Офіцер із Стрийського парку

Розділ третій Не геройська смерть

– Дуже прошу, тут уже нема жодних комісарів, і то давно.

– Для мене ви завжди будете паном комісаром.

– Ой, скажіть ще – таким ви мене згадаєте перед смертю.

– Чом би й ні!

– Не каркайте, пане Кошовий. Не наближайте смертний час, туди встигнете.

– А ви не прибіднюйтесь, пане Віхуро. Не так уже й давно.

З посади комісара кримінальної поліції Марек Віхура справді пішов відносно недавно – цієї весни. Щойно почалися розмови про вихід Австро-Угорщини з війни, він заявив про відставку. Хоча до останнього не хотів іти зі служби, яка стала для нього не частиною – цілим життям. Поза поліцією Віхура себе не бачив. Свідомо вирішив піти лише раз, коли у Львові запанувала російська влада, в якій він себе не бачив, хоч росіяни всіляко агітували досвідчених фахівців лишатися на службі. Згодом, коли повернулася цісарська влада, комісар не змусив себе умовляти й обійняв колишню посаду.

Це дуже не сподобалося його дружині. Вона давно просила в Бога такого щастя, щоб чоловік нарешті взявся за розум та пішов з поліції, бо відставку давно заслужив. І навіть тихцем раділа: не мала б того щастя, аби не помогло нещастя – російська окупація. Річ у тім, що Марек Віхура, вищий на голову від більшості оточуючих, статурою нагадував дбайливо обтесану кам’яну брилу. Вважається, такі люди є втіленням міцного здоров’я. Коли так, можна дозволити собі випити без великої шкоди. А комісара легко приймали за пияка через буряковий колір обличчя. Та помилялися всі. Віхура тринадцять років не пив нічого міцнішого за світле пиво. Останнім часом не дозволяв собі й того: шлунок відмовлявся сприймати дешеві, хтозна з чого зроблені напої – такої данини вимагала війна.

Крім періодичних різей у животі, Віхура мав купу інших болячок, у тому числі – проблеми з судинами. До війни пані Віхурова посадила чоловіка на дієту, від якої інша, здоровіша людина загнулася б, на Климове переконання, швидше за хворого. Крім того, в її арсеналі завжди були різноманітні цілющі трави – народною медициною не гребувала, по можливості возила комісара в гори та на різні модні курорти. Воєнне лихоліття значно обмежило її лікувальні можливості, й Віхура почав поволі втрачати звичний колір лиця. Його буряковість означала здоров’я, а нормальний для пересічних людей вид – погіршення самопочуття. Ожив і запашів, коли повернувся до улюбленої справи.

Тепер Кошовий переймався – відставний поліцейський знову здаватиме.

За десять років їхнього знайомства Клим уперше завітав до Віхури додому. Комісар відчинив у халаті, вибачився, запросив до апартаментів, залишив гостя на короткий час і повернувся, вже вбраний у звичний Кошовому старомодний елегантний костюм та при строгій краватці. А далі неабияк здивував, запитавши:

– Чогось вип’ємо, пане Кошовий?

Відповів не відразу.

– Гм… Хіба пані Віхурова…

– Та не переймайтеся, то вона сама все придумала, – відставний комісар умостився зручніше в глибокому кріслі. – Довго бігала, шукала, чим би ще полікувати мій багатостраждальний шлунок. Ось вибігала: хтось порадив робити настоянки на домашній горілці, бо продукція Бачевських для цього чомусь не годиться. Потім те все ще й відціджується, якось особливо готується. Словом, нарешті прийшов той час, коли рідна жінка сама налила міцненького й піднесла.

– Що ви їй на те сказали?

– Нічого. Подякував гарно. Там напою в чарочці небагато було. Але все одно смак давно забутий, як і відчуття. Знаєте, так кілька днів минуло. Приймав за годинником, чотири рази на день, дружина про те дбала. І маємо – минулося! – Віхура задоволено посміхнувся. – Закріплюємо лікування.

