Інше ґроно проникнень і свідчень

Королівський колір

В середині II століття Шимон бар-Йохай, славетний упорядник традиції Кабали, друг і учень страченого римлянами великого раббі Акиби, мандрував зеленими пагорбами Галілеї і знаходив собі учнів серед залишків коліна Веніамінова.

Саме тоді римська влада почала виловлювати піратів, розбійників і повстанців на березі Самарії та на пустельних шляхах між Аполонією, Софорісом і Аскалоном. Намісник Сирії Гай Ліціній Квієт дав урочисту обіцянку перед золотими орлами Імператора, що в його щасливій провінції настане такий спокій, що навіть десятирічний хлопчик з повним гаманцем і без охорони зможе мирно пройти від гори Ліван до кордонів Аравії. Намісник поклявся, що до того часу не зніме панцира, не буде пити вина і торкатися жінок, доки останній в землях і водах його компетенції злодій не буде страчений.

Легіонери Ліцінія ловили усіх підозрілих і безжально допитували. Визнавши винними, їм одягали на ноги залізні чоботи з цвяхами, гнали пішки до самої Кесарії і тих, хто не помер дорогою, настромлювали там на портові гаки. Знаменитий грабіжник Домар — котрого ще називали бар-Нецахом за дивовижну витривалість — чудом втік від римської облави, перейшов пустелю і зустрів Шимона бар-Йохая увечері, коли той, сидячи на галявині Едрона, розповідав обраним учням про «таємницю тьмяного дзеркала» з талмудичної книги «Йєвамот». Він якраз дійшов до пояснення сенсу «відображень у дзеркалі Сходів і Арки», коли галявину наповнив запах гнаного розбишаки. Учні піднесли до носів сандалові козубики з розтертим кипарисом.

Домар вкляк на коліна перед мудрим другом Акиби і поклав до його ніг торбу, наповнену сріблом, золотом та перлинами.

«Незабутній раббі Акиба, — промовив до Шимона витривалий розбишака, — наш вчитель і провідник у святій війні проти знависнілих синів Едома, який тепер розмовляє з Мойсеєм в Шеолі та бачить завісу Сили Ашема (тричі слава йому!), казав мені і моїм загиблим братам, що життя — це рівновага поміж двома потоками, один з яких є потік любові Хесед і тече справа, а другий є обмежуючою силою Дін і тече зліва. Я надто збочив до лівої течії і тепер потребую твоєї допомоги в пошуках Хеседу, раббі. А ці нужденні цацки, — він плюнув на торбу зі скарбами, — я дарую жінкам і донькам твоїх учнів».

«В Притчах Соломонових, — відповів Шимон торборізові, — сказано: „Ті, що шукають Мене, рано знайдуть Мене“. Але тепер вже не ранок, Домаре, і Сонце хилиться до західного моря. В темряві золото не сяє і перлина не вбирає світло. Ти запізнився».

«Великі перлини з моря Йєсод вбирають навіть світ опівнічних зірок. Вони вбирають навіть світло темряви і світло джерел темряви. Навіть чорне світло батька джерел темряви вбирають у свої глибини перлини з моря Йєсод», — прошепотів Домар і виявив покору.

Довго мовчав Шимон, зітхав і накручував бороду на пальці. Потім спитав Домара: «Чого тобі від мене треба?»

Грабіжник очима показав на учнів, і раббі відіслав їх з добрими знаками. Коли під кедрами Едрону вони залишилися удвох, Домар сказав:

«Знаючі люди розповідали мені, що в кінці тої проклятої війни, під час останніх нападів на табір Десятого легіону, воїни Ізраїлю проходили крізь стіни і ставали невидимими. Премудрий раббі Акиба, розповідали ці знаючі люди, навчив тоді Елеазара, сина Йахи та Йєгошуа сина Рувіма, таємним закляттям, які дозволяли їм робити небачені речі. А ще знаючі люди казали, що Акіба довірив пам'ятати ці могутні заклятгя лише двом із своїх учнів: тобі і раббі Йосифу бар-Хозі. Шляхетний Йосиф вже мертвий, але ти ще живий. В Ім'я Ашема (тричі слава йому і три тисячі!), навчи мене цим закляттям і римляни не знатимуть спокою ані в Кесарії, ані в Газі».

І знову довго мовчав Шимон. А потім він сказав: «Те, чого не можеш пояснити іншій людині, називається „ністар“, себто „приховане“. Це як смак ідумейських фініків, який неможливо пояснити тому, хто ніколи не їв ідумейських фініків. Це ністар, Домаре, це вже ністар і ще ністар, тільки ністар і навколо ністару в Ім'я Ашема, Істинного, Прихованого».

Після цих слів Шимон став невидимим і Домар його більше не бачив. Римляни розбійника не впіймали, і як закінчився його земний шлях — невідомо.

Влітку 2005 року, блукаючи Галичиною з двома учнями, старий розенкройцер Северин Уліс Солтис вподобав грати у шахи. Він грав з майстрами та аматорами на гроші і на «інтерес». Учень Б. та учень М. були завжди присутні при цих двобоях, уважно слідкуючи за грою. Немов дві колони стояли вони за спиною Вчителя і намагалися вловити у шахових комбінаціях потаємний сенс, адресований світові і всьому, до світу приналежному.

Одного разу Уліс Солтис грав зі справжнім майстром у маленькому сквері. Грав білими. Сутеніло. Глядачі розійшлися, і тільки два учня вперто дивилися на дошку, де ферзь майстра впевнено заганяв білого короля в пастку.

«От і все! Хап-хапс!» — сказав майстер, роблячи свій хід. В нього було кругле пласке обличчя і маленькі вусики, подібні на стрілки старовинних кишенькових годинників. Наступний його хід мав стати останнім і відвернути мат у Солтиса не було жодної можливості. Раптом учень Б. побачив, що ферзь майстра змінює колір. Ще за мить до того дерев'яна фігурка була чорного кольору, а тепер стала темно-червоною. Учневі М. здалося, що в глибині фігурки спалахнуло тьмяне пурпурове сяйво. Лакована поверхня ферзя стала свіжою, наче щойно вкритою новим шаром лаку. Учневі Б. здалося, що шахова дошка почала випромінювати тепло. В нього сильно закалаталося серце. Він подивився на Вчителя. Старий розенкройцер був у глибокій задумі. Ніщо не вказувало на те, що він помітив дивні трансформації ферзя. Так само й майстер продовжував сидіти з веселим обличчям і пригладжував свої вусики-стрілки.

Тим часом і фігурка Солтисового короля почала червонувато світитися. Крізь жовтуватий лак це світіння здавалося учням Б. і М. інтенсивнішим, аніж ферзеве. Було помітно, що воно пульсує. Обидві фігури огорнуло дивне затемнення, немов над дошкою і гравцями виникло щось непрозоре, що заважало вечірнім променям Сонця освітлювати чорно-білі квадратики і стовпчики фігур. Гравці продовжували поводитись так, немов нічого не відбувається.

Тим часом перетворення тривали. Учень Б. побачив, що на місці ферзя раптом виникла маленька людська постать. Чоловіча. Це було наче голографічне зображення, тривимірне і напрочуд живе. Король так само перетворився на постать старого з довгою білою бородою в білому одязі і з ціпком.

«Навіть чорне світло батька джерел темряви вбирають у свої глибини перлини з моря Йєсод», — раптом сказав майстер. Голос його був приглушеним. Він більше не посміхався і залишив у спокої свої старосвітські вусики.

«Це вже ністар і ще ністар», — сказав старий розенкройцер. Учневі Б. здалося, що його голос теж змінився. В ньому з'явилися незвичні владні інтонації.

«Шах і мат», — глухо сказав майстер.

Фігурка старого раптом щезла. Це зникнення супроводжувалося яскравим спалахом. Учень М. скрикнув і затулив рукою очі. Від цього звуку все змінилося. Тінь розсіялася і Сонце кинуло пласкі золоті промені на шахову дошку.

«Де фігура ділася?» — здивовано спитав майстер.

Білого короля на дошці не було.

«Це вітер», — сказав розенкройцер.

«Вітер?» — перепитав майстер. В нього був вигляд маленького хлопчика, на очах якого фокусник вийняв з капелюха живого динозаврика.

«Ви перемогли, — сказав Солтис, — це була чиста матова ситуація. Класика. Вітаю. Ви добре граєте».

Майстер тим часом шукав під лавою зниклого короля.

«Так не було ж вітру», — казав він, обмацуючи недопалки та дрібні камінці, розкидані у потоптаній траві.

«Був», — прийшов на допомогу Вчителеві учень М.

