Новендіалія

LAUDATIO. PARS IV

Віднедавна безсоння набуло для нього нового значення. Якщо колись він, бувало, не міг заснути, потерпаючи від новин та сподівань, то нині поринав у сон невідхильно та швидко, немов потопельник — у темні води. Зате раніше, відмучившись, він бачив сни, ясні та химерні, наче авторське кіно, і в тому мав неабияку втіху. Тепер же… тепер не було нічого — лише безвидна пітьма, що належить мертвим. Він би навіть боявся засинати. Коли б лише міг боятися.

І попри все це, сьогодні він бачив сон. Жодного сумніву — це був-таки сон, достобіса яскраве сновиддя, реальне настільки, що, прокидаючись, він перетнув усі дев’ять кіл пекла, доки згадав, хто він є і який нині рік. Може, слід було радше назвати цей сон спогадом — так безжально точно було відтворено кожен порух задіяних, кожне слово і погляд… Та коли й так, то чому це відбулося саме зараз? До чого це? За що?

Не сказати б, що він забув ті події. Ні, все це певною мірою втратило значення, але з пам’яттю у нього було все гаразд. Проте зараз йому вернулися не лише події, але й тодішні почуття, яскраві надміру, що аж нинішня нечулість здається йому справжнім благословенням.

Сівши на ліжку, Юр Горган обхоплює чоло долонями. Від забутих уже потерпань голова зненацька іде обертом і болісним корчем заходиться серце. Чи міг він тоді вчинити інакше? Міг! Та певна річ! Коли б лише розважив, як слід, якби тільки мав на те хоч би одну коротку мить! Він би кинув зброю, він би дозволив їй стріляти, і тільки якийсь прикрий інстинкт змусив діяти так, як безліч разів до того — рятувати своє життя. Так, авжеж… Ніби це йому чимось зарадило.

Збентежений, він підводиться, аби глянути на годинник. Вечір. Вже однаково треба вставати. В сірім мареві сутінок він робить кілька кроків до тьмяного люстра на стіні, навпомацки знаходить кейс із лінзою, звично вбирає її і дивиться примружено… І що він думав побачити? Все як завжди. Хіба… хіба тільки його холодна зірка світить сьогодні якось смикано, припасовуючись ніби до нерівного серцебиття. Що б це мало значити?

Якусь хвильку він непорушно дивиться у дзеркало, розважуючи варіанти. Щось віднині повинно змінитись, і, з того, що йому відомо, це щось матиме для нього, врешті-решт, фатальні наслідки. Та коли й так, нема особливо за чим шкодувати.

Під його пильним поглядом світло набуває звичної рівноваги. І чого, питається, було жахатися звичайного сну? Дурниця, та й по тому. В нього є інші справи та зобов’язання, хоч і на ті йому, здебільшого, начхати… Але коли хтось і повинен нині вийти на вулиці, аби боронити перехожих від невпокоєних відчайдух, то нехай вже це буде їхній старий знайомець. «Pro fidelibus defunctis» піднімали чарку його попередники, тобто «за чесних мерців». Хіба хтось подбає про їхні чесноти краще за нього?

— То що, готовий?

«Звичайно, ні», — хотів відказати Лука, але замість того скочив з місця, перекинувши стілець. Летючі меблі, втім, вдалося втримати, чого ніяк не скажеш про поквапність реакцій. Мар’ян, який потай спостерігав за колегою, проте, не спішив глузувати, хіба кивнув підбадьорливо. Луці й правда потрібна була підтримка — бо іти оце зараз на вулицю, сам на сам з Горгоною… брр. Хіба можна бути готовим до такого?

Проквестор теж ніяк не відзначив Луччину реакцію, хіба зиркнув скоса на його вбрання.

— Ти збираєшся виходити в цьому?

А що не так з його курткою? — здивувався Лука. Досі нібито ніхто не скаржився.

— Змійки, резинки, заклепки… — у відповідь на Луччин подив зневажливо проказав проквестор. — Як довго ти будеш у тому порпатися, доки дістанеш зброю?

— Ну… е-е… ніхто ж мене не попередив! — спромігся Лука.

— Про що? Про те, що є на світі така штука, як логіка? — стенув плечима Горган, розвертаючись та крокуючи геть.

Лука розгубився на мить. Що це? Розчарований у потенційнім напарнику, проквестор надумав дати йому спокій? Оце було би гарно! Проте ні — ставши в дверях, Горган кивком покликав його за собою. Розпачливо роззирнувшись, Лука потупцяв за ним.

На його подив, керівництво, спинившись у передпокої коло шафки з одягом, зиркнуло на нього, немовби приміряючись. Потім, надумавши щось, прочинило дверцята та видобуло на світ Божий довгий темний піджак. Лука пригадав, що вже бачив його, якраз того вечора, коли їхній загін ходив ловити Шацького. Це ж у ньому, либонь, виходив проквестор супроти inferi… Лука здригнувся, припустивши, що на піджаку ще й досі могли затриматися частки попелу. Людського попелу, як не крути.

— Трохи задовгий, — повідомив Горган, мовби й не помічаючи Луччиних вагань. — Та нехай буде, на перший раз.

Хлопець, проте, не спішив вбирати піджака — мовби річ, яку носив убивця, могла накласти на нього якусь ганебну відзнаку. Майже несвідомо Лука обтрусив поли пропонованої одежі і, почувши тихе гмукання, здивовано підвів погляд. Горган не посміхався, ні, цю криву гримасу і вищиром достоту не назвеш…

— Вважаєш мене за ката, еге? Гадаєш, вони такі вже безборонні?

І тут проквестор зробив дивну річ — запхнувши долоню у рукав піджака, повернув його до світла, мовби пропонуючи поглянути на пляму. Але мова була, звісно, не про те. Рукав, просто під згином плеча, містив невеличку наскрізну дірку.

— А хіба Шацький стріляв? — сторопів Лука.

— Можеш вважати, що це він так плюнув, — запропонував проквестор. — Ну все, ходімо.

Лука похапцем скинув куртку і напнув дірявого піджака, заприсягшись собі завтра ж прийти у власному. Не застібаючись, перевірив, чи легко ходить щойно видана зброя у поясній кобурі. Пола піджака виявилася добре припасованою до справи — під руки не пхалась, але й не відлітала за найменшого поруху завдяки важкенькій ручці у правій кишені. Логіка, значить? Гаразд, будьмо знайомі.

Знуджено відзначивши Луччині маніпуляції, Горган кивнув на двері. Не маючи наразі іншого вибору, хлопець рушив за ним.

