І один у полі воїн

ТОНЕНЬКІ НИТОЧКИ ВЕЛИКОГО КЛУБКА

Моніки немає!

Ця звістка приголомшила Генріха. Не тямлячи себе, він вийшов з центрального телеграфу і, забувши про таксі, що на нього чекало, пішов залюдненою вулицею. Навкруги вирувало життя, у вуха вривався багатоголосий гамір великого міста, в якому людський гомін, шум машин, гудки, дзвінки зливаються в єдине ціле — вир, такий звичний для парижан і такий приголомшуючий для новаків, тільки-но прибулих з тихеньких провінціальних куточків Франції.

По дорозі на центральний телеграф Генріх з цікавістю розглядав усе навколо, жадібно вслухався в цю симфонію звичайного життя Парижа, про який так багато доводилося чути, читати і який він бачив уперше.

Але Генріх ішов, не помічаючи нічого, бачачи перед собою лише два телеграфних рядки. Він і досі не міг цілком збагнути їх страшного змісту. В його свідомість не вкладалося те, що от вирує життя, світить сонце, живуть люди, мільйони людей, існує він сам, а Моніки вже немає. Генріху здавалося, що варто йому зробити кілька кроків, пройти ще трохи і серед цього натовпу людей він обов'язково побачить її: в білому платті, простоволосу, з осяйною усмішкою на устах, з букетом квітів у руках — точнісінько таку, якою він бачив її востаннє з тамбура вагона, біля Сан-Ремі.

«Вбила машина…» Ні! Цього не може бути! Не повинно бути!

— Месьє офіцер! Месьє офіцер! Ви поїдете далі чи я можу вважати себе вільним?

Ні, це не сон! Все це дійсність! Ось і шофер таксі, який привіз його з вокзалу до телеграфу і тепер повільно їде слідом за ним…

Генріх сідає в таксі і, скоріше механічно, ніж свідомо, кидає:

— До комендатури!

Шофер робить крутий поворот, і машина то мчить на граничній швидкості, то ледь посувається, переїжджаючи залюднені вулиці: Генріх сидить непорушно, втупивши погляд в одну точку, не бачачи нічого попереду.

— Комендатура, месьє! — тихо кидає шофер.

Генріх прямує до під'їзду будинку, перед яким з автоматом напоготові крокують два німецьких солдати.

— Гер обер-лейтенант, з щасливим приїздом! Я теж тільки-но прибув!

Хто це? А, Курт!..

Не відповівши на привітання, Генріх мовчки простягає йому пожмакану телеграму.

Очі Курта розширюються. В них жаль, співчуття і жах. З напіввідкритих уст готове зірватися якесь запитання, але він тільки ковтає повітря і мовчки дивиться на невинний з вигляду клаптик паперу. Руки в нього трясуться.

Генріхові хочеться впасти Курту на груди, розридатися. Адже йому так не вистачає зараз того, хто найбільше потрібен людині в горі, — друга, щирого, перед яким не треба критися, якому все можна звірити…

— Гер обер-лейтенант!

Ага, біля комендатури, мабуть, не можна стояти на тротуарі! Генріх мовчки відповідає на привітання солдата і заходить до приміщення крізь високі масивні двері.

Черговий комендатури сповіщає йому адресу курсів і вручає список готелів, в яких рекомендується зупинятися німецьким офіцерам, і якісь три інструкції, надруковані на машинці.

Рекомендую уважно ознайомитися з ними! — радить черговий, прощаючись.

І знов таксі, і знов страшні думки, що не вміщуються у мозкові.

Як автомат, він заходить до канцелярії курсів при військовій частині, здає свої документи, з кимсь знайомиться, комусь відповідає на запитання. І, як в автоматі невидимий механізм, так в мозкові якась незначна клітинка точно керує всіма рухами, відраховує потрібні дози недбалої зверхності, поблажливої люб'язності, ділової зацікавленості. Поки він не лишився сам на сам. Поки таксі знов не помчало його вулицями цієї величезної пустелі, де нема нічого — тільки він і його думки.

Здивований шофер раз у раз поглядає в оглядове дзеркальце, потай спостерігаючи за цим незвичайним пасажиром, який без упину ганяє його вулицями Парижа одним коротеньким словом: «Далі!» Хто він, цей пасажир? П'яний, божевільний, злочинець, що прибрався в офіцерську форму і, ховаючись від поліції, плутає сліди? Ще сам вскочиш з ним у халепу! Рішуче загальмувавши, шофер зупиняє машину.

— Месьє, ми вже годину їздимо, а я працюю від світанку. У мене швидко скінчиться бензин!

— Бензин? Який бензин?.. Ах, так! Везіть мене до готелю «П'ємонт».

Лише тепер Генріх пригадує, що, вийшовши з комендатури, він відрядив Курта вперед замовити в готелі номер і відвезти речі. Певно, Курт уже давно чекає і непокоїться.

І справді, Курт зустрічає його в вестибюлі «П'ємонта» схвильований і розгублений. Вже година, як він чекає гера обер-лейтенанта, довелося взяти трикімнатний номер, бо він з ванною і всіма вигодами, воду для купелі нагріто…

Курт веде обер-лейтенанта в номер. Тут уже все турботливо приготовано для туалету з дороги і відпочинку. На тумбочці біля ліжка стоять попільничка, коробка сигар, навіть сифон з холодною зельтерською водою.

Але Генріх не звертає уваги на всі ці вияви піклування про нього, бо тепер його невимовно дратує сама присутність Курта в номері, його пригнічений вигляд і співчутливий погляд. Швидше б лишитися самому!

Присівши біля стола, Генріх пише текст телеграми Лютцу з проханням негайно повідомити листом всі подробиці загибелі Моніки.

— Відправиш цю телеграму гауптману Лютцу.

Нарешті, він сам у номері!

Не роздягаючись, Генріх падає на ліжко ниць. Тепер йому не треба стримуватися, він може ридати, вголос розмовляти з Монікою, кричати… Але сліз нема. Уста також безмовні. Всередині в нього все немов заціпеніло. Лише мозок працює напружено, гарячково, невпинно.

«За три години після вашого від'їзду…» Чому смерть Моніки Кубіс пов'язує саме з його від'їздом? Збіг обставин? Дивно! Особливо коли зважити на те, що гестапо давно зацікавилося особою мадемуазель Тарваль! «За три години після вашого від'їзду…» Отже, вона встигла повернутися з вокзалу і, певно, виїхала з дому велосипедом. Вона ж пообіцяла, що ввечері її не буде в Сан-Ремі… Але як могла наскочити на неї машина? Автомагістраль біля Сан-Ремі широка й рівна, а Моніка чудова велосипедистка! Машина тут може розминутися не то що з велосипедом, а з цілою валкою найпотужніших грузовиків. «За три години після вашого від'їзду…» Чому його мучить ця редакція, саме ця редакція! Немов Кубіс натякає на щось.

Як йому хочеться поїхати зараз до Сан-Ремі, на місці з усім обізнатися, припасти головою до свіжого могильного горбочка! Такого самотнього, бо друзі Моніки не зможуть навіть відсалютувати над могилою своєї товаришки.

І раптом з глибини пам'яті виникає кадр з давно баченого фільму «Щорс». Молодий командир стоїть біля свіжої могили свого бойового друга і, звертаючись до бійців, каже:

«Салютів не буде. Салютуватимемо по ворогові!»

Так, і він теж салютуватиме по ворогові! По тих, що її вбили. Затисне в грудях біль. Він не має на нього зараз права. Він не має права на особисте життя — радість, горе, любов, тугу. Найбільше на тугу, бо вона розмагнічує, вбиває всі прагнення.

«Моніко, ти допоможеш мені здолати горе!»

Тут, у Парижі, як і всюди, він мусить бути в цілковитій формі, що б не сталося з ним самим, рідними, друзями. Бо він людина, позбавлена звичайних, найелементарніших людських прав. У нього є лише обов'язки. І він сам, свідомо обрав цей шлях. Адже він знав, на що йде, коли погодився на довгі роки зодягти цю форму, щоб разом з нею одягти на свою душу, мозок, серце ту невидиму броню, якою він відгородив самого себе від власних почуттів. І в цій броні не повинно бути жодної щілинки, крізь яку назовні пробилося б його я.

«Моніко, ти допоможеш мені в цьому!»

Коли він вперше зодяг цю форму, ворог рвався до Москви, гітлерівці не мали жодного сумніву, що зиму вони зустрінуть В столиці Радянського Союзу. Розбиті під Москвою, Сталінградом і тепер під Курськом, вони відкочуються до Дніпра, щоб за його широкою водною стрічкою і новим валом оборони сховатися від остаточного розгрому. Боротьба вступає у вирішальну, заключну фазу. І від нього, радянського розвідника, як і від кожного рядового бійця, залежить наближення часу остаточної перемоги. Як і вони, він мусить напружити всі сили, як і вони, він мусить бити влучно, на смерть.

«І в цьому ти мені допоможеш, Моніко! Бо мої вороги, то й твої вороги, бо доля Франції вирішується зараз на сході».

Ні, він не забуде, де і для чого він живе!

Хай образ дівчини в білому платті стоїть у нього перед очима, коли він залицятиметься до огидної Лори, яку він ненавидить не менш ніж її батька. Так треба. Хоча б для того, щоб вивідувати у Бертгольда його людиноненависницькі плани.

Хай сяють йому її променисті очі, коли він сидить за одним столом з Міллером, і, затамувавши в душі почуття зненависті й огиди, частує його вином, і розважає веселою розмовою. Це теж треба, бо дає йому в руки зброю проти ворога.

Хай спогад про її чисту кришталеву душу допомагає йому підтримувати взаємини з до краю спустошеним і цинічним Кубісом, якому за нормальних умов він гидував би навіть потиснути руку. Нічого не вдієш — треба!

От і сьогодні, коли серце в нього крається від туги, він обов'язково мусить бути ввечері в Еверса, говорити з ним веселим тоном і про веселі для генерала речі. Грати і грати роль без втоми і зривів. Бо розвідник, як і мінер, помиляється лише раз у житті — перший і останній.

Ввечері, як і було умовлено, Генріх зустрівся з Еверсом, що зупинився у великому особняку свого приятеля Еріха Гундера. Генерал Гундер у свій час воював на Східному фронті, але впав у неласку, бо в одній з операцій замість наступу дав наказ відступити.

Покоївка привела гостя у великий кабінет, більше схожий на зал, серед якого випадково поставили письмовий стіл. Генерал Еверс сидів за невеличким столиком у кутку цього залу і пив вино. Очевидно, він випив не перший бокал, бо повіки в нього почервоніли, а нижня губа трохи відкопилилася, від чого його обличчя здавалося ніби ображеним.

— Сідайте, сідайте, бароне! — не як до підлеглого, а як до рівного з ним у чині, звернувся генерал до гостя і налив по вінця другий бокал.

— Як ся маєте, гер генерал? Вже були у лікарів? — поцікавився Генріх.

— У лікарів? Ану їх до біса! Не до лікарів тепер! Ви читали сьогоднішнє зведення, бароне? Я маю на увазі Східний фронт.

— На жаль, воно невтішне, як і всі попередні за останні дні.

— Невтішне? Ганебне для німецької армії! А скільки надій, сподівань я поклав на цю літню операцію… До речі, знаєте, скільки нашого війська брало в ній участь? Понад чотириста тисяч солдатів і офіцерів, більше трьох тисяч танків, майже сім тисяч гармат, більше трьох тисяч мінометів… Самих літаків було мало не дві тисячі… І ми програли битву! Ганебно і з страшними жертвами. Фатерланд стікає кров'ю, бароне, чуєте?

Генріх слухав мовчки, не пропускаючи жодного слова. Цифри, якими сипав сп'янілий Еверс, вже не являли будь-якої цінності. Але те, що старий генерал німецької армії так оцінює наслідки боїв за Курськ, було цікавим і показовим.

— І це вже нагадує наближення кінця, на який ми не чекали і не сподівалися! — Генерал замовк, розглядаючи проти світла колір вина в бокалі. Генріх поштиво вичікував, як і годиться людині, молодшій роками і нижчій чином.

— Скажіть, бароне, ви патріот? Не дивуйтеся, що я ставлю таке дивне на перший погляд запитання! Бо я маю на увазі не той казенний патріотизм, яким так бучно, на словах вихваляється більшість наших офіцерів.

— Так, я люблю свою Батьківщину і ладен накласти за неї життям, — щиро відповів Генріх, думаючи про свою справжню Вітчизну.

— На таку відповідь я й сподівався.

— Маєте якісь плани щодо мене, гер генерал?

— Не зараз, не зараз. Але недалеко той час, коли, можливо, вам доведеться довести свою відданість фатерландові.

— Завжди готовий!

— Я розраховуватиму на вас, бароне! А зараз, пробачте, — мені слід з дороги відпочити. Для вас, молодих, проїхати з Сан-Ремі у Париж — забавка, а мої старі кості просять спочинку…

— Дозвольте відкланятись, гер генерал! І прошу пам'ятати, що я з радістю виконаю ваше перше-ліпше завдання.

— Яв цьому впевнений, дорогий фон Гольдрінг. Ви де зупинилися?

Генріх видер з блокнота аркушик паперу, написав на ньому назву свого готелю, номер телефону і передав генералу.

— Спасибі, гер обер-лейтенант! Буду на вас розраховувати.

Всю дорогу до готелю і навіть у себе в номері на самоті Генріх силкувався думати лише про слова генерала. Цілком очевидно, що останні події на Східному фронті викликали невдоволення у тих, хто розумів значення цієї нової поразки, розглядав її як великий крок до закінчення війни і закінчення зовсім не такого, про який весь час твердила геббельсівська пропаганда. Можливо, генерал Еверс висловлює навіть не свої чи принаймні не тільки свої думки. Треба подбати, щоб не втратити довір'я генерала. Адже не виключена можливість, що він і його друзі вже створюють свої далекосяжні плани.

Змучений всім пережитим, Генріх зарані ліг спати, але заснути не міг. Всі випробування останніх років відсунулися далеко назад, перед очима стояла Моніка.

Телефонний дзвінок повернув його до дійсності.

Дзвонив Еверс. Схвильованим голосом, без найменших ознак недавнього охмеління, генерал наказав:

— Негайно до мене!

Була вже третя година ночі, коли Гольдрінг прибув до Еверса. Його знов провели в той самий кабінет, але тепер в ньому, крім Еверса, був і господар дому — високий, трохи сутулий генерал-полковник Гундер. Привітавшись з Гольдрінгом і якось особливо пильно і, треба сказати, безцеремонно його оглянувши, Гундер вийшов.

— За годину я літаком повертаюсь в Сан-Ремі, — лаконічно сповістив Еверс.

— Чому так раптово?

— В Італії стався переворот. Муссоліні заарештовано. На чолі армії і уряду — якийсь Бадольйо. Цілком можливо, що нашу дивізію передислокують туди… Коли це трапиться, я вас відкличу з курсів. Перед від'їздом, як тільки одержите телеграму з штабу дивізії, зайдете до генерал-полковника Гундера, можливо, він схоче передати мені листа чи щось переказати на словах. Доручення це особливої ваги, і, з певних причин, я хотів би, щоб про нього не дізналася жодна душа.

— Буде зроблено, гер генерал-лейтенант!

— А тепер скажіть, бароне, як вам подобаються всі ці події?

— Я мало розуміюся на політиці, гер генерал, і тому завжди дотримуюся принципу: слухати, що говорять розумніші і досвідченіші за мене.

— Дуже хороший принцип! Мені подобається ваша скромність. Але кілька годин тому, в цьому ж кабінеті, за отим столиком, я був одвертий з вами і, можливо, сказав щось зайве…

— З тої розмови у мене лишилося одне враження, — що ви, гер генерал, патріот, який болісно реагує на невдачі армії фатерланду.

— Армії? Тоді ви мене не зрозуміли. Не армії, бароне, а командування!

— Пробачте, гер генерал, саме так я й зрозумів, але не насмілився сказати, — поправився Генріх.

— І ці помилки призводять до того, що дехто вважає, що корабель потопає і треба насамперед рятувати себе.

— Так, здається, роблять щури.

Еверс хрипло розсміявся:

— Саме так я і розцінюю події в Італії.

— Але мені, насмілюсь сказати, здається, що паніка передчасна, що немає ніяких підстав дивитись на майбутнє песимістично.

— Якщо не чекати його, склавши руки, а готувати, — багатозначно додав генерал і пильно глянув на Генріха. — А тепер їдьмо на аеродром!

За годину генерал Еверс спеціальним літаком вилетів з Парижа до Сан-Ремі.

Розмова з генералом схвилювала і зацікавила Генріха. Натяки Еверса красномовно доводили, що в нього є якісь плани. Він їх, правда, поки приховує, але незаперечно одне — невдоволення командуванням настільки зросло, що навіть завжди стриманий генерал не вважає потрібним з цим ховатися. І це ж лише квіточки! Ягідки будуть згодом…

Другого ранку, рівно о десятій, Генріх відрекомендувався начальникові майбутніх курсів оберсту Келлеру.

— Відкриття курсів на деякий час відкладається, — сповістив Келлер. — Можливо, вам доцільніше повернутися в частину і чекати виклику.

— Командир дивізії генерал Еверс — він тільки сьогодні вилетів з Парижа — наказав мені чекати тут, оскільки є думка, що наша дивізія одержить якесь особливе завдання і в найближчі дні буде передислокована, гер оберст.

— Коли одержите телеграму, повідомте мене.

— Вважатиму за свій обов'язок, гер оберст!

— Ви не син командира сто сімнадцятого полку Ернеста Гольдрінга?

— Ні, мій батько, барон Зігфрід фон Гольдрінг, загинув, і мене всиновив генерал-майор Бертгольд. Він працює при штаб-квартирі в Берліні.

— Вільгельм Бертгольд?

— Так точно!

— О, тоді прошу передати від мене найщиріше привітання. Ми з ним старі знайомі, ще з першої світової війни.

— Певен, що для нього це буде великою приємністю…

— Я гадаю, що ви не нудитиметесь у Парижі. Але оскільки вам тут доведеться затримуватись, було б шкода, коли б ви без жодної користі прогаяли час. Якщо хочете, я накажу передрукувати для вас конспекти майбутніх лекцій. Це позбавить вас зайвих турбот — не доведеться конспектувати самому, коли почнуться заняття.

— Мені просто незручно, гер оберст, завдавати вам стільки зайвого клопоту.

— Пусте! Мені дуже приємно було познайомитися з вами, бароне, і я радий, що можу зробити цю маленьку послугу сину мого доброго знайомого. Дуже шкодуватиму, гер обер-лейтенант, якщо вас справді скоро відкличуть… Але в такому разі вам особливо знадобляться конспекти. Гадаю, що на кінець тижня ви зможете їх одержати!

Вперше за багато часу у Генріха видалося кілька цілком вільних днів, і він думав про це з сумом, навіть страхом. Як людина, що весь час мчала у стрімкому бігові і враз спинилася, він відчував, що всі оточуючі предмети немов проносяться повз нього, зливаючись у невиразну смугу. І, оглядаючи Париж, він, власне, ні на чому не міг спинити своєї уваги, бо вулиці, майдани, пам'ятники, величні будівлі і звичайні будинки, мов строката стрічка, лише дратували око, не встигши зафіксувати в уяві, не збудивши навіть цікавості.

Даремно Курт навмисне уповільнював хід машини, проїжджаючи повз якийсь пам'ятник чи цікаву архітектурну споруду, даремно зовсім виключав мотор на просторих, величних майданах, захопленими вигуками силкувався привернути увагу обер-лейтенанта до численних вітрин антикварних магазинів на вулиці Ріволі. Генріх байдуже проїздив під Тріумфальною аркою, кидав короткий погляд на Вандомську колону, навіть не повернув голови, щоб глянути на Палац президента на Єлісейських Полях, і все гнав, і гнав машину вперед, не помічаючи, що однією і тією ж вулицею вони проїздять вдруге, а то і втретє.

Не питаючи дозволу, Курт сам повернув машину на Марсове поле і спинив її навпроти Ієнського мосту, біля Ейфелевої башти. Підйомна машина не діяла, і Генріх гвинтовими сходами піднявся на другу платформу башти. Не слухаючи пояснень гіда про час, коли інженер Ейфель збудував цю грандіозну споруду в триста метрів заввишки і скільки на неї довелося витратити металу і коштів, Генріх вийшов з скляної галереї на площадку і, спершися на поруччя, глянув з висоти на місто. Лише тепер він вперше побачив Париж. Побачив не тільки оком, а і тим внутрішнім зором, який один спроможний вдихнути душу в бачене, доповнюючи його всіма спогадами з прочитаного про це оспіване найкращими письменниками Франції місто.

Ось він, Нотр-Дам — собор Паризької богоматері, по якому водив його в дитинстві могутній геній Віктора Гюго поруч з тоненькою красунею Есмеральдою і її біленькою кізочкою. А там вмирав біля барикади на вулиці Шанврері веселий гамен Гаврош, відважний і палкий, насмішкуватий і визивно безтурботний навіть перед лицем смерті. По отих он бульварах, може, скрадався старий Горіо, якого потай проводив Бальзак у особняки його прекрасних і невдячних дочок. Десь, певно на острові Сіте, блукали в свій час веселі і зухвалі мушкетери Дюма… А там, мабуть, кладовище Пер-Лашез і славетна Стіна Комунарів, де було розстріляно останніх захисників Комуни…

Залитий сяйвом пригасаючого сонячного дня, Париж простягав до неба шпилі своїх соборів, верхівки башт, куполи громадських споруд, колони пам'ятників, ніби хотів безліччю рук затримати останні промені сонця, щоб назавжди зберегти славетне місто у сяйві величі і перемог.

Генріх хотів піднятися вище, на третю платформу башти, але виявилося, що там розташований радіомаяк і вхід туди заборонений.

Поверталися додому Великими Бульварами, і Генріх ніби вперше помітив їх своєрідну непередавану красу. Він довго не міг збагнути, що саме в них його так зачарувало, і раптом зрозумів — каштани! Знайомі, любі каштани, що були красою і його рідного міста.

І вони снилися йому цієї ночі, у буйному весняному цвітінні, під мирною неосяжною блакиттю неба. Він з Монікою йшов вулицею Леніна, і білі пелюстки під подувами вітру кружляли в повітрі і тихо лягали на чорні коси дівчини.

Ранком другого дня на столиках букіністів, що вишикувалися вздовж набережної Сени, Генріх розшукав путівник по Парижу і почав свою мандрівку в минуле, щоб утекти від тяжких спогадів сьогоднішнього дня, а головне, не думати, не чекати з такою напругою листа.

Наприкінці тижня Курт подав йому великого пакета. Крім офіціального наказу прибути до штабу дивізії, на її нове місцезнаходження, в пакеті був і лист від Лютца.

«Дорогий друже! — писав гауптман. — Ніяких подробиць трагічної смерті мадемуазель я не можу сповістити, бо ніхто нічого не знає, крім того, що її збила якась проїжджа військова машина. Співчуваю тобі, Генріх, і сподіваюсь, що ти знайдеш у собі мужність гідно пережити цю тяжку втрату. Разом з тобою сумую і я — мої щирі почуття поваги і дружби до мадемуазель тобі відомі.

Сповіщаю тобі наші новини. Дивізія вже була готова виїхати туди, куди ти їздив, як одержали наказа про нове місцепризначення. Генерал наказав, щоб ти «негайно виїхав з Парижа. Рушати тобі треба на Модану, а звідти через Пінеролло на Кастель ла Фонте. Тут ми, здається, отаборимось. Під час переїзду, та ще машиною, будь дуже обережний. Там дуже поганий клімат, і можна застудитися ще сильніше, ніж ти застудився, коли супроводжував Пфайфера. Ти мене розумієш? Хотів написати тобі багато, але згадав, що незабаром побачимось. Тоді наговоримось досхочу! Міллер просив передати тобі привіт, що я й роблю з великою неохотою, бо, признаюся, ніяк не можу зрозуміти твоєї з ним дружби. Це не ревнощі. Ти знаєш, як і чому я до нього так ставлюся. Чекаю! Не забудь про поганий клімат! Твій Карл».

Надвечір задзвонив телефон.

— Барон фон Гольдрінг? — запитав знайомий голос.

— Так.

— Ви й досі цікавитеся копіями Родена?

— Буду дуже радий, коли ви мені щось запропонуєте.

— Тоді дозвольте прийти до вас зараз?

— І обов'язково з новою скульптурою!

Генріх поклав трубку. Зустріч з «антикваром» цікавила його зараз більше ніж будь-коли. Сподіваючись на неї, він нікуди не виходив сьогодні з номера, відклав на завтра свій від'їзд.

— Курт, візьми мої документи, їдь в комендатуру, хай відмітять, що ми завтра вранці виїжджаємо з Парижа.

Хвилин за десять після того, як Курт поїхав, в номер зайшов «антиквар».

— Я від учорашнього дня весь час чекаю вашого дзвінка! — зрадів Генріх.

— Щось сталося?

— Дивізію нашу переводять в Італію. Куди саме точно — невідомо, але є думка, що в Кастель ла Фонте.

— Це непогано! Бо саме в північній Італії гітлерівці потраплять у дуже складну ситуацію. Коли прибудете на нове місце, обізнайтеся з обстановкою і негайно сповістіть адресу. Відповідні інструкції одержите. Не виходьте за їх рамки, будьте обережні: партизанський рух на півночі Італії значно сильніший, ніж в тому районі, де ви працювали досі, і вас можуть підстрелити. А зараз ви ні в якому разі не повинні рискувати своїм життям, пам'ятаючи, що вас можуть чекати важливі завдання. Є у вас ще якісь новини?

Генріх показав конспекти, одержані від Келлера.

— Вже маємо, навіть кілька примірників, — розсміявся «антиквар». — І найцікавіше в них те, що німці дуже добре обізнані з усіма даними про танки, які виготовляються на заводах Англії і Америки. Навіть з славнозвісними американськими «шерманами», виробництво яких особливо засекречене.

— У мене відбулася цікава розмова з генералом, — сповістив Генріх і докладно розповів про свої зустрічі з Еверсом у Парижі і недвозначні його натяки на потребу рятувати становище.

— Дуже цікаво! — зауважив гість Генріха. — Невдоволення Гітлером як головнокомандуючим серед командного складу німецької армії все зростає. Можна чекати навіть змови проти нього. Напевне, знайдуться охочі пожертвувати Гітлером, щоб врятувати гітлеризм. І через це нас цікавлять і ваші розмови з генералом, і Те доручення чи лист, який має передати йому через вас генерал-полковник Гундер. Він, як і Денус, у великій немилості у Гітлера. Не виключена можливість, що це ниточки єдиного клубка.

— Буде виконано!

— Схоже на те, що перспективи вашого повернення на Батьківщину стають реальними і близькими! Події розвиваються з винятковою швидкістю.

— Я не дозволю собі думати про це, хоч усе віддав би, щоб бути зараз у рядах своєї армії, разом з усіма битися на фронті.

— Здогадуюсь… Але ми з вами і є ті бійці, які доводять помилковість старої приказки, ніби один у полі не воїн На нашу долю випали найтяжчі обов'язки, бо ми самотою стоїмо посеред ворожого поля і мусимо воювати, що б там не було!

У сусідній кімнаті почулися кроки Курта.

— Так що, бароне, не скупіться: такої скульптури ви ніде не знайдете! Погляньте на цю лінію… — «антиквар» пестлива провів пальцями по невеличкій статуетці молодої жінки

Генріх відступив від стола, примружив очі і зробив вигляд, що милується скульптурою.

— Справді досить ефектна! — схвалив, нарешті, він і, витягши з кишені якусь купюру, простягнув її старику.

«Антиквар» вклонився і вийшов.

Другого ранку Генріх подзвонив Келлеру, щоб сповістити його про свій терміновий від'їзд, потім заїхав до Гундера. Той прийняв його негайно, незважаючи на ранній час, і перепросився, що не встиг написати листа.

— Прошу передати вашому генералові, — заявив він обер-лейтенантові, — що стан мого здоров'я значно покращав, хоч і потрібне тривале лікування. Незабаром я напишу йому про все докладніше.

— Дозвольте йти?

— Заждіть!

Гундер замислився, час від часу кидаючи допитливі погляди на офіцера, що, виструнчившись, стояв перед ним з непроникливим виразом обличчя.

— Передайте ще… — Гундер пильно глянув Генріху в очі. — Скажіть генералові, що я вважаю клімат північної Італії дуже хорошим для його здоров'я. Раджу йому скористатися з нагоди і добре полікуватися…

— Я точно передам ваші слова…

— Тепер ідіть!..

Генріх мовчки вклонився.

О десятій годині ранку машина, керована Куртом, вже виїхала за межі Парижа і помчала широкою автострадою на Ліон. Поспішаючи, Генріх не встиг навіть поснідати, і Курт гнав машину щодуху, щоб швидше в якомусь з населених пунктів знайти пристойний ресторан.

Нарешті попереду вималювалось містечко Жуаньї.

— Накажете спинитись, гер обер-лейтенант? Я тут обідав, коли їхав до Парижа. Ресторан он там, — показав очима Курт на одноповерховий чепурний будиночок, що стояв на в'їзді до містечка.

Генріх кинув байдужий погляд праворуч і раптом сам схопився за руль і рвучко загальмував.

Біля ресторану стояла машина, що належала його майбутньому тестю!

— Де зараз генерал-майор? — запитав Генріх шофера з погонами фельдфебеля.

— Не знаю! — непривітно буркнув есесівець, підозріливо оглядаючи надто цікавого, на його думку, обер-лейтенанта.

Генріх зійшов на ґанок, щоб зайти до ресторану, але дорогу йому заступив ще один есесівець з погонами лейтенанта.

— Вам чого? — запитав він безцеремонно, мало не відштовхуючи Генріха від дверей.

— Скажіть генерал-майору Бертгольду, що його хоче бачити барон фон Гольдрінг

Лейтенант окинув Генріха довгим поглядом і мовчки ввійшов у ресторан.

А за якусь мить у дверях з'явився сам Бертгольд з серветкою, застромленою за комір сорочки.

— Звідки? Яким чином? — кинувся він до Генріха, обнімаючи його і цілуючи.

Лейтенант, що так нелюб'язно зустрів Генріха, і обер-лейтенант, який вийшов на ґанок разом з Бертгольдом, виструнчилися обабіч дверей.

— Моя охорона, — недбало сказав Бертгольд, проходячи повз них.

Генріх ледве помітно хитнув головою, навіть не глянувши на офіцерів.

— А вам дуже до лиця цивільний одяг, майн фатер! — навмисне голосно кинув він і зупинився, оглядаючи огрядну постать генерала в дорогому світло-сірому костюмі.

Офіцери поштиво відсторонилися, з цікавістю прислухаючись до розмови. Але Бертгольд уже пройшов уперед, на ходу наказавши:

— Прошу, панове, лишитися тут, поки ми з сином поснідаємо!

Сніданок генерал-майора цього разу незвично затягнувся, і офіцери охорони з заздрістю прислухалися до брязкоту ножів і посуду і голосного реготу свого шефа, очевидно, дуже задоволеного з цієї зустрічі.

— Це дуже добре, що ти будеш в північній Італії, — схвалив Бертгольд, вислухавши розповідь Генріха про те, звідки й куди він їде. — Правда, і там треба бути обережним, але у ці дні краще опинитися подалі від Німеччини… Два дні тому я відправив фрау Ельзу і твою Лорхен до Швейцарії. Хай пересидять там…

— Вони поїхали надовго? А я тільки вчора з Парижа написав Лорі…

— Листа їй перешлють. Нальоти ворожих літаків тепер так почастішали, що їм краще не повертатися певний час у Мюнхен. До речі, я доручив їм підшукати у Швейцарії віллу, про яку ми з тобою говорили.

— Я теж хотів би взяти в цьому участь…

— Не турбуйся. Я продав хлібний завод, а Лора — вашу ферму. Та й заощаджень ще з Східного фронту в мене вистачить. Твої гроші — адже ти їх перевів у долари? От і добре! — вони будуть потрібні після війни.

— О, швидше б дочекатися її кінця! Так хочеться пожити серед рідних, у своїй сім'ї! — вихопилося у Генріха.

Бертгольд тяжко зітхнув.

— Події розгортаються не так, як нам хотілося б, — нарешті промовив він, розправившись з великим шматком риби і беручись за м'ясне. — Ці прокляті росіяни переплутали нам усі карти!

— Але я сподіваюсь, що у нас вистачить ще сили зупинити їх наступ?

Бертгольд знизав плечима, в голові його не було цілковитої впевненості, коли він відповідав Генріху:

— Доля війни залежатиме від того, як швидко ми виготовимо достатню кількість нової зброї.

— Виходить, розмови про новий вид зброї не пропагандистський трюк, а правда? — з цікавістю запитав Генріх.

— Цю правду вороги Німеччини швидко відчують на власній шкурі.

— Не уявляю, про яку зброю йдеться, але вірю вам, що це дійсно щось виняткове… — зауважив Генріх з невинним виглядом.

Бертгольд озирнувся, хоч добре знав, що в ресторані нікого з сторонніх нема. Притишивши голос до шепотіння, він пояснив:

— Це така штука, що одна батарея може сидіти десь у лісах Баварії і спокійно і методично руйнувати Лондон.

Побачивши на обличчі Генріха щире здивування, Бертгольд розсміявся:

— Так, так, мій любий! Літаючі снаряди! Люди сидять десь під Берліном і по радіо спрямовують снаряди саме туди, куди їм потрібно лягти. За допомогою цих снарядів ми примусимо капітулювати всіх наших ворогів… Звичайно, про те, що я тобі зараз сказав, ніхто не повинен знати, навіть твої найближчі друзі.

— У мене їх майже немає, майн фатер. Генерал погрозився виделкою:

— А та молода француженка в Сан-Ремі? Гадаєш, не знаю?

— Вона цікавилася більше квітами, ніж снарядами, як і кожна молода дівчина… І, крім того, вона кілька днів тому загинула.

— Загинула? Як?

— На неї наскочила якась машина…

Коли б Бертгольд у цю мить не схилився над тарілкою, він помітив би, як зблід його майбутній зять, побачивши на обличчі свого названого батька зловтішну, багатозначну посмішку.

— Ну що ж, вип'ємо за упокій її душі! — перехилив Бертгольд фужер з вином.

Генріх не доторкнувся до свого бокала. Йому ще багато про що треба було поговорити.

— Ви досі тільки розпитували, майн фатер, — сказав він після хвилинної мовчанки, — і не пояснили, чому ви, так несподівано для мене, опинилися у Франції?

— Нові обставини вимагають роботи по-новому, а у нас телепнів у СД хоч відбавляй. Панькаються з цими макі, місяцями тримають заложників, коли їх пачками і привселюдно треба стріляти і вішати! От і доводиться самому їздити, так би мовити, давати настанови. Заїду ще до Парижа, а звідти вже додому. І чекаю від тебе нової адреси. Там, на півночі Італії, у мене е друзі, з якими я хотів би тебе познайомити. Стривай, де, ти кажеш, стоятиме ваша дивізія?

— Кастель ла Фонте…

— Кастель ла Фонте?.. Та у мене ж там є добрий знайомий і дуже впливовий! Якщо граф Рамоні зараз не в Римі, а у себе в замку, ти матимеш нагоду з ним познайомитись. Я зараз напишу йому кілька слів.

Бертгольд витяг блокнот і написав записку.

— З Рамоні познайомся обов'язково. Він ніби стоїть поза партіями і політикою, але, насправді, є одним з керівників і натхненників руху чорносорочечників. Тому ми його так і цінуємо.

За десертом Бертгольд знову повернувся до розмови про події на фронтах. Він ще раз підкреслив, що покладає великі надії на нову зброю, проте закликав Генріха бути готовим до всього і, відповідно до обставин, будувати свої дальші плани.

Вже прощаючись, Бертгольд ще раз нагадав:

— Так пам'ятай, Генріх, все, що б не трапилось, ми з тобою повинні зустріти як люди завбачливі і розсудливі. Скорочуй витрати, бережи кожен долар. Можливо, нам всім доведеться переїхати до Швейцарії, і тоді наші заощадження дуже здадуться.

«Ще один пацюк, що збирається тікати з корабля» — відзначив про себе Генріх.

На прощання майбутній зять і тесть обнялись і розцілувалися. Бертгольд, як завжди, в останню хвилину розчулився:

— Бережи себе, і не тільки від партизанських куль, а й від італійок. Вони, кажуть, непогані. Про француженку, будь певен, я Лорі не скажу нічого. Всі ми грішні! Але в своїх грішках будь все-таки поміркованим, адже на тебе чекатиме молода дружина.

Бертгольд з своєю охороною від'їхав перший. Генріху довелося трохи затриматися, поки поснідав Курт. І знову його машина помчала на південь.

ПЕРЕД НОВИМ ЗАВДАННЯМ

До містечка Кастель ла Фонте Генріх прибув надвечір. Сонце вже сховалося за гори — лише на сніговій вершині Гранд-Парадіссо ще затрималось його золотисто-рожеве проміння. Нижче гору огортав товстий шар хмар. Вони ніби перерізували її надвоє, і тому здавалося, що сама вершина вільно плаває в повітрі, ніби вінець, підтримуваний невидимими руками. І як у вінці коштовне каміння, так мінилися на засніженій вершині гами золотавих і рожевих тонів.

Гранд-Парадіссо ніби замикала кільце гір, що з усіх боків оточували велику буйнозелену долину, поділену на дві рівні частини стрічкою не широкої, але бурхливої гірської ріки. Лише перед містечком ріка уповільнювала свій біг і дедалі все тихше несла свої чисті, прозорі, мов кришталь, води.

Стояла та передвечірня тиша, коли навіть легенький подув вітру не прошелестить листям дерев, щоб не порушити того дивовижного спокою в природі, який буває тільки на спаді літа, після спеки задушливого і ще довгого серпневого дня.

І як дисонанс, як нагадування про те, що точиться війна, що бомби з літаків і снаряди з гармат десь ще вбивають людей, руйнують міста і села, як щось зовсім чужорідне і тому особливо помітне — дорогу біля самого містечка перетинав довгий шлагбаум. Впоперек пофарбований білими і чорними смугами, він скидався на траурний знак по спокою в світі.

І поруч бетонований бункер, як огидний прищ на тілі природи. А метрів за п'ятдесят — другий, за ним — третій, четвертий, п'ятий… Мальовниче містечко, яке ще так недавно вабило своєю красою тисячі людей, що приїздили сюди відпочити і подихати прозорим, п'янким повітрям, зусиллями тих-таки людей перетворилося на своєрідну фортецю, таку чужу всьому навколишньому, таку дисонуючу.

Вулицями містечка сновигали заклопотані солдати — озброєні, в щільно застебнутих мундирах, спітнілі і закурені. Часом проходили чорносорочечники. Здавалося, що в містечку не лишилося жодної цивільної людини.

Штаб дивізії містився в приміщенні колишнього готелю на центральній вулиці. Знайшовши кабінет Лютца, Генріх постукав.

— Заходьте! — долинув з-за зачинених дверей добре знайомий і зараз трохи сердитий голос.

— Гер гауптман, дозвольте звернутися! — жартома відкозиряв Генріх.

— Нарешті! — схопився з місця Лютц. — Як я скучив за тобою, невтомний мандрівнику!

Після довгих потисків рук, взаємних привітань, запитань про здоров'я, звичайних після розлуки, офіцери коротко розповіли один одному про все, що трапилось з ними за той час, поки вони не бачились. Жоден з них ще не назвав імені Моніки, ніби боячись порушувати цю тему. Нарешті, Генріх не витримав.

— Ти нічого більше мені не скажеш, крім того, що написав? — тихо запитав він Лютца.

— Усі мої спроби дізнатися, кому належала машина, що її збила, були марні. Міллер провів якесь розслідування, але, як він каже, без жодних наслідків… На похороні я був з цим огидним Кубісом. Мені до болю було образливо, коли він поклав на могилу вінок від тебе! Ховали її надвечір, перед заходом сонця, і мені на якусь мить здалося, що в нього руки червоні від крові.

Генріх підвівся, підійшов до вікна і довго дивився на снігову вершину Гранд-Парадіссо. Лютц не наважувався порушити мовчанки.

— Гер Гольдрінг? — почувся голос генерала.

Генріх озирнувся. Еверс стояв на порозі свого кабінету, вже в кашкеті — очевидно, він збирався додому.

— Яволь, гер генерал, десять хвилин тому прибув з Парижа.

— Прошу до мене!

Не знімаючи кашкета, генерал сів на своє звичайне місце біля письмового стола і жестом вказав своєму офіцеру для особливих доручень на стілець навпроти.

— Що ви мені привезли від мого друга з Парижа?

Генріх переказав слова Гундера.

Якщо перша фраза про здоров'я самого Гундера викликала явне задоволення генерала, то друга, про клімат північної Італії, який має добре вплинути на самопочуття Еверса, викликала зовсім іншу реакцію.

— Людям завжди здається, що там хороше, де їх немає, — роздратовано зауважив він і підвівся. — Дуже вдячний, гер обер-лейтенант! Ну, а тепер відпочивайте, завтра доведеться братися за роботу, її у нас тепер вистачає!

Лютц чекав, поки Генріх закінчить розмову з генералом.

— А як справа з квартирою? — запитав його Генріх, коли вони лишилися вдвох.

— Дуже погано, як і все тут. Хотів щось тобі підшукати, але нічого пристойного знайти не міг. Сьогодні заночуєш у мене, а завтра сам щось знайдеш.

Лютц жив у тому ж будинку, де містився штаб, на третьому поверсі.

— Ми тут ще розташувалися по-похідному, — пояснював гауптман, готуючи на краєчку стола нехитру вечерю. — Згодом, звісно, все владнається, але поки харчуємося як прийдеться і де прийдеться… Коли б ти не так стомився, можна було б піти до замку, — його господар, граф Рамоні, дуже гостинна людина.

— Граф Рамоні? Він тут?

— Ти його знаєш? — здивувався Лютц.

— Знати не знаю, але маю до нього рекомендаційного листа від Бертгольда. Це його старий знайомий.

— Так це ж просто чудесно! Граф запрошував мене оселитися у нього в замку, але я відмовився — довелося б далеко ходити. У тебе ж є машина, і ти зможеш оселитися там.

— Ти так говориш, ніби певен, що граф запросить і мене.

— Коли цього не зробить сам граф, то його племінниця, Марія-Луїза, вже напевне!

— А що це за одна?

— Побачиш сам! Мушу тільки попередити, що молода племінниця графа страшенно нудиться у цьому, як вона каже, богом забутому закутку. На її думку, всевишній, створюючи землю, забув створити в Кастель ла Фонте магазин мод, театри, оперу, веселі кабаре, не послав сюди навіть пристойного падре, якому б можна було звіряти під час сповіді свої грішки…

— А їх у неї багато?

— На мою думку, значно більше, ніж годиться мати молодій удові, яка ще не скинула жалоби. Принаймні такої думки не лише я, а й всі наші офіцери, які впали в око молодій графині.

— Ого! Виходить, таких щасливців кілька! Може, й ти у їх числі?

— Мене вона тримає у резерві, бо, на її думку, я в своїх поглядах на жінку дуже старомодний. Та хай їй грець! Нам з тобою треба поговорити про справи більш важливі, ніж ця великосвітська шльондра. Насамперед я хотів би застерегти тебе від властивої тобі безтурботності, через яку ти завжди наражаєшся на небезпеку там, де її можна обминути Не ображайся і не супереч! Справа, бач, у тому, що нам дісталася дуже погана спадщина. До нас тут стояла дивізія СС. Ну, а ти сам знаєш — там, де стоять есесівці, населення або на цвинтарі, або в партизанах. І партизани тут куди активніші, ніж у Франції. Єдине наше щастя полягає в тому, що між ними немає згоди.

— Як це?

— Вони тут не діють єдиним фронтом і багато сил витрачають на чвари між собою. Серед них є націоналісти, демократи, християни, гарібальдійці — та всіх не перелічиш! Найбільш запеклі — гарібальдійці. Це переважно комуністи, і б'ються вони, мов чорти! Про це тебе поінформує твій приятель Міллер краще, ніж я. Або цей Кубіс. Така сволота, я тобі скажу!

— Ти про це тільки-но дізнався?

— Я йому ніколи не симпатизував, а тепер просто зненавидів.

— І що до цього спричинилося?

— Оскільки масштаби боротьби з партизанами зросли, у нас тут є свій дивізійний госпіталь, а в госпіталі головний лікар Матіні…

— Італієць? — здивувався Генріх. Він знав, що таку посаду в німецькій армії міг посідати лише німець.

— Італієць він лише по батькові, а мати в нього чистокровна арійка. Певно, призначаючи його головним лікарем, на це зважили. До того ж він чудовий хірург. Так от між тим Матіні — він дуже симпатична людина, ти сам ш скажеш, коли познайомишся, — і Кубісом точиться справжня війна.

— Та ви ж тут без року тиждень!

— Перша сутичка між ними виникла зразу ж, як тільки ми приїхали. Кубіс зажадав, щоб Матіні видав йому морфій для впорскувань, а той категорично відмовив. Ну, і на цій підставі…

— Уявляю, як оскаженів Кубіс!

— Але не уявляєш, до яких заходів він вдався, щоб помститися Матіні! Це така підлота, така гидота… На неї спроможний лише гестапівець! Знаючи, що Матіні дуже м'яка і гуманна людина — адже він і морфій відмовився дати з чисто гуманних почуттів! — Кубіс почав його викликати до своєї служби під час допитів, навіть поставив перед ним вимогу, щоб той робив якісь досліди над ув'язненими. Матіні, звісно, категорично від цього відмовився, і тепер Кубіс їсть його поїдом, загрожує, шантажує…

— Справді тварюка! Але не турбуйся, я привіз йому цього морфію досхочу. Хай труїться — одним мерзотником на світі буде менше! А маючи морфій, він пом'якшає і до Матіні… Ну, а Міллер як себе почуває?

— Він від твого батька з Берліна одержав за щось подяку і чекає тепер на підвищення в чині і на хрест. Став ще нахабнішим. Хоча з тобою він, очевидно, триматиметься в рамках. Ага, знаєш, яке в нас нововведення з легкої Міллерової руки? Візьми телефон, поглянь!

Генріх підсунув телефонний апарат і побачив прикріплений до нього трафарет: «Ворог підслуховує!»

Лютц розповів, що це нагадування тепер висить на кожному кроці, що розмови телефоном суворо конспіруються — кожен з співробітників штабу має свої позивні: генерал — «дядя», начальник штабу — «тато», Лютц — «жених», Міллер — «монах», Кубіс — «падре».

Поклавшись спати і погасивши світло, Карл і Генріх ще довго розмовляли, лежачи один на ліжкові, другий на дивані.

А в цей час Кубіс гасав по всьому містечку, розшукуючи Гольдрінга, про приїзд якого він дізнався від Курта, зустрівши його випадково на вулиці. Надія на те, що барон виконав свою обіцянку і привіз дорогоцінні ампули, немов повернула сили Кубісу, вивела його з цілковитої прострації. Та кого він не розпитував про Гольдрінга, ніхто йому не міг вказати, де зупинився обер-лейтенант. Лише пізно вночі Кубіс здогадався подзвонити Лютцу, але той сердито відповів, що нікого в нього нема, і попросив не заважати йому спати.

Але Кубіс однаково прийшов до нього на квартиру, тільки почало світати. Власне не прийшов, а причвалав, бо ледве пересував ноги. Ні з ким не привітавшись, він, важко дихаючи впав на стілець. Руки його тремтіли, завжди бліде обличчя мало якийсь синюшний колір, набряклі повіки мало не закривали очей.

