Незнайко в Сонячному місті

Розділ перший Незнайко мріє

Деякі читачі вже, напевне, читали книгу «Пригоди Незнайка і його товаришів». У цій книзі розповідається про казкову країну, в якій жили малюки й малючки, тобто крихітні хлопчики й дівчатка, чи, як їх інакше звали ще, коротульки. Ось таким малюком-коротулькою був і Незнайко. Жив він у Квітковому місті, по вулиці Дзвіночків, разом зі своїми друзями Знайком, Поспішайком, Розтелепком, механіками Гвинтиком і Шпунтиком, музикантом Гуслею, художником Тюбиком, лікарем Пілюлькою та багатьма іншими. У книзі розповідається про те, як Незнайко та його друзі літали повітряною кулею, побували в Зеленому місті і в місті Зміївці, про те, що вони побачили й чого навчилися. Повернувшись із мандрів, Знайко та його друзі стали до роботи: збудували міст через річку Огіркову, водопровід із тростини та фонтани — такі, які вони бачили в Зеленому місті.

Коротулькам усе це вдалося зробити, після чого вони взялися проводити на вулицях міста електричне освітлення, встановили телефон, щоб можна було розмовляти з друзями, не виходячи з дому, а Гвинтик і Шпунтик під керівництвом Знайка сконструювали телевізор, щоб можна було дивитися вдома кінокартини та театральні вистави.

Як уже всім відомо, Незнайко після подорожі значно порозумнішав, став учитися читати й писати, прочитав усю граматику і майже всю арифметику, став розв'язувати задачки й уже навіть хотів вивчати фізику, яку жартома називав фізикою-мізикою, але саме тут йому чомусь розхотілося учитися. Таке часто трапляється в країні коротульок. Інший коротулька наобіцяє три мішки гречаної вовни, наговорить, що зробить і те, і те, навіть гори зрушить і догори ногами переверне, а насправді попрацює кілька днів на повну силу, а тоді знову поступово починає ухилятися.

Ніхто, звичайно, не каже, що Незнайко був невиправним ледарем. Він просто збився з правильного шляху. Навчившись як слід читати, він просиджував цілими днями вад книжками, але читав зовсім не те, що було потрібно, а те, що цікавіше, головним чином казки. Начитавшись казок, він зовсім перестав займатися ділом і, як мовиться, з головою поринув у мрії. Він подружив з малючкою Кнопочкою, котра прославилась тим, що також страшенно любила казки. Забравшись куди-небудь у тиху місцинку, Незнайко й Кнопочка мріяли про всілякі чудеса: про шапки-невидимки, килими-самольоти, чоботи-скороходи, срібні блюдця й наливні яблучка, чарівні палички, про відьом і чаклунів, про добрих і злих чарівників та чарівниць. Вони тільки те и робили, що розповідали одне одному різні казки, але найулюбленішим заняттям були в них суперечки, що краще: шапка-невидимка чи килим-самольот, гуслі-самогуди чи чоботи-скороходи? І вони так завзято сперечалися, що іноді доходило до бійки.

Одного разу вони сперечалися два дні підряд, і Незнайкові пощастило довести Кнопочці, що найкраще за все чарівна паличка, тому що той, хто нею володіє, може дістати собі все, що заманеться. Йому досить махнути чарівною паличкою і сказати: «Хочу, щоб у мене була шапка-невидимка або чоботи-скороходи», і все це одразу в нього з'явиться.

Головне, казав Незнайко, що той, у кого є чарівна паличка, може легко всього навчитися, йому навіть не треба вчитись, а тільки махнути паличкою і сказати: хочу, мовляв, знати арифметику чи французьку мову, і він одразу знатиме арифметику й заговорить по-французькому.

Після тієї розмови Незнайко ходив, як заворожений. Часто, прокинувшись уночі, він підскакував на ліжку, щось бурмотів і махав руками. Це він уявляв, що махає чарівною паличкою. Лікар Пілюлька помітив, що з Незнайком коїться щось недобре, і сказав, що, коли він не припинить своїх нічних спектаклів, то доведеться прив'язати його до ліжка мотузкою і давати на ніч касторки. Незнайко, звичайно, злякався касторки і став поводитися тихіше.

Якось Незнайко зустрівся з Кнопочкою на березі річки. Вони вмостилися на великому зеленому огірку, яких багато росло навколо. Сонечко вже піднялося високо і як слід пригрівало землю, але Незнайко й Кнопочка зовсім не відчували спеки, тому що огірок, на якому вони сиділи, наче на лавочці, був досить прохолодний, а згори їх захищало від сонця широке огіркове листя, що звисало над ними, як величезні зелені парасольки. Вітерець тихо шелестів у траві і здіймав на воді легенькі брижі, що виблискували на сонці. Тисячі сонячних зайчиків, віддзеркалившись од поверхні води, витанцьовували на огірковому листі, підсвічуючи його знизу якимось таємничим світлом. Від цього здавалося, що повітря під листям, де сиділи Незнайко й Кнопочка, теж хвилюється і мерехтить, ніби тріпоче безліччю невидимих крилець, і все це здавалося чимось незвичайним, чарівним. Але Незнайко й Кнопочка не помічали нічого чарівного довкола, бо вся ця картина була для них занадто звичною, та й до того ж кожне з них думало про щось своє. Кнопочці дуже хотілося поговорити про казки, але Незнайко чомусь уперто мовчав, і обличчя в нього було таке кисле й сердите, що вона боялася навіть заговорити з ним.

Нарешті Кнопочка не витримала й запитала:

— Скажи, Незнайку, яка муха тебе вкусила сьогодні? Чому ти такий нудний?

— Мене сьогодні ще ніяка муха не кусала, — відповів Незнайко. — А нудний я тому, що мені нудно.

— Оце так пояснив! — засміялася Кнопочка. — Нудний, тому що нудно. Ти постарайся пояснити розумніше.

— Ну, розумієш, — сказав Незнайко, розводячи руками, — у нашому місті все якось не так, як треба. Нема ніяких, розумієш, чудес, нічого нема чарівного… От колись було! Тоді майже на кожному кроці траплялися чарівники, чаклуни або хоча б відьми. Недарма про це в казках розповідається.

— Звичайно, недарма, — погодилась Кнопочка, — але чарівники були не тільки колись. Вони й тепер є, тільки не кожен їх може зустріти.

— Хто ж їх може зустріти? Може, ти? — насмішкувато запитав Незнайко.

— Що ти, що ти! — замахала руками Кнопочка. — Ти ж знаєш, я така боягузка, що якби попався мені зараз чарівник, то я, напевне, й слова не вимовила б від страху. А ось ти, мабуть, зміг би поговорити з чарівником, тому що ти дуже хоробрий.

— Звичайно, я хоробрий, — підтвердив Незнайко. — Тільки мені чомусь ще жоден чарівник не трапився.

— А це тому, що тут самої хоробрості мало, — сказала Кнопочка. — Я читала у якійсь казці, що треба зробити три добрих вчинки підряд. Тоді перед тобою з'явиться чарівник і дасть тобі все, що ти попросиш.

— І навіть чарівну паличку?

— Навіть чарівну паличку.

— Ти бач! — здивувався Незнайко. — А що, по-твоєму, вважається добрим вчинком? Якщо я, наприклад, уранці встану й умиюся холодною водою з милом — це буде добрий вчинок?

— Звичайно, — сказала Кнопочка. — Якщо комусь буде важко, а ти допоможеш, якщо когось стануть кривдити, а ти захистиш, — це теж будуть добрі вчинки. Навіть коли хто-небудь допоможе тобі, а ти за це подякуєш, то й це буде добрий вчинок, тому що завжди треба бути благородним і ввічливим.

— Ну що ж, на мою думку, це неважко, — сказав Незнайко.

— Ні, це дуже важко, — заперечила Кнопочка, — тому що три добрих вчинки треба зробити підряд, а коли між ними попадеться хоч один поганий вчинок, то вже нічого не вийде і доведеться все починати спочатку. Крім того, добрий вчинок буде тільки тоді добрим, коли ти зробиш його безкорисливо, не думаючи про те, що ти робиш його для якоїсь власної вигоди.

— Ну, звичайно, звичайно, — погодився Незнайко. — Який же це буде добрий вчинок, коли ти робиш його заради вигоди! Ну, що ж, сьогодні я відпочину, а завтра почну робити добрі вчинки, й коли все це правда, то чарівна паличка скоро буде в наших руках.

Розділ другий Як Незнайко робив добрі вчинки

На другий день Незнайко прокинувся раніше й почав робити добрі вчинки. Насамперед він як слід умився холодною водою, причому не шкодував мила, й гарненько почистив зуби.

— От і є вже один добрий вчинок, — сказав він сам собі, утершись рушником і старанно причісуючи чубчик перед дзеркалом.

Поспішайко побачив, що він крутиться перед дзеркалом, і сказав:

— Гарний, гарний! Нічого не скажеш, дуже гарний!

— Та вже ж красивіший за тебе! — відповів Незнайко.

— Звичайно. Такого красивого видочка, як у тебе, пошукати треба!

— Що ти сказав? Це в кого видочок? Це в мене видочок? — розсердився Незнайко та як уперіщить Поспішайка по спині рушником.

Поспішайко лише рукою махнув і швиденько втік од Незнайка.

— Поспішайко нещасний! — кричав йому вслід Незнайко. — Через тебе добрий вчинок пропав!

Добрий вчинок справді пропав, бо ж, розсердившись на Поспішайка і вдаривши його по спині рушником, Незнайко, звичайно, зробив поганий вчинок, і тепер треба було починати все спочатку.

Трохи заспокоївшись, Незнайко став думати, який би ще зробити добрий вчинок, проте на думку чомусь нічого путнього не спадало. До сніданку він так нічого й не придумав, але після сніданку голова його стала міркувати трошки краще. Побачивши, що лікар Пілюлька заходився товкти в ступці якусь суміш для ліків, Незнайко сказав:

— Ти, Пілюлько, все трудишся, все іншим допомагаєш, а тобі ніхто не хоче допомогти. Давай я потовчу за тебе, ліки.

— Будь ласка, — погодився Пілюлька. — Це дуже добре, що ти хочеш мені допомогти. Ми всі повинні помагати одне одному.

Він дав Незнайкові ступку, й Незнайко став товкти порошок, а Пілюлька робив з цього порошка пілюлі. Незнайко так захопився, що натовк порошку навіть більше, ніж треба.

«Ну нічого, — думав він. — Це не завадить. Зате я зробив добрий вчинок».

Справді все закінчилося б добре, якби Незнайка не побачили за цим заняттям Сиропчик і Пончик.

— Поглянь, — сказав Пончик, — Незнайко, мабуть, теж захотів стати лікарем. Ото буде сміху, коли він почне лікувати всіх!

— Ні, він, мабуть, вирішив підлизатися до Пілюльки, щоб не давав касторки, — відповів Сиропчик.

Почувши ці глузування, Незнайко розсердився і замахнувся на Сиропчика ступкою:

— А ти, Сиропчику, мовчи, бо як дам ступкою!

— Стривай! Стривай! — закричав лікар Пілюлька.

Він хотів забрати в Незнайка ступку, але Незнайко не віддавав — і завелися битись. У бійці Пілюлька зачепився за стіл ногою. Стіл перекинувся. Весь порошок розсипався на підлогу. Пілюлі покотилися в різні боки. Насилу Пілюльці пощастило видерти в Незнайка ступку, і він сказав:

— Геть звідси, капосний! Щоб я тебе тут більше не бачив! Скільки ліків пропало даремно!

— Ах ти, Сироп поганий! — лаявся Незнайко. — Я тобі ще покажу, попадись ти мені тільки! Який добрий вчинок даром пропав!

Так, добрий вчинок пропав і цього разу, тому що Незнайко навіть не встиг його довести до кінця.

Так було цілий день. Скільки не старався Незнайко, йому ніяк не вдавалося зробити не тільки трьох, але навіть двох добрих вчинків підряд. Коли ж йому щастило зробити що-небудь добре, то одразу слідом за цим він робив що-небудь погане, а іншим разом з доброго вчинку вже з самого початку виходила якась дурниця.

Вночі Незнайко довго не міг заснути і все думав, чому це так у нього виходить. Поступово він зрозумів, що всі його невдачі виникали через те, що в нього був надто грубий характер. Варто було комусь пожартувати чи зробити якесь невинне зауваження, як Незнайко одразу ображався, починав кричати й навіть ліз у бійку.

— Та нічого, — втішав сам себе Незнайко. — Завтра я стану чемнішим, і все буде добре.

Вранці Незнайко ніби переродився. Він став дуже ввічливим, делікатним. Якщо звертався до кого-небудь з проханням, то неодмінно казав «будь ласка», — слова, яких від нього ніколи в житті не чули. Окрім того, він старався всім прислужитися, догодити.

Побачивши, що Розтелепко ніяк не може знайти своєї шапки, котра в нього постійно губилася, він теж став шукати по всій кімнаті і нарешті-таки знайшов шапку під ліжком. Після того він вибачився перед Пілюлькою за вчорашнє і попросив, щоб той знову дозволив йому товкти порошок. Лікар Пілюлька товкти порошок не дозволив, але доручив нарвати в саду конвалій, котрі потрібні були йому для приготування конвалійних крапель. Незнайко старанно виконав це доручення. Потім він почистив мисливцеві Кульці його нові мисливські чоботи ваксою, тоді став підмітати підлогу в кімнатах, хоч у цей день була зовсім не його черга. Загалом, він наробив багато добрих вчинків і все очікував, що ось-ось перед ним з'явиться добрий чарівник і дасть йому чарівну паличку. Проте день закінчився, а чарівник так і не з'явився.

Незнайко страх розсердився.

— Що це ти мені набрехала про чарівника? — сказав він, зустрівшись на другий день з Кнопочкою. — Я, наче дурень, старався, зробив цілу купу добрих вчинків, а ніякого чарівника і в очі не бачив!

— Я тобі не брехала, — почала виправдовуватись Кнопочка. — Я добре пам'ятаю, що читала про це в якійсь казці.

— Чому ж не з'явився чарівник? — сердито наступав Незнайко.

Кнопочка каже:

— Ну, чарівник сам знає, коли йому треба з'являтись. Може, ти зробив не три добрих вчинки, а менше.

— «Не три, не три»! — презирливо пирхнув Незнайко. — Не три, а, напевно, тридцять три — ось скільки!

Кнопочка знизала плечима:

— Напевно, ти робив добрі вчинки не підряд, а впереміш із поганими.

— «Впереміш із поганими», — передражнив Незнайко Кнопочку й скорчив таку гримасу, що Кнопочка з переляку навіть позадкувала. — Коли хочеш знати, я вчора цілий день був ввічливий і нічого поганого не робив: не сварився, «не бився, а коли й казав які слова, то тільки «вибачте», «дякую», «будь ласка».

— Чомусь сьогодні від тебе цих слів не чути, — похитала головою Кнопочка.

— Я ж зовсім не про сьогодні, а про вчора розказую. Незнайко й Кнопочка стали думати, чому все так вийшло, й нічого не могли придумати. Нарешті Кнопочка сказала:

— А може, ти не безкорисливо робив ці вчинки, а заради вигоди?

Незнайко навіть спалахнув:

— Як це — не безкорисливо? Що ти мелеш! Розтелепкові шапку допоміг знайти. Моя це шапка, чи що? Пілюльці конвалії збирав. Яка мені вигода від тих конвалій?

— Для чого ж ти їх збирав?

— Наче не розумієш? Сама ж ти сказала: якщо зроблю три добрих вчинки, то дістану чарівну паличку.

— Виходить, ти все це робив, щоб одержати чарівну паличку?

— Звичайно!

— От бачиш, а кажеш — безкорисливо.

— Для чого ж я, по-твоєму, повинен робити ці вчинки, якщо не заради палички?

— Ну, ти повинен робити їх просто так, з власної охоти.

— Яка там ще охота?

— Ех, ти! — з посмішкою сказала Кнопочка. — Ти, мабуть, можеш робити щось добре тільки тоді, коли знаєш, що тобі дадуть за це якусь винагороду — чарівну паличку або ще щось. Я знаю, у нас є такі малюки, котрі навіть ввічливими стараються бути тільки тому, що їм пояснили, ніби чемністю та догожданням можна досягти чогось для себе.

— Ну, я не такий, — махнув Незнайко рукою. — Я, коли хочеш, можу бути чемним зовсім даром і добрі вчинки можу робити без ніякої вигоди.

Розставшись з Кнопочкою, Незнайко пішов додому. Він вирішив робити тепер добрі вчинки тільки з власної охоти й зовсім не думати про чарівну паличку. Однак легко сказати — не думати! А насправді, коли хочеш про щось не думати, то обов'язково тільки про те й думаєш.

Прийшовши додому, Незнайко сів читати книжку казок. Мисливець Кулька, який сидів біля вікна й чистив свою мисливську рушницю, сказав:

— Що ти там читаєш таке цікаве? Ти почитав би уголос.

Незнайко тільки хотів сказати: «Як тобі так хочеться, то візьми сам почитай», але в цю хвилину згадав про чарівну паличку й подумав, що, коли виконає прохання Кульки, то зробить добрий вчинок.

— Ну гаразд, слухай, — згодився Незнайко й став читати вголос.

Мисливець Кулька слухав з задоволенням, і йому не так скучно було чистити рушницю. Інші коротульки почули, що Незнайко читає казки, і теж зібралися послухати.

— Молодець, Незнайку! — сказали вони, коли книжка скінчилася. — Це ти гарно придумав — почитати вголос.

Незнайкові було приємно, що його хвалять, і, водночас було дуже прикро, що він недоречно згадав про чарівну паличку.

«Якби я не згадав про паличку і згодився почитати книжку просто так, то зробив би це з власної охоти, а тепер виходить, що я читав заради вигоди», — думав Незнайко.

І так виходило весь час. Незнайко робив добрі вчинки тільки тоді, коли згадував про чарівну паличку; коли ж він забував про неї, то міг робити лише погані вчинки. Звичайно, якщо сказати по правді, то іноді йому все ж щастило зробити якийсь малюсінький добрий вчинок, зовсім не думаючи про те, що він робить це заради чарівної палички.

Однак це траплялося так рідко, що не варто про це й говорити.

Минали дні, тижні і місяці… Незнайко поступово втрачав надію на чарівну паличку. Чим далі, тим рідше він згадував про неї і наприкінці вирішив, що мати чарівну паличку — це недосяжна мрія для нього, бо йому ніколи не вдасться безкорисливо зробити три добрих вчинки підряд.

— Ти знаєш, — сказав він якось Кнопочці, — мені здається, що ніякої чарівної палички на світі нема, скільки я їх не робив, дулю з маком лиш схопив.

Незнайко навіть засміявся від задоволення, що ці слова вийшли в нього в риму. Кнопочка теж засміялась, потім сказала:

— Чому ж у казці говорилося, що треба зробите три добрих вчинки?

— Мабуть, цю казку навмисне придумали, щоб якісь дурненькі коротульки привчалися робити добрі вчинки, — сказав Незнайко.

— Це розумне пояснення, — сказала Кнопочка.

— Дуже розумне, — погодився Незнайко. — Та я не шкодую, що все так вийшло… Принаймні мені це пішло на користь. Поки я старався робити добрі вчинки, я звик умиватися щоранку холодною водою, і тепер мені це навіть подобається.

Розділ третій Незнайкова мрія здійснюється

Якось Незнайко сидів дома і дивився у вікно. Погода цього дня була поганюща. Небо весь час хмарилося, сонечко з ранку ні разу не виглянуло, дощ лив безперестанку. Звичайно, нічого було й думати про те, щоб піти погуляти, і від цього на Незнайка напала нудьга.

Відомо, що погода по-різному впливала на мешканців Квіткового міста.

Знайко, наприклад, казав, що йому байдуже, сніг чи дощик, бо навіть найгірша погода не заважає йому сидіти вдома й займатися ділом. Лікар Пілюлька твердив, що погана погода йому подобається навіть більше, ніж гарна, тому що вона загартовує коротульок і від цього вони менше хворіють. Поет Квітик розповідав, що для нього найбільша втіха — це залізти під час зливи на горище, зручно лягти там на сухому листі й слухати, як краплі тарабанять по даху.

«Навкруги шаленіє негода, — казав Квітик. — На вулицю навіть носа виткнути страшно, а на горищі тепло й затишно. Сухе листя чудово пахне, дощ тарабанить по даху. Від цього стає так хороше на душі, так приємно, й хочеться писати вірші!..»

Але, більшість коротульок не любили дощу. Була навіть одна малючка, Крапелька на ймення, котра щоразу плакала, як тільки починався дощ. Коли її питали, чому вона плаче, Крапелька відповідала:

«Не знаю. Я завжди плачу під час дощу».

Незнайко, звичайно, був не такий тонкосльозий, як ця плаксива Крапелька, але в погану погоду настрій і в нього псувався. Так було й цього разу. Він тоскно дивився на скісні струмені дощу, на фіалки, що мокли в дворі під вікном, на песика Бульку, який звичайно сидів на прив'язі перед будинком, а зараз забився у свою буду й тільки виглядав я неї, висунувши надвір кінчик носа.

«Бідний Булька! — думав Незнайко. — Цілий день на прив'язі сидить і не може навіть побігати досхочу, а тепер йому доводиться через дощ у тісній конурі сидіти. Треба буде відпустити його погуляти, коли закінчиться цей марудний дощ».

Але дощ ніяк не кінчався, і Незнайкові стало здаватися, що він тепер ніколи не перейде, а литиме вічно, що сонечко сховалося назавжди й більше ніколи не вигляне з-за хмар.

«Що ж тоді буде з нами? — думав Незнайко. — Адже від води розмокне земля. Буде така багнюка, що ні пройти, ні проїхати. У грязюці потонуть і будинки, і квіти, і дерева, тоді почнуть тонути коротульки. От жах!»

Поки Незнайко уявляв собі всі ці жахи й думав про те, як важко буде жити в цьому багнистому краї, дощ поступово вщух, вітер розігнав хмари, сонечко нарешті виглянуло. Небо прояснилося. Одразу посвітлішало. Великі, ще невисохлі краплини дощу затремтіли, заблищали, засріблилися на траві, на пелюстках квіток. Усе ніби помолоділо навколо, зраділо, заусміхалося.

Незнайко нарешті опам'ятався від своїх мрій.

— Сонечко! — закричав він, побачивши, що сонце яскраво сяє. — Сонечко! Сонечко!

І побіг у двір.

За ним побігли інші коротульки. Всі стали стрибати, і співати, і гратися в квача. Навіть Знайко, який казав, що йому байдуже, хмари на небі чи сонечко, теж підстрибував од радості посеред двору.

А Незнайко одразу забув і про дощ, і про багнюку. Йому здалося, що тепер уже ніколи більше не буде на небі хмар, а сонечко світитиме безперестанку. Він навіть про Бульку забув, але потім згадав і спустив його з ланцюга. Булька теж заходився гасати по двору. Він гавкав од радості і хапав усіх зубами за ноги, але не боляче, тому що він ніколи не кусав своїх, а тільки чужих. Така в нього була натура.

Повеселившись трохи, коротульки знову взялися до роботи, а деякі пішли в ліс по гриби, тому що після дощу завжди буває багато грибів.

Незнайко в ліс не пішов, а, сівши біля альтанки на лавочці, став читати книжку. Тим часом Булька, який міг тепер бігати де заманеться, знайшов у паркані дірку, проліз крізь неї на вулицю і, угледівши перехожого з палицею в руці, вирішив його покусати. Відомо, що собаки страх не люблять, коли в когось у руках палиця. Захопившись читанням, Незнайко не чув, як на вулиці загавкав Булька. Але скоро гавкіт зробився гучнішим. Незнайко відірвався од книжки й лише тут згадав, що забув припнути знову Бульку. Вибігши за ворота, він побачив Бульку, який несамовито гавкав на перехожого і, забігаючи ззаду, намагався вкусити його за ногу. Перехожий тупотів на місці й завзято відбивався від Бульки палицею.

— Назад, Булька! Назад! — закричав переляканий Незнайко.

Але, побачивши, що Булька не слухається, він підбіг, схопив його за ошийник і відтяг убік.

— Ах ти ж зміючка! Тобі кажуть, а ти не слухаєшся!

Незнайко замахнувся рукою, щоб стукнути Бульку кулаком по лобі, та, побачивши, що бідний песик закліпав очима й злякано замружився, пожалів його й, замість того, щоб ударити, потягнув у двір. Припнувши Бульку, Незнайко знову вибіг за ворота, щоб дізнатися, чи не покусав Булька перехожого.

