Нездоланний

1

Такого здорованя, як Ківер, нелегко було зрушити з місця. Все одно, що намагатися скинути водяний матрац із гігантського двоспального ліжка. Через те поховали його неподалік будинку. У будь-якому разі це мало сенс. До збору врожаю залишався ще місяць, тому поля поки що не чіпатимуть, залишається лише повітря. А для такого хлоп’яги, як Ківер, вони точно використають повітря. Його, безсумнівно, шукатимуть літаками, гелікоптерами, а може, навіть і безпілотниками.

Вони почали опівночі, бо саме ця пора була найбезпечнішою. Вони стояли посеред десяти тисяч акрів порожнечі, і єдиною рукотворною спорудою в полі їхнього зору була залізнична колія в східному напрямку, проте вечірній поїзд пішов п’ять годин тому, а до ранкового залишалось іще сім годин. Отже, жодних допитливих очей. У їхньому канавокопачі було чотири фари над кабіною водія, так само, як у більшості іграшкових вантажівок, і разом ці чотири яскраві струмені утворювали широкий потік галогенного світла. А отже, видимість не була наразі проблемою. Вони розпочали копати у свинарнику, який уже сам по собі стане неабиякою перешкодою для пошуків. Кожна свиня важила понад двісті фунтів[1], і, звісно, кожна свиня стояла на чотирьох ногах. Тут завжди було брудно. Знадвору не було жодних шансів щось побачити, навіть за допомогою теплової камери. Зображення одразу б стало розпливчастим від дихання тварин і від купи їхніх паруючих випорожнень.

Досить надійно.

Свині – землерийні тварини, тому вони копали глибоко. Це теж не було проблемою. У їхнього канавокопача була довга штанга, і тому копав він ритмічно, плавними, проте чіткими рухами, викопуючи по сім футів землі за один раз; його гідравлічні поршні миготіли під струменями світла, а двигун то пихкотів, то гуркотів, то затихав; кузов підіймався та опускався щоразу, коли нова порція землі відкидалася набік. Коли яма стала достатньо глибокою, вони відігнали машину назад та розвернули її іншим боком, щоб за допомогою переднього ковша скинути в неї Ківера, роздираючи його шкіру, перекочуючи та купаючи тіло в болоті, аж поки воно не перекотилося через край ями та не вдарилося об її дно із глухим гуком у світлі фар канавокопача.

Але дещо пішло не так, і сталося це саме тієї миті.

Вечірній потяг прибув на п’ять годин пізніше за графік. Уже наступного ранку по радіо повідомили, що через один несправний локомотив за сотню миль[2] на південь від цієї станції утворився затор. Проте тієї миті вони цього не знали. Усе, що почули тоді, – це протяжний сигнал свистка десь удалині, а тому їм залишалося лише стояти та споглядати, як стукотять дедалі ближче та ближче довжелезні освітлені вагони, один за одним, наче якесь сновидіння, якому немає кінця. Але врешті-решт потяг зник з очей, залишивши по собі лише скрегіт колій, а коли й вогник останнього вагона поглинула опівнічна темрява, вони повернулися до роботи.

Через двадцять миль у північному напрямку потяг почав стишувати хід, він зашипів, поволі зупиняючись, двері вагона розчинилися, і на платформу зійшов Джек Ричер, одразу опинившись перед елеватором для зерна заввишки з багатоповерховий будинок. По лівий бік від нього знаходилися ще чотири елеватори, кожен з них більший за попередній, а праворуч стояв неймовірно великий металевий сарай, приблизно такий самий, як ангар для літаків. На стовпах на однаковій відстані один від одного височіли протитуманні ліхтарі, які пронизували темряву променями світла. Згусток туману в нічному повітрі стояв перед очима, наче важлива дата в календарі. Літо добігало кінця та поступалося місцем осені.

