Герберт Дж. ВЕЛЛС НЕВИДИМЕЦЬ Романи

НЕВИДИМЕЦЬ Гротескний роман

Розділ І Приїзд незнайомця

Незнайомець приїхав у лютому, одного холодного вітряного дня, коли здійнявся останній у році снігопад. Чоловік ішов із залізничної станції Бремблгерст, несучи маленьку чорну валізу. Він був закутаний з ніг до голови, і криси його м’якого фетрового капелюха затуляли кожен дюйм його обличчя, крім блискучого кінчика носа; сніг білою гривою лягав йому на плечі та груди. Похитуючись, він зайшов — радше мертвий, ніж живий, — у заїжджий двір «Карета і коні» й кинув на підлогу свою валізу.

— Вогню! — загукав він. — Заради Бога! Кімнату і вогню!

Потупавши і струсивши з себе сніг, він рушив слідом за місіс Гол у вітальню, щоб вирішити всі питання. Після цього жбурнув декілька соверенів на стіл і попрямував до своєї готельної кімнати.

Місіс Гол розпалила коминок і, залишивши незнайомця на самоті, пішла власноруч готувати йому обід. Гість, що зупинявся в Айпінгу в зимовий час, був нечуваною удачею, тим паче гість, що не торгується. Отож вона твердо вирішила показати, що вона гідна такої щасливої нагоди. Тільки-но бекон посмажився, а Міллі, її млява помічниця, трохи пожвавилася після пари влучних зауважень, господиня понесла скатертину, тарілки й чарки у вітальню і почала з особливим шиком розставляти їх. Незважаючи на жваве полум’я, вона була здивована, побачивши свого відвідувача досі в капелюсі й пальті. Він стояв до неї спиною, задивившись у вікно на сніг, що падав надворі. Руки в рукавичках він заклав за спину і здавався заглибленим у роздуми. Господиня помітила, що розталий сніг з плечей і досі крапає на килим.

— Пане, можна я заберу ваш капелюх і пальто, — запитала вона, — і гарненько висушу їх на кухні?

— Ні, — відповів він, не обертаючись.

Вона не була впевнена, що розчула його, і збиралася повторити запитання.

Незнайомець обернув голову і поглянув на неї через плече.

— Нехай краще воно буде на мені, — чітко сказав він, і вона помітила на ньому великі блакитні окуляри, затулені з боків, а понад коміром пальта — густі бакенбарди, що цілком приховували щоки й обличчя.

— Гаразд, пане, — сказала вона. — Як волієте. Незабаром у кімнаті стане тепліше.

Він нічого не відповів і відвернувся, і місіс Гол, відчуваючи недоречність дальшої розмови, залишила швиденько все необхідне на столі та шмигнула геть із кімнати. Коли вона повернулася, незнайомець досі стояв на тому самому місті, як статуя: спина згорблена, комір піднятий, промоклі криси капелюха звисають донизу, повністю приховуючи обличчя й вуха. Виклавши на стіл яйця з беконом, вона радше крикнула, ніж сказала:

— Обід подано, пане.

— Дякую, — миттю озвався він, але не поворухнувся, аж доки за нею не зачинилися двері. Покружлявши навколо, він нетерпляче підійшов до столу.

Зайшовши до кухні, місіс Гол почула стукіт, що повторювався з регулярними інтервалами. «Стук, стук, стук» — знову і знову чутно було дзвін ложки, якою калатали в мисці.

— Що за дівчисько! — вигукнула вона. — Ну ось, а я й забула про неї. Яка ж вона повільна!

А тоді, сама закінчивши змішувати гірчицю, сказала Міллі декілька колючих слів про її неквапність. Місіс Гол приготувала шинку і яйця, накрила на стіл і зробила все що потрібно, в той час як Міллі (ото ще допомога!) не спромоглась упоратись і з гірчицею. А новий гість збирається залишитися на ніч! Потім господиня наповнила гірчичницю, величаво поклала її на чорно-золоту чайну тацю і понесла до вітальні.

Злегка штовхнувши двері, вона відразу ввійшла. Її відвідувач заметушився, і вона помітила, як під столом зник якийсь білий предмет. Здалось, ніби гість підбирає щось із підлоги. Поставивши гірчичницю на стіл, господиня помітила, що пальто і капелюх лежать на стільці перед коминком, а пара мокрих черевиків загрожують іржею сталевим коминковим ґраткам. Це налаштувало її рішуче.

— Здається, тепер я можу забрати одяг і висушити, — сказала вона суворо й безвідмовно.

— Капелюх залиште, — промовив відвідувач глухо, і вона, обернувшись, побачила, що він підвів голову і сидить, дивлячись на неї.

Якусь мить вона стояла, витріщаючись на нього, занадто здивована, аби здобутися на слово.

Білою тканиною — це була серветка, яку він приніс із собою, — він затуляв нижню частину обличчя, отож рот і щелепи були цілковито приховані, що й було причиною його глухого голосу. Але не це перелякало місіс Гол. А те, що все його чоло над блакитними окулярами затуляла біла пов’язка, а інша пов’язка красувалася на вухах, не залишаючи й клаптика відкритого обличчя, за винятком хіба рожевого гострого носа. То й був ясний, рожевий і блискучий, як і раніше. Гість був одягнений у темно-коричневий вельветовий жакет із високим чорним лляним комірцем на шиї. Густе чорне волосся, що вибивалося з-під поперечних пов’язок і між ними, було геть розкуйовджене, і це надавало йому дивакуватого вигляду. Закутану й перев’язану голову жінка аж ніяк не сподівалась побачити, і тому деякий час не могла поворухнутись.

Чоловік не забрав серветки, а й далі затулявся нею одягненою в коричневу рукавичку рукою, роздивляючись місіс Гол своїми непроникними блакитними окулярами.

— Капелюх залиште, — дуже чітко повторив він крізь білу тканину.

Після отриманого шоку нерви господині почали оживати. І вона знову поклала капелюх на стілець біля коминка.

— Я не знала, пане, — почала вона, — що… — і збентежено зупинилась.

— Дякую, — сухо відповів він, кинувши швидкий погляд на двері та знову перевівши очі на неї.

— Я негайно все висушу, пане, — сказала вона, виносячи з кімнати одяг. Виходячи, вона ще раз побіжно глянула на його білу забинтовану голову і блакитні окуляри; серветку він і досі тримав перед обличчям.

Зачинивши по собі двері, вона поїжилася, на обличчі неї було написано подив і збентеження.

— Я ніколи… — прошепотіла вона. — Ну годі!

До кухні вона пройшла досить спокійно і була надто замислена, аби запитати у Міллі, щó та наплутала на цей раз.

Відвідувач сидів і дослухався до її стихаючих кроків. Визирнувши у вікно, він відняв від обличчя серветку і повернувся до їжі. З’їв шматок, подивився підозріло у вікно, потім узяв іще шматок, підвівся з серветкою в руці, перетнув кімнату й потягнув жалюзі донизу, щоб затемнити нижню частину вікна. Від цього в кімнаті запали сутінки. Покінчивши з цим, він зі спокійним серцем повернувся до столу і свого обіду.

— То й бідолаха потрапив у аварію, чи пережив операцію абощо, — бурмотіла місіс Гол. — Як мене схвилювали оті всі пов’язки!

Вона підклала вугілля в піч, відчинила раму для сушіння білизни і розстелила на ній пальто мандрівника.

— А окуляри! Якось дивно він дивився, не як звичайна людина, а ніби крізь водолазну маску!.. — вона повісила на вішак шарф. — І весь час тримав оту хустку біля рота. Навіть розмовляв крізь неї!.. Можливо, рот у нього також ушкоджений…

Раптом вона обернулась, ніби щось пригадавши.

— Боже! — вигукнула вона, відхилившись від теми. — Міллі! Невже ти ще не приготувала картоплю?

Коли місіс Гол пішла прибрати зі столу, то остаточно утвердилась у думці, що рот незнайомця понівечений чи спотворений у результаті нещасного випадку, якого, на її думку, він зазнав, оскільки гість тримав розкурену люльку, та за весь час, поки вона була в кімнаті, не опустив шовкового шарфу, обмотаного навколо нижньої частини обличчя, щоб прикласти до губ мундштук. І це не через забудькуватість, тому що місіс Гол бачила, як він позирав на тліючий тютюн. Сівши у кутку спиною до вікна, незнайомець, пообідавши і зігрівшись, нарешті заговорив не так агресивно і стисло, ніж досі. Полум’я, відбиваючись від його великих окулярів, надавало їм червонуватого відтінку і живості, якої до цього їм бракувало.

— Я залишив невеликий багаж, — сказав гість, — на станції Бремблгерст…

І запитав, чи не міг би хтось доправити його сюди. Вислухавши пояснення господині, він, виявляючи вдячність, уклонився своєю перев’язаною головою досить увічливо.

— Завтра? — перепитав він. — Швидшої доставки немає?

І дуже засмутився, коли вона відповіла:

— Ні.

— Ви точно в цьому впевнені? Можливо, знайшлась би якась людина, що з’їздила б на станцію з візком?

Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись розвинути бодай подобу бесіди.

— За містом дорога крута, пане, — пояснила вона на його запитання про багаж, а потім, хапаючись за можливість, сказала: — Якось, понад рік тому, там перекинувся екіпаж. Загинули джентльмен з кучером. Нещасні випадки трапляються вмить, авжеж, пане?

Але втримати увагу відвідувача було не так легко.

— Так, трапляються, — промовив він крізь шарф, спокійно дивлячись на неї своїми непроникними окулярами.

— А потім потрібно чимало часу, щоб усе знову стало на свої місця, чи не так?.. Якось син моєї сестри, Том, порізав руку косою, спіткнувшись об неї у полі, і чесне слово, пане, три місяці він ходив із перев’язаною рукою. В це важко повірити. Після цього я жахаюся самого вигляду коси.

— Я цілком вас розумію, — сказав відвідувач.

— Одного разу він навіть злякався, що доведеться робити операцію… у такому поганому стані він був, пане.

Відвідувач раптово засміявся, і здалось, він намагається придушити сміх і потамувати його в собі.

— Справді? — зронив він.

— Так, пане. І нічого смішного я тут не бачу, особливо для тих, кому доводилося його доглядати. От хоч би й мені, тому що в сестри і так було достатньо клопотів з малечею. Потрібно було весь час то зав’язувати, то розв’язувати йому руку. Отож, насмілюсь я сказати, пане…

— Ви б не принесли мені сірників? — запитав раптово приїжджий. — У мене люлька гасне.

Місіс Гол нагло замовкла. Очевидно, що після всього, що вона йому розповіла, з його боку це було грубо — так її уривати. На мить вона аж роззявила рота, але потім згадала про два соверени. Отож вона пішла по сірники.

— Дякую, — коротко кинув він, коли вона поклала їх на стіл, і знову обернувся до вікна, задивившись у шибку. Все це загалом бентежило. Зрозуміло, що він був чутливим до теми про операції та перев’язки. Зрештою господиня так і не насмілилася нічого сказати. Однак така різкість роздратувала її, і Міллі того дня велося несолодко.

Відвідувач не виходив з вітальні до четвертої години, навіть не намагаючись вибачитися за те, що завадив господині висловитися. Весь той час у кімнаті майже постійно панувала тиша; здавалося, він просто сидів у темряві, яка повільно насувалася, курив при світлі коминка… можливо, дрімав.

Раз чи двічі допитливий слухач міг почути, як він підкидає вугілля, а потім хвилин зо п’ять чулося, як він ходить кімнатою. Здавалось, ніби він розмовляє сам із собою. Потім він знову сів, і долинуло рипіння крісла.

Розділ ІІ Перші враження містера Тедді Генфрі

О четвертій годині, коли було вже досить темно і місіс Гол набиралася сміливості, щоб зайти до кімнати свого гостя і запитати його, чи не бажає він чаю, Тедді Генфрі, годинникар, зайшов у буфет.

— Місіс Гол, — сказав він, — що за жахлива погода для тонких черевиків!

Надворі ще густіше падав сніг.

Місіс Гол погодилась і помітила, що портфель при ньому.

— Якщо вже ви тут, містере Тедді, — сказала вона, — я була б дуже рада, якби ви подивились отой старий годинник у вітальні. Він ходить і б’є добре, але годинна стрілка весь час указує на шосту.

Підвівши його до дверей у вітальні, вона злегка постукала і ввійшла.

Відчинивши двері, вона побачила, що її відвідувач сидить у кріслі перед коминком і, здавалося, дрімає, схиливши забинтовану голову набік. Єдиним джерелом світла в кімнаті був червоний жар від полум’я (від чого очі гостя світились, як сигнальні вогні на залізниці, але обличчя залишалось у тіні) та останнє сіреньке денне світло, що просочувалось у кімнату крізь відчинені двері. Коли господиня запалила лампу на буфеті, все почервоніло, потемніло й стало геть невиразним, бо лампа сліпила очі. Але на мить господині здалося, що чоловік, на якого вона дивилась, має величезний широко розтулений рот… широкий і неймовірний рот, що проковтнув цілу нижню частину його обличчя. Це було миттєве відчуття: перев’язана білим голова, потворні витріщені очі — і це величезне позіхання. Потім чоловік заворушився, підвівся в кріслі й підніс до обличчя руку. Місіс Гол ширше розчахнула двері, щоб у кімнаті стало ясніше, — так вона краще бачила гостя. Він досі затуляв обличчя шарфом, як перед цим серветкою. І вона вирішила, що тіні її обманули.

— Ви не проти, пане, якщо цей чоловік перевірить годинник? — запитала вона, поборовши миттєвий шок.

— Перевірить годинник? — сказав гість, сонно роззираючись і промовляючи з-під руки, а потім, прогнавши дрімоту, додав: — Звісна річ.

Місіс Гол вийшла по лампу, і він також підвівся і потягнувся. Коли стало світліше, містер Тедді Генфрі опинився віч-на-віч із забинтованою людиною. Він був, за його власними словами, «приголомшений».

— Доброго дня, — сказав незнайомець, роздивляючись його, як пізніше розповів містер Генфрі, «як омар», — такими живими видавалися темні окуляри.

— Сподіваюсь, я вас не потурбував, — сказав містер Генфрі.

— Ну що ви, ні, — відповів незнайомець. — Хоч я й розумію, — мовив він, обернувшись до місіс Гол, — що ця кімната призначалася тільки для мого особистого користування.

— Я подумала, пане, — сказала місіс Гол, — ви захочете, щоб годинник…

— Звісно, — сказав незнайомець, — неодмінно… але, як правило, я люблю бути на самоті, щоб мене не турбували… Але я справді радий, що годинник відремонтують, — сказав він, побачивши певне вагання у поведінці містера Генфрі. — Дуже радий.

Містер Генфрі збирався вибачитись і відсмикнути руку, але ці слова заспокоїли його. Незнайомець відвернувся од коминка і заклав руки за спину.

— Коли годинник буде полагоджений, я б хотів трохи чаю. Але не раніше, — сказав він.

Місіс Гол саме збиралася вийти з кімнати, цього разу вона не хотіла заводити розмов, оскільки не бажала, щоб її знову різко обірвали, та ще й перед містером Генфрі, — коли її гість запитав, чи домовилась вона про доставку його багажу зі станції Бремблгерст. Вона відповіла, що поштар уже про це знає і завтра посильний привезе речі.

— Ви впевнені, що раніше ніяк не вийде? — перепитав він.

— Упевнена, — з відвертою байдужістю відповіла місіс Гол.

— Здається, потрібно було одразу пояснити, хто я такий, але я був занадто стомлений і сильно змерз, — додав він. — Я дослідник.

— Та невже, — сказала вражена місіс Гол.

— І мої інструменти і пристрої — саме в багажі.

— О так, це справді дуже важливі речі, — мовила місіс Гол.

— Тому, гадаю, зрозуміло, чому я так цим стурбований.

— Певна річ, пане.

— Причиною мого приїзду в Айпінг, — вів далі він із притиском, — було… бажання самотності. Я не хочу, щоб мене турбували, коли я працюю. І крім цього, нещасний випадок…

— Я так і подумала, — сказала місіс Гол упівголоса.

— …вимагає певної ізольованості. Мої очі… вони дуже слабкі… іноді так болять, що це змушує мене годинами сидіти в темряві. Я замикаю двері. Інколи… час від часу. Не завжди, певна річ. У такі хвилини навіть незначне порушення спокою, прихід незнайомця стають джерелом нестерпного роздратування для мене… Сподіваюсь, ви правильно зрозумієте мене.

— Звісно, пане, — сказала місіс Гол. — І якщо я насмілюся запитати…

— Ось і все, що я хотів сказати, — спокійно мовив незнайомець. Місіс Гол приберегла своє запитання і співчуття до кращої нагоди.

Коли місіс Гол вийшла з кімнати, він залишився стояти перед коминком, спостерігаючи, як містер Генфрі лагодить годинник. Містер Генфрі не тільки зняв стрілки з годинника і циферблат, а й вилучив механізм; він намагався працювати якомога тихіше і скромніше. Він працював біля лампи, і з-під зеленкуватого абажура лилося яскраве світло на його руки, а також на годинник і на механізм, залишаючи в тіні решту кімнати. Коли він підводив очі, перед очима в нього плавали кольорові плями. Містер Генфрі сам по собі був дуже допитливою особою, саме тому він відсунув від себе годинниковий механізм (цілком недоречний учинок) з метою затриматися довше і, можливо, поринути в бесіду з незнайомцем. Але незнайомець стояв мовчазний і нерухомий. Він був настільки безмовний, що це почало діяти Генфрі на нерви. Він почувався самотнім у кімнаті, й коли підвів очі, все здалось йому сірим і невиразним в імлі зеленуватих плям, що плавали перед ним, — особливо ота забинтована голова, що задивилася на годинникаря блакитним склом замість очей. Від цього Генфрі стало настільки моторошно, що якусь мить двоє чоловіків тупо витріщались один на одного. Потім Генфрі знову опустив очі. Як ніяково! Хтось інший, можливо, щось і сказав би. Чи не зауважити б йому, що погода занадто холодна як на цю пору року?..

Він підвів очі, ніби підбираючи ціль для вступного пострілу.

— Погода… — розпочав він.

— Чому ви не закінчуєте і не йдете? — запитав незнайомець. Видно було, що він ледве стримує гнів. — Усе, що вам потрібно було зробити, — це закріпити годинникову стрілку на своїй осі. А ви тут теревените!

— Так, пане… ще хвилину. Я не помітив… — і містер Генфрі закінчив і подався геть.

Він вийшов надзвичайно роздратований. «Чорт забирай! — вилаявся про себе містер Генфрі, ледве дибаючи по талому снігу. — Іноді ж потрібно лагодити годинник. Ви тільки погляньте, не може людина на нього й подивитися?.. Просто жах!»

А потім додав: «Очевидячки, ні. Такий весь забинтований і завинутий, ніби його розшукує поліція».

На розі Глісону він побачив Гола, котрий нещодавно одружився з господинею готелю «Карета і коні», де зупинився незнайомець. Зараз він їхав у Айпінг, звідки возив людей на станцію Сидербридж, отож Тедді зустрів його саме на зворотній дорозі. Судячи з його їзди, Гол, вочевидь, на деякий час зупинявся в Сидербриджі. Проїжджаючи мимо, він гукнув:

— Привіт, Тедді!

— Знаєш, у тебе вдома чудернацький гість, — сказав Тедді.

Гол дружелюбно зупинився.

— Щось сталося? — запитав він.

— У «Кареті й конях» дуже дивний клієнт зупинився, — мовив Тедді. — Хай Бог милує!

І він у яскравих тонах розповів Голу про його дивакуватого гостя.

— Виглядає, ніби він замаскований, уявляєш? Якби людина зупинялась у мене, я б хотів побачити її обличчя, — сказав Генфрі. — Але жінки такі довірливі… особливо коли це стосується іноземців. Він винаймає у вас кімнати, навіть не назвавши свого імені, Голе.

— Та невже? — мовив Гол, який не відзначався кмітливістю.

— Так, — сказав Тедді. — Заплатив за тиждень наперед. І тому, хай ким він є, тепер ти не зможеш позбутись його швидше, ніж за тиждень. І в нього великий багаж, що прибуде завтра, принаймні так він каже. Будемо сподіватися, що в коробках виявиться не каміння, Голе.

Потім він розповів Голу, як його тітку в Гастингсі ошукав якийсь незнайомець із порожніми валізами. Загалом він залишив Гола в роздумах і підозрах.

— Поїхали, старенька, — звелів Гол коняці. — Здається, доведеться дещо вирішити.

А Тедді продовжував свій шлях зі значним полегшенням.

Але замість усе вирішити, Гол, повернувшись додому, ще й отримав прочухана від дружини за те, що так багато часу згаяв у Сидербриджі, й на його тихі розпитування вона відповідала кусюче, вказуючи на їхню недоречність. Але зерно підозри, котре посіяв Тедді, проросло в голові у містера Гола, незважаючи на відмову дружини що-небудь розповідати.

— Ти нічого в цьому не тямиш, — сказав містер Гол, твердо вирішивши за найближчої можливої нагоди з’ясувати якнайбільше про особистість свого гостя. І потому як незнайомець пішов спати о пів на десяту, містер Гол рішуче ввійшов у вітальню і суворо почав роздивлятися меблі своєї дружини — просто для того, щоб показати, що тут господар він, а не приїжджий. Потім він став старанно, майже зневажливо, перевіряти математичні розрахунки, котрі відвідувач мав необережність залишити. Перш ніж піти спати, він наказав місіс Гол ретельно оглянути незнайомців багаж, який доставлять наступного дня.

— Ти б ліпше переймався власними справами, Голе, — відтяла місіс Гол, — а я займатимуся своїми.

Вона ще більше огризалась, тому що незнайомець, понад усякий сумнів, був і справді дивним як на відвідувача, і вона й сама не була в ньому впевнена. Вночі вона прокинулася: їй наснились здоровезні, як ріпи, білі голови, що сунули за нею на довжелезних шиях і з величезними чорними очима. Але вона була розсудливою жінкою, отож подолала свої страхи, перевернулася на другий бік і знову заснула.

Розділ ІІІ Тисяча і одна пляшка

Був двадцять дев’ятий день лютого, початок відлиги, коли дивна особа нізвідки з’явилася в Айпінгу. Наступного дня, коли навкруги танув сніг, прибув і багаж… і дуже незвичним виявився цей багаж. Там і справді було декілька дорожніх скринь, що знадобляться будь-якій розумній людині, але крім цього, була там і коробка з книжками й записниками — великими, товстими томиками, декотрі з яких були списані нерозбірливим почерком, — і сотня інших скринь, коробок і сумок, що вміщували предмети, обв’язані соломою. Проте Голу здалося, що в соломі були самі скляні пляшки. Незнайомець, одягнений у пальто, капелюх і рукавиці, нетерпляче вийшов назустріч візку Фіренсайда, поки Гол із ним базікав, готуючись занести речі в будинок. Він вийшов, навіть не помітивши собаки Фіренсайда, котрий неуважливо обнюхував Голові ноги.

— Заносьте коробки всередину, — звелів гість, — я і так досить довго на них чекав.

І, спустившись до візка, він узяв найменшу скриню, маючи намір віднести її до хати. Однак, тільки-но його побачив собака Фіренсайда, то одразу ж дико загарчав і настовбурчив шерсть, і коли гість кинувся до сходів, собака нерішуче підстрибнув — кинувся просто йому на руку.

— Фу! — заволав Гол, відскакуючи від собаки, оскільки в таких ситуаціях він не був героєм, а Фіренсайд закричав:

— Лежати! — і вхопився за батіг.

А далі вони побачили, як собака, почувши хльоскання батога, розціпив зуби й відпустив руку, відстрибнув убік — і вчепився незнайомцю в ногу, миттю подерши штани. Нарешті Фіренсайд уперіщив собаку тонким кінцем батога, і той, заскавучавши від переляку, відстрибнув і забився під колеса візка. Вся ця веремія не тривала й півхвилини. Ніхто не говорив — усі кричали. Незнайомець швидко глянув на свою подерту рукавичку і на ногу, хотів нахилитися до ноги, але передумав, розвернувся і хутко рушив до готелю. Чути було, як він стрімголов летить коридором і піднімається дерев’яними сходами до спальні.

— От тварюка! — сердито промовив Фіренсайд, злізаючи з візка з батогом у руці, поки собака спостерігав за ним з-за колеса. — Ходи сюди! — гукнув Фіренсайд. — А то начувайся!..

Гол стояв, роззявивши рота.

— Собака його покусав, — нарешті мовив Гол. — Я краще піду і подивлюсь, як він там, — і він побіг за незнайомцем.

У коридорі він зустрів місіс Гол. — Собака візника вкусив незнайомця, — кинув він.

Й одразу пішов сходами нагору. Двері в кімнату гостя не були замкненені, отож він легенько постукав і без жодних церемоній зайшов усередину, бо від природи був схильний до співчуття.

Жалюзі були опущені, і тому в кімнаті панувала темрява. У Гола перед очима майнуло щось дивне, і здалось, ніби йому махає рука без кисті. Обличчя з трьома невизначеними цятками на білому тлі нагадувало квіти братків. Потім Гола сильно вдарили в груди, виштовхнувши геть, і двері грюкнули йому в обличчя і замкнулись. Усе трапилося так швидко, що в нього навіть не було часу збагнути, що ж сталося. Мигтіння незрозумілих тіней, удар і поштовх. Гол стояв на маленькому темному сходовому майданчику, дивуючись, що ж він насправді тільки-но побачив.

За декілька хвилин він повернувся до невеликого гурту людей, що зібрались у дворі біля готелю. Там був Фіренсайд, який уже вдруге розповідав свою історію; там була місіс Гол, котра заявляла, що собака не має права кусати її гостей; був там і Гакстер, торговець, із сотнею запитань; і Сенді Веджерс, неупереджений коваль; усі вони, окрім жінок і дітей, безглуздо торочили: «Хай би спробував мене вкусити»; «Не можна тримати таких собак»; «А чому ж він його вкусив?» тощо, тощо.

Містер Гол дивився на них зі сходів і все чув. Усе, що сталось нагорі, вже не здавалося йому таким неймовірним. Крім того, у нього був надто обмежений словниковий запас, щоб він міг висловити свої емоції.

— Він каже, що йому нічого не потрібно, — відповів Гол на запитання своєї дружини. — Нумо краще занесімо його багаж до хати.

— Йому ліпше одразу припекти рану, — сказав містер Гакстер, — особливо якщо там і так уже запалення.

— А я б застрелила собаку, — сказала жінка з натовпу.

Зненацька собака знову загарчав.

— Заносьте багаж, — крикнув із дверей розлючений голос: на порозі стояв закутаний незнайомець із піднятим коміром і опущеними крисами капелюха. — Що швидше ви занесете все це всередину, то ліпше мені стане.

Хтось із вуличних зівак помітив, що він переодягнув штани і рукавиці.

— Ви не поранилися, пане? — запитав Фіренсайд. — Мені дуже прикро, що так сталось…

— Анітрохи, — відповів незнайомець. — Шкіра не прокушена. Покваптеся з моїм багажем.

А тоді, як запевняє містер Гол, він вилаявся.

Першу скриню за вказівками гостя занесли у вітальню, і незнайомець із незвичайним запалом кинувся до неї. Він почав розпаковувати її, розкидаючи солому, зовсім не дбаючи про килим місіс Гол. Він виймав з цієї скрині пляшки: маленькі товстенькі пляшки з якимось порошком усередині, маленькі тоненькі пляшки, наповнені білою й кольоровою рідиною, вигнуті блакитні пляшки з етикеткою «Отрута», округлі пляшки з тонкими шийками, великі скляні білі й зелені пляшки, пляшки зі скляними пробками і матовими ярликами, пляшки з тоненькими пробками, пляшки з великими пробками, винні пляшки, пляшки для прованської олії, — незнайомець складав їх рядком на комод, на коминок, на стіл під вікном, на підлогу, на книжкову полицю… всюди. Аптека у Бремблгерсті не могла би похвалитись і половиною таких пляшечок. Це було справжнє видовище. Одна по одній скрині вивергали пляшки, аж доки всі шість не спорожніли, а стіл весь укрився соломою; крім пляшок, у скринях було ще декілька пробірок і старанно спаковані терези.

Тільки-но всі валізи були розпаковані, незнайомець підійшов до вікна і почав працювати, анітрохи не переймаючись тим, що все довкола в соломі, що коминок згас, коробка з книжками досі на подвір’ї, а його речі й решта багажу нагорі.

Коли місіс Гол принесла йому обід, він уже настільки заглибився в роботу, виливаючи маленькі краплини з пляшок у пробірки, що нічого не чув, аж поки вона не винесла більшу частину соломи і не гримнула тацю на стіл — гучніше, ніж зазвичай, бо побачила, в якому стані підлога. Тільки тоді він трохи повернув голову — і знову відвернувся. Але вона встигла помітити, що він зняв окуляри; вони лежали біля нього на столі, і їй здалося, що його очні западини незвичайно порожні. Чоловік знову одягнув окуляри, обернувся і поглянув на неї. Вона збиралася поскаржитися з приводу соломи на підлозі, але він її випередив.

— Я б не хотів, щоб ви заходили, не постукавши, — сказав він з надзвичайним роздратуванням — досить характерним для нього.

— Я постукала, але, мабуть…

— Можливо, ви й постукали. Але в моїх дослідженнях… дуже термінових і необхідних дослідженнях… найменше втручання, рипіння дверей… я мушу вас попросити…

— Неодмінно, пане. Ви можете будь-коли зачинитись, якщо потрібно.

— Дуже гарна ідея, — сказав незнайомець.

— Ця солома, якщо я насмілюся зауважити, пане…

— Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її в рахунок, — і він буркнув щось, схоже на лайку.

Він був такий дивний у ту мить, такий агресивний і запальний, із пляшкою в одній руці та пробіркою в другій, що місіс Гол почувалася цілковито збентеженою. Але вона була непохитною жінкою.

— Я б хотіла знати, пане, що, у вашому розумінні…

— Шилінг… запишіть один шилінг. Цього, гадаю, достатньо?

— Нехай і так, — мовила вона, розстеляючи на столі скатертину, — звісно, якщо ви задоволені…

Він відвернувся до неї спиною.

Весь пообідній час він працював за замкненими дверима і, як заявляє місіс Гол, майже весь час у тиші. Але один раз вона почула якийсь поштовх і дзвін пляшок, ніби щось вдарилось об стіл, і розбиті пляшки з гуркотом полетіли додолу. Потому в кімнаті почулися швидкі кроки. Побоюючись, що «щось трапилось», вона підійшла до дверей і дослухалася.

— Не можу більше! — скаженів незнайомець. — Не можу! Триста тисяч, чотириста тисяч! Величезна кількість! Усе брехня! Так може тривати все життя!.. Терпіння!.. Дійсно, терпіння! Дурень! Дурень!

З буфету долинув якийсь шум, здається, хтось увійшов, і місіс Гол дуже неохоче попрямувала туди, не дослухавши продовження монологу. Коли вона повернулась, у кімнаті знову панувала тиша, за винятком слабкого порипування стільця та дзенькоту пляшки час від часу. Все минулось, і незнайомець продовжував свою роботу.

Коли вона принесла йому чай, то побачила розбите скло у кутку кімнати, під дзеркалом, і золотисту пляму, котру він, вочевидь, намагався недбало затерти. Це враз привернуло її увагу.

— Запишіть це в рахунок, — несподівано промовив гість. — І заради Бога, не турбуйте мене! Якщо є якісь збитки, просто записуйте їх у рахунок, — і він продовжив робити позначки в переліку і записувати щось у зошит, що лежав перед ним.

* * *

— Я скажу тобі дещо, — таємниче сказав Фіренсайд. Пообідній час уже давно минув, і вони сиділи в невеличкому буфеті.

— Ну? — запитав Тедді Генфрі.

— Цей хлопець, про якого ти кажеш, той, кого вкусив мій собака… Коротше кажучи, він темношкірий. Принаймні його ноги. Я це побачив крізь дірки, коли в нього були подерті штани і рукавиця. От, наприклад, ти, напевно, очікував би побачити щось рожевувате, чи не так? А там такого нічого не було. Одна чорнота. Я кажу тобі, він чорний, як мій капелюх.

— О Господи! — вигукнув Генфрі. — Ну і підозріла ця справа. Але чому ж тоді й нього ніс рожевий, як намальований?

— Твоя правда, — сказав Фіренсайд. — Я помітив. І ось що я думаю. То й чоловік — рябий кінь, Тедді. Місцями білий, місцями чорний, весь у плямах. І йому соромно через це. Він щось на зразок гібриду. Масті, замість змішатися, пішли плямами. Я чув про такі речі. На конях таке практикують, усі про це знають.

Розділ ІV Розмова містера Каса з Незнайомцем

Я розповів про обставини приїзду незнайомця в Айпінг у всіх подробицях для того, щоб читач міг уявити, наскільки незвичною і цікавою для всіх була його поява. Але за винятком двох дивних пригод, що трапилися під час гулянь, улаштованих айпінзьким клубом, обставини незнайомцевого перебування можна описати у двох словах. Відбулось іще декілька сутичок з місіс Гол із приводу хатнього порядку, але у кожному випадку, аж до кінця квітня, коли почали з’являтись перші ознаки фінансової скрути, він ладнав усе в простий і перевірений спосіб: додатковою оплатою. Голу він не подобався, і подеколи Гол наважувався заговорити про те, що час його позбутись; але свою нелюбов він виявляв, головним чином, показною мовчанкою чи просто уникав відвідувача.

— Зачекай до літа, — мудро зауважувала місіс Гол, — коли почнуть приїжджати артисти. Тоді й поміркуємо. Хоч він і поводиться іноді пихато, але рахунки сплачує завжди вчасно, а наразі для нас це найважливіше.

Незнайомець не ходив до церви, і для нього не було різниці між святою неділею та буднім днем — навіть одягу він не міняв. Він працював, на думку місіс Гол, якось нерегулярно. У деякі дні він спускався у вітальню рано і весь час працював. А в інші дні прокидався пізно, довго ходив кімнатою, годинами перебуваючи в роздратованому стані, курив, спав у кріслі біля коминка. За межами містечка він ні з ким не спілкувався. Настрій у нього був мінливий, але найчастіше гість поводився, як постійно роздратована людина, й раз чи двічі він ламав предмети, рвав і нищив речі, судомно трощив усе у вибухах несамовитої люті. Він, здавалось, хворів на хронічне роздратування найвищого ступеня. В ньому міцно вкоренилася звичка впівголоса розмовляти з собою, але хоч місіс Гол і підслуховувала сумлінно, вона нічого не могла зрозуміти.

Вдень він рідко виходив з дому, зате в сутінки міг непомітно вийти, закутавшись у своє пальто, незважаючи на те, холодно було надворі чи тепло. Він обирав найвідлюдніші стежки або доріжки, затемнені деревами чи оточені насипом. Його великі окуляри і страшне перев’язане обличчя під крисами капелюха стали неприємною несподіванкою для одного чи двох робітників, що вночі повертались додому. І Тедді Генфрі, що одного вечора вивалювався з шинку «Червоний мундир» о пів на десяту, ганебно злякався схожої на голий череп голови незнайомця (він гуляв із капелюхом у руці), яку побачив у світлі несподівано відчинених дверей готелю. Якщо з настанням ночі гість натрапляв на очі дітям, то їм потім снилася нечисть, і було незрозуміло, хто кому не подобався більше, однак, понад усякий сумнів, з обох боків була палка неприязнь.

Особа з такою дивовижною зовнішністю і поведінкою не могла не стати предметом постійних обговорень у такому містечку, як Айпінг. Загальна думка стосовно роду занять незнайомця не була однозначною. Місіс Гол була досить чутливою до цієї теми. Коли її щось запитували, вона дуже обережно відповідала, що її постоялець — «дослідник-експериментатор», несміливо вимовляючи ці слова по складах, ніби боячись затнутися. Коли її запитували, що експериментального у його дослідженнях, вона зверхньо відповідала, що освічені люди самі знають, а далі просто пояснювала, що він «досліджує речі». Вона також казала, що з її відвідувачем стався нещасний випадок, котрий тимчасово знебарвив його обличчя й руки, а через емоційну вдачу він болісно сприймає людську цікавість.

