І один у полі воїн

Таємниця Проклятої долини

Лютц помилявся, твердячи, ніби в кількох кілометрах від Сан-Ремі існує підземний завод, де виготовляють міни і міномети. Гауптман сказав те, що знав він, генерал Еверс і ще кілька штабних офіцерів. Навіть керівник служби СД, Міллер, був певен, що оті невеличкі будівлі, розташовані по дорозі на плато, трохи вбік від шляху, є не що інше, як вхід до цього воєнного заводу. Але всім, обізнаним з цією “таємницею”, і на думку не спадало, що фактично вони охороняють порожнє місце і що всі ці споруди збудовано з метою маскування — німецьке командування добре подбало, щоб якнайкраще засекретити справжнє місцерозташу-вання такого виключної ваги підприємства.

Так, підземний завод існував. На ньому дійсно виготовляли зброю. Під землею справді працювали бранці з усіх окупованих гітлерівцями країн. Але все це діялося не тут, біля Сан-Ремі, а за двадцять п’ять кілометрів від містечка, у так званій Проклятій долині.

Охрестили так долину пастухи. Але нарікши її “Проклятою”, вони й гадки не мали, що їхня назва стане пророчою. Просто їх злостило, що долина цілком неприступна, і такі чудові луки не можна використати під пасовиська. Не слухаючи порад старших, молоді недосвідчені пастухи часом підганяли худобу на самий краєчок стрімких скель, що з усіх боків кільцем оточували долину. Але всі їхні спроби відшукати бодай крутий спуск в долину були марні.

У кожного, хто дивився на долину згори, — а тільки згори на неї і можна було дивитися, — складалося таке враження, ніби чиясь велетенська рука гігантським циркулем обвела внизу правильної форми коло, а потім прямовисно обстругала навкруги нього гори, щоб жодна людина не ступила ногою на розкішний зелений килим, що вистилав рівне дно цього величезного колодязя. Туристи дивувалися з цього витвору природи, милувалися краєвидами, але спуститися в долину не наважувалися, бо на вивітрених вітрами і розмитих дощовими водами скелях не росло нічого — навіть чагарника, за який можна було б під час спуску вхопитися рукою.

Так і лежала Проклята долина незайманою аж до кінця 1941 року.

На цей час горезвісна теорія бліцкригу — блискавичного удару, що мав поставити Радянську Росію на коліна перед переможцем, уже почала втрачати свою популярність. І хоч від неї вище командування гітлерівської армії цілком не відмовилось, але після поразки під Москвою для багатьох стало зрозумілим, що війна може набрати затяжного характеру і що новий наступ можна буде почати, лише ретельно підготувавшися. Звичайно, неабияку роль у цій підготовці мало відіграти спорядження армії, особливо ті “ сюрпризи”, які готувалися на воєнних заводах і які, на думку гітлерівців, мали деморалізувати тили ворожих армій.

Але нальоти радянської і союзної авіації все посилювались, і треба було подбати, щоб найважливіші воєнні підприємства не зазнали бомбардувань з повітря.

Ось чому саме після розгрому під Москвою і з’явилися в південно-східній Франції і в північній Італії численні групи спеціалістів у військовій формі, які розшукували зручні місця для будівництва під землею воєнних заводів.

Одна з таких груп і натрапила на Прокляту долину.

З січня 1942 року в Сан-Ремі не вщухав гуркіт машин. Вони мчали через містечко цілими валками — великі, завжди щільно закриті, — на короткий час затримувалися біля тих будівель, що їх Лютц вважав за підземний завод, і знову рушали кудись на південь, звернувши на новопрокладений шлях. Куди він вів, ніхто не знав, бо ним заборонялось їздити навіть військовим машинам. Даремно і макі силкувалися викрити таємницю шляху — підступи до нього міцно закривали дзоти, побудовані обабіч дороги.

Вже на кінець березня великі тунелі прорізали товщу гір на захід і на схід від Проклятої долини, а влітку в самій долині, глибоко під землею, запрацювали перші цехи майбутнього заводу.

Так, тепер долина виправдувала свою назву — її цілком слушно можна було називати Проклятою!

Поль Шеньє, або, краще сказати, той, хто ховався тепер за цим ім’ям, ніколи не бачив Проклятої долини. Він тільки чув цю назву від своєї дружини, яка була родом з невеличкого селища поблизу Сан-Ремі, та й запам’ятав її лише тому, що того дня вони посварилися з Луїзою: він покепкував із звички жителів півдня називати все гучними іменами, і молода жінка образилася. Це була їхня перша сварка.

Того вечора вони дали один одному клятву ніколи більше не сваритися і, звичайно, порушували своє слово не раз. Але ніколи ні їй, ні йому і на думку не спадало, що саме ця Проклята долина, що призвела їх до першої сварки, відіграє колись таку фатальну роль в їхньому житті.

Полонений номер 2948 прикусив губу, щоб не застогнати голосно, на всю казарму. Цей давній спомин, на мить осяявши темряву, розтанув, мов далеке марево, як не силкувався Поль його затримати. Та й чи було все це в дійсності?

З того часу, як Поля Шеньє вперше ввели в підземелля, він втратив почуття реальності. Бо швидше на марення скидалося все те, що з ним сталося.

Хіба можна повірити, що в мирній долині існує підземний завод з кількома тисячами робітників, які ніколи не бачать і не побачать вже сонячного світла? А взяти сьогоднішню розмову з цим старим генералом! Хто може навіть припустити щось подібне?

На мить Поль Шеньє заплющує очі і знову розплющує. Ні, він існує, не спить, отже, реальне і те, що говорив генерал... Гаразд, треба поновити в пам’яті все, що було, від початку до кінця згадати найменші подробиці.

...Ось його ввели до кабінету. Він теж у підземеллі, бо вікон немає. Солдат впустив його і пішов. Велика простора кімната. Письмовий стіл і поруч другий, канцелярський, завалений кресленнями. На письмовому столі коробка сигар. О, як хотілося підбігти до стола, схопити сигару і запалити. Адже він жодного разу не палив з того часу, як потрапив у це пекло... А скільки він уже тут? Місяць, два? Поль цього не знає. Він, як і його товариші по камері, загубив рахунок дням і тижням. Тут навіть говорять так: це сталося на минулій чи позаминулій зміні. Днів ніхто не знає...

Поль відвертається від стола, щоб не бачити сигар. І тут його погляд наражається мов на два гострих буравчики. Два ока, круглих, зовсім без вій, з маленькими, наче вістря голки, зіницями, вп’ялися в нього і дивляться, не моргаючи. Лише очі здаються живими на цьому старому й зморшкуватому, як висушений лист, обличчі.

— Чому ви спинились посеред кімнати? — запитав старий з генеральськими погонами на плечах, непомітно виринувши з якоїсь ніші.

— Я боявся підійти до стола — там лежать якісь креслення. Вони можуть бути секретними...

Глухий, схожий на сміх, клекіт пролунав десь поруч. Не розуміючи, звідки походять звуки, Поль озирнувся. Але в кімнаті більше нікого не було. І лише тепер він зрозумів — то сміявся генерал. Тільки сміявся якось дивно. Його старечі зів’ялі губи були непорушні, жоден м’яз на обличчі не ворухнувся, очі не змінили свого виразу, і лише велике, хворобливо велике черево трусилося так, що здавалося, зараз відскочать на мундирі всі ґудзики, та ледве здригалися широкі ніздрі вкритого червоними прожилками носа.

— А яка нам від того була б втрата чи вам користь, коли б ви дізналися про таємниці нашого заводу? Передали б їх своїм друзям? Продали б їх іншій державі?

Поль мовчав, бо, власне, від нього й не чекали відповіді.

— Ви можете знати все про наш завод. Розумієте — все! Вам, можливо, цікаво дізнатися, де він міститься? Прошу! Серед гір південно-західної Франції, під так званою Проклятою долиною...

Поль мусив зціпити зуби, щоб не скрикнути.

— Може, вас цікавить, що ми виготовляємо? — захлинався від клекоту генерал, і черево його трусилося ще дужче. — І на це можу відповісти — оптичні прилади для автоматичного прицілювання бомбометання... Ну, а тепер ви, звичайно, запитаєте, чому я з вами такий одвертий?

Очі генерала зловтішно блиснули, і всі зморшки на обличчі затремтіли і засмикалися.

— Я запитаю вас лише про одне, месьє генерал: на якій підставі ви мене тримаєте тут? Я не полонений і не злочинець. Я уклав контракт з авіазаводом, французьким авіазаводом, де працював як вільнонайманий. І от, вночі до мене приїздять якісь невідомі люди і від імені дирекції заводу пропонують мені негайно їхати з ними, ніби для якоїсь термінової консультації. За містом мене силоміць вкидають у криту машину і везуть невідомо куди. Я протестую проти таких дій, месьє генерал! Це нечуване порушення найелементарніших законів і прав людини!

— Годі! — раптом урвавши сміх, генерал стукнув кулаком по столу. — Закони, права людини... Це ви залишіть для мітингів! Ми дорослі люди і можемо обійтися без цієї демагогії. Єдине незаперечне право, яке існує на світі, — це право сили. А сила — ви в цьому вже переконалися! — за нами. Ви талановитий авіаконструктор, і ви нам потрібні. З цього походить наше право і ваші обов’язки. Зрозуміло?

— Не зовсім. У вашому кодексі моралі є один істотний недолік, так би мовити, прорахунок. Ви можете вдатися до насильства фізичного і вже вдалися до нього. Але до насильства над моїм, як ви кажете, талантом...

— О, невже ви нас вважаєте такими наївними? Не прорахунок, а саме точний розрахунок керував нами, коли ми вдалися до таких крайніх заходів. Поставити людину в найтяжчі умови, відібрати в неї найменшу надію на порятунок — сподіваюсь, ви вже ознайомились з нашими порядками і мали нагоду побачити крематорій, — а потім дати їй єдиний, маленький шанс врятувати своє життя...

Генерал з насолодою садиста тягнув останню фразу, намагаючись по обличчю свого співрозмовника прочитати, яке враження вона на нього справила. Але Поль напружив усі сили, щоб не виказати ані свого відчаю, ані своєї люті.

— Який же це шанс? — спитав він рівним голосом, таким рівним, що сам здивувався з свого спокою.

— Хе-хе-хе! Хочете, щоб я так відразу й відкрив свої карти? А чому б мені їх і не відкрити! Адже про все, що ви встигли побачити на нашому заводі і побачите далі, про те, що я вам скажу зараз, ви не зможете розказати нікому, хіба що господу богу на тому світі! Бо ви вже не Поль Шеньє, а номер 2948, бо звідси навіть мертві не потрапляють на поверхню!

— Отже, той єдиний шанс, про який ви говорите, фактично дорівнює нулю?

— Для всіх, тільки не для вас і ще кількох таких, як ви. Якщо, звісно, ви вмієте логічно мислити... До речі, ви можете сісти і взяти сигару. Добра сигара сприяє логічному мисленню.

Генерал підсунув ближче до Поля коробку з сигарами і сам підніс йому запальничку. Припаливши, Поль жадібно затягнувся, і раптом усе навколо нього пішло обертом.

— Довго не палили? — відкілясь здалеку долинув до нього риплячий голос. — О, то нічого, зараз пройде! — Генерал говорив таким тоном, ніби він і Шеньє — старі знайомі, які зустрілися для звичайної розмови.

Поль затягнувся ще раз, і в голові у нього пояснішало. “Не виказувати свого хвилювання. Тримати себе в руках. Вислухати все, що скаже ця стара потвора. Я їм для чогось потрібен, і треба з цього скористатися. Головне — виграти час, і шукати, шукати, шукати виходу!” — повторював про себе Поль Шеньє.

— Ви могли б одержувати сигарети, — ніби між іншим кинув генерал.

— Ви для того мене й покликали, щоб повідомити мені цю приємну новину? — насмішкувато спитав Поль.

— Частково і для цього — ми можемо дещо полегшити ваш режим. Якщо побачимо, що ви людина розсудлива.

— Припустімо, що я людина розсудлива...

— Тоді ви будете мислити так: перемога Німеччини — то єдиний для мене порятунок, за умови, що я сприятиму цій перемозі. Бо в разі поразки завод злетить у повітря, а з ним і я...

— А може, обійдемось без психологічних екскурсів, месьє генерал, і ви прямо скажете, чого ви від мене хочете?

— Гаразд, поговоримо відверто. Ви, я бачу, людина діла. Так от: нам треба, щоб снаряд з висотного літака падав не більше як за 2-3 метри від цілі, а зараз він падає за 5-10 метрів. З цією метою ми зібрали тут кілька першокласних інженерів. Нас не цікавить їх національність, політичні погляди і всілякі інші дрібниці, які так багато важать на поверхні. Від них, як і від вас, ми вимагаємо одного: допомогти нам розв’язати деякі технічні труднощі, які постали перед нами в процесі роботи над вдосконаленням приладів. Усі потрібні креслення і технічні розрахунки ви завтра одержите від головного інженера. У вашому розпорядженні буде бібліотека, помічники, ви матимете вільний доступ у всі цехи. За місяць ви повинні подати мені доповідь з вашими пропозиціями. Ми їх розглянемо і, коли побачимо, що ви стоїте на правильному шляху, умова наша набирає сили — ми вам гарантуємо життя і вихід на поверхню після того, як завод буде розсекречено, тобто після перемоги. У цьому і полягає той єдиний шанс, про який я вам говорив...

... Поль Шеньє зусиллям волі відігнав від себе потворне обличчя генерала і обережно перевернувся на вузьких нарах, силкуючись не зачепити свого сусіда. Але Стах Лещинський не спав.

— Ну, й що ж ти вирішив? — спитав він пошепки, впритул наблизивши свої губи до вуха Поля.

— Я вже тобі сказав: подерти на шматки креслення і кинути їх просто в пику головному інженерові.

— Дурниці! — озвався Стах. — Ти мусиш взяти папери, які тобі дадуть, і напам’ять вивчити всі технічні розрахунки і взагалі все, що стосується цих проклятих приладів.

— Щоб доповісти про це господу богу, як казав генерал?

— Щоб передати їх на поверхню, коли нам пощастить тебе врятувати!

— Ми всі тішили себе незбутніми надіями. Після розмови з генералом я в цьому переконався остаточно. Коли б був хоч найменший шанс на втечу, мені б не довірили таємниці приладів.

— Але деталі пакують і кладуть на транспортер. Не може бути, щоб їх залишали тут, під землею. Очевидно, ящики відправляють залізницею кудись в інше місце. Місяць, який тобі дано, і треба використати на те, щоб вишукати спосіб, як з найменшою небезпекою для життя... У пакувальному працюють двоє наших — Андре Сюзен і Вацлав Вашек. Я сьогодні з ними пораджусь.

— Ми можемо завалити всю підпільну організацію!

— Ми створили її, щоб боротися, а боротьба — завжди риск. Наше завдання — звести його до мінімуму. Але це вже справа комітету, а не твоя.

— Але чому саме я, один серед усіх, одержую цей шанс на порятунок? Ти, Жюль, Андре — всі ви можете зробити далеко більше для справи! У вас широкі зв’язки, стаж підпільної роботи, а я рядовий член руху опору.

— У даному разі для справи може найбільше зробити Поль Шеньє. Ти інженер, а наше найголовніше завдання — передати кому слід таємницю приладів. От тому від імені комітету я й наказую тобі: зроби вигляд, що ти обома руками вхопився за ту соломинку, яку простяг тобі генерал!

— Коли ти наказуєш мені як голова комітету...

— Стривай! Спочатку перевір себе, чи вистачить у тебе сили піти на такий риск? Зваж: ми ще не знаємо, та й ніколи не дізнаємося, куди саме потрапляють ящики з деталями. Можливо, їх ще раз перевіряють перед навантаженням у вагони. Не забувай і того, що твоя тимчасова, як ми сподіваємося, схованка може перетворитися для тебе на домовину. Адже ми не маємо навіть уявлення про те, як ці ящики транспортуються, отже, й про те, як ти зможеш звільнитися! Ти готовий піти на такий риск?

— Я готовий виконати перше-ліпше завдання підпільного комітету.

— Тоді завтра ж розробляємо детальний план і починаємо готуватися до його здійснення. Ти будеш осторонь всієї підготовки, щоб не викликати підозри. Твоя справа запам’ятати все, що може здатися нашим друзям на поверхні... тепер спи! Усім нам треба мати ясну голову.

Стах відсунувся від свого сусіди по нарах і відразу ж заснув.

Поль Шеньє ще довго лежав з розплющеними очима. Бетонна стеля низько звисала над нарами, і Полю здалося, що над ним справді нависла кришка домовини. Невже єдиний спосіб потрапити звідси на поверхню, це дати запакувати себе в ящик? Та й тоді, чи лишиться у нього хоч якийсь шанс побачити денне світло і розповісти людям про таємницю Проклятої долини? Дуже мізерний! Один проти дев’яноста дев’яти, а то й менше! Бо де гарантія, що він не задихнеться, поки матиме нагоду звільнитись? Адже ящик, в який його покладуть, може опинитися на самому споді, під горою інших, і тоді...

Поль здригнувся і рвонув на собі комір сорочки, ніби йому вже зараз не вистачало повітря. Отже, він боїться? Звичайно, боїться! Але боятися — це не означає бути боягузом. Він з власної волі і при повній свідомості погодиться на те, щоб його поклали живим у темну домовину. Але він вийде звідси! І виконає те, що йому доручать!

Напівпідвівшись, Поль сперся на лікоть і оглянув казарму. Десь у кінці проходу між рядами двоповерхових нар тьмяно блищала маленька електрична лампочка. Вона вихоплювала з темряви крайню від початку проходу нару і скрючену постать на ній. Полонений номер 1101! Його ввечері почала трусити пропасниця, і на ранок він, мабуть, не підведеться. А тоді для нього лишається єдина путь! Ні, геть звідси! І не для того, щоб врятувати себе. Він мусить вибити з рук ворога його страшну зброю! Коли у нього є найменший шанс досягти цього, він повинен з нього скористатися!

Засипаючи, Поль знову на мить побачив перед собою обличчя Луїзи. Вона зараз, певно, виїхала з Парижа і живе у матері. Всього в кількох кілометрах від нього. Якби вона знала, як вони близько один від одного і як безмежно далеко!

Тяжкі дні генерала Еверса

З того часу, як у зведеннях німецького командування битва на берегах Волги стала займати центральне місце, генерал Еверс втратив спокій. Як завжди, старанно виголений, стрункий і підтягнутий, він пунктуально о десятій годині ранку з’являвся у штабі, а рівно о першій — на обіді в казино, іноді навіть кидав поблажливий жарт на адресу котрогось із офіцерів, але за цим раз назавжди усталеним порядком ховалася вже інша людина — занепокоєна і вкрай розгублена. І, можливо, тільки Лютц, який найчастіше стикався з генералом, помічав цю зміну. Тепер Еверс цілі години проводив, схилившись над картою сталінградського фронту і позначаючи на ній найменші зміни.

Генерал Еверс був у немилості в гітлерівського командування. Спричинилася до цього насамперед його досить велика стаття, надрукована в одному з військових журналів ще в 1938 році. В ній Еверс доводив, що політика Бісмарка в останні роки його життя і особливо відома промова, виголошена в рейхстазі 1888 року, була не тільки помилковою, а й згубною для Німеччини. Аналізуючи далі тактику і дипломатію вже кайзерівського уряду, Еверс доводив, що сліпе наслідування політики “залізного канцлера” призвело до створення Антанти, а хід першої світової війни наочно показав помилковість твердження Бісмарка — ніби Німеччина може воювати на двох фронтах: Західному і Східному.

Виступ Еверса був більше, ніж невчасним. У найпотаємніших відділах гітлерівського штабу саме тоді гарячково розроблялися плани нової війни. Ріббен-троп гасав з країни в країну, погрозами й обіцянками зміцнюючи союз держав центральної Європи, а в цей час якийсь маловідомий генерал застерігає від війни на два фронти!

Цей виступ міг би трагічно закінчитися для Еверса, якби про нього не подбали його друзі. Щоб автор компрометуючої статті не мозолив очей нікому в штабі, його спішно відправили подалі від Берліна командиром полку, що стояв далеко від столиці. Після цього генерал не виступав більше в пресі. Коли почалася війна з Росією, він в особистій розмові із генералом Браухічем — його призначили тоді командуючим Східного фронту — недоречно нагадав відомий вислів Наполеона, що російського солдата “мало вбити, його ще треба штовхнути, щоб він упав”. Цього було досить, щоб приректи Еверса на перебування лише в тилових частинах — його перевели на південь Франції, призначивши командиром дивізії, і з того часу ніби зовсім забули: обходили і в нагородах.

Еверсу не можна було закинути обвинувачення в якійсь прихильності до Росії. Він росіян ненавидів і не приховував цього. Але ця ненависть не засліплювала його настільки, щоб позбавити розуму. І генерал продовжував обстоювати у розмовах з друзями думку про небезпену для Німеччини війни з Росією. Еверс ставив під сумнів вірогідність даних німецького генштабу про воєнний потенціал Росії, не йняв віри відомостям про її промисловість, чисельність населення. Навіть більше — він був щиро переконаний, що двобій німецької армії з радянською в разі затяжної війни стане згубним для Німеччини, оскільки співвідношення людських сил було на користь противника.

Свої погляди Еверс останнім часом звіряв тільки найближчим друзям. Але навіть їм не говорив генерал того, що початок битви за Сталінград він вважає за найбільшу помилку гітлерівського командування: росіяни здобули можливість перемелювати в цій гігантській м’ясорубці найдобірніші гітлерівські війська, і навіть, коли б росіяни поступилися Сталінградом, німецька армія однаково знесилиться і не зможе прорватися до Москви.

Еверс усіма помислами бажав Паулюсу перемоги. Він з радістю пересував свої позначки на двокілометровій карті, коли зведення повідомляли про найменше просування гітлерівських частин на будь-якій дільниці Сталінградського фронту. А десь глибоко в душі жила і дедалі зростала тривога за долю всієї війни...

Коли у зведеннях вперше було вжито вираз — “наступ росіян”, Еверс мало не захворів. Правда, крім цього незвичного виразу, у зведеннях не було нічого тривожного, але генерал, як і кожна військова людина, добре обізнана з станом на фронтах, умів читати між рядками.

24 листопада 1942 року генерал не спав усю ніч. Печінка не боліла, не було якихось інших причин безсоння, а проте не спалось.

“Старію!” — з сумом вирішив генерал і, глянувши на годинник, повернувся до радіоприймача: в цей час саме передавали ранкове зведення.

Вже перша фраза, що долинула до його слуху, примусила генерала схопитися з ліжка, немов його підкинула якась пружина: радянські війська оточили шосту армію і четверту танкову армію під Сталінградом...

Еверс кинувся одягатись. Навіть наполовину зодягнувся. Але знову стомлено сів на ліжко. Куди він зібрався бігти? Що він може зробити? Чим допомогти? Так, це початок кінця, якого він так смертельно боявся, проти якого застерігав! Як би йому хотілося тепер, десь на найавторитетнішій військовій нараді, зробити аналіз стану, що створився на Східному фронті, а разом проаналізувати і дальші перспективи ведення війни! О, він би довів усю згубність стратегії і тактики Гітлера! Але що він може зробити? Нічого! Мовчати, не прохопитися жодним необережним словом, яке б натякнуло на думки, що снуються зараз в голові: адже страшно не тільки сказати, а навіть подумати, що для успішного закінчення війни треба ліквідувати Адольфа Гітлера! Так, так, собі він може в цьому признатися, — ліквідувати фюрера!

Боже мій, сама ця думка жахає! А проте...

Треба негайно, за будь-яку ціну, укласти сепаратний мир з США, Англією і Францією, щоб розв’язати собі руки на заході і кинути всі сили на схід. Про примирення з Радянським Союзом нема чого й думати. Отже, вихід з становища треба шукати тільки на заході. Це поки єдиний шлях. Єдина надія на порятунок.

Виходить, треба діяти, і негайно? Але з чого почати? Хто наважиться піти на такий величезний риск, як державний переворот, навіть в ім’я спасіння Німеччини?

Еверс у думках почав перебирати імена всіх своїх друзів, всіх своїх однодумців. Вони є навіть серед найвищого командування. А тепер їх, певно, ще більше. Отже, треба зустрітися, поговорити, порадитись. Так чи інакше, а треба діяти негайно, бо буде пізно.

Генерал підвівся і пішов до кабінету. В будинку ще всі спали. За вікнами тільки займався світанок, і ніщо не порушувало ранкової тиші, крім важких солдатських кроків на асфальтовій доріжці навколо вілли. Кроки були чіткі і розмірені. Так можуть ступати лише впевнені в собі і в майбутньому люди. І раптом генерал уявив, що оцим, взутим у важкі ковані чоботи солдатам десь у степах під Сталінградом доводиться щодуху бігти, тікаючи від радянських військ. Еверс уявив собі тисячі, десятки тисяч взутих у важкі ковані чоботи солдатських ніг. Вони біжать, щодуху біжать, гупають, грузнуть у снігу і знову щосили біжать...

Генерал спустив штори, щоб приглушити лункі кроки за вікном. Але вони однаково, мов розмірені удари, били й били по напружених нервах.

Ні, він не має права на бездіяльність! Треба діяти, діяти, що б там не було! Ніщо не примусить його надалі беззастережно коритися вищому командуванню, надто засліпленому, щоб побачити неминучу прірву поразки, до якої веде країну Гітлер.

Але треба діяти спокійно і розумно. Однодумців слід розшукувати обережно. Ніякого поспіху, а тим більше надмірної довірливості до малознайомих людей. Інакше можна завалити всю справу на самому початку.

Генерал ще довго сидів біля письмового стола, обмірковуючи план найближчих дій. З глибокої задуми його вивів легенький стукіт у двері.

— Доброго ранку, екселенц! Накажете подавати сніданок? — запитала покоївка.

— Так! — коротко кинув Еверс і, розкривши бювар, почав писати рапорт командирові корпусу.

Посилаючись на особисті справи, генерал просив надати йому двотижневу відпустку для поїздки в Берлін.

Г енріх звичайно приходив у штаб за кілька хвилин до десятої години ранку, щоб до появи Еверса встигнути трохи порозмовляти з Лютцем. На цей час ад’ютант генерала вже знав усі штабні новини і охоче розповідав про них Генріху, до якого відчував все більшу приязнь. Але цього ранку Лютц був небалакучий.

— Гер гауптман, здається, в меланхолійному настрої? — запитав його Генріх після кількох невдалих спроб зав’язати розмову.

— А на ваш настрій хіба не впливають ніякі події? — проговорив Лютц і простягнув Гольдрінгу останнє зведення з Сталінградського фронту.

Прочитавши перші рядки, Генріх тихенько свиснув. Він мусив низько схилитись над повідомленням, щоб приховати від співрозмовника вираз свого обличчя.

— А ви хіба не чули вранішнього зведення?

— Я сплю, як убитий, і тому радіо вранці ніколи не слухаю.

— Тепер доведеться слухати і вранці і ввечері...

Обоє замовкли. Кожен думав про своє і по-своєму переживав щойно одержану звістку.

— Як ви гадаєте, Карл, що все це означає? — першим порушив мовчанку Генріх.

— Я не великий стратег, але деякі висновки напрошуються самі собою. Невтішні висновки. І ніяка пропаганда мене не переконає, що все йде на добре. Ви пам’ятаєте, як минулого року наші газети пояснювали відступ під Москвою? Вони твердили тоді, що нашим військам треба було перейти на зимові квартири. І дехто цьому повірив. А мене злостить ця політика приховування правди. Ну, чим тепер пояснить наша пропаганда оточення армії Паулюса? Тим, що ми вирішили ввійти в кільце радянських військ, щоб заховатися за їх спинами від приволзьких вітрів?.. Ех, Генріх!..

Лютц не встиг закінчити — хтось з силою смикнув за ручку дверей, і на порозі з’явився Міллер.

— Генерал у себе? — запитав він, не привітавшись, ще з порога.

— Ось-ось має прийти.

Майор заходив по кімнаті, нервово потираючи руки і раз у раз поглядаючи на двері. Вигляд у нього був такий стурбований, що ні Лютц, ні Генріх не наважилися запитати Міллера, що саме сталося.

Відразу по приході Еверса Міллер замкнувся з ним у його кабінеті, але не минуло й хвилини, як генерал покликав обох офіцерів.

— Гер майор повідомив мені щойно дуже неприємну новину: сьогодні вночі, на півдорозі від Шамбері до Сан-Ремі, макі спустили під укіс ешелон, який віз зброю для нашої дивізії. Обер-лейтенанта Фельднера тяжко поранено, охорона частково перебита, а частково розбіглася.

— А зброя, зброя? — майже одночасно вихопилося у Генріха і Лютца.

— Макі встигли забрати лише частину її. Приблизно третину. На щастя, наспіли допоміжні поїзди з новою охороною...

Поява офіцера, що відав шифруванням, завадила генералові закінчити фразу.

— Ну, що там у вас? — запитав він нетерпляче, беручи до рук розшифрований рапорт. Прочитавши його, з досадою відкинув папірець. — О, цей мені Фауль!

— Щось сталося, гер генерал? — Міллер без дозволу Еверса не насмілився взяти відкинутий рапорт.

— Макі сьогодні вночі зробили наскок на наш сімнадцятий штуцпункт, що охороняє вхід до тунелю. Є вбиті і поранені...

— Забагато для одного дня! — простогнав Міллер.

— Ви гадаєте, що це випадковий збіг? — в голосі генерала проривалися нотки якоїсь гіркої зловтіхи. — Але зіставте події, як я вже казав! Хіба не ясно, що кожну перемогу радянських військ на Східному фронті ми негайно ж відчуваємо на власній шкурі тут, у глибокому тилу? Я глибоко впевнений, що напад на поїзд і штуцпункт макі вчинили саме тому, що дізналися з наших зведень про оточення під Сталінградом.

— Схоже на правду... — погодився Міллер.

— Гер Міллер, ви лишіться, будь ласка, у мене — ми з вами поговоримо про деякі заходи. Гер гауптман, викличте негайно начальника штабу! А вам, обер-лейтенант Гольдрінг, теж термінове завдання: поїхати до Понтея, де розташовано наш сімнадцятий штуцпункт, детально ознайомитися з усіма подробицями наскоку макі, проінспектувати лейтенанта Фауля і сьогодні ж, рівно о дев’ятнадцятій доповісти мені.

— Буде виконано, гер генерал!

Генріх поспішно вийшов з кабінету генерала, але в кімнаті Лютца трохи затримався.

— Карл, — звернувся він до приятеля, — допоможи мені з транспортом. Мій денщик після поїздки в Бонвіль поставив машину на профілактику, щось там розібрав... Чи не можна скористатися штабною?

— Настрій генерала тобі відомий — він кожної хвилини може надумати кудись поїхати. Візьми мотоцикл.

— Це навіть краще! Курт лишиться вдома і до вечора зможе закінчити ремонт.

— Не знаю, чи краще! Удвох все-таки безпечніше. Макі, мабуть, справді підняли голови.

Але Генріх був уже за дверима і не чув цієї перестороги. Він поспішав до мотоцикла, радіючи, що трапилась нагода виїхати з містечка самому, — нарешті, він побуде наодинці з своїми думками, зможе спокійно обміркувати все, що сталося сьогодні. Стільки хороших новин за один ранок!

Та й день видався чудовий! Мотоцикл швидко мчав асфальтовим шосе, а хоч би тобі стовпчик куряви знявся позаду! Після недавнього дощу асфальт виблискував, мов вимитий, і повітря, запашне і прозоре, вільно вливалося в груди, як і та радість, що сповнювала серце Генріха вщерть. От так би їхати та їхати без зупинок, без перепочинку, але не на південь, а на схід, де тепер вирішується доля війни, де мільйони сердець стискаються в ці хвилини у радісному передчутті перемоги разом з його серцем. Яке це безмежне щастя — всюди, де б ти не був, відчувати свій нерозривний зв’язок з Батьківщиною, знати, що на неї звернено погляди всього людства. “Кожну перемогу радянських військ ми негайно ж відчуваємо на власній шкурі тут, у глибокому тилу...” Так, здається, сказав генерал? О, ще не так відчуєте! А макі все-таки зуміли пустити поїзд під укіс. Правда, їм пощастило взяти лише частину зброї. Шкода, що не всю.

Цікаво, з якою метою зроблено цей наскок на штуцпункт? Генерал згадав про якийсь тунель. А кожен тунель мусить кудись вести... Звичайні тунелі не охороняються так пильно, як оцей. Отже... Так, якісь виняткові, особливі причини є для того, щоб саме тут організувати штуцпункт! І, можливо, той підземний завод, до якого прикуті останній час усі його думки...

Ні, не треба поспішати з висновками. Так можна піти по фальшивому сліду. А це значить втратити час. Поки що ясно лише одне: завод, про який говорив йому Лютц, безумовно не те, що він, Генріх, шукає. Ще один фальшивий слід, по якому він мало не пішов! Його, як і Лютца, як і багатьох інших, спантеличили криті машини, що завжди зупинялися біля невеличких будівель поблизу шляху на плато. Але Генріх помітив, що ці машини ніколи не спинялися тут надовго і ніколи не поверталися назад, а завжди їхали далі в єдиному, незмінному напрямку — кудись на південь. Зіставлення інших фактів теж наводило на думку, що підземний завод розташований не тут, а десь в іншому місці. Взяти б хоча таке: всі в штабі твердять, ніби нові міномети і міни до них, які випробовували на плато, приставлені з підземного заводу. Чому ж тоді їх вивантажували з вагонів, що прибули з півночі? Дуже складно довідатись про все це, а часу гаяти не можна. Адже розлютований поразкою під Сталінградом ворог може вдатися до всього, щоб тільки помститися бодай на беззахисному мирному населенні.

За годину Гольдрінг уже був на штуцпункті, розташованому за два кілометри від невеличкого селища Понтей. Від селища до штуцпункту було прокладено дорогу, вимощену великими бетонними плитами. Але дорогою цією користувалися, мабуть, мало, бо на стиках плит проросла тепер вже прив’яла трава. Травою заросли і обидва кювети обабіч дороги. Біля самого штуцпункту дорога проходила через міст, перекинутий над глибоким проваллям.

Довгастий кам’яний будинок з маленькими вікнами правив за казарму для солдатів команди. Тут-таки жив і командир пункту, лейтенант Фауль, вже немолода людина з одутлим обличчям і млявими рухами.

Відрекомендувавшись, Генріх наказав командирові пункту докладно розповісти про сьогоднішній напад макі.

Фауль почав розповідати, але говорив плутано, навіть трохи недбало, з тою зверхністю людини, яка тільки-но вийшла з бою і похваляється цим перед штабним офіцером, що й не нюхав пороху. Це почало дратувати Генріха.

— Покажіть на місці бою, де і як це було.

Незабаром лейтенант і Генріх були на місці недавнього бою.

— Ми охороняємо цей тунель, — показав Фауль на великий отвір у високій, порослій деревами горі, — і отой міст.

Навколо тунелю і казарми півколом було розташовано невеличкі дзоти. Такі ж дзоти височіли в кінці і на початку мосту.

— Партизани з’явилися з гір, — продовжував пояснювати Фауль, — а всю нашу оборону, як бачите, побудовано на тому, що супротивника слід чекати звідти — з боку села... Напад макі стався о третій годині ночі. Поки солдати добігли з казарми до дзотів, їх обстріляли з ручних кулеметів і автоматів. Бій тривав лише півгодини, а може, й менше. Наші втрати — троє вбитих і семеро поранених, двоє з них тяжко. Крім того, загинули два солдати СС.

— А вони звідки тут взялися?

— Війська СС охороняють вихід з тунелю з протилежного боку.

“Отже, вихід з тунелю охороняється особливо пильно!” — відзначив про себе Генріх.

У супроводі Фауля Гольдрінг зійшов на міст.

— Накажіть вартовому зняти тривогу!

Фауль витяг пістолет і тричі вистрелив у повітря.

— Гер лейтенант, у даному випадку макі наскочили з північної сторони. Ваше рішення?

— Я зробив би так...

— Не філософствуйте, а дійте! — сердито перервав його Генріх, показуючи на солдатів, які вибігли з казарми і, не знаючи, що робити, збилися в купу на насипу біля мосту. — Гер лейтенант, коли б я був диверсантом і мав при собі ще двох автоматників, я б перебив усіх ваших солдатів разом з вами і спокійнісінько висадив міст у повітря!

Фауль розгублено глянув на Гольдрінга і наказав солдатам зайняти оборону в північному напрямку. Солдати швидко залягли. Генріх підійшов до першого з них.

— Що ви бачите перед собою? — запитав він.

— Нічого не бачу, гер обер-лейтенант! — щиро признався той.

— У тому-то й річ, гер лейтенант, що при такій системі оборони ваші солдати анічогісінько не побачать! їм видно лише он ту гірку, а коли партизани підійдуть ближче, вони потраплять у мертву зону, де їх не зачепить жодна куля.

Фауль мовчав і лише раз у раз витирав хусточкою мокрий від поту лоб. Генріх і собі мовчки повернувся і попрямував до кімнати Фауля, що правила і за канцелярію.

— Дайте журнал штуцпункту! — наказав Гольдрінг і витяг самописну ручку, щоб записати в журналі свої враження від проведеної перевірки.

Фауль стояв розгублений.

— Ви коли-небудь тренували ваших солдатів? — вже трохи м’якше запитав Генріх.

— Бачите, гер обер-лейтенант, я тут всього тиждень. Досі я працював при штабі полку.

— А чому вас перевели сюди?

— Мій молодший брат кілька тижнів тому повернувся з Східного фронту без ноги... мабуть, десь сказав щось зайве, і його відправили до концтабору. А мене от сюди... Тепер, коли прочитають ваші висновки, і тут, певно, не втримаюсь, доведеться мандрувати на схід...

Фауль тяжко зітхнув і сів на койку.

Генріх швидко записав у журнал кілька рядків:

“За наказом командира дивізії генерал-лейтенанта Еверса, 24 листопада 1942 року мною було проведено перевірку штуцпункту № 17. Об’єкти охороняються добре. Було проведено бойову тривогу. Збір солдатів команди і розташування вогневих засобів бездоганне. Перевірку провадив обер-лейтенант фон Гольдрінг”.

— Прочитайте! — кинув Генріх, підсуваючи журнал до Фауля.

Лейтенант прочитав написане.

— Гер обер-лейтенант! Не знаю, як висловити вам свою подяку!

— Тоді я вам пораджу: виправте всі помилки, про які я, взявши до уваги ваше короткочасне перебування тут, не згадав... Ну, мені, здається, можна їхати.

— Не вважайте мене настирливим, але я був би дуже щасливим, коли б ви згодились пообідати зі мною, гер обер-лейтенант!

Генріх прийняв запрошення.

За обідом, особливо після грапа, Фауль розговорився.

— Ви не уявляєте, бароне, як тут нудно! Піти нікуди, слова мовити нікому. А тут ще дощі!.. Тільки й розваги, що грапа!

— Та у вас же недалечко є сусіди — офіцери СС.

— Ми підтримуємо зв’язок лише по телефону, бо нам заборонено ходити по той бік тунелю. А вони навіть по телефону слова зайвого не скажуть. Та й чорт з ними! Теж завели порядки! І хоч би було що охороняти! А то за весь тиждень тунелем не пройшла жодна машина...

— І завжди тут отак безлюдно?

— Мій попередник казав, що завжди — цей тунель тільки запасний вхід до Проклятої долини. Дійовий десь від нас кілометрів за десять. Ні, ви тільки вслухайтесь у цю назву: Про-кля-та! Від самої назви можна збожеволіти! А ти тут сиди, не знати на якого дідька!

— Зате ви можете пишатися, що охороняєте якийсь важливий об’єкт!

— Я ж вам казав, дідько один знає, що ми охороняємо. Наказано охороняти — охороняємо... Накажуть висадити в повітря — висадимо. Наша справа маленька — слухатися...

Лейтенант Фауль швидко п’янів і ставав все балакучішим, але нічого цікавого Генріх від нього більше не почув.

— Ну, гер лейтенант, — підвівся Генріх, — я мушу їхати. Сподіваюся, що мені не доведеться червоніти за вас, якщо сюди раптом завітає генерал Еверс?

— Все буде зроблено, гер обер-лейтенант! І дуже вдячний, що ви не погребували нашим простим солдатським обідом! У казино, мабуть, вас годують краще!.. А може, залишитесь заночувати? Тут, у горах, швидко сутеніє, а час вже не ранній. Саме зручний для макі!

— Нічого, проскочу! — весело гукнув Гольдрінг, сідаючи на мотоцикл.

Сутінки, справді, вже почали повивати гори, але Генріх зовсім забув про небезпеку подорожувати в такий час. Усі його думки були спрямовані на те, про що він тільки-но дізнався від Фауля. “Коли навіть запасний тунель так міцно охороняється з обох боків, то об’єкт охорони мусить бути дуже важливим, — подумав Генріх. — А якщо додати до цього, що цей об’єкт так засекречено, то...”

Автоматна черга прошила дорогу позаду, потім попереду. Генріх дав газ, і мотоцикл рвонувся вперед, потім об щось вдарився — принаймні так здалося Генріху в ту коротку мить, коли він відчув, що падає.

На штуцпункті почули стрілянину, і на місце події негайно прибув загін мотоциклістів на чолі з переляканим лейтенантом. Фауль наказав оточити місцевість, а сам кинувся до обер-лейтенанта, який тільки-но, такий веселий, від’їхав від казарми штуцпункту, а тепер непорушно лежав у кюветі, за кілька кроків від свого мотоцикла.

Всю дорогу до Сан-Ремі Фауль кляв себе, що не вислав з Гольдрінгом охорони, і бажав тільки одного — не наскочити на самого генерала Еверса. Але генерал був ще в штабі. Дізнавшись, що його офіцера для особливих доручень привезли непритомним, Еверс усе роздратування, яке наростало протягом сьогоднішнього нещасливого дня, вилив на Фауля.

І лише після заспокійливого діагнозу лікаря щодо стану здоров’я Гольдрінга, який вдарився головою об скелю, падаючи з мотоцикла, генерал трохи пом’якшав і відпустив начальника штуцпункту без суворого стягнення.

Коли, з дозволу лікаря, Гольдрінга було транспортовано на його квартиру, Еверс, вкрай стомлений усім пережитим, безсило впав у крісло в своєму кабінеті.

Для одного дня це вже занадто!

Ворог і друг ідуть по сліду

“Ой, як болить голова, як дуже болить голова!”

Чи то в маренні, чи то наяву Генріх бачить, що над його ліжком схиляється мати. Вона кладе прохолодну долоню синові на чоло, і на мить йому легшає. Але тільки на мить. Потім знову починає битися і сіпатися в скронях... А звідки взялися ці двоє — Міллер і Шульц? Вони по черзі б’ють його чимсь важким по голові. Чого їм від нього треба? Ах так, вони хочуть, щоб він назвав своє справжнє ім’я... Я Генріх фон Гольдрінг, я Генріх фон Гольдрінг, барон... Де це вистукує маятник? Та це ж мамин годинник, що висить над диваном! Тільки чому він опинився тут, над самим вухом? Ось зараз маятник хитнеться і влучить просто йому в скроню. Треба зробити зусилля і відвести його рукою, ось так підвести руку і...

Генріх скрикує від гострого болю в плечі і прокидається. Дві постаті, в головах і ногах ліжка, відразу схоплюються з стільців. Що це — Курт і Моніка? Чому вони тут? І чому так нестерпно болить голова?

— Гер обер-лейтенант, лікар наказав, щоб ви лежали спокійно!

Курт нахиляється і поправляє подушку під головою Генріха. Моніка нічого не каже. Вона мовчки викручує над тазом з водою білу серветку і прикладає її Генріху до лоба. Хвилину він лежить, заплющивши очі, і намагається пригадати, що сталося. Дійсність усе ще плутається в голові з баченим уві сні. І раптом страшна думка, що він марив уголос, повертає Генріха до повної свідомості.

— Мене душили якісь кошмари... Мабуть, я кричав і говорив уві сні? — запитує він недбалим тоном, а сам з острахом чекає на відповідь.

— Ні, гер обер-лейтенант, ви лише стогнали, увесь час стогнали... Ми з мадемуазель Монікою вже знову хотіли посилати до лікаря.

Лише тепер Генріх помічає, що і у Моніки, і в Курта очі червоні від безсонної ночі.

— Я завдав вам стільки клопоту, мадемуазель Моніка, і тобі, Курт! — розчулено каже Генріх і хоче підвестися.

— Ні, ні, лежіть! — скрикує Моніка стривожено і нахиляється до Генріха, щоб змінити компрес...

Миле, таке знайоме обличчя! Воно ніби випромінює лагідну ніжність матері, сестри, коханої... І руки її теж випромінюють ніжність. Як обережно вони торкаються його чола! Отак притиснутися щокою до прохолодної долоні і заснути. Заплющити очі і спати. Спати довго, бо йому потрібно так багато сил!

Протягом дня Міллер приходив до Гольдрінга двічі. Але поговорити з обер-лейтенантом йому так і не довелося. Начальник служби СД зробив усе можливе, щоб встановити обставини нападу на обер-лейтенанта, бо сам пильно обстежив те місце, де було знайдено непритомного Генріха. Під одним з кущів він знайшов з десяток гільз від німецького автомата. Отже, в Гольдрінга, можливо, стріляли з тієї зброї, яку той-таки Гольдрінг їздив здобувати в Бонвіль!