Проквестор крокував вулицею швидко і зосереджено, тож розмови, схоже, не передбачалося. Луку це влаштовувало, бо він і гадки не мав, про що йому говорити з убивцею. Мимохіть подумалося про еволюцію його взаємин із Горганом — якщо лише можна було говорити про якісь людські взаємини в їхньому випадку. Два роки він боявся його і ненавидів, плекаючи плани про помсту. Тепер… тепер він і знати не знає, що йому думати. Навряд чи є сенс винуватити його у смерті батька — це було прикро, але, схоже, правда. Однак, попри те, проквестор залишався особою таємничою та лихою — от, приміром, цілком вірогідною виглядала його участь у вбивстві тої дівчини-свідка.

А чом би й ні, власне? Зважаючи на ймовірне, але не визнане, знайомство Горгана із Шацьким, дівчина могла би на допиті розказати щось для нього небажане. Цікаво, що? Надто мало інформації, мусив визнати Лука. Хоча незворушний та суворий Горган був спроможний на будь-яке лиходійство. Онде навіть проти inferi вийшов з холодним серцем і не здригнувся ж навіть, коли той заледве його не підстрелив! Легка вентиляція в правому рукаві неминуче нагадувала про цей істотний факт. Як і про те, що нині Лука наражає себе на точно таку ж небезпеку, і слід було би краще розуміти, звідки чекати біди.

— А… гм… а на що мені звертати увагу? — наздоганяючи проквестора, що ішов трохи попереду, наважився запитати Лука.

Той спинився та роззирнувся дещо здивовано, мовби цілком забувши, що має ниньки компанію. Тоді тяжко зітхнув.

— Inferi, переважно, — самітники, — неохоче пояснив він. — Самотні хижаки. Пришвидшена реакція, уважний погляд, характерні пружні рухи. Звертай увагу, коли хтось іде наодинці або поводиться неадекватно. Але передусім, звичайно, позирай через лінзу. Бачиш підозрілий об’єкт — говориш мені. І жодних зайвих рухів. Ясно?

— Угу.

Луці зовсім не все було ясно, та він вирішив не сперечатися. «Неадекватно» — на диво чіткий критерій… Взявши його на озброєння, слід було би в’язати кожного другого, починаючи від самого проквестора. Проте Лука заходився сумлінно відстежувати «підозрілих», уважно позираючи довкіл.

Невдовзі службовий шпацир вивів їх на Цукерну, де навіть о нічній порі духмяніло корицею та шоколадом. Межи численних кав’ярень, сповнених світла та золотих вензелів, сновигали пишні дами з енергійними кавалерами; навздогін їм линуло кришталеве дзеленькання та легковажний джаз. Примружившись, Лука намагався розгледіти ворожі обриси, проте даремно — цю вулицю, повну життєствердних ароматів та гормонів радості, можна було назвати, либонь, найщасливішою в усьому місті.

Але от, звернувши на Дорміана та пірнувши крізь Болотну Браму, Лука та проквестор опинилися в цілком інакшому світі. Тут, у парку за міськими мурами, панував вологий морок та галчаче ґелґотіння. Охочих гуляти тут, межи зеленавих ліхтарів та вікових дерев, було, очевидячки, небагато; «Платани», як звався цей парк, були місцем темним та вадким, що принаджувало ночами всілякий сумнівний люд.

Горган певний час ішов Платанами мовчки, хіба кинувши на супутника один-два примружені погляди. Луці ставало дедалі незатишніше — як од відлюдного місця, так і від поводження проквестора. Той щось задумав, певна річ, і навряд чи цей задум передбачав для магістратського інтерна приємні враження від прогулянки.

Нарешті Горган спинився й обернувся до Луки, блимнувши червоним оком. Навколо — нікого, лише шурхіт верховіття та шарудіння пса-приблуди в купі сухого листя.

— Тепер, — сухо сказав проквестор, — ти дістанеш зброю і застрелиш цього собаку.

Лука сторопів.

— Навіщо?

Горган глянув на нього пильно й несхвально.

— Три причини. Перша: ти — мій підлеглий і повинен робити, що я скажу. Друга: подивимось, як добре ти стріляєш. І третя: пес — це лише пес. Але якщо ти завагаєшся зараз, я не зможу довірити тобі свою спину в разі збройної сутички. Все ясно? Ну то давай, ворушися.

Лука знехотя дістав пістолет. Вимога Горгана була цілком вмотивованою, але… але забрати чуже життя, нехай навіть собаки, просто заради тренування? Одна річ — стріляти, захищаючи себе, чи, нехай вже там, ближнього, і цілком інша — зробити убивство звичкою, вихованим рефлексом… Адже ж цього нібито хоче від нього проквестор?

Хлопець ковтнув слину. Ну а що буде, коли він відмовиться?

Горган уважно спостерігав за ним — злостива, цинічна потвора… Адже ж знає, що для Луки підступити зараз означає розпрощатись із Магістратом. А може, якраз цього він і прагне? Прагне позбутися доскіпливого приблуди? Оце вже ні…

Закусивши губу, Лука смикнув затвором і підніс зброю. Пес — темна тінь проти старого муру — мовби відчувши небезпеку, підвів погляд і загарчав. Примружившись, хлопець зловив оком мушку у розрізі цілика. Тримаючи руків’я у натренований Климом спосіб, він подужав зрештою нервову дрож; цього разу він не схибить…

— Досить, — мовив проквестор.

— Що? — розгубився Лука.

— Опусти зброю.

Лука рвучко глипнув на Горгана.

— Досить того, що ти був готовий стріляти. Запам’ятай це відчуття.

Хлопець повагався. Що, оце і все? На його подив, повернути зброю до кобури було значно важче, аніж дістати. Лука востаннє зиркнув на пса вздовж дула пістолета…

І раптом гримнув постріл.

— Я ж сказав, не стріляти! — дратівливо мовив проквестор.

Лука ошелешено зиркнув на свою зброю.

— Це не я!

Горган пропік його нестямним поглядом. Тоді блискавично вихопив свого пістолета і крутнувся довкіл. У парковій тиші пролунав звук чиїхось поквапних кроків.

Проквестор рвонув з місця, кинувши напарникові глухе «за мною». Лука, не вагаючись, побіг назирцем. Йому лишалося радіти, що Горган біг попереду, на слух знаходячи наскрізний шлях межи паркових алей; залишалося хіба не відставати. Хлопцеві не було коли особливо роздумувати над причинами подій, та одне не вимагало роздумів — хтось, очевидячки, намагався вполювати котрогось із них з проквестором. Усвідомлення цього факту додало снаги, і Луці вдалося подолати чималий відрізок бігцем, не випускаючи Горгана з виду. Хоча той, все ж таки, випередив його на добрий десяток метрів.