«Так-так, був вітерець», — додав учень Б.

«А чиї то шахи?» — спитав майстер.

«Мої», — сказав учень Б.

Майстер подивився на нього і знизав плечима.

«Все добре», — запевнив його учень Б.

Майстер посміхнувся і подав руку для прощання.

«Так якого кольору було те світіння?» — спитав Уліс Солтис учнів, коли вони залишилися без свідків.

«Червоного», — разом відповіли учні.

Солтис сказав:

«Сходиться».

«Що співпадає?» — наважився спитати учень Б.

«Колір, — відповів розенкройцер. — Червоний колір у містиків вважається королівським. Король мав набути саме червоного кольору. Королева також. Це ж монарші особи, як-не-як».

«А що таке „перлина з моря Йєсод“?» — спитав учень М.

«Це — ністар, частина ністару і більше за ністар», — відповів Солтис.

«А що таке „ністар“?»

«Це — перлина з моря Йєсод і всі її сестри».

Далі Уліс Солтис не став нічого пояснювати. А учні не стали питати. Бо вже знали, що є багато такого, про що питати не можна. Навіть, якщо дуже хочеться.

Звір повчальника Герма

Якийсь Герм (Ермас) згадується у привітанні св. апостола Павла римським християнам (Послання до Римлян 16:14), і дехто з визначних тлумачів цього тексту розглядав саме цього достойника як автора розлогого повчального твору перших століть християнської ери, відомого під назвою «Чередник Герма», в якому містяться видіння, заповіді і той вид цікавих оповідок, що його середньовічні писарчуки-латинники означували словом «similitudines».

Щоправда, канон Мураторі повідомляє: книгу написав той італієць Герм, який був братом Пія Першого, Римського Папи у 142—157 pp. Як би там не було, цей твір визнано чинною частиною християнського церковного передання такими авторитетами Церкви, як св. Іриней, св. Климент Олександрійський та Оріген, але пізніші — не менш авторитетні — упорядники канону відносили його до сумнівних джерел.

У Четвертому видінні «Чередника» Герм розповідає таке:

«(1) Через 20 днів після минулого видіння, бачив я, брати, образ гоніння, яке має настати. Йшов я полем біля Кампанського шляху, від великої дороги до поля майже десять стадій; через це місце ходять рідко. Мандруючи самотньо, я молив Господа, щоби Він підтвердив ті об'явлення, котрі явив мені через святу Свою Церкву, підтримав мене та дав покаяння усім рабам своїм, що спокусилися задля прославлення великого і доброчесного імені Його. І в той час, коли я славив Його і дякував Йому, ніби голос відповідав мені: „Облиш сумніви, Герме!“. Почав я думати і говорити собі: „Що мені сумніватися, коли я так укріплений Господом, і бачив предивні Його виконання?“. Пройшов я трохи, брацця, й уздрів пил, що стіною підносився до неба. І спитав я себе: „Невже це йде худоба і здіймає такі порохи?“. Відстань між нами була стадія. Між тим пил здіймався все густіший і це не вкладалося в межі звичного. Промкнулося сонце, і я побачив величезного звіра, подібного до кита. З пащі його виходила вогненна саранча. У довжину ця істота мала біля 100 футів, а голова нагадувала глиняний горщик. Загорнутий у віру Божу, сміливо виступив я назустріч звірові. Звір, натомість, рикаючи, виявляв таке могуття, що при нападі міг би зруйнувати місто. Я наблизився до нього, і така велика тварина розтягнулася на землі, і нічого, окрім язика, не показувала. Вона навіть не рухалася, коли я проходив повз неї. Цей звір мав на голові чотири кольори: чорний, потім червоний або кривавий, золотавий та білий».

Один із візантійських переписувачів цієї оповідки додав, що Бог послав на допомогу Гермові янгола, що керує звірами, на ім'я Еґрін, і той наслав на звіра параліч. Доктор богословія, професор Київської духовної академії о. Прєображенський дотепно зауважив у своєму коментарі, датованому 1885 роком, що ім'я янгола може бути недолугим поєднанням грецьких слів «теґрі» (збудження) і «агпін» (тварина). Сучасний дослідник припустив, натомість, що «Еґрін» походить від староеллінського «еґреґорос» — охоронець. Обидва припущення мають право на існування.

Влітку 2005 року, блукаючи Галичиною з двома учнями, старий розенкройцер Северин Уліс Солтис почув, що якась місцева дівчинка бачила дивне створіння. Солтис завжди вважав, що в чудовиськах заховано пайку педагогічного змісту і порадив учням детально і неквапно розпитати дівчинку про її пригоду. А потім скласти учнівське дослідження, необхідне — серед іншого — для підняття їх у вищі ступені Хреста і Троянди. Кожного з учнів було відряджено окремо. Учні виконали завдання, але їхні дослідження про дивне створіння кардинально відрізнялися одне від одного. Стало зрозуміло, що мова йде про зовсім різних дівчат, які, відповідно, бачили різне. Це засмутило учнів і породило в них сумніви. Але Уліс Солтис заспокоїв молодих пошукачів Істинної Рози, пояснивши, що у деяких випадках одне й теж саме явище набуває повноти ознак в кількох проявах, які не суперечать єдиній і цілісній природі феномену. Він уважно прочитав учнівські звіти. В них мовилося про таке:

Звіт учня Б.

Дівчинці Тетяні батьки купили «іграшку для ванни» китайського виробництва — маленьке китеня синього кольору. В інструкції, доданій виробником до іграшки (учень Б. знайшов її і долучив ксерокопію інструкції до свого звіту), повідомлялося, що у ванні синтетичний пористий матеріал «егрілен», з якого зроблено фіґурку китеняти, починає інтенсивно вбирати в себе підігріту (від 25 до 35 градусів Цельсія) воду і фіґурка збільшується в 10–15 разів. При висиханні, стверджувала інструкція, китеня знову набуває первісного розміру, а також залишається придатним до багаторазового використання. Інструкція не рекомендувала занурювати китеня в окріп, підносити до відкритого полум'я, ковтати цілим або частинами, застромлювати його в анальний та вагінальний отвори, розфарбовувати олійними і аніліновими фарбами та обробляти миючими засобами, що містять хлор або трихлорізціанурову кислоту.

Коли Тетянка поклала іграшкове китеня у воду, воно почало швидко і прикольно збільшуватися, як і передбачалося згаданою інструкцією. Батьків Тетяни в цей момент у ванній кімнаті не було, дівчинці процес подобався і вона сміялася. Чи застромлювала кудись Тетянка іграшку, учневі Б. вияснити не вийшло. Китеня, а радше — кит, все збільшувався, вбираючи воду з ванни. Кран було відкрито і після вичерпання ванни іграшка продовжувала рости. Вона притиснула дівчинку до облавку. Егріленова потвора була теплою і наче живою. «Вона дихала, мала велику круглу голову і круглу пащу з товстими губами. Очей у неї не було зовсім», — згадувала дівчинка на прохання учня Б.

Вона почала голосно верещати і кликати батьків. Ті швидко прибігли, витягли дівчинку з пастки і закрили кран. Але «кит» немов би навмисно ворухнув «хвостом» і зламав трубку душового пристрою. Він вбирав в себе усю воду, яка виривалася з підігрівача і заповнював собою кімнату з дивовижною швидкістю. Під вагою його плоті акрилова ванна тріснула і зруйнувалася мийка. Люди вистрибнули до коридору. Коли вони вимкнули систему водопостачання, егріленове чудисько вже встигло заповнити півквартири і виламало дві внутрішні стіни. Батько Тетяни намагався розрізати «кита» ножем і металевим ріжком для взуття. Відрізані шматки набували кулястої форми.

Коли притік води повністю припинився, чудисько охопили дрижаки і корчі. Замість того, щоби «висихати» згідно з інструкцією, воно нагло почорніло й почало смердіти гнилою рибою. Процес «розкладання» був несамовито швидким («ураганним» — написав у звіті учень Б., що здалося Улісу Солтисові зайвим для метафізика виявом життєвої захопленості) і супроводжувався виділенням глеюватої субстанції. Остання залила всю підлогу. Відмивати її було важко й бридко. Твердіші шматки «кита» винесли на смітник аж двадцятьма відрами. Сусіди були дуже розлючені смородом, який не розвіювався дві доби. Пси сильно заводилися і скиглили, а щурі і миші повтікали з будинку, де мешкала родина Тетянки.

Звіт учня М.