Але існувала й інша думка, котра значною мірою розважала для жителів: нібито прибулець — кримінальний злочинець, що намагається втекти від правосуддя, а постійно кутається він, щоб сховатися від ока поліції. Це була ідея містера Тедді Генфрі. Проте бодай одного значущого злочину у другій половині лютого не траплялося. Ця ідея була детально розроблена в уяві містера Гулда, тимчасового вчителя у місцевій школі, й полягала вона в тому, що незнайомець — ніхто як перебраний анархіст, що готує вибухові речовини, і Гулд твердо вирішив узятись до детективної діяльності, певна річ, наскільки це дозволить час. Загалом це проявлялось у тому, що при кожній зустрічі з незнайомцем він дуже пильно на нього дивився, або ж розпитував про нього людей, які ніколи того чоловіка в очі не бачили. Однак Гулду нічого не вдалося з’ясувати.

Прибічником іншого погляду був містер Фіренсайд, котрий погоджувався з ідеєю про рябого коня або щось таке.

Що ж до Сайласа Дургана, наприклад, то чули, як він нібито заявляв: «Якби незнайомець вирішив показувати себе на ярмарках, він би миттєво розбагатів». І, як аматор-богослов, він порівнював незнайомця з людиною з одним талантом[1]. Крім того, існувала інша точка зору, прихильники якої вважали незнайомця нешкідливим божевільним. Цей погляд мав чимало прибічників, оскільки багато що пояснював.

Окрім прибічників цих головних поглядів, були й такі мешканці містечка, які вагались або не мали певності. Жителі графства Суссекс майже не забобонні, і тільки після подій, що трапились на початку квітня, в містечку вперше пошепки заговорили про надприродні сили. Однак навіть у той час про це йшлося тільки серед жінок.

Загалом, хай що жителі Айпінга думали про приїжджого, всі зійшлись в одному: його недолюблювали. Його дратівливість, яку могли б зрозуміти мешканці великого міста, що займаються розумовою працею, була занадто дивною для населення спокійного Суссексу. Несамовита жестикуляція заскочувала людей зненацька; а прогулянки в сутінках, під час яких незнайомець стрімголов нісся безшумними вулицями! А як він нелюдяно обривав будь-які спроби порозмовляти з ним… А його бажання постійно перебувати в напівтемряві, що змушувало його зачиняти двері, опускати жалюзі, гасити свічки й лампи… Хто б зміг таке витримати? Коли він проходив вулицею, люди обминали його, а за його спиною юні жартівники піднімали коміри, насували на очі капелюхи і нервово крокували йому вслід, імітуючи його таємничу манеру. В той час була популярною пісня під назвою «Бабай». Міс Стетчел заспівала її на шкільному концерті (щоб допомогти закупити лампи для церкви), і після цього щоразу, як мешканці містечка збиралися разом і з’являвся незнайомець, вони насвистували цю мелодію. А дітлахи, які гуляли пізно ввечері, боязко кричали йому вслід: «Бабай!» — і щодуху втікали.

Кас, місцевий лікар-терапевт, згорав від цікавості. Бинти збуджували його професійний інтерес, а розповідь про тисячу і одну пляшку викликала заздрість. Майже весь квітень і травень він домагався можливості порозмовляти з незнайомцем, і нарешті, після Трійці, уже не витримав і використав як привід підписний лист на підтримку місцевої медсестри. Він був здивований, коли з’ясував, що навіть містер Гол не знає імені свого пожильця.

— Він називав ім’я, — мовила місіс Гол (це твердження було цілковитою вигадкою), — але я його не розчула.

Вона теж гадала, що не знати імені гостя — надто вже дивно.

Кас відчинив двері вітальні й увійшов. Звідти почулась не цілком виразна лайка.

— Пробачте за вторгнення, — почав Кас — і двері зачинились, позбавивши місіс Гол можливості почути розмову.

Наступні десять хвилин вона чула шепіт, потім здивований вигук, тупіт ніг, гуркіт перекинутого стільця, регіт, швидкі кроки до дверей — і з’явився смертельно блідий Кас, який невидющим поглядом озирався через плече. Він залишив двері до вітальні розчахнутими і, так і не глянувши на місіс Гол, перетнув передпокій і спустився сходами вниз, а тоді долинули його квапливі кроки по дорозі. Капелюх він ніс у руці. Місіс Гол стояла на порозі, дивлячись на відчинені двері вітальні. Потім долинув тихий сміх незнайомця, а згодом і його кроки. З того місця, де вона стояла, вона не могла розгледіти його обличчя. Двері вітальні грюкнули, і в будинку знову стало тихо.

А Кас пішов просто в містечко, щоб зустрітися з Бантингом, священиком.

— Я збожеволів? — раптово почав розмову Кас, зайшовши в невеликий убогий кабінет. — Я схожий на психічно хворого?

— Та що ж трапилося? — запитав священик, поклавши черепашку замість прес-пап’є на чисті аркуші для наступної проповіді.

— То й чоловік у готелі…

— Ну?

— Дайте мені щось випити, — вимовив Кас і сів.

Заспокоївши нерви чаркою дешевого хересу (єдиного напою, що був у наявності у доброго священика), він розповів про свою бесіду з незнайомцем.

— Я ступив у вітальню, — говорив він, важко дихаючи, — і попросив підписатись на підтримку медсестри. Коли я ввійшов, той заховав руки в кишені і, згорбившись, сів у крісло. Пирхнув носом. Я сказав, що чув, ніби він цікавиться наукою. Він відповів: «Так». Знову пирхнув. Пирхав весь час; вочевидь, нещодавно застудився. І не дивно — отак закутуватись! Я продовжив розповідати про медичну сестру і весь час роздивлявся кімнату. Пляшки… хімікати… повсюди. Терези, пробірки на підставках, і запах… вечірнього первоцвіту. Чи підписався він? Сказав, що поміркує. Потім я запитав його рішуче, чи займається він дослідницькою діяльністю. Він відповів: «Так». «Тривале дослідження?» Він вибухнув: «Занадто тривале!» Я сказав: «Ох…» — і залунали образи. То й чоловік був і до того сердитий, а від мого запитання він просто скипів від обурення. Виявляється, йому виписали рецепт, дуже цінний рецепт… «Рецепт? — запитав я. — На ліки?» «Чорт забирай! Що ти винюхуєш?» Я вибачився. Він зневажливо пирхнув і кашлянув. Потім провадив: він тільки раз прочитав рецепт — п’ять інгредієнтів, поклав аркуш на стіл і відвернувся. З вікна дмухнув вітер і підхопив папірець. То й із шелестом злетів. Чоловік пояснив, що працював тоді в кімнаті з відкритим коминком… І тут побачив блимання: рецепт загорівся і майнув угору. Він кинувся за папірцем, але той устиг шмигнути в димар… От! І саме в цю мить, щоб проілюструвати оповідь, він підняв руку.

— Ну?

— А руки нема… тільки порожній рукав. О Боже! Я подумав: оце так каліцтво! В нього дерев’яна рука, і він її просто зняв. Потім я подумав, щось тут не так. Що за чортівня тримає отой рукав, якщо всередині нічого немає? Я вам кажу, всередині не було нічого. Аж до суглоба не було нічого. Я бачив аж до ліктя, і видно було, що проріз у тканині світиться наскрізь… «Боже милосердний!» — вигукнув я. І тут він зупинився. Пильно поглянув на мене своїми чорними окулярами, потім зиркнув у рукав…

— Ну?

— От і все. Далі він не промовив і слова, тільки люто подивився — і швидко запхав рукав назад у кишеню. «На чому я зупинився? — запитав він. — Здається, на тому, що рецепт загорівся?» І він кашлянув. «Як, у біса, ви можете рухати порожнім рукавом?» — запитав я. «Порожнім рукавом?» «Так, — сказав я, — порожнім рукавом…» «Порожнім? Ви упевнені?» — він одразу ж устав. Я також підвівся. Він зробив три дуже повільні кроки, наблизившись до мене мало не впритул. Злісно пирхнув. Я не відступив, і нехай мене повісять, якщо отієї забинтованої макітри й отих окулярів — коли вони повільно до тебе наближаються — не достатньо, аби позбавити духу будь-кого… «Ви сказали, що рукав порожній?» — перепитав він. «Певна річ», — сказав я. Він на мене витріщився. Потім знову, дуже повільно, витягнув з кишені свій рукав і простягнув до мене, ніби знову мені показуючи. Він робив це дуже, дуже повільно. Я поглянув на руку. Здалося, це тривало вічність. «Ну… — мовив я, відкашлявшись, — він порожній». Потрібно було щось сказати. Мені вже ставало страшно. Я міг зазирнути всередину порожнього рукава. Він простягнув руку до мене, повільно, повільно… ось так… аж доки манжет опинився за шість дюймів від мого обличчя. Дивна річ бачити, як порожній рукав отак до тебе наближається! А потім…

— Ну?

— Щось… на дотик схоже на вказівний і великий пальці… ущипнуло мене за ніс.

Бантинг засміявся.

— Але ж там нічого не було! — вигукнув Кас, і його голос зірвався на крик на слові «було». — Звісно, вам зараз смішно, але кажу вам, я був такий переляканий, що вдарив по його манжету, розвернувся і вибіг геть із кімнати. Я залишив його…

Кас затнувся. Понад усякий сумнів, його паніка була щирою. Він безпорадно обернувся і взяв другу чарку чудового хересу.

— Коли я вдарив по його манжету, — знову заговорив Кас, — я відчув, ніби вдарив по справжній руці. Але руки не було! Не було й тіні руки!

Містер Бантинг замислився. Підозріло поглянув на Каса.

— Це найдивовижніша історія з усіх, що я чув, — сказав він. Він і справді на вигляд був дуже мудрим і поважним. — Це справді, — додав містер Бантинг розсудливо, — найдивовижніша історія.

Розділ V Крадіжка в будинку священика

Факти про крадіжку в будинку священика дійшли до нас, головним чином, через самого священика та його дружину. Це трапилось у понеділок після Трійці, в день, коли в Айпінгу місцевий клуб проводить щорічні святкування. Місіс Бантинг прокинулась раптово в тиші, коли ще й не розвидніло, і їй здалось, ніби двері спальні відчинились і зачинились. Спочатку вона не одразу збудила чоловіка, а сіла в ліжку і почала дослухатись. І виразно почула, як хтось ходить будинком — прямує з сусідньої кімнати коридором до сходів. Тільки-но вона в цьому переконалась, то якомога тихіше розбудила преподобного містера Бантинга. Він не вмикав світла, а, одягнувши на ніс окуляри, а на себе — халат дружини і кімнатні пантофлі, вийшов на сходовий майданчик і дослýхався. Було доволі чітко чути, як хтось на нижньому поверсі шукає щось у столі в кабінеті. Потім долинуло гучне чхання. Містер Бантинг повернувся в спальню і, озброївшись коцюбою, якомога тихіше спустився сходами. Місіс Бантинг стала нагорі сходів.

Була приблизно четверта ранку, і темрява ночі вже розсіювалася. У передпокої виднілося слабке мерехтіння, але дверний отвір у кабінет видавався неприступно чорним. Ніщо не порушувало тиші, окрім слабкого порипування сходів під ногами містера Бантинга і легких рухів у кабінеті. Потім щось тріснуло, відчинилася шухляда, і почулось шарудіння паперів. Далі лайка, і в кабінеті запалили сірник, від чого простір наповнився жовтавим світлом. Містер Бантинг був уже в передпокої і крізь щілину у дверях міг розгледіти письмовий стіл, висунуту шухляду і свічку, запалену на столі. Але він не зміг побачити грабіжника. Отак він стояв у передпокої, не вирішивши, як йому діяти далі, а місіс Бантинг із білим від страху й настороженим обличчям повільно сповзала сходами, щоб приєднатись до чоловіка. Тільки одна річ підтримувала відвагу містера Бантинга — це переконання, що грабіжником є мешканець містечка.

Вони почули дзвін монет і зрозуміли, що грабіжник знайшов їхні запаси золота, що загалом складали два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук додав містеру Бантингу хоробрості для раптової дії. Міцно стиснувши в руках коцюбу, він рушив у кімнату. Місіс Бантинг ішла назирці.

— Здавайся! — несамовито заволав містер Бантинг — і раптом здивовано зупинився. Кімната виявилась цілком порожньою.

Однак подружжя було переконане, що в ту ж таки мить у кімнаті хтось заворушився. Мабуть, зо півхвилини вони стояли, витріщивши очі, а потім місіс Бантинг перетнула кімнату і зазирнула за щит перед коминком, поки містер Бантинг пильно роздивлявся під столом. Потім місіс Бантинг відслонила жалюзі на вікнах, а містер Бантинг оглянув димар і понишпорив у трубі коцюбою. Після цього місіс Бантинг старанно дослідила кошик до сміття, а містер Бантинг зняв покришку з відра до вугілля. А тоді вони зупинились і здивовано поглянули одне на одного.

— Я міг би заприсягтися… — сказав містер Бантинг. — Свічка! Хто запалив свічку?

— Шухляда! — мовила місіс Бантинг. — І гроші зникли!

І вона спішно попрямувала до вхідних дверей.

— Нічого дивнішого я в житті не бачив…

У коридорі почулось голосне чхання. Вони помчали туди — та одразу потому грюкнули двері кухні.

— Принеси свічку, — звелів містер Бантинг і рушив першим. Вони обоє почули грюк засувів, замкнених нашвидку.

Відчинивши двері в кухню, священик через кімнатку, де мили начиння, угледів, що задні двері щойно відчинились і в темряві показалося слабке світло ранкової зорі. Він був упевнений, що крізь ті двері ніхто і ніщо не виходило. Двері відчинились, постояли відкриті якусь мить, а потім з грюкотом зачинились. Через це свічка, котру місіс Бантинг несла з кабінету, замерехтіла і яскраво спалахнула. З хвилину чи трохи більше вони нарешті ввійшли на кухню.

Там нікого не було. Вони знову замкнули чорний хід, старанно оглянули кухню, буфетну й посудомийню і нарешті спустились у підвал. У цілому будинку не було ні душі.

Денне світло застало священика з дружиною в чудернацькому вбранні: вони так і сиділи на нижньому поверсі свого будинку при непотрібному вже світлі догораючої свічки і дивувалися, що ж це могло бути.

Розділ VI Божевільні меблі

В понеділок зранку по Трійці, на Духів день, коли Міллі ще спала, містер і місіс Гол прокинулись і, одягнувшись, безшумно спустились у пивницю. Там у них були деякі особисті справи, що стосувалися міцності пива. Тільки опинившись у пивниці, місіс Гол згадала, що забула взяти пляшку сассапарелі[2] з сусідньої кімнати. Оскільки вона була експертом і головним знавцем пивної справи, то нагору по пляшку піднявся Гол.

На сходовому майданчику він здивовано побачив, що двері до кімнати незнайомця прочинені. Гол зайшов у свою кімнату і взяв потрібну пляшку.

Але, повертаючись із пляшкою в руках, помітив, що засуви на парадних дверях відсунені, а двері просто на замку. Осяяний раптовою ідеєю, він одразу зв’язав це з кімнатою незнайомця нагорі та з припущеннями містера Тедді Генфрі. Він чітко пам’ятав, як напередодні ввечері місіс Гол засунула всі засуви, оскільки він сам тримав свічку. Згадавши це, він здивовано повернувся і з пляшкою в руках знову пішов нагору. Зупинившись перед кімнатою незнайомця, він постукав у двері. Відповіді не було. Він постукав іще раз; потім широко розчахнув двері й увійшов.

Усе було, як він і очікував. І ліжко, і кімната виявилися порожніми. Навіть не дуже кмітливому Голу здалось дуже дивним те, що у спальні на стільці й на бильцях ліжка розкиданий одяг і бинти: на той час це був єдиний одяг гостя, який бачив містер Гол. Великий капелюх з опущеними крисами безтурботно висів на стійці ліжка.

Роздивляючись кімнату, Гол почув голос дружини, що долинав із глибин пивниці — квапливе нанизування складів на високих нотах і запитальна інтонація в кінці кожного слова, котрими мешканець західного Суссексу звик виказувати надзвичайне нетерпіння.

— Джордже! То як, ти знайшов?

Почувши ці слова, Гол обернувся і поспішив до неї.

— Дженні, — мовив він, спускаючись у пивницю, — те, що каже Генфрі, правда. Його нема в кімнаті. А парадні двері не на засувах.

Спершу місіс Гол не зрозуміла, а згодом, збагнувши все як слід, твердо вирішила побачити порожню кімнату на власні очі. Гол, досі з пляшкою в руках, пішов першим.

— Його в кімнаті нема, — сказав він, — а одяг його там. І що він робить без одягу? Дуже дивно, як на мене.

Як з’ясувалося пізніше, коли вони піднялися сходами з пивниці, їм почулося, що парадні двері відчинились і зачинились; проте, побачивши, що двері зачинені й ніде нікого немає, ніхто нічого не сказав. Місіс Гол випередила в коридорі свого чоловіка і перша побігла сходами нагору. Долинуло, як хтось чхнув на сходах. Гол, котрий ішов за шість кроків позаду, подумав, що це вона чхнула. А вона, йдучи попереду, була впевнена, що чхнув Гол. Увійшовши в кімнату, вона почала її роздивлятися.

— І справді, дуже дивно! — мовила вона.

І тут, їй здалося, за плечем у неї почулося дихання, але, обернувшись, вона з подивом угледіла Гола щонайменше за десять кроків від себе, на верхній сходинці. Однак за мить він уже був біля неї. Нахилившись, вона заходилася обмацувати подушку, а потім і одяг.

— Все холодне, — сказала вона. — Він вийшов із дому щонайменше годину тому.

Тільки-но вона промовила це, трапилась дуже незвична річ. Постільна білизна сама зібгалася, зненацька стрибнула вгору і перескочила через бильце ліжка. Враження було таке, ніби чиясь рука схопила її посередині й відкинула вбік. Одразу потому капелюх незнайомця зістрибнув з ніжки ліжка, покружляв по колу в повітрі й полетів просто в обличчя місіс Гол. Згодом так само прилетіла губка з умивальника; після цього стілець, безтурботно жбурнувши убік пальто і брюки незнайомця й сухо розсміявшись голосом, напрочуд схожим на голос незнайомця, обернувся своїми чотирма ніжками в бік місіс Гол, ніби націлившись на неї, і напав на неї. Скрикнувши, вона відвернулась, а ніжки стільця обережно, але міцно вперлись їй у спину і виштовхали її разом із Голом з кімнати. Двері щосили грюкнули і замкнулись. На мить здалося, що двері й ліжко виконують тріумфальний танок, але потім усе швидко затихло.

Опинившись у коридорі, місіс Гол ледве не знепритомніла на руках у чоловіка. Містеру Голу і Міллі, котра прокинулись од криків і веремії, знадобилося чимало зусиль, аби знести місіс Гол на нижній поверх і використати звичний у таких випадках тонізуючий засіб.

— Це духи, — сказала місіс Гол. — Я знаю, це духи. Я читала про таке в газетах. Столи і стільці стрибають, танцюють…

— Ще одну краплину, Дженні, — сказав Гол. — Це тебе заспокоїть.

— Замкни двері й не впускай його, — сказала місіс Гол. — Не дозволь йому повернутися. Як я не здогадалася!.. Забинтована голова, величезні окуляри, і до церкви ніколи в неділю не ходить. І всі оті пляшки… забагато, як на одну особу. Він вселив у меблі духів… Мої старенькі меблі! На тому стільці любила сидіти моя бідолашна люба матуся, коли я ще була маленькою дівчинкою. І тільки подумати, що тепер стілець міг повстати проти мене!

— Випий іще трохи, Дженні, — сказав Гол. — У тебе геть розладналися нерви.

Наступного дня о п’ятій ранку, коли було вже досить ясно, містер і місіс Гол відправили Міллі збудити містера Сенді Веджерса, коваля. Їй доручили передати вітання і сказати, що меблі на верхньому поверсі поводяться дуже дивно. Чи не зміг би містер Веджерс зайти ненадовго?.. Коваль був дуже спритною і винахідливою людиною. Отож він поставився до справи вельми серйозно.

— Не сумніваюся, що це чари, — сказав містер Сенді Веджерс. — Такому, як отой, тільки ратиць бракує.

До Голів він прийшов дуже стурбований. Вони хотіли провести його нагору до кімнати, але він, здалося, не хотів квапитись. Він спершу вирішив порозмовляти в коридорі. Тим часом з’явився підмайстер Гакстера й заходився відчиняти віконниці тютюнової крамниці. Йому запропонували приєднатись до обговорення. І, певна річ, сам містер Гакстер за декілька хвилин також приєднався. Англосаксонський дух парламентаризму проявився і тут: балачок було багато, проте жодних рішучих дій.

— Спершу розгляньмо факти, — наполягав містер Сенді Веджерс. — Потрібно впевнитися, що з нашого боку буде правильно виламати двері в кімнату. Замкнені двері завжди можна виламати, але якщо вони вже виламані, то вдруге це зробити не вдасться.

Зненацька — дивина! — двері кімнати на другому поверсі добровільно відчинились, і тільки-но присутні здивовано підвели погляди, як угледіли закутану фігуру незнайомця, що спускається сходами. Своїми величезними скляними очима він дивився ще чорнішим і ще байдужішим поглядом, ніж зазвичай.

Він зійшов униз непохитно і повільно, не відриваючи очей від присутніх; перетнувши коридор, він зупинився.

— Дивіться! — мовив він, і всі поглянули в тому напрямі, куди вказував його обтягнутий рукавичкою палець. Біля дверей пивниці вони побачили пляшку сассапарелі. А незнайомець тим часом увійшов до вітальні й несподівано швидко та злісно грюкнув дверима їм в обличчя. Доки не стих останній відголос грюкання, ніхто не промовив ні слова. Потім присутні витріщились одне на одного.

— Ну, це вже занадто! — сказав містер Веджерс. — Я б на вашому місті пішов туди й запитав його, як нам це розуміти. Я б вимагав пояснень.

Минув деякий час, поки чоловіка домовласниці вдалось на це вмовити. Нарешті він постукав, відчинив двері й ледве встиг вимовити:

— Перепрошую…

— Ідіть до дідька! — закричав страшним голосом незнайомець. — І зачиніть по собі двері!

Отак коротка бесіда закінчилася.

Розділ VII Викриття незнайомця

Незнайомець увійшов у невелику вітальню «Карети й коней» приблизно о пів на шосту ранку і залишався там десь до обіду; жалюзі були опущені, двері зачинені, і після відсічі, яку він дав Голові, ніхто не ризикував туди й поткнутися.

Весь цей час він нічого не їв. Тричі він дзвонив, втретє вже оскаженіло і безперервно, але ніхто йому не відповідав.

— Нехай він зі своїм «Ідіть до дідька» сам туди йде! — казала місіс Гол. Незабаром дійшли непевні чутки про крадіжку зі зломом у будинку священика, і не зіставити ці два факти було неможливо. Гол разом із Веджерсом пішов по містера Шаклфорта, суддю, щоб отримати його пораду. Ніхто не насмілювався піднятись нагору. Ніхто не знав, чим займається незнайомець. Час від часу він шумно крокував кімнатою, двічі чулися вибухи лайки, він дер папір і несамовито бив пляшки.

Невелика групка переляканих, але допитливих людей збільшувалась. Місіс Гакстер також прийшла; якісь веселі юнаки у блискучих чорних жакетах і чудернацьких паперових краватках — це ж бо був Духів день — приєднались до натовпу з бентежними запитаннями. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що зайшов у двір і спробував крадькома зазирнути крізь віконні жалюзі. Нічого він не побачив, проте всім дав привід для припущення, ніби йому це вдалося, і решта молоді Айпінга одразу до нього приєдналася. Понеділок після Трійці був неймовірно гарний, на головній вулиці містечка стояла рядком дюжина кіосків, імпровізований тир, а на траві біля кузні зупинилися три жовто-коричневі фургони, і якісь люди в яскравих костюмах виставляли кокосові горіхи для жбурляння. Чоловіки були одягнені у блакитні светри, жінки — у білі фартухи і модні капелюхи з важкими перами. Воджер із «Пурпурової лілії» і містер Джегерс, швець, який на додачу продавав старі велосипеди, натягували упоперек вулиці мотузку з державним прапором Об’єднаного Королівства й королівськими гербами (які залишились від святкування першого ювілею королеви Вікторії).

А в будинку, у штучній темряві вітальні, в яку проникав тільки один тоненький сонячний промінь, незнайомець, як ми можемо припускати, голодний і страшний, закутаний у незручний і занадто теплий одяг, дивився крізь свої темні окуляри на папір, щось обмірковуючи, або бряжчав своїми маленькими брудними пляшками, а іноді люто лаявся на хлопчаків, що галасували за шибкою. В кутку біля коминка лежали уламки півдюжини розбитих пляшок, і повітря псував ядучий запах хлору. Ось і все, що ми знаємо про те, щó можна було почути, а згодом і побачити в кімнаті.

Опівдні незнайомець зненацька прочинив двері вітальні й витріщився на трьох чи чотирьох людей у буфеті.

— Місіс Гол! — покликав він. Хтось неохоче пішов по місіс Гол.

За декілька хвилин господиня з’явилася, трохи задихана, але вельми сердита через те, що її покликали. Гола досі не було. Обміркувавши ситуацію, вона ввійшла, тримаючи в руках маленьку тацю з неоплаченим рахунком.

— Ви хочете оплатити свій рахунок, пане? — запитала вона.

— Чому мені не принесли сніданок? Чому ви не приготували мені їжу і не відповідали на мій дзвінок? Чи ви гадаєте, що я і без їжі можу жити?

— А чому ви не оплатили мій рахунок? — запитала місіс Гол. — Ось що я хочу знати.

— Три дні тому я вам сказав, що чекаю на грошовий переказ.

— А я вам сказала два дні тому, що не збираюся чекати ніяких переказів. І нема чого обурюватися через сніданок, якщо вже п’ять днів рахунки не оплачені.

Незнайомець коротко, але палко вилаявся.

— Ге й там, спокійніше! — почулося з буфету.

— І я була б вам дуже вдячна, пане, якби свої лайки ви тримали при собі, — сказала місіс Гол.

Незнайомець іще більше, ніж зазвичай, нагадував сердиту водолазну маску. В буфеті всі відчули, що місіс Гол має над нам перевагу. Це засвідчили і його наступні слова.

— Послухайте, добра пані… — почав він.

— Ніяка я вам не добра пані, — огризнулась місіс Гол.

— Як я вже вам сказав, грошовий переказ ще не надійшов…

— Ото ще переказ! — відтяла місіс Гол.

— Однак у мене в кишені…

— Три дні тому ви мені сказали, що у вас нема нічого, крім соверена сріблом.

— Що ж, я ще дещо знайшов…

— Нічого собі! — почулося з буфету.

— Вельми цікаво, де це ви знайшли гроші, — сказала місіс Гол.

Здавалося, це роздратувало незнайомця. Він тупнув ногою.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він.

— Тільки те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, — сказала місіс Гол. — І перш ніж я дам вам рахунки, принесу вам сніданок абощо, ви повинні мені пояснити дещо, чого я не розумію і ніхто не розуміє, але всі дуже хочуть зрозуміти. Я хочу знати, що ви зробили з моїм стільцем нагорі, я хочу знати, як так трапилося, що кімната ваша була порожня, а потім ви там знову з’явились. Усі, хто зупиняється в цьому будинку, заходять через двері… таке правило в моєму домі, якого ви, до речі, не дотримались, і я хочу знати, як усе-таки ви тоді ввійшли. Ще я хочу знати…

Несподівано незнайомець стиснув руки в рукавичках і підняв їх над головою, вигукнувши «Стоп!» так несамовито, що відразу примусив господиню замовкнути.

— Ви не розумієте, — вигукнув він, — хто я такий і що я роблю. Я вам покажу. О Господи! Я покажу вам.

Тоді він приклав долоню до обличчя — і раптово відсмикнув. Центр його обличчя перетворився на чорну западину.

— Ось, — сказав він і, підійшовши до місіс Гол, щось їй вручив, і вона, витріщаючись на його обличчя, з яким відбулася дивна метаморфоза, автоматично це взяла. Та коли вона побачила, щó це було, то голосно зойкнула, випустила з рук і приголомшено відступила вбік. А ніс — це був ніс незнайомця! рожевий і блискучий! — покотився по долівці.

Далі незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті роззявили роти. Він зняв капелюх і несамовитим рухом зірвав бакенбарди і бинти. Якусь мить ніхто не вірив своїм очам. Буфетом прокотилося страшне передчуття.

— Боже милосердний! — вигукнув хтось.

Нарешті гість здер усі бинти.

Страшнішого ніхто в житті не бачив. Місіс Гол стояла, роззявивши рота, а потім, охоплена жахом, заверещала й кинулася до дверей. Люди заворушилися. Вони були готові до шрамів, різних фізичних вад, до реального жаху, а тут — нічого! Бинти та штучне волосся літали з коридору в буфет і назад, незграбно стрибаючи, щоб не зачепити людей. Люди помчали сходами вниз, наштовхуючись одне на одного. Що ж до чоловіка, який залишився в кімнаті, викрикуючи незв’язні пояснення, то аж до коміра пальта це була кремезна жестикулюючи постать, але вище нього… суцільна порожнеча, нічого видимого!

Мешканці містечка почули крики й верески і, визирнувши на вулицю, побачили, що з готелю «Карета і коні» несамовито вискакують люди. Вони бачили, як раптом упала місіс Гол, а містера Тедді Генфрі підстрибнув, щоб не спіткнутись об неї, а потім почулися страшні крики Міллі, котра, зачувши метушню, вийшла з кухні — й натрапила на безголового незнайомця. Галас дедалі більше поширювався.

Відразу всі з вулиці: продавець солодощів, власник кокосового стрільбища і його помічник, власник гойдалок, дітвора, сільські денді, чепурні дівчата, старші люди в смокінгах і цигани у фартухах, — почали збігатись до готелю, і в надзвичайно короткий проміжок часу натовп виріс, мабуть, до сорока людей, які кричали, розпитували, вигукували і радили, згуртувавшись перед закладом місіс Гол. Усім кортіло виговоритися водночас, і в результаті здійнявся страшенний гамір. Невеликий гурт опікувався місіс Гол, підтримуючи її, знесилену, під руки. Відбувалась нарада, де обговорювали неймовірне свідчення одного горлатого очевидця. «Ну і страховище!» — «Що ж він робив?» — «Чи не поранив він бідолашне дівчисько?» — «Впевнена, що він бігав там із ножем». — «Я вам кажу, голови нема. Вище плечей — суцільна порожнеча!» — «Нісенітниця! Це все якась чаклунська хитрість». — «Він зняв усі свої бинти…»

Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп сформувався в атакуючий клин, і найвідчайдушніша його верхівка розташувалась найближче до готелю. «…Якусь мить він стояв, почувся крик дівчини, і він обернувся. Я побачив, як змахнула її спідниця, а він пішов за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці та хлібиною в другій; стояв так, ніби пильно на щось дивиться. Це було щойно. Потім вийшов крізь оті двері. Я вам кажу, голови в нього взагалі не було…»

Позаду почулось якесь заворушення, і промовець зупинився, щоб відійти трохи осторонь і дати дорогу невеликій процесії, яка цілеспрямовано марширувала до будинку; першим ішов містер Гол, розчервонілий і сповнений рішучості. За ним слідував містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, а далі насторожений містер Веджерс. Вони прийшли, озброєні ордером на арешт незнайомця.

Люди викрикували суперечливу інформацію про останні події.

— З головою чи без голови, а я повинен його заарештувати, і я це зроблю, — сказав Джеферс.

Містер Гол, піднявшись сходами, попрямував відразу до дверей вітальні й рішуче їх відчинив.

— Полісмене, — сказав він, — виконуйте свій обов’язок.

Джеферс увійшов усередину. За ним Гол, останнім — Веджерс. У тьмяному світлі кімнати вони побачили повернену до них передом безголову фігуру з надкушеним окрайцем хліба в одній руці та шматком сиру в другій.

— Це він! — тицьнув Гол.

— Що за чортівня? — почувся сердитий і докірливий голос понад коміром постаті.

— Ви — страшенно підозрілий клієнт, пане, — сказав містер Джеферс. — Але з головою ви чи без, в ордері сказано «заарештувати», а обов’язок мій священний…

— Назад! — крикнула постать, відсахуючись.

Гість випустив із рук хліб і сир, але містер Гол устиг прибрати зі столу ніж, поки той не потрапив у чужі руки. І тут у повітрі з’явилась ліва рукавичка незнайомця і ляснула Джеферса по обличчю. Та вже наступної миті Джеферс, обірвавши на півслові свою промову про ордер, схопив чоловіка за безрукий зап’ясток і вчепився в невидиме горло. Незнайомець ударив полісмена ногою по гомілці; Джеферс зойкнув, але й далі його тримав. Гол штовхнув по столу ніж, щоб передати його таким чином Веджерсу, котрий діяв у цьому наступі, так би мовити, як воротар, й миттю ступив уперед, коли Джеферс і незнайомець наблизились до нього, похитуючись і штовхаючи один одного. На їхньому шляху стояв стілець, і тільки-но вони наразились на нього, той із тріском полетів убік, а вони обидва впали.

— Хапай його за ноги, — процідив Джеферс крізь зуби.

Містер Гол, намагаючись діяти за інструкціями, отримав вагомий удар під ребра й на якусь мить вийшов із гри, а містер Веджерс, побачивши, що безголовий незнайомець опинився згори та притиснув Джеферса за плечі до землі, відступив до дверей із ножем в руці й зіткнувся там із містером Гакстером і візником із Сидербриджа, які прибули рятувати закон і порядок. Тої ж таки миті з комода на підлогу полетіли три чи чотири пляшки, і в кімнаті розплився гострий ущипливий запах.

— Я здамся! — закричав незнайомець, хоч і повалив Джеферса, і в наступну мить засапано звівся на ноги — дивна фігура, безголова і безрука, оскільки він тепер зняв уже і праву рукавичку, і ліву. — Все одно нічого не вийде, — мовив він задихано.

Це була найдивніша річ у світі — чути, як той голос долинає, ніби з порожнечі, але жителі Суссексу, мабуть, найбезпристрасніші люди на планеті. Джеферс також підвівся і вийняв пару наручників. Але раптом зупинився і кудись утупився.

— Ви погляньте! — вигукнув Джеферс, починаючи усвідомлювати недоладність усієї справи. — Чорт! Мабуть, мені не вдасться ними скористатись…

А тим часом незнайомець провів рукою вздовж жилета — і сталося диво: ґудзики, на які вказував його порожній рукав, розстібнулись. Потім гість зронив щось про свою гомілку і нахилився до неї. Здавалося, він намацує свої черевики і шкарпетки.

— Та це ж узагалі не людина, — несподівано сказав Гакстер. — Це просто порожній одяг. Дивіться! Можна навіть під комір і підкладку зазирнути. Я навіть можу просунути туди руку…

Він простягнув руку — і наче щось намацав у повітрі, бо миттю відсмикнув її з пронизливим вереском.

— Не пхай мені пальця в око, — люто дорікнув нереальний голос. — Насправді я весь тут… голова, руки, ноги і все інше, але так трапилося, що я невидимий. Це страшенно дратує, але я є. І це не дає права кожному неотесаному міщуку з Айпінга тицяти в мене!

Тепер увесь його одяг був розстебнутий і вільно звисав на невидимому тулубі, а незнайомець стояв руки в боки.

В кімнату ввійшло ще кількоро людей, і вільного місця вже майже не було.

— Невидимий, еге ж? — сказав Гакстер, ігноруючи лайку незнайомця. — Хто-небудь таке бачив?

— Можливо, це дивно, але це не злочин. І хто дав право полісмену отак на мене кидатись?

— О! Тут зовсім інша справа, — сказав Джеферс. — Понад усякий сумнів, вас нелегко побачити при такому світлі, але в мене є ордер на ваш арешт, і тут ніяких помилок. Цей ордер стосується не вашої невидимості, а… крадіжки зі зломом. Хтось увірвався в один будинок і забрав усі гроші.

— Ну?

— І всі обставини вказують на…

— Дурниці! — заперечив Невидимець.

— Сподіваюсь, ви маєте рацію, пане; але я отримав наказ.