Перехожий, як видно, дуже втомився, захищаючись од Бульки, тому сів на лавочці біля хвіртки й одпочивав. Тільки тепер Незнайко як слід розгледів його. На ньому був довгий халат з красивої темно-синьої матерії, на якій були вишиті золоті зірки й срібні півмісяці. На голові була чорна шапка з такими самими прикрасами, на ногах — червоні черевики з загнутими вгору носками. Він не був схожий на мешканців Квіткового міста, бо в нього були довгі білі вуса й довга, майже до колін біла борода, що закривала майже все обличчя, як у Діда Мороза. У Квітковому місті ні в кого такої бороди не було, оскільки там усі мешканці безбороді.

— Чи не вкусив вас собака? — співчутливо запитав Незнайко, з цікавістю розглядаючи цього дивного дідка.

— Собака нічого, — сказав бородань. — Нічого собі песик, досить меткий. Гм!

Поставивши палицю між коліньми, він сперся на неї обома руками й, скосивши очі, поглядав на Незнайка, який теж сів на краю лавочки.

— Це Кульчин пес, його звуть Булькою, — сказав Незнайко. — Кулька ходить з ним на полювання. А у вільний час Булька на прив'язі, щоб не покусав кого-небудь. Він не вкусив вас?

— Ні, голубчику. Замалим не вкусив, але все-таки не вкусив.

— Це погано, — сказав Незнайко. — Тобто погано не те, що не вкусив, а те, що він, мабуть, налякав вас. Це я у всьому винуватий. Я його спустив з ланцюга, а потім забув прив'язати. Ви пробачте мені!

— Ну що ж, пробачаю, — сказав бородань. — Я бачу, що ти хороший малюк.

— Ні, я лише хочу бути хорошим. Тобто раніше хотів. Я навіть добрі вчинки робив, а тепер кинув.

Незнайко махнув рукою і став розглядати червоні черевики на ногах бороданя. Він помітив, що черевики защібалися на пряжки, які були зроблені у вигляді півмісяця з зіркою.

— Чому ж кинув? — запитав дідок.

— Тому, що все це нісенітниці.

— Що нісенітниці — добрі вчинки?

— Ні, чарівники… Скажіть, оці пряжечки у вас на черевиках позолочені чи, може, золоті?

— Просто золоті… Чому ж ти вважаєш, що чарівники — нісенітниця?

Незнайко почав розповідати про те, як він мріяв про чарівну паличку, як Кнопочка розказала йому, що треба робити добрі вчинки, і як у нього нічого не вийшло, тому що він був здатний робити добрі вчинки лише заради чарівної палички, а не безкорисливо.

— А ось ти сказав, що відпустив погуляти Бульку, — хіба ти це зробив теж заради чарівної палички? — запитав дідок.

— Що ви! — махнув Незнайко рукою. — Я й забув тоді. про чарівну паличку. Мені просто жаль було, що Булька весь час на прив'язі сидить.

— Отже, ти зробив це з власної охоти?

— Звичайно.

— От і є один добрий вчинок!

— Дивно! — вигукнув Незнайко й навіть засміявся з радості. — Сам не помітив, як добрий вчинок зробив!

— А потім ти зробив ще один добрий вчинок.

— Це коли ж?

— Ти ж захистив мене від собаки. Хіба це поганий вчинок? Чи, може, ти його тільки заради чарівної палички зробив?

— Ні! Про чарівну паличку я й не згадував.

— От бачиш! — утішився дідок. — Потім ти зробив третій добрий вчинок, коли прийшов довідатися, чи не покусав мене собака, й вибачився. Це добре тому, що завжди слід бути уважним до людей.

— Чудасія та й годі! — засміявся Незнайко. — Три добрих вчинки — і всі підряд! У житті зі мною таких чудес не бувало. От уже анітрошечки не здивуюся, якщо я сьогодні зустріну чарівника!

— І не дивуйся. Ти його вже зустрів.

Незнайко підозріло глянув на дідка:

— Ви ще, може, скажете, що ви чарівник?

— Так, я чарівник і є.

Незнайко щосили витріщив очі на дідка й старався роздивитися, чи, бува, той не сміється, але борода так щільно закривала його обличчя, що неможливо було помітити посмішку.

— Ви, мабуть, смієтеся, — недовірливо сказав Незнайко.

— Зовсім не сміюся. Ти зробив три добрих вчинки й можеш просити в мене що завгодно. Ну, що тобі більше до вподоби: шапка-невидимка чи чоботи-скороходи? Чи, може, ти хочеш килим-самольот?

— А у вас є килим-самольот?

— Атож! Є і килим. Усе є.

Дідок витряс із широкого рукава свого халата скручений у трубку килим і, швидко розгорнувши його, розстелив на землі перед Незнайком.

— А ось чоботи-скороходи, ось шапка-невидимка…

З цими словами він витягнув з другого рукава шапку та чоботи й поклав їх поряд на килимі-самольоті. Слідом за цим з'явились гуслі-самогуди, скатертина-самобранка і всілякі інші таємничі предмети.

Незнайко поступово переконався, що перед ним найсправжнісінький чарівник, і запитав:

— А чарівна паличка у вас є?

— А чому ж ні? Є і чарівна паличка. Ось, будь ласка.

І чарівник дістав із кишені невеличку круглу паличку червонясто-коричневого кольору й дав її Незнайкові. Незнайко взяв паличку.

— А вона справжня? — запитав він, усе ще не ймучи віри, що мрія його здійснилася.

— Найсправжнісінька чарівна паличка, можеш не сумніватися, — запевнив його чарівник. — Якщо не робитимеш поганих вчинків, усі твої бажання будуть здійснюватися, варто лише сказати, чого хочеш, і махнути паличкою. Але, як тільки ти зробиш три поганих вчинки, чарівна паличка втратить свою чарівну силу.

У Незнайка від радості перехопило віддих, серце закалатало в грудях удвічі швидше, ніж треба.

— Ну, то я побіжу скажу Кнопочці, що в нас тепер чарівна паличка є! Бо це ж вона навчила мене, як її дістати, — сказав Незнайко.

— Біжи, біжи, — відповів чарівник. — Хай Кнопочка теж порадіє. Адже я знаю, що вона давно мріє про чарівну паличку.

Чарівник погладив Незнайка по голові, і йому цього разу пощастило помітити на доброму обличчі широку привітну усмішку.

— До побачення! — сказав Незнайко.

— Бувай здоровий! — усміхнувся у відповідь чарівник.

Притискаючи до грудей чарівну паличку, Незнайко кинувся бігти й, стараючись дістатися до будинку Кнопочки найкоротшим шляхом, завернув у провулок. Тут він згадав, що забув подякувати чарівникові за чудесний подарунок, і щодуху побіг назад. Вибігши з провулка, він побачив, що вулиця зовсім безлюдна. Чарівника не було ні на лавочці, ні в будь-якому іншому місці поблизу. Він зник разом з килимом-самольотом та іншими чарівними предметами, неначе провалився крізь землю чи розтанув у повітрі.

Розділ четвертий Незнайко й Кнопочка зустрічаються з Бруднулею Пістрявеньким

Побачивши, що тепер усе одно нічого не вдієш і ніяк не виправиш цієї прикрої похибки, Незнайко пішов знову до Кнопочки. Але тепер він уже не поспішав, навіть час від часу зупинявся посеред вулиці, сумно крутив головою, чухав потилицю, щось бурмотів про себе, якось по-особливому крякав і знову йшов собі далі.

Кнопочка гралася на вулиці, недалечко від свого будинку й, побачивши Незнайка, побігла йому назустріч.

— Здрастуй, Незнайку! — радісно гукнула вона. Незнайко зупинився й, не відповівши на привітання

Кнопочки, похмуро сказав:

— Тепер я вже не Незнайко, а довговухий осел.

— Що трапилося? — занепокоїлась Кнопочка.

— А те й трапилося, що чарівник дав мені паличку, а я йому навіть «дякую» не сказав — от!

— Яку паличку? — здивувалась Кнопочка.

— «Яку, яку»! Хіба не знаєш, які палички бувають! Чарівну паличку!

— Ти, Незнайку, видно, з глузду з'їхав. Вигадав якусь «чарівну паличку»!

— І нічого я не вигадав. Ось вона. Бачиш?

І Незнайко показав Кнопочці паличку, яку міцно стис у руці.

— Що це? Це ж звичайна палиця, — здивовано сказала Кнопочка.

— «Звичайна палиця»! — передражнив Незнайко. — Мовчала б краще, коли не тямиш! Мені її сам чарівник дав.

— Який чарівник?

— «Який чарівник, який чарівник»! Ніби не знаєш, які бувають чарівники!

— Звичайно, не знаю! — знизала плечима Кнопочка. — Уяви собі, ні разу живого чарівника не бачила.

— Ну, він такий, з бородою, а отут зірки й півмісяці… Булька гавкав, а я три добрих вчинки зробив, розумієш?

— Нічого не розумію! Ти краще розкажи по порядку.

Незнайко почав розповідати про все, що трапилося.

Кнопочка вислухала й сказала:

— А може, це хто-небудь поглузував з тебе! Навмисне чарівником нарядився.

— А звідкіля ж чарівна паличка, якщо це був не чарівник?

— А ти впевнений, що паличка насправді чарівна? Ти перевірив?

— Ні, не перевірив, але можна перевірити.

— Чого ж ти стоїш і розбалакуєш? Треба махнути паличкою і проказати якесь побажання. Якщо бажання здійсниться, то, значить, це справжня чарівна паличка.

— А якщо не здійсниться? — спитав Незнайко.

— Ну, якщо не здійсниться, то, значить, це просто звичайна дерев'яна паличка і все! Як ти сам цього не тямиш! — роздратовано сказала Кнопочка.

Вона нервувала, бо їй дуже хотілось якомога швидше дізнатися, чарівна це паличка чи ні, сердилась на Незнайка за те, що він ще й досі не здогадався перевірити.

— Ну гаразд, — сказав Незнайко. — Зараз спробуємо. Чого ми хочемо?

— Ну, чого тобі хочеться? — сказала Кнопочка.

— Сам не знаю, чого мені хочеться… Зараз, здається, нічого не хочеться.

— От який! — спалахнула Кнопочка. — Ти придумай. Морозива хочеться.

— Морозива, здається, хочеться, — згодився Незнайко. — Зараз попросимо морозива.

Він махнув чарівною паличкою й сказав:

— Хочемо, щоб у нас було дві порції морозива!

— На паличці, — додала Кнопочка.

Незнайко боязко простягнув уперед руку й навіть заплющив очі.

«А що, як не з'явиться ніякого морозива?» — подумав він і тут же відчув, що йому в руку тицьнулося щось тверде й холодне.

Незнайко одразу ж розплющив очі й побачив у руці порцію морозива на паличці. З подиву він навіть роззявив рота й подивився вгору, ніби хотів побачити, звідкіля ж морозиво впало. Не побачивши там нічого підозрілого, Незнайко повільно обернувся до Кнопочки, тримаючи морозиво у простягнутій руці й наче боячись, що воно зникне або спурхне вгору. Кнопочка теж стояла з морозивом у руці й радісно посміхалася.

— Мо-мо-мо-мо… — пробурмотів Незнайко, показуючи на морозиво пальцем.

Він хотів щось сказати, але од хвилювання у нього не виходило жодного слова.

— Що «мо-мо-мо»? — запитала Кнопочка.

Незнайко лише рукою махнув і почав їсти морозиво. Кнопочка наслідувала його приклад. Коли з морозивом було покінчено, вона сказала:

— Чудове морозиво, правда?

— Чудесне! — підтвердив Незнайко. — Може, ще попросимо по порції?

— Давай, проси, — погодилася Кнопочка.

Незнайко махнув паличкою і сказав:

— Хочемо, щоб у нас було ще по порції морозива!

Щось тихенько цокнуло, зашелестіло в повітрі, і в руках Незнайка й Кнопочки ще з'явилося по порції морозива.

Незнайко знову ніби онімів на мить. Однак цього разу він значно швидше прийшов до тями і, з'ївши морозиво, спитав:

— Ще спробуємо?

— Мабуть, можна ще по одному, — сказала Кнопочка.

— Ет, чого там морочитись — «по одному»! — пробурчав Незнайко й, махнувши паличкою, сказав: — Хочемо, щоб був ящик з морозивом!

Бац! Об землю стукнувся великий голубий ящик, схожий на ті, в яких продавці носять морозиво. Незнайко підняв кришку, з-під якої одразу заклубочилась пара, й дістав з ящика дві порції морозива. Закривши ящик і сівши на ньому, як на лавочці, Незнайко взявся гризти морозиво, яке було значно твердіше й прохолодніше від попереднього.

— Оце морозиво! — похвалив він. — Зуби можна зламати!

— Цікаво, ця паличка може тільки морозиво діставати чи ще що-небудь? — спитала Кнопочка.

— Дивачка! — сказав Незнайко. — Це справжнісінька чарівна паличка, й вона все може. Хочеш, шапку-невидимку — дістане шапку-невидимку; хочеш килим-самольот — дасть тобі килим-самольот.

— Ну то давай попросимо килим-самольот і полетимо мандрувати, — запропонувала Кнопочка.

Незнайкові дуже хотілося щонайскоріше вирушити и мандрівку, але він згадав, як страшно йому було летіти на повітряній кулі, котру сконструював Знайко, й сказав:

— На килимі-самольоті не дуже зручно подорожувати, тому що, коли угорі летиш, то нічого не бачиш унизу.

— Ну, тоді треба щось інше придумати, — сказала Кнопочка. — Я десь читала, що бувають якісь поїзди… Ти сидиш, і нічого робити не треба, тому що тебе везе паровоз по залізниці.

— Це я знаю. Нам про залізницю Знайко розповідав. Він її бачив, коли їздив у Сонячне місто по книжки. Але залізниця теж небезпечна річ: там бувають аварії.

У цей час Незнайко побачив Гвинтика й Шпунтика, котрі їхали вулицею на своєму новому автомобілі. Цей автомобіль мав чотири місця, з відкритим кузовом, таким самим, як і попередній, котрого Незнайко поламав, вирішивши покататись на ньому. Але, на відміну від попереднього, цей автомобіль був значно кращий, і мотор у нього був потужніший, бо його приводила в рух не звичайна газована вода, а газована вода з підігрівом.

Побачивши Незнайка й Кнопочку, Гвинтик і Шпунтик помахали їм руками. Незнайко став кричати, що в нього є тепер чарівна паличка, але автомобіль так тріщав, що Гвинтик і Шпунтик нічого не розчули й, збивши хмару куряви, зникли зі своєю машиною у кінці вулиці.

— Ось на чому ми поїдемо подорожувати! — вигукнув Незнайко.

— На автомобілі? — здогадалася Кнопочка.

— Звичайно.

— А забув, як ти на автомобілі покотився з гори? І сам мало не вбився і машину поламав!

— Ет, дивачка! Та я ж тоді водити машини не вмів.

— Наче тепер навчився?

— А тепер мені й учитися не треба. Скажу паличці, що хочу вміти водити, й одразу вмітиму.

— Ну, тоді що ж, — сказала Кнопочка. — Тоді поїдемо на автомобілі. Це справді цікавіше.

Незнайко махнув паличкою і сказав:

— Хочемо, щоб у нас автомобіль був, як у Гвинтика й Шпунтика, і щоб я водити вмів!

Одразу ж у кінці вулиці з'явився автомобіль і швидко під'їхав до Незнайка й Кнопочки. Незнайкові навіть здалося, що це знову Гвинтик і Шпунтик їдуть. Однак, коли автомобіль зупинився, Незнайко побачив, що за кермом нікого не було.

— Ось яка штука! — вигукнув він, оглядаючи автомобіль з усіх боків.

Він зазирнув навіть під машину, думаючи, що водій навмисне сховався внизу, щоб обдурити його. Нікого не знайшовши, Незнайко сказав:

— Ну й що ж, нічого дивного. Чародійство і є чародійство!

З цими словами він одчинив дверці машини, поставив ящик з морозивом на заднє сидіння, а сам сів спереду за кермо. Кнопочка сіла біля нього. Незнайко вже хотів завести мотор, та Кнопочка раптом побачила, що до них іде якийсь малюк.

— Постривай-но, — сказала вона Незнайкові. — Щоб ми, бува, не збили його.

Незнайко підождав, поки малюк підійде ближче, і тут побачив, що це був ніхто інший, як усім відомий Бруднуля Пістрявенький.

Цей Бруднуля Пістрявенький ходив завжди в сірих штанцях і такій же сіренькій курточці, а на голові в нього була сіра тюбетейка з візерунками, яку він називав ярмулкою. Він вважав, що сіре полотно це найкраще в світі, бо воно менше брудниться. Це, звичайно, дурниця і неправда. Сіре полотно брудниться, як і інші, тільки бруд на ньому чомусь менше помітний.

Необхідно нагадати, що Бруднуля був досить смішний коротулька. В нього було два правила: ніколи не вмиватись і нічому не дивуватися. Виконувати перше правило йому було значно важче, аніж друге, тому що коротульки, з якими він жив в одному будинку, завжди примушували його вмиватися перед обідом. А якщо він протестував, то його просто не пускали за стіл. Таким чином, умиватися йому все-таки доводилось, але це не мало великого значення, бо в нього була властивість швидко забруднюватись. Не встигне він, бувало, вмитись, як одразу ж на його обличчі з'являлися якісь брудні крапочки, плямочки й смужки, обличчя швидко втрачало свій природний колір і ставало якимсь перістим.

За це його і прозвали Бруднулею. Він так і лишився б на весь вік з цим іменем, якби не один випадок, що стався у той час, коли до Квіткового міста приїжджав знаменитий мандрівник Циркуль.

Мандрівник Циркуль також був досить визначною особою, про яку варто розказати. Він був дуже худий і довгий: руки довгі, ноги довгі, голова довга, ніс довгий. Штани в нього були картаті й теж довгі. Жив цей Циркуль у місті Котигорошку, де всі мешканці ніколи не ходили пішки, а тільки їздили на велосипедах. Циркуль теж завжди їздив на велосипеді. І такий це був завзятий велосипедист, що йому вже мало було їздити по рідному місту, й він вирішив об'їздити всі міста коротульок, які тільки були на світі.

Приїхавши до Квіткового міста, він повсюди гасав на своєму велосипеді, скрізь совав свого довгого носа й з усіма знайомився. Невдовзі він знав усіх коротульок підряд і не знав лише Бруднулі, котрого мешканці навмисне ховали, тому що боялися, коли б він не осоромив їх.

Багатьом здавалося, що як тільки Циркуль побачить його брудну пичку, то може подумати, ніби в Квітковому місті всі коротульки такі брудні.

Ось тому всі й постаралися, щоб Бруднуля не попадався Циркулю на очі.

Загалом, усе було цілком добре до тих пір, поки Циркуль не зібрався від'їжджати. Того дня нагляд за Бруднулею був чомусь послаблений, і він виліз на вулицю саме в той час, коли мешканці прощалися з Циркулем. Запримітивши в натовпі коротульок незнайомого, Циркуль був трохи здивований тим, що він його не знає, і хотів запитати: «А хто це у вас там такий брудний?» Але тому, що Циркуль був дуже гарно вихований коротулька й не міг вживати таких грубих слів, як «брудний», то він запитав значно чемніше:

— А хто це у вас там такий пістрявенький?

Усі обернулись і побачили Бруднулю, у котрого фізіономія й справді була пістрявою від бруду, бо ж у цей день він не вмивався з самого ранку. Всім дуже сподобалося це слово, і відтоді Бруднулю стали називати Пістрявеньким. Самому Бруднулі теж подобалось, коли його називали так, тому що виходило якось ніжніше й краще, ніж просто Бруднуля.

Розділ п'ятий Як Незнайко, Кнопочка й Бруднуля Пістрявенький поїхали мандрувати

— Гей, Пістрявенький, здрастуй! — гукнув Незнайко, коли Бруднуля підійшов зовсім близько. — Поглянь-но, а в нас уже автомобіль є!

— Пхе, диво яке! У Гвинтика й Шпунтика автомобіль кращий, ніж ваш, — відповів Бруднуля.

Він зупинився, засунув руки в кишені своїх сірих штанів і заходився оглядати переднє колесо автомобіля.

— А от і неправда, — сказала Кнопочка. — Цей автомобіль такий же, як у Гвинтика й Шпунтика. І, крім того, в Незнайка чарівна паличка є.

— Подумаєш, дивина! — знову відповів Пістрявенький. — Я, коли захочу, в мене буде сто чарівних паличок.

— Чому ж у тебе їх нема? — запитав Незнайко.

— А тому, що я не хочу.

Незнайко побачив, що його нічим не здивуєш, і сказав:

— Ми збираємось мандрувати. Хочеш поїхати з нами?

— Гаразд, — погодився Пістрявенький. — Умовили.

Він одчинив дверці, заліз в автомобіль і гордовито вмостився на задньому сидінні.

— Ну, можна рушати? — спитав Незнайко.

— Рушай, рушай! — сказала Кнопочка.

— Та ти рушай, тільки не вбивай до смерті, — додав Пістрявенький.

Незнайко повернув ключик на щитку приладів автомобіля і натиснув ногою на педаль стартера. Стартер скреготнув, наче заскріб по залізу, й мотор загурчав, працюючи на холостому ходу. Давши мотору прогрітися, Незнайко витиснув зчеплення, ввімкнув коробку передач і, відпустивши зчеплення, дав газ. Машина рушила. Незнайко спокійно крутив колесо керма, вмикаючи то першу швидкість, то другу, додавав і збавляв газ, примушуючи машину їхати то швидше, то повільніше. Хоча він і сам не розумів, для чого переводить той чи інший важіль, натискуючи ту чи іншу педаль, але робив щоразу те, що треба було, й ні разу не помилився. Це пояснювалося, звичайно, тим, що, завдяки чарівній паличці, він одразу навчився правити автомобілем і правив, як досвідчений шофер, котрий навіть не думає, що треба перемикати й на що натискувати, а робить усе за звичкою, машинально.

Проїжджаючи по вулицях, Незнайко навмисне натискував кнопку сигналу й гучно трубив, щоб привернути до себе увагу мешканців.

Йому хотілося, щоб усі бачили, як він хоробро сидить за кермом і нічого не боїться.

Проте мешканці Квіткового міста думали, що це їздять Гвинтик та Шпунтик, і ніхто не звертав на Незнайка уваги.

Поки автомобіль кружляв по місту, Кнопочка розпочала розмову з Бруднулею:

— Ти, Пістрявенький, як видно, ще не вмивався сьогодні?

— Ого, ще як умивався!

— Чому ж ти такий брудний?

— Значить, знову замурзався.

— Доведеться тобі ще раз умитися, тому що такого брудного не можемо взяти в подорож.

— А як це так «не можемо»? Самі умовили їхати, а тепер раптом «не можемо»! — обурився Пістрявенький.

Незнайко тим часом виїхав з міста і, під'їхавши до Огіркової річки, звернув на міст. У кінці мосту Кнопочка сказала:

— Ану зупини машину. Зараз Пістрявенький буде вмиватися в річці.

Незнайко під'їхав до берега й зупинив машину.

— Я протестую! — обурювався Пістрявенький. — Нема такого правила, щоб двічі на день умиватися!

— Ну, якщо не хочеш, то доведеться тобі тут залишитися. Ми без тебе поїдемо, — суворо сказав Незнайко.

— Це ж як — без мене? Що ж я, по-вашому, повинен назад пішки плентатись? У такому випадку везіть мене напад, туди, де взяли. Інакше я не згодний.

— Ну гаразд, дідько з ним, нехай їде брудний, — сказав Незнайко. — Не повертатися ж нам через нього назад.

— А якщо ми приїдемо до якогось чужого міста і всі побачать, що ми привезли з собою такого бруднульку? Нам же самим доведеться за нього червоніти, — сказала Кнопочка.

— Правильно, — погодився Незнайко. — Треба таки вмитися, Пістрявенький. Давайте, друзі, всі троє вмиємось, гаразд?

Почувши, що вмиватися треба буде не одному, Пістрявенький заспокоївся і сказав:

— Як же тут умиватися? Ні мила, ні рушника нема.

— Не хвилюйся, — сказав Незнайко, — все буде.

Він махнув чарівною паличкою — з'явилося три брусочки мила й три рушники. Пістрявенький хотів здивуватися, але згадав про своє правило нічому не дивуватись, і мовчки пішов до річки.