Дівчинка Ганна була старшою за Тетяну. Власне вона була вже не дівчинкою, а дівчиною, розвинутою фізично і досить кмітливою. Її пригода почалася в рейсовому автобусі, яким вона ввечері поверталася після відвідин подруги. Та вчилася у коледжі в районному центрі. В автобусі у Ганни сильно заболів живіт. Дуже сильно. Вона просила шофера зупинитися, але той в брутальній формі категорично відмовив. «Зрештою, його можна зрозуміти», — написав у звіті учень М. і Уліс Солтис після недовгих роздумів з ним погодився.

В певний момент біль став вже зовсім нестерпним і Ганна була змушена випорожнити кишківник безпосередньо в автобусі. Реакція шофера і пасажирів була передбачуваною. З легкими тілесними ушкодженнями і вимащена власними фекаліями, Ганна опинилася в дикуватій місцевості на правому березі Дністра. Вона ретельно вимилася в річці, випрала одяг та вирішила дочекатися ранку у схованці (дерев'яній буді невиясненого призначення), мудро розміркувавши, що нічна зустріч з аборигенами протилежної статі може мати не тільки позитивні наслідки.

Спати Ганна не могла, бо змерзла, а одяг висихав дуже повільно. Вона плакала і змучувалася. Під ранок дівчина визирнула з буди і побачила, що через Дністер переповзає дивне створіння. Воно нагадувало, за її свідченнями, гібрид кита і велетенської мокриці. Розміром воно перевищувало триповерховий гуртожиток, в якому мешкала подруга Ганни. Щось, схоже на грубу луску, вкривало істоту. В примарному ранковому світлі цей панцир вібрував і відблискував. Туман не дозволяв визначити довжину і форму хвоста. Голова потвори була схожа на баняк з круглою беззубою пащею, готовою поглинати цілі народи. Ганна вчила у школі зоологію і твердо знала, що не тільки в благословенній Богом Галичині, але й в усьому світі таких потвор немає і бути не може. Незадовго перед тою пригодою Ганна читала фантастичну книжку про паралельні реальності і дуже злякалася. Вона вирішила, що якісь мстиві небесні сили покарали її за неохайну поведінку в автобусі і перенесли в недобрий паралельний світ, де живуть різні хижі чудовиська. Вона знов сховалася у буді і ще раз всралася з переляку.

Там, у буді, вже надвечір наступного дня, її знайшли підпаски з села Побережжя. В районній лікарні психіатр прийняв навдивовиж фахове рішення, і Ганну не запроторили до стаціонару, призначивши їй валер'яну, медазепам та сечогінні для заспокоєння. Сільські діти трохи помордували її, пишучі на парканах «Ганька — психа і засранка», але тим біди дівчини і закінчилися. Мати швидко видала її заміж за старшого чоловіка. За сусіда, непитущого та заможного.

В день святих Апостолів Петра і Павла розенкройцер Уліс Солтис запросив обох учнів на те місце, де стражденна Ганна бачила чудисько і де ще зберігався широкий слід його маршруту. Там вони вирівняли чотирикутний майданчик, накреслили на землі Таблицю, запалили Світочі і поставили на сході майданчика символічну Арку. Здійснивши належні ритуали, Уліс Солтис зачитав учням Четверте видіння повчальника Герма, а потім запитав учнів: яку просувальну істину винесли вони із своїх мандрівок слідами потвор.

Учень Б. сказав, що появи чудовиськ завжди супроводжуються пилом, смородом та випорожненнями, і не отримав за цей висновок схвалення від посвяченого мужа. Учень М. довго розмірковував про те, що банячкова форма голови монстра є насиченим знаком Повноти Зла, і теж не отримав схвалення.

«Любі мої брати, — сказав Уліс Солтис учням, — ще жерці давньоримських святилищ знали, що світом совається Щось, назване ними Mater saeva cupidinum — Люта мати пристрастей. Це Щось — заблукане і гнане сторожевими янголами впоперек життю нашого світу. Воно сліпе і зніяковіле. Воно рідко виходить на стежки людської уваги. Коли Воно вам зустрінеться, тікайте. Адже, залишивши нас без героїв та пророків, що охороняли добрих людей у давні часи, Великий Архітектор дав нам швидкі засоби пересування». Він помовчав і додав: «І навчіться, нарешті, керувати автом».

Гул смерті

Лікар Н-ський, приятель метафізика Солтиса, розповів в товаристві людей вільних і доброї слави історію про таке собі гірське село П. на Івано-Франківщині, де всього за кілька місяців від невстановлених причин померло восьмеро людей. Вік померлих був далеким від старості. Наймолодшому, одруженому чоловікові, що приїхав з європейських заробітків, було 29 років, найстаршій — родичці голови сільради — 54. Незадовго до смерті, за свідченнями родичів і друзів, кожний з них чув дивний неприємний гул — глухий і нав'язливий стогін, який не мав визначеного джерела і переслідував жертв навіть уночі, не даючи заснути. Ніяких спеціальних слідчих дій з цього приводу не проводилося. Село П., зауважив в кінці своєї розповіді Н-ський, знаходиться в місцевості, де й раніше спостерігалися різні аномальні явища, а цвинтарі були неспокійні.

Все товариство при цьому уявило неспокійний цвинтар. Один з присутніх долив собі до вина горілки.

Н-ський також додав, що «гул смерті» слідчі органи та їхні експерти пов'язали із хронічними хворобами жертв. В двох з тих, що померли, згідно з лікарняними картками, колись були запалення внутрішнього вуха, інші страждали на гіпертонію та порушення малого кола кровообігу, що, як відомо, спричинює порушення сну та спазматичні шуми в голові. Більшість з померлих також були небайдужі до чарки, а дві третини смертей припало якраз на святковий груднево-січневий період. Тож спроби місцевих пінкертонів та самодіяльних містиків об'єднати всі смерті одною причиною «гулу смерті» професіональні правоохоронці висміяли.

«Якби вони мали ширші знання про оточуючий світ, вони б цього не робили», — зауважив Солтис. Й нагадав про випадок у Таосі.

В минулому столітті історія про «гул смерті» мала місце в горах Санґре де Крісто, штат Ню-Мексико, CЩA. Тодішні події мали широкий резонанс не тільки у Штатах. В світові аннали таємничих та непрояснених випадків вони потрапили під назвою «Синдром гулу Таоса». Таос — назва релігійної громади й, відповідно, містечка в горах, де жили жертви звукового феномену. Про дивний гул вперше повідомила К. С. Гремз — жителька Таосу, яка теж стала жертвою загадкового явища.

Тодішній депутат Конгресу від цієї території Білл Річардсон спочатку не повірив в «гул смерті». Але з часом, коли кількість жертв збільшилася до 20, а мешканців Таосу охопила справжня паніка, він зрозумів, що проблема таки існує. Річардсон звернувся до спеціальної парламентської комісії з питань розвідки за допомогою у розслідуванні феномену. До Санґре де Крісто приїхали військові спеціалісти і вчені-акустики.

«Гул смерті», як виявили вони, відмічався на межі людського сприйняття — себто на кордонах частотного проміжку від 20 до 20 000 герц або ритмів в секунду. Акустичні дослідження сконцентрували на звуках низької частоти від 33 до 80 герц. Була застосована найчутливіша апаратура, до робіт залучалися відомі екстрасенси та «природні сенсорики» з числа тих, що працюють на військовиків США. Однак, попри всі намагання вчених, виявити джерело гулу не вдалося. Звук стабільно фіксувався екстрасенсами та описувався як низький, зловісний, давлячий свідомість. Він нагадував віддалений шум двигуна машини, що працює вхолосту. В деяких з науковців та операторів пеленгуючого акустичного обладнання почалися психічні розлади. Дослідження було припинено.

Смертельні випадки в Таосі тривали, тому влада штату прийняла рішення про відселення громади містечка на більш безпечні землі з федерального резерву. В американських газетах з'явилася безліч гіпотез і припущень про джерело таємничого «гулу смерті». Журналісти дізналися, що у вісімнадцятому столітті неподалік від Таосу було вбито і поховано верховного шамана індіанського племені махаче, який перед смертю встиг накласти на навколишні землі могутнє прокляття. Відома дослідниця паранормальних явищ доктор Саманта Грессовскі припустила, що джерелом вбивчого звуку могли стати підземні високотехнологічні лабораторії Пентагону, сховані від ядерної атаки під горами Ню-Мексико.

Повідомлення про подібні явища надходили і з інших місць земної кулі. У 1976 році в Австралії «гул смерті» супроводив загибель десятків людей у компактному розселенні на захід від Сіднею. Подібне відбулося у густонаселеному районі Тайваню в 1989 році і викликало підозри щодо випробувань психотропної зброї на розміщеній неподалік американській військовій базі. В Англії не так давно створена асоціація, яка об'єднує людей, що страждають від низькочастотних впливів, та захищає їхні права.

