Одного разу на Різдво

14 грудня

Я вже знаю, який вона матиме вигляд. Уже бачив її сукню та відчув, ніби мене зненацька вдарили в сонячне сплетіння. Тож до сьогоднішнього дня слід приготуватися. Але, сидячи в переповненій церкві поруч із Веріті, я розумію, що нічого з тієї підготовки не вийшло. Мене трусить. Починаєш думати, що варто було б зробити для таких місць опалення. Може, вони думають, що цей невеличкий дискомфорт — частина релігійного переживання, свідчення відданості своїй вірі. Мені до сверблячки кортить, щоб уся ця колотнеча нарешті скінчилася, щоб я міг здихатися свого костюма, заллятися пивом та повернутися до Единбурга так швидко, як це можливо, щоб не здатися невихованим. Там моє життя швидке та повне, передача набирає репутації майже культової, я працюю з ранку до вечора, щоб налагодити стосунки з кожним на радіостудії. Це все ще початок, але, я гадаю, це буде моє місце. У мене з’явилися друзі, я вже можу винаймати квартиру за власний кошт. Камінчик до камінчика — я будую собі нове життя, і воно мені подобається.

Досі не знаю, чи добра була ця ідея — узяти з собою Веріті. Вона дуже хотіла поїхати, зустрітися з моїми старими друзями, і, коли чесно, я гадав, що її приїзд сюди зі мною буде чимось на зразок демонстрації: «Погляньте, як у мене все добре», — бо вона дуже впадає в око. Коли чесно, вона краще вписується в цей натовп, ніж я, у неї навіть прізвище подвійне. Ми зустрілися на благодійному заході. Вона вітала колегу з нагородою від імені місцевого бомонду та забрала мене до себе додому як власну нагороду після завершення вечора. Ця дівчина має власного коня. Я ще щось маю додати?

Сари я досі не бачив. Сподіваюся, ми зможемо триматися чемно та поводитися як дорослі. Вона написала мені СМС уперше з моменту нашого розриву, щоб сказати, що чекає на зустріч, та невимушено згадала, що буде з Люком. У мене виникло відчуття, що вона попереджає мене, щоб я не накинувся на нього в церкві — можна подумати, я колись так робив. Я відповів їй, що це буде круто та що я буду з Веріті, щоб познайомити з усіма, а після цього Сара вже не відповідала. Усе це до біса недоладно. Боже, мене раптом аж у жар кинуло. Ця клята сорочка прилипла до спини. Міркую, чи буде страшенно непристойним зняти тут піджака? О, чекайте, уже починається. Органіст узявся до роботи, як на мене, загучно, і всі видерлися зі своєї ботоксної шкіри та витягли шиї до дверей.

Веріті стоїть у кінці ряду, ближчому до проходу, тож я зміг побачити Лорі, лише коли Веріті нахилилася вперед. Дарма я гадав, що готовий до цього.

Знову відчуваю хук у сонячне сплетіння, коли дивлюся на неї — прекрасну тихою вродою, з білими квітами та коштовностями, вплетеними в кучері, і ще більше квітів у руках. Вона не така, як ці ідеально зачесані та розкішні наречені. Вона має богемний вигляд, чарівно природний, невимушений, у її найкращий день. Вона сяє. Наречена доходить до мого ряду, її очі кольору літнього лугу зустрічаються з моїми, погляд зупиняється. Вона повільно йде поруч зі своїм татом, і якусь мить я відчуваю, ніби Лорі — єдина, хто є в цій церкві. Якби я був скраю, то, напевно, дотягнувся б, схопив би її за руку, сказав, що вона схожа на богиню, але все так, як є. Вона посилає мені тонку, майже непомітну усмішку — слід від усмішки, — я киваю, люто прагнучи передати мої відчуття. Намагаюся сказати все, що хочу, самими очима. Іди, виходь за чоловіка, який чекає на тебе коло вівтаря, Лорі, і тоді живи тим чудовим життям, яке тебе чекає. Будь щасливою. Ти на це заслуговуєш.

Та коли вона проходить повз мене, коли очі її вже спрямовані на Оскара, я відчуваю, як щось у мені ламається.