Цей напад на поїзд із зброєю — ось де треба шукати ключа до всіх останніх подій! А саме тут уся служба СД тупцює на місці. Навіть точної картини нападу на поїзд досі не пощастило встановити. Свідчення солдатів, які були в охороні, дуже неповні, а часто просто суперечливі. Найкраще про все, звісно, міг би розповісти обер-лейтенант Фельднер, що супроводжував ешелон. Але він ще досі в тяжкому стані, і лікарі до нього не пускають. Дуже хотілося б порадитися з Гольдрінгом і поділитися своїми планами. Після нападу на поїзд з Берліна прийшли вказівки посилити боротьбу з макі, а коли там дізналися і про наскок на тунель, йому суворо наказали щодня рапортувати про заходи, вжиті для придушення партизанського руху.

Настав час, коли Міллер може і повинен продемонструвати свої здібності і довести вищому начальству, що він достойний працювати в значно більшому масштабі, ніж; дільниця дивізії! Саме в цьому йому стане в пригоді Гольдрінг. Адже досить йому в двох-трьох листах до генерала Бертгольда згадати про активність і ініціативність місцевого начальника служби СД, і Міллеру забезпечене підвищення в чині. Особливо, якщо він викриє тих, хто вчинив замах на Гольдрінга. О, тоді Бертгольд, безумовно, зробить для нього все, що зможе! Отже, треба неодмінно знайти винуватців нападу на барона... А коли не пощастить напасти на їх слід? Ну, що ж, тоді є інший вихід — заарештувати кількох селян, обвинувативши їх у зв'язку з макі, добре натиснути... і зізнання про замах на Гольдрінга в кишені! Але це справа наступного дня, а тепер треба неодмінно якнайшвидше побачитися з бароном.

Генріх сьогодні вперше підвівся з ліжка, і в нього знову розболілася голова, в очах темніло. Візит Міл-лера був зовсім невчасний. Але далі ухилятися від розмови з ним було б необережно. Тим більше, що зараз, як ніколи, треба бути в курсі всіх справ. Повідомлення німецького командування свідчать про відчайдушні атаки ударної групи Манштейна, що силкується за всяку ціну прорвати кільце, яке оточило армію Паулюса. Радянське радіо повідомляє про перехід у наступ радянських військ і на інших фронтах. Події розвиваються дедалі швидше, і відлежуватися в такі часи просто не можна!

Міллер увійшов до номера Генріха радісно збуджений і сяючий.

— Генріх, дорогий мій... ви дозволите так себе називати? Я буквально з ніг збився, щоб знайти тих, хто стріляв у вас. І знайду, обов’язково знайду! Десять, двадцять чоловік заарештую, сам буду допитувати, а знайду! У мене і мертвий заговорить! — гаряче тиснув руку Генріха Міллер.

— О, я глибоко переконаний, що не завдам вам таких турбот, гер Міллер!

— Міллер? Ви мене ображаєте! Мене звуть Ганс, і коли ви вже погодились, щоб я вас без церемоній називав просто Генріхом...

— Ви зробите мені честь... Ганс! Так от, вам не треба нікого заарештовувати і нікого допитувати, бо я бачив, хто стріляв у мене! І я гадаю, що разом з вами ми знайдемо і цього макі, і тих, хто пустив під укіс поїзд. Останнє я вважаю справою своєї честі і був би дуже радий, коли б ви дозволили мені допомогти вам у розшуках!

— Але саме з цією пропозицією я й хотів звернутися до вас, Генріх. І одночасно розповісти вам про свої плани і заходи, яких я вжив. По-перше, це перевірка кожного хто їде до Бонвіля чи повертається з цього місця сюди!

— А для чого це?

— Бонвіль — центр руху макі. Ясна річ, що саме звідти попередили про ешелон із зброєю. Можливо, існують якісь постійні зв’язки між партизанами, які діють у нашому районі, і Бонвілем. Ми ці зв’язки повинні викрити.

— Що ж, скидається на те, що ви маєте рацію. Тільки давайте про це поговоримо пізніше, бо голова мало не розвалюється від болю!

Генріх сподівався, що Міллер зрозуміє його натяк і піде, але той просидів ще добру годину і смертельно набрид Генріху.

Ранком другого дня Генріх, незважаючи на протести Моніки і Курта, пішов до штабу. В кабінеті Лютца важко було протовпитись — тут зібралися не тільки колеги Генріха по штабу, а й офіцери, що командували підрозділами дивізії у найвіддаленіших пунктах. Багатьох з них Генріх бачив уперше.

— Генерал просить усіх зайти до нього! — запросив Лютц присутніх.

Офіцери один за одним почали входити до кабінету Еверса. Останніми зайшли Гольдрінг і Лютц. Побачивши свого офіцера для доручень, Еверс привітно вклонився Генріху, не припиняючи розмови з начальником штабу Кунстом, Міллером і офіцером СС з погонами оберст-лейтенанта.

— Гершафтен! — звернувся Еверс, коли всі сіли. — Нам доручено виконати надзвичайної ваги завдання: вчора о шостій годині вечора було виявлено, що з засекреченого заводу втік дуже небезпечний злочинець, француз за національністю, Поль Шеньє. За яких обставин сталася втеча, хто допомагав злочинцеві, — встановити не пощастило. В телеграмі з Сан-Мішеля, одержаній годину тому, є цікава подробиця: в одному з вагонів поїзда, що віз продукцію названого заводу, виявлено пропиляний у підлозі отвір і порожній поламаний ящик. Зважте, що злочинець втік з засекреченого заводу, про який не знають і не повинні знати вороги фатерлянду. Спіймати його живим чи мертвим — наше важливе завдання.

Генерал спинився, окинув всіх присутніх суворим поглядом, ніби хотів підкреслити важливість сказаного, і продовжував уже в сугубо діловому тоні:

— Кожен підрозділ дивізії одержить у начальника штабу оберста Кунста точно визначену дільницю, яку протягом одного дня треба якнайпильніше обстежити: будинок за будинком, садок за садком. Щоб не лишилося ступня землі, який би не було оглянуто! Частина оберст-лейтенанта Кейзнера, — він присутній на нашій нараді, — Еверс уклонився вбік офіцера, есесівця, — вже сьогодні вночі закрила всі гірські стежки, переходи і перевали. Отже, втекти в гори, до макі, злочинець не зможе. Він чекатиме для цього слушного часу десь у нашому районі. Кожен командир загону, присутній на цій нараді, виділяє на свій розсуд частину автоматників і, залишивши підрозділ на свого заступника, безпосередньо керуватиме розшуками на дорогах, у населених пунктах. Офіцер, якому пощастить спіймати злочинця, зобов’язаний приставити його сюди для впізнання. За це він негайно одержить нагороду — п’ять тисяч марок.

Генерал позирнув у бік оберст-лейтенанта, есесівця. Той мовчки кивнув головою на знак згоди.

— А щоб полегшити розшуки, кожному з вас зараз буде вручено фотографію Поля Шеньє в анфас і профіль.

Есесівець підвівся.

— Гершафтен! Я в свою чергу мушу нагадати, що доручення, дане вам, має державне значення. Ваше завдання і фотографії злочинця, так само, як і його прізвище, місце роботи — речі цілком таємні, їх ми довірили тільки вибраним офіцерам.

— Одержуйте фотографії і уточнюйте відведені вам дільниці! — наказав Еверс і підвівся, даючи зрозуміти, що нараду закінчено.

Коли офіцери розійшлися, генерал підкликав до себе Генріха.

— Як здоров’я, бароне?

— Спасибі за увагу, гер генерал, йде на краще.

— Дуже шкодую, що в такий важливий час ви хворієте.

— Я можу приступити до виконання своїх обов’язків. Дозвольте звернутися з проханням, гер генерал.

— Будь ласка!

— Я прошу вашого дозволу взяти участь у розшуках злочинця, гер генерал!

Помітивши, що есесівський офіцер пильно прислухається до його розмови з Еверсом, Генріх тримався так, щоб і натяку не було на певну інтимність, яка встановилась між ним і генералом.

— Прошу познайомитися, гер оберст-лейтенант, син генерал-майора Бертгольда, обер-лейтенант фон Гольдрінг.

— О, дуже приємно! — Погляд есесівця відразу став привітнішим. — Бажаю, щоб вам поталанило у розшуках!

— Але обер-лейтенантові потрібна допомога, а в мене всі солдати вже розподілені, — завагався Еверс.

— Тоді прошу не визначати мені певної дільниці, а дозволити розпочати розшуки самому, з допомогою мого денщика.

Генерал запитливо глянув не есесівця.

— Я гадаю, що так навіть буде краще. Офіцер з денщиком привертатиме менш уваги — нікому на думку не спаде, що він теж бере участь у розшуках. Спробуйте, бароне! П’ять тисяч марок — солідна нагорода!

Одержавши у начальника штабу фотографію Поля Шеньє, Генріх зайшов до Лютца. На його подив той зустрів його досить холодно.

— Чого ти такий, Карл? Знову якась неприємність?

— Це як для кого!

— А для тебе?

— Неприємно!

— Що ж саме, коли не таємниця?

— Хочеш, щоб я сказав одверто і прямо?

— Гадаю, що ти міг би про це й не питати! — образився Генріх.

— Так от, слухай: я не люблю всіляких полювань, а тим більше на людей... Може, тобі своїх грошей не вистачає і ти вирішив заробити ще п’ять тисяч марок на цьому Полі Шеньє, що втік з підземного заводу?

Якусь мить вони мовчки дивилися один одному в очі. Генріху хотілося схопити Лютца за руки і міцно, від усього серця, їх потиснути. Але він стримав себе.

Вдома на Генріха чекала пошта, принесена Куртом з штабу. Крім чергового листа від Лори, на столі лежав якийсь пакуночок. Це Бертина Граузамель вирішила нагадати Генріху про своє існування цілою пачкою фотокарток, що зображали її в усіх позах і виглядах. Більшість фотографій було зроблено в таборі: то під час перевірки полонянок, то під час їхньої роботи. На передніх планах, звісна річ, красувалася Бертина, у повній формі і з орденом. Кілька фото було зроблено, мабуть, на квартирі у Бертини. Тут вона фотографувалася вже в звичайному одягу — біля стола, біля вікна, біля піаніно... Останнім фото Бертина, очевидно, вирішила остаточно приголомшити Генріха: на задньому плані біліла розкрита постіль, на передньому — стояла Бертина. Напівроздягнена, спираючись оголеною вище коліна ногою на крісло, вона з усмішкою дивилася з фото. Під фото стояв підпис: “Коли ж ми знову побачимось?” Генріх з огидою жбурнув подарунок Бертини в куток кімнати.

Генріх почав обмірковувати план розшуків Поля Шеньє. Втік він на ділянці від Сан-Марі до Шамбері. Відстань між ними триста кілометрів. На жаль, час відходу поїзда невідомий. Невідомо і те, о якій саме годині зник з заводу Шеньє. Втечу його виявили вчора о шостій вечора. Припустімо, що саме в цей час він виплигнув з вагона. Зараз маємо одинадцяту ранку. Отже, в розпорядженні Шеньє було сімнадцять годин. Навіть коли він зовсім здоровий і дужий чоловік, він не встиг віддалитися від залізниці, більш як на шістдесят кілометрів. Адже на ньому тюремний одяг — він буде уникати проїжджих доріг і обере більш безпечний шлях — через ліси і гори. Навіщо ж тоді брати машину? Вона лише заважатиме.

Генріх подзвонив Міллеру.

— Ганс! Ви можете дати мені на кілька днів два мотоцикли, для мене й денщика?

— Охоче! Тільки я вам, Генріх, хочу нагадати: розшукуючи Шеньє, не забувайте і про того макі, що стріляв у вас. Ви мені його обіцяли!

— Про це можете мені й не нагадувати!

Генріх сказав неправду — він забув про це. Адже він сказав Міллерові, що бачив, хто в нього стріляв, лише для того, щоб начальник служби СД не заарештував ні в чому невинних людей.

Поки Курт пригнав мотоцикли, у Генріха вистачило часу, щоб добре вивчити портрет Шеньє. Фото було недосконале, виготовлене поспіхом, як це звичайно роблять у місцях ув’язнення, де перед фотооб’єктивом протягом дня проходять сотні нових заарештованих, але воно все ж давало уявлення про найбільш характерні риси обличчя втікача. Генріх через лупу розглядав зображення Поля Шеньє частину за частиною. Час від часу він заплющував очі, намагаючись закарбувати в пам’яті ту або іншу рису, і знову повертався до фото.

Ніколи ще так не прагнув Генріх виконати доручення якнайшвидше і якнайкраще! Він уже одержав третє нагадування про потребу дізнатись, де розташовано підземний завод і що він виготовляє. Поїздка до Фауля дала змогу встановити, що у Проклятій долині є якийсь добре засекречений об’єкт. Але це ще не адреса заводу. Навіть якби він містився у цій долині! Як у цьому переконатися? Як дізнатися про продукцію і потужність підземного підприємства? Як встановити, куди відправляється виготовлена на ньому зброя? Всі ці відомості він може взнати тільки від Шеньє. Отже, треба знайти втікача, хоча б для цього довелося облазити все передгір’я.

... Три дні, від світанку й до заходу сонця, Генріх з Куртом здиралися по скелях, спускалися в провалля, прочісували чагарники і лише ввечері поверталися додому брудні і стомлені.

Шеньє немов провалився крізь землю!

Не натрапили на слід втікача і численні загони, кинуті на його розшуки. А тим часом до макі він пробратися не міг — на всіх дорогах, перевалах, гірських стежках стояли заслони есесівців.

Під час розшуків виникло нове ускладнення: виявилося, що Поль Шеньє — власне, не Шеньє, а невідомо хто. За даними заводу, Шеньє був родом з невеличкого міста Ескальє, близько іспанського кордону, але ще позавчора звідти прийшло повідомлення, що ніякий Поль Шеньє у місті Ескальє ніколи не проживав, що не існує навіть вулиці, на якій нібито жили його батьки.

Невдачі з розшуками втікача почали серйозно хвилювати штаб-квартиру. З Берліна дзвонили щодня, а сьогодні Міллера просто попередили: коли за три дні він не розшукає втікача, його викличуть у Берлін для спеціальної розмови. Начальник служби СД до-бре розумів, що означатиме для нього цей виклик: у кращому випадку розжалують і пошлють рядовим на Східний фронт. Ніякі посилання на заслуги під час путчу тут не допоможуть.

А що, коли вдатися до Гольдрінга?

Пізно вночі Міллер подзвонив Генріху: йому конче потрібно бачити обер-лейтенанта!

— А може, завтра вранці? Я дуже стомився і хочу спати.

— Я буду буквально за п’ять хвилин і не затримаю вас надовго, — благав Міллер.

— Гаразд, заходьте.

Вигляд у начальника служби СД був жалюгідний: куди поділися пиха, впевненість, зарозумілість — риси, що породжуються професією, а з часом стають основ -ними ознаками характеру.

— Генріх, ви можете мене врятувати!

— Я ?

— Саме ви! Сьогодні я одержав від генерала Бертгольда особисте попередження: коли за три дні я не знайду цього проклятого Шеньє, мене викличуть у Берлін для спеціальної розмови. Я знаю, що це означає.

— Здогадуюсь.

— Благаю вас, напишіть генералові, щоб мені хоча б тиждень ще дали на розшуки. Я ніколи не забуду вам цієї послуги! І можу теж колись вам стати в пригоді!

— І оце все? З-за цього ви прибігли вночі?

— Для вас, Генріх, це дріб’язок, а для мене вся кар’єра, а може, й життя!

— Завтра ранком я вам дам листа до батька, і ви самі його відправите.

Міллер довго тис руку Генріха.

Вночі пройшов дощ, і запланований з вечора ранній виїзд довелося відкласти, поки земля трохи протряхне. Воно вийшло й доречно, бо Генріх мало не забув своєї обіцянки Міллеру написати листа в Берлін. Цього разу Генріх був небагатослівний. Коротко повідомивши про свою участь у розшуках, він попросив Бертгольда зважити на складність обстановки і відсунути встановлений ним термін ще на тиждень.

Не запечатавши листа, Генріх вручив його Курту з наказом негайно віднести до Міллера.

— А коли повернешся, попроси мадам Тарваль або мадемуазель Мопіку приготувати нам щось у дорогу.

— Мадемуазель Моніка нездужає вже другий день...

— Дуже негарно, Курт, що ти мене не попередив ще вчора! Мадемуазель стільки клопоту мала зі мною під час моєї хвороби, а тепер, коли вона злягла, я її навіть не відвідав!

— Ми вчора приїхали дуже пізно, гер обер-лейтенант!

— Тоді зробимо так: я зайду хвилин на п’ятнадцять до мадемуазель і перепрошуся за свою неувагу, а ти неси листа і зараз же починай ладнати все в дорогу.

— Я миттю віднесу листа! Поки ви повернетесь, гер обер-лейтенант, все буде готове.

Курт і не гадав, що йому доведеться затриматись значно довше, ніж він розраховував. І в справі не зовсім приємній.

Одержавши листа, Міллер не відпустив Курта відразу, як той сподівався, а зробив йому знак зачекати.

— Ваше прізвище Шмідт? Курт Шмідт? Так? — за-питав Міллер, коли листа було прочитано, запечатано і вручено ад’ютантові для негайної відправки.

— Так точно!

— Ви раніше були в роті обер-лейтенанта Фельднера?

— Так точно!

— Ви знаєте, що ваш колишній командир зараз у госпіталі, тяжко поранений?

— Так точно!

— Звідки ви це знаєте?

— Мені сказав про це обер-лейтенант фон Гольдрінг.

— А коли ви останній раз бачили обер-лейтенанта Фельднера?

— У Бонвілі, в день від’їзду звідти, в номері оберлейтенанта фон Гольдрінга.

— Обер-лейтенант Фельднер з вами розмовляв?

— Так. Він наказав передати обер-лейтенанту фон Гольдрінгу номер поїзда і час від’їзду.

— Який саме номер і який час було названо?

— Не пам’ ятаю.

— А коли ви повідомляли про це обер-лейтенанта Гольдрінга, сторонніх у кімнаті не було?

— Ні, — твердо відповів Курт, хоч добре пам’ятав, що в цей час у номері Генріха була Моніка.

— Гаразд, можете йти, я сам про це поговорю з обер-лейтенантом. Про нашу розмову не кажіть нікому. Зрозуміло?

— Так точно!

Повертався додому Курт майже бігцем. І підганяла його не лише думка про спізнення, а й неспокій. Чому це Міллер взявся його розпитувати про Фельднера? І чому так допитувався, чи був хто сторонній у номері? Невже він має якісь підозри щодо мадемуазель Моніки? Мадемуазель Моніка і той поїзд? Які дурниці! Курт горів нетерпінням розповісти про все обер-лейтенантові і був дуже розчарований, побачивши, що того ще нема у номері. Минуло півгодини, година, а обер-лейтенант усе не приходив.

Візит Генріха несподівано затягнувся.

Моніка застудилася, і мадам Тарваль заборонила їй підводитися з ліжка. Почувши голос Генріха за дверима, дівчина збентежилась мало не до сліз. Невже мама дозволить зайти йому до неї в кімнату? А яка підстава не дозволити? Те, що вона в ліжку? Але ж вона хвора, і так природно, що Генріх прийшов її провідати, особливо після катастрофи з мотоциклом, коли вона сама чергувала коло нього.

Генріх зробив вигляд, що не помітив ні збентеження, ні ніяковості дівчини. Він поводив себе звичайно, і Моніка відразу забула про всі свої сумніви. Вона почувала себе щасливою і від того, що він тут, і від того, що розмова їх точиться так вільно і невимушено, і від того, що він милується нею.

Монікою важко було не замилуватися. її хвилясте волосся на тлі білої наволочки скидалося на коштовну чорну раму, в яку було вправлено чудесну жіночу голівку.

— Ви сьогодні напрочуд красива, Моніко!

— Ви кажете це вже вдруге, Генріх.

— І, мабуть, скажу втретє. Коли глянути на вас отак здалеку, то здається, що дивишся на портрет якоїсь невідомої красуні.

— Мамо, з твоєї дочки кепкують! — гукнула Моніка до сусідньої кімнати, де поралась її мати.

— З тебе кепкують? Ніколи не повірю! — мадам Тарваль з’явилася на порозі з тарілкою винограду.

— Я лише сказав мадемуазель, що сьогодні вона особливо красива.

— О, біле їй до лиця! Якби ви бачили її під час конфірмації... Стривайте, я зараз покажу її фото. Я просто закохана в нього!

— Мамо, баронові це не цікаво...

— Ви боїтесь, що і я закохаюся?

— Жодна жінка не покаже фото, на якому її сфотографовано молодшою.

— Ось, бароне! — мадам Тарваль простягнула Генріху великий сімейний альбом, розгорнутий на тій сторінці, де було вставлено фотокартку Моніки у день конфірмації.

Генріх глянув і мало не скрикнув. Мадам Тарваль задоволено усміхнулася — вона була впевнена, що то зображення її доньки справило таке враження, і, тріумфуючи, поглянула на Моніку, потім знову на Гольдрінга. Той не зводив очей з фотокартки. Те, що він побачив, вразило його до краю. Навіть він, добре вишколений, звиклий до будь-яких несподіванок, ледве стримав своє хвилювання. І не краса юної Моніки так його приголомшила, хоча дівчина, вся в білому, справді була дуже гарною. Вразило Генріха інше. Поруч Моніки стояв — хто б міг подумати! — Поль Шеньє. Помилитися було неможливо.

— За те, що ви досі не показали мені цього дива, Моніко, я вас штрафую, і штраф сплатите негайно.

— Це залежно від того, в чому він полягатиме!

— О, штраф буде суворий! Я примушу вас розказати про всіх, хто з вами фотографувався.

— Тоді сідайте ось тут, на ослінчику, щоб і я бачила, — сміючись, погодилась Моніка.

Генріх почав перегортати альбом. Моніка давала то жартівливі, то серйозні пояснення до кожної фотокартки. Зацікавлена цією грою, мадам Тарваль теж присунула свій стілець поближче до ліжка хворої. Побачивши на одній з сторінок фото молодика у формі солдата французької армії, Генріх здивувався — це був один з тих двох макі, яких він у свій час відпустив на плато.

— Мій син Жан, пропав безвісти, — пояснила мадам Тарваль і усміхнулася. Генріх глянув їй в очі і зрозумів — жінка знає все. Так ось де причина її симпатії до нього!

Перегорнувши останню сторінку, Генріх переконався, що окремої фотокартки Поля Шеньє в альбомі нема. Правда, на деяких сторінках зяяли порожні місця — очевидно, альбом хтось переглядав і частину фото витяг.

Довелося знову повернутися до фотографії, зробленої в день конфірмації.

— От тепер, коли я познайомився з усіма вашими родичами і друзями, давайте я вгадаю, хто фотографувався з вами цього дня? І тепер ви штрафуватимете мене за кожну мою помилку. Починаємо?

— Стережіться, я не така милосердна, як ви гадаєте, і вигадаю такий штраф! Ну, вгадайте, хто оце?

— Це ваша бабуся, мадемуазель! А це ви, мадам Тарваль. Поруч з вами — ваш брат Жан... Тепер хвилинку зачекайте... ах, так, ота молода красива жінка — ваша сестра Луїза, мадам. Цього мужчину, що стоїть поруч з мадемуазель Монікою, я щось не пригадую. Дуже дивно! Такі обличчя звичайно запам’ятовуються... енергійне, вольове... Ні, б’юся об заклад, що його фото я в альбомі не бачив!

— І не дивно, що не бачили — Моніка всі їх знищила! — сердито кинула мадам Тарваль.

— Мамо!

— Ах, облиш! Перед бароном мені нема чого критися! Я так глибоко впевнена у вашій порядності, месьє Гольдрінг, що можу вам звіритися — це чоловік моєї сестри Луїзи, Андре Ренар.

— Він загинув, — поспішно додала Моніка.

— Не загинув, а зник невідомо куди. Розумієте...

— Месьє Генріху зовсім не цікаво знати, що сталося з кожним нашим родичем, — спробувала перервати матір дівчина.

— Якраз навпаки, — мене дуже зацікавила ця історія! Як це людина може зникнути невідомо куди?

— О, в наші часи! — мадам Тарваль журно похитала головою. — Уявіть, уночі до людини — і не якоїсь там звичайної людини, а відомого інженера! — приїздять двоє з запискою від директора заводу, де він працює, забирають його з собою нібито для термінової консультації, і після цього людина зникає. Бідна Луїза мало не збожеволіла, коли про все це дізналася. Подумайте, стільки лиха на одну голову: спочатку розлука з чоловіком, який мусить ховатися і до якого вона потай може приїздити лише раз у два-три місяці, потім повідомлення, що він зник, конфіскація майна... Вона сама, як дружина комуніста, тікає крадькома з Парижа!

— Мамо! — мало не простогнала Моніка, але мадам Тарваль, збуджена власною розповіддю, з упертістю людини, яка вирішила, незважаючи ні на що, висловитися до кінця, продовжувала:

— Я, звісно, теж за обережність і не наважилася взяти Луїзу до себе, навіть не листуюся з нею поштою, але поїхати колись на день до матері й сестри можу? Це не привернуло б уваги, адже вони живуть майже поруч — у селі Ла-Травельса! А Моніка сама там жодного разу не була і мені забороняє. Навіть усі фото бідолашного Андре знищила! Ну, як вам подобаються такі перестороги?

— Подобаються, — з притиском сказав Генріх.

— От бачиш, мамо!

— Я вам теж раджу до слушного часу відкласти побачення з сестрою і не їздити до того села... забув, як воно називається.

— Ла-Травельса, — підказала мадам Тарваль.

— Адже ви не знаєте, що сталося з Андре Ренаром. Можливо, його розшукують, зацікавляться родичами. Допомогти йому ви однаково не можете.

— Я вам казала, що я теж за обережність, але не гадала, що справа може так обернутися. Дякую, месьє, за пораду! Та їжте ж виноград, гляньте, яка чудова китиця.

— Не спокушайте мене, бо я і так у вас засидівся. А мені ще далеко їхати.

Попрощавшись з матір’ю і дочкою, Генріх вийшов.

“Андре Ренар. Село Ла-Травельса”, — повторював він у думках, спускаючись сходами.

Побачення біля гірського озера

— Гер обер-лейтенант фон Гольдрінг, дозвольте звернутися? — Курт схопився з стільця і виструнчився за всіма правилами статуту.

— Що це з вами, єфрейтор Курт Шмідт? Чому така офіціальність. Адже сторонніх, здається, нема.

Схвильований Курт слово в слово передав свою розмову з Міллером.

— А чому ти не сказав, що в моєму номері під час твоєї розмови з Фельднером була мадемуазель Моніка?

— Я вважав... я гадав, що так буде краще!

— І добре зробив! Гестапо могло б потягти її на допит, а мадемуазель Моніка винна у нападі на поїзд приблизно так само, як ти — в оточенні Паулюса під Сталінградом. Напиши своїй матері, що у неї здогадливий син.

— Вона дуже радітиме з того, що ви мною задоволені, гер обер-лейтенант! Вона дуже шанує вас і в кожному листі просить передати привіт від неї, тільки я не наважувався вас турбувати. Якось ніяково...

— Ти і перед дівчатами так ніяковієш, Курт? Чи, може, в тебе ще немає дівчини? А я збирався після війни погуляти на твоєму весіллі! Ти б мене запросив, я сподіваюся? Бачу, бачу, що запросиш! А тепер слухай мене уважно: приготуй машину...

— Готова!

— Почепи завісочки на вікна, щоб не видно було, скільки людей їде і хто саме сидить у машині, візьми свій і мій автомати. їжі візьмеш не на день, як я казав, а днів на два. Щоб було досить патронів! Май на увазі, що ми їдемо на дуже важку операцію, можливо, доведеться прийняти бій.

— Дозвольте взяти пару гранат?

— Не завадить. Збирайся!

Власне, плану дій у Генріха не було. Все залежатиме від обстановки на місці і від того, справдяться чи ні його припущення. Те, що Поль Шеньє і Андре Ренар — одна особа, цілком ясно. А от немає твердої впевненості, що втікач знаходиться саме в Ла-Травельса! Хоча, з другого боку, йому нікуди більше й подітися. Тут він найкраще знає місцевість, тут його не побояться тимчасово сховати, поки зуміють переправити в надійніше місце. А небезпека бути впізнаним — не більша, ніж деінде. Луїзу знають як мадам Ренар, ніхто й не здогадається зв’язати її ім’я з ім’ям Шеньє.

Генріх розгорнув карту. Ла-Травельса — невеличке село, кілометрів за тридцять п’ять на захід від Сан-Ремі. Таким чином, навіть не поспішаючи, можна о п’ятнадцятій годині бути там. Село осторонь від траси, воєнних об’єктів там нема. Нема, отже, й німецького гарнізону.

— Поїхали, Курт! — весело промовив Генріх, сівши поруч денщика.

Курт дав газ, стрілка спідометра почала підніматися все вище. Але вже за кілометр від Сан-Ремі швидкість довелось зменшити. Дорога пішла вгору і була дуже покручена, до того ж давно ремонтувалася. Глибокі, наповнені дощовою водою бакаї зяяли між камінням бруку, і машину раз у раз обдавало брудними бризками. Куртові кілька разів довелось вилазити з машини і протирати ганчіркою вітрове скло, бо “двірники” лише розмазували брудні патьоки.

Лише о пів на четверту дісталися до Ла-Травельса. Генріха вразила своєрідна краса цього гірського села, мальовничого навіть тепер, похмурого осіннього дня. Невеличкі чепурні будиночки півколом витягнулися вздовж східного берега довгастого озера. І так само півколом лягла неширока єдина вулиця села. Обсаджена з обох боків розлогими деревами, вона скидалася на зелений тунель, що біг по самому берегу озера, щоб далі сховатися у надрах стрімкої, навислої над водою скелі. За цією скелею здіймалася інша, ще вища. На протилежному боці озера скелі нагромаджувалися в хаотичному безладді, немов ота висока гора, що височіла ззаду, невпинно на них насувалася і трощила все на своєму шляху.

Генріх наказав Куртові під’їхати до мерії і лише тут згадав, що не знає прізвища матері мадам Тарваль. Виходить, доведеться розпитувати! Це аж ніяк не входило в його плани, але відступати вже було пізно.

— Доброго здоров’я! — першим привітався Генріх до старого, який сидів за столом і щось писав.

— Бонжур, месьє! — похмуро відповів старий і скоса позирнув на Генріха.

— Ви мер Ла-Травельса?

— На жаль, я.

— Мені треба підшукати приміщення для майбутньої німецької комендатури.

Старий тяжко зітхнув.

— Чи не вкажете мені будинок, де жили комуністи або зараз живуть їх сім’ї?

—Я не знаю, хто в якій партії був. Такої регістрації в мене немає.

—А організація французької націонал-соціалістської партії у вас є?

— Та приїхав тут один, крутиться по селу. Он вже побачив, що ви приїхали, біжить!

Справді, вулицею біг чоловік, на ходу застібаючи плаща.

— Він місцевий? — запитав Генріх.

— Та місцевий. Батько такою порядною людиною був... — Мер глянув на Генріха і, очевидно, зрозумів, що сказав зайве. — Батько його помер на тому тижні, так він приїхав приймати спадщину.

З порога почулося нацистське привітання. Генріх відповів.

Єдиний представник націонал-соціалістської партії Франт тії в Ла-Травельса був молодиком років тридцяти. Зсунутий на потилицю великий капелюх давав змогу кожному бачити, що месьє Базель, як він відрекомендувався, носив таку ж зачіску, як і Гітлер, а коротко підстрижені темні вуса під довгим, кумедно вигнутим носом скидалися на чорну жирну крапку, поставлену під знаком запитання.

— Мені треба поговорити з вами, — кинув Генріх новоприбулому.

— Ви хочете сказати, поговорити тет-а-тет? Так я вас зрозумів?

— Я піду, можете говорити скільки завгодно і про що завгодно, — ні до кого не звертаючись, промовив старий і, накинувши на плечі благеньке пальто, вийшов з кімнати, яка гучно іменувалася мерією.

— Дуже непевна людина мер! Але я до нього доберуся! Вірите, до того важко...

— Мене це не цікавить, — перервав Базеля Генріх. — Мені треба якнайшвидше підшукати приміщення для німецької комендатури.

— В Ла-Травельса буде німецька комендатура? — зрадів Базель. — Яка приємна новина! Уявіть, я мусив виїхати з рідного села тільки тому, що тут чесні французи не мають змоги спокійно жити. Довелося залишити рідну домівку і переїхати до Понтея.

— А ви давно звідти?

— З тиждень.

— Я чув, що там макі підстрелили нашого офіцера?

— На жаль, це так. Це сталося в день мого від'їзду. Ці макі справжні розбишаки. Ви думаєте, їх немає тут? У моєму будинку не лишилося жодної цілої шибки...

— Мені потрібне приміщення для комендатури, — нагадав Генріх.

— То візьміть мій будинок! Після смерті батька я в ньому живу один і з радістю...

— Чесних французів ми не кривдимо. Напевно, тут є якісь підозрілі люди, сім'ї комуністів, наприклад.

Базель замислився, прикусивши кінчик жовтого від тютюну пальця. Ніс його тепер ще більше скидався на знак запитання.

— Є! Можете вибирати! — нарешті радо вигукнув він, витяг з кишені маленьку книжечку і, розгорнувши її, сів біля стола.

— Одинадцять подвір'їв.

— Ви з власної ініціативи склали цей список? — ніби між іншим запитав Генріх.

— Я виконую доручення одної вашої установи, — самозадоволено промовив Базель, трохи притишивши голос. — Правда, мені доручено стежити за жителями Понтея, але оскільки я тут, то вважаю своїм святим обов’язком...

— Ну, давайте, хто там у вас є в списку?

— Олів’є Арну — чомусь пішов з села невідомо куди.

— Далі!

— Троє пішли добровольцями на війну і не повернулися досі. їх прізвища...

— Далі!

— Ага, ось те, що треба! Син старого Готарда брав участь у страйку залізничників у Ліоні. Це, правда, було до війни, але я маю підозру, що він комуніст.

— Ще хто?

— З трьох дворів пішли молоді хлопці. Рідні кажуть, що на заробітки до Бонвіля, але я не вірю.

— Це все?

— Проти двох маю підозру, що вони вибили шибки в моєму будинку.

— Погано працюєте, чорт забери! Маю підозру... чомусь пішов з села... Факти мені потрібні, конкретні факти, а не ваші розмірковування про те, хто у вас побив шибки!

— Месьє офіцер, я ж тут усього тиждень... і зважте, що я з власної ініціативи... — Палець Базеля, яким він водив по рядках записної книжки, з чорним від запеченої крові нігтем, тремтів. — Ось ще одна дуже підозріла особа — мадам Матран.

— Вона теж била ваші шибки? — глузливо запитав Генріх.

— Що ви! Вона ледве пересувається! — не зрозумів іронії Базель. — Але в неї зараз живе дочка-парижанка.

— Ах, парижанка! І це вам, звичайно, здається підозрілим? — Генріх все так само насмішкувато посміхнувся, але серце в нього калатало від хвилювання: нарешті цей телепень повідомив щось варте уваги!

— Підозріле те, як вона себе поводить: каже, що чоловік загинув, а сама жалоби не носить, і мадам Матран теж, хоч вона у всьому дотримується старих звичаїв і дуже релігійна. Та й чутки про зятя мадам Матран — чоловіка Луїзи — ходили всілякі, ще коли вона жила в Парижі: говорили, ніби він комуніст. Цю оселю взяв на особливу прикмету.

— Комуніст? Це вже щось конкретне. А будинок у них великий?

— Як і всі тут, — на дві кімнати з кухнею. Але розташований він далеко — край села, під самісінькою скелею.

— Якраз зручне місце для спостережного пункту! Сідайте в машину, показуйте, де живе мадам Ма-тран.

До оселі, де жила дочка з старою, довелося їхати кілометрів з півтора.

Нарешті під’їхали до невеличкого одноповерхового будиночка, що боком тулився до скелі.

— Ви, Базель, залишайтеся в машині, а ти, Курт, вийди.

Генріх кинув погляд на вікна і побачив в одному з них перелякане обличчя старої жінки.

— Курт, — тихенько сказав Генріх, — коли я зайду, пильнуй, щоб з будинку ніхто не вийшов. Коли хто тікатиме — вистрели в повітря. Стріляти в людину категорично забороняю. Зрозумів?

— Так точно.

Генріх засунув руки в кишені плаща, стиснув там рукоять пістолета і попрямував до вхідних дверей.

їх відкрила жінка років тридцяти п’яти, в якій Генріх відразу пізнав сестру мадам Тарваль. Він уклонився, але жінка мовчки відсторонилася, даючи німецькому офіцеру змогу пройти. В передпокої, крім вхідних, було ще двоє дверей. Генріх штовхнув ногою найближчі. Одного погляду було досить, щоб переконатися — в цій маленькій кухні нікого немає. На столі стояв немитий посуд.

“Три глибоких і три мілких тарілки”, — відзначив про себе Генріх і штовхнув другі двері, так само не витягаючи рук із кишень. Кімната, куди він зайшов, була досить велика, з трьома вікнами на вулицю. В плетеному кріслі біля стіни просто вікон сиділа бабуся. Вона тримала в руках панчохи і спиці для в’язання, але руки її так тремтіли, що спиці раз у раз дзенькали, чіпляючись одна об одну.

Мовчки пройшовшись по кімнаті, Генріх заглянув у другу — значно меншу, де стояло два ліжка. Одне з них було розкрите, подушка зім’ята.

— Хто ще живе тут? — запитав Генріх молодшу жінку.

— Нас двоє.

— А хто спав на ліжкові вдень?

— Мама нездужає — час від часу їй треба відпочити.

Генріх глянув на стару і відвернувся: вона лише на мить звела на нього очі і немов обпекла його цим поглядом: стільки в ньому було спокійної зневаги і погорди людини, яка знає міру своїх сил і вирішила боротися до кінця.

— Я підшукую приміщення для комендатури.

Стара опустила руки на коліна і, закривши очі, відкинулася на спинку крісла. Тепер її пальці не тремтіли, але саме їх непорушна застиглість говорила про ту величезну напругу, з якою стара квола жінка силкувалася не виказати свого хвилювання. Генріху нестримно хотілося нахилитися і поцілувати ці зморшкуваті руки. Але він знав, що не має права навіть на ласкавий погляд, що заспокоїв би мадам Матран, принаймні зараз, поки він не дізнається чогось про Андре Ренара чи не знайде його самого.

— Хіба ви не знайшли кращого приміщення, ніж наше? — Молода жінка встигла теж опанувати себе — її голос звучав іронічно.

— Скеля, що за вашим домом, дуже зручна для спостережного пункту. Крім цих двох кімнат і кухні, тут немає інших приміщень?

— Як бачите.

Генріх пильним поглядом окинув кімнату. Чому крісло старої стоїть так незручно? Не біля вікна чи в якомусь затишному куточку, як звичайно люблять сидіти старі люди, а посеред стіни, немов його поставлено отут навмисне, щоб щось затуляти. У гірських селищах, де будиночки звичайно туляться на невеличкому рівному клаптику землі або скелі і де доводиться заощаджувати кожен метр житлової площі, часто роблять стінні потайні шафи, але їх “ таємницю” легко розкрити з першого погляду, бо дешевенькі обої по вирізу дверцят швидко стираються. Тут малюнок і колір обоїв рівний. Але це вгорі, а за кріслом... може, варто спробувати?

Швидко ступивши вперед, Генріх схопив крісло за поруччя, легко підняв його разом з старенькою, що в ньому сиділа, і опустив трохи далі від того місця, де воно стояло. Обидві жінки не встигли опам’ятатися. Та й сам Генріх не пам’ятав, як він вихопив пістолет, як натискав лівою рукою на якусь майже непомітну кнопку в стіні. Розумом він ще не осягнув своїх дій, не склав будь-якого плану, але відчував, що саме так мусить діяти.

Дверцята розкрилися. В глибині шафи, притиснувшись до її задньої стінки, стояв мужчина...

Жінки скрикнули: молодша — розпачливо, старша погрозливо. Так, стара жінка вийшла вперед і заступила своїм тілом отвір у стіні.

— Виходьте! — незважаючи на неї, тільки трохи вище піднявши пістолет, спокійно сказав Генріх.

Мужчина зробив рух і, прикусивши губу, застогнав. Тепер і молодша зірвалася з місця. Кинувшись до чоловіка, вона підхопила його під руки і обережно довела до крісла, в якому хвилину тому сиділа її мати. На ліву ногу мужчина ступити не міг.

— Хто ви?

— Андре Ренар, інженер з Парижа.

— Чому ховалися?

— Бо приїздив сюди без перепустки.

На ґанку почулися кроки.

Генріх мало не штовхнув Ренара назад у шафу. Захлопнувши дверцята, він присунув до них крісло і сів у нього, витягнувши вперед ноги і помахуючи стеком.

У двері постукали. Увійшов Базель.

— Месьє офіцер, я можу йти? — запитав він з порога.

— Гукніть мого денщика!

За мить Базель повернувся вже з Куртом.

— Курт,— промовив Генріх, натискаючи на кожне слово,— це людина з Понтея, і мені здається, що з месьє ми зустрічаємось не вперше. Ти мене зрозумів? А тепер відведи заарештованого в машину і пам’ятай — ти відповідаєш за нього головою.

— Месьє офіцер, тут якесь непорозуміння! — простогнав приголомшений несподіваним обертом подій Базель.— Я... я...

Але Курт не дав йому скінчити — схопивши донощика за комір, він виволік його у передпокій, а звідти на ґанок.

— Замкніть двері! — наказав Генріх Луїзі.

Нічого не розуміючи, та машинально повернула ключ у замку. Тим часом Генріх знов відкрив дверцята шафи.

— Месьє Ренар,— сказав він владно.— У нас з вами дуже мало часу, а тому не будемо його гаяти. Прошу вас пройти в ту кімнату, а дами хай лишаються тут. Заспокойте їх і накажіть пильно стежити, щоб ніхто нам не завадив.

Андре Ренар хитнув головою у бік дружини й тещі і мовчки поплигав на одній нозі у суміжну кімнату.

Генріх пройшов слідом і щільно причинив двері.

— Я вас слухаю, месьє офіцер! — спокійно сказав він.

Генріх мовчки витяг з кишені фотокартку Поля Шеньє.

— Пізнаєте?

Жоден м’яз на виснаженому обличчі Андре Ренара не здригнувся, лише очі, що горіли досі якоюсь гарячковою напругою, раптом пригасли, як у людини, яка відчула смертельну втому.

— Ви прийшли мене заарештувати? Навіщо тоді вся ця комедія? Чи, може, ви ще не переконались остаточно, що перед вами Поль Шеньє? В’язень номер...

Андре Ренар закотив рукав сорочки і з викликом глянув на Генріха, простягнувши вперед ліву руку. На внутрішній стороні передпліччя, впродовж його чорніли наколоті цифри: 2948.

— Я рискую головою, граючи цю, як ви кажете, комедію! Сподіваюсь, ви розумієте, що цю фотокартку мені вручено не для того, щоб нею милуватися? До речі, застерігаю: такі фото мають усі офіцери, що командують загонами, кинутими на розшуки Поля Шеньє. Я, звичайно, маю цілковиту змогу його арештувати, але цього не зроблю. А щоб ви переконалися, що я прийшов до вас розмовляти, як рівний з рівним,— візьміть! — Генріх поклав перед співрозмовником свій пістолет.— Не бійтеся, беріть. Перевірте, чи заряджений. Ну, от так. Тепер ви озброєні і в разі чого можете захищатись. Адже я певен — ви скоріше згодитесь на негайну смерть на волі, ніж на конання під землею.

— Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах!

— Як сказала Долорес Ібаррурі?

На устах Андре Ренара вперше промайнула усмішка. Він зробив рух, немов хотів потиснути руку свого співрозмовника. Та раптом тінь недовіри знову промайнула в його очах.

— Я не знаю, хто ви, а на вас оцей мундир. І, признатися, не розумію, чого ви від мене хочете.

— Дізнатися про таємницю підземного заводу!

— Де в мене гарантія, що ці відомості підуть на добро, а не на зло мого народу?

— Гарантія — здоровий глузд! Не для німецького ж командування, краще нас з вами обізнаного, я хочу їх дістати.

— Тоді для кого ж?

— Вам не здається, що це запитання наївне? Що я не можу на нього відповісти, коли б навіть дуже хотів?

“Він має рацію,— подумав Андре Ренар.— Для німецького командування ці відомості, справді, ні до чого. Отже, коли вони не для ворога, виходить, для друга. Хай невідомого, але друга. Припустімо, я їх скажу йому. Вони обернуться проти німців, можливо, врятують і тих нещасних, що конають під землею. Змовчу... Мене можуть впіймати, і тоді жодна людина в світі не дізнається про те, що знаю я!”

— Пам’ятайте: у нас мало часу. Вам треба подбати про свою безпеку, та й я не хочу накладати своєю головою — адже до села може завітати цілий загін, усі дільниці розподілено між окремими військовими частинами. Коли мене знайдуть за мирною розмовою з вами...

— Стривайте, у вас може бути ще один хід — дізнатися, хто допоміг мені організувати втечу!

— Я про це вас не запитую і слова!

— Гм... схоже на те, що ви розбили всі мої аргументи проти. Ну, що ж, я готовий розповісти все, що знаю. Слухайте!

Обидві жінки разом зробили крок уперед, коли двері маленької кімнати розчинилися і на порозі з’явилися Андре Ренар і німецький офіцер. Жодна з них не сказала ні слова, тільки запитувала очима: як?