Після обговорення різних випадків, пов'язаних з «гулом смерті», товариство перейшло до інших розмов. Солтис вийшов з вітальні і в напівтемному коридорі перетнувся з тим добродієм, що робив собі горілчаний коктейль.

«Я чую цей гул, — прошепотів добродій на вухо Солтисові, — вже третю добу чую!»

«Шановний, — відповів Солтис, пильнуючи дистанцію між великою гарячою головою добродія та своєю скронею, — це може бути просто шум. У вас, часом, не було запалення вуха?»

«Це гул», — небадьоро промимрив добродій.

«Тоді пишіть заповіт», — порадив Солтис і остаточно уникнув зіткнення з габаритною головою.

Голова промурмотіла у темряву щось невизначене і схлипнула.

«Є вологий бік Сили, брате, — сказав Солтис теж у темряву. — Ця волога складова Сили причетна до різних недосліджених явищ, а також до існування тих засмучених духів, що від часів свого виникнення пов'язані із місячним сяйвом та безлюдними кораблями. Іноді людські вуха чують голоси з вологого боку Сили. Це не смертельно, брате».

Солтис казав це у темряву. Адже темрява в неосвітленому коридорі є тою самою темрявою. Не меншою й не слабшою за нічну темряву, що живе над океаном, не дрібнішою за темряву над гірськими безоднями. І вона потребує поваги.

Xa

За 2718 років до народження Христа, в першу декаду прохололого місяця Хепі, побожний народ Верхнього і Нижнього Єгиптів святкував перемогу над розбійними кочовими племенами скотарів Аму, які турбували каравани на шляхах до царства Мелкицедека та втнули прикрий неспокій на східному кордоні держави фараонів. Тепер дурні скотарі пили гірку воду поразки, їли попіл своїх згаслих зруйнованих вівтарів. У війні з єгипетським військом вони втратили свої отари, дітей, жінок і були розсіяні у безводній сірій пустелі за колодязем Судуд.

Кращим воїнам з полонених Аму фараон наказав повідрубувати руки і виставив їх на глум. Єгипетські мухи і оводи сідали на рани полонених воїнів Аму, а ті не мали рук, щоби їх відігнати і карлючилися на пекучому сонці. Єгипетські діти обкидували їх ослячим гімном і кричали образи. Це видовище тішило серця синів і дочок чорної землі Кемі. А ще більше їх тішило, що народ Єгипту з нагоди такого свята отримав три додаткові дні священного і повного неробства, а також три тисячі триста тридцять великих барил з найкращим темним ячмінним пивом. За це народ дякував справедливим правителям Кемі і голосно кричав здравиці фараону, його полководцям, колісничим та непереможним воякам.

Щасливі караванщики від свого поважного товариства також подарували мемфіським міщукам пива, фіру з часником і ще тридцять три фіри насичених підсолодженою олією ячмінних коржів. Святкові намети чиновників і багатіїв вкрили пагорби на межі західної пустелі, а їхні танцівниці, вшановуючи предків, виконували чинні підстрибування та обертання перед брамою Міста Мертвих. Там таки, у пустелі, поставили для потребуючих прочан барила з пивом і патики, до яких поприв'язували смердючі відрубані руки дурних Аму.

Жерці на обох берегах Нілу приносили тлусті святкові офіри, вели процесії і возносили гімни. Коли вони стомлювалися, їхні жінки та діти виходили на подвір'я храмів, співали войовничих пісень й били в жіночі тулумбасики. Вони робили це так старанно й завзято, що геть розлякали усіх крокодилів від столичного Мемфісу до священного міста Ону. Крокодили сховалися від того гармидеру в густих нільських очеретах і лупали звідти очиськами.

На третій вечір цих святих шаленств, коли присмеркова тінь зжерла останній відблиск Сонця на позолоченому вершечку піраміди з назвою «Небкара могутній радіє», фараон Верхнього і Нижнього Єгипту Ра Гор-ахте Мер-анх-Ра Снофру викликав до свого святкового намету верховного жерця храму бога Гора в Тінісі найсвятішого Какау. За півоберта годинника до того, як найсвятіший Какау прибув до його резиденції, володар Снофру відіслав від себе усіх жінок, служників з опахалами, служників з трисвічниками, служників із семисвічниками, гадальників, намащувачів, родичів, колісничих, жерців і радників. Він утримав біля себе тільки старшу дружину і верховну жрицю Шепсесті. А для охорони свого священого тіла залишив двох кошлатих німих лівійців, що стояли біля самого трону з оголеними золотими сокирами.

Какау вповз до намету на колінах, впав на черево перед троном володаря обох Єгиптів і лежав довго. Одна з п'яти священних кіток богині Баст підійшла до нього, вкусила і нявкнула, що було хорошим знаком. Тим часом лівійці востаннє перевірили усі завіси та кутки намету і переконалися, що на відстані двадцяти й ще чотирьох кроків від трону нікого немає. Тоді вони вдоволено загарчали, допомогли старому Какау підвестися і, за знаком володаря, поставили його перед обличчя живого бога у почесній позі.

«Вітаю тебе, божественний, переможний і вічно живий Небмаате», — сказав жрець пошепки, j називаючи фараона не «зовнішнім іменем», а таємним «іменем Гора», яке з усього Єгипту знали лише дванадцять обраних, і додав на повний голос: «Нехай щасливим, твердим та вічним буде твоє правління!».

«І я вітаю тебе, найсвятіший Биче биків, мудрий мій вчителю, здоров'я тобі!» — відповів Снофру і наблизив своє грізне обличчя до обличчя Какау: «Потребую твоєї поради. Тут і тепер.».

«Давати поради тобі — нехай вічним буде твоє правління! — є для мене насолодою, вищою за насолоду від жінок, їжі та питва, і рівною насолоді вівтарного спілкування з Єдиним Богом, твоїм правдивим небесним батьком!» — вклонився старий жрець.

Фараон Снофру побачив темні плями і бридкі гулясті нарости на схиленій голеній голові старого. Він подумав у цю мить, що невдовзі Єдиний забере в нього наймудрішого з радників, і верховним жерцем, згідно з Таблицями Переміщень, стане його восьмий молодший брат Сем-Амен Хінджер. Цього свого брата фараон не любив. Голос володаря потеплішав:

«Завтра я накажу майстрам Міста Мертвих та майстрам Дому Царських Шліфувальників розпочати будівництво моєї піраміди, адже піраміда мого вічно живого попередника Озіріса-Хуні вже впорядкована й обличкована належним чином, а для його поминального храму мною затверджено утримання державним коштом для сімох молодих жерців з родини Ноферка-ратуре, працелюбних, втаємничених і побожних», — повідомив жерцеві володар і продовжив: «Як відомо тобі, Какау, моя майбутня велика і досконала піраміда буде мати зовнішнє ім'я „Снофру переможний сяє“, але мені потрібно також дати моїй піраміді ім'я приховане і животворне. Адже з часів великого будівничого, тричі божественного Імхотепа, кожна з пірамід отримує таке таємне ім'я, котре знають лише „майстри обрані з дев'ятьох“ та „майстри обрані з п'ятнадцяти“. Без такого імені на її брилах не спочине вічність і доброчинна богиня Нефтіс не збереже її від блудливого зла з пустелі.».

Какау задумався, потім промовив:

«Мій незабутній святий батько, у свій час та при добрих знаках, дав напрочуд вдалі таємні назви трьом чудовим і правильним пірамідам трьох колишніх царів: Озіріса-Сетіса, Озіріса-Небкари та Озіріса-Ноферкари, за правління яких він був верховним жерцем в Тінісі. Сам я, порадившись з богами і Єдиним Богом, якого заборонено називати та малювати, дав таємне ім'я непорушній піраміді твого вічно живого тестя і попередника, божественного Озіріса-Хуні. За роки, що пройшли від тих називань, жодна з цих пірамід не була пограбована чи сплюндрована, хоча в непевні часи Озіріса-Ноферкари нас спіткали хвороби і бунти, а в попереднє правління злобливі нечисті люди з жовтою шкірою та гнилими зубами руйнувати канали в оазі Атеф-Хент, доходили до самих мурів Ону і розкопували могили. Правильно покладені імена відлякали бунтівників, грабіжників та гнилозубих від твердинь спочинку володарів. Тому, о живий боже двох світів, я смію сподіватися й на успіх теперішнього називання».

