Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ ХТОСЬ ПРИЇЖДЖАЄ, А ХТОСЬ УТІКАЄ

Потяг ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами стали галасливо запруджувати перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди-сюди, як у велетенському мурашнику.

– Ого, скільки народу! – присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами, у зеленій крисані, з яким їхали від самого початку, чекав його на виході.

– То що, земляче, будеш чинити? – він справно скрутив саморобну цигарку.

– Та хіба я знаю, вуйку? – пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. – Піду кудись на роботу найматися.

– І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, – дядько окутався густим димом.

– А чого він першим ліз! – здвигнув плечима Сила. – Та я його не сильно того… Так, струснув легко.

– Еге, струснув! – вуйко Микульця засміявся, показавши рідкі зуби. – Ледве привели до тями. Та ж він тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба! – постукав він себе кривим пальцем по чолі.

– Що тепер поробиш, – зітхнув на повні груди легінь. – Тато казали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.

– Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, – глузував вуйко, перепаковуючи клунки.

«Поліція!», – раптом пролунав крик, і залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися. «Ходімо», – кивнув старий, і земляки, із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями, стали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них мешканців гір. Або верховинців, як тут звикли казати.

Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.

Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. «Злодій! Тримай злодія!» – кричали задні.

Переслідуваний гнав щодуху, час від часу озираючись, але, на своє нещастя, зашпортався і розтягнувся у пилюці. Велика булка з його пазухи покотилася у траву.

– На тобі! На! – посипалися удари на голову нещасного.

– Красти! У мене красти! – найбільше репетував молодик у білому фартуху.

– М-м-м! – тільки стогнав у відповідь, звиваючись, хлопець.

– Та він же німий! – крикнув Іван і почав відтягувати крамарів від лежачого. Ті, зауваживши не так каліцтво злодія, як радше ширину плечей незнайомого селюка, втратили запал до розправи.

– Ходімо, Штефане! – взяв старший із них за рукав найбільш розлюченого. – Думаю, йому вистачить. Це буде добра наука для злодіїв, – з підозрою глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.

– От лайдак! – замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. – Ще раз побачу на вокзалі – розчавлю, як таргана! Тьху! – плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям. – Хлопці, з мене пиво! – пробулькотів вдалині його голос.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ НІМИЙ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ

– Вуйку, а що то таке – тарган? – повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, товсто намащену смальцем.

– Бога ради, Іване, дай хоч поїсти по-людськи! – невдоволено прошамотів набитим ротом старий.

– То щось паскудне? – не вгавав парубійко.

Вуйко тільки мовчки відмахнувся.

– Хлопці, а ви звідки будете? – раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.

– От тобі маєш, песся лабо! – вдарив рукою по коліні вуйко Микульця. – То ти говориш, паскуднику?

– А що я мав робити? – шморгнув носом малий. – Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз’їлися на білому хлібі! – глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.

– Усе одно красти – гріх! – погрозив перстом вуйко Микульця.

– А здохнути з голоду – не гріх? – почав обтріпуватися від пилюки упертюх.

– Диви, яке розумне! Гаразд, не бурчи! – подобрішав вуйко. – Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.

– З дорогою душею, дядьку! – малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився. – Панове, дозвольте відрекомендуватися: Міхал Голий з Привокзальної.

Його слова викликали щирий регіт верховинців.

– Мішку, – хрустячи цибулею, звернувся по-свояцьки до нього вуйко. – Чом не підеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна-звідки, а ти дурня клеїш.

– Від роботи, дядьку, коні дохнуть! – підморгнув Мішко, набиваючи повний рот селянським харчем.

– От хитре! – хитав головою вуйко. – Може, тоді порадиш, куди Іванові податися?

Мішко ще раз кинув оком на могутню постать верховинця.

– Йому тільки вагони вантажити. В кінець вокзалу – третє вікно ліворуч. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.

– Ти диви, яке цабе! – усміхнувся вусами вуйко Микульця. – Ми думали, що ти – голодранець. А виявляється – перша людина на вокзалі.

– Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! – він глянув на парубійка.

Але той мовчав, наминаючи за трьох.

Обід для Сили був справою святою.

– Авжеж, спробуй такого забути, – після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.

– Добре, колєґи! Мені вже час. Справи, знаєте! – Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.

– От типчик! – сплюнув вуйко. – Злодюжка на злодюжці. Одне слово, столиця!

«Сто-ли-ця!», – подумав і собі про щось Іван Сила.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗНАХОДИТЬ РОБОТУ

У третьому віконечку пана Кривальського не виявилося. «Обід!» – сонно позіхнув чоловічок у кашкеті.

– Мені би роботу, – ледве просунув до віконечка півголови Іван.

– Ого, який здоровило! – щиро здивувався чоловічок. – Приходь зранку. Будеш працювати. Як записати? Іван Сила? Ха-ха. Ну це ми завтра подивимося.

Він ще раз позіхнув, аж кашкет з’їхав йому на очі. Тоді мовив «перепрошую» і зачинив віконечко, вивісивши табличку «Нема тари». (З табличками на вокзалі було сутужно).

Ніч Іван перебув у найдешевшому пристанищі для таких же небораків, як він, котрі не мали де подітися у великому місті. Вуйко Микульця пішов у справах: поніс верховинські гостинці синові, який тут служив у війську.

Тьмаво блимало світло притулку. То тут, то там виникали розмови і через деяких час затихали.

Простягнувшись на дерев’яному лежакові, Іван згадував рідні гори, батьків, домашні страви, а найперше – свою кирпату сусідку.

«Бідна Маруська! – думав Іван. – Як вона там? Навіть попрощатися не встиг. Що вона подумає про мене? Що я розбишака, лайдак, нікче…» На цьому слові Іван заснув, нараз опинившись у себе вдома, де матінка з повною мискою вареної картоплі та горням пінистого молока запрошувала його до святково прибраного столу…

Добре виспавшись (що-що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою), Іван прийшов на перон одним із перших.

Робота була нехитра: брати мішки та ящики і нести, куди скажуть. За кожні 50 кілограмів ваги давали монету. Тож за день можна було непогано заробити. Принаймні з голоду вже ноги не простягнеш.

Іван з легкістю взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників.

Це зачепило одного з них, кучерявого молодика, який почав глузувати: «Дивись, село, не надірвись. Бачили ми вже тут таких гонорових. Та кудись позникали».

Іван вирішив не дражнити нових товаришів, а виконавши денну норму до обіду й отримавши першу платню, надумав пройтися містом.

Спочатку хотів віднайти вчорашнього знайомого – Міху Голого. Але, проблукавши вокзалом півгодини, зрозумів, що в такому натовпі це – даремна справа. Тоді звернувся до малого обірванця, який просив гроші у перехожих.

– Голий? Знаю такого, – примружив той око. – А що пан хоче від нього? Може, я підсоблю?

Він зміряв Івана з голови до п’ят, прикидаючи, що з нього можна виманити.

– Та ні! Мені треба Міху, – відмахнувся Іван.

– Голий вас сам знайде, коли треба буде, – втратив малий інтерес до розмови і писклявим голосом почав знову благати перехожих: «Подайте копієчку сироті!»

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ДЕМОНСТРУЄ СИЛУ

Івана у столиці вражало все, а найперше – рух. Усе тут кудись поспішало, бігло, летіло, метушилося. Зовсім не так, як у горах, де можна запросто прилягти на травичці й спостерігати, як повільно пливуть хмари. Тут, напевно, висміяли би вже саме таке бажання. Іван роззирався довкола, проходячи повз яскраві вітрини та афіші. Він, на відміну від інших, нікуди не квапився, бо до вечора ще було далеченько.