За кілька хвилин усі троє вже були вмиті й мчали на автомобілі до лісу. Кнопочка, як і раніше, сиділа спереду, поруч з Незнайком, а Пістрявенький ззаду, поряд з голубим ящиком. Дорога була звивиста й не зовсім гладенька. В деяких місцях з-під землі стирчало товсте коріння дерев, іноді траплялися рівчаки й вибої. У таких місцях Незнайко заздалегідь зменшував швидкість, щоб не дуже трясло. Кнопочка весь час оглядалась назад і з усмішкою позирала на Пістрявенького. Їй подобалося, що він став таким чистеньким і рум'яним.

— От бачиш, як гарно, — говорила вона. — Самому ж приємно, коли вмиєшся.

Пістрявенький сердито відвертався і навіть дивитися не хотів на Кнопочку.

— Ну, досить дутися, це нечемно, — сказала Кнопочка. — Там у тебе поряд морозиво в голубому ящику.

— А, то це морозиво! — зрадів Пістрявенький. — А я дивувався, що то за ящик?

Він дістав з ящика три порції морозива. Всі почали їсти. Незнайкові довелося виконувати одразу дві роботи: їсти морозиво й правити машиною. Однією рукою він тримав кермове колесо, а в другій у нього було морозиво, яке він старанно лизав язиком. Захопившись морозивом, Незнайко не побачив попереду вибоїни й не встиг своєчасно зменшити швидкість. Машину трясонуло так сильно, що Пістрявенький підскочив догори й ненароком проковтнув усю порцію морозива зразу. В руках у нього залишилася тільки паличка.

— Ти, братику, тихше! — сказав він Незнайкові. — Через тебе я проковтнув усе морозиво.

— Не біда, — відповів Незнайко. — Можеш узяти собі другу порцію.

— Гаразд, — заспокоївся Пістрявенький і дістав з ящика морозиво.

Кнопочка сказала:

— А ти, Незнайку, краще не їж морозива. Це відволікає увагу, і ми можемо потрапити в аварію.

— А ти теж не їж, — відповів Незнайко, — тому що мене це теж відволікає.

— Гаразд, я не буду, — погодилася Кнопочка.

— А я буду, тому що сиджу ззаду й нікого не відволікаю, — сказав Пістрявенький.

Незабаром вони виїхали з лісу, й машина помчала полем. Дорога йшла вгору, й нашим мандрівникам здавалося, що вони вже дісталися до самого краю землі, бо за горою, окрім неба, нічого не було видно.

— Треба було нам їхати в інший бік, тому що з цього боку земля, як бачите, вже кінчається, — сказав Незнайко.

— Так, — підтвердив Пістрявенький. — Трошки не розрахували. Ти на всяк випадок збав швидкість, а то не встигнеш загальмувати, й ми полетимо догори ногами. А найкраще повертай та поїдемо назад подалі од гріха.

— Ні, — відповів Незнайко. — Я давно вже хотів подивитися, що починається там, де кінчається земля.

Поки вони розмовляли, підйом закінчився, і перед очима мандрівників знову відкрився широкий краєвид. Унизу розстилалася широка долина, праворуч височіли пагорби, порослі зеленою травою і густими чагарниками. Удалині темнів ліс. Уся долина рясніла золотими кульбабами та синіми волошками. Особливо багато було білих квітів, котрі в коротульок звались «березовою кашею». Цієї «каші» було так багато, що земля місцями здавалась укритою снігом. Коли наші подорожні побачили перед собою стільки краси, в них аж дух перехопило від радості.

— Виявляється, земля тут ще не кінчається, — сказав Незнайко.

— Так, — підхопив Пістрявенький. — Земля виявилась більшою, ніж ми гадали. Таким чином, нами зроблено важливе наукове відкриття, і з цієї нагоди можна з'їсти ще одну порцію морозива.

З цими словами він засунув руку в голубий ящик, витяг з нього нову порцію морозива й заходився їсти.

Дорога пішла згори, й машина побігла швидше. Та скоро почався новий підйом, і мандрівникам знову стало здаватися, що вони опинилися на краю землі, але, як тільки підйом закінчився, перед ними розстелилась нова широчінь. Так повторювалось кілька разів.

— Кажуть, що земля безконечна і в який бік не поїдеш, кінця не буде, — сказала Кнопочка.

— Я гадаю, що це неправильно, — відповів Незнайко. — Ми, коротульки, дуже маленькі і не можем охопити своїм маленьким зором великих речей, тому вони й здаються нам безконечними.

— Я теж так гадаю, — підхопив Пістрявенький. — По-моєму, у всього є кінець. От, наприклад, у цьому ящику багато морозива, але в мене є підозра, що і йому скоро настане кінець.

Розмовляючи таким чином, Незнайко і його супутники мчали все далі й не помітили, як домчали до перехрестя доріг. Тут Незнайко зупинив машину, щоб вияснити, куди їхати далі: прямо, праворуч чи ліворуч. Біля перехрестя стояв стовп, а на ньому було три стрілки з написами. На стрілці, яка показувала прямо, було написано: «Кам'яне місто». На стрілці, яка показувала ліворуч, було написано: «Земляне місто». Й, нарешті, на стрілці, яка показувала праворуч, — «Сонячне місто».

— Ясна річ, — сказав Незнайко, — Кам'яне місто — це місто, збудоване з каменю. Земляне місто — це місто з землі, там усі будинки земляні.

— А Сонячне місто, виходить, по-твоєму, зроблене з сонця — так, чи що? — з насмішкою запитав Пістрявенький.

— Може бути, — відповів Незнайко.

— Цього не може бути, тому що сонце дуже гаряче і з нього не можна будувати будинки, — розсудливо сказала Кнопочка.

— А от ми поїдемо туди й побачимо, — сказав Незнайко.

— Краще поїдьмо спочатку до Кам'яного міста, — запропонувала Кнопочка. — Дуже цікаво подивитись на кам'яні будинки.

— А мені от хочеться глянути на земляні будинки. Цікаво, як у них коротульки живуть, — сказав Пістрявенький.

— Нічого цікавого нема. Поїдемо до Сонячного міста — і все, — одрубав Незнайко.

— Як — усе? Ти чого тут розпоряджаєшся? — обурився Пістрявенький. — Разом поїхали, значить, разом і вирішувати повинні.

Вони стали вирішувати разом, але однаково не могли ні до чого домовитись.

— Краще не будемо сперечатися, а підождемо. Хай який-небудь випадок підкаже нам, в який бік їхати, — запропонувала Кнопочка.

Незнайко й Пістрявенький перестали сперечатись. У цей час ліворуч на дорозі з'явився автомобіль. Він промайнув перед очима мандрівників і зник у тому напрямку, який показувала стріла з написом «Сонячне місто».

— От бачите, — сказав Незнайко, — цей випадок показує, що нам теж треба їхати до Сонячного міста. Але ви не журіться. Спочатку ми побуваємо в Сонячному місті, а потім можемо завернути до Кам'яного і до Земляного.

Сказавши це, він знову завів мотор, повернув кермо праворуч, і машина помчала далі.

Розділ шостий Пригоди починаються

Після повороту дорога пішла значно рівніша й ширша. Було помітно, що автомашини тут їздили частіше. Скоро назустріч нашим мандрівникам трапився автомобіль. Він промчав так швидко, що ніхто не встиг як слід розгледіти його. Через деякий час їх наздогнав другий автомобіль, і Незнайко побачив, що він був якоїсь незнайомої конструкції: низенький, довгий, з блискучими фарами, пофарбований у яскраво-зелений колір. Водій висунувся з машини, з цікавістю глянув на Незнайків автомобіль, після чого збільшив швидкість і зник удалині.

Дорога петляла між пагорбами, йшла то лісом, то полем. Несподівано мандрівники опинились біля ріки. Попереду заблищала вода, а над водою з одного берега на другий перекинувся міст. Посеред ріки, розтинаючи носом хвилі, ішов пароплав. У нього була велика труба, а з труби валили хмари диму.

— Дивіться, пароплав! — закричала Кнопочка і заплескала в долоні від радості.

Вона ні разу не бачила справжнього пароплава, тому що не бувала ніде, окрім Квіткового міста, а по Огірковій річці пароплави не ходили. Проте Кнопочка відразу догадалася, що це пароплав, бо часто бачила його на картинках у книжках.

— Давайте зупинимось і подивимось, — сказав Незнайко.

Виїхавши на середину мосту, Незнайко зупинив машину. Всі вилізли й, спершись на поручні моста, стали дивитись. На палубі пароплава було багато пасажирів-коротульок. Одні з них сиділи на лавочках уздовж бортів і милувалися красивими берегами, другі розмовляли між собою і навіть про щось сперечалися, треті прогулювалися. Були ще й такі, котрі тихо дрімали, влаштувавшись у м'яких кріслах з відкидними спинками. У цих кріслах дуже зручно було сидіти, задравши вгору ноги.

Коли пароплав проходив під мостом, Незнайкові, Кнопочці й Пістрявенькому було дуже добре видно всіх пасажирів на палубі.

Несподівано міст окутався клубами диму, що валив з труби пароплава. Незнайко закашлявся, задихаючись від диму, але все-таки побіг на другий бік мосту, щоб подивитись услід пароплаву. Кнопочка й Пістрявенький побігли за ним. Коли дим розвіявся, пароплав уже був далеко.

За хвилину наші подорожні знову сиділи в автомобілі і їхали далі. Незнайко весь час згадував про пароплав і не > переставав дивуватися.

— Оце-то пароплав! Ніколи не повірив би, що таке здоровидло може по воді плавати.

Кнопочка теж дивувалась. А Пістрявенький спочатку хотів здивуватися, але потім згадав своє правило нічому не дивуватись і сказав:

— Теж мені диво — пароплав! Просто великий човен.

— Ти ще сказав би: просто велике корито! — відповів Незнайко.

— Чому — корито? Якби було корито, я і сказав би — корито, а я кажу — човен.

— Слухай, Пістрявенький, ти краще мене не сердь! Водія, не можна нервувати, коли він за кермом сидить, бо станеться аварія.

— Виходить, я маю казати неправду, якщо ти сидиш за кермом?

— Яку неправду? Ніби я вчу тебе казати неправду! — спалахнув Незнайко. — Слухай, Кнопочко, скажи йому, а то я за себе не відповідаю!

— Замовкни, Пістрявенький, — сказала Кнопочка. — Охота тобі за дрібниці сперечатися!

— Добрі мені дрібниці: назвав пароплав коритом! — гарячкував Незнайко.

— Я сказав — човен, а не корито, — відповів Пістрявенький.

— Ну я прошу тебе, Пістрявенький, перестань. Краще їж морозиво, — вмовляла його Кнопочка.

Пістрявенький знову взявся за морозиво й на часинку замовк.

Машина, як і раніше, мчала серед ланів та лугів. Перед очима подорожніх відкривались усе нові далі. Через деякий час попереду показалася залізниця, уздовж якої стояли телеграфні стовпи з напнутими між ними електричними дротами. Вдалині пихкотів паровоз і тягнув за собою цілу валку вагонів.

Труба в цього паровоза стирчала не вгору, а була загнута назад. Тому-то, коли з труби виривалася пара, вона вилітала назад, і реактивна сила штовхала паровоз вперед. Так він і рухався.

— Дивіться, поїзд! Поїзд! — захоплено закричала Кнопочка.

Вона вперше бачила поїзд, але впізнала його по картинці, так як і пароплав.

— Диви, справді-таки поїзд! — здивувався Незнайко.

Пістрявенький, який і цього разу вирішив не дивуватися, сказав:

— Пхи, дивина — поїзд! Поставили будиночки на колеса, самі залізли в них і раденькі, а паровоз тягне.

— Слухай, Кнопочко, що це таке? Знову він мені нерви псує! — вигукнув Незнайко.

Пістрявенький презирливо пирхнув:

— Подумаєш, який ніжний: «нерви»!

— Я ось як дам тобі! — розсердився Незнайко.

— Тихше, тихше! Що це за слово «дам»? — обурилась Кнопочка.

— А чого він на мене каже — ніжний?

— Ти, Пістрявенький, не повинен обзивати його ніжним, — сказала Кнопочка. — Це негарно.

— Що ж тут негарного? — заперечив Пістрявенький.

— Ось як дам, то знатимеш, що негарного! — бурчав Незнайко. — Я за себе не відповідаю!

Дорога, по якій мчав автомобіль, перетинала залізницю, і Незнайко, засперечавшись з Пістрявеньким, надто пізно втямив, що, переїжджаючи через рейки, він може попасти прямо під паровоз. Він вирішив їхати швидше, щоб устигнути перетнути залізничне полотно раніше, ніж до цього місця підійде поїзд, але чим ближче під'їжджав до залізничної колії, тим ясніше бачив, що опиниться на переїзді одночасно з паровозом. Побачивши, що паровоз зовсім близько й що машина летить прямо під його колеса, Незнайко судорожно вчепився в кермо й сказав:

— Ну от! Я ж казав, що буде аварія!

Бачачи, що паровоз мчить прямо на них, Кнопочка від жаху стиснулась і затулила очі руками. Пістрявенький скочив на ноги і, не знаючи, що йому робити, стукнув Незнайка кулаком по маківці і закричав:

— Стій, телепню! Що ти робиш?

Розуміючи, що гальмувати однаково пізно, й побачивши, що проскочити перед паровозом уже не пощастить, Незнайко став діяти кермом. У ту мить, коли здавалося, що зіткнення зовсім неминуче, він повернув праворуч і вискочив із своєю машиною на залізничне полотно перед паровозом. Автомобіль застрибав по шпалах, а за ним слідом, важко пихкаючи, як величезне зле чудовисько, гнався паровоз. Сидячи ззаду, Пістрявенький відчував, як його обдає теплом від паровоза. Поряд з ним підскакував на сидінні ящик л морозивом. Пістрявенький боявся, щоб морозиво не вискочило з машини, тому однією рукою тримав ящик, а другою держався за спинку сидіння.

— Незнайку, любий, натисни! — тремтячим од страху голосом просив Пістрявенький. — Слово честі, більше ніколи з тобою не сперечатимусь.

Незнайко натискав на всі педалі, але не міг збільшити швидкості. Звернути вбік він теж не міг, тому що залізнична колія йшла по крутому насипу і з'їхати вниз було неможливо.

Відчувши, що зіткнення не сталося, Кнопочка розплющила очі й, обернувшись назад, побачила паровоз, який переслідував їх по п'ятах. На паровозі теж лише в цю мить помітили автомобіль. Кнопочка бачила, як з вікна паровозної будки виглянув машиніст-коротулька й навіть роззявив од подиву рота, коли побачив, що попереду мчить автомашина. Отетерівши з переляку, він смикнув за підйом і став давати тривожні свистки, потім відкрив клапан, і з-під коліс паровоза виклубочилася на_всі боки_пара. Боячись, щоб його не ошпарило, Пістрявенький сховався під сидіння.

Скинувши пару, машиніст увімкнув гальма, і поїзд почав повільно стишувати хід. Автомобіль, їдучи з попередньою швидкістю, став вириватися вперед. Відстань між ним і паровозом збільшилась, але Незнайко не помічав цього. Побачивши, що попереду залізничний насип був не такий крутий, як раніше, він звернув убік, і машина полетіла вниз. Наткнувшись на купину, вона раптово зупинилася, так що Кнопочка й Незнайко замалим не порозбивали лоби, а Пістрявенький за інерцією вилетів з-під сидіння разом з голубим ящиком. Пролетівши над машиною догори ногами, він вдарився об землю й лишився лежати нерухомо. Поїзд у цей час теж зупинився. Пасажири повискакували з вагонів, стали розпитувати одне в одного, що трапилось, але ніхто нічого не знав. Деякі з них спустилися з насипу й підбігли до Незнайка та його супутників. Побачивши, що Пістрявенький лежить нерухомо, всі обступили його. Хтось сказав, що треба скропити йому обличчя холодною водою, — тоді він отямиться. Та Пістрявенький, тільки-но почув про холодну воду, одразу схопився на ноги, очманіло подивився навколо і запитав заїкаючись:

— А де мо-мо-морозиво?

— Мо-мо-морозиво тут, — відповіла Кнопочка, також заїкаючись від пережитих хвилювань.

— То-то-тоді я спокійний, — відповів Пістрявенький.

Він підбадьорився, підняв із землі ящик і поставив його назад у машину. В цей час од паровоза прибіг помічник машиніста.

— Чи всі цілі? — закричав він здалека. — Ніхто не поранений?

— Ніхто, — відповів Незнайко. — Все благополучно.

— От і добре, бо машиніст до смерті перелякався, коли побачив, що ви попереду скачете. Досі не може до тями прийти, — сказав помічник.

— А ви куди їдете? — поцікавився Незнайко.

— Поїзд іде до Сонячного міста, — відповів помічник.

— Ми теж до Сонячного міста, — зрадів Незнайко.

— У такому випадку вам треба їхати по шосе, — сердито сказав помічник. — Хто ж їздить на автомобілі по залізниці.

— Та ми і їхали по шосе, а Пістрявенький сказав… Тобто спершу ми дивилися на пароплав… такий, знаєте, великий пароплав…

Незнайко почав докладно розповідати про пароплав і про те, як він засперечався з Пістрявеньким, але в цей час пролунав паровозний свисток.

— Прошу вибачення, — перебив Незнайка помічник, — нам пора йти, бо поїзд не повинен запізнюватися. Іншим разом ми охоче послухаємо вашу розповідь.

По цій мові він побіг до паровоза, який уже розводив пари. Пасажири кинулися до своїх вагонів.

— Стривайте, яким іншим разом? — кричав Незнайко. — Іншим разом ми ще, може, й не зустрінемось!

Але ніхто не слухав його. Поїзд рушив, і деяким коротулькам довелося вскакувати у свій вагон на ходу.

— Ну от! — ображено вигукнув Незнайко. — Не могли зачекати трошки. Адже найцікавішого я так і не розповів.

Розділ сьомий Мандрівка триває

Повернувшись на шосе, Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький мандрували собі далі. Пістрявенький, як і раніше, сидів ззаду й залюбки ласував морозивом. Він говорив, що дуже перехвилювався, коли вилетів з машини, а морозиво заспокійливо діє на нього. Кнопочка згадувала, як вона злякалась паровоза, а Незнайко захоплено розповідав, як він догадався в найостаннішу мить повернути машину, щоб уникнути зіткнення.

— Дивлюся, — сказав він, — прямо під паровоз летимо! Збільшити швидкість не можна, гальмувати пізно… Ну, думаю, зараз усім каюк!.. І раптом мені в голову щось ударило: повернути треба…

— Це я тебе по голові вдарив, — обізвався Пістрявенький. — Я злякався, розумієш…

— Розумієш, ти мене знову починаєш сердити! — зауважив Незнайко.

— Ну мовчу, мовчу! Тепер я знаю, що не можна сердити водія, коли він сидить за кермом.

У цей час наших мандрівників знову наздогнав автомобіль. Він був яскраво-жовтого кольору. В ньому їхали двоє коротульок. Той, який сидів за кермом, навмисне збавив швидкість, щоб оглянути Незнайкову машину. Коротулька, який сидів з ним поруч, уважно подивився на Пістрявенького й сказав з посмішкою:

— А тобі, голубчику, не завадило б трошки вмитися.

Вони обидва зареготали, після чого водій збільшив швидкість, і машина пішла вперед.

Незнайко й Кнопочка оглянулись назад і побачили, що на щоках, на лобі, на носі й навіть на вухах у Пістрявенького з'явилися брудні плями й смужки.

— Що з тобою? — здивувався Незнайко. — Ти ж умивався недавно.

— Як недавно? Зовсім давно, — відповів Пістрявенький.

— Але ж ми разом з тобою вмивалися. То чому ж ми чисті? — запитала Кнопочка.

— Сказала! — усміхнувся Пістрявенький. — Ви спереду сидите, а я ззаду. От на мене вся пилюка й летить.

— Якщо ми спереду, то на нас іще більше пилюки має попадати, — сказав Незнайко.

— Ну, я не знаю, як це у вас там виходить, — махнув рукою Пістрявенький.

Насправді, звичайно, в усьому була винувата пилюка. Вона не дуже пристає до обличчя, коли воно не липке, але в Пістрявенького обличчя було липке, тому що він безперестанку їв морозиво, яке розставало в нього в руках і розмазувалось по щоках, по носі, навіть по вухах, залишаючи повсюди мокрі смуги. До цих смуг добре прилипала дорожна пилюка. Смуги поступово підсихали разом з прилиплою до них пилюкою, і таким чином на обличчі збиралася грязюка.

— Доведеться тобі, Пістрявенький, знову вмитися, як тільки трапиться по дорозі ставок або річка, — сказала Кнопочка. — Зовсім не цікаво, щоб з нас кожен сміявся!

— А хто дав їм право з нас сміятися? — обурився Пістрявенький. — Якби ми їх наздогнали, то я показав би їм, як сміятися! Шкода тільки, що ми повземо, як черепахи!

— Хто черепахи? Ми черепахи? — образився Незнайко.

— Звичайно, — відповів Пістрявенький. — Спробуй-но дожени цю жовту машину! Бачиш, як вона далеко втекла.

Жовтий автомобіль і справді виднівся вдалині маленькою цяткою.

— Дурниці! — відповів Незнайко. — Зараз доженемо.

Він заходився переводити важелі, натискувати на кнопки, педалі. Машина поїхала швидше, але не могла наздогнати жовтий автомобіль, що мчав попереду.

— Ну, де нам тягатися з ними! — підбурював Незнайка Пістрявенький. — Не та система!

— Нічого, — відповідав Незнайко. — От побачиш! Зараз я підогрію більше…

— Облиш краще, Незнайку, бо знову в аварію попадемо, — сказала Кнопочка.

— Заспокойся, нікуди ми не попадемо, — безтурботно сказав Незнайко.

Незнайко підігрів більше. Це теж не допомогло. Скоро, проте, дорога пішла вниз. Водій жовтої машини став трохи пригальмовувати, щоб машина не дуже розганялася на спуску.

Незнайко, навпаки, відпустив гальма, і його машина покотилася дедалі швидше й швидше. Попереду, під горою, протікала ріка. Через неї вів дерев'яний міст. Він був вузенький, так що могли розминутися тільки дві машини. До того ж посеред мосту, невідомо з якої причини, зупинилася вантажна машина. Але Незнайко не звернув на неї уваги і хвалькувато сказав Пістрявенькому:

— Зараз дожену!

— Дожени, дожени! Я йому скажу, кому з нас треба вмитися! — відповів Пістрявенький.

Водій жовтої машини спустився на гальмах з гори, в'їхав на міст і зупинився поряд з вантажною машиною, щоб запитати водія, чому він зупинився й чи не потрібна допомога.

Скотившись на великій швидкості з гори й вискочивши на міст, Незнайко несподівано побачив, що обидві машини загородили проїзд, і тепер уже не можна було звернути вбік, бо перешкоджали поручні мосту. З переляку в Незнайка похолола спина. Тисяча речей пригадалася йому за одну мить, і справа кінчилася б, напевно, сумно, якби він не згадав про чарівну паличку. В ту хвилину, коли вони вже були біля вантажної машини й Кнопочка, очікуючи страшного удару, знову затулила руками очі, Незнайко схопив чарівну паличку й, махнувши нею, швидко сказав:

— Хочу, щоб ми перестрибнули через ці машини!

Одразу ж автомобіль підстрибнув угору, та так високо, що в Незнайка перехопило віддих. Він глянув униз і подумав:

«Що, як бухнемося з такої висоти! Мабуть, і кісток не позбираєм!»

І знову, махнувши паличкою, він сказав:

— Хочу, щоб ми летіли, як на літаку!

Й одразу ж в автомобіля з'явилися маленькі крила, і він полетів над землею все вище й вище. В той же час ззаду почувся крик. Незнайко озирнувся і побачив, що Пістрявенький випав з машини й теліпався позаду в повітрі, вчепившись руками за бампер. Узявши в зуби чарівну паличку, Незнайко переліз через спинку переднього сидіння і, вхопивши Пістрявенького за курточку, намагався втягнути його назад у машину. Але це виявилось йому не по силі, бо тягнути можна було однією рукою, а другою доводилося триматися за кузов машини. Побачивши, що Пістрявенький геть знемагає, Незнайко хотів сказати Кнопочці: «Візьми в мене з рота паличку й скажи, щоб машина спустилася вниз». Але тому, що в нього в зубах була паличка, то замість цих слів вийшло:

— Фіжми в жене ж вота хахичку й фи-фи-фи…

Звичайно, Кнопочка не могла нічого второпати й запитала:

— Що?

— Фофофи, аф фи, фафочка!

