Незбагненне серце, том 1

ЧЕРЕЗ МІСТОК ПАМ'ЯТІ...

Укладачі бібліографії моєї творчості звернулися до мене, щоб я дала щось на зразок «живих коментарів» до їх «нудного» реєстру. А я допіру замислилася: «нудна» бібліографія — це, по суті, основа для вивчення «історії» й «географії» творів письменника, отого суспільного фону, без якого сьогодні немислима серйозна дослідницька робота над будь-якою літературою. Адже кожній речі письменника відповідають конкретні час, місце, обставина, спалах творчого настрою чи його згасання (причини одного чи другого), зафіксовані на сторінках його творів.

Якби-то можна (о, якби-то можна!) піти отак за вервечкою дат появи на світ своїх творів, то вийшла б цікава картина чи, точніше, калейдоскоп подій, в основу якого лягли б аж три біографії: творча, особиста та біографія даного часу.

Будемо надіятися, що в майбутньому займуться цією справою електронні машини. Поки що нам не залишається нічого іншого, як покладатись на свою пам'ять.

А що таке пам'ять? А що таке спогади?

Не більше, як дірявий місток між минулим і сучасним. Спробую пройти через отой дірявий місток, заздалегідь свідома, що чимало розгублю на ньому, за що й прошу пробачення в моїх читачів.

Може б почати свою річ від пояснення, чому я взяла собі псевдонім взагалі і чому німецького походження? До речі, це питання мені доволі часто задають мої читачі при зустрічах з ними. Відповідаючи з трибуни на «запитання в письмовій формі», тлумачуся покорно перед своїм читачем, що псевдонім іноземного походження мав бути ширмою перед напастями критики й глузуванням ровесників на випадок краху.

А чому саме «Вільде»? Та просто тому, що авторка справді почувала себе ще Дикою (німецьке wilde— дика) в літературі, а німецька мова й культура мені, як буковинці, завжди були близькими. Та це тільки півправди. Друга половина правди полягає в тому, що і псевдонім німецького походження, і мікросвіт, який кружляв по орбіті химерного серця, були своєрідною втечею, чи, може, краще сказати сховком, перед важкими, як кам'яні брили, яких ані розбити, ані обійти не можна, суспільно-політичними та національними проблемами.

Оскільки ми домовилися з тобою, шановний читачу, дати спробу нарису «історії» й «географії» мого скромного літературного дорібку, то прошу дозволу послуговуватись автоцитатами, бо науки ці особливо полюбляють точність.

Перші літературні спроби авторки припадають на кінець двадцятих і початок тридцятих років. Були це важкі роки для Галичини. Про настрої певної частини інтелігенції тих років може дещо сказати хоч би така цитата з твору «Сестри Річинські»: «Орест Білинський запитував себе: що здійснилося з того, в ім'я чого він боровся в молодості? Чим оправдало життя офіри, що складав він їх і сотні-сотні таких, як він, з найкращих років свого життя? [...] Несподіваний для таких далекозорих політиків, як він, розпад Австрії. Вибух (народне окреслення) Західноукраїнської Народної Республіки. Визвольна боротьба українців проти поляків. Трагічно-гротескові форми цієї боротьби, яка досі ще не досліджена і об'єктивно не оцінена, для одних вважається проявом найвищого патріотизму, для других — оперетковою авантюрою, а ще для третіх — свідомим актом зради власного народу» (Вільде Ірина. Твори: В 5-ти т. Т. 2. К.: Дніпро, 1967. С 391).

А все це разом для молодої, в патріотичному дусі вихованої в домі батьків, авторки був один біль, з яким впоратись вона не почувалася на силах. Про це вона згодом скаже в листі, написаному з приводу присудження їй літературної нагороди Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка: «Роблять мені докори, що я не торкаюся національних чи суспільницьких проблем. Це правда, хоч докори й не слушні. Можливо, що якби наші письменники з більшим пієтизмом і з більшим почуттям відповідальності ставилися до національних проблем у літературі, то я теж була б зважилася торкнутися їх. Поки що не можу зважитися. Вважаю, що ці справи заважні і засвяті, щоб писати про них як-будь». (Вільде Ірина. Твори: В 5-ти т. Т. 5. К.: Дніпро, 1967. С 378). .

