Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах

1. Леви — Слони 1:0

Стрілка — найкраща собака в цілому світі. Так думаю я. На жаль, ніхто зі мною не погоджується. Мама й тато віддали її під мою опіку, бо самі просто не годні з нею впоратися. Тільки я це можу. Стрілка виконує все, що я кажу, хоч не обов’язково тоді, коли я її до цього спонукаю. Якщо я крикну «Сюди!», вона виконає, врешті-решт, хоч іноді мені доводиться чекати наступного дня або ще наступнішого.

Проте вона ГЕНІАЛЬНО виконує усілякі інші речі. Наприклад, вона може:

1. Летіти, як грінка з тостера. (Грінка з лапами, звичайно.)

2. Стрибати, як кенгуру на айсберзі. (Кенгуру, який хоче зігрітися.)

3. Жерти, як Жаборотий Фредді. (Він мій однокласник і я раз бачив, як він жер три пончики з варенням ОДНОЧАСНО. Гидота, правда?)

4. І, що найголовніше, вона геніально ПОТРАПЛЯЄ В ХАЛЕПИ. Стрілка вже мала більше халеп, ніж сотні грабіжників банків. Вона фактично потрапляла в халепи з татом, мамою, мною, моєю приятелькою Тіною, мамою Тіни, поліцією, собачою гицелькою і майже половиною мешканців нашого міста.

А ще вона дуже добре опікується своїми цуценятами. Вона має трьох цуциків, які називаються ось так: Один, Два і Три. Ага, я знаю, не надто оригінальні імена. Я хотів назвати їх Сюсіком, Дзюриком і Пісюриком, але мама сказала:

— НІЗАЩО! Це некультурні імена, Треворе, — наголосила вона.

— Це некультурні цуцики, — відповів я. — Особливо, коли сюсяють і…

— Припини, — не дала мені доказати мама. — Не треба подробиць, дуже тобі дякую.

Досить того, що за ними доводиться постійно прибирати.

— Але ж ти мені це загадуєш робити, — зауважив я.

— Бо це твоя собака, — мама не забарилася з відповіддю.

— Але ж вони не мої цуцики, а Стрілчині. Це вона має за ними прибирати.

— Вона собака, — не вгавала мама. — Ти часто бачив собаку з відром і шваброю?

Я знизав плечима.

— Її можна було б навчити.

Мама зробила круглі очі, а тоді вибухнула реготом.

— Гарні ж у тебе жарти! Цю собаку навіть дихати неможливо навчити, не кажучи вже про якісь корисні речі.

— Мамо, Стрілка знає, як дихати, а вміння дихати буває дуже корисним.

— А ти, малий нахабо, чудово знаєш, що я мала на увазі. Скільки разів ти вже пробував її дресирувати? І скільки разів зазнавав невдач? Слова «Стрілка» і «дресирування» просто несумісні.

Мушу визнати, що тут, мабуть, мамина правда.

Маю на увазі, що Стрілка не реагує навіть на власну кличку! Так чи інакше, але мама й тато вирішили: якщо цуцики не залишаються у нас назавжди, то й клички їм не потрібні, тому в підсумку вони називаються Нудно, Нудно й Занудно. Інакше кажучи, Один, Два і Три.

— Якраз перед Різдвом їх можна буде й позбутися, — зрадів тато. — Пречудово!

— Але ж це буде їхнє перше Різдво! — запротестував я. — Може, залишимо їх? Будь ласка?!

Тато звів очі до небес, немовби шукаючи помочі, але ця поміч, як на мене, виявилася не надто помічною.

— Ні! — коротко відрізав він.

— Я їх годуватиму, — запропонував я і скорчив свою найблагальнішу міну.

— Ні! — повторив тато. — І не треба удавати із себе конаючого дебіла.

Я зробив останню пропозицію:

— Я їх у вас викуплю.

Мама зітхнула:

— Треворе, цуцики ростуть. Скоро вони вже наздоженуть за розмірами свою матір, а то й переженуть її. Ти не маєш грошей, щоб викуповувати їх чи годувати, а у нас для них немає місця. І так уже цілими днями тиняються під ногами Стрілка й Ерік.

Якщо ви не все второпали, Ерік — це кіт, якого привела додому Стрілка, коли загубилася кілька місяців тому. (Вона ще привела недоумкуватого бабуїна, але то вже інша історія.) Тато хотів назвати кота Тайґером (тобто Тигром, бо це ім’я відомого гравця в гольф Тайґера Вудса), але я б ніколи не погодився мати в хаті тварину, названу на честь гравця у гольф. Я вас про-о-шу! Я запропонував назвати кота ім’ям якогось вікінга. Тато хотів знати чому.

— Бо він так виглядає.

— Це кіт, Треворе. Як він може виглядати вікінгом?

— Він волохатий і лютий, — пояснив я. — Вікінги також були люті й волохаті — за винятком, звичайно, лисих. Ті були, мабуть, просто люті.

Тато хвильку дивився на мене, намагаючись підібрати відповідні слова. Він ворушив вустами, але не зміг зронити жодного звуку.

Урешті-решт він піддався:

— Гаразд. Нехай буде Еріком, — тато подивився на кота. — Що ти на це, Еріку?

Ерік сів, видав кілька огидних звуків, витягнув шию й голову, а тоді відригнув жмутик шерсті.

— Дуже мило, — буркнув тато. — Щось не пригадую, щоб таке робили вікінги, — він зібрався вийти з кімнати, але Ерікові це не сподобалося, тож він стрибнув на його ліву ногу і загнав у неї кігті.

— О-ОЙ!

Ерік відпустив його й пішов собі геть, високо задерши хвоста. Якби він умів розмовляти, то сказав би, мабуть, таке: «Не заїдайся зі мною, синку. Я — вікінг Ерік!» — я внутрішньо усміхнувся, пишаючись тим, яке ім’я щойно дав йому. Можу закластися, що Ерікові воно припало до душі.

Дивовижно, але Ерікові подобається Стрілка з цуценятами. Вони живуть у великій злагоді. Ерік з ними бавиться. Дозволяє їм стрибати на нього й ганятися за його хвостом. Ерік зі Стрілкою — великі друзі. Можуть годинами сидіти разом. Ви подумаєте, що я з’їхав з глузду, але інколи мені здається, ніби вони про щось ведуть бесіду.

Проте це все не зупинить маму й тата від продажу цуценят. Тато повісив у місцевій крамничці оголошення «ЦУЦЕНЯТА НА ПРОДАЖ», і ще одне — у гольф-клубі, який він відвідує.

(Ох-ох-о. Гольф. ЩО ЦЕ ТАКЕ? А я вам скажу. Це люди, що тиняються цілісінький день у пошуках загубленого ними крихітного м'ячика. Своїми ключками для гольфа вони тільки те й роблять, що порпаються у кропиві. І ось, коли нарешті ЗНАХОДЯТЬ свого м'ячика, що вони роблять? Знову по ньому луплять, знову гублять і знову шукають наступні три роки. І це ви називаєте ГРОЮ?)

Так чи інакше, але сьогодні до нас прийшов якийсь дивний тип, щоб подивитися на цуциків. Варто було мені лише глянути на нього, як я відразу зрозумів, що в нього не всі дома. Він мав величезні вуса. Цілий кущ під носом. Наче у нього з носа вилазив волохатий тибетський як. А його очі за товстими лінзами окулярів постійно кудись відпливали.

Його звали містером Слокамбером, йому дуже сподобалися цуцики, і він сюсюкав біля них. Чесно, страшенна гидота, почули б ви його.

— Ой, вони такі ГАРНЕСЕНЬКІ! Ой, дивіться-дивіться, у них є ЛАПОЧКИ! (А що ж він думав побачити — клішні, як у краба?)

— Вони чудові. Такі кумедненькі. Ой, гляньте-гляньте-гляньте-гляньте… цей має такі СМІШНІ ВУШКА!

— Вони всі мають вушка, — зауважив я.

— Я знаю! ЯКІ Ж ВОНИ СМІШНЕСЕНЬКІ! — вигукнув містер Слокамбер.

— Усі собаки мають вуха, — буркнув я.

— Я знаю! ЯКІ Ж ВОНИ СМІШНЕСЕНЬКІ! — знову засюсюкав він, нахиляючись над цуциками.

Тільки-но я побажав, щоб той тибетський як під його носом стрибнув йому в горлянку і задушив його, як раптом з-під серванта вихором вилетів чотирилапий рудий вікінг і вчепився містерові Слокамберу у його доволі широкий зад, наче маленький лев, який намагається звалити з ніг слона.

Містер Слокамбер умить випростався, вирячившись від несподіванки й широко роззявивши рота в німому воланні. Ерік поволі відпустив його сідницю і почав спускатися додолу по нозі бідолахи, чіпляючись за неї кігтями. Злізши, він, як завжди, задер високо вгору хвоста і почвалав собі геть.

— Він уже й цуциків цього навчив, — повідомив я ніби між іншим.

— Справді? — пискнув, задкуючи, містер Слокамбер.

— І в них уже прорізалися ВСІ зуби, — додав я для більшого ефекту. — Ви не повірите, але в цих малих сисунців вони вже гострющі, як бритви.

— Справді? — знову пробелькотів містер Слокамбер. Він зовсім зблід, можливо, тому, що втратив стільки крові з ноги й сідниці… Надовго він у нас не затримався.

Перемога! Я дуже пишаюся собою! Маю надію, що мама з татом про все це не дізнаються.

2. Горила в чоботях

Я, звичайно, знаю, що цуценят у нас заберуть, рано чи пізно. Я просто хочу ще хоч трохи потішитися ними. Хочу, щоб вони зустріли з нами Різдво. Я ж не прошу чогось неможливого, правда?

Стрілка також за ними тужитиме, якщо їх заберуть. Навіть Ерік сумуватиме за ними, хоч він і кровожерливий малий вікінг.

Я подумав, що Тіні сподобається моя розповідь про містера Слокамбера, тому і сказав мамі, що збігаю ненадовго до неї. Мама звела брови:

— Що, скоро весілля?

Я знав, що вона просто піддражнює мене, але ж це ТАК ДРАТУЄ.

Ми з Тіною приятелюємо вже років сто, але вона дівчина, і всі жартують, ніби ми з нею зустрічаємося. А ми просто добрі приятелі. ЧЕСНО.

Хоч Тіна, до речі, любить занадто близько підсуватися. Інколи вона тулиться до мене або намагається взяти мене під руку, коли ми гуляємо. Якщо я прошу, щоб вона цього не робила, вона каже, щоб я «охолов» і був трохи «тактильніший».

— А що означає «тактильніший»? — підозріло запитую я.

— Це означає, що ти не повинен верещати, коли я доторкаюся до тебе, — буркає вона.

Тіна мешкає за рогом, і в неї є ЗДОРОВЕННИЙ сенбернар, якого звати Мишкою. (Ги-ги.)

— Може, ходімо в центр і глянемо, як там готуються до Різдва? А по дорозі ти мені розкажеш про містера Слоняндера.

— Слокамбера, — виправляю я.

— Слокамбера, Слоняндера, Гіпопо-Крокодляндера, — розреготалася вона.

— Тіно, у тебе в голові суцільні миші.

— А в тебе вони вдома.

— Ні, бо в мене удома Ерік.

— Ну, то йди до свого Еріка ловити мишей, — Тіна вже не жартувала.

Як бачите, ми з Тіною дістаємо неабияку втіху від наших невинних розмов.

Ось так бесідуючи, ми й дійшли майже до центру містечка.

Робітники вже встановлювали там велику різдвяну ялинку й розвішували святкові вогники практично на всьому, що не рухалося.

Тіна засяяла:

— Тут буде так… мерехтливо, — захоплено вигукнула вона. — І романтично, — додала, беручи раптом мене попід руку. Я мимоволі здригнувся.

— Що сталося? — запитала невинно Тіна, мов кицька, що тримає в зубах пташку.

І тільки-но я почав визволяти з полону свою руку, як за спиною пролунав зухвалий регіт.

— О, та це ж наші любчики-пупчики!

Я рвучко обернувся й побачив прямо перед своїм носом горилу в куртці разом з її трьома ельзаськими вівчарками.

— Чарлі Смаг, — простогнав я, видершись нарешті з Тіниних рук. Я відчував, що червонію, як рак. А може навіть, як варені помідори.