Ричер стояв на місці, а позаду нього потяг уже набирав швидкості, рухаючись зі скреготом, пихтінням, повертаючись до свого звичного заколисуючого ритму: тук-тук, тук-тук… А тоді потяг став рухатися ще швидше, розвіваючи потоком повітря одяг Ричера. Він був єдиним, хто вийшов із потяга на цій станції. Не дивно. Це місце аж ніяк не можна було назвати популярним серед туристів. Було в ньому багато провінційного. Єдині зручності для відвідувачів помістилися між елеваторами та велетенським сараєм, і складалися вони лише з маленького будиночка, у якому знаходилися і місця для очікування, і квиткові каси. Цей будиночок було споруджено в традиційному залізничному стилі, і нагадував він швидше якусь дитячу іграшку, незграбно поміщену між двома блискучими бочками із нафтою.

Але на вивісці на всю довжину було написано те, заради чого Ричер і прибув сюди: «Материн Спочинок». Він уже бачив цю назву на карті, і ще тоді йому здалося, що це просто чудова назва для залізничної станції. Ричер припустив, що колись давно на цьому ж місці пролягав шлях каравану фургонів і щось мусило тут відбутися. Можливо, у молодої вагітної жінки саме тут розпочалися пологи. Уся ця штовханина подорожі просто не могла піти їй на користь. Можливо, фургони зупинилися тут на тиждень. Чи навіть на місяць. Може, хтось згадав про це місце багато років по тому. Мабуть, її нащадок. Сімейна легенда. Може, тут десь навіть є невеличкий, однокімнатний музей на спогад про цю подію?

А можливо, тут сталося дещо значно гірше. Наприклад, тут могли поховати якусь жінку. Занадто стареньку, щоб вона могла дістатися до місця призначення. У такому випадку тут слід шукати могильний пам’ятник на згадку про неї.

У будь-якому разі Ричер не сумнівався, що зможе дізнатися правду. Йому було нікуди йти, зате він мав цілу вічність часу, тому міг собі дозволити трохи поблукати околицями. Саме тому він і зійшов з потяга тут. Першим враженням стало розчарування. Від цієї місцини він очікував значно більшого. Його уява вже намалювала декілька напівзруйнованих будинків та покинутий загін на одного коня. А ще невеликий музей, що помістився б в одній кімнаті. Можливо, він навіть не працював би цілий день. І утримувався лише опікою волонтерів. Можливо, ним керував би самотній чолов’яга з котрогось із тутешніх будинків. А ще він уявляв собі надгробок, можливо, мармуровий, за масивною кованою огорожею.

Та головне – він геть не сподівався побачити тут розвинену сільськогосподарську інфраструктуру. А варто було сподіватися, мабуть. Зерно, звісно, – ось звідки тут і залізниця. Його ж потрібно якось транспортувати. Мільярди бушелів[3] та мільйони тонн щороку. Він зробив крок убік та подивився в простір між будівлями. Навкруги було темно, проте він усе одно зміг розрізнити обриси напівкруглих халуп. Найімовірніше, саме тут мешкають працівники станції. Він побачив світло, і понад усе йому захотілося, щоб там був мотель, або хоча б їдальня, або і те і інше.

Він пішов до виходу, ухиляючись за звичкою від променів світла, проте невдовзі зрозумів, що останній ліхтар неможливо обійти, бо той знаходився просто над вхідними воротами. Тому Ричер вирішив повністю змінити намічений курс і пройшов крізь передостанній промінь світла.

Саме цієї миті з темряви вийшла жінка. Лише за два кроки подолавши відстань між ними, вона енергійною ходою наблизилась до нього з виразом неймовірної радості, що побачила його. У кожному її жесті відчувалось полегшення. А тоді воно зникло. Вона враз засмутилася. Жінка завмерла на місці і сказала лише єдине слово:

– Ох…

Вона була азіаткою. Проте її не можна було назвати маленькою. Сто сімдесят п’ять сантиметрів заввишки, а може, і всі сто сімдесят сім. І статура в неї була відповідна. Не кістлява. Не схожа на худеньке дівчисько. Їй було десь під сорок, припустив Ричер. Довге волосся, одягнена в джинси та футболку під коротким бавовняним пальто. На ногах у неї були черевики на шнурівці.

Він сказав:

– Доброго вечора, мадам.

Вона подивилась кудись повз нього. Він сказав:

– Я тут єдиний пасажир.

Тоді вона подивилась йому у вічі. Він продовжив:

– Ніхто більше не вийшов із потяга на цій станції. Думаю, ваш друг уже не приїде.

