І один у полі воїн

Несподіваний гість

Дзвінок був настирливий і довгий.

Іншим часом начальник відділу І-Ц, оберст Бертгольд, напевно схопився б з дивана, на якому лежав, і кинувся б до телефону. А цього разу він навіть не поворухнувся. Як і раніше, Бертгольд лежав, заплющивши очі, і можна було подумати, що він спить.

Ад’ютант оберста гауптман Кокенмюллер вже кілька разів стукав у двері кабінету, не дочекавшись дозволу ввійти, навіть трохи відхилив їх, але, побачивши оберста на дивані з заплющеними очима, тихенько причинив їх, щоб не порушувати відпочинку свого шефа.

Гауптман знав, що його начальник, оберст Бертгольд, минулої ночі не спав. Тільки під ранок, після дзвоника з Берліна, він дозволив собі трохи відпочити. Ад’ютант не був присутній при розмові Бертгольда по телефону. Але, побачивши виструнчену постать оберста й почувши його шанобливе звертання до співрозмовника, він навшпиньки вийшов з кабінету, правда, не зовсім щільно причинивши двері. Навіть уривків фраз, які чув гауптман, було досить, щоб зрозуміти, що оберст розмовляв з Гіммлером і що розмова ця була для нього несподіваною, але приємною.

Після такої розмови Бертгольд міг дозволити собі полежати якісь півгодини на самоті з своїми думками! Його діяльність у цій лісистій — і тому особливо небезпечній для армії фюрера — Білорусії верховне командування оцінює дуже високо, і Гіммлер зовсім недвозначно натякнув, що йому, Бертгольдові, готують нове, ширше поле діяльності.

В такому випадку можна навіть порушити звичайний розпис дня, щоб лишитися з своїми думками і трохи помріяти. Віллі Бертгольд, власне, не був мрійником. Межа прагнень і бажань для нього, кадрового офіцера німецької розвідки, якій він віддав усе своє життя, завжди ототожнювалася з поступовим, але неухильним просуванням по службі та, з зростанням добробуту його невеличкої сім’ї. Але сьогоднішня розмова трохи розбурхала фантазію Бертгольда. Ще б пак! Перед ним відкривається можливість залишити цю непривітну країну. Оберст ніколи і ні за яких умов не наважився б подавати рапорт з проханням перевести його кудись в інше місце. Це зіпсувало б репутацію офіцера, який думає тільки про виконання наказів командування і зовсім не дбає про себе особисто. Але тепер, коли сам Гіммлер...

Телефонний дзвінок перервав ці приємні думки.

“Хто б це так рано?” — майнуло в голові Бертгольда, і в ту ж мить він почув тихенький, але настирливий стукіт у двері кабінету.

— Зайдіть! — не розплющуючи очей, кинув оберст.

— З штабу дванадцятої дивізії вам дзвонять вже втретє,— тихо промовив Кокенмюллер.

— Що сталося? — Бертгольд з-під напівзаплющених повік глянув на виструнченого ад’ютанта і не міг не відзначити про себе, що безсонна ніч майже не позначилася на гауптманові: його ріденьке волосся, як завжди, було зализане, щоки чисто виголені і великі безбарвні очі не виказували ніякої втоми.

— Минулого вечора до нас перебіг російський офіцер. В штабі дванадцятої дивізії він відмовився давати будь-які свідчення, настирливо вимагаючи, щоб його відправили безпосередньо до вас, гер оберст!

— До мене?

— Так! Він назвав не лише вашу посаду і прізвище, а навіть ім’я.

— Що-о? — Бертгольд здивовано знизав плечима і підвівся.

— Справді, дивно! — погодився Кокенмюллер. — Звідки російський офіцер міг знати ваше прізвище?..

— І тим більше ім’я!

— У всякому разі я насмілюсь радити: будьте обережні, гер оберст! Адже не виключена можливість, що цього офіцера підіслано з метою замаху на вас...

— Ви перебільшуєте значення моєї персони, гер гауптман! Замах на мене, рядового офіцера...

— Але, гер оберст... — спробував заперечити ад’ютант.

— Це було б виправдано, коли б ішлося про командира корпусу чи армії, — не слухаючи його, продовжував Бертгольд.

— Гер оберст має зважити, — запопадливо зауважив Кокенмюллер, — що йдеться не про рядового офіцера, а про офіцера, який має честь бути особистим другом Гіммлера. А для більшовиків цього вже досить.

— Ви гадаєте?

— Певен!

— А яке розпорядження ви дали в штаб дивізії?

— Від вашого імені я наказав документи перебіжчика доставити нам, а його самого затримати до розпорядження.

— Цілком слушно! Документи прибули?

— Так.

— Дайте сюди!

Кокенмюллер швидко вийшов з кабінету і за хвилину повернувся, пропустивши поперед себе товстого, невисокого на зріст обер-фельдфебеля.

— Наказано передати у власні руки, гер оберст! — чітко відрапортував обер-фельдфебель, простягаючи великого пакета.

Постать обер-фельдфебеля зникла за дверима кабінету. Бертгольд акуратно надрізав конверт і обережно витяг з нього надіслані документи: велику топографічну карту району воєнних дій і військову книжку.

Кинувши погляд на карту, оберст мовчки передав її ад’ютантові. Приколовши карту кнопками до невеличкого столика, Кокенмюллер витяг з шухляди лупу і низько схилився над картою, шукаючи якихось таємничих позначок. Він так заглибився у вивчення карти, що навіть здригнувся, почувши голос Бертгольда.

— А чи не здається вам, що обличчя цього перебіжчика не типове для росіянина?

Кокенмюллер підійшов і з-за спини свого шефа глянув на фотографію.

— Ко-ма-роф... — по складах прочитав він і знову перевів погляд на фото. — Так, гер оберст, обличчя європейця, я б навіть сказав, — арійця. Зверніть увагу на цей високий лоб, прямий, з горбинкою ніс.

— З’єднайтеся з оперативним відділом штабу і передайте: хай перебіжчика привезуть сюди.

Відкинувшись на спинку крісла, Бертгольд знову заплющив очі, намагаючись поновити в пам’яті кожну фразу сьогоднішньої розмови з Гіммлером. Але приємний мрійний настрій вже не повертався. Можливо, зосередитися заважає різкий голос Кокенмюллера, що долинає з суміжної кімнати. Щось він довго не може з’єднатися з оперативним відділом! А потім цей перебіжчик. Дуже дивно, що він наполягає на побаченні саме з ним. Втім зараз все з’ясується.

Оберст знову розгортає книжечку і пильно вдивляється в фото людини, яку зараз приведуть до нього. Цікаве обличчя! У кого це він бачив такий маленький, щільно стиснутий рот?

— Наказ виконано, гер оберст! — ще з порога доповів Кокенмюллер.

Взявши один з стільців, гауптман поставив його посеред кімнати.

— Коли ви запросите його сісти сюди, тут, у кріслі, біля стола, сидітиму я. — Кокенмюллер примружив повіки і кілька разів перевів погляд з стільця на крісло. — Отже, між вами і перебіжчиком буде людина, завжди готова захистити вас.

Гауптман розстебнув кобуру пістолета і перевірив готовність зброї.

— О, я гадаю, що до цього не дійде. Проте...

Почувши кроки в суміжній кімнаті, Кокенмюллер відкрив двері. На порозі з’явився заступник начальника охорони штабу.

— Гер оберст, ваш наказ приставити російського перебіжчика виконано.

— Введіть його сюди.

— З охороною?

— Охорона хай лишиться за дверима. Його, звісно, обеззброєно?

— Так точно.

Обер-лейтенант зник за дверима і за хвилину пропустив до кабінету середнього на зріст юнака, років двадцяти-двадцяти двох, у формі лейтенанта Радянської Армії.

Бертгольд перевів швидкий погляд з обличчя прибулого на посвідчення, що лежало на столі. Так, безперечно, перед ним оригінал, з якого зроблено фотознімок. От тільки волосся зачесане не назад, як на фото. Тепер його рівною рискою розділяв проділ. Від цього риси худорлявого засмаглого обличчя здаються ще виразніше окресленими. Особливо ніс і маленький рот, з вузькими, щільно стиснутими смужечками вуст.

— Доброго ранку, гер оберст, — привітався чистою німецькою мовою юнак і чітко клацнув закаблуками.

Якусь хвилину панувала мовчанка. З-під примружених вій Бертгольд пильно вдивлявся в обличчя прибулого, немов обмацував поглядом кожну його рису. Перебіжчик спокійно витримав цей погляд. Бертгольдові здалося, що в його великих світло-карих очах майнула посмішка.

— Доброго ранку, гер Комаров! — нарешті відповів оберст. — Сьогодні вночі ви перейшли від росіян до нас і домагалися побачення зі мною?

— Так точно! Сьогодні вдосвіта я перейшов лінію фронту і домагався аудієнції у оберста Бертгольда.

— Ви знаєте його особисто? — запитав оберст, кинувши застережливий погляд на ад’ютанта.

— Так, я знаю вас особисто.

— Звідки? — Бертгольд навіть не намагався приховати свого здивування. — І чому ви хотіли говорити саме зі мною?

Перебіжчик зробив крок уперед. Кокенмюллер весь напружився. Рука його дужче стиснула рукоять пістолета.

— Я хочу попросити дозволу сісти. Гер гауптман може не турбуватись, адже він добре знає, що у мене зброї немає, — посміхнувся перебіжчик.

— Сідайте! — Бертгольд вказав на стілець посеред кімнати.

Сівши, юнак повагом почав відгвинчувати підбора у чоботі. Кокенмюллер про всяк випадок витяг з кобури пістолет і поклав його на коліна. Хто знає, що може містити в собі ота маленька металева коробочка, яку витяг з закаблука перебіжчик. Але юнак вже відкрив коробочку, і гауптман полегшено зітхнув, бачачи, як він витрушує на долоню якісь папірці.

— Передайте, будь ласка, оберстові, — попросив перебіжчик, звертаючись до Кокенмюллера.

Ад’ютант взяв папірці і на витягнутій долоні поніс їх до стола свого шефа, не зводячи настороженого погляду з загадкового росіянина. Але той байдуже оглядав кабінет, і Кокенмюллер остаточно заспокоївся. Тим більше, що його увагу привернули дивні зміни у виразі обличчя шефа.

— Що таке? — скрикнув Бертгольд.

— Так точно! — ледь помітна радісна усмішка промайнула на устах перебіжчика. — Маю честь відрекомендуватися, гер оберст: Генріх фон Гольдрінг!

Юнак схопився з місця і виструнчився.

— Але як? Звідки? — оберст рвучко відсунув крісло і теж підвівся.

— Зараз поясню, але мені хотілося б поговорити з вами віч-на-віч...

— О, звичайно... — зустрівши застережливий погляд свого ад’ютанта, оберст спинився. — Гауптман Кокенмюллер — мій ад’ютант, при ньому ви можете говорити все, що хотіли б сказати мені... До речі, ви палите? Прошу!

Оберст підсунув коробку з сигарами на край стола. Юнак мовчки вклонився. Відкусивши кінчик сигари і припаливши її від запальнички, ввічливо піднесеної Кокенмюллером, він кілька разів глибоко затягнувся.

— Пробачте, довго не палив!

— О, не поспішайте, — гостинно запросив Берт-гольд.

— Я надто довго чекав на зустріч з вами, гер оберст, щоб відкладати цю розмову бодай на мить... За документами, з якими, бачу, ви вже ознайомилися, я Комаров, Антон Степанович, лейтенант Радянської Армії... Ні, ні, це не фальшивка! Мені власноручно вручили це посвідчення в штабі з’єднання, хоча насправді я Генріх фон Гольдрінг. Син відомого вам барона Зігфріда фон Гольдрінга, який раніше мав честь бути з вами, гер оберст, в дуже близьких дружніх взаєминах.

Очі юнака вп’ялися в широке обличчя оберста.

Бертгольд не в силі був приховати своєї схвильованості. Навіть ад’ютант, забувши про обережність, машинально зняв руку з кобури і всім корпусом подався трохи наперед, немов боявся пропустити бодай одне слово з цієї не зовсім звичайної розмови.

— Але як син барона фон Гольдрінга опинився в Червоній Армії? Як ви перетворилися на Комарова? Та ви сидіть, адже стомилися і, цілком природно, хвилюєтесь.

— Так, я не соромлюся признатися, що хвилююсь. Надто багато пертурбацій в моєму, не такому вже довгому, житті, і надто довго чекав я на зустріч з вами. Якщо гер оберст має зараз трохи вільного часу, щоб вислухати більш докладну розповідь... О, повірте, я безмежно щасливий, що можу назвати, нарешті, своє справжнє ім’я...

— Так само, як і я його почути. Ви навіть не уявляєте, як воно мене схвилювало. Зустріти єдиного сина свого найближчого друга, друга далекої молодості! Сина такого відданого співробітника і ще за таких обставин. Генріх фон Гольдрінг!

— Це ім’я мені треба було забути на довгий час, і зараз, вимовлене вами, воно нагадує мені ласкавий голос мого батька. І я, і я...

На очі Генріха набігли сльози. Помітивши це, Кокенмюллер підніс йому склянку води. Юнак випив одним ковтком і трохи заспокоївся.

— Як вам відомо, гер Бертгольд, — продовжував він, — мій батько Зігфрід фон Гольдрінг відразу після світової війни почав працювати у відомстві, в якому і ви на той час працювали. У 1928 році з особистого наказу оберста Александера, шефа відомого вам відомства, мого батька було відряджено до Росії. Я був тоді семилітнім хлоп’ям і все ж добре пригадую літній вечір, велику віллу, вас поруч якоїсь красивої дами. Вже потім батько мені пояснив, що це була прощальна вечірка, яку ви влаштували на його честь у себе на віллі, Вільгельмштрассе, 22. Адже так, батько не помилився, назвавши цю адресу, коли згодом, вже в Росії, розповідав мені про свій прощальний вечір?

— У вас чудова пам’ять! — перервав його Берт-гольд. — Як зараз, бачу вашого батька, а разом і вас, непосидючого малюка. І хоч ви тепер вже доросла людина, але впізнаю риси того хлопчика, який так потішав усіх нас, дорослих. Ось, виявляється, чому мене так вразило ваше обличчя. Ну, звичайно ж, це рот Зіг-фріда, завжди уперто стиснутий, занадто малий на його великому обличчі. У вас риси тоншого малюнка, розріз очей швидше материн, ніж батьків. Це й завадило мені відразу схопити сімейну схожість... Але, даруйте, я вас перервав, мене так схвилювали ці спогади.

— Не більше, ніж мене, гер оберст. Ви, певно, пригадуєте час, коли ми залишили батьківщину — 1928 рік, — і те, що батько виїхав до Радянської Росії як іноземний спеціаліст?

Оберст ствердно хитнув головою.

— Але заходи перестороги потрібні були вже й тоді. От чому і в дипломі, і в рекомендаціях фірми Бауера стояло прізвище Залеського. Станіслава За-леського. Поляка за походженням. Мене, звісно, теж перехрестили. Я й досі пам’ятаю, як задовго до від’їзду батько щодня мені тлумачив, що справжнє моє ім’я не Генріх, а Геннадій, що прізвище моє Залеський, що я не німець, а поляк.

— Це було безумство взяти вас із собою!

— Але ж ви знаєте, що після смерті матері батько ніколи зі мною не розлучався, а їхав він до Росії, щоб залишитися там якнайдовше.

— Я запропонував вашому батькові залишити вас у себе...

— Ви тоді дуже необережно почали цю розмову в моїй присутності! Пам’ятаєте, як я розплакався і вчепився у батькову руку?

— О, яка пам’ять! — захоплено вихопилося у Бертгольда.

— А ваша дружина на обох вас нагримала. Сподіваюсь, вона зараз у доброму здоров’ї?

— Фрау Ельза дуже радітиме, дізнавшись про нашу зустріч.

— Вітайте, щиро вітайте її від мене! І вашу доньку, якій я так набридав, смикаючи її за кісники... Маленька золотоволоса Лора...

— О, Лора зараз дівчина на виданні. Як збігли, як швидко збігли роки!..

Оберст Бертгольд зовсім розчулився. Лише присутність Кокенмюллера стримала його зараз від докладної розповіді про свою Лорхен. Зусиллям волі оберст прогнав цю спокусу. Обличчя його знову стало непроникливо спокійним, як завжди в присутності підлеглих. Зберігати на обличчі цей вираз оберст вважав таким же службовим обов’язком, як і носіння щільно застебнутого мундира.

Відчувши зміну у настрої свого співрозмовника, Генріх далі розповідав стисло, не вдаючись до ліричних відступів.

— Я забрав у вас уже багато часу, гер оберст, і тому розповідатиму коротко. Спочатку батько працював як інженер-електрик у Донбасі, потім його перевели на Урал, а в 1930 році, за висловом росіян, “перекинули” на будівництво великої гідроелектростанції. Ви знаєте якої, гер оберст, бо саме з цього часу, як мені казав потім батько, він тримав через нашу агентурну сітку зв’язок по радіо безпосередньо з вами.

— Абсолютно точно! — підтвердив оберст. — Зв’язок між нами був найщільніший, і ми були цілком задоволені один одним.

— У 1934 батько, виконуючи волю вищого начальства, домігся переводу на Далекий Схід. У цей час він уже прийняв російське підданство.

— Мені це відомо.

— Але після переїзду на Далекий Схід безпосередній зв’язок з вами припинився. Всі інформації передавалися через відомих вам осіб...

Бертгольд мовчки кивнув.

— З 1937 року я вже був активним помічником батька. Він навчав мене шифрувати донесення і розшифровувати одержані інструкції.

— Дуже легковажно з боку такого досвідченого розвідника, як Зігфрід!

— Але погодьтеся, гер оберст, що в батька було надто багато роботи і надто мало помічників, — заступився за батька Генріх. — До того ж, він виховав мене справжнім патріотом Німеччини, знав, що ніякі обставини не примусять мене викрити його таємницю.

— Продовжуйте, продовжуйте! — заохотив оберст.

— Усе йшло якнайкраще, але сталося нещастя: чекісти натрапили на слід, що привів їх до явочної квартири, і заарештували агентів, які могли виказати батька. Втекти він не міг. Але батько вирішив за всяку ціну врятувати мене: він дістав мені документи на ім’я Антона Степановича Комарова, вихованця дитячого будинку, комсомольський квиток і відрядив мене до Одеси, де я й вступив до військового училища, яке закінчив напередодні війни. Цілком природно, що за весь час навчання у військовій школі я листовного зв’язку з батьком не підтримував. Лише інколи він надсилав мені короткі повідомлення про себе через агентів. Останнє повідомлення було трагічним: батько пересилав мені оці документи і на окремому аркушику кілька наспіх написаних рядків. У записці батько сповіщав, що його викрито і він мусить випити отруту, поки його не заарештували, і закликав мене помститися більшовикам за його смерть.

Голос Генріха затремтів, і Кокенмюллер знову кинувся до графина з водою. Бертгольд підвівся, схилив голову і простояв так кілька секунд, шануючи пам’ять загиблого товариша.

— Дуже вдячний вам, гер оберст! — Генріх випив ковток води. — Так от, дозвольте продовжувати... Для вас зрозуміло, що виконувати обов’язки батька я не міг, хоч поклявся все життя своє віддати на благо фатерлянду. Треба було чекати зручного часу, і війна його наблизила. На цьому фронті мене було призначено командиром взводу Червоної Армії. Своє знання німецької мови я, звісно, приховав... Кілька днів тому мені випадково довелося бути на допиті одного нашого фельдфебеля, захопленого росіянами в полон. От тоді я й почув ваше, знайоме мені ще з дитинства, ім’я і дізнався, що ви працюєте в штабі корпусу. Решту ви вже знаєте...

— А якби ви не дізналися про це?

— Перейти до рідної армії я вирішив давно. Отже, те, про що я дізнався, лише прискорило справу. Звичайно, я не міг не скористатися з такого найщас-ливішого збігу обставин. Відпадає потреба тривалої перевірки: адже ви були близьким другом мого батька, а мене знаєте з дитинства!

— Розумно, розумно, мій хлопчику! Хоча... трохи ризиковано. Адже тебе могли вбити.

— Ця думка мене гнітила найбільше. Але, повірте, гер оберст, не смерті я боявся. Я боявся того, що загину від кулі рідного мені німецького солдата, буду похований разом з ворогами, під чужим ім’ям, не помстившися за смерть батька...

— О, розумію! Але тепер, коли ти серед своїх...

— У мене таке почуття, ніби я знову повернувся в рідну сім’ю!

— Так, так, син мого загиблого друга може вважати мене за свого другого батька.

— У мене не вистачає слів для подяки... О, гер оберст, ви навіть не уявляєте всього, що я зараз відчуваю! В останньому листі, який лежить перед вами, батько заповідав мені знайти вас і в усьому слухатися ваших порад... Тепер я можу сказати — батьківських порад!

Генріх схопився з місця, зробив крок уперед і нерішуче зупинився. Бертгольд сам підійшов до нього і міцно потис обидві руки юнака.

— А що це за спадщина, про яку згадується в документах? — спитав Бертгольд, який повернувся на своє місце і знову взявся за папери.

— Як вам відомо, все нерухоме майно батько продав, виїжджаючи до Росії. Одержані суми він поклав частково в Німецький банк, а основну суму — в Швейцарський національний.

— Скільки всього?

— Трохи більше двох мільйонів марок.

— О! — вихопилося з грудей Кокенмюллера.

— Твій батько забезпечив тобі щасливе життя, Генріх! — урочисто промовив Бертгольд.

— Воно належить не мені, а фатерляндові.

— О, я цього певен! Але ми поговоримо про це, коли ти відпочинеш, заспокоїшся... Гер гауптман, — звернувся Бертгольд до Кокенмюллера, — потурбуйтеся про все. Барона помістіть поруч з моєю квартирою, дістаньте йому відповідний одяг і загалом...

— Можете бути спокійним, гер оберст, барон фон Гольдрінг не матиме причин скаржитись.

— Барон фон Гольдрінг! Якою музикою, музикою дитинства звучать для мене ці слова! А коли я скину цей одяг, я цілком перероджуся!

— Отже, поспіши це зробити. Гауптман Кокенмюллер допоможе тобі і про все подбає.

Попрощавшись, Генріх у супроводі Кокенмюллера попрямував було до виходу, але по дорозі спинився.

— Пробачте, гер оберст, ще одне запитання: а скульптура канцлера Бісмарка, яку я того вечора звалив, ще ціла?

— Ціла, ціла, і я сподіваюсь, що ти побачиш її на власні очі.

Коли Генріх вийшов, Бертгольд підійшов до вікна, розчинив його навстіж і довго вдивлявся у далекий обрій.

Осінні важкі хмари, що насувалися зі сходу, пливли так низько над землею, що, здавалося, ось-ось черкнуться об вершечки дерев, дах школи, де розташувалася канцелярія відділу І-Ц, похилу дзвіницю дерев’яної церковки, яка височіла навпроти шкільного подвір’я. Набридла, остогидла картина! Але скоро може все змінитися...

Ні, сьогоднішній день почався дійсно щасливо! Така багатозначна розмова з Гіммлером, а потім цей перебіжчик. Скидається на те, що він справді син барона фон Гольдрінга. Інакше, звідки він міг знати такі інтимні подробиці? Але син Зігфріда, спійманий на гарячому, міг перемайнути на бік Рад. За гроші чи під страхом смерті... Він, Вільгельм Бертгольд, не такий довірливий дурник, яким прикинувся. Але що б там не трапилось, однаково справа повертається на його користь.

Оберст вдруге сьогодні зраджує себе і поринає у мрії. Мабуть, ці мрії сягають дуже далеко, бо він обсмикує на собі мундир, виструнчується і, надавши своєму обличчю виразу поблажливої зверхності, підходить до чотирикутного дзеркала, вправленого в спинку дивана. З дзеркала на нього дивиться набундючене широке обличчя з маленькими сірими очицями під кущиками рудуватих брів і м’ясистим носом. Оберст пригладжує щіточкою руденькі маленькі вуса а la Adolf і підходить до дивана ближче. Тепер голови не видно, зате можна побачити всю поставу. Що ж, оберст з неї задоволений: сталевого кольору мундир з чорним коміром добре облягає кремезні плечі і широкі груди, на світлих бриджах жодної зморшки; високі, добре начищені чоботи вилискують. Такий вигляд і мусить мати бездоганний офіцер навіть у поході. Так, оберст Бертгольд задоволений з себе, задоволений з сьогоднішнього дня.

— Все йде на добре! Все йде на добре! — каже він, потираючи руки, і прямує до письмового стола, щоб ще раз проглянути документи Генріха.

Вільгельм Бертгольд надто довго служив у німецькій розвідці, щоб у нього збереглася бодай найменша довіра до людей. Кожну людину він розглядав як потенціального злочипця, якому рано чи пізно доведеться відповідати на запитання гестапівського слідчого. В кожному людському вчинкові він шукав проявів користолюбства як пояснення поведінки.

Широко розкривши перед Генріхом фон Гольдрінгом свої обійми, Бертгольд діяв по натхненню, без заздалегідь обміркованого плану, бо у нього не вистачало часу, щоб його скласти. Але згодом, оцінюючи свою поведінку, він цілком її схвалив і був дуже задоволений з того, як майстерно розіграв свою роль благородного і розчуленого друга старого Зігфріда.

Саме ця роль давала йому найбільші переваги.

Якщо перевірка підтвердить, що перебіжчик справді той, за кого він себе видає, і що керували ним дійсно патріотичні почуття, о, тоді він, Бертгольд, покаже себе в найкращому світлі! І перед цим юнаком, і перед командуванням. Поголос про його благородний вчинок безумовно створить навколо його імені своєрідний ореол людини не лише розумної, але й сердечної. Що ж до самого Генріха фон Гольдрінга, то він навічно зв’яже його почуттям подяки.

Коли ж виявиться, що під личиною фон Гольдрінга ховається ворог, якого він, Вільгельм Бертгольд, пригрів лише і для того, щоб швидше викрити, приспавши його пильність, — тоді знов-таки за Бертгольдом укріпиться слава досвідченого розвідника.

У обох випадках він виграє!

Документи, які мав при собі перебіжчик, його фамільна схожість з Гольдрінгами, а, головне, ті подробиці, які збереглися в його пам'яті з дитинства, — все це свідчить, що Вільгельму Бертгольду справді довелося першому привітати сина свого давнього друга. Але перевірка не завадить. У таких справах не можна покладатися ні на власну інтуїцію, ні на вірогідність розповіді і документів. Краще тричі перевірити, ніж один раз помилитися!

До того ж ще не відомо, що спонукало Генріха фон Гольдрінга, який міг асимілюватися в Радянському Союзі, перейти на бік німців!

Правда, юнакові двадцять один рік, отже, ним може керувати таке почуття, як бажання помститися за батька, а коли він був вихований в патріотичному дусі, то й бажання повернутися на батьківщину. Але, мабуть, головне все ж не в цьому. А в тих двох мільйонах марок, які лежать у Швейцарському національному банку. Коли б Генріх фон Гольдрінг далі залишився в Радянському Союзі і жив під вигаданим прізвищем, цієї спадщини він одержати не зміг би.

“ А може, він і перейшов до нас саме для того, щоб одержати цю спадщину, а потім повернутися до Росії? Може, його до нас заслано спеціально?”

Сумніви не давали спати Бертгольду протягом усієї ночі, а рано-вранці підвели з ліжка. Так, треба якнайшвидше все з’ясувати! Адже у нього такий чудесний план щодо Генріха: молодий, красивий, барон і... два мільйони марок! Ну, чим не чоловік для його Лори? Кращого не знайти!

Щоб прискорити справу, Бертгольд вирішив сам керувати перевіркою особи Генріха фон Гольдрінга.

Викликавши керівника відділу агентурної розвідки, гауптмана Кубіса, він наказав йому зібрати всі відомості про вихованця Одеського піхотного училища Антона Степановича Комарова.

— Про наслідки доповісти особисто мені! — суворо наказав оберст гауптману. — І не тягніть, зробіть якнайшвидше!

Поки Кубіс зв’язувався з своєю агентурою, Бертгольд взявся за перевірку по іншій лінії: він запросив з архіву розвідки в Берліні справу Зігфріда фон Гольдрінга. Якщо Генріх сказав правду і дійсно допомагав батькові, це тепер легко буде встановити.

Увесь цей час Генріх фон Гольдрінг поводив себе дуже скромно. Він ніколи з власної ініціативи не заходив до Бертгольда, ні до чого не виявляв будь-якої цікавості, крім газет, які читав цілими днями, переглядаючи навіть архіви за минулий час. Це було зрозуміло: адже юнак жадібно хотів знати, чим і як живе його батьківщина, від якої він був відірваний довгі роки.

Приблизно за тиждень після першої зустрічі Бертгольд викликав Генріха до себе на квартиру. Перед тим він звелів приготувати вечерю на дві персони, поставити пляшку горілки і вина.

— Не заперечуєш, коли ми повечеряємо разом? — запитав оберст, задоволений враженням, яке справив на Гольдрінга добре сервірований стіл.

— О, гер оберст! Якби ви знали, як я скучив за родинним затишком, німецькою мовою і взагалі за культурною обстановкою, ви б не питали мене про це!

— От і добре, сідай! Чого тобі налити? Втім можна й не питати — ти, звичайно, звик до російської горілки! Признатися, я теж її люблю — не можна навіть порівняти з нашим шнапсом...

— Дозвольте мені налити вина, я зовсім не п’ю горілки...

Ця заява трохи насторожила оберста. Він сам не раз інструктував агентів про правила їх поведінки і особливо підкреслював, що перша заповідь для розвідника — не вживати алкогольних напоїв.

— І зовсім не п’єш?

— Дозволяю собі не більше чарки коньяку і склянки сухого вина.

— Вино є, а коньяк зараз буде. — Бертгольд дав розпорядження денщику.

— Слухай, Генріх, — запитав Бертгольд ніби ненароком, коли вечеря вже наближалася до кінця і щоки Гольдрінга трохи почервоніли від випитого, — ти не пам'ятаєш справи Нечаєва?

— Василя Васильовича? Колишнього начальника ГПУ в тому місті, де ми жили з батьком на Далекому Сході?

— Так, так! — підтвердив Бертгольд.

— Чудово пам'ятаю! Адже я написав анонімку на нього.

— Скажи, в чому суть цієї справи?

— Нечаєв якось на полюванні познайомився з батьком, і потім вони часто ходили полювати разом. Але в 1937 році батько помітив, що Нечаєв якось підозріло ставиться до нього. Боячись, що він одержав якісь матеріали про нашу діяльність, батько вирішив його скомпрометувати. Він склав, а я переписав анонімку. В ній ми обвинуватили Нечаєва в тому, що він ходить у тайгу не на полювання, а для зустрічей з японським шпигуном, який діяв у цьому районі, і передає йому секретну інформацію. Анонімці повірили, і Нечаєва заарештували. Про дальшу його долю батько не міг дізнатися.

— От і не вір у спадковість! Адже в тебе чисто батьківська пам'ять! А для нас, розвідників, хороша пам'ять — перша зброя. Ти мені казав, що допомагав батькові розшифровувати наші накази і зашифровувати зведення. Вчора мені довелося переглянути свої архіви, і я випадково знайшов там одного цікавого папірця. Ось він. Не нагадує він тобі що-небудь?

Бертгольд простягнув Генріху невеличкий, вже пожовклий аркушик, на якому було написано лише три рядки цифр в різних комбінаціях по чотири.

Поки Генріх пильно вдивлявся в цифри, Бертгольд з байдужим виглядом палив, час від часу позираючи на зосереджене обличчя гостя. Оберст був впевнений, що завдання тяжке — на нього міг дати відповідь лише той, хто роками мав справу з цим шифром.

Мовчанка затягнулась, і Бертгольд почав уже шкодувати, що вдався до надто складного засобу перевірки. Адже насправді, треба бути старим, досвідченим агентом розвідки, а не юнаком — помічником розвідника, щоб тримати в голові ключ кода, який застосовувався чотири-п’ять років тому, та й то всього кілька разів.

Нарешті Генріх підвів голову.

— Так ось де цей папірець, — сказав він, сумно посміхаючись, — а батько так чекав на нього, стільки нервував! Він тоді сам мусив прийняти рішення і діяти на свій розсуд. І тільки після того, як усе вже було зроблено, ви прислали йому коротеньке повідомлення з подякою! Адже це інструкція на проведення операції “ Таубе ”! Після того як батько повідомив, що росіяни будують у тайзі номерний завод, ви відповіли: “Початок будівництва треба всіляко затримати”. Обіцяли сповістити конкретне завдання, але ми його не дочекались. Тоді батько сам через агента Б-49 провів операцію “Таубе” — він спалив бараки, і робітники розбіглися... А ось тепер, через півдесятка років, я тримаю в руках інструкцію, яку ми чекали з таким нетерпінням. — Генріх сумно похитав головою і замислився.

— Даруй мені, що я збудив тяжкі для тебе спогади. Але май на увазі — ми, розвідники, повинні мати залізне серце і сталеві нерви.

Ще довго розпитував Бертгольд Генріха про роботу на сході, цікавлячись прізвищами, датами, фактами. Генріх охоче відповідав і сам, здавалося, захопився спогадами.

Кокенмюллер вже змінив п'яту стрічку на магнітофоні, потай встановленому в суміжній кімнаті, а Бертгольд усе розпитував.

Коли Генріх пізно ввечері пішов до себе, Бертгольд ще довго не лягав, звіряючи записи на стрічці з документами, які містила в собі папка, надіслана з Берліна. Звіт Зігфріда фон Гольдрінга за 1937 рік цілком підтверджував те, що говорив Генріх фон Гольдрінг восени 1941 року.

Отже, Бертгольд не помилився, всиновивши нащадка свого друга...

Перші неприємності і перші доручення

Генріх фон Гольдрінг схопився з ліжка, немов його підкинуло пружиною. Вже три тижні, як він перейшов лінію фронту, і все ніяк не може призвичаїтися до нової обстановки, до думки, що найважче лишилося позаду. Правда, все склалося для нього добре, навіть занадто добре. А може, саме в цьому і полягає небезпека? Людина, коли все йде гаразд, послаблює зібраність, втрачає постійний контроль над своїми словами і діями. Чи не пошкодить йому, наприклад, надмірна прихильність оберста Бертгольда? Адже він почав вводити Генріха в курс справ роботи відділу ще до присвоєння йому офіцерського звання? Звісно, оберст заручився підтримкою командира корпусу генерал-лейтенанта Іордана. Генерал дуже зацікавився історією молодого барона фон Гольдрінга і сам порушив клопотання перед ставкою про присвоєння Генріху звання офіцера. Генерал Іордан має рацію, коли твердить, що радянські офіцерські училища дають не менші знання, ніж німецькі. Певно, погоджено з генералом і те, що Генріх залишається при штабі і працюватиме саме у відділі І-Ц, під безпосереднім керівництвом Бертгольда. Ні, з цього боку нема чого чекати неприємностей! Звідки ж тоді це почуття неспокою і підсвідомого незадоволення самим собою? Генріх перебирає в пам’яті всі події останніх днів. Так, він припустив помилки — взявся за вивчення роботи відділу, замість того щоб насамперед зав’язати дружні взаємини з офіцерами штабу.

Годинник показував восьму ранку, а в кімнаті було ще зовсім темно, — вікно, немов запона, завісила густа сітка дощу.

Запаливши сигарету, Генріх знову ліг у ліжко. Треба було до найменших деталей поновити в пам’яті вчорашній день. Він робить так щоранку. Це стало у нього такою ж звичкою, як вранішнє вмивання.

А вчорашній день особливо значний: вчора Генріхові присвоєно звання лейтенанта німецької армії, і з цієї нагоди він, за порадою Бертгольда, влаштував вечірку для офіцерів відділу.

Генріх пригадав, з якою улесливістю віталися з ним офіцери, коли він як господар зустрічав їх на дверях офіцерської їдальні.

Але як зросла ця улесливість після тосту Бертгольда! Оберст справді проголосив чудовий тост. Генріх навіть не чекав від нього такої красномовності. Тактично натякнувши на заслуги молодого барона перед батьківщиною, Бертгольд спинився на сімейних традиціях роду фон Гольдрінгів, який дав фатерляндові стільки завойовників. Кілька фраз оберст сказав про самовідданість свого друга Зігфріда фон Гольдрінга і підкреслив, що вважає для себе за велику, особливу честь заступити молодому баронові батька. Це повідомлення справило на офіцерів штабу величезне враження. Вони підвелися, підняли бокали і випили за пам'ять Зігфріда фон Гольдрінга, потім проголосили здравицю за оберста Берттольда і за самого Генріха. А коли оберст ніби ненароком кинув, що Зігфрід фон Гольдрінг залишив синові не лише славне ім'я, а понад два мільйони марок, в очах присутніх Генріх побачив неприховану заздрість.

Протягом усього вечора за здоров'я Генріха було випито безліч тостів. Кожен з присутніх вважав за свій обов'язок підійти до нового колеги по роботі, щоб чокнутися з ним, пообіцяти всіляку допомогу і запропонувати дружбу.

Наприкінці вечірки всі офіцери вже були на доброму підпитку. Як завжди буває у таких випадках, загальна розмова урвалася, офіцери розбилися на групи, і в кожній групі веселилися по-своєму: одні співали, інші розповідали анекдоти, треті про щось гаряче сперечалися, четверті просто безперестанку пили. Генріх переходив від групи до групи, намагаючись бути ввічливим, гостинним господарем. Випадково йому довелося підслухати розмову між двома офіцерами: майором Шульцем і гауптманом Кубісом.

— Щастить нашому оберстові, — з заздрістю говорив Шульц, — бачте, моститься всиновити цього молодого барончика! Б’ємось об заклад, що він обкрутить його з своєю дочкою і приплюсує його два мільйони до своїх двох хлібних заводів. І плювати йому тоді на все, навіть на кар’єру. Не те, що нам з тобою, Кубіс!

— Шкодуєш, що в тебе немає дочки, Шульц? — засміявся Кубіс. — Е, плювати на все! На дочку, на два мільйони, на кар’єру! Я голим прийшов на цей світ і голим піду з нього. Давай краще вип’ємо! За те, щоб швидше скінчилася ця війна. От тільки, коли справи стоятимуть так, як після цієї операції “ Залізний кулак”...

Генріх насторожився, але дізнатися про наслідки операції “Залізний кулак” йому не пощастило — до співрозмовників підійшов оберст Бертгольд, і вони замовкли.

Невчасно, зовсім невчасно принесло оберста! Втім у відділі, звісно, вже є відомості про наслідки операції.

Генріх почав швидко одягатися і, коли до кімнати зайшов його денщик, був цілком готовий.

— Подавати сніданок, гер лейтенант?

— Лише чашку кави і бутерброд.

Денщик докірливо похитав головою.

Нашвидку проковтнувши каву, Генріх пішов до штабу. Як офіцер для особливих доручень він був у особистому розпорядженні оберста і кожного ранку мав з’являтися до свого шефа, щоб одержати завдання. Досі Бертгольд не переобтяжував свого протеже роботою — його дрібні доручення можна було виконувати, не залишаючи штабу. Але вчора перед вечіркою оберст попередив, що хоче дати Генріхові відповідальніше завдання.

Оберст вже був у себе в кабінеті, і Генріх відразу помітив, що його шеф чимсь схвильований.

— Дуже добре, що ти прийшов! Я вже хотів посилати за тобою.

Генріх глянув на годинника.

— Зараз рівно дев’ять, гер оберст, так що я не спізнився ані на хвилину, — відповів Генріх. — А от ви розпочали сьогодні свій день занадто рано.

— І додай — не зовсім приємно, — похмуро буркнув оберст.

— Якісь невтішні повідомлення? — стурбовано запитав Генріх.

Бертгольд, не відповідаючи, пройшовся по кімнаті, потім спинився навпроти Генріха і пильно глянув йому в очі.

— Скажи, тобі був відомий план операції, яку ми назвали “Залізний кулак”?

— Я чув, що така операція мала відбутися, але вважав, що не маю права нею цікавитися, оскільки не був ще офіціально зарахований до штабу і навіть не був ще офіцером нашої армії... О, не кваліфікуйте це, як відсутність живої зацікавленості в нашій справі! Просто я вважав, що в кожній роботі є певна межа, яку не слід переступати підлеглому. Без відчуття цієї межі не може бути справжньої дисципліни, а я, як ви знаєте, допомагаючи батькові в розвідувальній роботі, змалку до цього привчився.

Оберст з полегшенням зітхнув:

— Я так і знав!

— Але, ради бога, в чому річ? Невже це я спричинився до неприємностей, які так схвилювали вас сьогодні?

— Лише побічно. — Оберст взяв Генріха під лікоть і пройшовся з ним вздовж кабінету. — Бачиш, мій хлопчику, є люди і, на жаль, серед офіцерів мого штабу теж, які в успіхові іншого завжди вбачають посягання на свій власний добробут, свою кар’єру, своє становище у товаристві, навіть свій успіх у жінок. Таких людей завжди гризуть заздрощі. І коли вони можуть чимсь нашкодити, вони охоче роблять це.

— Все це так, але при чому тут я?

— Невже ти не розумієш, що тобі заздрять?

— Тепер я абсолютно нічого не розумію, гер оберст! Хто мені заздрить? Я тут зовсім недавно і, здається, навіть нікого не образив. І при чому тут, нарешті, операція “Залізний кулак?” Гер оберст, я дуже прошу пояснити мені все!

— Заспокойся! Звичайно, я тобі все поясню, і, повір мені, вся ця історія не варта того, щоб хвилюватися. Але спочатку скажи: які у тебе взаємини з майором Шульцем?

— Майором Шульцем? — здивувався Генріх. — Це отой високий, огрядний, з затягнутими всередину губами?

— Портрет дуже схожий!

— Вперше я розмовляв з ним лише вчора на вечірці, причому вся розмова складалась з кількох слів подяки у відповідь на його тост. А до цього часу ми лише віталися при зустрічі. Отже, ні про які взаємини, хороші або погані, не може бути й мови.

Оберст в задумі пощипав свої коротко підстрижені вуса і запросив Генріха йти за ним. Підійшовши до стіни, Бертгольд відсунув завісу, що закривала велику стратегічну карту району воєнних дій корпусу.

— Справа в тому, — сказав з притиском Бертгольд, — що вчора в чотири години ранку почалася оця саме операція, яку штаб назвав “Залізний кулак”. Щоб тобі стала зрозуміла суть справи, поясню наочно. — Бертгольд взяв указку і почав водити нею по карті. — Ось на цій дільниці наші дві дивізії, підтримані двома танковими бригадами, вчора мали розпочати наступ. Два моторизованих полки були розташовані ось тут, як резерв наступаючої ударної групи. Було домовлено, що на дільниці, на південь від нас, дивізія сусідньої групи військ, під командуванням генерала Корндорфа, на шість годин раніше почне наступ з метою відвернути увагу і відтягнути сили противника. Тим більше, що сили ці, як нам стало відомо, були невеликі і виснажені попередніми боями. Ми знали, що радянське командування не розраховувало на можливість нашого наступу саме тут. Про це свідчили дані і оперативної, і агентурної розвідки. Саме на раптовості наступу наших частин і було побудовано план операції “ Залізний кулак”. Названі дивізії і танкові бригади мали несподіваним ударом прорвати фронт радянських військ у цьому місці, оточити групу їхньої оборони і відкрити шлях на Калінін. Весь розрахунок нашого командування було побудовано на раптовості, несподіванці. Підготовка провадилась потай і швидко. Про план операції знали лише кілька чоловік, в тому числі і я. Карти з планом операції були в штабі корпусу, у командира ударної групи і в мене.

Генріх з цікавістю стежив за указкою.

— Учора, — продовжував оберст, — наші частини ударної групи за кілька годин до наступу скупчилися в цьому районі. Зваж, що в цій улоговині розташувати дві дивізії і танкові бригади було дуже важко. Скупченість створилася страшенна, але наше командування пішло на це. І раптом події обернулися зовсім не так, як ми сподівалися: за дві години до початку нашого наступу росіяни відкривають по цій дільниці нечуваної сили артилерійський вогонь, застосувавши навіть реактивну артилерію, якої у них досі тут не було. Протягом якихось п’ятнадцяти хвилин ворогові вдалося буквально розметати наші скупчені для прориву частини, а коли артилерійський вогонь ущух, росіяни кинули на цю дільницю кілька десятків літаків штурмової авіації. Не встигли зникнути літаки, як перед рештками наших розгромлених частин з’явилися російські танки і мотопіхота, які буквально знищили тих, що лишилися в живих після двох попередніх ударів — артилерії і авіації. На щастя, росіяни не скористалися з своєї перемоги, а повернулися на свої позиції. Дивізія Корндорфа також; опинилася в надзвичайно скрутному становищі, бо росіяни, покінчивши з ударною групою, всі свої резерви кинули на неї. її, вірніше ті рештки, які зосталися після дивізії, врятував лише резерв головного командування.

Оберст відійшов від карти і сів у крісло.