Андре Ренар весело усміхнувся. Так само весело усміхався і німецький офіцер. І лише тепер настав час розрядки страшної напруги чекання. Схопивши шию чоловіка руками, Луїза голосно розридалася. Стара безсило впала в крісло, її голова і руки дрібно тремтіли.

— Я мушу попросити пробачення у дам,— схвильовано сказав Генріх.— Єдине моє виправдання в тому, що так вийшло не з моєї злої волі. І, як бачите, все склалося якнайкраще.

— О, месьє! Ми поводимо себе з мамою зовсім непристойно, але радість, кажуть, не вбиває! Я зустріла вас, як ворога, посидьте з нами трохи, як друг!

— Я хотів би цього зараз найбільше, але і так затримався довше, ніж передбачав. До того ж не забувайте, у машині сидить ота мерзота — Базель! Я мушу його відвезти в Сан-Ремі і там затримати, поки месьє Андре не опиниться у цілком безпечному місці.

— Луїза вже налагодила зв’язки, і сьогодні вночі, найпізніше завтра, за мною приїдуть друзі.

— Пістолет, який я вам дав, залишіть у себе. Це мій запасний, а вам стане в пригоді. Про всяк випадок візьміть гроші.

— Не треба...

— Вони вам теж здадуться. Розглядайте їх як своєрідну зброю. А тепер останнє: жодна людина, навіть найближчі ваші друзі, не повинні знати про нашу зустріч і про нашу розмову!

— Можете покластися на моє слово. За дружину і нашу стареньку я теж ручуся!

— О, месьє, невже ви не вип’єте з нами вина? — вигукнула мадам Матран.— Я розумію, що ви поспішаєте, але це не забере багато часу!

— Мені доведеться вести машину самому, бо мій денщик наглядатиме за арештованим. А поночі, та ще після вина...

— Тоді зачекайте лише одну хвилинку!

Стара жінка з несподіваною для її років швидкістю підбігла до комода і витягла з нього якусь скриньку. В ній вона, певно, зберігала свої сувеніри, бо тут лежали пачки пожовклих, дбайливо перев’язаних листів, засохла гілочка флердоранжу, білі, мабуть, ще вінчальні рукавички. З-під самого споду мадам Матран витягла стару, добре прокурену люльку. Хвилину вона тримала її в руках і ніби обмацувала пестливим дотиком тремтячих пальців. Потім легенько торкнулася устами прокуреного дерева і простягла люльку Генріху.

— Я хочу подарувати вам, месьє, найбільшу коштовність, яку маю. Це люлька мого батька. Він був благородною і мужньою людиною і помер, як людина мужня і благородна, захищаючи Комуну на барикадах. Не відмовте мені, месьє, я дарую від щирого серця, а такий дарунок завжди приносить щастя!

— Я зберігатиму її не лише як пам’ятку, а й як священну реліквію,— серйозно сказав Генріх.— І дозвольте мені поцілувати вас, мадам Матран. Без церемоній, як син цілує матір.

Генріх поцілував зморшкуваті щоки старенької жінки і відчув, як стислося його серце. Чи торкнеться він колись отак обличчя свого батька? І мадам Матран, мабуть, зрозуміла, що коїться в його серці.

— Ви колись розкажете про мене, стару французьку жінку, своїй матері, месьє, — сказала вона, витираючи сльози. — Скажіть їй, що я благословила вас, як сина.

— І про те, месьє, що ви мені повернули життя, — тихо додала Луїза.

— Ну, а тепер прощавайте ви, Андре! Напевне ніколи ми з вами не побачимось!

— Так я і не дізнаюсь, хто ви?

— Друг!

— Тоді прощай, друже!

Андре і Генріх обнялись і поцілувалися.

На зворотному шляху до Сан-Ремі Генріх вів машину на великій швидкості. Тепер, коли в кишені лежали, нарешті, такі важливі дані про підземний завод, не можна було гаяти й хвилини.

— Ну, як сьогодні? — з надією запитав Міллер, коли Генріх подзвонив йому з свого номера.

— На жаль, не можу порадувати. Тільки й того, що, здається, спіймав того макі, який в мене стріляв.

— А де ж він?

— Курт зараз вам його приставить. Гадаю, що я не помилився, хоча всяке буває. Потримайте його кілька днів, щоб добре настрахався, а потім допитайте.

— У мене він признається! — впевнено гукнув Міллер у трубку.

... А за кілька днів таємницю оптичних приладів для автоматичного прицілювання при бомбуванні з повітря почали вивчати за тисячі кілометрів від Проклятої долини.

Міллер одержує премію

Генерал Еверс не відповідав за успіх розшуків Поля Шеньє. Його обов’язки в цьому випадку обмежились тим, що він надав у розпорядження Міллера певну кількість солдатів і офіцерів. Адже загони, що провадили розшуки, не подавали рапортів про наслідки операцій до штабу дивізії, не одержували звідти вказівок. Все це робила служба СД, тобто Міллер. Спочатку вважали, що розшуки триватимуть день-два, та ось уже минуло чотири доби, а на жоден слід Поля Шеньє ніхто не натрапив. Еверс десь у глибині душі радів з цього. Й не тому, звісно, що він хоч трохи співчував втікачеві. Навпаки! Генерал розумів, якої колосальної шкоди завдасть фатерляндові Шеньє, коли тому пощастить викрити таємницю підземного заводу. Коли б утікач потрапив до рук Еверса, він, не вагаючись, пристрелив би його. Але невдачі есесівців і Міллера якоюсь мірою компенсували почуття образи, яке відчув генерал, коли виявилось, що йому не довіряють. Так, саме втеча Поля Шеньє відкрила генералові очі на те, що від нього не тільки приховували справжнє місцерозташування підземного заводу, а не назвали його навіть тепер, коли звернулися по допомогу у розшуках. Не сказали навіть того, що ж, власне, виробляє завод.

Це була образа. Незаслужена і тим дошкульніша.

Випало так, що саме в цей час прийшла і відповідь на його рапорт про надання відпустки, написаний тої пам’ятної ночі, коли він вперше дізнався про оточення великої групи німецьких військ під Сталінградом. У відповіді недвозначно писалося про невчасність не тільки відпустки, а й подання рапорту про неї, оскільки “обставини викликали додаткові утруднення для розквартированих у Франт тії дивізій корпусу”. Це звучало, як догана. І Еверс мусив проковтнути цю пілюлю, ніби не зрозумівши натяку.

А вісті з Східного фронту ставали все більш невтішними, і все незрозумілішим було тлумачення подій геббельсівською пропагандою. Якщо спочатку автори численних оглядів, захлинаючись від захоплення, писали про успіхи ударної групи Манштейна, що поспішала на допомогу оточеним арміям, то тепер вони соромливо уникали навіть вгадувати про цю групу і з таким же захопленням вихваляли мужність і стійкість оточених військ. Але підозрілі замовчування і галасливі вихваляння могли одурити багатьох, тільки не генерала Еверса.

І в цей час, коли треба діяти, вишукуючи шляхи до порятунку фатерлянду, він змушений спокійно сидіти в далекому французькому містечку і задовольнятися суперечливими повідомленнями про стан на східних фронтах. Так, дуже суперечливими! Московське радіо повідомляло про успішний початок наступу своїх військ на північному Кавказі, в районі Ленінграда, а зведення гітлерівської ставки обмежувалися невиразними скоромовками про “вирівнювання лінії фронтів”.

Усі думки генерала були там, на Сході, де вирішувалася доля Німеччини, а тим часом він мусив сидіти в тилу і вести “малу війну”, в якій дуже часто не знаєш навіть втрат ворога, але можеш точно, щодня, підраховувати свої.

А ці втрати ставали дедалі більшими. Після початку розшуків Поля Шеньє в районі розташування дивізії настав спокій: жодного пострілу, жодного нападу макі на німецьких солдатів! Складалося враження, що цей спокій сталий — важко було повірити, що макі зможуть прорватися через заслони есесівських частин, які блокували всі шляхи і перевали. Але перепочинок тривав недовго. Вже на третю ніч розшуків макі підстрелили шістнадцять солдатів і чотири офіцери. А ще через день вчинили досить зухвалий наскок на валку машин, що прямувала до підземного заводу. Відтоді макі ставали дедалі активнішими, і генералові щодня доводилось підписувати рапорти про події в районі розташування дивізії. Це, звичайно, не могло не привернути уваги командування корпусу. Генералові довелося мало не виправдуватись. В одному з рапортів він написав одверто і прямо, що активність макі залежить не від його, Еверса, нерозпорядливості, а від подій на Східному фронті. Правда, він відразу ж пожалкував, що висловився так необережно, і це почуття невдоволення самим собою не залишало його протягом усього вечора. А другого дня воно ще посилилось — з штабу корпусу надійшло повідомлення, що до Сан-Ремі, можливо, завітає представник вищого командування. Іншим разом Еверс віддав би розпорядження приготуватися до зустрічі начальства, повідомив би про це командирів полків, загалом вжив би всіх заходів, щоб гідно зустріти гостя. Але цього разу він тільки незадоволено поморщився і сховав повідомлення до шухляди свого письмового стола, не показавши його навіть начальникові штабу і своєму ад’ютантові.

Але до Сан-Ремі прибув не просто представник ставки, а сам генерал-фельдмаршал Денус. На таку приємну зустріч Еверс аж ніяк не сподівався. Денус був його вчителем, а головне, майже однодумцем. Правда, він не висловлював своїх поглядів у пресі, як це колись необережно зробив його учень, але в особистій розмові з Еверсом напередодні війни на Сході дав йому зрозуміти, що цілком поділяє його точку зору і не вірить у можливість блискавичної поразки Росії, особливо в умовах війни на два фронти. Ось чому так зрадів Еверс, коли несподівано на порозі його кабінету з’явилася знайома постать фельдмаршала. І радість його ще збільшилась, коли, після коротких офіціальних привітань, той просто, по-приятельськи сказав:

— Приїхав до тебе на день-два відпочити. Так що не стомлюй мене поїздками та оглядами!

— Буду радий створити умови для такого відпочинку і вважатиму за щастя, коли мій дорогий гість і вчитель погодиться зупинитися в моїй віллі! — Еверс уклонився, притиснувши до грудей руку.

— З охотою приймаю запрошення, але сам жити не хочу. Сподіваюсь, там вистачить місця для нас двох?

— Якщо вас задовольнить другий поверх з п’яти кімнат...

— Мені досить буде й двох. Але щоб ти був поруч. На старість особливо гостро відчуваєш самотність. А ад’ютанти набридли...

У голосі Денуса вчувалися буркотливі, навіть трохи плаксиві нотки немічного старика, хоч на вигляд фельдмаршал здавався ще міцним і здоровим. Еверс запропонував викликати машину.

— Ні, ні,— заперечив Денус.— Коли твоя вілла, як ти кажеш, недалеко, то я залюбки пройдуся пішки. Мені набридли авто, літаки і загалом механізовані засоби пересування. Не будь війни, я б з задоволенням забрався у такий ведмежий закуток, де про них і не чули.

— Але зараз іде сніг, екселенц! — зауважив Еверс.

Денус глянув у широке вікно.

— А я так мріяв відігріти старі кістки! Мені казали, що тут ніколи не буває снігу. У тебе на віллі принаймні тепло?

— Я накажу розпалити камін.

Цілий день Денус відлежувався в ліжку, навіть не читав, а тільки перегортав нові ілюстровані журнали. За вечерею гість, крім чарки коньяку, нічого не випив, а з усіх страв, поданих на стіл, покуштував тільки риби. Розмова теж точилася мляво, як не намагався Еверс навернути її на тему, яка найбільш його тепер цікавила.

Почуття розчарування охопило Еверса. Він так сподівався на щиру відверту розмову, а фельдмаршал чомусь ніби уникає її. Може, ще не відпочив з дороги? Чи заважає покоївка, яка часом входить до їдальні, щоб принести нову страву або замінити тарілки? Еверс наказав присунути крісла поближче до каміна і відпустив служницю. Тепер гість і хазяїн лишилися сам на сам, ніщо їм більше не заважало. Навпаки, і полум’я каміна, і присмерк у кімнаті, і добрі сигари — все настроювало на інтимний лад. І Денус, справді, почав розмову.

— Якої ти думки, Германе, про події на Східному фронті? — запитав він руба.

Еверс не став ухилятись від прямої відповіді. Він надто довго був позбавлений товариства, в якому міг би вільно висловлювати свої думки, щоб мовчати тепер, коли випала така слушна нагода звіритися людині розумній і розсудливій.

Денус його не переривав. Примруживши очі, він дивився на вогонь і час від часу кивав головою на знак своєї згоди з словами генерала.

— Єдиного не насмілився сказати Еверс прямо — своєї думки, що порятунок Німеччини можливий тільки за умови ліквідації фюрера.

— Так ти гадаєш, що вихід тільки в негайному примиренні з нашими противниками на Західному фронті і в Африці?

— Я в цьому твердо переконаний.

— Але Англія і США на це не підуть.

— Це ще невідомо.

— А з якою метою, на твою думку, полетів Гесс у свій час до Англії?

Еверс мовчав, хоч відповідь і бриніла на його вустах — чи не припуститься він знов непоправної помилки? Адже фельдмаршал ще не висловив свого ставлення до подій! Денус зрозумів його вагання і прийшов на допомогу:

— Єфрейтор надто скомпрометував себе перед усім світом, щоб уряди Англії і США погодилися розпочати з ним будь-які серйозні переговори...

Запала мовчанка. Дуже коротка, бо Денус відразу її перервав:

— Потрібна інша людина, і я, власне, приїхав до тебе не для того, щоб відпочивати...

Дорого дав би Міллер, щоб почути бодай одну фразу з тої розмови, яка відбулася біля каміна на віллі генерала Еверса між господарем дому та його гостем, генерал-фельдмаршалом Денусом, одним з найстаріших генералів гітлерівської армії.

Але начальника служби СД у цей час не було навіть в Сан-Ремі. Він думав зараз не про порятунок Німеччини, а про порятунок власної персони. І як це не дивно, шукав цього порятунку на дні гірської річки, яку ретельно обстежували під особистим його керівництвом.

Звістка, що Міллер підстрелив якогось невідомого у тюремному одязі, схвилювала всіх, хто брав участь у розшуках Поля Шеньє. Скидалося на те, що куля начальника СД влучила саме в цього небезпечного злочинця. За розповіддю самого Міллера, сталося так: повертаючись вчора надвечір з одного гірського селища, він трохи збочив із стежки і в чагарнику за однією з скель помітив чиюсь невиразну постать. Ще не певний того, що він натрапив на слід втікача, Міллер про всяк випадок вихопив пістолет, і тоді з-за скелі вискочила людина в тюремному одязі і кинулася до річки. Спіймати невідомого живим Міллер не міг, бо скеля була близько берега і втікач встиг стрибнути у воду. Лишалося одне — стріляти! Але в напівтемряві поцілити було важко, і Міллеру довелося розрядити весь свій автоматичний пістолет, поки йому пощастило поранити чи вбити злочинця. Так чи інакше, але той пірнув у воду і на поверхню більше не виплив.

На місце події негайно було викликано групу солдатів. Метр за метром вони обмацували баграми дно річки, але тіла втікача не знайшли — швидка течія віднесла його мабуть, значно далі того місця, де невідомий пішов на дно. З настанням ранку розшуки довелося розпочати заново і в ширшому масштабі. Кілька спеціальних команд провадили їх одночасно в різних місцях вниз по течії. Міллер сам керував роботою всіх груп, навіть спав у машині, незважаючи на негоду. Але бурхлива гірська річка ніби насміялася з нього, вирвавши здобич з-під самого носа.

Розшуки тіла тривали вже шостий день, і офіцери в інтимних розмовах усе частіше висловлювали припущення, що Міллер у справі Шеньє “кинув кінці у воду”.

Як же були здивовані всі, коли на сьомий день стало відомо, що тіло знайдено!

До Сан-Ремі негайно прибув той самий есесівський офіцер у чині оберста, який виступав на нараді у генерала Еверса, а за ним ще якийсь чоловік у цивільному. Обидва відразу виїхали на місце, де було знайдено труп.

Попередній його огляд підтвердив припущення, що це Поль Шеньє. Правда, швидка течія бурхливої річки дуже побила тіло утопленика об кам’янисте дно, особливо незахищене одягом обличчя. Понівечене ударами важких валунів і розпухле від довгочасного перебування у воді, воно було настільки деформоване, що потреба у звірці його з фото Поля Шеньє відразу відпала. З цієї ж причини непридатними стали і дактилоскопічні знімки, привезені оберстом,— їх так само не можна було звірити з відбитками пальців утопленика. Але один незаперечний доказ усе ж наводив на думку, що Міллер підстрелив саме втікача з підземного заводу — номер 2948 був добре помітний на руці трупа. Таким саме номером у свій час було затавровано в’язня підземного заводу — Поля Ше-ньє. А тюремний одяг, тотожний з тим, який носили полонені на заводі, тільки підтверджував думку, що злочинця, хоч і мертвого, а спіймано.

Деякий сумнів у цивільного викликало лише те, що одяг на утопленику був надто поношений, — за даними заводу, Поля Шеньє, коли той взявся за вивчення креслень, переодягли в усе нове. Але Міллер нагадав, що втікачеві багато днів довелося лазити по горах і проваллях, і цивільний погодився — за таких обставин одяг міг не те що приноситися, а й подертися на клапті.

Все ж для остаточного впізнання особи забитого і складання про це офіціального протоколу вирішено було створити спеціальну комісію. До її складу, крім згаданих уже есесівського офіцера і людини в цивільному, ввійшли Міллер і представник штабу дивізії Генріх фон Гольдрінг.

У похмурому настрої виїхав Генріх на місце збору комісії. Всі дні, поки тривали розшуки тіла, він нервував не менше самого Міллера. А що, коли це справді Поль Шеньє, тобто Андре Ренар? Невже макі не зуміли провести його в гори? Дуже дивно! А особливо дивно те, що на втікачеві тюремний одяг. Це вже зовсім незрозуміло. Коли Генріх бачився з Ренаром в Ла-Травельса, на Андре була спідня сорочка і піжамні брюки. А може, це йому тільки так здалося? Може, оті смугасті штани були з тюремного одягу? Може, макі не встигли прийти вчасно, і Андре довелося рятуватися, не встигнувши навіть переодягнутися? Треба було ще раз поїхати в Ла-Травельса, щоб самому впевнитись, що Андре Ренар у безпеці. Генріх не зробив цього з обережності, виходить, припустив помилку. А за це заплатив Андре Ренар, який так йому допоміг, чудесна, мужня людина.

Ще здалеку Генріх побачив купку людей на березі річки. Очевидно, члени комісії вже зібралися. Треба було б поспішити, а ноги немов налилися свинцем, та й серце шалено калатає. Ні, він ітиме поволі, аж поки його обличчя не набере звичайного безтурботного вигляду. До речі, барон фон Гольдрінг і не повинен дуже поспішати. Хай відчують члени комісії, що він не абихто, а син самого Бертгольда.

Члени комісії, справді, зустріли його поштиво — на таку поштивість аж ніяк не міг розраховувати звичайний обер-лейтенант! — і відразу приступили до огляду трупа. Разом з усіма схилився над утоплеником і Генріх. Зріст такий же, як у Андре, обличчя не впізнати, таке воно побите і пошматоване... номер на руці той же, що був і в Андре: 2948! Стривай, стривай, щось у цьому номері не так... Ну, звичайно ж! У Андре він був витатуйований ближче до зап'ястя, та й малюнок цифр виглядав інакше — не було тої маленької петельки на цифрі два!

Так виходить...

Генріх нахилився ще нижче, і його погляд упав на правицю утопленика, випростану долонею вниз вздовж тіла. Чорний ніготь, під яким запеклася кров! Таким саме нігтем водив по списку підозрілих з його погляду осіб отой донощик з Ла-Травельса, якого він передав начальнику служби СД.

“Так ось чому Міллер не розповів про наслідки допиту Базеля!”

Генріх глянув на Міллера і зустрівся з його настороженим поглядом. “Ні, треба не виказувати того, що я все зрозумів! Принаймні тепер, інакше члени комісії помітять занепокоєння начальника служби СД!” — промайнуло в голові Генріха, і він, привітно усміхаючись, підійшов до героя сьогоднішнього дня.

— Дозвольте вас щиро поздоровити, гер майор, з щасливим закінченням розшуків Шеньє!

Вираз тривоги зник з очей Міллера, на устах його заграла радісна усмішка.

Того ж таки дня, в казино, перед обідом, есесівець вручив начальнику служби СД п’ять тисяч марок за спійманого, хоч і неживого, Поля Шеньє. Пакет з офіціальним протоколом комісії ще раніше був відправлений до Берліна, у штаб-квартиру.

— Чи не здається вам, Ганс, що я маю право розраховувати на хорошу вечерю за ваш рахунок? — трохи іронічно запитав Міллера Генріх, коли вони по обіді вийшли разом з казино.

— О, з радістю! І, можливо, за мною залишився якийсь борг — дуже прошу нагадати про нього, бо я кілька разів позичав у вас різні дрібні суми і не пам’ятаю, чи все сплатив.

Міллер чудово почував себе після одержання п’яти тисяч марок і ладен був розрахуватися з боргами, чого ніколи не робив.

— У мене дуже коротка пам’ять на такі дріб’язки, і я не пам’ятаю наших взаємних розрахунків. Крім останнього боргу.

— Якого саме? — спокійно поцікавився Міллер.

— Моєї мовчанки.

Міллер зупинився. Обличчя його пополотніло.

— Пішли, пішли, Ганс! Адже ми друзі, а між друзями не повинно бути секретів. І мушу признатися, що я просто в захопленні від вашої винахідливості: підсунути Базеля замість Поля Шеньє!

Генріх відчув, як здригнулася рука Міллера, якого він узяв за лікоть.

— У мене для цього, признаюся, не вистачило б кмітливості... Та не хвилюйтеся ж, Ганс! Мені самому так набридло лазити по горах у розшуках цього невловимого Шеньє, і я дуже вдячний, що ви звільнили мене від цього неприємного обов’язку!

— Слухайте, Генріх, ви не можете сказати мені, як ви про це дізналися?

— Це моя таємниця, Ганс!

Якийсь час Міллер мовчав, ніби збираючись з думками.

— Я буду відвертішим, Генріх, і відкрию вам одну таємницю, яка безпосередньо стосується вас. Хочете?

— Вислухаю з великою увагою.

— Тобто не безпосередньо вас, а мадемуазель Моніки, за якою ви так упадаєте. Нам пощастило встановити, що за кілька днів перед нападом макі на поїзд із зброєю мадемуазель їздила до Бонвіля, побула там всього кілька годин і повернулася невідомо яким шляхом, бо поїздом, за нашими відомостями, не їхала. Крім того, ваш денщик, Курт Шмідт, знав номер поїзда і час його відправки з Бонвіля. Зіставте ці два факти і скажіть — не здаються вони вам підозрілими?

Генріх замислився, може, на одну мить і весело розсміявся.

— Дорогий Ганс! Якщо ваша служба СД і надалі так працюватиме, то я не гарантую вам прихильності вищого начальства, як би не обстоював вас перед Бертгольдом. До таємниці, про яку ви мені щойно розповіли, додайте і такі подробиці: за два дні до свого від’їзду до Бонвіля мадемуазель Моніка одержала телеграму без підпису такого змісту: “Пам’ятайте про обіцянку”. Якщо службі СД буде важко дізнатися, хто її надіслав, я можу сказати точно — Генріх фон Гольдрінг! Той же самий Гольдрінг за дві години після прибуття мадемуазель до Бонвіля виїхав на власній машині у напрямку на Сан-Ремі і на задньому сидінні віз ще одного пасажира, точніше, пасажирку. І цією пасажиркою була не хто інша, як мадемуазель Моніка... Про більш інтимні подробиці цієї таємниці, сподіваюсь, ви не будете розпитувати?

У Міллера в цю мить було таке розгублене, навіть ображене обличчя, що Генріх розреготався.

— І все-таки я вам дуже вдячний, що ви мені про це розказали. Було б дуже прикро, коли б через мене у мадемуазель Моніки стались якісь неприємності. Слово честі, я вам щиро вдячний!

— Радий, що все пояснилось так просто. А знаєте що, Генріх? Переходьте до служби СД! При ваших здібностях і зв’язках ви могли б зробити блискучу кар’єру! Ми б з вами чудово працювали. Згодьтеся, що і я вмію дещо робити!

—Я вже думав над цим, але боюся, що у мене не вистачить потрібної витримки. Особливо, коли зважити на вади мого характеру, які хоча й пояснюються молодістю, але від цього не меншають. Вам я можу сказати про них по секрету — люблю красивих жінок!

Тепер настала черга сміятися Міллеру.

— Ви гадаєте, що нова професія вам у цьому завадить? Любий Генріх, саме навпаки! Перша-ліпша жінка, що впаде вам в око, без жодного клопоту — ваша. Не треба витрачати часу на всілякі залицяння...

Міллер гидко підморгнув.

— Подумаю, подумаю, Ганс. Ця пропозиція, признатися, мене більше зацікавила, ніж ваша таємниця.

— О, в мене є ще одна, яка, напевне, вас вразить! Зайдемо до мене, і ви переконаєтесь, що я справжній ваш друг!

Обидва мовчки завернули в завулок, де в густому садку стояв особняк, в якому розмістилася служба СД.

У себе в кабінеті Міллер відімкнув сейф, взяв з полиці якусь папку, відшукав серед інших паперів невеличкий конверт і простягнув його Генріху.

Генріх узяв конверта за кутик і кинув недбалий погляд на поштовий штамп.

— Монтефлер? Вам хтось пише з Монтефлер? Так це треба розуміти, Ганс?

— Не сказав би, що в цьому місці живе ваш друг!

— Можна й прочитати? Якщо, звісно, це не дуже довго!

— Півсторінки...

Знизавши плечима, Генріх витяг з конверта вчетверо складений аркушик і, розгорнувши його, насамперед глянув на підпис. Але лист був анонімний. Невідомий кореспондент більш-менш точно передавав обставини переходу Гольдрінга до німецьких військ і висловлював припущення, що саме він передав російському командуванню план операції “ Залізний кулак”, а можливо, і операції “Зелена прогулянка”. Автор листа радив ще раз перевірити особу Гольдрінга.

Генріх глянув на дату. Листа було написано за кілька днів до його поїздки в Ліон. Отже, перевірка, якій його піддали в готелі у Шамбері, безумовно, була пов'язана з цим листом.

Вдруге перечитувати листа Генріх не став, щоб не показувати Міллеру, що надає йому якогось значення. Натреноване око і так добре запам'ятало всі особливості почерку. Дуже знайомого почерку! Генріх уже здогадувався, хто саме написав доноса.

— Спасибі, Ганс! Ви мене трохи розважили. Автор листа, очевидно, дуже наївна людина. Що, якби цю писанину побачив Бертгольд! По секрету вам скажу — він позбавлений почуття гумору і може розцінити цього листа як матеріал, спрямований проти його власної персони. Цього він вам ніколи не подарує!

Міллер розгублено кліпнув очима.

— Боже мій, Генріх! Адже я сам розглядав цю дурну анонімку як курйоз, тому лише і зберіг її, щоб показати вам! А тепер, коли ми з вами посміялися...

Майор так швидко вихопив з кишені запальничку і підпалив анонімного листа, що Генріх не встиг спинити його.

— Це вже даремно, Ганс! Що не кажи, а документ!..

— Ніде не зареєстрований, бо ми реєструємо лише матеріали, подані нашими агентами.

— І все-таки шкода! Автор листа так звеселив нас, а ми сплатили йому чорною невдячністю! А тепер, чи не накажете гостеві подумати й про господаря? Адже ви стільки ночей недосипали, стільки мали клопоту з цією комісією!

— Що ви, Генріх! Я завжди радий побути у вашому товаристві. І дуже щасливий, що ви одержали докази найщирішої моєї до вас дружби.

— Так само, як і ви моєї!

Повернувшися додому, Генріх кинувся до одного з чемоданів, де зберігався дбайливо запакований у конверт подарунок майора Шульца — фото генерала Даніеля на фоні карти. Але Генріх не став розглядати фото. Він пильно вдивлявся в зроблений на ньому напис, зіставляючи почерк майора з почерком автора анонімного листа.

Так, помилитися було неможливо — доноса написав, як і гадав Генріх, саме майор Шульц!

Генріх виконує вирок

— Люба дівчинко, ти не вмієш себе тримати! Не забувай, що ти сидиш із своїм нареченим, який зайшов до тебе випити вина. А ти дивишся на мене такими переляканими очима, ніби ми вже десять років як жонаті і я ось-ось жбурну тобі в голову цю пляшку!

— Франсуа! Як ти можеш жартувати, завжди жартувати, навіть зараз! Ну, скажи, чому Людвіна приїздить саме тепер, коли обстановка така небезпечна?

Моніка була вражена звісткою про приїзд своєї “кузини” з Бонвіля і не могла приховати хвилювання, навіть переляку.

— Усміхнись... пригуб вино. На нас уже звертають увагу! Я й так зробив необережність, що прийшов у ресторан. Ну от, так краще! Тепер ти справді скидаєшся на дівчину, в якої на думці тільки любощі!.. Тебе дивує, чому Людвіна приїздить саме тепер? Та тому, що почалося, нарешті, щось схоже на справжню боротьбу з окупантами! А в цьому разі зв’язок із Бонвілем має бути постійним...

— Але в неї є перепустка на приїзд?

— Я знаю не більше за тебе. Приїздить Людвіна Декок, треба її зустріти — ось все, про що мене повідомили.

— А яким поїздом?

— Сьогодні о шістнадцятій двадцять.

— Гаразд, я зустріну її.

— Зустрічати підемо вдвох. Але не разом — ти мене, а я тебе не помічаємо. Я чекатиму на пероні праворуч від головного входу у вокзал, а ти ліворуч. Той, хто перший побачить Людвіну, змішається з натовпом і піде поруч, не виказуючи, проте, що з нею знайомий. Другий, зачекавши дві-три хвилини, йтиме позаду і спостерігатиме, чи ніхто за нею не стежить. Одразу за вокзалом, на розі Паризької і Виноградної, той, хто зустрів Людвіну, непомітно робить їй знак зупинитися біля кіоска з водою. Ні в кого не викличе підозри, що двоє пасажирів зупинилися, щоб напитися. Той, хто спостерігатиме ззаду, — проходить повз них. Коли він переконається, що за Людвіною ніхто не стежить, — може приєднатися до гурту. Коли ж помітить щось підозріле, проходить далі. Зрозуміло?

— Все, крім того, що ж робити тому, хто питиме з Людвіною воду біля кіоска?

— У разі небезпеки він, не озираючись, піде далі, а Людвіна вже не його клопіт. Поблизу чатуватимуть наші люди, яким дано відповідні інструкції.

— За десять хвилин до приходу поїзда я буду на вокзалі.

— Рано. Прийди о шістнадцятій дев’ятнадцять. Не треба, щоб тебе на пероні помітили. Зроби вигляд, що прийшла на вокзал купити ілюстровані журнали... А тепер давай лапку, попрощаємося, як годиться справжнім закоханим, і я побіжу...

Франсуа довго тиснув руку дівчині і зазирав їй у очі, гукнув з порога, що перший танець за ним, помахав кашкетом і зник за дверима. Моніка й собі помахала рукою, усміхнулася, хоч їй було зовсім не до сміху.

Дівчину дуже непокоїв приїзд “кузини”, як вона назвала Генріху Людвіну Декок, коли той з машини побачив її у Бонвілі. Чим пояснити такий несподіваний приїзд, та ще тепер, коли гестапо ввело перепустки для всіх, хто виїздить з Бонвіля або їде туди? Людвіні, як і всім іншим пасажирам, напевне доведеться кілька годин простояти на привокзальному майдані, оточеному солдатами, і чекати, поки гестапівці перевірять документи. Хтозна, чим скінчиться для неї ця перевірка! Ті, що її сюди послали, мабуть, пішли на такий риск, лише зваживши на особливу важливість доручення. Тим більше, що лише три дні тому Моніка відправила Людвіні листа. Для стороннього ока він був зовсім невинний — звичайне листування двох обивательок, заклопотаних своїми дрібними справами! Моніка писала, що сніг у Сан-Ремі випадає досить часто, чого раніше майже не було, що віють непривітні, холодні вітри, що з продуктами дуже важко і ціни на ринкові знову стрибнули вгору. А читати це слід було так: в Сан-Ремі почастішали арешти, чого досі майже не було, партизани посилили активність, приїзд до Сан-Ремі тепер рискований...

І після такої перестороги Людвіну все-таки послано сюди! Не інакше, як вона їде у дуже важливій справі!

Та й події тепер розгортаються так, що кожного дня треба чекати великих несподіванок. З того часу, як росіяни оточили велику німецьку армію під Сталін-градом, Моніка та її мати щоранку і щоночі слухають радіо. Вранці — зведення німецького командування, вночі, якщо пощастить натрапити на потрібну хвилю, передачі з Лондона французькою мовою.

Як і для мадам Тарваль, для Моніки Радянський Союз був країною не тільки невідомою, а й зовсім незрозумілою. Мабуть, єдиною її ознакою в устах обох жінок була фраза: “Там усе не так, як у нас”. У чому полягала ця різниця, вони не знали, та й не цікавились дізнатися.

І ось раптом з невідомого далекого ця загадкова Росія почала наближатися, аж поки не стала для серця Моніки майже такою ж дорогою, як і Франція. Моніка почувала себе в боргу перед росіянами і сплачувала цей борг єдиним скарбом, яким володіла сама: любов’ю, захопленням перед силою незламного людського духу, щирим бажанням і самій прилучитися до цієї величезної армії борців за справедливість.

Кожен рядок у газеті, в якому йшлося про бої на далеких просторах Росії, дівчина перечитувала з напруженою увагою. Від Франсуа вона навчилася читати між рядками і вже знала: коли йдеться про винятковий героїзм німецьких частин, що захищають той або той населений пункт, значить, згадане місто росіяни вже визволили чи принаймні оточили; коли пишеться про планомірний відхід на заздалегідь приготовані позиції — це означає, що гітлерівцям довелося кидати все і тікати, рятуючи життя.

Читаючи такі повідомлення, Моніка кидала вдячний погляд на куточок полиці, де окремо лежала єдина книжка, яку вона могла знайти тут, в Сан-Ремі, щоб краще впізнати Росію. Як мало і водночас багато!

Томик Ромена Роллана, де він пише про Льва Толстого... Цю книжку колись забув дядько Андре, і вона довго лежала ніким не читана на горищі у великій скрині мадам Тарваль, де та, про всяк випадок, складала непотрібні речі: поламані замки і свої старі капелюшки, проспекти різних фірм і відірвані дверні ручки, платтячка Моніки і подерті штанчата Жана. Розшукуючи щось серед цього старого мотлоху, Моніка випадково натрапила на цю книжечку, забрала її до себе як найбільший скарб, а потім цілу ніч читала, намагаючись збагнути через душу однієї людини душу всього народу. Як важко було розібратися дівчині в тому, що писав Роллан. Адже сама вона не прочитала жодного рядка Толстого, їй довелося навпомацки йти за думкою свого великого співвітчизника, який не знати перед ким більше схилявся: перед геніальним художником, чи перед величчю людини, яка пристрасно, все життя в тяжкому борінні шукала істини... Але як же міг Толстой писати про непротивлення злу?

О, Моніка добре пересвідчилася, що злу треба противитись, інакше воно розчавить тебе! Бо у зла на озброєнні все — гармати, бомби, автомати, концтабори, насильство, підступ, жорстока байдужість до людського серця... Виходить, і великі люди помиляються! Що ж тоді може вона, звичайна дівчина з маленького містечка, що притулилося у передгір’ях Альп? І чому так тремтить її сердце, коли вона читає про цього невідомого їй росіянина? Адже і його народ не згодився не противитися злу: він повстав проти своїх гнобителів і скинув їх, він і тепер взяв до рук зброю, щоб захищати своє життя і свою правду.

Іноді Моніка розгортала томик Роллана там, де було вміщено портрет Толстого, і довго вдивлялася в обличчя письменника. Чого вимагає від неї цей дивний погляд: заглиблений у самому собі й водночас спрямований назовні — просто їй в очі. Суворий, гострий, вимогливий погляд, що збуджує в її серці таку тривогу? Він, певно, так само впливав і на всіх, хто його бачив у житті. Бо він вимагав правди, істини і, якщо навіть помилявся, обираючи шлях до цієї істини, однаково кликав людину шукати, досягти! Мабуть, це прагнення до правди є у всіх росіян. Саме воно, певне, і зробило їх такими незламними у борні.

А хіба воно не живе і в її серці, не мучить її вже багато часу?

Як просто і ясно все було раніше для Моніки! їй припало щастя народитися в такій прекрасній країні, як Франція, вона вдячна долі за це і безмежно любить свою батьківщину, свій народ. І народ, і Франція були для дівчини поняттями надто великими, щоб їх осягнути. Як вразило її, коли вона побачила, що про Францію знає не набагато більше, ніж про Радянський Союз. І про французів теж. Є Лаваль, уряд Віші, який запродав її батьківщину, мерзенний Левек, що виказував чесних людей і прислужувався ворогам. І є Франсуа, дядько Андре, Жан, сотні, тисячі людей, які не скорилися гітлерівцям і пішли в гори, щоб боротися проти ворога. Виходить, є два табори французів, отже, й дві Франції? А може, не дві, а навіть більше? Чому до макі з їхнього містечка пішли переважно ті, які найменше мали у власній батьківщині? І які створювали в ній усе — вирощували виноград, пасли отари в горах, працювали в майстернях, прокладали шляхи по крутих гірських схилах? А ті, хто багатів з їх праці, заховалися, мов миші, по шпарках і звідти зрідка, коли поблизу нікого не було, попискували про свій патріотизм, свою любов до Франції... Ну, а припустімо, гітлерівців проженуть... Що ж буде тоді? Пастухи повернуться до своїх отар, каменярі до своїх кайл, виноградарі до виноградників... Робітники знову схиляться над верстатами. А оті миші повилазять зі шпарок і точитимуть, гризтимуть тіло народу, відкриватимуть нові магазини, заводи, купуватимуть шикарні останнього випуску авто. А в них у містечку знову з’являться відгодовані і вередливі курортники. І в її прекрасній Франції знову все буде так, як і було. Прекрасній... А ти переконана в цьому?

Як важко прокидатися тобі, Моніко, від безтурботного сну юності, в яких муках народжується твоя нова душа, бо ні до кого тобі звернутися за порадою. Хіба до Франсуа? Та чи матиме він час навести лад у твоїй дурненькій дівочій голові? Пожартує, як завжди, і все...

Проте Моніка звернулась до Франсуа. І він, на її подив, цього разу не жартував. Події розгорталися так, що Моніці здавалося, ніби на далекому обрії з’явилася рожева смуга, яка віщує прихід сонячного дня після довгої тривожної ночі.

А може, сама Людвіна і має привезти якісь важливі вісті? Адже її прислали ті, хто керує всіма макі. Франсуа, звичайно, їй про це не говорив, але вона не дитина і сама здогадується: досить було сказати “кузині” номер поїзда із зброєю і час його відходу з Бонвіля, і ешелон пішов під укіс — Людвіна негайно повідомила про це, кого слід. А тепер вона везе якісь важливі вказівки їм. Франсуа, може, й не знає, в чому річ, але він усе ще вважає Моніку за дівчинку. Скільки разів вона просилася на яку-небудь важливу операцію, а він тільки усміхається і каже, що вона вже зробила навіть більше, ніж він сподівався. І про Генріха, здається, зовсім змінив думку. Він уже не закликає її до обережності, а одного разу недвозначно натякнув, що і серед німців є багато антифашистів. Ні, не треба зараз думати ні про Генріха, ні про те, з яким дорученням їде Людвіна. Лише пильнувати, щоб усе вийшло гаразд. Он уже гудок паровоза. Треба прискорити ходу, щоб бути на вокзалі саме в час приходу поїзда.

Моніка виходить на перон і, не звертаючи уваги на гестапівців, які тут вештаються, підходить до газетного кіоска, розташованого ліворуч від головного входу у вокзал. Купивши газету, вона бере з прилавка номер ілюстрованого журналу і уважно розглядає вміщені на останніх сторінках моди до весняного сезону.

Поїзд зупинився. їй треба зробити вигляд, що вона з жіночою цікавістю оглядає туалети дам, міряючи кожну з ніг до голови очима. Але в якому ж вагоні Людвіна? Ага, ось у вікні третього від кінця вагона промайнуло її обличчя. Ось Людвіна виходить. На ній світле пухнасте пальто модного крою і чорний маленький капелюшок, що так чудово відтіняє золотисте волосся. Справжня елегантна дама, нікому й на думку не спаде... Боже, що це?!

Моніка майже затуляє обличчя сторінками розгорнутого ілюстрованого журналу і поверх них дивиться на Людвіну.

Так, сталося!.. Один гестапівець праворуч, один ліворуч, третій позаду. Людвіну заарештовано! Чи побачив це Франсуа? А коли побачив, чому не кинувся на допомогу?

Моніка робить крок уперед і зустрічає суворий, застережливий погляд. У супроводі гестапівців Люд-віна зникає в дверях одного з службових ходів до вокзалу.

У Моніки вистачило сил не скрикнути і не поворухнутися, коли повз неї проводили заарештовану, але в очах її все пішло обертом. Дівчина мусила притулитися до стінки газетного кіоска, щоб не впасти.

— Іди додому і не роби дурниць! — ніби відкілясь здалеку долинув до її слуху сердитий шепіт Франсуа.

Моніка повернулася і поволі пішла з перону.

Біля самого готелю її наздогнав Франсуа.

— Я зайду з чорного ходу, — кинув він не спиняючись і зник у воротях, що вели на подвір’я.

Все, що сталося, здавалось Моніці страшним сном. Ось зараз вона зайде у свою кімнату, у свою маленьку фортецю, і видовисько страшного кошмару зникне. Але ні, це правда, — на стільці сидить Франсуа, і обличчя в нього бліде, змарніле.

— Франсуа! — вихопилося у дівчини. — Невже ми не можемо врятувати Людвіну? Адже нас багато! Наскочити на гестапо, відбити її!

Франсуа гірко посміхнувся.

— Я саме й зайшов до тебе, щоб попередити: жодного необережного жесту, кроку, погляду! Арешт Людвіни може бути випадковим, але не виключено й те, що вони натрапили на сліди нашого зв’язку з Бон-вілем. Отже, треба бути готовим до всього. Переглянь усі свої папери і взагалі всі свої речі. Пам’ятай — кожна дрібничка може спричинитися до серйозних наслідків. Ти знищила квиток, яким їхала до Бонвіля? Переглянь сумочку і ще раз перевір. Як мене знайти, ти знаєш — зв’язок і далі будемо підтримувати через прикажчика галантерейної крамнички. Якщо заберуть і мене, він знатиме, як діяти далі, — я лишу йому інструкції. Проти тебе в них може бути лише два обвинувачення: твоя поїздка до Бонвіля і зустрічі зі мною. Зі мною зустрічі природні — я твій наречений. Що ж до Бон-віля... Ага, можеш теж послатися на мене: я, мовляв, ревнував, і ти поїхала до Бонвіля, щоб провести час наодинці з Гольдрінгом. Він це підтвердить, бо зовні так і було. До того ж, мені здається, він людина порядна. І передусім спокій! Лягай і відпочинь, забудь про все, що сталося.

— Але вони закатують Людвіну!

— Вони можуть закатувати Людвіну, мене, те... когось іншого. Але всіх вони не вб’ють. А ми знали, на що йшли, дівчинко, правда? Але це я тільки про всяк випадок. Певен, що все буде гаразд. І я ще потанцюю на твоєму весіллі.

Моніка обхопила шию Франсуа руками і міцно його поцілувала.

— Це я теж про всяк випадок. За все, що ти для мене зробив. І... і я хочу, щоб ти знав, — на мене ти можеш покластися!

— Я знаю... — голос Франсуа здригнувся.

Але мужність залишила Моніку, коли вона зосталася в кімнаті сама... Перед її очима стояло обличчя Людвіни, її струнка постать у модному світлому пальті, а поруч зловісні фігури гестапівців. Невже не можна врятувати Людвіну, невже вона загине в руках катів?

Моніка відчула, як хвиля холоду пройшла по всьому її тілу. Ні, не можна так сидіти, треба діяти. Насамперед знищити всі листи, ще раз переглянути фото, перебрати все в сумочці. Ну от, маєте — вона купила у Бонвілі рогові шпильки, а їх загорнуто у рекламне оголошення місцевої крамнички. Франсуа мав рацію, коли твердив, що кожна дрібничка може спричинитися до серйозних неприємностей. Проїзний квиток до Бон-віля вона знищила. А втім, навіщо їй це приховувати? Можливо, її бачили в поїзді. Тоді як відповідати, коли її запитають, де вона зупинилася? У Генріха в номері. Той портьє в готелі дуже пильно оглянув її і, мабуть, запам’ятав. Можна буде послатися на нього. Треба попередити і самого Генріха, особливо, щоб він мовчав, що бачив її з “кузиною”. Вона не пояснюватиме йому, що і як, а просто скаже, що кузину заарештували, коли та приїхала до неї, що це якесь непорозуміння... А що, коли попросити Генріха дізнатись про Людвіну у Міллера? Цілком природно, що вона клопочеться про долю своєї родички...

Моніка вихором збігла у вестибюль, знову піднялася на другий поверх, у ту частину будинку, де була розташована кімната Гольдрінга, і, не вагаючись, постукала у двері.