Чарлі захихотів.

— Чого ж ти, дай їй цьомочки, — підказав він, шкірячи свою прищаву жирну пику. — Давай отам, під омелою… буде різдвяне чмокато-лизато.

Він просто бридкий, той Чарлі, — кошмар у чоботях. Йому чотирнадцять, і він терпіти не може нас із Тіною. Ми оголосили одне одному столітню війну. А ЩЕ у нього є ті жахливі псяри — відразу ТРИ. Зубиська, гарчання, сапання і слина.

Ви можете подумати, що Мишка міг би бодай зробити вигляд, що захищає нас, але Тінин сенбернар сидів собі за нашими спинами й байдуже спостерігав, як робітники чіпляють до ліхтарних стовпів жмути омели.

— Йшов би ти, Чарлі, - запропонувала йому Тіна.

Чарлі спохмурнів і трохи відпустив повідки, вівчарки мало не кидалися на нас, вищиривши страхітливі білі зуби й виставляючи на загальний огляд поцятковані рожеві ясна. Ми з Тіною відступили на кілька кроків.

— Моїм собакам не подобаються нечеми, — гаркнув Чарлі.

— Не знаю тоді, як вони терплять тебе, — Тіна не лізла за словом у кишеню.

Я б хотів, щоб вона не розмовляла таким ось чином… принаймні З ЧАРЛІ СМАГОМ. Для неї це, може, й нормально, бо вона дівчина. Але ж я, з погляду Чарлі, — звичайнісінька рибка для поживи, а він — найбільша акула в місті. Чарлі знову відпустив повідки, нацьковуючи на нас вівчарок.

— До побачення, Чарлі, - сказав я якомога спокійніше. Я відчував, як калатає в грудях серце. Він здоровезний кабанюра.

— Стоп! — крикнув Чарлі, котрого мало не волокли за собою ельзаські вівчарки. Мишка сидів собі й спостерігав. З таким самим успіхом він міг би робити собі педикюр.

Чарлі хотів було забратися геть, але раптом зупинився і знову підступив до нас із посмішкою:

— О, мало не забув. Як там твої цуцики?

Чого б то його мали цікавити Стрілчині цуценятка? Я замислився. Він щось задумав. Чарлі ні про кого не дбав, крім як про самого себе.

— Нормально.

Він кивнув:

— Я так і думав, бо бачив оголошення у крамниці. «Цуценята на продаж» — і твоє прізвище. Здається, нам варто поговорити про тих цуциків. Ти ж продаєш їх, чи не так?

— Ну й що? — буркнув я.

— А те, що нам треба про них домовитися, бо ж цуцики не зовсім твої, так?

— Ні, вони Стрілчині, - відповів я.

— Я не це мав на увазі, - помахав мені перед очима товстим пальцем Чарлі. — Я пам’ятаю, коли вони народилися, і вважаю їхнім батьком одного зі своїх псів.

Обличчя Чарлі стало лютим. Я дуже добре знав, про що йдеться. Його ельзаські вівчарки кілька місяців тому погналися за Стрілкою й загнали її в кут за сараєм. Ніхто не знає, що там насправді сталося, але невдовзі після тього Стрілка потовщала і згодом привела на світ цуценят.

— Отже, річ у тім, — вів далі Чарлі, - що раз один із моїх псів став їхнім батьком, мені належить половина грошей від продажу.

Його обличчя знову огидно вишкірилося. Він нагадував акулу, що тільки-но знайшла собі харч на обід і готується його проковтнути. Повністю, навіть не розжовуючи. І цим харчем був я.

— Навіть і не мрій, — втрутилася Тіна. — По-перше, цуценят народила Стрілка, а не твої вівчарки. По-друге, у тебе немає доказів, що це був один із твоїх псів. По-третє, ти просто бандюк з великої дороги, тому я ще раз тобі кажу: забирайся геть!

Ого! Тіна не на жарт розлютилася.

Я ковтнув слину, чекаючи, що скаже на це Чарлі. Горила роззирнувся навсібіч, але скрізь було повно покупців. Він облизнувся.

— Це тільки слова, і вони нічого не змінять. Коли цуциків продадуть, я хочу отримати свої гроші, і дістану вас із-під землі. Причому я буду не сам, а зі своїми собаками. Вони більші за ваших, і взагалі їх більше.

— У нас є Мишка, — випнув я груди.

— Ну, так, страшенно лютий сенбернар, — глузливо мовив Чарлі, поплескавши Мишку по голові. Тінин пес одразу ліг на землю догори лапами й піставив пузо, щоб почухали.

— Мені ТАК СТРАШНО, — захихотів Чарлі. — Ну, мушу йти. І не забудь: половина грошей — або матимеш клопоту ПО САМІ ВУХА.

Моє серце усе хотіло вистрибнути з грудей і шугонути кудись аж до моря, і це тривало ще кілька хвилин після того, як Чарлі забрався геть. Він не кидав слів на вітер.

— І що ж нам робити? — запитав я Тіну.

— Убити його?

— Ні, я серйозно, Тіно.

— Закатрупити? — знову запропонувала вона і знизала плечима. — Звідки мені знати? Та й що ми можемо зробити?

— Нам потрібен план, — буркнув я.

— Ага, це допоможе. Бо тоді ми лупнемо його ним по голові. Мусиш тільки подбати, щоб це був великий і важкий план, найкраще у формі здоровезної довбні, з якими полювали на динозаврів печерні люди, бо Чарлі — це справжній динозавр.

Іноді Тіна буває дуже прикра (і саркастична). А проте, вона не побоялася заперечити Чарлі Смагу — КОВТЬ! Я б ніколи не наважився отак з ним розмовляти. Вона порадила йому забратися геть! На жаль, від Мишки не було великої користі. Він був грізний, як… ну, що там казати, грізний, як мишка.

Отак я міркував, і раптом мені спала на думку ідея. Я схопив Тіну за руку, і вона аж засяяла.

— Нарешті! Бачиш, тобі теж подобається, — вона затріпотіла віями.

— Тіно, помовч і будь серйозною.

— А я й була серйозною, — буркнула вона.

— Я маю ідею, зовсім просту.

— Звичайно ж, бо ти хлопець.

Я проігнорував це:

— Нам просто треба зробити так, щоб цуценят ніколи не продали.

— А як це? — здивувалася вона, а я нагадав їй про містера Слокамбера.

— Ну, добре, ти зумів відлякати одного покупця, але ж твої батьки все одно їх хочуть продати. Ти ж не зможеш бути там щоразу, коли хтось приходитиме на них подивитися.

— Принаймні ми зробимо відчайдушну спробу відстрочити нашу смерть від рук Чарлі, - наполягав я.

— Або від щелеп його ельзаських вівчарок, — похмуро зронила Тіна. Тоді вона клацнула пальцями. — Ось що! Ми скажемо Чарлі, що твої батьки віддають песиків безкоштовно. Тоді нам не треба буде журитися про гроші.

— А якщо він не повірить? Він же бачив оголошення у крамниці.

— Ну, тоді нам треба буде переконати твоїх батьків: вони мають не продавати цуценят, а віддавати їх.

Мене гризли сумніви. Я зовсім не був упевнений, що мама з татом погодяться на таке.

— Це справа Життя і Смерті, Треворе, — рішуче наголосила Тіна. — НАШОГО ЖИТТЯ і НАШОЇ СМЕРТІ.

Я визнав, що правда була на її боці…

3. Велика пропажа

Я знав, що вони не погодяться. Батьки такі передбачувані. Коли я запитав про це тата, він якраз практикував у вітальні закидання м’яча в лунку, переодягнувшись в екіпіровку гравця у гольф. Він так ударив по м’ячу, що той мало не вилетів крізь вікно, просвистівши над вухом Еріка-вікінга, що дрімав собі на спинці дивана. Ерік тільки повів вухом і знову заснув. Він дуже урівноважений кіт.

— ВІДДАТИ цуценят ЗАДУРНО? — вигукнув тато. — Ти що, здурів?

— Тільки частково, — пробурмотів я. Насправді я подумав, що якщо вже хтось і здурів, то цей мій тато, котрий у вітальні грає в гольф. От хай би він подивився на себе збоку!

Мама сказала, що на Різдво гроші летять, як полова:

— Нам будуть потрібні ці кілька копійок за песиків, вони і так перед нами в боргу.

— Стрілчині цуцики заборгували вам гроші? — мама ж не давала цуценятам на кишенькові витрати, щоб ті могли придбати собі щось у місцевій цукерні!

— А ти знаєш, скільки грошей іде на те, щоб прогодувати трьох голодних песиків? — обурилася вона. — Не кажучи вже про витрати на уколи за приписами ветеринарного лікаря, щоб їх можна було безпечно вигулювати… До речі, ти можеш зараз це і зробити, бо все одно не маєш до чого вчепитися.

Розмова явно не клеїлася.

— Там сипле сніг, — почав я сперечатися.

— Дітям подобається сніг, — відрізала вона.

А тато пирснув зо сміху:

— Тобі не відкрутитися, Треворе.

— Я не люблю снігу. Він холодний. І мокрий, і сиплеться мені за комір.

Мама визирнула з вікна:

— Та снігу там майже немає. Припини стогнати, вбирай куртку і виводь цуценят на прогулянку. Їм уже пора знайомитися з зовнішнім світом.

— Якщо я застуджуся, ти будеш винна, — дорікнув я.

— Іди-йди, — кинула вона.

— А якщо я підхоплю марсіанський грип або щось інше і ПОМРУ, ти будеш дуже шкодувати.

— А якщо ти не виведеш надвір цуценят, то можеш забути про Різдво, — додав тато, що з його боку було вкрай недоброзичливо.

— А як же тоді права людини? — почав було я.

— Що? Ти людина? А мені про це ніхто не казав! — показав зуби у посмішці тато.

— Ги-ги, дуже смішно, — набурмосився я. — Просто ти більший за мене.

— Просто ти менший за мене, — зареготав тато.

— Нічого, ось я виросту, — пригрозив я.

— І що? Що ти тоді зробиш? — поцікавилася мама, склавши на грудях руки і посміхаючись.

— Я… я… я вам скажу: я піду від вас!

І знаєте що? ВОНИ ОБОЄ ПОЛЕГШЕНО ЗІТХНУЛИ: МОЇ ВЛАСНІ БАТЬКИ!

— Ви не зрозуміли, — крикнув я. — Якщо я від вас піду, ВИ ЗМУШЕНІ БУДЕТЕ САМІ ВИГУЛЮВАТИ СТРІЛКУ!

Їхні обличчя видовжилися, й вони занепокоєно зиркнули одне на одного. Ага! Я їх таки дістав!

— Хлоп має рацію, — пробурмотів тато.

— Це катастрофа, — погодилася мама. — Що ж нам тепер робити?

— Треба, щоб Тревор вигуляв песиків зараз, поки він ще з нами, — запропонував тато.

— Я теж так думаю, — підтримала тата мама. — Повідок висить на вхідних дверях, Треве. Ти знаєш, як їх відчиняти, правда?

Добре все обернулося для мене, скажіть? Я схопив повідок, хоч це насправді були три міні-шворки, причеплені до головного повідка, — і ми попленталися у двір, засипаний снігом.

Цуценята вперше опинилися назовні, і вперше я їх вів на потрійному повідку. До того ж зі мною була Стрілка, що витанцьовувала довкола своїх малят. Як і слід було очікувати, усі цуценята умить заплуталися у своїх шворках, утворивши на них купу вузлів. Песики штовхалися й кусали один одного, а їхня мамуся намагалася виправити ситуацію, стрибаючи до них, після чого вузлів ставало ще більше. Невдовзі я взагалі вже не міг зрушити з місця. Троє цуценят і їхня мама так обкрутили мене своїми повідками, що я стояв, як укопаний.

Я роззирнувся, шукаючи допомоги, і врешті-решт до нас пришкандибала якась старенька пані, що зглянулася на мене. Чесно вам кажу, це була ТАКА ганьба.

— Дай-но мені отой кінець повідка, — запропонувала вона, — і я витягну цього малесенького песика… які ж вони гарнесенькі! Ой, здається, він робить сюсю. Краще я поставлю його назад. Ось так. Давай-но витягнемо цього кругленького. Чи не міг би ти сказати своїй великій собаці, щоб не лізла мені під пальто? Ні? Ой лишенько!