— Коли ми вчора пили за присвоєння тобі офіцерського звання, росіяни вже докінчували справу. Кілька офіцерів, в тому числі і я, були викликані прямо з вечірки до штабу.

— Це я помітив, але гадав, що ви вийшли трохи перепочити.

— О, якби це було так!

— Я цілком поділяю, гер оберст, ваш жаль. Але яке відношення має цей “Залізний кулак” до мене? — нетерпляче запитав Генріх.

Оберст відповів не відразу. Він витяг хустку, довго і ретельно витирав нею обличчя, немов хотів розтягти паузу, щоб краще обміркувати свої слова.

— Бачиш, — почав він обережно, — росіяни не могли планувати свого наступу на цій дільниці, інакше б їхні війська не повернулися на вихідні позиції, а просувалися б далі. Само собою напрошується припущення, що артилерію, авіацію і мотопіхоту вони скупчили, дізнавшись про наші плани. Очевидно, крім трьох тих карт, про які я тобі говорив, існувала ще четверта... у радянського командування.

— Отже, — гостро перервав Генріх, — майор Шульц висловив підозру, що цю четверту карту передав росіянам я? Так?

Генріх з такою силою стиснув руками спинку стільця, що пальці у суглобах побіліли.

— Боронь боже, він лише спробував натякнути...

— Я вб’ю його! — люто вигукнув Генріх.

Його обличчя зблідло, губи стиснулися так, що їх зовсім не стало видно, а рука рвучко вхопилася за кобуру офіцерського маузера. У нестямі він кинувся до дверей і, можливо, вибіг би, коли б оберст силою не затримав його біля порога.

— Стій! — грізно вигукнув Бертгольд. — Ти забуваєш, що ти в армії!

Він силоміць вирвав з рук Генріха пістолет, сам вклав його в кобуру і ретельно застебнув її.

— Заспокойся! Натяк Шульца, кажу тобі, не справив найменшого враження. Всі сприйняли його як дурну вихватку, і начальник штабу генерал-майор Даніель зробив йому зауваження. Не кажучи вже про мене. Шульц тут же, на нараді, в присутності всіх, мусив викручуватися і просити в мене пробачення.

Генріх кинувся в крісло, охопив голову руками і втупив похмурий погляд у підлогу.

— Отак краще! Посидь трохи і про все розважливо подумай, — умовляв оберст. — Та що ти хочеш? У свої роки ти вже маєш заслуги перед фатерляндом, лейтенант, володієш великим капіталом, тоді як Шульц не може собі придбати навіть пристойного парадного мундира. Його жадоба до грошей усім відома. Як же йому не заздрити тобі, людині, перед якою відкрита така блискуча кар’єра! Не звертай на це жодної уваги. Я розповів тобі всю цю історію з єдиною метою, щоб ти знав: система пліток і доносів у нас розквітла, як ніколи. Тобі заздрять і будуть заздрити, де б ти не був і що б ти не робив.

— Але з цим Шульцем я поговорю! — погрозливо вигукнув Генріх.

— Забороняю як начальник і не раджу як людина, що хоче заступити тобі батька. Ти можеш Шульца ігнорувати, але розмовляти про це не слід. Зроби вигляд, що ти нічого не знаєш. Ти обіцяєш мені?

— Але...

— Ніяких “але”. Дай мені слово офіцера, що не прохопишся жодним натяком.

Генріх промовчав.

— Даєш слово?

— Гер оберст...

— Я вимагаю від тебе слова офіцера. Повторюю: я не лише друг твого батька, а й твій начальник.

— Гаразд, — похмуро сказав Генріх. — Даю слово офіцера не порушувати про це розмови. Але залишаю за собою право при нагоді віддячити Шульцу.

— Ну от і домовились! А тепер, коли ми з тобою порозумілися, давай поговоримо про інше.

— Ви вчора згадували про якесь завдання, — нагадав Генріх.

— Саме про це я і хочу з тобою зараз поговорити. Слухай уважно, бо йдеться про нову операцію, точніше, підготовку до неї. Вона буде трохи меншого розміру, ніж невдалий “Залізний кулак”, але має свої особливості і труднощі, бо мова йде про ліквідацію великого партизанського загону.

— Тільки й усього! — у голосі Генріха почулося розчарування.

— Тільки й усього... — насмішкувато повторив за ним оберст і раптом скипів: — Ти недавно тут і ще не відчуваєш, з яким напруженням ми всі ходимо по цій богом проклятій землі. На фронті легше. Там знаєш, що ворог твій десь попереду. А тут можеш чекати його кожної миті: йдучи вулицею, сидячи в кабінеті, лежачи в ліжку...

— Не розумію! — презирливо посміхнувся Генріх. — Невже німецька армія, армія, що переможно пройшла по всій Європі, не в силі ліквідувати партизанські банди в тилу?

Оберст Бертгольд злісно розсміявся.

— Ти бачив коли-небудь пожежу? — раптом спитав він.

— Бачив.

— Так от, коли горить будинок, навіть не будинок, а цілий квартал, село, — з пожежею боротися можна. Приїздять пожежні команди, оточують об’єкт, локалізують вогонь і пожежу гасять. Але коли горить величезний масив лісу — пожежні команди вже нічого не вдіють. Такої пожежі не загасиш, аж поки вона не спалить все дощенту! А партизанський рух — то пожежа в сухому лісі. І тут звичайними заходами не обійдешся, тут необхідні заходи екстраординарні, потрібна спеціально підготовлена операція, обміркована до найменших дрібниць! А ти посміхаєшся!

— Прошу пробачити і зважити на мою необізнаність...

— Щоб тобі стала зрозумілою вся відповідальність покладеного на тебе завдання, я коротко змалюю тобі обстановку і стисло познайомлю із заходами, яких ми думаємо вжити. На південний захід від села Мар’янівка базується великий партизанський загін росіян. Оскільки це в тилу нашого корпусу, то ліквідувати цей загін — наш прямий обов’язок. І зараз найзручніший для цього час, бо ми відводимо для переформування в район Мар’янівки рештки сорок четвертої і дванадцятої дивізій, розгромлених під час операції “Залізний кулак”. Ці частини нам дозволено використати для ліквідації партизанів. Про чисельність партизанського загону ми маємо дуже суперечливі відомості, але безсумнівно одне: загін великий, добре озброєний, підтримує постійний зв’язок з радянським командуванням. Усе це зобов’язує нас підготувати операцію якнайкраще. Тепер перейдемо до твоєї участі у цій підготовці. Я вже казав, що ми не можемо розраховувати тільки на ті частини, які відводяться для переформування. їх треба всіляко підсилити. І зробити це ми гадаємо за рахунок поліції, розташованої по окремих селах. Мобілізувавши всіх поліцаїв, ми зможемо організувати два батальйони.

— Нарешті я на власні очі зможу побачити бодай одного партизана!

— Пильнуй, щоб партизани не побачили тебе раніше, ніж ти їх! Пам’ятай, що стріляють вони дуже влучно і б’ються до останнього. А втім, сподіваюся, що все обійдеться гаразд. У твоєму розпорядженні буде легкова машина і один бронетранспортер з п’ятнадцятьма солдатами при двох кулеметах.

Генріх знизав плечима, але заперечувати не наважився.

— А тепер твоє завдання: ти маєш об’їхати ті місця, де розташовано отой набрід, який ми іменуємо поліцією, виявити її боєздатність. По приїзді подаси мені письмовий рапорт про це, точно вказавши кількість людей, озброєння. Відомості треба зібрати найточніші, щоб знати, з якими силами ми можемо почати операцію, яку ми умовно назвали “Зеленою прогулянкою”. Зрозуміло?

— Так точно!.. Дозвольте одне запитання, гер оберст?

— Прошу.

— Ви назвали поліцію набродом, отже, ви про неї не дуже високої думки?

— Невисокої? Це слабо сказано!

— Тоді навіщо ж її озброювати, організовувати?

Бертгольд невесело посміхнувся.

— У нас замало сил, щоб тримати по всіх населених пунктах свої гарнізони. Це раз. Друге і головне полягає в тому, що завербовані в поліцію не можуть не стати найзапеклішими ворогами партизанів. Вони мусять боротися з ними хоча б для того, щоб врятувати собі життя. На жаль, поліція складається переважно з темних людців і дезертирів. А дезертир є насамперед боягуз і боягузом лишиться, який би мундир він не зодягнув.

— Коли я мушу виконати це завдання?

— За кілька годин до від’їзду буде все готово. Сьогодні і завтра ти проведеш інспектування, а післязавтра, о десятій ранку, мусиш подати рапорт, бо “Зелену прогулянку” можуть розпочати несподівано. Частини будуть підняті по тривозі. До речі, треба перевірити готовність поліції збиратися по сигналу тривоги. Це особливо стосується поліцейских загонів у районі села Підгірне, яким даси розпорядження блокувати ліс на ділянці від Підгірного до Іванкова. Звісно, про наступну операцію ніхто не повинен не те що знати, а навіть здогадуватися. Ясно?

— Цілком. Дозвольте йти?

— Іди і використай час, який лишився в твоєму розпорядженні, щоб добре відпочити... Стривай, мало не забув. Сьогодні я одержав листа з дому, і тут є рядки, які стосуються тебе. Ось тут.

Бертгольд витяг листа, відкреслив у ньому нігтем потрібне місце, загорнув верх аркуша і простягнув його Гольдрінгу. Генріх пробіг очима відкреслені рядки, підняв зворушений погляд на Бертгольда і знову, вже не поспішаючи, перечитав написане.

— Я зараз же, цієї ж миті напишу фрау Ельзі! — вигукнув він схвильовано, повертаючи листа. — Тепер я вважаю, що маю право це зробити.

— Що ж, це свідчить про твою вихованість. Я саме відправляю листа. Якщо хочеш, припиши кілька рядків. Можеш розташуватися тут, в моєму кабінеті!

Лист Генріха, проте, не уклався в кілька рядків.

“Вельмишановна фрау Бертгольд! — писав він. — Щойно, з ласки пана Бертгольда, я пережив дуже щасливі хвилини: він дав мені прочитати те місце в листі до нього, де Ви пишете про мене. З безмежним хвилюванням дізнався я, вельмишановна фрау Бертгольд, що Ви добре мене пам'ятаєте ще з дитинства і, знаючи, що я лишився зовсім самотнім на світі, виявили до мене стільки щирого почуття, яке я не можу назвати інакше, як материнською любов'ю. Я щасливий думкою, що в мене знову є сім'я. Пан Бертгольд вже вважає мене за свого сина, а я його за свого батька. Тепер же, з вашого дозволу, я вважатиму, що в мене є й мати. Чи можу я бути певним, що в мене є і сестра? Незважаючи на те, що я був маленьким, коли востаннє бачив Вас, Ваша доброта і ласка, з якою Ви тоді до мене ставилися, живуть і житимуть у моїй пам'яті. Хотілося б багато чого написати Вам, а ще більше — побачити Вас. Я щасливий від самого передчуття цієї зустрічі. Я буду всіляко прагнути до цього і скористаюся з найменшої нагоди наблизити цю зустріч. Але до зустрічі я дозволяю собі сподіватися одержати від Вас хоч невеличкого листа. Поцілуйте за мене Лору, я мало не написав “маленьку Лору”, бо такою вона збереглася в моїй пам’яті. Якби вона виявила велику ласку і написала мені як братові, я був би ще щасливіший. З Вашого дозволу цілую Вас.

Ваш син — барон фон Гольдрінг”.

Генріх простягнув написане оберстові.

— Я прошу вас прочитати, гер оберст! Боюся, чи не занадто я сміливо...

Бертгольд спинив його рухом руки, не відриваючи очей від листа.

— Ти написав як поштивий і люблячий син, — сказав він розчулено і, підійшовши до Генріха, обійняв його. — Ну, а тепер іди. Час рушати в дорогу. І дуже прошу, не забудь взяти автомат.

Коли Генріх вже був на порозі, Бертгольд ще раз його зупинив:

— Я забув тобі розповісти одну пікантну новину: як зрадника батьківщини радянський трибунал заочно засудив тебе до розстрілу. Про це сповістив мене гауптман Кубіс. Він працює по лінії агентурної розвідки, а наша розвідка, хвалити бога, ще має хороших агентів.

— Новина, дійсно, пікантна! — чомусь розсміявся Генріх і раптом урвав сміх. Обличчя його стало суворим, і очі з викликом блиснули.

— Я можу загинути — на війні все можливо, — але одне я знаю твердо: зрадником Батьківщини я ніколи не буду!

Генріх, клацнувши закаблуками, вийшов з кабінету.

Події в Підгірному

Звістка, що до села Підгірне прибув невеличкий німецький загін на чолі з офіцером, була одержана в штабі партизанського загону саме тоді, коли з Великої землі передали чергове завдання: всіляко ускладнювати гітлерівцям перекидання свіжих сил на заміну розгромлених під час невдалого останнього наступу, а для цього будь-що розвідати плани німецького командування, за всяку ціну здобувши “язика”.

Зв’язковий, що сповістив про прибуття загону, твердив, ніби машини приїхали з Турнавіна — села, де був розташований штаб корпусу. Отже, само собою виникало припущення, що і лейтенант, який очолює загін, — працівник штабу. А це саме те, що потрібно — найкращий “язик”. Бо хто ж може більше знати про плани німецького командування, ніж штабіст?

Вирішено було оточити силами двох рот село Підгірне, розгромити загін і будь-що взяти в полон офіцера живим.

Зв’язкові з інших сіл повідомляли, що вчора до них також приїздили гітлерівці на бронетранспортері і легковій машині і що офіцер інструктував місцевих поліцаїв. Таким чином, було очевидно, що готується якась велика операція проти партизанського загону.

Про всяк випадок, крім двох рот, на які покладалося завдання атакувати гітлерівців у Підгірному, було вирішено вислати загони автоматників, доручивши їм осідлати шляхи з Підгірного до Турнавіна і особливо до Мар’янівки, бо тут стояла сильна залога, що складалася не лише з поліцаїв, а й з німецьких солдатів. На загони автоматників покладалося подвійне завдання: вони повинні були затримати частини, які гітлерівці, можливо, вишлють з Турнавіна або Мар’янівки на допомогу своєму загонові, і, по-друге, не дати гітлерівцям, атакованим у Підгірному, втекти, якщо їм пощастить пробитися через сили партизанів.

Операцію треба було розпочати негайно, бо гітлерівські машини, про які повідомляли зв’язкові, затримувалися в кожному селі не більше ніж на півтори-дві години.

До Підгірного від партизанського табору було кілометрів десять, сім з них — лісом.

Командир партизанського загону — він вирішив керувати операцією особисто, — як тільки виїхали з лісу, розподілив своїх бійців на дві частини і наказав щодуху гнати коней, щоб якнайшвидше оточити село. Те, що німці могли виявити небезпеку, командира не турбувало. На захід німцям шлях перетинало велике болото, де не те що машина або вершник, а й не всякий піший міг пройти. Гітлерівцям залишалося: або прийняти бій, що було вигідно для партизанів, або, помітивши наближення ворога, спробувати втекти двома можливими для них шляхами, обидва пролягали повз болото. Один вів на північ — до Турнавіна, другий — на південь, до Мар’янівки. Партизани саме тому і мусили так гнати коней, щоб встигнути перерізати ці шляхи відступу і вже потім, розгорнувшись, почати наступ на Підгірне.

Не відчуваючи небезпеки, Генріх був цілком спокійний. П’ятнадцять автоматників, які його супроводжували, на його думку, були цілком надійною охороною, щоб забезпечити спокійне мандрування по району. У всякому разі, йому й на думку не спадало, що на нього може полювати цілий партизанський загін.

У Підгірному Генріх затримався трохи довше, ніж деінде. За час подорожі він зголоднів і охоче прийняв запрошення начальника місцевої поліції Барановського пообідати в нього. Тим більше, що начальник районної поліції вахмейстер Вольф відрекомендував Барановського не тільки як надійну людину, а і як доброго господаря, що вміє частувати своїх гостей, особливо панів офіцерів. Командир загону автоматників Вурцер, що супроводжував Гольдрінга, спочатку, правда, не радив лейтенантові довго затримуватися в Підгірному і наполягав на тому, щоб засвітла повернутися до штабу, але, спокушений красномовними розповідями Вольфа про гостинність Барановського, під кінець і сам був не від того, щоб скористатися з слушної нагоди і смачно пообідати.

Барановський, високий вайлакуватий чоловік, не тямив себе з радості, що в нього обідатиме не хто інший, як сам барон! Припрошуючи гостей сідати, він метушився по хаті, не знаючи, за що вхопитися, і його постать видавалася ще кумеднішою. Старий німецький мундир з білою смугою на рукаві, здавалося, був пошитий на Барановського-юнака, а не на оцю огрядну, з великим черевом людину! І це черево начальник поліції ніяк не міг увіпхнути в мундир. Усі середні ґудзики раз у раз розстібалися — застебнутими лишалися самі верхні і нижні, і тоді, крізь велику про-ріху, ставало видно білу вишивану сорочку, яка так не пасувала до німецького мундира. Гольдрінг не міг стримати посмішки, глянувши на цього, як йому говорили, зразкового поліцая.

Наказавши жінці засмажити порося і загалом приготувати такий обід, “щоб він і в Берліні згадував” (начальник поліції гадав, що лейтенант не розуміє російської мови, і тому висловлювався у присутності Гольдрінга досить вільно), Барановський сів за наказом лейтенанта складати списки поліцаїв села.

Коли списки були готові, Генріх наказав дати сигнал тривоги.

За три хвилини, як у цьому пересвідчився Г ольдрінг, слідкуючи за хронометром, загін сільської поліції села Підгірне було вишикувано.

— У списку стоїть двадцять три прізвища, а в строю бачу лише двадцять одного, — зауважив Гольдрінг, який разом з Барановським і Вольфом обходив шеренгу виструнчених поліцаїв.

— Я — двадцять другий, а черговий на дзвіниці — двадцять третій! — запобігливо пояснив Баранов-ський.

Гольдрінг глянув на дзвіницю і справді побачив там поліцая. Приставивши до очей бінокль, він вдивлявся в далечінь.

— Вас часто партизани відвідують? — запитав Гольд-рінг.

— Та поки бог милував.

І саме в цей час на дзвіниці пролунав постріл вартового.

— Ой, лишечко! Наврочив! — вигукнув Баранов-ський і чомусь присів, закривши голову руками.

Коли Гольдрінг у супроводі Вольфа збіг на дзвіницю, все, що діялося навкруги, можна було побачити і без бінокля: безліч вершників і підвід, на яких сиділи партизани, щодуху мчали у напрямку шляхів на південь і на північ від села. Кілька вершників і підвід з кулеметами вирвалися вперед — вони були не більш як за двісті метрів від доріг. Очевидно, дозорець не відразу помітив партизанів, задивившись на поліцаїв, вишикуваних унизу.

Гольдрінг глянув на захід і побачив велике болото, поросле очеретом. Якусь мить він, примруживши очі, вдивлявся в нього, немов обмірковуючи якийсь план. І, певно, таки склав його, бо швидко збіг з дзвіниці і наказав Вурцеру, який вже приготував свій загін до бою:

— Приймайте під своє командування загін поліції і разом з автоматниками пробивайтеся на північ, до Турнавіна. В цьому напрямку сили ворога, здається, менші.

— А ви, гер лейтенант?

— Про мене не турбуйтеся, робіть, що наказую... А ви — за мною! — наказав він Вольфові. — Ні, спочатку збігайте на квартиру Барановського і принесіть мій плащ. Та швидко!

Поки Вольф бігав за плащем, Гольдрінг заскочив до канцелярії поліції. На диво спокійним був лейтенант у цей скрутний час. Він швидко схопив папку із списками поліцаїв, яку Вольф поклав було на столі, і засунув її в ящик стола. Вбіг захеканий Вольф.

— Гер лейтенант, ради бога, поспішайте! Чуєте? Вже стріляють!

— Хай стріляють. Ми з вами у бій не вступимо. Нам конче необхідно приставити у штаб весь зібраний матеріал! Вихід лише один — навпростець через болото.

Пригинаючись, Генріх побіг у напрямку болота. Огрядний сорокарічний Вольф ледве встигав за ним. Але барон, як виявилося, був не лише чудовим бігуном, а й хорошим бойовим другом. Бачачи, що Вольф відстає, він притишив біг і почекав, поки той його наздогнав. Вольф з вдячністю глянув на лейтенанта.

Стрілянина з боку села тимчасом усе посилювалася.

— Швидше, швидше, Вольф! Єдине наше спасіння — це швидкість! — підганяв захеканого вахмей-стера лейтенант.

Але ось і болото.

— Тепер тільки по моїх слідах! Ні кроку вбік! — наказав Гольдрінг, сміливо заходячи в густий очерет. Пройшовши кроків сто, лейтенант озирнувся. Вольф хитався, мов п’яний. Пережитий страх, утома буквально валили його з ніг. А тут ще ступати треба було слід у слід за лейтенантом, інакше — страшна трясовина, звідки вже не буде вороття.

— Тепер можна кілька хвилин і перепочити, — сказав Гольдрінг, спинившись серед болота.

— Проб’ються наші, як гадаєте, гер лейтенант? — трохи відхекавшись, запитав Вольф.

— Боюся за них. Сили надто нерівні! До речі, вахмейстере, а де списки поліцаїв? Де папка, яку ви носили?

Вахмейстер пополотнів.

— Я... я поклав її на стіл в поліції.

— Забули? Та ви розумієте, що наробили?

— Але я... — ледве міг вимовити тремтячими губами вахмейстер.

— А що буде, коли списки потраплять до рук партизанів! Ви уявляєте, що вам доведеться за це відповідати перед самим оберстом?

— Гер лейтенант! Змилосердьтеся! Хіба я міг думати у такий час про якісь списки... Благаю вас, скажемо, що вони були у Вурцера...

Здаля долинули вигуки і відчайдушні зойки. Кулеметних черг не було чути, лунали лише поодинокі постріли.

— Погано! Почався рукопашний бій. Поспішаймо, вахмейстере! — кинув Гольдрінг і швидко почав далі заглиблюватись у болото.

Чи можна виміряти сили людини, коли вона рятує себе від смертельної небезпеки? Не думав ніколи Вольф, що він протягом цілої ночі буде мандрувати часом по горло у воді, не маючи сил витягти ступні з грузького багна, не сміючи спинитись, бо хисткий грунт раз у раз коливався під вагою тіла, і варто було трохи оступитися, як трясовина починала жадібно засмоктувати ноги. Дуже боліли руки. І в лейтенанта, і у вахмейстера вони були закривавлені від численних порізів об очерет.

— Гер лейтенант! Довго ще ми будемо блукати? — вже під ранок запитав зовсім знесилений Вольф. Він посинів від холоду і тремтів.

— Ви ж самі чули, що по болоту стріляли. Можливо, нас шукають. Ми звідси не вийдемо, доки не переконаюся, що партизани зникли.

— Але ж ми знову повернули назад?

— Мовчіть, ради бога, і йдіть за мною!

Гольдрінг і сам відчув, що сили лишають його. Він уже ледве рухався, часто зупинявся, чи то прислухаючись до чогось, чи то перепочиваючи.

Нарешті він зупинився зовсім.

— Ось тут ми і будемо чекати, доки не почуємо гуркоту машин.

— Хіба їх тут почуєш! — безнадійно махнув рукою Вольф.

— Ми метрів за сто від шляху. Вчора ввечері я мав повернутися згідно наказу оберста. Я не прибув ввечері і не прибуду рано-вранці. Отже, в штабі переполошаться і почнуть розшуки.

Та допомога прийшла раніше, ніж сподівалися. Гольдрінг не зважив на те, що в його поверненні був зацікавлений не тільки оберст, відділ І-Ц, а й увесь штаб.

Коли, не дочекавшись Гольдрінга, Бертгольд зайшов годині о третій ночі до нього в кімнату і дізнався, що лейтенант взагалі не повертався, оберст буквально переполошився і зняв на ноги весь штаб. І тільки зажеврів схід, сильний загін мотопіхоти виїхав в напрямку до Підгірного.

Важко було впізнати в цьому виснаженому, брудному, з забинтованими руками молодикові того завжди чепурного, випещеного штабного офіцера фон Голь-дрінга, якого оберст бачив лише позавчора.

Генріх спав цілий день і ніч. А коли ранком наступного дня він розплющив очі, першим, кого побачив, був Бертгольд.

— Лежи! Лежи відпочивай! Мені вахмейстер розповів про все, що сталося. Але скоро ми з тобою забудемо, що таке партизани, і залишимо цю прокляту країну, — пошепки, як велику таємницю, сказав на прощання Бертгольд.

— Чому?

— Наш корпус, здається, переводять у Францію.

Пастка Кубіса

За браком пристойних будинків, приміщення невеличкої сільської лікарні несло подвійне навантаження. Вдень пани офіцери тут обідали, і тоді у великому залі столи зсувалися у вигляді літери “Т”. Ввечері вони стояли в цілковитому безладді, зсунуті по два або кожен окремо, залежно від того, що за ними робили: пили коньяк чи грали в карти. У цей час чутнішим ставав запах ліків і дезинфекційних речовин, якого ніяк не могли позбутися, скільки не шкребли стіни й не мили підлогу. Цей запах надавав особливого терпкого присмаку і вину, і суперечкам після випитого.

Гауптмана Пауля Кубіса сьогодні особливо дратував цей запах. Він чомусь викликав у нього спогад про вокзал маленької італійської прикордонної станції, звідки він, на виклик свого дядька генерала, виїхав до Німеччини. Мабуть, цей спогад народився тому, що на вокзалі теж пахло дезинфекцією, і від цього запаху Пауля Кубіса трохи нудило. Взагалі він почував себе тоді досить кепсько. Ще б пак! Два роки провчився в Римі, готував себе до духовної кар'єри, і раптом, через цю війну, такий крутий поворот: замість священного сану робота у відділі агентурної розвідки! Правда, Пауль не шкодує, що позбувся сутани. Військова форма так йому до лиця! Чорний комір мундира чудово відтіняє блідість обличчя, і очі від цього здаються ще глибшими. Та все ж шкода років, коли він учився в Римі. Тоді він ще вірив у якесь своє вище покликання і безліч речей його глибоко хвилювали, спокушали. Коли б ще хоч раз відчути це тремтіння надії, непевності, пристрасті! Як усе ж таки притупилися всі його почуття. Тепер він відчуває хвилювання в єдиному випадку — тільки коли розкриває свої карти під час гри.

Пауль Кубіс, шукаючи партнерів, озирає кімнату. Запросити хіба оцього барона Гольдрінга? У нього грошей кури не клюють, і якщо грати розважливо, не зариватися...

Останній час Кубісу не щастить у грі. Як і кожен картяр, він вірить, що ось-ось станеться перелом і можна буде в лишком повернути все, що програв. Тільки б не пропустити цього щасливого моменту, коли раптом фортуна змилосердиться і повернеться до тебе обличчям. Можливо, що саме сьогодні...

Пауль швидко перетинає зал і підходить до Голь-дрінга, який жваво про щось розмовляв з Кокенмюл-лером.

— Барон, чи не погодитесь ви бути моїм партнером? Адже ви, звичайно, граєте у брідж?

Гольдрінг розводить руками і з щирим жалем каже:

— Дуже шкодую, що я неук у цій справі! Признатися, хотів би навчитися.

—Якщо не заперечуєш, Пауль, я можу скласти тобі партію, — пропонує Кокенмюллер.

— А кого запросимо ще?

— Ну, звичайно, Шульца і... — Кокенмюллер озирає кімнату, — і хоча б Вернера. Вернер! — гукає він, — ти ще здатний відрізнити туза від валета?

Вернер, що похмуро тягнув біля одного із столиків коньяк, ліниво підводиться. Очі його вже зовсім посоловілі, але тримається він рівно, всі його рухи чіткі і вправні, ніби він зовсім і не пив.

Кокенмюллер розставляє стільці. Він сьогодні дуже веселий і збуджений. Вранці він відправив добру посилку своїм батькам, і не з якимсь там шматтям, а з справжніми цінностями. Можливо, сьогодні і карта піде.

Шульц сідає до стола діловито, ніби він має приступити не до гри в карти, а до якоїсь дуже важливої і кропіткої роботи.

— Ви не заперечуватимете, якщо я сяду біля вас, щоб трохи повчитися? — запитав Кубіса Гольд-рінг.

Пауль Кубіс дуже не любить, коли йому хтось зазирає в карти — це його нервує, але він не наважується відмовити барону і люб’язно сам присуває йому стілець.

Гра спочатку йде мляво. Кубіс пам’ятав свій намір не зариватися і тому грає з невластивою йому обережністю, Кокенмюллеру не йде карта, Шульц, як завжди, вичікує. Лише Вернер, якого розморює, коли він сп’яніє, все більше розпалюється. Він ризикує, робить несподівані ходи і, на диво всім присутнім, раз за разом виграє. Помалу і Пауля охоплює азарт. Забувши про своє рішення бути обережним, Кубіс подвоює ставку. Але карта приходить нікудишня, до того ж і партнер його, Кокенмюллер, робить помилку за помилкою. Шульц задоволено потирає під столом руки — вони з Вернером уже в великому виграші, а цей Кубіс наче затявся: оголошує робер, хоча ясно, що він не набере потрібних взяток.

Ні, і цього разу фортуна не повернулася обличчям до Пауля Кубіса! Виграли, як і слід було чекати, Шульц і Вернер. Кокенмюллер з кислою міною поклав свою частку програшу — триста п’ятнадцять марок — на стіл, а Паулеві довелося відвести цю скнару Шульца у куток і прохати його почекати до завтра. Шульц згодився, але попередив, що може почекати лише до дванадцятої дня, оскільки завтра у нього теж є платежі честі. Слово “честі” він вимовив з таким притиском, що Пауль Кубіс зрозумів: якщо не сплатити програш вчасно, без скандалу не обійдеться.

Щоб не виказати присутнім свого поганого настрою, Паулю Кубісу довелося затриматися в залі і розпити пляшку коньяку з Гольдрінгом і Вернером. Шульц, звісно, відразу ж втік — злякався, щоб йому не довелося платити за коньяк. Але Вернер показав себе як справжній добрий офіцер: він частував усіх, хто тільки підходив до їхнього столика. Потім Гольдрінг замовив дві пляшки шампанського. На кінець вечора в голові у Пауля добре шуміло, і він не пам’ятав гаразд, як доплентався до своєї кімнати.

Прокинувся Кубіс з важкою головою і підсвідомим відчуттям, що на нього чекає якась неприємність. Відразу він навіть і не збагнув, у чому річ, і, лише умившись і сівши снідати, згадав: Шульц! З усяким іншим справу можна було б уладнати пізніше, тільки не з цією довгопикою бестією. Платежі “честі”! Ніби має він поняття, що таке честь!

До штабу Кубіс прийшов навмисне раніше, сподіваючись когось зустріти і перехопити хоч частину потрібної суми. Але у Кокенмюллера знайшлося в кишені лише двадцять марок.

Пауль спробував подзвонити двом-трьом приятелям, хоч наперед знав, що ні в кого з них грошей зараз немає, бо всі вже встигли пропитися і програтися. “Ех, будь що буде!” — вирішив врешті він і, розклавши папери, заходився до роботи.

Легенький стукіт у двері примусив Кубіса здригнутися. “Невже Шульц?” — майнуло у думці. Але, глянувши на годинника, він полегшено зітхнув: зараз лише десята.

— Одну хвилинку, — голосно гукнув Пауль і, підійшовши до оббитих жерстю дверей, відімкнув автоматичний замок.

У коридорі стояв лейтенант Гольдрінг.

— Заходьте, заходьте бароне, — щиро зрадів Ку-біс. — Як дивно, саме зараз я подумав, що ви можете допомогти мені в одній справі.

— До ваших послуг. Тим більше, що і у мене до вас є одна справа, скоріше навіть невеличке прохання.

Запросивши гостя сісти, Кубіс і собі опустився в крісло біля письмового стола, недбало відсунувши від себе документи.

Ні, йому нема чого нарікати на долю, коли вона привела до нього барона Гольдрінга. По-перше, у нього можна буде перехопити три- чотири сотні марок, щоб розрахуватися з Шульцем. Як це він раніше не подумав про таку можливість? А по-друге, саме зручна нагода, щоб виконати доручення Бертгольда. Треба знайти якийсь привід, щоб залишити барона в кімнаті самого, покинувши все так, як воно є зараз. Оці папери з позначкою “цілком таємно”, напіввідкритий сейф... Такі принади не можуть не спокусити фон Гольдрінга, якщо він людина непевна!.. І тоді, варт тільки глянути в окуляр перископу, вмонтованого біля сейфу так майстерно, що жодна людина про це не здогадається, і барона можна спіймати на гарячому.

Ось тільки як усе це зробити? Якби він підготувався завчасно, можна було б розіграти все, як по нотах: доручити комусь з своїх підлеглих, щоб його викликали телефоном, пробачитися, попросити зачекати. А самому тимчасом... Та що про це думати! Тепер, коли Гольдрінг зайшов несподівано, треба покластися виключно на свою винахідливість. Якось то буде! З чого тільки почати розмову, щоб його затримати, і як повернути її так, щоб одним пострілом убити двох зайців: попросити грошей і одночасно виконати план з перевіркою?

— Так чим можу бути корисним?

— Бачте, — повільно почав Кубіс, ніби добираючи слова, — мені дуже хотілося б знати вашу думку з ряду питань, пов’язаних з моєю роботою. Я маю на увазі агентурну розвідку.

— З охотою відповім на всі ваші питання.

— Ви працювали в Росії і, звісно, знаєте практику росіян. Скажіть, коли радянська контррозвідка викриває нашого агента і заарештовує його, є у нього якісь шанси на врятування?

— Не більше, ніж у риби, що лежить на сковороді, потрапити знову в річку. В мирний час наш розвідник ще може розраховувати на якісь пом’якшуючі провину обставини, як от щиросердечне зізнання тощо. Але під час війни... Ви самі знаєте, — закони воєнного часу завжди суворі.

— А коли наш агент, щоб врятувати собі життя чи за високу винагороду, погодиться працювати на радянську розвідку?

— О, такі випадки виключені, — переконано сказав Гольдрінг. — Справа, бачте, в тому, що кадри радянської розвідки добираються за цілком іншим принципом, ніж у нас, де вдаються до послуг платних агентів. Радянська розвідка, на жаль, тим і сильна, що її співробітники — люди ідейні, я б навіть сказав, фанатики, які працюють не заради грошей.

— Так, так... — гауптман Кубіс замовк, думаючи, як йому перейти до питання, що його найбільше зараз цікавило.

Допоміг сам Гольдрінг.

— Даруйте, гер гауптман, — сказав він недбало, — але мене просто гнітить думка, що я трохи завинив перед вами. Так, так, вислухайте мене, а потім вже заперечуйте! Бачте, я вчора напросився до вас учнем, коли ви сіли грати в брідж, і, цілком природно, відволікав вас, нервував тим, що раз у раз заглядав у ваші карти... О, я сам завжди страшенно нервую, коли сідаю грати у шахи і хтось сидить за моєю спиною! Отже, відчуваю, що у вашому програші значною мірою винен і я. Дуже прошу не образитись і правильно мене зрозуміти, але я вчора помітив, що у вас є деякі утруднення, ну, з цим Шульцем...

— На жаль, ви вгадали, бароне, я дійсно заборгував майору Шульцу триста п'ятнадцять марок і, якщо признатися щиро, просто не знаю, як вийду з цієї скрути!

— О, які дурниці! Буду просто щасливий, коли ви згодитесь, щоб я позичив вам цю дрібницю!

Гольдрінг витяг з задньої кишені пачку новеньких банкнот і запитливо глянув на Кубіса.

— Безмежно вдячний вам, дорогий бароне! І хоч мені дуже незручно... адже ми з вами знайомі ще дуже мало...

— Почуття щирої симпатії часто зароджується після першої зустрічі! — сміючись, вклонився Гольдрінг. — Адже так?

— Ви чудова людина, дорогий бароне! — з полегшенням вигукнув Кубіс. — Слово честі, чудова людина! І я охоче скористаюся з вашої люб'язності, звісно, на дуже короткий час.

— О, можете не поспішати! Тут триста п'ятдесят марок. Цього вистачить?

— Цілком!

Вирвавши з блокнота аркушик, Кубіс написав на ньому розписку і простягнув її Гольдрінгу. Той недбало сховав її в кишеню.

— Зайва річ! Але коли ви так хочете...

— Я на цьому наполягаю. А на відзнаку нашого ближчого знайомства ми з вами вип'ємо по чарці коньяку. Згода? Признатися, так у голові після вчорашнього шумить...

— Ну, коли з метою лікування, то я не покину колегу в біді, — сміючись, погодився Гольдрінг.

— У такому разі прошу дозволу залишити вас на п’ять хвилин самого. Я лише збігаю до себе в кімнату.

Не чекаючи на відповідь Гольдрінга, гауптман Кубіс попрямував до дверей.

— Одну хвилинку! — зупинив його Гольдрінг. — Ви виходите, а секретні папери лишаєте на столі. Не краще сховати їх у сейф?

— Дурниці! — махнув рукою Кубіс— Ви, лейтенанте, обізнані з неменшими таємницями, ніж я. До того ж, я розраховую на вашу скромність.

Автоматичний замок клацнув. Чути було, як віддаляються кроки Кубіса. Генріх глянув на папери, витяг сигарету, повільно розім’яв її і відійшов до вікна.

Коли за дверима почулися кроки, Гольдрінг навіть не озирнувся, ніби не чув їх.

— Пробачте, обіцяв повернутися за п’ять хвилин, а повернувся за сім! — ще в дверях перепросився гауптман. Він підійшов до сейфа, щільно закрив його і лише тоді витяг з одної кишені недопиту пляшку коньяку, а з другої — дві пластмасові чарки і почав розливати коньяк.

— За програш, який обернувся для мене на виграш! — проголосив гауптман.

— В такому разі і за мій виграш! — в тон Кубісу сказав Генріх, піднімаючи чарку.

“Пройшов ще одну перевірку”, — майнула радісна думка в голові Генріха.

Альбом майора Шульца

Вперше за багато днів розірвалися хмари, і сонце залило промінням землю. Користуючись з перерви, офіцери висипали на подвір'я штабу. Одні, мружачись від сонячного світла, вигрівалися на ґанку, інші невеличкими групами походжали по подвір'ю, про щось розмовляючи.

Чимала група зібралася і біля бліндажів, розташованих край дороги, навпроти входу до штабу. В цих бліндажах офіцери ховалися звичайно під час нальотів авіації. Але зараз їх зібрала тут не повітряна тривога, а своєрідні змагання з стрільби між; кращими стрільцями штабу: Шульцем і Кокенмюллером.

За умовами змагання стрілець мусив відбити кулею шийки у пляшок, поставлених на відстані у тридцять метрів на земляному настилі бліндажа. У разі влучного попадання, він мав одержати від партнера дві пляшки коньяку або їх вартість. Якщо кулі влучать не в шийку, а лише в пляшку, стріляючий мав сплатити партнерові одну пляшку коньяку, а якщо кулі не влучать у мішень зовсім — подвійний штраф: дві пляшки коньяку.

Першим стріляв Кокенмюллер. Взявши з рук єфрейтора великий пістолет, гауптман уважно оглянув його, підійшов до накресленої на землі смуги, став півобертом до мішеней і старанно прицілився. Постріл! Стовпчик куряви знявся праворуч, трохи вище пляшки. Кокенмюллер прикусив губу і прицілився знову. На цей раз куля влучила в середину пляшки і розбила її. Третя куля так само лише розбила пляшку.

— Штрафу — чотири пляшки, виграшу — жодної! — сміючись, вигукнув офіцер, який виконував роль арбітра.

— Я відіграюсь на другому турі, — спокійно кинув Кокенмюллер, — бо тепер знаю, як цілити.

— Корисні вправи для офіцерів штабу! — почулося збоку. Всі озирнулися. Начальник штабу генерал-майор Даніель і оберст Бертгольд підійшли до гурту.

Майор Шульц пояснив умови змагання.

— А ти, Гольдрінг, не береш участі в змаганні? — запитав Бертгольд, помітивши серед присутніх Генріха.

— На жаль, коли я підійшов, змагання вже почалися, гер оберст!

— О прошу, гер лейтенант, — це лише початок першого туру. До того ж, я люблю вигравати, — спробував пожартувати Шульц.

— А ви певні, що виграєте, гер майор? — примруживши очі, спитав Генріх.

Майор Шульц самозадоволено посміхнувся і замість відповіді простягнув Генріху пістолет.

— Ні, тепер ваша черга, я стрілятиму після вас!

Майже не цілячись, майор Шульц вистрілив тричі підряд. Одну пляшку було розбито, у другої зрізало шийку. Третя куля влучила близько пляшки, не зачепивши її.

— Непогано! — схвалив генерал Даніель.

— Вам стріляти, бароне! — запросив Шульц.

Гольдрінг витяг з кобури офіцерський маузер і став у позицію.

— Ви хочете стріляти з цієї хлопавки? — здивувався Кокенмюллер.

— А хіба правила це забороняють?

— Ні, але б’юся об заклад, що з маузера і за десять кроків у шийку пляшки не поцілиш, — настоював Кокенмюллер. Кілька офіцерів його підтримало.

— Ви ставите себе в гірші умови, ніж інші учасники змагання, — кинув і генерал Даніель.

— Але офіцер, гер генерал, мусить володіти усякою зброєю якнайкраще! Я скорше програю майорові Шульцові десять пляшок за кожен постріл, ніж погоджуся стріляти з іншого пістолета.

— Ловлю вас на слові — десять пляшок за кожен постріл! — вигукнув Шульц.

Гольдрінг мовчки звів пістолет, один за одним пролунали три постріли. Першу пляшку було розбито, дві інших лишилися без шийок.

— Погано! — поморщився Гольдрінг, мов і не чув схвальних вигуків присутніх. — Поставте нові пляшки, — попрохав він єфрейтора.

Нові три постріли викликали щире захоплення: шийки трьох пляшок було зрізано, мов ножем.

— Виграшу — п’ятдесят пляшок, програшу — десять. Сорок пляшок коньяку з майора Шульца! — весело вигукнув арбітр.

Навкруги зареготали. Усім була відома скупість майора, і присутні з цікавістю спостерігали, як його довге обличчя вкривається червоними плямами.

— За майором Шульцем ще три постріли? — нагадав Генріх. — Маузер при вас, майоре?

Шульц безпорадно схопився за кобуру і почервонів ще більше.

— Було умовлено стріляти з парабелума, — запинаючись, заперечив він.

Генріх весело розсміявся:

— Я пожартував, говорячи про десять пляшок, гер майор! З мене вистачить і однієї.

— Тоді смію запросити вас сьогодні о дев'ятій вечора розпити зі мною виграну вами пляшку.

Шульц вклонився так церемонно, ніби він запрошував Генріха принаймні на бучний бенкет.

— Вважатиму за честь для себе! Буду рівно о дев'ятій, — ховаючи насмішкуватий блиск у очах, вклонився Генріх.

— Не хотів би бути вашим супротивником на дуелі, — пожартував Кокенмюллер, коли вони разом з Генріхом поверталися до штабу. — І знайте, що сьогодні ви нажили запеклого ворога.

— А мені здалося, що ми розсталися з Шульцем як приятелі. Адже я подарував йому мало не весь програш!

— Він не пробачить вам того, що ви забрали в нього славу кращого стрільця штабу, — пояснив Кокенмюллер. — А це єдине, чим він міг досі пишатися.

Коли після прогулянки Гольдрінг і Кокенмюллер зайшли в свою кімнату, черговий сповістив, що в оберста зараз генерал Даніель і оберст Лемберг.

— Лемберг? — запитливо глянув на Кокенмюллера Генріх і наморщив брови, ніби щось пригадуючи.

— Йому доручено керувати операцією “Зелена прогулянка”...

Обидва сіли біля своїх столів, схилившись над паперами. Хвилин за п'ять через приймальню оберста, навіть не глянувши в бік офіцерів, пройшов генерал Даніель, а за ним зажурений і стомлений оберст Лемберг.

Крізь двері чути було, як Бертгольд ходив взад і вперед по кабінету. Це свідчило про поганий настрій оберста. Але Генріх, якого дуже зацікавило повідомлення Кокенмюллера про доручену Лембергу місію, все ж наважився потурбувати свого шефа.

— А, це ти! — похмуре обличчя Бертгольда трохи прояснішало. — Що ж, поздоровляю з успіхом! Ти чудовий стрілець!

— Я саме з цього приводу і прийшов до вас, гер оберст: чи не здається вам, що доцільніше було б показати своє вміння вправлятися із зброєю не на змаганнях, а на “Зеленій прогулянці”, де за мішені правитимуть вороги, а не порожні пляшки від коньяку.

Щось подібне до посмішки майнуло на обличчі Бертгольда.

— “Зелену прогулянку” вже здійснено.

— Вже? Та коли ж! — і здивування, і розчарування чулися в голосі Генріха.

— Почали сьогодні вдосвіта, рівно о шостій, а закінчили о дванадцятій.

Похмурий погляд Генріха, очевидно, щиро потішав Бертгольда.