— Що ж, — сказав незнайомець, — я піду з вами. Я піду. Але жодних наручників.

— Це проста формальність, — мовив Джеферс.

— Жодних наручників, — повторив умову незнайомець.

— Перепрошую, але я мушу це зробити, — сказав Джеферс.

Раптово незнайомець сів, і не встигли присутні збагнути, що діється, кімнатні туфлі, шкарпетки та штани опинилися під столом. Потім гість знову підвівся і відкинув убік пальто.

— Гей, ану припини це, — сказав Джеферс, несподівано втямивши, що коїться. Він ухопив жилет; Невидимець пручався, сорочка висковзнула з жилета, і той, уже порожній, повис у Джеферса у руці.

— Тримайте його! — заволав Джеферс. — Коли він усе з себе познімає…

— Тримайте його! — загукали всі й кинулися за білою сорочкою — єдиною видимою річчю незнайомця.

Рукав сорочки затопив Голу в обличчя, змусивши зупинити атаку і відштовхнувши назад, просто на старого Тутсома, церковного сторожа. За мить сорочка полізла вгору, наче людина намагається стягнути її через голову. Джеферс ухопив її, але цим тільки допоміг зняти; хтось просто з повітря ударив його в обличчя, і його ціпок полетів геть, а потім Тедді Генфрі жорстоко вдарили по голові.

— Стережіться! — кричали всі, навмання захищаючись і завдаючи удари в порожнечу. — Тримайте його! Зачиніть двері! Не дайте йому втекти! Я щось упіймав! Ось він!

Усі вони зчинили неймовірний галас. На них зусібіч посипалися удари, а Сенді Веджерс, котрий першим отямився від страшного стусана в ніс, відчинив двері й очолив відступ. Решта блискавично кинулися за ним, і на мить у дверях зчинилася тиснява. Удари й далі сипалися. Фіпсу, унітаристу[3], зламали передній зуб, а Генфрі пошкодили хрящ на вусі. Джеферса вдарили в щелепу, і він, обертаючись, зачепився за щось невидиме, що у рукопашній постало поміж ним і Гакстером і завадило їм протиснутись у двері. Він відчув м’язисті груди — та за мить увесь натовп збуджених бійців викотився у переповнений передпокій.

— Я спіймав його! — закричав Джеферс задихано і рушив, спотикаючись, повз людей, багряний з обличчя та з набряклими венами, борючись зі своїм невидимим супротивником.

Люди розступалися ліворуч і праворуч, а незвичайна колотнеча швидко прямувала до парадних дверей і, звиваючись, долала півдюжини сходинок, що вели з готелю. Джеферс кричав задушеним голосом, досі міцно тримаючи Невидимця й енергійно махаючи коліном… Та раптом захитався і важко впав головою на гравій. Тільки після цього його пальці розслабилися.

Було чути збуджені крики «Тримайте його!» і «Невидимий!» тощо. Один юнак — цілком випадковий перехожий, імені якого так і ніхто й не дізнався, — відразу кинувся всередину, щось упіймав, потім відпустив — і впав на розпростерте тіло полісмена. На дорозі заверещала якась жінка, запевняючи: щось її штовхнуло; собака, якого, певно, копнули ногою, заскавучав і побіг на подвір’я до Гакстера. Аж тут стало ясно, що Невидимець більше не продирається крізь натовп. Деякий час люди стояли вражені, жестикулювали, а далі почалась паніка, яка розвіялася по містечку, як порив вітру розганяє сухе листя.

Тільки Джеферс нерухомо лежав горілиць на порозі готелю, підігнувши коліна.

Розділ VIII В дорозі

Восьмий розділ надзвичайно короткий і розповідається в ньому про Гібонса, місцевого натураліста-любителя. Лежачи на широких відкритих пагорбах, де на кілька миль навкруги, як йому здавалося, не було ні душі, він крізь дрімоту почув неподалік звук, схожий на людський кашель і чхання, а потім люту лайку; але, поглянувши в тому напрямі, не побачив нічого. Проте факт, що він чує голос, був незаперечним. Голос і далі лаявся з такою винахідливістю і розмаїттям, які характерні тільки для освіченої людини. Лайка наблизилася — то була кульмінація, та згодом почала віддалятись і глухнути десь у далечині, як Гібонсу здалось, у напрямі Адердіна. Потім вона перейшла в судомне чхання і нарешті припинилася. Гібонс нічого не чув про ранкові пригоди, але явище, яке він спостерігав, було настільки вражаючим і тривожним, що його філософський спокій випарувався; він спішно підвівся і чимшвидше почав спускатися крутими стежками геть із пагорба, щоб повернутись до містечка.

Розділ IX Містер Томас Марвел

Містер Марвел був людиною з великим жвавим обличчям, з циліндричним носом, з жадібним, великим і живим ротом і зі щетинистою бородою, що надавала йому певної ексцентричності. Він був схильний до повноти, і це тільки підкреслювали його короткі кінцівки. Він носив фетровий циліндр, а той факт, що в критичних місцях свого костюму він використовував шворки та шнурки замість ґудзиків, яскраво свідчив про те, що він і досі парубкує.

Звісивши ноги у рів, містер Томас Марвел сидів при дорозі, яка вела в Адердін, десь за півтори милі від Айпінга. На ногах він не мав нічого, окрім драних шкарпеток; пальці на ногах він мав широкі й настовбурчені, як вуха пильного собаки. Неквапливо — він усе робив повільно — він приміряв пару черевиків, роздивляючись її. Це були дуже міцні черевики, такі йому давно вже не траплялися, проте завеликі на нього; ті ж, котрі він носив, за сухої погоди були вельми зручні, але на вологу погоду мали занадто тонку підошву. Містер Томас Марвел терпіти не міг просторих черевиків, але волога дратувала його не менше. Раніше він ніколи не замислювався, що саме йому не подобається більше, але день був гарний, а йому більше не було чого робити. Отож він виклав чотири черевики рівним рядком на доріжку і розглядав їх. І коли він побачив їх отак серед трави і весняних реп’яхів, йому зненацька спало на думку, що обидві пари надзвичайно потворні на вигляд… Тож голос позаду його взагалі не перелякав.

— Так чи інак, це просто черевики, — сказав Голос.

— Так… ці черевики мені пожертвували, — озвався містер Томас Марвел, похиливши голову і невдоволено їх роздивляючись, — я навіть не можу вирішити, яка з цих пар у цілому благословенному всесвіті потворніша.

— Гм, — сказав Голос.

— Я носив і гірші… а бувало, взагалі без черевиків ходив. Але жодні не були такими потворними… перепрошую за грубість. Багато днів уже я випрошував черевики. Мої мені набридли. Звісно, вони досить міцні. Але я звик багато подорожувати і мені набридло весь час дивитись на одні й ті самі черевики. І, повірте, у цілій благословенній околиці для мене не знайшлося жодних черевиків, окрім цих. Погляньте на них! А загалом у цій місцевості черевики роблять гарні. Це якесь моє випадкове невезіння. Свої черевики я дістав саме тут — років десять тому, а може, й більше. І після всього так до мене тут поставитися…

— Це жахлива місцевість, — сказав Голос. — І люди тут свині.

— Ви так гадаєте? — вигукнув містер Томас Марвел. — О Боже! Але ж черевики! Тут їх шиють.

Він обернув голову праворуч, аби поглянути на черевики свого співрозмовника і порівняти їх, — і ось! Де ж тут можуть бути черевики його співрозмовника, якщо тут і ніг його немає!.. Містер Томас Марвел випромінював величезний подив.

— А де ж ви? — запитав він через плече, ставши на всі чотири. Він побачив голу місцевість з порожніми пагорбами, і тільки вітер гойдав віддалені кущі зеленого дроку.

— Чи я п’яний? — промовив містер Марвел. — У мене було видіння? Я балакав сам до себе? Що…

— Не лякайтеся, — сказав Голос.

— Годі жартів зі мною, — відтяв містер Томас Марвел, швидко зводячись на рівні ноги. — Де ж ви? Налякаєшся тут, авжеж!

— Не лякайтеся, — повторив Голос.

— Зараз ви самі злякаєтесь, дурнику, — сказав містер Томас Марвел. — Де ж ви? Я хочу на вас поглянути…

По паузі містер Томас Марвел запитав:

— Можливо, ви поховані?

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв босоногий і вражений, куртка майже сповзла з плечей.

Десь на віддалі почувся свист.

— Що ж, годі пустощів, — сказав містер Томас Марвел.

Пагорб навсібіч був безлюдний; дорога з її мілкими канавами і білими придорожніми стовпами простягалась рівною і безлюдною смугою на північ і південь, і за винятком чайки вгорі, блакитне небо було також чистим.

— Слово честі, — мовив містер Томас Марвел, натягаючи знову куртку на плечі. — Це все через пияцтво! Я мав би здогадатися.

— Це не через пияцтво, — сказав Голос. — Тільки не лякайтесь.

— Ох! — вигукнув містер Марвел і побілів. — Це через пияцтво! — тихо повторили його губи. Він і далі витріщався, повільно обертаючись. — Я міг би заприсягтися, що чув голос, — прошепотів він.

— Звісно, ви його чули.

— Ну ось, знову, — зронив містер Марвел, заплющивши очі і трагічним жестом ухопившись за голову. Несподівано хтось узяв його за комір і сильно струснув, після чого йому взагалі було важко отямитись.

— Не будьте дурнем, — сказав Голос.

— Здається, я з’їхав з глузду, — промовив містер Марвел. — Це недобре. Це все через те, що я так турбувався через оті кляті черевики. Або я з’їхав з глузду, або це все духи.

— Ні те, ні те, — сказав Голос. — Слухайте!

— Бовдур, — знову бовкнув містер Марвел.

— Одну хвилину, — сказав Голос проникливо, намагаючись тримати себе в руках.

— Ну? — запитав містер Томас Марвел, з подивом відчувши, ніби чийсь палець штовхнув його в груди.

— Ви гадаєте, що я — просто виплід вашої уяви? Просто виплід уяви?

— А чим іще ви можете бути? — запитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

— Пречудово, — сказав із полегшенням Голос. — Тоді я почну кидати у вас камінці, аж поки ви не зміните свою думку.

— Але ж де ви?

Голос не відповів. У повітрі почулося дзижчання — і камінь ледве не поцілив містера Марвела в плече. Містер Марвел, обернувшись, побачив, як щось підняло камінь у повітря; пролетівши заплутаний шлях, той на мить завис біля містера Марвела, а потім швидко й непомітно впав йому біля ніг. Марвел був занадто вражений, щоб ухилитись від удару. Камінь зрикошетив од босої ноги і полетів у канаву. Містер Томас Марвел відстрибнув на крок і голосно зойкнув. Потім він кинувся бігти, перечепився через невидиму перешкоду і, перекинувшись через голову, приземлився навприсядки.

— А тепер, — сказав Голос, коли третій камінь злетів угору і повис у повітрі над волоцюгою, — я й далі виплід уяви?

Містер Марвел спробував звестися на ноги, але його знову штовхнули на землю. Приблизно хвилину він спокійно лежав.

— Якщо ви і далі відбиватиметеся, — сказав Голос, — я жбурну камінь вам у голову.

— Чудово… — зронив містер Томас Марвел, підвівшись і потираючи поранений палець на нозі, і зафіксував погляд на третьому снаряді. — Я не розумію цього. Камінці самі себе жбурляють, розмовляють. Досить. Щезніть. Я більше не можу.

Третій камінь упав.

— Усе дуже просто, — сказав Голос. — Я — невидимий.

— Такого я ще не чув, — озвався містер Марвел, важко дихаючи від болю. — Де ви ховаєтесь — і як вам це вдається, — я не розумію. Ваша взяла.

— Та все просто, — мовив Голос. — Я — невидимий. Ось що я хочу, щоб ви зрозуміли.

— Будь-хто може це зрозуміти. Не потрібно бути таким нервовим і нетерплячим, містере. А тепер скажіть мені, як ви так ховаєтесь?

— Я — невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ви зрозуміли, що…

— Скажіть хоч, де ви? — перебив містер Марвел.

— Тут! За шість ярдів од вас.

— Та ну, годі! Я ж не сліпий. Ви ще скажіть, що ви з повітря. Я не якийсь там неосвічений волоцюга…

— Так, я… з повітря. Ви дивитесь крізь мене.

— Що! Й у вас усередині нема нічого? Vox et[4] і ще що?.. бурмотіння. І це все?

— Я звичайна людина… яка має тіло, мусить їсти й пити, потребує і одягу також… Але я невидимий. Бачите? Невидимий. Усе дуже просто. Невидимий.

— Що, насправді?

— Так, насправді.

— Дайте мені свою руку, — сказав Марвел, — звісно, якщо ви справжній. Так я зможу бодай щось відчути… Ой! Навіщо ж так сильно стискати! Я аж підстрибнув!

Пальцями вільної руки він помацав долоню, що охопила його зап’ясток, потім боязко піднявся по руці, поплескав м’язисті груди і дослідив бородате обличчя. На виду в нього був написаний безмежний подив.

— Це просто приголомшливо! — сказав він. — Це навіть краще, ніж бійка півнів! Дивовижно!.. Я навіть можу побачити крізь вас кролика, що за півмилі звідси! А вас анітрохи не видно… окрім…

Він старанно дослідив порожній простір.

— Ви раптом не їли хліба з сиром? — запитав він, тримаючи невидиму руку.

— Ви маєте рацію, і мій організм іще не повністю засвоїв їжу.

— Ага! — мовив містер Марвел. — Усе-таки ви — щось на зразок привиду.

— Певна річ, і це все не настільки дивно, як ви вважаєте.

— Для моєї скромної особи це досить дивно, — сказав містер Томас Марвел. — Як вам це вдалося? Як ви це зробили?

— Це занадто довга історія. І крім того…

— Послухайте, чесно кажучи, мені важко збагнути всю цю справу… — мовив містер Марвел.

— Зараз просто хочу сказати, що мені потрібна допомога. Обставини спонукають мене… я натрапив на вас несподівано. Я блукав, оскаженівши від гніву, голий і безсилий. Я навіть міг убити. Але я побачив вас…

— О Господи! — сказав містер Марвел.

— Я був позаду вас… вагався, чи варто мені наближатись, уже пішов далі…

Вираз обличчя містера Марвела був дуже промовистий.

— …а тоді зупинився. «Чи не такий він самий вигнанець, як і я? — подумав я. — Це саме та людина, яка мені потрібна». Отож я повернувся і підійшов до вас… до вас. І…

— О Господи! — повторив містер Марвел. — Я вже весь схвильований. Чи можу я запитати… Як це — бути отаким? І яка саме допомога вам потрібна?.. Невидимий!

— Я хочу, щоб ви допомогли мені дістати одяг… і притулок… а потім усе інше. В мене вже давно цього не було. Якщо ви цього не зробите… о ні! Адже ви зробите… ви повинні.

— Послухайте, — сказав містер Марвел. — Я занадто вражений. Не чіпайте мене. Зачекайте, не поспішайте так. Мені потрібно заспокоїтись. І ви ледве не розбили мені палець. Це все так безглуздо. Безлюдні пагорби, чисте небо. Й, окрім лона природи, нічого видимого на декілька миль. І раптом чути голос. Голос із небес! І каміння! І кулак… О Боже!

— Зосередься, — сказав Голос, — оскільки вам потрібно здійснити справу, яку я для вас визначив.

Містер Марвел роздув щоки і витріщив очі.

— Я обрав вас, — сказав Голос. — Ви єдиний, окрім пари бовдурів у містечку, хто знає, що існує така річ, як невидима людина. Ви повинні стати моїм помічником. Допоможіть мені… і я робитиму для вас неймовірні речі. Невидима людина — велика сила.

Він затнувся на мить і гучно чхнув.

— Але якщо ви мене зрадите, — мовив він, — якщо не зможете зробити так, як я вам скажу…

Він зробив паузу і щосили поплескав містера Марвела по плечу. Тільки-но він його торкнувся, містер Марвел заскавучав від жаху.

— Я не хочу вас зраджувати, — сказав він, обережно відійшовши вбік, подалі від пальців Невидимця. — Навіть не думайте про таке. Все, що я хочу зробити, це допомогти вам… просто скажіть, що мені потрібно зробити. (О Боже!) Я зроблю все, що ви забажаєте.

Розділ Х Візит містера Марвела в Айпінг

Після першого нападу паніки мешканці Айпінга почали сперечатися. Несподівано з’явився скептицизм, досить нервовий скептицизм, котрий майже не мав підстав, але все-таки це був скептицизм. Адже набагато простіше не вірити в Невидимця; а тих, хто дійсно бачив, як він розчинився в повітрі, або хто відчув силу його руки, можна було перерахувати на пальцях двох рук. І серед цих очевидців тепер бракувало містера Веджерса, котрий неприступно усамітнився за засувами та ґратами власного будинку. А Джеферс і далі лежав непритомний у вітальні «Карети й коней».

Дивні й визначні ідеї, що виходять за межі нашого знання, часто мають менший вплив на людей, ніж незначні, однак реальні міркування. Айпінг веселився, скрізь майоріли прапори, і всі були одягнені по-святковому. Ще місяць тому всі з нетерпінням чекали Духова дня — понеділка по Трійці. По обіді навіть ті, хто вірив у Невидимця, невпевнено продовжили свої маленькі розваги, припускаючи, що він повністю зник; скептики сприймали все просто як жарт. Отож і скептики, і ті, хто в Невидимця вірив, увесь день чудово розважалися.

На луці Гейсмена весело проводили час: у наметі місіс Бантинг з іншими жінками готували чай, а надворі школярі недільної школи змагалися з бігу та грали в ігри під галасливим керівництвом священика, міс Кас і міс Секбат. Понад усякий сумнів, відчувалась легка тривога, але більшість людей вміли її приховувати, хай які мали сумніви. На зелених схилах натягнули канат, по якому можна було стрімголов злетіти вниз на мішок із сіном, що подобалося підліткам не менше, ніж гойдалки та жбурляння кокосів. Тут було і місце для гуляння, і приставлений до невеликої каруселі паровий оргáн, що наповнював повітря пікантним ароматом олії, так само як і пікантною музикою. Члени місцевого клубу, котрі зранку ходили до церкви, виблискували рожевими й зеленими значками, а деякі веселуни навіть прикрасили свої капелюхи блискучими стрічками. Старого Флетчера, який дотримувався суворих поглядів на традиції святкування, можна було побачити крізь кущі жасмину попід вікном або крізь відчинені двері (як вам зручніше було дивитись) — він граційно балансував на дошці, що стояла на двох стільцях, і білив стелю у вітальні.

Близько четвертої в містечко ввійшов незнайомець, що прямував від пагорбів. Він був приземкуватим і огрядним, у неймовірно потертому капелюсі. Коли він з’явився, можна було помітити, що він страшенно засапався. Його щоки поперемінно опадали і надувалися, він важко зітхав. Рябе обличчя виказувало занепокоєння, а ентузіазм мав присмак невдоволення. За церквою він повернув за ріг і попрямував до «Карети й коней». Одним із тих, хто його запам’ятав, був старий Флетчер, котрий був настільки приголомшений дивним, тривожним виразом у нього на обличчі, що, роздивляючись незнайомця, дозволив вапняному розчину затекти собі в рукав куртки.

Власник кокосового стрільбища бачив, як цей незнайомець балакав сам до себе, і містер Гакстер зауважив те саме. Чоловік зупинився на порозі заїжджого двору і, за словами містера Гакстера, витерпів сувору внутрішню боротьбу, перш ніж змусити себе ввійти в будинок. Зрештою він піднявся сходами, і містер Гакстер побачив, як він звернув ліворуч і відчинив двері вітальні. Містер Гакстер почув у кімнаті та в буфеті голоси, які запевняли, що чоловік помилився:

— Ця кімната не здається! — крикнув Гол, і незнайомець, незграбно зачинивши вхідні двері, пішов у буфет.

За п’ять хвилин він знову показався, задоволено витираючи рукою губи, що до певної міри вразило містера Гакстера. Якусь мить незнайомець стояв, роздивляючись його, а потім містер Гакстер помітив, як він крадькома пішов до воріт, що вели у двір, — і тут відчинилося вікно у вітальні. Трохи повагавшись, незнайомець притулився до одного зі стовпів, вийняв коротку глиняну люльку і приготувався натовкти її тютюном. Поки він це робив, у нього тремтіли пальці. Він незграбно підпалив люльку і, склавши руки, спокійно курив, вдаючи, ніби йому все байдуже, чому аж ніяк не відповідали меткі погляди, котрі він час від часу кидав у двір.

За всім цим містер Гакстер спостерігав крізь вікно крамниці з-поза тютюнових жерстянок, і незвичність поведінки чоловіка спонукала його продовжувати свої спостереження.

Незабаром незнайомець різко випростався і запхав люльку в кишеню. Потім він зник десь на подвір’ї. Відразу після цього містер Гакстер, збагнувши, що він є свідком дрібної крадіжки, перестрибнув через шинквас і вибіг на дорогу, щоб перехопити злодія. Тільки-но він це зробив, знову з’явився містер Марвел у перекошеному капелюсі, з великим пакунком, загорненим у блакитну скатертину, в одній руці, і трьома записниками (як стало відомо пізніше, перев’язаними підтяжками священика) в другій. Щойно він побачив Гакстера, як уражено зойкнув і, різко повернувши ліворуч, кинувся навтьоки.

— Злодюго, стій! — заволав Гакстер і метнувся за ним. Порив містера Гакстера був палким, але коротким. Він угледів, як чоловік просто перед його носом жваво побіг за ріг церкви, а далі вгору на пагорби. А на другому боці вулиці він побачив святкові прапори й торжества, і тільки одна людина чи двоє здивовано озирнулись. Він знову закричав: «Стій!» Та заледве пробіг десять кроків, як щось незбагненне вхопило його за гомілку, і він більше не біг, а полетів у повітрі. Раптом перед очима він побачив землю. Здалося, весь світ перетворився на мільйон круглих світлових цяток, і подальші події його більше не цікавили.

Розділ ХІ «Карета і коні»

Для того, аби ясно зрозуміти, що все-таки сталось у готелі, необхідно пригадати момент, коли містер Марвел уперше з’явився перед вікном містера Гакстера.

Саме в ту мить містер Кас і містер Бантинг були у вітальні. Вони серйозно розслідували ранкові події і з дозволу містера Гола обстежували пожитки Невидимця. Джеферс частково оклигав після свого падіння і, на пораду своїх співчутливих друзів, пішов додому. Місіс Гол винесла розкиданий одяг незнайомця і прибрала в кімнаті. На столі під вікном, де незнайомець звик працювати, Кас одразу знайшов три великі нотатники з написом «Щоденник».

— Щоденник! — вигукнув Кас, поклавши всі три записники на стіл. — Принаймні тепер ми бодай щось дізнаємося.

Священик стояв, опершись руками на стіл.

— Щоденник, — повторив Кас і, сідаючи, підпер третій том двома іншими і розгорнув його. — Гм… на першій сторінці ніякої назви. От халепа!.. шифр. І цифри.

Священик обійшов стіл і зазирнув йому через плече.

З розчарованим обличчям Кас перегортав сторінки.

— Боже мій! Це суцільний шифр, Бантингу.

— І ніяких діаграм? — запитав містер Бантинг. — І жодних ілюстрацій, котрі бодай щось би прояснили…

— Погляньте самі, — сказав містер Кас. — Якісь математичні розрахунки, і щось написано російською чи якоюсь іншою мовою (якщо судити з літер), а ось і грецька. Ну, з грецькою, гадаю, у вас проблем не буде…

— Певна річ, — сказав містер Бантинг, діставши окуляри і протираючи їх; він почувався ніяково, оскільки в голові в нього майже не залишилося грецької, якою можна було б похвастатися. — Так… це грецька, понад усякий сумнів, і вона може дещо роз’яснити.

— Я знайду вам місце.

— Ліпше я спершу прогляну всі томи, — сказав містер Бантинг, досі протираючи окуляри. — Спочатку потрібно отримати загальне враження, Касе, і тільки потому можна починати шукати ключі.

Він кашлянув, обережно вдягнув окуляри, знову кашлянув — і щиро побажав, аби трапилося щось, що запобігло б неминучому викриттю. Потім він неквапливо взяв записник, котрий йому передав Кас. А далі справді щось трапилось.

Нагло відчинилися двері.

Обидва чоловіки здригнулися, озирнулись — і полегшено зітхнули, побачивши рябе обличчя під фетровим циліндром.

— Це шинок? — запитало обличчя і здивовано зупинилось.

— Ні, — в один голос відповіли обидва чоловіки.

— На тому боці, чоловіче, — сказав містер Бантинг.

— І будь ласка, зачиніть двері, — гукнув містер Кас дратівливо.

— Добре, — промовив незваний гість, як здалось, набагато тихішим голосом — і на диво не таким хрипким, яким було поставлене перше запитання.

— І справді добре, — сказав незваний гість першим голосом. — З дороги! — і він зник, зачинивши по собі двері.

— Здається, моряк, — зауважив містер Бантинг. — Вони кумедні хлопці. «З дороги!» І справді. Морський термін, певно, котрий означає, що йому потрібно вийти з кімнати, я так гадаю.

— Мабуть, ви маєте рацію, — кивнув Кас. — Нерви у мене сьогодні цілком розхитані. Я аж підстрибнув, коли двері отак відчинились.

Містер Бантинг посміхнувся, ніби сам він не підстрибнув.

— А зараз, — сказав він, зітхнувши, — назад до записників.

Тільки-но він це сказав, хтось зневажливо пирхнув.

— Незаперечною є одна річ, — мовив Бантинг, присунувши свій стілець до стільця Каса. — За останні дні в Айпінгу, понад усякий сумнів, трапилися дуже дивні речі… дуже дивні. І я, певна річ, не вірю в цю безглузду історію про невидимість…

— Це неймовірно, — сказав Кас, — неймовірно. Але факт залишається фактом… Я впевнений, що бачив його рукав…

— Ви точно впевнені, що бачили? Візьмімо, наприклад, дзеркало… галюцинації виникають дуже легко. Якщо вам коли-небудь траплявся вправний фокусник…

— Не буду вас знову переконувати, — сказав Кас. — Ми вже все з’ясували, Бантингу. А зараз ліпше повернімося до цих трьох нотатників… Ага! Ось тут дещо, здається, написане грецькою мовою! Це безперечно грецькі літери.

Він тицьнув на середину сторінки. Містер Бантинг злегка почервонів і схилився нижче над щоденником — вочевидь, окуляри мало допомагали. Несподівано він відчув на потилиці щось дуже дивне. Він спробував підвести голову — і наразився на стійкий опір. Відчувався дивний тиск, ніби важка міцна рука здушила йому шию, і Бантинг несамохіть нахилився підборіддям до самого столу.

— Не ворушіться, нікчеми, — прошепотів Голос, — або я розтрощу вам обом голови!

Містер Бантинг поглянув на обличчя Каса, яке опинилося зовсім близько від його власного, і побачив налякане віддзеркалення свого болісного подиву.

— Вибачте, що тримаю вас отак грубо, — сказав Голос, — але інакше не можна… І коли це ви навчилися пхати носа в нотатки дослідника? — запитав Голос, і два підборіддя одночасно вдарились об стіл, а два ряди зубів клацнули. — І коли це ви навчилися вдиратись у приватну кімнату людини, що зазнала лиха? — і удар повторився. — Куди вони поділи мій одяг?.. Послухайте, — сказав Голос. — Вікна замкнені, і я вийняв ключ із дверей. Я дужий чоловік, ще й невидимий, а крім того, у мене зручна коцюба. Без найменшого сумніву, я б міг вас обох убити і цілком легко втекти, коли б тільки цього захотів… ви це усвідомлюєте? Дуже добре. Якщо я вас відпущу, ви пообіцяєте не утнути дурниць, а натомість робити те, що я вам скажу?

Священик і лікар поглянули один на одного, і лікар скривився.

— Так, — сказав містер Бантинг, і лікар повторив за ним. Після цього тиск на шиї послабився, і лікар зі священиком випростались, обидва дуже червоні з обличчя, й почали розминати шиї.

— Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях, — сказав Невидимець. — Коцюба, як бачите, тут… Коли я ввійшов до кімнати, — вів далі Невидимець, по черзі піднісши коцюбу до кінчика носа обох гостей, — то не очікував когось тут зустріти; зате очікував знайти, окрім своїх записників, свій одяг. І де він? Ні… не вставайте. Я бачу, його тут немає. Розумієте, якщо вдень достатньо тепло для того, щоб бігати голим, то вночі вже досить прохолодно. І тому мені потрібен одяг… і деякі інші речі; а ще мені потрібні ці три записники.

Розділ ХІІ Невидимець втрачає самовладання

Саме на цьому етапі розповідь змушена знову перерватися з певної неприємної причини, що незабаром проясниться. Поки у вітальні відбувались усі ці події та поки містер Гакстер спостерігав, як містер Марвел навпроти воріт курить люльку, неподалік були ще й містер Гол і Тедді Генфрі, які у стані дивного збентеження обговорювали тему номер один в Айпінгу.

Несподівано з-за дверей вітальні долинув сильний глухий звук, пронизливий крик, а потім… тиша.

— Ге-ей! — покликав Тедді Генфрі.

— Ге-ей! — гукнув містер Гол з-за стійки буфету.

До містера Гол зазвичай усе доходило повільно, але напевне.

— Там щось не так, — сказав він і, обійшовши стійку, попрямував до дверей вітальні.

Вони двоє наблизилися до дверей із напруженими обличчями та пильністю в очах.

— Щось не так, — мовив Гол, і Генфрі кивнув на згоду. Подув неприємного хімічного аромату огорнув їх, і почулася тиха розмова, дуже швидка і приглушена.

— У вас там усе гаразд? — запитав Гол, легенько постукавши.

Тиха розмова раптово обірвалась, однак тиша була недовгою — її скоро порушили: спочатку зачувся шепіт, а потім пролунав пронизливий крик: «Ні! Ні, ти не посмієш!» Далі — різкий рух, хтось перекинув стілець, почулася коротка боротьба. І знову тиша.

— Що за чортівня? — вигукнув Генфрі sotto voce[5].

— У вас там усе гаразд? — перепитав містер Гол суворішим тоном.

Священика на диво уривчасто відповів:

— Усе цілком гаразд. Будь ласка, не заважайте.

— Дивно, — сказав містер Генфрі.

— Дивно, — підтвердив містер Гол.

— Каже: «Не заважайте», — мовив Генфрі.

— Я чув, — відгукнувся Гол.

— Хтось чхає, — сказав Генфрі.

Вони продовжували дослухатися. Розмова була квапливою і приглушеною. «Я не можу, — говорив містер Бантинг, підвищуючи голос. — Я вам кажу, пане, я цього не зроблю».

— Що це таке? — запитав Генфрі.

— Каже, що він цього не зробить, — мовив Гол. — Це він нам — чи кому?

«Ганебно!» — долинув голос містера Бантинга з кімнати.

— «Ганебно», — повторив містер Генфрі. — Прозвучало… досить чітко.

— А зараз хто говорить? — запитав Генфрі.

— Здається, містер Кас, — сказав Гол. — Ви щось можете розібрати?

Тиша. Звуки в кімнаті стали невиразними і тривожними.

— Звук, ніби хтось відкинув скатертину, — сказав Гол.

У буфеті з’явилася місіс Гол. Гол жестами показав їй, що слід мовчати, і покликав до себе. В місіс Гол це викликало властивий жінці опір.

— Що ви там підслуховуєте, Голе? — запитала вона. — Тобі більше нема чого робити, та ще й у такий метушливий день?

Гол жестами й мімікою намагався описати ситуацію, як у німому шоу, але місіс Гол була вперта. Вона ще підвищила голос. Отож Гол і Генфрі, занепавши духом, навшпиньках повернулись у буфет, жестами намагаючись усе пояснити.

Спочатку вона відмовлялась вірити у те, що їм удалося підслухати. Потім наполягла, щоб Гол помовчав, доки Генфрі розповість їй свою версію. Вона була схильна вважати всю справу нісенітницею… Можливо, у вітальні просто пересували меблі!

— Я чув, як він казав «ганебно»; оце я точно чув, — промовив Гол.

— І я чув, місіс Гол, — сказав Генфрі.

— Так чи інак… — почала місіс Гол.

— Тс-с-с! — приклав палець до вуст містер Тедді Генфрі. — Чуєте, вікно?

— Яке ще вікно? — запитала місіс Гол.

— У вітальні, — сказав Генфрі.

Всі уважно дослухалися. Застиглий погляд місіс Гол, спрямований просто себе, бачив і водночас не бачив блискучу овальну шибку готельних дверей, за ними — дорогу, білу і людну, і фасад крамниці Гакстера, що облуплювався на червневому сонці. Раптово двері крамниці відчинились, і вийшов сам Гакстер із широко розплющеними від хвилювання очима. Він завзято жестикулював.

— Гей! — вигукнув Гакстер. — Злодюго, стій! — і він побіг навскіс до воріт на подвір’я і зник з очей.

У ту ж таки мить з вітальні долинув галас і такий звук, ніби зачинили вікно.

Гол, Генфрі й усі, хто був у буфеті, стрімголов хлинули на вулицю. Вони побачили, як хтось шмигнув за ріг у напрямку дороги і як містер Гакстер виконав складний стрибок у повітрі, приземлившись на землю долілиць. Люди на вулиці були вражені; хтось одразу підбіг до нього.

Містер Гакстер лежав непритомний. Генфрі зупинився, щоб це з’ясувати, але Гол і два помічники з буфету одразу кинулися за ріг, щось незв’язно вигукуючи, і встигли побачити, як містер Марвел зник за рогом церковної стіни. Вони дійшли неймовірного висновку: це був Невидимець, котрий зненацька став видимим, — і побігли вузькою дорогою навздогін за ним. Але не встиг Гол подолати і десятьох ярдів, як голосно зойкнув від подиву і стрімголов відлетів убік, учепившись в одного з помічників і поваливши його на землю. Це було схоже на атаку на футбольному полі. Другий помічник обернувся, витріщився і, збагнувши, що Гол просто спіткнувся, продовжив переслідування — але за мить йому, як і Гакстеру, підставили підніжку. А далі, щойно перший помічник звівся на ноги, він отримав збоку такий стусан, що звалив би і буйвола.

Тільки-но він знову упав, з пагорбів, де відбувалося святкування, хлинули люди й незабаром оточили всіх учасників переслідування. Першим з’явився власник кокосового стрільбища, дужий чоловік у блакитному светрі. Він здивувався, побачивши стежку порожньою — за винятком трьох чоловіків, яких мов розкидало по землі. А потім із його власною ногою щось трапилось — і він гепнувся долілиць і відкотився убік, підбивши під коліна і свого брата, і приятеля, які стрімголов бігли за ним. А за цих двох перечепились і решта занадто квапливих пішоходів, миттю попадали навколішки, повалилися на землю й почали лаятися.

…Тепер, коли Гол, Генфрі й помічники вибігли з будинку, місіс Гол, навчена роками досвіду, залишилась у буфеті біля каси. Зненацька двері вітальні відчинились, і з’явився містер Кас та, не глянувши на неї, одразу збіг сходами вниз і помчав за ріг будівлі.

— Тримайте його! — закричав він. — Не дайте йому викинути отой пакунок.

Про існування Марвела він нічого не знав, оскільки Невидимець передав тому записники і пакунок на подвір’ї. Обличчя в містера Каса було сердите і рішуче, але в його вбранні чогось бракувало — воно було схоже на простору білу туніку, що могла б не викликати подиву хіба що в Греції.

— Тримайте його! — галасував він. — У нього мої штани! І весь одяг священика!

— Зараз він у мене дістане! — закричав він до Генфрі, проминаючи розпростертого Бакстера. Він повернув за ріг — і приєднався до загальної веремії, де його відразу збили з ніг, і він упав у непристойній незграбній позі. Хтось, утікаючи, сильно наступив йому на палець. Він зарепетував, насилу звівся на ноги, але тут його знову збили на землю — і він приземлився на всі чотири. Він збагнув, що його втягли не в переслідування, а в безладну втечу. Всі бігли назад до містечка. Він звівся знову — і хтось жорстоко вдарив його у вухо. І він, похитуючись, негайно вирушив назад у готель «Карета й коні», на своєму шляху перестрибнувши через покинутого Гакстера, котрий намагався сісти.