— Що з вами, Моніко? Ви бліда, аж; біла, а руки у вас, мов дві крижинки!

Генріх і сам зблід від неспокою, побачивши дівчину в такому стані. Моніка, не відповівши, впала на стілець. Гарячі долоні Генріха стискували її захололі пальці, вони здавалися такими надійними, ці міцні руки. Довіритись йому, сказати правду, він мусить їй допомогти врятувати Людвіну!

— Генріх, те, що ви зараз почуєте, я, можливо, і не маю права вам казати. Але я у безвиході. Заарештували кузину, яку ви бачили в Бонвілі. Тут, на вокзалі. Вона їхала до нас з мамою. Кожної хвилини можуть заарештувати й мене. Не питайте, чому і як, коли б це була моя таємниця, я б вам її звірила. Але я не можу сказати вам більше, ніж сказала. І, проте, я звертаюся до вас за порадою. Що мені робити? Можете ви мені в чомусь допомогти?

Генріх стиснув пальці дівчини так, що вона мало не скрикнула.

— Я зроблю все можливе, Моніко. І не буду вас ні про що запитувати. Крім того, що допоможе мені орієнтуватися в справі. Але... в чому може запідозрити гестапо вас?

— Бонвіль і зустріч з кузиною, якщо вони дізналися про мою поїздку.

— Вони про поїздку знають. Але я запевнив Міл-лера, що ви їздили на побачення зі мною, і він, здається, повірив. Даруйте мені це зізнання. Але Міллер пов’язував вашу подорож з нападом макі на ешелон із зброєю, і я мусив...

Моніка густо почервоніла.

— Я вас розумію. Спасибі, Генріх! У разі чого, я можу послатися, що зупинилася у вас?

— Безумовно. Але в той час, коли Курт передавав мені розмову з Фельднером, вас у номері не було! Запам’ятаєте? А тепер щодо кузини. Вона може вас чимсь скомпрометувати?

— Вже одне те, що вона їхала до мене...

— Так, розумію... Ім’я вашої кузини?

— Я не знаю, під яким вона сюди приїхала, але насправді її звуть... — Моніка хвилину вагалася, — я вам довіряю, Генріх, — насправді її звуть Людвіна Декок. Але коли вона назвалася інакше, ви повинні забути це ім’я.

— Послатися на те, що з симпатії до господині готелю я зацікавився долею її родички, можна?

— Ні, Людвіна нам не родичка.

— Це утруднює справу! Але я все ж спробую розвідати. Хоч не гарантую, що мені пощастить...

— Боже, невже вона загине, і немає жодної надії на порятунок! — простогнала Моніка. — Коли б справа стосувалася лише мене, я б сама пішла у гестапо і наполягла б, вимагала...

— Ви цього не зробите, Моніко! Умовимося так: ідіть до себе і чекайте, абсолютно нікуди не виходьте, навіть у ресторан. Я спробую дізнатися, наскільки серйозні обвинувачення проти Людвіни Декок, і негайно сповіщу вас. Але запасіться терпінням — з Міллером мені треба зустрітися в більш-менш інтимній обстановці, а зробити це можна буде лише ввечері. Домовились?

Моніка на знак згоди хитнула головою і мовчки простягла свою маленьку, трохи шорстку руку. Генріх нахилився і притулився до неї щокою.

— Я зроблю все можливе і навіть неможливе, аби оці тоненькі пальчики не тремтіли так від хвилювання! — прошепотів він тихо.

Коли Моніка пішла, Генріх покликав Курта і наказав йому замовити у мадам Тарваль шість пляшок коньяку, лимонів, цукру і все це віднести в машину.

— Кудись поїдемо, гер обер-лейтенанте?

— Поїду я сам. А зараз трохи засну — мені щось нездужається. Не буди до восьмої, якщо не трапиться нічого надзвичайного. Коли поїду, можеш іти до себе в казарму, бо я повернуся пізно.

— Буде виконано!

Генріх уклався спати, щоб мати на вечір ясну голову, але заснути не міг. Бо сон проганяла не лише тривога за Моніку, а й сумніви.

“Чи маю я право братися за цю справу!” — знов і знов запитував себе Генріх.

Після вибуху в Бонвілі його попередили, що він не повинен піддавати себе зайвому риску. Виходить, він збирається тепер порушити наказ! Та хіба йдеться тільки про наказ! Адже він і сам добре знає: чим довше його не викриють, тим більше він зможе зробити для своєї Батьківщини, далеко більше, ніж хто інший, бо досі баронові фон Гольдрінгу довіряють цілком. Отже, жодного необережного кроку! Він може йти на риск у крайньому випадку. Але мовчки спостерігати, як небезпека нависає над головами чесних людей! Адже, коли Людвіна не витримає і зізнається, що їхала до Моніки... тої самої Моніки, проти якої у Міллера вже виникли підозри...

Генріх відчуває, що його обсипає морозом від однієї думки, що дівчина може потрапити у пазурі гестапівців. Ні, він цього не може припустити! Тим більше, що сам затягнув її під цей зашморг. Не скажи він їй про поїзд зі зброєю, вона не поїхала б до Бонвіля, не зустрічалася б з кузиною і все тепер було б гаразд. Але ж він хотів, щоб зброю не приставили до місця призначення, і лише через Моніку міг попередити макі! А коли так?..

Генріх схопився з ліжка. Так! Як же він не подумав про це відразу! Єдине джерело, звідки Моніка могла дізнатися про поїзд, — він сам, Генріх фон Гольдрінг! Отже, в разі арешту Моніки йому доведеться давати офіціальні пояснення, і тоді до нього не буде вже тої довіри, до всіх його вчинків почнуть приглядатися пильніше... І провал його, як розвідника, тоді неминучий.

Може, вперше за життя Генріх зрадів, що небезпека загрожує і йому самому. Отже, він має право втрутитися, повинен врятувати, поки не пізно, Людвіну Декок!

Коли Курт рівно о восьмій постукав у двері номера, Генріх уже був при повному параді, немов зібрався кудись на банкет.

Пересвідчившись, що пляшки з коньяком у машині, Генріх сів за руль і за кілька хвилин вже в’їжджав у подвір’я резиденції Міллера. Вартові біля воріт пропустили машину, не спитавши навіть перепустки, — вони добре знали, що обер-лейтенант Гольдрінг тут своя людина.

Міллер був у себе в кабінеті не сам — навпроти нього сидів молодий, дуже красивий офіцер у формі лейтенанта.

— Знайомтеся, дорогий Генріх, мій заступник, що повернувся з відпустки, лейтенант Заугель, про якого я вам говорив.

— І мушу додати — дуже багато приємного. Я щиро шкодую, що досі не мав нагоди зустрітися з вами, гер Заугель!

Щоки лейтенанта, забарвлені ніжним рожевим рум’янцем, зашарілися, як у дівчини. Він і справді більше скидався на дівчину з своїм золотистим хвилястим волоссям, великими блакитними очима, по-дитячому пухкими вустами. Лише підборіддя лейтенанта, загострене і занадто довге, порушувало загальну гармонійність рис і робило його обличчя, незважаючи на красу, неприємним.

— Яка щаслива нагода привела до нас такого дорогого гостя? — вигукнув Міллер, потискуючи двома руками руку Генріха. — Ні, справді, що навело вас на щасливу думку завітати до нас?

— Я звик бачитися з друзями щодня, принаймні через день. А вже три дні, як я вас не зустрічаю навіть у казино, під час обіду. Отже, мій приїзд пояснюється тільки вашою неувагою до моєї персони.

— Любий бароне, ви мене ображаєте! Ви знаєте, як я до вас ставлюсь. Але нині стільки роботи! Я просто задерев’янів весь, бо не маю часу навіть пройтися.

— Ви хочете натякнути на те, що і зараз я вам завадив? — на обличчі Генріха можна було прочитати явне розчарування. — А я сподівався, що ми можемо посидіти, навіть захопив з собою кілька пляшок коньяку.

— Бароне, дорогий! Невже я прямо не сказав би, коли б ви приїхали невчасно? Адже ми друзі, а між друзями не повинно бути церемоній. Гер Заугель, замкніть, будь ласка, двері і накажіть, щоб мене не турбували. А де ж ті чарівні пляшки, Генріх?

— Вони в машині. Накажіть принести їх сюди, і хай захоплять пакунок з лимонами і цукром...

— Яка завбачливість! Зараз доручу ад’ютанту... хоча ні, вийде незручно. Гер Заугель, не в службу, а в дружбу, візьміть самі і тягніть до моєї кімнати. А я поки все приготую. Прошу, Генріх, проходьте сюди!

Міллер відкрив двері до суміжної кімнати, яка правила Міллеру і за спочивальню, і за їдальню в ті дні, коли він затримувався в гестапо. Крім широкого дивана з подушкою, тут стояли невеличкий столик і буфет.

— Обійдемося без послуг денщика, так буде інтимніше, — говорив Міллер, розставляючи чарки і тарілочки.

— Це добре, що не буде сторонніх, бо сьогодні, здається, і я добре нап’юся. Такий настрій, хоч вовком вий!

— Що й казати, веселого мало...

— І заслали ж нас у таку глушину! Ні розваг, ні веселощів, — поскаржився Генріх.

Міллер двозначно посміхнувся.

— А як же мадемуазель Моніка? Вже набридла?

— Отож бо й воно, що не встигла набриднути! Як кожна порядна дівчина, вона на наші взаємини дивиться дуже серйозно, значно серйозніше, ніж я хотів би. З нею без цієї прелюдії — зітхань, упадань — не обійдешся! А я не хочу привертати уваги відвертим залицянням. Ви, можливо, не знаєте, але я маю наречену, з якою найближчим часом маю обмінятися перснями.

Увійшов Заугель і поставив на стіл пляшки. Міллер від задоволення прицмокнув.

— Тоді перший тост за вашу наречену! Але, Генріх, хто вона, ця майбутня баронеса?

— Лора Бертгольд.

— Донька генерал-майора Бертгольда? — перепитав Заугель. — Чудова партія! — Блакитні очі лейтенанта сяяли, ніби він сам мав одружитися з дочкою Бертгольда.

Міллер поздоровив Генріха стриманіше, але підкреслено поштиво.

— За майбутню баронесу Лору фон Гольдрінг! — проголосив він урочисто, піднімаючи чарку.

Всі троє дружно випили. Генріх негайно налив ще по чарці.

— Ну, тепер, бароне, вам сам бог звелів переходити на роботу до нас. Ви зв’язані з генерал-майором подвійними узами, і для вас він зробить усе! Це каже вам ваш друг, старий контррозвідник, який трохи розуміється на тому, як треба робити кар’єру!

— Гер Міллер має рацію, — підтримав Заугель. — Уявіть, як би ми втрьох чудово працювали разом!

— Ми з Гансом уже говорили про це... Стривайте, наллю ще по одній, бо не годиться, щоб чарки стояли порожні!.. Так от, ми з Гансом уже говорили, і я йому висловив свої сумніви. Боюсь, що в мене не вистачить хисту до цього. А робота в гестапо потребує спеціальних здібностей, я б сказав — навіть таланту.

— Ви маєте рацію, — охоче погодився Міллер. — Але я гадаю, що кращу кандидатуру для роботи в нашому відомстві важко й підшукати. Крім того, ваш названий батько і майбутній тесть зможе багато в чому вам допомогти. От, скажімо, гауптман Лютц у нашому відомстві був би зовсім чужою людиною, він надто м’якотілий...

— Гер Міллер дає вам чудесну пораду, бароне! Взяти мене — я всього третій рік працюю в гестапо, а навіть не уявляю, як би жив, коли б довелося змінити місце роботи, — признався вже трохи сп’янілий За-угель.

Коньяк починав діяти. Рум’янець на ніжних щоках Заугеля ставав усе яскравішим, блакитні, аж сині, очі посоловіли. Міллер був тверезіший, але й він уже розстебнув комір сорочки і все частіше витирав хусточкою спітніле чоло.

— Заугель природжений слідчий! — підтвердив Міллер. — Він може з ранку до вечора продовжувати допит, а свого доможеться. Він поет допитів, коли можна так висловитись!

— Але поетові потрібне натхнення, а воно, кажуть, приходить не щодня, — зауважив Генріх.

— О, тоді ви не розумієте сенсу нашої роботи, бо саме вона і породжує натхнення! Вона п’янить мене, як цей коньяк. Ні, брешу! Хіба можна зрівняти звичайне сп’яніння з тонкою насолодою відчуття своєї цілковитої влади над людиною? Прикинутися наївним, поблажливим, дати допитуваному відчути, що він вислизнув з пастки, і раптом одним ударом захлопнути її перед самим його носом! І різко змінити тактику: приголомшувати його, не даючи часу опам’ятатися, примусити впасти перед тобою ниць, благати, кричати, цілувати руки! О, в такі хвилини справді почуваєш себе надлюдиною!

— Бльонде бестіє! — п’яно розреготався Міллер.

— О, Ніцше — мій бог! Він вилікував нас, німців, від слинявого ідеалізму. Хай гине людина, сотні, тисячі, мільйони людей в ім’я надлюдини! Чого ви на мене так дивитесь, бароне?! Ха-ха-ха! Ви боїтесь переступити межу, що відокремлює людину від надлюдини? Один-два допити, і ви переконаєтесь, що це не так важко, якщо ви народилися справжнім аристократом духу, а не жалюгідним рабом!

Заугель усе дужче п’янів. Його золотисте волосся розсипалося, очі почервоніли, пухкі губи розтяглися в глузливу посмішку, довгі пальці випещених рук то судорожно стискувались у кулак, то знову повільно розгиналися.

Генріх ледве стримував себе, щоб не жбурнути пляшку в голову цього “аристократа духу”.

— Так приймаєте мою пропозицію, Генріх? — запитав Міллер, якому набридла п’яна балаканина свого заступника.

— Я мушу порадитись з батьком. І коли він дасть свою згоду, то, сподіваюся, втрьох ми якось умовимо генерала Еверса відпустити мене до СД.

— Я певен, що гер Бертгольд погодиться і навіть благословить. Так вип’ємо за його згоду! І за те, щоб ми швидше побачили тут, у Сан-Ремі, баронесу Лору Гольдрінг! — підняв свою чарку Міллер.

— Боюся, що це буде не так скоро! Повінчатися ми вирішили лише по закінченні війни. Але заручини призначено на початок лютого, у день народження моєї нареченої.

— І ви хочете мене переконати, що весь час поводитимете себе, як святий Антоній? — посміхаючись, запитав Міллер.

— Боронь боже, ви не так мене зрозуміли! Треба бути справді святим, щоб встояти проти красивої жінки. Але стан нареченого примушує мене бути обережним і, по секрету вам скажу, приховувати свої пустощі. Хоча, власне, і приховувати нічого: тут, у Сан-Ремі, я примушений терпіти такий режим...

Заугель нахилився до свого начальника і щось прошепотів йому на вухо. Міллер зареготав.

— Хочете трохи розважитись, святий Антонію? — раптом запропонував він.

— Дивлячись, як...

— Гер Заугель, ту француженку з Бонвіля ви вже допитували?

— Друга стадія! — кинув той, гикнувши.

— Я не розумію, про що мова? — насторожився Генріх.

— Гер Заугель розробив свій метод допитувати. Він має три стадії: перша, як ви вже чули, — внутрішня обробка, друга стадія — зовнішня, а третя — комбінація з двох перших, — сміючись пояснив Міллер.

— І що ж дала ваша обробка, гер Заугель! Жінка у чомусь призналася? — запитав Генріх і, відчувши, що голос його здригнувся, закашлявся.

Заугель незадоволено поморщився.

— Поки ні, але це мене не турбує, — до другої стадії обробки ми лише приступили! Сьогодні... як це, як це кажуть? Ага! Сьогодні вона побачила лише квіточки, а завтра скуштує і ягідок. Будьте певні, спробує їх смак, відразу скаже, чого їхала і до кого.

— Але жінка може бути невинуватою.

— Дорогий Генріх, — втрутився Міллер. — Вам, як майбутньому нашому співробітникові, треба знати: з гестапо людина може потрапити або на той світ, або до концтабору. Концтабору поблизу немає. Таким чином, лишається єдине — той світ! І на місці Заугеля я б з нею довго не морочився — я додержуюсь принципу: менше французів — менше ворогів. Цю, правда, шкода відпустити, не приголубивши, — дуже гарна.

— Гарна жінка, і ви мені її не показуєте!

— Гер Заугель, барон має рацію. Дайте наказ!

Заточуючись, Заугель вийшов з кімнати і, відкривши двері кабінету, гукнув черговому:

— Приведіть Людвіну Декок!

Генріх відчув, що його хвилювання досягло крайньої межі. Мозок гарячково працював: удати, що захопився красою жінки, попросити залишити його наодинці з нею, далі діяти залежно від обстановки... Але як? Симулювати втечу звідси неможливо. Запропонувати оцим двом тварюкам поїхати покататися з ним машиною, захопивши з собою заарештовану, буцімто для розваги? Мабуть, це єдиний вихід. Але їх треба ще більше підпоїти, щоб вони не тямили, на якому вони світі! Цей Заугель уже й так близький до того, а от Міллер...

Удаючи, що він заточився, Генріх ліктем збив свою чарку з стола, але вилаявся і став вимагати, щоб йому подали склянку, щоб усі пили з склянок, бо лише жовтороті студенти п’ють коньяк чарками. Міллер, що теж не твердо тримався на ногах, приніс три великих бокали і налив їх майже по вінця. Заугель, не чекаючи тосту, схопив свій і випив майже до дна. П’яно ре-гочучи, Міллер спробував і свій бокал випити одним духом, але закашлявся так, що ледве віддихався.

— Чорт, у мене все пливе перед очима, — простогнав він і стиснув голову руками.

— У мене, признатися, теж якісь кола кружляють, — засміявся Генріх, удаючи, що й він сп’янів. Свого бокала він навіть не пригубив, цілком слушно сподіваючись, що цього ніхто не помітить.

Почулися кроки, і автоматник ввів до кімнати молоду жінку. Вона тремтіла від холоду, бо була в самій сорочці, крізь проріхи якої виднілися синці на тілі. Від лівого плеча, через груди, проходила довга кривава смуга.

Побачивши Заугеля, заарештована відступила назад до дверей, і вся її постать враз напружилася. Але на закам’янілому обличчі не здригнувся жодний мускул. Його непорушність здавалася неприродною, ніби жінка у думці вже переступила ту межу, яка відділяла її від смерті. Якийсь мертвий спокій був у великих карих очах жінки.

Заугель спробував підвестися, але заточився і мішком звалився на стілець. Його посоловілі очі якусь мить тупо дивилися на Людвіну Декок і раптом гостро блиснули, тінь свідомості з’явилася на обличчі Заугеля.

— Ма-мадам, можете сісти! Я запросив вас не на допит, а... а на поминки. Погодьтеся, дуже ґречно! І оригінально запросити даму на поминки по її власній душі!

Жінка не ворухнулася. Здавалося, вона не чула За-угеля, не бачила всіх присутніх у кімнаті.

— Ах, ви гордуєте! — лейтенант знову спробував підвестися, зробив навіть крок уперед, але його занесло праворуч, і він щосили вдарився ліктем об гострий кут буфета. — У-у-у! — якось верескливо застогнав він, і його розчервоніле обличчя пополотніло так, що здавалося, лейтенант ось-ось знепритомніє. Міллер підбіг до свого заступника і схопив його руками за плечі.

— Я ж казав вам — нема чого з нею морочитись. Відвезіть на кручу і... — Міллер клацнув пальцями, імітуючи звук пострілу, — і, як завжди...

— Так, так, на кручу, на кручу, на кручу! — стукав кулаком по столу і вигукував у якійсь істериці Заугель.

Жінка стояла нерухомо, немов йшлося не про неї.

Міллер, похитуючись, пройшов у свій кабінет і за хвилину повернувся з якоюсь книжкою в руці.

— Ось реєстр, розпишіться!

Заугель швидко схопив авторучку і схилився над книгою. З-за його спини Генріх побачив, як проти прізвища Людвіни Декок з’явилися три слова:

“Вирок виконано. Заугель”.

— Ганс! — торкнув Генріх за плече Міллера. — Можна вас на хвилинку?

Міллер відійшов за Генріхом трохи далі від стола.

— У мене до вас маленьке прохання, Ганс. Дозвольте мені виконати цей вирок! Ваш Заугель однаково не спроможний цього зробити. А мені ця жінка подобається... Ви мене розумієте?

— А, святий Антоній, не витримав спокуси! Та, будь ласка, розважайся, скільки завгодно! — перейшов на “ти” Міллер. — Хочеш залишитися тут чи волієш завезти її до себе? Тільки щоб жодна душа не побачила!

— Можеш бути спокійним — у мене є ключ від чорного ходу.

— Завбачливий ти, Генріх! — Міллер посміхнувся.

— І до світанку постарайтеся все закінчити! Заугель, поясніть барону, де ви це робите! Тьху, він уже спить! Ну, тоді я сам тобі розкажу. З нашого завулка в гору йде дорога, просто до скелі над річкою. Ти ставиш її край урвища, стріляєш або навіть штовхаєш, і жодна душа не дізнається, кого тут було страчено, бо річка віднесе тіло далеко на південь і так його поб’є...

— Зрозуміло. А тепер накажи відвести її в машину і в щось загорнути. Нехай біля неї повартує автоматник, поки ми з тобою вип’ємо по останній. Ну, наливай, а то в мене чомусь руки тремтять... мабуть, від незвички.

— О, це вперше завжди так буває! — Міллер поблажливо поплескав Генріха по плечу. — Нічого, звикнеш!

Була третя година ночі, в готелі всі вже спали, і Генріх непомітно провів Людвіну Декок до своєї кімнати. Жінка всю дорогу мовчала і по східцях ішла за Генріхом, мов сновида, не дивлячись під ноги, не торкаючись руками перил. Лише в номері вона ніби прокинулася від сну, — вперше за весь вечір Генріх почув її голос.

— Мерзотник! — вигукнула Людвіна з огидою. — Гірший за того ката з лицем херувима!

Знесилена вибухом люті, вона похитнулася, але коли Генріх наблизився, щоб допомогти їй сісти, відштовхнула його з несподіваною силою.

— Не підходьте, я однаково не дамся живою!

— Гаразд, я не підійду. Але ви все-таки сядьте, Людвіно Декок. Я зараз покличу мадемуазель Моніку, і вона...

— Я не знаю ніякої Моніки!

—... і вона вам усе пояснить.

— Повторюю, я не знаю ніякої мадемуазель Моніки!

— Тоді я вам нагадаю: це та дівчина, яка передала вам у Бонвілі відомості про поїзд і яка сьогодні зустрічала свою кузину на вокзалі.

— У мене тут немає жодної знайомої душі, і ніхто мене не зустрічав!

— Гаразд, ми зараз перевіримо.

Генріх підійшов до телефону і набрав якийсь номер. Очевидно, на дзвоник чекали, бо трубку відразу зняли.

— Моніко, я прошу негайно зайти до мене в номер! — почула Людвіна спокійно сказані слова, і відразу очі її немов заслало туманом, вона відчула, що кудись провалюється, летить у безодню...

Заручини, схожі на похорон

“Одержав відпустку з двадцять п’ятого січня на десять днів. Четвертого лютого маєш бути в Мюнхені. Цілую. Фатер”.

Це нагадувало скоріше наказ, ніж запрошення.

Телеграму Бертгольда Генріх одержав на адресу штабу і відразу зайшов до генерала.

Але Еверс телеграми читати не став.

— Знаю, знаю! Мені позавчора подзвонив гер Бертгольд, і я пообіцяв відпустити вас. Але більш, як на п’ять днів, відпустки дати не можу. Поінформуйте мого друга про обстановку, в якій ми живемо, щоб у нього не склалося враження, що я надто суворий з своїми офіцерами. Хоча я певен, що він не гірш за нас знає, що тут діється. Іншим часом я б з охотою відпустив вас на місяць, але тепер...

— Щиро вам вдячний, гер генерал!

Отже, доведеться знов їхати до Мюнхена!

Про мету поїздки знав лише Міллер. Навіть Лютцу Генріх вирішив поки що не говорити про свої стосунки з дочкою Бертгольда. Адже в гауптмана завжди свої погляди на ті речі, які викликають загальне схвалення, а часом і захоплення.

— Ну, що ж, Генріх, їдь, — чомусь зітхаючи, говорив Лютц. — Сподіваюся, що від свого батька ти дізнаєшся про речі, яких наші газети і радіо навіть не згадують. А так би хотілося знати все, що діється на світі! Набридло бути кротом: закопали нас у цю яму, і мусиш сидіти, нічого не знаючи і не бачачи.

Дні, що лишилися до від’їзду, проминули швидко. Довелося ще раз їздити до Понтею — приймати збудований там новий дот, відвезти якийсь пакет до Шамбері, виконати кілька дрібних, але клопітких доручень.

З Монікою через це Генріх бачився лише раз: дівчина прийшла до нього повідомити, що з Людвіною Декок все обійшлося гаразд — вона у цілковитій безпеці. Моніка так перехвилювалася і за Людвіну, і за Генріха, що тепер просто сяяла від щастя, і Генріх не наважився сказати їй про те, що їде в Мюнхен.

Але критися з цим далі було незручно, і напередодні від’їзду, вранці, Генріх спеціально зайшов до ресторану, щоб попередити, що ввечері зайде попрощатися.

Мадам Тарваль зустріла його докорами:

— Месьє Генріх, ось уже три дні, як ви навіть не переступили порога мого ресторану! Розумію, ви мали з нами стільки клопоту...

— Боронь боже, мадам! Я просто не хотів завдавати вам зайвих турбот. Адже тепер з продуктами так скрутно, як ніколи. Хазяїн казино, де ми обідаємо, і той скаржився, а він же одержує все потрібне без обмежень і в першу чергу.

— Але я ще не закрила ресторану! Як би скрутно з продуктами не було, для вас, месьє, завжди щось знайдеться.

— Дуже зворушений, мадам, вашим до мене ставленням. Я його відчуваю на кожному кроці. І зараз щиро сумую, що мені доведеться на кілька днів розлучитися і з вами, і з мадемуазель Монікою.

— Як, ви знов їдете? Коли й куди? — Моніка намагалася не виказати свого хвилювання, але обличчя її відразу посмутнішало.

— Завтра вранці, до Мюнхена.

— О, знов до Мюнхена!

— Цього разу лише на п’ять днів. На моє щастя генерал не має змоги відпустити мене на довше.

— І ви забігли попрощатися отак, на хвилину? — образилася Моніка.

— Я прийшов попросити дозволу завітати до вас сьогодні ввечері. Ми так давно з вами не бачились!

Але ввечері Генріху не довелося зустрітися з Монікою. Несподівано зайшов Лютц.

— Ти що ж порушуєш традицію, Генріх? Вечір перед від’їздом годиться проводити в доброму товаристві.

— Воно б не завадило влаштувати прощальну вечірку, та зараз це здаватиметься невчасним, Карл, навіть непристойним. Справи на фронті не блискучі...

— Говори прямо — погані.

— Навіть дуже погані, коли бути відвертим.

— Скоро вже місяць, як я ходжу, мов очманілий, — поскаржився стомлено Лютц. — У мене таке відчуття, ніби мене, як дурника, весь час ошукували, замилювали очі і раптом виявилося: все, у що я вірив, точніше, у що мене примушували вірити, — мана, якась клоунада, не більше!

— На тебе так вплинули події під Сталінградом?

— Вони лише прискорили процес мого прозріння. Німеччина, перед якою, нам говорили, мусить скоритися весь світ, перед якою ниць лягла Європа, неспроможна визволити триста тисяч своїх добірних військ! Ти розумієш, що це означає? Банкрутство! Наше командування надсилає на допомогу оточеним армію за армією, мов дрова у піч, ми кидаємо під Сталінград нові дивізії, корпуси, а їх справді наче пожирає вогонь. У кращому випадку вони повертаються звідти довгими ешелонами покалічених, контужених, божевільних. О, як болить моя душа!

Гольдрінг і Лютц не раз говорили між собою про становище на фронтах, але ніколи ще Генріх не бачив свого друга в такому пригніченому настрої.

— Знаєш що, Карл, — запропонував Генріх, — залишайся в мене сьогодні ночувати! Повечеряємо, поговоримо... Я ще не попрощався з мадемуазель Монікою, то давай запросимо і її...

— Справді, я тобі не заважатиму, якщо залишуся? Розумієш, просто не можу зостатися наодинці з своїми думками!

— З твого дозволу я подзвоню мадемуазель, запрошу її, а разом і замовлю все потрібне.

Генріх взявся за трубку телефону, але в двері постукали нові несподівані гості — Міллер і Заугель.

— Он як! Ви думали втекти до Мюнхена, не попрощавшися з друзями? — гукнув Міллер ще з порога.

— Як бачите, стою біля телефону і дзвоню саме вам, — збрехав Генріх.

— Я ж казав вам, Заугель, що не буде нічого незручного, коли ми з’явимося отак, без запрошення. А, гер Лютц, і ви тут? От і чудово! Вчотирьох буде веселіше. А може, запросимо і мадемуазель? У жіночому товаристві, знаєте...

Генріх кинув швидкий погляд на Лютца, і той його зрозумів.

— За дорученням обер-лейтенанта, поки він тут одягався, я вже запрошував мадемуазель Моніку. Але вона трохи заслабла. Отже, вечірка у нас буде чисто парубоцька.

Генріху не лишалося нічого іншого, як запросити всіх своїх непроханих гостей до ресторану.

Як не намагався Генріх швидше позбутися Міллера і Заугеля, а вечеря затягнулася до пізнього вечора. Про побачення з Монікою нічого було й думати. Правда, вранці Генріх встиг заскочити до дівчини на кілька хвилин, але прощання вийшло якимсь офіціальним: Моніка не повірила, що гості до Генріха зібралися випадково.

З невеселим серцем виїжджав Генріх до своєї нареченої. І перед від’їздом, і перший час у поїзді він намагався не думати про неї, забути навіть те, для чого він їде в Мюнхен. І спочатку йому легко було уникати цих думок. Мов живе, стояло перед його очима трохи ображене і сумне обличчя Моніки і заступало собою все. Так, вона має право на нього ображатися. І не тому, що він не прийшов останній вечір попрощатися, як обіцяв. Генріха мучило те, що він поїхав ніби крадькома, не пояснивши дівчині гри, яку він мусить вести з Лорою. Але як, чим би він міг їй пояснити своє сватання до дочки Бертгольда? Не знаючи причини, Моніка не могла б виправдати і його поведінки. А саме причини він і не міг сказати.

Як усе ускладнилося... лише через те, що на його шляху постала Моніка, і він не зміг вчасно помітити небезпеки і для неї, і для себе! “Тепер пізно... тепер пізно... тепер пізно”, — вистукують колеса поїзда. Ні, йому, як і Лютцу, не можна залишатися наодинці з своїми думками!

Зусиллям волі Генріх переключає свої думки на інше. Краще вже думати про Лору, про тих нещасних дівчат, яких вона катує. Ці думки принаймні викликають лють, а лють, ненависть мобілізують. З якою б насолодою він послав би під три чорти свою наречену, баронство, а йому доведеться вдавати з себе закоханого, упадати біля Лори, вислухувати довгі сентенції Бертгольда, цілувати руку фрау Ельзі. А на заключення ще й надіти на палець Лори обручку. На ту саму руку, яка шмагає полонянок батогом!

Ні, краще вже лягти спати, ніж про все це думати. Дати провідникові купюру, щоб він нікого не пускав у купе, і до ранку забутись.

Прокинувся Генріх удосвіта другого дня в невеличкому прикордонному німецькому місті Мюльгаузені. Тут він мав пробути аж до вечора, щоб пересісти в поїзд на Мюнхен.

Здавши чемодан на схов, Генріх пішов прогулятися по місту. Після задухи вагона голова здавалася якоюсь важкою, тому так приємно було, вдихаючи морозне повітря, блукати по вулицях, блукати без мети і заздалегідь обраного маршруту. Але скоро ця прогулянка набридла Генріху. І не тому, що він стомився фізично, а від похмурого, непривітного вигляду міста. Дивне враження справляли майже порожні вулиці, а головне, якась незвична тиша, що панувала навкруги. Одинокі перехожі — переважно жінки і діти — кудись заклопотано поспішали, здебільшого мовчки, або кидаючи один одному короткі, уривчасті фрази. Навіть школярі поводили себе, як маленькі старички — не чути було жартів, сміху, звичайних дитячих вигуків.

Годині об одинадцятій Генріх відчув голод і, побачивши вивіску ресторану, вирішив зайти поснідати,

У ресторані теж було зовсім порожньо. Єдиний відвідувач похмуро куняв над кухлем пива, та офіціантка поралась біля стойки буфету. Побачивши нового клієнта, вона поспішно підійшла до Генріха і насамперед спитала, чи має він продуктову картку. Потім довго вирізала талончики і лише після цього поцікавилась, що гер офіцер бажає замовити собі на сніданок. Запитувала офіціантка, очевидно, по інерції, бо з дальшої ровмови з’ясувалося, що будь-якого вибору в меню не було. Все замовлення довелося обмежити парою яєць, консервами, кухлем пива та склянкою кави.

Під час сніданку Генріх щиро пожалкував, що не послухався мадам Тарваль і не прихопив з собою якоїсь їжі в дорогу. Консерви мали такий підозрілий вигляд, що Генріх навіть не покуштував, пиво гірчило і тхнуло бочкою, кава, як попередила офіціантка, була з сурогату. З’ївши яйця, Генріх відчув себе ще голоднішим, ніж до сніданку. Коли він узявся за каву, його погляд ненароком спинився на єдиному відвідувачеві, який сидів у ресторані. Це був старий, років шістдесяти п’яти, з сивим йожиком, колись блакитними, а тепер злинялими від старості очима. Він з неприхованою злістю дивився на Генріха, губи його кривилися в зневажливій посмішці.

— Що, гер офіцер, не подобається? — глузливо запитав він і хитнув головою у бік відсунутого пива і консервів. — Вважаєте, що заслуговуєте на краще? А я кажу — ні! Ви й на це не заслуговуєте!.. — Старий узяв

недопитий кухоль з пивом і пересів ближче до Генріха. Тепер вони сиділи столик біля столика, майже поруч, чути було, як старий важко, з хрипінням дихає. — А де ж той земний рай, у який ви збиралися перетворити Німеччину? Більше, ніж; десять років, я чекаю цього раю. З того часу, коли я, дурень, повірив вам і разом з вами галасував: “Німеччина, Німеччина, над усе!” О, не можу без сорому згадати, яким йолопом я був! Повірити вам! Дозволити так себе ошукати! Де, я вас питаю, все те, що ви обіцяли мені, рядовому німцеві, який, крім оцих двох рук, нічого не має?

Відкинувшись на спинку стільця, Генріх з цікавістю слухав старого.

— От ви понюхали сніданок і відсунули його! Погано тхне! Не звикли до такого? А знаєте ви, що я своїй хворій Еммі не можу принести додому навіть пари яєць! Знаєте про це? Ви мені обіцяли весь світ, а я подихаю з голоду, мені нічим прогодувати сім’ю... Ви загарбали Австрію, для цього було досить кількох загонів поліції, ви полонили продану Чехословаччину, і це вам запаморочило голову! Ви ще в Росію сунулись. Вам її землі, її хліба захотілось? А де мій Гельмут? Де мій син єдиний, я вас питаю? На якого біса мені потрібен отой Сталінград? Хто поверне мені сина? Хто? Ну, чого ви втупили в мене очі? Думаєте, я злякаюся? Та плював я на вас! Ви забрали в мене єдиного сина, моя дружина зараз конає, а ви хочете, щоб я потішав себе думкою, як по-геройському вмирають сини інших батьків на березі Волги! Що ж ви дивитесь? Ну, заарештовуйте мене! Беріть, в’яжіть! Ще одного хреста вам почеплять біля живота за те, що ви внутрішнього ворога Німеччини спіймали. А я не ворог! Це ви вороги! Я люблю Німеччину, а не ви!

— Ви вже скінчили? — спокійно запитав Генріх, озираючись на буфет. І офіціантку, і власника ресторану, що визирнув було з задньої кімнати, мов язиком злизало, — почувши крамольні вигуки старого, вони сховалися.

— Ні, я сказав ще не все! Я не сказав ось чого: я ніколи не був комуністом, але тепер, коли зустріну де друзів Тельмана, за три кроки перед ними капелюха зніму, прощення проситиму, що не послухав їх, а повірив вам. Брехуни!

Генріх постукав ложечкою об блюдце, розплатився з офіціанткою і вийшов.

“Почалося! Почалося похмілля! — думав Генріх. — Ось перші наслідки битви за Сталінград. Хай сп’яну, хай з горя, що його син загинув десь у приволзьких степах, але цей звичайний німець вже починає прозрівати, він говорить у вічі офіцерові такі речі, про які на початку війни навіть подумати не насмілився б!”

З почуттям полегшення сів Генріх у поїзд, щоб їхати до Мюнхена. Цього разу йому не пощастило дістати окреме купе. Поїзд був переповнений офіцерами. Частина з них їхала на Східний фронт. Усю ніч у вагоні пили, горланили улюблену “Лілі Марлен”. Але веселощів не відчувалося — було відчайдушне бажання заглушити страх перед Східним фронтом, куди їхали, як на смерть...

О четвертій ранку поїзд прибув до Мюнхена. Генріх зайшов поголитися і вирішив негайно їхати до Бертгольдів, пам’ятаючи, як невдоволена була фрау Ельза, коли минулого раву він спинився спочатку в пристанційному готелі.

А тимчасом подружжя Бертгольдів, а найбільше сама Лора, багато дали б, щоб Генріх фон Гольдрінг не приїздив до них саме зараз. Сьогодні і в найближчі дні приїзд Генріха був більше, ніж невчасний. Це розуміли всі, а найбільше сама наречена. Як картала вона себе за те, що поїхала на цю прокляту ферму! Та хіба ж могла вона сподіватись, що все станеться так — фатально по-дурному!

Після минулого приїзду Генріха батьки Лори почали поблажливіше ставитись до всіх примх своєї одиначки. Що не кажи, а Лорхен уже мало не баронеса! Хоч офіціальні заручини ще не відбулися, але Бертгольд слово в слово переказав свою розмову з Генріхом дружині й донці, ті в свою чергу розповіли про почуття барона друзям і знайомим, і чутка, що Бертгольдам пощастило блискуче влаштувати свою дочку, швидко поширилась. Фрау Ельзу і Лору знов почали запрошувати до салонів, двері яких раніше так неохоче перед ними відчинялися. Пиху Лори безмежно тішила така повага, а ще більше заздрість подруг. І вона стала триматися солідніше і рівніше, вибагливо переглянула свої старі знайомства, а з Бертиною, яку ще так недавно ставила для себе за взірець у всьому, під тиском матері і зовсім порвала будь-які стосунки.

Так, Лора раділа з того, що незабаром стане баронесою, і нетерпляче чекала цієї знаменної події, посилено готувалася до неї. Весь вільний час вона віддавала тепер тому, щоб приготувати свій посаг. її аж ніяк не задовольняли ті старомодні речі, які ховала по шафах, скринях, комодах фрау Ельза для своєї доньки. Як оці простирадла з звичайного льняного полотна вона постеле на своє подружнє ліжко? Або надіне на себе нічну сорочку з таким грубим вишиванням? Хіба можна пошити пристойну сукню з цього шовку, що мало не піввіку лежить схований на самому споді скрині? А для чого ж тоді тонке голландське полотно, брюссельські мережива, французький панбархат! І Лора бігала по крамничках, де з чорного ходу можна було купити всі ці речі, дорікала матері, що батько не привіз з Росії російського хутра замість цих остогидлих скульптур, які щодня їй доводиться обмітати віничком з пір’я, вимагала від фрау Ельзи грошей, грошей і ще раз грошей, щоб не осоромитись перед своїм Генріхом, перед своїм любим бароном, нащадком славних фон Гольдрінгів.

Як посаг за Лорою мала відійти молодому подружжю і горезвісна ферма. Ні, не для розваги їздила тепер сюди її майбутня власниця, а для того, щоб своїм господарським оком перевірити кожну дрібницю, кожне своє розпорядження, спрямоване на розвиток і процвітання цього маленького маєтку. І нагай, колись подарований Бертиною, надто замашний, щоб висіти без ужитку, знову було знято з стіни. Лора пояснила матері, що він чудово доповнюватиме її робочий туалет. Цей туалет був витвором фантазії самої Лори, і, виїжджаючи машиною на ферму, вона завжди була зодягнена однаково: коротенька шкіряна курточка до пояса, напівгаліфе, пошите так майстерно, що приховувало надто вже пишні форми майбутньої баронеси, лаковані чобітки з коротенькими халявами, на голові — маленька хутряна шапочка. Фрау Ельза мусила погодитись, що нагай справді добре підкреслює своєрідність стилю цього напівспортивного костюму. Згадки про колишні “розваги” доньки її більш не турбували — адже тепер Лора стала такою врівноваженою, та й заклопотана вона справами виключно господарськими. Справжня німкеня, яка дбає не тільки про своє затишне гніздечко, а й про те, чим живиться цей затишок!

І Лора, дійсно, деякий час стримувала свої дивні нахили. Та в міру того, як збільшувався час розлуки з нареченим, вкорочувалось і її терпіння щодо тих “ледащиць”, які так нехтували інтересами своєї володарки. І нагай цвьохкав усе частіше, з усе більшим жахом чекали бідні полонянки появи ненависної постаті їх господині.

Особливо люто карала фройляйн Бертгольд тих, хто хоч раз дозволив собі зневажити її особу чи то непослухом, чи то посмішкою, або навіть поглядом. Коли фройляйн вперше з’явилася на фермі в своєму спортивному костюмі, одна з дівчат, сімнадцятирічна Мариня Бриль, не витримала і тихенько пфиркнула в кулак. Лора зробила вигляд, що нічого не помітила, але цілий ранок вишукувала слушної нагоди, щоб помсти-тися за образу. Нагода ця наспіла дуже швидко: несучи воду для запарки кормів, дівчина спіткнулася і впала разом з відром, та так невдало, що ошпарила собі руку. Не встигла вона підвестися з землі, як знову впала, збита з ніг ударом нагая. Відтоді Лора ніколи не випускала з поля свого зору тоненьку дівочу постать, що, згинаючись під тягарем двох величезних відер, цілий день тягала чи то воду, чи то корми. Ошпарена рука дівчини не гоїлась, бо щодня на роботі роз’ятрювалася знову, і Марині все важче було не те що працювати, а й пересувати ноги. І нагай звивався над нею щодня, і падав на плечі, спину, хвору руку.

Знесилена тяжкою роботою, болем, постійними катуваннями, дівчина майже втратила розум. Почувши довгий гудок автомашини, вона починала тремтіти, немов її била пропасниця, ховалася за спини подруг, намагалася не потрапляти на очі фройляйн. Але та однаково її знаходила, де б Мариня не була. Полювання за дівчиною перетворилося для Лори у своєрідну, сповнену азарту гру, де ставками були Лорина незламна воля і мовчазний опір усіх дівчат, що намагалися будь-що врятувати життя своєї нещасної товаришки.

Одного ранку Мариня зовсім не змогла стати до роботи, і подруги вирішили сховати її на час приїзду фройляйн. У кімнаті, де парились корми, за великою плитою, на якій кипів окріп, вони накидали купу хмизу, закривши ним зіщулену постать хворої. Але Лора, не зустрівши своєї жертви, пішла на розшуки і відразу зрозуміла, що за хмизом хтось ховається. Це була непокора, бунт, нечуване зухвальство! О, цього разу вона їм доведе, що вони у цілковитій її владі! Хоча б для цього довелося на смерть забити оту неробу, що навмисне покалічила собі руку. Розкидавши ногами хмиз, Лора щосили замахнулася нагаєм. І це був єдиний випадок, коли він не впав на спину бідної дівчини. Одна з полонянок, вже літня жінка, що найближче стояла до плити, не тямлячи себе від жалю до нещасної Марині, збила з ніг фройляйн і, схопивши з плити виварку, хлюпнула окропом на Лорхен.

Коли Бертгольд прибув за годину на ферму, винні у замаху на життя його доньки, міцно зв’язані наглядачем, лежали на купі хмизу. А майже поруч з ними на долівці корчилася і несамовито кричала від болю його єдина любов і надія на землі — Лорхен.

Двох куль вистачило, щоб покарати винних, — у Бертгольда не було часу морочитись з ними довше: треба було насамперед подбати, як транспортувати Лору додому. І хоч поверталися вони у Мюнхен не у власній машині, а в спеціальній санітарній кареті, однаково кожна вибоїна на шляху завдавала хворій нестерпних мук. Бертгольд же, слухаючи зойки доньки, мало не посивів за цю дорогу. Даремно лікарі тішили його тим, що все могло скінчитися значно трагічніше, якби не шкіряна куртка і чобітки, які частково захистили дівчину від окропу: ошпарено було лише нижню частину тіла від спини до колін. Хвора не могла ні стояти, ні сидіти, а тільки лежати, та й то ниць.

І це сталося за два дні до заручин! Таких бажаних і так довго очікуваних!

Сім’я Бертгольдів гостро переживала це несподіване ускладнення. І кожен переживав по-своєму. Лора з ранку до вечора плакала від болю і сорому, бо не уявляла, як вона з’явиться на очі нареченому. Бертгольд скаженів від самої думки, що їх родинне нещастя може здатися декому навіть смішним. Фрау Ельза побивалася, обвинувачуючи в усьому себе: знов не догледіла за дочкою, і тепер заручини не можна буде відзначити так пишно, як вона сподівалася.