– Так, глядіть, усього себе зцілите горілкою.

– Не шкіртеся, пане Кошовий, зараз самі спробуєте.

На цих словах зайшла пані Віхурова – повна протилежність своєму чоловікові. Невисока, худенька, жвава, при тому – розважлива. Інша б на її місці вклинилася б у розмову. Натомість вона мовчки поставила на стіл тацю з карафкою, повною наполовину. Дала чоловікам чарки, наповнила настоянкою, глянула з підозрою на Клима, підхопила тацю й занесла назад, не лишаючи гостеві жодних шансів розкуштувати комісарові ліки.

– Частуйтеся, – запросив Віхура.

Вони випили, й Кошовий відчув на язику щось пекуче, від чого зробилося терпко в роті, потім стравоходом пройшло тепло.

– Від чого воно лікує?

– Мене – від усього. Ви самі маєте знати, де вам болить.

Клим покрутив чарку за ніжку, поставив її на столик перед собою.

– Чесно кажучи, не розібрав.

– Тобто?

– Ще б спробувати. Трошки більшу порцію.

– Ви завжди зловживали, пане Кошовий, – буркнув Віхура. – А я вам у цьому заздрив. Тепер, бачте, ми зрівнялися в можливостях. І досить, ви ж не настоянки пити прийшли.

Віко сіпнулося, але легенько. Клим нервував не тому, що не знаходив слів для комісара. Його дуже хвилювало обмеження в часі. Доба, максимум – дві: він не був певен, що впорається. Час штовхав у спину, заважаючи думати й відволікаючи від важливого.

– Мені потрібна допомога.

– Це ясно. Повторюся – не за адресою. Від справ я відійшов, на повне щастя пані Віхурової.

– Але у вас лишилися тісні контакти в поліції.

– Ой, пане Кошовий, – він похитав головою. – Може, зв’язки збереглися. Поліції нема, хіба не бачите самі? Ви ж розумієте, чому я пішов. Відень уже не керує, все – формальність. Ніхто не приймає рішень, бо їх нема кому виконувати. Цісар на волосині, як і його влада. І то я не певен, що ця волосина не порвалася. Які наслідки маємо? Мудра людина, скажіть.

– Безвладдя.

– Згоден. Отже, нема влади – не працюють закони. Нема законів, то й поліції нема на що спиратися. Переважна більшість колег на службі просто відсиджують, чекаючи, коли поженуть геть чи кому змусять присягати. У відомих вам панів Тими та Лінди зараз влади у Львові більше, ніж у пересічного поліцейського агента. Мусите визнати це.

– Та ясно, не сперечатимусь.

Єжи Тиму, в минулому – праву руку Густава Сілезького, одного з львівських злодійських королів, Кошовий так само знав уже десять років. За той час Тима встиг зайняти місце покійного короля й побити горщики з Климом. Раніше злодії, чия штаб-квартира була в барі «Під вошею» на Верхньому Личакові, час від часу допомагали йому залагодити різні непрості справи. Коли – через спільні інтереси, іноді – в обмін на послугу. Та два роки тому старшина Ладний втягнув Клима в серйозний конфлікт з Тимою, хоч сам Кошовий насправді давно шукав нагоди розірвати зв’язки з кримінальниками. Після того з’являтися «Під вошею» йому стало небезпечно, й сам він не дуже рвався в той гадючник. Дарма, що в одній із його потаємних кімнат чотири роки тому вперше пізнав Магду…

Історія згаданого комісаром Кароля Лінди виглядала цікавішою. Свого часу він служив у поліції та опікувався агентурою, велику частину якої вербував на міському дні. Чи то карта так лягла й обставини помінялися, чи то Лінда в якийсь момент просякнув середовищем, у якому боблявся, й воно органічно ввійшло в нього. Хай там як, але незабаром після вигнання росіян Кароль залишив службу, аби виринути в оточенні кримінальників уже своїм. По смерті Сілезького став правою рукою новоспеченого короля, й непевні часи грали на руку винятково їм.