Моя нога тепер застрягла. Чи не міг би ти?.. Ні, ти ж також не можеш рухатися, — зітхнула вона. — Мабуть, ми мусимо чекати, щоб хтось нас визволив.

Минуло хвилин п’ять, а ми й далі стояли, не в змозі поворухнутися, і старенька пані тим часом розповіла мені про свою внучку, у якої була така велика черепаха, що на ній можна було кататися, але, на жаль, її обличчя було всипане жахливими прищами — обличчя внучки, а не черепахи. Я, власне, вже думав, що волів би краще подрімати, ніж це все вислуховувати, коли пожежники, що проїжджали повз нас на своїй машині, зауважили нашу халепу й підкотили ближче.

Четверо пожежників вийшли з машини і дуже спритно виплутали нас із повідків, постійно підсміюючись.

— Добре, що ми вас побачили, — сказав один із них. — Ми саме поверталися до пожежного депо після виклику.

— Дякую вам, пане командире, — засяяла старенька пані. — Ви такі люб’язні. Ви часом не плануєте їхати повз крамниці, га? Може, ви б мене підкинули? — і вона поїхала собі геть разом із ними. Я тільки й устиг почути, як вона почала розповідати їм про прищі своєї внучки. Ну, а я подався мерщій до парку, де можна було відпочити від усього в тиші і спокої… Принаймні мав на це надію. Та й цуценята вже не надто скаженіли.

Снігу випало небагато, якийсь там сантиметр, не більше, але й цього було досить, щоб парк перетворився на величезне біле простирадло. Ми з песиками отримували велике задоволення, залишаючи там скрізь дрібненькі відбитки лапок.

Я вивільнив цуценят із повідків, і вони стрімголов помчали геть, стрибаючи й перевертаючись на снігу. Вони були такі смішні й потішні. Безперестанку ковзалися, падали і намагалися вкусити один одного за вушко чи задочок.

Стрілці шалено подобається сніг, і вона шугала навсібіч мало не в десяти різних напрямках одночасно. Варто їй було побачити щось, на її думку, бодай краплиночку цікаве, як вона вихором летіла туди. Це могла бути інша собака або просто маленький патичок. Вона могла цілісінький день штурхати його носом, намагаючись підкинути в повітря. (Патичок, а не іншу собаку.)

Це сталося саме тоді, коли Стрілка виконувала свій коронний номер із миттєвого зникнення. Цуценята і собі вирішили щезнути. Усі втрьох вони раптово метнулися у найближчі кущі. Я подумав, що вони там побачили якогось бідолаху-зайчика, хоча, якщо вони вдалися у свою матір, цей зайчик майже стовідсотково був витвором їхньої уяви. Стрілка завжди ганяється за зайцями, що з’являються лише в її голові.

Я стояв собі на краєчку парку, ліниво розгрібаючи ногою сніг, і чекав, коли повернуться цуцики, не кажучи вже про Стрілку. За якийсь час я помітив далеко на обрії чорну цятку. Це наближалася ракета на чотирьох лапах, що стрімголов летіла у мій бік, обравши мене за мішень для удару — типова Стрілка. Вона примчала що було духу, зваливши мене у сніг. Очевидно, вирішила, що моє обличчя занадто брудне, негайно розпочавла операцію чищення язиком. Нарешті вона заспокоїлася, і, сівши на сніг, очікувально роззирнулася довкола. Цуценята так і не повернулися. Я також пильно оглянув парк. Цуциків і слід прохолов, що було трохи дивно. Я звівся на ноги і рушив разом із Стрілкою до кущів. Ми зазирали поміж гілками, а я почав їх кликати, однак відповіддю була цілковита тиша. Я навіть тріску гілок ніде не чув. Дивовижно, якою безшелесною буває тиша, коли ви уважно прислухаєтеся. Навіть моторошно стає.

Стрілка ретельно обнюхала землю. Оббігла довкола кущів, і я поквапився за нею. Цуценят ніде не було. Ми тільки побачили неймовірну кількість відбитків їхніх лапок. А ТАКОЖ ВЕЛИЧЕЗНІ ЛЮДСЬКІ СЛІДИ.

Песики зникли. Щезли, як собака на ярмарку. їх було викрадено — ПОЦУПЦЕНЯТЕНО!

4. Початок пошуків

Стрілка стояла там із розумним виглядом. Щоправда, цього дуже важко досягти, якщо спереду теліпається довжелезний висолоплений язик, а ззаду стирчить хвіст, подібний до склоочисника для авта.

— Нюхай, бери слід, — намовляв я її. Стрілка стрибала довкола мене, а в її ясних очах не світилося жодної іскринки інтелекту. — Ні, не стрибай. Ми в ПОШУКАХ, Стрілко. ШУ-КА-Є-МО. Шукай своїх цуценят! Ми нині не стрибаємо. Ти зможеш це зробити, коли знайдеш собачого злодія, тоді можеш стрибати на нього скільки завгодно.

Стрілка почала гавкати, від чого було мало користі, а тоді продовжила свій танець довкола мене. З таким самим успіхом я міг би взяти її на дискотеку.

Жодної користі. Цуценята зникли. Так, ніби якісь прибульці-собаківники забрали їх на свій НЛО, пролітаючи тут на планетарну собачу виставку «Крафтс». Принаймні я мав надію, що вони люблять собак. Я пройшов слідами цуциків до самого кінця парку, переступив невисокий мур і опинився на пішохідній доріжці. Там сліди зникли серед сили-силенної інших. Пошуки накрилися мідним тазом, і я відчував, що ним накрився і я.

Я поплентався додому з повідком, на якому не було жодних цуценят. Стрілка поволі дріботіла слідом. Вона постійно озиралася, очевидно, сподіваючись, що раптом з’являться її цуцики, весело наздоганяючи її, як і завжди.

Я мусив розповісти про все мамі й татові. А що я ще мав робити? Тато пробурмотів щось про те, як йому не щастить, і чому той грабіжник не міг натомість украсти Стрілку. Я знав, що він жартує, але то був поганий жарт.

Тато наполіг на тому, щоб ми всі знову подалися до парку і добре понишпорили там, але я знав, що все це намарно, ще до того, як ми туди прийшли. Він дедалі більше себе накручував, бубонів про те, яким жахливим тортурам піддасть викрадачів цуценят.

— Я їх примушу до смерті їсти собачі харчі, — кип’ятився він. — Я прив’яжу їх за шворку і потягну до ветеринара, а ветеринара попрошу зробити їм НАЙБОЛЮЧІШИЙ укол НАЙБІЛЬШОЮ голкою, прямо в їхні ЗАДИ.

— Тату!

Коли ми повернулися додому, у всіх, і в мене теж, був паскудний настрій. Я пішов до своєї спальні, упав на ліжко й почав думати, що ж мені тепер робити.

Стрілка прибігла і зробила те саме. Ми лежали, дивлячись у стелю, а Стрілчині лапи стирчали в повітрі, мов патички для ковбасок. Вона виглядала, як остання ідіотка, хоча вона так завжди виглядає. Вона дурепа, але я її люблю. А ще я люблю її цуценят. Але їх у нас викрали.

Де вони тепер? Що сталося з ними? Мабуть, вони в небезпеці. їх могли не нагодувати, як належить, а то й узагалі залишили голодними. Може, якийсь огидний тип хоче зробити з них капці або теплі навушники, напальчики, наносники!

Мій мозок катував мене цими жахливими припущеннями. Я навіть не знав, чи бувають теплі наносники. Я мусив щось робити, тож вирішив, що для початку треба відвідати Тіну. Їй часто спадають на думку цікаві ідеї. Іноді вони бувають божевільні, але принаймні я мав би з ким поговорити.

— Викрали! — вигукнула вона. — Хто?

— Я знаю не більше за тебе, — втомлено відповів я. — Це міг бути хто завгодно, але сліди були великі… Я думаю, це був чоловік.

— А чому не жінка?

— Бо в жінок не такі великі ноги, — відповів я.

— Ага. Ти ще не бачив моєї тітки. У неї на ногах замість черевиків човни-плоскодонки.

— Ну й добре, але це все одно мав бути чоловік, — стояв на своєму я.

— Кому могло спасти на думку красти цуценят? — здивовано запитала Тіна.

— А Різдво? Їх можна подарувати на Різдво. А можна просто продати. Яка різниця? Ми мусимо їх розшукати. Вони в небезпеці.

Тіна задумано пожувала губу.

— Ну принаймні Чарлі Смаг не діставатиме нас більше з тими грошима. Якщо цуценят викрали, їх уже не продаси.

Я знав, що Тіна хотіла якось розрадити, але навіть це мене не підбадьорило. Я хотів, щоб цуцики повернулися додому.

— Ми мусимо їх знайти, — повторив я.

— Треба провести розслідування, — заявила Тіна. — Почнемо з місця злочину і візьмемо з собою Мишку.

— Яка з нього користь?

— Сенбернарів спеціально навчають знаходити й рятувати людей, — пояснила Тіна.

— Я знаю, але я думав, що спочатку людей має засипати лавина, а тоді вже собаки їх викопують.

Тіна показала на вікно.

— Там падає сніг, — життєрадісно повідомила вона.

— Тіно, у нашому парку не буває лавин. Там дуже рівно.

Тіна схопила мене за плечі й потермосила.

— Ти хочеш знайти цуциків чи ні?

— Ну, добре, добре. Ходімо.

Ми пішли до парку, я — уже втретє, з Мишкою на довідку.

Зі Стрілкою завжди буває навпаки. Не ви її кудись тягнете, а вона вас, причому на максимальній швидкості.

Мишка — цілковита протилежність. Таке враження, що ви волочите за собою гігантську запіканку з м’ясом.

— Ось. Тут це й сталося, — сказав я Тіні. — Бачиш, ще й досі видно сліди цуценят і мої… а ось це ті великі сліди, про які я тобі казав.

Тіна спочатку нахилилася над відбитками, тоді випросталася, роззирнулася довкола й уп’ялася в мене підозріливим поглядом:

— А ти нікого не бачив за кущами?

— Ні, пані детективе.

— А чим ти займався, коли все це сталося? — допитувала вона мене, нотуючи щось у записнику.

— Я або стежив за Стрілкою, або втікав, щоб вона мене не облизувала.

— Чому вона мала тебе лизати? — не вгавала Тіна.

— Бо їй здалося, що в мене брудне обличчя.

— Це в тебе таке алібі? — суворо запитала вона.

— Так, пані детективе, і якщо хочете знати, то я навряд чи викрадав би власних цуциків, хіба не так?

Тіна неохоче кивнула і сховала записник:

— Щось у цьому є. Гаразд, цього разу я вас не заарештую, але начувайтеся. Ага! — вона раптом шаснула рукою в кущі і витягла звідти клаптик темно-синьої тканини.

— Дивися! Клаптик матерії. Я думаю, це з одягу злочинця. Нам тільки треба буде порівняти цей клаптик з його курткою, — Тіна переможно посміхнулася.

— Тіно, та цей клаптик міг уже сто років тут лежати. Ми не знаємо, чи це була куртка злочинця, та й подумай, скільки людей носять темно-сині куртки! Майже всі, от скільки.

Тіна знизала плечима й поклала клаптик у кишеню:

— Можливо, але ми принаймні пильніше придивлятимемося до тих, у кого подерта куртка. Ходімо по сліду, — вона нахилилася над відбитками, які невдовзі привели її до невисокого муру, що оточував парк. Тіна оглянула стежку за ним, де всі сліди безладно переплуталися.

— Гм, — пробурмотіла вона. — Цікаво. Звісно, важко встановити стовідсотково, але я гадаю, що собачий крадій повернув праворуч, вийшовши з парку, тобто він пішов не до центру міста. Це важливо.

Я на секунду втомлено заплющив очі, а тоді знехотя промовив:

— Так, дуже важливо. Якщо він не пішов у бік міста, нам залишається просто обшукати РЕШТУ ПЛАНЕТИ.

— Треворе, з тобою нині страшенно важко, — зауважила Тіна.

— Бо в мене був важкий день. Хтось викрав Стрілчиних цуценят.

Тіна взяла мене за руку. Я відчув її тепло навіть крізь рукавички. Вона подивилася мені в очі:

— Ми їх знайдемо, — лагідно сказала вона.