Отже, переддень великого сімейного свята в родині Бертгольдів ніяк не можна було назвати веселим.

Генріх прибув о пів на п’яту ранку. Його чекали, бо не встиг вартовий подзвонити біля парадних дверей, як у вестиб’юль, слідом за покоївкою, вийшов сам Бертгольд, а згодом випливла і фрау Ельза. Генріха трохи здивувало, що він не бачить Лори, і Бертгольду, не вдаючись у зайві подробиці, довелось пояснити: Лорхен трохи нездужає і зараз спить.

— Ну, про все поговоримо потім! А тепер з дороги помийся, переодягнись, трохи спочинь. Снідати я звик по-солдатському рано. Якщо не заперечуєш, зустрінемось години за дві в їдальні, — запропонував Бертгольд.

Генріх з радістю прийняв цю пропозицію, бо після безсонної ночі в переповненому офіцерами вагоні почував себе стомленим.

Ванна його трохи відсвіжила, але одночасно й позбавила сну. Полежавши з годину, він почав одягатися і рівно о сьомій вийшов до їдальні. Сніданок уже був на столі. На своїх звичайних місцях сиділи Бертгольд і фрау Ельза. Біля місця Лори стояв порожній стілець.

— Як, Лорхен ще спить? — здивувався Генріх.

— Я не хотів тебе приголомшувати неприємною новиною відразу. Лора хвора і дуже тяжко.

— Ви мене перелякали. Невже щось серйозне? — Голос Генріха затремтів, бо щира радість, що заручини можуть бути відкладені, стиснула йому горло. Фрау Ельза і Бертгольд зрозуміли це по-своєму.

— Не хвилюйся, не хвилюйся! Нічого загрозливого для життя, — заспокоїв Бертгольд. — Хоча мушу сказати, що лише щасливий збіг обставин вря-тував Лорхен. Розумієш, два дні тому вона поїхала на ферму, яку ми з Ельзі вирішили вам подарувати. Одна з робітниць припустила якесь недбальство. Як дівчина, що любить ідеальний порядок, Лора замахнулася на неї чимсь, здається, нагаєм, що випадково потрапив їй до рук. І тоді — уявляєш цей жах?! — одна з цих дикунок кинулася на Лорхен, збила її з ніг, а потім вилила на неї мало не виварку окропу. Ти не можеш собі навіть уявити, в якому стані я знайшов свою бідолашну дівчинку!

Можливо, спогад про те, як цвьохкав у руках Лори нагай, можливо, безсонна ніч спричинилися до того, що Генріх не витримав. Він схопився з стільця, якимсь дивним поглядом глянув на подружжя Берт-гольдів, ногою відштовхнув стілець, на якому мала сидіти його наречена, і раптом несподівано для всіх, несподівано для самого себе вибіг у сусідню кімнату і впав у крісло.

Вперше за весь час його роботи в тилу у ворога він зірвався! Так по-дурному зірвався! Витримати нелюдське напруження нервів у ресторані в Бонвілі, коли хвилини, секунди відділяли його від смерті, нічим не виказати себе під час допиту в гестапо, стільки сил покласти на викриття підземного заводу і раптом впійматися на дурниці! І саме тепер, коли кожне виконане ним доручення має особливу увагу! Ні, припущену помилку треба виправити, треба пояснити свій несподіваний вибух люті якоюсь природною причиною... Ну, хоча б послатися на те, що після нападу макі, під час якого він вдарився головою об скелю, у нього час від часу бувають припадки... особливо, коли він починає хвилюватися... а звістка про замах на Лору так схвилювала...

Генріх підвівся з крісла і рішуче попрямував до дверей. Але фраза, що долинула з їдальні, примусила його спинитись.

— Як він любить Лорхен! Ти тільки подумай, як його схвилювала сама звістка про її хворобу! — розчулено говорила фрау Ельза.

— Так, він, очевидно, по-справжньому її любить, — підтримав її Бертгольд. — Але мені не подобається, що він такий запальний. Звичайно, молодість, кохання — я це все розумію...

Тихенько, навшпиньках, Генріх одійшов від дверей і знову сів у крісло. “Це тобі добра наука, — тихенько прошепотів він, — бо ти щойно мало не припустив другої помилки: зробив поспішний висновок!”

А все-таки, як йому зараз важко, як неймовірно огидно грати цю комедію! Чи зрозуміє хто ті почуття, з якими він сидить отут у кімнаті? Закоханий жених, що ладен задушити свою садистку-наречену! Справжнім парадоксом здається сторонній людині те, що він зараз почуває. От йому за викриття таємниці підземного заводу присвоїли звання капітана Радянської Армії і нагородили орденом Червоного Прапора. Йому висловили подяку за те, що він відкрив призначення танків “ Голіаф”. І ніхто не повірить, що на виконання цих завдань він поклав незрівняно менше духовних сил, ніж на оце женихання. Потрібне, навіть необхідне для кращої конспірації, але від цього не менш осоружне. І коли йому в майбутньому доведеться комусь розповідати про свої поїздки до Мюнхена, про це сватання, слухачі посміхатимуться, вважатимуть женихання з Лорою пікантною подробицею його біографії і тільки. А ця “подробиця” чи не найбільше вимотує з нього нервів, забирає сил. Та він ладен витримати три таких допити, як вчинив йому Лемке, ніж провести один день у товаристві Лори!

Ні, годі думати про все це! Треба зараз же...

— Генріх, хлопчику мій! — Бертгольд тихенько прочинив двері і зайшов до кімнати. — Мені не менш тяжко, ніж тобі, але, бачиш, я тримаю себе в руках. Заспокойся, бо своїм хвилюванням ти погіршиш стан Лори. Вона, бідолашна, і так цілі дні плаче. І хай тебе потішить те, що за Лорхен я помстився. Ті, що звели на неї руку, заплатили за це своїм життям!

“Помстився за Лорхен! А хто ж помститься за тих білоруських дівчат?”

Поруч на столі задзвонив телефон, і Бертгольд зняв трубку.

— Так, генерал-майор Бертгольд!.. Що?

Бертгольд кинув трубку, навіть не поклавши її на важелі, і підбіг до радіоприймача. Пальці його так тремтіли, що він не відразу зміг настроїти приймач на потрібну хвилю. А коли настроїв, до слуху долинув лише уривок фрази:

Оголошується триденний траур по всій Німеччині на знак вшанування пам’яті оточених і загиблих під Сталинградом наших військ”.

Генріх сидів, мов закам’янілий. Йому здавалося: зроби він зараз найменший рух, і, як над отвором у греблі, відкриється та заслона, яка стримує буйну повінь радості, що рветься назовні, щоб затопити усе навколо. Бертгольд слухав мовчки, похнюпивши голову.

Передача закінчилася. Полилися звуки траурного маршу. Генріх підвівся. Він виструнчився і схилив голову, як це зробив Бертгольд.

Ця траурна музика тривала довго, і Генріх встиг цілком опанувати себе. Армія Паулюса не існує! Перед цією радістю меркнуть усі його труднощі, все особисте здається дріб'язковим.

Коли звуки траурного маршу замовкли, генерал-майор взяв Генріха під руку.

— Ходімо до мене, нам треба поговорити... — Не чекаючи на відповідь свого майбутнього зятя, Бертгольд попрямував до кабінету, великої наріжної кімнати, що виходила в садок і в бік вулиці.

Запаливши, обидва сіли біля стола і довго мовчки попихкували сигарами. Мовчанку перервав Берт-гольд.

— Якої ти думки про все це, Генріх?

— Я розумію, майн фатер, вам цікаво перевірити, як швидко я можу орієнтуватися в подіях, але мене так схвилювала ця несподіванка, що я просто з думками не зберуся.

Бертгольд підвівся і заходив по кабінету з кутка в куток.

— Несподіванка? То ж то й воно, що нічого несподіваного в цьому немає. Коли я четвертого дня виїздив сюди, в штаб-квартирі вже знали, що це станеться...

— І не вжили заходів, щоб...

— Із зведень ти мусиш знати, що заходів було вжито. Не одна дивізія наших добірних військ полягла біля Волги, силкуючись пробитися до оточених. Ото ж то й є, мій хлопчику, що війна вступила в фазу, коли вже не ми, а противник нав’язує нам бої, причому саме тоді, коли йому це вигідно... А біда не тільки в цьому. В моїх руках уся агентура в армії, і я, може, більше, ніж будь-хто, знаю настрої солдатів, офіцерів і вищого командного складу. Найгірше те, що з кожним днем дедалі поширюється зневіра у нашу перемогу.

— Невже є такі...

— І багато! Дуже багато. Особливо серед солдатів і старих генералів. О, ці старі генерали! Вони ще матимуть своє від нас... Дехто з них висловлює невдоволення, знаходить помилки у стратегічному ведінні війни фюрером.

— Навіть про це говорять?

— Звичайно не відверто! Але такі розмови є...

Генерал зупинився перед вікном і замислено спостерігав, як повільно кружляли в повітрі легенькі сніжинки.

— А що ти робитимеш, Генріх, якщо війна, скажімо, закінчиться поразкою Німеччини? — несподівано запитав він.

— У моєму пістолеті знайдеться остання куля для самого себе!

— Дурень!.. Пробач, що я висловився так гостро, але батько іноді може не добирати слів, коли треба на-путити сина... Пістолет... куля... про всі ці романтичні нісенітниці навіть думати не смій! Не сподівався я, що моя розмова викличе в тебе такі песимістичні настрої... нездорову, я б сказав, реакцію.

“Перебрав міру!” — подумав Генріх.

— О, майн фатер, який я щасливий, що ви мене отверезили! Що саме в цю тяжку хвилину біля мене були ви, з вашим розумом, досвідом, вмінням прозрівати вперед... Обіцяю слухатися ваших порад завжди і в усьому!

Бертгольд самозадоволено посміхнувся.

— Розсудлива старість, Генріх, завжди бачить значно далі, ніж запальна молодість! І я теж щасливий, що ти хочеш прислухатися до голосу розуму, звіряєшся на мій досвід. І повір мені, цю розмову я розпочав зовсім не для того, щоб затьмарити твої перспективи на майбутнє. Саме навпаки — я хочу розширити тобі виднокруг. Так, під Сталінградом нас побили, авторитет нашої армії, нашого командування похитнувся. Але, запевняю тебе, що це ще не кінець, навіть не початок кінця. Наш генштаб зараз гарячково працює, щоб розробити операцію, яка відновила б славу вермахту, як непереможної армії. Ще рано говорити, в чому полягатиме ця операція, та я певен — більшовики ще відчують силу наших ударів, і їх тимчасовий успіх померкне перед славою наших нових перемог.

— Але наші армії щодня відступають...

— Можливо, відступатимуть і далі. Для здійснення великих планів потрібен деякий час. І росіяни дорого заплатять за наш відступ. Ти знаєш, яке доручення зараз виконує твій батько?

— З великою цікавістю послухаю.

— Мені надано не просто відпустку у родинних справах. За тиждень я маю подати докладний план заходів, до яких ми вдамося на російській території перед відступом наших військ. Увечері я тебе познайомлю з цим планом. Росіянам я підготував хороші сюрпризи! Не міста і села вони знайдуть після нас, а суцільні руїни, пустелю! І це не будуть попелища, що завжди лишаються після війни. Ні, я запланував щось грандіозніше! Будуть створені спеціальні команди підривників, підпалювачів, які діятимуть за детально розробленими інструкціями і нищитимуть під час відступу буквально все: підприємства, будинки, водогони, електростанції, мости, посіви, садки. Населенню ніде буде ховатися, і ми частину його, найбільш працездатних вивеземо для роботи на наших заводах, фабриках і полях, а решту просто знищимо. Хай спробує за таких умов просуватися ворожа армія! Хай спробують відновлювати життя на голому, безлюдному місці!

Бертгольд стиснув кулаки, говорив, захлинаючись від люті і зненависті. Лють і зненависть кипіли і в серці Генріха, але він мусив стримуватись.

— Справді грандіозно! Я радий буду познайомитися з вашим планом, і коли моє знання Росії...

— Доннерветтер, я зовсім і забув, що в цьому питанні ти можеш бути непоганим радником. Вони заплатять і за смерть твого батька, мій хлопчику!

Почулися кроки, і в двері просунулася голова фрау Ельзи.

— Віллі, ти забуваєш, що Генріх нічого не їв з дороги!

— Ах, облиш нас, Ельзі, зараз не до сніданку!

Фрау Ельза зайшла до кабінету і сіла було на стілець, але, побачивши сердитий, нетерплячий погляд чоловіка, схопилася з місця і тихенько вийшла.

Бертгольд деякий час мовчав, замислено стежачи за закрутками синюватого диму, що звивався над покладеною на попільничку сигарою.

— Але, Генріх, я вважаю за свій обов'язок попередити тебе, що всі наші сподівання можуть піти отак — димом, — Бертгольд кивнув на сигару. — Не виключена і така можливість. І ми, як люди завбачливі, повинні приготуватися до всього. Для цього я, власне, і почав з тобою розмову. Слухай мене уважно! Ми з тобою, Генріх, розвідники, кадрові розвідники. А двадцятий вік, це вік розвідки і контррозвідки. Хай штабісти вихваляються своїми заслугами. Ми з тобою більш, ніж будь-хто, знаємо: сучасну війну без нас виграти не можна. Коли я кажу без нас, то розумію: без нас, розвідників. Ми далеко потрібніші суспільству, ніж усякі там політичні балакуни, письменники, художники, навіть вчені. А після війни розвідники стануть ще потріб-нішими, ніж нині. Хто б не переміг! Я вже тобі казав, що вірю в нашу перемогу. Але віра — одне, а сувора дійсність — зовсім інше. Тому до найгіршого приготуватися ніколи не завадить. Треба завжди передбачати гірше! Великий Фрідріх так повчав своїх полководців, державних діячів, хоч сам був людиною оптимістичного складу... Давай і ми передбачимо найгірше, Генріх! Про всяк випадок... У тебе скільки грошей і в якому банку? — несподівано закінчив він свої філософські розмірковування чисто практичним запитанням.

— Мільйон дев 'ятсот тисяч марок у Швейцарському Національному і триста тисяч у Німецькому.

— Уся спадщина?

— Я живу на проценти.

— Похвально, дуже похвально! Треба всі гроші з Німецького банку переказати на Швейцарський. Це раз. І вклад перевести у долари. Так безпечніше.

— Це зробити зараз?

— Ні, трохи згодом. Треба зачекати, поки вщухне гіркість трауру, і загалом зробити так, щоб не кидалось у вічі. Далі. Свої заощадження я перешлю тобі, а ти поклади їх на свій рахунок. Мені зараз незручно переказувати гроші на іноземний банк.

— Зрозуміло.

— Як посаг за Лорхен, я даю тобі хлібний завод. Другий, на жаль, розбомбили. Даю також ферму. Все це доручи комусь ліквідувати і гроші знов-таки поклади в Швейцарський банк.

— Буде зроблено!

— Але і в такому разі нам треба застрахувати себе від всіляких несподіванок, наприклад, інфляції. Війна може знецінити і долари, а ми на цьому втратимо. Нерухоме майно у таких випадках — найкраща гарантія для вміщення капіталу. Отже, треба, щоб ти купив у Швейцарії якесь солідне підприємство, в крайньому разі готель чи хороший будинок, які б давали зиск.

— Постараюсь вишукати нагоду, щоб поїхати і придивитись.

— Але сам нічого не вирішуй, не порадившись зі мною. Ти не маєш ніякого досвіду в таких справах, і тебе можуть ошукати.

— Слухаю, майн фатер!

— Треба, щоб наша сім'я мала змогу спокійно жити після війни певний час. За дальше не клопочись, бо зі мною ти не пропадеш. Такий розвідник, як Бертгольд, безробітним довго не буде. Не він шукатиме нових хазяїв, а вони його шукатимуть. Не йому будуть ставити умови, а він диктуватиме свої. Так, я люблю фатерлянд! Але коли справи для нас, німців, обернуться погано і мені доведеться одержувати замість марок долари, я їх одержуватиму і працюватиму так само віддано, як тепер. Гроші не пахнуть. Хто це сказав, Генріху?

— Не пам’ятаю! — Генріх думав зараз зовсім не про це. Він добре знав, що являє собою Бертгольд і йому подібні, але навіть він не припускав, що у своїх зізнаннях можна дійти до такого цинізму.

— Ти згоден з моїм планом, Генріх?

— Цілком!

А тимчасом, поки відбувалася ця розмова, на другому поверсі, відведеному для Лорхен і Генріха, наречена билася в істериці.

Минулої ночі Лора не спала. Піднялася температура, нестерпно боліли попечені місця, серце краялось від жалю, що вона позбавлена змоги зустріти нареченого. Коли ранкову тишу прорізав лункий дзвоник, що сповіщав про прибуття Генріха, дівчина розридалася і відтоді плакала без перестанку. Час, коли Генріх мився, переодягався і відпочивав з дороги, батько з матір’ю використали на те, щоб хоч трохи заспокоїти дочку. Але всі їхні зусилля були марні. На щастя, покоївка здогадалася послужливо підставити своїй фройляйн дзеркало. Лора глянула на своє відображення і вжахнулася: обличчя було червоне, очі припухли, ніс, сизий від сліз і постійного вживання носовичка, здавалося, ще поширшав. Дівчина жбурнула дзеркало на підлогу і розридалася ще дужче: адже кожен знає — розбите дзеркало віщує нещастя!

Поки Бертгольд розмовляв з Генріхом, фрау Ельза викликала на віллу найкращого в місті майстра-косметолога. Він клав на обличчя Лори якісь примочки, натирав його кремами, робив масаж, присипав пудрою. І Лора терпіла, покірливо терпіла все, щоб мати змогу побачити свого нареченого.

Коли після сніданку батько й мати зайшли до своєї доньки, вони визнали — косметолог не дурно одержав свої гроші, але в такому вигляді Лору ще не можна показувати нареченому.

Отже, й за обідом Бертгольд мусив з сумом сповістити Генріха про погане самопочуття Лори. І фрау Ельза, і сам Бертгольд були цим дуже пригнічені, розмова за столом точилася мляво. Вона пожвавилась лише наприкінці обіду, коли Генріх розповів про фотокартки, надіслані Бертиною, і красномовний напис на одній з них. Фрау Ельза з цього приводу зауважила, що Бертина завжди була безсоромною дівчиною, інтриганкою, і що вона заборонила Лорхен підтримувати зв’язки з кузиною, бо таке знайомство може лише скомпрометувати. Бертгольд же висловився на адресу Бертини настільки брутально й цинічно, що його бідна Ельзі мусила скрикнути і затулити вуха. А коли майбутні тесть і зять, по обіді, зайшли до кабінету, щоб випити там по чашечці кави з лікером і викурити по сигарі, Бертгольд знову повернувся до розмови про свою родичку і взяв з Генріха слово бути від неї подалі і не підтримувати листування, оскільки він відповідатиме тепер не лише за свою честь, а й за честь і спокій Лорхен.

Побачення наречених відбулося лише пізно ввечері. Мобілізувавши всі свої здібності, фрау Ельза так розставила нічник і настільну лампу з темним абажуром, що обличчя Лори, яка лежала долілиць на горі подушок, лишалося в тіні.

Генріх ледве втримався від сміху, побачивши позу своєї нареченої. Він висловлював співчуття хворій, нарікав на долю, яка позбавила його можливості обняти Лорхен після такої довгої розлуки, а в душі радів — можливо, пощастить ще раз відкласти заручини.

Та Бертгольд немов підслухав його думки.

— Ну, а каблучками ви обміняєтесь завтра ввечері. На той час Лорі, напевно, покращає. Згода?

“Хоча б для форми вислухали спочатку моє прохання руки і серця!” — подумав Генріх, але мусив сказати:

— Звісно, згода!

І другого дня ввечері заручини таки відбулися. Правда, Лорхен пережила ще одне розчарування: вона розуміла, що пишного свята через її хворобу влаштувати не можна, але все-таки сподівалася на якусь кількість гостей, їх поздоровлення, подарунки. А вийшло зовсім не так. У Німеччині було оголошено національний траур, і генерал-майор Бертгольд не міг припустити, щоб хтось сторонній знав, що в такі дні він засватав свою єдину доньку. Розголос міг пошкодити і Генріху. Отже, крім своїх, на заручинах нікого не було.

Та довелося примиритися і з цим. Надівши каблучку на палець правої руки, — годилося б нареченій носити його на лівій, та вона теж була попечена, Лорхен пустила радісну сльозу. Розчулився і генерал Бертгольд. Він поцілував Генріха в голову і тричі перехрестив майбутнє подружжя.

Вечеряли в кімнаті Лорхен, біля її ліжка, під акомпанемент стогонів нареченої, яка часом забувала, що їй слід стримуватись.

Другого дня Генріх поїхав. На вокзал проводжав його лише Бертгольд.

— Все пам’ятаєш, про що ми домовились?

— Звичайно, майн фатер!

— Гадаю, ти розумієш, що про нашу розмову ніхто не повинен знати.

— Ви мене вважаєте за дитину?

— О, ні! З тебе буде чудесний розвідник, Генріх! — прощаючись, сказав Бертгольд.

Дивний збіг: точнісінько таку ж думку висловили і керівники Гольдрінга в Радянському Союзі, коли одержали виклад плану Бертгольда про заходи, яких збираються вжити гітлерівці при відступі німецьких військ з Росії.

Друзі зустрічаються знов

Хоч офіціальний траур по армії Паулюса вже скінчився, але за всю дорогу від Мюнхена до Сан-Ремі Генріх не чув не те, що сміху, жартів, а навіть голосних розмов. Він їхав у офіцерському вагоні і міг спостерігати тільки настрій командного складу гітлерівської армії. І цей настрій був такий, ніби в кожного з офіцерів вчора з дому винесли покійника.

Так само невесело почували себе і в Сан-Ремі. Правда, це стосувалося лише армії окупантів. Щодо французів, то мадам Тарваль, сама того не бажаючи, висловила їх ставлення до подій найкраще.

— З щасливим поверненням, месьє Гольдрінг! — щиро зраділа вона, коли шостого лютого ввечері, відразу після прибуття з Мюнхена, її постоялець зайшов до ресторану. — А ми лише позавчора ввечері згадували вас, коли святкували траур. Було так весело...

— Як то святкували траур?

Обличчя мадам Тарваль почервоніло, очі винувато забігали.

— Пробачте, месьє, я не так висловилась... Мій ресторан у дні трауру був закритий, от ми й зібралися якось, посиділи, поговорили...

— І випили за упокій душі армії фельдмаршала Паулюса? — в тон співрозмовниці закінчив фразу Генріх.

— Ой, курка перепечеться! — раптом скрикнула господиня готелю і з несподіваною для її огрядної фігури жвавістю побігла до кухні.

— Що я сказала! Уяви, Моніко, що я сказала! — бідкалася мадам Тарваль, побачивши дочку.

— Кому, мамо, і що?

— Я бовкнула месьє Гольдрінгу...

— Генріху? Він приїхав?

— Сидить у блакитному кабінеті... І я...

Не дослухавши матір, Моніка вибігла з кухні, на ходу знімаючи фартушок.

— Привіт моїй маленькій вчительці! — радо схопився з місця Генріх і потиснув обома руками маленьку руку дівчини. — Ну, розказуйте, як це ви тут святкували траур?

— Що святкували? — здивувалася Моніка.

Генріх переказав свою розмову з мадам Тарваль. Дівчина розсміялася.

— То мама помилилась!

— Я певен, що помилилась! Адже ви три дні носили жалобу, молилися богу і жодного разу навіть не усміхнулися. Правда?

— А я певна, що і ваше серце краялося від горя й туги...

— Воно, справді, краялося, але з інших причин, ніж ви гадаєте. Ці три дні я не забуду ніколи, доки житиму.

Обличчя Генріха скривилося у гидливій гримасі.

— У вас були якісь неприємності? — стурбувалася дівчина.

Поява мадам Тарваль, що принесла замовлену вечерю, перервала розмову.

— Ага, мало не забула! Сьогодні кілька разів дзвонив месьє Лютц, запитував, чи ви повернулися, — сповістила вона, порядкуючи на столі.

— Він, здається, хворий, — додала Моніка.

Генріх поспішив до телефону.

— Привіт, Карл, це я, Генріх... Що? Обов’язково прийду, тільки повечеряю, бо я дуже голодний.

Мадам Тарваль вийшла, щоб власноручно приготувати Генріху каву, і Моніка спробувала повернутися до нескінченої розмови.

— Так що ж з вами трапилось у ці дні, Генріх?

— Це дуже довга і надто серйозна історія, щоб розповідати її поспіхом, між двома ковтками вина. Краще розкажіть про себе!

— А чому ви гадаєте, що мою розповідь можна вмістити між двома ковтками вина? Може, й зі мною сталося щось дуже важливе і дуже серйозне!

— Тоді я не підведуся, поки ви мені не скажете, що саме!

— О, в такому разі вам доведеться сидіти дуже довго! — розсміялася дівчина. — Можливо, все життя...

— Це означає, що ви мені не довіряєте, Моніко?

— Це означає, що я не довіряю ще самій собі.

— І довго так триватиме?

— Поки я не переконаюся, що й ви не приховуєте від мене своїх таємниць.

— Це натяк на Мюнхен?

— На Мюнхен, на Бонвіль, на Сан-Ремі...

— Вас мучить жіноча цікавість.

— Ні, мене мучить... — Дівчина схопилася з місця. — На добраніч, Генріх! — гукнула вона і зникла за дверима.

Нашвидку повечерявши, Генріх, хоч і була вже пізня година, пішов до Лютца.

Гауптман напівлежав у ліжкові, підмостивши під голову кілька подушок. На невеличкому столику біля ліжка стояли тарілка з немудрою закускою, попільничка і пляшка грапа. Пляшки валялися під столиком і ліжком.

— Що з тобою, Карл? Ти захворів? І чому неприбрано в кімнаті? Денщик!

— Я слухаю, гер обер-лейтенант! — денщик стояв на порозі, виструнчившись, хоч по плямах на обличчі було видно, що і він спробував грапа.

— Негайно прибрати! Живо!

Денщик почав збирати пляшки, що валялися на підлозі. Одна з них була ще повна, і Лютц, перехилившись, взяв її і сховав під подушку.

— А це для чого, Карл?

— Пити буду! Сьогодні, завтра, позавтра! Щодня!

— Та що з тобою? — стурбувався Генріх. Він знав, що Лютц ніколи не пив на самоті, та ще так багато. Занепокоєння викликав і хворий вигляд Карла, його надто блискучі очі. — Ти хворий?

— Хворий? Ні, я здоровіший, ніж будь-коли. І саме тому, що я поздоровішав, мені не можна залишатися тверезим!

Лютц схопив зі столика недопиту пляшку і нахильці почав з неї пити. Генріх відібрав пляшку і поставив її на столик.

— Ну, Карл?

Лютц мовчки напівпідвівся.

— От скажи: якби до тебе в кімнату вдерся, скажімо, Міллер? П’яний і нахабний. Поклався у чоботях на твоє ліжко, а тобі б запропонував або забиратися з номера, або спати на підлозі. Що б ти зробив?

— Я викинув би його геть, спустив би зі сходів.

— А чого ж, чорт забери, ми вимагаємо від французів? — люто вигукнув гауптман і, стиснувши кулак, рвучко відкинув руку. Недопита пляшка, що стояла на столику, відлетіла в куток кімнати і з брязкотом розбилася.

Переляканий денщик зазирнув у двері.

— Приберіть і йдіть додому, ви нам сьогодні не потрібні, — наказав Генріх. Йому не хотілося, щоб слова хворобливо збудженого гауптмана чув хтось сторонній.

— Тобі треба заспокоїтися, оговтатися, ти хворий!

— А я тобі доведу, що я абсолютно здоровий! Хочеш, доведу? Ну, кажи, хочеш?

— Я слухаю.

— Тобі не доводилося бувати в герцогстві Люк-сембургському?

— Якось проїздив його.

— Правда, воно зовсім маленьке, крихітне? Адже так?

— Ну?

— Так от, я підрахував: коли все населення всієї земної кулі зібрати докупи і вишикувати його колонами, то воно вміститься на половині території герцогства Люксембургського, а друга половина її лишиться вільною. Чуєш, все населення всієї земної кулі! Уявляєш, як мало людей на цьому богом проклятому світі? Всіх їх можна зібрата на половині території Люксембургу, і земна куля вільна! Всі багатства, всі моря, лани, підземні скарби — все до послуг цієї пригорщі людей, зібраних на оцій цяточці землі!

Лютц схопив з ліжка карту земної кулі і підніс її Генріху до очей.

— Бачиш! Ось тут може вміститися все людство! А оце все до послуг людей. Весь світ! Яке прекрасне життя могло б бути на нашій планеті, Генріх!

Генріх пройшов до другої кімнати, де стояв умивальник, намочив рушника і приклав його Лютцу до лоба, силоміць примусивши його лежати.

— Та я не хворий, зрозумій!

Не слухаючи заперечень Лютца, Генріх витяг з кишені порошок і простягнув його гауптману.

— Це що?

— Снотворне.

— А ти дай мені краще чогось такого, щоб я заснув навічно! Адже страшно власною рукою послати собі кулю в лоба!

— Ти що, збожеволів?

— А ти б не втратив розуму, коли б на твоїх очах Міллер п’ять чоловік... з кручі... А жінці — дві кулі в живіт... Розумієш, вагітній жінці! О, я не можу, не можу... не можу цього забути! — вигукував Лютц у нестямі. Його всього трусило, слова переривалися риданнями.

Генріх знав, що в таких випадках треба мовчати, і тому ні про що не розпитував. Він примусив Лютца випити порошок, вкрив його ковдрою аж до підборіддя, дав допити грапа, щоб хворий швидше зігрівся.

— Лежи спокійно і спробуй заснути.

— Заснути ... Я так хочу заснути... Я вже три ночі не можу заснути! З того часу, як Міллер...

— Мовчи! Чуєш, ні про що не говори! Я однаково заткну вуха і не буду слухати.

Поволі збудження почало спадати, і за півгодини снотворте перемогло. Лютц заснув.

Генріх не наважився лишити його самого, хоч був дуже стомлений після дороги. Підклавши під голову стару шинелю Лютца, він уклався спати на дивані, але заснув не відразу.

Ніч минула спокійно, хворий не прокидався. Вранці з’явився денщик, і Генріх, наказавши йому не будити гауптмана, скільки б той не спав, пішов до штабу.

Генерал зустрів свого офіцера для особливих доручень привітно, але цього разу був небалакучий. На лівому рукаві його мундира все ще чорніла траурна пов’язка, хоч офіціально оголошений триденний траур уже скінчився.

— За всі мої шістдесят п’ять років життя, оберлейтенант, ці дні найчорніші. Історія воєнних перемог Німеччини досі вихвалялася Седаном, як найблискучі-шою операцією дев’ятнадцятого сторіччя. Яскравість нашої перемоги під Седаном померкла перед ганьбою поразки на берегах Волги.

— Я чув від свого батька, що в генштабі нині розробляють плани якихось нових операцій, які допоможуть не тільки виправити становище, а й...

Генерал безнадійно махнув рукою.

— Хочу вірити, але... Втім майбутнє покаже! А тепер, гер обер-лейтенант, ідіть, відпочивайте з дороги. Коли будуть якісь доручення, я вас покличу.

По обіді Генріх зайшов до Лютца, але той, змучений триденним безсонням, не прокидався. Піти хіба до Міллера і обережно розпитати в нього, що саме так вплинуло на Карла? Генріх подзвонив начальнику служби СД. Але до телефону підійшов Заугель. Він повідомив, що Міллер ще вчора ввечері кудись поїхав і, можливо, повернеться сьогодні надвечір.

Довелося залишитись у себе в номері.

Ввечері подзвонив Лютц.

Карл зустрів Генріха ніяковою посмішкою. Він уже зовсім заспокоївся, але був вкрай знесилений. Очевидно, збудження попередніх днів виснажило організм хворого.

Тепер Лютц міг спокійно розповісти, що спричинилося до його хвороби. Виявилося, що Міллер вирішив розважити Лютца і, не попередивши, в чому річ, повіз його на розстріл п’яти французів, серед яких була вагітна жінка. Сцена ця так вплинула на гауптмана, що, повернувшись додому, він зліг.

— Ти розумієш, Генріх, мені соромно носити після цього мундир офіцера. А найбільше гнітить, доводить до нестями те, що я маю мовчати, приховувати свої думки, бо скажи я щось, і той-таки Міллер зіпхне мене з кручі, як тих французів.

— Так, Міллер на це здатний...

— Я бився під Дюнкерком, мені ніхто не може закинути, що я боягуз. Але я хочу воювати, а не катувати вагітних жінок!

Задзвонив телефон. Генріх підняв трубку.

— Це Гольдрінг і є. Що?.. Зараз буду!

— Мабуть, бог почув твої молитви, Карл. Міллера поранили макі, він просить мене і Заугеля приїхати до нього.

— Виявляється, на світі ще лишилося трохи справедливості! А де ж він зараз, вдома?

— Ні, Заугель каже, що в госпіталі. Якщо рано повернуся, зайду до тебе і все розкажу.

По дорозі до госпіталю Заугель розповів Генріху, що Міллера, виявляється, привезли годин зо дві тому і що йому вже встигли зробити операцію. Яке саме поранення дістав Міллер, Заугель не знав, але споді -вався, що не тяжке, інакше б пораненого відправили в Шамбері, а не залишили тут, в Сан-Ремі, де госпіталь був невеличкий і погано обладнаний.

Для Міллера відвели окрему кімнату на другому поверсі. Головний лікар провів обер-лейтенанта і лейтенанта до самих її дверей і попередив:

— Після операції йому потрібен спокій. Дуже прошу довго не затримуватись!

Це попередження зроблено було швидше для проформи, бо поранений почував себе непогано, хоч, звичайно, ослаб і зблід. Він коротко розповів Генріху і Заугелю про обставини, за яких усе сталося. Виявляється, вчора ранком велика група макі атакувала єгерську роту, що охороняла один з найбільших перевалів, розметала її і прорвалася з гір. Міллер опинився на перевалі випадково, але йому не лишалося нічого іншого, як теж вступити в бій, під час якого осколок партизанської гранати влучив йому в ліву лопатку.

— Ще півсантиметра — і він був би у мене в легенях, — не без гордощів заявив Міллер. Тепер, коли все минулося благополучно, він і справді пишався, що йому довелося побувати в бою — медаль за поранення забезпечена, а це ще одна ознака його заслуг перед фатерляндом!

— Даремно, Ганс, ви втрутилися в цю історію, адже для вас усе це могло скінчитися значно гірше, — докірливо зауважив Генріх. — А куди ж поділися охоронці перевалу?

— Розбіглися після першого натиску. Моє щастя, що я встиг ускочити в машину... Тепер від макі можна чекати всіляких несподіванок. Те, що така велика група прорвалася з гір, вимагає від нас особливих заходів. Звісно, командування дивізії зробить, що потрібно, але служба СД повинна також працювати особливо чітко. Дуже погано, що я змушений лежати в той час, коли треба діяти, і я, власне, покликав вас, щоб порадитись: чи варто просити начальство прислати когось на допомогу Заугелю на час моєї хвороби? Про моє поранення слід, звичайно, негайно сповістити в Ліон...

Генріх кинув погляд на заступника Міллера. Ніжні, рожеві щоки лейтенанта вкрилися червоними плямами, губи ображено здригнулися.

— Пробачте, гер Заугель, і ви, Ганс, коли я першим висловлю свою думку — адже я можу виступати лише як порадник! Але мені здається, Ганс, що ваш заступник може цілком впоратися з обов’язками начальника навіть у такі тривожні дні. До того ж і ви, треба сподіватися, будете прикуті до ліжка не так вже й довго. Звичайно, роботи у гер Заугеля побільшає, але він завжди може розраховувати на мою допомогу в справах, які потребують додержання якихось особливих таємниць...

— Я дуже радий, Генріх, що моя думка збіглася з вашою. Поява нової людини тільки ускладнить справу і відволікатиме Заугеля від основної роботи — доведеться вводити прибулого в курс справ, ознайомлювати з обстановкою, а це штука марудна... А за вашу пропозицію допомогти щиро вдячний! Признатися, я на неї розраховував.

— Час закінчувати побачення! — невдоволено зауважив лікар, просуваючи голову у відхилені двері.

— Одну хвилинку, я лише дам кілька розпоряджень своєму заступникові.

Генріх підвівся.

— Тоді не буду вам заважати. Я зачекаю гер Заугеля у вестибюлі або в машині.

“Звичайно, добре було б лишитися і послухати, — думав Генріх, спускаючись сходами, — але не слід виказувати перед Заугелем, що мене хоч трохи цікавлять справи служби СД. Він розумніший за Міллера і не залежить від мене так, як той! Поки що! Але мені конче треба знайти найуразливіше місце цього “аристократа духу”. Він перебільшеної думки про свою персону, це ясно. Оті його розмови про надлюдину, якою він себе безперечно вважає... Своєрідна манія величності! У таких людей звичайно буває непомірно розвинена честолюбність і хворобливе самолюбство. На цих струнках і будемо поки грати...”

Поява лейтенанта перервала роздуми Генріха. Обличчя Заугеля сяяло самовдоволенням.

— Я щиро вдячний вам, бароне, за високу думку про мої здібності! — сказав він, сівши в машину. — Справді, було б дуже неприємно марнувати час, знайомлячись з тимчасовим начальством. До Міллера я вже звик, і хоча в нього, як і в кожного з нас, є деякі вади, але ми з ним знайшли спільну мову.

— О, гер Заугель, я лише висловив те, що думав і в чому твердо переконаний! Не треба бути дуже спостережливим, щоб зрозуміти: посада заступника Міллера — масштаби для вас замалі. Ви знаєте, що ми з Гансом у дуже дружніх стосунках, я ціную його ставлення до мене, сам щиро йому симпатизую, але...

Заугель кинув на свого співрозмовника запитливий, нетерплячий погляд.

— Але, — продовжував Генріх після паузи, — треба ж бути відвертим: Міллер — це вже анахронізм, він живе виключно за рахунок своїх старих заслуг і заступає шлях іншим! Слово “інші” я вживаю не в тому примітивному значенні, якого йому звичайно надають. Це не просто молодший і навіть талановитіший працівник. Це цілком нова порода людей, що народилися в добу найвищого пробудження духу Німеччини і тому несуть у собі всі ознаки людей цілком нової вдачі: завойовників, панів!

— Ви, бароне, виявляється, тонкий психолог і дуже цікавий співрозмовник. Ще не так пізно, і я був би радий, якби ви зайшли до мене на часинку. Ми б продовжили цю розмову за чашкою міцної кави. На жаль, не можу запропонувати вам нічого іншого — мені ще треба сьогодні працювати, і я мушу бути, як кажуть, у формі.

— Чашка міцної кави і розмова з людиною, яка може говорити про речі філософського порядку, це такі рідкісні явища в Сан-Ремі! Тому я з радістю приймаю ваше запрошення. Скучив і за першим, і за другим! — розсміявся Генріх.

У невеличкій трикімнатній квартирі Заугеля пахло парфумами, хорошими сигарами, справжнім мокко. Очевидно, кімнати рідко провітрювали, бо ці запахи так усталились, що створювали своєрідну задушливу атмосферу, яка буває в будуарах кокоток. Та й усе інше тут нагадувало швидше будуар, ніж кімнату офіцера, та ще у воєнний час: м’які килими, якими було завішано стіни і вкрито підлогу, Мережані завіски на вікнах, безліч статуеток, вазочок, флакончиків. І єдиною річчю, яка дивно дисгармоніювала з усім, був великий портрет Ніцше, вправлений в чорну, без усяких прикрас раму.

Помітивши погляд Генріха, що зупинився на портреті, Заугель патетично сказав:

— Мій духовний батько! З цим зображенням я не розлучаюся ніколи! І з цими книжками теж.

Заугель підійшов до етажерки і зняв з верхньої полиці кілька переплетених у дорогі палітурки книжок. Генріх одну за одною розгорнув їх: “По той бік добра і зла”, “Так сказав Заратустра”, “Присмерки богів” — Ніцше, “Майн кампф” — Гітлера.

“Ну і звалище! ” — подумав Генріх, і йому здалося, що від книжок тхне гнилятиною. Нестерпно захотілося на свіже повітря, від задушливої атмосфери трохи нудило, і Генріх почав було підшукувати привід, щоб скоріше піти, але в цей час денщик приніс каву, лимони, пляшечку лікеру.

Попиваючи чорну каву, Генріх і Заугель довго розмовляли на різні філософські теми. Виявилося, що лейтенант трохи знайомий з новітніми течіями філософської думки, трохи знається на старій німецькій філософії. Цих куцих знань було замало, щоб привчитися бодай логічно мислити, але досить для того, щоб говорити про все з апломбом невігласа. І Заугель крушив Канта і Гегеля, висміював Маркса, поблажливо поплескував по плечу Шопенгауера і, захлинаючись від захвату, вихваляв геній свого улюбленого Ніцше — його він вважав предтечею нової зорі для раси звитяжців, які піднімуться понад гранню, що відділяє добро від зла, і досягнуть сяючих вершин, де пануватиме людина-бог. Генріху довелося мобілізувати всю свою витримку, щоб не розреготатися, слухаючи цю нісенітницю, і підтримувати розмову. А Заугель був у захваті, що знайшов такого уважного слухача і, як він висловився, однодумця.

Потроху від високих матерій розмова перейшла на теми більш життєві, зокрема на обстановку, що створилася в зв’язку з посиленням активності макі. Генріх нагадав Заугелю про свою готовність допомогти йому під час хвороби Міллера, якщо в цьому виникне потреба.

— Я з радістю скористаюся з ваших послуг, барон, і навіть маю дещо на увазі. Але спочатку хотів вас застерегти... якщо ви дозволите, звичайно.

— О, прошу!

— Ви поводите себе трохи необережно, бароне, і дещо легковажно у виборі своїх знайомств...

— Що ви цим хочете сказати?

— А перегляньте всі свої прихильності і скажіть — ви можете поручитися за всіх?

— Розумію, розумію, любий Заугель, на що ви натякаєте! Спасибі за делікатність, з якою ви порушили це надто інтимне питання, але запевняю вас, у даному випадку треба підходити з іншою міркою! У моїх стосунках з жінками я дотримуюсь однієї — красива ця жінка чи ні. На мій погляд, це єдина мірка, з якою можна підходити до жіноцтва, бо вони, жінки, як і ваша надлюдина, стоять по той бік добра і зла!

— Ви так гадаєте? А коли я скажу, що рідний брат мадемуазель Моніки французький терорист?

— Не може бути! Така добропорядна родина!

— Сумую, що доводиться вас розчаровувати, але це так. Вчора на слідстві один спійманий макі повідомив мені цю цікаву подробицю з біографії мадемуазель. Не виключена можливість, що і вона сама...

— Фу, як неприємно! І добре, що ви мене попере -дили, я перед вами в боргу! Треба буде придивитися уважніше...

— Я встановив за нею нагляд уже давно — мою увагу привернуло те, що вона надто часто їздить на електростанцію, буцімто до свого нареченого. Досі я це сприймав як цілком природну річ. Але той макі, якого я допитував, працює саме на станції і запевняє, що зустрічі мадемуазель із слюсарем Франсуа Флорен-теном аж ніяк не нагадують побачень закоханих...

— Я взагалі вперше чую, що у неї є якийсь наречений. Так он чим пояснюється її неприступність! Ні, це просто комічно, що моїм суперником може бути якийсь слюсар! Барон і слюсар! Знаєте що, Заугель, зробіть мені приємність, дозвольте порозмовляти з цим макі!

— Це дуже легко зробити, але не сьогодні! Він погодився давати мені деяку інформацію, і вчора я відпустив його. Тільки він з’явиться — спеціально викликати його мені не хочеться, щоб не привернути уваги! — я зараз же повідомлю вас.

— Прикинутися такою наївною, скромною... Ніколи не думав, що жінка може так мене ошукати!

— А що, коли мадемуазель використала знайомство з вами, щоб здобувати для макі якісь відомості?

— Тоді їй не дуже пощастило! У мене правило — з жінками про справи, навіть серйозні речі, не говорити.

— Ну, іноді можна випадково обмовитися словом...

— Ви маєте рацію, чорт забери! Ні, тільки подумати: макі хочуть використати у своїх цілях сина генерал-майора Бертгольда! Парадокс, справжній парадокс!

— Я хочу попередити вас, бароне: все, що я сказав, поки наша з вами таємниця. Навіть гер Міллер не знає про мої підозри. Ми з вами самі перевіримо, мають вони якусь підставу чи ні.

— Я допоможу вам, гер Заугель!

— Це дуже легко зробити: завтра я вам дам один документ, ніби секретного характеру, ви лишіть його у себе в номері і пошліть кудись свого денщика, щоб мадемуазель не знала. Решту я беру на себе. Згодні?

— Я вважаю справою своєї честі допомогти вам у цьому. І сподіваюся, що зможу у найближчий час віддячити вам за ту послугу, яку ви мені сьогодні зробили, відкривши очі на стан речей. Жених він їй чи не жених, мене дурили однаково! А я цього нікому не подарую!

Заходити до Лютца було пізно і, розпрощавшись з Заугелем, Генріх поспішив у готель. Дорогою він намагався не думати про ті неприємні речі, про які щойно дізнався. Треба було заспокоїтися, дати відпочити мозкові. І в голові, тільки він вийшов на вулицю, справді пояснішало. Свіже повітря, мов прохолодна купіль, змивало з тіла втому, і Генріх відчув себе зібраним, готовим до боротьби.