— Ні, ти дивак, справді дивак! Ну, скажи мені одверто — чому тобі так закортіло взяти участь у цій операції?

— Дозвольте відповісти вам не як начальникові, а як моєму другому батькові, від якого я не хочу мати таємниць?

— Сподіваюсь, що саме так ти і розмовляєш завжди зі мною.

Генріх трохи повагався, немов йому ніяково було звірити свої найпотаємніші думки.

— Ви так багато зробили для мене, — почав він непевно. — Завдяки вам я швидко одержав офіцерське звання, ви призначили мене на цікаву роботу... Але...

— Ну, як одвертість, то одвертість! Чому ж ти не доказуєш?

— Я заздрю багатьом офіцерам штабу: всі вони мають бойові заслуги, очевидно, брали участь у важливих операціях, про що так красномовно розповідають нагороди на їхніх мундирах...

Нестримний регіт Бертгольда не дав йому змоги докінчити фразу.

— Оце і все?.. Який же ти ще наївний! Запевняю тебе: більше половини цих орденів видано штабним офіцерам тільки для того, щоб фронтовики вірили, що і штабісти мають заслуги перед фатерляндом, хоч часто, навіть дуже часто, ці заслуги не більші, ніж у архіваріуса якогось провінціального магістрату... І для цього зовсім не має потреби підставляти голову під партизанські кулі. Для куль знайдуться люди з менш благородною кров’ю, ніж; твоя... І подякуй мені, що я не пустив тебе на ту операцію...

— Чому саме?

— А тому, що ми втратили лише вбитими двісті дев’ятнадцять солдатів і шістнадцять офіцерів. Половину поліцаїв знищено...

— Виходить...

— Виходить, що “Зелена прогулянка” для багатьох перетворилася на останню прогулянку! Коли наші частини, закривши всі виходи, наблизилися до табору, виявилося, що він абсолютно порожній. І табір, і підступи до нього були добре заміновані. Додай до цього, що партизани наскочили на нас з тилу і, завдавши чимало шкоди, блискавично зникли. Операція ганебно провалилася. Єдиний її наслідок — понад дві сотні нових хрестів на кладовищі біля цього населеного пункту.

— Виходить, оберст Лемберг...

— А, чорт з ним, з цим Лембергом, я не хочу псувати собі настрою через його невдачі! Хай він виправдується перед вищим командуванням! Як ти гадаєш, лейтенанте: чи не слід нам з тобою трохи розвіятись і хоч на вечір вискочити до найближчого міста?

— З великою охотою.

— Знаю, що з охотою. Молодість не любить глухих кутків, як от наш, різноманітність обстановки їй потрібна, як повітря... Так, може, сьогодні й рушимо?

— Краще було б завтра, бо сьогодні я запрошений до майора Шульца.

Оберст поморщився.

— Ви незадоволені?

— Занепокоєний... Майор Шульц не подарує тобі сьогоднішньої ганьби. Напідпитку він може тебе образити, а ти, з твоєю запальною вдачею...

— Я буду холодний, мов крига, і стриманий, як ви, гер оберст!

— І, проте, я не дуже спокійний.

— Чому? Адже я вам пообіцяв...

— Ти такий ще молодий! Не будь війни...

— Я, можливо, не мав би щастя називатися вашим сином.

— Твоя правда! Ну, йди, але пам’ятай, що з майором треба бути обережним. І, якщо рано повернешся, завітай до мене.

— Слухаю, гер оберст!

За півгодини, затягнутий у новий парадний мундир, Генріх стукав кінчиком стека в двері квартири майора Шульца.

Двері відкрив сам майор.

— Прошу, прошу, шановний бароне Гольдрінг! — Майор намагався триматися привітно, але на його обличчі було більше улесливості, ніж приязні.

Генріх швидким поглядом окинув кімнату Шульца і ледве стримався від посмішки, згадавши розповідь Кубіса про те, як денщик Шульца, бажаючи створити затишок у кімнаті свого офіцера, притяг відкілясь два шкіряних крісла, майор відразу ж зрізав з них шкіру і сховав у свій великий, схожий на скриню, чемодан.

А зробити кімнату затишнішою не завадило б. Надто вже в ній голо і непривітно. Вузьке ліжко, закрите звичайною солдатською ковдрою, стіл, чотири стільці. Ага, ще оцей горезвісний чемодан! Дійсно, справжня скриня! Навіть залізом оббитий. Цікаво б у нього заглянути... мабуть, там і офіцерська ковдра лежить, акуратно складена на самому дні. І як це залишив Шульц на стіні фотоапарат? Певно, витяг його, щоб похвалитися перед гостями. Майор явно чекав ще на когось, крім Генріха, інакше чого б він поставив на стіл дві пляшки коньяку і аж чотири чарки.

— Має бути ще хтось? — кивнув головою на стіл Генріх.

— Я примусив Кокенмюллера віддати мені старий програш — довелося запросити і його. Але десять хвилин тому він повідомив, що оберст його кудись послав. Кубіс, що мав бути, теж занятий. Отже, нам доведеться посидіти вдвох. Ви не заперечуєте?

— Буду радий провести вечір з вами.

А втім, приємного цей вечір обіцяв мало — і господар, і гість явно підшукували теми для розмов, а коло їх було дуже обмежене: інтереси Шульца далі подій штабного життя не сягали. Лише коли мова зайшла про оберста Бертгольда, майор трохи пожвавішав. Вихваляючи великий службовий досвід оберста і його особисті якості, Шульц з прикрістю відзначив, що останнім часом помічає якесь холодне і навіть недоброзичливе ставлення до себе з боку Бертгольда.

— І чим же ви це пояснюєте? — запитав Генріх, пильно дивлячись Шульцу у вічі.

Майор відвів свій погляд, але потім пересилив себе і теж глянув Генріхові просто в очі.

— Признатися, я пояснюю собі це деяким впливом з вашого боку.

— Але згодьтеся ж, гер майор, що у мене нема жодного приводу вороже до вас ставитись і якось впливати на оберста!

— Можливо, якісь плітки чи неправильно передані мої слова... — почав було Шульц.

— Але ж ми з вами офіцери, а не куховарки, щоб прислухатися до пліток! Щодо себе, то мушу попередити: справжньої образи, що зачепить мою честь, я не пробачу ніколи й нікому, але зважати на плітки... це нижче моєї гідності.

— Тоді вип’ємо за те, щоб між нами ніколи не виникало жодних непорозумінь! Бароне, та що ж це ви лише пригублюєте!

— Я ніколи не п’ю більше однієї-двох чарок. І оскільки це вже друга, то дозвольте мені розтягти приємність надовше.

— Похвально для молодої людини! А ось нам, старикам, доводиться себе підстьобувати, щоб упоратися з силою роботи, яка лягла усім нам на плечі.

— Але, я бачу, у вас є час і для відпочинку, гер майор. — Генріх вказав очима на фотоапарат, який висів над ліжком.

— Фотографією я захопився ще з дитинства, а тепер така нагода поповнити свій альбом. Стільки місць, по яких проходив! Стільки подій, в яких брав участь! Розгорнеш під старість і побачиш не те що весь свій шлях, а кожен крок на цьому шляху.

Майор вже добре підпив, і його завжди каламутні очі тепер блищали, довге жовте обличчя почервоніло.

— Цікаво було б поглянути на ваш альбом, якщо, звісно, він не надто інтимного характеру. — Генріх лукаво примружився.

— Що ви, що ви, — переполошився Шульц, — я людина сімейна. Все абсолютно пристойно.

Майор Шульц схилився над своїм чемоданом, поворожив біля його замка і за хвилину поклав на стіл перед Генріхом великого альбому.

Альбом справді був багатий. Фото зроблені в Бельгії, Норвегії, Чехословаччині, Франції, Польщі... Можна було простежити весь шлях, який пройшла частина, що в ній раніше служив майор Шульц. А ось і великий розділ “ Росія”. Генріх почав листати сторінки повільніше. Зруйновані міста і села. Голодні, виснажені люди за колючим дротом. Шибениця, і на ній зовсім голе тіло повішеної людини. Ще шибениця — зашморг висить над головою якогось юнака, майже хлоп’яти. Всі ці знімки правлять, звичайно, лише за фон — на передньому плані офіцери, часто сам Шульц. Мабуть, хтось допомагав йому знімати. А ось Шульц стоїть сам, на повний зріст. Набундючене обличчя само-задоволено посміхається, одну ногу він поставив на тіло забитого. Видно, як виблискує проти сонця добре начищений чобіт.

— Красномовний знімок! — кинув Генріх, пильно вдивляючись у фото.

— Я б сказав — символічний! — поправив його майор.

— Його треба зберегти як документ.

— Як документ великої доби! — з пафосом додав майор.

Генріх листає альбом далі, не підводячи погляду, немов боїться, що він його зрадить.

— А це мій останній знімок, — зупинив його руку майор, вказуючи на позначену в куточку фотокартки дату.

На фото генерал-майор Даніель у своєму службо -вому кабінеті. Він стоїть біля письмового стола, тримаючи в руках якийсь папірець. За фон править стіна, завішана великою картою. Лінії на карті невиразні, але жирно позначені стрілки видно добре. Генріху не важко було пізнати, що це карта в планом операції “Залізний кулак”.

— Чудесна робота, майоре! Ви можете змагатись з найкращими професіоналами-фотографами. Даю слово честі, що я радий був би мати від вас таке фото на спомин про сьогоднішній день.

Задоволена посмішка засяяла на обличчі Шульца.

— Вибирайте перше-ліпше, де є два однакових знімки.

— Тоді, якщо ви не заперечуєте, я виберу ваш останній. Мені б приємно було мати фото генерала Даніеля в себе на столі.

— О, будь ласка! Цих фото у мене два. Я збирався одне з них презентувати генералові, але тепер, після цієї невдачі з “Зеленою прогулянкою”...

Майор витяг з альбому фото і простягнув його Генріху.

— Ні, так не приймаю, — відсторонив його руку Гольдрінг. Подарунок годиться надписати:

— Якщо справа за цим...

Шульц взяв ручку і розмашисто написав на звороті фото: “Лейтенантові фон Гольдрінгу від майора Шульца”.

— Дякую! Дуже дякую! — Генріх сховав фотографію за борт мундира.

— Так, я згоден з вами, — генералові Даніелю сьогодні не до подарунків, — зітхнувши, промовив Генріх. — Друга операція підряд завалюється!

— Ви маєте на увазі і першу — “Залізний кулак”?

— Так. А тепер “Зелена прогулянка”...

— А чим це, на вашу думку, пояснити, гер лейтенант? — пильно вдивляючись в обличчя Генріха, запитав Шульц.

Генріх схрестив свій погляд з поглядом майора.

— Я розвідник з дитинства, і хоч молодший за всіх офіцерів розвідки корпусу, але мене ніхто не зіб’є з думки, що в нашому штабі діє добре замаскований шпигун!

Шульц відкинувся на спинку стільця, ніздрі його великого носа здригнулися, немов відчувши здобич, а очі примружилися так, що видно було лише вузькі прорізи їх.

— Ви гадаєте? — хрипким голосом перепитав він Генріха.

— Певен, навіть більше — твердо переконаний... Але ми, майоре, збиралися сьогодні розважитись, а перевели розмову на таке болюче і дуже неприємне для нас, двох штабних офіцерів, питання.

— Це правда! — погодився Шульц. — Давайте й справді поговоримо про щось інше.

— Скажіть, будь ласка, гер майоре, як же ви зберігаєте таку силу негативів? — спитав зацікавлено Генріх.

— Негативи я спалюю. Коли є вже фото, як от те, що я вам подарував, нема потреби возити за собою зайвий вантаж... Але чому це вас так зацікавило?

— Трапляються ж випадки, коли якусь стару фотографію доводиться дублювати. От і здалися б тоді негативи.

— Досі не виникало такої потреби, — знизав плечима майор.

— Ну, а припустімо, якоюсь вашою фотографією зацікавиться гестапо? Що ж тоді? Доведеться видирати фото з цього альбому і у вас не лишиться копії.

Очі Шульца округлилися, в них майнула неприхована тривога.

— З яких причин гестапо стане цікавитися моїми фотографіями?

Генріх раптом зігнав з обличчя посмішку. Очі його дивилися на майора холодно і вороже.

— А не всі такі довірливі простачки, як ви гадаєте!

— Я вас не розумію. Поясніть, що все це означає! — голос майора зривався від обурення. — До вашого відома, бароне, я не потерплю образи, а ваші натяки сприймаються саме як образа. Не забувайте, лейтенанте, що я старший за вас чином і вже мало не десять років на цій роботі.

Генріх дивився на розлютованого майора спокійним, холодним поглядом.

— Правила субординації тут ні до чого! І не прикидайтеся ображеним. Скажіть відверто: за яку саме суму ви продали росіянам негатив цієї фотографії, яку я тримаю в своїй кишені?

У майора перехопило дух. Він так зблід, що його каламутні сірі очі на пополотнілому обличчі здавалися майже чорними.

— Що? Що ви сказали? — нарешті видавив він з себе.

— Можу повторити: за яку ціну продали ви росіянам фотографію чи, певніше, її негатив?

— Мерзотнику! — схопився з місця Шульц. — Підскочивши до бильця ліжка, він зірвав з нього ремінь з кобурою пістолета.

— Спокійно! Згадайте, майоре, — не підвищуючи тону, попередив Гольдрінг, — я стріляю краще за вас.

Доки ви витягнете пістолет, я встигну пробити стільки дірок у вашому тілі, скільки патронів у моєму маузері. Заспокойтеся! Тим більше, що порядні люди завжди можуть домовитись, не вдаючись до зброї.

Спокійний тон Генріха, а можливо, його погроза повернули Шульца до пам’яті. Він жбурнув ремінь з кобурою на ліжко і підійшов до стола.

— Ви, лейтенанте, образили мою офіцерську честь. І я цього так не лишу! — все ще здригаючись від образи і гніву, вигукнув майор.

— Благородний гнів! Ви чудовий актор, майоре, але на мене, признатися, сцена, яку ви щойно розіграли, не справила найменшого враження.

— Чого ви хочете від мене? — прохрипів Шульц.

— Я хочу спитати вас, — спокійно, як раніше, продовжував Генріх, — чи доводилося вам коли-небудь бачити, як допитують в гестапо людей, на яких упала підозра в зраді фатерляндові? А втім, не будемо зупинятися на подробицях, адже ви й самі знаєте, що там є такі майстри своєї справи, що й мертвого примусять говорити.

— Але чому саме зі мною ви зняли цю розмову? Яке я маю до цього відношення?

— Пряме й безпосереднє. Невже ви досі не зрозуміли, що діяли дуже необережно і в гестапо є причини поцікавитися, звідки виникла ваша пристрасть до фотографування.

— Я завжди чесно виконував свої обов’язки офіцера, і мені нічого закинути, — вже трохи спокійніше промовив Шульц.

— Є речові докази, і їм повірять більше, ніж словам.

— Так в чому ж ви мене обвинувачуєте? — знову скипів майор.

— Боже борони, майоре! Я вас ні в чому не обвинувачую, і з самого початку ви неправильно мене зрозуміли. Я хотів лише застерегти вас від дуже великої неприємності, а ви мало не почали стріляти в мене...

Майор схопив пляшку з коньяком і відпив просто з пляшки кілька ковтків. Зуби його дрібно стукотіли об скло.

— Скажіть же, нарешті, бароне, в чому мене можуть обвинуватити? — майже простогнав Шульц.

— Заспокойтесь, — холодно застеріг Гольдрінг. — Адже ви носите мундир офіцера, а не фартух покоївки... Справа, бачте, в тому, що на нараді в штабі, кілька днів тому, коли обговорювали причини провалу операції “ Залізний кулак”, ви почали мову про те, що у російського командування була копія карти, складеної німецьким командуванням. При цьому ви натякнули, і досить прозоро, на мою особу...

— Але, повірте, це було лише припущення, ви самі сказали, — натяк...

— Це була спроба звалити провину з хворої голови на здорову. Перевірений метод людей, які ховають кінці. Вже тоді я зрозумів, чому ви виказали таку пильність, а тепер дістав підтвердження.

Генріх взяв зі столу альбом і розгорнув його там, де було вміщено фото генерала Даніеля.

— Погляньте самі, — вказав Генріх, — на цьому фото фактично сфотографовано карту операції, а генерал Даніель вам був потрібен, щоб відвернути увагу. Якщо негатив цієї фотографії пропустити через проекційну камеру, то матимете точнісіньку копію стратегічної карти. Ви самі позначили на знімку, що фото зроблено дванадцятого числа, тобто до початку операції. А для того щоб підготуватися до зустрічі, росіянам було потрібно небагато часу. Всі знають вашу любов до грошей і, звісно, повірять, що ви продали росіянам карту за велику ціну. А внаслідок дві наші дивізії фактично перестали існувати... Негатива у вас немає, виходить, він у росіян. Адже так?

Генріх бачив, що майор ось-ось знепритомніє. Обличчя його було бліде, як крейда, очі розширились від жаху.

— Скажіть, чи вистачить у вас не слів, а фактичної аргументації, щоб заперечити ці обвинувачення?

— Але я фотографував генерала, а не карту! — з одчаєм вигукнув Шульц.

— Це слова, а потрібні докази! У вас є докази, що ви не передали негатива росіянам?

Майор мовчав. Нижня щелепа його тремтіла. До його свідомості, очевидно, дійшло, яка страшна загроза над ним нависла. Заперечувати обвинувачення він міг лише словами, а не фактами. А хто повірить словам?

— Але це жахливо, бароне! — відчайдушно вихопилося у майора.

— Нарешті ви це зрозуміли.

— Жахливо тому, що ніколи в житті я не робив того, в чому ви мене обвинувачуєте!

— Вас, майоре, обвинувачую не я, а сотні людей, які через вас загинули, діти, які лишилися через вас сиротами!

— О, боже! — простогнав майор.

— Честь німецького офіцера вимагає, щоб я негайно сповістив про це вищі органи...

— Бароне!.. — Шульц схопив Генріха за руку, ладний її поцілувати.

— Але... — навмисне затягував фразу Гольдрінг, — але я нікому нічого не скажу... І не лише тому, що мені шкода вас і ваших рідних. Буду відвертим: я не хочу, щоб про мене склалася думка, що я зробив це з помсти, через отой ваш необережний натяк на нараді штабу. Ви розумієте мене?

— О, бароне!

Ще не отямившись від пережитого страху, Шульц, здавалося, втратив розум і від радості.

— Отже, ви не забудете про послугу, яку я вам зробив?

— Я пам’ятатиму її завжди і готовий віддячити за неї чим завгодно! — вигукнув Шульц.

— Ви, звичайно, розумієте, що не може бути й мови про якусь грошову винагороду, — бридливо сказав Генріх. — Але не виключена можливість, що й ви колись зробите мені якусь товариську послугу, якщо в цьому виникне потреба. Згода, майоре?

— Я з радістю зроблю все, що в моїх силах!

— Але коли ви хоч раз дозволите зачепити мою честь офіцера німецької армії...

— Боже борони! Ніколи і ні за яких умов!

— Ну от і добре, що ми домовились. А ви хотіли вдатися до зброї!

Шульц кинув погляд на револьвер, потім на відкритий ще альбом і криво посміхнувся. Він хотів про щось спитати, але не наважився.

— Я розумію вас, майоре, і обіцяю: коли побачу, що ви додержуєте свого слова, і коли ви мені зробите якусь послугу, я поверну вам це злощасне фото. Адже ви про це хотіли мене просити?

Майор мовчки кивнув головою.

Повернувшися до своєї кімнати і вже скинувши мундир, Генріх раптом згадав про свою обіцянку зайти до оберста по поверненні. Він зробив було рух, щоб одягнутися, хвилину вагався, потім з силою жбурнув мундир на крісло. Ні, він не в силі зараз навіть ворухнутися! Спати, негайно спати, щоб відпочили напружені до краю нерви!

Але заснути цього вечора Генріх довго не міг. Альбом майора Шульца стояв перед його очима, ніби він знов перегортав його, сторінку за сторінкою. “Документи великої доби”, — сказав Шульц про ці фото. Так, документи! Але документи обвинувальні. І можливо, колись всі побачать альбом майора Шульца.

Роздуми біля вікна вагона

Звістка про те, що корпус, який зазнав таких тяжких втрат, буде переведений у Францію, а на його місце прибуде інший — з Франції, — швидко розповсюдилась і, зрозуміло, схвилювала всіх офіцерів. Про це говорили поки що пошепки, як про велику таємницю, але всі ходили збуджені і радісно схвильовані. Правда, звідкись стало відомо, що частину офіцерського складу залишать на Східному фронті, і така чутка трохи нервувала і породжувала почуття непевності. Та офіцери заспокоювали себе і один одного тим, що це стосуватиметься лише фронтовиків, а не працівників штабу.

Загальне збудження спало лише після одержання офіціального наказу командування про передислокацію корпусу.

Того ж дня Бертгольд викликав Генріха, щоб повідомити його про цю подію.

— Нарешті, наказ прийшов. Одверто кажучи, я вже думав, що нас залишать тут...

— Будуть якісь доручення в зв’язку з від’їздом, гер оберст?

— Тобі доведеться поїхати на станцію і простежити за вантаженням майна нашого відділу. Гадаю, що двох днів тобі для цього вистачить...

— Сподіваюсь...

— Але, я бачу, що тебе не дуже потішила звістка про від’їзд. Може, ти скажеш мені, чому останні дні ти такий похмурий?

— Мені не дуже хочеться залишати Східний фронт.

— Ну, знаєш, у тебе дуже дивні смаки!

—Я просто гадав, що, завдяки своїм знанням російської мови, російських звичаїв і загальної обстановки в Росії, я буду більш корисним саме тут.

— Але треба подбати й про себе! Ти досить на-сидівся у цій глушині. А у Франції... о, у Франції! Навіть кілька днів там поживеш, і твій похмурий настрій мов рукою зніме... Ага, до речі: ти знаєш, що майора Шульца переведено до іншої частини?

— Он як? — Генріх багатозначно посміхнувся. — Виходить, він ще й боягуз?

— Сподіваюсь, у тебе не було ніякої історії з ним?

— Ні, цілком приязна розмова... Він навіть зробив мені один невеличкий подарунок! Так би мовити, сувенір на добру пам’ять.

— Шульц сам подав рапорт про перевод, і його відкомандировано в розпорядження вищого начальства. Вчора він уже виїхав. Що ти на це скажеш?

— Скажу — чорт з ним! Мені зараз ніколи клопотатися долею майора Шульца. Коли накажете виїхати?

— Завтра ж з самого ранку. І пам’ятай, що я цілком покладаюсь на твою розпорядливість.

— Все буде зроблено.

— І вище, вище тримай голову! Пам’ятай, що на тебе чекають всі принади прекрасної Франції!

Проте настрій Гольдрінга не покращав після розмови з Бертгольдом. А другого дня ще погіршав. Завжди привітний і веселий, він гримав на солдатів, які вантажили майно відділу у вагони, і так допікав свого денщика, що той уникав потрапляти на очі своєму офіцерові. Завжди спокійного барона ніби хто підмінив.

Надвечір другого дня все майно відділу було вже в вагонах. Але вчасно виконане завдання не вплинуло на настрій лейтенанта фон Гольдрінга. Він зайшов до офіцерського ресторану похмурий і, незважаючи на те що відвідувачів у ресторані майже не було, все ж пройшов до найвіддаленішого столика біля вікна.

Вже коли офіціантка прийняла замовлення, до столика, за яким сидів Генріх, підійшов високий худорлявий обер-лейтенант.

— Дозвольте сісти біля вас, гер лейтенант, — звернувся він до Гольдрінга.

— Будь ласка. Мені приємніше буде вечеряти в товаристві.

— Обер-лейтенант, вклонившись, сів і заглибився у вивчення прейскуранта.

— Тут, у прейскуранті, не позначено, чи є у них пиво. Ви не знаєте? Я б залюбки зараз випив кухоль темного пива.

Генріх пильно глянув на офіцера.

— Гадаю, що є. А ви, очевидно, проїздом?

— Так, я тільки-но з фатерлянда.

Розмову перервала офіціантка, яка принесла Генріху вечерю.

— А що подати вам? — запитала вона оберлейтенанта.

— Лише чашку чорного кофе і кілька бісквітів, — навіть не запитавши про пиво, відповів оберлейтенант.

Офіціантка побігла виконувати замовлення.

— Були у відпустці? — поцікавився Генріх.

— Деякий час був вдома, а це знову на фронт.

— А що нового у фатерлянді?

— Все як і було! — мляво кинув обер-лейтенант. — До речі, у мене випадково збереглася дрезденська газета. З неї ви зможете дізнатись про всі новини.

Обер-лейтенант витяг згорнуту газету і простягнув її Генріху.

— Дуже вдячний! Залюбки почитаю на дозвіллі, — відповів Генріх, вийнявши з кишені якусь брошурку. — А я тільки сьогодні прочитав ось цю книжечку. Дуже цікава, якщо маєте бажання, можу вам подарувати.

Обер-лейтенант, не глянувши на назву книжки, сховав її. Він спокійно допив кофе, поклав гроші на стіл і, привітно кивнувши Гольдрінгу, повільно вийшов з ресторану.

За чверть години Гольдрінг був уже в купе вагона, яке ось уже два дні правило йому за тимчасову квартиру. Денщик, якого Генріх завчасно попередив, що сьогодні ввечері вони повертаються назад до штабу, вже спакував речі лейтенанта. Але Генріх не поспішав виїжджати. Замкнувши двері і спустивши штору, він взявся за газету і, певно, знайшов в ній щось дуже цікаве, бо читав довго, правда, досить дивно: знизу вгору, увесь час зупиняючись на окремих словах, навіть літерах.

Вичитані новини, мабуть, були дуже приємними для лейтенанта, бо коли за півгодини він сів у машину, щоб їхати до штабу, денщик про себе відзначив, що настрій лейтенанта змінився на краще. Всю дорогу лейтенант наспівував якусь мелодію і навіть весело жартував, чого раніше ніколи не дозволяв собі з денщиком.

Поїзд повільно йшов на захід. Попереду, на віддалі кількохсот метрів, ще один паровоз тягнув платформи з баластом, і це гарантувало, що поїзд прийде за призначенням. Якщо партизани підклали десь під рейки міни, то насамперед злетять у повітря цей паровоз і платформи, а військовий ешелон лишиться неушко-дженим.

Правда, всі, хто був у цьому ешелоні, плекали надію спокійно проїхати білоруську територію — адже партизани досі звертали увагу переважно на поїзди, що йшли з заходу на схід. Проте заходи перестороги ніколи не зайві. Тому-то й пустили попереду паровоз з добре навантаженими платформами, тому-то й стирчали з розкритих товарних вагонів дула кулеметів, а всі солдати тримали зброю при собі.

У класних вагонах, де їхали пани офіцери, звісно, про небезпеку думали найменше. І не тому, що офіцери були більш хоробрі, а просто у них не вистачало на це часу. Одні відсиплялися після випитого, інші похмелялися чи грали в карти.

Генріх з оберстом їхали в одному з класних вагонів у середині поїзда. Крайнє купе було відведене для денщиків, а далі розмістилися офіцери, по двоє, а то й по троє в купе. Окремі купе мали лише оберст, Кокенмюллер і Генріх.

Молодий лейтенант був щиро вдячний Бертгольду за це розпорядження, бо це давало йому змогу побути на самоті з своїми думками.

А вони були не дуже веселі.

Перед вікном вагона повільно пропливали знайомі пейзажі. Коли Генріх побачить їх знову? Коли він матиме змогу скинути оцей чужий і такий огидний мундир, зодягнеться в звичайний свій одяг, піде в ліс і безтурботно блукатиме між засніженими деревами або влітку кинеться горілиць на порослу зеленою травою землю і спокійно дивитиметься в безкраю небесну синь? Коли він зможе, не криючись, а на повний голос заспівати свою улюблену пісню, оту, що завжди просив його заспівати батько? Та й чи побачить він батька коли-небудь? Чи побачить він своїх друзів, знайомих? Чи буде у нього змога продовжити перерване війною навчання?

Для рідних він “пропав без вісті”. Таке повідомлення одержить його батько. Скільки сліз принесе ця звістка в рідний дім! Але так треба. Треба! Для всіх рідних і знайомих його немає на світі. Він пропав без вісті: є лише кілька людей у Москві, які знають, де він, яким відомо, що вже встиг зробити той, кого називають зараз Генріхом фон Гольдрінгом. Лише ці люди знають, де він зараз, що має зробити завтра чи позавтра.

І він виконає те, що йому доручено. Виконає, хоча б для цього треба було віддати життя. Він зробить це заради Вітчизни, заради батька, який так побивається за ним тепер і побиватиметься ще довгі-довгі роки.

Що він пережив у той вечір, коли розглядав альбом Шульца! Була хвилина, коли йому здалося, що він себе зрадить і кинеться на майора. Ніхто ніколи не дізнається, скількох зусиль йому коштувало себе стримати. Але він себе стримав, бо так було треба.

Тепер йому буде ще важче. Віднині він житиме не тільки серед ворогів, а й на чужині. Поки корпус стояв у Білорусії, він міг, у разі свого провалу, втекти в ліс, до партизанів. Він, хоч і жив серед ворогів, але був у себе вдома, на Батьківщині, і завжди відчував десь поблизу величезну силу свого народу, його незриму підтримку, усю невичерпну могутність його духу. Так, він житиме на чужині. А коли що станеться, у нього залишиться єдиний вихід — отой крихітний револьвер, з яким він не розлучається ні вдень, ні вночі.

Але, чорт забирай, він буде жити! Довго і на зло ворогам. У нього вистачить сил тримати себе так, щоб гестапівські хорти не натрапили на його слід, хоч йому іноді до відчуття фізичної огиди нестерпна ця роль барона фон Гольдрінга. Колись він розповість це рідним і друзям. А зараз треба мовчати, ні на мить не забувати, хто він і для чого його заслано у лігво ворога. І все-таки як йому важко, як йому нестерпно важко! Артисти в театрі можуть відпочивати під час антрактів, вони мають у своєму розпорядженні цілий день, щоб бути самими собою, а він має грати роль постійно, кожної миті, і грати якнайкраще, не маючи перепочинку навіть уночі, бо і вночі якимсь підсвідомим почуттям йому треба теж стежити за собою, пильнувати, щоб не прохопитися уві сні якимсь словом. І відпочинок ще так далеко! Та чи дочекається він закінчення війни? Ходити так довго по краєчку прірви і не зірватися?

Ні, геть ці думки! Він зараз барон фон Гольдрінг. А про що може думати Гольдрінг, та ще й барон? Про партію у брідж, приємності, які на нього чекають у Франції, про оцей лист від Лори, якого він досі не прочитав і якого прочитати конче треба, бо оберст пильно стежить, щоб листування між Генріхом і Лорою не переривалося.

— Гер оберст просить вас зайти до нього! — гукнув Кокенмюллер, визирнувши з купе Бертгольда.

— Будемо вечеряти, панове, разом, а то мені самому сумно, — запросив Бертгольд.

Денщик оберста поставив на накритий вже стіл дві пляшки і безшумно вийшов.

— Чи правда, гер оберст, що у нас буде тривала зупинка у Варшаві? — запитав Кокенмюллер під час вечері.

— А вас це з якого боку цікавить?

— Я здичавів у цій остогидлій Білорусії. Хотілося хоча б пройтися по вулицях пристойного міста.

— Знаю я ваші прогулянки! — посміхнувся Берт-гольд. — Ви без жіночого товариства, як риба без води.

Занудьгували і сподіваєтесь на гостинність прекрасних варшав’янок?

Кокенмюллер почав вихваляти варшав’янок.

— Зупинка, мабуть, триватиме годин з шість, так що матимете змогу розважитись, — заспокоїв свого ад’ютанта оберст.

— Може, прогуляємось, бароне? — звернувся капітан до Генріха.

— Ні, я зв’язаний обіцянкою!

— Он як! — оберст не міг приховати здивування.

— Я обіцяв фройляйн Лорі не знайомитися з панночками. Крім тих, звичайно, з якими вона сама схоче мене познайомити, — пояснив Генріх.

— О, я бачу, ви не марнуєте часу і таки добре навантажили пошту! — посварився пальцем оберст. На його обличчі засяяла благодушна посмішка.

— Ви вже бачилися з фройляйн Лорою? — запитав Кокенмюллер.

— Ми бачилися лише в дитинстві. А тепер понов -люємо це давнє знайомство, так би мовити, заочно.

— Сподіваюсь, Генріх, що незабаром зможу надати тобі відпустку і ти побачиш Лору, — пообіцяв оберст.

Сподівання Кокенмюллера на тривалу зупинку в Варшаві не справдилися. Виїхавши за межі російської території, ешелон рухався значно швидше, роблячи лише коротенькі зупинки на великих станціях. Це трохи порушувало плани багатьох офіцерів, які розраховували на бодай короткочасні відпустки в Берліні. Але наказ командування був суворий: усім без винятку прибути на місце вчасно.

На четвертий день ешелон проминув французький кордон і того ж дня надвечір прибув на місце призначення — до маленького провінціального міста Франції.

Весь наступний ранок Генріх витратив на те, щоб розташувати канцелярію відділу І-Ц. Зате по обіді він міг уже доповісти оберстові, що все готове і завтра можна буде приступити до роботи.

На його здивування, оберст вислухав повідомлення про це неуважно, не виявив ні найменшого інтересу до тих маленьких вигод у розташуванні відділу, які так полюбляв.

— Вам не подобається, гер оберст? — трохи ображено запитав Генріх.

— Це ні мене, ні тебе більше не стосується! — урочисто промовив Бертгольд.

— Я не розумію...

— На жаль, Генріх, нам доведеться на деякий час розлучитися. Сьогодні вночі одержано наказа відкомандирувати мене в розпорядження Гіммлера. Я ще не знаю, що буду робити, але у всякому разі сюди не повернуся. Дуже можливо, що лишуся в Берліні.

На обличчі Генріха відбився щирий жаль і навіть розгубленість. Від’їзд оберста утруднював його становище — хтозна, як складуться його взаємини з новим начальством!

Оберст, очевидно, теж був схвильований перспективою розлуки.

— Не сумуй, не сумуй, мій хлопчику, — розчулено сказав він. — Адже наші взаємини на цьому не перервуться. Турботи про тебе я вважаю своїм святим обов’язком і вже дещо зробив. Коли б я точно знав про своє нове призначення, не вагався б жодної хвилини і взяв би тебе з собою. Але зараз це не так просто. Через те доведеться спочатку поїхати мені самому, а вже потім викличу тебе... Але мені не хотілося б, щоб ти лишався тут. Є чутки, що наш корпус буде розформовано, отже, тебе кудись переведуть, і ти можеш потрапити в якусь глушину. Мій старий приятель генерал Еверс, — до речі, він теж; знав твого батька, — командує тут, у Франції, дивізією. Сьогодні вранці я говорив з ним по телефону, і він згодився взяти тебе у свій штаб, теж офіцером для особливих доручень. Я, звісно, дав найкращу характеристику, і він мені обіцяв всіляко тебе підтримувати і не дуже завантажувати роботою. Тут я теж говорив з деким, і сьогодні ввечері всі потрібні документи будуть оформлені. Тобі треба завтра, найпізніше післязавтра бути в штабі генерала Еверса. Я виїду до Берліна завтра о дванадцятій дня. Отже, вирядивши мене, ти теж можеш рушати.

— Ви ще не сказали, куди саме мені доведеться рушити...

— Дивізія Еверса розквартирована в різних населених пунктах для охорони воєнних об’єктів, а штаб її міститься в Сан-Ремі. Це невеличке курортне місто на півдні. Офіціально той район не окуповано. Наші війська там стоять за договором з Віші. Але мушу застерегти тебе: останнім часом у Франції стало зовсім не так спокійно, як було раніш. Тут теж з’явилися партизани, і вони полюють на німецьких офіцерів. Постріли з-за рогу стали звичайним явищем. Отже, будь обережним і ще раз обережним!

— Мені дуже сумно, гер оберст, розлучатися з вами. Ви подасте мені звістку про себе, коли одержите призначення?

— Відразу ж! Я записав адресу штабу дивізії Еверса і негайно тобі напишу, коли все з’ясується. А ти мусиш писати мені регулярно, сповіщаючи про всі свої справи. Сподіваюся, що ти цілком виправдаєш ту характеристику, яку я дав генералові Еверсу.

— Вам не доведеться червоніти за мене!

— І не забувай писати фрау Ельзі! Пам’ятай, що вона ставиться до тебе як рідна мати. Оскільки я здогадуюсь, Лорхен теж чекатиме на твої листи. Адже я не помиляюсь?

— О, невже ви гадаєте, що я забуду про свій святий обов’язок!

— Тепер, здається, все. Йди відпочивай. Я за півгодини почну здавати справи, щоб завтра перед від’їздом бути вільним.

Другого дня, о дванадцятій, Бертгольд виїхав до Берліна, а Генріх просто з вокзалу рушив машиною на Сан-Ремі.

Мадемуазель Моніка робить поступку

Чудесна автострада швидше скидалася на широку алею, і Генріх наказав денщикові зменшити швидкість, щоб помилуватися краєвидом. Він і справді був чудовий. Рівнина лишилася позаду, і тепер обабіч дороги знімалися вкриті зеленню пагорби. Вони чим далі ставали все вищими і вищими, здіймалися один за одним, наче величезні хвилі, що плескались, б’ючись об груди передгір’ я Альп.

Коли дорога почала петляти, Генріх запропонував денщикові змінити його біля руля. Він покладався на свій досвід непоганого водія, але сам часто здригався від несподіванки, бачачи, що автострада впирається у величезну скелю чи гору. Але так здавалося лише здаля. Під’їхавши ближче, Генріх бачив, що і автострада, і залізниця, яка бігла поряд з асфальтовою дорогою, зникають у тунелі, щоб за мить виринути по той бік скелі або гори. Після одного з поворотів автострада і залізничні рейки побігли берегом невеличкої, але бурхливої гірської річки, звиваючись разом з нею по долині. З північного заходу гори так близько підходили до берега річки, що, здавалося, от-от перетнуть їй шлях і, обминаючи їх, річка робила круті повороти. Вона бігла, мов живий, рухомий дороговказ, і Генріх повертав руль праворуч і ліворуч, а автострада лягала і лягала під шини, немов і не було їй кінця.

Містечко в Сан-Ремі відкрилося для Генріха зовсім несподівано, за одним з таких поворотів. Воно лежало в широкій улоговині, ніби самою природою призначеній для того, щоб тут оселилися люди. Невисокі відроги гір, вкриті хвойними лісами, захищали улоговину від вітрів з північного сходу. З південного заходу здіймалося велике гірське плато. Від самого берега річки і аж до плато підіймалися вгору виноградники.

Автострада безпосередньо переходила в головну вулицю міста. По обидва її боки були розташовані всі найкращі будинки Сан-Ремі. Отже, Генріху не довелося довго розшукувати штаб. На перше його запитання йому відповіли, що генерал Еверс живе в віллі “Айстра”, а штаб дивізії міститься у готелі “Європа”.

За п’ять хвилин Генріх уже стукав у двері з табличкою: “Ад’ютант командира дивізії гауптман Лютц”.

— Увійдіть! — пролунав приємний баритон.

Назустріч Генріху підвівся з-за письмового стола високий худорлявий офіцер у чині гауптмана, очевидно, сам Лютц. Уся його постать і особливо великі сірі очі вказували, що гауптман дуже стомився. Про втому і якусь байдужість до своєї особи свідчила і досить недбала зачіска Лютца. Його густе темне волосся, хоч і було зачесане на проділ, увесь час розсипалося і падало на лоб, коли гауптман робив найменший рух.

— Лейтенант фон Гольдрінг, — відрекомендувався Генріх.

Гауптман Лютц обійшов стіл і зробив кілька кроків назустріч Генріху.

— Гауптман Лютц, ад’ютант командира дивізії. Прошу, сідайте!

— Мене призначено в штаб вашої дивізії, — почав було Генріх, але гауптман перервав його:

— Про ваше призначення я знаю, і саме сьогодні ми чекали на вас.

Лютц сів на своє місце за столом, і Генріх простягнув йому документи. Мовчки позирнувши на них, гауптман взяв лише відрядження, решту повернув Генріху.

— Дуже радий, що ви приїхали, бароне! — привітно сказав Лютц і, засміявшись, додав: — Мушу признатися, що радію з чисто егоїстичних міркувань — сподіваюсь, що ви мене трохи розвантажите. Бо справ багато, і все доводилось робити самому.

Поведінка гауптмана була щира і невимушена.

— Сподіваюсь бути гідним помічником.

— На жаль, моїм помічником ви не будете. Вас призначено офіцером для особливих доручень. Про це завтра дамо наказ. Але оскільки я виконував досі і ваші обов’язки, крім своїх ад’ютантських, то ваш приїзд справді для мене велике полегшення. А втім, по роботі нам з вами, гер лейтенант, доведеться часто зустрічатися, а то й працювати разом, і я сподіваюсь, що ми працюватимемо дружно.

— Не маю найменших сумнівів у цьому, гер гауптман!

— От і добре! А зараз я покажу вам вашу квартиру. Я живу при штабі. Ми тут займаємо два поверхи. Кілька кімнат відведено під житло для офіцерів, але зараз вільних немає. На першому поверсі розташувався караул, а також міститься офіцерське казино. Отже, вам доведеться жити в іншому готелі, він навпроти “Європи”. Я навіть думаю, що вам там буде краще — готель цілком пристойний.

Кімната, приготована для Генріха, була на другому поверсі готелю “Темпль”. Точніше, тут було дві кімнати. У першій — передпокої — стояли лише умивальник, диван, маленький столик і два стільці. Друга — велика кімната — була умебльована значно краще. Широке дерев’яне ліжко, письмовий стіл, крісло, шафа, велике дзеркало і навіть нічний столик з телефоном і підставка для чемоданів. Генріх аж ніяк не сподівався на такий комфорт і щиро подякував гауптманові за його клопоти.

— А звідси ви можете помилуватися містом.

Гауптман відкрив двері, і обоє вийшли на балкон.

— Справді гарний краєвид, — погодився Генріх.

— І зручний пункт, щоб подивитися на красивих дівчат.

Лютц вказав очима на дівчину, що зіскочила з велосипеда і стояла на протилежній стороні вулиці, чекаючи, поки пройдуть машини.

— А таки дуже красива дівчина. Хто вона?

Лютц посміхнувся.

— Ага, зачепило? Це дочка хазяйки готелю, в якому ви живете, мадемуазель Моніка.

— Красива дівчина, — замислено повторив Генріх.

— Не лише ви такої думки, бароне! Всі наші офіцери пробували залицятись до Моніки. І без найменшого успіху! Вона просто їх не помічає. На щастя, не всі такі суворі. Тут є кілька дуже милих дівчаток, я вас з ними познайомлю.

— Я не дуже полюбляю милих дівчаток. Мені більше до смаку... ну, скажімо, такі, як Моніка. Втім про тутешніх красунь та їх вдачу ми поговоримо колись на дозвіллі. А тепер час влаштовуватись.

Генріх перехилився через бильця балкона і гукнув денщикові, який з машиною був унизу, щоб той заносив речі.

— Добре, що згадав: при вас лишиться цей денщик чи вам потрібен інший?

— Ні, цей виїде назад з машиною.

— Тоді я вам зараз же пришлю одного солдата. Це тимчасово, поки ви самі не знайдете такого, щоб вам сподобався. Я особисто вважаю, що денщика треба обирати самому.

— Цілком з вами згоден.

Увійшов Ервін і вніс два великих чемодани.

— Ви, Ервін, вільні. Вдосвіта виїдете. А сьогодні погуляйте і випийте за моє здоров’я! — Генріх простягнув Ервіну стофранкову купюру.

— Якщо ви так кидатиметеся грішми, ви розбестите вашого нового денщика, — зауважив Лютц, коли Ервін пішов.

— А я це роблю з практичних міркувань: сьогодні він вип’є в кабаре і вихвалятиме перед іншими солдатами мою щедрість. Після цього вони наввипередки набиватимуться мені в денщики...

— І ви візьмете найбільш наполегливого?

— Саме навпаки. Але в мене буде більший вибір. Хочеться, знаєте, мати біля себе порядну людину.

Лютц розсміявся. Генріх теж усміхнувся, але якось мляво, — куточками уст, і Лютца вразив вираз чи то втоми, чи то суму, який ліг на обличчя лейтенанта.

Потискаючи гауптманові руку, Генріх на хвилину її затримав.

— А де ви сьогодні вечеряєте, гер гауптман? — спитав він.

— Обідаємо ми всі разом у казино, цього вимагає генерал. А снідаємо і вечеряємо, де кому прийдеться.

— Тоді дозвольте мені запросити вас на сьогодні повечеряти зі мною тут?

— Дуже вдячний, охоче приймаю ваше запрошення, — вклонився Лютц.

— Тоді рівно о дев’ятій я зайду за вами.

Залишившись на самоті, Генріх почав влаштовуватись. Незабаром усі речі було розкладено на полицях шафи і розвішано.

