Незбагненне серце, том 1

ОДНОГО ВЕСНЯНОГО ВЕЧОРА...

Марія вертається із саду. В одній руці підсмикнута спідниця, в другій — набрякла бруньками гілочка вишні. Зранку крапав дощик, і сонце не встигло ще випити росу.

Хвіртка з вулиці сьогодні знову стояла навстіж. Ірка, ніхто інший, тільки Ірка знайшла собі дорогу через сад. Так, начебто не було брами. Мчала, мабуть, мов божевільна, бо аж галуззя з вишень поламала. Нерозумний дітвак!

Марія оглядається навколо себе: цього року весна приспішила свій крок. Стільки сонця й зелені о цій порі давно вже не пам'ятають люди. Марія минає долішні кімнати, йде з відламаною гілочкою вишні просто до Ірчиної кімнати, на горище. Ірка в цей час має бути в музичному інституті. Байдуже. Марія хоче знати, в якому настрої вийшла з дому та шалена дівчина. Мусить знати.

За вісімнадцять літ свого подружнього життя Марія навчилася читати найдрібніші факти як по писаному. Десять пар очей, десять пар вух придбала собі за тих вісімнадцять років. Так, з убрання, яке склав її чоловік перед сном, вичитувала, коли та в якому настрої повернувся він додому. Не потребувала нікого розпитувати: ні довірених приятелів, ані довірених слуг. Замкнута в собі, недовірлива, озброєна десятьма парами очей, десятьма парами сторожких вух, вона у справах своєї сім'ї все вирішувала сама.

Правда і порядок — це два стовпи, на яких збудувала все своє життя. Природний порядок речей: ніяких непередбачених подій, відхилень, химер, ілюзій. Простим шляхом аж до мети. Так найкраще. її власне життя було зразковим витвором суворого божка — Ладу. Подія за подією, рік за роком ішли спокійно, послідовно, немов хтось невидний нанизував їх на рівну сталеву нитку.

Дитинство з мильними бульбашками та порцеляновими «дітьми» розвіялося перед першими подувами зрілого віку. Дівування прийшло ні зарано, ні запізно. Саме вчас. Ніякої романтики, ніяких пустих нездійснених надій. У двадцять літ вийшла заміж. Ця подія була теж записана в її життєвій програмі. Може, могла натрапити на іншого чоловіка, ніж той, якого вибрала. Але що значить «інший»? Кожен інший мав би за собою ще «інших». Мусить бути добре так, як є, коли вже інакше не може бути.

І так усе йшло рівним, второваним шляхом рівно вісімнадцять літ. Аж ось на весну Ірка, її рідна дитина, безсоромно виривається з-під раз і назавжди заведеного порядку так, начебто... але зараз побачимо.

Справді, є що побачити: шафа, широко відчинена на обидві половини, з перевернутими полицями свідчить, що тут хтось надто квапливо чепурився. На столі лежить вазочка з фіалками. Вода крапля по краплі стікає по скатертині на підлогу. На підлозі — старі панчохи й синя шапочка. На ліжку — ноти. Забути ноти, ідучи на урок музики,— чи чував хто таке?

Марія стоїть посеред кімнати, опустивши руки. Не йдеться тут про поплямлену скатертину, про безладдя у шафі, про синю шапочку в поросі. Вона шукає причини цього безладдя, цього гарячкового поспіху, цього бажання причепуритися (а може, і сподобатися, хто знає?). Досі, бувало, коли вона, мати, не могла того чи іншого пояснити собі чи збагнути, приходила й питала просто, відверто, як стоїть справа. І досі діставала на все щиру відповідь.

На подвір'ї біля криниці перегукується з кимось Ганя. Мов навіжена, регочеться за кожним словом.

Марія затуляє долонями вуха: грубий, безглуздий сміх!

— Гей, Ганю,— гукає Марія у вікно,— винеси вазонки надвір! Будемо пересаджувати квіти.

«Може, нарешті, покине її той безглуздий сміх. Захворіти можна від нього!»

Марія старанно подрібнює чорнозем під квітами й думає: «А Ірки все ще не видно...»

Скоро встає від роботи: хоче зустріти свою дитину без свідків. Хоче придивитися ближче, якомога ближче до своєї дитини. Може, справді недобачила чого.

Та Ірка не приходить. Марія, загорнувшись у теплу, пухнасту шаль, сидить на веранді і чекає.

Дві хмаринки наплили одна на одну, обмінялися поцілунком і поплили далі.

«Ірка,— вертаються Маріїні думки до одного,— певно, у Гнатових засиділася. Може б, Ганю послати по неї». Але не в звичаях Марії стежити за своїми найближчими. Марія пригадує, що Ірка і позавчора, і минулої середи теж прийшла пізніше додому.

«Тільки без зайвих здогадів і побоювань,— стримує вона своє неспокійне серце...— Ірка, певно, прибіжить садом. Мала має часом свої химери».

Марія встає і крок за кроком, наче милуючись гарною погодою, йде стежкою в сад. Тут сідає на лавочку перед самою хвірткою: ще здалека зможе почути Ірчині кроки. Мала не повинна помітити неспокою на її лиці.