Відставний комісар не перебільшував.

Поки різні сили та спільноти у Львові намагалися тягнути на себе владну ковдру, реальну владу тримали такі, як Тима з Ліндою.

– Коли так, пощо вам я? Що можу порадити корисного?

– Капітан Яблонський, чули про такого?

Віхура засопів, наморщив лоба.

– Знаєте, я читаю кримінальну хроніку. Звичка. Бачив десь зовсім недавно.

– Ранкова газета писала.

– Так і є. Що там цікавого?

– Маю намір розібратися, хто його вбив.

– Того ніхто не знає й не знатиме. Ви щойно погодилися – поліція нині властиві їй функції не виконує.

Віко знову сіпнулося.

– Пошукові – так. Але злочин не лишився без уваги. Поліція мала хоча б провести якусь формальну роботу. Скласти протокол, опитати якихось свідків. Нарешті, тіло не кинули, де взяли, а напевне завезли десь до анатомічного театру.

– Ви хочете глянути на труп? – брови Віхури стрибнули вгору. – Пане Кошовий, ваше бажання підмінити собою цілу кримінальну поліцію в одному, окремо взятому випадку здійснюється. Можливим воно стало лише в такі часи, як ось тепер. Але ви нічого мені не пояснюєте.

– Ви ж відійшли від справ.

– Перепрошую, але мені вже цікаво. Й потім, ви праві. Прийшли до приватної особи, яка досі в глибині душі лишається поліцейським комісаром. А ще я вмію читати й робити аналіз. Хочете, дещо розкажу?

Віхура подався вперед, очі блиснули.

Клим інстинктивно зробив те саме.

– Давайте.

– Вбито поляка. Польська газета звинувачує українців. Не когось конкретно, не до того. Досить, щоб зіткнути нас із вами лобами. І знаєте, що? Я поляк, пане Кошовий. Усе життя прожив у Львові. Це місто мало би бути польським.

– А я, пане Віхуро, живу тут десять років. Почуваюся тут, як удома. Й переконаний – ми б могли порозумітися без того, аби битися.

– То все політика. Я не маю наміру в разі чого ставати на бік тієї спільноти, яку ви представляєте.

– Я прийшов до вас як приватна особа.

– Особа, яку я знаю всі ці десять років. І яка час від часу завдавала мені особисто чимало клопоту. Не кажучи вже про цілу львівську кримінальну поліцію. Ви можете бути й буваєте дуже прикрим, пане Кошовий.

– Ви так само. Тим не менше, нас це за десять років не посварило.

Віхура пожував губами.

Підвівся, крекчучи. Пройшовся кімнатою, як колись міряв у роздумах чи під час суперечок власний службовий кабінет. У запалій тиші цокав великий годинник, затиснутий у куток на підлозі.

– Є одна річ, про яку не слід забувати, – мовив нарешті.

– Кому?

– Нам із вами. В розмові часто згадуєте нас, пане Кошовий.

– Щось не так?

– Навпаки, – відставний комісар навис над Климом. – Я чудово розумію, чиї політичні інтереси ви намагаєтесь відстоювати. Як і те, хто зацікавлений, аби в убивстві польського офіцера не звинуватили українця, ким би той не виявився. А найкраще – те, що вбивцею справді може виявитися хтось із ваших. Може, навіть хтось знайомий чи близький особисто вам. Тому допоможу, чим можу.

– Тобто?

Віхура посміхнувся кутиком рота.

– Десять років особистого знайомства переконали мене в тому, що ви – не ідеальний.

– Не буває ідеальних людей.

– Бувають. Дивлячись, які чесноти вважати ознаками ідеалу. Та не в тому суть. При всіх недоліках ви, пане Кошовий, не підіграєте своїм, якщо одним, знайомим лише вам способом встановите: вбив таки українець. І зробив це, бо хотів закатрупити поляка. Не приховаєте неприємну правду. Чи я помиляюся?

Сіпнулося віко, дуже сильно.