Його увагу привернув гурт людей, всередині якого щось відбувалося. У центрі кола стояв кумедно вбраний вусатий дядько, який горланив: «Атракціон! Атракціон! Хто переможе Велета, отримає кругленьку суму! Виходь, хто хоче заробити!»

Та бажаючих не знаходилося.

Іван протиснувся вже до самої середини, бо дійство його зацікавило.

Глашатай, а за сумісництвом і власник атракціону, бачачи, що заробіток зривається і через мить люди почнуть розходитися, кинувся рятувати ситуацію.

– Хто, хто не побоїться поборотися з Велетом? Першому – значна знижка, – вирячував він свої чорні очища, але ніхто не виходив.

Серед глядачів пробіг іронічний смішок.

– Добре, перший бореться без вступного. Зате всі виграні гроші – його! Тільки його! Ну, хто?! – горланив він, втрачаючи терпіння. Та, зауваживши безхитрісне обличчя та широкі плечі Івана, тут же прийняв рішення.

– Ось! Ось хто першим вийде на ринг! – потягнув він верховинця за руку в коло. – Як тебе звати? – запитав він очманілого парубійка.

– Сила, Іван, – пробелькотів той.

– Хо-хо! – прогудів кумедний вусань. – Це буде поєдинок знаменитих бійців. Іван Сила проти Велета! Підходь, не скупись, а грошима долучись!

Підморгнувши Іванові, він із капелюхом пустився по колу. Глядачів ставало дедалі більше, і брязкіт монет явно тішив його вухо. Повеселілий організатор оголосив: «Оскільки будуть боротися знамениті бійці, ставка виграшу подвоюється». Натовп схвально загув.

– Давай поєдинок!

– Починай!

– Ану вріж йому, Сило!

– Велете, виходь!

Велет виявився на голову меншим за Івана. Це був середнього віку чоловік, який роками заробляв на життя вуличними боями. Він співчутливо глянув у майже дитяче обличчя верховинського хлопця, та годувати сім’ю якось треба.

«Почали!» – гукнув вусатий, і Велет спокійно наблизився до Івана.

Він вирішив обійтися із цим дітваком лагідно, уклавши його на землю простим прийомом. Та ба, хлопець стояв, як дубок, і зігнути його чи звалити підніжкою не вдавалося. Через кілька хвилин обидва бійці важко дихали, вчепившись один одному в плечі. Натовп підбадьорююче ревів, а організатор почав нервово крутити свого прямого і довгого, як шпиця, вуса.

– Зважаючи на рівність сил, дозволяються всілякі прийоми, – оголосив раптово він.

Велет різко відскочив убік і з розмаху вдарив Івана кулаком у груди. Той заточився, але втримався на ногах. Образа і біль були такими сильними, що Іван, не довго думаючи, з усієї сили тріснув у відповідь. Велет цього не очікував, тож кулак парубійка потрапив йому просто в щелепу. Пролетівши зо два метри, він гучно упав до ніг вражених глядачів.

Вусатий ще намагався його примусити продовжити бій, але той тільки стогнав у відповідь. Видно, невдало приземлився. Натовп почав вигукувати ім’я переможця, і невдоволеному власникові атракціону нічого не залишалося, як вручити Іванові повний капелюх грошей.

Ошелешений Іван стояв посеред цієї живої купи людей, які щось викрикували, сперечалися, жартували, плескали його по плечу, поки хтось рішуче не потягнув Силу за рукав.

Перед ним стояв елегантно вбраний панок з борідкою. У руці він тримав ціпок.

– Молодий чоловіче, я вас чекаю завтра по обіді у себе вдома, – він простягнув Іванові візитну картку. – До зустрічі! – посміхнувся незнайомець і галантно торкнувся свого капелюха.

Оговтавшись, Іван попрямував до притулку. Його переповнювали різні емоції, але передчуття чогось нового і світлого було найсильнішим. «Сто-ли-ця!» – згадав він вуйка Микульцю і розсміявся: «Ех, маминих галушок би зараз!»

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗУСТРІЧАЄ ПОВАЖНУ ПЕРСОНУ

Іван ніс останній мішок із борошном, коли прямо перед ним вигулькнув Міха Голий.

Він був одягнений трохи краще, ніж попереднього разу (себто тільки трохи краще), і мав гарний настрій.

– Привіт кращим трудівникам вокзалу! – поплескав він по плечу Івана. – Як ся маєш? Не сильно завантажують?

– Хочеш спробувати? – засопів Іван. Подвійна норма за півдня трохи його втомила.

– Не ображайся, ведмедю. Ця я так, по-дружньому, – Міха став зосереджено розглядати дірку на своєму черевику, доки Іван ходив за розрахунком.

– Хух! – нарешті зітхнув щасливо верховинець, вмощуючись на травичці біля знайомого.

Він ліг горілиць, заклавши руки за голову, і спостерігав за небесними баранцями, які пливли і тут, так само, як удома.

– Ти шукав мене? – удавано байдуже запитав Голий, длубаючись сухою травинкою в зубах. – Я чув, ти розбагатів. Це правда?

– Від тебе нічого не приховаєш. Ти – гірше поліції, – засміявся Іван.

– Лайдаку, я – краще поліції, – ображено відрізав Голий.

– Гаразд, не бурчи. Краще подивись на це, – Сила простягнув йому вчорашню візитну картку.

– Доктор Брякус, – прочитав уголос Голий. (Як не дивно, читати він умів).

– Що за холера? Ти захворів? – скривився він. – Повір мені, що дохтори тільки видурюють гроші.

– Цей пан запросив мене сьогодні в гості, – не дослухав Іван.

Міха ще раз перечитав візитку, а потім рвучко схопився на ноги.

– Ну то пішли!

– Куди? – позіхнув Іван.

– У гості. Це недалеко, – почав поправляти на собі уявну краватку і такий же уявний капелюх Голий. – Тим паче, що я ще сьогодні не обідав.

– Стривай, мене ж одного кликали, – посміхнувся Іван.

– Ти ж розумієш, що я тебе не відпущу самого до дохтора… Е-е, як там його, – тепер Голий дивився в уявне дзеркало і поправляв зачіску. (Зачіска була така сама уявна, бо назвати так те, що було на голові у Міхи, означало б завдати смертельної образи найгіршому перукареві).

– Брякус.

– От-от, до якогось брякуса-дрякуса. І взагалі, не ламайся, бо я персона зайнята, – це означало, що Голий до відвідин його поважності д-ра Брякуса готовий.

Іван приречено зітхнув, солодко потягнувся і поплентався за вчорашнім злодієм, а нині вельми серйозною особою паном Міхою Голим.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, У ЯКОМУ ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ПОЧУВАЄ СЕБЕ НЕЗРУЧНО

Вони зупинилися перед зеленою хвірткою, за якою виднівся невеликий, але чепурний будинок. Поруч росла яблуня.

– Чекай! – зупинив Міха товариша, який вже намірився дзвонити. Він кішкою видерся на дерево й уважно розглядав подвір’я.

– Нічогенько! – прорік він. – Дуй! Я тут посиджу. Якщо щось, свисти.

З дерева донісся гучний хрускіт. (Невідомо, чи то Міха надкусив яблуко, чи яблуня – Міху).

Іванові нічого не залишалося, як задзвонити. Двері відчинив сам доктор.

– А-а, наш богатир, – задоволено посміхнувся він. – Таки прийшли. Вельми втішений, вельми втішений, – провів він гостя до оселі, потираючи руки.

Вони сіли у вітальні, обставленій зі смаком і любов’ю до старовини.

– «Війна війною, а обід обідом», як казали наші войовничі предки. Спочатку пообідаємо, а вже потім – справи, – запросив він Івана до столу.