Учора вранці я прокинулась о п’ятій, мене тіпало. Не могла й на мить повірити в те, що сталося. У те, що моя найкраща подруга ненавидить мене, що я маю йти до вівтаря, а її поруч не буде. Я сказала Оскару та всім, хто запитував, що у Сари невідкладні родинні справи, що вона змушена терміново поїхати додому, у Бат, що вона дуже шкодує про це, але вдіяти нічого не може. Маму я повністю не переконала в цій брехні, але вдячна, що вона вирішила не розпитувати мене про це, бо я б розридалася та вибухнула всією сумною правдою.

Зовні я граю хорошу виставу, але в глибині душі вмираю. Я втрачаю дорогих людей, мов кров, що витікає з рани, і не знаю, як її зупинити. Чи це просто факт мого життя? Ти маєш дорослішати й позбавлятися старих друзів, мов змія висохлої шкіри, щоб звільнити місце для нового? Учора я сиділа, підпершись подушками, у присмерку передсвітанкових годин, дивилася на Оскарову картину та мріяла клацнути пальцями й опинитися там знову. Він перевісив її так, щоб можна було дивитися на неї, коли лежиш у ліжку. Учора, коли я милувалася картиною, вона мене втішила. Вона нагадала мені, що існують інші місця, і, отже, можуть бути й інші часи. Я знала, лежачи тут, що Сара не змінить своєї думки, не прийде на весілля. Чекати цього від неї я не могла. Зі своєю таємницею я жила чотири роки, а в неї було менше двадцяти чотирьох годин, щоб звикнути до цього. Це надто швидко. Не знаю, чи взагалі настане час, коли буде не надто. Але я лишилася сама й, оскільки вибору не мала, мусила сконцентруватися на весіллі. Тож вирішила замкнути всі інші думки подалі.

І ось я стою перед входом до церкви, тієї самої, де вінчалися Оскарові батьки. Сперечатися не могла. Я ж не збиралася тягти всіх гостей до передмістя Бірмінгему, правда? До того ж, це місце кумедне й миле, особливо сліди інею на землі. Воно трохи схоже на чарівну казку, і коли «Роллс-Ройс» — вибір Оскара — зупинився в цьому ідеальному сільському пейзажі кілька хвилин тому, я навіть якусь мить не була певна, чи зможу видихнути. Тато тримався героїчно: він поплескав мене по руці та дав час перевести подих, надійний, мов скеля.

— Ти певна, що це саме те, чого ти хочеш? — запитав він, а я кивнула.

Я впевнена так, як ніхто на моєму місці.

— Дякувати Богові за це, — відповів тато. — Бо, якщо зовсім чесно, я боюся Оскарової матері. Довелося для надійності віскі сьорбнути.

Ми обоє розсміялися, потім я трохи задихнулася, а він сказав мені перевести подих та допоміг вийти з машини, обгорнувши бабусиним хутряним весільним палантином, щоб я могла дійти до церкви.

І ось ми прямуємо до вівтаря, рука в руці, я — у білій вінтажній сукні, він — шикарний у своєму ранковому костюмі. Тато не дуже полюбляє циліндр, але обіцяв, що обов’язково вдягне його пізніше, перед фотографами. Мама телефонувала мені минулого тижня щодо весілля та прохопилася, що батько тренував свою промову щовечора, бо ж боявся мене зганьбити. Я ще раз легенько потискаю його плече, ми обмінюємося останнім поглядом: «Ну що, зробімо це». Я завжди була татусевою дочкою, а втрата Джині особливо зблизила нас. Ми дуже схожі, обоє дещо замкнені, поки не починаємо довіряти людині, обоє повільно піддаємося гніву та швидко пробачаємо.

У церкві вирує цілий буревій з ароматних білих квітів, усе приголомшливе й злегка не таке причесане, як того хотіла Люсіль. Усе, мабуть, через мене, але це ненавмисно. Я заходила до флористки з приводу моїх квітів кілька разів, і ми дуже потоваришували. Мабуть, вона помітила різницю між моїм власним вибором неформального букета та строго витриманими замовленнями для церкви й урочистого прийому. Я не просила її нічого змінювати, але не приховувала, коли вона мене розпитувала, яким хотіла б бачити все, тож вона трохи підчаклувала, так щоб ми обидві змогли схвалити кінцевий результат.