«Я знаю про святість твого спочилого батька і щодо висоти твоєї називальної вправності не маю жодних сумнівів», — кивнув Снофру.

«Дякую тобі, Сонце Кемі! То ти хочеш тут і тепер почути справжнє животворне приховане ім'я твоєї майбутньої величної піраміди, божественний Небмаате?»

«Так».

«Ха», — прошепотів жрець.

«Чому „Ха“?»

«Бо це слово, божественний Небмаате, озачає „свято“ і „приємність“. На честь теперішнього свята я раджу назвати її „Ха“. А ще, мій вічно живий володарю, це слово означає „припинення усякого наміру, дії та події“. Це найважливіше. „Ха“ — це те, що знаходиться за межами нашого метушливого світу А-зі, а значить — за межами присутнього в цьому світі зла. Адже зло ховається в діях, як хижий бегемот у болоті. Але воно не досягне місця спочинку твого тіла і твоєї душі „ка“, якщо боги зупинять марноту світу А-зі на порозі піраміди „Ха“».

«Нехай буде так», — погодився могутній і грізний володар обох Єгиптів.

А свята кішка богині Баст нявкнула тричі.

Влітку 2005 року старого розенкройцера Северина Уласа Солтиса запросили вільні муляри з міста Ч. відвідати Схід їхнього міста. Це мало статися напередодні відкриття у ньому нової регулярної, визнаної та законної ложі франкмасонського обряду «Золотої зорі Мемфісу» під індексом К-56.

Старий не хотів їхати, але його учні Б. та М. упрохали Солтиса не відмовлятися. Вони звідкілясь дізналися, що численна заможна громада «братів Золотої зорі» в місті Ч. є хлібосольною, і що шанованих метафізиків з Галичини ця громада гостить у найкращих ресторанах свого благодатного краю. Побачивши, як підстрибують у передчутті смачної вечері учні, старий розенкройцер відірвався від перекладу трактату «Про помічні аромати дикої сливи з садів Середнього і Верхнього Чжоу» і став збирати дорожню торбу, до якої поклав старовинне німецьке видання карт Таро та дубовий пенал з могутніми масонськими оберегами. Учням наказав бути уважними, бо ж місто Ч. знаходиться недалеко від тих країв, де ґрунти прокляті і самі з себе виводять у Божий світ вурдалаків.

«Окрім того, — попередив він учнів, — тепер є небезпека пташиного грипу. Не замовляйте у кабаках страви з курятини. І, взагалі, майте стрим до їдла».

На вокзалі міста Ч., за добрим масонським звичаєм, двійко братів з «Золотої зорі» зустріли Солтиса з учнями. На розкішному авто їх доправили до не менш розкішного заміського ресторану. Там, в приємному павільйоні під віковими дубами і липами, їх привітали доторками, знаками і словами Наглядаючий майстер української провінції «Мемфісу», майстри регулярних лож міста Ч., заступник міського голови брат Н., головний архітектор міста брат О. і депутат брат С.

Вони урочисто і велемовно повідомили Солтисові, що його заочно піднесено до символічних посад «почесного обраного носія Хоругви Хнума» в ложі К-43 та «почесного тлумача священних текстів Західного Пілону Карнаку» в ложі К-51. Ці посади, як повідомив Наглядаючий, давали Солтисові «достатнє і повне право» пройти величний і страхітливий ритуал підняття у 55 градус «Мемфісу», але старий розенкройцер з подяками і перепрошеннями від такої честі відмовився, пославшись на підупале здоров'я. Відмовився він також прийняти дванадцятипроменеву срібну зірку «Ордену Луксора до Пломеніючої Зорі». Натомість він познайомив Наглядаючого зі своїми учнями і рекомендував прийняти їх у регулярне братерське спілкування.

Перед тим, як сісти за стіл, Наглядаючий попрохав Солтиса приділити йому кілька хвилин. Вони вибачилися перед братами, усамітнилися в ресторанній альтанці, обмінялися секретними «доторками вищих градусів», визнали один одного в належних рівнях і Наглядаючий сказав:

«Северине, високовчений брате, маю одне нагальне прохання до тебе».

«Уважно слухаю тебе, вельмидостойний брате Борисе».

«Як відомо тобі, кожна регулярна ложа „Мемфісу“ от вже чотири з половиною тисячі років, окрім індексу, отримує таємне герметичне ім'я, яке ми, за святою єгипетською традицією, називаємо „менанх“».

Солтис кивнув на знак розуміння.

«Щодо менанху нової ложі К-56, — продовжив Наглядаючий, — серед братів виникла прикра суперечка. Достойний брат Олександр запропонував назвати ложу іменем „Германа до чорної Черепахи“, щоби продовжити традиції назв давніх галіційських лож. Так, нібито, називалася ложа у Величках, заснована Йозефом Клеменсом у 1777 році. Але ця ложа тоді підпорядковувалася Празькій префектурі Великої національної ложі Австрії і до традиції „Золотої зорі Мемфісу“ не мала ніякого стосунку. Натомість брат Андрій запропонував менанх „Істинний ашлар до Озіріса“. Але братам, що перебувають у філософських градусах, чомусь не подобається слово „ашлар“. Хочуть просто „камінь“. А це вже не подобається мені. Ми вирішили, що тільки така заглиблена у таємниці назв людина як ти, брате Северине, зможе правильно і животворно підібрати менанх для К-56. Прошу тебе не відмовити».

«Назвіть ложу „Ха“», — порадив Солтис не роздумуючи ні хвилини.

Певно, така швидкість вразила його співрозмовника. Наглядаючий майстер на хвилину замислився. Потім якась тінь спала з його обличчя і очі його прояснилися. Він полегшено посміхнувся, поплескав розенкройцера по плечах і сказав:

«А ти ще не втратив дзену, старий. Нехай буде так».

На банкеті учні Б. і М. уникали курятини і пили виключно ірландське віскі. Вони дивувалися тому, що підпилий Наглядаючий постійно збивається у своїх тостах з регулярної мови на якусь дику суміш давньоєгипетської та української й промовляє щось на кшталт «хата-ха» чи то «ха-анхой». Солтис пив небагато, мружив вибляклі в мандрах очі, загадково посміхався в бік депутата і віце-мера, а достойний брат Олександр увесь час намагався в чомусь переконати старого розенкройцера. У чому саме, учні так й не допетрали.

Під кінець банкету сталася смішна пригода. Великий яйцятий кіт прийшов до павільйону і став нявкати на Солтиса. Достойний брат Олександр в цю мить чомусь дуже зблід, а старий розенкройцер вийняв з колоди та показав йому XIX карту з «Таро посвячених» німця Якима Вінкельмана, яка називається Sonne des Osiris — «Сонце Озіріса». Він промовив до Олександра, тримаючи карту перед його очима:

«Вогонь запалюється в духів тільки коли вони переборюють матерію, мій брате. Сонце освітлює тих розумних, які піднеслися над туманом попереднього способу мислення».

Брат Олександр від тих слів знітився й приклав руку до серця на знак братської згоди та упокорення перед істиною вищого градусу. Наглядаючий полегшено й голосно засміявся. Він підвівся з повним келихом золотавої «біхерівки» і проголосив тост: «За тих котів, які вчасно нявкають».

Вже у зворотному потягу старий розенкройцер розслабився і сказав учням: «Називання — найтяжча робота для містика. Зі ста придуманих назв дев'яносто дев'ять народжуються мертвими. І тільки одна живою. Для того, хто постійно ходить вагітний назвами та іменами, це надзвичайно важке випробування». А потім додав:

«А які тепер дурні коти поробилися, брацця! Ну просто жах».

Гаряче і зимне

Серед усіх дзенівських притч «Залізної флояри» старий розенкройцер Солтис найбільше вподобав коан «Сутність Дзу-міна». В класичному переказі Генро цей коан виглядає так:

«Дзуй-ень, думаючи, що він вже чогось досяг в дзені, зовсім молодим ченцем залишив монастир Дзу-міна і відправився мандрувати Китаєм. Коли через багато років він відвідав монастир, його старий вчитель спитав: „Скажи мені, у чому є сутність буддизму?“ Дзуй-ень відповів: „Якщо хмара не висить над горою, світло місяця борознить хвилі озера“. Дзу-мін гнівно подивився на свого колишнього учня: „Ти став старим, Дзуй. Твоє волосся посивіло, твої зуби повипадали, а в тебе все ще ось таке уявлення про дзен? Як ти тоді зможеш запобігти народженню та смерті?“

Сльози вкрили обличчя Дзуй-еня і він низько схилив голову. Через кілька хвилин він спитав: „Поясніть мені, будь ласка, у чому сутність буддизму?“ „Якщо хмара не висить над горою, — відповів вчитель, — світло місяця борознить хвилі озера“. Перш, аніж вчитель промовив ці слова, Дзуй-ень став просвітленим».