Тіна вже не удавала з себе поліціянтку-детектива й обернулася на психолога-консультанта.

Я хотів би їй вірити. Більше того, я хотів би, щоб вона відпустила мою руку. Мені було страшенно ніяково. Я висмикнув свою долоню з її пальців і рішуче запхнув руки глибоко до кишень. Тіна ледь-ледь усміхнулася.

— Якось… — почала було вона, але не доказала.

— Що якось? — поцікавився я.

— Та так, нічого. Гадаю, ми побачили достатньо. Ой, блін! Здається, до нас суне Чарлі Смаг!

І це таки був Чарлі, який уже побачив нас. Тікати було пізно. Принаймні він був без своїх паскудних ельзаських вівчарок.

— Доброго дня, голуб’ята, — привітав він нас, роззявивши щербатого рота. — Як ваші справи? Маєте вже грошики для мене?

Я з великою насолодою відповів:

— Ні, не маємо, і ти їх ніколи не дістанеш, бо наші цуцики зникли. Їх хтось украв.

— Украв? Брехня! — Чарлі наморщив чоло і ткнув мені у груди товстелезним пальцем. — Звідки я можу знати, що ти кажеш правду?

— Обшукай мій будинок, — порадив я йому і розповів, що сталося в парку.

— Кому це було потрібно? — напружив мізки Чарлі.

— Тому, хто вирішив, що це може бути гарний різдвяний подарунок, — пояснила Тіна.

— Ага, можливо, — Чарлі ще більше спохмурнів. Він явно намагався висловити думку, що народилася у глибині крихітного мозку.

— Річ у тому, — почав він, — що ці цуцики все одно наполовину мої. І це не в мене вони загубилися, а у вас, і це вже ваша відповідальність, тому я вважаю, що ви все одно заборгували мені половину грошей.

— Чарлі! — вигукнули ми в унісон із Тіною, не вірячи своїм вухам.

Побачивши наші обурені обличчя, Чарлі вишкірився ще огиднішою посмішкою.

— О, так, — кивнув він. — Ви й тепер переді мною в боргу. Я хочу бачити ці гроші перед Різдвом, інакше буде біда. Велика біда. Ну, а тепер бувайте. Гарного вам дня!

Ми з Тіною заціпеніли й приголомшено дивилися, як Чарлі почалапав собі геть у великих чоботах і зник за рогом.

5. Злочинці!

Стрілка гасала по будинку, пірнала під столи, обнюхувала стільці й шкреблася під ліжками. Була сама не своя, шукаючи цуценят. Навіть спробувала вилізти вгору димарем. Чому я так думаю? Бо вона з’явилася в кухні, оповита цілою хмарою сажі. Коли ж почала несамовито теліпати хвостом, усю кухню запорошила кіптява.

Мама тільки глянула на неї й відразу побігла до вітальні, не зводячи ока з виразних чорнющих слідів лап:

— Ох, це собачисько! (Кахи!) Паршиве (кахи-кахи) капосне собачисько!

Я підкрався до дверей. З каміна дотепер валила сажа. Кімнату заволокло чорною пеленою. Сажа була скрізь, як і сліди Стрілчиних лап, — на меблях, на стінах, на подушках і на килимі. Я б не здивувався, якби побачив їх і на стелі. Вітальня перетворилася на зону стихійного лиха, а мама погрожувала бідній собаці ще більшою катастрофою.

Я вирішив, що нам зі Стрілкою краще піти й заховатися у безпечному місці, аж поки вщухне сажова буря.

Найкраще для цього придався б ядерний бункер, де можна було б надійно відгородитися від світу, та позаяк такого сховища поблизу не було, ми дременули до Тіни.

Двері відчинила її мама, котра, поглянувши на закіптявілу Стрілку, відразу ввічливо порадила нам пройти бічною брамою до садка.

— Тримай її на повідку, а я поллю зі шланга, — звеліла вона.

Це була добра ідея — проста й чітка. Мала б спрацювати, але нічого не вийшло. Чому? Бо ми не врахували, що в цьому братиме участь і Стрілка.

Коли Тінина мама спрямувала шланг на Стрілку, і в неї вдарив струмінь води, та оскаженіло завищала. Її очі мало не вискочили з орбіт. Рятуючись, вона стрибнула мені на руки й одразу почала дряпатися й крутитися, як божевільна, замурзавши мене мокрою сажею з голови до ніг. Тоді зіскочила на землю і, щоб мені мало не здалося, ще й енергійно обтрусилася. Чергова хвиля мокрої сажі залила мене, немов цунамі.

— Добра забава, — похнюпився я.

Тінина мама стояла зі шлангом у руці:

— Ой лишенько, — забідкалася вона. — Вийшло не зовсім так, як я хотіла. Може, вода була занадто холодна.

— Вона крижана! — заволав я. Можу заприсягтися, що мама Тіни ледве стримувала сміх. І Тіна вважала, що це було дуже кумедно. Вона виткнулася з вікна спальні й мало не вищала від радості.

— Ти такий смішний, Треве!

— Дякую тобі.

— Ти просто фрік!

— Дуже дякую, — холодно кинув я.

Тінина мама подала рушник:

— Витрися добре сам, а тоді витри собаку.

Вона скривилася, дивлячись на мій костюм із сажі:

— Я не можу вас пустити в такому вигляді, жодного з вас.

— Ну й чудово, — буркнув я. — Задубіємо тут до смерті.

— Я вийду до вас, — пообіцяла Тіна і невдовзі винесла ще один рушник, щоб витерти насухо Стрілку. Я розповів їй, як Стрілка досліджувала димар, теж витираючись рушником. Тіна узялася захищати собаку:

— Стрілочка тужить за своїми песиками, — зітхнула вона. — Звичайно, вона скрізь їх шукатиме.

— НАВІТЬ У КОМИНІ? — вигнув я брови. — А що далі? Полізе в унітаз?

Тіна знизала плечима:

— Це ж тільки собака. Не можна сподіватися, що вона думатиме, як людина.

— Не можна сподіватися, що вона думатиме, крапка, — підсумував я, і, ніби прагнучи довести це, Стрілка умить елегантним стрибком перескочила бічну браму й кудись повіялася…

— Знову те саме, — застогнав я. — Стрілка узяла слід. Ходімо швидше. Може, вона занюхала щось нове?

Коли ми вибігли на дорогу, то встигли тільки побачити, як Стрілка повернула за ріг удалині.

— Вона прямує до міста. Біжімо! Ти можеш швидше рухатися?

— Так, — зронила Тіна, стрілою обігнавши мене.

Я й забув, що вона перемогла на стометрівці під час змагань на День фізкультури і спорту. Дешеві понти. Не забудьте, що я біг у мокрих джинсах і в черевиках, у яких сажі було більше, ніж моїх ніг. Дуже приємно…

Ми стрімголов помчали до центру міста, точніше, Тіна помчала стрімголов, а я, так — би мовити, хлюпав, чвакав і чалапав з певною швидкістю. Я ще подумав, скільки разів я вже робив це раніше — гнався за своєю ракетою на чотирьох лапах. Сотні разів, от скільки.

Добігши до головної площі, ми сповільнили ходу. Не мали іншого виходу, бо там було море покупців, а робітники дотепер оздоблювали все різдвяними прикрасами. Дроти й ліхтарики лежали штабелями біля пластмасових Санта-Клаусів, ангелів, сніговиків і ельфів, що їх мали розвішувати угорі. Скрізь були розкидані купки колючого гостролисту й омели. І десь там мала бути наша Стрілка.

Доволі смішно (хоч нам тоді було не до сміху), що її місцезнаходження було зовсім не важко визначити. Першою ознакою став гучний розпачливий зойк:

— РЯТУЙТЕ!

Ми глянули у той бік саме вчасно, щоб побачити, як падає на землю довга драбина. Бідолашний робітник учепився однією рукою за вигнуту верхівку ліхтарного стовпа, безпорадно дриґаючи в повітрі ногами. Вільною рукою він намагався втримати за ногу товстого пластмасового Санта-Клауса, але це йому не вдалося. Санта-Клаус полетів сторч головою на землю і розбився на друзки.

У натовпі злякано зойкнули.

— РЯТУЙТЕ! — знову заволав робітник, і декілька чоловіків узялися йому допомагати, підставляючи драбину. Стрілка дивилася на юрбу невинним поглядом, мовляв: «Драбина? Яка драбина? Хто? Я?»

Та коли натовп почав наближатися до неї, вона все ж таки вирішила за краще накивати п’ятами, увімкнувши подвійну швидкість, але перед цим ще встигла зачепити п’ятами гірлянду декоративних вогників, що заплуталися довкола задніх лап. Робітники сприйняли це як чудову нагоду її упіймати. Вони жбурнули геть драбину й почали оточувати Стрілку, емоційно сперечаючись про те, як краще її ловити. Чоловік так і залишився висіти на стовпі, дриґаючи ногами й волаючи про допомогу.

— РЯТУЙТЕ!

— Обійди з другого боку і перекрий їй дорогу!

— Підмани її кісткою!

— Де я візьму тут кістку, ідіоте?

— Помахай їй плащем. Це її налякає.

— Сам помахай. Краще обійди з другого боку, чуєш?

— РЯТУЙТЕ-Е-Е-Е-Е-Е!

— Нам бракує кістки!

— Тобі бракує мізків!

— Ти що, хочеш сказати, що я дурний?

Хтозна, скільки б ще це все тривало, але ситуація раптом набула небувалої гостроти. З’явився Чарлі Смаг, і не сам. Три ельзаські вівчарки щосили намагалися зірватися з повідків. Його мордяка вищирилася бридкою посмішкою, коли він побачив заплутану в різдвяних прикрасах Стрілку. Чарлі широко розчепірив ноги, вишкірився і відпустив на волю свою паскудну зграю.

Вівчарки рвонули вперед, наче вовки, котрих довго морили голодом. Їхні довгі лапи стрімко долали відстань між ними і жертвою. Їхні щелепи пінилися, з пащек виривалося гарчання. Я побачив, як запанікувала Стрілка, коли вони помчали прямо на неї. Зазвичай вона легко їх випереджала, але тепер не годна була виплутатися щонайменше з трьох комплектів різдвяних ліхтариків.

Нелегко втікати, коли за тобою волочаться всі ці святкові лампочки, що підстрибують і розбиваються об бруківку. Хоча тепер уже й робітники, і вівчарки Чарлі почали плутатися у цих нескінченних в’язках гірлянд. Складалося враження, що всі ведуть запеклий бій з гігантським морським монстром, так завзято вони боролися із звивистими гірляндами різноколірних ліхтариків, не кажучи вже про гілки гостролиста і незліченних пластикових ельфи та сніговиків. Зчинився неймовірний гармидер, бо дедалі більше спостерігачів долучалося до битви. І що більше людей намагалося допомогти, то гіршою ставала ситуація.

ДМ-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У!

Увесь цей галас заглушила сирена поліцейської машини. Вона викотилася на площу, але мусила практично відразу стишити хід під натиском верткого дротяного монстра, сніговиків з вибалушеними очима, Санта-Клаусів і казкових фей, що раз у раз тріскали.

Замість того, щоб повністю зупинити авто й вилізти назовні, водій вирішив голосніше увімкнути сирену.

ДІ-І-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У!

Це був, звичайно, Чарлів тато, сержант Смаг. Поліцейська машина ледве просувалася вперед, оглушуючи ціле містечко і чавлячи з хрускотом ліхтарики, гілки гостролиста й залишки потрощених ельфів і фей, які ще досі бахкали й лускали. Нарешті авто зупинилося, і з нього вийшов сержант Смаг, підтягуючи штани, немов озброєний до зубів шериф. Він не бачив, що відбувається, тому виліз на капот з мегафоном У РУЦІ.

— Хто організатор бунту? — заревів сержант Смаг, а мегафон «завівся» й видав такий потужний і оглушливий свист, що збив його з ніг.

Він гепнувся сідницею на капот авта й одразу зісковзнув на землю. Якусь хвильку полежав, а тоді почав зводитися на ноги.

— Повторюю: хто організатор бунту?

— ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ, БУДЬ ЛАААААСКА! — знову почав благати робітник, що й ДОСІ висів на ліхтарному стовпі. На одну-дві секунди всі замовкли. Тоді почали роззиратися, не знаючи, що робити, й поглядаючи то на робітника, то на місцевого «шерифа». Люди розуміли, що це був зовсім не бунт, але ж із чого все почалося? Ніхто не знав цього достеменно. Принаймні доти, доки не заговорив Чарлі Смаг.

— Це та гидка собака, Стрілка, — крикнув він батькові. — Собака і Тревор зі своєю подружкою.

На мить запала тиша, а тоді всі закричали:

— Так! Це були Стрілка і Тревор зі своєю подружкою! Ось вони тут!

Раптом ми побачили сотні пальців, що грізно показували на нас, а висячий робітник з протилежного боку площі нарешті випустив з рук ліхтарний стовп. Ось так і сталося, що ми з Тіною й Стрілкою опинилися у поліцейській дільниці, майже під арештом. (А робітник у лікарні, під наркозом)

6. Підозріла поведінка

Тіна аж кипіла від обурення:

— Чарлі не знає, що сталося. Його навіть не було там, коли все почалося! Ви не маєте права тримати нас тут. Це незаконно.

— Не той випадок, панянко, — самовдоволено показав зуби сержант Смаг. — За дотримання закону відповідає поліція, а в нашому місті поліція — це я. І я вважаю, що підбурення до бунту — це неабиякий злочин.

— Ми нікого не підбурювали, — намагався я все пояснити. — І якби Чарлі не спустив із повідків своїх вівчарок, узагалі нічого не сталося.

— Ти тепер не викрутишся, звинувачуючи мого малого, малий, — фиркнув сержант, а тоді замотав головою, бо сам не второпав, що тільки-но сказав. Він скорчив міну і скоса зиркнув на мене: — Ти хоч іноді миєшся?

Не встиг я відкрити рота, як Тіна вже вставила свої п’ять копійок:

— Він якраз ішов на маскарадну вечірку, — мовила вона без тіні посмішки. — Він мав там бути власною тінню. Я думаю, це дуже розумний хід.

Саме цієї миті прибув нас рятувати тато, а згодом увійшла Тінина мама. Тато виглядав не надто щасливим.

— Скільки разів я вже визволяв тебе з поліцейської дільниці, Треворе? Ні, навіть не рахуй. І зараз також, звичайно, не винен ані ти, ані Стрілка?

— Чесно, тату, ми не винуваті.

— Ніколи не винуваті, — доволі саркастично буркнув сержант Смаг.

Тато не звертав на нього уваги. Він раптом усвідомив, у якому «чорнушному» стані я перебуваю.

— Що це ти робив? — очманіло спитав він.

— Він у маскарадному костюмі, — пояснив сержант Смаг. — Перебрався на власну тінь. Дуже розумний хід, мушу визнати, — захихотів він.

— Не влаштовуйте тут посміховисько, — зупинив його тато. — Кого ви звинувачуєте у правопорушенні?

Сержант Смаг уїдливо посміхнувся й почав загинати пальці:

— Зараз побачимо: пошкодження державної власності, порушення громадського спокою, заподіяння тілесних ушкоджень, перешкоджання рухові поліцейського автомобіля, організація бунту… — сержант Смаг витримав ефектну паузу, тоді нахилився над столом і закінчив речення, — І ЦЕ ПОКИ ЩО ЛИШЕ СОБАКА.

Стрілка зронила коротке «гав» і ще трохи струсила з себе сажі. Сержант відступив:

— А щодо цих двох, мушу сказати, підбурення до бунту вже є достатньою підставою, щоб загриміти до в’язниці.

Тінина мама ступила крок уперед:

— Пане сержанте, я забираю додому цих двох дітей разом із собакою, бо ні собака, ні діти нікуди не загримлять. Ви можете займатися розслідуванням, а якщо вам треба буде щось від нас, ви знаєте, де нас шукати. До побачення, сержанте.

Тінина мама вивела нас на вулицю.

— Бундючний йолоп, — буркнув спересердя тато. — То що там таке сталося?

Ми з Тіною почали пояснювати.

— Мені в це легко повірити. Чарлі Смаг завжди завдає усім клопоту, — сказала Тінина мама. — Я його навчала, коли йому було чотири-п’ять років. Він уже тоді був баламутом і дотепер не змінився. Його батьки нікого не хочуть слухати. Винен завжди хтось інший, — вона зітхнула: — А що це я чую про зникнення цуценят?

Тож ми мусили розповісти їй усе про цуциків. Тінина мама запитала, чи маємо ми бодай якісь ключі для розгадки.

— Ми тільки знаємо, що їх викрали в парку і що крадій не поніс їх у місто. Сліди на снігу свідчать про те, що він або вона пішли у протилежному напрямку, — пояснила Тіна.

— Туди, де поле для гольфау? — перепитав тато.

— Так.

— Вони тепер можуть бути будь-де, — додав безпорадно тато.

Тінина мама спохмурніла:

— Якби ви поцупили цуценят, де б ви їх заховали?

— Я б їх забрала додому, — сказала Тіна.

— Насамперед: я б їх не поцупив, — наголосив я, натираючи до блиску німб, що засяяв над моєю головою. — Але якби й так, я, мабуть, сховав би їх у якомусь ізольованому місці. Песики гавкають, тож я не хотів би, щоб їх хтось почув.

Тіна засміялася:

— З тебе вийшов би чудовий поліціянт. Мені подобаються чоловіки у формі.

Цього було достатньо, щоб назавжди відбити в мене бажання стати поліцейським! Хоч я все одно збираюся стати дресирувальником. Навчатиму тварин ніколи не тікати геть і не заплутуватися в кілометрових гірляндах із дротів та лампочок. Я навчатиму їх робити КОРИСНІ речі, наприклад, розшукувати людей, засипаних лавинами в парках, або рятувати робітників, що звисають з ліхтарних стовпів, не кажучи вже про вистежування ЗАГУБЛЕНИХ ЦУЦЕНЯТ.

За цими розмовами ми дійшли до нашого будинку. Тінина мама завітала на горнятко кави, а Тіна зачекала, поки я скочив нагору, щоб хутко помитися і перебратися. Ерік-вікінг дрімав на моєму ліжку. Побачивши мене, він настовбурчив шерсть й умить зник під ліжком. Ну й добре, нарешті я знаю, що він бодай чогось боїться.

Я зійшов униз і вручив брудний одяг мамі для прання. Мама просто остовпіла:

— Дякую, Треворе. Мабуть, це твій різдвяний подаруночок? Міг би й загорнути гарненько для мене, — вона поглянула на Тінину маму й закотила очі: — Хлопці, — тільки й зітхнула.

— Дівчата нічим не кращі, - розсміялася Тінина мама. Тоді обернулася до нас: — То з чого ви почнете розслідування, детективи?

— З поля для гольфа, — відповіла Тіна. — Сліди вели в той бік, і це ізольоване місце.

— А ще воно ВЕЛИЧЕЗНЕ, — безнадійно простогнав я.

— Мусимо з чогось починати, — зронила Тіна. — Ходімо.

Чому це так завжди виходить, що я врешті-решт роблю те, що сказала Тіна? Ми рушили до поля для гольфа. Це приватний клуб, тож ми не могли там просто тинятися скрізь, де б забажали. Крім того, якщо ви колись бували на такому полі, то знаєте, які прикрі ті гравці у гольф.

Не стійте там! Зійдіть із трави! Зійдіть з доріжки! Зійдіть з нашої планети! Забирайтеся звідси! Пропадіть пропадом! З дороги! Я гравець у гольф і я велике цабе!

Тож ми з Тіною невдовзі почали просто скрадатися полем, ховаючись то за одним кущем, то за іншим. Це було доволі захоплююче заняття, особливо коли виявилося, що маленькі сарайчики, на які ми час від часу натикалися, можуть бути ідеальними схованками.

Ми вже обійшли майже півполя, коли вдалині побачили Чарлі Смага, котрий ішов і з кимсь розмовляв. Я захихотів. Це була Шерон Бленкінсоп. ЙОГО КРАЛЯ!

Звичайно, якби ви запитали Чарлі, чи він зустрічається з якоюсь дівчиною, він би категорично це заперечив. Зрештою, це ж він сам постійно бере на кпини тих, хто, на його думку, справді зустрічається з дівчатами — таких, скажімо, як я. (Хоч мушу вам нагадати, що Тіна — це НЕ ДІВЧИНА, З ЯКОЮ Я НІБИТО ЗУСТРІЧАЮСЯ.) А от ми з Тіною одного разу застукали Чарлі й Шерон на тому, що вони ТРИМАЛИСЯ ЗА РУЧКИ! Це була класика! Вони тоді ТАК розгубилися! І ось тепер вони знову йшли собі удвох зеленою галявиною для гольфа.

— Чому це ці двоє можуть собі ходити, де їм заманеться, а ми не можемо? — обурилася Тіна.

— Бо Чарлів тато — член цього гольф-клубу, — пояснив я.

— Твій тато теж.

— Я знаю. Але мій тато не поліцейський, і татів шеф — не голова гольф-клубу.

— Бридота, — кинула Тіна, і я цілковито з нею погодився.

Ми з Тіною підкралися якомога ближче. Я був розчарований тим, що вони не трималися за ручки, а просто балакали. Фактично Чарлі говорив у свою мобілку.

— Ага, — сказав він. — Хай буде субота. Гроші маєте? Добре. — Кілька секунд Чарлі уважно слухав. — Звичайно, з ними все гаразд. За ними добрий догляд. Ага. Ельзаські. Родовід? Ну, так. Гаразд. Побачимося в суботу, о п’ятій.

Чарлі закрив мобілку й усміхнувся Шерон:

— Усе домовлено, — сказав він. — Просто фантастика!

А тоді поклав руку НА ПЛЕЧЕ ШЕРОН!

Тіна так міцно стиснула мою руку, що я аж вискнув. Чарлі озирнувся, і мені здалося, ніби він дивиться прямо на мене.

— Що це було? — занепокоїся він.

— Чарлі, — заблагала Шерон, — ходімо. Мені холодно.

— Мабуть, якась білка, — промовив Чарлі. — Терпіти їх не можу. Це просто щури на деревах, — він знову зосередився на своїй подружці. — Я зараз тебе пригорну, — підморгнув він їй. — Ти одразу зігрієшся.

— Дай мені якесь відро, — прошепотів я Тіні. — Мене може знудити…

— Безнадійно, — зітхнула Тіна.

— Що безнадійно? — розгубився я.

— Слово «романтика» для тебе незбагненне, Треворе, скажи?

Тіна, якщо хочете знати, буває іноді дуже дивною. Ми схвильовано й мовчки чекали, аж поки Чарлі й Шерон відійдуть настільки, щоб не бачити нас і не чути, і аж тоді виповзли з-під куща. Чи не про наших цуценят розмовляв Чарлі по телефону? Так воно ніби було логічно.

— Щоправда, він сказав «ельзаські», — зауважила Тіна. — Чому він так сказав?

— Може, тому, що вважає одного зі своїх псів їхнім батьком і намагається й цуценят видати за ельзаських вівчарок. Але що б це не було, воно має статися в суботу о п’ятій.

— Саме тоді, коли мають запалювати різдвяні вогні, - сказала Тіна.

— Я переконаний, що цуцики в нього, — прохрипів я. — І він хоче сам їх комусь продати. Мусимо його зупинити.

— Але як? Ми навіть не знаємо точно, чи Чарлі має цуценят, а якщо має, то де переховує їх? Субота вже завтра, отже, нам залишається тільки кінець сьогоднішнього дня і половина завтрашнього, щоб їх знайти, перш ніж Чарлі комусь їх віддасть… якщо вони, звичайно, в нього.

— Чарлі — єдиний, на кого падає підозра, — рішуче мовив я. — Причому все збігається.

— Це так, але цуценят можуть переховувати будь-де, просто де завгодно.

Ми з Тіною стояли посеред поля для гольфа, оточені широченними галявинами. Було таке відчуття, ніби нам треба обшукати весь світ. Раптом хтось так голосно зарепетував, що ми аж здригнулися. Маленький білий м’ячик гепнувся неподалік від нас і підкотився до ніг.

— Гей, ви там! Пацани! Забирайтеся геть! Це поле для гольфа! Бігом, вимітайтеся!

Тіна була обурена.