Я глибоко вдихаю, і ми з татом рушаємо. По обидва боки проходу я бачу обличчя — деякі знайомі, деякі ні. Моя сім’я здійснила справжню подорож: тітки, дядьки, кузени прагнули подивитися на Оскара та розкішне лондонське життя, яке мама, безсумнівно, розписала їм у своїх переказах. Мої колеги, приятелі Оскара, його колишня Крессіда, у чорній сукні з перлами (чорне! Що вона має на увазі?), його брат Джеррі із суворою Флісс — суцільний несмак у бірюзовій органзі. А потім я бачу Джека. Я пройшла вже майже півшляху до вівтаря, і ось він, жахливо реальний, елегантніший, ніж я коли-небудь його бачила. Ще й волосся причесав. Навіть не знаю, що думати про Джека в костюмі. Але не можу більше думати про це, бо його знайомі очі зустрічаються з моїми, і я хочу схопити його за руку — на якусь коротку мить перед тим, як стати дружиною Оскара. Сари немає, тож він, мабуть, єдина присутня тут людина, що знає мене справжню. Можливо, це тому, що він надто далеко від мене. Якусь мить я гадаю, чи Сара повідомила йому про нашу сварку. Але навряд чи вони розмовляли після того, як розірвали стосунки, тож не схоже, що йому щось відомо. Я посилаю йому найнепомітнішу усмішку, а він киває, і тато продовжує свою ходу, дякувати Богові, тож мені не лишається нічого, як слідувати за ним до вівтаря.

Ми не писали обітниць. Люсіль подивилася на мене, коли я про це спитала, ніби я запропонувала співати караоке голяка, і, чесно кажучи, Оскар зреагував приблизно так само. Я не наполягала. Так чи інакше, я майже жартувала тоді, але їхні обличчя дали зрозуміти, що жарт виявився несмаком. Що це я собі думаю про весілля? Якесь сучасне?

Оскар усе ще стоїть спиною до мене, як ми й домовлялися, прямий та гордовитий. Його матуся вважає, що не личить нареченому витріщатися на молоду, поки вона йде до вівтаря, і я щаслива, що ми вперше глянемо одне на одного, коли я вже буду поруч із ним. Так ніжніше. Так — більше ми. Ми так зайняті були останнім часом — і роботою, і підготовкою до весілля, — що майже не мали часу бути разом. Не можу дочекатися, коли його сьогодні побачу, коли знову проводитиму з ним увесь свій час. Сподіваюся, протягом нашого медового місяця ми зможемо відновити магію тих дорогоцінних тижнів у Таїланді.

Нарешті я дійшла, і, коли порівнялася з ним, він нарешті обертається й дивиться на мене. Його матуся казала, що в цей момент він має підняти мою вуаль. Складно, бо на мені немає вуалі. Я мала б їм сказати, але не хотіла, щоб мене змусили зробити щось зайве, навіть заради збереження миру. Натомість віддала перевагу тоненькій гірлянді 1920-х років, яку перукарка вплела мені у волосся разом із тендітними живими квітами. За дивовижним збігом, вона знайшлася в тій самій крамниці, що й моя сукня. Гірлянда неймовірно гарна: це прекрасний золотий дріт, усипаний коштовними морськими створіннями — мушлями, морськими кониками і, звісно, морською зіркою. Для нетренованого ока ця річ просто скидається на доречний убір нареченої, але, я сподіваюся, Оскар побачить інтимний натяк на нашу історію.

Попри те, що на мені немає вуалі, руки Оскара рухаються, щоб підняти її. Він сьогодні відпрацював подумки кожен крок. На якусь мить вигляд у нього спантеличений, потім я всміхаюся та ледь помітно хитаю головою.

— Без вуалі, — кажу самими губами, а він м’яко сміється.

— Ти чарівна, — шепоче у відповідь.