Незнайко так сердито блиснув очима, що Кнопочка одразу зрозуміла, що ці слова мали означати: «Поможи, ах ти, мавпочка!» Вона швидко перелізла на заднє сидіння й допомогла Незнайкові втягти Пістрявенького в машину. Пістрявенький сів на своєму місці. Він так перелякався, що на деякий час йому відібрало язик. Незнайко знову сів за кермо й, глянувши вниз, побачив, що вони забралися на страшенну височінь. Унизу вузенькою стрічкою петляла дорога, по якій вони щойно їхали. Відчувши, що в нього починає перехоплювати віддих од сильного зустрічного вітру, Незнайко махнув паличкою і сказав:

— Хочу, щоб ми спустилися знову на землю… Егей! Тільки не так швидко! — закричав він, відчуваючи, що машина рухнула вниз, ніби провалилась у повітряну яму.

Машина стала знижуватися плавно. Деякий час вона летіла над дорогою, спускаючись усе нижче; нарешті колеса торкнулися землі, але так м'яко, що не відчулося навіть поштовху. Крила з машини зникли. Пістрявенький потроху оговтався і знову взявся за морозиво.

Невдовзі наших мандрівників наздогнав інший автомобіль. Шофер повів свою машину поряд з Незнайковою і затіяв розмову.

— Що це за автомашина, якої конструкції? — запитав він.

— Це конструкція Гвинтика й Шпунтика, — відповів Незнайко.

— А на чому працює — на дьогті чи на мазуті?

— На газованій воді з сиропом. З води, розумієш, виділяється газ, попадає в циліндр і штовхає поршень, який через передачу крутить колеса. А сироп — для змазки, — пояснив Незнайко.

— Отож я їду ззаду й чую, неначе сиропом пахне, — сказав шофер.

— А твоя машина теж на газованій воді? — запитав Незнайко.

— Ні, моя на спирті. В циліндр, розумієш, усмоктуються випари спирту і спалахують від електричної іскри. Пари, згоряючи, розширюються і штовхають поршень, а поршень крутить колеса. Щоб потужність була більшою, у машині роблять кілька циліндрів. У мене, наприклад, чотири циліндри, але бувають і восьмициліндрові. Машина може працювати й на бензині, але від бензину в повітрі лишається не дуже приємний запах. Од спирту ж ніякого запаху не залишається. А то є машини, котрі працюють на мазуті, так ті — фе-е!

Шофер навіть поморщив носа й покрутив головою.

— А Сонячне місто ще далеко? — запитала Кнопочка.

— Сонячне? Ні, тепер уже недалеко.

— А чому воно зветься Сонячним? Там будинки, чи що, із сонця? — спитав Незнайко.

— Ні, — засміявся шофер. — Його назвали Сонячним тому, що там завжди гарна погода й завжди світить сонце.

— Невже ніколи-ніколи хмар не буває? — здивувався Незнайко.

— Чому не буває? Бувають, — відповів шофер. — Але наші вчені придумали такий порошок: як тільки з'являться хмари, їх посиплять цим порошком, і вони одразу зникнуть. Це все, братику, хімія!

— Як же хмари посипати порошком?

— Ну, піднімуться вгору на літаку й посиплять.

— Але ж без хмар і дощу не буде, — сказала Кнопочка.

— А для дощу є інший порошок, — відповів шофер. — Посиплють трошки цього порошку, й одразу почнеться дощ. Тільки дощ ми робимо там, де треба — в садах, на городах. У місті теж робимо дощ, тільки не вдень, а вночі, щоб нікому не заважав. А коли треба квіти полити на вулиці, то просто поливаємо з гумової кишки.

— Видно, в Сонячному місті розумні коротульки живуть? — сказав Незнайко.

— О, в Сонячному місті всі мешканці такі розумні, що ніяк і не збагнути!

— А ви теж у Сонячному місті живете? — запитала Кнопочка.

— Еге, я теж, — сказав шофер.

Відповівши так, він став обдумувати свої слова і, обдумавши як слід, зрозумів, що, розхваливши мешканців Сонячного міста, він розхвалив і себе. Знітившись од своїх хвастощів, він почервонів, як редиска, й сказав, щоб приховати збентеженість:

— Ну, мені час. До побачення! — І, натиснувши на педаль, швидко поїхав уперед.

— Може, він і хороший коротулька, а може, й просто хвалько, — сказав Незнайко. — Не дуже віриться в те, що він тут про порошок молов.

Кнопочка сказала:

— Він почервонів наприкінці, а це означає, що в нього совість ще не зовсім пропала. А якщо совість є, то він може виправитись.

Розділ восьмий Циркулина й Планетарка

Дорога знову пішла вгору, а коли підйом закінчився, перед очима мандрівників відкрилась картина, якої нікому з них раніше не доводилось бачити. Можна було подумати, що хтось велетенський забрався на текстильну фабрику й розкатав по землі тисячі сувоїв яскравих полотен. Найдальші пагорби були ніби застелені смужками ситцю у дрібну цяточку: чорну, білу, жовту, зелену, червону. Ближче лежали смужки в горошину. Вони лежали так щільно одна до одної, що закривали всю землю. Ще ближче земля була покрита великими різнокольоровими смугами. Особливо яскраво виділялися жовті й червоні круги, що так і виблискували серед зелених полів.

— Наче хтось нарочито розкреслив землю циркулем і пофарбував, — сказала Кнопочка.

— Кому ж це заманулося розкреслювати землю циркулем? — відповів Незнайко. — Ось під'їдемо ближче — дізнаємось.

Що нижче спускався автомобіль згори, то гірше було видно круги, а потім вони й зовсім зникли. Дорога, по якій мчала машина, стала рівною, мов лісова просіка. Обабіч її тягнулися зарості маку. Це було схоже на те, як би ми з вами їхали лісом, тільки тут замість стовбурів дерев стояли довгі зелені стебла, а вгорі спалахували на сонечку червоні квіти маку.

Потім машина поїхала серед заростів моркви, полуниць, жовтої кульбаби. Потім знову почалися зарості маку.

— Тут, мабуть, якісь макоїди живуть, — сказав Пістрявенький.

— Це які ще макоїди? — запитав Незнайко..

— Ну, котрі мак люблять. Це вони, напевно, посіяли тут усе: — і мак, і моркву.

— Хто ж це стане так багатенно сіяти? Цього й за вік не з'їсти.

Скоро автомобіль виїхав із макових заростей, і наші мандрівники побачили недалеко від дороги якусь дивовижну машину, що скидалася чи то на механічну снігочистку, чи на трактор. Ця снігочистка повільно ходила по колу й косила траву. Незнайко навіть зупинив автомобіль, щоб подивитися, як вона працює.

Підійшовши ближче, наші подорожні побачили, що в передній частині був механізм, схожий на машинку, яка стриже волосся. Ця машина безперервно стригла траву, яка одразу потрапляла під ніж. Цей ніж безперервно сік траву на шматочки, після чого вона попадала на рухому стрічку, пливла вгору й опинялася між двома зубчастими барабанами, які швидко оберталися й ніби жували її зубами. Пережована трава зникала всередині механізму.

Земля позаду машини виявлялася зораною, тому можна було подумати, що всередині механізму є плуг, але зверху його не було видно. Ззаду були прироблені механічні граблі, які розпушували зорану землю, неначе борона. Збоку на машині був напис: «Циркулина».

Але найдивніше було те, що машиною ніхто не керував… Місце за кермом було порожнє. Незнайко і його товариші старанно оглянули машину з усіх боків, але не виявили ніяких ознак живої істоти.

— Оце так штука! — сказав Пістрявенький.

Він уже хотів був здивуватися, але вчасно схаменувся й замовк.

Кнопочка, яка не дуже цікавилась машинами, сказала, що вже пора їхати далі. Та Незнайко будь-що хотів таки дізнатись, у чому тут річ. Придивившись уважніше, він помітив, що серед поля стояв стовп, на який було намотано металевий трос. Кінець цього троса було прив'язано збоку до машини, яка ходила, таким чином, по колу, мов на прив'язі.

Трос поступово розмотувався і довшав, завдяки чому машина описувала дедалі більші кола.

— Ах, он в чому тут річ! — зрадів Незнайко. — Ану подивимося, що буде, коли весь трос розмотається.

Чекати довелось не дуже довго. Машина описала останнє, найбільше коло, сама зупинилась і загула: «Ту-у! Ту-у! Ту-у!»

Наче у відповідь на ці гудки, звідкись здалеку пролунав свист. Гудки припинилися. За хвилину почулося стрекотання, і наші мандрівники побачили коротульку, котрий їхав на якомусь кумедному мотоциклі на гусеничному ходу. Зіскочивши з мотоцикла, коротулька привітно поздоровкався з мандрівниками й запитав:

— Ви, мабуть, зацікавились роботою Циркулини?

— Це — сінокосилка, чи що? — спитав Незнайко.

— Ні, це так званий універсальний круговий самохідний посадочний комбайн, — сказав коротулька. — Цей комбайн скошує траву, потім зорює землю плугом, саджає зерна за допомогою механічної саджалки, що є всередині, і, нарешті, боронує. Але це ще не все. Ви вже, напевно, помітили, що скошена трава надходить усередину комбайна. Там вона подрібнюється, розтирається, змішується з хімічним добривом і зразу ж загортається в землю, завдяки чому створюється так зване комбіноване добриво, дуже корисне для рослин. Разом з добривом у землю при оранці вноситься активоване підживлення, яке сприяє швидшому проростанню посівів, завдяки чому нам вдається збирати два, три й навіть чотири врожаї за літо. Я забув сказати, що в передній частині машини, якраз за ріжучим пристроєм є ще пилосос. Його призначення — всмоктувати насіння бур'янів, яке може бути на землі разом з пилом. Насіння бур'янів розтирається жорнами й також іде на удобрення. В розтертому вигляді воно прорости не може й тому для посівів уже не страшне. Таким чином, комбайн не тільки оре, сіє і боронує — він ще удобрює землю, вносить підживлення і бореться з бур'янами. Тому він і називається універсальним.

— А для чого машина прив'язана до стовпа? — спитав Незнайко.

— Для того, щоб вона могла працювати без машиніста, — сказав коротулька. — Трос, яким її прив'язано до стовпа, приєднаний до кермового управління. Залежно від натягу троса кермо встановлюється таким чином, що машина робить більші й менші кола. Як тільки трос розмотається повністю, машина автоматично зупиняється і починає подавати гудки. Зачувши гудки, машиніст під'їжджає до комбайна й переводить його на іншу ділянку.

З цими словами машиніст-коротулька відчепив троса, сів за кермо ті під'їхав на комбайні до іншого стовпа. Тут він прив'язав комбайн до троса, зліз на землю і свиснув двічі в свисток. Комбайн загудів і закружляв навколо стовпа, розорюючи землю.

— От цікаво! — вигукнув Незнайко. — Невже машина може розуміти свистки? Звідкіля вона знає, що треба їхати, коли ви свиснете?

— Машина, звичайно, нічого розуміти не може, — сказав машиніст. — Але, якщо ви вивчали фізику, то повинні знати, що звук передається за допомогою коливання повітря. У механізмі комбайна є такий прилад, який перетворює повітряні звукові коливання в електричну енергію, а з допомогою електричної енергії уже можна вмикати той чи інший механізм комбайна. Так, наприклад, за допомогою одного свистка вмикається гальмо, за допомогою двох свистків заводиться мотор. Три свистки вмикають механізм лівого повороту, чотири — правого.

В цей час звідкись здалека долинули гудки: «Ту-у! Ту-у! Ту-у!»

— О, — сказав машиніст, — Планетарка закінчила роботу. Треба поспішати. Хочете побачити Планетарку? Це недалеко, за хвилину домчимо.

Усі погодились і вже хотіли сідати в машину, та коротулька сказав, що краще їхати всім на його мотоциклі. Здивовані мандрівники побачили, що в мотоциклі таке довге сидіння, на якому можуть уміститися всі четверо. Першим сів машиніст, за ним — Незнайко, потім Кнопочка, останнім — Пістрявенький.

Коротулька завів мотор, і мотоцикл заюзував по землі з такою швидкістю, що в усіх перехопило дихання. Справді, за хвилину чи півтори вони були біля другого комбайна, котрий зупинився, закінчивши обробіток круглого поля. Орудуючи свистком, машиніст перегнав машину до другого стовпа й пустив у хід. Збоку на машині було написано гарними літерами: «Планетарка».

— Ця машина іншої конструкції? — запитав Незнайко.

— Ні, конструкція така самісінька, — відповів машиніст.

— Чому ж та зветься Циркулиною, а ця Планетарною?'

— У нас кожна машина має своє власне ім'я, бо це значно краще ніж писати на машинах різні номери.

— А ви працюєте одночасно на двох машинах. Так і їздите на своєму мотоциклі від Циркулини до Планетарки? — запитала Кнопочка.

— Ні, в моєму розпорядженні десять машин: Ексцентрида, Концентрина, Рондоза, Циркулина, Завитка, Млинарка, Вертушка, Орбіта, Супутниця, Планетарка.

— І ви встигаєте доглянути всі десять? — здивувалася Кнопочка.

— А тут нічого складного нема. В мене залишається час навіть почитати книжку чи просто погрітися на сонечку. Але якщо сказати по правді, то машини ці вже застарілі і мають ряд недоліків.

— А які в них недоліки? — поцікавився Незнайко.

— По-перше, в них дуже маленький радіус дії, бо ж управління здійснюється за допомогою троса. А трос не можна подовжувати безконечно. Тому машину часто переводимо з місця на місце й обробляємо невеликі поля, а це дуже непродуктивно.

— А хіба можна обійтися без троса? — спитав Незнайко.

— Можна. В нових сучасних машинах замість троса застосовано радіомагнітний зв'язок. У центрі поля встановлюється потужний радіомагніт, тобто такий магніт, котрий діє на величезній віддалі. Таким же радіомагнітом, але менших розмірів, устатковане кермове управління комбайна. Чим ближче обидва магніти один до одного, тим сильніший зв'язок і тим більше повертається кермо. Чим далі магніти, тим зв'язок менший і тим менший кут повороту керма. Таким чином, комбайн описує спочатку невеличкі кола поблизу центрального радіомагніту, але з кожним обертом кола збільшуються і можуть досягти необмежених розмірів. Коли хочете, я можу показати вам роботу такого радіокомбайна.

— А це далеко? — спитала Кнопочка.

— Ні, зовсім близько. Нам треба зійти он на той пагорб. З нього все видно.

Усі з радістю погодились і, сівши на гусеничний мотоцикл, поїхали.

Розділ дев'ятий Радіолярія

Гусеничний мотоцикл відрізняється од звичайного тим, що його рух здійснюється не колесами, а за допомогою гусеничного ходу, на зразок того, як у гусеничному тракторі. На відміну од трактора, в якого дві гусениці, мотоцикл має всього одну гусеницю, а тому при їзді на ньому необхідно балансувати, як при їзді на двоколісному велосипеді. Тракторні гусениці виготовляються з металу, а в мотоциклах застосовуються гумові гусениці. Цим досягається необхідна плавність руху, велика швидкість і виняткова прохідність машини. Гусеничний мотоцикл пройде по найгіршій дорозі й навіть там, де нема ніякої дороги.

Про все це розповів нашим мандрівникам їхній новий знайомий. Довідавшись, що вони їдуть до Сонячного міста, він дуже зрадів і сказав, що сам живе в Сонячному місті, а зовуть його Калачик.

Розмовляючи з Калачиком, подорожні швидко домчали до пагорба й поїхали вгору. Підйом був такий крутий, що Пістрявенький, який сидів ззаду, почав зсуватися з сидіння. Нарешті він відчув, що йому майже ні на чому сидіти, й закричав:

— Ей, ей! Постривайте! Я зараз, здається, падатиму…

Не встиг він це сказати, як упав на землю. Не виїхавши па пагорб, Калачик зупинив машину й кинувся на допомогу, Пістрявенькому. Незнайко й Кнопочка побігли за ним.

Побачивши, що Пістрявенький цілий і неушкоджений, усі зраділи, а Калачик сказав:

— Величезна перевага гусеничного мотоцикла полягає в тому, що через відсутність коліс, сидіння розташоване низько, а тому при падінні ви не можете вдаритися так сильно, як це буває, коли падаєш з мотоцикла звичайного.

Тепер наші подорожні знову були на високому пагорбі й знову побачили круги, які вони спостерігали раніше.

— Ах, — закричала Кнопочка і навіть заплескала в долоні, — я здогадалася! Круги на землі — це і є поля, які орють ваші машини.

— Цілком правильно, — підтвердив Калачик. — Чорні круги, які ви бачите он там праворуч, — це недавно зорані поля. На них ще нічого не виросло. Там, де вже з'явилися сходи, круги зелені. Червоні круги — це макові поля. Жовті круги — то цвіте кульбаба.

— А білі? — спитала Кнопочка.

— Білі — теж кульбаба, але вже дозріла, з пушинками.

— А для чого ви сієте кульбабу? Їдять її, чи що? — здивувався Незнайко.

— Ні, не їдять, звичайно, але з коріння кульбаби добувають гуму, із стебел — різноманітні пластичні маси й волокнисті речовини для приготування тканин, з насіння — олію.

— Скажіть, — запитав Пістрявенький Калачика, — мені ось що трошечки незрозуміло: мені незрозуміло, що кольорові круги, — це поля, на яких ростуть… Ну, скажімо, мак чи кульбаба, а он там, удалині, вся земля наче в горошинах — що це?

— Те, що вам здається невеликими горошинами, — то це такі ж круглі поля, тільки вони далеко від нас і тому здаються маленькими.

— Ну, це кожному ясно, — сказав Пістрявенький. — А он там далі зовсім якась дріботня: якісь плямочки, цяточки…

— Це теж круглі поля, але вони ще далі від нас і тому здаються такими крихітними.

— Скільки ж треба було машин, щоб виорати стільки полів? — запитала Кнопочка.

— Десять машин, — відповів Калачик.

— Десять машин? — здивувався Незнайко. — Не може бути!

— Запевняю вас, — сказав Калачик. — Усе, що ви бачите навкруги, зорали десять машин, які я маю в своєму розпорядженні: Рондоза, Супутниця, Планетарка… Ну й інші.

— Та ж тут, мабуть, тисяча полів!

— Ні, не тисяча, а значно більше. От рахуйте: одна машина може зорати кругле поле за годину. Якщо вона працюватиме десять годин на день, то виоре десять полів. Усі десять машин зорють, виходить, сто полів за один день. За десять днів вийде в десять разів більше, тобто тисяча. Оскільки ж ми збираємо за літо в середньому три урожаї, період оранки триває до ста днів. Отже, за сто днів вийде ще в десять разів більше, тобто десять тисяч полів.

— Десять тисяч полів! — вигукнув Незнайко. — Та це ж більше, ніж зірок на небі! І все ви один?

— Ні, я не один. Нас п'ятеро. Ми працюємо в чотири зміни, а п'ятий вихідний.

— Ну це все одно, — махнув Незнайко рукою.

— Зараз ви побачите роботу ще цікавішої машини, — відповів Калачик.

Мандрівники знову сіли на гусеничний мотоцикл і в одну мить вилетіли на верхівку пагорба, за яким відкрилася широка долина. На ній уже не було видно окремих кольорових кругів, горошин і цяточок. Усю долину займав один велетенський круг, який починався недалеко від підніжжя пагорба й кінчався вдалині на узліссі. Цей круг неначе складався з окремих кілець і був схожий на планету Сатурн, як її малюють у книжках з астрономії. У центрі була кругла біла будова, оточена широким чорним кільцем. Чорне кільце, в свою чергу, було опоясане золотаво-жовтим кільцем, за ним лежало ще ширше кільце — зелене і, нарешті, зовні було ще одне, найбільше, — чорне кільце.

— Усе це поле зорав один радіокомбайн, який сіє пшеницю, — сказав Калачик. — Навесні він почав обробляти землю всередині, навколо білої будови. Поступово він захоплював ширші й ширші кола. Через кілька днів у центрі вже зазеленіли сходи, потім пшениця заколосилася, потім стала дозрівати, а комбайн усе орав і орав. Зараз у центрі вже почав працювати збиральний комбайн. Він також ходить по колу й збирає пшеницю, в міру того, як вона дозріває. Бачите чорне кільце землі навколо білої будови? Там пшениця вже зібрана. Жовте кільце — це пшениця дозріває, зелене кільце — ще не дозріла. Зовнішнє чорне кільце — це виорана земля, на якій посіви ще не зійшли.

— А для чого біла будова в центрі? — запитала Кнопочка.

— Це елеватор і млин. Туди зсипають зерно. Там воно перемелюється і зберігається. На верхівці елеватора встановлено радіомагніт. Он бачите — вежка, схожа на маяк?

— А де ж сам радіокомбайн? — спитав Незнайко.

— Радіокомбайн — он ліворуч, на краю поля. Його погано звідси видно, та зараз ми під'їдемо «ближче.

Усі знову сіли на мотоцикл, спустилися з пагорба й, проскочивши по краю зораного поля, зупинилися біля комбайна, що був схожий на покритий бронею автобус з якимись чотирикутними воронками на дашку. В цього автобуса не було ні вікон, ні дверей, ні коліс, та до того ж він майже на половину зарився у землю. У передній частині машини був широкий отвір, збоку в нього був ніж, який, у міру просування комбайна вперед, підрізав землю. Дві залізні механічні руки, як у снігозбиральній машині, весь час загрібали підрізану землю разом з травою і запихали в отвір. Угорі над отвором був напис: «Радіолярія».

— Зверніть увагу ось на що, — сказав Калачик. — Ви бачите, що земля зникає всередині комбайна, більше нічого ви не бачите.

— Цілком правильно, ми більше нічого й не бачимо, — підтвердив Пістрявенький.

— А що ж відбувається усередині? — спитав Калачик і сам відповів: — Усередині земля розпушується, ретельно перемішується з добривом, підживленням і посівним зерном. Окрім того, там же знищується насіння бур'янів і личинки шкідливих комах.

— А як вони знищуються? — спитав Незнайко.

— Личинки знищуються за допомогою ультразвуків, а насіння бур'янів просто підсмажується, після чого воно втрачає схожість. Тепер подивіться на машину ззаду. Тут ви бачите такий самий широкий отвір. З нього висипається розпушена земля, в яку, я вже казав, внесено насіння, підживлення і добрива. Таким чином, там, де пройде комбайн, земля лишається зораною і засіяною. Машина працює цілу добу — і вдень, і вночі, і в дощ, і в спеку, і в холод, що, звичайно, дуже продуктивно.

— Виходить, за роботою цієї машини ніхто не стежить? — запитав Незнайко.

— Ні, за роботою Радіолярії теж треба стежити, але це здійснюється на відстані, — сказав Калачик. — Зверніть увагу на дзеркальну кулю, що встановлена спереду. Це кулевидний екран телевізійного передавача. В ньому відбивається і сам комбайн, і все, що робиться навколо нього. Відбитки ці за допомогою телепередавача передаються на центральну станцію радіокомбайнів: машиніст, який перебуває на центральній станції, бачить комбайн і все, що робиться довкола, на такому ж кулевидному екрані телеприймача. За допомогою радіосигналів він може зупинити машину, знову пустити в хід, повернути її у той чи інший бік, якщо раптом потрібно буде обійти якусь перешкоду.

— А чому машиніст сидить на центральній станції? Хіба він не може сидіти тут? — спитала Кнопочка.

— Якби машиніст керував одним комбайном, то міг би перебувати й тут, але він управляє шістнадцятьма комбайнами, котрі працюють на різних полях навколо Сонячного міста. На центральній станції встановлено шістнадцять таких кулевидних телеприймачів, і машиніст спостерігає одночасно, як іде робота на кожному з шістнадцяти комбайнів.

— А де розташована центральна станція? — запитала Кнопочка.

— Центральна станція розташована в Сонячному місті, на Західній вулиці.

— Ох і цікаво! — засміялась Кнопочка. — Виходить, таким комбайном можна обробляти землю, не виїжджаючи з міста.

— Так, — підтвердив Калачик. — І зважте, що не на одному комбайні, а на шістнадцятьох у шістнадцяти різних місцях, котрі лежать далеко одне від одного.

— Цікаво, що бачить машиніст на кулевидному екрані там, у себе на станції? — запитав Незнайко.

— Точнісінько те саме, що ми бачимо на цій дзеркальній кулі. Дивіться, на ній відбивається і передня частина машини, з механізмом, уся земля спереду й навколо, все небо й навіть ми з вами. Усе це, сидячи на станції, бачить і машиніст. Ось погляньте, я зараз подам сигнал машиністові, щоб він зупинив комбайн.

Калачик став перед комбайном і підніс руку вгору. Комбайн у ту ж мить зупинився, шум мотора вщух, і чийсь гучний голос запитав, як із бочки:

— Що трапилось?