Піднімаючись сходами готелю, він почув позаду несподіваний гнівний оклик, що різко виділявся на фоні загального галасу, і дзвінкий ляпас по щоці. Він упізнав голос Невидимця, а інтонація була такою, ніби його раптово розлютили болісним стусаном.

За хвилину містер Кас уже був у вітальні.

— Бантингу, він повертається! — вигукнув він, вбігаючи всередину. — Бережіться!

Містер Бантинг стояв біля вікна, зайнятий спробою загорнутися у килим і «Західно-Суррейську газету».

— Хто повертається? — запитав він так перелякано, що його костюм мало не розпався.

— Невидимець, — відповів Кас і кинувся до вікна. — Краще забираймося звідси! Він б’ється, як божевільний! Як божевільний!

За мить він уже був на подвір’ї.

— Боже милосердний! — вигукнув містер Бантинг, вагаючись між двома страшними альтернативами. В коридорі готелю він почув звуки жахливої боротьби і ухвалив рішення. Він виліз у вікно, нашвидку поправив свій костюм і кинувся тікати геть із містечка так швидко, наскільки це дозволяли його короткі товсті ноги.

Від моменту, коли Невидимець скрикнув од гніву, а містер Бантинг здійснив свою незабутню втечу з містечка, неможливо дати послідовний звіт про події в Айпінгу. Можливо, початковим наміром Невидимця було просто прикривати відступ Марвела з одягом і записниками. Але його гумор, котрий ніколи не бував гарним, здалося, зовсім спаскудився після якогось випадкового штурхана, й одразу потому Невидимець почав усе трощити й нищити заради простого задоволення заподіяти шкоду.

Тільки уявіть повну вулицю людей, що кудись біжать, і грюкання дверей, і бійки за місце у схованці. Уявіть метушню, на дорозі якої раптом постали дошки старого Флетчера, що насилу тримали рівновагу, спираючись на два стільці… це призвело до катастрофічних результатів. Уявіть налякану пару, яку закрутила страшна веремія… Та зрештою безлад і гармидер минувся, і вулиця Айпінга з усіма своїми прикрасами та прапорами знову стала безлюдною, за винятком досі лютого Невидимця, розкиданих кокосових горіхів, перекинутих полотняних ширм і цілого розсипу солодощів. Зусібіч було чути, як зачинають віконниці та штовхають засуви, і єдине, що нагадувало про присутність людей, — випадковий погляд спідлоба в кутку віконної шибки.

Побивши всі вікна в «Кареті й конях», Невидимець трохи розважився, а потім просунув вуличний ліхтар у вікно вітальні місіс Грибл. І, здається, саме він перерізав телеграфний дріт, що вів до Адердіна, — перерізав якраз навпроти будиночка Гіґінсів. А після цього, як дозволяла його своєрідна особливість, він повністю зник із людських очей, і більше в Айпінгу його не чули, не бачили і не відчували. Він зник назавжди.

Та тільки за дві години дехто ризикнув вийти на спустошену вулицю Айпінга.

Розділ ХІІІ Містер Марвел обговорює свою відставку

Коли почали насуватися сутінки і мешканці Айпінга уже наважувалися боязко визирнути надвір, щоб глянути на уламки свята, невисокий кремезний чоловік у потертому циліндрі у напівтемряві, що огорнула букові ліси, важко простував у напрямі до Бремблгерста. Він ніс три записники, перев’язані декоративною еластичною мотузкою, та пакунок, загорнений у блакитну скатертину. Його червонувате обличчя виказувало переляк і втому; він, здавалося, кудись страшенно поспішає. Його супроводжував голос, але це був не його власний голос, і як перше, чоловік раз у раз здригався від дотику невидимих рук.

— Якщо ви зробите ще хоч один промах, — казав Голос, — якщо ви тільки спробуєте ще хоч раз помилитись…

— Господи! — вигукнув містер Марвел. — У мене плечі й так уже всі в синцях.

— Чесне слово, — мовив Голос, — я вас уб’ю.

— Я не збирався втікати, — сказав Марвел, мало не плачучи. — Присягаюсь, я не хотів. Я просто не знав, куди слід повертати! Як у дідька я міг здогадатися про той клятий поворот? Зі мною і так жорстоко повелись…

— А якщо не порозумнішаєте, буде ще гірше, — сказав Голос, і містер Марвел різко замовк. Він надув щоки, і в його погляді зринув відчай.

— Це й так погано, що я дозволив цим міщукам дізнатися про мій секрет, та бракувало тільки, щоб ви зникли з моїми записниками! Декому пощастило, що вони спромоглись утекти! І що ми маємо тепер… Раніше ніхто не знав, що я невидимий! І що мені тепер робити?

— А мені що робити? — запитав Марвел sotto voce.

— Я про це й кажу. Тепер про це ще й у газетах напишуть! І всі мене шукатимуть; відтепер усі будуть насторожі… — Голос вибухнув бурхливою лайкою і замовк.

Містер Марвел іще більше впав у розпач, і його кроки сповільнились.

— Покваптеся! — звелів Голос.

Поміж червонуватими плямами обличчя містера Марвела набуло сіруватого відтінку.

— Не впустіть записників, бовдуре, — мовив Голос, швидко наздоганяючи свого співрозмовника. — Справа в тому, — вів далі Голос, — що я повинен скористатись вами… Знаряддя з вас жалюгідне, але я мушу.

— Я мізерне знаряддя, — мовив Марвел.

— Так, — погодився Голос.

— Я найгірше знаряддя з усіх можливих, — сказав Марвел. — Я не сильний, — промовив він після прикрої тиші. — Зовсім не сильний, — повторив він.

— Ні?

— І серце у мене слабке. Тепер це неважливо… я, звісно, виплутався… але чесне слово! Я мало не впав.

— Ну?

— Мені бракує нервів і снаги зробити те, що ви наказуєте.

— Я заохочуватиму вас.

— Краще не треба. Я не хочу зіпсувати ваші плани… бо можу — просто через переляк чи безталанність.

— Для вас краще, щоб цього не трапилося, — сказав Голос тихо, але з притиском.

— Ліпше б мені не жити, — зронив Марвел. — Це несправедливо, — додав він, — ви повинні погодитися, що… Мені здається, я маю право…

— Вперед! — наказав Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і деякий час вони знову йшли в тиші.

— Це страшенно важко, — мовив містер Марвел.

Але це було безрезультатно. Тоді він спробував змінити підхід.

— І що я з цього маю? — знову почав він тоном нестерпної образи.

— О! Замовкніть! — вигукнув Голос несподівано різко. — Я добре про вас подбаю. Ви тільки робіть те, що вам велять. Ви впораєтеся. Так, ви бовдур, але у вас вийде…

— Я вам кажу, пане, я не пасую для цього. Я кажу з усією повагою до вас, але…

— Якщо ви не замовкнете, я знову викручу вам зап’ясток, — сказав Невидимець. — Я маю подумати.

Незабаром поміж дерев з’явились видовжені промені світла, і в сутінках невиразно вималювалася квадратна вежа церкви.

— Я триматиму руку у вас на плечі, — сказав Голос, — поки ми перетинатимемо містечко. Весь час ідіть прямо, і ні яких безглуздих учинків. Інакше вам буде гірше.

— Я знаю, — зітхнув містер Марвел, — добре знаю.

І нещасний чоловік у старому циліндрі попрямував вуличкою невеликого містечка зі своєю ношею і згодом зник у темряві, залишивши позаду освітлені вікна.

Розділ XIV Біля Порт-Стоу

О десятій годині наступного ранку містер Марвел був і досі непоголений, брудний і весь у бруді після довгої подорожі. Він сидів на лавиці у дворі невеликого заїжджого двору на околиці Порт-Стоу і, прилаштувавши біля себе записник, заклав руки в кишені; на вигляд він був дуже стомлений, знервований і почувався ніяково, і час від часу надував щоки. Записники, що лежали біля нього, були перев’язані мотузкою. Пакунок він залишив у сосновому бору, по той бік Бремблгерсту, згідно зі зміненими планами Невидимця. Містер Марвел сидів на лавиці, і хоч його й ніхто не помічав, його тривога не минала і була близькою до гарячки. Він нервово щось бурмотів і постійно сував руки по своїх численних кишенях.

Він просидів майже годину, коли якийсь літній моряк з газетою в руці вийшов із готелю і присів біля нього.

— Гарний сьогодні день, — сказав моряк.

Містер Марвел побіжно на нього глянув, і в його очах майнуло щось дуже схоже на переляк.

— Дуже, — промовив він.

— Саме підходяща погода для цієї пори року, — сказав моряк тоном, що не допускає заперечень.

— Цілком, — сказав містер Марвел.

Моряк вийняв зубочистку і декілька хвилин був зайнятий нею. Тим часом очі його не були нічим зайняті, і він міг роздивлятися запорошеного містера Марвела і записники, що лежали біля нього. Коли він підходив до містера Марвела, то чув звук, схожий на дзвін монет у кишені. Він був уражений контрастом між виглядом містера Марвела й цим натяком на достаток. Та незабаром він подумки знову повернувся до теми, яка зацікавила його раніше.

— Книжки? — зненацька запитав він, покінчивши зі своєю зубочисткою.

Містер Марвел здригнувся і кинув на записники погляд.

— О так, — сказав він. — Так, це книжки.

— У книжках можна знайти багато незвичайних речей, — мовив моряк.

— Я вам вірю, — сказав містер Марвел.

— І за їх межами також, — вів далі моряк.

— Це також правда, — мовив містер Марвел. Він зиркнув на свого співрозмовника, а потім побіжно його оглянув.

— Наприклад, про незвичайні речі пишуть у газетах, — додав моряк.

— Так, пишуть.

— От і в цій газеті, — сказав моряк.

— Та ну! — мугикнув Марвел.

— Є тут одна стаття, — почав моряк, затримавши рішучий і допитливий погляд на містері Марвелі, — в якій розповідається про Невидимця, наприклад.

Містер Марвел скривився, почухав щоки і відчув, як у нього почервоніли вуха.

— І що ж там пишуть? — тихо запитав він. — Це трапилось в Австрії чи в Америці?

— А от і не вгадали, — сказав моряк. — Тут, у нас.

— О Господи! — вигукнув Марвел, підскочивши.

— Коли я кажу «тут», — сказав моряк, щоб заспокоїти містера Марвела, — я, звісно, не маю на увазі саме це місто, а десь неподалік.

— Невидимець! — вигукнув містер Марвел. — І що ж він робить?

— Усе, — сказав моряк, стежачи за Марвелом, і додав, — усі ті кляті речі.

— Я вже чотири дні не читав газет, — мовив Марвел.

— Айпінг — ось місце, з якого він почав, — сказав моряк.

— Справді? — поцікавився містер Марвел.

— Усе почалося саме там. І, здається, ніхто не знає, звідки він з’явився. Ось воно: «Незвичайна історія з Айпінга». В газеті пишуть, що свідчення дуже дивні.

— О Боже! — вигукнув містер Марвел.

— Тоді, виходить, що й уся історія дивна. Свідками були якийсь священик і лікар, котрі запевняють, що ясно його бачили, чи, вірніше, не бачили. Він зупинився, як тут пишуть, у готелі «Карета й коні», і здавалось, ніхто й не підозрював про його проблему, аж до сварки в готелі, коли, як пишуть, він порвав усі бинти на голові. І тільки потому помітили, що голова в нього невидима. Одразу було вжито всіх заходів, щоб узяти його під варту, але він, скинувши весь одяг, як тут пишеться, спромігся втекти, от тільки після відчайдушної боротьби, під час якої він завдав серйозних ушкоджень, як пишуть, нашому достойному і вправному полісмену, містеру Д. Е. Джеферсу. Досить відверта історія, чи не так? Імена і все таке.

— О Господи! — зронив містер Марвел, нервово роззираючись і намагаючись на дотик порахувати монети у себе кишені; на думку йому спала одна незвична ідея. — Звучить неймовірно.

— Еге ж? Просто немислимо, як на мене. Ніколи раніше не чув про невидимців, але за наших часів можна почути безліч надзвичайних речей, що…

— Оце і все, що він накоїв? — запитав Марвел, намагаючись удавати спокій.

— Хіба цього не досить? — сказав моряк.

— І він раптово не повертався? — запитав Марвел. — Просто втік і все?

— І все! — сказав моряк. — Та хіба ж цього не достатньо?

— Цілком достатньо, — підтвердив Марвел.

— Я також гадаю, що цього достатньо, — сказав моряк. — Звісно, що цього достатньо.

— А з ним не було якогось приятеля… про це нічого не пишуть? — стривожено запитав містер Марвел.

— Такого, як він, навіть одного, більш ніж достатньо… — відповів моряк. — Ні, дякувати Богу, пишуть, що не було.

І він повільно похитав головою.

— Я завжди ніяковію, тільки-но подумаю, як отой чоловік біжить через містечко! Зараз він на волі, і з певних доказів можна припускати, що він прямує до Порт-Стоу, принаймні це, гадаю, вони мають на увазі. І, як бачите, ми якраз тут!

Цього разу ніякого американського дива. І тільки уявіть, що він може накоїти! А раптом він вип’є зайвого і вирішить напасти на вас? Припустімо, він хоче когось пограбувати… хто може йому завадити? Він може зайти в чужу домівку, може грабувати, пройти через поліційний кордон йому було б так само легко, як нам з вами — втекти від сліпця! Навіть іще легше! Я чув, у сліпих дуже тонкий слух. А якби він ще й побачив своє улюблене спиртне…

— Звісно, у нього величезна перевага, — сказав містер Марвел. — І… що ж…

— Ви маєте рацію, — сказав моряк. — У нього справді є перевага.

Весь цей час містер Марвел уважно роззирався навсібіч, дослухаючись до слабких кроків і намагаючись виявити непомітні рухи. Здавалось, він обмірковує якесь важливе рішення. Він кашлянув, затулившись рукою.

Далі знову озирнувся, дослухався, нахилився до моряка і понизив голос:

— Справа в тому, що я випадково дещо знаю про цього Невидимця. З особистих джерел.

— О! — вигукнув моряк, зацікавлений. — Ви?

— Так, — сказав містер Марвел. — Я.

— Справді! — сказав моряк. — І можу я запитати…

— Ви будете вражені, — сказав містер Марвел, затулившись долонею. — Це приголомшливо.

— Дійсно! — вигукнув моряк.

— Річ у тому, — нетерпляче розпочав містер Марвел конфіденційним півголосом. Але несподівано вираз його обличчя дивовижно змінився. — Ой! — зойкнув він. І вимушено підвівся. Його обличчя виказувало фізичне страждання. — Гей! — вигукнув він.

— Що трапилося? — запитав стривожено моряк.

— Зубний біль, — сказав містер Марвел і приклав руку до вуха. Потім він згріб свої записники. — Гадаю, мені час рушати далі, — сказав він. І дивно обійшов лавицю, подалі від свого співрозмовника.

— Але ж ви саме збиралися розповісти мені про Невидимця! — зауважив моряк.

Містер Марвел, здалось, почав радитися сам із собою.

— Обманув, — сказав Голос.

— Я обманув, — підтвердив містер Марвел.

— Але про це в газетах написано, — сказав моряк.

— Всюди брехня, — мовив Марвел. — Я знаю хлопця, котрий почав поширювати цей обман. Невидимця взагалі не існує… щоб я пропав!

— Але як щодо газети? Ви хочете сказати…

— Ні слова правди, — рішуче заявив Марвел.

Моряк здивовано на нього поглянув, досі тримаючи в руках газету. Містер Марвел нетерпляче озирнувся.

— Зачекайте трохи, — сказав моряк. Підвівся і повільно промовив: — То ви хочете сказати, що…

— Так, — підтвердив містер Марвел.

— Тоді чому ви дозволили мені розповідати вам усю ту кляту нісенітницю? Чому ви дозволяєте людині робити з себе дурня? Га?

Містер Марвел надув щоки. Моряк несподівано почервонів і стиснув кулаки.

— Я вже десять хвилин отут йому розповідаю, — сказав він, — а цей товстун і нечема не має навіть елементарних манер…

— Хіба ви не підійшли до мене просто перекинутися слівцем? — запитав містер Марвел.

— Перекинутися слівцем! Я, звісно, жартівник…

— Піднімайтеся, — звелів Голос, і містер Марвел раптово заметушився і судомно помарширував геть.

— От-от, ви краще йдіть собі, — сказав моряк.

— Ви про кого? — запитав містер Марвел. Згорбившись, він оддалявся дивною квапливою ходою, наче його час від часу підштовхували вперед. Трохи згодом, уже на дорозі, він почав бурмотіти сам до себе якісь заперечення та взаємні обвинувачення.

— От бовдур! — сказав моряк, стоячи руки в боки, широко розставивши ноги. Він спостерігав за постаттю, що віддалялась. — Я ще вам покажу, як обманювати мене! Все тут, у газеті!

Містер Марвел щось незв’язно заперечив, віддаляючись, і зник за рогом, але моряк досі поважно стояв посеред дороги, аж поки не під’їхав візок м’ясника і не відтіснив його. Тоді він попрямував до Порт-Стоу.

— Справді якийсь телепень, — тихо промовив він сам до себе. — Покепкувати з мене вирішив, невдала ідея, все ж отут, у газеті!

А тим часом трапилась іще одна незвична подія, про яку він незабаром почув, і то трапилася зовсім неподалік. Це була примарна «жменя грошей» (не менше), що подорожувала без будь-якої допомоги вздовж стіни на розі проспекту Сент-Майкл. Інший моряк побачив цю примару того-таки ранку. Він спробував ухопити гроші, але хтось одразу збив його з ніг, а коли він підвівся, грошей уже не було. Наш моряк заявляє: був у такому стані, що міг би повірити будь-чому, але це вже занадто. Однак пізніше він дещо змінив свою думку.

Проте історія з летючими грошима була правдивою. По всій околиці, навіть із величної будівлі Банківської Компанії Лондона й Околиць, з кас усіх крамниць і готелів, оскільки всі двері того сонячного дня були відчинені, гроші тихенько і спритно зникали жменями й пачками, повільно пливучи попід стінами, у затінку, швидко вивертаючись від цікавих очей, що намагалися зблизька їх роздивитись. І закінчили вони свій таємничий політ, хоч ніхто і не зміг прослідкувати за цим, у кишені одного схвильованого джентльмена у старому циліндрі, що сидів біля маленького готелю на околиці Порт-Стоу.

Відтоді минуло десять днів, і тільки коли історія з Порт-Бердока вже була не так старою, як давньою, моряк детально зіставив усі факти і почав усвідомлювати, наскільки близько він був від дивовижного Невидимця.

Розділ XV Людина, що біжить

Не дуже пізно ввечері доктор Кемп сидів у кабінеті в башточці свого будинку, що стояв на пагорбі й фасадом виходив на Бердок. Це була маленька затишна кімната з трьома вікнами, що гляділи на північ, захід і південь, з книжковими полицями, заставленими книжками й науковими виданнями, та з широким письмовим столом. Під північним вікном стояв мікроскоп, прямокутні скельця, крихітні інструменти, якісь культури бактерій і розкидані пляшки з реактивами. Кімнату доктора Кемпа освітлювала сонячна лампа, хоч небо досі було ясним від сонячного світла; жалюзі були підняті, оскільки Кемп був упевнений, що ніхто не заглядатиме до нього у вікно.

Доктор Кемп був високим і струнким парубком із солом’яним волоссям і майже білими вусами, і робота, якою він займався, мала допомогти йому, як він сподівався, отримати стипендію Королівського товариства — настільки високо він цінував її.

А зараз його погляд поблукав геть від роботи та спіймав яскравий захід сонця за пагорбом. Десь хвилину Кемп сидів, прикусивши кінчик ручки зубами, й милувався розкішним золотистим кольором над вершиною пагорба, а потім його увагу привернула маленька, чорнильно-чорна постать чоловіка, що біг через пагорб просто до нього. Чоловік був приземкуватим, у високому капелюсі, і біг так швидко, що його ноги аж наче мерехтіли.

— Ще один бовдур біжить, — сказав доктор Кемп. — Як отой, що забіг до мене сьогодні зранку, викрикуючи: «Невидимець наближається, пане!» Не можу уявити, що оволодіває цими людьми. Комусь здається, що ми в тринадцятому столітті.

Він підвівся, підійшов до вікна і задивився на пагорб, огорнений присмерком, і на маленьку темну фігуру, що з нього мчала.

— Він здається збентеженим, — промовив доктор Кемп, — але не видно, щоб він просувався вперед. Біжить так, ніби в нього кишені набиті свинцем… Більше зусиль, пане! — сказав доктор Кемп.

За мить людина, що бігла, сховалася за одним з найвищих особняків, які дерлися пагорбом угору від Бердока. Та за якийсь мент вона знову показалася, і знову, і потім ще раз — тричі між трьома будинками, що розташувалися один за одним, а далі постать сховалася за терасою.

— Бовдури! — зронив доктор Кемп, погойдавшись на п’ятці й повертаючись до письмового столу.

Але ті, кому вдалось побачити втікача зблизька на відкритій дорозі й розгледіти жах на його жалюгідному спітнілому обличчі, не поділяли зневаги доктора. Насилу пересуваючись, чоловік дзвенів, як добре натоптаний гаманець, котрий перекидають туди-сюди. Він не дивився ні ліворуч, ні праворуч, а втупився широко розплющеними очима у схил, де світилися ліхтарі й де юрмились на вулиці люди. Його перекривлений рот ворушився, а губи вкривала біла піна; дихання було хрипким і шумним. Всі, повз кого чоловік пробігав, зупинялись і здивовано поглядали на дорогу, з натяком на занепокоєння розпитуючи одне одного про причини такої поквапливості.

А незабаром ген далеко на пагорбі собака, що грався на дорозі, заскавучав і побіг геть під ворота, й оскільки люди досі зацікавлено дивились на дорогу, то побачили дещо… Вітер… М’який крок, іще крок… І важке сапання, що наче промчало повз них.

Люди заверещали. Вони з зойками відскочили з тротуару. Марвел іще був на півдорозі до них, а на вулиці здійнявся галас. Звістка поширювалася, і люди замикались у будинках на засуви та грюкали дверима. Почувши це, він зробив останній відчайдушний ривок. Але страх пройшов повз нього широкими кроками, обігнав його і за мить увійшов у містечко.

— Невидимець наближається! Невидимець!

Розділ XVI У шинку «Веселі гравці в крикет»

Шинок «Веселі гравці в крикет» розташувався біля підніжжя пагорба, звідки починалися трамвайні колії. Зіпершись товстими червоними руками на стійку, шинкар розмовляв з анемічним візником про коней, тоді як якийсь чорнобородий чоловік у сірому хрумкав сухарики з сиром, пив темне бертонське пиво і з говорив американським акцентом до поліцейського, чий робочий день уже закінчився.

— Що це за крики? — вигукнув анемічний візник, відхилившись раптом від теми і намагаючись побачити пагорб крізь брудні жовті фіранки на низенькому вікні готелю. Зовні хтось пробіг.

— Мабуть, пожежа, — сказав шинкар.

Важкі та швидкі кроки наблизились, і хтось сильно штовхнув двері; ті відчинились, і Марвел, зі скуйовдженим волоссям, без капелюха, з розірваним коміром пальто, ридаючи кинувся всередину, конвульсивно обернувся та спробував захряснути двері. Ремінь не давав їм зачинитися до кінця.

— Іде! — заволав він пронизливо, в голосі його чувся жах. — Він наближається. Невидимець! Позаду мене! Заради Бога! Допоможіть! Допоможіть! Допоможіть!

— Зачиніть двері, — сказав полісмен. — Хто наближається? Що за галас?

Він підійшов до дверей, послабив ремінь, і вони грюкнули. Американець зачинив другі двері.

— Пустіть мене за шинквас, — попросив Марвел, тремтячи та плачучи, але досі притискаючи до себе записники. — Дозвольте мені зайти. Замкніть мене де-небудь. Я вам кажу, він десь позаду. Я втік від нього. Він сказав, що вб’є мене, і він це зробить.

— Тут ви в безпеці, — сказав чорнобородий. — Двері зачинені. А що трапилося?

— Пустіть мене до себе, — мовив Марвел і голосно зойкнув, коли замкнені двері задрижали від несподіваного удару, а далі знадвору долинули крики та квапливий стукіт.

— Гей! — закричав полісмен, — хто там?

Містер Марвел почав шалено битися в панелі, що були дуже схожі на двері.

— Він мене вб’є… в нього ніж чи щось таке. Заради Бога!..

— Ось, — сказав шинкар. — Заходьте сюди, — і він підняв відкидну дошку шинкваса.

Щойно крик знадвору пролунав удруге, містер Марвел кинувся за шинквас до дверей, що вели у вітальню.

— Не відчиняйте, — зарепетував він. — Будь ласка, не відчиняйте. Де мені сховатись?

— То це Невидимець? — запитав чорнобородий, тримаючи одну руку за спиною. — Гадаю, прийшов час побачити його й нам.

Зненацька луснула шибка в готелі, і знадвору почулися зойки й біганина туди і назад. Полісмен, стоячи на диванчику, визирав у вікно, витягаючи шию, аби побачити, хто ж усе-таки був біля дверей. Він зліз із диванчика зі здивовано піднятими бровами.

— Це воно, — сказав він.

Шинкар, що стояв спиною до дверей у вітальню, де замкнули містера Марвела, здивовано подивився на розбиту шибку та приєднався до двох інших чоловіків.

Несподівано все затихло.

— Шкода, що кийок не зі мною, — сказав поліцейський, нерішуче наближаючись до дверей. — Якщо ми відчинимо, він увійде, і ми вже його не зупинимо.

— Та не поспішайте ви отак із тими дверима, — занепокоєно сказав анемічний візник.

— Відсуньте засуви, — сказав чорнобородий, — і якщо він ввійде… — і він показав у руці револьвер.

— Цього не треба, — заперечив полісмен, — це вбивство.

— Я знаю, в якій країні я перебуваю, — мовив чорнобородий. — Я збираюся цілитись йому в ноги. Відсуньте засуви.

— Тільки не стрельніть мені в спину, — сказав шинкар, визираючи у вікно.

— Ну гаразд, — мовив чорнобородий і, нахилившись, зарядив револьвер і сам відсунув засуви. Шинкар, візник і полісмен обернулись обличчям до дверей.

— Заходьте, — впівголоса сказав чорнобородий, тримаючись позаду із револьвером за спиною і дивлячись на відімкнені двері. Ніхто не ввійшов, двері залишалися зачинені. За п’ять хвилин, коли інший візник обережно зазирнув у шинок, вони ще чекали, а з вітальні визирало стривожене обличчя й не вгавало:

— Всі двері в будинку зачинені? — допитувався Марвел. — Він ходить навкруги… бродить довкола. Він хитрий, як чорт.

— О Боже! — вигукнув дужий шинкар. — Тут іще є чорний хід! Тільки стежте за дверима! Послухайте!.. — він безпорадно озирнувся. Двері у вітальню грюкнули, і всі почули, як у замку повернувся ключ. — З чорного ходу є двері на подвір’я та вхід для персоналу. Двері на подвір’я…

І він помчав геть із шинку.

За хвилину він знову з’явився, тримаючи в руці ніж до м’яса.

— Двері з подвір’я були відчинені! — сказав він, і його товста нижня губа відвисла.

— Він, мабуть, уже в будинку! — загаласував перший візник.

— У кухні його немає, — сказав шинкар. — Там дві жінки, і я проколов там кожен дюйм оцим ножем для яловичини. Вони також думають, що він не міг увійти. Вони не помічали…

— То ви замкнули ті двері? — запитав перший візник.

— Звісно, — сказав шинкар.

Чорнобородий заховав револьвер.

Одразу потому стільниця шинквасу грюкнула, опускаючись, засув клацнув, а тоді з жахливим глухим звуком зламався замок — і двері до вітальні розчахнулися. Усі почули зойк Марвела, схожий на вереск спійманого зайченяти, й одразу кинулися за шинквас йому на порятунок. Бородатий стрельнув з револьвера, і дзеркало у вітальні зблиснуло, луснуло та з брязком посипалось додолу.

Ввійшовши в кімнату, шинкар побачив Марвела, котрий дивно скорчився і боровся з дверима, що вели через кухню на подвір’я. Поки шинкар вагався, двері розчинились, і Марвела потягло на кухню. Звідти почувся крик і дзенькіт начиння. Марвел, схиливши голову, завзято сіпався й намагався відступити, але його силоміць потягли до дверей у двір. Засуви відсунулися.

Потім полісмен, намагаючись випередити шинкаря, кинувся всередину (один із візників назирці за ним), ухопив за зап’ясток невидиму руку, що тримала Марвела за комір, але отримав удар в обличчя і, похитуючись, відступив. Двері відчинились, і Марвел зробив істеричну спробу заховатися за нею. А потім візник за щось ухопився.

— Я спіймав його! — крикнув він.

Червоні руки шинкаря почали дряпати щось невидиме.

— Ось він! — вигукнув шинкар.

Містер Марвел, визволившись, зненацька впав на підлогу і поповз поміж ніг чоловіків, що боролися. Бійка рухалась до дверей. Вперше почувся голос Невидимця — його пронизливий вереск, коли полісмен наступив йому на ногу. Далі Невидимець іще раз верескнув і почав махати кулаками, немов ціпами. Візника раптом ударили під дих, і він, зойкнувши, зігнувся навпіл. Двері, що вели з вітальні до кухні, грюкнули і прикрили відступ містера Марвела. Чоловіки на кухні раптом помітили, що вони затиснені в дверях і борються з порожнечею.

— Куди він подівся? — вигукнув чорнобородий. — Вийшов?

— Сюди, — сказав полісмен, вибіг у двір і став як стій.

Шматок черепиці просвистів у нього над головою і грюкнувся серед посуду на кухонному столі.

— Я йому покажу! — закричав чорнобородий, і несподівано над плечем полісмена зблиснула сталева цівка, і п’ять куль полетіли одна по одній із сутінок, звідки і з’явилася зброя. Стріляючи, чорнобородий водив рукою так, щоб постріли лягли у вузькому дворі півколом, як спиці колеса.

Після цього запанувала тиша.

— П’ять патронів, — сказав чорнобородий. — Так краще. П’ять тузів і один джокер. Візьміть хтось ліхтар, і ходімо шукати тіло.

Розділ XVII Відвідувач доктора Кемпа

Доктор Кемп продовжував працювати у своєму кабінеті, аж поки його не відірвав звук пострілів. Бах, бах, бах — вони йшли один по одному.

— Ех! — зронив доктор Кемп, знову затискаючи кінчик ручки зубами та дослухаючись. — Цікаво, хто в Порт-Бердоку отак із рушниць палить? Що це за бовдури?

Він підійшов до південного вікна, підняв шибку і, перехилившись через підвіконня, почав пильно роздивлятись ряди вікон, намистини газових ліхтарів, крамниці, чорні провалля дахів і дворів, — усе, з чого складається нічне місто.

— Схоже, ніби біля підніжжя пагорба зібрався цілий натовп, — промовив він, — якраз поблизу «Веселих гравців у крикет».

Він продовжував спостерігати. Звідти його очі помандрували далеко за місто, де було видно світло кораблів; виблискував пірс, підсвічений ілюмінацією, а павільйон світився жовтим сяйвом, як самоцвіт. Місяць у першій своїй чверті підіймався понад пагорбом, рухаючись на захід, а зорі були ясні й майже по-тропічному блискучі.

За п’ять хвилин, протягом яких Кемпові думки були зайняті абстрактними роздумами про суспільний устрій майбутнього і губилися в далеких часових вимірах, доктор зітхнув і підвівся, знову опустив вікно і повернувся до письмового столу.

Десь за годину задзеленчав дзвоник парадних дверей. Потому як почули постріли, доктор в’яло писав, час від часу відриваючись від роботи. А тут він застиг, дослухаючись. Він чув, як служниця відповіла на дзвоник, і чекав її кроків на сходах, але вона не приходила.

— Цікаво, що це було, — мовив до себе доктор Кемп.

Він спробував продовжувати працювати, але йому це не вдалось, отож він підвівся, спустився на сходовий майданчик, подзвонив і через поручні покликав покоївку, котра з’явилась унизу в холі.

— Це лист прийшов? — запитав він.

— Хтось подзвонив і втік, пане, — відповіла вона.

— Щось мені тривожно сьогодні ввечері, — промовив Кемп до себе. Повернувшись до кабінету, він твердо взявся до роботи. За деякий час він знову наполегливо працював, і єдиними звуками у кімнаті було цокання годинника та приглушене рипіння пера, яке квапливо рухалось у самому центрі кола світла, що кидала на стіл лампа.

Була друга година ночі, коли доктор Кемп закінчив працювати. Він підвівся, позіхнув і спустився сходами вниз до своєї спальні. Він уже зняв верхній одяг і жилетку, коли відчув, що хоче пити. Взявши свічку, він рушив униз у їдальню в пошуках сифона й віскі.

Наукові пошуки доктора Кемпа зробили його дуже спостережливим, і тільки-но він перетнув хол, як помітив на лінолеумі біля килимка в самому низу сходів темну пляму. Він уже піднявся сходами нагору — і раптом йому спало на думку дослідити, що ж це може бути за пляма на лінолеумі. Понад усякий сумнів, спрацювала підсвідомість. У всякому разі він розвернувся зі своєю ношею в руках, знову вийшов у хол, поклав на підлогу сифон та віскі і, зігнувшись, торкнувся плями. Без надмірного подиву він за густиною і кольором з’ясував, що це підсохла кров.

Він знову взяв свою ношу, повернувся нагору, роззираючись навсібіч і намагаючись з’ясувати причину появи плями крові. Побачивши дещо на сходовому майданчику, він здивовано зупинився. Дверна ручка його власної кімнати була заплямована кров’ю.

Він поглянув на свою долоню. Вона була зовсім чистою, і він згадав, що спускаючись униз зі свого кабінету, то залишив двері відчиненими і тому взагалі не торкався ручки. Він уві йшов просто до кімнати з досить спокійним обличчям, можливо, рішучішим, ніж зазвичай. Його допитливий погляд оббіг кімнату і зупинився на ліжку. Покривало було забруднене кров’ю, а простирадло розірване. Раніше він цього не зауважив тому, що попрямував просто до туалетного столика. Далі він помітив, що постільна білизна пом’ята, ніби нещодавно хтось на ній сидів.

Потім йому здалось, ніби хтось тихим голосом промовив: «О Господи!.. Кемп!» — але доктор Кемп був не з тих, хто вірить у голоси.

Він стояв, здивовано дивлячись на пом’яте простирадло. Чи це справді був голос? Він знову роззирнувся, але не помітив нічого, крім безладу та плям крові на ліжку. Потім він виразно почув рух у протилежному кутку кімнати, біля умивальника. Загалом усі люди, навіть високоосвічені, не байдужі до деяких проявів забобонності. Відчуття надприродного оволоділо й доктором. Він зачинив двері кімнати, підійшов до туалетного столика і поклав свою ношу. Раптом він здригнувся — він побачив заплямований кров’ю згорнений кільцем лляний бинт, що сам собою висів у повітрі між тим місцем, де він стояв, і вмивальником.

Кемп приголомшено почав його роздивлятися. Це був порожній бинт, добре зав’язаний, але цілком порожній. Доктор навіть спробував ухопити його, але чийсь дотик зупинив його, і голос зовсім близько від нього заговорив.

— Кемпе! — сказав Голос.

— Га? — вигукнув Кемп, роззявивши рота.

— Не лякайтесь, — мовив Голос. — Я — Невидимець.

Якийсь час Кемп нічого не відповідав і просто здивовано глядів на пов’язку.

— Невидимець, — промимрив він.

— Я — Невидимець, — повторив Голос.

Історія, яку Кемп іще зранку так жваво висміював, промайнула в його голові. В ту мить він не здавався ні надто наляканим, ні сильно здивованим. Усвідомлення прийшло пізніше.

— Я вважав, це все брехня, — сказав він. У голові крутились докази, які він знову і знову повторював того ранку. — Ви маєте на собі пов’язку? — запитав він.

— Так, — відповів Невидимець.

— О! — вигукнув Кемп і підвівся. — Послухайте! — сказав він. — Але це ж безглуздя. Це якась хитрість.