Так, боротися доведеться, це очевидно. І двобій з Заугелем у нього буде запеклий. Коли той уже схопився за ниточку, яка йде від клубка, то рано чи пізно, а ниточка приведе його до правди. Якщо її не перерубати відразу! Але як це зробити? Найперше — знешкодити провокатора! Він може прискорити хід подій. Це особливо небезпечно тепер, коли Заугель уже натрапив на вірний слід: Франсуа — Моніка, Моніка — Франсуа. А від них до нього теж веде ниточка, і не сьогодні-завтра Заугель зможе намацати і її. Бо про те, що сталося на плато, коли Генріх відпустив двох партизанів, безумовно знають не тільки мадам Тарваль і та стара селянка, а й дехто з макі, можливо, і той провокатор з електростанції. Якщо це так, то Заугель матиме можливість захопити ниточку далі: Гольдрінг — Моніка — Франсуа. Отже, будь-що і насамперед треба покінчити з провокатором!

Цієї ночі Генріх довго не спав, а ранком прийшов снідати значно раніше, ніж звичайно. Але Моніка, мов на гріх, уже вийшла з дому в якихось господарських справах. Генріх зустрів її по дорозі вже біля самого штабу.

— Моніко, я мушу поговорити з вами у важливій справі. Дуже прошу, будьте сьогодні дома і нікуди не виходьте! Я постараюся повернутися додому якнайскоріше, але, може статися, що генерал мене чимось затримає. Однаково чекайте, поки я не прийду. Довго розмовляти на вулиці нам незручно з ряду причин, а тому ніяких пояснень я вам зараз дати не можу. Скажу лише одне — за вами встановлено нагляд.

Генріх, сміючись, потиснув дівчині руку і зник у дверях штабу. Моніка весело помахала йому рукою. Нікому з перехожих, що спостерігали цю сцену, і на думку не спало, як тривожно калатали серця в цю мить у цього веселого офіцера і красивої усміхненої дівчини.

— Вам телеграма, гер обер-лейтенант! — сповістив черговий по штабу.

“Сьогодні о шістнадцятій двадцять буду в Шамбері. Зустрічайте. Бертина”.

“Якого диявола тобі тут потрібно!” — про себе вилаявся Генріх і ще раз перечитав телеграму, звірив дату — Бертина телеграфувала сьогодні вранці, о шостій.

Генріх постукав до кабінету Еверса.

— Будуть якісь доручення, гер генерал?

— Сьогодні ні.

— Тоді дозвольте звернутися до вас з проханням!

— Радий буду його задовольнити.

—Я одержав щойно телеграму від племінниці Бертгольда, вона просить зустріти її о четвертій з хвилинами в Шамбері. Якщо ви дозволите...

Генерал глянув на годинника.

— Вам щастить, гер обер-лейтенант, як завжди: за тридцять хвилин заступник Міллера, гер Заугель, виїздить моєю машиною в супроводі охорони до Шамбері зустрічати пропагандиста від штаб-квартири. Ви можете поїхати з ним.

— Безмежно вам вдячний, гер генерал!

Заугель щиро зрадів, дізнавшись, що в нього буде такий супутник у поїздці, як Гольдрінг, і пообіцяв рівно за півгодини чекати з машиною біля готелю.

Не піднімаючись до себе в номер, Генріх розшукав Моніку.

Дівчина зустріла його стурбованим, запитливим поглядом.

— Обставини склалися так, що я зараз мушу їхати, за кілька хвилин за мною заїде заступник Міллера, Заугель, — сказав він поспішно. — Ось проти цього Заугеля я і хочу вас застерегти. Він сказав мені, що на електростанції, куди ви часто їздите, працює його агент, якого всі вважають за макі, і що цей агент має якісь підозри проти вас і Франсуа Флорентена. За розпорядженням Заугеля, за вами встановлено пильний нагляд. Очевидно, і за Франсуа Флорентеном теж. Висновки зробіть ви самі. А тепер не треба, щоб Заугель мене бачив з вами, — я краще вийду і почекаю його біля входу в готель.

Зачувши, що до готелю під’їхала якась машина, Моніка швидко зникла в дверях буфетної, не встигши сказати навіть слова. Генріх встиг перехопити лише її вдячний погляд.

— Кого це ви зустрічаєте з таким почотом? — запитав Генріх Заугеля, коли їхній “хорх” помчав по шосе слідом за автомашиною з п’ятьма автоматниками.

— Пфайфера! Самого Пфайфера, бароне!

Генріх знизав плечима, бо прізвище це не справило на нього найменшого враження.

— Як, ви не знаєте Пфайфера? — здивувався Заугель. — Та це ж один з найкращих ораторів Німеччини, один з найближчих помічників Геббельса!

Очевидно, Заугель мав рацію так говорити: принаймні в Шамбері їх повідомили, що виступи Пфайфера користуються виключним успіхом. Він, як виявилося, прибув ще вранці і вже встиг зробити доповідь перед офіцерами гарнізону і в двох підрозділах перед солдатами. Тема всіх виступів була одна — “Що сталося під Сталінградом”.

У розшуках Пфайфера Генріх і Заугель побували на двох мітингах і вислухали дві промови сучасного Ціцерона. Пфайфер, присадкуватий чоловік з солідним черевцем, справді був непоганим оратором. Очевидно, пропагандист виступав на тему про Сталінград багато разів. Він сипав цифрами, фактами, іменами, назвами населених пунктів, не зазираючи ні в тези, ні в блокнот, яким вимахував, тримаючи то в лівій, то в правій руці. За Пфайфером виходило, що до поразки під Сталінградом спричинилося велике розтягнення лінії фронтів, утруднення з транспортом, і коли армія фюрера скоротить фронти, знову набереться сил, усе піде гаразд і вже цього, 1943 року, вона помститься більшовикам за загиблих на берегах Волги.

Пфайфер говорив гаряче, навіть палко, голос у нього був дужий і добре натренований. Оратор то притишував його до шепотіння, чутного навіть у найвіддаленіших рядах, то підносив до лункого гуркоту, що розлягався над натовпом, як справжнє гуркотіння грому. Генріх спостерігав за обличчями слухачів і мусив констатувати — ораторське мистецтво Пфайфера впливало на аудиторію: солдати разом з ним кричали “Гох!”, коли того хотів промовець, і мало не плакали там, де він, притишивши голос, з трагічним тремтінням у найбільш патетичних місцях говорив про загибель армії Паулюса.

Після другого мітингу Заугелю, нарешті, пощастило впіймати пропагандиста, але Пфайфер категорично заявив, що до восьмої вечора нема чого й думати виїхати з Шамбері, бо йому треба виступити ще в кількох місцях.

— Смію нагадати, гер Пфайфер, що в нас тепер не дуже спокійно, і краще було б або виїхати відразу, або заночувати в Шамбері і рушити в дорогу ранком, — зауважив Заугель.

— А з якого це часу офіцери армії фюрера почали боятися темряви? Я звик до думки, що бояться її лише діти! — пожартував Пфайфер і окинув переможним поглядом численний почот, що його оточував.

Присутні зареготали. Заугель почервонів і відійшов.

— Гер Пфайфер, очевидно, не знає умов, які склалися в нас останнім часом, — поскаржився він Генріху.

— Гер Заугель, я вважаю, що ви цілком правильно зробили, попередивши гостя про небезпеку їздити ввечері. І мене дивує його легковажність і цей чисто демагогічний закид про боягузтво. Подивимось, куди подінеться його хоробрість вночі, та ще коли справді наскочать макі! Нам що, ми люди військові, звикли дивитися небезпеці в очі, а цей балакун, мабуть, і не нюхав пороху.

І Заугелю довелося приховати своє занепокоєння. Не міг же він признатися Генріху, що сам боїться їхати вночі, особливо тепер, коли великий загін макі спустився з гір!

О четвертій двадцять дня Генріх і Заугель зустрічали на вокзалі Бертину.

—Який вітер заніс вас у наші краї? — запитав гостю Генріх, тільки вона з’явилася на східцях вагона.

Бертина була в парадній формі і навіть в кашкеті замість форменого берета, якого дозволялося носити жінкам-есесівкам.

Заугель, не приховуючи захоплення, дивився на гостю.

— Попутний, бароне, що завжди віє для тих, хто вміє вправлятися з парусами!.. А це хто? — Бертина простягла руку Заугелю. — У мене таке враження, Генріх, ніби у вашій дивізії зібрано всіх красивих офіцерів нашої армії. Так куди і як ми поїдемо зараз?

— Це цілком залежатиме від вашого бажання: ми можемо виїхати машиною — сьогодні ввечері, або поїздом — завтра вранці.

— Мене влаштовує і перший, і другий варіант, отже, робіть, як хочете.

Генріх заздалегідь замовив для Бертини номер в офіцерському готелі, але вона заявила, що спочивати не буде, а воліє пообідати, а потім пройтися по місту.

Перепросившись, Заугель пішов уточнювати з Пфайфером час від’їзду, а Бертина і Генріх спустилися в ресторан.

— Ви так і не пояснили, Бертино, що то за попутний вітер прибив вас до наших берегів і чи надовго? — запитав Генріх, коли вони зручно розташувалися в окремій кабіні і офіціант, подавши замовлення, вийшов.

— Інакше кажучи: звідки вас принесло і як довго ви надокучатимете мені? — розсміялася Бертина і з викликом глянула на співрозмовника.

— Я, здається, не дав вам жодної підстави зробити такий висновок.

— А ваше вперте небажання відповісти на мій лист? А те, що ви навіть для форми не запросили мене на заручини?

— Ви жінка, Бертино, і повинні здогадатися: я не листувався з вами і уникав вас бачити саме тому, що дуже хотів цього!

— О, Генріх, — це майже освідчення! Дивіться, щоб я не спіймала вас на слові! Адже я тепер буду майже вашою сусідкою і мушу попередити: хочу віддячити цій широконосій Лорхен, викравши в неї з-під носа жениха!

— Як це будете моєю сусідкою? Адже концтабір, де ви працюєте, наскільки я пам’ятаю, у Східній Пруссії?

Бертина підняла одне плече і повернулась ним до Генріха.

— Ви дуже неуважні, бароне! Зверніть увагу ось на це! — Бертина постукала пальцем по невеликому погону.

— О, та вас можна поздоровити!

— Як бачите! А це означає не лише підвищення в чині, а й підвищення на посаді. Мене призначено начальницею жіночого концтабору посиленого режиму в Понте-Сан-Мартін, це, здається, недалеко від Сан-Ремі.

— Посиленого режиму? Що це означає, коли перекласти на звичайну людську мову?

— Це означає, що до мене виявили особливу довіру. Прийнявши табір, я маю скласти своєрідний іспит, тобто встановити в ньому такий режим, за якого всі ці полонянки перетворяться на живих роботів, на звичайну робочу худобу і забудуть думати не те що про непокору, а навіть про те, що вони колись вважали себе людьми!

Бертина випила чарку коньяку і затяглася сигаретою. її великі сині очі збуджено блищали, ніздрі тонкого носа здригалися, губи щільно стиснулися.

— Тоді я не розумію, чому саме вас призначили в цей табір. Адже ви все-таки жінка, Бертино!

— Ви могли б сказати люб’язніше: красива жінка.

— О, це навряд чи насмілиться хтось заперечувати! А тим більше я. Але ви все-таки не відповіли на моє запитання.

— Боже мій, Генріх, ви страшенно старомодний, ви зворушливо старомодний! Тепер я розумію, чому ви обрали в подруги свого життя Лору! Самочка, що в’яже своєму володарю теплі шкарпетки і напульсники, Маргарита з прялкою в руках, у кращому разі, маленька актриса кабаре з легким присмаком пороку — і вас не нудить від цього ідеалу добропорядних німців? Нас, справжніх арійок, принаймні вже занудило.

— Бертино, це ж крамола, справжня крамола! Ви забуваєте, що сказав фюрер про обов’язки жінки та її місце в суспільстві...

— А, три “К”! Закони, настанови даються для мас, а у кожної нації є свої обранці, які ці закони створюють. І я належатиму до таких обранців! Я вже до них належу. Даремно ви не приїхали до мене в табір — пам’ятаєте, я вас запрошувала? Ви б побачили, як тремтить переді мною увесь цей набрід: француженки, росіянки, голландки, польки, бельгійки... навіть німкені, що зневажили свою расу! О, мені було надано необмежені права і, будьте певні, я їх використала!

Відкинувшись на спинку стільця, Бертина примружила очі, ніби вдивлялася в якусь далеку картину, що постала перед нею, і раптом розсміялася.

— Хочете, я вам розкажу, за що мені вже на третій місяць служби присвоїли звання ротенфюрера і призначили наглядачкою блоку ув’язнених жінок? Це так кумедно, що я завжди сміюся, коли згадую. У мене був чудесний пес Рекс, і я його натренувала на моїй покоївці, дебелій голландці, хапати її за литки, тільки вона нахилиться. Рекс просто скаженів від люті, коли бачив жіночі литки! От уявіть таку картину. Приїздить комісія служби СД оглядати табір. Я вишикувала всіх своїх жінок, проходжу повз них, ніби роблячи перевірку, витягаю з кишені брюк носовичка, і раптом кишеня ненароком вивертається і на землю сипляться дрібні монети. Цілком природно, що я наказую їх негайно підібрати. І от, коли всі жінки нахилилися за монетами, я тихенько свиснула, і до мене стрімголов летить Рекс. Ви не можете уявити, що тут зчинилося! Члени комісії мало не вмерли з реготу, і вже за тиждень я одержала своє перше підвищення по службі.

— Що ж допомогло вашому дальшому просуванню? Адже ви просунулися дуже швидко!

— О, просто блискавично швидко! Я запровадила деякі вдосконалення в системі охорони ув’язнених і в самому режимі для них. Крім того, я добре вивчила смаки свого начальства... Коли прибувала партія нових полонянок, я відбирала наймолодших і найкрасивіших серед них і знала, яку кому направити... На кінець року я вже була заступником начальника всього табору!

— Так ви скоро дослужитесь і до генерала!

— О, кар’єру я зроблю!

Захоплена своїми спогадами, Бертина не помітила ні іронічності тону Генріха, ні лихих вогників у його очах.

— Щодо своєї дальшої кар’єри, то я велику надію покладаю саме на цей концтабір, який маю прийняти. Нещодавно там убили начальника, старшу наглядачку і одного солдата — охоронця, що їх супроводжував. Спеціальна комісія розслідувала цю пригоду, багатьох повісили, але справжніх винуватців убивства так і не знайшли. Мені доручено встановити в цьому концтаборі найжорстокіший режим, і я вже розробила план заходів. О, я цілком певна, що свого досягну! За яку завгодно ціну, навіть коли б мені довелося повісити кожну третю!

Генріх відчув, що у нього тьмариться в очах. Обличчя Бертини відсунулось кудись назад і здавалось маленьким, немов гадюча голівка, потім знову наблизилось і стало таким великим, що він уже не відрізняв на ньому окремих рис.

— Що з вами, Генріх? — почув він голос Бертини і раптом немов прокинувся від сну.

“Вона не доїде до табору. Як це зробити, — не знаю, але вона до табору не доїде!” — твердо вирішив він, і одразу йому стало легше.

— Чому ви замислились?

— Після контузії, яку я дістав під час нападу макі, у мене часто раптово починає боліти голова і тьмариться в очах! — навмання пояснив Генріх.

— Бідненький! — перехилилася через столик Бертина і провела рукою по голові Генріха.

Поява Заугеля перервала цю ліричну сцену. Він повідомив, що Пфайфер погодився взяти з собою даму, навіть був задоволений з цього, тільки просив вчасно бути біля штабу корпусу.

З Шамбері виїхали рівно о восьмій вечора. На передньому сидінні поруч шофера сидів Пфайфер, на середньому Заугель, на задніх — Бертина і Генріх.

Тільки машина від’їхала, Бертина міцно притиснулася всім тілом до Генріха і взяла його під руку.

— Невже я гірша за ту широконосу качку Лору? — тихенько прошепотіла вона.

— Ви її перевершили в усьому! — багатозначно посміхнувся Генріх.

Бертина вдячно потиснула йому руку і відсунулася, бо Пфайфер, трохи посовавшись на своєму місці, повернувся обличчям до пасажирів, що сиділи позад нього в машині.

— Так ви вважаєте, що ввечері їхати по цій дорозі небезпечно? — запитав він Заугеля, чомусь притишивши голос.

— Вдень безпечніше, — ухилився від прямої відповіді Заугель.

— А ви як гадаєте, гер обер-лейтенант?

—Я вважаю, гер Пфайфер, що під час війни скрізь небезпечно, — байдуже відповів Генріх. — Лише вчора, приміром, у нас тут з гір прорвалася велика група макі...

— Велика, кажете? — у голосі прославленого оратора відчувся переляк.

— Більше роти.

— А хіба вони наважаться напасти на нас, коли попереду їдуть автоматники, а позаду ми — троє озброєних пістолетами мужчин і шофер з автоматом?

— Але зверніть увагу: дорога не пряма, вона круто повертає весь час то праворуч, то ліворуч, і ці повороти...

— Так, так, зрозуміло, — поспішно погодився Пфайфер. — Може, дійсно, нам краще повернутися до Шамбері?

Генріха розбирав сміх. Він згадав, як самовпевнено тримався прославлений оратор удень, його проголошені на мітингу слова: “Німці бояться тільки бога і нікого іншого”.

— Можна, якщо хочете, повернутися, але як це розцінять ваші слухачі в Шамбері? Ми ж не діти, щоб боятися, як ви казали, темряви! Та й повертати вже пізно: макі так само можуть бути ззаду, як і попереду.

Пфайфер замовк.

— А тут, справді, небезпечно? — злякано прошепотіла Бертина.

— Дуже!

— Боже мій! А я у військовій формі!

У машині запанувала та напружена мовчанка, що часом виникає між людьми, які думають про одне, але не наважуються вголос висловити своїх думок.

— Ви мусили все це пояснити мені там, у Шамбері, а не тут серед дороги! — раптом верескливо вигукнув Пфайфер і погрозливо глянув на Заугеля.

—Я вам говорив, але ви висміяли мене перед усіма присутніми під час нашої розмови! — огризнувся Заугель.

— Чорт зна що! Доручають охороняти тебе якимсь хлопчакам і навіть не попереджують про обстановку!

Машини на повному ходу проминули маленький населений пункт Монт-Бреоль, дорога почала круто підніматися вгору.

— А може, заночуємо в цьому селі? — запитав Пфайфер, звертаючись до Генріха.

— Тут нас уже напевне перестріляють, як курчат! — відповів той. Йому явно хотілося нагнати страху на цього товстого боягуза, який у Шамбері закликав інших до хоробрості.

Повороти все частішали, машини зменшили швидкість до мінімуму і їхали майже впритул одна до одної.

— Дайте сигнал автоматникам, хай вони їдуть швидше! У разі чого ми навіть не зможемо повернути назад! — роздратовано вигукнув Пфайфер.

— На цій дорозі взагалі машину повернути не можна, — спокійно пояснив Генріх.

Мотори ревли. Не маючи змоги розігнати машини, шофери натискували на газ, і лункий рокіт розлягався серед гір.

— Тепер нас чути кілометрів за п’ять, — ніби ненароком кинув Генріх.

— А чи не краще зупинити машину, приглушити мотори і ніч перечекати тут? — голос прославленого оратора втратив басові нотки.

— Ні, ми зараз у найнебезпечнішому місці.

Усі замовкли. Бертина тремтіла, немов її била пропасниця.

У повній мовчанці проїхали кілометрів десять. Повороти порідшали, і автоматники від’їхали на потрібну дистанцію — метрів за сорок від легкової машини. Ось вони уже наближаються до високої скелі, яку півколом огинає дорога.

Як усе ж таки неприємно їхати й їхати під навислими кам’яними брилами! Швидше б уже завернути, побачити, що попереду нема засідки! Перша вантажна машина вже напівсховалася за поворотом... зникла зовсім. У всіх з грудей виривається полегшене зітхання, і раптом цей віддих наче знов забиває назад у груди страшний грім, що луною прокочується над горами. Скеля немов розколюється надвоє, перетинаючи шлях машинам, а відкілясь згори на дорогу з гуркотом звалюються все нові й нові брили каміння, немов прибиваючи своєю вагою слабші звуки кулеметної черги.

Шофер легкової машини на повному ходу загальмував. Генріх відчув, як його кинуло вперед, і боляче вдарився підборіддям об переднє сидіння.

— У кювет! — крикнув він і, рвонувши дверцята машини, вистрибнув на дорогу.

Ховаючись за машиною, Генріх проплазував до схилу шосе і майже скотився в кювет. Довга кулеметна черга віялом трасуючих куль пройшла понад ним. Не підводячи голови, Генріх повернувся обличчям до скелі і витяг свій великокаліберний пістолет, потім обережно визирнув. Попереду, впоперек дороги, припавши на задній спущений скат, стояла вантажна машина. Через її борт обличчям униз перехилився вбитий солдат. Три непорушних тіла лежали біля грузовика. І тільки попереду його, біля найбільшої брили, що перетнула дорогу, з кювету злісно огризався німецький автомат.

Припавши обличчям до землі, Генріх подивився ліворуч. За кілька метрів від нього лежав Заугель. Виставивши автомат вперед і заховавши голову, він навмання чергами бив по скелі. Далі Генріх помітив тушу Пфайфера, що притиснувся до каменя, а за ним, очевидно, лежала Бертина — Генріху здалося, що майнула її нога в світлій панчосі.

Кулеметна черга знову пройшла над самою головою і Генріха, але нікого не зачепила.

“Макі хочуть притиснути нас до землі, щоб взяти живими!” — промайнуло в голові.

Генріх знову глянув на Заугеля. Той трохи змінив позу і лежав тепер так, що видно було його перекошене тваринним страхом обличчя. Огидне обличчя ката, що замордував сотні, а може, вже й тисячі людей, і катуватиме далі з садистською насолодою “ поета допитів”, як назвав його Міллер.

“Кращої нагоди не буде!”

Генріх повернув кисть правої руки з затиснутим пістолетом і вистрелив. Заугель хитнув головою і ткнувся лобом у приклад автомата...

Притиснувшись головою до землі, непорушно лежав і Генріх. Він підвів її лише тоді, коли кулемет раптом замовк. Але тепер до голови впритул присунулися три автоматних дула.

— Стати! Руки вгору!

Генріх підвівся і побачив, як під дулами автоматів поволі піднімаються з кювету три постаті. Пфайфер, Бертина, шофер! У сутінках, що почали швидко огортати все навколо, їхні обличчя здавалися білими масками.

Один з автоматників підійшов до Заугеля.

— Готовий! — кинув він комусь з партизанів. — У голову!

— Усіх зв’язати!

До Генріха підійшло двоє. Один швидко його обшукав.

— Іч, падло! Аж два пістолети мав! — злісно промовив він, простягаючи знайдений у кишені Генріха маузер і очима вказуючи на великокаліберний пістолет, що лежав на землі.

— І, мабуть, обидва навіть не розряджені!

— Вони перед мирними жителями хоробрі!

— У, гадина! — перший макі щосили вдарив Генріха по обличчю. Той упав.

— Досить вам! — почувся владний голос. — У машину і додому! Швидко!

Підштовхуючи затриманих автоматами в спину, макі підвели Генріха, Пфайфера, Бертину і шофера до машини і наказали сісти на заднє сидіння. Навпроти них вмостилися два макі з пістолетами напоготові, на передньому сидінні — ще двоє. Один з них, очевидно командир, гукнув:

— Повертатися старою дорогою і не гаятись!

Машина дала задній хід і так їхала, мабуть, метрів з двісті, поки макі, що сидів за рулем, не завернув у якусь вузьку і в темряві майже непомітну ущелину. їхали, не включаючи фар, переїжджаючи через купи якогось каміння, провалюючись передніми колесами у глибокі вибоїни і знов здираючись угору. Машину весь час кидало з боку на бік, і Генріх раз у раз стукався то лобом, то скронею об голову Пфайфера.

Нарешті машина вискочила з ущелини на рівніший шлях і помчала з великою швидкістю. Приблизно за годину вона зупинилася. Макі, що сидів поруч шофера, відкрив дверцята і завів з кимось невидимим у темряві приглушену розмову, потім захлопнув дверцята, і машина рушила далі.

Лише пізньої ночі прибули в гірське селище. Полонених по одному вивели і вкинули в якийсь сарай, де тхнуло гноєм і перепрілою соломою.

— Ніхто не поранений? — тихо запитав Генріх, почувши клацання замка на дверях.

— Я ні! — першим відповів шофер. — А ви, гер Пфайфер?

— О, ради бога, не називайте хоч мого прізвища! — простогнав пропагандист.

— У вас забрано документи, отже, ваше прізвище вже відоме макі!

Пфайфер не то схлипнув, не то гикнув.

Генріх сів на солому. Від удару, яким його почастував макі, страшенно розболілася голова, а ліве око зовсім сховалося за опухом, що дедалі збільшувався.

— Генріх! Генріх! — почулося шепотіння Бертини. — Як ви гадаєте, вони нас розстріляють?

— Спочатку допитають! — зле відрубав Генріх.

Бертина впала на солому, та враз знову схопилася.

— Вони не мають права так поводитися з жінками!

— По-перше, ви для них не жінка, а начальниця табору, де катують їх матерів, сестер, коханих, подруге...

— Відірвіть зубами погони! — Бертина присунула плече до обличчя Генріха, але той відсторонився.

— Зайвий клопіт! — насмішкувато сказав він. — Адже й ваші документи вони забрали!

— Це через вас, це через вас усе так сталося! О, навіщо, навіщо я з вами поїхала!

Генріх відійшов у куток сарая і сів, прихилившись лівою запухлою стороною обличчя до холодної кам’яної стіни. Цей своєрідний компрес зменшив біль, опух під оком трохи спав. Напруживши м’язи зв’язаних рук, Генріх спробував міцність мотуза, що щільно охоплював йому кисті, але зашморг розширити не пощастило, мотуз тільки зідрав шкіру біля зап’ястя. Переконавшись у безнадійності всіх своїх спроб звільнити руки, Генріх став покірливо чекати світанку.

Про настання ранку сповістила невиразна сіра смуга, що лягла спочатку біля порога дверей, а потім світлою плямою намалювала і весь їх прямокутник. Дедалі ця пляма ставала виразнішою, її окреслювали вже не сірі, а рожеві смужки, але й вони раптом зникли, і через щілини немов бризнуло золото — довгі пасма сонячного світла лягли на солому, задню стіну сарая.

Двері відкрилися.

— Пфайфер! Виходь! — почувся суворий вигук.

Пропагандист здригнувся і з жахом в очах відсунувся вглиб.

— Запрошувати тебе буду, чи що?

Макі підійшов до Пфайфера і, схопивши його за комір, підвів на ноги.

— Пішли! Мерщій!

Огрядне тіло пропагандиста зникло за дверима.

За десять хвилин викликали шофера. Той мовчки підвівся і, кинувши присутнім: “Прощайте”, — вийшов слідом за макі.

— Генріх, я не можу, я не хочу, вони не мають права! — зойкнула Бертина і зайшлася плачем. — Скажіть їм, що вони не мають права! Чуєте? Ви багатий, ви можете запропонувати їм грошей! О, чого ви на мене так дивитесь! Запропонуйте їм грошей, і вони нас відпустять! Я віддячу вам, Генріх! Я...

— Гольдрінг! — почулося з дверей.

Бертина відсахнулася від нього і зойкнула.

Слідом за своїм конвоїром Генріх вийшов на залляте сонячним промінням подвір’я. Світло засліпило його, і він мусив примружити очі.

— Іч, який красень! — долинув до нього жіночий голос.

З підбитим оком і скуйовдженим волоссям, в якому стирчала солома, Генріх справді скидався на якогось розбишаку з проїжджої дороги.

— Потрапиш до такого — одного вигляду злякаєшся! — кинула друга жінка першій.

— А йому вже не доведеться когось лякати! — заспокоїв жінок макі, що супроводив полоненого. — Ану, ти, рушай вперед, до штабу!

У кімнаті, куди зайшов Генріх, сиділо троє. Два макі — в типовому одягу французьких селян, один — в приношеному німецькому мундирі.

— Ви хто? — озираючи полоненого з ніг до голови, запитав сивоусий француз.

Генріх назвав себе, звання і посаду. Сивоусий звірив з документами, які тримав у руках.

— Важна персона! — поганою французькою мовою кинув той, що був у німецькому мундирі.

— Знаєте розташування вашої дивізії і чисельність гарнізону по населених пунктах?

—Я прошу провести мене до командира загону, — твердо промовив Генріх.

— Він, здається, і тут хоче диктувати свої умови! — сміючись, вигукнув макі, одягнений у німецький мундир. — Поясніть йому, Олівьє, що він у полоні, а не на дипломатичному прийомі!

Генріх пильніше придивився до обличчя макі, який кинув цю фразу. Так, він не помиляється — перед ним росіянин: широке кругловиде обличчя з типово слов’янськими рисами, біляве волосся, а головне — цей акцент...

— Коли я хочу побачити командира, то я знаю, для чого це мені потрібно! — чистісінькою російською мовою сказав Генріх.

Коли б раптом вибухла бомба, це справило б менше враження, ніж ці слова.

— Земляк чи що? — здивовано запитав росіянин, з цікавістю придивляючись до Генріха.

— Мені потрібен командир. Більше я нічого не скажу.

— Мельников, покличте командира! — наказав сивоусий французькою мовою.

Той, кого назвали Мельниковим, вийшов, ще раз окинувши допитливим поглядом полоненого.

За хвилину він повернувся в супроводі чоловіка, зодягненого в звичайний цивільний костюм. Глянувши на нього, Генріх поспішно відвернувся.

— Ви хотіли бачити мене? — запитав командир загону, звертаючись до полоненого.

— Так, вас, і розмовляти тет-а-тет, — усміхаючись, відповів Генріх і поволі повернувся до нього обличчям. В очах командира можна було прочитати здивування, потім здогадку, нарешті, вони ніби засвітилися зсередини і в них спалахнули веселі вогники.

— Залиште нас самих! — наказав командир присутнім.

Ті вийшли.

— Боже мій, яким чином і в якому вигляді! — радісно промовив Андре Ренар, простягаючи Генріху обидві руки.

— Для того, щоб потиснути мої руки, їх насамперед треба розв’язати! — нагадав, сміючись, Генріх.

— Тьху, дурень! — вилаяв себе Андре Ренар і, витягши з кишені ніж, перерізав мотузку, якою було зв’язано руки полоненого.

Але поздороватися давні знайомі не змогли: руки Генріха так заніміли і набрякли, що відразу безсило звісились. Стерта шкіра на правому зап’ясті, що сочилася сукровицею, привернула увагу Андре Ренара.

— Сестру! Хай захопить бинти і йод! — гукнув він, відхиливши двері, і, підійшовши до Генріха, взяв його за плечі і міцно їх струсонув.

— Так ось кого, виявляється, наші схопили вчора!

Увійшла сестра.

— Гольдрінг? — скрикнула вона трохи непевно і, зробивши кілька кроків від дверей, сплеснула руками. — Боже, я вас відразу навіть не пізнала! Це, месьє Ренар, той офіцер, який мене викрав з гестапо, я вам розповідала про нього.

— І дуже погано змалювали, інакше б я відразу здогадався.

— Як, хіба ви теж зустрічалися?

Генріх пильно глянув на Андре Ренара.

— Ні. Але мені розповідав про месьє Гольдрінга один мій знайомий, якому він зробив послугу. Правда, він для нього лишився анонімом... Але що ж ви стоїте, Людвіно? Робіть перев’язку, та таку, щоб хоч трохи компенсувати месьє за ті неприємності, яких ми йому завдали.

Генріх сховав руки за спину.

— Я вас дуже прошу, месьє командир, спочатку вислухати мене. Перев’язку зробимо потім.

— Тоді залишіть нас удвох, Людвіно! І про те, кого ви тут побачили, нікому ані слова!

— Я чекатиму поблизу, — кинула Людвіна Декок з порога, — і, звичайно, мовчатиму.

Генріх стисло розповів Ренару про заходи, які розробив штаб дивізії для придушення діяльності макі.

— Отже, Андре, затримавши мене, ви позбавилися союзника в штабі дивізії і зіпсували всі мої інші плани.

— Тепер я здогадуюсь, які. Ні, ні, я не збираюся порушувати нашої умови про мовчанку! До певного часу ми це питання залишимо відкритим. Для мене досить знати, що ви друг...

— Який якнайшвидше мусить вас залишити! У цьому зацікавлені і ви, і я. Але треба, щоб про мою особу знало якнайменше людей.

— Розумію.

— Тим більше, що серед ваших людей є провокатори. Про одного такого я хочу вас попередити: він працює на електростанції біля Сан-Ремі. Його заарештувало гестапо, але відразу випустило. Він натрапив на слід ваших зв’язкових і повідомив про це гестапівців. До речі, заступника начальника служби СД, Заугеля, під час нападу на нашу машину вбито. Ви позбавилися небезпечного ворога, тим більше, що саме він через цього провокатора натрапив на слід ваших людей. Отже, на мою думку, провокатора треба негайно знешкодити, а зв’язкових у Сан-Ремі на час усунути від роботи...

— Спасибі, всі ці відомості для нас дуже цінні! Але як же ми зробимо з вами? Може, залишитесь у нас?

— Рано, Андре, не маю права.

— Тоді треба інсценувати вашу втечу. Я покличу зараз начальника нашого штабу, він майстер на всілякі трюки.

— Він людина надійна?

— Цілком! За нього ручуся головою. Він ненавидить фашизм, уміє мовчати і відчайдушно хоробрий, як усі росіяни.

— Гаразд, викличте його.

За кілька хвилин на порозі кімнати з'явилася вже знайома Генріху постать макі в німецькому мундирі.

— Так от що, друже, ми спіймали не того, кого треба, і зараз повинні виправити свою помилку, але так, щоб про це знали тільки ти та я. Хоча спочатку познайомся — це той офіцер, який приїздив до мене в Ла-Травельса. І знов-таки про це знаємо лише ти та я.

Широко усміхнувшись, Мельников міцно потиснув руку Генріха. Той скривився.

— Боляче? А око не болить? Не думав я, що це ви!

— Так оцього синця я дістав від вас?

— Від мене! — Мельников винувато зітхнув, глянув на свій кулак і докірливо похитав головою.

Пояснивши свій план інсценізації втечі, Андре Ренар запитливо глянув на свого начальника штабу.

— Єдиний вихід! А інсценуємо ми все так, що комар носа не підточить. Це вже я беру на себе. От тільки, чи не здасться підозрілим командуванню дивізії і гестапо, що з усіх затриманих врятувався один Гольдрінг? Може, для компанії випустимо шофера і дівчину? Пропагандиста, признатися, мені шкода відпускати!

— Бертину Граузамель? — аж підскочив Генріх. — Та ви знаєте, з якою метою її послано у Францію, і що вона собою являє?

— Ми її ще не допитували, але я гадав, що жінка... — глянувши на Гольдрінга, Мельников замовк, здивований виразом його обличчя.

— Коли ми вчора рушили в дорогу, — сказав Генріх роздільно, — я дав собі слово, що вона не доїде до місця свого призначення. І не називайте її дівчиною, жінкою! Бо ця есесівка приїхала сюди з повноваженням організувати табір особливого режиму.

Генріх розповів усе, що знав про Бертину Грау-замель.

— Ми її... — скрикнув Мельников.

— Ми судитимемо її судом народу, — суворо сказав Андре Ренар. — Мельников, накажи відокремити її від чоловіків і особливо пильно за нею наглядати... А Пфайфером тобі доведеться поступитися — цей пропагандист не завдасть тепер багато шкоди — події, що розгортаються, агітують краще, ніж слова.

Мало не годину просиділи Андре Ренар, Петро Мельников і Генріх Гольдрінг, обмірковуючи план наступної втечі полонених.

Коли Генріха знову привели до сарая, він побачив лише Пфайфера і шофера.

— А де ж фройляйн Граузамель?

— На допиті, — відповів шофер.

Пфайфер сидів, похнюпивши голову, втупивши непорушний погляд у підлогу. Руки його, як і у всіх полонених, були міцно скручені за спиною, червона пов’язка з білим колом і свастикою теліпалася, мов ганчірка, на рукаві. Очевидно, допит не залишив у пропагандиста найменшої надії на більш-менш щасливий порятунок.

— Гер Пфайфер, я хотів би вас закликати до мужності і сказати, що ніколи не слід втрачати надії, навіть тоді, коли руки в тебе зв’язані і тебе чекає завтра вранці суд макі.

— Суд? Який суд? — стрепенувся Пфайфер.

— А хіба вам не говорили, що завтра вранці всіх нас судитимуть партизанським судом?

Пфайфер, якого запитання Генріха збудило було від апатії, знову похнюпив голову — вся постать його заціпеніла.

— Як, по-вашому, гер Пфайфер, ми мусимо тримати себе на суді? — Генріх підсів до пропагандиста.

— А, однаково кінець! — з байдужістю, що свідчить про цілковиту безнадію, відповів той.

— О, ні, чорт забери! Офіцер армії фюрера повинен вмерти красивою смертю! Я їм доведу, як може вмирати справжній арієць, і закликаю вас до цього.

— Арієць, неарієць... Яке це може мати значення тепер? А вмирати... хіба не однаково, як вмирати?

— Ви закликали до іншого в своїх промовах. Адже так?

— Язиком ляпати, звісно, легко! — злісно кинув шофер. — А ми, дурні, слухаємо! Ех, мені б зараз кухоль води та сигарету в зуби, і тоді б я, здається, з охотою проковтнув і кулю макі. Тим більше, що вони озброєні нашими ж таки автоматами. Виходить, і куля буде німецькою! — криво посміхнувся шофер.

Генріх підвівся, підійшов до дверей і почав грюкати в них ногою.

— Тобі чого? — почувся малопривітний голос знадвору.

— Покличте караульного начальника!

— Обійдешся і без нього!

Генріх знов загрюкав у двері.

— Гранд філю! Чого ти там товчешся?

— Я грюкатиму, поки не покличеш караульного начальника! — люто крикнув Генріх.

— Гер офіцер! Гер офіцер! Облиште, благаю вас, — шепотів Пфайфер перелякано, — вони нас поб’ ють.

За дверима почулися кроки, хтось почав відмикати замок, і на порозі з’явився Мельников у супроводі ще одного макі.

— Чого тобі? — запитав начальник штабу.

— Можете нас судити, можете після суду робити, що завгодно, але зараз знущатися з нас не маєте права! — мало не кричав Генріх.

Пфайфер очима, сповненими тваринного страху, дивився на макі.

— Хто ж з вас знущається?

— Від учорашнього вечора нам не дали ні краплі води, ні кусня хліба! Досі рук не розв’язали!

— На той світ приймуть і з порожнім шлунком!

— Я вимагаю — води, хліба і сигарет! — кричав Генріх.

— Чого галасуєш? — Мельников, стиснувши кулаки, підступив до Генріха. — Марш на сіно! — гукнув він і несподівано штовхнув полоненого.

Генріх заточився і впав.

Тої ж миті він зачепив правою ногою ногу начальника штабу, а лівою щосили вдарив його нижче коліна. Це був один з прийрмів джіу-джітцу, яким добре володів Генріх.

Мельников упав, як підкошений. Макі, що супроводжував начальника штабу, підбіг до Генріха і з силою штовхнув прикладом у груди.

“Це вже зверх програми!” — подумав Генріх.

— Ну, зажди, я тобі віддячу! — з погрозою сказав Мельников і вийшов.

Генріх підвівся, підійшов до дверей і знову вдарив об них ногою.

— Бога ради! Сядьте! Через вас усіх нас поб’ють! — скиглив Пфайфер.

— Я не заспокоюсь, поки не доможуся свого!

Двері знову відкрились, і на порозі з’явилися ті ж такі — Мельников і макі. Позад них стояла жінка, яка тримала в руках три кусня хліба, глечик з водою і чашки.

Мельников з автоматом у руці залишився біля дверей, а його супутник почав розв’язувати полоненим руки.

— їжте, тільки швидше, нам ніколи з вами панька-тися! — нетерпляче гукнув Мельников.

— А ми вас не затримуємо! — глузливо відповів Генріх і, відкусивши шматок хліба, запив його ковтком води.

Після смачного обіду, яким його почастував Андре Ренар і той- таки Мельников годину тому, Генріху черствий хліб буквально не ліз у горло. Шофер і

Пфайфер вмить проковтнули і хліб, і воду, а Генріх усе ще дожовував свою скибку.

— Довго я чекатиму! — Мельников вихопив із рук Генріха чашку.

— Ну, й захлинися цією водою! — байдуже кинув Генріх і смачно затягся сигаретою, яку йому трохи раніше простягнула жінка.

— Зв’язати руки! — наказав Мельников, коли полонені докурили свої сигарети.

Полонених зв’язали, на зачинених дверях клацнув замок.

— Ну що, полегшало трохи? — спитав Генріх Пфайфера.

— Я вас благаю, не треба їх більше дратувати! — заскиглив пропагандист. — Вони й так на нас люті, а тепер стануть ще лютішими!

— Це тільки початок, побачите, як я поводитиму себе на суді! А зараз я спробую заснути і раджу вам зробити так само.

Генріх плечем підсунув солому, вмостився на ній і за якісь десять хвилин заснув спокійним сном.

Надвечір усіх знову поодинці викликали на допит. Пфайфера і шофера швидко відпустили, допит же Гольдрінга затримався значно довше. Він тривав рівно стільки, скільки потрібно було, щоб остаточно уточнити деталі наміченого плану.

Після допиту всім полоненим зав’язали очі, посадили в машину і кудись повезли.

їхали довго, години, мабуть, з дві. Нарешті машина зупинилася біля якоїсь будівлі. У темряві вимальовувалися лише невиразні її контури. Усіх ввели в приміщення і не знати для чого розв’язали очі, бо полонені побачили не більше, ніж тоді, коли на очах у них були пов’язки.

— Шофер, ви тут? А ви, гер Пфайфер?.. А де ж Бертина Граузамель? Щось мене непокоїть те, що її відділили від нас! Може, випустили?

— Якраз, випустять! Вона у форменному есесівському одязі, а вони його так само не люблять, як коричневі костюми цивільних націонал-соціалістів, — похмуро сказав шофер.

Пфайфер не то зітхнув, не то простогнав.

— Майн гер! — тихо прошепотів Генріх. — Коли нас везли сюди, мені пощастило розв’язати руки. Зараз я розв’яжу їх і вам. Очевидно, це остання зупинка на нашому шляху до... смерті. І я спробую їх одурити. Через деякий час я попрошуся в інтимних справах на подвір’я, а коли мене виведуть, спробую втекти. Коли пощастить, зроблю все можливе, щоб врятувати вас.

Генріх розв’язав руки шоферові, потім Пфайферу. Той тремтів усім тілом.

— Якщо ви втечете, вони нас повбивають без суду! — зойкнув він і схопив Генріха за рукав. — Я не пущу вас, я не дозволю рискувати нашим життям!

— Та годі бо вам скиглити! — втрутився шофер. Тепер, коли йшлося про життя і смерть, він не добирав виразів і зовсім непоштиво схопив Пфайфера за плечі. — Ми втрачаємо єдину надію на порятунок, а ви заважаєте!

Він відтяг пропагандиста подалі від дверей і затулив йому рота рукою. Генріх, як і вдень, у сараї, грюкав у двері ногою.

— Чого тобі? — почувся голос Мельникова.

— Після вашого частування у мене болить живіт, чорт вас усіх забери! — крикнув він.

Мельников вилаявся, але двері відчинив. Почулася команда тримати автомати напоготові. Хтось зайшов у приміщення і, підштовхуючи полоненого в спину, вивів його на подвір'я. Потім двері зачинилися і клацнув замок.

Пфайфер і шофер, затамувавши подих, прислухувалися. Але навкруги все було тихо — ні звуку, ні шелесту.

І лише хвилин за п'ять почулися вигуки і тупотіння ніг.

— Стій! Лови!

Один постріл, другий, кулеметна черга. І все віддалилося, стихло.

... Коли за годину начальник шостого штуцпункту лейтенант Швайцер побачив знайомого йому Гольдрінга, він жахнувся: з підбитим оком, з закривавленими руками, Генріх мало нагадував того офіцера для доручень, якого не раз доводилося бачити лейтенантові в штабі.

— Зв'яжіть мене з штабом дивізії! Негайно! — наказав Гольдрінг.

Лейтенант викликав штаб.

— Говорить обер-лейтенант фон Гольдрінг... Так, так, про це потім... Не переривайте мене і слухайте, дорога кожна хвилина! Передайте генералові, що всіх нас захопили вчора макі. Я щойно втік з полону. Гер Пфайфер і шофер знаходяться в кількох кілометрах від шостого штуцпункту. Ранком їх мають розстріляти. Я прошу негайно прислати роту єгерів. Дорогу я знаю, проведу сам. Але, ради бога, не гайтесь, дорога кожна секунда!

Генріх поклав трубку і впав на стілець.

— Сигару! Швидше сигару! Від учорашнього вечора я не палив!

Але у лейтенанта Швайцера сигар не було. Довелося задовольнитися дешевою сигареткою.

— А на ваші розшуки кинуто кілька загонів, — сповістив лейтенант, побачивши, що його несподіваний гість трохи відійшов.

— У штабі дивізії вже все відомо?

