Невидимець (збірка)

I

Мандрівник у Часі (так буде найзручніше його називати) роз’яснював нам щось неймовірне. Його сірі очі сяяли і виблискували, а обличчя, зазвичай бліде, на цей раз було рум’яним і жвавим. У коминку яскраво палахкотів вогонь. Свічки в срібних поставниках у вигляді лілій освітлювали бульбашки, які спалахували і зникали в наших склянках. Ми сиділи у кріслах, змодельованих самим Мандрівником, і вони радше обіймали та погладжували нас, ніж були просто призначені для того, щоб у них сидіти. Панувала та приємна пообідня атмосфера, коли думки, вільні від кайданів наукової точності, м’яко ширяють у повітрі. Мандрівник розповідав, відзначаючи важливі місця худорлявим вказівним пальцем, а ми сиділи і ліниво захоплювались його серйозним викладом цієї, як нам здавалося, парадоксальної теорії та його здобутками.

— Уважно стежте за мною. Я змушений заперечити кілька загальноприйнятих уявлень. Наприклад, геометрія, якої вас вчили у школі, цілковито побудована на хибних переконаннях.

— Чи не здається вам, що ви забагато від нас очікуєте для початку? — сказав рудоволосий Філбі, який любив сперечатися.

— Я не проситиму вас приймати щось на віру, без ґрунтовних доказів. Незабаром ви погодитеся з тим, що мені потрібно. Ви ж, звісно, розумієте, що математичної лінії — лінії, яка має нульову товщину, — насправді не існує. Вас цьому вчили? Так само, як не існує математичної площини. Ці речі — всього лише абстракція.

— Ви маєте рацію, — промовив Психолог.

— Таким самим чином не може існувати куба, який має тільки довжину, ширину і висоту.

— А ось із цим я не згідний, — сказав Філбі. — Тверде тіло може існувати. Усі реальні речі…

— Більшість людей так і гадає. Але заждіть, чи може існувати моментальний куб?

— Не зовсім розумію, про що ви, — сказав Філбі.

— Чи може існувати куб, якого ніколи не було в реальному часі?

Філбі замислився.

— Безсумнівно, — вів далі Мандрівник у Часі, — будь-який реально існуючий об’єкт повинен мати чотири виміри: довжину, ширину, висоту і… тривалість. Але через властиву нам нестійкість, про яку я зараз розповім, ми часто не помічаємо цього факту. Насправді існує чотири виміри: три з них ми називаємо проекціями простору, а четвертий — час. Щоправда, існує хибна тенденція чітко відділяти перші три виміри від останнього; це пояснюється тим, що наша свідомість ритмічно рухається в одному напрямку вздовж часового відтинку від початку до кінця наших життів.

— Це все, — мовив Юнак, нервово намагаючись підпалити від лампи погаслу сигару, — це все… цілком зрозуміло.

— Дивовижним є те, наскільки цей факт недооцінюється, — продовжував Мандрівник у Часі трохи бадьорішим голосом. — Насправді саме час є четвертим виміром, хоча люди не завжди це розуміють, коли говорять про четвертий вимір. Просто це інший погляд на час. Між часом та будь-яким із трьох інших вимірів немає жодної різниці. Єдина відмінність полягає в тому, що наша свідомість рухається вздовж нього. Але деякі не надто мудрі люди дещо неправильно розглядають цю ідею. Знаєте, що вони кажуть про четвертий вимір?

— Я не знаю, — сказав Провінційний Мер.

— Приблизно так. Вважається, що простір, який розглядають наші математики, має три виміри — довжину, ширину і висоту, — і завжди визначається трьома площинами, які розташовані під прямим кутом одна до одної. Але деякі по-філософському налаштовані люди замислилися: чому саме три виміри? Чому не може існувати четвертої площини, яка б перебувала під прямим кутом до інших трьох? Дійшло навіть до спроб створити чотиривимірну геометрію. Десь близько місяця тому професор Саймон Ньюкоум[10] роз’яснював цю теорію Математичній спілці Нью-Йорка. Ви, вочевидь, знаєте, як зображується тривимірна фігура на плоскій поверхні, що має тільки два виміри. Аналогічно вони вважають, що за зразком тривимірного відтворення можна зобразити фігуру, яка має чотири виміри, якщо тільки вдасться оволодіти перспективою. Розумієте?

— Думаю, так, — пробурмотів Провінційний Мер і, насупивши брови, глибоко замислився. Його губи ворушилися так, ніби він повторював якесь заклинання.

— Так, напевно, тепер я розумію, — сказав він за деякий час, на якусь мить пожвавившись.

— Гадаю, варто вам знати, що я протягом певного часу працював над цією чотиривимірною геометрією і досягнув досить цікавих результатів. Наприклад, ось портрет людини у восьмирічному віці, у віці п’ятнадцятьох років, у сімнадцять, у двадцять три тощо. Усе це, очевидячки, просто відрізки, тривимірні репрезентації чотиривимірної сутності цієї істоти. Її чотиривимірна сутність є фіксованою і незмінною.

Науковці дуже добре знають, — вів далі Мандрівник у Часі, витримавши паузу для того, щоб ми встигли засвоїти сказане, — що час — це лише один із видів простору. Ось перед вами популярна наукова діаграма — метеорологічне зведення. Лінія, по якій я веду пальцем, показує рух барометра. Вчора він був ось тут, високо, вночі впав, сьогодні вранці знову стрибнув і поступово піднімався аж до цього місця. Звісно, ртутний стовпчик не рухався вздовж цієї лінії в жодному з загальновизнаних вимірів простору. Але немає сумніву, що він усе-таки рухався вздовж цієї лінії, і отже, ми повинні визнати, що ця лінія проходить вздовж часового виміру.

— Але якщо час — це справді тільки четвертий вимір простору, — сказав Медик, не відриваючи погляду від жарини в коминку, — чому тоді він вважається і завжди вважався чимось зовсім іншим? І чому ми не можемо пересуватися в часі так, як ми пересуваємося в інших вимірах простору?

Мандрівник у Часі всміхнувся.

— Ви впевнені, що ми можемо вільно рухатись у просторі? Ну що ж, ми можемо ходити вперед і назад, досить вільно пересуватися ліворуч і праворуч — це завжди було доступно людям. Я згідний, що ми вільно рухаємось у двох вимірах. Але як щодо руху догори і донизу? Тут нас обмежує сила тяжіння.

— Не завжди, — заперечив Медик, — адже існують повітряні кулі.

— Але поки їх не винайшли, люди не могли пересуватись у вертикальному напрямі, якщо не брати до уваги безладні стрибки та нерівності земної поверхні.

— Але все-таки вони могли бодай трішки пересуватися догори та донизу, — сказав Медик.

— Легше, набагато легше донизу, ніж догори.

— Але ж у часі ми взагалі не можемо пересуватись. Ми не здатні зрушити з точки теперішнього моменту!

— Вельмишановний сер, а от якраз у цьому ви помиляєтеся. Весь світ у цьому помиляється. Насправді ми постійно віддаляємося від теперішнього моменту. Свідомість людини, що є нематеріальною і не має вимірів, від її народження і до смерті рухається вздовж часового виміру з незмінною швидкістю. Саме так ми були б змушені рухатися донизу, якби починали своє існування на висоті п’ятдесят миль над землею.

— Але тут є одна проблема, — втрутився Психолог. — У всіх вимірах простору ми можемо вільно пересуватися в будь-якому напрямку, коли нам цього заманеться, а в часі — ні.

— От саме з цього і починається моє велике відкриття. Ви помиляєтеся стосовно неможливості вільного пересування в часі. Наприклад, якщо якийсь минулий випадок яскраво постає в моїй пам’яті, я повертаюся в той час, коли він стався; я, як кажуть, десь витаю в небесах. Я ніби роблю короткий стрибок назад. Певна річ, я не здатний перебувати там стільки часу, скільки мені заманеться, точно як звір або дикун не можуть сидіти на висоті шість футів над землею, скільки їм закортить. Але цивілізована людина має перевагу над дикуном, адже в повітряній кулі здатна піднятися вгору всупереч силі тяжіння. Чому ж тоді ми не можемо сподіватися, що колись навчимося зупиняти або прискорювати повільний рух уздовж часового відрізку, або навіть розвертатись і рухатись у протилежному напрямі?

— Ні, — почав Філбі, — це все…

— Чому ні? — поцікавився Мандрівник у Часі.

— Це суперечить здоровому глузду, — сказав Філбі.

— Якому глузду? — мовив Мандрівник у Часі.

— Ви можете наводити безліч аргументів, щоб видати чорне за біле, — сказав Філбі, — але мене ви не переконаєте.

— Може, й не переконаю, — зронив Мандрівник у Часі. — Але тепер ви маєте уявлення про мої дослідження в галузі чотиривимірної геометрії. Вже дуже давно я почав думати про машину…

— Яка подорожує в часі! — вигукнув Юнак.

— Яка здатна пересуватись у будь-якому напрямі простору і часу, як цього забажає її пілот.

Філбі тільки розсміявся.

— І я маю експериментальне підтвердження, — сказав Мандрівник у Часі.

— Така машина була б надзвичайно корисною для істориків, — припустив Психолог. — Можна було б повернутися в минуле і перевірити достовірність, наприклад, битви при Гастингсі![11]

— Ви не вважаєте, що привернете до себе увагу? — сказав Медик. — Наші пращури не надто терпимо ставилися до анахронізмів.

— Можна було б вивчати грецьку, чуючи її з вуст самого Платона або Гомера, — міркував Юнак.

— У такому разі випускний іспит ви провалите. Філологи занадто вже вдосконалили грецьку мову.

— Але ж є ще майбутнє, — мовив Юнак. — Ви тільки подумайте! Можна буде вкласти кудись гроші під проценти — і сміливо вирушати вперед!

— А там наразитися на суспільство, — сказав я, — створене цілковито на комуністичних засадах.

— З усіх божевільних, новаторських теорій… — почав був Психолог.

— Мені теж так здавалося, отож я нікому про це не розповідав, аж поки…

— Експериментальне підтвердження? — вигукнув я. — Ви хочете сказати, що можете це підтвердити?

— Отже, дослід! — крикнув Філбі, явно виснажений напруженими міркуваннями.

— Ну що ж, покажіть нам свій дослід, — сказав Психолог, — хоча мені здається, що це все — якийсь розіграш.

Мандрівник у Часі всміхнувся. Потім, досі м’яко посміхаючись і тримаючи руки глибоко в кишенях, він повільно вийшов з кімнати, і ми почули шурхотіння капців у довгому коридорі, що вів до його лабораторії.

Психолог подивився на нас.

— Цікаво, що він нам покаже?

— Напевно, якийсь спритний фокус або трюк, — сказав Медик, після чого Філбі почав розповідати про фокусника, якого він бачив у Берслемі[12], але тільки-но він почав, Мандрівник у Часі повернувся, і розповідь не вдалася.

Річ, яку тримав у руках Мандрівник в Часі, мала блискучий металевий каркас і була дуже витончена. За розміром — трохи більша за невеликий годинник. У корпусі присутня була слонова кістка і ще якийсь прозорий кристалічний матеріал. Подальші події я спробую описати детальніше, тому що їх абсолютно неможливо пояснити — якщо не вірити тлумаченню Мандрівника в Часі. В кімнаті було кілька восьмикутних столиків. Один з них він поставив перед коминком, двома ніжками на килимок. Прилад він поклав на столик, тоді підсунув крісло і сів. Крім пристрою, на столі була хіба невеличка лампа з абажуром, котра яскраво його освітлювала. В кімнаті було з десяток свічок — дві у латунних поставниках на коминку і ще декілька в канделябрах — отож освітлення в приміщенні було чудове. Я сів у низьке крісло, що стояло найближче до вогню, трохи присунув його й опинився майже між Мандрівником у Часі та коминком. Філбі всівся позаду Мандрівника, маючи змогу дивитися з-за його плеча. Медик і Провінційний Мер розташувалися з правого боку, а Психолог — ліворуч. Юнак стояв за спиною Психолога. Усі ми були насторожі. За таких обставин будь-яка облуда, будь-який фокус, хоч який хитрий і спритний, здавався мені неможливим.

Мандрівник у часі поглянув на нас, тоді на механізм.

— Ну і?.. — мовив Психолог.

— Ця невеличка річ, — почав пояснювати Мандрівник у Часі, поклавши лікті на стіл і тримаючи долоні над пристроєм, — це тільки модель. Ескіз машини, яка подорожує в часі.

Як бачите, ця річ дивно викривлена, а ось тут поблискує, що надає їй майже нереального вигляду.

Він показав пальцем, куди слід.

— Ось тут розташована маленька біла ручка, а тут — іще одна.

Підвівшись з крісла, Медик почав роздивлятися пристрій.

— Дуже красиво зроблена, — сказав він.

— Я працював над нею два роки, — відповів на це Мандрівник у Часі. — А тепер зверніть увагу на те, — продовжив він по тому, як ми всі за прикладом Медика уважно роздивилися прилад, — що коли я натисну цю ручку, машина плавно вирушить у майбутнє. Друга ж ручка має зворотну дію. Це маленьке сідло репрезентує сидіння мандрівника в часі. Зараз я натисну ручку, і пристрій запрацює. Він просто пропаде, зникне — відпливе у майбутній час. Стежте за ним дуже уважно. Також дивіться на стіл і переконайтеся, що тут немає жодних трюків. Я не хочу змарнувати цю модель, а потім почути, що я шахрай.

Після цього запала тиша, яка тривала близько хвилини. Психолог хотів щось мені сказати, але передумав. Потім Мандрівник у Часі простягнув руку, щоб натиснути на ручку…

— Ні, — раптом сказав він. — Дайте мені свою руку.

Він повернувся до Психолога, взяв його за руку і попросив, щоб той витягнув вказівний палець. Отже, саме Психолог своєю рукою відіслав модель Машини Часу в безкраю подорож. Ми всі уважно стежили за поворотом ручки. Я абсолютно впевнений, що ніяких махінацій не було. Був тільки подих вітру, від якого затремтів вогонь у лампі. На коминку погасла одна свічка. Машина раптом закрутилася, потім стала нечіткою, якусь секунду скидалася на привид, на маленький яскравий вихор з латуні та слонової кістки, а потому щезла — просто зникла! На столі вже не було нічого, крім лампи.

Якусь хвилину ніхто не зронив ні слова. Потім Філбі вилаявся.

Подолавши заціпеніння, Психолог раптом зазирнув під стіл, на що Мандрівник у Часі весело розсміявся.

— Ну? — сказав він ніби у відповідь на недовіру Психолога.

Підвівся і підійшов до коминка, де стояла табакерка з тютюном. Ставши спиною до нас, він почав набивати люльку.

Ми втупились один в одного.

— Послухайте, — мовив Медик, — ви що, серйозно? Ви справді вірите, що ця машина вирушила в подорож у часі?

— Звісна річ, — відповів він, після чого нахилився до вогню, щоб підпалити скручений шматок паперу. Тоді обернувся, розкурюючи люльку, і глянув на Психолога, який, вдаючи, що він не спантеличений, дістав сигару і, забувши відрізати кінчик, намагався її підкурити.

— Ба більше, я вже майже закінчив велику машину, вона тут, — він показав у напрямку лабораторії, — і коли вона буде готова, я збираюся сам здійснити подорож — на свій страх і ризик.

— Ви хочете сказати, що прилад вирушив у майбутнє? — запитав Філбі.

— В майбутнє або в минуле — цього я точно не знаю.

За хвилину на Психолога зійшло осяяння.

— Якщо він кудись і вирушив, то тільки в минуле, — сказав він.

— Чому? — запитав Мандрівник у Часі.

— Тому що очевидно: він не пересувався у просторі, і якби цей пристрій рухався в майбутнє, то весь цей час він іще був би тут, бо він повинен був би пройти через цей час.

— Але якщо він помандрував у минуле, — сказав я, — він був би тут, тільки-но ми увійшли б до кімнати, був би тут і минулого четверга, коли ми тут сиділи, і за тиждень до того, і так далі!

— Це ґрунтовні заперечення, — сказав Провінційний Мер безпристрасним тоном і глянув на Мандрівника в Часі.

— Аж ніяк, — відповів Мандрівник у Часі й повернувся до Психолога. — Гадаю, це ви зможете пояснити. Ідеться про розмите сприйняття.

— Певна річ, — відповів Психолог, чим нас усіх заспокоїв. — Це простий психологічний принцип. Я мав би подумати про це раніше. Все досить просто, це не такий уже й парадокс. Ми не здатні побачити або сприйняти цей пристрій, як і не здатні побачити шпицю в колесі, яке швидко обертається, або кулю під час польоту. Якщо прилад рухається в часі у п’ятдесят або в сто разів швидше, ніж ми, якщо він долає хвилину, тоді як ми долаємо тільки секунду, тоді, звісно, відчуття, які він залишає, будуть у п’ятдесят чи сто разів слабшими, ніж якби він не мандрував у часі. Це досить просто, — він провів рукою в повітрі над місцем, де лежав прилад. — Розумієте? — засміявся він.

З хвилину ми сиділи, витріщаючись на порожній стіл. Потім Мандрівник у Часі запитав, щó ми про все це думаємо.

— Сьогодні це звучить досить правдоподібно, — сказав Медик, — але слід зачекати до завтра. Почекайте ранкового просвітлення думок.

— Хочете побачити саму Машину Часу? — запитав Мандрівник у Часі. Він схопив лампу і повів нас до лабораторії довгим коридором, у якому гуляли протяги. Я добре пам’ятаю відблиски світла і танок тіней, широкі обриси Мандрівникової голови, в якій хтозна-що творилося; ніколи не забуду, як ми йшли за ним, спантеличені, але досі недовірливі, і як у лабораторії побачили пристрій — більший за розмірами варіант невеличкого механізму, котрий кілька хвилин тому щез просто у нас на очах. Корпус був частково з нікелю, частково зі слонової кістки, деякі частини були вирізані чи випиляні з гірського кришталю. Загалом машина була готова, тільки звивисті кристалічні бруски ще не були завершені, вони лежали на лаві біля паперів з якимись кресленнями. Я підняв один з них, щоб краще його роздивитися. Здавалося, він зроблений з кварцу.

— Послухайте, — сказав Медик, — ви це цілком серйозно? Чи це просто розіграш, як привид, яким ви налякали нас минулого Різдва?

— За допомогою цієї машини, — озвався Мандрівник у Часі, високо тримаючи лампу, — я збираюся досліджувати час. Ніколи в житті я не був серйознішим, ніж зараз. Що ще не ясно?

Ми не знали, що на це відповісти.

Понад плечем Медика я зустрівся поглядом з Філбі, і той похмуро підморгнув мені.

II

Мені здається, що тоді ніхто з нас усе-таки не вірив у Машину Часу. Насправді Мандрівник у Часі належав до людей, занадто розумних для того, щоб їм вірити: ніколи не було відчуття, що ми бачимо його наскрізь; ми зажди підозрювали, що за його прозорою відвертістю ховається тонкий розум і ледве вловима потаємність. Якби, наприклад, машину нам показав Філбі і пояснив усе точно так, як це зробив Мандрівник у Часі, ми поставилися б до цього менш скептично. Тому що його мотиви були б нам зрозумілі — навіть різник здатен зрозуміти Філбі. Але Мандрівником у Часі керувала не просто примха, тому ми не довіряли йому. Речі, з яких можна скласти уявлення про не таку розумну людину, в його руках видавалися просто хитрими трюками. Робити щось занадто легко — це помилка. Серйозні люди, які сприймали Мандрівника серйозно, ніколи не могли повністю довіряти його манерам; підсвідомо вони відчували, що коли міркуватимуть і виноситимуть судження разом з ним, їхня репутація може опинитися в такій небезпеці, як крихка порцеляна в дитячій кімнаті. Отож я не думаю, що між тим четвергом і наступним хтось із нас багато розмовляв про подорожі в часі, хоча, безперечно, химерна теоретична можливість їхнього здійснення займала значну частину наших думок. Ми роздумували про правдоподібність такої можливості та про малу ймовірність її практичного здійснення, про дивну перспективу анахронізму і повний безлад, яким би він супроводжувався. Особисто мене найбільше захопив дослід з моделлю Машини Часу. Я пам’ятаю, що говорив про це з Медиком, коли зустрів його у п’ятницю на зборах Ліннейського товариства[13]. Він розповів, що бачив щось подібне в Тьюбінґені[14], й особливо наголошував на тому, що погасла свічка. Але він не міг пояснити, як цей фокус робиться.

Наступного четверга я знову вирушив у Ричмонд[15]. Гадаю, у Мандрівника в Часі я був одним з найчастіших гостей. Я трохи запізнився, у вітальні вже було четверо чи п’ятеро людей. Біля коминка стояв Медик, в одній руці він тримав аркуш паперу, в другій — годинник. Я озирнувся, шукаючи поглядом Мандрівника в Часі.

— Уже пів на восьму, — сказав Медик. — Мабуть, час починати вечерю.

— А де?.. — запитав я, назвавши ім’я господаря.

— Ви щойно прийшли? Все дуже дивно. Він чомусь затримується. У записці він просить мене розпочинати вечерю о сьомій, якщо він до цього часу не повернеться. Каже, що пояснить усе, коли прийде.

— Не хочеться, щоб їжа охолола, — сказав Редактор відомої щоденної газети.

Тоді Медик подзвонив у дзвінок.

Із присутніх минулого разу на цій вечері були тільки Психолог, Медик і я. Рештою гостей були: Бленк, Редактор, про котрого я щойно згадував; якийсь журналіст і ще один мовчазний, сором’язливий бородань, з яким я не був знайомий і який, здається, за весь вечір не зронив жодного слова. Під час вечері висловлювалися різні здогадки про причину відсутності Мандрівника в Часі, і я напівжартома сказав, що він, можливо, вирушив у подорож у часі. Редактор не зрозумів, щó я маю на увазі, і Психолог почав сухо розповідати про «винахідливий і парадоксальний фокус», свідками якого ми стали тиждень тому. Він був саме на середині оповіді, коли повільно й безшумно почали прочинятися двері, які вели в коридор. Я сидів найближче від них, тому побачив це першим.

— Добридень! — мовив я. — Нарешті!

Двері відчинилися ширше, і на порозі з’явився Мандрівник у Часі. Я скрикнув від подиву.

— Господи! Що сталося?! — вигукнув Медик, який побачив його наступним.

Усі обернулися до дверей.

Мандрівник мав дуже дивний вигляд. Одяг на ньому був брудний і закурений, на рукавах — якісь зелені плями. Скуйовджене волосся здавалося посивілим — не відомо, чи таке враження склалося через бруд і пил, чи волосся справді втратило колір. Обличчя — смертельно бліде, виснажене і викривлене у гримасі страждання, на підборідді виднівся напівзагоєний коричнюватий шрам. Якусь мить Мандрівник постояв у дверях; здавалося, що яскраве світло засліплює його. Потім він увійшов до кімнати, шкутильгаючи, як волоцюга зі збитими ногами. Ми мовчки дивилися на нього, чекаючи, поки він заговорить.

Але він не вимовив ані слова, стомлено підійшов до столу і показав на вино. Редактор налив склянку шампанського і підсунув до нього. Мандрівник у Часі миттєво перехилив її. Здається, вона добре на нього подіяла: він роззирнувся, і на обличчі в нього майнула тінь добре знайомої нам усмішки.