Зненацька проквестор спинився, і Луці довелося спішно гальмувати, аби не наскочити на нього. Горган застережливо звів ліву долоню.

Зазирнувши через його плече, Лука побачив, що вони вийшли до старої Кінської Брами, до котрої колись завозили до міста фураж та всілякий реманент. Нині брамою ніхто не користався, дорога була занедбана, і довкіл воріт буяли чагарі. Проте зловмисник, очевидячки, пробіг саме тут — досі чути було шерех жорстви поза широким муром. То чому ж тоді Горган спинився?!

Ступивши ближче, Лука побачив, що той люто мружиться, позираючи на стіни.

— Що? — пошепки запитав він.

— Бійниці, — одними губами відказав проквестор.

Лука рвучко зиркнув на мури. Справді, варто було їм ступити на відкритий майданчик при брамі, і той, хто — теоретично — ховається на галереї понад брамою, зможе без перешкод їх тут-таки і порішити. Хлопець уважно глянув на бійниці над брамою; тоді примружив око і глянув через лінзу. Ледь помітний червоний відсвіт сповістив йому, що Горган таки мав рацію. Отак і не знаєш, де тобі придасться знання середньовічної фортифікації!

— Назад, — звелів проквестор.

Лука слухняно позадкував, відчуваючи, як серце калатає йому аж десь попід горлом. Попри те, що ніхто їх не переслідував, він опустив пістолета тільки тоді, коли попереду засяяли гостинні вогні вулиці Святого Дорміана.

Вислухавши лаконічну розповідь проквестора, Мора зазбиралася геть. Вітій глянув на неї нібито шкодуючи, але вона добре знала — коли ці двоє сідають креслити свої стратегічні схеми, все інше втрачає для них будь-яке значення. Мора терпляче ставилася до забаганок керівництва, проте нині, з огляду на бентежну природу новин, вона б радше лишилася — нехай навіть просто посидіти поруч із тими, хто поділяє загрозу.

Втім, вийшовши з кабінету, Мора відразу ж упевнилась, що вчинила правильно. Коло вікна, малюючи пальцем візерунки по шибі, самотньо сидів залишений напризволяще Лука — а це ж власне в його товаристві Горган і приніс до Магістрату свої лихі вісті. Оце вже пощастило хлопцю — заледве не втрапити в засідку на першому ж таки обході! Істерики з цього приводу нібито не спостерігається, і це вже добре, як на перший раз.

Почувши її кроки, хлопець підстрибнув і, обсмикнувшись, ніяково заусміхався. Чи справа в проквесторовім піджаку, чи ще в чому, але нині Лука виглядав старше та серйозніше, аніж за перших відвідин.

— Хочу вийти звідси на півгодинки, — повідомила Мора. — Складеш мені компанію?

Лука ошелешено кліпнув очима.

— Я? Звичайно. З приємністю. А що начальство скаже?

— Начальство? — Мора лукаво заусміхалась. — Хіба похвалить, що не дозволив мені йти самій.

Хлопець скочив з місця, наче дитячий м’ячик. Оце його вона щойно назвала старшим? Примарилось, либонь, не інакше…

— Куди йдемо?

— Тут кав’ярня є неподалік. У них гарячий шоколад непоганий.

— А вони відкриті в такий час?

Який це час? А, друга ночі… Хе, теж іще — «час»!

— Аякже. Ну, ходи.

«Чароварня» часто ставала їхнім філіалом, тож власники давно вже звикли до Магістратських вігілій і не намагалися випхати гостей, щойно надійде північ. Насправді, вони невдовзі переконалися, що в університетському місті цілодобова робота кав’ярні — не такий вже і нонсенс. До того ж, у них справді був непоганий шоколад, а ще — кумедний звичай перебирати офіціанток у мальовничих середньовічних відьом. Витріщивши очі на тутешніх красунь, Лука тихо захихотів.

— Що?

— Хто б це міг уявити, що співробітники інквізиторіату ходитимуть колись на каву до відьомського кублища?

Мора заусміхалася. Справді… Якось недогледіли дракувські панотці!

— Вам чого замовити?

— Та я сама…

— Дозвольте мені!

Боже, ще і дивиться благально…

— Гаразд. Мені шоколаду з ромом та горіхами.

Хлопець одразу ж скочив і побіг до шинкваса, боячись нібито, що вона передумає. Знав би він, наскільки кумедно це виглядає…

Ну от. Саме те, чого їй праглося. З білим ромом. Краса!

Дозволивши собі хвилинку блаженного зосередження на філіжанці шоколаду, Мора зрештою зітхнула, свідома своїх нелегких обов’язків.

— Хотіла тебе розпитати, — розпочала вона. — Про твій перший бойовий досвід.

Лука пирхнув.

— Це коли назвати бойовим досвідом стометрівку парком та полювання на песиків…

— A-а, песики… — Мора заусміхалась. — Ну то це ще нічого. Коли я починала свою роботу в Магістраті, Вітій повів мене до трупарки, асистувати криміналістам під час розтину…

Хлопець нажахано витріщився на неї.

— Навіщо?

— Аби вилікувати від співчуття до inferi. Секунда вагання під час обходу…

— Обходу?! А хіба ви — теж?..

— Уже ні, — зітхнула вона.

— Бо небезпечно?

— Еге. Небезпечно. З’ясувалося, що мені протипоказаний вогневий контакт. В мене, як би це… клямка падає. Неконтрольована агресія, як реакція на стрес.

Лука нерішуче усміхнувся.

— То мені, значить, не варто вас гнівити?

Вона тихо розсміялась.

— Не варто. Я ж велика страхопуда насправді і можу з переляку порішити купу безневинного люду.

— Ага, від страху будь-що зробиш, — знітився Лука. — Це тільки Горган ваш нічого не боїться.

Мора відставила чашку з недопитим шоколадом. Так… на це слід було чекати.

— Горган — це окрема історія.

— Історія, котрої я не знаю, — підхопив хлопець. — І от вам не здається, що мені, як особі, що змушена працювати із ним поряд, придалось би трохи більше інформації?

— Якої, приміром? — приречено зітхнула вона.

Лука насупився, роздумуючи. Ну звісно, не так і просто сформулювати, що тебе непокоїть у разі такої химерної фігури. Вона і сама, коли вже на те, не могла пояснити собі відчуття якогось протесту та відторгнення, яке часом виникало у товаристві першого проквестора. З того, що вона знала, ніхто в Магістраті не плекав до нього теплих почуттів, хоча Горган, у принципі, нічого лихого нікому не заподіяв.