Він зненацька ступив крок уперед і, простягнувши до пов’язки руку, наткнувся на невидимі пальці.

Відчувши дотик, він відсахнувся і зблід.

— Кемпе, тримайтеся, заради Бога! Мені дуже потрібна ваша допомога. Стривайте!

Невидима долоня схопила Кемпа за руку. Кемп ляснув по ній.

— Кемпе! — закричав Голос. — Кемпе! Будьте мужнім! — і долоня ще дужче стиснула йому руку.

Кемпом заволоділо несамовите бажання звільнитися. Перев’язана рука схопила його за плече, зненацька штовхнула і жбурнула горілиць на ліжко. Тільки-но він розтулив рота, щоб закричати, як йому між зуби запхнули край простирадла. Невидимець безжалісно його повалив, але руки в Кемпа були вільні, й він несамовито ними розмахував.

— Дослухайтесь до голосу розуму, — сказав Невидимець, тримаючи його і не зважаючи на лупцювання по ребрах. — Заради Бога! Ще мить — і ви доведете мене до сказу!.. Ви, бовдуре, лежіть спокійно! — закричав Невидимець Кемпу у вухо.

Кемп іще зробив кілька спроб вивільнитися — і заспокоївся.

— Якщо ви кричатимете, я заціджу вам в обличчя, — мовив Невидимець, звільняючи доктору рот. — Я — Невидимець. І це не дурня і не магія. Я справді Невидимець. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу вас кривдити, але якщо ви поводитиметеся, як неотесаний селюк, в мене не буде іншого виходу. Невже ви мене не пам’ятаєте, Кемпе? Я Грифін, з університетського коледжу?

— Дозвольте мені підвестися, — сказав Кемп. — Я нікуди не втечу. Просто дайте мені одну хвилину посидіти в тиші.

Він підвівся і помацав шию.

— Я — Грифін, з університетського коледжу, і я зробив себе невидимим. Я звичайна людина… людина, яку ви знали… але невидима.

— Грифін? — запитав Кемп.

— Грифін, — відповів Голос. — Студент, молодший від вас на кілька курсів, майже альбінос, заввишки шість футів, широкоплечий, із рожевувато-білим обличчям і червоними очима, здобув медаль із хімії.

— Я заплутався, — сказав Кемп. — Мій мозок бунтує. Що тут спільного з Грифіном?

— Я — Грифін.

Кемп замислився.

— Це жахливо, — сказав він. — Але що за чортівня має трапитися, щоб зробити людину невидимою?

— Тут ніякої чортівні. Досить нормальний і зрозумілий процес…

— Це жахливо! — вигукнув Кемп. — Як, заради Бога?..

— Так, це таки жахливо. Бо я поранений, і втомлений, і мені дуже боляче… Боже милосердний! Кемпе, ви ж чоловік. Прийміть це мужньо. Дайте мені трохи поїсти й випити і дозвольте отут присісти.

Кемп пильно дивився, як бинт рухається кімнатою, і побачив, як стілець потягнувся по підлозі й зупинився біля ліжка. Скрипнув, і сидіння десь на чверть дюйма опустилось. Кемп потер очі та знову помацав шию.

— Це навіть краще за привидів, — сказав він і безглуздо засміявся.

— Оце вже ліпше. Дякувати Богу, ви розумнішаєте!

— Або навпаки, — сказав Кемп і знову потер очі.

— Дайте мені трохи віскі. Я ледве живий.

— Мені так не здалося. Де ви? Якщо я встану, ми не зіткнемось? Ось! Гаразд. Віскі? Ось. Де я повинен його вам подати?

Стілець рипнув, і Кемп відчув, як склянку витягнули з його рук. Він не без зусилля відпустив її; його інстинкти повставали проти цього. Склянка зависла в повітрі на двадцять дюймів над краєм стільця. Кемп дивився на неї з безмежною розгубленістю.

— Це… це, мабуть, гіпноз. Ви навіяли мені, що невидимі.

— Нісенітниці, — сказав Голос.

— Це божевілля.

— Послухайте мене…

— Сьогодні вранці я остаточно довів, — почав Кемп, — що невидимість…

— Байдуже, щó ви там довели!.. Я вмираю з голоду, — сказав Голос, — і ніч досить прохолодна, як на людину без одягу.

— Їсти? — запитав Кемп.

Сама собою перехилилася склянка віскі.

— Так, — підтвердив Невидимець, поставивши склянку на стіл. — У вас є халат?

Кемп півголосом щось вигукнув. Підійшовши до шафи, він дістав звідти вицвілий халат, що колись був яскраво-червоного кольору.

— Оцей підійде? — запитав він. Халат тут-таки в нього забрали. На якусь мить халат повис у повітрі, чудно покрутився, потім став на повний зріст, поважно застібнув ґудзики і сів на стілець.

— Не завадили би ще підштаники, шкарпетки й кімнатні туфлі, — стисло сказав незримий. — І поїсти.

— Що зволите. Але такого божевілля я ще в житті не робив!

Кемп заповзявся висовувати шухляди, щоб дістати одяг, а потім спустився вниз пошукати щось їстівне у коморі. Повернувся він з холодними котлетами та хлібом, підсунув невеликий столик і поклав їжу перед гостем.

— Пусте, що ножів нема, — сказав відвідувач, і котлета повисла у повітрі. Було чути, як хтось кусає.

— Невидимець! — зронив Кемп і присів на стілець.

— Зазвичай, перш ніж їсти, я люблю одягнутися, — сказав Невидимець із повним ротом, жадібно поглинаючи їжу. — Яка дивна примха!

— Сподіваюся, з вашим зап’ястком усе гаразд, — сказав Кемп.

— О так, повірте, — сказав Невидимець.

— Найдивовижнішим є те…

— Саме так. Але мені дивно, що я поткнувся саме у ваш будинок, щоб дістати собі бинти. Моє перше везіння! У будь-якому разі сьогодні вночі я маю намір переночувати тут. Ви повинні це витримати! Мерзотна прикрість, що мою кров усюди видно, чи не так? Чималий згусток отам. Як бачу, вона стає видимою, коли гусне. Я змінив тільки живу тканину, і я невидимий, тільки поки живий… Я в будинку вже три години.

— Але як вам це вдалося? — почав Кемп роздратованим тоном. — Хай йому грець! Уся справа… з самого початку і до кінця… якась ірраціональна.

— Цілком раціональна, — сказав Невидимець. — Бездоганно раціональна.

Простягнувши руку, він узяв пляшку віскі. Кемп витріщався на халат, який поглинає їжу. Промінь світла від свічки, що проник у дірку від латки на правому плечі, утворив світлий трикутник під ребрами з лівого боку.

— Що це були за постріли? — запитав Кемп. — Як почалася стрілянина?

— Був там один бовдур… спершу начебто мій союзник… хай йому грець!.. Намагався вкрасти мої гроші, що він зрештою і зробив.

— Він також невидимий?

— Ні.

— І що далі?

— Можете принести мені ще щось поїсти, перш ніж я розповім вам про все? Я голодний… і мені болить. А ви хочете, щоб я вам тут історії розповідав!

Кемп підвівся.

— Ви взагалі не стріляли? — запитав він.

— Я — ні, — сказав відвідувач. — Якийсь телепень, якого я ніколи раніше не бачив, стріляв навмання. Багато хто налякався. Всі налякались, побачивши мене. Нехай ідуть до біса!.. Я ж кажу, Кемпе… їсти я хочу більше, ніж патякати.

— Зараз подивлюся, що внизу є поїсти, — сказав Кемп. — Але боюсь, небагато.

Наївшись, Невидимець попросив сигару. Він, мов дикун, відкусив край сигари перш, ніж Кемп відшукав ніж, і вилаявся, коли зовнішній листок розвинувся. Було дивно дивитись, як він курить: рот, горло, глотка й ніздрі стали видимими — здавалося, що це якийсь зліпок із диму.

— Благословенний дар куріння! — сказав він і енергійно пустив клуб диму. — Як добре, що я опинився у вас, Кемпе. Ви мусите мені допомогти. Важко уявити, що я натрапив на вас саме тепер! У мене страшенна біда… гадаю, я був наче схиблений. Тільки подумати, через що я пройшов! Однак ми з усім упораємось. У цьому я впевнений…

Він налив собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, розглянувся і приніс іще одну склянку з сусідньої кімнати.

— Усе це просто безглуздо, але, гадаю, я можу випити.

— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за цю дюжину років. Правильні люди не міняються. Все такий самий холоднокровний і педантичний… після першого провалу. Ось що я вам скажу: ми працюватимемо разом!

— Але як вам це вдалося? — запитав Кемп. — Як ви стали таким?

— Заради Бога, дозвольте мені ще трохи спокійно покурити! А потім я почну розповідати.

Але тієї ночі оповідь так і не прозвучала. Невидимець дедалі більше потерпав від болю в зап’ястку; він був неспокійним, виснаженим, і йому весь час згадувалося переслідування на пагорбі й бійка побіля готелю. Уривками він розповів про Марвела, курив швидше, і голос його ставав сердитішим. Кемп намагався зібрати все почуте докупи.

— Він боявся мене, я це ясно бачив, — багато разів повторював Невидимець. — Хотів від мене втекти… від самого початку хотів! Яким же дурнем я був!.. От пес!.. Краще б я його вбив!..

— Де ви дістали гроші? — раптово запитав Кемп.

На якусь мить Невидимець замовк.

— Цього я не можу сказати вам сьогодні, — мовив він.

Зненацька він застогнав і похилився вперед, підперши невидиму голову невидимими руками.

— Кемпе, — промовив він, — я не спав майже три доби, тільки дрімав годину чи трохи більше. Мені час прилягти й поспати.

— Що ж, моя кімната до ваших послуг.

— Але як я можу спати? Якщо я засну, він утече… Ет! Тепер уже байдуже.

— Як ваша рана? — раптово запитав Кемп.

— Нічого страшного… тільки подряпина і трохи крові. О Боже! Як я хочу спати!

— То чому ж ви не лягаєте?

Здалось, ніби Невидимець пильно поглянув на Кемпа.

— Тому, що мені б дуже не хотілось, аби мене впіймали добрі люди, — повільно сказав він.

Кемп здригнувся.

— От я бовдур! — вигукнув Невидимець, різко вдаривши по столу. — Я сам подав вам ідею.

Розділ XVIII Невидимець спить

Виснажений і поранений, Невидимець відмовлявся вірити запевненням Кемпа про повагу до його свободи. Він ретельно оглянув обидва вікна спальні, затягнув фіранки і відчинив віконні рами, аби впевнитися, що в разі потреби через них можна буде вистрибнути. Надворі ніч була дуже спокійна і тиха, і молодик почав заходити. Потім Невидимець оглянув ключі від спальні та двоє дверей до вбиральні, аби переконатися, що вони також гарантують йому шлях до свободи. Зрештою він дав знати, що задоволений. Він стояв на килимку, і Кемп почув, як він позіхає.

— Вибачте, — сказав Невидимець, — я не можу зараз розповісти все, що відбулося зі мною сьогодні вночі, бо надто виснажений… Я знаю, це дивно. І моторошно! Але повірте мені, Кемпе, попри всі аргументи, які ви висунули сьогодні зранку, невидимість — цілком можлива річ. Я зробив відкриття. Я мав намір нікому про нього не розповідати. Але я не можу. Мені потрібен союзник. І ви… Ми з вами можемо таке зробити!.. Але завтра. Зараз, Кемпе, я відчуваю, що або посплю, або помру.

Кемп стояв посеред кімнати і широко розплющеними очима дивився на безголовий одяг.

— Гадаю, я маю вас залишити, — сказав він. — Це… неймовірно. Трапилися три події, що перевернули всі мої переконання… від цього можна збожеволіти. Але це все насправді! Чи можу я ще чимось вам допомогти?

— Тільки побажайте мені на добраніч, — мовив Грифін.

— На добраніч, — сказав Кемп і потиснув невидиму руку. І боком попрямував до дверей.

Раптом халат швидко наблизився до нього.

— Майте на увазі! — промовив халат. — Ніяких спроб завадити мені або захопити мене! В іншому разі…

Вираз Кемпового обличчя трохи змінився.

— Я гадав, що дав вам слово, — сказав він.

Кемп тихо зачинив по собі двері, і ключ усередині одразу повернувся. А Кемп, стоячи з виразом пасивного подиву, почув, як швидкі кроки наблизились до дверей убиральні, і ці двері хтось також замкнув. Кемп ляснув себе по чолу.

— Чи я сплю? Чи це світ збожеволів?

Засміявшись, Кемп торкнувся зачинених дверей.

— Не впускають у власну спальню, який абсурд! — мовив він.

Він підійшов до сходів, обернувся і поглянув на зачинені двері.

— Це факт, — сказав він і торкнувся злегка набряклої шиї. — Незаперечний факт! Але…

Він безнадійно хитнув головою, відвернувся і рушив сходами вниз.

У їдальні він засвітив лампу, дістав сигару і почав походжати кімнатою, щось бурмочучи. Весь час він сперечався сам із собою.

— Невидимий! — вигукував він. — Чи існує така річ, як невидима тварина?.. У морі — так. Тисячі… мільйони. Всі личинки, всі крихітні пуголовки й торнарії, всі мікроскопічні форми життя, медузи. У морі створінь більше невидимих, ніж видимих! Я ніколи про це раніше не думав… У водоймах також! Усі ці маленькі водяні істоти… частинки безбарвної напівпрозорої маси! Але в повітрі? Ні! Цього не може бути… Але зрештою… чому ні?.. Та навіть якби людина була зроблена зі скла, вона все одно була б видимою!..

Він цілковито поринув у міркування. Три сигари стали невидимими, розсипавшись білим попелом по килиму, перш ніж він знову заговорив. Та й то був тільки вигук. Кемп розвернувся, вийшов з кімнати і рушив у кабінет, де запалив гасову лампу. Це була маленька кімната, тому що доктор Кемп не заробляв практикою, зате там лежали щоденні газети. Ранкову газету розгорнули та й покинули. Кемп узяв її, перевернув і переглянув «Неймовірну історію з Айпінга», котрою моряк із Порт-Стоу стражденно поділився з містером Марвелом. Кемп швидко її прочитав.

— Закутаний! — вигукнув він. — Замаскований! Щось приховує! «Здається, ніхто не усвідомлює його біди». Що в біса в нього за гра?

Він відклав газету і пошукав щось поглядом.

— Ага! — нарешті вигукнув він і схопив «Сент-Джеймс-газет», що лежала згорнута, як її і принесли.

— Зараз ми дізнаємося всю правду, — сказав доктор Кемп, розгорнув газету і проглянув декілька шпальт під заголовком «Ціле село в Суссексу збожеволіло».

— Боже милосердний! — вигукнув він, нетерпляче читаючи скептичну оцінку подій, що сталися в Айпінгу напередодні й були описані вище. Через одну сторінку була передрукована оповідь з ранкової газети.

Він перечитав її.

— Біг вулицями, розсипаючи удари наліво й направо… Джеферс непритомний… Містеру Гакстеру й досі так болить, що він не може описати побачене… Болісне приниження священика… Нажахана жінка! Вщент потрощені шибки! Ця незвичайна історія напевно вигадка. Занадто гарна, щоб не надрукувати її… cum grano![6]

Він опустив газету і байдуже глянув просто себе.

— Скоріш за все вигадка!

Потім знову схопив газету і перечитав усю оповідь.

— Та коли з’явився отой волоцюга? Якого дідька він переслідував волоцюгу?

Він різко сів на операційну кушетку.

— Він не просто невидимий, — сказав Кемп, — він божевільний! Пройнятий ідеєю вбивства!

Коли світанок зазирнув у вітальню і змішався зі світлом лампи й сигарним димом з їдальні, Кемп досі походжав кімнатою, намагаючись збагнути неймовірне.

Він був занадто збуджений, щоб заснути. Слуги, сонно спускаючись униз, побачили його — і були схильні думати, що це надмір роботи так погано на нього впливає. Він же дав їм незвичні, але досить детальні інструкції: накрити сніданок на двох у кабінеті в башті… а потім не виходити за межі нижнього поверху й підвального приміщення. Далі він продовжив міряти кроками їдальню, аж поки не принесли ранкову газету. В ній багато про що писалося, але мало пояснювалося, окрім як підтверджувалися події, що сталися напередодні ввечері, та ще була надрукована незграбна розповідь про ще одну дивовижну історію з Порт-Бердока. Це допомогло Кемпу зрозуміти, що саме трапилось у шинку «Веселі гравці в крикет» та хто такий Марвел. «Він змусив мене сидіти біля нього цілу добу», — засвідчував Марвел. До історії з Айпінга були додані деякі другорядні факти, зокрема про відрізаний телеграфний кабель у селі. Але не було нічого, що прояснило би зв’язок між Невидимцем і волоцюгою; містер Марвел не надав жодної інформації про три записники, ані про гроші, якими були натоптані його кишені. Скептичний настрій зник, і здебільшого репортери й слідчі вже взялися детально з’ясовувати суть справи.

Кемп прочитав кожен клаптик оповіді й відіслав хатню робітницю дістати якнайбільше ранкових газет. Їх він також поглинув.

— Він невидимий! — вигукнув зрештою він. — І тут пишуть — його охопила лють, що переростає в манію! Що ж він може накоїти! Що він може накоїти! А він нагорі, вільний як вітер. І як мені тепер бути?.. Наприклад, чи схоже б це було на зраду, якби… Ні.

Він підійшов до маленького неохайного столу в кутку кімнати і почав щось записувати. Написавши половину, він подер папір і почав спочатку. Тоді перечитав і обдумав написане. Потім узяв конверт і адресував його полковнику Ейді в Порт-Бердок.

Саме в цю мить прокинувся Невидимець. Прокинувся не в гуморі, й Кемп, насторожено дослухаючись до кожного звуку, почув, як у спальні в нього над головою Невидимець кудись несподівано помчав. Потім жбурнув стілець і розбив склянку з умивальника. Поквапившись нагору, Кемп нетерпляче постукав.

Розділ XIX Деякі базові принципи

Що трапилося? — запитав Кемп, коли Невидимець впустив його.

— Нічого, — почулось у відповідь.

— Але, хай йому грець! Чому тут усе потрощене?

— В пориві гніву, — сказав Невидимець. — Забув про свою руку, а вона болить.

— Ви схильні до поривів гніву.

— Так.

Кемп пройшовся кімнатою, підбираючи уламки скла.

— Щодо вас уже багато відомо, — мовив Кемп, тримаючи в руці скло, — і про події в Айпінгу, і в долині. Світу вже відомо про його невидимого громадянина. Але ніхто не знає, що ви тут.

Невидимець вилаявся.

— Таємниця розкрита. Як я розумію, це була таємниця. Не знаю, які у вас плани, але, звісно, я дуже хочу вам допомогти.

Невидимець сів на ліжко.

— Сніданок нагорі, — сказав Кемп, намагаючись говорити якомога спокійніше, і зрадів, коли його дивний гість охоче підвівся. Кемп провів його вузькими сходами в башту.

— Перш ніж ми почнемо діяти, — заговорив Кемп, — я мушу більше дізнатися про вашу невидимість.

Нервово зиркнувши у вікно, він сів з виглядом людини, яку очікує довга розмова. На мить знову спалахнули сумніви щодо здорового глузду всієї справи — і зразу згасли, тільки-но він поглянув у кінець столу, де сидів Грифін… безголовий, безрукий халат, що витирає невидимі руки, незбагненним чином тримаючи серветку.

— Це досить просто… і цілком імовірно, — сказав Грифін, відклавши серветку убік і схиливши невидиму голову на невидиму руку.

— Для вас це, звісно, так, але… — засміявся Кемп.

— Що ж, і справді: на початку і мені це здавалося дивовижним, понад усякий сумнів. Але тепер… о Боже!.. Однак ми ще зробимо великі справи! Вперше ця ідея виникла у мене в Чезилстоу.

— Чезилстоу?

— Я поїхав туди потому, як покинув Лондон. Ви не знали, що я облишив медицину і почав займатися фізикою? Ні. Що ж, саме так я і вчинив. Мене зачарувало світло.

— Ага!

— Оптична густина! Цей предмет — це суцільна сітка загадок, крізь яку слабо проблискує рішення. А я, двадцятидвохрічний і повний ентузіазму, вирішив, що присвячу цьому все своє життя. Ви ж знаєте, якою нерозсудливою буває людина у двадцять два роки.

— Нерозсудливі тоді, нерозсудливі тепер, — сказав Кемп.

— Ніби знання може принести людині задоволення!.. Але я продовжував працювати… як раб. Я важко пропрацював шість місяців, обміркував усе, і зненацька крізь сіті промайнуло світло… блискуче світло! Я збагнув загальний принцип пігментів і заломлення… винайшов формулу, чотиривимірну геометричну комбінацію. Дурні, звичайні люди, навіть звичайні математики, нічого не знають про те, що можуть означати для студента, котрий вивчає молекулярну фізику, прості формули. В записниках, котрі сховав волоцюга… там дива, чудеса! Але це був не метод, а тільки ідея, що вела до методу, завдяки якому відкривалася можливість, не змінюючи властивості речовини — за винятком кольору в деяких зразках — знизити коефіцієнт заломлення речовини, твердої чи рідкої, максимально наблизивши його до коефіцієнту повітря — настільки, наскільки це потрібно з практичною метою.

— Оце так! — вигукнув Кемп. — Дивина! Але я ще не зовсім розумію… Мені ясно, що таким чином можна зіпсувати цінний камінь, але зробити людину невидимою…

— Ваша правда, — сказав Грифін. — Але подумайте, видимість залежить від реакції видимих тіл на світло. Тіло поглинає світло, відбиває чи заломлює його, або й усе разом. Якщо воно не відбиває, не заломлює і не поглинає світла, воно не може бути видимим. Наприклад, ви бачите червону світлонепроникну коробку тому, що колір поглинає частину світла і відбиває решту — весь червоний спектр. Якби частина світла не поглиналася, а все відбивалося, тоді це була би просто біла блискуча коробка. Як-от срібло! Діамантова коробка багато світла не поглинала б і не відбивала, і тільки в деяких місцях, на певних поверхнях, світло могло б відбиватись і заломлюватися, що створювало б діамантовий блиск і прозорість… такий собі світляний скелет. Скляна коробка не була б такою блискучою і чітко видимою, як діамантова, адже тут світло менше заломлюється й відбивається. Розумієте? Під певним кутом крізь неї можна досить ясно бачити. Деякі види скла більш видимі, ніж інші. Кришталева коробка була би блискучішою, ніж коробка зі звичайного віконного скла. Коробку з дуже тонкого звичайного скла було б важко побачити при поганому освітленні, тому що вона майже не поглинає світла, а заломлює і відбиває дуже малу кількість променів. І якщо покласти лист звичайного білого скла у воду, або навіть у щільнішу рідину, він майже цілком зникне, бо світло, що проходить крізь воду до скла, тільки злегка заломлюється і відбивається, або й узагалі цього не відбувається. Лист у воді майже такий самий невидимий, як коксовий газ чи водень у повітрі. І з тої самої причини!

— Так, — сказав Кемп, — це базове знання.

— Є ще один відомий факт. Якщо скло розбити, Кемпе, й розтовкти на порошок, воно стає більш видимим у повітрі — стає білим і світлонепроникним. Це тому, що перетворення на порошок збільшує кількість поверхонь скла, на яких відбувається заломлення й відбивання. На листі скла є тільки дві поверхні; у порошку світло відбивається і заломлюється кожною крупинкою, крізь яку воно проходить, а крізь порошок світло проходить дуже слабо. Але якщо біле порошкоподібне скло висипати у воду, то воно відразу зникне. Порошкоподібне скло й вода мають майже однаковий показник заломлення; тобто світло, проходячи крізь воду до скла, заломлюється й відбивається у дуже малій кількості.

Поклавши скло в рідину зі схожим показником заломлення, ви робите його невидимим; прозорий предмет стає невидимим, якщо його покласти у будь-яке середовище, що має майже такий самий показник заломлення. Поміркуйте про це секунду, і ви зрозумієте, що скляний порошок може зникнути й у повітрі, якщо зробити їхні показники заломлення однаковими; тоді не було б ніякого заломлення і відбиття при проходженні світла крізь повітря до порошку.

— Так, так, — погодився Кемп. — Але людина — це не порошкоподібне скло!

— Ні, — сказав Грифін. — Людина прозоріша!

— Нісенітниці!

— І це я чую від доктора! Як швидко все забувається! Чи ви вже за десять років забули все, що вивчали з фізики? Тільки подумайте, скільки існує прозорих речей, котрі такими не здаються. Папір, наприклад, зроблений з прозорих волокон, а білий і світлонепроникний він тільки з тої самої причини, що й порошкоподібне скло. У просоченому олією білому папері олія заповнює проміжки між часточками таким чином, що заломлення й відбивання відбувається тільки на поверхнях, і він стає так само прозорим, як скло. І це стосується не тільки паперу, а й бавовняних волокон, лляних, вовняних, дерев’яних, а також кісток, Кемпе, м’язів, Кемпе, волосся, Кемпе, нігтів і нервів, Кемпе; фактично всі людські тканини, крім червоного пігменту крові й чорного пігменту волосся, прозорі й безбарвні. Як мало потрібно для того, щоб зробити нас видимими один для одного! Переважно волокна живих істот не більш світлонепроникні, ніж вода.

— О Боже! — вигукнув Кемп. — Так, звісно! Тільки минулої ночі я думав про морських личинок і всіх отих медуз!

— Тепер ви мене зрозуміли! Усе це я знав, усе це мав у голові вже за рік потому, як залишив Лондон… шість років тому.

Але я все тримав у собі. У страшенно незручних умовах я мусив продовжувати свою роботу. Олівер, мій професор, був науковим пройдисвітом, журналістом за покликанням, крадієм ідей… він усюди пхав свого носа! А вам відома шахрайська система наукового світу. Я нічого не опубліковував тільки тому, що не хотів ділити з ним своєї слави. Я й далі працював; я наближався до втілення своїх формул у дослідах і в реальності. Жодній живій душі я не сказав ні слова, оскільки мав намір сколихнути світ своєю роботою і відразу стати відомим. Я взявся до проблеми пігментів, щоб заповнити деякі прогалини. І раптом, не навмисне, а випадково, зробив відкриття у фізіології.

— Дійсно?

— Вам відомо про червону речовину, що забарвлює кров; її можна зробити білою — безбарвною — не втрачаючи всіх її якостей!

Кемп скептично пирхнув.

Підвівшись, Невидимець почав походжати невеликим кабінетом.

— Ви здивовані, це зрозуміло. Я добре пам’ятаю ту ніч. Було вже пізно… вдень мені надокучали недоумкуваті студенти — витріщалися на мене, роззявивши рота… тож у ті часи я інколи працював до ранку. Ідея спала мені не думку несподівано, завершена ідея, то був мов спалах. Я був сам; у лабораторії стояла тиша, і лампи вгорі світили яскраво і безшумно. В усі свої визначні моменти я був сам. «Можна зробити будь-яку тварину — будь-яку матерію — прозорою! Можна зробити її невидимою! Все, окрім пігментів… я міг би стати невидимим!» — сказав я собі, зненацька усвідомивши, що значить бути альбіносом з такими знаннями. Мене переповнювали почуття. Я залишив фільтр, над яким працював, підійшов до великого вікна і почав пильно вдивлятись у зорі. «Я міг би стати невидимим!» — повторив я.

Зробити це означало би перевершити магію. І я, незатьмарений сумнівами, побачив чудове видіння того, щó невидимість могла б означати для людини — таємницю, силу, свободу. Я не бачив ніяких недоліків. Тільки подумайте! Я, невідомий убогий асистент, що викладає бовдурам у провінційному коледжі, зненацька можу стати… таким. Скажіть мені, Кемпе, якби ви… Будь-хто, кажу вам, поринув би у таке дослідження. Я працював три роки, але, поборовши одну гору труднощів, уже бачив вершину іншої. Нескінченні деталі! А роздратування! А професор, провінційний професор, такий завжди допитливий! «Коли ви вже опублікуєте свою роботу?» — ось яке було його вічне запитання. І студенти, і нужда! Три роки я це терпів…

А після трьох років потаємності й роздратування я зрозумів, що завершити мої досліди неможливо… неможливо.

— Чому? — запитав Кемп.

— Гроші, — сказав Невидимець і знову пішов підійшов до вікна.

Зненацька він різко обернувся.

— І я пограбував старого… пограбував власного батька. Гроші були не його, і він застрелився.

Розділ XX В будинку на вулиці Грейт-Портленд

Якусь мить Кемп сидів у тиші, витріщившись на спину безголової фігури біля вікна. А тоді здригнувся, вражений однією думкою, підвівся й, узявши Невидимця за руку, відтягнув його від краєвиду.

— Ви втомлені, — сказав він, — поки я сидів, ви весь час отут прогулювалися. Сідайте на мій стілець.

А сам сів поміж Грифіном і найближчим вікном.

Спершу Грифін мовчав, а потім раптово продовжив:

— Коли це трапилось, я вже залишив свій будиночок у Чезилстоу. Це було минулого грудня. Я орендував кімнату в Лондоні, чималу немебльовану кімнату у великому занедбаному будинку в нетрях, на вулиці Грейт-Портленд. Невдовзі в кімнаті було повно пристроїв, котрі я купив на батькові гроші; робота не припинялась, успішно наближаючись до завершення. Я почувався відлюдником, якого витягнули з хащі й затягнули в якусь безглузду трагедію. Я пішов на батьків похорон. Але мої думки досі були зайняті дослідами, і я не доклав ані найменшого зусилля, щоб урятувати батькову репутацію. Я пам’ятаю похорон — дешева труна, убога церемонія, вітряний заледенілий пагорб і батьків старий університетський друг, котрий і проводив службу… похмурий, зачуханий, згорблений старий, шмаркатий і застуджений.

Пам’ятаю, як повернувся в порожній будинок, пройшовшись колишнім селом, нещодавно нашвидкуруч відремонтованим горе-будівельниками, які намагалися зробити з нього місто. Всі дороги вибігали зрештою в поля й закінчувалися купами щебеню або губилися в мокрих бур’янах. Пам’ятаю, як я, худий і чорний, дибав слизьким блискучим тротуаром, відчуваючи дивне відчуження від цього злиденно-респектабельного й відразливо-меркантильного містечка.

Мені зовсім не було шкода свого батька. Він здавався мені жертвою власної безглуздої сентиментальності. Власне лицемірство вимагало від мене присутності на його похороні, але насправді мені це було байдуже.

Але, йдучи головною вулицею, на якусь мить я мовби повернувся у своє старе життя, бо зустрів дівчину, котру знав десять років. Наші погляди зустрілися.

Щось спонукало мене обернутись і заговорити до неї. Вона була цілком звичайною особою.

Це повернення в минуле було мов уві сні. Я тоді не почувався самотнім, не почувався відлюдьком, що покинув світ. Я усвідомлював, що втратив здатність до співчуття, але пояснював це загального безглуздістю речей. Коли я знову повернувся у свою кімнату, мені здалося, ніби реальність відновилась. Там були речі, котрі я знав і любив. Там стояв мій прилад, там чекали свого часу підготовлені досліди. Я подолав майже всі перешкоди — залишалося тільки обдумати деякі деталі.

Рано чи пізно я розповім вам, Кемпе, про всі подробиці. Зараз не варто про них згадувати. Майже всі вони, за винятком деяких прогалин, які я тримаю у пам’яті, занотовані шифром у тих записниках, котрі ховає волоцюга. Ви мусите його вистежити. Слід дістати записники. Головна ідея полягала в тому, щоб розмістити прозорий предмет, коефіцієнт заломлення якого потрібно знизити, між двома центрами випромінювання ефірної вібрації, — про неї я розповім вам пізніше. Ні, то не ті рентгенівські вібрації… Я не знаю, чи хтось описував те, про що я кажу. Хоч це і цілком очевидно. Мені потрібні були два невеликі електричні генератори, які я запускав за допомогою дешевого газового двигуна. Для свого першого експерименту я використав клаптик білої вовняної тканини. То була найдивніша у світі річ — спостерігати мерехтливі спалахи м’якої білої тканини, а потім стежити, як вона знебарвлюється, наче кільце диму, і зрештою зникає.

Я майже не вірив, що мені вдалося це зробити. Я поклав руку на порожнечу — і відчув цупку, як і раніше, річ. Незграбно її помацав — і вона впала на підлогу. Потім був клопіт знайти її.

І тут відбулося дещо цікаве. Я почув позаду нявкання і, обернувшись, побачив худу білу кицьку, дуже брудну, — вона сиділа за вікном, на покришці цистерни. Мені дещо спало на думку. «Для тебе все готово», — промовив я і підійшов до вікна, відчинив його і тихенько її покликав. Вона ввійшла, муркочучи… бідолашна тварина вмирала з голоду, і я дав їй трохи молока. Всі харчі я тримав у шафі в кутку кімнати. Після цього кицька покружляла кімнатою, обнюхуючи все навкруги, вочевидь, почуваючись уже як удома. Невидимий клаптик тканини трохи її засмутив; ви б тільки бачили, як вороже вона до нього поставилася! Але я зручно вмостив її на подушці на своєму ліжку. Дав їй трохи масла, щоб вона далася себе помити.

— І ви зробили над нею дослід?

— Так. Але давати киці зілля — це не жарти, Кемпе! І дослід не вдався.

— Не вдався?

— Через дві деталі — через кігті, а ще через пігмент — як його? — на задній стінці ока кицьки. Знаєте?

Tapetum.

— Так, tapetum. На нього не подіяло. Потому як я дав киці зілля, щоб вибілити кров, і зробив інші маніпуляції, я дав тварині опіум і поклав її разом з подушкою, на якій вона спала, на апарат. І потому, як усе знебарвилось і зникло, залишились тільки дві маленькі цятки — очі.

— Дивно!

— Я не можу цього пояснити. Кицька була замотана і знерухомлена, певна річ — я вчинив так для її безпеки; але вона прокинулася ще затуманеною, пригнічено нявкала, і я почув, як хтось стукає в двері. Виявилося, що це літня жінка з нижнього поверху, яка підозрювала мене у вівісекції… отупіла від пияцтва стара, яка в житті тільки те й робила, що дбала про білу кішку. Приспавши кицьку хлороформом, я відчинив двері. «Це я часом не кішку чула? — запитала жінка. — Мою кішку?» — «Її тут немає», — відповів я дуже ввічливо. Вона вагалась і намагалася зазирнути до мене в кімнату, яка, понад усякий сумнів, здавалася їй дивною — з голими стінами, вікнами без фіранок, ліжком на колесах, з вібруючим газовим двигуном, з джерелом світла і слабким неприємним запахом хлороформу в повітрі. Це повинно було вгамувати жінчину цікавість, і вона зрештою вийшла.

— Скільки часу на це потрібно? — запитав Кемп.

— Три або чотири години — якщо це кішка. Останніми знебарвлюються кістки, сухожилля та жир, а також кінчики забарвленого волосся. І, як я вже казав, задня стінка ока, щільна райдужна речовина, взагалі не знебарвлюється.

За вікном уже давно була ніч, коли я завершив свій дослід, і нічого не було видно, крім невиразних очей і пазурів. Я заглушив газовий двигун, поспівчував тварині й погладив її. Вона була досі непритомною, тож я, дуже втомлений, залишив її спати на невидимій подушці й сам ліг у ліжко. Однак мені не спалося. В голові пролітали незв’язні думки, я знову і знову обмірковував свій дослід, а тоді почав поринати в сон, і навколо мене все ставало невидимим і зникало — аж до землі, на якій я стою, — і я почав падати, як буває в нічному кошмарі. Десь о другій годині ночі кицька знову занявчала. Я намагався заспокоїти її, розмовляючи з нею, а потім вирішив випустити надвір. Пам’ятаю, який я був уражений, коли, запаливши світло, побачив самі тільки круглі очі, що світилися зеленим… а навколо них нічого. Я хотів дати кішці молока, але його не виявилося. Вона ніяк не замовкала — сиділа і нявчала біля дверей. Я спробував спіймати її і виставити за вікно, але вона втекла. Її нявчання долинало з різних кутків кімнати. Зрештою я відчинив вікно і заметушився. Гадаю, вона таки вийшла. Більше я її ніколи не бачив.