З дороги дуже хотілося помитись. Денщик, надісланий Лютцем швидко все влаштував — нагрів ванну, приготував постіль — і Генріху лишилося тільки помитись і лягти спочити.

Давши новому денщикові кілька дрібних доручень, в тому числі наказавши обов’язково купити два словники — німецько-французький і французько-німецький, — Генріх несподівано для самого себе швидко заснув. Прокинувся він лише годині о восьмій. Всі його доручення було виконано, а речі добре вичищено і випрасувано — білявий, з великими вухами, Фріц Зеллер показав себе як вправний денщик.

Хотілося полежати в ліжку ще трохи, а може, й зовсім не вставати до ранку — дорога таки добре стомила! Але згадка про вечерю з Лютцем, про потребу ще до зустрічі з генералом ознайомитися за допомогою гауптмана з місцевою обстановкою примусила поспішити.

За чверть години Генріх уже входив до невеличкого, але затишного й добре умебльованого ресторану готелю “Темпль”.

У ресторані в цей час було ще зовсім порожньо. Лише біля величезного буфета, що займав мало не половину лівої стіни залу, спиною до входу, стояла якась огрядна жінка. “Певно, господиня готелю!” — майнуло в голові у Генріха. Втім його увагу привернула не вона. Навмисне уповільнюючи кроки, Генріх уважно придивлявся до дівчини, що стояла навпроти жінки і жваво з нею про щось розмовляла. Це була та сама велосипедистка, на яку звернув його увагу Лютц.

Тоді, на балконі, Генріх погодився з гауптманом, що Моніка справді дуже красива. Але тепер це визначення здалося йому шаблонним і навіть образливим для дівчини. Щось більше за красу було в її обличчі і всій стрункій постаті, і Генріх навіть не зрозумів відразу, чим вона його так вразила. Оцим променистим поглядом великих чорних очей? Розльотом брів на високому, добре виліпленому чолі? Чи, може, цим хвилястим чорним волоссям, що так м’яко облямовує ніжний овал обличчя? Ніс у Моніки навіть неправильної форми, але як гармонійно він переходив у лінію уст і підборіддя... Так, так, гармонійність! Саме гармонійність усіх рис і кольору очей, волосся, довгих, трохи загнутих вій надають обличчю дівчини щось неповторне, чарівне.

Чемно вклонившись обом, Генріх звернувся до старшої.

— Мадам розмовляє німецькою мовою?

— Трохи.

— Я ваш новий постоялець і, на превеликий жаль, ані слова не розумію по-французькому.

— Ви, певно, барон Гольдрінг? Месьє Лютц попереджав про ваш приїзд. І я рада, що саме в моєму готелі зупинився такий шановний гість, — на обличчі господарки готелю з’явилася та стандартна люб’язна посмішка, яка є невід’ємною частиною ділових навичок людей, що в силу своєї професії мусять прислужуватись перед іншими.

Моніка дивилася кудись повз Генріха. її обличчя, таке жваве хвилину тому, стало застиглим і непривітним.

— Я хотів би, мадам, замовити вечерю на дві персони на дев’ять годин.

— Прошу! — швиденько погодилася господиня. — А що б ви хотіли замовити?

— Форель, курку по-французькому з картопляним гарніром і салат.

— Правда, тепер так важко з продуктами! Але для своїх жильців... Вечерю приготувати в окремому кабінеті?

— Так! А зараз я просив би вас прислати мені до кімнати пляшку бордо, коньяку, дві пляшки фруктового лікеру і пляшку шоколадного.

Генріх поклав на стойку гроші.

— Решти не треба, — сказав він недбало і, взявши написаний німецькою мовою прейскурант, почав його проглядати.

— Лютц сказав, що цей барон дуже багатий! — долинула до нього сказана півголосом французькою мовою фраза.

— Бо встиг награбувати, — сердито кинула Моніка.

— Тримай язика, Моніка!

— А він однаково стоїть, як телепень, і нічого не розуміє.

— Віднеси йому замовлення, — наказала мадам.

Генріх, ховаючи посмішку, поклав на стойку прейскурант і пішов до себе.

Не минуло й п’яти хвилин, як у двері постукали і в номер зайшла Моніка, несучи на підносі пляшки з вином. Поставивши їх на стіл, вона мовчки попрямувала до дверей.

— Одну хвилинку, мадемуазель!

Моніка спинилася біля самих дверей і чекала.

— Ви розмовляєте німецькою мовою? — запитав Генріх.

— Розмовляю, але дуже рідко, бо не люблю ані мови, ані... — дівчина замовкла.

—... ані самих німців? — закінчив за неї Генріх.

Моніка мовчала.

— А ви хоробра! І все ж я не раджу говорити таких речей німецьким офіцерам.

— Кожен вільний у своїх уподобаннях! Мені, наприклад, більше подобається російська мова, вона така милозвучна!

— Я мав нагоду її чути — адже я прибув із Східного фронту.

— Ви із Східного фронту? — в очах Моніки Генріх побачив неприховану зацікавленість.

— І можу вас запевнити, що російські жінки не говорять німецьким офіцерам таких речей, як ви.

— Вони мовчки зносять образи?

— Ні, вони стріляють! Стріляють у тих, кого вважають своїми ворогами, — французькою мовою відповів Генріх.

Очі Моніки широко відкрилися. Якусь мить вона отетеріло дивилася на Генріха, ворухнула губами, ніби хотіла щось відповісти, але увійшов денщик, і дівчина пішла.

Рівно о дев’ятій Генріх був у кабінеті Лютца. Той ще працював.

— Гер гауптман! Невже така кількість роботи? Адже вже дев’ять, а ви працюєте.

— Я чекав на вас і, щоб не сидіти склавши руки, дещо підготував на завтра, — пояснив Лютц, закриваючи папки з паперами. — А як ви влаштувалися, бароне?

— Непогано. Вже познайомився з господинею та її дочкою.

— І Моніка наговорила вам прикрих речей?

— Трохи було, але мені здається, що врешті-решт ми з нею порозуміємося.

— Он як! — щиро здивувався Лютц. — Ну, коли вам пощастить налагодити взаємини з Монікою, вам заздритимуть усі офіцери і вважатимуть вас за великого дипломата.

Незабаром обидва вже сиділи в затишному кабінеті і вечеряли. Господиня ресторану мадам Тарваль прислала до столу справді хороше вино. Та й страви були приготовані добре, і гауптман їв з великим апетитом. Коли подали жарену форель, Лютц вражено вигукнув:

— О, я бачу, ви завоювали якщо не симпатію Моніки, то симпатію мадам Тарваль! Коли вже вона з першого дня знайомства почала частувати вас такими стравами...

Після вечері Генріх замовив ще пляшку коньяку і коробку сигар.

— Так роботи буде багато, кажете? — запитав він, пригублюючи чарку.

— Раніше було легше, — зітхнув Лютц. — Тоді дивізія стояла компактно. Штаб містився в Екслебенці, і роботи було куди менше.

— А чим викликана зміна розташування дивізії? — поцікавився Генріх.

— Бачте, спочатку французи сиділи тихо і спокійно. Але після нашої поразки під Москвою вони

підняли голову. З’явилися так звані макі. Стріляють вони здебільшого з-за рогу і переважно в офіцерів. Трапляється, що псують залізниці, висаджують у повітря мости, а то й військові об’єкти. Частини СД і поліція вже не в силі впоратися з ними самі, і через це охорону воєнних об’єктів доручили нашій дивізії. От так і вийшло, що нашу дивізію довелося розкидати по різних пунктах на протязі дев’яноста кілометрів, від Сан-Мішеля аж; до Шамбері.

— І макі після цього притихли?

— Навпаки, вони ще більше активізувалися. Справа ускладнюється тим, що їм допомагає населення. Два тижні тому загін макі зробив наскок на табір російських полонених. Макі перебили охорону, яка, треба сказати, поводила себе надто безпечно, і кількасот росіян пішло з ними в гори. Погоня не дала жодних наслідків. І от маєте: за кілька днів до вашого приїзду макі, вже разом з росіянами, зробили напад на автоколону з боєприпасами, що їхала на захід, до Атлантичного валу. Тепер вони чудово озброєні нашею ж таки зброєю.

— Я сподівався, що відпочину тут після Східного фронту, а воно, як кажуть росіяни, потрапив з вогню та в полум’я.

Гауптман почав докладно розповідати про недавню операцію карального загону проти партизанів. Генріх уважно слухав, не забуваючи пильно стежити, щоб чарка Лютца не стояла порожньою. Незабаром гауптман уже був напідпитку.

А тимчасом, поки Гольдрінг і Лютц у затишному номері ресторану “Темпль” вечеряли, Моніка мчала велосипедом у напрямку до невеличкого села Пон-темафре, поблизу якого стояла електростанція, що постачала енергію навколишнім населеним пунктам.

Чотири кілометри асфальтованої дороги така хороша велосипедистка, як Моніка, проїхала за якусь чверть години.

— Мені треба бачити Франсуа, я привезла йому вечерю, — звернулася вона до знайомого слюсаря.

— Для вас, мадемуазель Моніка, розшукаю його і під землею! Ех, щасливий цей Франсуа! — додав він з щирою заздрістю. — Така красуня сама приїздить до нього на побачення!

Моніка нічого не відповіла.

І цей слюсар, і всі на електростанції були певні, що Моніка — наречена Франсуа, чого ні він, ні дівчина не заперечували.

Навпаки, щоб підкреслити свою близькість, Моніка навмисне при всіх простягла Франсуа маленький вузлик з вечерею. Франсуа відвів дівчину в глиб подвір’я і, сівши на дошки, розгорнув вузлик. Здаля вони справді скидалися на звичайну закохану пару. Але, якби хто підслухав їхню розмову, він би дуже здивувався, — те, про що говорили ця красива дівчина і цей високий худий і дуже рухливий чоловік з коротко остриженим волоссям, аж ніяк не нагадувало тих милих дурничок, які звичайно так потішають закоханих.

— Що трапилося, Моніко? — стривожено запитав Франсуа, беручись, про людське око, за вечерю.

Моніка розповіла про свою сьогоднішню зустріч з Гольдрінгом і слово в слово переказала розмову з ним. Франсуа замислився.

— Очевидно, це провокація, — тихо кинув він, — і досить невдала. Через свою молодість цей барон, певно, ще не навчився тримати язика за зубами, але з усього видно, що він відіграватиме в штабі значну роль. Інакше б йому не готували заздалегідь квартиру. Отже, Моніко, доведеться тобі...

Побачивши, як спохмурніло обличчя дівчини, Франсуа тихо розсміявся:

— Ну, ну, веселіше! Я ще нічого не сказав, а ти вже насупилася. Та не хмурся ж так! Від цього з’являються зморшки і ти передчасно постарієш. А для такого гарного личка... Ну, ну, не сердься, а то візьму тебе й поцілую — адже я твій наречений!

— Ой, Франсуа, ти просто неможливий! І подумати тільки, що тобі доручено таку серйозну справу!

— А бути серйозним — це не означає ходити з похоронним виглядом, моя крихітко! Бо там, де ж;арт, там і добрий настрій. А ти маєш уявлення, що то означає добрий настрій навіть при поганій грі? А у нас з тобою гра дуже погана, дівчинко, бо ми нічого не знаємо з того, що мають на думці оті зелені жаби. От тому тобі й треба цього балакучого барончика...

— Франсуа!

— От, знов розсердилась! Та повір же мені, що я нічого ганебного тобі не раджу! Просто треба з ним зав’язати знайомство. Яка ж ти будеш жінка, коли не обведеш його навколо пальця! Ти подумай, яка зручна нагода: офіцер живе в готелі твоєї матері — це раз; безумовно працюватиме в штабі — це два; не дуже вміє тримати язика за зубами — це три; щоденно зустрічається з красивою дівчиною — це чотири. І що вимагається від цієї дівчини? Іноді посміхнутися, опустити отак вії, поменше балакати самій і побільше слухати... І ми знатимемо все, що робиться в штабі. А ти розумієш, що то для нас значить?

— Але ж він якийсь... ну, не такий, як всі вони. Не чіпляється, не тиче до рук подарунків. Навіть жодного комплімента не сказав. І дивиться цілком байдуже...

— Ну, це вже залежатиме від тебе.

— А коли він запросить мене повечеряти з ним чи піти в кіно?

— Звичайно, піди! Напідпитку ми всі, грішні, стаємо балакучішими.

— Еге ж, а потім мене острижуть, як стрижуть макі всіх дівчат, що водяться з гітлерівцями!

— Про це не турбуйся. Поки сама не відріжеш на пам’ять комусь одного кучерика, жодна волосинка не впаде з твоєї голови! Так домовились? Повторюю, це дуже важливо. I щоб ніхто — навіть рідна мати — не знав про це доручення і про те, що тобі пощастить витягти з того барона!

Моніка зітхнула.

— Коли це треба...

— Дуже треба, — вже цілком серйозно сказав Франсуа. — Цим ти допоможеш усім нам, в тому числі і своєму братові. До речі, ти скоро, можливо, побачиш Жана.

— Коли? — зраділа Моніка.

— Я тебе сповіщу про це. Мабуть, тут, на електростанції. На наше щастя, німці не цікавляться нами, оскільки вони не користуються енергією цієї станції. А без особливої потреби все ж сюди не приїзди. Хоч усі й думають, що ти моя наречена, але, знаєш, обережність не завадить. Та й не треба, щоб німці тебе часто бачили на цій дорозі.

Моніка і Франсуа підвелись і пішли до виходу з станції. До Франсуа знов повернувся його звичайний жартівливий настрій.

— Та кинься ж мені на шию, щоб усі бачили, що тобі важко розлучатися з нареченим! — дражнив він дівчину. — Або хоч хусточкою очі утри!

Моніка розсміялася, лукаві вогники блиснули в її очах.

Несподівано нахилившись до Франсуа, вона чмокнула його в щоку. Франсуа почервонів і розгублено потер собі потилицю.

— Бачу, мої навчання пішли тобі на користь! — трохи ніяково сказав він.

— А я бачу, що ти зовсім не такий досвідчений і хоробрий з дівчатами, як на словах! — сміючись, гукнула йому Моніка вже з воріт.

Коли Генріх виводив з ресторану зовсім сп’янілого Лютца, Моніка вже була вдома і, лежачи в ліжку, думала про щойно одержане неприємне завдання.

Другого ранку, рівно о дев’ятій, Генріх уже прийшов у штаб. Вигляд у Лютца був такий, ніби він вперше підвівся після тяжкої хвороби.

— Мабуть, я вчора перебрав. Голова важка, просто на в’язах не тримається, — поскаржився гауптман і скуйовдив своє і так не дуже старанно зачесане волосся.

До приходу командира дивізії Лютц устиг трохи ознайомити нового колегу з справами.

По дорозі до себе в кабінет генерал Еверс спинився в кімнаті ад’ютанта. Незважаючи на похилий вік, це був ще стрункий чоловік з випещеним довгастим обличчям. Важкі повіки і набряклі під сірими очима круги надавали йому значно суворішого вигляду, ніж то було насправді.

— Що нового, Лютц? — звернувся він до ад’ютанта.

— З нового — новий офіцер для особливих доручень, — спробував пожартувати Лютц.

Генерал Еверс повернувся до Генріха.

— Лейтенант фон Гольдрінг!

— А-а! Мені вас рекомендував оберст Бертгольд, мій давній друг. Прошу до кабінету!

У кабінеті генерала на маленькому столику, присунутому до письмового стола, стояло кілька пляшок з мінеральною водою. Генерал налив один бокал і поставив його перед собою.

— Вас не пригощаю, бо це така гірко-солона гидота! Але мушу пити — печінка! Втім вас, молодих, такі речі не цікавлять... Ну, як там оберст? Ще не відомо, яке він одержав призначення?

— Він гадає, що лишиться в Берліні.

— О, тоді Бертгольда можна вітати! При підтримці Гіммлера він далеко піде! Вам пощастило, лейтенанте: адже не кожен має такого покровителя, як Бертгольд. Він навіть сказав мені, що вважає вас за свого сина...

— Гер Бертгольд був дуже ласкавий до мене. Він приятелював з моїм батьком і тому мене справді зустрів як сина.

— Так, так, Бертгольд розповів мені вашу історію. Дуже романтично! Я, до речі, теж знав Зігфріда фон Гольдрінга і був з ним у дружніх взаєминах. Мене дуже засмутила його передчасна смерть. Але ви можете пишатися нею. Це була смерть на посту, справжня смерть солдата!

— Я завжди це пам’ятаю.

— Мені говорив оберст, що ви були активним помічником батька?

— Так, я допомагав йому в міру своїх сил: збирав відомості, шифрував донесення, приймав завдання по рації...

— Я цілком поділяю думку Бертгольда, що у ваші роки ви вже багато зробили для Німеччини і було б несправедливим посилати вас на фронт.

— А як ви гадаєте мене використати, гер генерал?

— Ви працюватимете при мені як офіцер для особливих доручень. Доведеться багато їздити, але ви, як людина молодого віку, певно, любите мандрівки?

— Лише тоді, коли вони не заважають мені якнайкраще виконувати дані мені доручення. Про власні уподобання тепер, під час війни, доводиться забувати.

— Дуже розумний погляд на речі. Хвалю! — генерал відпив ковток води і, переходячи з інтимного тону розмови на сугубо діловий, додав: — Завдання будете одержувати безпосередньо від мене або через Лютца. Сподіваюсь, ви вже познайомились з ним?

— Так точно, гер генерал! І він справив на мене враження прекрасного офіцера.

— Я радий, що у вас склалось таке враження. Адже вам часто доведеться працювати разом... Ну, лейтенанте, ми ще зустрінемось з вами за обідом у казино, і тому я не прощаюся.

— Як прийняв вас генерал? — запитав Лютц, коли Генріх вийшов з кабінету Еверса.

— Досить привітно. Попередив, що нам з вами часто доведеться працювати разом, і висловив задоволення з того, що ви справили на мене прекрасне враження.

— Дуже вдячний, бароне!

— Генерал казав, що завдання я одержуватиму від нього безпосередньо і через вас. Що саме я маю робити сьогодні?

— Поки відпочивати і оглядати місто, бо я сам сьогодні не в формі. А якщо виникне щось термінове, я вам скажу. Тільки, щоб денщик знав, де вас шукати. І не запізнюйтесь на обід — генерал цього не любить. Обідаємо в казино рівно о першій.

— А вечеряємо вдвох, там, де й учора, — додав Генріх.

— Боюся, що буде занадто дорого, — завагався Лютц.

— Не турбуйтеся про такі дрібниці, гер гауптман, — недбало кинув Генріх і вийшов.

Ознайомлення з містом не забрало багато часу. Генріх не помилився вчора, коли відзначив про себе, що автомагістраль править за головну вулицю Сан-Ремі. Тут були зосереджені готелі, вілли, кінотеатр, магазини, мерія. Всі інші вулички, що відходили від цієї головної артерії, були досить брудними, покрученими і такими вузькими, що на них не могли б розминутися навіть дві машини. Трохи поблукавши по них, Генріх повернувся до свого готелю і до обіду встиг попрацювати над словником — йому хотілося швидше вдосконалити свої знання з французької мови.

За кілька хвилин до першої Гольдрінг був у казино.

Там уже зібралося чоловік тридцять штабних офіцерів. Вони походжали по залу навколо довгого, вкритого білою скатертиною стола. Прибори на ньому вже стояли, і зараз дві офіціантки розставляли великі супові вази з розливними ложками. Генріх помітив кілька зацікавлених поглядів на собі — очевидно, на присутніх справляло враження те, що на ньому був новенький мундир з дорогого матеріалу, з якого шили тільки парадний одяг.

Усі виструнчилися, коли ввійшов генерал. Еверс попрямував на своє місце на чолі стола, але не сів, а став за своїм стільцем. Офіцери також стали, кожен за відведеним йому місцем. Еверс пальцем поманив Гольдрінга і рукою вказав йому на стілець праворуч від себе.

— Панове офіцери! — звернувся генерал до присутніх. — Дозвольте відрекомендувати вам нового офіцера нашого штабу, лейтенанта барона фон Гольдрінга.

Генріх вклонився присутнім.

— Він працюватиме моїм офіцером для особливих доручень. Досі лейтенант фон Гольдрінг був офіцером для доручень при начальникові відділу І-Ц штабу корпусу, яким командував генерал Іордан.

Дехто з офіцерів поштиво глянув на Генріха.

— Ближче ви познайомитеся з ним у процесі самої роботи.

Генерал сів.

Слідом за ним посідали і офіцери. Генерал налив собі супу. Взялися по черзі за розливні ложки й інші. Генріхові було дуже кумедно спостерігати, як усі присутні наслідували свого начальника.

Обід тривав довго і нудно.

Нарешті генерал підвівся. Підвелись і офіцери. Генріх полегшено зітхнув.

— Після обіду я вам потрібний? — запитав він Лютца, коли вони вийшли з казино.

— Знаєте, давайте вже з завтрашнього дня. Якось ні до чого душа не лежить. Та й у генерала болить печінка — отже, він сидітиме в себе на віллі.

— Тоді до дев’ятої. Якщо я вас не знайду в штабі, приходьте прямо до моєї кімнати.

У вестибюлі готелю Генріх зіткнувся з Монікою.

— Доброго здоров’я, мадемуазель! — привітався він з дівчиною досить холодно.

На його здивування Моніка усміхнулася.

— Доброго здоров’я, бароне!

— А ви вмієте усміхатися? — з удаваним здивуванням запитав Генріх.

— Я, здається, жива істота. Що ж тут дивного?

— У вашій літературі є чудовий роман, який ви, звісно, читали: “Людина, котра сміється”. Ну, а вас тут називають: “Дівчина, котра не сміється”. Наші офіцери мені говорили, що жодного разу ви до них не усміхнулися.

— Усміхатися їм?

— Виходить, ви зробили для мене виняток?

Моніка, певно, згадала дане їй Франсуа доручення і прикусила губу, щоб утриматися від ущипливої відповіді. Але все-таки не втрималась.

— Ви надто високої думки про себе, бароне! Я привітніша до вас тому, що вважала вас більш культурним, ніж ваші колеги, які добрим вихованням аж ніяк не можуть похвалитися.

— Ви з упередженням ставитесь до нас, німецьких офіцерів, і тому всіх міряєте однаковою міркою.

Моніка глибоко перевела дух і опустила вії, мабуть, ховаючи гнівний блиск очей.

— Війна є війна, мадемуазель. Не ви й не я її почали, — примирливо сказав Генріх.

Дівчина не відповіла, але й не пішла, і у Генріха раптом майнула смілива думка:

— Мадемуазель Моніка, ви не вважатимете мене настирливим, якщо я насмілюсь просити вас зробити мені одну велику послугу?

— Навряд чи я зможу в чомусь вам допомогти.

— О, я певен, що зможете. Адже ви розмовляєте по-німецькому, і вам легко буде допомогти мені вивчити французьку мову.

— У вас під час допитів є перекладачі!

— Невже ви гадаєте, мадемуазель... Адже я не есесівець, а звичайний собі офіцер, якого призвали в армію. Ще до війни я самотужки почав вивчати вашу прекрасну мову, мадемуазель, а тепер, коли трапилась така чудова нагода...

— Чудова для вас, бароне, але дуже сумна для нас, французів. Хоча... — Моніка труснула головою, і її хвилясте волосся розсипалося. — Я вірю, що Франція ще буде великою державою!

— Я теж у це вірю, мадемуазель. Хіба можна скорити надовго волелюбний народ, народ з такою славною історією?

Уста дівчини зовсім по-дитячому напіввідкрилися від здивування. Генріх зробив вигляд, що не помічає враження, яке справили його слова.

— Так ви згодні допомогти мені?

— Вивчати мову не так просто, — ухилилася від прямої відповіді Моніка. — Для цього, крім словників і підручників, потрібні не лише здібності учня, а й учительки. Мені здається, ви могли б знайти далеко кращу помічницю, ніж я.

— Ні, ні, я все добре обміркував і саме на вас покладаю найбільші надії. Зважте на те, що я не матиму певного вільного часу для занять. А те, що я живу у вашому готелі, полегшує справу, — ви даватимете мені уроки тоді, коли ваші і мої вільні години збігатимуться. І не забувайте, цим ви робите не лише послугу мені, а й... ну, як би вам сказати... руйнуєте перепони, які віддаляють один народ від іншого. Коли людина вивчає якусь чужу для неї мову, вона мимоволі проймається і духом того народу. Адже так? Починає краще розуміти його культуру, прагнення... Я все це виклав вам досить незграбно, плутано, але щиро.

— Ну, гаразд! — нарешті погодилася Моніка. — Але ж треба мати словники, підручники...

— Все це я вже придбав! І коли ви зараз маєте час, я б просив вас поглянути на них. Можливо, доведеться купити інші.

Моніка завагалася. Розуміючи причини її нерішучості, Генріх поспішно сказав:

— Словом честі я можу вам гарантувати цілковиту безпеку.

Трохи почервонівши, дівчина ступила на сходи, що вели на другий поверх, де була кімната Генріха.

Пропустивши Моніку вперед, Генріх на мить затримався в передпокої.

— Фріц, — сказав він тихенько денщику. — Ось тобі гроші, побіжи купи найкращих цукерок і фруктів.

Коли Генріх зайшов до кімнати, Моніка вже сиділа в кріслі біля стола і переглядала словники.

— Як ви вважаєте, стануть у пригоді?

— На мою думку, словники непогані. Тут є граматичні правила, а в кінці подано готові речення, необхідні для першого вжитку. Дуже зручно для туристів і... завойовників.

— Ви жорстокосерді, мадемуазель! Проте мені, як учневі, це піде на користь. Що ж до речень для першого вжитку, то я їх осягнув, принаймні настільки, щоб зрозуміти ту фразу, яку ви сказали вашій матері під час нашого першого анайомства.

— Невже вона така значна, що ви її запам’ятали?

— Принаймні, досить образлива, щоб її не забути. Ви твердили, що я награбував багато грошей.

Моніка густо почервоніла.

— Я не знала, що ви мене почуєте. Адже ви говорили, що ані слова не розумієте по-французькому, — сказала вона, виправдуючись. — Ви спровокували мене своєю заявою про незнання мови! І це не тільки нечемно, а й нечесно! А тому і не чекайте, щоб я у вас попросила пробачення!

— Я чекаю лише одного: щоб ви мені сказали, коли ми можемо почати наші уроки? Звичайно, я мушу спочатку це погодити з вашою шановною матір’ю, мадам Тарваль?

— З мамою я погоджу все сама. А почнемо... — Моніка замислилась. — Ну, хоча б завтра! — сказала вона рішуче, підвелась і, холодно кивнувши головою, вийшла.

Особою Гольдрінга цікавиться гестапо

— Вам термінове завдання генерала, Гольдрінг, — сказав Лютц. — Потрібно підшукати зручне місце, щоб на ньому провести пробну стрільбу з міномета. Довжина майданчика повинна бути не менш шестисот метрів, ширина — двохсот. Бажано, щоб місцевість не була вкрита високою рослинністю і щоб не треба було виставляти сторожову охорону.

— А трава не заважатиме?

— Зорієнтуйтеся на місці. Провадитиметься випробування нових запальних мін. Гадаю, — продовжував Лютц, підійшовши до настінної карти, — що ось тут, на північний захід від Сан-Ремі, є плато, яке нас може влаштувати. Огляньте його. Зробіть це до обіду. їхати доведеться верхи, бо машина там не пройде. Візьміть двох солдатів з комендантської роти і обов’язково захопіть з собою автомат.

— Мій новий шістнадцятизарядний пістолет не гірший від автомата!

— Будьте обережні. Є дані, що партизани вештаються по околицях міста.

— Негайно ж виїжджаю, гер гауптман!

Захопивши зброю, Генріх за чверть години вже їхав до плато в супроводі солдата-коновода, озброєного автоматом.

Кілометрів за п’ять дорога закінчувалась, і далі до плато вела лише вузенька стежечка, що круто здіймалася вгору. Ненатреновані коні почали задкувати, лякаючись крутизни.

— Залишайся біля коней і чекай мене! — наказав лейтенант коноводові.

Кинувши йому повід, Генріх почав здиратися стежкою вгору і незабаром був уже на плато. Воно було справді великим — з кілометр завдовжки, метрів чотириста завширшки — і впиралося в високу скелю. Крім трави, рослинності тут не було. Лише праворуч, на самому краєчку цього природою створеного полігона, росло кілька розлогих дерев. Генріх перетнув плато і підійшов до скелі. Вся площа біля неї була вкрита великими кам’яними брилами.

“Саме те, що треба”, — подумав Генріх і рушив далі, щоб обійти все плато. Коли він вже завернув від скелі праворуч і був під деревами, до нього долинули голоси. Озирнувшись, Генріх побачив на протилежному боці плато двох одягнутих у цивільне французів, які тільки-но вийшли з-за скелі. У одного з них — старшого — висів на шиї німецький автомат, у другого зброї в руках не було. Вони йшли до виноградників, голосно розмовляючи.

Думка про критичність становища блискавкою промайнула в голові Генріха. Справді, що робити? Його автоматичний пістолет діє безвідмовно, а ці двоє йдуть безтурботно, навіть не оглядаючись навкруги. Підпустити ближче і стріляти, поки вони його не побачили? Але ж це не вороги! Це друзі, які так само, як і він, борються з ворогами і його, і свого народу! Вийти їм назустріч і миром покінчити справу? Але ж він не встигне сказати й слова! Досить, щоб партизани побачили його мундир, і вони стрілятимуть перші. Заховатися за деревом? Але його однаково тут помітять, бо партизани йдуть до виноградників, що починаються відразу за деревами.

Причаївшися за стовбуром одного з дерев, Генріх міцно стиснув свій пістолет і не зводив очей з тих двох, що наближалися. Коли партизани були від нього вже метрів за шість, він раптом вискочив з-за свого укриття і голосно, навіть надмірно голосно від хвилювання, вигукнув:

— Олюме!

Ще гаразд не збагнувши, що сталося, партизани зупинилися і, побачивши спрямований на них пістолет, повільно підняли руки.

— Турне ву! — суворо наказав Гольдрінг.

Не опускаючи рук, партизани повернулися спиною до Генріха.

— Один ваш рух, і я стріляю! — попередив Генріх, наближаючись до затриманих. Партизани стояли непорушно. Та й що вони могли вдіяти тепер, коли сила була на стороні цього офіцера німецької армії?

Не опускаючи рук з пістолетом, спрямованим у спини полонених, Генріх підійшов до них впритул і зняв з шиї старшого автомат, потім обшукав кишені обох затриманих. У старшого він витяг гранату, у молодшого — бельгійський браунінг. Покінчивши з обшуком, Гольдрінг поклав відібрану зброю до своєї кишені, а автомат почепив собі на шию.

— Опустіть руки і йдіть у тінь! — наказав він і озирнувся, щоб перевірити, чи немає нікого навколо.

Затримані слухняно виконали наказ.

Тепер партизани стояли навпроти, і Генріх міг їх розглянути. Старший з них виглядав років на сорок, молодший був, мабуть, однолітком Гольдрінга. Його великі чорні очі дивилися на офіцера з ненавистю і зневагою.

— Партизани? Макі? — запитав Генріх.

— Так! — твердо відповів молодший.

— Куди ви йшли?

— До сусіднього села, у нього померла мати, — відповів молодший, кивнувши на свого товариша. Старший, втупивши очі в землю, мовчав.

— Навіщо ж ви взяли в такому разі зброю?

Ні старший, ні молодший не відповіли.

— Йолопи! — з серцем промовив Генріх. — Берете зброю, а не вмієте тримати її напоготові. Йдете, наче проспектом прогулюєтеся!

Партизани перезирнулися.

— Йдіть до тієї скелі! — наказав Генріх. — Зброю я покладу ось там, біля спуску. Коли я спущуся з плато, можете забрати її і йти, куди вам треба. Тільки добре запам’ятайте цю науку!

На мить в очах партизанів спалахнула радість, але відразу й пригасла. Тривога все виразніше проступала на їхніх обличчях. Обидва стояли не рухаючись. Генріх зрозумів, що вони вважають його наказ якимсь підступним маневром і, підійшовши до молодшого, повернув його плече лівою рукою, підштовхнув у спину пістолетом.

Юнак пішов. За ним рушив і старший. Вони йшли спочатку повільно, очевидно, все ще чекаючи на кулю в спину, але чим далі, хода їх прискорювалась, а потім вони побігли, раз у раз озираючись.

Генріх і собі рушив до спуску з плато. Партизани вже добігли до скелі і тепер пильно стежили за тим, що робитиме цей дивний німецький офіцер. Гольдрінг поклав відібрану зброю біля самого спуску, привітно махнув рукою своїм недавнім полоненим і почав швидко спускатися з плато.

Поки партизани добігли до місця, де лежала їхня зброя, Генріх був уже далеко. Макі побачили лише двох вершників, що галопом мчали по дорозі до міста.

— Ти щось тямиш? — здивовано запитав молодший старшого.

— Анічогісінько!

Нічого не зрозуміла і стара селянка, яка потай спостерігала з виноградника за всією цією сценою.

Пригнувшись між кущами, вона мало не вмерла від страху, коли побачила, що Жана Тарваля і П’єра Корвіля затримав німецький офіцер, навіть вуха затулила, щоб не чути пострілу. Але жоден постріл не пролунав. Замість цього до неї долинули уривки дуже дивної розмови, яка зовсім її спантеличила.

За якісь півгодини Генріх, веселий і збуджений, доповідав гауптману, яке чудесне плато буде в них для випробування нових мінометів.

— А коли саме відбудеться це випробування? — запитав він Лютца.

— Найближчими днями. Наш генерал — член приймальної комісії. День випробування залежатиме від нього. І гадаю, що відкладати він не буде. Тим більше, що міномети і міни до них виготовляються поряд з нами.

— Ну, це вже ви, мабуть, помиляєтеся! В околицях Сан-Ремі я не бачив жодного придатного для цього підприємства.

Лютц посміхнувся.

— А по дорозі на плато ви не помітили невеличкого заводу, праворуч від шляху?

— Кілометрів за півтора?

— Так. Ото якраз він і є.

— Ніколи не повірю! Навіть заводом його не назвеш — якесь кустарне підприємство.

— Це зовні. Зовні, справді, нічого схожого на великий воєнний завод, бо... — Лютц спинився, бажаючи справити своїми словами більший ефект, — бо весь він схований під землею! Там працює понад тисячу полонених — росіян, французів, поляків, чехів — одне слово, людей, які вже ніколи не побачать сонця. Під землею вони працюють, харчуються, сплять і... помирають. їх і ховають під землею.

— Хитро придумано! — вихопилось у Генріха.

Він справді був вражений несподіваним і таким цінним для нього відкриттям. Треба поспішити повідомити про це своє командування.

— Коли я кажу, що їх там і ховають, це не означає, ніби є якесь підземне кладовище. Трупи померлих спалюють, а попіл, як добриво для полів, за недорогу ціну продають місцевим селянам. Звичайно, про походження цього добрива покупці нічого не знають... Як бачите, утилізація повна, — криво посміхнувшись, закінчив Лютц.

Генріх не міг не помітити, що останні слова гауптман сказав з гіркою іронією.

Пролунав дзвінок.

— Мене викликає генерал, можливо ненадовго. Якщо хочете, то чекайте на мене тут.

— Ні, я піду, помиюся, трохи запилився під час поїздки. Зустрінемося в казино.

Генерал у кабінеті був не сам. Навпроти нього сидів керівник служби СД майор[1] Міллер.

Ад’ютант генерала дуже не любив цього само-впевненого і нахабного гестапівця і був неприємно здивований, побачивши його в штабі, — очевидно, Міллер пройшов до генерала, коли він, Лютц, кудись вийшов.

— Гер Лютц, — почав генерал, рукою вказуючи на крісло, — майор прийшов у справі, і я хочу, щоб і ви взяли участь у розмові. Гер Міллер цікавиться вашою думкою про нашого нового офіцера для доручень, лейтенанта фон Гольдрінга.

Лютц здивовано позирнув на генерала, потім перевів погляд на Міллера. Яка все-таки огидна пика! Особливо ці загострені ніс і підборіддя, що роблять майора схожим на хорта, і маленькі круглі очі, які, мов буравчики, свердлять співрозмовника.

— Я знайомий з лейтенантом Гольдрінгом з першого дня його перебування тут і можу сказати єдине — це культурний, здібний і цілком благонадійний офіцер.

— Як бачите, гер Міллер, думка мого ад’ютанта цілком збігається з моєю, — промовив Еверс.

—Я теж, гер генерал, не мав сумнівів у благонадійності барона фон Гольдрінга, але є сигнал, — Міллер багатозначно підняв палець. — Який сигнал, звісна річ, я вам сказати не можу. Крім того, наш обов’язок полягає в тому — ви це добре знаєте, — що ми повинні перевірити кожного нового офіцера, який має доступ до секретних документів. Саме тому я й звернувся до вас, гер генерал. Не маю сумніву, що ви допоможете зробити цю перевірку.

— Але зважте, гер Міллер, що йдеться не про якусь невідому нам людину, а про барона фон Гольдрінга, якого оберст Бертгольд знає дитиною! Про це він говорив мені особисто. А сам оберст Бертгольд — друг райхсміністра Гіммлера, а по лінії дружини — родич обергрупенфюрера Кальтенбруннера. До того ж тепер оберст Бертгольд працює в Берліні, при штаб-квартирі Гіммлера! Уявіть собі, гер Міллер, що про цю перевірку дізнається Бертгольд?

— Але ми маємо вказівки перевірити абсолютно всіх! І вчора, на жаль, не знаючи подробиць біографії лейтенанта фон Гольдрінга, я дзвонив з приводу одержаного нами сигналу своєму шефові і одержав від нього якнайсуворішу вказівку провести перевірку негайно. Запевняю вас, що про неї Гольдрінг не дізнається.

— Але яке відношення маємо до цього ми? — трохи роздратовано запитав Еверс.

— Нам потрібна ваша допомога, — пояснив Міллер. — Треба, щоб ви послали барона у відрядження до Ліона. Це допоможе здійснити розроблений нами план. Краще за все послати його з пакетом на адресу штабу корпусу. Решту ми беремо на себе. Про наслідки перевірки я сповіщу вас особисто. Сподіваюся, що ви допоможете нам, гер генерал, і запевняю вас, що ніхто про це знати не буде.

— Гаразд! — погодився генерал. — Але нічого більшого від нас не вимагайте. Коли саме треба послати Гольдрінга?

— Сьогодні. Поїзд відходить о шістнадцятій сорок.

— Сподіваюся, майоре, що ви більше не турбуватимете нас, принаймні щодо особи барона?

— Признатися, мене самого непокоїть ця історія після того, що ви мені повідомили про взаємини фон Гольдрінга з Бертгольдом. Але не зробити перевірки я вже не можу, оскільки одержав найкатегоричніше розпорядження і навіть погодив з шефом план цієї маленької операції. Отже, відступу немає, і ми про все домовилися! Моє шанування!

Міллер вклонився і вийшов з кабінету.

— Не подобається мені ця витівка, гер гауптман, — сердито зауважив Еверс, коли за Міллером закрилися двері. — Але й відмовитися ми не маємо права. Так чи не так, а треба, щоб Гольдрінг не дізнався про перевірку. Інакше він наробить нам через Бертгольда неприємностей, і чималих. Мати справу з Гіммлером — це однаково, що сидіти на бочці з порохом і тримати в руках запалений гніт.

— Такий горішок, як Гольдрінг, явно не по зубах Міллеру.

— Але ми мусимо сьогодні послати барона у відрядження, гер гауптман.

— Він офіцер для особливих доручень, і коли послати його до штабу корпусу навіть із звичайною стро-євою запискою, це не викличе в нього ніякої підозри. Адже він не знатиме, що в пакеті. А решта — то не наша справа.

— Тоді приготуйте пакет і від мого імені дайте лейтенантові наказ відвезти його до Ліона. Тільки не прохопіться й словом!

— Не турбуйтеся, гер генерал!

Біля входу до готелю “Темпль” Генріх зустрів стару селянку. Він би, напевне, не помітив її, коли б жінка не окинула його довгим ласкавим поглядом і перша не привіталася:

— Бонжур, месьє!

— Бонжур, мадам! — відповів вкрай здивований Генріх. З власного досвіду він вже пересвідчився, що французи уникали вітатися з німцями.

Увійшовши в готель, Генріх хотів піднятися сходами просто до себе, але по дорозі його спинила мадам Тар-валь. Цього разу на її устах не сяяла звичайна усмішка господині готелю. Обличчя жінки було схвильоване, і губи тремтіли. Але очі дивилися з незвичною лагідністю і якось запитливо.

— Надворі так парко, бароне! — співчутливо сказала мадам Тарваль.

— Я не звик до такої погоди в цю пору року, — погодився Генріх.

— То, може, хочете випити чогось прохолодного?

— А що у вас є?

— О, для вас у мене знайдеться пляшка чудового старого шампанського!

Генріх зайшов у зал ресторану, а мадам Тарваль кудись побігла. За хвилину вона повернулася з фужером і пляшкою в руках.

— Справді чудесне вино, мадам! — похвалив Генріх, відпивши з фужера. — Тепер я розумію, чому так далеко сягає слава французького шампанського.

— На жаль, це у мене остання пляшка. Я її берегла для якоїсь виключної, особливої нагоди!

— Тоді її треба було розпити в родинному колі, і я не розумію...

— О, бароне, сьогодні у мене такий щасливий день!

— Не хочу бути нескромним, але з радістю вип’ю за ваш день. Тільки чому ж ви не налили й собі? За щасливий день годиться чокнутись!

Мадам Тарваль принесла ще один фужер, і Генріх сам наповнив його. Золотисте вино заіскрилося і зашумувало.

— То за що ми вип’ємо, мадам?

— За ваше здоров’я, бароне! Бо саме через вас... бо саме ви... — голос мадам Тарваль затремтів, і вона чомусь озирнулась, хоч у залі нікого не було. — О, бароне, ви мені зробили таку послугу!

Нічого не розуміючи, Генріх здивовано глянув на господиню готелю. Вона перехилилася через стіл, ближче до Генріха, і по-змовницькому прошепотіла, ніби їх хтось міг підслухати:

— Так, так, незабутню, незабутню послугу! На жаль, я не можу сказати про неї вголос! О, я розумію, месьє, у ці прокляті часи треба мовчати! Але прошу пам’ятати — мадам Тарваль уміє бути вдячною! Я завжди, завжди...

— Мені шкода вас розчаровувати, мадам, — у цілковитому замішанні перебив її Генріх, — але я, слово честі, навіть не здогадуюсь, про що йде мова!

— О, я розумію вас, бароне! І я мовчатиму... мовчатиму, поки не прийде час... щоб на весь голос...

— Ви дуже схвильовані, мадам Тарваль! Давайте відкладемо цю розмову, поки... не прийде час, про який ви говорите.

Генріх підвівся і хотів покласти на столик гроші.

— Сьогодні ви мій гість, бароне!

Здивований поведінкою мадам Тарваль, привітним “бонжур, месьє” старенької селянки біля готелю, Генріх довго ходив по своїй кімнаті, роздумуючи, що б це все могло означати. Але жодне пояснення не приходило на думку. “Мабуть, у мене теж щасливий день!” — вирішив він, нарешті, і взявся за словник, згадавши, що вчора вони умовились з Монікою почати урок у першій половині дня.

Але Моніка у цей час була далеко від дому. Стоячи на подвір’ї електростанції, вона нетерпляче чекала на Франсуа і сердилася, що він так довго не йде.

— Я ж наказував без особливої потреби не приїздити, — почав було Франсуа, але, глянувши на схвильоване обличчя Моніки, стурбовано спитав: — Щось скоїлось?

— Сталося неймовірне!

— Та що саме? — нетерпляче вигукнув Франсуа.

— Півгодини тому прибігла мадам Дюрель і розказала, що на власні очі бачила, як у горах, біля її виноградника, німецький офіцер зустрів нашого Жана і П’єра Корвіля, забрав у них зброю...

— Боже мій! Жана і П’єра заарештовано!.. — простогнав Франсуа.

— Та зажди ж! Зовсім ні! Він відпустив їх обох і навіть зброю повернув... Ще й вилаяв на прощання за те, що вони так безтурботно ходять!

— Що-о-о? Ти з глузду з’їхала? Чи, може, збожеволіла ця мадам Дюрель?

Мадам Дюрель при повному розумі, і вона запри-сяглася, що все саме так і було! Вона навіть впізнала німецького офіцера!

— Хто він?

— Барон Гольдрінг! Вона його бачила у нашому ресторані — мама купує у неї вино, і вона часто в нас буває.

— Знову Гольдрінг?

Обоє перезирнулись.

Замислено потираючи свого довгого носа, Франсуа сів на лаву. Моніка напружено стежила за виразом його обличчя, але нічого, крім розгубленості, на ньому не побачила.

— Так чим же ти це все пояснюєш? — не витримала вона.

— Поки нічим. Сьогодні будь-що побачу Жана, розпитаю його, і, коли це правда, тоді...

— Що тоді?