— Нічого не трапилося! — закричав Калачик. — Я хотів перевірити, чи працює передавач.

— Телепередавач справний, — відповів голос.

— Продовжуйте роботу, — сказав Калачик і відійшов убік.

Мотор загудів знову, й машина рушила далі.

— Ох і цікаво! — сказала Кнопочка. — Значить, ця машина не тільки бачить, але ще й чує і розмовляє.

— Розмовляє і чує не машина, а машиніст, — відповів Калачик. — На машині встановлено гучномовець і мікрофон. Через мікрофон передаються сигнали на станцію по радіо, а вже зі станції — сюди. Якщо машиніст увімкне радіозв'язок, то почує, що ми тут говоримо, а ми почуємо через гучномовець, що говорить він.

— Нічого дивного, — сказав Пістрявенький. — Це як телефон.

— А на чому ці комбайни працюють — на спирті чи, може, на атомній енергії? — запитав Незнайко.

— Не на спирті й не на атомній енергії, а на радіомагнітній енергії, — відповів Калачик.

— А що це за енергія така?

— Це щось схоже на електричну енергію, тільки електрична передається по дротах, а радіомагнітна — через повітря.

— І ще одне питання мене цікавить, — сказав Незнайко. — Ви кажете, що машиніст на центральній станції бачить усе, що відбивається у цій дзеркальній кулі, а я теж тут відбиваюсь, виходить, він і мене бачить?

— Звичайно, — підтвердив Калачик.

Незнайко став думати, що вийде, якщо він раптом покаже машиністові язик. Адже машиніст так далеко, що нічого навіть зробити не може.

Підійшовши до кулі ближче, Незнайко злучив хвилину, коли на нього ніхто не дивився, і висолопив язика та ще й гримасу скорчив.

— Фе, як не соромно язика показувати! — загримів голос з гучномовця.

Незнайко засоромився. Він захіхікав, щоб приховати своє збентеження і пробурмотів:

— Я хотів перевірити, бачить мене машиніст чи ні, а він, виявляється, бачить.

— Бачить, бачить, тепер можеш не сумніватися, — відповів Пістрявенький. — А мені незрозуміла тільки одна річ: я ось розумію, яка це радіомагнітна енергія, і як управляється машина на відстані, і як машиніст бачить і чує, що хоче, розумію навіть, як розпушується у комбайні земля, як змішується вона з насінням, а от звідки в комбайні береться це саме насіння і на додачу ще добриво — цього я ніяк не второпаю!

— Ну, це пояснюється дуже просто, — засміявся Калачик. — Двічі на добу сюди привозять на вантажних машинах насіння, підживлення і добрива і засипають у отвір, що є у верхній частині комбайна.

— Тоді справді нічому дивуватися! — вигукнув Пістрявенький. — От якби насіння не засипали в комбайн, а воно само з нього сипалося й сипалося — тоді було б дуже дивно!

На цьому оглядини комбайна скінчились, і наші мандрівники вирушили назад. Цього разу Калачик об'їхав пагорб боком, щоб Пістрявенький знову не впав з мотоцикла на підйомі.

Розділ десятий Як Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький прибули до Сонячного міста

Через кілька хвилин Незнайко, Кнопочка, Пістрявенький уже сиділи в своєму автомобілі й, попрощавшись з Калачиком, мчали назустріч новим пригодам. Круглі поля скоро закінчились, і обабіч дороги стали попадатись будинки. Вони були маленькі, не більше як два поверхи, але дуже красиві: з високими гостроверхими дахами, пофарбованими в яскраві кольори, з верандами й терасками, з балкончиками й химерними вежами на дахах. У дворах стояли альтаночки й цвіли різні квіти.

Чим далі їхали мандрівники, тим частіше попадалися будинки. Шосе поступово перетворилось на широку міську вулицю. Будинки обабіч були все вищі й вищі. Дедалі більше з'являлось коротульок на тротуарах і автомобілів на бруківці. Незабаром машини рухались по вулиці безперервним потоком, заважали одна одній і зупинялися на перехрестях. Тут були такі машини, що їх Незнайко та його супутники вже бачили, але були й такі, з якими вони зустрілися вперше. Особливо багато було автомобілів, що скидалися своєю формою на іграшкових дерев'яних коників. Оці автоконики були на чотирьох ніжках, які закінчувалися внизу роликами, їздили на них верхи, всунувши в стремена ноги й тримаючись руками за вуха. Замість очей у них були фари, тобто освітлювальні ліхтарі, а замість рота — сигнальна труба, щоб лякати зівак-пішоходів. На таких автокониках їздили по одному й по двоє — один спереду, другий — ззаду, але були й чотиримісні, тобто такі, в яких два коники з'єднувались попарно.

Крім автокоників, тут були ще так звані спіралеходи. В цих машинах замість коліс діє гвинт або спіраль, так як у м'ясорубці. Коли гвинт крутиться, машина рухається вперед. Ці машини досить неповороткі, до того ж, коли спіраль крутиться, їх заносить убік. А втім цих недоліків не мають спіралеходи, устатковані двома спіралями, що крутяться в різних напрямках. Завдяки цьому машину не заносить убік, і, крім того, вона значно оперативніша на поворотах, бо ж для того, щоб зробити поворот, досить пригальмувати з того боку, куди хочуть повернути, тим часом, як у машинах з однією спіраллю нема бокових гальм, і для того, щоб повернути, треба пригальмувати просто ногою об землю, а від цього дуже швидко зношуються черевики.

А ще тут можна було побачити так звані реактивні роликові трубольоти. Ця машина являє собою довгу трубу на чотирьох роликах. Труба наповнюється реактивним пальним. Пальне згоряє всередині, і згорілі гази викидаються через хвостову частину труби, завдяки чому труба котиться вперед на роликах. Поворот здійснюється за допомогою керма, яке стоїть ззаду. Гарячі гази, які вириваються з хвостової частини, натискують на площину керма, й труболіт повертає, куди треба. Ці трубольоти не зовсім придатні для їзди влітку, тому що сидіти доводиться верхи на трубі, яка при швидкій їзді сильно нагрівається; зате взимку ця машина просто незамінна, бо замість роликів, розміщених унизу, ставляться полоззя, і труболіт набирає такої запаморочливої швидкості, що навіть перелітає через невеликі яри, до того ж на ньому сидиш, мов на теплій пічці, що особливо приємно в міцний мороз.

Крім описаних вище, були тут ще гусеничні велосипеди, й мотоцикли, й інші машини — і на колісному, і на гусеничному ходу. В Незнайка, який страх цікавився різними машинами та механізмами, розбігалися очі. Через це він замалим не стукнувся з зустрічною машиною і сказав:

— Прогуляємося краще пішки, а то нічого, мабуть, і не побачиш…

Він звернув до тротуару й зупинив машину. Друзі вилізли і пішли вулицею, роздивляючись навсібіч. А навколо було на що дивитися. По обидва боки вулиці стояли багатоповерхові будинки, які вражали своєю красою. Стіни будинків були прикрашені дивовижними візерунками, а вгорі під дахами були великі. картини, намальовані яскравими, кольоровими фарбами. На багатьох будинках стояли фігури різноманітних звірів, витесаних з каменю. Такі ж фігури були внизу, біля під'їздів.

По тротуару прогулювалися юрби малюків та малючок. Лунав сміх і жарти. Звідкись долинала музика.

Пройшовши кілька кроків, наші мандрівники побачили будинок не зовсім звичної архітектури. Поверхи цього будинку були розташовані уступами, тобто східцями, отже мешканці другого поверху могли ходити по даху першого поверху, мешканці третього поверху вільно гуляли по даху другого і так далі… В цьому будинку замість ліфта було поставлено ескалатор, тобто рухомі сходи, по яких можна було підніматися на найвищий поверх. Для того, щоб спускатися вниз,і другого боку будинку був спуск у вигляді жолоба, по якому можна було з'їжджати, сидячи на килимку. Ці килимки лежали в достатній кількості внизу біля ескалатора. Кожен, хто піднімався по ескалатору, прихоплював з собою килимок, щоб з'їхати на ньому, коли буде потреба спуститися вниз.

Наші мандрівники довго дивилися, як піднімались по ескалатору мешканці, котрі поверталися додому, й спускалися на килимках ті, що виходили з дому.

— Як ти гадаєш, Пістрявенький, що краще: підніматися на рухомих сходах чи спускатися на килимку? — запитав Незнайко.

— Треба спробувати те й те, а тоді вже можна буде вирішити, — відповів Пістрявенький.

— Це ти правильно придумав! — зрадів Незнайко. — Беріть килимки.

— А не страшно? — запитала Кнопочка.

— Нічого страшного! Інші ж їздять.

Усі взяли по килимку. Незнайко перший стрибнув на східець рухомих сходів, а за ним Пістрявенький з Кнопочкою. За хвилину вони вже були нагорі і, вдало зіскочивши з ескалатора, пішли по пласкому даху передостаннього поверху до спуску.

— Ану відійди-но вбік, я перший спущуся, — сказав Незнайко Пістрявенькому й підійшов до жолоба.

— Чому це ти перший? — здивувався Пістрявенький. — Хто придумав спускатися? Я придумав, я і спущусь.

Пістрявенький відштовхнув Незнайка, мерщій поклав у жолоб килимок і вже хотів сісти на нього, але килимок несподівано зісковзнув униз. Пістрявенький хотів схопити його, але не втримав рівноваги, впав у жолоб униз головою і помчав за килимком, ковзаючи на животі й завмираючи від страху. За мить він уже був унизу, вилетів на середину тротуару, збивши хмару пилюки..

— Ну от! — пробурчав він, зводячись на ноги. — Здійснив політ у світовий простір!

— Ну як, добре скотився? — гукнув зверху Незнайко.

— Прекрасно! — відповів Пістрявенький, спльовуючи пилюку. — Тепер ти спробуй.

Незнайко поклав свій килимок на дно жолоба, обережно сів на нього й поїхав. Спуск був нерівномірний. Нахил його то збільшувався, то зменшувався. Таке зменшення нахилу було на кожному поверсі для того, щоб зручніше було сідати. Як тільки нахил збільшився, Незнайко помчав з величезною швидкістю. Злякавшись, він почав хапатися руками за стінки жолоба. Від цього килимок висковзнув з-під нього і поїхав униз самостійно, а Незнайко погнався за ним щодуху на своїх власних штанцях.

Найкраще від усіх спустилася Кнопочка. Вона зручно вмостилася посеред килимка й, коли їхала вниз, не хапалася руками за стінки. Тому-то в неї все вийшло якнайкраще.

Вирішивши знову колись прийти сюди й покататись довше, мандрівники подалися далі.

Треба сказати, що вулиці в Сонячному місті були значно ширші, ніж в інших коротулячих містах, причому особливо широкі були тротуари. В кожному будинку була їдальня. Столи стояли не лише в їдальнях, але й на тротуарах. Скрізь за столами можна було бачити коротульок. Одні обідали, пили чай, каву або ситро; другі читали газету, розглядали журнали з картинками; треті грали — хто в лото, хто в доміно, хто в шашки або ще в щось інше. Особливо багато було шахістів, яких можна було побачити скрізь, де була можливість примоститися з шахівницею. Тут же серед вулиці йшли ігри в піжмурки, квача, класи, кота-мишки та інші рухливі ігри.

При кожній їдальні була ігротека, де зберігались настільні ігри. Окрім цього, в багатьох будинках були так звані прокатні пункти, де видавались напрокат велосипеди, самокати, тенісні ракетки, футбольні й волейбольні м'ячі, кеглі, пінг-понг, скраклі… Грали малюки в усі ці ігри скрізь: у скверах, на спеціальних майданчиках і в дворах. Хоча, коли казати по правді, то дворів у Сонячному місті не було, тобто, вірніше сказати, вони були, але між ними не було ні огорожі, ні парканчиків, ворота ніколи не замикалися, тому що й воріт ніяких не було. Якщо й попадалися місцями низенькі огорожі, то робились вони для захисту насаджень, а не для того, щоб загородити кому-небудь дорогу.

Відсутність огорож сприяла влаштуванню у дворах тенісних кортів, бігових доріжок, плавальних басейнів, футбольних, волейбольних, баскетбольних, крокетних, городошних та різних інших майданчиків. Коротульки могли вільно переходити із свого двору в інші й грати з сусідами в різні ігри, що дуже сприяло зміцненню здоров'я і розвитку м'язів.

Найбільше нашим мандрівникам сподобалось те, що майже в кожному будинку був театр або кіно. Особливо багато було лялькових театрів. Майже на кожному кроці рябіли написи: «Великий ляльковий театр», «Малий ляльковий театр»,

«Театр маріонеток», «Лялькова комедія», «Веселий петрушка» та інші. Для того, щоб глядачам не було влітку душно, в театрах було влаштовано двобічні сцени, з двома завісами. Одним боком сцена виходила в зал для глядачів, а другим боком — на вулицю. Таким чином, виставу можна було дивитися взимку з залу, а влітку — просто з вулиці або з двору. Досить було тільки повернути в другий бік декорації, винести з залу стільці й поставити на свіжому повітрі.

Незнайко з захопленням дивився на все, що творилося довкола, й тому весь час натикався на когось із перехожих. Це його дуже сердило. Звичайний перехожий, зіштовхнувшись з Незнайком, казав «пробачте», а Незнайко, замість того, щоб чемно відповісти «будь ласка», сердито бурчав:

— Та ну вас к бісу!

— Це негарно, — сказала йому Кнопочка. — Коли перед тобою вибачаються, ти повинен сказати «будь ласка».

— Іще чого захотіла! — відповів Незнайко. — Якщо кожному казати «будь ласка», то діждешся, що хтось і на голову сяде!

Тим часом вони підійшли до високого будинку з балконами, які були з'єднані між собою мотузяними драбинами. Такі самі драбини були протягнуті до балконів з вікон горішніх і нижніх поверхів. Ті драбини та ще мотузки, які тягнулись у всіх напрямках, надавали будинкові вигляду оснащеного, готового до плавання корабля. В будинку цьому жили пожежники, котрі весь час тренувалися, лазячи по мотузках та драбинах.

Незнайко задивився на цей дивовижний будинок, а через те, що будинок був великий, то Незнайкові довелося задирати голову дуже високо. Від того капелюх злетів з його голови. Незнайко нагнувся, щоб підняти капелюх, але тут раптом трапилася непередбачена пригода. Саме в цей час по вулиці йшов малюк на ім'я Листочок, і читав на ходу книжку, яка звалася «Кумедні пригоди чудового гусеняти Яшка». Цей Листочок був з тих книгопоглинателів, котрі можуть читати книги за будь-яких умов: і вдома, і на вулиці, і за сніданком, і за обідом, при світлі, і в темряві, і сидячи, і лежачи, і стоячи, і навіть на ходу.

Захопившись книгою й не помітивши, що Незнайко нагнувся за капелюхом, Листочок наштовхнувся на нього й упав. Падаючи, він повалив Незнайка й боляче вдарив його по голові ногою.

— Ну от, уже починають сідати на голову! — закричав Незнайко. — Ах ти осел!

— Хто осел? Я осел? — запитав, підводячись Листочок.

— А хто ж? Може, гадаєш, я? — кричав далі Незнайко.

— Не можу з вами погодитися, — ввічливо сказав Листочок. — Осел — це тварина на чотирьох ніжках, з довгими вухами…

— От ви і є ця сама тварина на чотирьох ніжках!

— Ні, це ви, мабуть, тварина на чотирьох ніжках!

— Я тварина на чотирьох ніжках? — спалахнув Незнайко. — Я вам докажу, хто з нас на чотирьох ніжках!

— Ану, докажіть, докажіть!

— І докажу!

— Брешете! Нічого не докажете!

— Ах, брешу! Виходить, я брешу? — кричав Незнайко, задихаючись від люті. Він тут же махнув чарівною паличкою і сказав: — Хочу, щоб оцей коротулька перетворився на осла!

— Мало чого… — почав Листочок.

Він хотів сказати: «Мало чого ви хочете», але саме на цьому слові перетворився на осла й, махнувши хвостом, пішов геть, постукуючи по тротуару копитами. Книжка, яку він упустив, так і лишилася лежати серед тротуару. Перехожих у цей час поблизу не було, й ніхто не бачив цієї незвичайної пригоди. Кнопочка й Пістрявенький не помітили, що Незнайко заґавився перед будинком з мотузяними драбинами, й пішли вперед. Коли Незнайко наздогнав їх, вони стояли перед високим будинком з великим написом поперек стіни: «Готель «Мальвазія».

— Отут ми й зупинимось, — сказала Кнопочка. — Мандрівники завжди в готелях зупиняються.

Троє наших друзів попрямували до під'їзду готелю.

Розділ одинадцятий Коли закінчився день

Опинившись біля входу в готель, наші мандрівники квапливо відскочили, тому що двері навстіж розчинилися, ніби хтось штовхнув їх ізсередини. Побачивши, що з будинку ніхто не виходить, Незнайко та його супутники ввійшли в приміщення, і двері за ними одразу ж зачинилися. Мандрівники злякано озирнулись довкола. Праворуч вели широкі сходи, ліворуч стояв стіл і декілька крісел. Прямо перед ними в стіні були чорні двері. Несподівано на тих чорних дверях спалахнув білий телевізійний екран. На ньому з'явилося зображення малючки. Вона була кругловида, рум'янощока й світлокоса. Її зачіску прикрашали два великих чорних банти. На вухах у неї були радіонавушники. На столі стояв мікрофон. Малючка привітно усміхнулась і сказала:

— Прошу вас підійти ближче.

Незнайко та його друзі несміливо підступили.

— Ви хочете зупинитись у готелі? — запитала малючка й, не діждавшись відповіді від розгублених мандрівників, заговорила далі: — Вільні кімнати є на п'ятому поверсі. Прошу вас увійти в ці двері й піднятися ліфтом.

Усміхнувшися ще раз, малючка зникла з екрана. Чорні двері, на яких містився екран, відчинилися. Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький увійшли туди й опинились у кабіні ліфта. Двері тут же зачинились, і кабіна стала підніматися вгору. На п'ятому поверсі вона зупинилась, і двері відчинилися знову. Подорожні вийшли в коридор, й одразу на стіні перед ними спалахнув екран, на якому з'явилось усміхнене обличчя тієї самої малючки.

— Ваш номер дев'яносто шостий, у кінці коридору праворуч, — сказала вона. — Але спочатку прошу кожного записати своє ім'я у зошиті, який лежить перед вами.

Незнайко розкрив зошит, прочитав записані в ньому на останній сторінці імена, тоді взяв ручку й написав з найсерйознішим виглядом: «Автомобільний мандрівник Незнай Незнайович Незнаєнко». Побачивши цей підпис, Пістрявенький навіть пирхнув від задоволення, потім на хвилину замислився, почухав кінчик носа і, взявши із стола ручку, старанно вивів у зошиті: «Іноземець Бруднуале Пістряніні». І лише Кнопочка без будь-яких викрутасів записала своє коротеньке ім'я у зошиті.

Покінчивши з цією справою, наші друзі попрямували по коридору повз безліч дверей. Побачивши двері, на яких було написано «№ 96» Кнопочка сказала:

— Номер дев'яносто шість. Нам сюди.

Незнайко відчинив двері, і всі опинились у просторому передпокої. На протилежній стіні знову спалахнув екран, і на ньому з'явилась та сама усміхнена малючка.

— От ви і вдома, — сказала вона. — Хочете відпочити з дороги? Ліворуч од вас двері в кімнати. Заходьте і влаштовуйтеся без церемоній. Свої капелюхи можете повісити тут у передпокої на вішалці або в шафі, що стоїть перед вами. Це удосконалена шафа-пилосос. Вона чистить одяг й автоматично висмоктує з нього пилюку. Праворуч двері до ванної кімнати. Може, хто-небудь із вас хоче прийняти душ або ванну чи хоча б просто вмитися? — запитала вона, з посмішкою глянувши на Пістрявенького.

— Ми вашу пропозицію обміркуємо, — відповів Пістрявенький.

— От, от обміркуйте, будь ласка! У кого-небудь є запитання?

— У мене є, — сказав Пістрявенький. — Хто ви, де ви і як вас звати?

— Я черговий директор готелю, моє місце в директорському кабінеті, а звати мене Лілія.

— А мене Пістрявенький, тобто… тьху! Бруднуале Пістряніні — от!

— У мене теж запитання, — сказав Незнайко. — Як увімкнути шафу-пилосос?

— Її вмикати зовсім не треба. Досить вам покласти в шафу свої речі й зачинити дверці, як механізм пилососа автоматично увімкнеться. Ще є запитання?

— Поки що більше нема, — відповів Незнайко.

Лілія кивнула головою Незнайкові й Кнопочці, потім перевела погляд на Пістрявенького, широко посміхнулась і зникла з екрана.

— Цікаво, чому вона весь час посміхається, — запитав Пістрявенький. — Як подивиться на мене, так одразу й посміхається.

— Ясно чому, — відповіла Кнопочка. — Як побачить, який ти в нас чистюля, так і не може утриматись од сміху.

Незнайко тим часом зацікавився обладнанням шафи-пилососа. Відчинивши дверцята, він заглянув усередину й побачив, що підлога й стеля шафи була в суцільних дрібних дірочках і своїм виглядом скидалася на бджолині щільники.

Незнайко поклав у шафу чарівну паличку, повісив на гачок капелюх, після чого зачинив дверцята й став прислухатися. Із шафи долинало приглушене гудіння, неначе з бджолиного вулика. Незнайко відчинив шафу — гудіння припинилося, зачинив — гудіння знову почулося.

— Ану, Пістрявенький, зараз ми зробимо дослід, — сказав Незнайко. — Я залізу в шафу, а ти мене зачини у ній. Мені хочеться побачити, як вона працює.

Відчинивши шафу, Незнайко заліз у неї, а Пістрявенький причинив дверцята. Опинившись у темноті, Незнайко почув гудіння, відчув, що на нього подуло вітром. Вітер дедалі дужчав і дужчав. За хвилину Незнайко вже не міг на ногах триматися. Його віднесло вбік і притиснуло до стінки шафи. Несподівано вітер змінив напрямок і подув у другий бік. Незнайка відкинуло до протилежної стінки. Після цього вітер подув знизу. Штани й сорочка на Незнайкові роздулися вбоки, ніби наповнились повітрям, волосся стало на голові дибки, й він відчув, що ось-ось полетить угору, як на повітряній кулі. Щоб утриматися внизу, Незнайко сів на підлогу й швиденько відчинив зсередини дверцята..

— Ну як, удався дослід? — спитав Пістрявенький, побачивши, що Незнайко перекошланий вилазить із шафи рачки.

— Цілком удався, — відповів Незнайко, — дуже цікавий дослід! Спробуй сам, якщо хочеш.

— А як там, у шафі, не страшно? — боязко запитав Пістрявенький.

— Зовсім не страшно! Тебе просто пропилососить трошечки — та й усе.

— А як це?

— Ну, це ніби на повітряній кулі летиш. Дуже цікаво! От залізай у шафу — побачиш. Не бійся!

Недовго думаючи, Незнайко вштовхнув Пістрявенького в шафу й зачинив дверцята. Декілька хвилин він з посмішкою прислухався до гудіння і глухих поштовхів, котрі чути було з шафи. Нарешті дверцята розчинились, і з шафи викотився Пістрявенький.

— Дуже цікаво! — сказав він, устаючи з підлоги. — Ану, Кнопочко, тепер твоя черга.

— Ще що вигадаєш! — відповіла Кнопочка. — Дуже мені треба займатися такими дрібницями!

— Ні, ти не кажи! Це не такі вже й дрібниці! Справа серйозна.

Але Кнопочка сказала:

— Не будемо гаяти часу. Ходімо краще подивимось кімнати.

Вона відчинила двері, й наші мандрівники увійшли до просторої кімнати з начищеною до блиску жовтою паркетною підлогою. Посеред кімнати стояв круглий стіл. Біля стін стояли буфет, великий диван, оббитий зеленим полотном, два м'яких крісла й кілька стільців. Біля вікна стояв невеликий стіл з шахами, шашками та доміно. В одному кутку кімнати стояв радіоприймач, а в другому — телевізор.

Поряд з цією кімнатою, по правий бік, була ще одна кімната, з двома ліжками, по лівий бік була третя кімната, з одним ліжком.

— Ця кімнатка буде моя, — сказала Кнопочка. — А ваша — де два ліжка.