— Лише те, що на машину наскочили макі. Але труп лейтенанта Заугеля навів усіх на думку, що й з рештою трапилось велике нещастя. Адже розшуки, що тривали цілий день, нічого не дали...

Рота єгерів прибула, як показав годинник, за сорок п’ять хвилин. Разом з нею на машині Генріха, яку вів Курт, приїхав і Лютц.

— Ось до чого призвела твоя безтурботність! — ще з порога накинувся він на приятеля.

— А при чому тут моя безтурботність?

— Треба було взяти більшу охорону і не виїздити ввечері.

— Карл, ти забув, що про охорону мусив потурбуватися Заугель, покійний Заугель, а я був лише пасажиром. А на від’їзді ввечері наполягав сам Пфайфер. Але про це все потім. Скільки прибуло солдатів?

— Сто шістдесят чоловік при десяти ручних кулеметах! — відрапортував командир роти.

— Карту!

Розстеливши карту, точнісінько таку, яку він вчора уважно вивчав з Андре Ренаром і Мельниковим, Генріх віддавав розпорядження:

— Ви, гер обер-лейтенант Краузе, берете взвод і наступаєте по цій дорозі, як головна похідна застава. Якщо вашу колону не обстріляють, що мало ймовірно, ви завертаєте від села ліворуч, щоб відрізати макі шлях відступу в гори. Я приймаю команду над двома взводами і наступатиму слідом за вами. Сам я буду на правому фланзі. А тепер дійте!

Звиклі до операцій в горах, єгері йшли швидко, майже нечутно. Коли до села лишилося метрів п’ятсот, взвод під командою обер-лейтенанта Краузе повернув ліворуч, Генріх подав команду, і два його взводи тихо розсипалися цепом. У цей час застрочили партизанські кулемети. Генріх заліг поруч Лютца.

— Зліва, перебіжками, вперед! — віддав він команду.

Не зменшуючи вогню на правому фланзі, партизани з несподіваною силою натиснули на лівий фланг.

“Це вже проти плану! Мельников дограється, поки його оточать! ” — нервував Генріх і почав перебіжками просуватися вперед.

Та партизани припинили вогонь так само раптово, як і почали.

Коли хвилин за десять рота єгерів з криком увірвалася в невеличке село, що складалося всього з кількох будиночків, там не було жодної душі.

Генріх і Лютц підбігли до кам’яного сарая, збили замок.

— Гер Пфайфер, ви живі? — гукнув Генріх.

Лютц присвітив ліхтарем. Притиснувшись один до одного, в кутку сиділи шофер і майже непритомний від страху пропагандист.

— О, гер обер-лейтенант! — нарешті отямився Пфайфер і з схожим на ревіння риданням упав на груди Генріха.

Лютц і Гольдрінг вивели Пфайфера на повітря, тримаючи його, мов хворого, під пахви. Поряд з дверми, з яких вони щойно вийшли, були менші, відкриті навстіж. Лютц заглянув всередину, присвітив ліхтарем і скрикнув. Генріх підбіг до нього. Близько порога лежала Бертина Граузамель.

— Мертва! — констатував Лютц, що нахилився над вбитою.

— Можливо, наша куля її і вбила! — кинув Генріх.

— Принаймні, вона померла достойно! — почувся з-за спини густий бас Пфайфера. Відчувши, що знаходиться в безпеці, він швидко прийшов до пам’яті і тепер тримав себе самовпевнено, як завжди.

Генріх глянув на нього і не повірив своїм очам — постать пропагандиста була набундючена, весь вигляд його був такий, ніби людство мало дякувати йому лише за одне те, що він завдав собі клопоту народитися на світ...

До Сан-Ремі врятовані полонені прибули вдосвіта. Перев’язавши в госпіталі руки, Генріх пішов до готелю і відразу заснув. Спав він довго, міцно і спокійно. Він не чув, як до нього заходив Міллер, як намагався розбудити його Лютц, коли прийшов час іти в казино обідати. І, можливо, що так вийшло на краще. Бо навіть витримки Генріха не вистачило б, щоб спокійно вислухати розповідь Пфайфера про їх героїчну поведінку в полоні у макі. Однак треба бути справедливим: Пфайфер на перше місце висував обер-лейтенанта фон Гольдрінга. В розповіді геббельсівського пропагандиста Генріх змальовувався, як казковий богатир, що, лежачи зв’язаним, збив з ніг кількох макі, голими руками передушив сторожу і взагалі поводив себе, як стопроцентний арієць, справжній офіцер непереможної армії фюрера.

У казино в цей день було випито багато тостів за здоров’я Пфайфера і безстрашного фон Гольдрінга. Заупокійні тости Заугелю і Граузамель об’єднали в один. У всіх був надто підвищений настрій, щоб говорити про покійників. Особливо радів Міллер. Адже не лежи він в госпіталі, йому б довелося їхати зустрічати знатного гостя, отже, й лежати тепер замість Заугеля у могилі на центральному майдані Сан-Ремі...

Поїздка на Атлантичний вал

— Як себе почуваєте, бароне? — запитав Еверс Генріха, коли за тиждень після описаних подій оберлейтенант відрапортував, що приступив до виконання обов’язків.

— Спасибі за увагу. Чудово, гер генерал!

— Ну, тоді ми, виходить, обидва в найкращій формі, — Еверс вийшов з-за стола і закрокував по кабінету. — Моя поїздка до Ліона значно поліпшила і мій настрій.

— Не насмілюся запитати про причини, гер генерал.

— А ви про них зараз дізнаєтеся, бо я маю вам сказати дещо таке, чого крім вас і мого ад’ютанта ніхто з офіцерів не знає і певний час не повинен знати. Ви чули про Атлантичний вал?

— Звісно, чув, але уявлення про нього не маю.

— Так само, як і я. Справа от у чому. Наше командування перекидає всі боєздатні дивізії на Східний фронт. Очевидно, там знову готується якась грандіозна операція. У зв’язку з цим найкраще укомплектовані дивізії, розташовані в районі Атлантичного валу, будуть передислоковані на Східний фронт, а наша дивізія займе оборону на валу... Як вам це подобається, гер обер-лейтенант?

— Я радий, що, нарешті, і наша дивізія відповідатиме за щось більше, ніж проста охорона воєнних об’єктів, гер генерал.

— Цілком поділяю вашу думку. Але наша дивізія, як відомо, укомплектована досі не повно і щодо особового складу і щодо зброї. Дільницю, яку тепер відводять нам, зараз займає дивізія генерал-майора Толле. Але попереджаю: поки що це таємниця навіть для офіцерів штабу.

— Я навчився зберігати таємниці, гер генерал.

— Я це знаю і тому саме вам доручаю виконати одне делікатне завдання. Точніше не одне, а два. Почну з першого. Мені треба послати офіцера до штабу генерал-майора Толле, де цей офіцер повинен одержати інформацію про кількість вогневих засобів для стопроцентного вкомплектування вогневих точок і резервних позицій. На всіх цих точках, природно, встановлено зброю дивізії генерал-майора Толле, і, переїжджаючи на Східний фронт, вона всю її забере, ясна річ, з собою. З тим, що є у нас, ми не зможемо цілком укомплектувати всі вогневі точки важкою зброєю, тому відомості, про які я говорив, нам вкрай потрібні — на їх підставі ми негайно будемо вимагати від командування необхідну кількість зброї потрібних калібрів. Я хочу, щоб на новому місці моя дивізія якнайскоріше була готова до будь-яких несподіванок. Це, так би мовити, офіціальне доручення, виконати яке буде дуже легко, оскільки штаб дивізії Толле вже одержав відповідні вказівки. Тепер друге завдання, трохи делікатніше...

Генерал кілька разів пройшовся по кабінету. Генріх мовчки стежив за ним.

— Перед тим, як виїхати на нове місце, мені хотілося б мати повне уявлення про ту дільницю західного валу, яку нам доведеться захищати. Тому я й просив би вас особисто ознайомитися з станом бойових споруд, казарм, складів, з водопостачанням, системою зв’язку тощо. Якщо для виконання першого доручення ви матимете відповідні повноваження, то для виконання другого їх не буде. Вас можуть прийняти в штабі, дати відповідні відомості, але не пустити на укріплені точки. Отже, завдання це і делікатне, і дипломатичне. Я просив командуючого корпусом дати на це офіціальне повноваження, але він відмовив на тій підставі, що мовляв, у нас буде час дізнатися про все це вже після дислокації. А мені хотілося б приготуватися загодя. Зрозуміли, гер обер-лейтенант, ваші завдання?

— Якнайкраще, гер генерал! Коли накажете виїхати?

Еверс подзвонив. Увійшов Лютц.

— Документи обер-лейтенанта готові?

— Яволь!

— Отже, завтра ранком, гадаю, можна вирушити.

— Завтра вдосвіта я виїду машиною до Шамбері, звідти поїздом до штабу корпусу. А з Ліона вже рушу на Сен-Назер.

— Час відрядження не обмежую, але сподіваюся, що ви баритися не будете.

Лютц і Генріх вийшли з кабінету.

— Заздрю тобі, Генріх!

— Це чому ж?

— Ти їздиш, скрізь буваєш, а я, крім цього остогидлого штабу, нічого не бачу, — поскаржився Лютц.

— Сподіваюся, ти не заздриш, що я потрапив у полон до макі, а ти ні?

— Це єдине відрядження, в яке б мені не хотілося їхати, — розсміявся Лютц.

— Гадаю, що останній вечір перед від’їздом ми з тобою, Карл, проведемо разом?

— Коли його знов не зіпсує Міллер.

— А я навмисне зайду до нього раніше і попрощаюся, щоб йому не спало на думку з’явитися до мене ввечері.

Генріх вийшов зі штабу і хотів уже попрямувати до служби СД, коли його увагу привернула тачка, яку штовхав поперед себе старий антиквар, вигукуючи на всю вулицю:

— Старовинні гравюри! Мініатюри найкращих художників Франції! Репродукції картин світових скарбниць мистецтва! Художні твори виховують смак! Краще мати хорошу копію великого художника, ніж погану мазанину маляра! Купуйте старовинні гравюри, репродукції! Копії скульптур!

Генріх підійшов до старого.

— Скажіть, чи не міг би я дістати у вас хороші копії Родена?

Старий антиквар спинився.

— Навіть копія Родена надто велика дорогоцінність, щоб я її возив з собою. А що саме хотів би придбати месьє офіцер?

— Мені давно хочеться мати хорошу копію погруддя Віктора Гюго.

— Вам пощастило, месьє! Саме погруддя Гюго я нещодавно випадково придбав. Коли ви дозволите, я вам принесу його за півгодини.

— Моя адреса — готель “ Темпль”, номер дванадцятий! — кинув Генріх і пішов.

Відіславши Курта, Генріх схвильовано заходив по кімнаті, раз у раз поглядаючи на годинника. Зустріч з мандрівним антикваром явно його схвилювала. Вона була надто несподіваною, і саме це викликало занепокоєння, навіть тривогу.

Коли в двері номера постукали, Генріх полегшено зітхнув. І справді, на порозі з’явився старий антиквар, тримаючи в руках щось загорнуте у велику чорну хустку.

— Ви, здається, копію цієї скульптури хотіли мати, месьє офіцер?

Генріх навіть не глянув на погруддя.

— У номері ми самі! — тихо кинув він, замикаючи двері.

— Відімкніть! — наказав старий. — Які можуть бути секрети між обер-лейтенантом німецької армії і старим антикваром?

Генріх повернув ключ назад. Старий поставив бюст між собою і Генріхом і присів на краєчку стільця, як сідають звичайно маленькі люди в присутності особи, що займає вищий стан у суспільстві. Перед собою старий поклав на стіл кілька мініатюр, витягнутих з кишені. Тепер все мало цілком природний вигляд, — коли б у номер хтось ненароком і зайшов, він не помітив би нічого підозрілого: бідак-антиквар намагається накинути офіцерові, що не розуміється на мистецтві, якусь підробку! Не змінюючи пози і навіть виразу обличчя, старий, проте, почав не зовсім звичайну розмову:

— Мені здається, товаришу капітане, і, до речі, не тільки мені, що останнім часом ви поводите себе надто рисковано!

— Уся моя робота тут — риск.

— Знаю, але ви надто попустили віжки. Мушу попередити, що стоїть питання про перевод вас звідси.

Генріх здригнувся.

— Та у вас, виявляється, і нерви почали здавати? — старий пильно глянув на Генріха. — Мені стало відомо, що про ваші зв’язки з макі і допомогу їм вже знають кілька чоловік, навіть більше — з добрий десяток людей. Ви цього не заперечуєте?

— Ні.

— І почуваєте себе у цілковитій безпеці?

— Небезпека породжується самим характером моєї роботи.

— Не про це йдеться. Чи знаєте ви, що про ваше необережне поводження на плато, коли ви затримали, а потім відпустили двох партизанів, знають не тільки макі, а й люди, які не мають нічого спільного з рухом опору?

— Здогадуюсь, що про це знає хазяйка готелю, можливо, її дочка і ще одна стара селянка...

— Ви не помічали, що ваше оточення вже викликало зацікавлення гестапо?

— Знаю.

— Розкажіть, що ви внаєте!

Генріх розповів про свою останню розмову з За-угелем, його підозри щодо Моніки, про провокатора з електростанції.

— Яких заходів ви вжили?

— Ліквідував Заугеля, а про провокатора сповістив Моніку Тарваль, яка підтримує зв’язок з електростанцією, і командира загону макі...

— Старший електротехнік два дні тому нагло помер, уражений током високої напруги.

Генріх полегшено зітхнув.

— Ще є якісь підозри проти вас?

Генріх розповів про допит Курта Міллером і про анонімку Шульца.

Антиквар замислився.

— Шульца треба знешкодити. І якнайшвидше. Коли в нього з’явилася підозра і він почав діяти в такому напрямку, то не обмежиться однією анонімкою.

— Я мушу завтра виїхати на Атлантичний вал і сподіваюся, що там розшукаю Шульца, — адже його донос надійшов з Монтефлер.

— З яким дорученням ви їдете на Атлантичний вал?

Генріх розповів про завдання Еверса.

— Це саме те, що нам потрібне, як повітря! Адже наші союзники відволікають відкриття другого фронту, посилаючись саме на цей вал, який буцімто становить суцільну неприступну фортецю. Виконайте доручення якнайретельніше. Нас цілком задовольнить копія рапорту вашому генералові, ну і, звичайно, фотоплівка. Але пам’ятайте, що таємницю Атлантичного валу гестапо оберігає, мов зіницю ока. Там уже загинуло кілька наших і англійських розвідників.

— Сподіваюсь, що мені більше пощастить!

— Ми теж. Вам пощастило уже добре замаскуватися, що значною мірою полегшує вашу роботу. Було б неприпустимим безумством демаскувати себе через якусь необережність чи зайве молодецтво. Тому нас так турбує, коли ви часом рискуєте, втручаючись у справи, від яких повинні стояти осторонь. Зокрема, це стосується Людвіни Декок.

— Я сам довго вагався. Але її арешт загрожував і моїй безпосередній безпеці.

— Мені здається, що ви керувались не тільки цим. Пам’ ятайте, капітане, що іноді, рятуючи одну людину, ми рискуємо життям сотень, а то й тисяч. Рискуємо завалити ті плани, про які ми з вами навіть не здогадуємось. Такі плани є в командування і щодо вас. І було б дуже шкода, коли б їх довелося поламати. Отже, будьте обережні, у десять разів обережніше, ніж були досі... Тепер щодо Шульца. Я вживу всіх заходів, щоб його знешкодити — він заплямував себе такими злочинами, винищуючи мирне населення, що цілком заслуговує на найсуворішу кару. І те, що він надумав втручатися у справи нашої розвідки, тільки прискорить вирок, на який він заслуговує, як воєнний злочинець.

Але може статися так, що я не зможу виконати своєї обіцянки. Коли під час вашого перебування на дільниці Сен-Назер ви не матимете від мене ніяких повідомлень, на вас ляже обов'язок знешкодити Шульца. Мені дуже не хотілося б, щоб так сталось, але іншого виходу я не бачу, — треба діяти швидко, бо він може спричинитися до вашого викриття, як розвідника, а ви нам нині потрібні, як ніколи. До речі, денщик ваш — надійна людина?

— Цілком.

— Гестапо часто вдається до послуг денщиків, доручаючи їм стежити за підозрілими офіцерами.

— Мій мені відданий.

— Це добре. Зробіть так, щоб він вам служив душею й тілом. Це дрібниця, але у нашій роботі від дрібниць багато залежить. Повторюю, вам пощастило так добре влаштуватися в гітлерівському лігві, що було б просто злочином завалити себе.

— Від четвертого лютого я офіціальний наречений дочки генерала Бертгольда.

— Знаю, — без тіні усмішки відповів антиквар. — Вашу інформацію про плани Бертгольда одержано. Але не завжди щастить запобігти їхньому здійсненню. Ваш тесть, капітане, жорстока людина, навіть серед гестапівців іде про нього слава. Будьте з ним обережні і постарайтесь якнайкраще використати його довіру.

— Зв'язок той самий? — запитав Генріх.

— Ні. Через вашу необережність ми змінили систему зв'язку. Після вашого повернення з відрядження одержите вказівки. Відомості про Атлантичний вал передасте людині, яку я пришлю до вас. Пароль той самий. Бувайте здорові, капітане, і ще раз нагадую: обережність — не боягузтво у нашій справі, а найвища форма хоробрості.

Старий антиквар міцно потиснув руку Генріха і вийшов, залишивши на столі погруддя Гюго і одну мініатюру.

Генріх підійшов до вікна. На протилежному тротуарі з’явилася знайома згорблена постать. Старий антиквар зупинився, витяг гаманець і перерахував у ньому гроші. Задоволена усмішка майнула на старечому зморшкуватому обличчі. Не озираючись на готель, антиквар пошкандибав далі і швидко зник з очей того, хто потай, через відхилену завісу, спостерігав за ним.

Генріх стомлено впав у крісло і довго сидів замислений, переглядаючи кожен свій крок тут, у Сан-Ремі. Так, його несподіваний гість мав рацію. Скільки нео-бережностей, скільки зайвого риску!

Із замислення його вивів телефонний дзвінок Міллера.

— Хто, хто приїздить замість Заугеля?.. О, я його дуже добре знаю! Кубіс чудовий офіцер і справжній друг. Генерал Бертгольд дуже цінив його здібності і кілька разів радив мені заприятелювати з ним. Це для вас знахідка, Ганс! Що? Хочете зайти? Буду дуже радий, бо ввечері я не зможу з вами побачитись, перед дорогою рано ляжу спати.

Не встиг Генріх переодягтися в домашній одяг, як прийшов Міллер.

— Я сподівався, Генріх, що проведу сьогодні вечір з вами. Адже ви завтра, як я довідався в штабі, від’їжджаєте і навіть не кажете, куди й на скільки!

— Ми відсвяткуємо разом і моє повернення з відрядження, і прибуття Кубіса, Ганс!

— А ви не забули, Генріх, що обіцяли після свого видужання сказати мені щось важливе?

— Не забув. Але я ніколи не поспішаю сповіщати друзям неприємні новини.

— Неприємні? Останнім часом у мене стільки неприємностей, що однією більше, однією менше — різниці не складає.

— Ви гадаєте?

— Генріх, у вас погана звичка — спочатку заінтригувати, а потім уже повідомляти суть!

— Гаразд! Коли ви виявляєте таку готовність зустріти першу-ліпшу неприємність, я не зволікатиму. Знаєте, хто допитував мене і Пфайфера в штабі макі?

Міллер стривожено глянув на свого співрозмовника.

— Сам Поль Шеньє! Так, так, Поль Шеньє — втікач з підземного заводу, за ліквідацію якого ви одержали п’ять тисяч марок і сподіваєтесь одержати ще одного хреста!

Запала мовчанка. Чути було, як важко дихає Міллер.

— Крім вас, Генріх, хто ще його бачив?

— Гер Пфайфер, шофер, який нас віз, і Бертина Граузамель, про смерть якої я вчора мав нещастя сповістити генерала Бертгольда, оскільки вона була його племінницею.

— Про Поля Шеньє ви говорили комусь?

— Гер Міллер! Ви надто поганої думки про своїх друзів! Це буде нашою таємницею, Ганс, доки...

— Доки що? — стривожився Міллер.

— Доки ми будемо з вами друзями! — багатозначно кинув Генріх.

Посидівши для пристойності ще з чверть години, Міллер попрощався і вийшов. На душі в нього було тривожно і гірко.

Ранком Генріх рушив у дорогу і вже наступного дня виїхав з Ліона до Сен-Назера, невеличкого містечка в західній Франції, поблизу якого була розташована дивізія генерал-майора Толле.

У комендатурі Сен-Назера документи Генріха перевіряли довго і ретельно. Лише за годину після прибуття він зміг телефоном зв’язатися з штабом дивізії, щоб повідомити про свій приїзд і попросити вислати за ним машину.

З Сен-Назера пощастило виїхати лише опівдні. Машина повільно проїздила рівною, здавалося, зовсім безлюдною місцевістю, де-не-де вкритою чагарником. Поряд з дороговказами, розташованими вздовж шляху, як правило, стояли низенькі стовпчики з намальованими на них черепами і трафаретами: “Обережно, заміновано”. Власне, замінована була майже вся місцевість обабіч дороги. Складалося таке враження, що варто ступити крок з шляху — і тої ж миті злетиш у повітря.

Дорога йшла понад самим берегом і лише за якийсь десяток кілометрів від міста круто повернула праворуч, до невеличкого лісочка, що майорів на обрії. Під’їхавши ближче, Генріх помітив серед високих і густих дерев кілька будинків, де й було розташовано штаб дивізії генерал-майора Толле.

Начальник штабу дивізії, оберст Бушмаєр, прийняв Генріха з тою офіціальною привітністю, яка ні до чого не зобов’язує, проте нагадує про потребу триматися в рамках сугубо ділових.

— Про ваше прибуття нас повідомили, і ми зарані приготували дані, які вам доручено одержати. Але генерал-майора немає в штабі, і вам доведеться зачекати до ранку. Я зараз накажу приготувати для вас кімнату, де ви можете відпочити з дороги.

Довелося пронудьгувати і по суті змарнувати цілий день.

Зате другого ранку Генріха сповістили, що генерал-майор Толле вже у себе і може прийняти його рівно о дев’ятій.

У призначений час Генріх доповів генералові про мету свого відрядження.

— Генерал Еверс особисто просив вас...

— Знаю, знаю, — перервав його високий і худий, мов тріска, генерал Толле. — Я вже ознайомився з вашими повноваженнями, гер обер-лейтенант. Ви одержите всі потрібні дані, до кожної гвинтівки включно. Оберст Бушмаєр приготував їх зарані, як тільки нас повідомили про потребу це зробити. Але я наказав ще раз перевірити, звіривши зібрані відомості з тим, що ми маємо в наявності на кожному пункті і на запасних позиціях. Завтра о десятій ранку вам усе буде вручено. А поки погуляйте в нас. Правда, ми не можемо запропонувати вам ані розкішного готелю, ані пристойного кабаре, але повітря в нас чудове — такого не знайдеш ніде.

— Воно нагадує мені Далекий Схід, берег Тихого океану!

— Ви там були? Коли ж ви встигли?

— Доводилося, гер генерал.

— А на Східному фронті, може, теж побували?

— Був і там. Восени сорок першого року.

— Тоді, гер обер-лейтенант, я беру з вас слово, що сьогодні ввечері, після мого повернення з Сен-Назера, ми зустрінемось, і ви розкажете все, що знаєте про Східний фронт. Адже моя дивізія і я сам ще не бували там.

— З великою охотою, гер генерал, розповім все, що знаю.

— От і чудесно!.. Прошу! — вигукнув генерал у відповідь на стукіт у двері.

Хтось увійшов. Генріх сидів спиною до дверей і не бачив, хто саме.

— Знайомтеся, мій ад’ютант, майор Шульц, а це наш гість — барон фон Гольдрінг, — відрекомендував він один одному офіцерів.

Здивування і страх побачив Генріх на обличчі майора, коли повернувся до нього і привітався.

— Майора Шульца, гер генерал, я знаю вже давно. Ми з ним друзі. Адже так, гер Шульц?

— Цілком справедливо!

— Тоді повечеряємо сьогодні втрьох і влаштуємо вечір спогадів з майором про Східний фронт.

— Мої спогади будуть надто блідими перед тим, що зможе розказати гер обер-лейтенант фон Гольдрінг! Адже він довгі роки жив у Росії, знає цю країну.

— Ви і в Росії жили, бароне? — зацікавився генерал. — Тоді я з ще більшим нетерпінням чекатиму вечора... Отже, я їду. Ви, гер Шульц, цілий день вільні. Сподіваюсь, ви розважите нашого гостя і подбаєте, щоб він не занудився до вечора. Якщо буде потрібно, можете розраховувати на мою особисту машину, оскільки я поїду штабною.

Генріх і Шульц вийшли з кабінету генерала.

— Зайдемо до мене! — запропонував Шульц, вказуючи на двері навпроти входу до кабінету генерала.

Сівши один проти одного, Шульц і Гольдрінг довго мовчали.

— Здається, гер Шульц, ви не дуже раді нашій зустрічі? — першим перервав мовчанку Генріх. — А той здивований погляд, яким ви мене зустріли в кабінеті вашого начальника, свідчить про те, що ви сподівалися зустріти мене хіба що на тому світі?

— Не розумію вас, фон Гольдрінг?

— Ви, гер Шульц, довгий час працювали в розвідці і знаєте, що донос на якусь особу, як правило, закінчується перевіркою в гестапо, звідти ж мало хто потрапляє на світ божий. Отже, ви мали надію, що я вже покійник і, сподіваюся, молилися за упокій моєї душі?

— Ви, як і раніше, говорите двозначно і загадками, бароне!

— Помиляєтесь, бо я зовсім не збираюся грати з вами в піжмурки, Шульц! Ви порушили слово офіцера, нашу умову на Східному фронті! Я приїхав сказати вам, що так само порушу свою обіцянку і оцю фотографію генерала Даніеля — ви пізнаєте її? — негайно ж передам куди слід.

— Я не порушив умови! — глухо сказав Шульц.

— А донос з Монтефлер до гестапо в Сан-Ремі хто писав, а донос до штабу корпусу в Ліон? — навмання додав Генріх. — Гадаєте, я не знаю? Я сам напросився у командира нашої дивізії в це відрядження, щоб мати приємність побачити майора Шульца перед тим, як відрядити його в гестапо. Згодьтеся, що це лише зовсім незначна компенсація за ті, правда, невеличкі неприємності, яких я через вас зазнав під час перевірки доносів... Але тепер вони обернуться проти вас. Адже кожній дитині зрозуміло: ви весь час прагнули ліквідувати мене, щоб замести сліди своїх власних злочинів.

— Чого ви від мене хочете? — прохрипів Шульц.

— Від вас особисто нічого! Хай вашою дальшою долею клопочеться гестапо.

Шульц мовчав. Зігнувшись, піднявши плечі, вчепившись пальцями у свої коліна, він нагадував звіра, що приготувався зробити стрибок на жертву і зважує, чи вистачить у нього сил її подужати.

— Ну, здається, все ясно. Не смію більше надокучати вам, гер Шульц!

Генріх підвівся і попрямував до дверей.

— Гольдрінг! — крикнув, схопившись на ноги, Шульц.

Він стояв, заклавши руки в кишені, насуплений і лютий.

— Ви щось маєте сказати мені, майоре?

— Я хочу попередити: перше, ніж я потраплю до гестапо, ваша душа буде в пеклі! — голос Шульца хрипів, ніби після кількаденного перепою.

Гольдрінг швидкими кроками наблизився до майора. Той затиснув пістолет у кишені, але Генріх це помітив. Він схопив Шульца вище ліктів обома руками, з несподіваною силою підняв його і жбурнув у крісло.

— Ваша пам’ять, Шульц, ще зберегла спогади про наші змагання з стрільби у той день, коли ви подарували мені оту дорогоцінну фотографію? Чи ви хочете знову позмагатися у влучності і швидкості прицілювання?

— Скільки ви хочете за фото, Гольдрінг?

— Йолоп! Я досить багатий, щоб купити вас з усіма вашими потрохами, а ви питаєте, скільки я хочу! Порушення слова честі німецький офіцер змиває власною кров’ю! Але у вас, як і в кожного боягуза, не вистачить на це мужності! Тому-то я і вважаю за свій прямий і, щиро кажу, приємний обов’язок допомогти вам зробити це в присутності працівників гестапо. Вони зуміють дізнатися про причини вашого захоплення фотографією.

— Я тоді ж таки покинув фотографувати!

Генріх засміявся.

— І це знову-таки проти вас, Шульц! Виходить, ви так дорого продали більшовикам негатив плану операції “Залізний кулак”, що вже не маєте потреби в грошах. А даремно! Ви, Шульц, могли б здорово заробити у англійців чи американців. Адже вони, напевне, непогано заплатили б вам за фото плану Атлантичного валу чи хоча б тої його дільниці, де розташовано вашу дивізію. Запевняю, якийсь десяток тисяч доларів ви б одержали! Чи, може, ви вже їх маєте і значно більше? Адже я погано знаюся на цінах шпигунських інформа-цій і фотографій. Скажімо, у вас висить ось карта...

Генріх підійшов до шторки, що закривала карту і розсунув її.

— Що це? А-а, план мінних полів! Ну, за це ви могли б одержати не так-то вже й багато. Це дурничка... Але в ад’ютанта командира дивізії на Атлантичному валу є речі більш цікаві, ніж карта мінних полів!

Шульц підійшов до карти і засунув шторку.

— Гольдрінг! Клянуся честю офіцера, що жодним словом не нагадаю вам про своє існування.

— Слово офіцера? А воно у вас є? Адже ви давали його мені там, у Білорусії.

— Я боявся...

— Ви мали якісь підстави думати, що я порушив угоду?

Шульц не відповів.

— Ви її порушили, ви й мусите за це відповідати!

— Гольдрінг! Благаю вас! Ну, все, що хочете...

— А мені нічого від вас не треба! Усі відомості про озброєння для мене готує начальник штабу. Завтра я попрошу у командира дивізії перепустку, об’їду ділянку, і завдання моє закінчилося. У чому ж ви можете мені допомогти?

— Вас можуть не пустити на укріплені пункти.

— Ну й чорт з ними! Вони мене мало цікавлять. Скажу своєму генералу, що не пустили, і все!

— Я здобуду вам перепустку! Я вам офіціально видам карту мінних полів, підготую всі потрібні документи. Ви поїдьте в Сен-Назер, я вам дам адресу, де ви можете розважитись, а я тимчасом зроблю для вас усе!

— І от такими дрібничками ви хочете купити мою мовчанку, Шульц?

— Гольдрінг! Гер фон Гольдрінг! Я знаю, що це не те, що вас може задовольнити. Але клянуся: я більше й словом ніколи і ніде не згадаю вас! Даю вам слово, що ваші підозри не мають ніякої підстави, отже, ваша совість може бути спокійною! З цим фото просто якийсь фатальний збіг обставин! І я зможу довести, що ні в чому не винний. Але вже одне те, що мене затримає гестапо, зіпсує всю мою кар'єру!

Генріх удав, що замислився.

— Гаразд, Шульц! Сьогодні ви мені показуєте укріплення, ввечері ми з вами у генерала, а завтра, після того, як я одержу всі документи, ми разом поїдемо до Сен-Назера і трохи розважимося. До речі, завтра субота, і вам легко буде відпроситися у генерала на кілька годин, щоб вирядити дорогого друга, з яким вас зв'язує спільна служба на Східному фронті.

Якийсь дивний вираз майнув на обличчі Шульца.

— О, звичайно, він відпустить! — дуже охоче погодився він, і це насторожило Генріха.

— Ось вам мій документ, оформляйте перепустку і поїдемо оглядати дільницю. Я чекатиму на вас в альтанці біля штабу.

Генріх був певен, що Шульц вдасться до всього, щоб усунути його з свого шляху. Але по дорозі на дільницю він цього не зробить, бо всі в штабі знатимуть, з ким поїхав Гольдрінг, а потім вони будуть увесь час на людях. Шульц чекатиме більш слушної нагоди. А вона може трапитися лише завтра, коли вони залишаться наодинці в Сен-Назері. Що ж, подивимося, хто кого!

— Можемо їхати! — сповістив майор, з'являючись на порозі альтанки.

Біля під'їзду стояла машина, але водія не було видно.

— Ми поїдемо без шофера? — запитав Генріх.

— Я сам вестиму, — кинув Шульц.

Виїхавши з лісу, машина поволі рушила вздовж берега.

— Так де ж той славнозвісний Атлантичний вал? — позіхаючи, запитав Генріх.

— Ніякого валу, власне, немає, принаймні на нашій дільниці. Дивізію розтягнуто на сорок два кілометри, де є три міцно укріплені пункти. Зараз ми побуваємо на одному з них. Решта — точнісінька копія того, який побачимо. Поміж ними — мінні поля.

— Але ж наші газети твердять про неприступність...

Шульц криво посміхнувся.

— Коли ваша дивізія передислокується сюди, самі побачите.

Хвилин за десять машина зупинилася. Генріх здивовано озирнувся. Ніяких укріплень він не помітив.

— Ви, майор, здається, маєте намір жартувати?

— І не подумав! Ви бачите оті сітки? Придивіться до них.

Біля самої води замасковані густими сітками під колір піску тягнулися три ряди протитанкових надовбнів з міцних таврових балок. Генріх помітив їх лише тоді, коли Шульц звернув на них його увагу. За надовбнями були розташовані замасковані контрескарпи, а за ними — вриті в землю залізобетонні вогневі точки з амбразурами або руховими броньованими куполами. Біля кожної точки глибоко в землю спускалися кількаповерхові міцні каземати. Тут розміщалися солдати, продуктові склади, склади боєприпасів і запасної зброї, резервуари з водою для споживання. Кожному командиру роти було підпорядковано від шести до восьми таких вогневих точок. У підземному казематі ротного пункту був установлений перископ і на стіні висіла карта, що давала точне уявлення про всю ротну дільницю. На ній були позначені всі вогневі точки з сектором обстрілу для кожної, мінні поля і проходи в них, зазначено кількість солдатів і боєприпасів тощо.

За першою лінією вогневих точок пролягала друга — більш потужна, а за нею третя, найпотужніша, і щодо своєї будови, і щодо озброєння. Всі три лінії були відокремлені одна від одної мінними полями.

Генріх побував на кількох укріплених точках, а далі запропонував Шульцу обмежитися лише ротними командними пунктами.

Щоб не викрити таємниці можливої передислокації дивізії, Шульц, знайомлячи Гольдрінга з командирами рот, рекомендував його як представника штабу корпусу. Генріх заводив з командирами жваву розмову, розповідав втішні відомості з Східного фронту, які він ніби одержав у штабі корпусу. Розглядаючи карту укріпленого району, він то захоплювався точністю визначення, то робив якісь побіжні зауваження. Командирам рот дуже сподобався цей веселий і дотепний офіцер, який так невимушено себе тримає. І нікому не здалося дивним те, що ліву руку він увесь час тримає на борту мундира, бо ніхто не здогадувався, що з звичайної його петлі визирає замаскований у ґудзику автоматичний фотоапарат.

Лише о сьомій вечора, оглянувши всі три укріплених райони, вкрай стомлені, повернулися Шульц і Гольдрінг до штабу дивізії.

— Ви задоволені, бароне? — запитав Шульц, коли обидва вони вмилися з дороги.

— Признатися, ні! Я сподівався, що тут створено справді неприступну фортецю, а бачив лише розрізнені укріплення, які противник легко може блокувати.

— Але ви звернули увагу, що між кожним районом налагоджено взаємодію, яка робить їх значно потужнішими, ніж на перший погляд здається?

— Я не такий великий фахівець у фортифікаційних спорудах, щоб моя думка мала будь- яку цінність. Я радий, що зможу інформувати про все генерала Еверса, а висновки хай вже робить він сам.

Прибув вістовий і запросив Гольдрінга і Шульца до генерал-майора Толле.

Стомленому після мандрівки по укріпленому району Генріху найбільше хотілося відпочити, і він у душі проклинав гостинність генерала. Тим більше, що аж ніяк не сподівався дізнатися від нього про щось нове і цікаве. Після сьогоднішньої поїздки всі таємниці Атлантичного валу, в буквальному розумінні слова, лежали у Генріха в кишені, зафіксовані на особливо чутливій мікроплівці. Але відмовитися від запрошення було незручно.

Толле зустрів гостей дуже привітно. Він зарані подбав про вечерю, добір вин, і розмова за столом зав'язалася жвава і невимушена — вдома генерал тримав себе, як гостинний господар і тільки господар. Говорили здебільшого про Росію. Перед відправкою на Східний фронт генерал хотів якнайповніше познайомитися з цією цілком загадковою для нього країною, і він засипав Генріха безліччю запитань, відповіді на які вислуховував з великою увагою. Особливо цікавили генерала питання, пов'язані з життям і побутом народів Радянського Союзу, характерними рисами вдачі росіян, українців, білорусів. У них, за його висловом, він вбачав той ключ, яким можна пояснити всі невдачі німецької армії на Східному фронті.

— Ми поводили себе лише як завойовники, а завойовник, коли він хоче втриматись на захопленій території, мусить бути і дипломатом-психологом! — резюмував свою думку Толле.

Себе він, очевидно, вважав дуже тонким дипломатом і людиною широкого світогляду. Проте всі його зауваження і висловлювання свідчили про розум, хоч і допитливий, але обмежений. І Генріх не без зловтіхи думав, як швидко розвіються всі ілюзії генерала, тільки-но він зіткнеться на Східному фронті з населенням окупованих гітлерівцями територій.

Вже наприкінці вечері генерал сповістив Гольдрінгу і Шульцу зовсім несподівану для них обох новину:

— А знаєте, гер фон Гольдрінг, вам доведеться заїхати до штабу нашого корпусу в Діжон.

— Але ж усі матеріали для мене вже приготовано, принаймні гер Бушмаєр запевнив мене, що завтра вранці він їх мені вручить. Офіціально завірені і підписані. Невже знов якась затримка?

— Ні, ні, з нашого боку ніяких затримок. Ви, справді, о дев’ятій ранку одержите все, як і було обіцяно. Проте в Діжон все-таки доведеться поїхати. Справа, бачте, в тому, що я в свій час подав проект реконструкції першої лінії укріплень. Якщо цей проект буде прийнято, тоді дані, які ви у нас одержите, доведеться дещо змінити, зваживши на ті поправки, що, безумовно, виникнуть у зв’язку з реконструкцією. Нам перед виїздом на Східний фронт теж, мабуть, доведеться замінити частину зброї. Отже, ми зможемо дещо залишити вашій дивізії. Все це треба з’ясувати і уточнити. Гадаю, що завтра, одержавши від нас усі матеріали, ви з майором Шульцем виїдете до Діжона і там остаточно з’ясуєте це питання. Адже ви не проти того, щоб ще один день провести у товаристві вашого друга?

Генріх мовчки вклонився на знак згоди.

— А ви, гер майор?

— Я буду щасливий побути в товаристві гер Голь-дрінга якнайдовше! — радо відповів Шульц.

“Він явно зрадів, почувши пропозицію Толле поїхати разом зо мною до Діжона, — думав Генріх, вже лежачи в ліжку. — Може, щось сьогодні, під час огляду укріплень, помітив? І хоче в штабі корпусу, де у нього можуть бути зв’язки, притиснути мене до стіни? Ні, навряд! Він не пішов би на такий риск, щоб випустити мене звідси з таємницею Атлантичного валу. Адже по дорозі я можу втекти. А він же сам возив мене по валу, сам здобував перепустку! А що, коли повернути йому оте фото з генералом Даніелем, і мирно розпрощатися? Поки я не передам плівку? Але, одержавши фото, він відчує, що руки в нього розв’язані, і на боротьбу зі мною, своїм найзапеклішим ворогом, стане відверто, не ховаючись за анонімками, негайно! Отже, я не зменшу небезпеку, а ще посилю її. Мене можуть затримати десь на дорозі, і тоді... Ні, лишається єдиний вихід — стати на двобій з Шульцем. І обов’язково вийти з нього переможцем!”

Надвечір другого дня Генріх і Шульц були вже в Нанті. Тут вони мали пересісти в інший поїзд, щоб їхати на Діжон.

Виявилось, що чекати поїзда доведеться до вечора.

Обідали і вечеряли вони разом, за одним столом.

І коли б хто простежив за їх поведінкою, він би неодмінно подумав: “Ось друзі, які один одному ладні віддати все!” Так щедро пригощали вони один одного стравами, напоями, десертом. Але найбільше напоями.

Шульц, той самий Шульц, який кожну марку, перед тим, як її витратити, довго обмацував пальцями, ніби пестячи її на прощання, який кожен франк, заощаджений після запросин кудись на обід, окремо ховав, як позаплановий прибуток, в найпотаємніші схованки, цей Шульц сьогодні для барона Гольдрінга не шкодував нічого: він замовляв найкращі марки вин, частував Гольдрінга найдорожчим коньяком, виявляв непогану обізнаність з лікерами. І єдине, чим цього разу був цілком щиро занепокоєний майор Шульц, було те, що його друг відмовлявся пити, а тільки пригублював то чарку, то бокал.

Барон фон Гольдрінг, як завжди, був також; щедрий і гостинний.

— І давно ви не п’єте, гер Шульц? — поцікавився Генріх, помітивши, що майор відпиває дороге вино вже надто маленькими ковточками.

— З того часу, як ми з вами розлучилися після Східного фронту, я дав собі слово не пити до перемоги Німеччини! — пояснив майор, хоч його почервонілий, вкритий синіми прожилками ніс і мішки під очима красномовно свідчили, що Шульц аж ніяк не був прихильником сухого закону.

У купе “ нерозлучні друзі” їхали лише вдвох. Шульц пообіцяв провідникові чималу нагороду за те, щоб той до них нікого з пасажирів не пускав.

— Принаймні, матимемо змогу спокійно відпочити! — задоволено сказав Шульц. — Я, знаєте, фон Гольдрінг, люблю їхати один, бо всю дорогу сплю. Врешті-решт мандрівка в вагоні — це той же відпочинок.

— Цілком з вами згоден, Шульц! — погодився Генріх, зручніше вмощуючись на своєму місці.

Генріх заплющив очі і, розстебнувши комір сорочки, відкинувся на подушку. Шульц зробив те ж саме.

Хвилин за п’ять почулося рівне спокійне дихання обер-лейтенанта. Добре натреноване дихання нічим не виказувало, що він не спить, а з-під не зовсім щільно стулених повік пильно стежить за своїм візаві. Ось Шульц кліпнув віями раз, другий. Напіввідкрив щілинки очей. Його напружений погляд обмацує обличчя Генріха, шукаючи того розм’якшення м’язів, яке доводить, що сон зморив людину.

Генріх розплющує очі, потягається і на весь рот позіхає.

— Чорт забери, і спати хочеться, і відчуваю, що не засну, — скаржиться він Шульцу, який теж робить вигляд, що прокинувся.

— А ви роздягніться, скиньте мундир, — радить той.

— А ви чому не спите і чому не роздягаєтеся?

— Я звик спати і зодягнутий, і сидячи, і навіть навстоячки, — відповідає Шульц і заплющує очі.

І знову довга мовчазна пауза, під час якої кожен з супутників через нещільно сплющені повіки пильно стежить за іншим.

Генріх починає відчувати ту розслабленість, яка

завжди є передвісником сну. Ні, він сьогодні спати не має права! Надто вже посилено частував Шульц його сьогодні, не шкодуючи витрат! Та й дихає майор щось дуже тихо і нерівно, хоч і похвалявся, що в дорозі добре спить!

Генріх підводиться і натискує на кнопку дзвоника.

— Чашку міцної чорної кави! — кидає він провідникові, коли той з’являється в дверях.

— Бароне, що ви робите! Каву на ніч? — голос Шульца звучить турботливо, навіть благально.

— Розумієте, майоре, я вже себе знаю: коли відразу не засну, а отак куняю, як зараз, — ніч однаково буде зіпсована. Краще вже випити каву і прогнати сон зовсім.

— То випийте снотворного!

— Немає — це раз, і не люблю — два.

— У мене є люмінал! — охоче пропонує Шульц.

— А люміналу вже й зовсім ніколи не вживаю, від нього спросоння дуже важка голова.

Провідник приніс чашку чорної кави і мовчки поставив на стіл.

— Принесіть і мені! — наказав Шульц.

— Гер Шульц! Ви ж тільки-но застерігали мене проти кави!

— Було б не по-товариському залишити вас наодинці і спати самому...

— Ну, що за умовності!

Шульц не відповідає і починає сьорбати маленькими ковтками принесену провідником каву.

Генріх п’є повільно. Відпивши ковток, він витримує довгу паузу і з великим зацікавленням читає маленький томик Мопассана.

У Шульца книжки немає. Він явно нудиться. Каву вже випито, і йому просто нічого робити.

— У вас, бароне, немає ще одної книжки?

— На жаль!

Знову довга пауза.

Генріх кладе книжку на столик і виходить з купе. Якусь мить він стоїть у коридорі, потім чомусь посміхається і заходить до туалетної кімнати. Слухає. Нічого. Та ось почулися чиїсь кроки. Хтось смикнув ручку дверей і кинув, Генріх чує хриплувате з присвистом дихання Шульца.

Генріх чекає хвилину, другу третю... Нарешті, виходить. Під дверима стоїть Шульц.

— Ви на диво компанійський попутник! — каже Генріх і йде до купе.

Шульц заходить до туалетної і за мить повертається. Слідом за ним іде провідник, який хоче забрати порожні чашки.