Бідолашний хлопець ніколи не мав справи зі стількома ножами, виделками, ложками, тому аж спітнів, повторюючи уважно за господарем його рухи.

Помітивши розгубленість Івана, доктор Брякус усміхнувся, акуратно витираючи білосніжною серветкою вуса і борідку: «Почувайте себе абсолютно вільно. Їжте, як вам зручно».

Та Іван був упертий від народження. А тому мучився, але їв, як і доктор. Брякусу це сподобалося.

Після обіду вони всілися у м’які шкіряні крісла, і господар запалив сигару.

– Отож, юначе, як давно ви займаєтеся спортом? – випустив він цівку диму.

Іван розгубився. Бо, крім роботи, чесно кажучи, більше нічого не знав.

Доктор Брякус розцінив цю паузу по-своєму.

– Річ у тому, що я тренував Велета і знаю його можливості. Це добрий боєць. Завалити його може тільки людина надзвичайних можливостей. Тому я вражений і щиро вас ґратулюю, – він театрально поплескав кінчиками пальців.

– А що ви лікуєте? – наважився і собі на запитання Іван.

Брякус здивувався.

– А-а! Ви маєте на увазі мій вчений ступінь. Доктор у даному разі означає, що… – він на хвильку запнувся.

– Означає, що… – продовжив Брякус. – Зрештою, яке це має значення? Молодий чоловіче, я – тренер, і хотів би попрацювати з вами, – перейшов він до діла. – Я розумію, в якій ви ситуації, а тому не ви мені платитимете, а я вам, – він знову випустив дим.

– Зрештою, як бачите, – показав Брякус на дорого обставлену кімнату, – гроші мене не вельми цікавлять. Я маю все. А от спорт – це моя, можна сказати, стихія. Я ним живу.

Іван не знав, що відповісти.

– Я відкриваю імена, і це дає мені задоволення, – Брякус підвівся. – А тепер ходімо до гімнастичної зали.

Іван роздивлявся хитромудрі тренажери, а доктор його зважував та робив основні обміри.

– Цікаво! Вельми цікаво, – гладив він борідку. – Ширина плечей майже 70 см. Отож, Іване, я чекаю вас завтра на перше тренування, – простягнув він на прощання дрібну, але тверду руку.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОЧИНАЄ НОВЕ ЖИТТЯ

– Нарешті! – важко зліз із дерева Голий. – У мене від чекання аж живіт розболівся.

Під яблунею лежала купа недогризків (усе-таки кусалося не дерево).

Історія про тренера насторожила Міху. Все виглядало дуже казково, а Голий мало вірив у казки. Хіба що у страшні. Слово «доброта» викликало у нього щирий регіт. Проте Іван Сила думав інакше. Та й, зрештою, що йому було втрачати?

Брякус влаштував його у пристойний гуртожиток, де мешкали студенти. Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав праці вантажника – за старою селянською звичкою, яка завжди тримає у скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До обіду Іван займався вправами, потім обідав із тренером і рушав на вокзал.

Доктор Брякус намагався розвивати у хлопця не тільки м’язи. Тому багато з ним розмовляв, розповідав про міське життя, пробуджував цікавість до всього.

Тренування були щодня, крім вихідних.

У Брякуса займалися ще двоє хлопців. Але ніхто не демонстрував таких результатів, як верховинець.

Брякус наполегливо вчив його основам силової гімнастики та різних єдиноборств. Схоже, думки про Івана цілком оволоділи ним, і коли він ненароком довідався, що його учень після занять ходить розвантажувати вагони, то не на жарт розгнівався.

– Що ви собі дозволяєте! – кричав він. – Я вкладаю у вас свої знання, час та гроші, а ви все це нищите за моєю спиною. Я забороняю вам працювати! Ваша праця – це спорт! Затямте собі! Ви повинні правильно розробляти м’язи, а не тягати бочки з оселедцями. Я піднімаю вам гонорар удвічі, і щоб ніяких вокзалів!

Іван уперше побачив наставника таким сердитим, тому не знав, що робити.

Голий товаришу щиро позаздрив: «Оце так щастить! Нічого не робити, а отримувати грошенята! А я йому часом не підійду?» Він став перед тріснутим дзеркалом у халабуді, в якій жив, і зігнув у ліктях худі руки, демонструючи радше не біцепси, а їхню відсутність.

– Ні, напевно, не підійду, – шморгнув він самокритично. – Ну і дідько з ним. Цей Брякус мені з самого початку не подобався.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ТАЄМНА ПОЛІЦІЯ

Капітан вийняв цигарку з портсигара, двічі легенько вдарив нею об стіл і глибокодумно закурив.

– Викличте до мене агента Фіксу, – м’яко промовив він секретарці. – І зробіть мені ще одну каву, любочко.

Агент Фікса належав до найкмітливіших. Йому доручали, як правило, найскладніші завдання.

Це був опецькуватий чоловічок зі швидким поглядом і рухливими щурячими вусами.

Коли він щось роздивлявся, то здавалося, ніби принюхується.

– Викликали? – вкрадливо запитав він капітана Миколайчика.

– Підійдіть-но сюди, Фіксо, – капітан запросив агента до карти, біля якої стояв. – Ви знаєте, де це? – ткнув він пальцем у середину мапи.

– Так, пане капітане, це – центральний вокзал.

– Коли ви востаннє їздили залізницею? – Миколайчик про щось розмірковував.

– Учора, пане капітане. Якраз повертався з таємного відрядження, – хвацько відповів Фікса.

– Так-так, – не виринав зі своїх роздумів капітан. – Отож, із завтрашнього дня ви залишите всі дотеперішні справи і займетеся вокзалом. Я хочу знати про нього все. У нас є секретна інформація, що готується…

Він щось зашепотів на вухо агентові, у якого від почутого аж зблиснули скельця окулярів.

– Не може бути! – здивувався Фікса.

– Якби ж то! – зітхнув капітан і потягнувся до портсигара. – Ага, і розвідайте мені все про такого собі доктора Брякуса, – попросив він на прощання агента.

– Маю честь, – клацнув підборами Фікса і розчинився за дверима. (Суперагенти уміють і не таке).

– Любочко, – покликав капітан секретарку. – Додайте на радіо гучність. Здається, це третій концерт для скрипки Антоніо Вівальді, – промовив меланхолійно він, закутуючись у хмару сигаретного диму.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ТА ДОКТОР БРЯКУС ДИВУЮТЬ ОДИН ОДНОГО

Іван Сила серед комплексу інших вправ виконував і жим зі штангою. Майже щодня він збільшував вагу. Але цього разу попросив Брякуса не гратися з ним у дитячі забавки, а дати серйозну вагу.

– Ого! – з усмішкою промовив той. – Кошеняткові вже здається, що воно стало тигром.

– Хлопці, – гукнув він до Корнелія та Станіслава, які тренувалися поруч з Іваном, – ану поставте цьому гірському ведмедеві 120 кіл.

Сила підійшов до штанги і без великого напруження підняв її над головою. «Е, що тут піднімати? – подумав Іван. – Як два міхи пшениці на вокзалі». (Він і далі розвантажував вагони, вирішивши призбирати грошенят. Але, ясна річ, тримав це у великій таємниці).

– Ану, хлопці, додайте йому ще десять кіл, – махнув пальцем Брякус. Він про щось зосереджено думав.

Результат був таким же. Так повторювалося кілька разів, поки вага не збільшилася до 160. Тут уже навіть Брякус став непокоїтися.

На цей раз штанга далася Іванові нелегко. Він помітно втомився, а тому трохи заточився, однак зумів випростатися і втримати вагу над головою. Від здивування хлопці повідкривали роти.