— А середня кімната буде спільна, — сказав Пістрявенький. — Ми будемо тут слухати радіо, дивитись телепередачі, а також сидіти та обмірковувати різні питання. Насамперед я пропоную обговорити питання, як би пообідати…

— Про обід можеш не турбуватися, — сказала Кнопочка. — В кого є чарівна паличка, в того завжди буде і обід, і вечеря. Але тобі передусім треба помитись у ванні.

— Навіщо ж мені ще ванна, коли я вже пропилососився? — заперечив Пістрявенький.

— Хоча ти й пропилососився, але чистішим не став. Нізащо не сяду за стіл з таким бруднулею! Або йди купайся, або не будеш обідати!

Довелося Пістрявенькому скоритися. Він пішов до ванної кімнати й вирішив умити тільки обличчя, а Кнопочці сказати, що скупався весь. Підійшовши до вмивальника, він заходився вивчати його побудову. Над умивальником була дошка я пластмаси, що ніби правила за пульт управління. У центрі цього пульта було кругле дзеркало. Під дзеркалом містився ряд кнопок з малюнками. Під кнопками було декілька рукояток у вигляді рогульок. У верхній частині пульта, над дзеркалом стирчала широка вигнута трубка у вигляді рупора. Шд рупором був прикріплений до дошки їжакуватий валик. А що вище, під самою стелею, була ще одна вигнута трубка з наконечником, як у садової поливальниці. Обабіч дзеркала було декілька висувних шухлядок. Висунувши шухлядку, на якій було намальовано мило, Пістрявенький побачив, що в ній лежить брусочок мила. Заглянувши в шухлядку з зображенням зубної щітки, Пістрявенький побачив зубну щітку. В шухлядці з зображенням зубної пасти він знайшов тюбик з зубною пастою.

— Нічого дивного: що намальовано, те й лежить, — з задоволенням відзначив Пістрявенький і став розглядати кнопки, що були під дзеркалом.

Під однією кнопкою була намальована трубочка у вигляді рупора. Пістрявенький натиснув цю кнопку, й зараз же рупор, що стирчав зверху, трошки нахилився, і з нього подуло теплим повітрям.

— Ага! — зміркував Пістрявенький. — Це, без сумніву, трубка для просушування волосся після миття голови.

Він натиснув другу кнопку, під якою було намальовано щось схоже на йоржик для чистки посуду, й одразу йому на голову опустився їжакуватий валик і став крутитися, причісуючи волосся. Пістрявенький спочатку навіть присів од переляку, але, побачивши, що валик спокійно крутиться, осмілів і, підставивши під нього голову, сказав:

— Нічого страшного! Просто автоматична щітка для причісування волосся.

Покінчивши з причісуванням, він натиснув кнопку, під якою був намальований флакончик з одеколоном, і тут же з отвору, що був поряд з дзеркалом, в обличчя йому пирскнув струмінь одеколону. Пістрявенький не встиг навіть зажмуритись, як в очах у нього страшенно защипало. Протерши очі кулаками й розмазюкавши по щоках набіглі сльози, він сказав:

— Теж нічого дивного! Якщо намальовано одеколон, значить і пирскати повинно одеколоном. От якби був намальований одеколон, а пирскало, скажімо, чорнилом, це було б дуже дивно.

Слідом за цим він заходився вивчати рукоятки, що були під краном. Тут були якісь зовсім уже незрозумілі малюнки. Під однією рукояткою було зображення голого коротульки червоного кольору. Під другою був такий самий коротулька, але синенький. Під третьою рукояткою була намальована червона рука. Під четвертою — така сама рука, але синя. Нічого не второпавши в цих позначках, Пістрявенький крутнув одну рукоятку, й одразу на нього з шумом ударив потік поди. Пістрявенький подумав, що на нього знову починає пирскати одеколоном, і навмисне зажмурився. Поступово він зрозумів, що цього разу справа зовсім не в одеколоні, й, розплющивши очі, побачив, що його поливає водою з душу. Він уже хотів здивуватися, але вчасно схаменувся:

— Спокій! Дивуватися поки що рано. Я, здається, просто під душ потрапив.

Мокнути під холодним душем та ще одягнутим було не дуже приємно. Пістрявенький вирішив зупинити воду, але забув, яку крутнув рукоятку, й давай крутити навздогад то одну, то другу. Замість того, щоб припинити подачу холодної води, він увімкнув гарячу. Дощ, який сипався на нього згори, посилився і потеплів.

Одне слово, коли йому вдалося, нарешті, зупинити воду, він був мокрий з голови до ніг.

— Ну як, прийняв ванну? — запитала Кнопочка, побачивши, що Пістрявенький повертається до кімнати.

— Прийняв, — не вдаючись у подробиці, відповів Пістрявенький.

Тут лише Кнопочка помітила, що з нього течуть струмки води.

— Так ти наче одягнений купався? — закричала вона.

— А як же мені накажете її приймати? Там така хитра механіка, що, хочеш не хочеш, а тебе викупає одягненим.

— Яка хитра механіка? — зацікавився Незнайко.

— А от піди — й дізнаєшся.

Незнайко пішов і за хвилину повернувся теж з голови до ніг мокрий. Крім того, від нього валила пара, бо ж він увімкнув зразу гарячу воду.

— Горе мені з вами! — сказала Кнопочка.

Вона пішла до ванної і стала вивчати рукоятки, а Незнайко й Пістрявенький стояли ззаду й дивилися.

— От здогадайся спробуй, — сказав Незнайко, — чому там біля однієї рукоятки ціленького коротульку намальовано, а біля другої тільки руку відрубану.

— Ну, це зрозуміло, — сказала Кнопочка. — Якщо крутнеш рукоятку, де рука намальована, то вода поллється з умивальника на руки, а коли крутнеш рукоятку, де ціленький коротулька, то тебе обіллє всього з душу.

— Правильно! — підхопив Пістрявенький. — Усе просто. А чому один коротулька червоненький, а другий синенький?

— А це я вже знаю, — сказав Незнайко. — Відкриєш кран з червоною фігуркою, — тебе зразу ошпарить, і ти почервонієш від гарячої води, а відкриєш кран з синьою фігуркою — вода піде холодна, а від холоду ти й сам станеш синеньким. Усе ясно.

— Ну от, якщо все ясно, наливайте у ванну води й купайтеся, — сказала Кнопочка.

Після того, як Незнайко й Пістрявенький закінчили митися, ванна перейшла в розпорядження Кнопочки, а потім усі троє сіли до столу. Незнайко махнув чарівною паличкою і сказав:

— Столику, накрийся!

Одразу ж на столі з'явилася скатертина-самобранка. Вона розгорнулася сама… і яких тільки страв тут не стояло! їсти можна було що хочеш і скільки хочеш — їжі на столі не меншало. Незнайко й Пістрявенький сиділи за столом, закутані в ковдри, бо їхній одяг Кнопочка випрала й розвісила сохнути. Пістрявенький налягав головним чином на солодощі й шкодував лише за тим, що не може наховати цукерок у кишені. Якось він усе ж примудрився натягати цілу купу цукерок у своє ліжко під подушку.

Нарешті всі наїлись і встали з-за стола. Скатертина-самобранка згорнулась і зникла разом з їдою, так що й стола навіть прибирати не довелося. Кнопочка подивилась у вікно і з подивом помітила, що надворі вже ніч. Тоді вона сказала, що пора спати, й пішла до своєї кімнати. Незнайко й Пістрявенький теж пішли до себе: Погасивши електрику, вони по, — залазили в ліжка. Пістрявенький довго ще жував цукерки, а папірці кидав прямо на підлогу. Нарешті, він заснув з не-дожованою цукеркою в роті. А Незнайко довго не спав і все думав про те, що з ним сталося вранці. Йому здавалося, що вони виїхали з Квіткового міста не сьогодні й не вчора, а давно-давно… може, місяць тому. В цьому нічого дивного не було, бо ж коротульки дуже малесенькі, а для маленьких час тягнеться значно повільніше, ніж для великих.

Розділ дванадцятий Як Незнайко розмовляв із своєю совістю

Очі Незнайка поступово звикли до темряви кімнати. Довкола проступили невиразні обриси предметів. На стіні вже можна було побачити картину в широкій чорній рамі. Вона висіла якраз напроти ліжка, в котрому лежав Незнайко. В узголів'ї ліжка стояла маленька шафка — Незнайко спочатку подумав, що то звичайна тумбочка. Тепер він помітив, що тумбочка була зовсім не звичайна. Замість дверцят у ній була рівна стінка, вся втикана маленькими білими кнопками. Біля кожної кнопки були написи з назвою якої-небудь казки. Тут були й «Червона Шапочка», й «Хлопчик-мізинчик», і «Золотий півник», і «Пан Коцький». Зверху на тумбочці стояло дзеркало.

«Що ж це за штука така? — запитав сам себе Незнайко. — Може, коли натиснути кнопку, то із шафки вискочить книжка з казкою? Що ж, було б непогано почитати на ніч казочку».

Недовго думаючи, Незнайко натиснув одну кнопку. Та ніякої книжки з шафки не вискочило, а замість того почулася тиха, красива музика, й чийсь добрий, ласкавий голос почав поволі розповідати казку:

«Жили-були сестричка Оленочка та братик Іваночко. Якось пішли вони мандрувати…»

«Ага! — здогадався Незнайко. — Виходить, це просто машина, що розказує казки. Що ж, це навіть краще, ніж самому читати. Лежи й слухай, поки не заснеш».

У цей час дзеркало, яке стояло на тумбочці, засвітилося, на ньому з'явився зелений лужок. По лужку петляла доріжка, а по доріжці, взявшись за руки, йшли собі сестричка Оленочка та братик Іваночко.

Незнайко ліг на бік, щоб зручніше було дивитись, а голос тим часом розповідав далі:

«От ішли-ішли братик Іваночко та сестричка Оленочка — бачать ставок, а біля ставка пасеться череда корів. «Я хочу нити», — каже Іваночко. «Не пий, братику, бо станеш козликом», — відповідає Оленочка…».

Незнайко слухав-слухав, поки не прослухав усю казку.

Вона йому дуже сподобалася, тільки дуже шкода було бідного Іваночка, котрий перетворився на козлика. Це нагадало йому про малюка, якого він зустрів сьогодні на вулиці й перетворив на осла. Незнайко зовсім, було, забув про цього коротульку, а тепер усе думав про нього й думав. Він згадав, як перетворений на осла малюк пішов, постукуючи по тротуару копитцями, як, відходячи, повернув довговуху голову й, ніби з докором, глянув па Незнайка своїми добрими сумними очима.

Казочка давно закінчилась, а Незнайко лежав у темряві, перевертався з боку на бік і сумно зітхав. Він подумки розмовляв сам із собою, і від цього йому здавалося, що з ним розмовляє якийсь голос, котрий сидить у нього всередині. «Але ж він сам винуватий, — думав Незнайко. — Він же сам штовхнув мене! Що я, повинен мовчати?»

«Подумаєш, яка цяця! Вже й не штовхни його! — відповідав голос. — Ну, штовхнули тебе, і ти штовхнув би!»

«Штовхнув би! — пробурчав Незнайко. — Виходить, я битися повинен? Битися негарно!»

«Ич який! «Негарно»! — передражнив голос. — А те, що ти зробив, гарно хіба? А якби тебе хтось перетворив на осла?»

«А чого ж він штовхається?» — стояв на своєму Незнайко.

«Ну що ти завів: «штовхається, штовхається!» Адже ти знаєш, що він ненавмисно».

«Нічого я не знаю!»

«Знаєш, знаєш! Від мене, братику, не приховаєш!»

«А хто ти, що від тебе нічого навіть не приховаєш?» — насторожився Незнайко.

«Хто? — з усмішкою перепитав голос. — Ніби не знаєш? Та я твоя совість».

«А! — скрикнув Незнайко. — То це ти? Ну, тоді сиди собі й мовчи! Адже ніхто нічого не бачив і ніхто нічого мені не скаже».

«А ти боїшся, щоб тебе не вилаяв хто-небудь за твою паскудну поведінку? А мене ти зовсім не боїшся? І даремно. Я от почну тебе мучити так, що ти життю радий не будеш. Ти ще побачиш, що тобі стало б легше, якби хто-небудь дізнався про твій вчинок і покарав за нього. Ось устань зараз же й розкажи про все Пістрявенькому!»

«Послухай, — сказав Незнайко, — а де ти досі була? Чому ти раніше мовчала? В інших коротульок совість як совість, а її мене наче змія підколодна! Причаїться собі десь, сидить і мовчить… Діждеться, поки я зроблю щось не так, а тоді мучить».

«Я не така винувата, як ти гадаєш, — почала виправдуватись совість. — Усе лихо в тому, що я в тебе ще занадто маленька, незміцніла й голос у мене ще дуже слабенький. До того ж кругом часто буває шум. А особливо вдень. Шумлять автомобілі, автобуси, звідусіль долинають розмови або грає музика. А тому я люблю розмовляти з тобою вночі, коли кругом тихо й ніщо не глушить мого голосу».

«А, он ти чого боїшся! — зрадів Незнайко. — Зараз ми тебе заглушимо!»

Він знову натиснув кнопку на шафці й став слухати казку про Йоржа Йоржовича. Совість на мить замовкла, але невдовзі Незнайко знову почув її голос:

«Ти ось лежиш у м'якому ліжку під ковдрою, тобі тепло, добре, затишно. А ти знаєш, що робить коротулька, якого ти перетворив на осла? Він, певно, лежить на підлозі в стайні. Осли ж не сплять у ліжках. А може бути, що він валяється десь просто неба на холодній землі. У нього ж нема господаря, і доглянути його нікому».

Незнайко закректав з досади й неспокійно завертівся у ліжку.

«А може, він голодний, — провадив голос далі. — Він же не може попросити, щоб йому дали поїсти, бо він не вміє говорити. От якби треба було попросити що-небудь, а ти не міг би промовити ні слова!»

— Якась дурна казка! — пробурчав Незнайко. — Зовсім нічого заглушити не може.

Він почав натискувати інші кнопки й слухати інші казки, потім знайшов на боковій стінці шафки ряд музичних кнопок і став слухати різні марші, польки й вальси. Однак голос не змовкав ні на мить і торочив своє. Тоді Незнайко натиснув кнопку, біля якої було написано: «Ранкова зарядка». Й от серед ночі пролунав крик:

— Приготуйтесь до ранкової зарядки! Відчиніть кватирку, провітріть приміщення. Починаємо заняття з ходьби. Вдихніть глибоко, глибоко. 1-і… Раз, два, три, чотири!

Незнайко замарширував босоніж по кімнаті, потім став підскакувати: ноги в сторони, ноги вкупі, ноги в сторони, ноги вкупі, після чого почав нахилятись і присідати. Гриміла музика, чітко лунала команда. Незнайко старанно виконував усі вправи, але совість не вгавала й гула собі прямо у вуха:

«Розбуди Пістрявенького! Розбуди, розбуди, розбуди!»

Нарешті Незнайко не витримав, підійшов до ліжка Пістрявенького й затряс його за плече:

— Вставай, Пістрявенький, мені треба тобі щось розповісти.

Але де там! Пістрявенький заснув так міцно, що хоч з гармати стріляй. Тоді Незнайко згадав, що найбільше за все на світі Пістрявенький боїться холодної води. Він пішов до вмивальника, набрав у чашку води й почав бризкати Пістрявенькому в обличчя. Пістрявенький умить прокинувся й підскочив на ліжку.

— Що це за напасть! — запхикав він, протираючи очі. — Я вже вмивався сьогодні!

— Послухай, Пістрявенький, я тобі розповім одну річ, тільки ти обіцяй мені, що не скажеш про це Кнопочці.

— Та навіщо мені їй говорити?

— Ні, ти спершу пообіцяй.

— Ну, обіцяю, тільки швидше кажи. Спати хочеться!

— Розумієш, Пістрявенький, я сьогодні перетворив одного коротульку на осла.

— Ну й що тут такого? — відповів плаксиво Пістрявенький. — Невже заради цього мене треба серед ночі будити? Перетворив — ну й перетворив.

— Так йому, напевно, зовсім не хочеться ослом бути!

— Мало чого йому не хочеться. Ото ще!

— Ні, це все-таки недобре, Пістрявенький. Ти мене вилай за це.

— А для чого?

— Ну, мене, розумієш, совість мучить. Може, мені полегшає.

— Як же тебе вилаяти?

— Ну, придумай що-небудь.

— Не знаю, що й придумати… Зовсім, розумієш, не вмію лаятись.

— Ну, скажи, що я йолоп безтямний.

— Йолоп безтямний, — повторив Пістрявенький.

— Скажи: худобина туполоба.

— Худобина туполоба!

— Безглузда пика.

— Безглузда пика!

— Ну ще як-небудь.

— Ослячий дурень.

— Правильно!

— Ну як, полегшало?

— Ні, розумієш, не полегшало. Ти, видно, й справді не вмієш лаятись. Краще ти от що… Стукни мене кулаком добренько.

— А як стукнути — по спині чи по шиї?

— Давай по спині… Ось так, добре! А тепер стукни по шиї… Так! Ще разок… О! І ще бий, не бійся… Ой! Ну, годі, годі. Розмахався тут кулаками! Бо як дам! Зрадів, що битися можна!

— Сам же просив.

— Ну й що ж, що просив! Усьому треба знати міру.

Незнайко забрався знову в ліжко.

— Начувайся, я до тебе ще доберусь, — грозився він, чухаючи болюче місце, по якому вдарено. — Не хочеться зараз зв'язуватися.

— Свиня ти невдячна, ось що! — сказав Пістрявенький.

— Ич який! — відповів Незнайко. — То говорив — не вмію лаятись, а сам свинею обзиває.

На цьому розмова скінчилася, і обидва заснули.

Розділ тринадцятий Листочок і Буквочка

Малюк Листочок, про якого вже оповідалось у цій історії, був дуже хороший коротулька. Він жив у Сонячному місті, на Цукерковій вулиці. На цій же вулиці, тільки в іншому будинку жила малючка Буквочка. Ці Листочок та Буквочка прославилися тим, що дуже любили читати книги. Вони захоплювалися читанням до такої міри, що іноді навіть не ходили в театр і кіно, не слухали радіо й не дивилися телевізора, а замість цього сиділи й читали якусь цікаву книжку. Спочатку вони перечитали всі книжки, які були у них вдома, потім діставали книги в кого-небудь з приятелів і в книгарнях, нарешті записались до бібліотеки, тому що в бібліотеці завжди можна було взяти яку-небудь цікаву книгу.

Колись давно Буквочка й Листочок не були знайомі між собою. Але відтоді, як обоє записалися до бібліотеки, вони стали зустрічатися там, а коли поверталися з бібліотеки додому, то з цікавістю розмовляли про вже прочитані книги.

Незабаром вони потоваришували, й Буквочка, яка була дуже тямуща, вигадала таку річ: вона сказала, що вони з Листочком неекономно тратять час, бо ходять у бібліотеку вдвох, унаслідок чого в них залишається менше часу на читання. Було б значно економніше, якби в бібліотеку ходив хтось один і брав книги для обох, а щоб нікому не було кривдно, в бібліотеку можна ходити по черзі.

Так вони й робили: поки один іде в бібліотеку, друга сидить і читає книги.

Минали дні за днями. Листочок і Буквочка часто зустрічались, і скоро вони вже не могли прожити дня без того, щоб не поговорити одне з одним. Якось Буквочка сказала Листочкові, що тепер вона дуже «щаслива, бо є в неї друг, з котрим можна поговорити про книги. Листочок сказав, що він також дуже щасливий, але його весь час мучить думка про те, що не всі коротульки полюбили читання, а багато хто навіть, замість того щоб читати, тільки розглядає у книжках картинки, або, ще гірше, ганяє по вулицях футбольного м'яча або грає цілими днями в цурки-палки.

— Мені таких коротульок шкода, — говорив Листочок. — Вони самі не знають, якого задоволення позбавляють себе. Коли б вони захопилися читанням, то побачили б, як це цікаво.

Тут Буквочка на мить замислилась, а тоді сказала:

— А що, Листочку, як ми з тобою влаштуємо книжковий театр?

— Який книжковий театр? — не зрозумів Листочок.

— Ну це такий театр, у якому читають книги. В ньому, розумієш, нема ні акторів, ні декорацій, ані сцени. Є лише публіка, що сидить і слухає якусь цікаву книжку.

— Де ж ти бачила такий театр?

— Ніде. Я просто вигадала. Ми з тобою будемо вибирати найцікавіші повісті, казки або оповідання і будемо читати уголос по черзі.

Листочкові дуже сподобалася пропозиція Буквочки, і вони одразу взялися за діло. Спочатку вибрали декілька оповідань для читання, причому старалися вибирати так, щоб одне оповідання було зворушливе, друге — сумне, третє — веселе, четверте — страшне, п'яте — ще якесь, щоб на різні смаки.

Для свого театру вони знайшли дуже підходяще місце. Поряд з будинком, у якому жив Листочок, був двір — не двір, сад — не сад, а, вірніше сказати, щось схоже на маленький скверик. Цей скверик був обсаджений навкруги резедою, у центрі стояв стіл для охочих пограти в шахи або шашки, а довкола кілька лавочок, щоб можна було сидіти й дихати свіжим повітрям. Скверик був між двома будинками, і кожен, хто проходив по вулиці, бачив і стіл, і резеду, й лавочки.

— Отут ми й влаштуємо наш книжковий театр, — сказали Буквочка й Листочок.

Вони перетягнули стіл ближче до вулиці, поставили перед ним лавочки для слухачів, а для себе принесли з дому два стільці.

Потім Листочок збігав по. книгу з оповіданнями, а Буквочка принесла маленький бронзовий дзвіночок.

І от під вечір, коли в усіх театрах Сонячного міста залунали дзвінки, закликаючи глядачів до початку вистав, Буквочка теж стала дзвонити дзвіночком, а Листочок гукав:

— Ідіть сюди! Тут відкривається новий театр! Дуже цікаво буде! Займайте місця!

Коротульки, котрі проходили в цей час вулицею, почули його вигуки. Деякі з них сіли перед столом на лавочках і стали ждати. Листочок побачив, що всі лавочки вже зайняті, й сказав:

— Зараз перед вами виступить Буквочка. Вона читатиме оповідання.

Буквочка почала читати перше оповідання. Вона читала дуже добре, з почуттям, і всі слухали уважно-уважно, але якийсь коротулька, котрий сидів на передній лавочці, презирливо наморщив свого носа й розчаровано бовкнув:

— У, та тут просто книжку читають! Який же це театр!

— Якась казочка про білого бичка! Нічого нема цікавого, — докинув другий коротулька.

Вони вдвох підвелися й пішли. За ними стали виходити й інші коротульки. Скоро почувся дзвоник з театру, який містився в сусідньому будинку. Багато коротульок поскакували з місць і бігом подалися туди. Кінчилося тим, що всі слухачі розійшлися, крім одного малюка, який чомусь заснув. Буквочка й Листочок розбудили його й стали читати йому книжку далі, але він слухав не дуже уважно, весь час совався на лавочці, позіхав на весь рот і раз у раз клював носом. Нарешті він устав і теж пішов.

Таким чином, перший дослід закінчився невдало, а на другий день повторилося те саме. Спочатку публіки зібралося багато, але, як тільки Листочок почав читати, всі розбіглися. Буквочка була в розпачі і вже навіть хотіла заплакати, та Листочок сказав:

— Театр усе одно повинен працювати, є в ньому публіка чи нема. Коли нас ніхто не буде слухати, ми будемо читати самі собі.

Він посадив Буквочку на лавочку, де мала сидіти публіка, й став читати далі. Деякі перехожі зупинялись і, трохи послухавши, йшли своєю дорогою. Так було до тих пір, поки Листочок не почав читати смішне оповідання. У цей час вулицею проходили малюк і малючка. Вони зупинилися на хвилину, щоб послухати, потім зайшли в скверик і сіли на лавочку, їм дуже сподобалось, як Листочок читав, вони голосно сміялися. Перехожі на вулиці почули їхній сміх і теж зацікавились.

— Еге, тут щось смішне читають! — казали вони й заходили в скверик.

Невдовзі всі лавочки були зайняті. Коротульки слухали оповідання, стараючись не пропустити ані слова, й помирали від сміху. Коли це оповідання кінчилось, Листочок почав друге, потім ще й ще… Ніхто із слухачів не пішов, тому що всім було цікаво, а коли читання закінчилось, усі стали дяку-' вати Буквочці й Листочкові за втіху. Один найменшенький коротулька запитав, чи будуть вони й завтра читати, й коли дізнався, що будуть, сказав, що він і завтра прийде. Потім слухачі розійшлись, і цей найменшенький коротулька пішов, але за мить повернувся й запитав Листочка, — чи вони завтра читатимуть ті самі оповідання, що й сьогодні, чи якісь нові. Листочок сказав, що нові. Коротулька дуже зрадів, ще раз сказав, що завтра прийде, й пішов собі.