До «історії» й «географії» творчого шляху авторки належить і праця в коломийській газеті «Жіноча доля», тим паче, що саме там писалися «Метелики на шпильках» і більшість оповідань, які увійшли до першої збірки «Химерне серце». Та спершу хотіла б кількома словами торкнутися історії моєї першої літературної премії. Цікавим збігом обставин кандидатами на премію Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові були три письменниці: Катря Гриневичева з своїми «Шоломами в сонці», Наталена Королева з своїм романом «1313» і ... мало ще відома початкуюча Ірина Вільде.

Про Катрю Гриневичеву деякі тодішні галицькі критики мали переконання, що коли б вона писала «щасливішою» від української мовою, то могла б претендувати навіть на премію Нобля.

Н. Королева, авторка кількох талановитих історичних романів, була не менш серйозним претендентом на премію.

Чому саме Ірина Вільде отримала премію за дві свої перші книжки в рік виходу їх з друку (1935)?

Одне можна сказати, що сталася несправедливість, а згаданим письменницям просто моральна кривда. Єдиним моїм виправданням може бути хіба те, що рішення жюрі було для мене не меншою несподіванкою, як і для читачів. Присудження премії Ірині Вільде збудоражило критику й читачів і на сторінках журналу «Назустріч» довго після того велася дискусія на тему, «справедливим» чи «несправедливим» було рішення жюрі. Що й казати про атмосферу, коли навіть лауреатка не насмілилася приїхати на вечір вручення нагороди, а вислала листа, про який була вже згадка. Найбільше дісталося молодій авторці від критиків з-під стягу «Католицької акції» та від націоналістичної преси. Тодішній провідник націоналістичної студентської молоді Богдан Кравців підняв на сміх навіть той факт, що Ірина Вільде подякувала через пресу тим, хто її поздоровив з нагородою. В усякому разі галас докола моїх перших книжок, безперечно, спричинився до того, що вони не залежались на полицях крамниць.

Хоч читач, автор і літературознавець прийшли давно до спільного висновку, що митець приходить на світ зі своєю міркою таланту, все ж таки критики всіх епох ревно цікавляться літературними впливами, що їх зазнав той чи інший письменник, пробують встановити, хто був його «хрещеним» батьком чи матір'ю. Найперше я зазнала впливу мого батька, народного вчителя і письменника Дмитра Макогона, про якого авторка вже більш як з сорокалітнім стажем за плечима скаже у своєму слові на вечорі з нагоди присудження їй Державної премії ім. Т. Шевченка: «Можу з гордістю сьогодні сказати, виросла в ідеальній родині, і мені здається (може, це моя особиста «антинаукова» думка), що у великій мірі завдячуючи цьому стала письменницею [...] Батько мій був для мене зразком громадських чеснот. Тепер ще хочу додати, що книжки мого батька були першою моєю «позакласною» лектурою. Другим моїм літературним «хрещеним батьком» був мало що не ровесник мого батька, згодом мій сердечний друг до самої його смерті, мій вчитель Михайло Яцків. Мій великий гріх перед історією української літератури, що я й досі не спромоглася на спогади про цього тонкого майстра слова, незвичайно цікаву людину й неподибуваного в моїм житті ерудита. Ось факт, що скидається майже на анекдот. Якось, порядкуючи в своїй бібліотеці, Михайло відібрав у деякій мірі зайві для нього книжки і подарував їх мені (дві машини, правда легкових, книжок). І яку б книжку з того дарунку не взяти до рук, чи це буде стосуватись історії танців, чорної магії, творчості Г. Сковороди, венерології, генези «Весілля» Виспянського чи історії масонських лож, всюди можна подибати критичні маргіналії, зроблені рукою Михайла Яцкова.