— Зараз я нічого не можу сказати, бо й сам нічого не розумію... Щоб фашистський офіцер, барон, спіймав двох макі, обеззброїв їх, а потім відпустив, повернувши зброю? Ні, тут щось не так. Можливо, це пастка. Можливо, він хоче спровокувати нас, втертися в довіру... Ні, у висновках треба бути дуже обережним... і ти ще пильніше повинна стежити за цим Гольдрінгом і бути особливо насторожі! До речі, як у тебе з ним справи?

— Він просив мене, щоб я допомогла йому вивчити мову.

— Ти, звичайно, погодилась?

— Мусила погодитись, пам’ятаючи твій наказ.

— І як він себе тримає? Пощастило тобі про щось дізнатись?

— Ні. Він дуже стриманий, ввічливий і не думав упадати за мною.

— Про що ви з ним розмовляєте?

Моніка передала свою розмову з Генріхом про французьку мову і майбутнє Франції. Франсуа задав дівчині ще кілька запитань щодо Гольдрінга, але й відповіді на них, очевидно, йому мало що пояснили.

— Загадкова особа цей барон! — сказав він, підводячись. — Про всяк випадок треба попередити наших, щоб його часом не підстрелили. Може статись, що він справді антифашист і хоче стати нам у пригоді. Але все це добре треба перевірити. А поки будь обережною і використовуй свої уроки французької мови, щоб більше дізнатися.

— Розумію.

— Не забудь попередити матір і мадам Дюрель, щоб вони нікому не розповідали про цей випадок. І сама поводь себе так, ніби ти нічого не знаєш.

Франсуа підштовхнув велосипед і, жартуючи, додав:

— Із подяки, що він відпустив твого брата, дивись, не закохайся в того барончика!

Моніка сердито блиснула очима і натиснула на педалі.

Як тільки закінчився обід і всі повставали з-за стола, Лютц підійшов до Гольдрінга.

— Вам, лейтенанте, важливе доручення від генерала. Доведеться в одній справі поїхати в Ліон. Ходімте в штаб, і там я вам усе поясню.

По дорозі до штабу завжди балакучий Лютц мовчав. Бачачи, що гауптман сьогодні в поганому настрої, не починав розмови і Генріх.

У себе в кабінеті Лютц теж; почав мову про доручення генерала не відразу, і Генріха вже починала непокоїти ця дивна поведінка.

— Так в чому полягатиме доручення генерала, гер гауптман? — офіціальним тоном запитав він.

Лютц глянув на годинника.

— У вашому розпорядженні, бароне, є година сорок хвилин. О шістнадцятій сорок відходить поїзд на Ліон, і ви маєте відвезти важливого пакета до штабу корпусу. Пакета вже приготовано. Можете одержати його зараз.

Лютц витяг з сейфа великий, з кількома сургучними печатками конверт і простягнув його Генріху. Той пильно оглянув, як засургучено пакет, і, знайшовши, що все в порядку, поклав його до внутрішньої кишені мундира.

— Буде зроблено, гер гауптман! — промовив Генріх, розписуючись у книзі.

Лютц, як здалося Генріху, якось сумовито глянув на нього.

— Ви сьогодні в поганому настрої, Лютц? — подружньому запитав його Генріх.

Бридливо скривившись, гауптман махнув рукою і пройшовся по кабінету.

— От що, Гольдрінг, — сказав він раптом, спинившись навпроти Генріха і дивлячись йому в очі. — Ви їдете один, без охорони. Стережіться і будьте в дорозі уважним і обережним. Не забувайте, що пакет важливий і його треба берегти як зіницю ока. Вручіть його або начальникові штабу, або його ад’ютантові. Але обов’язково під розписку.

— Ви так виряджаєте мене, ніби це не звичайна поїздка, а важлива фронтова розвідка, — пожартував Генріх.

— Скоро, мабуть, важко буде сказати, де гірше — працювати в тилу, чи... воювати на фронті! Тому ще раз попереджаю: обережність і ще раз обережність!

— Пам’ятатиму ваші поради, Лютц. До побачення!

Офіцери міцно потиснули один одному руки.

Готуючись до від’їзду, Генріх увесь час думав про якусь дивну поведінку людей сьогодні. Спочатку ота селянка, потім мадам Тарваль з її загадковими натяками, тепер оцей похмурий настрій Лютца і його підкреслені нагадування про обережність... Якийсь дивний гауптман сьогодні!.. А справді? Чому це посилають з пакетом його, офіцера для особливих доручень, а не офіцера-кур’єра, який є при штабі? Адже він у місті, сьогодні за обідом Генріх його бачив у казино... І, якщо пакет такий важливий, то чому посилають його самого, а не дають охорони, як це належить за статутом? Ні, щось тут не так! Лютц, очевидно, знає, але не наважується сказати. І це симптоматично. Адже між ними встановилися досить близькі, справді товариські взаємини, і коли гауптман мовчить, значить, йому наказано мовчати... Що ж, треба про всяк випадок приготуватися до найгіршого.

Генріх ще раз пильно оглянув пакет, обережно всунув його в целулоїдний футляр і поклав до внутрішньої кишені, старанно її застебнувши. Потім узяв маузер і разом з запальничкою поклав його в праву кишеню брюк. Тепер тільки почепити на ремінь автоматичний пістолет, і можна буде рушати назустріч усяким несподіванкам!

Генріх уже хотів виходити, коли в двері постукала Моніка.

— А наш урок? — здивувалася вона, побачивши Генріха, прибраного у дорогу.

— На жаль, мадемуазель, його доведеться відкласти до мого повернення з Ліона.

— Ви виїжджаєте? І так раптово? Певно, якась дуже термінова справа?

— Просто взяв на два дні відпустку, хочу побачитись з товаришем. Що вам привезти з Ліона, мадемуазель? Може, дасте мені якесь доручення?

— Ні, за люб’язну пропозицію дуже вдячна, але мені нічого не треба. Бажаю щасливої дороги, швидше повертайтесь!

— Це щире побажання чи звичайна данина ввічливості?

— Цілком щире, — не вагаючись, відповіла Моніка. Щоки її трохи порожевіли від думки, що вона справді бажає щасливого повернення цьому офіцерові ворожої армії, і, немов виправдуючись чи то перед Генріхом, чи то перед собою, дівчина поспішно додала: — Адже ви не зробили мені нічого поганого!

— Але ж і нічого хорошого!

— Ви ставитеся до нас, французів, доброзичливо. А це вже багато! Мені чомусь здається, що ви не такий, як інші...

— Ви чудесна дівчина, Моніко, і я від усієї душі бажаю, щоб ваше життя було таким же красивим, як ви самі. Але не будьте надто довірливою, особливо до людей доброзичливих. Довірливих часто ошукують. І самої доброзичливості замало, щоб довести своє дружнє ставлення. Потрібні діла. Ви зі мною згодні?

— Людина, якщо вона хоче довести свою дружбу, завжди може перейти від слів до діла, — тихо сказала Моніка.

В очах дівчини, звернутих до Генріха, було чекання й запитання. І трошки страху. Що, коли вона помиляється і перед нею не друг, а ворог? І як їй, зовсім недосвідченій у житті, це розгадати?

Генріх удав, що не побачив і не зрозумів цього погляду. Адже він теж не знав, хто перед ним: красива дівчина, дочка господині готелю, чи, може...?

— Під час нашого наступного уроку ми поговоримо про це, Моніко. А зараз я маю поспішати на поїзд.

Міцно потиснувши руку дівчини, Генріх вийшов.

О дев'ятнадцятій годині двадцять хвилин Генріх зійшов на станції Шамбері. Тут він мав пересісти у поїзд, що їхав на Ліон, але в комендатурі дізнався, що ліонський поїзд відійшов хвилин десять тому, а наступний відійде лише завтра о восьмій годині ранку. Отже, цілу ніч треба було чекати. Комендант порадив Генріху зупинитися в готелі, розташованому навпроти вокзалу.

Одержавши ключ від кімнати номер 14, Генріх широкими сходами піднявся на другий поверх. Кімната його була недалеко від сходів, і він швидко її відшукав.

Стомлений поїздкою на плато, а потім подорожжю в залізничному вагоні, Генріх вирішив нікуди не ходити. Залишивши в номері плащ, він спустився в ресторан при готелі, повечеряв і знову повернувся в свою кімнату. Тепер можна було роздягтися, помитися і, лежачи в ліжку, проглянути перед сном куплену на станції газету.

Генріх вже скинув мундир, коли в двері хтось постукав. Номерантка? Але дивно, що вона, не чекаючи на дозвіл ввійти, відхиляє половинку дверей. Блискавичним рухом Генріх засунув руки в кишені брюк і, стоячи посеред номера, чекав. На порозі з'явився високий чоловік років тридцяти, в сірому цивільному пальто і такого ж кольору велюровому капелюсі.

Незнайомець швидким поглядом окинув кімнату, якусь мить затримав його на ремені з кобурою пістолета, що висів на бильці ліжка, потім з голови до ніг оглянув постать Гольдрінга.

“Хто він?” — промайнуло в голові у Генріха, і він стиснув у кишені маузер.

— Бон суар, месьє! — м’яким баритоном промовив незнайомий.

— Бон суар! — холодно відповів Генріх.

— Парле ву франсе? — запитав незнайомий.

— Я розмовляю лише німецькою мовою!

— Можна й німецькою, — погодився гість і, знявши капелюха, поклав його на столик біля дверей.

— Ви барон фон Гольдрінг, лейтенант?

— Коли ви зайшли до мене, то, очевидно, знаєте, хто я, хоч я про вас не маю жодного уявлення. Чи не вважаєте ви, що вам слід назвати себе?

— Я зараз все поясню. Дозвольте сісти? — запитав незнайомий і, не дочекавшись запрошення, сів на стілець біля стола.

Генріх сів навпроти, поклавши перед собою пачку сигарет.

— У нас буде розмова, як кажуть німці, між чотирьох очей, — почав несподіваний гість, — ви згодні?

— Я вас слухаю! — кинув Генріх і повільно засунув руку в праву кишеню штанів.

Незнайомий настороженим поглядом простежив за рухом свого візаві. Генріх, не поспішаючи, витяг запальничку, припалив сигарету і поклав назад у кишеню. Незнайомець відкинувся на спинку стільця і зручно витягнув ноги.

— Я хотів би зробити коротенький вступ до нашої розмови, — почав він. — Ви, звісно, здивовані, що я, зовсім незнайома вам людина, будемо відверті, досить безцеремонно вдерся до вас у номер і збираюся гово-рити, очевидно, про справу дуже важливу, інакше я б не дозволив собі так порушити етикет. Так, ви мене ніколи не бачили. Зате я вас бачив і знаю дуже добре. Я і мої друзі, бароне, давно слідкуємо за вами, намагаючись встановити з вами контакт. Досі ми не могли створити такої обстановки, яка б дала нам змогу спокійно поговорити. Ваша подорож — дуже зручна для нас нагода... Ми знаємо, що ви майже все своє життя прожили в Росії. Відомо нам і яку роботу ви там виконували. Але це нас зараз мало цікавить. І ось чому. Ми певні, що тривале перебування в тому чи іншому середовищі не може не накласти свого відбитку на людину, яка так чи інакше потрапила в це середовище. Тому ми й гадаємо, що життя в Радянській Росії мусило якось позначитися на ваших поглядах, психіці, хай навіть підсвідомо. Восени ви під прізвищем Комарова перейшли на сторону німців. Зважте, що і це нам відомо. Але, знов-таки, ми не надаємо цьому великого значення. Це було патріотичне поривання юнака, не позбавлене, якщо хочете, романтичного забарвлення. Перше зіткнення з суворою дійсністю, напевно, вас розчарувало, бо по психіці, повторюю, ви швидше росіянин, ніж німець, бо в Росії ви прожили все своє життя, а в Німеччині лише кілька місяців.

Незнайомий на хвилину спинився, чекаючи якоїсь репліки від Генріха, але той кинув лише одне коротеньке слово:

— Продовжуйте.

Генріх уважно стежив за кожним рухом незнайомого.

— Досі я говорив лише про ваше минуле. А тепер поговоримо про майбутнє. Ви даремно перейшли до німців, бароне, бо не зважили на потенціальні можливості супротивного табору в цій війні. Кожна розсудлива людина повинна прийти до висновку, що Німеччина вже вичерпала себе і не зможе перемогти таких колосів, як Радянський Союз, Сполучені Штати і Англія. Це вже зрозуміли всі поневолені фашистами народи, які почали і посилюють партизанську боротьбу. Англо-американці ось-ось висадять свої війська на французькому березі Ла-Маншу. Все це факти, з якими ви не можете не погодитись. І кожна розсудлива людина, яка носить зараз німецький мундир, повинна подумати про своє майбутнє. Ви людина молода, багата, у вас все життя попереду. Але в разі поразки Німеччини, а така поразка неминуча, вам доведеться відповідати, по суті, за чужі гріхи. Чим ви тоді виправдаєте вашу участь у цій розбійницькій війні? Нічим! Ми вирішили дати вам таку можливість виправдатись.

Генріх сидів з закам’янілим обличчям, не перериваючи незнайомця. Що ж, хай веде свою гру! Обставини покажуть, як себе поводити!

— Вам, з нашого погляду, потрібно було б мати документи і свідків, які б підтвердили, що ви, хоч і були в німецькій армії, але допомагали французьким патріотам. Ви розумієте, яке б це мало значення?

Примруживши очі, Генріх дивився повз незнайомого, ніби роздумуючи над його словами. Заохочений мовчанкою свого слухача, той продовжував:

— Ви мене слухаєте уважно, і це вже хороша ознака. Тепер я можу назвати й себе. Я керівник однієї з секцій французького руху опору, комуніст П’єр Кеспі. Ясна річ, що ми не тільки користуватимемось вашими послугами, а й матеріально допомагатимемо вам, залежно від значення матеріалів, які ви нам будете передавати...

Для Генріха тепер було цілком зрозуміло, в чому річ.

— Чого ви від мене хочете? — запитав Генріх і сам здивувався, як спокійно прозвучав його голос.

— Оце практичне питання! — зрадів той, хто назвав себе П’єром Кеспі. — Я буду лаконічним: час від часу ви повинні давати нам відомості, які нас цікавитимуть. Як працівникові штабу дивізії вам це буде легко робити. Ціну за кожне повідомлення або документ ви визначатимете самі. Для початку ви мусите дати мені той пакет, який везете з собою. За годину я поверну його вам точнісінько таким, як і візьму, і жодна людина не дізнається, що його було розпечатано.

Генріх мовчав, спокійно дивлячись просто в очі співрозмовника, хоч мозок його в цей час гарячково працював. А, він знає і про цей пакет! Отже, відрядження до Ліона було своєрідним випробуванням? І все? Вони хотіли перевірити його відданість фатерлян-дові? Що ж, він доведе її їм!

Повільно розім’явши сигарету, Генріх опустив руку в кишеню. Гестапівець і собі взяв сигарету. Він крутив її в пальцях, чекаючи, поки Гольдрінг витягне запальничку. Але коли гість, взявши сигарету в зуби, подався вперед, щоб припалити, замість запальнички він побачив перед собою дуло пістолета.

Все дальше сталося протягом буквально якоїсь секунди: гестапівець ногою щосили штовхнув стіл і, скориставшись з того, що Гольдрінг, похитнувшись, на якусь мить опустив пістолет, вискочив з номера. Коли Генріх вибіг за двері, провокатор уже мчав коридором.

Один за одним пролунало два постріли, почувся несамовитий зойк і майже одночасно звук падіння важкого тіла.

Генріх озирнувся. В коридорі нікого не було. Але знизу почулися кроки, а за мить з'явився офіцер у формі СД, фельдфебель і двоє солдатів.

“Приготувалися!” — промайнуло в голові Генріха.

— Не стріляйте, ми — патруль! — вигукнув офіцер здаля.

— Покажіть документи! — голос Генріха звучав рішуче.

Гестапівець витяг документи і показав їх Гольдрінгу. Солдати кинулися до тіла, що лежало на підлозі.

— Що тут сталося? — запитав офіцер.

— До готелю пробрався французький партизан і одержав по заслугах, — з люттю сказав Генріх, ховаючи зброю.

У себе в номері барон фон Гольдрінг точно передав офіцерові СД суть того, що говорив невідомий. Фельдфебель записав його свідчення і попросив Генріха розписатися.

— Ви на ніч добре замкніть двері! — порадив офіцер, прощаючись.

— А вам слід звернути увагу на охорону готелю. Неподобство! Французькі партизани заходять до привокзального готелю, як до себе додому! — сердито кинув Генріх, хоч самому хотілося зареготати.

Майор Міллер прагне подружитися з Гольдрінгом

Генерал Еверс вже збирався йти до казино обідати, коли Лютц сповістив:

— Гер Міллер просить прийняти його.

— Чого він унадився? — незадоволено запитав Еверс — Знову щось вигадав? Може, й мене збирається перевіряти?

— Мабуть, скоріше мене.

— Просіть.

— Ви знову з якимись неприємностями, гер Міллер? — запитав Еверс.

— Навпаки, цього разу я приніс вам приємну звістку, гер генерал, — відповів Міллер, сідаючи.

Всупереч його заяві про те, що звістка приємна, обличчя майора мало досить кислий вигляд.

— Вчора ми здійснили свій план: провели перевірку вашого офіцера для доручень, лейтенанта фон Гольдрінга...

— Ну й що? — зацікавлено запитав генерал.

Міллер докладно і, треба сказати, об’єктивно розповів про події в номері готелю в Шамбері, не приховавши й того, що магнітофон, схований у номері, точно записав усю розмову.

— Лангхайн одержав дві кулі в праву легеню! Він зараз в госпіталі і, мабуть, нескоро звідти вийде...

Генерал щиро зареготав. Його підтримав і Лютц.

— Ну, гер Міллер! Тепер ви переконалися в благонадійності Гольдрінга?

— Цілком!

— Гер Лютц, сьогодні ж приготуйте реляцію про нагородження лейтенанта фон Гольдрінга залізним хрестом другого ступеня!

— Яволь!

— Адже лейтенант не знав, що перед ним сидить оберштурмбанфюрер СД Лангхайн, а стріляв у партизана! Так, гер Міллер?

— Так точно! Я певен, що коли б він здогадався, хто розмовляє з ним, то перевірка не закінчилася б так криваво. Але зате ми цілком переконані в благонадійності лейтенанта фон Гольдрінга.

— А тепер, гер Міллер, чи не бажаєте пообідати з нами? — запросив Еверс.

Розповідь Міллера про наслідки перевірки фон Гольдрінга привела генерала в хороший настрій.

— Вважатиму за честь, гер генерал, — вклонився Міллер.

Коли всі офіцери зібралися в казино і сіли за стіл, Еверс урочисто проголосив:

— Гершафтен![2] Я можу сповістити вам цікаву новину.

Голови всіх присутніх повернулися до генерала.

— Вчора я послав свого офіцера для особливих доручень барона фон Гольдрінга з важливим пакетом у штаб корпусу. В готелі у Шамбері на барона вчинили напад французькі терористи, які, очевидно, хотіли заволодіти пакетом. Гольдрінг пострілом з пістолета одного з них тяжко поранив. За виявлену пильність я представив барона до нагороди залізним хрестом другого ступеня...

За обідом, який сьогодні, на відміну від багатьох попередніх, пройшов жваво і весело, тільки й розмови було, що про фон Гольдрінга і про потребу більш рішучих заходів проти партизанів, які чим далі посилюють свою активність. Під кінець обіду генерал був у такому піднесеному настрої, що проголосив тост за успіх розпочатого на Східному фронті наступу, який багатьом з присутніх дасть можливість вже цього року побувати в Москві.

Генріх ніяк не сподівався, що чутка про події в Шамбері так швидко долине до Сан-Ремі, але вийшло, що слава випередила його. Коли він по приїзді попрямував у штаб, біля вхідних дверей його спинив обер-лейтенант Фельднер.

— А, барон! — привітно і поштиво промовив той, — з щасливим поверненням! Про ваші геройські діла в бою з французькими партизанами ми вже чули. Радий поздоровити вас першим!

— В якому бою? — не зрозумів Гольдрінг.

— Не скромничайте! Про ваші подвиги генерал розповів усім офіцерам учора під час обіду.

— А-а! Он ви про що... Дякую за поздоровлення!

Генріх увійшов до вестибюля і хотів уже підніматися сходами, коли його увагу привернув солдат, який, побачивши лейтенанта, виструнчився перед ним. Це був юнак років дев’ятнадцяти-двадцяти, білявий, худорлявий, з розумними блакитними очима. Саме вираз його очей і примусив Генріха зупинитися. У погляді юнака було стільки смутку, навіть відчаю, що не помітити цього було не можна. Біля ніг солдата лежав рюкзак.

— Хто ви такий? — запитав лейтенант.

— Єфрейтор Курт Шмідт, гер лейтенант! — чітко відповів солдат.

— Ви звідки?

— Служив у другій роті, другого батальйону, сто сімнадцятого полку, а зараз одержав призначення на Східний фронт.

На очах молоденького солдата, який здавався ще хлопчиком, забриніли сльози.

— А чому вас туди переводять?

— За рапортом командира роти обер-лейтенанта Фельднера!

— У чому ж полягає ваша провина?

— Чотири дні тому обер-лейтенант був трохи напідпитку. Йому здалося, що я не так, як слід, привітав його, хоч, слово честі, я привітав його, як годиться. Тоді він почав командувати: “Ляж;”, “Встань”. Я виконував його накази, доки в мене вистачило сили. Але скоро я стомився. Він вилаяв мене, а потім написав рапорт, ніби я відмовився коритися наказові і просив відправити мене на Східний фронт.

— Це все правда, що ви мені розповіли?

— Свята правда, гер лейтенант, як перед богом! — юнак глянув на Гольдрінга з таким благанням, що тому стало шкода цього хлопчика в солдатській шинелі.

— А ви дуже боїтеся Східного фронту?

— Там, гер лейтенант, вже загинуло двоє моїх братів. У матері лишився я один. І коли вона дізнається, що й мене послано на Східний фронт, вона не переживе цього.

— А чому ви не сказали про все генералові?

— Навіть командир полку не захотів говорити зі мною...

— Наказ про відкомандирування при вас? — трохи подумавши, запитав Генріх.

— Ось! Мені наказано тут почекати попутної машини на Шамбері.

— Що ж, я можу поговорити з генералом. Але треба висунути якусь причину, щоб вас тут залишити. Якщо хочете, я можу сказати, що візьму вас денщиком. Ви згодні?

— Я буду виконувати всі ваші розпорядження і працюватиму так, як ніхто інший.

— Давайте ваші документи і чекайте на мене тут.

Солдат похапцем, ніби боячись, що офіцер може змінити своє рішення, тремтячими руками витяг папірці і передав їх лейтенантові.

Генріх піднявся на другий поверх і увійшов до кабінету Лютца.

— А-а! Гольдрінг! Радий вас бачити, — Лютц щиро потис руку Генріха. — Генерал просив, щоб ви негайно зайшли до нього.

Здавши гауптману розписку штабу про одержання пакета, Генріх попрямував до генерала.

— Ну, лейтенант, розкажіть, як все це було? — вигукнув Еверс, побачивши Гольдрінга.

Генріх розповів усе до найменших деталей.

— Я представив вас до нагороди залізним хрестом другого ступеня, — сповістив Еверс.

— Щиро дякую, гер генерал! Я сьогодні напишу про це Бертгольду. І певен, що оберст буде теж вдячний вам за турботи про мене.

Ця відповідь дуже сподобалася генералові.

— Передайте оберсту щирий привіт від мене, — попросив він.

— Гер генерал! Дозвольте мені звернутися до вас з одним проханням?

— Прошу!

— Тут у вестибюлі знаходиться солдат, якого відправляють на Східний фронт за рапортом обер-лейтенанта Фельднера. Я не хотів би говорити про це, але запевняю, що обер-лейтенант вчинив дуже несправедливо, особливо, коли зважити, що солдат цей дуже кволий фізично і що його два брати вже поклали голови на Східному фронті. А мені саме потрібен денщик. Я прошу, гер генерал, змінити своє рішення і дозволити мені взяти його за денщика.

— Оце і все ваше прохання? — генерал був навіть трохи розчарований, що не може зробити чогось більшого для офіцера, який так відзначився.

Взявши з рук Генріха документи Курта, генерал перекреслив свою попередню резолюцію про відправку на Східний фронт і крупним почерком написав: “Залишити при штабі як денщика лейтенанта барона фон Гольдрінга”.

— Дуже вдячний, гер генерал! А тепер, коли ви так швидко задовольнили моє перше прохання, дозвольте звернутися до вас з другим...

— Можливо, що виконаю і його, — посміхнувся Еверс.

— Тоді я прошу прийняти від мене десять пляшок шампанського, старого французького шампанського, яке я розшукав у Ліоні спеціально для вас. Мені гауптман Лютц якось сказав, що ви любите хороше шампанське.

— Це ваше прохання я виконаю ще з більшою охотою, ніж перше!

— Дозвольте йти? — запитав Генріх.

— Можете йти, тільки сьогодні ж подайте рапорт про надання вам тижневої відпустки за сімейними обставинами.

— О! Безмежно вдячний, гер генерал! Про це я давно мріяв, але просити не наважувався.

Коли Генріх спустився вниз, Курт Шмідт схопився з лави і, забувши про субординацію, кинувся до лейтенанта.

— Ну, Курт, — сказав Генріх, — ви тепер мій денщик!

Радість, що буквально осяяла обличчя молодого солдата, мимоволі передалася й Генріхові. Він з теплою усмішкою позирав на цього хлопчика в солдатській шинелі, що стиснув свою пілотку з такою силою, ніби намагався вдавити її у власні долоні.

— Я не знаю, чим зможу віддячити вам, гер лейтенант! — з сльозами на очах тихо прошепотів Курт Шмідт, не зводячи з лейтенанта погляду, сповненого подяки.

— Віддячиш хорошим виконанням своїх обов’язків, — відповів Генріх, — а зараз знайди мого колишнього денщика Фріца Зеллера, він тобі все покаже і, взагалі, введе в курс справ. Дізнайся в штабі, де ти житимеш, і приходь у готель “Темпль”, що навпроти штабу.

Генріх попрямував до готелю, але напівдорозі його наздогнав писар штабу.

— Вам лист, гер лейтенант.

Гольдрінг недбало засунув його в кишеню і лише в номері побачив, що це лист від Бертгольда.

“Мій хлопчику, — писав він, — я скучив за тобою, як за рідним сином! Довго не писав тобі, бо було багато справ, зараз я працюю при штаб-квартирі керівником одного з відділів. Три дні тому мені присвоїли звання генерал-майора. Забрати тебе до себе можливостей нема. Але при першій нагоді зроблю це. Фрау Ельза і твоя сестра Лора дуже хочуть тебе побачити і вимагають, щоб я просив твого генерала дати тобі таку можливість. Сподіваюся, що мій друг, гер Еверс, не відмовить мені. Як ти живеш? Що нового? Взагалі, ти міг би писати частіше.

Твій Вільгельм Бертгольд”.

Дочитавши листа, Генріх швидко роздягнувся і кинувся в ліжко. Тільки тепер він відчув, як стомився. І не лише тому, що ніч у Шамбері коштувала йому великого напруження нервів. От і сьогодні! Йому треба було вдавати з себе безжурного і веселого, а ліонські газети заповнені кореспонденціями, фото і зведеннями з Східного фронту — розпочався великий наступ гітлерівських полчищ. І, як твердять газети, наступ розвивається невпинно. Правда, треба зробити велику знижку на всім відому геббельсівську галасанину, але все ж частка правди у цих зведеннях, мабуть, є. Отже, гітлерівці наступають. З якою насолодою кинув би він усе це і, зодягнувшись у звичайну шинель червоно-армійця, взяв би до рук автомат! Читати переможні зведення з фронту і робити вигляд, що вони тебе тішать, пити тости за перемогу, коли хочеться вихопити з кобури пістолета і розрядити його в тих, з ким сидиш за столом! Але так йому наказано. Треба грати роль далі і... чекати.

Мабуть, ніхто з людей так гостро не відчуває, яке то страшне слово “чекати”!

Людина їде поїздом, дуже поспішає. Шлях їй здається нудним, а поїзд занадто повільним. І в людини виникає думка: а що, коли б можна було зараз, негайно опинитись у тому місці, куди їдеш, навіть вкоротивши своє життя на ті кілька годин, які треба витратити на дорогу!

Юнак вийшов на побачення. Дівчини немає, вона запізнюється. З якою б радістю закоханий скоротив своє життя на ось ці хвилини болісної непевності і чекання!

І так у всьому! Коли б доля була слухняною і корилася волі людини, життя багатьох було б куди коротшим, бо люди б самі вкорочували свій вік, тільки б швидше досягти мети, тільки б позбутися нестерпного чекання.

А Генріх віддав би, не вагаючись, навіть половину життя, щоб опинитись тепер на Батьківщині!..

Що це за дурні в нього думки: “Якби доля була слухняна!” Ми повинні примусити її служити собі!

Для цього треба не філософствувати, а боротися, берегти кожну хвилину, а, коли треба, і чекати, чекати, зціпивши зуби, безтурботно ходити по краю прірви, куди можна зірватися щохвилини. Ось і зараз можуть увійти до його кімнати, і все скінчиться!

І все ж йому не так важко, як тим, хто працює отут, поблизу Сан-Ремі, під землею. Він, Генріх, якщо буде пильним, побачить світлий день перемоги, адже все залежить від нього самого — від його сміливості, вправності, вміння. А що можуть зробити для свого порятунку ті росіяни, французи, чехи, поляки, яких кинуто в підземелля без будь-якої перспективи побачити колись світ сонця, дихнути свіжим повітрям, помилуватись красою світу, повернутися на батьківщину і зустрітися з рідними, близькими, друзями?

І вони ще мусять працювати на ворога, виковувати для нього нову зброю, хоч кожен новий міномет — то наближення їх власної смерті. Страшної смерті всіх тих, кого кинули в підземелля.

Лютц тоді, на щастя, проговорився про існування цього підземного заводу! От за те, щоб не було таких таборів смерті, він і мусить боротися. Ні, він не має права на втому і спочинок! Він не має права відчувати, що в нього є нерви! Бо кожне виконане ним завдання — то наближення часу перемоги, то помста за всіх тих, кого, може, саме в цю мить, коли він лежить у своїй кімнаті, спалюють в крематорії, щоб завтра продати попіл у магазин добрив, який міститься в кінці цієї ж головної вулиці колись такого мирного містечка Сан-Ремі.

Спочинку для нього немає і бути не може!

Генріх схопився з ліжка і почав одягатися.

Спускаючись сходами, він згадав про свою обіцянку генералові і зайшов до ресторану.

— Доброго здоров’я, мадам!

— О, ви вже приїхали! А я боялася, чи не сталося чого. Адже ми на вас чекали ще до сніданку. Сідайте, прошу вас!

— Мадам Тарваль, у мене до вас велике прохання, і, коли ви виконаєте його, я буду щиро вдячний.

— Ви ж знаєте, бароне, що для вас я зроблю все, що в моїх силах!

— Мені потрібно десять пляшок хорошого — але справді хорошого шампанського, не гіршого від того, яким ви мене частували перед від’їздом.

— У мене особисто нема. Але я знаю, де можна здобути. За півгодини всі десять пляшок будуть тут.

— Ви запакуйте його, а я пришлю за ним свого нового денщика, він віднесе, куди слід.

Генріх повернувся, щоб іти, але в цей час відчинилися бокові двері, і до залу вбігла Моніка.

— Мамо, ти знаєш, я... — почала вона ще від дверей, але, побачивши Генріха, зупинилася і почервоніла.

— Моє шанування, мадемуазель Моніко! Як себе почуваєте?

— Добре, тільки все турбувалася, що ваше навчання йде без жодного плану, — відповіла за дочку мати.

— Мамо!.. — з докором кинула дівчина.

— Ну, тепер я буду старанним учнем! А щоб моя маленька вчителька не запізнювалася на уроки, я привіз їй з Ліона ось це...

Генріх витяг з кишені футляр, взяв Моніку за руку і одягнув на зап’ястя дівчини мініатюрний годинник.

— Що ви? — Моніка шарпнула руку.

— Мадемуазель, прошу зважити, що це не подарунок, а тільки маленька компенсація за той час, який ви витрачаєте на мене. Адже було б дивним, коли б ви давали уроки німецькому офіцерові задурно.

— Але...

Репліка Генріха привела Моніку у велике замі-шання. І справді, з якої то речі вона має витрачати свої вільні години на уроки з оцим офіцером? Ще уявить собі, що робить їй велику честь і приємність! І потім, мусить же вона, нарешті, встановити якийсь новий тон у відносинах з бароном... Інакше вона ніколи ні про що від нього не дізнається. Як же бути?

Мимоволі Моніка звела запитливий погляд на матір.

— Ти краще б подякувала баронові, — сказала мадам Тарваль.

— Спасибі, бароне! — тихо прошепотіла дівчина.

— Сьогодні почнемо заняття рівно о шостій, якщо ви вільні.

— Тоді давайте звіримо наші годинники. От бачите, різниця майже на п’ять хвилин! Хто з нас поспішає жити, а хто спізнюється?

— Мабуть, поспішаю я. Саме перед тим, як спуститися сюди, я думав про те, що віддав би половину життя, щоб тільки прискорити біг часу.

— Навіщо це вам? — серйозно спитала Моніка.

— Щоб швидше дочекатися мети.

— Якої?

— Колись я, може, вам скажу, мадемуазель. Але і цієї нагоди треба чекати, — напівсерйозно-напівжартома сказав Генріх і, вклонившись матері і дочці, вийшов.

Біля під’їзду штабу він побачив машину, а біля неї Еверса і Лютца. Генріх підійшов.

— Гер генерал, дозвольте передати вам привіт від генерал-майора Бертгольда!

— Як? Він уже генерал-майор?

— Так! Я щойно одержав листа про це. Гер Бертгольд повідомляє, що нині він працює при штаб-квартирі Гіммлера.

— О! — багатозначно промовив генерал. — Вітаю! Від щирого серця вітаю!

Генерал так довго тиснув Генріху руку, ніби це барон фон Гольдрінг, а не Бертгольд удостоївся великої честі працювати з Гіммлером.

— Ми з капітаном Лютцем поїдемо в деяких справах, так що попередьте, з обідом хай нас не чекають, — вже сівши в машину, попрохав генерал.

— Тоді дозвольте замовити вечерю? В ресторані готелю “Темпль” чудесна кухня.

— З великим задоволенням повечеряю з вами. Треба ж якось відзначити ваше щасливе і таке переможне повернення! А ви як, гер гауптман?

— Я вже кілька разів вечеряв з бароном і мушу сказати: він великий знавець французької кухні.

— На яку годину замовити вечерю? — запитав Генріх.

— Ми повернемось о восьмій, — кинув генерал.

— Гер лейтенант, — звернувся до Гольдрінга Лютц. — Ось ключі від мого сейфа. У ньому зверху лежить папка з паперами. З ними вам слід ознайомитися. Сядьте в моєму кабінеті і перечитайте. Тільки не загубіть ключа! На кожному прочитаному документі розпишіться.

Генріх скривився.

— Мушу признатися, що з усіх видів літератури найменше люблю ту, якою ви збираєтесь мене почастувати, гер гауптман!

Генерал засміявся і наказав шоферові їхати.

Папка, про яку казав Лютц, мала помітку — “Цілком таємно”. Замкнувшись у кабінеті гауптмана, Генріх почав переглядати папери. В більшості вони були мало цікаві, і Генріх швидко пробігав їх очима, ставлячи в кінці свій підпис. Але один документ зацікавив Генріха. Це була інструкція про нові методи протитанкової оборони. Мова йшла про застосування нового типу карликових танків “ Голіаф”, призначених для знищення танків ворога і подавленя його укріплених точок. Танк “Голіаф” містив у собі великої сили вибухову речовину, керувався по радіо, мав велику маневреність і міг розвивати швидкість до 90 кілометрів. Зіткнувшись з іншим танком або наскочивши на дот, він вибухав і нищив водночас перепону, об яку вдарився. Це було щось нове! Генріх кілька разів сфотографував інструкцію і всі креслення, які були при ній.

Тепер можна закрити папку і замкнути сейф.

Але йти додому не хотілося. Хіба трошки пройтися? Адже до початку уроку ще є час. А потім, рівно о шостій, вони засядуть з Монікою за словники і зошити. І його маленька вчителька суворо зводитиме до перенісся брови, коли він помилятиметься і неправильно робитиме наголоси. Після уроку вони перекинуться кількома фразами чи, скоріше, заведуть суперечку. І обоє вони ховатимуть свої справжні думки — адже їхні розмови швидше скидаються на турнір, а самі вони, і вчителька і учень, на двох фехтувальників, які, схрестивши шпаги, стоять один проти одного, чекаючи моменту для влучного удару.

Правда, останнім часом Моніка полагіднішала, навіть дивиться на нього якось дивно. Але саме це найбільше непокоїть Генріха. Бо він відчуває, що дівчина йому подобається. Навіть дуже подобається. А хіба він має право на особисте життя?! Навіть, коли б дівчина переконалася, що він не ворог її народу, а справжній друг і однодумець усіх тих, хто бореться за свободу Франції, чи мав би він право припустити, щоб їх взаємини з Монікою переросли в щось більше, в кохання? Адже одружитися з Монікою він не може. На що ж тоді сподіватися? На короткочасний роман? Ні, цього він ніколи не припустить! Ця чудесна, мила дівчина заслуговує на справжнє щастя! А він може затягти її за собою у прірву...

А тут ще Бертгольд, який явно розраховує на нього, як на майбутнього жениха своєї доньки! Звичайно, він не буде поки розчаровувати свого шефа. Це означало б погіршити свої відносини з такою впливовою при штабі Гіммлера людиною, як генерал-майор Бертгольд, а цього аж ніяк не можна припустити. За спиною начальника одного з відділів штаб-квартири самого Гіммлера можна почувати себе безпечно. Адже й тут він це відчуває: приязнь генерала Еверса пояснюється дуже просто — він знає, що Генріх фон Гольдрінг є названим сином високопоставленого гестапівця. От і доведеться всіляко тішити Бертгольда сподіваннями на шлюб з його Лорою.

Як би сміялася Моніка, прочитавши бодай одного Лориного листа! Сентиментальність міщаночки, поєднана з дурістю і пихою дочки сановної особи! І от така дівчина має все! А красуня і розумниця Моніка повинна прислужувати в ресторані п’яним німецьким офіцерам! І це з її вдачею! Правда, вона зуміла так себе поставити, що її навіть побоюються. Але варто їй зробити один необережний крок, і віра в її неприступність похитнеться. Тоді офіцери дадуть волю і язикам, і рукам. Треба, щоб ніхто не дізнався навіть про уроки, що їх дає йому Моніка. Не треба, щоб зв’язували його ім’я з її! Якщо з ним щось станеться, її обов’язково потягнуть у гестапо, і хто знає, чим усе це скінчиться? Свою непричетність до його справ дівчина, можливо, зможе довести, а от щодо її зв’язків з партизанами, якщо вони є? А те, що вона може бути зв’язана з партизанами, цілком природно. Така дівчина, як Моніка, — горда, незалежна — не може стояти осторонь боротьби з ворогами свого народу. Генріх відчуває, що це так. Але як йому переконатися? Його маленька вчителька завжди насторожі, вона більше розпитує, ніж говорить сама... А так добре було б через Моніку зв’язатися з місцевими керівниками партизанського руху! І він би їм, і вони б йому стали у великій пригоді. Виходить, треба й далі підтримувати дружні відносини з дівчиною. Затиснути своє серце і бути рівним, спокійним, розважливим. Це так важко, коли тобі двадцять один рік і коли перед тобою сидить красива, хороша дівчина, яка тобі дуже подобається. Але так буде краще для них обох.

Прийнявши таке рішення, Генріх відчув полегшення і під час уроку був значно рівнішим і спокійнішим, ніж завжди. Це трохи здивувало дівчину і навіть зачепило її самолюбство. Вона теж трималася сухо, офіціально, і урок, якого підсвідомо обоє вони так нетерпляче чекали, пройшов нецікаво, нудно.

А рівно о восьмій вечора в затишному кабінеті ресторану при готелі “Темпль” зібралися на вечерю: генерал Еверс, начальник штабу дивізії оберст Кунст, гауптман Лютц і Гольдрінг.

Побачивши сервіровку, закуски і вино, Еверс схвально поплескав Генріха по плечу.

— Ви, бароне, справжній офіцер для особливих доручень: вмієте відгадувати навіть смаки свого шефа!

Мадам Тарваль справді сьогодні перевершила саму себе. Одна страва зміняла іншу, і до кожної подавалося спеціальне вино. Еверс, який завжди скаржився на печінку, виявилось, був хорошим гурманом і непоганим знавцем вин. Він високо оцінив кухню мадам Тарваль і добір вина, Кунст і Лютц взагалі не могли поскаржитись на поганий апетит, а тепер їли і пили за чотирьох. Тим більше, що Генріх увесь час дбав, щоб чарки і бокали не стояли порожніми.

На десерт мадам Тарваль подала фрукти, коньяк і нарізаний тоненькими шматочками сир. Сигари вже давно лежали на столі.

Розмова після перших чарок коньяку пожвавішала. Навіть мовчазний оберст Кунст, нарешті, заговорив. І, як завжди, не зовсім доречно. Те, що він сказав, аж ніяк не відповідало веселому настрою компанії.

— А ви знаєте, гер генерал, що сьогодні вночі на дільниці нашої дивізії між населеними пунктами Сен-Жулієн і Лантерно зникли два офіцери СД — гауптман Вайснер і лейтенант Рейхер? — запитав він. — Я не доповів вам про це раніше, щоб не псувати настрою перед вечерею.

— Тобто як це зникли? — здивувався Еверс.

— Вони вночі виїхали з села Лантерно в Сен-Жулієн, де на них чекав гер Міллер. Його повідомили про їх від’їзд, і тому, коли вони не прибули вчасно, Міллер занепокоївся і подзвонив у Лантерно. Звідти підтвердили, що офіцери виїхали на машині і вже давно. Занепокоївшись ще більше, Міллер вислав кілька мотоциклістів їм назустріч. Але мотоциклісти не зустріли офіцерів, не знайшли навіть машини. На нашому одинадцятому опорному пункті було знято тривогу. На розшуки офіцерів кинули роту солдатів. І тільки ранком недалеко від дороги знайшли перекинуту машину, на якій виїхали Вайснер і Рейхер. їх ж;е не знайшли і досі. СД продовжує розшуки. На допомогу я виділив роту солдатів.

— Чорт забирай! — вилаявся Еверс. — Скидається на те, що скоро ми не зможемо і на вулицю вийти! Треба кинути на розшуки більше сил! Винних знайти, що б там не було! А коли знайдемо, ми їх покараємо так, що інші й думати не насміляться про напади на німецьких офіцерів!

Повідомлення Кунста зіпсувало настрій гостей Гольдрінга.

— Мені пора відпочивати, панове, — підвівся Еверс, глянувши на годинника.

Він витяг з кишені гаманця, щоб сплатити свою частку за вечерю, але Генріх спинив його.

— За вечерю вже сплачено.

— О! Навіть так! — генерал не без задоволення поклав гаманця до кишені. — Тоді ще раз дякую, бароне. Все було дуже добре! Гер Кунст, — звернувся Еверс до начальника штабу. — Чи не здається вам, що барон фон Гольдрінг надто довго носить погони лейтенанта, і обер-лейтенантські були б більше йому до лиця?

— Цілком згоден з вами, гер генерал! — підтвердив оберст.

— Тоді завтра підготуйте потрібні документи.

Генерал повернувся до Генріха.

— А коли поїдете в надану вам відпустку? — запитав Еверс.

— Як тільки допоможу знайти зниклих, а може, вже й забитих, на жаль, офіцерів.

— Похвально! Дуже похвально! Не кидати товариша в біді — обов’язок офіцера! Німецького офіцера, — підкреслив Еверс.

Вже три дні тривали розшуки офіцерів гестапо, які так загадково зникли. В них брав участь і Генріх. Генерал, дізнавшись про швидке просування по службі Бертгольда, почав виявляти до свого офіцера для доручень особливу увагу і приязнь, і за його розпорядженням Гольдрінгу в його особисте користування було надано новеньку машину “опель-капітан”.

Це значно полегшувало Генріху взяту на себе місію. Разом з Куртом, який, крім обов’язків денщика, виконував тепер і функцію шофера, Генріх обстежив майже кожен метр дороги між селами Лантерно і Сен-Жулієн, але на якийсь слід так і не натрапив. Не міг похвалитися успіхами і Міллер. Вище начальство щоденно запитувало його про наслідки розшуків, і кожного разу він мусив повторювати одну і ту ж фразу:

— Нічого нового!

Після перевірки, що закінчилася так вдало для барона і так невдало для провокатора, Міллер відчув до Гольдрінга безмежну довіру. Зростанню цієї довіри, ще в більшій мірі, ніж поведінка Гольдрінга під час перевірки, сприяла і та обставина, що генерал-майор Бертгольд став прямим начальником Міллера. Досить було б Гольдрінгу в листі до свого названого батька висловити хоча б найменше незадоволення Міллером, і замість Франції він опинився б на Східному фронті. А така перспектива зовсім не викликала ентузіазму у старого гестапівця, який, проте, любив похвалитися своїми подвигами і при першій-ліпшій нагоді розповідав, як він брав участь у фашистському путчі 1933 року і як сам Гітлер потиснув йому руку.