Учень Солтиса брат М. написав притчу, ретельно стилізовану під стародавні дзенівські коани. У цій притчі старий монах помирає під час статевого акту, його тіло стає трупом, холоне. Але повсталий прутень залишається гарячим, твердим і пурпуровим ще тридцять років після смерті. Вся ця історія закінчувалася віршем:

Прочитавши притчу і вірш брата М., Солтис залишився незадоволеним.

«Що це за монах, який у поважному віці втішається сексом? Що це за дивовижний прутень? І чому тридцять років, а не триста, до прикладу?» — питав він брата М. Той, на своє виправдання, навів декілька історій з традицій Шаоліня та Північних Скель, в яких оповідалося про любовні пригоди просвітлених вчителів дзена та лідерів монастирських громад. Але вчитель продовжував ремствувати.

«Блаженні вбогі духом, — сказав учень М., — але що робити мені, людині з чутливою душею та розвиненим інтелектом?»

«Набувати вбогості», — роздратовано промимрив Солтис і залишив учня насамоті.

Через добу учень М. приніс Солтисові новий варіант притчі. На папері він намалював товсте чоловіче причандалля і підписав: «Світ вичерпався».

Солтис скептично подивився на малюнок і напис. Він сказав:

«Цей варіант ще складніший за перший. Яка правда через ускладнення?»

«Я не хочу, — сказав М., — вдаватися до банальності і приносити тобі чистий аркуш паперу».

Солтис безнайдійно махнув рукою. Наступного тижня вони не бачились.

Через вісім днів Солтис зустрів учня М. на вулиці. Він привітав його, але М. не відповів на вітання. Коли М. відійшов на десять кроків, Солтис сказав:

«Гаряче і через триста років є гарячим».

М. обернувся, підбіг до вчителя і вибачився.

Через кілька років Солтис розповів цей випадок достойному майстру однієї з балканських лож. Майстер довго сміявся, а потім сказав:

«Як ти знаєш, при піднятті у 26 градус випробовуваного залишають один на один з оголеною „жрицею Істини“. Нещодавно ми піднімали у градус Князя Милосердя дуже побожного брата. Поки він слухав про містерії планет, все було добре. Але коли до нього притулилася гола Істина, його вхопили дрижаки. А прутень встав, посинів і не падав. Здоровенна така штукенція. Божий дар. Він хоче натягнути штани, а не може. Плакав бідний. Так наша „жриця“ підійшла до нього і щось прошепотіла на вухо. Все відразу прийшло до норми. Ми потім питали сестру, що вона йому таке сказала. Вона довго не хотіла розповідати. А потім зізналася. Вона сказала йому: „Я там холодна як жаба.“».

«Або як Всесвіт», — сказав Солтис і посвячені випили ракії.

Череп довбуша й зелені діти

Найактивніший період наукової діяльності галицького краєзнавця, філателіста й метафізика Мирослава-Любарта Левицького (у деяких біографів, що писали пізньої радянської та ранньої олігархічної доби — Любарта Вінцентовича Левинського, +1924 р.) припав, як відомо, на першу декаду XX століття. Сучасник Франка, старший товариш Василя Стефаника, Амвросія Гапусяка і ребе Земекіса, він присвятив своє життя пошукам доказів межово-прадавнього походження українських племен, що населяють край між Карпатами і Збручем.

Ідея «найпрадавнішого походження галичан» (далі — НПГ) виникла в Любарта Вінцентовича, як подейкують історики Галичини, зимовим вечором 1897 року під час відвідин популярної у ті часи колиби близ Заболотова, де майбутній класик галицького краєзнавства, маючи настрій, вживав різні напої. Після чергового вживання він раптом усвідомив несамовиту — немовби навмисно, пророчо і доленосно підкреслену вищими несплячими силами — потворність навколишнього веселого люду. Саме в цей мент Любарт Вінцентович зрозумів, що ці некрасиві питущі люди, ці власники відстовбурчених вух, прилиплих до перенісся маленьких очисьок, квадратових щелеп, могутніх надбрівних валів і пірамідальних потилиць є прямими нащадкам найдавніших мешканців Євразії.

Один з біографів Левицького наполягає на тому, що невдовзі перед цим НПГ-прозрінням краєзнавець в товаристві вільнодумного ребе Земекіса читав німецький науковий часопис, навіть не стільки читав, адже знав німецьку вельми недосконало, але роздивлявся малюнки, на яких зображені були кроманьйонці, неандертальці та інші викопні примати, й слухав коментарі ребе до цих зображень, витримані у радикальному дарвінівському дусі, притаманному тій модерній добі.

Явна схожість голів завсідників колиби з малюнками, ще й підкреслена посталкогольною гіперчутливістю правдивого галицького інтелігента, за словами біографа, настільки вразила Любарта Вінцентовича, що вже до кінця того пам'ятного вечора він втратив останні сумніви щодо місця, звідки почалася всесвітня історія. Саме Галичина, стверджував він відтоді й до кінця своїх днів, була колискою людства.

Щоби підтвердити теорію НПГ, Любарт Вінцентович почав досліджувати печери та різні особливі місця галицького краю. Зокрема, разом приблудним вірменським ерудитом Амаяком Возняком вони перекопали зо три сотки землі навколо капища у Бубнищі і знайшли там шматок черепа невідомого науці людиноподібного примата, якого дослідники за тодішньою науковою традицією назвали «русинантропом».

Знахідка фатальним чином позначилася на життєвій мапі краєзнавця. Сталося так, що в непросвітлені голови місцевих мешканців хтось вклав переконання, начебто викопна кістка є частиною черепа Олекси Довбуша. Ці прості люди вирішили заволодіти реліквією. Тим більш, що вже два села Болехівського куща мали черепи Довбуша і страшенно цим пишалися. В одному селі з превеликою пошаною зберігали череп Довбуша у дванадцятирічному віці, а в церкві другого парох ховав півчерепа дорослого Довбуша з вогнепальним отвором у скроні.

Отже, мешканці того анонімного села біля капища (яке — між іншим — називалося й називається тепер Скелями Довбуша) вирішили, що нарешті знайдено третього, найпрестижнішого черепа народного героя. Не шмаркатого віку й не зіпсованого дурною кулею. А вирішивши, сповнилися рішучості втерти носи іншим селам.

Всі спроби Любарта Вінцентовича та Амаяка Возняка пояснити пейзанам, що череп є свідком давніших епох, не привели до бажаної цілі. Роззлощені тубільці, чиї комунікативні здібності були значно звужені йододефіцитом місцевих харчів, не тільки відібрали в краєзнавця залишки русинантропа, але й під час реквізиції вийняли Левицькому око, а нещасному Амаякові скалічили ногу й геть чисто відгризли вухо. Таким чином вагомий речовий доказ, необхідний для рішучого виведення теорії НПГ на світову наукову орбіту, було втрачено. Й це сталося тим остаточніше, що ім'я місцевого жандарма збігалося з іменем народного героя. З тої поважної причини він співчував злочинцям.

Скалічений і пограбований краєзнавець, між тим не припинив своїх пошуків, що вказує на справжнє наукове завзяття цього славного сина Галичини. Нарешті доля всміхнулася Любарту Вінцентовичу. В 1913 році біля села Підгір'я, в глибокій крейдяній печері він знайшов дивовижних зелених дітей. Хлопчика й дівчинку з ніжною зеленою шкірою і дуже відстовбурченими великими вухами. Такими великими, що, побачивши ті вуха, Амаяк Возняк заплакав. Зеленошкірі діти говорили незрозумілою мовою, лише віддалено подібною до русинської і польської, та категорично відмовлялися їсти м'ясо.

Дітей було відведено до місцевого ксьондза, похрещено і залишено на церковному пансіоні. Спроби зацікавити дітьми місцеву владу не були вдалими.

Ребе Земекіс, який знав безліч стародавніх анекдотів, пригадав, що літописець Ральф з Когешелла, який мешкав у монастирі в англійському графстві Ессекс у часи короля Стефана (XII ст.), записав історію про зеленошкірих дітей з печери, що знайдені були в селищі Вулпіт у сусідньому графстві Суффолк. Ребе виписав поштою книгу з літописом Ральфа (це коштувало йому аж 120 крон) і переклав Левицькому зміст середньовічної оповідки.