Мені здається, що й мої «Окрушини» 1969 р. в якійсь мірі навіяні тим сильним враженням, яке справила на мене збірка новел і мініатюр Михайла Яцкова «Казка про перстень» (з нею я познайомилася... більше ніж п'ятдесят років тому).

Така сила впливу письменника на письменника? Ні, така сила великого таланту. Свій лист до Михайла Яцкова, надрукований з нагоди його ювілею — 85-річчя (він увійшов до п'ятого тому вибраних творів Ірини Вільде), авторка закінчує словами: «А ти знаєш, дорогий товаришу, що я рада, що ми оце прилюдно трохи поговорили з тобою [...] Хай же знають сьогодні, поки ми можемо ствердити або заперечити, що була це дружба давня, випробувана і, либонь-таки, на все життя».

Третім з черги моїм «хрещеним батьком» — власне, не батьком, а матір'ю, чи, як кажуть в нас на Буковині, нанашкою,— була моя велика землячка Ольга Кобилянська. В даному випадку може йти мова не тільки про літературний, але й виховавчий вплив,— те, що Кобилянська називала «моделюванням характеру».

Яким цілющим джерелом віри й надії в чорних роках румунської та польської окупації, коли-то «науково» розроблялися заходи й методи винищення «русинів», були для нас думи Старика з однойменного твору Кобилянської: «Співайте ті пісні, що я їх дитиною співав, що передав їх матері вашій, а вона передала їх вам, а коли вас доля розкине бутно тут і там — по піснях тих пізнаєте себе, і відживе й мати ваша, і дід, і прадід, і всі приналежні до нас» (Кобилянська О. Твори: В 5-ти т. Т. 3. К.: Держлітвидав УРСР, 1963. С 384).

Або яким моральним «кредо» для нас, «запрограмованих» на асиміляцію і денаціоналізацію, були слова О. Кобилянської з «Балаканки про руську жінку»: «Дальше бажав би я, щоб руська женщина перестала вже раз уважати себе за героїню через те, що говорить виключно лише матерньою мовою. Говорить до брата, знайомого й чужого. Це її обов'язок, і нехай не жде за це нагороди й похвали, бо хто ж буде нею говорити, як не вона?

І нехай не думають матері, хоч би й найчесніші, що вже все зробили, коли зробили з свого сина русина. В додаток до того нехай ще вимоделюють і характер його сильними, виразними лініями так, щоби той русин був не лише русином, але разом і примірною моделлю для руського окружения свого» (Там же. С. 354).

Не знаю, чи доречно буде тут згадати, що 1924 р. в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) на передмісті Княгин-місто, в приміщенні читальні «Просвіта», засновано нелегальне молодіжне товариство імені Ольги Кобилянської. Ми написали про це Ользі Кобилянській («логіка»: нелегальне товариство й легальне про його існування повідомлення!) й отримали позитивну її відповідь. На жаль, лист письменниці загинув з багатьма іншими цінними документами у вирі війни. Проте не виключено, що наш лист, можливо, й досі зберігається в архівах музею О. Кобилянської в Чернівцях.

Останніми, мабуть досмертними, добрими моїми феями, коли мова йде про творче навіювання, є дві каріатиди польського письменства, два видатних таланти світової літератури — Марія Домбровська й Софія Налковська. Не починаю жодної своєї більшої речі без того, щоб не відкрити книжки котроїсь з них і не підкріпитись бодай ковтком з джерела вічного, бо прекрасного, й прекрасного, бо вічного.

* * *

З твого дозволу, шановний читачу, хочу повернутися до «коломийського періоду» своєї творчості, тобто до праці у газеті «Жіноча доля» в 1932— 1939 pp.

«Той, що видумав сон, не був дурний чоловік»,— сказав мені колись-колись виснажений непосильною працею мужчина. За асоціацією (а як же ж письменникові без неї?) хочеться сказати: той перший, що порівняв плин часу з рікою, був розумний чоловік. Ріка часу пливе, підкоряючись тим самим законам, що її прамати у природі: намул — кон’юнктурщину залишає при берегах, а чисту воду — правду несе у море — історію.