Вона запитала:

– Мій друг?

Жодного акценту. Звичайна американська вимова. Таку можна було почути на кожному кроці.

Він запитав:

– Чому б іще ви сюди прийшли, окрім як зустріти потяг? Не бачу іншого пояснення. Думаю, зазвичай тут нікого не зустрінеш опівночі.

Вона промовчала. Він сказав:

– Тільки не кажіть мені, що ви чекаєте тут від сьомої вечора.

– Я не знала, що потяг запізнюється, – відповіла вона, – тут немає мобільного зв’язку. І на станції не було нікого, хто міг би мене попередити. А ще «Поні Експрес»[4], здається, сьогодні не працює.

– Його не було в моєму вагоні. І у двох сусідніх також.

– Кого не було?

– Вашого друга.

– Ви навіть не знаєте, як він виглядає.

– Ну, він точно високий, – відповів Ричер. – Ось чому ви аж підстрибнули, коли мене побачили. Ви нас сплутали, принаймні на якусь мить. А в моєму вагоні не було більше високих чоловіків, і у двох інших також.

– Коли наступний потяг?

– О сьомій ранку.

Вона запитала:

– Хто Ви такий і навіщо сюди приїхали?

– Я лише проїжджаю повз.

– Це потяг проїхав повз. Але не ви. Ви зійшли з нього.

– Ви знаєте все про цю місцину?

– Я не знаю про неї нічого.

– Вам не траплявся музей чи могильний камінь поблизу?

– Чому ви тут?

– Залежить від того, хто питає.

Вона на хвилину замислилась, а тоді відповіла:

– Ніхто.

Ричер запитав:

– Десь тут є мотель?

– Я живу в мотелі.

– Як там?

– Мотель як мотель.

– Мені підходить, – відповів Ричер. – Там є вільні місця?

– Я б дуже здивувалась, якби їх там не було.

– Гаразд, проведіть мене туди. Вам не слід залишатися тут на ніч. Я прокинуся на світанку і постукаю у ваш номер перед виходом. Сподіваюся, ваш друг приїде зранку.

Жінка нічого не відповіла. Вона лише мовчки ще раз обвела поглядом порожні колії, а тоді розвернулася і попрямувала до виходу.

2

Мотель виявився більшим, ніж Ричер очікував. Це був двоповерховий дім, зведений у вигляді підкови, у якій вмістилося тридцять номерів та величезна ділянка для паркування. Проте далеко не всі місця на стоянці були зайняті. Мотель був майже наполовину порожнім. Це була проста з вигляду будівля, споруджена з поштукатурених блоків та пофарбована в тілесний колір, а всередині були металеві сходи та поручні, пофарбовані в коричневий колір. Нічого особливого. Але все виглядало охайним та доглянутим. І всюди світилися лампочки. Зовсім не найгірше з того, що коли-небудь траплялося Ричерові.

Адміністрація знаходилася на першому поверсі, ліворуч. За столом сидів портьє. Він був опецькуватим літнім чоловіком із великим животом та якимось скляним на вигляд оком. Він дав жінці ключ від двісті чотирнадцятого номера, і вона мовчки вийшла. Ричер запитав у портьє про вартість ночівлі, на що той відповів:

– Шістдесят баксів.

Ричер перепитав:

– За тиждень?

– За ніч.

– Я ж не сьогодні на світ народився.

– І що б це мало означати?

– Я побував у багатьох мотелях.

– То й що?

– Не бачу тут нічого, за що можна віддати шістдесят баксів. Хіба що двадцять.

– Яких двадцять? Ті кімнати недешево коштують.

– Які це «ті» кімнати?

– Ті, що нагорі.

– Мені й унизу буде непогано.

– Хіба ви не хочете бути біля неї?

– Біля кого?

– Вашої подруги.

– Ні, – відповів Ричер. – Я не хочу бути біля неї.

– Внизу кімнати по сорок доларів.

– Двадцять. У вас половина номерів порожнем стоять. Ваш бізнес майже на межі. Краще заробити двадцять доларів, аніж нічого.

– Тридцять.