Доктор Брякус зблід, далі скоромовкою пролепетав: «Одну секундочку… Одну секундочку…» Присів над штангою, протер окуляри, ще раз подивився на вагу і раптом побіг у будинок. Через хвильку з’явився з шампанським і фужерами.

– Молодий чоловіче, дорогий ви мій! – з порогу схвильовано звернувся Брякус до Івана. – Це неймовірно, але факт! Запам’ятайте цей день: сьогодні ви встановили новий рекорд Республіки! Ура!

– Ура! – гукнули за тренером Станіслав з Корнелієм.

Шампанське пили, сидячи просто на траві.

– Через тиждень – республіканський чемпіонат. Так що готуйтеся, – поплескав він по плечу Силу. – Я завжди вірив у вас. Ми повинні довести їм, що я… – він заскрипів зубами, не закінчивши думки. – На сьогодні тренування завершено, – раптом розсміявся Брякус. – Хлопці, я вас люблю! Який фантастичний день! Цінуйте життя, дорогенькі мої! Воно – прекрасне!

Учні ніколи не бачили таким наставника. Він щасливо посміхався, допомагав їм одягатися і пурхав по газону, як метелик. А на прощання послав усім повітряний поцілунок.

«Оце так-так», – пошкрябав потилицю Іван Сила і насунув на очі картуза. Не пообідавши, він поплентався до вокзалу. «Для чого встановлювати рекорди, якщо після них забувають нагодувати?» – міркував дорогою парубійко.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ВИКОНУЄ ДОРУЧЕННЯ УРЯДУ

Уже другий день перевдягнений у жебрака агент Фікса проводив на вокзалі. Начепивши темні побиті окуляри, дірявий капелюх та допотопний одяг невідомого фасону і кольору, він скреготливим голосом просив: «Подайте інвалідові Великої війни». А поміж тим, своїм шпигунським оком та вухом все бачив і чув, час від часу щось нотуючи олівцем у маленькому блокнотику.

«Пода-а-а-а-йте інвалідові», – затягнув учергове Фікса, коли його хтось легенько шарпнув за рукав. Перед ним стояв підліток з давно непраним волоссям і нечесаним одягом (можна навпаки, але від цього нічого не зміниться), який тинявся вокзалом. «Чого тобі?», – визвірився він на Міху (а це був таки Голий).

– Дядьку, вас там кличуть. У дуже важливій справі. Просили прийти непомітно, – промовив він ангельським голосочком.

«О! Це цікаво, – зрадів агент. – Хтось хоче здати таємну інформацію».

– Веди, синку, веди, – продовжував грати жебрака Фікса. – Бог віддячить тобі за добрі справи.

Вони зайшли між вагони.

– Треба пролізти під ешелоном, аби не обходити цілий потяг. Вас чекають там, – показав Міха рукою. (Це було самотнє дерево прямо по курсу, яке слугувало бродяжкам за туалет). Агент на всяк випадок стис у кишені пістолет і, крекчучи по-старечому, нагнувся. (У ньому помер великий актор малого театру!)

У цю мить хтось огрів його з розмаху по потилиці дошкою, які лежали тут штабелями. Фікса зойкнув і розпластався на землі.

Міха став гарячково нишпорити в його кишенях, поки не наткнувся на посвідчення таємного агента 008. Тепер уже зойкнув Голий, але не надовго, бо рука Фікси мертвою хваткою вчепилася йому в горлянку.

– Я не-е зна-а-в! – пробував виправдатися Голий.

– Падлюка! Босяк! Голодранець! – зло сичав агент 008. – Ти теж у їхній банді! Тобі наказали мене прибрати, чи не так?!

Він вигнув малому руку і прикував наручниками до себе.

– А тепер ходімо! І без зайвого писку! А то зітру в порошок, паскудь!

Фікса нарешті намацав свої темні окуляри під вагоном, і вони рушили чудернацькою парою.

Перед відвідувачами вокзалу відкрилася жаліслива картина: двоє нещасних бідаків, обійнявшись, шкандибали назустріч долі. «Подайте інвалідам Великої війни», – раптом жалібно затягнув Міха. Фікса його щосили вщипнув, та було пізно.

«Тримайте, голубчики», – не втрималася сердешна бабуся і вручила їм по пиріжку з капустою. Однак інваліди їй навіть не подякували.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА РОЗРЯДЖАЄ СИТУАЦІЮ

В Івана гуло в голові, адже алкоголю він ніколи не вживав. І взагалі, вів здоровий спосіб життя. Тому, побачивши Міху, який переходив вулицю з невідомим попід руку, привітно їм загукав. На диво, вони навіть не зупинилися, а вусатий чолов’яга почав на Івана раз у раз озиратися.

Це здалося новоспеченому рекордсменові дивним. Та й кортіло розповісти товаришеві про свої успіхи, тому він вирішив солодку парочку наздогнати. Бачачи, що за ними швидко йде здоровань, агент Фікса прийняв єдино правильне рішення: зустріти ворога у всеозброєнні, але з максимально вигідної позиції. Він звернув у найближчий під’їзд і сховався за вхідними дверима, при цьому так стиснувши хлопчині горлянку, що той не міг навіть пискнути.

– Міхо! Ти де? – почувся зовсім близько голос Івана.

Ще мить – і його могутня постать з’явилася у дверях. Фікса з усієї сили вдарив руків’ям револьвера Силу в потилицю. Але в останній момент Міха штовхнув агента, тож удар вийшов змазаним. Було боляче, але не смертельно.

Не довго думаючи, Сила з розвороту тріснув у голову постаті, яка так погано вітається з незнайомими. Та тільки йойкнула і обм’якла, поволі сповзаючи на підлогу. Разом з нею завалилася і постать менша. Сила схопив їх попід руки, мов два мішки картоплі, і виволік на Боже світло.

Фікса і Голий мирно лежали на травичці, мов ангелики, а Іван гарячково думав, як їх привести до тями. Часу не було зовсім, адже довкола снували люди. Треба було діяти. Сила спробував пошукати ключі від наручників у кишені агента 008, але, натрапивши на поліцейське посвідчення, від несподіванки присів.

Події набирали неприємного розвитку. Краєм ока Іван помітив, що пані, яка гуляла з песиком, зупинилася і стала уважно придивлятися до того, що відбувається.

– Дідько лисий! – вилаявся він. – Цього ще тільки не вистачало.

І, взявши кайданки в руки, щосили рвонув. Наручники з легкістю розлетілися.

«Ого, Іване! – задоволено гмикнув він. – З тебе будуть люди!». І, завдавши тіло побратима на плече, чимшвидше почимчикував до вокзалу.

За хвилину пані в капелюшку стояла над Фіксою, а її маленький друг лизав його щурячі вуса, поволі приводячи агента 008 у стан бойової готовності.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ПРО ІВАНА СИЛУ ПОЧИНАЮТЬ ГОВОРИТИ

Зала, в якій проходили змагання, була переповнена. Ще б пак! Чемпіонат республіки – то вам не фіґлі. Вправи виконувалися у кількох видах. Кожен спортсмен робив по три спроби.

Безперечним фаворитом вважався дворазовий чемпіон Магдебура. До того ж, він представляв силові органи. А силові органи – це майже Республіка. А ображати Республіку… Хотів би я побачити такого сміливця!

У молодості Магдебура був поліцейським, і чи не в кожному поліцейському управлінні висів його портрет. Навіть у кабінеті капітана Миколайчика Магдебура був присутній – у вигляді невеличкого настільного календаря. Щоправда, той домалював чемпіонові вуса і ріжки. Але це свідчило не про неповагу, а про любов пана капітана до мистецтва.

