешкання Отто Рехтнаґеля було на Саррей-Хіллс, саме на шляху від «Олбері» до будинку Інґер Холтер у Ґлібі. На сходах їх зустріла огрядна пані.

— Я побачила машину. Ви з поліції? — запитала вона високим, верескливим голосом. І, не чекаючи відповіді, вела далі: — Ви чуєте собаку? Так він поводиться від самого ранку.

За дверима квартири Отто Рехтнаґеля лунало хрипке виття.

— Шкода містера Рехтнаґеля. Але зараз заберіть, будь ласка, собаку. Вона виє безперестанку і всіх зводить з розуму. Слід заборонити тримати тут собак. Якщо ви не вживете заходів, нам доведеться… ну, самі розумієте.

Пані сплеснула руками, закотивши очі. Відразу запахло потом і трохи духами.

Харрі вже набридла ця приставуча бочка.

— Пес знає, — кинув Леб’є, провів двома пальцями по перилах і несхвально поглянув на вказівний, ніби оцінюючи чистоту перил.

— Що ви хочете сказати, юначе? — запитала бочка, взявшись у боки і навіть не думаючи давати їм дорогу.

— Знає, що господар помер, мем, — сказав Харрі. — Собаки це відчувають. Він виє з жалю.

— З жалю? — Вона з підозрою поглянула на них. — Собака? Що за дурниця?

— Що б ви сказали, мем, якби вашому хазяїнові повідрізали руки й ноги? — поглянув на неї Леб’є.

Пані застигла з роззявленим ротом.

— І член, — додав Харрі, подумавши, що dick — і в Австралії поняття вагоме.

— Якщо у вас, звичайно, є хазяїн. — Леб’є міряв її поглядом.

Коли товстуха поступилася дорогою, вони дістали знайдену в гримерці низку ключів і почали підбирати потрібний.

Виття за дверима змінилося гарчанням — пес Отто Рехтнаґеля почув чужих.

Нарешті двері відчинилися. У коридорі, широко розставивши лапи, стояв бультер’єр, що приготувався до бою. Леб’є і Харрі, не рухаючись, дивилися на смішного білого собаку, давши йому можливість перейти в наступ. Гарчання знову змінилося безпорадним виттям, і собака прошмигнув до кімнати. Харрі пішов за ним.

Завдяки великим вікнам кімната була світлою. А через скромні розміри здавалася захаращеною: червоний диван з безліччю різноколірних подушок, великі картини на стінах і низький, але масивний стіл із зеленого скла посередині. У кутках стояли два фарфорові леопарди.

На столі, хоча там йому було зовсім не місце, лежав абажур.

Собака нюхав калюжку на долівці. Над цією калюжкою висіли чоловічі черевики. Пахло сечею й екскрементами. Харрі поглянув вище черевиків — там, де кінчалися шкарпетки, він побачив чорну шкіру. Погляд Харрі ковзнув вище, уздовж штанів, наткнувся на величезні руки, що мляво звисали, і насилу рушив далі — до білої сорочки. Насилу — не тому, що раніше не бачив повішених, а тому, що впізнав ці черевики.

Голова звісилася на плече, і кінець дроту з тьмяною лампочкою висів на грудях. Дріт було прикріплено до дебелого гака — можливо, колись тут висіла люстра. Але тепер тут висів Ендрю, високо під стелею, і дріт було тричі обмотано довкола його шиї. Мрійливий погляд застиг, втупившись у порожнечу, а з рота, ніби дратуючи смерть — чи життя? — висунувся синьо-чорний язик. Поряд зі столом лежав перекинутий стілець.

— Чорт, — процідив Харрі. — Чорт, чорт, чорт.

Він безсило опустився на стілець. До кімнати увійшов Леб’є і скрикнув.

— Знайди ножа, — сказав Харрі. — І виклич «швидку допомогу», чи кого ви там викликаєте?

Сонце світило Ендрю в спину, і його тіло погойдувалося чорним контуром на тлі вікна. Харрі запропонував Творцеві повісити на дроті кого-небудь іншого, поки Харрі не бачить. Він обіцяв нікому не розповідати про диво. Це була просто пропозиція. Не молитва. Молитва могла не спрацювати.

Він почув кроки в коридорі й крик Леб’є з кухні:

— Геть звідси, жирне стерво!


Поховавши матір, Харрі п’ять днів ходив, відчуваючи лише те, що він повинен щось відчувати. Він колись чув, що люди, які довго привчали себе до стриманості, не відразу скоряються горю. Тому він не розумів, чому зараз кинувся на подушки і відчув, як до горла підступає клубок, а до очей — сльози.

Ні, плакав він і раніше. Коли сидів сам у кімнаті в Бардуфоському військовому містечку з листом від Кристини і читав: «…це найкраще, що було в моєму житті…». Річ не в тім, що вона збиралася виїхати з тим англійським музикантом. Просто він знав, що це гірше, що було в його житті. Плач застрявав у горлі. Як коли задихаєшся. Або коли нудить.

Харрі встав і поглянув угору. Дива не сталося. Харрі хотів поставити стілець, щоб було легше зрізати Ендрю, але не зміг поворухнутися. Так і стояв, доки Леб’є не приніс кухонного ножа. Коли Леб’є поглянув на Харрі, той з подивом усвідомив, що по щоках у нього течуть теплі сльози.

«Цього ще бракувало», — подумав Харрі.

Мовчки вони зняли тіло Ендрю і поклали його на підлогу. Обшукавши кишені, вони знайшли дві низки ключів: більшу й меншу. Один ключ — від вхідних дверей до помешкання Рехтнаґеля.

— Слідів бійки немає, — швидко вирішив Леб’є.

Харрі розстебнув на Ендрю сорочку. Побачив на грудях витатуйованого крокодила. Потім засукав холоші.

— Нічого, — сказав він. — Ні-чо-го.

— Побачимо, що скаже лікар, — кинув Леб’є.

До горла знову підступив клубок, і Харрі зміг лише знизати плечима у відповідь.


На зворотному шляху вони потрапили в пробку.

Merde,[61] — вилаявся Леб’є, несамовито натискаючи сигнал.

Харрі дістав газету «Остреліан», де на всю першу сторінку красувалася стаття про вбивство клоуна. «Розчленований на власній гільйотині», — свідчив заголовок над зробленою під час вистави фотографією скривавленої гільйотини з Отто Рехтнаґелем у клоунському вбранні на ній.

Тон репортажу був легкий, майже гумористичний, мабуть, через екстравагантність самої справи. «Незрозуміло, чому вбивця не відрубав клоуну голову», — писав журналіст, роблячи висновок, що вбивство навряд чи було виявом обурення глядачів: «Виступ не був аж таким поганим». Були тут і ущипливі слова на адресу поліції, що як ніколи швидко виявилася на місці: «Проте начальник кримінальної поліції Сіднея Водкінс не підтверджує, що поліція знайшла знаряддя вбивства…»

Харрі читав уголос.

— Смішно. — Леб’є посигналив і вилаяв таксиста, що втиснувся перед ними. — Your mother is…[62]

— Той номер з мисливцем…

Продовження повисло в повітрі.

You said…[63] — сказав Леб’є, коли вони проїхали два світлофори.

— Та ні, нічого. Просто згадую той номер — він здається мені безглуздим. Мисливець, який полює на птицю, вбиває кішку, яка сама полює на птицю. І що?