А потім — не уявляю чому — я знову пригадав батьків похорон, і гнітючий вітряний пагорб, і я лежав без сну, аж поки не настав день. Я зрозумів, що заснути не вдасться, і, зачинивши по собі двері, пішов блукати ранковими вулицями.

— Ви ж не хочете сказати, що десь на волі ходить невидима кицька! — вигукнув Кемп.

— Якщо її не вбили, — озвався Невидимець. — Чому б і ні?

— Чому б і ні? — перепитав Кемп. — Не хочу вас перебивати.

— Дуже ймовірно, що її вбили, — сказав Невидимець. — Я знаю, що за чотири дні після досліду вона ще була жива і сиділа під ґратами на вулиці Грейт-Тичфілд — біля того місця зібрався натовп, намагаючись побачити, звідки лунає нявчання.

Майже хвилину він знову сидів мовчки. Потім різко провадив:

— Я дуже яскраво пам’ятаю ранок перед власною переміною. Мені потрібно було піти на вулицю Грейт-Портленд. Пригадую казарми на вулиці Олбані, і солдатів на конях; нарешті я вийшов на вершину Примроуз-гілл. Був сонячний січневий день — один з тих сонячних морозних днів, що бувають перед снігом. Мій стомлений мозок намагався осягнути моє становище, скласти план дії.

Я здивовано виявив, що, опинившись за крок від цілі, не зрадів. Я перепрацювався; постійний стрес протягом майже чотирьох років безперервної роботи забрав у мене здатність відчувати. Я збайдужів і марно намагався повернути собі ентузіазм своїх перших досліджень, пристрасть до відкриттів, що давала мені змогу забути навіть про батькову смерть. Здавалося, ніщо тепер не має значення. Я цілком ясно розумів, що такий настрій скороминущий — він викликаний надмірною працею та недосипом, і що завдяки медикаментам і відпочинку я зможу повернути собі життєву силу.

Я лише ясно усвідомлював, що необхідно довести все до кінця; мною керувала нав’язлива ідея. Дуже скоро в мене майже не залишилося грошей. Стоячи на пагорбі, я роззирнувся і побачив хлопчаків, які гралися, і дівчаток, які за ними спостерігали, і спробував збагнути неймовірні переваги невидимої людини. За деякий час я поплентався додому, трохи поїв і прийняв сильну дозу стрихніну, а тоді просто в одязі ліг спати на нерозстеленому ліжку. Стрихнін — чудовий тонізуючий засіб, Кемпе, що додає людині сили.

— Міцна штука, — сказав Кемп. — Палеоліт у пляшці.

— Я прокинувся значно здоровішим, але дратівливим. Розумієте?

— О так, добре розумію.

— І тут хтось тихенько постукав у двері. Це з погрозами й запитаннями прийшов домовласник, старий польський єврей у довгому сірому пальті та слизьких туфлях. Уночі я мучив кішку, запевняв він… у тієї старої довгий язик. Він наполягав, щоб я все йому розповів. У нашій країні закони проти вівісекції дуже суворі, і він не хоче нести за це відповідальність. Про кішку я все заперечував. Тоді він сказав, що у всьому будинку було чути вібрації невеликого газового двигуна. Звісно, це була правда. Він весь час крутився навколо мене, намагаючись прошмигнути у мою кімнату, оглядаючи все з-під окулярів у срібній оправі, й раптово мене огорнув жах, що він може розкрити якийсь із моїх секретів. Я намагався триматися між ним і моїм апаратом, що тільки більше розбуркало його цікавість. Чим я займаюся? Чому я завжди сам і такий потайний? Чи це законно? Можливо, це небезпечно? Крім звичайної орендної плати, я нічого йому не плачу. А його будинок завжди був найпристойнішим — на всю сумнозвісну околиці. Несподівано моя вдача дала про себе знати. Я звелів йому забиратися геть з моєї кімнати. Він запротестував, почав розводитися про своє право на вхід. А вже за мить я тримав його за комір; щось розпоролось, і домовласник вивалився, хитаючись, у коридор. Я грюкнув дверима, замкнув їх і, тремтячи, сів на стілець.

Він іще пометушився за дверима, але я не звертав уваги, і скоро він пішов геть.

Та це призвело до кризи. Я гадки не мав, ні що він тепер робитиме, ні навіть які він має можливості. Переїжджати в нову кімнату означало б затримку з дослідами; у мене лишалося заледве двадцять фунтів, головним чином в банку, і я не міг собі цього дозволити. Зникнути! Це було неминуче. Але з’явилися б запитання, мою кімнату пограбували б…

На саму думку про те, що моя робота може розкритися чи перерватися на самій кульмінації, я просто скаженів і хотів діяти. Отож я спішно вийшов — зі своїми трьома записниками, з чековою книжкою — вони зараз у волоцюги — і адресував їх з найближчого поштового відділення до запитання в контору зберігання листів і пакунків на вулиці Грейт-Портленд. Я постарався вийти з будинку безшумно. Повернувшись, я зрозумів, що домовласник на верхньому поверсі; гадаю, він почув, як я зачиняв двері. Сміхота, як він зістрибнув на сходовий майданчик, коли я несамовито кинувся до нього. Він люто на мене зиркнув, коли я проходив повз нього; дверима я грюкнув так, що весь будинок здригнувся. Домовласник перемістився на мій поверх, повагався, а тоді спустився вниз. Відразу потому я продовжив готуватись до досліду.

Того вечора все було готово. Поки я ще сидів під хворобливим, снодійним упливом ліків для знебарвлення крові, хтось почав стукати в двері. Потім це припинилося; було чути, як віддаляються кроки, повертаються — і стукіт знову відновився. Робили навіть спробу проштовхнути щось під двері — якийсь блакитний папірець. Але я в нападі гніву підвівся і різко відчинив двері навстіж. «І що тепер?» — запитав я.

Це був домовласник з повідомленням про виселення чи щось таке. Він простягнув його мені, зачудовано поглянув на мої руки — і підвів погляд на моє обличчя.

Якусь мить він витріщався на мене. Потім нерозбірливо скрикнув і впустив на підлогу свічку разом з повідомленням, і навпомацки рушив темним коридором, щоб спуститись униз. Я зачинив двері, замкнув їх на замок і підійшов до дзеркала. І збагнув, щó ж його так нажахало… Моє обличчя було білим — білим наче камінь.

Відчуття були страхітливі. Я не очікував таких страждань. Це була ніч нестерпного болю, нудоти й безтямності. Я зціпив зуби, однак шкіра палала, все тіло було, мов у вогні; я лежав, як мертвий. Отоді я збагнув, чому кішка так нявкала, аж доки я не застосував хлороформ. На щастя, я мешкав у своїй кімнаті сам, без прислуги. Були моменти, коли я ридав і стогнав, і розмовляв сам із собою. Але я тримався… Нарешті я знепритомнів і прокинувся поночі, дуже кволий.

Біль минув. Я гадав, що вбиваю себе, і мені було байдуже. Я ніколи не забуду того світанку і того жаху, котрий я відчув, побачивши, що мої руки стали схожі на тьмяне скло; страшно було спостерігати, як протягом дня вони дедалі прозорішають, і хай скільки я стуляв свої прозорі повіки, крізь них було видно нездоровий безлад у моїй кімнаті. Мої кінцівки оскляли, кістки й артерії поблякнули, зникли, і в останню чергу зникли крихітні білі нерви. Я скреготів зубами, але тримався до кінця. Нарешті залишилися тільки мертві кінчики нігтів, бліді й білі, і коричнева фарба від якоїсь кислоти на пальцях.

Важко я підвівся з ліжка. Спершу я був таким незграбним, як сповите немовля… ступаючи ногами, котрих я не бачив. Я ослаб і дуже зголоднів. Підійшовши до дзеркала для гоління, я поглянув на ніщо, на порожнечу — тільки позаду сітківки очей ще залишився тьмяний пігмент. Довелося, тримаючись за стіл, притиснутися чолом до дзеркала.

Тільки зусиллям волі я поволочив себе назад до апарата і завершив процес.

Весь ранок я спав, натягнувши на очі простирадло, щоб не бачити світла, а десь опівдні мене знову збудили стукотом у двері. Сили повернулася до мене. Я присів, дослухався і почув шепіт. Якомога тихіше я підскочив на ноги, щоб розібрати апарат і розкидати кімнатою відокремлені його частини з метою знищити всі вказівки на його застосування. За хвилину стукіт відновився, і мене почали гукати — спершу домовласник, а тоді ще два голоси. Щоб не марнувати часу, я їм відповів. Мені в руки потрапило якесь невидиме лахміття і подушка, і я відчинив вікно і скинув їх на покришку цистерни. Тільки-но вікно відчинилося, за дверима почувся важкий гуркіт. Хтось намагався виламати замок. Але міцні засуви, котрі я пригвинтив за декілька днів до того, витримали. Це і перелякало, і розлютило мене. Затремтівши, я почав похапцем збиратися.

Просто посеред кімнати згріб докупи непотрібний папір, солому, упаковку тощо і ввімкнув газ. На двері посипалися важкі удари. Я не міг знайти сірників. Від гніву я вгатив кулаком по стіні. Знову зменшив газ, виліз у вікно і став на покришку цистерни, дуже тихо опустив віконну раму і присів, невидимий, у безпеці, тремтячи від люті, та приготувався спостерігати за подіями. Я побачив, як розколовся одвірок, і вже за мить зламалися скоби засувів; гості стали на порозі. Це був домовласник і два його пасинки, міцні юнаки двадцяти трьох чи чотирьох років. Позаду них маячіла стара карга з нижнього поверху.

Можете уявити їхній подив, коли вони побачили, що кімната порожня. Один з юнаків одразу кинувся до вікна, відчинив його і почав роззиратися. Його широко розплющені очі на бородатому обличчі з товстими губами були за крок від мене. Я мало не зацідив йому в недоумкуватий писок, але стримав стиснений кулак. Хлопець дивився просто крізь мене, так само як і інші, коли вони приєдналися до нього. Нарешті старий відійшов і зазирнув під ліжко, а тоді вони всі кинулися до шафи. І заходилися сперечатися на суміші їдишу й кокні. Кінець кінцем вони дійшли висновку, що я їм не відповідав — це їм почулося. Мій гнів змінився незвичним піднесенням, тільки-но я сів за вікном і почав спостерігати за четвіркою, оскільки стара пані також увійшла, з підозрою роззираючись, мов кицька, намагаючись розкрити загадку моєї поведінки.

Старий, наскільки я зміг зрозуміти його місцеву говірку, погодився з пані, що я вівісектор. Сини перекрученою англійською заперечували, що я електрик, посилаючись на генератор і випромінювачі. Всі хвилювалися, що я можу повернутися, хоча згодом я виявив, що вони замкнули на засув парадні двері. Стара пані нишпорила у шафі й під ліжком, а один з молодиків відсунув заслінку і заходився оглядати димар. На сходовому майданчику з’явився один з пожильців, вуличний торговець, що ділив з різником кімнату навпроти. Його запросили до мене в кімнату й почали незв’язно розповідати, що тут трапилося.

Мені спало на думку, що коли випромінювачі потраплять у руки тямущих освічених людей, то можуть забагато розповісти, і тому, дочекавшись слушної нагоди, я заліз у кімнату і скинув один з генераторів з другого, на якому той стояв, таким чином розбивши обидва прилади. Після цього, поки гості намагалися пояснити несподіваний розгром, я обережно вийшов з кімнати і тихенько спустився сходами.

Зайшовши у вітальню, я почекав, поки всі зійдуть униз. Невдовзі вони прийшли, досі сперечаючись і роблячи різні припущення. Вони були трохи розчаровані, що не вдалося знайти нічого жахливого, а ще спантеличені, адже не знали, чи законно вчинили щодо мене. Потім я знову прослизнув у свою кімнату та, взявши коробку сірників, підпалив купу паперу та сміття: підклавши туди ще стілець і постільну білизну, за допомогою каучукової трубки я запалив газ і, попрощавшись із кімнатою, востаннє залишив її.

— Ви підпалили будинок! — вигукнув Кемп.

— Так, я підпалив будинок. Це був єдиний спосіб замести сліди… а будинок, понад усякий сумнів, був застрахований. Я тихо відсунув засуви парадних дверей і вийшов надвір. Я був невидимий, і тільки зараз почав усвідомлювати, яку надзвичайну перевагу це мені надавало. Голова вже була переповнена шаленими й дивовижними планами, котрі я тепер міг безкарно втілити.

Розділ XXI На Оксфорд-стріт

Спускаючись униз, я вперше відчув несподівану незручність через те, що не міг бачити власних ніг: двічі спіткнувся і дуже незграбно замикав засув. Однак якщо не дивитися на землю, по рівній поверхні вдавалося пройти досить добре.

Я перебував, можна сказати, у піднесеному гуморі. Почувався зрячим у місті сліпих, з м’якими ступнями й безшумним одягом. Я відчув шалене бажання насміхатися з людей, лякати їх, плескати чоловіків по спині, скидати з них капелюхи і, певна річ, насолоджуватися своєю надзвичайною перевагою.

Та ледве я вийшов на вулицю Грейт-Портленд (кімнату я винаймав біля великої мануфактурної крамниці), як почув брязкіт — і хтось сильно вдарив мене ззаду; обернувшись, я побачив чоловіка з кошиком сифонів з содовою водою — він здивовано втупився у свою ношу. Хоч удар завдав мені болю, від подиву чоловіка мені непереборно закортіло голосно розсміятися. «Біс у кошику», — сказав я і раптом викрутив кошик з його рук. Він одразу відпустив свою ношу, і я почав розмахувати нею в повітрі.

Але якийсь телепень-візник, що стояв біля шинку, несподівано кинувся до кошика, випростаними пальцями боляче зачепивши мене під вухом. Я відпустив ношу, і кошик упав на візника — і тут з криками й тупотом навколо мене з крамниць почали вискакувати люди, машини зупинялися, і я усвідомив, щó сам собі накоїв, і, проклинаючи свою примху, відступив до вікна крамниці та приготувався викручуватися з халепи. От-от я б уклинився у натовп — і мене б обов’язково викрили. Я штовхнув різникового хлопчика, котрий, на щастя, не обернувся поглянути на порожнечу, яка відштовхнула його убік, і заховався за берлином візника. Не знаю, як вирішилася справа, бо я перебіг на той бік дороги, що дуже доречно звільнилася, і, майже не звертаючи увагу, куди прямую, перелякавшись можливого викриття, поринув у післяобідню штовханину Оксфорд-стріт. Я намагався влитись у потік людей, але той був занадто щільний для мене, і вже за мить мені відтоптали п’ятки. Я попрямував до водостічної труби, та вона виявилася надто шерехатою, щоб лізти по ній босими ногами, й одразу дишло кеба, що повз позаду, дошкульно штовхнуло мене в бік, нагадавши мені про набиті синці. Хитаючись, я ухилився від кеба, механічно уникнув дитячого візочка — й опинився позаду двоколісного екіпажа. Але щаслива думка врятувала мене: оскільки екіпаж їхав повільно, я пішов слідом за ним, тремтячи та дивуючись поворотом своєї подорожі. І я не просто тремтів, а дрижав. Це був ясний січневий день, я був голий і геть закляк, а під ногами підмерзала тонка каламуть сльоти, що вкривала дорогу. Зараз мені здається безглуздим те, що я не подумав про очевидне: видимий я чи ні, але, як і раніше, я піддатливий погоді й усім її наслідкам.

Зненацька мені на думку спала блискуча ідея. Наздогнавши екіпаж, я заскочив у нього. Й отак, переляканий, тремтячи та чхаючи, з першими натяками на застуду і з синцями на спині, що дедалі більше давалися взнаки, я повільно їхав уздовж Оксфорд-стріт, а тоді повз Тотенгем-Корт-роуд. Гумор мій вельми відрізнявся від того, з яким я вирушив на прогулянку десять хвилин тому. Ох уже ця невидимість! Єдина думка, якою я був одержимий, — як мені виплутатися з халепи, в яку я вскочив.

Ми проповзли повз бібліотеку Муді, й тут мій екіпаж окликнула якась рослява жінка з п’ятьма чи шістьма книжками з жовтими наліпками, і я саме вчасно вистрибнув, мало не зачепивши у польоті вагончик конки. Я рушив до Блумсбері-скверу, маючи намір звернути на південь повз Музей[7] і дістатись якогось спокійнішого району. Мені було страшенно холодно, і незвичність мого стану настільки виснажила мене, що я на бігу схлипував. На північному розі скверу з контори Товариства фармацевтів вибіг маленький білий собачка і відразу кинувся за мною, опустивши ніс донизу.

Я ніколи цього не усвідомлював, але ніс для собаки те саме, що око для зрячої людини. Собаки сприймають людину в русі на запах так само, як люди сприймають її на вигляд. Тваринка заходилася гавкати і стрибати, показуючи — як мені здалося, занадто відверто, — що знає про мене. Я перетнув вулицю Грейт-Рассел, раз-у-раз озираючись через плече, і деякий час прямував вулицею Монтегю, аж доки нарешті зрозумів, де я.

Тут я почув звуки музики і, роззирнувшись, побачив людей, що рухалися в напрямку Рассел-скверу; попереду майоріли червоні сорочки і герб Армії спасіння. На проїжджій частині люди співали, на тротуарі їли, і я і не надіявся проникнути в натовп і жахався на саму думку про те, що доведеться повертатися, віддаляючись від домівки; тому я відразу прийняв рішення і вибіг на білі сходи будинку, що розташувався проти огорожі Музею, і стояв там, аж поки натовп не пройшов. На щастя, собака зупинився від гримотіння оркестру, завагався, повертів хвостом і побіг назад до Блумсбері-скверу.

Оркестр наближався, несвідомо-іронічно виграючи якийсь церковний гімн про те, «Коли ми узріємо Його лик», і здавалося, потік людей проходитиме повз мене нескінченно. Бум, бум, бум — проходив барабан, вібруючи і резонуючи, і спочатку я не помітив двох хлопчаків, що зупинилися перед огорожею біля мене. «Бачиш?» — сказав один. «Бачу що?» — запитав інший. «Таж он — сліди босих ніг. Ніби хтось по бруду пройшовся».

Опустивши погляд, я побачив, що хлопці зупинились і здивовано дивились на брудні сліди ніг, що я залишив позаду себе на нещодавно побілених сходах. Люди, проходячи, штовхали їх ліктями та тиснули, але їхню увагу прикувала бентежна знахідка. «Бум, бум, бум… коли… бум… ми узріємо… бум… ЙоГолик… бум, бум». «Сходами піднявся хтось босий — або я нічого не розумію, — сказав один хлопчина. — І ще не спускався. І нога в нього кривавиться».

Натовп нарешті проминув. «Теде, поглянь», — мовив молодший з детективів з виразним подивом у голосі та вказав просто на мої ноги. Я подивився вниз — і одразу побачив тьмяний натяк на контур моїх ніг, намальований бризками бруду. Якусь мить я стояв паралізований.

«Це підозріло, — сказав старший. — Дуже підозріло! Це ніби привид ноги, еге ж?» Він завагався і з простягненою рукою ступив уперед. Якийсь чоловік ненадовго зупинився — подивитися, щó він хоче спіймати, а потім так само зупинилась і дівчина. Вже за мить хлопчик би мене торкнувся. Але я збагнув, як мені слід діяти. Я зробив крок — і хлопчик, скрикнувши, відскочив назад, а я прудко перестрибнув на портик сусіднього будинку. Але молодший хлопець був досить гострозорим і зрозумів мій намір, і коли я вже успішно стояв на тротуарі, він оклигав від хвилинного подиву і почав гукати, що ноги перестрибнули через огорожу.

Хлопчаки помчали до мене і побачили нові плями моїх слідів на нижній сходинці та на тротуарі. «Щось трапилося?» — запитав хтось. «Ноги! Дивіться! Ноги біжать!»

Усі, хто був на дорозі, окрім трьох моїх переслідувачів, прямували за Армією спасіння, і потік людей затримав не тільки мене, а і їх. Прокотився вихор подиву й запитань. Збивши з ніг якогось юнака, я оминув цей вихор і вже за мить мчав стрімголов довкола Рассел-скверу, а шестеро чи семеро вражених людей гналися за моїми слідами. В переслідувачів не було часу для пояснень, бо в іншому разі за мною би гналася вся армія.

Двічі я круто завертав за ріг, тричі перетинав дорогу і повертався по своїх слідах, а потім, коли мої ноги розігрілись і висохли, вологі відбитки почали зникати. Нарешті я зміг перевести дух і дочиста витер ноги руками — і тільки тоді пішов геть. У гонитві за мною ще брала участь якась дюжина людей — вони саме з безмежною розгубленістю вивчали відбиток ноги, який лишився після калюжі в Тавісток-свері й тепер повільно висихав. Єдиний відбиток ноги був так само відокремлений і незбагненний для них, як і одинокий слід ноги для Робінзона Крузо.

Ця біганина деякою мірою зігріла мене, і я сміливіше продовжував свій шлях лабіринтами не таких людних вуличок. Спина не гнулася й боліла, під вухом щеміло від пальців візника, а на шкірі лишилися подряпини від його нігтів; ноги нестерпно боліли, і від маленького порізу на одній нозі я кульгав. За деякий час я побачив сліпого, що наближався до мене, і я, шкутильгаючи, ледве втік, оскільки боявся його тонкої інтуїції. Раз чи двічі траплялись випадкові зіткнення, і я так і залишав уражених людей, у чиїх вухах бриніла чудна лайка. Потім я відчув на обличчі щось ніжне і безшумне, і на площу полетіла тонка вуаль повільних сніжинок. Я застудився, і тому чхання було неминучим. І кожен собака, що з’являвсь у полі зору зі своїм гострим носом і допитливим нюхом, був для мене справжнім жахом.

Потім я побачив, як біжать кудись чоловіки і хлопчаки — спочатку один, тоді більше, всі вони щось вигукували. Виявилося, що це пожежа. Вони бігли до мого найманого помешкання, і я, озирнувшись на вулицю, побачив клуби чорного диму над дахами й телефонними дротами. Це горіла моя кімната; мій одяг, мої апарати, всі мої прилади, окрім чекової книжки та трьох томів пам’ятних записок, що чекали на мене на вулиці Грейт-Портленд, були там. Горіли! Я спалив по собі мости… якщо хтось коли-небудь таке робив! Будинок ясно палав…

Невидимець замовк і замислився. Кемп мимохідь глянув у вікно.

— Ну? — сказав він. — Далі.

Розділ XXII У торгівельному центрі

Отож минулого січня, з початком хуртовин… якби сніжинки впали на мене, вони б неодмінно мене видали!.. стомлений, змерзлий, зболілий, невимовно нещасний і досі не звиклий до своєї невидимості, я почав нове життя. В мене не було ні притулку, ні засобів до існування, ні живої душі, якій я міг би довіритися. Розповісти комусь про мій секрет означало б виказати себе, зробити з себе балаган і дивину. Незважаючи на це, я був майже готовий звернутися до першого-ліпшого перехожого і віддатись на його волю. Але я занадто ясно усвідомлював і той переляк, і ту брутальну жорстокість, яку б викликали мої спроби. Я не складав ніяких планів на вулиці.

Моєю єдиною метою було дістати захисток від снігу, вкритись і загрітись; потім я міг сподіватися щось планувати. Але навіть для мене, Невидимця, ряди лондонських будинків були неприступно замкнені, перегороджені та скріплені засувами.

Єдина річ, яку я ясно бачив перед собою, — власну голизну на холоді, лиху заметіль і ніч.

А потім у мене з’явилася блискуча ідея. Я повернув одною з доріг, що ведуть з Говер-стріт до Тотенгем-Корт-роуд, і опинився біля «Омніуму», великого торгівельного центру, де можна купити будь-що… вам відоме це місце: м’ясо, бакалія, білизна, меблі, одяг, і навіть картини… це радше величезна колекція крамниць, ніж один магазин. Я гадав, що двері будуть відчинені, але вони виявилися зачинені, і так я і стояв на широкому вході; зупинився екіпаж і чоловік в уніформі з написом «Омніум» на кашкеті кинувся відчиняти двері. Мені вдалось увійти, і я, рушивши магазином… це був відділ, де продавалися стрічки, рукавички, панчохи тощо… зрештою потрапив у просторіший відділ, присвячений кошикам для пікніка та плетеним меблям.

Однак я не почувався там у безпеці; люди ходили туди й сюди, і я невгамовно блукав, аж доки не знайшов величезну секцію на верхньому поверсі, де містилася неймовірна кількість ліжок. Отож я виліз на гору ліжок і нарешті знайшов спочинок серед здоровезної купи складених пухових матраців. Місце було освітлене і приємно тепле, і я вирішив там залишитись, обережно наглядаючи за двома чи трьома групами робітників та за покупцями, що блукали крамницею, аж поки не прийшов час зачинятись. А потім, думав я, я зможу вкрасти трохи їжі й одягу і, одягнувшись, поблукати магазином, оглядаючи його запаси, і, можливо, поспати на одному з ліжок. Такий план здавався прийнятним. Мій задум був дістати одяг і зробити з себе хай закутану, зате прийнятну постать, дістати грошей, а потім повернути собі записники й пакунки, які чекали на мене, знайти десь тимчасове житло і розробити план для повної реалізації усіх переваг своєї невидимості (як я й досі уявляв) над іншими людьми.

Час закриття прийшов досить швидко. Менш ніж за годину по тому, як я виліз на матраци, я побачив, що жалюзі на вікнах опускають, а покупці марширують до дверей. А тоді група жвавих молодих людей з дивовижною готовністю почала наводити лад з товарами, що стояли не на своїх місцях. Тільки-но натовп зменшився, я залишив своє лігво і почав обережно блукати безлюдними куточками магазину. Я з подивом стежив за тим, як швидко юнаки й дівчата прибирають товари, виставлені на продаж протягом дня. Всі розпаковані товари, розмотані тканини, гірлянди мережива, коробки цукерок у відділі бакалії, виставки того й цього були прибрані, згорнені та складені в акуратні ящики, а на решту, що не можна було познімати і відкласти, накинули якийсь грубий матеріал, щось на зразок мішковини. Зрештою всі стільці попіднімали і поклали на прилавки, залишивши підлогу вільною. Тільки-но молоді люди закінчили свою справу, вони швидко прямували до дверей з таким виразом пожвавлення, яке раніше я рідко помічав у продавців. Потім прийшло чимало юнаків, які розкидали тирсу, носили відра й віники. Мені довелось ховатися, щоб не натрапити на них, і я поколов ноги тирсою. Деякий час, блукаючи загорненими й затемненими відділами, я чув роботу віників. І нарешті, за годину чи трохи більше по тому, як магазин зачинили, долинуло, як замикаються двері. Всюди запанувала тиша, і я продовжив самотньо блукати просторими й заплутаними крамницями, галереями й виставками. Було дуже тихо; пам’ятаю, як я проходив повз один із виходів на Тотенгем-Корт-роуд і дослухався до легкого стукоту каблуків на черевиках перехожих.

Свій перший візит я здійснив до місця, де ще раніше побачив панчохи й рукавички. Було темно, і мені довелося шукати сірники — нарешті вони знайшлися в шухляді невеликого столику з готівкою. Після цього мені потрібно було дістати свічку. Я змушений був розривати обгортки і обшукувати різні коробки й шухляди, але зрештою мені вдалось дістати те, що я шукав: свічки виявились у коробці з етикеткою «Штани й жилетки з овечої вовни». Потім шкарпетки, грубий шерстяний шарф — і я пішов до відділу з одягом і дістав штани, жакет, пальто й капелюх з опущеними крисами — щось на зразок тих, які носить духовенство. Я знову почувався людиною, і моя наступна думка була про їжу.

На верхньому поверсі був буфет, і там я роздобув холодне м’ясо. У кавнику ще була кава, і я запалив газ і підігрів її; загалом я непогано влаштувався. Згодом, блукаючи в пошуках вовняного коца… зрештою я змушений був примиритися з кількома ковдрами… я несподівано натрапив на відділ бакалії з великою кількістю шоколаду, цукатів — я з’їв їх більше, ніж корисно для здоров’я, і випив трохи білого вина. Зовсім поруч містився відділ іграшок, і в мене з’явилася блискуча ідея. Я знайшов декілька штучних носів… лялькові носи, знаєте, і ще я подумав про темні окуляри. Але в «Омніумі» не було відділу оптики. Ніс — ось проблема… і я навіть думав про рум’яна. Але в процесі пошуків я вирішив, що мені ще потрібні перуки, маски тощо. Зрештою я заснув серед купи ковдр, дуже теплих і затишних.

Мої останні думки перед тим, як заснути, були найприємнішими за весь час після мого перетворення. Я був у стані фізичного спокою, і це відбилось у моїх думках. Я думав про те, що вранці, вже одягнений, маю прослизнути непоміченим, закутавши обличчя чимось білим, купити за гроші, які я взяв, окуляри і все інше, і так довершити своє маскування. Я поринув у безладне сновидіння, в якому переплелися фантастичні події, що трапилися зі мною за останні дні. Я бачив маленького огидного єврея-домовласника, що горлає у своїх кімнатах; бачив двох його здивованих синів, і зморщене обличчя старої, яка розпитує про свою кішку. Я знову пережив дивне відчуття, побачивши зникнення тканини, і після цього опинився на вітряному пагорбі, де старий священик сопів і бурмотів «Земля єси, і в землю повернешся» над відкритою могилою мого батька.

«І ти», — сказав якийсь голос, і раптом мене силоміць підвели до могили. Я борсався, кричав, гукав до присутніх на похороні, але вони нерухомо продовжували службу; старий священик протягом усього ритуалу монотонно бурмотів і сопів носом. Я усвідомив, що невидимий і нечутний, що мене тримають непереборні сили. Я марно боровся, мене потягли до краю ями, штовхнули — і я, впавши на труну, почув, як вона загуділа, а тоді повними лопатами на мене почав сипатися гравій. Ніхто не звертав на мене увагу, ніхто не знав про моє існування… Здригнувшись, я прокинувся.

В Лондоні настав блідий світанок, приміщення наповнилося прохолодним сірим світлом, що проникало по краях віконних жалюзі. Я присів і деякий час не міг пригадати, що це за просторе приміщення з прилавками, великою кількістю скручених тканин, купою ковдр і подушок, з залізними колонами. Потім, коли пам’ять повернулася до мене, я почув розмову.

Трохи оддалік, у яскравому світлі якогось відділу, де вже підняли жалюзі на вікнах, я побачив, як до мене наближаються двоє чоловіків. Я скочив на ноги, роззираючись, яким шляхом краще втекти, але вони почули шум від мого руху і дізналися про мене. Гадаю, вони просто побачили постать, що тихо і швидко йде геть. «Хто це?» — гукнув один. «Ану там, стій!» — закричав другий. Я помчав за ріг і стикнувся з… постать без обличчя, зверніть увагу!.. з довгов’язим хлопцем років п’ятнадцяти. Він скрикнув, і я відштовхнув його, кинувся мимо, знову повернув за ріг і, дякуючи щасливій думці, заскочив за прилавок. Вже за мить повз мене хтось пробіг, почулися крики: «Зачиніть двері!» Люди запитували, що трапилось, і давали одне одному поради, як мене спіймати.

Я перелякано лежав на підлозі. Але, хай як це дивно, я не здогадався в той момент зняти з себе одяг, що і потрібно було мені зробити. Гадаю, я вирішив утекти в ньому і саме ця думка керувала мною. А тоді над прилавком почулись крики: «Ось він!»

Скочивши на ноги, я схопив з прилавка стілець і жбурнув його в бовдура, що галасував, та за рогом натрапив на іншого, відштовхнув його і помчав сходами нагору. Чоловік утримався на ногах і гайнув за мною. Вгорі на сходах купою було складено безліч отих яскраво розмальованих горщиків… як там їх?

— Тонка кераміка, — запропонував Кемп.

— Правильно! Тонка кераміка. Що ж, я видерся на верхню сходинку, обернувся, витягнув із купи один горщик і розбив його об недоумкувату голову переслідувача, щойно той наблизився до мене. Вся купа горщиків завалилась, і зусібіч долинули вигуки та кроки. Я гайнув до буфету, але там наразився на чоловіка в білому… кухаря, мабуть… що також взявся до переслідування. Я зробив останній відчайдушний поворот — і опинився серед ламп і залізних виробів. Тут я став за прилавок в очікуванні кухаря, і тільки-но він з’явився на чолі погоні, я так зацідив йому лампою, аж він зігнувся навпіл. Коли він зігнувся, я також присів за прилавком, якнайшвидше знімаючи одяг. Пальто, жакет, штани й черевики я зняв легко, а от жилетка з овечої шерсті прилягає до тіла, як шкіра. Чулося, що наближаються ще люди, кухар тихенько лежав з того боку прилавку, оглушений чи онімілий від переляку, і мені потрібно було знову втікати, наче кролику, спійманому у стосі дров.

Хтось кричав: «Полісмене, сюди!» Я знову опинився в секції з ліжками в кінці довжелезного ряду шаф. Я помчав поміж них, ліг на підлогу і, звиваючись, позбувся жилетки і знову став вільною людиною. З переляку я важко дихав, і в цей час з-за рогу з’явилися полісмен і три продавці. Вони кинулися на жилетку та на штани, схопили їх за ремінь. «Він загубив награбоване, — сказав один з молодиків. — І має бути десь поруч».

Але вони так і не знайшли мене.

Деякий час я стояв і спостерігав за пошуками, проклинаючи власне невезіння — я втратив увесь одяг. Потім я пішов у буфет, випив там трохи молока і сів біля вогню, щоб обміркувати своє становище.

Незабаром увійшли два продавці й почали збуджено обговорювати справу — вигляд вони мали, як справжні бовдури. Я почув гіперболізований звіт про власні злочини та припущення щодо місця мого перебування. Потім я знову почав планувати. Нездоланною перешкодою, особливо тепер, коли підняли тривогу, стало винести награбоване. Тож я пішов на товарний склад — подивитися, чи нема там якоїсь можливості запакувати речі й адресувати пакунок, але не зміг зрозуміти систему контролю в магазині. Десь об одинадцятій годині сніг, що встиг нападати, розтанув, день був гарний і трохи тепліший, ніж напередодні. Я вирішив, що торговельний центр безнадійний, і вийшов, обурений невезінням і маючи в голові тільки невиразний план дій.

Розділ XXIII На Друрі-лейн

— Ось коли починаєш усвідомлювати, — сказав Невидимець, — повну невигідність мого становища. В мене не було ні притулку… ні одягу… дістати одяг означало б відмовитись від усіх моїх переваг, перетворитися на щось дивне й жахливе. Я голодував, оскільки їсти — наповнювати шлунок іще не засвоєною речовиною — означало безглуздо явити себе світу.

— Я ніколи про це не замислювався, — сказав Кемп.

— І я також. А сніг попередив мене про інші небезпеки. Я не міг виходити надвір, коли падає сніг… він би осів на мені — і викрив. Дощ також зробив би з мене мокрий контур, блискучі обриси людини — бульбашку. А в туман… я був би схожий на невиразну бульбашку, силует, слизький контур людини. Ба більше, коли я виходив надвір — через своєрідний лондонський клімат — на ногах налипав бруд, на шкірі лишалися плями від пилу. Від цього я ставав видимим — і ніколи не знав, коли саме це трапиться. Але ясно розумів, що чекати доведеться недовго.

Принаймні в Лондоні.

Тож я нетрями рушив на вулицю Грейт-Портленд і опинився в самому кінці, де винаймав кімнату. Побачивши натовп, я не пішов далі. Люди стояли навпроти спаленого мною будинку, з руїн котрого досі піднімався дим. Моєю найневідкладнішою проблемою було дістати одяг. Також мене турбувало, що робити з обличчям. Аж тут в одній з невеличких крамничок я побачив газети, цукерки, іграшки, канцелярське приладдя, запізнілі різдвяні жарти тощо — і безліч масок і носів. І тут я зрозумів, що проблему вирішено. Водномить переді мною постав план. Я розвернувся, вже не безцільно, і пішов… обхідним шляхом, щоб уникнути переповнених доріг… до глухих вулиць на північ від Стренду; я згадав — хоч не дуже виразно, де саме, — що в тому районі є крамнички театральних костюмерів.