— От скажімо… — спромігся нарешті Лука. — Виглядає так, що той був раніше знайомий із Шацьким. А тільки ніхто чомусь на це не зважає. Може, коли так, він і про убивство тої Павліни Чарної знає більше, ніж каже?

Мора зітхнула.

— Коли вони і були знайомі, то це було давно, ще до того, як я прийшла до Магістрату. Не уявляю собі, що в них могло бути спільного. Шацький міг знати його… заочно, чи що.

— Коли навіть так, то — звідки?

— А сам ти як гадаєш?

Хлопець примружився, і Мора ледь не здригнулася — цей вираз суворого зосередження виглядав навдивовижу знайомим. А втім, обсмикнулася вона, годі вже бачити в кожному стрічному Вітієві риси!

— Мені здається, — стиха проказав Лука, — що в цій справі є якась суперечність. Ось дивіться самі: Шацький — нібито жертва вживання «умбри», так? Проте він знає більше, ніж належить знати жертві — про Горгана, про Магістрат, про те, що на нього там чекає… Так виглядає, ніби жертва є водночас і спільником злочинного задуму.

Мора кивнула.

— І що ж це значить, на твою думку? — поцікавилась вона.

— Це значить, — криво посміхнувся він, — значить, що мені ще не все відомо про діяльність Магістрату.

Вона повагалась якусь мить, перш ніж відповісти.

— Так. Не все.

Наглядач легко повернув величезного ключа, і присадкуваті дубові двері межи другим та третім прольотами ратушної вежі, повсякчасно зачинені для відвідувачів, поволі прочинилися.

Його гість, який щойно по тривній вечері подолав понад сімдесят різновисоких сходинок, спинився, тяжко відсапуючись. Наглядач, і сам не юнак, посміхнувся зловтішно, радіючи з того, що темрява приховує його лице. Помучити партнера, довести йому його слабкість — таке ніколи не завадить.

Намацавши вмикача при вході, господар запалив світло — доволі тьмяне та бліде, адже, попри щільно стулені віконниці, слід було дбати про те, щоб ніхто ззовні того світла не добачив. Досить уже одного знаттєлюба, котрого довелося спішно спроваджувати звідси, і то — минаючи сходи. Прикра історія, але нема ради…

Зараз, проте, і притишеного світла вдосталь, аби вихопити з пітьми просторе приміщення, чиї нетиньковані стіни прикрашені найрізноманітнішим збіжжям — книги, порохняві скрині, вицвілі полотна, а поряд з тим — ручної роботи лялька, уламки якогось механізму і навіть електрогітара.

Гість зробив кілька кроків вздовж полиць. Гмукнув скептично.

— Це… те, про що ми говорили?

Наглядач кивнув, пестливо торкнувшись невеличкої подушки, котру прикрашало барвисто вишите твердження «Vita somnium est».[4]

— Моя скромна колекція. Я розраховую поповнити її щойно по успішнім завершенні нашого рейду.

Гість гойднувся на підборах. Лице його і далі не являло оптимізму.

— Розумію… Але ж і ви зрозумійте — мені важко повірити, що все це… реально. Доки своїми очима не побачу — цю, як ви кажете, трансплантацію…

Наглядач тяжко зітхнув.

— Це реально. Повірте мені. Це вже працює.

— У випадку з анімулами — так, — гість насупився, киваючи на полиці. — Але цей мотлох?

Господар силувано усміхнувся, гамуючи лють. Доки? Доки йому мати до діла з нахабними неотесами?

— Вважайте собі, як знаєте, але я від своїх вимог не відступатиму. Коли вам надалі цікавий вихід на потрібних людей…

— Та я ж не кажу, що відмовляюся, — поспішив запевнити його гість. — Зрештою, нічого складного в операції я не бачу. Дістанете своє — і хоч до серця його туліть. Лише, Наглядачу, мені потрібна ваша санкція на відстріл супротивника. Ви не хочете галасу — це мені зрозуміло. Але я не хочу, щоб операція зірвалася через вашу надмірну делікатність!

Господар вежі заусміхався.

— Та хіба ж я проти? Тільки вважайте, друже мій, у Магістраті теж працюють зовсім не діти. Ця ваша остання засідка…

— Засідка? — позірно здивувався гість.

— Та годі! За кого ви мене маєте? Так от… Дозвольте назвати вашу ініціативу… гм, непродуманою. Вам не вдалося позбутися ворога — навпаки, тепер вони будуть обережніші.

Гість паскудно розсміявся.

— А ви мене за кого тримаєте, га? Коли вважаєте, що їм зарадить їхня обережність?

— Мар’яне, а хто такий Теззі?

Білявий, який досі легковажно гойдався на стільці під притишене воркотання радіоприймача, завмер, вхопившись за стільницю. Глянув заледве не вороже.

— А ти звідки знаєш?

Лука хитро усміхнувся.

— Ти сам сказав. Тоді, під час наради. Мовляв, всі зійшлися, окрім нього.

Мар’ян знічено роззирнувся.

— Ну отак… Оце не виспишся і верзеш казна-що. А знаєш, у тому клубі, де я був напередодні, можна замовити стриптиз в окрему кімнату… І от, уяви, заходять — одна у весільній сукні, а на другій — фрак…

— Мар’яне, та не забивай мені баки! — обурився Лука. — Це мені, між іншим, Мора сказала, щоб ти мене з Теззі познайомив.

— Та ну?

Білявий озирнувся, і Мора, усміхаючись, кивнула йому з-за свого монітора. Мар’ян стенув плечима.

— Ну, коли так… Мені однаково чекати, доки Фелікс папірці свої розгребе…

Фелікс, похований межи кількох товстелезних папок, пробурчав щось несхвальне про гультяїв на нероб, які тільки на те й спроможні, що швендяти брудними борделями.

— Нічого не брудними! — обурився білявий. — Та за такі гроші…

— Мар’яне, не сварися, — поквапився втрутитися Лука. — Давай ти краще пообіцяєш Феліксу, що другий раз підеш пиячити до філармонії!

Білявий радісно пирхнув.

— Нє, до органного залу!

— Та ідіть вже звідси! — визвірився Фелікс.

Мар’ян охоче скочив з місця, прямуючи до виходу та закликаючи колегу за собою. Лука, не гаючи часу, рушив за ним; насправді, коли б знати дорогу, то він біг би поперед нього — так мордувала його невдоволена звідучора цікавість. Мора і словом не обмовилась про зміст досі прихованих від нього знань, і хлопець за пів безсонного дня встиг вигадати собі чергову лиховісну змову, де фігурували криваві злодійства та невпокоєні мерці. Попри подібні жахіття, Луччина нинішня нетерплячка мала досить-таки радісний характер — так, очевидячки, почала позначатися на ньому специфіка професії.