— Він же міг нас ударити! — закипіла вона від злості.

Я схопив м’ячик і пожбурив його щосили в бік того типа:

— Маєте свого м’ячика!

І він погнав за ним чи не швидше, ніж Стрілка.

7. А в сарайчику були…

Уночі мені спала на думку блискуча ідея. Фактично ця блискуча ідея дріботіла моєю спальнею, обнюхуючи все, що лежало на підлозі, - черевики (бе!), шкарпетки (бе-е!!), штани (бе-е-е-е!!!). Я спостерігав за Стрілкою, укотре намагаючись зрозуміти, чому собаки так люблять усе обнюхувати. Стрілка обнюхує все, що завгодно, — кущі, одяг, ліхтарні стовпи, задки своїх друзів, задки своїх воріженьків, задок Еріка-вікінга (якого це дратує), БУДЬ-ЧИЙ задок. Мишка такий самий. Усі собаки люблять обнюхувати смердючі речі. Тобто я ще ніколи не бачив собаки, що нюхала б троянди й закочувала очі від задоволення. (Як це робить Тінина мама.)

Гаразд, моя блискуча ідея. Ми з Тіною вже робили не надто рішучу спробу спонукати Мишку знайти цуценят по запаху, але ця спроба зазнала фіаско, бо Мишка не мав наміру йти далі від того місця, де закінчувалися їхні сліди. А якщо залучити до цього ДВОХ собак і ЗАПАХ ЦУЦИКІВ?! Прекрасно. Я усміхнувся сам до себе, перевернувся на другий бік і заснув. Проблему розв’язано!

Я сказав, що проблему розв’язано? Я цього хотів би. Бо зранку, коли я прокинувся, усе виглядало інакше. Не можна сказати, що Стрілка з Мишкою чудово за рекомендували себе як пошукові собаки. Чесно кажучи, вони себе ні в чому не зарекомендували, крім здатності потрапляти в халепи та втягувати в ці халепи нас із Тіною.

Я розповів про свої плани мамі з татом. Хотів би, звичайно, сказати, що це справило на них неабияке враження, але цього не сталося. Вони відразу побачили недоліки цього плану, і мама підсумувала усі застереження одним словом.

— Стрілка? — перепитала вона. Я кивнув головою. Мама перехрестилася. Тато провів пальцем по горлу.

— Я не відчуваю вашої підтримки, — буркнув я.

— Вибач мені, Треворе, — сказав тато, — але мені здається, що тільки вчора я мав рятувати вас обох від в’язниці через ту собаку.

— Так, але…

— Стрілка у цьому не винувата! — випередили мене мама з татом.

— Так, але…

— Стрілка ніколи не винувата, — не дав мені доказати тато.

— Ні, не винувата, — уперто наполягав я.

— Просто вона чомусь завжди опиняється там, де не треба, — зауважила мама.

Я схопився на ноги:

— Вам просто байдуже, що станеться з песиками! їх можуть продати в рабство, але вам на це начхати!

— Цікава думка, але насамперед, мабуть, треба запатентувати такий винахід, як цуценяче рабство, — захихотів тато.

— Це не смішно! — зарепетував я. — Усе, що пов’язане з Чарлі Смагом, зовсім не смішне. Ви собі можете сидіти тут, склавши руки, а ми з Тіною візьмемо Стрілку й Мишку, розшукаємо цуценят і приведемо їх додому, ОСЬ ТАК! — я вибіг надвір із розпашілим обличчям, грюкнувши дверима.

— А-А-А-А-АЙЙЙЙ!

— Що сталося? — кинулась до мене мама.

— Прибив дверима пальця, — просичав я. — Облиш мене у спокої.

Я видерся з її рук і попрямував до Тіни. Через п’ять хвилин мусив повернутися, бо забув узяти Стрілку. Ще через дві хвилини повернувся, бо забув одягнути куртку.

Ще через чотири хвилини повернувся по килимочки, на яких спали цуценята.

Урешті-решт я спромігся-таки прийти до Тіни і розповів їй усю цю сумну сагу. Вона взяла мене за руку, щоб оглянути пульсуючий великий палець. Він став червоний, як буряк, що вже було непогано, бо спочатку я думав, що він узагалі відпаде. А так принаймні ще досі він був на місці.

— Бідолаха, — Тіна так співчутливо це сказала, що мені здалося, ніби вона хоче поцілувати палець. Я спробував вирватися, але вона ще міцніше стиснула мою руку. — Я принесу крем.

— Навіщо?

— Моя мама завжди мастить синці й ранки спеціальним кремом.

Я кивнув, і Тіна кудись побігла. Через хвилину вона повернулася, ховаючи за спиною крем.

— Це пектиме? — запитав я.

— Ти ще така дитинка. Давай сюди палець.

Я заплющився. Терпіти не можу всілякі синці й подряпини. Я відчув, як щось холодне хлюпнуло мені на палець. Розплющив очі. На червоному пальці виросла спіральна кремова вежа, подібна до мініатюрної конусоподібної порції полуничного морозива. Це було просто сміховинно.

— Ти ж казала, що це якийсь спеціальний крем! — дорікнув я. — А це крем для тортів.

— Я знаю, — засміялася вона. — Але мусиш визнати, що це ДУЖЕ спеціальний крем для твого пальця.

Я так розреготався, що в мене на очах виступили сльози. Тіна зітхнула з полегшенням:

— Бачиш, — додала вона, — я ж казала, що тобі покращає.

Ми знову розреготалися.

— У тебе в голові бджоли, — сказав я їй крізь сміх.

— Ого, я пішла на підвищення. Ще зовсім недавно ти казав, що в мене у голові якісь нещасні мишки, а тепер я маю цілий рій гарненьких бджілок. Дякую тобі, дякую.

Нам не можна було гаяти часу. Тіна поклала собі до наплічника фотоапарат.

— Щоб фіксувати свідчення, — пояснила вона, а я вражено похитав головою. У неї таки є голова на плечах.

Ми схопили собак і килимки й рушили до парку. Стежка зі слідами вже, мабуть, закрижаніла, але ж ми мали з чогось починати.

Я видобув із сумки килимочки й підсунув один із них прямо під Стрілчин ніс, а Тіна вчинила те саме з Мишкою.

Ми вирішили не відпускати собак із повідків, хоч і чудово знали про високу ймовірність того, що наші руки можуть бути викручені із суглобів. (Тіні тому, що вона намагатиметься зрушити Мишку з місця, а мені тому, що я спробую втримати Стрілку, щоб вона не шугонула кудись до іншої галактики).

Стрілка вирішила, що я даю їй килимок, щоб зіграти з нею у перетягування линви. Вона схопила другий кінець зубами і почала гарчати й люто його смикати, поки я не визнав свою поразку й не випустив свій кінець. Важко дихаючи, вона сіла на землю, глянувши на мене здивовано й розчаровано.

Тіні з Мишкою вдалося досягти більшого. Він ретельно обнюхав килимочок, а тоді сів, наморщивши носа і плямкаючи, немовби куштував якісь неймовірні ласощі. Після чого поволеньки звівся на лапи і побрів кудись геть.

Я хотів піти за ним, але Стрілка й далі сиділа, не бажаючи зрушити з місця. Скінчилося тим, що я поволік її, неначе статую, аж поки вона нарешті зволила підвестися й неквапом подріботіла поруч. Я міг би заприсянути, що вона навіть підморгнула мені.

Мишка завів нас до поля для гольфа, у чому не було нічого дивного. Хоча я волів би туди не вертатися через тих розлючених гравців у гольф, з якими нам довелося мати справу вчора.

Було нелегко приховувати собак від зайвих очей, коли ми перетинали зелені галявини. Скрізь, куди вів його запах, Мишка добувався навпростець, наче ведмідь (чи все ж таки як мишка?).

На щастя, дуже мало гравців у гольф виявилися настільки божевільними, щоб припертися сюди з самого ранку, і врешті-решт ми зауважили оддалік невеличкий сарайчик.

Мишка почалапав прямо до нього. Стрілка також пожвавішала. Вона натягнула повідець і занепокоїлася. Серце закалатало у мене в грудях. Я відчував, що ми на правильному шляху. Ми з Тіною обмінялися поглядами. Адже саме там могли перебувати наші цуцики.

Коли ми підійшли до хижі, почулися голоси. Я миттєво привів себе у стан бойової готовності і приклав палець до вуст, вимагаючи тиші й водночас відчайдушно сподіваючись, що жодна собака не почне гавкати.

Хижа була без вікон, тож ми не могли побачити, хто там усередині, та й чути було не надто добре. Не можна було втямити, про що там балакають. Я жестами показав Тіні, щоб ми відійшли назад і розробили план.

— Їх там двоє, - прошепотів я.

— Але я не чую цуценят, — тихо відповіла Тіна.

— Я теж не чую.

— Що ж нам тепер робити? — запитала вона.

— Мусимо туди зайти.

Обличчя Тіни сполотніло:

— Ти упевнений? Це ж небезпечно!

— Ми маємо застукати їх на гарячому, — сказав я. — Інакше нічого не зможемо довести. Крім того, ми маємо з собою псів.

— То що ж нам робити? — знову запитала Тіна.

— Увірвемося туди.

— А тоді?

Я подивився на Тіну. Подивився на небо. Подивився на землю. У мене не було готової відповіді:

— Побачимо, що зроблять вони.

— А як ти гадаєш, що вони зроблять?

Я вам кажу! З дівчатами ніколи не занудьгуєш. Звідки ж мені було це знати?

— Будемо діяти за ситуацією, — просичав я.

— Тобто?

— Тіно! Почнемо, а там буде видно. Я полічу до трьох. На рахунок «три» ти відчиняєш двері, а я вриваюся і стаю з ними віч-на-віч. Якби щось трапилося, ти будеш свідком. Хто б там не був, вони не впораються з нами обома.

— Точно. І я ще зроблю фото.

Ми знову підійшли до хижі й мовчки приготувалися до спецоперації. Я почав відлік.

— Один… два… ТРИ!

Тіна різко відчинила двері, а я вдерся у темну хижу.

ОДИН ФОТОСПАЛАХ, ДРУГИЙ!

На якусь секунду увесь інтер’єр сарайчика до найменших закутків вихопився з темряви. І там були вони — Чарлі Смаг та Шерон Бленкінсоп. І вони ЛИЗАЛИСЯ!

8. Знову беремо слід

Не гаючи ні секунди, я вибіг надвір, крикнувши Тіні:

— Тікай!

Нам услід пролунали розлючені вигуки.

— Я вас дістану! — ревів Чарлі. — Вам це так не минеться. Я зараз візьму вас за одне місце!

Він кинувся до дверей, та, очевидно, зачепившись за складені купкою ключки для гольфа, втратив рівновагу. Гепнувся на підлогу, збивши ще кілька стосиків ключок. Усі вони з гуркотом посипалася, коли він намагався звестися на ноги.

— Чарлі, — волала йому Шерон. — Повернись! Я тебе кохаю, Чарлі. Я дам тобі ще кавальчик шоколадки.

На Чарлі це не справило враження:

— Заткайся, ти, дурна каракатице.

Ми ще встигли почути розгублене хихотіння Шерон:

— Чарлі, дорогенький! Ти ж насправді не думаєш, що я каракатиця, правда?

Ми мчали стрімголов, захлинаючись від реготу, аж поки опинилися наприкінці поля для гольфа. Стрілка вважала це чудовою грою. Вона летіла разом із нами, хляпаючи вухами, радісно поглядала на мене й гавкала, немов скажена. Мишка ліниво трюхикав позаду, настовбурчивши густу кошлату шерсть. Він нагадував гігантського бульбашкоподібного прибульця з Марса, що полює за сиром.

Коли позаду залишилися зелені галявини для гольфа, ми зупинилися, регочучи й одночасно відсапуючись, що було, скажу я вам, доволі нелегко. Я озирнувся. Там не було й натяку ні на Чарлі, ні на Шерон.

— Ми у безпеці, — посміхнулася Тіна.

— Поки що, — уточнив я.

— Я кохаю тебе, дорогенький Чарлі! — передражнила Тіна, і ми знову розреготалися.

— Вона каракатиця, — нагадав я.

— Ну, а він горила, отже, пасують одне одному, — додала Тіна. — Чи ти бачив там цуценят?