День був холодний, і щипучий вітер летів вулицями на північ. Я ішов швидко, щоб на мене не наштовхувалися ззаду. Кожне перехрестя було небезпечним, за кожним перехожим доводилося пильно спостерігати. Один чоловік, котрого я збирався проминути в кінці вулиці Бедфорд, раптово розвернувся і пішов просто на мене, відштовхнувши мене на дорогу, мало не під колеса двоколісного екіпажа, що саме проїздив поруч. Кучер вирішив, що він об щось ударився. Я був настільки знервований цією сутичкою, що пішов на ринок на Ковент-Гарден і деякий час сидів у тихому кутку біля прилавка з фіалками, відсапуючись і тремтячи. Я зрозумів, що знову застудився і мушу заховатись на якийсь час, бо моє чхання привертатиме увагу.

Нарешті я знайшов місце, котре шукав — брудну, засиджену мухами крамничку на безлюдній вуличці поблизу Друрі-лейн, де у вітрині було повно мішурних суконь, фальшивих коштовностей, перук, пантофель, маскарадних костюмів і театральних світлин. Крамниця була старомодною, низькою і темною, а над нею підносився чотирьохповерховий будинок, похмурий і гнітючий. Я зазирнув у вікно і, не побачивши всередині нікого, ввійшов. Коли двері відчинилися, задзвенів дзвоник. Я залишив двері відчиненими, обійшов навколо голої костюмної стійки і заховався в кутку за великим дзеркалом. Десь хвилину ніхто не з’являвся. Потім почулися важкі широкі кроки, і в крамниці з’явився чоловік.

Тепер я мав цілком визначений план. Я мав намір пройти в будинок, заховатися десь на верхньому поверсі, дочекатися слушної нагоди, а коли все затихне, пошукати перуку, маску, окуляри й костюм і піти у світ, можливо, гротескною, але цілком правдоподібною фігурою. А ще я міг би випадково вкрасти в будинку всі наявні гроші.

Чоловік, який щойно ввійшов до крамниці, був приземкуватим, худим, згорбленим і мав густі брови, довгі руки і дуже короткі криві ноги. Мабуть, я перервав його сніданок. Він очікувально оглянув крамницю. Спершу його здивувало, що та виявилася порожньою, але пізніше це його розлютило. «Кляті хлопчиська!» — вигукнув він. І вийшов на вулицю. За хвилину він знову повернувся, злобно штовхнув ногою двері й, нарікаючи, рушив назад у будинок.

Я швидко пішов слідом за ним, але, почувши звуки моїх кроків, він одразу зупинився. Я вчинив так само, перелякавшись гостроти його слуху. Він грюкнув дверима просто мені в обличчя.

Почувався я ніяково. Раптом до мене долинули його швидкі кроки, і двері знову відчинились. Він стояв, оглядаючи крамницю, і досі був чимось незадоволений. Потім, щось промимривши про себе, він зазирнув за прилавок і подивився за стійкою. Трохи постояв у нерішучості. Він залишив двері будинку відчиненими, тож я прослизнув усередину.

Це була дивна маленька кімната, бідно умебльована, зате з великою кількістю масок у кутку. На столі стояв пізній сніданок… як нестерпно було для мене, Кемпе, вдихати запах кави і спостерігати, як власник крамнички ввійшов і продовжив трапезу! Його манери за столом страшенно мене дратували. У маленькій кімнаті було троє дверей: одні вели нагору, а двоє інших униз, та всі вони були зачинені. Поки власник був у кімнаті, я не міг вийти, а через його настороженість не міг навіть рухатись, у той час як у мене за спиною гуляв протяг. Двічі я саме вчасно придушував чхання.

Новизна моїх відчуттів була цікавою та захопливою, але я був надто втомлений і розлючений і не міг дочекатися, коли чоловік закінчить сніданок. Але нарешті він доїв і, переставивши свій бідняцький посуд на чорну олов’яну тацю, на якій стояв чайник, та зібравши всі крихти з вимащеної гірчицею скатертини, він поніс посуд геть. Його ноша не дозволила йому зачинити по собі двері… а він би це неодмінно зробив; я зроду не бачив людину, котра б так наполегливо зачиняла двері… тож я рушив слідом за ним до страшенно брудної кухні й посудомийні у підвалі. Це було щире задоволення — дивитись, як він миє посуд, але зрештою, не маючи особливого приводу там залишатись, де ще й цегляна підлога холодила ноги, я повернувся нагору і сів у крісло біля коминка. Горів він слабко, і я, не подумавши, додав трохи вугілля. Цей звук одразу привів чоловіка до кімнати — він став на порозі, роззираючись. Ретельно обстежив кімнату і мало не торкнувся мене. Навіть після такого огляду він навряд чи лишився задоволеним. Зупинився у дверному отворі, востаннє окинув поглядом кімнату і пішов униз.

Я чекав у маленькій вітальні цілу вічність, і нарешті чоловік з’явився і відчинив двері, що вели нагору. Я ледве встиг прокрастися за ним.

На сходах він несподівано зупинився, і я мало не наскочив на нього. Зупинившись, він поглянув просто мені в обличчя і дослухався. «Можу заприсягнутися», — сказав він. Довгою волохатою рукою відтягнув нижню губу. Поглядом окинув сходи вгору й униз. Потім побурчав і продовжив підніматись нагору.

Поклав долоню на дверну ручку, а тоді знову зупинився з тим самим збентеженим гнівом на обличчі. Він почав здогадуватися, що позаду чується якийсь слабкий рух — мій рух. У того чоловіка був диявольськи гострий слух. Раптом він вибухнув гнівом. «Якщо в будинку хтось є!..» — закричав він, лаючись, але не закінчив погрозу. Поклав руку в кишеню, не знайшов те, що хотів, і, промчавши повз мене, шумно спотикаючись, роздратовано рушив униз. Але я не пішов за ним. Я сидів на верхній сходинці аж до його повернення.

Чоловік з’явився знову, досі щось бурмочучи. Відчинив двері кімнати, але я не встиг увійти — він грюкнув ними мені в обличчя.

Я вирішив обстежити будинок, чим і займався деякий час, намагаючись робити це якомога тихіше. Будинок був дуже старий і ветхий і настільки вологий, що шпалери на горищі відлущувалися від стін і всюди кишіли щури. На деяких дверях ручки не натискалися, і мені було страшно їх відчиняти. Деякі обстежені кімнати, як виявилося, не мали меблів, а інші були завалені театральним мотлохом, вже при купівлі неновим, про що можна було судити з його вигляду. У сусідній кімнаті я знайшов багато старого одягу. Я заходився у ньому порпатися — й у своєму завзятті знову забув про гостроту господаревого слуху. Я почув обережні кроки і побачив, саме вчасно підвівши очі, як він пильно вдивляється в купу одягу, тримаючи в руці старомодний револьвер. Поки він, стоячи з розтуленим ротом, підозрілим поглядом витріщався на одяг, я завмер цілком нерухомо. «Це напевно вона, — тихо промовив він. — До дідька її!..»

Він спокійно зачинив двері, і я одразу почув, як у замку повернули ключ. Потім кроки віддалилися. І раптово я усвідомив, що мене замкнули. Десь хвилину я не знав, що робити. Пройшов від дверей до вікна і назад і зупинився спантеличений. Мною оволодів гнів. Але перш ніж вживати заходів, я вирішив оглянути одяг і заходився виймати його з першої полички. Це змусило чоловіка повернутися — ще злішого. На цей раз він торкнувся мене, здивовано відстрибнув і вражено став посеред кімнати.

Згодом він трохи заспокоївся. «Щури», — сказав він півголосом, затуливши пальцями губи. Вочевидь, він перелякався. Я тихенько став у куток кімнати, але під ногами зарипіла дошка. І ця проклята тварюка почала ходити по всьому будинку з револьвером й руці й замикати одні по одних усі двері, ховаючи в кишеню ключі. Я страшенно розгнівався, коли збагнув, щó він збирається робити. Я ледве контролював себе, чекаючи слушної нагоди. Доти я вже знав, що в будинку він сам, отож більше не метушився, а просто вдарив його по голові.

— Ви вдарили його по голові? — вигукнув Кемп.

— Так, оглушив його, коли він спускався сходами донизу. Вдарив його ззаду табуреткою, що стояла на сходовому майданчику. Він покотився вниз, як мішок зі старими черевиками.

— Але ж звичайна людяність…

— Це все дуже добре для звичайних людей. Але річ у тому, Кемпе, що мені потрібно було переодягненим вибратися з того будинку, та ще так, щоб господар мене не бачив. Я не міг знайти іншого способу це зробити. Потім я заткнув йому рота жилеткою часів Людовика XIV і загорнув у простирадло.

— Загорнув у простирадло?

— Зробив з нього щось на зразок мішка. Гарна була ідея — налякати ідіота та змусити мовчати, але виявилося страшенно важко вибратися звідти. Мій любий Кемпе, мені не подобається, що ви дивитесь на мене так, ніби я когось убив. Але з цим потрібно було покінчити. І, до того ж, у чоловіка був револьвер! Якби він побачив мене бодай раз, то зміг би описати…

— Але все одно, — сказав Кемп, — в Англії… у наш час. І чоловік був у власному будинку, а ви… пограбували його.

— Я пограбував? До біса! То тепер ви обзиваєте мене злодієм! Але ж, Кемпе, ви не такий дурний, щоб розповідати мені прописні істини. Невже ви не бачите, в якому становищі я був?

— І в якому був він, — сказав Кемп.

Невидимець різко підвівся.

— Що ви хочете цим сказати?

Обличчя Кемпа посуворішало. Він збирався щось сказати, але стримався.

— Зрештою, — мовив він, несподівано змінивши тон, — з цим і справді потрібно було покінчити. У вас виникли труднощі. Але все-таки…

— Звісно, я був у важкому становищі… у жахливому становищі. А ще чоловік мене розлютив — полюючи за мною по всьому будинку і забавляючись своїм револьвером, то замикаючи, то відмикаючи двері. Він був просто нестерпний! Ви ж не звинувачуєте мене, ні? Ви не звинувачуєте мене?

— Я ніколи нікого не звинувачую, — сказав Кемп. — Це не в моді. І що ви зробили далі?

— Я зголоднів. На нижньому поверсі я знайшов хлібину і якийсь огидний сир — більш ніж достатньо, щоб угамувати голод. Узяв трохи бренді й води і піднявся нагору, переступивши через свій імпровізований мішок — він лежав досить спокійно — в кімнату, де валявся старий одяг. Ця кімната гляділа на вулицю, і на вікнах висіли коричневі від бруду мереживні занавіски. Увійшовши, я визирнув на вулицю крізь щілину в занавісках. Надворі був яскравий день, сліпуче яскравий — він контрастував з брунатними тінями гнітючого будинку, в якому я опинився. Мимо жваво пролітав транспорт — візок з фруктами, двоколісний екіпаж, карета з купою коробок, візок торговця рибою. В мене перед очима плавали кольорові цятки, і я обернувся до темних стійок позаду мене. Збудження знову змінилося усвідомленням мого становища. В кімнаті відчувався слабкий запах бензолону, що використовувався, думаю, для чистки одягу.

Одну по одній я почав оглядати кімнати. І дійшов висновку, що горбань довгий час мешкав у будинку сам. Цікавий це був чоловік… Усе, що могло мені знадобитись, я зібрав у коморі для одягу, а тоді ретельно відібрав найбільш придатне. Я знайшов непогану сумку, трохи пудри, рум’яна й лейкопластир.

Я надумав припудрити собі обличчя, нанести рум’яна і все таке, щоб зробити себе видимим, але перешкода була в тому, що мені знадобився б терпентин та інші засоби, щоб знову зникнути, та й швидко це не зробиш. Зрештою я обрав маску, трохи гротескну, але не більше, ніж багато хто з людей, темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку.

Я не знайшов спідньої білизни, але міг її згодом купити, а для початку закутався в ситцевий маскарадний костюм і декілька білих кашемірових шарфів. Я не знайшов шкарпеток, але черевики горбаня були на мене вільні, і цього для мене виявилося цілком достатньо. В столі у крамниці лежали три соверени та приблизно тридцять шилінгів сріблом, а в замкненій шафі, котру я розламав, зберігалося вісім фунтів золотом. Тепер я був споряджений і міг знову вийти у світ.

Аж тут мене опосіло дивне вагання. Чи можна мій зовнішній вигляд сприйняти за нормальний? Я перевірив це у маленькому дзеркалі у спальні, оглядаючи себе з усіх боків — чи я нічого не проґавив, але все здавалося доладним. Я мав дещо театральний вигляд — як скнара зі сцени, але принаймні не неможливий. Зібравши всю свою впевненість, я взяв дзеркало до крамниці, затягнув фіранки й оглянув себе з усіх боків за допомогою ще одного дзеркала в кутку.

Декілька хвилин я витратив на те, щоб набратися сміливості, потім відчинив двері крамниці й вийшов на вулицю, залишивши господаря вибиратися зі свого простирадла, коли забажає. За п’ять хвилин я перейшов дюжину вулиць. Але, схоже, ніхто особливо не звертав на мене уваги. Здавалось, я подолав останню перешкоду…

Він знову замовк.

— І через горбаня ви більше не переймалися? — запитав Кемп.

— Ні, — сказав Невидимець. — І не чув, що з ним потім трапилося. Гадаю, він розв’язався чи якось по-іншому виплутався. Хоча вузли були досить тугі.

Він замовк, підійшов до вікна і кудись задивився.

— Що трапилось, коли ви вийшли на центральну вулицю Лондона?

— О!.. Знову розчарування. Я гадав, що покінчив зі своїми турботами. Фактично, я гадав, що можу безкарно робити все, що заманеться, будь-що… не розкриваючи своєї таємниці. Так мені здавалося. Хай що би я зробив, хай якими були би наслідки, я цим не переймався. Мені досить просто віджбурнути убік одяг — і зникнути. Ніхто б не зміг мене зупинити. Я міг узяти гроші, де побачу. Тож я вирішив улаштувати собі розкішний бенкет, потім зупинитись у хорошому готелі й придбати нове устаткування. Я був сповнений віри в свої сили й можливості; не дуже приємно згадувати, яким я був телепнем. Увійшовши до одного закладу, я вже замовляв собі сніданок, коли раптом згадав, що не зможу їсти, не відкривши своє невидиме обличчя. Я урвав замовлення, сказавши офіціанту, що за десять хвилин повернусь, і обурено вийшов. Не знаю, чи ви, голодний, колись зазнавали отакого розчарування.

— Не такого, — сказав Кемп, — але можу собі уявити.

— Хотілося просто все розтрощити. Нарешті, бажаючи смачно попоїсти, я пішов до іншого закладу і попросив приватну кімнату. «У мене спотворене обличчя, — пояснив я. — Сильно». Офіціанти дивно на мене поглянули, але, звісно, це була не їхня справа… і зрештою я отримав сніданок. Обслужили мене не так добре, але й цього було досить; поснідавши, я викурив сигару, намагаючись спланувати свої наступні дії. А надворі починалася хуртовина.

Що більше я про це думав, Кемпе, то ясніше усвідомлював, якою безпорадною абсурдністю є Невидимець… у холодному кліматі та в негоду, в переповненому цивілізованому місті. Перш ніж здійснити цей божевільний експеримент, я уявляв собі тисячі переваг. Але того дня в усьому мене чекало розчарування. Я думав про найбільш бажані для людини речі. Понад усякий сумнів, за допомогою невидимості можна було б їх здобути, але як тоді насолоджуватися ними? Амбіції… чим хороше визначне місце, коли ти не можеш там з’явитися? Що хорошого в коханні жінки, коли її ім’я повинно бути Даліла? Мене не цікавить політика, нікчемна слава, філантропія, спорт. Чим я міг зайнятись? І через це я перетворився на оповиту таємницею, закутану й замотану карикатуру на людину!

Замовкнувши, він кинув блукаючий погляд за вікно.

— Але як ви опинилися в Айпінгу? — запитав Кемп, стривожений, що його гість припинить розповідати.

— Я поїхав туди працювати. В мене була надія. Це була така собі наполовину ідея. Тепер ця ідея визріла. Вона і досі в мене живе. Спосіб повернутися! Знову стати таким, яким я був, але тільки потому, як я невидимкою зроблю все, що задумав. Головним чином про це я й хочу тепер з вами поговорити.

— То ви поїхали прямо в Айпінг?

— Так. Забрав свої три томи з пам’ятними записками, чекову книжку, багаж і спідню білизну, замовив велику кількість хімікатів для втілення своєї ідеї… тільки-но я дістану свої записники, я покажу вам обчислення… і вирушив. Боже! Я пам’ятаю оту завірюху, і клятий клопіт затуляти свій картонний ніс від снігу.

— Кінець кінцем, — сказав Кемп, — позавчора, коли вас викрили, ви майже… якщо вірити газетам…

— Так. Майже. Я вбив того бовдура полісмена?

— Ні, — сказав Кемп. — Припускають, що він видужає.

— Тоді йому пощастило. Я мало не втратив самовладання, телепні! Чому вони ніяк не хотіли дати мені спокій? А отой незграбний бакалійник?

— Не очікують ніяких смертей, — сказав Кемп.

— Я не знаю, що з тим волоцюгою, — сказав Невидимець, неприємно засміявшись. — Заради Бога, Кемпе, ви не розумієте, що таке гнів!.. Працювати роками, все спланувати й організувати, а потім якийсь тупий невмілий ідіот псує весь перебіг справи!.. Кожне недоумкувате створіння на землі було націлене мені завадити.

Ще трохи, і я б оскаженів… я б їх повбивав.

Через них усе стало набагато важче…

— Понад усякий сумнів, це обурює, — сухо сказав Кемп.

Розділ XXIV Невдалий план

— А тепер, — мовив Кемп, мимохідь глянувши у вікно, — що ми робитимемо?

Говорячи, він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому зненацька побачити трьох чоловіків, що просувались дорогою до пагорба… нестерпно повільно, як здалося Кемпу.

— Як ви збиралися діяти, коли рушили у Порт-Бердок? У вас був план?

— Я хотів поспішно зникнути з країни. Але, побачивши вас, змінив плани. Я вирішив, що буде розумно — тепер, коли погода тепла і невидимість не заважає, — вирушити на південь. Особливо коли мою таємницю розкрито і кожен перехожий виглядатиме переодягненого і закутаного чоловіка. У вас тут є пароплави, що переправляють до Франції. Я мав намір вирушити за кордон, ризикнувши перетнути море. Звідти я міг потягом дістатись Іспанії чи навіть поїхати в Алжир. Це було б неважко. Там людина може завжди лишатися невидимою — і живою. І займатися своїми справами. Я використовував волоцюгу, як скриньку з грошима й носія мого багажу, аж поки не вирішив, як відіслати свої записники та речі.

— Це зрозуміло.

— А потім мерзотна тварюка обкрадає мене! Він сховав мої записники, Кемпе. Сховав мої записники! От я до нього доберусь!

— Найкраще було б спершу забрати в нього записники.

— Але де він? Ви знаєте?

— Він у місцевому поліцейському відділку, замкнений, на його власне прохання, у найміцнішій тюремній камері.

— Пес! — вигукнув Невидимець.

— Але це відкладає ваші плани на деякий час.

— Ми повинні дістати ті записники — вони життєво важливі.

— Неодмінно, — сказав Кемп трохи знервовано, гадаючи, чи це не кроки чуються зовні. — Ми неодмінно повинні дістати записники. Якщо він не знатиме, щó вони значать для вас, це буде неважко.

— Так, — сказав Невидимець і замислився.

Кемп намагався щось вигадати, щоб розмова не переривалась, але Невидимець і сам уже провадив.

— Помилково потрапивши до вашого будинку, Кемпе, — мовив він, — я змушений був змінити свої плани. Ви людина, здатна мене зрозуміти. Незважаючи на все, що трапилось, незважаючи на розголос, на втрату моїх записників, на мої страждання, і досі залишаються великі можливості, величезні можливості… Ви нікому не сказали, що я тут? — раптово запитав він.

Кемп завагався.

— Це було в мене на думці, — сказав він.

— Нікому? — наполягав Грифін.

— Жодній душі.

— Що ж…

Невидимець підвівся і, взявшись у боки, почав походжати кабінетом.

— Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, що займався цим сам. Тільки змарнував сили, час і можливості. Сам… дивовижно, як мало людина здатна зробити сама! Трохи награбувати, трохи пошкодити — і кінець.

Мені потрібен, Кемпе, охоронець, помічник, схованка — місце, де я зможу спати, їсти і спокійно відпочивати, не викликаючи підозри. В мене повинен бути союзник. Якщо мати союзника, харчі й відпочинок, відкриваються тисячі можливостей.

Досі я робив сумнівні ходи. Ми повинні все обміркувати: що невидимість означає і що вона не означає. З неї невелика користь у підслухуванні й усякому такому — адже вас також можуть легко почути. Вона не дуже допомагає, можливо, тільки трохи, при крадіжці зі зломом абощо. Досить один раз мене спіймати — і можна легко мене ув’язнити. Але, з іншого боку, спіймати мене важко. Невидимість насправді є корисною у двох випадках: коли потрібно втекти чи, навпаки, підкрастися. Тому вона особливо годиться для вбивства. Я можу ходити навколо людини і, хай яка зброя в неї буде, обрати ціль і завдати удару. Ухилитись як заманеться. Втекти як завгодно.

Кемп погладив вуса. Внизу чути рух?

— І вбивства, котрі ми повинні здійснити, Кемпе…

— Вбивства, котрі ми повинні здійснити? — повторив Кемп. — Я вислуховую ваш план, Грифіне, але не погоджуюся з вами, майте це на увазі. Чому вбивство?

— Йдеться не про безглузді вбивства, а про розсудливе позбавлення життя. Справа в тому, що багато хто знає про існування Невидимця… так само, як і ми з вами про це знаємо. І цей Невидимець, Кемпе, тепер має встановити владу терору. Так, понад усякий сумнів, ви вражені, але я маю на увазі саме це. Владу терору. Невидимець має заволодіти якимось містечком, на зразок вашого Порт-Бердока, вселяти жах і панувати. Має видавати накази. Це можна робити в різні способи… клаптиків паперу, підсунених під двері, було б достатньо. І всіх людей, які не коритимуться Невидимцевим наказам, він мусить убити, і всіх, хто тих людей захищатиме, теж.

— Гм! — зронив Кемп, уже не слухаючи Грифіна, а дослухаючись до рипіння парадних дверей, що відчинились і зачинились. — Мені здається, Грифіне, — сказав він, щоб приховати свою неуважливість, — що ваш союзник опинився б у скрутному становищі.

— Ніхто б не знав, що він союзник, — енергійно озвався Невидимець. І раптом скрикнув: — Тихше! Що там унизу?

— Нічого, — сказав Кемп і зненацька заговорив голосно і швидко. — Я не погоджуюся з вами, Грифіне, — мовив він. — Зрозумійте мене, я не згоден з цим. Навіщо мріяти про ігри проти людства? Це не зробить вас щасливим. Не будьте самотнім вовком. Опублікуйте свої дослідження; довірте світу — чи принаймні своїй країні — свою таємницю. Подумайте, які б можливості відкрились перед вами, якби у вас з’явився мільйон помічників…

Невидимець, простягнувши руку, зупинив його.

— Нагору хтось піднімається, — тихо промовив він.

— Нісенітниці, — сказав Кемп.

— Я погляну, — зронив Невидимець і з витягнутою рукою пішов до дверей.

Усе відбулось дуже швидко. Кемп на мить завагався, а потім вирішив перешкодити йому. Невидимець кинувся до дверей і зупинився.

— Зрадник! — скрикнув Голос, і раптом халат розгорнувся, і незримий, присівши, почав роздягатись. Кемп швидко попрямував до дверей, а Невидимець з криком скочив на ноги, яких уже не було видно. Кемп кинувся відчиняти двері.

Тільки-но вони розчахнулися, знизу долинули квапливі кроки і голоси.

Швидким рухом Кемп заштовхнув Невидимця назад, а сам вискочив і грюкнув дверима. Ключі опинились у замковій щілині з зовнішнього боку. Вже за мить Грифін став би в’язнем у кабінеті башти. Завадила одна маленька випадковість. Коли Кемп грюкнув дверима, ключ, котрий того ранку похапцем вставили в двері, з брязкотом упав на килим.

Кемп зблід. Він стискав дверну ручку обома руками. Якусь мить йому вдавалося її тримати. Потім двері відчинились на кілька дюймів. Він знову їх зачинив. Удруге з різким поштовхом двері вже відчинились на цілий фут, і в отвір почав уклинюватися халат. Горло Кемпові стиснули невидимі пальці, і, захищаючись, він відпустив ручку. Невидимець силою відштовхнув його, Кемп спіткнувся — і важко впав у кутку сходового майданчика. На нього кинувся порожній халат.

Полковник Ейді, одержувач Кемпового листа, вже був на сходах. То був начальник поліції Порт-Бердока. Полковника приголомшила несподівана поява Кемпа, за яким гнався порожній халат, підстрибуючи повітрі. Полковник бачив, як Кемп упав і насилу звівся на ноги, кинувся вперед — і знову впав, звалений як бик.

Потім полковника щосили щось ударило. Удар з порожнечі! Величезна маса, як йому здалося, стрибнула на нього і, схопивши за горло і вдаривши коліном в пах, жбурнула його сторчголов униз по сходах. Невидима нога наступила йому на спину — і сходами з тупотінням збіг якийсь привид; до полковника долинули крики і метушня двох поліцейських у холі, а тоді парадні двері будинку гучно грюкнули.

Полковник Ейді насилу підвівся і здивовано сів. Згори, похитуючись, спускався Кемп, запорошений і пом’ятий; половина обличчя в нього зблідла від удару, з губи цебеніла кров, а в руках він тримав рожевий халат і якусь спідню білизну.

— О Боже! — закричав Кемп. — Гру закінчено! Він утік!

Розділ XXV Полювання на Невидимця

Деякий час Кемп бурмотів занадто нерозбірливо, щоб Ейді міг зрозуміти, що ж тут тільки-но трапилося. Вони стояли на сходовому майданчику, Кемп швидко говорив, досі тримаючи в руках абсурдний одяг Невидимця. Але незабаром Ейді почав розуміти ситуацію.

— Він божевільний, — сказав Кемп, — і жорстокий. Це чистий егоїзм. Він не думає ні про що, окрім власних переваг, власної безпеки. Цього ранку я вислухав надзвичайну історію огидної своєкорисливості… Він ранив чимало людей. Якщо ми не завадимо йому, він почне вбивати. Зчинить паніку. Ніщо не зможе його зупинити. Він отеперечки вискочив… оскаженілий!

— Понад усякий сумнів, — погодився Ейді, — його слід упіймати.

— Але як? — закричав Кемп, і в нього раптом з’явилась ідея. — Починайте просто зараз. Залучіть до справи якнайбільше людей; не можна дозволити йому покинути цю місцевість. Якщо він утече, то зможе пересуватись околицями, вбиваючи й калічачи. Він мріє про владу терору! Чуєте мене, про владу терору! Слід влаштувати пости на потягах, дорогах і кораблях. Повинен допомогти гарнізон. Ви маєте надіслати телеграму про допомогу. Єдине, що може втримати Невидимця тут, це намір повернути свої записники, котрі він вважає дуже цінними. Згодом я розповім вам про це! У вашому поліцейському відділку сидить одна людина… Марвел.

— Я знаю, — сказав Ейді, — знаю про ті записники… так. Але той волоцюга…

— Каже, що в нього їх нема. Але Невидимець упевнений, що вони у волоцюги. І слід не давати Невидимцеві ні їсти, ні спати; день і ніч країна має бути насторожі. Харчі слід замкнути й охороняти, всі харчі, так щоб йому доводилося прориватися до них. Усі будинки повинні бути замкнені на засуви. О небеса, пошліть нам холодні ночі та дощі! Вся околиця має почати пошуки і не зупинятись ні на мить. Кажу вам, Ейді, він — це небезпека й катастрофа; якщо його не замкнути і не охороняти, страшно подумати, що може трапитися.

— Що ще ми можемо зробити? — запитав Ейді. — Маю просто зараз спускатися і починати все організовувати. Може, підете з нами? Так… ходімо з нами! Ходімо, і проведемо щось на зразок воєнної наради… потрібно також залучити Гопса… і начальника залізниці. Їй-богу! Це нагально. Ходімо зі мною, розповісте все по дорозі. Що ще можна зробити? Занотуйте.

Вже за мить вони спускалися сходами. Парадні двері були відчинені, і надворі стояли полісмени, витріщаючись у порожнечу.

— Він утік, сер, — доповів один з них.

— Слід поїхати у центральний відділ, — сказав Ейді. — Хай один з вас іде в місто і дістане машину, котра б зустріла нас… чимшвидше. А зараз, Кемпе, що ще?

— Собак, — підказав Кемп, — залучіть собак. Вони його не побачать, але відчують нюхом. Приведіть собак.

— Гаразд, — мовив Ейді. — Не всім відомо, але тюремні службовці у Голстеді знають чоловіка, що тримає хортів. Отож, собаки. Що ще?

— Пам’ятайте, — сказав Кемп, — коли Невидимець їсть, це можна побачити. Після їди його їжа видима, аж доки не засвоїться. Саме тому після їжі йому потрібно ховатись. Ви повинні не припиняти обходу. Перевіряйте кожен кущик, кожен тихий куток. І заховайте всю зброю… всі знаряддя, що можуть бути використані як зброя. Такі речі довго носити з собою він не зможе. Все, що можна схопити і чим можна уразити людину, слід заховати.

— Дуже добре, — сказав Ейді. — Все-таки ми його спіймаємо!

— А на дорогах… — почав був Кемп і завагався.

— Слухаю, — промовив Ейді.

— Слід розсипати товчене скло, — сказав Кемп. — Знаю, це жорстоко. Але тільки подумайте, щó Невидимець може накоїти!

Стиснувши зуби, Ейді різко втягнув повітря.

— Це непорядно. Я не знаю. Але я триматиму товчене скло напоготові. Якщо він зайде задалеко…

— Кажу вам, ця людина утратила людяність, — сказав Кемп. — Я впевнений, що він установить владу терору, тільки-но йому вдасться заспокоїтися після втечі… упевнений так само, як і в тому, що розмовляю з вами. Випередити його — наш єдиний шанс. Він відділив себе від людського роду. І він за це відповість.

Розділ XXVI Вбивство Вікстіда

Здається, Невидимець утік з Кемпового будинку у стані сліпої люті. Малюка, що грався біля Кемпових воріт, жорстоко підхопили і відкинули з дороги, зламавши кісточку на нозі; потому на декілька годин Невидимець зник з поля зору. Ніхто не знає, куди він пішов і що робив. Але можна уявити, як він спекотливого червневого ранку біжить пагорбом у поля за Порт-Бердоком, лютуючи та впадаючи в розпач від своєї нестерпної долі, і, нарешті заховавшись серед хащ Гінтондіну, розпашілий і стомлений, знову складає уламки своїх планів проти людства. Здається, саме там він і справді знайшов притулок, бо близько другої години по обіді знову похмуро заявив про себе.

Цікаво знати, в якому душевному стані він перебував весь той час, які плани будував. Понад усякий сумнів, зрада Кемпа довела його до нестями, і хоч ми і можемо зрозуміти мотиви цієї зради, ми так само можемо уявити Невидимцеву лють, причиною якої був наглий замах на його життя, і навіть трохи поспівчувати йому. Можливо, він знов почувався приголомшеним, як на Оксфорд-стріт, адже, вочевидь, розраховував на співпрацю з Кемпом у своїй жорстокій мрії тероризувати світ. У всякому разі, десь опівдні він зник з поля зору, і немає жодного очевидця, котрий би розповів, чим він займався до о пів на третю. Для людства, можливо, це було щастя, а от для Невидимця то була фатальна бездіяльність.

За той час в околицях заметушилось дедалі більше людей. Ще вранці Невидимець був просто страшною легендою; по обіді, головним чином, завдяки хай сухому, але чіткому заклику Кемпа, він перетворився на реального супротивника, котрого потрібно вразити, захопити й подолати, і всі околиці з неймовірною швидкістю почали вживати необхідних заходів. До другої години він ще міг виїхати геть, сівши на потяг за кордон, але після другої це стало неможливим. Усі пасажирські потяги між Саутгемптоном, Манчестером, Брайтоном і Горшемом подорожували з замкненими дверима, а перевезення товарів майже повністю припинилося. На двадцять миль навколо Порт-Бердока чоловіки, озброєні рушницями й дубцями, групами по троє та четверо, з собаками, вийшли на дороги й у поля.

Кінні поліцейські патрулювали міські вулиці, зупиняючись біля кожного будинку і попереджаючи мешканців, що слід замикати будинки і сидіти вдома, якщо ви не озброєні; всі початкові школи до третьої години зачинилися, і налякані діти, тримаючись разом, поквапилися по домівках. Офіційне оголошення Кемпа, підписане полковником Ейді, було розклеєне майже по всіх околицях ще до четвертої чи п’ятої години по обіді. В ньому коротко, але зрозуміло були описані всі засоби боротьби: необхідність перешкоджати Невидимцеві їсти й спати, настійна потреба безперервно пильнувати та швидко реагувати на будь-який його рух. І настільки швидкими й рішучими виявилися дії влади, настільки повною й загальною була віра в існування цієї дивної істоти, що ще до настання ночі територія у декілька сотень квадратних миль опинилася в облозі. Та ще до настання ночі настороженими і знервованими околицями прокотилася хвиля трепету і страху. Пошепки, з уст в уста, швидко і чітко, передавалась по всій місцевості історія про вбивство містера Вікстіда.

Якщо, за нашою гіпотезою, сховищем Невидимця були хащі Гінтондіну, тоді можна припустити, що до обіду він здійснив вилазку, зосередившись на здійсненні певного плану, що включав використання зброї. Ми не знаємо, що то був за план, але той факт, що у Невидимцевій руці перед зустріччю з Вікстідом був залізний прут, принаймні для мене є незаперечним.

Звісно, ми не можемо знати подробиць сутички. Вона трапилась на краю піщаної ями, за двісті ярдів від воріт будинку лорда Бердока. Все вказує на відчайдушну боротьбу — потоптана земля, численні рани, котрі отримав містер Вікстід, його тріснутий ціпок; але чому було здійснено напад, як не з убивчого безумства, неможливо уявити. Справді, неможливо не подумати, що тут ідеться про душевний розлад. Містеру Вікстіду було сорок п’ять чи сорок шість років; управитель лорда Бердока, з мирними звичками й зовнішністю, був останньою у світі людиною, здатною спровокувати такого жахливого супротивника. Ясно, що проти нього Невидимець використав залізний прут, котрий відірвав від зламаної огорожі. Зупинив цього мирного чоловіка, коли той спокійно ішов додому на обід, напав на нього, пробив його кволу оборону, зламав йому руку, збив з ніг і розтрощив йому голову.

Звісно, Невидимцю довелося відірвати від паркана цей прут ще до того, як він зустрів свою жертву… він повинен був нести його в руці, тримаючи напоготові… Здається, тільки дві деталі, окрім згаданого вище, мають стосунок до справи. Перша деталь полягає в тому, що піщана яма виявилася не на стежці до будинку містера Вікстіда, а за декілька сотень ярдів від його шляху. Друга деталь — твердження маленької дівчинки, котра, ідучи по обіді зі школи, бачила убитого згодом чоловіка, який, дивно кваплячись, прямував через поле до піщаної ями. Вона зобразила цілу пантоміму, яка наводила на думку, що чоловік когось переслідував, раз у раз б’ючи ціпком. Дівчинка була останньою, хто бачив убитого живим. Він рухався просто назустріч смерті, але самої боротьби дівчинка не бачила через зарості буків і западину в землі.

Склавши ці деталі, можна припустити, що вбивство не було цілком безпричинним, принаймні на думку автора. Ми можемо уявити, що Грифін дійсно взяв прут як зброю, але без жодного умисного наміру використати його для вбивства. Тим часом Вікстід міг проходити повз і помітити прут, що самочинно рухається у повітрі. Без жодних думок про Невидимця — Порт-Бердок-бо розташований аж за десять миль — чоловік міг почати переслідувати його. Цілком можливо, що він навіть і не чув про Невидимця. Можна тоді уявити, як утікав Невидимець — тихо, щоб ніхто не довідався про його присутність у околицях, і Вікстід, збуджений і зацікавлений, невідступно ідучи за цим незбагненним мандрівним предметом, зрештою наштовхнувся на Невидимця.