Не дивно, що й на чемпіонаті Магдебура мав найбільшу групу підтримки. Аби уникнути зайвих балачок, поліцейські були переодягнені в цивільних. І за порядком подивляться, і свого підтримають – вважало керівництво.

Зала тривожно мовчала.

Магдебура робив останню спробу встановити новий рекорд.

Окрім нього, попередню вагу зумів узяти тільки нікому не відомий парубійко з гоноровим прізвищем Сила. Але ж по ньому видно, що це справжній селюк. Чемпіон не може програти ТАКОМУ. Це би була ганьба на всю Республіку.

Магдебура налаштовував себе на позитивний лад, подумки стаючи першим в історії змагань триразовим переможцем. Він довго натирав руки спеціальним порошком, аби вони не ковзали. Силувано посміхався в об’єктиви фотокамер. Глибоко дихав своїми конячими грудьми, поміж тим кілька разів посилаючи повітряні вітання знайомим дівицям.

«Маг-де-бу-ра! Маг-де-бу-ра!» – почав скандувати зал. Все! Він підійшов до штанги, взявся за неї руками і, набравши повні легені повітря, почав встановлювати рекорд.

Але що це? Піднята над головою чемпіона штанга спочатку хитнулася в один бік, далі – в другий, а за секунду гепнула на землю, ледь не розтрощивши йому ногу. Зала голосно зітхнула: нова вага не взята.

Щоправда, ще одна спроба залишалася в Івана Сили, а тоді судді повинні порадитися, як діяти далі. Ніхто жодних надій на якогось там Івана, та ще й, подумайте, – Си-лу! (оце поганий смак!) – не покладав. Тому чимало глядачів потягнулися на перекур, уже на ходу сперечаючись, яким буде рішення суддів.

Між тим Іван зійшов на поміст, глипнув у залу і проказав найкоротшу молитву, яку знав: «Боже, поможи!» Його група підтримки складалася аж із трьох осіб: Станіслав, Корнелій і, ясна річ, його поважність Міха Голий, котрий заради цього випадку в когось позичив (маємо надію, що все-таки позичив) майже не ношений піджак.

– Дай їм, ведмедю! – крикнув на все горло Міха, чим привернув увагу переодягнених поліцейських, себто півзали.

Іван це розчув. Розвеселілий, з легкою душею взявся за штангу. «А-ах!» – раптом вигукнула зала, а потім зірвалася на ноги. Іван впевнено тримав штангу над головою і посміхався фоторепортерам. Вони без угаву клацали камерами, і цьому, здавалося, не буде кінця.

Приголомшена публіка не знала, як реагувати. Кілька секунд панувала мертва тиша. Коли ж він опустив штангу і суддя оголосив, що новим чемпіоном Республіки став Іван Сила, зала вибухнула.

Поки переможець обіймався з тренером, журналісти почали видиратися просто на сцену. Дехто з них уже голосно диктував сенсацію. Інші з мікрофонами обступили нового чемпіона, вимагаючи інтерв’ю. Поліцейські повставали і почали озиратися на керівництво, чекаючи команди. Але наказу не було, бо начальство тільки лаялося, не очікуючи такого повороту.

Магдебура у супроводі кількох старших офіцерів розлючено покидав залу, запевняючи, що ЦЕ – провокація, і він ЦЕ так не залишить. Вболівальники хапалися, хто за голову, а хто – за серце, програвши значні ставки. Одне слово, якщо ви можете уявити на кілька хвилин божевільню, то ви все побачили.

Тільки одна людина у залі сиділа непорушно. Це був Міха Голий. По немитому обличчю він розмащував сльози. Так-так, цей привокзальний волоцюга, пройдисвіт і злодій плакав. Можливо, вже заради цього варто було встановлювати республіканський рекорд?

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ЧИТАЄ ГАЗЕТУ

Агент Фікса ледве розліпив око і подивився на білий світ. Білий світ виявився справді білим. Як не дивно, все довкола білосніжило, сніжило, ніжило. Фікса втомлено стулив повіки, але через хвильку вирячив очі й скочив на ліжку.

– Де я? – крикнув він, але від різкого руху в нього запаморочилося в голові і всередині щось боляче тенькнуло. – Ой! – застогнав Фікса й опустився на подушку.

– О, ви вже прокинулися? – поруч з агентом лежав дивний тип у смугастій піжамі із забинтованою головою, рукою і ногою. – Ви тут проспали два сніданки, три обіди і три вечері. То я їх теє… Знищив. Не пропадати ж добру.

– Заткнись, бовдуре! – гаркнув Фікса. Голова боліла, але треба було зосередитися на плані дій.

– Боже, так лютувати за якусь гречку чи вівсянку! Вам що – шкода? – смугастоперебинтований тип явно занудьгував за співрозмовником. – Мене звати Адам Кльоцка, – простягнув він Фіксі здорову руку. – Я випав з балкона, – повідомив він так, ніби це був який-небудь графський титул.

– Воно й помітно, – відрізав агент і повернувся спиною до любителя стрибків без парашута. Але раптом щось його перемкнуло, і він запитав: «А з якого поверху?»

В очах Адама Кльоцки заграв вогник.

– Хочете, я вам розкажу все детально?

Видно було, що у розповіданні цієї історії він уже став професіоналом.

– Розумієте, я маю честь бути учителем фізики шостого класу. Нещодавно я вирішив продемонструвати учням свій новий винахід під номером 137, який я умовно називаю «Апаратус літалус»…

– О діво Маріє! – завив Фікса. – Ну чому мені завжди щастить на ідіотів!

– Сам ідіот! – образився Кльоцка і закрився від цього хама з підбитим оком і щурячими вусами газетою. – До речі, проблеми з головою у вас, а не в мене, – долинуло звідти на прощання.

Фікса подумав про револьвер. Чи, може, так дати в диню цьому недобитому?

– Я маю на увазі струс мозку, – знову донеслося з-під газети.

«А-а, тепер все ясно», – Фікса помацав свою бідолашну голівку. «Цікаво, – подумав він, – як цей «Апаратус літалус» умудряється однією рукою тримати газету та ще й гортати її?»

Ніби на замовлення, сусіда раптом схопив часопис зубами, а рукою перегорнув сторінку. «Ну й одоробло!» – подумки вліпив комплімент Фікса, як раптом його погляд приклеївся до газетного фото і вже не зрушував звідти.

«М-м-можна газ-з-зетку», – попросив він благеньким голосочком. Кльоцка навіть випірнув з-під сторінки, здивований такою переміною. «Я ще сам не прочитав», – хотів він промовити, як Фікса уже вирвав у нього газету і щось гарячково вичитував. Потім закинув голову догори і завив на всю горлянку. Далі хутко одягнувся і, не зачинивши двері палати, вибіг.

Ошелешений Адам Кльоцка мовчки за цим спостерігав, роблячи висновок, що струс мозку – хвороба не така вже й безпечна. Потім узяв газету і почав дочитувати статтю про чемпіонат Республіки з важкої атлетики.

«Боже! Яка дитина! – подумав він, розглядаючи фото нового чемпіона. – І вигадають же таке прізвище – Сила». «Іван Сила», – повторив він ще раз уголос.

Але, згадавши свого сусіда, вирішив обов’язково ввечері попросити лікаря перевірити його, винахідника Адама Кльоцку, котрий випав з балкона під час наукового експерименту, на наявність струсу мозку. «Четвертий поверх – це вам не фіглі», – почав він гімнастику пальців незагіпсованої ноги.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ІСТОРИЧНА ТАБЛИЧКА

На честь великої перемоги доктор Брякус дав Іванові Силі два вихідні.