– Аж ніяк, пане комісаре. Є такий шанс, навіть дуже великий. Але поки він є – я завдячую саме йому вашій готовності щось для мене зробити. Без такого шансу ми б спільної мови не знайшли, хоч і знаємося десять років. Отепер не помиляюся я.

Віхура нічого не сказав – лиш кивнув на знак згоди.

Санітар у морзі був кривим на одне око.

Проводжаючи візитерів до потрібного столу, невисокий мовчазний чоловік упевнено орієнтувався серед накритих простирадлами тіл, і Клим звернув увагу – він ще й сильно кульгає на праву ногу. Сам не любив, коли витріщаються, та не втримався, приглядівся до санітарового лиця у півтемряві склепіння. Той глянув на Кошового, мов на чергового ідіота, знизав плечами й замість відвернутися – став до цікавого ближче, даючи змогу краще роздивитися.

– Перепрошую, – буркнув зніяковілий Клим.

Відступив на крок, але все одно встиг розгледіти зблизька свіжі шрами біля пошкодженого ока. Додав кульгавість і дійшов висновку: перед ним фронтовик, котрий не знайшов іншої роботи. А вловивши погано прихований запах алкоголю, яким обдав його санітар, зрозумів ставлення людини до служби.

З ними, крім Віхури, був моложавий поліцейський у цивільному, якого відставний комісар назвав просто паном Томашем. Новий знайомий дивився на Кошового не дуже приязно і точно не мав би з ним справ, аби не Віхурине прохання. Й Клим укотре подумки похвалив себе за рішення не брати з собою всюдисущого Шацького.

Збираючись із візитом, Клим категорично, навіть різкувато зупинив Йозефа, коли той уже збирався за компанію, лишив його на господарстві в конторі. Шацький не приховав образу й дорікнув: з друзями так не чинять. Проте Кошовий був невблаганним. З огляду на обставини справи, йому, українцеві, доведеться пробивати стіну недовіри, яка за короткий час швидко виросла між ним і давнім приятелем Віхурою. Присутність при ризикованих розмовах ще й непевного єврея, невідомо, яким боком тут причетного, взагалі могла все зіпсувати.

Санітар підвів трійцю до столу в найдальшому кутку біля стіни, взявся за верхній край простирадла, відкрив лице мерця.

Климові не раз доводилося оглядати трупи. Через іронію долі, він змушений був зробити це в перший же день свого приїзду до Львова, коли приїхав до давнього київського приятеля, адвоката Сойки, й наткнувся на його мертве тіло. Згадав також низку трупів, лишених по собі – й для нього, адвоката Кошового! – моторошним Різником із Городоцької. Спливло в пам’яті помешкання на Вірменській, де квартирував і знайшов свою смерть російський капітан Платов. Нарешті – одне з найболючіших видовищ, забиті батьки: Клим упізнавав їх серед сотень закатованих більшовиками киян, звезених до моргів і звалених там докупи.

Чоловіка з розбитим черепом, який лежав перед ним мервим обличчям догори, він бачив уперше.

Лице вже помили.

За життя Юліуш Яблонський був доволі привабливим мужчиною. Був не гарненьким, кидалася в очі передусім зріла, чоловіча краса. В рисах проглядалося щось грубувате, навіть трошки брутальне. Сумніву не лишалося – Клим бачив перед собою воїна, який загинув у бою.

– Чим його?

– Твердим тупим предметом. Не здивуюся, якщо звичайною каменюкою.

– А хіба…

– Ні, – відрубав пан Томаш. – Знаряддя вбивства поруч із тілом не знайшли. Обшукали ретельно, повірте мені.

– Вбивця забрав камінь із собою.

Знизавши плечима, Клим узявся за краї простирадла, потягнув його нижче.

– Для чого вам бачити пана офіцера голим? – підозріло запитав пан Томаш, а потім стиснув правицю Кошового, зупиняючи.

– Хочу глянути, чи є інші рани на тілі.

– Ви не судовий лікар, – відрізав поліцейський. – Дякуйте панові Віхурі вже за дозвіл подивитися на тіло. Не знаю, для чого то вам треба й знати не хочу.