— Агов, Мар’яне, — покликав він свого проводиря, який навскоки долав магістратські сходи. — А чого в того гостя таке дивне ім’я? Ну, «Теззі» — це що таке?

Мар’ян захихотів.

— То ти ще дивних імен не чув. «Теззі» — це скорочення. Насправді його звати Тезаурус. Тезаурус Велько.

— А чого, симпатично… — ошелешено мовив Лука. — І головне, не сплутаєш ні з ким.

— Це то-очно, — саркастично протягнув Мар’ян.

Вискочивши надвір, білявий швидко роззирнувся, тоді кинув хитрий погляд на свого супутника і, зрештою, зробив знак переходити вулицю навскіс. Щойно за вигином вулиці хлопці опинилися біля входу до університетського архіву — кам’яної арки під опікою сови та грифона.

— Нам сюди? — здивувався Лука.

Замість відповіді Мар’ян смикнув двері, пропускаючи колегу досередини. За хвильку вони занурились до болісно знайомого Луці довкілля — просякнутого порохом повітря старого Університету, замкненого в рипкий паркет та повсякчасно холодні мури. Втім, була тут і незначна відмінність — коридором бігла зелена доріжка, а до носа пхався солодкавий запах старого паперу. Архів… Цікаво, що саме забули тут Магістратські душогуби?

Назустріч їм з-за столу підвівся охоронець, проте Мар’янове «ми до Теззі» його нібито влаштувало. Цього разу білявий повів свого супутника не на горище, а до підвалу. Щоправда на дверях, які їм довелося проминути, містилася табличка «Керівник відділу каталогізації», а щойно за ними починалися сходи вниз. Помітно було, що тут всіляко дбали про безпеку; щойно хлопці спустилися сходами, їхній шлях перепинили металеві двері з ґратованим віконечком. Мар’ян нахабно загрюкав по них кулаком.

Якийсь час нічого не відбувалося, і Лука подумав був, що знайомство з найбільш втаємниченим співробітником Магістрату відкладається. Проте спливла хвилина, і в темному коридорі за дверима намалювалося дивне видиво: похила постать у каптурі та темній хламиді.

— Яка скорботна справа привела вас до храму Лібітіни? — підвиваючи по-старечому, мовила постать.

Та-ак… Якщо оце — той, по кого вони прийшли, то цілком зрозуміло, чого його ховають від людей. Лука приголомшено зиркнув на Мар’яна, сподіваючись на пояснення, проте той уперто дивився в інший бік.

— Бажаєте влаштувати похорон? Замовити плакальниць? — тим часом гугняво провадив старий. — Чи, можливо, жалобну процесію у супроводі хору?

На цьому Лука не витримав наруги.

— Ага, процесію — тільки з циганами та комічними куплетами. Можна?

Постать крекнула і дрібно затрусилася. Лука не відразу збагнув, що то «служитель храму» так сміється. За мить той випростався і відкинув каптур.

— Правильно мислиш, — відказав служитель, і тут уже Лука розгледів, що той зовсім іще не старий, років, може, над сорок, з чорним волоссям, зібраним у хвіст, гачкуватим носом та лукавими зморшками в кутиках очей.

— Та відчиняй уже, Теззі, — не в силі стримати усміх, мовив Мар’ян. — Бо зараз підемо по плакальниць до сусіднього вар’єте!

— Ой ні-ні-ні, — засміявся той, відчиняючи ґрати. — Ти ж знаєш, які вони там — як не маєш своєї біди, так іще чужої наберешся…

Нарешті двері прочинилися, і господар запросив хлопців досередини.

— Тезаурус, — повідомив він, простягаючи Луці руку для привітання. — А ти — Лука Ведель? Давно хотів з тобою познайомитись. Я ж знав колись твого батька.

— Правда? — Лука аж зупинився з несподіванки.

— Правда-правда, — кивнув Теззі, зачиняючи за собою двері та рушаючи вздовж коридору. — Мене дуже цікавили його роботи, його професійний погляд на некрофілію — у філософському розумінні, певна річ… От ти не думай, що я божевільний!

— І на гадці такого не мав! — поспішив запевнити його Лука.

— Ну так, я ж бачу! Але щоб ти знав, це в нас тут і правда храм Лібітіни. Певною мірою. Ти знаєш, хто така Лібітіна?

Лука стенув плечима.

— Не рідня. Хіба що «лібідо» можу згадати.

— А! — обернувшись до нього, схвально мовив Теззі. — Дуже близько. Лібітіна — богиня похорон, що уособлювала також і смерть. А це, — він кинув на низькі дверцята, — а це в нас крипта.

Господар штовхнув двері, і за мить хлопці опинилися в просторому приміщенні, яке понад усе нагадувало музей — стелажі, скляні полиці, міцні шафки і різноманітні артефакти, справжнє значення яких було відоме лише втаємниченим.

— Крипта, — гмукнув Лука. — А де мерці?

Теззі розвів руками, охоплюючи стелажі та їхній вміст.

— А це вони і є.

Лука насупився, не знаючи, що і думати — це знову перевірка? Чи жарти, сенс яких йому годі зрозуміти? Чи — ну не правда ж? Під пильним оком господаря він зробив крок до полиць. Грубезні монографії, креслення, старовинна зброя, за можливість торкнутися якої Лука років із десять тому віддав би усю кишенькову готівку. А ще… здається, план міста: і Ринкова площа є, і вулиця Святого Дорміана, щоправда вона має тут іншу назву — Cardo, але пропорції знайомі… Цікаво, скільки ж років цьому документу?

— Чотирнадцяте століття, — гордовито прокоментував Теззі, — генеральний план Дракува, виконаний Адріаном Раманте власноруч. А це, — господар кивнув на рукописну книгу з кількома доцентровими колами на палітурці, — це робота Петра Корнелія, палкого послідовника Коперніка, відіслана до нас якраз напередодні страти автора…

— Але чекайте! — обурився Лука. — Я бачив її в Університетському музеї!

— Ага! Дуже добре! — зрадів господар. — Моя робота якраз і полягає в тому, щоб у людей складалося подібне враження.

— Тобто? Це копія?

Теззі зітхнув.

— У нас — самі лише оригінали. Деякі речі не можна довіряти музеям.

— Наприклад? Мерців?