Довший час друзі не рекомендували мені згадувати («би чого не вийшло»), що я працювала в часописі «Жіноча доля», а недруги тримали цей факт як камінь за пазухою, яким у зручну хвилину завжди можна кинути в авторку.

А ріка часу пливе, підкоряючись тим самим законам, що її прамати у природі...

У вступній статті до мого п'ятитомника сказано про «Жіночу долю»: «Це був орган ліберально-феміністичного напрямку, який ще в редакційній статті першого номера проголосив, що його основна мета «просвітити нашу меншу сестру і зробити її гідною стати побіч чоловіка за наше горожанське право».

«Коломийський період» творчості авторки, безвідривно пов'язаний з працею в «Жіночій долі», не тільки найбільш плодотворний, але позначений для неї новим жанром — публіцистикою.

Між іншим, так, між іншим, культурно-громадське життя Коломийщини, другого після Львова центру того часу, ще й досі чекає на свого сумлінного, вдумливого, а над усе — об'єктивного дослідника.

Сьогодні, з перспективи близько сорока років, можуть здаватись наївними такі публіцистичні виступи, як «Хочу дитини», «Чи «ова» — це титул?», але коли врахувати «дух часу», то чи справді воно так?

Загальна економічна криза в усьому краю і денаціоналізаційна політика у східній Галичині уряду пілсудчиків, які в силу спеціально створених законів відбирали в громадян української національності змогу вести рентабельні сільські господарства, займатись торгівлею і промислом, учитись у вищих школах і г. д., створювали пригожий грунт для своєрідних таки «своїх» спекулянтів, які під плащиком псевдонародних ідей експлуатували свого «меншого брата», зокрема безробітну інтелігенцію.

Ідучи буцімто назустріч плановій ліквідації безробіття серед українців, різні дрібні приватні промисловці не приймали на роботу заміжніх жінок. Це було залізне правило, мотивоване тим, що треба би перш за все забезпечити працею чоловіків. А що було робити жінці, коли чоловік сидів дома без роботи?

В одному з перших своїх оповідань радянського періоду «Товаришка Маня» авторка наводить для прикладу пару, яка з тих же соціальних причин п'ятнадцять років ходила в «наречених».

Насправді суть справи була в тому, що заміжня жінка, мати в майбутньому, попросту була економічно невигідним робітником. (Хотіла б уникнути трафарету, але порівняння зі становищем матері в нашій дійсності не просить, а кричить, щоб про нього згадати).

І ось молода авторка, ще не заміжня, але вже з п'ятнадцятилітнім стажем нареченства (шлюб поки що не можливий через матеріальні умови) від свого імені і сотень таких, як вона, кидає прилюдно виклик суспільству: «Хочу дитини!»

Треба згадати, що тодішній редактор «Жіночої долі», сімдесятилітня Олена Кисилівська (нині покійна), виявила свого роду «прогресивність», «сміливість» надрукувати таку статтю в журнальчику для дівчат «Світ молоді» (вид[ання] «Жіночої долі»). Шкода, що внаслідок воєнних завірюх не збереглись письмові відзиви («за» і «проти») на цю статтю.

А сьогодні це теж в якійсь мікроскопічній мірі могло б стати причинком до історії культури тієї землі.

Не менш активну реакцію викликала й друга подібного плану стаття авторки п[ід] н[азвою] «Чи «ова» — це титул?»

Відома в свій час, безперечно, під впливом польської побутової культури, галицька титуломанія, яка іноді доходила до абсурду. Наприклад, в жіночих товариствах працювали нібито поспіль дружини лікарів, гімназійних учителів, священиків, інженерів з жінками малярів, шевців, кравців, двірників і т. ш. Але — власне, про те «але» — іритувало, коли жінок робітників називали просто по прізвищу, то жінкам мужів на відповідних становищах дочіпляли ще «гоноровий титул»: «пані радникова», «пані докторова», «пані інженерова» і т. д. І хоч як би не об'єднувала їх національна ідея, то соціальна — різко роз'єднувала, бо ж образою було б для дружини шевця, коли б почати титулувати «пані шевцова», чи скажім «пані кравцева».