– Двадцять.

– Двадцять п’ять.

– Згода, – сказав Ричер.

Він дістав із кишені згорток із грошима й витяг звідти десятку, дві п’ятірки і п’ять купюр по одному доларові. Він поклав гроші на прилавок, і одноокий портьє обміняв купюри на ключ із дерев’яним брелоком, на якому було викарбувано цифри «сто шість». Коли він витягнув ключ із шухляди, Ричер помітив переможну усмішку на обличчі одноокого.

– У дальньому куті, – сказав портьє. – Під сходами.

А сходи були металевими, і тому вони б достоту турбували грюкотом щоразу, коли хтось ними йшов угору або вниз. Точно не найкращий номер у мотелі. Жалюгідна помста. Але Ричерові було байдуже. Він міг би закластися, що сьогодні останнім ляже спати в цьому мотелі. Він геть не очікував на інших запізнілих гостей. Ричер сподівався, що ця ніч мине спокійно і ніхто його більше не потурбує.

Він подякував портьє і вийшов, тримаючи ключ у руці.

Одноокий портьє почекав тридцять секунд, а тоді взявся за телефон на столі, набрав чийсь номер і сказав у слухавку:

– Вона зустріла чоловіка із потяга. Було вже пізно. Вона прочекала на нього п’ять годин. Вона привела його сюди, і він винайняв номер.

Крізь потріскування почулося запитання, і одноокий портьє відповів:

– Іще один здоровань. Клятий сучий син. Він мені увесь мозок виїв, торгуючись за номер. Я поселив його у сто шостому, у дальньому куті.

Ще одне запитання крізь тріск, і ще одна відповідь:

– Не звідси. Я на своєму місці.

У слухавці знову почулось тріскотіння, але цього разу тембр був зовсім іншим, та й сам тон розмови змінився. Він став радше наказовим, аніж запитальним. Одноокий сказав:

– Гаразд.

Тоді він поклав слухавку, здійнявся на ноги, вийшов з-за столу, виніс розкладний стілець зі сто другого номера, який зараз пустував, а тоді переніс стілець на тротуар, звідки йому було однаково добре видно і свої двері, і двері до сто шостого номера. «Ти бачиш звідти його номер? – прозвучало запитання, і ще: – Підсунь свій зад так, щоб ти міг спостерігати за ним усю ніч!» – линула слідом за ним указівка.

Одноокий тип завжди виконував указівки, іноді неохоче, як-от зараз, але він усе одно прилаштував свій стілець під правильним кутом і вмостився на незручному пластику. На вулиці, просто під нічним небом. Не найулюбленіше заняття для нього, достоту.

Зі свого номера Ричер почув скрипіння розкладного стільця на асфальтному тротуарі, але не надав цьому значення. Звичайний нічний звук, нічого підозрілого, в усякому разі, – це ж не постріл рушниці, не свист леза, яке саме повертають у піхви, а отже, жодних причин для хвилювання такої врівноваженої людини, як він. Єдине, що могло трапитися з ним неврівноваженого, – це тупання ніг у зашнурованих черевиках по узбіччю чи стук у двері, тому що жінка зі станції просто мусила мати багато запитань та надії отримати на них відповіді. «Хто ви такий і навіщо сюди приїхали?»

Але Ричер чув скрипіння, а не тупання ніг чи стук у двері, і тому не звернув на цей звук уваги. Він склав свої штани та обережно поклав їх під матрац, потім змив у душі весь бруд, що прилип до нього за день, і заліз під ковдру. Він накрутив будильник на шосту ранку, потягнувся, позіхнув і нарешті заснув.

Світанок грав золотими барвами, без жодного натяку на рожеві чи пурпурові відтінки. Небо було вицвілого блакитного кольору, наче стара сорочка, яку випрали тисячу разів. Ричер знову прийняв душ, одягнувся і вийшов назустріч новому дню. Він одразу помітив порожній розкладний стілець, якого хтось залишив просто посеред дороги, але чомусь це не викликало в нього жодних роздумів. Він почав підійматися металевими сходами так тихо, наскільки це було можливо, перетворюючи звичний для них дзенькіт на глухий ритмічний стукіт, із великою обережністю стаючи на кожну наступну сходинку. Він знайшов двісті чотирнадцятий номер і постукав у його двері впевненим, але обережним рухом, саме так, як, на його думку, мав би зробити коридорний у пристойному готелі. «Мадам, ваш будильник, як ви і просили». У неї було сорок хвилин у запасі. Десять на те, щоб зібрати речі, десять на те, щоб прийняти душ, і ще десять хвилин, щоб дістатися залізничної станції. А отже, вона прийде задовго до прибуття ранкового потяга.