— Що ж із вами сталося, чоловіче? — запитав Медик, але Мандрівник у Часі немовби не чув.

— Не хочу хвилювати вас, — вимовив він тремтячим голосом. — Зі мною все гаразд.

Якусь мить він вагався, тоді простягнув склянку, щоб йому налили ще, і випив залпом.

— Чудово, — сказав він. Очі в нього прояснилися, і на обличчі почав з’являтися рум’янець. Його погляд, у якому майнуло ледве вловиме схвалення, ковзнув нашими обличчями. Тоді Мандрівник озирнувся на теплу та зручну кімнату.

— Зараз я помиюся й перевдягнуся, — знову заговорив він так, ніби знаходив слова навпомацки, — тоді спущуся сюди і все вам поясню. Залишіть мені трохи баранини. Ви не уявляєте, як мені хочеться м’яса.

Він глянув на Редактора, який був у нього нечастим гостем, і поцікавився, як у того справи. Редактор хотів щось його запитати, але Мандрівник у Часі перервав його.

— Кажу вам, — вимовив він, — зі мною все просто чудово! За хвилину все буде в нормі.

Поставивши склянку, він пішов до сходів. Я знову звернув увагу на його кульгавість і на тихий звук його кроків. З місця, де я стояв, можна було побачити його ступні. На них не було взуття — тільки пара подертих, заплямованих кров’ю шкарпеток. Двері за ним зачинилися. Мені хотілося піти вслід, але я згадав, як він ненавидить, коли його особі приділяють забагато уваги. Десь із хвилину я провів у повному заціпенінні. «Вражаюча поведінка видатного науковця» — ця фраза, вимовлена Редактором, який мав звичку формулювати свої думки у формі газетних заголовків, повернула мою увагу до вечері й товариства.

— А що взагалі сталося? — запитав Журналіст. — Він ходив жебрати? Я щось нічого не втямлю.

Я зустрівся очима з Психологом і в його погляді прочитав віддзеркалення власних думок. Я думав про те, як Мандрівник у Часі болісно шкутильгав, піднімаючись сходами. Мені здається, що більш ніхто не помітив його кульгавості.

Першим, хто відійшов від подиву, був Медик. Він подзвонив у дзвоник, щоб подавали гарячу страву (Мандрівник у Часі не любив, коли слуги самі підходять до столу під час трапези). Редактор, пробурмотівши щось собі під ніс, взявся за ніж і виделку, Мовчазний Чоловік теж почав їсти. Вечеря тривала. Спочатку розмова була обривиста, час від часу хтось виказував подив. А далі Редактор усе-таки не втримав своєї цікавості.

— Наш друг заробляє собі на життя жебрами? Чи він просто став частіше навідуватись до винного льоху? — поцікавився він.

— Мені здається, що це якось пов’язано з Машиною Часу, — сказав я і повів далі розповідь про події минулої зустрічі, розпочату Психологом. Нові гості поставилися до неї відверто скептично.

— Що це взагалі за подорожі в часі? Хіба може людина під час роботи над таким парадоксом забруднитися з голови до ніг? — заперечив Редактор. Коли ж до нього нарешті дійшло, що саме маю я на увазі, він почав знущатися. Мовляв, невже в майбутньому немає щіток для чищення одягу? Журналіст теж нізащо не хотів цьому вірити і насміхався разом з Редактором. Вони обидва належали до нового типу журналістів — дуже веселих і зухвалих.

— Повідомляє наш спеціальний кореспондент із післязавтра, — сказав — точніше, прокричав — Журналіст у ту мить, коли Мандрівник у Часі повернувся до кімнати. Він був одягнутий у звичайний костюм, і нічого, крім виснаженого вигляду, не нагадувало про зміни у ньому, які мене так вразили.

— Слухайте, — весело мовив Редактор, — ці добродії кажуть, ніби ви щойно повернулися з подорожі в середину наступного тижня! Тож розкажіть нам про успіхи нашого любого Роузбері[16]. Скільки візьмете з нас за цю інформацію?

Мандрівник у Часі мовчки сів на призначене для нього місце. На його обличчі була звична усмішка.

— Де моя баранина? — сказав він. — Як же добре знову встромити виделку в м’ясо!

— А як же розповідь? — прокричав Редактор.

— До біса розповідь! — відповів Мандрівник у Часі. — Я зголоднів. Не скажу ані слова, поки не поповню свої артерії пептоном[17]. Дякую. І передайте, будь-ласка, сіль.

— Тільки одне питання, — сказав я. — Ви подорожували в часі?

— Так, — відповів він з набитим ротом, кивнувши.

— Я б заплатив по шилінгу за кожен рядок цієї історії, — сказав Редактор.

Мандрівник у Часі підсунув склянку до Мовчазного Бороданя, який у цю мить уважно роздивлявся його обличчя, і постукав по ній нігтем, від чого той перелякано здригнувся і налив йому вина. Решта вечері минула в атмосфері ніяковості. Щодо мене, то в голові у мене виникало безліч запитань, і я ледве стримувався від того, щоб їх озвучити. Здається, з іншими було те саме. Журналіст намагався розрядити обстановку, розповідаючи історії про Гетті Поттер. Мандрівник у Часі всю свою увагу присвятив їжі; він накинувся на неї з такою пожадливістю, ніби тиждень нічого не їв. Медик курив цигарку, крізь вії спостерігаючи за Мандрівником у Часі. Мовчазний Бородань здавався ще незграбнішим, ніж зазвичай, і без кінця пив шампанське тільки через те, що хвилювався.

Нарешті Мандрівник у Часі відсунув тарілку вбік і подивився на нас.

— Гадаю, мені слід вибачитися перед вами, — сказав він. — Просто я дуже зголоднів. Зі мною відбувались дивовижні речі.

Він дістав сигару і відрізав кінчик.

— Але ходімо в кімнату для куріння. Моя історія занадто довга, щоб розповідати її над купою брудного посуду.

Виходячи, він подзвонив у дзвоник, і ми пішли за ним до сусідньої кімнати.

— Ви розповіли Бленку, Дешу і Чоузу про машину? — запитав він мене, вмощуючись у м’якому кріслі. Імена, які він перерахував, належали трьом новим гостям.

— Але ж це просто парадокс, — сказав Редактор.

— Я не хочу сьогодні сперечатися, — відповів Мандрівник у Часі. — Я не проти повідати вам історію, але сперечатись я не хочу. Якщо бажаєте, я розкажу вам про те, що зі мною сталося, але ви не повинні мене переривати. Сам я хочу все розповісти, навіть дуже хочу. Однак більша частина історії може здатися вам брехнею. То й нехай! Все-таки вона цілком правдива — від початку до кінця. О четвертій годині я ще був у себе в лабораторії, але з того часу… я провів вісім днів… Жодна людина ще так не проводила час! Я цілком виснажений, але не засну, поки всього вам не розповім. Тоді я піду спати. Але не переривайте мене, домовилися?

— Домовилися, — згодився спочатку Редактор, а тоді всі решта. Потому Мандрівник у Часі почав розказувати історію, яку я переповідаю нижче. Відкинувшись на спинку крісла, він спершу говорив утомленим голосом, але згодом трохи пожвавився. На жаль, я дуже гостро відчуваю, що за допомогою пера і чорнил не зможу передати цю розповідь такою, якою вона була насправді. Сподіваюся, ви читатимете уважно, але все-таки, читаючи, не зможете бачити чистого, щирого обличчя оповідача, освітленого невеличкою лампою, не почуєте його інтонації. Ви не знатимете, як його вираз змінювався протягом розповіді. Більшість із нас, слухачів, сиділи в темряві, тому що свічки в кімнаті для куріння не були запалені, і освітлені були тільки обличчя Журналіста й ноги Мовчазного Бороданя нижче колін. Спочатку ми час від часу перезирались, але потім припинили і дивилися тільки на Мандрівника у Часі.

III

Минулого четверга я розповідав декому з вас про Машину Часу і, хоча вона ще не була завершена, навіть показував її в лабораторії. Вона й зараз стоїть там, але тепер вона трохи роз’їжджена. Один із брусків зі слонової кістки зламався, а латунна перекладина погнулася, але в цілому вона у непоганому стані. Я мав закінчити її в п’ятницю, та коли майже зібрав, то побачив, що один нікелевий брусок рівно на дюйм коротший, ніж потрібно, отож мені довелося виготовляти новий, тому машина була готова тільки сьогодні вранці. Таким чином десяту годину ранку сьогоднішнього дня можна вважати часом створення першої у світі Машини Часу. Я востаннє обстежив її, ще раз перевірив усі гвинти, змастив кварцовий стержень і сів у сидіння. Думаю, що самогубцеві, який тримає біля скроні пістолет, так само цікаво, що буде далі, як тоді було мені. Однією рукою я взявся за ту ручку, яка запускає машину, другою — за ту, що зупиняє. Я натиснув першу ручку і майже відразу другу. Мені здалося, що мене ніби прокрутило, було кошмарне відчуття падіння, але, роззирнувшись, я побачив, що й досі в тій-таки лабораторії, і все як було. Що-небудь відбувалося? В голові навіть промайнула підозра, що мій розум мене підвів. Але тоді я звернув увагу на годинник. За мить (як мені здавалося) до того він показував кілька хвилин по десятій, а тепер виявилося майже пів на четверту!

Я набрав у легені повітря, стиснув зуби, схопився обома руками за ручку — і вирушив. Лабораторія почала затьмарюватись і потемніла. Міс Вотчет увійшла в кімнату і вийшла крізь двері в сад, мене вона не бачила. Я гадаю, що вона перетнула кімнату десь за хвилину, але мені здавалося, що вона пролетіла зі швидкістю снаряда. Я натиснув на ручку до упору. Ніч запала так, ніби хтось просто вимкнув лампу, а за мить уже був наступний день. Лабораторія ставала дедалі тьмянішою і невиразнішою. Настала ніч, тоді знову день, знову ніч, знову день, все швидше і швидше. У вухах гудів вихор шереху, і мене охопило якесь дивне оніміле збентеження.

Боюся, що не зможу описати своєрідні відчуття, які виникають під час подорожі в часі. Можу тільки сказати, що вони надзвичайно неприємні. Це нагадує американські гірки — відчуття безпомічного польоту сторчголов! У мене було таке саме панічне передчуття неминучого падіння. Я рухався дедалі швидше, зміна дня і ночі була схожою на помахи чорних крил. Тьмяні обриси лабораторії вже взагалі зникли з-перед очей, і тепер я бачив перед собою сонце, яке швидко стрибало по небі, щохвилини позначаючи день. Я вирішив, що будівлю, напевно, знесли, отож тепер я опинився просто неба. Мені здалося, що я невиразно побачив риштування, проте летів уже занадто швидко для того, щоб помічати рухливі речі.

Найповільніший слимак проносився повз мене з неймовірною прудкістю. Переміна світла і темряви переросла у мерехтіння, яке дуже втомлювало очі. В уривчастій темряві я побачив, як місяць швидко змінює фази — від нового до повного, і помітив, як рухаються зірки. Я досі набирав швидкість, і тепер пульсація дня й ночі перетворилася на безперервну сірість; небо набуло чудового темно-синього кольору, схожого на ясний колір небосхилу в той час, коли починаються сутінки. Ривки сонця переросли у суцільну вогняну смугу, блискучу арку на тлі неба, а місяць утворював трохи блідішу дугу, яка невпинно гойдалася. Зірок я майже зовсім не бачив, тільки час від часу на синьому небі мерехтіло яскраве півколо.

Усе навколо було туманним і розмитим. Я досі перебував на схилі, де зараз стоїть цей будинок, наді мною височів похмурий сірий пагорб. Дерева росли та змінювались, як клуби диму. То коричневі, то зелені, вони виростали, збільшувалися, тремтіли і зникали. Я бачив гарні, але невиразні величезні будівлі, вони зростали і зникали, як сон. Здавалося, що земна поверхня змінилася — вони танула та пливла перед моїми очима. Стрілки циферблату, який показував мою швидкість, крутилися дедалі швидше. Я помітив, що сонячна смуга прокочувалася від однієї точки сонцестояння до іншої за хвилину або навіть менше, отже, я минав понад рік за хвилину. Щохвилини випадав сніг, танув, і все швидко покривалося яскравою весняною зеленню.

Неприємні відчуття, які були на початку подорожі, тепер трохи послабились. Їх нарешті змінило якесь істеричне збудження. Я помітив, що машина незграбно гойдається, але не розумів, що це за несправність. Однак я був занадто схвильований, щоб звертати на це увагу, і в пориві божевілля, що наростало в мені, цілковито віддався майбутньому. Спочатку я майже не думав про те, щоб зупинитися, — не міг думати ні про що, крім цих нових відчуттів. Але потім у мене почала пробуджуватися цікавість, та разом з нею і страх, і врешті-решт вони повністю поглинули мене. Які неймовірні досягнення людства, який прогрес нашої нерозвинутої цивілізації може постати перед моїми очима, коли я зазирну в цей туманний, невловимий світ, який летить і погойдується перед моїми очима! Навколо мене зростала прекрасна, велична архітектура. Споруди були набагато масивніші за будь-які будівлі нашого часу, хоча здавалося, що вони побудовані зі світла й імли. Багата зелень заполонила схил і залишилась там, на цей раз без зимової перерви. Навіть крізь завісу мого збентеження земля здавалася чарівною. І тоді я почав думати про зупинку.

Своєрідний ризик полягав у тому, що машина могла наразитися на тверде тіло, розміщене у просторі. Поки я рухався у часі з величезною швидкістю, це не мало значення, тому що я був ніби розріджений — я просковзував, як дим, крізь пори твердих тіл, які з’являлись на моєму шляху! Але зупинившись, я міг, молекула до молекули, втиснутися в тіло, яке опиниться на моєму шляху; мої атоми в такому разі могли би вступити з атомами перешкоди в такий тісний контакт, що виникла б хімічна реакція — можливо, страшенний вибух, і мене разом з машиною викинуло би поза межі усіх можливих вимірів — у небуття. Така можливість постійно непокоїла мене, ще коли я працював над машиною, але потім я перестав хвилюватися, прийнявши це як можливий ризик, — адже людина постійно стикається з ризиком! Але тепер уникнути ризику було неможливо, і колишні доводи на мене вже не діяли. Абсолютна неймовірність того, що відбувалося, дрижання й погойдування машини, які свідчили про несправність, відчуття тривалого падіння — все це геть вивело мене з рівноваги. Я сказав собі, що так ніколи не зможу зупинитись, і в пориві роздратування вирішив зупинитися негайно. Як нетерплячий дурень, я різко потягнув ручку, машина відразу закрутилась, і мене понесло сторчголов.

У вухах у мене пролунав гуркіт грому, і на якусь мить мене оглушило. Безжально падав град, я сидів на м’якій траві біля перевернутої Машини Часу. Усе й досі здавалося сірим, але у вухах уже не шуміло. Я роззирнувся. Я опинився в місці, схожому на невеличкий лужок у саду. Навколо мене росли кущі рододендрону, їхній рожево-бузковий і фіолетовий цвіт осипався під важкими ударами граду. Стрибаючи і танцюючи, град нависав хмарою над моєю машиною і розстелявся навкруги, як туман. За хвилину я промок до нитки. «Дуже гостинний прийом, — сказав я до себе. — Це так ви зустрічаєте людину, яка пролетіла неймовірну кількість років, щоб познайомитися з вами».

Я подумав, яким же дурнем був, щоб так промокнути. Підвівшись, я роззирнувся. Крізь каламутний дощ за рододендроном невиразно виднілася величезна статуя, висічена з білого каменю. Решти світу видно не було.

Описати мої відчуття важко. Коли град трохи послабився, я зміг чіткіше роздивитися скульптуру. Вона була дуже велика, і сріблиста береза сягала їй хіба до плеча. Вирізьблена статуя була з білого мармуру і формою нагадувала крилатого сфінкса, але крила не стояли вертикально, а були розпростані так, ніби вона ширяє в повітрі. Постамент був, напевно, з бронзи, весь у мідянці. Обличчя скульптури було повернуте до мене, і мені здавалося, що її незрячі очі спостерігають за мною. На губах проступала невиразна тінь усмішки. Фігура була сильно попсована негодою, і це створювало неприємне враження, наче вона хвора. Деякий час я стояв і дивився на неї — півхвилини, а можливо, й півгодини. Коли завіса граду робилася рідшою або густішою, мені здавалося, що скульптура відповідно наступає або відступає. Нарешті я відірвав від неї погляд і побачив, що град послабився і небо прояснюється, обіцяючи сонце.

Я знову глянув на білу фігуру й усвідомив усю безумну сміливість своєї подорожі. Що може статися, коли ця туманна завіса граду зникне? На що до цього часу могли перетворитися люди? А що коли жорстокість стала всезагальною звичкою? Що коли на цьому відтинку свого розвитку людська раса втратила всю свою людяність, перетворившись на абсолютно негуманну, безжальну, проте надзвичайно сильну? Я б здавався новим людям доісторичним диким звіром — ще страшнішим і огиднішим через зовнішню схожість із ними, — бридкою істотою, яку негайно слід убити.

Я вже бачив величезні обриси інших споруд — грандіозних будівель із заплутаними парапетами і високими колонами, і лісистий схил, який з послабленням грози здавався все ближчим. Мене охопив панічний страх. Я відчайдушно кинувся до машини і почав її лагодити. Тим часом пробилися перші сонячні промені. Сіра злива минулась і зникла, як привид. Шматки темнуватих хмар розчинилися наді мною в ясно-блакитному літньому небі. Тепер я чітко і виразно бачив величезні будівлі, що виблискували від залишків вологи. Купки граду, який іще не розтанув у їхніх водостоках, яскраво біліли на їхньому тлі. Я почувався беззахисним у цьому чужому світі. Почувався як пташка в небі, яка знає, що над нею ширяє яструб і зараз накинеться. Мій страх переріс у повне безумство. Я перевів подих, зціпив зуби і руками й ногами знову люто вперся в машину. Вона піддалась моєму відчайдушному натиску і перевернулась, але добряче вдарила мене у підборіддя. Тримаючи одну руку на сидінні, другу — на ручці, я засапано стояв, збираючись вилізти на машину знову.

Але зараз, оскільки я знову мав можливість швидко відступити, до мене повернулася мужність. Я глянув на світ далекого майбутнього з меншим страхом і з більшою цікавістю. Високо на стіні найближчої будівлі в круглому отворі я побачив кілька постатей у яскравих легких халатах. Вони, очевидячки, помітили мене: їхні обличчя були обернені до мене.

Тоді я почув, що до мене наближаються голоси. Крізь кущі коло Білого Сфінкса я побачив голови і плечі людей, які бігли в моєму напрямку. Одна постать вийшла просто на доріжку, котра вела до того лужка, де стояв я зі своєю машиною. Це була крихітна істота — фути чотири на зріст[18], одягнена у фіолетову туніку, підперезану шкіряним паском. Я не міг детально розгледіти її взуття — це було щось схоже на сандалії. Ноги в неї були голі до колін, голова — непокрита. Звернувши на це увагу, я тільки тоді помітив, наскільки було тепло.

Істота вразила мене тим, що була надзвичайно вродливою і милою, але неймовірно кволою. Її рожевощоке обличчя нагадало мені туберкульозну красу — сухотний рум’янець, про який ми так багато чули. Коли я її побачив, до мене раптом повернулася впевненість. Я забрав руки з машини.

IV

За хвилину ми вже стояли лицем до лиця — я і це крихке створіння з майбутнього. Воно підійшло до мене і розсміялося просто мені в обличчя. Мене надзвичайно здивувала відсутність будь-яких ознак страху в його поведінці. Тоді створіння повернулося до інших двох істот, що йшли за ним, і заговорило до них дивною, але дуже приємною і мелодійною мовою.

Тим часом підходили інші, і тепер я був оточений невеличкою групою із восьми чи десяти цих чарівних істот. Одне зі створінь звернулося до мене. Тоді мені раптом спало на думку, що мій голос може здатися занадто низьким і грубим. Отож я просто похитав головою, показав рукою на вуха, і знову похитав головою. Створіння ступило крок до мене, деякий час вагалося, тоді торкнулося моєї руки. Потому я відчув доторки маленьких м’яких долоньок у себе на спині й на плечах. Мацаючи мене, вони просто хотіли переконатися, що я реальний. У цьому не було абсолютно нічого загрозливого. Навпаки, в цих маленьких чоловічках було щось таке, що додавало впевненості — якась тендітна м’якість, дитяча природність. До того ж вони були такими слабкими на вигляд, що здавалося, я можу порозкидувати їх, як кеглі. Але мені довелося зробити застережливий жест, коли я побачив, що вони торкаються своїми рожевими ручками Машини Часу. На щастя, поки ще не було запізно, я згадав ще одну потенційну небезпеку і, схилившись над машиною, відкрутив маленькі важелі, які приводять її в дію, та сховав їх у кишеню. Потім я знову обернувся до крихітних створінь, міркуючи, до яких засобів можна вдатися для спілкування.

Роздивляючись цих чарівних, як дрезденська порцеляна, істот, я став помічати інші особливості їхньої вроди. Волосся в усіх було кучеряве і сходилося у загострений кінчик на потилиці й на скронях. На обличчях не було навіть сліду волосся. Вуха вони мали маленькі, роти — теж невеликі, з яскраво-червоними тонкими губами, підборіддя — маленькі й загострені, очі — великі та спокійні. Можливо, це трохи зверхньо щодо них, але я помітив, що вони мені не такі цікаві, як я цього очікував.

Вони не намагалися спілкуватися зі мною, а просто стояли навколо мене, усміхались і щебетали одне до одного, тому я вирішив першим розпочати розмову. Я показав на себе і на Машину Часу. Я не знав, як висловити поняття часу, і показав на сонце. Тоді одна чудна істотка у пурпурово-білому картатому вбранні повторила мій жест і зімітувала звук грому, чим дуже мене здивувала.

Я відразу розгубився, хоча значення цього жесту було цілком зрозуміле. В моїй голові раптом постало питання: ці створіння дурні? Не знаю, чи ви зрозумієте, як я сприймав таку думку. Просто я завжди гадав, що люди вісімсот третього тисячоліття надзвичайно перевершуватимуть нас у знаннях, у мистецтві — в усьому… І тоді одне з них раптом поставило запитання, яке показало, що воно перебуває на інтелектуальному рівні сучасної п’ятирічної дитини — воно запитало мене, по суті, чи я прилетів під час грози з сонця! Це наштовхувало на думку, яку я досі виключав через їхній одяг, їхні крихітні та м’які тіла, їхні тендітні риси. Я відчув незмірне розчарування. В голові навіть промайнула думка, що я даремно сконструював Машину Часу.

Я кивнув, показав на сонце і так виразно зімітував удар грому, що вони аж здригнулися. Тоді вони усі відступили на кілька кроків і вклонилися. Один із них, усміхаючись, підійшов до мене і почепив мені на шию гірлянду з якихось дуже гарних, не відомих мені квітів. Решта зустріли цю ідею дзвінкими оваціями і, сміючись, заходилися бігати по квіти і приносити їх мені, аж поки зовсім не засипали мене ними. Ви не бачили цього, тому не можете собі навіть уявити, які прекрасні та вишукані квіти з’явилися за незліченні роки їхнього вирощування. Тоді хтось запропонував показати нову іграшку в найближчій будівлі, і мене повели повз Білого Сфінкса, який, здавалося, весь цей час спостерігав за мною і сміявся з мого подиву, до величезної споруди з різьбленого каменю. Дорогою я згадав про своє переконання, що наші нащадки будуть надзвичайно розумними і серйозними, і мені чомусь стало дуже смішно.