Леб’є не чув — він висунувся з вікна, горлаючи:

Suck mу hairy, sorry potato ass, you pig-fucker.

Харрі жодного разу не чув, щоб він так багато говорив.


Як Харрі й сподівався, у поліції панувало сум’яття.

— Про це пише «Рейтер», — говорив Юн. — Приїде фотограф від «Асошіейтед прес», а з мерії телефонували, що сюди пришле знімальну групу «Ен-бі-сі».

Водкінс похитав головою:

— Шість тисяч чоловік гинуть від повені в Індії — про них повідомляють дрібним шрифтом. А тут розчленують одного клоуна-педераста — і всі тільки про це й говорять.

Харрі покликав усіх у кімнату для нарад.

— Ендрю Кенсинґтон мертвий, — сказав він.

Водкінс і Юн недовірливо подивилися на нього. Коротко і без прикрас Харрі розповів, як вони знайшли труп Ендрю у помешканні Отто Рехтнаґеля.

— Ми постаралися не допустити витоку інформації, — говорив він упевненим голосом, дивлячись їм в очі. — Можливо, поки що доведеться тримати це під замком.

Йому спало на думку, що розповідати про це як про кримінальну справу в нього виходить легше. Тут було щось конкретне: труп, причина смерті, перебіг подій, який треба відтворити. На якусь мить це заступило саму Смерть — те чуже, до чого він не знав, як поставитися.

— Гаразд. — Водкінс був збитий з пантелику. — Спокійно. Не будемо парка парити. — Він обтер піт з верхньої губи. — Слід сказати Маккормаку. Чорт забирай! Що ти наробив, Кенсинґтоне? Тепер сюди вже точно злетяться журналісти. — І він зник за дверима.

Решта троє залишилися в кімнаті, слухаючи завивання вентилятора.

— Час від часу він працював у команді, — сказав Леб’є. — Взагалі-то він був не зовсім одним з нас, але все ж таки…

— Добрий. — Юн устромив очі в долівку. — Дуже добрий. Він допоміг мені, коли я тільки прийшов на роботу. Він був… дуже добрий.

Маккормаку принесли респіратор. Він почувався зле, ходив по кімнаті важче ніж звичайно. Його кущуваті брови суцільною лінією нависли над переніссям.

Після наради Харрі сів за стіл Ендрю і переглянув його записи. Корисного мало: зо дві адреси, телефонні номери, як виявилося — автомайстерень, і нерозбірливі карлючки. У шухлядах майже нічого — хіба що канцелярське приладдя.

Харрі почав вивчати знайдені в кишенях Ендрю низки ключів. На одній був шкіряний брелок з ініціалами Ендрю. Харрі вирішив, що це, напевно, його власні ключі.

Потім він потелефонував додому Бірґіті. Та була приголомшена новиною, дещо запитала — і все.

— Не розумію, — сказав Харрі, — чому після смерті людини, яку я знаю без року тиждень, я плачу як дитя. А коли померла мама, ледве вичавив сльозу. Моя мама, найкраща жінка на світі! А цей хлопець, я так і не зрозумів, чи так добре ми були знайомі. Де тут логіка?

— Логіка, — повторила Бірґіта. — Річ не в логіці. Усе в житті не таке логічне, як нам би хотілося.

— Просто вирішив тобі розповісти. Нікому не кажи. Мені зайти, коли ти звільнишся?

Вона відповіла невизначено. Вночі вона чекала дзвінка з Швеції. Від батьків.

— У мене день народження, — сказала вона.

— Вітаю.

Харрі поклав слухавку. Всередині старий ворог знову підводив голову.


За півгодини Леб’є з Харрі доїхали до будинку Ендрю Кенсинґтона на Сідней-роуд у Четвіку. Мила вуличка в милому передмісті.

— Ми адресу не переплутали? — запитав Харрі, звіряючи номер будинку.

Це була велика кам’яна вілла з подвійним гаражем, підстриженим газоном і фонтаном. До розкішних дверей з червоного дерева вела ріниста доріжка. На дзвінок вийшов хлопчик, з серйозним виглядом кивнув, коли його запитали про Ендрю, потім затиснув рот рукою, показуючи гостям, що він німий.

Далі відвів їх за будинок, де починався величезний сад, і вказав на низеньку цегляну будівлю, схожу на будиночок садівника в класичному англійському маєтку.

— Ми хотіли зайти, — Харрі помітив, що говорить дуже голосно, так, ніби в хлопчика проблеми ще й зі слухом. — Ми працюємо… працювали разом з Ендрю. Ендрю помер.

Він дістав низку ключів зі шкіряним брелоком. Хлопчик поглянув на них і раптом з розгубленим виглядом почав хапати ротом повітря.

— Він помер раптово, цієї ночі, — вів далі Харрі.

Хлопчик стояв перед ними, безвільно опустивши руки.

В його очах блищали сльози. Харрі зрозумів, що він, мабуть, добре знав Ендрю, адже той мешкав тут майже двадцять років. А хлопчик, напевно, ріс у великому будинку. Харрі мимохіть уявив, як маленький хлопчик і чорний дядько граються в саду, ганяють м’яча, як цей хлопчик отримував свою порцію дружби і на додачу — трохи грошей на морозиво й пиво. Може, поліцейський з маленького будиночка ділився з ним своїми мізерними заробітками та щедрими казками. А коли хлопчик підріс — то й порадами, як поводитися з дівчатками чи битися.

— Взагалі-то ми не просто працювали разом. Ми були друзями. Ми теж, — додав Харрі. — Можна ми туди зайдемо?

Хлопчик моргнув, стиснув губи й кивнув.

Харрі подумки вилаявся. «Зберися, Холе, — подумав він. — Бо скоро сльозуватимеш від усіх цих історій, мов ті американці».


Маленький холостяцький будиночок відразу вразив Харрі своєю чистотою та охайністю. На столику перед портативним телевізором у спартанській вітальні не було розкиданих скрізь газет, на кухні не лежали купи немитого посуду. У коридорі, як на параді, вишикувалися чоботи й черевики з акуратно заправленими шнурками. Ця підтягнутість про щось нагадала Харрі. Бездоганно біла постеля у спальні була застелена струнко й рівно. Здавалося, щоб лягти в ліжко, доведеться протиснутися в щілину між ковдрою й простирадлом. Харрі вже не раз прокляв так само безглуздо застелене ліжко в своєму номері.

У ванній перед дзеркалом у зразковому порядку лежали: бритва, крем після гоління, мило, зубна щітка, паста й шампунь. І все. У вбиральні теж нічого екстравагантного, переконався Харрі. І раптом зрозумів, що йому все це нагадує — його власну квартиру після того, як він кинув пити.

Нове життя почалося для Харрі разом із цим суворим порядком: кожній речі — своє місце, полиця або шухляда, куди вона повертається відразу ж після використання. Жодної ручки не на своєму місці, жодної перегорілої пробки на розподільному щитку. Все це мало не тільки практичне, а й символічне значення: хай це й по-дурному, та рівень безладу перетворився на індикатор рівня всього його життя.

Харрі попросив Леб’є оглянути шафу й комод у спальні і, тільки коли той пішов, відчинив туалетну шафку поряд із дзеркалом. На двох верхніх полицях акуратними штабелями, як боєголовки на військовому складі, лежало зо два десятки одноразових шприців у вакуумних упаковках.