— Дякую, — усміхаюся, а його темні очі занурюють мене в кохання.

Від його обрізаних джинсів і майки нас відділяє цілий світ, але я бачу його саме таким. Мій Робінзон Крузо, мій порятунок, моє кохання. Гадаю, він навіть не помітив, що за моєю спиною немає Сари. Мабуть, він навіть не помітив би, якби преподобний зрікся свого строгого образу та затанцював біля вівтаря ірландську джигу. Бо очі його — тільки на мені, сповнені подиву, радості, кохання. Попри те, що Люсіль намагалася планувати наше весілля, мов військову операцію, вона не врахувала таких моментів. А саме їх я пам’ятатиму ще довго, після того, як мій мозок позбавиться лососевого мусу, бо той зайняв надто багато місця. Оскар — увесь жага та пристрасть, кожним дюймом він — наречений. У нього все ідеальне: артистичний вигин волосся, чорний виблиск весільних черевиків, темні палкі очі, якими він дивиться на мене, ніби вперше. Чи був колись якийсь інший чоловік таким картинно-ідеальним нареченим? Можна подумати, що всі ці дрібненькі молодята, що прикрашають верхівки весільних тортів у всій країні, виліплені з нього.

Цікаво, що надумає Її Величність Люсіль про моє вбрання без вуалі. Мабуть, у неї в захресті прихована валізка із запасною вуаллю — так, про всяк випадок. Безсумнівно, вона спробує змусити мене одягти її, щойно ми вийдемо звідси.

Коли священик запитав, чи знає хтось якесь законне заперечення проти нашого шлюбу, у мене блискавкою сяйнула коротка думка про Сару: а раптом вона увірветься до церкви та сповістить усім, що я накоїла.

Звісно, цього не трапилося. І вже — здається за кілька секунд — я відчуваю, що йду проходом, на третьому пальці лівої руки — Оскарова платинова обручка з діамантом. Б’ють церковні дзвони. Ми йдемо, тримаючи одне одного за руки, усі аплодують. Перед тим, як вийти на бліде зимове сонячне світло, Оскар дбайливо зав’язує стрічки мого хутряного палантина й цілує мене.

— Моя дружина, — шепоче він, тримаючи в долонях моє обличчя.

— Мій чоловік, — відказую я, повертаю обличчя та цілую його долоню.

Моє серце таке повне, що ось-ось розірветься, я відчуваю чисту радість цієї простої істини: він мій чоловік, я його дружина.

Фотографу довелося добряче спітніти, поки він збирав докупи обидві наші родини. Оскарова матуся, здається, вирішила керувати процесом; моя мила мама навіть відвела мене вбік, щоб повідомити, що вона ладна придушити Люсіль до завершення цього дня. Ми трохи посміялися, влаштувавши пантоміму, ніби ми її душимо, потім зробили серйозні обличчя та повернулися на свої місця — позувати далі.

Моя родина — єдина причина, чому я ще не з’їхала з глузду. Оскарова колишня, Крессіда, сплутала мого брата з офіціантом і поскаржилася, що її шампанське недостатньо охолоджене. Тож він освіжив його кубиками льоду, які виловив у найближчому відерці з водою. Коли ж вона, заставши його за цим заняттям, пригрозила йому звільненням, той із величезним задоволенням повідомив, що він мій брат, звісно, скориставшись при цьому найсильнішим бірмінгемським акцентом. Братик ще не відійшов від пиятики з приводу дня народження мого чудового малюка-небожа, Томаса, який сьогодні такий схожий на ангелика, що майже відтягнув від мене загальну увагу. Деріл незадовго до того відкликав мене вбік для невеличкої душевної розмови та запитав, чи я згодна бути хрещеною Тома прийдешнього літа — від таких пропозицій на власному весіллі кожна дівчина сльозу пустить! Я так люблю свою родину, а сьогодні особливо, коли з Оскарового боку така величезна кількісна перевага.

— Пані та панове, час для промов.