Я похитав головою:

— Ти засліпила мене спалахом.

— Перепро-о-ошую, — Тіна почала вовтузитися з фотоапаратом. — Гм-м. Ніде не видно, — вона показала мені маленький екранчик із щойно зробленими фотографіями. Там було двійко голуб’яток — Чарлі і Шерон, зафіксовані навіки широким планом у режимі активного лизання. А от цуценят не було.

— Може, Чарлі тримав їх там якийсь час, а потім забрав, щоб згодом комусь віддати? — припустив я.

— Нам це мало допоможе, — шморгнула носом Тіна, уважно розглядаючи знімок. — Цікаво, чи могли б ми продати цю фотку до газети?

— Це було б фантастично. Чарлі провалився б під землю від сорому. Але спочатку він, мабуть, занапастив би нас із тобою.

Тіна знизала плечима:

— Та він і так готовий нас знищити. Чекає, мабуть, у засідці, коли ми повертатимемося додому.

— Ми підемо в обхід. Не бійся.

Ми рушили довкола найвіддаленішого краю поля для гольфа. Там, я знав, була стежка, що минала розкидані зусібіч будинки й старі гаражі, а тоді майже виводила на дорогу до Тіниного дому.

Тіна поглянула на годинник:

— Залишилося шість годин до того часу, коли Чарлі обіцяв передати цуценят.

— Я знаю, а ми досі не маємо й зеленого уявлення, чи вони справді у нього, і де відбудеться ця оборудка.

— Найгірше те, що увечері всі будуть у місті, дивитимуться, як запалюватимуть святкові вогні, — зітхнула Тіна. — А на околицях буде тиша і спокій. Чарлі зможе піти куди завгодно, і ніхто цього не помітить.

Я мовчав. Я вже теж про це подумав, і це мене найбільше непокоїло. Ми прямували додому, пильно придивляючись, чи не з’явиться десь раптом Чарлі зі своїми ельзаськими вівчарками, прихопивши їх із собою для забави.

Стежка вела нас повз гаражі. Двома-трьома з них, здається, ще користувалися, але більшість мали зірвані з завісів двері й були розмальовані графіті. Це було не надто приємне місце, і я зовсім не здивувався, що собаки теж занепокоїлися.

Вони обидві почали щосили сіпати й натягувати повідки. Стрілка так палко хотіла забратися звідси, що її передні лапи аж зводилися над землею.

— Що з ними? — здивувалася Тіна. — Мишко, поводься чемно!

Сенбернар мало не зарився носом у землю, принюхуючись. Серце у моїх грудях тьохнуло. Я звелів собі не гарячкувати і випустив з рук Стрілчину шворку. Вона ракетою зірвалася з місця, помчавши прямісінько до одного з гаражів. Добігши до нього, вона навіть не сповільнила ходу, а з усього розгону скочила на металеві двері, почала їх несамовито дряпати. І гавкала, гавкала, гавкала.

Ми з Тіною перезирнулися, а тоді прожогом побігли до замкненого гаража.

Зсередини долинули тонесеньке скавучання й гавкіт. ЦУЦЕНЯТА! Стрілка з Мишкою знайшли їх. Вони були всередині! Ми з Тіною переможно ляснули одне одного в долоні, і я крикнув:

— Ура!

Хоча було ще зарано святкувати, бо ми ж не могли потрапити до гаража. Він був надійно замкнений величезним навісним замком, і ми аж ніяк не подужали б зірвати його з дверей.

— Принаймні ми знаємо, що вони тут, — схвильовано вигукнула Тіна. — Ми можемо повернутися сюди перед п’ятою вечора і десь заховатися. Зачекаємо, поки прийде Чарлі, й застукаємо його на гарячому.

— Точно. Але нам треба все це сфотографувати, щоб мати свідчення. Спочатку зробити фотку, як він забирає цуценят із гаража, а тоді, як він їх комусь передає… І цього разу без жодного спалаху, щоб він ні про що не дізнався.

Решту дороги додому ми подолали без пригод і в чудовому настрої. Тіна пішла до себе, а я піднявся до своєї спальні, щоб усе обміркувати. Я сумнівався, чи варто розповідати про це мамі з татом: вони тоді усе узяли б під свій контроль, а яка ж від цього втіха? Я хотів, щоб це була тільки наша з Тіною перемога. Ми мали особисті порахунки з Чарлі і збиралися поставити його на місце! Але все ж таки, нам не завадила б чиясь допомога. Чарлі зі своїми вівчарками міг налякати будь-кого.

Обід, здавалося, ніколи не закінчиться. Моя голова аж тріщала від цієї невирішеної дилеми. Розповісти їм щось? Чи краще промовчати?

— Я вважаю, що той, хто викрав наших цуциків, зробив нам невеличку послугу, — сказав тато.

Це мене просто приголомшило. Яким чином міг він це вирахувати?

— Тобто? — запитав я.

— Нам тепер не треба сушити собі голову над тим, куди їх прилаштувати, — пояснив він. — І не дивись так на мене, Треворе, ніби я щойно їх замордував. Просто я хочу знайти в цьому хоч трохи позитиву. Я забрав з пошти оголошення, бо немає жодного сенсу рекламувати те, чого ми вже не маємо. Ми їх більше не знайдемо.

Я відклав ножа з виделкою. Хотів уже було сказати татові, що він страшенно помиляється, що ми з Тіною знаємо, де наші цуценята, і збираємося їх урятувати, ОСЬ ТАК, але тут тато знову розтулив свого рота.

— Я знаю, що ти засмучений, Треве, але ж нам треба бути реалістами. Скільки є шансів, що ми знайдемо цуценят? Практично жодного. Вони можуть бути де завгодно. Не варто навіть шукати.

Це була остання крапля. Тепер я твердо вирішив, що ми з Тіною зробимо все самі й покажемо усім, чого ми варті.

Тіна прийшла незабаром. Вона мала невеличкий наплічник.

— Необхідні припаси, — пояснила вона.

— Тобто?

— Фотоапарат, ліхтарик, бо о п’ятій буде вже темно, диктофон для запису, баночка крему…

— Ідіотко!

— Я подумала, що, може, твій палець ще не загоївся, — лагідно посміхнулася Тіна.

— Ги-ги. Ще щось?

Її очі засяяли:

— Плитка шоколаду.

— Чудово, — мовив я, не розуміючи, щоправда, чому вона похитує шоколадом перед моїм носом. Я запхнув руку в кишеню, витяг звідти невеличку баночку й показав Тіні.

— Я теж дещо маю, — і гордо проголосив. — Крем для взуття.

Тіна спантеличено глянула на наші черевики:

— Хіба їх треба чистити?

— Це крем для облич. Чудовий камуфляж у темряві.

Тіна скривилася:.

— Фу! Та ти ж і так чорний від бруду, хіба тобі мало?

— Тіно, ми вирушаємо у небезпечну місію з порятунку Стрілчиних цуценят від жорстоких гангстерів, і що менше нас бачитиме Чарлі, то краще, — я поклав баночку в кишеню. — Гаразд, ходімо.

Тато побачив, як ми вислизали з передніх дверей разом із Стрілкою:

— Куди це ви зібралися?

— Шукати цуценят, — відповіла Тіна.

— Пізно вже. Ми їх уже не знайдемо. Даремно марнуєте час, — сказав їй тато.

Ми з Тіною обмінялися багатозначними поглядами й вирушили назустріч цуценятам і, цілком імовірно, назустріч смерті від рук Чарлі Смага.

9. Ату їх! Ату!

Коли ми дісталися до гаражів, одразу пішли до цуценят. Варто було їм почути наші голоси і Стрілчине дряпання, як вони підбігли до дверей, несамовито дзявкаючи і скімлячи. Ми чули, як маленькі лапки шкрябали метал у марних спробах визволитися. Аж серця розривалися з розпачу.

Тіна понишпорила в наплічнику й витягла диктофон. Приклала його до дверцят гаража й записала дзявкання цуценят. Ще й пошепки додала коментарі:

— Я стою біля дверей із навісним замком гаража номер сім. Ви чуєте гавкіт трьох викрадених цуценят, яких тут замкнув Чарлі Смаг. Ми чекаємо, коли Чарлі прийде їх забирати. Він має намір продати їх перед Різдвом, але ми з Тревором вирішили його зупинити. Це був репортаж Тіни і Тревора від гаража номер сім. А тепер повертаємось у студію.

— Яку ще студію? — не зрозумів я.

— Так завжди говорять телекоментатори, закінчуючи репортажі, - пояснила Тіна.

— Ти чокнута, — підсумував я, вручаючи їй крем для взуття. — Ось, намасти собі обличчя.

— Спочатку ти, — уперлася Тіна, з цікавістю спостерігаючи, як я розмазую чорний крем на щоках, носі, підборідді і довкола очей. Я передав баночку їй, але вона рішуче закрутила покришку й віддала назад.

— Ти можеш собі виглядати, як ідіот, — сказала вона. — А я маю гідність.

— Якщо Чарлі тебе помітить, усе піде коту під хвіст.

— Він не зможе мене помітити, бо ми сховаємося за отими коробками і ящиками.

Тіна показала на купу мотлоху неподалік, ледь притрушену снігом. Це було не надто зручне місце, і Стрілка зовсім не бажала там сидіти. Вона твердо налаштувалася прогризти в бетоні дірку, а тоді підрити гараж і врятувати своїх цуциків. Коли їй заборонили це робити, вона спершу почала гавкати, а потім вити.

— Ау-у-у-у-у-у-у-ув! А-а-а-а-а-у-у-у-у-ув!!!

— Заради Бога, — благав я її. — Сиди тихо, бо Чарлі здогадається, що ми тут.

— А-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-ув!

Тіна, знову попорпавшись у наплічнику, цього разу видобула з нього пачку собачого печива:

— Це Мишкове. Не думаю, що він заперечуватиме, — вона поклала трохи печива на землю, і Стрілка почала ковтати його так, ніби її місяць не годували.

Ми присіли навпочіпки за ящиками. Згодом стало дуже нудно. Тіна дістала шоколад.

— Хочеш трохи?

— Звичайно.

— А пам’ятаєш, що сказала Чарлі Шерон? — запитала Тіна.

Я заперечливо похитав головою.

— Вона сказала, що може дати йому ще кавальчик шоколадки, — Тіна багатозначно подивилася на мене.

— І що? — спантеличено запитав я.

— А те, що вона пропонувала йому хабар, — пояснила Тіна.

— Хабар? — я вже нічого не розумів.

Тіна зітхнула й у відчаї звела очі догори:

— Шерон дала Чарлі шоколадку, а він її на знак вдячності… — вона замовкла на півслові.

— Що він її на знак вдячності? — майже загорлав я, а тоді до мене дійшло. — Тіно, я НЕ збираюся тебе цілувати.

— Але ж це свято, Різдво.

— Свято, а не Цілувато, — відрізав я.

— Ну, то й не матимеш шоколаду, — ображено буркнула вона.

— Ну й добре. Можеш їсти сама.

— І буду. Дивися. Ням-ням-ням. О-о-о, такий смачненький. Не хочеш кавальчик, Треворе?

Я зціпив зуби і захитав головою.

— М-м-м-м-м, він прямо тане в роті, такий солоденький, тепленький, гарненький, шоколадненький. Ти справді не хочеш спробувати? Ням-ням-ням.

— Тс-с-с-с! — зашипів я. — Там іде Чарлі… дивися! — уперше в житті я був радий побачити Чарлі Смага. Він щойно врятував мене від долі, гіршої за смерть!

Ми швидко заховалися за ящиками, і я затиснув руками Стрілчину пащу. З неї випорснуло недожоване собаче печиво. Воно перелетіло через дорогу і вдарилося об двері якогось гаража. На щастя, Чарлі цього не помітив. Стрілка мала трохи невдоволений вигляд, але принаймні не пручалася. Чарлі підступив до гаража номер сім. Він роззирнувся довкола, витяг низку ключів. Тіна націлила на нього об’єктив фотоапарата.

— Ти відімкнула спалах? — пошепки запитав я.

Вона кивнула, а тоді зробила дві-три фотки, як Чарлі відмикає замок і відчиняє двері. Я сподівався, що цуценята вибіжать надвір, але Чарлі, мабуть, тримав їх там прив’язаними. Вони могли там рухатися, але не годні були втекти.