– Я поясню, – спокійно відповів Клим, але простирадло пустив, став до мерця боком. – Мені важливо знати обставини його загибелі. Судячи з ран на голові, його вдарили отак, коли вбивця дивився жертві просто в очі, – піднявши стиснуту в кулак правицю, він різко замахнувся і зімітував удар. – Чому офіцер дозволив напасти на себе? Його не застали зненацька, інакше били б ззаду чи бодай збоку. Яблонський знав нападника, вів із ним якусь розмову й не чекав від нього атаки. Якщо була бійка, на тілі можуть знайтися інші сліди. Синці, забої тощо.

– А вам що від того? – правив своє пан Томаш.

Глянувши спершу в бік мовчазного санітара, потім – на Віхуру, котрий теж поки не втручався в розмову, Клим зітхнув.

– Ви чудово знаєте, що привело мене сюди. Уже весь Львів гуде – українці вбили поляка. Давайте не будемо зараз дискутувати довкола того, що пан Яблонський міг мати серед, припустімо, українських січових стрільців доброго товариша…

– Так і є, – перервав поліцейський.

– Мені шкода, але – так і є, – легко погодився Кошовий. – Але в цьому разі, погодьтеся, важко уявити ситуацію, коли в парку зустрілися двоє запеклих ворогів і польський офіцер не подбав про власну безпеку.

– До чого…

– До того! – тепер перервав уже Клим, потроху заводячись, і вигук луною відбився від склепіння. – Зненацька напасти на себе Яблонський би не дозволив. Отже, його могли не відразу отак ударити. Спочатку сварка, потім – бійка. Його збивають з ніг, супротивники якийсь час борються. Нарешті ворог на короткий час перемагає, бере камінь чи інший важкий предмет, б’є офіцера по черепу, розвалюючи його. Переконливо?

– Цілком. Але ви переконуєте не себе, а мене, – пан Томаш, не стримався, скосував на Віхуру, той теж кивнув, і поліцейський, підбадьорений схваленням старшого шанованого колеги, повів далі: – Якщо знайдете синці на тілі, вони будуть вагомим аргументом на користь вашого припущення. Мовляв, жертва не чекала нападу. Зустрілася в парку з тим, кому довіряла чи бодай не бачила від того типчика небезпеки. Українцеві поляк не довіряє під нинішній час доби. Висновок – вбивцею не міг бути українець. Ви ж до того ведете, пане Кошовий.

– Думки читаєте.

– Не думки. Бачу вас наскрізь.

Віхура кашлянув.

– Панове, давайте не починати подібних дискусій у морзі, при санітарах, біля мерця. Пане Томаш, пан адвокат чудово знає мою думку з приводу всього, що відбувається. Я не на його боці й переконаний: сутички між українцями та поляками сьогодні мають як місце, так і підстави для виникнення. Проте, – він витримав коротку паузу й перевів погляд на поліцейського, – як людина з досвідом роботи саме в кримінальній поліції, я не готовий приймати за єдину правильну версію написане в газетах. Тим більше, що в публікаціях не називається конкретний вбивця.

– Він і не міг бути названий, пане Віхуро! – мовив пан Томаш. – Встановити його має слідство й назвати суд на підставі зібраних доказів. Але яке зараз слідство! Тим більше – який суд, крім самосуду?

– Де ви бачили, щоб у Львові когось лінчували?

– До цього все йде! – тепер він говорив, мов на мітингу. – Поліція паралізована! Я не можу ходити вулицями у формі, бо можу нарватися на криве слово якогось вашого стрільця, котрі самі носять однострої відкрито! Виглядає, вони готують державний переворот! Збройне повстання, і ви до того причетні, пане Кошовий.

Рука Віхури лягла на плече поліцейського.

– Прошу пана стримувати емоції, хоч я вас і розумію. Проте державні перевороти чи інші загрози підвалинам держави, погодьтеся, не ваша компетенція. Та й пан Кошовий, скільки я його знаю, не намагався зазіхати на основи австрійської державності.