Вхід у споруду був чималий, і сама вона мала колосальні розміри. Мою увагу найбільше привернув незмірний натовп маленьких людей і величезні проходи, які таємниче зяяли переді мною. Світ, у якому я опинився, загалом справляв враження пустелі, заповненої красивими квітами і кущами: враження давно занедбаного саду, в котрому, однак, немає бур’янів. Навколо я бачив численні високі суцвіття дивних білих квітів з блискучими, як віск, пелюстками, кожна з яких була завширшки, мабуть, з фут. Вони росли хаотично, як дикі, між різнобарвними кущами, але я поки що не роздивлявся їх зблизька. Машину Часу я залишив стояти на траві поміж рододендронів.

На дверях було розкішне різьблення, але я, певна річ, не розгледів його детально, хоча, коли я проходив повз, мені здалося, що воно схоже на фінікійські декорації, і мене здивувало те, що воно дуже потріскане і попсоване негодою. При вході мене зустріли кілька ще яскравіше одягнених людей, і ми увійшли всередину. Я був у брудному одязі з дев’ятнадцятого століття і, напевно, мав трохи кумедний вигляд з квітами на шиї, в оточенні запаморочливої кількості яскравих кольорових халатів і гладеньких білих рук, у мелодійному круговороті сміху і веселого галасу.

Величезні двері вели у відповідний за розмірами зал у коричневих тонах. Стеля губилася в півтемряві, а вікна, частково засклені кольоровим склом, а частково взагалі не засклені, пропускали помірну кількість світла. Підлога була зроблена з величезних блоків — не листів і не плиток, а саме блоків — з якогось дуже міцного світлого металу. Вона так стерлася під ногами численних поколінь, що у місцях, якими найчастіше ходять, з’явилися глибокі канави. Поперек приміщення стояли численні столи у фут заввишки, зроблені з відшліфованих кам’яних плит. На них лежали купи фруктів, серед яких було щось схоже на гіпертрофовані апельсини й малину, але більшість були дуже дивними.

Між столами було розкидано безліч подушок. Мої провідники сіли на них і жестами показали мені, щоб я теж сідав. Без жодних церемоній вони почали їсти фрукти руками, кидаючи шкірку, корінчики й інші відходи у круглі отвори, що містилися по боках столів. Я був не проти зробити те саме, тому що зголоднів і хотів пити. Під час їжі я мимохіть роздивлявся залу.

Найбільше мене вразив її напівзруйнований вигляд. Шибки з вітражного скла зі строго геометричними візерунками в багатьох місцях були розбиті, а фіранки, які затуляли нижню частину вікон, були вкриті товстим шаром пилу. Також я звернув увагу на те, що ріг мармурового столу біля мене відбитий. Але, незважаючи на це все, в цілому місце справляло враження величезного багатства і краси. У залі за обідом були присутні десь близько двох сотень осіб, і більшість із них, розмістившись якнайближче до мене, зацікавлено мене роздивлялися, виблискуючи маленьким очима з-за фруктів, які вони їли. Усі присутні були в однаковому вбранні з м’якого, але міцного шовковистого матеріалу.

Їхній раціон, до речі, складався виключно з фруктів. Ці люди з далекого майбутнього були строгими вегетаріанцями, і поки я мешкав серед них, то теж був змушений харчуватися винятково плодами, незважаючи на те, що інколи в мені прокидалися кровожерливі бажання. Я пізніше дізнався, що насправді коні, вівці, корови і собаки вже давно вимерли, як іхтіозаври. Але фрукти були просто чудові. Зокрема один з них — борошнистий плід у трьохгранній шкарлупі — був особливо смачний. Він родив увесь час, поки я там перебував, і став моїм основним продуктом харчування. Спочатку мене дуже дивували всі ці чудернацькі фрукти і квіти, але пізніше я почав розуміти їхню важливість.

Але повернімось до того, як я обідав. Трохи втамувавши голод, я вирішив спробувати вивчити мову своїх нових знайомих. Безумовно, це мало бути моїм наступним кроком. Фрукти були зручною темою для розмови, отож я взяв один із них і, тримаючи над столом, видав кілька запитальних звуків і жестів. Було дуже важко пояснити, чого я хочу. Спочатку присутні з подивом дивилися на мене й невпинно сміялися, але потім одна світловолоса маленька істота, здавалося, зрозуміла мій намір і вимовила назву. Вони почали швидко перемовлятись між собою і по всьому залу пояснювати одне одному, що сталося, а мої перші спроби вимовити дивовижні м’які звуки їхньої мови викликали у них незмірну радість. Я почувався, як учитель серед дітей, і тому був наполегливим. За деякий час я вже більш-менш знав близько двох десятків іменників і перейшов до вказівних займенників і навіть до дієслова «їсти». Але робота йшла повільно, і згодом чоловічки втомилися й уже хотіли припинити ці розпитування. Відтак я вирішив, або радше змушений був визнати: буде краще, якщо вони даватимуть мені уроки невеликими порціями і тоді, коли їм цього закортить. Але швидко я зрозумів, що це будуть дуже невеликі порції, тому що я ніколи не зустрічав більш лінивих і менш витривалих людей, ніж ці.

Скоро я помітив іще одну дивну рису цих людей — відсутність у них цікавості. Вони підходили до мене з захопленими вигуками, як діти, але я швидко їм набридав, вони припиняли оглядати мене і, знову як діти, бігли за якоюсь іншою іграшкою. По обіді, коли я припинив випитувати у них слова їхньою мовою, я вперше помітив, що біля мене немає нікого з тих, хто вперше зустрів мене коло Машини Часу. Дивним було також те, наскільки швидко вони самі перестали цікавити мене. Задовольнивши голод, я крізь величезний отвір знову вийшов на сонце. Знов і знов я зустрічав нових чоловічків, вони деякий час ішли за мною, сміялися і розмовляли між собою про мене, тоді усміхалися, робили дружелюбні жести і залишали мене.

Коли я вийшов зі здоровенної зали, на світ уже зійшов тихий вечір, і все було залите теплим сяйвом призахідного сонця. На початку мене усе дивувало. Все навкруги дуже відрізнялося від світу, до якого я звик, навіть квіти. Величезна будівля, з якої я вийшов, була розташована на похилому березі річки, але до того часу Темза десь на милю відхилилася від її сучасного русла. Я вирішив дістатися вершини пагорба, десь за півтори милі звідти. З неї мені відкрився б неозорий краєвид нашої планети у вісімсот дві тисячі сімсот першому році нашої ери. Саме таку дату показували прилади на моїй машині.

Дорогою я шукав чогось такого, що могло б хоч якось пояснити стан, у якому постав преді мною світ — стан розкоші й воднораз руйнації. Трохи вище по схилу, наприклад, були розкидані гігантські купи граніту впереміш з алюмінієм. Вони утворювали величезний лабіринт зі стрімких стін і безформних навалів, схожих на пагоду, густо зарослу якимись дуже гарними рослинами — можливо, це була кропива, але зовсім не пекуча, і її листя по краях мало чудове коричнювате забарвлення. Вочевидь, це були покинуті залишки якоїсь величезної споруди, але що це за споруда, я не розумів. Саме там за деякий час зі мною стався дуже дивний випадок — перший натяк на ще більш незвичайне відкриття. Але я розповідатиму про все по порядку.

З уступу, на якому я зупинився трохи відпочити, я роззирнувся і зрозумів, що ніде немає маленьких будинків. Мабуть, одиночні будинки зникли з лиця землі так само, як зникло, напевно, поняття сім’ї. Серед зелені навкруги виднілися величезні, схожі на палаци будівлі, але будинки і котеджі, що є такими характерними рисами сучасного англійського пейзажу, безслідно щезли.

«Комунізм», — сказав я до себе. Це наштовхнуло мене на іншу думку. Я подивився на півдесятка маленьких людей, які йшли за мною. Я відразу звернув увагу на те, що всі вони однаково вдягнені й мають однакові м’які обличчя без жодної волосини, у їхніх тілах якась однакова жіноча округлість. Дивно, що я не помітив цього раніше; це, мабуть, тому, що мене дивувало все навкруги. Але тепер цей факт став очевидним. Між цими людьми майбутнього не було тих відмінностей у формі тіла, поведінці й одязі, які існують між чоловічою та жіночою статтю у наш час. Їхні діти здавалися мені всього лише зменшеними копіями батьків. У мене склалося враження, що тогочасні діти надзвичайно швидко розвиваються, принаймні фізично, і пізніше я багато разів отримував підтвердження цього здогаду.

Я дивився на безжурність і безтурботність, у яких жили ці люди, і відчував, що ця подібність статей в тих умовах абсолютно природна, бо чоловіча сила та жіноча м’якість, інститут сім’ї та поділ праці — це всього-на-всього войовничі потреби ери фізичної сили, а там, де населення вдосталь і воно збалансоване, народження дітей стає радше злом для держави; якщо насильство є вкрай рідкісним явищем і потомство перебуває в безпеці, то потреба в ефективній сім’ї зменшується, а то й узагалі зникає, і поділ обов’язків між статями щодо задоволення різних потреб дитини стає непотрібним. Цей процес уже розпочинається навіть у наш час, а там, у майбутньому, він остаточно завершиться. Нагадую вам, що це просто були мої тогочасні роздуми. Пізніше я мав нагоду переконатися, наскільки вони не відповідали реальності.

Поки я міркував над цим, мою увагу привернула одна невелика споруда — колодязь під куполом. Я мимоволі здивувався, що колодязі ще досі існують, але швидко повернувся до своїх роздумів. На шляху до вершини пагорба не було великих будівель, і оскільки моя витривалість у ходьбі здавалася крихітним людям неймовірною, вони вперше залишили мене самого. З дивним відчуттям свободи й в очікуванні пригод я рухався далі на верхівку пагорба.

Там я знайшов сидіння з якогось незрозумілого жовтого металу з підлокітниками у вигляді голів грифона. В кількох місцях воно було попсоване рожевуватою іржею і десь наполовину вкрите м’яким мохом. Я всівся у нього, і переді мною постав широкий краєвид нашого світу в призахідних променях. Це був найкрасивіший краєвид зі всіх, що я коли-небудь бачив. Сонце вже закотилося за обрій, і західна частина неба горіла золотим кольором, з кількома фіолетовими й червоними смугами. Знизу простяглася долина річки Темзи, яка видавалася стрічкою з відшліфованої сталі. Тут і там серед різнобарвної рослинності розкинулися величезні палаци, про які я вже розповідав. Деякі з них лежали в руїнах, інші були заселені. Де-не-де серед цього спустошеного саду проглядала біла або срібляста скульптура або виднілися різкі вертикальні обриси бані чи обеліска. Ніде не було парканів або якихось натяків на приватну власність, не було також сільського господарства; планета перетворилася на суцільний великий сад.

Оглядаючи цей краєвид, я почав роздумувати над поясненням того, що побачив, і зараз я розповім, якою була моя інтерпретація у той вечір (хоча згодом я переконався, що вона тільки наполовину відповідала дійсності, або радше навіть тільки частково відображала одну зі сторін реальності).

Мені здалося, що я потрапив у часи занепаду людства. Червоні промені заходу сонця навели на мене думки про захід людського роду. Вперше я почав усвідомлювати дивні наслідки суспільної діяльності, якою ми займаємося в наш час. Але гадаю, ви зрозумієте, що ці наслідки є досить логічними. Сила походить від необхідності, а безпека призводить до слабкості. Діяльність щодо покращення умов життя, процес цивілізації, який робить життя дедалі безпечнішим, поступово сягнув найвищої точки. Об’єднане людство знову і знову святкувало перемогу над природою. Те, про що ми зараз можемо хіба що мріяти, стало реальним і було послідовно й успішно втілене у життя. І результатом було те, що я побачив у цьому світі майбутнього!

Все-таки охорона здоров’я та сільське господарство у наш час іще перебувають на початковій стадії розвитку. Сьогоднішній науці поки що вдалося тільки частково атакувати людські хвороби, але, незважаючи на це, вона наполегливо й непохитно просувається вперед. Наше сільське господарство й садівництво винищує бур’яни і займається вирощуванням близько двох десятків корисних рослин, залишаючи решту самостійно боротися за виживання. Ми працюємо над поступовим покращенням наших улюблених тварин і рослин, яких є не так уже й багато, шляхом селекційного розведення і отримуємо, наприклад, новий, солодший вид персика, виноград без кісточок, більшу й гарнішу квітку або зручнішу для утримання породу рогатої худоби. Ці покращення відбуваються поступово, тому що ми ще не зовсім точно розуміємо, яким повинен бути кінцевий результат, до того ж наші знання обмежені, а природа боїться нас і дуже повільно піддається нашим незграбним зусиллям. Але помалу всі ці процеси кращатимуть. Це як вода в річці, яка продовжує текти, незважаючи на круговерті. Люди ставатимуть дедалі розумнішими, освіченішими та дружніми, і ми швидше і швидше наближатимемося до повного підкорення природи. Врешті-решт ми зможемо розумно й обережно змінювати рівновагу в рослинному і тваринному світі для задоволення наших людських потреб.

Варто сказати, що ці зміни таки відбулися і пройшли чудово; відбувалися вони протягом усього того часу, через який перестрибнула моя машина. Повітря звільнилося від комарів, земля — від бур’янів і плісняви, скрізь було вдосталь фруктів і пахучих, казкових квітів, тут і там літали кольорові метелики. Було нарешті досягнуто кінцевої мети профілактичної медицини — покладено кінець усім хворобам. Протягом усього мого перебування там я не помітив жодних ознак заразних хвороб. Пізніше з моєї розповіді ви дізнаєтеся, що навіть процеси розкладу і гниття зазнали глибокого впливу цих змін.

Суспільство теж досягло успіхів. Люди мешкали в розкішних будівлях, пишно вдягалися і, як я спостеріг, зовсім не працювали. Я не помітив жодних ознак боротьби — ні соціальної, ні економічної. Крамниці, реклама, вуличний рух — усі ці атрибути комерції, якими переповнений наш світ, безслідно зникли. Цілком природно, що того чудового вечора я ухопився за думку про соціальний рай. Труднощі, пов’язані зі зростанням населення, мабуть, були вирішені, і воно припинило зростати.

Але зміни умов життя неминуче супроводжуються пристосуванням до цих змін. Якщо наука біологія не побудована цілком на помилках, то що породжує людський розум і силу? Їх породжують труднощі та свобода — обставини, за яких енергійна, сильна та кмітлива людина виживає, а слабка зазнає невдачі; обставини, за яких цінується активність і згуртованість, за яких визначальним стає самовладання, терпіння й рішучість. Сім’я та почуття, які в ній виникають — люті ревнощі, ласка до дітей, батьківська самопожертва, — призначені для того, щоб оберігати і захищати потомство, в цьому вони знаходять своє виправдання. Але ж від чого зараз захищати це потомство? Вже у наш час виникають і далі розвиватимуться суспільні настрої, спрямовані проти подружніх ревнощів, проти переживань, пов’язаних з материнством, проти різноманітних пристрастей, тобто проти речей, які стають непотрібними і змушують нас страждати, роблять із нас дикунів-пережитків, заважають нам знайти своє місце у покращеному житті.

Фізична слабкість маленьких людців, їхня розумова відсталість, численні грандіозні руїни — все це переконувало мене в тому, що природа повністю підкорена. Бо після битви повинне прийти затишшя. Люди виявили активність, силу і розум, використали всю свою енергію, щоб змінити умови, в яких жили. І те, що постало переді мною, було наслідком цих змін.

У нових умовах — у цілковитому комфорті й абсолютній безпеці — невгамовна енергія, яка в наш час вважається силою, стає слабкістю. Навіть зараз певні риси та схильності, які раніше були необхідними для виживання, можуть стати джерелом постійних невдач. Наприклад, фізична сила і любов до бійки не є в наш час чимось корисним; навпаки, цивілізованій людині ці риси можуть створити неприємності. А в умовах фізичної захищеності та цілковитої безпеки будь-яка сила — як фізична, так і розумова — стає непотрібною. Скоріше за все, протягом незчисленних років у нових людей не було жодної загрози війни і навіть поодиноких випадків насильства; вони ніколи не стикалися з небезпечними дикими звірами або з виснажливими хворобами, які вимагають міцного здоров’я, і ніколи не знали важкої праці. Люди, котрих у наш час ми називаємо слабкими, пристосовані до такого життя не менше, ніж сильні. В таких умовах вони вже не є слабкими. Навпаки, вони краще пристосовані до життя, ніж сильні, тому що сильним не даватиме спокою енергія, яка не знаходить виходу. Немає сумніву, що вишукана краса будівель навколо мене була результатом останнього підйому тепер не потрібної енергії людства, після чого воно знайшло спокій у повній гармонії з обставинами, в яких жило. Ці споруди — це тріумфальний марш, з якого розпочалася ера тривалого спокою. Така доля завжди очікує на енергію в безпечному середовищі: спочатку вона знаходить вихід у мистецтві й еротиці, а тоді настає млявість і занепад.

І навіть ці артистичні імпульси врешті-решт зникнуть — у часі, в який я потрапив, їх уже майже не було. Прикрашатися квітами, танцювати, співати на осонні — це все, що залишилося в цих маленьких людей від мистецького духу. І навіть це скоро щезне — перетвориться у самовдоволену бездіяльність. Усе життя нас точить страждання і необхідність, й мені здавалося, що цей ненависний точильний камінь нарешті зламався!

Насувалася темрява. Я стояв і думав, що таким простим тлумаченням пояснив проблему світу — збагнув загадку чарівних маленьких людей. Можливо, засоби, придумані ними для стримування зростання населення, спрацювали аж занадто добре, і тепер кількість жителів скоріше скорочується, ніж залишається сталою. Це якраз пояснювало наявність занедбаних руїн. Але надто вже простим було моє пояснення, і надмірно правдоподібним — як і більшість хибних теорій!

V

Поки я роздумував над цим занадто довершеним тріумфом людини, з блідого сяйва на північному сході вийшов повний місяць, жовтий і випуклий. Унизу вже не тинялись маленькі барвисті силуети. Біля мене безшумно пролетіла сова, я починав дрижати від нічної прохолоди і вирішив спуститися й пошукати, де можна поспати.

Я знайшов очима знайому мені будівлю. Тоді перевів погляд на скульптуру Білого Сфінкса на бронзовому п’єдесталі. Видно її було досить чітко, тому що місяць світив дедалі яскравіше. Біля Сфінкса стояла все та ж сріблиста береза, оточений він був заростями кущів рододендрону, які здавалися чорними у тьмяному світлі, а перед ним розкинувся той-таки маленький лужок. Я ще раз подивився нього. Мене охопив дивний сумнів.

— Ні, — рішуче сказав я до себе, — це не той лужок.

Але це був якраз саме той лужок, на якому я приземлився, тому що Сфінкс був обернений до нього своїм перекошеним обличчям. Навряд чи ви зрозумієте, щó я відчув, коли усвідомив це. Машини Часу там не було!

Мене ніби вдарили батогом по обличчю: можливо, я вже ніколи не повернуся в свій час і залишуся безпомічним у цьому дивному світі! Сама тільки думка про це завдавала майже фізичного болю, вона схопила мене за горло і перекрила дихання. Охоплений страхом, за хвилину я вже біг — спускався з пагорба великими стрибками. Я впав і подряпав обличчя, але не став марнувати часу, швидко підвівся і побіг далі, незважаючи на цівку теплої крові на щоці та підборідді. Всю дорогу я повторював собі, що людці просто трохи пересунули мою машину, поклали її під кущі, щоб вона не заважала. Однак я й далі біг щодуху. З упевненістю, яка деколи супроводжує сильний страх, я відчував, що так себе втішати безглуздо. Інтуїтивно я знав, що Машину Часу заховали десь далеко. Дихати було боляче. Я подолав відстань від вершини пагорба до лужка — а це, напевно, десь дві милі — хвилин за десять. А я, зауважте, вже немолодий. Я біг і лаявся вголос — і цим тільки утруднював собі дихання, — проклинаючи себе за те, що так необачно залишив машину. Тоді я голосно крикнув, але ніхто не відповів. У залитому місячним сяйвом світі не було ні душі.

Діставшись лужка, я зрозумів, що мої найгірші страхи здійснилися. Ніде не було й сліду Машини Часу. Поки я стояв і вдивлявся в порожній простір між заростями кущів, мені закрутилася голова і стало холодно. У розпачі я почав бігати навколо, ніби сподівався, що машина може лежати десь у закутку, але потім різко зупинився. Я дер на собі волосся. У світлі місяця наді мною виблискував білий прокажений Сфінкс. Мені здавалося, що він глузує з мого переляку.

Я міг би думати, що просто маленькі чоловічки відтягнули мою машину в якесь безпечніше місце, якби не знав, які вони слабкі — розумово й фізично. Саме це мене жахало: відчуття якоїсь досі не відомої сили, через втручання котрої зник мій винахід. Утім, в одному я був упевнений: моя машина не могла переміститися в часі. Це могло б статись тільки тоді, якби в якійсь іншій епосі була створена її точна копія. Спосіб кріплення пускових важелів — пізніше я покажу вам його — унеможливлював її роботу, якщо вони від’єднані. Отже, машина перемістилася тільки в просторі. Але де ж вона могла бути?

Я просто божеволів. Пам’ятаю, як у світлі місяця відчайдушно нишпорив у кущах навколо Сфінкса і як сполохав якусь білу тварину, котру в слабкому освітленні я прийняв за невеличкого оленя. Пам’ятаю також, як тієї пізньої ночі я бив кулаками по кущах, аж поки поламані гілки не роздерли мені до крові пальці. Тоді, ридаючи та скаженіючи від горя, я увійшов до великої кам’яної будівлі. У залі було темно, тихо і порожньо. Я спіткнувся на нерівній підлозі, впав на один з малахітових столів і мало не зламав гомілку. Тоді я підпалив сірника і пройшов далі повз запилені фіранки, про які я розповідав.

Я потрапив ув іншу велику залу, встелену подушками, на котрих спало десь зо два десятки крихітних людей. Немає сумніву, що моя друга поява здалася їм дещо дивною: я несподівано вийшов з темряви, фиркаючи й вигукуючи якісь нечленороздільні звуки, з запаленим сірником у руці. Вони, певне, ніколи не бачили сірників.

— Де моя Машина Часу?! — заверещав я, ніби роздратована дитина. Я став хапати і трусити присутніх. Вони, мабуть, дуже здивувалися. Деякі з них сміялися, але більшість не на жарт перелякалися. Тоді мені спало на думку, що я роблю найнерозумнішу річ, яку тільки можна зробити в цій ситуації — оживляю в них почуття страху. Тому що з їхньої поведінки вдень я дійшов висновку, що страх їм не відомий.