Стаття Ірини Вільде (до речі, тоді вже «пані інженерової») не могла не викликати відзивів, які теж не збереглися до наших днів.

Що ж! Час не тільки найкращий лікар, але й чудовий художник. Скільки сірих днів у минулому позолотив він нам.

Якщо і на ці мої крихітні спогади впала позлітка часу, то хай мені читач вибачить: старість, як і молодість, кохається у романтиці, з тією різницею, що у першої придорожній знак вказує в майбутнє, а у другої — в минуле.

Війна, окупація були тяжкою веремією для всього нашого народу. Війна коштувала мені смерті чоловіка — і батька моїх синів (тому, мабуть, в мене нічого немає про війну, кажучи огульно).

Авторка воліла утверджувати відродження країни. З цих мотивів віддаю в тому часі чимало снаги публіцистиці. Якийсь час була навіть спеціальним кореспондентом «Правды Украины». І все ж таки, незважаючи на цікаву газетярську роботу, думки мої щораз настирливіше кружляли довкола сім'ї отця каноніка Річинського. Цитую (ще раніше попросивши дозволу в тебе, шановний читачу):

«Давно, десь ще в тридцятих роках, виникла в мене думка написати повість, де була б індивідуалізована не лише мова героїв, а й відповідно до стилю кожного з них — і мова автора [...] Отож мала то бути повість про жінок, про кожну в іншій гамі. І от якось в розмові з однією приятелькою я почула таку фразу: «Щоб пізнати справжній характер людини, треба для того якогось катаклізму в її житті. У нормальних умовах люди здебільша всі нормальні, а от у біді, наприклад, кожний проявляє себе по-різному».

В цій хвилині народилися «Сестри Річинські». Постали вони в досить скорому часі як сім'я зі своїми суто особистими радощами, клопотами й малими трагедіями.

І що воно вийшло? Вийшло, що на безлюдному острові живе родина сучасних Крузів — Річинських. Аж одного разу... еге ж, на одному, чи правильніше, першому моєму післявоєнному авторському вечорі я прочитала кілька уривків з повісті про сестер Річинських. Враження, чесно признатись, було трохи інакше, ніж сподівалася авторка. Найсерйозніший закид, що робили мені товариші, зокрема, покійний Денис Лукіянович, це ізоляція моїх героїв від доколишнього світу, відсутність соціального фону, ігнорація суспільно-політичних елементів у повісті та ін.

Стало трохи страшнувато, чи, як мовлять в нас на Буковині, «омкно». Авторці стало ясно, що готових вісімнадцять аркушів повісті доведеться помножити на ще раз стільки. Тут швидкісні обчислення підвели авторку. Роман розрісся не на тридцять, а на дев'яносто один друкований аркуш, тобто «дороблено» було ще... сімдесят три друковані аркуші.

Сумним в комічному є те, що роман «Сестри Річинські» навіть в розумінні його структури не закінчений ще. Логічно й аргументовано доказав мені це на одній з читацьких конференцій у Львівській обласній бібліотеці один з моїх читачів, за професією слюсар тресту ресторанів. (Чому, чому наша критика так мало звертає уваги на неймовірний темп росту нашого читача?) Згаданий читач звернув мені увагу на те, що з роману випадає лінія такого персонажа, як наймолодша з сестер Слава Річинська.

А висновок з цієї критики який? А такий, що авторка серйозно подумує дописати у формі щоденника лінію Слави, зокрема історію її перебування у Львові. Чим погана була б назва, скажімо, «Щоденник Слави Річинської»?