– Та вже й нема, на що зазіхати, – зітхнув пан Томаш.

– Ми не говоримо на такі теми. Тим більше – в оточенні мерців, – відставний комісар підвищив голос. – Ви далі наполягаєте на тому, щоб оглянути все тіло, пане адвокат?

Сіпнулося віко.

– Так, – процідив Клим.

Поліцейський роздратовано гмикнув.

– Та робіть уже, що хочете!

Кошовий хотів посунути простирадло нижче, та кривий санітар випередив – взявся сам, сіпнув, не розкриваючи, а зриваючи покров. Стиснувши зуби й не дивлячись на присутніх, Клим пробігся по мерцеві чіпким поглядом, не торкаючись руками, не побачив жодних синців та інших слідів передсмертної боротьби. Далі, вже не питаючи дозволу, обережно повернув голову покійника.

Придивився уважніше.

Провів пальцем по черепу ззаду.

– І що ви там такого намацали? – в голосі пана Томаша звучала іронія.

– Гуля, – Клим випростався.

– Звичайно. Коли тебе збивають із ніг і ти падаєш на спину, стукаєшся об бруківку чи бровку. Гуля лише підтверджує версію несподіваного нападу.

– Дякую, – Кошовий відступив від столу, витягнув носовик, заходився витирати руки, старанно, палець за пальцем, при цьому вів далі. – Несподіванка, панове. Ви самі це визнали. Від котрогось із українців офіцер чекав нападу. Тому українець не заскочив би поляка зненацька.

– Не конче, – мовив тепер уже Віхура. – Пана Яблонського я не знав особисто. Хоча він напевне з тих шляхетних Яблонських, котрі мали представництво в сеймі та міській ратуші, зводили прибуткові будинки й мали гешефт із нафти. З тих?

– Саме так, – підтвердив поліцейський. – Пані Малгожата Яблонська, вдова, вже готова дати розпорядження й забрати тіло сина для поховання.

– Бачте, я встиг. Недарма квапився подивитись на труп.

Прозвучало незграбно. Клим тут же визнав це подумки. Але, схоже, кострубатість і цинізм фрази нікому з присутніх вуха не різали.

– Кажу до того, – вів відставний комісар, ніби нічого не сталося, – що люди, подібні до Яблонського, мають у крові гонор. Як наслідок, вони дуже самовпевнені. Не плутати з упевненістю у собі, панове.

– До чого це ви?

– До того, пане Кошовий, що самовпевненість могла зіграти з нашим капітаном злий, навіть смертельний жарт. Він збирався на зустріч із людиною, яку зневажав. Отже, з висоти свого становища не оцінював належним чином. Це стосується передусім ймовірних загроз, котрі йшли від тієї особи. Напад зненацька пояснюється цим. Згодні, пане Кошовий?

– Так.

Клим визнавав Віхурину правоту, бо й сам дійшов схожої думки.

– Коли так, маєте погодитись: Яблонський не міг, а напевне зневажав будь-якого представника вашої, української спільноти. Недооцінив, неправильно прорахував рівень небезпеки. Та в цілому від вашої версії, згідно з якою українець у нашому випадку не міг убити поляка через наведені вами аргументи, не лишається каменя на камені. Хіба я не правий?

– Так. Праві.

– Нас тут щось ще тримає?

– Ні.

– Тоді йдемо. Місце не з приємних.

На цих словах санітар накрив простирадлом тіло вбитого офіцера від маківки до п’ят.

До дирекції не пішли – вступили в найближчу кав’ярню, яку вдалося відшукати.

За мовчазною згодою сторін та без дискусій Кошовий замовив пляшку наливки Бачевських і ковбаски, до яких товариство інтересу не виявило. Віхура випив першу чарку на рівних з усіма, запив кавою, дочекався, поки пан Томаш закурить, а Клим – упорається з половиною ковбаси, після чого запитав:

– Щось дізналися для себе цікавого, пане Кошовий?