Понад усякий сумнів, за звичайних обставин Невидимець міг легко випередити свого переслідувача середніх років, але поза, в якій знайшли тіло Вікстіда, наводить на думку, що він мав нещастя загнати свою здобич у глухий кут між заростями пекучої кропиви й піщаною ямою. Для тих, хто знає надзвичайну дратівливість Невидимця, продовження сутички буде легко уявити.

Але це просте припущення. Єдиними незаперечними фактами — оскільки дитячі оповіді часто ненадійні — є те, що було знайдено тіло Вікстіда, забитого до смерті, а ще заплямований кров’ю залізний прут, пожбурений у кропиву. То й факт, що Грифін залишив прут, свідчить про те, що в емоційному збудженні він відмовився від мети, заради якої взяв прута… якщо, звісно, взагалі була якась мета. Певна річ, Невидимець — надзвичайно егоїстична і байдужа людина, але вигляд його жертви, його першої жертви, яка, скривавлена і жалюгідна, лежала в нього під ногами, можливо, міг збудити в ньому каяття, котре згодом змінило би плани, які він собі замислив.

Після вбивства містера Вікстіда Невидимець, імовірно, рушив з пагорбів у долину. Декілька чоловіків розповідали, ніби наприкінці дня чули голос у полі в Долині Папороті. Голос горлав і сміявся, ридав і стогнав, і час від часу репетував. Напевно, дивно було таке чути. Потім голос перемістився на середину поля, в конюшину, і зник десь побіля пагорбів.

Того дня Невидимець дізнався, як Кемп скористався з його довірливості. Він повинен був побачити, що всі будинки замкнені й узяті під варту; мабуть, він тинявся біля залізничних станцій і блукав поблизу шинків, і, понад усякий сумнів, прочитав офіційні оголошення та зрозумів, якого характеру розгорнулася кампанія проти нього. З настанням вечора на поля то тут, то там повиходили гурти з трьох-чотирьох чоловіків; стояв галас від гавкання собак. На випадок сутички мисливці мали особливі інструкції, зокрема стосовно того, як слід прикривати один одного. Але Невидимець їх уникав. Можна зрозуміти і причину його роздратування, і силу, оскільки він сам надав інформацію, яку так безжально використали проти нього. Принаймні того дня він занепав духом; майже добу, не рахуючи його сутички з Вікстідом, на нього полювали. Вночі йому, ймовірно, вдалось поїсти і поспати, тому що вранці він знову став собою — активним, сильним, роздратованим і злим, готовим до своєї останньої великої боротьби зі світом.

Розділ XXVII Облога Кемпового будинку

Кемп прочитав дивне послання, написане олівцем на засмальцьованому аркуші паперу.

«Ви проявили дивовижну енергію та кмету, — говорилось у цьому листі, — хоч я не можу уявити, чого ви прагнете цим домогтись. Ви проти мене. Весь день ви переслідували мене; ви намагались украсти мій нічний спокій. Але всупереч вам я дістав харч, усупереч вам я поспав, і гра тільки починається. Гра тільки починається. І відсьогодні починається терор. Я оголошую перший день терору. Порт-Бердок більше не під владою королеви — так і скажіть і вашому полковнику поліції, і всім іншим; тепер він під моєю владою — під владою терору! Сьогодні — перший день нової епохи — Епохи Невидимця. Я — Невидимець Перший. Для початку я буду поступливим. Першого дня, як засторога, буде лише одна страта — чоловіка на ім’я Кемп. Смерть наздожене його сьогодні. Він може замикатись, переховуватись, оточити себе охороною, одягти на себе броню, якщо забажає… Смерть, невидима смерть, наближається. Нехай стережеться: його смерть вразить людей. Смерть починається з поштової скрині опівдні. Коли прийде листоноша, туди впаде лист — і все! Гра починається. Смерть вирушає до Кемпа. Якщо допомагатимете йому, смерть вирушить і до вас. Сьогодні Кемп має померти».

Кемп двічі прочитав листа.

— Це не облуда, — сказав він. — Це його інтонації! Він справді має такий намір.

Перевернувши складений аркуш, він біля адреси побачив поштовий штемпель Гінтондіна та ще одну прозаїчну деталь — «доплатити два пенні».

Кемп повільно підвівся, не доївши свій обід — лист наді йшов о першій годині — і пішов у кабінет. Там він подзвонив економці й наказав їй одразу обійти будинок, оглянути всі віконні засуви і зачинити всі віконниці. Віконниці у своєму кабінеті він зачинив сам. Із замкненої шухляди у спальні він вийняв маленький револьвер, ретельно його оглянув і поклав у кишеню свого домашнього жакета. Потім він написав декілька коротких записок, одну з них полковнику Ейді, наказав прислузі віднести їх і дав точні інструкції стосовно того, як виходити з будинку.

— Немає жодної небезпеки, — сказав він, а подумки додав: «Для вас». Потому деякий час він замислено сидів, а тоді повернувся до свого вистиглого обіду.

За їдою він весь час щось обмірковував. Зрештою різко стукнув по столу.

— Ми його спіймаємо! — вигукнув він. — І я буду наживкою. Впевнений, він таки зайде так далеко.

Тоді Кепм піднявся у башту, старанно зачиняючи по собі всі двері.

— Це гра, — сказав він, — дивна гра… але перевага на моєму боці, містере Грифін, незважаючи на вашу невидимість. Грифін contra mundum[8] мстивий Грифін…

Він стояв біля вікна, вдивляючись у залитий сонцем пагорб.

— Йому треба діставати їжу щодня… тож я йому не заздрю. Невже йому справді вдалося поспати минулої ночі? Десь просто неба… подалі від людей. От якби спеку змінив холод і дощ!.. А він, може, просто зараз спостерігає за мною.

Кемп підійшов ближче до вікна. Щось стукнуло об цегляну кладку над рамою, і він, здригнувшись, відскочив убік.

— Я стаю знервованим, — зронив він. І тільки за п’ять хвилин знову підійшов до вікна. — Напевно, то був горобець, — сказав він.

Незабаром він почув дзвінок у парадні двері й поквапився вниз. Відсунувши засув і відімкнувши замок, він накинув ланцюжок і обережно відчинив, не показуючись. Його привітав знайомий голос. Це був Ейді.

— На вашу прислугу напали, Кемпе, — сказав він за дверима.

— Що?! — вигукнув Кемп.

— І забрали всі ваші записки. Невидимець десь тут поблизу. Впустіть мене в дім.

Кемп зняв ланцюжок, і Ейді ледве протиснувся крізь вузесенький отвір. Зупинившись у холі, він з безмежним полегшенням дивився, як Кемп знову замикає двері.

— Він вихопив записку з рук служниці. Страшенно її налякав. Зараз вона у мене в дільниці. В істериці. А він десь тут поблизу. Що було в тій записці?

Кемп вилаявся.

— Яким же дурнем я був, — сказав нарешті він. — Я мав здогадатися. До Гінтондіну нема й години пішки. Вже?

— Що трапилося? — запитав Ейді.

— Дивіться! — мовив Кемп і провів його до кабінету. Там він вручив Ейді лист од Невидимця. Прочитавши його, Ейді тихо свиснув.

— І ви?.. — запитав він.

— Запропонував вам розставити пастку… і, як останній бовдур, — сказав Кемп, — відіслав свій план з прислугою. Просто йому в руки.

Ейді теж вилаявся.

— Тепер він зникне, — сказав він.

— Тільки не він, — заперечив Кемп.

Тут нагорі луснула шибка. Ейді з блиском в очах мимохідь глянув на маленький револьвер, що стирчав з Кемпової кишені.

— Це вікно на верхньому поверсі! — вигукнув Кемп і повів нагору. Піднімаючись сходами, вони вдруге почули тріск шибки. Зазирнувши в кабінет, вони побачили, що два з трьох вікон розбиті, половина кімнати засипана потрощеним склом, а на письмовому столі лежить великий камінь. Двоє чоловіків зупинились у дверях, роздивляючись уламки. Кемп знову вилаявся, й одразу після цього з тріском вилетіло третє вікно, на мить повисло у повітрі й гострими крихкими трикутниками посипалось додолу.

— Це що таке? — вигукнув Ейді.

— Це тільки початок, — сказав Кемп.

— Є якийсь спосіб сюди видертись?

— Навіть для кішки це неможливо, — сказав Кемп.

— А віконниць немає?

— Тут — ні. Всі на нижньому поверсі… Гей!

З нижнього поверху почувся тріск шибки та грюкіт дощок.

— Хай йому грець! — вилаявся Кемп. — Це, здається… так, це в одній зі спалень. Він збирається розгромити весь будинок! Але він бовдур. Віконниці зачинені, і скло посиплеться назовні. Він поріже собі ноги.

Луснуло ще одне вікно. На сходовому майданчику спантеличено застигли двоє чоловіків.

— Я знаю! — вигукнув Ейді. — Дайте мені палицю абощо, і я піду у відділок і приведу хортів. Це його повинно заспокоїти! Приблизно за десять хвилин вони будуть тут.

Ще одна шибка послідувала за своїми товаришками.

— У вас є револьвер? — запитав Ейді.

Кемп запхнув руку в кишеню. І завагався.

— Але в мене нема зайвого.

— Я поверну його, — сказав Ейді, — а тут ви будете в безпеці.

Кемп, присоромлений своєю хвилинною слабкістю, передав йому зброю.

— Тепер ходімо до дверей, — мовив Ейді.

Поки вони стояли, вагаючись, у холі, на першому поверсі з брязкотом розкололось одне з вікон спальні. Підійшовши до дверей, Кемп почав якомога тихіше відсувати засуви. Його обличчя трохи зблідло.

— Ви маєте одразу вийти, — сказав він.

Уже за мить Ейді переступив поріг, і засуви знов замкнулися. Спершу полковник зніяковів, почуваючись комфортніше, притулившись до дверей. А тоді твердо рушив сходами вниз. Він перетнув газон і підійшов до воріт. Здалось, ніби легкий вітерець промайнув по траві. Біля полковника щось поворухнулося.

— Зупиніться на хвилину, — промовив Голос, і Ейді, занімівши, зупинився; рука стиснула револьвер.

— Ну? — сказав Ейді, блідий і похмурий, напруживши кожен нерв.

— Зробіть мені ласку і поверніться в будинок, — звелів Голос так само напружено й похмуро.

— Перепрошую, — зронив Ейді трохи хрипко й облизав губи. Голос лунає зліва, подумав він. Може, ризикнути і вистрелити?

— Ви куди зібралися? — запитав Голос, зчинився якийсь миттєвий подвійний рух — й у відтягнутій кишені Ейді зблиснуло сонячне світло.

Ейді утримався від наміру й замислився.

— Це моя справа, куди я йду, — нарешті повільно проказав він. Слова ще не злетіли йому з вуст, як чиясь рука обхопила його за шию, а спиною він відчув тиск коліна, і його потягло назад. Він незграбно витягнув револьвер, вистрелив навмання, а за мить Невидимець ударив його в обличчя і вихопив з рук револьвер. Ейді даремно схопився за невидиму ногу, адже та тут-таки вислизнула, спробував підвестись, але знову впав.

— Чорт забирай! — вигукнув Ейді.

Голос засміявся.

— Я б вас убив просто зараз, але не хочу марнувати кулі, — сказав він. За шість футів від землі Ейді побачив у повітрі револьвер, націлений на нього.

— Ну? — мовив Ейді, сідаючи.

— Вставайте, — звелів Голос.

Ейді підвівся.

— Увага, — мовив Голос, а тоді люто провадив: — Ніяких ігор. Пам’ятайте, що я ваше обличчя бачу, а ви мого — ні. Ви повинні повернутись у будинок.

— Він не впустить мене всередину, — сказав Ейді.

— Шкода, — сказав Невидимець. — З вами я не сварився.

Ейді знову облизав губи. Він відвів погляд від дула револьверу — і вдалині побачив море, дуже синє і таємниче у промінні денного сонця, і гладенькі зелені долини, і білі скелі, і багатолюдне місто — і раптом збагнув, як він любить життя. Його погляд повернувся до маленького металевого предмета, що завис між небом і землею за шість ярдів від полковника.

— Що мені робити? — понуро запитав він.

— А мені що робити? — запитав Невидимець. — Ви приведете підмогу. Тому вам залишається повернутись.

— Я спробую. Якщо він впустить мене в дім, ви обіцяєте не атакувати двері?

— З вами я не сварився, — повторив Голос.

А тим часом Кемп, випустивши Ейді, поквапився нагору і тепер, плазуючи серед розбитого скла й обережно зазираючи через підвіконня в кабінеті, бачив, як Ейді домовляється з Невидимцем.

— Чому він не стріляє? — пошепки запитував себе Кемп. Револьвер ворухнувся, і Кемпові в очі стрибнув сонячний зайчик. Затуливши очі рукою, Кемп спробував роздивитися джерело сліпучого світла. — Ну звісно! — вигукнув він. — Ейді віддав револьвер.

— Пообіцяйте не атакувати двері, — тим часом провадив Ейді. — Не святкуйте швидку перемогу. Дайте людині шанс.

— Повертайтесь у будинок. Кажу вам прямо, я нічого не обіцятиму.

Здалося, ніби Ейді несподівано прийняв рішення. Він розвернувся й повільно рушив до будинку, тримаючи руки за спиною. Кемп збентежено спостерігав за ним. Револьвер зник, потім знову з’явився на очі, знову щез — уважно придивившись, можна було побачити маленький темний предмет, що прямує за Ейді. А потім усе трапилось дуже швидко. Ейді відстрибнув убік, розвернувся, спробував схопити цей маленький предмет, промахнувся, закинув руки і впав долілиць, зітхнувши. Кемп не чув звуку пострілу. Ейді скорчився, тоді підвівся на одній руці, знову впав — і тепер лежав нерухомо.

Деякий час Кемп продовжував витріщатися на спокійну й безтурботну позу Ейді. День був спекотний і тихий, здавалося, ніщо не рухається у цілому світі, окрім пари жовтих метеликів, що ганяються один за одним у кущах між будинком і воротами. Ейді лежав на газоні біля воріт. Жалюзі на всіх будинках вздовж дороги до пагорбу були опущені, але в одній невеликій зеленій хатині виднілася біла фігура: там, вочевидь, спав якийсь літній чоловік. Кемп перевірив околиці будинку — чи не видно десь револьверу, але той зник. Кемп перевів очі на Ейді. Починалася серйозна гра.

Потім почувся дзвоник і стукіт у парадні двері — дедалі гучніший, але, згідно з інструкціями Кемпа, слуги зачинились у своїх кімнатах. Після цього запала тиша. Кемп сидів дослухаючись, а потім по черзі почав обережно визирати з усіх трьох вікон. Наблизившись до сходів, він почав тривожно дослухатись. Озброївшись коцюбою зі спальні, він знову вийшов оглянути засуви на вікнах нижнього поверху. Все було ціле і надійне. Він повернувся у башту. Ейді так само нерухомо лежав на краю гравійної доріжки. Тим часом на дорозі з’явилися хатня робітниця і два полісмени.

Все було смертельно спокійно. Троє людей, здавалося, наближаються дуже повільно. Кемпу було цікаво, чим зараз зайнятий його противник.

Знагла він здригнувся. Внизу щось розбилося. Повагавшись, він знову спустився вниз. Раптом у будинку залунали важкі удари і тріск деревини. Почулося, ніби щось ламається, а тоді зринув різкий металічний скрегіт залізних засувів на віконницях. Повернувши ключ, він відчинив двері до кухні.

Тільки-но він це зробив, всередину влетіли тріски віконниць і осколки шибки. Він приголомшено застиг. Сама віконна рама в цілому була неушкоджена, але від шибки залишилося хіба кілька зубців. Віконниці ж потрощили сокирою, а тепер ця сокира з розмаху опускалась на віконну раму й залізні засуви, що її захищали. Аж зненацька сокира відскочила убік і зникла. Зовні з’явився револьвер: спершу лежав на стежці, а потім маленька зброя підстрибнула в повітря. Кемп сховався. Постріл пролунав запізно, і над головою в Кемпа тільки промайнула тріска з дверей, що вчасно зачинилися. Грюкнувши дверима, він почув надворі крики та сміх Грифіна. Потім удари сокирою відновилися — Невидимець продовжував колоти і ламати.

Кемп стояв у коридорі, силкуючись думати логічно. За хвилину Невидимець буде на кухні. Ці двері не зможуть його затримати, і тоді…

У парадні двері хтось знову подзвонив. Мабуть, полісмен. Кемп побіг у хол, накинув ланцюжок і відсунув засуви. Перш ніж зняти ланцюжок, він звелів дівчині заговорити, а тоді в будинок, спотикаючись, ввалилося троє людей, і Кемп знову грюкнув дверима.

— Невидимець! — вигукнув Кемп. — У нього револьвер… із двома кулями. Він убив Ейді. Чи, може, поранив його. Невже ви не бачили його на газоні? Він там лежить.

— Хто? — запитав один з полісменів.

— Ейді, — відповів Кемп.

— Ми йшли з двору, — сказала дівчина.

— Що це за осколки? — запитав один з полісменів.

— Він у кухні… або скоро там буде. Десь знайшов сокиру…

Зненацька будинок загуркотів од ударів, що лунали з кухні. Дівчина з подивом глянула в напрямі кухні й, затремтівши, відійшла до їдальні. Уривчастими реченнями Кемп намагався все пояснити. Чути було, що двері кухні піддалися.

— Сюди, — гукнув Кемп, вирішивши діяти, і штовхнув полісменів у дверний отвір їдальні. — Коцюба, — зронив він і кинувся до коминкових ґраток. Одному полісмену він віддав першу коцюбу, а другу, котру взяв у їдальні, передав другому. Раптом він сіпнувся назад.

— Ой! — скрикнув один з полісменів, присів і відбив своєю коцюбою сокиру. Револьвер зробив свій передостанній постріл, розітнувши цінний пейзаж Сидні Купера. Другий полісмен махнув коцюбою по маленькій зброї, ніби збиваючи осу, і револьвер з гуркотом упав на підлогу.

Від брязкоту заліза дівчина пронизливо заверещала, завмерши біля коминка, а потім побігла відчиняти віконниці — ймовірно, маючи намір втекти через розбите вікно.

Сокира випірнула у коридор і опустилась на два фути над землею. Було чути сапання Невидимця.

— Ви двоє, відійдіть назад, — звелів Голос. — Мені потрібен Кемп.

— А нам потрібні ви, — сказав перший поліцейський, зробивши швидкий крок уперед і замахнувшись коцюбою на Голос. Невидимець відсахнувся, і удар дістався стійці для парасольок.

Коли полісмен від власного удару втратив рівновагу, Невидимець ударив його сокирою, пом’явши шолом, як папір, і чоловік покотився по підлозі аж до сходів, що вели на кухню. Але другий полісмен, прицілившись коцюбою позаду сокири, влучив у щось м’яке, і почувся хрускіт. Хтось болісно та пронизливо скрикнув, і сокира впала на підлогу. Полісмен знову замахнувся на порожнечу, але ні у що не влучив; притиснувши ногою сокиру, він знову вдарив. А тоді застиг з коцюбою в руках, уважно дослухаючись до найменшого руху.

І почув, як вікно у їдальні відчинилось; усередині хтось заметушився. Його товариш припіднявся і сів; між оком і вухом у нього текла кров.

— Де він? — запитав полісмен з підлоги.

— Не знаю. Я його вдарив. Він стоїть десь у холі, якщо не прослизнув повз тебе. Докторе Кемп… пане!.

Пауза.

— Докторе Кемп! — знову закричав полісмен.

Другий полісмен насилу зіп’явся на ноги. Став. Раптом на сходах до кухні почулися слабкі кроки босих ніг.

— Гей! — закричав перший полісмен і відразу жбурнув коцюбу. Вона розбила маленьку газову підставку.

Він уже кинувся сходами вниз за Невидимцем, але передумав і зайшов до їдальні.

— Докторе Кемп… — почав він — і різко зупинився. — Доктор Кемп — герой, — сказав він, і його товариш озирнувся через плече.

Вікно їдальні було розчинене навстіж, і не було ні хатньої робітниці, ні Кемпа.

Свою думку про Кемпа другий полісмен висловив стисло і в яскравих барвах.

Розділ XXVIII Загнаний мисливець

Містер Гілес серед домовласників був найближчим сусідою містера Кемпа. Коли почалась облога Кемпового будинку, він спав у своїй літній хатині. Містер Гілес належав до відважної меншості, котра відмовлялась вірити «у всі ті дурниці» про Невидимця. Однак його дружина повірила, про що пізніше неодноразово нагадувала йому. Він наполягав на прогулянці в саду, ніби нічого не трапилось, а по обіді пішов спати за звичкою, що виробилася роками. Він спав, незважаючи на дзвін вікон, а потім несподівано прокинувся з дивним переконанням, що щось негаразд. Він поглянув на будинок Кемпа, протер очі, знову поглянув. Потім опустив ноги на землю і сів, дослухаючись. Хай який він був вражений, але дивина не зникала з-перед очей. Будинок мав такий вигляд, ніби його покинули вже багато тижнів тому… після якогось дикого заколоту. Всі шибки були розбиті, і всюди, окрім вікон в кабінеті на башті, були зачинені внутрішні віконниці.

— Я б міг заприсягтись… — поглянув він на годинник, — що ще двадцять хвилин тому все було гаразд.

Зоддалік до нього долинув ритмічний струс і брязкіт скла. А потім, поки він сидів з розтуленим ротом, трапилася ще одна дивовижна річ. З дикою силою вилетіли віконниці на вікні у вітальні, і з’явилася хатня робітниця, вдягнена й у капелюсі, нестямно намагаючись відкинути віконну раму. Раптом біля неї виринув чоловік… доктор Кемп! Уже за мить вікно відчинилося, і хатня робітниця полізла крізь нього надвір; майнувши вперед, вона зникла серед чагарників. Містер Гілес підвівся, щось палко й нерозбірливо бурмочучи на таку дивину. Він бачив, як Кемп виліз на підвіконня, зістрибнув з вікна і знову з’явився — і, пригинаючись, побіг стежкою попри чагарники, ніби від когось ховаючись. Зник за верболозом і показався знову, коли перелазив через огорожу, що оточувала долину. За секунду він перемахнув через неї і величезними кроками побіг схилом до містера Гілеса.

— О Боже! — вигукнув містер Гілес, вражений наглою думкою. — То це отой жорстокий Невидимець! Все-таки це правда!

Побачивши таке, містер Гілес почав діяти, і його кухар, що спостерігав за ним з верхнього вікна, з подивом побачив, як господар кинувся до будинку зі швидкістю дев’ять миль на годину. Почулося грюкання дверей, калатання дзвоника і голос містера Гілеса: господар ревів, наче бик.

— Позачиняйте двері, вікна, все!.. Невидимець наближається!

Будинок одразу завирував од криків, указівок і метушні. Гілес і сам побіг зачиняти скляні двері на терасу; тільки-но він це зробив, Кемпова голова та плечі, а згодом і коліна з’явилися над садовим парканом. Уже за мить Кемп борознив спаржу і біг через тенісне поле до будинку.

— Я вас не впущу, — сказав містер Гілес, засуваючи засуви. — Мені дуже прикро, якщо він женеться за вами, але вам не можна сюди заходити!

Нажаханий Кемп став біля скляних дверей; спочатку він злегка постукав, а потім заходився несамовито грюкати в шибку. Потім, побачивши, що його зусилля марні, він перебіг терасу, перестрибнув через бильце і почав наполегливо стукати у бічні двері. Тоді вибіг крізь бічну хвіртку в паркані, оббіг будинок і помчав по дорозі на пагорби. А переляканий містер Гілес, витріщаючись із вікна, побачив, що ледве Кемп зник, як спаржу потоптали невидимі ноги. Після цього містер Гілес стрімко втік нагору, і решта переслідування залишилась поза його полем зору. Але, проходячи повз вікна біля сходів, він почув, як грюкнула бічна хвіртка в паркані.

Потому як Кемп вискочив на дорогу, що вела на пагорби, він, певна річ, обрав напрям униз. Отож він так само біг сам-один, як і той чоловік, за котрим ще тільки чотири дні тому він так критично спостерігав з башти. Як на людину без підготовки, біг він досить добре, і хоч обличчя в нього зблідло і заросилося потом, розум залишався холодним до останнього. Він мчав великими кроками, а де траплялися ямки, чи каміння, чи сліпуче зблискували уламки розбитого скла, ступав просто по них, залишаючи невидимим босим ногам обирати свій напрям.

Уперше в житті Кемп довідався, що дорога на пагорби неописанно довга й безлюдна, а околиці міста — так далеко внизу, біля підніжжя гори, що аж дивно. Немає повільнішого й болючішого способу просування, ніж біг. Усі будиночки, що по обіді спали на осонні, здавалися замкненими на замки й засуви, та й не було жодних сумнівів, що вони справді замкнені на замки й засуви — на його власне розпорядження. Але, в усякому разі, люди могли б зробити собі спостережний пункт про всяк випадок… такий випадок, як цей! Місто наблизилося, море позаду нього зникло з поля зору, а люди внизу заворушилися. До підніжжя пагорба якраз прибувала конка. Трохи далі був поліцейський відділок. Це раптом не кроки почулись позаду? Ривок!

Люди внизу витріщалися на Кемпа, один чи двоє побігли; Кемп уже добряче засапався. Конка була вже зовсім близько, а у «Веселих гравцях у крикет» з гуркотом замикали двері. За конкою виднілися стовпи та купи гравію — там велися дренажні роботи. У Кемпа на мить зринула ідея стрибнути у вагон, грюкнути дверима, але він передумав і вирішив бігти у поліцейський відділок. За мить він проминув двері «Веселих гравців у крикет» і опинився на спекотній робочій вулиці, в оточенні людей. Візник конки і його помічник, здивовані такою Кемповою поспішністю, стояли, витріщивши очі, забувши, що слід запрягати коня. Пізніше над купами гравію з’явилися здивовані обличчя землекопів.

Кемп на деякий час уповільнив ходу, але тут почув швидкі кроки свого переслідувача — і знову помчав.

— Невидимець! — загукав він до землекопів, розмахуючи руками, і натхненно перестрибнув вириту яму, щоб таким чином між ним і погонею опинився великий гурт людей. Потім, відкинувши ідею з поліцейським відділком, він звернув у бічну вуличку, промчав повз візок торгівця овочами, на частку секунди завагався біля дверей цукерні, а тоді рвонув у провулок, що вів назад на головну вулицю. Там гралося двоє чи троє дітлахів, і з його появою вони заверещали й розбіглися; тут-таки повідчинювалися двері й вікна, і розгнівані матері почали щось кричали Кемпові вслід. А він знову опинився на Гіл-стріт, за триста ярдів від колії конки, й одразу побачив безладний галас і біганину.

Він мимохідь оглянув вулицю, що вела на пагорби. За дюжину ярдів від нього біг здоровань-землекоп, раз у раз лаючись і злісно розмахуючи лопатою, а за ним зі стисненими кулаками мчав кондуктор конки. Інші люди з вулиці приєднувалися до цих двох, розмахуючи хто чим і репетуючи. До міста бігли чоловіки й жінки, і Кемп ясно побачив, як з дверей крамниці вийшов чоловік із палицею в руках.

— Розійдіться! Розійдіться! — кричав хтось.

Кемп раптом зрозумів, що умови переслідування змінились. Він зупинився і задихано роззирнувся.

— Він десь поруч! — загукав він. — Вишикуйтеся впоперек…

Тут його буцнули у вухо, і він захитався, силкуючись зазирнути в обличчя своєму невидимому противнику. Ледве втримавшись на ногах, він марно вдарив порожнечу. Потім йому знову зацідили під щелепу, і він сторчголов полетів на землю. За мить чиєсь коліно притисло йому груди, і пара нетерплячих рух схопила його за горло, але тиск однієї долоні був слабший, ніж другої; Кемп розімкнув руки Невидимця, почув болісний скрик свого супротивника, а тоді над ним майнула лопата землекопа і з глухим звуком об щось ударилася. Кемп відчув на обличчі краплю вологи. Тиск на горлі знагла послабився, і конвульсивним зусиллям Кемп звільнився, вхопився за слабке плече і накинувся на свого противника. Притиснув до землі невидимі лікті.

— Я спіймав його! — закричав Кемп. — Допоможіть! Допоможіть… тримайте! Він на землі! Тримайте його за ноги!

Вже за мить всі довкруж ринулись у бійку, і якби хтось у цей час з’явився на дорозі, міг би подумати, що тут грають у на диво жорстоке регбі. Після Кемпових криків уже не чулося вигуків — тільки звуки ударів, тупіт ніг і важке сапання.

Потім надзвичайним зусиллям Невидимець відштовхнув від себе пару нападників і звівся на коліна. Кемп прилип до нього спереду, як мисливський собака до оленя, а ще дюжина рук хапали, затискали і дерли незримого. Кондуктор конки несподівано вхопив його за шию і за плечі й потягнув назад на землю.

Знов утворилася метушлива купа. Боюся, Невидимця жорстоко били ногами. А потім зірвався дикий крик: «Помилуйте! Помилуйте!» — але швидко згас, придушений.

— Відійдіть, бовдури! — глухо закричав Кемп, і міцні чоловіки відступили назад. — Він поранений, кажу вам. Відійдіть!

Після короткого зусилля вдалося розчистити простір, а потім коло нетерплячих людей побачило, що доктор, ставши навколішки, повис, як здалось, на п’ятнадцять дюймів у повітрі, притискаючи до землі невидимі руки. Позаду нього полісмен тримав невидимі ноги.

— Не відпускайте його, — закричав здоровань-землекоп, тримаючи заплямовану кров’ю лопату, — він прикидається.

— Він не прикидається, — сказав доктор, обережно піднімаючи коліно, — але я потримаю його.

У Кемпа на обличчі був синець, і воно починало червоніти; губа кривавилася, і говорив він нерозбірливо. Однією рукою він, здавалося, мацає обличчя.

— Рот весь мокрий, — сказав він. А потім скрикнув: — О Боже!

Він різко підвівся, а тоді присів навколішки на землю збоку від невидимої істоти. Почулася штовханина і човгання — з’явились нові роззяви, посиливши тиск натовпу. Люди почали виходити з будинків. Раптом навстіж відчинилися двері «Веселих гравців у крикет». Але говорилося дуже мало.

Кемп заходився щось мацати — його рука, здавалося, ковзає в порожньому повітрі.

— Він не дихає, — сказав він, а потім додав, — я не чую його серця. А бік… ой!

Раптом якась стара, що визирала з-під руки здорованя-землекопа, пронизливо заверещала.

— Подивіться! — крикнула вона, тицяючи зморшкуватим пальцем.

Подивившись туди, куди вона вказала, всі побачили слабкий і прозорий, ніби скляний, контур руки, в якому можна було розрізнити вени, артерії, кістки й нерви, — всі побачили безвольно простерту руку. Просто на очах вона ставала туманною і непрозорою.

— Гей! — скрикнув полісмен. — Тут його ноги показуються!

І отак, повільно, починаючи з рук і ніг і рухаючись до життєво важливої середини тіла, тривала ця дивна переміна. Це було схоже на повільне поширення отрути. Спочатку з’явились маленькі білі нерви, сірий туманний обрис руки, потім скляні кістки й заплутані артерії, потім м’язи та шкіра; спершу це була слабка туманність, а потім усе швидко стало щільним і світлонепроникним. Тепер видно стало розчавлені груди і плечі та тьмяний обрис перекривленого й побитого обличчя.

Коли нарешті натовп розступився і Кемп зміг випростатися, на землі лежало голе, жалюгідне, побите й понівечене тіло парубка років тридцятьох. Волосся і брови були в нього білі… не сиві, як у старого, а білі, як у альбіноса… а очі його були схожі на гранати. Долоні були стиснені, очі широко розплющені, і на обличчі застиг гнів і переляк.

— Затуліть йому обличчя! — вигукнув якийсь чоловік. — Заради Бога, затуліть це обличчя!

Трійцю дітлахів, які проштовхувалися крізь натовп, миттєво схопили й відіслали геть.

Хтось із шинку приніс простирадло, і Невидимця, прикривши, внесли у будинок. І так він лежав на потертому ліжку, в убогій, погано освітленій спальні, оточений натовпом схвильованих неосвічених людей, побитий і поранений, зраджений, не отримавши ні краплі співчуття, — так Грифін, який першим з людей зробився невидимим, Грифін, найобдарованіший фізик, якого світ іще не бачив, катастрофічно завершив свою дивовижну й моторошну діяльність.

Епілог

Так закінчується історія про дивовижні та зловісні досліди Невидимця. І якщо хочете більше про нього дізнатись, вам слід сходити до маленького готелю поблизу Порт-Стоу і порозмовляти з власником. На вивісці готелю зображено капелюх і черевики, а називається він так само, як і наша історія. Господар — низький гладкий чоловік з циліндричним носом, жорстким як дріт волоссям і незвично рожевим обличчям. Щедро випийте, і він великодушно розповість вам про всі події, що трапилися з ним відтоді, і про те, як чимало юристів намагались позбавити його грошей, котрі у нього знайшли.

— Коли знайшли гроші, але не могли довести, чиї вони, то хай мені грець, — розповість він, — якщо зі мною не носилися, як зі скарбом! Хіба я схожий скарб? А потім якийсь джентльмен давав мені по гінеї за ніч, щоб я розповідав цю історію у мюзик-холі. Давали, скільки скажу, і все за мої слова.

А якщо ви схочете урвати потік його спогадів, ви завжди можете зробити це, запитавши, чи фігурували в історії три записники. Він припустить, що фігурували, і продовжить урочисто пояснювати, що всім здається, ніби вони й зараз у нього. Але, на жаль, у нього їх нема. «Невидимець забрав їх, щоб заховати, коли я утік від нього до Порт-Стоу. Це містер Кемп подав усім ідею, що вони в мене».

А потім він впаде в задумливий стан, крадькома за вами спостерігатиме, нервово метушитиметься зі склянками і нарешті вийде з шинку.

Він старий парубок, і смаки в нього завжди були парубоцькі, й у будинку взагалі нема жінок. Верхній одяг він застібає на ґудзики — так йому належиться за статусом, — але що стосується інтимніших деталей, таких як підтяжки, наприклад, він і досі користується мотузками. Справу свою він веде без особливої підприємливості, зате переймається через її репутацію. Рухається він повільно й любить помізкувати. У містечку він має славу людини кмітливої і ощадливої, а його знанню доріг Південної Англії позаздрив би навіть Кобет[9].

А в неділю вранці, весь рік, кожного недільного ранку, поки його заклад закритий для світу, і щоночі після десятої він іде до своєї вітальні, несучи склянку джину, ледь розбавленого водою, і, поставивши, її на стіл, відчиняє шафу, потім відкриває коробку в тій шафі, висуває шухляду в тій коробці, виймає три томи в коричневих шкіряних шабатурках і урочисто кладе їх на середину столу. Обкладинки потерті від негоди і мають зеленкуваті плями, бо якось вони трохи полежали в канаві, а деякі сторінки начисто розмиті брудною водою. Пожираючи очима записники, хазяїн сідає в крісло, повільно наповнює довгу глиняну люльку. Потім він підсуває один з записників до себе, розгортає і починає вивчати, гортаючи сторінки то вперед, то назад.

Його брови насуплені, а губи важко рухаються.

— Шестикутник, маленька двійка згори, хрестик і якась дурниця. Боже, Боже! Що в нього був за розум!

Розслабившись, він відкидається назад і мружиться від диму в кімнаті, роздивляючись речі, невидимі для інших очей.

— Повно таємниць, — каже він. — Дивовижних таємниць! Колись я їх зрозумію… Боже! Я б діяв інакше, не так, як він; я би просто… та годі! — затягується він люлькою.

Отак він впадає у мрії, безсмертні й дивовижні мрії його життя. І хоча Кемп безперервно розшукує нотатки, жодна жива душа, окрім власника готелю, не знає, де заховані записники, які бережуть підступні таємниці невидимості й дюжину інших чудернацьких секретів. І аж до його смерті ніхто про них не дізнається.

Загрузка...