Дехто з моїх читачів вважає, що в основу роману лягла конкретна родина священика. Називали мені (о, санкта сімпліцітас!) навіть прізвище такої сім'ї. Мушу в ім'я правди розчарувати тих, хто переконаний, що Річинські живцем взяті з життя. Зрештою, брати у життя, а копіювати його — далеко не одне і те саме. Це нагадує мені одну притичину, яка траплялася з моїм ще зовсім малим сином. Мама розповідала йому різні казки, коли раптом хлопчик перебив її:

— А ти це все вигадала чи вичитала з книжок?

У переконанні, що роблю йому приємність, я відповіла:

— Аякже ж, мама все це придумала!

Дитина з розпачу аж заплакала:

— І чого ти сказала, що ти видумала? Я так хотів, щоб то була правда...

Не треба бути соціологом, щоб помітити тягу у сучасного читача до документалізму в літературі. І тому в ім'я тієї ж правди повинна сказати, що мої Річинські й інші не мають своїх прототипів «в житті». Наділяючи (кожному своя мірка) талантом письменника, природа подбала про загострений зір і слух у нього.

Критика відмітила, що роман «Сестри Річинські» писався біля двадцяти років. Це правда. Роман дійсно «писався» аж стільки років, бо автор часто на довший період відкладав працю над ним, не маючи впевненості, що книжка коли-небудь появиться на світ. Причини надто ясні, щоб називати їх по імені.

Проте коли вже сідала авторка за працю, то було це таке творче піднесення, такий нестримний плин думок, одне слово, враження, якого я не зазнала при жодній іншій з своїх робіт. Без перебільшення скажу, що іноді здавалося мені, ніби пишу під чийсь диктант.

Читач, отой, що виріс до розумного критика, сьогодні вже не задовольняється бібліографічними даними про автора на початку або наприкінці його книжки. У «запитаннях у письмовій формі» (частенько без підпису) мої читачі хочуть відповіді на питання особистого характеру, як наприклад:

«Чи Данко з «Повнолітніх дітей» — конкретна особа»? «Лист приятелеві» (1966 р.) адресований тому ж «Данкові»? Чи ліричні мініатюри в «Окрушинах» (1969 р.) відносяться до конкретної особи» і т. д.

Дозвольте, дорогі читачі, навести цитату з мого листа до приятеля, яка краще за мене дасть вам відповідь на ваші питання:

«Кваплюся, щоб ще в цьому році лист потрапив до твоїх рук. Вважаю, що у наступному буде непристойним для шістдесятилітньої жінки писати ліричні листи до мужчини, який не є для неї ані чоловіком, ані братом [...]. А все ще й тепер, коли іноді слухаю музику, що мене зворушує, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією барв, чи у вуличному натовпі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то настільки реально відчуваю твою присутність, що простягую руку, щоб потиснути тебе за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і час. Наші останні листи розминулися в дорозі. Варто було бачити, як вони розкланювались один одному, перелітаючи океан».

А початок цієї пісні далекий, як моя юнь.

«П'ятнадцять, рівно п'ятнадцять,— а мені донедавна здавалося, що ти на рік старший від мене! — зелених років і одне зелене літо у буковинському селі.

І — все.

І — все!»

Закінчити свою розмову з вами, читачу, хочу відповіддю, що я її дала кореспондентові з нагоди мого шістдесятиріччя на стереотипне питання «як почуваєтесь?» «Справа в тому, що природа крім того, що щедра і справедлива, ще й добрий бухгалтер: у шістдесят, правда, з процентами, виплачує те, що л юдина заслужила собі в ту чи іншу сторону. Знаєте, як говорить наш народ, а народ — то розумний чоловік: що посієш, те й пожнеш. А «сівба» починається дуже рано... Хто змарнує весну, яке він має право сподіватись на добрий урожай у свої шістдесят років? Звідки мало б уродити непосіяне поле?

Не спаплюжити проліска своєї юності, з честю вийти з крутих поворотів, що їх достачає життя, не піти на фальшивий голос, не спокуситись на легку здобич — от коли всі оті перешкоди взято, тоді маємо право на золотий передзвін дозрілого віку. Могти без страху і сорому оглянутись на пройдешнє — одна із запорук щасливої — чого ж боятись цього слова? — старості».

1972