– Дещо.

– А конкретніше? Думаю, ми з колегою маємо право знати.

– Все одно ваш колега може розказати мені більше, пане комісаре.

– Тобто?

Клим зітхнув, розлив наливку по чарках, теж закурив.

– Поки я впевнено готовий сказати наступне. Вбивця – чоловік, приблизно одного зросту з Яблонським. Про це свідчить спосіб нанесення удару. Не знизу, не згори, на одному рівні з рукою нападника. Не знаю, чи він сильніший за жертву фізично. Але, на мою думку, вбивця налетів першим, збив офіцера з ніг. Про це прямо свідчить гуля на потилиці і непрямо – відсутність інших ознак боротьби. Думаю, Яблонський на дуже короткий час втратив свідомість. Навіть не так – не встиг оговтатися від несподіванки, вона стала для нього шоком. Не чекав нападу саме від такої людини. Довіряв, або, ви праві, пане Віхуро, не боявся.

– Чоловік середнього зросту, фізично сильний, не викликав у Яблонського побоювань, – підсумував пан Томаш. – Знаєте, дуже детальний опис злочинця.

– Тим не менше, це прояснює їхні стосунки. Треба ретельно вивчити коло спілкування жертви. Вбивця може бути в ньому.

– Треба, – кивнув поліцейський. – Тільки зараз ніхто не буде цим займатися. Колеги масово звільняються зі служби, бо поліція тримається на владі, а влади віднедавна нема. Ті, хто лишається, ось як я, мають до холери роботи.

– Гаразд, – Клим пригубив свою чарку. – Можете хоча б сказати, що бачили на місці пригоди?

– В парку? – уточнив пан Томаш. – А мене там не було. Оглядали місце інші люди.

– Протокол складений?

– Звичайно. Тільки я не маю права показувати його сторонній цивільній особі. Й бажання особливого – так само.

– Але ж ви його читали.

– Читав.

– Хто і коли виявив тіло, там сказано?

– Якась Агнешка Пілунська, повія. Зловила клієнта, вела його в кущі, де затишок. Наткнулася на труп, закричала. Без заробітку лишилася, до речі. Клієнт утік.

– Поліцію вона покликала, як я розумію?

– Вона. Ще й переночувала про всяк випадок у відділенні.

– Вбили Яблонського там же, в глибині парку?

– Поліцейські на місці до такого висновку не дійшли. Були сліди волочіння. Його спершу вбили, потім – затягнули подалі від алеї, де пам’ятник Кілінському.

– Схему можете намалювати по пам’яті?

– Ще чого! – пурхнув пан Томаш, випиваючи свою чарку.

– Та я й не мав надії, – зітхнув Клим. – Когось, крім повії, опитали?

– Труп мали б впізнати. При ньому не було документів. Точніше, – поліцейський висякався в картату хустку, – їх знайшли вранці, коли сонце зійшло. Місце ще раз обійшли, метрах у ста від тіла валялися.

Сіпнулося віко, так сильно, що Кошовий притримав його пучкою.

– Викинули. Це означає, вбивця обшукав свою жертву, забрав усе, що було в кишенях. Зокрема – документи. Адже їх носять із собою, хіба ні?

– До чого ви ведете?

– Його обшукали, ось до чого. Вбивця лазив по кишенях жертви. І явно не для того, аби знищити документи, тим самим завадивши встановленню особи. Так можна і лице спотворити, до речі. Але їх викинули, як непотріб, – він затягнувся, скосував на Віхуру, налив ще по чарці. – Це може означати тільки одне, панове. В кишенях Яблонського вбивця шукав дещо цінніше і напевне знайшов.

– Наприклад?

– Гроші.

– Банально.

– Тим не менше. Ви досвідчена людина, пане Томаш. Знаєте – часом людей позбавляють життя за пару корон. А в жертви явно було при собі більше.

– Пан Лінецький згадував гаманець із крокодилячої шкіри. Вбитий хвалився ним.

– О, бачте. Він сам по собі чимало коштує.