Мар’ян, який зацікавлено спостерігав за перебігом дискусії, тихо захихотів.

— Ага, зійшлися два шанувальники некрофілії!

Господар несхвально хитнув головою.

— Тобі б лише глумитися! А люди, які створили оці тут артефакти, наклали життям за своє творіння!

— Це ти своїм туристам будеш заливати! — пирхнув Мар’ян.

— Ну гаразд, — погодився Теззі. — Це в принципі несуттєво. Але я хочу, аби в людини склалося правильне розуміння ситуації. Ті, хто загинув з любові до свого творіння, — найбільш яскраві представники тієї категорії людей, кого ми в Магістраті називаємо flagrantes.

Лука примружився.

— Новий різновид упирів?

Тезаурус закотив очі.

— І чого мені завжди перепадає ця невдячна праця? Ет… Ну словом, ти знаєш уже про moribundi та inferi — людей, чия душа гине раніше за тіло. Отепер зроби невеличке зусилля і уяви собі, що буває і навпаки.

Лука чесно спробував уявити.

— Тобто… Тіло гине швидше за душу? І що ж тоді? Не упирі — так зомбі?

Теззі пирхнув.

— Ця сучасна молодь зі своїм чортовинням для широкого загалу… Зовсім ні, юначе. У таких людей аніма настільки сильна, що залишається жити незалежно від тіла. Для більшості з них це має значення лише протягом дев’яти днів — не дарма ж стародавні звичаї визначали саме цей термін для заупокійних служб. І лише декотрі з flagrantes можуть залишитися на довший час, затримавшись не в тілі, а в якомусь із предметів, які мали для них особливе значення. Давні римляни називали їх «лари» — духи, що оберігають домівку.

Лука незатишно смикнув плечима.

— Значить, оці речі тут…

— Так. Ти ж маєш лінзу? То сам поглянь.

Хлопець зробив, як веліли, і тут-таки вражено затримав подих: вся «крипта» світилась і блимала, немов різдвяна вітрина. Такої насиченості життям Лука не спостерігав навіть на чільній вулиці святкового дня.

— І що ви робите з… ними? — ошелешено спитав хлопець.

— Зберігаємо, — просто відказав Теззі. — Життєва енергія, яку містять ці речі, може спокусити тих, що втрачають свою власну.

— Але чому б і ні — якщо це зможе врятувати комусь життя?

На коротку мить Луці здалося, що його батько міг би видужати — коли б не тутешні скнари. Тезаурус глипнув на нього спочутливо.

— Життя — можливо і так. Але не власну особистість. Вживання енергії «ларів» створює larvati — одержимих, найгірший різновид наших клієнтів, Лука. Некеровані, цілком божевільні і схиблені на убивстві — а відстежити їх неможливо, аж доки хтось із них не застромить тобі ножа в печінку… Словом, наше щастя, що larvati нам трапляються хіба раз на кілька років.

Лука прикусив губу.

— І все ж таки, думаю, що така перспектива може здатись комусь привабливішою за смерть, — похмуро виснував він. — Коли я правильно розумію, добре прорахована система передачі енергії може зробити людину практично безсмертною…

— До біса таке безсмертя! — пробурчав Мар’ян.

Теззі сумовито усміхнувся.

— Зачекай, аж станеш старшим. З віком надходить схильність до компромісів.

— Франеку, давай, твій вихід!

Промені софітів б’ють у лице сяйвом та жаром. Напівзасліплений, він підходить до краю сцени… Ого-го! Аж он їх скільки — півплощі, либонь, зібралося на забаву. Люблять у славному місті Дракуві студентські гульбища, і ця хитка сцена на Ринковій площі стала трампліном не для одного вже музики, воднораз піднісши його до естрадного захмар’я. Щоправда, ніхто чомусь не рахує процентне співвідношення розбитих надій на одного щасливця… А хто їх числить, ті надії — хіба підмітають уламки разом з іншим ранковим дрантям…

Але тепер Твій Вихід. Гойднувшись, наче п’яний, він киває звукотехніку, щоб той вмикав йому «мінус». Наче п’яний… а чому власне «наче»? Остання скляночка, а тоді ще пляшечка, і до того ще кухлик… ну, бо гамування нервів — справа тяжка й невдячна, і часом, бува, аж над ранок розумієш, наскільки.

Проте нині він зовсім не почувається п’яним, хіба легка гойданка в голові, але й те, либонь, від голоду. Навпаки — його чуття напружені настільки, що можна розібрати хихоньки попід сценою, тріскіт мікшера та рвучке дихання наступного кандидата за рядюгою, що править за куліси. Цікаво… а чи й дійсно діє та мікстура, що її від великих щедрот дав ковтнути тутешній «майстер церемоній»?

Нерви сьогодні слухняні, наче добре годовані пси. Усе хвилювання доладне, і навіть дрож азарту на кінчиках пальців цілком до речі.

Ну, до справи. Франек бере перший акорд, і раптом йому здається, що хтось всередині повертає перемикача — плин часу прискорюється, дедалі набираючи швидкість. Він не просто виконує свою пісню, він вистрелює нею… І, діставши енергетичний заряд, аудиторія підхоплює ритм. Еге, то в нього є шанс!

Радість, якої праглося, однак, не надходить. Його виступ проминає повз, немов реактивний літак, так що навіть помітити, що до чого, несила. Сходячи зі сцени, Франек змушений триматися за нетривке поруччя. Хтось ляскає його по плечі, хтось гукає схвально просто у вухо, аж хлопець сахається. Йому не до привітань… здається, він має проблему. Адже йому ще виступати вдруге, а він заледве на ногах стоїть від утоми… Якби дістати тої мікстури ще хоч би краплю, і… і, можна вважати, що контракт на студійний запис у нього в кишені. Але «емсі» казав, що вона недешева… Ну і до біса. Зараз або ніколи. Він віддасть все, що має при собі… А не зможе купити, то вкраде.

Мора та Фелікс поставали один проти другого у звитяжних позах: проквестор невдоволено згорнув руки, а єдина магістратська дама погрозливо здійняла вказівного пальця.

— Що це вони, сваряться? — здивувався Лука.

— Тсс! — відказав Мар’ян. — Не заважай.

Справді, якщо ці двоє і сварилися, то дістаючи від цього неабияку втіху.

— Це не я кажу, це — Меланхтон! — твердив Фелікс. — Внаслідок пристрасного горя чорна кров витікає із селезінки і розливається в підребер’ї з лівого боку, спричиняючи конвульсії та смерть…

— Ах, Меланхтон! — пирхнула Мора. — Так передай своєму Меланхтону, що він ані біса не тямить у сучасній психіатрії! У стані, про який ти говориш, а власне, hyperalgesia psychica, переважає позитивна афектація, на відміну від anaesthesia psychica dolorosa — скорботної нечулості, коли хворий втрачає будь-який інтерес до життя, що в результаті може призвести до апатичної кататонії!