О Боже! Я геть забула, що Сара мала виголошувати промову. Вона навмисно вписала її в програму під номером один, її відсутність переламає ретельно складені плани Королеви Люсіль. Можна було б якось цьому зарадити, якби я здогадалася її про це попередити, але я нічого не зробила, тож тепер червонопикий тамада щойно запросив усіх привітати почесну дружку гарячими оплесками. Люди плескають, але повільно, уривчасто, розгублено: натовп знає, що щось не так, а от що робити — не знає. Божечко, персонал тут узагалі спілкується між собою чи ні? Можна ж було зрозуміти, що, коли головний стіл був спішно перенакритий після нашого прибуття, це означало, що Сари не буде, але ні: тамада й надалі викликає її ім’я знову й знову та дивиться на нас із очікуванням. Оскар, благослови його Боже, переляканий, бо знає: йому слід щось зробити, але й гадки не має, що саме. Люсіль нахиляється вперед та дивиться на мене з виразом «зроби щось негайно». Я вдивляюсь у море облич перед собою та починаю здійматися на ноги, міркуючи, що, в біса, може зараз вийти з моїх вуст. Брехати людям віч-на-віч про причину Сариної відсутності було нестерпно. Я не певна, що зможу просто в очі збрехати всім цим людям на одному диханні. Але що маю їм сказати? Що Сара дізналася, ніби я колись любила її хлопця, і тепер не може мене бачити? Серце починає калататися, я відчуваю, що обличчя червоніє. Потім чую, що хтось відсуває свого стільця по паркету та прочищає горло, щоб почати говорити.

Це Джек.

Залою пробігає гомін, тихий гомін передчуття: зараз, мабуть, буде цікаво.

— Оскільки Сара не змогла прибути, Лорі попросила мене сказати кілька слів замість неї, — він дивиться на мене із запитанням в очах. — Мені пощастило грати роль третього колеса у велосипеді Сари й Лорі протягом кількох років, тож я добре уявляю, що б вона сказала, якби була тут.

Дуже сумніваюся, що він має найменше уявлення про те, що Сара сказала б, якби вона була тут просто зараз, але киваю головою та повертаюся на своє місце. Чого, власне, я повинна дивуватися, що роль Джека на моєму весіллі стала більш значущою? Він був поруч, здається, у кожен важливий момент у моєму житті, так чи інакше.

— Бачте, ми із Сарою певний час були разом, поки — зовсім нещодавно, якщо чесно, — пробачте, вам не потрібно знати… хм-м-м… — він дивиться на жінку, яка сидить поруч із ним, а залом уже починають лунати смішки. — І коли я кажу, що був для них, мов третє колесо, то маю на увазі найширший сенс, звісна річ. Тобто близьким, але не настільки близьким… — він знову замовкає, бо люди починають сміятися. — Пробачте, — каже він, дивлячись на мене та корчачи невеличку гримасу. — Гаразд, — продовжує він, а я усвідомлюю, що він нервує, лише коли бачу, як він тре долонями штани. — Що ж хотіла б Сара сказати про Лорі? Ну, те, що вона чудова подруга, — це безумовно. Я знаю, що Сара завжди казала, що вона в університеті виграла в лотерею найкращу сусідку по кімнаті, у вас двох дружба така, яка буває раз у житті. Ти — джин у її тоніку, Лорі. Сара дуже тебе любить.

Дехто аплодує, моя мама тре очі. О Боже. Я тримаюся з усіх сил, щипаю себе за руку. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Я не наважуюся навіть одну сльозинку випустити, бо не зможу потім зупинити цей потік, не дати йому перетворитись у повноцінні ридання до судом усім тілом. Мені дуже не вистачає сьогодні Сари. У моєму ретельно спланованому весіллі утворилася дірка у формі Сари, і — боюся, до смерті боюся — вона залишиться на все життя. Джек зітхає, набирає повітря. Можна почути, як шпилька падає на підлогу.

— Знаєте, навіть коли б мене попередили, що я маю сьогодні виступати, я все одно мучився б над питанням, що сказати, бо ж насправді немає слів, здатних пояснити, чим же вона така особлива, Лорі Джеймс.

— Оґілві-Блек, — вигукує хтось. Гадаю, Джеррі.