Звичайно, в Ендрю Кенсинґтона міг бути діабет і колоти він міг інсулін, але Харрі знав правду. Якщо перерити половину будинку, можна знайти наркоманську заначку — порошок і все необхідне начиння, але не було сенсу: Харрі й без того все знав.

«Чинґісхан» не збрехав, коли казав, що Ендрю Кенсинґтон — наркоман. А коли Харрі знайшов його у квартирі Отто, сумнівів не залишилося. У такому жаркому кліматі, коли можна завжди носити сорочку тільки з коротким рукавом, поліцейський не може хверцювати зі слідами уколів на руках. Тому змушений колотися ще будь-куди: наприклад, у ногу. І про це свідчила голінка Ендрю.


Наскільки пам’ятав «Чинґісхан», Ендрю купував героїн у того парубка з голосом Рода Стюарта. З його слів, Ендрю міг колотися майже без шкоди для працездатності, не втрачаючи легкості в спілкуванні.

— Це не така вже й рідкість, як багато хто вважає, — казав «хан». — Але коли Лихач від когось дізнався, що хлопець — з поліції, хотів його застрелити. Думав, він збирається нас здати. Та ми відмовили. Адже цей хлоп’яга стільки років був мало не кращим клієнтом Лихача! Не торгувався, завжди справно платив, усе як годиться, жодного тобі патякання чи ще яких дурощів. Ніколи не бачив, щоб абориген так на славу купував наркотики. Чорт, та я взагалі кращих покупців не зустрічав!

Він жодного разу не бачив і не чув, щоб Ендрю розмовляв з Евансом Вайтом.

— Вайт з приватними клієнтами не працює, він оптовик — і крапка. Хоча я чув, ніби він приторговував на вулиці в Кінґз-Крос. Для чого — не знаю — він і так добре заробляє. Але він уже покинув цю справу — чув, що в нього виникли проблеми з повіями.

«Чинґісхан» говорив відверто. Відвертіше, ніж потрібно, щоб урятувати свою шкуру. Можна було подумати, це його розважає. Напевно, розумів: якщо вже хтось із колег Харрі — їхній клієнт, арешту можна не боятися.

— Передавай йому привіт. Скажи, ми його чекаємо. Ми ж не злопам’ятні, — посміхнувся «хан». — Хоч би хто вони були, вони завжди повертаються. Завжди.


Харрі увійшов до спальні. Леб’є без особливого ентузіазму копирсався в білизні й паперах.

— Знайшов що-небудь? — запитав Харрі.

— Нічого особливого, а ти?

— Нічого.

Вони подивилися один на одного.

— Ходімо звідси, — сказав Харрі.


Начальник охорони театру Сент-Джордж сидів у їдальні. Навіть можна було повірити, що він спокійний. Харрі він запам’ятав з минулого вечора.

— Н-нарешті мене перестали запитувати і д-докопуватися, як усе це було. Тут ц-цілий день товклися журналісти, — сказав він. — І ще ваші експерти. Але в-вони просто працювали і нас не ч-чіпали.

— Так, у них ще та робота.

— Е-ге ж. Уночі не міг заснути. Потім дружина д-дала мені снодійного. Нікому такого не побажаєш. Ви ж бо люди звичні, а ми…

— Ну, те, що сталося тут, і ми бачимо не щодня.

— Н-не знаю, чи зможу я тепер увійти до тієї кімнати.

— Нічого, оговтаєтеся з часом.

— Та ні. Я вже н-навіть реквізиторською її не н-називаю. Просто «т-та кімната».

— Час лікує, — заспокоїв його Харрі. — Я це знаю напевне.

— С-сподіваюся, констеблю.

— Кличте мене Харрі.

— Кави, Харрі?

Харрі кивнув і поклав на стіл низку ключів.

— Бачу, — сказав охоронець. — Цю низку брав Рехтнаґель. Я п-подумав, що це до д-добра не д-доведе, треба буде замінити всі замки. Де ви їх знайшли?

— Вдома у Отто Рехтнаґеля.

— Як? Він же вчора відкривав ними гримувальню.

— Гадаю, за сценою були не тільки актори.

— А-а. Зараз подивимося. Освітлювач, двоє робітників сцени і звукооператор. Н-ні гримерів, н-ні костюмерів — на це немає коштів. Так, це все. Під час вистави т-тут були тільки робітники сцени та актори. Ну і я.

— І більше нікого?

— Нікого, — серйозно відповів охоронець.

— Сюди можна пройти іншим шляхом, окрім як через задні або бічні двері?

— Ну, є обхідний шлях через галерею. Вчора галерея була зачинена, але д-двері залишили відімкнутими, бо там сидів освітлювач. Поговоріть із ним.


Величезні очі освітлювача були вибалушені, як у глибоководної риби, зненацька витягнутої з води.

— Стривайте… До перерви там сидів хлопець. Якщо ми знаємо, що аншлагу не буде, то квитки продаємо тільки до партеру. Але він міг там сидіти — галерею ж не замикають, хоча квиток у нього в партер. Він сидів сам у задньому ряду. Пам’ятаю, я ще здивувався, що він сів так далеко від сцени. Світла було мало, та я його бачив. А коли я повернувся, він, як я сказав, уже пішов.

— Чи міг він потрапити за сцену через ті самі двері, що й ви?

— Гм… — почухав потилицю освітлювач. — Гадаю, так. Якщо він пройшов просто до реквізиторської, його могли й не помітити. Зараз мені здається, щось із ним було не так. Мгу… Так, щось не збігалося, я помітив.

— Отже, так, — сказав Харрі. — Усе це добре. Зараз я покажу вам фото…

— Я пам’ятаю, що той хлопець…

— …але спочатку, — перебив його Харрі, — мені хочеться показати вам того, кого ви могли бачити вчора. Коли ви побачите фотографію, не роздумуйте, кажіть перше, що спаде на думку. Потім можете передумати. Я просто хочу побачити вашу першу реакцію. Гаразд?

— Гаразд. — Освітлювач ще сильніше вирячив очі і став схожий на жабу. — Я готовий.

Харрі показав йому фотографію.

— Це він, — швидко квакнув людина-жаба.

— Подумайте тепер гарненько, — попросив Харрі.

— Все правильно. Саме це я й хотів сказати, констеблю. Той чоловік був чорний. Абориген. Це він!


Харрі стомився. День був довгий, і Харрі намагався не думати про те, як він закінчиться. Коли він увійшов до прозекторської, то у світлі великих ламп побачив міцну, дебелу постать доктора Енґельзона, що схилився над столом, на якому лежало тіло огрядної жінки. Харрі не мав більше сили дивитися на товстих жінок, тому попросив помічника повідомити лікаря, що прийшов Ховлі, який йому телефонував.

Невдоволена фізіономія Енґельзона наводила на думку про «чокнутого професора». Рідке волосся стирчало навсібіч, а світлі кущики бороди росли як попало на рожевому поросячому обличчі.

— Слухаю?

Харрі зрозумів, що лікар уже забув про їхню телефонну розмову, хоча минуло не більше двох годин.

— Мене звуть Харрі Ховлі, я дзвонив вам — дізнатися про попередні результати розтину Ендрю Кенсинґтона.

Хоча в кімнаті було повно інших запахів, Харрі безпомильно вирізнив серед них запах джину.

— Так-так. Авжеж. Кенсинґтон. Сумно. Ми з ним прегарно теревенили. Коли він був живий, зрозуміло. А зараз лежить у шафі — і не поговориш.