Здогадавшись про причину такого стану раннього гостя, Генріх, не кажучи ні слова, простягнув йому дві маленькі ампулки. Очі Кубіса радо блиснули. Він схопив ампули, витяг з кишені маленьку коробочку з шприцом, наповнив його і вправним, звичним рухом впорскнув собі морфій. Хвилин з п'ять Кубіс сидів з заплющеними очима, відкинувши голову на спинку крісла. Та ось синюшний колір почав поволі зникати з його обличчя, руки перестали тремтіти, повіки відкрились, в очах з'явилися вогники, а на устах посмішка.

— Бароне! До вашого приїзду я не вірив, що на цій землі існують ангели-хранителі, але від сьогодні переконався: вони є, і ви з них — перший! Не знаю, чим я вам віддячу. Хіба тим, що день і ніч молитимусь за вас, коли скину цей мундир і знову одягну сутану!

— Якщо нас з вами партизани не відправлять на той світ раніше, ніж ви зміните пістолет на хрест, — сердито кинув Лютц.

— Зараз я впорскнув собі таку дозу оптимізму, що бадьоро дивлюсь на майбутнє, — Кубіс схопився з крісла і у веселому збудженні заходив по кімнаті. — Ех, гауптмане, коли б ви знали, як приємно воскресати з мертвих! Яка це п'янка насолода знову відчувати в усіх своїх судинах пульсацію крові, а в тілі — живе тремтіння кожної жилки. Ви ніколи не дізнаєтесь, що то за розкіш отака раптова зміна самопочуття. Хвилину тому вмирати, а тепер відчувати, що все на світі підкорено тобі, створено для тебе!

— І дуже радий, що не дізнаюся. Мені огидне оце штучне збудження.

— Яка різниця — штучне воно чи нормальне! Аби хороший настрій, а як його досягнути, це вже другорядна справа. Засоби не відіграють жодної ролі. Важливі наслідки! Бароне, ви багато привезли цього чудового еліксиру?

— На перший час вистачить.

— А коли ви передасте його мені?

— Я не зроблю такої дурниці. А видаватиму вам сам — порціями. Бо я бачу, ви зловживаєте наркотиками. Почали з одної ампули, тепер вже дві-три. Спочатку впорскували його під шкіру, а тепер просто у вену. І я ніколи не бачив вас у такому стані, як сьогодні. Було б не по-дружньому потурати вам.

— О бароне, я знаю, що серце у вас добре, а руки щедрі. І тому спокійно дивлюся в майбутнє. Але одну ампулу ви мені дайте зараз. Щоб я не бігав за вами, як щеня, що розшукує втрачений слід, як довелося бігати цю ніч

— Ну, для першої зустрічі візьміть ще одну!

— Я ж казав, що у вас добре серце! Шкода, що мені треба поспішати, а то б я зараз проспівав на вашу честь цілу серенаду на італійський лад. Ось цю, наприклад!

Насвистуючи мелодію неаполітанської пісеньки, Кубіс зник за дверима жвавий, веселий, зовсім не схожий на того напівмерця, яким він зайшов до кімнати.

— Не розумію я тебе, Генріх! Ну, навіщо тобі оцей покидьок навіть серед гестапівців! — невдоволено запитав Лютц.

— Для колекції, — напівжартома, напівсерйозно відповів Генріх.

Цілий день довелося напружено працювати в штабі. Дивізія тільки-но одержала значне поповнення, і Еверс доручив Гольдрінгу розібратися в паперах, що стосувалися нового офіцерського складу.

— А що це за окрема команда майора Штенгеля? — запитав Генріх Лютца, розглядаючи одну з анкет.

— А чорт його знає! Я його і в очі не бачив. Ця команда входила до складу есесівської дивізії, що тут стояла. Вона охороняє якийсь об'єкт. Про нього знає лише генерал, начальник штабу і Міллер. Коли я запитав про цього майора генерала, він натякнув мені, що буде краще, коли ми з вами будемо якнайменше цікавитися цим Штенгелем.

— Тоді й справді чорт з ним! — байдуже погодився Генріх, проте анкету майора перечитав особливо уважно. Вже одне те, що Штенгель мав шість найвищих нагород, свідчило про якісь особливі його заслуги перед фатерландом.

Надвечір, після закінчення роботи, Гольдрінг і Лютц поїхали до графа Рамоні. Лютц ще вдень подзвонив Марїї-Луїзі і одержав від неї запрошення прибути о сьомій годині.

Замок графа був розташований за кілометр від містечка, на високій скелі, яка самотньо височіла біля ущелини, як вартовий, що охороняє вхід у долину.

Лютца в замку, очевидно, вже добре знали, бо охорона з двох чорносорочечників пропустила машину у ворота замку без затримки. Біля парадного під'їзду замку, під невеличким портиком з колонами, стояв ще один чорносорочечник.

— А граф, очевидно, почуває себе на власній батьківщині не дуже спокійно! — зауважив насмішкувато Генріх. — Бач, яка охорона!

— Я не розуміюся на взаєминах італійців і на всьому тому, що тут відбувається. Офіціально граф не посідає будь-якого поста і, здається, не належить до будь-якої партії, принаймні так він мені заявив. А тим часом його оберігають від гарібальдійців, мов якусь велику персону.

— Очевидно, для цього є підстави…

Широкими мармуровими сходами гості в супроводі слуги піднялися на другий поверх і, завернувши ліворуч, зайшли до великої кімнати, що справляла враження картинної галереї. Меблів, крім зручних фотелів і невеличких столиків, тут не було, на стінах мало не впритул одна до одної висіли картини.

— Граф кохається у живопису і, здається, розуміється у ньому, — почав було пояснювати Лютц, але, зачувши шум, що долинав з коридора, замовк.

Двері в цей час відчинилися, і на порозі з'явилася триколісна коляска, яку підштовхував ззаду здоровенний лакей У колясці, відкинувшись на подушки, сидів граф Рамоні. Це був старий того похилого віку, коли людині з однаковим правом можна дати і сімдесят, і вісімдесят, і дев'яносто років, настільки старість стерла ті межі, що визначають поняття якогось часу. Його довгі, з вузлуватими пальцями руки безсило лежали на темному картатому пледі, голова, коли він спробував сісти рівніше, хитнулась і звісилася трохи наперед, немов тоненька стареча шия вже була не в силі витримати її ваги. З-за густої шапки хвилястого, вибіленого сивизною волосся ця голова здавалася непомірно великою, і, можливо, саме тому таке дивне враження справляло маленьке обличчя графа, вкрите безліччю великих і дрібних зморщок, що перетинали його в усіх напрямках, І серед цього клубка зморщок, рухливого і мінливого, як два непорушних стрижні, на яких трималося все це плетиво, чорніли круглі, без вій очі графа. Всупереч живим гримасам обличчя, всупереч словам, що злітали з уст графа, вони одні застигли в якомусь непорушному спокої і скидалися на дві пригаслі жаринки, що ось-ось померхнуть зовсім.

Побачивши графа у колясці, Лютц і Гольдрінг виструнчилися, як при появі начальства.

— Радий вас вітати, синьйори, у себе в замку! — церемонно виголосив граф Рамоні німецькою мовою.

— Синьйор, я щасливий бачити вас у доброму здоров'ї! — так само церемонно відповів Лютц. — І коли ваша ласка, дозвольте відрекомендувати вам мого друга барона фон Гольдрінга.

Генріх вклонився:

— Мій названий батько, генерал-майор Бертгольд, просив вам передати свої найщиріші привітання, граф! Втім, він, мабуть, сам пише про це.

Не перепрошуючись у присутніх, граф швидко пробіг очима лист Бертгольда.

— Це чудово! Це просто чудово, бароне, що випадок привів у мій замок сина Вільгельма Бертгольда, з яким у нас років десять тому було стільки спільних справ! Коли ви прибули, бароне?

— Якщо я з'явився до вас сьогодні, то я міг прибути тільки вчора. Бо не дозволив би собі хоч на день відкласти такий приємний візит.

— Молодість дає юнакам право на неуважність до нас, старих, і я тим більше ціню вашу люб'язність. І де ви зупинились, бароне?

— Поки користуюся гостинністю гауптмана Лютца, але сподіваюся, що…

— Навряд ви знайдете щось пристойне в нашому містечку! І я почував би себе в неоплатному боргу перед генерал-майором Бертгольдом, коли б його син не знайшов притулку в моєму замку. І моя племінниця, Марія-Луїза, теж. Зараз ми підемо до неї, і вона вам це підтвердить.

Граф зробив рух рукою, і слуга мовчки покотив коляску до дверей. Гольдрінг і Лютц вийшли слідом за нею і завернули в широкий коридор, що вів у праве крило замку.

— Попередьте графиню, що у нас гості, — наказав граф покоївці, що розчинила перед ним двері одної з кімнат.

Але Марія-Луїза з'явилася не скоро — до її приходу старий граф встиг розповісти історію кількох картин, що прикрашали стіни цієї блакитної, обтягнутої шовком, кімнати. Тут висіли полотна найновіших художників, і навіть після пояснень господаря важко було збагнути їх зміст. Та граф, мабуть, і сам не дуже на них розумівся, бо пояснення давав плутані і часом не міг приховати іронічних ноток у своєму голосі.

— Я не прихильник усіх цих «ізмів» у мистецтві, — нарешті признався Районі. — Але графиня, як і всі жінки, не хоче відставати від моди. Ось, до речі, і вона.

До кімнати зайшла висока худорлява жінка, років тридцяти, у чорній вузькій сукні з пишними довгими рукавами з більш легкого, ніж плаття, матеріалу. Жінка, переступаючи поріг, підняла руки, щоб поправити зачіску, і легкий чорний серпанок звісився від плечей униз, мов два крила. Очевидно, крій плаття був розрахований саме на такий ефект, як і поза графині, що навмисно затримала руки біля голови, примруженими зеленкуватими очима озираючи присутніх.

І у виразі обличчя графині, і в самих його рисах теж було щось штучне, бо до його довгастого овалу аж ніяк не пасували наведені майже рівним шнурочком брови і збільшені за допомогою губної помади уста.

— Це дуже мило з вашого боку, синьйор Лютц, що ви привели до нас барона, — співучим голосом промовила Марія-Луїза і безцеремонно оглянула Генріха з голови до ніг.

— Тим більше, дитино, що барон — син мого давнього знайомого, — додав граф Районі.

— Сподіваюся, любий дядю, ти здогадався запропонувати баронові зупинитися у нас?

— Саме тому я й привів наших гостей до тебе, щоб ти підтвердила моє запрошення.

— Я його не тільки підтверджую, а навіть прошу барона не відмовити мені і дяді! Так, так, прошу, бо… даруйте мені мою одвертість, ви до неї потім звикнете! — бо, запрошуючи вас до замку, я зважаю не тільки на ваші, а й на свої інтереси!

— Не здогадуюсь, чим можу вам служити, але зарані радію, коли це дійсно так!

— У нас тут так неспокійно, бароне, а ми такі самотні!

Іноді просто страшно стає за свою безпеку. Так, так, у нашій благословенній Італії дійшло вже до того, що на власній землі, у власному замку, доводиться тремтіти ночами від страху!

— Як кожна жінка, ти, Маріє, перебільшуєш, — ми за надійними стінами! І коли трохи краще організувати охорону… Як офіцер, бароне, ви могли б нам у цьому допомогти.

— Яз радістю проінструктую охорону і, коли треба, то й посилю її, граф!

— Буду вам, синьйор Гольдрінг, дуже вдячний!

— І це все, чим я можу вам служити, синьйора?

— Я запросила вас бути моїм рицарем, хіба цього замало? Адже обов'язки рицаря не мають обмежень, — багатозначно підкреслила останні слова Марія-Луїза.

Графа Районі, очевидно, стомила розмова, — він знову відкинув голову на подушку. Помітивши це, Генріх і Лютц підвелися.

— Даруйте, граф, що забрали у вас стільки часу, — перепросився Генріх.

— О, що ви! Це я мушу просити у вас пробачення за свою кволість. Вона позбавляє мене можливості довше побути в такому приємному товаристві. Залишаю гостей на тебе, Маріє! Покажеш барону кімнати, де він житиме. Прошу, бароне, почувати себе у нас, як дома! А вас, синьйор Лютц, сподіваюся тепер частіше бачити в своєму замку!

Граф уклонився офіцерам, і лакей покотив його коляску до дверей.

— Ми повечеряємо, синьйори, чи спочатку оглянемо майбутні покої барона? — запитала Марія-Луїза, коли вони лишилися втрьох.

— Я гадаю, що краще спочатку покінчити з справами, — зауважив Лютц.

— Синьйор Лютц, як завжди, раціоналістичний і діловий, — насмішкувато кинула Марія-Луїза.

— Навпаки, занадто романтичний! Я не хочу псувати смак чудового вина, яким ви частуєте гостей, думкою про таку прозаїчну річ, як оглядини квартири!

— А ми можемо це об'єднати! Я накажу подати вечерю в кабінет барона, і відсвяткуємо там його новосілля.

Марія-Луїза подзвонила покоївці і півголосом дала їй якісь розпорядження, потім повела гостей на свою половину, в ліве крило замку.

— Ось там живу я, а ці чотири кімнати віддаються у ваше цілковите розпорядження, бароне. Тут є кабінет, бібліотека, спочивальня і вітальня. При цьому звертаю вашу увагу на одну вигоду: ця половина має окремий чорний хід у парк. Отже, ви можете прийти і вийти, не потрапляючи мені на очі — В такому разі я боюся, що ніколи не буду користуватися чорним ходом.

Марія-Луїза кинула довгий погляд на Генріха, потім обдарувала таким же довгим поглядом Лютца. Вона явно кокетувала з обома офіцерами і під час вечері, і Генріх з страхом подумав, що його обов'язки рицаря графині будуть не такі вже легкі, як він сподівався.

Другого ранку Курт перевіз речі обер-лейтенанта в замок, але Генріх не бачив цього дня ні господаря, ні господарки, бо повернувся до себе лише пізно ввечері.

Не доторкнувшись до вечері, яку люб'язно йому прислала Марія-Луїза, Генріх швидко роздягнувся і ліг у ліжко, сподіваючись, що сон принесе таке потрібне йому зараз забуття, віджене тяжкі думки, які після сьогоднішньої зустрічі з Міллером цілий день не давали йому спокою. Але забуття, як і сон, не приходило.

Генріх гасив і знову запалював нічник, що м'яким блакитним світлом заливав усе навколо, зсував і знову розсував розкішний полог біля ліжка, лягав горілиць, повертався на бік, навіть натягав ковдру на голову, як любив це робити в дитинстві, але все дратувало, все заважало, все тільки більше збуджувало нерви.

З думок не йшов наказ, якого він прочитав сьогодні. У цьому наказі головнокомандуючий німецькими військами в Італії фельдмаршал Кессельрінг мало не дослівно викладав уже знайомий Генріху план розправи з місцевим населенням, який ще влітку склав Бертгольд. Текст окремих абзаців наказу збігався точнісінько з тим, що пропонував тоді Бертгольд. І в першому, і в другому говорилося: «Всюди, де є дані про наявність партизанських груп, треба заарештовувати відповідну кількість населення цього району, і у разі акту насильства, скоєного партизанами, цих людей треба розстрілювати».

Генріх навіть пам'ятає фразу Бертгольда, сказану після того, як він прочитав йому цей абзац:

«Були б заложники, а привід для розстрілу завжди знайде перший-ліпший фельдфебель!»

Отже, план Бертгольда прийнятий і вступив у дію! І, може, саме зараз, коли він, Генріх, лежить ось у цьому широчезному ліжку, потопаючи в графських пуховиках, на його Батьківщині горять наддніпрянські села, міста, гинуть тисячі людей.

І тут, у цьому мирному куточку Італії, теж проллється невинна кров. Проллється на його очах, в його присутності! І він нічим не зможе допомогти, нічим не зможе відвернути тих репресій, до яких збирається вдатися Міллер з наказу Кессельрінга. Швидше б уже одержати якусь звістку від «антиквара», хай навіть з найскладнішим завданням!

Яке мертвенне світло від цього блакитного ліхтаря! Може, запалити люстру і трохи почитати, поки втома візьме своє? Генріх підводиться на ліжку, і тут його погляд падає на велику картину, що висить на протилежній стіні кімнати. Простягнута до узголів'я рука натискує на вимикач, і кімнату заливає яскраве світло. Тепер можна, навіть не підводячись з ліжка, добре розглянути картину.

На великому полотні художник зобразив, мабуть, один з епізодів з Варфоломіївської ночі. Велика кам'яна стіна якогось будинку, на якій відбилася заграва невидної для глядача пожежі. Під самою стіною, в калюжі крові, лежить старий з перерізаним горлом. Його застиглі скляні очі з мертвою байдужістю дивляться просто на глядача. Біля старого стоїть якийсь велетень з оголеними грудьми. Лівою рукою він схопив за коси молоду жінку, перехиливши її голову назад, а правою вже заніс над нею великий скривавлений ніж. Обома руками жінка притискує до грудей маленьке голе дитинча, вихоплене, мабуть, просто з теплої постелі. Очі жінки сповнені жаху, благання, нелюдської муки. Вона вся напружилась і силкується повернутися до вбивці плечем, щоб захистити дитину. В очах ката вогонь фанатизму, звірячої жорстокості і якоїсь п'янкої насолоди.

Генріх довго, не відриваючи очей, дивився на картину. І раптом йому здалося, що всі постаті на полотні ожили. Затремтіли руки жінки, що захищала немовля, вище заніс ніж убивця… Ні, це, здається, не ніж, а штик від гвинтівки — довгий, гострий і скривавлений. І на вбивці вже не розхристана сорочка, а генеральський есесівський мундир. І обличчя в нього раптом змінилося. Акуратне зализане волосся, підстрижені вусики… Та це ж Бертгольд!

Негайно зняти картину! Так недалеко і до галюцинацій! Генріх схоплюється на ноги і ненароком збиває рукою графин з водою.

— Що сталося, гер обер-лейтенант? — питає напівроздягнений Курт, що вбіг до опочивальні.

— Хотів погасити світло і якось зачепив графин. Прибери скалля, а потім зніми оту картину — вона мене дратує!

Коли Курт пішов, Генріх знову поклався в ліжко. Тепер його пече гострий сором: так розпустити нерви! А вони ж його найголовніша зброя, можна сказати, єдина зброя! І це після всіх обіцянок, які він собі дав у Парижі! Ну, не думай ні про що, засни, навіть не картай себе! Ось так: спокійно, зручно простягнутися на ліжку, тепер вдихнути повітря… видихнути… ще раз… ще… аж поки дихання не стане зовсім рівним… І рахувати: один, два, три, чотири…

За півгодини Генріх заснув і прокинувся лише о десятій ранку.

— Курт, ти чого мене не збудив! — напустився він на денщика.

— Ви так міцно спали, гер обер-лейтенант…

Генріх кинувся до телефону.

— «Жених»?.. Я сьогодні зле себе почуваю і трохи спізнюся. Якщо мене питатиме «дядя», щось вигадай… Кажеш, поїхав на цілий день? Чудово! Тоді я зайду в одній справі до «монаха» і звідти просто до тебе.

Після сніданку, коли Генріх зібрався вже йти, до кімнати зайшла покоївка.

Генріх окинув її пильним поглядом.

— Дозвольте прибрати посуд, месьє офіцер? — чомусь французькою мовою запитала вона.

— Прошу, але надалі такі питання вирішуйте от з ним, — кивнув Генріх на Курта.

Покоївка стрельнула очима в бік денщика. Курт почервонів.

Від замку до містечка Генріх вирішив пройтися пішки і для моціону, і для того, щоб краще обміркувати лінію своєї поведінки з Міллером. Лютц сказав правду: щось надто запишався начальник служби СД після подяки, яку він дістав від Бертгольда! Гадає, що може тепер обійтись без фон Гольдрінга? Треба дати йому зрозуміти, що це не так! Кинути якийсь натяк, тримати себе більш владно, як і годиться зятеві високопоставленої особи… Такий боягуз, як Міллер, відразу злякається.

Випадок показати свій гонор трапився відразу ж, тільки Генріх підійшов до служби СД, що займала окремий будинок, недалеко від штабу.

— Як пройти до кабінету вашого начальника? — запитав Генріх вартового, що стояв біля входу з автоматом у руках.

— Другий поверх! — недбало кинув той, навіть не глянувши на обер-лейтенанта.

— Як ти, мерзотнику, відповідаєш офіцерові? — напустився на вартового Генріх.

Гестапівці, що купкою стояли трохи осторонь і палили, з цікавістю повернули голови.

— Я відповідаю, як положено! — зухвало відповів вартовий, і очі його насмішкувато блиснули.

— А, он як! Ротенфюрер! — розлютовано гукнув Генріх унтер-офіцера, що стояв серед купки тих, що палили.

Унтер-офіцер зробив кілька кроків вперед і виструнчився.

— Цю ж мить передайте геру Міллеру, що барон фон Гольдрінг просить його негайно вийти сюди!

Ротенфюрер зник за дверима. За якусь хвилину в них з'явилася постать Міллера. Вигляд у нього був стривожений.

— Що сталося?

— Саме про це хочу запитати вас і я! Як могло статися, що у вас біля дверей чергують не солдати, а хами, які дозволяють собі ображати офіцера!

Очі Міллера звузились, як у кішки. Він зробив крок до вартового і навідліг вдарив його з такою силою, що солдат похитнувся.

— Негайно ж змінити цього йолопа і відправити в карцер! Я сам з ним потім порозмовляю і навчу ввічливості!

Підхопивши Генріха під руку, Міллер повів його на другий поверх, на ходу перепрошуючись.

— Не дурно батько натякнув мені під час нашої зустрічі в дорозі, що він трохи поспішив, висловивши вам свою подяку! — холодно спинив його Генріх. — Коли вже в службі СД солдати починають забувати про свій обов'язок…

— Бароне, ще раз пробачте, але запевняю — це поодинокий випадок. Невже нашу дружбу, таку щиру і перевірену, може зіпсувати один йолоп, якого я так провчу… — Міллер стиснув кулаки, і Генріх зрозумів, що справді нагнав на нього страху.

— Ну, гаразд, будемо вважати цей інцидент вичерпаним! — поблажливо сказав він.

Вони зайшли до кімнати, що правила Міллеру за приймальню. Тут, окрім Кубіса і гестапівця-фельдфебеля, був ще якийсь громадянин у цивільному. З його досить вільної пози Генріх зрозумів, що це не заарештований. Швидке, натреноване око відразу ж відзначило всі найхарактерніші риси обличчя цивільного. Особливо брови — надзвичайно широкі і густі, вони так низько звисали над очницями, що майже ховали за собою очі.

— Проведіть його через двір, у бокову хвіртку! — наказав Кубіс фельдфебелю і кинувся назустріч Генріху.

— Бароне, я радий вітати вас у нашому храмі справедливості і покарання! — вигукнув він у своєму звичайному блазенському тоні.

— Ви обіцяли за мене молитися вдень і вночі, але, сподіваюсь, не в цьому храмі?

— Ні, в цьому храмі ми правимо інші меси! — цинічно розсміявся Кубіс. — І зараз я скоріше виступав у ролі демона-спокусника… Але жарти жартами, а серце моє завмирає від неспокою. Ви принесли?

— Як і обіцяв — одну ампулу.

— Граціа, синьйоре! — картинно вклонившись, Кубіс вийшов, а Генріх попрямував до кабінету Міллера.

— Знаєте, Ганс, я багато думав учора про наказ фельдмаршала Кессельрінга, з яким ознайомився. Боюся, що роботи у вас тепер побільшає! — почав Генріх, сівши навпроти Міллера в крісло.

— Цей наказ мені трохи розв'яже руки — відпаде потреба церемонитися з цими тварюками, що офіціально звуться місцевим населенням, хоч я певен, що кожен з них коли не партизан, так допомагає партизанам. Ви можете собі уявити: другого ж дня після мого приїзду сюди обстріляли мою машину і вбили шофера!

— І яких заходів ви вжили?

— Для хорошої операції у нас ще бракує сил. Але скоро вони будуть! І ми з вами, Генріх, влаштуємо добре полювання на цих макаронників. А поки я головну увагу звернув на вербування агентури серед місцевого населення.

«Очевидно, той густобровий і є один з таких агентів!» — подумав Генріх.

— Але запросив я вас зайти до мене в зовсім іншій справі. Вам нічого не казав генерал?

— Ні.

— Так я і знав! А обіцяв же мені подумати і порадитись з вами! Йому, звісно, байдуже, що я ночі не сплю і сушу собі мозок отим клопотом, що на мене звалився!

— І ви сподіваєтесь, що я вплину на вас як снотворне?

— Не жартуйте, Генріх, бо мені, слово честі, не до жартів. Справа в тому, що я, на підставі наших з вами розмов, поставив перед генералом питання про ваш перехід до нас. Мені вкрай потрібна ваша допомога!

— Почали розмову з генералом, не спитавши мене?

— Я не міг чекати, бо на мене, крім звичайних моїх обов'язків, покладено ще один, і, може, найважчий: зовнішня охорона якогось дуже важливого об'єкта, про який я анічогісінько не знаю.

У Міллера був такий заклопотаний вигляд, що Генріх мимоволі посміхнувся.

— Запевняю, мені не до сміху. Я попереджений цілком офіціально, що за об'єкт відповідаю головою, хоч моя служба і несе тільки зовнішню охорону. Внутрішню покладено на особливу команду якогось майора Штенгеля…

— Я не розумію, чого ви від мене хочете? Щоб я дізнався, що це за об'єкт?

— Я мав на увазі доручити цю охорону вам.

Генріх замислився. На перехід до служби СД він від «антиквара» дозволу не одержав, отже, прийняти пропозицію Міллера не може. А йдеться, мабуть, про щось дуже важливе, коли від самого Міллера ховають, що за об'єкт він повинен охороняти.

— Так що ви скажете у відповідь на мою пропозицію?

— У мене є звичка: перш, ніж щось вирішити, добре подумати.

— Але ж ми про ваш перехід говорили давно і ви мали досить часу, щоб все обміркувати!

— Тоді розмова йшла взагалі, а зараз цілком конкретна пропозиція. Перш ніж на неї пристати, мені треба хоч побіжно обізнатися, в чому полягатимуть мої обов'язки, побачити сам об'єкт…

— Лише зовні… — нагадав йому Міллер.

— Те, що можете показати. Я погляну, зважу всі «за» і «проти» і вже після цього дам вам відповідь. Адже мені теж не хочеться рискувати своєю головою!

— Тоді давайте сьогодні ж оглянемо цей клятий об'єкт.

— А він далеко?

— Кілометрів за три звідси.

Об'єкт, що так непокоїв начальника служби СД, був розташований в долині, біля високої греблі, майже поруч з Кастель ла Фонте, але до нього вела дуже покручена дорога, і це створювало ілюзію більшої відстані, бо їхати справді довелося кілометрів з три. Гадюкою звиваючись серед скель, поринаючи в улоговини і знову піднімаючись вгору, вузький асфальтований шлях робив півколо і раптом зовсім несподівано кінчався біля великих сталевих воріт, немов врізаних у високу кам'яну стіну. Обабіч воріт височіли два великих бетонних бункери.

Ще з свого кабінету Міллер подзвонив якомусь «племінникові» і повідомив, що він виїздить машиною номер такий-то в супроводі штабного обер-лейтенанта фон Гольдрінга. Тільки машина під'їхала, з бункера назустріч їй вийшов офіцер. Він старанно перевірив документи Міллера і Генріха і знов повернувся в бункер. Ворота автоматично відкрилися і так само автоматично закрилися, коли машина проїхала.

— Ну, ось вам і об'єкт, хай він провалиться! — вилаявся Міллер, вказуючи на другу стіну, що височіла метрів за тридцять від першої. Обидві вони широким коридором огинали улоговину. Біля зовнішньої стіни, з її внутрішнього боку, на рівній відстані були розташовані бункери, звідки солдати оглядали місцевість. В другій стіні, за якою ховався сам об'єкт, бійниці ощирилися дулами кулеметів. Попід цією внутрішньою стіною бігла огорожа з колючого дроту, за якою походжали солдати-есесівці.

— Оце зовнішнє коло і є наша дільниця, — пояснив Міллер. — Вона закінчується на колючій огорожі. Далі це вже парафія Штенгеля і його команди. Як бачите, нічого складного. Роботи вам буде небагато.

— Тим-то ви так її сахаєтесь, — посміхнувся Генріх. Що ж, давайте об'їдемо нашу дільницю, щоб мати уяву хоча б про її протяжність.

Міллер поволі поїхав вздовж внутрішньої стіни. Генріх мовчки її оглядав. Крім маленьких дверей, крізь які, очевидно, проходила охорона, в ній з північного і південного боку були такі ж ворота, як і ті, в які в'їхала машина.

— Що ж ви вирішили, Генріх? — запитав Міллер, коли вони вже поверталися до містечка.

— Я вам обіцяв подумати. Справа надто серйозна, щоб вирішувати її так з ходу. Коли майорові служби СД, та ще Міллеру, який брав участь у путчі, не кажуть, що за об'єкт він охороняє, то запевняю вас: йдеться про щось трохи складніше, ніж завод газованих вод, навіть з фруктовими сиропами. Братися за його охорону, то справді накласти головою.

Міллер зітхнув і більше не наполягав на швидкому рішенні. Мовчав він до самого Кастель ла Фонте.

— А як ви гадаєте, чи не доручити цю справу Кубісу?

— Давайте обміркуємо все на свіжу голову, запевняю, що тоді ми знайдемо найкраще рішення.

Машина зупинилася біля штабу, і Генріх вийшов, пообіцявши Міллеру завтра до нього зайти.

— А тобі лист, — сповістив Лютц, коли Генріх повернувся до штабу.

Генріх глянув на штемпель. Їх було кілька. Але першим стояв швейцарський.

«Встигну прочитати потім», — вирішив Генріх, недбало сунувши Лориного листа до кишені мундира.

ВІДВЕРТІ РОЗМОВИ

Генріх не дав згоди Міллеру перейти на службу СД ні другого, ні третього дня. Бачив, що той нервує, і вигадував безліч причин, які нібито заважають прийняти остаточне рішення. Одверто кажучи, і сам Генріх нервував. Пропозиція Міллера давала змогу впритул підійти до якогось дуже важливого об'єкта, але значно звужувала можливості для виконання інших завдань. А які вони будуть, вгадати було важко, бо «антиквар» не подавав навіть звістки про себе.

На четвертий день, як завжди, Генріх вийшов раніше звичайного, щоб пішки пройти відстань від замку до містечка. Ці ранкові прогулянки стали для нього єдиною розвагою, оскільки робота в штабі тепер забирала весь день з ранку до вечора.

Щодня, виходячи з замку, Генріх плекав надію, що десь на дорозі здибається з тим, на кого він так нетерпляче чекав, або з посланцем від нього. Та даремно він вдивлявся в обличчя кожного зустрічного. Ось і сьогодні — скоро містечко, а на шляху ані душі! Лише попереду маячить постать якогось чорносорочечника.

Роздратований тим, що надії його знов не справдились, Генріх прискорив ходу. Тепер постать пішохода попереду наблизилась. Дивно! Щось дуже знайоме у цих трохи похилих плечах і поставі голови. Невже?..

Боячись повірити в свою здогадку, Генріх насвистував музичну фразу з полонеза Шопена. Це умовний знак на випадок, коли треба привернути до себе увагу. Чорносорочечник починає йти все повільніше, зараз вони порівняються… Так і є — «антиквар!»

Хоч обидва вони знають один одного в обличчя, але слова пароля звучать для них, як привітання рідною мовою. Тепер обер-лейтенант німецької армії і офіцер-чорносорочечник ідуть поруч.

— У нас дуже обмежений час і через це слухайте уважно і не переривайте, — каже Генріху його супутник. — За нашими відомостями, десь у цьому районі розташований завод, на якому виготовляють радіоапаратуру до літаків-снарядів. Це і є та нова зброя, про яку багато говорять і пишуть в газетах. Ваше завдання — дізнатися, де він і будь-якими засобами здобути креслення або, як мінімум, дані про систему керування і довжину радіохвиль. Ніяких інших завдань вам не даємо, зважаючи на виняткову трудність і важливість цього доручення. Єдине, що вам слід зробити, це забезпечити себе від загрози кулі гарібальдійців. Дійте на свій розсуд, але значно обережніше, ніж ви діяли у Сан-Ремі.

— Мені запропоновано перейти на роботу до служби СД і взяти на себе охорону якогось об'єкта, настільки засекреченого, що навіть начальник СД не знає, що там виготовляють Проте я керуватиму лише зовнішньою охороною, а не внутрішньою, для якої виділено спеціальну команду есесівців.

Супутник Генріха замислився:

— На пропозицію не погоджуйтесь. Справа в тому, що на півночі Італії є ще одне підприємство, яке виготовляє деталі літаків-снарядів. Але воно для нас менш важливе, ніж те, про яке я вам казав. Згодившись на пропозицію, ви можете позбавити себе можливості виконати завдання. А де знаходиться той об'єкт, охорону якого вам пропонують?

Генріх розповів все, що знав.

— Трудно вирішити, той це чи не той об'єкт, який нас цікавить. Тому пропозицію відхиліть і пам'ятайте — за весь час у вас не було завдання важливішого, ніж це! А тепер нам час розійтися. Зв'язок той самий. До побачення, бажаю успіху!

Відкозирявши, офіцер-чорносорочечник завернув у перший провулок. Генріх повільно пішов далі, обмірковуючи нове завдання.

З чого ж почати?

Те, що в північному районі Італії є два аналогічних підприємства, а не одне, значно ускладнювало справу. Помилившись напочатку, можна змарнувати багато часу на зав'язування знайомств, вишукування якихось джерел інформації. І після всього цього дізнатися, що завод виготовляє не радіоапаратуру, а якісь інші деталі! Ні, такого марнотратства часу не можна припустити. Треба взнати напевно, що виготовляє завод, а тоді вже діяти. Але як, як же дізнатися? Міллер, можливо, щось знає, але явно хитрує. А може, не хитрує, а хоче скинути з своїх плечей відповідальність. Навіщо йому рискувати своєю головою, коли можна підставити іншу? Це цілком в характері Міллера. А проте не треба складати собі якоїсь упередженої думки, поки в руках не буде всіх фактів, що допоможуть зробити правильні висновки. А поки у нього є тільки один незаперечний і перевірений факт: поблизу Кастель ла Фонте є засекречений завод. Дуже мало. Тільки відправна точка…

Тепер треба встановити, чому саме Міллер так прагне позбутися відповідальності за охорону заводу. Обов'язково познайомитися з Штенгелем. Це дві інші ланки з одного ланцюга.

Вдень, вибравши вільну годину, Генріх зайшов до Міллера.

— А я тільки-но вам дзвонив, — замість привітання почав начальник служби СД.

— Очевидно, у мене непогано розвинена інтуїція, бо зібрався до вас цілком несподівано для самого себе. Є щось нове?

— На жаль, так.

— Чому на жаль?

Замість відповіді Міллер простягнув якийсь папірець.

Це був секретний лист від безпосереднього начальства Міллера при штабі корпусу, в якому категорично заборонялося передовіряти охорону об'єкта кому б там не було і підкреслювалося, що відповідальність за охорону згаданого заводу, цілковита і найсуворіша, покладається на самого Міллера особисто.

— Даремно ви написали до штабу, адже я своєї згоди ще не дав, а тепер почуваю себе в досить незручному становищі людини, яка набивалася на цю посаду і якій дали відкоша.

— Слово офіцера, що я не писав про когось персонально — про вас чи Кубіса. Я просто послався на надзвичайну переобтяженість іншими обов'язками і просив розв'язати це питання принципово.

— Не розумію, для чого розподіляти відповідальність за охорону об'єкта між двома особами! Хай би за все відповідав той-таки майор Штенгель, якого, до речі сказати, я досі й не бачив.

— Уявіть собі, і я теж! Якось дзвонив йому і пропонував встановити контакт, але він, пославшись на недугу, відмовився зустрітися в найближчі дні. Пообіцяв подзвонити мені сам, але не дзвонить…

— Це вже просто неввічливо!

— Єдиний, хто його бачив, це Еверс. Ні, брешу! Мені казали, що кілька разів він приїздив до головлікаря госпіталю в якихось справах.

— Це той напівіталієць-напівнімець? Матіні, здається? Зараз не пригадую, хто мені про нього казав, але пам'ятаю, що його схарактеризували як дуже цікаву людину і чудового хірурга. Це правда?

— Хірург він, справді, неабиякий, а от щодо його інших якостей… Якщо людина сторониться нас, працівників гестапо, то ми маємо всі підстави цікавитися нею більше, ніж вона нами. І я неодмінно налагоджу за ним нагляд. До речі, коли ви познайомитесь з цим Матіні, зробіть мені велику послугу — дайте докладну і об'єктивну характеристику цього типа.

— Боюся, що це не скоро трапиться — я не вдаюся поки що до послуг лікарів. Хіба що підстрелять партизани! Та що це ми завели розмову про цього Матіні?

— І справді, ніби нема в мене іншого клопоту! Один цей завод…

— А тепер, коли питання про його охорону розв'язалося остаточно і у вас немає причин критися, чи не признаєтесь ви тепер, Ганс, чому ви так прагнули позбутися відповідальності за завод?

Розумієте, в чому річ: доручаючи мені зовнішню охорону об'єкта, мене попередили, що я мушу розробити заходи для її посилення, бо перед нашим приїздом сюди на заводі було виявлено комуністичну листівку. Охорона, як ви бачили, така, що миша в шпарку не пролізе. А проте хтось проніс крізь неї листівку. Який же висновок з цього може зробити людина, що вміє мислити логічно? А такий, як зробив я: коли щось потрапило на завод, то тим саме шляхом можна щось передати і з заводу! І це «щось» може бути саме тією таємницею, яку так пильно охороняють. І відповідати за це доведеться Міллеру!

— І ви, мій щирий друг, вирішили підкласти мені таку свиню і умовляли взятися за охорону!

— Не забувайте, Генріх, що цей об'єкт під особистим наглядом генерал-майора Бертгольда. З вас би не спитали так суворо, як з мене!

— Звідки ви взяли, що він під наглядом батька?

— Рапорт про поліпшення зовнішньої охорони я мав подати в дві адреси: своєму корпусному начальству і у відділ, яким керує гер Бертгольд.

— Ну, він для вас теж би зробив знижку. За ту послугу, що ви йому зробили…

— Він вам сказав? — Міллер якось дивно глянув на Генріха.

— Я дізнався про це від Лорхен. І саме сьогодні я одержав листа, в якому є рядки, що стосуються безпосередньо вас.

Генріх витяг листа, відшукав потрібне місце і байдужим голосом прочитав:

«Крім подяки тата, передай геру Міллеру подяку і від мене особисто. Він знає за віщо».

Міллер задоволено посміхнувся.

— Ви здогадуєтесь, за віщо моя майбутня дружина передає вам подяку?

— Ну, звісно! А ви?

— Було б дивним, коли б у Лори були таємниці від мене, її нареченого! — впевнено відповів Генріх.

— О, який я радий, що ви так це сприйняли! Я, признатися, трохи побоювався… А згодьтеся, що це була чиста робота! Адже, крім мене і шофера, якого я встиг до вашого приїзду відправити на Східний фронт, ніхто досі навіть не здогадується. Крім Бертгольда, звісно.

Генріх відчув, як всього його проймає внутрішній холод.

— Ви майстер на такі справи, хоч не уявляю, як ви все це організували.

— З того часу, як генерал-майор надіслав мені листа, в якому запропонував усунути мадемуазель Моніку, не заарештовуючи її. я завжди тримав напоготові на нашому подвір'ї вантажну машину. Адже мадемуазель так часто їздила велосипедом!

— Так, — ледве стримуючи себе, промовив Генріх.

— Я навіть не сподівався, що все станеться так просто й легко. Того дня, як ви поїхали до Парижа, мадемуазель теж зібралася кудись податися, бо до сидіння велосипеду була прив'язана величенька сумка з її речами. І тільки мені доповіли, що вона від'їхала від готелю, я миттю кинувся слідом за нею… Тепер, коли все минуло, коли ви можете розважливо глянути на речі, згодьтеся — я врятував вас від серйозної небезпеки. Бо якби ми заарештували цю партизанку, пляма неодмінно лягла б і на ваше ім'я.

Генріх сидів мовчки, не в силі пустити пари з уст, зціпивши зуби. Ось воно, страшне випробування! Справжнє випробування його духу, його сили! Хоч би зайшов зараз хто і відвернув увагу Міллера. Одну лише мить передишки, щоб встигнути опанувати себе!

Ніби у відповідь не волання його серця, задзвонив телефон. Міллер узяв трубку.

— «Монах» слухає!.. Так, він тут… зараз вам його покличу.

Генріх схопив простягнуту йому трубку і відразу не міг зрозуміти, про якого «дядю» йде мова, чому до нього звертається якийсь «жених», чому він величає його «юнаком». Але м'який, знайомий голос Лютца повернув його до свідомості

— Кажеш, негайно викликає «дядя»? Буду за мить… Ні, ні, без жодної затримки… вже йду!

Кинувши трубку, Генріх поспішно пішов до дверей, але на порозі, пересиливши себе, на мить спинився.

— Даруйте, забув попрощатися. Чомусь спішно викликає Еверс…

Коли зникла необхідність витримувати пильний погляд Міллера, Генріх відчув, що його залишають останні сили. Довелося сісти на лаві в сквері, почекати, поки перестануть тремтіти ноги і трохи проясниться в голові.

«Моніку вбив Міллер! За наказом Бертгольда!..»

«Лорхен висловила подяку вбивці!..»

Лише викуривши сигарету і випивши біля кіоска склянку води, Генріх набрався сил, щоб зрушити з місця.

— Гер обер-лейтенант, що з вами? На вас же лиця немає! — здивувався Еверс, побачивши свого офіцера для особливих доручень.

— Ви захворіли, Генріх? — стурбувався і Лютц, що був у кабінеті генерала.

— Так, я почуваю себе дуже погано, — признався Генріх.

— То ніяких розмов про справи. Їдьте до себе і лягайте в ліжко. А ви, гер Лютц, негайно подбайте про лікаря, — наказав генерал.

Лютц з свого кабінету подзвонив Курту і викликав машину. Потім почав дзвонити в госпіталь.

— Я прошу, щоб приїхав сам Матіні. Він охоче погодиться, бо знає тебе з моїх слів і хоче з тобою познайомитися.

Генріх не відповів.

— Та що з тобою? — Лютц підійшов до Гольдрінга і зазирнув йому в обличчя. — У тебе сльози на очах!

Немов прокинувшись, Генріх випростався:

— Карл, ти знаєш, хто вбив Моніку? Міллер! Не випадково наскочив, а навмисне. Тримав для цього спеціальну машину… Вона завжди була напоготові.

— Боже мій! Невже це правда?

— Він сам мені признався тільки-но. Навіть вихвалявся своєю винахідливістю…

Приголомшений почутим, Лютц застогнав:

— Це… це щось понад мій розум! Спеціально тримав машину? Як же ти не пристрелив його на місці, мов собаку! Боже, що я кажу! Щоб і ти загинув через цього мерзотника! Чуєш, дай мені слово, що ти нічого не зробиш, не порадившись зі мною! Я вимагаю, прошу, щоб ти мені це пообіцяв… Я ввечері прийду до тебе, і ми про все поговоримо. Але благаю — не роби нічого зопалу! Ти мені обіцяєш?

— Обіцяю…

За чверть години Генріх був уже в замку. Здивована його ранньою появою, Марія-Луїза прислала покоївку з запискою. В ній графиня висловлювала своє занепокоєння тим, що барон, очевидно, захворів, докоряла, що він не повідомив про це її, і скаржилась на сучасних рицарів, які забувають про свої обов'язки щодо дам, — вона, наприклад, мало не вмирає з нудьги, і ніхто їй не простягне руку порятунку…

Генріх сердито зібгав записку і попросив переказати графині на словах, що він сподівається особисто подякувати сьогодні графині за увагу і попросити пробачення.

Приблизно за годину приїхав Матіні. Генріх чомусь уявляв собі головлікаря коли не старою, то принаймні літньою людиною. А перед ним стояв чоловік років тридцяти п'яти, дуже стрункий і елегантний, схожий скорше на актора, ніж на лікаря. Виразне нервове обличчя Матіні свідчило про натуру вразливу і в той же час стриману. Такі обличчя звичайно бувають у людей, які привчилися почуття підкорювати інтелекту. Великі карі очі лікаря світилися розумом і трохи сумовитою іронією.

— У такому віці хворіти — це злочин, бароне! Це зневага до великої праці природи, яка протягом довгого ряду тисячоліть вдосконалювала свій найкращий витвір — людину! — сказав він, вітаючись і пильно вдивляючись в обличчя свого пацієнта.

— Я не завинив проти матері природи, синьйор Матіні, — посміхнувся Генріх, — бо, признатися, почуваю себе зовсім здоровим. — Даруйте мені, що завдав вам зайвого клопоту, але мені дуже хотілося познайомитися з вами. А тепер карайте чи милуйте!

— Я волію милувати. Знаєте, у росіян є чудесний письменник Чехов, і в одному з своїх листів до брата він написав фразу, яка стала для мене девізом життя: «Краще бути жертвою, ніж катом».

— Ви знайомі з російською літературою? — здивувався Генріх.

— Чому це вас так вразило? Я вважаю її одною з найвизначніших літератур світу. Скажу відверто — найбільш визначною. Щоб мати змогу читати її в оригіналі, я навіть почав у свій час вивчати російську мову. На жаль, війна перервала ці мої студіювання, і тепер я починаю забувати навіть те, що знав.

— А коли ми спробуємо відновити ваші знання? — спитав Генріх російською мовою.

Тепер широко відкрив очі Матіні:

— Як? Ви знаєте російську мову?

— Я довгий час — усі мої юнацькі роки — прожив у Росії.

— О, ви так мене зацікавили, бароне, що я мало не забув про свої лікарські обов'язки. Роздягніться, будь ласка, я вас огляну. І коли знайду, що розмова вам не зашкодить, ми, якщо не заперечуєте, поговоримо.

— Але ж я цілком здоровий!

Матіні взяв Генріха за руку і намацав пульс:

— Мені не подобається ваш вигляд. Ну, звичайно, пульс, як я і гадав, прискорений.

— Я сьогодні одержав дуже тяжку для мене звістку. Природна реакція організму…

— А це вже мені дозвольте судити, природна чи неприродна.

Як не заперечував Генріх, а Матіні його оглянув і лишився не дуже задоволений станом його нервової системи.

— Вам треба спочити, насамперед спочити.

— Ви знаєте, що за даних умов це цілком неможлива річ.

— Дурниці! За всіх умов людина може так організувати свій час, щоб знайти бодай годину, яку вона може присвятити собі, і тільки собі. А у вас тут такі чудові умови: розкішний парк, під боком річка. До речі, ви не рибалка? Тут водяться чудесні форелі! Рибальство дуже своєрідний спорт, який захоплює людину цілком. А коли додати до цього те, що рибалка весь час перебуває на свіжому повітрі, багато рухається, то маємо цілий комплекс, я б сказав, лікувального характеру. У мене є один пацієнт, майор Штенгель, так він мало не кожного дня підводиться вдосвіта і годину, а то й дві, бігає берегом річки, смикаючи форель.