Я кинув сірника і, збивши з ніг чоловічка, який стояв на моєму шляху, навпомацки рушив знову через велику обідню залу до виходу з приміщення. Позаду я чув, як людці щось перелякано викрикують і, спотикаючись, бігають туди-сюди. Я точно не пам’ятаю всього, щó я тоді робив під місяцем, який повільно плив по небу. Мабуть, найбільше мене розлютило те, що машина пропала так несподівано. Я почувався безнадійно відрізаним від свого роду — чужою твариною у невідомому світі. Певно, я марив, кричав і проклинав Бога й долю. Я пам’ятаю страшенну втому наприкінці тієї ночі, сповненої відчаю. Пригадую також, що я шукав свою машину в найнесподіваніших місцях, обмацував освітлені місяцем руїни і в темряві торкався якихось дивних істот. Врешті-решт я ліг просто на землю біля Сфінкса, ридаючи від безпорадності. Мені залишалося тільки страждати. Я заснув, а коли прокинувся, вже був ясний день. Зовсім близько біля мене у траві стрибало кілька горобців.

Вдихаючи ранкову свіжість, я підвівся і став пригадувати, як я тут опинився і звідки в мене таке сильне відчуття спустошеності та відчаю. Тоді усе прояснилося. Але день приніс розсудливість і ясність, і тепер я міг подивитися в лице обставинам, в яких опинився. Я зрозумів усю дику нерозважливість свого нічного оскаженіння. Але тепер можна було чітко все обдумати. «Припустімо, сталося найгірше, — думав я. — Припустімо, я остаточно втратив свою машину, можливо, її знищили. В такому разі мені слід заспокоїтись і набратися терпіння, спостерігати за поведінкою цих чоловічків, зрозуміти, яким чином Машина Часу зникла, дізнатися, як можна одержати необхідні матеріали й інструменти і врешті, можливо, спробувати виготовити нову». Мабуть, це єдине, на що я міг сподіватися, хоча це все-таки краще, ніж повний розпач. Кінець кінцем світ, у який я потрапив, красивий і цікавий.

Але цілком імовірно, що машину просто кудись заховали. В такому разі мені все одно слід бути спокійним і терплячим. Я міг би спробувати її відшукати, а тоді забрати силоміць або дістати хитрощами. З цими думками я звівся на ноги і роззирнувся, шукаючи, де б помитись. Я почувався змученим, заціпенілим і брудним після тривалої мандрівки. Ранкова свіжість викликала у мене бажання освіжитися самому. Від моєї несамовитості не залишилось і сліду. Навпаки, обдумуючи ситуацію, я дивувався, що вночі мене охопив такий сильний відчай. Я ще раз уважно обдивився лужок, після чого витратив чимало часу на те, що, як міг, розпитував маленьких людей, які проходили повз. Але це не принесло результату — вони не розуміли моїх жестів. Деякі з них без жодних емоцій дивились на мене, інші думали, що я жартую, і починали сміятись. А я ледве стримувався, щоб не натовкти їм їхні веселі милі фізіономії. Це був, звісно, нерозважливий імпульс, але через страх і сліпу злобу мною оволодів диявол, який рвався на волю і намагався скористатись моїм збентеженням. Однак обстеження трав’янистого ґрунту принесло більше користі, ніж усі розпитування. Десь посередині між п’єдесталом Сфінкса та місцем, де по прибутті я намагався підняти перевернуту машину, земля була розорана, і в ній утворилась борозна. Таких ознак переміщення моєї машини було декілька. Крім того, я помітив дивні неширокі сліди, які мені здалися схожими на сліди лінивця. Це привернуло мою увагу до постаменту Сфінкса. Він був, як я вже, здається, згадував, бронзовий. Але то не була просто брила — з обох боків його прикрашали панелі в рамках. Підійшовши, я постукав по них і зрозумів, що постамент усередині порожній. Тоді я почав уважно оглядати його і побачив, що між панелями й рамками є щілини. Я міркував, що якщо ці панелі — це двері, то вони повинні відчинятися зсередини, бо на них немає ні ручок, ні шпарин для ключа. Одне було для мене цілком очевидно. Не потрібно довго думати, щоб дійти висновку, що моя Машина Часу перебуває всередині цього п’єдесталу. Незрозуміло тільки було, як вона туди потрапила.

Я побачив, що до мене крізь кущі попід розквітлими яблунями прямують двоє маленьких людей в жовтогарячому вбранні. Усміхаючись, я покликав їх до себе. Вони підійшли, і я почав показувати на бронзовий постамент і намагатися пояснити, що я хочу відкрити його. Але їхня реакція на це була дуже дивною. Я не знаю, як передати вам вираз їхніх облич у цю мить. Уявіть, що ви зробили дуже непристойний жест перед вихованою жінкою — саме такий у неї буде вираз. Вони розвернулись і пішли з таким виглядом, ніби я безповоротно їх образив. Я спробував те саме з маленьким милим хлоп’ягою у білому, і результат був точно такий самий. Він поводився так, що мені чомусь стало соромно за себе. Але, як розумієте, я дуже хотів отримати свою Машину Часу, тож і далі випитував. Коли хлопець розвернувся, щоб іти геть, як і ті двоє, мене охопила лють. У три кроки я наздогнав його, схопив за обвислий комір і потягнув до Сфінкса. В його очах я побачив неймовірний жах і відразу, і раптом відпустив його.

Але я не здавався і почав грюкати кулаком по бронзових панелях. Мені здалося, що всередині щось ворушиться, точніше, я ніби почув звук, схожий на хихикання, але, можливо, мені просто вчулося. Тоді я приніс із річки великий камінь і почав довбати ним по п’єдесталу, аж поки не вирівнявся завиток оздоблення і не стала обсипатись мідянка. Крихітні люди, напевно, в радіусі милі чули, як я гримав, але ніяк на це не реагували. Вони крадькома спостерігали за мною з пагорбів. Врешті, втомившись і спітнівши, я присів і став чатувати.

Але я був занадто неспокійний, щоб довго чекати. Взагалі я занадто західна людина, тому не можу тривалий час байдикувати. Я можу роками працювати над чимось, але цілий день чекати і нічого не робити — це мені важко витримати.

Тож за деякий час я підвівся і без жодної цілі попрямував через кущі знову до пагорба. «Потрібно набратися терпіння, — говорив я собі. — Якщо хочеш отримати назад свою машину, слід залишити в спокої Сфінкса. Якщо вони не збираються віддавати Машину Часу, нищення їхніх бронзових панелей не покращить ситуацію, а якщо вони все-таки мають намір її повернути, то ти отримаєш її, тільки-но зможеш про це попросити. Просто сидіти перед цією загадкою серед усіх цих незрозумілих речей — безнадійно. Саме так розвивається мономанія[19]. Зараз потрібно повернутись обличчям до цього світу. Спостерігати за ним, дізнаватись, як він побудований, але не робити поспішних висновків. Урешті ти знайдеш ключі до розгадок». Раптом я зрозумів усю кумедність цієї ситуації: багато років я працював і займався дослідженнями для того, щоб потрапити в майбутнє, а тепер так палко хотів з нього вибратися! Я змайстрував сам для себе найхитромудрішу й найбезвихіднішу пастку, яку тільки можливо придумати. І хоча я сам став причиною всього, тепер я нічого не міг вдіяти. Я голосно розреготався.

Коли я прогулювався палацом, мені здавалося, що чоловічки мене уникають. Можливо, мені тільки так ввижалося, хоча насправді це могло якось бути пов’язано з тим, що я грюкав по бронзових дверях. Усе-таки я був досить упевнений у тому, що вони уникали мене. Але мені вистачило розважливості не показувати, що це мене хвилює, та не набридати їм, і за день чи два все знову стало на свої місця. Я старанно продовжував вивчати їхню мову, крім того, намагався дізнаватися щось нове то тут, то там. Або я чогось до кінця не зрозумів, або їхня мова була надзвичайно простою — вона складалася майже винятково з конкретних іменників і дієслів. У ній було дуже мало абстрактних іменників — якщо вони взагалі були; геть нерозвинутим було образне мовлення. Речення були зазвичай простими і складалися з двох слів. Мені вдавалося зрозуміти або сказати тільки найпростіші висловлювання. Я вирішив відкласти думки про Машину Часу і таємницю бронзових дверей у якнайвіддаленіший закуток свої свідомості, допоки нові знання природнім шляхом не приведуть мене до них. Однак певні почуття, суть яких вам, напевно, зрозуміла, не дозволяли мені відходити задалеко від місця, на яке я прибув.

Наскільки я міг бачити, решта світу була такою ж пишною і багатою, як і долина Темзи. З кожного пагорба, на який я видирався, я бачив такі самі розкішні будівлі різних архітектурних стилів, побудовані з найрізноманітніших матеріалів, такі самі густі острівці вічнозелених рослин, дерева, котрі аж вгиналися від цвіту, і деревоподібні папороті. Сріблястими кольорами виблискувала вода. Вдалині виднілися блакитні хвилясті пагорби, які на обрії поступово розчинялися в прозорому небі. Тоді мою увагу привернула наявність кількох круглих колодязів. Деякі з них, як мені здалося, були дуже глибокі. Один містився біля стежки до вершини пагорба, якою я прогулювався у перший день. Так, як і в інших колодязів, у нього був дивно карбований бронзовий обідок, а від дощу його захищала невеличка баня. Коли я сидів над якимось із цих колодязів і вдивлявся в темряву шахти, то не бачив відблиску води. Навіть коли я запалював сірник, усе одно нічого видно не було. Але з глибини долинав ритмічний глухий стукіт, схожий на звук великого двигуна, а з того, як рухалось полум’я сірника, я визначив, що у шахту колодязів надходить стійкий потік повітря. Тоді я кинув ув один із них шматок паперу і побачив, що він не спустився повільно, гойдаючись із боку в бік, а був миттєво всмоктаний усередину.

За деякий час я вирішив, що ці колодязі якось пов’язані з високими баштами, розкиданими по пагорбах, бо над ними часто можна було побачити мерехтіння повітря, схоже на те, яке інколи буває у спекотний день на випеченому сонцем узбережжі. Усе це привело мене до припущення про розгалужену систему підземної вентиляції, хоча важко було зрозуміти, з якою метою вона створена. Спочатку я вважав, що вона, мабуть, має якийсь зв’язок із санітарією цих людей. Такий висновок був логічним, але абсолютно не відповідав дійсності.

Тут я повинен сказати, що за все моє перебування у цьому реальному майбутньому я дуже мало дізнався, наприклад, про каналізацію, зв’язок, засоби транспортування й інші зручності. В деяких описах утопій і майбутніх часів, які мені траплялося читати, усе описувалось дуже детально — будівлі, суспільний устрій тощо. Однак такі подробиці дуже легко описати, якщо весь світ умістився в чиїйсь уяві. А для справжнього мандрівника у часі, який опинився в такій обстановці, як я, деталі абсолютно недоступні. Уявіть собі чорношкірого жителя Центральної Африки, який побував у Лондоні й розповідає про нього своїм товаришам по племені! Що він знатиме про роботу залізниці, про суспільні рухи, про те, як діє телефон або телеграф, про службу доставки, поштові перекази тощо? Проте ми бодай намагалися йому це все пояснити! Але навіть якщо він знатиме дещо і розкаже про це своїм друзям, які ніколи не подорожували, чи вони зрозуміють або повірять? А тепер уявіть, наскільки меншою є прірва між негром і білою людиною, ніж розбіжність між мною і жителями Золотого віку! Боюся, що мені не вдасться повністю пояснити вам цю відмінність, бо хоча я постійно відчував, що комфорт виникає через щось таке, чого я не бачу, єдине я можу сказати напевно: у мене склалося загальне враження якоїсь автоматизації в усьому.

Не було зрозуміло, наприклад, як у них організовуються поховання: я ніде не бачив ні крематоріїв, ні могил. Але я припускав, що, можливо, кладовища або крематорії існують, просто вони розташовані десь далі, поза межами території, яку я обстежував. Це було одне з питань, над якими я навмисно замислювався, і на початку моя цікавість не привела мене ні до чого. Це питання продовжувало мене хвилювати, і завдяки йому я помітив іще одну річ, яка ще більше мене спантеличила: серед людей зовсім не було старих і немічних.

Слід визнати, що мої перші висновки про самодостатню цивілізацію і занепад людства протримались недовго, я більше не міг вдовольнятися ними. Але іншого тлумачення придумати я не міг. Я спробую пояснити вам, що мене бентежило. Кілька величезних палаців, у яких я побував, правили людям лише за житло, їдальні та спальні приміщення. Ніде я не бачив ні приладів, ні машин. Однак людці носили зручний одяг, котрий, напевно, час від часу потрібно було оновлювати, а їхні сандалії, хай і неприкрашені, мали досить-таки складні металічні елементи. Ці речі повинні були якось виготовлятись. Але в цих крихітних людях не залишилося навіть і сліду від нахилу до праці. Не було там також ні крамниць, ні майстерень, жодних ознак того, що речі могли звідкись привозитися. Самі вони витрачали весь свій час на те, що тихо гралися, купалися в річці, грайливо залицялися одне до одного, їли фрукти і спали. І я не міг утямити, як же все влаштовувалося.

І знову ж таки про Машину Часу: не відомо, що помістило її у п’єдестал Білого Сфінкса. Навіщо? Я не розумів цього, хоч убийте. Крім того, ці безводні колодязі, це мерехтіння над баштами… Я відчував, що не маю за що вчепитись. Я відчував… як же це пояснити? Уявіть, що ви знайшли напис, у якому кілька речень зроблені досконалою англійською мовою, а впереміш із ними — речення, складені з абсолютно не відомих вам слів або навіть літер. Саме таким постав переді мною світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році на третій день мого перебування у ньому!

В той день я також знайшов собі, так би мовити, подругу. Я сидів і дивився на кількох людців, які купались на мілині. Раптом одну з істот скрутила судома, і бідолаху понесло вниз за течією. Потік був досить стрімкий, але не занадто сильний навіть для посереднього плавця. Ви можете скласти уявлення про дивну неповноцінність цих людей із того факту, що ніхто з них не зробив ані найменшої спроби врятувати істоту, яка з кволими криками тонула просто в них на очах. Побачивши це, я поспіхом скинув із себе одяг, зайшов у воду трохи нижче за течією і благополучно витягнув крихітну бідолаху на суходіл. Невеличке розтирання швидко привело її до тями, і перш ніж піти, я переконався, що з нею все гаразд. Я настільки низько оцінював її вдачу, що навіть не сподівався на якусь вдячність. Проте в цьому я помилявся.

Пригода сталася вранці. А вдень я побачив цю мініатюрну даму, — це була все-таки жінка, — коли повертався з чергової розвідки. Вона зустріла мене захопленими вигуками й подарувала мені великий вінок із квітів, понад усякий сумнів, зроблений для мене і тільки для мене. Це мене приємно вразило. Мабуть, останнім часом я почувався дуже самотнім. У всякому разі я щосили старався показати, що вдячний за подарунок. За деякий час ми вже сиділи у маленькій кам’яній альтанці й розмовляли. Наша розмова складалася переважно з усмішок. Приязнь дами зворушила мені настільки, наскільки могла зачепити дружелюбність дитини. Ми приносили одне одному квіти, а потім вона стала цілувати мені руки. Я відповів їй тим самим. Тоді я спробував говорити, і дізнався, що її звуть Віна. Не знаю, щó це ім’я означає, але воно чомусь дуже їй пасувало. Так почалася наша дружба, яка тривала тиждень. Як вона закінчилась, я розповім пізніше.

Віна була зовсім як дитина. Вона хотіла завжди бути біля мене і намагалася скрізь за мною ходити. І на черговій прогулянці мені спало на думку навмисне втомити її, щоб вона врешті дала мені спокій. Залишившись сама, вона стала жалібно кричати мені вслід, але я вирішив, що в мене є важливіші справи. Я сказав собі, що приїхав сюди не для того, щоби фліртувати. Однак вона дуже страждала, коли я покинув її, і взагалі дуже болісно реагувала навіть на коротку розлуку зі мною. В цілому її прихильність до мене приносила не менше проблем, ніж утіхи. І все-таки чомусь Віна мене дуже втішала. Те, як вона до мене горнулася, нагадувало звичайну дитячу прив’язаність. І я не знав, на що її прирікав, коли залишав саму, аж поки вже не було запізно. Й поки не стало запізно, я не усвідомлював, чим вона була для мене. Бо всього лише через те, що ця лялькова істота цінувала мене і намагалася, як уміла, показати, що піклується про мене, у мене виникало відчуття повернення мало не додому, коли я повертався в околиці Білого Сфінкса. Ще з пагорба я шукав очима її маленьку золотисто-білу постать.

Саме від неї я дізнався, що почуття страху все-таки ще не зникло з лиця землі. При денному світлі Віна нічого не боялася й мала якусь надзвичайну довіру до мене. Одного разу я жартома став корчити страшні гримаси, але вона тільки сміялася з них. Проте вона страшенно боялася темряви, тіней і чорних речей. Темрява — це єдина річ, якої вона жахалася. Цей страх був дуже сильним, я замислився про це й почав спостерігати. Поміж інших речей я помітив, що з настанням темряви маленькі люди збирались у великих будинках і гуртом лягали спати. Вони здіймали тривожний галас, коли я входив до них без запаленого сірника. І я жодного разу не бачив, щоб після настання темряви хтось із них лишався надворі або спав окремо від інших. Але я був таким бевзнем, що не зробив жодного висновку з їхнього страху і, незважаючи на те, що Віна дуже боялася, наполіг на тому, щоб ми спали окремо від цих сонних скупчень.

Це її дуже схвилювало, але потім її дивна прив’язаність до мене взяла гору, і п’ять ночей, включаючи останню, вона спала біля мене, поклавши голову мені на долоню.

Але я трохи відхилився від розповіді. Одного дня — здається, це було напередодні порятунку Віни — я прокинувся на світанку. Спав я неспокійно, мені снився огидний сон про те, що я потонув у морі й актинії м’якими щупальцями обмацують мені лице. Я рвучко прокинувся, і мені здалося, що з зали вибігла якась сірувата тварина. Я спробував заснути знову, але не міг, тому що відчував якийсь неспокій і дискомфорт. Була якраз та сіра рання година, коли світ іще здається нереальним, коли світло ще тьмяне, але речі вже починають вимальовуватись у темряві, й усе навкруги ще не набуло кольору, але вже має чіткі обриси. Я підвівся, через велику залу вийшов із приміщення і пішов по бруківці з кам’яних плит. Я вирішив знайти бодай щось приємне в тому, що так рано прокинувся, і побачити схід сонця.

Місяць уже заходив. Залишки його світла змішувалися з першою ранковою прозорістю, створюючи похмуру напівосвітленість. Кущі видавалися чорнильно-чорними, земля була темно-сірою, а небо — безбарвним і безрадісним. І мені привиділося, що на пагорбі привиди. Ковзнувши поглядом по схилу, я помітив там кілька білих постатей. Двічі мені здалося, що я угледів білу мавпоподібну істоту, яка швидко бігла пагорбом угору, а один раз біля руїн я помітив відразу три такі істоти — вони несли щось темне. Рухались вони квапливо. Я не бачив, куди вони поділися; здається, вони просто зникли між кущів. Нагадую, що ранок тоді ще не зовсім прояснився. У мене було, певно, відоме вам ранкове відчуття неясності й холоду, і я не дуже вірив своїм очам.

Коли небо на сході проясніло і все навкруги знову набуло свого денного забарвлення, я ще раз уважно оглянув місцевість. Але на цей раз білих постатей не було. Вони, очевидячки, з’являлися тільки на світанку. «Мабуть, це привиди, — подумав я. — Цікаво, з якої вони епохи?» Я мимоволі згадав одне міркування, висловлене Ґрантом Елленом[20]. Він стверджував, що коли кожне покоління по смерті залишатиме по собі привидів, то скоро світ переповниться ними. Отже, якщо вірити цій теорії, то оскільки відтоді минуло вісімсот тисяч років, тепер привидів повинно бути безліч, і нема чого дивуватися, що я побачив аж чотирьох відразу. Але цей жарт не дуже мене заспокоїв, і я думав про білих істот весь ранок, аж поки порятунок Віни не витіснив їх з моєї голови. Вони чомусь пов’язувалися в моїй уяві з білою твариною, яку я сполохав, коли в нестямі шукав у кущах свою Машину Часу. Але Віна була їм приємним замінником. І я тоді ще не знав, що пізніше ці істоти знову заволодіють моїми думками, на цей раз набагато сильніше.

Я, здається, вже згадував про те, що погода у Золотому віці була набагато теплішою, ніж у наш час. Але я не можу пояснити чому. Можливо, сонце стало гарячішим, або земля наблизилася до нього. Зараз переважає припущення, що сонце в майбутньому буде поступово охолоджуватись. Але люди, котрі не знайомі, наприклад, з теоріями Дарвіна-молодшого[21], забувають, що колись планети одна по одній повинні повернутися до сонця і впасти на його поверхню. Коли ці катаклізми відбудуться, сонце яскраво спалахне з новою енергією, і цілком можливо, що до того часу, в який я перемістився, така доля вже спіткала котрусь із планет. Але хай якою була причина, факт залишається фактом: сонце там було набагато спекотнішим, ніж у наші часи.

Так от, одного дуже спекотного ранку — здається, це був четвертий день — я шукав захисту від спеки і нестерпного яскравого світла серед величезних руїн біля палацу, в якому спав і харчувався, й зі мною трапився дуже дивний випадок. Продираючись між купами каміння, я натрапив на вузьку галерею, котра здалася мені дуже темною порівняно зі сліпучим денним сяйвом, тому що її бічні й задні вікна були засипані камінням. Я увійшов усередину навпомацки, бо через різкий перехід від світла до темряви у мене перед очима пливли кольорові плями. Раптом я приголомшено зупинився: з тьми на мене дивилася пара очей. Вони світилися, відбиваючи денне світло, яке падало знадвору.

Мене охопив древній інстинктивний страх перед дикими звірами. Стиснувши кулаки, я не відводив погляду від цих блискучих зіниць. Я боявся розвернутися. В голові промайнула думка про абсолютну безпеку, в якій, здавалося, жило тепер людство. Тоді я згадав про дивну боязнь темряви. Трохи переборовши страх, я ступив крок уперед і заговорив. Слід визнати, що голос у мене був різкий, тому що я слабо контролював його. Потому я простягнув руку і торкнувся чогось м’якого. Очі відразу забігали, і біля мене пронеслося щось біле. У мене душа втекла в п’яти. Я обернувся і побачив невелику дивну мавпоподібну постать. Своєрідним чином тримаючи голову похиленою, вона перетинала освітлену сонцем ділянку. Напоровшись на гранітну брилу, вона захиталась, а за мить зникла в тіні під іншою купою каміння.

Моє враження про неї, звісно, було неповним. Вона точно була тьмяно-біла, мала дивні великі очі сірувато-червоного кольору і солом’яно-жовте волосся на голові та вздовж спини. Однак вона пробігла занадто швидко, щоб я міг добре її роздивитись. І я не можу навіть точно сказати, чи вона рухалася на всіх чотирьох, чи просто дуже низько тримала передні кінцівки. Повагавшись секунду, я пішов за нею до іншої купи руїн. Спочатку я не міг її знайти, але, походивши деякий час у темряві, натрапив на один із круглих отворів, схожих на колодязь, про які я вам розповідав. Він був наполовину затулений стовпом, котрий упав на нього. У мене раптом виникла думка: невже істота зникла в шахті колодязя? Запаливши сірника, я зазирнув усередину і побачив маленьку білу постать, яка спускалася вниз, утупившись у мене непорушним поглядом своїх великих блискучих очей. Я аж здригнувся — це був справжній людиноподібний павук! Воно лізло донизу по стіні, й тоді я вперше помітив численні опори для рук і ніг, котрі утворювали щось схоже на драбину вглиб шахти. Сірник обпалив мені пальці і, випавши з руки, погас, а коли я запалив інший, маленького страховиська вже не було.