Енґельзон тицьнув великим пальцем за спину.

— Еге ж, лікарю. То що ви з’ясували?

— Послухайте, містере… як вас?.. так, Ховлі. У нас тут купа трупів, і всім хочеться скоріше. Не трупам, зрозуміло, а поліцейським. Але є черга. Такий порядок, винятків ми не робимо, розумієте? Та сьогодні телефонував Маккормак, велике цабе, і сказав, що це самогубство слід вивчити в першу чергу. Я не встиг у нього запитати, але, може, ви мені відповісте, містере Хоган: що це в Кенсинґтоні такого особливого?

При цьому він зневажливо швидко підвів голову й обдав Харрі ароматом джину.

— Це вам краще знати, лікарю. Є в ньому щось особливе?

— Особливе! Що ви маєте на увазі? У нього немає ні дерев’яної ноги, ні запасної пари легенів, ні сосків на спині.

Втома. Харрі зараз зовсім не хотілося сперечатися з п’яним патологоанатомом, який надумався качати права, бо бач зачепили його самолюбство. А у фахівців самолюбство особливо вразливе.

— Чи є що-небудь… незвичайне? — уточнив Харрі.

Енґельзон подивився на нього мутнуватими очима.

— Ні, — сказав він. — Нічого незвичайного. Все звичайне.

Лікар і далі дивився на нього, похитуючи головою. Харрі зрозумів, що це ще не все. Просто сценічна пауза, яка п’яному здавалася не такою затягнутою, як тверезому.

— У нас тут зазвичай, — нарешті заговорив лікар, — трупи напхані наркотиками. У цьому випадку — героїном. Незвично, що він поліцейський. Але чи так уже незвично — не знаю. Поліцейські до нас на стіл потрапляють рідко.

— Причина смерті?

— А хіба не ви його знайшли? Чому, по-вашому, помирають, висячи в петлі під стелею? Від коклюшу?

Усередині в Харрі вже все нуртувало, але він поки що стримувався.

— Тобто помер він через брак кисню, а не від передозування?

— П’ять балів, Хогане.

— Добре. Наступне запитання: час смерті?

— Ймовірно між північчю і другою ночі.

— А точніше?

— Вам полегшає, якщо я скажу: «чотири хвилини на другу»? — Обличчя лікаря поступово буряковіло.

Харрі кілька разів глибоко вдихнув і видихнув.

— Даруйте, якщо я говорю… якщо здаюся нетактовним, лікарю, моя англійська не завжди…

— …така, якою має бути, — . закінчив за нього Енґельзон.

— Еге ж. У вас звичайно ж багато справ, лікарю, я вас більше не відволікатиму, просто нагадаю, що Маккормак просив вас направити звіт про розтин не як завше, а особисто йому.

— Не хвилюйтеся. Щодо цього інструкція зрозуміла, Хоргане. Передавайте привіт Маккормаку.

Низенький чокнутий професор стояв перед Харрі, широко розставивши ноги і самовпевнено схрестивши руки на грудях. Його очі войовничо блищали.

— Інструкція? Не знаю, як до них ставляться в поліції Сіднея, але там, звідки я приїхав, інструкцій дотримуються, коли начальство не робить якихось особливих застережень, — пояснив Харрі.

— Не треба, Хоргане. У вас, мабуть, і гадки не мають про професійну етику. Тож і балакати нема про що. Давайте на цьому й розпрощаємося, містере Хорган.

Харрі не рухався.

— Чи ви іншої думки? — нетерпляче запитав Енґельзон.

Перед Харрі стояв чоловік, який вважав, що йому нічого втрачати. Закислий у горілці посередній патологоанатом середнього віку, вже без надії на підвищення і тому знахабнілий. Та й що вони могли з ним зробити? Харрі щойно пережив найдовший і найжахливіший вечір у своєму житті. Досить. Він схопив лікаря за петельки і підняв.

Халат затріщав по швах.

— Якої я думки? Гадаю, треба взяти у вас кров на аналіз, а потім уже говорити про етику, лікарю Енґельзон. Вважаю, знайдеться багато таких, хто підтвердить, що розтин Інґер Холтер ви робили в нетверезому стані. Відтак, гадаю, треба буде поговорити з тими, хто багато чув про вашу професійну етику і може вигнати вас із цієї роботи з таким тріском, що більше вас нікуди не візьмуть. Як ви вважаєте, лікарю Енґельзон? І якої ви тепер думки про мою англійську?

Лікар Енґельзон думав, що у Харрі чудова англійська, і подумавши, визнав, що один раз можна все-таки знехтувати бюрократією.

13 Вежа у Фроґнербаді, і старий ворог прокидається

Маккормак знову сидів спиною до Харрі, дивлячись у вікно. Вечоріло, але в сутінках ще можна було розрізнити манливий блиск синього моря за хмарочосом і яскравою зеленню Королівського ботанічного саду. У Харрі пересохло в роті й страшенно боліла голова. От уже три чверті години він майже безперервно розповідав про Отто Рехтнаґеля, Ендрю Кенсинґтона, бар «Крикет», освітлювача, Енґельзона — коротше, про все.

Маккормак мовчки слухав, склавши руки дашком. Нарешті заговорив:

— Знаєш, там, у Новій Зеландії, живуть найдурніші люди на світі. Живуть на острові, зовсім самі. Довкола немає надокучливих сусідів, тільки море. І все-таки ці люди на свою голову вплутуються у великі війни. За роки Другої світової жодна країна, навіть Радянський Союз, не втратила так багато людей — у процентному співвідношенні. У Новій Зеландії тоді майже не залишилося чоловіків. Навіщо вони воювали? Щоб допомогти. Помирали замість інших. Ці простаки воювали не на своїй землі — ні, вони сідали на кораблі й літаки і вирушали помирати за океан. Допомагали союзникам проти німців та італійців, Південній Кореї проти Північної, американцям — проти японців та Північного В’єтнаму. Одним із цих простаків був мій батько.

Він одвернувся від вікна, і тепер Харрі бачив його обличчя.

— Від нього я почув історію каноніра, з яким вони разом служили на кораблі, коли в сорок п’ятому брали Окінаву. Японські камікадзе придумали тактику «падіння на воду макового листка». Це було так. Спочатку летів один. Якщо його збивали, за ним летіло ще двоє, потім четверо і так далі — нескінченна піраміда пікіруючих літаків. На кораблі, де служив батько, всі злякалися. Це ж безумство — заради знищення цілі пілоти гинули самі. Зупинити їх можна було тільки суцільною стіною зенітного вогню. Найменший просвіт — і японці вже тут як тут. Було розраховано, що літак треба збивати в перші двадцять секунд, коли він з’являється в полі видимості. Потім буде пізно. Каноніри розуміли, що мусять бити без промаху, а нальоти інколи тривали цілими днями. Батько описував рівний гул гармат і ревіння пікіруючих літаків, що все наростало. Потім вони снилися йому ночами.