Тсс... здається, чиїсь кроки наближаються до хвіртки. Так, але це не хода Ірки. Ірка не вміє так поволі ходити. Хтось нерішуче торкнувся клямки у хвіртці. Марія хутко встає і ще хутчіш сідає: на вулиці її Ірка у товаристві якогось молодого чоловіка.

Марія не може дивуватись, ані обурюватись, не може навіть пояснити собі свого хвилювання. Одне тільки розуміє ясно: там, за хвірткою, її дитина з чужим чоловіком, для якого не завагалась обманювати свою маму.

Марія щораз виразніше чує голос того чоловіка й інстинктивно ховається в тінь. її огрядна постать стає зовсім непомітна в тіні вишень. Сидить отут на крайчику лавочки, зібгана, дрібна, мало не перелякана, і мусить слухати, що ті двоє плетуть між собою. Не може ані на крок рушити з свого сховища, бо не хоче, нізащо не хоче збудити в своєї дитини хоч тінь підозріння, що мама підслухує... Марія чує його м'який, майже дівочий голос і питає себе: «Хто він? Як довго знаються? Де і коли пізнав її?» Все він і він говорить. Ірка мовчить. Але — як вона мовчить? Як дивиться на нього в цій своїй мовчанці? Його голос стає все більш і більш притишеним. Марія вже не чує слів... Так шептати можна тільки лицем в лице. Раптом стає тихо. Хвилина — і хвіртка з грюкотом розчиняється, а в неї прожогом вбігає Ірка. Мчить вперед, немов сам страх наздоганяє її.

Марія чує, як він стоїть біля хвіртки і проводжає її очима. За хвилину йде. Поволі. Дуже поволі.

«Закоханий»,— міркує Марія і, випроставшись, опанувавши себе, вже йде в бік дому. Те, що чула і бачила перед хвилиною, для неї тепер не найважливіше. Все це обдумає пізніше. Марія боїться чогось іншого в цю хвилину... Боїться, що застане Ірку у прибраній уже кімнаті, з книжкою біля стола, начебто ніколи нічого не було. Боїться, що Ірка з хитрим, майстерно замаскованим усміхом кинеться їй на шию і за своїм звичаєм почне осипати її ласкавими назвиськами — «мусику», «тусику», «мамусику», аби тільки, нарешті, замилити сліпій мамі очі... Боїться історій про Гнатових, про репетиції до концерту — всіх тих можливих спричинників її спізнення додому. Перед такою грою Марія боїться за себе. Боїться, що її спокійна, врівноважена натура не зможе цього стерпіти.

Добре, добре... Про все це вона подумає ще цієї ночі, але зараз мусить бачити її. Ніяких докорів, ніяких суворих запитань. Тільки побачити.

На ліжку, поверх забутих нот, зіщулившись, з притисненими до очей долонями лежить Ірка... Марія нічого не розуміє: що це має значити? Ще не може вона підійти до дитини, взяти в обійми те писклятко і спитати, де болить. Ще боїться... ї питає без найменшої нотки суворості:

— Ірко, що сталося? Чого ти плачеш?

Двоє покірних, боязких, але таких щасливих, таких щасливих очей, що не можна їм гріха пам'ятати, дивляться на Марію.

— Ой, мамусику,— очі пробують всміхатися, але сльози раз у раз перешкоджають їм,— чого ти дивишся так недобре на мене? Я тобі завтра все скажу, я маю тобі так багато сказати... Тільки сьогодні не питай мене... Я така щаслива... Така щаслива...

— О, Ірусь, Ірусь, дитинко моя...— Марія не може більше нічого сказати. їй хочеться взяти ту дитину в свої обійми й гукнути всім матерям світу: «Яка з вас, матері, може похвалитися більшим довір'ям своєї дитини?..»

Ірка у милому здивуванні тулиться до мами й не може зрозуміти, чого мусик плаче... Хоче здогадатися...

— Але тебе я ще більше люблю, мусику...

— Я знаю, дитинко. Тепер іди спати. Завтра поговоримо.

Марії не спиться. Із заплющеними повіками лежить тихенько в своєму ліжку і ще раз переходить у думці все, що приніс їй сьогоднішній день. їй здається, що вона тільки сьогодні побачила світ зовсім іншим... Але її не лякають ті зміни, навпаки, вона бадьоро йде назустріч новому.

Ірка — вже не дитина, а молода дівчина. Закохана молода жінка... Марія щойно бачила, як та закохана дівчина плакала від надміру щастя.

Марія питає своє серце: «Невже ж можна аж так любити?»

«Невже?» — звертається до своїх майже забутих сімнадцяти літ.

Ті мовчать. Марія ніколи не плакала з надміру щастя, бо Марія ніколи не була аж так закохана...

Її власне життя було зразковим витвором суворого божка — Ладу.

Подія за подією, рік за роком пройшли спокійно, послідовно, неначе хтось невидний нанизував їх на рівну сталеву нитку.

1933