Це було не стільки для учня, як для себе. Адже все так несподівано впало на голову! Треба було поміркувати, що робити далі.

Іван, котрий у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування. Тепер же через історію з агентом таємної поліції вони з Міхою остерігалися з’являтися на людях.

Довелося сидіти вдома. А для верховинця нема гіршої каторги.

Та, промучившись одну добу, Іван вирішив, що вовка боятися – в ліс не ходити. «Будь що буде!» – наступного дня він натягнув глибше картуза на очі й подався на вокзал. У вантажників був якраз обід, коли з’явився Сила.

– Хлопці, наш чемпіон іде, – крикнув хтось.

– Качай Івана! – підхопило ще декілька.

І враз парубійко опинився у дужих руках, які почали його підкидати догори.

Виявляється, вчора хтось купив газету, і вся зміна зачитала її до дір.

– Молодчина!

– Так їм!

– Хай знають, що ми не ликом шиті!

– Завдав перцю буржуям!

Кожен хотів висловити Іванові підтримку. Якщо не словами, то хоча би по-дружньому плеснути по плечу.

Від несподіванки Іван розчулився. Від раптового спогаду про гори, батьків, Маруську і, звичайно, галушки, в його очах блиснули сльози.

– Хлопці, та він плаче! – помітив невеликий на зріст, але міцно збитий Арсен Погуляй.

– Оце так чемпіон! – посміхнувся у вуса геть сивий дядько Мотовило.

Вантажники розреготалися.

Пан Кривальський, який був заступником директора вокзалу і відповідав за порядок, спостерігав через вікно за незрозумілим збіговиськом біля багажного відділення.

«От лайдаки! Що вони там роблять?»

Цікавість, а радше неухильне прагнення залізної дисципліни перемогли, і він з рішучим виглядом наблизився до вантажників.

– Що за бунт? Чому не працюєте? – різко запитав він найстаршого.

– Та от, пане начальнику, святкуємо, – вклонився дядько Мотовило.

– А хіба сьогодні якесь свято? – твердим як струна голосом заперечив Кривальський, заклавши руки за спину.

– Так, нас навідав чемпіон Республіки, – поклав Арсен Погуляй руку на плече Іванові.

– Що ти верзеш? – не стримався Кривальський. – Менше треба пити! За роботу, лайдаки!

– А-а, пан Кривальский ще не знає! – Арсен простягнув заступникові директора заяложену газету.

Той швидко пробіг очима текст, потім зупинився, глипнув на фото, далі – на Івана і ще раз – на фото.

– О! Сам Іван Сила! – розплився він у посмішці. – Я маю честь вітати вас у нашій установі. Може, зайдете на кавусю?

– Дякую, – відказав Іван. – Маю роботу.

– Ви десь поблизу працюєте? – пана Кривальського було не впізнати. Тепер він був сама люб’язність.

– Я працюю у вас, – засміявся Іван.

– У мене? – остовпів Кривальський. – Себто як у нас?

– Я – вантажник, і коли ваша ласка, то я би взявся до роботи. Страшенно хочеться щось подвигати, – Іван розправив плечі і пішов до товаришів, які вже почали тягати пивні діжки.

Кривальський так і залишився стояти, час від часу глипаючи то на газету, то на власні черевики. Він поволі побрів до свого кабінету. Наступного дня в коридорі біля дверей заступника начальника з’явилася елегантна табличка: «Тут працював чемпіон Республіки Іван Сила – гордість нашої залізниці».

Щоправда, «гордість залізниці» про пам’ятну дошку так і не довідався. Відпрацювавши свою зміну, Іван повів хлопців на пиво, щедро пригощаючи їх за наймиліше у своєму житті вшанування.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ВИКРИВАЄ АНТИУРЯДОВУ ЗМОВУ

Фікса увірвався до кабінету капітана Миколайчика без попередження.

А оскільки пан капітан якраз підрівнював пилочкою нігті, то йому стало страшенно незручно.

– Агенте 008, що ви собі дозволяєте? – почервонів він.

– Пане капітане, справа надзвичайної ваги, – Фіксі знову запаморочилося в голові, і він схопився за стіл.

– Я бачу, з вами не все гаразд, – Миколайчик вказав рукою на стілець.

– Пане капітане, на вашого найкращого агента вчинено замах, – Фікса з полегшенням сів і обтер спітніле чоло хустинкою. – У четвер, коли я вже все дослідив і збирався покидати зону спостереження, мене підло заманили в пастку і вчинили розправу.

Капітан із цікавістю почав слухати: аби обхитрувати Фіксу, треба бути вельми кмітливим.

– І скільки їх було? – запитав він, дістаючи з шафи розпочату коробку цукерок.

– Двоє. Але один із них… Один із них… – від хвилювання агентові аж сперло подих.

– Так хто був один із них? – капітан Миколайчик підсунув цукерки до Фікси. – Підсолодіться, голубчику!

Той кинув собі до рота відразу кілька трюфелів і почав шалено жувати.

– Один іж них – чемпіон Решпубліки ж бокшу, – прошамотів він набитим ротом. – Шебто жі штанги.

– Ви хочете сказати, що це той молодик, який переміг нашого Магдебуру? – пещена рука капітана теж потягнулася за цукеркою.

– Так, пане капітане, саме це я і хочу сказати, – обличчя агента розпливлося в посмішці.

– А що з вашими зубами? – раптом запитав Миколайчик.

– Не зрозумів, – стривожився Фікса.

– Гляньте, – Миколайчик подав йому маленьке люстерко, яке завжди носив у кишені.

– О, діво Маріє! – заволав на весь кабінет Фікса. У низці його рівних білих зубів тепер зяяли дві чорні дірки. – Він вибив мені два зуби! – заламував руки агент. – Як я тепер прийду до мами в гості? Вона мене приб’є!

Капітан Миколайчик дістав із шафи надпочату пляшку коньяку.

– Заспокойтеся, Фіксо, – почав наливати він у крихітні чарочки. – Ми представимо вас до урядової нагороди. Але спочатку розкажіть, що ви рознюхали.

– Отже, так, – агент 008 знову став втіленням професійності. – Доповідаю: на вокзалі діє злочинне угруповання, яке займається контрабандою в особливо великих розмірах. Крадуть цілими ешелонами. Ниточки, – тут Фікса підняв палець, – тягнуться аж догори.

– І дуже догори? – капітан Миколайчик показав очима на стелю.

– Дуже, – тихо видавив із себе Фікса.

Капітан Миколайчик розмірковував.

Якщо ниточки контрабанди ведуть так угору, то невідомо, куди вони заведуть.

А неприємностей не хотів ніхто, в тому числі й пан капітан, який вирізнявся вишуканістю і тактом. Може, зупинитися на нижчому рівні?

– А хто у банді оцей чемпіон? – задумано мовив він.

– Він очолює бойовиків, – з готовністю доповів Фікса.

– І багато у них бійців? – Миколайчик продовжував про щось розмірковувати.

– Багато, – Фікса нагнувся до капітана. – Ви просили довідатися про такого собі доктора Брякуса. Так-от, цей тип є їхнім шефом. Діють під прикриттям домашнього спортивного клубу. Вдома у Брякуса – штаб-квартира і навчальний центр штурмовиків. Не здивуюся, якщо там виявиться і склад зброї. Діяти треба негайно!

– Ну, це нам вирішувати, коли діяти, – з притиском зауважив Миколайчик. Була п’ятниця, а пан капітан вельми не любив розпочинати щось перед вихідними. Суботня гра у гольф – це святе.

– Почнемо операцію з понеділка, – прийняв він рішення, беручи чарку. – Обмежимося поки що бойовиками. За ваше здоров’я, голубчику!