В останній день битви він стояв на містку, коли один літак, прорвавшись за загороджувальний вогонь, полетів прямо на них. Корабельні гармати молотили на всю силу, а літак усе наближався. Здавалося, він просто висить у небі і тільки збільшується при цьому щосекунди. Вже можна було розрізнити кабіну й постать пілота в ній. На палубу полетіли гранати. Але й гармати почали потрапляти в ціль, обдираючи крила та фюзеляж. Спочатку відвалився хвіст, а потім, як у сповільненій зйомці, літак розпався на шматки, і до палуби долетіла тільки мала частина — з пропелером і хвостом вогню та чорного диму. Артилеристи вже збиралися змінити ціль, коли хлопець з гарматної башти під містком, молодий матрос — батько знав його, тому що він теж був із Веллінгтона, — посміхнувшись, помахав батькові, сказав: «Жаркувато сьогодні», стрибнув за борт і зник.

Можливо, змінилося освітлення, але Харрі раптом здалося, що Маккормак постарів.

— Жаркувато сьогодні, — повторив Маккормак.

— Людська природа — темний дрімучий ліс.

Маккормак кивнув:

— Я вже це чув, Ховлі, і, можливо, це правда. Я так зрозумів, ви з Кенсинґгоном устигли добре познайомитися. Ще я чув, що треба розібратися, чому Ендрю Кенсинґтон так зацікавився цією справою. Як гадаєш, Харрі?

Харрі подивився на свої темні штани. Складені абияк, вони довго лежали в шухляді й тепер мали пом’ятий вигляд. А завтра опівдні похорон.

— Я не знаю, сер.

Маккормак підвівся і почав, за вже відомою Харрі звичкою, походжати перед вікном.

— Усе своє життя я працюю в поліції, Ховлі. Але й досі я дивуюся своїм колегам, не розуміючи, що їх на це штовхає. Навіщо їм чужі війни? Що їх спонукає? Чи варто страждати тільки для того, щоб інші відчули, що є справедливість? Дурні. Ми — дурні, Ховлі. Наше покликання — це безглузда віра в те, ніби ми можемо щось змінити. З останніх сил ми тягнемо ярмо, інколи вириваємося до моря, а в просвітках наївно уявляємо, ніби комусь потрібні. Навіть коли ми розлучаємося з ілюзіями, вже нічого не зміниш: ми зайняли бойову позицію і відступати нікуди. Залишається тільки дивуватися, якого біса ми зробили цей безглуздий вибір. Ми довічно приречені бути do-gooders[64] і не досягти своєї мети. Але, на щастя, правда — річ відносна. І гнучка. Ми вивертаємо і вигинаємо її так, щоб вона вміщалася в наше життя. Хоча б частково. Інколи зловиш бандита — і полегшає. Але ж вічно паразитів труїти не будеш. Захлинешся власною отрутою.

Так у чому тут сенс, Ховлі? Людина все життя простояла коло гармати, а зараз вона нежива. Що ще? Правда відносна. Важко уявити, якщо сам цього не пережив, що з людиною може зробити відчай. Є судові психіатри, які проводять грань між неосудними і злочинцями, та при цьому так крутять і гнуть правду, щоб вона уміщалася в їхні теоретичні, іграшкові світи. Є кримінальна система, у кращому разі здатна захистити від вуличних бешкетників і журналістів, які прагнуть зажити слави ідеалістів, намагаючись викривати тих, хто порушує правила, що нібито оберігають справедливість. Правда полягає в тому, що ніхто не живе по правді й нікому вона не потрібна. А наша правда — це те, з чим нам легко жити, наскільки це від нас залежить.

Він подивився на Харрі.

— То кому потрібна правда про Ендрю Кенсинґтона? Кому стане легко від того, що ми виліпимо потворну і безглузду правду з гострих, небезпечних і ні для чого не придатних предметів? Начальнику поліції? Ні. Муніципальним властям? Ні. Борцям за права аборигенів? Ні. Поліцейській профспілці? Ні. МЗСу? Ні. Нікому. Розумієш?

Харрі захотілося нагадати про родичів Інґер Холтер, але він промовчав. Маккормак зупинився коло портрета молодої Єлизавети II.

— Краще, якщо наша розмова залишиться між нами, Ховлі. Ти й сам це розумієш.

Харрі зняв зі штанини довгу руду волосину.

— Я говорив з міськими властями, — сказав Маккормак. — Щоб не було галасу, ми ще деякий час розслідуватимемо справу Інґер Холтер. Якщо нічого не знайдемо, заявимо, що її вбив клоун, — щоб усі заспокоїлися. Вбивцю клоуна знайти буде складніше, проте багато що вказує на crime passionnel, вбивство з ревнощів. Може, це якийсь божевільний таємний обожнювач, хто його знає? Можливо, доведеться змиритися з тим, що він залишиться безкарним. Звичайно, доказів поки що немає, але незаперечні ознаки є. Через кілька років ця історія забудеться. А версія про серійного вбивцю — всього лише гіпотеза, яку ми відкинули.

Харрі зібрався йти. Маккормак кашлянув:

— Я пишу рапорт про твою роботу, Ховлі, направлю його до Осло після твого від’їзду. Ти ж завтра їдеш?

Харрі кивнув і вийшов.


Від м’якого вечірнього бризу головний біль не стихав. І від заспокійливої темряви не легшало. Харрі блукав вулицями. На доріжці Гайд-парку промайнула чиясь тінь. Спочатку Харрі вирішив, що це великий щур, але, підійшовши ближче, побачив маленького волохатого звіра, що хитро поглядав на нього оченятами, в яких відбивалося світло ліхтарів. Таких тварин Харрі раніше не бачив, але припустив, що це опосум. Звір і не думав лякатися, навпаки, з цікавістю принюхувався, видаючи дивні тужливі звуки.

Харрі сів навпочіпки.

— Ти теж не розумієш, навіщо ти в цьому великому місті? — запитав він.

Замість відповіді звірятко схилило голову набік.

— Давай завтра по домівках? Ти до свого лісу, а я — до свого?

Опосум утік, він нікуди не збирався звідси забиратися. Його дім був тут, у парку, серед машин, людей та сміттєвих баків.

Харрі заглянув до бару у Вулломоло. Телефонував посол. Сказав, що передзвонить. Як справи у Бірґіти? Вона була небагатослівна. А він багато й не питав. Про свій день народження вона більше не заговорювала. Може, розуміла, що він наробить дурниць. Надасть цьому надто великого значення. Подарує занадто дорогий подарунок або набазікає зайвого просто тому, що це останній вечір, а глибоко в душі він знав, що від’їжджає з нечистим сумлінням. «Нащо це все?» — можливо, думала вона.

Як Кристина, коли повернулася додому з Англії.


Вони зустрілися за кухлем пива в кафе просто неба у Фроґнері, і Кристина сказала, що їде через два місяці. Засмагла, доброзичлива, все з тією ж посмішкою. І Харрі знав напевне, що йому казати і що робити. Як коли граєш на піаніно стару і, здається, забуту мелодію. Голова до цього не причетна, але пальці роблять свою справу. Удвох вони добряче набралися, проте не до безпам’ятства — Харрі все пам’ятав. Вони сіли на трамвай до центру, Кристина, чарівливо посміхаючись, пройшла в нічний клуб без черги і провела з собою Харрі. Вночі, геть упрілі від танців, вони на таксі повернулися до Фроґнер-парку, перелізли через огорожу басейну і, піднявшись на вежу для стрибків у воду, випили пляшку вина, яка була у Кристини в сумочці. За десять метрів під ними був безлюдний парк, а довкола нього — місто. Вони сиділи і будували плани на майбутнє — чомусь завжди різні. Потім, побравшись за руки, стрибнули вниз. Поки летіли, він весь час чув її крик — як дивний сигнал пожежної тривоги. Потім він лежав на краю басейну й голосно сміявся, дивлячись, як вона вилазить з води у мокрій сукні, що тісно обліпила її, і йде до нього.