— А я ж про що! — виголосив проквестор. — Це навіть відображено у міфах: Ніоба від горя обернулася каменем! Подібне говорять про дружину Лота!

— Так, але треба ж розрізняти соматичні та психічні порушення!

— А ось! — не вгавав Фелікс, гортаючи якусь пошарпану книженцію. — Ось, як говорить про це Бертон, цитуючи герцогиню Елінор:

Лука настільки захопився незбагненною, зате пристрасною дискусією, що нежданий звук заледве не змусив його підскочити. Хоча йому би, по правді, слід було чекати саме на це — появу керівництва, яке поведе його в черговий обхід. Але ж вдало Горгона вибрав час, аби з’явитися в Магістраті!

Диспутанти ніяково змовкли.

Перший проквестор обвів товариство поглядом, від якого бідолашна герцогиня, либонь, пошкодувала би про свої поквапні слова.

— Ходім, — кинув він до Луки.

Той похапцем звівся і рушив за начальством, чуючи, як позаду поновлюється дискусія про «дефіцит вітальності» та «патології характеру».

Засвідчуючи немовби котрусь із Мориних теорій, Горган мовчав, не являючи жодного зацікавлення ані довкіллям, ані своїм супутником. Сьогодні він видавався іще менш привітним, ніж завжди, і місто маячіло таким же похмурим і тьмяним. До того ж, погода змінилася, і ясні ночі подалися деінде — нині вулицями струменів звичний лукавий туман.

Так само мовчки проквестор звернув на вулицю Божих Псів, яка, минаючи подвір’я костьолу Всіх Святих, вела до Площі Богословів. До чільного майдану Дракува лишалось іще кілька кварталів, коли Лука збагнув, що нинішня ніч людна навдивовижу; іще кілька кроків і, наснажений п’яними співами міських гульвіс, хлопець нарешті згадав, у чому річ — адже ж у Дракуві триває той-таки фестиваль Студентської Пісеньки, від якого нещасний Фелікс ховався за грубими книжками та плечима колег. Виходить так, що саме їм із Горганом випало оглянути місце подій, а втім начальство привело його на Площу насамкінець програми, маючи на те, очевидячки, якісь свої підстави.

Ринкова площа нині виглядала квартирою, в якій щойно відбуяла холостяцька вечірка — потрощені пляшки, сміття, п’яні гості попідтинню і змучені господарі над пошарпаним пожитком. Поки похмурі техніки вантажили цінне майно до машини, довкіл тинялися наближені до організаційного процесу та конкурсанти, яким бракувало спілкування чи, може, компанії до пиятики.

Проквестор сповільнив крок, намагаючись з-поза прихистку ратушних сходів оглянути товариство при сцені. Лука тримався поблизу, і собі розглядаючи музик, які поволі розбрідалися містом; проте минав час, а жодному з них не вдавалося відзначити нічого, вартого уваги.

Нарешті Горган невдоволено гмукнув і розвернувся, щоб іти далі. Лука, який заслухався був гризотнею вантажників, зреагував не зразу, тому змушений був похапки наздоганяти, і тут-таки його спіткала несподівана прикрість. Ступивши на вичовганий за кілька століть — і слизький, як наслідок — камінь бруківки, хлопець не втримався і з розгону сів на сходи, боляче забивши собі стегно щільно прилаштованим руків’ям пістолета.

Проквестор мигцем обернувся, зневірено звівши брову. Крекнувши, Лука звівся на ноги, намагаючись не дивитися на керівництво, проте так і не розігнувся до кінця, бо погляд його якраз тепер зупинився на трійці гульвіс, що, підтримуючи один одного, простували повз «Золотий місяць». За нормальних обставин він би й оком не змигнув на нічних п’яничок, проте нині, навіть не заплющуючи ліве око, він відзначив неймовірної сили полиск, і не один, а низку спалахів, що чергувалися з провалами тьми.

— Що це таке? — пошепки спитав він у Горгана.

Той стрельнув поглядом на трійцю і замість відповіді лиховісно вищирився та зірвався з місця, аж Лука мусив бігти за ним, аби наздогнати.

Трійця ж тим часом звернула за ріг кам’яниці, пірнувши до білястого курива нічного туману. Проквестор, не вагаючись, попрямував за ними, і Лука рушив назирцем, намагаючись не випустити того з виду. На їхнє щастя, спалахи, що привернули Луччину увагу, допомагали знаходити шлях у тумані, бо зі звуками робилося казна-що, й, орієнтуючись на голоси, вони з Горганом неодмінно зайшли би кудись аж у Платани.

Голоси, проте, були варті окремої уваги — судячи з них, трійця верталася саме з фестивалю; один з них усе ніяк не міг вгамуватися та припинити співи. Над вулицею Риторики попри Університетську браму линуло щось надривно-розгульне:

Зрештою пісня урвалася, і заговорив хтось зі спільників музики.

— То що, лишаємо тут? Я вже забембався з ним, чесно тобі кажу…

Другий мовив глухо:

— Добре. Отут попід брамою.

— Давай, клади. Однаково магістратські пси сюди не попнуться!

Туман ліворуч від Луки розступився, наслідуючи короткому руху проквестора. Це слід було розуміти, либонь, як наказ хапати того зі спільників, що стояв ближче до нього. «Зараз», — нечутно проказав Горган і ступив уперед.

Слід сказати, що коли проквестор розраховував на ефект несподіванки, то його сподівання були перевершені — перший, молодший зі змовників, побачивши, як із туману виступає не знати яка химера, заголосив так, що аж другий з ляку випустив безпорадного співака з рук.

— Стули пельку! — гримнув Горган, проте той не вщухав. Тоді проквестор блискавично перекинув пістолет руків’ям вперед і зацідив істеричному зловмиснику в вухо. Його спільник, утім, зреагував значно швидше: замість розводити лемент, він перестрибнув через зомлілого, очевидячки, музику і гайнув темною вулицею. Лука розгубився: він не був певен, чи належить йому стріляти — втікач не був схожий на inferi, уже радше підзору викликав непритомний співак, чия, власне, аніма палахкотіла у такий незвичний спосіб. На щастя, хоч би начальство знало, що робити.

— Викликай базу. І пильнуй цих двох, — кинув проквестор, припускаючи за втікачем.