Не знаю, як довго я просидів, вдивляючись у колодязь. Минуло чимало часу, перш ніж я зміг прийняти думку, що створіння, яке я бачив, це людська істота. Поступово я починав розуміти реальний стан речей: людина не залишилася одним видом, а розгалузилася на два різні підвиди, на дві окремі тварини. Милі дітлахи з Верхнього світу були не єдиними нащадками людського роду. Огидна вибілена нічна істота, яка тільки-но прошмигнула переді мною, теж походила від нас.

Я згадав про мерехтіння над стовпами і про мою теорію щодо підземної вентиляції. Тепер я починав розуміти, для чого насправді вона призначалася. Але яке місце займав цей лемур у моїй концепції про абсолютно гармонійний устрій? І який він мав стосунок до лінивої безтурботності чарівних жителів Верхнього світу? І що ховається там, у глибині шахти? Я сів над краєм колодязя і сказав собі, що в будь-якому разі боятися нема чого і що я маю спуститися туди, якщо хочу вирішити проблеми, які переді мною постали. Але в той сам час я страшенно боявся туди лізти! Поки я роздумував, у затінок прибігли двоє вродливих мешканців Верхнього світу. Вони грались у якусь свою любовну гру: той, що був чоловічої статі, біг за істотою жіночої статі й кидав у неї квіти.

Здавалося, вони збентежились, коли побачили, як я, поклавши руку на перевернутий стовп, вдивляюсь у колодязь. Вочевидь, розмовляти про ці отвори вважалося поганим тоном, бо щойно я, показавши на колодязь, спробував сформулювати їхньою мовою запитання про нього, вони ще більше посмутніли і відвернулись. Але вони проявляли інтерес до моїх сірників, і я запалив кілька, щоб розважити їх. Тоді я знову спробував запитати про колодязь, але результат був той самий. Отож я облишив їх і вирішив повернутися до Віни і подивитися, що можна дізнатись від неї. Але в мене вже тоді відбувався переворот уявлень, мої думки та припущення плавно коригувалися й узгоджувались по-новому. Тепер у мене з’явився ключ до розгадки призначення колодязів і вентиляційних шахт, підказка для осягнення таємниці привидів і навіть натяк на те, що могло критися за бронзовими дверима і яка доля могла спіткати мою Машину Часу! І поступово в моїй голові почала формуватися гіпотеза про те, як вирішувалась незбагненна економічна проблема.

Тепер я інакше на це дивився. Зрозуміло, що цей другий вид людини був підземним. Зокрема було три причини для того, щоб уважати: нечаста поява цих істот на поверхні — наслідок тривалого підземного життя. По-перше, біле забарвлення, яке є типовим для більшості тварин, що живуть у темряві, таких як, наприклад, біла риба, котра водиться в печерах Кентуккі. По-друге великі очі, здатні відбивати світло, характерні для нічних тварин, прикладами цього є сови і коти. І нарешті, це явне збентеження на сонячному світлі, те, як ця істота поспішно, але незграбно бігла в затінок, і те, як вона особливим чином тримала голову, перебуваючи на світлі, — все це підтверджувало припущення про надмірну чутливість сітківки ока.

Під землею, напевно, прокопано безліч тунелів, де й проживає ця нова раса. Вентиляційні стовпи й колодязі, розкидані фактично повсюди, крім долини річки, свідчили про те, наскільки розгалуженою була ця система тунелів. І хіба не природно припустити, що робота, необхідна для комфорту денної раси, виконувалася саме в цьому штучному підземеллі? Це пояснення здалося мені таким очевидним, що я одразу прийняв його і почав роздумувати про те, як могло відбутися розгалуження людського роду на два окремі підвиди. Гадаю, ви вже приблизно здогадуєтесь, який вигляд мала моя гіпотеза, хоча сам я досить скоро переконався, що вона не зовсім відповідала дійсності.

Спочатку мені здалося ясним, як день, що ключ до розуміння такого стану речей лежить у проблемах нашого часу, а саме в поступовому розширенні, здавалося б, тимчасової соціальної прірви між капіталістом і робітником. Певна річ, це здасться вам абсурдним й немислимим, але навіть у наш час існують речі, які вказують на ймовірність такого розвитку подій. Уже зараз існує тенденція використовувати підземний простір для потреб цивілізації. Лондонський метрополітен, нові електричні залізниці, підземні пішохідні переходи, підземні майстерні й ресторани — всього цього стає дедалі більше. Я вирішив, що, вочевидь, ця тенденція збереглась, і поступово промисловість втратила своє законне право на існування просто неба й почала далі й далі заглиблюватись під землю; будувались дедалі більші підземні фабрики, і робітники проводили там більше часу, аж поки врешті-решт… Хіба, наприклад, сучасний робітник, мешканець Іст-Енду[22], не живе в таких неприродних умовах, що можна сказати: він практично відрізаний від нормального, природного світу?

З іншого боку, серед багатих існує інша тенденція, причиною якої є підвищення їхнього культурного рівня і зростаюча прірва між ними та грубими, схильними до насильства бідняками: багаті зацікавлені в тому, щоб робити закритими значні земельні ділянки. В наш час більша і краща частина території навколо Лондона перебуває в приватній власності. І ця прірва між багатими й бідними, розширенню якої сприяє вартість і тривалість здобуття вищої освіти та спокуса і зростаючі можливості для заможних людей вести дедалі комфортніший спосіб життя, призводитиме до того, що дедалі рідше відбуватиметься будь-який контакт між класами, рідше траплятимуться випадки шлюбу між представниками різних суспільних верств, які в наш час дають можливість біднішим класам покращити своє становище і запобігають розгалуженню людського роду на окремі підвиди відповідно до суспільного розшарування. Зрештою на поверхні житимуть заможні — у комфорті, задоволенні та красі, а під землею — незаможні, трударі, змушені постійно пристосовуватися до умов своєї праці. І їм, безперечно, доведеться платити за вентиляцію їхніх печер, а якщо вони відмовляться, то будуть покарані голодом або задихнуться від нестачі повітря. Ті з них, які виявляться заслабкими або бунтуватимуть, помруть, і зрештою, при незмінній рівновазі, ті, що виживуть, так само пристосуються до умов підземного життя, як жителі Верхнього світу пристосовані до свого, і будуть по-своєму щасливі. І цілком природно виникне витончена краса та знебарвлена блідість.

Великий тріумф людства, про який я роздумував, тепер набув у моїй уяві трохи іншого виміру. Очевидячки, цей тріумф не так походив від морального зростання і загального об’єднання зусиль, як я раніше собі уявляв. Тепер переді мною постав образ справжньої аристократії, яка, озброївшись досконалими науковими знаннями, привела сучасну систему промисловості до логічного завершення. Її тріумф був не просто перемогою над природою, а перемогою над природою і над своїм ближнім. Попереджаю вас, що це просто мої тогочасні роздуми. У мене не було гіда, як в утопічних романах. Моє пояснення може бути зовсім неправильним. Хоча воно і дотепер здається мені найбільш переконливим. Але навіть якщо прийняти припущення про створення зрівноваженого суспільства, слід було визнати, що в той час, у який я перемістився, воно вже давно проминуло точку свого найвищого розвитку і перебувало в стані занепаду. Занадто бездоганна безпека, в якій жили представники Верхнього світу, привела їх до поступової деградації, зменшення зросту, фізичного і розумового ослаблення. Це мені вже було зрозуміло. А що відбулося з жителями Підземелля, я ще не знав, але судячи з того, що встиг побачити, морлоки (так, до речі, вони називалися) ще більше відійшли від сучасного людського виду, ніж елої, прекрасний народ, з яким я вже познайомився.

Тоді мене охопили тривожні сумніви. Навіщо морлоки забрали мою Машину Часу? Я був упевнений, що це зробили саме вони. Крім того, якщо елої тут головні, то чому вони не могли повернути її мені? І чому вони так страшно бояться темряви? Як я казав, я вирішив розпитати Віну про цей підземний світ, але тут мене знову чекало розчарування. Спочатку вона не розуміла моїх запитань, а потім просто не хотіла на них відповідати. Вона тремтіла, ніби ця тема була для неї нестерпною. Але я наполягав — можливо, занадто різко, — і вона розплакалася. Це були єдині сльози, крім моїх власних, які я бачив у Золотому віці. Коли я їх побачив, то перестав розпитувати про морлоків і вже турбувався тільки про те, щоб прогнати цей людський спадок з її очей. Я запалив сірника, і Віна стала усміхатись і плескати в долоні.

VI

Напевно, вам здасться дивним те, що минуло два дні, перш ніж я все-таки пішов за новою підказкою, яка, понад усякий сумнів, вела у правильному напрямі. Я відчував якусь огиду до цих мертвотно-блідих тіл. Вони мали білувате забарвлення, схоже на колір черв’яків або істот, які зберігаються у спирті в зоологічному музеї. Крім того, вони були дуже бридкі й холодні на дотик. Можливо, моя огида до них виникла у великій мірі під впливом солідарності з елоями; тепер я починав розуміти їхню відразу до морлоків.

Наступної ночі спав я погано. Можливо, у мене було не все гаразд зі здоров’ям. Мене пригнічували сумніви та тривога. Кілька разів у мене були напади страху, причини якого я не міг збагнути. Пам’ятаю, як я тихо пробрався у велику залу, де під місячним світлом спали маленькі люди, — Віна в ту ніч була серед них, — щоб переконатися в їхньому існуванні. Потім я зрозумів, що в наступні кілька днів місяць повинен пройти через останню чверть, ночі стануть темними, і це сприятиме частішій появі потворних підземних істот, цих побілілих лемурів, цього нового виду шкідників, який прийшов на зміну старим. Крім того, ці два дні мене мучило неспокійне відчуття, яке виникає, коли людина хоче уникнути неприємного обов’язку. Я був переконаний, що єдиний спосіб отримати назад Машину Часу — це відважно зазирнути у таємничий підземний світ. Але я не міг цього зробити. Було б інакше, якби я хоч мав якогось супутника. Але я був неймовірно самотній, і думка про спуск у темряву колодязя жахала мене. Не знаю, чи ви зрозумієте це почуття: я відчував свою спину незахищеною.

Мабуть, саме через цей неспокій і страх я став виходити все далі й далі за звичні межі своїх розвідницьких прогулянок. Одного разу я попрямував на південний захід, у напрямку горбистої місцевості, яка зараз називається Кум-Вуд, і вдалині, в напрямку сучасного Бенстеда, побачив масивну споруду зеленого кольору, не схожу на всі інші будівлі, які я доти там бачив. Вона виявилася більшою за всі знайомі мені палаци й руїни і була побудована у східному стилі. Її лискучий фасад мав блідо-зелене, навіть блакитнувато-зелене забарвлення, що нагадувало китайську порцеляну. Я вирішив, що чудовий зовнішній вигляд може означати також інакше використання, і вже був ладен вирушити і дослідити його. Але вже був вечір, до того ж я втомився, бо перед тим довго блукав, і тому вирішив відкласти подорож до зеленого палацу на наступний день і повернутися до маленької Віни, її привітності та ласки. Але наступного дня я досить чітко зрозумів, що мій інтерес до Палацу з зеленої порцеляни був просто самообманом, способом відтягнути вчинок, якого я боявся, ще на один день. Тому я вирішив здійснити спуск просто зараз, не марнуючи часу, і рано-вранці вирушив до колодязя поблизу гранітних і алюмінієвих руїн.

Маленька Віна побігла зі мною. Вона танцювала перед колодязем, але збентежилась, коли побачила, що я схилився на отвором і дивлюся вниз.

— Бувай, Віно, — сказав я і поцілував її. Тоді залишив її і, перехилившись через парапет, почав намацувати гачки для спуску. Признаюся, що я квапився, адже боявся, що моя сміливість випарується. Віна спочатку стояла і з подивом дивилася на мене. Тоді жалібно крикнула, підбігла до мене і почала тягнути назад своїми маленькими ручками. Думаю, що її опір радше сприяв тому, щоб я продовжував спуск. Я вирвався від неї, можливо, трохи грубо, і за секунду був уже в горловині колодязя. Над собою я побачив Вінине стражденне обличчя й усміхнувся, щоб заспокоїти її. Потому перевів погляд униз на хиткі гачки, за які я чіплявся.

Мені потрібно було пролізти донизу десь близько двохсот ярдів. Спуск здійснювався за допомогою металічних щаблів, які виступали по боках шахти, але оскільки вони призначалися для істот набагато менших і легших за мене, я швидко втомився і в мене заболіли м’язи. І якби тільки це! Один щабель зігнувся під моєю вагою, і я мало не полетів донизу в темряву. Якусь мить я тримався тільки однією рукою і після цього вже не дозволяв собі відпочивати. Незважаючи на сильний біль в руках і спині, я продовжував спускатись так швидко, як тільки міг. Глянувши нагору, я побачив отвір колодязя — маленький блакитний диск, у якому виднілася зірка і маленька голова Віни — темна кругла пляма. Глухе постукування якогось двигуна в глибині шахти ставало дедалі голоснішим і важчим. Усе, крім цього маленького диска над головою, перебувало в глибокій темряві, й коли я знову глянув нагору, Віни вже там не було.

Мене мучив страшенний дискомфорт. Мені захотілося повернутись, вилізти з шахти колодязя і забути про цей підземний світ. Але навіть у той час, коли ця думка крутилася в моїй голові, я продовжував спускатись. Нарешті, з величезним полегшенням, десь за фут праворуч від себе я розрізнив у темряві вузьку щілину в стіні. Я заліз у неї і побачив, що це отвір у тісний горизонтальний тунель, у якому можна лягти і відпочити. Відпочивати мені потрібно було довго, тому що у мене боліли руки, заніміла спина і я весь тремтів від тривалого страху впасти. Крім того, від непроглядної темряви у мене боліли очі. Повітря аж гуло і пульсувало від роботи машин, які закачували його в шахту колодязя.

Не знаю, скільки я так пролежав. Підвестися мене змусив доторк чиєсь м’якої руки мені до обличчя. Я аж підскочив від цього, тоді швидко чиркнув сірником — і побачив три згорблені білі істоти, схожі на ту, що я бачив серед руїн; вони квапливо тікали від світла. Оскільки вони мешкали, як мені здавалося, в непроникній темряві, їхні очі були незвичайно великі й чутливі, як, наприклад, зіниці глибоководних риб, і схожим чином вони відбивали світло. Я не маю сумніву, що вони бачили мене в повній пітьмі, і здавалося, не мали страху переді мною — вони боялися тільки мого вогню. Тільки-но я запалив сірника, щоб побачити їх, вони відразу втекли і зникли в темних канавах і тунелях, з яких тільки блимали на мене очами.

Я спробував щось їм крикнути, але, вочевидь, вони розмовляли іншою мовою, ніж жителі Верхнього світу. Отже, мені залишалося розраховувати тільки на свої сили. Мені знову закортіло облишити цю розвідку та швидко втекти. Але я сказав собі, що тепер повертатися запізно. Рухаючись навпомацки вздовж тунелю, я почув, що гудіння машин стає дедалі голоснішим. Незабаром стіни зникли, і я вийшов на відкритий простір. Запаливши сірника, я побачив, що опинився в широкій склепінчастій печері, яка простягалася в темряві далі, ніж сягало освітлення. Але побачити я міг не більше, ніж дозволяло світло сірника.

Звісно, мої спогади про це не дуже ясні. Я пам’ятаю, що з пітьми проступали величезні обриси якихось машин, від яких падали неймовірні чорні тіні. Невиразні, схожі на привидів постаті морлоків переховувались у цих тінях від світла. Дихати там було важко, повітря було тягучим, і я вловлював слабкий запах свіжої крові. Трохи далі, посеред приміщення, стояв маленький столик з білого металу, на якому лежала, очевидно, їжа. В будь-якому разі морлоки були м’ясоїдними істотами. Я пам’ятаю, що ще тоді мені стало цікаво, якому виду тварин вдалось вижити ще від наших часів, щоб тепер стати їжею морлоків. Усе було дуже невиразним: важкий запах, величезні незрозумілі обриси, огидні постаті, які причаїлись у тіні й тільки чекали, поки западе повна темрява, щоб знову підкрастись до мене. Сірник догорів, обпікши мені пальці, випав з рук і розчинився в темноті.

Тоді я усвідомив, наскільки погано підготувався для таких випадків. Я вирушав у подорож у часі з безглуздим переконанням, що люди майбутнього безмежно випередять нас у різноманітному обладнанні. Я не взяв із собою ні зброї, ні ліків, ні покурити — інколи мені страшенно бракувало тютюну! Навіть не взяв достатньо сірників. Я вже поминаю фотоапарат! З ним я б за секунду зняв цей Підземний світ і потім роздивлявся би світлини в спокійній обстановці. Але, на жаль, я мав з собою тільки ту зброю, якою наділила мене природа: руки, ноги і зуби. Крім того, в мене ще залишилося чотири сірники.

Я боявся йти далі, у темряву, поміж усіх цих машин, і тільки тоді, коли вогонь уже догоряв, помітив, що мій запас сірників починає закінчуватись. Доти мені не спадало на думку, що їх потрібно економити, і майже півкоробки я витратив на те, щоб розважати людей із Верхнього світу, для яких вогонь був новинкою. Тепер, як я сказав, сірників залишилося чотири, і поки я стояв у темряві, моєї руки торкнулася чиясь долоня, худі пальці стали обмацувати мені обличчя, і я відчув своєрідний неприємний запах. Мені здавалося, що навколо я чую дихання цілої ватаги цих жахливих створінь. Одне з них намагалося обережно витягнути коробку сірників з моєї руки, інші за моєю спиною смикали мене за одяг. Відчуття, що ці істоти мацають мене, а я їх навіть не бачу, було страшенно неприємним. Я раптом ясно усвідомив, що зовсім не розумію особливостей їхнього мислення і поведінки. І тоді я щосили закричав на них. Морлоки розбіглися, але за хвилину я відчув, що вони знову наближаються. На цей раз вони чіплялися до мене ще зухваліше, нашіптуючи щось одне одному. Я страшенно затремтів і ще раз різко крикнув. Але цього разу це їх уже не так наполохало. Підступаючи знову, вони видавали дивні звуки, схожі на сміх. Визнаю, що перелякався я не на жарт. Я вирішив запалити ще одного сірника і втекти, поки він горітиме. Так я і зробив. Діставши з кишені клаптик паперу, я підпалив його, щоб вогонь горів довше, і повернувся до вузького тунелю. Але тільки-но я в нього вліз, сірник погас, і в темряві позаду я почув, як шурхотять морлоки, ніби вітер між листям, і дріботять, як дощ: вони поспішали за мною.

За хвилину на мені вже було кілька рук, і я не мав сумніву, що вони хочуть затягнути мене назад. Я чиркнув іще одним сірником і помахав ним перед їхніми засліпленими лицями. Ви не можете собі уявити, наскільки нелюдський у них був вигляд — бліді обличчя з обрізаними підборіддями, великі червоно-сірі очі без повік!.. Їхня зовнішність викликала нудоту. Але повірте, я не роздивлявся їх довго. Поки вони збентежено витріщались, я продовжував утікати, і коли другий сірник погас, я запалив третього. Він майже догорів, поки я нарешті дістався виходу в шахту колодязя. Я приліг на краю, тому що від безперервного пульсування величезної помпи в глибині ями в мене паморочилось у голові. Тоді я почав намацувати гачки по боках шахти й одразу відчув, що мене схопили за ноги та щосили тягнуть назад. Я запалив останній сірник… і він одразу погас. Але я вже тримався руками за металічні перекладини і, жорстоко відбиваючись ногами, звільнився від рук і почав швидко дертися шахтою вгору. Морлоки залишилися внизу. Вони тільки, кліпаючи, проводжали мене поглядом — усі, крім одного негідника, який деякий час мене переслідував і мало не здобув мій черевик собі як трофей.

Підйом здавався мені нескінченним. Коли до верху залишалося двадцять чи тридцять футів, мене почало страшенно нудити, і я ледве втримувався на щаблях. Кілька останніх ярдів я старався не знепритомніти. Декілька разів у мене починало пливти перед очима, і я відчув, що мало не падаю. Проте нарешті я якось вибрався з колодязя і вийшов, похитуючись, з руїн на сліпуче сонце. Тоді я впав долілиць. Тепер навіть запах землі здавався мені приємним і чистим. Пам’ятаю, що Віна цілувала мені руки й вуха, і я чув голоси інших елоїв. Потім якийсь час я був без тями.

VII

Здавалося, тепер я опинився в гіршому становищі, ніж раніше. Досі, якщо не брати до уваги мого відчаю тої ночі, коли зникла моя машина, мене підтримувала надія, що врешті-решт мені вдасться забратися звідти. Але нове відкриття похитнуло цю надію. Крім того, раніше я вважав, що єдиними перешкодами для мене є дитяча простакуватість маленьких чоловічків і якісь невідомі сили, що їх достатньо зрозуміти для того, щоб подолати. Але бридкі морлоки були чимось зовсім новим — чимось нелюдським і зловісним. Я відчував до них інстинктивну відразу. Раніше я почувався, як людина, що впала в яму: я переймався цією ямою і тим, як із неї вибратись. Тепер же я почувався, як звір, котрий потрапив у пастку і знає, що скоро по нього прийде ворог.

Можливо, ви здивуєтесь, коли дізнаєтеся, якого ворога я так жахався. Я боявся темряви, яка повинна була прийти з молодим місяцем. Ще раніше Віна кілька разів згадувала щось про Темні ночі, але я не розумів, що саме вона має на увазі. Але тепер було неважко здогадатися, щó ці Темні ночі можуть означати. Місяць зменшувався, і щоночі період темряви ставав усе довшим. І тепер я бодай трішки розумів причину страху маленьких жителів Верхнього світу перед темрявою. Але мимохіть мені було цікаво, що ж за лиходійство можуть чинити морлоки під молодим місяцем. Тепер я був переконаний у неправильності моєї другої гіпотези. Можливо, і справді колись елої були привілейованою аристократією, а морлоки — їхніми механічними слугами, але ті часи давно вже минулися. Ці два підвиди, два виплоди еволюції людини переходили, а може, вже й перейшли до абсолютно нових стосунків. Як і королі династії Каролінгів[23], елої опустилися до порожньої, нікчемної краси. Земля досі була до їхніх послуг, але тільки тому, що морлоки, які протягом незлічимих поколінь вели підземний спосіб життя, не могли перебувати на освітленій сонцем поверхні. Скоріше за все, саме морлоки шили для елоїв одяг і забезпечували їх усім необхідним — напевно, зі старої звички прислуговувати, яка досі збереглася в них. Вони робили це так, як, наприклад, кінь тупоче, навіть коли стоїть на місці, або як людина полює на тварин задля розваги — ці дії, що колись виконувалися з необхідності, глибоко вкоренилися в їхнє єство. Але, безсумнівно, ці два види частково помінялись місцями. Тепер до елоїв швидко підкрадалась Немезида[24]. Багато століть тому, тисячі поколінь тому людина відібрала у свого ближнього світло, затишок і комфорт. І тепер цей ближній повернувся у зміненому вигляді! Жителі Верхнього світу починали заново проходити старий урок. Вони знову дізнавалися, що таке страх. Несподівано я згадав про м’ясо, яке бачив у Підземеллі. Дивно, як цей спогад спав мені на думку: він не був, так би мовити, зачеплений потоком роздумів, а з’явився ніби ззовні, майже у вигляді запитання. Я спробував згадати, яку форму мало те м’ясо. У мене було невиразне відчуття чогось знайомого, але тоді я не міг сказати, що це було.