Наступного ранку вони прокинулися з похмілля в його ліжку, спітнілі й веселі. Він відчинив двері на балкон і повернувся в її обійми. Вони довго розважалися, доки він знову не почув її крик, що заглушив галас дітлахів, які гралися у дворі.

І потім вона поставила це дивне запитання: «Нащо це все?»

Нащо це все, якщо між ними все одно все скінчилося? Якщо вона збирається повернутися до Англії, якщо він такий егоїст, якщо вони такі різні, що ніколи не одружаться, не заведуть дітей і не збудують будинок? Якщо це нікуди не веде?

— А хіба останні двадцять чотири години самі по собі нічого не варті? — запитав Харрі. — Якщо завтра в тебе набухнуть груди, нащо все це? І нащо тобі сидіти з дітьми у своєму домі і сподіватися, що чоловік засне раніше, ніж ти ляжеш у ліжко? Ти впевнена, що твої плани принесуть тобі щастя?

Вона назвала його дрібним вульгарним гедоністом і сказала, що в житті є речі важливіші за секс.

— Тобі, напевно, хочеться чогось іншого, — сказав Харрі. — Але невже все це приведе тебе до твоєї голубої мрії? У будинку перестарків ти не пригадаєш, якого кольору сервіз подарували тобі на весілля. Але готовий закластися на що завгодно — наш з тобою вчорашній день ти запам’ятаєш надовго.

Потім вона, а не він, стане богемною марнотратницею життя. Та тоді вона пішла, грюкнувши дверима, сказавши на прощання, що він нічого не розуміє і час уже б йому вирости.


— Нащо це все? — вигукнув Харрі, і парочка, що проходила по Хармер-стрит, обернулася.

Адже Бірґіта, схоже, теж не розуміє, навіщо це все. Боїться завтрашнього дня, коли він поїде. Тому вирішила провести день народження в обнімку з телефоном. Напевно, треба було її запитати, але знову ж таки — нащо це все?

Харрі відчував, що страшенно втомився і навряд чи зможе заснути. Він повернув назад, до бару. Лампи під стелею були заліплені дохлою мошвою. Попід стінами стояли гральні автомати. Він сів край вікна в очікуванні офіціанта, вирішивши нічого не замовляти, якщо його не помітять. Просто посидіти.

Підійшов офіціант і запитав у Харрі, що він бажає. Харрі довго дивився на список алкогольних напоїв. Потім замовив колу. Попросив Бірґіту прийти на похорон Ендрю. Та кивнула і сказала: «Звичайно».

У вікні він побачив своє довгобразе віддзеркалення і подумав, як було б добре, коли б зараз Ендрю був тут, щоб з ним поговорити про справу. Якби все відбувалося в детективному телесеріалі, саме на цьому б закінчилася серія. Харрі з батьком дивляться титри, а мама, яка знов нічого не зрозуміла, ставить безглузді запитання. Але це не кіно. І це Харрі нічого не розуміє.

Ендрю намагався сказати йому, що Інґер Холтер убив Отто Рехтнаґель? Але навіщо? Що може бути комічніше, нехай і з якоюсь часткою істерики, ніж нормальна сексуальна орієнтація, витиснена у підсвідомість, і чи здатна вона породити маніяка, який мстить блондинкам? Чому Харрі не зрозумів натяків Ендрю? Їхнє знайомство, приховані двозначності, відверта брехня про свідка, який нібито бачив Вайта в Німбіні, — невже все це було потрібно лише для того, щоб відволікти його від Вайта, змусити його побачити?..

Ендрю все влаштував так, щоб займатися цією справою в парі з іноземцем, який, як він думав, танцюватиме під його дудку. Та чому Ендрю сам не зупинив Отто Рехтнаґеля? Що ж їх зв’язувало, якщо був потрібен посередник в особі Харрі? Отто й Ендрю були коханцями? І Отто сумував від нещасливого кохання через Ендрю? Але тоді навіщо Ендрю треба було вбивати Отто просто перед затриманням? Отже, у нього був інший план — зупинити Отто і при цьому приховати від усіх, що вони були коханцями. Наприклад, зробити так, щоб на Отто вказав Харрі, а потім підстроїти загибель Отто ніби під час самооборони або спроби втечі. Що-небудь подібне до цього. Харрі все обдумав і зрозумів — щось тут не в’яжеться. Виходить, що долю Отто було вирішено наперед. Але Ендрю потрапив до лікарні, події розвивалися дуже стрімко, і реалізувати попередньо сплановане не вдалося. «Дай мені два дні», — сказав він.

Харрі прогнав п’яну як чіп жінку, яка хотіла підсісти за його столик.

Але навіщо Ендрю знадобилося після вбивства вчиняти ще й самогубство? Адже він міг піти безкарним. Чи міг? Його бачив освітлювач, про його дружбу з Отто знав Харрі, та й алібі у нього не було.

Вже пішли титри? Ні, почекайте!

Припустимо, що Ендрю розраховував застрелити Отто під час невдалої спроби арешту. Адже якби Отто вижив, справа привернула б увагу преси. Ендрю могли викрити. Заголовки в газетах: «Чорний слідчий — колишній коханець маніяка» і величезна фотографія Ендрю. Це розбило б його життя. До того ж Ендрю, ймовірно, відчував провину за те, що не зупинив Отто раніше, і тому сам виніс йому смертний вирок, який не може винести австралійський суд.

Існує багато способів спровокувати стрілянину і вбити злочинця під час спроби втечі. Уникнути покарання за банальне вбивство значно важче.

Голова Харрі ніби вибухнула.

Ендрю міг усунути Отто перш, ніж на нього вийшов Харрі і решта команди. Та й навіщо чоловікові вбивати колишнього коханця, щоб приховати свою орієнтацію, в місті, де такі відхилення навіть схвалюються? Та ще потім убивати самого себе?

Голова тепер боліла так, ніби по ній бухали молотом. З очей аж іскри сипалися, а він намагався знову й знову обдумати свою версію. Та щоразу виникали нові суперечності. Може, Маккормак мав рацію — просто день видався спекотним для його зболілої душі. Про те, що Ендрю Кенсинґтон міг приховувати і дещо гірше, ніж гомосексуальні схильності, Харрі намагався не думати.

Над ним нависла тінь. Світло лампи затулила голова офіціанта. У його силуеті Харрі примарився висолоплений синяво-чорний язик Ендрю.

— Що-небудь іще, сер?

— У вас тут є напій — «чорна змія»…

— «Джим-Бім» і кола.

Тепер усе вибухнуло в нього всередині.

— Чудово. Подвійну «чорну змію» без коли.


Харрі збожеволів. Попереду були сходи, позаду — теж сходи і вода. Хаос. Щогли в бухті розгойдувалися туди-сюди. Харрі не розумів, як він опинився на цих сходах. Треба йти вгору. «Вгору — на щастя», — завжди казав батько.

Важко, хапаючись за стіни, він звівся на ноги. Назва «Шаллі-авеню» ні про що йому не говорила, тож він вирішив іти світ за очі. Хотів поглянути на годинник, але не знайшов його. На вулицях було темно і майже безлюдно. Харрі здогадався, що вже пізно. Знову якісь сходи. Ось сходинка. Харрі повернув праворуч — Маклей-стрит. Напевно, він іде вже довго, що йому так болять ноги. А може, він біг? Чи навіть упав — коліно на лівій холоші роздерте.