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ТРАПЛЯЮТЬСЯ НЕСПОДІВАНІ ПОВОРОТИ

Доктор Брякус усе обдумав. Він вибудував стратегію на найближчий рік.

Якщо все розвиватиметься правильно, його справи впевнено підуть угору. Після перемоги Івана Сили Брякусом стали цікавитися впливові організації. В уяві він уже бачив розкішний будинок у центрі столиці з написом «Спортивний клуб доктора Брякуса». Ось тільки з Іваном треба домовитися, аби його не перехопили конкуренти.

Саме тому розмову зі своїм вихованцем він призначив на неділю. Аби бесіда проходила цілком невимушено, вирішив повезти його за місто – в який-небудь затишний ресторанчик.

Іван уперше їхав в автомобілі. Адже у горах головним транспортом служили коні. Брякус був веселий, сповнений енергії та оптимізму. Цікавився, як чемпіон провів вихідні. Чи вистачає йому грошей? (Тепер їх буде вдвічі більше). Чи вже знайшов друзів у столиці? Чи не має якихось проблем?

Хай не соромиться, говорить. Брякус усе зробить для свого улюбленця.

Після дощу дорога на сонці виблискувала і засліплювала очі Іванові.

Йому було приємно їхати з вітерцем по серпантину і слухати грандіозні плани Брякуса.

«Може, розповісти йому історію про агента поліції?» – думав Іван Сила, приглядаючись до наставника.

Той жваво жестикулював, повертав голову до нього, сміявся і навіть пропонував покерувати авто.

«Гаразд, розповім, коли приїдемо», – вирішив Іван.

І в цей момент щось трапилося. Брякус дико зойкнув, почав несамовито крутити кермо, та авто не слухалося. На швидкості воно мчало просто на скелю.

Іван заплющив очі й не встиг проказати: «Боже, поможи!», як сталося зіткнення. Останнє, що він пам’ятав, – це лобове скло, яке він розбиває головою.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ДОДАЮТЬСЯ НОВІ НЕПРИЄМНОСТІ

Іван насилу розплющив очі. Над ним схилилася медсестра, яка поправляла йому марлеву пов’язку.

– Док-тор Бря-кус, – самими губами пролепетав Сила.

– Ви маєте на увазі того другого? – сумно перепитала сестричка. – На жаль… – вона заперечливо похитала головою.

Іван заплющив очі. Крізь повіки пробилася сльоза і потекла по щоці. Медсестра, зрозумівши ситуацію, залишила покаліченого на самоті.

Перед очима Івана поставали різні спогади, пов’язані з тренером. Ось він простягає візитку після вуличного бою з Велетом. Годує його першим обідом. П’є шампанське за рекорд. Обіймає, вітаючи з чемпіонством. І нарешті – та злощасна подорож за місто. Чому все так раптово обірвалося? Хіба це справедливо?

– До вас прийшли, – тихенько промовила сестричка і, вклонившись, вийшла. Іван важко повернув голову. Прямо на нього дивилися щурячі вуса, а білозуба усмішка зяяла двома чорними дірками.

– Ну що, доскакався, задрипаний чемпіоне? – Фікса випромінював просто гігантську радість. – Хотів розіграти нещасний випадок? Ха-ха! Від мене не втечеш, хаме!

Він прагнув одразу забрати Івана до в’язниці, але лікарі категорично запротестували. Вони запевнили, що в такому стані хворому доводиться думати про виживання, а не про втечу. Про всяк випадок двоє переодягнених поліцейських стали постійно чергувати в лікарні.

Іван Сила швидко оклигував. Рани виявилися не такими страшними, як здавалося після аварії. Та й молодий організм брав своє. Однак швидке одужання не вельми тішило парубійка. Адже у такому разі на нього чекав арешт.

Загибель Брякуса сильно вплинула на верховинця. Він до всього збайдужів, навіть втратив апетит. У такому пригніченому стані його й було допроваджено до в’язниці, за звинуваченням… у смерті свого наставника. Річ у тому, що нічого протизаконного обшук у помешканні тренера не виявив. Ба більше, всі сусіди, знайомі, спортивна федерація відгукувалися про Брякуса якнайприхильніше. Навіть впливові люди згори (а ви знаєте, що це має у нас першочергове значення!) висміяли версію про гніздо бойовиків, очолюване їхнім знайомим тренером. У минулому, до речі, відомим спортсменом.

Але поліцейське управління так легко не здавалося і вирішило змінити обвинувачення. Вести цю скандальну справу було доручено старшому слідчому Бенцику.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЩОДЕННИК ДОКТОРА БРЯКУСА

Старший слідчий Бенцик проводив допит. Він сидів за столиком у напівтемряві, направивши світло настільної лампи просто в обличчя Іванові. Це був його метод: створити максимальний дискомфорт обвинуваченому, аби той чимшвидше захотів говорити ПРАВДУ.

– То ви кажете, Сило, що жодних суперечок із загиблим доктором Брякусом не мали? – Бенцик крізь маленькі окуляри свердлив Івана такими ж маленькими очицями.

– Не мав, – глухо відповів той.

– Я би вас просив дивитися мені у вічі, коли відповідаєте, – пискляво крикнув Бенцик.

Далі встав і почав нервово ходити по камері.

– Тоді як ви поясните той факт, що експерти виявили навмисне пошкодження авто?! – Бенцик стояв над Іваном, а його голос лунав мало не як Божий глас. (Так думав старший слідчий). Насправді парубійко, сидячи, був якраз урівень з Бенциком, який стояв. Тому, коли хлопчина підняв голову, їхні носи мало не перечепилися.

Від несподіванки Бенцик відскочив.

– Це значить, – повільно мовив Іван, – що хтось хотів цієї аварії.

– От-от! – задоволено потер руки старший слідчий. – І кому, як не вам, вона була найвигідніша? Га, пане Сило?

Іван задумано почухав потилицю. В цього прокурора дивна логіка. Хіба не Брякус зробив його чемпіоном? Хіба не розповідав він дорогою про їхні грандіозні плани? Хіба не він збирався з понеділка подвоїти йому платню? Тепер же зі смертю наставника Іван опинився знову на вулиці.

– Вона була вигідна конкурентам Брякуса, – спокійно відповів Іван. – І взагалі, який дурень влаштовує аварію, якщо сидить поруч з водієм?

Бенцик не знайшовся, чим крити. Він налив собі з графина трохи води і надпив.

Справді, це міг зробити хіба божевільний. А на божевільного цей селюк не скидається.

У двері камери легенько постукали.

– Так-так, – невдоволено мовив Бенцик, хоча ця пауза врятувала його від відповіді на незручне запитання.

– Пане старший слідчий, – до камери просунулася кучерява голова помічника Льофи. – До вас прийшов брат доктора Брякуса. Він твердить, що приніс важливий документ. Властиво, йдеться про приватний щоденник небіжчика.

– Льофо, – аж запінився Бенцик, – не смійте розголошувати секретну інформацію в присутності обвинуваченого! На сьогодні – все! – кинув він Іванові і невдоволено хряснув дверима.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ МІХА ГОЛИЙ ПІДКИДАЄ СЕНСАЦІЮ

Міха Голий чимало знав про в’язницю (двічі її відвідав з короткою екскурсією), але не мав найменшого поняття, як витягнути звідти людину законним чином. Він перебрав у голові багато варіантів, але жоден з них не годився.

Міха зажурено лежав у своїй халабуді, закинувши ногу за ногу.

У двері пошкрябали: «Голий! Дай похмелитися!»

Це був Бідосько, колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по-сусідству.

Раптом у голову Міхи прийшла геніальна думка, він підскочив і відчинив двері навстіж.