Відгомін поквапних кроків метнувся вулицею і за хвильку змовк, притишений туманом. Лука лишився сам на сам із двома непорушними тілами, одне з яких, утім, іще продовжувало щось бубоніти. Хлопець нахилився ближче.

— Obumbrata et velata michi quoquc niteris…[5] — хрипко бурмотів музика, все іще намагаючись приспівувати. Погляд його блукав десь у чадному піднебессі.

Лука придивився пильніше. А він же знав цього кудлатого сіромаху!

— Франек! Агов!

Лука поляскав його по щоці. Той здригнувся, мовби вихоплений зі сновиддя.

— О! Кузен! — кволо хихикнув він. — Маєш випити?

— Аякже, — буркнув Лука. — Зараз, скажу, аби підвезли.

Вклавши зброю до кобури, він висмикнув телефон і набрав Мар’яна.

— Таксі на Риторики, 2, — нахабно звелів він.

— Нє, ну не хамлюга?! — пирхнув Мар’ян. — А що там у вас? Щось цікавеньке?

— Поки не знаю. Двоє непритомних. І я сам-один.

— А Горгона де?

— Та побіг когось убивати.

— Ага! — зрадів Мар’ян. — Ну чекай, зараз буду.

«Зараз» означало як мінімум чверть години, вирішив Лука; іще дай боже так швидко доїхати вузькими та крученими вулицями, і не проламати стіну-дві дорогою. Отож лишалося чекати, а жоден з його нинішніх товаришів не спроможний був на дотепну бесіду — музика вже й не бурмотів, хіба шарпався, наче в лихому сні, а його сусід, лежав, не зголошуючись, там само, де його застала недоля в особі лихого проквестора.

Маючи трохи часу на роздуми, Лука придивився до свого названого кузена крізь червону лінзу. Спалахи світла стали рідшими та слабшими, наче відсвіт маяка крізь хмари. З дозвільної цікавості Лука вирішив оглянути ще і впольованого Горганом зловмисника, тож обернувся довкіл, не розплющуючи ліве око. Це його і врятувало.

В тумані, невидні звичним зором, малювалися кілька обрисів, окреслених тьмяним світлом. Не встиг Лука навіть згадати до пуття, де він уже бачив подібне, як тіло самочинно штовхнуло його з правої ноги ліворуч, під захист сміттєвого бака.

Тої ж миті коло його щоки свиснула дрібка металу, люто гримнувши об стіну та обсипавши хлопця крихтами тиньку. Звуку пострілу було майже не чути — нападник вживав глушник.

Причаївшись за баком, Лука вихопив власну зброю, гарячково смикнув затвор та зробив кілька пострілів, не цілячись. Якась несвідома заборона все іще заважала йому стріляти по людях, нехай навіть тих, що бажали його смерті. Він сподівався, що гуркіт його власних пострілів приверне увагу поліції або ж нарешті нагодиться Мар’ян і якось допоможе йому дати раду нападникам.

Проте жоден зі сподіваних рятунків не поспішав оприявнитись. Вороги не наближались, але й не припиняли обстрілу, про що свідчили свист та дзенькіт куль об металеві стіни Луччиного прихистку. На мить хлопцеві здалося, що він опинився посеред якогось сновиддя, що наявна загроза — то якась маячня, що не має стосунку до дійсного світу. Це був навіть не страх, це була тотальна відмова вірити у реальність подій, тож Луці вартувало чималих зусиль висмикнути себе зі зручної ілюзії та належним чином реагувати на небезпеку. Розлютитись. Захищатись. І нарешті, вбивати.

Визирнувши з-поза бака, він вибрав собі ціль. Гримнув постріл.

І нічого не сталося. Лука вилаявся вголос, відчуваючи, як ядуча суміш страху та азарту штовхає його вперед, звиваючи чорний тунель між ним та нападниками. Він вистрілив кілька разів поспіль, з незнаною доти щирістю бажаючи поцілити.

Спалахнуло світло. Попереду і — ліворуч, зовсім поряд. Отже… отже, він просто не помітив ворога, який підібрався ближче, користуючись тим, що Луччин зір був обмежений прицільним «тунелем».

А потім загуркотіли постріли, рівно і впевнено, наче на учбових стрільбах. Два спалахи поспіль різнули Луччине око. Протупотіли чиїсь хапливі кроки. І нарешті запала тиша.

Тоді лише хлопець обернувся, аби дізнатися, хто ж це надав йому настільки своєчасну допомогу.

Не дивлячись на нього, проквестор дбайливо ставив пістолета на запобіжник, перш ніж вкласти до кобури. Лука заледве стримав істеричний регіт; навряд чи він міг передбачити, що колись буде радий бачити Горгону.

— Ви повернулися?

Проквестор чмихнув невдоволено.

— Слід було раніше второпати. Це ж була очевидна засідка.

— А… А той другий, за яким ви побігли?

— Я покинув його, щойно почув постріли. А тепер думаю, що він би теж вивів мене на компанію inferi. Схоже, вони добре підготувалися.

Горган ступив уперед, розглядаючи позначені підпалинами позиції ворога. Ковтнувши в’язку слину, Лука зиркнув на пляму ліворуч. Схоже, що нині проквестор врятував йому життя.

— Я е-е… цеє… дякую, — нарешті спромігся хлопець.

Проквестор зиркнув на нього, і вперше Лука розгледів у його погляді щось інше, аніж знуджену байдужість.

— На здоров’я, — відказав Горгона. — Другий раз пильнуватимеш фланги.

Раптовий спалах фар змусив їх замружитись. Скреготнули гальма, і на бруківку зіскочив радісний Мар’ян. Втім, одного погляду на непорушні тіла та неохайні купки попелу було досить, аби змусити його зажуритися.

— Що, я пропустив усю розвагу?

Лука нервово пирхнув.

— Мар’яне, ти — маніяк!

— Це я — маніяк?! — стенув плечима білявий. — А хто у нас порішив чотирьох inferi за останню чверть години? І де ви їх стільки назбирали?

— Мар’яне, не базікай, а давай уже вантажитись, — звелів проквестор. — Поки не вернулася решта.

— Решта? — вискнув Мар’ян. — Та скільки ж їх? Що це тут, в біса, робиться?

— Як на мене, — мовив Лука, беручи під пахви свого безталанного «кузена», — це називається «війна».

— Та ні, — гмукнув Горган. — Це зветься «планове скорочення кадрів Нічного Магістрату».

Мар’ян кинув на нього нажаханий погляд, і не знати, що налякало його найбільше — бентежна звістка чи несподівані жарти з вуст найпершого магістратського душогуба.