— Ви мене зацікавили, синьйоре Матіні. Я виріс біля річки, і рибальство моя давня пристрасть. Але треба, мабуть, знати місця. Форель, я чув, любить вир.

— Ну, це легше легкого. Ходімте в парк, звідти видно, де звичайно рибалить Штенгель.

Генріх і Матіні вийшли в парк. Звідти, справді, добре було видно великий відрізок річки і ущелину, біля якої пінилася вода.

— Он там течія просто скажена, принаймні майор Штенгель найбільш уподобав те місце.

Нові знайомі сіли на видовблену в скелі невеличку лаву і замилувалися краєвидом. Щедро залита сонячним світлом долина, здавалося, спочивала між гір. Здаля сонним здавалося і містечко. Якось не вірилось, що зараз його вулицями сновигають озброєні люди, що в котромусь з цих мирних будинків складаються страшні плани, що не тихим спокоєм дихає все навколо, а загрозою. Мабуть, думка про це одночасно майнула в голові Генріха і Матіні, бо вони позирнули один на одного і сумно посміхнулися.

— Яким прекрасним могло б бути життя! — сказав лікар.

— Яким прекрасним воно буде, коли скінчиться війна, — поправив його Генріх.

— А ви гадаєте, що такий золотий вік людства колись настане? — запитав Матіні.

— Твердо в цьому переконаний!

Ще з годину просиділи Генріх і Матіні на скелі, бо обидва непомітно захопилися суперечкою про відповідальність кожної людини зокрема за дальшу долю світу. Матіні додержувався думки, що лише особисте вдосконалення кожного веде людство до порятунку, Генріх доводив потребу соціальних струсів і активного втручання в навколишнє життя. Незважаючи на відмінність поглядів, обидва знайшли спільну мову, бо принаймні події сьогоднішні оцінювали однаково.

— Шкода, що ми з вами не познайомились раніше, — сказав Матіні, прощаючись, — такі суперечки добра гімнастика для мозку, а то тут починаєш обростати мохом.

— Я теж шкодую, що так сталося, і картаю себе — треба було не чекати нагоди, а просто вам подзвонити. Єдине моє виправдання: я гадав, що ми зустрінемося у графа Рамоні.

— Без найприкрішої необхідності я до цього лігва не зайду.

— Лігва?

— Адже по-російському так називають місце, де живуть вовки?

— Ви не дуже високої думки про графа і його племінницю. Це чимсь викликано?

— Графа ненавидить все місцеве населення і, звичайно, не без причини: глас народу — це глас божий. Що ж до графині, то я не люблю розбещених жінок, особливо таких, яких треба розважати. А графиня просто полює на офіцерів, навіть на тих, яких вона вважає другосортними, оскільки вони не мають знатних титулів. Порядність людини тут визначається її знатним родом. Майор Штенгель, наприклад, — порядний, бо він, як і ви, — барон. Лютца вона позаочі називає класним вихователем, генерала Еверса солдафоном, мене, я певен, — костоправом. Але справа не лише в цьому. Мені огидно бувати тут тому, що я переконаний: граф — натхненник руху чорносорочечників у північній Італії, хоча він це й приховує.

Курт відвіз Матіні в містечко і повернувся звідти з вудочками та іншим рибальським знаряддям, яке за дорученням обер-лейтенанта купив у місцевих крамничках.

Ввечері прийшов Лютц. Ще раз вислухавши розповідь Генріха про розмову з Міллером, він довго ходив по кімнаті з кутка в куток, потім сів поруч Гольдрінга на диван і, охопивши його рукою за плече, повернув обличчям до себе.

— Слухай, Генріх, — сказав він, — перш ніж почати розмову про те, як бути з Міллером, я хотів би тебе запитати: хто я тобі, друг чи звичайний знайомий?

— Коли в усій німецькій армії є людина, з якою мені завжди приємно і хочеться розмовляти, так це гауптман Карл Лютц, якого я вважаю своїм щирим другом.

— Тоді, на правах друга, я хочу поновити ту розмову, яку ми з тобою не раз починали, але так і не скінчили.

— Я тебе уважно вислухаю і, якщо зможу, відповім.

— Бачиш, мене часто вражає твоя поведінка. Ти вихована, культурна і, мені здається, гуманна людина. Але інколи твої вчинки просто незрозумілі для мене. Ну, на якого диявола тобі потрібне приятелювання з Міллером і Кубісом? Навіщо тобі треба було ще в Сан-Ремі кілька днів гасати по горах, полюючи на якогось нещасного француза, що рятував собі життя? Навіщо ти, люблячи таку дівчину, як Моніка, заручився з дочкою Бертгольда? Зрозумій, я запитую не з простої цікавості, а це мене мучить, часом навіть гнітить…

Як дорого дав би Генріх за право на звичайну людську відвертість! Він вірив Лютцу, поважав його за добре серце, був переконаний у щирості його дружби. І проте він не міг навіть натякнути йому на те, що керує всіма його вчинками.

— Карл, ти задав мені стільки запитань, що я навіть розгубився. І от тепер, коли ти все зібрав докупи, я сам собі дивуюся. Очевидно, у мене є якась авантюристична жилка, яка спокушає мене гратися з вогнем. Може, це від молодості, а може, просто риса вдачі. Але, даю тобі слово, хочеш, — заприсягнуся: нічого безчесного я ще не зробив і, сподіваюся, ніколи не зроблю. Якщо ти мені віриш, то приймай мене таким, який я є. Можу ще додати, що мені було б дуже боляче втратити твою дружбу!

— Але як же ти тепер мислиш собі свої взаємини з Лорою Бертгольд? Подяка за вбивство!

— Клянуся тобі — моєю дружиною вона ніколи не буде! Вийшло, звісно, по-дурному: Бертгольд просто спіймав мене на гачок. Зопалу я вирішив було пручатися, коли зустрів Моніку, але потім вирішив, що до кінця війни краще залишити все так, як є. Він людина мстива і знайшов би причіпку, щоб мені віддячити! Але повторюю — дружиною моєю Лора ніколи не буде!

— Звичайно, тепер до кінця війни краще все залишити так, як воно склалося. Тут ти маєш рацію. І з мого серця спав один камінь, що на ньому лежав. Але лишився найважчий: що ти гадаєш зробити з Міллером? Попереджаю, коли ти його не вб'єш, то це зроблю я! І не за саму тільки Моніку, а й за ту вагітну жінку, яку він пристрелив, за всю невинну кров, що він пролив! Один час я хотів пустити собі кулю в лоба, а потім вирішив, що можна використати її краще.

— Лютц, невже ти думаєш, що я подарую йому смерть Моніки?

— Тоді зробимо це разом!

НОВІ ДРУЗІ, НОВІ ВОРОГИ

— Гершафтен! — звернувся Еверс до присутніх, коли Лютц доповів йому, що всі викликані на нараду з'явилися. — Вчора ввечері я прибув з штабу командування нашою групою

наказав зібрати вас, щоб познайомити з обстановкою, яка склалася тут, в Італії. Само собою зрозуміло: те, що ви дізнаєтесь від мене, повинно лишитися таємницею для солдатів, їхній обов'язок виконувати ваші вказівки, а не втручатися у великі справи. А ці справи такі, що примусили мене скликати вас. Ви знаєте, що з того часу, як війська фельдмаршала Роммеля залишили африканський материк, англо-американці почали виявляти активність. Вони захопили острів Пантеллерію між Африкою і Сіцілією. Вже тоді наше командування було здивоване поведінкою італійських військ. Пантеллерія — фортеця, укріплена за всіма правилами сучасної фортифікаційної науки. Можна було сподіватись, що вона витримає довгу облогу. А італійський гарнізон здався після першого бомбардування з повітря, хоч укріплення не були пошкоджені, а гарнізон втратив лише двох пораненими. Рух обурення пройшов по залу.

— За місяць після цього англо-американці атакували острів Сіцілію. А в той час, як наші невеликі частини, розташовані там, вели запеклі бої з силами 7-ї американської армії і 8-ї англійської, італійські війська поспішно відступили, примусивши і нас залишити острів, бо співвідношення сил, після їх відступу, різко змінилося на користь противника.

— І все ж, — продовжував Еверс, — не було ніяких підстав для побоювання, що англо-американські війська вдеруться в північну Італію через Мессінську протоку!

Несподівана звістка схвилювала присутніх. Генерал зробив невеличку паузу і продовжував:

— В районі Таранто-Бріндізі, в провінції Апулія, вони висадили великий повітряний десант. У цьому районі наших військ не було, а невеличкі італійські гарнізони, дезорганізовані наказом Бадольйо про капітуляцію, не зробили найменшого опору і склали зброю. 8-ма англійська армія через Мессінську протоку вдерлася в Калабрію, а 5-та американська армія висадилася в затоці Салерно. Зараз обидві армії — англійська і американська — з'єдналися і відрізали південь Італії. Їхні вперті намагання просунутися на північ стримують наші шість дивізій. На ту частину італійської армії, яка не скорилася чи не встигла скоритися наказові Бадольйо, надії нема. Отже, весь тягар війни на італійській території падає на наші плечі. Фюрер наказав будь-що затримати просування англо-американських військ і не пустити їх на північ далі укріпленої лінії в басейні рік Гарнльяно і Сангро, що перетинає територію Італії за сто двадцять кілометрів південніше Рима.

Генерал підійшов до карти і показав цю укріплену лінію.

— Наших військ в Італії не так багато, та й використати їх цілком на фронтах ми не можемо, бо частину треба тримати в резерві, на той випадок, якщо англо-американці спробують висадити десант на Атлантичному узбережжі. А за даними нашої розвідки, англо-американці готують велику операцію саме там. Зараз в Англію стягують війська і багато техніки. В серпні в місті Квебеку відбулася нарада керівників урядів Англії і Америки, на якій вирішено провести інвазію у Францію. Цю операцію вони назвали «Оверлорд». Уже призначено головнокомандуючого — американського генерала Ейзенхауера. Для здійснення цієї операції вони вирішили використати і свої дивізії, які були в Африці. Але тепер вони почали війну на території Італії. Для нас це має те позитивне значення, що, відкривши фронт в Італії, англо-американці не зможуть швидко відкрити Другий фронт у Франції. Без своїх африканських армій, які зараз зв'язані операціями тут, у них не вистачить сил для здійснення операції «Оверлорд».

Англо-американці використовують сприятливу для них обстановку — те, що наші основні сили прикуто до Східного фронту, де зараз точаться запеклі бої. Як відомо, наш наступ в районі так званої Орловсько-Курської дуги, на жаль, не мав успіху. Наше верховне командування вирішило піти на дальше скорочення Східного фронту, щоб накопичити резерви для майбутнього могутнього удару, розрахованого на остаточний розгром ворога. Згідно наказу командування наші війська відійшли тепер на правий берег Дніпра, створили там міцний пояс оборони і готуються до великого наступу на весну наступного року. Перейти цю природну водну перепону — Дніпро — і вибити наші війська з наддніпрянських укріплень більшовики не зможуть.

Користуючись тим, що наша авіація прикута до Східного фронту, англо-американські варвари розпочали жорстоке бомбардування території фатерланду з повітря. Вони сподіваються приголомшити нас цим, але не врахували, що їхні злочинні дії тільки викличуть більше люті у наших солдатів, збільшать їх волю до відплати і перемоги. А вона буде — фюрер заявив, що Німеччина кує зараз нову грізну зброю, яка дозволить нам вщент розгромити всіх наших ворогів.

На нас з вами теж покладено великі завдання. Скажу конкретніше: саме зараз ми мусимо здійснити один захід, і здійснити швидко і рішуче. Командуючий нашими військами в Італії фельдмаршал Кессельрінг наказав в триденний строк обеззброїти всю італійську армію. Згодом з неї будуть створені з'єднання добровольців, а більш хитких відправлять як полонених до таборів і на наші заводи. Для здійснення цього заходу кожна дивізія одержала певний район. Нам виділено оцей, — Еверс показав на карті. — Всі італійські гарнізони, розташовані тут, ми повинні обеззброїти і взяти під охорону.

Еверс опустився в крісло і, вже сидячи, докінчив:

— От і все. Тепер, гершафтен, розходьтеся і спокійно виконуйте ваші обов'язки. Тут прошу залишитися командирів полків і начальників штабів, оберста Кунста і вас, гер Лютц.

Генріх вийшов з наради радісно збуджений — схоже було на те, що корабель починає палати з усіх боків. Цікаво, як сприйме звістку про капітуляцію Матіні? Адже події, що розгортаються в Італії, безпосередньо стосуються і його. Треба зайти в госпіталь…

Але в госпіталі повідомили, що головлікар з півгодини тому кудись виїхав.

Сподіваючись, що він знайде Матіні у себе вдома, Генріх поспішив до замку. На такий візит він міг цілком розраховувати, бо між ним і Матіні за місяць їхнього знайомства встановилися дружні взаємини, і його новий приятель часом приходив без попередження, іноді просто для того, щоб виспатися: головлікар жив при госпіталі і його часто будили вночі.

Цією щирою невимушеністю в поводженні Матіні найбільше подобався Генріху. З ним не треба було додержуватись правил етикету, розважати розмовами, коли хотілося спочити і помовчати. І вони справді інколи цілий вечір просиджували мовчки, — один з книгою в руці на дивані, другий біля письмового стола, пишучи листи чи переглядаючи газети. Зате іншого разу вони так захоплювались розмовою чи суперечкою, що час спливав зовсім непомітно, і обидва згадували про сон вже тоді, коли у вікнах починало сіріти.

У ті вечори, коли до них приєднувався Лютц, суперечки ставали особливо гострими, бо всі троє, однаково ненавидячи війну, зовсім по-іншому дивилися на причини, що її породжують, і на майбутнє людства. Чесний, але інертний Лютц, боляче переживаючи події, сприймав їх з покорою приреченої людини, бо не вірив у можливість будь-якої боротьби з лихом, породженим, як він твердив, самою природою людей. Більш схильний до філософських узагальнень Матіні зважав на вплив соціальних систем на історичний розвиток людства, проте не сподівався на якісь істотні зміни в найближчому майбутньому, бо прогрес він розумів як повільну і дуже поступову еволюцію. Генріх, не наважуючись цілком відверто висловлювати свої думки, все ж силкувався довести обом всю помилковість їхніх поглядів.

Матіні, як і сподівався Генріх, був у нього — він лежав на дивані і солодко спав.

— Мартін, чуєш, Мартін, — тихенько покликав Генріх. Йому і шкода було будити свого гостя, і не терпілося повідомити важливу новину. — Підводься негайно, бо обіллю водою!

Матіні схопився на ноги і розсміявся:

— Я чув, як ти зайшов, але ліньки було навіть очі розплющити — видався дуже важкий день.

— Я б не будив тебе, коли б не така виняткова подія, як капітуляція Італії.

— Що?

Генріх докладно переказав те, про що розповідав Еверс на нараді. В міру того, як він говорив, обличчя Матіні світлішало, радісна посмішка ширшала.

— А тепер приготуйся вислухати неприємне: є наказ протягом трьох днів обеззброїти всю італійську армію, — закінчив Генріх.

Матіні зблід.

— Ти гадаєш, що ці події якось можуть торкнутися і тебе?

— Мене можуть демобілізувати, і хоч я не від того, але приготуватися однаково слід. Доведеться йти.

— Візьми мою машину. Курт, відвезеш синьйора Матіні в госпіталь! — гукнув Генріх, прочинивши двері кабінету.

— Був би дуже радий, коли б ти дозволив мені поїхати ще в одне місце, це кілометрів за п'ять від Кастель ла Фонте.

— їдь хоч і за десять. Мені машина сьогодні не потрібна. Якщо швидко впораєшся, повертайся сюди, тільки мене, коли я спатиму, не буди. Завтра, мабуть, буде дуже клопіткий день.

— Навряд щоб я впорався сьогодні швидко!

Телефонний дзвінок розбудив Генріха вдосвіта.

— Негайно до «ігумена»! — почувся голос Лютца.

Вчора з наказу штабу корпусу були змінені позивні всіх офіцерів штабу, і віднині генерал звався «ігуменом».

— У чому справа? — запитав Генріх Лютца, коли за чверть години прибув до штабу.

— Зажди! — чомусь пошепки відповів той і швидко пішов до кабінету генерала.

Пробув він там досить довго. З кабінету долинали телефонні дзвінки, голосні, навіть сердиті вигуки генерала.

— Гер Гольдрінг! — висунувшись з дверей, гукнув, нарешті, Лютц.

У кабінеті, крім генерала і його ад'ютанта, був також начальник штабу Кунст.

— Гер фон Гольдрінг, беріть двох автоматників і їдьте мерщій до Палермо, дізнайтесь, як там у них. Звідти заїдьте до Шатель-Дельфіно. Накажіть негайно налагодити зв'язок з дивізією.

— Пробачте, гер генерал, а про віщо саме я повинен дізнатися?

— Як про віщо? Хіба ви нічого не знаєте?

— Я не встиг поінформувати фон Гольдрінга, — кинув Лютц.

За своєю звичкою, відрубуючи одну фразу від другої, начальник штабу пояснив:

— Коротко справа стоїть так: про роззброєння стало відомо італійським частинам; деякі з них повстали; частина втекла в гори; зв'язок з полками перервано; маємо відомості, що в окремих місцях між нашими частинами і італійцями точаться бої. Зрозуміло?

— Яволь! Дозвольте виконувати?

— Не гаючи часу!

Просто від штабу Генріх з двома автоматниками і з Куртом біля руля помчав на Палермо. За півгодини він уже був у штабі полку.

— Передайте генералові, що італійців обеззброєно по всіх залогах, крім двох рот, які встигли піти в горн. Бою не було — лише невеличка перестрілка. Втрат з нашого боку нема. Зв'язок сьогодні буде налагоджено, — сповістив командир полку, оберст Функ.

Генріх помчав далі.

Під'їжджаючи до Шатель-Дельфіно, він почув стрілянину і наказав зупинити машину. Ясно долинули автоматні і кулеметні черги.

— Їхати повільно. Автоматники, приготуйсь!

Коли вже під'їздили до Шатель-Дельфіно, з міста вискочив мотоцикліст.

Генріх подав йому знак зупинитися.

— Що за стрілянина? — запитав він.

— Оточені в казармах італійські солдати відкрили вогонь по наших!

Машина рушила далі. Стрілянина не вщухала. Німецькі солдати ходили по вулицях при повному озброєнні, цивільного населення не було видно.

У штабі полку Генріху пояснили, що вчора ввечері частина італійських солдатів — приблизно два взводи — втекла. Не повіривши чуткам про роззброєння, більшість солдатів залишилася в казармах. Та коли сьогодні вранці казарми оточили, італійці відкрили вогонь. Зараз до них послано парламентерів для переговорів. Якщо переговори не дадуть наслідків, доведеться вдатися до більш рішучих заходів, щоб до вечора обеззброїти всіх.

Доповівши про все це генералові, Генріх запитав у Лютца, як проходить обеззброєння по решті районів.

— Більш-менш нормально. Але виходить, що в гори, тобто до партизанів, втекло більше батальйону. А це вже сила, з якою не можна не рахуватися.

— Особливо, коли зважити, що й до цього партизанів у горах було чимало, — додав Генріх.

Хоч була неділя, але, зважаючи на напружену обстановку в районі розташування дивізії, Еверс наказав усім офіцерам працювати на своїх місцях. Це трохи псувало плани Генріха. Напередодні він умовився з своїм новим знайомим, бароном Штенгелем, поїхати до водоспаду, де, за чутками, форелі просто самі стрибали в руки, а тепер поїздку доведеться відкласти і порибалити годину-дві на старому місці — біля графського парку.

Коли Генріх спустився до виру біля ущелини, Штенгель уже був там.

— А-а, нарешті, а я гадав, що ви сьогодні вже не прийдете! — привітався він, не подаючи руки, бо в цей час саме намотував вудочку. — Що, поїдемо?

— На жаль, ні. Сьогодні ми, з ласки генерала, працюємо, — відповів Генріх пошепки, як і годиться досвідченому рибалці, що боїться злякати рибу.

— Через цих клятих макаронщиків! Ще й досі не роззброїли?

— Трохи втихомирилися, але обстановка все ж неспокійна. Рівно о десятій я мушу бути в штабі.

— Тоді не гайте часу — я й так вас випередив. Он погляньте, які красуні!

— О, мені однаково з вами не зрівнятися!

Штенгель був справді майстром ловити форель і пишався цим. Коли місяць тому Генріх вперше з'явився на березі річки з вудочкою, майор зустрів його не дуже привітно. Але молодий обер-лейтенант з таким щирим захопленням дивувався його майстерності, а сам був такий безпорадний, що Штенгелю схотілося похизуватися. Із зверхністю досвідченого спортсмена перед новаком він пояснив обер-лейтенантові, що форель дуже обережна риба і тому не так легко потрапляє на вудочку, що ловлять її на мушку і тільки нахлистом, сховавшись десь за кущем чи скелею, щоб риба не побачила рибалки, що форель не тільки сильна, а й дуже хитра риба.

Генріх з цікавістю і поштивістю вислухав ці настанови, попросив дозволу придивитися, як вправляється з вудочкою майор, і взагалі цілком здався на його досвід і авторитет.

За тиждень Генріх опанував усі премудрості лову і відтоді ж став чи не запальнішим рибалкою, ніж сам Штенгель.

Спільна пристрасть зблизила майора і обер-лейтенанта. Тим більше, що різницю в чинах урівнювало однакове аристократичне походження обох, родинні зв'язки фон Гольдрінга з такою впливовою при штаб-квартирі людиною, як Бертгольд.

Спочатку розмови між новими знайомими точилися тільки навколо рибальських тем. Але чим далі, коло їх поширювалося, хоч обидва були обережні в своїх висловлюваннях і не дуже відверті. Дізнавшись, що Штенгель довгий час працював у розвідці, — він вступив до військ СС після втечі з Англії, де його мало не викрили, за рік до війни, — Генріх почав особливо пильно стежити за кожним своїм словом і жестом. Та й майор Штенгель здебільшого обминав гострі питання — довголітня служба розвідника привчила його до стриманості, а практика показала, що офіціальна точка зору — завжди найправильніша, особливо з людьми, що мають стосунки з тими, хто стоїть при владі.

Незважаючи на таку настороженість, майор все приязніше ставився до Генріха. Він навіть двічі протягом місяця побував у нього в гостях. Правда, при цьому він чомусь уникав зустрічей з Марією-Луїзою, не любив навіть говорити про неї. До себе Штенгель Генріха не запрошував, пославшися на свою сугубо холостяцьку незатишну обстановку.

Сьогодні Штенгель теж почав нарікати, що вдома у нього нема жодного порядку — от привезе форель, а денщик навіть не зможе доладно її засмажити.

— До речі, як з рецептом маринування? — запитав Штенгель, згадавши, що Генріх колись похвалився йому, що їв у Сан-Ремі чудову мариновану форель і пообіцяв здобути рецепт цієї райської, як він говорив, страви.

— Я написав господині готелю, яка мене нею частувала, але відповіді не одержав. Та й боюся, що рецепт цей вам не стане в пригоді. Однаково ваш Вольф зіпсує і рибу й маринад!

— А я домовився з одним нашим інженером, у нього вдома розуміються на приготуванні рибних страв.

У кущах хруснула гілочка, почулися чиїсь легкі кроки. Обидва озирнулися і побачили, що до берега підходить покоївка з замку.

— Доброго лову! — сказала вона, замість привітання. — Графиня наказала передати вам, синьйоре, ось це.

Покоївка простягнула Штенгелю маленького конверта з гербом. Майор поклав його до кишені, не читаючи.

— У вас велика витримка, бароне, — пожартував Генріх, коли покоївка пішла, — одержати листа від такої жінки, як Марія-Луїза, і навіть не прочитати його відразу, а спокійнісінько ловити рибу… Ой, клює!.. Вудка! Вудка!

Майор на мить звів на Генріха очі, продовжуючи механічно намотувати волосінь, і в цей час здоровенна форель смикнула її, намагаючись виплюнути гачок, потім рвучко рвонулася і пішла на дно. Втративши настороженість і готовність негайно реагувати на поведінку риби, Штенгель незчувся, як вудлище вислизнуло у нього з рук і попливло по річці.

Хто хоч раз в житті сидів на березі з вудкою в руках, чекаючи тієї миті, коли риба клюне, той зрозуміє, чому Штенгель стрімголов кинувся до води, не думаючи ні про що, крім здобичі, що тікала, і вудлища.

Форель любить бурхливі гірські ріки, де вирує вода, де водоспади женуть течію з неймовірною швидкістю. Уподобане Штенгелем і Генріхом місце тим і було зручне, що нагромадження каміння біля ущелини і в самій річці звужувало прохід для води, і вона, пінячись, перекочуючись через підводні валуни, закручуючись у водовороти, мчала особливо швидко.

Коли б Штенгель обережно увійшов у воду, можливо, нічого б і не трапилось. Але він, поспішаючи врятувати вудлище, просто стрибнув у річку і відразу заточився, послизнувшись на оброслому мохом мокрому валуні. Він хотів збалансувати, простягнув руку, щоб вхопитися за інший, трохи вищий валун, що стримів з води, та, похитнувшись, промахнувся, вдарився об камінь головою і упав у річку. Швидка течія підхопила непритомне тіло і перекинула його через один камінь, другий…

Генріх пробіг берегом за течією кілька кроків і, вибравши зручне місце, кинувся в воду назустріч тілу Штенгеля, що неслося на нього, немов важка велика колода. Сам ледве втримавшись на ногах, він підхопив майора під пахви і, змагаючись з течією, потяг його до берега.

Штучне дихання поновило нормальну діяльність серця, але не повернуло майора до свідомості, і Генріх вже хотів іти до замку по допомогу, як побачив покоївку, що швидко збігала стежкою вниз, а за нею Курта. Виявляється, дівчина з верхньої тераси парку, куди вона вже встигла зійти, побачила нещастя і, гукнувши Курта, побігла назад до річки.

Втрьох вони обережно перенесли Штенгеля на нижню терасу парку, а вже звідти на саморобних, зроблених з ковдр, ношах до кімнати Генріха. Майор не приходив до пам'яті, — не чув, як його роздягали, вкладали в ліжко, як оглядав його Матіні, якого Генріх негайно викликав телефоном.

— Можливий струс мозку! — констатував Матіні і попередив: — Найменший рух може йому зараз пошкодити, і тому про те, щоб перевезти потерпілого до госпіталю, нема чого й говорити.

Подзвонивши Лютцу в штаб і розповівши йому про пригоду, Генріх просив повідомити генерала про те, що затримається біля хворого, поки налагодить за ним догляд.

Опритомнів Штенгель лише годині об одинадцятій. Розплющивши очі, він байдужим поглядом окинув кімнату, ще не розуміючи гаразд, де він і що з ним сталося, чому біля його ліжка схилилися Матіні і Гольдрінг. Та поволі погляд його почав світлішати, на обличчі у нього майнула тінь тривоги.

— Де мій мундир? — спитав він занепокоєно і спробував підвестися.

— Лежіть, лежіть спокійно, — спинив його Матіні.

— Мундир ваш сушиться біля каміна, — заспокоїв Генріх.

— А документи, документи де? — скоромовкою запитав Штенгель, ще більше нервуючи.

— Документи лежать біля вас на столику. Не турбуйтеся, усе ціле, ніхто нічого не чіпав.

— Покладіть мені під подушку! — ледве повертаючи язиком від слабості, встиг сказати Штенгель і знов знепритомнів.

Генріх охоче виконав прохання майора. Адже ці документи вже його не цікавили. По суті серед них нічого особливого й не було. Якщо не рахувати невинного на перший погляд папірця — копії наказу, в якому майору Штенгелю висловлювалася подяка за розробку нових заходів по охороні вже готової продукції — радіоапаратури — під час перевезень її за межі заводу.

— Гер обер-лейтенант, а що робити з фореллю, може, почистити і посмажити? — запитав Курт, коли Генріх вийшов до другої кімнати.

— Ні, випусти її назад у річку! — чомусь весело розсміявся обер-лейтенант. Помітивши здивований погляд Курта, він підморгнув йому.

— Може, ця форель зачарована, як ота золота рибка в казці, що вірно послужила рибалці, який її випустив у море! — додав він.

ГЕНРІХ СТАЄ ДИПЛОМАТОМ

«Любий друже! Ви питаєте, яких заходів я вжив, щоб поправити своє здоров'я, і чи знайшов я тут добрих лікарів? Дуже вдячний Вам за увагу, яку я розцінюю, як вияв щирих, дружніх почуттів. На жаль, не можу потішити Вас доброю звісткою: почуваю себе зле. А найгірше те, що не маю зараз ані часу, ані змоги подбати про себе, бо…»

Генерал спинився, ще раз перечитав написане і з роздратуванням захлопнув бювар. Ні, він не може сьогодні відповісти Гундеру! І не тільки через те, що не має чого відповісти, а й тому, що всі його думки зараз лежать в зовсім іншому плані. Щоденні турботи і неприємності навалилися на генерала горою!

Вони впали на нього, як лавина, що посунула з гір. І, як лавина, зародилися з однієї маленької грудочки, яка, покотившися вниз, по дорозі обростала все новим і новим шаром снігу, аж поки не перетворилася на велетенську сніжну гору, на грізну небезпеку.

Цією маленькою грудочкою для німецького командування став наказ про обеззброєння італійських військ. Рушивши з місця, ця грудочка відразу обросла шаром ускладнень і неприємностей. Почалося з того, що не всі італійські частини покірно скорилися наказові: одні лишилися на місцях, але відмовилися скласти зброю, і їх довелося оточити в казармах і обеззброїти силоміць; інші просто втекли в гори до партизанів — і таких втікачів в районі розташування дивізії було не так-то вже й мало, щось близько батальйону.

Розуміючи всю небезпечність становища, генерал Еверс діяв на своїй дільниці рішуче і оперативно: після обеззброєння він не випустив італійців з казарм, а наказав охороняти їх ще пильніше, аж поки не скінчиться вербовка добровольців для формування нових італійських частин, відданих спільній справі. Здавалося б, захід розумний. Але і він призвів до несподіваних ускладнень. Побачивши кулемети, звернені дулами на казарми, де, мов арештантів, тримали італійських солдатів і офіцерів, місцеве населення обурилося і в ряді випадків вдалося навіть до спроб силою звільнити своїх співвітчизників. Ці спроби, правда, зазнали невдачі, але вони могли повторитися; на допомогу населенню рано чи пізно, а обов'язково прийдуть партизани, і тоді…

Відпивши ковток міцного, вже прохололого чаю, генерал Еверс поморщився і з силою натиснув на кнопку електричного дзвоника.

— Гарячого, міцного, з лимоном! — наказав він денщику і, підвівшися з місця, пройшовся по кімнаті.

Ось знову затерпли ноги і під грудьми тисне. Не повелося йому в Кастель ла Фонте! Саме тепер, коли він мусить бути в формі, сили почали швидко підупадати, з'явилася оця слабість у ногах і страшенна дражливість. Може, він зловживає міцним чаєм? Треба порадитися з лікарем. Цей Матіні, кажуть, добре розуміється і на нервових хворобах. Але все це потім. Ніякі ліки, ніякий режим йому не допоможе, поки він не покінчить з вербовкою добровольців і не доможеться, щоб у районі розташування його дивізії встановився відносний спокій.

Йому треба сформувати дві таких дивізії добровольців: «Монте-Роза» и «Гранд-Парадіссо». Але поки є тільки ці бучні назви, а солдатів, як не прикро це визнати, нема. А за даних умов навіть такі погані вояки, як італійці, дуже б здалися. Бо все помітнішою стає нестача людських резервів для поповнення знекровлених армій.

Так, солдатів фатерландові явно не вистачає! Досить глянути на поповнення, що прийшло нещодавно до Міллера. Раніше до військ СС брали лише тих, хто був не нижче як сто сімдесят два сантиметри на зріст, а тепер прибули якісь карлики — сто шістдесят п'ять сантиметрів. Це вже межа, далі якої нікуди котитися. Та хіба тільки зріст? А вік? Нові й нові мобілізації все більше вливають до армії жовторотих хлоп'ят, яких і юнаками не можна назвати, або підстаркуватих білобілетників, що часто-густо мають вже онуків, не те що дітей. Спробуй повоюй з такими солдатами, коли всі їхні думки вдома, біля тих, кого вони залишили. Тут уже не діють належні перед атакою порції шнапсу, які кидали раніше людей під кулеметний вогонь. Нашвидку проковтнувши свою порцію, такий солдат починає молитися богові і хреститися, перш ніж висунути голову з окопу.

А тим часом гігантський Східний фронт перемелює все нові й нові дивізії військ, вимагає все нового поповнення!

Генерал Еверс тяжко зітхнув. Він почуває і свою відповідальність за те, що німецькі частини, такі потрібні на фронті, доводиться використовувати для підтримки ладу в тилу і охорони розташованих тут воєнних об'єктів. Для цієї мети можна було б використати оті дивізії італійських добровольців, сформувати які йому доручили.

«Монте-Роза», «Гранд-Парадіссо»… Ці милозвучні слова переслідують Еверса, мов дзижчання настирливої мухи, навіть тоді, коли він силкується думати про щось інше, ніж вербовка добровольців. А сьогодні вони дратують його особливо. Перед тим, як генерал виходив з штабу, Лютц вручив йому чергове зведення про хід вербування добровольців протягом дня і при цьому так скривився, що Еверс зрозумів — зламу нема.

Згадавши, що він так і не поглянув на ці зведення, генерал знов підійшов до стола і розкрив свій портфель. Так, змін немає. Навіть невеличкий спад. Вчора завербувалося 150 чоловік, а сьогодні 120. Особливо погано на дільниці, де розташовано сто сімнадцятий полк оберста Функа.

Цей Функ просто бовдурі Жодної уяви про дипломатію. Для нього всі, хто не мають права називатися арійцями, люди другого сорту, з якими треба розмовляти тільки мовою наказів. Він вважає нижчим за свою гідність вдаватися до умовлянь, пропаганди. І ось наслідки — жоден з італійських солдатів на його дільниці, незважаючи на весь тиск, не подав рапорту про своє бажання знову взяти зброю до рук і воювати на стороні німців. Ні, цей грубий солдафон непридатний для такої тонкої дипломатичної справи! Єдина надія тепер на графа Районі, якого Еверсу порекомендували використати як людину впливову, розумну і хитру, до того ж непоганого промовця. Сьогодні ж, зараз треба поїхати до Районі!

Граф Районі прийняв генерала Еверса дуже привітно, але на його пропозицію погодився не відразу.

— Не буду від вас критися, — сказав він Еверсу, — я волів би себе не виставляти на передній план як політичного діяча і, признаюся вам щиро, рискувати не лише своїм добробутом, а й життям. Досі мені щастило залишатися в тіні і впливати на події здалеку…

— Пробачте, граф, але вже одно те, що вас охороняють чорносорочечники…

— Відкрило, так би мовити, забрало, за яким я ховав досі своє обличчя? Це ви хочете сказати?

— Ви вгадали мою думку

— Але згодьтеся, немічний старий і самотня жінка могли вдатися до послуг чорносорочечників як до звичайних охоронців, незалежно від того, до якої партії вони належать, просто як до озброєної сили!

— Дуже наївне пояснення, граф, особливо для гарібальдійців, які являють тут таку силу. Ви могли б переконати мене, але не їх.

— Ці гарібальдійці! — Голова графа хитнулася на тонкій шиї, і зморшки на обличчі засмикались з такою швидкістю, що неможливо було відразу збагнути, сердиться граф чи сміється, тим більше, що очі, як і завжди, дивилися байдуже, спокійно. — Хами, які захотіли стати господарями!

— Отже, ви бачите, що інертним лишатися не можна, — вів свою лінію генерал. — Тут уже не звичайна зненависть до нас як носіїв ворожої їм ідеї, а й прагнення якихось соціальних перетворень… І тепер, коли генерал Бадольйо… коли італійська армія…

— Мерзенний зрадник! Граючись вогнем, він підпалив власну домівку! Але цей вогонь зжере і його!

— Тільки його? А не всіх нас, якщо не вжити заходів?

Розмова між графом і Еверсом затягнулася допізна, але генерал поїхав з замку заспокоєний: Районі погодився об'їздити всі італійські частини і виступити перед ними з патріотичним закликом — в ім'я Італії не припиняти боротьби з ворогом.

І вже другого дня вранці старий граф виїхав на найбільш небезпечну дільницю — район розташування 117-го полку оберста Функа.

Перший виступ Районі пройшов не без успіху. Навіть маленький, вузькогрудий, з гострим пташиним обличчям оберст Функ мусив признатися самому собі, що він досі недооцінював сили пропаганди.

Граф почав свою промову дуже просто: послався на своє каліцтво і попросив пробачення у присутніх за те, що говорити буде сидячи, можливо, надто тихо для такої великої аудиторії — адже він людина стара і квола, не звикла до прилюдних виступів. Його спонукали підвестися з ложа страждання лише палка любов до батьківщини і свідомість свого обов'язку перед ними, своїми земляками і співвітчизниками, які — не з злої волі, а через свою необізнаність! — стали на хибний шлях.

Та в міру того, як граф говорив, його старечий тремтячий голос міцнішав, слова починали звучати все пристрасніше, навіть похила постать графа виструнчилась у кріслі, немов її оживила, збудила для борні за долю Італії і за долю всіх присутніх якась могутня сила. І не так аргументація графа, як оцей його зовнішній вигляд справив найбільше враження на вчорашніх італійських солдатів. Нестерпним соромом обпекла багатьох з них думка, що їх, молодих і здорових, мусить закликати до боротьби за батьківщину оцей старий з паралізованими ногами.

Після промови графа справа з вербуванням добровольців у частині, перед якою він виступив, пішла значно краще.

Виступи Районі з незмінним успіхом тривали три дні. А на четвертий сталося несподіване: серед італійських солдатів, як і раніше замкнених у казармах, поширилися листівки, що висміювали і самого графа, і його легковірних слухачів. Граф змальовувався в них як старий лис, що намагається під пишною словесною мішурою приховати свою фашистську суть. А на доказ наводився список пожертвувань графа на утримання фашистської партії. Листівка закінчувалася дотепним віршиком про те, як тепер граф Рамоні шукає дурників, які б наклали життям за його землі і замки.

Свою промову цього дня граф почав, як звичайно, в інтимному тоні батька, що повчав своїх дітей. Але закінчити йому не довелося. Хтось затяг пісеньку, надруковану в листівці, і відразу її підхопили всі солдати. Старий граф спочатку розгубився, потім, вслухавшись у слова, розлютився, а під кінець просто злякався і мусив утекти під захист Функа — подія відбулася на його дільниці, в одній з казарм, розташованій на околицях Палермо.

Функ був обурений і розлючений не менш самого Рамоні. В підлеглому йому районі хтось сміє друкувати листівки!

За півгодини в казармі, оточеній посиленим нарядом німецьких солдатів, почався поголовний трус. Було знайдено п'ятдесят листівок з текстом згаданої пісеньки і кілька листівок ще крамольнішого змісту — гарібальдійці закликали італійських солдатів і офіцерів не піддаватися на агітацію і тікати в гори. Всі спроби дізнатися, хто приніс ці листівки, де вони друкувалися, наслідків не дали.

— Хтось підкинув уночі, а хто — не бачили! — чулася одна і та ж відповідь.

Лють Функа мусила знайти вихід. Взявши кількох заложників з офіцерів і солдатів неблагонадійної італійської частини, він наказав заарештувати кілька десятків чоловік і серед місцевого населення. А ввечері було вивішено наказ, в якому жителі району попереджалися: в разі вияву якоїсь непокори чи повторення випадку, подібного тому, що стався в казармі, заложники будуть розстріляні.

Суворість покарання перевершувала все, на що можна було чекати, навіть знаючи жорстокість Функа. Вона вразила не тільки жителів Палермо, а й самого генерала Еверса. Він наказав оберсту Функу негайно прибути до штабу дивізії в Кастель ла Фонте.

Еверс не належав до м'якосердих людей. Такі заходи, як взяття заложників і навіть їх покарання за гріхи інших, він вважав справою звичайною, цілком припустимою на війні, де тактичні міркування командування мають обумовлювати і виправдувати все. Але за даної ситуації дії Функа йому здалися передчасними, здатними тільки погіршити, а не поліпшити справу вербування добровольців. Ось чому він довго і терпляче пояснював оберсту необхідність зменшити кількість заложників, не вдаватися без серйозної потреби до крайніх заходів і, загалом, хоча б у дні вербування, не демонструвати перед італійцями своєї зневаги до них як до людей неарійської раси.

Була вже пізня година, коли Роберт Функ залишив кабінет генерала Еверса. Повертатися до Палермо вночі він не рискнув, і через це з радістю прийняв запрошення графа Районі переночувати у нього.

Після невдалого виступу в Палермо граф Районі припинив свою пропагандистську діяльність, збільшив охорону біля замку. І однаково він не почував себе в безпеці. Кожен шерех вночі примушував його прокидатися і з жахом чекати нападу партизанів. Особливо після того, як він у себе на письмовому столі, після повернення, знайшов горезвісну листівку з пісенькою. Хтось проніс її до замку, проминувши охорону. А може, і серед самих охоронців є зрадник? Правда, барон фон Гольдрінг добре проінструктував чорносорочечників, але перевірити їх складу він не міг. Доведеться, мабуть, вдатися до послуг начальника служби СД. Хай усіх допитає особисто — не могла ж та листівка звалитися з неба! І як це він не надумав раніше звернутися до Міллера! Поки в замку лежить хворий барон Штенгель, дуже зручно порушити питання про посилення охорони за рахунок солдатів-есесівців. Виключно з міркувань безпеки майора Штенгеля. Тим більше, що останнім часом і фон Гольдрінг мало коли буває вдома. Він здебільшого залишається ночувати на штуцпунктах чи в гарнізонах. Ось і сьогодні не приїхав, певне, його генерал знов кудись відрядив. Ще добре, що нагодився цей Функ! А може, ще встигне повернутися і Гольдрінг?

Але Генріх повернувся до Кастель ла Фонте лише наступного ранку. Він заїхав просто в штаб, щоб доповісти генералові про стан на місцях, і лише опівдні вибрався додому, захопивши з собою Лютца, якому Еверс доручив офіціально, від його імені, перепроситися перед графом Районі за ті неприємності, які зазнав, і умовити його виступити в іншому районі.

— Не жени машину, Курт! — попросив Лютц, коли вони від'їхали від штабу. — Я хоч трохи подихаю свіжим повітрям.

— А може, хочеш, трохи пройтися? — запропонував йому Генріх.

— Ні, я краще на зворотному шляху піду пішки. Ти ж, мабуть, цієї ночі не лягав — зовсім сонний.

Прихилившись головою до спинки сидіння, Генріх, справді, куняв, не в силі подолати дрімоту. Не бажаючи його турбувати, Лютц сидів мовчки, з задоволенням підставляючи обличчя під струмінь свіжого повітря, що вливалося через опущене вікно машини. Шкода, що ось уже і замок. А предки графа Рамоні вибрали для нього мальовниче місце! І дуже зручне з стратегічних міркувань. Справжня маленька фортеця. Похмурі башти, завжди щільно зачинені ворота…

Ковзнувши поглядом по знайомих контурах замку, Лютц раптом увесь подався вперед. Що це таке? Чому ворота сьогодні відчинені?

— Жени щодуху, а біля воріт зупинись! — наказав Лютц Курту.

Курт переключив швидкість, машина рвонула вперед. Від несподіваного поштовху Генріх прокинувся і, солодко потягаючись, почав було картати Курта за необережну їзду. Та раптом очі його розширилися, сон зняло, мов рукою: біля розчинених воріт не було звичайної охорони!

— Приготувати зброю! — наказав Генріх і дав Курту знак, щоб він їхав обережніше.

Машина поволі під'їхала до головного входу. Парадні двері теж були відчинені навстіж, а на підлозі у вестибюлі лежала непорушна постать одного з чорносорочечників. Не зупиняючись біля нього, всі троє кинулися в покої графа. Вони були порожні. З ліжка звішувалися зім'яті простирадла, на підлозі валялася ковдра.

На половині Марії-Луїзи зовні все було в порядку, але і тут жодної живої душі Генріх з Лютцом не знайшли.

Гер обер-лейтенант! — долинув схвильований голос Курта з коридора, що відокремлював покої графині від кімнат, в яких оселився Гольдрінг.

Курт щойно вибіг з кабінету Генріха і стояв посеред коридора блідий і вкрай переляканий.

— Та-ам, та-ам, — белькотів він, мов заїка, тремтячими губами.

Не чекаючи на його пояснення, Генріх і Лютц вбігли в кабінет і, побачивши, що тут нікого нема, попрямували до спальні. На ліжкові, яке займав хворий Штенгель, лежала якась туго сповита простирадлами постать.

Гадаючи, що то Штенгель, Лютц не зовсім поштиво почав розмотувати простирадла і раптом здивовано скрикнув і мало не впустив голову напівнепритомної графині назад на подушку.

Пояснити, що сталося, Марія-Луїза не могла. За її словами, вона, як завжди, поклалася спати о дванадцятій у своїй опочивальні і відразу заснула. Вночі вона відчула задуху, але прокинутись не могла, а немов полетіла в якусь чорну безодню. Де Штенгель — і як сама вона опинилася тут, Марія-Луїза не знала, як її сповивали — не чула. Їй дуже погано і вона просить відкрити всі вікна — її переслідує якийсь солодкуватий запах, від якого і зараз робиться млосно…

Генріх мовчки вказав Лютцу на пов'язку, що лежала долі біля ліжка. Від неї ще йшов ледве чутний запах хлороформу.

Подзвонивши генералові і Міллеру, Генріх з Лютцом почали крок за кроком обшукувати замок. В підвалі, в льоху, вони знайшли покоївку і старого камердинера графа. Обоє тремтіли від холоду і пережитого страху і теж до пуття нічого не могли пояснити. Якісь люди підвели їх з постелей і привели сюди; що сталося з графом, Штенгелем і тим полковником, який лишився ночувати в замку, вони не знають; куди поділася охорона, сказати не можуть.

Міллер прибув негайно, схвильований, як ніколи. Його мало турбувала доля графа. Він врешті-решт спокійно пережив би і зникнення Функа. Але те, що разом з ними партизани захопили в полон і Штенгеля — начальника внутрішньої охорони такого секретного об'єкта перелякало його вкрай.

Мов хорт, бігав Міллер по покоях графа і графині, плазував по підлозі, крізь лупу оглядав ручки дверей і шпінгалети вікон, хоч і так було ясно, що партизани ввійшли з чорного ходу. Двері були незамкнені, а в коридорі біля них виразно виднілися сліди багатьох ніг.

Так, партизани пройшли з чорного ходу. Але хто його відкрив? Чому ніхто, навіть Штенгель, до кімнати якого двері були найближче, цього не почув? Адже при ньому була зброя і він міг зняти тривогу, ледве зачувши підозрілий шум. Чому, нарешті, не зняла тривоги охорона? А головне, куди поділися граф Районі, Функ, Штенгель?

Справа з'ясувалася лише згодом, та й то частково, коли Міллер почав оглядати кабінет графа. На його письмовому столі він знайшов друкованим шрифтом написану записку:

«Старого графа, полковника Функа, майора Штенгеля і всю охорону чорносорочечників взято як заложників. Ми не вдалися б до цього заходу, якби ви не затримали десятки невинних людей у Палермо. Якщо хоч один з заарештованих у Палермо буде страчений, ми повісимо всіх ваших заложників, навіть не вступаючи в переговори про обмін полоненими. Командир загону імені великого Гарібальді (далі стояв нерозбірливий підпис)».