Ось чому останніх два дні Міллер не вилазив з машини Гольдрінга і користувався найменшою нагодою, щоб дати зрозуміти лейтенантові, як він високо цінує його енергію і здібності.

Сьогодні Міллер і Гольдрінг повернулися після другої години, коли офіцери вже пообідали, — до казино не було чого заходити. Та вони не дуже й шкодували, що пропустили час обіду, бо їсти їм не хотілося. Стомлені їздою і виснажені спекою, вони вирішили просто посидіти в літньому кафе і випити по склянці холодного шампанського.

Але й прохолодний напій не відсвіжив Міллера, бо всередині в нього все кипіло. Тепер він ще більше, ніж будь-коли, скидався на хорта, який злиться і нервує, загубивши слід.

— Невже ми з вами, бароне, так нічого й не знайдемо? — злостився Міллер. — Мені соромно буде сьогодні навіть до телефону підійти. Ну, що я скажу?

— Двоє людей не можуть зникнути безслідно. Слід, хоч маленький, але обов’язково повинен бути, і ми його знайдемо! — заспокоїв його Генріх. — Ось трохи спаде спека, відпочинемо і знову поїдемо. Можливо, на цей раз щастя нам не зрадить.

— Будемо сподіватися!

Міллер підвівся і попрощався з своїм супутником, умовившись зустрітися пізніше.

Генріх лишився біля столика під тентом, де повівав хоч невеличкий вітрець.

Перехожих на вулиці було мало — в цей час усі ховалися в затінок — і тому знайома фігура Моніки відразу привернула увагу Генріха. Дівчина йшла протилежним боком вулиці і про щось жваво розмовляла з високим худорлявим французом років тридцяти. Він вів Моніку під руку і, мабуть, щось дужо веселе розповідав, бо весь час кумедно морщив свого довгого носа і часом вибухав сміхом, зазираючи дівчині в очі. Заздрісне, неприємне почуття шпигонуло Генріха в серце.

Генріх відвернувся, щоб не бачити ані Моніки, ані її веселого знайомого, і зустрівся з пильним, спрямованим на нього поглядом якогось літнього француза, що сидів за третім від входу столиком. Той втупив у Генріха свої чорні, як два тьмяних скельця, очі і дивився ними, не моргаючи, посмикуючи куточками щільно стиснутих уст.

До столика, де сидів француз, підійшла офіціантка, і він на хвилину, поки сплачував гроші за випите вино, відвів свій погляд убік. Але тільки на цю коротку мить. Потім його очі знову немов прикипіли до Генріха.

Зацікавлений поведінкою і гримасами цього дивака, Генріх і собі кілька разів пильно глянув на нього. Переконавшись, що німецький офіцер його помітив, француз швидко озирнувся, немов перевіряючи, чи хто-небудь не стежить за ним, витяг з кишені конверта, поклав на стіл і постукав по ньому пальцем, даючи Генріху зрозуміти, що конверт призначений для нього. Ще раз озирнувшись, француз вийшов.

“Знову провокація?” — промайнуло в голові Генріха.

Поклавши гроші за випитий сект на стіл, він теж підвівся і, поволі проходячи повз столик, біля якого щойно сидів француз, непомітно взяв конверт і сховав його за борт мундира.

Втома відразу зникла. Знов Генріх відчув ту напругу, яка примушує мозок працювати швидко і з максимальною чіткістю.

За дві хвилини він був уже в себе в кімнаті. Наказавши Курту, який сидів у передпокої і писав листа, не турбувати його, Генріх щільно причинив двері і витяг конверт. Він був зовсім чистий — без будь-якої адреси. Покрутивши конверт у руках, Генріх обережно надрізав його краєчок. На підлогу впав маленький, вчетверо згорнутий аркушик. Те, що Генріх на ньому прочитав, безмірно вразило його і схвилювало.

Лист був написаний поганою німецькою мовою, але чітким, майже каліграфічним почерком. Невідомий кореспондент писав:

“Я француз, але я відданий вам, німцям, щиро і від душі і тому вважаю за свій обов’язок допомогти вам у одній справі. Я ще не знаю, кому саме віддам цього листа, тому пишу, ні до кого не звертаючись. Зайти просто до штабу я не можу. Місцеві жителі вже мають підозру, що я симпатизую вам, і коли переконаються, що я вам допомагаю, то макі вб’ють мене. Через те я написав цього листа, щоб вручити його при нагоді німецькому офіцерові, а він вже передасть, кому слід.

Я знаю, що ви вже кілька днів шукаєте двох офіцерів . Ви їх не знайшли і не знайдете, коли не допоможу вам я. Обох офіцерів убито. Тіла їх закопані біля самотнього дуба, що стоїть на схід від того місця, де ви знайшли машину. У вбивстві офіцерів брали участь чотири макі. Двох з них я знаю — це Жорж Марот і П’єр Гортран з села Пантемафре. Інших двох я не знаю, але міг би впізнати їх. Та гадаю, що коли ви заарештуєте названих, то зумієте у них допитатися, хто ті двоє, яких я не знаю. Вам служити я готовий завжди, коли знадобляться мої послуги. Але ніколи не викликайте мене до себе, бо тоді мені смерть! Вигадайте якийсь інший спосіб, скажімо, заарештуйте мене, а після того, як ми з вами поговоримо, випустіть. Маю ще деякі відомості, які вам, безперечно, буде цікаво знати. Сподіваюсь на достойну винагороду за послугу. Моя адреса: село Потерн, Жульєн Левек”.

Дати на листі не було.

Генріх замислився.

Що це: лист добровільного пособника гестапо чи провокація? Коли це провокація, то вона ще більш незграбна, ніж там, у Шамбері! Але чому листа треба було вручати в кафе, де завжди могли опинитися небажані свідки? Хіба під час першої перевірки він не витримав іспита на відданість? Ні, це швидше скидається на звичайний донос. То чому ж отой мерзотник не підкинув листа, коли вони сиділи вдвох з Міллером? Адже тоді він напевне знав би, що його лист стане відомий німецькому командуванню.

А якщо все-таки провокація? Припустімо, він приховає цього листа... Тоді його можуть обвинуватити в тому, що він зробив це свідомо, почнуть знову перевіряти, докопуватися і, можливо, дізнаються, хто ховається під ім’ям барона фон Гольдрінга. Ні, так рискувати він не може! Треба знайти вихід. Але який? Віддати листа Еверсові, від якого він безумовно потрапить до Міллера, — це значить приректи до страти мінімум двох французьких патріотів. Попередити партизанів? Але як? Ні, треба все зробити інакше. Листа він мусить передати Еверсу, тільки...

— Курт! — покликав Генріх денщика. — Поклич зараз мадемуазель Моніку і скажи, що в мене є вільна година. Коли вона прийде сюди, піди до штабу і спитай у чергового, чи немає мені листа. Звідти подзвони мені. Зрозумів?

— Так точно! Буде виконано!

Курт вийшов.

Ще раз прочитавши листа, Генріх обережно зібгав його так, щоб фразу “ у вбивстві офіцерів брало участь чотири партизани” була на верхній частині зібганого аркушика і її легко було прочитати. Тепер лишилось покласти цей пожмаканий папірець на стіл, проти крісла, в якому завжди сиділа Моніка.

— Ой, як ви накурили! — незадоволено скривилася Моніка, зайшовши до кімнати.

— А ви курців не полюбляєте?

— Тих, що не знають міри!

Моніка підійшла до вікна і навстіж відкрила його.

— А він знає міру?

— Хто це він?

— Ну, той, кого я бачив сьогодні на вулиці разом в вами. Такий худорлявий, високий і, здається, дуже веселий?

— А-а! Це ви бачили мене з... — Моніка прикусила губу і замовкла.

— Ви боїтесь назвати мені його ім’я?

— Просто воно вам нічого не скаже. І це зовсім не “він”, а один мій дуже хороший друг...

— А ви мене колись познайомите з вашими друзями?

Генріх якось особливо допитливо гляпув на дівчину.

— Якщо ви заслужите! — з притиском відповіла Моніка.

— О, тоді я сьогодні ж постараюся знайти таку нагоду! — так само підкреслюючи кожне слово, сказав Генріх. — Домовились?

— Домовились! А тепер давайте братися до словників.

Моніка сіла в крісло. Генріх відійшов у глиб кімнати, ніби за сигаретами, що лежали на тумбочці біля ліжка, і скоса спостерігав за дівчиною. По тому, як напружилася вся її постать і непорушно застигла трохи витягнута вперед голова, він зрозумів, що фраза з листа прочитана.

“Щось довго не дзвонить Курт!” — подумав Генріх.

І саме в цей час пролунав телефонний дзвінок. Моніка здригнулася. Генріх узяв трубку.

— Слухаю... Так!.. Зараз буду!

— Мадемуазель Моніка, прошу пробачити! — Мені буквально на п’ять хвилин треба зайти до штабу. Ви почекаєте мене? Згода?

— Добре, але не затримуйтеся, — охоче погодилася Моніка.

Виходячи з кімнати, Генріх помітив, що обличчя дівчини було блідим і схвильованим.

Генріх і Курт повернулися разом, і не за п’ять хвилин, а за десять. Моніки в кімнаті не було. Поверх словника лежала коротенька записка:

“П’ять хвилин минуло — отже, я вправі піти! Нечемно примушувати дівчину так довго чекати. Особливо, коли на неї чекають веселі друзі. Я вас, можливо, з ними колись познайомлю”.

Генріх подер записку на дрібні клаптики.

— Курт, піди до хазяйки, попроси гарячий утюг і скажи мадемуазель, що я вже дома.

Курт повернувся через кілька хвилин. Утюг він приніс, але Моніки не знайшов. Мадам Тарваль сказала, що дочка поїхала покататися, бо в неї від тютюнового диму розболілася голова.

Що Моніка прочитала листа, було очевидно. Аркуш був зібганий зовсім не так, як це зробив Генріх, і покладено його зовсім не там, де він лежав раніш.

Та й записка була красномовною. Як розумно її склала Моніка! Ні до чого причепитися не можна, а в той же час кожне слово таке багатозначне: друг зрозуміє, а ворог не домислиться... І навіть підпису не поставила, конспіраторка!

“Поїхала кататись, бо розболілась голова”, — сказала мадам. Тепер ясно, що макі будуть попереджені. Отже, він спокійно може передати листа Еверсу.

Генріх взявся розпрасовувати гарячим утюгом зібганий аркушик.

— Невже я не міг цього зробити, гер лейтенант! — образився Курт, що зайшов до кімнати, щоб повісити в шафу знятий після поїздки і тепер добре почищений мундир.

— Є речі, яких нікому не можна довіряти, Курт!

— Мені ви можете довірити все, що завгодно! Бо немає людини, відданішої вам більше, ніж я! Хіба що моя мати!..

— А при чому тут твоя мати, Курт?

— А вона пише мені... От послухайте!

Курт витяг з кишені листа і, трохи запинаючись від хвилювання, почав читати:

“Я щовечора молюсь за твого лейтенанта, синочку, бо це він врятував тебе від вірної смерті! А разом з тобою й мене. Бо хто ж у мене зостався, крім тебе? Служи йому вірно — це я тобі, як мати, наказую. Бо за добро треба платити добром. Інакше бог покарає і тебе, і мене, моя люба дитино...”

— У тебе, Курт, хороша мати, і вона тебе дуже любить... Передай їй від мене сердечне привітання і напиши, що ти добре виконуєш її наказ.

— О, я вже написав їй, що готовий кинутися за вас у вогонь і у воду. І я справді це зроблю, не вагаючись!

—У вогонь тобі ніколи не доведеться плигати з мого наказу, але, можливо, тобі доведеться виконувати деякі мої доручення, про які будемо знати тільки ти та я...

— Наказуйте, хоч зараз!

— Зараз такої потреби нема. Та, може, й не буде. А тепер дай мені мундир.

Генріх переодягнувся, щоб іти до генерала і передати йому листа, одержаного від Жульєна Левека, але, глянувши на годинника, сів у крісло і взяв книгу.

“Минуло лише двадцять хвилин. Мало! Треба почекати ще — поки повернеться Моніка”.

Міллер почував себе на сьомому небі від радощів. Ще б пак! Найпізніше завтра ранком він надішле своєму шефові повідомлення, що трупи забитих знайдено, а вбивців покарано! А покарати він зуміє так, що вся округа заговорить про це! І в рапорті відзначить активність лейтенанта Гольдрінга. Треба зробити вигляд, що йому, Міллеру, невідомі подробиці з біографії барона і його стосунки з Бертгольдом. Так буде краще. Шеф відзначить об’єктивність Міллера у ставленні до молодих талановитих офіцерів. При нагоді він, безперечно, напише чи скаже це Гольдрінгу, що лише зміцнить між ними дружбу.

А дружбу з Гольдрінгом Міллер розцінював як дорогу до слави і забезпеченої кар’єри. Бо дорога ця не така рівна, щоб по ній самотужки можна було дійти до поставленої мети. Правда, у нього є заслуги — він колись брав участь у путчі! Але про це вже стали забувати. Йому б давно слід поміняти майорські погони. Та й масштаб роботи треба було б збільшити. Дільниця дивізії важлива, цього не можна заперечувати, але краще було б жити в Парижі чи поблизу від нього, принаймні, не сидіти в такому маленькому містечку, як Сан-Ремі.

Міллер уявляє, яке враження на шефа справить його рапорт. Він уже прикинув у думках, як його треба написати; дуже скупими словами, але так, щоб було видно, які величезні труднощі йому довелося перебороти під час розшуків. Наприкінці треба запитати, що робити з сім'ями злочинців. Що з ними зробити, Міллер, звісно, знає і сам! Але тепер, коли справу закінчено, можна ж прикинутися наївним і запитати начальство, щоб і воно відчувало свою участь в операції проти макі і згадало це в донесеннях самому Гіммлеру. Ні, його, Міллера, доля таки щедра, коли послала в штаб дивізії цього молодого і такого спритного барона! І дуже розумно було не відстороняти Гольдрінга від участі в розшуках і в інсценіровці арешту отого Левека!

Міллер аж руки потер від задоволення, коли згадав, як хитро і дипломатично він поводив себе на нараді у генерала Еверса. Взяти хоча б оцю його заяву:

“Я не можу припустити, щоб лейтенант фон Гольдрінг ризикував життям, беручи участь в арешті злочинців, які напевно вчинять відчайдушний опір! Краще йому доручити арешт Жульєна Левека. Ця інсценіровка безпечна, до того ж лейтенант його знає в обличчя, а це полегшить справу і забезпечить нас від будь-яких помилок. Операцію в Понтемафре я беру на себе!”

Хіба не розумно і не хитро сказано? Його підтримали і Еверс, і начальник штабу. Отже, вся честь затримки отих двох макі буде за Міллером. А Гольдрінг лишиться осторонь.

До речі, лейтенантові час було і повернутися. Вже десята година, а виїхав він о сьомій. Їхати кілометрів шістдесят... Так, уже давно б слід було йому повернутися! А може?.. Міллер аж похолов, коли йому спало на думку, що з Гольдрінгом, як з тими двома офіцерами, може трапитися нещастя. Тоді прощавай кар’єра, прощавай Франція! Бертгольд йому цього не подарує. Доведеться їхати до Росії. Це як мінімум.

Міллер схопився з місця і щосили натиснув на дзвоник.

— Негайно вишліть відділення мотоциклістів назустріч лейтенантові Гольдрінгу! — гукнув він ад’ютантові, що вбіг до кабінету.

Але не встигли мотоциклісти завести мотори, як до будинку, де містилася служба СД, під’їхав “опель-капітан” Гольдрінга. Міллер відійшов від вікна, поспішно сів за стіл і схилився над картою наступної операції. “Хай бачить, що і я не гаю даремно часу”.

Він навіть не відразу відповів, коли у двері постукали. Лише коли стукіт повторився, майор гукнув:

— Увійдіть!

Побачивши в дверях Гольдрінга, Міллер, не поспішаючи, як людина, що вкрай стомилася, підвівся, його тонкі губи розтяглися в посмішку, яку він силкувався зробити якнайпривітнішою.

— З щасливим поверненням, бароне!

— Не зовсім! — сухо кинув Гольдрінг і простягнув Міллеру якогось папірця.

— Що це? — розгублено спитав Міллер, хоч з першого погляду зрозумів, у чому справа: він не раз тримав такі папірці в руках і добре знав їх зміст. Скільки їх вже прочитав начальник СД.

— “Смерть зрадникові французького народу”... так там, здається, написано? — стомлено кинув Гольдрінг і сів у крісло.

— Так Жульєн Левек...

— Забитий двома кулями в груди за годину до нашого приїзду.

— Вбивцю спіймано?

— Його ніхто навіть не бачив.

— Очевидно, за Левеком стежили! — Міллер витер холодний піт, що виступив на лобі.

— Так! Він, здається, і в листі своєму згадував, що місцеве населення ставиться до нього не дуже прихильно, натякав на якусь підозру, — недбало кинув Генріх. — Мабуть, за кожним кроком його пильнували.

— Але ж тоді може завалитися вся справа! Ті, що здогадувалися про донос, могли попередити й макі — простогнав пополотнілий Міллер.

— Я, на вашому місці, не гаяв би жодної хвилини, — порадив Гольдрінг.

— Ви маєте рацію! Ви маєте рацію! — заквапився Міллер і підбіг до дверей, гукаючи ад’ютантові:

— Тривогу! Негайно тривогу!

За якихось п’ять хвилин команда СД на чолі з Міллером виїхала на вантажних машинах в напрямку Понтемафре...

А ранком Міллер повернувся. Вигляд у нього був жалюгідпий. Єдині трофеї проведеної операції — трупи відкопаних офіцерів — лежали на передній машині. Левек писав правду: забитих офіцерів, дійсно, знайшли під самотнім дубом. Місце, де їх закопали, було добре замасковано. Що ж до згаданих у листі Левека двох макі, причасних до вбивства німецьких офіцерів, то нікого з них в селі затримати не пощастило. Без сліду зникли не тільки вони, а й їх сім’ї, навіть найближчі родичі. Вчора ввечері вони всі були, їх бачили, а вночі кудись поділися...

Коли Лютц сповістив Гольдрінга про невдачу, яка спіткала Міллера, Генріх співчутливо зітхнув, але відразу ж обличчя його прояснішало:

— Ну, тепер я можу їхати у відпустку!

— Ні, генерал просив вас почекати день чи два, — розчарував його Лютц.

— А з якої причини? Не знаєте?

— Ні. Можливо, він сам вам про це скаже, — ухилився від прямої відповіді Лютц.

Втім генерал нічого не казав, а Генріх не питав.

Минуло вже два дні після невдалої операції Міл-лера, а справа з відпусткою все ще лишалася відкритою. На третій день перед обідом Генріх вирішив трохи проїхатися машиною по трасі. На сьогодні доручень у нього не було, але він усе ж попередив про свій намір ад’ютанта генерала.

— Що ж, їдьте! — погодився Лютц. — Тільки не спізнюйтесь на обід, генерал спеціально мене попереджав, щоб ви прийшли в казино вчасно.

— Тоді доведеться відкласти поїздку, може, у генерала буде якесь доручення по обіді. Ви не знаєте, в чому річ?

Лютц знизав плечами.

— Слухайте, гауптман, чи не здається вам, що ви останні дні поводите себе зовсім не по-товариському?

Лютц глянув на друга і посміхнувся.

— У чому ж вбачаєте моє нетовариське ставлення до вас?

— А в тому, що ви весь час ухиляєтесь від прямих відповідей. Ви знаєте, чому генерал затримав мій від'їзд у відпустку, і не кажете мені! Напевно знаєте й про те, чому мені обов'язково треба бути в казино, і мовчите! І потім оця якась загадкова посмішка... замість відповіді — знизування плечима!

— Любий бароне, я — за приємні сюрпризи! Повірте мені, якби йшлося про щось неприємне, я б обов'язково вас попередив!

— Ну, коли так, то беру свої слова назад.

Про приємний сюрприз, на який натякав Лютц, Генріх дізнався перед самим початком обіду, коли зібралися всі офіцери. Привітавшись з присутніми, Еверс урочисто оголосив, що вище командування нагородило лейтенанта фон Гольдрінга залізним хрестом другого ступеня і присвоїло звання обер-лейтенанта.

Генріхові довелось потиснути багато рук, бо всі кинулися його вітати, і вислухати чимало прозорих натяків на те, що такі дві значні події слід добре відзначити в товариському колі.

З дозволу генерала Генріх послав за вином, і обід перетворився у справжнє бенкетування. Такої пиятики молодий обер-лейтенант не бачив протягом усього свого життя. Пили всі — старші й молодші, і скоро офіцери забули не тільки про субординацію, а навіть про присутність самого генерала. Генріхові вдруге, втретє, вчетверте доводилося посилати за вином і коньяком. Частина офіцерів уже звалилася. Не дуже міцно тримався на ногах і генерал Еверс. Але він ще настільки зберіг свідомість, що зрозумів — треба йти, щоб не втратити свого престижу.

Коли Еверс з начальником штабу і кількома стар-шими офіцерами пішов, пиятика перетворилася у справжню оргію. Тільки Генріх і частково Лютц не втратили свідомості.

Диким ревищем зустріли офіцери появу лейтенанта Кронберга, який після того, як пішло вище начальство, теж кудись таємниче зник.

— Гершафтен, Гершафтен! — вигукнув Кронберг, скочивши на стіл. — Шановного обер-лейтенанта, барона фон Гольдрінга, прийшли вітати дами!

— Спустіть штори на вікнах! — вигукнув хтось.

Найменш сп’янілі кинулися до вікон, але більшість з тих, хто ще міг триматися на ногах, ринула стрічати так званих дам. Вони заходили до кімнати з застиглими посмішками і переляканими очима — огидливі, жалюгідні і смішні одночасно, в своїх пишних відкритих сукнях, що цинічно мали підкреслювати всі їхні принади.

Генріх здригнувся від огиди, жалю, люті і відійшов далі, в глиб кімнати. До нього підійшов Лютц.

— Бенкетування богів! — хитнув він головою у бік офіцерів, що тягли дам, і додав: — Чи не здається вам, бароне, що нема нічого огидливішого, ніж людина, яка дала волю своїм тваринним інстинктам, втратила контроль над собою?

— Ви тому й пили так мало?

— Я не люблю пити у великій компанії. Та й ви, я бачив, тільки пригублювали.

— У мене дуже розболілася голова.

— У мене теж.

— То, може, непомітно зникнемо? — запропонував Генріх.

— Я з великою охотою, — погодився Лютц. Знай-шовши хазяїна казино, Гольдрінг попросив його прислати рахунок за все випите і разом з Лютцем вийшов чорним ходом.

Бенкетування тривало...

Цього ранку Моніка ходила роздратована й сердита. На запитання матері, що з нею, дівчина не відповідала. Не дуже привітно поводилася вона і з кількома постійними відвідувачами-французами, які зайшли до мадам Тарваль випити склянку-другу доброго вина з нагоди місцевого релігійного свята. Взагалі французи уникали заходити до ресторану ввечері, коли тут бували німецькі офіцери, і приходили лише вдень або вранці.

Але сьогодні їм не пощастило, хоч час і був ще дуже ранній. Не встигли вони випити і по склянці вина, як перед готелем зупинилася вантажна машина і шість німецьких солдатів з черепами на погонах зайшли до ресторану. Побачивши непроханих гостей, та ще й есесівців, французи припинили загальну жваву розмову. Кожен півголосом розмовляв лише із своїм найближчим сусідом і намагався не дивитися в той бік, де сіли німецькі солдати.

Есесівці по дорозі, мабуть, вже не раз прикладалися до чарки, бо поводили себе надто вільно: кидали образливі репліки на адресу інших присутніх, в’язли до мадам Тарваль з непристойними дотепами і без закуски пили виноградну горілку, так звану грапа.

За якісь півгодини солдати вже остаточно сп’яніли і зовсім втратили почуття міри.

— Гей, ще пляшку грапа! — гукнув здоровенний рудий солдат і стукнув кулаком по столу.

— Подай їм пляшку і негайно піднімись до себе в кімнату, щоб вони тебе не бачили, — наказала дочці мадам Тарваль, заклопотана приготуванням салату.

Моніка поставила на стіл замовлену пляшку і вже повернулася, щоб іти, як той-таки рудий есесівець схопив її за руку і силоміць посадив собі на коліна.

— Пустіть! — крикнула Моніка і рвонулася.

Але есесівець зареготав і міцно схопив її за талію. Його супутники зареготали й собі.

— Пустіть, я вам кажу! — вже зовсім несамовито вигукнула Моніка.

Цей несамовитий зойк і почув Генріх, що разом з Лютцем і Міллером саме в цей час зайшов до вестибюля. Генріх кинувся до ресторану. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, в чому річ. Звичним, добре натренованим рухом він міцно схопив руку рудого есесівця біля зап’ястя, а другою загнув кисть затиснутої руки. Рудий заревів від болю і, схопившись на ноги, зробив крок назад. Але було пізно: напівзігнутою правою рукою Генріх щосили вдарив його в нижню щелепу. Есесівець звалився, перекинувши столик.

Супутники рудого підскочили до Генріха, але тої ж миті перед ними блиснула сталь пістолета.

— Геть звідси! — люто вигукнув Генріх.

З-за його спини, також з пістолетами в руках, вийшли Лютц і Міллер.

Побачивши трьох озброєних офіцерів, а серед них і гестапівця, есесівці, збиваючи один одного з ніг, кинулися до виходу.

— Гер гауптман! — спокійно, немов нічого не трапилося, сказав Генріх Лютцу. — Ви знаєте, де моя кімната, пройдіть, будь ласка, туди з Міллером, а я тут дещо замовлю.

Переконавшись, що машина з п’яними солдатами від’їхала, Лютц і Міллер піднялися до кімнати Генріха. Побігла до себе і Моніка. Сльози образи ще тремтіли на її віях. Пробігаючи повз Генріха, вона на ходу, поспіхом кинула: “Спасибі!” — і зникла за дверима.

Генріх підійшов до буфету.

— Пришліть мені в номер пляшку коньяку, — попросив він мадам Тарваль і, відрахувавши гроші, додав: — А це за тих тварюк, — адже вони вам не заплатили.

Мадам Тарваль замахала руками.

— Що ви! Що ви! Я й так перед вами у боргу! Ця шалена дівчина могла такого накоїти, що і їй, і мені перепало б!

Не слухаючи заперечень мадам Тарваль, Генріх перехилився через стойку і сам вкинув гроші в касу.

— Адже я вигнав відвідувачів...

Коли він уже попрямував до виходу, до нього підійшов один з відвідувачів ресторану — француз.

— Дозвольте, месьє офіцер, випити за людське благородство! — вклонився він Генріху.

Всі присутні підвелися з бокалами в руках.

Генріх повернувся до стойки, взяв з рук мадам Тарваль фужер з вином і, чокнувшись з французом, який запропонував цей тост, вклонився в бік решти присутніх.

Усі дружно випили.

Генріх вийшов.

Хвилин за двадцять до відходу поїзда, коли Курт вже зносив речі на машину, Генріх зайшов до ресторану попрощатися з хазяйкою і Монікою.

—Я на тиждень виїжджаю у відпустку і хочу попрощатися з вами і мадемуазель.

— О, це дуже люб’язно з вашого боку, месьє барон. Приїздіть швидше. Ми будемо чекати на вас. А Моніку я зараз покличу.

Попрощавшись з Генріхом, мадам Тарваль пішла розшукувати дочку. Генріх сів до столика. Минула хвилина, друга, а Моніки все не було.

Нарешті, коли Генріх уже втратив надію її побачити, дівчина з’явилася.

— Ви хотіли мене бачити, месьє фон Гольдрінг? — сухо запитала вона.

— Чому така офіціальність? Чим я завинив перед вами, що ви на мене й поглянути не хочете?

Дівчина дійсно стояла з опущеними очима, бліда й похмура.

— Навпаки, я вам дуже вдячна за ваш лицарський вчинок...

— Я їду у відпустку і зайшов попрощатися з вами.

— А ви вже попрощалися з тими дамами, з якими так бучно відсвяткували свої нові погони і залізний хрест?

У підкреслено безжурному тоні, яким було задано це запитання, звучали нотки образи.

— Моніко, хороша моя вчителько! Та я їх навіть не розгледів. Тільки вони з’явилися, ми з Лютцем пішли додому.

— Це ви виправдуєтесь переді мною?

— А ви ніби докоряєте мені...

— Я докоряю на правах вашої вчительки, — вперше за весь час усміхнулася Моніка.

— Ну, а я виправдуюсь на правах вашого учня. То які ж настанови ви мені дасте на час відпустки?

— А хіба вам потрібні мої настанови? Адже ви їдете до своєї названої матері і... сестри. І вони, певно, добре вас доглянуть.

— Чому ж ви зупинилися перед словом “сестра”?

— Бо не уявляю, як можна назвати сестрою дівчину, яку ви зовсім не знаєте. Ви ж самі казали, що бачили її лише хлопчиком. І, крім того, сестрам не возять таких коштовних подарунків...

— Виходить, ви не дасте мені жодної настанови або поради?

— Поводьте себе добре і... повертайтеся швидше!

— Обидві ці настанови я приймаю з радістю, бо...

Генріх міцно потиснув руку дівчині і швидко вийшов.

“Невже вона мене любить?” — думав Генріх по дорозі на вокзал.

Йому було радісно і водночас сумно.

Рибалки і рибки

Телеграму про приїзд Гольдрінга до Мюнхена Вільгельм Бертгольд одержав пізно ввечері, коли він уже збирався залишити приміщення штаб-квартири, щоб іти на спочинок після цілоденної роботи. Він давно чекав такої телеграми, робив усе можливе, щоб прискорити приїзд Генріха до Мюнхена, а одержав звістку про це саме тоді, коли вона була невчасною: адже поїхати додому він зараз ніяк не зможе. А чи зроблять Ельза і Лорхен все, як слід?

Бертгольд з телеграмою в руках опустився у велике крісло біля стола і замислився. Скільки планів, сподівань, надій він покладав на приїзд Генріха до Мюнхена, і — ось маєш! — він прибув саме тепер, коли навіть на один день відпроситися не тільки не можна, а навіть незручно.

Про зустріч з Гольдрінгом усією сім’єю він кілька разів писав дружині, між ним і нею була домовленість, що він обов’язково прибуде. А от тепер треба давати телеграму, щоб його не чекали... Невже не можна нічого придумати? Невже всі плани можуть піти під три чорти тільки через те, що у штаб-квартирі зараз роботи більше, ніж будь-коли? Адже за все своє свідоме життя він жодного разу не поступився інтересами служби на користь своєї сім’ї!

Минуло вже двадцять вісім років, як він у розвідці. Невже двадцять вісім? А пам’ять так добре зберігає найменші подробиці того дня, коли він, молодий офіцер, їхав до Відня, щоб влаштуватися при генштабі австро-угорської армії і регулярно сповіщати свого шефа оберст-лейтенанта Брандта про настрої і поведінку офіцерів штабу.

Скільки тоді було райдужних надій на блискучу кар’єру, скільки юнацької романтики!

Вільгельм Бертгольд — розвідник за походженням, за освітою і за фахом. Полювання на людей, довірливих і щирих, балакучих і надто одвертих, високопоставлених і маловідомих, але таких, чиї посади обумовлювали обізнаність зі справами таємного порядку, — це полювання у роду Бертгольдів вважалося такою ж потрібною і не менш почесною професією, як робота лікаря, викладача богослов'я, чи гірничого інженера. І коли молодий Віллі їхав до Відня, він разом з матір'ю пішов до кірхи і гаряче молився богові, благаючи у нього підтримки й допомоги у такій важливій справі, як робота агентурного розвідника, успіх якої залежить від кількості простодушних дурників.

Спочатку молодий Бертгольд не мав підстав скаржитися на долю. Вона була ласкавою до нього, і ця ласка виявлялася в численних відгуках Брандта. Але в 1916 році Віллі Бертгольд, тоді вже гауптман, зробив неприпустиму помилку: він не розпізнав в одному високопоставленому офіцері австро-угорського генштабу німецького професіонала-розвідника і в черговому рапорті змалював його діяльність дуже темними фарбами.

Після цього зірка Бертгольда затьмарилася на досить довгий час. Правда, його не вигнали, але й не помічали, дозволяючи виконувати лише ті завдання, з якими легко впорався б навіть жовторотий філер. Бертгольд мовчки терпів зневагу аж до 1918 року, коли доля, здавалося, знову посміхнулася до нього. В той час раптом виникла потреба набрати повний контингент розвідників-шпигунів різних профілів, щоб експортувати їх до окупованої України. Згадав про Бертгольда його друг дитинства і однокашник по школі розвідників Зігфрід фон Гольдрінг, баронський титул якого правив йому за перепустку не тільки до кабінетів високопоставлених начальників, а й до віталень їхніх дружин.

Гольдрінг і Бертгольд поїхали на Україну разом, хоч одержали різні завдання: Зігфрід мав вивчати транспорт і вербувати там агентуру, а Вільгельму доручили збирати відомості про економіку півдня України.

Щоб замолити колишній гріх, Віллі Бертгольд працював без просвітку, не знаючи втоми. Він вивчав земські архіви, статистичні дані, перечитував запорошені пилом доповідні записки геологічних розвідок. Та коли восени 1918 року німецька армія тікала з революційної України, Бертгольд мусив втекти, захопивши якнайбільші дорогоцінності Козельщанську ікону божої матері, поспіхом вкрадену ним з монастиря, і свою доповідь про економіку півдня України. Камені на іконі, як згодом виявилося, були фальшивими, а доповіді ніхто навіть не проглянув, бо сама Німеччина стояла напередодні краху — було не до того.

На цьому б і закінчилася кар'єра потомственого розвідника, коли б про нього не згадав бувший шеф, оберст-лейтенант Брандт. Не звиклий до уваги начальства, Бертгольд не встиг і отямитися, як став заступником Брандта і, майже одночасно, чоловіком його доньки Ельзи, єдиним посагом якої був високий пост її батька. Але батько за два роки по тому помер, дочекавшись онуки Лорхен, якій міг заповісти лише колекцію поштових листівок, зібрану мало не за півстоліття.

Бертгольд любив свою дочку безмірно, як може любити людина, що за все своє життя не відчувала не тільки щирої приязні до будь-кого, а навіть симпатії. Він завжди був замкненою людиною і оцінював відносини з іншими з погляду вигоди для своєї кар'єри. Так він став і чоловіком Ельзи, яку ніколи не любив і лишався для неї чужим навіть досі. Єдиним, що зв’язувало подружжя Бертгольд, була донька Лора, доля якої однаково хвилювала і батька, й матір.

Маленька Лорхен була напрочуд милим дівчатком: з пухкими ручками і ніжками, рожевими щічками, золотистими кучерями. Зачаровані красою своєї доньки, батьки не помічали, як поступово змінювалася її зовнішність. В міру того як Лора тяглася вгору, якось витягувалися і всі риси її обличчя. А це аж ніяк не прикрашало дівчину. В дванадцять-тринадцять років вона перетворилась на досить незграбного підлітка, та ще й з препоганими нахилами: Лора любила підслухувати під дверима, підглядати за дорослими, і її обізнаність з деякими інтимними сторонами життя сягала значно далі, ніж то буває у інших дівчат одного з нею віку.

Саме в цей час у Лори з’явився нестримний потяг до хлопчачого товариства. Скориставшись з поблажливості матері і частої відсутності батька, який багато їздив у службових справах, дівчина приводила додому своїх однокласників-хлопчаків цілими табунами, щедро частувала їх ласощами, які потай тягала з буфета, а потім вигадувала ігри з обов’язковими поцілунками, занадто тривалими, щоб їхнього характеру не могла не помітити, нарешті, фрау Ельза. Стурбована мати заборонила дочці приймати у себе вдома своїх нових друзів і цим ще погіршила справу: веселі забави Лора перенесла на подвір’я вілли, де наглядати за поведінкою дочки було ще важче. Не бажаючи признатися чоловікові в своєму недогляді за донькою, фрау Ельза приховала від Бертгольда і те, що сталося, і свої турботи, пов’язані з вихованням Лори. Та Бертгольд сам одного разу побачив крізь вікно, як його одиначка бавилася з хлопцями. Відтоді Лора почала виходити на прогулянки лише з матір'ю, а час її повернення з школи контролювався. Дівчина опиралася, впадала в істерики, але воля батька була незламна.

Ці розумні міри, здавалося, добре вплинули на Лору. Вона стала рівнішою у поводженні, та й фізично дуже змінилася. Зелений пуп'янок почав розквітати у пишну квітку, навіть занадто пишну для її років.

Тепер вже Лора й сама більше тяглася до товариства дівчат, обмінювалася з ними зошитами з переписаними віршами, а під час вакацій палкими й довгими листами, сповненими клятв у вічній вірності.

Заспокоєні батько й мати милувалися тепер дочкою, мрійним поглядом її блакитних очей і довгими й товстими золотистими косами. Занадто м'ясистого на кінці носа доньки батьки намагалися не помічати, потішаючи себе думкою, що він ще сформується.

Правда, іноді Лора ніби вибивалася з колії. Тоді вона знов починала каверзувати, ставала надто дражливою, допікала всіх присутніх чи то виявами несподіваної ніжності, чи то вибухами такої ж незрозумілої люті. З цього приводу батьки навіть радилися з лікарями, але всі вони в один голос заспокоювали:

— Звичайні явища перехідного віку! Вийде заміж, народить дитину, і все буде гаразд!

Бертгольд вже давно мріяв про те, як його Лорхен вийде заміж, народить сина і цим продовжить рід Бертгольдів, коріння якого губилося десь у сутінках XVII сторіччя і який міг так несподівано закінчитися на ньому, Вільгельмові Бертгольду. Треба бути справедливим: люблячий батько зробив усе можливе, щоб майбутній чоловік його доньки не докоряв їй нікчемним посагом, як доводилось докоряти йому самому фрау Ельзі.

Ні, посаг у його доньки буде чималий! В 1933 році, після гітлерівського путчу, Бертгольду було подаровано велику віллу в Мюнхені, що належала раніш якомусь єврею — професору музики, а згодом, завдяки зв'язкам з Гіммлером, Вільгельм одержав ще й два хлібних заводи. Та й своє перебування на Східному фронті Бертгольд розглядав як рідкісну можливість забезпечити і майбутнє Лори, і самого себе на старість. О, він не кидався, як інші, на дрібниці — одяг, меблі чи продовольчі посилки. Усі підлеглі офіцери знали, що найкращим подарунком для їх шефа було срібло, старовинне російське срібло. Його розшукували спеціально для начальника відділу І-Ц, і він, одержавши якийсь сервіз, любив довго і старанно розглядати його на самоті, перше, ніж відправити фрау Ельзі додому. Вважаючи себе тонким знавцем мистецтва, Бертгольд замолоду купував дешевенькі копії з відомих скульптур і завішував усі стіни своєї квартири такими ж дешевенькими, фабричного виробу килимами. Тепер він міг задовольнити свою пристрасть і до скульптури, і до килимів, компенсувати себе за те, що йому такий тривалий час доводилося задовольнятися підробками замість справжніх мистецьких витворів. Так, його апетити з часом збільшувались, а художні смаки вдосконалювались. Тепер він брав і скульптури, і килими лише з музеїв. Адже так маєш гарантію, що не потрапить до твоєї колекції якась копія чи другорядна річ. І, з властивою йому акуратністю, Бертгольд перед відправкою кожної нової “знахідки” власноручно приклеював до скульптури чи пристібав до килима маленьку картку, де позначав усе, що міг позначити: назву скульптури, ім’я її автора, час, коли було вироблено той або той килим, і навіть адресу музею, звідки цю річ було взято. Всі ці картки фрау Ельза за наказом чоловіка зберігала, як зберігають ощадливі люди все, що може стати під старість джерелом їхнього існування.

Фрау Ельза акуратно, двічі на тиждень, сповіщала Бертгольдові всі сімейні новини. Звичайно, головною темою цього листування була Лора — її здоров’я, поведінка, настрої. Мати уникала скаржитися на дочку, щоб не хвилювати чоловіка, обтяженого нині такою величезною роботою, але в її листах усе частіше стали прориватися тривожні натяки на те, що з Лорою не все гаразд. На категоричну вимогу Бертгольда написати, врешті-решт, у чому справа, фрау Ельза відповіла довгим листом, де змалювала Лору з зовсім несподіваного боку.

Виявилось, що раптове захоплення Лори фермою, яку рік тому придбав Бертгольд недалеко від Мюнхена, пояснюється не звичайним потягом до господарства, а причинами зовсім іншими і навіть дивними.

Цю ферму Бертгольд придбав майже за дурничку і покладав на неї великі надії. І не тільки тому, що відправив туди чудових породистих голландських корів. Головний зиск мала дати безплатна робоча сила, бо під час свого перебування на Східному фронті Бертгольд послав на свою ферму дев’ять білоруських дівчат, що нібито мали зв’язок з партизанами.

Лора спочатку байдуже поставилася до нового надбання батька, але останнім часом почала вчащати на ферму, навіть купила собі довгого нагая, буцімто від собак, яких тримали як охорону.

Ні, фрау Ельза не турбувалася спочатку, бачачи, що її донька збирається в дорогу. Вона навіть вихвалялася перед знайомими, яка то добра господиня вийде з Лори. Але одного разу вона випадково змушена була поїхати на ферму слідом за дочкою, і те, що побачила там, страшенно вразило і налякало її. О, справа, звісно, була не в отих білоруських дівчатах, яких Лора шмагала нагаєм! Для фрау Ельзи це була звичайна робоча худоба, а худобу завжди треба поганяти. Отже, не сльози дівчат і їх зойки приголомшили фрау. Вона спинилася, мов уражена блискавкою, побачивши обличчя своєї дочки: воно палало якоюсь нелюдською насолодою, а мрійні очі Лори з розширеними зіницями скидалися на очі божевільної. Як дізналася фрау Ельза, це не був випадковий вибух люті. Дівчина їздила на ферму саме за тим, щоб катувати дівчат.

Бертгольд мусив відпроситися у вищого начальства і примчати до Мюнхена, щоб самому переконатися у вірогідності повідомлень дружини і, в разі потреби, скликати консиліум лікарів, які б обстежили стан здоров'я Лори всебічно.

Цього разу лікарі не були такими оптимістичними в своїх висновках, хоч знову наполягали на тому, що дівчину треба швидше видати заміж. Поїздки на ферму вони порадили заборонити категорично, бо вони можуть розвинути садистичні нахили у Лори, а це може призвести до всіляких ухилів від нормального статевого і психічного життя.

І Бертгольд, і фрау Ельза стали перед дилемою — видати дочку заміж якнайскоріше. Вона повинна мати чоловіка, дітей, жити цілком нормальним життям. Рід Бертгольдів мусить мати нового, здорового нащадка, чорт забирай!

Але легко сказати — видати дочку заміж!

Звісно, Бертгольд міг би обрати серед підлеглих йому офіцерів більш-менш пристойну кандидатуру. Взяти якогось бідного, малопомітного лейтенантика і допомогти йому висунутися, з тим щоб він потім став його зятем. Але Бертгольд мав переконливий приклад того, що подібна цілковита залежність від майбутнього тестя мало сприяє пробудженню ніжних почуттів до силоміць нав'язаної дружини, — себе самого! Що ж, треба признатися: його Ельза, хоч і не зазнавала великих нестатків, а останні роки навіть могла вважати себе багатою, щасливою все ж ніколи не була. Не зазнав щастя у подружньому житті і сам Вільгельм Бертгольд. Про людське око вони з дружиною були чемні і уважні одне до одного, але, залишившись віч-на-віч, не знали про що говорити, були холодними й чужими, доки справа чи розмова не стосувалася Лори. Так, тільки Лора була його єдиною втіхою!

Будуючи плани про майбутнє дочки, сухий і розсудливий Вільгельм Бертгольд ставав навіть мрійником. Під час своєї першої поїздки до Мюнхена він зробив усе від нього залежне, щоб ввести Лору у вище мюнхенське товариство. І не його вина, що Ельза не змогла закріпити цих зв'язків. Так чи інакше, а шлях до салонів, де Лора могла знайти свого обранця, лишався закритим, і Бертгольда вже почала непокоїти думка, що йому у своїх планах про одруження дочки доведеться дечим поступитися. Тим більше, що Лора з роками значно погіршала. Обличчя стало занадто кругловидим, а ніс на кінці ще потовщав. Від цього Лорині очі здавалися значно меншими, ніж були насправді. Лише волосся дівчини лишилося незмінно буйним і золотистим.