Зелені діти з Вулпіта, так само, як і зелені діти з Підгір'я, не їли м'яса і харчувалися виключно зеленою квасолею. Згідно з повідомленням Ральфа, коли діти виросли і навчилися англійської, дівчинка розповіла, що її нарід живе в країні, де ніколи не світить сонце і всі люди зелені. В день, коли діти загубилися, вони пасли вівці і зайшли до печери, звідки чули церковний дзвін. Вони рушили в напрямі звуку і вийшли під яскраве сонячне світло. Богослов Вільям з Нюбурґа, коментуючи розповідь літописця Ральфа, стверджував, що зелені діти прийшли з побожної країни святого Мартіна.

Попри ці давньоанглійські свідчення й кабалістичні натяки ребе на множинність світів, Любарт Вінцентович сказав всім своїм друзям, що зелені діти є реліктовими неандертальцями, нащадками давніх мешканців карпатського передгір'я «русинантропів гігантськовухих». Він вирішив повезти зелених дітей до Парижа і зробити там наукову сенсацію, але поки збирав гроші, почалася світова війна. Зелені діти не витримали згіршень мілітарного періоду і померли чи то від тифу, чи то від пташиного грипу, відомого як «іспанка». Спроби Левицького викопати їхні кістяки з могили наштовхнулися на спротив ксьондза і католицької громади.

Левицький запив і почав надовго затримуватися в карпатських печерах. Після війни жандарми зловили його, хворого та побутово занедбаного, і відправили до санаторію. Амвросій Гапусяк і ребе Земекіс відвідували його, привозили книжки і слухали нові версії НПГ. Смерть краєзнавця була легкою. Він помер уві сні.

Проблема вампіризму у межиріччі Бистриць

Певні оповіді варто починати з узагальнення. Напевне усі міста, побудовані (хоча б частково) на болотах, мають загадкову здатність акумулював негативну енергію. Накопичувати негативні події. Щодо Буенос-Айресу це помітив письменник Борхес, щодо Петербургу — письменник Достоєвський, щодо задовбаного привидами містечка Деррі — письменник Стівен Кінґ. І я б не хотів, щоби поряд з назвою «Івано-Франківськ» в цьому контексті колись вказали моє прізвище. Але ж факти…

Колись це місце носило назву «Заболоття». І спальний мікрорайон із влучним псевдо «БАМ» стоїть на колишньому болоті. А ще: реальна кров політиків на підлогах франківських ресторанів «Слован» і «Баварія», резонансне вбивство заступника губернатора за якихось сто метрів від мого будинку. Ще: міські легенди, густо зафарбовані у криваве.

Одна з них — про вурдалака.

На старому станіславському цвинтарі є могила вампіра. Вона поруйнована й непримітна. Останній раз вурдалак залишав свою криївку у грудні 1974. Мені тоді було дев'ять. Я пригадую незайманий і спокусливий сніг на майданчиках сусідньої цегельні, кухонні перешіптування батьків про загадкові висмоктані трупи. І заборону виходити на вулицю. Й, навіть, гратися у дворі. Заборону, котру не здатні були подолати мої вишукані істерики з припадками, конвульсіями, носовою кровотечею та іншими симуляціями. А ще — дорослі конвої для школярів, що верталися з другої зміни. Коли вже темно.

Міськком партії тоді твердо визначив, що вампірів бути не може. Бо вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними. Після п'ятого чи шостого трупа несумісність була частково подолана (метафізичний бік тодішніх владних рішень бентежить мою уяву) і підозрілу могилу випалили військовим вогнеметом. Напалмом. Суворі були часи. Мілітарні. Чи, може, про напалм придумав я в медитативних (гм-гм) мареннях? Малоймовірно. Як би там не було, за легендою цей радикальний і популярний в ту добу засіб (ще, нагадаю, йшла війна у В'єтнамі і палали, нищені американським напалмом, хрестоматійні села в хрестоматійній сельві) порадив войовничим матеріалістам старезний тубілець. Такий собі стівенкінґівський алкоголічний абориген вулиці Київської, що пам'ятав попередні вампірські гастролі — у сороковому році, «за перших совітів». Могила сходила димом три доби, потім появи трупів припинилися.

Проминула епоха Брежнєва і доля влучними копняками (красіво написав, правда ж?) загнала мене, сімнадцятирічного, на терени ремзаводу. Там я працював електриком. Іноді заходив на територію військової механізованої колони, до заводу приписаної (на випадок нападу імперіалістів). Там була акумуляторна.

Вона жила своїм відрубним життям. В ній тхнуло самогоном і бійцями позавідомчої охорони. Серед свинцю й кислотно-лужних перетворень там працювали питущі персонажі. Вони були немолоді, сповнені філософії і передчуттями цирозних йожиків (не плутати з їжачками, тим більше — з білочкою; то — інше). Один з них — відставний емґебешний дідо Л. — мав тяжіння до похмільної бесіди. Його містичні розповіді були побудовані переважно на місцевому матеріалі. Якби якійсь краєзнавець записав їх, то в наші патріотичні часи ними б виховували любов до малої батьківщини.

Могила вампіра належала до золотого грона його оповідок. Дідо Л. травив про вурдалака з впевненістю теперішнього дистриб'ютора «Гербалайфу». Поряд з його описами висмоктаних трупів, передсмертних вищирів і чорних плям класики радянської детективістики відпочивали. Навіть не відпочивали, а просто лежали висмоктаними трупами на повних зібраннях своїх творів. Моя уява додавала подробиць і прагнула польових досліджень.

Двічі ми з дідом пили «пшеничну» на випаленій могилі. Пили без закусі, наповал, смершівськими стограмовими ковтками. Шаруділо. Чулися звуки. Літала підозріла сова. Її маршрути були трикутні і складалися у пентаграми. Дідо Л. запевняв і божився (скоріше — дідькував), що випаленому вурдалакові сподобалася наша різновікова компанія. Смеркало. «Прешся, падло?» — мурмотів я і вдивлявся у чорну діру під надгробком. Там щось таки перлося. Певно щури. На сусідній могилі можна було побачити свіжий портрет старої жінки. Вона посміхалася пекельною посмішкою. Жіночі обличчя взагалі здатні на страшніші гримаси, аніж чоловічі. Можливо, жіночій целюліт є пластичнішим. Колись-то попитаю в косметолога. І ще одного разу, вже в наші часи, ми поїхали до могили вночі. З приятелем і двома веселими дівчатами.

Тут я роблю відступ для розмишлізмів.

Що змушує людей протистояти монстрам? Йосип Бродський відповідав на це питання просто: «Долг смертных ополчаться на чудовищ». Отож, якщо політика та секс ще не висмоктали з вас усі життєві сили, необхідні для здійснення героїчного чину, ви завжди можете виконати свій священний обов'язок смертного (який, на моє глибоке, високе і широке переконання, є чимось близьким до священного обов'язку захисника Вітчизни). Зовсім легко вам це буде зробити, коли не десь в далекій Трансильванії, а поряд з вашою відключеною від теплоцентралі багатоповерхівкою мешкає потвора (головне не сплутати виплодка мороку з членом несимпатичної вам партії). Детальніші інструкції — в серіалі «Баффі, винищувачка вампірів». Особливо уважно прогляньте серії від четвертої до тридцять шостої включно. Окрім сімнадцятої. Сімнадцята — повна лажа.

Наявність в Івано-Франківську могили вурдалака, таким чином, відкриває небачені можливості для виховання цілої генерації справжніх героїв. Викладена нижче друга частина історії про вампіра з вулиці Київської могла б стати додатком до підручника з вурдалакознавства. Назва додатку: «Польові дослідження початку XXI століття». Цю ж історію можна було б також назвати «20 років потому», адже від часу наших пиятик з дідом Л. на старому міському цвинтарі (про що, нагадаю, йшлося у першій подачі «Проблеми вампіризму…») до описуваних нижче подій минуло два десятиліття.

Отже.

Того вечора ми грали в більярд. Вчотирьох. Автор цих рядків (або як писали виховані гувернантками літерати XIX століття: ваш покірний слуга), плюс власник однієї з місцевих газет (не «Анонс-контракту», ні, ні…), плюс приємна дівчина А., плюс її подруга — найприємніша дівчина Н.

В небі стояв повний місяць. І колір його був пекельно-червоним. Як колір сукні, в якій Сельма Гайєк рекламує губну помаду «Avon». (А, може, це мені тепер так здається? Я ж бо просто тащуся від Сельми Гайєк, особливо після «Фріди»). Більярдний стіл був перекошеним і кулі мандрували бридкими траєкторіями. Досконалість не вичакловувалась. З відчаю я спробував втнути «массе від чотирьох бортів». Пши-и-ик. Ледве не порвав покриття. Після чергового фуксу, роззлощений і натхненний, я чомусь запропонував: «Їдьмо до вурдалака». Дорогою купили ліхтарик.