Він минув кілька барів і ресторанів — усі зачинені. Гаразд, хай пізно, але невже в багатомільйонному Сіднеї не можна знайти випивку? Він вийшов на проїжджу частину, щоб зловити таксі — жовту машину з ліхтариком. Вона була зупинилася, та шофер передумав і поїхав далі.

«Чорт, ну й видок, мабуть, у мене», — подумав Харрі й зареготав.

Потім на його шляху почали траплятися люди. До нього долинули звуки голосів, машин і музики. Повернувши за ріг, Харрі відразу зрозумів, де він. Оце повезло — він потрапив у район Кінґз-Крос! Перед ним лежала гомінка Дарлінґхерст-роуд, суціль освітлена вогнями. Тепер усе стало можливе. У перший бар його не пустили, але до китайської забігайлівки він увійшов і дістав великий пластиковий стакан віскі. У забігайлівці було темно й задушливо. Вицідивши віскі до краплі, він знову вийшов на вулицю і схопився за стовп. В очах рябіло від миготіння машин, Харрі намагався не думати про те, що сьогодні ввечері його вже знудило в барі просто на долівку.

Раптом він відчув, як хтось штовхнув його в спину. Обернувшись, він побачив рот: великі червоні губи і ряд зубів без одного ікла.

— Чула про Ендрю. Жах, — сказав рот. І далі жував жуйку. Це була Сандра.

Харрі спробував щось сказати, але в нього нічого не вийшло. Сандра здивовано витріщилася на нього.

— Вільна? — насилу вимовив він.

Сандра розсміялася:

Yes, but I don't think you're up to it.[65]

— Думаєш? — спромігся нарешті Харрі на відповідь.

Сандра поглянула довкола. Харрі здалося, що в тіні промайнув блискучий костюм: Теді Монґабі напевно десь неподалік.

— Слухай, я на роботі. Йди додому, проспися, а вранці поговоримо.

— У мене є гроші. — Харрі поліз за гаманцем.

— Сховай зараз же! — відштовхнула його Сандра. — Добре, я з тобою піду і ти мені заплатиш, але не тут, гаразд?

— Ходімо до мого готелю. За рогом. «Кресент», — запропонував Харрі.

Сандра знизала плечима:

Whatever.[66]

Дорогою вони зайшли до bottle-shop,[67] де Харрі купив дві пляшки «Джим-Біна».

Нічний портьє в «Кресенті» з голови до ніг оглянув Сандру, коли та увійшла. Він уже хотів був щось сказати, але Харрі випередив його:

— Ніколи не бачив таємних інформаторів поліції?

Нічний портьє, молодий азіат у костюмі, непевно посміхнувся.

— Гаразд. Ти її не бачив. Дай мені ключі від номера. У нас справи.

Здається, портьє не повірив у цю маячню, але ключі видав без заперечень.

У кімнаті Харрі вигріб усе спиртне з міні-бару.

— Це мені, — він узяв пляшку «Джим-Біна». — Решта — тобі. Вибирай!

— Бачу, тобі дуже подобається віскі, — сказала Сандра, відкриваючи пиво.

Харрі спантеличено поглянув на неї:

— Звідки ти знаєш?

— Більшість п’ють різну гидоту. Просто задля різноманітності.

— От як? І ти теж п’єш?

Сандра знизала плечима:

— Не те щоб п’ю… Я намагаюся кинути. Худну.

— Не те щоб, — повторив Харрі. — Тобто ти сама не знаєш, про що говориш. Дивилася «Покидаючи Лас-Вегас» з Ніколасом Кейджем?

— Що?

— Проїхали. Загалом, кіно про алкоголіка, який вирішив упитися до смерті. У це я якраз можу повірити. Але він дудлив усе, що трапиться: джин, горілку, віскі, бурбон, бренді, всяку погань. Згодиться, якщо вибирати нема з чого. Та цей хлопець прийшов у відому на весь світ винну крамницю Лас-Вегаса, у нього купа грошей, і йому однаково, що пити. Взагалі однаково! Ніколи не бачив п’яницю, якому плювати, що пити. Якщо вже ти знайшов своє пійло, то пити будеш лише його, вірно? А фільм навіть номінували на «Оскар».

Харрі закинув голову, залпом видудлив свою пляшку і пішов відчиняти балконні двері.

— А далі? — запитала Сандра.

— Спився, — сказав Харрі.

— Я запитую, дали йому «Оскара»?

— Візьми із сумки пляшку і йди сюди. Посидимо на балконі, подивимося на місто. У мене дежавю.

Сандра прихопила дві склянки, пляшку і сіла поряд з ним, притулившись спиною до стіни.

— Забудьмо, що творив цей диявол за життя. Вип’ємо за Ендрю Кенсинґтона. — Харрі розлив віскі по склянках.

Мовчки випили. Харрі засміявся.

— А той хлопчина з «Бенд», Річард Мануель. У нього були серйозні проблеми, не тільки через пияцтво, а… по життю. І він не витримав, повісився в готелі. У нього вдома знайшли дві тисячі пляшок — і всі однаковісінькі, з-під Ґран Марньє.

Лише з-під нього. Розумієш? Мерзенний апельсиновий лікер! Він знайшов те, що йому було потрібно. Куди там Ніколасу Кейджу! Ет, на дивному світі ми живемо.

Він широким жестом показав на зоряне небо Сіднея. Випили ще. Очі Харрі почали злипатися. Сандра провела рукою по його щоці.

— Слухай, Харрі, мені час іти. А тобі, думаю, час спатоньки.

— Скільки коштує ціла ніч? — Харрі налив собі ще віскі.

— Не думаю, що…

— Почекай. Доп’ємо і почнемо. Обіцяю кінчити швидко, — усміхнувся Харрі.

— Ні, Харрі. Я піду. — Сандра встала і схрестила руки на грудях.

Харрі теж підвівся, не втримав рівновагу й хитнувся до балконних перил, та Сандра втримала його. Він повис на її худому плечі й прошепотів:

— Доглянь за мною, Сандро. Цю ніч. Заради Ендрю. Що я кажу? Ради мене.

— Теді ще подумає…

— Теді отримає свої гроші й заткнеться. Будь ласка.

Сандра зітхнула:

— Ходімо. Але давайте спочатку знімемо з вас це лахміття, містере Ховлі.

Дотягнувши його до ліжка, вона зняла з нього черевики і штани. Сорочку він дивом зумів розстебнути сам. Сандра миттю стягла через голову свою чорну міні-спідницю. Без одягу вона була зовсім худа: стирчасті плечі і стегна, маленькі груди й обтягнуті шкірою ребра, схожі на пральну дошку. Коли Сандра вимикала світло, Харрі помітив у неї на спині і ногах великі синці.

Вона лягла поряд з ним, провела рукою по його гладеньких грудях і животі.

Від неї трохи тхнуло потом і цибулею. Харрі дивився в стелю і дивувався, що ще може розрізняти запахи.

— Цей запах, — сказав він, — від тебе чи від твоїх сьогоднішніх клієнтів?

— І те й інше, — відповіла Сандра. — Неприємно?