Джек сміється, запускає руку у волосся — я певна, зараз весь жіночий контингент весільної вечірки зітхає.

— Пробачте, Лорі Оґілві-Блек.

Поруч зі мною Оскар бере мене за руку, а я посилаю йому маленьку усмішку, хоча для мене моє нове ім’я звучить незграбно й дивно з вуст Джека.

— Ми з Лорі — друзі вже кілька років. Добрі друзі навіть. І просто в мене під носом ти, Сарина мудра невибаглива подруга, яка одного разу змусила мене дивитися «Сутінки», перетворилася на… — він замовкає та простягає руки до мене попри те, що він за три столики від нас, — на жінку, якою є сьогодні: таку сповнену неймовірної рівноваги, таку вражаюче добру. Ти вмієш зробити так, що кожна окрема людина почуватиметься поруч із тобою найважливішою у світі, — він опускає очі, хитає головою. — Не буде перебільшенням сказати, що ти одного разу врятувала мені життя, Лорі. Ти побачила мене в найгіршому стані та не відвернулася від мене, навіть коли в тебе була для цього причина. Я бунтував, а ти була милою. Я забув, ким був насправді, але ти змусила мене згадати. Не думаю, що колись дякував тобі за це, тож кажу це зараз. Дякую тобі. Ти легко йдеш дорогою життя, але залишаєш глибокі сліди, які іншим людям важко заповнити, — він замовкає та відпиває зі свого келиха, бо говорить так, ніби ми тут — єдині люди, я гадаю, він усвідомлює, що підійшов дуже близько до надто особистого. — Ось і все. Ти до біса дивовижна, Лорі. Зараз, коли ми по різні боки кордону, мені не вистачає тебе, але я тішуся, бо знаю: ти в безпеці з Оскаром, у його надійних руках, — Джек здіймає келих. — За тебе, Лорі, і, звісно, за тебе, Оскаре, — він замовкає на мить та додає: — Ти щасливий, скотиняко.

Усі сміються. Я плачу.

— Боже милостивий, Джеку, ти міг би просто трахнути її на тому столі, та й по всьому.

Я дивлюся на Веріті, яка в цю секунду нагадує розлючене дике кошеня. Гарна, але очі мені готова видерти. Ми в коридорі готелю, і я здогадуюся, що вона не оцінила моєї імпровізованої промови.

— А що, в біса, я мав робити? Залишати Лорі помирати в дупі на власному весіллі?

Вона очима ладна мене вбити.

— Ні, але не було потреби робити з неї чортову Супержінку.

— Вона не носить трусики поверх джинсів, — знаю, що так говорити — помилка, але з вуст уже вилетіло, окрім того, я випив три келихи шампанського й не дуже твердо відчуваю ногами ґрунт.

— Ти, мабуть, маєш до холери близькі стосунки з її трусиками, — Веріті сочиться сарказмом, руки схрещені на грудях.

Відступаю, бо вона тут як моя гостя, і я здогадуюся, що слухати, як твій новий хлопець так палко вихваляє іншу жінку, може бути певною мірою надокучливо.

— Ну, я прошу мене пробачити, окей? Але ти помиляєшся, ми з Лорі насправді лише друзі. І ніколи не були чимось більшим за це. Даю слово.

Вона ще не готова змінити гнів на милість.

— А що то було за лайно про сліди?

— Це була метафора.

— Ти сказав, що вона дивовижна.

Оглядаюся, чи немає в коридорі ще когось, потім притискаю Веріті до стіни.

— Ти дивовижніша.

Її руки обвиваються навколо мене, впиваються мені в зад. Вона не жартує, ця Веріті.

— Не забувай про це.

Я цілую її, якщо це лише спроба закінчити цю розмову й не дати їй розвиватися в тому напрямку, куди вона вже пішла. У відповідь вона кусає мене за губу та починає витягати мою сорочку зі штанів.

— Джек добре зробив, що виступив від імені Сари.

Я всміхаюся до Оскара, хоча слова його пролунали не просто так.

— Так, правда.

Ми відпочиваємо в нашому номері, щоб освіжитися за цей короткий проміжок-затишшя між весільним сніданком і вечірнім прийомом.