– Залізай! – махнув він Бідоськові і поліз під ліжко, шукаючи недопитий бутель з вином. – Є! – радісно крикнув хлопчина і розбовтав каламутну рідину.

Бідосько тремтячою рукою схопив склянку, залпом випив і обтер рота рукою.

– Є діло, – обійняв Голий за плечі сусіда. – У тебе ще є знайомі журналісти?

– Питаєш! – криво усміхнувся той. – Ціла купа!

– Мені треба найнадійнішого! – очі Голого аж горіли.

– Тоді Томич, – пошкрябав неголену пику Бідосько. – Бо хлопака! Завжди виручить.

– Так, пиши йому записку, – Міха знову порився під ліжком і витяг звідти старий зошит й огризок олівця.

Коли Бідосько нашкрябав кілька слів, Голий, прихопивши із собою газету з репортажем про чемпіонат з важкої атлетики, помчав у редакцію «Столичних новин».

– Ех, Бідосько, Бідосько! – зітхнув Томич, розглядаючи записку. – Знаменитий був журналіст, а от подружився з пляшкою – і пропав чоловік.

Він уважно подивився на підлітка, який нагадав йому власне невпорядковане дитинство.

– Я сподіваюся, ти не п’єш?

– Та ви що! – ображено підскочив Голий. – Мене від самого запаху верне!

– Добре, добре, – розгладив вуса з посмішкою Томич. – То ти кажеш, що чемпіон Республіки сидить у в’язниці? Це ж сенсація, малий! Ми доручимо цю справу найкращим репортерам.

– Будь ласка! – на очах Міхала виступили сльози.

– Не журися, синку, ми його звідти витягнемо! – Томич провів підлітка аж до дверей редакції. – А Бідосьці передай вітання! – гукнув він навздогін. – І хай зав’язує з чаркою!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТУ ФІКСІ ПРОПОНУЮТЬ ПОДАТИ У ВІДСТАВКУ

Генерал Хрунь був не в дусі.

– Що це таке! – верещав він на капітана Миколайчика, махаючи перед його носом «Столичними новинами». – Поліція арештувала чемпіона, бо він переміг Магдебуру, – генерал розстебнув верхній ґудзик мундира. – Ви розумієте, чим пахнуть такі статті?!

Капітан Миколайчик багатозначно мовчав. Він, ясна річ, розумів.

Генерал важко сів у крісло.

– Доповідайте, капітане, – нарешті заспокоївся він і затягнувся сигарою.

– Знайшовся щоденник доктора Брякуса, в якому він пише про погрози на свою адресу, – розповідав Миколайчик. – Погрози йшли від його конкурентів.

– А що там про цього Силу? – генерал не випускав сигари з рота.

– Найулесливіші оцінки, – зітхнув капітан. – І взагалі, доктор Брякус вважав, що Іван Сила – це його головний шанс у житті.

– То, виходить, він тут ні до чого? – генерал Хрунь знову насупився.

– Ні до чого, – повторив Миколайчик.

– А що там з конкурентами? – генерал випустив у бік Миколайчика хмару диму.

– У неділю вранці перед виїздом біля авто Брякуса бачили Магдебуру з двома типами, – зовсім тихо проказав капітан.

– Що?! – генерал зірвався на ноги. – Ви забуваєтеся, капітане! Хто автор цієї злощасної справи?! – продовжував верещати генерал.

– Агент Фікса, – капітан із задоволенням перевів стрілки на іншого.

– Негайно у відставку! – генерал був безжалісним. – Справу закрити! Цього задрипаного чемпіона випустити!

– Фікса – один з наших найкращих агентів, – капітан спробував врятувати підлеглого.

– Тоді обмежтеся доганою, – генерал вже заспокоювався. – А звідки нам упав на голову цей Сила?

– Звичайний верховинець, селюк. Вантажить на вокзалі, – виструнчився Миколайчик.

– І таке-от перемогло Магдебуру! Справу не закривайте. Просто її затягніть, – очі генерала блиснули хитрою посмішкою. – Силу випустіть на волю, тільки під солідну заставу. Побачимо, кому він знадобиться.

Хрунь розвернувся до капітана спиною і почав щось роздивлятися у вікно, даючи знати, що розмову закінчено. Миколайчик вклонився, клацнув підборами і нечутно вийшов з кабінету.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОТРАПЛЯЄ В НОВУ НЕВОЛЮ

Звістка про те, що за звільнення Івана Сили поліція просить 50 тисяч застави, приголомшила не тільки Івана, але й друзів. Ці величезні гроші зібрати було не під силу не тільки оточенню Міхи Голого, але й усій зміні вантажників. Доводилося чекати заступництва якоїсь впливової особи.

«Столичні новини», за посередництва Бідоськи і Томича, надрукували нову статтю, в якій повідомлялося, що за чемпіона Республіки просять 50 тисяч. Минуло кілька днів, але ніхто долею Івана Сили так і не зацікавився.

Та одного ранку до камери зайшов старший слідчий Бенцик і зло просичав, що обвинувачений може збирати речі. За нього внесли викуп, але це не значить, що справа проти Івана Сили закрита. Особисто він, старший слідчий Бенцик, сподівається на скору зустріч. Оскільки Іван речей не мав, то поплював у долоні й пригладив волосся.

У кімнаті відвідування його чекала екстравагантна вродлива пані.

– Мадам Бухенбах, – простягнула вона Іванові свою ручку в чорній рукавичці. – Аделія.

Той невміло її стиснув.

– Обережніше! – зойкнула мадам.

Далі уважно оцінила хлопчину з голови до ніг, торкнулася пальчиком його обличчя і загадково промовила: «А ви мені подобаєтеся. Це саме те, що потрібно».

– Гірський ведмідь на прізвисько «Іван Сила», – розсміялася вона. – Ну то я його забираю, чи як? – холодно звернулася мадам Бухенбах до Бенцика.

– Так-так, пані, – схопився той. – Ви внесли заставу, тож…

– Ходімо, моя радосте, – мадам навіть не дослухала старшого слідчого, чим його сильно образила, а взявши Івана Силу попід руку, вийшла на вулицю. Там уже чекало заведене авто, яке відвезло їх до затишного будинку неподалік центру.

– Це моя нірка, – кинула вона недбало рукавички на стіл посеред кімнати, всуціль обклеєної афішами з великими написами «Цирк БУХЕНБАХ». – Тільки не подумайте, що я вас викупила з великої любові до штанги чи гірських ведмедів. Ні, коханий! Це чистий бізнес.

Вона запалила цигарку в довгому мундштуку.

– Нашому цирку потрібне оновлення. Можна сказати, свіжа кров, – вона усміхнулася чарівною посмішкою. – А чемпіон Республіки якраз і може стати нашим новим козирем. Чи не так? – вона наблизила своє личко впритул до Іванового, і від її парфумів у парубійка тьохнуло серце.

– Я вам пропоную вигідний контракт: ви працюєте у мене рік і повертаєте мені 50 тисяч, – мадам Бухенбах випустила вгору цівку диму. – Або ж повертаєтеся назад у в’язницю і годуєте клопів, – посміхнулася вона, блиснувши порцеляновими зубками.

– Тільки не тягніть кота за хвіст. Я не люблю нерішучих мужчин, – Аделія Бухенбах подивилася на Івана своїм найспокусливішим поглядом.

– Давайте контракт, – зітхнув Іван.

Повертатися назад під арешт не було ніякого бажання. Харчували там препаскудно. Та й, зрештою, які перспективи у нього на волі? Знову вантажити вагони?

Одним розчерком пера Сила в черговий раз круто змінив своє життя. Хоча, можливо, від нього нічого й не залежало. А ви як гадаєте?