— Та ні, — сказав Харрі, хоча і не зрозумів, що вона має на увазі: запах чи клієнтів.

— Ти п’яний як чіп, Харрі. Не треба…

— Ось. — Харрі поклав її вологу теплу руку собі між ніг.

Сандра розсміялася:

— Ого. А мати казала, мужики від випивки тільки язиком вихати мастаки.

— У мене все навпаки, — сказав Харрі. — Язик німіє, зате розв’язується все інше. Не знаю чому, але так було завжди.

Сандра сіла на нього, стягнула трусики і, облишивши балачки, взялася до своєї справи.

Він дивився, як вона підстрибує вгору-вниз. Вона зустріла його погляд і посміхнулася, як людина, що зустрілася з кимось поглядом у трамваї.

Харрі заплющив очі і, слухаючи ритмічне поскрипування ліжка, подумав, що не зовсім врахував дію алкоголю. Він майже нічого не відчував. Сандра невпинно працювала. Думки Харрі сповзли під ковдру, виповзли з ліжка і вилетіли у вікно, до зоряного неба, через океан, до берега, відокремленого від моря білою смужкою.

Спустившись, він зрозумів, що це пляж, а підлетівши ближче, упізнав містечко, в якому бував раніш, і дівчину, що лежала на піску. Вона спала. Він приземлився поряд з нею, тихо, щоб не розбудити її, ліг і заплющив очі. Коли він прокинувся знову, вже вечоріло. Він лежав на пляжі сам. Неподалік, перед фасадами високих готелів на тому боці вулиці, проходжувались люди, яких він, здається, десь бачив. Може, в кіно? Дехто був у темних окулярах і прогулювався з маленькими худими собачками.

Харрі підійшов до води. Він збирався увійти в неї, але побачив, що там повно медуз. Вони злегка гойдалися на хвилях, розкидавши червоні нитки щупалець, і в цьому м’якому желеподібному дзеркалі Харрі розгледів контури облич. Поруч прогримів корабель. Він підходив усе ближче і ближче й раптом розбудив Харрі. Його трясла Сандра.

— Хтось прийшов, — прошепотіла вона.

Харрі почув стукіт у двері.

— Чортів адміністратор! — Він скочив з ліжка і, прикриваючись подушкою, відчинив двері.

На порозі стояла Бірґіта.

— Привіт! — Посмішка її застигла, тільки-но вона побачила його змучене обличчя. — Що з тобою, Харрі? Щось не так?

— Атож, — відповів Харрі. — Не так. — У голові білими спалахами бився пульс. — Чому ти прийшла?

— Мені так і не зателефонували. Я все чекала, потім зателефонувала їм сама — ніхто не відповів. Мабуть, переплутали час і телефонували мені, поки я була на роботі. Літній час і таке інше. Швидше за все, не врахували різницю в поясах. Дуже схоже на тата.

Вона говорила швидко, вдаючи, ніби немає нічого особливого в тому, щоб стояти посеред ночі в готельному коридорі і базікати про дурниці з хлопцем, який, очевидячки, не хоче пускати тебе всередину.

Вони стояли і дивилися одне на одного.

— У тебе в номері хтось є? — запитала вона.

— Так, — голос Харрі прозвучав, ніби хруснула галузка.

— Ти п’яний! — із сльозами на очах вигукнула вона.

— Знаєш, Бірґіто…

Вона штовхнула його в груди, він відступив на кілька кроків, і вона увійшла за ним. Сандра вже надягла спідницю і намагалася взутися в туфлі. Бірґіта скорчилася, ніби від болю в животі.

You whore![68] — вигукнула вона.

— Вгадала; — сухо відповіла Сандра.

Вона сприймала усе це з більшим спокоєм, ніж Харрі або Бірґіта, але все одно їй хотілося чимшвидше піти.

— Забирай свої речі і геть звідси! — задихаючись від сліз, крикнула Бірґіта і шпурнула в Сандру її чорною сумочкою.

Сумочка впала на ліжко, з неї випало все, що в ній було. Харрі стояв похитуючись посеред кімнати і з подивом дивився, як із сумки виповз кудлатий пекінес. Поряд з ним валялися зубна щітка, сигарети, ключі, шматок зеленого криптоніту і різнокольорові презервативи. Сандра сумно зітхнула, схопила пекінеса за шкірку і запхнула його назад.

— A nonetas,[69] солоденький? — запитала вона.

Харрі не зрушив з місця. Сандра підібрала його штани і витяглі з них гаманець. Бірґіта сповзла в крісло. Крім її тихих ридань і голосу Сандри, що відлічувала гроші, в кімнаті не лунало жодного звуку.

I'm outta here,[70] — сказала Сандра із задоволеним виглядом і вийшла.

— Зачекай! — гукнув Харрі, але було пізно. Двері, грюкнувши, зачинились.

— «Зачекай»? — перепитала Бірґіта. — Тобто ти її ще чекаєш? — вигукнула вона, встаючи з крісла. — Козел! Чортів спідничник і п’яниця! Як ти міг…

Харрі спробував був обійняти її, але вона вирвалася. Вони стояли один проти одного, як боксери на рингу. Бірґіта немов упала в транс: засліплені ненавистю очі, перекошений від люті рот. Харрі подумав, що якби в неї в руці був ніж, вона не вагаючись убила б його.

— Бірґіто, я…

— Геть з мого життя! Пий, поки не здохнеш!

Вона крутнулася на каблуках і вибігла геть, хряснувши дверима так, що задвигтіла вся кімната.

Задзвонив телефон. Говорив адміністратор:

— Що відбувається, містере Ховлі? Телефонувала пані із сусіднього номера і…

Харрі поклав слухавку. Він раптом страшенно розлютився, йому захотілося що-небудь знищити. Він схопив із столу пляшку і зібрався шпурнути її об стіну, але в останню мить передумав.

Треба завжди тримати себе в руках, сказав собі Харрі, прикладаючись губами до пляшки.


Дзвякнули ключі. Відчинилися двері, Харрі прокинувся.

No room service now; please, come back later![71] — крикнув Харрі в подушку.

— Містере Ховлі, я представляю правління готелю.

Харрі повернувся. У кімнаті стояли двоє в костюмах — на добрячій відстані від ліжка, але з дуже впевненим виглядом. В одному Харрі впізнав учорашнього чергового адміністратора. Другий провадив:

— Ви порушили регламент готелю, шкодую, але вам доведеться покинути його якнайшвидше, містере Ховлі.

— Регламент? — Харрі занудило.

Чоловік у костюмі відкашлявся:

— Ви привели до себе в номер жінку, яку ми… підозрюємо у проституції. Крім того, посеред ночі ви розбудили своєю сваркою півповерху. У нас респектабельний готель, і нічого подібного ми не допустимо, містере Ховлі.

У відповідь Харрі гмикнув і повернувся до них спиною:

— Чудово, представники правління. Я й так сьогодні їду. Дайте спокійно доспати, поки я випишуся.

— Вам слід було виписатися ще зранку, містере Ховлі, — сказав адміністратор. Харрі поглянув на годинник: чверть на третю. — Ми намагалися вас розбудити.

— Літак…

З другої спроби Харрі зумів поставити ноги на підлогу і встав, забувши про те, що він голий. Адміністратор і другий службовець перелякано відвернулися. У Харрі запаморочилась голова, стеля попливла, і він сів знову на ліжко. Потім його знудило.

Загрузка...