Гадаю, «освіжитися» — мало бути ввічливим терміном для сексу, але ми з Оскаром зайняті зараз іншим.

Відколи почалися промови, він дуже напружений, і я відчайдушно намагаюся знайти спосіб розрядити ситуацію, тому що ми маємо запам’ятати цей день назавжди, і то з правильних причин.

— А де вже знову Сара? — Оскар хмуриться й постукує себе по носі, ніби намагаючись пригадати деталі її відсутності. Мабуть, це тому, що я не дуже багато надала тих деталей — погана спроба зменшити брехню.

— Повернулася в Бат, — мій голос свідомо рівний, я відвертаюся, бо щоки палають.

Не хочу сперечатися, тож шукаю, що б могло відволікти нас, і знаходжу подарункову коробку на великому каміні. Усе в нашому весільному люксі розкішне: від розміру заглибленої ванни до ліжка під балдахіном, яке має навіть сходинку, бо воно таке, як у принцеси на горошині.

— Що це? — читаю вголос картку на подарунку. — «Щасливій парі з любов’ю й вдячністю від Анжели та всієї весільної команди. Сподіваємося, ви проведете тут день, коли здійсняться всі ваші мрії». — повертаюся до Оскара. — О, як мило, правда?

Він киває, коли я сідаю в одне з крісел біля вікна та розв’язую стрічки.

— Ходи, подивишся? — питаю, намагаючись випросити в нього очима все інше: «Будь ласка, не допитуйся про Сару. Будь ласка, не перебільшуй з аналізом Джекової промови. Будь ласка, сконцентруймося на тому, що важливе сьогодні, — на нас двох».

Він кілька секунд дивиться в мої очі, потім його вираз пом’якшується, Оскар підходить і стає біля мене навколішки.

— То відкривай.

Я легенько проводжу рукою по його блискучому синяво-чорному волоссю, усміхаюся.

— Гаразд.

Усередині, за папером та серветками, ми знаходимо витончену різдвяну ялинкову кулю ручної роботи, на ній вигравіювані наші імена та дата весілля.

— Хіба вона не дивовижна? — Я проковтую клубок у горлі, дбайливо повертаю її до коробки.

— Ти заслуговуєш на дивовижу, — каже він, цілуючи мої пальці.

Потім видихає:

— Ти щаслива, Лорі?

Я здивована його тихим запитанням. Він ніколи не питав мене про це раніше.

— Хіба тобі треба про це навіть питати?

— Тільки раз, — раптово він стає надзвичайно серйозним.

Затамовую подих і дивлюся в його очі. Розумію, що наш шлюб залежить від моєї відповіді на це запитання.

— Я неймовірно щаслива бути твоєю дружиною, Оскаре. Я дякую своїм щасливим зіркам, що ти з’явився в моєму житті.

Він дивиться на мене, мовчазний і неможливо вродливий, його очі говорять мені, що є речі, про які він хотів би казати, але цього не буде, бо сьогодні — день нашого весілля. Він встає та підіймає мене.

— А я дякую моїм зіркам за тебе.

Він повільно й глибоко цілує мене, його рука обіймає мене за талію, інша тримає за підборіддя, я дозволяю собі розтанути, розчинитися в ньому. Сподіваюся й молюся, що ми завжди зможемо знайти одне одного — отак, як знайшли в Таїланді, як знаходимо вночі в ліжку. Кохання до нього відрізняється від усього, що було в моєму житті, ясне й просте, однозначне. Я лину до нього, до думки про нас двох на порозі пляжної хатинки. Оскар не зізнається, куди ми поїдемо на медовий місяць, але я сподіваюся всім моїм серцем, яким принесені шлюбні обітниці, що це буде Таїланд.

Ми стоїмо перед вишукано прикрашеною ялинкою, яку вже поставили в наш люкс, і я вішаю нашу кульку на одну з порожніх гілочок. Оскар так близько, поруч зі мною, його теплі вуста торкаються моєї шиї, ми дивимося, як кулька обертається і ловить світло.

— Джек має рацію, — шепоче він, — я — щасливий скотиняка.