Появу Генріха фон Гольдрінга в своєму службовому кабінеті Бертгольд, тоді ще оберст, прийняв як щасливий дарунок долі. І справді, тільки випадковим щасливим збігом обставин можна було пояснити те, що саме до Бертгольда потрапив цей юний барон, син його покійного друга, спадкоємець двох мільйонів! Розчулений зустріччю з сином покійного Зігфріда і листом свого давнього друга, оберст тоді в цілком щирому пориві пообіцяв Генріхові заступити йому батька. Тільки вночі, розмірковуючи про все, оберст зрозумів, який крок він зробив!

Так, кращого нареченого для Лори і не знайти! Генріх має заслуги перед фатерляндом, трохи гарячкуватий для розвідника, як показала вся ця історія з Шульцем, але дальша робота в розвідці дисциплінує його, і він має всі підстави розраховувати на блискучу кар’єру... А головне, багатий і до того ж барон! Правда, в нинішні часи титулам не надають великого значення, але не завадить, коли Лора стане баронесою. Та й на вроду Генріх фон Гольдрінг непоганий — високе чоло і тонкий, з горбинкою ніс, розумні світло-карі очі, струнка постать. Ні, навіть найвибагливіша дівчина на виданні не відмовиться від такого жениха!

Про свої плани і сподівання Бертгольд негайно ж повідомив дружину, наказавши їй виявляти якнайбільше ніжності до свого названого сина. Лору й попереджати було не треба. Вона була просто в захваті, що у неї з'явився брат, доля якого склалася так романтично.

Між Генріхом, фрау Ельзою і Лорою зав'язалося жваве листування. Отже, все йшло якнайкраще.

У розробленому плані Бертгольд великого значення надавав першій зустрічі Генріха з фрау Ельзою і Лорою. Він заздалегідь продумав усі деталі цієї зустрічі і, як хороший режисер, розподілив усі ролі. Першу, звичайно, він залишив за собою, причому він мав не тільки добре грати, а керувати ходом усіх подій. І от раптом усі його плани завалюються, бо Генріх приїздить до Мюнхена саме тоді, коли його, Бертгольда, не буде!

А що, коли все-таки відпроситися на один день, всього на один день!

Бертгольд пригадує всі термінові справи, які чекають на вирішення завтра й позавтра. Ні, він зробить інакше: попрацює сьогодні цілу ніч, а завтра — день. Надвечір він відпроситься в одноденну відпустку і ввечері виїде машиною. Траса в чудовому стані, її не пошкоджено бомбардуванням, і до Мюнхена можна буде доїхати за вісім-дев'ять годин. Отже, день, цілий день буде в його розпорядженні! А за день можна гори перевернути! Але про всякий випадок треба дати дружині телеграму, що прибути додому він не може.

Телеграма чоловіка страшенно схвилювала фрау Ельзу. Генріх лише один день у них, а вона стомилася до краю. І не Генріх винен у цьому. О, ні ! Вона цілком поділяє думку Віллі про чемність і вихованість моло-дого барона. Більше того — він справив на неї таке велике враження, що навіть без докладних інструкцій чоловіка вона вжила б усіх заходів, щоб цей стрункий, випещений офіцер, з такими тонкими і благородними рисами і двома мільйонами марок у Швейцарському і Німецькому банках став нареченим, а потім і чоловіком її дочки.

Генріх прибув сьогодні вранці, коли на нього не чекали, і фрау Ельза не встигла настановити Лору, як себе поводити з названим братом. Дівчина діяла, як їй підказувало серце, і, на думку фрау, припускала помилку за помилкою. Звісно, те, що Лора і Генріх — названі брат і сестра, усувало потребу додержуватися всіх церемоній, яких вимагали правила хорошого тону. Генріх мав рацію, коли під час першої зустрічі заявив, що він не може називати свою сестричку на “ви”. Цілком припустимо і те, що, вітаючись, Генріх і Лора поцілувалися. Адже вони названі брат і сестра. Але пильне і тепер уже досвідчене око фрау не могло не помітити, що Лора сама затягла цей поцілунок і, взагалі, надто палко виявляє свої сестринські почуття. Це може відштовхнути барона або навпаки — заохотить його до легкої перемоги над дівчиною, яка сама йому в’язне на шию. І тоді — прощавай усі плани і сподівання!

Ні, до приїзду Віллі не можна залишати Лору і Генріха наодинці! І фрау Ельза мусила відкласти всі свої справи по господарству і цілий день тягатися за дочкою і гостем, куди б ті не пішли. Після сніданку вони втрьох оглянули садок, прогулялися вулицями міста, навіть зробили до обіду прогулянку на машині. Генріх сам сидів за кермом, а Лора захоплено вихваляла його майстерність водія. Вона взяла з барона слово, що він навчить її вести машину. Звісно, нічого дивного і недозволеного в цьому не було б, якби Лора вміла себе краще тримати. Але покластися на неї аж ніяк не можна. Отже, доведеться їздити і їй, фрау Ельзі. А вона вже тепер так стомилася, що не знає, чи вистачить у неї сил на завтра. Барон, правда, поводить себе з Лорою чемно, стримано, але хто його знає, як він триматиме себе, коли лишиться з дівчиною наодинці?

Фрау сподівалася, що вночі прибуде чоловік і тоді весь тягар і вся відповідальність ляжуть на його плечі. І раптом телеграма, що він прибути не може.

Довелося діяти на свій страх і риск. Після обіду фрау Ельза, пославшись на те, що Генріху треба відпочити з дороги, закликала доньку до себе в кімнату. Лора охоче погодилась, бо їй хотілось як слід роздивитись привезені Генріхом подарунки. Вона кинулася приміряти сукні, туфлі, прикладала ту або ту матерію до лиця, чіпляла на шию коштовне намисто і в одне вухо слухала, а в друге випускала все, що говорила їй мати. Та була в розпачі, бачачи, що її слова навіть не доходять до свідомості дівчини. Довелося вдатися до крайнього заходу:

— Ти не забувай, що сьогодні він твій названий брат, а завтра може стати нареченим, а потім і мужем!

Лора аж присіла від несподіванки, а за мить схопилася і кинулася матері на шию.

— Боже мій, яка ти ще наївна! Дитина, справжня дитина! — розчулено гладила доньку по голові фрау Ельза.

Так, фрау Ельза зробила розумно, відкривши всі карти перед Лорою. Дівчина раптом посерйознішала і уважно вислухала всі поради матері. Стати баронесою фон Гольдрінг, дружиною цього красивого офіцера! Віднині вона у всьому слухатиметься своєї мами і слово в слово переказуватиме їй все, що буде говорити Генріх наодинці. Так, так, вона розуміє, що і батько, і мати бажають їй тільки щастя, і вона робитиме все так, як їй звелять.

... Генріх з задоволенням роздягнувся і ліг до ліжка у відведеній для нього кімнаті. Фу, як він стомився! Він навіть не уявляв собі, що то значить півдня провести у товаристві дурної і балакучої дівчини і запопадливої матері, яка ловить своїй доньці жениха. Вже краще, коли б був тут сам Бертгольд. Той принаймні розумніший і більш тактовний. Огидлива вся ця комедія, але нічого не вдієш. Треба якомога довше тягти, під усякими приводами зволікати, щоб не рвати відносин з Бертгольдом, особливо тепер, коли він став такою високою особою. І жити серед цього награбованого у рідній країні добра. З якою гордістю показувала фрау Ельза “ трофеї” свого чоловіка, вивезені з російських музеїв! Як настирливо під час обіду намагалася привернути його увагу до столових приборів з старовинного російського срібла! Мабуть, у цій віллі все крадене і награбоване... Від старого лишилася хіба оця бронзова фігура Бісмарка, яку навмисне поставили до нього в кімнату, як милий спогад про дитячі роки, і яку Лора подарувала йому сьогодні на згадку про зустріч. Згадавши про свою першу розмову з Бертгольдом, в якій фігурувала і ця скульптура, Генріх посміхнувся. Як все-таки багато важать в його роботі отакі деталі!

— Ну, пане Бісмарк, до нового побачення! — сказав Генріх, звертаючись до зображення засновника юнкерської третьої імперії, перевернувся на другий бік, натягнув ковдру на голову і заснув міцним сном.

Розбудила Генріха покоївка Анна вже вечором.

— Як можна так довго спати, ледарю! — гукнула Лора з-за дверей. — Зараз же мені одягайся, бо гості посходилися, а той, заради кого ми їх покликали, досі спить!

— За одну хвилину буду до твоїх послуг, сестричко!

Справді, за якихось п’ять хвилин, свіжий після хорошого відпочинку, зодягнений в парадну форму, Генріх з’явився перед Лорою. Дівчина теж подбала про свій туалет. На ній було пишне біле плаття з живою червоною трояндою на грудях. Золотисті коси, перекинуті через плечі наперед, спускалися мало не до колін.

— Маргарита, справжня Маргарита, в яку до нестями закохався Фауст!

Лора образилась:

— Не кажи непристойностей, Генріх! Адже Фауст згубив Маргариту, бо ця дівчина зовсім не вміла себе поводити!

Генріх ледве втримався від сміху.

— О, Лоро, я зовсім не те мав на увазі! Я думав про красу цієї дівчини і її розкішні коси, а не про те, як вона себе поводить.

— Тоді я пробачаю і... — Лора міцно стиснула руку Генріха і відкрила двері до вітальні.

Засліплений яскравим світлом, Генріх не відразу розгледів усіх гостей, помітив тільки, що їх дуже багато. Дружини і доньки офіцерів гестапо: старі й молоді, худорляві й товсті, біляві й руді, гарні й погані. Проте всіх їх об’єднувало щось спільне, і лише потім Генріх здогадався, що цим спільним був вираз цікавості на їхніх обличчях. Лише одна з присутніх якось відрізнялася від інших, може, тим, що вона не звернула на Генріха найменшої уваги.

Це була красива дівчина років двадцяти восьми, з коротко підстриженим русявим волоссям, блідим обличчям, з великими синіми очима. Довгі темні брови, що кінчиками сягали аж до скронь, а на переніссі майже зросталися, і такі ж темні вії добре контрастували з кольором очей, але водночас і підкреслювали якийсь їх дивний вираз. На дівчині була форма оберштурмфюрера СС. Новенький залізний хрест було приколото під лівою кишенею добре пошитого парадного мундира.

— Моя кузина, начальник табору полонених росіянок у Східній Пруссії, оберштурмфюрер Бертина Граузамель! — відрекомендувала свою родичку Лора.

“Очевидно, кокаїністка, бач, які розширені зіниці!” — зробив висновок Генріх, потискуючи маленьку, але міцну руку дівчини.

Лора посадила Генріха між собою і Бертиною, і якось само собою вийшло, що потім вони весь вечір трималися разом.

Бертина спочатку поставилася до Генріха не дуже привітно, але після двох-трьох вдалих його дотепів і тактовно сказаних компліментів розвеселилася, почала відповідати жартом на жарт і охоче танцювала з Генріхом, який як єдиний кавалер мусив по черзі запрошувати дам до танців. Саме під час танцю вона й кинула недвозначний натяк, що не схвалює смаку Гольдрінга щодо вибору нареченої.

Весь вечір Генріх упадав за Лорою, не забуваючи і про Бертину. Вони умовилися зустрітися знову завтра вранці, щоб утрьох зробити прогулянку за місто.

Найближчих три дні Лора, Бертина і Генріх були нерозлучні. Вони їздили машиною за місто, оглядали Мюнхен, побували в театрі і на концерті.

Фрау Ельза спочатку раділа з того, що присутність Бертини позбавила її зайвих турбот, пов’язаних з наглядом за дочкою і Генріхом. Але згодом вона зрозуміла, що припустила помилку: Бертина, не приховуючи цього, кокетувала з Генріхом, і, як не була засліплена фрау любов’ю до дочки, в неї все ж вистачило об’єктивності визнати, що Лорі важко конкурувати з Бертиною. Довелося залишити справи по господарству і знову звалити на свої плечі важкі і клопіткі обов’язки матері, яка хоче висватати доньку. Та й поведінка Генріха почала її серйозно непокоїти. Він упадав біля Лори, говорив їй компліменти, був уважним і ввічливим до дівчини, але досі навіть не натякнув на щось більше, ніж почуття брата. Можливо, що в цьому винна Бертина. Адже Генріх з нею щось дуже породичався: називав кузиною, під час поїздок сідав з нею на передньому сидінні, і вони по черзі ведуть машину, а Лора сидить позаду сама і сумує.

Не знала і не могла знати фрау Ельза, що Генріх однаково зненавидів і Лору, і Бертину. Зненависть ця виникла другого дня після вечірки у Бертгольдів. Ранком, як було умовлено, Бертина прийшла до Лори і принесла їй подарунок, надто оригінальний для молодої дівчини. Це був нагай, як виявилося, зроблений за спеціальним замовленням Бертини. Одержавши його, Лора в якомусь дикому захопленні спочатку охопила кузину за шию і почала душити поцілунками, а потім тут-таки, в кімнаті, почала цвьохкати ним, вдаючи, що когось б’є. Глянувши на свою “сестричку”, Генріх весь напружився, щоб її не вдарити: обличчя Лори, очі, роздуті ніздрі, вся постать говорили про дику, садистську насолоду, що охопила дівчину, тільки-но до її рук потрапив нагай.

— Це точнісінька копія того, з яким я ходжу по табору, — пояснила Бертина, з посмішкою спостерігаючи, як її кузина цвьохкає нагаєм по спинці крісла.

— Я б хотіла знати вашу адресу, Генріх, давайте листуватися! — запропонувала Бертина, коли Лора побігла до матері, щоб показати їй подарунок кузини.

Генріх механічно назвав адресу, хоч думав зовсім про інше — перед ним усе ще стояло спотворене люттю і таке огидне у ці хвилини обличчя Лори.

— Мама не дозволяє поїхати на ферму! — мало не плачучи, поскаржилась Лора, коли повернулася.

— А для чого їхати на ферму? — не зрозумів Генріх.

— Щоб спробувати подарунок! Там у нас російські дівчата працюють...

Генріх вихопив з рук Лори нагай, але схаменувся і зробив вигляд, що взяв його лише для того, щоб розглянути. Зовні це була звичайна шкіряна пліть, але поміж смугами шкіри було вплетено гнучкий дріт. Генріх замахнувся нагаєм і щосили вдарив по спинці крісла.

— Ой, гляньте, шкіра на кріслі тріснула! — скрикнула Лора.

Всі нахилилися. Справді, спинка шкіряного крісла тріснула там, де простягся удар нагаєм.

— З охотою взяла б вас, Генріх, за наглядача в табір! — промовила Бертина, кинувши багатозначний погляд на Гольдрінга.

— А вам часто доводиться вдаватися до нагая?

— О, так часто, як я цього хочу.

Бертина почала докладно розповідати про порядки в таборі. Вона була серед своїх, отже, їй не треба було критися. Навпаки, фройляйн Граузамель з усіх сил намагалася продемонструвати перед офіцером суворість гестапівки — начальниці над табором полонених жінок. Генріх слухав ці жахливі зізнання, міцно стиснувши кулаки і зціпивши зуби. Час від часу він кидав короткі погляди на Лору, яка вп’ялася поглядом у кузину, щоб не пропустити й слова з розповіді цього ката в спідниці.

Генріх з насолодою кинув би все під три чорти і поїхав до Сан-Ремі, до Моніки. Якою далекою і якою близькою, без міри дорогою була для нього зараз Моніка! Мила, хороша, чиста навіть у своїй зненависті до ворогів!

Але кинути все і поїхати до Сан-Ремі Гольдрінг не міг. Між фрау і генералом тривав жвавий обмін телеграмами і, можливо, не сьогодні-завтра сам Берт-гольд прибуде до Мюнхена. Отже, треба лишатися, треба грати роль закоханого. Огидно! До нестями огидно! Але треба.

Кілька днів фрау Ельза з винятковим для неї героїзмом супроводжувала молодь на всі прогулянки, брала участь у її розвагах, виконувала роль тапера під час танців. І цей героїзм відзначив Бертгольд, коли пізно вночі, напередодні від’їзду Генріха, прибув до Мюнхена. Вислухавши найдокладнішу доповідь фрау Ельзи про поведінку молодих і про свої заходи щодо охорони інтересів дочки від зазіхань красивої кузини, Віллі Бертгольд поблажливо торкнувся пальцями її пухкої щоки:

— О, майне кацхен!

І “кішечка” мало не розтанула від такого незвичного прояву ласки чоловіка!

Ранком, тільки Генріх встиг поголитися і зодягтися, до його кімнати увійшов веселий і збуджений Берт-гольд. Зустріч названого батька з сином була щирою і теплою.

— Все йде на добре! Все йде на добре! — повторював, потираючи руки, свою улюблену фразу генерал.

— А вам дуже до лиця генеральські погони, гер Бертгольд!

— Все йде на добре, мій хлопчику! Наш наступ в Росії розвивається чудово! Ще одне-два зусилля — і східний гігант упаде на коліна перед фатерляндом! Війні кінець! І сьогодні ми вже не будемо мрійниками, коли почнемо замислюватись — а що ми будемо з тобою робити, як будуватимемо життя після перемоги?

— І ця перемога станеться без моєї безпосередньої участі! — зітхнув Генріх.

— Не шкодуй про це! Не шкодуй, мій любий! Росіяни б’ються з запеклістю приречених на смерть. Поїзди з пораненими невпинною валкою їдуть зі сходу. О, так, втрати наші величезні! Але все буде, як слід.

І я хотів би знати, мій хлопчику, що ти думаєш про своє майбутнє.

— Моя кар’єра цілком залежить від вашої прихильності і ваших батьківських порад.

— На це ти можеш завжди розраховувати. А як твої особисті справи? Сподіваюся, що не одна француженка нетерпляче чекає твого повернення до Сан-Ремі. Адже так?

— Свого слова Лорі не знайомитися з іншими дівчатами, крім її подруг, я додержую...

— А ця, як її... ну дочка хазяйки готелю, де ти живеш?.. Адже я про все поінформований!

“Невже Міллер і про це має йому доносити?” — промайнуло в голові Генріха.

— О, гер генерал! Запевняю, що крім уроків французької мови...

— Слухай, Генріх! Я солдат і мужчина, такий, як і ти. І розумію, що у нас можуть бути розваги, знайомства, обумовлені, ну, як би тобі сказати, фізіологічними потребами... Не червоній! Я батько і можу говорити з тобою одверто і прямо. Я не проти всяких там вчительок мови. Але я говорю про інше. Я хочу знати про твої плани на майбутнє, серйозні плани? Адже в твої роки вже слід про це подумати?

— Я думав.

— Коли не таємниця, скажи й мені.

— У мене від вас немає таємниць. Моє майбутнє може бути пов’язане лише з вашою сім’єю, отже, й з майбутнім Лори!

Бертгольд схопився з крісла і закрокував по кімнаті, як це він завжди робив, коли хвилювався.

— Ти їй говорив про це?

— Ні.

— Чому?

— Лора ще дитина. Наївна дитина. Вона може не відрізнити звичайного захоплення від любові...

— Ти маєш рацію... Що ж і як ти вирішив робити?

— Тепер ми вже познайомились, вона трохи взнала мій характер. Я буду листуватися з нею частіше, ніж досі, а взимку, коли мені належатиме чергова відпустка, знову приїду до Мюнхена, щоб поговорити з нею серйозно.

Хвилину чи більше Бертгольд вагався. Може, натиснути, прискорити події? Але це буде нерозважливо! І генерал погодився з Генріхом.

— Розсудливо, Генріх! Хвалю і цілком згоден з тобою... Давай умовимось: четвертого лютого — день народження Лори. В цей день...

— Ви гадаєте, що моя розмова з Лорою про майбутнє буде подарунком для неї?

— О, безперечно!.. Принаймні, я її переконаю, що це так! — поправив себе генерал. — А тепер ходімо снідати!

Бертгольд обняв Генріха за талію і повів його до їдальні, де на них уже чекали Лора і Ельза. Бертини не було, хоч вона і шепнула Генріхові, що обов’язково прийде поснідати з ним на прощання.

Безжурно і весело пройшов у сім’ї Бертгольдів останній день відпустки Генріха. Всі були веселі і збуджені. І під час прогулянки, і в більярдній, де донька робила ставки на Генріха, а мати — на свого Віллі. За обідом генерал інакше не називав Генріха, як сином, і весело підморгував дружині. Він відчував себе рибалкою, що після довгого і стомлюючого чекання спіймав здоровенного окуня. Не мав підстав бути незадоволе-ним і Генріх фон Гольдрінг. Заручини відсувалися на кілька місяців, а мало що може трапитися за цей час! Але тепер він безумовно може розраховувати на будь-яку підтримку свого тестя. А не в кожного офіцера такий патрон, як гестапівський генерал, та ще й друг самого Гіммлера! Побачимо ще, хто справді рибалка, а хто рибка!

Щодо фрау Ельзи і Лорхен, то вони буквально умлівали від щастя.

“Очевидно, вранішня розмова з Бертгольдом для них не таємниця”, — вирішив Генріх.

Вся родина Бертгольдів поїхала на вокзал проводжати Генріха. Проводи були щирі і трохи смутні. Фрау витирала сухі очі хустиною, а Лора, кинувшись Генріхові на шию, щиро розплакалася.

Бертини на вокзалі не було.

На грані смерті

Як завжди по суботах, Моніка взялася за генеральне прибирання своєї кімнати. Вона вже вимила і вичистила все, що тільки можна було помити і почистити, і тепер м’якою білою фланелькою перетирала ті дрібнички, якими так люблять прикрашати свої куточки молоді дівчата. Милі і такі дорогі серцеві сувеніри!

Ось цю красиву бонбоньєрку подарував батько, коли їй минуло вісім років. Як тоді пишалася Моніка, що всередині лежали не цукерки, а справжній золотий медальйон. І нікому у той день, ні мамі, ні Жану, ні, тим більше їй, і на думку не спало, що через кілька років у цей медальйон доведеться вставити маленьку фотографічну картку — останню татову фотокартку!

А ось цей туалетний прибор — подарунок мами у день конфірмації. Боже мій, як далеко все це відсунулось і яким дурним дівчатком вона тоді була! У своїй білій сукенці, з білими квітами у руках вона відчувала себе справжньою королівною, якій підвладне все на світі, — адже це для неї в той день так ясно сяяло сонце, для неї розквітли нарциси, що віночком лежали на голові і так солодко пахли, для неї урочисто і велично співав орган.

Вона літала того дня, мов на крилах, і Жан усе дражнив її, що віднині вона “христова наречена” і не має права й оком кинути на когось з хлопчаків. Жан теж приготував їй того дня подарунок — маленький бронзовий бюстик Вольтера. Як реготав з цього подарунка дядько Андре Ренар, чоловік маминої сестри! Він говорив, що презент аж ніяк не пасує до події, яка нині відбулася, і вони з Жаном завели довгу суперечку про Вольтера: Жан доводив, що Вольтер — то найсвітліший розум Франції, а дядько Андре твердив, що він просто розумний цинік, який на словах вихваляв розум і свободу, а сам прислужувався перед аристократами-меценатами, бо в душі не мав нічого святого...

О, Моніка тепер цілком згодна з дядьком! Вона ненавидить Вольтера за те, що він так насміявся з її улюбленої героїні Жанни д’Арк. Справді, треба не мати нічого святого, не мати ні крапельки любові до Франції, щоб так поглумитися з її героїні!

У Моніки в кімнаті висить репродукція картини, де зображено Жанну в доспіхах, з мечем у руці, на чолі війська. Щовечора, лягаючи спати, Моніка дивиться тепер на цю репродукцію з побожністю, шукаючи підтримки у вічно живої доньки Орлеана!

Так, Моніка теж мріє про подвиги в ім’я Франції, на славу батьківщини, бо вона так само, як і Жанна д’Арк, ненавидить ворогів свого народу! О, чого б тільки не зробила Моніка, аби визволити рідну землю від окупантів! Крутячись безсонними ночами в ліжку, вона гарячково перебирає в думці всі способи, якими можна було б помститися завойовникам і прискорити час перемоги. І які тільки героїчні вчинки не спадають на думку дівчині! Але ці солодкі мрії часом розвіюються в одну мить — варто почути кроки солдатів, що походжають біля входу в штаб дивізії. Ці кроки, такі важкі й лункі в нічній тиші, мов удари, падають на її груди, гнітять мозок, не дають спокою.

А ранком, підвівшися після часто безсонної ночі, їй треба допомагати матері й прислужувати в ресторані тим, кого вона так ненавидить. Правда, вона це робить з наказу Франсуа, бо сп’янілі офіцери часом ведуть надто одверті розмови. Одного їх необережного слова буває досить, щоб партизани зрозуміли суть тої або іншої операції, яка готується проти макі і місцевого населення. Але як мало таких фраз вона могла переказати Франсуа!

її рідний брат, Жан, нині десь у горах, з макі. Мо-ніка й собі хотіла піти з Жаном, але Франсуа суворо заборонив їй залишати Сан-Ремі, бо він вважав, що кращого зв’язкового важко й підшукати. А тепер, коли в готелі її матері оселився Генріх...

Моніка ловить себе на думці, що вона назвала барона фон Гольдрінга, штабного німецького офіцера, на ім’я, і червоніє. Останнім часом Моніка не впізнає сама себе. Досі все було ясно й просто: вона повинна використати уроки з Гольдрінгом для того, щоб зав’язати з ним дружні взаємини і скористатися з його балакучості. Вона, що досі не посміхнулася жодному німецькому офіцерові, мусила погодитись на те, щоб годинами вести розмови з цим випещеним бароном, привітно з ним вітатися й прощатися і навіть кидати час від часу в його бік кокетуючі погляди. О, як нестерпно все це було спочатку!

Після уроку Моніка вбігала до себе в кімнату і падала на ліжко, прикусивши подушку, щоб не розридатися. Як добре, що в неї була хоч ця маленька фортеця — її кімната. З дитинства знайомий світ, знайомі милі речі, як друзі, обступали її і ніби казали: “Отут ти можеш бути сама собою. Це нічого, що ти часом нас навіть не помічаєш, не одягаєш отих красивих суконь, які раніше тебе так тішили, не відкриваєш кришки піаніно, хоч так любила колись грати, не ставиш на стіл свіжих квітів, без яких не уявляла собі життя. Ми знаємо, що ти жодного разу від початку окупації не була ні в кіно, ні в театрі, і здогадуємось, чому це так — адже ти в серці носиш траур. Ми схвалюємо тебе, маленька Моніко! Ні, ти не зрадила нас, свій дім, своє місто, рідну Францію — адже ти мусиш так робити, щоб повернутися до нас вільною і щасливою!”

А Жанна д’Арк дивилася на неї з стіни і ласкаво їй усміхалася.

Останнім часом Моніка уникає дивитися на свою улюблену репродукцію. Вона ніби боїться, що Жанна занадто багато прочитає в її серці. А з тим, що там коїться, вона криється і від самої себе.

З того часу, коли мадам Дюрель розповіла, як Гольдрінг обеззброїв, а потім відпустив Жана і ще одного макі, дівчина змінила своє ставлення до Гольдрінга. Не те, щоб вона відчула до нього якесь особливо тепле почуття, — адже вона зовсім не знала, з яких мотивів він це зробив! Просто цей не зовсім звичайний штабний офіцер збудив її цікавість. Хто він такий і чому його поведінка так різниться від інших? Дівчина перебирала в пам’яті кожне його слово, навіть кожен його рух.

Так, він не такий, як усі вони! Але хіба це має якесь значення? Адже він однаково лишається твоїм ворогом! А що, коли він не ворог? Звичайно, і серед німецького народу має бути чимало антифашистів, які мусять приховувати свою діяльність і не виставляти своїх поглядів перед усіма. І, може, Генріх так само, як і вона, чекає на світлий день повалення фашизму? І навіть хоче прискорити цей день?

Адже цілком очевидно, що він тоді навмисно залишив її саму в кімнаті, щоб вона могла прочитати мерзенного листа Левека. І як він перед цим підкреслив, що хотів би познайомитися з її друзями! Можливо, він хотів зв’язатися через неї з макі...

А що, як Франсуа має рацію, коли твердить, що поведінка Гольдрінга може бути жахливою провокацією? І оті великі карі очі, які з таким теплом дивляться завжди на неї, приховують гестапівську хитрість і підступність! Правда, завдяки тому, що він дав їй змогу прочитати листа Левека, пощастило врятувати не тільки двох зазначених у листі макі, а й їхні сім’ї. Ну й що ж з того? Вони могли дозволити собі таку розкіш — подарувати життя двом партизанам, щоб потім, увійшовши в довіру, забрати його у сотень.

Ні, ні, цього не може бути! За логікою подій може так статися, але є щось вище за звичайну логіку, приміром, інтуїція... А інтуїція їй підказує, що Генріх нездатний ні на підступ, ні на зраду. Так, так, є логіка серця...

Моніка жахається того, що їй спадає на думку. А може, вона закохалася в цього офіцера ворожої армії? Хотіла закохати його, а закохалася сама? Ну, будь же чесною, будь же щирою з собою, адже про це ніхто не дізнається, будеш знати лише ти сама... Так, тебе боляче вразило, коли ти дізналася про ту вечірку з дамами в день нагородження Генріха хрестом... Ти так зраділа, коли Франсуа сказав, що треба попередити макі, щоб вони часом не підстрелили Гольдрінга, і непокоїлась, коли він поїхав у Ліон, де про особу Генріха партизани не мали найменшої уяви... Тобі гірко, нестерпно думати, що Генріх поїхав у Мюнхен і буде жити під одним дахом з молодою дівчиною, хай навіть названою сестрою... Так, значить, вона вже й ревнує його? Тремтить за його життя? Чекає на його повернення? Ні, це жахливо, це неймовірно, цього не може бути!

Моніка схопилася з місця і, підбігши до вікна, рвучко його розчинила. Що це, знайома машина? Серце дівчини закалатало. Ось зараз він зійде з машини і попрямує до готелю... Але ні, він повертає до штабу. Ось уже дійшов, зник у під’їзді...

Моніка сідає на стілець, обличчя в неї спокійне, може, тільки занадто бліде. Але очі її розширені від страху, а серце крається від нестерпного болю.

Так, вона любить, любить німецького офіцера! Кому ж розповісти все це і в кого шукати поради? У матері? О, ні, мати не порадниця! Вона просто обожнює Генріха після того, як він відпустив Жана... Тоді Франсуа? Ніколи в світі! Вона помре від сорому, коли хтось дізнається про її почуття! Шкода, що зараз немає дядька Андре Ренара!

Як на останній порятунок, Моніка звертає благальний погляд на Жанну д’Арк. Але Орлеанська діва мовчить. Вона дивиться на Моніку суворо й осудливо. І дівчина, впавши головою на підвіконня, вибухає нестримним риданням.

Як усі інші дівчата всієї земної кулі, Моніка вірила, що кохання — то велике щастя. А виходить, що воно може бути й горем. Великим горем!

І не знала, й не могла знати Моніка, що за кілька днів той, хто спричинився до її горя, буде вирішувати: пустити собі кулю в лоба зараз чи, може, ще почекати кілька хвилин?

Лютц зустрів Гольдрінга з неприхованою радістю.

— Як добре, що ви повернулися, Генріх! Мені просто не вистачало вашого товариства.

— Я теж за вами скучив, Карл. Лише з вами я можу говорити щиро й просто.

— Ми з вами освідчуємося, як закохані. А тим часом генерал чекає на вас: він уже кілька разів запитував, чи ви повернулися.

Еверс, побачивши Генріха, справді зрадів.

— Як себе почуває мій друг, генерал Бертгольд?

— Чудово! Наказав якнайсердечніше вітати вас і передати найщиріші побажання здоров’я і успіхів.

— Дуже вдячний! А які новини в Берліні, Мюнхені?

Не зовсім уважно вислухавши розповідь Генріха про все чуте й бачене, генерал відразу перейшов до справи:

— Мушу сказати, вашого повернення чекав нетерпляче. Річ у тому, що є одне делікатне доручення, з яким можете впоратись лише ви, бароне, з вашим умінням швидко завойовувати симпатії.

— Ви трохи перебільшуєте мої можливості, гер генерал!

— Ані на йоту... Як вам відомо, наша дивізія вважалася тиловою, і тому нова автоматична зброя, якою вже озброєні фронтові частини, до нас ще не потрапляла.

Генріх уважно слухав.

— Але тепер становище міняється. Є дані, що Англія прискорено готується до відкриття другого фронту, а в зв’язку з цим і наші, так би мовити, тилові дивізії посилюються: вже одержано наказ переозброїти і нас. Ми вже маємо наряди на це, є наряди і в розподільчому пункті в Бонвілі, де цю зброю виготовляють. Але, зрозуміла річ, що її в першу чергу відсилають на фронт, а нам дадуть лише тоді, коли виявиться зайвина. А мені хотілося б одержати нову зброю якнайскоріше, щоб ми всі навчилися добре володіти нею, в разі чого могли б влаштувати англійцям і американцям новий Дюнкерк. Ви мене розумієте?

— Цілком.

— Ваша місія і полягає в тому, щоб прискорити відправку зброї до нашої дивізії. Цього ви мусите домогтися якою завгодно ціною. Відповідні документи вже приготовано. Я прошу вас завтра ж виїхати. Зрозуміло?

— Так точно, гер генерал! А коли зброя буде готова до відправки, хто має її супроводжувати?

— Ви про це негайно повідомте через корпусну станцію. Але зважте — нас можуть підслухати. Тому давайте умовимось: ви сповіщаєте, що сигарети куплено і вам треба, скажімо, сто ящиків. Це означатиме, що зброя є, потрібно сто чоловік охорони. Ви простежите за навантаженням і повернетесь або з цим ешелоном, або машиною. Адже ви поїдете туди на своїй машині?

— Так точно!

— Тоді, крім свого денщика, візьміть ще двох солдатів для охорони.

— Я волів би, коли ви дасте згоду, не робити цього. Чим більше охорони, тим швидше на мене звернуть увагу французькі терористи.

— Маєте рацію. Але в Бонвілі будьте обережні. Макі діють там дуже активно, — попередив генерал.

— Виїжджати завтра?

— Сьогодні відпочиньте з дороги, приготуйтеся, а завтра ранком рушайте. Сподіваюсь одержати від вас втішні вісті, і якнайскоріше.

— Зроблю все можливе, гер генерал.

Доручення Еверса настільки збігалося з планами самого Генріха, що він навіть трохи злякався.

“Щось дуже щастить мені, — думав він, укладаючи чемодан. — А фортуна, як відомо, дама капризна... Всю дорогу сушив собі мозок думкою, як мені відпроситися в Бонвіль, і ось, маєте, — саме до Бонвіля мене й посилають! Яке ж завдання там на мене чекає?.. Мабуть, дуже серйозне. Інакше б мене повідомили зарані. Або не хочуть, щоб я передчасно хвилювався, або вивчають ще обстановку... Так чи не так, а приготуватися слід до найгіршого...”

Генріх окинув поглядом кімнату, ніби бачив її вперше і... востаннє. Так, можливо, він сюди вже не повернеться. Можливо, він ніколи не побачить уже Моніки... І вона ніколи не дізнається, що поруч неї працював друг. Навіть те, на що він збирається натякнути їй сьогодні, вона розглядатиме як необережну балакучість молодого штабного офіцера. І пишатиметься, що так легко розв’язала йому язика... Але чому ж це вона не йде? Може, її Курт не відшукав? Може, її взагалі нема вдома? Що ж тоді робити? Він не може поїхати, не попередивши її про мету свого відрядження. Хіба самому піти її пошукати?

Генріх вже зібрався спуститися вниз, коли в двері постукали. Моніка! Тільки вона так стукає: три дрібних і легких удари.

До кімнати, дійсно, зайшла Моніка. Генріх відразу помітив, що обличчя в неї змучене, а очі трохи почервоніли. Тривога і жаль стиснули йому серце.

— Ви... плакали, Моніко? Щось трапилось? — стривожено запитав Генріх, не випускаючи руки дівчини і силкуючись зазирнути їй в очі.

— Зовсім ні, — відвела свої очі Моніка. — Просто я допомагала мамі готувати салат, і це від цибулі очі почервоніли...

— Яка проза! А я волів би, щоб вони почервоніли з тої причини, що я знову мушу їхати... І навіть пробуду в Бонвілі досить довго!

— У Бонвілі?

Генріх відчув, як рука дівчини затремтіла в його руці.

— Чому це вас так вразило?

— Нічого, я так... Розумієте, у мене там є кузина...

— Хіба я мушу її лякатися?

— Не її, а макі... Вона два дні тому гостювала у нас і розповідала, що там дуже неспокійно...

— То й що?

— Я просто хотіла попередити вас...

— Спасибі, ви дуже добра!.. А знаєте що? Чому б вам теж не поїхати в Бонвіль відвідати кузину? Я б підвіз вас машиною туди і назад...

— Що ви! Хіба я можу залишити маму бодай на тиждень! Стільки клопоту, а вона майже сама!

— Тоді, знаєте, як зробимо, — як тільки я навантажу зброю...

— Зброю? Яку зброю? — здивувалася Моніка.

— От я й проговорився! — з досадою вихопилося у Генріха. — Теж офіцер, штабіст, а бовкаю язиком, як баба на базарі!

— Виходить, це якась таємниця, і ви боїтесь, що я...

— Ні, ні, я вам вірю! Тільки дуже прошу, випадково про це комусь не скажіть. Інакше зброя може потрапити не до нас у дивізію, а до макі. Вони останнім часом почали дуже нею цікавитись, а коли дізнаються, що зброя автоматична... Правда, про те, коли її відправлять, знатиму тільки я... А втім, що це ми з вами за розмову завели! Вона зовсім не для дівочих вушок, та ще таких маленьких і рожевих, як ваші! Так як ми вирішимо з поїздкою до Бонвіля?

— Не знаю... Може, й справді... — завагалася Моніка... — Людвіна так радітиме...

— Тоді домовились: як тільки у мене справа наближатиметься до кінця, я даю вам телеграму і зустрічаю вас на вокзалі.

— Але я не хочу, щоб мене бачили з німецьким офіцером, та ще в Бонвілі, де мене ніхто не знає!

— На обличчі в мене не написано, що я німець, зустріти можу вас у цивільному одягу. А з Бонвіля ми машиною повернемося разом. Згода?

— Згода! — не зовсім рішуче погодилась Моніка. — Отже, чекатиму вашої телеграми, а поки побажаю вам щасливої дороги!

Ранком другого дня, коли Сан-Ремі ще спав, Генріх і Курт їхали до Бонвіля. Генріх розрахував, що вони будуть там опівдні, якщо їхатимуть з швидкістю 90 кілометрів на годину, і Курт вів машину швидко — стрілка спідометра часто перескакувала за сто.

“Де я їздив по такій дорозі?” — пригадував Генріх. Так, він десь бачив щось подібне. Такі ж, ніби рукою казкового велетня, розкидані гори, що не були з’єднані в єдиний хребет, а стояли одна перед одною, створюючи вузькі долини, порослі буйною зеленню, серед якої дзюрчали вузенькі, але бурхливі потоки чистої, як сльоза, гірської води; такі ж густі внизу ліси, які, чим далі вгору, ставали одноманітнішими й нижчими; такі ж несподівані кружечки-галявини, з усіх боків оточені лісом. У Західній Україні такі галявини називають полонинами. Так, так, от таку саме дорогу він бачив незадовго до війни, проїжджаючи з Станіслава на Яремчу! Правильно! Як, здається, давно це було...

Генріх підозріло глянув на Курта, ніби він міг підслухати його думки. Той сидів, міцно стиснувши руки на рулі, і напружено вдивлявся в далечінь. Незважаючи на прохолоду, обличчя його спітніло, а Курт, боячись відірвати від руля хоча б одну руку, лише пхиркав, намагаючись здути краплини поту, що скочувалися до губів.

— Ану, дай я поведу, а ти спочинь!

Генріх сів за руль. Так було краще. Покручена дорога вимагала напруженої уваги, про щось інше думати було ніколи. А це головне. Бо саме сьогодні він має бути як ніколи спокійним і урівноваженим: можливо, відразу по приїзді він одержить завдання, яке треба буде виконати сьогодні ж.

Дедалі дорога ставала важчою: повороти частішали, доводилося міняти швидкості, то беручи круті підйоми, то спускаючи машину на гальмах. Іноді швидкість падала до двадцяти кілометрів.

До Бонвіля прибули лише о п’ятій годині вечора. У готелі подвійного номера, як заявив черговий бюро, не було. Але велика купюра, вкладена в документ, негайно змінила становище — за п’ять хвилин Генріх і Курт вже готувалися прийняти ванну.

— Мийся ти перший, щоб мав змогу піти розпитати, де тут хороший ресторан, — наказав Гольдрінг денщикові.

Гольдрінг не помилявся, коли гадав, що про нове для нього завдання він дізнається, як тільки прибуде до Бонвіля: поки Курт розшукував ресторан, Генріх уже знав, яке важке і загрозливе становище створилося тут.

Справа в тому, що розташовані у передгір’ях Альп Бонвіль і його район були центром партизанського руху в південно-східній Франції. Найзапекліша боротьба гестапо з рухом опору довгий час не давала ніяких наслідків. Навпаки, чим лютішими були заходи гестапо проти місцевого населення, тим ширшали лави партизанів.

Але на початку лютого 1942 року сталося неймовірне: загальний улюбленець, веселий і дотепний, один з активних членів підпільної організації, її найкращий зв’язковий Дежене, виявився провокатором. Спочатку не йняли навіть віри, щоб Дежене, який сам часто був ініціатором диверсій і так охоче брався за виконання найскладніших завдань, виявився зрадником. А між тим Дежене після арешту трьох членів керівної організації руху опору скинув з себе машкару і одяг мундир есесівського офіцера, з яким розлучився п’ять років тому, коли за завданням гестапо прибув сюди, під виглядом робітника з Парижа.

Провокація завдала великої шкоди партизанському рухові: багато активних його учасників було заарештовано, але все ж до розгрому організації справа не дійшла. Ті керівники руху опору, які залишилися на волі, зуміли швидко змінити явочні квартири, перемінити адреси, прізвища, місцеперебування багатьох учасників руху.

За Дежене партизани буквально полювали. Правда, тепер він вже називав себе справжнім ім’ям — Віллі Мейєр. Протягом першого тижня після викриття провокатора в Дежене-Мейєра стріляли п’ять разів: його підстерігали на вулицях, на квартирі, яку за цей час він змушений був тричі міняти, і, нарешті, в ресторані офіціантка послала йому в груди дві кулі.

З Бонвіля тяжко пораненого Мейєра вивезли до якогось госпіталю, і кілька місяців про нього нічого не чули. Як же були вражені місцеві партизани, коли дізналися, що Дежене-Мейєр знову з’явився на вулицях Бонвіля вже в ролі ад’ютанта нового начальника гестапо оберста Гартнера. Усім було відомо, що провокатор знає в обличчя багатьох учасників руху опору. Ті партизани, що під виглядом рознощиків газет, зеленярів або молочників досі спокійно походжали вулицями міста, мусили тепер ховатися, щоб не потрапити на очі провокатора.

До цього додалися і ускладнення, викликані діяльністю самого оберста Гартнера. Це був старий, досвідчений гестапівець, якого надсилали в місця, де складалася найнебезпечніша обстановка. Гартнер відразу скасував комендантську годину, патрулювання на вулицях вночі і цим пом’якшенням режиму завоював собі деяку популярність. Невдовзі після прибуття він випустив з тюрми багатьох в’язнів, серед яких було чимало й карних злочинців. Більшість з них була підкуплена і завербована Гартнером.

Кілька днів тому партизанам пощастило перехопити повідомлення Гартнера до Берліна, в якому він обіцяв в найближчий час ліквідувати видатних керівників руху опору і натякав на те, що йому пощастило натрапити на слід якоїсь організації, що існує в лавах самої німецької армії. Оберст вихваляв діяльність Мейєра, з допомогою якого йому пощастило встановити таємний нагляд за видними учасниками партизанського руху.

Гартнер діяв і поводив себе надзвичайно обережно. Після невдалої спроби макі висадити в повітря приміщення гестапо він працював невідомо в якому приміщенні, на вулиці з’являвся лише в супроводі автоматників-гестапівців і Дежене-Мейєра, якого від себе не відпускав ні на крок.

Обідав Гартнер в офіцерському ресторані “Савойя”, який охоронявся вдень і вночі.

Потреба якнайшвидше ліквідувати Гартнера і Ме-йєра була очевидною.

Генріх так замислився, що навіть не чув, як повернувся денщик.

— Ну, що нового, Курт?

— Усі рекомендують спеціальний ресторан для офіцерів “Савойя”.

— Далеко до нього?

— На паралельній вулиці, навпроти.

За десять хвилин Гольдрінг уже був там. Ресторан раніше належав французові, але недавно колишнього господаря заарештували, а ресторан віддали інвалідові-гітлерівцю.

“Вхід тільки для німецьких офіцерів” — прочитав Генріх на вхідних дверях, біля яких стояв вартовий.

За стойкою буфету він побачив товстого німця з густими рудими вусами.

— Маю честь говорити з господарем ресторану? — запитав Гольдрінг.

— Так точно, гер обер-лейтенант! — по військовому відповів той. — Швальбе, власник ресторану.