Напад гарібальдійців на замок буквально приголомшив усіх. І не так своєю несподіваністю, як доброю організованістю. Бійниці в стінах, грати на вікнах, важкі ковані ворота — все давало охороні можливість витримати не те що зухвалий наскок групи партизанів, а й облогу численнішого ворога. А проте охорона не зробила жодного пострілу, мабуть, взагалі не чинила опору. Крім того чорносорочечника, якого забили у вестибюлі.

«Як же все сталося? Що доповісти вищому начальству? Чим себе виправдати?» — запитували один одного Еверс і Міллер, даремно шукаючи виходу з скрутного становища.

Вони знали, що насамперед спитають з них, і розуміли, якої непоправної помилки припустилися, не подбавши своєчасно про охорону Штенгеля. Ні, їхніх виправдань навіть не схочуть вислухати, якщо з майором станеться якесь нещастя!

Думки про Штенгеля найбільш непокоїли і Марію-Луїзу. Як нещасливо, як фатально все склалося! І саме тоді, коли її взаємини з бароном почали налагоджуватись саме так, як вона того хотіла.

— Ви… ви повинні їх врятувати! Ви обіцяли бути моїм рицарем, а самі залишили мене і дядю напризволяще, та ще з хворим бароном на руках! Умовте генерала відпустити тих клятих заложників, через яких усе сталося! — благала графиня Гольдрінга.

— Завтра ж вранці піду до генерала. Спробую на нього вплинути, — пообіцяв Генріх.

Але генерал сам згадав про свого офіцера для особливих доручень. Напад на замок стався з суботи на неділю, а в понеділок ранком Лютц повідомив свого друга, що генерал викликає його в дуже важливій і негайній справі.

— Генерал доповів учора командуванню північної групи про наші події, і йому наказали вжити всіх заходів, щоб негайно звільнити Штенгеля, — пояснив Лютц, коли Генріх прибув до штабу. — А сьогодні вранці до нас з'явився представник штабу північної групи і привіз офіціального наказа. В ньому теж ідеться головним чином про Штенгеля, а про графа і Функа згадується лише постільки-поскільки… Втім, швидше йди, — генерал уже двічі запитував про тебе!

В кабінеті генерала, крім самого Еверса, були Міллер і офіцер з погонами оберст-лейтенанта, очевидно, представник командування.

— А, гер обер-лейтенант! Нарешті! — зрадів Еверс. — Прошу, знайомтеся і сідайте. Розмова у нас буде цікава і… трохи несподівана. Йдеться про дуже відповідальне доручення.

— Я весь увага, гер генерал!

— Завдання, яке ми вирішили вам дати, виходить за рамки ваших обов'язків офіцера для особливих доручень, — якось урочисто почав генерал. — Воно виключне і справді особливе. Коротше: ми вирішили вас надіслати до загону гарібальдійців!

Доручення, дійсно, було настільки несподіване, що Генріх здивовано глянув на присутніх.

— Так, так, вам не вчулося. На вас покладається місія знайти командира загону гарібальдійців і почати з ним переговори про обмін заложниками. Ми згодні випустити заарештованих у Палермо, коли вони погодяться відпустити тих, кого захопили в замку. Якщо виникнуть якісь ускладнення, висуньте пропозицію повернути одного майора Штенгеля!

— Смію зауважити, — втрутився представник командування, — що коли ми наполягатимемо на тому, щоб повернули саме Штенгеля, ми цим його демаскуємо. Партизани почнуть цікавитись і…

— Маєте рацію, маєте рацію, — погодився генерал.

— Треба так вести переговори, щоб партизани думали: найцінніша для нас фігура — граф Районі, — порадив Міллер.

— А якої думки ви, бароне, про доручення загалом? — Еверс запитливо глянув на Генріха.

— Я ладен виконати перше-ліпше завдання, гер генерал, яким би важким воно не було. Тому дозволю собі висловитись лише про форму виконання доручення, а не про його суть. Ви не заперечуєте?

— Говоріть, бароне!

— Мені доводилося стикатися з партизанами в Білорусії, і я переконався — вони дуже ревно стежать, щоб якось не зачепили їх військову честь. Гадаю, що гарібальдійці не становлять винятку. Коли я піду до них один, вони вважатимуть це за зневагу і напевне відмовляться від переговорів. Треба скласти офіціальну делегацію парламентерів, хоча б з двох чоловік. Це матиме солідніший вигляд і буде зручніше — можна порадитись, коли виникнуть якісь утруднення.

— Я вважаю, що обер-лейтенант зробив непогану пропозицію, — першим погодився представник командування.

— Гер Міллер міг би бути другим, — кинув Еверс. Генріх помітив, як Міллер зблід.

— Насмілюсь заперечити проти цієї кандидатури, хоч не бажав би собі кращого супутника. — Генріх спіймав вдячний погляд майора. — Боюся, що гер Міллер надто популярний серед партизанів, — його машину вже раз обстріляли. Парламентером мусить бути людина, не зв'язана з службою СД.

На Східному фронті в таких випадках беруть або священників, або лікарів…

Довга пауза запала в розмові. Кожен у думках підшукував придатну кандидатуру.

— А що, коли доручити це головлікарю госпіталю Матіні? — запропонував, нарешті, Міллер.

— Мені щось не подобається це прізвище! — знизав плечима представник командування. — Він, цей лікар, італієць?

— Лише по батькові, мати чистокровна арійка! — поспішно пояснив Міллер і з таким запалом почав вихваляти Матіні, що Генріх мусив сховати посмішку. Адже зовсім недавно начальник служби СД говорив йому про головлікаря зовсім інше.

— Що ж, коли так, я не заперечую, — погодився представник командування.

— Я теж, — підтримав його генерал.

— Так, так, це буде найкраще, — додав Міллер.

— Отже, можна попередити Матіні?

— І якнайскоріше. Відправляйтесь в госпіталь зараз же.

Матіні умовляти не довелося. Дізнавшись, у чому справа, він відразу дав свою згоду і висловив думку, що розшуки загону гарібальдійців найкраще буде почати з Палермо, оскільки там тримають заарештованих Функом заложників.

– Припустимо, це так. Але Палермо — це лише відправна точка. А напрямок, в якому треба провадити розшуки? їхати навмання просто в гори? — з сумнівом запитав Генріх.

— Можливо, в штабі полку є якісь відомості. Адже в записці, яку партизани залишили в кабінеті графа, є натяк — і зовсім недвозначний — про переговори.

— А коли ти зможеш виїхати?

— Хоч і зараз. Ранковий обхід я вже зробив. Попереджу лише асистента…

— Тоді я зачекаю тебе тут. Разом підемо до генерала доповісти, що ми готові.

Матіні телефоном викликав свого помічника і дав йому останні розпорядження. Хвилин за десять друзі вже прямували до штабу. Курта Гольдрінг послав у замок, наказавши йому захопити автомат і плащ і передати записку графині. В ній Генріх коротко сповіщав Марію-Луїзу, що їде в Палермо парламентером до партизанів і сподівається домогтися звільнення графа, Штенгеля і решти заложників.

І генерал, і представник командування висловили своє задоволення з того, що парламентери так швидко зібралися.

— Пам'ятайте — Штенгеля ви мусите визволити будь-що, — ще раз підкреслив генерал, даючи останні настанови. — Якщо гарібальдійці не погодяться на ваші пропозиції, попередьте їх: ми спалимо і знищимо дощенту села, де залишишся сім'ї партизанів.

— Гадаю, що нам не доведеться вдаватися до погроз, — впевнено зауважив Матіні.

— Дуже б цього хотів, — сухо відповів генерал. Він відчував якусь незручність перед парламентерами і силкувався приховати її за навмисною сухістю і офіціальністю. Але, прощаючись, Еверс не витримав. — Бачить бог, як мені не хотілося посилати вас у цю не зовсім безпечну подорож, — стиха сказав він Генріху.

В обідню пору машина виїхала з Кастель ла Фонте. — Ти передав записку графині? — запитав Генріх Курта.

— Я вручив її покоївці, бо графиня ще спала.

Сідаючи в машину, Генріх і Матіні ще раз перевірили свої пістолети і тепер увесь час сторожко позирали на дорогу, не припиняючи розмови.

— Не боїшся потрапити до чорта в зуби? — запитав Матіні російською мовою.

— Не такий страшний чорт, як його малюють, — теж по-російському відповів Генріх.

— А проте признайся, на серці тривожно?

— Коли нам пощастить врятувати тих нещасних, що захопив як заложників Функ, я вважатиму себе компенсованим за все пережите.

Матіні вдячно стиснув руку Генріху:

— Сподіваюся, що нам пощастить!

У розмові час сплив непомітно, і обидва здивувалися, що так швидко доїхали до Палермо.

У штабі полку, куди вони заїхали, на них чекав несподіваний і дуже приємний сюрприз. З півгодини тому сюди хтось подзвонив і просив переказати парламентерам, що гарібальдійці згодні почати переговори. Представники штабу дивізії. мають їхати з Палермо дорогою на північ, на десятому кілометрі вийти з машини і пройти метрів сто до джерела під високою гранітною скелею. Там на них чекатимуть парламентери гарібальдійців.

— Дорогою на північ. На десятому кілометрі спинишся! — наказав Генріх Курту.

— Схоже на те, що гарібальдійці знали про наш приїзд ще до того, як ми вирушили з Кастель ла Фонте. Нічого не розумію! А ти, Мартін?

— Я ще менше. І, признатися, почуваю себе не зовсім добре. Адже про наше доручення знали лише п'ять чоловік: генерал, представник командування, Міллер, ви і я. Можливо, ще Лютц. І от виявляється, що хтось попередив партизанів. На мене, як на напівіталійця, безперечно, впаде підозра…

— Але ж ми з вами не розлучалися ані на хвилину! Я зможу це засвідчити.

— Ви гадаєте, що для Міллера, а тим паче для Кубіса, який мене ненавидить, цього буде досить?

— А хіба обов'язково сповіщати їх, яким чином ми розшукали партизанів? Виконали доручення — і все! А якими шляхами, то вже наша дипломатична таємниця.

— Десятий кілометр! — схвильовано, чомусь пошепки, попередив Курт і спинив машину.

— Ну що ж, викидай білий прапор, стій тут і чекай, поки ми повернемось.

Генріх і Матіні взяли в руки невеличкі білі прапорці і пішли ледь примітною стежкою праворуч від шляху.

Хвилин за десять вони справді побачили високу голу скелю, що здіймалася над проваллям, і почули той непередаваний журкіт, який породжує швидкий біг води з височини.

— Здається, ми прийшли саме у визначене місце! — кинув Генріх, оглядаючи місцевість навколо. — Гляньте, яка краса!

— Я звик до наших гірських пейзажів, а проте у мене кожного разу якось солодко стискується серце, коли я натраплю ось на такий куточок. Чомусь радісно і сумно одночасно… Немовби ти чимсь завинив перед цією земною красою, але вона, безмежно щедра, дарує тобі своє прощення…

— Ти поет у душі, Мартін. А мені хотілось би бути художником. Поглянь на це буяння фарб!

З невеличкого гірського плато, на якому стояли Генріх і Матіні, відкривався чудовий краєвид. Прозоре осіннє повітря розширило виднокруг, і на тлі блакитного неба чітко вимальовувалися примхливих форм гірські вершини. Вищі, нижчі, вкриті густою шапкою лісів і зовсім голі, вони здіймалися одна за одною, позолочені сонячним промінням, і кожна з них вбирала і потім відбивала це проміння по-своєму: рівним світлом вилискували грані голих вершин; палали, мов пожежа, схили, вкриті пожовклим дубовим лісом; гарячим карміном відсвічували букові ліси; м'яке смарагдове сяйво стояло над полонинами. Внизу, мов пасіка з розкиданими вуликами, виднілося Палермо. А від нього вгору здіймалася дорога, якою Генріх і Матіні тільки-но проїхали. Сліпучою срібною стрічкою блиснувши проти сонця, вона занурювалася у густу зелень придорожних дерев, мов у тунель, потім знову вислизала на поверхню і, зробивши крутий завиток, огинала скелю, щоб блиснути ще вище і знов сховатися.

— Яка краса і яка тиша! — вирвалося з уст Матіні.

— Отак би стояти, забути про все на світі і милуватися! — погодився Генріх.

— А тут доводиться воювати! — почувся з-за спини чужий голос.

Генріх і Матіні здригнулися від несподіванки і рвучко повернулися. Перед ними стояло двоє з білими пов'язками на рукавах.

Перший, очевидно, старший, у звичайному селянському, дуже приношеному одягу, був низенький на зріст, чорнявий, з стомленим, але привітним обличчям, на якому рожевіла широка смуга недавньої рани. Вона простяглася від правої скроні через усю щоку і закінчувалася біля кутика губ.

Глянувши на другого партизанського парламентера, Генріх ледве стримав рух здивування: оцей низенький лоб і надмірно широкі, кошлаті брови… Ні, він не помиляється, звісно, це той самий італієць, якого він бачив у приймальні Міллера на другий день свого приїзду до Кастель ла Фонте.

«Провокатор!» — майнуло в голові. Голосно Генріх запитав:

— Маємо перед собою парламентерів загону гарібальдійців?

— Це ми і є! — щиро посміхнувся партизан із шрамом.

— А ми парламентери штабу дивізії генерала Еверса, обер-лейтенант фон Гольдрінг і оберштабсарцт Матіні, — по-військовому відрекомендувався Генріх.

— Ой, аж слухати страшно! — знову широка і трохи насмішкувата посмішка промайнула на устах партизана з шрамом.

Другий партизан з-під кошлатих брів пильно дивився на Генріха.

— З ким маємо честь говорити? — запитав Матіні.

— З представниками загону гарібальдійців. А прізвища свої ми позабували!

— Ви, звичайно, знаєте, у якій справі ми прибули сюди? — запитав Генріх.

— Здогадуємось.

— Ми погоджуємося обмінятися заложниками. Обіцяємо відпустити таку ж кількість затриманих, яку відпустите ви, — сказав Генріх сухо офіціальним тоном, хоч йому нестримно хотілося підійти до цього чоловіка з шрамом, який тримав себе так спокійно і впевнено, і крикнути йому: «Стережись! Ворог поруч тебе!»

— Виходить, один на один? — подав, нарешті, голос другий партизан, з кошлатими бровами.

— Так!

Чоловік з шрамом тільки свиснув.

— Тоді ви прибули сюди передчасно: доведеться зачекати, поки ми наловимо ваших офіцерів стільки, скільки ваш полковник взяв за один день у Палермо… Гадаю, що чекати доведеться недовго — серед нас є добрі офіцеролови.

— Я змушений попередити від імені командування: коли ви не пристанете на наші умови, кілька населених пунктів буде спалено, а населення…

Але Генріх не докінчив. Чоловік з шрамом зблід, від чого рожева смуга недавньої рани стала майже червоною:

— Ви що, прийшли сюди умови диктувати? Коли так, розмови між нами зайві!

— Зачекайте, не можна ж так гостро! Ми прийшли для переговорів, а переговори часто скидаються на торг, — примирливо вставив Матіні.

— А ми людьми торгувати. не звикли. І з такими майстрами торгівлі людським життям, як ви, напевне проторгуємося, — голос людини з шрамом звучав насмішкувато, на устах грала презирлива посмішка. — Наша умова одна: ми вам віддаємо ваших, а ви — наших.

— Але ж у нас понад п'ятдесят заложників…

— П'ятдесят чотири, — уточнив партизан.

— А у вас тільки одинадцять, — нагадав Генріх.

— Одинадцять? Звідки ви взяли? У нас тільки троє.

— Давайте підрахуємо, — запропонував Генріх. — У вас мають бути: граф Альберто Районі…

— Є!

— … оберст Функ…

— Якого слід давно повісити!

— Офіцер Штенгель…

— Барон Штенгель, — поправив партизан з шрамом.

— І вісім чоловік з особистої охорони графа.

— Ви й цих хочете одержати? Не вийде! Це наші ж таки італійці і з ними у нас особливі рахунки. Як люди релігійні і богобоязливі, ми не можемо припустити, щоб за ними так довго чорти на тому світі сумували. Отже, мова може йти лише про трьох. Але яких! Графа, барона, полковника! А що ви нам можете запропонувати? Звичайних робітників і селян, дрібних ремісників… Хіба не образливо буде дізнатися графові, що його проміняли за одного робітника? Та він же вам цього ніколи не подарує! За нього треба дати простих людських душ з тридцять, коли не більше! Ну, барон теж високого роду. Правда, дешевше за графа, але душ двадцять варт узяти. Отже, полковник піде всього за чотирьох! Аж образливо для такого видатного полковника, як Функ! Він так заповзято воює з мирними, ні в чому не винними людьми! Але, як у всякому торзі, ми даємо вам знижку. Де вже наше не пропадало! Але… — Посмішка зникла з уст партизана, і голос став суворим і грізним: — Коли ви хоч одного з своїх заложників зачепите чи не погодитесь на наші умови, знайте: висітимуть ваші графи і барони вниз головами.

— Умови, які ви висунули, ми не вправі прийняти, не порадившись з нашим командуванням. Але коли командування на них пристане, який буде порядок обміну заложниками?

— А такий: завтра вранці ви на машинах підвозите своїх заложників сюди. Навіщо людям стомлюватися і пішки на гору дертися! Але машину зупините за кілометр нижче. Ніякої охорони не повинно бути. Звідти пішки приведете їх сюди. Це буде для них, як кажуть французи, ранковий променад. А ми сюди ж приставимо вам ваших. От і все! Але попереджаю: коли ви хоч одного затримаєте або покалічите, те ж саме ми зробимо і з вашими. А тепер погоджуйте з своїм начальством.

— Завтра вранці ми дамо відповідь, — кинув Генріх і, відкозирявши, пішов. Матіні за ним.

Сівши в машину, парламентери розреготалися.

— Ну й розумник, чорт забирай! — захоплено вигукнув Генріх.

— Зате той, броватий, справляє дуже неприємне враження.

Генерал Еверс, представник командування північної групи і Міллер з великим нетерпінням чекали на повернення Гольдрінга і Матіні в штабі дивізії. Коли ті прибули, здорові і неушкоджені, всі полегшено зітхнули.

— Доповідайте, бароне, — квапив генерал.

Генріх розповів про зустріч з партизанськими парламентерами і про вимоги, які ті висунули.

— Доведеться погодитися! — зітхнув генерал.

— А прізвищ своїх вам не назвали? — поцікавився Міллер.

— Це вже подробиці, що не стосуються справи, — перервав його генерал і знов звернувся до Генріха і Матіні. — Дуже прошу вас обох вранці докінчити справу, яку ви так щасливо почали.

— Гер генерал, у мене прохання, — звернувся до Еверса Міллер. — Як з'ясувалося, серед заложників, взятих у Палермо, є людина, причетна до випуску листівок. Через неї ми могли б дізнатися і про друкарню. Я дуже просив би вас залишити хоча б цього одного. Можна послатися на те, що він хворий, і пообіцяти приставити потім.

Міллер нагадував зараз пса, у якого з рота видирають ласий шматок.

— Що ви на це скажете, бароне? — запитав представник командування.

— Можна спробувати, але тоді справу обміну заложниками гер Міллер хай докінчує сам. Я особисто не візьму на себе такої відповідальності, бо переконаний: гарібальдійці зроблять так, як і попереджали їхні парламентери. Вони затримають котрогось з полонених, і боюся, що це буде майор Штенгель. Вони вже знають, що він барон, можуть дізнатися і про його обов'язки…

— Ні, ні, ні! — замахав руками Еверс. — Ніякого риску! Віддайте їм їхніх заложників до єдиного! Всі розмови на цю тему припиняю. Завтра вас, бароне, і вас, гер Матіні, чекаємо об одинадцятій з майором Штенгелем, графом Рамоні і Функом.

— Буде виконано!

Другого дня погода зіпсувалася. Мрячив дрібний осінній дощ. Сірі кучугури хмар низько пливли над горами, чіпляючись за верхівки дерев. У таку погоду хотілося посидіти в теплій кімнаті, перед каміном, з хорошою книжкою в руках чи бокалом доброго вина. А Генріх, Матіні і Марія-Луїза уже вдосвіта були в Палермо. Дізнавшись про наслідки переговорів з гарібальдійцями, графиня навіть поцілувала Генріха за добру звістку і наполягала на тому, щоб у цю, тепер уже явно безпечну, подорож взяли і її. Генріх мусив погодитись, а потім картав себе за виявлену слабодухість: графиня нервувала і всім заважала.

— Ну, навіщо Матіні оглядає кожного заложника та ще звіряється з списками, — скаржилася Марія-Луїза Генріху. — Не дочекавшись, гарібальдійці можуть піти, і тоді обмін не відбудеться!

— Я пообіцяв вам, що старий граф сьогодні вечерятиме, а може, й обідатиме у себе в замку, — заспокоював її Генріх, хоч знав, що не старого графа так нетерпляче чекає Марія-Луїза.

Нарешті, заложників підвели до машин. Вигляд у них був розгублений і переляканий, втім вони покірливо сіли у кузов, з байдужістю людей, які вже приготувалися до найгіршого.

— Слухай, Мартін, — раптом згадав Генріх, коли вантажні машини і «хорх», якого віддав сьогодні генерал у розпорядження своїх парламентерів, виїхали за межі міста. — Ми ж не попередили заложників, куди їх веземо. Побачивши, що нема охорони, вони можуть розбігтися, тільки ми доїдемо до лісу.

Матіні наказав шоферові дати сигнал. Передні вантажні машини зупинилися. Підбігши до них, Матіні пояснив переляканим людям, куди їх везуть і навіщо. Подих полегшення, здавалося, вихопився з єдиних грудей, обличчя заложників засяяли радісними посмішками, хтось схлипнув, хтось вигукнув: «Віва»!

Машини знов поїхали і спинилися лише на дев'ятому кілометрі.

Ковзаючи по мокрій дорозі, натягнувши капелюхи і кепки по самі вуха, але радісні і збуджені, заложники довгою низкою пішли по гірській стежці. Попереду йшов Матіні, показуючи дорогу. Позад усіх Генріх.

Після повороту до скелі йти стало значно важче, і дехто з заложників почав приставати. Спинився перепочити і Генріх. Стомлював не так підйом на гору, як слизька після дощу стежка, на якій важко було знайти надійну опору ногам. Та ось уже перші заложники, на чолі з Матіні, зійшли на плато. Ті, що йшли в хвості низки, теж почали прискорювати крок.

Генріх на плато піднявся останнім. Коли він наблизився до скелі, тут уже почали перекличку. Густобровий парламентер партизанів, заглядаючи в список, вигукував прізвища. Заложники один по одному виходили наперед, потім відходили вбік і ставали окремою групою. Партизан з шрамом зустрічав кожного міцним потиском руки і широкою посмішкою.

— А де ж ваші заложники? — запитав Генріх.

— А ось! — партизан з шрамом вказав на велику кам'яну брилу. Зазирнувши за неї, Генріх побачив графа, Штенгеля і Функа. Рамоні, брудний і неголений, лежав на ношах. Штенгель сидів, обхопивши руками коліна і звісивши на них голову. Він не поворухнувся, навіть не помітив Генріха. Лише Функ відразу схопився на ноги.

— Фон Гольдрінг! — вигукнув він голосно, і в його маленьких злих очах блиснула радість.

Штенгель і собі схопився з місця. Лише граф лежав непорушно. Він, мабуть, так і не зрозумів, що прийшло визволення.

— Все в порядку? — запитав Генріх, підійшов до партизана з шрамом.

— Так, всі п'ятдесят чотири, за списком… Виходить, з примусу і ви можете діяти чесно! — насмішкувато відповів той.

Генріх зробив вигляд, що не розуміє значення кинутої репліки.

— Отже, ми можемо забирати своїх?

— Тепер можете.

Взявши ноші з графом, Генріх і Матіні почали обережно спускатися вниз. Функ забіг збоку, силкуючись їм допомогти. Штенгель байдуже поплентався ззаду. Він не отямився гаразд — очевидно, після хвороби він все ще почував себе зле.

Коли вони відійшли від скелі метрів на сто, ззаду почувся голосний посвист. До нього приєднався другий, третій. За мить свистіли, сміялися, вигукували вже всі колишні заложники Функа.

Лише тепер Штенгель остаточно прийшов до пам'яті. Підбігши до Генріха, він вихопив з його руки один край нош.

— Функ, ставайте попереду і беріться разом з Матіні! — тоном начальника наказав він і, повернувшись до Генріха, з несподіваною теплотою в голосі сказав: — Ви вдруге врятували мені життя, бароне, тому я не хочу, щоб ви наклали своїм. Чуєте, як вони лютують?

Вчотирьох вони швидко донесли ноші до машини і за якихось двадцять хвилин були у Палермо. Тут Функ вийшов, а на його місце, між графом і Штенгелем, сіла Марія-Луїза.

Більше не затримуючись, машина поїхала на Кастель ла Фонте.

ВІДПЛАТА

Лист, надісланий Генріхом мадам Тарваль, повернувся назад з незрозумілою позначкою: «Адресат вибув».

Два коротеньких слова, написані байдужою рукою. Вони нічого не можуть пояснити, а тільки породжують тривогу і збуджують свіжий біль. Ось і перерізано ще одну ниточку, яка зв'язувала його з минулим! І він ніколи не матиме фото Моніки, про яке просив мадам Тарваль. «Адресат вибув»… Напевне, з таким написом повертались і листи, надіслані на ім'я самої Моніки її друзями, поки вони не дізнались про її смерть. Як це страшно!

Генріх ховає конверт у шухляду стола, але два чітко написаних слова — «Адресат вибув» — стоять перед його очима. Моніка теж «вибула». Можливо, це саме слово вписав проти її прізвища у своїх списках Міллер. Не міг же він написати «вбито», діставши спеціальні вказівки від Бертгольда з цього приводу. Яка нестерпна мука думати про це, щодня бачити Міллера, вітатися з ним, приязно розмовляти! І завжди, завжди відчувати цей невщухаючий біль у серці.

Кажуть, час гоїть рани. Ні, їх гоїть не час, а робота. Він переконався в цьому. Йому значно легше, коли він діє, коли всі свої думки він спрямовує на те, щоб якнайскоріше вирвати у ворога його таємницю. Його не обмежили часом, зваживши на особливу трудність завдання. Але він сам знає, що діяти треба швидко, бо від його дій залежатиме життя сотень тисяч людей. А зроблено ще так мало! Поки пощастило встановити лише адресу заводу. Може, щось нове дасть йому сьогоднішній візит до Штенгеля?

Так, Штенгель запросив, нарешті, обер-лейтенанта фон Гольдрінга до себе в гості! Після того, як Генріх витяг його з річки, а особливо після історії з обміном заложниками, майор Штенгель почав ставитись до Генріха з підкресленою приязню. Майор жив на одній з найбільш затишних вуличок містечка, в особняку інженера Альфредо Лерро, у якого він наймав дві кімнати.

— Чим менше люди знатимуть про цього Лерро, тим краще, — пояснив Штенгель своєму гостю, коли Генріх поцікавився особою його хазяїна.

— Очевидно, якась персона грата? Недурно біля його дому чергують два автоматники!

— Мені ця персона набридла, як комар улітку. Адже за його життя я так само відповідаю головою, як і за завод! Навіть оселили тут, мов няньку. Правда, до деякої міри це зручно тим, що я у них тепер і харчуюся. Дочка Лерро — він удівець — непогана господиня. Побачивши, як мій денщик нівечить форель, вона сама запропонувала мені снідати, обідати і вечеряти у них.

— Стривайте, це не та сім'я, де так чудово готують рибні страви? Ви обіцяли познайомити мене і почастувати маринованою фореллю.

— Треба про це домовитись з синьйорою Софією, вона любить порядок у домі.

— Синьйора Софія? Вона гарненька?

— Надто вже хоче вийти заміж, а я таких боюся, тому й не роздивився гаразд. А втім, здається, нічого. Тільки дуже балакуча. Цілковита протилежність батькові — той здебільшого мовчить. Якщо не зачепити теми про іхтіологію. Це, мабуть, єдине, що його цікавить на світі. Крім техніки, звичайно. Тут він просто кум королю, і на заводі з ним носяться, як з писаною торбою!

— Так коли я все-таки покуштую форель? І познайомлюся з синьйорою Софією? Без жіночого товариства якось обростаєш мохом. Марії-Луїзн я не рахую, бо вона просто зачарована вами, бароне, і на нас, грішних, не звертає уваги. І я дивуюсь, що ви так мало на це зважаєте. Адже гарна жінка!

Штенгель поморщився:

— Вона італійка. А я хочу, щоб у жилах моїх дітей текла чиста арійська кров.

— А замок і всі маєтності вас не спокушають? Що ж до крові, то вона у неї, як і у нас з вами, голуба. Старовинний аристократичний рід!

— Я майже зв'язаний словом з іншою і, по щирості сказати, останнім часом, коли події почали обертатися проти нас, сам починаю вагатися. Може, справді, краще обрати цю? Принаймні буде надійний притулок і якийсь цілком певний капітал у руках — нерухоме майно і земля завжди лишаються цінністю. У тої, правда, зв'язки… Але на біса вони здадуться, якщо все завалиться! Ви розумієте, я з вами говорю відверто і сподіваюся, що все лишиться між нами…

— Ви ображаєте мене цим попередженням. Є речі, зрозумілі самі собою!

Остаточно заспокоївшись, майор Штенгель ще довго мучив Генріха, звіряючи свої сумніви. Барон високо цінував свою персону і явно боявся продешевити.

Пообіцявши майору прийти наступного вихідного дня на обід, Генріх відкланявся і вийшов. Холодний осінній вітер жбурляв в обличчя мокрий сніг, і Генріх пошкодував, що не наказав Курту почекати біля штабу. Тепер доведеться йти до замку пішки. Зайти хіба до Міллера і попросити машину? Ні, краще ще поблукати і навести лад у своїх думках.

Виходить, що синьйор Лерро і є та особа, якою треба зацікавитись насамперед. З ним носяться на заводі, за його безпеку Штенгель відповідає головою. І вхід до особняка Лерро охороняють не есесівці Міллера, а люди з внутрішньої охорони заводу, особливо довірені. Треба познайомитись з Лерро і викликати його на розмову. Для цього варт прочитати хоча б усі книжки по іхтіології! Напевно в бібліотеці графа є такі. Виходить, форель ще не відіграла своєї ролі, а, як казкова золота рибка, ще раз стане йому в пригоді!

Міллер не сподівався на прихід Генріха і чомусь навіть розгубився.

— Я, бачу, вам завадив, але я лише на хвилинку: моєї машини тут нема і, якщо можна…

— Ні, ні, я вас так швидко не відпущу, великий дипломате! — заперечив Міллер, підсуваючи Генріху крісло. — Ми надто рідко бачимось з вами останнім часом! Ви зрадили мене спочатку з Кубісом, тепер з цим Матіні… — вдоволений з свого дотепу, Міллер розреготався і раптом хитро примружив очі. — До того ж я приготував вам маленький сюрприз — хай це буде мій новорічний подарунок!

— І ви про цей сюрприз згадали лише за три тижні після новорічного свята?

— Тисяча дев'ятсот сорок четвертий рік — це рік високосний і його годиться відзначати аж до двадцять дев'ятого лютого, інакше він принесе нещастя.

— Вперше чую про таку прикмету…

— І проте вона є. А я трохи забобонний, як більшість людей моєї професії, яким доводиться ходити по лезу ножа. Про всяк випадок з панею фортуною треба поводитись чемно, щоб вона не обійшла своїми дарами…

— Але причому ж тут я і сюрприз, який ви мені приготували? Складайте свої дарунки біля ніг цієї богині долі!

— А я хочу її умилостивити, зробивши добре діло.

— Ось ви мене вже й заінтригували, Ганс! Добре діло і ви — якось не в'яжеться.

— А послуги, що їх я вже вам зробив? Забули?

— Ні, не забув. І навіть сподіваюся віддячити разом за все.

— Заздрю вашій вдачі, Генріх! Ніколи не можна зрозуміти, говорите ви серйозно чи жартуєте. Іноді ви мені здаєтесь людиною дуже відвертою, безтурботною, а часом навпаки: потайною і байдужого до всього і всіх…

«Погано! Коли навіть цей товстошкірий Міллер починає вдаватися в психологічні екскурси…»

— Мене самого починають турбувати часті зміни мого настрою. Мабуть, стомився, нерви… Ви гадаєте, мені мало коштувала ця історія з обміном заложниками? Чути, як ці плебеї регочуть і свистять тобі в слід, і не мати права і змоги віддячити за образу! Мені здавалося, в цю мить всі мої предки, всі фон Гольдрінги аж до десятого коліна, попереверталися в своїх гробах!

— А ви б хотіли зустрітися з цими парламентерами за інших обставин? Хоча б з одним з них?

— Дивлячись за яких, — обережно відповів Генріх, силкуючись збагнути, до чого хилить його співрозмовник.

Міллер підвівся і натиснув на кнопку дзвоника.

— Посидьте, прошу вас, спиною до дверей і не озирайтесь, аж поки я не скажу.

Генріх чув, як увійшов вартовий, і Міллер щось прошепотів йому на вухо. Потім вартовий вийшов, а ще через кілька хвилин почулися чиїсь важкі кроки і переривисте дихання.

— Посадіть його там. Так… а тепер вийдіть. Ну, бароне, можете привітати вашого старого знайомого!

Генріх рвучко повернувся і, треба сказати, отетерів від несподіванки: перед ним сидів партизанський парламентер з шрамом на щоці. Але в якому вигляді! Обличчя було вкрито синцями, одяг пошматований і закривавлений.

— Бачу, бароне, що мій сюрприз справив на вас враження! Прошу познайомитися: парламентер гарібальдійців Антоніо Ментарочі, — іронічно відрекомендував Міллер. — Дипломати зустрічаються знову! Правда, не в звичних для дипломатів обставинах. Але що ж поробиш! Змінюються часи, змінюються й обставини.

Партизан з шрамом глузливо посміхнувся:

— Так, синьйори: змінюються часи, змінюються і обставини! Я рекомендував би вам це добре затямити!

Обличчя Міллера побагровіло.

— Виведіть його! — гукнув він у сусідню кімнату до вартового.

Антоніо Ментарочі вивели.

— Признатися, Генріх, я розчарований! Я сподівався, що вас більше потішить ця зустріч. Така добра нагода поквитатися, віддячити за всі прикрості, за зневагу!

— О, я не люблю чорної роботи! І притому цілком покладаюся на вас і Кубіса. Але за сюрприз вдячний, навіть дуже. І шкодую, що не захопив з собою пляшечку коньяку — ми б випили зараз по чарці, щоб відзначити ваші успіхи.

— У мене е пляшечка. І для такої нагоди…

Міллер витяг з шафи почату пляшку і налив дві чарки.

— За ваш талант, Ганс! Як вам пощастило захопити цього Ментарочі? Не уявляю, просто не уявляю!

— У мене тепер уже сотні вух і очей…

«І серед них ті, під кошлатими бровами», — подумав Генріх.

— За такий короткий час і так добре налагодити агентуру! Тоді я відрікаюсь від попереднього тосту і п'ю за ваш геній, геній розвідника! Знаєте що? Давайте покличемо Кубіса і втрьох вип'ємо за ваші дальші успіхи, за…

— Ніколи… — поморщився Міллер. — Треба по гарячих слідах кінчати допит цього дипломата. І я хочу це зробити сам, бо є деякі обставини, про які Кубіс не знає і які мені конче треба з'ясувати. Тоді я зможу добре притиснути цього Маті-ні, з яким ви так необережно заприятелювали.

Генріх здивовано підвів брови:

— Що завгодно можете говорити, але я вважаю Матіні цілком порядною людиною! Який зв'язок може бути між Матіні і цим… як його? Монта… Ментарочі?

— Поки у мене є лише підозра, а цей Ментарочі дасть мені докази. І я врешті-решт дізнаюся, хто сповістив партизанів про наших парламентерів перш, ніж вони виїхали з Кастель ла Фонте.

— Неможливо! Цілком неможливо! Я не відходив від Матіні ані на крок…

— О, він міг залишити записку, якусь умовну позначку… Сьогодні я ще не можу вам сказати, як він це зробив, але завтра чи позавтра… Я дав спеціальне завдання моєму агентові, який знаходиться в загоні гарібальдійців, і він приставить мені докази того, що я відчуваю інтуїтивно.

— Цей ваш агент не справляє на мене враження розумної людини.

Від несподіванки Міллер поставив на стіл чарку, яку підніс було до рота.

— Ви знаєте мого агента? Звідки?

— Ганс, ви мене недооцінюєте! Навіть більше — ви дуже поганої думки про мої розумові здібності. Адже тільки йолоп міг не помітити того, що само кидалося в вічі. Ну, подумайте самі, як усе просто: я тільки-но прибув у Кастель ла Фонте і перший візит роблю моєму другові, начальникові служби СД; в його приймальні я випадково зустрічаю чоловіка з великими кошлатими бровами, якого фельдфебелю наказують вивести через двір, щоб ніхто не бачив; за кілька хвилин після цього мій друг, Ганс Міллер, сповіщає мені, що він вже почав вербувати агентів серед місцевого населення. Скажіть, Ганс, які б висновки зробили ви, будучи на моєму місці?

— Єдиний, але незаперечний. Ваше місце не в армії, а в нас, у гестапо. І я перетягну вас сюди, присягаюся! Вип'ємо за це, Генріх!

Міллер ще довго славословив свого майбутнього колегу по роботі, запиваючи кожен тост новою чаркою коньяку, запаси якого, як виявилося, не обмежувалися однією пляшкою, і так сп'янів, що ледве міг замкнути сейф перед тим, як наказав везти себе додому. В машині він відразу заснув, привалившись головою до плеча свого «друга». Гидливо його відштовхнувши, Генріх наказав шоферові зупинитись біля штабу.

Лютц уже спав і довелося довго стукати, поки він відімкнув двері. Хитаючись, немов п'яний, гауптман знов звалився на ліжко, але, вслухавшись у розповідь Генріха про розмову з Міллером і його підозріння щодо Матіні, відразу схопився:

— Сволота! — зціпивши зуби, вилаявся він. — Я собі і тобі ніколи не прощу, що цей кат досі ходить по землі, коли його місце в пеклі. Ні, ти тільки уяви на хвилину Матіні на допиті у Міллера чи твого дружка Кубіса!

— Ти все докоряєш мені дружбою з Кубісом і Міллером, а вона, бачиш, стала в пригоді, — тихо кинув Генріх.

Лютц знову простягся на ліжку, підклавши під голову руки, і про щось напружено думав. Генріх підійшов до телефону і подзвонив Курту, щоб той приїхав по нього машиною.

— Залишайся ночувати у мене! — запропонував Лютц.

— Ні, я завтра маю їхати до Функа на обід, і треба переодягтися. Він так мені набрид, що я мусив прийняти його запрошення. Може, і ти зі мною?

— До Функа? А чого ж! — думаючи про щось зовсім інше, неуважно відповів Лютц. — Завтра неділя, можемо поїхати… — раптом його обличчя пожвавішало. — Кажеш, до Функа? А знаєш, давай і Міллера запросимо! Тільки не бери Курта, а веди машину сам…

— Єсть, запросити Міллера і залишити Курта! — відповів Генріх, пильно дивлячись в очі друга.

Наступного дня телефонний дзвінок рано збудив Генріха.

— Досить спати! Погода чудесна, від учорашнього снігу й сліду не лишилося! Ми зараз прийдемо в гості, щоб їхати з вами… ви знаєте куди, — почувся веселий голос Міллера.

— Хто це ми?

— Я і колишній «жених», якого звуть тепер «диваком». Поснідавши у Генріха, всі троє вирушили годині о дванадцятій до Палермо.

— Денщика я сьогодні відпустив, доведеться обов'язки шофера виконувати самому, — ніби між іншим кинув Генріх, коли вони сідали в машину.

— Коли ви стомитесь, я залюбки вас зміню, — озвався Міллер і, ледве помітно підморгнувши Генріху, багатозначно додав — Адже ви знаєте, що я чудесно керую машиною і в моїх руках вона слухняно виконує мою волю!

Генріх зробив вигляд, що не зрозумів його натяку.

— А все-таки, ви мусите віддати мені належне, як начальникові служби СД, — хвалькувато сказав Міллер, коли машина вискочила з містечка і помчала бетонованим шосе на Палермо. — От вже і можна цілком спокійно їздити по дорогах, не боячись нападу гарібальдійців!

— А вбивство мотоцикліста вчора? — нагадав Лютц.

— А підірвана машина третього дня? — додав Генріх.

— Ви забуваєте: всі ці випадки сталися вночі. Вдень партизани вже не рискують з'являтися на дорогах. А досягти цього було не так уже й просто. Запевняю вас! Зате тепер я знаю, чим кожен день живе той чи той загін. О, колись у своїх мемуарах я розповім цікаві речі!

— Ви збираєтесь писати мемуари? — здивувався Лютц.

— Обов'язково! Звичайно, всього не напишеш, доведеться деякі речі подавати завуальовано… зважати на смаки читачів, які, хоч і люблять, коли в книжках проливається кров, — це лоскоче їм нерви! — але одночасно вимагають, щоб усе їм подавалося під таким, знаєте, солоденьким соусом з доброчинності і цнотливості… Коли б я писав лише для розвідників, я б, звісно, не робив цих поступок, пам'ятаючи слова фюрера, з якими він звернувся до солдатів.

— Які саме слова? — наморщив брови Лютц, силкуючись пригадати. — Ні, не пам'ятаю…

— О, я їх можу процитувати напам'ять! «Солдати! Я звільняю вас від химери, яку простодушні люди називають совістю». Хіба погано сказано?

— Сказано сильно, — посміхнувся Генріх.

Попереджений телефоном, Функ чекав гостей. Він уже кілька разів запрошував Гольдрінга то на обід, то на вечерю, але Генріх під різними приводами ухилявся від цієї честі: оберст Функ був для нього особою мало цікавою. Він не поїхав би й сьогодні, якби не дізнався, що Міллеру відомо про дзвінок гарібальдійців до штабу полку відносно парламентерів. Цікаво було встановити, як саме інформували про це начальника служби СД.

Спочатку обід носив трохи офіціальний характер. Проголосивши перший тост за свого визволителя, як назвав оберст Генріха, Функ стримано побажав успіхів Міллеру і Лютцу. Присутні були нижче його чинами, і Функ, хоч і тримався привітно, але підкреслював це всією своєю поведінкою. Але в міру того, як змінювалися страви, а пляшки порожніли, розмова ставала жвавішою і більш невимушеною. З кожною чаркою обличчя оберста і Міллера все дужче червоніли. Лютца навпаки — бліднішало. Хміль цього дня його зовсім не брав. Тільки погляд став напруженішим і злішим.

— Гершафтен! — підвівся він з місця, наливши повну чарку. — Я пропоную випити за того, хто теж брав участь у визволенні оберста Функа, за мого друга і чудову людину, лікаря Матіні!

Міллер, хоч і був напідпитку, демонстративно поставив чарку.

— Ви, гер Міллер, не хочете випити за мого другого визволителя, якого, на жаль, зараз серед нас нема? — здивувався Функ.

— Я сподіваюсь, гер оберст, ви здогадуєтесь, чому саме.

— Ах так! Тоді і я не буду, — погодився Функ і поставив чарку.

— То вип'ю тоді я сам! — Лютц одним ковтком випив коньяк. — Люблю чесних людей, хто б вони не були!

Тост Лютца дещо розхолодив компанію. Але Функ знайшов тему, що всіх зацікавила, запропонувавши випити за успіхи на Східному фронті. Розмова знову стала загальною, чарки швидко порожніли. Лише Генріх, як завжди, не пив, а тільки пригублював.

— Ой, та вже вечоріє! — здивовано вигукнув Міллер, глянувши в вікно.

— Ви ночуєте в мене. Вже пізно! — тоном наказу промовив Функ.

— Я не можу. Завтра вдосвіта мушу бути разом з фон Гольдрінгом у генерала, — категорично заперечив Лютц.

— Ви, Міллер, лишайтеся у оберста, він вас завтра відвезе, — запропонував Генріх.

Лютц здивовано на нього глянув, але відчувши поштовх ноги під столом, підтримав пропозицію:

— А справді, чому вам не лишитися?

— Ні! Разом їхали сюди, разом поїдемо і додому. Тепер безпечно!

Як не умовляли Міллера залишитися у Функа, він не погодився.

Годині о шостій виїхали з Палермо. Міллер поривався сісти за руль, але Генріх примусив його посунутися з місця шофера і взявся за баранку сам.

Коли машина в'їхала у вузьке міжгір'я, недалеко від маленького гірського села Андатре, ліворуч у горах пролунав постріл, за ним довгими чергами загуркотіли автомати. Гірська луна, помножуючи ці звуки, створювала враження справжньої канонади. Генріх зупинив машину.

— Що ви робите? Зараз же повертайте назад! — верескливо вигукнув Міллер і спробував схопитися за руль.

Лютц злісно і зневажливо кинув:

— Не поспішайте, гер Міллер, можливо, що стріляють саме позаду нас.

— Тоді вперед! — вигукнув Міллер.

Не відповідаючи йому, Генріх і Лютц вийшли з машини.

Стрілянина наближалася, і тепер можна було упевнитися, що стріляють не по шосе. Міллер з автоматом у руках теж вискочив з машини і відразу ж збіг у канаву, напружено вдивляючись у гори.

— Мені здається, гер Міллер, що ви почуваєте себе не досить затишно? — глузливо спитав Лютц і теж стрибнув у канаву. Генріх побачив, як він нахилився і дужим ривком вирвав з рук начальника гестапо автомат.

— Що ви робите! — перелякано скрикнув Міллер і підвівся.

— Спокійно! — уже з погрозою в голосі вигукнув Лютц. — Солдатська зброя не любить потрапляти до рук боягузливого ката! Їй більше пристала чесна і смілива рука.

— Що за жарти, гер Лютц? — в переляканому голосі Міллера прорвалися звичайні для нього нотки пихи. — Ми з вами не настільки близькі друзі, щоб ви могли дозволити собі такі жарти?

— Жарти? Ви вважаєте, що це жарти?

— Генріх! Він збожеволів! Він навіжений! Відберіть у нього зброю! — Міллер позадкував і, наштовхнувшись на задню стіну канави, хитнувся. Лютц зробив за ним крок уперед.

— Гадаєте, навіжений? Так, можна було втратити розум, дивлячись, як ви стріляєте в живіт вагітній жінці! Можна було з'їхати з глузду, дізнавшись, як ви розправилися з Монікою! А тепер добираєтесь до Матіні?

— Гольдрінг, що ж ви стоїте! Він мене поранить! Я буду скаржитись! Я напишу Бертгольду!

Генріх швидко підійшов до Міллера і відсторонив Лютца.

— А автомат! Заберіть авто…

Кінець слова застряв у горлі Міллера, очі округлилися, наразившися на гострий погляд Генріха.

— А тепер вислухайте мене, Міллер! Я з тих простодушних людей, які вірять у таку химеру, як совість. На щастя, нас багато, значно більше, ніж таких, як ти! І ми судимо тебе судом своєї совісті. За муки сотень невинних людей! За смерть Моніки! За спасіння тих, кого ти завтра міг би закатувати!

Не зводячи з Генріха сповненого жаху погляду, Міллер рвонув кобуру і судорожно схопився за ручку парабелума. Але він не встиг його вихопити. Пролунав постріл з пістолета, і гестапівець впав, на льоту прошитий і кулями з автомата Лютца.