З того часу Буквочка й Листочок щоденно читали в скверику книжки. Спочатку вони читали коротенькі оповідання й казочки, потім стали розшукувати невеликі, але цікаві повісті, які можна було прочитати за один вечір, а потім стали читати й довгі повісті й навіть романи, на які доводилося тратити по кілька вечорів. З кожним днем у них збиралося дедалі більше слухачів, так що врешті-решт довелося поставити в скверику ще штук двадцять лавочок, а для читців зробили невеликі підмостки, на зразок театральної естради. Коли настала зима, для книжкового театру збудували в кінці скверика спеціальне зимове приміщення.

Жителі Сонячного міста дуже полюбили свій книжковий театр. Більшість із них стали самостійно читати книги, а потім з вдячністю згадували про те, що перше їхнє знайомство з книгою відбулось у книжковому театрі. Буквочка й Листочок дуже серйозно ставились до своєї справи. Вони, як і раніше, ходили по черзі в бібліотеку й брали там найцікавіші книги. Листочок казав, що раніше він був не такий щасливий, як тепер.

— Коли я читав яку-небудь цікаву книгу, то завжди радів, і мені дуже хотілося поділитися з ким-небудь своєю радістю, — згадував Листочок. — Мені хотілося прочитати цю книгу іншим коротулькам, щоб і вони були задоволені, але не міг же я виходити на вулицю і читати книгу кожному зустрічному! Зате тепер, коли у нас є книжковий театр, я можу читати книги всім, кому хочеться слухати. Від цього я відчуваю велике задоволення!

Так минав час, і все було благополучно, поки не сталася, жахлива пригода. Якось Листочок пішов у бібліотеку, а Буквочці сказав, що на зворотному шляху зайде до неї, а потім вони разом підуть у книжковий театр. Буквочка почекала, скільки було треба, але Листочок чомусь не прийшов. Спершу Буквочка подумала, що він затримавсь у бібліотеці, й не турбувалась, але потім почала турбуватись і вирішила вийти на вулицю, щоб зустріти Листочка. Вона дійшла до самої бібліотеки, але Листочка так і не зустріла; а коли прийшла в бібліотеку, то бібліотекарка сказала, що Листочок справді недавно був тут, узяв книгу про кумедні пригоди гусеняти Яшка й пішов. Буквочка подумала, що Листочок забув про те, що обіцяв зайти до неї. Вона пішла до нього додому, але вдома його теж не було. Буквочка вирішила, що він зустрів на вулиці кого-небудь з приятелів і зайшов до нього. Повернувшись додому, вона все ждала Листочка й весь час позирала у вікна, та Листочок не приходив.

Так минув день, і настав вечір. Буквочка взяла книгу для читання й пішла в книжковий театр. Вона сподівалася, що Листочок теж прийде туди, та коли прийшла у скверик, побачила, що Листочка нема й там. Усі лавочки вже були зайняті слухачами, які з нетерпінням очікували початку читання. Буквочка знала, що не можна примушувати публіку чекати, тому вона розкрила книгу й уже хотіла почати читання, але від хвилювання не могла вимовити ні слова. Щовечора за цим столом Листочок завжди був з нею, а тепер його раптом не стало. Буквочка вже не мала сумніву, що трапилось якесь нещастя. Серце її стиснулося від горя, голова немічно схилилась над книгою, а з очей закапали сльози.

Коротульки здивувалися, побачивши, що вона плаче. Всі обступили її, стали питати, що трапилося. Захлинаючись від сліз, Буквочка розповіла, що Листочок пропав. Усі почали втішати її, кажучи, що він напевно знайдеться. Але Буквочка не вгамовувалася. Вона сказала, що Листочок дуже неуважливий і до того ж у нього звичка читати книги на ходу. Повертаючись з бібліотеки й захопившись читанням книги, він міг наскочити на телеграфний стовп і розбити собі лоба. На перехресті він міг по неуважності переходити вулицю при червоному світлофорі й попасти під який-небудь автомобіль чи труболіт, які гасають по місту з такою шаленою швидкістю, що не встигають навіть загальмувати.

Коротульки були дуже зворушені горем Буквочки й вирішили їй допомогти. Одні їздили по всіх відділеннях міліції, інші відвідували лікарні, тому що коли на вулиці трапиться який-небудь випадок, то потерпілого неодмінно відвезуть або до лікарні, або в міліцію. Невдовзі вони об'їздили та обдзвонили по телефону всі відділення міліції і всі лікарні, але Листочка ніде не знайшли.

Кожне відділення міліції послало по кілька міліціонерів для розшуків Листочка. Розшуки тривали цілу ніч, але не дали ніяких наслідків. Тоді хтось додумався повідомити про це в газету. І от наступного ранку вийшла газета, в якій була надрукована вся ця історія про Буквочку й Листочка. Наприкінці газетної статті було сказано, щоб кожен, хто знає що-небудь про те, де перебуває Листочок, повідомив про це в редакцію.

Розділ чотирнадцятий Незнайко читає газету й дізнається, де шукати Листочка

Вранці Незнайка розбудив якийсь підозрілий шум. Уві сні йому почало здаватися, ніби поблизу задзижчала бджола чи запрацювала шафа-пилосос. Розплющивши очі, Незнайко побачив на підлозі, недалеко від ліжка, дивну маленьку машину, яка повзала по кімнаті від однієї стіни до другої і без упину дзижчала. На вигляд вона нагадувала собою черепаху: така ж напівкругла у верхній частині й плеската знизу. Незнайко зіскочив з ліжка й, зігнувшись у три погибелі, ходив за машиною слідом, намагаючись розгледіти її. Вона була пофарбована темно-зеленою емалевою фарбою. Зверху в ній було безліч маленьких дірочок, як у друшляку, а знизу її охоплював блискучий нікельований поясок з більшими отворами у вигляді очок.

Збоку красивими сріблястими літерами було зроблено напис «Кібернетика».

«Що це за слово таке — «кібернетика»? — запитав сам себе Незнайко. — Мабуть, це назва машини».

У цей час машина підповзла до ліжка Пістрявенького, — біля якого валялось безліч обгорток від цукерок. Вона проповзла прямо по цих обгортках туди й сюди — і всі папірці зникли, ніби їх і не було. Після цього машина шмигнула під ліжко. Деякий час з-під ліжка долинало її дзижчання. Пістрявенький прокинувся від шуму, опустив ноги на підлогу, але, побачивши машину, яка вилазила з-під ліжка, злякано стрибнув знову в постіль.

— Що це? — запитав він, трясучись од страху… — Кібернетика, — відповів Незнайко.

— Яка кі-кібернетика?

— Не кікібернетика, а кібернетика — машина, що підмітає кімнату.

— А чого ж вона до мене під ліжко залізла?

— Ну й дивак! Адже під ліжком теж підмести треба.

Машина тим часом підповзла до дверей і засвистіла. Двері відчинились, мов по сигналу, й машина поповзла до сусідньої кімнати. Там вона теж стала повзати по всій підлозі, навіть під стіл заповзла, так що врешті-решт ніде не залишила ані пилиночки…

У цей час прокинулася Кнопочка й, почувши шум, виглянула з своєї кімнати.

— Що тут у вас відбувається?

— Кібернетика, — сказав їй Незнайко, показуючи рукою на машину. — Сама підмітає підлогу, розумієш!

— Оце так диво! — вигукнула Кнопочка.

— Подумаєш, диво! — сказав, махнувши рукою, Пістрявенький. — Було б дивно, якби вона бруднила підлогу. А якщо підмітає, то нічого дивного нема.

Закінчивши прибирати, машина виповзла на середину кімнати, покружляла на місці, ніби озираючись навсібіч, потім поповзла в куток і зникла за маленькими дверцятами, що були в стіні при самій підлозі.

Поснідавши (а перед сніданком вони, звичайно, одяглись, умились і почистили зуби), наші мандрівники вирішили прогулятися по місту, бо ж до пуття вони ще нічого не бачили. Спустившись по сходах, вони вийшли з готелю й побачили, що на вулиці вже було багато перехожих. Майже в кожного в руках була газета. Одні читали газету, сидячи на лавочках, другі — зупинившись прямо серед тротуару, треті читали на, ходу, тобто йшли, уткнувшись носом у газету, через що було багато штовханини. Ніхто, проте, не звертав на це уваги, бо ж усі були захоплені читанням. Ті, в кого газети ще не було, бігли наввипередки до газетного кіоска, який стояв на розі вулиці.

— Мабуть, у газеті написано щось дуже важливе, — сказала Кнопочка.

Побачивши малючку, яка примостилася на тумбочці й зацікавлено читала газету, Кнопочка запитала:

— Що трапилося, скажіть, будь ласка? Чому всі читають газети?

— Листочок пропав, — відповіла малючка.

— Який листочок?

— Малюк такий був.

— Чому ж він пропав?

— От цього якраз я і не знаю. Зараз дочитаю до кінця і тоді все вам розкажу.

Кнопочка вже хотіла бігти до газетного кіоска, але в цей час побачила малюка з товстою пачкою газет у руках. Він швидко йшов по вулиці й роздавав газети кожному, хто хотів почитати. Порівнявшись з Кнопочкою, він і їй сунув у руки газету.

Усівшись з Незнайком та Пістрявеньким на лавочці, Кнопочка почала читати вголос надруковану в газеті статтю про Буквочку й Листочка й прочитала все, що було нами вже розказано в попередньому розділі. Як тільки Незнайко почув, що Листочок любив читати на ходу книги, то відразу збагнув, що цей Листочок був не хто інший, як той самий малюк, якого він зустрів учора на вулиці й перетворив на осла. Совість знову почала мучити його. Однак Незнайко нічого не сказав про свій здогад Кнопочці.

На Кнопочку, яка була дуже вразлива, так вплинула вся ця історія, що на очах у неї навіть виступили сльози.

— Пам'ятаєш, Незнайку, ми ж дружили з тобою, як ці Буквочка й Листочок, і теж читали одне одному казочки? — сказала вона. — А що було б, якби ти в нас теж пропав?

— От рюмсає, дурненька! — сказав Пістрявенький. — Незнайко ж не пропав іще! Он він сидить!

А Незнайко взяв газету й став читати інші замітки. Одна замітка привернула його увагу.

— Слухайте, що тут написано, — сказав він і прочитав замітку вголос:

«Учора ввечері на Бісквітній вулиці з'явився невідомий осел. Тварина блукала посеред тротуару, несподівано з'являючись перед перехожими й лякаючи їх своїм виглядом. Іноді осел виходив на бруківку, де його життю загрожувала небезпека від автомобільного руху. Всі спроби знайти власника осла не дали бажаних наслідків. Співробітниками міліції бездоглядного осла було спіймано й відправлено в зоопарк».

— Ну, спіймали осла й відвели в зоопарк, — сказала Кнопочка. — Що ж тут такого?

— То це ж… — почав Незнайко.

Він хотів сказати, що це, мабуть, був той осел, на якого він перетворив учора коротульку, але, побачивши, що мало не проговорився, замовк.

— Що «то це ж»? — спитала Кнопочка.

— Ну це ж, ну це ж… — зам'явся Незнайко. — Це ж означає, що в Сонячному місті є зоопарк і ми можемо піти подивитися на звірів.

— Правильно! — зрадів Пістрявенький. — Я давно мріяв піти в зоопарк і подивитися на звірів.

Треба сказати, що в країні коротульок, точнісінько так, як і в нас, водиться всіляка звірина: леви, тигри, вовки, ведмеді, крокодили й навіть слони. Тільки всі ці звірі не такі великі, як наші, а зовсім маленькі, коротулячі. Вовк там завбільшки з мишеня, ведмідь не більший за пацюка, найбільший звір слон, але й той не більший за кошеня. Проте й такі малесенькі звірі здаються страшними крихітним коротулькам, що, як це кожному вже відомо, ростом всього-на-всього з палець. Незважаючи на свій маленький зріст, коротульки відзначаються великою хоробрістю. Вони безстрашно ловлять звірів і привозять їх у зоопарк, щоб усі могли приходити й дивитися на них.

Почувши про зоопарк, Пістрявенький зіскочив з лавочки, щоб мерщій бігти туди, й сказав:

— Що ж робити? Ми ж не знаємо, де зоопарк…

— Дрібниці, зараз дізнаємося, — відповів Незнайко.

Він підійшов до малюка, котрий читав на краю тротуару газету, й запитав його:

— Скажіть, будь ласка, де знаходиться зоопарк? Нам треба на осла подивитись, тобто… тьху! Не на осла, а взагалі на звірів.

— До зоопарку вас довезе дев'ятий номер автобуса, — відповів малюк. — Зупинка ось тут, біля готелю.

Незнайко подякував, і наші мандрівники подалися до автобусної зупинки. Чекати їм довелося недовго. Хвилин через дві чи півтори підійшов автобус. Дверці його гостинно відчинилися, мандрівники ввійшли, й автобус рушив далі. Він рухався так плавно, що не відчувалося ніякої тряски. Це пояснювалось особливою конструкцією автобусних шин та ресор.

Внутрішнє устаткування автобуса теж відзначалося своєрідністю. Біля кожного вікна був поставлений столик, з обох боків столика було по два м'яких диванчики, й на кожному могли сидіти по два пасажири. На столах лежали газети, журнали, а також шахи, шашки, лото, доміно та інші настільні ігри. На стінах між вікнами були намальовані красиві картини, під стелею висіли барвисті прапорці, які надавали всьому автобусу дуже веселого вигляду. В передній частині автобуса було встановлено телевізор, на екрані якого всі бажаючі могли дивитися кінокартини, футбольні змагання та інші телевізійні передачі. Нарешті, в задній частині тролейбуса був тир для стрільби в ціль. Наш опис був би неповний, якби ми забули сказати, що кондуктора в автобусі не було; а на стіні висів гучномовець, по якому оголошувалися назви зупинок.

Увійшовши в автобус, Незнайко та його супутники побачили, що декілька пасажирів, схилившись над столиками, читали газети, дві малючки грали в лото, інша пара малючок і ще пара малюків грали в шахи. Три малючки сиділи спереду й дивилися телевізійну передачу. Два малюки стріляли по черзі з пневматичної рушниці в ціль, що, між іншим, нікого це бентежило. Кілька малюків захоплено обговорювали випадок із зникненням Листочка, про який було надруковано в газеті. Один пасажир почав розповідати випадок, що трапився з одним його знайомим — коротулькою Бубенчиком, який заблукав якось уночі на вулиці й ніяк не міг знайти дороги додому.

Ця розповідь дуже зацікавила Незнайка, але йому так і не пощастило дізнатися, чим закінчилась уся ця історія з Бубенчиком, бо автобус скоро зупинився біля зоопарку й довелося зійти, не дослухавши розповіді до кінця.

Розділ п'ятнадцятий В зоопарку

Мешканці Квіткового міста поки що не встигли зробити в себе зоопарк, а тому Незнайко та його друзі ніколи в зоопарку не були. Вони уявляли собі звірині Клітки у вигляді великих похмурих ящиків з гратами, а насправді це були дуже привабливі на вигляд, симпатичні будиночки, які стояли серед зелені й квітів. Їхні дашки були пофарбовані яскравими, різнокольоровими фарбами. Передня стінка кожного будиночка була зроблена з ґрат, тому звірів, що там сиділи, було добре видно. Крім кліток, у зоопарку зроблено ставки та водойми, в яких жили різні водоплавні птахи й такі тварини, як тюлені й бегемоти. Для птахів, які літають, були зроблені просторі вольєри з дротяної сітки. А такі птахи, як павлини та індики, котрі не вміли ні плавати, ні літати, розгулювали на волі, де їм хотілось. У центрі зоопарку була зроблена штучна гора із скелями, по яких лазили гірські козли та барани.

Потрапивши в зоопарк, Незнайко пильно придивлявся до тварин, стараючись відшукати серед них Листочка, якого він перетворив на осла. Йому хотілось якнайшвидше перетворити його знову на коротульку, тому що совість увесь час мучила його й не давала спокою. Кнопочка теж з великою цікавістю розглядала звірів і не переставала дивуватися. Серце в неї було дуже добре. Тому вона раз у раз зітхала й казала:

— Ой ви, бідолашненькі! Навіщо ж вас у клітку посадили? Вам же, мабуть, погуляти хочеться…

Зате Пістрявенький, за своєю звичкою, ні з чого не дивувався і тільки старався триматися від кліток подалі. Побачивши вовка, він сказав:

— Подумаєш, вовк! Просто великий собака.

Побачивши тигра, сказав:

— Просто велика кішка. Нічого страшного.

— То підійди ближче, коли нічого страшного, — сказав Незнайко.

— А ближче я погано бачу. В мене очі далекозорі.

Недалечко від клітки з тиграми стояв кіоск з газованою. водою. В кіоску продавця не було, але кожен, хто хотів пити, підходив, натискував кнопку, й газована вода автоматично наливалась у склянку. Помітивши це, Пістрявенький сказав, що йому дуже жарко й теж хочеться напитися газованої водички з сиропом.

— Що ж, можна спробувати, — погодився Незнайко.

Вони підійшли до кіоска й побачили на прилавку цілий рядок краників з кнопками.

— Яку ж кнопку натискувати? — з подивом запитав Пістрявенький.

— Ну, натисни ту, де намальовано вишеньку, — порадив Незнайко.

Пістрявенький натиснув пальцем кнопку, біля якої було намальовано червону вишеньку. Одразу ж із круглого отвору, що був під краном, вискочила чиста склянка, і в неї з шипінням потекла рожева цівочка газованої води з вишневим сиропом. Пістрявенький смакуючи випив воду й поставив склянку назад під кран. Там одразу ж відкрився отвір, і склянка опустилася вниз.

— Ну от! — невдоволено сказав Пістрявенький. — А я хотів випити ще скляночку.

— А ти знову натисни кнопку, — порадила Кнопочка.

Пістрявенький натиснув кнопку, біля якої було намальовано апельсин. З отвору знову. вискочила чиста склянка, і в неї полилась оранжева цівочка води з апельсиновим сиропом.

Пістрявенький випив і цю воду.

— Ану я натисну от — де намальовано лимончик, — сказав він.

— А я натисну — де намальована клюковка, — відповів Незнайко.

— А я — де полунична, — підхопила Кнопочка.

Усі стали натискувати кнопки й пити воду. Нарешті Пістрявенький, у якого випита вода почала в животі булькати, а вуглекислий газ, що виділявся з неї, вдарив у носа, сказав, що поки що йому більше не хочеться пити, й наші друзі пішли собі далі. Скоро вони були вже у мавпятнику й дивилися на мавпочок, котрі виявилися дуже рухливими, ловкими й потішними звірятами. У клітках у них були поставлені сходи, тички, гойдалки, трапеції. Мавпи видряпувалися по тичках, розгойдувались на гойдалках, стрибали по сходинках, спритно чіплялися за них усіма чотирма руками й навіть хвостом. Одна мавпочка знайшла десь маленьке дзеркальце й гасала з ним по всій клітці, не випускаючи ні на мить із рук. Вона раз у раз дивилась у дзеркало з такими гримасами, що не можна було втриматись від реготу. Незнайко дуже сміявся, дивлячись на цю мавпочку, а потім сказав, що вона схожа на Пістрявенького.

— І зовсім не схожа! — образився Пістрявенький. — У неї хвіст, а в мене нема ніякого хвоста.

Вони засперечалися. Пістрявенький розсердився:

— От скажу Кнопочці, що ти перетворив коротульку на осла.

— Я тобі «скажу»! Ти ж обіцяв мовчати, зраднику! — засичав Незнайко, наступаючи на Пістрявенького з піднятими кулаками.

— Тихше, тихше! Яка ганьба! — обурилася Кнопочка. — Посоромилися б хоч мавп! Ходімо звідси.

— Не хочу я звідси! — сердито пробурчав Пістрявенький. — Мені й тут добре.

— Що ж ти будеш цілий день на мавп дивитися? Нам ще треба слона побачити.

Друзі пішли дивитися на слона. По дорозі вони побачили невисоку огорожу, за якою стояв дерев'яний хлівець. Біля хлівця стояв сіренький ослик. У нього були довгі вуха й великі смутні очі. Він сумно опустив голову й, здавалося, про щось собі думав. Побачивши осла, Пістрявенький захихикав і давай штовхати Незнайка ліктем.

— Глянь, твій осел.

— А ти мовчи! — засичав Незнайко. — Держи язик за зубами. Зрозумів?

— Ну що ви там знову один на одного сичите, ніби два гусаки? — спитала Кнопочка.

— Ми не сичимо, — відповів Пістрявенький. — Просто я кажу, що це, напевно, той осел, про якого писали в газеті.

Подивившись на осла, мандрівники пішли далі і за кілька хвилин були коло слонятника. Побачити слона було досить нелегко, тому що навколо клітки зібрався величезний натовп коротульок. Кнопочка одразу ж почала продиратися крізь цей натовп. Пістрявенький поліз слідом за нею.

А Незнайко, як тільки побачив, що залишився один, зараз же повернув назад і побіг до того місця, де бачив осла.

Осел, як і раніше, стояв за огорожею. Він тільки підійшов ближче до хвіртки. Незнайко подивився навкруги й, побачивши, що поблизу нікого нема, витяг із-за пазухи чарівну паличку, махнув нею й сказав:

— Хочу, щоб осел перетворився знову на коротульку.

Не встиг він сказати ці слова, як побачив, що осел підвівся на задні ноги, випростався… і вже це був не осел, а найсправжнісінький коротулька. На ньому був куценький зелений піджак з вузенькими рукавами в обтяжку, широкі штани зеленкувато-жовтого кольору. На голові красувався яскраво-синій берет з оранжевими горошинами, з такою самою оранжевою китичкою на маківці. З-під берета вибивався довгий чуб і спадав прямо на лоба, закриваючи його до самих брів.

Зиркнувши на Незнайка, коротулька діловито сплюнув через зуби, гучно шморгнув носом й енергійно витер його кулаком. Кулак у нього був великий, а ніс маленький, наче ґудзик, увесь усипаний ластовинням. Проробивши все це, малюк штовхнув ногою хвіртку й вийшов з огорожі. Тут він на мить зупинився й повернувся до Незнайка. Його крихітні оченята задирливо блиснули, довга верхня губа задерлась до самого носа, рот роз'їхався мало не до вух. Посміхнувшись таким чином до Незнайка, колишній осел засунув обидві руки в кишені штанів і пішов геть по доріжці. Незнайко довго дивився йому вслід. У нього ніби гора зсунулася з плечей. Совість, яка не переставала мучити його, замовкла, й він, радий, побіг знову до своїх друзів.

Поки Незнайко був відсутній, Кнопочка пробралася до слонової клітки і як слід надивилася на слона. Вона була дуже здивована величиною цієї дивовижної тварини. Але найбільше її вразило те, що в слона був спереду довгий хобот, яким він, мов рукою, міг брати всілякі предмети. Пістрявенький, однак, побоявся підходити близько до такого великого звіра. Він весь час крутився у натовпі і дивився на слона з за спин глядачів, які стояли попереду. Через те йому вдалося побачити тільки слонову голову з обвислими по боках вухами. Вирішивши, що цього видовиська з нього цілком досить, Пістрявенький почав вибиратися з натовпу назад. У цей час прийшов Незнайко.

— Ну, бачив слона? — запитав він Пістрявенького.

— Ет, нічого дивного! — махнув рукою Пістрявенький. — У всіх тільки й мови: «Слон, слон!» А на що там дивитися? Сама голова та вуха!

Тут із натовпу вибралася Кнопочка:

— А ти де пропадав, Незнайку? Чому на слона не дивишся?

— Ет, буду я тут ще на вуха дивитись! Ходімо краще газованої водички ще поп'ємо.

— Правильно! — зрадів Пістрявенький. — Мені вже також чомусь пити захотілося.

Але Кнопочка відмовилась.

— Ідіть, а я вас тут на лавочці почекаю, — сказала вона й сіла на лавочці, що стояла на краю доріжки.

Незнайко й Пістрявенький пішли знову до кіоска.

— Знаєш, Пістрявенький, а я того осла вже перетворив на коротульку! — . похвалився Незнайко.

— А… — сказав Пістрявенький. — То ж то я помітив, що ти кудись бігав.

За хвилину вони знову підійшли до загородки, і Пістрявенький побачив осла, який стояв коло огорожі.

— Оце так перетворив! — засміявся Пістрявенький. — Та він онде стоїть!