Тепер я намагаюся згадати: що ж стало тим поштовхом, тим фатальним імпульсом, котрий змусив мене сказати ці три слова? Може, хтось із дівчат нагадав мені чарівну Баффі? Але після коктейлів, усіх тих «маргарит», «кривавих мері» і «подвійних лонґів», ми всі були скорше «буххі», аніж «баффі». Може, сухий кістковий стукіт більярдних куль породив підсвідоме прагнення цвинтарної містики? Танцюючі кістяки там усякі, черепи, срака-дошка… Невідомо.

Цвинтар, у свою чергу, зустрів нас поганим освітленням. Не вистачало червоної лампи справа і синьої зліва. Себто, голлівуду. Я вирішив додавати пекельного настрою і час від часу вимикав ліхтарика. Наші баффі від того трохи попискували.

«Шо ти робиш?» — нарешті спитала приємна дівчина А.

«Пильнуй лівого борта, мала, — порадив я. — Ота нечисть підкрадається переважно зліва».

«Там щось є», — сказала найприємніша дівчина Н.

«Де?» — спитав власник газети.

В цей момент ліхтарі стали блимати.

«Га?» — спитала Н.

І ми побачили могилу вампіра. Й щось біля неї.

Потім кожний висував свою версію, але всі погоджувалися з тим, що нечисть лізла через кущі і була переважно чорного кольору. Кожний, безперечно, відчував щось своє. В мене виникли всі можливі асоціації від Барлоу з Салема до «Чужого-3» і Дракули від Френка Копполи. Така вже природа начитаної людини — що б не відбулося, робити посилання на відповідну сторінку відповідного тому. Це фатальніше, аніж постійне невезіння у подвійному карамболі. Ще я побачив мацаки тої істоти. Немов чорні кістки, загорнуті у зотліле дрантя. Виявилося, що ніхто, окрім мене, тих мацаків не бачив.

Приємна дівчина А. потім стверджувала, клялася і божилася, що чорна сила видавала звуки на межі людського сприйняття. І що всі втрати взуття при втечі якось пов'язані саме із цим феноменом. Ми сперечалися. Суперечки виникли також щодо того, хто ж, врешті-решт, почав тікати першим. Я взяв ганьбу на свої рамена. Ми повернулися під вогні та лямпи великого міста, пішли до нічного клубу і довели його персонал до тихої істерики. Горілка була теплою, до шампаньки накидали льодів. Салати виявилися невмотивовано дорогими, капустяними і замішаними на дешевому майонезі львівського жиркомбінату «Щедрий дар». Розмова мляво крутилася навколо лиликів і кажанів. Я пригадав щось з репертуару діда А., але успіху не мав. Всі думали про своє.

Ще пізніше приємна дівчина А. сказала:

«Я розповім про все це сестрі».

«Нащо?» — насторожився я.

«Вона про таке любить слухати».

Я міг би замислитися щодо строкатості людських уподобань, але найприємніша дівчина Н. запропонувала кращий варіант релаксації. Передранкові сни були сині. Й червонуваті праворуч.

Люки жорстокого світу

«Катя живе у жорстокому світі», — чую я крізь дрімоту рекламну настанову вікторини «Нє радісь красівой». Ще мить плюс півмиті — і я уві сні. Мені сниться лялька Барбі, яка тримає в тендітних пластмасових рученятах важкий кругляк каналізаційного люку. Іграшкового такого люку, з витонченою дизайнерською імітацією багнюки, бурої плісняви і залишків зеленої фарби.

Від такого екстремального барбі-арту мене знову виштовхує в реальність. Спальна кімната. На екрані телевізора головний персонаж відповідного серіалу — та потвора в окулярах з гросбухом, у яку жорстокі гримери перетворили симпатичну російську акторку Неллі Уварову. Я відвертаюся і мурмочу: «Чому люк, звідки той люк?» Звідки та Барбі, я чомусь не запитую. Ага.

Відвернувся. На ліжку стоїть ноутбук. Посеред екрану мерехтить запитання: «Чому каналізаційні люки круглі?» Оу-вау! Я придивляюся до околиць мерехтіння. Інтернет-ресурс censor.net.ua. Тамтешній форум. Тему каналізаційних люків почав «Бегемот» ще у січні минулого року. За рік — майже тридцять тисяч переглядів, три тисячі з фостиком коментарів. Вірші, присвячені каналізаційним люкам і шахтам, філософські роздуми і приколи на ту саму тему. Оди і мадригали. Це вже навіть не «оу-вау», а ціле «о-о-оу ва-а-ау»!

«Ось чим ви насправді цікавитесь, люди!» — починаю розуміти я вологу правду життя. Отже, інтерес до примарного існування «підземних жителів» не врізав дуба разом із казковою чорною куркою. Цей інтерес, навпаки, квітне і розквітає (вибачте за тавтологію). Стомлені безглуздям «середнього світу», його мешканці шукають брами до «верхнього» і «нижнього» світів. Брами «верхнього», кажуть втаємничені, десь далеко-високо. Десь у Тибеті.

Зате з брамами «нижнього» жодних проблем — трошки завзяття та уяви і ми, шановне панство, рушаємо шляхами паралельного світу. Того, котрий за круглою чавунною накривкою банального каналізаційного люку. Цей «нижній світ» не такий теплий і зручний, як наш. Зате й не такий безглуздий. Там не живуть серіальні «каті». І не проводяться телевікторини. «Матриця» там не «форевер». Там тільки щурі і дігери. Себто, найближчий і, можливо, найсмердючіший варіант тої «справжності», якої останні кілька десятиліть декому бракує на стежках «середнього» світу.

Від виборів, серіалів, реприватизацій, «янголів чарлі» і помічних бабок світлан, олен і стефаній до цегляного перехрестя підземних хідників усього вісім метрів. Чотири метри металевої драбини і ще чотири — цементованої рури з написами тридцятирічної давнини. Там, на перехресті, наш гід сідає на роздовбаний ящик, закріплює на стіні шахтарську лампу і каже:

«Ось тут і бачили того велетенського щура. Тут він бомжа догризав».

У моєї подруги — живої довгоногої Барбі — більшають очі. Вона притискається до мене. Заради одного цього притискання я готовий увімкнути додаткові ресурси фантазії і уявити здоровенне щурисько, яке (он за тою залізною діжкою) відгризало волоцюзі кошлату голову. Лилася кров, жахливо ляскав стінами двометровий голий хвіст. Ні, триметровий. Двадцять сантиметрів у діаметрі біля сраки. А навколо пищали менші щурики, очікуючи недогризків… Тут царство Гадеса. І його слуг. Вони вартують того, щоби стати героями нових казок. Принаймні вартують того, щоби ними лякали дівчаток. Видобували адреналін з глибин їхніх досконалих і ніжних тіл. Тіло, виділяючи адреналін, пахне старою порцеляною.

Гід задоволений ефектом від своєї розповіді. Він посміхається і веде нас далі, на нижчі поверхи «нижнього» світу. Показує завалене устя старовинного підземного хідника «часів Потоцьких», освітлює нішу, в якій нібито знайшли кістяк та одяг жінки, зниклої три роки тому, заводить нас до великого круглого приміщення, яке дігери називають «храмом». Стелю тут підтримують грубі кам'яні колони, а посередині височіє щось на кшталт вівтаря. Жертовника. Гід виправдовує всі мої сподівання. Він починає розводити про «сатанистів», «чорні меси» та інші таємні страхіття підземних святилищ. Показує Барбі намальовані крейдою та вуглем перевернуті хрести і пентаграми на стінах «храму». Чесно відробляє п'ятдесят гривень. Молодець.

Повернення стає насолодою. Холодному і сірому зимовому небу «середнього світу» ми з Барбі радієм як найкращому видінню у житті. Барбі підстрибує від захоплення. Нам вже не треба ніякої «справжності». Ми готові дивитися «Нє радісь…» і навіть «Ніндзю з Беверлі-Хілз». Пити розчинну каву, їсти «мівіну» і любити ріднесеньку «матрицю». До чергової депресії, зрозуміло, коли тепла кава «середнього» знову почне вертатися до горла. Але тоді мене вже не спокусити люком. Краще потратити трохи баксів і таки відвідати Тибет. Завтра подзвоню в агенцію і спитаю «кіко то вартує до Лхаси». Про всяк випадок.