— Він мав одержати і від мене, — кинув Лютц і, повернувши автомат, послав довгу чергу в машину.

Генріх взяв у руки ракетницю.

— Зажди! — спинив його Лютц.

Змочивши з фляги носовик, він наклав його на ствол парабелума і, не встиг Генріх сказати й слова, стрельнув собі в ліву руку вище ліктя.

— Що ти зробив, божевільний! — кинувся до нього Генріх.

— Нічого особливого — рана загоїться за тиждень. Це дасть мені змогу відпочити, довести, що ми були в бою, і одержати медаль за поранення. А тепер — ракети!

Впавши разом з Лютцом у канаву, Генріх одну за другою послав у повітря кілька червоних ракет.

Незабаром з Палермо прибуло два транспортери з автоматниками на чолі з самим оберстом Функом.

— Боже мій! Яке страшне нещастя! Негайно до госпіталю! Може, можна ще врятувати? — кричав Функ, бігаючи взад і вперед вздовж канави.

За хвилину два бронетранспортери, один з яких тяг на буксирі легкову машину, мчали до Кастель ла Фонте.

— Моя допомога зайва, — сповістив Матіні Кубісу, який без особливого жалю дивився на труп свого шефа. — Розтин тіла робити?

— Гадаю, ясно й так!.. Гер Лютц, що це з вами?

— Дурниці! Трохи зачепило руку… — гауптман похитнувся.

— Що ж ти мовчав! — докірливо кинув Матіні Генріху і підхопив за плечі Лютца. Той, ніяково посміхаючись, випростався.

— Запевняю тебе, я почуваю себе чудово, легенька слабість — і все.

Незважаючи на всі заперечення Лютца, Матіні відвів його в операційну, уважно оглянув і перев'язав рану.

— Справді, нічого серйозного. Але потрібен спокій. Доведеться тобі, друже, оселитись у мене в госпіталі.

— Боронь боже! Тоді я справді занедужаю! Я краще полежу у себе вдома. Сподіваюсь, ти будеш мене відвідувати?

— За тобою потрібен догляд, і я забираю тебе до себе! — вирішив за всіх Генріх. — Ти не заперечуватимеш, Мартін?

— Доведеться погодитись. Тоді зараз же рушаймо. Карлу потрібен спокій.

— А я сповіщу про напад до штабу командування і теж до вас приїду! — гукнув з порога Кубіс.

Троє друзів перезирнулися і зрозуміли один одного без слів.

— Нічого! — заспокоїв Генріх. — Дам йому кілька десятків марок, і його мов водою змиє…

До замку під'їхали з чорного ходу, щоб уникнути зустрічі з Марією-Луїзою, але Генріх забув ключа, і однаково довелося зняти шум, довго стукаючи.

Нарешті, двері відчинив трохи розгублений Курт. В глибині коридора майнуло жіноче плаття. Здогадавшись, у чому річ, Генріх невинно зауважив:

— О, ми, здається, своїм грюкотом збудили й графиню!

— Це не графиня, це Лідія… тобто покоївка, — поправився Курт і почервонів.

Вечеряли в спальні, присунувши стіл до ліжка, в якому лежав Лютц. Після перев'язки він почував себе зовсім добре і категорично заперечив, коли Генріх і Матіні, повечерявши, хотіли вийти до другої кімнати, щоб дати йому заснути.

— Це буде просто злочинно з вашого боку! У мене так зараз на душі, ніби я спокутував якийсь великий гріх… У такі хвилини хочеться бути серед друзів. Можете мовчати, говорити, читати, але не йдіть від мене. Мені просто приємно на вас обох дивитися!

На місці, де колись була картина, що так неприємно вразила Генріха, тепер висіла велика карта Європи, поцяткована прапорцями, які позначали лінії фронтів. Генріх і Матіні підійшли до неї і почали виміряти відстань від Сталінграда до Сарн — верховне командування нещодавно повідомило про те, що це місто довелося залишити.

— Що ви там виміряєте? — поцікавився Лютц.

— Зажди! — Генріх підійшов до столика і почав щось підраховувати. — Щоб пройти відстань від Сарн до Волги, нашій армії довелося витратити півтора року… Щоб відступити від Сталінграда до Сарн, — менше року! Отже, ми скорочуємо лінію фронту куди швидше, ніж на початку війни її розширювали…

— Ти хочеш сказати, Генріх, що ми тікаємо скоріше, ніж..

— Фі, яка термінологія! Не тікаємо, а скорочуємо лінію фронту, — іронічно поправив Генріх, — і скорочуємо для майбутнього наступу.

— І ти, Генріх, віриш, що він колись буде? Хіба ви можете бути наївним?

— Знаєш, Карл, є речі, про які я просто уникаю думати. Надто вже небезпечно у них заглиблюватися.

— А я не хочу ховати голову у пісок, як робить це страус. Не вірю я ні в можливість нового наступу, ні в чудодійність нової зброї. Війну ми програли! Це факт, з яким рано чи пізно, а доведеться змиритися.

— А що сказав би про такі розмови покійний Міллер? — посміхнувшись, кинув Матіні.

— Ой, як же я про це забув! Ти знаєш, Мартін, кого я зустрів позавчора в кабінеті Міллера? Колишнього гарібальдійського парламентера, того, з шрамом! На допиті…

— Антоніо Ментарочі?

— Ти навіть знаєш його ім'я і прізвище?

— Він служив у тому госпіталі, де я працював раніше… Винятково розумна і сердечна людина. Я не сказав цього нікому, щоб не вимовляти це ім'я. Адже бідолаха — поза законом…

— І добре зробив, що не сказав. Це б тільки збільшило підозри проти тебе.

— Підозри? Є щось конкретне?

Генріх розповів Матіні про суть своєї розмови з Міллером.

— Я так і знав, що підозра впаде на мене! — Матіні схопився з місця і забігав по кімнаті. На його нервовому обличчі відбилися по черзі всі його почуття: занепокоєння, вагання, потім рішучість. — От що, друзі, — сказав він, спинившися проти ліжка Лютца, — я не хочу перед вами критися і признаюся відверто: коли б я мав змогу попередити партизанів, я б попередив! І, проте, у даному випадку це зробив не я! Перед вами мені нема чого виправдуватися, і, сподіваюсь, ви повірите мені на слово… Але зараз мене не так цікавить моя особа, як цей Ментарочі. Як ви гадаєте…

У двері хтось постукав, і Матіні не докінчив фрази. На порозі з'явилася покоївка графині.

— Синьйор обер-лейтенант, графиня просила вас зайти до неї, як би пізно ви не звільнилися!

— Передайте вашій пані, Лідо, що я зайду обов'язково, — відповів Генріх, пильно вдивляючись в обличчя дівчини.

Може, через те, що Генріх вперше назвав її ім'я, може, з якихось інших причин, але дівчина зніяковіла.

— Гаразд, — відповіла вона тихо і вийшла.

— Так от, я хотів би знати, — почав було Матіні, але його знову перервали.

Цього разу двері відчинилися без стуку навстіж, і на порозі виросла постать Кубіса.

— Де двоє чи троє зібралися в ім'я моє, там і я серед них, — цитатою з євангелія привітався Кубіс.

— Сідайте, Кубіс, — запросив Генріх, — ми, правда, вже повечеряли, але трохи вина залишили, пам'ятаючи про вас.

— Оцієї кислятини?

— Іншого не буде, Пауль, не забувайте, ми біля ліжка пораненого.

— І бог, бачачи потаємне, воздасть вам явно! — як на молитву склавши руки, знов процитував Кубіс.

— Сьогодні Кубіс настроєний на молитовний лад, — посміхнувся Лютц.

— Бо я сьогодні подумав: чи не доведеться мені знову міняти одяг? Колись я змінив сутану на мундир, а тепер, можливо, доведеться зробити навпаки. Ну та це все в майбутньому, а я людина сьогоднішнього дня. А він не віщує мені нічого доброго!

— Знову якісь неприємності? — поцікавився Генріх.

— Найбільша — у мене відібрали перспективу! Сповістив начальство про новопомерлого раба божого Іоганна, а мені наказують: виконуйте його обов'язки, доки не пришлемо нового начальника. Отже, моє просування по службі, а виходить, і збільшення папірців, які гак приємно шелестять у руках, відсувається на непевний строк. І я знову змушений бути на утриманні доброго і щедрого барона фон Гольдрінга, який колекціонує мої розписки. І після цього ви мені пропонуєте кисле вино! Ви б ще завели розмову про медицину і тлінність всього живого взагалі! До речі, й синьйор Матіні тут…

— А перед вашим приходом ми саме й говорили про медицину. Матіні розповів нам про один дуже цікавий дослід. Як хірург, він ним просто захоплений і мріяв би його повторити.

Матіні вражено дивився на Генріха, обличчя його поволі червоніло, брови погрозливо зсунулися до перенісся.

— Молю вас, благаю, уклінно прошу! Не розповідайте мені такої гидоти! Вона мені зіпсує апетит перед вечерею!

— А я гадав, що ви цікавитесь наукою. Ви самі колись наполягали, щоб Матіні…

— Барон фон Гольдрінг, це для мене остільки несподівано… я просто не знаходжу слів… — Матіні перехопило дух.

Лютц почав, очевидно, про щось здогадуватись і кинув лікарю застережливий погляд. Той відразу ніби обм'як.

— Я знаю, що ви не наважувались просити Кубіса, тому й роблю це за вас: Матіні потрібна людина, над якою б він міг провести свій експеримент. Оскільки він небезпечний, потрібна…

— Здогадуюсь, здогадуюсь… та, будь ласка! У нас таких кролів хоч відбавляй. Я з охотою віддам вам першого ліпшого і навіть подякую за послугу, бо наш комендант СД допився до білої гарячки і не може зараз виконувати своїх функцій. Беріть хоч зараз!

— Бачите, Матіні, як все добре владналося! — повернувся Генріх до лікаря. — З вас комісійні! Погоджуюсь на тому, що ви дозволите мені бути присутнім при…

— Пробачте, Генріх, що я вас перерву. Але ввечері, та ще вихідного дня, я не звик так марнувати час! Душа мого покійного шефа протестує проти таких сухих поминок, і я змушений, бароне…

— Скільки? — лаконічно запитав Генріх.

— За упокій Міллера гадаю не менше п'ятдесяти марок…

Одержавши потрібну суму. Кубіс вийшов. Генріх провів його аж до вихідних дверей, чого ніколи не робив і чим дуже здивував своїх гостей.

— Ну, про все домовлено! — сповістив він, повертаючись до опочивальні.

— Я все-таки не розумію… — почав схвильовано Матіні.

— А зрозуміти так просто! Коли троє порядних людей дізнаються про смертельну небезпеку четвертому…

— Ви маєте на увазі Антоніо Ментарочі?

— Нарешті ви здогадалися! А то я думав, ви мене спопелите своїм грізним поглядом. Чи, може… — Генріх запитливо глянув на Матіні.

— Я сподівався, що ви кращої думки про мене, — образився лікар.

— Але як же організувати всю техніку цієї справи? — запитав Лютц.

— У нас ціла ніч попереду, щоб про все поговорити. А зараз, пробачте, я мушу зайти до Марії-Луїзи.

Графиня вже давно чекала на Гольдрінга і зустріла його докорами:

— Це просто неввічливо, бароне, примушувати мене так довго чекати! Я помираю від цікавості! Невже це правда, що забито Міллера і Лютц поранений?

Генріх коротко розповів, що їх обстріляли партизани.

— О, тепер я особливо ціную те, що ви зробили для дяді і барона Штенгеля. Ці звірі могли повбивати і їх!

— Я завжди до ваших послуг, графине. Адже я обіцяв бути вашим рицарем…

— І дуже погано виконуєте свою обіцянку! Я бачу вас раз на тиждень, та й то лише тоді, коли сама запрошу. Слухайте, ви загалом мужчина?

— Здається…

— А мені ні. Жити під одним дахом з молодою жінкою і лишатися зовсім байдужим до неї. Хоч би про людське око упадали за мною! Ось вам покарання — завтра вранці чи по обіді ви будете супроводжувати мене на прогулянці. Я вже давно не їздила верхи.

— Я не маю коня.

— Візьмете з моєї стайні. І взагалі я вирішила зробити з вас справжнього кавалера. Колись дама вашого серця подякує мені за це!

— А що скаже з цього приводу барон Штенгель?

— Він зрозуміє, що досі ловив гав!

— Отже, я мушу відігравати при вас роль…

— Роль залежатиме від актора… — Графиня кинула на Генріха довгий погляд. — Від того, наскільки він зуміє захопити свого партнера…

— Така гра може обох нас завести дуже далеко…

— Ви цього боїтесь?

— Бо я розумію серйозність небезпеки. Для себе і… своєї нареченої.

Генріх затримався у графині дуже довго. Коли він повернувся, Лютц і Матіні вже солодко спали.

— Постели мені в кабінеті, — наказав Генріх Курту. Той приготував постіль, але не йшов, переминаючись з ноги на ногу біля порога.

— Я хотів вас запитати, гер обер-лейтенант… — почав він несміливо і спинився.

— Здогадуюсь про що… Справа стосується Лідії? Вгадав?

Курт густо почервонів.

— Я хотів вас запитати, чи може німецький солдат одружитися з італійською дівчиною…

— Якщо обоє вони запасуться терпінням, щоб дочекатися кінця війни. А як же з твоєю нареченою, Курт?

— Марта, гер обер-лейтенант, вона якась… О ні, не подумайте чогось лихого! Вона гарна дівчина… чесна. Але… я побачив зовсім інших дівчат, які прагнуть до чогось більшого, ніж своє гніздечко… Ми з Мартою не будемо щасливі, гер обер-лейтенант! Лідія, вона зовсім інша, вона… — Курт остаточно зніяковів і замовк. — Пробачте, гер обер-лейтенант, вам час спати, я піду…

Коли Курт вже був у дверях, Генріх його затримав:

— До речі, Курт я все забуваю спитати: ти передав записку графині, пам’ятаєш, тоді, коли ми їхали в Палермо, для переговорів з партизанами?

— Графиня ще спала, я передав її через Лідію. Я вам говорив про це, гер обер-лейтенант.

— Ах, так, тепер пригадую… ти справді щось казав. Ну, на добраніч, Курт, хай тобі присниться твоя Лідія, вона, здається, дуже хороша дівчина.

Лишившись на самоті, Генріх довго ще не спав, обмірковуючи ту нову обстановку, яка склалася тут, у замку і в Кастель ла Фонте, після подій сьогоднішнього дня.

КУБІС ДБАЄ ПРО МАЙБУТНЄ

Лист Генріха про смерть Міллера глибоко схвилював Бертгольда. Наявність такого перевіреного і відданого служаки в Кастель ла Фонте цілком влаштовувала Бертгольда з двох причин: з погляду чисто службових і з погляду своїх особистих інтересів. І тепер нагла смерть начальника служби СД в маленькому італійському містечку, як це не дивно, могла поламати плани Бертгольда, змішати всі карти його великої гри.

А гру Бертгольд почав велику. І неабияку роль в ній мав відіграти саме Міллер. Не через свої таланти, ні! Бертгольд не переоцінював його здібностей, хоч і віддавав належне його відданості. Просто доля зв'язала Міллера з генералом Еверсом, а особа Еверса почала останнім часом особливо цікавити Бертгольда.

І не тому, що Бертгольд згадав про свої давні дружні зв'язки з генералом. Навпаки, він всіляко намагався їх тепер затушкувати, навіть пишучи Генріху, не передавав більше привітів своєму старому другові. Зате в листах до Міллера, які мали напівслужбовий характер, прізвище Еверса згадувалося все частіше і в такому контексті, який би дуже схвилював, знай вони про це, і самого генерала, і Гундера, і Денуса.

У штаб-квартирі Гіммлера давно вже були занепокоєні нездоровими настроями серед вищого командного складу німецької армії. Ціла серія стратегічних невдач на Східному фронті значно підірвала довір'я до гітлерівського командування. Коли раніше будь-яке розпорядження фюрера сприймалося як новий вияв його геніальності, то тепер на відповідальних нарадах все частіше лунали критичні голоси. В формі запитання, порад, а то й просто висловлень особистої думки вони намагалися внести свої корективи в дії командування, отже, й самого фюрера.

Якщо такі зміни у настроях помічались на відповідальних нарадах, то можна було уявити, що говорили між собою старі генерали потай.

І, можливо, не тільки говорили. В розпорядженні гестапо були матеріали, які свідчили про те, що може створитися досить солідна опозиція вищому командуванню серед командирів крупних військових з'єднань.

Підозрілим було встановлення тісних взаємин між окремими генералами старої школи, які досі не були зв'язані ні родинними, ні дружніми зв'язками. Жваве листування між ними і навіть посланці, яких вони посилали один до одного, не могли не збудити тривоги, хоч прямих доказів якоїсь зради чи змови в розпорядженні гестапо ще не було. Бо в листах, хоч і вчувалися нотки невдоволення, але писалося про це дуже обережно. Йшлося в них про погоду, здоров'я, далеких і близьких родичів. Лише співставляючи копії таких кореспонденцій — а їх у гестапо збиралося все більше — можна було помітити якийсь невиразний перегук подій і імен.

Інтуїція старого розвідника підказувала Бертгольду, що це неспроста, але більш-менш ґрунтовних доказів у нього не було. Потрібна була ниточка, за яку він міг би вхопитися, одна тоненька ниточка!

І такою ниточкою став для нього Еверс.

Надто вже часто згадувалося його ім'я у цьому підозрілому листуванні! Доручивши Міллеру пильно стежити за генералом і сповіщати про кожен його крок, Бертгольд сподівався шляхом співставлень, логічних висновків, а потім і прямих доказів встановити наявність якогось організуючого центру опозиції фюреру. І ось цей блискучий план зараз міг поламатися лише через те, що в Кастель ла Фонте не стало довіреної людини!

Так, Бертгольд покладав великі надії на Міллера. І не лише в плані викриття цієї змови, айв сугубо особистих інтересах.

Повернувшись торік після своєї поїздки по Франції і взявшися розглядати кореспонденцію, що зібралася за час його відсутності, Бертгольд натрапив на документи, які дуже його схвилювали. Серед купи фотографій, надісланих агентом, що наглядав за генерал-полковником Гундером, він побачив і два фото Генріха, зроблені під час його візитів до генерал-полковника. Ясна річ, ніяких взаємин між Гольдрінгом і Гундером існувати не могло. Він лише виконував роль посланця генерала Еверса, сам не знаючи, в яку халепу може вскочити. Але це тільки збільшувало загрозу, що нависла над майбутнім чоловіком Лори. Через свою необізнаність він міг потрапити в ще більш компрометуюче становище.

Ось тут і став у пригоді той-таки Міллер. Після історії з Монікою Тарваль, яку непомітно для всіх усунув начальник служби СД, Бертгольд написав йому приватного характеру листа, в якому просив уважно наглядати за Генріхом, щоб той часом не потрапив в якесь неблагонадійне оточення і не заплямував через те свого імені. І Міллер старанно виконував це доручення, може, найбільш важливе для Бертгольда.

Бо чим гірше було становище на фронті, тим переконливішою ставала для Бертгольда думка, що саме провидіння послало йому Генріха.

Підраховуючи свої капітали після ліквідації хлібного заводу, ферми і ще деякого майна, Бертгольд неодмінно приплюсовував до них два мільйони Генріха. Бо лише вони забезпечували йому спокійну старість в родинному оточенні на березі якогось швейцарського озера.

А мрії про спокійну старість дедалі ставали все спокусливішими. «Коли диявол старіє, він стає монахом», — каже народне прислів'я. І з Бертгольдом теж відбувалося щось подібне. Можливо, під впливом листів фрау Ельзи. Вона й досі жила з Лорою в Швейцарії і не могла натішитися своєю донькою, змінами в її характері після офіціальних заручин. Тепер Лора була цілком поглинута думкою про своє подружнє життя. З великим зворушенням писала фрау Ельза, як Лорхен, потай від неї, готує навіть маленькі сорочечки для своїх майбутніх немовлят. І Бертгольд, який одним розчерком пера відправив до крематорію в Освенцімі сотні тисяч людей, в тому числі і дітей, розчулювався мало не до сліз, уявляючи себе з онукою чи онуком на колінах.

Смерть Міллера схвилювала Бертгольда саме тому, що він втратив людину, яка працювала на здійснення його виплеканих мрій про тихе, щасливе життя. Тепер він вже не зможе давати начальникові служби СД в Кастель ла Фонте тих напівдоручень-напівнаказів, що їх він надсилав Міллеру, який не розмежовував, де наказ начальника, а де доручення сімейного порядку.

Хто ж заступить покійного Міллера? Бертгольд особисто не мав відношення до нового призначення на цей пост. Це мало зробити начальство служби СД штабу Північної групи військ в Італії. Але Бертгольд був надто зацікавлений у тому, щоб у Кастель ла Фонте призначили людину, з якою можна буде встановити такі ж взаємини, як і з Міллером.

За Генріхом потрібне було око. Правда, він офіціальний наречений його доньки, людина перевірена, добре вихована. Але йому лише двадцять третій рік! Сьогодні він уподобав Лору, а завтра покохає іншу. Міг же він мати зв'язки з дочкою власниці готелю. І ще невідомо, чим скінчиться його перебування у замку молодої вдови Марії-Луїзи, особливо, якщо зважити на характеристику графині, зроблену Міллером. Мало яких дурниць може наробити людина в двадцять три роки! Нарешті, Еверс почав давати Генріху доручення надто вже рисковані. Хіба не можна було послати до партизанів іншого парламентера? Одне необережне слово, і вся справа могла закінчитися трагічно. І тоді — прощай, два мільйони марок в Швейцарському банку, та ще переведені в долари, прощай, спокійна старість!

Ні, цього припустити ніяк не можна! Варто витратити час і трохи енергії, щоб забезпечити свої інтереси. Тим більше, що домогтися свого не так уже й важко при зв'язках, які він має.

Але кого призначити замість Міллера?

Бертгольд довго перебирав у пам'яті знайомих йому офіцерів гестапо. Кандидатуру Кубіса він відкидає відразу. Це досвідчений офіцер, але до службових обов'язків він ставиться з таким же цинізмом, як до всього. Для серйозної самостійної роботи він явно непридатний. Потрібен інший. Але хто?.. Кандидатури відпадають одна по одній. Боже мій, скількох людей вже забрала війна і цей проклятий Східний фронт! Раніше не треба було так довго вишукувати… А що, коли призначити майора Лемке? Після вбивства Гартнера в Бонвілі Лемке і Генріх познайомилися і залишилися задоволеними з цього знайомства. Лемке дав чудову характеристику молодому фон Гольдрінгу, а Генріх писав, що заступник Гартнера справив на нього дуже приємне враження… Отже, вони знайомі, непогано один до одного ставляться. Новому начальникові служби СД не доведеться витрачати час на налагоджування взаємин. Лемке старий працівник контррозвідки, людина солідна, випробувана. От тільки чи погодиться він поїхати з Бонвіля? Адже бути начальником гестапо там куди почесніше, ніж посідати таку ж посаду при службі СД дивізії. Доведеться умовляти, послатися на особливу важливість завдання хоча б нагляду за Еверсом… щось вигадати ще.

Але партизанський рух у Бонвілі, незважаючи на всі вжиті заходи, посилювався, і це так вимотувало нерви і сили майора Лемке, що він ладен був поїхати куди завгодно, аби змінити обстановку. Домогтися ж призначення Лемке на посаду начальника служби СД при дивізії генерала Еверса для енергійного Бертгольда було зовсім легко. І вже за тиждень після смерті Міллера в його колишньому кабінеті з'явилася висока худорлява постать майора Лемке.

Прибуття нового начальника неприємно вразило Кубіса. Він так сподівався, що врешті-решт вище начальство перегляне своє ставлення до нього і підвищить його не лише в званні, а й у посаді. Адже з початку війни він працює в розвідці і має право на самостійну роботу. І ось…

— Ну, скажіть, бароне, ви вважаєте це справедливим? — скаржився Кубіс Генріху.

Вперше за весь час їх знайомства Генріх бачив Кубіса в такому пригніченому настрої. Він не жартував, як завжди, не насвистував грайливих мелодій, а, впавши в глибоке крісло, роздратовано скаржився на штаб Північної групи, на долю, на самого Лемке, який з першого ж дня почав дуже заноситися.

Генріх відповів Кубісу не відразу. Сівши навпроти гостя, він запалив сигарету, кілька разів затягнувся, щось обмірковуючи, і лише після цього в свою чергу запитав:

— Скажіть, Пауль, згодні ви порозмовляти відверто і прямо? Вперше за все наше знайомство! Не втаюючи жодної думки?

— З охотою! Настрій у мене — саме для сповіді…

— Скажіть, Пауль, ви замислювались над тим, що будете робити після війни?

— Нудно сушити мозок такими проблемами, коли я не знаю, де взяти грошей на завтра…

— Давайте облишимо жарти, ми ж вирішили розмовляти серйозно! Невже ви думаєте, що я без кінця і без обмежень позичатиму вам гроші? Та вашими ж розписками я міг би обклеїти стіни цієї кімнати!

Кубіс здивовано і трохи злякано глянув на Генріха:

— Нова неприємність і найбільша з усіх можливих!

— Поки я не вимагаю від вас боргу, Кубіс. Хоч мушу нагадати: за вами вже близько семи тисяч марок.

— Боже мій! Дворічний заробіток!

— І коли навіть я, молодша за вас людина, замислююсь над майбутнім… Війна, безперечно, скоро закінчиться. Ми не знаємо як, але закінчиться…

— Бароне, ми умовились про одвертість. Не кривіть душею. Ви не гірше мене знаєте, що війну ми програємо. І нова зброя нам допоможе так само, як Міллерові отой розкішний букет, якого я мусив покласти на його могилу.

— Гаразд. Припустимо, що війну ми програємо, — правда, я ще не втратив віри у перемогу. Але не будемо сперечатись! Так що ви будете робити? За душею у вас жодної марки, боргів як волосся на голові, а майна — нагай і, здається, пара наручників.

— Ви забуваєте про шприц і колекцію пляшок з-під вина, — гірко посміхнувся Кубіс.

— До того ж ви недоук. Вчилися в одній школі і, не довчившися, покинули. Хотіли стати пастирем — пішли в розвідку… Скажу прямо: перспективи у вас жалюгідні…

— Аз вас непоганий розрадник. І так настрій такий, що…

— Ми з вами не тендітні панночки, а мужчини! — з серцем кинув Генріх. — Втішати вас я не збираюся.

— Що ж ви мені можете порадити в моєму становищі? Що я можу? Що?

— Одружитися. Кубіс зареготав:

— Одружитися? Мені? Який всіх Венер, Діан і інших богинь віддасть за пару ампул морфію? Та на біса мені потрібна дружина, коли я…

Кубіс розреготався ще дужче.

— Я не кажу, що вам потрібна дружина, — перервав Кубіса Генріх. — Вам потрібен її посаг!

Немов захлинувшись від власного реготу, Кубіс замовк. Його вразила не сама пропозиція, а те, що він досі якось не подумав про такий простий для себе вихід.

— Ви ж красивий мужчина, чорт забирай! Показна фігура, симпатичне обличчя, красиві темні очі, які так подобаються жінкам.

Підвівшися з крісла, Кубіс підійшов до дзеркала і деякий час з цікавістю розглядав власне зображення, може, вперше за життя оцінюючи свою зовнішність як крам, який можна продати.

— Говорю вам, Пауль, що з таким обличчям і розумною головою ви можете забезпечити своє майбутнє.

— Лише це я ще не спробував віддати у заставу! Але як здійснити ваш чудовий план у цьому богом і людьми забутому Кастель ла Фонте? Крім вашої покоївки і графині, я не бачу жодної пристойної жінки.

— Бо не шукали. А я вчора обідав у сім'ї одного інженера, що має єдину доньку і…

— Місцева? Але ж ви знаєте, що співробітники гестапо можуть одружуватися лише з німецькими підданими.

— Знаю. Батько її довгий час працював у Німеччині і там прийняв наше підданство. Він відомий інженер і до того ж, здається, не з бідних.

— Ну, а вона сама, ця… ну, дівчина, як?

— Занадто худорлява, як на мій смак. Але після народження першої дитини це, кажуть, минає…

— Фі! — бридливо поморщився Кубіс. — Не кажіть мені про таку гидоту, як діти, у мене їх ніколи не буде.

— Це залежатиме не тільки від вас. Так як, зважуєтесь?

— Ви так запитуєте, ніби досить тільки моєї згоди.

— А щоб домогтися і згоди дівчини, вам деякий час доведеться вдавати з себе закоханого. Букети там, подарунки і все інше…

— Але гроші? Де взяти грошей?

— Коли я побачу, що справа йде на добре, ваша кредитоздатність у моїх очах значно зросте. Я згоден кредитувати фірму Кубіс-Лерро на взаємно вигідних умовах.

— Тоді дайте зараз хоча б марок з тридцять. Піду подумаю про принади родинного життя.

Цього разу Генріх видав Кубісу чергову позичку з куди більшою охотою, ніж завжди.

Не знав того схвильований несподіваною пропозицією Кубіс, що Генріх мав на увазі не його майбутнє, а своє.

Марія-Луїза була просто щасливою, коли Генріх поінформував її про наслідки розмови з Кубісом. Треба сказати, що сама ідея висватати Софію Лерро, дочку інженера, на квартирі якого жив Штенгель, належала графині.

Вчора Марія-Луїза і Генріх були запрошені Штенгелем на обід, і тут графиня вперше побачила Софію. І до цього їй іноді спадало на думку, що за холодним ставленням до неї барона щось криється. А тепер, побачивши дівчину, вона в цьому переконалася остаточно. Причина нерішучості і вагань Штенгеля — Софія, бо вона має одну незаперечну і таку важливу перевагу перед нею, як молодість.

Софії Лерро всього двадцять три роки. При першому погляді на неї Марії-Луїзі здалося, що вона десь уже бачила це округле, з пікантним носиком обличчя, осяяне лагідною блакиттю очей і привітною посмішкою рожевих уст, що, як натяк на молодість і здоров'я, ледь відкривала краєчки білих і рівних зубів. Перебравши в думках усіх своїх знайомих, графиня раптом згадала останні сторінки ілюстрованих журналів. Ну звичайно ж! Подібні обличчя дивилися на неї з рекламних оголошень, що закликали молодожонів механізувати свій побут: молода з пилососом у руках… молода біля пральної машини… ваша підлога завжди блищатиме, як дзеркало… купуйте наші механічні натирачі!.. Придбайте збивач для коктейлів — і ваш чоловік не вчащатиме в клуб і ресторани!..

Графиня прикусила губу, ховаючи зловтішну посмішку, але на серці у неї не полегшало. Що з того, що обличчя стандартне, від нього однаково віє молодістю і якимсь особливим затишком. І це мусить подобатись чоловікам, що після бурхливої молодості шукають тихого сімейного щастя!

Софія Лерро теж прагнула до родинного затишку і не приховувала цього. З простодушною відвертістю вона призналася, що ладна навіть вдатися до шлюбної газети. А коли Марія-Луїза спробувала висміяти цей її намір, почала гаряче обстоювати свою точку зору, і барон Штенгель її підтримав. Це ще більше заохотило Софію до суперечки.

— А що ж робити дівчатам, які сидять у такому закутку, як я? Чекати, поки прийде казковий королевич? Так буває лише в казках, а не в житті. Ось мені вже двадцять три роки… скільки я ще можу чекати? Якщо ми випадково знайомимося з мужчиною в театрі або в вітальні наших друзів і потім виходимо за нього заміж — це вважається пристойним. Коли ж ми знайомимося за допомогою об'яви, таке знайомство — вже поганий тон. Але мене ніхто не силує вийти заміж за першого, який відгукнеться на об'яву. Я маю право вибору. І я роблю відверто і чесно, коли кажу: так, я хочу вийти заміж! А інші приховують свої наміри, а самі ловлять женихів!

Марія-Луїза почервоніла, розцінивши ці слова як натяк. Але очі Софії дивилися з такою простодушною відвертістю, що графиня заспокоїлась. «Вона надто дурна, щоб здогадатися!»

Самого Лерро, на превеликий жаль Генріха, вдома не було, і присутні могли тримати себе трохи вільніше. Обід пройшов у веселій, невимушеній розмові, і навіть завжди мовчазний Штенгель під кінець трохи пожвавішав і розговорився.

Те, що Штенгель після кожної нової страви вихваляв господарські здібності Софії, підтримав її у суперечці, занепокоїло графиню.

— Ви б знайшли їй жениха серед ваших знайомих офіцерів. Адже вона непогана і, як каже барон Штенгель, не бідна, — анітрохи не жартуючи, говорила графиня Генріху, повертаючись з ним з обіду.

От тоді в голові Генріха і виник план одружити Кубіса.

— Коли ваш план здійсниться, я обіцяю вам пост незмінного друга дому! — кокетуючи промовила графиня.

— Боюсь, що Штенгель не затвердить мене на цій посаді…

— Треба, щоб він звикнув до думки, що ви невід'ємна частина мого посагу.

— Барон додержується досить патріархальних поглядів на родинне життя.

— Ось ви мені й допоможете його перевиховати. Він зіпсував собі смак, дивлячись на цю міщаночку! А Кубісу вона буде саме до пари — Софія його врівноважить. І я завтра ж поїду до неї, умовлю запросити Кубіса, розмалюю його так, що вона закохається в нього, ще не бачивши.

Другого дня вранці, зібравшись на прогулянку, графиня зайшла до Генріха і попередила:

— Даю вам на сьогодні відпустку, бо ви заважатимете нам з Софією. У нас буде інтимна жіноча розмова.

— А чи не занадто ви форсуєте події? — запитав Генріх.

— У мене правило: не відкладати на завтра того, що можна зробити сьогодні. Я чомусь певна, бароне, — ваша наречена зробила непоправну помилку, не повінчавшися з вами відразу після заручин. Я б не поклалася на вашу вірність.

— Ви такої поганої про мене думки?

— Навпаки, хорошої. У якогось письменника я вичитала чудовий афоризм: сталість у поглядах, каже він, це ознака обмеженості. Підставте замість слова «сталість» слово «вірність». Я певна, що ви знайдете якусь карооку італійку, і на згадку про заручини у вашої Лори, — так, здається, її звуть? — тільки й лишиться, що подарований вами перстень… До речі, чому ви не носите свого?

— Десь закинув у чемодан…

— Бідна Лора! — розсміялася графиня.

У коридорі почулася швидка хода, хтось постукав у двері — і до кімнати швидко ввійшов веселий і збуджений Матіні. Побачивши графиню, він зніяковів.

— Даруйте, я постукав, але… — розгублено перепросив він.

Графиня хитнула головою і вийшла.

— Як недобре це вийшло, я вскочив так раптово! Вона, здається, образилась?

— Її могли образити лише твої перепрошення, які підкреслили незручність становища… Та ну її до біса! Кажи краще, що з тобою? Ти просто сяєш весь.

— Ще б пак! Адже все скінчилося якнайкраще: акти про смерть Ментарочі складено, і головний прозектор його підписав. А сам Ментарочі, мабуть, уже далеко в горах.

Генріх свиснув:

— Як це сталося? Коли?

— Втік він удосвіта, а оформили опівдні. Правда, ще трохи раніше, ніж ти радив, але я скористався з щасливої нагоди: у прозектора було багато розтинів і він підписував документи, не дуже додивляючись до їх змісту… Але що з тобою? Ти невдоволений?

— Найгірше, що ти міг зробити, це відпустити Ментарочі зараз до партизанів!

— Але навіщо ж ми тоді брали його з СД? Для того, щоб випустити? Так?

— Я просив випустити Ментарочі, коли я скажу!

— Та яка різниця! Саме викопали братську могилу і ховали покійників…

— А завтра той провокатор, що вже раз виказав Ментарочі Міллеру, сповістить Лемке: Ментарочі, якого ви забрали, знову в горах, живий і здоровий! Лемке візьметься перевіряти, побачить акт про смерть під час операції…

— Боже, що я наробив! — Матіні зблід. — Який же я йолоп!

Генріх нервово закрокував по кімнаті. Матіні, охопивши голову руками, непорушно сидів на дивані, втупивши погляд у підлогу.

— Скажи точно, о якій годині ти його відпустив?

— Вдосвіта, годині о шостій. Я дав йому цивільний одяг, трохи грошей і пістолет…

— Знаєш, куди він пішов?

— Ні.

— Умовлялися про дальші зустрічі?

— Теж ні. Він потиснув руку… ми навіть поцілувалися, але жодного слова один одному не сказали.

Генріх знову заходив по кімнаті, на ходу кидаючи уривчасті фрази:

— Стан гірший, ніж ти гадаєш. У Лемке акт про смерть, а людина жива. Кубіс пошлеться, що ми його умовили. Я, ти і Лютц. Який висновок зробить Лемке? Що є якась організація сприяння партизанам. Адже нас троє…

— Я піду до Лемке і візьму всю провину на себе. Скажу, що недогледів, Ментарочі втік, а я, боячись відповідальності, рятуючи себе…

— Не кажи дурниць! Дочекатися, що війна ось-ось скінчиться, і загинути через одну припущену необережність! Ми щось придумаємо, ми повинні щось придумати. Нема такого становища, з якого не було б виходу…

— Я тобі його запропонував. Це єдиний вихід, який у нас лишився.

— Ти коли-небудь бачив, як дрібне звірятко, загіпнотизоване поглядом змії, само йде їй у пащу? Ось твій вихід! А ми знайдемо, мусимо знайти щось таке… Стривай, стривай, дай мені трохи подумати… Знаєш що? Йди зараз до Лютца і попередь його про все, а я тим часом спробую перевірити одну річ… Можливо, це і буде наш вихід! Тільки обіцяй — жодного кроку, не порадившись зі мною!

— Обіцяю!

— Я подзвоню до Лютца. А тепер я не хочу гаяти часу, чим скоріше ми на щось наважимось…

Матіні підвівся і попрямував до дверей, але на порозі зупинився і окинув Генріха сумним поглядом:

— Я так люблю тебе і Карла, і ось через мене…

— Коли хочеш, то у всьому винен я. Не продумав до найменших деталей нашого плану, не поговорив з цим Ментарочі, гадав, що встигну, і ось… Ну, та перепрошувати один одного будемо потім, а зараз… зараз іди!

Безнадійно махнувши рукою, Матіні вийшов.

Лишившись на самоті, Генріх міг спокійніше обміркувати план, який у нього почав зароджуватися ще під час розмови з Матіні.

Так, здається, це єдиний вихід! Адже діяти треба швидко, не гаючи часу. Саме час вирішує зараз успіх справи. І те, що він не помилився в своїх здогадках… А що, коли помилився? Тоді треба винайти новий варіант. І винайти якнайскоріше. А щоб у цьому впевнитись…

Генріх натиснув на кнопку дзвоника і викликав Курта.

— Поклич Лідію і простеж, щоб сюди, поки ми будемо розмовляти, ніхто не заходив. Навіть ти.

Курт стривожено і запитливо глянув на Генріха, але, помітивши, що обер-лейтенант чимсь роздратований, не наважився ні про що запитати і мовчки вийшов. За хвилину з'явилася Лідія.

— Ви кликали мене, синьойоре? Я вас слухаю! — голос дівчини звучав весело і привітно, як завжди, може, занадто спокійно для її жвавої вдачі.

— Сідайте, будь ласка, бо розмова у нас буде не коротка! — Генріх присунув дівчині стілець. — Ви не здогадуєтесь, про що я буду говорити?

— Ні, синьйоре! Але сподіваюсь, що ви задоволені мною. — Лідія опустила вії, ховаючи трохи тривожний блиск очей.

— Я чув від Курта, що ви збираєтесь одружитися з ним?

Обличчя Лідії зашарілося:

— Ми домовились почекати кінця війни…

— Ви його любите?

— Коли дівчина дала згоду…

— А він вас?

— Любить! — не замислюючись, відповіла Лідія.

— Тоді я дуже шкодую, що так сталось… Я добре ставлюся до Курта і хотів би, щоб його життя складалося щасливо, але…

— Ви хочете сказати, що йому не дозволять одружитися з італійською дівчиною? — з викликом запитала Лідія.

— Я хочу сказати, що ви з ним не поберетесь. Ніколи. І не тому, що хтось не дозволить, а тому… — Генріх спинився і продовжував, відрубуючи слово від слова, — тому, що зараз, після нашої розмови, я буду змушений вас заарештувати і відправити на допит!

Лідія здригнулась, як від несподіваного удару нагаєм. Чорні очі блиснули лихим вогнем:

— У вас для цього немає ніяких підстав. Всі ваші речі, здається, цілі. Я вже рік живу у графині, і за цей час у неї не пропало жодної дрібнички.

— Не прикидайтеся! Ви знаєте, що я маю на увазі.

— Я знаю лише те, що я нічим не завинила. Скривдити бідну дівчину, покоївку…

— Вдруге вам повторюю — не прикидайтеся!

— Але я ні в чому не винна!

— Це ви будете доводити на допиті в гестапо.

— А це хіба не допит?

У погляді дівчини Генріх побачив стільки зневаги до себе, що мимохіть в його голосі прорвалися нотки ніяковості:

— Я не працюю в гестапо і я не слідчий… — сказав він, ніби виправдуючись. — Я лише хотів переконатися, чи справді ви винні в тому, в чому вас обвинувачують. Щоб знати, як мені поводитися з вами…

— Отже, ви маєте зараз вирішити, винна я чи не винна? — голос дівчини тремтів від обурення.

— Вирішувати це буде суд…

— Суд? Який?

— Той, що судитиме вас, що судив би Ментарочі, коли б він не втік…

— Він утік! — Коли б щастя мало обличчя, воно скидалося б зараз на обличчя Лідії.

— Хіба ви його знали?

— Це мій батько!

— Так це ви сповістили його про приїзд наших парламентерів? Прочитавши записку, яку Курт мав необережність передати вам?

— Курт тут ні при чому!

— Це з'ясує гестапо.

— А він же на вас мало не молиться, він же казав…

— Мене не цікавить, що казав ваш співучасник!

— Курт нічого не знав!

— І це ви відкрили двері замку, впустили сюди вашого батька з партизанами, щоб вони взяли тут заложників.

Лідія схопилася з стільця і стояла перед Генріхом, виструнчившись у тому самозабутті гордої зневаги, гніву, зненависті, яке примушує людину забувати про власну небезпеку, кидати виклик сильнішому за неї.

— Я врятувала цим п'ятдесят ні в чому не винних людей! Адже ваші їх, напевне, розстріляли б у Палермо! Ну що ж, беріть, робіть зі мною, що хочете! Коли батько на волі, він однаково помститься…

— Його спіймали раз, спіймають і вдруге. За кожним його кроком слідкує наш агент, який є серед партизанів.

— Брехня! Серед гарібальдійців немає зрадників!

— Свята наївність! Гестапо відомий кожен крок ваших гарібальдійців.

— Вигадка, щоб залякати!

— І сьогодні, коли ваш батько радо розповідатиме, як йому пощастило втекти, наша людина дивитиметься на нього пильним поглядом з-під кошлатих брів, щоб зараз же…

— Боже мій, до чого тут брови? Я… я не розумію…

— До чого брови? Це я так, між іншим. Бо я вперше у житті побачив такі густі, широкі і кошлаті брови. Вони мене просто вразили..

— Не може бути!

— Ви не вірите, що бувають такі брови? Але ви матимете нагоду переконатися самі. Він часто буває в гестапо. А тепер його вже напевне викличуть для очної ставки…

Вперше за весь час на обличчі дівчини промайнув страх, вся вона якось знітилась, очі з благанням дивилися на Генріха:

— Це ви вигадали про брови… Цього не може бути… ви це навмисне кажете, щоб… — похитнувшися, дівчина сперлася на краєчок стола, помацала другою рукою позад себе, шукаючи стілець, і сіла, майже звалилася на нього.

Генріху стало невимовно шкода дівчину.

— Лідія! — сказав він лагідно і стиснув своїми руками її руки. — Вислухайте мене уважно. Вашого батька виказав агент гестапо, партизан з чорними кошлатими бровами. Я не знаю його прізвища, але добре запам'ятав зовнішність. Він був другим парламентером партизанів.

— Дядько Віктор! — простогнала дівчина.

— Треба негайно попередити про це начальника загону і вашого батька. Але нікому більше жодного слова. Ви мене розумієте? Ви чуєте, що я кажу?

— Я зараз піду і… — дівчина раптом спинилася, перелякана думкою, що її хочуть загнати у пастку, простежити, куди вона йде, а потім…

— Я знаю, чого ви боїтесь… Але у мене нема часу вас переконувати. Треба поспішати, під загрозою не тільки ваш батько, а й той, хто його випустив, — лікар Матіні…

— Я вам довіряю… Я йду. — Лідія попрямувала до дверей.

— Заждіть! Коли я дізнаюся про те, чи пощастило вам попередити командира загону?

— Дуже швидко.

— Гаразд, я чекатиму. І я просив би вас не говорити Курту про нашу розмову. Він хороший хлопець, але людина, не обізнана з конспірацією, та і в політиці теж, здається, не розуміється.

Лідія швидко вибігла.

Зараз, коли спало напруження, Генріх відчув, як стомила його сцена, яка щойно відбулась, і взагалі події сьогоднішнього ранку. І це саме тепер, коли приїзд Лемке вимагав від нього особливої зібраності, обережності! Звичайно, Лемке приїхав сюди з відома Бертгольда і, можливо, виконуватиме при ньому ті ж функції, що і Міллер.

Генріх знову перечитав листа, одержаного вчора ввечері від Бертгольда, певніше, ті рядки, що стосуються нового начальника служби СД: «Чи бачився ти вже з Лемке? По-моєму, він непоганий товариш. Тобі варто було б з ним заприятелювати. Дізнавшись, що ти в Кастель ла Фонте, він висловив задоволення з цього приводу».

Висловив задоволення, а проте досі не прийшов з візитом, як то годилося 6! Що ж, Генріх не піде до нього перший. Треба поставити себе так, щоб Лемке запобігав перед ним. Згадавши про свій допит у Бонвілі, Генріх посміхнувся. Тоді він інстинктивно знайшов правильну лінію поведінки з цим загонистим гестапівцем. На зухвалість відповідати ще більшою зухвалістю, на гонор — ще більшим гонором.

Генерал у від'їзді, і сьогодні можна не йти до штабу. Але бідний Лютц, мабуть, хвилюється. І Матіні теж. Треба їм подзвонити і заспокоїти. Але що він може сказати? Що, коли Лідія не встигне попередити гарібальдійців? Вона обіцяла повернутися швидко. Можливо, у неї є якісь зв'язки тут, у містечку. Отже, залишається одне — чекати.

Години чекання тягнуться нестерпно довго. Генріх не наважується запитати Курта, чи повернулась Лідія. Очевидно, ні. Бо Курт нервує, все вивалюється в нього з рук, коли він накриває на стіл, готуючись до обіду. Генріх уважно студіює книжку з іхтіології і вдає, що не помічає спроб Курта зав'язати розмову.

Коли почало сутеніти, Генріх не витримав і подзвонив Лютцу. «Так, все гаразд, можна спати спокійно, завтра вранці про все розповім».

Марія-Луїза вже давно повернулася з прогулянки. Вона грає на піаніно. Звуки якогось бравурного мотиву лунко розкочуються в порожніх кімнатах замку. Очевидно, вона в чудовому настрої. Треба до неї зайти. Дізнатися, чим закінчилась її розмова з Софією.

Вечір Генріх проводить на половині Марії-Луїзи у товаристві Штенгеля, графа Рамоні і самої господині. Лідії не видно. Графиня сама подає чай.