Маленькі люди були зовсім безпомічні перед цим таємничим страхом темряви, однак я відрізнявся від них. Я прийшов із нашого часу — з часу зрілого розквіту людської раси, коли страх не паралізує, а таємниця не жахає. Принаймні я захищатимусь. Я вирішив не марнувати часу і виготовити собі зброю та знайти безпечне місце для сну. З надійним притулком я частково відновив би впевненість, яку цілком утратив, щойно усвідомив, які істоти могли до мене дістатись, коли я спокійно лягав спати в незахищеному місці. Я відчув, що тепер не зможу заснути, якщо не буду впевнений, що я в безпеці. Я аж здригався від огиди, коли думав, що морлоки, мабуть, уже обстежили мене з ніг до голови, поки я спав.

Удень я прогулявся долиною Темзи, але так і не побачив чогось такого, що було б неприступним для них. Судячи з їхніх колодязів, лазили морлоки спритно, і всі дерева й будівлі, які траплялися на моєму шляху, не були б для них проблемою. Тоді я згадав про високі шпилі й полірований блиск Палацу з зеленої порцеляни, і ввечері, посадивши Віну на плече, як дитину, рушив горбистою місцевістю на південний захід. Раніше мені здавалося, що палац розташований миль за сім-вісім звідси, але насправді до нього було десь аж вісімнадцять миль. Просто коли я вперше побачив його, повітря було вологим, до того ж це був пообідній час, і відстані здавалися меншими, ніж вони є насправді. Крім того, у мене в одному черевику розхиталася підошва, і крізь неї вистромився цвях, — це були старі зручні черевики, які я носив удома, — отож я кульгав. І коли на тлі блідо-жовтого неба ми нарешті побачили чорні обриси палацу, сонце вже давно зайшло.

Віна дуже зраділа, коли я її поніс, але за деякий час захотіла, щоб я спустив її. Тепер вона просто бігла біля мене, час від часу відриваючись убік, щоб нарвати квіток і вкласти їх мені в кишеню. Віну завжди дивували мої кишені, і врешті вона дійшла висновку, що це просто ексцентричні вази для квітів. Принаймні вона використовувала їх з цією метою. До речі… Коли я знімав із себе піджак, я знайшов…

Мандрівник у Часі зупинився, мовчки витягнув з кишені дві зів’ялі квітки, які нагадували дуже великі білі рожі, й поклав їх на столик. А тоді повів свою розповідь далі.

— На світ зійшла вечірня тиша, але ми досі йшли. Коли ми перетинали пагорб, рухаючись у напрямку Вімблдона[25], Віна дала мені знати, що вона втомилась і хоче повернутися до Палацу з сірого каменю. Але я показав їй рукою на далекі шпилі Палацу з зеленої порцеляни і спробував пояснити, що там ми знайдемо захист від її страху.

Вам знайома тиша, яка окутує все перед настанням сутінків? У цей час навіть вітер перестає шелестіти в кронах дерев. Для мене цей вечірній спокій завжди супроводжується відчуттям очікування. Небо було ясним, далеким і майже чистим — тільки на заході над обрієм висіло кілька смуг. Тієї ночі відчуття очікування змішалося з моїми страхами. У цій похмурій тиші мої чуття здавалися дивним чином загостреними. Мені навіть здалося, що я чую порожнечу в себе під ногами. Я наче бачив крізь землю мурашник морлоків і уявляв собі, як вони бігають там туди-сюди, з нетерпінням чекаючи настання темряви. Від хвилювання я навіть подумав, що вони можуть сприйняти моє вторгнення у їхні печери як проголошення війни. Але нащо ж усе-таки вони забрали Машину Часу?

Однак ми йшли далі. Було тихо, і сутінки поступово перейшли у ніч. Голубе небо знебарвлювалось, і на ньому одна по одній почали з’являтися зірки. Земля під ногами потемніла, а дерева почорніли. Віну охопила втома і страх. Я взяв її на руки і почав розмовляти з нею і гладити її. Коли стало ще темніше, вона обійняла мене руками за шию і, заплющивши очі, міцно притулилася обличчям мені до плеча. Так ми і йшли далі. Ми подолали довгий спуск, і оскільки було темно, у долині я мало не впав у невелику річку. Я перетнув її вбрід, тоді ми стали підійматися протилежним схилом, повз житлові будівлі й безголову статую фавна, або якоїсь схожої істоти. Ще там росли акації. Поки що я не бачив морлоків, але ніч тільки починалася, і перш ніж зійде старий місяць, темрява ще мала згуститися.

З вершини наступного пагорба ми побачили, що перед нами простягнувся широкий і темний густий ліс. Я засумнівався. Кінця-краю лісу не було видно — ні ліворуч, ні праворуч. Я втомився, і мені дуже боліли ноги, тому я зупинився, обережно опустив Віну на землю й сів на траву. Палац із зеленої порцеляни пропав з мого поля зору, і я вже не був упевнений, що ми рухаємось у правильному напрямку. Я поглянув на цю лісову гущавину. Не відомо, з чим ми могли там стикнутися.

Під густими заростями дерев, мабуть, не видно навіть зірок. Крім того, навіть якщо там не причаїлась якась інша небезпека — небезпека, про котру я не хотів думати, — все одно в темряві ми спотикатимемося об коріння і наштовхуватимемося на стовбури дерев.

До того ж денні переживання зовсім виснажили мене, тож я вирішив не заглиблюватись у ліс, а провести ніч на відкритому пагорбі.

Віна, на щастя, міцно спала. Я обережно вкрив її своїм піджаком, сів біля неї і став чекати сходу місяця. На схилі пагорба було порожньо і тихо, але в темному лісі час від часу чувся рух живих істот. Наді мною світили зорі, тому що ніч була ясна. У їхньому блиманні було щось привітне і дружнє. Усі старі сузір’я зникли з неба: повільний рух зірок, непомітний навіть за сотні людських життів, поступово сформував нові сузір’я. Але Чумацький Шлях, здавалося, і далі залишався такою самою потріпаною стрічкою зіркового пилу. На півдні, як мені здалося, світила не знайома мені яскрава червона зірка, ще блискучіша за наш зелений Сиріус. Серед усіх цих миготливих точок світла одна яскрава планета спокійно і дружньо дивилася на мене, як обличчя старого приятеля.

Я роздивлявся зірки, й усі мої земні турботи й хвилювання раптом стали здаватися мені нікчемними. Я уявляв собі неймовірну відстань до зірок і їхній неминучий повільний рух з непізнаного минулого у невідоме майбутнє. Також я думав про явище прецесії — велике коло, яке описує земна вісь. За всі роки, крізь які я пролетів, такий оберт відбувся усього сорок разів. І за кожен з цих обертів усе змінювалось і зникало: людська діяльність, традиції, суспільні утворення, нації, мови, культура, людські прагнення і навіть самі люди — такі, якими я їх знав. Замість того з’явилися ці крихкі істоти, котрі зовсім не пам’ятали свого походження, і білі страховиська, які наводили на мене жах. Тоді я згадав про великий страх, що розділяв ці два підвиди, і вперше до мене прийшло чітке усвідомлення того, з якої істоти могло бути м’ясо, котре я бачив на столі у Підземеллі. На таку думку я аж здригнувся. Це було жахливо! Я глянув на маленьку Віну — вона спокійно спала біля мене. Під зорями її біле обличчя самé було схоже на зірку. Я старався більше не думати про м’ясо.

Протягом тієї довгої ночі я намагався відганяти від себе думки про морлоків і скорочував час тим, що шукав у небі сліди старих сузір’їв. Небо досі було чистим, по ньому пливла тільки одна-дві розпливчасті хмарки. Певна річ, час від часу я починав дрімати. Незабаром на сході з’явився блідий рум’янець, схожий на відблиск безбарвного вогнища, і зійшов старий місяць — тонкий, білий і гострий. Відразу за ним, наздоганяючи і заливаючи його, почало пробиватися ранкове світло. Спочатку воно було блідим, тоді стало рожевіти і теплішати. Морлоки так і не наближались до нас тієї ночі. Я навіть не бачив їх на пагорбі. Новий день додав мені впевненості, і я вже почав думати, що мій страх був безпідставним. Підвівшись, я виявив, що у мене розпухла кісточка і болить під п’яткою тієї ноги, на якій був черевик з розхитаною підошвою. Отож я знову сів, роззувся і викинув черевики геть.

Тоді я збудив Віну, і ми пішли далі через ліс, тепер зелений і приємний, а не темний і грізний. У ньому ми знайшли якісь фрукти і підкріпились ними. Незабаром ми зустріли інших представників тендітної раси. Вони сміялись і танцювали під сонцем — так ніби в природі не існує ночі. Тоді я знову згадав м’ясо, яке бачив у Підземеллі. Тепер я не мав сумніву, чиє воно, і мені від щирого серця стало шкода цього останнього нікчемного струмка, який залишився від величезного потоку цивілізації. Колись, в один з попередніх етапів занепаду людства, морлокам, очевидячки, забракло їжі. Можливо, вони деякий час харчувалися щурами й іншою нечистю. Навіть зараз людина куди менш перебірлива у їжі, ніж колись, — менш перебірлива, ніж навіть мавпа. Наше упередження до людського м’яса не є глибоко вкоріненим інстинктом. А що казати про цих наших озвірілих нащадків! Я намагався дивитися не це все по-науковому. Зрештою, морлоки ще менше схожі на людей, ніж наші пращури-канібали, які жили три або чотири тисячі років тому. Розум, який довів життя до того, що воно перетворилася у суцільне страждання, вже давно помер. І чому я повинен хвилюватися? Елої були всього-на-всього відгодованими тваринами, яких мурахоподібні морлоки утримували для того, щоб полювати на них — можливо, навмисно їх вирощували. Але ж просто біля мене танцювала Віна!

Від жаху, який починав мене охоплювати, я захищався думкою про те, що це просто жорстока кара за людський егоїзм. Люди була задоволені спокійним життям у розкоші й насолоді за рахунок праці свого ближнього, прикриваючись і виправдовуючись тим, що вони роблять це з необхідності. Але минув час, і ця необхідність обернулась проти них. Я навіть спробував насміхатись у дусі Карлайла[26] над цією нещасною занепалою аристократією. Але це було неможливо. Хай якою була їхня інтелектуальна деградація, в елоїв збереглося надто багато від людей. Тому мені було їх шкода, і я мимоволі розділяв з ними їхній страх і співчував їхньому занепаду.

В той час я не мав чітких планів щодо своїх подальших дій. Спочатку мені потрібно було знайти собі безпечний захисток і виготовити з металу або каменю якусь зброю — яку тільки зможу придумати. Ця потреба була нагальною. Наступним у порядку важливості було добути вогонь. Це дасть мені можливість озброїтися смолоскипом — найкращим засобом проти морлоків. Далі слід було придумати, як зламати бронзові двері під Білим Сфінксом. Я міркував про те, щоб якоїсь їх протаранити. Я був упевнений: якщо мені вдасться зі сліпучим світлом пробратися всередину п’єдесталу, то я знайду свою Машину Часу і втечу з нею. Морлоки не можуть бути настільки сильними, щоб далеко її відтягнути. Віну я вирішив узяти з собою у наш час. Прокручуючи в голові усі ці плани, я продовжував рухатись у напрямку будівлі, котра, як я вирішив, мала стати нашим житлом.

VIII

Ми дісталися Палацу з зеленої порцеляни близько полудня і виявили, що він занедбаний і лежить у руїнах. У вікнах залишилися тільки побиті уламки шибок, а від іржавого металічного каркаса відвалились великі листи зеленого облицювання. Палац височів на трав’янистому пагорбі, і перш ніж зайти всередину, я з подивом зауважив приблизно в тому місці, де зараз райони Вендсворт і Бетерсі, велике гирло річки, або навіть затоку. Мене зацікавило, на що за цей час перетворилися морські тварини, якими вони стали. Але потім я більше не повертався до цієї думки.

Обстеживши палац ближче, я побачив, що він і справді порцеляновий. На фасаді я виявив напис якимись невідомими ієрогліфами. Я чомусь вирішив, що Віна зможе допомогти мені його перекласти, але миттю виявив, що навіть сама ідея письма ніколи не спадала їй на думку. Напевно, Віна завжди здавалася мені розумнішою, ніж була насправді, — тому, можливо, що її прив’язаність до мене була дуже людською.

За величезними дверима — поламаними і відчиненими — була не звична зала, а довга галерея з численними вікнами по боках. З першого погляду це нагадало мені музей. Вимощена кахлями підлога була вкрита товстим шаром пилу. Безліч різноманітних предметів теж ховалися під пилюкою. Посередині зали я побачив дивну річ — нижню частину величезного скелета. За формою кривих ніг я визначив, що це якась вимерла тварина, схожа на мегатерія[27]. Череп і верхні кістки лежали збоку в пилюці, а в одному місці, де крізь дірку в даху протікала дощова вода, скелет був потертий. Трохи далі стояв величезний кістяк бронтозавра. Моя здогадка про музей підтвердилась. Наблизившись до стіни, я помітив якісь похилі полиці. Протерши пил, я побачив, що це звичайнісінькі музейні вітрини — такі як сучасні. Але вони, скоріше за все, були герметичними — я зробив такий висновок з того, що вміст деяких з них чудово зберігся.

Вочевидь, ми перебували серед руїн якогось майбутнього Південного Кенсинґтону![28] Там, де ми опинилися, було, напевно, палеонтологічне відділення, в якому могло зберігатися безліч чудових екземплярів окам’янілих решток, хоча процес гниття, проти якого на певний час були вжиті запобіжні заходи і який втратив дев’яносто дев’ять відсотків своєї сили завдяки знищенню бактерій і грибків, тепер знову впевнено, хоча й повільно поширювався на усі скарби цього музею.

Де-не-де я знаходив сліди відвідин цього місця маленькими чоловічками: рідкісні викопні рештки були розбиті або рядами нанизані на очеретяні прути. Деякі вітрини були вирвані з основою — це, скоріше за все, зробили морлоки. У музеї панувала тиша, навіть наші кроки приглушувалися товщею пилу. Поки я роззирався навколо, Віна гралася морським їжаком: вона котила його похилим склом вітрини. Потім вона підійшла і, тихо взявши мене за руку, стала біля мене.

Спочатку я був настільки захоплений цією древньою пам’яткою з часів панування розуму, що мені не спали на гадку нові можливості, які вона могла мені дати. Навіть турботи про долю Машини Часу частково залишили мене.

Судячи з розмірів, Палац із зеленої порцеляни містив у собі набагато більше, ніж палеонтологічний музей. Можливо, там були також історичні зали або навіть бібліотека! Мені, принаймні у ситуації, в якій я тоді опинився, це було б незрівнянно цікавішим, ніж споглядання напіврозкладених зразків древньої геології.

Незабаром я помітив іншу коротку галерею, збудовану впоперек першої. Вона була присвячена мінералам, і, побачивши грудку сірки, я мимоволі подумав про порох. Але я не міг знайти селітру або які-небудь нітрати. Ймовірно, вони вже давно розчинились. Але сірка зачепила мою уяву і наштовхнула на ряд роздумів. Що ж до решти представлених у цій галереї мінералів, мене вони не дуже цікавили, незважаючи на те, що деякі з них збереглися дуже добре — краще, ніж усе, що я бачив у цьому музеї. Я не фахівець у мінералогії, отож я рушив далі, вздовж дуже поруйнованого коридору, який ішов паралельно до першої галереї. Вочевидь, цей відділ колись був присвячений природознавству, але там уже давно нічого не можна було впізнати. Кілька засохлих і почорнілих залишків від опудал звірів, засушені тварини в банках, у котрих колись був спирт, коричневий пил, який залишився від давно померлих рослин — оце і все, що там було! Я жалкував про це, тому що був би радий простежити усі видимі зміни, які привели врешті-решт до підкорення живої природи. Потому ми увійшли до галереї, яка мала просто колосальні розміри, але була дуже погано освітлена. Її підлога була нахилена під незначним кутом від того боку, з якого я увійшов. Через певні проміжки зі стелі звисали білі кулі, декотрі з них потріскані або розбиті. Це означало, що, певне, ця зала колись штучно освітлювалась. Там я почувався більше у своїй стихії, тому що обабіч мене стояли масивні корпуси величезних машин. Усі вони покрились іржею, деякі з них були розібрані, але інші досить непогано збереглися. Ви знаєте, що я маю певну слабкість до механізмів, і на цей раз я теж не збирався відмовити собі в тому, щоб покопирсатися в них, тим більше що переважно вони були цікаві як головоломки: мені важко було збагнути, для чого вони призначалися. Але я уявляв: якщо мені вдасться розгадати ці головоломки, то я оволодію силою, яка зможе стати в пригоді у протистоянні морлокам.

Несподівано Віна пригорнулася до мене. Так несподівано, що я аж здригнувся. Якби не вона, то я, мабуть, узагалі не помітив би, що підлога похила. То й бік, з якого ми увійшли, був трохи піднятий і освітлювався крізь кілька щілиноподібних вікон. Якщо йти вдовж галереї, підлога навпроти цих вікон поступово піднімалась далі, допоки біля кожного вікна не утворювалася заглибина, схожа на вхід у підвал у типовому лондонському будинку, а над нею залишалася тільки вузька смуга світла. Я повільно просувався вперед, роздивляючись машини, і, захопившись ними, не звернув уваги на те, що світла ставало чимдалі менше, аж поки схвильованість Віни, яка ставала все помітнішою, не привернула моєї уваги. Тоді я побачив, що трохи далі галерея абсолютно темна. Роззирнувшись, я помітив, що пилу там менше і його поверхня не така рівна. Ближче до темної частини зали він був стоптаний численними маленькими вузькими слідами. Це одразу пробудило в мені відчуття близької присутності морлоків. Я збагнув, що марную час, здійснюючи наукове обстеження машин. І миттю згадав, що вже наближається вечір, а я ще не маю ні зброї, ні сховища, ні засобів добування вогню. Тоді з глибини темряви долинуло характерне бубоніння й інші дивні звуки, схожі на ті, що я чув у колодязі.

Я взяв Віну за руку. І тут мене осяяла раптова ідея. Залишивши Віну, я підійшов до машини, з якої стирчав важіль, схожий на ті, що використовуються в сигнальних будках. Я виліз на підставку, руками обхопив його й усією своєю вагою натиснув на кінець. Віна, яка залишилася сама в центрі коридору, раптом почала схлипувати. Я цілком правильно визначив міцність важеля: з хвилину він пружинився, а тоді тріснув. Отож я повернувся до Віни, тримаючи в руці лом, проти якого, як мені здавалося, не встоїть жоден череп морлока. Все-таки мені дуже кортіло вбити кількох білих тварюк! Ви можете подумати, що вбивати власних нащадків — це не дуже гуманно. Але насправді у морлоках було дуже важко знайти хоч якісь людські риси. І тільки небажання залишати Віну саму і думка, що коли я почну задовольняти свою жагу до вбивства, від цього може постраждати Машина Часу, утримували мене від того, щоб побігти в кінець галереї і повбивати виродків, яких я там чув.

Отже, несучи в одній долоні палицю, а другою тримаючи Віну за руку, я вийшов з цієї галереї і зайшов у наступну, яка була ще більшою і з першого погляду нагадувала полкову церкву, обвішану подертими хоругвами. Коричневе обвуглене лахміття, яке висіло по боках, було, мабуть, зотлілими залишками книжок. Вони зовсім розлізлися, і на них не залишилось навіть слідів від літер. Але пошкоджені обкладинки й поламані металічні застібки дозволяли зробити висновок, що це були саме книжки. Якби я був літератором, то, мабуть, виголосив би довгу тираду про те, наскільки марними, виявляється, є будь-які амбіції. Але насправді мене надзвичайно вразило те, який огром праці змарнований у цій похмурій масі прогнилого паперу. Зізнаюся, що найбільше шкода мені було «Філософських праць»[29] і сімнадцятьох власних наукових робіт з оптики.

Тоді ми піднялися широкими сходами й опинились у залі, яка, напевне, колись була присвячена промисловій хімії. У цій галереї я сподівався знайти щось корисне, тому що збереглася вона дуже добре — крім тієї частини, де зруйнувався дах. Я з надією підходив до кожної цілої вітрини. Й от в одному з цих повітронепроникних стендів я побачив коробку сірників! З глибоким хвилюванням я став їх перевіряти. Вони виявилися цілком придатними — навіть не вогкими. Я обернувся до Віни.

— Танцюй! — крикнув я її мовою, адже тепер мав справжню зброю проти білих страховиськ, яких ми так боялися! І на Вінину превелику радість, просто на товстому м’якому килимі з пилюки, серед цього занедбаного музею, я урочисто виконав щось на зразок різностильового танцю, весело насвистуючи при цьому шотландську мелодію. Мій танок поєднував у собі елементи стриманого канкану й чечітки, і крім того, наскільки міг, я розмахував полою фраку, а частково придумував рухи на ходу. Ви ж знаєте, що я винахідливий.

Я й досі дивуюся, як цій коробці сірників, цій щасливій знахідці, вдалося уникнути руйнації часом — незчисленною кількістю років. Але, хай як це дивно, незабаром я знайшов речовину, ймовірність збереження якої була ще меншою, — камфору. Я знайшов її у закритій банці, герметичність якої, як я припустив, була цілком випадковою. Спочатку мені здалося, що це твердий парафін — з таким розрахунком я й розбив скло. Але запах камфори неможливо переплутати з чимось іншим. Неймовірно, як серед всеохопного розкладу, який тривав, можливо, кілька тисяч століть, цій летючій речовині вдалося зберегтися. Це нагадало мені про один малюнок, який я колись бачив, — він був виконаний фарбою, видобутою з залози викопного головоногого молюска, котрий загинув й окам’янів кілька мільйонів років тому. Спочатку я збирався її викинути, але потім згадав, що камфора — це легкозаймиста речовина, яка горить сильним, яскравим полум’ям і фактично може використовуватись як світильник. Отож я поклав її в кишеню. Однак я не знайшов жодних вибухових речовин або чогось такого, що допомогло б зламати бронзові двері під сфінксом. Залізний лом був поки що найкориснішою знахідкою. Втім, я залишав цю галерею у вельми бадьорому настрої.

Важко буде розповісти про все, що ми бачили того довгого вечора. Потрібно дуже напружити пам’ять, щоб згадати в правильному порядку, як я оглядав музей. Я пам’ятаю, як, натрапивши на іржаві стійки зі зброєю, я засумнівався: залишити собі лом — чи взяти сокирку або меч. Я не міг нести дві одиниці зброї, а моя залізна палиця краще могла впоратися з бронзовими дверима, і я зупинив свій вибір на ній. Також там було безліч пістолетів, револьверів і гвинтівок. Більшість із них — трачені ржею, але деякі зроблені з якогось нового металу, тому були ще у робочому стані. Але якщо там колись і були до них набої або порох, то вони вже давно зігнили вщент. Один з кутків цієї галереї був обвуглений і розтрощений — можливо, там щось колись вибухнуло. У ще одній залі стояло безліч ідолів — полінезійських, мексиканських, грецьких, фінікійських — зі всіх країн світу, які я тільки знаю. Я не втримався від того, щоб написати своє ім’я на носі одного з них — південноамериканської стеатитової почвари, яка особливо привернула мою увагу.