— Я тільки-но приїхав, гер Швальбе, але встиг уже дізнатися, що найкращий в місті ресторан це ваш. Сподіваюся, ви не відмовите тижнів два-три частувати мене своїми обідами?

— О, з радістю! Той, хто рекомендував мій ресторан, гарантую, не помилився.

— Тоді дозвольте познайомитися — обер-лейтенант барон фон Гольдрінг.

— Я щасливий мати таких високопоставлених гостей!

— То, може, для знайомства ми вип’ємо з вами по бокалу хорошого вина? — запропонував Гольдрінг.

— Вважатиму за честь! — Швальбе пошкутильгав до шафи — у нього замість лівої ноги був протез, — взяв пляшку вина і підійшов до столика, за який сів Гольдрінг.

Генріх витяг з кишені і поклав на стіл пачку хороших гаванських сигар.

— О, яка розкіш! — захоплено вигукнув Швальбе, беручи одну з них. — Тепер не часто доводиться курити справжні гаванські сигари!

Генріх запалив одну сигару, решту підсунув Швальбе.

— Візьміть собі, я маю можливість діставати такі.

— Це для мене найкращий подарунок! Так довго ви гадаєте пробути в нас?

— Два-три тижні, а може, й місяць, — Генріх підняв бокал. Швальбе зробив те саме.

— Ваше здоров’я! — промовив Гольдрінг.

— За наше знайомство! — додав Швальбе. — Обіди, гер барон, ви будете замовляти, а столик чи окремий номер виберіть самі.

— Обідатиму в окремому номері і хочу оглянути його зараз.

— Прошу! Он у ті двері, що за буфетом.

У супроводі господаря ресторану Гольдрінг опинився в довгому коридорі з великою кількістю дверей праворуч і ліворуч.

— Дозвольте зайти сюди? — запитав Гольдрінг, беручись за ручку перших дверей праворуч.

— Туди не можна заходити. Цей номер кожного дня, з двох годин до чотирьох, зайнятий. В ньому обідає оберст Гартнер з ад’ютантом. А ви о якій годині будете обідати?

— Обідатиму рівно о першій, але я звик не поспішати за обідом, отже, мені цей номер не підходить.

— То огляньте цей! — господар відкрив перші двері ліворуч, навпроти входу в номер Гартнера.

— О, це мене цілком влаштовує! — погодився Гольдрінг, окинувши оком добре умебльований номер.

Замовивши обід на завтра, Генріх пішов до готелю і весь вечір просидів дома, не стільки перечитуючи куплені газети, скільки обдумуючи план.

...Ранком другого дня Гольдрінг був у офіцера, який відав розподілом нової автоматичної зброї. Вислухавши Генріха і навіть не глянувши на наряд, він заявив, що не може назвати строку виконання наряду бодай орієнтовно. Але прозорий натяк на грошову винагороду значно пом’якшив неприступність офіцера. Коли ж Гольдрінг досить-таки безцеремонно поклав перед ним на стіл пачку новеньких банкнот, підкресливши, що це лише завдаток, офіцер став привітнішим і люб’язним.

— Два тижні, я гадаю, не буде задовгий строк? — догідливо запитав він Гольдрінга.

— Саме те, що треба!

Коли Гольдрінг за півгодини після розмови з офіцером подзвонив до Еверса і попередив, що, можливо, за два тижні “сигари буде куплено”, той зрадів неймовірно.

— Нагорода, обов’язково нова нагорода, бароне, даю слово! — кричав у трубку Еверс.

О першій годині дня, хвилина в хвилину, Гольдрінг був у ресторані. Обід подавала німкеня, яка під подвійним шаром — фарби і пудри — намагалася приховати коли не руйнівний вплив часу, то наслідки бурхливо проведеної по ресторанах молодості.

Два-три компліменти, сказані Гольдрінгом, так припали до смаку офіціантці, що вона говорила без угаву, прозоро натякаючи на свою самотність. Коли, нарешті, вона забрала посуд і пішла, Генріх трохи відхилив двері в коридор і лишився в номері, помалу п’ючи коньяк.

За десять хвилин до другої, як показав годинник, два гестапівці зайшли до кабінету Гартнера і за хвилину повернулися в коридор. Побачивши відхилені двері протилежного номера, гестапівці без стуку зайшли до нього.

— Що означає це вторгнення? — сердито запитав їх Генріх.

— Гер обер-лейтенант! Ми зобов’язані перевірити ваші документи, — відповів старший з них, з погонами фельдфебеля.

Генріх вийняв офіцерську книжку і кинув її на стіл. Фельдфебель уважно прочитав першу сторінку.

— О, пробачте, гер барон, такий наш обов’язок! — з щирою поштивістю пробачився фельдфебель, повертаючи книжку.

— Гаразд. Але майте на увазі, що протягом двох-трьох тижнів я в цей час тут обідатиму, номер за мною!

— Будь ласка! Для нас це буде навіть зручно!

Рівно о другій в коридорі з’явилася згорблена фігура оберста Гартнера в супроводі молодого ад’ютанта і двох здоровенних гестапівців.

Генріх посидів ще кілька хвилин і вийшов.

Другого дня повторилося те ж саме: за десять хвилин до другої з’явилися два гестапівці, оглянули номер і вийшли. Відхиливши двері до номера, в якому сидів Гольдрінг, фельдфебель привітав його і зник. Рівно о другій, хвилина в хвилину, з’явився оберст у супроводі своїх охоронників і ад’ютанта.

Офіціантка і цього разу крутилася в номері, але Генріх відповідав їй досить холодно. “Треба привчити її, щоб вона не затримувалась!” — подумав він. Цього дня Генріх обідав довго. Коли о третій годині він вийшов з номера, Гартнерові тільки несли солодке.

Так тривало п’ять днів.

На шостий Генріх прокинувся вдосвіта. Він силкувався відволікати свої думки від того, що сьогодні мало статись, і не міг. Обережно підвівшись з ліжка, так, щоб не розбудити Курта, Генріх пришив до сорочки з внутрішнього боку невеличку кишеню. Маленький чорний браунінг легко туди входив. Генріх ще раз і ще раз вкладав у кишеню револьвер і витягав його. Так, дуже зручно! Він встигне вихопити його. Може, написати записку до Моніки і передати через Курта? Генріх вже написав було кілька рядків, але відразу подер аркушик. І без цього їй, можливо, буде багато неприємностей в разі чого. Адже Міллер бачив, як він захистив її від п’яних солдатів. А йому й цього буде досить, щоб присікатися до дівчини.

Курт прокинувся.

— Наша машина напоготові? — запитав Генріх.

— В повному порядку.

Генріх пройшовся по кімнаті і недбало кинув:

— Сьогодні після обіду, можливо, поїдемо на прогулянку. Держи її напоготові.

До обіду Генріх з кімнати не виходив. Рівно о першій Генріх увійшов до ресторану.

— По вашому приходові, бароне, можна перевіряти час, — зауважив Швальбе, позирнувши на великий годинник, що висів над буфетом.

— А він працює точно? — запитав Генріх.

— Кожного дня перевіряю по радіо.

— Ну, мені час обідати.

Генріх зайшов до номера, і відразу ж туди прибігла офіціантка. Хоч закуски він ще не торкався, але офіціантка, як завжди, стояла, чекаючи, поки він доїсть рибу.

— Ви любите натуральне вино? — запитав її Генріх.

— Дуже.

— Коли воно у вас є, то принесіть мені пляшку просто з льоху.

— О, я знаю, як подавати натуральне вино!

Нарешті він позбувся цієї настирливої офіціантки! Але треба поспішати. Генріх витяг з кишені невеличку міну з двома металевими вусиками, поставив стрілку підривника на дві години тридцять п’ять хвилин і вийшов у коридор. Як завжди в цей час, там не було нікого. За мить він уже був у кабінеті Гартнера. Прикріплення міни до нижньої кришки стола забрало лише кілька секунд.

Коли захекана офіціантка прибігла з пляшкою вина, Генріх спокійно доїдав рибу.

Після двох випитих бокалів хорошого вина офіціантка почала тримати себе фривольніше, ніж завжди. Щоб швидше позбутися її, Генріх мусив пообіцяти їй прогулянку в машині за місто. За обідом Генріх їв повільніше, ніж будь-коли. Принаймні з першою стравою він упорався, коли вже було без чверті друга.

Минуло ще п’ять хвилин, а гестапівців, які завжди приходили раніше від Гартнера, не було. Не було їх і о другій, і о чверть на третю. Генріх докінчив обід і сидів, відпочивав. Очевидно, Гартнер сьогодні не прийде обідати! Думку, що треба забрати міну, Генріх відкинув: настав час обіду, і в коридорі чулися кроки відвідувачів. Отже, міна вибухне, а Гартнер після цього стане ще обережніший!

Двадцять п’ять хвилин на третю... Гестапівців усе немає. Генріх надів кашкета і, обсмикнувши мундир, повільно попрямував до дверей. При вході до загальної зали він стикнувся із знайомими гестапівцями. Ті привітали його і зникли в коридорі. Підійшовши до буфету, Генріх глянув на годинника. Двадцять сім хвилин на третю! Отже, якщо Гартнер і сьогодні прийде через десять хвилин після гестапівців, він спізниться на дві хвилини...

Мозок працював чітко і напружено. Гартнер завжди йшов до ресторану вулицею праворуч. Отже, Генріх вийде йому назустріч рівно о пів на третю і на вулиці вистрелить а револьвера... А там видно буде, як діяти. Жаль, що він не перевірив двір навпроти ресторану: прохідний він чи закритий?

Дві години тридцять хвилин. Треба жодним рухом не показати, що ти поспішаєш. Чемно вклонившись Швальбе, Генріх неквапливо пішов до виходу, і саме в дверях стикнувся з Гартнером і його ад’ютантом. Позаду йшли два гестапівці. Відкозирявши оберстові, Гольдрінг пропустив їх і позирнув на годинника.

Тридцять дві хвилини на третю.

Встигне чи не встигне Гартнер зайти до кабінету? Так чи не так, а треба відійти трохи, а після повернутися.

Генріх перетнув вулицю. Він нарахував тридцять довгих — о, довших за кілометри кроків, — і лише після цього почув вибух і водночас брязкіт скла.

За кілька секунд Генріх уже був у ресторані. В загальному залі знялася страшенна паніка, але ніхто не потерпів. Лише частина стіни біля буфету відвалилася і впала на один з незайнятих столиків. Через велику дірку, яка зяяла внаслідок обвалу, видно було клуби куряви і диму в кабінеті Гартнера.

Разом з іншими відвідувачами Генріх кинувся на місце події. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: віднині Гартнер і його ад’ютант не страшні ані партизанам, ані жителям Бонвіля.

Генріх повернувся до виходу. Коли він уже перейшов на другий бік вулиці, з-за рогу вискочила машина з гестапівцями.

Не озираючись, Генріх поволі попрямував до себе в готель.

— Поїдемо на прогулянку? — запитав Курт. Він стояв біля машини перед під’їздом готелю.

— А хіба я тобі наказував тримати машину біля готелю?

— Ні, але я гадав, що ви зразу ж після обіду захочете поїхати.

— Нікуди я не поїду. Кілька хвилин тому я ледве не відправився на прогулянку, з якої б ніколи не повернувся... — стомлено сказав Генріх.

— Як то? — перелякався Курт.

— У ресторані стався вибух, саме проти того номера, де я обідаю.

— Так отой гуркіт, що я тільки-но чув...

— Так, то був замах. Загинуло кілька гестапівців, в тому числі і полковник Гартнер... Я піду до себе і спробую заснути. Ти сиди в своїй кімнаті і нікого не пускай. Коли вже надто хтось домагатиметься побачення зо мною, розбудиш. Розумієш?

— Так точно!

Не роздягаючись, Генріх ліг на диван. Після щойно пережитого нервового напруження він почував страшенну втому. Заплющив очі, але відчув, що спати не може. Мозок свердлила думка — чи запідозрять його в замаху? Коли запідозрять, то заарештують. Навіть коли після арешту його випустять, до нього вже не буде такої довіри, як раніше. А для нього це все одно що провал. Отже, виходить, коли прийдуть гестапівці, треба не датися їм у руки. Треба стріляти... Генріх підвівся і ще раз перевірив автоматичний пістолет і маузер. Як завжди, вони були в порядку. Гестапівці дорого заплатять за його життя...

А допитати його мусять. Обов’язково. Адже він шість днів обідав у номері навпроти того, де стався вибух. Швальбе, звісно, розповість, що Гольдрінг сам собі обрав кабінет для обіду. Підозра, безперечно, виникне. Але ж прямих доказів не може бути? їх просто немає. Виходить, гестапівці можуть прийти за ним просто для того, щоб допитати його як свідка. Отже, коли він відразу почне стріляти, то цим самим і викаже себе. І тоді сподіватися на порятунок... А йому ж будь-що треба дізнатися про той підземний завод, де виготовляють зброю. Це завдання, як підкреслено, надзвичайної ваги. Ні, стріляти він не буде... Але підозра проти нього може виникнути під час допиту. Його можуть заарештувати у слідчого. Тоді він не встигне використати своєї зброї, принаймні автоматичного пістолета. Не брати ж його, йдучи до слідчого! Це тільки приверне зайву увагу! Отже, доведеться йти з маузером і браунінгом. Цього замало, але нічого не вдієш.

Генріх спустив штори на вікнах, роздягнувся і ліг спати.

Курт розбудив обер-лейтенанта під ранок.

— Гер обер-лейтенант, гер обер-лейтенант! — ле-генько струсуючи барона за плече, кликав він. — До вас прийшли!

— Хто?

— Гестапо, — перелякано прошепотів Курт.

— Скажи, хай почекають, я одягнусь, — навмисне голосно сказав Генріх і схопився з ліжка.

Курт вийшов.

“Чекають... Коли б прийшли заарештовувати, зайшли б разом з Куртом!” Ця думка трохи заспокоїла. Генріх навмисне одягався повільніше, ніж завжди.

Генріх вийшов і витяг руку в нацистському привітанні. Гестапівці відповіли.

“Заарештованому відповідати б не стали” — майнуло в голові.

— Я слухаю вас.

— Майор гер Лемке наказав прибути до нього зараз для дачі свідчень у справі вибуху в ресторані “Савойя”, — відповів фельдфебель.

“Наказав”. Адже годилося б сказати “просив”.

— А чому вас двоє і з автоматами?

— Зараз ніч, а вночі ходити і їздити по місту небезпечно, — кинув другий гестапівець, у формі унтер-офіцера.

Глянувши на годинник, Генріх відзначив час — сорок хвилин на шосту.

— Гаразд, пішли!

Генріх одяг плащ і попрямував до дверей.

— Наказано прибути і денщикові, — кинув фельдфебель.

“Це вже погано, навіть дуже”, — блискавкою промайнула думка.

— Зброї брати не треба! — наказав унтер Курту, коли той взявся за автомат.

— А чи безпечно кидати зброю в порожньому номері готелю? — запитав Генріх.

— Цей готель добре охороняється, — пояснив унтер і, взявши з рук розгубленого Курта автомат, поклав його на ліжко.

— Пішли! — сказав Генріх і перший вийшов з номера. За ним Курт, а позаду гестапівці.

Біля під’їзду стояла велика, на сім місць, машина. Біля неї чекали ще два гестапівці. Побачивши Генріха, вони відразу сіли на переднє сидіння.

Фельдфебель відкрив задні двері і, відкинувши середні сидіння, жестом показав на них Генріхові і Куртові. Фельдфебель і унтер сіли на задніх сидіннях. Автомати вони тримали в руках.

“Схоже на арешт. А чи не зробив я помилки, погодившись їхати на допит?.. Але вже однаково пізно... Доведеться там вирішувати, як бути... А Курта шкода! Пропаде хлопець ні за що”. Думки одна швидше другої виникали в голові. Страху не було. Була зібраність і така ж напруженість, як і вчора, коли він стояв біля буфету в ресторані і, дивлячись на годинник, розраховував хвилини.

Дорога до слідчого-гестапівця не зайняла й п’яти хвилин, а Генріхові здалося, що вони їхали надто довго.

Перед дверима кабінету слідчого стояв вартовий з автоматом. Курт хотів іти за Генріхом, але вартовий зупинив його.

Генріх увійшов один. У дверях він зупинився і швидким поглядом окинув просторий, розкішно умебльований кабінет.

“Звідси не втечеш!” — промайнуло в голові.

Залізні грати на вікнах, міцно оббиті двері.

За великим письмовим столом у низькому кріслі сидів слідчий — майор Лемке, — це прізвище Генріх встиг прочитати на дверях. Він мовчки, не вітаючись, рукою вказав на крісло навпроти. Генріх сів. Якусь мить він і Лемке мовчки дивились один на одного. Генріх навіть з цікавістю. Обличчя Лемке, вузьке і довге, несподівано закінчувалося вузеньким ротом з тоненькими смугами губ. Підборіддя не було. Замість нього йшов зріз, що переходив у шию. Великий кадик то піднімався до самого, здавалося, рота, то знову падав аж за високий комір коричневої сорочки. Майор палив дешеву сигару і постукував пальцями по столу. На одному з пальців тьмяно виблискував срібний перстень з черепом, па другому — великий золотий, вінчальний.

“І знайшлася ж така, що й за цю потвору заміж вийшла”, — промайнуло в голові. Генріх посміхнувся. Йому раптом стало весело.

— Дозвольте закурити? — недбало запитав він слідчого.

Той мовчки підсунув коробку з сигарами.

— Я хотів би закурити свої!

Генріх зробив рух, щоб засунути руку в кишеню брюк, але відразу пролунало грізне майорове:

— Назад!

Лемке стояв за столом і пильно вдивлявся в глиб кабінету. Генріх озирнувся: великий дог, вишкіривши зуби, уставився на нього сторожким поглядом.

— Якщо цей пес буде в кабінеті, я не відповідатиму ні на одне ваше питання, — рішуче заявив Генріх.

— Це чому?

— Ненавиджу собак будь-яких порід.

Лемке натиснув кнопку дзвоника.

— Забрати! — кинув він одне лише слово, кивнувши в бік дога.

Автоматник вивів пса. Генріх витяг пачку гаванських сигар і, не поспішаючи, закурив.

— Де ви берете гаванські сигари? — спокійно запитав Лемке.

— Сподіваюся, ви не для того мене розбудили вночі і в супроводі двох автоматників привезли сюди, щоб питати адресу, де дістати гаванські сигари?

Ліва щока майора смикнулася. Він сів.

— Вам відомо, що сталося вчора в ресторані “Савойя”?

— Не тільки відомо. Я на власні очі бачив наслідки вибуху. Але я відразу вийшов...

— Чому?

— Мені було неприємно дивитися на пролиту людську кров.

Обличчя Лемке перекосила презирлива посмішка.

— Гер обер-лейтенант весь час воював в тилу і вигляд крові...

Генріх сердито перервав його.

— За своє коротке життя, гер майор, я бачив крові куди більше, ніж ви, запевняю вас...

“А чи варто так гостро?” Відвернувшись, Генріх вже іншим тоном додав:

— Але то була ворожа кров, а тут наша...

— У цьому місті ви у відрядженні?

— Так.

— Скільки днів?

— Сьогодні восьмий.

— З якого дня ви обідаєте в ресторані “Савойя”?

— З другого дня.

— Хто вам його порекомендував?

— Я послав свого денщика дізнатися, де є хороший ресторан, і йому хтось порекомендував “Савойя”, — пригадав Генріх.

— Перевірте, — спокійно кинув Лемке. Гольдрінг здивовано глянув на нього.

Але слово “перевірте” , виявляється, було сказано не йому, а тому лейтенантові, що вийшов з-за портьєри і зник за дверима.

“Вражає несподіванками! Ну що ж, буду чекати дальших”, — подумав Генріх і посміхнувся. Лемке не зводив з нього погляду.

— О якій годині ви обідали?

— Завжди о першій.

— А закінчували?

— Коли як, залежно від апетиту і якості страв у ресторані.

— Коли ви залишили ресторан вчора, о якій годині?

— Не пам’ ятаю.

— Де ви були під час вибуху?

— За кілька кроків від вхідних дверей, я йшов додому.

— У скільки хвилин на третю стався вибух?

— Не знаю, я не глянув на годинника. Але коли я прийшов до готелю, було без п’яти три.

Майор посміхнувся.

— А чи не здається вам, Гольдрінг...

— Гер фон Гольдрінг! — поправив його Генріх.

Лемке рвонувся на кріслі, ніби хотів підвестися, очі його, маленькі і злі, вп’ялися в Генріха. Той, не приховуючи свого презирства, дивився на Лемке.

“А може, вже досить гратися? Доведеться обмежитися майором і першими двома чи трьома, які кинуться на допомогу... А дві кулі треба лишити для себе... Запас не завадить!.. Ні, ще почекаю”.

Генріх поклав на попільницю недокурену сигару і витяг з кишені нову.

“Хай звикне, що я часто посилаю руку до кишені!”

— Гер обер-лейтенант, здається, нервує? — в голосі Лемке звучить не іронія, а неприховане глузування.

— Не нервую, а лютую, — поправив Генріх.

— А чи не здається вам дивним, що офіцер, німецький офіцер, — підкреслив Лемке, — прибув на місце вибуху і забув глянути на годинника, хоч напевне знав, що це неабияка подробиця.

— Я не гадав, що буду єдиним джерелом, з якого ви сподіваєтеся дістати відомості про час вибуху.

— О, ні, у нас джерел багато, принаймні більше, ніж ви гадаєте!

— Тим краще для вас.

— А для вас?

— Не чіпляйтеся до слів!

— Документи на стіл! — щосили вигукнув Лемке, стукнувши по столу.

“Кінець! Тепер саме час. Інакше можна запізнитися”.

Генріх, як і Лемке, підвівся з крісла, поклав сигару на попільницю і поволі розстебнув мундир, щоб дістати документи.

“Коли він їх роздивлятиметься, буду стріляти”, — вирішив він і сам здивувався, який він спокійний зараз, коли йому лишилося жити навіть не хвилини, а секунди.

Генріх витяг книжку і поклав її на стіл.

“Зараз, коли він над нею схилиться...”

Але Лемке, взявши документи, не став відразу ж їх розглядати. Обидва вони стояли один проти одного і, не приховуючи люті, дивилися один на одного.

Двері безшумно відкрилися, і на порозі з’явився той лейтенант, що виходив з-за портьєри. Лемке запитливо глянув на нього.

— Підтверджує! — тихо промовив той.

“Ще один кандидат у покійники... Доведеться почекати, коли він вийде з-за спини, хоча, якщо діяти швидко...”

— Лейтенант Гольдрінг, за віщо ви одержали залізного хреста другого ступеня?

— Не ваша справа!

“Тепер однаково... Хай цей лейтенант трохи все-таки підійде, тоді!”

— Перевірте документи, гер лейтенант! — сердито кинув Лемке. Він, як і раніше, не зводив очей з Генріха, але тепер засунув руку в шухляду.

“Невже здогадався і взяв пістолет з шухляди?” — жахнувся Генріх.

Лейтенант підійшов до стола, взяв документи Голь-дрінга і відійшов убік.

Генріх поклав руку в кишеню. Лемке здригнувся і весь, напружився. Генріх спокійно витяг пачку сигар.

— Гер майор! Гер майор! — в голосі лейтенанта чулися і здивування, і переляк водночас.

— Що сталося? — на якусь мить відвернувся Лемке вбік.

“Стріляти! Негайно стріляти! Але що це з лейтенантом?”

Лейтенант, що перевіряв документи, мовчки подав розгорнуту книжку Гольдрінга майорові.

Там лежала фотографія генерал-майора військ СС Бертгольда з написом: “Генріху фон Гольдрінгу від батька”.

— Гер генерал-майор Бертгольд ваш батько?

Очевидно, постріл, який мить тому хотів зробити Генріх, був би меншою несподіванкою, ніж ця фотографія.

— Це ваш батько?! — повторив приголомшений Лемке.

— Досить комедії! — Гольдрінг схопився, мов божевільний. Коробка з сигарами Лемке полетіла в куток кабінету. — На якій підставі ви будите мене серед ночі і тримаєте вже більше години на допиті?!

— Але, гер Гольдрінг...

— Ніяких “але”. Негайно машину і відвезіть мене в готель. Завтра ж Бертгольд знатиме про це!

“Наступ! Тільки наступ! Одчайдушний і нестримний, як годиться юному синові гестапівського генерала”.

— Але ж забитий оберст Гартнер був офіцером для доручень генерала Бертгольда, — пробелькотів Лемке.

— Без вас знаю!

“Так я можу відправити на той світ і своїх можливих родичів”, — Генріх відчув, як безмежна, невимовна радість заповнює його всього... “А може, не варто передавати куті меду? Чорт з ними, в цими йолопами”.

— Але ж ми не знали цього! — втрутився лейтенант.

— Чарку коньяку! — Генріх впав у крісло. Йому здавалося, що ще мить — і він на весь голос розрегочеться або заспіває свою улюблену пісню отут, у кабінеті гестапівського слідчого. Він прикрив долонею очі, щоб вони не виказали його радості.

— Гер барон! Гер барон! — почув він тихе і поштиве.

Генріх відвів руку. Перед ним стояв лейтенант і тримав у руках піднос і на ньому пляшку коньяку і кілька чарок. Пляшка була вже почата.

“А вони непоганий коньяк дудлять”, — подумав Генріх, глянувши на етикетну.

Лейтенант налив. Генріх випив одним духом. Витяг пачку з сигарами і подав її лейтенантові. Той схопив сигару так поквапливо, що Генріх мусив зціпити зуби, щоб не розсміятися. Лемке, перехилившись через стіл, і собі взяв одну.

Усі троє мовчки припалили від запальнички Генріха.

— От тепер, коли ви трохи заспокоїлися, гер оберлейтенант фон Гольдрінг...

“А давно я був для тебе просто Гольдрінг”...

—... Ви подумайте і зрозумійте нас. Вбивають таку персону, як оберст Гартнер, ви єдиний, хто вийшов з ресторану перед вибухом...

Задзвонив телефон.

— Це з Берліна! — майор кинувся до телефону. — Слухаю!.. Знову генерал Бертгольд! Він уже втрете дзвонить сьогодні, — прикривши трубку рукою, прошепотів Лемке. — На жаль, нічого нового...

Генріх простяг руку до трубки.

— Гер генерал-майор! З вами хоче говорити оберлейтенант фон Гольдрінг. Так, він тут.

Лемке подав трубку Генріхові з такою поштивістю, ніби сам генерал сидів перед ним. Той взяв.

— Так, це я... у відрядженні... Чого тут і так пізно? — Гольдрінг глянув на майора і лейтенанта. Жестами, мімікою, очима ті благали — мовчи!

— Коли терористи вбивають офіцера для доручень мого батька, хіба я можу бути спокійний!.. Звісно, допоможу... А що з нею? Поцілуйте Лору від мене... І від брата, і від нареченого, тільки не говоріть їй цього, я сам хочу сказати... До швидкого і бажаного побачення...

Генріх поклав трубку.

— Барон фон Гольдрінг! Я дуже прошу вас забути про це непорозуміння, — перепросився Лемке. — Думаю, що наше знайомство, так нещасливо почате...

— Воно дало мені нагоду порозмовляти з батьком, і це мене трохи компенсувало, — весело перебив його Генріх.

— А уявляєте, що було б з нами, коли б ви на кілька хвилин залишилися в ресторані? — сам жахаючись свого припущення, запитав Лемке.

— Ну, я стомився, накажіть подати машину.

— О, прошу! Але я сподіваюся, що ви не забудете своєї обіцянки допомогти нам.

— Чим зможу!

Ледь цокнувши шпорами, Генріх вклонився і вийшов. За чверть години він уже спав міцним сном.

Моніка їде до Бонвіля

Запідозрити мадам Тарваль у пориваннях до високих ідеалів, а тим більше таких, які б вимагали від неї якихось матеріальних жертв, було неможливо.

Ще так недавно коло її інтересів обмежувалося прагненням — якщо не розширити, то принаймні втримати на гідному рівні готель і ресторан при ньому, які перейшли до неї від покійного чоловіка. І треба сказати, що вона проявила себе як достойна спадкоємиця і виконавиця останньої волі небіжчика.

Правда, розквітові справи сприяла не тільки її господарська вправність, а й деякі специфічні умови. Річ у тому, що в Сан-Ремі, яке уславилось як курортне містечко, цілий рік, за винятком короткого часу пізньої осені, бувало багато приїжджих. Вони охоче користувалися готелем і кухнею мадам Тарваль, бо хазяйка вміла створити той затишок, який закріпив за її пансіонатом славу закладу порядного, майже сімейного характеру. Це враження, мабуть, посилювалось ще й тому, що двійко дітей мадам Тарваль — син Жан і донька Моніка — не просто вештались під ногами відпочиваючих, а в міру своїх сил допомагали матері. Мадам Тарваль вважала: діти змалку повинні привчитися до думки, що ніщо в житті не дається дурно.

Жан і Моніка стали дорослими. Все, здавалося, йшло на добре, і мадам заздалегідь розпланувала, як вона забезпечить майбутнє своїх дітей: дочці в своєму заповіті відпише ресторан, а готель — синові...

Війна розбила всі плани. Правда, готель не стояв порожній: більша частина номерів була зайнята постійними мешканцями — біженцями з Парижа та інших міст. Втікачі не поспішали повертатися назад, у місцевості, де було встановлено більш суворий окупаційний режим, бо в Сан-Ремі він був усе-таки прикритий, немов фіговим листком, договором між німецьким командуванням і урядом Віші про “охорону” району. Ці постояльці користувалися і рестораном, але вони не давали вже того зиску, як раніш. Матеріальні справи мадам Тарваль трохи підупали. Одне діло — курортники, які приїздять розважатись, наперед відклавши для цього потрібні кошти, і зовсім інше — постійні мешканці, що тремтять над кожним су, бо й самі не знають, на скільки їм вистачить наявних грошей, і навіть не уявляють собі, коли їм можна буде повернутися додому.

До того ж мадам Тарваль мусила систематично допомагати своїй матері, яка жила з молодшою дочкою в селі Ла-Травельса. До війни молодша сестра мадам Тарваль — Луїза — жила в Парижі, де працював її чоловік, Андре Ренар, авіаційний інженер за фахом. Але Андре Ренар у 1939 році був покликаний до армії, служив у авіації і, мабуть, загинув. Останній лист від нього Луїза одержала за три дні до окупації Парижа. А незабаром гітлерівці конфіскували все майно Андре Ренара, і Луїзі довелося залишити Париж і переїхати до матері, у невеличке село, кілометрів за тридцять від Сан-Ремі.

Звичайно, було б краще жити всім разом — сестра допомагала б при ресторані, — але мадам Тарваль не могла піти на це. І не тому, що вона мало любила сестру, а просто з обережності: коли б гестапівці дізналися, що дружина Ренара живе у сестри, то й ресторан, і сама його власниця теж вважалися б не-благонадійними. Німецьким офіцерам заборонили б тоді відвідувати ресторан, а це значно погіршило б справу — як-не-як, а найбільша частина прибутків надходила саме від цих постійних клієнтів. Ні, про те, щоб взяти до себе сестру, годі було й думати. Мадам Тарваль навіть листування з нею всіляко приховувала, особливо після того, як Жан пішов у макі.

Так її маленький Жано, її єдиний син, подався в партизани! З того дня, як це сталося, мадам Тарваль не знала жодної хвилини спокою. Ще добре, що про це не дізналися в гестапо! Для них Жан не повернувся з фронту — загинув у бою чи потрапив у полон. А що, коли дізнаються? Адже одного разу його вже затримали в горах! На щастя, він наскочив на цього барона. Мабуть, свята діва почула її материнські молитви, інакше чому б барон його відпустив? А може, він пізнав у Жані брата Моніки? Ні, цього не може бути! Вони зовсім не схожі один на одного. От тільки очі... А Жан яким був, таким і лишився! Безтурботний, дурний хлопчисько! Дарма що старший за Моніку, а поводить себе, як легковажна дівчина!

Ні, на Моніку вона може покластися, та не така. Правда, вона ненавидить німців і поводить себе часом надто гостро, але в той же час і не переступає межі. Навіть барона Гольдрінга згодилась навчати французької мови. Звичайно, барон зовсім і не скидається на німця. Ввічливий, як справжній француз, і дуже сердечний. З того часу, як він відпустив Жана, мадам Тарваль щодня відкриває в ньому якісь нові чесноти. Тільки справжній лицар здатний на такий вчинок! Жан переказував через Моніку, що він просто отетерів з подиву, коли все це сталося. До речі, звідки Моніка дізналася про Жана? Мадам Тарваль згадує часті поїздки доньки на велосипеді, і її обсипає жаром. А що, коли й Моніка якось причетна до партизанів?

Те, що раніше проходило поза увагою, мати починає зіставляти і аналізувати. Так, часто серед білого дня, коли стільки роботи, Моніка кидає все і, пославшись на те, що у неї болить голова, кудись їде... Потім привіти від Жана... Щось дуже часто переказує їх Моніка! А ота заява: “Якщо тебе спитають, мамо, скажеш, що Франсуа мій наречений!” Тоді вона сприйняла це як жарт і сама посміялася. Довгоносий Франсуа і її красуня Моніка! Тепер мадам Тарваль не до сміху. Потроху вона починає розуміти, що її донька з чимсь криється від неї. Боже правий, а що, коли хтось дізнається про це! Адже Жан у горах, отже, у відносній небезпеці. А Моніку можуть схопити кожної хвилини! Ні, вона сама себе лякає! Геть ці думки, бо від них справді втратиш здоровий глузд!

І мадам Тарваль лукавила з собою, відганяла страшні підозріння, кепкувала з себе, називаючи боягузкою, але зовсім позбутися неспокою вже не могла.

Мадам Тарваль жодного разу не натякнула дочці про свої побоювання. Вона добре знала її вдачу — палку і вперту одночасно. Застерегти її — значило викликати вибух гніву й докорів: Моніка ніяк не могла примиритися з думкою, що їм доводиться жити з прибутків від ресторану, який відвідують німці. Ще захоче довести свою самостійність і щось встругне! Ні, краще вже заплющити очі, мов страус, ховати голову перед небезпекою і чекати, чекати кінця війни, який мусить же нарешті настати.

І лише тоді, коли Моніка, одержавши якусь телеграму, сказала, що їде до Бонвіля, мадам Тарваль зрозуміла, якої фатальної помилки вона припустилася. Замкнувши двері і сховавши ключ у кишеню, мати рішуче заявила:

— Ти нікуди не поїдеш!

— Я мушу поїхати, мамо!

— Хай посилають когось іншого! — Вперше за весь час мадам Тарваль дала зрозуміти дочці, що вона трохи в курсі її справ. — Це не дівоча справа їздити світ за очі з якимись таємничими дорученнями.

— Саме дівоча, мамо, бо лише я можу дізнатися від Гольдрінга... — Моніка урвала мову.

— Що ти мусиш дізнатися від Гольдрінга? Що, я тебе питаю? Коли не скажеш, я зараз же побіжу до його генерала...

— Що ж, біжи! І не забудь сказати, що наш Жан з макі! І тоді всіх їх перестріляють, мов курчат, бо у них немає зброї, а ти позбавляєш їх нагоди її здобути! Ну, чого ж ти стоїш? Біжи! Тільки знай, що у тебе тоді не буде ні дочки, ні сина!

Почувши про зброю, мадам Тарваль упала на стілець і так пополотніла, що дівчині стало шкода матері.

— Матусю, — ніжно охопила її шию Моніка, — даю тобі слово — мені нічого не загрожує. Присягаюся! Це буде звичайна прогулянка, під час якої я шепну кілька слів кому треба. Тільки й усього!

Проте мадам Тарваль не так легко було заспокоїти. Вона плакала, благала, загрожувала і знову плакала. Моніка упадала біля неї, як біля хворої, але твердо стояла на своєму — поїду! І в цьому двобої матері, яка намагалася врятувати дочку від смертельної небезпеки, і дочки, яка готова була пожертвувати своїм життям заради свого народу, переможцем вийшла дочка. Мати скорилася долі.

Моніка не дала Генріхові телеграми про свій приїзд. Вона не хотіла, щоб її бачили з ним на вокзалі, де завжди вешталися поліцаї і гестапівці. Вже від своєї родички вона телеграфувала Гольдрінгу в готель, призначивши час і місце побачення.

Генріх додержав слова — перед очі Моніки він з’явився в цивільному одязі, який, на думку дівчини, був йому куди більше до лиця, ніж ненависна форма німецького офіцера.

На мить Моніці здалося, що перепона, яка лежала між нею і Генріхом, зникла. Так приємно було йти з ним поруч, спираючись на його міцну й теплу руку. Навіть говорити не хотілось. І Генріх, певно, розуміючи її настрій, теж мовчав. Моніка уявила собі, що війни не було, нема, ніколи не буде. І їй не треба приховувати свої почуття. Між нею і Генріхом звичайні людські взаємини. Але мало не на кожному кроці зустрічалися патрулі, і важке гупання їхніх чобіт чомусь нагадувало дівчині глухі удари перших грудок землі об труну. Ні, дійсність нагадувала про окупацію, про те, що вона приїхала не на побачення з коханим, а щоб здобути такі важливі для макі відомості.

“Саме зараз нам зброя особливо потрібна!” — настирливо стукала у вуха фраза, сказана їй Франсуа напередодні від’їзду. Та хіба вона не знає цього сама? Так, зброя потрібна, і Моніка зробить усе, щоб вона потрапила до партизанів!

“Але ж через це у Генріха можуть бути неприємності, і навіть великі!” — раптом спало на думку дівчині. Ось він іде поруч неї, мовчить, але вона відчуває, що він теж радий цьому побаченню. Як тепло засяяли його очі, коли він зустрів її на розі трьох вулиць! Цікаво, що б він зробив, якби дізнався про думки, які снують зараз в її голові? Зупинив би патруля і відправив у гестапо? Не може бути! Навіть, коли б він зміг прочитати її думки, він би цього не зробив. І якби його заарештували за те, що зброю не приставлено за призначенням, він би теж не виказав. Моніка відчуває це всім своїм єством. А проте вона не може бути одвертою. Бо, якщо є хоч півпроцента, хоч сота процента сумніву, вона не має права ризикувати всім через своє почуття. Навіть коли Генріхові накажуть супроводжувати цей поїзд...

Моніка здригнулася, уявивши, що Генріх може справді одержати такий наказ.

— Вам холодно, Моніко? — співчутливо запитав Генріх.

— Так, трошки, — машинально відповіла дівчина, хоч пізня осінь цього року була на диво тепла.

— За два кроки готель, де я живу. Може, зайдемо погрітись і відпочити?

Моніка заперечливо похитала головою:

— О, що ви!

— Але ж ми не раз лишалися з вами наодинці, і я, здається, не подавав вам жодного приводу так мене сахатися! До речі, мені й треба бути в цей час дома — я чекаю на дуже важливе для мене повідомлення...

— О, ви ще не покінчили із справами?

— Абсолютно з усіма! Двохвилинна розмова телефоном про час відправки поїзда, і я цілком вільний. Обіцяю, що ви нудитиметесь не більше двох хвилин...

— Але... — завагалася Моніка.

— Ви не хочете, щоб хтось бачив, що ви заходите в цей готель? — здогадався Генріх.

— Так. Мене тут ніхто не знає, і можуть подумати, що я одна з тих дівчат... адже готель офіцерський!

— Ця вулиця досить безлюдна. Можна вибрати хвилину і зайти непомітно.

Моніка мовчки кивнула головою і прискорила крок, немов хотіла швидше позбутися неприємності, що на неї чекала.

Курт був в номері.

— Хто б не прийшов, мене немає! — на ходу наказав йому Генріх, пропустивши Моніку в свою кімнату.

Тепер, як у перші хвилини зустрічі, незручно було мовчати, і дівчина почала розповідати про свою подорож, силкуючись знайти в ній щось цікаве, ніяковіючи від власної безпорадності. Та й Генріх був не менше збентежений, ніж; вона. Допоміг зав’язати розмову ви-бух у ресторані “Савойя”. Моніка слухала розповідь, опустивши вії, — вона боялась, що Генріх прочитає в її очах щось більше, ніж звичайну цікавість. Але коли він, ніби між іншим, кинув, що його мало не вбило, дівчина здригнулася.

— Мені весь час холодно! — пояснила вона.

—Я зараз вам дам щось накинути на плечі! — запропонував Генріх і хотів скинути піджак, але в цей час у двері першої кімнати, де був Курт, голосно постукали. Генріх приклав палець до рота, даючи своїй гості зрозуміти, що треба мовчати.

— Обер-лейтенант фон Гольдрінг у себе? — почувся хрипкий голос.

— Ні, кудись вийшов.

— А ти як тут опинився, Шмідт? Адже тебе мали відправити на Східний фронт! — знову прохрипів той же голос.

— Обер-лейтенант фон Гольдрінг попросив мене лишити при собі як його денщика, гер оберлейтенант!

— Певно, не знав, що ти за птиця! Але я йому розповім... А тепер слухай, та не переплутай. Передай обер-лейтенантові, що поїзд номер 787 відправляється завтра о восьмій годині вечора. Якщо він надумає їхати з нами, хай попередить — ми йому приготуємо купе. Зрозумів? Ранком я ще подзвоню, телепню, бо ти обов’язково все переплутаєш!

Двері кімнати, де відбувалася розмова, грюкнули. Почекавши хвилину, Генріх покликав Курта.

— Так ви теж збираєтесь їхати цим поїздом? — Дівчина хотіла і не могла стримати хвилювання. Воно проривалося в її голосі, тремтіло в очах, відбивалося в усій її напруженій в чеканні постаті.

“Мила конспіраторко! Яка ж ти ще недосвідчена!” — мало не сказав Генріх, але стримав себе і недбало кинув:

— О, Фельднер з двома десятками солдатів впорається й сам. На шість вагонів це навіть забагато! А ми поїдемо машиною, так? Адже ми умовились. Завтра погуляємо по місту, а по обіді можемо й рушити.

— Ні, мені конче треба повернутися сьогодні. Я обіцяла мамі, вона дуже погано себе почуває.

— А як же кузина? Ви ж з нею майже не бачились?

— Я їй передала посилку від мами, а говорити нам особливо нема про що — вона ж тільки недавно від нас поїхала!

— Тоді я попереджу Фельднера, що виїхав машиною, а ви поки збирайтеся. Куди за вами заїхати?

— Рівно за дві години я чекатиму вас на розі тих трьох вулиць, де ми зустрілися сьогодні. Вас це влаштовує?

— Цілком, у мене навіть вистачить часу провести вас до кузини.

— Ні, ні, це зайве! — занепокоїлась Моніка. — Вона може побачити у вікно і хтозна-що подумає.

Генріх з усмішкою глянув на Моніку. Дівчина опустила очі.

Після того як Моніка пішла, Генріх попередив Фельднера, що виїжджає сьогодні машиною, і дав йому останні настанови щодо охорони поїзда. Лишилося трохи вільного часу, щоб зайти до Лемке. Той зустрів його з великою поштивістю і привітністю. Але похва-литися, що напав хоча б на слід організаторів замаху в ресторані “Савойя”, не міг.

Генріх висловив жаль, що мусить їхати і це позбавляє його змоги допомогти гестапо в розшуках злочинця.

— О, рано чи пізно, а ми його знайдемо...

Коли за дві години Генріх під’їхав до умовленого місця, йшов рясний осінній дощ.

Квартали за два він побачив знайому постать, а поруч з нею ще одну жінку — високу блондинку. Жінка саме прощалася з Монікою і намагалася силоміць накинути їй на плечі плащ. Генріх хотів було спинити машину, але згадавши, що на ньому форма, проїхав далі і, зробивши коло, знов повернувся на умовлене місце. Моніка вже його чекала.

— Даремно ви не згоджувались брати плаща! Він нам обом стане в пригоді.

— Хіба... хіба... — Дівчина сердито блиснула очима. — Вам ніхто не давав права за мною підглядати!

— Це вийшло випадково. Але я благословляю цей випадок, бо він мені дав змогу переконатися, що то справді була кузина, а не кузен. І до того ж красива кузина!

— А ви й це встигли помітити!

— У мене взагалі пильне око, і я помічаю багато такого, про що ви навіть не здогадуєтесь, люба моя вчителько.

Незабаром машина вже мчала по дорозі на Сан-Ремі. Дощ не вщухав, і їм обом довелося загорнутися плащем Генріха, бо холодні краплі забивало крізь нещільно припасовані віконця.

З Бонвіля Генріх з Монікою виїхали о другій половині дня, і тепер Курт гнав щосили, щоб встигнути повернутися до Сан-Ремі завидно. Поночі в цих місцях їздити було небезпечно.

Та пасажири Курта не помічали ні швидкої їзди, ні дощу. Вони мовчки сиділи, притиснувшись одне до одного, і нічого в світі не помічали, крім почуття близькості і теплоти, яке проймало їх обох. Хотілося так мчати і мчати вперед, у вічність, де можна було б стати самими собою, де замість гри, двозначних фраз, натяків можна було б одверто і прямо сказати те єдине слово, яке бриніло в кожного з них на устах і яке кожен з них так боявся сказати:

— Люблю!