— Уявіть, моя покоївка раптом зникла — у неї хтось захворів, і вона відпросилася у графа на цілий день! — скаржилася Марія-Луїза.

Так, Лідія ще не повернулася! Тепер вона не повернеться вже до ранку. Бо після дев’ятої почався комендантський час. Отже, можна йти до себе і лягати.

Графиня не затримує Генріха. Але коли він підходить до неї, тихенько шепоче:

— У неділю ми з вами і вашим приятелем обідаємо у Лерро.

Майже цілий день нервового напруження вкрай стомив Генріха, і він з радістю подумав, що зараз засне і до ранку відсунуться всі його тривоги. Але вони обступили його ще щільніше, коли він роздягся і ліг у ліжко.

У цій історії з Ментарочі він знов поводив себе неприпустимо легковажно! Правда, йому конче треба було встановити зв'язки з партизанами. Але треба було чекати більш слушної нагоди. І дати загинути такій людині, як Ментарочі? Дати отому провокатору з кошлатими бровами вільно ходити по землі і зраджувати, виказувати чесних людей? Що ж. іноді треба затиснути своє серце. Хіба в нього є можливість врятувати кожного, хто потрапить у пазури гестапівських катів? Йому наказано берегти себе. Віднині він пам'ятатиме тільки про це. Поки не одержить потрібних документів. А чи одержить він їх взагалі? Які можливості у нього є, щоб їх одержали? Тільки цей Лерро!

Погляд Генріха зупиняється на карті Європи. При світлі нічника на ній можна відрізнити прапорці, що позначають лінію Східного фронту… Як швидко підійшов до тих кордонів, звідки почався в 1941 році. Як давно, здається, це було! Невже минуло мало не три роки? Невже три? Але кожний такий рік можна зарахувати за десять.

Генріх день за днем пригадує події перших днів війни, своє прибуття в ворожий табір, все. за цей час зроблене. Навіть коли йому не пощастить дожити до кінця війни, він помиратиме з спокійною совістю… А все-таки образливо було б померти саме зараз, коли все наближається до розв'язки. І не побачити Батьківщини! Чи розуміють ті люди, які ступають зараз по рідній землі, як би тяжко їм не доводилось, яке то безмірне щастя бути серед своїх? Мабуть, не в повній мірі.

Пройшло вже мало не півроку, як звільнено від окупантів Київ. І там знову рання весна. Дзюрчать перші струмочки. Дніпро незабаром скресне. З Володимирської гірки і з наддніпрянських круч можна буде охопити зором всю його весняну широчінь. По радіо передавали, що Київ дуже зруйновано. Можливо, нема і невеличкого будиночка на Боричевому узвозі!

Непомітно для самого себе Генріх заснув. Йому снилося, що він перепливає Дніпро і швидка течія не дає йому допливти до берега. Борючись з нею. він напружує всі сили, і золота смужка прибережного піску все наближається і наближається.

Він і прокинувся, засліплений цим золотистим сяйвом. Сонячне проміння широкою смугою перетинало кімнату і падало йому просто на обличчя. У сусідній кімнаті готував сніданок Курт. Почувши, що Генріх одягається, він тихенько постукав у двері.

— Гер обер-лейтенант, ви будете їхати чи підете пішки?

Голос у Курта веселий, і обличчя теж сяє, як оцей день ранньої весни. Отже, Лідія повернулася!

Передчуття того, що все склалося на добре, у Генріха настільки сильне, що і його проймає радість.

— Лідія нічого мені не переказувала?

— Вона просила сказати вам, що дуже дякує синьйору Матіні за добрі ліки. Вона двічі приходила, але не дочекалася — графиня її кудись послала.

Нашвидку поснідавши, Генріх пішов у Кастель ла Фонте. Весна! От і прийшла весна! На сонці вже зовсім тепло. Навіть приємно, що легенький вітрець трохи холодить обличчя. А може, воно палає так не від дотиків сонячного проміння, а від радісного збудження? Так хочеться швидше побачити Лютца і Матіні, сказати їм, що все гаразд.

Генріх прискорив ходу. Біля приміщення служби СД стоїть гурт солдатів. Крізь огорожу видно, що у дворі солдатів теж багато. Що це, Лемке робить огляд своїх опричників? Он маячить його довга постать. А поруч Кубіс. Треба відвернутись, щоб не помітив. Зробити заклопотаний вигляд і швидко пройти, ніби він поспішає до штабу.

Коли Генріх уже поминув приміщення СД, ззаду почулося важке гупання солдатських чобіт

— Гер обер-лейтенант!

Генріх неохоче зупинився. До нього підбіг ротенфюрер:

— Гер Лемке просить вас зайти до нього!

— Скажи, що я дуже поспішаю і зараз, на жаль, не можу виконати його прохання.

У кімнаті Лютца вікно розкрите навстіж. Отже, він дома. Генріх швидко піднявся на другий поверх.

— Ти знаєш про пригоду цієї ночі? — не вітаючись, запитав його Лютц.

— Анічогісінько.

— Сьогодні в парку, за приміщенням служби СД, знайдено забитого з написом на грудях: «Так буде кожному зрадникові Італії».

— Ти його бачив?

— Посилав денщика. Каже: чорнявий, кремезний, з широкими бровами.

— А Матіні знає про це?

— Забитого відвезли до моргу при госпіталі.

Альфредо Лерро дуже задоволений своїм співрозмовником. Він не пам'ятає, коли востаннє розмовляв з такою охотою і цікавістю, як сьогодні з цим молодим німецьким офіцером. Просто дивно, що цей обер-лейтенант так обізнаний з іхтіологією. Таких знань в жодному інституті не набувають. Треба кохатись у рибальстві, багато читати, любити природу і бути дуже спостережливим, щоб так добре вивчити все, що стосується поведінки різних риб, умов їх розмноження, прийомів лову. Це не просто практик, що тільки смикає рибу, не замислюючись над тим, який цікавий і мало ще відомий нам світ ховається на дні великих і маленьких водоймищ. Взяти хоча б його розповідь про те, як самці-осетри допомагають самицям перепливати пороги, коли ті піднімаються вверх по ріці, шукаючи затишних місць, щоб віднереститися. А кілька історій про страшного хижака рік Південної Америки — маленьку пірайю, яку прозвали річковою гієною. Зграя цих, з дозволу сказати, «рибок» з'їла бика, що перепливав річку завширшки у тридцять-сорок кроків! У річці, де водиться пірайя, небезпечно буває навіть помити руки!

Наука про риб — давня пристрасть Лерро. До війни він передплачував іхтіологічні журнали багатьох країн, збирав усі відомі йому твори з іхтіології і рибальства і може з гордістю сказати, що його бібліотека у цих питаннях одна з найкращих, які він знає.

Лерро витягає одну книжку за одною, обережно, як велику дорогоцінність, витирає їх, хоч і так на них нема ні порошинки, і простягає своєму гостеві. О, він певен, що така людина, як Гольдрінг, зуміє оцінити його зусилля по збиранню бібліотеки! Тим більше, що барон знає кілька європейських мов і може вільно читати більшість цих книжок. Шкода, що слабкі його знання з англійської: у Лерро є кілька дуже цікавих книжок авторів англійців. Зате барон дуже добре знає російську мову, а Лерро ні. Він би охоче скористався з пропозиції барона брати у нього уроки, щоб поповнити цю прогалину у своїй освіті, але, на жаль, не має вільного часу. З ранку й до пізнього вечора він на заводі, де виготовляють ним-таки винайдений прилад. Шкода, що він не може розповісти гостеві про суть свого винаходу, але хай гер Гольдрінг повірить йому на слово — останні два роки робота забирає у нього всі сили. Він навіть не радий, що винайшов цей прилад, хай йому біс! Так живучи, можна здичавіти. У нього зовсім немає особистого життя. Зовсім! Він часом навіть ночує на заводі і свою єдину доньку бачить кілька разів на тиждень… Правда, він має деякі переваги. По-перше, він не на фронті. Його добре, навіть дуже добре забезпечили, до нього ставляться з повагою. А проте у всій Європі, мабуть, нема людини, яка б так мріяла про закінчення війни, як він, Лерро!

Адже він, по суті, — в'язень. На роботу їздить під вартою і повертається так само, біля його будинку день і ніч ходять два автоматники. От коли б він вийшов зараз з бароном на вулицю, щоб просто пройтися, за ним обов'язково ув'язалася б охорона, хоче він цього чи не хоче. Може, це викличе посмішку в барона, але він мусить признатися, що й удівцем лишився через брак часу. Для того, щоб знайти собі пару, треба десь бувати, зав'язувати нові знайомства, нарешті, просто читати нові книжки, журнали й газети, щоб бути цікавим співрозмовником. А він позбавлений змоги навіть виспатися як слід!

Це барон став причиною того, що Штенгель запросив сьогодні ціле товариство: самого фон Гольдрінга, графиню і цього офіцера з таким симпатичним обличчям… як його… він уже й забув його ім'я… Кубіса!

Генріх співчутливо вислуховує скарги Альфредо Лерро, не перериваючи його запитаннями, лише інколи вставляє репліку. Так, він добре розуміє, як то важко опинитися в умовах штучної самотності людині з такими широкими інтересами… Він і сам дуже відчуває брак справді культурного товариства… Те, що йому пощастило познайомитися з синьйором Лерро, він вважає виключно щасливою нагодою хоч іноді відвести душу в цікавій розмові… О, він з радістю пристає до пропозиції збиратися отак, як сьогодні, щонеділі, тільки боїться, що це буде обтяжливо для господині. Ну, коли синьйор Лерро наполягає, — що ж, він згоден! Тільки з умовою, щоб це не завдавало зайвого клопоту синьйориті Софії. До речі, вона чудово готує рибні страви. Найближчої неділі вони вдвох варять російську юшку з риби і всіх частують. Це буде чудесно!

Генріх прощається з Лерро і просить передати іншим гостям, коли ті повернуться з прогулянки, що в нього трохи розболілася голова і він вирішив пройтися.

Фу, нарешті він може забути про форель, осетрів, пірайю… До біса все-таки цих клятих риб на світі! Його знань з іхтіології вистачить ще на кілька розмов, а потім знов читай, бо на звичайних «рибальських історіях» з цим диваком не виїдеш, треба показувати свою ерудицію. І навіть знання кулінара. Ну, на якого диявола він сам згадав про російську юшку з риби? Тепер доведеться варити, хоч він не має жодного уявлення, як це робиться! Доведеться десь розшукати кухарську книгу і самому скласти якийсь рецепт, скомпонувавши його з кількох там поданих.

А проте добре, що в інженера є ця пристрасть. На грунті спільних інтересів вони швидше здружаться. Кубіс Кубісом, але, крім одного плану, треба скласти і другий. Завдання надто важливе, і виконання його треба форсувати. Зведення з Східного фронту стають для гітлерівців все невтішнішими і подаються з запізненням на два-три дні проти радянських повідомлень. Так було, наприклад, з повідомленням про Корсунь-Шевченківську битву, в якому, до речі, втрати німецької армії були вдвоє применшені.

Ясна річ, що за таких умов гітлерівське командування всіляко форсуватиме виготовлення нової зброї.

Генріха вже кілька разів запитували, як посувається справа з виконанням дорученого йому завдання. Там знають, яке воно складне, але весь час підкреслюють, наскільки воно й важливе.

Сьогоднішній день, може, трохи наблизив його до мети. Безперечно, наблизив! Адже перші кроки даються найважче… А хто то йде назустріч? Невже Лемке? Так і є. Доведеться зустрітися. Можливо, навіть краще, що перша зустріч відбудеться на вулиці.

Лемке, побачивши Гольдрінга, прискорює ходу. Як все-таки звикнути до його обличчя, до цього немов ножем зрізаного підборіддя! Складається враження, що шия починається мало не біля рота, і тепер, коли майор привітно посміхається, це особливо потворно.

— Боже мій! Яка приємна зустріч! — вигукує Лемке, підходячи і ще здаля простягаючи обидві руки.

— Ви цю приємність могли б мати відразу по приїзді, — досить сухо відповідає Генріх. — Адже Бертгольд повідомив вас, що я тут А розшукати мене не так уже важко.

— Я сподівався, що ви зробите це першим, як молодший чином.

— У даному разі роль відіграє не звання, а вихованість.

— Ви образились, бароне?

— Анітрохи. Просто, після нашої зустрічі в Бонвілі, мені здавалося, що наші взаємини складуться зовсім інакше. Я навіть написав тоді Бертгольду, як шкодую, що таке приємне знайомство так скоро перервалося.

— Він мені говорив про це, і я дуже вдячний за добру характеристику, що ви мені тоді дали, незважаючи на кілька неприємних хвилин, які ви через мене пережили.

— Перед від'їздом сюди ви бачились з генералом, говорили про мене. Невже він мені нічого не переказував?

— Гер Бертгольд просив повідомити, що написав вам спеціального листа. І, звичайно, просив передати його найщиріші привітання.

— Листа я одержав, а ось привітання трохи запізнилися! Погодьтесь, що я маю всі підстави трохи ображатись?

— Справи, справи заїдають, бароне! Вдень і вночі на роботі…

— Навіть для телефонної розмови не можна було вибрати хвилинки?

— Але і ви відмовились зайти, коли я послав солдата вас запросити!

— І ви вважаєте, що це достойна форма запрошення?

— Я не надавав значення такій дрібниці, як форма запрошення. У питаннях етикету я, признатися, розуміюся мало І, можливо, чийсь гонор..

— Це не гонор, а повага до самого себе!

— Бароне, та зрозумійте ж, — не з лихої волі так усе сталося! Зважте на те, що після Бонвіля я вскочив, як кажуть, з вогню та в полум'я. Думав відпочити, а вийшло…

— Невже в Бонвілі і досі неспокійно? Ви так рішуче взялися після вбивства Гартнера за слідство, і я думав, що макі відчують, нарешті, тверду руку. До речі, вбивцю Гартнера так і не знайдено?

— Поки тяглося слідство, макі висадили в повітря весь ресторан, і це остаточно заплутало сліди. Можливо, в приміщенні було закладено кілька мін уповільненої дії, і Гартнер лише випадкова жертва… Взагалі, набридло це мені до біса! Не встиг приїхати сюди і відразу з головою занурився в ті ж таки справи, від яких гадав утекти. Така, видно, наша доля!

— Це правда, що біля будинку служби СД партизани забили якогось вашого агента?

— Після того вбито ще кількох. Просто не доберу, звідки ці кляті гарібальдійці про них дізнаються…

— Пробачте за нескромне, може, запитання: з своїми секретними співробітниками ви зустрічаєтеся в приміщенні служби СД?

— Боронь боже! Коли вербуємо — викликаємо до себе, але після того, як агента вже завербовано… Для зустрічей з ними існує спеціальна квартира.

— Перший забитий агент знав цю квартиру?

— Так. Кубіс і Міллер з ним зустрічалися там досить часто Це був один з найактивніших наших агентів серед гарібальдійців.

— За ним могли простежити, коли він ішов на явку, і таким чином дізнатися про адресу квартири! Нарешті, він міг при знатися, коли партизани його викрили.

Лемке зупинився, вражений простотою припущення.

— Дізнавшись про адресу цієї квартири, партизани простежили за тими, хто туди ходить. І відправили на той світ ще кількох агентів, яких Міллеру з таким трудом вдалося завербувати. Невже ні вам, ні Кубісу не спало на думку, що після вбивства першого агента явочну квартиру треба змінити?

Лемке зблід.

— Розумієте, його знайшли біля будинку служби СД, і якось випало з голови… Адже я тут ще так недовго…

— Та це ж звичайна азбука! Не треба знати місцевих умов, а просто логічно мислити… Коли б не моє хороше до вас ставлення, я б обов'язково написав Бертгольду про це, як про анекдот, який…

— Всі люди помиляються, бароне! І коли кожну їх помилку… виносити на суд начальства…

— Я ж вам сказав, що не писатиму Бертгольду. Хоча, коли б не ви, я б навряд чи змовчав. Адже зараз добре налагоджена агентурна сітка серед італійців нам потрібна, як повітря! Та врешті-решт і міркування родинного порядку. Бертгольд мене всиновив, він мій майбутній тесть, і його службові інтереси мені, цілком зрозуміло, близькі. Адже він відповідає за свою ділянку роботи перед фюрером! — Генріх сказав це так набундючено, що сам ледве не розсміявся.

Але Лемке було не до сміху. В штабі Північної групи, перед тим, як він мав виїхати сюди, його вводили в курс обстановки і особливо підкреслили, що створенню агентури серед місцевого населення штаб групи надає особливої ваги.

«Пам'ятайте, — говорив геру Лемке його прямий начальник, — зараз, коли на території Італії точиться війна, треба знати, чим дихає кожен італієць. Адже наші противники будуть серед них шукати собі і розвідників, і помічників!»

І після всіх цих попереджень він не зберіг навіть того, що придбав Міллер, провалив агентуру! Бажаючи познайомитися з кожним агентом особисто, він викликав протягом останніх днів мало не всіх, хто значився в списках.

— Бароне, може, зайдемо повечеряти! — несподівано запросив Лемке, коли вони порівнялися з рестораном.

Генріх посміхнувся. Він зрозумів, що переляканий Лемке хоче продовжити розмову за пляшкою вина.

— Яв ресторан не ходжу. Харчуюся в замку.

— Тоді, може, дозволите колись захопити пляшку-другу і завітати до вас?

— А коли зробите це зараз?

— Ні, зараз доведеться повернутися до себе на роботу, дати деякі розпорядження.

— Про явочну квартиру?

Відчувши іронію в голосі Генріха, Лемке почервонів, але втримався від гострої відповіді.

— Так, з цим треба поспішати. Дуже вдячний, що ви подали мені цю думку. І сподіваюсь, що все лишиться між нами

— Ми вже про це домовились…

Повернувшись додому, Генріх знайшов у себе в кабінеті Кубіса.

— Мусив супроводжувати графиню і вирішив вас зачекати, — пояснив він. — А даремно ви не поїхали з нами, вийшла чудесна прогулянка. І коли б мені не доводилося упадати за цією нудною, як заупокійна меса, синьйоритою..

— Це ви так про свою майбутню наречену?

— Слухайте, Генріх, я боюся, що не витримаю! І хто це сказав, що італійки сповнені вогню, грації, такої любої серцю мужчини грайливості? Та вона прісна, як…

— Зате має непоганий посаг…

— Це та якість, що може зробити кожну жінку чарівною… А в чому ж він полягає?

— Точно я ще не знаю. Але синьйор Лерро мені натякнув, що він дуже добре забезпечений.

— Ну, чорт з нею! Заради забезпеченого тестя варт позалицятися. Сподіваюсь, він не скривдить своєї донечки. Але ж нудно, до чого нудно, якби ви знали, Генріх! Як, по-вашому, довго це має тягтися?

— Це залежить від враження, яке ви справили, і від вашої поведінки. Сподіваюсь, мені не доведеться вас повчати, як себе тримати і що робити? Покладаюсь на ваш досвід у поводженні з жіноцтвом. Певен, що він чималий!

— Але не з таким сортом жінок! Я, знаєте, волів влаштуватись так, щоб мати якнайменше клопоту. Усі ці прелюдії., я навіть не уявляю, з чого тепер почати!

— З квітів. Це ж, можна сказати, класичний прийом! Від завтрашнього дня щоранку надсилайте квіти…

— Щоранку? Так я старцювати піду через самі букети! Та де я візьму на них грошей?

— На квіти дам, тільки не вам, а вашому денщикові, бо ви однаково проп'єте. А мені, по щирості признаюся, субсидувати вас все важче. Сім тисяч марок чимала сума. І коли я не наполягаю на негайному їх поверненні, навіть позичаю ще, то роблю це лише тому…

— Зрозуміло! Ви зворушливо терплячі. А я буду зворушливо чесним Як тільки одержу посаг, першим моїм рухом буде витягти сім тисяч марок і з низьким уклоном повернути вам. Доброчинність тріумфуватиме, розкаяний грішник впаде до ніг свого благодійника, публіка витягатиме носовички і витиратиме очі! А щоб тріумф доброчинності був ще разючішим, чи не збільшите ви вищезгадані сім тисяч ще на п'ятдесят марок? Згодьтеся, мені, як ніколи, потрібні зараз ліки, що підвищують тонус життя!

Одержавши п'ятдесят марок, Кубіс пішов, проклинаючи свою майбутню наречену і обставини, які всі повернулися проти нього.

А тим часом Софія Лерро була дуже задоволена своїм новим знайомством і благословляла в душі Марію-Луїзу, яка пообіцяла влаштувати її майбутнє. Протягом цілого дня вона уважно придивлялася до красивого офіцера, якого графиня ладила їй за жениха. Він їй сподобався і зовнішністю, і веселою вдачею. Деякі його дотепи примушували її червоніти, але, порозмисливши, вона прийшла до висновку, що винна у цьому сама: провінціальне оточення звузило її погляди, тому й звичайна світська розмова часом здається їй рискованою, інколи навіть непристойною.

Отже, Софія Лерро була задоволена сьогоднішньою неділею, так само як і Марія-Луїза, що мала змогу майже цілий день провести в товаристві Штенгеля і дечого досягти для здійснення своїх власних планів.

День двадцятого квітня щороку широко відзначався офіцерами німецької армії. Двадцятого квітня народився фюрер, і до цієї знаменної дати приурочувалося масове присвоєння нових звань офіцерському складові. Підвищення в чині само собою викликало збільшення окладу. Отже, цього дня чекали майже всі офіцери і зарані готувалися до відзначення такої важливої події.

Але в нинішньому, 1944 році надії багатьох не справдилися. Підвищення одержали майже всі офіцери Східного фронту і есесівських частин, що стримували наступ англо-американських армій в Італії. Тилові ж частини, як дивізія генерала Еверса, цього разу мало не обминули нагородити зовсім. З усього штабу дивізії у день народження фюрера відзначили лише кількох офіцерів, в тому числі і барона фон Гольдрінга Тепер Генріх з обер-лейтенанта перетворився на гауптмана Еверс і Лютц підвищень у чині не одержали.

Кубіс несподівано для себе одержав чин майора, але тепер це його мало цікавило: полюючи за посагом Софії Лерро, він мріяв про тисячі і десятки тисяч марок, а не про якесь там мізерне збільшення окладу.

Справи його в цьому напрямку значно посунулися вперед: саме на двадцяте квітня були призначені заручини з Софією Лерро. Невдовзі передбачалося укладення шлюбного контракту, і Кубіс цього нетерпляче чекав — нарешті він дізнається, що він одержить за свої упадання біля цієї «дворняжки», як називав Кубіс Софію у розмовах з Генріхом. Дозвіл від генерала на шлюб він одержав зарані.

Але коли сама Софія так швидко дала згоду побратися з Кубісом, то її батько, Альфредо Лерро, довго вагався, приймати чи не приймати цього мало знайомого йому німецького офіцера в свою сім'ю. За останній місяць він так заприятелював з Генріхом, що не крився від нього з своїми ваганнями.

— Розумієте, що мене хвилює, — говорив Лерро за кілька інів перед заручинами. — Цей Кубіс справляє враження якоїсь непевної людини. Мені здається, що він ні до чого серйозно не ставиться, навіть ні над чим серйозно не замислюється. Потім у нього немає ніякої професії. Ну що він робитиме, коли закінчиться війна?

Генріх силкувався захистити свого протеже, вишукував у нього все нові й нові позитивні якості, але позбавити Лерро сумнівів не міг.

— Дуже добре, що ви так дбаєте про інтереси свого друга, це достойно офіцера. Але погодьтеся, що він надто легковажний для сімейного життя. Я навіть не знаю, чи є в нього на рахунку бодай кілька тисяч лір, щоб купити Софії весільний подарунок.

— Мені здається, що є. Досі Пауль тратив досить широко, далеко більше, ніж одержував як офіцер. Правда, познайомившись з вашою дочкою, він став значно ощаднішим, і мені здається, що то добрий знак. Стривайте, я, здається, колись бачив у нього і книжку з особистим рахунком. Звісно, мені незручно було поцікавитись, скільки він має, але ж не буде відкривати людина особистого рахунку для якоїсь дрібнички!

Не міг же Генріх сказати, що він сам відкрив цей рахунок, поклавши на нього три тисячі марок і взявши від Кубіса ще одну розписку.

Як не вагався Лерро, але він мусив поступитися перед Софією і дати свою згоду на шлюб. Правда, він обумовив, що вінчання відбудеться не раніше як за три місяці після заручин.

— У мене є надія, що за цей час дочка краще впізнає цього Кубіса і сама розчарується, — признався Лерро Генріху. — Адже він ні риба ні м'ясо. Жодної пристрасті, навіть звичайних уподобань. Бовтається між небом і землею — і все. От ми з вами — нас цікавлять таємниці підводного царства, захоплює такий цікавий спорт, як рибальство. У інших пристрасть до колекціонування. Треті цікавляться садівництвом чи ще чимсь. І такі ось захоплення свідчать про якусь цілеспрямованість натури. А за чим вболіває ваш Кубіс, шо його хвилює?

— Він завзятий філателіст! — навмання кинув Генріх.

— Справді? Це для мене новина. І, треба сказати, приємна. Хай хоч марки збирає, коли ні на що інше не здатний!

— О, під вашим впливом він поширить коло своїх інтересів!..

Того ж дня Генріх з'їздив у Палермо і купив Кубісу кілька альбомів з марками.

— О боже! — простогнав Кубіс. — Цього ще не вистачало!

— А проте вам доведеться проглянути ці альбоми. Щоб ви могли відрізнити бодай французьку марку від німецької.

Кубіс люто глянув на Генріха, але заперечувати не наважився. Надто вже багато коштували щоденні букети, надто багато зусиль він витратив на залицяння до Софії, щоб тепер відступити.

Як же розлютився Кубіс, коли перед заручинами Альфредо Лерро подарував йому ще один великий альбом старих марок.

— Я йому колись у голову жбурну цей альбом! — з серцем лаявся Кубіс, показуючи Генріху подарунок, який він одержав від свого майбутнього тестя. — Та ви б хоч натякнули йому, що з усіх марок я люблю лише ті, що можна прирівняти до дзвінкої монети.

Та найбільше розчарування чекало на Кубіса приблизно за тиждень після заручин, коли приступили до обговорення шлюбного контракту.

— Пошили у дурні! — трагічно вигукнув він, вбігши до Генріха в кабінет, і впав у крісло.

— Та поясніть же, що сталося?

— Пошили у дурні! — повторив Кубіс і раптом накинувся на Генріха. — Це ви, ви у всьому винні! Торочили мені про посаг. А знаєте, що він дає в додачу до своєї донечки? Ферму на шістсот овець десь на швейцарському кордоні, будинок у Кастель ла Фонте — той, в якому він живе, і фруктовий магазин у Палермо!

— Я вважаю, що посаг не такий вже поганий.

— Та на якого біса мені ті овечки потрібні! Я їх переріжу першого ж дня, як вони стануть моїми!

— І зробите глупство! От не кричіть і давайте спокійно підрахуємо. Кажете, шістсот овець? Так… Курт, дізнайся в Лідії, скільки коштує одна вівця. Еге ж, еге ж, звичайна вівця. Гадаю, що марок сто — сто двадцать.

— Та я за неї й марки не дам!

— Зате дадуть вам. Думаю, що близько сімдесяти тисяч марок ви за них можете взяти…

— Лідія каже, що хороша вівця коштує дві тисячі п'ятсот лір, — сповістив Курт.

Генріх свиснув і вражено глянув на Кубіса.

— От тобі й овечки! Переводячи на марки, вони коштують сто п'ятдесят тисяч.

— Звідки ви взяли? — Кубіс починав виявляти явну цікавість, схопив олівець і взявся сам підраховувати.

— А таки справді! О мої любі овечки, як палко я вас починаю кохати.

— Додай тисяч сто за будинок і магазин. Вже вийде двісті п'ятдесят тисяч марок.

— Але мені потрібна готівка! Гроші! Одному вам я винен більш як десять тисяч марок! А він про гроші не сказав жодного слова!

— Я спробую делікатно розпитати.

У найближчі дні Генріх не міг вибратися до Лерро, отже про посаг за Софією так і не поговорив. А далі виявилося, що потреба в цьому відпала. В один з вечорів наречений і наречена з'явилися до Генріха з офіціальним візитом, і Кубіс, відвівши Генріха вбік, прошепотів йому на вухо, що у самої Софії на книжці зберігається щось близько двадцяти тисяч марок — залишки посагу її матері

— Отже, двадцятого липня вінчання? — запитав Генріх Софію.

— Пауль наполягає, щоб раніше, але батько чомусь не погоджується. Вплинули б ви на нього. Він вас так поважає.

Софія говорила правду — Альфредо Лерро просто закоханий був у молодого барона. Якщо в нього видавався вільний вечір, він обов'язково запрошував Генріха трохи посидіти і поговорити. Він казав, що такі розмови фільтрують йому мозок, забитий формулами, і залюбки говорив тепер про все, що могло відволікати його увагу від війни. Бо війна в його уяві була лише боротьбою формул і технічних ідей, від зіткнення яких, правда, летіло таке скалля, як люди, але успіх боротьби вирішувала найбільш спритна і передова технічна думка, а не людські маси, спроможні лише коритися сильнішому. Єдина тема, якої завжди уникав Альфредо Лерро, був завод і все з ним пов'язане. Генріх теж не заводив про це розмови, щоб не викликати підозру інженера.

— Кінчиться війна, і я вам розповім цікаві речі, — пояснив одного разу Лерро. — А зараз… — він зітхнув, — зараз все це мені самому так набридло, що не хочеться й згадувати. Мозок — найблагородніша частка людини, він не терпить насильства. А мене кваплять, кваплять з усіх сил. Навіть коли я захворію, не дають полежати: додому приносять всілякі матеріали і примушують консультувати. А після того, як я винайшов одне вдосконалення, почали напосідати ще дужче. Тільки й чую: «Швидше! Швидше! Швидше!»

— Добре, що вам не доводиться працювати хоч дома вночі.

— По секрету признаюся, що іноді я працюю й дома, сам для себе. Як би інакше я міг дійти до думки… Втім, це нецікаво. Тільки, дуже прошу, не скажіть якось випадково про це Штенгелю. Коли він дізнається, що деякі матеріали я зберігаю у себе в сейфі, можуть виникнути серйозні неприємності.

Того вечора, певніше, ночі, Генріх довго не спав. Признання Альфредо Лерро викликали нові думки, нові плани.

ВЕСІЛЛЯ І СМЕРТЬ

За кілька днів перед весіллям прибув наказ командування Північної групи: Кубіса призначили заступником Штенгеля по внутрішній охороні заводу.

На такий щасливий поворот подій для здійснення свого плану Генріх не сподівався. Як виявилося, спричинився до цього наказу Штенгель. Він довів командуванню, що коли вже Кубіс має породичатися з Лерро і переїхати до нього на квартиру, то він мусить бути причетним і до охорони заводу, і до охорони особи головного інженера. Тим більше, що сам Штенгель мусить залишити особняк Лерро, оскільки весь другий поверх тепер відводять для молодого подружжя.

Нове призначення Кубіса влаштовувало всіх. Альфредо Лерро радів, що, нарешті, позбудеться опіки надто вже педантичного Штенгеля. Софія була щасливою з того, що її молодий чоловік, якого вона позаочі ревнувала до всіх жінок, працюватиме на очах у батька. Марія-Луїза сподівалася, що тепер, коли Штенгель житиме в замку, її власний роман з майором посунеться настільки, що вона зможе незабаром змінити жалобу удови на весільне вбрання нареченої. Генріх розглядав нове призначення Кубіса як новий шанс, що забезпечить здійснення його планів.

І лише Кубіс до зміни в своєму службовому становищі ставився цілком байдуже. Він ввійшов у роль майбутнього власника отари, магазину і будинку. Цілі вечори вони просиджували тепер удвох з Софією, перевіряючи звіти управителя ферми і старшого прикажчика магазину, і тут вперше знайшли спільну мову: раділи з вдалих операцій з фруктами і продажем вовни, хвилювалися, коли виявляли якусь неточність у звітах чи знаходили підозрілий рахунок, вболівали за тим, що перевелися вірні й чесні слуги. Вони одностайно прийшли до висновку, що управитель ферми людина непевна, яку треба будь-що і якнайскоріше звільнити.

Кубіс мінявся буквально на очах усіх, хто його знав. Він ніколи не мав пфеніга за душею, не те що якогось майна, і тепер в ньому раптом прокинулася жадоба власника, користолюбця. Він став менше пити. Спочатку з міркувань ощадності, а далі — пройнятий свідомістю свого нового становища в суспільстві. І хоч не міг відмовитись від морфію, але силкувався зменшити щоденно вживані дози, навіть радився з цього приводу з Матіні. Прагнучи впорядкувати свої справи, Кубіс забрав у Генріха свої численні розписки і замість них видав одну, причому визначив у ній і остаточний строк сплати боргу — 1 січня 1945 року. В газетах його цікавили не так відомості про зміни на фронтах, як коливання у бюлетенях валютного курсу. А в розмовах Кубіс вражав своєю обізнаністю з цінами на вовну, м'ясо, фрукти.

Коли раніше він хотів відсвяткувати весілля бучно — запросити мало не всіх штабних офіцерів, то тепер наполягав на дуже обмеженому колі гостей.

— Кубіс, ви стаєте скупим, — зауважив якось Генріх.

— Я тепер переконаний, що щедрість — сестра бідності. Коли грошей мало, їх не цінуєш. Коли є капітал, його хочеться збільшити.

Софія була в захваті від того, як розумно планує їх життя Пауль, як обережно ставиться він до витрат, як уміє вгадувати її власні бажання з півслова. Взагалі між нею і її нареченим встановилось те взаєморозуміння, яке є запорукою щасливого шлюбу. Так, Кубіс, сам того не помічаючи, поволі змінював своє ставлення до Софії. Він вже не дивився на неї, як на непотрібний і обтяжливий додаток до її посагу. Що ж, вона не вимагала від нього палкого кохання, була лагідною і рівною у поводженні, розсудливою господинею. Вона цілком погодилася з Кубісом, що для бучного весілля зараз не час, та й взагалі воно ні до чого: краще ті гроші, які асигнував для цієї мети батько, витратити на різні господарчі вдосконалення.

Отже, гостей на весіллі було мало. Софія запросила свою кузину з Палермо, Штенгеля і графиню. Пауль — генерала Еверса, Генріха, Лютца і Лемке.

Кубіс одержав відпустку на три дні, і негайно по обіді молоді збиралися виїхати до Палермо, погостювати у Софіїної тітки, спадкоємницею якої ніжна племінниця збиралася незабаром стати.

Але все обернулося інакше, ніж планувалося.

Коли всі зібралися за весільним столом і генерал Еверс, на правах найстаршого, проголосив перший тост, зовсім несподівано з'явився посланець від штабу дивізії.

— Дозвольте вручити, гер генерал, особисту телеграму.

Еверс рвучко підвівся і нетерпляче вихопив телеграму з рук посланця. Короткого погляду йому було досить, щоб ознайомитись з її текстом. Мить якусь генерал постояв зовсім непорушно і раптом хитнувся. Лютц, що сидів поруч з ним за столом, ледве встиг підхопити і підтримати генерала за плечі.

— Накажете послати за лікарем? — стурбовано запитав він.

— Не треба. Зараз усе минеться… — якимсь чужим голосом вимовив Еверс і обвів усіх присутніх довгим поглядом, затримавши його на Лемке. — Вийду на балкон, і все минеться…

— Я винесу вам стільця, — запропонував Лемке.

— Не треба! — роздратовано кинув Еверс.

Вийшовши на балкон, генерал щільно причинив за собою двері.

— Певно, якась родинна неприємність, — прошепотіла графиня. — Може, щось з дружиною… Звідки телеграма, ви не звернули уваги?

— З Берліна, — відповів посланець з штабу. — Пробачте, що я приніс її сюди, але телеграма термінова, і я вважав…

— А дружина його в Дрездені, — не слухаючи його виправдань, пояснила графиня присутнім.

— Можливо, — почав було Лемке…

На балконі пролунав постріл.

Всі кинулись до балконних дверей.

Еверс лежав долі, широко розкинувши руки. З скроні тоненькою цівочкою струмила кров.

Першим отямився Лемке. Нахилившись над генералом, він розігнув пальці його затиснутої в кулак лівої руки і обережно витяг з неї телеграму.

Через його плече Генріх уголос прочитав текст:

— «Негайно виїжджай на курорт».

Підпису не було.

Блідий, як полотно, Лютц став навколішки і, притиснувши вухо до грудей свого начальника, слухав, чи б'ється ще серце. Серце генерала Еверса не билося.

— Що це може означати? — Лемке допитливо глянув на Генріха.

— Поки це означає лише одне — всі ми мусимо бути на своїх місцях. Отже… — Генріх уклонився Софії, що тремтіла, мов у пропасниці, вчепившись руками в плече Кубіса. — Пауль, ти лишайся біля дружини і заспокой її, а ми пішли…

— До приходу лікаря і начальника штабу не чіпайте нічого, — наказав Лемке. — Я теж зараз повернуся.

Офіцери вийшли. Лемке відразу звернув до штабу СД, і Генріх з Лютцом лишилися наодинці.

Обидва були приголомшені тим, що сталося.

— Що ти про все це думаєш, Генріх?

— Нічого хорошого це не віщує. Мені здається… Стривай, чого це біжить черговий штабу?

Від дверей штабу, назустріч їм, справді поспішав черговий, тремтячими руками на бігу застібаючи мундир.

— Гер гауптман, гер гауптман! — Черговий спинився, відсапуючись, губи його тремтіли. — Оберст Кунст застрелився у себе в кабінеті.

— Він одержав телеграму з Берліна? — запитав Генріх.

— За п'ять хвилин до пострілу.

— Йому радили поїхати на курорт?

— Так точно! І навіть негайно!

— Негайно подзвоніть про це Лемке. Він зараз у себе. І до його приїзду до кабінету нікого не пускайте.

Черговий побіг назад у штаб. За ним поволі піднялися на другий поверх Лютц з Генріхом.

— Ну, а тепер що ти скажеш? Я настільки нічого не розумію, що мені здається, ніби все це побачив уві сні. — Вигляд Лютца був приголомшений.

— Скидається на змову… А включи-но радіо!

Але радіо, як завжди в цей час, передавало бравурні марші.

— Може, тобі слід сповістити в штаб командування? — запитав Генріх.

Лютц підійшов до телефону і хотів уже назвати умовний номер, як убіг захеканий Лемке:

— Де Кунст?

— Я наказав нікого не пускати в кабінет до вашого приходу.

— Але що, що все це може означати?

— З таким саме запитанням я хотів звернутися до вас.

Усе з'ясувалося лише надвечір, коли в Кастель ла Фонте прибув спеціальний лист з Берліна. Уповноважений Гіммлера прилетів з наказом заарештувати Еверса і Кунста і приставити обох заарештованих у штаб-квартиру.

Командир дивізії, генерал-лейтенант Еверс, і начальник штабу дивізії, оберст Кунст, обвинувачувалися в тому, що вони брали участь у змові проти фюрера і були причетні до замаху на його особу.

Невдоволення фюрером, що виникло внаслідок поразки на берегах Волги і весь час зростало в міру того, як німецька армія зазнавала нових і нових невдач, справді породило організацію змовників. Вони ставили собі за мету ліквідувати Гітлера і висунути замість нього іншу фігуру, прийнятну для англо-американців, щоб укласти з ними сепаратний мир, який дав би Німеччині змогу вести війну лише на Східному фронті.

Шостого червня англо-американці висадилися на французькому березі Ла-Маншу і відкрили Другий фронт. Це примусило змовників вдатися до рішучих дій — 20 липня 1944 року стався замах на Гітлера.

Але бомба, хоч і вибухнула у визначеному місці і в призначений час, лише контузила фюрера. Верхівку змовницької організації відразу ж було викрито, і тепер Гіммлер прагнув якнайшвидше захопити всіх учасників змови і причетних до неї офіцерів вищого командного складу. У списку державних злочинців, що мав близько двох тисяч прізвищ, стояли прізвища генерала Еверса і оберста Кунста.

Замах на фюрера значно посилив вплив і значення каральних органів і в армії, і серед населення. Тривали арешти — кожен офіцер почував себе досить непевно.

От чому телеграма, в якій барону фон Гольдрінгу пропонувалося негайно прибути до штабу командування Північної групи, схвилювала не лише одного Генріха, а й його друзів — Лютца і Матіні. Серед генералів, уже закатованих у гестапо, були Денус і Гундер, а Генріх не приховував від друзів, що в свій час, з доручення Еверса, він двічі відвідав Гундера в його особняку в Парижі. Отже, цей виклик до штабу командування міг означати і те, що фон Гольдрінга будуть допитувати про зв'язки Еверса з іншими генералами. Нічого хорошого цей допит, звісно, не обіцяв.

Дізнавшись про виклик, Лемке підозріливо глянув на Генріха, і в очах його блиснули зловтішні вогники. Коли б його воля, він би, не замислившись, заарештував цього гонористого барона, адже недурно сам його названий батько просив за ним наглядати! Але на такий серйозний крок він все ж не наважився. Хай вирішує Бертгольд! Або в штабі командування. Лемке був певен, що виклик до штабу добром для Гольдрінга не скінчиться.

Генріх дуже добре зрозумів значення погляду Лемке. І неспокій його зріс ще більше.

Він не зменшився і по приїзді до штабу командування. Нічого не пояснивши, йому там заявили, що він мусить з'явитися до бециркскоменданта[4] фон Кронне.

Бециркскомендатура? Генріх відчув, як серце його тоскно стислося. Думка про захований під манжетом мундира маленький браунінг промайнула, мов блискавка. Тільки б не проґавити час! А може, все обійдеться, як колись у кабінеті Лемке? Насамперед ні тіні тривоги в погляді, жестах, поведінці. Це добре, що комендатура міститься за кілька кварталів від штабу. У нього буде час все продумати.

Оберст фон Кронне прийняв його в своєму розкішному кабінеті, з вікон якого відкривався чудовий гірський краєвид. Напівпідвівшись у кріслі, оберст досить недбало хитнув головою і запросив Генріха сісти. Оця зверхність у поводженні, підкреслена підтягнутість постаті, вправність і чіткість усіх рухів були добре знайомі Генріху. Він відразу пізнав у молодому тридцятип'ятирічному офіцері представника старовинного юнкерського роду.

— А я от сиджу і милуюся краєвидом, — несподівано сказав фон Кронне. — Він мене заспокоює і породжує ясність в думках. Як хороша картина, що висить на стіні.

— Вам, гер оберст, треба приїхати в Кастель ла Фонте і побачити Гранд-Парадіссо під час заходу сонця. Вона домінує над усім і всьому дає своє забарвлення.

— О, я бачу, ви розумієтесь на таких речах! — кинув Кронне, оглядаючи Генріха з голови до ніг. — Вас інформували, навіщо вас викликали?

— Ні, просто наказали з'явитися до вас. Про причини я навіть не здогадуюсь.

— Так от що, гер гауптман: після тих подій, що сталися днями в Берліні, командування вирішило покинути всі церемонії з цими італійцями і завести в північній Італії суворий окупаційний режим. Зараз ми запроваджуємо такий захід, як організація військових комендатур, яким підкорятимуться всі муніципалітети. Комендантом Кастель ла Фонте і всього прилеглого району призначаємо вас.

Генріх відчув, як у нього відлягло від серця.

— Ви, бароне, звичайно, розумієте, що таке призначення — вияв найбільшої до вас довіри. Ви мусите виправдати її бездоганним виконанням своїх обов'язків, вірною службою фюреру і фатерланду. — Світло-сірі великі очі Кронне пильно дивилися на Гольдрінга.

— Мундир офіцера зобов'язує мене бездоганно виконувати свої обов'язки, який би пост я не посідав. Але цей вияв довіри я цінуватиму особливо високо…

— Ми на це сподіваємось! Вам знайомий район, де ви будете комендантом?

— Обов'язки офіцера для доручень досить широкі, і мені довелося побувати майже в усіх населених пунктах, де стоять підрозділи нашої дивізії. Так що, смію сказати, — я знаю цей район.

— Тим краще. Віднині ви повновладний його господар і цілком відповідаєте за порядок у ньому. Зважте: по території вашого району проходить дуже важлива для фронту залізниця і автострада. Крім того, у вашому районі розташований воєнний надзвичайно важливий об'єкт. І залізниця, і тим паче завод охороняються спеціальними загонами військ СС. Але вам доведеться тримати досить тісний контакт з командирами цих загонів. У вашому ж безпосередньому розпорядженні буде рота гірських єгерів, командир якої буде вашим заступником, рота чорносорочечників.

Генріх скривився.

— Ця рота складається з перевірених солдатів і на неї можна цілком покластися… Крім цього, даємо вам два взводи парашутистів. Знаю, — сили замалі для такого району, як ваш, але нічого не поробиш… У випадках крайньої скрути можете звертатися по допомогу до підрозділів дивізії, до майора Штенгеля. Але підкреслюю — це тільки в крайніх випадках. У вашому районі діє бригада гарібальдійців і кілька дрібніших загонів різних політичних напрямків. Головні зусилля спрямуйте проти гарібальдійців, як проти найбільшої для нас небезпеки. Боротьба з ними мусить бути повсякденною і нещадною… Сподіваюсь, що зможу допомогти вам порадами, вказівками, але на допомогу живою силою не розраховуйте. От, здається, і все! Ага, ще одне. Вам треба негайно підшукати хороше приміщення, добре його умеблювати. Не ставтесь до цього, як до другорядної справи. Ті, хто звертатимуться до вас, повинні відчути повагу до нової установи. Загалом я вважаю доцільним нагадати вам слова великого Гете — всіляка зовнішня пристойність має свої внутрішні виправдання. Штат ви мусите підібрати собі самі, але пильнуйте, щоб не проліз гарібальдійський агент. Вони напевне намагатимуться це зробити. Я незабаром приїду до Кастель ла Фонте і хотів би, щоб до цього часу всі організаційні справи було закінчено… У вас є запитання?

— Зараз немає, але вони безперечно виникнуть. Я просив би дозволу звертатися до вас в разі потреби.

— Робіть це коли завгодно, але уникайте телефонних розмов. Особистий контакт куди надійніший.

— На жаль, за даної ситуації це так…

Нове призначення приємно здивувало Генріха. Як комендант він відповідав тепер за стан всього району, в тому числі і за розташовані в ньому об'єкти, і це значно наближало його до охорони заводу, навколо якого снували всі його помисли і бажання. Генріх справедливо вважав, що це призначення не обійшлося без втручання його майбутнього тестя. Бертгольд і справді вважав за краще забрати Генріха з штабу дивізії, якою так довго командував крамольний генерал. Правда, він помер, але міг лишити після себе нездорове оточення.

Але найбільше зрадів із зміни, що сталася, Матіні.

— Це ж просто чудесно! — вигукнув він, коли Генріх розповів йому про наслідки своєї поїздки до штабу командування. — Тепер я певен, що в нашому районі не буде масових розправ над беззахисним населенням, що провадяться по всій північній Італії.

Але нове призначення викликало і нові ускладнення. Відповідати за спокій в районі, то означало боротися з тими, хто цей спокій порушує. А розуміння спокою з погляду окупантів означало беззастережну покору населення гітлерівцям, які розглядали кожного італійця як потенціального ворога. Розуміння спокою в італійського населення і в окупантів були надто різні, щоб їх безболісно можна було примирити.