З настанням вечора мій інтерес до музею став послаблюватися. Один по одному я заходив у різні відділи, усі вони були встелені пилюкою і скрізь панувала тиша. Деякі були зовсім поруйновані. Від одних експонатів залишились тільки вуглини та шматки іржі, інші збереглись у досить непоганому стані. В одному місці я опинився біля моделі олов’яного рудника, а потім, цілком випадково, в одній з герметичних вітрин натрапив на два динамітних патрони!

— Еврика! — прокричав я і з насолодою розбив шибку. Тоді деякий час вагався, але все-таки вирішив здійснити перевірку, вибравши для цього невеличку прилеглу кімнату. Ніколи не відчував я такого розчарування, як тоді: я чекав п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин на вибух, який так і не пролунав. Я мав би здогадатися, що це були просто макети динамітів, бо в іншому разі вони б не лежали просто так у музеї. Зараз я думаю, що якби вони виявилися справжніми, то, довго не роздумуючи, в нестримному поспіху я розніс би на друзки Сфінкса, бронзові двері, а разом з ними і всяку надію повернути свою Машину Часу.

Здається, саме потому ми вийшли у маленький відкритий дворик у центрі палацу. Там росла трава і три фруктові дерева. Там ми підкріпились і відпочили. Перед заходом сонця я став обдумувати наше становище. Наближалася ніч, а я так і не знайшов неприступної схованки. Але це мене вже не дуже хвилювало, тому що у мене була, напевно, найкраща зброя проти морлоків — сірники! В кишені я мав також камфору — на той раз, якщо потрібен буде яскравий вогонь. Мені здавалося, що найкращим рішенням було би провести ніч з вогнем просто неба. А вранці я збирався дістати свою Машину Часу. Для цього в мене була тільки залізна палиця. Але тепер я інакше ставився до бронзових дверей, тому що дізнався багато нового. Раніше від спроб зламати їх мене стримувало в основному те, що я не знав, що за ними побачу. Але ці двері з самого початку не здавалися мені надто міцними, і я сподівався, що мій лом легко з ними впорається.

IX

Коли ми залишили палац, крайчик сонця ще випинався над обрієм. Я вирішив дістатися Білого Сфінкса рано-вранці, а поки не почало сутеніти, подолати ліс, який спинив нас на шляху сюди. Я планував пройти якомога більшу відстань у цей вечір, а вночі поспати, захистившись світлом вогню. Отож поки ми йшли, я збирав гілки і суху траву, і за деякий час уже ніс цілий оберемок цього сміття. Через це ми йшли повільніше, ніж я очікував, до того ж Віна втомилася, а мене почала морити сонливість. І коли ми нарешті дісталися лісу, вже була ніч. На узліссі, на пагорбі, порослому чагарником, Віна зупинилася, злякавшись темряви, яка стояла перед нами. Але відчуття близького лиха, яке мало би стати мені попередженням, навпаки, спонукало мене до того, щоб іти далі. Я не спав одну ніч і два дні, тому був стривоженим і дратівливим. Я відчував, що на мене насувається сон, а з ним — морлоки.

Поки ми роздумували, серед чорних кущів позаду нас у темряві я побачив три згорблені силуети. Навколо нас росли приземкуваті кущі й висока трава, і морлокам було б не дуже важко підступно підкрастися. Ліс, за моїми розрахунками, був менше ніж милю завширшки. Мені здавалося, що якби ми перетнули його і дісталися голого пагорба, то там опинилися б у більшій безпеці та змогли б відпочити, а шлях через зарості я освітлював би за допомогою сірників і камфори. Але було очевидно, що коли я хотів користуватися сірниками, мені довелося б випустити з рук дрова, яких я назбирав по дорозі, тому я викинув їх, але не дуже охоче. Тоді раптом мені спало на думку підпалити їх — це було б великим сюрпризом для наших білих друзів, що ховалися за кущами. Згодом я усвідомив усю жахливу необачність цього вчинку, але тоді це здавалося мені винахідливим способом прикрити наш відступ.

Не знаю, чи замислювались ви коли-небудь над тим, наскільки рідкісним явищем є вогонь у місцевості без людей і з помірним кліматом. Сонячне світло рідко буває настільки сильним, щоб спричинити загоряння, навіть якщо фокусується крізь краплі роси (це часто призводить до пожеж на територіях з тропічним кліматом). Блискавка може руйнувати й обвуглювати, але вона рідко призводить до поширення полум’я. Рослини під час гниття можуть інколи тліти від тепла, викликаного бродінням, але і з цього вогонь виникає нечасто. А в цей період занепаду людства мистецтво видобування вогню було вже цілком забуте. Червоні язики багаття, які лизали мою купку дров, стали для Віни чимось цікавим і абсолютно новим.

Вона хотіла побігти до вогню і погратися з ним. І я не сумніваюся, що якби я її не стримав, то вона просто кинулася б у полум’я. Але незважаючи на те, що вона опиралася, я взяв її на руки і поніс із собою в ліс. Деякий час запалений мною вогонь освітлював нам шлях. Я озирнувся і крізь густо зрослі стовбури побачив, що з моєї купки гілок полум’я перекинулось на сусідні кущі, і крива вогняна дуга тепер рухалась по траві через пагорб. На це я тільки розсміявся і рушив далі в чорний ліс. Було дуже темно, і Віна перелякано притислась до мене, але мої очі звикали до темряви, і світла було для мене ще достатньо, щоб не наштовхуватись на дерева. Над головою стояла суцільна пітьма, тільки де-не-де високо між гілками проглядався шматок неба. Сірників я не запалював, тому що обидві руки в мене були зайняті: лівою я ніс свою маленьку супутницю, а в правій тримав залізну палицю.

Деякий час я не чув нічого, крім хрускоту гілок під ногами, тихого шелесту листя та власного дихання і серцебиття. Але незабаром до мене стало долинати знайоме мурмотіння. Я рішуче прискорив крок. Мурмотіння ставало дедалі виразнішим, і невдовзі я вже дуже добре розрізняв дивні звуки й голоси, схожі на ті, які чув у Підземеллі. Вочевидь, морлоків було декілька і вони підкрадались до нас. За хвилину мене потягнули за піджак, тоді я щось відчув на руці. Віна нестримно затремтіла і зовсім затихла.

Прийшов час запалити сірник. Але щоб зробити це, потрібно було опустити Віну. Так я і зробив, і поки я намацував у кишені коробку, біля моїх колін в темряві почалася боротьба, під час якої Віна не видавала жодного звуку, а морлоки, як завжди, воркотіли. М’які маленькі руки стали обмацувати мій піджак, спину, і навіть торкалися мені до шиї. Але я саме чиркнув сірником, він зашипів, і поки він горів, я побачив білі спини морлоків, які розбігалися врізнобіч поміж дерев. Я швидко вийняв із кишені шматок камфори і приготувався запалити його, тільки-но погасне сірник. Потім я глянув на Віну. Вона нерухомо лежала долілиць, обхопивши мої ноги. Я злякався і нахилився до неї. Вона ледве дихала. Я підпалив грудку камфори і кинув її на землю. Камфора тріснула і розгорілась, кидаючи тіні й відлякуючи морлоків, а тим часом я став навколішки й підняв Віну. Судячи з шелесту й шепоту, білих тварюк у лісі була ціла армія!

Віна, здавалося, знепритомніла. Я обережно поклав її на плече і підвівся, щоб іти далі. Але раптом зрозумів жахливу річ: вовтузячись з сірниками та Віною, я кілька разів розвертався — і тепер зовсім не знав, у якому напрямку потрібно рухатись! Я гадки не мав, куди стою лицем — можливо, до Палацу з зеленої порцеляни. Мене кинуло в холодний піт. Думати слід було швидко. Я вирішив розпалити вогонь і розташуватися просто там, де ми є. Поклавши Віну на поросле травою повалене дерево, я дуже квапливо став збирати гілки і листя — шматок камфори вже догоряв. Навколо мене тут і там з темряви, як червоні гранати, виблискували очі морлоків.

Незабаром камфора замигтіла і погасла. Запаливши сірника, я встиг побачити, як дві білі фігури, які наближалися до Віни, кинулись врозтіч. Одну з них настільки засліпило, що вона набігла просто на мене, і від удару мого кулака хруснули кістки. Істота перелякано крикнула, захиталась і впала. Я запалив іще одну грудку камфори і продовжив збирати дрова. Тоді я помітив, наскільки сухе листя в мене над головою, адже відколи я прибув сюди на Машині Часу, жодного разу не падало дощу — тобто близько тижня. Отож замість бігати туди-сюди між деревами і збирати галузки, я почав підстрибувати і тягнути гілки згори. І дуже скоро розпалив вогонь із зеленої деревини й сухого хмизу, від якого тягнувся густий дим. Тепер я міг економити камфору. Тоді я повернувся до Віни, яка лежала поряд з моїм залізним ломом, і спробував привести її до тями. Але вона була як мертва. Я не міг навіть зрозуміти, чи вона дихає.

Дим від вогню йшов просто на мене, і через нього я раптом відчув себе дуже сонним. Крім того, в повітрі витали випари камфори. Вогонь горітиме ще десь годину, перш ніж у нього доведеться підкинути дров. А я так утомився, що присів. Незрозумілий шепіт, який чувся з лісу, теж дивним чином заколисував мене. Здавалося, що я просто на мить схилив голову і знову розплющив очі. Але тепер навкруги було темно, а на мені знову були руки морлоків. Вислизнувши з їхніх пальців, я поліз у кишеню по сірники, але їх там не було! Морлоки знову почали хапати мене і чіплятись до мене. Тоді я зрозумів, щó сталося: я задрімав, а тим часом вогонь вигорів. До мене підступила гіркота смерті. Запах диму, здавалося, був по всьому лісі. Морлоки хапали мене за шию, за волосся, за руки і тягнули донизу. Було нестерпно відчувати на собі цих в’язких істот. Мені здавалося, що я потрапив у величезну павутину. Їм вдалося звалити мене з ніг, і я відчув укус маленьких зубів у себе на шиї. Але я перевернувся і раптом натрапив рукою на свій залізний дрючок. Це додало мені впевненості. Напружившись, я почав підводитися, струшуючи з себе цих людиноподібних щурів. Я ще не міг міцно тримати дрючок і став штрикати ним приблизно туди, де, здавалося, були їхні обличчя. Я відчував, як під моїми ударами ламалися кістки і дерлася плоть, і на деякий час я звільнився від морлоків.

Тоді на мене найшло дивне торжество, яке часто з’являється під час жорстокого бою. Я знав, що ми з Віною приречені, але мені хотілося змусити морлоків заплатити за наше м’ясо. Я стояв спиною до дерева і розмахував залізною палицею. Ліс, здавалося, був переповнений криками і метушнею. За хвилину галас став іще збудженішим, і рухатися морлоки стали ще швидше. Але вони вже не наближались до мене. Я стояв і вдивлявся в темряву. Раптом у мене з’явилася надія: невже морлоки злякалися? І разом з цим я помітив дивну річ. Навколо вже не було так темно. Я навіть невиразно став розрізняти постаті — біля ніг у мене лежали троє з них, побиті мною. Тоді я з великим подивом зрозумів, що морлоки нестримним потоком біжать з того боку лісу, що був у мене за спиною. А їхні спини вже не білі, а якісь червонуваті. Я й далі стояв, роззявивши рота, й у просвітку між зірками побачив маленьку червону іскру, яка промайнула і зникла. Тоді все стало зрозуміло: і запах диму, і тихий шепіт, який згодом переріс у рев, і червоне сяйво, і втеча морлоків.

Відступивши з-за дерева, я подивився назад і між найближчими темними стовбурами побачив, що ліс горить. Це мене наздоганяло моє перше вогнище. Я став шукати Віну, але її не було. Вогонь шипів і тріщав, і від кожного нового дерева, яке він охоплював, долинав глухий звук, схожий на вибух. У мене не було часу на роздуми. Досі тримаючи в руці залізний дрючок, я кинувся втікати разом з морлоками. Це були дуже напружені перегони. Один раз полум’я наздогнало мене з правого боку, і я змушений був повернути ліворуч. Але нарешті я вибіг на невеличкий відкритий простір. Один осліплений морлок ішов прямо на мене, але проминув мене і впав просто у вогонь!

Картина, яка постала тоді переді мною, була, напевно, найстрашнішою та найнеймовірнішою зі всього, що я бачив у цьому світі майбутнього. Маленька галявинка, на яку я вийшов, була освітлена вогнищем так, що здавалося, ніби зараз день. Посередині був горбик або курган, увінчаний обпаленим кущем глоду. Над тією частиною лісу, котра була за ним, вже теж звивалися жовті язики полум’я. Таким чином галявина була повністю оточена вогняною загорожею. На схилі пагорба стояло десь тридцять чи сорок осліплених морлоків. Вони перелякано бігали туди-сюди, натикаючись одне на одного. Спочатку я не усвідомлював їхньої сліпоти і в нападі шаленого страху, коли вони до мене наближалися, щосили бив їх дрючком. Одного я вбив і кількох покалічив, та коли побачив, як один з них безпомічно обмацує кущ, і почув стогін, то зрозумів, що у яскравому світлі вони абсолютно безпорадні й нещасні, тому більше їх не чіпав.

Але час від часу то один, то другий з них наштовхувалися на мене. Тоді я починав аж тремтіти від страху і швидко втікав. У певну мить полум’я трохи послабилось, і я вже став боятися, що ці бридкі істоти зможуть побачити мене. Я навіть подумав про те, щоб убити кількох із них, поки цього не сталось. Але вогонь розгорівся з новою силою, і я утримався від бою. Намагаючись уникати їх, я став ходити пагорбом, шукаючи бодай якийсь слід Віни. Але її не було.

Врешті я сів на вершині горбика і задивився на цю неймовірну зграю сліпих істот, які намагалися намацати собі шлях і видавали якісь моторошні звуки, в той час як світло полум’я не давало їм перепочинку. Дим кільцями звивався догори і заповнював небо. Крізь нечисленні дірки у цій червоній димовій завісі світились маленькі зірки, такі віддалені, що, здавалося, вони належать до іншого всесвіту. Двічі або тричі на мене натрапляв морлок, і я весь тремтів, коли відбивався від нього кулаками.

Та ніч мені здавалася кошмарним сном. Я вкусив себе і голосно крикнув, усім серцем бажаючи прокинутись. Тоді я почав гамселити руками по землі, підвівся і знову сів, пройшовся пагорбом і сів знову. Тоді став терти очі та просити Бога, щоб Він допоміг мені прокинутися. Тричі я бачив, як морлоки втрачали голову від страждання і забігали просто в полум’я. Але нарешті над вогнем, який поступово гаснув, над потоками чорного диму, почорнілими й побілілими недогарками дерев і над цими смутними істотами, яких ставало дедалі менше, почало з’являтися біле світло дня.

Я знову став шукати Віну, але ніде її не було. Вочевидь, морлоки залишили бідолашку в лісі. Ви не можете собі уявити, наскільки мені хотілося вірити, що вона уникла жахливої долі. Коли я думав про це, в мене з’явилося бажання влаштувати криваву розправу над безпомічною мерзотою, яка бігала навколо мене. Але я стримався. Пагорб, на якому я опинився, як я вже згадував, був чимось на зразок острівця серед лісу. З його верхівки крізь дим проглядав Палац із зеленої порцеляни і, отже, я міг визначити напрям, в якому слід рухатися, щоб дістатися Білого Сфінкса. Відтак я обв’язав ступні травою і, залишивши рештки цих проклятих душ стогнати і панічно бігати туди-сюди під світлом нового дня, пошкутильгав через попіл, з якого ще струменів дим, між обвугленими стовбурами, всередині котрих іще пульсував вогонь, туди, де заховали мою Машину Часу. Йшов я повільно, тому що був виснажений і кульгав. До того ж я почувався безкінечно винним у жахливій смерті маленької Віни. Для мене це було величезним горем. Зараз, коли я сиджу в своїй старій кімнаті, для мене це радше схоже на страшний сон, ніж на справжню втрату. Але того ранку я знову відчув цілковиту самотність, жахливу одинокість. Тоді я почав думати про цей будинок, про свою домівку, згадав декого з вас. Але це тільки викликáло тугу і приносило мені ще більше болю.

Дорогою через згарище, коли ранкове сонце світило вже досить яскраво, я натрапив на знахідку: в кишені моїх штанів лишилося кілька сірників. Мабуть, вони випали з коробки, перш ніж я загубив її.

X

Близько восьмої-дев’ятої години ранку я дістався того місця, де стояло жовте металеве крісло, з якого я оглядав краєвид у день прибуття. Я згадав про поспішні висновки, яких дійшов у той вечір, і не стримався від гіркого сміху. Тепер звідти відкривався такий самий чудовий краєвид із пишною зеленню, розкішними палацами і руїнами та зі срібною річкою між рясних схилів. Поміж дерев рухались яскраві халатики маленьких чоловічків. Деякі з них купалися якраз у тому місці, де я врятував Віну, і побачивши це, я відчув гострий біль. Як брудні плями на тлі цього красивого пейзажу, виднілися куполи над входами у Підземелля. Тепер я розумів, щó ховається під красою жителів Верхнього світу. Дуже вже безтурботно вони збавляли час — так, як збавляє час скотина на пасовиську. Як і худоба, вони не знали ворогів і ні про що не хвилювалися. І таким самим, як у худоби, був їхній кінець.

Сумно було думати про те, як швидко проминула мрія людського розуму. Ця мрія сама себе знищила. Людство спрямувало всі свої зусилля на здобуття комфорту і спокою; збалансоване суспільство, безпека і надійність — ось чого воно прагнуло. Нарешті цього було досягнуто, але згодом це призвело до того, щó я тут побачив. На якомусь етапі, напевно, життя стало майже цілковито безпечним. Багатії були впевнені у своєму багатстві й комфорті, а трудівники не мали сумніву, що їхнє життя теж не зміниться — що їм і далі доведеться працювати. Безперечно, у цьому досконалому світі не було проблем із працевлаштуванням або якихось невирішених соціальних питань. І тоді настало затишшя.

Ми ігноруємо простий закон природи: інтелектуальний розвиток — це компенсація за нестабільність, небезпеку і нещастя. Тварина, яка живе в повній злагоді з оточенням, є просто механізмом. І природа починає звертатися до розуму тільки тоді, коли звичка й інстинкт уже не діють. Інтелекту не може бути там, де нічого не змінюється і не виникає потреби щось змінювати. Тому трішки розуму є тільки в тих тварин, які часто стикаються з різноманітними лихами і небезпеками.

Отож, як я розумію, наземні люди поступово виродилися до безпомічної вроди, а в підземних залишилось тільки їхнє механізоване виробництво. Але цьому досконалому устрою, навіть для суто автоматичної довершеності, бракувало однієї речі — повної стабільності. Не відомо, чим колись харчувалися жителі Підземелля, але, очевидячки, з часом у них виникли з цим проблеми. Матінка Необхідність, яка не з’являлася кілька тисяч років, тоді прийшла знову, і розпочала вона з Підземелля. Оскільки його мешканці мали справу з машинами, котрі, хай які досконалі, все одно, крім звички, вимагали бодай трішки мислення, в них мимоволі залишилося трохи більше ініціативності (хоча, може, й менше інших людських рис), ніж у наземних жителів. І тому, коли їм забракло м’яса, вони почали робити те, що заборонялося старим звичаєм. Саме таким було моє останнє пояснення устрою, який панував у світі у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Воно може бути неправильним, бо дійшов до нього розум простої смертної істоти. Але ось так воно вималювалося переді мною, і так я й переповідаю його вам.

Після тривоги, страху і виснаження, які переслідували мене останні кілька днів, і незважаючи на моє горе, було дуже приємно сидіти на тому пагорбі під теплим сонцем і оглядати затишний пейзаж. Я був утомлений і сонний, і роздуми поступалися місцем дрімоті. Зловивши себе на цьому, я зрозумів натяк свого організму і, випроставшись на траві, поринув у довгий освіжаючий сон.

Коли я прокинувся, сонце вже наближалося до горизонту. Але тепер я не боявся, що морлоки піймають мене під час сну, і, потягуючись, пішов пагорбом униз у напрямку Сфінкса. В одній руці я ніс свій лом, а другою перебирав у кишені сірники.

Тоді сталося те, чого я ніяк не очікував. Підійшовши до постаменту Білого Сфінкса, я побачив, що бронзові двері відчинені. Вони були зсунуті у прорізи.

Я здивовано зупинився перед ними, не наважуючись увійти.

Всередині була невеличка кімната, в кутку якої на підвищенні стояла моя Машина Часу. Ручки від неї лежали у мене в кишені. Отож, після усіх моїх приготувань до нападу з метою відбити машину, мене чекала покірна капітуляція. Я викинув залізний дрючок, майже шкодуючи, що мені не доведеться його використати.

Коли я нахилився, щоб увійти, у мене з’явився здогад. Бодай один раз мені вдалося вловити хід мислення морлоків. Втримуючись від того, щоб не розсміятись, я ступив повз бронзову раму і підійшов до Машини Часу. Я дуже здивувався, коли побачив, що вона почищена і змащена. Гадаю, що, можливо, морлоки навіть частково розбирали її, силкуючись зрозуміти, для чого вона призначена.

Поки я стояв і оглядав її, відчуваючи задоволення навіть від того, що просто торкаюся її, сталося те, чого я й очікував. Бронзові двері піднялися і, брязнувши, зачинилися. Тепер я був у темряві — тобто у пастці. Отже, морлокам усе-таки було притаманне мислення. На це я весело посміхнувся.

Я вже чув їхній тихий сміх — вони наближалися. Тоді я спокійно спробував запалити сірник. Мені потрібно було тільки прикріпити ручки — і тоді я зникну, як привид. Але я проґавив одну дрібницю: це були такі сірники, що запалюються тільки від коробки.

Можете собі уявити, як моя холоднокровність відразу щезла. Маленькі виродки були вже близько. Один з них торкнувся мене. Ручками від машини я завдав йому розмашистого удару і почав продиратися до сидіння. Мене вхопила одна рука, тоді друга. Доводилося відбиватися від пальців, які намагалися витягнути з моєї руки важелі, й одночасно намацувати штифти, до яких ті важелі кріпилися. Одну з ручок морлокам майже вдалося забрати. Коли вона вислизнула з моєї долоні, мені, щоб відібрати її, когось ударити просто головою, і я почув, як задзвенів череп морлока. Думаю, ця сутичка була важчою за бій у лісі, тому що я був на волосину від поразки.

Але нарешті я прикріпив ручку і натиснув на неї. Руки морлоків відразу щезли. Темрява теж зникла з-перед моїх очей, і я опинився у сірому хаосі, який я вже вам описував.