– Ніхто не вбиває за гаманець без грошей.

– Ми не знаємо, скільки офіцер мав учора з собою.

– Іменний револьвер, – мовив раптом поліцейський, потому одним ковтком спорожнивши чарку.

– Як? – Клим подався вперед.

– Тіло впізнав товариш убитого, теж офіцер, легіонер. Рафал Лінецький, він ще напередодні заявив про зникнення пана капітана.

– Що?

У пана Томаша розв’язався язик, він почав говорити цікаві речі.

– Коли бути точним, пан Рафал прийшов зранку. Був дуже стурбований, що не дочекався свого друга пана Юліуша, вони домовились зустрітися в салоні однієї світської дами. Яблонський, зі слів Лінецького, був душею компанії. Ніколи не пропускав збіговиськ. А коли вранці він не відчинив, тут друзі й сполошилися. Йому показали невпізнані трупи, впізнав. Відразу дав свідчення.

– Отак просто заявив – капітан носив із собою зброю?

– Чого соромитись! Наган отримав за хоробрість. Можна сказати, як додаток до медалі.

Клим замислено потер перенісся.

– Знаєте, я не військовий. Людина цивільна від маківки до п’яток, у Росії до перевороту таких іменували шпаками, презирливо.

– До чого це?

– Погано знаюся на військових нагородах. Хіба до всякої додається іменна зброя?

Пан Томаш глянув на Віхуру, зітхнув.

– Я так само не великий знавець. Кажу почуте від пана Лінецького. Капітан Яблонський, з його слів, минулого року послужив у ландверському полку.[18] Здається, Німецької південної армії.[19] Брав участь у боях, був поранений, за це відзначений медаллю «За хоробрість».[20]

– Попри свою необізнаність, знаю – це вища нагорода для нижніх чинів.

– Дивно, – гмикнув пан Томаш. – Я запитав пана Рафала те саме. Ми з вами можемо мислити в одному напрямку, пане Кошовий.

– Відповідь якою була?

– Колега пана Яблонського наполягає: саме цю медаль вбитий за життя цінував найбільше. Бо поважніші ордени мав. А ця медаль… Як би сказати…

– Підкажу. Таке собі підтвердження власної хоробрості. Хіба ні?

Іронію приховати не вдалося.

– Пащекуєте, пане Кошовий. Але воно так є. Й потім, ви дійсно обізнані менше за мене. Вже рік, як ця медаль має золоті та срібні вензелі. Це означає: нею можуть бути нагороджені офіцери.

– Чудово. Який вензель мав пан Яблонський?

– Золотий, – коротко відповів пан Томаш. – Там була якась історія, пан Рафал розповів… – поліцейський наморщив лоба. – Словом, зброю Яблонський здобув у бою. В нього самого закінчилися набої. Тут вибіг російський офіцер. Зчепилися врукопашну, капітанові вдалося застрелити ворога з його ж нагана. Потім зброю почистили, зробили символічний напис на руків’ї, вручили урочисто в шпиталі.

– А написали – що?

– Der Tarferkeit.

– Ясно. Міг би здогадатися. За хоробрість.

– І щоб закінчити про револьвер. У місті небезпечно. Офіцер не може дозволити собі вийти без зброї.

– Так само, як без грошей і документів, – зауважив Кошовий.

– Не зовсім розумію, що ви хочете цим сказати.

– Лише одне, пане Томаш. Злочинцеві не потрібні його документи. Все інше знадобилося, особливо – револьвер, – Клим налив знову. – Парк Кілінського – не найбезпечніше місце у Львові. Робимо також поправку на непрості часи. І готовий припустити: капітан у цивільному став жертвою звичайнісінького пограбування.

– Ні.

– Чому? – здивування справді було щирим. – Опирався – вбили. Хочете ви того, чи ні, але з цієї дзвіниці смерть бойового офіцера виглядає зовсім не героїчною. Та й політика тут, на щастя, ні до чого.

Не чекав, поки інші вип’ють – зробив це сам.