— Чашку кави! — наказує йому Шульц.

— І мені! — додає Генріх.

Провідник здивовано дивиться на офіцерів і мовчки виходить.

Шульц сидить, низько схиливши голову на руки.

— Може, почитаєте вголос? — запитує він Голь-дрінга.

— Менш за все я придатний на роль лектриси!

Шульц трохи відсуває завіску на вікні і крізь щілину в ній дивиться у нічну темряву. Генріх виключає світло.

— Що ви робите! — скрикує Шульц і відступає від вікна.

— Вночі не радять відсувати штори. Нагадую, що серед макі є чудові стрілки, гер Шульц.

Майор сердито засуває завіску.

— Ви збираєтесь цілу ніч не спати? — нарешті не витримує Шульц, помітивши, що годинник на руці Генріха показує вже чверть на третю.

— Ні!

— Чому?

— Саме тому, що ви виявляєте до цього велику зацікавленість, майоре!

Шульц тяжко зітхає і відкидається на спинку сидіння.

І в цей час у вагоні чується таке знайоме і таке тривожне:

— Ку- ку! Ку- ку! Ку- ку!

У поїзді, де все завмерло і причаїлося, чути голос диктора:

— Увага! Ескадрилья англо-американської авіації з боку Ламаншу перетнула повітряний кордон Франції.

Генріх надіває кашкета, ховає польову сумку на груди під мундир. Він дивиться на Шульца і перехоплює його зосереджений і сторожкий погляд. Очевидно, якась несподівана думка запала в голову майорові, бо очі його починають збуджено блищати.

— Увага! Увага! Ескадрилья тримає напрямок на Діжон. Поїзд зупиняється. Усім вийти з вагонів і залягти обабіч залізниці! — наказує диктор.

Усі пасажири швидко виходять з своїх купе.

Колеса поїзда скрегочуть, вагон смикає.

Генріх підбігає до виходу і відчуває на своїй шиї гаряче дихання Шульца. Тоді він повертається і відступає вбік.

— Ви старший, вам виходити першому!

— Ви гість!

Незважаючи на серйозність обстановки, Генріха починає розбирати сміх. Схопивши Шульца за руку, він разом з ним стрибає з вагона. Обидва біжать вздовж колії, все ще тримаючись за руки, нога в ногу, потім зсуваються з насипу і залягають у рівчаку, головами один до одного.

Чути гул авіамоторів. Він наростає, збільшується.

Небо вже сіріє, і Генріх підводить голову, щоб поглянути вгору. В цей час його погляд падає на руку Шульца. Вона на кобурі.

— Гер Шульц! Ви, здається, збираєтеся пістолетними пострілами відігнати ворожі бомбардувальники? — в голосі і на обличчі Гольдрінга неприховане глузування.

— Ні, бароне, я збираюся стріляти по вас! — хрипить Шульц і вихоплює з кобури пістолет.

Чути свистіння авіабомб, воно заглушає всі звуки...

Прийшовши ранком до штабу, генерал-майор Толле здивовано глянув на чергового, що, скорботно схиливши голову, простягав йому якусь телеграму.

Генерал спочатку нічого не зрозумів. Лише прочитавши телеграму вдруге, він збагнув її зміст.

“Сьогодні вдосвіта під час нальоту ворожої авіації загинув ваш ад’ютант і мій давній друг майор Шульц щиро співчуваю обер-лейтенант барон фон Голь-дрінг”.

Толле набожно перехрестився.

Далекі відгуки великих подій

Від кінця січня і до початку липня 1943 року берлінське радіо бадьорим голосом диктора передавало майже ті ж самі повідомлення — про скорочення лінії фронтів, про відступ на раніше підготовлені позиції, про залишення з тактичних міркувань того чи іншого населеного пункту на Східному фронті. Ці повідомлення, розраховані на невігласів, не могли приховати правди від таких людей, як генерал Еверс або його вчитель і друг генерал-фельдмаршал Денус. Та не тільки від них! На нарадах у штабах окупаційних армій незмінно підкреслювалося, що події на Східному Фронті викликали небувалу активність руху опору. Для кожного, хто хотів і вмів об’єктивно мислити, було зрозуміло: яким би бадьорим тоном не говорив диктор, як би не словоблудили коментатори і оглядачі, а після трагедії німецької армії на берегах Волги міф про її непереможність було розвіяно, віра в непогрішимість фюрера захиталася.

Ні Денус, ні Еверс не були упереджені проти Гіт-лера. Коли б наступ його армії і далі розгортався так нестримно, як до розгрому під Москвою чи на берегах Волги, то й вони, забувши про свої образи, про свої колишні побоювання, захоплено вигукували б йому: “Хайль!” — і обожнювали б фюрера. Відкриття Східного фронту їх трохи отверезило, а коли події в Росії обернулися так, як вони й передбачали ще до війни з Радянським Союзом, обидва прозріли остаточно: фюрер поставив Німеччину на край прірви, в яку вона ось-ось скотиться!

Це було остаточне прозріння, отверезення.

І все ж спроби старого генерал-фельдмаршала створити з вищого командного складу німецької армії якусь організацію своїх однодумців, які активно взялися б за врятування Німеччини від того, хто був найбільшим її лихом, досі наражалися на непереможні труднощі. І справа полягала не тільки в смертельній небезпеці, що, ясна річ, виникала для кожного, хто би погодився вступити в таку організацію. Інші причини примушували навіть противників Гітлера серед вищого командного складу армії ухилятись від активних дій проти нього. Одною з таких причин були вперті посилання на якісь переговори гітлерівських представників з урядами Великобританії і Америки, що хоч і затягнулися надовго, та дали вже позитивні наслідки — ось уже два роки, як триває війна на сході, а другий фронт усе ще не відкритий. Проти такого незаперечного факту старий фельдмаршал аргументів не знаходив. Другою причиною була віра в те, що літо 1943 року принесе злам на Східному фронті. Ця віра підтримувалась і офіціальними обіцянками ставки про реванш за Сталінград і чутками про якусь грандіозну операцію, яку готує генеральний штаб проти радянської армії на літо цього року.

Початку цієї операції чекали всі — і прихильники і навіть недруги фюрера серед вищого командного складу німецької армії. Адже тепер для кожного стало ясно, що теорія бліцкрігу провалилася, що війна за-тягнулася понад усі сподівання, що сили Німеччини тануть. Потрібна була блискуча перемога, яка б не тільки відновила престиж німецької армії — підняла дух війська, а й збудила б віру в обов’язково переможний і близький кінець війни.

Але минув травень, минув червень, а обіцяна операція на сході не починалася. Даремно генерал Еверс майже не виключав свого радіоприймача: усі дні, з ранку і до пізнього вечора, з нього линули лише звуки військових маршів.

Ранком п’ятого липня передача почалася незвично: спочатку засурмили фанфари. їх різкий, лункий звук так несподівано прорізав ранкову тишу квартири, що генерал Еверс, який саме голився, мало не порізався бритвою. Не витерши мильної піни з обличчя, з бритвою в руці, генерал підбіг до радіоприймача.

Так! Довгоочікувана операція почалася!

Захлинаючись, ніби перебиваючи один одного, диктори спішили сповістити, що сьогодні вдосвіта, о четвертій годині тридцять хвилин, з наказу фюрера, непереможні війська фатерлянду ринули нестримним потоком на позиції противника, взявши напрямок на Курськ...

Глянувши на карту з позначками лінії фронтів, Еверс задоволено посміхнувся: так, саме тут і на його думку треба було починати операцію, коли мати на увазі і кінцеву мету — шлях на Москву.

Вже одне те, що повідомлення не приховало ні мети, ні розмаху операції, говорило про впевненість вищого командування в її успіхові.

Еверс подзвонив до штабу і наказав черговому осповістити офіцерів, щоб сьогодні вони були в парадних костюмах, при всіх орденах і медалях, потім взяв аркушик паперу і склав план промови про історичну важливість початої операції. З цією промовою генерал вирішив виступити в казино перед офіцерами.

Але виголосити цієї промови Еверсу не пощастило. За півгодини до того, як він мав їхати до штабу, черговий телефоном сповістив:

— На сімнадцятий штуцпункт наскочив великий загін макі, які намагаються прорватися до об'єкта, що охороняється. Обер-лейтенант Фауль просить негайної допомоги. Наявними силами він відбити нападу не може.

Це повідомлення було таким несподіваним, що генерал розгубився. Він звик до того, що кожного дня то в тому, то в іншому населеному пункті макі вчиняли напади на патрулів, стріляли в офіцерів, але щоб великим загоном вони наскочили на укріплений пункт, — такого ще не було.

Посадивши дві роти на автомашини, генерал у супроводі начальника штабу, Лютца і Гольдрінга помчав до Понтею, щоб самому керувати операцією. Але солдати, що прибули на допомогу Фаулю, навіть не вступили в бій, — їм лишилося виконати обов'язки звичайних могильників, бо вся залога штуцпункту разом з обер-лейтенантом Фаулем загинула. Есесівська частина, що охороняла вихід з тунелю, не змогла подати їй допомоги: макі не пошкодували мін, щоб завалити тунель чи, принаймні, вхід до нього.

Отже, сталося неймовірне — знищено укріплений пункт, убито всю його залогу, а командир дивізії не може сповістити в штаб корпусу подробиць бою, не знає чисельності загону, який наскочив на штуцпункт, як макі були озброєні, куди поділися.

Але на цьому не скінчилися неприємності сьогоднішнього дня. Не встигли солдати поховати забитих, як з штабу примчав мотоцикліст з новою звісткою: макі напали на взвод єгерів, який разом з есесівцями охороняв перевал, вибили охорону з позицій і примусили відступити з гір.

Це вже було схоже на війну.

Залишивши залогу на зруйнованому штуцпункті, Еверс помчав з рештою солдатів до головного перевалу.

Командира роти єгерів було вбито, і тому про обстановку доповідав його заступник, лейтенант Грекхе. Він розповів, що напад стався ранком, абсолютно несподівано. Макі, як виявилося, зненацька наскочили на передові пости, зовсім нечутно їх зняли, а тоді розпочали атаку головних сил.

Про негайний наступ на макі, що захопили перевал, нічого було й думати, бо, за свідченнями Грекхе, їх було більше роти, озброєних автоматами і кулеметами. Отже, треба було повернутися до штабу, добре розробити план операції, а вже потім рятувати становище.

Залишивши роту свого резерву допомагати єгерям, Еверс повернувся до Сан-Ремі, щоб почути повідомлення про ще два напади: на залогу, що охороняла міст через річку поблизу Сан-Ремі, і на заставу біля невеличкого роз’їзду в десяти кілометрах від Шамбері. Напад на залогу біля мосту, правда, закінчився для макі невдало, але на тлі всіх інших невдач сьогоднішнього дня цей маленький успіх здавався випадковим.

Парадні мундири, в яких офіцери зустріли генерала по його поверненні, мали за таких умов зовсім недоречний вигляд.

Еверс лютував. Адже йшлося про добре організовану операцію досить великих сил макі, які зуміли не тільки домогтися перемоги в трьох випадках з чотирьох, а й викликати розгубленість в штабі дивізії, у нього самого. Він уявляв, як прикро буде доповідати про все це командуючому корпусом, який і так жартома прозвав Еверса командиром “курортної дивізії”.

Дещо заспокоїв Еверса Міллер. По лінії служби СД він ввечері одержав повідомлення, що макі, очевидно, за вказівками єдиного центру, ранком цього дня вчинили напади не тільки на ділянці, яку охороняла дивізія Еверса, а й по всіх передгірських районах. Міллеру, як і всьому гестапо, було запропоновано максимально посилити боротьбу з партизанами, заарештувати всіх запідозрених у будь-яких зв’язках з ними і взагалі посилити режим.

А радіо цілий день не замовкало. Бравурні марші диктори переривали, щоб порадувати слухачів успішним просуванням танкових колон у напрямку на нікому невідому Ольховатку, яка має відкрити німецькій армії шлях на Курськ. Повідомлення підкреслювали, що операція розвивається по раніше наміченому плану, хоча радянські війська і чинять шалений опір.

Ввечері до Генріха зайшов Кубіс. Він був у тому піднесеному настрої, який свідчив, що гауптман нещодавно прийняв потрібну дозу морфію: очі його блищали, рухи були поривчасті, все обличчя дихало веселим збудженням.

— Я прийшов до вас, бароне, щоб поскаржитись на генерала Бертгольда, — жартівливо почав Кубіс ще з порога. — Коли він агітував мене їхати до Сан-Ремі, він обіцяв мені відпочинок, тихе, майже мирне життя і всілякі блага. А я потрапив в обстановку, яка нагадує мені далеку Білорусію.

— Кубіс, ви не оригінальні! Цю скаргу я чую від вас з першого дня нашої зустрічі.

— І буду скаржитись!

— Зате маєте приємні новини з Східного фронту, — кинув Генріх.

— Приємні? Ви справді такої думки?

— Хіба ви не слухали радіо?

— Саме тому, що слухав, не виключаючи цілий день, — аж голова розболілася! — саме тому я не можу назвати вісті з Східного фронту втішними. Ви не фронтовик, бароне, а розвідник. Коли вам говорять, що за день ударна група прориву просунулася з боями на чотири кілометри, що це означає, по-вашому?

— Що противник відходить, а ми наступаємо!

— Ех, не було вас у перші дні війни! Ви б тоді знали, що значить наступ: ранком ви чуєте, що ми перейшли кордон; вдень — що заглибилися на тридцять кілометрів; ввечері вам сповіщають, що взято місто, яке від кордону на відстані сорока кілометрів. Оце був наступ! А тепер за весь день — на чотири кілометри. Але до всіх чортів цей Східний фронт, радіо і все таке інше! Набридло! Я прийшов до вас зовсім не за тим, щоб аналізувати дії нашого командування. Чи не повечеряємо ми з вами, Гольдрінг?

— Признатися, настрій у мене зовсім не такий, щоб іти до ресторану...

— Ну, тоді... — Кубіс замовк. Обличчя його скривилося в лукаву гримасу.

— Ви щось маєте сказати? — запитав, посміхаючись, Генріх, хоч наперед знав, про що йтиме мова.

— Тут я приніс розписку на п’ятдесят марок. Усього на п’ятдесят, бароне! Отже, разом з усіма попередніми за мною буде шістсот двадцять. Згодьтеся, що це не так багато!

— Куди ви діваєте гроші, Кубіс? Пробачте, що я про це запитую, але мені просто цікаво знати, куди можна за якісь півтора місяці витратити в Сан-Ремі офіцерське жалування і поверх нього щось з двісті марок? Раніше ви хоч грали в карти...

— Мій любий бароне! Мій любий і, виявляється, такий наївний друже! Коли б ми з вами потрапили навіть не в Сан-Ремі, а в найглухіше село, де було б не більше п’яти-шести будинків, я все одно перелічив би вам тридцять три способи, як можна щодня витратити сотню, а то й більше марок!

Генріх розсміявся.

— Коли поставити собі за мету будь-що витратити певну суму, то, напевне, і я б зміг щось вигадати! Але ж треба, щоб це давало якесь задоволення.

— А я одержую задоволення вже від того, що не гроші мною володіють, а я грішми. Ну, які маю радощі в житті, я вас питаю? Роботу ненавиджу — не тільки цю, що виконую тепер, а всіляку, будь-яку! Жінки мені набридли, а я їм. Що ж мені лишилося? Вино і морфій! Все! Так на якого дідька я берегтиму гроші? Щоб мій єдиний брат, одержавши після мене спадщину, назвав мене йолопом?

— А як на мене, у вас тепер інтересна робота, Кубіс!

— Коли я вчився на пастора, щоб молитвами рятувати людські душі, вони, ці душі, здавалися мені куди цікавішими, ніж нині, коли я засобами гестапо спроваджую їх на той світ.

— Ви цинік, Кубіс!

— Називайте, як хочете. Але люди стали страшенно нецікаві! Запевняю, в карному розшукові працювати веселіше, ніж у нас. Ну, що цікавого? Викличеш когось на допит. Всілякі там вправи робиш з ним, а він тобі або мовчить, або белькоче щось про Францію, народ, свободу! Нудно ж це, Гольдрінг! Повірте мені. Моя батьківщина — це перший-ліпший ресторан, де мені дадуть смачно попоїсти і почастують добрим вином. “Дове вене — дове Патріа”. Де добре — там батьківщина. Пам’ятаєте цей афоризм? А він вмирає і галасує: “За Францію!” Та Франція навіть не знає, хто він за один, і, можливо, ніколи й не дізнається, що я його з скелі шпурнув! Люди стали одноманітні й нудні. Навіть ваша пасія, бароне!

— Яка пасія?

— Не прикидайтеся наївним, фон Гольдрінг! Мені відомо про цю француженку з ресторану більше, ніж вам.

— Я вас не розумію, Кубіс, — похмуро сказав Генріх. — Ми бачимося майже щодня, в скрутних випадках ви йдете до мене, знаючи, що я завжди радий допомогти вам, а водночас у вас від мене є якісь таємниці... Ви можете мені про них не казати, коли не можна, але прошу тоді й не натякати на них.

Генріх ображено замовк.

— Вперше я вас бачу сердитим, бароне. А я й не збираюся від вас нічого приховувати. А про ваші симпатії до мадемуазель я дізнався випадково, коли вирішив заарештувати її.

— Заарештувати Моніку? За що?

— Погодьтеся, бароне, якщо ми перехоплюємо три листи цієї красуні і в усіх трьох йдеться про погану погоду і про підвищені ціни на ринку, хоч погода стоїть чудесна, а ціни незмінно високі, то ми можемо поцікавитися, звідки такий інтерес у мадемуазель до метеорології і економіки?

— І цього, ви вважаєте, досить, щоб заарештувати дівчину?

— До цього ми додали б те, що вона сказала б на допиті... Але Міллер, дізнавшись про моє рішення, не погодився зі мною, пославшись на ваші симпатії до мадемуазель. Вас, Гольдрінг, він чомусь побоюється! От і вся таємниця.

— І коли ви збиралися її заарештувати?

— Сьогодні. Адже ми маємо виконати наказ про посилення репресій проти макі та їхніх друзів... Так даєте п’ятдесят марок, бароне, чи, розсердившись, покараєте мене голодним вечором?

— Ви ж знаєте, що я вам ніколи ще не відмовляв. І не відмовлю. Тільки я просив би вас не приховувати від мене хоча б того, що стосується мене навіть частково.

— Буде виконано! — по- військовому відповів Кубіс. — Вважатиму це процентами за позичений капітал!

— Вважайте це просто обов’язком друга!

Одержавши п’ятдесят марок, Кубіс вийшов з номера, весело насвистуючи якусь мелодію.

Годинник показував без чверті десять, і Генріх спустився в ресторан, сподіваючись побачити Моніку. Але дівчини в залі не було — мадам Тарваль сказала, що вона у себе.

— Тоді дозвольте піднятися до вас, мені треба сказати мадемуазель кілька слів. А коли хто мене питатиме, скажіть, що я пішов з дому. Сьогодні мені не хочеться нікого бачити! — попросив Генріх.

Повідомлення Кубіса дуже схвилювало Генріха. Правда, Міллер поки не наважиться зачепити Моніку, та й Кубіс зробить все, щоб не закрити собі кредиту у багатого барона. Але так триватиме доти, доки сам Генріх буде у безпеці. Коли ж з ним щось трапиться, Моніку неодмінно заарештують, раз уже гестапо так зацікавилося її особою. Хіба його не могло вбити під час бомбардування поїзда, що йшов на Діжон? Або під час наскоку макі, коли він супроводжував Пфайфера? Дізнавшись про його смерть, Міллер, ні хвилини не вагаючись, схопив би дівчину і помстився б за свою вимушену поблажливість до неї. Ні, треба, поки не пізно, її врятувати, навіть коли б йому довелося розлучитися з нею.

— Знаєте, Генріх, від сьогодні я буду вважати, що володію даром гіпнозу! — усміхнулася Моніка, коли на порозі її кімнати з’явився Генріх.

— Чому це вам прийшла в голову така думка?

— Бо тільки-но я саме думала про вас.

— І я про вас теж.

— Виходить, вас до мене привела передача думок на відстані?

— Я б дуже хотів, щоб ви могли прочитати мої думки! — мимоволі вихопилося у Генріха. Він спинився, злякавшись того, що мало не зірвалося в нього з уст, і вже іншим тоном додав: — У мене є справа, Моніко, причому справа не зовсім приємна.

Очі дівчини померкли, з уст її збігла усмішка.

— Ви так добре почали і... так погано скінчили! — сумно сказала вона. — А я гадала, що ви просто прийшли до мене посидіти, трохи скучили... Справа, неприємності... я так від них стомилася! Ніби на мою долю зовсім не лишилося ніяких радощів! Знаєте що, давайте про все неприємне поговоримо завтра! Хоча ні, тоді я цілу ніч не спатиму! Кажіть краще зараз, тільки без довгих вступів...

— Гаразд! Без вступів, так без вступів. Тільки спочатку одне запитання: ви могли б кудись зникнути, хоча б на деякий час?

Моніка зблідла.

— І як швидко це треба зробити?

— Доки я тут, небезпека не така вже велика. Але я можу поїхати кудись на довгий час, а то й зовсім, і тоді...

Генріх не сказав, що буде тоді, а Моніка не спитала. Низько схиливши голову, вона заплітала китиці скатертини у дрібні косички. Тільки з тремтіння її пальців можна було зрозуміти, що вона хвилюється.

— Ви не відповіли на моє запитання, — м’яко нагадав Генріх, відчуваючи нестримне бажання, припасти устами до цих тонких тремтячих пальців, підвести цю низько схилену голову.

Але Моніка підвела її сама.

— Ви... ви справді можете поїхати звідси... назовсім? — запитала вона тихо.

— Я військовий, а військових не питають, де вони хочуть бути, а посилають туди, де вони потрібні. Коли я поїду звідси або зі мною щось трапиться, Міллер заарештує вас! Я сьогодні дізнався, що всі ваші листи перевіряються, що...

— О, Генріх! — Моніка схопилася з місця. Але не переляк, не страх були в її широко відкритих очах, а туга і розгубленість перед іншою небезпекою — втратити того, кого вона кохала.

І Генріх без слів зрозумів, що коїться в душі дівчини. Адже і його серце краялося від жалю, болю, тривоги за неї. Вони дивилися один одному в очі, і все умовне, що стояло між ними, раптом кудись зникло, ніби в усьому світі їх лишилося тільки двоє — дві пари очей, два серця!

— Генріх, ми втечемо звідси разом, — сказала Мо-ніка просто, так просто, ніби вони не раз говорили про це. — Ми втечемо в гори, там ніхто нам не страшний! Тікаймо завтра ж! Адже і вас можуть викрити! Ви ж не фашист. Ви наш. Друг.

Моніка поклала руки на плечі Генріха. У цьому довірливому жесті, в сяючих очах була вся вона — зворушливо юна і чиста, мужня в своєму коханні, як і в борні, і все ж така беззахисна і перед своїм коханням, і перед небезпекою, що над нею нависла! Генріх трохи підняв своє плече і, повернувши голову, поцілував одну руку дівчини, потім другу. Моніка усміхнулася йому очима і продовжувала говорити серйозно і палко:

— Якби ви знали, Генріх, як я злякалася, коли вперше зрозуміла, що вас полюбила. Я мало не вмерла з горя! Це так страшно від самої себе ховатися з своїм коханням, почувати, що воно принижує тебе! Зате потім, коли я збагнула, що ви навмисне поклали листа Левека так, щоб я прочитала, після Бонвіля, після того, як врятували Людвіну... І коли я зрозуміла, що і ви мене любите... Адже це так, Генріх?

— Це так, Моніко!

— Я знала, давно знала! І все ж я така щаслива почути це з ваших уст! Ми втечемо з вами в гори і ніколи, ніколи не будемо розлучатися! Правда?

Як вона вірила в це! Як вона чекала одного коротенького слова: “Так!”

Генріх обережно зняв руки дівчини з своїх плечей, підвів її до канапи, посадив, а сам примостився на маленькому ослінчику біля її ніг.

— Я не можу цього зробити, Моніко! — сказав він, дивлячись на неї з глибокою ніжністю і сумом.

— Чому? — Це запитання, тихе, ледве чутне, пролунало, як голосний зойк, бо кричали очі Моніки, вся її напружена постать, що рвучко подалася вперед і застигла у позі благання і чекання.

— Я не маю права цього зробити! Зрозумійте, Моніко, не маю права!

— Але вони обов’язково схоплять вас, Генріх! О, якби ви знали, як я боюся за вас! Я кожного дня молюся за вас, я не можу заснути, доки не почую, що ви повернулися, тремчу від страху, коли ви кудись їдете! Іноді я ладна бігти в гестапо, хай мене катують, як катували Людвіну, хай розстріляють, аби дізнатися, що вас не схопили, що вам нічого не загрожує!

— Я теж тремчу за вас, Моніко! Я віддав би всього себе, останню краплину крові, щоб вас захистити... І все ж я не можу піти з вами до макі, хоч певен, що вони мене приймуть!

— Але чому, чому? Адже ви не з тими, хто одягнув на вас цей мундир! Ви з нами!

— У мене є обов’язки.

— О, ви не любите мене, Генріх! — з розпачем вигукнула дівчина.

— Моніко! — Генріх стиснув її руки. — Коли б я міг усе вам пояснити, ви б зрозуміли, ви б не зробили мені так боляче, як робите тепер... Але я не можу нічого пояснити, не маю права! Навіть вам, хоч вірю вам і люблю вас!

—Яка я була щаслива тільки-но, і як швидко все минуло! Що ж, я не можу прохати у вашого серця більше, ніж воно може дати... Трохи закоханості, трохи жалю і... багато обережності!

— Але ж я не себе бережу, Моніко! І навіть не вас, хоч не має в мене людини дорожчої, ніж ви!

— Боже мій, Генріх, ви говорите якимись загадками! Ви весь для мене загадка! Я навіть не знаю, хто ви і до чого прагнете!

— До того, що й ви! Я хочу бачити свою Батьківщину вільною. У мене, як і у вас, є своя мета, заради якої я ладен вмерти, витримати найтяжчі муки...

— Чому ж ви не хочете боротись поруч зі мною?

— Є різна боротьба, і мені, може, припала найтяжча!

— Ви не скажете мені, Генріх, нічого, щоб я хоч зрозуміла...

— Моніко, ви не повинні запитувати, бо я не зможу вам зараз відповісти. Хоч як би хотів! Я і так сказав більше, ніж мав право сказати... Але обіцяю вам одне: коли скінчиться війна, я прийду до вас і ви дізнаєтесь про все. Якщо вірите мені, якщо схочете чекати!

— Я чекатиму, Генріх.

— І тоді ми не розлучимося ніколи, все життя!

Очі дівчини знову засяяли щастям.

— Ви справді, Генріх, мене не забудете, навіть коли поїдете звідси?

— Я розшукаю вас у цілому світі, де б ви не були! Але зараз ви мусите поїхати звідси! Для мого і вашого щастя, для того, щоб ми зустрілися... Ви зможете кудись виїхати?

— Гаразд, я пораджусь зі своїми друзями... Тільки як же буде з вами? Адже і вас на кожному кроці чекає небезпека, і я... я навіть нічого не знатиму про вас! Я не витримаю, мабуть!

— Зо мною нічого не станеться. Обіцяю вам бути обережним.

Сльози набігли на очі Моніки. Щоб їх приховати, вона раптом підвелася і, підійшовши до маленького столика, що стояв у простінку, біля вікна, висмикнула з штепселя шнур електролампи, потім розсунула темні маскувальні завіси і навстіж розчинила вікно.

Свіже, запашне повітря влилося в кімнату разом з тишею заснулого міста. Огорнутих темрявою будинків, гір не було видно. Лише небо — величне, неосяжне, зоряне. Немов і не було на світі нічого, крім цих зір і чорного, як оксамит, неба та ще двох сердець, що так дуже і так боляче билися в грудях.

Притиснувшись плечем до плеча, вони довго, мовчки стояли біля вікна.

— Моніко, ти плачеш? — спитав раптом Генріх, відчувши, як легенько затремтіло плече дівчини.

— Ні, ні, це нічого, любий! Я плачу від того, що світ такий прекрасний, від вдячності, що я в ньому живу, що живеш у ньому ти! І трошки від страху — адже ми з тобою лише дві маленькі порошинки у цьому велетенському всесвіті!

— Ми з тобою частка його, Моніко! Хіба ти не відчуваєш, що ми в усьому і все в нас!

У коридорі почулися кроки мадам Тарваль. Моніка швидко присунулася до Генріха.

— Генріх, — сказала вона поспішно, — поцілуй мене! Завтра, позавтра ми, може, вже й не побачимось! Хай це буде наше прощання!

А саме в цей час Міллер замислено ходив по своєму кабінету, до деталей обмірковуючи той крок, який він вирішив зробити, хоч і боявся.

Міллера невимовно гнітила його цілковита залежність від фон Гольдрінга. З того часу, як цей самовпевнений барон дав йому зрозуміти, що він знає, кого підставив Міллер замість Поля Шеньє, начальник служби СД остаточно втратив спокій. Не будь цього, він давно б заарештував Моніку, того самого дня, коли, розбираючи папери Заугеля, знайшов усі його помітки, що стосувалися мадемуазель Тарваль. Після її поїздки в Бонвіль, що так дивно збіглася з нападом макі на ешелон із зброєю, в нього самого виникла проти неї підозра. Генріх фон Гольдрінг його тоді збив, і він мало й сам не повірив, що дівчина їздила у чисто амурних справах. Не те що повірив, а просто закрив очі, не схотів далі заглибитися в цю справу. І, виявляється, даремно. Заугель зробив розумніше, і йому пощастило натрапити на слід зв’язку, який існував між Бонвілем і керівниками місцевого руху опору. І коли б не його смерть, коли б той дурень з електростанції, що погодився бути інформатором Заугеля, був обережніший, о, тоді б у Міллера вже нині були всі матеріали, які б довели, що мадемуазель Моніка не дурно так ласкава до Гольдрінга! І, заарештувавши Моніку, він дізнався б про все, що йому треба. Якби не Гольдрінг. Проклятий Гольдрінг, що став на його шляху! Ненависний Гольдрінг, перед яким він мусить запобігати, мало не лизати йому чоботи, лише тому, що він названий син Бертгольда і скоро стане його зятем.

Припустімо, він заарештує Моніку. О, Гольдрінг тоді викладе всю цю історію з Базелем, якого він, Міллер, підставив замість Поля Шеньє і за якого одержав кругленьку суму в п’ять тисяч марок. А тоді доведеться повернути не тільки ці злощасні марки, від яких не лишилося вже й сліду, а й відповідати перед тим-таки Бертгольдом! Ні, Моніку він поки не буде чіпати. Але за кожним її кроком наглядатиме, чекатиме слушної нагоди.

Міллер вважав, що мине певний час і тоді ніяка експертиза не зможе встановити, хто ж насправді був похований під ім’ям Поля Шеньє. Тоді б у Гольдрінга не лишилося проти нього ніяких речових доказів. Але всі обставини складаються ніби навмисно проти Міл-лера. І треба ж було, щоб так усе збіглося, і Гольдрінг потрапив у полон саме до того загону, яким керує Поль Шеньє! І його міг пізнати не тільки Гольдрінг, а й шофер Еверса, який, безумовно, бачив у свій час фотокартку Поля Шеньє. Отже, неприємності могли виникнути з зовсім несподіваного боку. Та й так не все минулося тихо й гладко.

Шофера довелося ліквідувати, організувавши автомобільну катастрофу. Але це поставило Міллера в ще більшу залежність від Гольдрінга. Почувши розповідь про аварію, він, спокійно посміхаючись, кинув:

— От коли і Пфайфер помре, тоді, крім мене, ніхто не впізнає в партизанському командирові Поля Шеньє.

Це був натяк досить прямий і відвертий. І Міллер мусив змовчати.

Ні, піти на розрив чи погіршення відносин з Голь-дрінгом він не може! Навіть у тому випадку, коли б пощастило точно встановити, що Моніка справді зв’язана з макі. Це б кинуло пляму на репутацію барона — адже про його прихильність до цієї красуні знали всі. Розлютований і такий гарячий Гольдрінг напевне помстився б Міллеру, викривши цю історію з Базелем, наскаржився б Бертгольду і змалював би Міллера в такому світлі, що довелося б думати про порятунок власної шкури, а не про кар’єру.

Було над чим посушити мозок!

І Міллер сушив його недаремно. Після довгих роздумів він знайшов інший вихід.

Але чи не зробить він помилки, вплутавши в цю справу самого Бертгольда? Той церемонитися не буде. А що, коли зробити так...

Міллер підбіг до стола, схопив аркушик паперу і самописну ручку і написав шифрованого листа.

“Вельмишановний гер генерал-майор Бертгольд!

Насмілюся звернутися безпосередньо до Вас, обминаючи інші інстанції, оскільки мною керують і почуття найщирішої до Вас пошани, і водночас почуття щирої дружби до Вашого названого сина, Генріха фон Гольдрінга, який своїми здібностями, культурою і поводженням завоював симпатії всіх, хто мав честь мати з ним справу.

Але барон, можливо, по молодості своїй, дуже довірлива людина, і цим почуттям, властивим благородним натурам, можуть скористатися вороги. У мене є підозра, що молода і красива дочка хазяйки готелю, де проживає барон, користується його великою приязню і довір’ям, хоча вона того й не заслуговує, оскільки моя служба має проти неї компрометуючі матеріали, які дають підстави запідозрити мадемуазель у симпатіях до французьких терористів. Я не зважуюсь заарештувати і допитати мадемуазель, бо цим самим кинув би тінь на чисте ім’я Вашого названого сина. Як до його батька і досвідченого і вельмишановного начальника свого звертаюся з цим листом, прохаючи від Вас поради і вказівок.

Завжди готовий до Ваших послуг З щирою пошаною Майор Іоган Міллер”.

Перечитавши написане раз, другий, Міллер знайшов, що лист цілком заслуговує на те, щоб його відправити високому начальству. Він запечатав його за всіма правилами секретного документа, надписав адресу і наказав черговому негайно, через спецкур’єра, відправити пакет у Берлін.

Але повернувшись додому, Міллер довго не міг заснути. Він пригадував рядок за рядком, у думках перечитував кожну фразу.

А що, коли Бертгольд зажадає від Гольдрінга пояснень? Чи варт було заварювати взагалі цю кашу?

Лише під ранок Міллер заснув тривожним сном людини, яка не певна, що її чекає завтра, — подяка чи суворе покарання.

Фанфари перед ранковими передачами сурмили 6-го і 7-го липня, 8-го фанфар не було чути, а 9-го радіо почало сповіщати про шалені контратаки російських військ. 10-го липня слово “ контратаки” зникло, замість нього з’явився вираз: “Наші частини ведуть запеклі бої з атакуючим противником”.

Для Еверса стало ясно: грандіозна, давно обіцяна і широко рекламована операція провалилася!

Почувши останнє зведення ввечері дев’ятого липня, генерал занедужав. Він пролежав кілька днів, іноді ще прислухаючись до повідомлень. Та коли почув про “дальше скорочення лінії фронту”, зовсім виключив радіоприймач.

Отже, замість реваншу армія фатерлянду зазнала ще одної поразки, моральне значення якої за даних обставин було чи не гірше, ніж після загибелі армії Паулюса.

Коли після хвороби Еверс вперше прийшов до штабу, Генріх і Лютц мимоволі перезирнулися: генерала важко було впізнати, так він зблід, зсутулився, постарів. Того ж дня від імені генерала Лютц надіслав командирові корпусу телеграму. В ній Еверс посилався на дуже поганий стан здоров’я і просив дати йому тижневу відпустку для поїздки до Парижа, щоб порадитися там з лікарями.

На цей раз прохання Еверса було задоволене — йому дозволили відлучитися рівно на тиждень.

Напередодні від’їзду генерал викликав свого офіцера для особливих доручень.

— Ви були в Парижі, гер Гольдрінг?

— Ні.

— А що б ви сказали на мою пропозицію поїхати туди на два тижні?

— Я був би вдячний, гер генерал, подвійно: це дасть мені змогу побачити столицю світу, як називають Париж у літературі, а головне, — ще раз переконатися у вашому приязному до мене ставленні.

— Вважаю, бароне, вам треба було обрати дипломатичну кар’єру, — пожартував генерал. — Так справа от у чому: у Парижі відкриваються двотижневі курси для офіцерів — представників штабів дивізій, окремих полків і особливих батальйонів по вивченню нових засобів протитанкової оборони. Ви поїдете на ці курси, щоб потім передати свої знання офіцерам дивізії. Заняття розраховані на три години в день, отже, ви перевантажені не будете, хоча це мене трохи й бентежить...

— Насмілюся запитати — чому, гер генерал?

— Тому, що ви надто молодий, а парижанки надто чарівні, бароне.

— У мене є наречена, генерал...

— Пригадую, ви мені казали... Так от, сьогодні ви збирайтеся в дорогу, одержуйте документи, виїдемо з вами разом. Хоч ваші курси почнуться лише за кілька днів, але я хочу, щоб ви їхали зі мною. Буду радий мати такого приємного попутника, та й охорони не треба брати. До речі, відразу після мого повернення дивізію можуть передислокувати на Атлантичний вал. Отже, приготуйтеся так, щоб у разі потреби ви змогли виїхати з Парижа безпосередньо туди.

— Може, наказати моєму денщику, щоб він з машиною теж рушив до Парижа?

— Звісно! Це буде дуже зручно для вас.

“От і настав час розлуки з Монікою!” — з сумом думав Генріх, сидячи біля стола Лютца, який готував йому потрібні документи.

Генріх подзвонив Кубісу.

— Я хотів би вас бачити, гауптмане! Чим скоріше, тим краще... За десять хвилин я буду вдома.

Коли Генріх прийшов до готелю, Кубіс уже був там.

— Щось сталося? — запитав він стривожено.

— Нічого, крім того, що я на деякий час виїжджаю до Парижа.

— Ви в сорочці народилися, бароне! І коли ви мене покликали, щоб вислухати мої доручення, то привезіть мені з Парижа з десяток пляшок вина на ваш смак, в який я вірю, як у свій, морфію і хороших сигар.

— Усе це ви матимете, але за умови: ви вживете всіх заходів, щоб з мадемуазель Монікою нічого не сталося... Ви розумієте?

— Волосинка з голови не впаде!

— А коли б Міллеру забажалося порозмовляти з нею у своїй службі, ви негайно телеграфуйте мені.

— На адресу?

— Поки що: центральний телеграф, до запитання. А згодом я зателеграфую адресу, коли сам її знатиму.

— Буде виконано, мій бароне і благодійнику!

— А щоб у вас не лишилося виправдань, що на телеграму грошей не вистачило, ось вам сто п’ятдесят марок.

— Майн гот, мати боска, як кажуть поляки! Та після цього я ладен телеграфувати щодня, навіть про те, чи в порядку шлунок мадемуазель!

— Облиште дурні жарти! Краще ходімте вип’ємо по бокалу шампанського. Адже ми до від’їзду, може, й не побачимось. Міллеру сьогодні не говоріть про мій від’їзд, я сам йому скажу завтра вранці.

Випивши з Кубісом по бокалу шампанського і замовивши вечерю на трьох, Генріх піднявся до себе.

Курт був на десятому небі, коли дізнався, що і він має виїхати машиною до Парижа.

— Я чомусь так боюся, коли ви від’їжджаєте, а я лишаюсь тут! — признався він.

— Боїшся, що Міллер знов на допит покличе?

— Так, — серйозно відповів Курт.

— Отже, можеш виїхати завтра вранці. Було б добре, щоб до мого прибуття в Париж ти вже був там.

Вечір Генріх провів у товаристві Моніки і Лютца. Але прощальна вечірка вийшла не такою, як сподівався Генріх. Моніка, немов відчуваючи розлуку, була сумна і ледь усміхалася на жарти Лютца. Та й в Генріха настрій з кожною хвилиною гіршав. Такою маленькою і беззахисною здавалася йому Моніка!

Посидівши години півтори, Лютц послався на папери, які він мусить завтра рано-вранці приготувати генералу, і попрощався.

— Так коли ти їдеш, Генріх? — раптом запитала Моніка, тільки-но вони лишилися самі.

— Ти знаєш?

— Мені сказав Курт, — з докором мовила дівчина.

— Я не хотів говорити сьогодні, щоб зарані тебе не смутити.

— А вийшло гірше! Мені так боляче стало, коли Курт випадково...

— Даруй мені це! Я хотів, щоб у моїй пам’яті ти лишилася веселою. Тоді б я не так тривожився за тебе! Ти виконаєш моє прохання? Я хотів би, щоб на час моєї відсутності тебе не було в Сан-Ремі.

— О котрій годині ти їдеш?

— Завтра о четвертій дня!

— Обіцяю тобі, що ввечері мене вже не буде в Сан-Ремі.

— Тоді я почуватиму себе спокійним. А тільки повернуся, відразу попрошу мадам Тарваль повідомити тебе...

— О, Генріх! У мене таке враження, що ми розлучаємося навічно! — з сумом вихопилося у Мо-ніки.

— Не треба, люба, благаю тебе, не треба! Інакше я теж зовсім розкисну, а мені слід завжди бути напоготові!

Моніка силувано розсміялася.

— Ось... я вже весела. Ти задоволений?

— Заспокоєний. А це зараз найголовніше.

Міллер ще снідав, коли Гольдрінг зайшов до нього попрощатися.

— Майн гот, такий ранній і такий дорогий гість! Які негайні справи привели вас у такий час до мене?

— Сьогодні я разом з генералом їду в Париж.

— І довго ви там пробудете?

— Два тижні... І у мене до вас невеличка справа — вона стосується мадемуазель Тарваль. Я хочу бути певним, що ваша зацікавленість нею обмежиться звичайними привітаннями на вулиці. Ви мене зрозуміли, Міллер?

— Закрутила вона вам голову, бароне! У вас же є наречена!

— А у вас є дружина! І оскільки я знаю, з ваших же слів...

— То було в молодості, в молодості, бароне! Тепер я пас!

— Ну, а я ще молодий! Ми з вами, Ганс, друзі, сподіваюся, щирі. Ми знаємо не тільки вдачу один одного, а й деякі слабкі струнки і, будемо говорити відверто, грішки! То краще нам допомагати один одному, а не сваритися! Адже і ви такої думки, Ганс?

— Абсолютно!

— Так обіцяєте?

— Коли зустріну мадемуазель на вулиці, я навіть відвернуся, щоб вона не поскаржилася потім, що я сердито на неї глянув, — пожартував Міллер.

— От і чудесно! Сподіваюся, ви прийдете на вокзал проводжати коли не мене, то генерала?

— Коли не генерала, то вас напевне, — поправив Міллер.

Він додержав слова. Без чверті чотири начальник штабу дивізії, Міллер і Кубіс були на пероні.

Як під час кожних офіціальних проводів, усі нетерпляче чекали гудка паровоза і нудилися. Один Міллер почував себе надзвичайно веселим. Він жартував, натякав на тугу Кубіса, у якого на два тижні закривається банк довготермінового кредиту.

— Я вас, Ганс, таким веселим ніколи не бачив! — кинув йому на прощання Генріх. Веселість Міллера його чомусь непокоїла і дедалі більше дратувала.

—Я радий за друга, якому випала така чудова подорож, — відповів Міллер.

Не міг же він сказати Генріху, що справжня причина його веселого настрою — невеличкий шифрований лист від самого Бертгольда, написаний у відповідь на листа Міллера відносно Моніки.

— Пам’ятайте, Кубіс, умову! — встиг на прощання прошепотіти Генріх, коли поїзд вже рушив.

Відразу за вокзалом починався досить крутий підйом, і поїзди, не набравши ще інерції руху, йшли тут дуже повільно.

Генріх вирішив не заходити в вагон, щоб ще раз глянути на місто, де він стільки пережив.

Коли поїзд проминув останню будку, Генріх несподівано побачив Моніку. Вона стояла в білому платті, простоволоса, вся осяяна яскравим сонячним світлом.

— Моніко! — скрикнув зраділий Генріх.

Дівчина підбігла до вагона і кинула Генріху букет квітів.

Поїзд, поволі набирав швидкість, і Генріх перехилився з площадки вагона так, щоб якнайдовше бачити дівчину.

Вона все ще стояла край колії, залита золотавим світлом, сама схожа на ясний сонячний промінь...

Всю дорогу Еверс пролежав у купе, підводячись лише для того, щоб попоїсти. Генріх був радий, що має змогу побути на самоті, зібратися з думками. Тим більше, що на душі було тривожно і сумно.

До Парижа прибули лише третього дня вранці, бо поїзд двічі затримувався в дорозі — партизани у двох місцях розібрали колію. Курта на вокзалі не було. Умовившись про зустріч з генералом ввечері, Генріх взяв таксі і помчав на центральний телеграф. Він був певен, що ніяких новин Кубіс йому не повідомить, і тому спокійно простягнув документ у віконце з написом “До запитання”. Як же він здивувався і стривожився, коли, повертаючи документ, телеграфний службовець щось вклав у нього.

“Сан-Ремі”, — прочитав Генріх вгорі, там, де звичайно позначається місце і час відправки депеші, і повільно розгорнув телеграму. Він перечитав її раз, другий, третій... Ні, це не помилка, це не здалося, це справді написано!

“За три години після вашого від’їзду невідома вантажна машина збила на шляху мадемуазель Моніку, яка не приходячи до пам’яті померла того ж вечора подробиці листом покладу вінок вашого імені Кубіс”.