Генріх розумів, що коли від самого початку він не встановить якогось, хай мовчазного контакту з місцевим населенням, це неодмінно приведе до великих ускладнень між ним і жителями підлеглого йому району.

Другого дня ранком, коли Лідія прийшла прибрати кімнати, Генріх звернувся до неї з несподіваним запитанням:

— Ви німецьку мову добре знаєте?

— Краще французьку.

— Але ви розумієте, коли я розмовляю з вами німецькою мовою.

— Все. Але говорити мені важкувато.

— Не велике лихо, навчитесь! А що б ви відповіли на мою пропозицію перейти на іншу роботу?

— Я не розумію… На яку саме?

В Кастель ла Фонте організується військова комендатура. Мене призначено комендантом. Я італійську мову знаю погано. Але в комендатурі є посада перекладача. Я хотів би. щоб ви згодились її посісти…

Пропозиція Генріха була надто несподіваною для дівчини. Вона завагалася.

— А не буде пізно, коли я відповім вам завтра? Так відразу я вирішити не можу. Подумаю…

Генріх на те й розраховував: Лідії не стільки треба подумати, скільки порадитись, — і через це охоче погодився почекати день-два і не квапити її з відповіддю.

Кубіс з головою поринув у влаштування свого добробуту. Його задовольняла квартира з шести кімнат, затишно умебльована і прикрашена, ті сніданки, обіди і вечері, якими частувала його молода дружина. Тим більше, що подружжю вони нічого не коштували — всі витрати по господарству Лерро взяв на себе, і Кубіс майже не витрачав своєї офіцерської платні. А проте Кубіс хвилювався і не бачив свого майбутнього в такому рожевому світлі, як раніш.

Генріх не помилився, коли оцінив посаг Софії у двісті п'ятдесят тисяч марок. Але Кубіс лише згодом збагнув, що ціни на вівці високі лише тому, що зараз війна, коли всі продукти харчування, а особливо м'ясо, коштують так багато. Він уже обізнався з довоєнними цінами на м'ясо і вовну і прийшов до висновку, що за нормальних, мирних умов посаг його дружини зменшиться мало не втроє. Це його так рознервувало і приголомшило, що він вирішив порадитися з Генріхом, чи не ліквідувати їм з Софією ферму зараз.

— Розумієте, Генріх, я просто хвилююся за майбутнє. Зараз, поки ще живий тесть, все йде гаразд. Він добре заробляє і не рахується з витратами на господарство. Але він уже немолодий, часто хворіє. Не виключена можливість, що я скоро стану повновладним господарем його спадщини, і це не тільки не покращить мій стан, а ще погіршить. — Кубіс змінив навіть манеру говорити, кожне його слово тепер дихало апломбом завбачливої людини.

— А знаєте, я вже сам про це думав, — признався Генріх.

— Дуже зворушливо з вашого боку!

— Адже я трохи винен у зміні вашого сімейного становища і почуваю перед вами… ну, як вам сказати… моральну відповідальність, чи що. Можливо, ви маєте підстави турбуватися за майбутнє…

— А коли продати зараз все нерухоме майно і вкласти гроші у якесь прибуткове підприємство? Або у якісь цінності?

— Як вам сказати? Треба бути великим знавцем таких справ, щоб не помилитися і не дати себе ошукати.

— Після закінчення війни ми могли б відкрити з Альфредо Лерро…

— Зачекайте хвилинку — я вас перерву. Мені хочеться задати вам одне запитання. І не як зятеві Альфредо Лерро, а як старому і кваліфікованому співробітникові гестапо. Як ви гадаєте, що станеться з вашим тестем напередодні закінчення війни, якщо Німеччина, боронь боже, її програє?

— Вона вже її програла! Але я не розумію запитання.

— Не треба бути дуже догадливою людиною, щоб зрозуміти — Альфредо Лерро працює не на заводі, що виготовляє жіночі парасольки чи дитячі іграшки.

— Він винайшов.

— Не треба, не треба! Не хочу знати таємниць, яких мені не положено знати!.. Але я певен: коли його особою так цікавляться і так його охороняють, то діяльність Альфредо Лерро має якесь відношення до тої нової зброї, про яку так багато пишуть…

— Ви вгадали.

— Слухайте, Пауль! Не ставте мене в дурне становище. Я волію триматися від державних таємниць подалі, і через це не чув, що ви мені сказали. Забув про це! Я висловлюю лише логічні припущення…

— Пробачте. Мовчу, як риба.

— Що б ви зробили, скажімо, як керівник гестапо, коли б ви знали, що Німеччина програла війну і до рук її ворогів, до рук переможців, потрапляють всі здобутки німецької воєнної технічної думки?

— Я? Я знищив би все найцінніше… ну, і загалом подбав би, щоб ніщо не потрапило до рук ворогів.

— Абсолютно логічно! Так зробив би кожен розумний працівник гестапо. А що б ви зробили з самим автором такого важливого винаходу? В галузі воєнної техніки?.. Адже сьогодні цей автор служить фюреру, а завтра може спокуситись на долари чи фунти стерлінгів, навіть на російські карбованці. Що б ви зробили з винахідником, як керівник гестапо?

Пауль Кубіс повільно, не відриваючи погляду від обличчя свого співрозмовника, всім корпусом подався вперед.

— Ви певні, що…

— Припущення — ще не цілковита впевненість… Ми з вами даємо один одному урок логічного мислення. І тільки.

Втім, до біса цю розмову, вона, я бачу, вас схвилювала. Давайте про щось інше!

— О ні, ні! Це саме та розмова, яка… Раз уже почали, кажіть до кінця! То що ж мені робити, по-вашому?

— У таких речах важко радити… Кожен поводить себе по-своєму, Пауль.

— Але що б ви зробили на моєму місці?

— Що я зробив би?.. Дайте подумати! — Генріх кілька разів пройшовся по кімнаті. — Я готувався б до найгіршого.

— А саме?

— Геніальний винахід Альфредо Лерро не повинен загинути для науки! І ви відповідаєте за нього перед прийдешніми поколіннями. Навіть коли б загинув чи помер від хвороби сам Лерро, ви мусите зберегти його винахід.

— Але я розуміюся в техніці не більше, ніж у філателії, щоб вона згинула!

— Що ви не розумієтесь у техніці, це я знаю… Але це не так вже страшно. Адже ваш тесть не тримає свого винаходу в голові. Є формули, є креслення…

— Він їх нікому не довіряє…

— І абсолютно правильно робить! Але з них, навіть потай від нього, можна зробити фотокопії. В ім'я майбутнього!.. Ну, а коли, скажімо, станеться так, що завод не встигнуть знищити і креслення теж… і вони потраплять до рук якоїсь держави… У вас тоді, як компенсація за турботу про долю важливого винаходу, залишиться можливість продати ці фотокопії іншій державі… А це ж не жарт! Після цього вас навряд хвилюватимуть ціни на вовну і м'ясо. Така мізерія у порівнянні з тим, що ви одержите! Та й вашу службу в гестапо вам не зарахують — просто закриють на це очі.

Генріх замовк і налив з графина склянку води. Маленькими ковтками відпиваючи воду, він з-під руки раз у раз позирав на Кубіса. Той сидів замислений і зосереджений.

Хто міг здогадатись, які думки снували зараз в голові Пауля Кубіса? Адже він пройшов уже через багато перероджень! Недоучений падре, він став потім розвідником, щоб згодом втратити будь-який інтерес і до цієї професії і полонитися мрією про спокійне життя, коли не бюргера, так рантьє. Може, його душа народжувалася зараз вчетверте.

У ЛЕМКЕ ВИНИКАЮТЬ ПІДОЗРИ

Хоч Лемке був першим, хто привітав Гольдрінга в його новому, добре умебльованому кабінеті коменданта району Кастель ла Фонте, але нікого більше так не роздратувало це призначення, як начальника служби СД.

Ще б пак! Новий командир дивізії, призначений замість Еверса, заявив, що штаб буде переведений до Палермо, а в Кастель ла Фонте залишиться лише госпіталь, склади, служба СД. Отже повновладним господарем району ставав комендант, в розпорядженні якого був мало не цілий батальйон, тоді як у Лемке не було і повної роти. Це ставило начальника служби СД в цілковиту залежність від коменданта: з ним треба було погоджувати плани, координувати дії, часто-густо просити навіть допомоги при проведенні тої чи тої операції І все це робити йому, вищому чином, людині, яка має за плечима неабиякий досвід, нарешті, старша віком!

Змиритися з цим Лемке було особливо важко ще й тому, що за час своєї роботи в гестапо він звик на всіх інших людей, непричетних до його відомства, дивитися з почуттям зверхності, погано прихованої зневаги. Взагалі для Лемке весь світ поділявся на дві різко розмежовані частини: по один бік стояли засуджені, по другий — ті, що перебували під слідством. До перших він відносив всіх, хто потрапив у гестапо, незалежно від того — винні вони чи ні. До других — усіх, хто ходив ще на волі. Після замаху на фюрера до цієї останньої категорії підслідних він зарахував і всіх військових, незалежно від посад, які вони посідали, і звання

Особа фон Гольдрінга викликала у Лемке двоїсте почуття. З одного боку, він вважав його людиною цілком певною, — адже Гольдрінг був названим сином Бертгольда, а до Бертгольда начальник служби СД ставився чи не з більшою повагою, ніж до самого господа бога, оскільки господь бог не носив погонів групенфюрера. З другого боку, Лемке вважав Гольдрінга неприпустимим лібералом. Зважити тільки на його зв'язки! Він приятелює з сумнівним Матіні, за яким довелося встановити щоденний нагляд, у найтісніших дружніх взаєминах з гауптманом Лютцом, людиною підозрілою, — ад'ютант нині покійного Еверса не міг не знати про крамольні дії свого генерала. Для Лемке було просто незрозуміло, як може барон, та ще майбутній зять Бертгольда, так запросто триматися з своїм денщиком, теж досить сумнівною людиною, — у свій час, як це пощастило встановити, цей Курт Шмідт відмовився вступити в гітлерюгенд. Нарешті, чому

Гольдрінг, привітний з усіма, так упереджено ставиться до намагань Лемке зав'язати з ним приятельські взаємини?

В сейфі свого попередника начальник служби СД знайшов копії тих листів, які Міллер надіслав у свій час Бертгольду, і дізнався про роман фон Гольдрінга з якоюсь Монікою Тарваль, запідозреною в допомозі рухові Опору. Хіба не примушує замислитися ця обставина? І взагалі, чому з ім'ям Гольдрінга пов'язано кілька досить дивних подій?

Часто ввечері, після чергової зустрічі з комендантом, що, як завжди, викликала роздратування, Лемке замикався в своєму кабінеті і знов витягав заведену ще Міллером папку, де зберігалися всі матеріали, що стосувалися Генріха фон Гольдрінга. Взявши до рук якийсь документ, він довго вчитувався в його зміст, силкуючись збагнути, чому сталося саме так, а не інакше. Чому, наприклад, лист Левека про двох забитих біля Сан-Ремі німецьких офіцерів потрапив саме до рук Генріха, а не до когось з служби СД? Адже Левек пропонував свої послуги гестапо, а людина, яка хоче стати агентом, напевне вже може відрізнити форму працівника служби СД від форми армійського офіцера! Чому в справі, заведеній на якогось Базеля, затриманого самим Гольдрінгом за те, що він нібито стріляв у нього, немає протоколу допиту заарештованого, а стоїть лише число і позначка: «ліквідовано»?!

Боячись Бертгольда, Лемке не наважувався навіть порадитися про свої сумніви з вищим начальством, і від того його ненависть до Гольдрінга лише збільшувалась. Безсилість викликала лють.

Ось і сьогодні: знов довелося приховати образу, поступитися перед цим зарозумілим бароном! Лемке одержав наказ — усіх колишніх італійських солдатів, які не вступили в загони добровольців, вивезти негайно до Німеччини, оскільки лінія фронту в Італії просунулася ближче на північ. Операцію треба було провести протягом ночі, потай, щоб про неї не дізналося місцеве населення, а тим паче партизани. Ясна річ, що питання охорони італійських солдатів при таких масштабах операції постало особливо гостро. От Лемке і звернувся до Гольдрінга з вимогою, щоб той передав у його розпорядження всі свої наявні військові сили. Але Гольдрінг, по суті, відмовив, виділивши начальнику служби СД лише роту чорносорочечників.

— У мене самого передбачається складна операція, — пояснив він

Лемке з обуренням згадує той неприпустимий, навіть образливий тон, в якому відбувалася ця розмова. Ні, мабуть, таки доведеться звернутися до самого Бертгольда… А може, спробувати востаннє порозумітися з цим Гольдрінгом, поговорити відверто, на повний голос?

Лемке підходить до прямого телефону, встановленого між кабінетом коменданта і його.

— Гауптман фон Гольдрінг зараз у синьйора Лерро, — відповідає перекладачка.

Лемке з досадою кидає трубку і натискає на дзвоник.

— До вечора зібрати дані про всіх італійців, які працюють в комендатурі, і особливо про перекладачку. Вона раніше була покоївкою в замку графа Рамоні.

Дружба Гольдрінга з старим Лерро теж дратує Лемке. Після невдалого весілля, що так сумно закінчилося, Лемке двічі був з візитом в особняку інженера, але обидва рази його прийняли досить холодно. Власне, шукати більш близького знайомства з Альфредо Лерро Лемке примусила не якась особлива цікавість до особи інженера, а спеціальне попередження, яке зберігалося в сейфі начальника служби СД. В ньому значилося, що Лерро треба «всіляко оберігати і нічим не турбувати». Це попередження прийшло з штаб-квартири — отже, інженер був персоною поважною. І ось ця поважна персона навіть не вийшла привітати Лемке, коли той прийшов з другим візитом і сидів у вітальні з Кубісом і його дружиною. Гольдрінгові ж двері особняка завжди відкриті, комендант там буває мало не кожного вечора. Звідки така дружба між молодим офіцером і старим інженером?

Лемке дзвонить на квартиру Лерро і просить покликати барона фон Гольдрінга.

— Щось сталося? — в голосі коменданта звучить занепокоєння.

— Нічого особливого. Але я хотів би вас сьогодні бачити в одній невідкладній справі.

— За півгодини я буду в себе! — коротко відповідає Гольдрінг.

«Навіть не спитав, чи можу я в цей час прийти до нього!» — злоститься Лемке.

Але обставини примушують начальника служби СД проковтнути образу. Рівно за півгодини він уже в комендатурі.

Не привітавшись з службовцями, Лемке проходить через канцелярію і смикає двері приймальної перед кабінетом коменданта. Вони замкнені.

— Одну хвилинку, зараз! — Чути, як у замку повертається ключ, і перекладачка, відсторонившись, пропускає Лемке в кімнату. Він проходить повз неї, як повз порожнє місце.

Гольдрінг уже прийшов від Лерро і, чекаючи на Лемке, переглядає газети.

— А наші війська добре навалилися на англо-амернканців в Арденнах! — вигукує Генріх замість привітання — Читали сьогоднішні газети?

— Не встиг. Надто багато роботи.

— А такі речі не можна пропускати. Їх треба читати насамперед. Вони додають енергії! Тим більше, що останнім часом нас не часто тішать приємними звістками.

— Гадаю, що наші ФАУ-2 примусять Англію вийти з війни… Але я прийшов поговорити про речі куди ближчі, ніж події в Арденнах.

— Які ж для офіцера можуть бути найближчі події? Лише події на фронті!

— Це гра словами, Гольдрінг!

— Фон Гольдрінг! — поправив Генріх.

— Фон Гольдрінг, коли вам так хочеться… Але я прийшов не сваритися, а поговорити як офіцер з офіцером.

— Слухаю вас, гер Лемке.

— Мені здається, що наші з вами взаємини шкодять службі, бароне.

— Моїй аніскільки.

— А моїй шкодять, і дуже. Я звертаюся до вашого почуття відповідальності перед фатерландом і фюрером. Ми переживаємо надто важкі часи, коли…

— А може, ми обійдемося без проповіді? Я вважаю вас кваліфікованим офіцером гестапо, але проповідник з вас поганий, гер Лемке.

Лемке прикусив губу від образи.

— Гер фон Гольдрінг, я роблю останню спробу порозумітися. Та коли наша сьогоднішня розмова не дасть якихось наслідків — я маю на увазі позитивні наслідки — я примушений буду вдатися до начальства і поскаржитися на вас. Попереджаю про це чесно.

— Це ваше право і обов'язок. Але я хотів би знати, чого ви від мене хочете.

— Злагодженості в роботі.

— Я теж хочу цього.

— Не помічав. Ваша неприязнь до мене особисто, хоч я не знаю її причин…

— Не знаєте причин? Не прикидайтесь невинним ягням!

— Мене дивує ваш тон і якісь незрозумілі натяки. Може ви поясните, у чому річ?

— Навіть наведу речові докази!

Генріх витяг з кишені мундира, листа, одержаного тиждень тому від Лорхен, і почав вголос читати:

— «Не викривай мене перед батьком, — я потай прочитала листа, якого він надіслав мамі. Я б і тобі не призналася в цьому, коли б так не розхвилювалася. Мене починає непокоїти ця графиня Марія-Луїза, в замку якої ти живеш. Батькові пишуть, що вона молода і вродлива, і тебе бачать з нею на прогулянках. Мабуть, через неї ти так довго і не їдеш…» Як по-вашому, Лемке, коли б я написав таке вашій дружині, ви б відчували до мене велику приязнь?

Лемке почервонів:

— Я писав про це не вашій нареченій, а генералові Бертгольду.

— І ви вважаєте це достойним офіцера?

— Гер Бертгольд поставив мені це за обов'язок.

— Отже, ви вважаєте, що, пишучи наклепи… згодьтеся, інакше як наклепом це не можна назвати, адже ви самі знаєте про взаємини графині і Штенгеля… Так от, пишучи наклепи…

— Гер Бертгольд, очевидно, не так мене зрозумів. По-своєму розтлумачив якийсь необережний рядок… І коли це призводить до таких непорозумінь, даю слово офіцера, що жодного рядка про вас, про…

— На слово офіцера покладаюсь. Мені приховувати нічого, але нагляд за кожним моїм кроком я вважаю образою своєї гідності…

— Я цілком вас розумію. І повторюю…

— Гаразд, будемо вважати, що в цьому питанні ми порозумілись. Тепер про інше… Так чого ви від мене хочете?

— Цілковитої погодженості дій і взаємодопомоги.

— Конкретно?

— Сьогодні вночі я мушу відправити батальйон колишніх італійських солдатів з Кастель ла Фонте до Івреї.

— Коли саме?

— О двадцять другій тридцять.

— Що вам для цього потрібно?

— Крім роти чорносорочечників, яку ви обіцяли, ще хоч один взвод німецьких солдатів.

— Беріть парашутистів.

— Я не довіряю цим балеринам.

— Гаразд, даю взвод німецьких єгерів.

— Справді, бароне? Спасибі! Я гадаю, що це початок наших нових взаємин, перегляд вашого ставлення до мене!

— Ви знаєте, як я вам симпатизував, і коли між нами пробігла чорна кішка, то винні у цьому ваші листи до мого батька, тестя, називайте його, як вам завгодно! Я не потерплю нагляду за собою, попереджаю вас зарані.

— Обіцяю, що його не буде…

— Що ж, тоді мир і злагода!

— Я щасливий, бароне, що почав цю розмову і ми змогли порозумітися.

Лемке міцно потиснув руку Генріха.

— Командирів я вам пришлю зараз у ваше розпорядження.

— Але не кажіть їм нічого про завдання. Вони не повинні знати про операцію до її початку.

— Цілком зрозуміло.

— А ви не збираєтесь взяти участь у прогулянці до Івреї?

— Це не мій район. До того ж я ввечері буду зайнятий.

Не заїжджаючи додому, Генріх просто з комендатури поїхав до Лерро, розмову з яким так несподівано перервав Лемке.

— Слухай, Курт, — попередив денщика Генріх дорогою, — я обіцяв синьйору Лерро заночувати сьогодні у нього, він щось нездужає. Але мені вночі можуть подзвонити, тому лягай в кабінеті. Коли з Івреї подзвонить Лемке, скажеш йому, де я.

— Хіба гер Лемке в Івреї? Я його бачив…

— Він сьогодні вивозить туди італійських солдатів, тих, що й досі тримають у казармах.

— А вони не повтікають?

— З-під такої охорони? Крім своїх есесівців, Лемке випросив у нас роту чорносорочечників і взвод німецьких солдатів. — Генріх відвернувся, щоб приховати посмішку. Курт, ніби з простої цікавості, вже кілька разів запитував його про долю італійських солдатів, і Генріх розумів, що робить він це з доручення Лідії.

Альфредо Лерро вже тиждень, як симулював хворобу. Останнім часом, посилаючись на хворе серце, він все частіше залишався вдома, забуваючи про звичайну обережність.

— Я до краю стомився. Я виснажився так, що колись просто звалюся з ніг, як заїжджений кінь, і більше вже не підведуся, — скаржився він Генріху.

Але старий більше прикидався. Навіть дочці і зятеві він не звіряв причин, які примушували його вдаватися до таких хитрощів. Бо, може, вперше на своєму віку Альфредо Лерро почав замислюватись над життям, а не над формулами.

Ще так недавно старий винахідник доводив Генріху, що наука стояла, стоїть і завжди стоятиме понад політикою, понад життям, що вчені, як і художники, мусять жити у вежах з слонової кості, щоб ніщо не заважало льотові їхніх думок. Навіть свою працю на заводі Лерро розглядав як таку своєрідну вежу, бо за його міцними стінами міг почувати себе спокійним від вторгнення буденщини, яка заважає мисленню.

І ось у цій вежі зазяяли страшні пробоїни, її міцні стіни захиталися.

Сьогодні, перед тим як подзвонив Лемке, Лерро почав натякати, обережно наводити розмову на цікаву для нього тему, але Генріх мусив піти. І старий інженер знов лишився з своїми думками.

Він взявся було розглядати матеріали, принесені з заводу, але мусив їх сховати — сьогодні явно не працювалося. Доведеться перевірити всі розрахунки завтра вранці на свіжу голову.

Раніше такі матеріали ніколи не лишалися у Лерро вдома, навіть тоді, коли він був хворий. З невблаганною педантичністю Штенгель забирав їх ввечері, щоб сховати на ніч у спеціальному сейфі на заводі. Але Кубіс зробив для свого тестя послаблення. Звичайно, виходячи з своїх власних інтересів. Він сподівався що одного чудового дня йому таки пощастить здобути потрібні креслення і викладки. Правда, він зовсім не розумівся на техніці, а особливо радіотехніці, не мав уявлення про вищу математику. Але Пауль Кубіс покладався на натхнення, яке йому підкаже, що саме треба сфотографувати, а що лишити поза увагою, а особливо на Гольдрінга. Гольдрінг, з його освітою, безумовно, збагне, що й до чого! Звичайно, Кубіс документів з рук не випустить, — не такий він дурень! — він просто покаже Генріху і спитає поради…

Після шлюбу дочки Лерро залишив за собою весь перший поверх, але жив, фактично, лише в кабінеті, виходячи в їдальню і вітальню лише тоді, коли до нього спускалися з горішнього поверху молоді або приходили гості. У решті нижніх кімнат розмістилася охорона, жили слуги.

Сьогодні Лерро почував себе особливо самотнім у своєму кабінеті. І треба ж було подзвонити цьому Лемке! Правда, Гольдрінг обіцяв прийти. Ось, здається, і він. Так і є!

— Сподіваюсь, з усіма справами вже покінчено? — запитує Лерро.

— На сьогодні цілком. Можу хоч заночувати у вас.

— Так це ж просто чудово! — зрадів Лерро. — Зараз повечеряємо, вип'ємо пляшку вина, щоб краще спалося!

— О, я й так сплю, як бабак!

— Молодість, молодість! А от мені не спиться…

— Ви, мабуть, вибились із сну. Щоб увійти в норму, треба випити снотворного.

— Не в снотворному річ, спати не дають думки…

— Такі тривожні?

Лерро відповів не відразу. Він кілька разів затягся сигаретою, замислено дивлячись у куток кімнати, ніби вирішуючи, продовжувати йому розмову чи припинити. Але потреба комусь звіритись, з кимсь порадитись була настільки велика, що Лерро не витримав.

— Ви знаєте рішення Ялтинської конференції? — запитав він, напружено дивлячись на Генріха.

— Читав, але подробиць тепер не пам'ятаю.

— Але ж ви не могли забути тих рішень, де йдеться про покарання так званих воєнних злочинців!

— Гадаю, що це лише декларація. Війна є війна, і не було ще прикладу в історії…

— Так, так, вони не мають права, вони не можуть судити, хто винен, а хто ні!

— Ви так це говорите, ніби рішення цієї пресловутої конференції можуть торкнутися безпосередньо вас.

— Коли вони наберуть чинності, вони торкнуться і мене. Як це не безглуздо і не дивно звучить… Втім, можливо, вже й не так безглуздо… якщо подивитись на це з іншої точки зору.

— Нічого, абсолютно нічого не розумію!

Лерро замислився, і в голосі його, коли він почав говорити знов, ще чулися нотки вагання.

— Бачте, бароне, ваша скромність… так, ваша скромність дала мені змогу нічого не говорити про мою роботу на заводі і тому…

— Це не скромність, синьйор Лерро, а правило: я не хочу знати речей, які мене не стосуються.

Старий інженер сердито заперечив:

— Але вони стосуються мене! І тому я мушу вам дещо пояснити. Інакше ви не зрозумієте. Та й розмова ця, я певен, лишиться між нами. Так що…

— Я вас слухаю, синьйоре Лерро.

— Я почну з того… хоча ні… Скажіть мені краще ви! Так от, ви читали вчорашнє повідомлення про бомбардування Англії снарядами-літаками?

— Звичайно.

— І звернули увагу на кількість жертв?

— Важко було не звернути на це уваги! Такого ефекту не давало ще жодне бомбардування.

— В цьому винен я. Це я їх убив!

— Синьйоре Лерро, ви нездужаєте, стомилися, перехвилювалися. Я певен, що ви робите з мухи слона. Прошу вас, давайте поговоримо про все це завтра…

— Ні, ні, я цілком здоровий. І те, що я кілька днів уже вдаю з себе хворого… Так, вдаю! Щоб не йти на завод!

— Синьйоре Лерро!

— Повторюю, я цілком здоровий і при повному розумі. При такому повному, що міг винайти прилад, який допомагає керувати літаками-снарядами по радіо…

— Ви? Альфредо Лерро?

— Ось бачите, ви не вірите і перелякалися… Але я не боявся, я досі ніколи не боявся! Я сам себе запитую, чому це так? По-перше, мабуть, тому, що мене цікавила сама ідея… Я ніколи глибоко не замислювався над тим, як застосують мій винахід на практиці. Знав, що працюю на воєнному заводі, знав, що з допомогою мого приладу літаки-снаряди полетять туди, куди їх спрямує воля людини. Ми не добилися ще такої точності, щоб снаряд влучав у потрібний об'єкт, але на певний населений пункт ми могли його спрямувати! Все це я знав. Але знав, так би мовити, теоретично. Я давав свій мозок, все інше було їхньою справою. Мені байдуже було, хто застосує цю зброю. І проти кого… Але ні, мабуть, не тільки тому я не боявся, не замислювався. Я почував, що з мене не спитають! Ось це головне. А тепер, коли побачив, що стіна, за якою я ховався, рушиться, коли зрозумів, що я відповідатиму нарівні з усіма… Може, навіть більше, звичайно, більше, бо в них були тільки руки, а я давав їм мозок! Тепер я почав боятися…

— І цілком слушно, синьйоре Лерро, — не витримав Генріх.

— О, коли й ви такої думки, то… Що ж ви порадите мені робити?

— У вас, по-моєму, єдиний вихід. — Генріх спинився, пильно дивлячись в очі Лерро.

— Який?

— Війна наближається до кінця, отже, дорогий кожен день…

Лерро мовчки хитнув головою.

— Вам треба втекти в якусь нейтральну країну, скажімо, в Швейцарію, і оголосити в пресі протест. Послатися на те, що вас примушували працювати силою. Заперечити проти того, щоб ваш винахід використовувався для руйнування населених пунктів і вбивства мирних людей. Коли ви заявите про це зараз, вам повірять.

— Ви маєте рацію!

— Але треба, щоб ви мали з собою креслення, формули, взагалі все, що стосується вашого винаходу. Я знаю, що здобути ці матеріали дуже важко, всі вони, певно, переховуються на заводі, але…

— У мене є фотокопії.

— І ви такі речі рискуєте зберігати вдома?

— Я їх добре заховав. Серед великої бібліотеки це легко зробити… Ніякий чорт не здогадається, де вони, поки я сам не скажу…

— Тоді вам нема чого довго думати і вагатися! Ви врешті-решт рятуватимете не лише себе, а й сотні тисяч ні в чому не винних людей. І це зуміють оцінити.

— Та як же, як же все це здійснити? Адже ви знаєте, як за мною наглядають!

— Обіцяю продумати план і сказати вам у найближчі дні. І, звісно, допоможу, чим зможу.

— Я знаю, що ви благородна людина! Може, вперше за багато днів я цієї ночі засну.

Генріху приготували постіль у суміжній з кабінетом кімнаті. Він довго крутився в ліжку, схвильований думкою, що, нарешті, наблизився до мети. Навіть уві сні він продовжував складати плани того, як найкраще здобути потрібні матеріали.

Годині о третій Генріха збудив напіводягнений Кубіс:

— Щойно дзвонив Курт. До вас посланець від Лемке.

— Де він?

— Курт зараз привезе його машиною. Генріх почав швидко одягатися.

— Креслення шукайте в бібліотеці серед книжок. Фотокопії. Можливо, це саме те, що вам потрібно. Покажете мені, і разом перевіримо, чи це так, — пошепки сказав Генріх Кубісу, при водячи себе до порядку.

— Але я не можу їх вам дати, — ревниво прошепотів Кубіс.

— Та на якого біса вони мені здалися! Я ж дбаю про вас! Щоб не трапилось конфузу. Адже може статись, що до винаходу ці фотокопії ніякого відношення не мають. А коли так, треба шукати далі. Невже ви не скористаєтесь з такої щасливої нагоди забезпечити себе на все життя? Я вже бачу вас багатієм! І навіть згоден відстрочити сплату вашого боргу ще на рік… якщо я переконаюсь у вашій кредитоздатності.

Через свого посланця Лемке сповіщав, що наскочив на партизанську засідку, веде запеклий бій і просить негайної допомоги.

Вступати в нічний бій, та ще на боці Лемке, а не партизанів, Генріху, звісно, зовсім не хотілося. Але обставини вимагали дій, настільки швидких і рішучих, щоб не виникла підозра. Довелося по тривозі піднімати парашутистів і ті два взводи німецьких єгерів, які лишилися в Кастель ла Фонте, а самому водночас всіляко затримувати виконання своїх же власних розпоряджень.

Генріх примусив командирів взводів провести перевірку всієї автоматичної зброї і виправити виявлені під час цієї перевірки дрібні недоліки. Коли зброя вже була готова, наказав захопити додаткову кількість патронів, і за ними довелося бігти на склад. А тим часом з'ясувалося, що в моторі одного з бронетранспортерів чується якийсь підозрілий стукіт… Генріх бігав, гримав, загрожував, що віддасть винних під суд, а в душі щиро радів, що виїзд затримується.

Допомога Лемке, завдяки цьому, вирушила з Кастель ла Фонте лише на початку п'ятої, а на місце прибула лише о шостій годині ранку, коли бій уже скінчився. Ще лунали поодинокі постріли, злітали в повітря ракети, але партизанів не було видно.

При світлі ракет Генріх помітив довгу постать Лемке. Він походжав між забитими і пораненими італійськими солдатами, присвітлюючи кишеньковим ліхтариком, і посилав кулі з свого пістолета в тих, хто ще подавав ознаки життя.

Побачивши Генріха, Лемке швидко попрямував до нього і стисло розповів, що саме сталося.

Виїхавши з Кастель ла Фонте, він послав уперед кількох мотоциклістів, наказавши їм їхати так, щоб кожен задній бачив машину переднього. Шофер бронетранспортера теж мусив орієнтуватися на останнього мотоцикліста. Кілометрів за тридцять від Кастель ла Фонте, коли Лемке вже був упевнений, що спокійно доїде до Івреї, по колоні з правого боку застрочили партизанські кулемети і автомати. Їх трасуючі кулі летіли широкою смугою. Партизани, пропустивши дозор мотоциклістів, атакували колону з флангу. Довелося приймати нічний бій. Італійські солдати, скориставшись з несподіваного нападу, почали розбігатися — оті забиті, що їх бачить Генріх зараз, все, що лишилося від кількохсот італійців.

— Виходить, ви досить успішно стріляли по обеззброєних, замість битися з гарібальдійцями! — ущипливо сказав Генріх. Він відчув, як невимовна лють охоплює його всього. З якою б насолодою він розрядив свій пістолет у цю потвору. Але доводилось стримуватись, і вже цілком спокійним тоном він запитав: — Організуємо погоню?

— Вночі це рисковано. Почекаємо, поки розвидниться.

Чекати довелося довго. День видався туманний, і лише години за дві Лемке і Генріх у супроводі автоматників мали змогу оглянути позиції партизанського загону, що вчинив напад на колону.

— Зверніть увагу, — злісно говорив Лемке, — їхні позиції добре замасковані і, очевидно, зарані підготовлені. Вони чекали на нашу колону…

— Схоже, що їх хтось попередив, — спокійно констатував Генріх.

Про організацію переслідування партизанів і втікачів нічого було й думати. Туман обмежив видимість до мінімуму, а за таких, умов заглиблюватися в гори було небезпечно: кілька десятків автоматників-партизанів могли стримувати весь великий загін Лемке і Генріха.

— Але хто ж міг попередити партизанів? — чи то сам себе, чи то Генріха запитав Лемке, коли вони разом у комендантській машині поверталися назад у Кастель ла Фонте. — Ви комусь говорили про відправку італійців цієї ночі?

— Жодній душі!

— Тоді хто ж?

— А чому ви гадаєте, що попередити партизанів міг хтось з мого оточення, а не з вашого?

— Моє оточення складається лише з німців, а серед вашого є і італійці.

— Після замаху на фюрера не можна довіряти і німцям! — кинув Генріх. — Гарантують вірність не національність, а погляди.

Лемке замовк. Він сердився на весь світ, а найбільше на самого себе. Треба було наполягати, щоб Гольдрінг сам супроводжував італійців, а він узяв всю відповідальність на себе. І ось маєш… Доведеться виправдуватись перед начальством, а Гольдрінг залишиться в стороні, адже напад стався за межами його району.

Генріх теж мовчав. Перед його очима невідступно стояла (картина, яку він побачив на місці бою: кілька десятків забитих і поранених італійців і серед них Лемке з ліхтариком у лівій руці і з пістолетом у правій…

— А скажіть, ви довіряєте своїй перекладачці? — несподівано запитав Лемке, коли вони вже в'їхали в Кастель ла Фонте.

— Я її кілька разів перевіряв, і до того, як взяв працювати в комендатуру, і на самій роботі. Вона цілком виправдує характеристику графа Районі, який дав їй дуже хорошу рекомендацію.

— А в мене вона викликає деякі підозріння.

— Щоб заспокоїти вас, я її ще раз перевірю, навіть спеціально спровокую, залишивши на столі якийсь нібито секретний документ, — байдуже кинув Генріх.

Він глянув на Курта, що з закам'янілим обличчям сидів за баранкою, і зрозумів, що сьогоднішня розмова за кілька хвилин стане відомою Лідії.

Ввечері до Генріха вбіг веселий і збуджений Кубіс.

Серце Генріха шалено закалатало. Невже сталося те, що інколи йому здавалося неможливим, до чого були спрямовані всі його зусилля і помисли, чому він підпорядкував усі свої дії і навіть життя! І зовнішній вигляд Кубіса, і його поведінка підтверджували, що це дійсно так.

Зазирнувши в суміжну з кабінетом опочивальню, Кубіс щільно причинив двері, що вели туди, потім визирнув у коридор, з якого тільки-но зайшов до кабінету, і спустив язичок автоматичного замка.

Генріх, опанувавши себе, з посмішкою стежив за ним:

— Я не впізнаю вас сьогодні, Пауль! У вас вигляд змовника. Трапилось щось надзвичайне?

Кубіс підняв руку, як роблять це боксери-переможці на рингу. Потім, так само мовчки, поплескав себе по кишені мундира.

— Та що з вами? Ви втратили дар мови?

Сміючись, Кубіс впав у крісло.

— Вони тут, дорогий бароне, усі до однісінької тут! — він знову поплескав по кишені і відкинувся на спинку крісла з виглядом переможця.

— Хто це вони?

— Фотокопії! Що ви тепер скажете про мої здібності?

— Скажу, що завжди був про них дуже високої думки. Невже вам пощастило…

— Усі до однісінької! Ні, чому ж ви мене не поздоровляєте?

— Бо ще не знаю, чи можна поздоровити. Адже ви невіглас у питаннях техніки! У старих бувають дивні примхи: Лерро міг зберігати як спогад про свій перший винахід якісь креслення, що тепер зовсім не мають цінності. Або замислити якусь нову роботу…

Від одного тільки такого припущення Кубіс зблід. Він так уже призвичаївся до думки, що тримає в руках ціле багатство, що тепер почував себе людиною, в якої з рук хочуть. Його вирвати.

— Не… не… може бути! — затинаючись, пробелькотів він. Втім, вираз тривоги, змішаної з страхом, все виразніше лягав на його обличчя.

— Давайте проглянемо і розберемось.

Кубіс витяг з бокової кишені мундира загорнуту в папір пачку і сторожко глянув на Генріха. Тепер разом з страхом і тривогою з очей його визирало і недовір'я.

Розреготавшись, Генріх знизав плечима:

— Я міг би образитись, Пауль, і виставити вас геть з вашими фотокопіями. Бо мене вони цікавлять так само, як торішній сніг. Хіба тільки з того погляду, чи зумієте ви врешті-решт зі мною розрахуватись! Так ось, я міг би вас виставити звідси. Але я розумію, що ви зараз не при собі. Чорт з вами, давайте гляну!

Кубіс почав по одній подавати фотокопії. Генріх, беручи кожну лівою рукою, відставляв її перед собою, тримаючи праву руку на тому ґудзику мундира, в якому було вмонтовано мініатюрний і безшумний мікрофотоапарат. Часом, взявши чергову фотокопію, він навмисно затримував на ній свій погляд, немов вивчав креслення чи окрему формулу.

— Це те, що треба! Розробка окремої деталі. Вона, звісно, здасться, хоч і не має вирішального значення. Головне у тій фотокопії, що я розглядав щойно. Цю особливо бережіть. Я, звичайно, не такий вже фахівець, та й визначити з першого погляду важко, але, безумовно, головна ідея винаходу ось у тому аркуші.

Нарешті всі фотокопії було розглянуто.

— От тепер я можу вас поздоровити! Ви навіть не уявляєте, чим ви володієте! — Генріх міцно потиснув Кубісу руку, вперше за весь час їхнього знайомства цілком радо.

Кубіс тепер знову сяяв від щастя. Заховавши свій скарб у кишеню, переконавшись у тому, що Гольдрінг на нього не зазіхає, він пройнявся до нього почуттям найщирішої подяки, навіть розчулився:

— Я не вірив у дружбу, Генріх, я зневірився у всьому на світі, але того, що ви для мене зробили, я ніколи не забуду. Це ж ви мені порадили одружитися з Софією. І фортуна ніби відразу повернулась до мене обличчям! Бо коли б я не став чоловіком синьйорити Лерро, між вами і мною ніколи б не виникла та розмова, пам'ятаєте? Невже забули? Ну, коли ви мені вперше натякнули на можливість влаштувати своє майбутнє! Ні, ви просто мій добрий геній! Я вже не кажу про ті позики, які ви мені безвідмовно давали! До речі, ви не забули про свою обіцянку відстрочити сплату боргу ще на рік?

— Хіба я давав таку обіцянку?

— Аякже! Ви сказали, що коли побачите мою кредитоздатність… Якщо хочете, я свій борг вам поверну навіть з процентами — тепер я можу це собі дозволити! — але через рік, бо ви самі знаєте, що з готівкою у мене поки що погано. Сподіваюсь, що з мене, як з друга, ви багато не візьмете?

Спокуса продовжити гру і «поторгуватися» з Кубісом за проценти на мить охопила Генріха. Але він переміг її — треба було швидше позбутися гостя.

— Ах так, пригадую. Ніколи не думав, що вам вдасться спіймати мене на слові! Але раз обіцянку дано, треба її виконувати!

Кубіс написав нову розписку і подер стару.

— Що ж ви збираєтесь робити з фотокопіями? — запитав Генріх, коли його гість уже зібрався йти.

— Покраще заховати. Поки…

— Ви збожеволіли! їх треба зараз же покласти на те місце, звідки ви їх взяли. Сьогодні ж!

— Та нізащо в світі!

— Тоді розпрощайтеся з ними, забудьте, що ви їх тримали колись у руках! Припустимо, що сьогодні чи завтра Альфредо Лерро виявить, що ці документи зникли. Він смертельно перелякається і заявить Штенгелю. І знаєте, хто головою відповість за пропажу? Пауль Кубіс! Зять Альфредо Лерро і за сумісництвом заступник начальника внутрішньої охорони заводу. Людина, якій, крім цього, доручено охороняти особу Лерро і його будинок…

— Та на якого ж дідька ви радили мені шукати ці документи?

— По-перше, щоб впевнитись в їхньому існуванні; по-друге, щоб зняти з них, про всяк випадок, копії — ще раз перефотографувати, по-третє, щоб ви знали, де вони лежать, і стежили, щоб, крім ваших, вони ні до яких інших рук не потрапили…

Кубіс витер спітнілого лоба:

— Ви мене просто налякали спочатку! Фу, аж дух забило! Звичайно, ви маєте рацію… А коли так, мені треба поспішати…

Коли Кубіс пішов, Генріх знову замкнув двері на ключ. Нарешті, він лишився сам із своєю радістю.

Він виконав, він зумів виконати те, що йому доручили!

Сьогодні вночі він відрапортує про це кому слід, і завтра мікрофотоплівка буде вже далеко! Ні високі стіни, ощирені дулами кулеметів, ні подвійне кільце до найменших дрібниць продуманої охорони не встояли проти волі однієї людини!

Виключивши світло, Генріх підняв важку штору і розчинив вікно. Широким струменем влилася крізь нього нічна прохолода. Здавалося, в неї можна занурити руки і палаючу голову, як у гірський потік, що ось зараз внесе в кімнату і тоненький серп місяця, що відбився на його поверхні, і мерехтливе сяйво далеких зірок, віддзеркалене на хвилях потоку.

Згадка про ще одну зоряну ніч черкнула по серцю гострим болем. Отак вони стояли біля розчиненого вікна з Монікою в Сан-Ремі. І на них теж пливла ніч з усіма своїми зірками, з тонким запахом гірських трав і квітів, з обіцянкою вічності для їхнього кохання. Спогад був таким живим, що Генріх майже фізично відчув дотик плеча дівчини, немов справді вона стояла зараз поруч з ним. І вже не біль, а сумовита ніжність і радість пройняли його всього, бо він відчув нерозривний зв'язок всього доброго і прекрасного на світі, ту невмирущу силу, яка веде різних людей у різних куточках землі на боротьбу за справедливість і правду.

А в цей час, коли Генріх стояв біля розчиненого вікна свого кабінету, на першому поверсі цього ж таки замку, в одній з кімнат, яку займав тепер Штенгель, відбувалася цікава розмова, що безпосередньо торкалася і Генріха.

— Він не міг до цього домислитись сам, — переконував Штенгеля Лемке. — І запевняю вас, що це хитро задуманий план, і не самого Лерро, а того ж таки фон Гольдрінга. Проситися у відпустку зараз! Та ви знаєте, що це означає? Готуватися втекти! Так, так, ваш незамінний Альфредо Лерро, якого вам доручено берегти, як зіницю ока, хоче всіх вас ошукати. Ви думаєте, це випадковий збіг обставин, що він обрав собі для відпочинку оте містечко майже на самому кордоні Швейцарії?

— Ви даремно так розхвилювалися, гер Лемке! — Штенгель насмішкувато глянув на свого співрозмовника. — Без погодження з штаб-квартирою ніхто Лерро не дозволить зробити кроку з Кастель ла Фонте, не те що надати відпустку і дозволити кудись виїхати хоча б на кілька днів. А штаб-квартира своєї згоди, ясна річ, не дасть. І не тому, що цей Лерро, як ви кажете, незамінний. Коли б це зараз було так, до його вимог, може, і прислухалися б. А просто ми взяли від нього вже все! Витиснули, як сік з лимона! І тепер нас не хвилює ні його здоров'я, ні самопочуття. Поки він мінімально корисний, ми його ще тримаємо, і мені наказано не вдаватися до рішучої акції, а чекати спеціального попередження… А щодо того, хто подав йому цю думку звернутись з рапортом про відпустку, яке це для мене має значення?

— Бароне, вас засліплює почуття подяки до Гольдрінга, який буцімто вас двічі врятував. Але він вас двічі і згубить. В плані службовому і особистому.

— Цікаво… — Штенгель зневажливо посміхнувся. — Мене, досвідченого розвідника, може згубити цей молодик, у якого молоко на губах не висохло?

— Я не рискну сказати, що ви переоцінюєте себе, але його ви явно недооцінюєте. Він далеко розумніший, ніж вам здається, і далеко небезпечніший. І я вам це зараз доведу.

— Ваша перша теза, що він мене згубить у плані службовому, — нагадав іронічно Штенгель.

Обличчя Лемке вкрилося червоними плямами:

— Так, і через цього самого Альфредо Лерро. Для мене зараз не має значення, відпустить його штаб-квартира чи ні. Це вже другорядне питання. Важливо те, що Гольдрінг подав йому думку втекти. А раз така думка вже зародилася, то здійснити її можна різними способами, особливо тоді, коли людина користується відносною свободою. Ви ж не можете його ув'язнити! А Гольдрінг, навіть з спортивного інтересу, — у нього є якась авантюристична жилка! — може від порад перейти і до діла, до конкретної допомоги. Адже вони з Лерро найперші друзі! До того ж Гольдрінг не має уявлення ні про завод, ні про те, що він виготовляє, інакше він, звісно, не жартував би з вогнем… Ну, от уявіть на хвилинку, що цей Лерро справді втече. Що тоді буде з вами?

Штенгель замислено потер пальцями перенісся.

— Далі! — кинув він коротко.

— Тепер у плані особистому. Вам не здається, що Марія-Луїза дещо змінила своє ставлення до вас?

— Бачте, я сам довго зволікав з своїм освідченням. А тепер, коли графиня переконалася в серйозності моїх намірів, вона, як кожна жінка, помщається мені за мою нерішучість.

— Ви гадаєте, що тільки це? А коли я вам скажу, що Гольдрінг сам мені читав листа своєї нареченої, доньки Бертгольда, в якому вона докоряє йому за зв'язок з Марією-Луїзою? Не забувайте одного: молода красива жінка, удова, і непоганий на вроду молодик протягом довгого часу живуть під одним дахом, їхні покої майже поруч. Вже одне те, що вона оселила його на своїй половині, відвела йому кімнати, і де жив її покійний чоловік… Як хочете, а це дуже й дуже підозріло! І я гадаю, що Лора Бертгольд має всі підстави бути незадоволеною поведінкою свого нареченого.