XI

Я вже розповідав вам про нудотні й сумбурні відчуття, якими супроводжується подорож у часі. А на цей раз я ще й сидів боком і був погано закріплений у сидінні. Протягом невизначеного часу я чіплявся за машину, вона гойдалась і колихалася, і я не звертав уваги на те, з якою швидкістю вона рухається, а коли нарешті знайшов у собі сили глянути на прилади, то був здивований тим, куди прилетів. Один циферблат показував дні, ще один — тисячі днів, інший — мільйони днів, і ще інший — тисячі мільйонів. Але замість дати машині зворотній хід, я натиснув ручки так, щоб вона неслась уперед, і коли я подивився на індикатори, то побачив, що стрілка, яка показує тисячі днів, крутиться зі швидкістю секундної стрілки годинника. Отже, мене знову несло в майбуття.

Під час руху я помітив, що речі навкруги дивним чином змінюються. Тріпотлива сірість стала темнішою. Я вже знав, що коли пересуваюсь у часі трохи повільніше, то зміна дня і ночі постає у вигляді мигтіння. І от тепер, незважаючи на те, що я й далі летів із неймовірною швидкістю, це мигтіння ставало дедалі виразнішим. Спочатку це мене дуже спантеличило. Чергування дня і ночі уповільнювалось, як і рух сонця по небу, аж поки не розтягнулося на цілі століття. Врешті над світом нависла рівномірна півтемрява, яка тільки зрідка переривалася, коли небо освітлювала комета. Яскрава стрічка, на яку під час швидкого руху перетворювалось сонце, вже давно щезла, тому що сонце припинило заходити: воно просто піднімалося й опускалося на заході і стало ще ширшим і червонішим. Місяць тепер узагалі зник з неба. Рух зірок теж ставав повільнішим, аж поки вони не стали в’яло повзти по небу. Врешті-решт, незадовго до моєї зупинки, червоне величезне сонце широкою банею нерухомо застигло над обрієм. Його світло потьмяніло, і час від часу сонце на мить згасало. В один момент воно знову засвітило трохи яскравіше, але швидко повернулося до тьмяного червоного світла. З уповільнення заходу і сходу сонця я збагнув, що, певно, щось відбулося з гравітаційними силами. Земля тепер зажди стояла одним боком до сонця, так само як місяць у наші дні завжди обернений до землі тільки одним своїм боком. Я почав зупинятися — дуже обережно, тому що пам’ятав, як минулого разу полетів сторчголов. Стрілки крутилися дедалі повільніше. Та, що показує тисячі днів, здавалася нерухомою, а та, що показує дні, вже не була суцільним туманом на циферблаті. Швидкість продовжувала спадати, і переді мною почали вимальовуватись мутні обриси безлюдного морського берега.

Зупинився я дуже м’яко і став роззиратися навколо. Небо вже не було блакитним. На північному сході воно було чорне, і на його тлі яскраво й рівномірно світили бліді білі зірки. Над головою зірок не було і небо мало густий іржаво-червоний колір, а на південному сході, біля обрізаного небокраєм величезного сонця, червоного і нерухомого, воно ставало яскравішим. Скелі навколо мене мали різке червонувате забарвлення. Пагорби з південно-східного боку були вкриті густо-зеленою рослинністю — єдиною ознакою життя, яку я до цього часу помітив. Її насичений зелений колір нагадував колір лісового моху або печерного лишайника — рослин, які живуть у постійній напівтемряві.

Машина Часу стояла на похилому морському березі. Море простягалося на південний захід аж до чіткого обрію, за яким починалося тускле небо. Хвиль на воді не було, як і прибою біля берега, тому що не було ані найменшого подиху вітру. Вода тільки трішки піднімалася й опускалася, ніби дихала, що свідчило: віковічне море досі живе і рухається. Уздовж берега, там, куди інколи підступала вода, лежала товста кірка солі, рожева під вогняним небом. Я відчував дивний дискомфорт, і тоді помітив, що дихання моє прискорене. Це відчуття нагадало мені про єдиний у моєму житті похід у гори, і я зробив висновок, що повітря у той час більш розріджене, ніж зараз.

Раптом на пагорбі я почув пронизливий вереск і побачив істоту, схожу на величезного білого метелика. Вона якось криво пурхала в червоному небі і, покружлявши трохи, зникла вдалині за невисокими пагорбками. Її вереск був настільки гнітючим, що в мене аж мороз пішов поза шкірою, і я надійніше вмостився у сидінні. Ще раз роззирнувшись, я помітив, що червона маса, яку я спочатку прийняв за скелястий уступ, повільно рухається до мене. Тоді я побачив, що це велика крабоподібна істота. Можете уявити собі краба завбільшки з он той стіл, який повільно і невпевнено перебирає своїми численними ногами, ворушить масивними клешнями, крутить і нишпорить довжелезними вусами, кожен із яких завбільшки з батіг візника, і блимає на вас очами, які на стеблах тримаються боків металевої туші? Спина в краба була зморшкувата, прикрашена незграбними виступами і де-не-де поплямлена якимись зеленуватими відкладеннями. З його складної будови рота стирчало безліч щупалець, які під час руху звивались і нишпорили.

Поки я стояв і витріщався на це зловісне страховисько, щоку мені щось залоскотало, ніби на мене наткнулась муха. Я змахнув її рукою, але вона відразу повернулася, а незабаром з’явилася ще одна, біля вуха. Я хотів змести її знову, але спіймав щось схоже на нитку, яка швидко втекла з моєї руки. Я перелякано обернувся і побачив, що це вусик ще одного крабоподібного монстра, який стояв просто в мене за спиною. Його лихі очі звивалися на стеблах, з рота аж слина котилася від апетиту, і він тягнувся до мене своїми незграбними клешнями, замазаними якимось морським слизом. За мить моя рука вже трималася за важіль машини, і я втік від цих чудовиськ на місяць уперед. Але я знову опинився на тому самому пляжі, й вони були досі там. Під понурим світлом, серед темної зелені повзало кілька десятків цих істот.

Я не можу передати вам відчуття того жахливого спустошення, яке охопило світ. Небо, червоне на сході та чорне на півночі, просолене мертве море, кам’янисте узбережжя, котрим повзають бридкі повільні страховища, одноманітна зелень схожих на лишайник рослин, вигляд яких викликає нудоту, розріджене, небезпечне для легень повітря — все це справляло відразливе враження. Я пролетів іще на сто років уперед і знову побачив те саме червоне сонце — тепер воно стало ще трохи більшим і втратило в яскравості; те саме вмираюче море, холодне повітря і таку саму зграю примітивних ракоподібних, котрі повзали туди-сюди між зелених бур’янів і червоних скель. А у небі на заході я помітив бліду криву смугу, схожу на величезний молодий місяць.

Так я й помандрував далі — величезними стрибками по тисячі або більше років, зупиняючись знову і знову. Мною рухала цікавість до долі Землі. З дивним захопленням спостерігав я за тим, як поступово збільшувалось і тьмяніло сонце у західній частині небосхилу і як згасало земне життя. Врешті-решт, більш ніж за тридцять мільйонів років від нашого часу, величезна розпечена баня сонця загородила собою приблизно десяту частину неба, яке ставало дедалі темнішим. Я зупинився ще раз і побачив, що скупчення крабів уже зникли з червоного узбережжя, і тепер, крім посіріло-зелених лишайників і печіночників, на ньому не лишилося ознак життя. Але тепер він був покритий білими цятками, і мене пронизував лютий холод. Де-не-де крутились і падали білі пушинки. На північному заході, під світлом зірок, котрі світили зі скорботно-чорного неба, виблискував сніг, і вершини хвилястих пагорбів були рожево-білі. Берег моря обрамляв лід, а у воді дрейфували цілі крижані брили, хоча більша частина поверхні цього солоного океану, криваво-червоного у світлі нескінченного заходу сонця, ще не замерзла.

Я роззирнувся, щоб дізнатися, чи залишилися бодай якісь сліди тваринного життя. Якась незрозуміла тривога досі утримувала мене в сидінні Машини Часу. Але я не побачив жодного руху — ні на землі, ні в небі, ні в морі. Про те, що життя ще не повністю зникло з лиця світу, свідчив тільки зелений слиз на скелях. У морі з’явилася піщана обмілина, і вода трохи відійшла від прибережжя. Мені здалося, що на березі хлюпається якийсь чорний об’єкт, та коли я на нього глянув, він став нерухомим, і я вирішив, що мене просто підвів зір, а насправді це просто скеля. Зірки у небі світили дуже яскраво і майже не мерехтіли.

Раптом я помітив, що західний бік сонця змінився — у круглій лінії його обрисів з’явилася заглибина, увігнутість. Поступово вона збільшувалася. Десь хвилину я приголомшено спостерігав за цією темрявою, яка поглинала сонце, а потім зрозумів, що це починається затемнення. Шлях сонячного диска перетинався з місяцем або планетою Меркурій. Спочатку, безумовно, я подумав, що це усе-таки місяць, але багато що схиляє мене до переконання, що побачене мною видовище — це транзит однієї з внутрішніх планет дуже близько до Землі.

Темрява западала швидко. Зі сходу повіяв холодний вітер — дедалі сильнішими поривами, а летючих білих пушинок більшало. З узбережжя долинав шелест і шум води. Окрім цих неживих звуків, над світом нависла тиша. Тиша?.. Важко описати словами цю непорушність. Усі звуки, які створює людина, мекання овець, спів птахів, дзижчання комах — шум, на фоні якого ми звикли жити, — усе це зникло. Коли тьма згустилася, сніжинок, які крутилися і танцювали у мене перед очима, стало ще більше, а повітря зробилося ще холоднішим. Врешті білі вершини віддалених пагорбів швидко, одна по одній, почали зникати в темряві. Слабкий бриз переріс у ревучий вітер. Тоді я побачив, що тінь від затемнення швидко насувається на мене. За мить було видно тільки бліді зірки. Все решта лежало у безпросвітній пітьмі. Небо стало повністю чорним.

Мене охопив жах перед цією великою темрявою. Було боляче дихати, а холод пробирав до самих кісток. Я весь тремтів, і мене почало нудити. Тоді у небі показався край сонця, схожий на розпечений лук. Я зліз із машини, щоб трохи отямитись. У мене паморочилось у голові, і мені було б важко витримати ще одну подорож. Поки я так стояв, стривожений і ослаблений, я знову помітив, що на мілині, на тлі червонуватої води, щось ворушиться — тепер я точно бачив, що воно рухається. Це була кругла істота завбільшки з футбольний м’яч, або трохи більша. Вона уривчасто підстрибувала. Знизу в неї звисали щупальця, на тлі неспокійного кривавого моря вона здавалася чорною. Я відчув, що непритомнію. Але величезний страх залишитися безпомічно лежати у цих жахливих далеких сутінках підтримував мене, поки я залазив у сидіння.

XII

Отож я полетів назад. Довгий час я, вочевидь, сидів непритомний. День і ніч знову почали, блимаючи, змінювати одне одного. Сонце знову стало золотим, а небо — блакитним. Дихалось мені уже легше. Контури землі колихалися і пливли переді мною. Стрілки приладів тепер обертались у протилежному напрямі. Потім знову почали з’являтися невиразні тіні будинків ери занепаду людства. Вони також змінювались і щезали, і замість них з’являлися інші. Незабаром, коли мільйонна стрілка була вже на нулі, я зменшив швидкість. Скоро я почав розрізняти нашу рідну дрібну архітектуру, тисячна стрілка теж дійшла до нуля. Коливання дня і ночі ставало дедалі повільнішим. Тоді навколо мене з’явилися знайомі стіни лабораторії. Дуже м’яко я став уповільнювати рух машини.

Тоді я помітив одну незвичайну річ. Здається, я згадував про те, що коли я рушив із лабораторії, але ще не розігнався до дуже високої швидкості, я бачив, як кімнатою пройшла міс Вотчет, і мені здавалося, що вона промчала як снаряд. Так от, коли повертався, я знову пролетів крізь ту хвилину, коли вона перетинала кімнату. Але тепер кожен її рух був цілком протилежним. Двері в нижньому кінці лабораторії відчинилися, вона пройшла через кімнату спиною вперед і зникла за дверима, з яких попереднього разу вийшла. Перед цим на якусь мить я ніби побачив Гілієра, але він пронісся, як блискавка.

Я зупинив машину і роззирнувся — я був у своїй старій лабораторії, мої інструменти і прилади лежали так, як я їх залишив. Зовсім ослаблений, я вибрався з машини і сів на лавку. Кілька хвилин я страшно тремтів, але потім трохи заспокоївся. Я знову був у стінах рідної майстерні, вона лишилася такою, як і раніше. Я подумав, що, мабуть, просто заснув тут і це все мені наснилося.

Але ні, це був не сон! Тому що я вирушив у подорож в часі із південно-східного кутка кімнати, а приземлився у північно-західному, навпроти стіни, біля якої я показував вам свій винахід. А це якраз відстань від маленької галявини до постаменту Білого Сфінкса, в якому морлоки заховали мою машину.

Тоді на деякий час моя свідомість ніби застигла. Я підвівся і пройшовся коридором, кульгаючи, бо у мене ще й досі боліла п’ятка. Я почувався дуже брудним. На столі біля дверей я знайшов випуск «Пел-Мел-газет». Я подивився на дату — газета була сьогоднішня. Потім глянув на годинник — він показував майже восьму. Я чув ваші голоси і дзвін тарілок, однак не наважувався увійти, тому що мені було зле, я страшенно ослаб. Але, вловивши поживний запах м’яса, я відчинив двері. Решту ви знаєте. Я помився, повечеряв і тепер розповідаю вам свою історію…

— Знаю, — мовив він після паузи, — це все здасться вам неймовірним. Але для мене єдиною неймовірною річчю є те, що я сиджу зараз перед вами у цій рідній кімнаті, бачу ваші дружні обличчя і розповідаю вам про свої дивні пригоди.

Він глянув на Медика.

— Ні, я не можу очікувати, щоб ви цьому повірили. Сприймайте це як вигадку, або радше як припущення. Скажімо, я заснув у майстерні, і мені все наснилося. Вважайте, що я довгий час роздумував над майбутнім людства і таким чином вигадав його. А те, що я стверджую, ніби це все правда, вважайте мистецьким ходом, спрямованим на посилення інтересу до моєї історії. І все-таки, якщо сприймати цю розповідь як оповідання, що ви думаєте про неї?

Він вийняв люльку і почав, у звичній для нього манері, нервово постукувати нею по камінних ґратках. Запала коротка тиша. Почулося рипіння крісел і шарудіння взуття по килиму. Я відвів очі від обличчя Мандрівника в Часі й озирнувся на його слухачів. Вони всі перебували в темряві, й у мене перед очима попливли кольорові плями. Медик зосереджено й уважно роздивлявся нашого господаря. Редактор втупився у кінчик своєї сигари — вже шостої. Журналіст незграбно шукав свого годинника. Решта гостей, наскільки я пам’ятаю, не ворушилися.

Зітхнувши, Редактор підвівся.

— Шкода, що ви не письменник! — промовив він, поклавши руку Мандрівникові в Часі на плече.

— Ви все-таки не вірите розповіді?

— Ну…

— Я так і знав.

Мандрівник у Часі повернувся до нас.

— Де сірники? — сказав він.

Він закурив і тепер говорив через люльку, попихкуючи.

— Кажучи правду… я й сам не дуже-то їй вірю… але все-таки…

З німою цікавістю його погляд упав на зів’ялі білі квіти на столику. Тоді він перевернув руку, в якій тримав люльку, і я побачив, що він роздивляється напівзагоєні шрами на пальцях.

Медик підвівся, підійшов до лампи і став роздивлятися квіти.

— У них дуже дивний гінецей[30], — сказав він.

Психолог теж нахилився подивитися і простягнув руку, щоб узяти одну з них.

— Даю голову на відтин, якщо зараз не за четверть перша, — сказав Журналіст. — Як ми дістанемося додому?

— На стоянці безліч кебів, — відповів Психолог.

— Дивна річ, — сказав Медик, — я абсолютно не розумію, що це за квіти. Можна мені взяти їх з собою?

Мандрівник у Часі замислився.

— Звісно, ні, — раптом мовив він.

— Де ж ви все-таки їх дістали? — запитав Медик.

Мандрівник у Часі взявся рукою за голову. В нього був такий вигляд, ніби він намагається упіймати думку, яка вислизає від нього.

— Їх поклала мені в кишеню Віна, коли я подорожував у часі.

Він ковзнув поглядом по кімнаті.

— Хай мені грець, якщо це все відбувається насправді. Ця кімната, ви, щоденна атмосфера — цього забагато для моєї пам’яті. Я справді створив Машину Часу або модель Машини Часу? Чи це все-таки сон? Кажуть, що життя — це сон, місцями це дорогоцінне, але безглузде сновидіння, але я не зможу витримати ще одне суперечливе сновидіння… Це просто якесь божевілля. І звідки взявся цей сон?.. Я повинен подивитися на машину! Якщо, звісно, вона існує!

Він швидко схопив лампу, яка горіла червоним нерівним світлом, і поніс її через коридор. Ми пішли за ним. У тремтливому світлі лампи ми побачили саму машину — цю приземкувату, потворну, криву річ із латуні, чорного дерева, слонової кістки й напівпрозорого блискучого кварцу. Міцна на дотик — я простягнув руку і торкнувся її перекладини. Знизу на ній були залишки трави і моху, на слоновій кістці виднілися якісь коричневі плями і цятки, а один брусок був погнутий.

Мандрівник у Часі поставив лампу на лавку і провів рукою по зіпсованому бруску.

— Тепер усе гаразд, — сказав він. — Історія, яку я розповів вам, правдива. Вибачте, що я привів вас сюди, у холод.

Він забрав лампу, і в повній тиші ми повернулися в кімнату для куріння.

Тоді він вийшов з нами у передпокій і допоміг Редактору з пальтом. Медик зазирнув йому в обличчя і якось невпевнено повідомив, що він страждає він перевтоми, на що Мандрівник у Часі голосно розсміявся. Я пам’ятаю, як із дверей він вигукнув «Добраніч!» нам услід.

Я їхав у кебі з Редактором. Він називав розповідь Мандрівника у Часі «розкішною брехнею». Щодо мене, то я не міг дійти якогось певного висновку. Сама ця історія дивна і неймовірна, але її виклад був надзвичайно тверезим і правдоподібним. Я думав про неї ледве не всю ніч, майже не спав і вирішив, що наступного дня знову піду до Мандрівника у Часі. Коли я при йшов, мені сказали, що він у лабораторії, й оскільки в його домі мене дуже добре знали, я пішов просто туди. Але в лабораторії нікого не було. Десь хвилину я стояв і дивився на Машину Часу, тоді простягнув руку і торкнувся важеля. Від цього її міцний, присадкуватий корпус захитався, як гілка, розгойдана вітром. Мене дуже перелякало те, що вона виявилася такою нестійкою, і в моїй голові промайнули смутні спогади про часи, коли я був малий і мені забороняли чіпати якісь речі. Через коридор я вийшов звідти. Мандрівника у Часі я зустрів у кімнаті для куріння, він якраз повертався з будинку. В одній руці він ніс невеличку фотокамеру, в другій — наплічник. Побачивши мене, він усміхнувся і замість руки простягнув мені лікоть.

— Я страшенно заклопотаний, — сказав він, — із тією штуковиною.

— Але хіба це не жарт? — сказав я. — Ви справді подорожуєте в часі?

— Справді подорожую.

Він подивився мені прямо в обличчя. Вочевидь, він вагався, його погляд поблукав кімнатою.

— Мені потрібно всього лише півгодини, — сказав він. — Я знаю, навіщо ви прийшли, і дуже радий, що ви так учинили. Ось тут можете погортати журнали. Якщо зостанетеся на обід, то я доведу вам правдивість подорожей у часі, надам речові докази і все, що потрібно. Якщо дозволите мені зараз залишити вас на деякий час…

Я погодився, хоча не дуже розумів тоді, щó він мав на увазі. Він кивнув мені й пішов уздовж коридору. Брязнули двері лабораторії, а я всівся у крісло і взяв газету. Що ж він там збирався робити до обіду? Але оголошення в газеті нагадало мені, що о другій годині я мав зустрітися з Ричардсоном, видавцем. Я подивився на годинник і побачив, що ледве встигаю на цю зустріч. Тоді я підвівся і пішов через коридор повідомити про це Мандрівника у Часі.

Схопивши ручку дверей, я почув крик, який різко обірвався, клацання і якийсь глухий звук. Я відчинив двері — і навколо мене закружляв вітер, а зсередини долинув брязкіт скла, що полетіло на підлогу. Мандрівника у Часі не було.

На мить мені здалося, що я побачив примарну, невиразну постать — вона сиділа й оберталась у чомусь чорному та блискучому. Вона була настільки прозорою, що крізь неї я чітко бачив лавку з аркушами креслень. Але примара зникла, коли я протер очі. Машини Часу в кімнаті не було. У дальньому кутку лабораторії не було нічого, крім пилу, який повільно осідав на підлогу. Очевидно, тільки-но розбилось вікно на стелі.

Я відчув незрозуміле хвилювання. Я знав, що сталося щось незвичайне, але ще не міг збагнути, що саме. Поки я так стояв, роззираючись, відчинилися двері у сад, і ввійшов слуга.

Ми подивилися один на одного. Тоді я почав здогадуватися.

— Містер… вийшов через ці двері? — запитав я.

— Ні, сер. Через ці двері ніхто не виходив. Я думав, що знайду його тут.

Відтак я все зрозумів. Ризикуючи розгнівати Ричардсона, я залишився чекати на Мандрівника у Часі. Я чекав на ще одну історію, можливо, ще незвичайнішу, ніж попередня, на обіцяні речові докази та світлини. Але тепер я починаю боятися, що чекати мені доведеться все життя. Мандрівник у Часі зник три роки тому. І, як тепер усі знають, він так і не повернувся.

Епілог

Залишається тільки дивуватися. Чи повернеться він коли-небудь? Можливо, він полетів у минуле і приземлився серед кровожерливих волохатих дикунів кам’яного віку, або серед страшних ящірок, величезних потворних рептилій юрських часів, чи потонув у глибокому морі крейдяного періоду. А може, він зараз — якщо це слово можна тут використати — блукає серед оолітових коралових рифів, населених плезіозаврами, або узбережжям пустельних солоних озер тріасового періоду. Чи полетів у майбутнє, але в якісь ближчі часи — коли люди ще залишались людьми, проте вже розгадали загадки нашого часу і вирішили сучасні виснажливі проблеми? У часи зрілості людської раси, тому що я зі свого боку не вірю, що наші дні — часи мізерних досліджень, фрагментарних знань і тотального непорозуміння — є періодом розквіту людського роду. Але це я так вважаю. А він мав дуже похмурі погляди на прогрес людства — я добре це знаю, бо ми обговорювали це питання задовго до створення Машини Часу. Досягнення цивілізації він вважав просто безглуздим нагромадженням, яке колись урешті-решт обов’язково впаде і розчавить своїх творців. Якщо це правда, то нам зостається просто жити так, ніби це неправда. Але майбутнє для мене залишається темним, невідомим й абсолютно незвіданим, і тільки в кількох випадкових місцях воно освітлене спогадами про історію, розказану Мандрівником у Часі. Крім того, я маю біля себе дві дивні білі квітки — вже зовсім засохлі, розпластані та крихкі, — і вони мене втішають. Вони свідчать про те, що навіть коли сила і розум зникли, вдячність і взаємна ласка й далі житимуть у серці людини.