— Хто стоїть? — здивувався Незнайко.

— Та осел твій!

— А щоб тебе! — з досадою вигукнув Незнайко, побачивши осла, який, мов ніде нічого, позирав на нього й ліниво кліпав очима. — Не може бути, щоб він знову на осла перетворився! Слухай, а може, це зовсім не той осел?

— Правда! — отямився Пістрявенький. — Може, це зовсім інший. Напевно, він із хлівчика виліз.

— Добре, що ми його побачили, — сказав Незнайко. — Може, саме це і є той осел, що мені потрібен, а той, якого я перетворив, був не той.

— Правильно! — підхопив Пістрявенький. — Цей, можливо, звичайно, той, а той був не той, а може, навпаки, той був не той, а цей — той…

— Постривай, бо я в цих ослах уже заплутався, — перебив Незнайко. — Краще я цього перетворю теж.

— Правильно, — підтакнув Пістрявенький, якому дуже хотілося побачити, як осел перетвориться на коротульку.

Незнайко махнув паличкою і сказав:

— Хочу, щоб цей осел теж став коротулькою!

Не встигли Незнайко й Пістрявенький моргнути, як замість осла перед ними постав коротулька, на якому був такий самий куценький піджачок з вузенькими рукавами і такий самий берет з китичкою на маківці, тільки піджак був не зеленого, а яскраво-рудого кольору; берет був не синій, а голубий з білими цяточками. Щодо штанів, то вони були також ядучого зеленувато-жовтого кольору. Обличчям цей коротулька був теж схожий на першого: такі самі маленькі чорні оченята, довгий чуб, що спадав на лоба, непомірно довга верхня губа, маленький ніс у ластовинні. Різниця була лише в тому, що в першого ластовиння було тільки на носі, а в цього воно сиділо й на носі, й на щоках навколо носа.

Оглянувшись здивовано довкола, коротулька зморщив свого ластовиннячого носа й чи то чхнув, чи то форкнув, крутнувши головою. Не глянувши на Незнайка й Пістрявенького, він підійшов до паркана, переліз через нього й зник.

Побачивши це чудесне перетворення, Пістрявенький онімів від розгубленості й, тільки коли коротулька зник за парканом, запитав:

— Той?

— Як той? — не зрозумів Незнайко.

— Ну, той це коротулька, якого ти вчора перетворив на осла?

— Дідько його знає! — розвів Незнайко руками. — Я вже забув, який був той. Та гаразд, який-небудь з двох той… Стривай, а це ще там хто? — закричав він раптом.

— Матінко! Ще один осел! — ахнув Пістрявенький, побачивши довговуху голову, яка висунулася з відчинених дверей хлівця.

— Ото мало клопоту! — вигукнув Незнайко. — Доведеться ще одного перетворювати…

— Постривай, — сказав Пістрявенький. — Це, здається, не осел, а кінь!

— Що ти! Кінь значно більший.

— Правильно, — погодився Пістрявенький. — З одного боку — це наче кінь, а з другого боку — осел. Мабуть, це просто великий осел, от і все.

— Ет, ніколи мені тут з ними морочитися! — сказав Незнайко. — Перетворю та й годі. Буде на одного коротульку більше.

Поки вони розмовляли, осел вийшов із хлівчика й пішов прямо до них. Незнайко швиденько замахав у нього перед носом паличкою:

— Хочу, щоб і цей осел став коротулькою!

Сказавши це, він зажмурився, а коли розплющив очі, осла вже не було, а замість нього стояв коротулька. Він був такий самий, як два попередніх, тільки трохи вищий, з такою самою довгою губою, а ластовиння у нього було не тільки на носі й навколо носа, а по всьому обличчю, навіть кулаки були в ластовинні.

Підійшовши до огорожі, він подивився пильно на Незнайка й сердито запитав:

— Де Брикун і Пегасик?

— Які Брикун і Пегасик? — злякався Незнайко.

— Ну, осли. Не бачив хіба, що тут два осли були?

— Не бачив, — розгубившись, збрехав Незнайко.

— Що ти брешеш? Може, ти по лобі хочеш?

— Як це — по лобі? — не зрозумів Незнайко.

— А ось так!

Коротулька просунув через огорожу руку й дав Незнайкові по лобі такого щигля, що той мало не впав.

— Ах, так! — закричав, задихаючись од гніву, Незнайко. — Так ти, значить, битися? Та я тебе!.. Я тебе!..

— Що ти сказав? — закричав коротулька. — От я зараз з тобою поквитаюся.

І він тут же поліз через огорожу. Не чекаючи розправи, Незнайко кинувся тікати. Пістрявенький побіг за ним. Вони мчали із швидкістю метеорів повз звірині клітки, а за ними, гучно сопучи й стукаючи ногами, мов кінь, біг новоявлений коротулька. Невідомо, чим би закінчилася ця погоня, якби коротулька не простягнувся раптом серед дороги, зачепившись ногою за корінь.

Уставши, він побачив, що Незнайко й Пістрявенький уже далеко і йому тепер їх не догнати.

— Я тобі покажу! — кричав він. — Ми ще зустрінемось! Ти в мене ще поскачеш!

Погрозивши Незнайкові ваговитим кулаком, він засунув руки в кишені своїх широких зеленувато-жовтих штанів і пішов геть. Побачивши, що небезпека минула, Незнайко й Пістрявенький повернулися до Кнопочки.

— Де ж ви ходите? — сердито запитала вона. — Я вже хотіла йти шукати вас.

— Та за нами тут один божевільний осел ганявся, — відповів Незнайко.

— Який божевільний осел?

— Я потім тобі розкажу.

— Це що ще за новина «потім»! Ти зараз розказуй.

Довелося Незнайкові признатися, що це він перетворив учора Листочка на осла й розказати про все, що трапилось.

— От бачиш, Незнайку, який ти злий! — сказала Кнопочка, вислухавши його розповідь. — Хіба ж тобі чарівну паличку для того дано, щоб ти перетворював коротульок на ослів?

— Я не злий, Кнопочко! Я весь час так мучився через цього Листочка й через Буквочку теж. Мене совість зовсім загризла, слово честі! Ти не гнівайся. Адже все добре скінчилось, і тепер Листочок уже, напевно, повернувся до Буквочки.

— Добре ще, що ми прочитали в газеті, де шукати Листочка, — сказала Кнопочка.

Розділ шістнадцятий Як Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький зустрілися з Пегасиком і що з того вийшло

Кінець дня мандрівники провели в зоопарку, бо ж там виявилося ще багато звірів, яких вони не бачили. Тільки надвечір вони повернулися до готелю і, повечерявши, лягли спати.

Цього разу Незнайка не мучила совість, і він заснув дуже швидко.

А втім, він не заснув би так скоро, якби хто-небудь розповів йому, що серед трьох ослів, котрих він перетворив на коротульок, зовсім не було Листочка. В газеті сталася помилка й, замість того, щоб надрукувати, що знайденого осла відправили в цирк, помилково надрукували, що його відправили в зоопарк. Ось тому-то Листочок так і залишився в цирку, а замість трьох ослів, які були в зоопарку, з'явилося трійко коротульок. Першого звали Пегасик, другого — Брикун, а третього — Калігула. Хоча в зоопарку Калігула вважався звичайним ослом, насправді ж він був не осел, а мул. Як відомо, мул — це щось середнє між конякою і ослом, тобто він трохи менший від коняки і трошки-трошки більший за осла. Якщо з Брикуна й Пегасика вийшли коротульки звичайні на зріст, то Калігула вийшов досить високий. На зріст він виявився дев'ять з половиною нігтів. Ніготь — це така міра довжини в країні коротульок. У переведенні на наші міри ніготь дорівнює одному сантиметру з четвертю. Помноживши дев'ять з половиною на сантиметр з четвертю, кожен може дізнатися, який на зріст був цей Калігула.

Усі троє — і Пегасик з Брикуном, і Калігула — дивувалися зміні, що сталася з ними. Найбільше їм здавалося дивним те, що вони ходять на двох ногах, а не на чотирьох, як раніше, й що вони якось раптом одразу навчилися говорити. Але особливо їх дивувало те, що тепер у них на руках замість копит були пальці.

Це чомусь їх дуже смішило. Варто було кому-небудь із них глянути на свою руку чи навіть на палець, як його вже трясло від сміху.

Однак ні Калігула, ні Брикун, ні Пегасик не змогли б пояснити, що тут такого смішного. Взагалі з них вийшли коротульки, які не любили над чимось замислюватись, а робили одразу все, що тільки спадало їм на думку. А втім читач незабаром і сам переконається в цьому, бо ж йому ще доведеться зустрітися з ними.

Прокинувшись на другий день, Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький стали думати, куди б їм іще піти погуляти й чи не податися їм знову в зоопарк, але Кнопочка сказала, що краще просто пройтися вулицями і подивитися місто, якого вони, по суті, досі ще й не бачили.

Поснідавши, наші мандрівники вийшли з готелю на вулицю. Юрби перехожих уже рухалися широким тротуаром. Свіжий ранковий вітерець доносив пахощі квітів, яких уздовж тротуарів росло дуже багато. Сонечко тільки-но піднялося над покрівлями будинків і пригрівало пішоходам і плечі, й спини, й щоки, й лоби, й носи, й вуха. Тому обличчя в усіх були задоволені й веселі.

На краю тротуару Незнайко та його супутники побачили коротульку в білому фартусі й чорних блискучих гумових чоботях. Звали його Чубчик. У руках у нього був гумовий шланг, з якого він поливав квіти. Струмінь води з силою виривався з трубки, коротулька вправно спрямовував струмінь на квіти, стараючись, щоб ані краплина не попала на когось із перехожих.

Зупинившись неподалік, наші мандрівники мимоволі замішувалися його роботою. У цей час удалині з'явився ще один коротулька. На ньому був куций зелений піджак з вузенькими рукавами, зеленувато-жовті штани й синій берет з оранжевою китичкою. Незнайко відразу впізнав у ньому осла, якого він вчора перетворив на коротульку. Це й справді був Пегасик. Він з ранку тинявся по місту, зирячи сюди-туди й не знаючи, що йому робити. Побачивши поливальника, він теж зупинився і став дивитися.

Йому чомусь раптом страшенно захотілося побризкати з шланга водою, і він сказав:

— Ану дай мені трішечки потримати трубку. Мені теж хочеться трошки полити квіти.

Чубчик привітно усміхнувся і, простягнувши Пегасикові наконечник із шлангом, сказав:

— Прошу.

Пегасик зрадів, узяв в обидві руки металеву трубку й спрямував струмінь на квіти.

— Пускайте струмінь трошки вище, щоб вода падала на квіти зверху, — порадив Чубчик. — Якщо ви будете спрямовувати струмінь в упор, то це може зашкодити рослинам.

Пегасик слухняно спрямував струмінь трохи вище.

— Ось тепер правильно! — похвалив Чубчик. — Я бачу, що у вас є здібності до поливання квітів. Ви поки що попрацюйте, а я на хвилиночку збігаю додому. Якщо це вам не важко, звичайно, — додав він.

— Ні, ні! Чого там! Мені не важко, — відповів Пегасик.

Чубчик пішов, а Пегасик цілком самостійно продовжував поливати квіти. Від напруги води трубка здригалась у його руках. Пегасикові здавалося, ніби вона жива, й він дуже пишався, що робить таку важливу справу.

Раптом він побачив Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького, які стояли попереду, й одразу ж шалена думка спала йому в голову.

«А що буде, коли я поллю їх водичкою?»

Не встиг він подумати, як руки самі собою спрямували струмінь на Незнайка, обливши його з голови до ніг.

— Гей! — закричав Незнайко. — Ти нащо обливаєшся?

Пегасик вдав, ніби не чує його слів, і відвів струмінь убік, а потім знову, мов ненароком, облив Незнайка. Від злості Незнайко мало не підскочив на місці й уже хотів бігти, щоб покарати бешкетника, але Кнопочка схопила його за руку й сказала:

— Ходімо звідси! Бракувало тільки, щоб ти бійку завіяв!

Усі троє повернулися і вже хотіли піти, але в цей час Пегасик спрямував струмінь просто в потилицю Кнопочці.

— Ой! — вереснула Кнопочка, відчуваючи, як крижана вода тече за комір і розтікається по спині.

— То ти ще Кнопочку обливати! — закричав, розлютившись, Незнайко. — Ось я тобі зараз покажу!

Він підбіг до Пегасика й хотів вирвати в нього трубку з рук, але Пегасик одвів трубку вбік, і струмінь став бити вздовж тротуару, обливаючи перехожих.

Намагаючись вирвати трубку, Незнайко зайшов збоку, але Пегасик повернувся до нього спиною і старався відштовхнути його ногою.

— А, то ти ще ногами хвицяти! — пробурчав Незнайко.

Він зрештою схопив трубку й став одбирати її у Пегасика, але Пегасик не віддавав. Струмінь з шипінням виривався з наконечника і потужно бив то в один бік, то в другий. Рятуючись від холодного струменя, пішоходи кинулися врозтіч. Вони з'юрмилися віддалік обабіч тротуару й ніяк не могли зрозуміти, навіщо їх обливають водою. Деякі кричали Незнайкові й Пегасикові, щоб вони припинили пустощі. Кнопочка теж кричала, але Незнайко й Пегасик не звертали на крики ніякої уваги й усе виривали один в одного трубку з рук.

— Треба забрати в них шланг, — сказав хтось.

— Правильно! — закричали в юрбі. — Треба всім разом напасти на них і відібрати трубку — тоді вони не зможуть обливатися.

Одразу знайшовся заводій. Це був коротулька на ім'я Йоржик.

Він був у ясно-коричневому спортивному костюмі і капелюсі з широкими крисами.

— Ану, братці, за мно-о-ою! — закричав Йоржик і кинувся вперед.

Побачивши це, Пегасик спрямував струмінь просто йому в обличчя. Капелюх злетів з Йоржикової голови й покотився по вулиці.

— Стій! Стій! — закричав Йоржик, з підстрибом кинувшись за капелюхом.

У цей час Незнайко приловчився і вихопив шланг у Пегасика з рук. Пегасик, проте, не розгубився. Він ухопився руками за трубку й смикнув з такою силою, що відірвав її від шланга. Незнайко хотів стукнути його по голові шлангом, з якого все ще хлющила вода, але в цей час його схопили за руки коротульки, котрі набігли з усіх боків.

Побачивши, що справа набирає неприємного напрямку, Пегасик, недовго думаючи, жбурнув трубку на землю й кинувся навтіки.

Довкола Незнайка в ту ж мить зібралася юрба. Коротульки заповнили весь тротуар і навіть бруківку. Автомобільний рух припинився, і на вулиці утворилася пробка. Невідомо звідки прибіг міліціонер і закричав:

— Попрошу всіх розійтися! Ви заважаєте рухові транспорту!

— Ось оцей водою обливався! — закричав Йоржик, показуючи пальцем на Незнайку.

— Я не обливався! — кричав Незнайко. — Мене самого облили.

— Погляньте на нього! — кричав Йоржик. — Його облили! Ха-ха!

До місця пригоди з усіх боків збігалися нові коротульки. Юрба все збільшувалась і збільшувалась. Автомобілі заповнили всю вулицю, аж до перехрестя. Бідолашний міліціонер аж за голову схопився.

— Розійдіться, прошу вас! — кричав він.

Але ніхто не хотів розходитись. Ті, котрі бачили всю цю пригоду, не відходили тому, що їм хотілося розказати про все тим, які не бачили; а ті, котрі не бачили, не розходилися тому, що їм неодмінно хотілося подивитися на Незнайка. Міліціонер зрозумів, що ніхто не піде до тих пір, поки Незнайко стоятиме на вулиці, й тому-то вирішив одвести його в міліцію.

Узявши Незнайка за руку, міліціонер повів його до автомобіля, який стояв за рогом у провулку. Побачивши, що міліціонер посадив Незнайка в машину, Кнопочка й Пістрявенький підбігли до нього й закричали:

— Візьміть і нас з собою! Візьміть і нас!

Але машина вже рушила й поїхала. Знемагаючи, Кнопочка й Пістрявенький бігли за машиною. Та де там! Хіба могли вони її наздогнати! Відстань між ними швидко збільшувалась. На щастя, відділення міліції було недалеко. Машина звернула за ріг і хвилини через дві зупинилася біля невеликого одноповерхового будинку з округлим дахом, пофарбованим яскравою сріблястою фарбою, що сяяла на сонці. Кнопочка встигла помітити, як міліціонер і Незнайко вийшли з машини й попрямували до того будинку.

Увійшовши в двері, супроводжуваний міліціонером Незнайко опинився у світлій просторій кімнаті. Тут він побачив ще одного міліціонера, який сидів на круглому стільці-вертушці перед пультом управління з різними вимикачами, перемикачами, рубильниками, мікрофонами, телефонами й гучномовцями. Над пультом у чотири ряди були розміщені п'ятдесят два кулевидних телевізійних екрани, на яких, мов у дзеркальних кулях, відбивалися п'ятдесят два міських перехрестя, разом з будинками, рухом автомашин, пішоходами й усім, що тільки могло бути на вулиці. Посеред кімнати висів іще один такий же кулевидний екран, але значно більших розмірів.

Обидва міліціонери — і той, що привів Незнайка, і той, що сидів коло пульта, — були одягнуті так, як і всі інші коротульки, а щоб було видно, що вони міліціонери, котрих усі мають слухатись, на головах у них були блискучі мідні каски, як у пожежників. Той, що сидів біля пульта, був маленький на зріст і товстенький. Його звали Вартунчик. А той, що привів Незнайка, був довгенький і худий. Звали його Свистунчик.

Міліціонер Вартунчик побачив, що міліціонер Свистунчик привів Незнайка, й сказав:

— А, поливальник прийшов! Ви що ж це, братику, надумали водою обливатись на вулиці?

— Я не обливався, — розгублено промимрив Незнайко.

— Як — не обливався? — здивувався міліціонер Вартунчик. — Ми ж самі бачили. У нас у міліції все видно. Ось попрошу вас підійти ближче.

Міліціонер Свистунчик легенько підштовхнув Незнайка в спину, примусивши його наблизитись до пульта з кулевидними екранами.

— Під наглядом нашого відділення міліції перебуває рівно п'ятдесят два перехрестя, — сказав Вартунчик. — Досить нам глянути на ці п'ятдесят дві кульки — й ми бачимо все, що діється на кожній вулиці. Якщо на маленьких кульках подробиці погано видно, ми можемо ввімкнути кульку більшеньку.

З цими словами міліціонер Вартунчик повернув вимикач. Одразу дзеркальна куля, яка висіла посеред кімнати, спалахнула зсередини таємничим блакитним світлом, і на ній стало видно перехрестя з машинами, що зупинилися посеред вулиці.

— От бачите: на розі Пряничної і Галетної вулиць затор. Весь рух зупинився! — докірливо мовив Вартунчик і показав рукою на кулю.

Він тут же клацнув другим вимикачем, і на екрані появилося друге перехрестя.

— На розі Цукрової і Котлетної — теж затор, — сказав Вартунчик. — Тепер довго доведеться чекати, поки рух відновиться. А кожна ж машина повинна куди-небудь їхати. Через ці затори порушується нормальне життя міста.

У цей час міліціонер Свистунчик подивився на один з малих кульовидних екранів і сказав:

— А на Східній вулиці досі юрба не розійшлася.

— Зараз увімкнемо Східну вулицю, — сказав міліціонер Вартунчик.

Він повернув ще один перемикач, і на великій кулі з'явилося зображення Східної вулиці саме в тому місці, де Незнайко побився з Пегасиком за шланг. Підійшовши ближче до екрана, Незнайко побачив велику юрбу, яка заповнила всю вулицю..

Попереду всіх стояв Йоржик і розказував усім, що тут трапилось.

— Що за публіка в нашому місті! — поморщився Вартунчик. — Так і будуть тепер товпитися. Доведеться тобі, Свистунчику, ще раз поїхати туди й попросити, щоб вони розійшлися. Хай вони йдуть розмовляти в інше місце, а юрбу нічого збирати. Через це рух порушується.

— Зараз виконаю, — погодився Свистунчик.

Він одвів Незнайка до сусідньої кімнати, посередині якої стояли стіл та кілька стільців, і сказав:

— Попрошу вас зачекати мене тут хвилиночку. Я скоро повернуся.

Зачинивши двері, міліціонер Свистунчик пішов, а міліціонер Вартунчик продовжував спостерігати за всіма п'ятдесят двома кулями із зображенням перехресть. Глянувши на великий екран, він побачив, що прибулому на місце пригоди Свистунчику вдалося умовити коротульок розійтися, і юрба стала потроху розходитись.

Добившись успіху, Свистунчик сів у машину й поїхав назад.

— Що нам тепер із затриманим робити? — запитав він, повернувшись у міліцію.

— Просто не знаю… — знизав Вартунчик плечима.

— Я теж не знаю, — сказав Свистунчик. — Скільки років працюю в міліції, і ні разу не було випадку, щоб перехожі водою обливалися. Думаю, йому слід прочитати коротеньку нотацію і відпустити скоренько додому, бо він ще образиться на нас…

— Я теж страшенно боюся, що він може образитись. Відпусти його, будь ласка, Свистунчику. Розтлумач йому якось делікатненько, що обливатися водою негарно, й попроси чемненько пробачення за те, що ми його затримали. Скажи, що це необхідно було зробити для того, щоб юрба скоріше розійшлася і відновився рух транспорту.

— Гаразд, — погодився Свистунчик.

— Та приведи його сюди, я теж попрошу пробачення за те, що розмовляв з ним занадто суворо.

Така розмова між міліціонерами може здатися комусь дивною і навіть неправдоподібною. Усі розуміють, що кожний міліціонер неодмінно придумав би для затриманого порушника порядку якесь хоча б найменше покарання і вже принаймні не став би перед ним вибачатись. Однак слід врахувати, що в Сонячному місті все було по-своєму. Колись Давно в Сонячному місті, як і в інших містах, траплялося, що деякі коротульки поводилися погано. Вони билися між собою, кидались камінням і грязюкою, обливалися водою, декотрі навіть брали чужі речі й взагалі ображали одне одного. Для боротьби з такими порушниками порядку було створено міліцію, яка мала право карати винуватців. Якщо хто-небудь дражнився, показував язика, порушував правила вуличного руху, їздив на автомобілі не там, де треба, обливався водою, плювався або дражнив собак, то міліціонер зобов'язаний був присоромити винуватця і прочитати нотацію тривалістю від п'яти до п'ятдесяти хвилин. Чим більша була провина, тим довше читалася нотація. За важчі провини накладали суворіші стягнення, наприклад: за удар кулаком у груди, спину, бік або в потилицю належала одна доба арешту; за удар по обличчю або по голові — дві доби арешту; за кидання каменем або удар кийком належало три доби. Якщо внаслідок удару вискакувала ґуля, з'являвся синяк чи подряпина, то давали вже п'ять діб, а коли йшла кров, то десять. Якщо хто-небудь брав чуже, то належало найбільше покарання — п'ятнадцять діб.

Дехто може подумати, що п'ятнадцять діб арешту — це дуже невеликий строк за такі злочини, як крадіжка, але для маленьких коротульок, для котрих час тягнеться значно повільніше, ніж для нас, цей строк досить великий.

У всякому випадку, він цілком достатній для того, щоб відчути каяття.

Треба сказати, що боротьба з порушниками порядку подібними методами не приносила помітних наслідків до тих пір, поки коротульки не порозумнішали. Однак з часом вони стали такими розумними, що ніхто ніколи більше ні з ким не бився, ніхто нікого не кривдив, ніхто не брав чужого. Кожен зрозумів, що ставитись до інших треба так, як ти хочеш, щоб до тебе так ставились. Порушників порядку ставало дедалі менше, й міліціонери поступово навіть почали забувати, що в них були колись різні страшні покарання, такі, скажімо, як арешт.

Слово «арешт» було зовсім забуте, й ніхто навіть тепер не знав, що воно означає,

З усіх покарань, придуманих у минулі часи, збереглися тільки нотації, тобто повчання, що їх міліціонери читали порушникам правил вуличного руху, головним чином автомобілістам.

Одне слово, в міліції лишилися тільки обов'язки регулювати рух автотранспорту, переводити через вулицю малюків і малючок, котрі самі боялися переходити дорогу, та ще показувати, як пройти й проїхати, куди кому треба було. Таким станом справ міліціонери були дуже задоволені, тому що в них стало значно менше клопоту по вихованню коротульок, а це було дуже доречно, бо ж завдання по регулюванню вуличним рухом з кожним днем ускладнювалося через величезне зростання автомобільного транспорту.