Обличчя майора побагровіло, і Лемке зрозумів, що він влучив у найвразливіше місце в серці барона Штенгеля — зачепив його чоловічу гордість. Скориставшись з моменту, Лемке розповів про все, що в нього самого накипіло проти Гольдрінга, про його дивну часом поведінку, про нерозбірливість у виборі друзів.

І майор Штенгель, який ще так недавно обстоював Генріха, уважно прислухався до слів Лемке і врешті-решт погодився з ним: так, поведінка барона Гольдрінга справді підозріла!

— Що ж ви гадаєте робити? — запитав Штенгель, коли Лемке скінчив свою розповідь.

— На жаль, я безсилий, бо прямих доказів якоїсь його провини у мене немає. До того ж невідомо, як до цього поставиться Бертгольд. На мою думку, у нас з вами єдиний вихід — написати спільного листа групенфюреру, який, до речі, мені сам звелів наглядати за своїм майбутнім зятем. Хай він вирішує сам.

Коли пізно вночі Лемке і Штенгель закінчили розмову, радіо повідомило про несподіваний початок наступу радянських військ на всьому тисячокілометровому Східному фронті…

ТРИВОЖНІ ПОДІЇ КВІТНЕВОГО ДНЯ

Приїзд Бертгольда до Кастель ла Фонте був несподіваним для всіх: і для Генріха, і для Лемке, і для Штенгеля.

Уже точилися запеклі бої за Берлін. Вчора на Ельбі вже відбулася зустріч радянських військ з англо-американцями. І Генріх мав усі підстави сподіватись, що в найближчі дні Німеччина капітулює, бо сьогодні вранці він одержав від свого командування наказ: негайно повертатися на Батьківщину. І ось раптом цей, такий недоречний приїзд!

Про прибуття свого названого батька Генріх дізнався від Лемке. Курт і Генріх саме збиралися в далеку путь, коли пролунав дзвінок.

— Гер Гольдрінг, — голос Лемке звучав сухо, офіціально, — групенфюрер Бертгольд прибув тільки-но до Кастель ла Фонте і хоче вас бачити.

— Він зараз у вас?

— Так!

— Попросіть його взяти трубку… О, яка приємна несподіванка, майн фатер! Звідки ви? І чому не заїхали просто до мене?.. Гаразд, буду чекати.

Генріх з серцем опустив телефонну трубку на важелі.

Менш за все йому хотілося бачитися з Бертгольдом саме зараз. Бо все у нього було приготовано до від'їзду: він вирішив сьогодні, після комендантської години, непомітно і нікого не попереджаючи, зникнути з Кастель ла Фонте, щоб якось дістатися туди, звідки йому допоможуть, — як було умовлено, — перебратися до Югославії. І от маєш!

Нещодавно, під час чергової сутички з Лемке, начальник служби СД прямо заявив Генріху, що він вважає його поведінку неправильною, більше ніж дивною, і нахвалявся написати про все це Бертгольду.

«Невже Лемке здійснив свою погрозу? — запитував сам себе Генріх. Може, групенфюрер якраз і прибув для того, щоб самому переконатися в правдивості обвинувачень Лемке і особисто розрахуватися з своїм названим сином за те, що він його так ошукав? І оці, так довго очікувані останні години перебування Генріха в таборі ворогів обернуться для нього на останні години життя?.. Може, його вже викрито як радянського розвідника, і групенфюрер Бертгольд прибув, щоб переконатися, хто ж є насправді той, кого він назвав сином і прагнув мати зятем? І чому він насамперед поїхав до Лемке?

Запитання одне по одному виникали в голові Генріха, і він не міг дати на них відповіді.

А може, й не треба шукати відповіді? Бертгольд зараз прийде, і все з'ясується. І Генріх зорієнтується, що діяти і як себе тримати. Поки незаперечно лише одне — треба зібратися востаннє! Перед близькою і такою довгожданою подорожжю на Батьківщину він мимохіть демобілізував себе. А роль треба витримати до кінця. Не змінювати ні характеру, ні манери поведінки. Це ж буде чортзна-що, коли в останні години він якимсь необережним вчинком чи словом викриє себе.

Вже те, що Бертгольд згодився прибути до замку, а не викликав Генріха до СД, свідчить, що справи не такі погані, як вирішив Генріх зопалу. А коли все-таки кинути все до біса і спробувати зараз втекти? Сісти в машину і наказати Курту гнати в гори щодуху, щосили?

Ні, цього не можна робити! Бертгольд не примириться з тим, що разом з Генріхом зникнуть і його два мільйони, і вживе заходів, щоб наздогнати втікача… Будь, що буде! Той пістолет, з яким він досі ніколи не розлучався, при ньому. І в разі чого Генріх зможе, вперше за всю війну, використати весь його заряд…

У коридорі пролунали чиїсь важкі кроки. Схоже, що це Бертгольд. Так і є!

У дверях кабінету справді з'явилася знайома постать. На Бертгольді широкий світло-сірий макінтош, в одній руці такого ж кольору капелюх, другою він спирається на товстий з химерно закрученою ручкою ціпок. Очі Бертгольда підпухли більше, ніж завжди, обличчя стомлене.

— Майн фатер! — кидається до нього Генріх.

Бертгольд міцно потиснув йому руку, але не поцілував, як завжди.

— Надовго ви до нас? І чому в цивільному?

— А ти, здається, кудись збираєшся їхати? — не відповідаючи Генріху, сам запитує Бертгольд, кивнувши головою на два чемодани, що так і лишилися стояти посеред кімнати.

«Як я не здогадався їх прибрати!» — вилаяв себе Генріх.

— Так, майн фатер, у мене давно вже все напоготові, щоб у першу-ліпшу хвилину виїхати до Швейцарії…

— Втекти?

— Цей від'їзд я не назвав би втечею.

Бертгольд криво посміхнувся.

— Всі тікають! Всі! — гірко сказав він. — Як щури з пароплава, що потопає!

— Але пароплав справді йде на дно, гер групенфюрер, і подбати про власний порятунок саме вчасно…

Бертгольд не відповів. Він сидів, покусуючи губи і раз у раз пригладжуючи і пощипуючи пальцями свої рудуваті вусики, як робив він це завжди, коли щось обмірковував.

— Я дуже невдоволений тобою, Генріх, — нарешті озвався він. — А деяких твоїх вчинків просто не розумію. Я хотів би, щоб ти пояснив мені їх, перше ніж я скажу, для чого я сюди приїхав.

— Я тільки цього і хочу, бо певен, що Лемке не пошкодував чорної фарби, розповідаючи вам про мене. Я кілька разів вказав йому на неприпустимі промахи в його роботі, і він не може мені цього пробачити. Натура дрібна, мстива. І до того ж — бездарна!

— Ми про Лемке поговоримо потім. А зараз про тебе. Де твоя перекладачка?

«Отже, Лемке вже встиг повідомити про зникнення Лідії. Ясна річ, критися не можна. Треба приймати бій. Приголомшити Бертгольда відвертістю…»

— Чого ж ти мовчиш і не кажеш, що дав їй змогу втекти? Знов якась любовна історія?

— Любовної історії не було. А змогу втекти я справді дав.

Глузлива посмішка зникла з обличчя групенфюрера, і вигляд у нього був, як і розраховував Генріх, справді приголомшений. Це трохи збило його з позиції навального наступу.

— Ти говориш мені про це так, ніби повідомляєш звичайну річ. І при цьому навіть не намагаєшся виправдатися.

— Я насмілююсь говорити з вами відверто, бо переді мною зараз сидить не групенфюрер, а мій названий батько і майбутній тесть. Сподіваюся, що з ним я можу бути відвертим.

Бертгольд здивовано і з цікавістю глянув на Генріха. Той спокійно витримав його погляд.

— Для чого ти це зробив?

— Я її кілька разів перевіряв і переконаний: дівчина ні в чому не винна. Я не хотів, щоб Лемке закатував її в гестапо, бо сам запросив її перекладачкою, хоч вона й відмовлялася. Я дав їй слово офіцера, що гарантую безпеку, а слово своє я звик додержувати. Ось вам моя щира і відверта відповідь.

— А твій друг Матіні де?

— Вчора мене Лемке сповістив, що він у госпіталі партизанів працює лікарем.

— А твій другий приятель, Лютц? Де він?

— Вчора втік до Швейцарії.

— І ти обом їм допомагав?

— Лютцові допоміг, у мене відносно нього є деякі плани — адже ми умовились з ним зустрітися в Швейцарії. А щодо Матіні, то я навіть не знав про його наміри. До речі, у мене десь у шухляді лежить лист, якого він мені залишив, тікаючи. Можете з ним ознайомитись, і ви побачите, що Матіні… Ось зараз я вам його знайду…

Бертгольд спинив його роздратованим жестом:

— Мені зараз не до цього! Ти знаєш, що Лемке ставить питання про твій арешт і допит?

— Я міг цього чекати, я вам уже казав, які між нами склалися відносини. Але я завжди сподівався, що без вашої санкції він не насмілиться цього зробити.

— Ти вважаєш, що я буду приховувати твої глупства, навіть злочини? Я, Вільгельм Бертгольд!

— Ні, я розраховував на те, що ви людина більш широкого світогляду, ніж цей Лемке, який далі свого носа нічого не бачить, а до узагальнень взагалі нездатний.

— Облиш цього Лемке! Він відповідає за свої дії, а ти за свої. І для філософських мудрувань у мене зараз немає часу. Поговоримо про більш конкретні речі. Отже, ти знав, що Лемке збирається тебе заарештувати, і, сподіваючись на моє втручання, спокійнісінько чекав…

— Коли б він спробував це зробити, я б розрядив свій пістолет у нього і в тих, що з ним прийшли б. Стріляти я вмію, ви це знаєте, — про всяк випадок вирішив нагадати Генріх.

— Що-о? Опір владі?

— Ви знаєте, що ніякої влади вже не існує, майн фатер! Є розрізнені групи озброєних людей…

— Ми знов ухиляємося від теми, єдиної, яка мене зараз цікавить. Навіщо ти сприяв втечі перекладачки, Лютца, закривав очі на підозрілу поведінку Матіні? — В голосі Бертгольда зазвучали зловісні нотки, яких досі Генріх не чув, але про наявність яких здогадувався.

— Перш ніж вам відповісти, мені знову доведеться вдатися до тих, як ви кажете — «філософських міркувань», проти яких ви так гостро заперечуєте. Бо, можливо, вони стануть і відповіддю на ваше запитання. Ви дозволите?

— Тільки, прошу, коротше!

— Ми з вами, майн фатер, як і всі патріоти фатерланду, зараз маємо думати не про сьогоднішній день, а про день завтрашній — про день помсти за поразку, якої наш народ вдруге зазнав протягом цього богом проклятого двадцятого віку. Нам треба мати друзів на майбутнє. Ми з вами наробили надто багато злочинів у Європі, і хай хоч крапля добра переконає світ, що в Німеччині є порядні люди… Що з того, що Лемке розстріляв би чи закатував ще трьох людей? Це зупинило б гуркіт радянських «катюш» у Берліні? Чи відсунуло б Східний фронт знову на берег Волги?

Генріх відчував, що запал заводить його надто далеко, але не міг уже себе стримати.

Бертгольд з непроникним виглядом дивився на свого майбутнього зятя. З кожним словом Генріха в його серці накипала все більша лють. Романтичний дурень, зухвалий хлопчисько, що своєю дурістю мало не згубив усі його плани! О, коли б не ті два мільйони, що лежать у Швейцарському банку, він би показав цьому слюнтяєві! Але гроші покладені на ім’я фон Гольдрінга, отже, треба рятувати його, замість пустити йому кулю в лоба… Без цих двох мільйонів Бертгольду не обійтися, особливо тепер — адже своїх заощаджень з Німецького банку йому вирвати не пощастило.

— Коли ти збирався тікати? — похмуро запитав Бертгольд, ніби не чув всього сказаного щойно Генріхом.

— Сьогодні вночі.

— Куди саме?

— Ми ж з вами умовились: до Швейцарії, до Лорхен.

— Чекова книжка при тобі?

— Я її надіслав на схов до Швейцарського банку. Ось квитанція.

— А ти не боїшся, що нею може скористатися хтось інший?

— О, ні! Адже, крім чека, треба знати й умовні позначки. Крім того, в банку зберігаються відтиски пальців кожного вкладника. Про оригінал підпису я не кажу — підпис можна підробити…

Генріх пильно глянув на Бертгольда, перевіряючи, яке враження справляють його слова.

— Завтра вдосвіта ми разом виїдемо до Швейцарії!

— Разом? — на обличчі Генріха промайнула така непідробна радість, що у Бертгольда трохи відлягло від серця.

— Дорога не зовсім безпечна, бо завтра передбачається капітуляція всього Лігурійського фронту. Гадаю, що нам з тобою, про всяк випадок, треба обмінятися заповітами: ти мені надаси право користатися твоїм біжучим рахунком у Швейцарському банку, а я тобі видам доручення на право порядкувати моєю спадщиною. Зрозуміло, що в разі нещасливого випадку я особисто передам усі твої капітали Лорхен як твоїй нареченій. Сподіваюсь, що ти зробиш так само, якщо трапиться щось зі мною.

— О, які у вас чорні думки! Адже всього два дні — і ми будемо в безпечному місці, на березі гірського озера. Сидітимемо з вудочками в руках і згадуватимемо суворі, але сповнені своєрідної романтики дні…

— Так ти не заперечуєш проти обміну такими дорученнями? — перервав патетику свого майбутнього зятя практичний Бертгольд, що вирішив визначити своє ставлення до Генріха залежно від його відповіді на це запитання.

— Як ви можете питати про це, майн фатер! Ви знаєте, що для мене ваша воля закон. Мені все так тут насточортіло, що я тільки й мрію про те, як ми з вами заживемо в тихому родинному колі.

— Добре хоч у цьому ти справдив мої надії, — важко зітхнувши, промовив Бертгольд.

— Ви мене засмутили, майн фатер! Невже те, що я допоміг двом симпатичним мені людям… має таке для вас значення?

— Мене непокоїть, що ти приятелюєш з непевними людьми. Це доводить, що твої патріотичні почуття…

— Ви помиляєтесь, майн фатер! — гаряче заперечив Генріх. — Можливо, я недоладно висловив свою думку або ви слухали мене погано. Тоді я ще раз повернуся до того, що ми кілька хвилин тому говорили. Я вважаю, що іноді прямолінійність згубна. У наші часи треба бути гнучким політиком, а не просто солдатом. Живучи одним сьогоднішнім днем, ми забуваємо про день завтрашній, про реванш, який ми повинні взяти. Це я вважаю патріотизмом у даний момент. Я був патріотом своєї Батьківщини і залишуся ним до останнього подиху. Навіть зараз, коли до закінчення війни лишилися дні, а може, й години, я, не вагаючись, віддам своє життя, коли знатиму, що ця жертва піде на благо мого народу. Ці слова я вам сказав вперше ще в далекій Білорусії, коли темної осінньої ночі мене привели до вашого кабінету. Ці слова я повторюю вам тут, в Італії, напередодні закінчення війни.

Бертгольд не міг не відзначити, з яким внутрішнім хвилюванням Генріх проголосив останні слова, і це до деякої міри його заспокоїло.

— Ти знаєш, чого я прибув сюди? — спитав він після довгої паузи і, не чекаючи на відповідь Генріха, продовжував: — Не тільки за тим, щоб допомогти тобі уникнути полону і всього, що чекає офіцера переможеної армії…

— Я вам дуже вдячний, майн фатер!

— Я прибув сюди і за тим, щоб ні завод, що виготовляє радіоапаратуру для літаків-снарядів, ні таємниця виготовлення цієї апаратури не потрапили до рук наших противників. Ти знаєш про цей завод.

— Так, Лерро говорив мені про нього щось таке…

— Ти хочеш сказати: покійний Лерро?

— Що?

— Подзвони до нього. Можливо, Кубіс уже встиг…

Генріх кинувся до телефону. Квартира Лерро довго не відповідала. Нарешті, почувся голос Кубіса. Генріх назвав себе.

— Що у вас нового, Пауль?

Розмова тривала хвилин зо дві. Нарешті, Генріх поволі поклав трубку.

— На згадку про покійного Лерро, що тільки-но помер від паралічу серця, Кубіс пропонує мені забрати бібліотеку про рибальство, зібрану покійним. Адже ми були друзями…

— Головної людини, яка могла б викрити таємницю, вже немає. Лишився сам завод і люди, які на ньому працюють…

— Що ви хочете з ним зробити?

— Сьогодні вночі, не пізніше, і завод, і люди перестануть існувати, — з холодною жорстокістю промовив Бертгольд. — Саме сьогодні вночі, бо завтра буде вже пізно. Завтра Лігурійський фронт капітулює… Твої частини охороняють гідроелектростанцію і греблю?

— Два взводи чорносорочечників.

— Сьогодні після комендантського часу зміни охорону греблі. На ніч постав тільки німецькі частини. Розумієш?

— Буде виконано!

— Зараз я помиюся з дороги, трохи відпочину, а на чотирнадцять годин ти виклич сюди Лемке, Штенгеля і Кубіса… Накажи приготувати ванну.

— Може, вип'єте кофе?

— Ні, чарку хорошого коньяку, коли він у тебе є.

— Скільки завгодно! У підвалах старого Рамоні його вистачить до початку нової війни.

— До речі, як ся має граф? Ми з ним давні приятелі!

— О, він багато нам допоміг під час формування частин добровольців з італійських солдатів. Але після того, як партизани взяли його заложником, з ним стався припадок і його зовсім паралізувало. Ось уже кілька місяців Рамоні лежить нерухомо, нікого не пізнає. У нього відібрало навіть мову.

— Шкода! Мені б хотілося з ним порозмовляти. Але за цю війну я надивився на мерців і не маю охоти бачити живий труп Рамоні.

Генріх вийшов до кімнати, де жив Курт. Той стояв біля вікна, блідий і схвильований.

— Що з тобою, Курт? — здивувався Генріх.

— Гляньте! — Курт крізь вікно вказав на ворота замку. Біля них стояло три здоровенних есесівці.

— Із цього боку, і з цього! — бігав від вікна до вікна Курт, показуючи на все нових і нових есесівців-автоматників, що оточили замок.

— То й що з того? — знизав плечима Генріх. — Адже в замку генерал Бертгольд, якого вони охороняють!

— Але вони нікого не випускають з замку!

— Якщо тобі треба буде вийти, ми це владнаємо. А зараз приготуй генералові ванну, а як звільнишся, приходь у кабінет — мені треба з тобою поговорити.

Коли Генріх повернувся до свого кабінету, тут. крім генерала, була і графиня Марія-Луїза. Вона стояла біля вікна, зодягнена в амазонку, як завжди, коли виїздила на прогулянку.

— Бароне! Поясніть мені, будь ласка, чому це мене не випускають з мого власного замку? — в голосі Марії-Луїзи чулися нетерпіння і образа.

Генріх запитливо позирнув на Бертгольда.

— Це я наказав нікого з замку не випускати! — кинув той.

— Але по якому праву? — обурилася Марія-Луїза, як і раніше, звертаючись до Генріха.

— Даруйте! Прошу познайомитися — мій тесть генерал Бертгольд. Графиня Марія-Луїза Рамоні.

Бертгольд підвівся і вклонився, Марія-Луїза ледь кивнула.

— То, може, генерал Бертгольд пояснить причину, чому мене не пускають?

— Я можу дозволити вам вийти лише за однієї умови: ви пообіцяєте повернутися назад до другої, тобто до чотирнадцятої години, як кажуть військові.

— А якщо пізніше? Мене не пустять?

— Повторюю — дозволяю вам виїхати з замку, але повернутися ви маєте до чотирнадцятої години.

Марія-Луїза почервоніла, потім зблідла від образи і вийшла, не сказавши нікому ні слова.

— Гонориста племінниця у старого Рамоні! Пізнаю його риси, — посміхнувся Бертгольд, роздягаючись.

— Вона наречена барона Штенгеля.

— Штенгеля? — чомусь вражено перепитав генерал.

На якусь мить він замислився:

— А, пусте! Знайде іншу! Де в тебе ванна?

Генріх не насмілився запитати, чому то Штенгель має шукати собі іншу наречену. Йому не хотілося зайвою цікавістю насторожувати Бертгольда. Він добре бачив зміну в ставленні генерала до себе, ця зміна поки що нічого хорошого не віщувала. Правда, завтра вони мають разом звідси виїхати, але пропозиція Бертгольда обмінятися заповітами не подобалася Генріху. Нещасливий випадок у дорозі, від якого Бертгольд хотів застрахувати себе на два мільйони марок, що належали Генріху фон Гольдрінгу, міг статися не тільки з вини партизанів, а й з допомогою самого Бертгольда, коли в його кишені лежатиме доручення, адресоване Швейцарському банку. Але що він хоче зробити з греблею? Чому не випускають людей з замку? Невже в останню ніч мають статися якісь події? А все-таки шкода старого Лерро! Кубіс інсценував параліч серця, хоч знав усю безцільність смерті Альфредо. Адже копії креслень вже лежали у нього в кишені…

— Навколо замку саперна частина провадить якісь роботи! — пошепки сповістив Курт, увійшовши до кабінету.

Генріх кинувся до вікна, що виходило на подвір'я:

— Тобі приснилося, певно. Я нічого не бачу…

— Не там, не там! У парку!

Справді, в парку солдати саперної частини свердлили скелю.

Генріх зблід. Тепер він зрозумів, чому Бертгольд наказав нікого не випускати з замку.

— Курт! — звернувся Генріх до денщика, — де Лідія?

— Не знаю!

— Кажи правду! Мені відомо, що ти зв'язаний з нею і допомагаєш їй. Це ти, дізнавшись від мене про відправку солдатів італійців, сказав їй, а вона попередила партизанів. Це ти дізнався про загрози Лемке і попередив її. Я все знаю, Курт, і… хвалю тебе за це! Зараз у нас лічені хвилини. Ти можеш зв'язатись з Лідією?

— Так! — рішуче відповів Курт і виструнчився.

— Треба, щоб вона сповістила кого слід, що сьогодні ввечері — години не знаю — греблю і електростанцію, очевидно, висадять у повітря…

— Боже мій! А містечко?

— Нічого більше сказати не зможу, бо й сам ще не знаю. Передай, що відразу після комендантської години я буду міняти варту на греблі. Ти зможеш це зробити, Курт?

— Зможу!

— Коли?

— Негайно. Тут е хід, про який есесівці ще не знають.

— Тоді поспіши! Але пам'ятай: якщо вечором я виїду з замку, а тобі з якихось причин доведеться лишитися тут, негайно тікай. Розумієш?

— Яволь!

— Ну, йди… Ні, стривай!

Генріх зняв з руки золотий годинник.

— Візьми його, Курт, на спогад. Бо, може, й не доведеться нам поговорити більше віч-на-віч.

На очах Курта з'явилися сльози:

— Данке!

Генріх обняв Курта, і вони міцно поцілувалися.

Коли за Куртом зачинилися двері, у Генріха похололо на серці. «Один, зовсім один, — подумав він, — жодної близької людини, на допомогу якої я можу розраховувати!»

Згадавши про доручення Бертгольда, Генріх подзвонив Лемке.

— Генерал наказав бути в мене рівно о чотирнадцятій нуль-нуль! — сухо сповістив він, навмисне не називаючи ні прізвища, ні звання Лемке.

— Яволь! — відповів начальник служби СД. — Як себе почуваєте, бароне?

— Всупереч вашим сподіванням, непогано!

Штенгелю довелося дзвонити мало не чверть години. Телефон не відповідав. Нарешті, після довгих зусиль, пощастило зв'язатися з кабінетом Штенгеля.

— Що потрібно? — почулося малопривітне запитання поганою німецькою мовою.

— Негайно покличте майора Штенгеля! — наказав Генріх. У відповідь почулася найкрутіша лайка, сказана російською мовою з українським акцентом.

Для Генріха вона пролунала, як музика.

— Хто говорить? Хто говорить? — кричав він у трубку.

Але телефон мовчав. Зумера не було чути.

У цей час пролунали далекі постріли.

— Генріх! Генріх! — гукнув Бертгольд з дверей ванної кімнати. — Дізнайся, чому і де стріляють!

Генріх вийшов у коридор і зіткнувся з Штенгелем. Рука в нього була поспіхом перев'язана, через бинт просочилася кров.

— Де генерал? — істеричним голосом вигукнув Штенгель.

— Що сталося? — напіводягнений Бертгольд вийшов з ванної кімнати, рушником витираючи вкрите потом обличчя.

— На заводі бунт! Внутрішню охорону обеззброєно! Точиться бій з частиною зовнішньої охорони! — мало не кричав Штенгель.

— Спокійно! Спокійно, майоре! — спинив його Бертгольд і повернувся до Генріха. — Які в твоєму розпорядженні є сили?

— Рота єгерів, два взводи парашутистів, один взвод чорносорочечників.

— Негайно на допомогу зовнішній охороні!

Генерал підійшов до телефону і подзвонив Лемке:

— Лишіть при собі лише кількох солдатів. Решту на підтримку зовнішньої охорони заводу. Мерщій!

Віддавши це розпорядження, Бертгольд спокійно повернувся до Штенгеля.

— Завод оточити. Керувати операцією накажіть від мого імені Кубісу. Самі повертайтеся сюди! — лаконічно наказував він Штенгелю, продовжуючи одягатися. — І ви, начальник охорони, допустили, щоб ці напівлюди збунтувалися і обеззброїли ваших солдатів!

Штенгель мовчав, кривлячись від болю, — Генріх не зовсім кваліфіковано перев'язував йому поранену руку.

— Дозвольте виконувати наказ? — запитав Штенгель, коли перев'язку було накладено.

— Скоріше! І повертайтеся сюди.

Генріх подзвонив по телефону до комендатури і віддав потрібні розпорядження.

— Ех, немає людей! Немає надійних людей! — скаржився, важко зітхаючи, Бертгольд. — Тільки тепер зрозуміло, чому ми знову програли війну.

Хоч Бертгольд був зовні спокійним, але Генріх по собі знав, як дорого коштує такий спокій у тяжкі, критичні хвилини. Цікаво, чи надовго його вистачить у генерала!

— Дай чарку коньяку!

Генріх приніс пляшку і поставив на стіл.

— А ти не хочеш?

— Завтра в Швейцарії вперше за всі роки війни я вирішив напитися. А зараз хіба що одну чарку.

— Так, завтра ми відсвяткуємо своє спасіння! Адже по дорозі сюди я кілька разів зазирав у очі смерті.

— Обстрілювали партизани?

— Ні! Я облетів кілька таборів для полонених — треба було ліквідувати непотрібних свідків минулих подій.

Червоне після ванни, вкрите рясними краплинами поту обличчя Бертгольда здалося Генріху, як ніколи, огидним.

«Скільки людей убив він лише за останні дні? — думав Генріх. — «Непотрібні свідки»! Він говорить про їхню ліквідацію так, ніби виконав звичайну роботу! Невже йому справді пощастить втекти в затишний куточок, переховатися там певний час, щоб потім знову вилізти і знову ґвалтувати, вбивати!»

Задзвонив телефон. Штенгель сповіщав, що наявними силами об'єкт оточено. Триває перестрілка між повстанцями, що заховалися за міцними стінами заводу, і військами.

— Накажи, хай зараз з'явиться сюди! — кинув Бертгольд, коли Генріх передав йому зміст рапорту майора.

Штенгель прибув не сам, а в супроводі Лемке.

— Ну, як там? — запитав Бертгольд, ні до кого окремо не адресуючи запитання.

— Зброї у них мало, щоб зробити вилазку. Але позиція вигідна і не дозволяє нам атакувати завод, бо в їхньому розпорядженні кілька станкових кулеметів.

— Досить! — поморщившись, кинув генерал. — «Атакувати»! А на якого чорта ми їх будемо атакувати, коли за кілька годин ми їх потопимо, як пацюків.

Бертгольд витяг з кишені пальта велику, в кілька разів складену карту району Кастель ла Фонте.

Генріх, Штенгель і Лемке схилилися над нею, уважно придивляючись до якихось позначок.

Бертгольд з чаркою у руці теж кілька секунд розглядав карту, ніби хотів перевірити заздалегідь обміркований план.

— Так от, — почав він спокійно, — за три кілометри від Кастель ла Фонте маємо греблю тридцятидвометрової висоти. За нею велике штучне озеро, в якому, на думку фахівців, води цілком вистачить, щоб, прорвавшись через висаджену в повітря греблю, затопити протягом півтори години всю цю долину. За зробленими підрахунками, вода підніметься в долині на рівень п'яти метрів. Цього цілком досить, щоб затопити завод і всіх, хто там знаходиться.

Генерал зупинився, налив ще чарку і відпив ковток.

— Але нам треба утруднити вихід води з долини руслом річки. Як бачите, вона найвужча тут, біля замку. Отже, коли висадити в повітря скелю, на якій збудовано замок, то руїни перетнуть річку. Звісно, це не стримає напору води, але значно уповільнить її спад. А нам треба, щоб високий рівень води в долині протримався бодай кілька годин…

Генерал замовк. Генріх глянув на Штенгеля. Той кінчиком язика облизував пересохлі губи і тупим поглядом стежив за олівцем в руках Бертгольда, яким він водив по карті.

— Скільки вибухових речовин закладено під греблю? — запитав генерал, звертаючись до Лемке.

— Шістнадцять тонн амоналу вже в тунелі! «Мене навіть не попередили», — подумав Генріх.

— Все приготовано для вибуху?

— Заступник коменданта, згідно вашого наказу, сам за всім стежить.

Дзвінок від Кубіса перервав розмову. Кубіс вимагав підмоги, побоюючись вилазки повсталих, які посилили вогонь.

— Зняти з греблі один взвод чорносорочечників і дати його на підмогу цьому панікерові! — наказав генерал.

Генріх передав розпорядження.

— Греблю висаджуємо в повітря о двадцятій тридцять. За десять хвилин перед цим скеля і замок мають перегородити шлях воді. Чуєте, Лемке, ви за це відповідаєте! Охорону греблі перед вибухом ти візьмеш на себе, Генріх. А ви, Штенгель, приймете від Кубіса командування частинами, які оточують завод. Ваше завдання не допустити, щоб врятувалася хоч одна людина з заводу. Тих, що випливуть на поверхню, треба буде розстрілювати. Візьміть з собою достатню кількість ракет. Видимість ввечері треба забезпечити максимальну. Зрозуміло всім? Запитання будуть?

Присутні мовчали, приголомшені планом Бертгольда.

— Скільки чоловік працювало на заводі? — запитав генерал Штенгеля.

— Дві тисячі триста вісімдесят полонених і сто сорок два німецьких інженери і наглядачі.

— Де вони зараз?

— Майже всі лишилися на заводі. Їх замкнули на складі готової продукції на початку бунту… Як же з ними бути?

— В темряві ви не впізнаєте, де свій, де чужий, — стріляйте всіх! — Бертгольд знову налив чарку: — Коли все зрозуміло, йдіть готуйтеся.

— Гер генерал, дозвольте звернутися? — голос Штенгеля хрипів, як у застудженого.

— Маєте щось сказати?

— Замок належить графині — моїй нареченій, отже…

— Знаю, але я не можу через це зірвати виконання такої важливої операції.

— В замку коштовні колекції… Це посаг… Я прошу…

— Ліс рубають — тріски летять, майоре! Зараз не про наречену думати треба. Беріть приклад з мене. В замку мій друг, старий граф Районі. А я його навіть не попереджаю… Ідіть!

Дерев'яною ходою Штенгель попрямував до дверей. Його мрія про багатство, з якою він прожив усю війну, заради якої він ладен був на все, розвіялася, як дим, саме тоді, коли він був найближче до її здійснення.

— От тепер, Генріх, давай відпочинемо, бо цієї ночі нам спати не доведеться, — запропонував Бертгольд, солодко потягуючись.

— А коли ми з вами зможемо їхати? — запитав Генріх.

— Негайно після вибуху! Негайно! Хай Лемке і Штенгель докінчують справу. Наше діло зроблене, і ми з тобою за якусь годину будемо на швейцарському кордоні. Мій «хорх» вміє розвинути швидкість… А там відпочинок, спокійне життя! А все-таки добре, що ми з тобою лишилися живими! Давай вип'ємо за наше майбутнє.

Генріх налив чарку і помітив, що руки в нього тремтять. Не пройшло це й повз увагу Бертгольда.

— У тебе тремтять руки?

— Коли б війна тривала ще рік-два, я лишався б спокійним, як досі. Але зараз, коли чекати лишилося кілька годин…

Бертгольд розсміявся:

— Мушу признатися, що точнісінько те ж коїться й зі мною. Тільки я вмію краще себе тримати…

Двері несподівано розчинилися, вбігла Марія-Луїза.

— Синьйоре генерал! Молю вас! Благаю! Не робіть цього! Це все, що я маю!

Марія-Луїза у нестямі впала навколішки.

На порозі з'явився, мов у воду опущений, Штенгель.

— Це що таке? В чому річ? — нетерпляче й роздратовано вигукнув Бертгольд.

Генріх підхопив Марію-Луїзу під руки і силоміць посадовив її в крісло. Графиня продовжувала благати:

— Заклинаю вас, генерале! Не руйнуйте замку…

— Це ви сказали? — тихо спитав Бертгольд Штенгеля.

Той промовчав. Марія-Луїза розридалася, і Генріх кинувся до графина з водою. В цю мить за його спиною пролунало два постріли. Марія-Луїза напівлежала в кріслі, широко розкинувши руки. Штенгель упав як підкошений. До кімнати вбігло два есесівці.

— Заберіть їх! — гидливо скривившись, наказав генерал. — Ходімо до іншої кімнати, — спокійно запропонував він Генріху.

Генерал вийшов перший, не забувши захопити до спочивальні навіть пляшку з недопитим коньяком.

— Ви всі тут, в Італії, якісь м'якотілі! Невже й ти став таким, Генріх?

— Ні! У мене твердості вистачить на двох!

Лише тепер Генріх випив чарку, яку налив йому Бертгольд. Цього разу рука його не тремтіла.

— План доведеться змінити. Подзвони Лемке, що обов'язки Штенгеля після вибуху греблі я доручаю йому. Замок беру на себе. Після того, як операцію буде виконано, негайно приїжджаю до греблі і зустрічаюся з тобою.

О сьомій годині вечора Генріх зібрався їхати на греблю. Згідно наказу Бертгольда він мав прийняти на себе обов'язки командира по її охороні.

— Ти їдеш сам? — байдужим тоном запитав Бертгольд.

— Так, денщик збирається в дорогу!

— Візьми одного з моєї охорони!

— Та навіщо? Дорога цілком безпечна.

Бертгольд вийшов з кімнати, нічого не сказавши. Але за хвилину повернувся в супроводі велетня есесівця.

— Він тебе супроводжуватиме! — тоном наказу промовив Бертгольд.

Есесівець похмуро позирнув на Генріха. Тому чомусь пригадався погляд дога в кабінеті Лемке, в Бонвілі.

За хвилину Генріх уже їхав до греблі. Есесівець сидів поруч. Тривожні думки снували в голові Генріха.

Чи зміг Курт попередити Лідію? Чи встигла вона передати його повідомлення партизанам? Та й чи встигнуть гарібальдійці вчасно вжити заходів? Невже він сам нічого не зможе зробити, щоб врятувати нещасних людей, які сьогодні мають загинути, так і не діждавшись волі?

Генріх притишує хід машини. Йому хотілося зібратися з думками, перш ніж він доїде до греблі.

Приблизно за два кілометри від містечка він помітив одиноку фігуру німецького солдата, що йшов від греблі до Кастель ла Фонте. Генріх ще притишив хід машини.

— Їхати швидше! — тоном наказу кинув есесівець. Генріх рвучко загальмував і зупинив машину:

— Як ти, сволото, розмовляєш з офіцером! Ти знаєш, що я зять генерала Бертгольда!

Розмахнувшись, Генріх навідліг, ребром правої руки ударив есесівця по обличчю. Той затулив рукою верхню губу, на яку припав удар, і люто глянув на Генріха.

— Ні пари з вуст, бо я тебе, як собаку, пристрелю!

— Гер гауптман! Мені треба вам дещо сказати!

Генріх кинув погляд на солдата, що підійшов до машини, і мало не скрикнув. Шрам через все обличчя. Ментарочі!

Генріх вийшов з машини. Есесівець відкрив протилежні дверцята, щоб і собі вийти, але Ментарочі ступив йому назустріч. Есесівець застогнав і впав на сидіння.

— Пробачте, але він зайвий серед нас!

— Ви одержали звістку від мого денщика?

— Я шукав нагоди, щоб поговорити про це з вами. І коли побачив машину, просто зрадів. Адже я її добре знаю! — Ментарочі хитрувато посміхнувся.

Розмова між ними тривала всього кілька хвилин. Потім Ментарочі підійшов до машини і з несподіваною для нього силою за ноги витяг есесівця.

— Не турбуйтеся! їдьте спокійно. За хвилину його на дорозі не буде.

О дев'ятнадцятій тридцять машина зупинилася біля греблі. Отже, до вибуху лишилася година. Вислухавши рапорт командира, Генріх, ніби між іншим, запитав:

— Мій заступник тут?

— З годину тому пішов!

— Гаразд! Вишикуйте на майданчику перед греблею обидва взводи!

Командир чорносорочечників здивовано глянув на Генріха.

— Ви що, оглухли? Вишикуйте обидва взводи!

Командир відкозиряв і побіг виконувати наказ.

Генріх сів на лаву біля бункера і озирнув усе навколо. Нікого ніде не видно. А де ж люди Ментарочі?

Глянув на годинник. Як повільно збігає час! І невже за годину все скінчиться?

— Синьйор гауптман, обидва взводи за вашим наказом вишикувані!

Генріх зробив кілька кроків уперед і підійшов до шеренги солдатів. Ті стоять насторожені і збентежені цією незвичною командою залишити пости і вишикуватися.

— Солдати! — голос у Генріха дзвенить серед тиші, яка інколи порушується лише поодинокими пострілами, що долинають з боку заводу.

— Слухай мою команду! Два кроки вперед, кроком руш!

Шеренга здригнулася і, зробивши два кроки, знову зупинилася.

— Покласти зброю перед собою! Всім! Офіцерам теж… Так! Два кроки назад, кроком руш!

Здивовані солдати виконують і цей наказ.

— Солдати! Ви чесно служили вітчизні і нашому фюрерові. Від імені командування оголошую вам подяку. Але війна скінчилася! Наші армії капітулювали. Ви вільні!

Останні слова Генріх вимовляє з піднесенням — він бачить, як люди Ментарочі біжать греблею, займають бункери.

— З доручення командування охорону греблі передаємо до рук повсталого італійського народу. Вам всім я гарантую життя. Зараз ви підете в казарми, а завтра рушите додому…

Пролунав одинокий постріл. Командир чорносорочечників упав перед шеренгою, пустивши кулю в скроню.

— А тепер слухай мене! — Ментарочі, як завжди, веселий. — В казарму, кроком руш! А коли ще хтось схоче пустити собі кулю в лоба — не раджу! Мир краще війни!

— Направо! Кроком руш!

Чорносорочечники слухняно йдуть до казарми. Люди Ментарочі їх супроводжують.

— А велика охорона у цього генерала? — запитує Ментарочі, припалюючи сигарету, запропоновану Генріхом.

— Ні, сапери виїхали до Палермо. Отже, лишилося лише кілька есесівців, може, душ п'ять, може, трохи більше.

— Ну, це для нас дурниця!

— Але щоб все було, як умовилися!

— Все буде, як у кращих театрах!

Ментарочі, відкозирявши, побіг.

Генріх знову присів на лаву. Він бачить, як Ментарочі розставляє людей на греблі, заводить їх у бункери. На більшості людей форма чорносорочечників. Таких Ментарочі ставить на зовнішні пости, решту заганяє в окопи і бункери.

— Ну от, здається, все! Тепер будемо чекати високого гостя! Скільки лишилося?

— Двадцять сім хвилин! — відповів Генріх, глянувши на годинник.

Слова його заглушає страшний вибух, що струсонув повітря. Замок, що височів на скелі на протилежному кінці долини, ніби знявся у повітря і поволі почав осідати.

Слідом за вибухом гучний гуркіт прокотився по долині.

— Генерал чомусь поспішає! — стривожено кинув Генріх.

— А шкода все-таки замку, хоч він і не наш! Шкода! — з щирим жалем вихопилося у Ментарочі.

У цей час почувся дужий посвист.

— Ідуть! — сказав Ментарочі і раптом весело і голосно крикнув: — Приготуйсь!

Усі завмерли. Генріх зробив крок уперед. Дорогою до греблі мчало дві машини. Попереду «опель-капітан», позаду «хорх».

— Генерал їде позаду! — кинув Генріх. — В його присутності не забувайте, що ви лише солдат.

— Яволь! — широко посміхнувшись, відповів Ментарочі.

Машини, під'їхавши майже до греблі, зупинилися.

— Все гаразд! — не зовсім по формі відрапортував Генріх.

Бертгольд мовчки хитнув головою. З передньої машини вийшов есесівець. Шофери лишилися на місцях.

— Оце і вся ваша охорона, гер генерал? — здивувався Генріх.

— Одного я послав до Лемке з наказом, а третій з тобою. До речі, де він?

— Я наказав йому стати на охорону входу до тунелю. Радив би вам послати й свого, бо я не зовсім довіряю цим чорносорочечникам.

— Маєш рацію! В останню хвилину можуть зрадити! — Бертгольд повернувся і віддав відповідне розпорядження есесівцю і шоферові другої машини. Шофер з особистої машини генерала лишився на місці.

— Пройдемося трохи! Адже я умовився з Лемке, щоб він вивів війська з долини рівно о двадцятій тридцять, в нашому розпорядженні є ще чверть години, а з греблі чудесний краєвид!

Не поспішаючи, Бертгольд і Генріх пішли по греблі. Відійшовши кілька кроків, зупинилися. Бертгольд, спершись на перила, дивився на долину, яку збирався затопити.

— А знаєш, Генріх, мені чомусь пригадався зараз Нерон. В галереї Германа Герінга я бачив картину — Нерон спостерігає пожежу Рима. Чудова картина. Особливо обличчя Нерона, що дихає захопленням, навіть насолодою.

— А скажіть, гер генерал, вам не шкода тих тисяч людей, яких за кілька хвилин з вашого наказу потоплять?

— Шкода? Що за дурниці!

— А в кожного з них, як і у вас, є, можливо, дружина, діти, мати…

— Припини цю розмову! Ти бачив, що я зробив з Штенгелем? Ще одне слово, і…

Бертгольд поклав праву руку на кобуру. Але в цей час залізні пальці Ментарочі охопили його кисть.

— Ну навіщо хвилюватися? Хіба не можна поговорити спокійно!

Пручнувшись, Бертгольд заніс ліву руку, щоб відштовхнути цього зухвалого солдата, що виріс немов з-під землі, але той схопив і її.

— Що це означає? На поміч! На поміч! — кричав Бертгольд, пручаючись.

— Ну навіщо кричати? Ваша охорона, синьйоре, вже на тому світі і, мабуть, чекає на вас там.

— Генріх, ти скажеш, що це означає?

Генріх впритул підійшов до Бертгольда і прошепотів йому на вухо два слова.

— А-а-а! — Здавалося, що над греблею прокотилося вовче виття. Зрозумівши, що його довгі роки дурили, як йолопа, Бертгольд забув навіть про небезпеку і страх і, справді, зараз скидався на ощиреного вовка.

Генріх повернувся і поволі пішов уздовж греблі.

Якусь хвилину Бертгольд безтямним поглядом дивився йому вслід. Думка, що він втратив мільйони, на які збирався спокійно дожити своє грішне життя, його на мить ніби паралізувала. Та раптом до його свідомості дійшло, що йдеться вже не про гроші, а про власне життя.

— А-а-а! — ще раз несамовито крикнув Бертгольд і пручнувся з такою силою, що Ментарочі не втримав його, і Бертгольд вирвався в нього з рук.

— Стережіться! — гукнув Ментарочі.

Генріх озирнувся. Просто на нього біг озвірілий Бертгольд, на ходу витягаючи пістолет.

Генріх підняв свій, але в цей час пролунав постріл Ментарочі. Бертгольд за інерцією зробив ще два-три кроки і впав, вдарившись обличчям об бар'єр греблі. Куля гарібальдійця влучила йому в потилицю.

— Куди ви тепер? — запитав Ментарочі, коли Генріх сів у машину.

— Додому! — широко посміхнувшись, відповів Генріх. — Ну, щасти вам! Так, гадаєте, без мене зумієте розсіяти загін Лемке і врятувати повсталих на заводі?

— Ви ще й до гір не доїдете, коли вони з нами пісень співатимуть, їдьте спокійно і спасибі вам за все!

Ментарочі і Генріх міцно потиснули один одному руки, і машина, набираючи швидкість, помчала в бік, протилежний Кастель ла Фонте.

Другого травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року на кладовище Сан-Ремі зайшов молодик у світло-сірому костюмі з траурною смугою на рукаві і з букетом троянд у руках.

Наглядач кладовища, що, гріючись на сонці, майстрував з дерева якусь іграшку для свого онука, зацікавлено подивився йому вслід. Він знав усіх у Сан-Ремі в обличчя, але цього молодика бачив уперше. Відриваючись від роботи, він раз у раз позирав у бік двох могил, оточених однією огорожею, куди попрямував незнайомий. Він сидів на маленькій лаві зовсім непорушно, лише зрідка нахилявся і дбайливо поправляв квіти на ближчому до нього могильному горбику.

— Горе! Всім горе, молодим і старим, лишила після себе війна, — сумно пробурмотів старий і з серцем взявся длубати дерево.

Прихід нового відвідувача знову відірвав його від роботи. Це теж був юнак, і наглядач кладовища його, очевидно, добре знав. Привітавшись, він тут-таки поінформував:

— На могилі ваших хтось сидить. Не з місцевих — я бачу його вперше.

Юнак швидко попрямував до тієї огорожі, де сидів незнайомий. Ще здалеку він побачив темно-русяве волосся, яке мов розчісував вітер, і трохи нахилену вперед у задумі постать.

— Пробачте, месьє, — почав юнак і раптом спинився. — Ой, це ви?

— Бонжур, — тихо промовив Генріх, потискаючи руку братові Моніки. Хоч він його бачив другий раз у житті, але ці очі, очі Моніки, були такі знайомі, такі рідні, що Генріху не треба було питати, з ким він розмовляє.

— Мама померла зовсім недавно… Вона так часто згадувала вас…

— Не треба говорити про це, Жан! — Генріх підвівся. На його очах бриніли сльози. — Передавайте привіт усім знайомим, зокрема Франсуа.

— Спасибі, він теж вас пам'ятає.

— А Людвіна Декок як себе почуває?

Жан спохмурнів.

— Її вбито, — коротко відповів він і відвернувся.

— Андре Ренар, сподіваюсь, живий? Ви з ним зустрічаєтесь?

— Він нещодавно тут був, але зараз у Парижі.

— Коли будете йому писати, обов'язково передайте від мене найщиріше привітання.

— Він дуже зрадіє, коли дізнається, що я вас бачив, і шкодуватиме, що це сталося не з ним…

У розмові запала незручна пауза. У обох на устах бриніло одне ім'я, але вони боялися його вимовити, схвильовані споминами і зустріччю.

— Прощайте, Жан! — не витримав напруження Генріх. Він відчував, що до його горла підкочується тугий клубок. — Бережіть її могилу. Це та цяточка землі, до якої завжди будуть линути мої думки… Бажаю вам більш щасливої любові!

Генріх нахилив голову і швидко пішов до виходу.