— Нам треба зачекати, поки він виведе їх з гаража, — прошепотів я.

Здалеку наближався глухий гуркіт. Між гаражами з’явилася стара пошарпана машина, якій бракувало половини вихлопної труби. Машина зупинилася біля Чарлі, і з неї виліз бридкий тип. Бейсболка закривала йому чоло. Був неймовірно товстий, а його пузо так звисало над поясом, що здавалося, ось-ось відірветься і хляпнеться на землю.

— Таке враження, що він проковтнув гігантський різдвяний пудинг, — прошепотіла мені на вухо Тіна. Я кивнув, Чолов’яга-Пудинг уже унадцяте підсмикував джинси.

— Чарлі? — прогарчав він.

— Ага. Цуцики там. Усі в доброму стані, бачите? — він схопив одного, щоб показати чоловікові, але песик куснув його за руку, і Чарлі швидко його відпустив.

Товстун розреготався:

— Ти дуже вправний із тваринами.

Чарлі спохмурнів і сказав, що цуценята ще не звикли до рук:

— То ви їх хочете чи ні?

— Звичайно. Це буде чудовий подарунок для моїх трійнят… по одному для кожного, — Чолов’яга-Пудинг витягнув із задньої кишені пачку грошей і відрахував кілька банкнот. Передав їх Чарлі, котрий стояв і гидко осміхався, а Тіна тим часом зробила ще одну фотографію.

— Поклади їх мені до багажника, — сказав товстун.

Чарлі почав відв’язувати повідки.

Я схопив Тіну за руку:

— Ми мусимо щось робити. Маємо покласти цьому край прямо зараз, поки цуценят ще не забрали, бо інакше знову їх втратимо.

— А що робити? — запитала вона.

— Я не знаю!

Мої мізки немов розплавилися. Я не міг думати, майже заціпенівши. Цуценят забирали прямо з-під мого носа. Та поки ми з Тіною сиділи й розпачливо міркували, що ж нам робити, Стрілка почала реалізовувати свій власний план, що називався, мабуть, так: АТУ ЇХ! АТУ!

Чарлі вийшов із гаража з трьома цуциками, що пручалися в його руках. Стрілка не могла вже цього стерпіти. Вона вистрибнула з-за ящиків, а її лапи злилися в одну завихрену пляму. Вона ракетою шугонула прямісінько на Чарлі з моторошним потойбічним завиванням, що не встигало наздоганяти її тіло, яке зі свистом розсікало повітря:

— Ау-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-ув!!!

Стрілка з усього розгону налетіла на Чарлі, і той мало не склався упоперек, випустивши на землю цуценят. Ми з Тіною метнулися до них і схопили на руки.

— Ану назад! — зарепетував Чарлі. — Стій, злодюго!

— Тікаймо! — крикнула Тіна.

— Гей! — заревів Чолов’яга-Пудинг. — Це мої пси! Стійте! Я заплатив за них!

Вони удвох погналися за нами, й було очевидно, хто зможе бігти швидше. Ми були обтяжені трьома цуциками, яким це все здавалося чудовою забавою. Один із моїх намагався весь час лизнути мене в обличчя.

Другий постійно робив спроби вирватися з рук і продемонструвати смертельний номер — стрибок без парашута. Тінине цуценя хотіло сховатися кудись глибоко під куртку. Я тільки бачив його короткий хвостик, що з несамовитою швидкістю теліпався десь біля її шиї.

Чарлі й Чолов’яга-Пудинг стрімко нас наздоганяли. І тут на допомогу примчала Стрілка. Вона напала на крадіїв, кусаючи їх за литки, стрибаючи, плутаючись у них під ногами і всіляко заважаючи бігти.

Спочатку Чарлі з усього розгону гепнувся носом об землю, перечепившись через неї, а тоді Стрілка продемонструвала свій найефектніший трюк. Наздогнавши Чолов’ягу-Пудинга, вона стрибнула на нього ззаду. Учепилася зубами за джинси і наступної миті стягла їх майже до кісточок, а товстун беркицьнувся додолу… Хляп!

Ми з Тіною переможно заволали і помчали до міста.

Стрілка невдовзі наздогнала нас і почала витанцьовувати довкола. Її вуха лопотіли, мов веселі прапори, а вона захоплено гавкала, і цей гавкіт нагадував сміх. Вона була безмежно щаслива, що знайшлися її цуценята.

Але попереду лежала ще досить довга дорога додому. Ми бігли з максимальною швидкістю, та не встигли добігти ще й до центру містечка, як за спинами пролунав гуркіт авта без вихлопної труби. Вони наздоганяли нас У МАШИНІ! А зупинити машину Стрілка аж ніяк не могла!..

10. Святкові вогні сяють!

— У мене кольки в боці, - зойкнула Тіна.

— Не треба було їсти шоколад, — крикнув я їй. — Швидше! Якщо ми встигнемо добігти до центру міста, Чарлі нас не упіймає, бо там буде натовп.

Ми чули, як з-під коліс машини сипонув гравій, коли вона на повній швидкості виїхала з-поміж гаражів на основну дорогу.

— Біжи! — заволав я, але Тіна зігнулася упоперек, зіщулившись від болю.

— Біжи сам і забери його, — видихнула вона, вручаючи мені третього цуцика. Я побачив на дорозі монстра, що з гуркотом наближався до нас. Ми були так близько від порятунку і водночас так далеко. Якби ж ми встигли добігти до рогу вулиці, звідки вже було видно ринкову площу з юрбами людей, які чекали, коли засвітять різдвяні вогні! Я смикнув Тіну за руку.

— Тіно, ти зможеш. Ще трошки.

Тіна випросталась, тримаючись за бік. Я буквально волочив її по дорозі, хоч і бачив, що ми не встигаємо. До рогу вулиці залишалося метрів сто, як до нас із гуркотом підкотила машина. Завищали гальма. Розчахнулися дверцята водія, і з них важко виліз Чолов’яга-Пудинг з розлюченим і червоним, як буряк, обличчям.

— Це мої собаки! — гаркнув він.

— Ні, вони мої! — крикнув я у відповідь.

— Ану, віддавай, поки я не стер тебе на порошок! — заревів товстун. Прочинилися пасажирські дверцята, і з них виставив ногу Чарлі.

Раптом удалині почулося завивання сирени. Чолов’яга-Пудинг нашорошив вуха. Він завагався і глянув на дорогу. Синє світло заблимало за рогом і почало стрімко наближатися до нас. Чарлі панічно закричав:

— Назад в авто! Хутко! Давай!

Чолов’яга-Пудинг пірнув назад у машину, завів мотор, і авто рвонуло з місця й зникло за рогом. Повз нас промчала поліцейська машина, проблискові маячки якої блимали, сирена завивала, а за кермом… нічого собі! Там був сержант Смаг! Сержант Смаг гнався за власним сином!

Ми перезирнулися з Тіною, а тоді прожогом побігли до рогу вулиці. Хотіли побачити, що там діється. Прибігли саме вчасно, бо мер, який стояв на платформі біля високої різдвяної ялинки, вже готувався починати відлік, а машина з Чарлі ніяк не могла розштовхати юрбу.

— А тепер засвічуємо святкові вогні, - проголосив мер. — Починаємо відрахунок: П’ЯТЬ, ЧОТИРИ, ТРИ, ДВА, ОДИН, старт!

Спалахнуло світло. Скрізь замерехтіли різнобарвні вогники. Краса!

БІ-БІП! — сигналила машина, продираючись крізь натовп. Чолов’яга-Пудинг висунувся з вікна, відштовхуючи людей однією рукою і тримаючи кермо другою.

— З дороги! Геть! — репетував він. — Рухайтесь, ідіоти! Я поспішаю! У мене тут вагітна жінка, зараз народить… геть з дороги! Ви що, корови? Барани? Бе-е, бе-е, му-у… рухайтеся нарешті!

БІ-БІП! БІ-БІП!

А ззаду наближався сержант Смаг, чиє авто сиреною додавало ще більше галасу.

ДІ-І-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У!

Панував суцільний хаос. Машина втікачів пробивала собі шлях крізь натовп, аж поки, зробивши останній ривок, наштовхнулася на стовбур височенної різдвяної ялинки й заглухла.

Ялинка захиталася. Тоді захилиталася. Можливо, навіть захилихилиталася. І почала поволі падати. Поволі-поволі, тоді швидше і швидше, аж поки не впала на землю. Падаючи, вона зачепилась за довжелезну гірлянду лампочок між ліхтарними стовпами. Посипалися іскри, почали бахкати лампи, і раптом згасли ВСІ до єдиного різдвяні вогні. Ялинка позривала все святкове освітлення і зігнула під химерними кутами кілька ліхтарних стовпів.

Відчинилися дверцята авта, і з нього почали вилазити його пасажири. Чарлі сердито кричав на Чолов’ягу-Пудинга, мовляв, він не вагітна жінка. Чолов’яга-Пудинг верещав у відповідь, що Чарлі сам у всьому винен. Вони відчайдушно намагалися вислизнути, але розлючений натовп їх не відпускав. Сержант Смаг зупинив своє авто і попрямував до них.

— Я заарештовую вас обох! — він проголосив це так гордо, немовби сам їх упіймав. Поклавши руку на плече Чарлі, різко повернув його до себе. Опинившись віч-на-віч, не відомо, хто з них відчув більший шок.

— Чарлі?!

— Тато?!

Хтось у натовпі почав сміятися. Усі, звичайно ж, дуже добре знали Чарлі, не кажучи вже про його батька. Нарешті перемогла справедливість.

Чарлі і Чолов’ягу-Пудинга посадили на заднє сидіння патрульної машини, і червоний, як рак, сержант Смаг повіз їх до поліцейської дільниці.

Ми з Тіною були на сьомому небі від щастя… і Стрілка теж. Здається, чи не вперше причиною гармидеру в центрі містечка була не вона. І це ще не все, бо нарешті з нею були її кохані цуценяточка, тож хіба не мала вона стрибати, задерши хвоста від радості? Ще й як мала!

Ми забрали їх усіх додому. Мама й тато були СТРАШЕННО здивовані, а їхні лиця, мушу зазначити, аж сяяли від щастя. Виглядало, що це буде наше найкраще в житті Різдво. Ми всі будемо, врешті-решт, разом — я, мама, тато, Стрілка і її цуценята. Я знав, що у січні цуценят віддадуть, але принаймні на Різдво вони будуть із нами.

Цього вечора ми з Тіною проаналізували нашу спецоперацію.

— Це було геніально, — оцінив 'її я.

— Ага. І ти повівся дуже шляхетно. Міг би мене залишити, але не зробив цього.

Я знизав плечима, а Тіна понишпорила у своїх кишенях.

— Що ти ще там шукаєш? — запитав я.

— Та так, одну річ. Хочу подарувати тобі на знак подяки.

— Справді?

— Ага, я це знайшла, коли там усе попадало на площі. Ось.

Тіна з гордістю продемонструвала свій подарунок, піднявши його високо вгору. Я ковтнув слину. Омела. Невже мені немає рятунку?

10,5. І останнє

Минуло кілька днів після Різдва, і з’ясувалося, що Чарлі вдалося-таки вийти майже сухим із води.

Він розповів батькові, що просто «знайшов» тих цуциків, тож звідки він міг знати, кому вони належать?

Більше того, Чарлі й далі погрожував забрати у нас із Тіною гроші. На щастя, ми вже завчасно розробили план, якщо виникне така ситуація, про всяк випадок. Тіна вручила Чарлі конверт.

— Що це? — запитав він підозріло, немов відчуваючи якийсь підступ.

— Подивися.

Чарлі запхнув брудного пальця в конверт з одного боку і розірвав його. Витягнув звідти аркуш паперу. Глянув на знімок і судомно ковтнув слину. Його обличчя зблідло.

Ми з Тіною усміхнулися.

— Якщо ти ще до нас чіплятимешся, — сказав я, — ми приліпимо такі фотки до кожного стовпа у місті.

Ми пішли, а Чарлі так і залишився стояти, немов причмелений.

Ступивши кілька кроків, Тіна озирнулася.

— Веселих тобі свят, Чарлі! — щиро побажала вона. — І не забудь привітати Шерон Бленкінсоп!

Точно, подумав я. Щасливого Різдва, Чарлі!