Ричер обережно спустився сходами вниз і вийшов на вулицю, яка своїми розмірами нагадувала радше цілу площу. Він подумав, що там легко могли б розвертатися та шикуватися перед мостовими вагами повільні та громіздкі вантажівки, що везуть продукти з фермерських угідь, а ще там могло б уміститися декілька пунктів прийому та елеваторів для мішків із зерном. На асфальті навіть видно було сліди від шин цих вантажних авто. Масштаби просто вражали. Мабуть, тут знаходився центр, який обслуговував навколишню місцевість, а в цій частині Америки це могло означати населені пункти в радіусі до двохсот миль. Це пояснювало наявність тут великого мотелю. Скоріш за все, у ньому зупинялися фермери, що приїздили з усіх усюд і мусили десь перебути ніч перед поїздкою на потягу до якогось віддаленого містечка або після неї. Може, вони прибували сюди всі одночасно, певної пори року, коли був найбільший попит на товар і його слід було продати до великого міста, наприклад до Чикаґо. Ось чому в мотелі було тридцять номерів.

Ця широка вулиця, чи торговельна площа, чи що б це не було, простягалась із півдня на північ. Її східним кордоном були залізничні колії та блискучі будівлі, а західною межею було те, що нагадувало центральну вулицю в містечку. Там розташувалися і мотель, і їдальня, і навіть універсам. За цими будівлями було місто, яке розляглося широким півколом у західному напрямку. Невеличке містечко. Розкидані тут і там простенькі сільські будиночки. Усього тисяча мешканців, а може, навіть менше.

Ричер прямував широкою вулицею у північному напрямку, шукаючи шлях, який мав би залишитись від каравану фургонів. Він припустив, що це має бути десь поруч, у напрямку зі сходу на захід, бо ж у цьому і був увесь сенс караванів. «Рушай на захід, юначе». Чудові були часи. Раптом він побачив переїзд за п’ятдесят ярдів попереду, саме за останнім елеватором. Перпендикулярно до дороги, просто зі сходу на захід. Справа його освітлювало яскраве сонце, проте зліва він ховався у довгій тіні.

Біля переїзду не було жодних шлагбаумів, лише червоні ліхтарі. Ричер ступив на колію і подивився в південному напрямку, звідки він і прийшов. Щонайменше на милю звідси не було жодних інших залізничних переїздів. Принаймні на таку відстань він міг бачити в цьому тьмяному світлі. Проте й у північному напрямку не було жодних переїздів на відстані однієї милі звідси. А це означало, що якщо Материн Спочинок справді лежав на шляху між сходом та заходом, то Ричер цієї миті стояв саме в цьому місці.

Переїзд був досить широким, із невеликими горбочками, можливо, через те, що його насипали із ґрунту мілководних канав, які викопали по обидва боки від колій. Поверхня його була вкрита сірим асфальтом, який вицвів від давності та потріскався в деяких місцях від зміни погоди, а з краю виглядав неохайно, як замерзла лава. Колія йшла чітко прямо, наскільки могло бачити око.

Дуже навіть можливо. Каравани рухалися якомога прямо. А хіба в них не було такої можливості? Ніхто б не наважився робити зайві милі колії задля розваги. Головний машиніст керувався би дороговказом десь удалині, а інші просто йшли б слідом за ним, а вже через рік новий потік фургонів рушив тією самою колією, а ще через рік хтось би наніс цей шлях на мапу. А ще через сто років сюди приїхали б люди із державного дорожнього відділу із вантажівками, вщерть наповненими асфальтом.

На схід звідси нічого не було видно. Жодного невеличкого музею, жодного мармурового могильного кам…